Дмитро МІЩЕНКО
ЗЕМЛЯ ГОНИТЬ СОКИ

У повістях «Земля гонить соки» і «Найда» письменник порушує важливі проблеми виховання дітей як удсма, так і в школі. На цікавих, цілком сучасних, хоч іноді й складних, долях школярів утверджує думку про необхідність тісного контакту між батьками і вчителями, про моральну відповідальність їх за долю майбутнього громадянина, переконливо утверджує всією складністю подій і характерів, що таке приклад батька для дитини.
До книжки ввійшли кілька оповідань на тему людина і природа.

ЗЕМЛЯ ГОНИТЬ СОКИ
І
Ще й тижня не минуло, як запахло у місті весною, і хто може сказати, що була колись зима, що там, за вікном, гуляли заметілі? Он яка теплінь. І не тільки над шкільним садом, проникла крізь розчинені вікна у клас, затопила геть усі куточки й лоскоче в ніздрях, розпирає хмільними випарами груди.
— Шалига.
Віктор уловлює нарешті голос учительки й схоплюється на коги.
— Я.
— Розкажи нам про природу сельвасу Амазонії.
— Сельвас,— не роздумуючи, відповідає учень,— це вологий екваторіальний ліс у Південній Америці, в басейні річки Амазонки. Він дуже багатий на рослинний і тваринний світ. Найбільш сонцелюбні дерева в тих лісах підносять свої крони на вісімдесят-сто метрів угору й створюють там суцільні зелені шати — верхній ярус сельвасу. До нього силкуються дотягнутися, однак не дотягуються на кілька десятків метрів і створюють своїми кронами середній зелений ярус фікусові  дерева,  ще нижче, у підніжжі,  каучукові,
шоколадне, червоне дерево, найрізноманітніші ліани. На відміну від наших, неакваторіальних лісів, сельвас має, отже, три зелені яруси.
— Гаразд,— обриває на тому слові вчителька.— Тебе і о дванадцятій годині запитай, то не розгубишся,— зауважує не без задоволення.— Але й захоплюватися на уроці довколишнім ландшафтом теж не слід.
— Маріє Василівно!..
Віктор не встиг подумати, що скаже вчительці: виправдуватиметься чи заперечуватиме. Але з того, як широко розкрив очі, з якою невинністю дивився на Марію Василівну, неважко було догадатися: таки заперечував би, коли б у коридорі не пролунав тієї миті дзвінок і не одмінив його намірів. У класі одразу ж загрюкали партами — ховали до портфелів книжки.
— Наступний урок у кабінеті фізкультури! — нагадала чергова, так ніби й без неї не знали, що треба прихопити усе своє причандалля й поспішити туди, куди велів розклад.
Віктору не пощастило вискочити першим, та в коридорі він надолужив своє — наздогнав товаришів і попередив їх:
— Хто хоче поганяти м'яча, не барися з переодяганням!
— Ур-ра-а! Ми з тобою, Вітю!
Хлопців у їхньому класі не так уже й мало, але справжніх футболістів серед них раз, два — і полічив уже. Доведеться брати всіх охочих, а крім того, робити так, як і восени: поділити гравців на дві неповні команди —з трьома захисниками, двома півзахисниками, одним нападаючим та воротарем — і грати на двоє воріт. Сили приблизно будуть рівні, все інше залежатиме від уміння й фізичної загартованості кожного. Одначе суперечок не пощастило уникнути: всі кращі гравці захотіли бути в команді Віктора ІПали-ги. А то не діло. Кому не відомо, що він — кращий бомбардир, що команда, в якій грає Шалига, і з слабшими захисниками та півзахисниками виходить переможцем.
Довелося втрутитись учителеві фізкультури.
— Надвір, марш! — скомандував Анатолій Львович.— На полі я помирю вас. Вікторе, бери м'яча і веди хлопців на територію школи-інтернату. А я затримаюся на хвилину — виберу серед дівчат-волейболісток суддю, наведу лад.
І знову злітає до стелі дружне, правда, не таке голосне, як могло б бути на вулиці, «ура». Якже, в шко-лі-інтернаті справжнісіньке футбольне поле, грати там — одна насолода!
Може, й потішили б себе гарною грою на добротному футбольному полі, якби не той же Віктор Шали-га. Не втримався, коли опинилися на шкільному подвір'ї, побачив, як котиться від дівчат волейбольний м'яч і кинувся до нього, мов зголоднілий до столу. Шу-ра Шутько наздоганяла вже м'яча, ось-ось мала спинити, а Віктор узяв і вихопив у неї з-під ніг відпрацьованим на футбольному полі способом.
— Ну,— спохмурніла дівчина.
— Забирай, чого нукаєш?
Шура повірила йому, смикнулася до м'яча, та знову була обманута: Віктор застосував хитромудрий фінт і позбавив її можливості відчути себе переможцем.
Це розгнівало дівчину. Кинулася, сердита, на Віктора і заволоділа-таки м'ячем. Певно, неабияк зраділа тому (якже, самого Шалигу обіграла), рвонулася щосили вперед, по ній видно було: торжествує перемогу. Та тільки поспішила торжествувати. Віктор не з тих, що поступаються, зробив несподіваний (будьмо відверті: запізнілий уже) підкат і перечепив Шуру в хвилину найбільшого душевного злету.
Усе сталося в одну мить: і підкат, і падіння, і сильний, власне, не так сильний, як тривожний крик. Учитель фізкультури виходив на той час із приміщення. Почув, мабуть, що крик не роблений і не просто з ляку, й поспішив до гурту.
— Щось уже накоїли? — недобре подивився на хлопців.
Школярі мовчали, чи то боялися зізнатися, чи не встигли збагнути, що сталося. Бачили, дівчина качається з боку на бік, ойкає, а чого, не могли второпати.
— Що з тобою? — схилився над нею вчитель.
— Нога... Болить нога.
— Де саме болить? У коліні чи голіноступному суглобі?
— Н-не знаю. Поворухнути не можу.
— Бери мене руками за шию, перенесу на лаву, там розберемося.
Анатолій Львович був аж надто обережний із дівчиною, та не встиг він докласти найменших зусиль, щоб підняти її, Шура скрикнула болісним криком і заніміла, тамуючи біль.
— Ану, футболісти, допоможіть мені. Бери котрийсь за ногу й тримай її так, щоб не звисала, коли нестиму.
Вчитель не допитувався, з чиєї вини сталося нещастя. Переніс дівчину на лаву, вмостив зручніше й звелів тому ж Шализі мотнутися в учительську й викликати швидку допомогу: у Шутько, очевидно, перелом кістки. Лише тоді, як лікарі наклали Шурі шини і забрали її з шкільного подвір'я, вилаштував усіх — і хлопців, і дівчат — і поцікавився, що відбулося тут без нього.
— Ніжку підставили, що ж іще,— подала голос котрась із Шуриних подруг.
Віктор здолав нарешті нерішучість і виступив наперед.
— Підніжки не було, Анатолію Львовичу, я зробив невдалий підкат, Шура впала й зламала ногу.
Анатолій Львович не задовольнився, мабуть, тим, що сказав Шалига. Пильно дивився на нього і мовчав.
— А ти хіба не знаєш, що на асфальті в футбола не грають,— заговорив перегодом,— що перед тобою дівчина, а не обізнаний із правилами цієї гри суперник?
Шпетив не так щоб і дуже вже, а завершив розмову аж надто несподівано.
— Іди в учительську і поясни свій вчинок директорові школи. Від гри я звільняю тебе сьогодні.
Неначе багном закидав при людях. І соромно, і боляче, і образливо було. Легко сказати, іди й поясни директорові. А що пояснювати, як пояснювати? Ніби він хотів цього, взяв і зумисне підставив ногу.
Директора в учительській не застав, сказали, на уроці. Не зназ якийсь час, радіти чи сумувати з того приводу, зрештою повеселішав: може, це й на краще, менше пилятиме, коли зустрінуться.
Так, власне, й сталося. Перерва — не урок, поки пояснив директорові, вчителям, чого прийшов, що скоїлося на шкільному подвір'ї, і час збіг. Та й повірили, здається, що вчинок його ненавмисний. Покартали, звичайно (як же, така прикрість для школи: Шура до цього ледве тягла на трійки, а що буде тепер?), але й по матір не послали, уроки дозволили відвідувати. Гірше було, коли повернувся додому. Шутьки — сусіди їхні. Мало того, що в одному будинку,— в одному під'їзді живуть, тільки кількома поверхами нижче: Шалиги на восьмому, а Шурині батьки на третьому. Не встигла мати його поріг переступити, йдучи з роботи, уже й дзвінок у коридорі.
— Це ж як називається, Олено Іванівно? — з ходу, не привітавшись навіть, випалила сусідка.— До хати ходите, у вічі лізете за протекціями, а синка вчите ніжку підставляти нам.
Мабуть, ошелешила тим наскоком: мати ніяк не могла збагнути, про що йдеться.
— Та що це ви, Інно Дмитрівно? Чи я могла б дозволити собі таке? З якої речі?
— А я знаю, з якої? — і зовсім уже підвищила голос сусідка.— Синка запитайте, коли дозволяєте собі не знати, що він робить у школі. З його ласки,— сказала і захлинулася власними сльозами.— 3 його ласки дитина моя калікою стала. Ногу зламала, чуєте? У лікарні лежить! Було б краще, коли б він в'язи звернув собі, паскудник. Жарти хіба, дівчина — із поламаною ногою. Кому вона потрібна буде?
Інна Дмитрівна присіла на давно запропонований їй стілець і заплакала. Стримувано, але болісно, ковтаючи рясні, з гіркотою глибокої образи сльози. А Олена Іванівна стояла перед нею й розводила, безсила вдіяти щось, руками. Зрештою нагледіла Віктора й накинулася на нього з не меншою пристрастю, ніж сусідка на матір.
— Ти при своєму розумі? Що ти наробив? Як посмів?
— Чи я хотів? Випадково сталося.
Спробував пояснити матері, а заодно й сусідці, що призвело до зіткнення, та його не захотіли слухати, принаймні мати. Почувши одне єдине слово — м'яч, кинула очима в один, у другий куток і, нагледівши замашну річ, вхопила її в руки.
— А я кому казала, щоб забув про м'яча? Я кому казала?! — норовила поцілити зворотним кінцем віника по плечах, та Віктор устигав підставляти руки, й удари припадали по руках.— Оце тобі за твій футбол, оце за те, що не слухаєш, це за Шуру, а це за те, що жируєш.
Удари були щирі, з усієї сили, і сусідка вдовольнилася, мабуть,— підвелася й рушила до дверей. Тоді вже, як причиняла їх, обернулася й кинула Олені Іванівні :
— Досить вам, раніш треба було вчити.
І вже по другий бік порога додала, звертаючись виключно до Віктора:
— Щоб я більше не бачила тебе з Шурою. Розмовляти, підходити близько не смій, чув?!
Коли за нею зачинилися двері, Олена Іванівна поклала на своє місце віника й зайшлася сльозами.
— Що мені робити з тобою, шибеником? — питала, схлипуючи.— Це ж треба, скалічив доньку Федора Онисимовича.
— Так уже й скалічив,— обізвався Віктор і шморгнув за звичкою носом.— Перелом внутрішній, зростеться кістка й сліду не буде.
— Багато знаєш! — знову підвищила голос Олена Іванівна.— Хто тебе просив лізти до неї, зачіпатися з нею? Чи ти не знав, що я ходила нещодавно до Шутьків, через ту ж Інну Дмитрівну добивалася розмови з Федором Онисимовичем, благала, щоб посприяв влаштуватися на заводі? І чоловік бідкався, допомагав. Тиждень тому сам привів у цех і попросив: «Зробіть, Тихоне Петровичу, з моєї сусідки гарного спеціаліста». Що я скажу йому тепер, коли зустріну, якими очима дивитимуся на чоловіка?
Лаяла та й лаяла і щодалі, то дошкульніше, головне — заслужено. А Віктор сопів у кутку — там, куди загнала його, лупцюючи, й мовчав. Бо яка була потреба виправдуватися? Та й що скаже, виправдуючись? Що не винен, що то всього лиш прикрий випадок? А хто повірить, що не винен? Навіть мати не хоче слухати про це. А Шура й поготів не захоче. І батьки її не захочуть. Он як сказала Інна Дмитрівна: щоб до Шури й підходити близько не смів.

II
Досі інакше водилося в них. Виходив із дому Віктор, казав: «Піду погуляю, мамо». А то й просто: «Ну, я побіг. Повернуся одразу по закінченні уроків». Йшла перша мати, теж застерігала: «Дивись, не бешкетуй тут і не лишай незачиненими дверей, коли надумаєш податися кудись». А це одяглась і мовчки висоталася з хати. Невже до Шутьків піде?
Давно не бачив її такою засмученою і згорьова-ною, вважай, з того дня, як пішов від них батько. Тоді не було, правда, бійки, обійшлося без крику та сварок. Зате суму не бракувало. І сліз теж не бракувало. Бо таки було чого сумувати. Три місяці ждали батька з далеких морів, які надії покладали, сподіваючись на зустріч, а він приїхав, сказав «здрастуйте» та й заходився прощатися. Чи в них із матір'ю раніш іще, до зустрічі, був розбрат, чи посварилися тоді вже, як зустрілися,— хто їх знає. Його не утаємничували в те діло. Йшов до школи, не помічав сварки, прийшов із школи, теж застав обох за святковим столом. Пили, їли, мирно бесідували. Настрій материн видавався тільки дивним. І сум не пасував до святкового столу. А коли батько і його, Віктора, запросив до гурту, а запрошуючи, сказав: «Посидьмо на прощання»,— мати не втрималась, скривилася гірко й сховалася в сусідній кімнаті,— там, де спали і мріяли з нею, дожидаючи батька.
Віктор, мабуть, неабияк вражений був тим, що почув, та й тим, що побачив. Батько глянув на нього раз, глянув удруге й розвів руками.
— Рано чи пізно, а треба буде сказати: іду я від вас, сину.
— Так швидко?
— Біда не в тому, що швидко, біда в тому, що назавжди.
Він не зважив на материн плач, на німий крик і на німу розпуку в синовім серці. Посидів, обіцяючи щось і плутаючись у власних обіцянках, та й пішов, прихопивши валізу, з хати.
— Куди це він? — десь згодом уже поцікавився Віктор тоді, як мати вийшла з сусідньої кімнати і почала прибирати зі столу.
— Світ за очі.
— А чого?
— Нелюбі ми йому, Інших знайшов собі, кращих.
Того вечора ще сумніше було в їхній оселі, аніж зараз оце. Та йдеться не про виміри: позаторішній сум сіявся не ним, а цей посіяв уже він, Віктор. Не хотів же, намагався робити так, щоб не засмутити чимось матір, більше того, клявся колись, пригортаючись до неї: вчинками своїми, навчанням у школі доведе, що він не гірший і мати в нього не гірша за тих, на кого зміняв їх батько. А бач, як обернулося: не тільки плакала, зганьблена синовим вчинком, за віника змушена була взятися.
Прикро, сам собі не радий, а що вдіє? Шурі ноги не зцілить і матері її не заціпить рота. На весь двір, а то й поза двором казатиме тепер: «От і роби людям добро. Віддячили, називається». А кому від того приємно буде? Він, Віктор, і то кривитиметься, чуючи зневагу, а мати? Можна уявити собі, яка то буде приємність для неї.
Цікаво, куди вона подалася проти ночі? В своїх, домашніх, справах чи таки та, шкільна, погнала з квартири?
Сьогодні й уроки робляться не так, як завжди. З задачами, щоправда, більш-менш швидко впорався. Посидів, помислив над ними, вдався до чорновика, коли дійшло до пошуків способу розв'язання письмової задачі, і знайшов, що шукав. А фізика не лізе в голову. Та -й над правилами з граматики доведеться потіти, мабуть. Очима бачить одне, а в голові інше. Таке хоч відкладай на ранок. Навіщо силувати себе? Може, й справді лягти зараз спати, а уроки вдосвіта вивчити? Але як ляжеш, коли немає мами?
Тільки-но подумав про це — і мати на двері. Справді повеселішала за цей час чи свіже повітря подіяло — і бадьорішою, і молодшою видалася.
— Лікарі підтвердили,— сказала перегодя: —у Шури дійсно закритий перелом. Через кілька днів дозволять Шутькам забрати хвору додому. Дівчині треба навчатися якось... Накоїв лиха, бузувір отакий. Через два місяці екзамени. Добре, як складе їх, а коли ні? На поміч від школярів надія мала. Це не день, не два і не тиждень навіть.
Цього разу мати не так сердито й не так довго дорікала. Поділилася тим, що принесла з лікарні, й пішла на кухню, поралася там. А йому, мов гвіздок, засіла в тім'ї полишена нею думка: «На поміч від школярів надія мала. Це не день, не два і не тиждень навіть». Марія Василівна доручить, ясна річ, шефство над Шурою дівчатам. А дівчата хіба навідуватимуться до неї щоденно? Чи, може, засиджуватимуться довго? Мати мав рацію: це не день, не два, і не тиждень. До того ж, їм здалеку треба буде ходити, окремим дуже здалеку. А він живе в одному під'їзді з Шурою. Що коли попросити Марію Василівну, аби йому доручила шефство над хворою? Він же сусід, а потім — відмінник. Кому, як не йому, личило б заходити до Шури, коли треба, й тлумачити усе, що треба. Адже це все одно, що вдома.
Весела думка, мов засиджена у клітці пташка, дай тільки волю, і вона не натішиться нею. То злітає вгору, то падає стрімголов униз, знову злітає, ширяє, потішена, в небі і не набудеться ширяючи. А чого б і не ширяти, чого б не потішитися Вікторові в думках, коли те, що підказала мати, схоже на щасливу знахідку? Хіба він не думав тоді, коли пішов батько, що було б із ним, малим і безпомічним, коли б пішла й мати. Взяла б отак і сказала: «Біда не в тому, синку, що йду швидко, біда в тому, що йду назавжди». Адже могла утнути таке. Чим вона гірша за батька, і хіба не було куди прилаштувати його, Віктора? Школа-інтернат не за горами. Не сказала так і не зреклася його. Навпаки, усе, що робить, чим клопочеться в житті,— заради нього. І до Шутьків ходила просити, щоб допомогли здобути гарну спеціальність, мати надійну роботу, теж заради нього. Так і казала, сумуючи одного надвечір'я: «Послухала твого батька, пішла за нього після десятирічки заміж, а тепер хоч сядь та й плач. Ні освіти путящої, ні спеціальності. Що з того рундука, в якому продаю овочі? Сьогодні він є, завтра може не бути. Та й на холоді весь час, і заробіток так собі. Стою, гибію на всіх вітрах, а чого гибію, і сама не знаю». Отож не з доброго дива ходила мати до Шутьків. І клопоталася перед ними не тому, що так забагнулося. То як же йому, Вікторові, не любити матері й не почувати свого обов'язку перед нею — хоча б чимось скрасити її життя: добрим вчинком, успішним навчанням? І як тепер, після завданих ненароком прикрощів, не радіти знахідці, коли та знахідка — порятунок?

III
У школі, принаймні хлопці з шостого «Б», зустріли Віктора Шалигу так, мозби нічого й не сталося. Обступили в коридорі, хваляться навперебій:
— Пригадаєш моє слово: із Бельдія непоганий воротар буде. Учора два пенальті взяв.
— А хто бив по воротах?
— Дрозденко.
— Погано, мабуть, бив.
— Не кажи. Один м'яч під планку йшов, а другий — у нижній кут.
— І Бельдій узяв аж під планкою?
— Ну, не взяв, але й у ворота не пропустив, перевів м'яча через планку.
Коли заходила розмова про футбол, хлопцям було що казати один одному. Не лише кількох хвилин перед заняттями, часом перерви не вистачало для того, щоб поділитися враженнями, помріяти чи посперечатися з приводу своїх вражень. Сьогоднішня розмова теж не була винятком. Хіба що Віктор не так, як колись, підтримував її. Уважно слухав і осміхався, слухаючи, нерідко вставляв якесь слово, але не більше. На більше не зважувався чомусь. Коли ж однокласники похвалилися, що збір шкільної команди у суботу одразу по закінченні занять, подивився на одного, другого й сказав:
— Що ж, тренуйтеся собі.
— А ти?
— Не чули хіба, Анатолій Льзович не допускає до гри.
— Так то ж учора, під гарячу руку!
— Розказуйте. Не так він обурений тим, що сталося, щоб одразу й прощати мені.
Хлопці заходилися переконувати Віктора, що він помиляється, але тієї миті голосно пролунав дзвінок, у коридорі з'явилася викладач географії, і розмова урвалася: школярі поспинали один поперед одного до класу.
Бачив, товариші зиркають на нього поперемінно, стурбовані тим, що почули. Воно коли поставити себе на їхнє місце, то теж навряд чи лишився б байдужим. Йдеться ж не про вилазку в чужий сад, йдеться про футбол. А хто коли, де ламався, мов житній корж, демонстрував затятість, почувши, що його кличуть грати в футбол? Він перший такий буде. І не тому, що розгнівався на вчителя фізкультури (як би там не було, покарання його все-таки несправедливе),— навряд чи зможе прийти. Не до футбола йому зараз. Що скаже мати, коли довідається, що він знову пішов ганяти м'яча? Поговорить ось із Марією Василівною з приводу ІІІури, а тоді вже й думатиме, як бути з футболом.
— Індіанці,— вловлює Вікторсве вухо,— які жили в горах, стояли на вищому щаблі розвитку. У них була держава — імперія інків.
Голос учительки то наближався й звучав по-вра-нішньому чисто й виразно, то віддалявся й глухнув, схоже, що ховався за стіну, долітав із-за стіни. Тоді спливали в пам'яті інші думки, перед очі поставали й цупко заволодівали увагою ледве примітні вдалині, але від того ще звабливіші видива.
В Андах, на міжгірних плато, тиша й спокій, повита в теплінь і зелень благодать. Та неспокійно на серці у верховного правителя імперії інків Атауальпа. Гінці принесли з кости, від берегів великої води тривожні вісті: чужинці наблизилися на велетенських пірогах до володінь імперії й гримлять серед ясного дня громом, вергають блискавиці. Хто вони? Звідки вони? З сусідніх земель чи, може, десь із-за Великої води? Чи то ж можливо? А коли можливо, пощо вергають, не приставши до берега, вогонь, погрожують громом? Мають погані наміри? Не інакше. А воїни в долині, воїнів послав на присмирений непокірних племен. Що ж еоно буде й як воно буде? Чи встигнуть розіслані ним гінці? Чи збереться імперія з силами, щоб заступити чужинцям шлях у гори, захистити інків, коли дійде до збройних сутичок із чужинцями. Кров дав би пустити собі, тільки б довідатися, хто вони, чого їм треба у землях імперії?
На лихо й хмари купчаться в небі. Чи не перед зливою? Надто вже швидко громадяться по узгір'ях, заступають собою сонце, весь білий світ. Від них темнішають гори, звужуються обрії, стає тривожніше на душі. Та й вітер зірвався. Стрімкий, по-дикому розгульний, налітав з берега й вимахує гіллям, гне до землі дерева. А хмари все тиснуться й тиснуться донизу, між ними крешуть блискавиці, з тріском і гуркотом котиться горами грім.
«Ну от,— сумно зітхає правитель.— Діждалися».
Тієї миті проривається небо, ллє густий тропічний дощ. Безмежний донедавна простір звужується до краю. Немає неба, немає гір, зникло за густою пеленою дощу й квітуче в цій порі Куско. Є тільки стеля над головою, маленький клаптик землі, обмежений стінами палацу, і сам палац. Та ще він, верховний правитель, жерці й радники коло правителя.
— Злива затримає гінців, а відтак і прибуття воїнів із провінцій.
— Але вона затримає й чужинців.
— Якщо дістане кости, розповсюдиться й на косту. А коли ні? Що маємо вдіяти, окрім того, що вдіяли вже?
Мовчать жерці, мовчать і найближчі радники.
— Шлях до столиці заступити тими воїнами, що є у Куско,— зважився-таки заговорити котрийсь.— А до чужинців послати своїх людей. Маємо спитати перш за все, хто вони, чого їм треба?
А дощ ллє, і тривога що далі, то відчутніше панує в стінах імператорського палацу. Хто ж піде на розмову з чужинцями, на чию долю випаде це найстрашніше лихо? Верховного жерця? Старшого з радників? А чи здатні вони порозумітися з чужинцями? І хто з них здатний взагалі?
Повз ліве вухо, немов пущена тубільцем стріла, летить і падає на парту, перед самісінькі очі Віктора Шалиги записка. Спритно закриває її рукою і вдає, ніби нічого не сталося. Зрештою зиркає на вчительку, на учнів, що сидять по праву і по ліву руч.
«Не сумуй і не дрейф, капітане, ми підтримаємо тебе. Домовилися з хлопцями поставити перед учителем вимогу: без Шалиги не можемо грати. Б. Ш.»
Борис Шаповал. Що ж йому написати? Щоб не поспішав ставити умову, може, усе це саме по собі владнається?
— Екваторіальні амазонські ліси,— чує голос учительки,— зелене диво Південної Америки, казковий, на перший погляд, край, місце вічної весни. Але тільки на перший погляд.
О, так, він, Віктор, читав книжки про Амазонію і знає, скільки в тому казковому світі гадюччя, комарів, москітів і крокодилів. І це зараз, коли Амазонія стала цивілізованою. А що ж було тоді, в часи першого проникнення в Південну Америку іспанських та португальських колонізаторів? Втім, Марія Василівна має рацію: знайомство з європейською цивілізацією коштувало індіанцям набагато дорожче, ніж освоєння заселених гадюччям амазонських лісів.
...Підступи до столиці імперії інків устелені трупами, та найстрашніше не те: чужинці майже не зазнають втрат. Усі вони закуті в метал, їх не уражає меч, проти них безсилий і спис. Єдине, що досягає цілі,— отруєні стріли, і то лише тоді, коли пощастить уразити тіло. Зате зброя чужинців страшна і нещадна. Вона вергаз на інків вогонь і грім, плюється і сіє повсюдно смерть.
Що робити? Як зупинити страшного ворога, відвернути наслане на їхню землю нещастя? Воїнів у імператора досталь, і всі вони уміють дивитися смерті у вічі. Та чи розумно то — кидати й кидати їх на явну смерть? Чужинці від того не гинуть, поле бою устеляють трупами інки! А що буде, коли вони злякаються врешті-решт громовиць і покажуть ворогові спину?
Треба припинити побоїсько. За всяку ціну припинити побоїсько й відкласти розмову з чужинцями на завтра! В імператора і його воєначальників буде на роздуми ніч, а то багато, за ніч можна щось вигадати, до чогось додуматися. Вороги нечисленні, в усякому разі їх значно менше, ніж є під орудою імператора озброєних інків. Вночі можна буде зблизитися непомітно, напасти на табір страшних заброд і перебити їх чи нагнати жаху, примусити піти геть. Так, так, ніч єдина союзниця і рятівниця. Якщо у них, інків, є ще якась надія, то тільки на ніч!
Але як зупинити ворога? Чим можна зупинити, коли воїни нездатні на те? Переговорами? Так чужинці ж не захотіли розмовляти, полонили інкських послів. Кого пошле тепер до них і як пошле? А послати треба, хоча б і від імені імператора, із знаменом імператора.
Бій стих, уляглася колотнеча, та не вляглася тривога: чужинці не побажали розмовляти з довіреною особою імператора, зажадали бачити самого імператора. Що ж, чому бути, того не минути. Відступати пізно. Напросився на переговори, мусить іти тепер на зближення з ворогом, а може, і з власною смертю.
Нещастя сталося раніш і видалося страшнішим, ніж можна було сподіватися. Йшов на побачення з воєначальником чужинців у супроводі кращих воїнів, тих бувалих у бувальцях інків, спритність та відвага яких і з вогнеметною зброєю може позмагатися, а опинився перед лицем своїх ворогів сам: в одну незбагненну мить, тоді, як. охорона його зупинилася, щоб дотримати умовної відстані, прогуркотів грім, і всі, крім нього, імператора, упали мертві. Серед інків пролунав бойовий клич, воїни кинулися на поміч імператорові, їх не могли вже зупинити ані мечі, ані вогнеметні громовиці. Бігли стрімголов, напирали лавами, падали, знову напирали і знову падали. Поки зійшлись-таки. поки зчепилися.
Що було там, на полі бою, як склався бій, імператор не бачив. Його схопили дужі руки чужинців й спровадили туди, де не могли дістати вже інки. Якийсь час чув колотнечу під Куско чи й у самому Куско, крики одноплеміиців і громові удари з лав ворогів своїх. Потім і те стихло. До імператора підійшов сам Піссаро й зняв, витираючи піт, шолома.
— Ти хотів говорити зі мною,— сказав через тлумача.— Я слухаю.
— Ми домовлялися говорити там,— кивнув Атауальп у бік своєї столиці.
— Дарма. Поговорити можна скрізь. Ти імператор, слово твоє закон для них,— кивнув у тому ж напрямі й Піссаро.
Атауальп мовчав.
— Чому ти прийшов у нашу землю? Чого тобі треба? — запитав через якийсь час.
— Золота,— не моргнувши, відповів воєначальник чужинців.
— Скільки?
— Багато. Я не один. Бачив, скільки зі мною воїнів? Кожен із них за тим і плив у таку далечінь, щоб повернутися додому не з порожніми руками. Оцю кімнату, де ми сидимо, треба наповнити сріблом, а ту,— показав на двері,— золотом.
Мовчання було триваліше, ніж могли сподіватися переможці.
— Чужинець може обіцяти щось за таке золото?
— Так. Якщо інки задовольнять нашу вимогу, ми теж задовольнимо їхню: військо моє піде з землі інків, імператор буде випущений на волю...
— Що тиша присипляє людей, то всім відомо, але що вона здатна розбудити, такого Віктор не спостерігав. Схоже, ніби їхав на возі й відчув нараз, як зупинилися коні.
— У кого є запитання? — звернулася до учнів, як і завжди зверталася після уроку, вчителька.
— У мене,— похопився Шалига.
— Прошу.
— Історія приберегла факти завоювання Південної Америки. А де поділа вона подробиці? Ну, хоча б про те, де саме і як саме висадилося військо Піссаро в імперії інків, за яких обставин Атауальп потрапив у полон до іспанців?
— Розгубила по дорозі,— поспішав відповісти хтось із учнів.
— Так уже й розгубила,— не погоджується Марія Василівна.— Може ж, просто приховує десь.
— У книжках, що я читав, нічого такого немає.
Вчителька не встигає пояснити — дзвінок оповіщає про закінчення уроку.
— Шалигу прошу залишитись, а всі інші можуть іти.
Думав, розмова піде про подробиці завоювання Америки, аж ні.
— Про колонізацію імперії інків,— пильно дивилася на Віктора Марія Василівна,— запитаєш в учителя історії. А мені розкажи, голубе, що у вас трапилося вчора із Шурою і як сталося, що вона опинилася в лікарні.
Знов за рибу гроші. Які ж набридливі ці старші. Мало того, що вчителеві фізкультури пояснював, потім — директорові школи, матері, сусідці, зрештою, тепер і класний керівник вчепилася за петельки, зазирає в самісіньку душу. Так, ніби він — бандюга з широкої дороги, ніби на його совісті не знати який злочин.
Кривився, неприємно йому, а що вдіє? Крути не крути і— винен, то ж мусить пояснювати.
— Не хотів я того, Маріє Василівно. Ненароком перечепив.
— То, може ж, час уже думати перед тим, як робити щось? Чи ти маленький, не знаєш, що всі оті ненароком — наслідки необдуманих, а то й просто нерозумних вчинків. А ще відмінник. Що я маю поставити тобі після всього з поведінки? І що буде з Шурою, ти думав? Адже вона до самих екзаменів лежатиме в лікарні. Дівчина ця і без твоїх витівок ледве витягувала на трійки, а чим порадує нас, коли пропустить два місяці?
І гнівалась, і досадувала вчителька. Та не менше досадував, чуючи її дорікання, Віктор.
— Не таке буває, одначе виходять якось із становища. Зарадимо й Шуриному лихові.
— В який спосіб? На ноги поставиш її своїми заходами, чи що?
Шалкга ще дужче кривиться.
— Саме про це я й хотів поговорити з вами. Завтра чи післязавтра Шуру привезуть додому, отож лежатиме й навчатиметься вона вдома. Комусь треба буде допомагати їй. Я живу поруч, в одному під'їзді. Міг би бувати в Шутьків і робити з Шурою уроки.
Марія Василівна затримала на ньому цікавий погляд.
— То хто заважає?
— Мати Шурина. Сказала, щоб і на поріг не смів ступати. Помиріть мене з нею, га, Маріє Василівно, хай дозволить.
— Легко тобі радити: помиріть. Думаєш, мені самій приємно йти після всього, що накоїв, до їхньої хати? Усе ж бо сталося в школі, а я — класний керівник у вас, бешкетників, відповідальна за ваші вчинки, зрозумів?
Вчителька пише щось в журналі, потім складав книжки, збирається йти. Невже так і піде, не пообіцявши поговорити з Шуриними батьками?
— Перелом внутрішній, не такий уже й страшний,— чіпляється Віктор за згадку, мов потопаючий за соломинку.— Коли Шура повернеться додому, мати її зрадіє й подобрішає, в той день легше буде домовитися з нею.
— Та добре вже,— зиркає на нього Марія Василівна.— Очевидно, так і зроблю. Наглядай там. Як тільки привезуть Шуру з лікарні, скажеш. Піду провідаю та й поговорю заодно з її батьками.

IV
Шалига давно зарекомендував себе як здібний, не по літах кмітливий учень. Але те, що підказав, розмовляючи з Марією Василівною, перевершило всякі сподіванки. Одне, вчителька застала, коли сповістив її про повернення Шури, всіх Шутьків дома — батько, мати, бабусл навіть бігала коло хворої й старалася догодити їй, а друге, Шутьки були того дня недоречно веселі й добрі. Прочинивши на її дзвінок двері, Інна Дмитрізна так і світилася на обличчі, ніби еєсілля справляла в хаті або принаймні іменини.
— Марія Василівна? — дивувалася і не приховувала свого подиву.— Ой боженьку!.. Як добре, що ви завітали, нам так треба було бачитися з вами. Проходьте, будь ласка... Шурочко, Федоре Онисимовичу! — покликала, прочиняючи до кімнати, в якій лежала хвора, двері.— Подивіться, хто до нас прийшов!
Їй справді раді були в цій хаті всі, без винятку. Коли б не розуміли, кому найбільше потрібна зараз учителька, певно, не знали б, де посадити її. Та оскільки все, що робилося сьогодні, робилося для Шури, то й стільця поставили кого Щуриного ліжка.
— Ну, як ти тут? — Марія Василівна влучила нарешті зручну нагоду й лагідно торкнулася руки своєї учениці.
— Та нічого... Ногу закували тільки, а так усе гаразд.
Шурі не хотілося, мабуть, видаватися аж надто засмученою. А може, й переконалася там, у лікарні, що немає підстав засмучуватися. І бадьора, і веселенька була. Якщо й помічалося щось у погляді, то це тривога, якесь глибинне, ледве вловиме побоювання.
— Лікарі запевняють,— вкинула слово Інна Дмитрівна,— усе буде гаразд. Перелом нестрашний, і слідочка, сказали, не лишиться від нього. Але полежати треба.
— То вже так,— погоджується вчителька,— полежати доведеться і довгенько. Але хвилюватися через це не слід. Школа усе зробить, аби Шурочка не відстала й успішно склала екзамени. Я, власне, затим і прийшла оце до вас.
— Спасибі,— подякував господар.— Бо ми, признатися, самі хотіли навідатись до школи й просити допомогти якось нашій школярці. Може, діти заходитимуть, казатимуть, що і на коли задано?
— Того замало, Федоре Онисимовичу. У нас є інша пропозиція.
— Кажіть. Ми на все згодні.
— Коли б ви знали, як багато оце зробили для Шурочки, що забрали її додому,— здалеку заходила вчителька.— Одне, спокій тут буде, а друге, матиме змогу навчатися, з подругами бачитиметься раз у раз. А це не те, що в лікарні.
— І не кажіть,— погоджується з нею Інна Дмитрівна.— У мене мало серце не луснуло, коли довідалася, що сталось, а потім побачила свою Шурочку в палаті. Пропала дитина, думаю. Це ж лежати та й лежати, а в лікарні Содом і Гоморра! Одна стогне, друга няню кличе, третя милицями стукає.
— Усе то так,— нагадує про себе Федір Онисимович,— але розмова не про те, Інночко. Ти своє зробила, забрала Шурочку додому, дозволь тепер нам подумати з Марією Василівною, як зробити другий і завершальний крок.
Інна Дмитрівна шокована чимось.
— А я, по-твоєму, не повинна брати участі в цій розмові?
— Ну чом же. Відзолікатися тільки не треба.
Господар пождав, поки дружина  заспокоїться, й до вчительки:
— Ми слухаємо вас, Маріє Василівно.
Відчувала:  не та нагода, щоб починати розмову про Віктора, але й відступати вже нікуди.
— Знайомити Шурочку з тим, що і на коли задано, кажу, не досить, їй треба й пояснювати  уроки.
— Пропонуєте репетиторів?
— Навіщо? У нас є здібні учні, відмінники навчання, вони могли б заходити до вас і робити разом із Шурою уроки.
— Я теж так думаю,— хапається за ту пропозицію Інна Дмитрівна.— У Шурочки багато подруг у класі, любісінько можуть заходити й робити з нею уроки, хоча б і по черзі.
Вчителька виждала якусь мить.
— А що скаже Шура? З ким би ти могла успішно засвоювати уроки, хто для тебе був би бажаний тут, у вашім домі?
Дівчина знизує плечима.
— Бажаними можуть бути всі, та чи всі зможуть пояснити?
Марія Василівна осміхнулася.
— Молодчина. Оце відповідь, і я розумію.
Батько світить, порадуваний, очима, а Інна Дмитрівна і всім видом.
— Добре було б, коли б Оксана Поцілуйко взяла на себе ці турботи, вона найбільше дружить із ІПуроч-кою.
— У вас спостережливе око, Інно Дмитрівно, я сказала б, педагогічне чуття. Оксана й справді належить до тих учнів, котрі могли б добре тлумачити Шурочці уроки, та є одне «але»: вона здалеку їздить до школи. А це ж не один раз треба буде затриматися і допізна, колись, може, й до ночі.
— А кого ви маєте на оці? — поцікавився Федір Онисимович.
— Я доручила б це діло Вікторові, сусідові вашому.
Інна Дмитрівна спершу тільки видивилася на неї, потім зблідла.
— Шализі? Отому шибайголові? Та нізащо в світі!
Господиня зірвалася з місця, забігала, перечачи, по кімнаті. Як можна? Чи на тому хлопчиськові світ клином зійшовся? Який він відмінник? Коли це вчителька бачила його тямущим? Та в нього ж вітер в голові свище! Він те тільки й знає, що з м'ячем або шайбою ганяв в дворі, на спортмайданчику. І це вона, Інна Дмитрівна, скотилася б до того, щоб ота непутяща дитина навчала її доньку, її Шурочку? Нізащо в світі! Мало він завдав їм горя. На порозі не хоче бачити його!
— Стривай, мати,— Федір Онисимович спиняє її й кладе на плече заспокійливо руку.— Нащо гарячкувати та ще і в такий спосіб? Можна ж спокійно обговорити, до чогось домовитися. Чи нам нав'язують того Віктора? Марія Василівна тільки пропонує. А потім, невже ти гадаєш, що ми його краще знаємо, ніж учителька? Погодься, ти тоді тільки й бачиш Віктора, коли ганяє у яру з м'ячем, а Марія Василівна з дня на день навчає хлопця, слухає його на уроках, є керівником їхнього шостого класу. Тобі, може, й неприємно це чути, але вислухаймо й поміркуймо як слід. Прошу, Маріє Василівно.
Вчителька не вельми зручно й затишно почувала себе після такої реакції на її пропозицію. Хотіла було відступити вже й порадити щось інше, та згадала тієї миті, як просив її Віктор, щоб помирила з Шутьками, якими очима дивився на неї, коли просив, і знайшла в собі мужність не поступитися.
— Віктор справді захоплюється спортом, може, навіть надто вже захоплюється. Але повірте, це не заважає йому успішно навчатися. Більше того, він багато читає, обсяг його знань значно ширший, ніж того вимагає програма. В цьому відношенні з ним ніхто з ровесників не може позмагатися, навіть Оскана Поцілуйко, проти якої ні я, ні ви нічого не маємо. Деякі вчителі відверто зізнаються: коли готуються до уроків, завжди мають на оці, а що може запитати по цьому матеріалу Шалига? Нікому ж не хочеться виходити на клас непідготовленим.
Бачила: міркування її, неабияка похвала в адресу Шалиги справили враження. Навіть Інна Дмитрівна притихла, хоч і не переставала дутися.
— А потім,— і зовсім підбадьорилася вчителька,—Віктор, скажу вам, хлопець не без совісті, він боляче переживає з приводу того, що сталося з Шурою. Більше того, зізнаюся вам:  підходив днями до мене и просив, щоб саме йому доручили допомагати Шурі засвоювати пройдений матеріал.
— От бачиш,— тільки зауважив чи й дорікнув Федір Онисимович дружині.— Хлопець сам того хоче. Цілком можливо, що прикрість із Шурою сталася випадково. Віктор, очевидно, мучиться своїм вчинком. Чому б не надати йому можливості виправдати себе?
— Нехай походить,— знову спалахнула Інна Дмитрівна.— Нехай помучиться, як я мучуся через нього! Бач, чого захотів: дайте йому можливість виправдатися!
— Віктор добре розбирається в математиці,— подала голос і Шура,— а математика, фізика — у мене найслабше місце. Без сторонньої допомоги я не розберуся в них.
Голос той, мабуть, і зовсім доконав матір. Скривилася, ось-ось розплачеться.
— Та зрозумійте ж ви! — крикнула обом — і батькові, і доньці.— Як я можу пустити ту скотину до хати, коли терпіти, переварювати його не можу!
Вчителька тепер тільки побачила: суперечка зайшла надто далеко, щоб брати в ній участь. Але приголомшена таким бурхливим розвитком подій довкола порушеного самою ж питання, не могла знайти єдино правильного, хоча більш-менш тактовного виходу. Просто встати й піти незручно й сидіти якось не той...
Виручив найбільш урівноважений серед них Федір Онисимович.
— Терпіння — друга мудрість,— сказав розважливо,— потерпимо, мабуть, і ми. Завтра субота, післязавтра неділя. Аж два вихідних, принаймні для нас із матір'ю. Буде час і подумати, і додуматися до чогось. Як ви гадаєте, Маріє Василівно?
— Та звичайно. У понеділок теж не пізно буде домовитися, тим більше, що дівчатка мої все одно не втримаються, прийдуть завтра до Щури й пояснять гуртом уроки. Та й у мене вишукається можливість поговорити з дітьми. Хто знає, може, усе це само по собі владнається, і ми даремно ламаємо голову.
Федір Онисимович широко розвів руки, немовби вибачався перед учителькою.
— Істина завжди народжувалася в суперечці. Наша теж, виявляється, не була винятком.

V
А весна, що не день, то принадніше видзвонювала під шкільними вікнами, весело поралася на пробудженій до життя землі й одміняла її своїми клопотами. Хтось не всидів, спонукуваний нею, і визбирав у шкільному саду каміння, потім обрізав гілля, вигріб граблями усе, що полишили там осінь, а за осінню й білолиця модниця — зима. Коли те зроблено і ким зроблено, школярі не помітили, зате одразу завважили й приємно здивувалися, як несподівано швидко помолодшав їхній сад. На місці струхлявілого за зиму бур'яну, іншого ломаччя пробилася під деревами та між деревами трава, очистилося від міської кіптяви гілля, весело погнало по них земні соки коріння, а від соків набубнявіли, спинаючись до сонця й полискуючи під сонцем, налиті земною щедрістю бруньки. Вони та ще трава, та лагідна, по-весняному п'янка й зваблива теплінь чи не найголосніше стукалися й бентежили дитяче серце. Здавалося, не тільки з дня на день,— з години на годину, просто на очах одмінювався, веселішав, радів життю і кликав до життя цей чудовий, ласий до зваб і перенаселений звабами світ.
Усе в ньому інше зараз. Земля — інша, небо — інше, повітря — і поготів. Навіть сам почуваєш себе іншим, якимось незвично радісним і незвично збадьореним, ладним не тільки од воріт до воріт,— на край світу гнати м'яча. І удар по ньому неабиякий. Штанга здригається, а воротар тим паче. Ось тільки точність підводить. Другий тайм наближається до кінця, а ніхто з них не послав м'яча у ворота. Заворожили їх чи воротарі надійні сьогодні?
Віктор намагається позбутися аж надто вже пильного нагляду Корнієнка — захисника із команди суперників, й кидає на ходу своєму товаришеві Борису ІНадовалу:
— Переходжу на лівий край. Постарайся видавати
м'ячі, коли опинятимуся у вигідній для атаки позиції.
— Гаразд.
Шаповал — непоганий півзахисник, уміє і обвести суперника, і пробитися крізь суперників. А головне — точно, з флангу на фланг видає м'яч. Поки в команді Вельдія збагнули, чого Шалига знову опинився на звичному для нього лівому крилі атаки, двічі встиг вивести Віктора на ударну позицію. Шкода тільки, що ударити по-справжньому не дали. За першим разом Еорнієнків товариш по захисту підставив голову і змінив політ м'яча, за другим кинувся в ноги хтось із нападаючих (команда Вельдія під кінець гри уся перейшла в захист) і вибив м'яч на кутовий.
Подавав його той же Шаповал. Як і при передачах, точно виклав на дальній від воротаря кут і звичайно ж на нього, Шалигу. Хтось, оступаючись, мав намір коли не перехопити м'яч, то завадити Вікторові, але запізнився: високий стрибок, удар головою — і м'яч влучає в перекладину, відлітає од неї й падає перед лівим півзахисником із Вікторової команди. Ще удар! Але Бельдій робить відчайдушний стрибок і бере м'яча у нижньому куті воріт.
— Ум-м! — хапається за голову Шалига, досадують товариші його, а в цей час лунає свисток судді й оповіщає про закінчення гри.
— Ну як же ти,— дорікає своєму товаришеві Віктор.— 3 такої позиції і не забив.
— А ти чого не забив?
— Так я ж бив головою.
— Нічого, нічого, хлопчики,— заспокоює їх учитель фізкультури.— Обидва ви цілились добре, а що м'яч не пішов, на це є своя причина. Настав час не обмежуватися тренуванням тільки на уроці фізкультури. Надалі збиратимемось тричі на тиждень: шкільною командою — у середу та в суботу після уроків, класними — на уроці фізкультури. Домовилися?
— Домовились! — дружно відгукнулися футболісти. Правда, не всі: Віктор не подав голосу. Тоді аж, як товариші вгомонилися трохи, сказав учителеві:
— Я не зможу приходити на тренування після уроків.
— Чому?
— Роблю в цей час уроки.
Перші загаласували хлопці.
— Та хіба ти один робиш уроки? Всі роблять.
— Усі роблять тільки свої, а мені треба розтлумачити спершу те, що задають нам, Шурі, потім робити свої.
— Учні, не змовляючись, глипнули на вчителя, потім — знову на Віктора.
— Чи це надовго? Півгодини потренуємось і по домівках.
— Не можу! — нахмурився Шалига.— Така домовленість із Шурою: доки її батьки на роботі, маємо поробити всі уроки.
Знову галас, заперечення, та цього разу вони не встигають набрати сили: учитель вгамовує дітей, а вгамувавши, звертається до Шалиги:
— Охоче вірю, Вікторе: роботи у тебе вистачає, раз узяв на себе обов'язок допомагати хворій. Але як же тоді буде з футболом?
— На уроці фізкультури тренуватимусь.
— Того замало. У травні—червні організовуємо змагання — турнір дитячих футбольних команд нашого району. Ми покладали на тебе великі надії. Невже підведеш?
Похнюпив голову, гортає бутсою вологу землю на непокритому ще травою, хоч і зеленому вже полі.
— Тоді грайте без мене.
Анатолія Львовича явно не порадував настрій свого форварда, але й переконувати його не робити того, що задумав, теж не міг. В учительській точилася розмова довкола Вікторової ініціативи — допомагати Шурі Шутько засвоювати пройдений матеріал вдома. Чи може він радити йому в такій ситуації щось інше? Як уже буде, так і буде, робитиме ставку на Дрозден-ка, Васюту з шостого «А», а Шалига хай числиться запасним. До змагання далеко ще,  там  видно  буде.
Подумав так і облишив Віктора. Зате не облишили його хлопці.
— Ти це серйозно? — обступили з усіх боків.
— А то як, жартував би з учителем.
— То це ж... Це знаєш як називається? Ти посадиш у калошу нас, підведеш усю школу!
— А що я маю робити, коли не можу?
— Домовся з Шурою, що в ці дні зустрічатиметеся на годину пізніше.
— Сказав, не можна, отже не можна! — розгнівався Віктор і постарався звільнитися від хлопців.
Легко казати їм: зустрічатиметеся з Шурою на годину пізніше. Чи він сам не додумався б до цього, коли б можна було викроїти ту годину? Он із якою заковикою здибався у квартирі Шутьків. Гадав, Марія Василівна не просто собі домовиться з Щуриними батьками,— приведе його до них і скаже: «Оце і є наш Віктор. Ви вже, будь ласка, не дуже гнівайтеся на нього за ту підніжку, що стала лихом для ІПурочки. Він і сам на себе гнівається. Через те й набрався сміливості прийти до вас: хоче спокутувати провину свою добрим ділом». Воно, чесно кажучи, так, може, й планувалося, та не так склалося. Марія Василівна ходила-таки з ним до Шутьків і звела його з Шутька-ми, але не з тими, що треба. Коли завітали до хати, там була тільки Щура та її бабуся. А що йому, Вікторові, з таких зводин? Чи він і без учительки не помирився б із Шурою? Ну, якийсь час ніяково було б, моя^е, сказав би щось, схоже на докір: теж спортсменка, на першому підкаті зламала ногу, і на тому й поставив би крапку. І Шура поставила б (як і було, до речі). А хто помирить його тепер, коли не помирила вчителька, із Щуриними батьками? Скоро тиждень, як буває в них, а Інни Дмитрівни до цього часу не бачив. Через те й мліє щоразу, наближаючись до Шутькової квартири. А раптом прочиняться двері і на порозі виросте грізна постать Інни Дмитрівни, «А-а, це ти? А я кому казала, щоб і на порозі не смів з'являтися! Геть з-перед очей моїх, бешкетник!»
От і думай про домовленість та про запізнення, коли відвідини Шутьків і без того стали пересторогою, а може, й більше — мукою. Чого воно складається так, що він не бачить Шуриної матері? Випадково чи не випадково? Хай би вже сталася та зустріч, хай би вибатькувала його Інна Дмитрівна, як їй хочеться. Перелупав би сором свій, одпалав би, зате раз і назавжди. Та ба, не зустрічаються. Двері їхньої квартири, ніби на сміх, продовжує відчиняти бабуся. І зачиняє за ним теж бабуся.
Догадується: у пообідню пору Шутьки на роботі. А чи так то? Мати каже: «Інна Дмитрівна — жінка з характером, певно, зумисне уникав зустрічі». Якщо це правда, якщо розминаються вони з Щуриною матір'ю невипадково, то як же бути завтра? Субота — вихідний, Шутьки напевно будуть идома. Може, сказати Шурі, що не зможе прийти до неї завтра, тренувитиметься з хлопцями на стадіоні, і таки не прийти? Але ж вона сама нагадала: в суботу приходь о третій, я ждатиму. Що, коли нагадування те не випадкове? Може, справді має намір звести його й помирити нарешті з батьками?
Не віриться. Хто її послухає, Шуру? А втім, чого б і не вірити? Йому ще ж ходити й ходити сюди, а Шура — не Інна Дмитрівна, бачить, розуміє, мабуть; користь від того ходіння є, то ж і примирення має статися.
Що, коли повернутися зараз, поки не зачинилися за ним двері Шутькової квартири, й відверто спитати Щуру: «Ти вважаєш, що субота — зручний день порозумітися з твоєю матір'ю? Що нам час уже порозумітися?»
Ні, ні, не слід питати. Нащо поспішати поперед батька в пекло. Може, він і не наважиться ще прийти до них у суботу.

VI
В обідню пору до Шутьків подзвонили. Наелектризована жданням дівчина підвелася на лікті й сказала матері, яка поралася на той час у сусідній кімнаті:
— Матусю, це до мене, відчиніть.
— Мені ніколи, скажи батькові.
Одначе збагнула, мабуть, що донька може не докликатися його, вийшла із спальні й прочинила в чоловіків кабінет двері.
— Федю, відчини тому шибайголові.
— А тобі важко повернути ключем?
— Не будемо сперечатися,— сказала з притиском і пішла на кухню.
Федір Онисимович устав із канапи, неспішно взяв капці й почовгав до дверей.
— О-о! — і зрадів, і здивувався, загледівши гостю.— Проходьте, Маріє Василівно. Проходьте і вибачайте, що я зустрічаю вас отак... Інно Дмитрівно! — покликав.— Де ти там? Іди приймай гостей.
Інна Дмитрівна не забарилася, по чоловіковому голосу чула: то не Шалига добивався у їхні двері.
— Добрий день,— усміхнулася й поспішила до вчительки.— Спасибі, що не забуваєте нас. Шурочка щойно згадувала. Сьогодні субота, невже, каже, ніхто не навідається до мене.
Федір Онисимович постарався зникнути, мабуть, пішов переодягатися. Вчительку зустрічала й забавляла розмовами господиня.
— Вийшла з школи,— пояснювала свою появу в цій хаті класний керівник,— думаю, дай провідаю Шуру. Як вона тут?
— Спасибі. Був лікар, дивився нашу дівчинку. Сказав, усе йде як треба. Нудиться тільки, сердешна. Весна надворі, дорослого кличе кудись, а дитину тим паче.
— Та то так. Вона у вас компанійська, їй важкувато буде вилежати всю  весну  прикутій до  ліжка.
— І не кажіть.
— Ну, а з заняттями як же? Віктор хвалився, що ходить до вас, робить разом із Шурою уроки. Не цікавилися, як вона засвоює їх?
— Це вже ви поцікавтеся, будь ласка. Я, знаєте, можу помилитися.
Дівчина чула, з ким розмовляють батьки. Чи то зраділа так учительці, чи засоромилася, коли побачила її в своїй кімнаті,— аж пашіла на личку. Марію Василівну порадувало те. Сміялася, не цуралась жартів, було таке враження, що не ученицю свою — подругу прийшла провідати, в усякому разі розмовляла з нею інтимніше, ніж розмовляють учителі з учнями.
— Дівчатка були в тебе минулої неділі?
— Були, аякже.
— Виходить, ти геть усі шкільні новини знаєш, мені немає чого й розказувати?
— То ж давно було, Маріє Василівно. За цей тиждень нові, мабуть, є.
Вчителька радіє її недитячій дотепності й киває, звертаючись до Інни Дмитрівни:
— Чули? А ви кажете: дівчинка. Завтра подружки твої прибіжать, очевидно,— знову до Шури,— коли є якісь новини, розкажуть. Отож не забиратиму в них хліба. Давай про інше поговоримо. Як ти тут із Віктором? Помирилася вже?
— Давно. Я ж і не сварилася з ним, просто гнівалася якийсь час.
— Це найголовніше. Раз уже вам випало робити ох уроки, треба, щоб робилися вони дружно. Ска-и, ти засвоюєш матеріал чи лишаються якісь сумніви, щось тобі буває незрозуміле? Шура завагалася. Чи то не знала, що відповісти Марії Василівні, чи не зважувалася казати.
— Історію, географію, літератури та й ботаніку швидко засвоюю, а ось мови Вікторові доводиться детальніше пояснювати, алгебру, геометрію, фізику й поготів. Правила ніби й розумію, а задач сама не можу розв'язати. Не даються вони мені.
— Ану, діставай зошити, підручники, показуй, що тобі незрозуміло.
Інна Дмитрівна без нагадувань кидається до книжкової шафи, подає доньці те, що просить.
Вони довгенько сиділи. Спершу учениця питала, вчителька пояснювала, потім навпаки.
— Ну чого ж,— Марія Василівна лишилася задоволена опитуванням,— усе гаразд. Для початку непогано, добре навіть засвоюєш матеріал. Коли й надалі працюватимете отак, гляди, й задачі  розв'язутимеш самостійно. Головне — нічого не лишати неосмисленим, усе старатися засвоїти.
На ту розмову вийшов і Шурин батько.
— А що, доню,— сказав жартома, але й не без гевної мети,— може , ще й дякуватимеш Вікторові за те, що зламав ногу?
— Таке скажеш,— насупилася мати.
— А чого — таке? Я, здається ж, знаю свою доньку. Пригадай, як навчалася вона у початкових класах. На диво швидко засвоювала уроки. Прочитає вірша раз, удруге — і вже  розказує  напам'ять.  На жаль, це не пішло на користь, навпаки, привчило її не сидіти довго над книжкою, вулиці давала перевагу. А зараз є можливість посидіти. Поки вилікується, гляди, й гарна звичка виробиться:  поки не вивчила уроків, не згадувати про вулицю.
Шура дметься, позираючи на батька, а мати, навпаки, тепліє на обличчі.
— Це правда. Вона у нас тямуща дівчинка. Ще ли б трішки старанності.
— Я сказав би — материної гордості,— поправив Федір Онисимович.
Інна Дмитрівна сіпнулась, видно було, поривалася сказати чоловікові щось дошкульне, та стрималася в останню мить.
— До чого тут моя гордість? — запитала, гасячи в собі злість.
— Ну як же? Твоя гордість не дозволила б тобі поступитися перед однокласниками, навчатися гірше, ніж інші. А Шурина дозволяє, бач.
Пояснення було явно несподіване. Інна Дмитрівна чекала від чоловіка чергової шпильки, а то й безцеремонного дорікання, а вийшло, що похвалив. І це потішило її.
— Уяви собі, що моя гордість і не дозволила б такого,— сказала не без похвальби.
— Прекрасно уявляю, матінко,— дружньо узяв її за лікоть.— Одного тільки не розумію, як це ти, в усьому тямуща жінка, не догадалася досі запросити нас до столу. Здається, час.
Марія Василівна почала було заперечувати, та її не слухали.
— У мене все готове,— стала на дверях Інна Дмитрівна і загородила гості дорогу.— Посидьте хвилиночку із Федором Онисимовичем, погомоніть, а я поставлю на стіл й одразу ж обідаємо.
Вона була незвично весела і вдоволена, така вдоволена, що домашні мусили пригадати, коли ще бачили свою матір у такім щасливім душевнім злеті.
Федір Онисимович нічого не сказав з того приводу, коли залишився з донькою та її вчителькою, одначе видно було: перш ніж продовжити з ними бесіду, про себе, в душі, посміхнувся.

VII
Весна не минала без сюрпризів, і що найбільше тішило дітей — усі вони були приємні. Сонце, здавалося, не просто собі все вище й вище піднімається в небо, засіває своїми щедротами землю: і теплом, і радістю, і молодечою бентегою. А земля добряче вигрілась уже й не забарилася на щедрість відповісти щедрістю, на дари — дарами. Там, де не ступала людська нога і не копав заступ, зазеленіла трава, в дворах і городчиках, а надто в садках пнулось до сонця й сурмило кожним тільки-но проклюнутим листочком й хвалу життю помолоділе гілля, милував зір щойно народжений цвіт. Коли він вибуяв і як міг вибухати  за одну ніч, ніхто не примітив. Зате коли вибухав і є,  ознаменував собою світ, не просто одмінив його чиїмось, було таке відчуття, ніби відкрив у ньому святкову сторінку. Двори  виповнилися  хмільнішими й з духмянішими, ніж досі, пахощами, завзятіше защебетало  птаство між гіллям, а з птаством заспівало й небо. Високим, чистим, урочистим співом. Гомінке тієї пори місто намагалося приглушити ного гуркотом трамваїв, машин, вигуками порадуваних чи невдоволених чимось людей. Одначе старання в те не завжди брало гору, а коли й брало, то не скрізь, й у відгороджених високими будівлями дворах, тим паче на далеких від проїжджих доріг вулицях і провулках весна почувала себе справжньою господинею, виспівувала на всі лади й полонила співом своїм, щедротами своїми всіх, хто має серце, хто здатний слухати, кому не чужа краса приємних одмін і щасливих народжень.
Двір, що його Віктор вважав своїм, нічим особливим не виділявся серед решти дворів повоєнного плавання. А все ж він мав свої переваги, більше того — принади. Колись на цьому місці були приватні садиби ичайної околиці, а на тих садибах, як водиться по всіх околицях, щільно тулилися один до одного приміські сади.  Чи так  спланували  ті,  кому  належало ланувати тут забудови, чи той із садів, що на його місці мав бути Вікторів двір, видався комусь особливим, в архітекторів (а може, в будівельників) не знялася на нього рука, і вони лишили у Вікторовім дворі два ряди дерев,— там, де вони межували з яром. Охочих доглядати за садом не бракувало. В довколишніх будинках чимало вишукалося пенсіонерів чи просто літніх людей, які залюбки поралися біля дерева.
Отож їхній двір мав свій сад, а всі, хто виходив туди посидіти у вільну годину, мали можливість на власні очі бачити, серцем відчувати найзначиміші одміни в природі — і появу на землі весни, і наближення жаркого літа, і прихід тієї ніжної замрії, яку здатна посіяти в серці тільки осінь.
Їм, хлопчакам, більше перепадало від дорослих через той сад, аніж мали з нього користі. І туди не лізь, і там не стань, і того не чіпай. Тому всі вони (і такі, як Віктор, і менші) поступилися двором для дорослих і малюків, та ще дівчат. Собі зробили лаз до яру і гуляли там,— спершу, як заманеться, потім Віктор облюбував площадку біля підніжжя яру, вирівняв її з такими, як сам, хлопчаками, поставив на обох кінцях ворота й почав ганяти з друзями м'яча. До них приєдналися хлопці з сусідніх дворів, поступово набралося їх на неповні дві команди, і яр став місцем постійних ігор, зосередженням усієї малечі, яка полюбляла футбол.
Минулої осені у школі з'явився новий викладач фізкультури і створив шкільну футбольну команду. Для неї придбали спеціальний одяг, взуття. Це по манило туди всіх, хто грав у яру, а гомінкий досі яр одразу обезлюднів і втратив свої принади. Думали, на час, поки перегорять пристрасті, та, видно, не судилося їм перегоріти так швидко. Не тільки ранньої весни, зараз, коли сонце добряче припікає вже, а футбольне поле вкрилося буйною луговою травою, ігри в яру не поновились, і зроблені хлопцями ворота стояли сиротливо пусті.
Віктор не забував їх, просто не мав часу думати про них. Та й бажання, признатися, не відвідувало, поки ворота, а з ними й усе поле в яру не потрапило одного дня на очі.
Вийшов надвечір, по закінченні занять із Шурою, у двір і спинився неподалік від під'їзду: над двором порівняно низько пролітав пасажирський літак і натужно гув двома чи й трьома моторами. Освітлений знизу сонцем, був навдивовижу білий і звабливий, такий, якого не часто доводиться бачити. А хто ж із хлопців не задивиться на літака-красеня та ще коли летить він над головою!
— Вітю! — почув жіночий голос із саду.— Підійди, синку, сюди.
Кликала Віра Юхимівна, дружина лікаря районної лікарні.
— Що таке? — підійшов  і  спинився  перед  нею.
— Малий наш м'яча перекинув через огорожу, тепер рюмсає. Може, дістанеш?
— А чом же. Я зараз.
Мотнувся й швидко шугнув через лаз, опинився по другий бік огорожі. А коли вже опинився по другий бік огорожі, не міг не глянути в яр, туди, де зеленіло їхнє футбольне поле.
«Стривай! — майнула щаслива думка.— А чому б мені не надолужувати те, що пропускаю, не граючи в команді, отут, у яру? Півгодини в день я ж можу викроїти, щоб потренуватися. Нічого не дасть? Це не те, що можна набути в грі? Дурниця! Зіграність з напарниками, фінти я можу відпрацювати й на уроці фізкультури, коли граю з усіма. Для форварда головне — вміти робити прицільні удари, з будь-яких позицій і в будь-яку точку воріт. А точність удару по воротях можна відпрацювати й самому, хоча б і в яру».
Перекинутий малюком м'яч вистрілюється в небо й точно приземляється за адресою, по другий бік стіни.
Вирішено. Він так і робитиме: викроюватиме щоденно по півгодини й відпрацьовуватиме в яру точність завершальних ударів по воротях: під перекладину, у лівий верхній кут, лівий нижній кут і відповідно — у праві. Більше того, тренуватиметься надвечір'ями, зробить свої заняття маленькою таємницею, а згодом, гляди, й сюрпризом.
— Спасибі,— дякує жінка.
— Спасибі! — дзвінко кричить і її хлопчик, веселий уже, щасливий, ніби й не було щойно заподіяних самому собі прикрощів.
— Будь ласка! — весело махає Шалига і вистрибом біжить на вулицю.

VIII
Коли б його, Віктора, запитали, чому він з усіх спортивних ігор та розваг уподобав футбол, певно, не знайшов би, що сказати, бо й сам, признатися, до пуття не знає. Інші ігри не такі цікаві? Иу, звичайно! Яка з них може зрівнятися з футболом? Дається взнаки популярність цієї гри? І то правда. А може, поясненням Вікторової прихильності до зеленого поля і поєдинків на ньому є його власні успіхи, те, що йому дається-таки   футбол?   Що коли це — причина з причин і пояснення з пояснень? Хто серед ровесників найметкіший на полі? Він. Хто краще за нього може обвести товариша, вийти на ударну позицію й прицільно пробити по воротях? Вважай, ніхто. Дроз-денкові вдається, звичайно, але він — другий бомбардир у команді. Так принаймні думає команда, так вважає і учитель фізкультури. Недарма ж усі горою за те, щоб Віктор Шалига не пропускав тренувань, щоб був у команді тоді, коли їй доведеться виборювати право на участь у турнірі «Шкіряний м'яч».
Що ж, раз у хлопців така віра в нього і така надія на нього, нічого ставати в позу проханого. Віру належить цінувати, а довіру виправдовувати.
Віктор спиняється неподалік від штрафного майданчика й виважує поглядом, яка позиція може бути вразливішою для воріт. Центр? О, так! Із центру можна послати м'яч у будь-який із чотирьох кутів, можна всадити просто в ворота, під перекладину, зрештою. Але в центрі найсильніший захист, спробуй пробитися крізь нього. Без партнерів нічого не вдієш. Із центру можна досягти успіху лише в одному випадку: під час прострільної передачі. А хто подасть її тут, у яру? Еге, хто? Попросити когось із менших за себе? Колись, може, й попросить, а зараз має обходитися без сторонньої допомоги, звикатиме бити з позицій, на які пробиватиметься з м'ячем сам — із флангів і під гострим до воріт кутом.
Перший рейд зробив зліва і вдарив так, щоб м'яч влучив під перекладину. Проте промахнувся: м'яч пішов вище перекладини. Ударив ще раз — знову вище.
«Що це зі мною? — досадує хлопець.— Усе в небо та в небо стріляю».
Приглянувся, якою частиною ступні б'є, куди саме б'є, і ще дужче скривився: усе ніби так, а м'яч летить не туди, куди треба.
Зайшов іще раз, потім іще. Один із ударів припав у перекладину, другий — знову вище.
«Може, позиція не з кращих? — картає себе.— Га, що коли відійти трохи далі од воріт?»
Удар... Гол! Правда, не під саму перекладину, такий м'яч воротар може взяти, а проте гол є гол, йому всяк радий.
Віктор знову міняє місце — м'яч ковзнув по перекладині, врізався в протилежну від форварда штангу і відлетів у поле.
«О-о, це вже щось схоже на невідпорний удар».
Шализі сподобалася ця позиція: і б'є з неї прицільно, і бити зручно. В усякому разі, хльостко виходить.
Успіх додає сил, радість примножує бажання. Як же, що не удар, то й гол, деякі такі собі, влучні й тільки, окремі ж просто красені!
«Так,— віддихується після тривалої біганини за м'ячем Віктор.— Одна позиція є. Тепер треба знайти другу, а там і третю. Де вони? І чи то буде великою несподіванкою для воротаря, коли битиму тільки під перекладину? Раз я лівий крайній, треба пристріляти й дальні від мене кути. У ближні і без пристрілки неважко влучити, якщо вони будуть неприкриті воротарем. Але ж я виходитиму на ударну позицію з лівого флангу, воротар кидатиметься мені назустріч і постарається прикрити насамперед ближні від мене кути. А коли так, дальні будуть відкриті. Ну, звичайно! Виходитиму ж бо один на один із воротарем, а дальні кути в такому випадку  будуть неприкриті!»
Прицілюється з одного, прицілюється з другого місця — поки що нічого не виходить. М'яч то скочується, запущений Вікторовою правицею, згори, то відпасовується в поле, то знову стрілою летить повз штангу чи влучає в один із кутів. І вп'яте, і вшосте, і вдесяте. А на землю спадає тим часом ніч, і в яру І помітніше, ніж будь-де, згущуються сутінки.
«Уже й ніч. От прикрість».
Віктор чухає, досадуючи, спітніле тім'я й простує з м'ячем до лазу. Знав, матері немає ще вдома, через те не поспішав. Поклав на місце м'яча, зайшов до ванни й пустив теплу воду. Хоч бігав у яру не так уже й довго, упрів добряче. Отож, поки має час, скупається і постане перед матір'ю, коли вона повернеться з роботи, свіженький, без жодних натяків на біганину, ніби й не було її, біганини. Мати останнім часом не згадує про футбол. Чи то примирилася, вдоволена примиренням з Шутьками, й махнула на синове захоплення футболом рукою, чи не помічає за клопотами, чим захоплюється, окрім занять із Шурою, син. Але буде набагато краще, коли Віктор не даватиме їй приводу повертатися до розмови про футбол. Обачність не зашкодить.
Ніби у воду дивився: саме сьогодні мати прийшла з роботи не така, як завжди. І очі в неї якісь аж надто сумні, і обличчя холодне, повите чи то ніяковістю, чи то зажурою.
Принишк, ждав, що воно буде. А мати мовчала. Роздяглася, умилася й пішла на кухню готувати вечерю. Лише тоді, як сіли за стіл, і Віктор, забувши з часом про пересторогу, кисло подивився на тарілку з супом, ні з сього ні з того сказала:
— Що — не подобається?
— Та... не те щоб не подобався, але й набрид уже. Надто часто варите.
— Звикай. Пундиків не буде тепер. Пундики свої у футбола прогуляв ти, хлопче.
Здивувався, мабуть, бо таки не розумів, як це він міг прогуляти щось у футбола. І мати не забарилася пояснити:
— Дорого обійшлася нам твоя підніжка, Вітю. Шутьки не порахувалися з тим, що ходиш до них щоденно, морочиш собі голову, втовкмачуючи їхній Щурі уроки, постаралися позбавити твою матір можливості мати гарну професію, а відтак і пристойну зарплату.
На Віктора ніби окропом хлюпнули. Не лише обличчя, вуха взялися пломінню.
— Як це — позбавили?
— А отак. Сьогодні майстер підійшов і сказав, що не вийде з мене складальника радіоапаратури. Не встигаю я, затримую конвейєр. Через те порадили стати на місце людини, яка підготовляє деталі для конвейєра.
Мовчав певний час, сьорбав ложкою з тарілки.
— То хіба це погано?
— Гірше не може бути. На конвейєрі я мала б спеціальність, з часом підвищили б розряд, а там і заробітну плату. А тут ставка і невисока. Крім того, ніякого морального стимулу. Одне слово, на місце інваліда стала твоя мати.
Спершу Віктор не зрозумів, потім — здивувався. Невже те, що каже мати, правда? Чи то ж можливо, щоб через якусь ненавмисну підніжку ставили підніжку не лише йому, а і його матері? І де — на заводі. І хто — Шутько! Чи могло таке бути? А коли могло, то чому? Він же пояснював усім: те, що сталося там, на шкільному подвір'ї, зробив ненавмисне, без злого наміру. Йому ж повірили нібито, не йому, то вчительці, а повірили, дозволили бути в їхній хаті, допомагати Шурі. Неправда то була, вимушене примирення чи мати помиляється все-таки? Але яка ж це помилка, коли її звільнено? Казала, три місяці має навчатися уподобаній на заводі професії, а повчилася місяць — і вже звільнили, сказали, що не годиться для такого діла. Попереду он скільки ще часу. Може ж, навчилася б іще, а навчившись, не затримувала б конвейєра, виконувала б те, що належить виконувати.
І тоді, як сидів після вечері за книжкою, і пізніше, коли ліг, погасивши світло, в ліжко, думки, мов комашня, роїлись у голові, ні на мить не полишали в спокої, більше того, каламутили спокій, разили совість, аж поки від уражень тих не зродився біль, а з болем і жаль до себе.
Що ж це робиться? Чому так робиться? Чи він злочинець? Чи йому так просто було після всього, що сталося з ІПурою, іти до ПІутьків, лупати перед Шуть-ками очима? Він же, можна сказати, через самого себе переступив, а пішов-таки і діло робить, Шура сама хвалилася вчительці, що Шалига не просто допомагає їй засвоювати уроки, він навчив її розуміти й те, що колись вивчали. Хіба Шутьки не знають того, хіба не бачать, як старається, і труд, і час свій вбиває біля їхньої Шури, аби нічого не пропустила через хворобу, аби тихо-лихо? Чому так повелися з ним, з його матір'ю? Вважають те, що пережив у них, недостатнім покаранням? Але це ж несправедливо! Це казна-що! Виходить, йому нічого не лишається тепер, як покинути напризволяще Шуру, а то й зовсім піти й сказати коли не батькам, то Шурі: раз із нами так, то ми отак.
То були терзання не тільки безсонної ночі, то були муки всього наступного дня. Тоді аж, коли настав час іти до Шутьків, ніби підштовхнув хтось: «Чого вагаєшся? Не ти ж робив пакості? Зумисне піди і поглянь, як почувають себе Шутьки, якими очима дивитимуться на тебе після підставленої матері ніжки. А там уже й вирішиш, як бути».
Шура не впізнала його. Зайшов колючий. Ані звичних у їхніх стосунках розпитувань, ані новин шкільних. Сів і одразу ж за уроки, а дала привід, бурчати почав.
— Теж мені, мамина доця! Боїшся розумом поворушити. Скільки можна жити з підказок і сподіватися на підказки?
Шура зніяковіла, коли ж дорікання повторилося, і зовсім набурмосилася.
— Чого це ти? Якщо набридло ходити, то не ходи, а ображати не смій.
— Теж знайшла образу. Ви нас не так, може, образили.
— Що ти вигадуєш? Де і коли я ображала вас?
— Не ти, то батько твій. Сама ж казала йому: що я ненароком підставив ніжку, не хотів зробити тобі зле. Казала чи не казала?
— Ну, казала, то що?
— А те, що він не повірив нам і визнав за потрібне, якщо хочеш, за достойне навіть на підніжку відповісти підніжкою.
Шура не вірила. По очах, по обличчю видно було:  геть не розуміє Віктора і тому не вірить йому.
— Що ти верзеш?
— Те, що чуєш. Ти ж знаєш, місяць тому батько твій допомагав моїй матері влаштуватися на роботу.
— То що тут поганого?
— А те, що мати моя не працює вже там.
— Не може бути!
— Могло. Хоч батько твій і інженер, а міг собі дозволити таке. Кажу ж, мати моя не працює вже на складанні радіоапаратури, її перевели на місце інваліда, який пішов на пенсію.
Шура пробувала захищати Федора Онисимовича, казала, що батько ж не працює в тому цеху, де працює Вікторова мати. Олену Іванівну без кого відома могли перемістити і без усяких злих намірів: просто, так треба було. Тя Віктор і слухати не хотів. Мати не кивала б на її, Шуриного, батька, коли б 6уяо інакше. Хоч переміщення й стялося не опраз^ після підніжки,  та  причина  йому  одна — підніжка:  Федір Онисимович допоміг свого часу влаштуватися на це місце, Федір Онисимович допоміг і позбутися його.
— Ну як же...
Дівчині хотілося перечити, більше того, кричати, що то неправда, батько її нездатний на таке, але, крім віри в батька, нічого іншого не спливало на думку. Вікторові запевнення були категоричні, кажучи по щирості, надто переконливі, щоб можна було підшукати щось і заперечити.
— Я... Я все-таки не вірю,— крізь сльози сказала Шура і не втрималась, розплакалася.— Татко мій не такий, щоб робити пакості. Він... він інженер.
Шалига всього сподівався від неї, тільки не сліз, і тому не насмілився наполягати на своєму. Блимнув на дівчину раз, блимнув удруге й скривився, досадуючи.
«Цього тільки й бракувало сьогодні!»,— подумав.
Роботи у них — непочатий край: задачі з алгебри, вправи з англійської, потім — ботаніка, географія, не кажучи вже про твір з української мови, який Щура має писати самостійно. Треба б негайно й серйозно братися за діло, а яка тут може бути серйозність, коли вона нюні розпустила, недобрим духом дихає. Може, справді підвестись і сказати: «Сьогодні, бачу, нічого не вийде в нас, піду я». Або ще категоричніше: «Раз батько твій повівся так із моєю матір'ю, то й мені нема чого ходити до вас. Вороги так вороги, чого тут прикидатися». Але як скажеш, коли Шура плаче, коли їй і без того боляче. Вона, коли на те пішло, ні в чому не винна. Були б оце батьки її тут, при розмові, міг би підвестися й сказати. А Шурі навіщо? Щоб додати зайвих прикрощів? І потім... Чого він має робити достеменно так, як Шурин батько? Чи то личить піонерові? Може ж, навпаки треба: і ходити до Шутьків, і навчатися з Шурою. А що. Хай бачать, хай знають: він не такий, як вони.
— Досить тобі...— хотів сказати «рюмсати» і передумав.— Досить, кажу, плакати. Бери зошит з алгебри, задачу розв'язуватимемо.
Шура не одразу заспокоїлася, пхикала якийсь час і витирала сльози, пхикаючи.
— Мені не до занять тепер,
— Таке вигадаєш,— зовсім спохмурнів.— Що сталося, те сталося, то справа батьків, а наша ось, нам треба готуватися до уроків.
Шура добула з-поміж зошитів, що лежали на тумбочці, той, на якому було написано «з алгебри», розгорнула в потрібному місці підручник.
— Я поговорю з татком,— сказала примирливо.— о це справді від нього залежить, примушу, щоб переінакшив усе.
— Не треба,— поспішив заперечити Шалига.— Обійдемося без його переінакшень. Мати має роботу.
— Але ж ти не ходитимеш тоді до мене. І гніватимешся отак, як сьогодні.
Блимнув спідлоба, хотів сказати щось дошкульне, та утримався, передумав, мабуть.
— Я не такий, як твій батько,— обізвався згодом имирливішим, ніж досі, голосом.— Пообіцяв допо-гати засвоювати уроки, отож і допомагатиму, поки одужаєш, поки потрібна буде моя поміч. Нехай йому, 'атькові твоєму, соромно буде за його вчинок, а не мені.

IX
Того вечора в Шутьків таке заварилося в хаті, до ночі не могли вгомонитися. Шура виказувала Федорові Онисимовичу й плакала, виказуючи. Федір Онисимович бив себе в груди й запевняв, що непричетний до тієї оказії, вперше чує про переміщення Олени Іванівни.
— Ти казала Вікторові,— допитувався у доньки,— що я не маю жодного відношення до того цеху, де її кривдили, я в інституті працюю?
— Казала.
— Ну й що ж він?
— Не вірить. Каже, через кого влаштував твій татько мою матір, через того й прибрав із вигідного місця.
— Логіка в цьому є, звичайно. Але ж яка вона примітивна! Нехай Віктор узяв цю єресь у голову. А мати його? Невже Олена Іванівна могла подумати так про мене, повірити, що я здатний на таке?
— Це називається не мала баба клопоту, та купила порося,— вкинула слово й Інна Дмитрівна.— От і турбуйся про людей, от і допомагай людям. Подумати тільки: принижувалися через них, паосили, щоб узяли на роботу, і маємо тепер дяку.
Федір Онисимович ходив по кімнаті збуджений, справді не чув чи удавав, ніби не чує, що каже дружина.
— Я підійду завтра до Тихона Петровича й довідаюся, в чому справа,— пообіцяв доньці.
— Цього тільки й не вистачало ще! — обурилася Інна Дмитрівна.— Хто вони тобі, ті Шалиги, що підеш і братимеш через них чоловіка за душу, посваришся, чого доброго! Переставив Тихін Петрович з одного місця на інше, то, мабуть, треба було, мабуть, заслужила.
— Чого б це я сварився? Просто довідаюся, в чому справа, й поясню Олені Іванівні, що я тут ні до чого.
Інна Дмитрівна примовкла. По ній видно, і хоче сказати щось, і не зважується.
— То хіба так, без відвідин, не можна піднятися на восьмий поверх і пояснити?
— Кажу ж, треба знати, в чому справа. Може, там дійсно наламали дров, вчинили несправедливість.
— А я... я проти. Не смій ходити, чуєш!? — крикнула голосом, у якому бриніли сльози.— Жінка я тобі чи не жінка? Чого ти ніколи не слухаєш мене, чому стараєшся робити наперекір?
Федір Онисимович видивився на неї, було таке враження, що не пізнає дружини.
— Здрастуйте! Ми ваші родичі! А хто ж привів до мене Олену Іванівну, хто прохав, щоб допоміг жінці влаштуватися?
— Я ж думала, вона — людина. Чоловік покинув, гадала собі, нехай тим хоч потішиться, що матиме гарну роботу. А вона он чим платить за нашу добрість.
— Ну, то прикуси тепер язика,— обурився,— і не пробуй стати мені на дорозі. Я почав це діло, я маю й завершити його по-людськи. Чула, якої думки про нас Олена Іванівна?
— Яке тобі діло до її думки?
— Як-то яке? Це справа моєї гідності, більше того, моєї честі! І ти мені не переч тут! Я не хочу, щоб у людей були підстави думати про мене отак, як думає наша сусідка. Чуєш, не хочу!
Забув, розгніваний, про незаспокоєну доньку, не став переконувати й дружину. Шуснув у двері й зачинився до ночі у себе в кабінеті.
А другого дня не встиг переступити поріг, роздягтися, одразу на кухню.
— Ану зайди до мене, голубонько,— звелів дружині.
Мати не одразу послухалася. Лише після другого нагадування вийшла до зали, запитала невдово-лено:
— Чого тобі?
— Я попереджав тебе, щоб не втручалася в мої службові справи?
Дивилася знічено й мовчала.
— Ще раз питаю,— підвищив голос Федір Ониси-мович,— попереджав чи ні?
— Ну, попереджав, то що?
— Чому ж ти ходила на завод, чому дозволила собі розмовляти з Тихоном Петровичем поза моєю спиною?
Бачив, кров ударила жінці в лице, одначе вона не вважала, мабуть, що уже все втрачено.
— Хто тобі сказав, що я ходила?
Федора Онисимовича аж пересмикнуло. Крутнувся зозла, схоже, що шукав чогось замашного, зрештою передумав і сказав:
— Ходімо в кабінет, я повідаю тобі хто.
Шура не знає, про що йшлося в них. Чула тільки, злітав час від часу і бився об стіни, а то й проривався крізь стіни крик. Потім вилетіла з дверей, мов корок із пляшки, заплакана мати, шугнула, захлинаючись від завданих батьком кривд, повз хвору й знову сховалася за дверима, тільки тепер уже в опочивальні. Упала на ліжко, і кричала, і плакала, і билася, плачучи, та до неї ніхто не підійшов, не заспокоїв. Шура — тому, що не могла та й не відала, чи треба заспокоювати, свекруха — через те, що її діло сторона, вона тут не господиня, а батько взагалі не вважав, мабуть, за потрібне казати щось на додачу до того, що сказав уже. Вийшов невдовзі з кабінету й пішов з квартири. Куди — нікому не сказав, лише другого дня Шура довідалася од Віктора, що був у Шалиг.
Його не чекали там, звичайно, через те і Віктор, і мати Вікторова були неабияк збентежені, помітивши на порозі несподіваного, а може, й небажаного гостя. Проте запросили, як і годиться, проходити, сідати в їхній хаті.
— Я ненадовго,— подякував Шурин батько і таки не сів.— Дійшли до мене чутки, що вас, Олено Іванівно, перевели з конвейєра на іншу, неперспективну роботу.
Господиня й зовсім зніяковіла, не знала, куди подіти очі. Зрештою затримала їх на синові.
— Це цей уже... розпатякав. Повірте,— зважилась-таки і глянула на Федора Онисимовича,— я ніде й нікому не говорила про це.
— Не про те річ, Олено Іванівно. Подумали ви про мене погано — ось біда. А я, повірте, ні сном ні духом не знав про ваші прикрощі. Без мене усе те сталося. Був сьогодні в цеху, розмовляв із начальством. Що можу сказати з того приводу? Самі знаєте, я не владний там, просив колись і зараз можу тільки просити.
— Не треба, Федоре Онисимовичу. Обійдемося якось.
— Таки гніваєтесь?
— Та ні. З якої ж би то речі. Раз ви кажете, що непричетні до того, то чому мала б не повірити, тим паче, гніватись.
Федір Ониеимович замислено дивився на неї від порога.
— Ось що, Олено Іванівно. Щоб не було в цім ділі якихось сумнівів і непорозумінь, зробимо по-вашому: не проситимемо більше ані Тихона Петровича, ані старших за Тихона Петровича. Подайте завтра заяву на розрахунок і йдіть працювати в наш інститут. Я тоді, коли вперше клопоталися роботою, не наважився запропонувати вам посаду лаборантки, боявся, що не впораєтеся з цими обов'язками, тепер зважуюсь. Але при одній умові: що ви серйозно поставитеся до освоєння цієї не простої для вас, людини з призабутою середньою освітою, спеціальності й утрете носа усім тим, хто сумнівався у ваших здібностях. Домовились?
Чи то Олена Іванівна не вірила тому, що чула, чи так збентежена була почутим. Стояла, ламала, хвилюючись, пальці й не знала, що сказати сусідові.
— А може ж, я справді не впораюся з обов'язками лаборантки. Це ж не завод, це інститут.
— Упораєтесь. Не святі горшки ліплять. У мене є там гарний учитель. На пенсію збирається йти. Отож ваша поява в лабораторії буде і доречною, і своєчасною: старий передасть вам усі таємниці своєї спеціальності та тоді вже й піде рибу ловити в Дніпрі. А ви залишитеся на його місці. Робота, думаю, сподобається.
Шура не певна була, що мати її знає про це, останнє, переміщення Олени Іванівни. Тому не зважувалася заводити мову вдома про те, що чула од Віктора. Вибрала нагоду, коли сторонніх не було поруч, і шепнула батькові:
— Підійдіть ближче, татку.
— Чого тобі? — схилився над нею Федір Ониси-иович.
Дівчина мовчки обняла його і дзвінко, по-дитячому щиро поцілувала в щоку.
— О-о... Чого це ти розчулилася так?
— Бо ви у мене золотце. Це вам за те, що ви у мене таке золотце.

X
Одужання було не тільки відчутним, а й зримим, і хвору що не день, то частіше відвідувало бажання полишити ліжко, хай і простору, таку веселу й світлу цієї пори, а проте обмежену стінами батьківську оселю. Лікарі розкували вже ногу — зняли важкий і остогидлий за ці півтора місяця гіпс. Тепер можна вставати з ліжка, ходити з допомогою милиць по хаті, сидіти в кріслі. А то неабияка радість. Лишаючись удвох із бабусею, Щура те й робила, що моталася по просторій залі, заглядала в батьків кабінет, обнишпорювала кутки й закутки, з цікавістю дитини доторкалася до книжок, прикрас, посуду в серванті. Усе те було їй миле колись, тішило око й серце, то ж зустріч з кожною річчю в батьковій квартирі видавалася зараз не просто втіхою,— таким собі маленьким святом. І дівчина торжествувала, як і всі, кому випадає бути на святі,— усміхалась, оглядаючи речі, світила очима, милуючись придбаними мамою сервізами, раділа сонцю, буйній зелені, що напливала на неї з прочинених у широкий світ вікон.
— Не бігай, внучко,— застерігає бабуся.— Забула, що казав лікар? Ти довго лежала, тобі поступово треба звикати тепер до ходіння.
— Чи я багато ходила?
— Для здорового, видима річ, небагато, а для такої, як ти, то й занадто, може.
— Я тільки постою, гаразд?
Яка вона зваблива, весняна далечінь! Яка прибрана й гарна о цій порі земля, тим паче з їхнього при-горка, з високої Дніпрової кручі! А сади, діброви на землі, а виповнене голубою млістю небо над землею. Дивилася б і дивилася б на них, тішилася б і не натішилася б. Та бабуся правду каже: хоч спирається здебільшого на милиці, ноги, мабуть, добряче ослабли за півторамісячне лежання в гіпсі, тремтять, не годні утримати тіло.
Шура просить стару, щоб поставила крісло на балконі, вмощується зручніше й бере до рук книжку. Сидіти — не ходити і не стояти навіть, сидіти можна довго. Якийсь час читатиме (від того нікуди не дінешся, незабаром екзамени — треба), набридне читати, милуватиметься чистим і звабливим небом, київськими краєвидами — тими, що спускаються яром до Дніпра, і тими, що стеляться за Дніпром. Вони й раніш вабили її, а зараз і поготів. Здається, стрибнула б через огорожу й покотом покотилася б яром. Та ба, і не стрибне, і не покотиться. Лікар сказав, обережною треба бути з ногою. Поки що ліву, здорову, дозволив розходжувати, до ушкодженої черга ще не дійшла. Пальцями ворушити можна — і отак, сидячи, і в ліжку,— а спиратися на неї не настав іще час.
«Потерпи, доню,— каже тато.— Більше витерпіла, тепер уже небагато залишилось. Нога зрослася і добре, лікарі запевняють: якою була, такою й буде, коли виявиш терплячість і не станеш на ногу завчасу». Заїкнулася було, щоб надвір дозволили вийти, та мати зробила великі очі, замахала руками. «Ти що! А як упадеш на сходах? Чи довго перечепитись, послизнутися? І потім, чи варто з'являтися перед сусідами на милицях? Тебе звикли бачити, дитинко, стрункою і гарною, навіщо давати комусь привід потішатися? Яка ходила колись, така й з'явишся на вулиці».
Дивилася благально на батька, але й батько не підтримав. Розвів руками, що зробиш, мовляв, треба. Мати не хоче гіршого.
Шура простягає руку й обережно торкається того місця на нозі, де був перелом. Силкується намацати наріст чи заглибину, дослухається, промацуючи, але нічого не вловлює своїми тоненькими, здається ж, чутливими пальцями. Це потішає, більше того, зроджує веселі думки, а з думками і добрий настрій, молодечі бажання.
«А що як спробую стати на праву ногу? Хоч трішки, просто злегенька обіпруся».
Поривається встати і тієї ж миті передумує.
«Раз татко сказав потерпіти, треба потерпіти. Тепер уже небагато залишилося».
Зручніше вмощується в кріслі, бере до рук підручник з географії. Розгортає його й натрапляє на ту сторінку, де йшлося про ліси Амазонії.
«Того дня й сталося ушкодження моєї ноги. Ну, звичайно. Віктора питали на уроці про ліси Амазонії, а вийшли на перерву, зчепилися з ним через м'яча, і я упала... Стривай! Що він казав тоді про ліси? Вони вологі там, іменуються сельвасами?» Дівчина заглядає до підручника і, вичитавши з нього, що Ама-зонія — зона буйних вічнозелених лісів, така собі унікальна долина земного раю з оригінальною, тільки їй властивою рослинністю, облишає на певний час читання, знову замислюється. Вчителька розповідала, що в амазонському екваторіальному сельвасі немає ані зими, ані літа, ані осені. Там — вічна весна. Одне листя одживає своє і падає долу, інше з'являється на його місці, один плід дозріває й стає здобиччю людей, птахів чи землі, інший зав'язується на місці вчорашнього цвіту, стигне. Дивний, мабуть, край і видовисько дивне. Якщо не дивовижне. Жарти хіба: більша частина материка лежить у жаркому поясі, на тисячі кілометрів уздовж і вшир, від берегів Тихого до берегів Атлантичного океану буяє під спекотнявим сонцем вічнозелене царство. Ані пройти, ані проїхати в ньому. Світа — і того не побачиш, мабуть, якщо не виберешся на сині води повноводої Амазонки або одної з п'ятисот її приток. Ліс на сто метрів підноситься вгору і не тільки верхнім ярусом закриває світ, а й середнім, нижнім.
Не країна — казка, мабуть. І що найбільше дивного в тій казці — оті три яруси. Нехай горішній вимахав на цілих сто метрів увись — він ближче до сонця, його зігріває тепле екваторіальне проміння, виколисують закохані в простір вітри. Хай середній проклав собі дорогу поміж високостовбурними пальмами — йому теж дістається якась частка щедрого екваторіального сонця. А як ростуть і плодоносять ті, що внизу,— каучуконосна гевея, шоколадне, динне, червоне дерево, орхідеї, виткі ліани зрештою? До них теж пробивається сонце чи вони пристосувалися жити й плодоносити без сонця? В соснових лісах не так, там усе, що не пробилося на верхній ярус, стає сухостоєм.
Гортаючи аркуш за аркушем, Шура знаходить нарешті потрібну сторінку й вчитується в те, що було задано на уроці. За тим заняттям і застав її дзвінок Віктора Шалиги.
— Бабусю, відчиніть! — гукає на кухню.— Це, мабуть, Вітя.
Він зайшов до кімнати незвично збуджений, по очах, обличчю видно: не інакше, як порадуваний чимось.
— Добрий день! — привітався і ступив на балкон.
— Добрий день.
Дівчина не приховувала своєї цікавості. Дивилася пильно, не зводячи заворожених добрими сподіванками очей.
— Ну що? — не втрималася і заговорила перша.
— А що? — не зрозумів її Віктор.
— Ти обіцяв довідатися про екзамени.
— А-а... Кажуть, таки один буде, з геометрії.
Шалига розглянувся, пересвідчувався, мабуть, чи немає поблизу бабусі, й тоді тільки розстебнув портфель.
— Ось, візьми,— подав кілька повних і свіжихсвіжісіньких кетягів махрового бузку.— Із нашого шкільного саду,
То була несподіванка для неї. А може, й більше. Заніміла на мить, потім зашарілася й поспішила прикритися квітами — чи то справді принюхувалася до них, чи ховала за ними свою ніяковість.
Бачив: задоволена. Очі бризкають радістю. Через те й самому було приємно.
— Рясно цвіте цього року,— сказав, аби сказати щось.
А дівчина мовчала. Все тішилася пахощами квітів і ховалася за квітами. Зрештою опустила їх нижче, дивиться на Шалигу все тими ж порадуваними, тільки тепер уже не просто веселими,— якимись збуджено-сміливими, ба навіть, може, задерикуватими очима.
— Нахилися,— каже притишено, мов змовниця змовникові.
Віктор не второпав, мабуть, чого вона хоче. А може, взагалі не схильний був задумуватися. Сказала нахилися, то й нахилився без усякого. Зате відсахнувся від Шури несподівано швидко й злякано: не встиг наблизити до її вуст вухо, на шию лягла тепла рука з квітами, а на щоку — м'який дівочий цілунок.
— Ти що? — нашорошився.
— А що? — прохолола й дівчина.— Просто дякую за квіти, за приємні новини.
Старанно витер щоку і вже по тому пояснив:
— Пізніше дякуватимеш,  як складеш  екзамени.

XI
Шуру не вперше підвозять до школи на батькоізій машині, і завжди у супроводі матері. Як тільки почала ступати на ушкоджену ногу й відчула, що нозі нічого не загрожує, почала наполягати на цьому. Та й Марія Василівна радила, і лікар не заперечував. Заняття в школі наближаються до кінця, щоб у дівчини не було боргів, а в учителів — сумнівів, хай кожен із них бодай раз опитає її, переконається, чи засвоїла пропущений матеріал, і виставить оцінку за чверть. Екзамен екзаменом, а з усіх інших дисциплін теж треба знати, тим паче, що репутація в Шури не вельми висока.
Тоді, як привозили Шутько на заняття, Інна Дмитрівна не засиджувалася в школі. Передавала доньку на руки класного керівника, а класний керівник на руки Шуриних подруг, яких, до речі, не треба було просити про це, обсідали дівчину, мов горобці полишений на дорозі шматок, і не відходили доти, поки не сповіщали про початок занять. Мати бачила це, тому не турбувалася особливо, їхала на роботу й поверталася до школи тоді лиш, як надходив час забирати школярку додому. Сьогодні ж, у день екзаменів, не збиралася, здається, від'їздити. До самого дзвінка сиділа біля своєї Шури, напучувала її, а пролунав дзвінок, спіймала за ґудзика екзаменатора й торочила щось йому.
Віктора дратувало це. Хоч він за останній час і примирився нібито з Інною Дмитрівною, присутність її завжди видавалася небажаною, в усякому разі ко-робила хлопця, коли доводилося розмовляти з Шу-рою в присутності її матері. Через те й зараз, перед екзаменом, не наважився підійти до Шури й сказати останнє напутнє слово. Хоч сказати, як ніколи, треба було б.
Довго позирав у її бік, ждав, коли обернеться, викаже побоювання чи запитає своїми промовистими очима поради. Шура обернулась-таки. Не була дуже вже налякана, але й спокою не помічалося в очах. Було там трішки страху, трішки непевності й трішки жалю, а може, просто ніяковості — хто знає.
«Тримайся», — подумки сказав їй Віктор і міцно стиснув для переконливості зімкнуті в пальцях руки.
Дівчина осміхнулася й не оберталась більше, слухала, що каже вчителька.
Це заспокоїло трохи, принаймні на той час, поки переписував із дошки умови задач, шукав способи їх розв'язання. А там і зовсім забув про Шуру, про клас, з головою поринув у складні лабіринти чисел, логічних ходів та геометричних формул. Тоді аж випірнув із них, як розв'язав найважчу з задач на чорновику й відчув у собі певність: небезпека позаду, з усіма інніими упорається тепер.
Перше, що зробив тієї миті,— глянув на Шуру. Дівчина теж нікого й нічого не помічала, зосереджено писала щось у зошиті,
«Порядок,— подумав.— Пише, отже, знайшла, що шукала, отже, є що писати».
Певність ця додала хлопцеві сил, і він порівняно швидко упорався з завданням — переписав розв'язану на чорновику задачу і вже на чистовику розв'язав ті, що вважав легшими чи й зовсім легкими.
Можна було здавати письмову роботу і йти в коридор або й на вулицю, та чи треба"? А коли Шура спіткнеться на чомусь, коли захоче запитати? Допомогти навряд чи зможе — одне, екзаменатори не спускають очей, а друге, Щура сидить в іншому ряду, у них інші задачі. А все ж таки...
До самого дзвінка не спускав із своєї підопічної очей, ждав, може, гляне в його бік, може, попросить порятунку. А пролунав дзвінок, здав мерщій роботу (щоб не подумали чогось) і поспішив до Шури.
— Ну, як ти тут?
— На письмовій засиділася, а дріб'язкового прикладу розв'язати не встигла.
— Ну, а письмова вийшла?
— Нібито.
Йому не дали договорити. Надбігли дівчата, а там і мати.
— Доню, ми зачекаємо, поки перевірять.
— Що?
— Твою письмову роботу.
— Що ви, матусю, дуже довго доведеться ждати.
— Недовго. Я домовилася. Ти хвора, тобі не можна хвилюватися. Екзаменатори сядуть зараз, перевірять твою роботу першу і скажуть, яка оцінка.
То тільки думати, мабуть, легко: сядуть, перевірять і скажуть. Он скільки вже ходить Віктор, виглядаючи, а вчителів нема та й нема. Шурі простіше, Шура з подругами, з матір'ю чекає на оцінку в класі, а він сам і в коридорі. Були б тільки дівчата з нею, обов'язково залишився б у гурті, балагурив би, коротаючи час, а в присутності Інни Дмитрівни не хоче. Та й не може, признатися. Не переварює він її, нудить його, коли поруч Шурина мати. Отож краще вже в коридорі стовбичитиме, хоч стовбичити тут теж невелика радість. То один, то другий проходить, і кожен косує оком: «Чого це він? Чи не завалився на екзаменах?»
— Вітю! — чує писклявий голос Бориса Шаповала.— Ну, чого ти тиняєшся тут? Анатолій Львович сказав, щоб брав форму, на стадіон ідемо.
— То йдіть. Анатолію Львовичу сказано ж: на тренування я встигну.
— То візьми хоч форму, а тоді вже наздоганятимеш. Невже ти гадаєш, що Анатолій Львович ждатиме тебе в кабінеті фізкультури?
Віктор гнівається, а проте йде.
— Теж мені товариш,— бурчить дорогою.— Не міг узяти форму. Так важко нести, еге?
Не важко. Носитися не хочеться. Добре, як прийдеш до початку гри. А коли запізнишся, тоді що? Куди я подінуся з нею, твоєю формою?
— Куди, куди... Поклав би коло воріт та й по всьому.
— Ото ж воно й є?
— Що — ото ж воно й є?
— А те, що тобі байдуже, встигнеш на гру чи не встигнеш.  Шура,  бачиш,  дорожча  за  всю  команду.
Шалига блимає на нього і ще дужче хмуриться.
— Не Шура... Я повинен знати, як вона склала. Яка то гра буде, коли не знатиму?
В кабінеті не було потреби затримуватися. Усе вже лежало підготовлене для нього. Більше пішло на розмови: те, що сказав Шаповалу, довелося повторювати й викладачеві фізкультури. Тож коли звільнився нарешті від його розпитів та нарікань і шуснув із формою в парадне, Шура простувала уже з матір'ю до виходу.
— Ну як?
Відповіддю була осяйна дівоча усмішка, потім — щирий порив і ще щиріший, ніж там, на балконі, цілунок у щоку.
— Чотири,— пояснила, сяючи очима.
— Правда? Ур-ра!
Інна Дмитрівна втерла пущену на, радощах сльозу. Хотіла було й собі підступити до Віктора й подякувати услід за донькою, та запізнилася. Хлопець крутнувся й рвонув щодуху з парадного, навздогін товаришам своїм із шкільної футбольної команди.

ХІІ
Над стадіоном високе червневе небо, довкола стадіону — зелені шати київських каштанів, а під ними, у затінку полудневого сонця — уболівальники. їх незрівняно менше, аніж буває тоді, коли виходить на центральний стадіон міста київське «Динамо», проте не так уже й мало. В районі близько півтора десятка шкіл. А ще ж є заводи, різні організації. Ну, не кожна з тих організацій, як і не кожна школа, мають свою команду, але команд набралося чимало, а охочих подивитися, як виборюватиметься одна-єдина путівка для подальшої участі в турнірі «Шкіряний м'яч» і поготів більше. Команди ці грають не вперше, кожна з них має сеоїх уболівальників та ще яких. Шкільний уболівальник — це вам не той розважливий дядько, що сидить на центральному стадіоні і вдоволено всміхається у вуса, коли виграє його команда чи обводить одного за другим чотирьох суперників Володимир Мунтян. Це і не той уболівальник із центрального стадіону, якому наплювати на красиві фінти, сильні удари з далеких відстаней чи прострільні передачі, йому давай гол — і тільки, виграш — і ніяких нічиїх, тим паче, поразок. Шкільний уболівальник — це професор науки про футбол, той, що вловлює кожен рух улюбленого футболіста, уміє поцінувати фінт, пас, удар на льоту, в падінні, з далеких і близьких відстаней. Правда, то ще не найвизначальніша його якість. Найвизначальнішою якістю шкільного уболівальника є уміння постійно підтримувати свою команду вигуками, а то й суцільним галасом. Отож не будемо дошпиговуватися, скільки було уболівальників на стадіоні районного підпорядкування. Головне — то юні уболівальники, їм енергії не забракне, і горло не захрипне кричати «шайбу, шайбу», або «суддю на мило».
Що ближче було до початку змагань, то відчутніше розпалювалися пристрасті, висловлювалися симпатії, а з симпатіями й прогнози. Нарешті почувся з репродукторів знайомий марш, і на поле вибігли судді, а слідом за суддями — команди-суперниці. Диктор пояснював щось, певне, знайомив глядачів із суддями, складом команд, та глядачі найменше дослухалися до його пояснень. Хто судитиме, то не так важливо, а як команди грають сьогодні, хто в тих командах грає, щирі уболівальники й без диктора знали: на полі «Зірка» на чолі з кращим бомбардиром команди Віктором Шалигою і «Локомотив» на чолі з центральним півзахисником Сидоренком.
Нарешті найголовніше — свисток. М'яч із центру йде до одного гравця, потім до іншого, від того ще до іншого і ось у суперників. Довгий пас по центру, пас на фланг і — прорив. Стадіон пожвавлюється, стадіон гуде, чути вже крик: «Давай, Вітю, давай!» — і раптом тиша, не просто тиша — невдоволе-ний гомін. Усе: Вікторові Шализі не дали вийти на ударну позицію. Проти нього діє чіпкий гравець оборони. Що ж, побачимо, що буде далі.
Педагоги — люди передбачливі, зумисне, мабуть, зробили так, щоб прихильники «Зірки» сиділи на одному крилі стадіону, прихильники «Локомотива» — на іншому. Через те коли йшов у атаку «Локомотив», стихало л;-ае крило і, навпаки, галасувало праве, коли йшла «Зірка», стихало праве й галасувало ліве. А чом би й не галасувати? Он м'яч іде на правий край. Його підхоплює Дрозденко, обходить одного гравця, другого, пасує в центр. Ум-м... Не треба було бити півзахисникові «Зірки». Віктор був на своєму улюбленому місці — недалеко від лівого кута воріт, дали б йому передачу — і все, гол був би забезпечений.
Знову ініціатива перейшла до «Локомотива», оборона «Зірки» притиснута до воріт, найменший промах і може бути погано. Але ні. Підоспів півзахисник, забрав у підкаті м'яч, його підхопив інший півзахисник і, не роздумуючи, послав через усе поле на неприкритого Шалигу. Віктор з ходу рвонувся вперед, та пройшов недалеко: перед ним виросли два захисники. Що ж робитиме Шалига? Невже не обійде? Ну, Вітю, ну!
Форвард поривається ліворуч, потім — праворуч, зрештою робить обманний рух, перекидає м'яч через захисників і виходить один на  один  із воротарем.
Стадіон затамував подих, але тільки на ту коротку мить, яка потрібна була Вікторові, щоб зробити черговий фінт. Удар — і м'яч затріпотів у сітці.
Праве крило як було, так і лишилося мовчазним, певно, шокував його такий несподіваний розвиток подій на полі. Зате ліве торжествувало. Не просто зааплодувало, вітаючи команду з красивою комбінацією, вибухнуло оваціями. Учні, мов по команді, схопилися на ноги, раділи, сміялись, обмінювалися сусід з сусідом думками, знову аплодували чи вигукували, аплодуючи, здравиці на честь автора першого і — нічого не скажеш — красивого гола.
А стадіон не ждав. Суддя показав на центр поля, і гравці «Локомотива» потрюхикали туди похнюплені, з усього видно, приголомшені  тим, що  сталося.
Ну, тримайся, «Зірко», «Локомотив» є «Локомотив». Зараз роздмухає вогонь, підніме пари і так натисне... Хіба що могутня стіна або чергова хитрість допоможе «Зірці» нейтралізувати натиск.
Так і є. М'яч розігрується коротко, але точно, від гравця до гравця. А що ж «Зірка»? Так і відступатиме до штрафного майданчика, а потім — і до воріт? То небезпечно. То дуже небезпечно! В «Локомотива» не тільки форварди беруть участь в атаці, в «Локомотива» сильний і завжди активний півзахист. Коли ця команда опиниться у штрафному майданчику суперника, всі шість гравців стають форвардами, і то невелика біда, що удари їхні не завжди досягають мети, за такої щільності гравців у штрафному майданчику колись та досягнуть. От і зараз... Кільце що далі, то помітніше стискується, досить вибрати комусь влучну для удару позицію чи рвонути повз захист уперед, і Бельдію важко буде захистити свої ворота. Так і є. З м'ячем Сидоренко. Довго мудрує щось... Удар! Ну й ну! М'яч ішов у дальній від воротаря кут. Коли б не нога захисника, був би у сітці.
Що ж, кутовий. Це теж небезпечно. Он скільки їх, гравців «Локомотива», тупцюється в штрафному майданчику «Зірки»... М'яч подає все той же Сидоренко. Навіс на дальню штангу, удар... Вище воріт.
Розчаровано зітхає праве крило, полегшено — ліве. Бельдій сильно вибиває м'яч на місце правого крайнього. Правий крайній рветься вперед, та перед ним стіною стає гравець «Локомотива». Що зробить Дрозденко? Так і є: передає в центр півзахисникові. Півзахисник проходить трішки вперед, залишає м'яч тому ж Дрозденкові, який устиг зміститися за цей час на місце центрального нападаючого. Буде удар? Схоже, що так, але ні. Дрозденко прикритий, Дрозденко робить ривок праворуч, замахується вдарити, та в цей час помічає Шалигу, який позбувся опіки й опинився на своєму улюбленому місці — неподалік від лівого кута воротарського майданчика. Несподіваний пас, удар... Гол!
Бачили б ви, що робилося на полі і що робилося поза полем. Шалига кинувся обіймати Дрозденка (це ж треба: з такої позиції відмовився вдарити, передав м'яч товаришеві), Дрозденко — Шалигу, гравці півзахисту і навіть захисту надбігали й стрибали на них зверху. А на стадіоні гриміли овації, здіймався до неба несамовитий крик, скандувалося на французький манір ім'я Шалиги: «Вік-тор, Вік-тор, Вік-тор!» І не тільки на лівому крилі, навіть праве аплодувало форвардам «Зірки». Де ж пак, отакий гол! М'яч з ходу був пробитий під самісіньку планку, ковзнув по планці, ударився об дальню штангу, і вже від штанги — у сітку.
Ну й ну. Одне, який лицар, який молодець Дрозденко, а друге — Шалига. Це ж треба, з ходу, без підготовки і такий гол!
Два нуль. А попереду ще часу та й часу. Гра тільки-но входить у ритм, набирає сили.

НАЙДА
І
Всяке знайомство починалось із зустрічі, то чи треба дивуватися, що їхнє теж не було винятком? Досить уже того дива, що зустрілися не так, як інші.
Весна запізнилася того року. Зате коли вона прийшла на землю і запанувала на землі, то постаралася по-справжньому. Швидко станули і збігли струмками сніги, зазеленіла трава, запахло деревом, зрештою набубнявіли й розкрилися під щедрим сонцем бруньки. Чи батько любив так свій сад над Дніпром, чи не можна було відкладати надалі роботу в саду, брав щовихідного в машину матір, його, Сер-гійка, й віз очищатися, як казав він, від нахапаних за зиму промислових та всяких інших міських недогарків.
Сад розпускався саме і не просто подобався,— вражав усіх чистотою, теплим привіллям, якщо хочете, маленькою казкою. І обшири були там незвичні, схожі на казкові, і весна відчутніша, якась аж хмільна. Приглядалися до її помолоділого безмежжя, вдихали пахощі й німіли з дива: тіло справді виповнювалося чимось новим,  незбагненно  гарним.
Аж дух перехоплювало від радості. Невже те, що казав батько, правда: ми очищаємось?!
Розчулились, мабуть, його батьки, а може, й більше — помолоділи. Мало їм засіяної рутою далечі, ніжної блакиті умитого дощами неба, надумалися й забули про свої обов'язки, про роботу, що чекала на них у саду,— пішли, спонукаючи і його, Сергійка, до річки. А вийшли на берег, спинилися, не могли не спинитись. Дніпро був тут, у пониззі, як ніколи, широкий та повноводий, весело котив по-весняному безтурботні, розкуті волею й народжені для волі хвилі,
— Ох ти! — вражено вигукнув Сергійко.— Неначе море. Може, покатаємося, га, татку?
— Човен далеко від берега, не досягнемо до води своїми силами.
— А ви сусідів покличте.
— Де ти їх бачив, сусідів?
— Отам, через дорогу,— показав Сергійко.
Можливо, розмова про катання тим і вичерпалася б, коли б сусід не надійшов до них невдовзі і не підтримав малого.
— Повінь досягла, кажуть, найвищого рівня, далі піде на спад. Чому б і не спустити човна? Припнути є до чого, хай замокає. Не розсихатися ж йому під щедрим весняним сонцем.
Батько не дуже й вагався. Самому, видно, хотілося покататися на повноводому і такому величному від повноводдя Дніпрі, А тут ще й мати вкинула слово.
— Якщо на моторці, то я теж не відмовлюся покататися. Глянь, яке роздолля, справді, наче на морі.
Човен у них невеликий і користуються ним здебільшого для рибальства (батько любить посидіти вдосвіта з вудочкою), та щоб задовольняти вимоги всіх і найперше матері, для якої тільки й утіхи було від Дніпра, що купання та катання, прилаштували на кормі підвісний мотор і можуть, в разі потреби, плавати по Дніпру як на  справжньому глісері.
Коли чозен опинився врешті-решт на воді, батько прискіпливо оглянув його — чи не тече десь. Потім завів мотор, прогазував кілька разів і звелів обом їм — Сергійкові, матері його — сідати. Дніпро страшив трішки — така могуть відчувалася під човном, найменша необережність — і проковтне усіх. Але батько не зважав на те, вивернув стерно й повів їхнього глісера ближче до фарватеру, на лінію найліпшого відчуття Дніпрових зваб.
Вітер веселіше заграв підставленою йому чуприною, проник під сорочку й залоскотав незвикле до прохолоди тіло. Аж дрож пробирав. І серце грало на веселій хвилі. Де ж пак, таку силу долає їхній маленький, ну просто крихітний на дніпровому повноводді човник! Шкода тільки, що недовго тривало воно, Сергійкове захоплення. Батько примітив попереду підозрілу плавучу річ і стишив хід.
— А ми таки не в добру пору виїхали кататися.
— Чого? — насторожився Сергійко.
— Поглянь, Дніпро несе щось. За такої повені недовго і на колоду напоротися.
Хлопець кинув швидким оком в один, у другий кінець і нагледів на дніпровому фарватері темну, очевидно, дощану споруду — чи то хлівець, чи то сторожову будку. Більша частина її у воді, звичайно, важко збагнути, чим саме поживилася невибаглива цієї пори ріка, може, й житловим будиночком чи сторожкою при березі — на гребені плавучої споруди видно схожу на металеву трубу цятку.
Сергійко аж очі рве, приглядаючись. Кому-кому, а йому достеменно треба знати, що то пливе по Дніпру, звідки пливе. Може, там хтось є. Хай і неживий... Але що це? Схожа на трубу цятка заворушилася? Невже заворушилася?!
— Татку! Мамо! — крикнув стривожено.— Погляньте, на гребені сидить щось.
— Не сидить, а стирчить,— кепкує з нього батько.— Мабуть, прибито...
— Ну як же прибито, коли ворушиться!
Тепер приглядалися до темної цятки на гребені всі і уважно приглядалися.
— Ай справді,— погоджується мати.— Глянь, Андрію, їй-богу, ворушиться. То таки живе щось.
Батько повернув стерно й обережно почав зближатися з небезпечним, але й цікавим з огляду на присутність живої істоти плотом.
— Цуценятко! — і тривожився, і радів, тривожачись, Сергійко.— Ну, чи не я казав...
— Сідай, Віро, по центру,— розпоряджався тим часом батько,— а ти, Сергійку, лізь на прову. Я обійду цього мореплавця зліва й спробую пристати до його корабля за течією, щоб не пошкодити часом човна. Як тільки зблизимося, хапай ту плавучу базу руками й підтягуй до себе.
Воно було зовсім манюнє й страшенно налякане, те цуценятко, до того ж, не перший день плаває, мабуть: таке худе, нужденне, тільки й життя в ньому, що полиск благальних очей. Та ще ноженята, виявляється, неабияк вп'ялися пазурами в дошку, Сергій-ко ледве одірвав їх, коли узяв те мізерне створіння в руки.
— Боже мій! — бідкалась мати й хотіла було забрати цуценя з синових рук, та Сергійко не дав; одвернувся мовчки, заспокоює його, гладячи.— Як же воно потрапило в таку біду?
— Жило, мабуть, у будці і попливло разом із будкою,— пояснив батько.— Не інакше, як цілий виводок був там, а уціліло одне, найбільш спритне.
На тому їхня мандрівка по Дніпру й завершилася. Батьки до самого вечора поралися в саду — вигрібали торішнє листя, копали землю під деревами, а в Сергія тільки й турбот було, що виловлене в Дніпрі цуценя. Налив у бляшанку молока й нагодував його молоком, потім розшукав недоношену минулого літа куртку і, закушкавши ту убогу, перелякану чи перемерзлу в плаванні істоту, носився з нею, мов із дитиною. Тоді аж, як загледів, що цуценятко дрімає, зважився й поклав під хатою, на осонні.
«Як я одразу не додумався,— картав себе.— Наша знахідка не одну добу не спала, мабуть, для неї тепло і сон — найліпші зараз ліки».
Так і назвав цуценя — Знахідка. Але батько, почувши те наймення, заперечив:
— Не годиться, синку. Язика поламаєш.
— Чого?
— Не звучить. Спробуй крикни кілька разів підряд Знахідка — сам переконаєшся. Якщо вже хочеш, щоб кличка нагадувала про нашу знахідку на Дніпрі, назви цуценя Найдою, тим більше, що це не песик.
Тепло для всіх приємність, а догляд, увага — і поготів. Цуценя швидко ожило між людьми, набрало в тілі і, оскільки турбувався про нього і бавився з ним переважно Сергійко, заприятелювало насамперед із Сергійком. Мале, а швидко показало свій норов. Довго не могло вгамуватися, скиглило, лишаючись без друга, і раділо не знати як, коли повертався із школи друг. Потім пустувало з ним, поки мав час пустувати, чи просто терлося об ноги, бавилося з холошею, коли Сергійкові було не до пустощів. Цуценя цуценям і бажання погратися з ним, кумедним і звабливим, то — що не кажіть — одне, а обов'язок учня — зовсім інше. Тільки математика на кілька годин приковує до столу, а ще ж є інші уроки, ще хочеться почитати щось, подивитись кіно. Ото тільки й побо-рюшкаються з Найдою, поки не сів за учнівський стіл. Сів — вважай, усе. Може, й хотів би колись зробити перерву й потішитись витівками кумедного цуценяти, баба Марія тут як тут: бере Найду за шкірку і на балкон. Такий наказ мами: ніяких цуценят, хай Сергійко готує уроки, дбає про те, щоб успішно завершити учбовий рік. І без цуценяти здав у цьому півріччі — одна трійка і дві четвірки об'явилися в табелі. Коли це було таке і чого, спитати б? Хлопець як хлопець, до четвертого класу на самі п'ятірки вчився, а це... радуйся, сорока, і радуйся, ворона, трійкою та четвірками почастував. Настане літо, тоді й бавитиметься з цим вивертнем.
Сергій так і зробив: дочекався, поки закінчаться заняття в школі, забрав із собою Найду, бабу Марію і виїхав на все літо в сад над Дніпром. А там не було потреби обмежувати себе в чомусь. Вільний час — від ранку до ночі і щоденно; простору — хоч ляж і котись по ньому. Вони, правду кажучи, так і робили з Найдою. Подвір'я в саду невелике — від воріт до веранди. Зате яка дружна, яка соковита травиця на ньому! І не хотів би, та не втримаєшся, щоб не покачатись. Тим більше, що й Найда спонукає до того. Чи то скучає за ніч, чи вдачею така, тільки-но за-гледіла на порозі Сергійка, уже вимахує хвостиком, світить грайливими оченятами, а то й лапкою чіпає за ногу. Як тут утримаєшся? Торкне її рукою чи зірваною неподалік квіткою жовтцю — і завертілась карусель. Найда ляже на спину, вимахує ніжками, норовить вхопити зубами квітку. А вхопить, миттю стає на ноги й пускається навтікача. Мов навіжена бігає довкола Сергія — чи то усе ще бавиться, чи торжествує свою перемогу над ним. Сергій регоче, порадуваний, качається, радіючи, по траві, норовить схопити й притримати свою Найду, а Найді того тільки й треба. Не вдовольнившись кружлянням довкола Сергія, пірнає в кущі, обертається довкола яблуні й знову вискакує з кущів, тільки тепер уже в іншому місці.
— Та вона ж мені всі помідори перетолочить! — кричить, загледівши те, бабуся.— Чуєш, Сергію? Зу пини її або йди на луг гратися.
— Зараз, бабуню. Поснідаємо й підемо.
Зупинити Найду — просте діло. Варто покликати,
і вона послухається. Стане, схилить голівку й націлить вухо, така потішна й довірлива, мов дитина. А як утримати, щоб не бігала там, де її не просять?
— Найдо, їсти хочеш?
Стоїть, махає хвостиком, зрештою міняє позу: те вухо, що було підняте, націлене слухати, опускається вниз,  те, що було опущене,  підіймається вгору.
— Хочеш, хочеш. А коли так, ходім.
Поснідавши, Сергій взуває сандалі, бере в руки палицю і йде з Найдою в луг. А там... Батеньку мій! Трава після дощу свіжа, весела, аж смарагдова — так щедро налита соками землі. А між травою — квіти, а над квітами метелики в'ються, білі, жовті, темно-брунатні з світлими плямами на крилах. У небі, здебільше безхмарному й голубому, жайворонки видзвонюють у срібні струни піднебесних арф. Дзвінко, злагоджено, заслухаєшся — аж лоскотно стане від того мелодійно-ніжного передзвону.
Сергійко вагається певний час, не знає, що йому робити: дослухатися до пташиного співу й тішитися співом, не завжди такою, як нині, голубінню неба чи оглядати довколишню далечінь, широкий Дніпро і гори задніпровські. А Найда не вагається. Вона вподобала великого темно-брунатного метелика з химерними цятками на крилах і стрибнула з розгону на квітку, де примостився він щойно, вхопила її зубами, але метелик устиг знятися й пересісти на іншу квітку. Підбурене тією спритністю, цуценя знову стрибає. З-під ніг  ного  вилітають  інші  метелики  й збивають  із пантелику: не відає, розгублене, за котрим із них податися, як повестися серед безлічі зваб.
— Взяти, Найдо, взяти! — підохочує хлопець, і
Найда ще з більшим завзяттям полює то за одним, то за другим метеликом. Лише тоді, як дійшли до Дніпра, спинилася, дивиться на воду, чи то боїться її, чи силкується пригадати щось.
Сергій завжди має тут, у садах, друзів. А де друзі, там ігри, забави. Одного дня ганяють до сьомого поту м'яча, потім купаються в Дніпрі, іншого — ходять на полювання чи риються в землі, розгадуючи хитромудрі плетива підземного мешканця — крота, ще іншого — ходять у розвідку, а то й атакують позиції принишклого за кущами ворога.
Найда не завжди може стати хлопцям у пригоді. Тоді вона сідає осторонь і дивиться, як завзято бігають вони за великим, непосильним їм м'ячем, чи борюкаються у воді, пливуть, вимахуючи руками, супроти дніпрових хвиль. Буває, що й задрімне. Зате в усіх інших забавах, тим паче в мандрах, вона не почуває себе зайвою. Звикла до хлопців, здружилася з хлопцями, хоч слухається здебільшого Сергія і горнеться тальки до нього. Йдуть у луг, чи в атаку — попереду ватаги, риються в землі — принюхується, нишпорить, ба навіть безпомилково вказує хлопцям тим нишпоренням, в якій із нір ховається кріт. Це подобалося, і хлопці з повагою ставилися до Найди, авторитет її в такому випадку був незаперечний, а де авторитет, там і загальна увага, прихильність, захоплення.
Ще більше захоплювалися хлопці Найдою, коли грали в цурки. Ніхто її не вчив послуговувати в тій грі. Мабуть, тому напросилася на послуги, що перший бив Сергій. Поклав цурку на підставку так, щоб і не високо, і не низько злетіла, коли торкнеться палицею, замахнувся і вдало, треба сказати, підчепив. Цурка, мов ракета, промчалася над полем і приземлилася метрів за сорок від окресленого квадратом місця. Найда схопилася й побігла стрімголов туди, де впала цурка. Не шукала довго в траві, одразу й надибала на загострену з обох кінців паличку, вхопила зубами і до Сергія. Серед хлопців сміх, радість, захоплення.
— Оце цуценя! Таке мале, а таке розумне.
— Слухай, Сергію, ти вчи його. З нього може бути гарна нишпорка.
— Цікаво, як поведе себе Найда, коли ударю я? — обізвався той, кому надходила черга бити.
— Справді, ану загили, Іване, побачимо, що вона робитиме.
Чи тому, що всі дивилися на Найду і чекали чогось від неї, чи через те, що Сергій хотів, щоб цуценя його вволило волю товариства, як тільки цурка злетіла вгору, Найда схопилася на всі чотири й погналася туди, де мала вона приземлитися.
Знову сміх, загальна радість, веселощі. Деякі забувають навіть про гру, присідають біля Найди, норовлять погладити її чи принаймні заглянути їй у вічі.
Зате коли грали в скраклі, Найда несподівано для всіх змінила свій норов: приносила тільки Сергійко-ву палицю, всі інші не брала до уваги і, не зважаючи на спонукання, лишала поза увагою.
— Чого це вона? — дивувалися хлопці.
Сергійко сам не розумів спершу, що з Найдою, який ґедзь укусив її сьогодні. Тоді аж, як вдруге принесла його палицю, збагнув раптом і пояснив хлопцям:
— А знаєте, в чому заковика?
Хлопці пильно дивилися на нього, та догадатися чи то пак — розгадати заковику все-таки не могли.
— Кажи вже, чого дратуєшся.
— І цурка, і палиця — мої особисті речі, того Найда носить тільки їх.
Перечити ніхто не перечив, це справді схоже було на істину, але захоплення Найдою і її повадками пригасло враз, схоже, що Сергійкові товариші розчарувалися в ній, не насмілювалися тільки висловлювати своє розчарування вголос.

II
В саду цуценя мало свою оселю — збиту Сергійковим батьком будку з дощок. Як і в усякій іншій оселі, в ній було і тепло, і затишно, тим паче зараз, погожої літньої ночі. Вдень Найда забувала про своє житло, бігала по двору чи гралася з Сергієм у лузі. Лише тоді, коли заходило на дощ і Сергій поспішав до своєї хати, треба було і Найді ховатися кудись. Хоча відтоді, як мандрувала на дощаній споруді по Дніпру, минуло кілька місяців, вона не забула та, мабуть, і не забуде вже, що вода — велике страхіття у цьому загалом гарному й звабливому світі. Отож і собі норовила сховатися під час дощу до хати, слідом за Сергієм, а то й попереду Сергія прослизала в напіврозчинені двері й раділа не знати як, що знайшла схованку, що не самотня в ній.
Та радість її тривала недовго. Рано чи пізно заходила до хати баба, і, загледівши, обурювалася.
— А цю нащо привів сюди? — напускалася на Сергія.
Найда одразу ж уловлювала, про кого йдеться і, щулячись, ховалася за свого захисника, а то й під стіл.
— Надворі дощ,— виправдувався хлопець.
— То хіба в неї немає будки?
— Найда боїться води. Ви ж знаєте, яке страхіття пережила вона маленькою.
— Хай звикає. Що з неї за собака буде, коли ховатиметься від дощу та ще де, у хаті.
І баба Марія, не церемонячись, простягла руку, схопила Найду за шкірку й викинула за двері.
Сергій спохмурнів, одначе не сперечався, мерщій накинув на себе плащ, взувся в перше, що потрапило на очі, взуття й поспішив надвір. Найда чи то не встигла ще зорієнтуватися, чи взагалі не знала, куди подіти себе, де сховатися від холодної, до кісток проймаючої купелі, сиділа під стіною і щулилась, і скулилася, боязко позираючи на прочинені двері.
— Не приймають тебе, сердешну,— взяв її на руки й накрив полою Сергій.— Ходімо, коли вже так, у будку.
Вмостив її там на сухій соломі, побажав спокійного сну під монотонний шум дощу й поспішив під накриття. Та не встиг добратися по східцях до дверей, глядь, а Найда вже там, скулиться під ними, просить впустити.
«Що ж мені робити з тобою?» — бідкається хлопець.
Знову бере на руки, прикриває полою й несе до будки.
— Сиди тут, чуєш. Тепло, затишно, чого тобі ще треба?
Гадав, того досить буде: Найда — кмітливе створіння, має зрозуміти: так треба. Аж гульк, вона знову під дверима.
Не вагався більше, прочинив їх і впустив цуценя до хати.
— Ти знову за своє? — накинулася на нього баба.
— Найда не хоче сидіти в будці. Двічі вмощував її там і даремно, біжить поперед мене до хати.
— Викинь на дощ, хай помокне, то захоче.
— Не викину! — затявся Сергій.
— Як це — не викинеш?
— А отак. Що вона заважатиме нам? Узимку все одно буде в хаті.
— Так то ж узимку, а зараз чого їй лізти сюди? Чи хата для собак? Ще нагадить тут.
— Не нагадить. Я привчу, щоб просилася. Коли ж тоді й учити її, як не зараз.
Яковенчиха хотіла було домогтися свого, та хлопець показав характер і заявив: якщо баба викине Найду, він теж піде на дощ і мокнутиме. Отож стара мусила поступитися. Нарікала на його неслухняність, обіцяла сказати цро це батькові, але цуценяти не гнала вже.
Сергій скористався її поступливістю й постелив Найді біля свого ліжка.
— Лягай і лежи,— наказав тихо й утаємничено.— Почнеш бігати чи робити шкоду, ніщо не порятує тебе, опинишся за дверима.
Сам теж одягнув сухий спортивний костюм, взяв до рук книжку й ліг із нею в ліжко.
Це чи не найбільше вплинуло на Найду. Згорнулася на постеленому їй килимку калачиком, схоже, ніби дрімає. Лише тоді, як проходила неподалік баба Марія, розплющувала одне око й питально дивилася їй услід.
Холод, мов та смола: пристане до когось раз, дурничкою не відстане вже. Минали дні, тижні, а він лежав та й лежав між них. Баба Марія ігнорувала Найду, лише іноді крикне, коли щось не по її, а більше проходила повз Найду і не помічала. Зате Найда бачила і те, як іде повз неї баба, і чому так іде. Одного не розуміла: чим вона не по нутру їй? Зайва? Так не гонить же з двору, коди дав їсти Сергійкові, не забуває, що треба дати й Найді, а відлучиться до міста Сергій, дбає, щоб не побігла слідом за ним, кличе навіть, коли загледить, що вийшла за ворота, міряє очима простір і принюхується до простору. Може, немила їй, іншої хотіла б? А чому немила? Що проситься іноді до хати? Так то ж іноді, тоді, як ллє дощ, коли їй, Найді, буває дуже лячно.
Щоразу супроводжує пильним оком бабу, схоже, що дошукується чогось у баби і, не дошукавшись, лягає неподалік, кладе на лапи голову й думає свою собачу думу.
Бабу, мабуть, вдовольняло те, в усякому разі, помічалося воно, вдоволення, і на обличчі старої, і в очах. Але уваги до Найди жодної. Робота у неї завжди знайдеться, або длубається на грядці, або порається біля надвірної плити. І все мовчки, і все з похиленою до землі головою. Лише іноді зустрінеться ненавмисне з її, Найдиними, очима й спитає примирливо:
— Що, Найдо, сумно без Сергійка? Не печалься, скоро приїде.
А Сергійко, ніби зумисне, не завжди приїздив тоді, коли його ждали. Найда робилася в таких випадках ще сумнішою й старалася виказати бабі свою прихильність: або лягала неподалік і пильно спостерігала за її роботою, або користувалася нагодою, зокрема тоді, як баба давала їсти, й лизала скрадливо руку.
— Ну й ушла ж ти,— не без єхидства, але й без будь-якої злоби зауважує Яковенчиха, проте не гладить, як полюбляє гладити Сергійко, сидить і дивиться.— Немає до кого прихилитися, то до мене, старої, хилишся.
Одначе Найді й того досить. Довірливо схиляється над черепком, хлебче поставлену перед нею їжу і крутить, вдоволена, хвостом.
Сергійка не було в ніч із неділі на понеділок, не повернувся з Києва і з понеділка на вівторок, Як на те, вночі закресали між хмарами блискавки, прогуркотів над землею грім.
Баба Марія одразу почула ту гуркотняву. Жінка вона стара вже, а старі сторожко сплять. Отож не могла не прокинутися, а прокинувшись, не одразу заснула: під дверима чулося чиєсь олагальне скиглення, зрештою шкрябнуло лапою.
«Найда! — догадалася Яковенчиха.—- От капосне цуценя, знову добивається до хати. Що ж мені робити з тобою?»
Повагалася мить і таки пішла одчинити їй двері.
— Проходь уже, боягузко.
Цуценя шмигнуло повз неї і зникло в хаті. У темряві важко було загледіти, де воно поділося, довелося вмикати світло.
Найда лежала вже на тому килимку, що послав їй свого часу Сергій, а коли спалахнуло світло, звелася на передні лапи, крутить, підлещуючись, хвостиком.
— Знаєш, де тобі дозволяється бути,— похвалиластара.— Ну спи, спи.
Баба вимкнула світло і стомлено почовгала на своє місце в ліжко.

III
Та ніч багато чого одмінила в їхніх стосунках. Перервавши сон, баба Марія довго лежала в не такій уже й м'якій у дачних умовах постелі, дослухалася до невдоволеного гуркоту по другий бік Дніпра, потім — до плескоту дощу за вікном. Про Найду не згадувала, інше спливало на думку, здебільшого давнє, призабуте чи, навпаки, незабутнє, і гнало від неї сон. Грім нагадав про тривогу, а на її довгій і вибоїстій дорозі життя було та й було їх, тривожних ночей. Одні заставали під надійною батьківською крівлею й видавалися скоріш цікавими, аніж тривожними, інші в степу, у курені чи під копицею. Тоді, навпаки, тривога брала гору над цікавістю. Усе страхало: і дощ, що міг дістати під копицею й змочити до нитки, і сліпучі спалахи блискавки у небі, і удари грому над головою. Але що ті, небесні, страхи, коли порівняти їх із страхами земними? Лякали й тільки. Якщо й вражала когось у степу блискавиця, то раз на двадцять літ. А ось земні, ті, що вергали на неї і таких, як вона, люди, ці не просто страхали,— вражали та й як вражали!
Війна змусила її залишити село, рідну домівку й податися в евакуацію. Сиділа з дітьми на станції Ясинуватій, чекала поїзда, що мав везти їх, гнаних лихом, ще далі на схід. Ніч завжди брала своє, а в тій колотнечі, якою стала для неї і її дітей евакуація, і поготів. Отож вмостила на клунках малого Андрійка, ще меншу Галинку й сама прихилилася коло них. Спала чи й не спала, чує, крик: по радіо оголошують тривогу. Люди заворушилися враз, рвонули до дверей, а вона, Марія, крутилася, як муха в окропі, і не знала, що вдіяти: діти спали непробудним сном, і слухати не хотіли про якусь там тривогу. Ледве перенесла їх по одному ближче до стіни, власне, в якийсь закапелок між стінами, та на тому й спинилася. Що буде, те й буде, все одно їй не втекти уже і не сховатися з сонними дітьми. Прикрила їх собою, мов квочка курчат, та так і заціпеніла при землі: за вікном, між вагонами, розколювали ніч і рвали на шматки темряву страшенної сили вибухи, між ними проривалися людські зойки, благання про поміч, знову чувся пронизливий свист і оглушливі, ще ближчі, мабуть, бомбові удари. Давно посипалось на землю скло — із ближніх і дальніх вікон, сипалася штукатурка, здригалася земля й тремтіли, Марії здавалось, що не просто тремтіли — скидалися разом із нею стіни. І не хотіла думати про найстрашніше, і не могла не думати. Надто вже можливе було воно, те найстрашніше, не просто заглядало у вічі,— стояло в очах й свердлило жахливою невідворотністю мозок. «Господи! — кричала на весь світ і апелювала не так до бога, як до світу.— Одведи й заступи!»
Може, на тому й скінчилися б страхи, коли б не побачила згодом, чого накоїли фашисти бомбуванням. До зали вносили закривавлених жінок, понівечених чоловіків, дітей. Крик, стогін, плач завис у вокзалі й поза вокзалом і ніби обірвав щось у її душі. Опустіла враз, знесиліла й зайшлася гіркими, зродженими не так жалем, як усвідомленням власної беззахисності сльозами.
Давно було те страхіття, а гримне десь, одразу й пригадається. І не як-небудь,— мов учорашнє видиво. Мабуть, довго пригадувала баба Марія, а ще довше думала про те, що постало в пам'яті як згадка. Коли заснула, спала не по-старечому довго и міцно. Тоді лиш прокинулася й лупнула з дива очима, як Найда сперлася передніми ногами на ліжко й торкнулася лапою її постелі.
— Чого тобі? — не зразу второпала стара, побачивши перед собою морду неспокійної псини.
Найда завищала благально й подалася до дверей.
— О-о,— і здивувалася, і зраділа Марія.— Та ти у нас розумниця.
Устала, прочинила двері й не повернулась уже до ліжка: і час, і вік не той, щоб вилежуватися.
Коли зустрілися надворі, Найда прихильніша була до баби, ніж учора, позавчора. Як і баба до Найди, між іншим. Схоже, що вони зблизилися за ніч, а зблизившись, порозумілися й стали ріднішими. Та бачили б ви, як одмінилася Найда, загледівши на подвір'ї загороднього саду Яковенків свого товариша — Сергійка. Перша примітила його за деревами й метнулася стрімголов, упала до ніг, мов дзига вертілася під йогами, потім стрибнула хлопцеві на груди й силкувалась дістатися щоки, лизнути в щоку. Зрештою передумала, мабуть, чи вдовольнилась, лизнувши, зіскочила на землю й подалась у двір, обкружляла довколо дерева й знову до Сергія. І вищала, і пестилась, пригортаючись. Та й Сергій не менше, ніж цуценя його, зрадів зустрічі. Присів, і обіймає Найду, і ніжиться коло Найди.
— Ну як вона,— питає бабу,— не бешкетувала тут?
— Та нічого,— похвалила стара.— Слухалася і збитків не робила в саду. Скучала тільки за тобою.
Той день був для них справжнім святом. Відвідали луг і всі принади в лузі, викупалися в Дніпрі (то вже Сергійко, Найда, як завжди, обмежувалася тим, що дивилася, як він купається) й подалися на поле, а з поля — в ліс. Коли Найда попереду, коли — Сергійко. Більше, щоправда, Сергійко. Найді що, аби гуляти, де — байдуже. А Сергійкові, товаришам його — не все одно. їм подавай цікаве, незвичайне, щодня нове. А воно ж, нове та незвичайне, під ногами не валяється, його треба знайти, ну а коли вже знайшов, обов'язково оглянути, якщо можна, помацати. Там, дивись, натрапили на товстого, не інакше, як дуплистого дуба, а повз такого дуба не годиться ж проходити, не поцікавившись, що в дуплі: сова гніздиться, білки мешкають чи, може, бджоли громадять на зиму мед. В іншому кінці лісу виходять на галявину, не таку вже й широку, але з усього видно — приховану від людей. Як обминеш її, не побігавши і не обнишпоривши всеньку? Нишпорення ж бо те — не просто собі задоволення цікавості, то, що не кажіть, пізнання лісу, життя, світу взагалі. А хто ж відмовиться пізнавати його, світ, коли він такий гарний і такий звабливий? Хлопці? Чи, може, Найда? .

IV
То, мабуть, не тільки здається, справді буває так: є веселі одміни в житті, весело спливає й час. Чи давно почалися літні канікули, а вже треба прощатися з ними. Оглядаєшся назад і сумніваєшся, сам собі не віриш: були вони, сподівані канікули, чи не були?
Сергійко, щоправда, не дуже журився, коли нагадали про школу. Що не кажіть, у сад він повернеться ще і не раз, а за Києвом, за шкільними друзями теж скучив за літо. Канікули порозкидали їх по всій Україні : кого — на береги Чорного та Азовського морів, кого — у села, приміські" сади та дачі, як його, до прикладу. Ото розмов буде, коли зустрінуться!
Найда теж переїхала до Києва. Баба Марія хотіла було, щоб лишилася до якогось часу в саду, адже вона, баба, вважай, цілий місяць ще поратиметься тут: збиратиме врожай, варитиме варення. Але Сергій затявся й домігся-таки свого: рано чи пізно Найді все одно треба буде переїздити до Києва, отож хай їде зараз, бо тут вона нудьгуватиме без нього, як і він без неї.
Матері не було того дня вдома, перевозив і влаштовував їх у київській квартирі батько. Коли ж вона з'явилася з кримських берегів, хата не вміщала дива: як, оце і є те цуценя, що виловили ранньої весни на Дніпрі? Леле моя! Та чи це не вовчиця?
Найду справді важко було пізнати, а надто тому, хто не бачив її тривалий час. В середині вересня їй було вже мало не півроку, а за півроку та ще на вольній волі вона набрала в тілі, виросла в ногах, з каплоухого й безпомічного цуценяти стала висока, дужа, з розумним виразом у очах псина. До того ж, дивилася на Віру Гордіївну, як на незнайому: і цікаво, і насторожено, схоже, що забула за півтора-два місяці, знає вона цю жінку чи не знає.
— Не вигадуй собі страхів,— заспокоїв дружину Сергійків батько.— Хіба не бачиш, типова вівчарка.
Віра Гордіївна не роздмухувала в перший день зустрічі пожежі, а другого чи третього дня не втрималася й висловила своє невдоволення вголос.
— Цього нам тільки й бракувало: тримати вівчарку в хаті.
— А що, погана вівчарка?
— Не так погана, як страшна. Зараз вона більш-менш іще. А що буде, коли виросте? Це ж... це все одно, що теля поселити в помешканні, де живуть люди.
— Тепер уже пізно сумніватися, що виловили, те й наше.
— А сморід, присутність зайвого рота в не такій уже й просторій квартирі тебе не турбує? Чисте повітря — запорука здоров'я, а ми...
— Найда — чистюля, мамо,— визнає за потрібне захистити свою улюбленицю Сергійко.— Хіба не бачили, вона завжди проситься надвір.
— А випари?
— Я купатиму її, ось побачите.
— Де? На цю кобилу, хлопче, потрібна спеціальна ванна.
Сергій не знав, що сказати, і промовчав. Мати теж більше не говорила з того приводу. Чи не хотіла поки що казати найголовнішого, чи не зважилася: Найда так пильно приглядалася до неї, так уважно слухала, немовби справді розуміла, про що йдеться, і не схвалювала.
Пожежу, що ось-ось назрівала вже, від найменшого подиху могла спалахнути, пригасив батько. І просто якось, одним-єдиним словом.
— А що тут довго думати? — сказав, ніби давно знав, що треба казати в таких випадках.— Поселимо Найду на балконі та й по всьому.
— І на зиму? — злякався Сергійко.
— І на зиму. Людські собаки живуть же надворі, чого б і Найді не жити. Ну, коли вже дуже захурделить чи мороз придавить, забереш її до хати, в свою кімнату, розуміється.
Віра Гордіївна вдовольнилася, мабуть, тим, не згадувала більше про Найду й не мала претензій до неї, тим паче, що й Найда не давала приводу для того. Батько Сергійків, Андрій Васильович, зробив для неї значно більшу, ніж там, у саду, будку — знав-бо, собака виросте ще,— і вона по-своєму зрозуміла ті старання: лежала в ній, коли веліли лежати, виходила чи просилася надвір, коли дозволялося чи треба було вийти. Це, признатися, дивувало Віру Гордіївну, і вона не завжди розуміла Найду, часто косувала на неї й супроводжувала її спантеличеними очима: псина ця, виходить, без слів розуміє, чого від неї хочуть. Зате Найда не дивувала Вірі Гордіївні і швидко зорієнтувалась, як їй бути: раз господиня косує на неї, коли з'являється в хаті, велике діло, вона не з'являтиметься при ній. Чи це така вже складність? Обоє — і господар, і господиня — йдуть удосвіта на роботу, додому повертаються десь аж надвечір. Найда весь день по суті вільна чинити так, як їй заманеться: спати чи бавитися, поки прийде із школи Сергій, бігати з Сергієм по вулиці, на пустирищі, в яру, якщо хлопець має вільний час і не сідає до уроків. Та й пізніше, коли повертаються до хати, не відходить від Сергія: або лежить і дивиться, як той чаклує над зошитами, або бавиться, коли Сергієві заманеться побавитися із нею. Він хоч і старший за Найду, а такі забаганки відвідують його не менше, ніж Найду. Щось пише, до чогось дошукується, шепчучи губами, зрештою схоплюється, закриває книжку, зошит (або й не закриває їх), бере в руки указку й командує, піднісши її на рівень грудей: «Найдо, сягни!»
Найда не зовсім розуміє, чого від неї хочуть, але побавитися не відмовляється: хапає зубами за палицю й силкується вирвати її з Сергійкових рук. Це підохочує хлопця, і він докладає чималих зусиль, щоб заволодіти указкою, знову підносить її на рівень грудей і знову командує: «Найдо, сягни!» Собака стрибає, та не для того, щоб пересягнути через указку: пригинав її лапами до землі, вириває з Сергійкових рук і тікає з нею до іншої кімнати.
Перерва тим часом закінчувалася, і Сергійко знову сідав за книжка, зосереджувався над уроками.

V
А Найда, на лихо собі, росла та й росла. Навіть ті, що бачили її щоденно, не могли не помічати, як набирає вона в тілі, як міцнішають у неї ноги, ширшають груди, що не день, то звабливіше полискує на спині шерсть. І очі розумнішають. Такі зосереджено увалені, такі проникливі бувають, аж моторошно стає, зокрема Вірі Гордіївні. Чого вона приглядається так до неї, ця тварюка, про що допитується, приглядаючись? Хоче, щоб пустила до хати, щоб визнала в хаті? Давно вробила б навпаки, та шкода Сергійка. Він так прилип до Найди, так тішиться тим, що в нього є пес, спробуй заїкнися, щоб одвести її з дому, на стіну полізе перечачи. Ну, а коли так, то що ж тоді робити? Махнути на сеою неприязнь до Найди рукою і визнати її повноправною в квартирі?
Думка ця щодалі, то частіше відвідувала господиню і, хто знає, чи не схилила б до остаточного примирення з Найдою, коли б не з'явилася на той час у міській квартирі Яковенкіз баба Марія. -
У жовтні сад остаточно відквітував своє, і в саду геть усе було зібрано, доведено дбайливими бабиними руками до ладу. Це всі розуміли і всі хвалили бабу за смачні компоти, ще смачніше варення — із малини, і з смородини, і з вишень, не кажучи вже про компоти з яблук, груш, слив, аґрусу, що їх скуштують пізніше, узимку. Віра Гордіївна прицмокувала навіть, смакуючи, мало не за кожним словом повторювала: «Спасибі, мамо. Яка ви у нас молодчина, мамо». А минув день, може, два — і вона одмінила свою думку про. матір. Щось їй не сподобалося у вчинках чи намірах старої, не втрималася, сказала про неї недобре слово, ну, а стару образило це, спершу розплакалася, потім і собі підвищила голос.
Андрія Васильовича не було на той час вдома, отож жінки дали волю своїм пристрастям, та так, що суперечка їхня вийшла за межі кухні, майнула коридором до кімнати, де сидів над уроками Сергійко, і так залящала у нього в вухах, Що хлопець не втерпів, підвівся й прочинив у коридор двері.
— Мамо! — крикнув, осилюючи суперечку жінок.— Невже ви не розумієте, що заважаєте мені? Як я робитиму уроки, коли у хаті такий галас?
Віра Гордіївна люто подивилася в його бік, проте нічого не сказала на синове зауваження. Одвернулася від свекрухи, кришить на столі цибулю й витирає час від часу видавлені нею сльози.
Сергійко зібрався сісти на своє місце й нагледів по ліву руч Найду. Вона стояла уважна, виструнчена, націлена вперед, така, що й сягнула б, коли б наказав, але поки що не дозволяла собі чогось подібного, стояла й намагалася збагнути, що там, на кухні, чого жінки лементують.
— Ляж, Найдо,— по-змовницьки тихо повелів їй Сергійко.
Найда тернулася об його ногу, мабуть, не хотіла робити те, що велів хлопець, одначе послухалася й лягла на постелений за порогом килимок.
Тоді, при Сергійкові, ще якось обійшлося. Змовкла Віра Гордіївна, мовчала й баба. Щоправда, мовчали не тому, що нічого було сказати. Коли Сергійко упорався з уроками і вийшов на кухню, щоб промочити чимось горло, обидві були похмурі, зосереджено суворі, особливо мати.
— Поробив уроки? — запитала невластивим їй грубим голосом.
— Ага.
— Ну то сходи до магазину, купи хліба. Скоро надійде батько, полуднувати будемо.
Сходити то й сходити, чи Сергійкові вперше, тим паче, що прогулятися після сидіння над уроками не завадить. Хотів і Найду взяти з .собою, та передумав: доведеться заходити в магазин, стояти в черзі, а там собак не люблять. Сам бачив, у три вирви женуть.
Та краще б він був забрав її на ті кілька хвилин. Тій іскрі, що спалахнула між бабою Марією і її невісткою, і після пожежі не судилося згаснути. Як тільки за Сергієм зачинилися двері і в хаті залягла цілковита тиша, звідкілясь потягло протягом і роздмухало її, пригаслу, здавалося, іскру. Бабі надало оступитися і зачепити посуд у підвішеному на стіні миснику, а Вірі Гордіївні того тільки й треба було, вона немовби тільки й чекала цієї нагоди.
— Старе, як мале,— сказала перегодя, коли посуд перестав падати, а те, що впало, перетворилося на звичайнісіньке череп'я.
— Чи я хотіла? — несміливо виправдовувалася баба.— Так сталося.
Віра Гордіївна взяла віника, совок і енергійно заходилася змітати череп'я.
— Де що не скоїться,— зауважила ніби між іншим,— усе на мою голову.
— Найбільше те, мабуть, пече тебе, що я сиджу на твоїй голові.
— Не говоріть дурниць! — підвищила голос невістка.
— А то неправда? Як сама розбила маслянку з сервізу, то й нічого. Вазу кришталеву впустила на секретар, теж нічого.
— Кажіть уже «на секретаря»,— вколола невістка,— чого ж скорочуєтесь.
Бабу немовби й справді вжалили.
— Не тобі мене вчити! — крикнула.
Невістка випросталася, налилась кров'ю і відклала набік совок. Видно було: збирається з словом, підшукує найбільш вагоме для її душевного стану слово й ось-ось скаже його, якщо не вибухне перед тим. Але їй не судилося таке страхіття. З дверей вихопилася раптом Найда й кинулася стрімголов на кухню.
— Г-гав! — вивергнула з молодої, але широкої й дужої вже пащі. Кинула очима на бабу Марію, потім — на її невістку та так і затримала вже на ній свій хижий погляд.
Віра Гордіївна сторопіла на мить, оступилася навіть до столу, та згадала, мабуть, хто вона в цій хаті, й прибрала чи хотіла принаймні прибрати суворого вигляду.
— Ти що? Ану пішла геть звідси! — посунула на Найду й тієї ж миті змушена була передумати: вівчарка оскалилась хижо й присіла на задні лапи.
Гав! Гав! Гав! — пробасила глибоким грудним голосом.
Скажи, здавалось, одне слово, зроби щось наперекір — і вона спружинить своїми лапищами, ударить 9 розгону в груди і вчепиться зубами в горло.
— Ой, лишенько! — злякалася жінка і подалася назад, а подавшись, натрапила на стілець. Не роздумувала довго, вихопилася на нього, потім — на кухонний стіл, а з столу — на холодильник.
Найда пильно приглядалася до того спринтерського переміщення, навіть голову перекособочила з цікавості, та вперед не йшла. Це додало, мабуть, Вірі Гордіївнї сміливості, і вона крикнула свекрусі:
— Приберіть її звідси, чуєте!
— Чути чую,— обізвалася стара,— та чи приберу.
— Вона ж була з вами в саду, повинна добре знати вас.
— Еге, повинна, А чи знає і чи послухається. Он як хижо позирає. Чуєш, Найдо, вгамуйся, ходімо на балкон.
Баба Марія рушила до дверей, мала намір одвести собаку, але Найда подалася назустріч їй і гавкнула точнісінько так, як гавкала щойно оце на Віру Гордіївну.
— Сказилася, чи що,— сторопіла стара й не знала, що ж їй робити: стояти, як стояла, чи дертися за прикладом невістки на стілець, а з стільця на стіл, ще вище.
— Вона справді ненормальна, мабуть,— підкинула згори невістка.— І треба було рятувати таку звірюку. Де вона взялася на нашу голову?
— Не кричи,— тихо застерігає баба.— У неї на крик твій очі вогнем беруться. Ще кинеться на мене.
Найда не грозилася вже, проте уважно слухала, що кажуть жінки, й дивилася перемінно то на одну, то на другу. Зрештою присіла на задні лапи й загородила собою вихід із кухні.
— От, маєш, — міркує вголос баба.— Заперла нас у кухні, схоже, що й не має наміру випускати. Що ж воно буде, коли так?
Тієї миті в коридорі почувся дзвінок.
— Це Сергійко. Як же йому відчинити?
— Підлещуйтеся до неї,— радить невістка,— вона милосхивіша до вас.
— Та щось уже треба робити. Чуєш, Найдо, Сергійко прийшов. Піди до нього,— показала в глиби ну коридора.— Або мене пропусти.
Вівчарка дивилася на неї пильно, однак проходу не звільняла.
А в коридорі знову задзеленчав дзвінок.
— Ну що ти з нею робитимеш? Чуєш, Віро,— надумалася свекруха.— Крикни Сергійкові, хай покличе до себе Найду. Гляди, побіжить на його голос і випустить нас із цієї пастки.
— А ви що, не можете крикнути?
— Кажу ж, у неї очі хижо загораються на наш крик. Ти ж нагорі, тебе вона не дістане, коли й стрибке, а мені горло може перегризти.
Невістка послухалася й голосно сповістила синові, яка біда стряслася з нею та з бабою Марією. Коли він не порятує, не знати, як вийдуть із цього прикрого становища. Доведеться сидіти й чекати на батька. Тільки він має ключі.
Але до того не дійшло. Найда послухалася Сергійка і побігла на його голос, зрештою дозволила бабі відчинити йому двері.

VI
Після взаємних люб'язностей, висловлених невісткою свекрусі, а свекрухою — невістці, у жінок були, здавалося, підстави ворогувати між собою і найсерйознішим чином. Та на те вони, мабуть, і жінки, щоб доводити за кожної більш-менш слушної нагоди, що логіка — наука не жіноча, точніше кажучи, не для жінок. Коли з'язився у хаті Сергійко, а за ним Андрій Васильович, на диво, дружно об'єдналися й заявили в один голос: Найда — небезпечна тварюка, її треба позбутися і негайно, поки не наробила в їхній родині лиха.
Сергійко пробував перечити, плакав навіть, доводячи, що то неправда, то наговір, але його не слухали. Апелювали до розуму й свідомості Андрія Васильовича, він як батько і господар у цій оселі, доросла й свідома людина мав вирішити Найдину долю раз і назавжди.
— Стривайте, стривайте,— заспокоював Андрій Васильович і жінок, і сина.— Давайте розберемося толком. Ви,— звернувся до жінок,— кажете, що Найда накинулася на вас ні з сього ні з того, що вона скажена і таке інше. Чого ж вона зараз не кидається ні на вас, ні на мене, ні на Сергія?
— Спитай ти мене, а я тебе,— перша обізвалась баба Марія.— Лежить он, дивиться, щось думає, а що тоді думала, коли кидалася на нас, мов скажена, один бог, мабуть, відає.
— А чого вона опинилася на кухні?
— Прибігла.
— Прийшла чи прибігла?
— Здається, таки прибігла. Сергій залишив балконні двері непричинені, вона почула, що ми голосно розмовляємо, й прибігла непрохана.
Так, так. Голосно, кажете, розмовляли. Сварилися, чи що?
Стара прикусила язика, дивиться на сина. «Казати чи не казати?» — питали її очі.
— А хоча б і сварилися,— не втрималася Віра Гордіївна,— яке її собаче діло?
У Сергійка зблиснула щаслива догадка, і він аж освітився зсередини.
— Татку, так і є! Усе це сталося тому, що вони сварилися. Перед тим, як я мав піти до магазину, теж стояв галас на кухні, такий галас, що я змушений був прочинити двері й сказати мамі: «Припиніть сварку. Невже ви не розумієте, що я не можу робити через вас уроки?» Найда стояла тоді поруч зі мною, слухала. Коли ж сварка повторилася за моєї відсутності, вона зробила те, що робив я: вибігла й заборонила мамі сваритися з бабусею.
Батько дивувався, слухаючи сина, мабуть, не дуже вірив йому, потім зиркнув на Найду, на жінок і розреготався.
— Слухайте! А це, їй-богу, правда. Вона не скажена, наша Найда, вона — розумна тварина!
Баба Марія теж осміхнулася на те, а Віра Гордіївна ще дужче набурмосилася.
— Бачив би ти, як ця розумна тварина кинулася на нас. І чи так уже смішно буде, коли вона одного разу оскаженіє й перегризе нам горлянки.
— Не сваріться. Якщо хочеш знати, я зумисне триматиму тепер Найду, щоб заважала вам сваритися. Доки мені благати вас жити в мирі й злагоді? Ну, та про це іншим разом. Про це без Сергія і без Найди поговоримо. А зараз, щоб усім було до серця чи до шмиги — не знаю, як сказати,— виношу таке рішення: Найді купимо намордника й триматимемо в наморднику. Але триматимемо, чуєте?
То був вагомий голос на захист підсудної вівчарки, тим паче, що він не поодинокий: Сергійко теж усім серцем і всіма помислами був на боці своєї улюблениці. А проте жити чи не жити Найді в хаті Яковен-ків вирішила врешті сама вівчарка.
Сталося те через тиждень, може, трохи більше. Найда не носила ще намордника. Андрієві Васильовичу ніколи було поїхати в місто й придбати його, Віра Гордіївна не зважала за потрібне турбуватися ще й намордником, ну, а Сергійко й поготів не поспішав сприяти батькам у цьому ділі. Вік знав свою Найду й вірив їй так само, як вірить собі. Отож обмежився суворим дотриманням батькових вказівок: поки не придбали намордника, замикав вівчарку ка балконі.
Того дня, окрім баби Марії, нікого не було вдома. Господар і господиня пішли на роботу, Сергійко — до школи. У хаті стояла цілковита тиша, панувала приємна серцю літньої жінки благодать. Мирно вицокував на вікні будильник, кипів у кастрюлі борщ, у гусятниці — смаженя, так мирно, що баба Марія невільно заколисала себе тими звуками і перенеслася думкою в далеке від Києва село, туди, де минула її молодість, вважай, усе життя, й пошкодувала, пригадуючи колишнє, що вона зараз не там, не в селі. Пішла б оце, вирвала свіжого укропу на борщ (час хоч і пізній, та укріп на городі росте), прихопила б і свіжого буряка, моркви. Тут теж усе є по магазинах, та не таке, одне слово, несвіже.
Стара зітхнула легенько, висипала покришену цибулю на сковорідку, поставила на вогонь і сіла, маючи вільну хвилину.
Любила вона своє село, подвір'я. І Василь, чоловік її, любив. Скільки праці доклав, щоб їхня Софіїв-ка молоділа після колективізації, була кращим на весь район, а то й на всю область селом. Не ким-небудь — головою сільради був. І таки домігся свого. З усіх усюд возили б Софіївку людей, показували, як со-фіївці вміють хазяйнувати, який лад у них — у дворах і поза дворами, не кажучи вже про хати. Будувались та розбудовувалися, а пригула у їхній тихий, здається, споконвіку мирний край війна — і все пішло прахом. Василь теж не повернувся з того пекла. її, дружину, діток своїх врятував, пославши на схід, а сам не врятувався.
Коли в коридорі пролунав незвично голосний дзвінок, баба аж кинулася, вертаючись із спогадів. Не барилася, одразу ж пішла до дверей.
— Хто там?
— Київгаз.
Київгаз то й Київгаз, чи йому вперше теленькати, перевіряти газові крани. Відчинила двері, стала в коридорі, жде, поки чоловік переступить поріг і пройде до хати.
— Добрий день, бабусю.
— Добрий день.
— Прошу книжку.
— Яку книжку? — не зрозуміла стара.
— Ту, де відмічають про плату за користування газом.
— А-а. Я зараз.
Відчинила позад себе двері й пішла до зали. Поки длубалася там, той, що назвав себе Київгазом, заглянув в одну, другу кімнату, скористався нагодою й обнишпорив чіпким оком хату.
Що, самі на хазяйстві?
— Сама, а що?
Київгаз добув тим часом із кишені великого складаного ножа і, клацнувши ним, наставив на бабу.
— Гони, стара, всі цінності: гроші, персні, сережки. Ну!
Баба не встигла переступити поріг, як спішилася біля дверей, що вели до зали, так і стояла, мов укопана. Чи то перелякалася несподіваної одміни в діяннях такої мирної тільки-но людини, чи думала, що їй робити. Нараз шарпнулася не по-старечому швидко й прикрила перед носом у злодія двері. Він лишився там, у коридорі, вона — в залі.
— Бабо, не дурій! — суворішим, ніж досі, голосом застеріг злодій,— Двері тобі все одно не втримати, а коли вже я доберуся до тебе силою, мокрого місця не залишу. Чула?!
Він так натиснув на причинені, але не замкнені на замок двері, що баба Марія справді ледве устояла на ногах. Відчувала, ще один натиск, трішки більше зусилля — і вона не втримає дверей, навіть підставлена під нижній зріз нога не допоможе.
— Найдо!! — згадала раптом і крикнула на повний голос.
Сама не знала, дійсно сподівалася на поміч вівчарки чи хотіла всього лиш налякати тим покликом злодія і замкнути, скориставшись послабленням, двері (з боку злодія їх можна відчинити лише з допомогою ключа), але Найда не забарилася прийти на допомогу. Тієї ж миті почувся брязкіт висадженого в балконних дверях скла, і Найда, рикаючи, налетіла на злодія, звалила його на підлогу.
— А-а-а-а!! — не своїм голосом заволав той, що обіцяв зробити з баби Марії мокре місце.
Борюкання було там десь, далі від дверей, отож баба зважилася прочинити їх. Те, що побачила, холодом пішло поза шкірою: Найда норовила добратися до горла, Київгаз лежав на спині й захищався, як тільки міг, руками. По них цебеніла вже кров, але вона не зупиняла вівчарки, навпаки, ще дужче лютила її. Було таке враження, що Найда хміліє від крові й оскаженіло хапає зубами оголене й неоголене тіло, рве його, з завзяттям одержимого лізе туди, де світяться перелякані очі, німіє пополотніле з жаху обличчя, хрипить перетяте спазмами горло.
— Досить, Найдо! — зжалілася та й злякалася стара.— Відійди геть. Чула? Цібе, кажу!
Вівчарка облишила злодія, одступила трішки. Стоїть, оскалена, будь-якої миті ладна кинутися на нього й чинити розправу.
— А ти повзи на кухню,— порадила баба своєму ворогові.— Не вставай! Отак, як сидиш, і повзи, бо сучка наша жартів не любить.
Коли злодій опинився по другий бік кухонного порога й хотів-таки звестися, щоб зачинити за собою двері, Найда знову приготувалася до стрибка.
— Не вставай, кажу! — ще раз застерегла баба й заспокоїла Найду.— І дверей не причиняй за собою. Сядь отам, біля столу, й сиди. А ти, Найдо, ставай на виході з кухні,— звеліла вівчарці,— й стережи його. Якщо захоче вистрибнути з вікна, хапай за фалди і тримай.
Злодій загородився стільцем, сидів тихий і сумирний, поворухнутися не зважувався, не те що стрибати у вікно. Та й чи міг він стрибати з п'ятого поверху?
Баба швидко попростувала до телефону.
— Не робіть того, бабусю,— зовсім іншим голосом заговорив злодій.— Відпустіть мене.
— Не можна, голубе. Злодіяка ти. Від мене підеш, до іншого залізеш у хату. Чого доброго, і вбивцею можеш стати.
— Куди мені. Бачите, що зробила ваша псина?
Баба не слухала його, набирала номер.
— Зрозумійте,— не втрачав надії той,— мене хоч і засудять, я ще повернуся.
— Я стара, голубе, мені не треба погрожувати.
Той, кого викликала баба Марія, уперто не обзивався чомусь.
— Скажи ліпше, як додзвонитися до міліції?
— Нехай тобі, стара карга, оця собака скаже,— зло прошипів арештант.
— А що ти думаєш, і скаже. Найдо, ану візьми його, нехай зговірливіший буде.
— Ти що! — злякався злодій і затулився стільцем.— Набирай 0-2 та подавися.
Баба не забарилася набрати.
— Міліція?
— Так.
— Дзвонять вам із Яремпольеької, три, квартира вісімдесят чотири. Приїздіть заберіть злодія.
— У вас на квартирі?
— Так.
— Він зв'язаний чи замкнений?
— Ні те, ні друге.
— А хто охороняє його?
— Найда, собака тобто.
— Ясно. Зараз будемо.
Міліція прибула швидше, ніж її сподівалися. Коли в коридорі  почувся  дзвінок, і  стара  переконалася через  прочинені  двері, що  то  міліція, а не  якісь пройдисвіти, сказала, вибачаючись:
— Зачекайте хвилинку, я приберу собаку.
Лагідно покликала до себе Найду, зачинила її в Сергійковій кімнаті,
— Проходьте,— гостинно розчинила перед міліціонерами двері й показала на того, що сидів на кухні.— Он, полюбуйтеся.
Міліціонери підійшли ближче, дивляться мовчки.
— Здорово пригостила... Як її?
— Найда.
— Прошу зазначити,— поскаржився заарештований,— на мене нацьковано собаку.
— Неправда,— захищалася баба.— Я, товариші міліціонери, тільки крикнула, коли він наставив на мене ножа: «Найдо!» Все інше саме по собі сталося. Вівчарка вибила в балконних дверях скло — он, подивіться — і кинулася мені на поміч. А ось і ніж цього злодіяки лежить.
Міліціонер підняв ножа і передав товаришеві.
— То хто ж вас просив заходити сюди? — глянув на заарештованого,— Хто ви?
— Київгаз,— підказала баба.
— Знайоме прізвище. Збирайтеся, громадянине, вам треба негайно перев'язати рани, обробити їх. Собака не скажена? — обернувся до баби.
— Що ви! Змалечку між людьми живе, з собаками не знається. Чого б це вона була скажена?
— А подивитися на неї можна?
— Будь ласка. Тільки не дуже відчиняйте двері, бо ви чоловік чужий у нашій хаті, а вона люта зараз, з таким супостатом зчепилася.
Найда сумирно лежала коло балкона.
— О-о,— захоплювався міліціонер.— Та це неабияка вівчарка! По очах видно — розумниця. Але хазяїнові скажете, бабусю, хай навідається до нас, добре?
— Аякже, скажу.
Чи треба говорити після всього, якого авторитету зажила Найда в родині Яковенків?

ПІСЛЯ ГРОЗИ
Уля ніколи не почувала себе такою скривдженою, незаслужено ображеною, як зараз. І тому так ревно плаче, виказує матері жалі свої й ковтає, виказуючи, слова, а з словами — і щедрі сльози.
Бо то вона, мати, образила дівчину. І не тільки образила — розчарувала. Взимку, коли треба було вчитися, не скупилася, золоті гори обіцяла, аби донька добре вчилася. А настало літо, забула свої обіцянки. Людські діти поїдуть на екскурсію, побачать і світу, і людей, а Уля Ткач сидітиме дома, поратиме з материнської ласки корову, доглядатиме каченят.
— І поратимешся, і доглядатимеш,— стоїть на своєму мати.— Ти що, маленька, не знаєш, що зараз гаряча пора. Жнива он починаються. Батько і вдень і вночі біля комбайна буде, я — на буряках. На кого все це кинемо — і хату, і корову, і каченят?
— Раніш без мене обходилися, а тепер не можна.
— Значить, не можна. Доросла вже, пора й обов'язок свій знати,
— Мій обов'язок — учитися.
— А робити хто буде? За батьковою спиною весь вік не житимеш. Звикай.
— Нащо ж ви обіцяли? — схлипує дівчина.— Училась, старалася, а вийшло, що я гірша за інших.
Мати обертається на ті слова, сувора й роздратована, заправляє під хустку непокірні коси.
— Подумаєш, обіцяли... Нам теж багато чого обіцяють. Ти ж не для нас, для себе старалася.
На тому розмова їхня й закінчилась. Улю вона не переконала, звичайно. Уля затаїла в серці образу на батьків, а проте скорилася. Бо знала, що нічого вже не зміниться, говори не говори,— мати все одно зробить по-своєму.
Другого дня її не збудили вдосвіта. Параска Опанасівна сама здоїла і вигнала в череду корову, нагодувала й спровадила на річку качок. Тільки й роботи було, коли Уля прокинулася,— підмести хату, прибрати на кухні, у дворі.
Ну, прибирати Улі не вперше. Вона звикла вже до цього і тому робила як належне. А коли настала обідня пора і треба було зустрічати череду, не дуже зраділа. Бо не наважувалася доїти корову. Хоч мати й розказувала, як це робиться, хоч і запевняла, що Калина — корова смирна,— лячно було приступити до неї, взятися за незвичне діло.
Покликала б когось із сусідів, але ж ганьба яка: дівка, скажуть, шостий клас закінчила, а корову здоїти не вміє.
Довго мила дійницю, ще довше вмощувалася біля Калини, так ніби зумисне зволікала, ждала, що хтось надійде і виручить її з біди. Та ба, ніхто не надходив, і Уля змушена була торкнутися набряклих уже дійок.
Не певна, що й помила їх як слід. Пальці тремтіли, та й очима косила більше під ноги, ніж на дійки,— чекала, що корова розгнівається і дзизне з усього розмаху по діїїниці, а найперше — доярку по ногах. Але минала хвилина, друга, а Калина не хвицалася. Стояла спокійна і тільки іноді відмахувалася хвостом од мух.
Серце притихло, здавалось, заніміло на якийсь час» І Уля заніміла.
Сярпає й сярпає собі в дійницю. Тільки не двома, як учила мати, однією рукою і не з двох,— з однієї дійки.
Довго сиділа під коровою, а проте не зразу збагнула, чому перестало іти молоко. І тільки коли кинула оком на дійницю, догадалася: вона, виявляється, видоїла вже Калину.
Успіх не тільки порадував, а й розвеселив дівчину, зняв із серця той неприємний осадок, що полишила вчорашня розмова з матір'ю.
Параска Опанасівна була якийсь час вдоволена хазяйнуванням дочки, хоч хвалити на словах і не хвалила. Зате, кали помітила недогляд, не поцерємонилася, сказала про нього Улі і сказала досить-таки різко.
То було десь аж на третій день. Мати повернулася . з роботи стомлена і нерано вже. А Уля, як на те, зачиталася, сидячи під грушею, й не помітила, що корова прийшла уже з череди, допасується в городчику.
— Читаєш, дівко? — крикнула мати ще з вулиці і перша кинулася виганяти Калину.
Що мала робити? Винна, нікуди не дінешся. Єдине, на що спромоглася, підвелася з ослона й побігла слідом за Параскою Опанасівною в городчик.
Може, на тому й скінчилися б материні докори, нарікання, коли б вона не помітила згодом, що заподіяна коровою шкода — то ще не все: у дворі, виявляється, нема й качок із каченятами.
— Ти що, і качок не пригнала з річки?
— Вони ж самі приходять,— почала було виправдуватись Уля, та побачила, якими очима глянула на неї мати, і осіклась.
— Але ж заходить уже ніч, а качки додому не прийшли. Чому гк ти сидиш і читаєш книжку? На кого надієшся, на матір?.. Як тобі не соромно? Хіба ти. не знаєш, що мати ні світ ні зоря,— вже зводиться на ноги, гнеться весь день на буряках, що вона може й затриматись на роботі? Ти ж не маленька. На кого ж мені й надіятись тоді, як не на тебе?
І знову Улі не було чим виправдувати себе перед матір'ю. Намірилась було сказати, що ждала корову, та пригадала нараз, в яку шкоду залізла з її вини Калина, і прикусила язика.
Виходить, вона винна. А раз так, то нічого іншого не лишається: треба іти на річку й шукати там качок. Знайде — усе забудеться, а не знайде — може начуватися: у матері крутий характер, перепаде їй, Улі, ще більше, ніж хвклииу-другу тому.
Город їхній спускався мало не до берега, однак Уля не гаялася. Мати правду каже: заходить ніч, до того ж хмарно як. Стемніє — тоді вже можна й не шукати. Зіллється все докупи: вода, очерети, верболози, де вже там побачити їх, качок.
Ось і берег. Уля зупиняється, приглядається до очеретів. Спершу на цьому, потім — на тому березі.
— Пуль-пуль-пуль-пуль-пуль! Пулічки, пулі, пуль-пуль-пуль-пуль! — гукає вона на весь берег. Але качки не обзиваються і не показуються на потемнілому вже річковому плесі.
Дівчина іде вниз за течією, ближче до греблі, де річка розходиться двома рукавами. Під греблею ростуть високі очерети, між очеретами — невеличкі озера, де багато поживи і куди люблять запливати качки. Вдень і вона, Уля, бувала там на човні, а зараз не попливе, звичайно. Лячно самій. Та й човна немає... Ото буде морока, коли качки на озерах! Спробуй знайти їх там. Хіба що виманить, гукаючи.
Іде Уля, розглядається. Аж гульк — темніє якась купка під правим берегом.  Невже  вони, її качки?
— Пуль-пуль-пуль-пуль! — покликала дівчина дзвінким на радощах голосом.
Купка заворушилася, якась мить — і від протилежного берега справді попливли до неї качки.
Уля радіє, ще лагідніш, ще улесливіш кличе їх до себе, Не думає вже про невдоволену матір, про хмари, які що далі, то погрозливіш насувалися з-за Росі. Стоїть при самій воді і манить, і розмовляє з своїми заблудами.
Але радість не довго тішила їй серце: коли качки наблизилися, дівчина помітила раптом, що вони не її.
— І ваші взяли звичку ночувати на річці?
Уля оглядається на голос і зустрічається віч-на-віч з Оксаною, їхньою сусідкою, висватаною і привезеною минулої осені в село із Городища.
— Та... раніш не ночували,— відповідає стримано,— а сьогодні чомусь не прийшли.
— Оце й мене послано по качки,— журиться Оксана.— Де їх шукати в лихої години?
— Я знаю де,— жвавішає Уля,— під греблею, і очеретах... Там, біля верб, стоїть ваш човен. Давай відімкнемо й пошукаємо качок на озерах.
— Але ж ти знайшла вже своїх.
— То не мої,— стишує голос дівчина.— То чужі.
— Ну, коли так, то ходім, покажеш, де вони кубляться.
До греблі пливли за течією, і Оксана сіла на весла сама. Улі нічого іншого не лишалося, як ждати, коли човен наблизиться до очеретів. А там, в очеретах, буде і для неї робота: показуватиме Оксані, звідки заходити, як пройти між густими заростями до озер, де лишилися, на її думку, ночувати і їхні, і сусідські качки.
Темінь помітно, згущувалась, і дівчині не терпілося.
Завертай, Оксано, в оцей прохід,— показує на вузьку смужку мін< очеретами.— Тільки тут на двох веслах не пройдеш. Дай, я одним веслуватиму на кормі.
— Та ні,— не згоджується сусідка.— Це вже моє діло. Ти іди наперед, дивитимешся, щоб не поминули ми качок.
Коли мінялися місцями, креснула блискавка. Уля присіла з несподіванки, жде, коли ударить грім. Але грім не вдарив. Натомість почувся невдоволений голос сусідки.
— Ну от. Доїздимося, поки під грозу потрапимо. І прийде ж старій у голову — шукати в темряві качок. Ніби їм уперше не приходити, ніби з ними станеться щось на річці.
Уля не нарікала на матір. Улі, навпаки, страшенно хотілося знайти свої качки, аби тільки не хвилювалася мати, аби лихо-тихо.
— Гроза далеко ще,— пояснила стримано.— Греби, Оксано, може ж таки, знайдемо.
Вона не помилилася: качки справді-таки були тут, на одному з невеликих озерець, що губилися в глибині заростів. Видно, заблудилися, не знайшли виходу на широке річкове плесо, і тому лишилися ночувати.
— Бачиш, як добре усе складається,— радіє Уля.— І ваші, і наші тут. Не інакше як зріднилися.
— Сусіди ж,— жартує Оксана і веселішає, жартуючи.
— Вони не сумнівалися тепер, що і труднощі, і прикрощі— позаду. Та ба, радіти було ще рано:  качки уперто не хотіли покидати облюбоване місце. І так, і сяк підпливали до них сусідки на човні, наганяючи у вузький прохід між очеретами,— не йдуть і край. Крутяться, мов очманілі, по вузькому колу замкнуто» го очеретами озеречка, а в прохід не йдуть.
Довелось розширювати його. Нелегка то справа — рвати молодий ще, хоч і жорсткий уже очерет, особливо для Улі. Але вона не зважала на те, висмикувала чи просто ламала очеретини ще з більшим завзяттям, ніж її старша подруга Оксана.
Знову кресонула блискавка. Цього разу одразу ж покотився небом грім. Не так щоб дуже сильний, та по всьому видно було, що гроза уже недалеко.
— Поїдьмо, Улю,— квапить Оксана.
Дівчина не перечить тепер, але бере про всяк випадок кілька очеретин, щоб було чим перейняти качок.
Качки цього разу послухалися своїх хазяйок. Не одразу, правда, однак послухалися. І на сусідньому озері не затримались. Човен не встиг ще й дістатися його плеса, як вони прямували уже до іншого проходу. Та ба, не з очеретів,— ще глибше в очерети, на протилежний бік заростів.
— Ну куди ж вони пливуть ото? — скаржиться, мало не плачучи, Уля.
Як на те тарахнув над головою грім й одразу ж зашумів сильний, схожий на зливу дощ. Оксана вилаялася про себе і, не слухаючи вже, що радить їй схвильована невдачею дівчина, спрямувала човна на річкове плесо.
Уля крутилася якийсь час на всі боки, видно, не згодна була з Оксаною, потім притихла, сиділа на прові мокра й скоцюрбдена, неначе побита.
А дощ лив мов із відра. Не видно вже ні лівого, ні правого берега. Лише спалахи блискавок і виривали їх з обіймів ночі, але виривали на одну мить, після якої ставало ще темніше.
Здавалось, що й справді прорвалося небо. Бо не тільки річка плюскотіла під ударами зливи,— вода плюскотіла вже і в застигнутому посеред річки човні.
— Подивись, чи є там якась бляшанка! — обертається до Улі Оксана,— Треба б відлити воду.
Дівчина схиляється, мацає рукою у вузькій прові човна.
— Немає,— відповідає тривожно.
Сусідка помовчала мить і знову обернулась до Улі.
— Перелазь на корму, бо важко гребти, придавлюєш прову!
Уля ступає крок уперед й одразу ж натрапляє ногою на щось гостре, видно, на гвіздок. Натрапляє й скрикує коротким, болісно-зляканим криком. Хоче схопитися, похитнувшись, за Оксану, але та обертається в цей час на її крик, і дівчина промахується, падає на борт, а з борту — у воду.
Човен затанцював на хвилях, черпнув одним і другим бортом воду.
— Ой лишенько! — злякалася Оксана.— Улю! Улянко, де ти?!
Дівчина не озвалася. Лише згодом почулося, як важко перевела вона подих, видно, спливла на поверхню.
— Подай човна,— почувсь її голос,— бо я не наздожену тебе, одяг заважає.
Оксана хапливо шукає весла, гребе ними від себе, проти течії.
— Тримайся, Улянко, я зараз!
В цю мить спалахує блискавка. Темінь розсувається, і молодиця бачить, як простяглася з води худенька дитяча рука, схопилася спершу за весло, потім — за борт.
Оксана спішить допомогти дівчині і, поспішаючи, забуває, що човен у них занадто хисткий. Не встигла вона обернутись до Улі, зробити перше зусилля, як він похилився на  борт,  ось-ось,  здається,  перекинеться.
Жінка злякалася і подалася мерщій назад. Але що робити далі, не знала. Схоже було, що вона взагалі боїться поворухнутися тепер.
Виручила Уля.
— Не треба, Оксано, витягувати мене на човен, а то ми і зовсім перекинемося. Сідай на весла і греби. Я ззаду, за кільце триматимуся.
До берега пристали не там, де треба було б пристати. Оксана не ризикувала більше, налягла на праве весло і спрямувала човна до найближчого дерева.
Поки швартувалася, складала весла, Уля стояла неподалік, викручувала на собі плаття. А коли зібралися йти додому, боязко і несміливо якось ступила на вимиту дощем стежку.
— Чого це ти? — лагідно обняла її Оксана.— Тепер ми на землі, а на землі нічого не страшно.
— Ага, не страшно,— промовляє крізь сльози дівчина.— Прийду ось додому, перепаде мені від матері. Це я винна, що качки лишилися на річці.
— Та лихо їх не вхопить, твоїх качок. Краще про себе подумай: тремтиш он, як осінній лист, сухої нитки на тобі немає. Ходім!
Поки Уля йшла слідом за Оксаною, якось ішлося. А лишилась сама, ноги й зовсім перестали слухатися. Що б там не казала Оксана, провина її не стає від того меншою. Мати вдосвіта іде на роботу, гнеться щодня на буряках і сподівається, що дома усе гаразд, що в неї доросла вже донька, усьому дасть лад, за всім догляне. А донька зачиталася книжкою, забула і про дім, і про покладені на неї обов'язки...
Ні, що не говори, а вона винна перед матір'ю, і якщо та накинеться зараз і лаятиме за качок,— нічого не скажеш: цього разу лаятиме заслужено.
Коли заходила в двір, рипнули зненацька сінешні двері. Це ніби підштовхнуло Улю: рвонула раптом убік, за причілок своєї хати, і завмерла там, чекає, що буде далі.
Чула, як пройшов хтось на город, постояв неподалік від качатника й простує, чвакаючи босими ногами, на вулицю.
То — мати. Вона стурбована, мабуть, її, Улиною, відсутністю, бо не витримала, накинула на голову мішок, іде на розшуки. За двором стала, дослухається до віддалених звуків, що долітають із розквашеної дощем вулиці. Але звуки ті нічого, видно, не сказали їй, бо обернулася, іде в двір. Ступила кілька кроків і зупинилася нараз, дивиться в той бік, де тулиться до причілкової стіни Уля.
— Це ти, дитино?
Голос у неї і тихий, і прихильний, проте Уля не озивається на нього. Ще дужче зіщулилася під стіною, жде.
— Чого ж стоїш тут, ходімо до хати.
Тепер  уже ке  сором і не  страх,— усвідомлення своєї провини перед матір'ю стискує дівчині серце і вона не стримується, болісно кривиться в темряві й плаче.
— Я... я не пригнала качок.
— Та грець із ними, з тими качками. Вони дощу не бояться, а ти промокла, мабуть, до рубця. Ще простудишся. Ходімо мерщій.
Мати бере Улю за руку, веде до хати. У хаті переодягає, ставить на стіл щойно приготовлену вечерю. Поки донька вечеряла, нагріла ка плиті води, вилила її в шаплик і знову повеліла роздягатися: після такої купелі не завадить попаритись, вигрітися до ладу.
Робила усе те і швидко, і старанно, схоже було, що вибачається перед донькою, хоче, щоб вона забула вечірню розмову.
Улі приємно бачити матір такою, як колись, до сварки, але вона не почуває себе утішеною, тим більше — спокійною. Доки й не заснула, все шкодувала, що завдала матері прикрощів, а головне — не впоралася з дорученим їй ділом!
Та й потім, у сні, верзлось казна-що: всю ніч, мов на зло, снилася річка, снились заолукалі в очеретах качки.

ДИКУН
Надворі ще тільки сіріло, а баба Мотря була вже на ногах, поспішала здоїти і вигнати в череду корову. Чує, скавчать на городі собаки, схоже, що женуться за кимось. Не втерпіла, виглянула з сінешніх дверей І зупинилась вражена: з городу бігло, стрибаючи через картоплиння, козенятко. Маленьке і таке налякане, ось-ось, здається, із шкіри вискочить.
— Цібе! — крикнула баба на собак.
Козенятко шарахнулось від того крику ліворуч, але з будки стрибнув на нього бабин Рябко, і бідна тварина не знала вже, куди подіти себе в огородженому дворі,— кинулась у прочинені в хлів двері.
Стара пошкутильгала мерщій до хліва. Стала на порозі, дивиться підсліпуватими очима по темних кутках. Потім причинила за собою двері й вернулася до хати узяти сірники.
Воно було не більше від зайця, те козенятко. Забилося в куток, під корито, жде, чим усе це кінчиться.
— Е-е, та ти дике!
Баба тепер тільки помітила, що козенятко не сіре — руденьке, і зраділа тією приємною радістю, яка знайома кожному мисливцю.
Веселіше, ніж будь-коли, поралася біля корови, а коли спровадила її в череду, забідкалася: що ж вона робитиме із своєю знахідкою? Годуватиме? А чим? І як? Воно ж дике, може й не взяти її їжі.
Бідкаючись, не вгледіла, як опинилась на городі, біля невеликої грядки капусти, що спускалася вниз, до річки.
«Ах, он воно що? — догадується баба Мотря, поглядаючи то на об'їдене в кількох місцях листя капусти, то на ліс, що підходив темною стіною до сусіднього городу.— Тобі капусти заманулося. Ну, ну, а де ж твоя мати? Не могло ж ти саме наважитися вийти з лісу. Втекла, мабуть, шелихвістка, а тебе покинула собакам... Що ж, раз таке діло, з капусти й почнемо!»
Вона обірвала надгризене козами листя й пішла з ним у двір.
Не сподівалася, звичайно, що козеня візьме з її рук їжу, і тому не заходила в хлів. Кинула капустяні листки в куток, попрямувала до хати.
«Настане час,— думає,— саме знайде їжу. Голод не свій брат, примусить».
Але яка ж вона була здивована, коли заглянула в хлів ополудні, а потім — раннього надвечір'я і застала капусту цілою, незайманою.
«Ти ба, яке цнотливе,— міркує стара.— Ще здохне, не ївши».
Заспокоїла себе, як і завжди, надією: вночі ніхто не ходитиме по дворі — поїсть.
Так і сталося. Козеня наважилося, вийшло поночі із схованки і лишило від капустяного листя одні цурупалки.
Це порадувало бабу: якщо так піде, то вони, гляди, ще й подружать із козенятком.
Через кілька днів завітала до старої Наумихи дочка Марія з онукою Вірочкою.
— Ну, як ви тут, живі, здорові? — питає дочка.
— Та як бачиш: і жива, і здорова. Нема за ким хворіти, то я й бадьорюся.
— Тепер Вірочка вільніша буде, навідуватиметься до вас, чим зможе допомагатиме.
— Що, закінчила вже школу? — звертається стара до онуки.
— Закінчила, бабусю.
— І перейшла в четвертий клас?
— Аякже! Я ж на п'ятірки вчуся.
— Молодчина. Недаремно, значить, батьків хліб їси... А в мене для тебе теж є новина.
— Яка, бабусю? — цікавиться дівчинка.
— Дикий  цапок  приблудився  до нашого двору.
— Еге?
— Піди он до хліва та подивися.
Вірочка метнулася мерщій до віконця, заглядає через шибку в хлів. Цапок миттю опинився біля своєї схованки — корита (видно, був до цього під віконцем, їв капустяне листя). Виструнчився, дивиться, задерши голову, на Вірочку.
— Ой, бабусю, яке ж воно гарненьке! — захоплюється дівчинка.— Можна зайти у хлів, зблизька подивитися?
— Не треба, внучко. Козеня дике, боїться людей.
— То нехай звикає!
Баба сміється:
— Хіба від тебе відчепишся. Іди вже, коли така цікава.
Вона сама прочинила двері, пропустила у хлів дочку і внучку.
Цапок шарахнувся од них у куток, потім передумав -і, легко відштовхнувшись від землі, сягнув аж у корито.
— Ох ти! — і здивовано і захоплено вигукнула дівчинка.— Він у вас справжній циркач. Та й дикун неабиякий... Як ви його звете, бабусю?
— Поки що ніяк. Коли хочеш, то хай так і зветься — Дикуном.
Жінки погомоніли, помилувалися козеням і лагодяться йти. А Вірочці страх як хочеться побути ще, коли не доторкнутися, то бодай підступити до Дикуна, і вона норовить затриматись.
— А молоко ви даєте йому? — питає бабу
— Не пробувала. Листя їсть, то листям і годую.
— То, може, попробуємо, га?
Баба розгадує її хитрощі й сміється, перезирнувшись із дочкою.
— Пробуй, молоко свіже, щойно видоєне.
Внучка біжить до хати, шукає зручного для такого діла горнятка. Потім наливає в нього молока й несе обіруч козеняті. Зайшла в хлів, кличе його до себе. Зрештою наважилась, ступила один, другий крок уперед.
Дикун насторожився, жде, Віречка теж зупинилася, чекає, поки він заспокоїться. Далі почала кликати. Не просто кликала — благала, аби послухав її, не тікав. І такими щирими, такими улесливими були її благання, так довірливо простягала вона йому гор-наятко з молоком, що козеня справді заспокоїлося, висунуло мордочку, нюхає поперед себе повітря,
Це так порадувало дівчинку, що вона забула про обережність, ступила зайвий і, очевидно, надто різкий крок, бо Дикун ту ж мить сягнув у повітря й опинився в найдальшім кутку.
— Облиш, Вірочко,— радить їй баба,— нічого в тебе не вийде. Постав отут, під стіною, горнятко, він сам знайде його, коли захоче їсти.
Проте і баба помилилася: Дикун не пішов цього разу на приманку. Ні цього, ні другого, ні третього. Скільки не ставили йому свіже молоко, так і лишалося незайманим.
Вірочку спершу тільки засмучувало це, потім — довело до сліз,
— Так він і здохнути може, бабусю.
— Таке скажеш. Цапок їсть капустяне листя.
— Скільки він їсть його — по листочку-два за день. А пити і зовсім нічого не п'є. Давайте спіймаємо його і примусимо напитись молока.
— Як же ти примусиш, коли він не хоче?
— Напоїмо з соски. Він маленький, подумає, що циця, і візьме.
Баба задумалася.
А може, й справді внучка має рацію? Норов один у них, що в дикого, що в свійського. Гляди, саме з соски і питиме їхнє козенятко.
Домовились взятися за це діло завтра зранку. Баба сказала, що вона на ніч нічого не кластиме Дикуну — хай виголодається, голодного легше буде укоськати.
Немало клопоту було з ним, поки спіймали. Баба Мотря уже й гнівалася на внучку: «Киньмо цю затію!» — кричала. Але внучка не поступалася, бігала по хліву не гірше за козеня, поки не затиснула його таки в цупких дитячих обіймах.
— Є, бабо! — крикнула на все подвір'я. Потім усі-лася з Дикуном на відрі, заспокоює, погладжуючи його рівну, полискуючу спинку.
Цапок довго тремтів, поривався вирватися, потім затих трохи, схоже було, що дослухається до Віроч-чиної ласки, вмовлянь.
Не зразу піддався він і їхній спокусі— напитися смачного й теплого, як у матері, молока. Проте і баба, і внучка побачили того дня, що заходи їхні — не така вже дитяча затія: Дикун не взяв, як сподівалася Віра, соски, але й від молока, що потрапляло йому на губи чи до рота, не відмовлявся. Навпаки, смакував ним, приплямкуючи, веселішим ставав, смакуючи.
Кого-кого, а Вірочку це потішило, і вона таки добилася свого: через тиждень цапок не тікав, коли йому давали соску, охоче пив із пляшки коров'яче молоко. А через місяць про нього ніхто не сказав би вже, що він дикий: виходив удосвіта з хліва, ставав позад баби й терпляче ждав, поки вона видоїть корову, наллє і подасть йому облюбовану їжу.
Не віриться? Здивовані, що він не згадав, опинившись на волі, про матір, не втік до лісу?
Баба Мотря теж була здивована, коли побачила вперше свого цапка не в хліву, а на подвір'ї. Кинулась було обходити його, щоб стати од городу, не випустити з двору.
Потім збагнула, видно, що їй не впоратись самій, і покликала на поміч внучку.
— Віро! Вірочко!
— Чого вам, бабусю? — озвалася та з сіней.
— А йди мерщій. Бачиш, що ти наробила? Кинула, мабуть, двері і маєш тепер: Дикун вийшов із хліва... Заходь з того боку, попробуємо загнати його.
Дівчина сама дивується, як це могло статися, і тому спішить зайняти визначене бабою місце.
Цапок помітив, що його обступають, насторожився, дивиться поперемінно то на бабу, то на Вірочку. Дівчині здалося, що він зірветься зараз і дремене повз неї на город, а звідти — у ліс, і вона завагалася, притишила крок. Зрештою і зовсім зупинилася, жде.
— Дикунчику! — озвалася по довгій хвилині нерішучості і посміхнулася тихою дитячою посмішкою.— Чуєш, Дикунчику, не втікай.
Не встигла сказати те, як він вильнув куценьким хвостом і побіг прямо на Вірочку. На мить похололо всередині. Але Вірочка витримала, не кинулась навперейми, і витримка винагородила її: цапок наблизився, став перед своєю годувальницею,  принюхується.
Дівчина аж затремтіла, хвилюючись. Присіла, простягла до козеняти руки, сміється весело, щиро, всім серцем. І козеня ще енергійніше завиляло хвостиком, тернулося мордочкою об дитячу долоню. Раз і вдруге.
— Хапай, внучко! Хапай, а то втече! — велить їй баба.
— Нащо ж, бабусю? — питає Вірочка.— Дикун не втікає, бачите, горнеться до мене.
Після того вони не тримали його в хліві. Замикали лише на ніч або тоді, як ішли з дому. Дикун що не тиждень ставав дорослішим, що не день — цікавішим, просто-таки забавним. Вірочка так уподобала його, що й про дім забула, не тільки днювала, часто й ночувала в бабусі. То бігає, втікаючи від Дикуна, по подвір'ю, то, навпаки, збере навколо себе сусідську дітвору, годує з нею козенятко цукром та хлібом або вив'язує кольорові стрічки на рогах, на шиї, підфарбовує сестриною помадою губи.
— Ти що ото робиш? — крикне на неї баба Мотря, і сусідські діти, мов горобчики, розлітаються в усі кінці. Одна Вірочка не втікає од бабиного крику. Та Дикун ще. Стоїть, виструнчившись на красивих ніжках, ніби зумисне показує бабі і вив'язані на шиї банти, і нафарбовані губи.
Якусь мить панує мовчання.
— Ви щось сказали, бабусю? — удає Вірочка, ніби не чула.
— Що ото робиш, питаю?
— Вбираю.
— А нащо? Він і без уборів гарний, тим більше без мазил. Ет, що вигадала — губи підмальовувати. Облиш, кажу! — суворішає баба.— А то додому спроваджу.
Вірочка потуплює зір, а козенятко водить недоумкувато очима, дивиться то на неї, то на бабу, так ніби справді хоче довідатись, що трапилося, чому діти перестали гратися з ним.
Одного разу до Вірочки зайшли шкільні подруги, а з ними й Гриць Рахуба, їхній однокласник. Вони давно прочули, що в баби Мотрі є дикий цапок, та не наважувалися поткнутися на подвір'я, аж поки не трапилася нагода — треба було сказати Вірочці, що в школі дають уже книжки на наступний рік.
Дикун стояв тоді серед двору, дивився на захожих. Потім пішов їм назустріч, видно, вважав когось із дівчаток за Віру.
— Невже оце він, дикий цапок? — ластівками защебетали дівчатка.
— Був диким,— пояснює Віра, вийшовши з хати.— Тепер, як бачите, свійський: живе при дворі, не цурається людей.
— Який же й гарний! — захоплюється Гриць, тримаючись трохи осторонь.
Дикун почув хлоп'ячий голос й одразу ж повів у той бік оком. Постояв так, дивлячись, далі розігнався і кинувся ні а сього ні з того на Гриця. Ударив його лобом під ноги раз, вдруге, розігнавсь було і втретє, та баба Мотря вибігла наперед, загородила йому дорогу.
— Ти що ж це, кателик? Хлопець до тебе з щирим серцем, а ти до нього з бійкою. Геть звідси, капосний!
Дівчата сміялись: це ж добре, Дикун, виявляється, не любить чоловіків!
Але вони помилилися: згодом діставалося від Дикуна не тільки чоловікам, діставалось усім, хто заходив у двір і кого приймав він за чужого.
Минуло літо, настала осінь. Вірочка пішла в школу. Тепер у неї не завжди був час ходити до бабусі, тим більше засиджуватись там, гратися з своїм улюбленцем — Дикуном. У дворі стало тихо, трохи навіть сумно, і баба Мотря не покрикувала тепер на цапка, коли ліз до неї невчасно, за роботою, навпаки, намагалася бути лагідною, часто розмовляла з ним, мов із дитиною. Дикун відчував ту лагідність і ще більше зблизився з нею, ніж тоді, навесні і влітку, з Вірочкою. Порається баба по господарству — він треться поруч, іде копати картоплю чи буряки на город — і козеня за нею. Нишпорить неподалік у картоплинні, смакує налитим соками землі буряковим листям, а
то, гляди, піде аж на обніжок, дивиться на річку, де пасуться в березі телята, бігає безтурботна дітвора.
— Дикун! — крикне хтось із хлопчиків, і цапок одразу ж насторожує вуха. Стоїть стрункий, до замилування красивий, але на поклик не йде. 1 тільки тоді, як обізветься баба Мотря, зривається й біжить до неї, стрибаючи через високі кущі пасльону та щириці, весело крутить, підбігаючи, куценьким хвостиком, і ніжиться, і лиже бабі руки.
Одного разу господиня захопилася роботою й забула про свого Дикуна. А Дикуну набридло товктися на одному місці, вийшов городом до річки й почвалав, зацікавлений, берегом аж до лісу. Постояв якийсь час, дивлячись то на город, де залишив свою ласкаву годувальницю, то на прибережні зарослі ліщини, і рушив, зваблюваний силою тваринного інстинкту, в ліс.
Баба Мотря не зразу згадала про нього, а коли згадала, не подумала чомусь, що він пішов до лісу,— поспішила до себе в двір. Заглянула в хлів, подивилася за копицею сіна, знову подалася на город, а з городу — на берег. І кликала свого Дикуна, і розпитувала про нього — дарма: і люди не бачили, куди пішов, і сам не об'являвся.
До вечора нічого вже не робила. Що не кажіть: шкода цапка, шкода й себе, звикла вона до нього та й годувала ж не день, не два — цілих чотири місяці. А він віддячив: лишив доживати віку в самотині, в старій, перекособоченій, як і господиня, хаті.
До кого вона говоритиме тепер, з ким відводитиме наболілу душу?
Дикуном був, дикуном, виходить, і залишився. Не витримав сільських загорож, подався до лісу, в свою предковічну стихію.
Вночі баба майже не спала. Перекидалася з боку на бік, думала, зітхаючи. А вийшла вранці на поріг — очам не повірила: від хліва біг до неї, вистрибуючи на радощах, цапок.
— Дикун!.. Заблуда ти мій дорогий! — кинулася до нього, переборюючи хвилювання, хазяйка.— Прийшов-таки, не покинув бабу. А я думала, що вже не повернешся, проміняєш нашу господу і мене, стару, на своїх родичів, на лісове привілля.
Вона мало не цілувала його — і гладила, і пригортала до себе з такою ніжністю і такою радістю в серці, яка властива тільки покинутим і знудженим в самотині людям.
Дикун теж горнувся, мов дитина, охоче вигинав спину, коли торкалася до неї бабина рука, тицяв в обличчя мордочкою, ніби пробачався за пустощі, за завдані його витівками страждання.

Осінь — не тільки щедра, осінь — і турботлива пора року. Упоравшись з городиною, баба Мотря одразу ж почала думати про топливо на зиму, а думка та повела її, стару, навчену життям та й досвідом, перш за все у ліс, по сушняк, якого там було зараз вдосталь.
Баба, звичайно, й на думці не мала іти з Дикуном по хмиз. Адже він спокусивсь уже раз, подався на ніч до лісу. Хто знає, чи не здуїйається йому податися туди вдруге? А вона стара вже, їй несила наздогнати чи утримати Дикуна. Але трапилось так, що він таки опинився незабаром у лісі і  без  бабиного дозволу.
— Ой лишенько! — забідкалась стара, угледівши його поруч.— Як же ти вибрався з хліва? Я ж замикала тебе, шибеника, і добре.
Дикун, звичайно, не міг пояснити їй як. Він цілком задоволений був тим, що на волі, що гуляє не де-небудь — у лісі, і тому вдоволено терся коло баби, вкрадався й лизав їй руки, так ніби просив не проганяти, повірити, що все буде гаразд, нікуди він не втече та й не має наміру втікати.
І він справді не втік тоді, повернувся з бабою додому. І тоді, і пізніше, коли виходила з ним у ліс вдруге, втретє, вдесяте.
Це остаточно зріднило їх. Не тільки вдома чи в мандрах по лісу не розлучалися одне з другим,— трималися купи й тоді, як ішли до сусідів чи навіть аж на село — у гості до Вірочки, на колгоспне подвір'я.
Згодом пішли осінні дощі, а з дощами — вечірні холоди. Настав час заводити корову в хлів, і баба Мотря задумалася, як же бути їй із козеням. Дикун звик до людей, лізтиме погрітися чи погратися й до корови. А та не підпускає його до себе, на подвір'ї і то чмише, коли побачить близько, б'ється рогами, а в хліву битиметься і поготів.
Довелося влаштовувати Дикуна в сінях. Думалось, ненадовго, до холодів, але сталося так, що Дикун не ночував там жодної ночі.
Лишившись на самоті, прислухавшись і зорієнтувавшись, видно, що хазяйка його не десь там, через двір, а поруч, за дверима, цапок почав спинатися і стукати в них ногами. Баба прогнала його раз, прогнала і вдруге, але Дикун не перестав ломитися в двері.
— Ти заспокоїшся нарешті, капосна тварино? — крикнула на нього хазяйка і стала з віником на порозі. Дикун скористався тим, що відчинені двері, й прожогом кинувся повз бабу в хату. Обнюхав один, другий куток, став, дивиться на свою господиню й помахує, підлещуючись, хвостиком.
— Чи бачили такого? — добрішає баба і ставить на своє місце віника.— Нічого з ним не вдієш, доведеться під піччю стелити, бо інакше всю ніч товктиметься під дверима, не дасть і заснути.
Перенесла з сіней солому, вимостила під піччю лігво. Потім узяла на руки цапка, поклала на визначену йому постіль.
— Спи, ніч уже. Наївсь, напивсь, якої лихої години тобі ще треба?
Дикун дивився на неї і, здавалось, погоджувався, принаймні лежав і слухав, що говорила йому хазяйка. А коли вона підвелася і пішла в своє ліжко, схопився й побіг слідом.
— Оце і справді: не мала баба клопоту, та купила порося... Ну, грець з тобою; ляжу ось спати, погашу світло — сам знайдеш, де вкладатися на ніч.
Після того вона ніби забула про козеня. Різала на завтра гарбузи, одібрані для годівлі корови, розстилала на фанері кабачки, якими любила смакувати святами, потім готувала вечерю, вечеряла.
Дикун, здавалося, розумів, що хазяйка гнівається на нього, і вгамувався трохи, принаймні не так набридав, як раніш. А коли вона впоралася з вечерею і лягла спати, забігав коло ліжка, обнюхуючи його, зрештою прицілився, сягнув угору і в одну мить опинився на постелі, у баби в ногах.
— А, пропади ти пропадом!—злякалася баба і схопилася, налякана, з постелі.— Геть звідси, причепа! Ще чого не вистачало: лізе у ліжко спати.
Його легко було скинути геть, але не так легко виявилось прогнати: Дикун стрибав на ліжко доти, поки баба не встала і не закрила його заслінкою під піччю.
Так і визначилося йому нове помешкання на всю зиму.
Несувора була вона, зима, того року, а через те не така вже й довга. Рано і якось раптово розтанули сніги, запарувала земля. Потім почала пробиватися трава. Спершу — на обніжках, на вигрітих сонцем пагорках, потім — по толоках, понад річкою і лісом. А з'явилася трава, баба не тримала Дикуна в хаті, принаймні вдень дозволяла йому виходити надвір, пастися на моріжку, а то й по берегах річки, під лісом.
Дикун виріс за зиму і був уже не просто цапком, а красенем-цапом. Високий, стрункий, вийде на городи, витягне красиво вигнуту шию, принюхується до лісу. Шерсть на ньому гладенька, аж полискує (баба не шкодувала їжі — справним вийшов із зими), ноги, тулуб — ніби виточені. Не цап — картинка, сусідські діти не можуть намилуватися ним — хто підлещується цукром, аби тільки підійти, погладити, хто пропонує хліб. Та й дорослі не проходять байдуже, задивляються на Дикуна, радять бабі пильнувати, не дуже звірятися на його прихильність.
— Щось він дуже часто на ліс поглядає. Глядіть, бабусю, щоб не втік.
— Не бійтеся,— спокійно відповідає Наумиха.— Цап звик до мене, до мого подвір'я, не втече.
Але вона помилилася. Одного дня Дикун особливо часто підводив голову, насторожував слух, потім принюхувавсь, смакуючи пахощами нагрітої сонцем кори, налитих соками землі бруньок.
Зрештою не витримав-таки, пішов знайомою стежкою до лісу.
Баба Мотря знала цього разу, де треба шукати Дикуна. Спустилася до річки, обнишпорила прилеглий до їхніх городів ліс, зокрема ті місця, де ходила колись із Дикуном, збираючи хмиз, але цапа не було.
Повернувшись додому, знову обдивилася всі закутки і, переконавшись, що його таки немає на подвір'ї, не втерпіла, пішла на село: хто знає, може, він побрів не в той бік, може, побачив на березі Вірочку, вчепився за неї й гуляє тепер у дочки Марії на подвір'ї.
Біля магазину стояла купка жінок, і баба Мотря, звичайно, не минула їх: адже жінки ті з різних кутків села, гляди, допоможуть знайти її пропажу.
Цікавих виявилося багато. Обступили стару, розпитують, що та як. А коли баба Мотря повідала їм, не бідкалися чомусь і не співчували. Просто і ясно сказали:
— І не ходіть, і не шукайте, бабусю, свого Дикуна по селу. То він поки маленький був, то тримався вашого двору та й вас. А підріс — у ліс поманило. Весна зараз, кому-кому, а йому ліс пахне звабою.
Що Дикун виріс уже, для баби не було новиною. Але що він пішов од неї саме через те, що виріс, раніше чомусь не подумала. Тепер це здалося сущою правдою, такою незаперечною і такою зрозумілою, що баба Мотря не стала більше ні шукати, ні розпитувати,— обернулася й пішла додому.
А дома застала онуку Вірочку.
— Бабусю, це правда, що Дикун наш пропав десь?— стривожено, мало не плачучи, запитала дівчинка.
— Пропав, онучко, покинув нас.
— Як же так?
— Виростеш — узнаєш,— зітхає баба і стомлено опускається на ослінчик.— Діти батьків своїх і то кидають, коли підростають, а цапкові й дивувати нічого. Він, що не кажи,— дикун.

Минув тиждень, за ним — другий. Баба Мотря помітно змінилася за цей час, постаріла. То було скрізь чути її — і в дворі, і поза двором, не обходилось без баби ні бесіди на кутку, ні суперечки. Тепер принишкла, рідко виходить за ворота, стає на розмову. Ото тільки й бачать її, коли виходить припинати у березі корову або довбається, зігнувшись, на городі.
— Добридень, бабусю! — обізветься хтось із сусідів.
— Добридень.
— Зайшли б, погомоніли.
— Школи, дитино.
— Та воно ніколи буде й умерти. Щось ви, бачу, дуже подалися. Чи не захворіли часом?
— Як тобі сказати...
Сусідка підходить ближче, сідає з бабою на потемнілу за роки колоду, і між ними зав'язується розмова.
Одного дня за розмовою (тільки не в дворі,— на лавці за двором) й застала їх Вірочка. Баба Мотря, може, й не побачила б її здаля,— сусідка угледіла, що дівчина біжить вулицею, і звернула на неї увагу.
— А гляньте, бабо,— торкнулася вона Мотриної руки,— чи не трапилося чогось у вашої Марійки. Дівчина біжить, аж перекидається.
Баба мружить підсліпуваті очі, жде хвилюючись, що скаже онука.
— Бабусю! — кричить та ще здалеку.— Чуєте, бабусю?! Дикун наш об'явився!
— Де? — стара заметушилася, не знає, що їй робити: поспішати до Вірочки чи ждати, поки та прибіжить, розкаже толком.— Де ж ти його бачила?
— Не я...— прибігає тим часом дівчина.— Дядько Василь, сусіда наш, приїхав щойно з Тарасівни і сказав, що бачив там нашого цапа. їду, каже, підводою, дивлюсь, ідуть жінки з лісу, хмиз несуть, а за ними він, Дикун. Іде на певній відстані, не наважується, видно, наблизитись до жінок, але йде. Дядько Василь пізнав його, кличе: «Дикун, Дикун!» Зупинився, каже, почувши мій голос, дивиться, пильно, і насторожено. Потім надумавсь-таки, побіг за жінками в село.
— Ой лишенько! — забідкалась баба.— Це ж він по всьому лісі шукав мене і вийшов аж на той бік масиву. Чули, побачив жінок, що брали хмиз, і вчепився,.. Що ж його робити тепер?
— Як — що? — дивується дівчинка.— Ходімте.
— Зараз?
— Ну, а коли ж. До завтра відкладати не можна. Ще хтось спіймає та заріже.
Баба така, що й іти б, однак не йде, тупцюеться на місці, щось її стримує.
— Якщо ви про домівку думаєте чи про корову,— догадується сусідка,— то не турбуйтеся, ідіть. Я догляну.
— Правда? — перепитує стара.— От спасибі. Доглянь, дитинко, я тобі віддячу колись. Бо як не крути, а треба йти: шкода цапа, такий утішний був, гляди і справді спіймає хтось та заріже. Він же ручний, довірливий.
Наумиха заглянула ще до двору, взяла у руки костур і пішла з онукою до лісу. Ішла, як на її літа, швидко, бадьоро, так ніби помолоділа за цю коротку мить, немовби їй байдуже, що попереду — вісім кілометрів нерівної для її ніг путі, тривожні надії і ще тривожніші пошуки.
Бо вірила, що недаремно йде. У неї було таке відчуття, ніби заново відкрила для себе світ. Аякже: раз Дикун ке обманув її сподіванок, вернувсь-таки із лісу у село, то люди тим більше не ошукають. Він такий лагідний, такий красивий, її Дикун, на нього ке зніметься людська рука.

ЩЕРБАКІВСЬКИЙ ДИПТИХ
I
Я так і знав: батько тільки-но переступить через поріг, одразу й виважить допитливим, не позбавленим тривожної сподіванки поглядом.
— Ну як?
— Та як,— стараюся бути не дуже бадьорим, але не таким уже й сумним.— Екзамен склав, переведений до сьомого класу.
Тривога у батькових очах помітно згасла, але з нею пригасло й те, що підігрівало сподіванку.
— Цим ти мене не здивуєш, хлопче, тепер усі складають. Скажи, як склав?
— На трійку, тату.
Зітхнув для ясності, опустив очі, жду, що воно буде. А батько мовчить. Зрештою пройшов до кабінету, сів на диван. Не гримав і не допитувався, доки це триватиме, просто сидів і думав, себе питався, мабуть, що робити зі мною, вважай, круглим трієчником.
Добре розумію: мовчання все-таки краще, ніж гримання, а проте не поспішаю тішити себе надією, що й цього разу перемелеться якось — надто вже затяжним було мовчання мого батька — Антона Шевка.
Чого ждеш, те рано чи пізно спіткає тебе. Коли сідали вечеряти, й гадки не було вже, що батько повернеться до розмови про трійку. Бесідував як водиться: тихо, мирно і про стороннє, в усякому разі зовсім далеке від моїх успіхів у навчанні. А запросила мама до столу, глянув на сервіровку й спинився на півдорозі:
— Це з якого ж приводу? — показав на святково накритий стіл.
— Ну як же,— знітилася мама,— свято, хлопець закінчив навчання у школі.
— Таке скажеш, Вікторіє. Яке ж це свято, коли він і шостий клас закінчив на трійки. А обіцяв, що вилізе з них. Обіцяв, Іване, чи не обіцяв?
— Не подобаються мені ці допити, це приховане й одверте глузування. Але що маю казати, що можу сказати?
— Цього року в мене не всі трійки, є й четвірки,
— З яких дисциплін?
— З історії, наприклад, природознавства.
— Скажи ще із співів, фізичного виховання,— глузує батько.— Скільки тобі років?
— Ніби не відаєте,— хмурюся,— у липні тринадцять буде.
— Ось бачиш: тринадцять. Не сім і не вісім, цілих тринадцять. Знаєш, який це вік?
Блимаю спідлоба і мовчу.
— Отрочий,— схиляється до мене батько й кидає те слово прямо в обличчя.— Це той час, хлопче, коли дитина перестає вже бути дитиною і стає підлітком, а значить, береться, принаймні зобов'язана братися за розум. Оцей щедро сервірований матір'ю стіл ми, звичайно, спорожнимо сьогодні, але з однією умовою: з приводу трійок святкуємо востаннє. А крім того, ось що скажу тобі, хлопче: до облюбованого тобою санаторію в Євпаторії цього літа не поїдеш.
Коли б відро холодної води вилили на мене зненацька, і тоді не злякався б, мабуть, так, як зараз.
— Чого ж це?
— А того. Розбалували ми тебе цими санаторіями. Годують тебе там, доглядають, виховательки назирці ходять, бояться, щоб чогось не сталося. А совісті в тебе немає і розуму немає. Думаєш, усе життя отак буде? Пора знати, в якому суспільстві живеш: у нас винагороджують кращих, а не навпаки.
Мені відомі норови батька: коли захоче зробити по-своєму, навіть мама нічого не вдіє. Але ж і погоджуватися з тим, що він сказав тільки-но, не міг. Це ж казна-що. П'ять років підряд їздив улітку до санаторію, тепер — ні, тепер — зась.
— У мене там друзі,— сказав я крізь сльози.— Ми домовились і цього літа зустрітися.
— Напиши, що не приїдеш. Отак сядь і напиши: трієчник я, батько не пускає.
Чую, боляче серцю, на очі навертаються сльози. А вплинути на батька не знаходжу способу. Хіба розплакатися? А чи не гірше буде?
— Я... постараюся виправитись,— чіпляюсь за обіцянку, мов потопаючий за соломинку.
— Ми ж уже чули це, Ваню,— на диво спокійно зауважує батько.— Скільки можна обіцяти?
— А що ж він робитиме все літо? — втручається в нашу розмову мати. Видно, помітила у мене на очах сльози і зважилася піти на поміч.— Нудитися вдома теж не діло. Ти ж знаєш, усі діти їдуть кудись.
— Хай і він їде, хіба я проти. Але не в санаторій.
— А куди ж тоді?
— Хоча б і в Щербаки. З сестриним хлопцем познайомився цієї зими, хай поїде й погуляє з ним, походить тими стежками, що я ходив. А що? Хоч трішки побуде без няньок, відчує себе особистістю, якій самій слід думати, як повестися в дорозі, на річці, між людьми. Йому яг не сім і не вісім років, тринадцять, розумієш?
— Все одно це ще не той вік, щоб пустити самого.
— Тоді хай сидить вдома, читає недочитане, доучує недоучене.

Невдоволення батьком, гнів на батька кілька днів точили мене й колотили мною. Жарти хіба, таку наругу вчинено, такі наміри перекреслено. Схильний уже був підійти й сказати: не буде путівки, і на трійки не вчитимусь. Та саме тоді, як визрівало це категоричне рішення, пригадався тітчин Гордій, його розповіді про село, хлопців сільських, і гнів мій, затятість моя застигли на мить, схоже ніби вражені були чиєюсь з'явою, а далі й зовсім почали слабнути й складати, слабнучи, лапки.
«Може, я даремно мордую себе, опираючись батькові? Га, що коли даремно мордую себе? Гордій казав : у них там гарна річка — і чиста, і широка, одразу за селом великий ліс, а в лісі глибокі яри, у ярах гайдамацькі льохи з часів Кармелюка. Ну, а хлопців не бракуватиме, і накупаюся з ними, і в мандрах усяких побуваю. Справді-бо, у Євпаторії кроку без виховательки не дають ступити, тільки-но зайшов у море, вилазь, пішов на майданчик пограти у во-лейбола, кидай. А в Щербаках не те буде, у Щербаках — розкіш-воля. Ось тільки від мами як відка-раскатися. Вона теж може поїхати, коли я висловлюсь за Щербаки. А з мамою я нічого там не побачу».
«Ет,— знаходжусь швидко й махаю, вдоволений, рукою.— Скажу: ніякої мами — і все. Коли б тільки батько був на моєму боці, з мамою ми якось уже впораємось».
Сказано — зроблено, тим більше, що мама не могла зараз їхати зі мною. На роботі заявили: не раніш, як через два тижні.
Настанов було! Цілрій міх. І туди не лізь, і там будь обережний. А найбільше турбувало маму, щоб не їв немиту зелень — фрукти, овочі. «Зрозумій,— казала,— то небезпечно, можна захворіти на холеру. їж тільки за столом: коли зелень, то зелень, коли молоко, то молоко, мішати одне й друге ні в якому разі не можна». Зрештою тітці Марійці було написано лист-інструкцію, пообіцяно, що через два тижні мама таки приїде до Щербаків, і дозволено вирушати в дорогу.
Вона не перша в моєму небідному на мандри житті, але така, без нагляду, щоб сам-самісінький, до того ж, хай і в батькові, але незнані досі краї,— така перша. Чи страшно було вирушати? Не сказав би. Так, повівало холодком під серцем, але не довго й не дуже. А чого боятися? У Києві сів, у Щербаках встану. Автобус далі Городища не йде, а Городище одразу за Россю, не заблуджусь. Інше тривожить, як зустрінуть у Щербаках і що то за диво — Щербаки? Гордій одне каже, батько інше, мати ще інше.
Коли автобус зупинився нарешті, шофер нагадав: тут виходити. Перше, що відвідало мене, сказати б, стрельнуло в мені, було зачудування: оце те село, в якому виростав мій батько, доктор наук? Та воно ж і на село не схоже, так собі купка розкиданих у прибережжі хатин!
Ледве пересилив себе і вийшов з автобуса. А коли вийшов, не мав уже чого робити, подався шукати родичів своїх — Голобородькіз.
Мабуть, добряче ошелешило перше знайомство з Щербаками. Був у гостях, а почував себе, наче у воду опущений. Тітка аж світиться, упадаючи коло мене, то хвалить за те, що приїхав до них, то розпитує, як батько, мати, що в Києві, а я ніби пень, скажу слово й мовчу. Навіть із Гордієм не клеїлася розмова. Геть утратив довіру до хлопця... «Обманув мене,— думаю,— набрехав, розповідаючи про Щербаки».
Він помітив, мабуть, яка кислятина у мене на душі, ще звечора пообіцяв:
— Завтра познайомлю тебе з хлопцями й підемо до лісу.  Ось  побачиш,  не  шкодуватимеш,  що  приїхав.
Промовчав, а про себе подумав: «Що мені лишається робити? Піду, звичайно. Втікати другого дня по приїзді все-таки незручно».
Може, через те, що надто сильним було розчарування, побачення з лісом війнуло на мене несподівано свіжою і звабливою хвилею. Дивина, їй-богу. Коли їхав автобусом, Яблунівський ліс біля Щербаків видавався звичайним, а зайшов у нього, і змушений спинитися: не такий уже він звичайний, в усякому разі ніколи не подумав би, що ліс під Щербаками не просто ліс — справжні кам'яні гори, покриті лісом, а в тих горах — глибокий Гайдамацький яр, ближче до річки — голубі, мов небо над Россю, озера. Невеликі, але чисті-чисті, з усього видно — глибокі й прохолодні, жаль тільки, що купатися в них незручно: кругом гостре каміння, чого доброго, поранишся на ньому.
На сьогоднішні мандри і яру вистачило б. Згори видно: чого тільки немає там — і суниці, і малина, не кажучи вже про льохи. Та Гордій залишив усе це на потім. Показав згори, немовби зауважив тим: бачиш, я не брехав, є де погуляти, й повів, стрибаючи з каменя на камінь, до озер, а від озер — до Росі.
— Покажу тобі наш вирок,— обернувся до мене.
Догадувався: то, мабуть, щось особливе, в усякому разі найвизначніше, бо не тільки Гордій, хлопці щербаківські теж норовили поспішати до вирка.
І я не обманувся. Вирок виявився тим місцем на Росі, де вода прокладала собі шлях до Дніпра між кам'яними скелями і де берег найприкріший, як казали мої товариші із Щербаків — дикий. Сірі, обвітрені тисячолітніми вітрами скелі, каміння-валуни завбільшки з добру сільську хату високо підносилися над річкою, а на скелях, поміж валунами, росли гінкі сосни, темно-зелена вільха, крислаті дуби. Там, де вони корінилися близько до берега, розлоге лапате гілля пнулося здебільшого до річки, щедро звисало над річкою, і від кинутих ним тіней весела й прозора в цілому Рось ставала темно-зеленою, немов бездонною.
Правду казали хлопці: на цих стрімких, вилизаних водою й вітром, а до всього ще й убраних зеленню кам'яних берегах було щось дике, незаймане, первозданне, таке, де ніби й не ступала людська нога. Може, саме тому Рось, а надто береги понад Россю були тут незвично гарні й звабливі, якісь... якісь не такі, як скрізь.
Стояв, дивився, милувавсь і не міг намилуватися веселим плином річки, чистотою й знадливістю вимитих дощами скель, лісом по скелях. А ще ж було небо над, головою, високе і чисте, було свіже, не по-літньому прохолодне й тим особливо приємне повітря. Аж не вірилося, що це можливе і що така можливість — у Щербаках.
Та варто було мені ступити ближче до берега, стати над берегом і зазирнути вниз, як замилування моє стріпнулося в серці, мов риба в неводі, й поступилося місцем остраху: скеля метрів на вісім, коли не десять підноситься над річкою, а вода внизу шалена, мчить повз каміння, лиже каміння, подекуди підмила валуни й шумить-гуде під валунами, ніби в підземеллі.
— Глибоко тут? — питаю Гордія.
— Глибоко. Метрів чотири а то й п'ять. Ти плаваєш? — косить на мене очима.
— Плаваю.
— На Дніпрі, мабуть, учився?
— Та ні. У басейні, на морі.
— Ну й як? Страшно плавати в морі?
— Дивлячись де. Там, де ми купалися, байдуже, бо поблизу санаторію море неглибоке. А на глибині, мабуть, страшно.
— Ніколи не доводилося бувати на морі. Гарно там?
— Гарно.
— Краще, ніж у нас? — подав голос котрийсь із Гордієвих товаришів — вони сиділи на камені при березі й дослухалися до нашої розмови.
— Та... може, й не краще. Спершу все гарним видається: і санаторій, і парк біля санаторію, особливо море, потім звикаєш. А все, до чого звикаєш, стає звичним і ніби вже й звичайним.
Хлопці — сама увага. Прикипіли до мене очима, ждуть, що скажу далі.
— А чого ж у кіно таким гарним показують море? Хіба насправді воно не таке?
Чую: ніби медом по губах помазали. Яка простота, яке убоге розуміння того, що показують у кіно!
— Чом не таке,— заходжу здалеку.— Море буває дуже гарне, але не завжди й не скрізь. Отож коли кіношникам треба показати зваби теплого моря, вони обирають такі береги і такий час для зйомок, щоб море видавалося звабливим. Коли ж на морі відбуваються суворі чи й грізні події, підшукують такі береги і таке море, щоб ми відчували ту суворість.
Видно, сподобалися мої пояснення, хлопці почали пригадувати навперебій, які фільми бачили, де і для чого море показано так, а де інакше. І все — на підтвердження моєї думки, а то й розвиваючи мою думку.
Це робить мене прихильним до щербаківських хлопців, а від прихильності — знаю — недалеко й до дружби. Ну, звичайно! Були б спільні захоплення, спільні погляди, все інше саме по собі прийде. Хіба в Євпаторії не так само було?
— Може, скупаємось? — питаються знову ті, що сидять ближче до води.
Гордій зиркнув на мене, потім — на хлопців.
— Тільки не тут.
— А чо?
— Не всі ж такі спритні, як ти, Митько.
Розумію, це він через мене. Або не певний, що я зможу стрибнути з такої висоти і в таку бистрінь, або йому суворо наказано: на бистрині не купатися. «Ну, звичайно,— догадуюсь,— мама писала інструкцію, там усе сказано».
— А що, тут небезпечно? — питаюсь, аби хоч якось виправдати себе.
— Яка небезпека? — опереджае Гордія Митько.— Тримайся тільки на воді, течія, мов соломинку, понесе тебе до пляжу.
Мені ніяково, чую, пече сором. Це все одно, що визнати себе переможеним, покладеним якимось шкетом, якоюсь мілюзгою на лопатки. Але гляну вниз — і серце йде в п'яти: така сила мчить повз кам'яні скелі, ховається під валунами. Що, коли підхопить і понесе туди? Уб'є або й утопить. Там же й випірнути не можна. Згадаєш, що під тобою п'ять метрів глибини, чорна безодня, що над тобою кам'яна скеля — і луснеш з ляку.
— Тоді купайтеся без мене,— раджу через силу і дивно: відчуваю якусь полегкість. Самому, виявляється, приємніше, ну, коли не приємніше, то краще визнати себе неспроможним на щось, аніж чути про свою неспроможність від інших.
Гордій, бачу, вагається: скористатися йому моєю радою і скупатись на бистрині, відчути задоволення від перемоги над бистриною чи не треба?
— Та ні,— вирішує зрештою,— я теж пас. Якщо хочете,— до хлопців,— купайтеся. Ми з Ваньком посидимо й подивимося збоку, як-то у нас вийде.
— А що, і скупаємось,— підхоплюється Митько Заглада й розшнуровує взуття, скидає легенький літній одяг. За ним роздягаються й інші два — Федір Сорока та Василь Заморій.
Ми сідаємо з Гордієм на камені ближче до води, власне, над самою водою й стежимо, що буде далі. Гордій жартує, то сміється добродушно, то підбадьорює своїми жартами хлопців. І хлопці не залишаються в боргу. Залазять на дерево з дотепами, йдуть по товстій розкарякуватій гілляці, тримаючись руками за верхню, тоншу, теж не без дотепів: а що, хіба дерево не було колись першою людською оселею? Трішки згадки, трішки спритності — і вже можна  вважати себе достойними не дуже великих, будьмо відверті, але спритних пращурів.
Митько як заводій — попереду. Виходить на край гілляки, стає, розглядається, потім погойдується злегка,, ніби пробує, чи витримає дубова гілка його, і раптом злітає, катапультований, й падає стрімголов у темну, як ніч, воду під кам'яною кручею. За ним стрибає Федір, за Федором — Василь.
У мене знову похололо під серцем: вони що, подуріли? Так же й на голову можна упасти. Стрибне котрийсь у той час, як товариш випірне з води,— і все, обом дістанеться.
Та не встиг я злякатися, хлопців, мов корок, викинуло один по одному і не там, де падали, значно далі. Здавалось, і не докладали особливих зусиль, так тільки відгрібалися, аби не прибило до берега, а пливли швидко й легко, справді, ніби на хвилях.
— Ух ти! — захоплююсь.— Здорово! А де ж вони вийдуть на берег? Аж у селі?
— Та ні, до села далеченько. Отам, мабуть, пристануть,— показує Гордій.
Попереду, між скель, видно було невеличкий п'ятачок кам'янистого пляжу, бережок, як назвав його Гордій. До нього й підпливали хлопці. Знайшли на дні якусь опору, чи то камінь, чи виступ у кам'яному плато, видерлися спершу на п'ятачок, а з п'ятачка, по скелі — нагору.
— Ну як? — зустрічає їх Гордій тим же добродушним посміюванням.— Є на дні нашої Росі раки?
— Не бачив. Не дістав,— тремтить Митько й поспішає одягнутися.
— Чого так?
— Ага, який хитрий. Піди та сам дістань. Така глибінь, що й ну.
Коли підбігли й інші, розмов було! Той зізнається, що побоювався розплющити очі у воді, тоді аж розплющив, як випірнув, інший, навпаки, радіє, що товариш злякався, й розповідає, на яку глибину сягнув із гілляки, що бачив на тій глибині. А я стояв і ковтав слину. Ніяковість минула: як би там не було, я не один такий, що не зважився стрибнути з бистрину й покупатися на бистрині. Але ж бажання повторити подвиг товаришів від того не зникало, навпаки, воно ніби подвоїлося.
Пізніше переконався: Гордієві строго-настрого наказано купатися ближче до греблі, там, де уповільнюється течія й стоїть (принаймні у прибережжі) тиха вода. Отже, мене оберігають тут, спритності моїй, силі, попросту кажучи, не вірять.
Якось байдуже було: через маму чи не через маму це, головне — не вірять, вважають за неспроможного, ні на що не здатного. А кому це сподобається? Еге, кому?
Як на те, я справді боявся річки. Хлопці і вздовж і впоперек плавають по ній, на протилежний, городи-щенський берег перепливають, а я не зважуся. Пропливу метрів десять від берега і вже чую, як говорить піді мною глибінь, не просто погрожує,— тягне в безодню.
Гордій бачить це, співчуває, а проте мовчить. Лише іноді, коли набридне йому охороняти мене й наглядати за  мною,  обернеться  й  скаже,  щоб  інші  не  чули:
— Накупавсь уже? Ну то посидь на березі, а я попливу до городищ енських хлопців, поговорити треба.
Знаю, обманює: городищенські хлопці так потрібні йому, як торішній сніг. Занудьгував коло мене, поплавати захотілося.
Що ж робити? Зважитись і попливти? А як утоплюся? Мені що, мені тоді вже байдуже буде, а Гордієві перепаде, йому тоді хоч з дому тікай. Та й мама не витримає. Коли б це був тут батько, з батьком можна було б і ризикнути, порятував би, коли що.
Думка ця, бажання це стало моєю мукою. Де не ходжу, що не роблю, про річку думаю. «Та невже ж я гірший за щербаківських хлопців, невже не здужаю якоїсь Росі?» — допитуюсь, коли гуляємо в тітки Марійки на подвір'ї, і вмовляю Гордія піти скупатися. А прийшов, заліз у воду, страх округлює очі, підбиває вернутися.
«А що як поступово набавляти відстань? — додумуюсь одного дня й радію своїй думці.— Справді-бо: пропливу п'ятнадцять метрів — і назад, потім двадцять — і назад. А там — до середини. Коли вже доберусь до середини і повернусь назад, вважай, усю річку переплив».
Роблю ці запливи сам, без Гордія або непомітно для Гордія, і що ближче підбираюся до середини річки, то певніше почуваю себе на річці. А одного разу... Сказати комусь, не повірить: саме тоді, як добирався до середини Росі, відвідала мене до буденного проста і разом з тим схожа на щасливе відкриття думка: «А як же тато, Гордій? Хіба вони вродилися сміливими плавцями? Хіба у них не було страху перед глибінню, бистриною? Колись же здолали його. Отак взяли, мабуть, в обидві руки тремтливе з ляку серце і зважилися, перепливли Рось».
Гордій сидів тоді з хлопцями на березі, грав у шахи. Бачу, не дивиться в мій бік. Оглянувсь на нього раз — сидить, схилений над дошкою, оглянувся вдруге — знову сидить. І я поплив. Рось виграє піді мною, погрожує холоднечею, а я зібрав себе в кулак і пливу. Чую, сила йде не так на те, щоб здолати відстань до берега, як на подолання опору глибині, страху перед глибиною, проте  нічого не  можу вдіяти.
Варто хоч трішки послабити опір глибині і мене потягне на дно. Тож і опираюся, тамуючи віддих. Пливу і опираюсь, пливу і опираюсь. А сила тим часом вичерпується, сили уже нема.
Глянув поперед себе — і недалеко ніби до берега і далеко ще. Що ж робити? Кликати на поміч? А кого? Поблизу ні душі, а ті, що сидять на протилежному, щербаківському, березі, не почують, коли й почують, все одно не встигнуть. Отож надіятись тут ні на кого, надія тільки на себе. А коли так, і сили треба черпати в собі. До останнього, навіть тоді, як не можна вже буде черпати.
Хлопці, мабуть, так і не завважили мого зз'хзальства, бо коли переплив Рось і вийшов на протилежний берег, задиханий, до краю знеможений, але безмежно щасливий, вони усе ще сиділи, схилені над дошкою.
— Еге-ей! — крикнув їм, віддихавшись.
Хтось таки почув мій крик. Глянув, показав на мене рукою. Бачу, схопилися, дивляться на цей берег. Потім замахали, вітаючи з успіхом чи просто радіючи з мого успіху, руками й кинулися, не змовляючись, у річку, попливли до городищенського берега.
Знаю: і радітимуть, і дивуватимуться, скажуть, тепер і на вирок можна піти, з дубів у бистрінь стрибнути. Але що їхня радість і подив їхній супроти тієї радості й подиву, що нуртують зараз у мені й підносять над річкою, над долом?.. Вони ж бо всього не знають! Та й сам я, признатися, не знаю до пуття, що сталося зі мною, лише відчуваю: щось таки сталося і сталося дуже важливе.

II
Якби хтось сказав оце, що був такий час, коли я не довіряв Гордієві й гнівався на нього, обурився б, мабуть, і неабияк. Бо від гніву того, від недовір'я й сліду не лишилося в серці. А коли немає сліду в серці, то навіщо тримати згадку про нього в пам'яті? Зректися — і все, викинути — і тільки.
Он він біжить уже з вулиці, мій нерозлучний друг із Щербаків, аж світиться на радощах, не інакше як має сказати щось приємне.
— Хочеш,— хвалиться,— підемо ввечері до діда Савки?
Мене дещо розчаровує його новина.
— А де він?
— Недале-еко! За селом,— показує,— між Щербаками і Фастівкою. Там колгоспна пасіка стоїть на луках, а він пасічник.
Не вбачаю особливих підстав відмовлятися, а все ж не стримуюсь, питаю:
— Тебе посилають туди?
— І посилають, і так.
Цікаво, що він хоче сказати тим коротеньким, мов постріл із-за рогу, «так»?
— Там гарно, еге?
— Побачиш. Пасіка над лісом, на виході з Гайдамацького яру. Як на мене, переночувати на луках, просто неба — благодать. А крім того, треба ж тобі побачитися колись із дідом Савкою.
— Ну, звичайно,— погоджуюсь і одразу ж пригадую: батько теж казав: «Неодмінно побувай у діда, познайомся з дідом».
Вийшли ми з подвір'я Голобородьків заздалегідь і опинилися на зеленій луці, що вибігала низиною з лісу, раннього надвечір'я. Дід Савка чи то не пізнав Гордія через старечу підсліпуватість, чи, навпаки, пізнав і дивувався: з ким це він тьопає через луки? Сидів коло пасіки й жмурив, доглядаючись, очі.
— Добрий день, діду.
Гордій ішов попереду, отож і привітався перший.
— Добрий день, добрий день, онучку. А то ж хто з тобою?
— Це? Ванько, дядьків Антонів син. У гості приїхав із Києва.
— Та не може бути? — дід пильно дивився на мене, розкривши беззубого рота, але як тримав на колінах руки незворушними, так і далі продовжував тримати.— Мій київський внучок, виходить. Коли ж це ти встиг вирости, га? Ану підійди, підійди ближче.
Я скоряюсь, звичайно, й тепер тільки вітаюся з дідом Савкою за руку.
— Молодчина,— хвалить дід і не перестає приглядатися до мене.— От молодчина, що приїхав. У нас, Шезків, бачу, пішов. І росленький, і з личка гарний.
— Ну, а батько ж, мати як там?
— Та нічого. Теж обіцяли приїхати.
— Справді? Ти диви. Ото оказія буде. Невже постійному «ніколи» край прийшов?.. Ну, а ти сідай,— посунувся дід, хоч місця на лавці й так вистачало.— Сідай і розказуй, як там у вас і що там у вас.'Вчишся ж, мабуть.
Він не зводив із мене щасливих, хоч і вицвілих уже очей, з усього видно було, не прикидається, справді радий, що я приїхав і завітав до нього, старого, полишеного коло бджіл і втішеного лише бджолами, діда. Але згадка про навчання шугнула в мені шулікою й вибила опору, на якій тримався досі, відібрала мову. І так і сяк силкуюся повернути язика, а він не слухається. Сиджу, червонію, нарешті згадую: дід же не тільки про школу,— про Київ, наше жит-тя-буття у Києві теж питається. Згадка та попускає трохи язика, однак ненадовго. Скажу слово — й затинаюся, скажу — й затинаюся.
Бачу, дід і тим задоволений, знай хитає, підтакуючи, головою. Коли ж моє красномовство й зовсім вичерпалося, зумів дотриматись такту і не бути набридливим.
— Ви, мабуть, виголодніли, поки були в дорозі,— метушився.— Посидьте хвилинку, зараз медком пригощу.
І поспішив до свого куреня.
Поки ласували дідовим медом, потім оглядали пасіку, і сонце сховалося за лісом, якось незвично швидко почало темніти. Я оговтався за той час, поки був із дідом, і зважився запитати:
— Дідусю, а чому це тут не так, як скрізь, вечоріє?
— Як же це не так?
— Та... дуже швидко.
— А-а. Мабуть, тому, внучку, що ми з тобою в лісі.
Мені сподобалось пояснення: справді-бо, це ж тому, що ми у лісі, і я зовсім уже розхоробрився при дідові.
— Вам не страшно тут? — цікавлюся.
— Чого ж би це мало бути страшно?
— Ну як же,— дивуюся.— Поруч такий ліс і такий яр, а ви самі, ночі темні.
— Х-хе,— сміється дід.— Кому я потрібний, старий шкарбан. Та й те сказать, чого мав би боятися? Розбійники тепер, слава богу, не водяться, а від злодіїв та хапуг і Жучок порятує,— кивнув у той бік, де лежав біля будки мовчазний, та по ньому видно, мовчазний до пори до часу пес.
— А я боявся б,— щиро зізнаюсь дідові, і в зізнанні моєму була, мабуть, не тільки щирість, бринів і страх, бо дід не забув про нього навіть тоді, як на землю спустилася справжня ніч, і він послав нам із Гордієм постіль біля куреня, на запашному сіні.
— Лягайте й спіть,— звелів обом, мов маленьким дітям.
— А ви?
— Мені рано ще. Не той у мене вік, щоб спати всю ніч.
«Еге,— думаю собі,— щось дід не доказує».
— То, може, багаття розпалимо? — роблю недвозначний натяк.
— Навіщо? Он,— показав на небо,— бачиш, скільки горить їх, свічад небесних. Запалають по-справжньому, ліпше всяких багать світитимуть.
Глянув я у високость і застиг, вражений. Леле моя! Такого неба, здається, й не бачив ще. Та воно ж вище й звабливіше, ніж удень! Не темне, ні, темно-голубе і, мов маком, усіяне золотавими зорями. От, їй же богу, такого не бачив іще. А чого, спитати б? У Києві не таке воно, чи я не додивлявся до нього? Ну, звичайно, не додивлявся. І в Києві, і в Євпаторії ліхтарі світять, хіба там побачиш, яке над головою небо?
— Ось ви цікавилися, чого мені не страшно тут, у лісі,— заговорив дід і не тільки до мене, а й до Гордія.— А чи задумувались, чого взагалі буває так: одні люди бояться, інші — ні?
— Народжуються, мабуть, такими.
— Одні сміливими, інші страхополохами, так?
— Ну, звичайно.
— А я трішки інакше думаю. Хочете, розкажу одну давню-предавню бувальщину,— і, не чекаючи нашої згоди, запитав: — Ви чули щось про Гончарівну?
— Яку?
— Село було таке у нашім краї. Над Россю містилося, майже поруч із Щербаками, тільки Щербаки по цей бік скель туляться до річки, а Гончарівка по другий бік тулилася. Саме там, де оцей страшний, як кажете, яр виходить у долину. Так ось, гончарізці тому, мабуть, і селилися біля яру, що часи тоді тривожні були, а в яру легше сховатися. Для кінних він непрохідний, піших не страшно. Та тільки не сховалися, бач, коли спостигла їх лиха година. Давно те діялося, ще до Хмельниччини. Лісів тоді більше росло й розкішніші, густіші були. Наш, Яблунівський, чи, як його звуть тепер, Тарасівський теж на сотні верст слався понад Россю. Володарка, Городище ще до татарщини мали вали оборонні, а такі, як Гончарівка, лісом тільки й прикривались від злого ока. Та не прикрилися, кажу. Настав той час, коли ординці й за лісом нагледіли Гончарівну. Вказали їм, чи випадково натрапили, хто знає. Одне ясно: не ждали їх люди, хто в полі длубався на своєму клаптику, хто глину копав у лісових урвищах чи рибу ловив у річці. А коли побачили татарву, злякалися і кинулись хто куди. На лихо, й тривоги не було чим зняти, звістку подати тим, що лишилися в селі. Ну, а ординцям того й треба. Ніби й невеликий загін висипав із лісу, та бувалий. Мабуть, заздалегідь поділили між собою хати й одразу, мов сарана, накрили всю Гончарівну. Люди й крикнути не встигли з несподіванки: нещастя впало на голови старих та малих, а що вони могли вдіяти? Або лягли порубані, або були приторочені до сідел разом із пожитками.
— Що я хотів сказати? — примовк і вголос перепитав себе дід Шавко.— Ага, про страх. Село було невеличке, тому й звалося Гончарівною, що гончарним та рибальським промислом здебільшого займалося. Але ж і татар жменька висипала з лісу, не більше як по одному на двір. Коли б люди не злякалися, стали силою проти сили, гляди, й не було б такої біди, і Гончарівна лишилася б Гончарівною.
— А звідки ви знаєте,— не втримався сміливіший за мене Гордій,— що татар було по одному на двір? Самі ж казали, давно те діялось,  століття  минули.
Казав і зараз кажу,— не гнівався дід,— давно •те діялося, а проте лишилося в пам'яті людській. Бо хоч село й злякалося, розбіглося чи полягло, у Гончарівні знайшлись теж люди, що лишили по собі пам'ять на всі віки. Жила там одна жінка, молоденька ще й така мала, така щупленька собою, ніхто й подумати б не міг, що вона здатна вчинити ординцям опір, вберегти хату від пожежі, а себе й дитину від наруги. Та саме вона й насмілилася стати своєму лихові поперек дороги. Михайлиною її нібито звали. Так ось та Михайлина поралась, як і належить. жінці, коло печі, окріп виймала рогачем, коли ординець залетів у двір і вдерся зненацька до хати. Перелякалася спершу. Як жахнулася й притиснулась, жахнувшись, спиною до печі, так і стояла, пополотніла, геть омертвіла від ляку. Татарин, видимо, бачив, хто перед ним, і не став остерігатися. Метнувся по хаті, заглянув у скриню, потім до ліжка, де спала дитина. Побачив там хлопчика-дволітка й оскалився вдоволеним оскалом. Але злодійське діло своє почав із скрині. Прослав рядно і ну порядкувати. А Михайлина стоїть. Дивиться, як він викладає шмаття, і ані-руш, геть заціпеніла з ляку. Та ось пригадався їй оскал ординця, його вдоволений сміх над сонним, не відаючим про лихо дитинчам. «Це ж він моїм Семенком радіє,— подумала.— Ну, звичайно! Ось зараз, тільки-но зв'яже одяг, і простягне свої брудні, загребущі руки до Семенка, забере мого єдиного, ненаглядного хлопчика».
Незчулася, звідки прийшла до неї відвага й збудила рішучість, а з рішучістю силу. Осміліла враз, обернулася притьмом до печі й, схопивши голими руками чавун із окропом, тигрицею кинулася на ординця й наділа те гаряче вариво на голову заклопотаному злодієві. Почувся несамовитий крик, та Ми-хайлина не злякалася вже його. Вихопила в осліпленого окропом татарина шаблю й рубала нею до тих пір, поки грабіжник не спустив дух.
Дід Савка змовк ненадовго, думав щось, а надумавшись, сказав:
— Татари не прийшли своєму товаришеві на поміч. Отож люди й догадуються: їх небагато було, по одному на двір. Ті, що пограбували вдало, забрали награбоване й поспішили до лісу, а лісом — у степ. Про того, що не вистачало, може, й кинулися, та побоялися вертатися.
Михайлинина хата лишилася єдина в селі ціла й непограбована. Всі інші знялись до неба вогнем і димом. Зійшлися надвечір люди, поплакали на попелищах, над кревними своїми, порубаними чи забраними в неволю, та й порішили: піти з того нещасливого місця. Осіли вони по другий бік луків, ближче до великого тоді вже села Березни, і нарекли нове своє поселення Михайлівною — на честь тієї єдиної жінки, яка стала на захист своєї дитини.
Видно було: дід Шевко усе вже повідав, що хотів повідати нам, бо сказав: «Отаке-то, внучки». Та й мовчав довше, ніж будь-коли. А я сидів на вимощеному ним сіні, дослухався до тиші на луках, по узліссю і думав. Про що — сам не знаю. Просто чув, щось бринить у мені, тривожне й радісне, приємне н окрилююче, таке, як і тієї щасливої миті на Росі, коли я вперше переплив її. А що саме, не міг збагнути. І хто знає, чи й збагнув би, коли б не дід Савка.
— Отаке-то,— повторив він своє улюблене.— Страх тоді, внучки, сильний, коли йому не чішять опору. Якщо хочете знати, в кожній людині сидить герой, треба тільки уміти розбудити його в собі.

ЛІСОВА КАЗКА
У мене багато племінників і ще більше племінниць, та Катрусю я люблю над усіх. На це, звичайно, є свої причини: адже я буваю з нею частіше, ніж з усіма іншими. Та й зустрічі у нас неабиякі.
Живуть вони з батьком, тобто з братом моїм, у глибокому лісі, недалеко від річки. Селища поблизу немає, тільки й світу, що неширокі луки понад річкою, а то все ліси та й ліси... Одне слово, хатина їхня — такий тихий і на диво звабливий закуток у приміській смузі, що нашому братові городянину й шукати кращого не треба. Ну, а я до того ж мисливець і взагалі люблю ліс, його сонливий шепіт чи навіть грізний шум у горобині ночі. Тож і не диво,  що мене більше тягне до брата-лісника, ніж до шахма-тів, скажімо. Як тільки вибереться вільний день, сідаю на трамвай, потім — на автобус і їду трасою аж до мосту через нешироку річку, а від мосту до хатини лісника можна дійти вже й пішки. Так хвилин п'ятнадцять-двадцять треба, коли іти повагом, прогулюючись.
Брат не завжди може бути мені за товариша — у нього, як не є, робота. І тому супутницею моєю у мандрах по лісі буває здебільшого Катруся. Вона ще зовсім дитина, в лютому відсвяткувала свої   чотирнадцяті роковини, та мені приємно ходити з нею і не тільки тому, що Катрусі відомий кожен закуток у татковому, як каже вона, лісі,— нам завжди є про що говорити.
— А ви знаєте, який сьогодні день? — зупиняється вона раптом на стежці, що веде із їхнього подвір'я у ліс.
— Відомо який: неділя.
— А ще який? — веселішає дівчина, і в очах її спалахує лукава іскринка.
— Ну, гарний, можна сказати — весняний.
Катруся вдоволена,  проте не зловтішається і не кепкує з моєї необізнаності.
— Сьогодні 21 березня, перший день весняного сонцестояння. А в лісі це неабиякий день — це свято весни. Ми святкуємо Новий рік першого січня, а дерева, пташки святкують його сьогодні. Бо в цей день народжується весна, приходить тепло, а тепло несе їм життя. Бачите, як зазеленіла трава? І дерева повеселішали, і пташки щебечуть сьогодні не так, як на тій неділі, як учора навіть.
— То ми йдемо з тобою не просто на прогулянку,— на свято?
— Звичайно.
— Шкода, коли так,— переймаюся Катрусиним настроєм.— На такому святі не гріх би й побенкетувати, а в лісі зараз голо, з лісу нічого не візьмеш.
— Що ви! — перечить племінниця.— А березовий сік. Про березовий сік забули?
— Справді,— зупиняюся я,— це ж хороший напій!
— Хочете, я вернуся візьму пляшку?
— Не треба,— стримую її.— Ніж у мене є, побенкетуємо з тобою і з цівки.
— А знаєте,— вона, між іншим, часто починала розмову цими словами...— А знаєте, у мене є тут свій дубок, своя береза і своя ялинка.
— Як це — твоя? — підвів я голову і обернувся до дівчини.
— Дубок посадив тато в день мого народження, а березу та ялинку посадила я. Ну й доглядаю їх.
— А чому ж це я до цього часу не знаю, де твої дерева?
Дівчинка знітилася.
— Бачите, я поклялася нікому не показувати їх, аж поки не виростуть,
— Он які — дивуюся.— І навіщо та клятва?
— А щоб ніхто не пошкодив або не зрубав. Я так 1 сказала тоді собі: якщо утримаюсь, нікому не покажу, значить, вистоять.
Мені стає смішно з її затії, і я не стримуюся, сміюся.
— Ну, вважай, що пропали. Раз виказала дядькові таємницю, значить, усе, не бачити тобі твоїх дерев.
— Ага,— не вірить племінниця.— Я ж не показала, я тільки сказала вам.
...Це було пізньої осені, коли ліс потроху завмирав уже, впадав, як говорила Катруся, у зимову сплячку. Через кілька днів мене послали у двотижневе відрядження, а там підоспів кінець року, треба було надолужити з планом, і я до самих новорічних свят не був у брата, не провідував свого улюбленця — лісу.
Коли б ви бачили, як зраділа моїй появі Катруся!
Вона, здавалось, підросла за цей час, і вищою, і серйознішою вигляділа. А головне — ще кращою, такою святковою і душевно багатою, що я не стримався якось і сказав братовій (звичайно, нишком, щоб ніхто не чув):
— Ну й дівка ж росте у тебе, Оксано. Просто завидки беруть. Виросте — од женихів не одіб'єшся.
Братова усміхнулася вдоволено, потім посерйознішала і сказала:
— За язика вкусися, Тимофію.
— Чого це?
— Краще хай має одного, та гарного.
Я посміявся  з її настороженості і вийшов надвір. Катря лагодила лижі.
— Куди це ти проти ночі? — питаю, дивуючись.
Дівчина зніяковіла.
— Не виказуйте мене, дядьку Тимофію. Хочу у ліс проскочити. Розумієте, зараз такий час, що злодії так і нишпорять із сокирами. А я за весь день не могла навідатися до своєї ялинки. Хочу переконатися, чи там усе гаразд, бо інакше і Новий рік не буде для мене святом.
Я пообіцяв їй бути німим як могила, а коли зайшов до хати і сів до гурту, пригадав раптом нашу розмову й насторожився: чому це Катруся прохала не виказувати її батькам? Може, у ліс небезпечно ходити зараз? Адже раніш вона нікого не питалася — ліс для неї, що власне подвір'я, коли хотіла, тоді і йшла.
Брат розповідав саме якусь цікаву історію, та я не міг уже слухати ту розповідь: над головою висів стародавній годинник і не тільки глушив ритмічним стуком розмову,— неначе молотком бив мене по ті-м'ю: «тік-тік, тік-тік, тік-тік, тік-тік». І що далі, то дужче, дужче...
Зрештою не витримую, питаю брата.
— Слухай, Іване. Це правда, що тут злодії об'явилися?
Іван здивувався тому несподіваному запитанню, однак не втратив гумору.
— А яких злодіїв ти маєш на увазі: двоногих чи чотириногих?
— Та... двоногих,— посміхнувся я.
— Є й такі. Новий рік же йде. От і їдуть звідусіль по ялинки... Ну, та з тими можна зорудувати. Тут інше бентежить: вовки, брат, об'явилися.
Вовки?!
— Уяви собі. Не було, не було, а це об'явилися. І не один, не два,— ціла зграя.
Я обімлів.
— Слухай,— кажу,— ходімо в ліс.
Іван не розуміє мене.
— Чого це тобі заманулося? Приїдеш після Нового року та й пополюєш, гуляючи.
— Не про те річ. Катруся пішла до лісу.
— Ти що? — злякався брат.— Чого пішла? Коли пішла?
— З півгодини тому. У неї там ялинка. Боїться, щоб не зрубали під Новий рік.
Іван не роздумував. Одягся мерщій, дістав обом нам лижі і перший рушив у ліс.
— От капосна дівчина,— бубонів дорогою.— Я ж попереджав її, щоб не ходила.
Просувалися ми швидко й мовчки. Я почував себе ніяково перед братом. Сказав би раніш — усе обійшлося б як слід. А так маємо халепу, та й невідомо, чим усе це закінчиться.
Ліс стояв засніжений і білий, як у казці. Десь не витримувала гілка, і тоді чувся лункий серед надвечірньої тиші тріск, сичали, осипаючись, сніжинки.... Іван не оглядався — він пильно дивився вперед, дослухався, чи не чути чогось тривожного звідти, куди пішла Катруся. Один я прищулювався у таких випадках і навіть поривався зняти з-за спини рушницю.
Коли підійшли до молодих насаджень, серед яких росла Катрина ялинка, Іван зупинився, зітхнув і, засунувши за пояс рукавиці, витер шапкою лоба.
— Це тут? — питаю його, тамуючи подих.
— Тут.
— А де ж Катруся?
— А он, полюбуйся,— показав він ліворуч, у куток засипаної снігом посадки.— Піду ось та відшмагаю як слід, щоб знала, як сваволити.
Я спробував заступитися.
— Не треба, Іване. Це моя вина: не спинив її, не розрадив.
Брат не дуже дослухався до моїх слів, і хто знає, чим закінчилася б та тривожна подія, коли б обставини не примусили його змінити гнів на милість.
Катря не зразу обернулася на скрип наших лиж, а коли обернулася, в очах її стільки було жалю та суму, що ми, не змовляючись, зупинилися.
— Невже зрубали? — перший запитав батько.
— Так,— ствердила дівчина.— Один пеньок лишився від моєї ялинки.
Ми підійшли ближче, дивимося на утоптане чиїмись ногами місце.
— І треба ж було, щоб зрубали саме цю ялинку,— співчуваю я дівчині.— Нехай би одна росла тут, а то мало не вся галявина засаджена ними.
Катруся звела на мене очі і пояснила:
— Моя ялинка була найкраща, от її й зрубали.
Не знаю, чи задумувалася дівчина над тим, що говорила. Сказала, здавалося б, просто, а в мене мороз пішов поза шкірою. Дивився на її вродливе, аж надто вродливе личко і думав: якщо це так, якщо це справді істина, то бережи тебе, доле, від такої істини.