Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Людмила ПОСТНИХ
ОСІННІ ХУРДЕЛИЦІ

1
Нестерпний залізний гуркіт, що гатив у вухах, мало не рвучи барабанні перетинки, враз ущух. Та Петро все ще судомливо втикавсь у шпали, боявся ворухнутись. А коли нарешті зважився підвести голову, поїзд із згасаючим шамотінням уже розчинявся в досвітніх сутінках, поблимуючи сигнальним вогником останнього вагона
Петро квапливо перестрибнув через рейки й шугнув з насипу, збиваючи з бур'янів росу, дряпаючи об жорству обличчя, руки. Внизу бухнувся в якусь грязюку, шпарко
підхопився.
В очах усе враз крутнулося. Він схитнувсь, але на ногах устояв. Якусь мить очманіло озирався. А потім притьмом кинувся до кущів, що чорніли неподалік.
З розгону пірнув у їхню волого-темну прохолоду «Втік!» — тьохнула радість у грудях. Але він одразу  придушив, зібгав її. Мерщій, мерщій подалі, поки охорона, схаменувшись, не спинила поїзда й не кинулася в погоню!..
Захищаючи очі ліктем, він дерся навпростець крізь переплетені диким хмелем зарості. Повітря швидко світлішало, в небі зарожевіла хмаринка — провісниця сходу сонця.
Коротко, пробуючи голос, прострочив зяблик. Тенькнула синиця. Ніжно засюрчала очеретянка.
Нарешті він натрапив на чорну, вибиту худобою стежку й подався по ній. Стежка вилася попід вільховими й калиновими кущами, кривуляла поміж волохатих купин, переплигувала по гатках через заболочені ручаї, перетинала сріблясті вали росяної трави.
Він біг щодуху. Не помічав, як, сходячи, гаряче рях-тить крізь зарості сонце, як хуркають з озерець крижні, як перепуджено чухрає поперед нього в траві незграбний рудий погонич; не відчував, як кропив'яно обпікають шию зголоднілі за ніч комарі, як хряпотять під ногами мушлі слимаків, як чвиркає рідка багнюка, обляпуючи одяг, руки, обличчя...
Очі заливав ядучий піт, кололо в боку, але він не дозволяв собі спинитися, перепочити. Лиш коли зовсім задихався, то сповільнював крок, щоб трохи відхекатись. І знову — бігом. Уперед, уперед!.. Якомога швидше дістатись он того лісу, що ген здіймається на пагорбі,— там можна  буде нарешті загубитися, сховатись, відпочити...
Але навіть і там, у густому мішаному лісі, він іще довго не наважувався спинитись, забирався все далі й далі в глушину, аж поки не перетяв йому дороги звивистий рівчак із коричневою водою, в якій купали своє віття смородина й бруслина.
Знесилено впавши на коліна, Петро занурив у прудку воду руки, розпашіле обличчя. Ще ніколи, здається, не пив такої смачної холодної лісової води. І коли одірвався від неї, то відчув, як усередині розливається цілюща свіжість, знімаючи напруження, заспокоюючи.
Парешті-бо він повірив, що врятувався. Але був такті знесилений, що хотілось лиш одного —негайно впасти отут просто на березі й лежати, не ворушачись. Проте він усе-таки змусив себе пройти по воді аж до закруту струмка, щоб знищити за собою всі сліди — хай тепер навіть із собаками шукають. Потім, тримаючись за нахилену  над  водою гілляку,  видерся  на  урвистий  другий берег, забрався в густий молодняк і знеможено бухнувся під березою.
Яка це була насолода — після відчаю й безнадії останніх днів, після тривог цієї ночі, коли проламали дірку в прогнилих дошках підлоги, після того крижаного страху перед стрибком на колію,— він зважився першим,— після тих жахливих, нескінченних секунд на шпалах під гуркочучим поїздом, після цього панічно-безоглядного бігу через заболочені зарості — лежати нарешті тут, відчувати руками, спиною, потилицею ковзкий шовк лісової трави! Вдихати на повні груди чебрецеве повітря, а не задушливий сморід товарного вагона, переповненого згорьованими бранцями. Дивитись не у заґратоване віконце, а у вранішнє небо, покроплене зеленими веснянками березового листя. Слухати не безнадійно-монотонний перестук вагонних коліс, що з кожною хвилиною віддаляє домівку й наближає чужину, рабство, а лагідний шум-листограй у верховітті, в який раз по раз вплітаються то переливи іволжиної флейти, то швидка зяб-ликова трель, то сороче скрекотання, то ніжний тенькіт вівчарика.
Цей шум заколисував, склеплював повіки: Петро незчувся, як задрімав.

2
Прокинувся він од якогось гулу. Здригнувшись, підхопився. Порснули навсібіч коники. По-котячому вереснувши, злетіла з берези сиворакша.
Над лісом, пропорюючи тишу басовитим гурчанням, плив літак, його тінь ковзнула по Петрові, й він мимоволі зіщулився, завмер, ніби його могли помітити з височини.
Коли літак зник за деревами, Петро стривожено роз-зирнувся довкола. Ого, де вже сонце! Як це він стільки проспав? Думав же лише трохи відпочити. Мерщій, негайно в дорогу!.. Додому! Що там з матір'ю?..
Перед очима постало її обличчя — таке, яким він бачив востаннє, коли його забирали поліцаї,— зсудомлене болем, з повними сліз і розпуки очима...
Якомога швидше додому, заспокоїти, порадувати її, що він живий-здоровий і вільний!
В дорогу... Але де вона, та дорога, що веде додому? Залізниця? Але її якраз треба уникати. Та й інших доріг краще остерігатися. Доведеться пробиратись навмання цим зовсім незнайомим лісом, йти треба в тому напрямі, звідки їхав поїзд. Єдина втіха — що його не встигли завезти надто далеко від рідної домівки. Хоч поїзд виїхав іще позавчора, але на першій станції зупинився й стояв більше доби (з розмов охоронців в'язні зрозуміли, що десь попереду партизани пошкодили колію) і потім, рушивши знову, тягнувся по-черепашому, часто зупинявся.
Він пішов понад струмком за водою, зрізуючи навпростець найбільш примхливі закрути його русла. На ходу намагався хоч трохи вгамувати дедалі лютіший голод кислуватими ягодами костяниці, перестиглими, напівзасохлими суницями й недостиглими ліщиновими горіхами. Лише коли натрапив на лісову малину, то спинився й не міг одірватись, доки не об'їв усю до останньої й не визбирав навіть тої, що валялася долі, осипана вітром чи птаством.
Незабаром струмок завів його знов у вільшнякові зарості. Петро вирішив, що це те ж саме болото, яке підступає до залізничної колії, й хотів був уже вертати назад до лісу, як раптом почув чаїне квиління. Над кущами вилися сріблясті птахи.
Серце стрепенулося, десь близько річка. Біля неї легше буде зорієнтуватись. І він подався грузьким берегом, вилуджуючи із заростей очеретянок, вужів та жаб.
Невдовзі між кущів блакитно зблиснуло широке плесо. Але коли Петро підійшов ближче, то побачив, що це не річка, а озеро. Довге, заросле попід берегами ситняком і лататтям.
Не висуваючись із кущів, почав обстежувати його. Схоже на старицю. Тоді десь неподалік має бути нове русло річки. Рушив ліворуч, але наткнувся на трясовину й повернув у протилежний бік. Та тільки продерся крізь вільшнякову гущавінь, як почув гучне бухкання по воді й голоси.
Прокрався крізь верболози до озера, визирнув.
Там, на плесі, дядько засипав з човна сітку. Інший на другому човні лупив веслом по воді, виганяючи рибу з прибережного куширу й латаття. Ще один у підкасаних спідніх стояв у воді біля берега й вмивався, голосно відпльовуючись.
Потім він утерся подолом сорочки і, потягнувшись, із насолодою гаркнув:
— Ех, Маруся-а! — і гукнув тим, що на човнах: — Та облиште ви цю замороку. Жахнули б гранатою та й...— Він додав брутальне слівце й, заправляючи сорочку в спідні, побрів до підводи, що стояла на пагорку.
Риючись у возі, він виважив рукою гвинтівку й поставив її на землю, прихиливши стволом до полудрабка.
Еге... Та це ж не інакше як поліцаї. В усякому разі, показуватись їм на очі не варто. І Петро обережно позадкував.
Нараз дядько в спідніх обернувсь і втупився поглядом у той бік, де ховався хлопець. Чи він почув легенький шум, чи, може, подивився просто випадково...
Петра мов струмом тіпнуло. Він наддав ходу, намагаючись не наступати на сухе галуззя. А потім кинувся бігти.
Лиш метрів через дзісті наваживсь озирнутися. Погоні наче не видно, не чути. Однак тривога невблаганно гнала його все далі й далі.
Ось уже звівся перед ним ліс у сонячно-зеленім світлі. Хху-у! Хай їм грець, усім цим болотам, озерам! У лісі все-таки надійніше. І досить гаяти час на всі ці відпочинки, пошуки, розглядини! Треба швидше йти. Нікуди не звертати, а йти прямо туди, на схід, а там видно буде.
І він подався навпрошки. Крізь колони вікових сосен і дубів. Крізь частокіл молодих сосенок, перевитих унизу дротяно-цупким гіллям. Крізь зелені фонтани ліщини на густозарослих вирубках. Крізь колючі зашморги ожии-ника. Через повалені трухляві сосни. Через засипані глицею канави. Не повертаючи на жодну з стрічних доріг чи стежок. Ішов, зціпивши зуби, гінко, впевнено...
-1 раптом зупинився, розгублений. Цю роздвоєну сосну з химерно вигнутими, мов ліра, стовбурами він уже, здається, раз бачив. Невже почав кружляти?..
Доведеться, мабуть-таки, триматись якоїсь дороги. Це, правда, небезпечніше, але остаточно заблукати, піти зовсім в інший бік — іще гірше.
Він досить швидко знайшов дорогу в потрібному напрямку. З обережності пішов узбіччям.
Та, на щастя, ніхто не стрічався йому в путі. Щоправда, одного разу десь збоку чув цюкіт сокири. Іншим разом — саме перебирався через запущений ярок—почув попереду гучні виляски лозини по кінських боках і голоси:
— Нно-о! Пішов, пішов! Ну, ти!.. Нно-о!
Встиг завбачливо звернути в глиб лісу й обійти стороною те місце.

Надвечір набрів на спалений лісовий хутір. На згарищі похмуро бовваніли напіврозвалені комини й стриміли обвуглені ушули. Лише зруб однієї хати якимсь дивом уцілів — вогонь поглинув тільки дах та пролизав діромаху на покутті.
Та ще від хутора залишився маленький цвинтар з десятком хрестів; на двох чи трьох з них розпачливо маяли на вітрі білі рушники — ніби крила, що вже нікого не зможуть підняти в повітря.
Петро пригнічено блукав серед обвуглених руїн. Важ--ко тхнуло згарищем. Змалку мати привчала його ніколи нічого не брати на пожарищі. Але зараз нестерпний голод, лише роздратований лісовими ягодами і сироїжками, змушував його шукати чогось їстівного. Та звірі вже давно повизбирували геть усе. Лише в одному погребі він натрапив на дубову діжку, кришка якої була придавлена важким каменем. Там виявилися торішні огірки. Надкусивши один, Петро одразу ж виплюнув — тьху, гидота!
Пожежа понівечила й садки — яблуні, груші, вишні стояли голі, ніби взимку; лиш де-не-де тремтить чорний скручений листок.
Та коли Петро обійшов усе згарище й уже не сподівався чимось поживитися, йому несподівано пощастило: оддалік, майже на самому узліссі, помітив самотню стару грушу. Наближаючись, з радістю помітив жовтий блиск плодів серед листя.
Вся трава під деревом була всипана медово-пахтю-чими лимонками. Петро наминав їх жадібно, просто з зернятами. Наївся од пуза, проте голоду повністю не втамував. Ех, якби до цих груш іще хоч скибочку хліба...
Втім, шлунок вдалося обдурити — неподалік Петро знайшов маленьку латку вже стиглої пшениці, і, нашмор-гавши сухого колосся, вим'яв з нього зерно, потім довго жував, відчуваючи в роті хоч і прісний, сирий, але хлібний смак.
Тим часом звечоріло. Пожарище стало ще похмурішим, іще гнітючішим. Залишатися тут на ніч Петрові не хотілося. Він вирішив запастися грушами і йти до лісу. Та поки сходив до груші й назбирав повну пазуху лимонок, призахідне сонце сховалося в хмару, що виткнулася з-за дерев.
Сподіваючись, що вона пройде осторонь, Петро рушив був до лісу. Але хмара швидко сунула на хутір, ширячи перед собою лиховісно-передгрозовий присмерк. Забуркотів грім, запульсували в товщі хмари моргавки-блис-кавки.
Петро повернув назад, до вцілілого зрубу, і, поки добіг, уже почало накрапати. Тільки-но він ускочив усередину, як схопився скажений вітер, звихрюючи попіл на згарищі. З оглушливим грякотом злетіла заслінка з напіврозваленої печі. І одразу ж уперіщив дощ.
Петро сів на колодку біля порога й, поволі смакуючи грушу, дивився, як вітер куйовдить водяні струмені, шмагаючи ними по стінах. Бризки залітали крізь дірки вікон усередину й кропили обличчя. Грім бабахкав, мов гарматні постріли. Знадвору попід стінами ринули брудно-піняві ручаї. Неподалік у руїнах ховалась од грози ворона; Петрові було видно, як вона кублиться, чистячи дзьобом розчепірене крило.
Грім невдовзі погуркотів далі, але дощ не переставав, лиш трохи зменшився. Під його монотонне крапотіння до хати непомітно заповзали вечірні сутінки.
Петро стурбовано оглянув свій притулок. Доведеться, мабуть, тут і заночувати. Місцина, правда, моторошнувата, але шукати зараз якогось іншого захистку від негоди вже пізно. А тут усе ж таки затишніше, ніж просто неба під дощем. Та й натомився так, що нема сили навіть підвестися з колодки, очі вже самі заплющуються.
Проте коли він, згрібши в куток розтрушену по долівці солому, ліг на цю вбогу постіль, то довго ще не міг заснути, сторожко прислухаючись до вкрадливого шелесту дощу за стінами. То намагався уявити собі тих невідомих людей, що жили тут раніше (де вони зараз, живі чи, може, згинули тоді, на пожежі?), то згадував домівку, і перед його зором знову, як уже стільки разів за ці страшні дні, поставало материне обличчя — то ніжне, то сердите, то заклопотане, то веселе, але завше з незмінним, незнищенним виразом доброти у великих сірих очах. Мама!.. Десь не спить зараз, змочуючи подушку сльозами. Не знає, що син уже на волі...
А як там Василь? Що з ним? Чи й його теж тоді схопили поліцаї, чи встиг сховатися?
Василь — його двоюрідний брат і найкращий друг, з ним разом стільки гарних книг прочитано, стільки рибальських вечорів просиджено над Коршаковим виром, з ним разом шукали зброю в полях під Червенівкою, де раніш точилися бої, і ходили в ліс за Хапайлове болото стріляти з рушниці; з ним разом чатували вечорами й ночами в клуні, ловлячи в навушники саморобного детекторного приймача такий жаданий голос Москви.
Цей приймач вони з Василем зрихтували вже після приходу німців. Той, що був у Василя раніше,— фабричний,— довелося здати старості, бо приховувати було безглуздо — на кутку всі знали про нього. А цей, саморобний, вони потай монтували в довгі зимові вечори. Згадалось, як виплавляли в грубі з сірки й свинцю кристали для детектора, як уночі маскували на в'язі антену, як уперше схвильовано почули крізь тріск розрядів голос, що передавав зведення Радінформбюро...

3
«Знову гроза»,— подумав він у першу мить, коли прокинувся вночі від приглушеного вибуху, що струснув долівку.
Розплющеними очима дивився в пітьму, чекаючи  но вого спалаху блискавки й удару грому.
Однак навколо все німувало. Навіть не чути було дощового крапоту. Лише невидимо струменіла крізь порожняву вікон і дверей нічна свіжість, холодячи обличчя, руки, ноги. І разом з нею вливалась до зруйнованої хати незрозуміла тривога. Петро підібгав ноги під самий живіт і зачаївся, відчувши себе раптом одірваним від усього світу.
Віддалений постріл, що розпанахав цю гнітючу нічну тишу, підкинув його з долівки. В два скоки опинився біля вікна. Серце шалено калатало. Обережно висунув голову назовні.
Знову стьобнули два постріли. Потім захльобливо задиркотів автомат. Нараз між верхів'ям дерев жовтаво змигнуло й слідом, покриваючи стрілянину, гримнуло — аж стіни задрижали.
Він завагався: тікати чи лишатись тут? Та ось до настороженого вуха долинув кінський тупіт. Ближче, ближче...
Вже не вагаючись ні миті, він виплигнув у вікно й, пригинаючись, хоч була непроглядна темрява, побіг до лісу.
На узліссі зосліпу налетів на щось колюче, подряпав обличчя. Мокрі кущі рясно кропили бризками, одяг швидко змок. Не спиняючись, весь тремтячи, він квапливо йшов і йшов у глиб лісу — наосліп, навмання...
Світанок  застав його на зарослому  дубами пагорбі.
Уночі він безнадійно заблукав у цій лісовій невідомості, але вперто йшов уперед, бо, попри все, йому чомусь здавалося, що йде він правильно.
Унизу перед ним дрімали оповиті зеленими сутінками чагарі. Притримуючись руками за гілля, за стовбури дерев, він збіг по схилу і, прорвавши чагарниковий живопліт, опинився у вогкій улоговині. І тут йому аж вуха заклало від тонкого дзижчання. Першої миті не міг збагнути, що це. Та коли обличчя, шию, руки ніби жарнуло кропивою, здогадався: комарі.
Тьму-тьмущу їх зігнала сюди негода. Зголоднілі кровопивці скажено накинулися на Петра. Позалазили не тільки під сорочку, в холоші штанів, у вуха, в ніздрі, а навіть у горлянку.
Несамовито відмахуючись руками й відпльовуючись, він кинувся напролом крізь зарості. Біг, доки не вискочив на широку, оповиту голубим туманом галявину.
Комарня таки десь відсіялась. Петро змочив холодною росою покусане обличчя.
Щось там, на другому боці галявини, привернуло його увагу. Підійшов ближче. Так і є: покоси. Зовсім свіжі. Траву скошено не пізніше як учора. Видно, десь поблизу й людська оселя, бо зараз, у це лихоліття, навряд чи хто здалеку прийшов би викошувати цю галявину.
І справді, стежка, на яку Петро натрапив край галявини, привела його незабаром до огорожі, за якою видніла зелена од моху солом'яна стріха. Схоже на лісникову сторожку.
Не показуючись із заростей, видерся на крислату сосну. Звідти добре було видно просторе подвір'я: в одному кутку — стіг сіна, в іншому — стос колод, біля воріт — віз, а попід парканом — три чорні, мов велетенські соми, човни-довбанки. По подвір'ю — від хати до хліва й назад— снувала невисока худорлява жінка. Ось вона зняла з кілка дійницю, взяла на порозі стільчика й пішла до корови, що їла з лозяного коша траву. Присіла біля неї — і в дно дійниці дзвенюче вдарили тугі молочні струмені.
Мов заворожений слухав Петро ці звуки — вони нагадали йому інші, такі, здається зараз, далекі ранки, сповнені радісного ластів'ячого щебету, коли він, бувало, зібравшись на риболовлю, стояв із вудками біля матері, котра доїла корову, й нетерпляче ждав, поки вона наллє йому в кухоль тепло-запашного молока.
Мама...
Його враз пронизало болем...
Треба будь-що підійти до цієї тітки й розпитати про дорогу, бо йти далі навмання просто безглуздо: так можна забрести чортзна-куди й ніколи не втрапити додому.
Та коли Петро вже зібрався злазити, на ґанку з'явився високий бородатий дядько. Добру хвилю похмуро ди вився на небо. Сходив за хату. Гримнув на жінку. Почав роздратовано перекидати жердини з-під паркана на середину двору.
Цей похмурий дядько одразу не сподобався Петрові. Вирішив іще трохи почекати: може, той незабаром кудись піде з дому.
Однак не схоже, щоб дядько збирався: заходився он рубати дрова. Зате жінка, віднісши молоко до хати, вийшла звідти вже в сірому жакеті, з мішком під пахвою. Відчинила хвіртку, взяла лозину, гейкнула на корову. Видно, пасти пожене її. Тим краще.
Петро зісковзнув із сосни й зачаївся в кущах жостеру. Він чув, як, смачно поскубуючи на ходу траву, пройшла корова. Потім у прогалині між листям майнула біла хустка.
Пропустивши жінку й корову вперед, він вибрався з кущів і кинувся наздоганяти їх.
Жінка, видно, почула кроки, швидко озирнулася.
Петро спробував удати безтурботного: зішморгнув кілька листочків з ліщинового куща, ліниво простежив за одудом, що зірвався з верхівки дуба. Однак по стривоженому обличчю жінки бачив, що вигляд у нього, мабуть-таки, підозрілий.
Ступивши крок на узбіччя, вона піднесла руку з лозиною  до  підборіддя,  щоб  поправити  хустку,  та  так  і затримала її там, не зводячи очікувально-занепокоєного погляду з Петра. Ще, чого доброго, «пробі!» закричить...
— Драстуйте, тітко! — привітався бадьоро.
— Здоров...— відповіла повільно-співуче.
Він хотів був щось вигадати, чого опинився тут, але в тітчиних сірих очах, у промінцях-зморщечках навколо них світилася така схожа на материну сумовиту доброта, що в нього язик не повернувся збрехати. Сказав, що повертається додому, але заблудив, отож підкажіть, кудою краще йти і які навколо села...
— А куди ж тобі треба? — запитала тітка.
І хоч у її голосі бриніло вже ясне співчуття, однак Петро про всяк випадок назвав не своє, а сусіднє село.
— Баштанове? — перепитала тітка.— А це не оте, що біля Шостова, Корозинця?
— Еге ж, біля Шостова! — зрадів Петро, що тітка знає їхню місцевість, отже й дорогу розкаже.— А Корозинець — то трохи далі,— квапливо додав.
— У мого брата жінка з Корозинця, ми бували там у гостях,— сказала тітка.— Зірко, ану назад! Якої хороби туди лізеш? — гукнула вона на корову, що нагострилась була в кущі. І Петрові: — То далеченько ж ти, хлопче, забрів. Верстов тридцять, а мо' й сорок буде...
Петрові одлягло від серця. Навіть сорок — це ще не страшно.
— Іди спочатку осюдою...— почала пояснювати тітка.
Вуха слухали, а очі мимоволі сковзали вниз, до тітчиної кишені, звідки стриміло щось загорнене в дахма-нинку. Ніс уловлював дражливі запахи часнику, й Петро змушений був раз по раз прикладати долоню до горла, щоб тітка не помітила, як він ковтає голодну слину.
Але вона все-таки помітила чи, може, просто здогадалася, бо коли він почав квапливо дякувати й прощатись, то дістала з кишені той згорток. Там виявився окрайчик хліба, натертий салом і часником; тітка простягла його Петрові, бідкаючися, що якби ж знаття, то прихопила б більше.
Віднікуючись, паленіючи під її жалісливим поглядом, він усе-таки взяв хліб. Ступивши кілька кроків, не втримався, куснув разок. Невже на світі є щось смачніше за тверду рубцювату скоринку, натерту салом і часником?..
Опівдні він діставсь узлісся, за яким розлягався широкий луг. Ось і перехрестя біля дубняка, про яке казала тітка:  одна дорога підперезує ліс, а друга, перпендикулярна їй, вибігає на луки. Вона веде до села Верети; не доходячи до нього, йому треба звернути на торфовище, а звідти — у вільшняк. А десь там уже починаються Дудацькі ліси,  що тягнуться й повз їхнє село.
Але цей відтинок шляху — з лісу в ліс — небезпечний: голі луки, сховатись ніде. Лиш ген на обрії синіють якісь кущі та бовваніють два стоги.
Чекати ночі? Але тепер, коли він знав дорогу, чекати було нестерпно. Адже до ночі міг би й добратися до рідного села. А що як ризикнути зараз? Тим паче, що дорога малоїжджена, поросла травою, колій не видно.
Про всяк випадок він з півгодини пролежав у дубняку, стежачи за луками. Безлюдно. Тиша. Лише кигичуть у лузі чайки та тріщать, змагаючись із кониками, очеретянки.
І таки рушив. Та ось незабаром позаду почулося торохтіння підводи. Шпарко озирнувся.
Хтось гнав коня звідти, звідки й він ішов,— з лісу. Оце так халепа! Хоч би де яка лощовинка. й трава по кісточки — не сховаєшся. Звернути з дороги на луки? Одразу ж викличеш підозру. Та й здоженуть конем, якщо захочуть.
Озирнувшись іще раз, він трохи заспокоївся: на возі, схоже, лиш один. Та й то чи не хлопчак.
Але коли підвода наблизилась, Петро побачив, що помилився. Не хлопчак, а дід — низенький, горбатий.
«А може під'їхати?» — майнула раптом думка.
— Гей, діду!..
— Чого тобі? — непривітно озвався той, не зупиняючи коня.
— Ви не до Беретів їдете? — Петро схопився правою за полудрабок, щоб не відстати.
— Ну до Беретів, а що? — войовниче випнув підборіддя дідок, його гучно-басовитий голос так не пасував до мізерної постаті.
— То підвезіть трохи!
— А хто ти такий? — сірі очі штрикнули Петра з-під сивого кучмовиння брів.
— Та свій...—  усміхнувся Петро.
— Багато вас таких «своїх» розвелося...— буркнув горбань.—Ну гаразд, сідай уже,—додав лагідніше, бачачи, що спохмурнілий Петро пустився воза.
Дорогою дід знову став настернятися: хто, та звідки, та куди?.. Петро не витримав:
— Що це ви, діду, наче в поліції, допитуєте?
— А ти, видать, бував уже там, що знаєш? — примружився дідок і насолопив млинцюватого картуза на лоба.
«А яке ваше діло, де я бував?» — подумки відповів Петро  з  несподіваною  злістю. Зціпив  зуби, промовчав.
Дідок запитав іще про щось, але він удав, що закашлявся, не розчув.
— Нно! Не нагризешся ніяк! — гримнув горбань на коняку, що нахилилась до трави, і спересердя шмагонув її лозиною по боку.
Образився. Ну й дідько з ним! Хай не влаштовує допитів. Думає, як підвозить, то вже можна й у душу пхнутися. Якщо ще раз присікається, то краще злізти, хай він із своїм возом котиться під три чорти...
Проте дід уже помовчував, лиш час од часу протяжно охохохкав.
Кущі, що раніше маячіли на обрії, помітно наближалися. Дорога збігала в низовину, трава стала вищою, зеленішою, грубшою: то там, то тут зачорніли султани рогози на берегах озеречок та ковбань, од яких вітерець доносив прісний запах багна, розімлілого на сонці татарського зілля. Обабіч дороги, задерши чубаті голівки, моторно бігали по траві чайки-чибіси; підпустивши підводу ближче, вони злітали, мелькаючи сріблястим черевцем і чорною облямівкою крил, і починали кигикати, стогнати.    
Тим часом кущі підступили до самої дороги, потім їхній зелений мур знову розпався, й за ріденькою шеренгою вільшинок почала відкриватися широка лощовина.
Нараз дідок напнув віжки, спиняючи коня, й витяг шию, щось видивляючись попереду. Петро теж глянув туди. Ніби нічого не помітно. Але насторожене вухо вловило ледь чутне дзеленчання.
Що це? Дзвіночок на шиї в худоби? Та ні, надто ритмічні звуки. Скоріше той, що під дугою. Видно, хтось їде назустріч. Треба давати дьору. Ще хтозна, чого й від горбаня можна чекати...
— О-о, чорти несуть,— пробурчав дід сам до себе. І повернув до Петра набурмосене обличчя:— Оно бачиш? — тицьнув пужалном.
Тепер уже й Петрові видно: луками котиться їм назустріч чи то віз, чи то бричка.
— Помічник нашого старости їде,— пояснив горбань.— От я що тобі скажу, хлопче. Мені-то все одно, старий уже, щоб когось боятись. Але тобі, мабуть, краще з ним не зустрічатися. Стерво, не людина...
Петро відчув, як погарячіло обличчя: таке подумав був на старого...
— Велике вам спасибі, діду! — Він сплигнув з воза.— Скажіть іще, чи далеко до торфовища.
— Та ондечки ж воно вже починається. Ну, хай тобі щастить...

4
І була ще одна зустріч. Уже ввечері, коли він нарешті дістався Дудацького лісу. Коли після виснажливого блукання набрів на поглушений жостером та бруслиною вишняк, над яким карякувато вивищувалися дві здичавілі крислаті яблуні.
«Невже іващурин сад?» Він тамував радість, боячись, що помилився. Якщо це справді Іващурин сад, що лишився від садиби убитого ще в громадянську війну лісника, то десь тут, на його краю, має бути напівзасипаний колодязь, а метрів через п'ятдесят за ним — занедбана дорога. Це він знав напевне, бо сюди колись приводила його з іншими дітлахами по гриби невтомна баба Глива.
Він нетерпляче кинувся шукати. І між високих стебел іван-чаю справді знайшов струхлявілий, майже розвалений зруб колодязя над засипаною хмизом ямкою. А коли ступив на знайому дорогу, хвилювання стисло горло — незабаром він буде вдома! Тепер уже не страшно, що заходить ніч,— адже він у своєму лісі, де не треба вагатися на кожнім кроці, на.кожній стежці, на кожнім перехресті лісових доріг, не знаючи, куди йти. Дорога ця, правда, дає чимало кругаля, огинаючи Созонове болото, зате вона глуха, навряд щоб хтось, крім хіба що звіра, на ній зустрівся. А поспішати, власне, йому вже й не треба: чим пізніше вночі, тим легше буде непоміченим пробратися в село...
І ось тут, коли він за поворотом дороги підтюпцем збігав у залляту призахідним сонцем лощовину, сталось несподіване.
Спочатку в очі зблиснуло щось металеве. А в наступну мить він побачив і їх, двох німців, у кінці стежки. Один сидів на мотоциклі, тримаючи руки на чепігах керма, другий стояв поруч, заклопотано порпаючись у колясці.
Петро спинився, ніби нахромившись на колючки. Німці були до нього спиною і ще не бачили його. Але от-от хтось із них обернеться...
Із затамованим подихом, із завмерлим серцем він повернувся й на неслухняних ногах пішов назад. Тільки б не помітили, тільки б не помітили...
Ось уже близько розлогий ліщиновий кущ. До нього якихось два-три кроки. Тільки б вони не обернулись...
Та коли порівнявся з кущем, у напруженій тиші почувся неголосний вигук.
Петро притьмом рвонув просто всередину куща. І в ту ж мить позаду скажено загрякотів автомат.
Петро впав, лихоманково поповз. Але одразу жах підкинув його з землі, метнув у хащі.
Гілля шмагало по обличчю, штовхало в груди, але він мчав, нічого не помічаючи, чуючи позаду лише залізний клекіт автоматів і осиний дзизкіт куль над головою, панічно чекаючи, що ось-ось одна з них ударить у спину, й він упаде і вже не підведеться, вже ніколи не повернеться додому, не побачить ні батьків, ні друзів, ні світу білого...
Під ногами захрускотіло татарське зілля й захлюпотіла вода, він побачив, що забіг у болото. Але тут саме до автоматного диркотіння долучився оглушливий тріскіт мотоциклетного мотора. Мабуть, німці, теж стривожені несподіваною зустріччю, вирішили й собі мерщій забиратися звідси. А Петрові вже здалося, що то вони наздоганяють його, й він з останніх сил рвонув далі, в глиб болота. Спотикався об коріння, нахромлювався на шпичаки торішнього очерету, дерся крізь живопліт верболозу, кропиви й осоки, перебирався по хистких купинах через трясовину.
І лиш коли, послизнувшись на купині, зненацька пурхнув по пахви в холодне слизьке баговинная й біля самого обличчя з шумом схлюпнули смердючі бульбашки болотяного газу, він опам'ятався.
Схопившись за жмут осоки й розрізаючи об неї руки, вибрався на купину. Відхекуючись, прислухався.
Навколо було тихо. Чув тільки несамовите калатання свого серця та стривожене попискування очеретянки, що погойдувалася неподалік на тонкій лозинці.
По  голій,  заквецяній  грязюкою литці повзла  п'явка.
Раніше Петро боявся їх так само, як гадюк,  але зараз дивився  на  п'явку з  тупою  байдужістю. І  тільки  коли вона почала присмоктуватися, зіпхнув її великим паль цем другої ноги.
Коли він нарешті віддихався, сутінки вже оповивали болото. Воно зачаїлося, наїжачене чагарями, очеретами, переповнене вщерть багнюкою й підступними несподіванками. Але шлях додому лежав через нього.
Повернути зараз назад, до дороги, Петра не змусила б ніяка сила...

5
Нарешті все лишилося позаду — і ось уже в темряві невиразно бовваніє груша-дичка на краю їхнього городу. Коли Петро наблизився й торкнувся рукою шерехатого стовбура, у нього на очах скипіли сльози — він дома.
Ось і стежка, де так знайомий кожен найменший поворот, кожна виямка, кожна бадилина і шпичак, що міг би пройти нею заплющившись і ніде не спіткнутися. Ось грядки з цибулею й помідорами, ось слива, що завше чіпляє колючою гілкою за сорочку, ось перші яблуні, під якими в росяній траві біліють яблука...
І ось уже стоїть він біля хати й, затамувавши подих, тихенько стукає в шибку, а звідусіль липнуть такі знайомі, неповторні запахи рідного подвір'я.
Ніч бринить від сюрчання коників, у дворі невгавуче, ніби струмок, жебонить листям осокір, десь за городами, в полях, булькоче невсипущий перепел.
А хата німує. Петро стукає знову. І знову у відповідь — мовчанка.
йому стає зимно. Стукає ще раз, уже дужче, й зусиллям стримуючи відчай, що ладен уже рвонутися до серця, прикипає очима, вухом до шибки, намагаючись вловити бодай який шерех, хоч найменшу ознаку руху.
— Хто там? — нарешті чує зсередини приглушений боязкуватий голос. Голос, який він упізнав би серед тисячі інших.
— Це я,— притуливши губи до шибки, каже він хрипко від хвилювання й радості.
— Я, Петро...
— Петрик? — уже в сінцях перепитала мати з-за дверей тремтячим голосом.
— Ага...
Жикає колодочка замка, і ось уже в темному про-, валлі дверей біліє материна постать.
Мати майже силоміць втягує його за рукав у сінці, квапливо замикає двері й мовчки пригортає до себе синову голову, трусячись од придушеного плачу.
— Тебе відпустили? — питає вже в хаті, всадовивши його на лаву й нишпорячи у темряві на припічку, ставлячи на стіл чавунець, кладучи поруч суху одежу — перевдягатися.
— Де там — утік. Уже з поїзда...
Мати знову пригортає його голову й починає пошеп ки голосити.
— Ну чого ви, мамо? — лагідно вивільнюється Петро.— У вас тут нічого не сталося?
— Ой, синочку... У нас таке горе. Нема вже ні дядька Луки, ні тітки Ксені. Повбивали їх, спалили з дітьми...
— Хто? — машинально питає Петро, відчуваючи, як навалюється на нього щось невблаганне, страшне, здушує горлянку, серце. Час од часу глибоко, зі схлипуванням зітхаючи, мати розповідає:
— Поліцаї... Ото як тебе забрали, другого дня вночі Лука прийшов із лісу, з партизанів... Дітей перевідати, чисту сорочку надіти... А Кругол і підсочив... вихвалявся вже потім, катюга. Набігло їх, оточили хату... Лука вискочив, то його в дворі й застрелили. А Ксеня й Василь почули та з Іванчиком за ним... і їх прямо на порозі вбили. А потім хату підпалили. І всіх у вогонь... І дітей... Коли ховали, то впізнати не можна було...
Мати знову заходиться плачем. Петро кріпиться, кріпиться — і враз сльози самі нестерпно ринуть з очей, а з грудей вихоплюється такий здавлений стогін, що мати злякано починає його заспокоювати:
— Ну, буде вже, буде... Що це ти, Петрику...
Згодом, коли  вони, виплакавши  найболючіше,  трохи заспокоюються, мати каже:
— Де ж тобі, дитино, подітися? Іди, видно, поки щодо діда в Млини. Іди зараз. Боюся за тебе. До нас тепер Кругол майже щодня заглядає, все никає, винюхує, собака. Партизанів, каже, переховуєш. Буває, й серед ночі заскакують, шукають і в хліві, й на горищі. Я кожної ночі не сплю, все чекаю. Оце ти постукав, а я думаю: знову прийшли трус робити...
Говорячи все те, мати нишпорила в скрині, на полиці, ув'язувала щось у хустку.
Потім тицьнула вузла Петрові, що все ще приголомшено сидів на лаві.
— Ну, ходімо вже, синку, проведу тебе трохи. Я вже потім до тебе навідаюсь.
Вони попрощались на краю городу, біля розлогої груші-дички.
Петро перетинає стежку, йде чужим городом — спочатку по картоплі, потім по короткій цупкій стерні. Кроки все повільнішають, а в грудях щось пекуче росте й росте, згнічує серце, перехоплює подих, уже не вміщується всередині, але й ніяк не може вирватися назовні...
Спіткнувшись об межу,, він падає... Довго лежить, притулившись щокою до росяної трави.
Над ним пливе літня ніч, м'який вітер доносить запахи полину і груш із чийогось саду.
Невтомно тнуть коники. Десь поблизу сонно озивається
птах.
Гарячими очима він дивиться в темінь. Невже їх уже нема? Невже на цьому прекрасному світі з його полиновою терпкістю й шпарким холодом роси, ласкавістю вітру й таємничістю нічних шелестів уже немає Василя, дядька Луки, нема тітки Ксені й малого Іванчика?..
І хоч як не хочеться вірити, але нестерпний біль у серці стверджує: це правда. їх уже нема й не буде ніколи...
їх нема, а той, хто занапастив їх, той, хто хотів поставити хрест і на його, Петровому, житті, той, хто мало не щодня знущається з його матері,— живий, здоровий і зараз десь собі безжурно, сито спить, а завтра продовжуватиме свою катівську роботу. То невже ж він і далі безкарно ходитиме по землі й занапащатиме людей?..
Жагуча ненависть, що спалахує раптово, мов суха солома на вітрі, вмить пересушує горло, підкидає з межі, гарячково веде в той бік, звідки долинає скиглявий собачий гавкіт.

6
Якесь шарудіння збудило старшого поліцая Кузьм) Кругола, що ночував під копицею . сіна в своєму саду Підвівши очманілу — вчора добряче гульнули в старости — голову, він став прислухатись.
Нараз поруч, біля копиці, хтось швидко-швидко засопів, по-свинячому заплямкав.
«Що за чорт?» — здригнувся поліцай і рвучко звівсь на лікті.
Щось невеличке, кругле з м'яким тупотом побігло від копиці до яблуні.
Тьху ти: їжак! Лазить же тут, гаддя смердюче! Видно, крихтами ласував...
У горлі пересихало. Піти напитись води з діжки під хатою, чи що? Але п'яна сонливість налягала на голову, хилила її до сіна.
Поки Кузьма в напівдрімоті вагався: встати чи ні, почувся новий звук. Цього разу вже з протилежного боку — від соняшників на межі.
Поліцай настороживсь. Навіть рота роззявив, щоб краще чути.
Проте звук не повторювався. Тільки, як і раніше, завзято тнули коники та шуміла береза на межі.
Враз по нічному небу пронеслося якесь зітхання й ніби легкокрило промайнула невидима пташина зграя. Стрепенулось верховіття яблунь, шелеснула береза біля рову, що вклинювався в городи. На ставку оглушливо закрякали сполохані качки. Скигляво озвався сусідів пес Каштан.
І тут од соняшників знову долинув шум. Тепер поліцай уже не мав сумніву: по межі хтось скрадається.
Кузьма лапнув збоку, шукаючи гвинтівки. Але пальці намацали тільки пляшку, яку він увечері тихцем прихопив у гостях і спорожнив уже тут перед сном. Пошепки лайнувся.
На межі знову — вже ближче — захрустіло бадилля під чиїмись ногами.
Поліцай гарячково нишпорив навколо себе руками. Куди ж це «гвинт» запропастився? Невже згубив десь по п'янці? Та ж наче пам'ятає, що в сад прийшов зі зброєю. Хіба, може, Палажка забрала до хати, щоб зо-п'яну не накоїв, бува, чого?..
Враз поліцай спітнів: йому здалося, що невідомий прямує сюди, до копиці. Завмираючи від страху, порачкував по росяній траві. Причаїся за смородиновим кущем.
Від невідомого теж не долинало ні звуку. Серце по ліцаєве калатало, руки тремтіли, хміль швидко вивітрювався з голови.
Та ось ізнов шурхотнуло соняшникове листя, жорстко тернувшись об чийсь одяг. І в прогалку між антонівкою й соняшниками поліцай помітив рухливу темну пляму. Та в наступну мить вона знову злилася з густим частоколом соняшників.
Невідомий видно-таки не знав, що Кузьма ночує під копицею: шурхотіння  поступово  віддалялось  у  напрямі хати.
Поліцай перевів подих. І тут нарешті згадав, де гвинтівка: здається, приставив її до яблуні, коли цмулив із пляшки. Обережно поповз назад. Ага, осьдечки вона. Ну, тепер начувайся!..
Із мстивою рішучістю стискаючи в руках зброю, скрадливо подався попід яблунями, пригинаючися, щоб не зачепити головою гілляки, вибираючи, де густіша
тінь.
Біля груші спинився, прислухаючись. Над вухом заскімлив комар, вп'явся мало не в око. Кузьма роздратовано стріпнув головою. І одразу ж завмер, почувши слабкий обережний шелест уже біля самої хати. Притуливши приклад до плеча, навшпиньки ступив кілька кроків уперед, щоб гахнути лиходія вже напевне.
Раптом біля хати спалахнув вогник сірника й одразу ж згас.
Шалена кров шугнула поліцаю в голову: ах ти ж гад, що надумав!.. Та тільки хотів натиснути спусковий гачок, як зненацька під ногами оглушливо гуркнуло старе відро, в яке Палажка завше збирала гнилі яблука. Перечепившись, Кузьма гепнувся на землю; рушниця шарпнулась у руках, розпанахавши темряву пострілом.
— Стій, гад! Уб'ю!!! — ревнув поліцай і, скажено пересмикнувши затвор, іще раз бахнув навмання.
Щось вихором пролускотіло по кукурудзі. Хряснула жердка на межі. Глухо гупнуло вже на сусідньому городі й пошамотіло, швидко віддаляючись.
Поліцай стрельнув знову, потім хотів ще, але заїло патрон. Зопалу кинувся за втікачем. Та, заплутавшись у гарбузинні, впав. Отямився: однак уже не здоженеш^ а от у якусь халепу втрапити можна запросто.
Шумнуло востаннє десь у соняшниках і вщухло. Зате по всьому кутку зчинили шалений ґвалт собаки.
Поліцай повернув до хати. Він аж задихався з люті. Ах ти ж, погань, спалити вирішив!.. Попався б ти в руки! На дрібненькі шматочки покремсав би...
Однак хто ж це все-таки міг бути? На партизанів же ніби не схоже. Не інакше як хтось із своїх, сільських. Яка ж це така смілива сволота знайшлася, що не побоялась його, Кузьми Кругола, котрий узагалі нікого в селі не визнавав, а тим паче зараз, коли він сам — власть і може будь-кому залити сала за шкуру? І залив декому так, що більше вже ніколи не захоче...

7
...Вони з Василем їхали на возі з сіном. Віз м'яко похитувався, сіно духмяніло луговою м'ятою, а Василь, повернувши до Петра всміхнене обличчя, говорив:
— То ти й справді повірив, що я згорів? Тю, приверзеться ж тобі таке...
І Петро теж усміхався, радий, що все те страшне про дядькову сім'ю йому лише наснилося, що Василь лежить ось поряд, розмовляє, жартує, а дядько Лука йде он поперед воза, поруч з конем. Заспокоєний, він заплющує очі, дрімає.        
Звідкілясь, ніби здалеку, долинає то мукання корови, то цюкіт сокири, то куряче сокотання, але звуки домашні, звичні, вони не чаять у собі небезпеки, не тривожать, і він ще глибше поринає в сон.
Нарешті він прокидається, й одразу ж мацає біля себе. Але там нікого нема.
Де ж це він? Справді, лежить на сіні. Але не на возі, а в якомусь хліві. Крізь шпарки знадвору ллється сліпуче світло сонячного дня.
Петро підводиться, припадає до широкої щілини — і бачить перед собою подвір'я. И одразу все згадує.
Він — у діда в Млинах. А вся ця щойно пережита поїздка з Василем та дядьком Лукою, в справдешність якої він майже повірив,— усього лиш сон. Бо вже ніколи не возитиме він сіна з Василем, не почує його по-дівочому м'якого голосу, не побачить усмішки, що дужкою вигинається на його вузькому худорлявому обличчі; не сидітимуть уже вони вдвох над Коршаковим виром з вудками, не помчать на конях до далеких лісових хуторів, не перепірнатимуть тихої Снові. Так само, як ніколи вже тітка Ксен.я не пригостить його пирогами з калиною, а дядько Лука не сяйне карим прижмуром очей і не втрутиться  в  їхню з  Василем  суперечку,  а  Іванчик не пригарцює на їхнє подвір я на вигнутій соняшничині й не попросить підсадити його на в'яз...
Крізь щемку гарячінь, що затуманила очі, дивився Петро на дідове подвір'я, посеред якого біля жлукта поралася баба Василина. Ось вона зняла кришку, бухнула в жлукто воду з чавуна. Звідти вихопилася хмара білої пари, оповила, запнула бабу.
Півень, що гуляв по двору, з лементом перелетів через тин.
А на безлюдній вулиці лише якийсь хлоп'як шпурляв на вербу дрючки, а соняшники під самим хлівом кипіли від горобців.
Петро відсунувсь од щілини, озирнув вишки, на яких лежав. Оце тепер його схованка і житло, і добровільна в'язниця водночас, яку він зможе покидати лиш уночі. Бо вдень небезпечно: хоч у Млинах, невеликому сільці, що приліпилося до лісу; своїх поліцаїв і нема, але майже щодня навідуються з сусідніх сіл.
А тут надійно: хлів стоїть оддалік від хати, на городі, і коли хтось небажаний появиться на дідовім подвір'ї, завше можна встигнути сховатися. Тим паче, що біля протилежної стіни є дірка, крізь яку легко вистрибнути просто в кукурудзу, а там через закущену канаву — і в ліс...
Біля ляди Петро помітив накритий дощечкою чавунець, а поруч — кошик з яблуками, які виповнювали горище тонким запашним духом. Він підняв дощечку — в чавунці була картопля, зверху лежала дерев'яна ложка й два малосольні огірки.
Почав їсти. Добра баба Василина! І не забула ж, що він любить товчену картоплю зі шкварками. Таку картоплю щоранку готувала йому мати.
Тривога знов заполонила його. Він тут відлежується в діда, а як там вона, кинута напризволяще? А що як хтось усе-таки бачив, як він приходив додому? А що як Кругол упізнав його в темряві? Або принаймні здогадався, що це він, Петро? І, може, десь матір уже схопили, мучать, випитуючи, де син?..
Картопля застрягла Петрові в горлі, коли він згадав холодний погляд жовтавих, мов у цапа, Круголових очей, коли уявив, як поліцай із кривою посмішечкою на широкому кам'яному обличчі замахується на матір. Так само, як тоді, навесні, коли вона лежала хвора, а Кругол  прийшов  заганяти  її  на  роботу в  «общину» і, горлаючи, що вона придурюється, хотів стягти з лежанки, а він, Петро, кинувся між матір'ю й поліцаєм, і, перш ніж його оглушив удар у вухо, устиг здибатися з полі-цаєвим поглядом і назавше запам'ятати його гадючу безжальність.
Сволота... Шкода, не вдалося цієї ночі пустити йому червоного півня. Але ж звідки було знати, що цей пес чатує вночі в саду?..
Серця знову — вже послаблено — діткнувся холодок того принизливого страху, який стрімголов гнав його по городу від поліцаєвих пострілів. Петро стиснув кулаки.
Ну начувайся, катюго! Ти ще заплатиш! За все заплатиш!..
Тільки треба буде діяти не так, не наосліп, як цієї ночі, а спочатку вистежити поліцаюгу.
І — зброю. Будь-що дістати зброю!
Раніше в них із Василем була зброя — цілком справна гвинтівка з кількома десятками патронів. Вони знайшли її в лісі, в напівзасипаному окопі. Там же, в лісі, стріляли з неї, там же й переховували в дуплі трухлявої осики. Але одного разу, прийшовши до осики, вони виявили, що дупло порожнє. Зброя зникла. У Василя було тоді якесь зніяковіле обличчя, він почав надто ретельно, метушливо шукати гвинтівку під сусідніми деревами.
Тоді Петро не звернув на це особливої уваги, але, згадуючи про це зараз, після всіх подій, почав здогадуватися, що, видно, Василь сам і забрав гвинтівку з дупла та передав через батька партизанам. А що не признався йому, Петрові, то це зрозуміло: навіть він, двоюрідний брат, не повинен був Знати, що дядько Лука в партизанах— адже всі вважали, що він евакуювався разом з іншими сільськими активістами.
Де ж тепер дістати зброю? Раніше, одразу після боїв, чимало її валялося у полях, по яругах, лісах, але зараз уже повизбирували. Хіба що в Коршаковому виру є. Після того, як наказано було всю вогнепальну зброю здати в управу, багато хто повикидав її поночі у річку Вони з Василем, рибалячи ввечері на виру, самі бачили, як з'явилася на кручі боязкувата тінь і, розмахнувшись чимсь важким, мерщій зникла, перш ніж гучно бовтнуло внизу, в воді.
Але з виру не дістанеш — глибоко. Вони на другий день пробували — дзуськи. Не встигнеш до дна долізти, як забракне повітря...
Стривай! А що як скористатись отим якірцем, що висить удома під піддашшям — ним батько виловлював колись із колодязя затонулі відра? Прив'язати до нього довгу мотузку, і тоді можна буде закидати його аж на середину виру й тягти потім по дну до берега...
Петро нетерпляче зайорзав на сіні. Якщо мати сьогодні не прийде, він уночі обов'язково піде в село провідати її, пересвідчитися, що з нею нічого поганого не сталося.
А заодно і спробує «повудити» на Коршаковому виру...
І ось нарешті нестерпно довгий день почав згасати. Сонце закотилося за шпилі високих сосен, прийшла з паші обважніла дідова корова, сутінки облягли подвір'я, горобці позалазили на ніч під стріху. Повкладалися спати й дід Дмитро та баба Василина. Лиш деркачі за канавою рипіли та під вербами хтось цигикав на гармошці.
Нарешті гармошка змовкла. Петро не став чекати, поки вгамуються і деркачі, і вислизнув з хліва.
Через годину він уже підходив до тополь, що вишикувалися край їхнього села, а ще через півгодини — стояв під яблунею в своєму саду. Навколо було тихо, але він чомусь ніяк не зважувався наблизитись до хати. Якась невиразна тривога ледь чутно бриніла в цій сторожкій принишклості.
Нарешті він розсердився на себе за нерішучість. Тьху ти, вже й дома доводиться тремтіти — дожився!.. І ступив кілька кроків уперед.
Аж тут з вулиці долинув приглушений гомін.
Петро нечутно майнув повз грядки до тину, що відокремлював їхній город від вулиці. Присів під вишенькою.
Голоси й тупання чобіт наближалися. І враз завмерли біля їхнього двору.
У Петра напружено вигнулася спина, віддих став нечутним. Він миттю скосив оком назад, вибираючи кращий шлях для втечі.
— Ну що, нічого не видно? — почувся майже поруч тихий голос.
— Чортзна, в дворі ж ніби нікого нема,— прохрипів другий  у  відповідь.— Давай,  може,  до  хати  заглянем?
— А, ну її к монахам! Хай Кузя сам труси робить.
— А чо, може б, хоч самогону розжилися.
— Якого самогону!..— Лайнувся.— Хіба  чемерицею обпоїть.  Ходімо краще до управи,  там  у Трохима  пів-літруха була, якщо ще не вижлуктив.
— А-а, ну то ходімо швидше.
Чоботи важко прогупали повз тин. На Петра війнуло тютюновим димом. Поступово кроки згасли в глибині вулиці. Поліцаї! Одного з них Петро по голосу впізнав — Семен Ременястий. Другий незнайомий, видно, з якогось дальнього кутка або й з іншого села. Петро почекав іще трохи, підвівся й на здибочках відійшов до яблунь. Його все ще тіпало. От гади, все лазять, винюшкують!..
— А чого ж це ти прийшов? Біда якась? — перелякалася  мати,  відімкнувши двері на його обережний стук.
— Та ні,— заспокоїв її Петро, глибоко вдихаючи запах яблук, малосольних огірків, яким повнилися сінці.—Я думав, чи з вами тут, бува, щось не то... Ви ж обіцяли, а не прийшли...
— Та й хотіла, але як зрання вигнали до молотарки, то й до самого смерку. А на ніч наче й боязко було вириватися — раптом ці собаки підсочать...
— Ага, щойно... Ременястий із якимсь... під ворітьми лазив,— все ще затинаючись од збудження, сказав Петро.
— А вони тебе не помітили?.. Ой, синку, прошу тебе, не ходи вже сюди, пересидь там у діда. Нічого зі мною не станеться, що вони мені заподіють? А як тебе, бува...— мати схлипнула,— то й мені не жити...
— Ну, мамо, ну не треба,— незграбно погладив Петро її руку.— Якось буде... Ну, то я вже піду...
— Стривай, може ж, чого перекусиш?
— Та ні, я в баби добре повечеряв. Ну, то бувайте..
Після довгих вагань таки зважився завернути на згарище.
І ось уже він під грушею, на яку стільки разів лазили вдвох із Василем трусити спілі «іллінки». Крізь щемкий туман в очах дивиться на знайоме подвір'я й не впізнає його.
Перед ним чорніє пустка. Купа обгорілого колоддя. Над ним примарно стримить білий комин... Оце й усе, що лишилося від чепурної веселої дядькової хати. Та ще — чотири ушули там, де був хлів із свавільною рудою Лискою. І чорний кістяк обчухраного вогнем в'яза, на якому щороку гніздились лелеки...
Він більше не міг дивитися на ці моторошні руїни, під якими спопеліло життя тих, хто були для нього після батька й матері найдорожчими. І, повернувшись, швидко пішов по межі, одхиляючи з дороги важкі голови соняшників.
Темними левадами, ледь примітними луговими стежками попрямував до річки. Мало не на кожному кроці, біля кожного куща, на кожному повороті стежки чатував на нього спогад-біль, бо тут вони разом з Василем ходили на риболовлю й поверталися з неї.
...Мало не вскочив у вузьке довгасте озерце, що зачаїлося серед нічних трав. Звернув ліворуч, продерся крізь невисоку, обшморгану худобою шелюгу — і ось уже волого війнуло в обличчя, земля враз ніби кудись опала, і внизу, в затуманеній пустці тьмяно зблиснула вода. Коршаків вир!
На кручі, попри його побоювання, не було жодного рибалки.
Про всяк випадок пройшов туди-сюди понад берегом — анікогісінько.
Сів навколішки край кручі, сперся рукою на землю. Під долонею кволо хрупнула головешка колишнього вогнища. Він несамохіть відсмикнув руку — мов доторкнувся до оголеного електродроту.
І тут усе нагадувало про Василя. Ось тут сиділи вони в останню риболовлю біля невеличкого багаття. І так само, як зараз, унизу нечутно плинула темно-оли-в'яна вода, так само за спиною, в лузі, заколисливо сюрчала дрімлюга. Він спіймав тоді двох сомів і, радісно збуджений успіхом, кепкував з Василя, в котрого навіть не клювало жодного разу. А Василь лише понуро віджартовувався...
Невже відтоді минуло всього лише три тижні? Якби їх можна було повернути назад, ці три тижні...
Він розмотав мотузку, прив'язав до якірця, підвівшись, розмахнувся.
- За першим разом якорець притягнув лише жмут водоростей. Потім «улов» став багатший, але все непотріб; подертий ятір, колесо, уламок мореного дуба, довжелезний металевий трос...
Петро розкрутив якорець над головою й зашпурнув якнайдалі. Одразу ж за щось учепився. Протяг трохи — зірвалося. Далі знову вчепило. Та так учепило, що скільки не смикав — ані руш. Тоді намотав мотузку на руку, перекинув через плече й, повернувшись до виру спиною, наліг щосили. Мотузка врізалася в плече, не пускала. Враз дринькнула й ослабла, подалася легко, надто легко. Обірвалася!..
Добру хвилину Петро стояв непорушно. Потім почав поволі змотувати залишок мотузки. Та раптом щосили шпурнув її у воду. На кий біс вона тепер здалася!..
Він уважно вивчив дідів хлів. Обнишпорив усі кутки, закапелки, обмацав мало не кожну крокву, кожен куль соломи. Звичайно ж, не проста цікавість змушувала його обстежувати хлів. Був певен, що у діда десь прихована зброя. Принаймні той дробовик, що був у нього ще до війни, точно десь лежить у тайнику,— не такий дід Дмитро, щоб здати його німцям.
І цілком імовірно, що зброю сховано саме тут, у хліві. Адже дід вважає, що це надійне місце, раз улаштував сюди його, Петра.
Проте пошуки дали мало. Лише в кутку, в купі по-терухи, Петро знайшов дві обойми патронів. Та ще виявив засунутий у стріху штик-кинджал од німецької гвинтівки. А значить, є, видно, десь і гвинтівка. Тільки Де?..
Спробував, ніби між іншим, поцікавитись і в самого діда Дмитра, коли той плів у хліві коло дверей лозяного коша:
— Дєдю, а зайців зараз полювати не ходите?
— Не ходжу, Петрику, не ходжу,— одказав дід, відрізаючи ножем кінчик лозини.
— А чого? Поліцаї дробовика одібрали? — невинно запитав, звісивши голову з вишок.
— Ат, зайці, полювання... Тут дивишся, щоб самого не заполювали,— зітхнув дід.
Він підвівся з колодки — високий, жилавий, бородище снопом,— кольнув Петра зеленавими очима з-під кучмовиння брів:
— А чого це тебе так ружжо зацікавило? Вирвався ото з пекла, то й сиди тут тихенько. А то швендяєш десь цо ночах...
— Таж до матері ходив,— зніяковіло пробурмотів Петро.
— До матері... А чого, питається, ходити? Що їй, краще буде, як тебе там спіймають? Хіба мало вже нашій родині крові пущено...
— То хай, по-вашому, знущаються з мами?—тихо сказав Петро.
— Ніби ти зможеш її захистити. Я ж казав їй: переходь до мене. Тут усе-таки ж менше тої погані. Так вагається: а що ж, кидати рідний курінь...— передражнив дід мамин повільний голос.

Зброю вдалося роздобути зовсім несподівано.
Якось надвечір сидів Петро на своєму місці й вистругував держак для вил — дід попросив. Було хмарно, цілий день збиралося на дощ, проте й досі він не починався.
Десь на вулиці почулося торохкотіння воза. Петро одразу ж припав до щілини.
Із-за рогу сусідньої хати випірнула підвода. Щось знайоме, дуже знайоме здалося Петрові в постаті хлоп-ця^ що правив конем. І перш ніж підвода порівнялася з дідовими ворітьми, він упізнав його: Іван Буренок. З їхнього класу.
Іван був сином лісника, але жив переважно в тітки в їхньому селі, бо ходити з лісу до школи далеченько, а Іван до того ж трохи кульгав. Лагідний і щирий, він якось легко з усіма товаришував. Але з Василем була в них дружба особлива. Обидва запеклі книголюби, вони годинами рилися в бібліотеці, годинами могли, захлинаючися, сперечатись про прочитане.
У Петра іноді навіть прокидалася неприязнь до Івана, котрий поступово «відвойовував» у нього двоюрідного брата.
Але зараз, побачивши Івана, так зрадів йому, так нестерпно захотілося поговорити з ним. Адже він, мабуть, іще й не знає про Василеву загибель, бо, відколи прийшли німці, в їхньому селі не появлявся.
Тільки "ж як із ним зустрітися? Може, як смеркне, піти до'лісникової сторожки? Але, по-перше, він навіть точно не знає, де вона, а, по-друге, якщо й знайде, то навряд чи вдасться непомітно викликати Івана...
А підвода тим часом поминула дідів двір, потім іще один і покотилася дорогою до лісу.
Повагавшись іще якусь мить, Петро квапливо озирнув у щілину подвір'я, город — чи не видно де баби або діда — й ковзнув через лазівку в кукурудзу.
Наздогнав Івана у молодому сосняку. Непомітно забіг наперед, непомітно заліз на воза і схопив товариша за худе, обтягнуте сірою сорочкою плече.
Той дикувато озирнувся — та одразу ж напружено-зляканий вираз його смаглявого обличчя змінився радістю.
— Здоров! — привітався Петро.
— Здоров!!! — Іван простяг слабку гарячу руку.—•, Ну й напужав ти мене, я вже думав, може, німчук який.— Він захльобливо засміявся. А потім глянув на Петра допитливо, з одвертою цікавістю: — Слухай, звідкіля ти тут узявся?
Петро недбало знизав плечима:
— Як—звідкіля? З дому.
Іван п'ятірнею розчесав смолясто-'чорного лискучого чуба. Примружився.
— Ой брехло ж ти, Петю, ой брехло!..
Він повернув коня на бокову, ледь примітну в траві стежку. Коли кущі сховали дорогу з очей, Іван спинив коня і, заглядаючи Петрові в обличчя чорними блискучими очима, таємничим шепотом спитав:
— Ти втік, еге ж?
— Звідки втік?..— ошелешено перепитав Петро.— Що ти мелеш?
Іванове обличчя згасло. Він тихо сказав:
— Думаєш, я дурник чи нічого не знаю? Тітка ж приходила, все нам розповіла. І про тебе, і про Василя...— Обличчя його болісно скривилося, він ображено одвернувся.
Петро відчув, що далі критися безглуздо і сказав:
— Ну, втік...
— Ні, таки справді? Ну ж ти молодчина! — Іван незграбно тицьнув Петра в бік, лагідно потермосив за рукав.
Потім заклопотано нахмурив брови.
— То як же тобі далі? Слу-у-хай...— схопив Петра за руку.— Я тебе сховаю в таке місце — повік ніяка німчура не знайде. Хочеш?
— Та я поки що в діда. Тут, у Млинах,— відповів Петро,  зворушений  його готовністю негайно допомогти.
— Ну дивись. Бува щось — ти до мене. Тільки спершу тричі свисни, а то в нас там такі два вовкодави. От чорт, згадавши щось, посмутнів Іван.— Так хотілося З тобою зараз поговорити, а мене ж десь батько вже давно  на  просіці чекає...  Слухай,— прохально заглянув в очі, — давай якось зустрінемося, га? Мені не можна до
твого діда прийти?
— Давай краще в лісі,—відповів Петро, уявивши собі, як може сприйняти Іванову появу дід Дмитро.— Мімі і теж хочеться з тобою поговорити.
— А що як завтра, га? — одразу загорівся Іван.— Приходь на Шкіневу галявину. Ой, та ти ж тут не знаєш... Ну, добре, давай за гаткою. Ітимеш по цій дорозі, доки не перейдеш гатку. А там біля крайньої сосни свиснеш — я тебе чекатиму. Тільки коли тобі краще?
— Увечері. Коли зовсім стемніє.
— Добре,— задоволено сказав Іван.
Він озирнувся і прошепотів Петрові на вухо:
— Приходь, я тобі щось покажу! Ну, до завтра!
— До завтра!

9
Почувши про оте загадкове «щось», Петро лише всміхнувся: він знав Іванову схильність оповивати всякі дрібниці таємничістю.
Проте назавтра Іван здивував-таки його.Та ще й як!
Коли вони зустрілися в умовленому місці, він повів Петра в глиб нічних хащ. Ішли довго. Дорогою Іван розпитував про втечу. Петро двічі падав, перечіплюючись об невидиме в темряві коріння, а Іванові хоч би що! Упевнено шкутильгає попереду, ніби пританцьовує. Нарешті, послизаючись на м'якій траві, спустилися в якийсь яр. У найглухішому його рукаві, зарослому кущами,  Іван спинився.  Показав  Петрові на  щось темне.
— Ось! Прийшли.
Черкнув сірником — і в його світлі Петро побачив курінь. Залізли всередину. Іван пошамотів десь збоку і запалив крихітного бликунця, зробленого з патрона.
— Ну,  що?  Можна  тут  жити? — спитав  із  гордістю.
Проте не курінь і не бликунець вразили Петра, а те, що Іван показав йому далі. Він зняв картуза, витяг з-під підкладки папірець і, розгорнувши його, з якоюсь урочистістю поклав Петрові на коліна:
— На, читай!
«Слухай нас, молодь окупованих фашистами районів!»— ударили в очі перші слова, надруковані великими літерами, ніби струмом пронизали все тіло.
«У тебе була Батьківщина. Прийшов кривавий фашизм і відняв її.
У тебе були світлі мрії. Фашизм налетів як смерч і розвіяв їх.
У тебе був дім. Фашисти пограбували й спалили його.
У тебе була сім'я. Гітлер зруйнував її — одних убив, других замучив, третіх погнав у рабство...»
Серце несамовито калатало. Петро одірвався від листівки, кілька разів глибоко дихнув — йому враз забракло повітря.
Іван впритул дивився на нього з напівсутінок куреня мерехтючими очима. Вогник бликунця тремтів, метався од дихання.
Петро знову припав до папірця. Далі, далі... найголовніше мусить бути далі...
Ось воно! Ось!
«Не давайте жити фашистам, шкодьте їм на кожному кроці, висаджуйте в повітря склади, залізничні колії, псуйте обладнання, рвіть зв'язок...»
Навколо тремтіла тиша. А слова гриміли, дзвонами били у вуха... Ось воно! Ось!
«Ідіть у партизанські загони! Розпалюйте вогонь нещадної помсти катам!»
Він ще і ще раз перечитав листівку. Потім звів очі на Івана, обхопив його за плечі правою рукою, рвучко притиснув до себе.
Вони довго мовчали. Мовчали, бо в цей час до них, загублених у мороці лісових нетрів, промовляла Вітчизна. Промовляла через тисячі кілометрів, через фронти, вогонь, вибухи, колючий дріт, ворожі залоги. Промовляла, підтримувала, підбадьорювала, радила, віддавала бойовий наказ...
— Ну як? — нарешті озвався Іван.
— Де ти взяв? — збуджено запитав Петро.
— З літака скидали. Я півлісу облазив, поки оцю знайшов.
Петро заглянув товаришеві у вічі.
— А ти бачив коли-небудь партизанів?
Іван одвів погляд, помовчав. Потім тихо:
— Я тобі скажу... Тільки ти нікому... Бо я пообіцяв, розумієш? Дав батькові слово...— Іван нахилився до самого вуха:
— Колись до нас уночі заходили. Кілька чоловік.
— А які вони з себе?
— Звичайні. Такі, як дядьки в селі. В куфайках, картузах. Тільки один у військовому. А тут...— Іван полоснув себе по грудях, по поясу,— автомат, гранати...
«Звичайні... Вони звичайні... І я ж можу... У листівці ж сказано саме про молодь...»
— Ваню...— Всю задушевність, усю ніжність вкладає Петро в свій голос, аж Іван зніяковіло хмикає.— Допоможи мені з ними зустрітися. Ти ж можеш, я знаю...
— Та я ж тобі кажу, вони раз тільки заходили. Більше я їх не бачив.
— Ну, Ваню...
— От іще, не вірить! Ну, чесне слово. Та потім... вони хлопців і не беруть.
— А ти звідки знаєш? Сам питав?
— Та не я, один там просився...
— Не бреши. У вас же там, крім тебе, хлопців більше нема.
Іван нахилився до бликунця, зняв нагар з ґнотика.
— А-а! — подув на обпечені пальці.— Ти диви, мале, а кусається. Ану пожди...— сказав і порачкував із куреня.
Петро зручніше вмостився на сухій траві, повернув голову до виходу. «Це, мабуть, і є та схованка, про яку вчора Іван казав»,— устиг подумати, коли це біля входу зашаруділо. Нахилившись, Іван залазив у курінь. Петрові здалося, що він простягає щось йому.
— Руки вгору! — В Івановій руці щось клацнуло.
— Ти що, досі ще з цяцьками граєшся? — відмахнувся од нього Петро.
— Цяцьками? Оце, по-твоєму, цяцька? — засміявся Іван, тицяючи під ніс вороноване дуло.
— Ану, ану!..— Петро мало не видер в Івана зброю.
Руку одразу ж хвилююче потягло донизу.
Пістолет! Справжній! З теплою рубцюватою колодочкою. І з несподіваним холодком гладенького короткого ствола.
— Чий? Твій? — хрипко спитав, відчувши раптом жагучу заздрість.
— А то чий же!
— І патрони є? — Петро випростав руку з пістолетом, прицілився в куток.
— Звичайно! — Іван побрязкав у кишені.— Можемо навіть по разку бабахнути, хочеш?
Дивак, іще про це запитує!..
І ось уже вони просто неба, серед кволого нічного шелесту; ось уже піднімається напружено-тремтяча рука; ось уже все на світі зосереджується на вказівному пальці, який поволі, страшенно поволі тисне на спусковий гачок.
Зненацька — спалах, оглушливий луск, руку щосили шарпає вгору...
Шумнуло лісом стоголосе відлуння і згасло десь у хащах. Розвіявся пороховий сморідець.
А Петро все ще стискає пістолета.
Іван торкає його руку.
— Ну, давай уже. Тепер я буду.
Петро з жалем простягає зброю. Випросити... Будь що випросити в Івана хоча б на день-два.
...Проте добродушний, завше поступливий Іван несподівано виявляє страшенну впертість. Нізащо не згоджується «позичити». Не допомагають ніякі вмовляння.
— Ех ти,— нарешті не витримує Петро,— а ще другом Василевим вважався... Та я ж, думаєш, навіщо прошу? Помститися за нього!
Лише тоді Іван згоджується.
І ось уже ця мала, така спокуслива, така зручна — легко за поясом сховати — штуковина, яка чаїть у собі таку скажену, але покірну тобі силу,— в його кишені. А в уяві він уже бачить, як зустрічається з Круголом, як той вибалушує на нього свої очі — і просто в ці холодні, гадючі, безжальні очі він стріляє — раз, і другий, і третій...
Нетерплячка, з якою прокинувся наступного ранку, лихоманила його весь день. То брався за пошарпану, без початку й кінця книгу, що її принесла баба Васили-на разом із сніданком. То, розрядивши пістолета, тренувався швидко вихоплювати його з-за пояса, з кишені, з-за пазухи, десятки разів прицілювався в уявного ворога, клацав... То стривожено позирав у слухове віконце на небо, яке сьогодні супилося ще дужче. Хоч би тільки дощ не Пішов...
Але надвечір дощ таки пішов. Та ще й який уперіщив — недарма ж два дні збирався!
Петро лежав на сіні, у відчаї прислухаючись до його нлвально-тяжкого шуму за стінами хліва. Невже так і не вдасться сходити сьогодні в село? А пістолет Іван дав усього лиш на два дні...
Згодом дощ трохи наче стишився. Петро накинув на голову мішок і вирішив іти. Та тільки встиг добратись до канави, як дощ знову линув з такою силою, що через дві хвилини на Петрові сухого рубця не лишилося. Цокотячи зубами, змушений був повернути назад.
Дощ перестав лише вранці.
Наступного вечора сходити в село вдалося. Але безрезультатно. Зустрівшись спочатку з матір'ю, Петро дізнався, що поліцаї ще вчора усі гуртом поїхали в район і досі не повернулися. І Кругол, звичайно, з ними.
— Ну як там тобі в діда? — розпитувала мати, підсуваючи миску з їжею.
Вони сиділи за столом у темряві. На стіні скрадливо поцокував годинник. На лаві мурчала кішка Рудянка, раз по раз терлася об лікоть, підштовхувала писком вгору. І звідусіль до щему хвилююче пахло домівкою. Але хіба ж він міг сказати матері, як бракує там її протяжного голосу і цього тихого цокання годинника, і Ру-дянчиного муркотіння, і цього терпкувато-неповторного духу рідної хати, який з такою гострою бентегою відчуваєш після розлуки.
Сказав лише:
— Та нівроку... І дід, і баба ставляться добре. Поїв і лежи собі на сіні, відпочивай...
У ту мить він іще не знав, що і того вбогого притулку в дідовому хліві він уже позбавлений.
Повернувся до своєї схованки пізно вночі. Тільки-но наблизився до хліва, як раптом із темряви прошелестів шепіт:
— Це ти, Петрику?
Дід Дмитро взяв його за руку. Ну, зараз сваритиме...
Проте почув зовсім несподіване:
— Ходиш десь, а тут германці в селі. Ночують. Треба тобі десь пересидіти поки що... Біжи, видно, у Слободу, до тітки Лисавети. Побудеш у неї, доки я не прийду... На тобі кухвайку. А це ось баба сидора зготувала. Ну, щасти тобі...

10
Тільки-но він ступив у глибоку, густо закущену при вході розколину яру, кроки мимоволі вповільнилися, стали по-звіриному м'які, скрадливі.
У незнайомий яр, та ще такий крутий, глибокий, навіть удень самому заходити трохи лячнувато,— завше чекаєш якоїсь несподіванки в хитрозвивинах його гіллястого русла. А зараз, уночі, коли темрява ще більше втаємничила його розколини, заломи, чорні отвори печер, круті карнизи, з яких звисають химерні кущі з оголеним, схожим на гаддя корінням, коли з палаючих над головою сузір'їв сіється на його дно примарне космічне світло, а здиблені край урвищ сосни й берези ронять униз слабкий тривожний шелест,— будь-кому стане моторошно.
Та пістолет у руці надавав упевненості, і Петро, обережно, майже безшумно розхиляючи кущі, поволі пробирався до Іванового куреня.
До тітки Лисавети він вирішив не йти. Краще вже пересидіти в Івановій схованці. І до діда недалеко, і додому набагато ближче, ніж із Слободи. Та ще й невідомо, як у тій Слободі — може, й там німців повно. І чи рада буде йому тітка Лисавета, а особливо дядько Лав-рін, котрий хоч і надто балакучо-привітний на перший погляд, але все-таки чимось неприємний. «Фальшивий чоловік»,— казав колись про нього батько. А тут, у лісі, принаймні ні від кого не залежатимеш.
...Ось уже невиразно забовваніла поміж кущів велика темна купа: курінь!
Кілька хвилин постояв непорушно, прислухався. Потім обережно поліз у пітьму куреня. Поклавши збоку вузлика з їжею, обмацав наосліп кутки. В одному з них налапав купку дрібних яблук.
Стомлено приліг на м'яку суху траву, обличчям — до виходу. Затишне тепло куреня було приємне після шпаркого холоду росяних трав. Десь угорі м'якими хвилями прокочувався притлумлений лісовий шум. Інколи вітрець валітав у яр, шарудів у верхівках кущів. Дерев'яно поклацуючи дзьобом, шугнула над куренем невидима сова.
Сон не йшов. Згадався батько. Згадалось, як колись вони вдвох накривали соломою курінь у колгоспному саду (батько працював там садівником), як потім сиділи н ньому під час зливи, а довкола гупали яблука, і вони з батьком по черзі вискакували просто під дощ і хапали в поділ сорочки мокрі яблука, а потім весело хрумкотіли ними в сутінках куреня. А як здорово бувало, коли вони з батьком лишалися в саду на ніч допомагати Сторожу ганяти парубків; як моторошнувато було прокидатися вночі від грізного крику діда Малаха і разом і  разом з батьком бігти кудись у темряву, сповнену тупотіння ніг і тріску кущів, бігти й гукати щосили:
— Держи їх, держи!.. Забігай, забігай збоку!
Згадувалось, як батько навчав його садівничої премудрості: як щепити, окулірувати яблуні та груші, котрі пагони зрізати, а котрим давати рости. А як цікаво було обходити з батьком сад і слухати його розповіді про кожну яблуньку, грушу, вишню: звідки вона тут узялася, як росла, скільки завдавала клопоту і як тепер віддячує. Навіть про бур'яни в саду батько вмів розповідати цікаво.
Дивувався Петро, коли дізнався, що деякі з них батько навіть сам насаджував. Виявилося, що бур'яни в саду... корисні. Наприклад, смердюче пижмо або полин відлякує од яблунь усяку черву, а деревій нищівний для попелиць і мідяниць.
Але найцікавіше було восени, коли врожай уже зібрано, видиратись на верхівки яблунь і груш і вишукувати серед листя останні найсолодші плоди, а ще пізніше — палити купи опалого листу і, вдихаючи гіркий дим багаття, прислухатись до бентежного журавлиного курликання в бездонно-синьому осінньому небі. Згадувалося також, як восени звозили з батьком з городу картоплю, гарбузи, буряки, їздили до млина, а в довгі зимові вечори читали біля палаючої груби Гоголя, якого батько так любив... Але найдорожче, неблякнуче майоріло в пам'яті те їхнє останнє прощання на станції в містечку, звідки батько їхав на фінську війну: як косо летів сніг по перону, як метляв широкими штаньми чорнобородий карячкуватий циган з клунком, як стьобнула по напружених нервах сувора команда: «По вагонах!» — і таким розгубленим стало враз батькове обличчя. Лагідно відсторонивши заплакану матір, обняв він його, Петра, і міцно розцілував у щоки; така цупка була щетина в нього на підборідді, і пахло від нього рідним, змішаним із тютюновим духом — від обличчя і незнайомим, тривожним — від шинелі...
Той доторк неголеного батькового підборіддя і той бентежний запах і зараз, через два з половиною роки, він відчуває так само гостро, з такою ж, як і тоді, пронизливою виразністю. І так само, як і мати, чомусь усе-таки не вірить він, що батько загинув там, у засніжених фінських лісах,— може, він був тяжко поранений, може, просто десь загубився в страшних вихорах війни, може, все-таки, як усе скінчиться, він повернеться додому...
Потім чомусь згадалася одна дівчина з їхнього кутка. Коли поліцай вів його тоді вранці до управи, вона саме йшла по воду. Але, побачивши його, Петра, хутенько повернула з порожніми відрами назад, до свого двору. ї дивилася в напівпрочинену хвіртку, поки вони проходили мимо...
...Повітря посвітлішало, повиразнішали обриси кущів й почало світати.
Та незабаром яр почав поволі затоплювати туман, і знову все розпливалося в білястій каламуті. І тут нарешті сон здолав Петра.
Прокинувся він, коли надворі вже був день і в курінь пирскало сліпучим промінням сонце. Але не сонце розбудило його, а близький тріск хмизу під чиїмись ногами.
Холодок шугонув по спині, здибив волосся. Він підхопився, неслухняними пальцями видобув із-за пазухи пістолета. Оце так виспався!..
Обережно визирнув. Зашелестіло зовсім близько в кущах.
Він одсахнувся в глиб куреня. Може, пройдуть стороною, не помітять криївки... А що як сюди?.. Ні, кра-ще-таки вискочити.
Він поповзом шугнув за курінь і зачаївся за кущем, бо кроки вже чулись біля самого куреня.
І тут страшне напруження враз опало — він почув Іванів голос:
— Ось уже ми й дома!

11
Підпільник Андрій Зименок опинився в скрутному становищі.
Кілька днів тому до нього на подвір'я зайшло двоє в подертому, обшарпаному червоноармійському одязі. Ні Андрія, ні його дружини вдома саме не було, лише ветхий дід Карпо сидів під хатою й вилущував на постилку квасолю.
Незнайомці попросили в діда води. Спитали дорогу на Султанове. Дід показав.
— А  Зименок  Андрій  тут  живе? — поцікавився  раптом один.
— Тут.
— А де ж він зараз?
— Та по снопи десь поїхав.
— Ми почекаємо його, він нам дуже потрібен.
Коли Андрій  заїхав  возом  у двір, ті двоє до нього:
— Зименок  Андрій? Здрастуйте.  Ми  хочемо  з  вами поговорити.
— То говоріть, що там у вас.
— Та треба б десь по секрету... Може, вийдемо на город?
— Ну то заждіть — снопи поскидаю.
Ті посиділи на призьбі, покурили. А коли вийшли на город, кажуть:
— Ми з полону втекли. Проведіть нас у ліс до партизанів.
— До яких партизанів? Що це ви таке вигадали? Ідіть собі з богом, хлопці, нічого я не знаю!
Але хлопці виявилися настирливі.
— Та не бійтеся! — вмовляють.— Ми ж свої...
— Хлопці, я давно вже нікого не боюся. Але, їй-бо, ви мене з кимось сплутали.
— Та не сплутали. Нам сказали, що саме ви зможете провести.
— Ото й ідіть до того, хто вам сказав. Хай він вас і веде. І не морочте голову, мене он робота чекає.
— Підожде,— сказав високий, з густою борідкою, дивлячись в очі Зименкові твердо, гостро.— Не хочеш добровільно, доведеться примусово.— Він вийняв револьвер.— Підеш зараз до лісу, там з нашими хлопцями побалакаємо.
— Куди мені там ходити — бачте, яка нога,— показав Андрій ціпком на замотану ганчіркою ступню, де наривала величезна болячка, що мучила його вже кілька днів.
— Нічого, ми помаленьку, нам поспішати нема куди,— сказав високий глузливо.
— Ну що ж, ваша сила — ваша й воля,— Андрій удав, що скорився.— Почекайте, я хоч діда попереджу.
— Е ні, голубе, нема дурних,— заступив йому дорогу високий.— Ідімо негайно. Опиратимешся — одразу одержиш кулю.— Він штурхнув револьвером під ребра.— Вперед.
його мовчазний супутник теж недвозначно тримав руку в кишені.
Одержувати одразу кулю, звичайно, не хотілося, а вигляд і наміри у незнайомців були досить рішучі. Довелося скоритися.
Невідомі повели-таки його до лісу. А може, вони й  справді військовополонені  і  шукають  партизанів,  заспокоював себе Андрій. Тим паче, що йому вже доводилося переправляти кількох таких бідолах до загону.
Та коли в лісі він побачив замасковану в кущах німецьку машину, а біля неї солдата, то вмить збагнув: пастка! Ага, значить, вирішили схопити непомітно, щоб не сполохати, бува, інших...
Не роздумуючи ні секунди, щосили луснув важким ціпком високого просто по обличчю і, блискавично повернувшись до другого, трахнув по руці, що піднімала пістолет. І рвонув у кущі.
За ним довго гналися, стріляли, але йому таки пощастило збити з плигу переслідувачів, загубитись у вечоровому лісі. Нарешті, знеможений, ускочив у якийсь ярок, приліг. Коли трохи відхекався, то виявив на лівій руці вище ліктя подряпину від кулі. Зате нарив під час утечі лопнув і нога перестала боліти.
«І то добре»,— криво всміхнувся Зименок, обмірковуючи своє незавидне становище.
Отже, його вистежили. Або хтось виказав. Потикатися в село йому вже, ясна річ, не варто. Добре, що хоч дружина зараз десь у сусідньому селі в своєї матері. Треба негайно попередити її, хай поки що там і залишається. Хату дід уже якось догляне.
Коли стемніло, Зименок сходив у Слободу і, знайшовши дружину, розповів їй про все. А потім попрощавсь і подався до смолокурні, де працював Микита Ольховенко, партизанський зв'язковий: хай допоможе переправитися в загін.
Уже за північ він дістався галявини, на якій стояла смолокурня. Звернувши з стежки, перестрибнув канаву й пішов попід огорожею. М'яка густа трава скрадала кроки. Якесь дрібне звіря мовчки шморгнуло з-під ніг у кущі. Через вузьку лазівку він пробрався на подвір'я.
Вразила сліпа — ні вогника, ні згуку — темна безгомінь, що огортала смолокурню. Порожньо було на лавочці між двох сосен, де завше коротав із люлькою своє безсоння дід Мирон, Микитин батько.
Попід стосом рубанців Андрій обережно наблизився до сторожки. Підняв був уже руку, щоб постукати у віконечко, але тут помітив, що на дверях чорніє великий замок. Невже щось сталося?..
Він скрадливо рушив до хати, в якій жили смолокури. Ось і ріг, ось і крайнє вікно. Притулившись до стіни, довго прислухався.
Тиша. Лише десь біля канави розсипала тріскучий писк очеретянка.
Присівши, Андрій обережно подивився в нижню шибку — нічого не видко. Тоді припав вухом, йому вчулось розмірене похропування, сонне покашлювання. Нагинці перебрався до сусіднього вікна, біля якого завше спав бондар Микита. І стукнув, як умовлено було з ним, чо-чири рази.
За хвилю зсередини до шибки припала біла постать. Жінка.
Андрій показав знаком, щоб відчинили, й пішов до дверей.
— Хто там? — спитали перегодя з сіней.
Він упізнав голос Уляни, Микитиної дружини, й назвав себе.
Шкрябнув засув, жінка вийшла на ґанок, притримуючи одною рукою накинуту на плечі велику теплу хустку,— висока, кремезна, як і її чоловік. Балакуча й весела, вона завжди починала розмову першою, а сьогодні була мовчазна.
— Доброго вечора, чи доброї ночі,— привітавсь Андрій.— А як там Микита, дуже міцно спить? Треба б погомоніти з ним...
— А його й нема,— похмуро відповіла Уляна.
«Отакої...» — Зименок розгублено присів на  лавочку біля діжки з водою.
Уляна розповіла, що вже кілька днів німці змушують усіх чоловіків, що працюють на смолокурні, ходити ночувати в Слободу. Щовечора приїздить варта й забирає їх, а вранці вони знову вертають на роботу в смолокурню.
— Як же б мені з ним зустрітися...— задумався Андрій.
— Та як — ночуй, а вранці ж приїде, то й погомоните.
— Воно то так, та не зовсім так. З німцями мені не хотілось би зустрічатися.
— А-а...— Уляна помовчала.— Узагалі-то вони не раніше дев'ятої години приїздять. А завтра ще й неділя... Ходімо до хати, хоч трохи поспиш. А вранці я тебе розбуджу. Посидиш десь біля озера, а коли Микита приїде, я його до тебе пошлю.
Андрій зайшов слідом за нею до хати. В обличчя війнуло теплою задухою людського житла. З усіх кутків чулося різнокаліберне хропіння.
У темряві він зачепився за жорно, боляче вдарився коліном. Уляна навпомацки показала йому вільне місце на полу. Він іще раз пошепки нагадав їй, щоб вчасно розбудила, якщо він, бува, заспить. Не роздягаючись, ліг на тверді, прикриті лиш благенькою рядниною дошки й одразу ж заснув.

Розбудили його рано. Але не Уляна, а різкі, владні чоловічі голоси і дитячий плач.
Іще не розплющивши очей, він уже збагнув: у хаті німці.
«Попався все-таки...»
Напіврозплющивши очі, обережно роздивився.
Німців у хаті було троє. Один молодий, вродливий, у високому кашкеті, з білим сяйвом ґудзиків на грудях, щось розпитував в Уляни, а двоє біля порога пили воду з відра.
Поруч Андрія на полу сиділа молодиця з дитиною й приглушеним голосом намагалася її заспокоїти.
Що ж робити?.. Передусім треба встати, бо в хаті вже ніхто не спить і якщо він лежатиме й далі, це може викликати ще більшу підозру.
Тільки спокійно! Нічим не виказувати свого занепокоєння...
Він підвівся й, одвернувшись од німців, почав поволі застібатися.
Поставивши кухля на лаву, кремезний німець рушив на середину хати. Андрій заходився щільніше замотувати ганчіркою хвору ногу.
Та німця чомусь зацікавило жорно. Він почав оглядати його, штурхати ногою.
Андрій раптом відчув, що хтось легенько смикнув його за вухо. Він поволі підвів голову.
На нього дивилося чорними цікавими оченятами маля, яке тримала жінка. Андрій насилу вичавив із себе усмішку. Дитина теж усміхалася, простягла ручку, залепетала:
— Тата... тата...
Жінка ледь помітно підморгнула Андрію, тихо сказала:
— На, потримай...
Маля охоче перебралося до нього на руки, одразу вчепилося за ніс, почало, сміючись, сюди-туди термосити.
Треба було б щось потуркотіти дитині, але Андрію зараз жодне слово не йшло на язик, він лише мовчки терся обличчям об маленьку ручку.
Німець тицьнув пальцем на жорно, запитливо озирнувся на жінок:
— Що то єсть?
Сухенька бабуся, що чистила біля печі картоплю, витерла руки об запаску, подалася вперед і догідливо заторохтіла:
— Це, пане, жорно, по-городському — ручний млин. Борошно мелемо ним.— І показала рухами, як це робиться.
— О, русіше машінен! — весело ошкіривсь німець і дужою рукою крутнув за ручку жорна.
Жорно скреготнуло. Дитина в Андрія на руках смикнулася й заплакала.
Солдат щось по-своєму забелькотав до маляти, ступив до нього. Андрій розгублено глянув на матір дитини. Та мерщій забрала її до себе, ніжно щось затуркотіла на вушко, загойдала на руках.
Німець, смішливо кривлячись, простяг до дитини широку ручищу. Мале зайшлося переляканим плачем. Жінка розгублено відсунулася, намагалась затулити дитину якоюсь лахманиною.
Андрій завмер. У вухах задзвеніло. Відчуваючи, як од напруження починають кам'яніти вилиці, він несамохіть спинився поглядом на товстому рубанці, що лежав біля полу. Хай тільки спробує, гад, зачепити дитину!..
Мабуть, щось відчувши, німець озирнувся на Андрія. Якусь мить вони дивились один одному в вічі. У німця очі були вологі, ніби повиті сивим туманом. Він перший не витримав, одвернувся. Потім іще раз глянув на ско-цюрблену на полу жінку, на захриплу від плачу дитину і поволі відійшов од них.
Німець у високому кашкеті щось наказав йому, і той вийшов з хати. Другий солдат дивився у вікно.
Андрій неквапно підійшов до відра, зачерпнув кухликом води. Пив воду й міряв очима відстань до дверей. Якихось три-чотири кроки — і він у сінях. Треба взяти оте друге порожнє відро — і ніби по воду...
Та тут під вікнами залунала чужа мова. «Фріців, мабуть, до біса»,— тривожно майнуло в голові.
Розчинилися двері, до хати вскочив миршавий німчик з автоматом і про щось швидко-швидко залалакав до офіцера. Андрій зрозумів із його мови лиш одне слово: «партизанен».
«Невже партизани йдуть?» — забилася сполошена думка.
Німчик крутнувся на каблуках і одразу ж шмигнув за двері. За ним вискочили й офіцер з другим солдатом.
Зимеиок метнувся до вікна.
Німці швидко розсипалися по подвір'ю, займали оборону.
Андрій підбадьорив поглядом Уляну й вийшов у сіни. Оглянув у відчинені двері подвір'я.
Німці позалягали за сосновими пнями, розкиданими по всьому двору, за штабелями дров, за деревами. За рогом сторожки два солдати встановлювали кулемет. Вислизнути зараз непомітно не можна — одразу пристрелять. Доведеться чекати, що буде далі...
За кілька хвилин увагу німців привернули кущі вільшняку, що підступали до смолокурні зі східного боку. Нараз із кущів виткнулась кінська голова, потім друга, і на галявку перед смолокурнею вискочило кілька перепуджених коней, заметалися біля огорожі. А один зопалу переплигнув через жердини, влетів просто на подвір'я.
Тривога, видно, виявилась марною. Німці посхоплювалися з землі і з веселим галасом оточили коня. А кілька чоловік, перелізши огорожу, кинулись ловити інших коней.
Проте кулеметники за рогом сторожки лишились на своєму місці.
Поволі тривога вляглася. Жінки почали виходити з хати, поратися по господарству. Андрій приніс води з колодязя, наколов дров, весь час пильно вивчаючи захаращене ломаччям подвір'я і прикидаючи, кудою б краще непомітно вислизнути за огорожу.
Із складу, де стояли бочки з живицею, вийшов офіцер і, підізвавши Андрія до себе, спитав через перекладача, чого він тут, а не в селі разом з іншими чоловіками-смолокурами.
— Та я відстав учора трохи від інших. Нога он бачите? — Андрій розмотав ганчірку, показав.— Підходжу, до порома, аж тут партизани почали стріляти. Ну, я злякався і повернув назад, думаю, заночую тут, а то ще вб'ють...
Офіцер заклав пальці за широкий жовтий ремінь, ствердно хитнув головою:
— Я-я, партізанен шіссен, стреляль.
І наказав Зименку викочувати бочки з живицею з-під навісу.
Згодом приїхали дядьки на підводах. Микита, побачивши Андрія, мовчки, запитливо звів брови, але Зиме-нок рішуче простяг йому руку:
— Здоров! Ну як там ночувалося-гостювалося?
— Та нівроку, аби не муляло збоку,— відказав Микита,  все  ще не зводячи  з Андрія  пильного  погляду...
— Потім поговоримо,— тихо зронив Зименок.
Вони разом закочували бочки по дошках на вози, а потім, коли офіцер віддав наказ везти живицю на станцію, переморгнувшись, зголосилися бути возіями.
На перший віз сіли твоє солдатів, а Микита з Андрієм прилаштувались у хвіст обозу. І поки об'їжджали Чоб-рикове озеро, устигли про все й поговорити.
Вісті для Зименка були невтішні. Партизанський загін уже з тиждень як вирушив кудись аж під Білорусію. Щоправда, не сьогодні-завтра до Микити має прийти зв'язковий із загону, може, він щось придумає, підкаже, А поки що доведеться десь сховатися й чекати.
— Знаєш що...— Микита шмагнув коня, що надто вже відставав од передньої підводи.— Підеш до лісника Буренка, він наша людина, десь тебе прилаштує поки що. Через нього я й підтримуватиму з тобою зв'язок... А отут тобі, мабуть, і пора злазити,— сказав Микита, коли передні підводи позникали за поворотом лісової дороги.
...До Буренка Андрій потрапив теж невчасно: у того саме гостювало «начальство». Проте все ж вдалося переговорити з лісником, коли той виходив з відрами набрати свіженької холодної води для «дорогих гостей». Буренок сказав почекати в ліщиннику за садибою, він пришле сина, а той одведе в надійну схованку.
Згодом із садиби вийшов із кошиком худий чорнявий хлопець і, накульгуючи, почав рвати попід кущами тра-ву-салатку для кролів.
Коли він опинився напроти Андрія, той тихенько свиснув.
Хлопець підійшов і, кліпаючи від ніяковості довгими віями, сказав:
— Здрастуйте... Ну, то ходімте.

12
Почувши біля куреня Іванів голос, Петро квапливо вибрався зі схованки.
— О! — скрикнув Іван, витріщившись на нього.
А його супутник, кремезний дядько в сірій полотняній сорочці, насторожено відступив на крок.
— Ти сюди прийшов? — збентежено спитав Іван.— Але ж ми домовились біля гатки...
— Та я... ночував тут,— сказав Петро, теж ніяковіючи.
— А-а... Що, в діда вже не того?
— Угу...
Іван обернувся до дядька:
— Це мій товариш, разом у школі вчилися, його в Німеччину забирали, а він утік.
— О, ну то здоров! — дядькові циганкуваті очі весело заграли, він дужо стиснув Петрові руку.
— Що ж, хлопці, показуйте свої хороми.
Дядько поліз у курінь. Іван знаком позвав Петра за кущ.
— Що там у тебе скоїлося?
— Та... німців у Млини наїхало. То я сюди. Хотів трохи в тебе тут посидіти.
— Угу, погано...— задумався Іван. Потім звів на Петра очі:—А пістолета приніс?
— Ось.— Петро мацнув за пазухою, але виймати пістолета не поспішав — може, Іван іще не вимагатиме.— А це хто, партизан? — пошепки спитав, показавши на курінь.
— Та ні, це там один... батьків родич. То як, пригодився? — Іван торкнувся пістолета, що бугорком випинався за пазухою.
— Не встиг... Не було того гада!
— Ну то давай.
— А може, ще на один день, га? — спробував наторгуватися Петро.
— Та ні, краще я тобі згодом іще дам.
— Чесно? Ну гляди ж... Слухай, то хто це все-таки? — знову спитав Петро.
Іван удав, що витирає забруднений лікоть.
— Я ж тобі сказав: родич...
— А він теж од німців ховається? — напрямки спитав Петро.
Іван знічено мовчав. Потім глянув Петрові в вічі й ствердно схитнув головою.
Що ж, доведеться, видно, розпрощатися з куренем. І Петро якомога бадьоріше сказав:
— То хай займає курінь, а я піду. В мене є там іще одна добра схованка,— вигадав на ходу.
Іванові очі винувато запнулися пухнастими віями. Якусь мить повагавшись, він кинув:
— Зажди.— І швидко пошкутильгав до куреня.
Петро зірвав жовте гронце квітучого пижма і, розтираючи його пальцями, напружено прислухався. Та з куреня лиш іноді долітало глухе бубоніння. Але він знав, що там говорять про нього. І навіть здогадувався, про що саме. Про те, чи лишатися йому в курені, чи йти геть.
А йому так хотілося лишитись. І саме з цим дядьком.
Бо хоч Іван і запевняв його, що це не партизан, хоч і зброї в нього наче не видно, хоч і зовні він — звичайнісінький собі дядько,— проте щось ніби підказувало: це все-таки партизан. Тільки б він не відмовив, дозволив залишитися...
І коли нарешті з-за куща глоду випірнула Іванова постать, Петро одразу, ще до того, як товариш устиг розкрити рота,— з його притамованої усмішки, доброго блиску очей, з усього його задоволеного вигляду — зрозумів: можна лишатися.

Дядько Андрій виявився балакучим. То розпитує Петра про батьків, про школу, про їхнє село, про поліцаїв, німців. То шпарить анекдоти про попа, про німця й цигана, про поліцая й свиню. То розповідає про себе. Розповідає, правда, про всякі дурнички, переважно про свої витівки в школі, в чужих садках, на парубоцьких ґулях.
Коли Петро поцікавився, з якого ж він села, дядько Андрій удав, ніби недочув, і знову своєї:
— То пішли ми раз до діда Матні по груші-дулі...
— А ви давно вже в партизанах? — ставив Петро сильця дядькові Андрію.
Але той лише сміявся:
— Хіба ж би я отут вилежувався, якби був партизаном?
Правда, дядько Андрій не весь час вилежувався. На ніч він кудись зникав. Втім, не схоже, щоб у партизанських справах. Бо вранці він повертався з вузликом харчів. Мабуть, додому ходив.
Спитав ще Івана, коли той навідався до куреня — дядько саме спав після нічних походеньок.
— Та він так само, як і ти — ще тільки хоче до партизанів,— сказав Іван.
І хоч його слова остаточно й не переконали Петра, проте сумнів усе-таки посіяли. Мабуть, тут і справді щось не те. А він так сподівався...

13
Наступної ночі Петро теж вирішив сходити додому — якось соромно на дядькові Андрієві харчі жити. Та й матір перевідати треба.
А коли повернувся вдосвіта — в курені був новий гість.
— Чш-ш! — застережливо підняв палець дядько Андрій, коли Петро зазирнув у курінь. І показав у куток, де хтось голосно хропів.
У ту ж мить хропіння припинилося, чоловік звівся на лікті і різко спитав:
— Хто?..    
— Свої, свої,— заспокоїв дядько Андрій.— Це Петро, про якого я казав тобі.
— А-а...— байдуже протяг чоловік і знову впав на сіно, за хвилину захропів.
Петро встиг лише помітити, що чоловік худий, зарослий і за халявою чобота стримить у нього щось кругле, схоже на гранату.
«Невже?» — ошпарив радісний здогад.
І Петро запитливо поглянув на дядька Андрія. Той змовницьки підморгнув і — пошепки:
— Із загону прислали... Розвідка, зрозумів?
Гість проспав мало не до обіду. А коли він нарешті, мружачись від сонячного світла, виліз із куреня, Петро побачив, що це зовсім не дядько, а парубок з тонким, гарним, хоч і змарнілим, зарослим чорною щетиною обличчям. Правда, погляд у нього був якийсь похмурий, сонливо-байдужий, і, стрівшись з ним, Петро в першу мить відчув себе тут чужим, зайвим. Але парубок сказав йому:
— Здоров!
Сказав неголосно, просто, по-дружньому, ніби вони вже давним-давно знайомі, що Петро одразу ж із вдячною готовністю, квапливо відповів:
— Здрастуйте.
— Ну як, нудно тут живеться? — спитав він серйозно, але з тою невловимою доброзичливістю, яка з першого ж його слова полонила Петра.
— Та так...— зніяковіло відказав Петро і зразу ж розсердився на себе і за цю ніяковість, і за дурну відповідь.
...Коли вони сіли в курені обідати, Григорій — так звали партизана — сказав:
— Ну що ж, хлопці...— і на хвилю замовк, прожовуючи круте яйце. І,те, що він сказав «хлопці», урівняв-ши всіх трьох, сподобалося Петрові. Але ще дужче сподобалося те, що сказав Григорій далі:
— Загін зараз у далекому рейді, тож доведеться нам поки що втрьох партизанити.
Та Григорій одразу ж і охолодив захват.
— Втім, які в біса з вас партизани! У вас же зброї нема. Що ж я з вами робитиму — сам не придумаю.
Потім Григорій кудись пішов і повернувся аж увечері, коли вже темрява залягла в яру. Підійшов до куреня, енергійний, розпалений швидкою ходою.
— Ну, хлопці, досить комара давити. Ходімте пукалки вам діставати.
Одразу ж біля куреня вибралися з яру, і Григорій упевнено повів їх попід затопленими пітьмою деревами. Ішов він не озираючись, мовчки, гінко. Дядько Андрій теж був добрий ходок, і Петрові доводилося весь час наддавати ходу, щоб не відстати од них. Він раз по раз натикався обличчям на колючу глицю, його тіпав збудливий дрож. Нарешті він з партизанами йде на небезпечне завдання!
Кепсько тільки, що немає в нього в руках ніякої зброї. Та незабаром буде.
Ішли довгенько. Нарешті вибралися з лісу в ріденький чагарник, а потім — на луки.
Посвітлішало, але й одразу стало незатишно, все тіло стислося в передчутті близької небезпеки.
Потім — купи в'язів і темні хати за ними. Мабуть, якесь село. Яке — Петро не знає, а питати незручно.
Пробираються городами. Скрадаються до якоїсь хати. Залягають за тином.
Григорій пошепки наказує чекати його тут, а сам перелазить у двір.
Петро кусає кулак, зціплює зуби, але нічого не може вдіяти з раптовим хвилюванням.
У дворі щось стукнуло. Рипнули двері. Глухий гомін.
Петро затамовує подих, чекаючи, що от-от темрява вибухне пострілами.
Хтось іде просто сюди, до тину. Іде не криючись.
Петро втискається в пухку землю між картопляного бадилля. Поруч сопе дядько Андрій. Невже він не може тихше?..
Над тином з'являється голова.
— Це я...
Григорій легко перестрибує через тин, дає знак іти за ним.
У кінці городу він спиняється і, стиха чортихнувшись, каже:
— Діло швах. Хазяїна нема дома.
Оце й усе?.. Петро розчарований.
— Треба б нам із Петром було хоч по кілку виламати — і то зброя,— жартує дядько Андрій.
— Де ж це його конокрадська душа ховається? — міркує вголос Григорій.— Ану, хлопці, ви тут у ярочку посидіть, а я сходжу ще в одне місце. Я швиденько змотаюсь.
Проте минуло не менше години, а його все нема.
— Може, треба йти виручати? — захвилювався Петро й підвівся.
— Сиди! — спинив його дядько Андрій.— Ми ж не знаємо навіть, куди він пішов.
Та ось шурхіт обережних кроків. Він!
— Пригощайтеся.
Григорій сипонув їм на коліна яблук.
— Операція переноситься на завтра. Він, здається, на хуторі, там у нього сотки лишилися.
Ночували в копиці сіна, а вранці залягли на пагорбі на узліссі і почали стежити за покинутим хутірцем із кількох напіврозвалених халуп, що сірими брилами випиналися серед жовтих валів достиглого жита.
Сонце підбивалося все вище, повітря ставало гарячішим, духмянішим од запахів буркуну, чебрецю, пижма, .виповнювалося сюрчанням коників, сонливим туркотінням горлиць. Петрові хотілося пити. Він жував стебла щавлю і спльовував кислу в'язку слину.
— Дивіться,— раптом сказав Григорій і показав рукою вниз.
Там із-за крайньої халупи вийшов дядько в білій сорочці, з косою. Озирнувся навсібіч, подивився з-під долоні на небо і, підійшовши до стіни жита, розставив ноги, широко змахнув косою. Вона сліпуче зблиснула на сонці й хижо ввігналася в жито, кладучи його ліворуч од дядька в покірні покоси.
Григорій змахнув рукою:
— Ходімте!
Нагинці, поза кущами, спустилися з пагорба, переповзли голу місцину й залягли край жита, куди поволі посувався косар.
Ось уже забіліла крізь жито його сорочка, і вони підвелися, ступили назустріч.
— Гей ти, Никодиме! — озвався Григорій.
Дядько рвучко випростався, тримаючи косу напереваги.
— Не підходьте близько, бо ненароком, бува, ноги попідрізаю,— кинув грубо й уривисто, міцніше перехоплюючи в руках кісся.
— Та побалакати треба,— спокійно сказав Григорій і зсунув картуза на лоб.
— Кажи звідти, я не глухий.
— Та ні, так не годиться. Іди сюди. Розмова в нас буде довгенька.
— Ану забирайся звідси к такій-то матері! Бо я вас...
Дядько розлючено метнувся назад до халупи, але навздогін хльоснув різкий, владний окрик Григорія:
— Стій, бо застрелю!
Дядько спинився й, глипнувши на пістолет, одразу зів'яв.
— Клади косу! Тепер підходь. Сідай!
Шалено косячи очима, дядько сів. Був він схожий на корч: приземкуватий, довгорукий, обличчя шкарубке, все в різких зморшках, очі світлі, нахабні.
— Отак,— глузливо сказав Григорій.— А то розмовляти вже по-людськи розучився.
Він сховав пістолета, сів навпроти. Дядько Андрій і Петро вмостилися поруч. Петро грізно вп'явся в косаря очима, ладен при кожному підозрілому рухові вчепитися в нього.
У Григорія жовна грали під вилицями.
— Слухай-но ти, Никодиме,— сказав він тихо, повільно,— ти що, вважаєш, що вже Радянська влада не існує? Вважаєш, що можна безкарно грабувати сім'ї червоноармійців?
— А хто грабує? Я не грабую,— похмуро огризнувся Никодим.
— А в Ксені Отрошихи хто телицю вкрав?
— Не я.
— Щоб злодій та признався добровільно,— усміхнувся Григорій.— Але ми знаємо точно, що ти. Впізнали тебе люди, коли вів поза городами. Так от, слухай уважно, що я тобі говоритиму. Командування партизанського загону попереджає тебе: якщо ти не повернеш Ксені телиці і не припиниш негайно грабунки, тебе буде знищено як останнє падло! І ще одна умова: ти повинен здати нам свою зброю.
— Яку зброю? Нема в мене ніякої зброї,— ошкірився Никодим.— Був там обріз поганенький та й той розірвало!
— Брешеш! — із стримуваною люттю сказав Григорій.— У тебе є, і чимало. Є й тут, на хуторі, ми знаємо. Якщо хочеш сьогодні ночувати дома, то давай. Ясно?
Никодим відкопилив губи, задумався. Потім гостро глянув на Григорія, махнув рукою:
— Добре. Ходімте.
Через кілька хвилин у руки всміхненого дядька Андрія перейшов чистенький карабін, видобутий із-за ушуля в хлівці.
— Усе...— розвів руками Никодим і щосили хряпнув дверима хліва.
— Знову брешеш,— твердо сказав Григорій, не зводячи з нього очей.— Давай іще. Те, що закопане. І врахуй, це тобі не злодійський базар, торгуватися з тобою не збираємося.
Косячи на нього лихим оком, Никодим узяв іржавий заступ із надламаним держаком і мовчки повів до того самого пагорба, на якому вони перед тим лежали.
Спинився біля занедбаного окопу, розкопав бруствер, викотив заступом продовгуватий згорток з мішковини і витрусив з нього автомат.
— Ти глянь, куди додумався сховати! — дивувався дядько Андрій.
— Уміти треба! — процідив Никодим.
— Та вже ж, переховувати ти мастак.
«Невже мені! — тьохнуло в Петра серце.— Та ні, видно, Григорій собі візьме...»
— А де ж магазин? — запитав Григорій, витираючи мішковиною змазку.
— Так і знайшов — без магазина,— буркнув Нико-дим.— Оце вже таки все. Хоч бийте, хоч ріжте — більше нічого нема.
Він шпурнув уламок заступа в окоп і пішов униз. Ніхто його не спинив.
— Хороша цяцька, та без толку,— сказав дядько Андрій про автомат і любовно відкрив затвор свого карабіна, зазирнув у ствол.
— Еге ж, шкода,— згодився Григорій.— Ну що ж, тримай трофей,— простяг автомата Петрові.
— Мені?..— аж відступив той з несподіванки.
— А кому ж? Ну, а магазин уже сам десь роздобувай. Ну, ходімте, хлопці.
Збентежений таким щедрим подарунком Григорія, Петро забув навіть подякувати за нього; тепер, ідучи позаду всіх, картав себе за це, бо казати зараз «спасибі» було вже якось незручно. Він стискав у руці гладеньку цівку автомата, кілька разів потай од своїх супутників притуляв приклад до плеча; кортіло ще й поклацати, але соромився Григорія, а особливо гостроязикого дядька Андрія — ще підніме на глузи: дивіться, мовляв, бавиться, наче хлоп'як. А Григорій, бува, ще візьме та й передумає, забере автомат. Взагалі дивно, як він міг віддати таку розкішну зброю йому, Петрові. Мабуть, усе-таки тому, що без магазина, вважай — дрючок. Але магазин — то вже дрібниця. Треба в Івана спитати, може, в нього є.

14
— Є,— сказав Іван увечері, коли приніс їм їсти в курінь.— Навіть не один, а два,— додав, з цікавістю обмацуючи автомат.
Та радість була передчасна. Виявилось, що обидва магазини в Івана — німецькі, а в Петра ж бо автомат був наш.
— Принеси все-таки, а раптом підійде,— попросив Петро, йому не хотілося втрачати надії.
Вони сиділи під берізкою позад куреня. Смеркалося; над яром нечутно шугали кажани.
— А знаєш, кого я зустрів учора? — сказав Іван.
— Кого?
— Мозоля. Із сьомого «Б», пам'ятаєш? Що з Терещівки ходив.
— Ну!
— Зустрів у лісі, він по дрова приїздив. То він розказував...
Біля куреня захрускотіло. До них підійшов Григорій.
— Секретничаєте? — спитав якимось млявим стомленим голосом.— Ми тут з Андрієм проскочимо до одних знайомих, а ти, Петю, можеш тим часом собі спати. Ну, бувайте, хлопці.
— Бувай,— схитнув головою Петро. «А мене не беруть»,— прикро шпигнуло десь усередині. Можеш поспати... А самі йдуть, певно, на якесь небезпечне завдання. Звичайно, він їм не потрібен із своїм несправним автоматом, яким хіба що собак лякати. Та нічого, ось він дістане цей клятий магазин, тоді побачимо...
— Ну, то теє... що тобі Мозоль сказав? — повернувся до Івана, намагаючись приховати свою образу.
— У-у-у! — в захваті сказав Іван, і видно було: він радий, що Петра Григорій не взяв.— Вони там з хлопцями таке учворили! Пасли коней у нічному, от хтось і каже: давайте шуму наробимо в сусідньому селі — поліцаїв полякаємо. Повиламували довгі палиці, посідали на коней і галопом по селу. «Ур-ра!» — на все горло і палками по парканах — тра-та-та — ніби з автоматів. А назавтра все село гомонить: партизани, мовляв.
— Ти диви, от молодці! — щиро зрадів і Петро, потроху забуваючи про свою образу.— А правда, в нас усі хлопці в класі були хороші?
І вони почали згадувати товаришів, згадували кумедні та відчайдушні їхні пригоди. Лиш одного вони старанно обминали — того, про кого могли б сказати найбільше добрих слів, найкращих слів. Але хоч вони про нього й мовчали, він зараз був тут, у цьому курені, сидів поруч на духмяному сіні, мовчки розмовляв, мовчки сміявся з ними, незгасна усмішка грала на його вузькому худорлявому обличчі, і всі найкращі, хоч і не висловлені слова були — про нього.

Назавтра протягом дня десь у глибинах лісу кілька разів спалахувала, шалена стрілянина, і мешканці куреня стривожено прислухалися до неї. Надвечір Григорій пішов на розвідку. Повернувся вже не сам, а з лісником Буренком, Івановим батьком.
— Хоч і добра у вас, хлопці, хата, а треба тікати, мабуть,— сказав той, присідаючи навпочіпки біля входу в курінь і пускаючи в нього клубок запашного диму зі своєї товстючої цигарки.— Німці ліс прочісують, не дай бог, на вас наскочать. Нібито парашутистів якихось шукають... Чи, може, якийсь інший загін сюди прийшов, хто його зна...— ніби сам із собою розмірковував уголос лісник, раз у раз приглушено, всередину відкашлюючись.
«Який старий уже батько в Івана»,— думав Петро, дивлячись на його суху згорблену постать, на запалі, ніби всмоктані щоки, вкриті памороззю сивої щетини. Але очі в нього, як і в Івана, жваві, чорні, сповнені якогось наївно-хлоп'ячого подиву.
І тут раптом Петра захльоснула така гостра туга за батьком, що він аж одвернувся, щоб присутні не бачили його очей. Аби тільки він повернувся! Хоч хворий, хоч скалічений, хай навіть без руки, без ноги — аби тільки був живий...
Сутінки юрмилися під деревами, коли лісник повів їх до нової схованки.
Спочатку йшли сухим бором, потім спустилися в заболочену низовину. Чим далі, тим непролазніші ставали зарості вільхи, верби, калини, перевиті ліанами дикого хмелю, тим рідкіша і глибша хлюпала під ногами багнюка. І Петро, тюпаючи слідом за Дядьком Андрієм, усе дивувався, куди це лісник надумав їх вести, невже в самому болоті доведеться ночувати, бр-р-р?..
Нарешті почалася й трясовина, і ось уже спинилися вони зовсім перед непрохіддю — попереду пухирилася, драглисто полискувала заснована жабуринням вода. Петро оступився і вмить шугнув по сідниці в холодну слизьку багнюку.
А лісник, не спиняючись, рішуче попрямував у ту багнюку, залишаючи за собою в зеленій воді чорну стежку.
— Ідіть точно по моєму сліду,— наказав, обернувшись.
Тут справді була ніби якась стежка, схована під водою. З твердим дном. Обмацавши його ногами, Петро здогадався, що це ж жердини, прокладені по багнистому дну. Ти диви, як хитро замасковано! Ходитимеш поруч і ніколи сам не виявиш.
Правда, йти по цій стежці все одно що по канату балансувати.
— А хай воно тут усе западеться! — тихо лаявся попереду дядько Андрій. Він уже двічі шубовснув у болото. Григорій зірвався. Лише лісник спокійно й упевнено, ніби по звичайній лісовій стежці, хлюпав попереду, час од часу зупиняючись і чекаючи на своїх супутників та попереджаючи про її підступні каверзи.
Нарешті стежина шугнула у густий тонкий частокіл очерету. А за ним причаївся невеликий острівець, порослий верболозом і дубнячком.
— Оце і є ваша нова кватеря,— пояснив лісник, розхиляючи густе плетиво верболозового гілля.
«Це хіба що для дідька «кватеря»,— тоскно подумав Петро, нахиляючись і слідом за дядьком Андрієм ступаючи у темний, схожий на печеру, прохід у заростях.
Проте острівець, попри понурі сподіванки, виявився зовсім непоганим. По-перше, на ньому було сухо. По-друге, в кущах стояв стіжок сіна, і вони влаштувались на ніч у ньому не гірш, ніж у курені. А по-третє, і це найголовніше,— тут можна було почуватися в цілковитій безпеці й спати спокійно, не прокидатися щомиті, не прислухатися до кожного підозрілого шелесту.
Була тут і ще одна розкіш, яку Петро виявив наступного ранку. З північного боку до острівця прилягало плесо зовсім чистої води, і на ньому раз по раз спухали невеличкі кола — то скидалась риба, хапаючи мошку, коників, що ненароком падали у воду з прибережної трави. А поруч на траві сохли ятері і стояли, прихилені до дубка дві вудки — видно, лісник іноді промишляв тут рибою. І хіба ж могла рибальська душа Петра стерпіти і не закинути вудку раз, другий, а потім і третій, п'ятий, десятий...
Зате виявилася тут одна напасть, яка геть перекривала всі вигоди й зручності,— комарі. Великі, жовтаві, вони накидалися з такою люттю, ніби їх перед цим цілий місяць морили голодом.
— Справжні тобі фашисти,— похмуро пожартував дядько Андрій, змочуючи водою білясті пухирі на облич чі. З його легкої руки болотяних комарів так і охрестили «фашистами».
На третій день лісник приніс харчі і повідомив, що німці з лісу вже нібито пішли, але про всяк випадок острівця порадив іще не покидати, поки все не з'ясується остаточно.
Та коли він  пішов, Григорій, котрий ці  два  дні  не знаходив  собі  місця, метаючись  по  острівцю,  смалячи цигарку за цигаркою, сказав:
— Досить з нас цього робінзонування. Підемо вночі бобикам давати жару.
Учора вони склали список найлютіших поліцаїв і старост із навколишніх сіл, з якими треба розправитися в першу чергу.
Був серед них і Кругол.
Спочатку  вирішили йти до  теремцівського  старости, котрий виказав німцям багатьох комуністів і активістів, аж із шкури пнувся, вислужуючись перед окупантами.

15
Тільки-но почали підніматися з болота в сухий ліс, як праворуч, у кущах, всипаних золотавим місячним - ряботинням, щось гучно шумнуло.
Присіли. Завмерли. Гострий сучок уп'явся Петрові в коліно. Він переставив ногу. Сучок лунко луснув.
Ррру-ух! — гукнуло в кущах і з тріском побігло. Та й не одне, видно.
— Дикі свині, хай їм грець! — спересердя спльовує дядько Андрій.
Запізнілий страх за спиною. Згадалася десь чута пригода, як розлючений вепр роздер мисливця. Правда, зараз звірота наполохана війною, проте...
І дядько Андрій теж згадав пригоду з вепрами. Кумедну. Приглушено розповів. Посміялися. Йти стало веселіше, якось легше.
На узліссі в темному сосновому острівці — знову шурхіт, потріскування.
— Щастить нам сьогодні на вепрів, каже дядько Андрій.
— Цс-с...— затуляє йому рота Григорій.
У його руці поблискує пістолет І дірчастий кожух Петрового автомата, виставленого вперед, теж мерехтить холодним місячним полиском.
Але тут саме місяць заходить за хмару, тіні вмить скорочуються й зовсім зникають, пітьма западає під деревами.
І в ній, у цій темній тиші, до якої вони прислухаються до болю в вухах, десь там попереду зачаїлось щось невідоме. Ось ніби щось скреготнуло, ніби гомонить хтось тихо... Приглушений стукіт...
Ні, це, мабуть, Петрові лише ввижається... Це, мабуть, тонкостанна висока сосна стукається вгорі гіллям об свою сусідку. А може, це так гучно калатає серце?..
Нарешті Григорій змахнув рукою: вперед. Та не проходять вони й десятка кроків, як попереду — знову шум. І знову ніби гомін.
І  тут  раптом дядько Андрій, перечепившись об суху деревину, з тріском падає всім своїм важким тілом.  
Григорій і Петро упали поруч.
І в ту ж мить з-під темного склепіння дерев стьобнув шпаркий голос:
— Стій! Хто такі?
І тут — та що ж це він робить?!-—Григорій підводить голову й гукає у відповідь:
— Свої!
Твердий, невблаганний голос ізнов, мов батогом, хльоскає:
— Хто такі «свої»?
— Ну партизани... А ви хто такі?
— З якого загону?
— А ви хто ж усе-таки, питаю? — наполягає Григорій.
— Я тебе спитаю! Стій, бо зараз покладу!
— А ми й так уже давно лежимо.— Це дядько Андрій. Він і тут не втримався од жарту.
Там, попереду — мовчанка, згодом:
— Підходь один, без зброї.
— Краще хай один з вас підходить сюди,— відповідає Григорій.
Там знову мовчанка. Мабуть, радяться. Нарешті:
— Іде один наш і один ваш. Згода?
— Згода! — гукає Григорій. І — пошепки дядьку Андрію та Петру: — Відповзіть кроків на десять назад. І коли щось не те — тікайте.
Він кладе пістолета за пазуху, підводиться і йде назустріч шурхоту чужих кроків.
Петро озирається на дядька Андрія. Невже вони поповзуть назад і залишать Григорія самого віч-на-віч з небезпекою? Та ні, дядько Андрій теж не збирається відповзати, його карабін націлений туди, в темряву, де зближуються дві невиразні тіні. А чим він, Петро, зможе, допомогти Григорію — оцим непотребним автоматом?.. Зрештою, ним можна орудувати як дрючком...
Затамувавши подих, ловили кожен звук, напружено чекаючи, що ось-ось гахнуть постріли.
Але звідти, де злилися в одну дві тіні, долинає лише приглушений гомін.
Говорять довго. Дуже довго...
Нарешті хрускіт кроків. Повертається Григорій і збуджено, радісно:
— Хлопці, ходімте. Це свої!
Підвелися, пішли за ним.
Од стовбурів відокремилися постаті, ступили назустріч.
Зимнувато стало. Хоч уже і знаєш, що свої, а все-таки...
Зійшлися.
Тих, незнайомих, теж троє. Один — велетенського зросту. Дядько Андрій, хоч і кремезний та натоптаний, а здається проти нього якимось замірком.
Петро чомусь одразу ж вирішив, що це — командир. І про всяк випадок намагався триматись од нього подалі, за спиною дядька Андрія.
Проте велетень сам підійшов до нього. Він був без картуза, і навіть у темряві було помітно, яке біляве, пишне в нього волосся.
— Ну, давай знайомитися,— простяг дебелу руку: — Кость.
Голос соковито-молодий, добродушний. З вимови чути — білорус.
Здоровань легенько, дуже легенько потиснув Петрові руку, але й від того «ніжного» потиску Петро мало не засичав, пальці злишшся, і він добру хвилю не міг ними володіти.
Своє ім'я він промимрив невиразно. І велетень Кость, нахилившись до нього, мов до глухого, перепитав. Петро повторив голосніше і зніяковів, бо йому здалося, що всі обернулись і дивляться на нього.
Але ні. Григорій розмовляє з низеньким, рухливим чоловічком; виявляється, вони знайомі, зустрічалися раніше; чоловічок так і сипле, так і сипле словами:
Чую: наче знайомий голос. Я зразу так і подумав, що це ти. Так і так, кажу командиру, це свій товариш ніби, я з ним на зв'язок ходив. Давайте гукну його. «А як же його прізвище чи ім'я?» А я, віриш, стою, мов йолоп, і не можу згадати ані імені, ані прізвища. От голова дірява стала!
— Солі треба більше їсти, солі,— докидає третій партизан, котрий закурює з дядьком Андрієм.
— Та де ж її, Івановичу, тої солі візьмеш? Зараз он навіть по селах борщ добривом солять.
— Не сумуй, скоро німці спеціально для тебе ешелон із сіллю пустять,— насмішкувато каже той, кого назвали Івановичем.
Як виявляється потім, ці троє — диверсійна група з сусіднього загону. Власне, їх було п'ятеро, але одного поранило в перестрілці з німцями, і він у супроводі товариша повернувся до загону.
Вони йшли на залізницю. Запропонували приєднатись, бо місцевості вони добре не знали (один тільки знав — той, кого поранило) і вже трохи були заблукали.
— Ну то як? — порадився зі своїми товаришами Григорій.
— Та гуртом, як кажуть, і батька теє...— відгукнувся дядько Андрій.
— Ага,— квапливо піддакнув Петро; він боявся, що Григорій може згадати про його неповноліття або про «липове» озброєння.
І боявся-таки недарма.
— Петю, ти назад дорогу добре знаєш? — неголосно спитав Григорій, одвівши його трохи вбік.
— А що? — серце враз обірвалося.
— Та тобі, видно, доведеться вертати. Та ні, ти вислухай... І зовсім не того, чого ти думаєш. Адже ти, власне, беззбройний, а завдання дуже небезпечне, будеш тільки заважати. Сам же розумієш. А я вже постараюся для тебе обов'язково щось роздобути. І іншим разом обов'язково тебе візьмемо.
Ну от... Іншим разом... Так завше вмовляють дітей. А іншим разом знову щось придумають. Ні, тільки не піддаватись на вмовляння. Нізащо. Бо якщо він поступиться зараз, то тоді вже ніколи на нього не зважатимуть...
— Я все одно не повернуся,— сказав затято, насилу стримуючи злі сльози.— Усе одно слідом ітиму!
— Ну от,— розвів руками Григорій,— із ним по-дорос-лому говориш, а він, як дитина...
— Що тут за сварка? — весело спитав Кость, нависаючи над ними богатирським своїм тілом. І Петрові: — Що, начальник твій не хоче брати? До шістнадцяти років не дозволяється?
— Та ні,— сказав Григорій,— просто в нього зброя негодяща.
— Ану, ану! — Кость взяв у руки Петрів автомат, обдивився, обмацав.— Оце й уся заковика? — свиснув. І обернувся до своїх: — Тереховець! У тебе наш автомат, дай ось товаришу запасного диска.
— А хіба в мене склад? — заторохтів низенький.— Як губить, так усі вміють, а як дістати, то — Тереховець.
— А ти вже забув, хто тобі допоміг дістати? Давай, давай, не скупися.
Тереховець щось пробурмотів собі під носа і, понишпоривши, побрязкавши в торбині при боці, простяг Петрові темне кружало:
— На, озброюйся, герой. Та ти хоч умієш цю штуку приторочувати? Ану спробуй-но!
Клятий диск ніяк не хотів ставати на місце. Кров ринула Петрові в  обличчя. Але Кость  і  тут  виручив.
— Ану дай,— простяг руку, почав вставляти.— Ти диви, стерво таке, не хоче влазити,— бідкався він, але, як здалося Петрові, навмисне.— Ну от, готово. На! Втім, стривай. Невідомо ще, чи захочеться йому стріляти. На, краще, мабуть, тобі оце.— Кость вийняв із-за пояса пістолета й простяг Петрові.— А в тебе що? — спитав Григорія.— Наган? То на ще й це в додачу про всяк випадок,— віддав Петрового автомата. — А розрахову ватимемося вже потім. То що, Івановичу, будемо вже рушати?
— Авжеж, давно пора,— одказав той, окреслюючи цигаркою червону дугу в темряві.

16
Ішли швидко, відпочивали мало, але до мети дісталися лиш на світанку.
Спинились на узліссі.
— Он там! — показав Григорій на занурений у вранішні сутінки луг, порослий верболозом.
Десь там, над верхівками кущів, ледь вгадувався темний вал насипу.
Праворуч ліс, вигинаючись дугою, підступав аж до залізниці, і Кость повів групу туди.
Проте дістатись у самий кут, де ліс ніби клином дотикався до насипу, їм не пощастило — дорогу перепинило довге вузьке болото. По його берегах і в воді стояли берези, і від голубуватої білини їхніх стовбурів і болото здавалось голубим. Над вигаптуваною жабуринням водою курів легенький туман. По грузькому берегу, між зеленаво-голубого листя рогозу чорніли ямки чи то кінських, чи то лосиних слідів.
Звернули ліворуч і по вузькому груду понад болотом пішли в напрямі колії.
На узліссі Кость дав знак спинитися, послав вперед Івановича. Незабаром той повернувся, знизав плечима:
— Наче нічого...
Вибралися з-під сосен і нагинці, вервечкою, попрямували крізь верболози до насипу.
Петро — крок скрадливий, рука міцно стискає рубцювату колодочку пістолета — ішов за клишоногим окоренкуватим Тереховцем, схвильовано вдивляючись у темну лінію насипу.
Ось і знову він біля залізниці, і такий самий погожий, як і тоді, світанок, так само чітко вирізьблюється в світліючому повітрі листя дерев, так само невпевнено пробує після сну свій голос зяблик... Тільки він, Петро, тепер уже не жалюгідний, охоплений жахом утікач, що сторчголов летить до лісу, не маючи навіть змоги вдихнути на повні груди таке солодке повітря волі, а партизан, месник, що прийшов разом зі своїми бойовими побратимами.
Але тільки чого це йому, чим ближче до насипу, тим незатишніше стає, тим дужче тіпає противний дрож. Невже все-таки він боїться? Ні, це, мабуть, від холоду. Хоч би інші не помітили, як він тремтить...
А тут іще на тому боці болота сорока розстрекота-лася. І який дідько підняв її так рано!
Він не витримав, випростався, щоб подивитись, де це вона, клята, сидить. Ага, ніби он там, на верхівці крайньої сосни погойдується. Стривай, а що це там за постаті мелькнули під деревами?.. Чи бачать їх інші?..
— Ей! — скрикнув неголосно.
Тереховець озирнувся. І Кость теж, хоч і був попереду.
Петро показав праворуч. Зненацька з-за болота бухнув постріл. Партизани попадали серед кущів.
І в ту ж мить звідти, з-під дерев, загриміла кулеметна черга, залящали автомати. Рої куль гаряче заджухтіли над головами.
Партизани теж відкрили вогонь. Ліворуч од Петра загрикотів Тереховців автомат. Коротко, злісно бахкав карабін дядька Андрія.
Петро теж двічі вистрелив у гущавину навмання.
Кость наказав відступати до лісу, а сам з Івановичем залишився, прикриваючи їх вогнем.
Густі кущі захищали, ховали, але водночас і заважали бігти. Переймали. Стриножували. Хльоскали по очах. Купини підступно кидались під ноги, пер°чеплювали.: А над головами, праворуч, ліворуч гаряче невидиме залізо сікло, звихрювало листя... Де поповзом, де нагин-ці, а де й стрімкою перебіжкою — мерщій, мерщій туди, до рятівного узлісся...
На узліссі їх наздогнали Кость з Івановичем.
— Вперед! Швидше! — махнув рукою Кость, не спиняючись...

17
Сонце вже звернуло з полудня. Але до вечора все одно ще було далеко.
Вони сиділи в густому сосняку. Ліс був повен сухого вітру й гострого запаху розімлілої на сонці живиці. Вони вже встигли по черзі виспатись. Але тепер прокидався голод. Вже з'їли все, що в кого було, та все одно вгамувати його цілком не могли. А до вечора роздобути десь їжу годі було й думати. Та й то лиш після того, як виконають завдання. Так сказав Кость.
Десь далеко  прокочується лісами приглушений шум.
— Ми сидимо, а поїзди собі йдуть,— каже Тереховець, вивертаючи кишені й витрушуючи на долоню дрібні крихти від сухарів.
— А що ти  пропонуєш? — невдоволено питає Кость.
— А може б, спробувати рвонути вдень? Як тоді, коли ми допомагали сіно гребти.
— Мало чого! Тоді було спокійно. А сьогодні після цієї веремії вони підняли на ноги всю охорону.
— Ай  так...— чухає  себе  під  лопаткою  Тереховець.
— А як тоді було? — підсувається до нього Петро; йому страшенно кортить зараз почути про ту їхню пригоду.
— А тоді ми теж отак уранці прийшли до залізниці. Сидимо в кущах, спостерігаємо. Місце не дуже вигідне. Попереду до самої колії — рівненький луг. Щойно скошений. І ні деревця тобі, ні кущика, на ньому. А незабаром і люди прийшли з граблями та вилами — покоси перевертати.
А тут саме ешелон проходить,  згодом — другий. Таке зло бере, що не можеш нічого їм заподіяти.
Раптом командир наш і каже: «А що, хлопці, може, допоможемо гребти?»
Дивимося на нього: що це він надумав собі? А він виходить із кущів, стає до покосу і починає його підтрушувати, перевертати гвинтівкою, наче вилами. І нам дає знак: ставайте, мовляв, поруч. Збагнули ми його хитрість, прилаштувалися до покосів і так, перетрушуючи сіно, посуваємося до насипу. Наздоганяємо селян. А вони таке побачили і мало врозтіч не кинулися. Ну, ми їх трохи заспокоїли. Продовжуйте, мовляв, роботу. Так, гуртом працюючи, і до колії добралися. А там Іванович непомітно виліз на насип і заклав гостинця. Потім ми зайняли нові покоси і таким кандибобером почали відходити назад до кущів. Тільки назад уже набагато швидше «перевертали» покоси.
А через пару годинок ішов ешелончик — і бемц! Тільки ріжки та ніжки...
— Ти краще розкажи, як гусака в старости їв,— сказав Іванович; він, знявши сорочку, зашивав велику діромаху на спині.
— Ат, що той гусак. Он ми з кумом Денисом колись до війни, бувало, жирували — ото я вам скажу! — прицмокнув Тереховець; про гусака йому, видно, не хотілося розповідати.— Як засядемо за столом у саду, а кума нам — повну сковороду смаженої печінки та молодого сальця, та чавунець гарячої картоплі, та миску отакенних, як два кулаки, помідорів... А на свіжому повітрі та ще  під  перцівочку  воно, знаєте, який апетит — ахм-м!
Петро непомітно сковтнув слину. А Кость сплюнув відкрито і сказав, скривившись:
— І не набридне ото тобі варнякати...
Йому, з його величезним тілом, голод дошкуляв, видно, найдужче.
— А він добалакається...— похмуро озвався Іванович, відкусуючи цупку сіру нитку.
Лише Григорій незворушно лежав горілиць, і по його обличчю пробігали тіні від хмарок. А дядько Андрій стояв оддалік на чатах.
Тереховець перевернувся на другий бік, потер під жижками замлілу ногу і, граючи карими очицями, звернувся до Костя:
— Кость батькович, розказав би й ти нам щось. Ти ж усякі інститути кінчав, наук різних там понабирався, наче той циган реп'яхів.
— Та я й одного не встиг закінчити,— сказав Кость.
Усе одно учився ж, не те що ми. От і розказав би про вчених людей, які вони, з якого вони тіста зліплені і з чим їх їдять.
«Ого! Кость, значить, в інституті вчився». Петро з жадібною цікавістю нашорошив вуха.
— Студенти з такого ж тіста, як і ти,— усміхнувся Кость.— Правда, з набагато піснішого. Бо як тобі й сковороди з печінкою було замало, то студентові іноді досить пляшки молока з булочкою. От був у мене друг Володька Царевич. То він так у книжки занурювався, що часто взагалі забував їсти. Хороший, добрий хлопець був. Тільки надто вже довірливий. Повертається якось пізно ввечері в гуртожиток— а він завше допізна в читалці засиджувався. Заходить до кімнати, а хлопці цитькають на нього: тихше, мовляв. Бачиш он,— показують на ліжко. А там хтось спить, накритий пальтом, тільки чоботи з-під нього стримлять. Хлопці шепочуть: «То, Володько, твій батько приїхав із села, чекав, чекав тебе та й заснув, бо стомився дуже в дорозі». Володька вже зібрався йти ночувати в сусідню кімнату, де було вільне ліжко. Та тільки наблизився до дверей, як хтось не витримав — чмихнув. Тоді Володька повернувся до ліжка, легенько смикає за чобіт: «Тату, тату...» А чобіт з-під ковдри випорснув і впав на підлогу. Володька за ковдру— а під нею лише згорнутий матрац.
Петро жваво уявив собі цю сцену, хихикнув. Тереховець, примружившись, поцікавився: ~ І що ж він тоді?
— Ну, звичайно, образився на хлопців, цілий день не розмовляв із ними.
— Треба було взяти той чобіт та по пиці, по пиці вас усіх халявою!
— Авжеж, треба було б,— усміхаючись, погодився Кость.— Але Володька битися не любив. І лаятись теж.
— Важко йому, бідоласі, десь зараз доводиться,— поспівчував Тереховець, скручуючи цигарку з сухого суничного листя замість тютюну.
— Та ні, він не такий уже й бідолаха. Парашутним спортом займався, а це вже про щось та свідчить. Просто вдача така — м'яка, делікатна.
— Тепер хто й не вмів, то навчиться битись,— докинув Іванович.
Він заздрісним поглядом курця простежив за тоненькою цівочкою диму, що його Тереховець випустив з рота вгору, і поцікавився:
— Ну як?
— Та тільки й того, що дим,—скривився той.—Усе одно, що мед через скло лизати.
— Ану, дай-но раз затягнутися,— попросив усе-таки той.
Кость зігнав із руки двох великих рудих мурахів, зняв з шиї ремінь автомата і, зустрівшись із Петровими очима, поманив пальцем до себе.
— Розбирати вмієш? — поляпав по автомату.— Не дуже?  Ясно! Ну  що  ж,  давай  учитися. Значить, так...
І Кость чітко та енергійно почав показувати і пояснювати. Через якісь півгодини Петро вже вільно розбирав і складав німецький автомат. Потім узялися за наш ППШ.
— Ну, та ти молодчага,— підхвалював Кость,— засвоюєш просто на льоту. Скільки класів закінчив?
— У восьмий перейшов,— зніяковівши од похвали й такої уваги до себе, відповів Петро.
— Ого, ти дядька Мирона,— кивнув Кость на Тере-ховця,— мало не вдвоє обскакав. А мову яку вчив? Німецьку? Шпрехен зі дойч?
— Я...— схитнув головою Петро.
Костеве обличчя враз стало пихатим, і він різким голосом заджеркотів по-німецьки. З усього Петро розібрав лише двоє останніх слів — «ферштест ду?» І, вмить спаленівши, як колись на уроці перед суворою «німкенею» Катериною Луківною, знічено покрутив головою, вичавив із себе ганебне:
— Ніхт ферштее...
— Ясно,— засміявся Кость. І додав іще щось по-німецьки.
Григорій, що досі незворушно лежав під осичкою, нараз рвучко підвівся — очі темні, невидющі — і пробурмотів:
— Піду до Андрія, подивлюсь...
Тереховець уважним поглядом провів його постать, скрушно похитав головою:
— Ось кому, хлопці, найважче. Німці всю сім'ю розстріляли...
Петро, дивлячись, як мелькає між бронзово-гарячих соснових стовбурів синій піджак Григорія, відчув, як одразу набагато ближчим стає йому цей високий парубок з такими сумними очима і таким тихим, спокійним голосом.
Кость хотів був щось сказати, та тільки потер скроню і промовчав.
І всі теж мовчали; кожен враз згадав і про свої власні болі, і про спільне лихо, і обличчя в усіх спохмурніли.

18
Вони лежали недалеко від насипу в густій високій траві. І чекали, поки пройде патруль.
Петро лежав між Григорієм і Івановичем, пильно вдивляючись у темну гриву насипу й напружуючи слух. Він потай сподівався, що перший помітить фашистів або почує шум їхніх кроків.
Але тихо, німотно було довкола; лиш вітер, проносячись над головами, шелестів у стеблах трави. Та коли-не-коли долинав із лугу за спиною рип деркача або приглушене підпадьомкання перепела з-за насипу, з поля. І здавалося, в цих нічних просторах зараз, крім них,— ані душі...
...Нарешті патруль з'явився. Помітили його, здається, всі одночасно, бо німці йшли по насипу сміливо, відкрито. У нічній тиші далеко лунали їхні голоси, гучний регіт. Сліпучою зіркою раз у раз спалахував ліхтарик, його світло знервовано металося по рейках, по траві, кущах біля насипу.
— Пропускаємо,— неголосно сказав Кость.
Ось німці спинилися. Прикурюють. Спалах сірника вихоплює з темряви рожеву пляму обличчя.
Рушили далі. Німців троє чи четверо. Один щось голосно розповідає, а інші аж захлинаються сміхом-П'яні вони, чи що,— галасують так на все поле...
Кость неголосно, крізь зуби:
— Падли...
Мабуть, він розуміє, про що ті гади патякають.
Ось вони вже навпроти них. Петро пощулюється від збудливого дрожу, стискає зброю. Ех, пальнути б зараз, так не можна ж...
Німці швидко віддаляються. їхні голоси, а згодом і вогник ліхтаря губляться десь серед нічних просторів.
Петро нетерпляче крутиться, підводить голову, поглядаючи на Костя: чи не пора вже йти мінувати? Он уже й Тереховець поправляє свого мішка, видно, теж готується.
Але тут до нього підповзає Кость, вони пошепки радяться.
— Щось не подобаються мені ці гастролери,— чує Петро.— Занадто  вже  вони теє...  Треба  ще  почекати...
Ну от, знову чекати. А чого, власне? А-а, може, на той випадок, якщо патруль, бува, поверне назад?..
Знову попливли нескінченно довгі хвилини. Яка це нестерпна мука — чекання! Коли воно вже нарешті скінчиться?..
Як і раніше, шелестів, шастав вітер у травах, крадькома пробирався під сорочку, холодив спину. Тихенько шаруділа, чеберяючи ніжками, якась комаха перед самим носом. Петро дмухнув кілька разів, комаха зачаїлася, та через хвилину знову обережно зашелестіла.
Нараз до цих тихих, причаєних звуків літньої ночі долучився новий. Спочатку він теж був приглушений, непримітний, але що далі, то гучнішав, вирізнявся з-поміж інших шурхотів, скрадливо, але невпинно наближаючись...
Петро підвів голову, щоб попередити товаришів, Костя, але тут владний шепіт: «Лежи!» — пришпилив його до землі.
Попід насипом хтось ішов.
І ось нарешті крізь рідку сітку трави Петро помітив зігнуту постать, що випірнула з темряви. За нею — друга, третя, четверта...
Затамувавши подих, щосили втискаючись у землю, він напружено вдивлявся в тіні, що одна за одною пропливали за якусь півсотню кроків. Ого, скільки їх! Не менш як півтора десятка...
Чути було навіть важкий віддих, долинав запах тютюну, поту, одеколону. Інколи хтось необережно брязкав зброєю. Сухо шурхотіла трава під ногами.
Голови якісь великі, дивно-округлі, слабо полискують. Та це ж вони в касках! Німці!
Так ось воно що! Бач, які підступні, гади. Пустили тих горлопанів попереду. Думають, партизани їх пропустять, а тоді на колію. А ми їх тут і підсічемо... Та не вийшло. А командир — який він усе-таки молодець! — здогадався, що це ворожа хитрість.
— Ну й сволота! — тихо вилаявся Тереховець, коли ворожий загін щез у темряві.— Так мало в халепу не влипли...
Вирішили ще почекати, подивитися, через скільки часу патруль повертатиметься.
...І знову повторилося те ж саме: спочатку по шпалах з галаканням і сміхом пройшов назад патруль, а через деякий час крадькома попід насипом — група автоматників.
Коли шум їхніх кроків згас у мороці ночі, Кость скомандував:
— Тепер — швидше на насип!
Ривок — і ось вони вже на колії.
Кость і Тереховець стають біля рейок навколішки, швидко розстеляють якусь широку лахманину, розв'язують свої мішки.
Постаті дядька Андрія та Івановича темніють за кілька кроків праворуч — вони прикривають мінерів з того боку, куди пішов патруль. Григорій — на чатах з протилежного.
А Петро — біля підривників.
— Будеш допомагати нам,— сказав Кость.
Та поки що нема чого допомагати, й Петро, нахилившись, із напруженою увагою стежить за діями командира й Тереховця.
Вони ножами квапливо риють під рейкою ямку для вибухівки.  А землю  акуратно  згрібають  на  лахманину.
Петро раз по раз підводить голову: то здається йому, що чує чиїсь кроки, то шум поїзда. Але ні, тихо навколо. Тьмяно, холодно полискують рейки, біжачи в невідому далину. Спокійно бовваніють постаті дядька Андрія, Івановича та Григорія. І Петро знову нахиляється до мінерів.
Лунка вже готова. Тереховець дістає з мішка вибухівку, кладе під рейку. Потім встановлює на заряд детонатор. Рухи його обережні, повільні. Швидше ж бо, швидше! — мовчки квапить його Петро, якого дедалі більше лихоманить тривога.
Та ось детонатор встановлено, і Кость з Терехов-цем беруть пригорщами землю з лахманини й починають засипати лунку.
Петро тихенько покашлює, нагадуючи про себе, шарудить ногою по жорстві. Але на нього не звертають ніякої уваги.
Нарешті не витримує, питає пошепки:
— Що мені допомагати?
— Почекай!..— нетерпляче відмахується од нього Кость.
Що ж, почекає... Тільки це йому, мабуть, просто так кажуть, аби відчепився.
Але ні, Кость оглядається, підтягує його за піджак до себе.
— На, неси,— каже, загортаючи залишки землі в лахманину.— Висип десь під кущем.
Петро швидко скочується з насипу, важким підтюпцем біжить до найближчого куща, бурхає в його гущину землю.
Коли він вертає назад, Тереховець уже віхтем бур'яну розрівнює землю біля рейки, а Кость посипає жорствою й поливає водою з баклаги.
Нарешті міну замасковано. Кость ще раз оглядає те місце з усіх боків і, підвівшись, рвучким рухом втирає піт з обличчя.
Аж тут ліворуч від бойового прикриття долинає тихий свист, а за хвилину підбігає дядько Андрій.
— Патруль вертає,— коротко видихає він і показує уздовж рейок вдалину, де й справді поблимує вогник ліхтарика.
— Та вже все готово,— з полегшенням каже Кость.— Тепер можна й драпака давати.
Добігши до кущів, задихано попадали на землю. Відсапуючись, із тривогою чекали: чи виявить патруль міну, чи ні.
Та наче ні, пройшли німці не спиняючись. Стало легше.
Кость одвів групу далі, на узлісся. Тут вирішили чекати, поки йтиме поїзд.
Було вже далеко за північ, коли насторожені вуха нарешті вловили дужий шум.
— Поїзд? — Петро запитливо торкнув Тереховця за плече.
— Ага,— збуджено відповів той і потер долоні.— Ну, братця, зараз музика заграє!
— Це ще баба надвоє ворожила,— насмішкувато кинув Іванович.— А бува так, як під Копитовим?
— А ти не каркай! — розсердився раптом добродушний Тереховець.— А то я зараз, знаєш, дуже нервовий...
— Ану тихо! — гримнув на них Кость.
Шум поїзда швидко наближався, гучнішав, заполонював весь ліс.
Обличчя  в  усіх  напружені; Петро  аж  рота  відкрив.
І раптом — сліпучий спалах. Громово бабахнуло. Земля двигнула під ногами. Боляче вдарило в груди, у вуха.
— Ну як музика? — обернувся Тереховець до Івановича.
А той лиш ляснув щосили його по спині.
Нараз знову зблиснуло в кількох місцях, і слідом потому рвонули три вибухи. Потім — ще два. Захурчало над головами, з шумом гупнуло десь у глибині лісу.
— Ого!..— сказав Кость багатозначно. І додав іще щось, але його слова заглушили нові вибухи.
А далі почалося щось неймовірне: один за одним здіймалися там, вдалині, сліпучі кущі вогню. Один за одним гриміли вибухи.
Багряні полиски мигтіли на обличчях партизан, що заворожено дивилися на цей страшний фейєрверк.
Безперервна канонада тривала кілька хвилин. Нарешті трохи вщухла, тільки час од часу гухкали поодинокі вибухи.
— Оце-то да-а...— ошелешено протяг дядько Андрій і повернувся до Григорія: — Не хотів би я там зараз бути ні за які гроші.
Але той не відповів, він стояв прямий, із міцно стуленими губами і невідривно, пильно дивився туди, на колію, де яскраво палали рештки розтрощеного ешелону.
Тереховець приклав долоню до вуха й потрусив головою, ніби виливаючи з нього воду.
— Хху! Мало не позакладало,— засміявся нервово.— Сім  поїздів  підірвав,  а такого концерту ще не бувало.
— Авжеж, добрий «подаруночок» фріцам. Ешелон з боєприпасами — це тобі не жарт,— сказав Кость.
Він поклав важку руку Петрові на плече:
— Ось хто в нас сьогодні іменинник. Ну що ж, вітаю з першим ешелонбм. Та ще й яким! — І міцно труснув, притиснув до себе.
Петро лиш ніяково промовчав; у нього в очах усе ще палахкотів насип, розліталися вщент вагони; він був приголомшений скаженою руйнівною силою гримучого вогню. Аж тут збагнув нарешті зміст Костевих слів, збагнув, що й сам причетний до всього цього — до того, що цей ешелон із смертоносним вантажем не дійшов до фронту, до того, що ці снаряди, вибухи яких іще досі грякотіли в його вухах, уже ніколи не розірвуться серед наших бійців і сотні людей залишаться живими. І в грудях спалахнуло щось радісно-бентежне, розростаючись, ширячись, заполонюючи його всього...

Коли вертали назад, Григорій запропонував зайти в невеличке село Оболоневе. Німців і поліції там нема, один лише староста, та й той полохливий, намагається з усіма ладити. У сільці живе партизанський зв'язковий, у нього можна буде не лише поїсти, а й відпочити в надійній схованці.
Та на околиці села їх обстріляли, і, хоч-не-хоч, довелося відмовитись од гостинності зв'язкового.
Уранці, знесилені втомою й голодом, дісталися нарешті до «свого» болота. Насилу перебралися на острівець і, трохи втамувавши голод із лісникових припасів, одразу ж поснули мов убиті.
А ввечері Григорій, дядько Андрій і Петро прощалися з підривниками — ті вертали.до свого загону.
Ще коли тільки Кость сказав, що їм пора йти, Петрові смуток одразу ж здавив серце. А він-бо вже думав, що тепер буде з ними разом, з цими відчайдушними людьми. Особливо з цим чудовим Костем, який так добре, так чуйно, так серйозно до нього поставився, так підтримав, узяв на таку небезпечну операцію, так щиро вітав його з першим бойовим хрещенням...
І ось вони зараз підуть. І навряд чи коли вдруге він з ними зустрінеться.
А що як попроситися в Костя, щоб узяв із собою? Але ж при Григорію й дядькові Андрію казати йому про це страшенно незручно. Треба дочекатися, коли Кость кудись відійде. Та він, як на зло, нікуди не відходить. Домовляється тихо\про щось із Григорієм. Он уже тисне йому руку. А тепер, видно, буде і з дядьком Андрієм та ним, Петром, прощатися. Отже, треба казати зараз, тільки зараз, бо іншої можливості вже не буде.
І раптом думки лихоманкою заметалися в Петровій голові. А що як, бува, і Кость відмовить і Григорій, почувши про таке, прожене його від себе? Або ж інше. Якщо Кость все-таки згодиться взяти його з собою, в свій загін, який, судячи з усього, десь далеченько звідси, як же тоді з Круголом? Хто ж помститься цьому виродку за Василя, його батьків і братика?
А мама?.. Що станеться з нею, коли вона виявить, що він безслідно зник? Хіба ж можна піти отак, навіть не попередивши її?..
...А вже Кость простягав йому руку, вже більше не було коли ні роздумувати, ні вагатись.
— Ну, друже, і ти бувай.
— Ой! Почекайте...—пробурмотів Петро зніяковіло. Як же це він забув? Ще Кость подумає, що він мовчав навмисне...
Квапливо вийняв із кишені пістолета.
— Нате ж...
Кость накрив його руку із зброєю своєю широкою долонею, легенько одвів од себе.
— Тепер він твій. На згадку од мене. Гаразд? — сказав лагідно і заглянув Петрові в очі.
І, мабуть, прочитав у тих очах не тільки вдячність, а й Петрову зачаєну мрію. Бо, нахилившись, додав неголосно:
— Мені теж, одверто кажучи, шкода з тобою розлучатись. Охоче б узяв у свою групу, але зараз не можу. Словом, треба спершу з начальством поговорити. Значить, до наступної зустрічі, згода?
Петро самими очима відповів: згода. Тільки ж коли вона буде, ця зустріч? І чи буде?..

19
Важко дихаючи, з шаленим калатанням у грудях стояв він у соняшниках, за жердками, й не зводив очей з освітленого вікна, що цідило крізь листя на картоплю теплу, не дуже яскраву смугу світла.
Спочатку він не збирався йти сюди. Думав спершу заглянути до матері. Та коли з Ціпенкового городу побачив світло в цьому вікні, якась сила владно повела його сюди.
І ось уже лише жердки та смуга картоплі, та широкий кущ калини відокремлюють його од вікна Круголової хати.
Спокійно! Треба заспокоїтися, щоб не здригнулась рука. Але й баритися довго не можна, бо вже пізно, і світло от-от може погаснути — ляжуть спати.
Що там, у хаті, поліцаюга зараз робить? Видно, вечеряє.
Нічого, ми зараз тебе нагодуємо! Треба підкрастися й постукати в шибку. І коли Кругол підійде до вікна, бабахнути просто в собачу його пику...
Втім, ні. Стукати, мабуть, не варто, бо це може насторожити поліцая. А він, сволота, спритний. Треба стріляти одразу, тільки-но побачить його.
Ну, пора... Він прослизнув між жердок і, прилігши в картоплю, обережно поповз, викидаючи вперед руку з пістолетом, ніби при плавбі.
Хряпнув під коліном якийсь черепок. А, чорт!.. Петро завмер.
У вікні начебто схитнулася чиясь тінь. Він гарячково спустив запобіжник, випростав руку...
Стривай, а раптом це Олена, Круголова жінка? Ні, так не годиться, не можна гарячкувати, треба почекати. Бити тільки напевне. Коли точно побачить, що це Кругол...
Тінь зникла. Він почекав кілька довгих хвилин і знову поплазував уперед.
Ось уже він біля калинового куща. Поволі підводиться.
І тут якийсь дивний звук, схожий на приглушений плач, долинає до його вуха із хати.
Здивований, він кілька хвилин стоїть непорушно.
Там, у хаті, щось стукнуло. І — знову ніби якесь квиління.
Петро обережно розхиляє віти.
йому видне в вікно лежанку, застелену смугастим коцом, край скрині і чийсь лікоть на ньому. Він одхи-ляє голову праворуч, і в поле зору впливає плече, хустка і нарешті — обличчя Олени-поліцайки.
А де ж Кругол? Ні, Олена, здається, сама в хаті. Як жаль...
Жінка перебирає на віку скрині якесь шмаття й схлипує. Ось вона підняла чоловічий піджак, потримала його в руках, почала була згортати та раптом припала разом з ним до скрині й почала голосити.
Аж Петрові стає не по собі. Чого це поліцайка приплакує? Яке це в них горе? Помер хтось? Таж Олена з Круголом живуть лиш удвох. І з дуже близьких родичів ніби теж нікого немає,
— ...Казала ж: не їдь туди, так не послухав. Як же тепер мені самій жити?..— чути поліцайчине примовляння.
Спантеличений Петро на здибочках відступає назад. Що за чортівня? Невже сам Кругол помер? Звичайно, туди йому й дорога. Але щось не віриться, щоб такого бугая якась холера взяла.
Ні, щось тут не те... Треба мерщій до матері, у неї він про все дізнається.

І дізнається-таки про несподіване: Кругола вбили. Ото як поїхав з іншими поліцаями та німцями ловити партизанів у лісах, то й не повернувся, згинув там, як пес.
— Знайшлась і на нього погибель,— каже мати.—
А Латошка підстрелили, дома тепер валяється, сам навіть по хаті не може ходити. Інші теж притихли, бачать, що є і в нас заступники...
Новина радісна. Щоправда, Петро трохи й розчарований, що не довелося самому поквитатися з поліцаєм. Стільки готувався, нарешті зібрався — і от маєш, без тебе обійшлися...
Як і минулого, позаминулого разу, сиділи вони за столом, не засвічуючи світла, в темряві, і мати навпомацки ставила перед ним миски з їжею; але сьогодні рухалася вона без гарячковості, не завмирала раз у раз, боязко прислухаючись до кожного найменшого шуму за вікном, і голос у неї був рівніший, спокійніший, і це так приємно було після всіх її безсонних ночей, сповнених напруження і страху, що од Петрового невдоволення незабаром і сліду не лишилося. Тим паче, що тепер і він міг спокійніше почуватися там, у лісі, не думаючи безперестанку про те, що хтось у цю хвилину терзає матір.
Але  треба  вже  нарешті  і  їй  сказати,  де  він тепер перебуває.  Мама  вже двічі запитала,  де  він  пропадав (мабуть, до діда навідувалася), а він ухилився від прямої відповіді:
— Там... потім розкажу.
Нарешті, прожувавши огірок, кашлянув і, набравшись духу, мовив таким собі недбалим, буденним голосом:
— Мамо, я хотів вам сказати...
Та слова раптом заспотикалися в горлі, а мати враз застигла в напруженій позі.
— ...Я вже зараз у партизанах.
— Як це... вже? — якимось чужим голосом перепитала  мати. І,  передихнувши,  зашепотіла  сердито: — Та що це ти надумав? Ти ж іще малий. Нікуди не підеш, і не думай, я не пущу!
— Та ну, мамо! По-перше, я вже не малий. А дома ж мені все одно не можна залишатися, самі знаєте. Знову йти кудись ховатись? А куди? В діда теж небезпечно. До тітки Лисавети? Ще хтозна, як там. Не хочу я до них, той дядько Лаврін такий... Та й доки я буду ховатися? Поки знову спіймають та поженуть у Німеччину? Вам цього хочеться?
Мати раптом затрусилася від плачу.
Петро зрозумів, що переборщив, кинувся заспокоювати:
— Ну, перестаньте, мамо. Не треба... Та мені там буде краще, ну кажу ж вам... І зовсім там не страшно... Ну, мамо, досить плакати...
Мати витерла очі запаскою. Тихенько висякалася. Сказала кволо:
— Роби, як сам знаєш.— І, помовчавши, додала жалісливо:
— Хоч би раніше попередив, то сухарів би насушила.
— Та ну, мамо, навіщо? Там же годують... Та це ж і не хтозна-де. Я ж приходитиму додому.
— Ой, що ж це я розсиділася! Треба ж хоч зараз тобі щось на дорогу зготувати...

20
У темряві вузьку лісову дорогу ледь помітно. Та Петро йде хутко, гінким летючим кроком. Але все одно йому здається, що це недостатньо швидко, і він раз по раз наддає ходу, а іноді й зривається на легкий біг.
Він поспішає. Десь там, у луговій діброві, чекають його люди. Це підпільники, яким загрожує арешт. їх треба переправити на «свій» острівець на болоті, де вони мають дочекатися партизанського загону.
А загін от-от повернеться. Уже прибули розвідники. Григорій з дядьком Андрієм пішли з ними шукати нове місце для партизанського табору. А йому, Петрові, доручили оце перше самостійне завдання.
...Довгий темний коридор дороги здається нескінченним. Нарешті попереду трохи посвітліло: узлісся!
І ось  уже війнуло в  обличчя  прохолодним  луговим вітерцем. Зашамотіли, заторохкотіли під ногами сухі віхтики дзвінцю.
Лугом іти легше і приємніше, ніж лісом. Можна навіть і пробігти.
Та ось знову обступили його темні купи заростей. Раптом мало не вскочив у воду Канава! Підкасавши штани вище колін, хотів перейти вбрід. Та тільки ступив з берега, як одразу ж замочив штани. Глибоко! От халепа... І широкувато ж тут — не перестрибнеш. Треба пошукати, де канава вужча або мілкіша.
Пішов праворуч.
Раптом збоку в кущах могутньо підхопилося щось величезне й дужими скоками, зі стугоном помчало геть.
Серце шарпнулося. Рука вмить вихопила із-за пазухи пістолета...
Та швидко оговтався. Уже трохи звик до всяких несподіванок лісового життя.
«Певно, лось...»
Щось багато їх з'явилося тут останнім часом. Кость казав, що вони переходять із білоруських лісів. Там зараз партизани ведуть великі бої з фашистами, і наполохані звірі розбігаються світ за очі.
Канава повернула ліворуч. О, тут вона ніби вужча стала, можна й переплигнути.
Він націлився на темний кущик трави на тому боці й, відступивши кроків два для розгону, стрибнув. Стрибнув просто на той кущик і... брьохнув по пояс у воду. Виявляється, трава та росла не на березі, а з води, густо затягнутої куширем.
Він шпарко видерся на сухе. Зняв штани й зі злістю почав викручувати. Маєш халепу! Добре, хоч пістолет за пазухою, не намок. Але як він тепер появиться перед людьми? Партизан у мокрих штанях!..
Правда, в темряві воно то майже не помітно. Однак іти в мокрому все-таки страх як неприємно.
...Нарешті дістався діброви. Десь тут має бути самотній товстий дуб на узліссі... Ага, ось він. Тепер пройти з сотню кроків і звернути на стежку. Здається, оце вона...
Яка тут темінь! Спіткнувся. Гілка писонула по шиї. Еге, так можна й без очей лишитися... Простяг перед собою руки, щоб не нахромитися, бува, на якийсь сук.
Що це таке кругле біліє внизу? Ага, це пеньок.
А оце, здається, й та галявинка, яка йому потрібна.
Авжеж, вона. Ось і стовбури беріз біліють на її краю. Усі прикмети, про які говорив Григорій, ніби сходяться.
Спинився. Тепер — умовний сигнал.
Полинули під деревами сумовито-ніжні посвисти вівчарика.
У відповідь лише листя на березах легенько зашелестіло. Та, як і раніше, невтомно тнув цвіркун.
Почекав. Знову посвистів. Через деякий час повторив. Потім — ще раз.
Ніхто не відгукнувся.
Що ж таке? Невже вони не прийшли? Так ні, Григорій же  казав,  що  вони його  вже  будуть  там  чекати. Може, щось сталося, перешкодило їм прийти? Чи, може, вони переплутали місце? Довго стояв непорушно, не знаючи, що вже й думати.
Враз обсипало жаром: а що як він сам переплутав місце зустрічі? Може, це не та галявка, про яку говорив Григорій? Бо, власне, вона й на галявку мало схожа — скоріше невеличка прогалинка, лисинка малопомітна.
Тамуючи тривогу, повернувся на стежку, кинувся по ній далі.
Віти хвиськали по обличчю. Голівки квітів шморгали по мокрих холошах.
А що як він так і не знайде тих людей, не виконає завдання? Ні, ні, про це навіть годі й думати, треба шукати...
Та ось — знову світла місцина. Так і є: галявинка. За попередню більша. Кругла. Чиста. І берізки на краю теж біліють.
Прихилившись до одної з них, він віддихався і подав умовний сигнал. І враз стрепенувся: звідкись із-під дубових крон злинув у відповідь несміливий посвист.

Він гадав, що втікачів буде чимало, і зарані непокоївся: як триматися з ними при зустрічі? Чи спробувати весело, запанібрата, так, як дядько Андрій? Чи, навпаки, стримано, з гідністю бувалого партизана? І що відповідати, коли почнуть, бува, розпитувати про партизанське життя-буття, про загін?..
Та все виявилося набагато простішим, його чекало лиш четверо. Двоє дядьків, дівчинка, трохи молодша за Петра, і хлопчик, зовсім малий.
Ти диви! І ця дрібнота теж у партизани преться? Втім, це навіть на краще. Якщо вже таку малечу беруть у загін, то йому й поготів нема чого боятися, щоб не відправили, бува, додому.
Малий раз по раз позіхав — видно, дуже хотів спати.
Дядько в плащі підтримував його за плечі, щось лагідно нашіптував на вухо. Дівчинка незалежно стояла осторонь.
Коли поздоровкалися, познайомились, той, що в плащі (його звали Юрієм Дмитровичем, а дівчина й хлопчик— його діти), поцікавився:
— А чого ж Гриша не прийшов? Може, з ним щось
сталося?
— Та ні, його послали на інше завдання,— пояснив Петро.
— А-а,— сказав Юрій Дмитрович,— зрозуміло.
І більше вже ні про що не розпитував. Дорогою він розмовляв переважно з малим Віталиком, котрий незабаром стомився, й довелося взяти його на руки. А другий дядько, Михаль, узагалі виявився небалакучим, за  всю дорогу якщо сказав з Десяток слів, то й добре.
Дівчинка теж весь час мовчала, лиш іноді, як батько запитував, чи не стомилася, коротко відповідала: «Ні». Але Петрові чомусь здавалося, що вона всю дорогу за ним насмішкувато спостерігає. А коли на перехресті лісових доріг він трохи завагався, вибираючи, якою йти, то виразно почув, як з її губ зірвалося зневажливе «хе!». 1 під цього всього на нього нападала дурна ніяковість, сковувала рухи.  І брала злість на це цибате дівчисько.
Чого воно викаблучується? Теж мені чапаївська Анка-кулеметниця...

21
А вранці його чекало несподіване відкриття. Діставшись до болота, вони не наважилися поночі переходити з дітьми на острівець. Наламавши соснового гілля, вирішили — ніч тепла — передрімати на ньому до ранку.
Петро прокинувся, тільки-но почало розвиднятися. З болота наповзав туман. Юрій Дмитрович сидів біля дітей, поправляв плаща, яким вони були накриті. Чи то він устиг прокинутись раніше, чи то зовсім не лягав, а отак і сидів весь час. Дядько Михаль іще хропів, лежачи ниць і розкинувши руки.
Почувши шурхіт, Юрій Дмитрович обернувся, запит-
ливо глянув на Петра. Очі в нього були стомлені, з набряклими повіками, але світились добротою.
— Піду розвідаю там,— пошепки сказав йому Петро, схитнувши головою в бік болота.
— Ага, іди,— ще тихіше, самими губами мовив Юрій Дмитрович.
Петрові кортіло глянути на обличчя дівчинки, але він так і не зважився.
Пощулюючись од ранкової свіжості, спустився до води. Помахав руками, щоб зігрітися. Вибравши між лататтям чисту місцину, вмився, почистив заляпані грязюкою штани.
Десь в очеретах обережно кахнув крижень, захлюпотів, чи то чистячи пір'я, чи то жируючи першою вранішньою ряскою.
Він перебрався на острівець. Григорія й дядька Андрія ще не було. Зате в стіжку знайшов торбину з харчами. Видно, лісник уночі приходив. А може, Іван. Хотілось би з ним побачитися.
Коли повернувся до втікачів, вони вже всі попрокидалися. Дядько Михаль, потягуючись, сидів під кущем. Віталик теж уже розплющив очі, але ще лежав, дивлячись угору.
Дівчинка з розпатланим волоссям стояла навколішки перед  брезентовим клумачком і  щось  у  ньому  шукала.
Вона підвела голову, її великі, вугільно-чорні очі глянули на Петра й негайно ж зніяковіло опустилися.
Він теж одразу одвів свій погляд. Але й за цю коротку мить устиг помітити, що не було в тих очах і сліду якоїсь там насмішкуватості чи зневаги до нього, а дивилися вони запитливо-тривожно, з якимсь затамованим смутком. І в тих припухло-заспаних очах, у змарнілості худенького смаглявого обличчя, в кволості тонкої шиї, що виглядала з-під куртки, було стільки довірливої беззахисності, що Петрові щось ураз кольнуло в, серце. І стало соромно за оті дурні, дріб'язкові нічні підозри й переживання.
— Доброго ранку,— повагавшись, пробурмотів він.
— Доброго ранку,— тихо відповіла дівчинка, не підводячи очей і почала зав'язувати клумачка.
Петро збентежено затупцяв на місці, ще раз потай глипнув на дівчинку. Щось у ній нагадувало йому когось. Але кого?..
— Білка! — раптом скрикнув хлопчак і, шпарко підвівшись із соснового гілля, задер голову, показуючи пальцем у верховіття.
Там прудким полум'ям вилася круг стовбура руда вивірка.
Невловимо-граційним рухом дівчинка підхопилась і стала поруч брата, так само задерши вгору голову й так само в дитячому захопленні розкривши рота.
І цей її напрочуд спритний рух і легка постава голови раптом здалися Петрові такими знайомими. Вмить сплив у пам'яті той такий далекий зараз вечір довоєнного літа і галявина в їхньому шкільному саду, і в центрі її — величезне багаття, рої золотих іскор, що злітали але до верхівок столітніх лип, і вогнисто-бадьорі пісні, що злітали ще вище, аж до самих хмар.
То було на відкритті піонерського табору, що приїхав на літо з міста в їхнє село. Вони, сільські хлопці, сиділи й лежали на траві по краях галявини і зачаровано дивилися, як вихоряться круг багаття в шаленому танці хлопчаки в білих сорочках з червоними краватками, як на зміну їм із трави підводяться дівчатка, і тоненькі їхні голоси дзвенять так ніжно, так срібно в вечоровому  повітрі,  насиченому духмяністю липового цвіту

Перед концертом Левко Отрох, заводій і задерій, запропонував хлопцям, коли запалять костер, «пустити димову завісу» — тобто закидати його лопушаними, начиненими піском «гранатами». Та коли почався концерт, хлопці забули про «гранати», що марно лежали в кущах. Правда, трохи згодом Левко схаменувся, почав навка-рачки облазити хлопців, закликаючи до бойових дій. Але від нього лиш одмахувались. Тоді Левко й сам махнув рукою на свою дурну затію й перебрався до табірних «кочегарів» — підкидати в багаття сухе гілля. А коли заспівали його улюблених «Трьох танкістів», то він най-оглушливіше плескав у долоні й кричав «біс».
Потім опецькуватий хлопець тремким од хвилювання голосом співав — «Орлятко». А тоді весела білява піо-нервожата оголосила наступний номер, і вперед вийшла ніяково усміхнена тоненька дівчинка, така тоненька, що здавалося — дмухни, й вона впаде. Дівчинку зустріли оплесками, вигуками — видно, вона була загальна улюблениця.
Під  тихі, повільні  звуки  баяна  почала робити акробатичні вправи. Робила їх вона з такою легкістю, з такою немислимою гнучкістю, що хлопці, котрі сиділи поруч Петра, лише ахкали:
— Ух ти! От дає!
— Диви, видра яка!
— У неї, мабуть, кісток зовсім нема.
Дехто тут же, на траві, пробував зробити те ж саме, що й дівчинка, та лише спантеличено чухав потилицю під глузи товаришів:
— Це, мабуть, треба ще з колиски тренуватися, коли кістки ще не затверділи.
— Та ні, просто треба бути таким сухоребрим, як вона.
— А Мороз же он такий, а не може. Мороз! Ану дістань п'ятками потилиці!
— Не лізь, а то дам!
Петро теж спробував — тільки вже дома — дістати п'ятками потилиці. Дзуськи!
Удруге він бачив ту акробатку на закритті табору. Знову під старезними липами палав костер, знову срібно дзвеніли голоси у вечоровому повітрі і знову на ме-рехтючій од вогняних полисків траві тоненька дівчинка плавними легкими хвилями вигинала руки, стан, ніжно слалася по землі, мов тиха трава, то раптом злітала, мов туга пружинка, й починала блискавично, ледь торкаючись землі, перекидатися — здавалось, по галявині котилося колесо...
Скінчивши, вона під лящання оплесків попрямувала до гурту батьків, підбігла до стрункого чоловіка з хлопчаком, що сидів у нього на плечах, і вродливої жінки з пишним золотавим волоссям, яка одразу ж простягла дівчинці назустріч руки, пригорнула до себе...
...Петро ще раз крадькома глянув на дівчинку, що стежила за білкою. Квола усмішка ворухнула її губи, і, побачивши цю усмішку, він таки переконався, що це вона, та сама, що виступала в піонерському таборі. Правда, ця виглядає трохи старшою за ту, але ж минуло відтоді вже два роки. І Юрій Дмитрович теж досить стрункий, як і батько тої дівчинки. Правда, той був чорночубий, а в Юрія Дмитровича у волоссі вже сивина. Але ж сивіють люди не лише від років. І хлопчик теж тоді був з ними...
Тільки ж чого вони опинились тут? Адже ж вони жили тоді, мабуть, у місті...
А може, взяти та прямо запитати: так і так, мовляв, чи не були тоді-то і там-то ви в піонерському таборі?
Та, зустрівшись знову з поглядом дівчинки, він зрозумів, що навряд чи на це зважиться. Та й нема часу на всякі пусті теревені. Треба он швидше перебиратися на острів...

22
Уже десять днів, як партизани повернулися в Дудаць-кий ліс. Уже десять днів, як Петро в загоні.
У перший тиждень, поки обладнували новий табір (старий, із теплими зимовими землянками німці зруйнували під час каральної операції), поки він разом з усіма ставив курені, нарівні з дядьками орудував сокирою й пилою — гордість так і переповнювала його — тепер-бо він справжній партизан! На картузі — червона зірка (вирізав з бляшанки і обгорнув шматком червоної матерії). На грудях — автомат (Григорій, як і обіцяв, повер-нув-таки). Приємно було, що й комісар Віктор Кирилович з пишними світлими, як ніжний льон, вусами, котрий розмовляв з ним у перший день, як прийшли в загін, не забув його і, тільки-но десь зустріне, обов'язково поцікавиться:
— Ну як справи, султановець? (Бач, запам'ятав навіть, що він, Петро, з Султанового!) Звикаєш потроху до партизанського клімату? Ну, давай, давай, обживайся.
І огрядний однорукий завгосп Демид Іванович похвалив Петра, коли він з дідом Баланом привіз добрячого возяру сіна, накошеного на лугових галявинах,— для підстилки в курені.
Наступного дня Демид Іванович узяв Петра з собою на відповідальне, як він загадково висловився, завдання.
Та коли приїхали на хутір до якогось мовчазного дядька, виявилося, що «завдання» досить скромне: перенести з тайника на воза кілька лантухів з борошном. Петро був трохи розчарований, проте роботу виконував старанно. Ця його старанність, видно, сподобалася Де-миду Івановичу, що він і в наступні дні знайшов йому роботу: то казан на кухні з дідом вмазувати, то колоддя на дрова пиляти, то колоти їх. І вже не просив, як раніше, а просто наказував. Робота-то взагалі була Петрові звична, але надто вже «не партизанська». А тим часом майже щодня групи вирушають на справжні, бойові завдання. І Григорій та дядько Андрій теж ходять. Може, про нього, Петра, просто забули?
Вже кілька разів навмисне проходив повз комісарів курінь, щоб потрапити йому на очі, нагадати про себе. І раз таки здибався з Віктором Кириловичем, коли той саме поквапливо виходив з куреня.
— А-а, султановець! — усміхнувся той у свої світлі вуса.— Здоров, здоров! О, ти я бачу розгорнув діяльність.
Демид Іванович не нахвалиться тобою.
Петро набрався духу і хотів сказати, що ця кухонна «діяльність» і сам Демид Іванович йому вже в печінки в'їлися і що він просить послати його на якесь справжнє діло.
Але комісар уже одвернувся від нього й наказав своєму ординарцю:
— Грицю! Збери командирів груп.
Петро все ще тупцював на місці, чекаючи, поки Віктор Кирилович знову зверне на нього увагу. Але тут саме із-за сусіднього куреня з'явився Юрій Дмитрович у білому халаті (він, виявляється, лікар), і комісар гукнув його:
— Юрію Дмитровичу! Ану зайдіть до мене.
І Петро тихенько відійшов, не наважившись турбувати його своїм проханням.
Але сьогодні врешті урвався терпець. Завгосп послав його допомагати куховарці. Чистити картоплю. Це вже було занадто! І так учора мало не згорів од сорому, коли ніс відра з глиною, а назустріч трапилася та дівчинка Люба, яку він привів на острів. Оце-то партизан, десь подумала...
— Не піду! — заявив він Демиду Івановичу.
— Як це не підеш? — здивовано звів той смолянисті густі брови.— Відмовляєшся виконувати наказ?
— А ви мені не командир! Я піду до комісара...
А він якраз і наказав мені взяти тебе в помічники.
— Він наказав?! — ошелешено перепитав Петро.— Ану, я піду з'ясую.
— Можеш іти. Тільки гляди ще, щоб тебе за порушення дисципліни не відправили з загону. У нас таких не дуже люблять.
«Лякає... Не дуже я злякався! Знаємо ми ці штучки!»— обурено думав Петро, рішуче прямуючи до комісарового куреня.

23
Віктор Кирилович повинен його зрозуміти. Повинен зрозуміти, що він прийшов сюди, в загін, не притулку шукати, не огинатись по всяких кухнях, а мститися фашистам, на яких у нього стільки зла накипіло. То чому ж він має цюкати дровця, тягати лантухи й чистити картоплю, коли інші ходять бити ворога? Він же не інвалід, не дід якийсь трухлявий і не хлоп'як зашмарканий. І зброю вже має, і на залізницю з Костем ходив, і ще деякі завдання виконував... Віктор Кирилович усе зрозуміє, він розумний і чуйний, адже він так тепло розмовляв із ним тоді, по приході в загін...
Комісар сидів на колодці біля входу в курінь і з цікавістю дивився на хлопця, котрий сидів напроти і, хвилюючись, гарячкуючи, збиваючись, викладав свою образу, його змушують чистити картоплю...
Комісар хмурився, покусував вус, щоб приховати усмішку.
Хлопець скінчив і тепер очікувально дивився прямо в вічі. Дивився одверто й сміливо.
Комісарові подобались люди з таким поглядом. Такі не ховаються за спину інших, не опускають очі перед небезпекою. Такі йдуть у перших лавах. Такі добровольцями йдуть на найважче.
Але такі й гинуть першими. А хлопчина іще зовсім молодий. Ось чому комісарові не хотілося задовольняти його прохання. А ще тому, що цей Петро нагадував йому власного сина Ігоря. Ні, не зовнішністю. Зовні вони якраз різні. Ігор — білявий, худий, хворобливий. А цей хлопчина — рослий, плечистий, із великими чоловічими руками. Але однаковий був у них погляд. І ота іскринка відчайдушності.
Однак Ігор там, на Великій землі. Ось чому комісарові не хотілося посилати цього славного хлопчину на найважче, ось чому він намагався прилаштувати його де безпечніше. Подумував навіть, чи не взяти його своїм ординарцем замість надто вже спритного й догідливого Гриця.
Але зараз, дивлячись у сірі, збуджено-рішучі очі хлопця, комісар відчував, що, надто опікаючи його, він може домогтись протилежного. Хіба ж не було так і з Ігорем? Зважаючи на його хворобливість, завжди наказував одягатись потепліше, не пити холодної води. І що ж? Одного грудневого дня Ігор вирішив довести всім і собі, що він не слабак: скупався в ополонці на Клязьмі. А потім — двостороннє запалення легенів, лікарня, довгі дні й ночі тривожного чекання...
Ні, цей Петро не з такого тіста, як його ординарець Гриць. Якщо не буде небезпеки, він сам шукатиме її. А до того ж у хлопця, як розповідав Григорій Ливенко, котрий привів його,— свої, особисті рахунки з гітлерівцями й поліцаями.
— Ось що, Петре,— сказав Віктор Кирилович,— якщо ти гадаєш, що в загоні кожен займається лише тим, що йому подобається, то ти глибоко помиляєшся. Існує дисципліна. Кожен мусить виконувати те, що йому наказано. І кожен повинен уміти робити все, в тому числі й чистити картоплю. До речі, на кухню посилали працювати багатьох. І ніхто наче не відмовлявся. А ти одразу ж чомусь вважаєш це образливим для себе. І дисципліні не хочеш коритися. Знаєш, спочатку я вже подумував був, чи не послати тебе з якоюсь групою на операцію, а тепер от навіть завагався. Чи можна, міркую собі, відпускати такого недисциплінованого на серйозне діло? А раптом підведе?
Віктор Кирилович пригладив вуса, знову ховаючи під ними усмішку.
— Вікторе Кириловичу!!! Не підведу, от побачите! Чесне слово!
— Гаразд, гаразд, побачимо. Ну, а тепер — марш на кухню. А то так і без обіду лишимося.
— Ну що? — перестрів його перед кухнею Демид Іванович, він котив ногою якесь барило.
— Усе гаразд,— сказав Петро бадьоро.
— То-то, я ж тобі казав... Ну йди, там Пріся вже он лементує.
Петро сплигнув у ярок, де розмістилась кухня. Привітався з партизаном із забинтованою ногою, котрий, повзаючи навколішки, вправно збивав дошки — мабуть, для столика.
І тут настрій йому потьмарився. Але не від кпинів тітки Прісі, що вже розпалювала вогонь під казаном з водою. А від того, що на пеньку біля купи картоплі сиділа... Любка-акробатка в накинутій наопаш куртці. І, б'ючи комарів на голих колінах, чистила картоплю.
Цього ще бракувало!  І чого це вона тут опинилася?
Адже ж ніби допомагала батькові доглядати поранених. Оце так компанія...
Він похмуро кивнув дівчинці, сів на дошки по другий бік картопляної купи, поклав поруч автомата і, розкривши складаного ножа, почав чистити картоплю, недбало кидаючи готову в миску з водою. Чистив квапливо, намагаючись не дивитися на дівчинку. Треба швидше доконати цю бульбу та піти допомагати он тому дядькові збивати столи. Або, може, Демид Іванович іще кудись його пошле...
Нараз він відчув, що хтось стоїть над ним- Швидко підвів очі.
Вона, Любка. Чого їй треба?..
Дівчинка нахилилася, підняла кілька лушпайок, подивилася в миску, де чищена картопля, І тихо сказала:
— Ти тонше чисть. Тьотя Пріся казала, що картоплі малувато.
Він хотів був буркнути: «Без тебе знаю»,— але натомість несподівано для себе запитав:
— А як треба?
— Ось дай.— Дівчинка взяла його ножа, показала.— О, та цим же погано чистити. На краще моїм.
Вона простягла Петрові блискучу фінку з різнокольоровою колодочкою.
— Ого! — не стримав захопленого вигуку Петро.— Де це ти таку фіняку дістала?
— Це батькова.
Люба висипала в миску й свою картоплю з відра, перемила її в одній воді, потім у другій і однесла тітці Прісі.
Повернувшись, вона сіла вже ближче до Петра, і вони знову стали чистити.
Він удав, ніби утирає піт з обличчя, й потай глянув з-під ліктя на неї. І здибався з її чорними очиськами. От чорт! Помітила...
Любка всміхнулась і, одкинувши на голову непокірне пасемко волосся, сказала:
А Віталик сьогодні про тебе питав. Хочу, каже, з ним помінятись. Я йому шаблю, а він мені — пістолета.
— А де ж він зараз? — поцікавився Петро, потроху оговтуючись.
— Десь із татом. Та він обіцяв прийти сюди. Якби знав, що ти тут, одразу примчав би.
Якась невидима перепона, що досі стояла між ними, непомітно розтанула. І Петро нарешті зважився спитати те, про що давно збирався:
— А  ти  до війни  у  таборі  в  Султановому  бувала?
Любка війнула на нього темними очима.
— Бувала. А що, ти теж там бував?
— Бував?! Я там жив. Це ж моє рідне село.
— Ой, правда? — Ніж у Любчиних руках завмер, на губах промайнув збентежений усміх.
— Ну! — задоволено сказав Петро.— Я ж пам'ятаю, коли був костер, ти виступала.— На нього раптом найшло натхнення, і він, підвівшись, «по-лебединому» помахав руками.
У Любки раптом закапали з очей сльози, й вона мерщій закрила обличчя полою куртки.
Петро спантеличено дививсь, як здригаються її вузенькі плечі, як кволо б'ється на тонкій білій шиї голубий живчик. І не знав, що його думати.
— Ну, пробач... Я ж не хотів образити...— промимрив нарешті.
А тут іще тітка Пріся від казанів витріщилася на них.
— Та ні, ти тут ні при чому,— сказала дівчинка, швидко витерши очі.— Просто я маму згадала...
Петро хотів був запитати, де ж вона зараз. Та вчасно прикусив язика. Видно, з матір'ю щось сталося, раз дівчинка одразу так заплакала. Розпитувати не варто.. Якщо захоче — сама розповість.
І справді, заспокоївшись, Любка дістала з внутрішньої кишені куртки невеличкий медальйон.
— Хочеш подивитись, яка була мама? — сказала тихо.
«Була... а тепер...»
Він квапливо витер просто об сорочку руки, обережно узяв із Дюбчиної вузької долоньки медальйон.
Із вправленого в нього фото дивилася усміхнена вродлива жінка. Авжеж, це була вона, та сама жінка з пишним яскраво-золотавим волоссям, до якої тоді, біля костра, після свого виступу кинулася Любка.
— Я її бачив тоді з тобою в селі,— сказав Петро, повертаючи медальйон.
Мало-помалу дівчинка розповіла всю їхню сумну історію.
Коли почалася війна, батько пішов на фронт, а мати з Любкою й Віталиком мали евакуюватись. Та  коли дістались до Десни, виявилося, що переправу розбомблено, а за Десною вже німці. Дорогу до наших відрізано. Довелося вертати назад. Тільки тепер уже пішки. І вже ио окупованій ворогом землі. Вирішили йти не в місто, а до батькових родичів у село. Пробирались од села до села, харчуючись і ночуючи в добрих людей. Та в одному селі спіткало їх лихо. Мати не приховувала, що вона дружина військового. Німці схопили її й одвезли за колючий дріт. А Любку й Віталика добрі люди встигли сховати. Згодом, так і не дізнавшись нічого про долю матері, Люба з братиком ледь живі добралися самі до-діда й баби в село. Там їх потім і розшукав батько, котрий, потрапивши в оточення і будучи поранений, повернувся додому. Він теж ходив шукати маму і теж — марно. Дізнався тільки, що майже всіх в'язнів, що сиділи в тому таборі, фашисти розстріляли. Батько лишився з дітьми в селі, почав працювати в лікарні. І потай лікував поранених партизанів. А коли про це довідалися німці, він, попереджений своєю людиною, пішов у ліс. 1 дітей із собою забрав.
— Ми з Віталиком уже спали,— розповідала Любка, знову перемиваючи начищену картоплю,— коли це прибігає тато, термосить нас: «Швидше вставайте і збирайтеся. Зараз підемо».
«Куди?» — питаю. А спати так хочеться.
«Далеко підемо, діти».
А вже коли вийшли за село, признався нам, що йдемо в ліс до партизанів. Обняв нас, поцілував і каже: «Будемо вже, діти, разом. Хай буде, що буде, а тепер я вас од себе нікуди не відпущу, не хочу вдруге вас втрачати...»
— Любко! Ану біжи сюди! — замахала тітка Пріся ополоником.
Дівчинка легенько підхопилась і, виблискуючи голими п'ятками, побігла до кухарки.
Петро подивився Любці вслід. Він дивився, як легко, ніби невагому, несуть її довгі ноги, а бачив, як дівчинка бреде закуреним узбіччям дороги, ледь переставляючи порепані, збиті до крові ноги, а на руці в неї безсило висне малий братик, а в кишені один лише черствий коржик, а попереду ще десятки довжелезних кілометрів, небезпека, беззахисність, невідомість...
А він ще, дурень, думав про неї там, на острівці, коли чекали партизанів: ого, попищить у лісі ця мамина доня, ця чепурненька киця...

24
...Гарячий пісок — звідки його стільки тут, на лісовій дорозі? — розсипається, розповзається під ногами, які грузнуть у ньому, ковзають, не знаходячи тривкої опори. Переставляти їх дедалі важче. А тут ще полудневе сонце смалить. Легенька прозірчаста тінь од сосен мало захищає від нього. Лише коли дорога пірнає під дуби, стає прохолодніше, легше. Та потім знову починається сосняк і знову сонце немилосердно пражить, а гарячий пісок, набираючись у черевики, пече ноги, роз'ятрює натертий до крові палець.
Але ні пісок, ні надокучливе сонце, ні втома, що просочується в усі пори тіла, не можуть затьмарити Петрового піднесеного настрою. Нарешті-бо він іде на справжню бойову операцію. Віктор Кирилович дотримав-таки свого слова.
Петро ще й досі переживає, згадуючи, як стояв у строю перед куренями й ловив кожне слово командира загону Змитренка й комісара Віктора Кириловича, як наполохався, коли командир, високий, туго перетягнутий реміняччям, з вугластими ворушкими рисами обличчя, з різкими рухами, обходив стрій, прискіпливо оглядаючи партизанів, кидаючи дошкульні репліки в адресу невдах, і раптом спинився перед ним, Петром, що стояв крайнім у строю і, креснувши гострим поглядом по його постаті, простяг руку до автомата:
— Ану покажи!
Оглянув зброю, відкрив затвор і, видно, залишившись задоволеним — автомат був дбайливо вичищений — мовчки повернув Петрові, все ще не одриваючи від нього проникливого погляду. Петро виструнчився з усієї сили, щоб здаватися вищим, і, відчуваючи зрадливу млість у колінах, чекав, що командир зараз скаже:
— А ти чого тут? Ану марш на кухню! Ще молоко
не обсохло, а він уже...
Та тут, на щастя, Петрів сусід, низенький, але хвацький, у збитому набакир кашкеті, звернувся до командира:
— Дозвольте питання!
— Що таке, Кравець?
— Куди ми йдемо?
— Бити фашистів,— усміхнувся командир.
— Це зрозуміло. Але хотілося б точніше.
— Точніше скаже вам згодом начальник штабу — він поведе вас у бій. Які ще питання?
— Все ясно.
Командир повернувся й гінким кроком пішов назад. А Петро, все ще не вірячи, що все обійшлося добре, дивився, як він наблизився до комісара, як, озирнувшись сюди, на лівий фланг, сказав щось йому, потім ствердно схитнув головою. І лише коли нарешті начальник штабу Євсєєв, сяйнувши веселими очима, дзвінко скомандував рушати, Петро відчув радісне полегшення. Він розправив плечі, нахмурив брови, міцніше стиснув у руках автомата, поправив біля пояса дві гранати — «лимонки», бо саме проходили повз кухню, і хотілося, щоб його побачили ті, хто там залишився. Он уже біліє біля сосни косинка тітки Прісі, а он край рову сидить з люлькою дід Балан, чиргикаючи напильником по якомусь залізу.
Петро помахав йому рукою, але дід —підсліпуватий уже, мабуть,— не помітив його жесту. Та нехай... Власне, дід його й не цікавив. Очі металися сюди-туди, шукаючи ще когось. Але тої, кого хотілося побачити, ніде не було видно.
«Мабуть, вона десь біля батька»,— заспокоював себе.
Та ось уже минають санчастину. Очі тривожно нишпорили за куренем, за деревами...
З-за дуба вискочив худий хлопчак з напівобструга-ною палицею й ножиком у руках, Віталик! Крутить сюди-туди головою, розглядаючи партизанів і їхню зброю.
Побачивши Петра, підбіг ближче, спинився, дивиться з нерішучою, запитливою усмішкою. Петро підморгнув йому: як, мовляв, справи?
Віталикове обличчя враз розквітло, він ступив кілька кроків уперед.
— Дядь Петь...— (Ого, його вже дядею величають!)— Пістолета  мені принесіть, добре? Не забудете?
Говорить Віталик, на відміну од сестри, повільно і хрипкувато. Але очі такі ж чорні й великі, як у Любки. І ніс, усмішка — теж...
— Добре, принесу,— каже Петро і ще раз шугає поглядом за дерева, до куреня. Нема... Як шкода, що вона так і не побачила...
...Нарешті цей осоружний пісок кінчився — звернули на просіку. Яке це задоволення — йти по траві. Якби ще скинути й черевики та босоніж. Але ж ніхто не скидає взуття, і Петро теж не зважується. А ноги аж гудуть від утоми. І шия від автомата болить. Перевісити його за плече, чи що? Як у цього партизана, що чимчикує попереду.
Коли вже буде перепочинок?
Попереду хтось розказує щось смішне. Приглушений регіт. Але як Петро не прислухається, розібрати нічого не може.
З колони вийшов бородань з ручним кулеметом на плечах. Сів збоку, перевзувається. Потім важким підтюпцем наздоганяє партизанів, стає на своє місце.
Треба б і собі перевзутися. Але страх як не хочеться відставати. Краще вже потерпіти ще трохи.
Вийшли на закущену круглу галявину. І тут нарешті — така довгождана, така люба команда:
— Привал!
Хочеться одразу ж на тому місці, де стояв, і впасти. Але Петро все-таки пересилює себе й, переступаючи через чужі ноги, коліна, пробирається наперед, до дядька Андрія, котрий у першому взводі.
— А-а, Петро! Іди сідай ось тут.— Дядько Андрій ляпає долонею біля себе.— Давай перекусимо трохи. Бери ось!
Петро теж виймає з кишені хліб і варене м'ясо, кладе поруч дядькових припасів.
Навколо теж їдять, курять. Дехто гадає, куди вони йдуть:
— Кажуть, громити поліцію будемо.
— А я чув: аеродром ідемо нищити.
— Тю! Звідки тут той аеродром?
— Звідки, звідки... Знаємо. Один друг мені по секрету шепнув, він у розвідниках... Значицця, є тут десь у фріців потайний аеродром.
— Слухай, це не Пріся часом тобі по секрету на вушко шепнула?
— Га-га-га!
— Ні, хлопці,— каже дядько Андрій із серйозним виглядом,— ми маємо захопити маслозавод.
— Справді? — жваво повертається до нього здоровенний веснянкуватий парубок.— Та ні, дурите?
— Ну от, кажеш же йому, так не вірить. Сам Євсєєв говорив. Спитай он Силенка, він теж чув.
Дядько Андрій непомітно підморгує своєму сусідові ліворуч.
— Авжеж, чув,— стверджує той.— Кому, кому, а тобі, Климе,  там  лафа  буде.  Любиш  же  сметанку,  га?
— Люблю.— Кругле парубкове обличчя розпливається в задоволеній усмішці.— Дома, бувало, цілий глек міг за раз вихилити. Навіть без хліба.
— Ну, а там ми тобі цілий бідон дозволимо вихлебтати. Але тільки теж без хліба.
Навколо бризкає сміх.
— А-а,  ну  вас!..— махає  рукою  парубок і,  зручніше вмостившись, прилягає на бік. Але тут попереду лунає команда.
— Що, вже підйом? — невдоволено бурчить парубок, знехотя підводячись.— Тільки-но присіли — і вже знову біжи...
— Це тобі  не  сметанкою ласувати,— сміється  хтось.
А підводитися таки справді не хочеться... Притримуючи автомат, Петро біжить до свого взводу.
Зате другий привал — уже після заходу сонця — був значно довший. Тут нарешті начальник штабу оголосив бойове завдання: розгромити ворожий гарнізон у селі Копитині, який тероризує місцеве населення і стоїть поперек горла групам підривників, які ходять на залізницю.
Потім командири взводів уточнювали завдання кожному взводові. Потім їли, відпочивали. Потім знову йшли темними лісовими дорогами.
Нарешті вийшли з лісу в поле. Нагріта за день курява залоскотала ніздрі, защипала в горлі, захрустіла на зубах. Над головою пояскравішали зорі. Звуки стали чіткішими, гучнішими. Тупіт багатьох ніг, тихий гомін побризкування зброї, глухе постукування автоматних і кулеметних дисків...
По колоні приглушено передали команду: тихше!
Тихше, може, й не стало, зате — тривожніше, незатишніше.
Знову ввійшли в ліс. Точніше, не ліс, а дрібний сосняк. Наказано відпочити. Мовчки повалилися на глицю. Лиш курці невдоволено чортихаються: курити заборонено.
Лісок невеликий, за ним починається мокрий луг, купиння. В черевиках огидно чвакає вода. Зненацька Петро падає у мокре місиво. О чорт! Краще вже по піску чвалати...
Попереду спинилися. Що таке? Ага, річка. Можна буде хоч умитися.
Петро пробирається до води. Річечка вузенька, вода поблимує світло, холодно.
Переходять річечку вбрід. Вода трохи вище колін.
Знову привал. Уперед пішла розвідка. Розмови — пошепки. Кажуть, село вже близько.
Нарешті розвідники повертаються. Коротка нарада командирів. Взводи розділяються. Перший і другий зникають у темряві, а третій залишається на місці-
Командир взводу Антипко збирає всіх докупи й ще раз пояснює завдання. Вони мають знешкодити патруль на головній вулиці, а потім атакувати школу, в якій тепер казарма.
Нарешті рушили. Ось уже попереду, в низовині, вгадуються темні, неясні обриси дерев, хат.
У село заходили городами. Мовчки, скрадливо. Така тиша, аж не віриться, що тут десь зачаїлось багато ворогів.
Хрускотить під обережними ногами картоплиння. Праворуч і ліворуч од Петра сунуть темні, нахилені постаті з виставленими вперед гвинтівками, автоматами. Серце калатає несамовито, але страху — аніскілечки.
Хтось лайнувся, брязнуло залізо.
— Ти-ихо, ви там!! — шалений, свистючий шепіт командира взводу.
Все ближче темні купи верб. Там — вулиця. Ліворуч чорніє чи то хата, чи то клуня. Добре, хоч там собаки нема, а то б наробив ґвалту.
Огорожа... Невисокий парканчик. За ним — тьмяно-сіра смуга вулиці.
Командир енергійним змахом руки наказує всім залягти.
Шість тіней нечутно перелазять паркан. Троє одразу ж запаюються тут, під ним, а троє інших пробігають уперед і ховаються під крислатою вербою.
Тиша все напруженіша, давить, гнітить... Коли вже нарешті почнеться?..
Та нараз щось невловимо змінилося, щось там на вулиці вже насувалося, ще невидиме, безформне, але від нього вже, мов подихом передгрозового вітру, війнуло тривогою.
І ось уже там, у тьмяно-сірій порожнечі вулиці заколивались якісь тіні; вони мовчки, поволі наближалися, ставали темнішими, чіткішими. І Петро зціпив зуби, чекаючи, коли ця нестерпна тиша розірветься.
Ось уже постаті навпроти них.
І  тут  з-під  паркана — спокійний,  хрипкуватий  голос:
— Хлопці, закурити є?
Ті спинилися. І — різко, вимогливо:
— Хто такі? Що тут робите?
— Та свої ж...
Підходять.
Нараз усе сплелося, шалено закрутилося. Важке сопіння, глухі удари, приглушений зойк...
І раптом — оглушливо бухнув постріл.
Хтось важко погупав у глиб вулиці.
Скаженим гуркотом розпорола темряву автоматна черга.
— Вперед! — різонув по вухах голос командира Антипка.
Затріщав і звалився під вагою багатьох тіл паркан. Вулиця вмить виповнилася людьми.
У руках двох партизанів трусився переляканий поліцай.
Командир взводу тицьнув йому в зуби пістолета:
— Який пароль? Швидко кажи, а то вмить до аллаха полетиш!
— Гафель...— пробелькотів поліцай.
— За мною! — змахнув пістолетом Антипко, кидаючись уперед, у темряву.
Вулиця завирувала.
Притримуючи лівою рукою гранати на поясі, Петро випередив низенько Кравця. Тепер він біг слідом за бородатим кулеметником, біг повз німі вікна сонних хат, відчуваючи, як горло саме звискує од якогось невідомого захвату.
Із завулка бахнули два постріли, але на них ніхто не звернув уваги. Стрімка хвиля атакуючих вихлюпнула з горловини вулиці на майданчик, за яким темнів шкільний сад, і розтеклася попідтинню, прямуючи до воріт школи.
— Стій! — вилетів звідти грізний окрик. Клацнули затвори.
— Свої! Не впізнаєте? — гукає Антипко, не спиняючись.
— Пароль!
— Гафель!
— Стій!!! — знову од воріт. Мабуть, щось запідозрили вартові.
— Та що ви, йолопи, морочите голову! — лається Антипко.— За нами он партизани женуться.
І тут, ніби на підтвердження його слів, десь на другому краю села гахкають два вибухи гранат і починає злісно строчити кулемет.
Від воріт — малинові спалахи. Гримлять постріли.
Бородатий кулеметник пускає туди довгу чергу.
А в цей час Петро, котрий попід парканом підповз зовсім близько до воріт, підхопився й щосили жбурнув гранату, й одразу ж відчув, що граната полетіла точно — недарма ж він колись на уроках фізкультури най-далі і наивлучніше від усіх хлопців у класі кидав учбові болванки. Вибух швиргнув ворота на землю.
У пролом ринули партизани.
Петро увірвався на подвір'я разом з першими. І разом з ними упав на землю. Бо з темних вгкон школи, що враз осяялися пульсуючими вогниками, пороснув їм назустріч свинцевий град.
Автоматна черга проорала землю перед самою Петровою головою. Бризнуло в обличчя піском, запорошило очі. Мороз сипонув  по спині.  Якби трошки ближче  і...
— Гей, сюди! Мерщій...— гукнув хтось збоку.
Петро прожогом шугнув на голос. І звалився в канаву на чиїсь плечі. Чоловік охнув від болю, трохи відступив і вдарив з автомата по вікнах.
Ледь оговтавшись, Петро теж виставив автомата і пустив довгу чергу по спалахах пострілів.
На подвір'я короткими перебіжками ввірвалася нова група партизанів.
— Хлопці! Займай ходи сполучення!—загримів десь
поруч голос командира взводу.
Ага, значить це не канави, а ходи сполучення,— промайнуло в голові, поки (Петро прицілювався в крайнє вікно, звідки почав захльобливо бити кулемет. Дав туди коротку чергу, потім ще одну.
Але кулемет заклекотів іще лютіше, поливаючи вогняними  струменями  подвір'я, не  даючи підвести голову.
Раптом сусід із якимсь дивним звуком сповз на дно траншеї.
— Що з вами? — нахилився над ним Петро.
Той мовчав. Хлопець потермосив партизана за плече. Голова в нього безсило мотнулась і глухо стукнулася об стінку.
«Вбили...» — ошпарив страшний здогад.
Ковтаючи злі сльози, він помітив, як до школи, пригинаючись, кинулися дві постаті. Й одразу ж до них метнулися вогняні траси. Але сміливці вже встигли добігти до стіни і впасти під фундаментом, де вони були вже недосяжні для куль.
От молодці, зрадів Петро. Але тут поруч тих двох, що лежали, рвонув із землі вогняний стовп. Ах, гади! Кинули з вікна гранату...
Петро полоснув по тому вікну чергою й, пригинаючись, побіг по траншеї туди, де трохи раніше чув голос Ан-типка. Він скаже... Хай дадуть йому побільше гранат, він спробує підповзти ближче до вікон і закидати їх, адже метає,він далеко і влучно...
Командира знайшов біля кулеметника, котрий вів поєдинок із тим фашистом, що строчив з крайнього вікна.
— ...Ведіть безперервний вогонь, відволікайте їхню увагу,— перекриваючи гуркіт пострілів, говорив командир партизанам, що скупчилися біля нього.— А ви — за мною!
Дядько Андрій і ще один партизан кинулися за командиром взводу по траншеї. Не довго роздумуючи, Петро й собі подався за ними. А ті, що лишилися, відкрили шалену стрілянину по школі.
Раптом грубий стукіт кулемета в крайньому вікні урвався.
Короткий енергійний змах командирової руки. І ось уже вони повзуть по споришу до рогу школи. Над головами поцьвохкують кулі. Поки що поодинокі — ворог їх, мабуть, іще не помітив. Але все одно страшнувато. Відчуваєш себе таким оголеним, таким беззахисним. Якби міг, втиснувся б зовсім у землю, ніби який кріт чи черв'як...
Зненацька знову — тільки тепер уже в іншому вікні — застрочив кулемет. Із злісним виском майнула над головами  зграя куль. Друга впилася збоку  в  землю.
— Бігом! — шарпнув партизанів із землі різкий голос командира.
Шалений ривок — і вони вже за рятівним рогом школи.
Скрадливо пробираються попід стіною, завертають за другий ріг.
Аж тут з низеньких дверей — мабуть, чорний хід — вискакує кілька постатей. Антипків автомат бризкає вогнем, скошуючи їх на землю.
Зненацька над головами з дзвоном розлітається скло у вікні. Петро миттю підкидає автомат і пускає туди чергу: одержуйте, гади!
А командир уже біля самих дверей. Двічі змахує рукою. Усередині два вибухи струшують стіни.
Командир з пістолетом у руці зникає в чорному отворі.
З вікна хтось вистрибує. Партизан, котрий попереду Петра, прошиває ворога короткою чергою й кидається за командиром взводу.
На протилежному розі заблимали вогники. Кулі впилися в одвірок, відколюючи тріски.
Петро щосили жбурнув туди останню свою гранату й метнувся в двері.
їдкий дим вдарив у ніздрі, засліпив очі. Чиїсь руки схопили за автомат, смикнули до себе. Петро не втримався й упав.
Хтось важкий, дужий навалився на нього. Але тут дядько Андрій, що вскочив слідом за Петром, гахнув напасника по голові, й той, векнувши, одвалився вбік.
Дядько Андрій підхопив Петра під пахви, допоміг підвестися:
— Цілий?
— Ага,— важко видихнув.
Кинулися по коридору. В глибині його щось горіло. Химерні тіні метались по стінах.
Дядько Андрій рвонув двері класу. Оглушило шаленою стріляниною. Біля вікон, осяяні миттєвими спалахами пострілів — чорні постаті.
Дядько Андрій жбурнув гранату, і вони з Петром відскочили за стінку.
Підлога двигонула під ногами. Хряснув у протилежну стіну осколок, вилетівши з дверей.
— Ур-ра-а-а! — долинуло знадвору. Видно, партизани кинулися в атаку.
Із класів почали вискакувати німці й поліцаї. Притиснувшись до стіни,  Петро застрочив уздовж  коридора.
— Лягай! — раптом перелякано скрикнув позаду дядько Андрій.
Але лягти Петро не встиг. Щось боляче штурхнуло його, забило подих, підлога враз стала сторч, і він відчув її щокою. І зникло все навколо, тільки у вухах — тоненькі-тоненькі дзвони...

25
Отямився він надворі. З вух ніби раптом вийняли вату, і він почув голоси, якийсь тріск. Стьобнув близький постріл.
Він розплющив очі й побачив, що лежить на землі, а над ним нахилився дядько Андрій і бризкає з фляги водою в обличчя. Надворі видно, хоч ще й не день. Ага, це горить школа.
— Очухався? — всміхається дядько Андрій і простягає флягу: — На, пий.
Петро підводиться на лікті. У голові одразу ж озивається тупий біль.
Вода холодна як лід. Він п'є її з насолодою, п'є довго, передихає і знову п'є. Нарешті віддає майже порожню флягу дядькові Андрію.
— Вибили їх? — показує очима на школу.
— Авжеж. Хто вцілів — здалися. Коли перший і другий взводи підоспіли — де вже їм було втриматися. Ну, ти полеж спокійно, а я піду медсестру пошукаю.
Хіба він поранений? Петро обмацує голову. Справді, кров. Пробує підвестися, обпираючись на автомат. Голова болить, але терпіти можна. Стає на ноги. Ні, таки, мабуть, треба полежати, бо кров біжить по обличчю, по сорочці, по руках.
Віддерши клапоть од спідньої сорочки, він прикладає його до ранки й лягає так, щоб вона була вгору.
А довкола, в полисках пожежі, сновигають партизани. Носять із складу ящики з патронами, гвинтівки, вантажать на підводи.
Он бородань повів двох поліцаїв, підштовхуючи дулом гвинтівки у спину.
Тріщить покрівля. Задзвеніли, лопаючись од жару, шибки у вікнах.
Та ось, нарешті, дядько Андрій приводить медсестру Олю, а слідом за ними з'являється й Григорій.
— Петре, що це ти тут надумав вилежуватися? — каже він весело. Але веселість його якась удавана, а очі напружено-уважно вдивляються в Петрове обличчя.
— Та так, подряпався трохи,— кривить Петро губи в усмішці, а сам теж із тривогою чекає, що скаже медсестра.
Оля повертає його голову до світла, обмацує легкими пальцями.
— Ну-у, зовсім дрібниці,— каже м'яким співучим голосом.— Видно,  вдарився, коли  падав,  і розсік трохи.
Від її заспокійливих слів обличчя всім розпогоджуються. І Петрові стає аж ніби легше.
А коли медсестра, закінчивши перев'язку, так мило всміхається і каже:
— Ну-у от, тепер можна вже й уставати,— йому й зовсім стає добре.

Приємно вертатися в табір. Приємно, що зустрічають їх так радісно, гамірно, ніби хтозна-скільки не бачилися. Приємно, що всі звертають увагу на твою пов'язку і дивляться на тебе з повагою. Приємно навіть і те, що хтось уже встиг поширити про тебе веселу небилицю: буцімто він, Петро Заньченко, увірвавшись у школу, зчепився врукопаш із самим комендантом і, схопивши його за карк, вимагав, щоб той віддав наказ про капітуляцію гарнізону.
Не інакше, як дядько Андрій постарався. Бо ж коли Петро прийшов на кухню, він саме розповідав за столом цю «історію», уже з новими соковитими подробицями. Усі сміялись, лише Любка, яка сьогодні чергувала на кухні, сприймала це всерйоз. І коли Петро з'явився, вона так витріщила на нього, зніяковіло-розчервонілого, свої величезні очиська, що аж йому самому стало смішно...
І, звичайно ж, приємно, коли увечері перед строєм комісар Віктор Кирилович, називаючи тих, хто відзначився в нічному бою, згадує й твоє прізвище...

26
Кінчився серпень. Поіржавіла під дубами папороть. На галявині перед куренями блідо-рожево цвів верес. А в ярку за кухнею на колючих кущах шипшини зачервоніли ягоди. Удень сонце пригріває ще добряче, але вночі доводиться натягати на себе всю одежу й поглибте зариватися в сіно.
Петро вже «обжився» в загоні. Нарівні з усіма ходить на операції. Нарівні з усіма посилають його на пости. І не тільки на ближні, біля самого табору, але й на віддалені.
Ось  і  сьогодні  він  з  дядьком  Андрієм  та  бородатим кулеметником Хоменковим стоять на посту аж біля самого узлісся.
Поруч — дорога, що веде на села, а трохи далі, праворуч — та, що проходить через торфовище.
За дорогою пильнують зараз дядько Андрій і Петро. Хоменков відпочиває під кущем, накривши обличчя картузом.
Он удалині з'явилася купка людей.
Петро, розхиливши віття, напружено — аж очі за-сльозилися — вдивляється в них: свої чи чужі.
Коли люди підходять трохи ближче, дядько Андрій вихиляється з-за куща і піднімає над головою карабіна. Це умовний знак. Якщо свої, то повинні відповісти.
Над головою в переднього тричі злітає автомат. Свої!
— Здається, Яцочко зі своїми паливодами,— каже дядько Андрій.
Яцочко? Знаменитий підривник? Петро з цікавістю придивляється до людей, що наближаються.
Авжеж, це вони, підривники. Он і Слава Харченко, він іде попереду.
Порівнявшись із постом, Славко, дженджуристий, із хвилясто-смоляним чубом, насмішкувато озивається:
— Привіт! Як спиться? Рекорди пожежників, мабуть, уже побили?
І дивиться на Хоменкова, котрий, підвівшись, витрушує з бороди мурашок.
— А ви як там? Знову в лісі сиділи, а за вас шкапа залізницю підривала? — не залишається в боргу Хоменков.
Переступивши через кулемет, він підходить до командира підривників Яцочка, котрий стоїть позаду своїх хлопців — незворушний, темнолиций, мовчазний. Ручкається з ним.
— Давай закуримо, Максиме.
Яцочко дістає туго натоптаного кисета. Всі, крім Петра, теж тягнуться по тютюнець. Всі, крім нього, сідають, закурюють.
— Ну як, шкопертнули хоч один ешелончик? — з насолодою випустивши клубище диму, питає дядько Андрій.
— А чого ж ми, питається, й ходили,— чвиркає крізь зуби Славко.
— Ну, мало чого... Вітаміну «це» розжитися — сальце, яйце, масельце, самогонце...
Хоменков підтримує дядька Андрія сміхом.
— Це вони по собі міряють,— обертається Славко до своїх.
Знову сміх. Знову веселі кпини.
А Петро то поглядає на дорогу — чи не йде, буза, хто,— то на підривну машинку, що при боці в Яцочка. Цікаво б подивитися, що воно там усередині. Але ж незручно звертатися з таким дитячим проханням до цього такого серйозного, такого похмурого дядька Максима. А так хотілося б з ним ближче познайомитися. А трохи згодом можна б і попроситися в їхню групу. Але як до нього приступитися?..
Та й з хлопцями-підривниками теж хочеться заприязнитися. До них приступитися вже легше. От, скажімо, до цього веселого Славка.
Петро ще раз пильно оглянув дорогу — безлюдно — і присів навпочіпки. Трохи повагавшись, торкнув Славка за лікоть і якомога приязніше спитав:
— А ешелон той із технікою був чи з фріцами?
Славко глянув на нього опуклими сірими очима і — насмішкувато:
— Ні, дитинко, з гарбузами.
Петро почервонів. Йому хотілось кинути цьому чванькуватому Славику: нема чого викаблучуватися, тут дехто теж ходив на залізницю і підривав ешелон, і знає, чим це діло пахне...
Але в цю мить мовчазний Яцочко підвівся й коротко сказав:
— Потеревенили й досить. Ходімо вже.
Шкода, що підривники пішли. Петро так сподівався, що вони все-таки розкажуть, як пустили поїзд під укіс... А Хоменков, виявляється, добре їх знає.
— Про яку то шкапу ви їм згадували? — питає його Петро.
— А-а...— всміхається в бороду Хоменков.— Було таке...
Очі в Петра спалахують цікавістю.
— То розкажіть.
— Ну, словом, так. Ходили хлопці щось кілька разів підряд на залізницю і все невдало. Німці то їх обстріляють, то вже закладену міну виявлять, то ще щось — словом, не щастило. Фріци якраз там сильний пост поставили. Хлопці дуже розізлились, думали, думали, як німчуру провчити, і таки надумали. Валялись на  одній  поляні  дві  здоровецькі  авіабомби.  Невибухлі. От Максим і вирішив присобачити до них усякі там свої штучки, щоб, значить, могли вони вибухнути. Потім з хлопцями поклав бомби на підводу, закидав їх усяким шматтям і повіз до переїзду, де цей самий пост знаходився. А там отак на пагорбі лісок, а повз нього вниз до переїзду дорога спускається. От хлопці припасували всю ту свою машинерію, накрили воза брезентом, вірьовкою ув'язали. Почекали, поки фріців побільше на посту збереться. А тоді вивели підводу з ліска і пужнули кобилу вниз. А вона, клята, на півдорозі чогось рвонула вбік, проїхала трохи і стала. Партизани кленуть-її на всі заставки, а вийти ж з лісу їм не можна. Німці теж дивляться, чого, мовляв, підвода без хазяїна. Нарешті двоє підходять, заглядають під брезент. Ну, тут їх і жахнуло. І кобильчину, звичайно, бідолаху, розірвало. Отака була пригода! — закінчує Хоменков.
— Дядьку Трохиме, а Яцочка ви добре знаєте? — питає Петро.
— Чи добре? Та як облупленого. Ми ж із ним до війни разом працювали. В одній автоколоні. Я шофером, а він механіком. А що таке?
— Та теє...— мнеться Петро, а потім таки признається: — Хотів я попроситися сходити хоча б разок з ним.
— Тю, дивак! То чого ж ти раніше не говорив. Ми ж би його отут і вмовили. Ну, гаразд, прийдемо в табір, ти не забудь мені нагадати.
— Добре!
Здається, все складається не так уже й погано...
Дядько Андрій приліг відпочити; за ним — Петрова черга.
Хоменков неголосно розповідає, як він прийшов у загін. Нараз на півслові уриває розповідь:
— Здається, ніби десь гуде. Ану слухай...
Петро киває, йому теж ніби щось таке вчулося.
Довго  прислухаються. Але, крім  соснового  гамору  і цокотіння  дятла, ніяких  більше  звуків ніби  й  не  чути.
— Ану збігай, глянь на ту дорогу,— наказує Хоменков Петрові.
Петро біжить. Ось і дорога на торфовище. На ній теж безлюдно. Втім, вона далеко не проглядається, бо зникає за луговими заростями.
От з дерева, мабуть, краще було б видно. Скажімо, з отого он дуба, що вивищується над соснами.
Обламуючи сухі гіллячки, видерся на дуба.
Перед очима відкрилася заплава з верболозовими гривами, очеретами, темно-зеленими островами вільшняку. Відкрилися і сховані заростями закрути дороги, яка плазувала до буртів торфу, що чорніли на обрії.
Раптом Петро завмер. Оддалік за кущами він помітив кілька машин. Біля них метушились якісь постаті. Що ж це вони роблять? Ага, вкривають машини гіллям, маскують.
його увагу привернуло ще щось праворуч. Швидко перевів туди погляд.
Неподалік на зеленій галявці руділи два стоги сіна. Біля одного з них нерухомо стояла сиза коняка й, підвівши голову, дивилася кудись убік. Ось вона опустила голову й рушила до верболозової гривки. Звідти до неї вибігло двоє тонконогих лошат.
Та це ж лосиха з лосенятами!
Нараз ліворуч почувся тріск. Лосиха вмить повернула туди голову, тривожно хоркнула. Мить — і всі троє дременули в протилежний бік, щезли у вільшняку.
Прикипівши до стовбура, Петро побачив, як із кущів на галявинку вийшла група людей. Круті каски, чорні рогаті автомати... Німці!
Насторожено оглянули стоги і обережно, вервечкою заглибилися в зарості, прямуючи сюди, до лісу.
А на  галявину з  кущів уже виходили нові солдати...
Обдираючи руки, Петро злетів з дуба і стрімголов кинувся до поста.
— Німці! — видихнув назустріч стривоженим Хоменкову й дядькові Андрію.
І хапливо, задихаючись після шаленого бігу, розповів про те, що побачив з дуба.
— Біжи негайно в табір! — наказав Хоменков, беручись за кулемета.— Треба ж попередити наших...
— А ви...
— Виконуй наказ! — придушено гримнув Хоменков.
— Давай, Петре...— лагідно підштовхнув у спину. дядько Андрій.— Біжи.

27
Так він біг, мабуть, лише тоді, як утік з поїзда. Мерщій... мерщій... Встигнути б...
Але до табору було ще далеко, коли позаду, на узліссі, спалахнула стрілянина. Видно, Хоменков і дядько Андрій почали бій з німцями, хочуть їх затримати.
Швидше, швидше...
Коли вибіг на горб, назустріч чвалом вискочило кілька вершників. Помітили Петра, спинили розпалених коней.
Ага, це розвідники. Он і Григорій серед них.
Начальник розвідки Болотян прямо з сідла нахилив до Петра красиве горбоносе обличчя, нетерпляче свердлить гострими очима, слухаючи його уривчасту розповідь.
— Ага... Так-так... Гаразд. Ну біжи. В таборі вже знають. Наші вже йдуть сюди.
І вдарив коня в боки. За мить шалений стук копит згасає внизу за соснами.
Незабаром Петро зустрічається з партизанами, яких веде сам командир загону Змитренко. Тут же й комісар Віктор Кирилович.
— Іди сюди,— підкликає він Петра.— Будеш поки що при мені, бо весь ваш взвод залишився охороняти табір.
Коли дісталися горба, примчав на змиленому коні розвідник і, сплигнувши біля командира загону, швидко-швидко, жестикулюючи, заговорив.
Мабуть, німці вже близько, бо Змитренко наказує розосередитися й зайняти оборону на горбі. На лівий фланг посилає ручний кулемет, на правий — «стан-кача».
Петро лежить праворуч від комісара. Ліворуч — блідий, з подзьобаним віспою обличчям партизан у сірому, поштопаному білими нитками светрі. Капетій, здається, його прізвище.
Сусіда німецьким штиком-кинджалом риє окопчик. Петро й собі починає довбати ножем. Нарешті таке-ся-ке лігво готове. Зручніше вмощується в ньому, виставляє перед собою автомат. Щось легенько стукає по руці. Жолудь!
Петро бере його, тугенького, лискучого, і, погладивши пальцями, кладе в кишеню.
Над завмерлою, зачаєною висотою, поміж дубів і сосен, зависає тривожне, важке чекання.
І ось вони з'являються. Як Петро не вдивлявся вниз у глибину лісу, але хтось помітив-таки їх перший, і по цепу, мов вогник по пороховій доріжці, пробігло:
— Стріляти тільки за командою!
Між дерев замигтіли зелені постаті, йдуть мовчки, насторожено, наїжачившись чорними автоматами.
З кожним їхнім кроком, мов пружина, все тугіше накручується напружена тиша, яка от-от має вибухнути громом.
Петро прикипає до автомата. Вибирає високого німця, що йде трохи попереду інших. Та ось високий фашист уже сходить з мушки, на його місце з'являється другий, миршавіший, а команди стріляти все нема. Петро цілиться в третього... Кого ж із них вибрати, хто ж із них най-заклятіший?..
А хвилястий цеп ворогів усе ближчає. Уже чути лункий тріск сухого галуззя під ногами. Уже видно обличчя під зеленими касками. Уже вони біля підніжжя горба...
— Вогонь! — роздирає тишу несамовитий крик.
І вся висота вмить озивається залізним гуркотом. Нищівний вогонь одразу прокошує широкі прогалини в ворожому цепу.
Гітлерівці залягли, відповзають за дерева.
Автомат лихоманково тремтить у Петрових руках, поливаючи кулями зелені плазуючі постаті, аж поки не кінчаються патрони в диску. Руки квапливо вставляють новий.
— Бережи патрони! — гука йому Віктор Кирилович.
А  знизу  вже  метнулися  свинцеві  струмені  сюди,  на вершину горба. Лунко затріщали, впиваючись у стовбури дерев, розривні кулі.
Ойкнув, випустивши гвинтівку, схопився за плече партизан, що лежав за Віктором Кириловичем. Здійнялися фонтанчики куряви біля бруствера Петрового окопчика. Довелось негайно тицьнутися носом у землю.
Зав'язалася перестрілка. Партизани відповідають скупо, економлячи патрони для скрутнішого моменту.
Та ось із-за дерева вискочив спритний німець в офіцерському кашкеті.
— Фор-вертс! — рявкнув, вимахуючи парабелумом.
Гітлерівці  підвелися й,  безперервно строчачи  з  автоматів, пішли в атаку.
Партизани знову зустріли їх свинцевим шквалом. Але німці, гублячи вбитих і поранених, уперто лізли вперед.
— Форвертс! Форвертс! — підстьобували їх різкі окрики офіцера.
Петро пробував піймати його на мушку, намагались поцілити його й інші партизани, але клятий німець
Вміло ухилявся від небезпеки, спритно ховаючись за дере-нлми.
Ось уже гітлерівці дісталися схилу горба, повзуть по ньому, а задні, що йдуть на повен зріст, ведуть по першині ураганний вогонь.
— Гранати!—лунає команда.
Перекинувшись на лівий бік, Петро щосили шпурляє шіиз «лимонку».
Па схилі серед гітлерівців умить виростає вогняний гай.  Гримлять вибухи.
Скажено заклекотіли на флангах кулемети, ведучи свою смертоносну косовицю.
Вцілілі гітлерівці покотилися з горба назад, у ліс.
— Ур-р-а-а!..— підхоплюються з землі партизани
І мчать униз, переслідуючи ворога.
І Петро біжить слідом за комісаром, і з горла в нього сам собою рветься цей грізно-переможний крик; він, як ніколи, почуває себе сильним і невразливим, він п'яніє від незнаного досі почуття, коли бачиш, як ворог, такий лютий і нещадний, тікає від тебе. І в ці жаб'ячо-зелені постаті, що мигтять між дерев, він посилає кулю за кулею...

— ...Клянемося, що відплатимо за вас ненависному ворогові. Клянемося, що ніколи не забудемо вас, дорогі наші товариші...
Вбитих почали опускати в братську могилу. Гримнув прощальний салют. І тут Петро, котрий досі щосили кріпився, відчув, що сльози самі собою виповнюють очі, і мерщій вибрався з натовпу; тільки встиг одійти за дуба, як горло перехопило від здавленого плачу. От і немає вже дядька Андрія...
Хтось  тихо підійшов іззаду. Поклав руку на плече.
Петро шарпнувся, щоб піти геть, та рука лагідно, але міцно притримала його.
— Цих сліз мужчині можна не соромитися,— тихо сказав Віктор Кирилович.— Давай пройдемось трохи.
Вони пішли між сосен, у глиб лісу. Петрові зараз не хотілось ні про що говорити. Та Віктор Кирилович, як видно, й не збирався починати якусь розмову. Він теж ішов мовчки. І Петро був вдячний йому за це.
Комісар ішов, дивлячись під ноги, покусуючи вуса, думаючи про щось своє.
А в Петра перед очима стояв дядько Андрій... Не цей, якого бачив щойно: нерухомий, із дивно закляклим. обличчям, у постьобаному кулями закривавленому ..піджаку, а той, веселий, із чорними очима-живчиками, з яким сьогодні вранці стояв на посту, той, що розважав його з Хоменковим соковитими жартами, що кепкував з підривників. Той, що лагідно підштовхував його: «Давай, Петре... біжи». Уже після бою, коли привезли вбитого дядька Андрія й пораненого Хоменкова, він зрозумів, що вони відіслали його навмисне, даючи йому змогу врятуватися. Вони собою прикрили його від куль...
— Ну, ходімо вже назад,— торкнув його за лікоть Віктор Кирилович.
Так само мовчки повернулись до табору.

28
— Дякую, Юрію  Дмитровичу...— пробурмотів Петро.
І  мерщій вискочив із санчастини. Щоки його палали.
Так осоромитися... Знепритомніти через якийсь нікчемний чиряк...
Правда, чиряк був здоровенний. Із добру сливу. І всі-вся ж, гад, на самій шиї. Дошкуляв нестерпно: ні голови повернути, ні нахилитися, ні прилягти по-людськи. Замучений ним, Петро нарешті вирішив піти до Юрія Дмитровича. Та якби ж знаття, що так буде, краще б не йти. Коли лікар вправним рухом скальпеля розітнув болячку, Петро враз відчув, як до горла підкочується щось против-нюще... Опритомнів од гострого шпигання нашатирного спирту в носі. І побачив над собою сірі добрі очі Юрія Дмитровича, почув його спокійний голос:
— Нічого страшного. Це просто від перевтоми, плюс недосипання, плюс напруження...
Зрештою, яка різниця — від чого. Хіба це має значення? Хіба від цього легше?
Проте, йдучи по табору, Петро все-таки відчував полегшення. Чиряк, чи точніше — те місце, де він був, нагадувало про себе лиш легеньким щемом.
Над табором мела золота хурделиця — з беріз вітер осипав листя. Від кухні долинав цюкіт сокири. Біля куреня, в якому мешкали розвідники, награвав щось веселе трофейний патефон.
Назустріч, легенько пританцьовуючи, йшов плечистий чорнявий партизан у куфайці наопаш.
Помітив Петра, спалахнув широкою білозубою усмішкою.
— О, кацо! Дарагой! Що це з тобою? Бойова рана? Кулею? Осколком? Снарядом? — не чекаючи відповіді, шумно сипле він словами.
Чорні блискучі очі дивляться весело, нахабнувато. Але коли глянеш прямо в них — одразу: кліп-кліп, ніби туди порошинка залетіла.
Це — Северинчук. Новенький. Жартун, дотепник, під грузина грає. Вважає себе неабияким красенем, завше увивається біля медсестри Олі, куховарки Прісі (особливо, коли приходить із казанком за добавкою). Якось Петро бачив навіть, як він розповідав щось смішне Любці й Віталику. Правда, сміявся лише Віталик, але все одно Петрові це не сподобалося.
Треба віддати належне — деякі Северинчукові жарти справді дотепні. Але завжди в них відчувається прихований глум.
А ще неприємніше слухати, коли він переходить на співчутливий тон, починає розпитувати про особисті справи. Відчуваєш, що і ти сам, і твої особисті справи йому байдужі, що він питає аби лише питати, і нема ніякої охоти йому відповідати.
Ось і зараз Северинчук переходить на серйозні, «батьківські» інтонації:
— Ну як тобі там у взводі? Антипко не дуже утискує? Взагалі він мужик хоч і різкуватий, але справедливий, правда? Ну, а як там батьки? Давно вісточку подавали? Про них не забувай. Ото як десь поблизу буваєш, то якось і дай їм знати: живий, мовляв, здоровий. Тобі-то тут що, а вони знаєш як переживають. Вони далеко звідси?
— Та... далеко,— каже Петро й удає, що поправляє пов'язку, йому прикро, обтяжливо вести цю непотрібну розмову, але й одірватись одразу від прилипливих розпитів якось незручно, і він, відчуваючи дедалі більше роздратування, чекає, коли можна буде піти. Нарешті, вловивши паузу, рішуче каже:
— Ну добре, я побіг, бо мене там чекають.
— Біжи, біжи, кацо. Без тебе там, звичайно, ніяк не обійдуться,— насмішкувато летить навздогін.
Петро наближається до свого куреня. І вже збирається в нього пірнути, але тут його увагу привертає група озброєних людей, що виходять з лісу.
«Хто ж це такі?» — прикладає долоню дашком доочей.
Попереду — начальник розвідки й огряднуватий незнайомець у шкірянці, а позад них вивищується білявий велетень. Невже це?.. Не може бути, звідки б йому тут узятися...
Та все ж Петро вертає назад, біжить до командирського намету, куди попрямували прибулі.
— Кость! — гукає він і притишує ходу, дивиться в широку, обтягнуту бушлатом спину, боячись, що помилився, що зараз обернеться незнайомий чоловік і гляне запитливо-нерозуміюче.
Та велетень обертається так знайомо, і ось уже голубі очі сміються назустріч, і Петрова рука тоне в широкій долоні, і пальці знайомо злипаються од «ніжного» потиску.
— Ну от бач, ми й зустрілися,— добродушно каже Кость.— А ми до вас на переговори. Ти вибач, побалакаємо потім,— заквапився він, бо чоловік у шкірянці, обернувшись, нетерпляче кивнув йому головою.
Новина радісна: їхній загін об'єднується з сусіднім, правда, знекровленим у недавніх боях із карателями. Для Петра вона тим радісніша, що тепер Кость буде поруч.
Прийшли сусіди — і тісніше, гамірніше стало в таборі. Набагато ширшим став розмах бойових дій об'єднаного загону.
Організовано було кілька нових диверсійних груп. Командиром одної з них став Кость.
Як тільки Петро про це дізнався, одразу ж помчав до нього,  нагадав про його обіцянку, дану на острівці.
Кость від своїх слів не відмовлявся, але сказав:
— Іди просись у командира або комісара. Я, бач, тут чоловік новий.
Та побачивши Петрове розчароване, ображене обличчя, засміявся:
— Ну, гаразд уже, сам поговорю.
А в командирському наметі в цей час відбувалася невеличка нарада. Щойно завгосп повідомив Змитренку, що харчів лишилося всього лише на якийсь тиждень.
— А де ж ті вівці, що ми одбили в німців? — спитав командир.
— Як де?  Половину ж одразу відправили  в цивільний табір, самі ж наказали, забули хіба? П'ять штук роздали сім'ям загиблих партизанів. Ну, а решту доїдаємо.
— Так швидко доїли? — примружився Змитренко, не зводячи погляду з завгоспа.— Хіба таке може бути, щоб у господарника все кінчалося? Ти, Демиде Івановичу, не забивай мені баки. Не скупися. Відкопуй якийсь там свій незареєстрований тайничок.
— Нема,— витримавши командирів пильний погляд, розвів руками завгосп.— Усе повідкопував. Що ж ви хотіли — сусідів же ми прийняли зовсім без ніякого припасу, так би мовити, голих і голодних.
— То організуй експедицію по селах, може, там щось роздобудеш. Не мені ж тебе вчити, як це робиться.
Демид Іванович пошкріб чорну щетину на щоці, безнадійно махнув рукою:
— Організовував, товаришу командир. Але що там зараз роздобудеш? Люди самі голодують. Ну, якісь крихти дають, але це для такого гурту, як у нас...
— Ясно... Поки що йдіть. Василю! — відхиливши полу намету, гукнув Змитренко ординарця.— Комісара й начальника розвідки до мене!
Коли через кілька хвилин ті прийшли, командир коротко розповів про ситуацію.
— Мда...— покусував вуса Віктор Кирилович.— Одразу щось важко й придумати. А що ти скажеш? — звернувся до Болотяна.
Командир розвідки закурив, неквапно випустив дим. І з усмішкою відповів комісарові:
— Можна у Городні в німців позичити.
Змитренко насупився, гостро глянув на Болотяна з-під смоляних острішкуватих брів:
Знаєш, я теж люблю гумор. Але зараз не до нього. Давай серйозно.
А я серйозно.
— Там же міцний гарнізон, ми зараз не зможемо його розгромити.
— А я й не хотів цього вам радити. Там на продовольчому складі працює наш чоловік. Він пообіцяв дістати накладну й чистий бланк. Заповнимо його, цим займеться Вольський, він спеціаліст на всякі підробки. І пошлемо з цими папірцями групу, переодягнену в німецьку форму. Вони одержать на складі продукти — і в ліс.
Командир зневажливо махнув рукою:
— Хлоп'яцтво! Завжди тебе, Болотяне, тягне на якісь авантюри.
— А чому ви вважаєте це хлоп'яцтвом?
— Та тому, що, по-перше, командувати такою групою має людина, що бездоганно володіє німецькою мовою. До того ж смілива, рішуча, розумна. А по-друге, чим вивезти ці продукти? Отою шкапою, що Демид Іванович воду возить?
— Добре, я відповім вам на обидва ваші заперечення,— жваво відгукнувся Болотян.— По-перше, така людина є. Це Лук'янович Кость. В його хоробрості й кмітливості ви самі, думаю, не сумніваєтеся. А мову він знає добре, в інституті іноземних мов навчався. Я використовував його для допиту полонених. Щодо транспорту, то теж не проблема. В міській управі працює шофером теж наш чоловік. Він уже кілька разів поривався пригнати нам машину, але я його стримував: на біса, кажу, зараз та машина, ти нам у них потрібніший.
— І все одно вкрай ризикована операція,— сказав командир, але в його голосі вже не було тої переконаності, що раніше.
І, відчувши це, Болотян повернувся до комісара:
— А ви, Вікторе Кириловичу, теж проти?
— Гм... Не зовсім,— усміхнувся сам собі у вуса комісар.
У цю мить біля намету почулися голоси; хтось вимагав од вартового пропустити до командира.
— А ось і сам Лук'янович,— сказав Болотян і запитливо глянув на Змитренка: — Запросити?
— Гаразд уже, шерлоки холмси, давайте.

29
Поки Петро йшов лісом, він був спокійний. Спокійний був і коли перетинав луг, а потім невелику смужку поля. Та коли ступив на шосе, по якому час од часу проїздили німецькі машини, спокій почав його покидати, йому здавалося, що зараз котрась із машин зупиниться поруч, і його спитають, хто він і що він. І тому одразу напружувався, коли чув позаду гул машини, і змушував себе не оглядатися, не виявляти зайвої цікавості. Але грузовики байдуже джухтіли повз нього, жоден не спинявся, і він потроху оговтався, почав навіть оглядатися. Зрештою, чому б і не оглянутися, це цілком природно для сільського хлопця, котрий іде до міста; а поводитися природно якраз і потрібно; про це кілька разів нагадував йому командир розвідки Болотян, коли інструктував перед відправкою на завдання.
Та ось у тихому теплі осіннього сонця зринули контури містечка, а попереду на шосе зарябіла смугаста будка контрольного поста, біля якого солдат перевіряв документи у водія машини. І в Петра знову дужче забилося серце.
Щоб трохи заспокоїтися, він поставив кошик з яйцями на землю і почав начебто поправляти хустку, якою була перев'язана хвора рука. Раптом з'явилося непереборне бажання повернути назад, сховатись он за ті кущі, які він минув хвилину тому. Але ні, вже пізно, вже німець, певно, помітив його. І длятись, тупцювати на місці теж більше не можна, бо це може здатись підозрілим.
«Уперед!» — рішуче підштовхнув він себе вольовим зусиллям  і,  піднявши з землі кошика, рушив до будки.
Та чим ближче підходив до неї, тим кволішими, невпевненішими ставали кроки.
Піднявся смугастий шлагбаум. Гуркнула, рушаючи, машина. Звихрилася за нею курява.
І на цю позолочену сонцем куряву знову безгучно опустився шлагбаум.
І тоді солдат повернувся й глянув на нього. Петро ураз опустив очі. І раптом побачив себе ніби збоку, ніби очима цього ворожого солдата: іде, ледь пересуваючи ноги, невпевнений, підозрілий, мало не труситься од страху... Вмить гаряче спітнів. Та що ж це він робить! Він же так сам себе згубить...
«Тримайся без страху, розмовляй упевнено, очима не бігай, дивися прямо...» — зазвучали у вухах слова начальника розвідки.
Набравши повні груди повітря, Петро підвів очі.
Але німець уже не дивився на нього, він підійшов до будки й почав перемовлятись крізь віконце з кимось усередині.
Петро весь напружився і рішуче ступив до нього.
— Гер офіцер!
Німець повернувся і впритул глянув на нього колючими синіми очима.
Петрові враз забракло повітря, але він не одвів погляду. Важко, нестерпно важко було дивитись у чужі пильні очі й відчувати, як вони ніби впиваються, входять у твої, розсувають їх і заглядаю тобі в саму душу і все в ній вивчають своїм безжальним гострим поглядом. Це тривало всього лише якісь секунди, але вони здалися Петрові нескінченно довгими й страшенно стомливими; він уже відчував, що далі не витримає, та в цю мить німець одвів погляд, і Петрові враз щось радісно тьохнуло в грудях, стало легко.
— Гер офіцер! Сигарети є? — Петро для виразності підніс пальці до губ.— А я вам яйки.
Він поставив кошика і здоровою рукою відкрив лахманину.
— Карошо, карошо,— розплився в задоволеній усмішці солдат і, поляпавши себе по кишені, простяг руку у віконце: — Еріх, цігаретен!
Другий німець подав йому блискучу пачку. Солдат клацнув по ній пальцем і, вибивши три сигарети, простяг Петрові, а сам узяв із кошика десятків зо два яєць і передав тому Еріху у віконце.
— Данке шон,— подякував Петро і всміхнувся.
Піднявши кошика, хотів іти далі, але тут солдат раптом сказав йому:
— Хальт! Ком гер.
Петро підійшов, відчуваючи, як  усміх з його лиця ніби морозним вітром здуває.
— Куда?
— У лікарню. Лікарня...
Петро лихоманково намагався згадати, як по-німецьки лікарня, але слово безнадійно десь загубилось у закамарках пам'яті.
Тоді він показав пальцем на перев'язану хусткою руку і скривився, як від болю.
— Поранен? — суворо звів брови німець.
— Найн, найн,— щосили закрутив головою Петро і квапливо розмотав руку, на якій зловісно випинався багряно-синій чиряк із білястою горошиною на вершині.
— Век! — гидливо зморщився німець і недбало махнув рукою, дозволяючи йти.
— Данке шон! — не полінувався ще раз подякувати Петро і, замотавши руку, пішов неквапно у місто, хоч його так і поривало рвонути чимдуж.
Ветхий сірий будиночок за таким же ветхим позеленілим парканом на вулиці Крутій. Вогонь останніх осінніх жоржин уздовж стежки, що веде од воріт до ґанку.
Сірий худющий кіт привітно підвівся з лавочки назустріч Петрові, ледь чутно нявкнув, тернувся цупким писком об підставлену долоню.
У світлобородого діда, що сидів на порозі, чистячи іржаву банку, голос був не набагато гучніший.
— Драстуй,— прошелестів він кволими губами у відповідь на Петрове привітання.
— Тут Перепечон Олена живе?
— Тут.— Дід звів на Петра вицвілі очі і довго дивився, наче намагався пригадати його.— А хто ж ти такий будеш?
— Та... Олена мене знає. Вона обіцяла полікувати,— показав він на перев'язану руку.
— А-а... Ну то чекай, хлопче, вона скоро прийде з роботи.
Петро сів на лавочку. Кіт одразу ж вигнув свою худу, мов пила, спину, підштовхнув нею лікоть угору. Петро легенько погладив його.
Дід знову понурився і почав кволо чиргикати напильни-ком по бляшанці. На горобину, що нависла над крихітним сарайчиком, з квоктанням і повискуванням сіла зграя гладких дроздів; почали клювати рубінові ягоди. .  .
Кіт підвів голову і, не зводячи з птахів погляду, поволі пішов до хліва, час од часу прилягаючи в траву. По  приставленій до стіни  жердині  він  подерся на дах.
Але тут потужний гуркіт, що розлігся на сусідній вулиці,—видно, проходив танк або трактор,— налякав дроздів, і вони з тривожним квоктанням спурхнули з дерева. Кіт від розчарування не втримавсь і звалився в траву.
Беззвучно нявкаючи, він проводжав засмученими очима важкий політ ситих птахів.
Брязнула клямка в хвіртці. По доріжці між пломеніючих жоржин ішла невисока дівчина в синьому жакеті й сірій пуховій хустці, з-під якої вибивалося біляве пасмо волосся.
— Ну що ти, Мур цю, плачеш? — спинилася вона біля кота.— Не піймав їх, утекли такі-сякі?
Голос у дівчини був сріблясто-дзвінкий.
— Ось і Олена,— прошелестів дідів голос у Петра за спиною.
— Драстуйте,— підвівся він назустріч.
— Драстуйте,— якимсь ніби здивованим голосом відповіла Олена.
Ви б не могли полікувати мене вдома? — сказав Петро першу частину пароля.
Дівчина поволі відгорнула з лоба пасмо волосся, допитливо дивлячись на нього.
— А у вас буде чим заплатити? — спитала вона теж
словами пароля, але її тугі матові щоки при цьому
почали рожевіти.
Петро теж чомусь зніяковів і надсил вимовив дальші слова пароля, які здалися зараз йому якимись безглуздими:
— Мати дали три десятки яєць. Якщо буде мало,
можу ще стільки ж принести.
— Ні, цього досить... Ну, ходімте до хати.
Петро підняв кошика і простяг дівчині.
— Правда, тут уже стільки нема,— всміхнувся він.— Частину німцеві довелося віддати.
— Можете всі собі назад забрати,— задирливо сказала Олена і пішла вперед.
— А мені на біса вони здалися,— буркнув Петро, входячи слідом за нею в сіни. Він роззирнувся довкола й поставив кошика за якимсь лантухом.
— Посидьте,— сказала Олена в кімнаті, знімаючи жакет.— А я тим часом приготую все, що треба.
— А це довго?
— А ви що, дуже поспішаєте?
— Та ще треба б до одних знайомих заглянути... Дівчина знизала плечима:
— То йдіть, я ж вас не тримаю. Зайдете потім.
А в цій квартирі зустріли його не дуже привітно. Двері відчинив здоровило з чубом, що мало не закривав очей.
— Ви Редько Пантелій?
— Припустимо. Ну й що далі? — простудженим басом процідив здоровань, незмигно дивлячись чорними очима на Петра.
Петро трохи повагався, а потім усе-таки сказав пароль:
— Калістрат Кирикович просив узнати, чи виконано його замовлення?
— Замовлення виконано, але чому він сам не прийшов?
— У нього температура.
— Ясно...— Грубі риси обличчя трохи пом'якшали.— Що ж, заходь тоді.
Здоровань поклав Петрові на плечі важку гарячу руку і повів темним коридором.
Відчинив якісь двері, і Петрові в обличчя одразу війнуло смачним духом.
За столом вечеряли.
— Ганю, дай йому борщу,— пробасив господар до смуглявої кругловидої молодиці, майже силоміць саджаючи Петра поруч соромливого худого хлопчака, що одразу вткнувся носом у тарілку, потай бликаючи скоса на пришельця.
— Та я не хочу,— віднікувався Петро.
— Нічо, нічо, треба поїсти, воно не завадить.
А жінка, так гарно всміхаючись, уже підсувала йому тарілку з запашним борщем, і відмовлятись далі було вже незручно.
Та й не хотілося...
Після вечері господар поспішно завів Петра до тісної комірчини і передав тонкий пакет із цупкого жовтого паперу.
— Це накладні. А усно передай таке: продукти відпускаються на складі до сьомої вечора. Видають не тільки гарнізонам, а й проїжджим частинам, каральним загонам тощо. Запам'ятав? От і добре. Ну, а які тепер у тебе плани далі? Може, заночуєш?
— Та ні, дякую, мені ще треба зайти...
— Куди? Ну, гаразд, не говори, розумію. Ходімо проведу тебе трохи, бо вже пізно, без перепустки ходити небезпечно.
Петро почервонів.
— Мені... на Круту вулицю.
— Ага. Ну то до Крутої доведу, а там уже якось ти сам.
Дядько Пантелій довго вів його якимись вузькими провулками, забур'яненими пустирищами. В одному місці притиснув до рогу сарая.
— Тс-с!..
Повз них, твердо ступаючи, пройшли три постаті, неголосно перемовляючись по-німецьки.
Десь неподалік розлігся пронизливий свист.
Німці на мить спинилися, про щось радячись, потім кинулись бігом у тому напрямку.
Потім дядько Пантелій провів Петра якимись кущами і зупинився біля темного провулка.
— Іди сюдою. Перша ж вулиця праворуч і є твоя Крута. Ну, бувай здоров!

Олена теж намагалася змусити Петра повечеряти. Але тепер відмовлятись було легше: він справді був не голодний.
— Уже готово? — спитав про медикаменти.
— Ага. А що, ти зараз думаєш вертатися?
— Звичайно!
А ми тут порадились і вирішили, що краще тобі заночувати, а завтра ми тебе зможемо переправити за місто.
— Ще чого! Давайте, я піду зараз.
Олена глянула на нього сердито.
— Іди сюди! — повела в другу кімнату і відкинула укривало з ліжка.
Там лежали дві чималі картонні коробки, ув'язані шпагатом.
— Цікаво, як ти збираєшся їх сам нести?
— А-а... Я ж не думав, що так багато,— пробурмотів спантеличений Петро.
— А-а... Бе-е...— передражнила його Олена і знову накрила ящики.
Довелося ночувати. Але перед тим Олена ще хотіла розітнути йому чиряка, але він не дозволив: іще не дозрів, мовляв, та й не дуже болить. Хоч, одверто кажучи, чиряк дошкуляв-таки дуже.
Уранці Олені все-таки вдалося пригостити його сніданком.
— А тепер вийдеш на вулицю і йди ліворуч. Минеш один провулок, а в другому тебе чекатиме машина. Скажеш шоферу: «Підвезіть до базару».
— А ящики?
— Вже в машині.
...Вилицюватий шофер із. сонливими очима у відповідь на Петрові слова мовчки відчинив дверцята кабіни й коротко сказав:
— Сідай.
Коли виїхали на другу вулицю, водій, не повертаючи до Петра голови, мовив:
— Запам'ятай: ми їдемо по цеглу в село Малі Волошки. Ти — мій вантажник.
Покружлявши в містечкових вулицях, машина вискочила на околицю.
Попереду замаячила будка контрольно-пропускного пункту.
Петро принишк: а що як вартує той самий, що вчора, солдат і впізнає його та зацікавиться, чому це вже він опинився так швидко у вантажниках. Ага, треба сказати, що він саме з цього села, з Малих Волошок. І пообіцяти ще привезти кошик яєць...
А водій уже гальмував перед шлагбаумом. Він дістав із кишені путівку й пропуск і попрямував до солдата, котрий уже вийшов назустріч із будки. На щастя, це був не той, учорашній.
Солдат перевірив документи, потім, схопившись за борт, став на колесо і подивився, що в кузові. І лиш тоді підняв шлагбаум.
І ось уже польовий вітер дмухнув у відчинене вікно кабіни. Петро висунув голову назовні, задоволено вдихаючи його на повні груди — такий озонний, такий солодкий вітер волі.
А коли затанцювали праворуч на пагорку перші кволі сосенки, коли на узбіччі промайнув дощаний плакат із чорними застережливими літерами: «Аспіиг^! Рагііаапеп», йому й зовсім стало весело. І він дивувався, чому це, що далі вони їдуть, все хмурнішим і напруженішим стає обличчя у водія, чому так занепокоєно озирається він по боках дороги.
Помітивши Петрові здивовані погляди, шофер скупо всміхнувся і пояснив:
— Не хочеться від своєї ж партизанської міни або кулі злетіти до аллаха.
Нарешті водій з'їхав на малопримітну лісову дорогу і спинився.
— Ну, тут уже сам доберешся? Бо мені треба звертати на села.
Петро вискочив з кабіни. Водій подав йому коробки з медикаментами.
— Може, колись зустрінемося ще,— сказав, тиснучи руку на прощання.
— Авжеж,— відгукнувся Петро, йому хотілось у це вірити, хоч він і знав, як важко в це лихоліття зустрітися знову навіть найріднішим людям, не те що малознайомим.
Проте вони незабаром знову зустрілись. І навіть дуже швидко. Всього лиш через кілька днів. Зустрілися в загоні, щсля того, як операція по «добуванню» продуктів на німецькому складі була вдало завершена, і водій міської управи Ілля Кіпайтулов відкрито став тим, ким був і раніше,— народним месником.

30
— Діду!
— Га?
— Полагодьте мені черевики. А то на завдання треба йти, а вони тут трохи теє...
Дід Балан підносить до підсліпуватих очей Петрові «роззявлені» черевики і скрушно похитує цапиною борідкою.
— Трохи, кажеш? Та вони ж уже ні к чорту не годяться. Так дорвав, аж не знаю, що з ними робити. Ще якби хороші підметки були...
— Та якось там дратвою стягніть, і добре буде.
— Приніс би раніше, так ні, треба так дотягати, що тепер тільки викинути,— бурчить дід, колупаючи коричневим нігтем у продірявленій підошві.
По стежці до кухні важким перевальцем іде Демид Іванович, несучи в своїй єдиній руці шмат баранячої туші.
Петро чекає, що він зараз почне картати його за втечу з «допоміжного взводу», як називає він своє господарство.
Але Демид Іванович вітається миролюбно й, спинившись, запитує:
— Що це ви тут мудруєте?
— Та ось Петру треба в дорогу, а постоли розлізлися. То й мудруємо, що його робити. Стривай,— жвавішає дід,— а може, й справді взуєш постоли? В мене там он запасні є. А я тим часом, може, щось із черевиками скумекаю.
— Та ні, не  треба,— енергійно відмагається Петро.
Ще чого! Партизан у постолах...
Тим часом Демид Іванович односить м'ясо куховарці й повертається, витираючи ганчіркою руку.
— Ходімо,— коротко каже Петрові.
Порившись у своїй халабуді, завгосп кидає Петрові під ноги чоботи.
— На поки що мої поміряй. А як повернешся, щось придумаємо. Ну як, не великі? Не тиснуть? От і добре. Гаразд, гаразд, потім дякуватимеш.
Чоботи наваксовані, м'якенькі всередині й зовсім легкі. Ступаєш ними по стежці, прислухаєшся до ніжного порипування — і настрій стає кращим.
Втім, він у Петра й так гарний. І не лише тому, що сьогодні йде з Костем на залізницю. А й через уранішню розмову з Віктором Кириловичем.
Умившись, він чистив на пеньку автомата, коли це йде комісар зі своїм ординарцем.
Привітавшись, Віктор Кирилович обернувся до ординарця:
— Грицю, ти ж у нас, якщо не помиляюсь, комсорг.
— Так точно, не помиляєтесь,— усміхається Гриць.
— А чого в тебе он Петро досі поза комсомолом ходить. Чи, може, по-твоєму, він не підходить?
— То він же заяви не подавав,— невинно дивиться Гриць на Віктора Кириловича.
— А ти з ним уже розмовляв на цю тему?
— Та ні ще.
— То що, я тобі маю весь час підказувати? — І підморгнув Петрові: — Словом, будемо вважати, що попередня розмова вже відбулася.
Петро прискорює крок. Треба просто зараз і написати заяву, а потім, коли Віктор Кирилович напучуватиме їх перед походом, і вручити йому самому.
Петро звертає за ялину і, вмостившись на пеньку, дістає огризок хімічного олівця і випрошений у Демида Івановича зошит, куди Петро збирається записувати найважливіші події. Відриває один аркушик, послинивши пише: «Заява».
Стривай, а може, все-таки краще після походу написати? Бо віддавати заяву перед строєм якось воно нескромно буде. Та й Віктор Кирилович іще подумає: ну от, тільки сказав, а він уже й притарабанив.
Або ні. Напише він зараз, а віддасть уже потім, як повернуться. Бо мало що може статися... «Якщо загину, прошу вважати мене комсомольцем»... Де це він чув ці слова? Здається, в якійсь книжці читав. Чи ж думав тоді він, що доведеться самому повторити ці слова. І вже не в книжці, а насправді, в житті...
Хлоп! Хлоп! — залунало зовсім поруч, за кущем.
Петро хутенько сунув папірець у кишеню, обережно визирнув.
На галявці під дубом Любка й Віталик витрушували ковдру. Малому було важко, за кожним помахом рук він подавався слідом за ковдрою, а потім і зовсім упав, зарюмсав.
Петро вийшов із-за кущів, поставив його на ноги і взявся за кінці ковдри.
— Давай допоможу.
Чорні очиська на розчервонілому обличчі сяйнули вдячно.
Потім Люба понесла ковдру до куреня, а Віталик пристав до Петра, щоб дав потримати автомат. Петро розрядив і дозволив поклацати. Віталик був на сьомому небі.
— А в неділю у Любки день народження,— похвалився він.— Ти прийдеш?
— То вона ж мене не запрошувала,— сказав Петро, вганяючи на місце диск.
— На день народження не запрошують, друзі самі приходять,— повчально повторив Віталик чиїсь слова.
У неділю... Це через три дні... Чи ж  устигне він? Адже ж Кость сказав, що підуть вони цього разу далеко, на кілька днів...
Треба піти в Костя запитати, на скільки — хоч приблизно — днів вони підуть.
Але Кость кудись зник. І ніхто толком не міг сказати, де він зараз.
Лише надвечір появився, коли Петро вже вирішив був, що  сьогоднішній похід  на  залізницю  «накрився».
Валентин, високий меткий парубчак із Костевої групи, запропонував поборюкатися. Пішли на вересову галявку за куренями. Тільки приготувалися, аж тут повз них хапливо прошкутильгав поранений партизан з ціпком.
— Шпигуна піймали! — гукнув на ходу.
Петра й Валька не треба було припрошувати, вони теж помчали до штабного намету.
І раптом спантеличено спинилися: до намету наближався гурт німців. Ні, не полонених, не під вартою, а озброєних, як кажуть, до зубів. Попереду погордливо крокував офіцер у насунутому аж на очі високому кашкеті. Він був богатирського, як Костя, зросту.
Придивившись, Петро ахнув: та це ж і є Кость. А слідом іде горбоносий бистроокий єфрейтор... авжеж, це Болотян, начальник розвідки.
Та ще більше здивувався, коли побачив серед «німців» Северинчука. Він один чомусь не в німецькій формі і руки в нього чомусь за спиною. Волого-блискучі очі зацьковано зиркають з-під забризканого грязюкою лоба. Через усю щоку — червона пасмуга.
Біля намету спинилися. Мускулясто-гнучкий Болотян прослизнув усередину. Хутко повернувшись, підштовхнув Северинчука в плече до входу і — насмішкувато:
— Ком гер! Не соромся.
Значить, шпигун — він, Северинчук? От тобі й веселий «грузин».
Партизани оточили «німців».
— Ану, ганси чортові, розказуйте!
— А що розказувати. Спіймали птаха, а тепер он хай начальство розбирається.
— А як? Як же спіймали?
— А отак, як муху: хап! — і в жмені.
— Та не мороч голову, розказуй.
— Хай краще Микола, в нього язик добре молотить.
— А що Микола! Іди он до Болотяна, він усе тобі й розповість.
— Аякже, од нього почуєш.
Валько з Петром напосілися на Костя, але він теж відмахнувся:
— Потім, хлопці. Ви вже їли? Ну то йдіть готуйтеся, а я  тим  часом збігаю  на  кухню  щось  пожую.
І, скинувши високого кашкета, з насолодою зафурделив його високо в повітря.
Розповідав Кость, коли вже покинули табір і йшли вечоровим лісом.
Виявляється, підпільники з міста повідомили, що гестапо заслало в загін свого агента. Підозра впала на Северинчука — надто цікавиться всім, надто винюшкуе скрізь. Вирішили перевірити його пильніше. Послали з двома чоловіками в розвідку. А на тій дорозі, якою вони мали йти, засіли переодягнені в німецьку форму партизани.
Коли розвідники наблизилися до того місця, з кущів вискочили «німці», наставили зброю: «Хенде хох!»
Двоє розвідників, котрі були попереджені про засідку, про людське око трохи поборюкалися врукопаш, поки їх скрутили. А Северинчук сам одразу підвів руки.
«Всіх трьох у кущі і — розстріляти!» — по-німецьки наказав «офіцер».
«Пане гауптман, стривайте, я свій! — зарепетував Северинчук, коли на розвідників навели автомати.— Я поліцай, був у загоні за завданням обер-лейтенанта Кеніга, ви повинні його знати».
— Та я й тебе знаю, шкуро, кажу вже по-російськи. ї не втерпів та в пику його разок. Ну, а потім розвідники пішли собі далі, а ми цього фрукта притягли в табір,— закінчив Кость.
— Ти бач, який гад,— обурено сказав Валько.— А так і не подумав би. Такий привітний, веселий. Завжди хохмочки,  анекдоти. Як здоров'я, як успіхи в дівчат...
— Отож так у лопухів і випитують — спочатку про дівчат, а потім, коли слину пустиш, то вивудить і те, що йому треба,— насмішкувато примружив світлі очі Іванович.
Валько почервонів.
— По-перше, я слини не пускаю, а по-друге, що я йому коли сказав такого секретного, ви чули хіба?
— А звідки ти взяв, що це я на тебе натякаю? — спокійно відбрив його Іванович.— Я взагалі кажу, що не треба бути надто одвертим із малознайомими людьми. Ворога може цікавити й те, що тобі здається зовсім не секретним. Наприклад, про ту ж твою Марусю розпитає, в якому вона селі, як прізвище. А завтра її гестапо й схопить.
— По-перше, в мене зовсім не Маруся,— знову завівся Валько,— а по-друге, чого б це я комусь давав адресу своєї дівчини?
— Ну, ти дивак,— покрутив головою Іванович,— знову все на свою адресу сприймаєш. Я беру взагалі...
— А чого весь час узагалі? — запально перебив Валько.— Треба конкретно.
— Конкретно? — примружився Іванович.— Що ж, можна й конкретно.— Він зняв із-за плеча мішок з вибухівкою.— Оце ось мішок. Конкретно? А тепер бери його за чуба, закидай за спину й неси. А то порожняком воно, знаєш, сперечатися не так цікаво.
Валько хмикнув, мішок усе-таки взяв, але ображено замовк.
Кость, ідучи попереду, тамував усмішку. А Петро напружено перебирав у пам'яті свої зустрічі й розмови з Северинчуком. Чи не вибовкав йому чогось?.. Добре, що, коли той гад розпитував про батьків, не виляпав йому, в якому селі мати залишилася. Адже Северинчук знав його прізвище... Авжеж, Іванович має рацію: не можна тепер надто розпатякувати. Бо ворог, виявляється, не лише жорстокий і нещадний, але й підступний, хитрий, підлий...

31
...Собачий гавкіт, лиховісне світло ракет, тріск пострілів лишились далеко позаду, коли вони нарешті спинилися. Сіли під якимись кущами.
Всі були злі, невдоволені.
Ще б пак! Другу ніч виходять на колію і вдруге — невдача.
Вчора цілу ніч марно пролежали біля залізниці — поїзди взагалі не йшли чомусь, видно, десь колію було пошкоджено. А сьогодні, коли рух нарешті поновився, коли вони заклали заряд в такому чудовому місці — на повороті — раптом ця клята дрезина все зіпсувала. Чи то охоронники щось запідозрили, чи то просто вирішили перевірити цей відтинок колії, який і їм теж, видно, здався дуже зручним для мінування. Одним словом, коли дрезина нараз загальмувала і з причепа вистрибнули солдати, і коли раптом на тому місці, де було закладено вибухівку, розлігся злісно-тривожний гавкіт собаки, навіть Петро зрозумів, що все пропало, собака виявив міну, і треба швидше звідси тікати...
Тепер вони лежали під кущами, відсапувались і кляли німців з усіма їхніми собаками.
— Такий заряд пропав через якогось шолудивого пса! — Кость спересердя гупнув кулачищем по землі.
— Хоч би цю вошиву дрезину рвонуло —й то було б легше,— стогнав Валько.
Іванович лише роздратовано спльовував. А Петро тоскно думав, що доведеться тепер іще й наступної ночі йти на колію, й тоді вже, звісно, до неділі в табір вони не встигнуть повернутись, і на Любчин день народження він спізниться...
І як  же  зрадів, коли  раптом почув  Костеві  слова:
— От що, хлопці. Заряд у нас іще один є — давайте спробуємо ще раз сьогодні. Не тягати ж нам його до завтрашньої ночі.
— Авжеж,— підтримав його Іванович.— Недарма ж фріци так ретельно перевіряють колію. Видно, от-от щось путнє пустять.
Коли вони знову, вже в іншому місці, наближалися до насипу, перед ними в густій передсвітанковій темряві, мерехтячи рядками вогнів, прогуркотів пасажирський поїзд.
— Живу силу проґавили,— пробурмотів Валько, позіхаючи на повен рот.
Шум поїзда ще не завмер у довколишніх гаях, коли вони вискочили на насип. Цього разу Кость та Іванович закладали й маскували міну з особливою ретельністю. Оскільки вже от-от мало розвиднятись, вирішили не чекати появи поїзда, а піти переднювати в ближнє село, до своїх людей.
І от, коли вони вже повідмивали кількаденну грязюку теплою водою, коли вже сіли за стіл і тітка Ксана, кульгава й напрочуд балакуча, поставила перед ними-полив'яні миски з паруючою картоплею, солоними огірками й старим жовтим салом, тут раптом тяжкий приглушений вибух струснув підлогу. Задзеленчали шибки у вікнах і чарки на столі, а партизани запитливо-радісно перезирнулися: невже є?..
Згодом, коли вони вже відпочивали на горищі, господар приніс першу звістку: вибух справді стався на залізниці. А надвечір стало відомо, що під укіс звалився ешелон із танками й гарматами. Про це розповідали люди, яких староста посилав допомагати розчищати колію.
Тільки-но партизани сіли за стіл підкріпитися перед дорогою, аж тут у хату вскочив Валько, котрий вартував на горищі. Очі круглі, у волоссі павутиння, на плечах потеруха.
— Там якісь із зброєю на підводах їдуть! Схоже, поліцаї...
— Далеко? — спитав Кость, швидко вилазячи з-за столу й беручи автомата.
— Та ні... близько.
— А куди ж ти раніше дивився, бовдуре? — розізлився Іванович.
— Куди, куди...— огризнувся Валько.— Не видно ж їх було. Якби ж помітив раніше, то й попередив би одразу.
— Облиште! — поморщився Кость і поліз за Вальком на горище. А господар подався на вулицю подивитися.
Хазяйка з тихим лементом заметалася по хаті, збираючи  зі  столу  миски,  ложки,  хліб,  огірки.  Надіваючи на шию ремінь автомата, Петро з жалем поглядав, як вона виливає у баняк з помиями нечіпаний борщ із мисок, од якого по хаті ширились такі дратівливі пахощі.
Нараз десь оддалік ляснув постріл. За вікном із сполоханим карканням промайнуло кілька ворон. Знову стрельнули — вже ближче.
Хазяйка охнула, сіла на лаву під стінкою. І — зляканим шепотом Івановичу й Петрові:
— Од вікон, од вікон відійдіть!..
Повернулися стурбовані Кость і господар. Вісті були маловтішні. У село приїхали поліцаї. Не менше півсотні.
Ходять по хатах.
— Будемо тікати, хлопці,— сказав Кость.— Тихоне Оксеновичу, кудою тут можна непомітніше прослизнути до лісу?
— Та сюдою ось, поза городами,— показав у вікно господар.— Але непомітно там проскочити важко — голе поле... О-о, чуєте? — тривожно стрепенувся Тихін Оксенович і підняв руку.— І там уже стріляють.
І справді, десь за городами в напрямку лісу залящала автоматна черга.
Кость чортихнувся. Господар запропонував партизанам поки що не покидати хати — нащо зайве ризикувати? Ще невідомо, чого приїхали поліцаї. Може, просто збирати продукти. Або ловити хлопців, що ховаються од відправки в Німеччину. А стріляють, може, зоп'яну.
Ну, а якщо робитимуть трус, тоді що? — запитав Кость.— Ні, ми не хочемо вас занапащати.
А ви за нас із старою не переживайте,— сказав господар.— Ми вже якось самі собі раду дамо. Зробимо так: ви сховаєтеся на горищі, а ми приберемо драбину, почепимо на двері замок, а самі до родичів підемо. Якщо ці «бобики» просто так собі лазять, сала та самогону шукають, то, може, не стануть вдиратися до замкненої хати. Ну, а коли вже, не дай бог, щось не так буде, то дійте, як самі знаєте,— ми з старою рук вам не зв'язуватимемо. А хати нам не жалко, десь перебудемо...
У продерту між солом'яних кулів дірку Петрові видно шмат вулиці, по якій із тихим шелестом гуляє золота осіння хурделиця. Але не до кружляння падолисту прикутий його погляд, а до підводи, яка поволі котиться вулицею, оточена кількома постатями в чорних шинелях.
Ліворуч од Петра біля такої ж дірки стоїть Валько; він весь час неспокійно тупцяє і тихенько пошморгує носом. Праворуч — Кость. Стоїть навколішки. Петрові чути його спокійне рівне дихання. Іванович лежить на краю горища.
Підвода наближається. Ось уже видно, хто в ній їде. Править кіньми понурий худий поліцай у сірій шапці з піднятими «вухами». Поруч сидить насторожений циганкуватий молодик із ручним кулеметом на колінах. За ними — огрядний вусань у бекеші, він притримує руками мішок, у якому борсається щось живе. За возом ідуть ще троє поліцаїв із гвинтівками.
Ось вони спинилися біля сусіднього двору. Вусань у бекеші дивиться в якийсь папірець і щось гукає. Двоє ідуть до хати.
Сухо клацає затвор Валькового автомата.
— Спокійно, спокійно, хлопці!—тихо, але виразно, вимогливо наказує Кость.— Ще раз повторюю: стріляти лише тоді, коли вже лізтимуть сюди. І тільки за моєю командою. Іванович і Валько, ви берете тих, що прийдуть у  хату, а ми з Петром нейтралізуємо кулеметника й
інших.
Два поліцаї повертаються з сусіднього двору, несучи кошик з яйцями і якийсь сувій. Кладуть на воза, вусань щось відмічає в своєму списку. Потім ті ж самі двоє йдуть до двору Тихона Оксеновича. Відчиняють хвіртку. Уже на подвір'ї. Ідуть неквапно, перевальцем. Гвинтівки за плечима. Передній, кремезний, майже квадратний, суворо дивиться просто перед собою. А другий безтурботно лускає насіння, жваво нишпорить поглядом по подвір'ю.
Невже вони не відчувають, що за ними пильно стежать кілька пар очей, що Костів і Петрів автомати вже від самої хвіртки ведуть їх на мушці?
Петро рукавом обережно витирає засльожене від напруження око. Поліцаї наближаються до хати, їх уже не видно за стріхою. Петро переводить цівку автомата на вулицю, назустріч підводі, що вже підкочується до воріт. А про цих двох хай тепер уже Валько й Іванович «піклуються».
Мушка завмирає на млинцюватому обличчі вусаня в бекеші, котрий знов починає гамувати щось у мішку. Завмирає просто під його вусами. Всім своїм єством відчуває Петро, що це не лише найголовніший, але й найпідліший гад. Але потримавши кілька секунд вусаня на мушці (хоч трохи збив оскому!), він переводить зіницю автомата на кулеметника, котрий сторожко, невсипуще тримає в руках свою грізну зброю. Цей зараз набагато небезпечніший...
Знизу, з-під хати, долинули приглушені голоси:
— Замкнено... Іч, які спритники, встигли вже чухнути.
Дуже бухнули в двері. Видно, прикладом.
— Ану  глянь  у  вікно, може,  все-таки  там  хтось  є.
— Та ні, наче не схоже: ліжко заслане і на печі ніби катма...
— Будемо ламати двері?
— Та ну їх... морочитися!
— То що, поліземо через вікно? Висаджуй раму прикладом.
Петро зціпив зуби, щоб угамувати раптовий дрож. Ну, зараз почнеться... Він прикипів до автомата, чекаючи команди, щоб полоснути по кулеметнику, котрий саме, трохи підвівшись, заглядав на подвір'я.
— Стривай! — розсудливо сказав один з поліцаїв унизу.— Іди краще та спитай у начальства, що робити.
— Що? Поховалися? — визвірився вусань у бекеші, коли поліцай гукнув йому через ворота, що хазяїв нема дома.— Думали, що перехитрять нас? Ну то я їх провчу! Мильченко, ану виводь корову з хліва!
І тоді Петро не витримує і пускає довгу, на весь диск, чергу, перекреслюючи нею цю розлючено-збуряковілу пику, пристьобуючи до награбованих лантухів кулеметника, а потім блискавичним зигзагом кидаючи свинцевий рій куль на двох поліцаїв, котрі прикладами виганяють із хліва руду корову з білою зірочкою на лобі...

Але це тільки в уяві. А насправді він непорушно стоїть біля своєї дірки і, прикусивши до крові губу, дивиться, як тягнуть за налигач корову, як штурханами виганяють її з подвір'я, дивиться з безсилою люттю на цей наглий грабунок, відчуваючи, як важко тамувати ненависть і терпляче вичікувати...

32
Коли повертались до загону, Валько всю дорогу піддражнював Івановича. Кость розповідав Петрові, як колись малим лазив зі своїм братом Михальком по чужих садках. Петро сушив собі голову, що ж би його таке подарувати Любці на іменини. Єдине цінне, що в нього було і що можна б дарувати,— авторучку,— він загубив під час нальоту на гарнізон у Копитині. Що ж іще дівчаткам дарують у таких випадках? От Кость, мабуть, знає, міг би порадити. Але з таким запитанням, звичайно, Петро до нього нізащо не зважиться звернутись. А може, просто принести Любці гарну гілку з ялиновими шишками? А що, це ідея!
Зламати можна буде на отій молодій ялині, що росте край табору.
Та на світанку, коли до табору лишалося з десяток кілометрів, вони почули в тому напрямку рясну кулеметну стрілянину й часті глухі вибухи.
Вони стояли на піщаному пагорку під двома могутніми лускатими соснами і занепокоєно прислухалися до тих, таких зловісних у цій чистій вранішній тиші, звуків, усе ще не хотячи вірити, що це саме там, де стоять свої. Та коли над головами почувся важкий гул і в небі в промінні вранішнього сонця зблиснули крила кількох «юнкерсів», а через кілька хвилин з боку табору долинули потужні бомбові удари, обличчя в усіх спохмурніли.
Кость люто потер золотаву щетину, що відросла на підборідді за ці кілька днів, голубінь у його очах потьмяніла.
— Погані справи, хлопці...
«От тобі й іменини»...— розгублено подумав Петро, і серце враз стислося від гострої тривоги за долю тих, хто був зараз там, у таборі.

Після кількох марних спроб непомітно пробратися до табору, вони зрозуміли, що загін блоковано.
Тільки ввечері, коли вже смеркло, їм пощастило прослизнути по краю болота.
Стрілянина вщухала. Лише час од часу прокреслювали небо світляні нитки трасуючих куль. Та раз по раз спалахували ракети.
У темряві по табору сновигали люди. Смерділо димом. Більшість куренів згоріло. Червоно поблимуючи, дотлівали головешки.
Петро хотів бігти пошукати Любку, але тут їхню групу здибав комісар.
— О, це ви, хлопці! Щойно повернулися? Ану швидше за мною,— потяг їх до штабного намету.
Там разом з командиром докладно розпитав їх, кудою і як вдалося їм дістатися до табору. А потім послав їх разом з трьома розвідниками назад до болота — промацати краще цей шлях, вияснити, чи є поблизу ворожі пости.
Коли десь опівночі вони, зморені, забрьохані, повернулись і доповіли командуванню, що через болото шлях вільний, Петро нарешті кинувся на пошуки Любки.
Табір вирував. Шпарко пробігали вістові. Тихо поверталися з лісу взводи, зняті з вогневих позицій. Побрязкувала зброя. То тут, то там озивались голоси — короткі, приглушені. Партизани готувалися до прориву.
Петро заскочив у санчастину, але там нікого не було. Розгублено крутнувся, щоб бігти назад, до штабного намету. І зіткнувся в темряві з кимсь високим.
— Юрію Дмитровичу?!
— Я... Хто це?
— Це я, Петро!
— А-а...— тихо сказав лікар і сів на колоду.— Відпочину хоч хвильку, бо вже ноги н£ тримають. Поки поранених попереносили, геть заморився.
— Куди переносили?
— У тайник. Там Оля з ними залишилася...
— А де ж Любка, Віталик? — стривожено запитав Петро.
Юрій Дмитрович поклав гарячу долоню Петрові на руку і раптом заплакав.
— З ними щось...— Петрові раптом забракло повітря.
— Та ні, ні, з ними все гаразд,— квапливо сказав лікар.
Він витер сльози і стиснув Петрові руку.
— Друже... Ви так добре поставилися до нас тоді, спочатку. І потім я бачу, який ви уважний, добрий. Авжеж, не заперечуйте, я людей добре знаю. Отож я хотів вас попросити... Якщо зі мною щось... словом, допоможіть порятувати моїх дітей. Вони там,— показав Юрій Дмитрович у темряву.— Я вирив для них схованку, і вони залишаться тут. Комісар каже, що ми швидко повернемося. Я йому вірю. Але хтозна, чи повернуся я... Словом, я прошу вас, друже,—не забудьте і ви про моїх дітей. (Петро поривчасто потис лікарю руку.) А тепер ходімо, я покажу, де вони...
Пішли в глиб лісу. В густому сосняку дорогу їм перетнула  звалена сосна. Коли перелізли  через  неї,  Юрій Дмитрович тихо позвав:
— Любко... Віталику... Це я.
Із землі підвелася назустріч їм тоненька постать і тоненький голос, од якого в Петра схвильовано тенькнуло серце, запитав:
— А хто це з тобою?
— Петро.
Кашлянувши, він хрипко поздоровкався. Хотів був привітати з днем народження, але слова застряли в горлі. Чи ж до вітань зараз? Які гіркі іменини... Через якусь годину-дві загін піде звідси, а Любка з братиком залишаться самі в цій тісній норі, віч-на-віч із страхом, темрявою, смертельною небезпекою, якою переповнений ліс... І він, Петро, нічим не може їм зарадити, допомогти.
Він впився зубами в кулак, щоб стримати сльози.
Ця ніч була жаска. Перед світанком вдарила гроза. Потоки води ринули на землю. Рятуючись од них, гітлерівці забилися в кущах під плащ-палатки.
А з болота в цей час виходили партизанські взводи, розгортаючись у густий цеп.
Згодом, коли Петро згадував про це, йому здавалося, що все те діялось у кошмарнім сні: як спотикалися об купиння, як брели по пояс у багнюці, провалюючись у прогної, як шмагали по обличчю струмені дощу, блискавки били в сосни на березі, як, вибравшись із болота, шикувалися в бойовий порядок, як у моторошній мовчанці — лиш хлюпотіння води під ногами й шум зливи — наближалися до ворожих позицій, як запізніло злетіли злякані крики вартових: «Алярм! Партизанені», як лихоманково застукотіли кулемети. І як крізь зливу води і куль, осявані спалахами ракет, блискавок, вибухів бігли вони з несамовитим «ура», виставивши перед собою гримучі струмені вогню, поливали ними чорні постаті, що кидалися назустріч. І як прорвали нарешті вороже кільце, вибігли на луг і тут, коли вже думали, що небезпе-, ка позаду, знову здійнялася скажена стрілянина — вони наскочили на другу лінію оточення. І як, притиснуті ворогом до річки, у вранішніх сутінках перебиралися вплав через киплячу від куль та осколків тиху Снов. І як він, Петро, захлинувся посеред річки, але підтримала його дужа рука Костя, котрий несамовито метався від берега до берега, витягаючи на суходіл поранених, тонучих, а позаду все ряснішала й ближчала ворожа стрілянина й слабшав вогонь партизанів першого взводу, котрі на чол з начальником штабу Євсєєвим прикривали переправу..
І коли нарешті зібралися у вільшняку на тому боці багато кого не долічилися партизани в своїх лавах А з першого взводу переправитися встигло лиш троє І марно перебігав Петро від купки до купки мокрих партизанів, котрі, роздягшись, викручували одяг і чистили зброю, з надією й болем вдивляючись в обличчя, шукаючи серед них і не знаходячи худорлявого обличчя з добрими стомленими очима. Юрія Дмитровича теж не було серед тих, хто врятувався...
А стрілянина позаду спалахнула з новою силою, і вже розвідка доповідала, що німці трохи нижче, за водою, почали переправу, і загін, хутко вишикувавшись, рушив  у  глиб  лісу,  щоб  мерщій  одірватись  од погоні.

Йшли весь день, роблячи лиш короткі привали. І тільки ввечері, коли люди вже падали від знемоги, засинали стоячи, на ходу, командир наказав спинитися.
Петро упав разом з усіма на землю, й одразу весь світ поплив перед очима. Але після короткого й глибокого, як непритомність, сну він змусив себе підвестися й пішов шукати комісара.
Віктор Кирилович з перебинтованою рукою й командир загону, без кашкета, в розірваній на грудях сорочці, сиділи на колоді й, присвічуючи ліхтариком, розглядали карту.
— Я хочу з вами поговорити...— тихо сказав Петро, стрівшись із почервонілими очима Віктора Кириловича.
— Почекай трошки.
Петро сів на траву, й одразу знову все захиталося, попливло перед очима. Хтось злегка труснув за плече. Над ним схилився комісар.
— Петре, агов, прокинься! Ну, що ти хотів? — спитав лагідно.
— Ми вертатимемо назад? — з трудом розклеївши повіки, неслухняними губами промовив Петро.
— Ні, підемо далі.
Петра ніби струмом шарпнуло, вмить розвіяло дрімоту.
— Як далі? А діти Юрія Дмитровича? Ви ж обіцяли...
Віктор  Кирилович потер лоба,  глянув  Петрові в очі.
— Так, обіцяв. І пам'ятаю. Але загін зараз не може повернутися на старе місце...
— А як же...
— Та ти ж дослухай. Я саме з тобою й хотів поговорити, коли ти відпочинеш. Але якщо вже сам прийшов, то давай зараз. Ти місце схованки знаєш? Юрій Дмитрович говорив, ніби тобі він теж показав.
— Ага. Знаю.
— Ну так от. Завтра ми посилаємо групу назад, у наш старий табір. Щоб забрали тих, хто повертатиметься з завдання, й переправили в надійне місце поранених. Підеш з ними. Забереш дітей і одведеш їх у село Мішкове до нашої людини, Вишняка Івана, його хата п'ята від царини. Запам'ятав?
— Ага.
— Ну, а тепер іди відпочивай. Що ти ще хочеш?
— Товаришу комісар, а можна... я зараз піду?
Віктор Кирилович довго дивився Петрові в очі, покусуючи вуса. Потім губи в нього затремтіли, він обняв Петра здоровою рукою й тихо сказав:
— Можна... Іди, тільки візьми в Демида Івановича сухарів. У нього там трохи вціліло. Скажи, я наказав дати.

...Лише наступного дня надвечір, після довгих блукань, двічі обстріляний ворожими дозорами, заточуючись від голоду й утоми, дістався він нарешті до густого сосняка, в якому була схованка.
Ось і повалена сосна. Але що це?..
Петро похолов. Пень, яким вони з Юрієм Дмитровичем маскували віддуховину в криївці, лежить осторонь. Біля поваленої сосни — попіл од багаття. Навколо валяються порожні консервні бляшанки з німецькими написами. Шматки паперу...
Що ж тут сталося? Із завмерлим серцем він кинувся до купки хмизу, яким було притрушено схованку, вмить відкинув її, заглянув в отвір...
— Ой...— злякано писнуло звідти.
Петро знеможено сів на землю, й у нього самі собою полилися сльози з очей. Живі!
— Вилазьте! Це я, Петро,— тихо позвав.
І ось з отвору вигулькнула спочатку Любчина голова. Обличчя сіре, перемазане землею. У чорних очах — квола радість, а ще більше недавнього страху. Потім вона вицупила з нори Віталика, котрий одразу очманіло кинувся до Петра, обхопив за шию.
— Наші повернулися? — простудженим голосом запитала Любка, озираючись довкола.
— Та ще ні... Мене по вас послали... А що це тут було? — показав він очима на бляшанки, головешки.
— Німці тут сиділи,— сказала Любка, здригнувшись, і в її очах знову заплескався пережитий жах.
Вона розповіла, як вони протремтіли всю ніч, прислухаючись до гуркоту бою і як уранці на поваленому дереві розташувалися німці і розпалили багаття. А коли один сів на пеньок і під ним затріщав хмиз, вони з Віталиком заплющили очі, думаючи, що вже кінець. Але німці нічого не помітили і, поївши та відпочивши, пішли геть.
Петро слухав Любчину розповідь, дивився на її замур-зане личко, на подряпані, тоненькі, в синіх жилках, руки Віталика, дивився, як жадібно гризуть вони принесені ним сухарі, і йому раз по раз здавлювало горло. Стільки довелося їм пережити, а ще ж доведеться згодом дізнатись про батькову загибель...
Але зараз не про це... Головне, що вони живі. І йому треба думати, як їх врятувати. Тепер він відповідальний за них. І він усе зробить, щоб захистити, оборонити їх, довести цілими й неушкодженими до своїх, надійних людей.
Він підвівся, відчувши себе одразу на кілька літ старшим.
— Ну, треба йти.
Осінній день уже згасав, а їхня далека й важка дорога тільки починалася.

33
Потьмарилася, згасла у верховітті багряна призахідна заграва, розповзлася під соснами темрява, а разом з нею й вечоровий холод.
Але Петрові чим далі, тим жаркіше ставало — він ніс Віталика, котрий хутко притомився, й довелось узяти його на руки.
Худий, кволий, хлопчик здавався спочатку зовсім легким. А тепер мало не обривав рук. Петро розстебнув комір, але все одно упрів. Ноги дедалі частіше зашпортувалися, дедалі владніше давався взнаки недосип; іноді очі на ходу мимоволі заплющувалися, свідомість ніби згасала, та, спіткнувшись об кореняку чи пеньок, Петро здригався і вмить повертавсь до тями.
Треба було б нарешті як слід відпочити, тим паче, що й Любка он уже ледь плентається позаду. Але він боявся присісти, боявся, що потім уже не підведеться, одразу засне. Лише спинявся на якусь хвилину і, поставивши Віталика на землю, розпростував плечі, кілька разів глибоко вдихав повітря, поправляв автомат за спиною,— ото й весь перепочинок, більше собі не дозволяв. Бо до села ще йти і йти, а Віталик он уже так загрозливо глибоко кашляє, і обличчя в нього аж пашить од жару, та й Любка, видно, теж простуджена, хоч і намагається не виказати цього. І взагалі, чим швидше вони дістануться в надійне місце, тим краще.
І він, напружуючи всі сили, йшов і йшов...

Село Мішкове причаїлося в долині, оповите мороком і глухою нічною тишею.
Залишивши Любку з Віталиком у канаві край колгоспного саду, Петро пішов шукати потрібну хату.
Залускотіло під ногами сухе соняшничиння — почалися городи. Пропливла ліворуч темною кучугурою перша хата. Потім друга, третя... Нарешті — п'ята... Та, що й потрібна. Хата Івана Вишняка.
Звичайно, треба було б спочатку причаїтися десь поблизу, постежити, послухати. Але біля саду на дошкульному вітрі мерзнуть застуджені, голодні Любка й Віталик. І Петро, знехтувавши звичною партизанською обережністю, рішуче проліз під жердками й попрямував до низенької скособоченої хати.
Завернув за ріг і вже хотів стукнути у вікно, та так і завмер із піднятою рукою. Що таке?..
Вікно було забите дошками.
Холонучи од лихого передчуття, кинувся до інших вікон. Так і є: теж забиті. А на дверях бугриться чорне кружало замка.
Він помацав його, смикнув за дужку. Еге, тут хіба що ломом можна б щось вдіяти...
Знеможено прихилився спиною до дверей. Де ж хазяї? Перебралися до родичів? Тут, у Мішковому? Чи в якесь інше село? А може, їх спіткало лихо?..
Що ж робити? Може, спитати в сусідів про Вишняка? Правда, це необачно, дуже необачно. Тим паче зараз, уночі, це може викликати особливу підозру. Але що інше лишається, коли він у селі більше нікого не знає? Невже так і піти геть, нічого не з'ясувавши?..
У вухах йому знову вчувався Віталиків кашель, а перед очима спливло змарніле Любчине обличчя, її великі зажурені очі, і він рвучко відштовхнувся од дверей. Доведеться все-таки ризикнути. Скаже, що, мовляв, родич із якогось віддаленого села. Ну, наприклад, із Залісся.
Сусідня хата німувала за тином. Петро помацав рукою — тин був ветхий; перелазити через нього — тріск на все село зчиниться.
Він рушив попідтинню, сподіваючись знайти якусь дірку. На городі тин нарешті закінчився, і Петро, перейшовши межу, попрямував до сусідньої хати, на ходу маскуючи автомат під своїм довгим і просторим піджаком.
Раптом із невеличкої халабудки, що притулилася до тину,— мабуть, вбиральні — вискочила якась постать і швидко подалася до хати.
Петро скочив за яблуню, виставляючи перед собою автомат.
— Хальт! — пролунало  від хати  голосно,  невпевнено.
Петро  навшпиньки  позадкував,  потім  кинувся  щоду
ху в густу темряву городу.
Від хати малиново сяйнуло — бухнув постріл. Потім ще один. Петро впав і, рвучко крутнувшись на місці, хотів вдарити у відповідь довгою чергою. Але передумав. Зараз йому не варто встрявати в перестрілку. Головне — відірватись од ворога, мерщій повернутись до Любки й Віталика.
І петляючи, мов заєць, він побіг у поле.
Звідкілясь праворуч, видно, з-за інших хат, затріскотіли автоматні черги, але поки що стріляли навмання, і треба було цим користуватись.
...Ось нарешті й канава попід садом. А де ж діти? Невже злякалися стрілянини і кинулись тікати?
Та ні, ось вони лежать. Принишклі, мов миші. Навчились, бідолахи, зачаюватись і терпляче вичікувати.
— Ходімо! — коротко видихнув Петро.
Вони мовчки, ні про що не питаючи, підвелися.
Він підхопив на руки Віталика, котрий одразу ж обвив його шию чіпким зашморгом тонких рученят. Любка німою тінню закрокувала поруч.
Вони мерщій віддалялися від розтривоженого села, що озивалося десь позаду гучними пострілами. Ішли знову в нічну невідомість.
Він одведе їх додому. До своєї матері.
Ця думка зродилася в нього ще коли простували полем, а остаточно зміцніла, коли вони відпочивали в молодому соснячку, що обступав з обох боків довгий покручений яр.
Звичайно, це далеко й небезпечно. Зате, якщо все обійдеться гаразд, то тоді він може бути спокійний за долю Любки й Віталика, знаючи, що вони будуть прихищені й доглянуті. І головне — він уже не загубить знову тоненьку дівчинку з великими сумними очима в цих жахливих вихорах війни.
Коли він сказав Любці, що підуть до його матері, вона теж зраділа. І розбуркавши Віталика, котрий тихенько сопів уві сні в Любки на колінах, вони збадьорено рушили в дорогу.
Йшли, обминаючи села й уникаючи доріг, але десь на світанку змушені були спинитись. Віталику стало зовсім зле, запеклий кашель шматував йому, вивертав усі нутрощі. А в короткі перерви між нападами кашлю хлопчик плакав. Любка, котра вже ледь пересувала ноги, пестила братика по голові й сама тихенько схлипувала.
Дивитися на все це було несила, і Петро вирішив — хай буде, що буде — зайти в котрусь із хат невеличкого сільця,  на яке вони наткнулись у світанковій сутіні.
Про всяк випадок вибрав крайню, що блимала в поле теплим вогником.
Залишивши Любку з Віталиком за рогом хати, він обережно наблизився до вікна, притулився до спітнілої шибки.
У хаті вже топилася піч, біля неї на короткому ослінчику сиділа згорблена жінка з рогачем у руках. На її нерухомому, ніби скам'янілому обличчі мигтіли червонясті полиски вогню.
Жінка, з усього видно, в хаті була сама, й Петро зрадів цьому. Хотів постукати, та передумав. Треба спочатку привести сюди Любку з Віталиком, щоб жінка на власні очі побачила їх, тоді їй менше треба пояснювати, і вона швидше згодиться пустити їх до хати.
Він поспішив до Віталика й Любки. Вже на ходу про всяк випадок торгнув крутьолку на дверях, повернув. Двері прочинилися; видно, господиня вже виходила до худоби або по воду й залишила їх незамкненими.
Це  ще  краще.  Не  треба  навіть  і  стукати, а  просто зайти і вже в хаті починати переговори. Це набагато легше, ніж через вікно або через замкнені двері. Не стане ж господиня виганяти дітей з хати.
І звичайно ж, господиня їх не вигнала, навпаки, навіть не дослухавши Петрових пояснень, одразу ж усадовила за стіл і поставила перед ними миску з гарячими, щойно з печі, млинцями, блюдечко з запашною кользя-ною олією  і  чавунець  із  паруючим  грушевим  узваром.
Вона знову одійшла до печі поратись і звідти раз у раз жалісливо поглядала, як вони жадібно, майже не прожовуючи, ковтають шматки млинців. І ще позирала то на вікна, то на двері, і тоді на її довговиде, негарне обличчя набігала тінь тривоги.
Петро вирішив, що її, мабуть, непокоїть автомат, що стоїть на видноті, прихилений до лави. І він сховав його за саморобну шафку, що стояла поруч.
Та ось у сінях хтось затупав, голосно кашлянув, і хазяйка безладно заметушилася між піччю і мисником.
Петро настороживсь і непомітно підсунувся ближче до зброї.
До хати зайшов кремезний головатий дядько з жовтавою куцою борідкою й дивно прискаленим оком. Він іще з порога вп'явся тим оком у гостей, і Петро одразу відчув неприємний холодок за спиною.
Дядько жбурнув сіру солдатську шапку на лаву. І роздратовано до хазяйки:
— Знову богадільню завела? Тільки вийшов, як напустила повну хату старців!
Зблідла господиня стала перед ним із гладишкою в руках.
— Та це ж сироти, заблукали, перемерзли, попросились обігрітись. І дитя ж он хворе.
— Хворе, хворе... Я сам хворий, то й що з того! А як жерти, то ніхто не хворий! — розпалювався дядько, блимаючи моторошним оком.— Тут не встигнеш повернутись, як обчистять хату.— І вже розлючено ступив до столу.— Щоб зараз же й ноги вашої тут не було!
— Та що це з тобою, Іване? — заступила йому дорогу жінка, зчепивши на грудях тремтячі руки.— Побійся бога! Хай уже хоч поїдять.
Очі в Любки потемніли ще дужче, вона схопила Петра за руку й шепнула:
— Ходімо звідси.
Але тут у Віталика саме почався напад жорстокого кашлю, і він, корчачись над столом, виблюнув на нього непрожовану ще їжу.
Це остаточно збісило дядька.
— Ану, щоб і ноги вашої тут не було! — буряковіючи, закричав він і відіпхнув з дороги хазяйку.— Зарази вся кої тут іще бракувало!
Любка обхопила Віталика, пригорнула до себе. Петро рвучко підвівся, відчуваючи, як ненависть гаряче перехоплює йому горло. Цікаво, якої заспіває цей чмуряка, якщо наставити на нього автомат? Тільки заради цієї доброї сердечної жінки не хочеться цього робити. Та й Віталику таке видовище ні до чого.
— Гад повзучий,— не зводячи з дядька гострого погляду, сказав тихо, але виразно.
Дядька ніби шилом шпигнули.
— Ах ти ж, смердюх вошивий! — заверещав він і схопив з лави шапку.— Ну, стривайте, я зараз вам влаштую, я вам покажу! Відтарабаню до старости, він з вами побалакає...
Дядько метнувся з хати. Хазяйка, приголошуючи, за ним. Але Петро, котрий був напоготові, миттю вихопив із-за шафки автомата й, наздогнавши жінку біля порога, відтрутив її од дверей і через темні сіни вискочив надвір.
У світліючих сутінках він побачив постать хазяїна, що подався за хлів.
Метнувся слідом.
За хлівом стояв запряжений віз — чи то хазяїн збирався кудись їхати, чи то щойно звідкись повернувся.
Петро підбіг до воза, коли дядько вже відв'язував од кілка віжки. З розгону штурхнув дулом автомата в бік:
— Стій! Ану відійди! — наказав приглушено.— Так... А тепер до хати. І ні гу-гу! Бо на місці прикінчу!
Дядько одразу зів'яв, плечі опустилися.  Заплітаючи неслухняними ногами, мовчки почвалав назад.
На порозі Петро швидко озирнувся довкола. Все наче спокійно. Десь оддалік бряжчало відро. Із-за хліва визирала чорна кінська голова. За хатою — завинуте в сутінки поле.
«А може, прихопити підводу? — майнула нараз думка.— А що?  В такого падлюки можна й одібрати. Кінь добрий, поки остаточно розвидніє, від'їдемо далеко від села...»
У сінях їх стріла сполотніла господиня, мовчки зайшла слідом у хату.
— На піч! — наказав Петро жорстко.— З хати не виходити, якщо жити хочеш! — І вже лагідніше — до жінки: — Ви, тітко, теж поки що не виходьте. І спасибі велике вам. Ходімо,— пропустив поперед себе в сіни Віталика й Любку.
За кілька хвилин кінь легко вимчав їх у поле.

...До Дудацького лісу, за яким рідне Петрове село, добиралися цілий день. Власне, більшу половину часу довелося перестоювати, переховуватися в яругах, чагарях, перелісках. І потерпати зі страху довелось чимало. Особливо, коли перечікували в кущах, поки пройде по шосе колона автомашин, і раптом один грузовик спинився навпроти, і двоє солдатів підійшли зовсім близько, і Петро заціпеніло чекав, що Віталик от-от вибухне кашлем. Або коли їх у полі здогнали кілька поліцаїв верхи на конях і один, звісившись із сідла, спитав, куди вони їдуть.
— До лікаря,— якомога спокійніше пояснив Петро.— Хворі,— махнув він рукою на Любку й Віталика, котрі лежали під драним коричневим чекменем (там же, під чекменем, був схований і автомат).
Зате якою нагородою за всі пережиті тривоги й поневіряння була та мить, коли пізнього вечора вони підійшли городами до рідної Петрової хати, й він, постукавши тихенько в шибку, почув приглушено-несміливе: «Хто там?» І якою бентежною радістю зайшлося йому серце вже в хаті, після перших хвилин зустрічі, коли він побачив, як турботливо, лагідно мати кинулася порати хворих дітей, як легко й невимушено розговорила вона Любку, як змусила всміхатися Віталика...
І цю радість він поніс із собою, коли через годину вийшов з дому в темінь осінньої ночі.
А ніч уже дихала пронизливо-чистим холодом першого снігу, який спочатку порошив несміливо, але чим далі, тим ставав густішим, лапатішим, а вітер, котрий теж дужчав, гострішав,— підхоплював його, закручував, завихрював.
Коли Петро спустився з гори на луг, усе вже навколо  неслося,  кружляло  в  білому  вирі хурделиці.  Земля швидко біліла, а темрява ніби наливалася слабким сяє-вом. Лише то тут, то там темніли віконця лугових озерець та копанок.
Незабаром попереду означилася довга темнувата суцільна смуга — він вийшов до річки.
Вода здавалась нерухомою, ніби впаяною в білі береги, і якось аж не вірилося, що під цією дивно полискуючою плівкою прудко пульсує течія, нуртують і киплять холодні мовчазні водоверті.
Праворуч берег горбився, крутішав, у темряві невиразно вгадувались обриси урвистих стрімчаків над водою.
Петро пішов ліворуч, пласким берегом, що крився в киплячо-сніговій млі; через якусь сотню кроків попереду на олив'яній стежці річки забовваніла темна перекладина мосту.
Ось він вимальовується чіткіше, вже до нього якихось кілька десятків кроків...
І тут з-під мосту крізь посвист сніговію долинає різкий окрик.
Петро не розрізняє, що саме кричать, він тільки розуміє, що це гукають йому, мабуть, наказують спинитись— і, вмить крутнувшись на місці, кидається назад, понад берегом.
Позаду гримлять постріли і чути важкий тупіт багатьох ніг.
На ходу обернувшись, він бачить, як швидко наближається до нього темне півколо постатей. Тоді швидко припадає на коліно і креше по них довгою, на весь диск чергою.
Постаті падають, залягають, а він знову кидається понад берегом, дереться по крутосхилу.
Ось уже він на кручі, а переслідувачі далеко внизу, їх видно по спалахах пострілів. Ось зараз сховається він за гребенем, а там яруги, заломи провалля — і шукай вітра в полі.
Але тут нестерпний біль глибоко входить йому в спину. Він схитується і з жахом відчуває, як одразу слабнуть, стають неслухняними ноги, руки, а до горла підступає нестерпна нудота, як бувало завжди перед тим, коли він непритомнів. Автомат випадає з рук.
«Невже вбили?» — ніби сторонньо проноситься думка в гаснучій свідомості.
І враз його пронизує нова,  нестерпна:  ні,  ні, він тут не має права вмирати. Адже коли його впізнають, то і мама, і Любка з Віталиком загинуть.
І, напружуючи останні слабіючі сили, він поповз. Він відчував, що вороги вже зовсім близько, але боявся навіть повернути голову, щоб не знепритомніти, йому треба будь-що досягти краю урвища, а там унизу — вода, вир...
І він таки доповз, із полегшенням відштовхнувся ногами від кручі, щоб упасти подалі в річку. І коли вже летів у воду, остання думка заспокійливо зблиснула в голові: тепер його не знайдуть...

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky