Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Олександр МАЗУР
ДРУЗІ

ГАЛКА

Нехороше давати людям, мов тваринам, всілякі прізвиська, та ще й у школі. Це знали всі учні, а проте школяра Задністрянського прозвали Соловейком. І не те, щоб хтось хотів його образити чи пожартувати. Аж ніяк. Тут усе вийшло якось само собою. Але якщо вже розповідати, то давайте по порядку.
Коли Задністрянський народився, то тато і мама хотіли назвати його Андрійком чи Петриком. Але як почула про це бабуся, то зчинила такий галас, що аж на вулицю було чути: вона настоювала, щоб хлопчикові дали ім'я її покійного татка — Сільвестра. Довго точилася суперечка, і все-таки бабуся перемогла.
Поки Сільвестр був маленький, тато й мама кликали його синочком, бабуся •— онучком. Та коли він підріс і пішов до школи, йому довелося назвати своє
справжнє ім'я. Але діти ніяк не могли звикнути до нього. Одні замість «Сільвестр» казали «Сімверст», другі просто уникали називати його по імені. І так хтось з школярів (і по цей день невідомо, хто, коли ї як) перейменував Сільвестра на Соловейка.
Це нове ім'я усім дуже сподобалось. Навіть сам Сільвестр через тиждень уже озивався на нього, як на власне. А скоро і вдома його почали так називати.
Соловейко був непоганим хлопчиком. Він добре вчився, товаришував з своїми однокласниками, а у вільний час любив спостерігати життя пташок. Побіжить, бувало, в гай і сидить там нишком, аж поки не смеркне — все прислухається до пташиного щебету.
Але часом траплялись з Соловейком неприємності. Захопившись будь-якою справою, він забував про все на світі, навіть своєчасно умитися. Дехто може подумати, що це дрібниця, але одного разу через цю дрібницю хлопчик потрапив у страшенно неприємне становище. І де б, ви думали? В міліції.
А трапилось це так. Якось Соловейко відправився на річку купатися. Йдучи широкою долиною, він навмисне звернув до старих крислатих верб, де було галчаче гніздо. Йому дуже кортіло подивитися, чи не виглядають звідти маленькі галчата. Та хлопчик не знайшов там ні яєчок, ні пташенят. Навіть старих галок не було чути. Хтось зруйнував гніздо. І тільки стара верба, похитуючи своїм буйним гіллям, шуміла-шуміла. Здавалося, вона тужила над пташиним горем...
Дарма, що Соловейко не любив лізти в бійку, зараз, коли б він тільки довідався, хто зробив таку підлоту, то, мабуть, тому негідникові всю чуприну обсмикав би. Хлопчик дивився на залишки гнізда і думав: «А скільки ж то треба було пташці затратити сили, щоб назбирати отаких, один в один, прутиків, наносити сухого моху та листя, а потім все гніздо так рівнесенько вистелити тваринною шерстю-линькою?» Він сам не раз бачив, як весною корова навіть покине їсти, так смирно стоїть і прислухається, як галка або ворона скубе з неї шерсть, роздягаючи її з зимової одежі... І як тільки бешкетникам не соромно і не шкода руйнувати пташину працю?
Добре нагорювавшись, Соловейко з важким серцем пустився було вже йти до річки, як раптом під ногами щось писнуло і заворушилося. Хлопчик нагнувся. Перед ним сиділо галченя. Воно, мабуть, давно вже випало з гнізда, було дуже голодне, бо сиділо з заплющеними очима і ледве розкривало дзьобика.
— Ох ти ж, моє малесеньке! Ох ти ж, моя сирітко! — почав приповідати над ним Соловейко і хутко поліз в кишеню, куди бабуся поклала пиріжок з сиром, відщипнув шматочок і кинув у роззявлений галчин дзьоб. Пташеня проковтнуло їжу і, відчувши свого рятівника, пожвавішало, затріпотіло крильцями й зацяпало: «Тьга! тьга!»
«Що з ним робити? — думав Соловейко. — Покинути? Воно або помре, або його хижак з'їсть. Взяти додому? Татко й мамка лаятимуть. А бабуся... Вона просто вижене мене з хати...» А галченя все цяпало та підступало ближче й ближче і вже мало на коліна не лізло. «Ну як його покинути? — бідкався Соловейко. — Настане ніч. Од річки потягне холодним туманом, а мами у нього вже нема, щоб накрила своїм старим теплим крилом. Воно змерзне і буде плакати, а потім помре з голоду... А, що буде, те й буде!» — прошепотів він, поклав галченя в пазуху і чимдужче пустився додому.
Вдома Соловейко дуже довго й жалісно   розповідав про видерте гніздо і галку, а під кінець показав пташеня і попросив у батьків, щоб дозволили залишити його.
— Гаразд, хай живе, — сказав батько.
Бабуся і мама теж не перечили. Соловейковим радощам не було краю.
Спочатку галка жила на печі, у гнізді з дрантя, яке зробив їй Соловейко. Годував він її жуками, червяками та свіжим сирим м'ясом. І галка так звикла до свого рятівника, що незабаром почала плигати з печі та ходити по хаті за хлопчиком, як собака, все «тьгакаючи» та розкриваючи дзьоба.
Їла вона дуже багато. І тижнів за три так виросла, що вже літала по кімнаті. З печі вона перебралася жити на грубу, а Соловейко, радий їй у всьому догодити, і гніздо туди переніс. Тепер перед галчиним зором кімната була, як то кажуть, мов на долоні. І коли траплялося, що хтось залишав на столі їжу, галка, якщо це їй було під силу, хапала її, несла до себе на грубу і там швиденько споживала. Коли ж накривали на стіл, то галка вже «розуміла», що це означає, і з радісним криком літала по кімнаті або вмощувалась на ламповім абажурі, очікуючи на обід. А коли подавали страву, то вона вже без усяких церемоній та запрошень сідала на стіл і тягла все, що було до неї ближче.
Спочатку галчині витівки дуже всіх смішили. Та вона дедалі нахабнішала і часом доводилося її просто тручати зі столу. Але це галку ані трішки не бентежило — вона знову лізла на стіл і сунула в тарілки свого товстого дзьоба. Одного разу бабуся не стерпіла і кілька разів «оперезала» галку рушником за те, що вона виїла з маслянки мало не все вершкове масло. Але галка була не дуже злопам'ятна, у той же день під   час обіду вона перекинула на чистісіньку скатертину повний соусник. Тут вже не стерпів Соловейків батько. Він схопив носату нахабу і викинув її у вікно. Всі ахнули, а Соловейко аж заплакав. Він покинув обідати, вибіг надвір і (хоч вже й не сподівався побачити її) почав шукати свою пестуху. Але галка сиділа на паркані і начебто нічого не трапилось, поправляла на собі пом'яте пір'я.
Соловейко почав ззаду тихесенько підкрадатися до неї. Та галка, зачувши кроки, насторожилася. Соловейко зрозумів: ще одна мить, і вона змахне своїми вже зміцнілими крильми і скриється в безмежнім просторі. Від такого передчуття у
хлопчика аж застукотіло у грудях.   Весь   тремтячи, він ледве чутно прошепотів:
— Галочко!.. Галко, я не винен!.. Ось на... — і простяг до неї руку з шматочком хліба.
Галка впізнала голос Соловейка і з криком «тьга» злетіла і сіла йому на плече. Соловейко так і увійшов з нею до кімнати. І хоч на очах у нього ще блищали сльози, він вже щасливо посміхався.
З того часу вікно в хату було завжди відчинене, і галка вільно літала надвір і знадвору. Коли ж Соловейко бавився на подвір'ї, то галка сиділа недалеко від нього. А згодом вона почала супроводжувати його скрізь і навіть літала за ним на річку. Поки Соловейко купався, вона сиділа на тих вербах, де народилася, або на його одежі, чи просто на кручі і чекала, а потім разом з ним поверталась додому.
Десь в кінці літа галка почала таскати на грубу то прутики, то шерсть, то ще щось.
— Гніздиться, — пояснила бабуся Соловейкові, —нестися буде. Так що не журись. Скоро я тебе
щодня яєшнею поштуватиму.
Соловейко аж заплескав в долоні від радості. Та бабуся одразу його втихомирила.
— Ти от що, «завптахофермою», — гримнула вона на хлопця, — полізь мені зараз на гніздо та почисть його. Там, мабуть, знову ціла купа кісток...
— Та я, бабусю, нещодавно чистив...
— Ти мені не розказуй, а роби, що велю! А не хочеш, то однеси її у звіринець або в цирк, бо вона мені вже обридла. Тільки те і знай, що прибирай за нею та стеж, щоб вона чого не накоїла.
Соловейко, щоб не дратувати бабусю, поліз на грубу. Та, коли глянув в гніздо, то своїм очам не повірив — у ньому лежали блискучі запальнички, новісінька чайна ложечка, маленький золотий    ручний годинник з такою ж браслеткою та золотий перстень. Бабуся, як побачила все це, то аж у долоні сплеснула:
— Ах, татку мій! Оце так безголов'я знайшов на свою голову! Та й що тепер буде? Це ж чужі речі. Ану, як хтось дізнається, то, присейбо, ще скаже, що ми вкрали. Це не галка, а готова тобі тюрма! От невиданське лихо!
І дійсно, становище склалося скрутне. Воно й раніш траплялося, що галка крала речі. То мамину блискучу пудреничку, то бабусину старовинну брошку, що веселкою переливалася, занесе на грубу. Але на цей раз в гнізді були все дорогі і до того невідомо чиї речі.
Довго вони думали, що з ними робити, і зрештою бабуся сказала:
— От що, Соловейку, я зараз заверну тобі всі ці речі в хусточку, бери їх з собою, бери й галку і неси все, до лихої години, в міліцію. Там розкажи, як це сталося. Тільки не забудь взяти в них розписку, що ти речі здав. Зрозумів?
— Зрозумів, бабусю.
— Я зробила б це сама, але ж бачиш, що пироги в печі, ще погорять. І гляди мені, ніде не спиняйся, нікому нічого не говори і не хвалися, бо ще видеруть! Чуєш?!
— Чую. А галку нащо брати?
— Як то нащо? Щоб вони пересвідчилися, що це дійсно птах накрав, а не ми з тобою, — знову гримнула бабуся на Соловейка і почала зав'язувати речі та галку у вузлики.
— А як вони її арештують?
— Кого?!
— Та галку...
— Ну, це вже я не знаю, як вони там обійдуться з нею. За законом, кожного злодія треба заарештувати. Це ж не жарт — стільки чужих речей натаскати. Та ще й яких! Ось, тримай і біжи щодуху, — закінчила бабуся і запхнула під полу Соловейкового піджачка два вузлика: один з речами, другий — з галкою.
Соловейко так був збентежений цією пригодою, що навіть забув умитися та переодягтися. А бабуся про це теж згадала лише тоді, як за ним і слід пропав.
Йдучи в міліцію, Соловейко чимало думок передумав. Йому дуже було жалко галки. Він так з нею мирно жив... Годував її з рук... А зараз мусив сам нести свою пестуху і здати, як йому здавалося, «під арешт». Бентежило хлопця і те, що до цього часу він лише оддалік бачив міліціонера, а в міліції ніколи не був. «А може, — думав він, — там сердитий начальник. А може, мені не повірять і заарештують разом з галкою?..» Найбільше хлопчикові , хотілося повернутися додому. Але, коли вже бабуся щось доручила, то це конче треба виконати. І Соловейко крокував далі. Йому дуже кортіло подивитися на того красивого годинника, що лежав у вузлику, він навіть не раз спинявся, щоб хоч послухати, як він цокає, але пригадував наказ бабусі і знову йшов, ні на що не звертаючи уваги.
Аж ось і відділення міліції. Соловейко спинився, подивився скрізь огорожу. На ґанку стояли групою міліціонери і про щось розмовляли. Соловейко вибрав з них одного, як йому здавалось, найдобрішого, і з острахом підійшов. Міліціонер жартома взяв Соловейкові під козирок і запитав:
— Що ви скажете, молодий чоловіче?
Це хлопчикові трошки піддало сміливості.
— Я приніс речі, що галка накрала, і хочу їх від-
дати вам і взяти розписку, — випалив він одним духом.
— А, крадені речі? Це — сюди, прошу, до чергового офіцера. — Міліціонер відчинив двері, пропустив Соловейка вперед в чисту простору кімнату, подав йому стілець і сказав:
— Сідай.
Соловейко сів. Поки що все йшло добре. Він посмілішав. Почав роздивлятися. На стінах кімнати були розвішані портрети та правила вуличного руху. Біля одчиненого вікна за    столом    сидів    лейтенант
міліції і щось писав. Крім нього тут знаходилися ще три міліціонери. Всі займалися своїми справами.
Нарешті лейтенант закінчив писати, відклав ручку і звернувся до Соловейка:
— Ну, що ти нам хорошого скажеш?
— Я приніс речі, що галка накрала, — випалив Соловейко і з тими словами поклав перед лейтенантом вузлика. Галку, що заворушилася, він запхав ще далі під полу — йому дуже вже не хотілося показувати її міліціонерові. «А може, — думав він, — тут і без галки обійдеться».
Тимчасом лейтенант розв'язав вузлик, глянув і аж одхитнувся.
— Де це ти взяв? — запитав він у хлопчика і пильно подивився на нього.
А Соловейко аж тепер пригадав, що, поспішаючи в міліцію, забув навіть умитися. Він оглянув себе: біленька сорочка висмикнулася з-під піджака, чуприна скуйовджена, а до цього уже по дорозі одірвався ґудзик   від   штанів   і   вони   ледве   трималися   на пояску.
— Так де ти, хлопчику, взяв ці речі? — запитав знову лейтенант.
— Дома, це галка накрала, — відповів Соловейко і підвівся з крісла.
— Галка?
— Галка.
— А ви не вдвох крали?
— Ні, що ви!.. — Соловейко почервонів.
— А де вона їх накрала?
— Не знаю...
— Не знаєш? — Лейтенант уважно оглянув Соловейка. Щось в цій історії видалось йому підозрілим. Хлопчик брудний, розчохраний. Безпритульний? Так тепер безпритульних немає... — — А де ця Галка, живе? — знову звернувся він до Соловейка.
— У нас вдома.
— А вона вже доросла, ця Галка? Скільки їй років?
— Ні, ще маленька. їй, мабуть, зо три місяці.
— Що? — Лейтенант розсердився.— А ти знаєш, хлопче, що в міліції треба говорити лише правду.
— Чесне піонерське! Я не брешу, — відповів Соловейко і аж подався вперед.
— А ти що, піонер? — здивувався лейтенант.
— Так.
— А де ж твій галстук?
Соловейко помацав за шию, потім поліз в одну кишеню, в другу і згадав, що він ще зранку, як біг гратися «в баштана», залишив галстук дома.
— Бач, знову неправда, — зауважив лейтенант. Соловейко від сорому аж згорів. І в цю хвилину у нього під полою затріпалася галка. Чи він, не тямлячи себе, притиснув її, чи їй не стало чим дихати, але досить того, що лейтенант це помітив.
— А там, що у тебе? — запитав він, показуючи пальцем.
— Там?.. Галка... — ледве чутно вимовив Соловейко.
— Що?.. Галка?.. Ану поклади її сюди... на стіл... — Тепер уже всі присутні підступили до стола. Що ж, мовляв, там може бути?..
А Соловейко з великою неохотою та обережністю вийняв з-під поли загорнуту в хустинку галку і легенько поклав її на стіл перед лейтенантом.
Спочатку всі отетеріли, а потім гримнув нестримний сміх.
— Так чого ж ти, замурзяко, зразу не сказав, що галка — це птиця? — вже добродушно лаявся лейтенант.
— Ну, вона ж, ця птиця, галка? — виправдовувався Соловейко.
— Птиця! Птиця! Сам ти птиця! Ну, а далі що? По-твоєму, виходить, що це вона накрала всі ці речі?
— Вона, — кивнув головою Соловейко.
— Ну, годі вже вигадувати, — знову почав дратуватися лейтенант. — Де це ти бачив чи чув, щоб птиця крала такі речі? Що це тобі — хліб, м'ясо чи зерно? Це ти, мабуть, у казці вичитав...
Соловейко розповів всю історію з галкою з початку і до кінця, але лейтенант не йняв йому віри. Такого випадку в його практиці не зустрічалось. «Все це хлопчисько вцгадав», — вирішив він і запитав.
— А де ти живеш?
— Радянська, 22.
— Як ім'я, по-батькові та прізвище твого батька?
— Кіндрат Якимович Задністрянський.
— А тебе як звуть?
— Соловейком...
— Соловейком?!
Лейтенант хотів ще щось сказати, та лише зітхнув, поклав ручку на стіл, підвівся і підійшов до хлопчика.
— Ми ж домовились, що ти говоритимеш тільки правду, — сказав він.
— Чесне піонерське — Соловейком.
— І як тобі тільки не соромно? Де ж оце ти чув, щоб людині пташине ім'я давали.
Соловейко зрозумів, що лейтенант не йме йому віри... Він спробував ще щось пояснити, але не втримався і заплакав.
Міліціонери, що до цього часу стояли мовчки, почали його заспокоювати, а схвильований лейтенант тимчасом дзвонив у адресний стіл, щоб звіритися. Хвилин через п'ять відповіли, що дійсно по Радянській, 22 живе сім'я Задністрянських. З них — дві жінки й один чоловік, але хлопчика Соловейка — там не значиться, а є Сільвестр, — може, це він?
— Ну, чого ти ревеш, наче бичок? Перестань і слухай мене, — знову почав лейтенант, — може, тебе ще якось звуть?
— Ні... Соловейком...
— А може, Сільвестром?
— Ні, це колись мене так звали, як я був ще маленьким і ще до школи не ходив.
— А щоб тобі добре було, — розсміявся лейтенант. — Ну, а чого ж ти такий замурзаний і в пилюці?
— Бо ми гралися в «баштана» і крали гарбузи.
— Як це гралися і... крали?..
— Ну, так... — крізь сльози пояснював Соловейко, — нагорнемо на дорозі купки пороху, потім один буцім стереже, а всі кидаються на баштан із криком: «Краду, краду гарбузи, а ти, діду, стережи, краду дині на долині», — хапаємо купки пороху, а сторож нас наздоганяє... і від цього збивається пилюка... — Он як! Уявляю. Ну, гаразд, давай кінчати. Ти '   кажеш, що ці речі викрала галка.
— Ну, а хто ж? Не я ж, і не бабуся, — тепер вже
Соловейко почав сердитися.
— Добре, добре, не будемо сваритися, а зробимо так. — При цих словах лейтенант висипав перед самим галчиним дзьобом всі принесені речі.
— Ну... Чого ж вона зараз їх не хапає?
— А ви ж бачите, що вона зв'язана? — пояснив Соловейко.
Галці дійсно було в цей час не до блискучих речей. Вона борсалася в хустинці, намагаючись розплутатися.
— Добре, розв'яжи її, — сказав лейтенант. Та не встиг Соловейко як слід розв'язати вузлиКа, як галка, навіть не глянувши на те, що лежало на столі, пурхнула у вікно.
— От бачиш, чия правда? — докірливо запитав лейтенант. Та Соловейко не слухав його. Він, перегнувшись через підвіконня, слідкував за галкою, яка в цей час сиділа на дереві і шолопалася у власному пір'ї.
— Галко! Галочка! — почав кликати її Соловейко. Галка озивалася, але летіти до нього не наважувалася. Лейтенант спостерігав за ним мовчки. Нарешті сказав:
— От що, Соловейко, ось-ось має приїхати начальник розшуку, капітан. Він старший чином, він у твоїй справі розбереться і видасть тобі розписку. — По цій мові лейтенант зібрав усі речі у хустку, зв'язав їх і відклав убік. Потім дістав цигарку, запальничку і, як людина, що скінчила свою роботу, відкинувшись на спинку крісла, спокійно закурив. Та Соловейко не звертав на лейтенанта уваги. У нього було одне горе: галка до нього не летіла.
— Галочко, на! Ну, дурненька, на, галко, на! — кликав він її, висуваючи у вікно руку, наче справді щось хотів їй дати. За цим разом галка послухала Соловейка. З криком «тьга» вона влетіла в кімнату І почала ходити по столі перед здивованими міліціонерами. Вона зазирнула в порожні руки Соловейка, потім разів зо два пройшлася навколо лейтенантової запальнички, яку він залишив на столі, химерно подивилася на неї одним, потім другим оком, схопила її і випурхнула у вікно.
Міліціонери гримнули сміхом, а лейтенант від здивування роззявив рота і не знав, чи йому теж сміятися, а чи сердитися.
— Ну, що ти зробиш?.. А-а-а... Це ж мені дружина на іменини подарувала разом з цигарничкою. Що ж я їй скажу? Не повірить. Слухай, Соловейко, ти мені обов'язково повинен її повернути. Я тобі за це куплю плитку шоколаду.
— Ага! Це вам за те, що ви не повірили. А шоколаду мені вашого не треба. Я і без нього проживу. Та я ще й не знаю, чи вона її по дорозі не загубить? — по-діловому відповів Соловейко, засовуючи руки в кишені.
— Що ти кажеш? Ну, не сердься. Давай будемо друзями. Ти знаєш, я б ніколи не повірив, коли б не побачив на власні очі... А тут ти ще такий замурзя-каний...
В цей час прийшов капітан. Він вислухав лейтенанта, довго сміявся, потім переглянув речі і сказав:
— Так тобі, невіро, і треба. А за речі, хлопчику, велике спасибі. Я вже знаю чиї вони: годинник — з Радянської вулиці, 24, жінка біля крану вмивалася і поклала його на колоду. «Вмилась, — каже, — оглянулася, нікого не було і годинник пропав». Перстень — з пляжу. Дві запальнички — теж з пляжу. А про решту доведеться дати об'яву. — Останні слова чув і батько нашого героя, який прибіг за Соловейком увесь спітнілий і схвильований. Та вже дарма, капітан писав розписку.
На другий день лейтенант сам прийшов до За-дністрянських і, як обіцяв, приніс Соловейкові плитку шоколаду. Він подякував усім за чесний вчинок та трошки пожурив бабусю, що вона не сама принесла в міліцію цінні речі, а довірила хлопчикові.
— По старості, — виправдовувалась бабуся, — не думала, що вони дорожчі за мої пироги. Моя помилка...
А під кінець усі сміялися з того, як галка у лейтенанта з-під самого носа украла запальничку.

Галка прожила у Соловейка ще цілу зиму. А коли настала весна, вона знайшла собі пару, і вони вже спільно заходилися мостити на грубі справжнє гніздо. Але робота у них не ладилася. Соловейкова галка раз у раз старанно носила на грубу то прутик, то мох, в той час, як друга боялася летіти в кімнату. Вона сідала на паркані, боязко озиралася, потім завжди чогось лякалась, упускала свою ношу і летіла геть та кликала за собою подругу... Галки все рідше й рідше з'являлися біля дому Задністрянських. А од-і ного разу й зовсім не прилетіли...
Довго Соловейко сумував за своєю вихованкою. І де б він не побачив яку галку, йому завжди здавалося, що то його пестуха. Хлопчик зупинявся, кликав її. Але птиці завжди летіли своєю дорогою, не звертаючи ніякої уваги на його оклики. Проте Соловейко не втрачав надії, що колись, бодай ще один раз, а він все-таки зустріне свою галку.
І надія здійснилась.
Якось, ідучи до школи, Соловейко помітив на льоту галку і, як завжди, почав її кликати.
— Галко! Галко! На! На, галко! — І раптом галка збилася зі свого шляху, закружила над Соловейком і почала знижуватися. Соловейко швидко дістав з кишені свій сніданок і, простягаючи з ним руку до галки, ще щиріше почав її кликати. Галка спускалася все нижче й нижче і, зрештою (хоч уже й не так-то сміливо, як колись), сіла йому на протягнену руку. Побачивши сир, вона не то ніби соромлячись, не то боячись, швидко набила ним повний дзьоб і, не проковтнувши, пустилася у льот у напрямі високих верб...
У Соловейка приємно забилося серце, він зітхнув і усміхнувся. Хлопчик зрозумів, чому галка більше не прилітала до нього. У галки вже були маленькі галчата.

ДРУЗІ
Петрик та Юрко жили в одному будинку. Білявий Петрик був кремезненький, незграбний, а худенький, чорнявий Юрко скидався на меткого жучка. Коли глянути на них збоку, то можна було подумати, що Петрик набагато старший за Юрка, а насправді то всього на сім місяців.
Кожного ранку баба Уля одягала Петрика, а баба Вустя Юрка і вели їх у дитячий садок. І щоразу малюки так раділи зустрічі, наче не бачилися цілий рік.
В дитячому садку хлопчики завжди були разом. Якщо Петрик «будував Кремля», то Юрко подавав йому кубики, якщо Юрко поливав квіти, то Петрик носив воду. Коли ж вся група верхи на паличках з дерев'яними шаблями кидалася, наче кавалерія на ворога, на височенну кропиву, то поруч з Петриком завжди гарцював Юрко. їх заклик: «Чапаєвці, вперед» та дзвінке «ура» було чути в усіх куточках саду.
Щодня в дитсадочку хлопчиків зустрічала вихователька Софія Андріївна. Вона вітала друзів, допомагала роздягнутися і, оправивши одежу, відправляла в групу.
Хлопчики дуже любили Софію Андріївну. Вона охоче грала з ними в цікаві гри і уміла, що їм найбільш подобалось, читати незвичайні, цікаві казки. Було це здебільшого в негоду, коли осінь сіяла дощі, а холодні вітри плакали, заплутавшись у проводах, або зимою, коли сердитий мороз викрешував із снігу іскри. Непривітно тоді було на дворі, зате в дитсадку —■ тепло і затцшно.
В таку пору Софія Андріївна брала книжку і, усміхаючись, гукала:
— Ну, мої каченята, ідіть, я вам прочитаю казку.
Вихователька сідала серед кімнати, а діти — півколом навпроти. І починалася казка. Вона, як чарівна і всесильна Мавка-лісовичка, заволодівала дітьми і вела їх за собою в далекі прекрасні мандри, туди, де вічне літо, де ніколи не в'яне трава і не обсипається з дерев листя, де вистигають різні фрукти. А то підхоплювала їх на свої невидимі крила і несла над засніженими просторами. І бачили діти, як холодні сніги з вітрами танцюють страшну метелицю...
Затаївши подих, діти в уяві ходили за казкою. Були вони і в дремучім лісі, у хатці на курячих ніжках, і в кришталевих палацах, де жив скупий лицар. Вони допомагали Котигорошкові бити семиголового змія. А то летіли від баби Яги на гусях-лебедях так, що аж дух забивало. Ох, як тоді було страшно!
А проте кожного разу, коли кінчалася казка, діти просили:
— Ще, ще, Софіє Андріївно! Читайте ще!
Та вихователька закривала книжку.
— Ні, на сьогодні досить. От як підете до школи, то тоді вже самі читатимете собі казки, скільки завгодно. — І кликала дітей на обід або на прогулянку.
Одного разу, подаючи виховательці книжку, Петрик попросив:
— Софіє Андріївно, навчіть мене і Юрка читати.
— Читати? — здивувалась вихователька. — Так ви ж ще маленькі...
— Ні, не маленькі, — не відставав Петрик, а Юрко навіть став навшпиньки, щоб здаватися вищим.
— Але це ж важко, дуже важко... — знову почала своє вихователька.
— Все одно, а ви навчіть, — наполягали хлопчики і, розкривши книжку, сіли поряд з Софією Андріївною, готові її слухати.
— Гаразд! — посміхнулася вихователька. — Але вчитись треба не з цієї книжки.
— А з якої?
Софія Андріївна подумала трішки, потім обійняла хлопчиків і таємниче сказала:
— Є у мене така, невеличка, але чарівна книжечка — буквар. Той, хто вивчить її, зможе читати всі казки на світі!
Другого дня друзі дуже поспішали до дитсадку. Швиденько попрощалися з бабусями і ще з порога в один голос гукнули до Софії Андріївни:
— Є буквар?..
— Є, є, — заспокоїла їх вихователька.
Це була дуже скромна й до того не нова книжка. Навіть малюнки в ній були наче олівцем намальовані. Але Петрик та Юрко повірили в її чарівність...
І ось розпочалося навчання. Кожного дня Софія Андріївна вибирала годину, щоб показати Петрикові і Юркові нові літери. Хлопчики уважно слухали, а потім брали буквар і, забившись в найдальший куточок саду, повторювали заданий урок.
А днів через десять Петрик закричав:
— Софіє Андріївно, Софіє Андріївно, ми з Юркам уже самі уміємо,читати! От подивіться! — І, водячи пальцями по книжці, хлопчики одним подихом випалили: — Ма-ма, ра-ма, о-са, ко-са... Вірно?
— Вірно! Вірно, хороші мої, — підтвердила вихователька і обійняла друзів. — Молодці!
З того часу хлопчики не розлучалися з букварем. І навіть тоді, коли всі діти бавились у свої най-веселіші ігри, Петрусь і Юрко сиділи вдвох і складали літери в слова.
Та от золотого осіннього ранку прийшла в дитячий садок незвичайна звістка. Вона принесла Петрикові велику радість, а Юркові — велике горе. Дев'ятеро малюків, у тому числі і Петрик, через кілька днів мали йти до школи. Юрко залишався в дитсадку. З приводу такої нагоди було оголошено свято: «Проводи до школи».
В цей день куховарка зготувала обід аж з двома солодкими стравами. Після обіду зійшлися батьки і в залі розпочався великий концерт. Потім виступила старенька завідуюча дитячим садком Марфа Никифорівна. Вона поздоровила дев'ятьох щасливчиків і кожному подарувала по портфелю. А в портфелях, крім цукерок, оріхів та інших ласощів, були новесенькі книжки, рожеві зошити і жодного разу незастругані олівці. Отримав портфель і Петрик. Од радощів він схопив його обома руками, крикнув «спасибі» і побіг до Юрка.
— На, бери і цукерки, і пряники, скільки хочеш.
— Мені зовсім-зовсім не жалко! — почав пригощати він товариша.
— Не хочу, — сумно відповів Юрко, — краще дай мені подивитися книжки.
— Бери, — сказав Петрик, хоч ще й сам їх не бачив.
Юрко обережно, як дорогу річ, вийняв з портфеля книжку. Вийняв і застиг. На обкладинці золотими літерами горіло слово — БУКВАР. А під тим словом хлопчик і дівчинка, наче живі, читають книжку. Довго Юрко дивився на них, а потім так само обережно почав гортати. Листочки були чистесенькі, гладенькі, наче випрасовані. Вони приємно шелестіли, а серед них — чудові кольорові малюнки. І кожен малюнок грав яскравими фарбами, вабив до себе. І віяло від тих малюнків дивними пахощами. Юрко припав до книжки і почав її нюхати.. На серці у нього зробилось ще важче. Петрик, наче в казці, за одну мить став дорослим. Завтра баба Уля поведе його до школи, а не в дитсадок. А він, Юрко, ще хто його знає, скільки буде ходити сюди. І як же він тепер буде без Петрика? Щось підкотило Юркові до горла, він не витримав і заплакав на увесь голос.
— Що з тобою, синку? — кинулась до нього мама.
— Я теж хочу до школи! — крізь плач протягнув Юрко.
— До школи? Ах ти ж, хороший мій школярик! — заспокоювала його мама. — Підеш, підеш, синку! — Аякже! Всі діти повинні ходити до школи.
— Коли? — не вгавався Юрко.
— На той рік, Юрасику, підеш.
— Я не хочу на той рік, я хочу разом з Петри-ком! — не заспокоювався Юрко.
Петрикові зробилось страшенно жаль Юрка, він підійшов до завідуючої і почав її просити.
— Марфо Никифорівно! Ну, нехай і Юрко іде з нами.
— Не можна, Петрику, — відповіла завідуюча. — Юркові немає семи років, його все одно вчителька не прийме. Такий закон...
Петрик постояв хвилинку, подумав, потім підбіг до Юрка і тихенько зашепотів йому на вухо:
— Не плач. Я попрошу і вчительку, і закон, і вони тебе приймуть...
Юрко враз заспокоївся.
— А як же ти скажеш мені? Я ж буду у садку?
— А ти... а ти чекай на мене біля того вікна. Я прийду, отак рукою помахаю... І ти виходь.
— Біля того вікна?
— Ага. Лише ти не показуй пальцем! Це ж таємниця! І нікому не кажи, а то всі захочуть, а вони ж іще малі.
— Добре, — відповів Юрко і запитав маму: -— А як Петрик прийде за мною, то це вже буде на той рік?
Мати не зовсім зрозуміла Юркове запитання, але, щоб він знову не розплакався, відповіла:
— Звичайно! Петрик на той рік прийде за тобою, і ви підете разом.
— І ти вже мені дозволиш?
— Неодмінно.
Про цю пригоду мати розповіла вдома батькові ї бабусі. Вони з посмішкою вислухали її і теж підтвердили:
— Підеш, обов'язково підеш на той рік...
І Юрко зовсім заспокоївся. Але то лише з вигляду було. А насправді з того часу його наче хто підмінив. Він якось притих, рідко бував веселим, і навіть у двір погратися з дітьми не просився.
А в дитячім садку найулюбленішим його зайняттям було стояти біля вікна, колупатися в лутці та час від часу поглядати на вулицю.
Юрко сумував за Петриком, це всі розуміли. Тому і вдома, і в дитсадку всі намагалися розвеселити його. Але це вдавалося не надовго. Тоді дорослі вирішили почекати. З часом, мовляв, Юрко про все забуде.
Та Юрко не забував. Все йому нагадувало друга. Як їм весело було вдвох. Стоячи під вікном, Юрко пригадав, як вони з Петриком палили під дерев'яним хлівцем сухе листя, і той хлівець мало не згорів. Або той випадок, коли під душем вирішили скупати кішку. Щоб дістатися до кранів, вони влізли у ванну. Петрик підняв над головою кішку ближче до душа і сказав:
— Тепер крути.
Кранів було три. Юрко не знав, який саме треба крутити і почав пробувати всі підряд. Але вода не йшла.
— Швидше! — закричав Петрик, — а то вона виривається.
Тоді Юрко як крутонув... Згори ударив сніп холодної води. Кішка вирвалась і втекла. А вони з Петриком відскочили аж на край ванни. Але дощик і там їх дістав. Петрик кинувся до крана, щоб його закрутити, та з переляку ще більше його відкрутив. А Юрко кричав:
— Не той, не той крути! Другий!
Петрик почав крутити другий, але вода полилася ще сильніше, до того гаряча.
Скоро у ванні води набралося аж по коліна, а пустуни нічого не могли вдіяти з кранами. Тоді вони почали кричати. Прибігла баба Вустя. Вона закрила крани і витягла з ванни зовсім мокрих бідолах.
Або як одного разу взимку... Була неділя, Петрик ї Юрко вийшли покататися на санчатах. Вночі випав великий сніг і хлопці, зрадівши цьому, стрімголов кинулися на кучугури. Вони провалювались в снігу, падали, піднімалися і знову лізли. Скоро хлопчаки мали вигляд білих ведмежат.
— Ходім до нас, — запропонував Петрик, — бо у мене у валянках сніг, холодно. Поки, вони просохнуть, подивимось журнали.
Друзі тихенько пробралися на кухню. Там горіла плита, було тепло. Баба Уля спала.
Петрик роззувся першим і поклав свої валянки у духовку. За ним і Юрко упхав свої. А щоб баба Уля їх похвалила, то Петрик вирішив ще й її валянки туди встромити.
— Готово! — сказав Юрко, коли насишу запхали другий бабин валянок, і зачинив духовку.
Через кілька хвилин з духовки повалив дим, але Петрик сказав, що то пара, і друзі схилилися над розгорнутим журналом.
Хлопці відірвалися від Журналу лише тоді, коли на порозі кухні закашлялася та заохала баба Уля. Схопилися і скам'яніли: дим чорною хмарою застеляв всю стелю до половини кімнати, а з неї повільно, наче сніжинки, падали клапті чорної сажі...
І ще пригадалося, як вони стригли кудлатого Бобика і Вальчину Любку, бо в обох косми лізли у вічі і їм було погано дивитися... Або як після дощу ш нової калоші діда Онуфрія вони зробили пароплав. Калоша так швидко поплила униз по вулиці, що навіть сам дідусь не міг наздогнати її...
Отак пригадував Юрко свої пригоди з Петриком і терпляче виглядав біля вікна свого друга. А Петрик все не йшов...
В школі у Петрика з'явилися нові товариші. З ними він грався на перервах, а коли розпочинався урок, в клас приходила вчителька Віра Семенівна, вона розказувала такі цікаві речі, що Петрик забував про все на світі. А потім він поспішав додому -— треба було готувати уроки. І лише тоді він пригадував Юрка і давав собі слово обов'язково поговорити з вчителькою вранці. Але вранці шкільні справи цілком поглинали Петрика, і він знову забував про все на світі. А Юрко   чекав.   Якось,   повернувшись з дитячого садка, він не витримав і вперше за багато днів попросився до Петрика. Батьки аж переглянулися. А бабуся, яка зраділа з цього, мабуть, більше за всіх, запропонувала:
— Підем, Юрасику, вдвох, мені теж треба до баби Улї.
Петрика вони застали за столом. Перед ним лежали розгорнуті буквар та зошит. І хоч в кімнаті було ще зовсім видно, на столі горіла лампа. Батько і мати стояли над Петриком і спостерігали, як він, висунувши набік язика, виводить палички. Побачивши Юрка, Петрик миттю схопився з стільця і майже закричав:
— А дивись, дивись, Юрко, як я вже пишу! А ось... ось мені вчителька вже три поставила. А я... я ще й на чотири напишу!
Але Юрко дивився не на зошита, а на Петрикові забруднені чорнилом пальці. Для Юрка ті плями були тою великою міркою, яка ділила людей на до-, рослих і дітей. І Юркові знову страшенно захотілося до школи. Захотілося сісти поруч з Петриком і писати такі самі палички. І щоб од тоготеж мати такі плями на пальцях...
Юрко влучив момент, коли дорослі зайнялися балачками, і зашепотів Петрикові на вухо:
— А мені коли можна йти до школи?.. Ти ж казав...
Петрикові зробилось страшенно соромно.
— А... я питав Віру Семенівну,   але...   але   вона сказала — потім...
Перший раз в житті Юркові здалося, що Петрик говорить неправду. Від такої образи йому знову щось стиснуло в горлі і він з докором вигукнув:
— Ти мене обманюєш! — а сам не витримав і заплакав.
— Я тепер не забуду, чуєш, Юрчику, чесне слово не забуду! — почав умовляти друга Петрик. Але
Юрко не заспокоювався, і Петрик від безпорадності теж розплакався.
В хаті всі переполошилися.
— Ти що йому зробив?! — гримнув на Петрика батько.
— Нічого...
— Так чого ж він плаче?
— Бо... бо теж... хоче до... до школи! — схлипуючи, вимовив Петрик.
Баба Вустя схопила Юрка і швидко повела його додому...
Минув ще тиждень. Був сумний осінній ранок. Юрко стояв в дитсадочку біля вікна і дивився, як вітер гнав осінні дощові пасма та без жалю гойдав молоденьким деревцем. Вулиця за вікном була порожня. Лише ген-ген вдалині маячили три маленькі фігурки. Але що це? Юрко майже прилип до заплаканого вікна і сам собі не повірив: серед трьох хлопчаків крокував Петрик. Не забув! Хлопчики підійшли ближче і Юрко побачив, як Петрик, усміхаючись, махнув йому рукою, мовляв: «Виходь!»
Серце у Юрка мало не вискочило з грудей. Кілька секунд він не знав, що йому робити. А опам'ятавшись, перш за все обернувся, чи не помітив, бува, хто Петрика. Здається — ніхто. Софія Андріївна пришиває ляльці ногу... Діти бавляться... Юрко відійшов від вікна. «Перш за все, — подумав він, — треба так одягнути пальто, щоб ніхто не побачив. Бо як почнуть питати,, куди я йду, а діти почують, то всі захочуть до школи. А друге — книжка. Хіба можна йти до школи без книжки?.. Що робити?..» Погляд хлопчика упав на книжку з казками, яка лежала на шафі для іграшок. «Візьму, —  вирішив   Юрко, — а як вчителька дасть буквар тоді принесу її назад». Він підійшов до шафи, взяв книжку і вийшов у роздягальню. Тут не було нікого. Лише десь на кухні няні гриміли начинням. Юрко швидко одягнув пальто, засунув книжку під полу і, оглядаючись, тихенько вийшов. На дворі він, нагнувшись, побіг попід стіну, потім між кущами бузку і опинився на вулиці. Хлопчики чекали на нього. Від радості Юрко хотів обійняти Петрика, але той скомандував: «Чапаївці, вперед! Бо запізнимося. Ура!» І четвірка взяла з   копита та   так,   що   лише-бризки розліталися. Та як друзі не спішили, але прибігли лише на другий урок.   Захекані,   мокрі,   вони без стуку ввалилися до класу.
— Що з вами, діти? — звернулася Віра Семенівна до четвірки. — Чого ви так запізнилися?
І тут заговорили всі разом, вчителька нічого не могла зрозуміти.
— Чекайте, чекайте, не всі одразу. Хай говорить Петрик.
— Ми ходили за Юрком. Ось за ним... Це той, мій Юрко, що я вам казав...
— А, це той хлопчик, що хоче ходити до школи?
І вчителька звернулась до Юрка:
— Так чому ти, Юрко, до школи не ходиш?
— Бо мені Марфа Никифорівна не дала ні портфеля, ні книжок...
— А чому вона не дала?
— Вона сказала, що ви мене не приймете, бо я малий і закон не пускає.
— А скільки ж тобі років?
— Стільки, як і Петрикові, лише не вистачає сім місяців.
— Он воно як! Тоді й справді ти малий. Треба ще рік почекати.
Від цих слів у Юрка обірвалося серце. Він втягнув у себе повітря, хотів щось сказати, але так і застиг з відкритим ротом, тримаючись з усіх сил, щоб не заплакати. Але зрадницькі сльози самі покотилися по щоках, і Юрко швидко їх витер мокрим рукавом.
Клас притих. Вчителька теж мовчала. Може, вона пригадала свої дитячі роки, а може, думала, чи не важко буде вчитись такому малому.
— Так ти, Юрко, дуже хочеш до школи? — нарешті заговорила вона.
— Ага... Дуже-дуже хочу, — крізь сльози прошепотів Юрко.
— Але ж ми вже трохи читаємо і пишемо, тобі важко буде наздоганяти.
— А він, Віро Семенівно, уже вміє читати! — озвався Петрик.
— Он як! Ану, перевіримо... — І вчителька почала листати буквар, аж тут Юрко під ступився до столу, висмикнув з-під поли товстелезну книжку, швидко розгорнув її і почав читати:
— Жи-и-ив со-о-бі ді-д та б-а-ба і бу-ла у них ко-ко-за.
— Молодець! — сказала вчителька. — Так ти справді вже добре читаєш.
— А що ж! — відповів Юрко і вперше за увесь час усміхнувся.
— Ну добре. Хоч ти і малий, але тому, що дуже хочеш вчитися, я тебе прийму до школи. Лише гляди, більше ніколи не спізнюйся.
— Ні, я не буду! Ніколи, ніколи!
— От і гаразд. Ідіть роздягайтеся і тихенько сідайте.
Коли хлопчики роздягнулися, Віра Семенівна сказала:
— Ти, Юрко, сідай з Петриком.
І тут вже Юрко не витримав. Від радості він з усіх ніг кинувся до Петрика і міцно-міцно його обійняв. Школярі і вчителька засміялися.
Потім Віра Семенівна дістала з шафи новенький буквар і подала його Юркові. Він схопив його, притис до грудей, наче боявся, що хтось у нього видере, і аж тричі сказав: «Спасибі!»   А коли розгорнув, то перш за все понюхав його, чи так він пахне, як Петриків.
Після уроків Віра Семенівна загорнула в газету буквар, книжку казок та зошити з олівцями і, присівши навшпиньки, запхала це все Юркові під полу.
— Гляди ж, Юрко, — наказувала хлопчикові, — книжок не замочи, не брудни їх, листочків не рви. А завтра хай разом з тобою і татко прийде до школи. Добре?
Юрко, не зводячи з  вчительки щасливих очей, уважно слухав її і на знак згоди похитував головою.
Зі школи Юрко повертався разом з Петриком. Друзі всю дорогу весело розмовляли І навіть не помічали, що йшов дощ.
Вдома Юрко застав повну квартиру людей. Тут були і сусіди, і Софія Андріївна, і навіть Марфа Никифорівна. Вихователька і мати плакали. А батько у плащі-дощовику стояв осторонь, сумно дивився у вікно і мовчав. Аж тут на подвір'ї з'явився Юрко.
— Ти де був? — кинувся до нього батько.
— У школі, —відповів хлопчик.
— У школі?.. А з ким ти туди ходив?
— З Петриком.
— А хто тобі дозволив?
— А ти, мама і бабуся. Хіба ви забули?
— Я? Мама?.. Коли ж це було?
— А ще тоді... давно... як усі казали, що я піду на той рік, як Петрик прийде за мною. Ну, Петрик уже й прийшов.
Всі переглянулися.
— Який же це «на той рік», коли ще й місяця не пройшло?
— А от і на той рік!—гаряче захищався Юрко.— Дивіться. — І він витяг з-під поли загорнуті у газету книжки.
— Ти де це взяв? — здивувався батько.
— Вчителька дала. І ще сказала, щоб ти завтра теж прийшов. Лише не спізнюйся!
Присутні переглянулися. Вони пригадали і як плакав Юрко, і свою обіцянку... А хлопчик запитав їх з острахом:
— А що? Хіба мені іще не можна ходити до школи?
— Не знаю. Про це треба запитати вчительку, — відповів батько і, зітхнувши з полегшенням, зняв плащ..
— Татку, я піду до Петрика вчити уроки. Можна?
— Та вже йди. Раз вчителька задала уроки, то їх неодмінно треба вивчити.
— Та ти хоч спочатку пообідай! — гукнула мати.
Але Юрко вже був в коридорі і не чув її.

ПІОНЕРСЬКИЙ ЛІС
Коли на великій перерві п'ятий клас грався в «третього лишнього», Катрі Богунець припало «загнати на місце» Костя Вертуту.
Одинак агронома і лікарки, які нещодавно приїхали з міста працювати в колгосп, був чванливий хлопчисько і не раз, користуючись своїм ростом, пускав у хід кулаки.
І от, коли Катря побігла   за ним, Кость, щоб показатися, який то він хвацький, почав так кумедно викручуватися та ухилятися від ударів дівчинки, що не втримався на ногах і впав. Упав, підхопився, хотів зробити ще якийсь вихиляс, ненароком вибив з рук Віри Качур сніданок і знову упав. До його модних вузесеньких штанців прилипла розчавлена помідора, а по обличчі розплилася дурненька посмішка. Виглядав він так кумедно, що не тільки діти, а і вчителька Надія Олександрівна, яка в цей час проходила шкільним подвір'ям, покотилися від сміху.
Осоромлений невдачею Кость почав доводити, що Катря підставила йому ніжку. Сміх загримів ще дужче. Цього чванько не міг витримати і кинувся на Катрю. Але гостра на язик Катря за брехню назвала Вертуту «кривим поліном» і перепілкою шугнула поміж учнів. Кость незграбно кидався то в один, то в другий бік і щоразу натикався на якусь перепону або ловив когось іншого замість Катрі.
Сміх перейшов у регіт.
Знесилена Катря, спасаючись, опинилася за спиною ланкового Сергійка Подоляна.
— Ой, Сергійку! Ой, він хоче мене бити!.. — ледве вимовила вона.
Прикриваючи собою дівчинку, Сергійко вигукнув:
— А ну, не чіпай її! Чуєш? — І так рішуче пішов назустріч Вертуті, що у того на мить весь запал пропав. Та опам'ятавшись, Кость посунув на Сергійка.
— Ану відійди...
— І не одійду, — відрубив йому той і знову заступив Катрю.
Кость, який не звик, щоб йому перечили, аж затрусився від злості.
— Вступись, бо знаєш що?..
— А що? — спокійно запитав Сергійко.
— Та я тебе зараз боксом або самбо отут при всіх нокаутую!
Сергійко не дуже розбирався що таке бокс, самбо і нокаут, але він добре розумів, що Кость хоче його побити, і був готовий до оборони. Підступивши до Вертути, він спокійно сказав:
— Якщо ти посмієш ще хоч раз кого-небудь вдарити, то будеш мати діло з усім класом.
— Так?
— Так.
— Битимете?
— Ні, ми тебе до директора відведемо, та ще й з піонерів виключимо. А тепер — бий.
Хлопці якусь мить стояли мовчки, гаряче дихаючи один одному в обличчя.
— Ну, чого ж не б'єш? — заговорив першим Сергійко. — Слабо? Отож-то. Ти звик козакувати над меншими та над дівчатами. А спробуй вдарити такого, як сам! Що, страшно?
Кость аж кипів від злості. І тут ще з-за чиєїсь спини Катря показувала йому язика. Цього чванько ніяк не міг стерпіти. По старій звичці він рвучко обернувся, щоб скомандувати своїм друзям і гуртом кинутися у бійку, але пригадав, що друзі залишились далеко. І зрозумів Кость, що тут його ніхто не підтримає. Щоб хоч як-небудь викрутитися з непривабливого становища, він сказав:
— Та я б його у два щоти нокаутував, але... ще розплачеться. — А потім повернувся до Сергійка й крізь зуби процідив: — Але я тобі цього все одно не подарую! От побачиш!
Сергійко хотів щось відповісти Костєві, та ззаду почувся голос Надії Олександрівни:
— Що таке, діти? Що за сварка?..
— Та нічого, — гукнув хтось, — це Кость каже, що він уже ніколи більше битися не буде.
І знову всі засміялися.
— Так з чого ж тут сміятися? — здивовано запитала Надія Олександрівна. — Я, наприклад, завжди була переконана, що він виправиться.
На цьому дзвоник сповістив, що велика перерва закінчилася.
В класі Катря, трошки соромлячись, підійшла до Сергійка. З осторогою, щоб не побачили інші, вона витягнула з-під фартушка велику жовту грушу і подала своєму захисникові.
— На, і швидше їж, — сказала вона, — бо... бо зараз розпочнеться урок.
— Спасибі! — відповів Сергійко і почав їсти.
— Що, добра?   —запитала Катря.
— Дуже! Як диня. Навіть так пахне.
— Вона у нас рясна-рясна! Прийди і я тобі повну пазуху натрушу. Прийдеш?..
І Катря, злегка перехиливши набік голову, привітно заглянула Сергійкові у вічі.
— А, підлабузнюєшся? — проскрипів над самим її вухом Кость.
Але Катря не розгубилася.
— Не підлабузнююся, а дружу. От! — відрубала вона і навмисне стала поруч з Сергійком.
— Зразу сподобався?
Від цих слів Катря навіть розгубилася. Але це продовжувалось лише хвилину. Вона взяла Сергійка за руку і майже вигукнула:
— Так. Сподобався! Він не хуліганить, не списує уроків, як ти, і не чваниться...
— Не чва-ни-ться? — проспівав Кость. — А як що-небудь, так зараз: «Я сам, я сам! Чесне піонерське! Чесне піонерське!»
— Ну та й що? І дотримує слова! І відтепер усі дівчата будуть з ним дружити, зрозумів? Все! — одрізала Катря і пішла на своє місце.
— Нічого! Ми ще зустрінемося! — кинув услід їй Кость.
Але його слова потонули в загальному галасі.
З того часу Сергійко і Катря стали друзями. Вони скрізь ходили разом, разом робили уроки і горою стояли одне за другого. Вся школа знала про їх дружбу. Один Кость, який не міг забути, як Катря осоромила його перед усім класом, не проминав жодної нагоди, щоб напакостити друзям.
І от що він одного разу зробив.
Тижнів через два після сварки наприкінці уроків до класу зайшов Євген Федорович, голова колгоспу. Він потиснув Надії Олександрівні руку, привітався з учнями і почав висипати з кишені на стіл жолуді. А висипавши, обернувся до класу: у
— За дорученням правління колгоспу, — сказав він, — я прийшов, діти, просити вашої допомоги.
Всі зацікавилися: що ж це може бути таке?
— На отій Лисій горі, — продовжував Євген Федорович, показуючи рукою на вікно, за яким в синім мареві бовваніла її гола вершина і лише де-не-де височіли віковічні дуби, — ніщо не росте. Скільки, ми вже не пробували її засіяти — ніщо не тримається. Дощові води одразу з неї спливають, сніги здуваються вітрами, а без вологи, самі знає те, рослини гинуть.
Євген Федорович на хвилину замислився. Потім подивився на принишклу дітвору, яка не спускала з нього зацікавлених очей, і продовжував:
— Зараз радянські люди їдуть в Сибір, в Казахстан піднімати цілину, а у нас вона ось під боком. І соромно буде нам, коли не дамо їй ради. Отож, щоб земля не пустувала, ми вирішили засадити ту гору лісом і садком. Для цього потрібне насіння. А у наших колгоспників зараз дуже багато роботи. Тому ми і просимо вас, товариші піонери і школярі, піти в ліс і назбирати жолудів. Скільки зможете. Кращим збирачам правління видасть премії — двадцять загальних зошитів. Згода?
Залунали дружні оплески. І одразу ж знявся ліс рук. Посипалися запитання. Петрик Бойко, який любив робити сопілки, цікавився, чи садитимуть у тім лісі бузину. Павлінка Медвінська хотіла знати, чи ростимуть там конвалії? Віра Качур ставила умову, щоб у садку неодмінно росли морелі. А Василько Загребельний, вимахуючи руками, виголосив цілу промову, як він посадить на галявині баштан, і що сторожа на тім баштані не треба буде, бо в лісі, мовляв, і так страшно. Були й такі, які, не довго думаючи, залишили місця і бігли до дверей, щоб негайно вирушити за жолудями.
Надія Олександрівна і Євген Федорович стояли серед класу і відповідали на їх запитання.
— За насінням, — сказала вчителька, — підемо завтра після уроків. А щоб не назбирати недоброякісного, я зараз розкажу, як відрізняти хороше від зіпсованого. — І вона почала показувати жолуді.
Євген Федорович побажав дітям успіхів і вийшов.
Сергійко радів, аж підскакував. Крутнувшись дзиґою, він зашепотів Миколі Швецю на вухо:
Завтра назбираю повний татів військовий ранець. Чесне піонерське! Туди півмішка насіння влізе.
— Півмішка? А як же ти донесеш? — запитав Микола.
— Як? А от так... — І Сергійко почав показувати, як він одягне ранець, як застібне за пасок лямки. Хлопці так захопилися, що забули, де знаходяться.
А Надія Олександрівна пояснювала:
— Цей темно-жовтий, гладенький — хороший. Цей маленький, чорний та зморщений — зіпсований. А оцей — дуже небезпечний. Він на вигляд наче й доброякісний, але, ось бачите, в йьому дірочки, як голкою пробиті. Це — червивий, і він не зійде. А тепер, діти, підійдіть до столу і добре роздивіться.
Всі кинулися до жолудів. Лише Сергійко все ще щось доводив Миколці. Тимчасом Катря набрала у жменю жолудів, пошукала очима Сергійка, щоб показати йому, і аж тут зауважила, що він з Миколою сидять за партою і не слухають вчительки. Пробившись крізь гурт, дівчинка підійшла до хлопців:
— Ну що ти: «Ранець! Ранець!» А сам не слухаєш, — штовхнула вона Сергійка.
— Та я знаю! — відповів той.
— Знаєш? То покажи мені, який з цих жолудів доброякісний, а який зіпсований!
І Катря простягнула Сергійкові жменю жолудів.
— Та що ти мені, як маленькому, тицяєш під самий ніс? — образився Сергійко. — Що я, жолудів ніколи не бачив?
— Ну, то покажи, — не відступала Катря.
— Ось дивись, — підхопився Сергійко і щосили підбив Катрі руку. Жолуді розкотилися по підлозі.
— Ха-ха-ха! — зареготав з другого кінця класу Кость. — Оце так молодець!
— Побачимо, скільки жолудів принесе цей молодець, — тихо сказала осоромлена Катря.
— Та вже більше за тебе! — вигукнув Кость.
— Побачимо...
І Катря пішла на своє місце.
— Хлопці! А я певен, що Сергійко більше за Катрю принесе, — не вгамовувався Кость. — Що, не вірите? Давай битися об заклад, що більше! — І він простяг Сергійкові руку.
— Відчепись,—сказав Сергійко і відійшов.
Лише тепер він відчув, що трапилось щось дуже нехороше. На серці, було важко.
Від стола почувся голос вчительки:
— В чім справа, діти?
— А тут Богунець викликає на змагання Подоляна, — вигукнув Кость.
— Так, викликаю, — підвелась з свого місця Катря. — І даю слово, що принесу більше за нього.
— Більше? — перепитав Сергійко.
— Більше! — знову відповіла Катря, хоч і сама не вірила в те, що говорила, але відступати вже не хотіла.
Слова Катрі дійняли Сергійка до живого.
— При всіх даю чесне піонерське, що я більше принесу, — вигукнув він.
— Ну ні, це у вас не змагання, а якась сварка, — втрутилася вчителька. — І ти, Подолян, зовсім необдумано даєш чесне піонерське слово. А що як раптом його не додержиш? І що це за змагання двох ланкових? А решта піонерів що будуть робити? Спостерігати? Ні, не так це робиться. Треба спочатку розвідати, де і скільки можна назбирати, а потім уже змагатися. І не вдвох, а ланками.
— А я все одно і тоді і тепер назбираю більше за всіх! — не вгамовувався Сергійко.
— Така впертість — нерозумна, Подолян! — вже суворіше зауважцла вчителька. — Все. Можете іти додому. До побачення!
Другого дня клас збирався в ліс. Той, хто далеко жив, ще зранку приніс з собою торбинки. А хто ближче, після уроків побіг додому. Коли всі вже були в зборі, в кінці вулиці з'явився на велосипеді Кость Вертута. На багажнику у нього лежав ягдташ, через плече висіла пневматична рушничка, а через друге — фотоапарат. За Костем щосили поспішала його мати.
— Що це таке? — розгнівано заголосила вона. — Що це за робота в лісі? Там і гадюка може дитину вкусити, там і вовк може напасти. І мало ще що може трапитися...
— Ваша дитина, товаришко Вертута, — сказала вчителька, — не найменша в класі, але коли ви так боїтеся, то можете забрати Костя додому. Я не перечу. Це праця добровільна.
— Ще встигне наробитися! А зараз нехай іде додому. Ходімо, Костю!
— Не пі-ду! — по складах одрізав Кость. І тільки-но мати зробила крок до нього, як він   закричав:
— Якщо ти мене не відпустиш, я зараз поб'ю і апарат і велосипед!
Мати зупинилася.
— Ну гаразд, хай вже буде, по-твоєму... Тільки я вас дуже прошу, — звернулася вона до вчительки, — не спускайте з нього очей, він же хворий...
— Костю, — гукнула Надія Олександрівна, — ти хворий?
— Ні. Мені нічого не болить.
— Тоді однеси рушницю додому і наздоганяй нас. — І, звернувшись до матері, пояснила: — Заспокойтесь, нічого з ним не трапиться.
День був сонячний, теплий, і ліс шумів лише верховіттям. Він сварився з вітром, який роздягав його з багряно-золотої одежі і, не шкодуючи, жбурляв ЇЇ додолу. Школярі розбрелися і, перегукуючись, збирали жолуді.
Сергійко розшморгнув батьківський ранець і взявся до роботи. Настрій у нього був поганий. Кат-ря з учорашнього дня з ним не говорила. І навіть збирала десь так, що він її не міг бачити. Коли ранець обважнів, Сергійко залишив його під дубом і почав носити насіння кашкетом. Микола Швець, що збирав поруч, і собі так зробив.
Але Катря не спускала очей з Сергійка. Незважаючи на вчорашню сварку, вона була дуже рада, що він так добре працює. І раптом дівчина побачила, як до Сергійкового ранцю підійшов Кость і висипав туди повнісінький берет жолудів. Катря не повірила своїм очам. Невже вони змовились? Хочуть перемогти її? Хіба це чесно? Удвох сипати у один мішок, а потім сказати: «У Сергійка більше!» А може то Костів ранець? Треба подивитися... Дівчинка принишкла за деревом. І справді, за хвилину біля дуба з'явився Сергійко. Не встиг він відійти, як знову прибіг захеканий Кость. Він швидко почав висипати жолуді, але на цей раз не в Сергійків ранець, а у Миколчин мішок. Змовилися!.. У Катрі від цієї кривди аж сльози виступили. Але вона вирішила мовчати, мовчати, доки не будуть присуджувати премії. От тоді вона все розповість. Хай, ха£!..
Скоро збирачі повиходили на узлісся. Вони пробували один у одного клунки на вагу і якщо було мало казали: «Е-е-е!» Якщо середньо, тягнули: «Мм-м!» Коли ж ледве піднімали, то вигукували: «Ого!»
Виявилось, що Сергійко справді назбирав більше за всіх. За ним ішов Микола Швець. А найменше жолудів було у Катрі Богунець.
Навіть Надія Олександрівна, піднявши Сергійків ранець, сказала:
— Ого, молодець!
Почувши це, Катря сердито, з розмаху сіла на свою торбину, демонстративно склала на грудях руки, покосилася на Сергійка і майже прошепотіла:
— Чваниться... аж гидко дивитися... а ще ланковий!
Всі обернулися до Катрі. Сергійко промовчав, але Микола не витримав:
У тебе, Катря, не язик, а шило. Ну де він чваниться? Де?
Що ж, діти, пора рушати, — скомандувала Надія Олександрівна. Всі дружно підвелися, завдали один одному клунки і потяглися стежкою на дорогу. Кость запропонував, щоб хто-небудь поклав йому на багажник свою ношу, але всі ввічливо відмовилися. Кожен хотів принести свій клунок самотужки. І Кость поїхав.
Спочатку йти було весело. Дівчатка навіть затягнули пісню. Та чим ближче підходили до   села, тим повільніше рухались діти. Ноша різала руки і плечі. Віра Качур натерла п'яту і ледве шкандибала, а за нею підтюпцем пленталася Катря.
Петрик вирішив підтримати свою ланкову.
— А ну, Катре, — гукнув він, — давай на буксир! — І коли дівчинка порівнялася з ним, він надів на палицю свою і Катрину торби і дав їй довший кінець. — Тримай! Так буде легше нести!
Через деякий час спинився Василько Загребельний. Мотузок від кошика натер йому плечі. Він вирішив надсипати трохи насіння. Але тільки хлопчик взяв жменю жолудів, як надійшла Катря:
— А якби ти був партизаном, — почала вона з ходу, — і за тобою гналися фашисти, а в торбі лежали патрони, то й тоді б надсипав... Ну, відповідай!
Всі засміялися, а Петрик вигукнув:
— От Катря! І вигадає ж таке.
Василько шморгнув носом, подивився спочатку на село, потім на ліс, ще раз шморгнув і сказав:
— Піддайте.
Кілька рук вхопились, і кошик легенько ліг на спину.
— Молодці, діти! — похвалила учнів вчителька, яка мовчки спостерігала цю сцену. — В житті часом і не таке буває.
Але найважче за всіх було Сергійкові, та він не признавався.
...Сонце сідало на підвечірок, коли зморені школярі підходили до села. Комірник уже хотів замикати комори та гамазеї, аж тут помітив учнів.
— А-а! Піонери-збирачі! Ох, ви ж мої працьовиті бджілки. Мабуть і ніжки болять, і їсти хочеться. Давайте, давайте! Лише дозвольте перевірити, бо тут агрономів хлопчина здавав, то я з пригоршню поганих вибрав. — Покопирсавшись у клунках, комірник знайшов по кілька червивих.
— Який жаль! — уболівав він. — Треба ж було не поспішати та дивитися краще, а то трудилися, мучилися і даремно. Переберіть, діти. Бо таких я прийняти не можу.
Дуже не хотілося перебирати, проте гзсі бачили, що треба. І висипавши насіння на землю, взялися до роботи.
За кілька хвилин уже на око було видно, що Катря назбирала більше за всіх. Павлінка і Василько — трохи менше, у решти було майже однаково. Лише Сергійко з Миколою одібрали вже третину червивих. І все ще сиділи над своїми купами. Від такої несподіванки вони повпрівали гірше, ніж дорогою.
— Ну де вони набралися? Мені здається, що таких зовсім не збирав? — бідкався Сергійко. Микола мовчки шморгнув носом. Мовляв, і він диву дається. Катрі стало жалко хлопців. Вона підійшла до вчительки.
— Давайте, Надіє Олександрівно, — попросила вона тихенько, — ми всі їм дамо потрошку і тоді у всіх буде однаково.
— А хіба від зміни місць доданків сума змінюється? — запитала, жартуючи, вчителька.
— Ні... — розгублено відповіла Катря.
— То навіщо це робити?
Катря ніяково постояла, а потім підійшла до Сергійка.
— Давай, я тобі допоможу...
Але Сергійко навіть голови не підвів.
— Не треба... Я сам...
— Цап упертий... — кинула Катря і присіла біля Миколчиної купи.
— Діти, — запропонувала Надія Олександрівна, — допоможемо Сергійкові та Миколі і всі разом підемо додому.
Вмить двадцять пар рук простягнулося до жолудів, а через п'ять хвилин комірник уже важив насіння.
Зморені та зголоднілі, зате щасливі, що зробили корисну справу, розходилися піонери по домівках. Кожен відчув, що він, як дорослий, зробив сьогодні щось важливе. Лише у одного Сергійка на серці лежав камінь...
Йшов Сергійко додому сумний, сумний. Як же кепсько вийшло. Дав слово і не дотримав його. Тепер всі будуть сміятися, навіть Катря скаже: «Ех, ти, криве поліно!» А Кость? Той, як кажуть, з нього злазити не буде...
Дома Сергійко нікого не застав. Батько ще був у бригаді, а мати у ланці. Потинявшись по хаті, Сергійко дістав з печі їжу і почав обідати. Але їсти не хотілося. Перемивши посуд, він підмів хату, нагодував поросят та курчат, а до вечора було ще далеко. Взявся за уроки. Закінчив їх, аж коли вже на дворі сутеніло. І лише тепер Сергійко відчув, що дуже стомився. Приліг на канапу і не зчувся, як і заснув. Сон підхопив його на легкі крила і поніс кудись понад полем, над дорогами, аж до лісу. А в лісі були жолуді. В торбинках і насипом. Море жолудів! І все червиві, червиві...
Сергійко схопився і сів... Глянув — за вікном ніч. За стіною, у спальні, рівно дихаючи, сплять сном натруджених людей батько і мати. Сергійкові пригадався минулий день, і поганий настрій, мов злий чаклун, знову повернувся до нього. «Ну звідки в ранці набралося стільки червивих жолудів?», — в котрий раз   запитував    себе   хлопець.    І    знову Сергійко
уявив собі, як завтра на раді дружини будуть його ганьбити та називати хвальком, як Костя. А під кінець ще чого доброго піонервожата прилюдно зріже у нього з рукава нашивку ланкового. Який сором! І що його робити? А може удосвіта разом з Миколою катнути у ліс і ще назбирати?
Сергійко тихенько встав і підійшов до вікна. Стояла срібна осіння ніч. Зійшов місяць і, змагаючись з електрикою, оздоблював паморозь діамантами. «Так я завтра і зроблю», — вирішив Сергійко, ліг і знову заснув.
Прокинувся він від гуркоту. Мати внесла до печі дрова і ненароком гримнула ними. Сьогодні вона встала рано. їй треба було і хліб спекти, і обід зварити, а як зійде сонце -— бігти в ланку. Сергійко застелив своє ліжко і почав умиватися.
Нічого не розуміючи, мати глянула на сина, на годинник і запитала:
— А ти куди так рано?
— У ліс.
— В який ліс? Ти що, спросоння?
— Не спросоння... Мені треба. — І він розповів про свою біду.
— Вдруге принесеш більше...
— А я не за другий раз, а за цей дав слово.
— Ну то й що? Скажеш, що цього разу не вийшло.
— Ага, а як ти даєш слово, то не кажеш, що не вийшло...
— То я, а то ти. Я даю слово державі!
— А хіба я що, не державі? Нас Євген Федорович просив допомогти. А він не держава? Держава!
— Ну добре, добре, нехай буде по-твоєму, але куди ж ти затемна?
— А як я колгоспних коней на ніч водив, так тоді нічого?
— Так вас же гурт був.
— Ну, а зараз ми удвох з Миколою підемо.
— Батьку, — не витримала мати, — поговори ти з ним.
— А ти ж чуєш, що хлопець дав слово, — озвався батько захриплим від сну голосом. — А раз дав, хай вчиться його дотримувати.
Тимчасом Сергійко схопив мішок і швидко, шоб батько і мати не передумали, шмигнув у двері.
Надворі було тихо. Місяць як півпетльованого коржа, підскакуючи, супроводжував Сергійка. Село спало. Лише де-не-де світилося в хатах. Сергійко знайшов на дорозі товстий бучок. «Пригодиться від собак», — вирішив і помандрував на ту вулицю, де жили Швеці. Але в Миколчиній хаті ще було темно. «Розколошкаю всю сім'ю», — подумав Сергійко і вирішив піти до лісу сам.
їти селом було байдуже, але коли Сергійко вибрався на поле, то знайома дорога чомусь видалась чужою. І чим ближче він підходив до лісу, тим неспокійніше билось його серце. Вдень та ще й в гурті було далеко краще, ніж зараз. А коли хлопець підійшов до лісу, то йому стало зовсім страшно.
Сергійко оглянувся... Навкруги ні душі. Тільки десь далеко в таборі трактористів блимає вогник. І йому дуже захотілося до людей. Він уже каявся, що не послухав матері і вибрався так рано. Та робить було нічого. Не вертатися ж додому ні з чим. Сергійко вирішив дочекатися світанку. Кинув на землю мішок, сів. Так просидів з чверть години, хоч здавалося, що минула ціла вічність. А ночі не було кінця. Раптом Сергійко дуже ясно відчув, що він один, як палець, серед оповитої темрявою природи, його охопив жах. «Скоріше додому!» — пропайнула думка і він схопився на ноги. Несподівано десь близько почувся легенький свист. Затаївши подих, Сергійко прислухався. Тихо. «А може мені почулося», — подумав він. Та лишень .пустився йти, як знову свиснуло. Сергійко знов зупинився. Серце билося так, що аж у скронях стукало. По спині побігли холодні комашки. Хлопцеві почулося, що ззаду хтось стоїть. Він рвучко обернувся. Свиснуло. І тут тільки Сергійко второпав, що це йому свистіло... в носі.
Від радості Сергійко схопив себе за носа і щосили подув. Потім ще раз оглянувся і скам'янів — на тому місці, де він сидів, темніло щось велике й сіре. «Що це? Собака? Вовк?» Та думати було ніколи. Сергійко з відчаєм стрибнув до «звіра» і щосили огрів його бучком. «Звір» підплигнув і... знову став на своє місце.
«Та це ж мій мішок!» — пригадав Сергійко і, тричі назвавши себе дурнем, знову сів на нього. Витер спітніле чоло і голосно розсміявся. Тепер йому вже не було страшно. Він сміливо оглянувся навкруги і помітив, що місяць спустився до обрію. А на протилежнім боці світало. Сергійко підхопився, перекинув через плече мішок і пішов у ліс.
Перед сходом сонця, коли мішок добре обважнів, Сергійко висадив його на пень, з пня взяв на плечі і чимдужче пустився додому.
йти було набагато важче, ніж учора. Щоб перекласти гичку з плеча на плече, хлопець нагинався і підкидав мішок. Вже на півдороги плечі у нього пашіли, як попечені. Ноги ослабли і тремтіли. Руки по-терпли так, що він їх не відчував. Сергійкові здавалося, що ще трохи і він упаде. Та пригадував Катрині слова: «А якби це були патрони...» І помаленьку йшов далі...
Спітнілий, змучений, але щасливий, Сергійко добрів до школи, залишив у пустому коридорі жолуді і побіг додому поснідати та взяти книжки. Мати мовчки поставила йому їжу, а батько лише запитав:
— Приніс?
— Приніс, — відповів Сергійко.
— Ну і молодець!
В школі Сергійко застав свої жолуді вже перебраними. Учні скупчились над ними і до хрипоти сперечалися, чиї вони. Павлінка запевняла, що це Надії Олександрівни, Васько клявся, що він на власні очі бачив, як цей клунок ніс якийсь дідок, а Петрик жартома, але з серйозним обличчям, доводив, що це сам лісовик приніс.
— Ні, це мої, — втихомирив товаришів Сергійко і розповів усе.
— Ага, раз так, — вигукнув Петрик, — то тепер Катрі перша премія не попаде.
— Як не попаде? — аж підскочив     Кость. — Він учора не слухав, як відбирати жолуді, а сьогодні бігав у ліс вдруге і це по-вашому вірно? Тоді і я так годен!
— А, й справді, — озвався Василько. — За два рази не лічиться. Так я можу навіть і тричі принести.
— А от і лічиться! От і лічиться!
— Це не   чесно! — вже   кричала   вся   Катрина ланка.
— Ні, чесно, бо все одно більше! — підтримувала Сергійка його ланка.
— Вірно!
— Не вірно!
І школярі зняли таку сварку, що хоч розливай їх водою.
Задзеленчав дзвоник, і через хвилину до класу увійшла Надія Олександрівна. Галас враз стих.
Вислухавши Сергійкову пригоду, вчителька запитала:
— Отож ти хотів дістати першу премію?
— Ні, я хотів слова дотримати.
— І це все?
— Ну, і щоб моїх дерев було більше...
— Що ж, це непогано! — сказала Надія Олександрівна. — Тільки чи варто було вдосвіта ходити до лісу. А може це було дуже цікаво?
— Ні... Страшно... Я тепер сам туди ніколи не піду, хоч би мене й посилали. Важко і страшно. Гуртом краще.
— От і добре. Ну, а яку йому премію присудите? — запитала вчителька школярів.
— Другу.
— Ніякої, він двічі ходив!
— Третю! Третю!
— Першу!
І знову розгорілася суперечка.
— Чш-ш! — зоспокоювала Надія Олександрівна учнів. — Добре... А крім Подоляна, хто більше всіх приніс? — запитала вона, ніби вже встигла забути.
— Катря Богунець!
— Катря? — вчителька усміхаючись поклала на плече дівчинки руку. — Молодчина!.. Ну, а після неї хто йде?
— Василько Загребельний.
— Теж молодець! Приємно чути.
— А третій хто?
— Або Микола Швець, або Сергійко Подолян, — вигукнула Павлінка.
— Ну, щоб не було суперечок, я думаю третю премію варто поділити на них двох. Це вірно буде?
— Вірно! — гукнули всі разом.
— Отже, може проголосуємо і розпочнемо урок?
— Проголосуємо! — загримів клас.
І вже Надія Олександрівна хотіла розпочати голосування, як встала Катря і попросила дозволу говорити.
— Що ти хочеш, Богунець? — запитала вчителька.
— За цей раз не треба нікому давати премії.
— Чому?
— Бо... бо я бачила, як Кость сипав у Миколчин кошик і Сергійків ранець свої жолуді.
— Тобто помагав їм збирати?
Катря помовчала і червоніючи видавила з себе:
— Мабуть...
— І-і-і!.. — пробігло по всьому класі,
— Вона бреше! — вигукнув Кость.
— Ні,   правда, — підтвердила   Надія   Олександрівна.— Я теж бачила.   Але   думала, що   ти ' сам признаєшся. Кость мовчав.
— Що ж, сідай, Вертута, — сказала по паузі Надія Олександрівна.
— Ні, — підхопилися з місця Сергійко і Микола, — нехай він розповість, навіщо підсипав нам жолуді.
— А хіба ви про це не знали? — вигукнула з свого місця Катря.
— Чесне піонерське не знали! — в один голос відповіли хлопці.
— Говори правду, Кость... — загув клас, — говори...
Кость стояв, низько опустивши голову, По його обличчю котились рясні сльози. Нарешті він вимовив:
— Я хотів, щоб у них було більше... червивих...
— Ось воно що! Так ти підсипав їм зіпсовані жолуді?— Завжди дисциплінована Катря зіскочила з свого місця, підбігла до Вертути і ладна була пуститися з ним в бійку.
— Заспокойтеся, діти! — втихомирювала клас Надія Олександрівна. — Дайте мені слово   сказати.
А коли галас стих, вона запитала Костя:
— Ну і як ти вважаєш, цей вчинок гідний піонера? Відповідай своїм товаришам.
— Я все... зрозумів...— запинаючись після кожного слова, промовив Крсть, — даю чесне... слово, що... виправлюсь... І дівчат більше не чіпатиму... — І Кость розплакався у повний голос.
— Що ж будемо робити, друзі? — запитала Надія Олександрівна принишклих школярів. — Повіримо Вертуті?
Клас мовчав.
— Чого ж ви мовчите?..
З-за парти несміливо підвівся Василько Загребельний.
— Хай Кость, — сказав він, — спочатку   виправиться, а   тоді   ми   йому   повіримо... Я так думаю...
— Вірно!!! — загув клас.
— Гаразд,— погодилась Надія Олександрівна,— я згодна з вами. Тепер, Вертута, все залежить від тебе. Зрозумів?
— Зрозумів, — тихо відповів Кость. — Я виправлюсь. — І вперше за весь час підвів голову.
На нього пильно дивились тридцять пар дитячих очей.
— Чесне піонерське, — додав Кость.

Минуло сім років.
Лиса Гора вкрилася зеленню. З південної сторони широченними каскадами в'ється виноград. А біля підніжжя розрослися аґрус, пузички та малина. На галявині стоять півколом вулики. Сама ж вершина гори, мов у снігові: то вперше на повну силу цвіте фруктовий сад. Решта гори засаджена дубками. А над усім цим височать вікові дуби і ніжно усміхаються, дивлячись на підростаюче покоління.
А на узліссі стоїть рівно обтесана кам'яна брила. На ній згори вибито: «Піонерський ліс», а нижче — імена тих, хто саджав його.
...Виріс за сім років ліс, а разом з ним виросли: і його саджальники — піонери. Вони давно вже працюють в колгоспі — хто в полі, хто на тваринницькій фермі, а дехто в своєму, піонерському, лісі.
Вас, мабуть, цікавить хто саме? Герої нашого оповідання — Сергій Подолян і його хороша товаришка Катря Богунець.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky