Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ЖАР-ПТИЦЯ
Народні казки

СНІГУРОНЬКА
Російська казка

Жили на світі старий із старою. Жили вони добре, та от тільки лихо — не було в них дітей. Дуже журилися вони, що під старість самотні лишилися, та нічого не могли вдіяти.
Тільки у них і радості було, "що на чужих дітей дивитися.
От якось сидять узимку вони біля вікна і дивляться, як на вулиці діти в сніжки граються. А сніг тільки випав, білий такий, пухкий...
Кінчили діти в сніжки бавитися, почали з снігу бабу ліпити.
Старий і каже:    
— А що, стара, чи не піти й нам на вулицю — будемо й ми бабу ліпити.
— Що ж, підемо, побавимося на старості. Тільки навіщо тобі бабу? Зліпимо краще собі дитину з снігу, коли живої нема.
Почали старі ліпити дитину з снігу. Зліпили тулуб з ручками та ніжками, доклали зверху круглу грудку снігу і зробили з неї голівку.
— Щасти вам у роботі! — кричить хтось, проходячи мимо.
— Спасибі, — відповідає старий.
— Що це ви робите?
— Та от, що бачиш: Снігуроньку!
Сказали, а самі знову до роботи. От зліпили вони носик і підборіддя, зробили дві ямочки на лобі і тільки старий зробив риску — ротик, як раптом з нього теплом війнуло. Дивляться старі, а з ямок на лобі виглядають блакитні оченята, а потім і губки малинові всміхаються.
Нахиляє до них голівку Снігуронька, як жива, ворушить ручками й ніжками в снігу, ніби немовля в пелюшках.
Затремтіла стара з радості і кинулась обнімати Снігуроньку.
— Ох ти, моя Снігуронько люба! — каже стара, бере свою несподівану дитину і біжить з нею в хату.
Росте Снігуронька і що день, то все кращає. Старий із старою не натішаться нею. І весело стало в хаті! Дівчата з села приходять розважати бабусину онучку. Розмовляють з нею, співають їй пісень, грають з нею в різні ігри, навчають її всього, що та як у них ведеться. А Снігуронька така розумна — все примічає, все переймає. І виросла вона за зиму, як дівчинка років тринадцяти, все розуміє, про все говорить і таким приємним голосочком, що заслухаєшся. А собою вона біла, як сніг, очі, як незабудьки, руса коса до пояса. І всі не намилуються Снігуронькою, а бабуся просто не натішиться нею.
— От ,— каже вона чоловікові, — нам така радість на старість!
Минула зима. Засяяло на небі сонце весняне й пригріло землю. По таловинах зазеленіли трави і заспівали жайворонки. Почали дівчата красні танки по селу водити та пісні співати. А Снігуронька щось смутна зробилася.
— Що з тобою, дитинко моя? — питає бабуся. — Чи не хвора?
А Снігуронька відповідає:
— Нічого, бабусю, я здорова!
Зійшов останній сніг. Зацвіли сади та луки, заспівав соловей і всяка птиця, і все повеселішало.
А Снігуронька дужче сумувати почала і все ховається від сонця в холодок. Як дощ та сутінки, вона веселіша.
А якось насунула сіра хмара та й посипала великим градом. Снігуронька так зраділа йому, як інша перлинам коштовним не була б рада. Коли ж знову пригріло сонце і град розтанув, Снігуронька заплакала за ним та так гірко, ніби сама хотіла розлитися слізьми.
От і весна минула, настав. Іванів день. Зібралися дівчата з села гуляти в гай, зайшли до бабусі і просять її:
— Пусти з нами Снігуроньку!
Бабуся спочатку не хотіла пускати, а потім подумала: «Може розгуляється Снігуронька!» — і відпустила її з подругами в ліс на гулянки.
Прийшли вони в ліс і почали тут розважатися: плели вінки, рвали квіти, співали. А коли закотилося сонце, дівчата розклали вогнище з хмизу, запалили його, і всі у вінках поставали одна за одною, а Снігуроньку поставили позад усіх.
— Дивись, — сказали вони, — як ми побіжимо, так і ти біжи за нами, не відставай!
Почали дівчата стрибати через вогонь.
Раптом позад них щось зашуміло і жалібно простогнало. Оглянулися вони — нема нікого. Дивляться і не бачать поміж себе Снігуроньки.
— Мабуть, вона сховалася, — і розбіглися шукати її, та ніяк знайти не можуть. Кличуть, шукають — не озивається.
— Де ж це вона поділася? Може, додому побігла? — сказали вони і пішли назад у село. Але Снігуроньки і в селі не було.
Довго сумували старий із старою та гадали, куди ж поділася Снігуронька? Чи лютий звір затяг її в дрімучий ліс? Чи хижий птах заніс до синього моря?
Та не лютий звір потяг її у дрімучий ліс і не хижий птах заніс її до синього моря, а коли побігла Снігуронька за подругами і стрибнула через вогонь, раптом потяглася вона легкою парою, тонкою хмаркою і полинула у височінь.

МОРОЗКО
Російська казка

У мачухи була пасербиця і рідна дочка. Рідна що не зробить, за все її по голівці гладять тя примовляють: розумниця! А пасербиця як не годить — нічим не догодить, все не так, усе погано.
А треба правду сказати, дівяинка була золота» в хороших руках вона б як сир у маслі каталася, а в мачухи щодня слізьми вмивалася. Що робити? Вітер хоч пошумить — та й стихне, а стара баба розійдеться — не швидко вгамується, все буде вигадувати та цокотіти.
І надумала мачуха пасербицю з двору прогнати:
— Вези, вези, старий, її, куди хочеш, тільки б мої очі не бачили, тільки б мої вуха про неї не чули. Та не вези до рідні в теплу хату, а вези її Прямим шляхом, а там повернеш з дороги праворуч у бір? прямо до тієї сосни, що на дагорбку стоїть...
Старий зажурився, заплакав. Проте, поладив Йочку в сани, хотів прикрити попоною, та й то побоявся, повіз бідолашну в бір, посадив, у замет під сосну, перехрести», а сам швидше додому, щоб очі не бачили, як дочка помре.
Зосталася бідолашна, труситься. Хотіла вона встати, та сил немає,   тільки, зуби  стукотять.   Раптом   чує: неподалеку Морозко на ялині тріщить, з ялини на ялину перескакує. Спинився вій на тій сосні, під якою дівчина сиділа, і питає її зверху:
— Чи тепло тобі, дівчино?
— Тепло, тепло, батеньку Морозко!
Морозко почав нижче спускатися, ще дужче потріскує та поляскує.
Питає Мороз дівчину:
— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красна?
Дівчина ледве диха, та ще каже:
— Тепло, Морозоньку! Тепло, батеньку!
Мороз дужче затріщав, дужче заляскав і дівчину спитав:
— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красна?
Дівчина дубіє вже і ледве чутно каже:
— Ой, тепло, голубчику Морозе!
Тут Мороза жаль узяв, закутав він дівчину в шубу і відігрів її.
Приніс він їй скриню високу та важку, повну посагу всякого. Сіла вона в шубці на скрині, така веселенька та гарненька. Знову прийшов Морозко, підскакує, на красну дівчину поглядає. Вона його привітала, а він їй подарував убрання, вишиване сріблом і золотом. Наділа вона його, стала така красуня! Сидить і пісні наспівує.
А мачуха по ній поминки справляє, млинців напекла.
— Їдь, старий, вези ховати свою дочку!
Старий поїхав. А собачка під столом:
— Тяв-тяв! Дідову дочку в злоті, сріблі везуть, а бабину женихи не беруть!
— Мовчи, дурна! На млинець, скажи: бабину Дочку женихи беруть, а дідової самі кісточки привезуть.
Собачка з'їла млинець та й знову:
— Тяв-тяв! Дідову дочку в злоті, сріблі везуть, а бабину дочку женихи не беруть!
Баба і млинці їй давала, і била її, а собачка все своє:
— Дідову дочку в сріблі, злоті везуть, а бабину дочку женихи не беруть!
Рипнули ворота, розчинилися двері, несуть скриню високу, важку, іде пасербиця— пані панею. Вся сяє! Мачуха глянула — і руками розвела.
— Старий, старий! Запрягай інших коней, вези мою дочку швидше в бір, посади на те саме місце!
Повіз старий бабину дочку в той бір, посадив на те саме місце.
Ось вдалині Морозко почав потріскувати, з ялини на ялину перескакувати та поляскувати.
Морозко все ближче та ближче і питає:
— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло, моя голубонько?
— Ой, Морозко, дуже зимно!
Морозко почав нижче спускатися, дужче потріскує, частіше поляскує.
— Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красна?
— Іди ти геть! Хіба ти сліпий, — і руки і ноги одморозила!
Морозко ще нижче спустився і питає:
— Чи тепло тобі, дівчино?
— Забирайся геть, згинь, проклятий! — І дівчина задубіла.
А стара каже:
— Старий, іди, дужих коней запряжи, мою дочку привези, та саней не перекинь, та скрині не розбий!
А собачка під столом:
— Тяв-тяв! Дідову дочку женихи беруть, а бабиної дочки в мішку кісточки везуть.
— Не бреши! На пиріг, скажи: бабину дочку в злоті, в сріблі везуть!
Розчинилися ворота, стара вибігла дочку стрічати, та замість неї обняла холодне тіло. Заплакала, заголосила, та пізно.

ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ
Слов'янська казка

Жила собі жінка. Мала вона двох дочок: рідну дочку — Голену і нерідну — Мариню. Тяжко жилося Марині у мачухи, бо мачуха не любила її. Зрання до пізньої ночі працювала дівчинка. А мачуха та Голена нічого не робили, тільки знущалися а Марині. Мусила виконувати бідна дівчинка всі їхні примхи.
От якось, — а було це саме серед зими, — заманулося Голені фіалок.
— Іди, Мариню, принеси мені з лісу фіалок!
— Що з тобою, люба сестрице? Хіба взимку ростуть фіалки? — відповіла бідна дівчинка.
— Як ти смієш перечити Голені! Роби те, що вона наказує! — крикнула мачуха і випхнула Мариню надвір.
Гірко заплакала бідолашна дівчинка та й пішла до лісу. Довго блукала вона глибокими снігами, шукаючи фіалок. Але фіалок ніде не було.
Раптом бачить Мариня — далеко на горі воронь горить. Зраділа дівчинка і пішла на той вогник.
Довго довелося йти Марині, поки вона зійшла на ту гору. Дивиться — там велике вогнище палає. А навколо вогнища сидять якісь людш Троє дідів з сивими бородами, троє — трохи молодших, ще троє — середнього віку і, нарешті, троє останніх — вродливі юнаки. Це були дванадцять Місяців.
Крижаний Місяць Грудень сидів найвище, на найпочеснішому місці. Волосся і борода в нього були білі, як сніг. В руках був посох.   Мариня підійшла ближче і попросила:
— Добрі люди! Дозвольте мені погрітися біля вогню.
Крижаний Місяць кивнув головою і спитав:
— Як ти прийшла сюди, дівчинко? І чого шукаєш?
— Я шукаю фіалок, — відповіла Мариня.
— Тепер не час шукати фіалок! Скрізь сніг лежить, — сказав Грудень.
— Я й сама це знаю, — сумно відповіла Мариня. — Але моя мачуха й сестра Голена наказали мені принести лісових фіалок. А без фіалок я не смію прийти додому, бо вони покарають мене. Добрі люди, чи не зможу я десь відшукати фіалок?
І Мариня з таким благанням і з таким сумом подивилася на Крижаного Місяця, що він сказав:
— Не журись, дівчинко. Ми допоможемо тобі відшукати фіалки.
А потім звернувся до молодшого брата, віддав йому посох і сказав:
— Братіку Березню, сядь на моє місце!
Березень сів на найвище місце і махнув посохом над огнищем.
В ту ж мить огнище запалало ще яскравіше, і сніг почав танути. На гілках з'явилися бруньки, скрізь зазеленіла трава, розпустилися квіти. Настала весна... І зраділа Мариня раптом побачила, що між кущів розквітли фіалки, немов хтось розіслав блакитний килим.
— Швидше, швидше, Мариню, рви! — сказав дівчинці Березень.
Мариня швидко нарвала великий букет фіалок, подякувала дванадцяти Місяцям і пішла додому..
Дуже здивувалися Голена й мачуха, коли побачили, що Мариня принесла їм фіалок.
Але незабаром забажалося Голені та її матері суниць. Знову послали вони в ліс Мариню.
Тепер дівчинка не пішла блукати лісом, а попрямувала просто до дванадцяти Місяців. Вони привітно зустріли її.
Розказала Мариня братам про нову примху своєї мачухи та її дочки Голени.
Крижаний Місяць передав посох Прекрасному Червню, що сидів проти нього, і сказав:
— Братіку Червню, сядь на моє місце!
Червень сів на найвище місце і махнув посохом над вогнем.
В ту ж мить полум'я яскраво спалахнуло, і сніг швидко розтанув. Земля вкрилася травою, а дерева — листом. Голосно защебетали пташки.
В траві з'явилися квіти. Швидко, на очах почали визрівати ягоди. Суниць було так багато, наче хтось забризкав галявинку краплинами крові.
Мариня назбирала суниць і  віднесла  їх мачусі та Голені.
Але Голені забажалося червоних яблук. Знову вона наказала Марині йти в ліс.
Глибокими снігами прийшла бідолашна дівчинка до братів — дванадцяти Місяців.
На цей раз Крижаний Місяць передав посох братові Вересню. Сів Вересень на найвище місце і махнув посохом понад огнем. Розтанув сніг, навколо стало по-осінньому сумно. Падало з дерев листя, і вітер гнав його по сухій, пожовклій траві. Перед Маринею стояла яблуня, на якій швидко визрівали соковиті плоди.
— Швидше труси,  Мариню!  — сказав дівчинці Вересень.
Струснула   дерево   Мариня — впало   з   дерева  червоне яблучко, струснула,вдруге — впало ще одне.
— Ну, а тепер Іди додому, — сказав їй Вересень.
Дівчинка подякувала братам і швидко пішла додому.
Здивувалися Голена й мачуха, коли Мариня принесла їм яблук.
— Де ти зірвала їх? — запитали вони.
— На високій горі. Там ще багато яблук лишилося!
— То чого ж ти не принесла більше? Невже сама дорогою поїла? — сердито закричала Голена.
— Ах, люба сестрице! Я навіть і не покуштувала! Мені дозволили струсити тільки двоє.
Поїла Голена яблука. Здалися вони їй надзвичайно смачними.
— Дай но мені шубу, мамо! Я сама піду в ліс, обтрушу всі яблука, хай хоч дозволяють, хоч не дозволяють, — сказала вона.
Одяглася тепло Голена й пішла з дому.
Довго блукала дівчина, поки, нарешті, натрапила на дванадцять Місяців. Не спитавши дозволу, підійшла до вогнища і стала гріти свої руки.
— Чого ти сюди прийшла? — суворо запитав/її Крижаний Місяць.
— А тобі яке діло? — грубо відказала. Голена.
Крижаний Місяць нахмурив брови і підняв посох над головою. В ту ж мить згас вогонь. Небо вкрилося хмарами. На землю почав падати лапатий сніг. Зірвався пронизливий холодний вітер. Голені стало дуже холодно. Вона відчувала, що замерзає.
А мати чекала дочку додому. Виглядала у вікно, вибігала за ворота. Та минав час, а дівчини не було.
— Певно, там дуже багато яблук, коли Голена не повертається додому, — думала стара.
Мати ще трохи почекала дочку і пішла сама шукати її. Чекала-чекала Мариня свою мачуху та сестру Голену і не дочекалася, бо вони обидві замерзли в лісі.

ЗОЗУЛЯ
Ненецька казка

От що було.
Жила на селі бідна жінка. Було в неї четверо дітей. Не слухалися діти матері. Бігали, гралися на снігу зранку до вечора. Повернуться до себе в чум, цілі кучугури снігу на пімах нанесуть, а мати прибирай. Одяг промочать, а мати суши.
Тяжко було матері.
От якось улітку ловила мати рибу на річці. Важко їй було, а діти їй не допомагали. Від життя такого, від праці тяжкої захворіла мати. Лежить вона в чумі, дітей кличе, просить:
— Дітки, води мені дайте. Пересохло у мене в горлі. Принесіть мені водички!
Не раз, не двічі просила мати.
Не йдуть діти по воду.
Старший каже: — Я без пімів.
Другий каже: — Я без шапки.
Третій каже: — Я без одежі.
А четвертий і зовсім не відповідає.
Сказала тоді мати: — Недалеко від нас річка, і без одежі можна по воду піти,. Пересохло у мене в роті. Пити хочу!
Засміялися діти, з чуму вибігли. Довго гуляли, в чум до матері не заглядали. Нарешті захотів старший їсти — заглянув у чум. Дивиться він, а мати посеред чуму стоїть. Стоїть і малицю одягає. Раптом малиця пір'ям вкрилася. Бере мати дошку, на якій шкури скребуть, і дошка та хвостом пташиним робиться. Наперсток залізний дзьобом їй стає. Замість рук крила виросли. Обернулася мати птицею і вилетіла з чуму.
Закричав старший син:
— Брати, дивіться, дивіться, відлітає наша мати птицею! Тут побігли діти за матір'ю, кричать їй:
Мамо, ми тобі водички принесли! Відповідає їм мати:
— Ку-ку, ку-ку! Пізно, пізно! Тепер усі озерні води передо мною. До вільних вод лечу я.
Біжать діти за матір'ю, кличуть її, глечик з водою простягають. Менший синок кричить:
— Мамо, мамо! Повернися додому. Водички на! Напийся мамо! Відповідає мати здаля:
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку! Пізно, синку, не повернуся я.
Так бігли за матір'ю діти багато днів і ночей, по камінню, по болотах, по купинах. Ноги собі до крові поранили. Де біжать, там червоний слід лишається.
Назавжди кинула дітей мати-зозуля.
І з того часу не мостить собі зозуля гнізда, не вирощує сама своїх дітей. А по тундрі з того часу червоний мох стелиться.

ДУБОЛГО ПІЧАЙ
Мордовська казка

Жили собі чоловік із жінкою. У них було два сини і дочка, яку звали Дуболго Пічай. Дуболго Пічай була така красуня, якої не знайти на всьому світі.
Коли батько та мати її померли, залишилася Дуболго Пічай із двома старшими братами. Обидва брати її дуже любили.
Збирається один брат на полювання, вона виходить проводжати його. Брат каже їй:
— Якщо на твоє щастя трапляться мені звірі і птиця, я куплю тобі перснів, сестричко Дуболго Пічай.
Виходить вона проводжати другого брата, і той їй подарунки обіцяє. Що брати пообіцяють, те й купують їй: на її щастя звірі й птиця їм траплялися.
Незабаром брати одружилися. Жінки у них були недобрі, сварливі, щодня лаялися з чоловіками своїми і між собою, як кішка з собакою жили, а на Дуболго Пічай набріхували обидві разом.
З перших днів вони її не злюбили.
Поїхали якось брати на полювання, а жінки їхні змовилися звести з світу Дуболго Пічай.
— От що ми зробимо, — каже старша, — ми згубимо карого жеребця. Приїдуть наші чоловіки додому, ми так і скаже мо: ваша любима сестра Дуболго Пічай добре діло зробила згубила вашого кращого карого жеребця.
Як змовилися, так і зробили.
Їдуть брати з полювання, везуть з собою багато всякого звіра і всякої птиці, а сестрі своїй Дуболго Пічай везуть різні подарунки. Жінки їхні вийшли назустріч, голосять. Кожна з них своєму чоловікові жаліється:
— Ах, любий мій чоловіче! Що зробила ваша любима лиходійка-сестра. Вони занапастила вашого карого жеребця!.. От випривозите їй різні подарунки, а вона не любить ні нас, ні вас, лихо збирається нам робити.
Брати не послухалися їх і кажуть:
— Нехай здохне наш карий жеребець, ми знайдемо іншого жеребця, але іншої такої розумної та гарної сестри, як Дуболго Пічай, ми не знайдемо.
Не розсердилися брати на Дуболго Пічай, віддали їй гостинці. Невістки ще дужче розлютувалися. Аж зубами скреготять.
— Якнебудь та згубимо тебе, лиходійко наша, зовице! Не любитимуть тебе брати!
Брати знову поїхали на полювання, старша невістка взяла й зарізала своє немовля.
— Скажемо, — говорить, — на Дуболго Пічай. Може тоді брати розсердяться на неї і до хвоста коневі прив'яжуть!..
Приїхали брати, ще більше привезли всякої всячини з собою. Жінки назустріч їм вийшли, голосять:
— Добре діло зробила ваша любима лиходійка сестра! — каже старша. — Ах, чоловіче, вона зарізала твою дитину.
Брати не повірили жінкам і навіть не лаяли Дуболго Пічай, Потім брати  знову поїхали на  полювання. Дуболго Пічай
вийшла проводжати їх, а в самої сльози, мов горох, котяться.
Один брат каже:
— Якщо, на твоє щастя, звіра або птаха вб'ю, куплю тобі, сестрице, гарний подарунок.
І другий брат також обіцяє їй подарунок.
Братам у це полювання трапилося ще більше всякого звіра та птиці. Полювали вони до пізньої ночі і залишилися ночувати в лісі. Молодший і каже:
— Любий мій старший брате, скажи мені, чому це сьогодні в мене серце ниє?
— У мене в самого, братіку, серце не на місці....
— Коли б чого лихого не вчинили Дуболго Пічай наші жінки.
Наша сестра розумна, добра, як голуб, лагідна, а жінки нащі набріхують на неї: чи ж їй лихі справи чинити?
Поки брати на полюванні були, жінки змовилися згубити Дуболго Пічай.
— Ти, — каже старша молодшій, — піди жарко в лазні розпали, у великому казані воску натопи. Коли віск розтопиться, ти мені скажи.
Молодша так і зробила.
Коли лазню натопили й віск у казані розтав, пішли вони в лазню і Дуболго Пічай взяли з собою. У лазні невістки — одна ласкавіша за другу.
— Зовице Дуболго Пічай, — каже старша, — стій гарненько, ми самі вже тебе вимиємо, витремо і голову змиємо.
Молодша невістка каже:
— Ну, от ти й вимилася, зовиченько і голова твоя промилася. Невістонько, дай бо теплої водички, обіллємо тепер Дуболго Пічай.
Принесла старша невістка великий казан. Глянула Дуболго Пі-чай і не ворухнулася.- Як тільки з казана облила її старша невістка, вона й не зойкнула, тут же на лавку впала. А в казані тому не вода тепла була, а розтоплений віск.
Покрив він тоненьким шаром, як листок, усе тіло Дуболго Пічай, залив їй і горло і вуха.
Як сонце сходити почало, повернулися брати додому. Жінки їхні вийшли їм назустріч у сльозах, голосити почали.
— От, —кажуть, — з вашою любимою сестрою що сталося: упала вона та й умерла. Ми вас цілий вечір І цілу ніч ждали — не могли дождатися. Ми її без вас вимили й одягли, щоб у труну покласти. Підіть на свою милу сестрицю погляньте і приготуйте їй труну.
Розказують чоловікам, а самі голосять. Чоловіки їхні зайшли в хату. Бачать — сестриця Дуболго Пічай лежить на покуті під білим, як сніг, полотном. Відкрили вони їй лице, а вона на них тільки не гляне, тільки не скаже: «Любі мої братіки, захисники мої, за що згубили мене невістоньки?»
Заплакали брати. Зробили вони дубову труну і поклали в неї Дуболго Пічай. А потім відвезли труну в дрімучий ліс, вибрали в лісі галявину, поставили підпірки, на них поклали труну. Коло труни поставили козубці з пшеницею, щоб клювали цю пшеницю пташки перелітні.
Відвезли брати сестру, самі назад додому повернулися, жінкам своїм нічого не сказали.
Жила собі стара вдова. У неї був син, звався Віртян. Виріс Віртян, узявся до роботи. За що не візьметься Віртян, у нього щастя нема ні в чому. В одному йому щастило: умів гусей вигодовувати; таких жирних гусей не було ні в кого на селі.
Почав якось помічати Віртян, що гуси його додому повертають завжди з одного боку. Куди не приведе він гусей, вони додому повернуться завжди з того самого боку. Думає-гадає Віртян: «Куди це ходять гуси мої? Вони кудись у певне місце занадилися. Ану, простежу я за ними!»
Другого дня він вигнав гусей надвір і сказав:
— Куди хочуть іти, нехай туди йдуть, а я від них не відстану.
Гуси пішли в той бік, куди завжди ходили.
Гуси йдуть, він не відстає від них. Дійшли гуси до великої ріки. Перепливли вони на той берег, і Віртян теж пливе за ними, трохи не втопився: ріка дуже бистра була. Відійшли гуси трохи від ріки і зупинилися.
Дивиться Віртян — невеличка галявина. На середині галявини підпірки стоять, на підпірках — труна. З обох боків труни поставлено козубці. Дивиться Віртян — пшениця сиплеться з цих козубців.
«Не проста ця труна, — подумав Віртян, — принесе вона мені щастя!»
Узяв Віртян труну на плечі і пішов з нею додому. Дійшов до великої ріки й каже:
— Якщо понесе мене ріка, нехай разом із труною несе!
Увійшов Віртян у воду, а ріка йому тільки по пояс — мілка
та тиха стала. Дійшов Віртян до середини. Глянув він угору — вода зупинилася стіною, глянув наниз — вона вже висихає. Та тільки встиг він з води вийти, як вода знову з ревом потекла.
Віртян приніс труну додому. Мати наказала розкрити її. В труні було щось покрите полотном. Полотно розкрили, дивляться, — з дівчат найкраща дівчина.
Мати дивиться на неї і думає: «Ця дівчина-красуня не схожа на мертву, а наче тількищо заснула!» Розкрила дівчині рот і бачить — горло чимсь заткнуте. Дивиться— і вуха заткнуті. Колупнула затичку — віск. Догадалася стара.
— Віск це, — каже. — Розтопити його треба в теплій лазні.
— Піди, — каже, — синку, натопи лазню!;
Витопив Віртян лазню. Мати звеліла віднести туди труну. Вийняли дівчину з труни, поклали на підлогу. Мати наказала Вір-тянові з лазні вийти. У дівчини на теплій підлозі розм'якли руки й ноги. Віск на ній почав танути., Стара піддала ще пари. Дівчина-красуня" зойкнула і почала дихати рівно, як людина, що спить, Стара взяла її з підлоги, на лаву поклала,«крила її білою полотниною, покликала Віртяна.
Увійшов Віртян і бачить — лежить на лаві дівчина-красуня, як сонна людина, дихає.
Такої гарної дівчини Віртян ніколи ще йе бачнб.
Трохи згодом дівчина відкрила очі, глянула перед себе.
— Любий братіку! — сказала вона й спинилася: побачила, що це не її брат.
Віртян був великий, дужий, розумний, на лице вродливий Стоїть він перед дівчиною і дивиться прямо на неї. Дівчинг почала розмовляти з ним. Потім з Віртяном і його матір'ю в хату пішла. Про себе вона їм нічого не сказала.
— Нічого, — каже, — не пам'ятаю.
Вони назвали її Уцяскай-щастя. З того часу як вона в них оселилася, Віртян за що не візьметься, всяке діло у нього йде гаразд.
Не знаю, багато чи мало часу минуло, Віртян одружився з Уцяскай. Стали вони ще краще-жити. Народшійся в них син і дочка.
Якось Уцяскай сидить коло вікна й бачить: їдуть мимо дв мандрівники. Вона їх пізнала: це були її рідні брати. Одяг я них — латка на латці, дірка на дірці. Уцяскай їх побачили сльози — кап-кап! Ґуби смик-смик!
Підійшли мандрівники під її вікно, до землі вклонилися її
— Добра хазяєчко, пожалій ти нас: нагодуй, напій!
Уцяскай не дала. закінчити їм. Важко буде їй дивитися на них.
— Заходьте, — каже, — заходьте! Ви багато земель пройшли, багато людей бачили...
Уцяскай   нагодувала,   напоїла їх,   веліла витопити для них лазню. Спочивши, мандрівники збиралися вже йти, та Уцяскай не пустила їх.
— Куди, — каже, — проти ночі підете? Ночуйте у нас. І чоловік мій з полювання скоро додому повернеться.
Мандрівники зосталися ночувати.
Віртян з полювання скоро повернувся додому, багато всякого звіра і птиці привіз.
— Це, — каже, — все, Уцяскай, на твоє щастя попалося!
Привітався Віртян з мандрівниками.   Закінчивши своє діло,
він сів з ними поговорити. Один з мандрівників тяжко зітхнув і почав розповідати:
— Ми, — каже, — хазяїн, як і ти, були щасливі й багаті. Товариш цей — мій молодший брат. У нас була сестра, звали її Дуболго Пічай. Ми її любили над усе в світі. Не бачили ми кращої за неї дівчини, а розум у неї був ще кращий за обличчя. Вона схожа була на твою дружину. Згубили її наші лихі жінки. Як звели вони з світу нашу любиму сестричку, ми й досі не знаємо. Після неї за що не візьмемося, ні в чому нам щастя немає!..
І, не закінчивши, упав мандрівник на підлогу, як ведмідь, гострим ножем у серце поранений. І другий брат на підлогу упав і заплакав, і дружина Віртяна також заголосила, на підлогу впала.. Віртян, не знаючи, що робити, на них дивлячись, і собі голосить.
Багато чи небагато часу минуло, всі вони до пам'яті прийшли, мовчки один на одного подивилися. Тоді Віртянова дружина сказала:
— Ах, чоловіче мій, любий Віртяне! Не лай мене! Я — любима сестра їхня Дуболго Пічай!
Тоді впізнали Дуболго Пічай і її брати.

ДІВЧИНА З ГРАНАТА
Тюркська казка

У якогось царя був син. Однієї ночі побачив він уві сні дівчину з граната і закохався в неї. Вранці він покликав візира, розповів йому свій сон і наказав піти й добути дівчину з граната. Візир відповів, що всякий наказ царевича він виконає, але дівчина з граната живе в країні дивів і дістати її ніяк неможливо. Але царевич відповів візирові, що він мусить добути дівчину з граната, що б там не було.
— Інакше, — сказав царевич, — я накажу відрубати тобі голову!
Візирові нічого було робити, і він погодився. Він дістав від царевича багато грошей, пішов на базар, купив мішок сакизу й вирушив у путь.
По дорозі візир зайшов в один дім. У кімнаті сиділа стара баба, нижня губа в неї звисала до підлоги, а верхня доходила до стелі!
Побачивши візира, стара зраділа і сказала:
— Заходь, мій любий! Як добре, що ти прийшов! Ось уже півроку не їла я людського м'яса. Підійди мерщій, я тебе з'їм, а то прийдуть мої сини, з'їдять тебе і нічого мені не залишать. Почувши ці слова, візир кинув у рот старій трохи сакизу Стара почала жувати і не зайняла візира. А візир умів чаклувати. І от перед тим, як мали прийти сини старої, він сказав закляття, перетворився в шило й заліз у шпарку. В цей час повернулися сини і почали кричати;
— Мати! Пахне людським м'ясом, пахне жируим мигдалем.
Якби мул прийшов, залишив би копита, якби птиця прилетіла, залишила б крила. Скажи, хто приходив сюди?
Стара відповіла, що ніхто до неї не приходив, що, мабуть, вони самі, блукаючи по горах та камінню, піймали й з'їли людину і людським м'ясом пахне від них. Коли б і прийшла сюди людина, вона б сама з'їла її, а їм нічого не лишила б.
Сини повірили старій і полягали спати.
Другого дня вони пішли в своїх справах. Тоді візир знову перетворився на людину і спитав у старої, як знайти дорогу в країну дивів. Стара показала йому дорогу на захід.
Візир пішов далі. Незабаром він дійшов до одного дому. Зайшовши всередину, візир побачив, що й тут сидить стара баба, і в неї також нижня губа тягнеться по підлозі, а верхня дістає до стелі. Побачивши його, стара сказала:
— Добре, що ти прийшов, мій любий! Уже півроку я не їла людського м'яса! Підійди до мене, я тебе з'їм, а то прийдуть мої сини і з'їдять тебе самі!
Стара вже хотіла схопити візира, але він кинув їй у рот кусок сакизу. Стара почала жувати сакиз. і не зайняла візира. Та скоро мали прийти її сини, і стара наказала візирові заховатися. Візир промовив чарівне закляття і перетворився в килим. Стара віднесла килим у кущі й заховала його там.
У цей час прийшли сини старої і, зайшовши в хату, почали кричати:
— Мати! Пахне людським м'ясом, пахне жирним мигдалем! Якби мул прийшов, залишив би копита, якби птиця прилетіла, залишила б крила. Скажи, хто приходив сюди?
Стара відповіла, що ніхто до неї не приходив, то, мабуть, самі вони, блукаючи по горах та камінню, знайшли людину й з'їли її і людським м'ясом пахне від них. Якби прийшла сюди людина, вона сама з'їла б її, а їм не дала б.
Сини повірили їй, полягали спати і вранці пішли в своїх справах. А візир перетворився з килима в людину і спитав стару, яким шляхом іти в країну дивів. Стара вказала йому шлях на захід!.
Через деякий час візир знову дійшов до однієї хати. Увійшовши в неї, він знову побачив там стару бабу, — нижня губа в якої тяглася по підлозі, а верхня діставала до стелі. Побачивши візира, стара зраділа і сказала:
— Здоров був, любий мій! Уже півроку, як я не їла людського м'яса. Підійди до мене — я з'їм тебе, а то прийдуть мої сини, з'їдять тебе, і нічого мені не дістанеться.
Стара вже збиралася з'їсти візира, але він швидко кинув їй у рот нусок сакизу. Стара почала жувати сакиз і не з'їла візира.
Перед тим як мали повернутися додому сини старої, візир прочитав чарівне закляття, перетворивсь в муху й заліз у шпарку. Сини ж старої, увійшовши в хату, закричали:
— Мати! Пахне людським м'ясом, пахне жирним мигдалем!
Якби мул прийшов, залишив би копита^ якби птиця прилетіла,
залишила б крила. Скажи, хто приходив сюди?
Мати сказала, що ніхто до неї не приходив і що, мабуть, самі вони, блукаючи по горах та камінню, знайшли і з'їли людину, і той запах іде від них.
Сини повірили матері, полягали спати, з вранці пішли в своїх справах. А візир знову перетворився в людину, і спитав у старої, де живе дівчина з граната. Стара відповіла:
— Здобути її дуже важко. Краще й не думай про це, і не пробуй цього робити, інакше диви уб'ють тебе.
Візир відповів, що він, хоч би там що, мусить знайти її.
Стара побачила, що візир не відмовиться від розшуків, і розповіла йому, де живе дівчина з граната.
Недалеко звідси є сад, а в тому саду —. гранатове дерево. На вершечку цього дерева ростуть три гранати. Дфево це стережуть диви. Гранати мусиш ти зірвати так, щоб диви цього не помітили.
Почувши це, візир пішов далі й, нарешті, дійшов до саду, в якому росло гранатове дерево. Він глянув через: стіну в сад і побачив, що в саду біля гранатового дерева стоянь на сторожі диви.
Ледве живий від страху, візир прочитав чарівне закляття і, перетворившись у комара, сховався в шпарку.
Опівночі, коли диви поснули, візир перетворився в людину, потайки зайшов у сад, і, зірвавши всі три гранати кинувся тікати.
Коли візир підійшов до свого міста, він сів на землю і поділив на три частини перший гранат, але дівчини в ньому не було. Він поділив другий гранат, і в цьому гранаті дівчини не було. Коли ж візир поділив третій гранат, з нього вийшла гарна дівчинка, яка в одну мить виросла і стала надзвичайною красунею.
Візир хотів був повести її одразу до царевича, але красуня почала просити його, щоб він її не вів до царевича, а приніс їй одяг і приготував усе до весілля.
Візир посадив красуню на вершечку чинари, а сам пішов у місто і розповів про все, що трапилося, спочатку у себе вдома, й, потім царевичеві. Почали готуватися до весілля.
Тим часом служниця візира, взявши глек, пішла по воду до криниці, біля якої росла чинара. Поглянувши у воду, вона побачила там відображення якоїсь чудової дівчини. Тоді служниця глянула вгору і побачила, що на чинарі сидить небачена красуня. Служниця збагнула, що це дівчина з граната, про яку царевич говорив з візиром. Вона полізла на вершечок чинари, штовхнула дівчину з граната в криницю, а сама сіла на її місце.
Але дівчина з граната не втонула. Вома вибралася з криниці і перетворилася в кущ троянди.
А царевич уже приготувався до весілля. Він узяв одяг для дівчини з граната і разом з візирами та великим почетом віїаов до чинари. Прийшли вони до дерева і бачать, що на вершечку його сидить чорна дівчина. Царевич спитав візира:
— Чому ця дівчина така чорна?
Здивований візир відповів:
— Вона була голодна й сиділа на сонці, тому, напевне, й почорніла.
Царевич узяв чорну дівчину, привів її в свій палац і одружився з нею.
Другого дня візир нарвав з куща, що виріс біля чинари, букет троянд і відіслав його чорній дівчині, дружині царевича. Вона взяла букет і викинула за вікно. А букет, упавши на землю» перетворився в чинару. Чорна дружина попросила царевича, щоб він наказав зрубати чинару й розпййяти її на дошжи.
Так і зробили.
Якась бабуся взяла одну з дощок, віднесла її до себе додому і поклала на полицю.
Бабуся ця купувала на базарі вовну, пряла її, продавала і з цього жила.
Одного разу вона купила трохи вовни, принесла її додому, а сама пішла до сусідів.
В цей час чинарова дошка перетворилася в дівчину. Дівчина встала, підмела кімнату, дмухнула в один бік -— з'явився рис, дмухнула в другий бік — з'явилося масло. Вона взяла рис і масло, зварила плов, з'їла трохи сама, решту залишила бабусі. Потім вона вичесала й випряла всю вовну і, знову зробившися дошкою, лягла на полицю.
Бабуся прийшла додому і побачила, що в кімнаті прибрано, вовна вичесана й випрядена. Вона глянула на вогонь і побачила там готовий плов. Бабуся дуже здивувалася. Вона з'їла плов, потім віднесла пряжу на базар і продала її.
В наступні дні все це повторювалося. Нарешті, стара розповіла про все своїм сусідам. Сусіди порадили їй заховатися дома і простежити, що воно буде. Другого дня бабуся вдала, ніби йде на базар, а сама сховалася в кутку кімнати. І раптом побачила, що принесена з дому царевича" Дошка перетворилася в дівчину. Прибравши кімнату, дівчина вичесала й випряла вовну, потім дмухнула в один бік — з'явилося масло, дмухнула в другий — з'явився рис. Дівчина зварила плов, з'їла трохи сама, а решту поставила на вогонь.
Бабуся швидко вийшла з кутка, де вона ховалася, і схопила дівчину за руку. Дівчина почала просити бабусю, щоб вона нікому нічого не говорила про неї. Стара заспокоїла дівчину, обіцяла нікому нічого не розповідати, тільки просила її залишитися в неї назавжди і допомагати їй. Дівчина погодилася.
Якось по місту пішли чутки, що царевич збирається через місяць поїхати до Мекки1 і роздає людям коней, яких треба вигодувати й виїздити для далекої дороги. Кожному, хто візьметься вигодувати коня, царевич обіцяв багато грошей.
Коли дівчина з граната почула про це, вона почала просити бабусю, щоб та взяла у царевича коня. Стара сказала, що в неї немає ні сіна, ні ячменю, ні стайні.
На це дівчина відповіла, що буде і сіно і ячмінь нехай тільки стара приведе коня.
Стара пішла в палац і попросила у царевича коня. їй дали худу шкапину, і вона привела її додому. Коли дівчина з граната побачила коня, вона дмухнула в один бік — з'явилася стайня, дмухнула в другий — з'явились ячмінь і сіно. Вона відвела коня на стайню і почала доглядати його.
Через місяць слуги царевича стали забирати коней. Царевич оглянув коней, але жоден з них йому не сподобався. Тоді слуги сказали царевичеві, що ще один кінь залишився в бідної бабусі. Царевич наказав привести цього коня. Бабуся повела слуг на стайню, але кінь не підпускав їх близько до себе. Того, хто підходив спереду, він кусав зубами, того, хто підходив ззаду, бив копитами. Ніяк не могли слуги взяти коня. Пішли і сказали про це царевичеві.
Цього разу сам царевич прийшов із слугами, але як вони не старалися, не могли вивести коня із стайні. Нарешті, покликали бабусю, і царевич сказав їй:
— Нехай прийде той, хто доглядав коня, і виведе його із стайні.
Тоді дівчина з граната, щоб ніхто не впізнав її, накинула на голову вкривало і прийшла на стайню. Вона вивела коня й передала його царевичеві.
В той час був такий звичай: царевичі, вирушаючи в Мекку, одягали вишитий перлами та намистом одяг. Тому царевич наказав усім жінкам, вправним у вишиванні, скільки їх було в місті, з'явитися в палац вишивати йому одяг.
Коли дівчина з граната почула про це, вона почала просити бабусю дозволити і їй піти вишивати царевичеві плаття.
Бабуся погодилася, і дівчина з граната пішла в палац.
От жінки й дівчата зібралися в палаці. Дружина царевича принесла одяг, перли та намисто, і жінки по черзі, співаючи пісень, почали вишивати.
Коли черга дійшла до дівчини з граната, вона заспівала:

Я дівчиною з граната була.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
Миліша за квітку росла і цвіла.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
На дерево злізла, сховалася я.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!


Почувши цю пісню, дружина царевича зрозуміла її і дуже злякалася. В цей час царевич підійшов до.вікна і почав прислухатися до пісень жінок. Дружина, щоб він не почув пісні дівчини з граната, відвела його від вікна, сказавши, що жінки соромляться його. Царевич відійшов від вікна, але коли дівчина з граната знову заспівала, він знову підійшов до вікна і почав слухати. Дівчина співала:

От вийшла служниця набрати води.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
Та й глечик розбила на дрібні скалки.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
На дерево злізла за мною туди.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!


Жінка царевича побачила,   що він знову стоїть біля вікна. Але, як вона не намагалася, не щогла відвести царевича од вікна. В цей час підійшов візир і теж почав прислухатися до пісні дівчини. А дівчина співала:

В криницю глибоку штовхнула мене.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
Я вибралась звідти і стала кущем.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
І виросли дивні троянди на нім.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
Зірвали мене, принесли в царський дім.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!


Коли візир почув ці слова, він сказав царевичеві, що це і є, мабуть, та сама дівчина з граната, яку він привіз, і запропонував, йому послухати, що скаже вона далі.
А дівчина продовжувала:

Та кинула квіти вона на сміття.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь:
І виросла знову чинарою я.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
Дошкою з чинари була я в хатині.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!
Тепер я прийшла набирати перлини.
Набирайтесь, перлини мої, набирайтесь!


Послухавши пісню до кінця, візир сказав царевичеві, що це саме і є дівчина з граната. Зразу ж відпустили всіх жінок, залишивши тільки саму цю дівчину. Візир спитав її чи не вона дівчина з граната, і дівчина відповіла, що вона і є та сама дівчина, і розказала все, що трапилося з нею.
Після цього, справивши за сорок днів і сорок ночей весілля, одружили дівчину з граната з царевичем. А чорну дівчину прогнали.

КАЛИНОВА СОПІЛКА
Українська казка

Були собі дід та баба. У діда була дочка і в баби була дочка. От і пішли вони в гай по ягоди. Дідова збирає та й збирає та й назбирала повну миску, а бабина що візьме ягідку, то й з'їсть. От і каже дідова:
— Ходім, сестро, додому, поділимось.
От ідуть та йдуть шляхом, а бабина говорить:
— Ляжмо, сестро, одпочиньмо.
Полягали; дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж і встромила їй у серце, викопала ямку та й поховала її. А сама пішла додому та й каже:
— Дивіться, скільки я ягід назбирала.
А дід і питає:
— Де ж ти мою дочку діла?
— Іде ззаду.
Коли ж їдуть, чумаки й кажуть:
— Станьмо, братця, отут, одпочиньмо.
Та й стали. Дивляться — над шляхом могила, а на могилі гарна калина виросла. Вони вирізали з тієї калини сопілку. Став один чумак грати, а сопілка промовляти:

Ой, помалу-малу, чумаченьку, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай.
Мене сестриця з світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.


Чумаки кажуть:
— Щось воно,   братця,   значить,   що калинова сопілка так промовляє.
От прийшли вони в село, та й натрапили якраз на того діда:
— Пусти нас, діду, переночувати, ми тобі розкажемо пригоду.
Він їх пустив. Тільки вони ввійшли в хату, зараз один сів на лаві, а другий став біля нього та й каже:
— Ану, брате, вийми сопілку та заграй.
Той вийняв. Сопілка й стала промовляти:

Ой, помалу-малу, чумаченьку, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай.
Мене сестриця з світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.


Тоді дід каже:
— Що воно за сопілка, що так гарно грає, аж мені плакати хочеться. А дай, я заграю.
Він йому дав. А та сопілка говорить:

Ой, помалу-малу, мій таточку, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай.
Мене сестриця з світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.


А баба, сидячи на печі:
— А дай лиш сюди, старий, і я заграю.
Він їй подав, вона стала грати, а сопілка промовляти:

Ой, помалу-малу, матусенько, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай.
Мене сестриця з світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.


А бабина дочка сиділа на печі аж у куточку. Злякалась, що дізнаються. А дід і каже:
— А подай їй, щоб заграла.
От вона взяла, аж сопілка їй одказує:

Ой, помалу-малу, душогубко, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай.
Ти ж мене, сестро, з світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.


Тоді  вже всі дізналися,  що сталося. По дідовій дочці обід поставили, а бабину прогнали.

ПРО ДРОВОРУБА ГІГО ТА ЛІСОВУ ЦАРІВНУ
Грузинська казка

У молодця Гіго невелике було багатство: сокира та шкапина. Без цього дроворубові вже ніяк не обійтися. Чим дрова рубатимеш? Як їх з лісу привезеш?
Була у нього ще сакля — ну, та про неї бодай і не згадувати. Земля під саклею не своя, князівська, дах над саклею — те небо, що весь світ вкриває.
А більш нічого не було у бідняка Гіго. Від міста, де він жив, — хто його зна, як те місто звалося — йому по дрова ходити було не близько: як опівдні вийдеш — надвечір у ліс прийдеш. Потім треба дров нарубати, відпочити трохи, та вранці на базар з дровами в місто повернутися. Виходить, що тільки з вечора до півночі був Гіго в лісі. Дров нарубає, пустить свою конячину попастися, а сам, закусивши сухим хлібом, поспить трохи.
Важко, погано жилося бідоласі Гіго. І раптом стало ще гірше. Почала його конячина худнути, з тіла спадати. Так схудла, що зосталися самі кістки та шкура. І чого б це? А от чого. Як увечері пустить її Гіго пастися, а сам ляже поспати біля вогнища, так вона й тікає — зненацька як ударить задом та передом, як закрутить хвостом та як помчить стрімголов... А опівночі назад повертається, вся в милі, на ногах ледве стоїть.
Біда! І двох маленьких в'язанок дров на неї не покладеш — без дров ледве плентається.
От і став Гіго думати, як зарадити горю. Ну, недарма ж він грузином народився: змалку знав, що водиться в рідних горах та лісах.
Набрав він горщичок смоли і прийшов до ворожбита.
— Наговори мені на смолу!
— А навіщо тобі наговір потрібний?
— Так і так, — розповів йому Гіго про свою біду.
Ворожбит теж не дурний — одразу зрозумів.
— Для такого діла, синку, треба смолу сильно зашептати, добрий наговір над нею проказати.
— Зроби ласку, батеньку.
— Ну, за добрий наговір і заплатити треба добре: привозь дві в'язанки дров.
Почухав-почухав Гіго потилицю — нічого не вдієш, пообіцяв привезти дві в'язанки дров. А ворожбит заговорив йому смолу.
Як прийшов Гіго в ліс увечері, зразу конячці спину цією смолою намазав густо-прегусто і пустив пастися.
«Добре, — думає, — подивлюся, що ж тепер буде».
Конячка походила-походила біля вогнища, пощипала було травиці, раптом як заірже жалібно, як заб'ється — і помчала стрімголов.
Ніч була місячна, слід на росі видно. Пішов Гіго по сліду. Ішов-ішов, цілу ніч проходив. Розвиднятися почало. Бачить — на галяві його конячка лежить, ледь жива, а на спині в неї сидить Хаджі, прилипла до смоли. Як розвиднілося, вона всю свою чарівну силу втратила і вже не може бути невидимкою.
А на вроду Хаджі — дівчина невимовної краси, золоте волосся мов покривалом її обгортає, і нема на ній нічого, ніякого одягу немає, і очі в неї, як небо, блакитні...
Почала ця Хаджі просити-благати молодого дроворуба.
— Добрий чоловіче! — каже, а сама так уже жалібно на Гіго дивиться. — Гарний молодче! Відпусти ти мене до рідної матінки, лісової цариці, до царівен, милих сестер моїх. Більше ніколи не буду я кататися на твоїй конячці.
А Гіго їй — вже ж і кмітливий був хлопець!
— Ні, — каже, — душа моя, лісова царівно! Доведеться видно тобі послужити дроворубові Гіго...
Плакала Хаджі, плакала, благала його, благала... Бачить, що не розжалити їй молодця, і каже йому:
— Ну, — каже, — коли так, володій мною, бери мене до себе в саклю. Тільки я не можу жити при сонці — спалить воно мене. Виріж з дерева колоду з дном І покришкою. Там, усередині рідного дерева, я буду днювати, а вночі виходити.
Так і зробив дроворуб Пго. Вирізав з товстого дерева колоду з дном і покришкою. Хаджі влізла в неї, а він завдав колоду собі на спину — конячка його вже здохла — і надвечір приніс ту колоду з лісовою царівною у свою вбогу саклю. Ледве-ледве доніс, поставив у куток і заснув від утоми, наче вбитий.
Довго, чи мало він спав, тільки прокинувся вночі такий голодний, ніби три дні не їв.
«Ах, — думає, — якби чого попоїсти».
Дивиться — перед ним стіл застелений, а на тому столі страв усяких — сімом не з'їсти, і вино червоне й жовте у великих глечиках, пий — не хочу! Не знає Гіго з голоду, з чого починати: таких царських страв він, бідняк, зроду-віку не бачив, такого вина ніколи й не- нюхав... Ну, та недарма ж приказка каже, що голод навчить, як і козу в горах зловити. А тут і ловити нічого: перед тобою смажене лежить. Наївся Гіго досхочу, випив вина, скільки зміг подужати, і завалився знову, спати.
Прокинувся він знову вночі. Бачить: посеред його вбогої саклі стоїть стіл з багатим посудом — усе срібне, і страви, і вино на столі.
«Що за диво? — думає він (сам від довгого сну вже й забув, що з ним сталося).Цей стіл мав би стояти не тут, а в багатому будинку...».
Тільки подумав — дивиться: сидить він у багатих князівських покоях, на стінах килими, на підлозі килими, під стінами м'які-м'якесенькі тахти, теж килимами вкриті, а вікна скляні... Дива! І сидить він, Гіго, посеред такого багатства, перед царським столом, обірваний, босий... Подивився він на себе і злякався:
— Ай, ай, біда! — каже собі. — Куди це я потрапив?
А й добре ж як, от коли б тут і зовсім зостатися, та тільки дуже вже мій одяг поганий...
Коли зирк — перед ним на тахті лежить багатий одяг — штани й бешмет весь у галунах, з відкидними рукавами, все на шовку, і чобітки жовті на високих підборах, і шапка висока, і срібний пояс — усе князівське вбрання.
Відразу він одягнув усе це, зняв з стіни шашку й кинджал, всі'в золоті, причепив їх до пояса і сам себе не пізнає: справжній князь, та ще й між князями найбагатший!
Сів до столу Гіго.
«Еге-ге, так он що сталося зо мною! — згадав він уже. — Я лісову царівну собі добув! Значить, нема нічого дивного в тому, що навколо мене робиться: це вона, Хаджі, мені служить, мою волю виконує».
Подивився туди-сюди: в кутку стоїть та самісінька колода, що він з лісу приніс.
— Ну,  —  каже  Гіго, — з'явися, моя Хаджі, передо мною!
І з'явилася перед Гіго красуня Хаджі.
— Що накажеш мені, володарю мій? — питає, а сама дивиться на нього і ласкаво всміхається. Видно, подобається їй гарний хлопець, і личить йому багате вбрання.
— Сідай коло мене, красуне моя, — каже їй Гіго, — поїж зо мною цих ласощів, випий зо мною пахучого вина, порадуй мене своєю красою, звесели мене своїм дзвінким голосом...
І сіла з ним поруч на тахті красуня. Гуляли вони, веселилися до зорі, а вранці Хаджі, лісова царівна, знову сховалася в свою колоду
Добре зажив Гіго — найдорожча їжа-, вино ароматне з столу не сходять, одяг на ньому царський і новий щодня. Чого тільки захоче, все відразу з'являється. І красуня Хаджі його дуже любить.
Але скоро занудьгував Гіго.
— Піду, — каже, — по місту погуляю, товаришів побачу і себе покажу.
Затуманилася красуня Хаджі і відповідає йому:
— Хлопче мій любий, гуляй та пам'ятай, якщо почнеш ти мною вихвалятися і накажеш, щоб я комунебудь показалася, бу? де тобі горе, а мені біда.
Пішов Гіго гуляти по місту. Всі, хто його раніше бачив і знав, дивуються, розпитують, де це він був увесь час, як забагатів. А Гіго йде, пишається, веде своїх знайомих і стрічних у найкращий духан.
— Їж, пий, веселися, хто хоче — всіх частую!
Почали веселитися... Гуляли вже, гуляли!
— Погана тут їжа, кепське вино! — кричить Гіго. — Ході мо всі до мене, там почастую не так, як тут!
Навів собі гостей повен дім. Гості ще більше дивуються, звідки таке царське багатство взялося.
І почав Гіго так щодня гуляти та веселитися. А красуня Хад-жі що не день, то все сумнішою та задумливішою стає.
— Бути біді, — каже, — чує моє віще серце!
У тому царстві був цар старий і до чужого добра дуже ласий. Почув він про багатство дроворубове і наказав:
— Нехай цей Гіго покличе мене до себе: хочу подивитися на його господарство.
Гіго зрадів такій високій честі, покликав царя з усіма придворними.
Ну й бенкет же справив Гіго цареві! І в казках про такі бенкети не розказують! Цар усе хвалить господаря, милостивими словами влещує, зовсім розчулився молодий Гіго.
— Розкажи тепер, щедрий господаре, — мені, твоєму цареві, звідки у тебе взялося все це багатство? — спитав цар уночі після бенкету.
Гіго візьми та й розкажи.
— Так і так, — каже, — пощастило мені піймати Хаджі, та не просту Хаджі, а дочку самої лісової цариці.
— А де ж вона в тебе? — питає цар.
— Ось тут у колоді.    
— Ну, якщо тут, то я тобі наказую: покажи її мені, — сказав цар.
Гіго тик-мик, хміль ураз куди й дівся, та вже нічого не зробиш, як не послухати царевого грізного наказу?
— Вийди, — каже, — моя красуне, покажися цареві!
Захиталася колода, розкрилася, вийшла з неї лісова царівна.
Цар, як глянув на неї — і отямитися не може, бородою затрусив, губами заплямкав, очима закліпав.
— Ай-ай-ай! — каже. — Така красуня царівна — у простого дроворуба! — Із тим поїхав додому.
Другого ранку з'явилася до Гіго царева варта: наказав цар привести його до себе.
— Думав я з моїми радниками й міністрами про тебе, — каже цар, — і так вони порішили; відібрати в тебе твою Хаджі, бо вона дочка цариці, хоч і лісової, а все ж таки цариці, і не годиться тобі, простому дроворубові, володіти нею.
— Чи так ви мені радите? — спитав він у придворних.
Ті враз закивали головами і в один голос відповіли:
— Така наша порада, премудрий царю! — хоча ніякої поради у них цар і не питав.
Заплакав тут бідний Гіго-дроворуб.
А цар йому:
— А ти не сумуй, — каже, — яв тебе твою Хаджі не задаром візьму. Піди, принеси її до мене разом з колодою, а тебе я призначу міністром і зразу ж оженю з красунею, донькою мого старшого міністра. А лісова царівна буде моєю жінкою, справжньою царицею.
«Ну, що ж, — подумав Гіго, — це добре! Бути ериставом ще вигідніше, та й у зяті до старшого міністра попасти немала честь... Добре, дуже все це добре!»
— Великий царю, — каже він, — накажи твоїй варті піти зо мною і взяти колоду.
У домі Гіго вказав вартовим на колоду. Ті схопилися за неї, хочуть підняти — і зрушити не можуть, ніби вона в підлогу вросла. Сорок чоловік з нею морочилися. Морочилися, сорок биків пригнали, щоб її з місця зрушити.
— Ні, — кажуть, — нам не подужати! Спробуй, пане Гіго, чи не послухає вона тебе.
Гіго взяв колоду, легко підняв, тільки щось у ній неначе жалібно охнуло, — поклав її собі на плече і відніс у царський палац.
А в палаці вже на нього чекають і цар і придворні, щоб вести його до старшого міністра на оглядини та заручини, а звідти прямо в церкву вінчатися. Сіли на коней, поїхали. Попереду цар з молодим, за ним придворні, всі в золоті, в самоцвітах, так і блищать, так і сяють на сонці.
Побачив Гіго свою наречену — нічого, вподобалася вона йому, дівчина росту високого, повна, чорнобрива, очі чорні дивляться владно. І одягнена пишно: плаття на ній біле, з парчі, так і горить, очі сліпить.
— Справжня буде жінка для еристава, — каже собі ГІго, — не те, що моя маленька Хаджі.
Царева воля — закон для міністра: ударили по руках, випили, як водиться, по чар'ці-другій вина і поїхали до церкви.
Такий поїзд пишний! Цар навмисне наказав тихше їхати, І щоб народ міг подивитися. А народу-народу зібралося по І дорозі!.. Крик, гомін, дзвін вуха глушить, яскраве, гаряче сонце І очі сліпить...
Ось і церква. Зійшли поїжджани з коней і тільки хотів був І Пго, молодий, вийти на паперть, — раптом ззаду та з боків народ І закричав, розступився... Котиться вздовж вулиці велика колода, І гуркотить, стукотить, як камінь з гори летить. Промчала мимо І всіх поїжджай, ударилася з розгону об паперть і розпалася на І дрібні тріски. Розкололася колода, і підвелася перед нареченим! красуня Хаджі. Стоїть проти сонця, вся золотим волоссям, як І вогневим покривалом, обгорнута.
— Володарю мій матий! Навіщо взяв ти мене від рідної матінки, від дорогих сестер, коли тепер кидаєш? До них мені вже немає вороття, не можу й тут жити, тебе втративши! Прощай, мій любий!
Так говорила лісова царівна і, поки говорила, вся ніби зсихалася, чорніла,.. Раптом спалахнула жарким вогнем і згоріла... Тільки біла хмарка диму полинула в синє небо.
— Ну, — сказав цар грізно, — де ж тепер твоя Хаджі, проклятий брехун! Отак ти віддав мені лісову царівну? Не бути ж тобі ериставом, не женитися тобі на дочці мого міністра!—І прогнав цар дроворуба Гіго геть із своїх очей, та ще й палицею побив...
Засоромлений пішов Пго до свого дому. Де ж його багатий дім із скляними шибками? На тому місці стоїть, його колишня вбога порожня сакля без даху.
Глянув Гіго на себе, на ньому старе його дрантя, і нема в нього ні сокири, ні конячини навіть.
Нічого нема у Гіго, крім пізнього жалю за бідною Хаджі в серці та людського глуму.

КАЗКА ПРО ІВАНА-ЦЛРЕВИЧА, ЖАР-ПТИЦЮ І СІРОГО ВОВКА
Російська казка

У якомусь царстві, в якомусь государствІ жив цар на ім'я Вислав Андронович. У нього було три сини-царевичі: перший — Дмитро-царевич, другий — Василь-царевич, а третій — Іван-царевич. У того царя Вислава Андроновича був сад-такий багатий, що в жодному царстві кращого не було. У тому саду росли різні дорогі дерева, і була в царя одна яблуня любима, і на тій яблуні росли яблучка, та все золоті.
Занадилася до царя Вислава в сад літати жар-птиця; на ній пір'я золоте, а очі, як східний кришталь. Літала вона в той сад щоночі, сідала на любиму царя Вислава яблуню, зривала з неї золоті яблучка і знов відлітала.
Цар Вислав Андронович дуже побивався за тією яблунею, бо з неї жар-птиця багато яблук позривала. От покликав він трьох своїх синів і сказав їм:
— Діти мої любі! Хто з вас може піймати в моєму саду жар-птицю? Хто зловить її живу, тому ще за життя мого віддам півцарства, а по смерті і все.
Тоді діти його, царевичі, загукали всі разом:
— Государ ти наш батечку, ваша царська величність! Ми з великою радістю постараємося піймати жар-птицю живу!
Першої ночі пішов у сад Дмитро-царевич і, сівши під ту яблуню, з якої жар-птиця яблучки зривала, заснув і не чув, як та жар-птиця прилетіла і яблук багато поклювала. На ранок цар Вислав Андронович покликав до себе свого сина Дмитра-царе-вича і спитав:
— Що, сину мій любий, чи бачив ти жар-птицю?
Він батькові своєму відповідає:
— Ні, государю-батечку! Вона цю ніч не прилітала. Другої ночі пішов у сад підстерегти жар-птицю Василь-царевич.
Сів він під ту яблуню і, просидівши годин зо дві, заснув так міцно, що не чув, як жар-птиця прилітала і яблучка клювала. На ранок цар Вислав покликав його до себе і питає:
— Що, сину мій любий, чи бачив ти жар-птицю?
— Государю-батечку! Не прилітала вона цю ніч.
Третьої ночі пішов у сад вартувати Іван-царевич і сів під ту яблуню; сидить він годину, другу, третю — раптом освітило весь сад так, наче багато вогнів засяяло: прилетіла жар-птиця, сіла на яблуню і почала клювати яблучка;
Іван-царевич підкрався до неї так спритно, що схопив її за хвіст, проте не міг її втримати: жар-птиця вирвалась і полетіла, і залишилась у Івана-царевича в руці тільки одна пір'їна з хвоста," яку він міцно тримав.
На ранок, тільки встав цар Вислав, Іван-царевич пішов до нього і віддав йому пір'їну жар-птиці. Цар Вислав дуже зрадів. що меншому його синові пощастило хоч одну пір'їну жар-птиці дістати. Ця пір'їна була така чудова та ясна, що в темній кімнаті вона так сяяла, ніби там горіло багато-багато свічок. Цар Вислав поклав ту пір'їну в своєму кабінІ^Щ дуже беріг її. З того-часу жар-птиця не літала вже в сад.
Цар Вислав знову покликав до себе дітей своїх і сказав їм:
— Діти мої любі! їдьте, відшукайте жар-птицю і привезіть до мене живу, а те, що я раніше обіцяв, звичайно, одержить той, хто жар-птицю мені привезе.
Дмитро і Василь-царевичі сердилися на меншого свого брата Івана-царевича за те, що йому пощастило висмикнути у жар-птиці з хвоста пір'їну. Поблагословив їх батько, і поїхали вони вдвох шукати жар-птицю. А Іван-царевич теж почав просити, щоа і його батько на те благословив.
Цар Вислав сказав йому:
— Сину мій коханий, чадо моє любе! Ти ще молодий і до важкого шляху незвичний, навіщо тобі з дому відлучатися? Адже брати твої поїхали. А як ще й ти від мене поїдеш, і ви всі троє довго не повернетеся? Що як помру я, коли вас не буде, хто тоді правитиме замість мене?
Та як не намагався цар Вислав втримати Івана-царевича, ніяк не міг не відпустити його. Іван-царевич узяв у батька благословення, вибрав собі коня і поїхав, — і їхав, сам не знаючи, куди їде.
Їдучи шляхом-дорогою, чи близько, чи далеко, чи низько, чи високо — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться, — нарешті приїхав він у чисте поле, на зелені луки. А в чистому полі стоїть стовп, а на стовпі написані такі слова: «Хто поїде від стовпа цього прямо, той буде голодний та холодний; хтк/ поїде праворуч, той буде живий і здоровий, а кінь його мертвий;'а хто поїде ліворуч, той сам буде вбитий, а кінь його живий і здоровий залишиться».
Іван-царевич прочитав цей напис і поїхав праворуч, таку думку маючи: хоч кінь його і вбитий буде, зате сам він живий залишиться, а згодом зможе дістати собі іншого коня. Він їхав день, другий, третій — раптом вийшов йому назустріч величезний сірий вовк і сказав:
— Ой ти, гей, молодий юначе, Іван-царевичу! Адже ти читав, — на стовпі написано, що кінь твій мертвий буде, так чого ж ти сюди їдеш?
Вовк, промовивши це, розірвав коня Івана-царевича надвоє і пішов собі геть.
Іван-царевич дуже зажурився за своїм конем, заплакав гірко і пішов пішки. Ішов він цілісінький день, стомився страшенно, тільки хотів сісти відпочити, як нагнав його раптом сірий вовк і сказав йому:
— Шкода мені тебе, Іване-царевичу, що ти, пішки йдучи, стомився, шкода мені й того, що розірвав я твого доброго коня. Гаразд! Сідай на мене, на сірого вовка, і скажи, куди тебе везти і навіщо.
Іван-царевич сказав сірому вовкові, куди йому їхати треба, і сірий вовк помчав з ним дужче за коня і через деякий час, саме вночі, привіз Івана-царевича до кам'яної стіни, не дуже високої, зупинився і сказав:
— Ну, Іване-царевичу, злізай з мене, з сірого вовка, і лізь через цю кам'яну стіну; тут за стіною сад, а в тому саду жар-птиця сидить у золотій клітці. Ти жар-птицю візьми, а золотої клітки не займай: .якщо клітку візьмеш, то тобі відтіль не вийти — зразу ж тебе піймають!
Іван-царевич  переліз  через кам'яну  стіну  в  сад  і  побачив жар-птицю в золотій клітці. Дуже вона йому сподобалася. Вий-' няв він птицю з клітки і пішов назад, та потім подумав і сказав собі:
— Чому ж я взяв жар-птицю без клітки, куди я її посаджу?
Повернувся і тільки зняв золоту клітку — раптом залунали гуркіт та грім   по всьому саду, бо до тієї золотої клітки струни були проведені.
Вартові відразу прокинулися, прибігли в сад, спіймали Івана-царевича з жар-птицею і повели до свого царя, якого звали Дол-
матом.
Цар Долмат дуже розгнівався на Івана-царевича і закричав на нього сердито:
— Як не соромно тобі, мододий юначе, красти? Та хто ти такий і з якої землі, якого батька син і яким іменем тебе звати?
Іван-царевич йому мовив:
— Я з царства Вислава, син царя Вислава Андроновича, а звуть мене Іван-царевич. Твоя жар-птиця занадилась до нас у сад літати щоночі і зривала з любимої батькової яблуні золоті яблучка, майже все дерево зіпсувала; для того послав мене мій батько, щоб відшукав я жар-птицю і йому привіз.
— Ой ти, молодий юначе, Іване-царевичу! — мовив цар Долмат. — Чи годиться так робити, як ти зробив? Ти б прийшов до мене, я б тобі жар-птицю з честю віддав; а тепер чи добре буде, як я розішлю по всіх країнах про тебе об'явити, як ти в моїй країні нечесно вчинив? Проте, слухай, Іване-царевичу! Якщо ти зробиш мені послугу — з'їздиш за тридев'ять земель, у тридеся те царство і дістанеш мені у царя Афрона коня золотогривого, то я тобі твою провину прощу і жар-птицю тобі з великою честю віддам; а якщо не прислужишся мені, то дам про тебе знати по всіх царствах, що ти злодій.
Іван-царевич пішов від царя Долмата дуже зажурений, обіцяючи йому дістати коня золотогривого.
Прийшов він до сірого вовка і розповів йому про все, що цар Долмат казав:
— Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу, — мовив йому сірий вовк, — чому ти слова мого не послухався і взяв золоту клітку?
— Винний я перед тобою! — сказав вовкові Іван-царевич.
— Гаразд, хай буде так! — мовив сірий вовк. — Сідай на мене, на сірого вовка, я тебе відвезу, куди тобі треба.
Іван-царевич сів сірому вовкові на спину, і вовк побіг так швидко, як стріла, і біг він довго, чи коротко, нарешті прибіг у царство царя Афройа вночі. Прийшовши до білокам'яних царських стаєнь, сірий вовк Іванові-царевичу сказав:
— Іди, Іване-царевичу, в ці білокам'яні стайні (тепер вартові конюхи всі міцно сплять!) і бери коня золотогривого. Тільки там на стіні висить золота вуздечка, ти її не бери, бо погано тобі буде.
Іван-царевич ввійшов у білокам'яні стайні, взяв коня і пішов уже назад, та побачив на стіні золоту вуздечку і так спокусився, що зняв її з гвіздка, і тільки но, зняв, як раптом залунали грім і гуркіт по всіх стайнях, бо до тієї вуздечки були струни проведені. Вартові конюхи відразу прокинулися, прибігли, Івана-царевича спіймали і повели до царя Афрона. Цар Афрон почав його питати:
— Гей ти, молодий юначе, скажи мені, з якого ти царства, якого батька син, і яким тебе ім'ям звати?
На те відповідав йому Іван-царевич:
— Я сам з царства Вислава, син царя Вислава Андроновича, а звуть мене Іван-царевич.
— Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу! — сказав йому цар Афрон: хіба чесного рицаря це справа, що ти вчинив? Ти б прийшов до мене, я б тобі коня золотогривого з честю віддав. А тепер чи добре тобі буде, коли я розішлю по всіх країнах об'явити, як ти нечесно в моєму царстві вчинив? Проте, слухай, Іване-царевичу: якщо ти зробиш мені послугу, дістанеш мені королівну Олену Прекрасну, яку я давно і душею і серцем кохаю, а дістати не можу, то я тобі цю провину прощу і коня золотогривого з золотою вуздечкою чесно віддам. А якщо ти не прислужишся мені, то я дам знати про тебе по всіх землях, що ти злодій, і пропишу все, як ти в моєму царстві погано вчинив.
Тоді Іван-царевич пообіцяв, цареві Афрону дістати королівну Олену Прекрасну, а сам пішов з його палат і гірко заплакав. Прийшов до сірого вовка і розповів усе, що з ним трапилося.
— Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу, — мовив йому сірий вовк, — чому ти слова мого не'послухався і взяв золоту вуздечку?
— Винний я перед тобою, — сказав сірому вовкові Іван-царевич.
— Гаразд, хай буде так! — мовив сірий вовк.—Сідай на мене, на сірого вовка, я тебе одвезу, куди тобі треба.
Іван-царевич сів сірому вовкові на спину, а зовк побіг так швидко,  як стріла,  і біг він, як у  казці мовиться, довго, чи коротко і, нарешті, прибіг у царство королівни Олени Прекрасної.   Підійшовши  до   золотої   огорожі,   яка оточувала чудовий сад, вовк сказав Івану-царевичеві:
— Ну, Іване-царевичу, злазь тепер з мене, з сірого вовка, йди назад тією ж дорогою, якою ми сюди прибули, і чекай мене в чистому полі під зеленим дубом.
Іван-царевич пішов, куди йому було сказано.
А сірий вовк сів біля золотої огорожі і чекав, поки вийде прогулятися в сад королівна Олена Прекрасна. Надвечір, коли сонечко почало заходити, в повітрі повіяло прохолодою, королівна Олена Прекрасна пішла в сад прогулятися з своїми нянями та з придворними панянками. Коли вона увійшла в сад і підійшла до того місця, де сірий вовк сидів за огорожею, — він раптом перестрибнув через огорожу в сад і схопив королівну Олену Прекрасну, перестрибнув назад і побіг з нею що було духу. Прибіг у чисте поле під зелений дуб, де його Іван-царевич чекав, і сказав йому:
— Іване-царевичу, сідай швидше на мене, на сірого вовка.
Іван-царевич сів на нього,   а сірий вовк  помчав їх обох до царства царя Афрона. Няні і мамки і всі боярині придворні, які гуляли в саду з Прекрасною Оленою, побігли мерщій у палац. Зразу ж послали погоню, щоб догнати сірого вовка. Проте, скільки гінці не гналися, не змогли догнати вовка і ні з чим повернулися назад.
Іван-царевич, сидячи на сірому вовкові разом а прекрасною королівною Оленою, полюбив її від щирого серця, а вона — Івана-царевича; і коли сірий вовк прибіг у царство царя Афрона й Іванові-царевичу треба було відвести прекрасну королівну Олену в палац та віддати цареві, Іван-царевич дуже зажурився і почав гірко плакати.
Сірий вовк спитав його:
— Чого ти плачеш, Іване-царевичу?
На те йому Іван-царевич відповів:
— Друже мій, сірий вовче, як мені, доброму молодцеві, не плакати, не журитися! Я від щирого серця -покохав прекрасну королівну Олену, а тепер мушу віддати її цареві Афрону за коня золотогривого, а якщо я її не віддам, то цар Афрон збезчестить мене по всіх землях.
— Служив я тобі багато, Іване-царевичу, — сказав сірий вовк, — прислужуся і в цьому. Слухай, Іване-царевичу: я зроблюся прекрасною королівною Оленою, ти мене відведеш до царя Афрона, він мене прийме за справжню королівну. Візьмеш коня золотогривого, і коли сядеш на нього і від'їдеш далеко, тоді я попрошуся у царя Афрона в чисте поле погуляти. І як він мене відпустить з няньками та мамками та з усіма придворними бояринями, і буду я з ними в чистім полі, тоді ти мене згадай, — і я знову коло тебе буду.
Сірий вовк вимовив ці слова, ударився об сиру землю і зробився прекрасною королівною Оленою, так що ніяк і пізнати не можна було, що то не вона. Іван-царевич узяв сірого вовка, пішов у палац до царя Афрона, а прекрасній королівні Олені сказав чекати за містом. Коли Іван-царевич прийшов до царя Афрона з удаваною Оленою Прекрасною, то цар дуже зрадів. Він прийняв королівну, а коня золотогривого віддав Івану-царевичу. Іван-царевич сів на того коня, виїхав за місто, посадив з собою Олену Прекрасну і попрямував до царства Долмата.
А сірий вовк живе у царя Афрона день, другий і третій замість прекрасної королівни Олени, а на четвертий день прийшов до царя Афрона попроситися в чисте поле погуляти, щоб розвіяти журбу-печаль люту. Сказав так йому цар Афрон:
— Ах, прекрасна моя королівна Олено! Я для тебе все зроблю, відпущу тебе в чисте поле погуляти!
І наказав нянькам та мамкам та всім придворним бояриням з прекрасною королівною іти в чисте поле гуляти.
А Іван-царевич їхав шляхом-дорогою з Оленою Прекрасною, розмовляв з нею і забув спочатку про сірого вовка, та потім згадав саме в той час, як вовк гуляти пішов:
— Ах, де ж то мій сірий вовк?
Раптом — звідки не взявся — став він перед Іваном-царевичем і сказав йому:
— Сідай, Іване-царевичу, на мене, на сірого вовка, а прекрасна королівна нехай їде на коні золотогривому.
Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони в царство царя Долмата.
Їхали вони довго, чи коротко і, доїхавши до того царства, зр три версти від міста зупинилися. Іван-царевич почав просити сірого вовка:
— Слухай, друже мій, любий сірий вовче! Служив ти мені багато, прислужися востаннє. А послуга твоя буде ось яка: чи не можеш ти обернутися в коня золотогривого замість цього, бо з цим конем золотогривим мені розлучатися не хочеться.
Раптом сірий вовк ударився об сиру землю і став конем золотогривим. Іван-царевич. залишивши, прекрасну королівну Олену на зеленім моріжку, сів на сірого вовка і поїхав у палац до царя Долмата. Як побачив цар Долмат, що Іван-царевич їде на коні золотогривому, дуже зрадів, вийшов з палат своїх, зустрів царевича на широкому дворі, поцілував його в уста солодкі, взяв за праву руку і повів у палати білокам'яні.
Цар Долмат для такої радості наказав влаштувати бенкет, і вони сіли за столи дубові, за скатерті білі, пили, їли, розважалися і веселилися рівно два дні, а на третій день цар Долмат дав Іванові-царевичу жар-птицю з золотою кліткою.
Царевич узяв жар-птицю, пішов за місто, сів на коня золотогривого разом з прекрасною королівною Оленою і поїхав у свою рідну країну, в царство царя Вислава Андроновича. А цар Долмат надумав другого дня свого золотогривого коня об'їздити в чистому полі; велів його осідлати, потім сів на нього і поїхав у чисте поле; і тільки він розігнав коня, як кінь скинув з себе царя Долмата і, обернувшися знову в сірого вовка, побіг і догнав Івана-царевича.
— Іване-царевичу, — сказав він, — сідай на мене, на сірого вовка, а королівна Олена Прекрасна хай їде на коні золотогривому.
Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони далі.
Як тільки довіз сірий вовк Івана-царевича до того місця, де коня його розірвав, він зупинився і Сказав:
— Ну, Іване-царевичу, послужив я тобі досить вірою і правдою. Ось на цьому місці розірвав я твого коня надвоє, до цього місця і довіз тебе. Злазь з мене, з сірого вовка, — тепер є в тебе кінь золотогривий, так ти сідай на нього, їдь, куди тобі треба, а я тобі більше не слуга.
Сірий вовк вимовив ці слова і побіг собі геть, а Іван-царевич заплакав гірко за сірим вовком і поїхав далі з прекрасною королівною.
Довго, чи коротко їхав він з прекрасною королівною Оленою на коні золотогривому, та, не доїхавши до свого царства за двадцять верст, спинився, зліз з коня і разом з прекрасною королівною ліг відпочити від спеки під деревом; коня золотогривого прив'язав до того ж дерева, а клітку з жар-птицею поставив біля себе. Лежачи на м'якій траві і приязно розмовляючи, вони міцно поснули.
Саме в той час брати Івана-царевича, Дмитро й Василь-царевичі, об'їздивши різні землі і не знайшовши жар-птиці, поверталися у свою землю з порожніми руками. Ненароком наїхали вони на свого сонного брата Івана-царевича з прекрасною королівною Оленою. Побачивши на траві коня золотогривого і жар-птицю в золотій клітці, дуже цим спокусилися і вирішили брата свого Івана-царевича убити. Дмитро-царевич вийняв з піхов меч свій, заколов Івана-царевича і порубав його на дрібні шматки, потім  розбудив  прекрасну  королівну  Олену  і почав її питати:
— Дівчина-краса, з якого ти царства і якого ти батька дочка, і як тебе на ймення звати?
Прекрасна королівна Олена, побачивши Івана-царевича мертвим, дуже злякалася, почала плакати гіркими сльозами і в сльозах говорила:
— Я королівна Олена Прекрасна, а дістав мене Іван-царевич, якого ви на злу смерть віддали. Були б ви чесні рицарі, коли б і виїхали з ним у чисте поле та живого перемогли, а то вбили сонного і тим яку собі похвалу матимете? Сонна людина, що мертва. Тоді Дмитро-царевич приклав свій меч до серця прекрасної королівни Олени і сказав їй:
— Слухай,   Олено Прекрасна.   Ти тепер у наших руках, ми і повеземо тебе до нашого батька царя Вислава Андроновича, і ти скажи йому, що ми і тебе дістали, і жар-птицю, і коня золотогривого. Якщо цього не скажеш, зараз тебе стратимо!
Прекрасна королівна Олена, злякавшися смерті, обіцяла їм і клялась усім дорогим, що казатиме так, як їй наказують. Тоді Дмитро-царевич з Василем-царевичем стали кидати жеребок, кому дістанеться прекрасна королівна Олена, а кому кінь золотогривий. І жеребок випав, що прекрасна королівна мусить належати Василю-царевичу, а кінь золотогривий — Дмитру-царевичу. Тоді Василь-царевич узяв прекрасну королівну Олену, посадив на свого доброго коня, а Дмитро-царевич сів на коня золотогривого і взяв жар-птицю, щоб віддати її батькові своєму царю Виславу Андроновичу, і рушили вони в путь.
Іван-царевич лежав мертвий на тому місці рівно тридцять днів. В той час набіг на нього сірий вовк і пізнав по духу Івана-царевича. Захотів допомогти йому — оживити, та не знав, як це зробити. Саме тоді побачив сірий вовк одного ворона і двох вороненят, що літали над трупом і хотіли спуститися на землю — наїстися м'яса Івана-царевича. Сірий вовк сховався за кущі, і тільки вороненята спустилися на землю та почали клювати тіло Івана-царевича, він вистрибнув зза кущів, схопив одне вороненя і хотів розірвати його надвоє.
Тоді ворон спустився на землю, сів віддалік од сірого вовка, і сказав йому:
— Гей, ти, сірий вовче! Не займай моєї малої дитини, адже вона тобі нічого не зробила.
— Слухай, Вороне Вороновичу, — мовив сірий вовк, — я твоєї дитини не займатиму і відпущу її живу й цілісіньку, коли ти мені зробиш послугу: полетиш за тридев'ять земель у тридесяте царство і принесеш мені мертвої і живої води.
На те Ворон Воронович сказав сірому вовкові:
— Я тобі це зроблю, тільки не займай мого сина.
Сказавши ці слова, ворон, полетів і швидко зник з очей.
На третій день ворон прилетів і приніс із собою дві скляночки: в одній була жива вода, а в другій — мертва, і віддав ці скляночки сірому вовкові. Сірий вовк узяв скляночки, розірвав вороненя надвоє і збризнув його мертвою водою, і те вороненя зрослося, оббризкав живою водою — вороненя стрепенулося й полетіло. Потім сірий вовк збризнув Івана-царевича мертвою водою — його тіло зрослося, збризнув живою водою — Іван-царевич устав і промовив:
— Ох, і довго ж я спав!
На те сказав йому сірий вовк:
— Так, Іване-царевичу, спати б тобі повік, коли б не я тебе ж брати твої порубали, а прекрасну королівну Олену, коня золотогривого і жар-птицю повезли з собою. Тепер поспішай у свою країну: брат твій Василь-царевич одружується сьогодні з твоєю нареченою, з прекрасною королівною Оленою. А щоб швидше туди тобі дістатися, сідай краще на мене, на сірого вовка, я тебе на собі донесу.
Іван-царевич сів на сірого вовка, вовк побіг з ним у царство царя Вислава Андроновича і, довго  чи коротко, прибіг до міста.
Іван-царевич зліз із сірого вовка, пішов у палац і побачив там, що брат його Василь-царевич одружується з прекрасною королівною Оленою: повернувся з нею спід вінця і сидить за столом. Іван-царевич зайшов у палати, і тільки Олена Прекрасна побачила його, одразу вибігла зза столу, почала цілувати в уста! солодкі і закричала:
— Ось мій коханий наречений Іван-царевич, а не той лиходій, що за столом сидить.
Тоді цар Вислав Андронович устав з місця і почав Прекрасну 'Олену питати: що це все означає. Олена Прекрасна розповіла йому всю правду, що і як було: як Іван-царевич добув її, коня золотогривого і жар-птицю, як старші брати убили його сонного на смерть і як залякували її, Щоб вона казала, ніби все це вони дістали. Цар Вислав дуже розсердився на Дмитра й Ва-силя-царевичів і посадив їх у темницю. А Іван-царевич одружився з прекрасною королівною Оленою і почав з нею жити дружно, в любові,так, що одне без одного і хвилини пробути не могли.

КАЗКА ПРО СИРОТУ
Таджицька казка

Жив колись сирота. Не було в нього ні батька, ні матері, нікого з рідні. А з майна у нього був тільки мотузок замість пояса. Ставив він сільце, ловив горобців, носив на базар, продавав їх з цього й жив. Пішов він якось уранці і побачив, що в сільце попався ворон. Зрадів хлопець, ніби йому хтось коня подарував. Узяв ворона і подався на базар.
Зустрів він на базарі одного сивого діда. От і заговорив той до хлопця:
— Гей, мій хлопчику, куди ти несеш цього ворона?
Хлопчик каже:
— Ой, діду, нема в мене нічого, щодня ловив я горобців, а сьогодні впіймав цього ворона!
— Дуже добре, — каже старий, — продай мені його.
— Що ж ти даси мені за нього?
— Я дам тобі чашку.
— Ой, дідусю, я крихти хліба не маю, щоб покласти в рот, що я робитиму з цією чашкою?
— Мій хлопчику, ця чашка і їжу тобі дасть і одяг, веселими будуть твої дні.
Зрадів сирота, взяв чашку, та й пішов собі. Ішов-ішов,  зайшов до  одного  знайомого, ночувати в нього зостався.
Хазяїн побачив у сироти чашку і спитав його:
— Навіщо тобі ця чашка?
— Вона мені і їжу і одяг дасть, — сказав сирота.
На ніч сирота поклав чашку під голову й заснув. Хазяїн почекав, поки той заснув, потім витяг тихенько його чашку, а на її місце поклав іншу.
Уранці сирота взяв чашку і пішов додому. Ішов-ішов, прийшов до своєї хати та й каже:
— Гей, чашко! Нагодуй мене, одягни мене, я голодний, одяг у мене старий, подертий!
Скільки не казав він, а чашка йому ні їжі, ні одягу не дає.
— Добре обдурив мене старий! — сказав сирота.
Ранком устав і пішов до свого сільця. Бачить — знову попався в сільце ворон. Сирота подумав:
— На тому вороні мав я збитки, на цьому матиму прибуток. Узяв ворона, пішов на базар. По дорозі знову зустрів він сивого діда. Старий питає:
— Гей, хлопчику, куди йдеш?
— Ой, діду, впіймав я ворона і несу його продавати!
— Не носи його на базар, продай його мені.
— Нещодавно я продав тобі одного ворона, ти дав мені за нього чашку, а вона ні їжі, ні одягу мені не дає!
— На тому ти мав збитки, на цьому матимеш прибутки, — каже старий.
— Що даси мені за ворона? — питає сирота.
— У мене є хороший осел, я віддам тобі його!
— Що я робитиму з ослом? Мені його й поставити нема куди.
— Цей осел І тебе і себе нагодує!
— А який же талан він має?
— Щодня він даватиме тобі десять золотих!
Зрадів  сирота, віддав старому ворона,  сів верхи  на  осла, "поїхав. їхав-їхав, доїхав до дому свого знайомого. Вийшов хазяїн, питає:
— Гей, приятелю, де був?
— Був на базарі, — сирота каже.
Хазяїн засміявся.
— Навіщо ж ти купив цього осла? Сам ти не можеш собі шматка хліба добути, а ще осла ведеш.
— Цей осел прогодує і себе і мене.
Хазяїн запросив сироту до себе ночувати і, коли сирота заснув, одв'язав його осла, а свого прив'язав замість нього. Ранком устав сирота, сів верхи на осла, поїхав додому. Почав годувати осла і сіном і ячменем. Скільки не годував — осел жодного золотого не дав.
Засумував сирота, знову пішов до свого сільця і бачить — знову попався ворон. Узяв його сирота, пішов на базар і знову зустрів сивого діда. Старий каже:
— Гей, мій хлопчику, куди йдеш?
— Я впіймав ворона, несу його на базар.
— Не носи його на базар, продай мені!
— Нещодавно я тобі продав двох воронів, а ніякої користі не мав.
— Ти де ночуєш?
— В одного знайомого.
— Продай мені цього ворона і йди до свого знайомого.
— Що ти даси мені за нього?
— Дам поліно й кам'яний товкач.
— Навіщо мені поліно й товкач?
— Вони стануть тобі у пригоді. Коли тобі буде важко, скажи: «Трощи, поліно, товчи, товкач!»
Сирота віддав старому ворона, взяв поліно і товкач та й пішов.
Увечері прийшов він до свого знайомого. А той його й питає:
— Гей, хлопче! Що це ти несеш?
— Це стане мені в пригоді, коли буде важко!
Сирота ліг спати, а полшо й товкач поклав собі під голову. Уночі хазяїн витяг у нього* спід голови поліно й товкач. Сирота прокинувся і сказав:
— Трощи, поліно, товчи, товкач!
Підвелися поліно й товкач, — поліно з одного боку б'є хазяїна, товкач з другого. Хазяїн кричить:
— О, хлопче, змилуйся надо мною!
Сирота сказав:
— Проклятий! Розірвалася сьогодні дружба між мною й тобою. Поки не віддаси мені мого осла та чашку, не відпущу тебе!
Хазяїн віддав сироті осла і чашку.
Узяв сирота свою чашку, поліно й товкач, сів на осла та й поїхав. Приїхав додому, почав годувати свого осла сіном та ячменем, почав осел давати йому щодня десять золотих. А чашка давала йому їжу та одяг, які тільки є на світі.
Забагатів сирота.
Якось дар їхав разом із своїм військом на полювання. Сирота побачив царя і подумав:
«От я багатий зараз, а хто про це знає? Покличу я до себе царя в гості!»
Пішов він назустріч цареві, узяв за вуздечку його коня. А слуга царський підбіг, ударив сироту палицею і сказав:
— Гей, клятий, якщо маєш прохання або скаргу, напиши заяву, а не хапай царевого коня за вуздечку!
Цар поїхав далі.
А сирота все таки біг ззаду і кликав царя з його військом у гості.
Цар сказав:
— Видно, забагатів сирота, що кличе мене разом з військом у гості.
І спинився. Посідали в степу. Сирота додому за частуванням пішов. А цар і каже своїм слугам:
— Підіть, подивіться, звідки сирота їжу бере.
Пішли слуги до хати сирїтчиної, заглянули у вікно, бачать — сирота чашку вийняв і сказав:
— О чашко! Цар прибув із своїм військом, дай мені найкращі страви в світі.
З'явилися в чашці різні страви, почала вона їх розкладати по інших чашках; які тільки страви були на світі — все доставила. По тому сирота осавулів покликав. Осавули понесли цареві й військові ту їжу.
Усі наїлися. Прийшли на бенкет усі сироти — і теж усі наїлися. Сказали сироти:
— Хай збільшуватиметься сирітчине багатство! Щодня ми приходимо до дверей багатіїв, але ті не дають нам і скоринки хліба, а сьогодні ми наїлися, та ще й на цілий місяць додому харчів принесемо!
Після   того   сирота   привів   цареві доброго коня, подарував хороший одяг, багато дивовижних коштовних речей: Не бере цар. Каже:
— Гей, сирото! Ці подарунки мені не потрібні, принеси мені свою чашку.
— О царю! Ця чашка годує мене.
— Заберу чашку!— сказав цар. Послав він двох своїх слуг:
— Підіть, силою заберіть у сироти чашку!
Кинулися слуги на сироту, відняли чашку. Гірко стало си роті і сказав він:
— Трощи, поліно, товчи, товкач!
Підвелися поліно й товкач, почали бити слуг, а потім царя. А цар кричить:
— О сирото! Не роби цього, адже я царського роду!
Сирота сказав:
— Я так вшанував тебе, обдарував гоже, а ти за це наказав побити мене й відняти мою чашку. Тепер прийми від мене ганьбу та горе!

ЦАР ТА БІДНЯК
Вірменська казка

Жив колись цар. Якось розіслав він скрізь своїх сурмачів. Почали сурмачі гукати:
— Гей, люди! Хто з вас найкраще збреше, тому цар дасть і золоте яблучко!
Почали приходити до царя звідусіль: царевичі, діти назнрів, візирів — дуже багато людей, але ніхто не міг догодити цареві.
Прийшов, нарешті, до царя бідняк з великим глечиком у руці.
— Чого тобі треба? — спитав цар.
— Добридень, царю, — відповів бідняк, — я прийшов одержати свої гроші: адже ти мені винен глечик золота!
— Брешеш ти, — обурився цар, — я тобі нічого не винен.
— Брешу? Тоді дай мені золоте яблучко, коли я брешу!
Цар, зрозумівши його хитрість, почав викручуватися:
— Ні, ти не брешеш.
— А не брешу, то плати борг.
Цар побачив, що програв, ні слова не сказав, дістав і дав біднякові золоте яблучко.

НАЙМИТ
Російська казка

Жив собі селянин і було в нього три сини. Пішов старший син у місто найматися. Прийшов він у місто і найнявся до купця, а той купець був такий скупий та суворий! Тільки про одне й говорив: як заспіває півень, так і вставай, наймите, та берися до роботи. Важко довелося хлопцеві, прожив він з тиждень і повернувся додому. Пішов середній син, прожив у купця з тиждень, не витримав і покинув.
— Батьку, — каже найменший син, — дозволь, я піду в наймити до купця.
— Куди тобі, дурневі! Сиди вже собі на. печі! Кращі за тебе ходили, та ні з чим поверталися.
— Ну, як хочеш, а я піду! — сказав і пішов до купця.
— Здоров, купче!
— Здоров, молодче! Що доброго скажеш?
— Візьми мене в наймити.
— Що ж, гаразд, тільки в мене, брате, як півень заспіває, так і треба йти на роботу на цілий день.
— Звісно, найнявся — що продався!
— А що візьмеш?
— Та що з тебе взяти? Рік проживу — тебе лясну, купчиху скубну, більше нічого й не треба.
— Гаразд, молодче! — відповідає хазяїн, а сам думає: «Ото добро, от дешево найняв, так дешево!»
Увечері наймит приловчився, спіймав півня, підгорнув йому голову під крило, та й завалився спати. Вже й північ минула, вже на ранок повертає, — треба б наймита будити, та півень не співає. Підвелося сонечко  на небі — наймит і сам прокинувся.
— Ну, хазяїне, давай снідати, вже й до роботи час ставати.
Посидів, поробив день до вечора,   а   ввечері знову спіймав
півня, підгорнув йому голову під крило і завалився спати до ранку. На третю ніч Знову те саме.
Дивується купець, що за причина з півнем — зовсім тепер горлянки не дере!
«А піду лиш я, — думає, — на село, пошукаю іншого півня».
Пішов купець шукати півня і наймита з собою взяв. От ідуть вони шляхом, а назустріч їм четверо мужиків бика ведуть, а бик той такий великий та злий, насилу на вірьовках тримають.
— Куди, братіки? — питає наймит.
— Та бика на різниці ведемо.
— Ех, ви! четверо бика ведете, а тут і одному робити нема чого.
Підійшов до бика, ляснув його по лобі і вбив на смерть. Потім скубнув за шкуру — вся шкура геть.
Купець як побачив, як він ляскає та скубе — дуже засмутився і про півня забув, повернувся додому та й почав з купчихою радитися, як їм біди-лиха позбутися.
— А от що, — каже купчиха, — пошлемо ми наймита пізно ввечері в ліс, скажемо, що корова з череди не прийшла, нехай його люті звірі розірвуть.
— Гаразд!
Почекали до вечора, повечеряли. Вийшла купчиха на подвір'я, постояла коло ґанку, входить у хату і каже наймитові:
— Що ж ти корів до хліву не загнав? Адже однієї безрогої нема!
Та, здається, вони всі були...
— Ото ж бо й є, що не всі! Іди мерщій у ліс та пошукай гарненько.
Наймит одягся, взяв ломаку.і побрів у дрімучий ліс. Скільки не ходив по лісу — не видати ніде корови. Почав приглядатися та додивлятися — лежить ведмідь у барлозі, а наймит подумав, що то корова.
— Ач, куди вперлася, проклята! А я тебе цілу ніч шукаю. — І ну дубасити ведмедя ломакою. Звір кинувся навтіки, а наймит схопив його за шию, лритяг додому й кричить:
Ворота відчиняйте та товар приймайте!
Пустив ведмедя в хлів і. зачинив разом з коровами. Ведмідь зараз узявся корів душити та трощити. За ніч усіх до одної рішив. На ранок каже наймит купцеві з купчихою:
— А корову я знайшов.
— Ходімо, жінко, подивимось, яку корову знайшов він у лісі.
Пішли в хлів, відчинили двері, дивляться — корови подушені, а в кутку ведмідь сидить,
— Що ж ти, дурню, наробив? Навіщо ведмедя в хлів затяг?
Він у нас усіх корів подушив.
— Ну, чекайте, — каже наймит, —- це минеться ж йому це так! Кинувся в хлів, ляснув ведмедя — а він і дух спустив. «Погана справа, — думає купець, — люті звірі йому ніщо. Ігіба сам чорт його подужає!»
— Іди, — каже наймитові, — на чортів млин та зроби мені послугу велику: збери з чортів гроші, вони набір у мене брали, а віддавати не віддають.
— Що ж, — відповідає наймит, — чому й не зробити такої дрібниці? — Запряг коняку у віз і поїхав на чортів млин. Приїхав, сів на греблі і почав вірьовку крутити. Раптом вистрибнув з води чорт.
— Наймите, що ти робиш?
— Мабуть, сам бачиш! Вірьовку кручу!
— Навіщо тобі вірьовка?
— Хочу вас, чортів, тягати та на сонечку сушити, а то ви, прокляті, зовсім промокли!
— Що ти, що ти, наймите? Ми ж тобі нічого поганого не зробили.
— А чого хазяїнові моєму боргів не платите? Позичати так уміли!
— Почекай троилки, я піду спитаю у старшого, — сказав чорт ї пірнув у воду.
Наймит зразу ж за лопату, викопав глибоку яму, покрив її хмизом, посередині свій капелюх поклав, а в капелюсі ще заздалегідь дірку прорізав.
Чорт вистрибнув і каже наймитові:
— Старший питає: як же ти будеш чортів тягати? Адже наші ями бездонні!
— Чи бач! Велике діло! У мене на те така вірьовка є, що скільки не міряй, до кінця не доберешся.
— Ану, покажи!
Наймит зв'язав обидва кінці своєї вірьовки і подав чортові; той уже міряв-міряв, міряв-міряв, а все кінця немає. ■
— А чи багато боргів платити?
— Та от насипте цей капелюх сріблом, якраз буде.
Чорт пірнув під воду, розповів про все старшому; шкода було старому з грошима розлучатися, та робити нічого — довелося вивертати гаманці, бо капелюх з діркою був, і чорти все сипали та й сипали туди гроші. Насипав наймит повен віз срібла і привіз купцеві.
— Оце так біда! І чорт його не бере!
Почав купець з купчихою радитися, як би з дому втекти. Купчиха напекла пирогів та паляниць, наклала два,лантухи і лягла спочивати,   щоб до ночі сил набратися та від на^  .та втекти.
А наймит викинув з лантухів пироги й паляниці, а замість того в один жорна поклав, а в другий сам заліз. Сидить — не ворухнеться і дух затаїв. Вночі розбудив купець купчиху, звалили вони собі по лантуху на плечі і подалися з двору. А наймит сидить у лантусі й свистить.
— Біжимо мерщій, наймит женеться!
Бігли-бігли, наймит мовчить.
— Ну, жінко, — каже купець, — давай пиріжком закусимо.
Зняв з плечей лантух, розплутав вірьовку, аж тут наймит висунув голову.
— Здоровенькі були, хазяїне з хазяйкою! Що ж це ви з дому втекли, а зо мною не розплатилися?
Скубнув   купчиху,   ляснув   купчину   — пам'ятай, як звали!

КОТИГОРОШКО
Українська казка

Був собі чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обідати. Вона питає:
— А де ж ви оратимете? Я не знаю!
А вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від хати аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти по тій борозні і йди:
Та й поїхали.
А змій, що жив над тим полем у лісі, узяв тую скибу, назад перекинув, а свою протяг до своїх палаців. От сестра понесла братам обідати та й пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не прислали й пообідати.
— Як то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її не ма. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблудила? Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і дійшли таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди —коли вона там.
— Братіки мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить.''
Він же вас поїсть.
Коли це і змій летить.
— А, — каже, — людським духом пахне. А що, хлопці, будемо битися чи миритися?
узяв тую скибу, назад перекинувНі, — кажуть, — битися.
Ходімо ж на залізний тік.
Пішли на залізний тік битися. Недовго бились, як ударив їх змій, так і ввігнав у той тік. Забрав ї. тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
Ті чоловік та жінка ждуть, ждуть синів, а їх усе немає. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли це котиться горошинка по дорозі... Жінка взяла горошинку та й з'їла.
Згодом народився в неї син і назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води — небагато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь, — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли, злякалися, що в нього така сила. А він ще підкинув того каменя вгору, люди й розбіглись хто куди.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й забрав.
Якось питається Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні бути в мене брати й сестри.
— Еге, — кажуть, — синку, була в тебе сестра і шестеро братів, та таке й таке з ними трапилось.
— Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати.
Батько й мати умовляють його.
— Не йди, сину, шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув.
— Ні, таки піду. Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй, — каже, — мені булаву, та велику.
Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко тую булаву, як замахнувся, як кинув угору... Та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме вона через дванадцять днів.
Та й ліг. На тринадцятий день гуде та булава. Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів і сестру, — треба скувати іншу.
Поніс її знову до коваля.
— На, — каже, — перекуй, щоб була по мені.
Викував коваль ще більшу. Котигорошко і ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять днів. На тринадцятий день летить тая булава назад, реве, — аж земля труситься. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього — тільки трішки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів і сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду.
Узяв тую булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до якогось великого двору. Входить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка дома.
— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть.
— А може й не з'їсть. А ти ж хто така?
— Я була одна дочка у батька і в матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішло визволяти та й загинуло.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та не знаю, чи ще живі, чи може й на попілець зотліли.
— От же може я тебе визволю, — каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти самі — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату, — зараз:
— Ге, — каже, — людським духом пахне.
— Де б то не пахло,—одказує Котигорошко,—коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Будемо битися чи миритися?
— Де то вже миритися, — битися! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік.
— Ходім.
Прийшли. Змій і каже.
— Бий ти.
— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти попереду.
От змій як ударив його, так по кістки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як замахнувся булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, — зовсім убив.
Пішов тоді він у льохи-темниці глибокі, одімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, яке було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скількись дороги, сіли під дубком спочивати. А Котигорошко І притомився після того бою та й заснув. А шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам його переміг. Та й добро змієве він собі все забере.
От радилися-радилися та й урадили: тепер він спить, не почує, — прив'язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір розірве. Як урадили, так і зробили: прив'я-І зали та й пішли собі.
А Котигорошко спить І не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як стенувся, так того дубка й ви-] вернув з корінням. От узяв він тоді того дубка на плечі та й пішом додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та розпиі , тують у матері:
— А що, мамо, чи у вас ще були діти?
— Та як же! Син Котигорошко був та вас пішов визволяти
Вони тоді:
— Оце ж ми його прип'яли, — треба бігти та одіп'ясти.
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, — за малим хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світи.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та йде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори уперся та й розпихає їх. Котигорошко й питає:
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб дорога була.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходім разом.
— Ходім!
Пішли вони. Ідуть, ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу, як махне рукою, так дуба й вивертає з корінням.
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було вільніше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
— Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами над річкою: як крутне вусом, — так вода й розступається, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— А що, чоловіче, робиш?
— Та воду одвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гори на дорозі — Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду одверне. От зайшли вони в дуже великий ліс, коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко й каже:
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочити. Коли хтось стукає в двері:
— Одчини!
— Не великий пан, одчиниш і сам! — каже Вернигора.
Коли влазить дідок маленький, а борода аж по землі волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його за чуб на гвіздок, що вбитий був у стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигбри на спині ремінь із шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутився, крутився, якось одірвав свого чуба смик, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварював.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
— Одчини!
— Не великий пан, одчиниш і сам!
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам!
Коли лізе дідок маленький, а борода аж по землі волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба з спини ремінь з шкури видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався тг з нум швидше обідати варити. Коли це приходить товариство:
— А що це ти з обідом запізнився?
— Та задрімав, — каже, — трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус — і з ним те саме. От Ко-тигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обідати варити. Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.
На другий день так і є: ті троє йдуть на полювання, а Котиторошко дома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
— Одчини!
— Стривай, одчиню, — каже Котигорошко.    
Одчинив двері, — аж там дідок маленький, а борода аж по землі волочиться.
— Пересади через поріг.
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до його, пнеться.
— А чого тобі? — питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого, — каже дідок та доп'явсь до чуба, та тільки хотів схопити, а Котигорошко:
— То ти такий! — та собі хап його за бороду; вхопив сокиру, потяг його до дуба, розколов дуба, заправив у розколину дідову бороду й защемив її там.
— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь тут, поки я знову сюди прийду.
— Приходить у хату — вже й товариство поприходило.
— А що обід?
— Давно готовий.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть, лиш, — я вам таке диво покажу, що ну!
Приходить до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг так за собою. Тоді Коти: горошко розказав товаришам, що йому було, та ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та ременя з спини драв.
— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг, — так там і знать, що волочено, — вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:
— Лізь туди, Вернигоро.
— А цур йому.
— Ну ти, Вернидубе.
— Не схотіли і Вернидуб і Крутивус.
— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
— Спускайте.
Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна, — аж у підземний світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогими самоцвітами. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.
— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю діда маленького, що борода аж по землі волочиться.
— Є, — каже вона, — дідок, бороду з дубка визволяє. Не йди до нього •— він тебе вб'є, бо вже багато він людей побив.
— Не вб'є, — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемнув. А ти ж чого тут живеш?
— А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв І в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього.
— Вона й повела. Коли так, справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
— Де   вже, — каже   Котигорошко, — миритися, — битися!
— От і почали вони битися. Бились-бились, і таки вбив його Котигорошко своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, що він спускався. Прийшов та й гукає:
— Агов, брати, —  чи ви ще є?
— Є.
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.
— Це ваше.
Витягли, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:
— І це ваше.
І третій їм оддав, — усе, що добув. Тоді прив'язав до мотузка королівну.
— А це моє, — каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумались.
— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче нам і королівна достанеться. Підтягнім його вгору та тоді й опустімо, — він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко то й догадався, що вони вже надумали щось, — узяв та й прив'язав до мотузка каменюку та й гукає:
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!
— Ну, — каже Котигорошко, — добрі ж і ви!
Пішов він тим світом. Іде та й іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубком. Коли чує, — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він зліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилетіла велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Як не з'їси його, то ми скажемо.
— Ні, — каже, — не з'їм.
Отам хлопець сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба, — я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зостались живі, а то все я полечу, а тут піде дощ, — вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав. Ну, та дарма! — треба летіти. Візьмемо з собою шість кадубів м'яса та шість каду-бів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони шість кадубів м'яса та шість кадубів води, сів Котигорошко на грифа, — полетіли. Летять та й летять; то гриф, як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли, от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадубах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко одрізав у себе шматок м'яса з литки та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого дав аж наприкінці?
Котигорошко і показав на свою ногу.
— От чого, — каже.
Тоді гриф виплюнув литку, полетів і приніс зцілющої води. Як притулили литку та покропили тією водою, — вона й приросла.
Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько. Там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, думали, що він їх повбиває. А він і каже:
— Рідні брати, та й то зрадили, — мушу вам простити.
Та й простив.
А сам одружився з тією королівною та й живе.

ФАЛЬЧІ-ВАБА — ВОРОЖБИТ
Узбецька казка

В старі часи жив собі один мулла — ворожбит. Він ворожив по книзі. Захворів якось мулла-ворожбит і помер. До його жінки прийшла сусідка — жінка бідняка-мердикера (наймита) посумувати разом з нею. Вдова зраділа їй і стала пригощати. Сусідка була бідна і невдоволена своїм життям. Коли жінки напилися чаю і поїли, сусідка помітила книгу, загорнуту в хустку. Вона спитала у вдови:
— Що це таке?
Вдова з сльозами на очах сказала:
— Не питай про це, люба моя. Ця книга належала моєму покійному чоловікові. Він ворожив по ній і заробляв гроші. Ця книга була нам замість багатства та худоби...
— А тепер хто ворожить по цій книзі? — спитала сусідка.
— З того дня, як помер мій чоловік, — відповіла вдова, — вона так і лежить. Нікому тепер ворожити по ній і приносити мені гроші. Син ще молодий, так ніхто й не користується нею і не добере   в ній толку.
Тоді сусідка почала розповідати вдові про свою біду:
— Ти знаєш, мій чоловік, на нещастя моє, неписьменна, темна людина. Влітку ще працює мердикером, а взимку тиняється без діла. Як виконає якусь дрібну роботу, заробить зрідка дві теньги. Нам. цих грошей, звісно, невистачає на харчі— насилу день на них проживемо. Віддай мені, сусідонько, книгу твого чоловіка. Може б наше життя покращало... Жінка ворожбита й говорить:
— Ти ж кажеш, що твій чоловік неписьменний. Як же він буде ворожити по книзі?
— О, якби мій чоловік був письменний, — відповіла сусідка, — тоді б я й не просила цієї книги, і без неї жили б добре. Тим то я й прошу цю книгу, що він у мене неук.
І вона сумно схилила голову. Тоді вдова сказала, що їй зовсім не шкода книги для своєї приятельки, і вона буде дуже рада, якщо допоможе їй у біді.
Сусідка трішки посиділа, поговорила і пішла додому, взявши з собою книгу ворожбита.
Коли її чоловік повернувся ввечері додому, жінка показала йому книгу і розповіла, як. дістала її.
Вона сказала:
— Я тебе навчу, як ворожити.
— Ти хочеш накликати біду на мою голову, — заперечив чоловік. — Як же це я, не знаючи жодної літери, буду людям ворожити? Для цього ж треба вміти читати книгу.
— Оце добре! — розсердилася жінка. — Ти думаєш, кожен робить тільки те, що знає? Ти будеш сидіти з книгою в руках на майдані Регістан. У кожного знайдеться про що поворожити: або загубив щось або скоїлося якесь лихо. Не один, так другий підійде і захоче, щоб ти йому поворожив. Що тут важкого? Ти йому щонебудь скажеш. Випадково може і вгадаєш. І ти станеш знаменитим, усім відомим.
Сказавши це, вона спорядила чоловіка, одягла його, як одягаються ворожбити-лічозори. Пов'язала йому голову величезною чалмою  дала в руки чотки, книгу та паличку, щоб перегортати сторінки, і послала на вулицю. Бідолашний чоловік, який не знав нічого, крім мердикерства, почував себе дуже незручно в своєму новому одязі.
Він дійшов до Регістана, де звичайно розташовувались ворожбити. Вони сиділи на землі і ворожили всім, хто хотів дізнатися, яка в них доля. Побачивши ворожбитів, він трохи заспокоївся.
«Виходить, є багато таких, як я», — подумав він і теж сів на землю. Поклавши перед собою книгу, він узяв у руки чотки і почав ворушити губами, ніби читаючи.
Саме в цей час у одного хазяїна зник кінь. Після марних розшуків повернувся він додому, а жінка й каже йому:
— Чого ти так сумуєш? Піди на майдан і попроси кого-небудь з ворожбитів подивитися в книгу, може хтось із них скаже, де зник наш кінь.
Почувши такі слова, хазяїн подумав, що жінка каже розумно, і вийшов на вулицю. Підійшов він до нового ворожбита і попросив подивитися в книгу. Ворожбит погодився, але зажадав, щоб йому дали спочатку трохи грошей. Хазяїн коня дав йому одну теньгу. Ворожбит узяв монету, помилувався нею, а далі, взявши паличку, почав говорити заклинання. Потім відкрив книгу і, тримаючи її догори ногами, сказав:
— Твій кінь знайшовся! Шлях до твого щастя відкритий. Іди зараз навпростець. Перед тобою, буде арикг — Чит-арик. Про йдеш далі — буде великий арик. Далі за цим ариком ще один арик, Шах-арик. За цим Шах-ариком пасеться твій кінь. Іди з богом, о чоловіче, і приведи його. Тільки обіцяй мені більше...
Хазяїн коня зрадів і пообіцяв:
— Якщо мій кінь знайдеться, я тобі дам стільки грошей, скільки коштує чверть його.
І він пішов, як казав йому ворожбит. Вийшов з міста — арик, пішов далі — ще один арик, трохи більший. За цим ариком — Шах-арик. Подивився — і справді, його кінь пасеться на зеленому лузі.
— Ах ти ж, мій конику! — заплакав з радості чоловік і повів коня додому.
Жінка, побачивши коня, теж заплакала з радості. Потім чоловік пішов до ворожбита і сказав, що знайшов свого коня. Почувши це, ворожбит дуже зрадів, але удав, що він людина дуже вчена і не дивується з цього. Тут же підрахували, скільки коштує весь кінь, і ворожбит одержав чверть його вартості.
І от став ворожбит відомий усім жителям міста. Казали, що приїхав якийсь учений лічозір, який знає все чисто і може знайти всяку пропажу. Так і прославився наш неписьменний ворожбит.
Але на серці в нього було неспокійно.
Думав він, що не сьогодні, так завтра доведеться йому відгадувати якунебудь складну справу, тоді не знатиме він, що відповісти, і загине його слава лічозора. Буде він тоді збезчещений та зганьблений.
І справді, незабаром трапилась велика подія: якісь злодії обікрали цареву скарбницю. Нічого не залишили, забрали всі гроші й коштовні речі. Цар зовсім розгубився і наказав своїм візирам та бекам1 за всяку ціну розшукати все.
Візирі та беки подалися на розшуки, але не знайшли нікого. Прийшли вони до царя і сказали, що не знайшли й сліду від скарбів. Тоді цар наказав покликати ворожбитів-лічозорів. Нехай вони подивляться в свої книги і скажуть, де заховані скарби, а якщо не зможуть знайти, стратити їх усіх, брехунів, і звільнити народ від їхньої брехні. Пішли придворні на майдан і привели до царя всіх ворожбитів. Цар звернувся до них з такими словами:
— Ви, ворожбити-лічозори! Слухайте і знайте, що вчора ввечері обікрали мою скарбницю. Покажіть своє вміння і знайдіть моє золото й скарби. Якщо не знайдете, то накажу я своєму катові відрубати вам усім голови, і ви світу більше не побачите.
Сиділи ворожбити, опустивши голови, і мовчали. Були серед них такі лічозори, які знали, що є і над землею і під землею, але мовчали, злякавшись царя, або казали, що нічого не знають. Боялися вони говорити про крадіжку, бо як не вгадають — накаже цар їх усіх стратити.
Розсердився цар і крикнув:
— Що ж ви не відповідаєте?
Ворожбити відповіли всі разом:
— Воля твоя, о царю! Хочеш — страчуй нас, хочеш — відпусти,   але ми нічого не можемо сказати тобі про твою казну.
А от є між нами один учений, він навчив, як знайти вкладеного коня. Крім нього, ніхто не скаже, де знайти казну.
І вказали на бідолашного неписьменного ворожбита.
— Я наказую тобі сказати, де моя казна.
Почав бідолашний ворожбит викручуватися, але цар розсердився ще дужче і загрожував стратити всіх ворожбитів, коли він не вкаже, де казна. Тоді ворожбит подумав:
«Однаково я тепер загину! Треба хоч останні дні пожити на цареві гроші».
І він сказав цареві:
— Дай мені сорок днів на роздум, о царю! Накажи відпустити мені їжі на сорок днів, бо я зачинюся вдома і не буду бачитися ні з ким. Буду думати. Потім, коли не знайду, можеш стратити мене.
Цар погодився, наказав відпустити ворожбита додому і дати йому їжі на сорок днів. їжу поклали в сорок горщиків, великих і,малих, і віднесли їх ворожбитові в дім.
Ворожбит прийшов додому і почав лаяти свою жінку.
— От дивись тепер, клята жінко, що ти наробила! Якби не пішов я ворожити, а працював би на полі, не було б цієї біди!
І розповів про все жінці.
— Ти добре зробив, що випросив сорок днів на роздум, — сказала вона. —"Сорок днів — не малий строк!
Чоловік погодився з нею і сів думати.
А тепер послухайте про злодіїв, які обікрали казну.
Укравши скарби, вони заховали їх, а самі розійшлися по місту послухати, що кажуть про крадіжку, та що робить цар. Один з них бачив, як повели до царя всіх ворожбитів-лічозорів. Він пішов за ними. Почувши відповідь ворожбитів, злодій дуже! зрадів. Але коли неписьменний ворожбит пообіцяв за сорок днів! знайти вкрадену казну, він дуже злякався, зразу ж пішов до своїх товаришів і розповів усе, що чув.
— Усі ворожбити відмовилися, — сказав він ватажкові, — але той, що недавно знайшов коня, попросив дати йому сорок днів на роздум і заявив цареві, що за цей час розшукає скарби.
— Звичайно, цей ворожбит викриє нас, — додав він.
Ватажок насупився і сказав:
— Треба  стежити  за  ним. Якщо він догадається якнебудь про нас, то доведеться поділитися з ним. А якщо він нічого неї дізнається, то ми спокійно поділимо багатство між собою. Треба комусь із нас увечері піти до його дому і довідатися, що він там робить...
Коли настав вечір і муедзинх покликав усіх на вечірню молитву, один злодій підійшов до дому ворожбита, непомітно заліз на дах і почав стежити, що робиться всередині. В цей час ворожбит наказав жінці принести один із сорока горщиків. Вона принесла горщик саме в ту хвилину, коли злодій, злізши на дах, заглянув усередину. Побачивши горщик, ворожбит глибоко зітхнув і голосно сказав:
— От, один уже з'явився...
Злодій подумав, що ворожбит каже про яього. Злякавшись, він швидко зіскочив з даху, побіг до своїх товаришів і розповів їм, що бачив і чув. Ватажок розсердився на злодія, назвав його боягузом і на завтра вирішив послати іншого.
День минув, настав вечір, наближалась ніч.
Знову злодій, цього разу вже не той, що був напередодні, прийшов до дому ворожбита і нишком почав стежити за ворожбитом. У цей час жінка внесла другий горщик з їжею. Ворожбит, зітхнувши, сказав:
— І другий з'явився.
Злодій подумав:
«От собачий син, і про мене дізнався!»
Швидко спустився він з даху і пішов до товаришів. Ватажок ще дужче розсердився, назвав усіх дурнями та боягузами. Злодій, що стежив напередодні, образився і сказав:
— Ми приходимо і кажемо про все, що бачили й чули. Як що ти не віриш у нашу сміливість, то можеш піти сам і переконатися в тому, що цей собачий син знає, де ми ховаємося.
Після цієї розмови злодії вирішили, що завтра ввечері стежити за ворожбитом піде сам ватажок.
Увечері, коли стемніло, ватажок тихо підійшов до дому ворожбита і непомітно зліз на дах. Саме в цей час ворожбит збирався вечеряти. Жінка внесла йому горщик з їжею. Цього разу вона випадково взяла найбільший горщик. Побачивши це, ворожбит сказав:
— Ну, сьогодні найбільший з'явився!
Ватажок, почувши ці слова, трохи не впав з даху. Він прийшов до своїх товаришів і сказав:
— Цей собачий син довідався і про мене. Обов'язково треба щось зробити, а то він нас викриє.
Злодії почали радитися, як бути. Ватажок подумав і сказав:
— Ось що ми зробимо. Один з нас зараз піде до ворожбита і відкриє йому, де заховані скарби, але поставить умову, щоб він, повертаючи цареві казну, нічого не казав про нас. За це пообіцяємо йому половину того, що ми маємо від злодійства.
Обрали вони найспритнішого злодія, і той пішов виконувати доручення. А поки він ішов, ось що діялось у ворожбита.
Ворожбит сидів удома і розмовляв з жінкою.
— Жінко, — сказав він, — три смертні східці вже пройдено. Через тридцять сім днів мене покличуть до царя. Він спитає про казну. Я, звичайно, нічого не зможу йому сказати, і він накаже відрубати мені голову. Добре це буде чи погано? Погано це буде чи добре?
Так вони обоє сиділи й сумували. Коли минула перша третина ночі, хтось раптом постукав у двері. Ворожбит, почувши стукіт, злякався І зашепотів:
— Ну, жінко, прощайся зо мною. Це від царя. Мабуть, він ще щось вигадав і послав по мене. Тепер мені не викрутитися з його рук.
Сказавши це, він вийшов з кімнати і голосно запитав:
— Хто там?
Голос знадвору відповів:
— Я!
Ворожбит тривожно спитав:
— Хто ти?
Голос зза дверей сказав:
Підійди ближче до дверей і не кричи так голосно. Ворожбит і жінка підійшли до дверей.
— Чого тобі треба? Я зараз відчиню, — сказав ворожбит. Але голос поквапливо відповів:
— Ні, ні! Я дуже поспішаю. Можеш не відчиняти. Підійди ближче і вислухай мене.
Ворожбит і його жінка підійшли ближче.
— О, мудрий ворожбите! — сказав злодій. — Я один з тих, що вкрали цареву казну. Ми хочемо з тобою дійти згоди. Ми ділитимемо І тобою всю нашу здобич. Але за це ми просимо тебе не викривати нас. Будь нашим батьком, і ми тобі від дячимо!
Ворожбит відповів йому сердитим голосом:
— Ви мусите повернути цареві його казну. Якщо не повернете, то нарікайте на себе.
Злодій, почувши це, сказав:
— Царева казна в надійному місці. Ми заховали її в печері і вирішили не ділити між собою, поки не припиняться розшуки. Жодна теньга з казни не витрачена. Тільки ти, будь ласка, не ви казуй нас, і ми завжди будемо в спілці з тобою.
Ворожбит поважно відповів на це:
— Добре! Завтра подивимось, перевіримо. Коли ти говориш правду, то я проти вас нічого не маю. А коли ти брешеш, то горе вам: я вже доберуся до вас.
Злодій хотів швидше виконати доручення і втекти, а тому сказав:
— Роби, як тобі забажається, Фальчі-баба. Я виконав доручення товаришів, указав місце, де ми сховали казну. Далі вже діло твоє.
І він швидко зник. Ворожбит і його жінка повернулися в кімнату задоволені. Вони раділи, що справа повернулася на добре, і з надією, що від завтра все буде гаразд, полягали спати.
Уранці ворожбит почав радитися з жінкою, як повідомити царя про знахідку. Чи самому піти, чи послати когось.
— Що ти за людина! — сказала жінка. — Звичайно, піди сам. Скажи, шо знайшов казну. Якщо цар захоче довідатися, хто вкрав, гляди, не кажи про це ні слова. Що тобі до тих, хто обікрав царя? Йому ж досить того, що він знайде своє добро.
Так навчила жінка чоловіка, і він пішов до царя. Візирі доповіли цареві про прихід ворожбита. Цар наказав впустити його. Ворожбит зайшов і, привітавшись, оповістив царя, що знайшов украдене і попросив севенчі (подарунок за радісну звістку ). Цар дуже зрадів і пообіцяв ворожбитові стільки золота, скільки той захоче.
— А де ж схована казна? — запитав цар.
— Вона схована в печері, — відповів ворожбит.
Цар зразу ж послав туди людей. Вони пішли на вказане місце, знайшли там казну і принесли її в палац. Скарбник полічив усе і повідомив радісно царя, що жодна тілля не загинула.
Цар наказав щедро обдарувати ворожбита. Потім звелів грати на карнаї2 і бити в барабани. По всіх майданах та базарах були розіслані джарчі, які голосно кричали, переказуючи радісну звістку. Цар став поважати всіх ворожбитів та лічозорів. Він наказав покликати їх усіх на бенкет. Коли вони зібралися, цар посадив на найпочесніше місце неписьменного ворожбита, який знайшов казну, а сам сів поруч. Запишався ворожбит, який сидів поруч із царем, і став думати, що скоро він буде найстаршим над усіма ворожбитами.
Під час бенкету цар вийшов у сад освіжитися. На доріжці він помітив коника. Захотів спіймати його і простяг руку, та коник стрибнув убік. Цар знову хотів схопити його, та коник вдруге стрибнув. Втретє цар придавив коника долонею і спіймав його.
Затиснувши коника в руці, цар повернувся в палац і вирішив випробувати ворожбитів. Він підняв руку, в якій був коник, і сказав:
— Відгадайте, що у мене в руці?
Ворожбити, почувши ці слова, злякалися. Вони поглядали один на одного і не наважувалися нічого сказати.
— Чого ж ви мовчите? — спитав цар.
Ворожбити сиділи, мов німі. Цар утретє спитав:
— Чого ж ви не відповідаєте? Чи хочете, щоб я вас наймитами зробив?
Тоді один з ворожбитів устав і, низько вклонившись, сказав:
— Дозволь, о царю, мені мовити. Минулого разу ти питав у нас про вкрадену казну, але ми неспроможні були відгадати, де вона. А сьогодні, як ми дізнаємося, що в твоїй руці? Це може вгадати лише той учений, який знайшов твою казну. Спитай про це в нього.
Цар звернувся до неписьменного ворожбита. Той нахилив голову й удав, що глибоко замислився. А ворожбити в цей час думали, що ж може бути в руці у царя? Одні казали, що в руці у царя не може бути нічого, крім дорогоцінного каменя, що це діамант або яхонт. Інші заперечували:
— Ні, у царя в руці, мабуть, перстень.
Отже було багато думок. А неписьменний ворожбит думав-думав, і нічого не міг придумати. Цар повторив своє запитання. Ворожбит попросив дозволу ще поміркувати. Всі інші ворожбити сиділи мовчки і чекали, що скаже цей чоловік, від якого залежала їхня доля. Коли цар, уже сердито, повторив своє запитання ще раз, бідолашний сказав, думаючи про себе:
— Уперше вирвався, вдруге вирвався, а втретє вже попався!
— Молодець, Фальчі! — вигукнув цар. — І цього разу ти вгадав! — і розтулив кулак.
Коник стрибнув з його долоні. Усі гості й придворні здивувалися такому розумові ворожбита, а ворожбити-лічозори раділи, що залишилися живі.

КРИВЕНЬКА КАЧЕЧКА
Українська казка

Були собі дід і баба, та не було в них дітей. От вони сидять собі й сумують, а якось дід і каже бабі:
— Ходімо, бабо, в ліс по грибки.
Пішли. Збирає баба грибки, коли дивиться — в кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить. Каже баба дідові:
— Дивись, діду, яка гарна качечка.
А дід каже:
— Візьмімо її додому, нехай вона у нас живе.
Стали її брати, коли дивляться — аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір'ячком і посадили туди качечку, а самі знову пішли по грибки.
Вертаються — аж дивляться, що в них так добре прибрано, хліб спечений, борщик зварений... От вони до сусідів:
— Хто це все поробив?
Ніхто нічого не знає.
Другого дня знову пішли дід та баба по грибки. Приходять додому, — аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть, на віконці. Вони знов до сусідів:
— Чи не бачили ви кого?
Кажуть:
— Бачили якусь дівчину, од криниці водицю несла. Така, — кажуть, — гарна, тільки трошки кривенька.
От дід та баба думали-думали, хто б це був, ніяк не вгадають. А далі баба дідові каже:
— Знаєш що, діду? Зробимо от як: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й виглядатимемо — хто нам принесе води.
Так і зробили.
Стоять вони за коморою, коли дивляться — аж з їхньої хати виходить дівчина з коромислом — така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трошки... Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться — аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір'ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.
Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда та бабу і зараз до гніздечка — аж гніздечка немає. Вона тоді як заплаче... Дід і баба до неї, кажуть:
— Не плач, галочко. Ти будеш у нас за дочку; ми будемо любить тебе і жалувать, як рідну дитину.
А дівчина каже:
— Я до віку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною. А тепер, — каже, — не хочу. Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце— я піду од вас...
Дід і баба плакали, просили її зостатися, але вона не схотіла.
От дід зробив їй тоді кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла на дворі й пряде. Коли це летить табунець качок, побачили її й заспівали:

Онде наша діва,
Онде наша ївга:
На метеному дворці,
На тесаному стовпці,    

Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить...
Скиньмо по пір'ячку,

Нехай летить з нами.

А дівчина їм одказує:

Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Вломила ніжку,
А ви полинули —
Мене покинули.


От вони їй скинули по пір'ячку, а самі полетіли далі. Коли летить другий табунець, і ці теж:

Онде наша діва,
Онде наша ївга:
На метеному дворці,
На тесаному стовпці,    

Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить...
Скиньмо по пір'ячку,

Нехай летить з нами.


А дівчина їм одказує:

Не полечу з вами:
Як була я в лужку,
Вломила ніжку,
А ви полинули —
Мене покинули.


Вони й полетіли, скинувши їй по пір'ячку.
Коли ж летить третій табунець; побачили дівчину і зараз:

Онде наша діва,
Онде наша ївга:
На метеному дворці,
На тесаному стовпці,    

Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить...
Скиньмо по пір'ячку,

Нехай летить з нами.


Скинули їй по пір'ячку, дівчина увертілась у пір'ячко, зробилась качечкою і полетіла з табунцем. А дід і баба знову зосталися самі собі.
От вам казочка і бубликів в'язочка.

ХАНСЬКА ДОНЬКА І МИСЛИВЕЦЬ
Кабардинська казка

Жив в одному аулі мисливець Шаміль. Пішов він якось полювати. Ходив він лісом з ранку до вечора, та не зустрів ніякої дичини.
Шаміль уже хотів повертатися додому з порожніми руками, як раптом побачив на ч'инарі величезного орла. Шаміль націлився і хотів вистрілити, та орел сказав людським голосом:
— Не вбивай мене, мисливче, я тобі стану в пригоді в тяжку хвилину. Висмикни у мене з крила перо і, коли я тобі буду потрібний, запали ти його, і я одразу ж з'явлюся.
Шаміль висмикнув леро, сховав і пішов далі.
На одній скелі він побачив дикого козла. Тікати козлові було нікуди.
«Ну, не дарма ж я стільки виходив сьогодні!» — подумав Шаміль і звів рушницю.
— Не стріляй у мене, мисливче, — раптом заговорив козел людським голосом.— Висмикни у мене з бороди волосинку. Як будеш ти в небезпеці, підпали її, і я прийду тобі на допомогу.
Шаміль висмикнув у козла волосинку з бороди і пішов далі. До аула було ще далеко, і Шаміль вирішив переночувати в лісі. Він доїв свій хліб, а потім зліз на розлоге дерево і, вмостившись між гілками, проспав цілу ніч.
Коли зійшло сонце, Шаміль зліз ,з дерева і знову пішов полювати, але знову не знайшов ніякої дичини. Тоді він спустився до річки і вирішив наловити хоч риби. Відразу ж спіймалася величезна щука. Вона почала просити Шамїля людським голосом:
— Відпусти мене, мисливче, я тобі стану в пригоді. Візьми одну мою лусочку і, коли я тобі буду потрібна, підпали її.
Шаміль узяв лусочку і відпустив щуку.
Пішов Шаміль знову в ліс. Проходячи поміж деревами, він побачив чорну лисицю, яка борсалася в капкані. Шаміль націлився в неї, але вона сказала йому благально:
— Не займай мене, мисливче, я стану ще тобі в пригоді. Висмикни волосинку з мого хвоста і, коли я тобі буду потрібна, підпали її.
Шаміль висмикнув з хвоста у лисиці волосинку, сховав її і пішов далі.
Багато, чи мало він ішов, нарешті, дійшов до незнайомого міста. Увійшов він у міські ворота й попрямував до бідної саклі. В цій саклі коло печі поралася сива бабуся. Він спитав її, чи нема в неї чого попоїсти. Бабуся нагодувала, напоїла його і запитала, звідки він прийшов. Шаміль розповів їй, а потім спитав, які новини в їхньому місті.
— Краще й не питай, дорогий гостю, — відповіла бабуся.
Та Шаміль почав просити, щоб вона розказала йому.
У нашого хана є єдина донька, чудова красуня, — почала бабуся. — Вона сказала, що вийде заміж тільки за того, хто зуміє від неї заховатися так, щоб його ніяк не можна було знайти. Ховатися можна тричі, але коли вона знайде, то нещасного стратять. А ханська донька має чарівну підзорну трубу; і від неї ніхто не може сховатися. Вже багато юнаків пробувало сховатися та всі вони загинули від руки ката. У всьому місті не лишилося жодного юнака, і матері та сестри ходять усі в сльозах. Я також плачу за моїми синами. Місяць тому їх стратили з наказу ханської доньки. Кат відрубав дев'яносто дев'ять голів, і, коли ти схочеш заховатися від ханської доньки, твоя голова буде сота!
— Нічого, — сказав Шаміль, — може, моя голова залишиться на плечах!
Вранці Шаміль попрощався з бабусею і подався до ханського палацу. Зайшовши в палац, він попросив, щоб його провели до ханської доньки. Слуги одразу ж провели його в багаті покої. В одному з них на тахті сиділа ханська донька. Навколо неї було повно служниць. Ханська донька оглянула Шаміля з ніг до голови і опитала:
— Сотий?
— Сотий! — коротко відповів Шаміль.
— Добре, — сказала вона, — цієї ночі ти мусиш заховатися, куди знаєш, а вдень я шукатиму тебе.
Шаміль уклонився красуні і вийшов з палацу. Коли смеркло, він вийшов далеко за місто і запалив перо орла. В ту ж мить з'явився орел.
— Заховай мене якнайдалі! — сказав Шаміль.
Орел схопив його своїми пазурями, підняв аж до неба і відніс у своє гніздо. Це гніздо було на високій скелі, хмари ходили нижче нього. Орел посадив Шаміля в гніздо, а сам сів поряд і закрив його своїми крилами.
На світанку ханська донька зійшла на вежу і почала оглядати в свою чарівну трубу всю землю, але молодого мисливця на землі ніде не було. Тоді вона навела трубу у піднебесну височінь, довго шукала у всьому повітряному просторі і, нарешті, далеко в хмарах помітила орлине гніздо. У гнізді сидів величезний орел. Ханська донька добре придивилася і побачила кілька шерстинок з папахи Шаміля.
— Ось він! —  радісно вигукнула красуня.
Коли Шаміль прийшов увечері в палац, вона розповіла йому, де він ховався.
Цього разу Шаміля спіткала невдача.
Він вийшов з палацу і подався в гори. Там він вийняв з кишені волосинку козла і підпалив її. Зразу ж перед ним з'явився козел.
— Сховай мене якнайкраще! — сказав Шаміль.
Козел посадив його собі на спину і побіг швидше за вітер на неприступні скелі. Там він сховав Шаміля за виступом скелі в глибокій печері, а сам ліг коло печери і затулив її своїм тілом.
Другого дня ханська донька почала свої розшуки. Довго вона шукала Шаміля, нарешті, за виступом скелі під козлом, що лежав, помітила кінчик бешмета. Шаміль з необережності забув підгорнути його і цим викрив себе.
Залишився останній день. Якщо ханська донька знову знайде мисливця, йому відрубають голову. Шаміль дуже добре знав про це. Він пішов на берег річки і підпалив лусочку величезної щуки. Щука відразу ж підпливла до берега і спитала Шаміля, що йому треба.
— Сховай мене якнайкраще, — попросив він.
— Лізь до мене в рот, — сказала щука.
Шаміль швидко заліз у рот до щуки, і вона спустилася на дно ріки в найглибше місце.
Довго другого дня шукала ханська донька мисливця, але все марно: його не було ні на землі, ні в піднебессі. Вона хотіла вже визнати себе переможеною, та мати сказала їй оглянути моря й ріки.
Трапилося так, що саме в цей час ненажера-щука, в череві якої сидів Шаміль, відкрила свою пащу, щоб спіймати карася, який пропливав повз неї. Не дивно, що ханська донька одразу побачила Шаміля...
Наступного дня Шаміля мали стратити. Він уже зовсім підупав духом, але згадав про волосину лисиці і став просити її ще раз спробувати щастя. Ханська донька погодилася.
Шаміль вийшов за місто і запалив волосинку лисиці. Чорна лисиця одразу з'явилася й спитала:
— Чого тобі треба, мисливче?
— Сховай мене якнайкраще, чорна лисице! — сказав мисливець. — Якщо ти не сховаєш, то завтра мені відрубають голову.
— Не турбуйся, мисливче, я сховаю тебе так, що ніхто не знайде.
Лисиця наказала йому спокійно лягати й спати, поки вона його не розбудить. Шаміль послухався її і ліг спати.
А чорна лисиця тим часом почала рити підземний хід у ханський палац. Рила вона, рила, аж поки дорилася до покоїв ханської доньки.
На світанку лисиця розбудила Шаміля і наказала йому лізти за нею підземним ходом. Шаміль поліз. Незабаром вони опинилися під кімнатою ханської доньки, в тому місці, що саме приходилося під її ногами. Там було чути не тільки її розмови з матір'ю або з служницями, а навіть шарудіння її плаття. Почалися розшуки. Та скільки не шукала ханська донька, ніде не  могла  знайти Шаміля.  їй і  невдогад було, що Шаміль міг заховатися під її ногами. У розпачі вона кілька разів кидала на підлогу свою чарівну трубу, яка вперше її зрадила.
Увечері лисиця вивела Шаміля з підземелля, і він пішов до ханської доньки.
— Сьогодні, — сказала вона незадоволеним голосом, — ти так сховався, що навіть сам шайтан не міг би тебе розшукати!
— Це правда, — сказав Шаміль, — та чи згодна ж ти тепер вийти за мене заміж?
— Ні, — відповіла ханська донька, — дозволь мені пошукати тебе ще один день.
Шаміль погодився.
Все сталося так, як і вперше. Шаміль сховався під кімнатою красуні, і всі її розшуки були марні. З досади вона розбила свою чарівну трубу на скалки.
Коли ввечері Шаміль прийшов у палац, горда красуня кинулась до нього і сказала:
— Ти переміг мене, мисливче: я згодна бути твоєю дружиною.

ТРИ БРАТИ І ДРАКОН
Абхазька казка

Жили собі три брати. У них була одна сестра, яку вони дуже любили і замикали, щоб її ніхто не бачив. Брати були добрими мисливцями, єдиним їхнім заняттям було полювання. Дома дичини було завжди доволі. Сестру свою вони годували тільки мозком з кісток дичини.
Якось брати пішли на полювання, а мати зайшла в доччину кімнату, щоб нагодувати її. Раптом, де не взявся дракон, влетів у кімнату, схопив дочку і, як блискавка, зник разом з нею. Довго плакала мати, але сльозами вернути дочку не могла. Побивалася вона, поки не прийшли сини.
От повернулися три брати додому. Мати й каже їм:
— Діти мої, я знаю, що ви хоробрі і в цьому ні перед ким не поступитесь. Кожного з вас у житті може спіткати лихо, і от хотілося б мені знати, на що кожен з вас здатний у нещасті.
— Нема в світі такої речі, хай це буде навіть голочка, — якої б я не знайшов, аби тільки вона була на землі. Нехай вона буде за сімома замками, на дні моря, у фортеці — я її візьму так, що ніхто не помітить, хоч би я взяв її прямо з рук, — каже старший брат.
— А я можу пострілом на смерть забити якого завгодно птаха на льоту, — каже середній брат.
Молодший брат і собі сказав:
— А я спіймаю і втримаю на льоту все, що б не впало з неба, яке б воно не було важке й велике.
— Добре, тоді я розповім вам про наше лихо, — каже мати. — Я відчинила двері в кімнату вашої сестри, щоб нагоду вати її, раптом улетів дракон, схопив її і поніс з собою.
Схвилювалися брати, стали в дорогу збиратися і дали слово не повертатися без сестри. Як сказали, так і зробили: пішли шукати сестру.
Скоро старший брат довідався, де їхня сестра. Далеко-далеко, в дрімучому лісі стеріг її величезний дракон. Розлігся, розпластався він так, що до сестри ні пройти, ні проїхати. Приловчився старший брат і непомітно взяв сестру.
Рушили брати з сестрою назад.
Через деякий час дракон помітив, що дівчина зникла, і полетів навздогін за братами. Швидко нагнав їх, умить вихопив дівчину і піднявся з нею високо в небо, аж під сонце. Тоді середній брат націлився з рушниці, вистрілив і вбив дракона. Як камінь, полетіла сестра вниз. Тут підскочив Молодший брат, підхопив її на льоту й спустив-на землю. Веселі й задоволені, брати з сестрою повернулися додому.
А тим часом мати пошила гарний бешмет в нагороду тому синові, який виявив себе найбільшим героєм, рятуючи сестру,
— Діти мої, — сказала вона, — кому ж повинен належать цей бешмет?
Кожен з братів почав доводити, що бешмет треба подарувати йому.
— Я заслужив бешмет! Коли б не я, то інші два не знайшли б сестри. Якби вони випадково і взнали, де вона, то однаково, хто, крім мене, зміг би забрати її у дракона? Якби не я, сестра загинула б, — сказав старший брат.
— Правда, на землі я не міг боротися з драконом, та коли він разом з сестрою полетів високо в небо, хто вбив би без мене дракона і врятував сестру? Якби я не вбив дракона, вона напевне загинула б. Значить, бешмет повинен належати мені, — сказав середній брат.
— Ні, бешмет треба віддати мені, бо я врятував сестру від неминучої смерті, коли вона з неба падала на землю, — сказав молодший брат. — Якби я не підхопив її, вона б упала і розбилась.
Слухала-слухала мати своїх синів і подумала про себе: «Якби не старший брат, не знайти б сестри молодшим братам, а якби випадково і знайшли, то вже ніяк не змогли б відняти її у дракона. Проте, без середнього не можна було б урятувати дочку, коли полетів дракон з нею в небо, і загинула б моя дочка. А коли дочка падала з неба вниз, то якби не молодший брат, розбилася б вона насмерть».
Так думала мати і не могла вирішити, кому ж з її синів, треба віддати бешмет.
Нарешті, скликала вона найрозумніших людей і попросила їх вирішити, кому з її трьох синів повинен належати бешмет.
Сіли найрозумніші люди і почали міркувати.
І сидять скликані люди — судять, міркують, сперечаються — і аж по сей день не можуть нічого вирішити.
Бачиш, яка важка це справа! І я, оповідач, прошу тебе: візьми участь у цьому і порадь суддям, кому слід віддати бешмет.

ХТО ДУРНІШИЙ?
Абхазька казка

Взяла дівчина глек і пішла по воду до джерела. Поставила глек біля себе і почала брати воду, а поблизу джерела росла яблуня. В цей час хтось вистрілив у яблуко, що висіло на яблуні, але куля влучила в глек і розбила його.
Зняла тут дівчина лемент:
— А що було б, коли б я була заміжня і замість глечика стояла тут моя дитина? Її б убило! — кричала вона і в нестямі дряпала обличчя і рвала волосся.
На крик прибігла її мати.
— Що трапилося, доню? Що трапилося?
— Хтось вистрілив і пробив мій глек. А що, коли б я була вже заміжня і замість глека стояла б тут моя дитина? її б убило!
Почала кричати й мати. Обидві дряпали обличчя і рвали на собі волосся. Потім побігли додому, зробили з ганчірок дитину, поклали її на тахту і почали оплакувати. Прибігли сусіди. І ті разом з ними стали голосити.
Приїхав хазяїн додому. Почув плач, вбіг у кімнату і перелякано спитав свою жінку:
— Що трапилося?
— Убили мого внучка! — відповіла вся в сльозах стара.
— Чи ви збожеволіли? Оплакуєте дитину, якої ще немає! — крикнув на них хазяїн.
Тоді всі замовкли і розійшлися. Коли дочка й мати заспокоїлися, хазяїн зібрався в поле орати. Але в нього був тільки один віл. Він пішов до сусіда і попросив другого вола. Привів його, прив'язав на подвір'ї І пішов по свого. Поки він шукав його, дома зарізали прив'язаного вола і зварили. Повернувшись назад, хазяїн побачив, що вола зарізали. Тоді він дав собі такий зарік:
— Поки не знайду сім'ю дурнішу за мою, не повернуся додому, — і пішов мандрувати.
Ішов-ішов і прийшов до однієї хати. Біля хати зібралося багато людей, усі кричать, сперечаються. Бачить він -— до горища приставлена драбина, і всі намагаються підняти корову на горище.
— Що ви робите? — здивувався мандрівник.
— На горищі сіль. Хочемо дати корові, — відповіли ті.
— Чия корова?
— Нашого пана.
Мандрівник почав сміятися. Ті образилися, пішли до пана і сказали йому, що з нього глузує якийсь чоловік. Пан наказав схопити його, закувати і привести до нього. Потім він скликав своїх людей і запропонував їм судити мандрівника. Вибрали люди суддів. Почали судді судити. Довго вони радилися і, нарешті, ухвалили такий вирок:
— Якщо цей мандрівник зуміє, не підіймаючи корови на горище, нагодувати її сіллю, дати йому в нагороду сто карбованців, а якщо ні, відрубати йому голову.
З цим вироком погодився й пан. Зняли з мандрівника кайдани і повели йото туди, де піднімали корову на горище. Всі з цікавістю стали дивитися, чи зуміє він, не підіймаючи корови нагору, нагодувати її сіллю.
Мандрівник, на їхнє здивування, швидко поліз на горище, спустився з сіллю і тут же, на подвір'ї, нагодував нею корову.
Всі були здивовані, що такої простої речі не могли зробити самі. Пішли до пана і розповіли йому про все. Пан замість ста карбованців дав мандрівникові двісті і відпустив його.
Пішов мандрівник далі. От незабаром заходить він у якийсь двір. У хаті плачуть, голосять. Вирішив мандрівник, що там покійник, і теж за місцевим звичаєм, ввійшов у хату і почав оплакувати небіжчика, який лежав на тахті. Але коли він підійшов ближче, та побачив, що на тахті лежить жива людина, а поряд неї стоїть глечик, і в шийці глечика застряла рука цієї людини. Родичі не могли вийняти з глечика руку і вирішили, що людина ця загинула.
Мандрівник зареготався. Всі образилися і напалися на нього.
— А, ти ще глузуєш з нашого небіжчика! — закричали вони.
— Як не сміятися, коли ви плачете над живою людиною, як над мерцем. Дайте мені п'ятак, і я врятую його!
Присутні зібрали йому по копійці п'ятак. Мандрівник одним ударом розбив глечик і звільнив руку того чоловіка. Усі дуже зраділи і на честь його влаштували бенкет. Мандрівника посадили на найпочесніше місце. Досхочу погулявши тут, він рушив далі.
От заходить він в одну хату і проситься переночувати. А в тій хаті жили дід та баба. Дід був сліпий на одне око і без одного вуха.
— Що це з вами? Чому у вас немає ока й вуха? — спитав його гість.
— Це наслідок моєї мужності і наполегливості, - сказав дід. -Було це так: з двору пішли телята, їх треба було пригнати додому. От ми й засперечалися з жінкою; я кажу, щоб вона пішла по телят, а вона каже, щоб я. Але я не хотів поступатися, а вона також обстоювала своє. Тоді.ми вирішили: хто перший заговорить, той і піде. Раптом під'їхали якісь вершники і попросили показати їм, де живе наш сусід. Але як вони не просили, я вперто мовчав, бо побився об заклад із жінкою. Тоді вершники викололи мені одне око, відрізали одне вухо й поїхали. Стара, побачивши мене скривавленим, скрикнула і програла, — і їй довелося піти по телята. Я вийшов .переможцем! — самозадоволено закінчив своє оповідання дід.
— Виходить, є на світі ще дурніші, ніж у моїй сім'ї, — подумав мандрівник і другого ж дня повернувся додому.

ЛЮДИНА І ПТАШКА
Аварська казка

Поставив один чоловік сільце і спіймав маленьку пташку. Сказала йому пташка:
— Навіщо я тобі? З'ївши мене, ти не будеш ситий. Краще я дам тобі три добрі поради: одну пораду дам у твоїх руках, а дві інші —сидячи перед тобою на кущі. Випусти мене!
Чоловік погодився.
— Пам'ятай, — сказала пташка, — ніколи не шкодуй за тим, що вже минуло.
Випустив чоловік пташку.
— Не вір ніколи тому, що перечить доброму розумові. А в моєму волі, — додала вона, — є грудка золота, завбільшки з куряче яйце. Якби ти догадався зарізати мене і дістати його, то міг би лежати, нічого не робити і бути ситим до самісінької смерті.
— Ах, проклятий день! — сказав чоловік, закусивши палець. — Який же я божевільний, який же я дурний!,
Пурхнувши з куща, хотіла пташка полетіти, але чоловік закричав їй:
— Була умова, що ти даси мені три поради: третьої порадити мені не дала!
Відповіла пташка:
— Навіщо тобі третя порада, якщо ти й двох перших не зумів використати. Уся ж то я менша за куряче яйце, як же може поміститися в моєму волі грудка золота завбільшки з куряче яйце? Нехай би було й так, але навіщо ти пошкодував за тим, що минуло? Хай буде це тобі за третю пораду.
Сказавши це, пташка полетіла за гору і зникла.

ЗАЄЦЬ І ЛЕВ
Калмицька казка

Біг степом заєць і захотілося йому напитися води. Спинився, оглянувся на всі боки — бачить неподалеку криницю.
Заєць підбіг до криниці, витяг мордочку, подивився вниз із жахом відскочив. Пострибав заєць швидко від криниці світ-заочі.
Назустріч зайцеві — лисиця.
— Куди ти так швидко біжиш, приятелю? — питає вона.
— Ой! На дні криниці я бачив страшного звіра: морда крива, вуха довгі, а сам вистрибнути звідти збирається!
Лисиця повірила зайцеві, злякалась і побігла разом з ним. Біжать, як очманілі. Назустріч їм — ведмідь.
— Гей! Стійте! Що таке? — кричить ведмідь.
Втікачі спинилися і похапцем розповіли ведмедеві про страховище в криниці.   Ведмідь теж злякався і побіг разом з ними.
По дорозі стрівалися їм інші звірі і, дізнавшися, в чому річ, теж приєднувалися до втікачів. Нарешті, всі вони зустріли лева і з переляку спинилися.
— Що з вами трапилося? Куди ви біжите? — грізно зарикав лев.
Тут звірі, перебиваючи одне одного, почали розповідати про страховище на дні криниці.
Лев не повірив їм і пішов сам поглянути.
Звірі з жахом дивилися на нього і просили не ходити на вірну загибель, але лев назвав їх боягузами і наказав іти за ним. Робити було нічого: не послухатися лева не можна було, і звірі, тремтячи від страху й тулячись одне до одного, пішли за левом.
Підійшли до криниці.
— Ну, де тут страховище? — заревів лев. — Хай негайно вийде воно сюди та побореться зо мною.
Але страховище не виходило. Звірі підбадьорилися, а лев підійшов до краю криниці, поглянув і люто зарикав. Звірі аж позадкували.
Лев побачив, що з криниці на нього дивиться патлате страховище з страшною мордою і лютим поглядом. Страховище ніби збиралося виплигнути з криниці.
Лев лютував усе дужче, рикав усе голосніше та голосніше. Але звір з криниці не поступався перед ним і рикав ще голосніше.
Левові супутники були ні живі, ні мертві.
Лев бив себе хвостом по. боках, рив лапами землю навколо криниці, трусив своєю патлатою довгою гривою. Але й страховище робило те саме, ніби передражнювало його, царя пустині.
І гордий лев не витримав, кинувся на нього в криницю і загинув.

ХИТРА КОЗА
Тюркська казка

Якось, коли кочовники поверталися з гір у теплі низовини, коза, теля та баран відстали. Тим часом кочовники були вже далеко.
Теля сказало:
— Сестро-коза, що нам робити? Адже вовк тут нас з'їсть!
Коза відповіла:
— Нам треба знайти якунебудь землянку й оселитися в ній..
Вони пішли шукати землянку. По дорозі теля знайшло ведмежу шкуру, коза — вовчу, а баран — лисячу і загорнулися в них.
Знайшли землянку. Подумавши, що знайшли те, чого хотіли, вони вже збиралися зайти туди, коли раптом побачили, що там сидять ведмідь, вовк та лисиця. І ті, і ті дивились одно на одного, не рухаючись. Нарешті, ведмідь сказав:
— Лисичко-сестричко, встань бо та принеси мій саз.
 Лисиця встала і принесла поліно.
Взявши поліно, ведмідь заспівав:

Співай, мій саз, співай, мій саз!
Я з'їв одне теля, а бог послав і друге!


Потім він віддав поліно вовкові. Вовк теж почав співати:

Співай, мій саз, співай, мій саз!
Я з'їв одну козу, а бог послав і другу!


Потім вовк передав поліно лисиці, і лисиця заспівала:

Співай, мій саз, співай, мій саз!
Я з'їла барана, а бог послав і другого!


Почувши ці слова, коза сказала баранові, щоб він також приніс їй поліно. Коли баран приніс поліно, коза заспівала:

Співай, мій саз, співай, мій саз!
З'їла я одного вовка, загорнулася в його шкуру,
А бог послав мені другого!


І вона передала поліно теляті. Теля також заспівало:

Співай, мій саз, співай, мій саз!
З'їло я одного ведмедя, загорнулося в його шкуру,
А бог послав мені другого!


Потім теля передало поліно баранові, і баран також почав співати:

Співай, мій саз, співай, мій саз!
З'їв я одну лисицю, загорнувся в її шкуру,
А бог послав мені другу!


Як тільки лисиця почула ці слова, вона кинулася навтіки. За нею побіг і вовк.
Побачивши, що вони біжать, ведмідь теж дременув. Після того, як вони втекли, коза сказала своїм товаришам:
— Давайте втечемо й ми і заховаємося денебудь, бо ведмідь, лисиця й вовк швидко зрозуміють, що їх обдурили, повернуться та й з'їдять нас.
І вони також утекли. Добігли до дерева і всі троє вилізли на нього.
А тим часом, відбігши трохи, ведмідь, вовк і лисиця сказали:
— Не може бути, щоб теля з'їло ведмедя, коза — вовка, а баран — лисицю. Мабуть, вони обдурили нас!
Вовк, ведмідь та лисиця повернулися в землянку і, не знайшовши там теляти, кози й барана, почали шукати їх. Нарешті дійшли до дерева, де заховалися коза, теля й баран. І коли ведмідь, дивлячись знизу вгору, витріщив свої очі, у теляти ослабли ноги і воно звалилося з дерева прямо на ведмедя. Побачивши це, коза закричала:
— Братіку-телятко, тримай ведмедя міцніше, щоб він не втік! Ми теж зараз зіскочимо і впіймаємо вовка з лисицею!
Почувши це, лисиця знову кинулася тікати. За нею побігли вовк і ведмідь. Тоді коза й баран спустилися з дерева і разом з телям пішли в землянку.

ЯК РИБИ У ВОДІ СТАЛИ ЖИТИ
Ненецька казка

Ну, ось.
Жила на землі рибка. Не в воді тоді ще жила, а на землі.
Було в неї троє дітей.
Якось захворіла рибка. Лежить, бідна, у своїй хатці-чумі, підвестися не може. Плачуть її діти, день і ніч плачуть.
А рибці вже зовсім погано.
Вийшла старша дочка з чуму, стоїть, плаче та дивиться, чи «є пройде хто, чи не допоможе матері.
От прилетіла ворона, сіла на дерево біля чуму. Питає:
— Чого ти, рибко, плачеш?
— Захворіла у нас мати, вже два місяці в чумі лежить, встати не може/— от я й плачу.
Каже тоді ворона рибці:
— Не плач, я її вилікую. Виходьте всі з чуму. Я одна в чумі буду, поки лікуватиму рибку. Якщо закричить мати — не слухайте, гукатиме вас, — не ходіть. Криком з неї хвороба вийде, одразу видужає рибка-мати.
Послухалися діти, відійшли далі на берег моря, а ворона в чум зайшла.  Дивиться ворона — в кутку лежить хвора рибка.
Стогне рибка, погано їй. Підстрибнула ворона, роззявила дзьоб, почала клювати хвору рибку. Закричала рибка:
— Діти мої, де ви? Поможіть, дітки, клює мене ворона!
Почули діти, підбігли до чуму, а старша сестра каже їм:
— Не можна нам входити в чум. Сказала мені ворона: якщо кричатиме мати — не слухайте, кликатиме.— не приходьте. Криком з неї хвороба вийде. Вилікує її ворона.
Послухалися діти, не пішли в чум. Кричить, стогне рибка-мати;
— Поможіть мені, дітки! Убиває мене ворона, швидше, дітки! Усе чують діти. Боляче їм на серці, страшно. А в чум зайти не насмілюються.
І от замовкла мати, тихо стало. Вийшла з чуму-вордна. На дерево сіла. Дзьоб чистить. А діти швидше в чум побігли.
Бачать — лежать у кутку кісточки. Чують — сміється з дерева ворона:
— Дурні риби! От як я їх обдурила!
Гірко заплакали рибки. Потім кісточки материні на берег винесли, у воду кинули і самі в море пішли.
Тільки від берега відпливли, старша рибка виглянула з води і каже вороні:
— Убила ти, з'їла нашу рідну матір. Та не радій! Тепер сама загинеш, нікуди тобі заховатися.
Ударила хвостом по воді старша рибка. Піднялася вода, прибувати стала, і от затопило море землю, затопило дерева.
Нікуди сісти вороні.
Літала, літала вона і впала у воду.
А в воді накинулися на неї рибки, на шматки, на кісточки розірвали.
Відтоді риби у воді стали жити і тепер живуть.

ЯК СОБАКА ТОВАРИША ШУКАЛА
Бурятська казка

Давно-давно собака блукала сама. Нудно їй стало завжди самій жити і почала вона товариша шукати. Тільки товариш їй такий потрібний був, щоб нікого не боявся і був дужчий за всіх на світі.
От собака вирішила, що найдужчий за всіх вовк, і каже йому:
— Вовче, давай укупі жити.
Вовк погодився.
Оселилася собака з вовком.
Якось уночі собака почула в лісі шарудіння й загавкала. Вовк і каже:
— Не гавкай, собако. Прийде ведмідь і з'їсть нас обох.
— Значить, ти не найдужчий, — сказала собака. — Ну, тоді ти не годен бути мені за товариша.
Попрощалася з вовком і пішла. Прийшла вона до ведмедя і каже йому:
— Ведмедю, будемо вкупі жити!
Ведмідь погодився.   Вночі собака прокинулася й загавкала.
— Не гавкай, собако, — сказав ведмідь, — прийде лев і з'їсть нас обох.
— Ну, значить, і ти не найдужчий, — сказала собака. — Тоді прощай, ведмедю, піду шукати іншого товариша.
Пішла собака і прийшла до лева.
— Здраствуй, леве, — сказала вона, — давай жити вкупі.
Лев погодився. Якось уночі собака почула шарудіння й загавкала.
— Не гавкай, собако, — сказав лев, — прийде людина з рушницею і вб'є нас обох.
— І ти не найдужчий, коли людини боїшся, — сказала собака.
Попрощалася з левом і пішла шукати людину. Знайшла вона людину і каже:
— Людино, будемо жити вкупі.
Людина погодилася. Якось уночі собака почала гавкати. Людина схопилась і закричала:
— Гавкай дужче, собако! — Усь! Усь! Усь!
«Ну, людина нікого не боїться, — подумала собака. — Значить, вона найдужча в світі».
І собака залишилася жити в людини і живе в неї й досі.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky