Людмила ПОСТНИХ
ТАЄМНИЧИЙ ПОСВИСТ ІВОЛГИ

1. ОБРАЗА
Наталка прожогом вискакує з квартири. їй хочеться хряпнути дверима, щоб аж...
Але по сходах піднімається Ганна Савелівна. І Наталка зачиняє двері набагато стриманіше, ніж їй кортить.
— Драстє! — вітається на ходу.
І — мерщій униз, усім виглядом показуючи, що страшенно поспішає. Щоб Ганна Савелівна не встигла зупинити її якимось запитанням.
Ганна Савелівна — сусідка. Хороша. Можна сказати навіть — найкраща з усіх сусідів. І розмовляти з нею приємно.
Та коли в тебе лихий настрій, коли у горлі скипають сльози—не до балачок. Навіть з найприємнішими сусідами.
Збігши по сходах, Наталка вилітає на вулицю. З розгону намагається вскочити в тролейбус, але не встигає: дверцята зачиняються, мало не прихопивши рук.
Вона презирливо дивиться услід тролейбусу. Тьху, до чого противні ось такі нікчеми-водії, котрі люблять зловтішно зачиняти дверцята перед самим носом у захеканого пасажира!
Наступний тролейбус буде нескоро, а чекати його нестерпно. І Наталка кидається навпростець, через прохідний двір, на сусідню вулицю.
Вона аж задихається. Але не від швидкої ходи. А від образи.
Ще ніколи, здається, не була така сердита на свого брата Василя, як зараз...
А сусідньою вулицею плавом пливуть людські потоки.
Ідуть шумні, з гітарами й м'ячами, хлоп'ячі товариства.
Ідуть солідно екіпіровані родини. З пузатими сумками й надувними матрацами.
Ідуть соромливі парочки...
Сьогодні субота, погожа сонячна днина. І люди поспішають на вокзал, на автобусну станцію, на пристань, щоб мерщій виїхати, виплисти, вибратися за місто, яке вже зрання пашить од липневої спеки.
Голосисті електрички мчать зараз десь через поліські бори, у вікнах вагонів майорять дівочі лиця; висаджуються суботні «десанти» на лісових полустанках; переповнені пароплави причалюють до зелених деснянських берегів...
Треба подзвонити комусь із подруг. Наталка заходить у телефонну будку.
Та Катя, виявляється, зараз у Полтаві, Алла — в Криму. А двоюрідна сестричка Марина — в піонерському таборі.
Лишається ще Іра. Але вона телефону не має, а їхати до неї далеко. Та якщо навіть вона і в місті, то не сидітиме зараз дома. її швидше можна знайти на Десні, на пляжі.
...Знявши сандалі, Наталка поволі бреде берегом, уважно приглядаючись до пляжників, що ніжаться на піску або погойдуються на синіх хвилях.
Вона обходить мало не весь пляж, але ні Іри, ні когось іншого з друзів, ба навіть знайомих, не помічає.
Наталка зупиняється  біля  поваленої  верби,  на  якій хлоп як лагодить причандалля для підводного плавання. Роздягається, кладе одяг на товстий вузлуватий стовбур, лягає на пісок.
Із тихим шелестом набігають на берег хвилі. З верболозів лине солодкава задуха.
Наталка заплющує очі. Знову згадує розмову з Василем. І заново переживає свою образу...

Узагалі брата вона дуже любила. Із самого малку звикла завше бачити його поряд, опиратися на його міцну руку, звикла до його повсякденної доброї опіки. Він водив її в дитсадок і в перший клас, навчив плавати, спускатися на лижах з гір, ходив з нею в кіно на найкращі фільми, приносив їй найцікавіші книжки, облазив з нею всі приміські ліси.
А коли в третьому класі вона зламала ногу, то Василь цілих два тижні носив її до школи на руках, щоб не відставала у навчанні від однокласників. Як заздрили їй тоді подруги!..
А потім брат вступив до інституту. І все змінилося. Тепер про те, щоб піти з ним разом у кіно, на виставку чи просто на прогулянку, доводилося тільки мріяти. Василь став страшенно зайнятий: то в нього лекції, то тренування, то факультетський вечір, то засідання у штабі студентських будівельних загонів...
Правда, тепер вона особливо й не набивалася йому зі своїм товариством — підросла вже. Але коли брат на зимові канікули почав збиратися з альпіністами на Тянь-Шань, Наталка заходилася «штурмувати» його, щоб узяв її з собою. Бо мандри вона любила. Та поки що, мандрувати їй доводилося в основному в одноденних турпоходах. А тут раптом брат їде в такий дивокрай!..
— А якщо тебе там козерог заколе або «снігова: людина» украде? — пробував одбутися жартом Василь.
— Перестань! — сердилася Наталка..— Я всерйоз, а ти...
— Ну, якщо всерйоз, то тобі ще в такі гори просто рано. Не під силу. Там важко й небезпечно.
І от він поїхав у гори, назустріч небезпекам. З яким нетерпінням, з якою тривогою чекала Наталка від брата звістки, чекала його повернення. Які тривожні сни їй снились, які моторошні картини малювала уява.
...Ось альпіністи піднімаються на гору. Раптом стежку перетинає кам'яний осип, що тече з вершини, його треба
перебігати швидко, бо інакше з'їдеш просто в гірську річку. Ось Василь на хвильку завагався чи спіткнувся — і вже нестримно мчить він у крижаний потік, що вирує внизу...
...Ось альпіністи штурмують льодовик. Перед ними здіймаються величезні крижані башти. Василь націлюється на них фотоапаратом (Наталка просила привезти їй хоч цікаві знімки.) Нараз одна башта поволі одвалюється від кам'яної стіни й падає на Василя...
...Ось альпіністам перетинає шлях широка тріщина-прірва, заметена снігом. Перебратись через неї можна лиш по ненадійному сніговому «мосту». Альпіністи обережно, хто навстоячки, а хто й поповзом, перебираються на той бік. Ось і Василь ступає на снігову кладку. Та коли він добирається до середини, сніговий міст зненацька обвалюється...
А коли нарешті брат повідомив, що повертається, Наталка кілька днів підряд ходила на вокзал його виглядати. І коли він з'явився в дверях вагона —такий схудлий, із загрубілим, обпаленим гірськими вітрами обличчям— у неї мало не бризнули сльози від радості...
І от на початку цього літа Василь нарешті пообіцяв Наталці, коли вона повернеться з піонерського табору, помандрувати разом у Карпати, і цілий місяць вона чекала на цю подорож.
З яким радісним нетерпінням, з якими райдужними надіями поспішала сьогодні вранці з табору!
Автобус мчав через приміські ліси, а Наталка вже бачила себе в синіх Карпатських горах, крізь гурчання мотора їй вчувався клекіт шпарких потоків, плескіт сине-вирських хвиль, гул смерек на дикому бескетті, а в голубому мареві на обрії вже вставали манливі вершини Петроса, Говерли, Піп-Івана...
Коли вона прибігла додому, там не було нікого. Ну, батьки поїхали у санаторій в Євпаторію, а де ж Василь?..
Щоправда, вона не попереджала про свій приїзд, але він і так мав знати. Усе ж таки було б приємно, якби зустрів, якщо вже не на автовокзалі, то хоч принаймні дома. Правда, дома на столі стояли її улюблені волошки, та все ж таки краще було б, якби разом з ними ждав і брат.
Натомість довелось його чекати. Вона вже пересердилась і встигла зварити компот та почитати, аж поки він нарешті повернувся додому.
— Привіт! Ти давно приїхала? — здивувався Василь — А я так закрутився, що й забув...
Наталка й сама помітила, що брат і справді «закрутився»: схуднув, обличчя змарніло. Проте уточнювати, що саме його так закрутило, не стала: не терпілося мерщій розказати про своє табірне життя. Тим паче, що Василь спочатку ніби й сам зацікавився:
— Ну, які там з тобою трапилися пригоди?
І вона, квапливо присьорбуючи компот, розповідала, як їй спочатку було важко в ролі вожатої. Спробуй-но впоратися з тридцятьма пустунами, неслухами, вередунами, упертюхами! Та потім вона все-таки зуміла знайти з ними спільну мову.
І ще їй хотілося похвалитися, що за місяць цього невгамовного лісового життя в наметах вона добряче загартувалась, і йому, Василю, тепер нема чого побоюватися, що вона обтяжуватиме його в карпатських походах. І що навіть грошей не доведеться на неї витрачати — у неї вистачить своїх і на дорогу, і на харчування.
Та вона не встигла похвалитись. Бо коли на хвильку змовкла, щоб налити собі другу склянку компоту, Василь, винувато відкашлюючись, сказав, що подорож у Карпати відміняється. Він знову їде з студентським будзаго-ном. Тільки вже не в Тюмень, як минулого літа, а ближче. У село в своїй же області. І вже не рядовим бійцем, а командиром загону.
Помітивши, як ця новина приголомшила Наталку, Василь почав лагідно пояснювати, що плани його змінилися вже після її від'їзду в піонертабір. Змінилися внаслідок непередбачених обставин. Одного їхнього товариша, ко'мйндира будівельного загону, молодого викладача, запросили читати лекції у Празькому університеті. І загін залишився без керівника. А ще не був навіть повністю сформований, іще треба було «провернути» багато підготовчих справ. Часу лишилося обмаль, під загрозою був Вчасний виїзд будбійців на роботу. І коли комітет комсомолу запропонував йому очолити загін, він, звичайно ж, не міг відмовитися.
Мовчки, заціпеніло слухала Наталка Василеву розповідь про те, який шалений, напружений був у нього цей місяць: треба було «ловити» викладачів, щоб достроково скласти іспити, підбирати решту бійців у загін, поспішати на інструктаж по техніці безпеки, мчати аж через усе місто в зональний штаб, де відбувалися наради командирів. А ще треба було з'їздити і на місце роботи, на об'єкт, і в міжколгоспбуд, і оформити купу всяких документів...
І хай вона, Наталка, вже вибачить, що він жодного разу так і не відвідав її в таборі — не було коли і вгору глянути. А сьогодні ввечері загін має вже виїхати...
І вона має теж зважити на все це, зрозуміти його...
Наталка мовчки схитувала головою: авжеж, вона розуміє...
Ну от,  він  же знав,  що сестра  міркує вже майже по-дорослому...
Авжеж, вона вже майже доросла... (А очі застеляли сльози, і горло захльоскувала така образа, що хотілося заревти, як малій дитині.)
От і добре. І не треба сердитись. Іншим разом вони вже обов'язково кудись помандрують. А поки що вона може поїхати до батьків у Євпаторію. Там, до речі, зараз чудова погода. Гроші на дорогу — он у шухляді...
— Не треба, в мене є,— сказала Наталка, насилу стримуючи сльози. І мерщій вискочила з дому, щоб не розплакатися.
І ось тепер вона лежить на гарячому деснянському березі і думає, як же бути далі.
їхати в Євпаторію не хотілося. Вона вже була там двічі. Ну, батькам туди потрібно, вони лікуються, а їй що там робити? Знову валятися на пляжі? То й тут, на Десні, пляж не гірший, а навіть кращий...
То що ж його все-таки робити, на чому зупинитись?..
Але палкий сонячний жар, блиск води заважали зосередитися, розпорошували увагу, розм'якшували, розслаблювали...
Е ні, так далі не буде! Теж мені кваша, розмагнітилася зовсім. Ану встати! — наказала сама собі Наталка. І рвучко підвівшись, попрямувала до води.
Плавала вона чудово (недарма ж Василь навчав!), доводилось лиш остерігатися прудких підводнокрилих човнів, що з оскаженілим ревом краяли фарватер, та ще збурюваних ними хвиль.
Перепливши на той бік, Наталка заглибилась у прибережні зарості. Із зелених лабіринтів долинав сміх, бренькіт гітар.
Колись узимку вони з Василем ганяли тут на лижах. Біля цього осокора у неї порвався ремінець, і брат припасовував їй запасний...
Із цього куща вона струшувала на нього сніг...
А он крута гірка, спускаючись із якої, Василь налетів на пень,, притрушений снігом...
Ось  ярок,  у якому  вони  палили  вогнище і грілися...
А може... все-таки піти проводжати Василя на вокзал?
Як?! Після всього, що сталося, після того, як він так підвів? — спробувала знову розпалити свою злість на брата. Але злість чомусь розпалювалась мляво.
Наталка повернулася до річки й кинулась у воду.
На середині Десни її весело привітали з стрімливої «Ракети» якісь хлопці. Крута пінява хвиля підкинула Наталку на гребені, і вона, скориставшись нею, мов трампліном, відчайдушним «кролем» рвонула до берега.
І на берег, освітлений уже надвечірнім сонцем, вискочила хоч і стомлена, але рішуча й енергійна. Вода, здавалося, змила з неї не лише змору, а й усі прикрощі.
Все! Досить нюні розпускати. Життя не таке вже й погане навіть без Карпат. А Василя все-таки треба провести.
Глянула на годинник. Пора, мабуть, уже й збиратися. Адже ще десь треба заскочити в кафе чи їдальню та перекусити, бо зголодніла за день страшенно.

Проте приїхала Наталка на вокзал усе-таки ранувато.
Вона сіла в залі чекання недалеко од вікна. І розгорнувши на колінах книжку, позирала то на освітлений перон, то розглядала вокзальний люд. Особливо зацікавив її сивий дід у гуцульському кептарі, який сидів напроти на лаві.
Наталка час од часу скидала оком на його довговиде карбоване обличчя. Та одразу ж, не спиняючись, щоб не здатися настирливою, переводила погляд праворуч, на двох циганчаток, що сиділи на чемодані й живо бликали довкола терен-очицями, потім на їхню строкато вдягнену матір, котра мелодійно-дівочим голосом розповідала карякуватому вусаню в довгому светрі якусь свою пригоду, потім на здоровенного дядька, що громохко — унгуррр-кха! — хріп на сусідній лаві.
Чи то від дядька ширились якісь телепатичні імпульси, чи то самі вже звуки його богатирського хропіння були такі заразливі, що і дрібненька тітонька, яка сиділа праворуч од Наталки, теж мало-помалу заплющила очі. Голова її безвільно похилилася набік, і тітонька почала несміливо, тихенько, мов дика качечка, посвистувати носом.
Тут Наталка мимохіть зауважила, що її теж розглядають.
Якийсь хлопчина з білявим настовбурченим чубом сів неподалік і раз по раз несміло позирав на неї. Тю, чого це він? Дивак якийсь...
Раптом Наталка помітила, що по проходу йде один хлопець з їхньої школи. Валерик Лановий із дев'ятого «б».
От з ким не хотілося б зараз зустрічатися, то це з ним. Валерик узагалі надокучливий базікало. А ще До всього Наталка з ним посварилася під час екзаменів.
Підвестися й вийти з залу? Та пізно: Валерик уже помітив її. І ще здаля всміхаючись, іде просто до неї. Ну що ж, доведеться зустріти його з крижаною «ввічливістю»...

2. ДЕНЬ НЕСПОДІВАНОК
У Володі сьогоднішній день почався теж із несподіванок.
Уранці, одвізши бочку з водою на польовий стан, він повернувся в бригаду, випряг коня й, пустивши його в загородку, подався через колгоспний сад до майстерні, де збирався допомогати слюсарям.
Ще перестрибуючи через канаву, помітив за рогом майстерні коричневий бік комбайна. Цікаво, чий же це? Мабуть, хтось із другої ланки, що працює на Жоравлі, біля річки.
Володя обійшов комбайн.  Так і є:  Семен Полтавець.
Присівши навпочіпки в закамарку за жаткою, старий порпався в машині, як завше, щось бурмочучи собі під ніс.
— Доброго ранку, дядьку Семене! — привітався Володя.
Хоч Полтавець по роках був уже «стопроцентним» дідом, але зовні на діда ще не скидався й не любив, коли його дідом називали.
— Кому ранок, а кому давно вже день,— буркнув він, не одриваючись від роботи.
Але Володя не образився. Треба ж розуміти: коли машина псується в найгарячішу жнивну пору, тут будь-хто стане роздратованим. А Семен Полтавець — тим паче бо взагалі чоловік нервовий, запальний.
— Що воно,  коверзує? — спитав Володя співчутливо.
Полтавець гостро зиркнув знизу на Володю синім оком. Але все-таки відповів:
— Проушину обірвало.
— А-а...— протяг Володя з тямущим виглядом, хоч насправді не мав ніякого уявлення про ту проушину.
Присівши поруч, він зацікавлено розглядав хитромудре плетиво машинних вузлів, намагаючись здогадатися, де міститься та злощасна деталь.
— А де ж це ваш Гриня? — спитав про помічника.
— У військкомат викликали,— буркнув Полтавець.
Володине серце стрепенулося. Слабка надія зажевріла в ньому.
Щоправда, якби довелося вибирати, то з усіх комбайнерів до Полтавця Володя пішов би помічником в останню чергу. Але зараз вибирати не доводилося. Зараз треба було хапатися за будь-яку можливість.
Сердито брязкаючи ключем, Полтавець щось знімав, щось припасовував, чортихаючись, бурмотів:
— Усе докупи...
А Володя, схвильовано сковтуючи слину, сидів навпочіпки поруч і мовчав, боячись якимось недоречним словом зовсім розгнівати комбайнера. Сидів і дивився на його чіпкі замащені пальці, молився на них, щоб вони швидше все полагодили, щоб швидше розпогодився настрій у їх власника...

Як і кожного хлопця, його змалку вабили машини, і, звичайно, дуже кортіло на них покататись.
І, звичайно ж, як і кожен хлопець, він не міг стриматися, щоб не вчепитись на ходу обома руками за борт грузовика й, ковтаючи пилюку з-під коліс, мчати кудись, аж поки шофер не озирнеться в заднє віконце кабіни й не побачить над бортом кудлату хлоп'ячу голову (тоді вся надія тільки на прудкі ноги).
Зате яке то було щастя, коли вдавалось покататися «законно» — у пропахлій бензином кабіні, поруч із шофером.
Але це траплялось досить рідко. І тому він заздрив тим, у кого батько був шофером і хто міг будь-коли, тільки-но захочеться, залізти до тата у кабіну і стрімливо мчати з ним по нескінченній дорозі...
Словом, як і кожен хлопець, він не міг спокійно бачити машин. Не міг спокійно чути залізний шум поїзда і лункий гук пароплава, свистючий шелест реактивного літака і навіть досить звичне гурчання звичного автомобіля.
Але комбайни вабили його особливо.
Коли наставало літо і починалися жнива, дорогою, що проляга за їхнім городом, комбайни вирушали в поле.
І щоразу, коли з-за городів долинав їхній потужний гул, серце починало чомусь рвійніше битись, і він сторчголов біг від хати через сад, через город аж до дикої груші над путівцем. І бентежними очима проводжав величезні машини..
А ще схвильованіше він дивився на них звідси увечері, коли комбайни вертали з поля і їхні темні силуети загадково пропливали понад соняшниками, пропалюючи темряву сліпучими променями фар.
І от одного разу громохкий степовий корабель зупи-, нився біля нього, і закурений круглолиций дядько Славик, перехилившись зі свого містка, лагідно спитав:
— Хочеш покататися? Ну то лізь сюди.
І хоч він проїхав з дядьком Славиком усього лише кілька хвилин, але ті хвилини здалися йому такими солодкими...
Наступного літа він став возити воду комбайнерам. Тепер він мав змогу щодня дивитися досхочу на комбайни. І ближче познайомитися з комбайнерами. А коли котрийсь із них прилягав перепочити під копицею соломи, можна було залізти до його напарника на місток і проїхати одну-дві загінки.
А одного разу, коли дядько Славик працював сам, Володі навіть пощастило покататися з ним кілька годин.
Весь напружившись, зібравшись, Володя жадібно стежив за роботою машини і за комбайнеровими руками на важелях, намагаючись не проґавити, запам'ятати кожен їхній рух.
Однак охопити, запам'ятати все одразу не встигав. А спитати в дядька Славика не спитаєш, бо хоч він і поруч, але за такою гуркотнечею все одно не почуєш голосу.
Та й не можна відволікати його од роботи.
А тут іще пилюка з остюками й половою летить в обличчя, запорошує очі, дере в горлянці.
Але настрій у Володі все одно був піднесений, серце билося бучно, схвильовано: ось воно, ось! Те, про що стільки мріяв, що стільки разів переживав в уяві,— настало.
Та найприємніше почалося потім, коли повечоріло.
Більшість комбайнерів уже закінчили роботу й зупинили свої машини. Той обмітав налиплу до радіатора пилюку й полову. Той, залізши під комбайн, оглядав вузли й деталі. Мишко Постоляк пішов до свого мотоцикла, що стояв під копицею.
Дядько Славик теж зупинив свого комбайна. Під'їхала машина, і він почав випорожнювати останній бункер.
Володя помалу зліз із комбайна й став збоку, роздумуючи, чи почекати цієї машини, щоб їхати на ній додому, чи бігти до Мишка Постоляка, котрий он уже заводить мотоцикла. Тим часом зерно з «хобота» вже перестало сипатись, і дядько Славик вимкнув мотор.
— Іди сюди,— почув раптом Володя його голос.
Спочатку він подумав був, що той зве когось із хлопчаків-вантажників чи шофера. І озирнувся на них.
Але ніхто з них не звертав уваги на комбайнерові слова. Шофер уже залазив у кабіну, а вантажники мовчки розрівнювали в кузові зерно.
— Володю, це я тобі кажу,— знову озвався дядько Славик.— Лізь хутчіше до мене.
Припрошувати ще раз Володю вже не треба було. Він хапливо видерся на «капітанський» місток.
— Сідай,— сказав дядько Славик.— Поїдемо.
Коли трохи од'їхали од загінки, він зупинив комбайн і повернувся широким обличчям до Володі.
— То як, пробував водити уже хоч раз комбайн? — глянув запитливо.— Чи ніхто так і не давав?
Володя мовчки зніяковіло знизав плечима.
— Ясно,— сказав дядько Славик.— То треба ж якось починати, га?
Він знову глянув на Володю. І кутики його губ загнулись угору.
— Ану пересідай сюди.
Вони помінялися місцями.
— Ну, то з чого хоч починати, знаєш? Ти ж наче приглядався, як їхав зі мною. Чи не запам'ятав?
— Та не дуже...— зізнався Володя.— За оце наче треба потягти? — показав він на важельок.
— Ні, це потім. Це варіометр швидкості. А спершу треба пустити двигун. Оце ось кнопка стартера. Натискай.
Володя натиснув.
— Так. Даємо, значить, газ. Тепер вмикай молотарку. Далі, далі веди важіль!
Дядько Славик поклав свою широку долоню зверху на Володину і впевнено, рішуче натиснув.
— Ось так. Аж поки клацне. Добре! Тепер став ногу на ось цю педаль. Вижимаємо муфту. Та не бійся, сміливіше тисни. Треба придавити педаль аж до самої підлоги. Важкувато? Ну, це не страшно. Візьмись рукою ось тут, щоб упертися. От бачиш — і вийшло.
І губи в дядька Славика знову.загнулись човником угору.
— Беремося нарешті за цей важіль, ставимо на другу швидкість... Опускаємо жаТку. Ручку піднімаємо й закріплюємо в нейтральному положенні... Так... Ну, а тепер повторімо все спочатку.
Повторили. Володя ще трохи плутався у важелях.
— Не страшно, давай ще раз,— терпляче запропонував дядько Славик.
Цього разу все вийшло гаразд.
— Ну от,— сказав комбайнер і задоволено відкинув ся на спинку сидіння.— А тепер давай сам.
Володя наче ж і добре вже запам'ятав, як і в якій послідовності рухати важелями, але, мабуть, від хвилювання й квапливості знову почав плутатися.
— Не поспішай, не поспішай,— заспокоював його дядько Славик.— І не шарпай так різко. Жатки зараз не треба опускати. Потренуйся спочатку на холостому ходу.
Нарешті Володя таки впорався з важелями. І комбайн... рушив.
Рушив!
Уперше в житті рушив комбайн, керований його руками.
Це була неповторна хвилина. Солодка хвилина...
Проте насолодитися нею Володя не встиг. Комбайн раптом посунув ліворуч.
Володя хутенько крутнув кермо.
Але кгаябайн не слухався і все забирав ліворуч.
— Сміливіше крути! — підказував дядько Славик.—
Ще, ще...
Нарешті Володі вдалося завернути комбайн. Він навіть перестарався. І комбайн повело тепер праворуч.
Просто на копицю.
Володя лихоманково закрутив кермо в протилежний бік. Але вирівняти машину вже не встиг.
Комбайн зачепив за копицю й розвалив її край.
Володя квапливо вимкнув мотор. Розгублено глянув на дядька Славика.
Але той лиш кректонув.
Зате ззаду пролунав обурений крик:
— Ви що це за розваги тут влаштовуєте?
Збоку біля комбайна спинився велосипед. З нього зіскочив обліковець тракторної бригади Горовик.
— А, це ти, Станіславе,— впізнавши дядька Славика,. стишив голос обліковець.— Здоров! А я думав — якісь хлопчаки залізли на комбайн та бешкетують.
— Та це ми вирішили трохи потренуватися,— сказав дядько Славик спокійно.
— То ви б трохи далі од'їхали, а то тут, бач, тіснувато, шкоди можна наробити.
І Горовик, нахилившись, почав поправляти копицю.
— Я зараз сам! — гукнув зніяковілий Володя й, злетівши з комбайна, кинувся упорядковувати копицю.
— Давай, давай,— охоче поступився йому місцем обліковець і заговорив з дядьком Славиком про скошені гектари й намолочені центнери.
Потім  він  сів  на  велосипед і  поїхав  по  стерні далі, а дядько Славик знову позвав Володю до себе.
— Мабуть, поїдемо вже додому.
Ну от. А так добре почалося. І треба ж, щоб та клята копиця трапилася якраз йому на дорозі. І щоб чорти принесли цього Горовика саме в ту мить...
Та дядько Славик, мабуть, помітив, як він скис. І додав підбадьорливо:
— Ще дорогою спробуєш.
На дорозі дядько Славик увімкнув третю, транспортну, швидкість і передав кермо Володі.
Ну, тепер він уже вестиме йк слід. Одне те, що на дорозі земля рівніша, г друге — все ж таки хоч і манюсінький, але є досвід.
Та на третій швидкості керувати комбайном виявилося ще важче. Він одразу ж норовисто попер у буряки, що росли по той бік дороги, і Володя ледве встиг його завернути.
Та потім пощастило проїхати кілька десятків метрів прямо, і Володя вже зрадів був і запишався: виходить!
І мало не налетів на придорожню вербу. Добре, що дядько Славик вчасно перехопив кермо.
А тут ще ззаду різко запіпікала машина, вимагаючи звільнити дорогу.
— Ну, на сьогодні досить,— сказав дядько Славик.— Хай ще завтра після роботи...
Те хвилююче, досі незвідане відчуття своєї влади над могутньою машиною не полишало Володю потім весь наступний день. Швидше б вечір! Знову кортіло стиснути в руках тепле рубцювате кружало керма й відчувати напружений пульс потужного залізного велетня, який за його, Володиною, волею (хоч ще й не завжди слухняно) повертає ліворуч або праворуч, пришвидшує або уповільнює хід...
...А десь наприкінці жнив дядько Славик почав давати йому кермо і в загінці. Тоді по-справжньому зрозумів він, яка напружена комбайнерська робота, як важко водночас слідкувати, чи рівно йде жатка по покосу, чи не переповнився соломонакоплювач чи бункер, чи не забило шнек, слухати, чи рівно працює мотор, чи не «гавкає» барабан і ще багато дечого...
А на початку цього літа дядько Славик пообіцяв на жнива узяти його до себе помічником, бо його торішній напарник мав піти комбайнером на новий «Колос».
Та потім сталося непередбачене: дядька Славика разом з його комбайном послали на допомогу жниварям у Запорізьку область.
І знову, як і торік, довелось Володі возити воду до комбайнів, лиш коли-не-коли трішки підкатуючись на чиємусь комбайні...

І ось зараз, схоже на те, щастя ніби знову починає усміхатися йому...
Нараз Полтавець, не обертаючись, сказав:
— Ану подай-но розвідний ключ.
Володя миттю підхопився, кинувся до ящика. Дістав ключ і мерщій одніс комбайнерові.
Почаклувавши ще трохи з залізом, Полтавець закляк на якусь хвилю непорушно, потім пробурмотів усе ще похмуро:
— Так... Тепер заварити все к чорту...
І обернувшись — до Володі:
— Гукни-но там Петровича! Володя метнувся до зварювальника.
Поки оглушливо шкварчала, палахкотіла електрозва-р-ка, Володя напіводвернувшись, щоб не так сліпило очі, стояв збоку й роздумував: чи це просто так Полтавець просив його про дрібні послуги, чи все ж таки можна на щось сподіватися?.. Втім, щоб потім не розчаровуватися, краще думати, що просто так...
Тим часом зварювальник закінчив і, знявши з обличчя бляшаний щиток, потяг своє причандалля в халабуду. А повеселілий Полтавець почав збирати ключі.
Пересилюючи себе, Володя нарешті запитав:
— А як же ви, дядьку Семене, працюватимете сьогодні,— самі?
— Сам, а що?
І тут би треба одразу й попроситись. Але Володя ніяк не міг змусити себе так прямо про це сказати. Він лиш спромігся, пробурмотіти:
— Таж самому, мабуть, важко...
Але Полтавець нічого на те не відповів. Мовчки поніс ключі в ящик.
«Дурбило! — пошепки вилаяв Володя сам себе.— Зараз дід поїде, а тобі — дуля з маком. Так тобі й треба!..»
Та, на щастя, Полтавець знову зліз із комбайна, тримаючи в руці шприц, і пішов до бочки з мастилом.
«Ну, якщо ти ще й зараз проґавиш...» — погрозив Володя сам собі. І напружившись, наче шугнув під холодний дощ, рішуче попрямував до Полтавця.
— Дядьку Семене, а може б, я у вас сьогодні за помічника попрацював? — запитав якомога бадьорішим голосом.
Але Полтавець мовчав, акуратно заправляючи трісочкою солідол у трубку шприца.
— То як, можна? — не витримавши, додав Володя вже зовсім прохально.
— А чого ж не можна...— відказав нарешті Полтавець і,  загвинтивши  кришечку  щприца,  звів  очі на  Володю, його завше похмуре шкарубке обличчя враз пом'якшало, полагіднішало.
— Тільки ж ти вирядився, наче в клуб, треба б перевдягнутись у щось стареньке..
Але зраділий Володя безтурботно махнув рукою.
— Та я можу і в цьому. Це вже теж не нове,— зневажливо поляпав він по тенісці й джинсах, хоч насправді надів їх усього лиш у четвертий чи п'ятий раз.
— Не нове... А звідки ж вам настачишся на щодень нового? — пробурчав Полтавець.— Ото не мороч голову, а збігай краще додому та перевдягнися. Ще час є. Однак я зараз поки що виточуватиму на верстаті одну штуко-вину.
Що ж, доведеться бігти.
І Володя кинувся додому. Кинувся так очманіло, що навіть не помітив тросика і, перечепившись об нього, мало не гепнувся на землю.
— Та не лети так, в'язи скрутиш! — гукнув Полтавець навздогін.— Устигнеш іще, не поспішай.
Аякже, не поспішай... По-перше, не той настрій, щоб, не поспішати. А по-друге, хто його ще знає, чи не передумає, бува, Полтавець, якаю, скажімо, у його, Володину, відсутність нагодиться хтось інший і теж попроситься в помічники...
Стривай, а чого бігти, якщо можна скористатися транспортом.
Володя метнувся за ріг майстерні.
Там, під стіною, стояв допотопний велосипед. Шарпа-ний-перешарпаний. І нічий.
Власне, раніше велосипед належав механіку Бельмасю-ку. А коли Бельмасюка проводжали на пенсію, колгосп подарував йому мопеда. І додому ветеран праці поїхав уже на новій машині, а старого свого велоконя залишив назавжди біля майстерні.
Тепер на ньому їздив хто хотів. Хлопчаки опановували на ньому елементи вищого велопілотажу: гарцювання без керма, стрибки через канаву, форсування калюж. Від цих відчайдушних вправ старий велокінь ставав дедалі розхлябанішим і неслухнянішим.
Ось і зараз, коли Володя стрибнув у сідло, він одразу ж почав норовисто кидатися з боку в бік. Нарешті Володя трохи «укоськав» його й помчав уперед.
Поки мчав по асфальту, все було гаразд. Але коли звернув у провулок, на м'який пісок, велосипед знову завередував.
А коли з'їхав на дощану кладку через рівчак, кермо ходором заходило у руках, переднє колесо саме крутнуло ліворуч — і Володя полетів з містка.
Підхопившись, мерщій озирнувся: чи ніхто не бачить?
Наче ніхто. Ну й прекрасно. Решта все — дрібниці. Зрештою, бебехнувся ж не у воду чи грязюку, а всього лиш у зарості гірчаку. І навіть не забився. Тільки теніску зазеленив трохи.
Ривком висадив велосипед на місток. Вистрибнув і сам туди ж. І — знову в сідло.
Нарешті — дома.        
Кинув велосипед під ворітьми,Ногою хвіртку — навстіж. Двері в хату —навстіж.
Джинси й теніску — з себе. Старий спорткостюм — на себе.
І — кулею на вулицю.
І тут у хвіртці Володя спинився, мов укопаний.
Рябий кабанчик уже вискочив із двору й бадьоро трюхикав до болота.
Ах ти ж, підлий свинтух! Ну, я тобі зараз!..
Володя рвонув навперейми.
Хто сказав, що свині — дурні? І вайлуваті. Мабуть, той, хто до них і близько не підходив. У всякому разі рябий кабанчик по хитрощах міг змагатися з лисицею, а по спритності — з хортом.
Він одразу ж зрозумів Володин маневр, метнувся вбік, прослизнув крізь огорожу на город до баби Чустихи і замерехтів уже там поміж гарбузів та кабачків.
Володі стало зимно: баба Чустиха була на городі. Лізти за кабанцем страх як не хотілося. Але треба було. Бо далі могло бути гірше. Довелося лізти в город і під оглушливими залпами бабиної лайки ганятися за ним.
Потім кабанчик перебіг на Книрів город, далі — на Шурубів. І лише звідти з допомогою Єгорових хлопців вдалося витурити його на вулицю, а потім загнати додому.
Вже у своєму дворі Володя мельки зиркнув на годинника. О чорт! Аж цілих тридцять п'ять хвилин згаяв через цю свинятину...
Спересердя носаком зафутболив кабанця у хлівець і кинувся до велосипеда.
Гнав його немилосердно, забувши про всяку обережність. Велокінь торохкотів усіма своїми старечими кістьми, харчав, скавулів, мчачи на найвищій своїй інвалідній швидкості. Але, як не дивно, жодного разу за всю дорогу не збунтувався, не став дибки, не скинув наїзника в кропиву або канаву, ніби розуміючи, що зараз не до Приверед.

І все ж таки Володя не встиг. Коли він придеренчав до майстерні, комбайна там уже не було.
«Ну от! Спізнився...— упало серце.— Полтавець, видно, не дочекався й поїхав сам...»
А може, не сам, а з кимось? А може, і взагалі не збирався чекати його, Володю, а послав ото перевдягатися просто так, жартома, щоб потім розповісти в полі комбайнерам і посміятися?..
Треба в когось запитати. Якщо Полтавець справді чекав і не дочекався, то його ж можна наздогнати на якійсь попутній машині, що їхатиме по зерно до комбайнів.
— Полтавець? — перепитав хтось із слюсарів.— А він іще нікуди не поїхав. Ондечки за деревами стоїть.
Попри Володині побоювання — чи не лаятиме за затримку — Полтавець зустрів його спокійно, діловито:
— Бери он шприц і змащуй.
Володя з готовністю схопив шприц...
Коли комбайна, нарешті, було змащено, Полтавець завів і прослухав двигуна, молотарку, кілька разів підняв і опустив жатку.
Потім заправлялися соляркою (Володя знизу подавав шланг Полтавцеві на комбайн). Наливали в бідон води...
І ось уже комбайн, похитуючись і гуркочучи, мчить вулицею в поле. І на капітанському містку поруч комбайнера сидить він, Володя.
Ех, шкода, що на вулиці не видно нікого з друзів, однокласників. Чи просто знайомих хлопців.
А то тільки малеча із захопленим вереском підкидає вгору картузи й біжить слідом за комбайном. З лементом розлітаються з-під коліс наполохані кури й качки. Та шугають на паркани й верби коти.
Пропливає Лобунькове подвір'я. Ну хоча б Мишко визирнув вікно. Та ж ні, не видно.
І ще одне минають подвір'я, де Володі теж хочеться, щоб дехто побачив його на комбайні. Але й там теж нікого не видно...
Тільки-но виїхали за село, як їх перестрів на «тазику» голова колгоспу. Спинився, вийшов із машини. Полтавець теж зліз із комбайна. Поручкалися, стали розмовляти. Час од часу голова пильно поглядав угору на місток. На нього, Володю. І від тих поглядів то солодко, то тривожно мліло серце. Про що він там говорить з Полтавцем? Чи не наказує, бува, турнути його, Володю, втришия з комбайна?..
Та он уже голова залазить у машину, а Полтавець — на комбайн, сідає поруч Володі, задоволений, навіть усміхнений, і веде комбайн далі.
Отже, можна не турбуватися. Якщо вже й голова не зсадив з комбайна, значить, усе гаразд.
І Володя заспокоюється остаточно. На пшеничний лан, де жнивують комбайни, він в'їздить уже з нічим не захмареною радістю. І коли бачить під копицею кількох відпочиваючих комбайнерів, а біля них агронома і якогось незнайомця з фотоапаратом (чи не з газети, бува?) — єдина його турбота: як би ту радість по-доросло-му, солідно стримати.
А тим часом Полтавець уже спрямовував комбайн у загінку. І вмить щезли для Володі глядачі, щезло все стороннє, вся його увага зосередилася на комбайні.
Різко змінив тон мотор. Опустилася жатка, закрутилось мотовило. Стрепенулися підхоплені ним колоски, німо зойкнули, впали, підтяті навальною косою, попливли, полилися жовтим струменем вгору, в гуркотливе жерло молотарки...

Та тільки-но обійшли одну загінку, як у комбайні щось зламалось. І спохмурнілий Полтавець поліз під нього.
Володя теж зліз із комбайна й стояв поруч, чекаючи, поки Полтавець накаже йому щось подати. Знічев'я поглядав на «Колос», що наближався до них, та, не доїхавши з півсотню метрів, зупинився. І одразу ж до нього від посадки попрямувала машина.
Коли вона минала Полтавців комбайн, із кабіни висунув чубату голову шофер Василь Дудик і насмішкувато гукнув Володі:
— А ти ж чого стоїш, діду Семенові не допомагаєш?
Володя почервонів і одвернувся. Носить тут усяких...
Проте, повагавшись, усе-таки присів і порачкував під комбайн.
Але Полтавець сердито шугнув його звідти:
— Ану не затуляй світла! Нема чого робити?
Спантеличений Володя викотився з-під комбайна.
Тьху ти, дурень, послухався цього навіженого Дудика!
Добре ще, хоч зараз він нічого не чув. його машина он уже біля «Колоса» стоїть, і в її кузов сиплеться із бункера зерно.
Ну гаразд, а що ж зараз робити? Що має робити помічник комбайнера?..
Подумавши трохи, Володя взяв й поліз нагору, до радіатора. Ретельно обмів з нього пилюку. А заразом і димогарну трубу обмахнув.
Потім сів на Полтавцеве місце й почав примірятися до важелів. Це приємніше, ніж знічев'я стовбичити там, унизу, і наражатися на глузування шоферів чи роздратовані окрики Полтавця.
Цікаво, чи дасть йому Полтавець хоч трохи повести комбайн? Попросити?..
Але як незручно, важко щось просити. А особливо — в Полтавця. Може, таки сам нарешті здогадається...
З громохким свистом шугонув через усе небо реактивний літак і за мить зник за обрієм.
Важко проколивалася навантажена зерном машина.
Прогуркотів оповитий курявою Постоликів комбайн. Мишко привітно помахав рукою з-за батькового плеча.
Володя здер з голови картуз й, підвівшись, теж хотів помахати ним у відповідь. Але тут саме з-під комбайна виліз Полтавець. І Володя вдав, що витрушує пилюку з картуза.
Але потай стривожено-запитливо поглядав на Полтавця, котрий піднімався по драбині нагору. Кортіло спитати, чи відремонтував уже. Але стримувався.
Втім, із стомлено-задоволеного Полтавцевого обличчя можна було зрозуміти, що все гаразд.
...І знову напружено гув комбайн, знову Володя, забувши про все на світі, сидів поруч Полтавця. Знову з насолодою відчував, як передається його тілу могутнє двигтіння машини.
Минали хвилини...
Години...
Сонце пливло по розпеченому безхмарному небу. Комбайн невтомно долав загінки. А Володині мрії летіли вже далеко попереду, вже думалось йому про те, що, може, Полтавців помічник і зовсім не повернеться на комбайн, і він, Володя, сидітиме тут, на його місці, до самого кінця
жнив...
І тут — ну не на зло ж хіба! — щось так гуркнуло, так скреготнуло в барабані, що аж морозом сипонуло поза шкірою. І комбайн знову спинився.
Знову щось зламалося...
Та ще як зламалося! Полтавець поколупався-поколупався, полазив-полазив під комбайном і вибрався звідти похмурий і злий, мов чорт.
— Ну, цього вже тут не полагодиш,— бурмотів він.— Доведеться гнати до майстерні.
Як Володя не намагався в цю мить не потрапляти йому на очі, але — де ж тут дінешся — нарешті потрапив.
— Щось мені з тобою, хлопче, не щастить,— сказав Полтавець, якось скоса, невдоволено поглядаючи на Володю.— Невезучий ти якийсь.    ...
У Володі тривожно занило всередині від цих Полтавцевих слів. Отже, віднині всі прикрощі, поломки, неполадки старий пов'язуватиме з ним, Володею. А кому, скажіть, хочеться мати помічника, який лиш накликає неприємності?..
Треба було негайно щось робити, рятувати свою репутацію, довести, що ти не такий уже й недотепа.
І Володя заквапився. І, як завше у таких випадках, наробив дурниць.
Побачивши, що Полтавець невдоволено глянув на со-ломонакоплювач, де застряло чимало соломи, Володя кинувся її викидати. Повикидавши, він вирішив закрити кришку соломонакоплювача. Полтавець вже доручав йому це. І так йому хотілося зробити це пошвидше, до Полтавцевого сердитого наказу, так хотілось якось виявити себе, так він поспішав, що навіть не подивився назад. Піднявши руку, відкрив защіпку.
Кришка опустилась. І хряснула Полтавця чи то по спині, чи то по плечу, чи то по нозі — цього Володя не бачив. Він тільки почув, як Полтавець крекнув і вилаявся.
Володя похолов: тепер уже все...
І  справді, через  кілька секунд він почув  собі вирок:
— Знаєш що, хлопче! Не буде, видно, з тебе пуття...
Може, якби Володя почав проситися чи принаймні мовчки проковтнув образу й залишивсь і далі поруч Полтавця — може б, ще воно якось і обійшлося.
Та він уже не міг цього витримати. Палаючи від сорому, він постояв іще кілька хвилин біля комбайна. А потім, коли Полтавець пішов на другий бік, він бочком-бочком одійшов убік і, помітивши, що Книрів «Колос» розвантажується, неквапно, заклавши руку в кишеню, попрямував до нього.
— Ну, як, спрацювався з дідом? — гукнув Книр.
— Та знов обламався, поїде ремонтуватися,— сказав Володя якомога недбаліше.
Він заліз на машину і почав допомагати хлопчакам-вантажникам розгрібати зерно по всьому кузову.
А коли машина рушила, він не сплигнув додолу, а так і лишився в ній. Так і поїхав у село.
Він вирішив навіть більше не возити воду комбайнерам, бо був певен, що всі вони вже знають, як він «почастував» Полтавця, і зустрінуть його посмішками, уїдливими репліками. Краще вже попроситься в бригадира, щоб послав на луг тягати конем копиці...
Дома Володя узяв вудку й, сівши на велосипед, подався на річку.
На улюбленому місці біля Задеріевого броду, на щастя, не було жодного рибалки.
Тримаючи перед собою вудку, він продерся крізь кушир та латаття і опинився на піщаному перекаті посеред річки. Дістав із картуза коробочку з ґедзями, нахромив одного на гачок, пустив за водою.
Плюсь! — скипів біля ґедзя бурунчик. І одразу ж гусячий поплавець повело вбік.
Рука нетерпляче  смикнула вудлище. Ех, поспішив...
Удруге теж зірвався. Тільки тепер уже навпаки — запізнився, проґавив...
Тамуючи нетерплячий дрож, він начепив на гачок найбільшого овода. Закинув.
Цок! Цок! — затанцювали навколо овода бурунчики. Але, кружляючи, перевертаючись, він усе-таки плив собі далі — дрібнота термосила.
Ось уже овод за жовтою хребтиною перекату, вже випливає на темну глибінь. Далі попускати вже нема куди, і Володя починає поволі підтягати вудку до себе.
І раптом —брьох!
Шалена водоверть на місці овода. ДуЖо шарпається вудлище. Але рука все-таки втримує його.
Підсічка!
Вудлище — дугою. Серце мало не вискочить. Спокійно, не квапитись, не квапитись... Але й не попускати...
А у воді — клекіт, бунт, жовті зблиски. З нуртуючого шумовиння вихоплюється жаркоперии язь і, зблиснувши золотавим боком, знову шубовскає у воду. І Володине серце теж падає: зірвався!..
Але ні, поки що ні. Вудлище знову ходором ходить від дужої шарпанини, знову  солодко  дринкає  й  завмирає серце.
Переступаючи дрібними кроками, Володя розпачливо озирається на берег: як до нього ще далеко!
А язь шаленіє, бурхає, гамселить по мілині, розлякуючи риб'ячу малечу. Поволі, відвойовуючи в нього кожен крок, Володя задкує до берега.
Мимохідь він помічає, як на тому боці, від лісу до річки, мчать велосипедисти. Он вони вже вискочили на урвистий протилежний берег. Це хлопці та дівчата вертаються з сінокосу.
Володя впізнає серед них своїх однокласників Мишка та Ілька, двоюрідну сестричку Галю, дочку дядька Славика Таню.
Хлопці, звичайно, одразу ж помітили Володин поєдинок з рибою і, ще не встигши злізти з велосипедів, загаласували:
— Вовко, привіт!
— Тягни, тягни швидше!
— Не слухай, спочатку стоми її добряче!
— Та не горлопаньте, не збивайте його з пантелику!
— Тримайся, Володько! Зараз допоможемо!
Мишко і ще два хлопці гайнули на велосипедах до мосту, а гарячкуватий Ілько, миттю роздягтись, кинувся вплав.
Але чекати на його допомогу нема коли — Володя вже наблизився др прибережних заростей і лихоманково міркував, чи тягти язя навпрошки (обов'язково ж заплутається у водоростях і зірветься), чи пошукати десь прогалини (але поки шукатимеш, то теж може зірватися), Ні, таки треба прямо. Може, якось удасться протягти язя поверх водоростей.
І піднявши вудлище якомога вище, щоб риб'яча голова була над водою, Володя підтюпцем подався до берега, рвучко розриваючи ногами живопліт водоростей. Уже на самому березі він зашкопертнувся й гупнув з розгону в пісок.
Падаючи, почув огидний тріск зламаного вудлища.
«От і все...» — розпачливо зблиснуло в голові.
Та коли підхопився, то побачив, що язь усе ж таки на березі. Тільки майже на самому краєчку. Скажено молотить хвостом по піску, от-от ускочить у воду.
Володя метнувся до нього.
Але його випередив Ілько. Він вистрибнув з води і, вхопивши обома руками язя попід зябра, відніс його подалі од води, поклав на траву і звільнив од гачка.
— Ур-р-ра! — примчали від мосту й інші хлопці, брязнули додолу своїх велоконей і оточили язя, що шалено вистрибував на росяній траві, зблискуючи, сяючи, переливаючись вогнистими барвами.
А тут ще під'їхали й дівчата.
І настала не менш солодка, ніж самі лови, мить для вдатного рибалки: ухкання й ойкання, обмацування, погладжування, вимірювання й виважування здобичі, захоплення й щирі заздрощі...
Та ще приємніша несподіванка чекала на Володю потім, коли він разом з усіма вертався додому. Порівнявшись із Танею, він неголосно поцікавився, чи не пише батько, коли повернеться.
І насилу стримав радість, коли почув відповідь:
— А вій уже сьогодні  повертається.  Поїзд прибуває десь увечері...
Заскочивши додому, він хутенько перевдягся, прихопив куртку; бо почала находити хмара. І мерщій подався полем до траси, де найшвидше можна перехопити автобус до міста.

3. ВОКЗАЛЬНІ ПРИГОДИ
Дощ періщив дедалі дужче; шосе, придорожні дерева, телеграфні стовпи — все тонуло в тривожно-вируючому мороці.
Нап'явши куртку на голову, Володя нетерпляче походжав туди-сюди по шосе. Він чатував уже довгенько, але автобуса чомусь не було.
Невже проїхав раніше? Чи десь обламався, застряг? А може, взагалі сьогодні цей рейс скасували — адже ж буває й таке...
І як на зло — жодної попутної машини.
А дощ ущухати й не думав. Штани вже промокли наскрізь. У черевиках чвакало.
І зрадливі думки почали закрадатися в голову. Даремно, мабуть, затіяв він цю поїздку проти ночі та ще в таку негоду. Чи не надійніше було б чекати дядька Слави-ка вдома? Доведеться, видно, вертати назад.
Та ось удалині почулося приглушене гудіння, потім з: мороку вилупилася туманиста світляна пляма, почала наближатися, яскріти.
І Володя, вмить забувши про свої вагання, зраділо підкинув руку вгору.
Але машина промчала мимо, не збавляючи швидкості. Невже водій не бачив, що людина стоїть на дощі?..
— От свиня! — спересердя вихопилося у Володі.
Та одразу ж він прикусив язика. Бо встиг помітити, що в кабіні й так сидять аж троє — куди ж іще брати?, І в кузов теж не можна — ущерть виповнений якимсь вантажем.
От чорт! Тільки марно вилаяв шофера. І хоч той цього й не чув — усе одно якось неприємно. Перед собою просто неприємно. Тьху ти...
Знову щось їде. Він заздалегідь підняв руку.
Із струмливої темряви випірнула машина з фанерною халабудою над кузовом. Не доїжджаючи до Володі спинилася.
Затуляючись ліктем од сліпучого світла фар, він підбіг до кабіни. Шарпнув дверцята і крикнув шоферу:
— До міста?
— Залазь швидше в кузов.
Володя заліз по драбинці в халабуду. Хтось у темряві всадовив його на вільне місце і гукнув шоферові:
— Поїхали! .
І машина, гугняво заскигливши мотором, пругко зіштовхнулася з місця й понеслась у дощовий морок.
Навколо Володі на бочках і лавах сиділи люди, розмовляли, сміялися, курили; у кволих спалахах цигарок час од часу то тут, то там означалися на мить обличчя і знову щезали.
Віконця в халабуді були без шибок, бризки дощу залітали всередину, потрапляли то в обличчя, то на руки. Але Володя навіть не ухилявся — вони здавалися пустотливим лоскотанням після тугих дощових струменів, що шмагали його щойно надворі.
Єдине, що трохи дошкуляло — це мокрі штани. Але в синтетичній торбинці (добре, що прихопив!) є «спор-тивка», і в місті можна буде перевдягтися в сухе.
Він якомога зручніше вмостився на лаві, привалився спиною до стінки, простяг ноги; він радів, що нарешті їде (навіть з дахом над головою!), радів стрімливому мчанню машини, навіть різким струсам на вибоїнах, од яких шалено підкидало на лаві і мало не зривалася із в'язів голова.
Опецькуватий дядько, що сидів верхи на бочці, голосно розповідав, як цін малим, катаючись на лижах, заблукав увечері в полі, заліз у скирту соломи й здибавсь із вовком, котрий викрутив там собі на ніч кубло; як, сидячи На скирті, одбивався від розлюченого звіра, тицяючи йому в зуби лижі...
Володя з насолодою слухав соковиті дядькові побрехеньки і разом з усіма сміявся.
Та ось у машині стало ніби світліше. Володя підвівся до квадратного віконця, висунув голову назовні.
На узбіччі вже мерехтіли вогні міської околиці.
Їх висипало дедалі більше — і ось уже машина мчить яскравою, заллятою світлом вулицею.
Пронеслася сіра брила краєзнавчого музею. Стадіон. Міський сад...
Люди в машині заворушилися, беручись за свої сумки, кошики, сітки...
Володі пощастило: машина підвезла його аж до самого вокзалу.
Дощ уже перестав. А може, його тут і зовсім не було. Принаймні калюж не видно. І мокрих людей — теж.
Лиш один він у мокрющих пожмаканих джинсах красується! Треба мерщій десь перевдягти сухі штани.
Але скрізь повно людей. І скрізь — яскраве світло. Спробуй знайти тут глухий закапелок! І підходящих кущиків чортма...
Стривай, а може, у вокзальній курилці? Але й у курилці теж людно.
Володя спантеличено оглядається. Щоправда, тут ніхто, здається, не зважає на сусідів, кожен робить, що йому треба.
Біля порога одноногий чистильник наваксовує черевики рудому перукарю в білому халаті. Дядько в майці голиться перед дзеркалом. Біля вікна бородань у закачаних гумових чоботях чистить носовиком плаща. А поруч два модно вбрані парубки курять і жваво розмовляють. За їхніми спинами в кутку є вільне місце, там можна і прилаштуватись.
Володя пробирається в куток і починає квапливо перевдягатись, знервовано позираючи через плече: чи не стежить, бува, хто за ним глузливо?
Та ніхто не зверта уваги, кожен заклопотаний своїм. Парубки-сусіди, щедро обкурюючи один одного димом, завзято обговорюють космічні проблеми.
Нарешті з штаньми покінчено. О, тепер почуває себе людиною!
Оговтавшись, Володя вже не поспішає покидати свого кутка: його зацікавлює суперечка парубків про інопланетян.
Меткий худорлявий очкарик запально доводить, нібито інопланетяни з давніх-давен час од часу прилітають потай на Землю.
— А якого дідька потай, якщо вони такі хороші, як ти кажеш? — скептично запитує кучерявий велетень.— Чом досі не зустрінуться, не встановлять з нами контактів?
Бородань, почистивши плаща, накидає його наопаш і просить у парубків закурити.
Очкарик пригощає його цигаркою і насмішкувато каже кучерявому:
— Ну, мабуть, особисто ми з тобою їх не цікавимо. А може, з тими, хто їх цікавить, вони й зустрічаються?
— Маячня фантастів! Модернізовані казки! — зневажливо одма-хується кучерявий.
Бородань випускає цівку диму й, кивнувши на очкарика, звертається до кучерявого й Володі:
— Хлопці, а він правильно каже. Не кожному дано їх побачити. Не кожному...— повторює значуще.
Володі приємно, що бородань вважає його теж учасником цієї цікавої розмови. І він непомітно підступає ближче.
Бородань знову шумно затягується і, примружившись, каже притишеним, урочисто-загадковим голосом:
— А от я, хлопці, з ними зустрічався. Не вірите? — І він по черзі втуплюється в кожного співбесідника розширеними блискучими очима.
— Ну чого ж не віримо? Віримо,— поквапливо запевняє бороданя очкарик. І непомітно переморгується зі своїм товаришем.
Володя вдивляється в бороданеве обличчя, шукаючи в ньому якихось особливих, таємничих ознак обранця легендарних інопланетян. Але бачить лише синю каламуть в очах, неохайну бороду, порепані, взяті жовтою смагою губи.
— Поїхав я, значить, на рибалку з ночівлею, є в мене там одне озерце на прикметі,— розповідає бородань, а парубки, прихилившись спинами до блискучої кафельної стіни, слухають, маскуючи в хмарах тютюнового диму іронічні посмішки.— Звечора трохи порибалив, зварив юшку, поставив на ніч донки. І задрімав трохи коло багаття. Коли це прокидаюся — що таке? Де я?.. Нічого не можу второпати. Ніби сиджу за якимось столом, повним усяких наїдків і питва. Та й заправляюся собі потихеньку...— Бородань зробив пальцями красно мовний жест.
Володя пирскає.
Обидва парубки теж не витримують і сміються. У кучерявого аж сльози виступають на очах.
Сміється і сам бородань — спочатку зніяковіло, скупо, та потім розходиться і вже невимушено, з надмірною бадьорістю пропонує:
— А що ж це ми, хлопці, тут стоїмо? Може, підемо в ресторані продовжимо нашу, так би мовити, прес-конференцію?
— Та ні, давайте вже тут докінчуйте, а ресторан потім,— втираючи носовиком сльози, каже кучерявий.— А то ви по дорозі найцікавіші деталі порозгублюєте.
— Гм... На чому ж це я зупинився? — каже бородань уже без попереднього ентузіазму.
Але тут усі звуки покриває громохкий радіоголос, що сповіщає про прибуття поїзда.
Якого — Володя не розібрав. А що, як це із Запоріжжя? Той, яким дядько Славик приїздить?..
І він стрімголов вискакує з «курилки», біжить на перон.
Е ні, це прибув поїзд «Рига — Сімферополь».
Треба піти глянути в розклад, чи скоро буде який-небудь із Запоріжжя.
...Ні, нескоро. Доведеться чекати. Що ж, почекаємо. Зрештою, на вокзалі досить цікаво. Цікаво навіть просто так повештатись. Подивитися. Послухати.
Передусім Володя знову зазирає в курилку: чи й досі ті, «космонавти», сперечаються?
Ні, вже нема.
Двері в сусідню кімнату трохи прочинені, і він бачить там кількох чоловік у білих халатах, що сидять за столом. Серед них і той рудий перукар, якому допіру одноногий чистильник наводив блиск на черевики.
Ага, це перукарня. У перукарів, видно, саме нема клієнтів, і вони відпочивають.
Володя роздумливо почухує свою вже досить кошлату чуприну.
Не завадило б і собі підстригтися, тільки... Тільки чомусь на нього в перукарні, як у жодному іншому місці, завше нападає незрозуміла ніяковість. А тут іще в цих перукарів такий неприступний вигляд — вони сидять за круглим столом поважно, мов дипломати. І відривати їх від цього солідного сидіння страшенно незручно.
От якби ще хтось прийшов підстригатися, тоді у компанії було б веселіше. А так...
Ні, хай краще вже дома, в Іллі Круговця наведемо красу. Зрештою, це не горить. Можна й потерпіти ще день-другий.
А от пити хочеться саме зараз. І терпіти далі вже важко.
Володя  йде шукати буфет.  Але  спочатку  по  дорозі трапляється йому кіоск, де на прилавку віялом розкинуті нові журнали, і пройти повз них — ну просто несила. Володя спиняється і купує «Вокруг света».
Черга до буфету була чимала. Але тепер, коли в руках таке захопливе чтиво, це вже не лякало.
Уткнувшись у журнал, Володя поволі посувався в черзі слідом за огрядним сивим дядьком у білому костюмі.
Одірвавшись на мить від читання, він раптом помітив збоку на лаві, в другому ряду, чорняву кругловиду дівчину в джинсовій куртці.
Щось у ній здалося йому знайомим. Дуже знайомим...
Він узяв собі дві склянки чаю з булочкою й став за столик так, щоб було видно дівчину.
Вона теж читала якусь книжку. І час од часу рвучко стріпувала головою, відкидаючи назад нависле на очі волосся.
І цей рух головою, так само як і густі чорні брови, припухлі вилиці й по-дитячому випнуті губи — були такі знайомі...
Авжеж, це вона. Та сама Галина подружка Наталка, яку він бачив минулого літа в піонерському таборі, коли їздив туди провідувати свою двоюрідну сестричку.
Підійти й привітатися? А раптом це все-таки не вона? І він улипне в халепу, пектиме потім раків. Ні, краще все-таки, мабуть, сісти десь неподалік і добре придивитися. А ще краще якимось чином, ніби ненароком, звернути її увагу на себе, щоб вона впізнала його сама. Отоді вже все буде напевне.
Він примостився на лаві напроти. Власне, не зовсім напроти, а навскоси. Але так, щоб і йому її було добре видно, і вона теж могла його бачити. І розгорнув журнал.
Він читав і час од часу позирав на дівчину, чекаючи, поки  вона  одірветься  від  книжки  й  погляне  на  нього.
І дівчина нарешті-таки глянула. Тільки спочатку не на Володю, а на сплячого здорованя, що саме з присвистом закінчував одну з своїх оглушливих рулад.
І тут її рот мимоволі сам розкрився в позіху. Вона запізніло затулила його долонею. Та схаменувшись, одразу ж відняла руку. Зніяковіло стріпнула чубком і озирнулась.
І тут нарешті зустрілася з Володиним поглядом.
Якусь хвилю дивилася на нього з настороженим подивом. Потім невдоволено пересмикнула губами й перевела очі на сплячого дядька.
Та ось вона знову глянула на Володю. Цього разу дивилась довше, уважніше, і вже подив у її очах мінявся на збентеження, вже ніс її якось кумедно морщився, ніби вона от-от засміється.
І Володя аж подався вперед, чекаючи, що вона зараз упізнає його, кивне, всміхнеться, і вже приготувався усміхнутись їй у відповідь, а потім підвестись і підійти до неї, привітатися.
Але дівчина знову уткнулась у книжку й стала спокійно читати собі далі.
Не впізнала! — прикро шпигнуло в серце. Чи не схотіла впізнавати... Ну й дідько з нею! І досить лупити на неї очі, краще піти погуляти на пероні або на привокзальній площі.
Але він мов прикипів до лави, ніяк не міг змусити себе підвестись і піти геть. Знову й знову роздивлявся нишком дівчину. І вже починало здаватися йому, що вона виглядає набагато дорослішою, ніж Наталка. Ні, ма-буть-таки, не вона...
Але ж ці припухлі вилиці, це таке знайоме стріпування головою...
Ні, треба все-таки остаточно переконатися, вона це чи не вона. Ех, треба б ото одразу підійти й сісти якомога ближче до неї — і все було б набагато легшим. А зараз узяти й пересісти ближче  дуже незручно. Одразу  всі здогадаються, чого він пересів. І насамперед — вона. Тітонька праворуч прокинулася і сказала:
— Один бік виспався, тепер хай другий. І перевернулася на другий бік.
Скориставшись цим, Володя швиденько відсунувся, ніби лише для того, щоб дати тітоньці більше місця. І опинився таким чином трохи ближче до дівчини.
А он ще ближче є вільне місце. Тепер би якось перебратися туди. Але так, щоб наче ненароком.
О, ідея! Он іде по проходу баба з кошиком. Треба їй поступитися своїм місцем, а самому пересісти на те, вільне. І все буде цілком природно.
Та коли баба наблизилась і Володя вже збирався підвестись і запропонувати їй сісти, він непомітно зиркнув ліворуч. І те, що' побачив, так приголомшило його, що він умить забув і про бабу, і про свою ґречність. І закляк на місці.
Поруч з дівчиною вже стояв якийсь хлопець у роже-
вистій футболці.
Він був високий, мускулястий, з рішучими рухами. Правда, він був носатий, але довгий ніс якраз пасував до його енергійного обличчя, надавав ще більшої впевненості.
Хлопець церемонно-насмішкувато вклонився:
— Дозвольте біля вас присісти?
І, не чекаючи запрошення, невимушено сів біля дівчини.
— А що ви читаєте?
— Яке це має значення! — відказала дівчина непривітно.
— Має, та ще й яке! — жваво відгукнувся хлопець.— Скажіть, що ви читаєте, і я скажу, хто ви, як говорив один мудрець.
Дівчина промовчала. Тоді хлопець нахилився, намагаючись заглянути знизу на обкладинку.
Дівчина рвучко загорнула книжку і сховала в сумку. «Ага,  одержуй!» — подумав  Володя  із задоволенням.
— Ну, то давайте просто так поговоримо,— засміявся хлопець.
— Нам нема про що говорити! — сказала дівчина крижаним тоном.
«Так його, так!» — радів Володя.
— А от і є про що,— ніскільки не збентежився хлопець.— Скажімо, про те, що таке щастя і як його досягти. Або про те, чи гоже серйозній дівчині розмовляти на вокзалі з несерйозним хлопцем. То про що ви хочете спочатку?
— Слухай, ти можеш нарешті помовчати? — мовила дівчина вже роздратовано.
«Ну, тепер він затнеться!» — вирішив Володя. Тим паче, що на хлопця вже почали досить осудливо поглядати сусіди.
— Можу,— ніскільки не зніяковівши, весело озвався той.— Хоч, одверто кажучи, вважаю за ганьбу сидіти мовчки біля дівчини. Та ще такої гарнющої...
Тут Володя з прикрим подивом помітив, що дівчина почервоніла і закліпала віями. І в нього неприємно занило серце.
А хлопець натхненно молов далі язиком:
— Самі тільки очі... Ви навіть не уявляєте, які вони у вас! Ех, та що там говорити...
Дівчина опустила очі долу і, вже не витримавши, всміхнулася.
Володя дивився на неї й не йняв віри своїм очам.
Ще якусь хвилину тому вона так рішуче давала одкоша цьому причепі, так гордо й незалежно з ним трималася. А зараз уже сяє вся й усміхається. О, вже он і розмовляє з ним. Та ще так любенько, ніби хтозна-відколи знайомі. А може, вони й справді знайомі?..
Ну й хай собі розмовляють, скільки їм хочеться. Хоч цілий вечір. Иому-то що...
І все-таки Володі було так прикро, так неприємно, що він підвівся й, потихеньку вибравшись із зали чекання, вийшов з вокзалу.

Вечірня прохолода і вітерець, що гуляв надворі, освіжили його, подіяли заспокійливо. А потім прибув поїзд з півдня. І Володя, вмить забувши про все, кинувся до нього.
З вагонів вихлюпнули люди, і перон одразу став схожий на розворушений мурашник.
Строкатий людський потік підхопив, закрутив Володю. Навколо жебоніли, бубоніли, гриміли голоси:
— А я вже третій день виходжу зустрічати...
— Товаришу Первак! Зайдіть у кімнату відпочинку по свої документи!
— Ти що, каміння наклав у чемодан — такий важкий?
— А він каже: ти ще за мною побігаєш...
— Трирічна дівчинка Свєта, котра загубила батьків, перебуває в чергового по вокзалу...
Наштовхуючись на чужі лікті, чемодани, букети, Володя збентежено крутив навсібіч головою, щоб не пропустити, бува, дядька Славика.
Але нескінченно лилась повз нього біла піна облич — і серед них жодного знайомого.
Втім, стривай... он мелькнув ніби такий, як у дядька Славика, коричневий піджак.
Володя кинувся слідом. Наздогнав пасажира. У того в руці чудернацький багаж—авоська, повна якихось колбочок з довгими, мов у куликів, дзьобами. Е ні, щось на дядька Славика не схоже...
Про всяк випадок Володя перегнав пасажира, скоса заглянув йому в обличчя. Ну, звичайно ж — ні!
Нарешті людський потік змілів. Брели вже останні пасажири. Поїзд поволі рушив далі. Отже, й цим дядько Славик не приїхав...
Розчарований Володя повернув назад.
А на сусідній платформі вже почалася посадка на інший поїзд. Володя потрапив у зустрічний людський потік, закруЖеляв у ньому.
Лавіруючи між хлопців і дівчат у зелених куртках, він поволі просувався до виходу.
І тут, ухиляючись від величезного рюкзака, який плив назустріч, Володя мало не налетів на дівчину. На ту саму...

...Коли оголосили посадку на студентський ешелон, Наталка теж вибігла на перон. Там уже було повно людей. Наталка, спритно пробираючись крізь рухливу зелену юрбу, видивлялась Василя.
Нарешті вона побачила брата.
Він стояв  біля  вагона,  якийсь задуманий, невеселий.
Та ось Василеве обличчя враз пожвавішало. Він замахав рукою й щось гукнув.
Наталка теж зраділо змахнула рукою й хотіла вже ринутися крізь людський потік. І вже ступила крок...
Та враз заклякла на місці.
Бо тут саме з гурту вискочила гнучка чорнява дівчина' й підійшла до Василя.
Наталка розгублено позадкувала, хутко сховалася за кіоск. От тобі й маєш! А вона, дурепа, гадала, що то її звуть, що то їй так радіють... А брат, виявляється, її навіть і не помітив...
Чорнявка простягла Василю свій рюкзак, він із задоволенням закинув його собі за плечі. Дівчина поплескала його по руці.
І вони, жваво розмовляючи, пішли  уздовж вагонів.
А Наталка круто повернулась із потьмареними очима подалася геть з перону.
Недалеко від виходу вона зіткнулася з якимсь хлопцем. Машинально вибачилась і вже хотіла йти далі, як раптом хлопець привітався з нею.
Наталка неохоче звела на нього очі і побачила, що це той самий, який нишком поглядав на неї там, у залі чекання...

...А Володя лише зараз, опинившись із нею віч-на-віч, остаточно переконався, що це справді-таки Галина подружка.
Тільки тепер Наталка вже була сама, без того нахабнуватого хлопця, який теревенив з нею там, у вокзалі.
І Володя страшенно  зрадів цьому.  І несподівано  для самого себе випалив:
— Здрастуй!
Дівчина глянула на нього з деяким подивом, і він зрозумів, що Наталка не впізнала його. Боячись, що вона зараз піде собі далі, Володя, пересиливши ніяковість, квапливо, збиваючись, почав пояснювати, де й коли вони
зустрічалися.
— А-а,— згадала дівчина, і її нахмурене обличчя трохи проясніло.— Це ти тоді привіз яблук нам на всю палату... То як там Галя? Може, знову в табір поїхала?
— Та ні, дома.
— Ой,  вона ж мене запрошувала  в гості,  а я так і не зібралася... Хай вибачає.
— А вона й досі чекає,— знову несподівано для самого себе вихопилось у Володі, хоч насправді Галя йому про це останнім часом і не говорила.
— Справді? — Дівчина ніби трохи зніяковіла.— Якщо трапиться нагода, постараюсь заїхати. А Галя коли буде в місті, то хай теж заходить.
— Та їй зараз і нема коли. Мати часто хворіє, то Галя допомагає їй на фермі, іноді навіть підмінює.
— А-а... Може, я все ж таки якось виберуся... Передавай їй привіт. Ну, я пішла. До побачення.
А Володя, збуджений, схвильований зустріччю і розмовою, ще довго гуляв по перону. Тепер він уже не почувався тут самотнім і чужим. Тепер можна спокійно хоч цілу ніч чекати дядька Славика.
Нарешті, стомившись, він сів на лаву. Вертатися назад, усередину вокзалу, не хотілося. Тут і повітря свіжіше, і дрімати можна скільки хочеш, міліціонер не нагадує, як там, усередині: «Не спіть, а то поїзд свій проґавите».
А над землею вже чаклувала літня ніч. І хоч тут, на вокзалі, серед світла, шуму і руху, її не так було помітно, але вона нагадувала про себе дрімотою, яка раз по раз підкрадалася до Володі, непомітно склеплювала йому повіки.
Та коли хто-небудь проходив мимо, він миттю прокидався і робив головою або руками якийсь рух, щоб показати, що він не спить. Бо просто якось незручно і незатишно було спати отак у всіх на виду на цупкій привокзальній лаві.
Та незабаром у Володі появився сусід. З вокзалу вийшов якийсь молодик з портфелем і рішуче попрямував до сусідньої лави. Він одразу впевнено, по-домашньому влігся на ній, підклавши під голову портфеля, й за хвилину вже хропів.
Його товариство подіяло на Володю заспокійливо, і він, одкинувши голову на вигнуту спинку лави, задрімав уже по-справжньому.

Прокинувся він од тонкого і неголосного собачого гавкання. Але собаки ніде не було видно. По перону метушилася сухорлява бабуся в довгій спідниці, з віником у руках, моторно підмітала сміття у великий металевий совок.
Знову почувся нетерплячий гавкіт. Тепер Володя вже точно визначив, що долинає він з-під кіоска, який стояв за кілька метрів од нього.
— Зараз, зараз,— сказала бабуся.— Потерпи хвильку.
Я тобі там дещо принесла, в ресторані дали.
Вона хутенько висипала сміття з совка в. урну, кинулася до сумки, що стояла під стіною, вийняла щось загорнуте в газету й метнулась до кіоска. Звідти почулося радісне скімління, а затим смачний хрускіт кісток.
Бабуся витерла руки об хвартух, підійшла до лави й, стомлено зітхнувши, сіла біля Володі.
— Трохи одпочину,— сказала по-домашньому просто. Кивнула на кіоск: — Оце живе там із самої весни. І цуценят двох вивела. А розумниця яка! Цілий день сидить під кіоском і мовчить, хоч стільки чужих людей проходить поруч. Розуміє, що коли гавкатиме, то виженуть звідти. І тільки як я вночі підходжу, то озивається. Я в дівчат у ресторані беру недоїдки і підгодовую її потроху.
— І цуценята з нею там? — спитав Володя.
— Та ні, комірник собі десь забрав.
Парубок на сусідній лаві підвівся, глянув на годинник і, обсмикнувши піджак, заквапився всередину вокзалу.
— А ти кудись їдеш чи когось чекаєш? — запитала бабуся.
Якби спитав хтось інший незнайомий, Володя, мабуть, обмежився б коротким і неохочим: «Чекаю». Але голос у бабусі був напрочуд приязний і вся вона була якась домашня, лагідна, що він не витримав і розказав, кого й навіщо чекає.
І добре, що розказав!
— Еге-е,— стурбовано мовила бабуся,— то ти ж, хлопче, не там чекаєш. Якщо він з комбайном, то не їхатиме ж сюди на пасажирську станцію, а зупиниться на товарній. А це аж ондечки там!
І бабуся показала рукою уздовж колії, туди, де в темній далині іскрилися, миготіли, поблимували різнокольорові вогники — сині, зелені, жовті...
Забувши навіть подякувати бабусі, Володя мерщій кинувся понад колією, спотикаючись у темряві об каміння, об кінці шпал і кленучи себе на всі заставки: одоробло, чмур, пень дурний.
Невже не міг сам про це здогадатися? Або принаймні хоч розпитав би в людей. Так ні ж, завжди ото мовчком, завжди лиш на свою кмітливість покладається... Добре, хоч ця бабуся трапилася та напоумила. А то сидів би як бовдур до ранку. А дядько Славик, може, й так уже десь давно прибув та пересів на свого комбайна і поїхав своїм ходом додому...
Володя припустився ще дужче бігти. Мало не налетів на дівчину з ліхтарем, що йшла назустріч.
— Ну хіба ж можна так! — сказала вона досить миролюбно.
— А до товарної станції ще далеко? — вибачившись, запитав Володя.
— А це вже ж і товарна,— відказала дівчина.
І тут тільки зараз Володя помітив темні низки вагонів праворуч. Біля них походжали якісь люди з ліхтарями, чулося бряжчання, поляскування заліза об залізо.
— А ви не бачили тут із комбайнами... із Запоріжжя приїхали?
— Он там  на платформі якийсь комбайн  стоїть,  іди подивись.
Володя кинувся у вказаному напрямку. Біг вузьким коридором між двома товарняками. Глухі, без вікон вагони впереміжку з величезними чорними цистернами тяглися, здавалось, нескінченно.
Нарешті вони урвалися, і Володя побачив на освітленому бетонованому майданчику комбайн. Він одразу ж забіг наперед, і його погляд тривожно, сполохано метнувся по корпусу на праве крило, де білів напис: зобов'язання комбайнера та його прізвище. Око вмить охопило напис, і серце одразу ж полегшено, радісно тьохнуло: він! Комбайн дядька Славика.
— Гей, ти щось загубив там, голубе? — почувся ззаду голос. Такий знайомий спокійний голос. Тільки зараз він був трохи насмішкуватий, трохи роздратований. Але
все одно він пролунав для Володі найприємнішою музикою.
Він вмить обернувся і побачив дядька Славика, що горбився над жаткою, яка лежала чомусь окремо від комбайна.
— Це, я...—підходячи, сказав якомога спокійніше. — Здрастуйте.
Дядько Славик випростався.
— О, здоров! А ти чого тут? — спитав здивовано. І, як здалось Володі, теж зраділо.
Володі чомусь не хотілося нічого вигадувати, сказав одверто:
— Вас шукаю. Мені Оля сказала, що ви сьогодні приїздите.
— Навіть так? Ну й ну...
Дядько Славик збив картуз на потилицю й присів на жатку. Почав закурювати. (Чого б це? Раніше ж не курив...)
— Сідай,— показав Володі на місце поруч себе.— А з ким же ти приїхав? Сам? А ночувати як же? Тут, на вокзалі? Кгм...
Дядько Славик відкашлявся після першої затяжки, подивився на цигарку й кинув її додолу, притоптавши черевиком.
— А я, брат, загораю тут під ясним місяцем. Бачиш ось жатку поламав один великий «спеціаліст», коли знімав краном комбайн з товарняка. Я вже длубався, длубався, та сам нічого не можу вдіяти. Треба їхати по нашу «летючку», але я не можу кинути комбайн напризволяще. То, може, ти тепер виручиш, раз уже нагодився, га? — Дядько Славик поклав руку Володі на коліно.— Поїдеш першим автобусом. І зразу до механіка. Хай негайно надсилає машину з газозварювальним агрегатом. А якщо механіка не знайдеш, то прямо до голови.
Дядько Славик розстелив біля комбайна брезент. Вони сиділи на ньому і їли сало з хлібом та огірками, потім, укутавшись однією куфайкою, куняли, чекаючи світанку, і дядько Славик у перервах між хисткою дрімотою розповідав свої дорожні пригоди, а поруч гримкотіли нічні поїзди, і зітхало оддалік сонне місто, і це були приємні хвилини, чудові хвилини, найкращі хвилини...

4. СУТИЧКА
А потім був заспаний світанок і заспаний перший автобус. І заспані невдоволені пасажири, що дріб'язково сварилися з водієм.
Але Володі зараз подобалося все: і ця понура буркотня пасажирів, і цей старий, деренчливий, пропахлий бензином автобус, і це закурене заднє сидіння, де він примостився, і навіть цей найдратівливіший череватий лисий дід, котрий найбільше від усіх обурювався тим, що водій, мало того, що рушив пізніше на п'ять хвилин, то ще й раз у  раз зупиняється дорогою, підбираючи  попутних
пасажирів.
А рудий водій, котрий насмішкувато, однак необразливо відповідав на кпини невдоволених і все одно продовжував спинятись і підбирати всіх, хто просився в автобус,— цей меткий з ворушким, різко окресленим обличчям водій подобався чи не найбільше. Так само, як і два хлопці в строкатих тенісках, котрі сиділи поруч Володі на задніх сидіннях і так здорово шпарили про футбол та час од  часу кидали задирливі  репліки на захист водія.
...А людей в автобусі все прибувало й прибувало, вони вже заповнили весь прохід, захарастили його відрами, корзинами, клунками.
В автобусі стало тісно й душно.
Володя вже не сидів, а стояв. Стояв, зігнувшись, з усієї сили впираючись обома простягнутими руками в задню стінку автобуса, щоб під натиском чужих боків, спин, ліктів не впасти на горбатого діда, якому він поступився місцем. Одна нога була затиснута між корзинами, а другій узагалі ніде було стати, і вона невпевнено мостилася на чужому терплячому черевикові.
Тепер Володі вже не все подобалося так, як спочатку. Але не тіснота й задуха, не своє незручне становище — ні, не це не подобалося, ні!
Не подобалося дечия поведінка.
Два хлопці в тенісках, його недавні сусіди по сидінню, як і раніше, жваво теревенили про футбол і не помічали, а точніше вдавали, що не помічають огряднуватої тітки, яка стояла над ними приблизно в такій же, як і Володя, позі.
Щоправда, тітка теж не викликала особливої симпатії: кілька хвилин тому вона зачепила своєю сумкою панчоху одній дівчині і замість вибачення ще й насварила її, а зараз із ображеним виглядом просторікувала про те, яка тепер невихована молодь. І спочатку Володя думав, що хлопці навмисне не поступаються тітці місцем, щоб подратувати її.
Та потім на одній із зупинок водій впустив через задні дверцята в автобус жінку з дівчинкою років восьми-дев'яти. Вони піднялися з приступки й зупинилися біля Володі.
Дівчинка була така худенька, така цибата, що не можна було без ніжності й жалості дивитися на неї. Вона міцно трималася за материн лікоть. Втім, хіба такими рученятами добре втримаєшся, хіба на таких пташиних ноженятах встоїш у переповненому автобусі?
Володя почав роззиратися навсібіч: де б його посадити це бусленя?
Він з надією глянув на хлопців. Ну вже кому-кому, а дівчаті вони напевне поступляться місцем.
Однак хлопці й не дивилися в цей бік.
Володя кашлянув, гмукнув, щоб привернути їхню увагу. Якомога більше одхилився, щоб краще було видно їм дівчинку.
Але хлопці й далі нічого «не помічали». Вони з перебільшеною цікавістю розглядали якусь блискучу бірюльку в руках одного з них.
«От свині! — розізлився Володя.— Що ж робити? Може, попросити?..»
Ні, просити таких чмурів він не збирається. Присоромити? А що це дасть? Це якби хтось старший присоромив їх. Та й то ще, чи дошкулило б... Тьху, противно як!
Він одвернувся, знову глянув на дівчинку.
Вона саме, взявши од матері, передавала далі гроші на квитки.
І раптом рвучкий постриб автобуса на вибоїні, сколихнувши всіх стоячих у проході, одірвав дівчинку од материного ліктя й мало не звалив на чиюсь корзину.
Та Володя встиг притримати її рукою. Він відчув під пальцями випнуті зубчики її хребців, худесеньку спинку, відчув її дитячу легкість і кволість, побачив-, як вона страшенно збентежилась, почервоніла мало не до сліз. Гостра жалість шпигнула в серце.
І тут щось гаряче штовхнуло його в груди, він рішуче повернувся й схопив за плече ближнього хлопця.
— Ану, встань! Хай он дитина сяде.
Хлопець мовчки скинув його руку з плеча.
— Хай іде ось тут сідає,— озвався хтось попереду. Але дівча засоромлено сховало біляву голівку під материн лікоть.  Жінка  пригорнула  її  міцніш  і сказала майже благально:
— Господи, та чого ви завелися! Вона все одно нізащо не сяде. Жінка лагідно торкнула Володю:
— Не треба, перестань.
Та не міг Володя в цю мить перестати, не міг! його всього аж тіпало.
— Людиною треба, бути, а не...
Він затнувся, не знаходячи потрібного слова. Втім, слово знаходилось, так і просилось на язик, але було воно. надто дошкульне, надто образливе.
І спочатку Володя, хоч і кипів від обурення, не хотів його кидати.
Та коли кремезний хлопець насмішкувато звузив очі:.
— Ну договорюй, договорюй.. Не бійся. То ким не треба бути?
— Покидьком! — випалив Володя, твердо витримавши його погляд.
— За покидька матимеш,— тихо пообіцяв хлопець.
І Володя бачив,, що це не пуста погроза. Хлопець був старший і дужчий, у нього було круте підборіддя, впевнений голос і рішучий погляд. А до того ж він був не сам, а з товаришем.
І все одно Володя не злякався. Ні, він був. не якийсь там одчайдушний сміливець, він був звичайний собі хлопець, і ніщо хлопчаче не було йому чуже. І страх — теж.
Але зараз він не боявся анітрохи. І не тому, що був в автобусі, де повно людей і де ці хлопці навряд чи зважаться його побити; не тому, що бачив мовчазну підтримку більшості пасажирів,— зовсім не тому.
Просто відчував, що якби й ніхто не підтримував його, якби навіть весь автобус був проти нього — він усе одно б не злякався.
Хлопець гостро дивився на нього. Але Володя вперто не відводив, од нього погляду. «Усе одно не витримаєш,— затято твердив він очима,— не зможеш витримати мого погляду. Хай у тебе дужчі руки, міцніші кулаки, і в бійці ти міг би мене здолати, але погляду мого все одно не
витримаєш, бо ти неправий, ти чиниш підло і сам чудово знаєш про це!..»
І кремезний справді-таки не витримав нарешті: ледь уловимо змигнув оком, ніби в нього потрапила порошинка, і одвернувся до товариша, наче для того, щоб запитати щось.
Проте на наступній зупинці хлопці все-таки підвелися. Але, звичайно, не тому, що совість заговорила, а просто тому, що їм треба було тут злазити.
— Може, вийдемо з нами, поговоримо? — прошипів кремезний, коли його обличчя опинилося проти Володиного.
І Володя, не вагаючись, подався за ним. І він би вийшов, хоч це не його була зупинка, хоч йому й треба було поспішати; він обов'язково б вийшов, якби його за плечі не схопила мати дівчинки («Ти куди? Хіба ж можна з такими гевалами, зв'язуватися?..») і якби в цю миїь не зачинилися дверцята й не рушив автобус.
Хлопці глузливо помахали йому у вікно кулаком. Вони, звичайно, подумали, що він просто злякався. Ех, шкода все-таки, що не встиг вискочити...

5. НА НІЧНІЙ ДЕСНІ
І знову був пляж: гаряче сонце, ласкава річка, гупання м'ячів, бадьорі вигуки, сліпуче мерехтіння сонячних блискіток на воді, біле шумовиння за гримучими щуко-носими моторками, ліниве безтурбоття...
Не хотілося ні про що думати, ні в чому розбиратися. Тільки — лежати, заплющивши очі, розкинувши руки, і ніжитись у сонячному теплі...
Але навіть найприємніше безтурбоття врешті-решт набридає.
І Наталчині думки мало-помалу навернулись до вчорашньої зустрічі з тим білявим хлопцем на вокзалі, до Галі, до торішнього піонерського літа, до наметів серед зеленого лісу, до вируючого табірного життя...
Стривай, а чи не з'їздити до Валі Щемелини, з якою вона теж була торік у таборі? Восени, після табору, вони кілька разів зустрічалися, ходили разом в кіно. Та потім Валя переїхала з батьками на околицю в нову квартиру, і відтоді вони не бачилися.
Треба обов'язково розшукати її. А потім, може, вдвох вони навідаються і до Галі...
...Просторе, поросле молодими кущами й квітами подвір'я. Білий дев'ятиповерховий будинок.
Під розлогим кленом четверо дідів стукають по столику кісточками доміно. Дівчатка луплять м'ячем у стінку гаража.
Десь  на  горішньому  балконі  баян  грає  «метелицю».
Наталка заходить в охайне парадне, шукає очима дошку з прізвищами мешканців.
Але її не видно.
Що ж робити? Обходити усі квартири?..
О, стривай! Адже Валя страшенно любить вовтузитися з малечею, дітлахи завше бігали за нею чередою. Отже й тут вони повинні її добре знати.
На подвір'ї діди вже кінчили забивати «козла» й неквапно пішли на вулицю.
Дівчатка покинули м'яча і весело вихоряться на лавах біля столика, боксують одна одну. А найменша з них, кирпата і веснянкувата, сидить на столі й, гойдаючи тонкими ногами, щосили співає:

На острові Таїті
Жив лікар Піті-Міті.


Метка, як вогонь, чорнявка в червоній спідниці гримає на неї:
— Закрий піаніно!
Та мала не вгаває, тоді її хапають за ноги й руки і з бучним вереском тягнуть у кущі.
Мимоволі всміхаючись, Наталка підходить до дівчаток і питає, в якій квартирі живе Валя Щемелина.
— У п'ятдесят другій, на дев'ятому поверсі,— одразу ж повідомляє прудка чорнявка.
Наталка вертає у парадне.
Ліфт зайнято. Вона нетерпляче тримає палець на кнопці.
Нарешті кабіна опускається. Клацнувши, відкриваються двері — і Наталка здибується з... Валею.
Якусь мить Валя дивиться на неї. Потім бухкає додолу велику зелену сумку й просто  з  ліфта стрибає
Наталці на шию.
— Ой Натко! Привіт! Як ти тут опинилася?
— Як? Дуже просто — іду до тебе.
— Справді? — Сині Валині очі сяють.— Добре, що я забула гроші й повернулася вже від автобусної зупинки. А то б ти мене й не застала.
— А ти кудись зібралася їхати?
— Ага. До тата на Десну. їсти везу. Він подзвонив, що залишається ще й на нічну зміну. Товариш попросив підмінити — у нього батько захворів, довелося терміново виїхати. Ну, та я потім повезу. А зараз ходімо до нас.
— Та ні, не треба вертатися,— запротестувала Наталка.— Давай краще швидше одвеземо разом, а потім уже погуляємо.
— Та розумієш...— зам'ялась Валя.— Швидше навряд чи вийде. По-перше, їхати далеко, а по-друге, я взяла сирі продукти, думала вже у тата на роботі щось зготувати, там у них газова плитка є...
— Ну то й зготуємо разом. Мені все одно поспішати нема куди.
Вони зайшли в автобус. І поки їхали, все говорили, говорили — багато чого накопилося розповісти їм одна одній після цих довгих місяців розлуки. Згадували табір, подруг.
Зайшла мова і про Галю. Виявилося, що вона запрошувала і Валю.  І що та вже навіть була в гостях у Галі.
Та коли Наталка запропонувала ще раз з'їздити разом до неї, Валя несподівано відмовилася.
— Розумієш, у неї вітчим там не дуже... Словом, я поговорила якось з ним «по душах», тому тепер не можу туди з'являтися, хоч Галка й бомбардує мене листами.
І ще виявилося, що Галя живе неподалік від того села, куди поїхав працювати Василь із своїм будзагоном. Це Наталку зацікавило особливо...
...Автобус тим часом доїхав до кінцевої зупинки. Потім дівчата довго брели через верболозові зарості й нарешті вийшли до затоки.
Червоне вечорове сонце сідало вже за верби. Сичала вода в якійсь товстій трубі, що звисала з урвистого берега. Біля невеличкого пустельного причалу погойдувались на хвилях дві дикі качки; побачивши людей, вони сторожко відпливли на середину затоки.
Праворуч, гнана дружними змахами весел, віддалялась у густіючу вечірню синь довга вузька «вісімка». А ліворуч на березі здіймались велетенські кучугури піску.
— Бачиш, які тут бархани? — сказала Валя.—Наче в Каракумах, правда?
— А он і татків скрепер,— показала, коли вони піднялись на останній «бархан».
На воді під самим берегом стояв величезний незграбний агрегат, схожий на якийсь допотопний пароплав; од нього на піщану гору тяглася довга стрічка транспортера.
Біля транспортера порпався з ключем високий сутулуватий дядько.
— Добривечір, Якове Івановичу! — гукнула Валя.— Прийшли ось вам заважати.
Дядько підвів голову, у нього було зборознене зморшками обличчя.
— Заважайте, заважайте на здоров'я, дівчатка. Так воно й веселіше працювати буде.
— А де батько?
— У каюті відпочиває.
Вони спустилися до каюти, але Валин батько — невисокий, у бушлаті наопаш — уже виходив звідти їм назустріч.
Привіталися. Валин батько серйозно й міцно потиснув Наталці руку.
Їй одразу сподобалось його обличчя: обвітрене, засмагле, з твердими вилицями. У спокійних сірих очах — одвертість, що одразу ж приваблює до себе. Наталка не любила невиразних, мов кваша чи холодець, облич, а людей з бігаючим, ухильним поглядом узагалі терпіти
не могла.
До того ж виявилося, що Валиного батька звуть так само, як і Наталчиного брата, і це разом з усім іншим теж було приємно.
— А ми до тебе з ночівлею,— сказала Валя.— Наталка ось теж хоче. Батьки десь у санаторії, і їй сумнувато.
— Ну що ж — будь ласка! Каюта у повному вашому розпорядженні.
Валя нахилилася над сумкою.
— Зараз я хутенько вечерю зготую.
— Та поки що не треба. Ми з Яковом Івановичем недавно підкріпилися. То ви собі гуляйте. Читайте, чи ще якось там розважайтеся. Ну що, Івановичу, починатимемо? — гукнув дядько Василь до свого напарника.
— Можна,— згодився той і спустився на свою половину.
— Тату, а можна трохи з тобою в кабіні посидіти? І Наталка теж хоче подивитись.
— Ну то заходьте.
І ось уже вони в кабіні. Дядько Василь сідає на своє робоче місце, до важелів і кнопок, а дівчата примощуються на табуретці.
Крізь лобове скло Наталці видно повиту сутінками олив'яну гладінь затоки. Неподалік широкою дугою вигнулися понтони земснаряда. По них рухаються якісь невиразні постаті. Мабуть, теж нічна зміна прийшла.
Дядько Василь узяв у рот цигарку, але не запалював її. Якусь мить сидів непорушно, прислухаючись, як хлюпають хвилі в борт баржі з піском, що притулилася до скрепера.
— Щось вітер дужчає,— сказав уголос, але ніби про себе.
Він простяг руку до пульта, поклацав по кнопках.
Спалахнуло світло надворі і в кабіні. Опустився вниз на баржу металевий «фартух». Загуркотіла лебідка, скрепер весь ожив, задрижав.
Дядько Василь узявся за важелі.
Наталка схвильовано нахилилася вперед.
Поблискуючи дзеркально відполірованим боком, шугнув на баржу важкий ківш, зачерпнув піску, легко потяг його нагору, і перекинув у бункер, потім знову метнувся вниз, почав вгризатися в пісок...
Зачудованими очима стежила Наталка то за ковшем, то за руками дядька Василя. Як вправно й легко рухає він важелями, як упевнено, не дивлячись, перебігає паль-. цями по кнопках, ніби по клавішах баяна. І як плавно, слухняно літає важчезний ківш, як точно він приземлюється, як акуратно прокошує в товщі вогкого піску прямі траншейки, відокремлені одна від одної «гребінцями».
Спочатку Наталка дивувалася, навіщо залишаються ті «гребінці», хіба не краще було б підбирати весь пісок підряд? А потім здогадалася: певно, для того, щоб баржа розвантажувалася рівномірно. Коли спитала в дядька Василя, той підтвердив її здогад: авжеж, баржа може навіть розламатися навпіл, якщо на одній половині буде порожньо, а на другій — повно піску.
А потім дівчата спустилися в каюту, розпалили плитку, поставили каструлю з картоплею, почистили й посмажили лящів, яких наловив Яків Іванович. І засіли за книжки.
Справді хороше було читати у цій простій, але затишній комірчині, на березі споночілої затоки, під мірний приглушений гул скреперної лебідки десь угорі.
Але ось гудіння вщухло. Наталка стрепенулася, широко розплющила очі.
— Що таке? Зіпсувалося щось?
— Та ні,— сказала Валя.—Просто тато вже розвантажив баржу.
— І це вже все?
— Яка ти прудка! Іще три баржі треба.
— А де ж вони? Щось я їх не помітила.
— А їх катер тягає сюди від плавкрана. Цю порожню зараз забере, а звідти другу, повну приволоче. Ти їсти дуже захотіла? То, може, з'їздимо до плавкрана, хочеш?
Дивачка, вона ще й питає! Ну, звичайно ж!
Незабаром вони вже сидять на лавочці на носі катера. Рівно, напружено вурчить мотор. Невеличкий катер прудко жене поперед себе довжелезну порожню баржу, уткнувшись носом їй у корму.
За спиною в дівчат у рубці перемовляються капітан і моторист. Внизу нуртує темна вода. Від неї віє холодною вологістю, але Валі й Наталці нівроку — вони прихопили з каюти куфайки.
Наталка, підставляючи обличчя м'якому вітру, вдивляється у вологу темінь, сподіваючись першою помітити плавкран, якого досі, власне, ніколи не бачила.
Але катер усе біжить і біжить по нічній затоці, усе пливуть і пливуть обабіч невиразні чорні береги, а попереду — лиш темна безгомінь.
Нарешті за поворотом заяскріло гроно електровогнів. Ближче, ближче...
І ось уже видно: здіймається над водою величезний, весь освітлений горбатий кранище. Моторошно кліпає фарою. З гримотінням нахиляє довгу голубу стрілу, лунко брязкає залізом об залізо...
Над головами в дівчат капітан «врубав» прожектор. Тонкий сліпучий промінь метнувся сюди-туди і твердо вперся в борт плавкрана.
Моторист збавив швидкість. Катер поволі, немов боячись, почав підштовхувати баржу до «динозавра», що, оскаженіло клацаючи лопатами-зубищами грейфера, витрушував на палубу видобутий з річкового дна пісок.
— Давай, давай! — нетерпляче гукав їм хтось із плавкрана і махав руками.
— Аякже, давай,— обізвався з рубки капітан.— Щоб розбитися, так?
Наталка закинула голову, глянула вгору. З того, яке в капітана напружене обличчя (а раніше воно було добродушно-розпливчасте) і як прикипіли його короткі дужі руки до штурвального колеса, вона зрозуміла, що зараз досить відповідальна, а може, й небезпечна мить.
Проте все обійшлося гаразд.
Набагато складніше було потім, коли, забравши баржу з піском, повернулися назад і почали швартуватися до скрепера. Навантажена баржа має велику інерцію, і треба вчасно ту інерцію згасити, щоб не гахнути в скрепер. А тут іще й вітер, що не на жарт розгулявся, ускладнював швартування.
Підвівшись і обнявши одною рукою Валю, а другою вчепившись у спинку лави, Наталка схвильовано стежила за маневрами катера. Вона переживала, мабуть, не менше самого капітана, що відчайдушно крутив штурвал у рубці; не менше довготелесого в розхристаній ковбойці моториста Гриця, який, перестрибнувши на баржу, завмер біля борта з кінцем троса в руках, чи дядька Василя і Якова Івановича, що, висвічені прожектором, напоготові стояли на палубі скрепера.
Але коли баржа нарешті пришвартована, надійно припнута до кнехтів, Наталка разом з усіма полегшено зітхнула.
І це спільне переживання непомітно зблизило її з цими майже незнайомими людьми; вона одразу відчула себе невимушено.
Вони з Валею подякували капітанові за поїздку.
— Лишайтеся юнгами в нас на катері,— пропонував він, висунувши з рубки велику круглу голову в збитому набакир береті.— Ми охоче вас приймемо, еге ж, Грицю?
— Угу,— коротко підтвердив Гриць, який перескочив уже назад на катер.
І хоч Наталка розуміла, що капітан жартує (які можуть бути ЮнГи на такому маленькому катері?), але все одно було приємно від його слів.
Перебравшись на скрепер, вона дивилась на катер, за яким широким віялом розходився по темній воді бурунистий слід.
Та ось вурчання мотора завмерло вдалині. І стало чути приглушений органний гул нічного міста, що долинав згори.
Цей гул був звичний, і раніше Наталка ніколи не звертала на нього уваги. Але зараз, прислухаючись, раптом уявила, скільки ж бо то людей так само, як Валин батько і його побратими по праці, не сплять у цю мить.
Робітники нічних змін на заводах...
Водії хлібовозів, таксі, «швидкої допомоги»...
Чергові лікарі й медсестри...
Електрики й пожежники...
Не сплять, підтримуючи нічний пульс міста.
І ось вона, Наталка, зараз теж поруч із такими людьми.
Ні, не шкодує вона, ні, добре все-таки, що приїхала сюди з Валею! Бо інакше не було б у неї цієї неповторної ночі, інакше й не відкрила б, який цікавий і вабливий світ існує не десь  за  горами,  долами,  а  зовсім  поруч.
Світ нелегкої, неспокійної праці і непоказно-мужніх людей, тих самих звичайних, простих людей, з якими щодня стрічаєшся на вулиці, в магазині, у кінотеатрі...

А потім, коли Валин батько розвантажив і цю баржу, вони всі спустилися в каюту й сіли вечеряти.
Взявши зі сковорідки найменшу рибку, Наталка старанно копирсалася в ній, вибираючи дрібнюсінькі кісточки.
— Е, Наталко, що це ти симулюєш? — мовив дядько Василь.— Ану давай як слід рубай! — І підклав їй найбільший шматок язя.
Наталка звела на дядька очі, зніяковіло подякувала. І враз помітила, який усе-таки він, попри зовнішню бадьорість, стомлений. І аж сама наче відчула фізично ту його втому, що зачаїлась біли губ, під очима і в самих очах.
Але ці очі дивилися зараз на неї так лагідно і турботливо, така щирість і надійна впевненість світилася в них крізь серпанок утоми, що Наталці зненацька щось гаряче штовхнуло в серце...
І всі дотеперішні її клопоти і нелади, всі ці мрії про екзотичні мандрівки, про мальовничі карпатські полонини, навіть її образа на брата — здались у цю мить дрібними й несуттєвими...
У цю мить вона раптом збагнула, що для того, щоб завжди чесно дивитися в ось такі очі, щоб поважати себе, щоб скласти собі ціну й мати право поціновувати інших, їй мало побувати серед отаких самовідданих трударів, мало подивитися на їхню працю —треба й самій відчути и вогонь і високу напругу, розділити разом. з ними втому, піт, радощі й невдачі...
І тут вона враз вирішує: треба з'їздити до Василя. Обов'язково!
Учора, коли вона повернулася додому, то знайшла на столі записку. Василь, виявляється, весь час дзвонив їй з інституту, а перед самим від'їздом на вокзал заскакував додому на таксі і, дуже шкодував, що не застав її; він ще раз просив не ображатись і приїздити в будь-який час у гості до нього в село.
Однак тоді, вчора, вона була ще така сердита на брата, що лише зневажливо пирхнула: аякже, чекай, негайно помчу...
Але зараз вона вже зовсім інакше дивилася на Василеве запрошення. Вона поїде-таки негайно. Може, навіть завтра чи післязавтра.
І Галю теж провідає. Неодмінно. Щоб та не думала, що через якогось там вітчима од неї відвернулись подруги.
Навіть заїде до Галі спочатку. Бо її село, як розповідала Валя трохи ближче.
І поїде вона не просто лиш провідати подругу й брата, не просто у гості. Обоє там працюють, обоє зараз у гарячому вирі життя. І якщо вона хоче випробувати себе на крутій його бистрині — то чого ж іще бажати?
І як завжди, коли вона щось остаточно вирішувала, Наталку охопила нетерплячка. Швидше б завтрашній день!
Передусім треба додзвонитися до батьків у Євпаторію, попередити їх, домовитися про поїздку. Потім купити все необхідне, зібратися.
І — в дорогу!

6. У БАРТАШЕВОМУ САДУ
До бабусі Галя ходила здебільшого через Барташів сад. Хоч вулицею було й ближче.
Барташів сад — старий і здичавілий. Справжній тобі ліс. Крони височезних кленів, лип та в'язів так сплелися вгорі, що ледь пропускали сонячне проміння. І тому внизу, на стежці, по якій ішла Галя, панували зелені напівсутінки.
Стежка в'юнилася між стовбурів, між темних, потрісканих пнів, продиралася крізь густий молодняк, що буяв під старими велетами.
На листі бриніли краплі роси. У кущах диркотіли зяблики. Десь угорі стогнали невидимі горлиці.
Іншим разом Галя обов'язково б зупинилася, щоб видивитись у верховітті цих потайливих туркотунок. Але зараз їй було не до того.
Щойно знову посварилася з вітчимом. І всередині у неї все ще кипіло...
Батька Галя не пам'ятала. Коли з'явився вітчим, їй спочатку здавалося, що все буде добре. Він був веселий, і скрізь, де тільки з'являвся — вдома, на вулиці, на роботі, в гостях,— там одразу ж лунав сміх. Жити стало ніби легше й цікавіше.
Щоправда, Галя жила в цей час переважно в бабусі. А додому навідувалася лиш коли-не-коли.
Та потім мама почала хворіти, і Галя тепер частіше бувала дома, ніж у бабусі. І тут вітчим почав відкриватися їй зовсім з іншого боку. З неприємного.
Виявилося, що він ставиться до мами не так уже й добре. Лає. Спочатку Галя промовчувала. Та потім таки не витримала.
...У той день вона, як завше, допомагала мамі на фермі. У мами поболювала спина, і Галя насилу вмовила її піти додому трохи раніше:
— Сама вже тут докінчу.
Коли поночі поверталася додому, то ще з вулиці почула сердитий вітчимів голос. Знітившись, відчинила хвіртку.
Вітчим стояв посеред двору й лаявся:
—...Дома цілими днями чортма! Господарство занедбала! Нічого не пороблене, кури, кролі не годовані, порося теж скиглить цілий день...
А мати мовчки ходила то в сінці, то в хлів, носила відра з помиями, коритце з товчю.
І скрізь її наздоганяли образливі й болючі вітчимові слова. Материні плечі опускалися все нижче, а обличчя ставало все скорботнішим.
Ніколи ще Галі не було її так шкода. І ніколи ще вона не відчувала з такою гостротою несправедливості й дріб'язковості, нікчемності вітчимових докорів і причіпок. Щось росло і росло, піднімалося в грудях, перехоплювало горло...
— Досить! — враз скрикнула вона, скипаючи.
— Що досить? — грізно повернувся до неї вітчим.
— Досить гавкати на маму, як собака! — несподівано для самої себе випалила Галя й ненавидячими очима вп'ялась у вітчима.
Тепер нарешті він замовк. Якусь мить отетеріло дивився на неї.
Мати теж випросталася й глянула на дочку з німим болем в очах.
— Ну, гаразд...— видихнув нарешті вітчим важко, зі злістю.— Гаразд!..
І щосили хряпнувши дверцятами, пішов кудись на город.
І тут мати почала докоряти Галі: вона неправа, хіба ж можна з батьком лаятися, та ще таке на нього говорити. Галі й самій уже було неприємно, що в неї зопалу вихопились такі грубі слова. Але ще кривдніше їй було те, що мама, яку вона захищала від вітчима, мама, через яку вона й посварилася з ним, —тепер ще й лає її за це.
Ну, гаразд, вона винна в тому, що відповіла вітчимові так різко й образливо, але загалом хіба вона неправа? Хіба можна змовчувати, коли в тебе на очах хтось — хай це буде навіть і вітчим — так ні за що ні про що ганьбить, принижує твою матір? От вона, мама, мабуть, завжди в таких випадках змовчує, щоб, мовляв, не роздмухувати сварки, не роздратовувати його ще більше.
А до чого, врешті, це привело? Та до того, що вітчим уже вважає за цілком нормальне лаяти її й принижувати. А самому, бач, як не подобається, коли його проти шерсті гладять... Вибачитись перед ним? Ні й ні, не варто й умовляти, все одно вибачення вона в нього не попросить, поки він сам спочатку не вибачиться перед матір'ю!..
Виказавши все це матері, Галя теж вискочила з двору й побігла до бабусі...
Як і раніше, вона щовечора ходила на ферму допомагати1 матері. Але додому навідувалася лише тоді, коли не було вітчима.
Нарешті він перестрів якось її на вулиці. Вона йшла тоді до магазину, а вітчим виїхав на підводі з провулка, що веде від бригади, і, спинивши коня, сказав лагідно:
— Ну досить нам, дочко, сердитися, скільки ж можна. Сідай та поїдемо краще по сіно. Мати десь там уже гребе його.
І глянув по-доброму, весело, як бувало в найкращі часи,— і Галя вмить усе простила, вмить про все забула й стрибнула на воза...
І деякий час було в них дома все нібито гаразд. Але потім до Галі в гості приїхала з міста подружка Валя, і вітчим знову зчинив сварку. Та ще в її присутності.
Після від'їзду подруги Галя знову перейшла була до бабусі, однак нове загострення хвороби в матері змусило її повернутися додому.
Але миру в неї з вітчимом уже не було, його дотепи зовсім перестали смішити, його дзвінкий голос — як Іде додому, то здаля чути — тепер дратував.
А тут ще зараз дратувало і його підкреслено неоднакове ставлення до її малих двоюрідних сестричок, що приїхали на літо. Дядькова Люся гостювала у них дома, а тітчина Марійка — в бабусі. Дівчатка дружили і щодня бігали одна до одної гратися. Обидві були Галиними улюбленицями.
Вітчим до Люсі ставився теж непогано. Але йому не подобалося^ що до них приходить Марійка. А все тільки через те, що він недолюблював тітки Маші, котра не терпіла його за довгий язик й постійні хвастощі.
Вітчим удавав, ніби не помічає присутності Марійки в хаті чи на подвір'ї, ніколи не озивався до неї добрим словом (лише із зауваженнями), якщо й майстрував коли якусь іграшку, то тільки для Люсі, котра, щоправда, потім, потай від діда, чесно ділилася зі своєю подружкою.
А сьогодні вранці сталося таке, від чого Галю оце й досі лихоманить.
Вертаючись навпростець із ферми, вона ще на городі почула вітчимів крик. Відчуваючи, як її всю почало тіпати, бігцем кинулася за хату.
І побачила таке.
Квітник — її клопітка праця й гордість — був спустошений. Усі квітки, вирвані з корінням, лежали на землі.
Посеред квітника стояли перелякані дівчатка — Люся з заступиш, Марійка з поливайкою. А перед ними вітчим розмахував кількома жоржинами й горлав:
— Ах ви ж, гади! Ви що це тут накоїли? (Як виявилося потім, дівчатка вирішили поекспериментувати: пересадити квітки на свій лад. ) Та вас повбивати за це мало! Щоб вас, паразитів, більше й ноги тут не було!
Таким бридким Галя ще ніколи вітчима не бачила. Затуляючи собою дівчаток, вона випхала їх з двору.
А потім повернулася, бліда, із зціпленими зубами і висловила вітчимові у вічі все, що про нього думала...
І ось зараз вона йшла через сад до бабусі і ніяк не могла заспокоїтись, розмірковуючи над тим, що сталося. Добре ще хоч, що мами саме не було дома, а то б теж розхвилювалася, переживала. А їй зараз тільки ще цього бракувало.
І переходити жити до бабусі зараз теж не можна-— цим вона завдасть мамі зайвих страждань. Доведеться перед нею вдавати, ніби нічого не сталося.
Щоправда, з вітчимом після сьогоднішнього вона розмовляти не буде. І мама все одно здогадуватиметься, що знову в них щось негаразд.
Треба хоч Марійку й Люсю, які помчали вже десь до бабусі, попередити, щоб вони не проговорилися мамі про цю сутичку...

Нараз десь попереду лунко зацюкала сокира.
Галя насторожується. Може, якийсь лиходій рубає дерево?
Та ось стежка повертає праворуч. І Галя нарешті бачить «лиходія». Якийсь хлопець сидить угорі на старезному могутньому клені, від якого, мабуть, вітер одірвав товстезну — з добре дерево — гілляку.
Рухнувши кроною вниз, та гілляка геть захарастила, забарикадувала всю стежку,
Але її основа не зовсім одчахнулася від стовбура. Товстий окоренок загрозливо завис над стежкою на рваних перекручених волокнах.
І от хлопець, осідлавши сусідній сук і розмахуючи сокирою, намагається ті волокна перерубати, щоб гілляка могла вільно впасти додолу. Його обличчя ховається в густому листі, і Галя ніяк не може упізнати, хто це.
Заклопотаний своєю роботою, хлопець не помічає Галі, яка в нерішучості спинилася на стежці й гадає, як би його обійти цю перешкоду. Крізь кущі хіба?
Але зарості тут, як на зло, дуже густі — навряд чи продерешся. Та й роси ще повно — вимокнеш уся як хлющ.
Втім, он ліворуч ще одна стежка ледь помітно пробивається крізь кущі. Треба спробувати тудою.
Та, пройшовши трохи, Галя потрапляє в багнюку.
Доводиться вертати назад.
А тим часом хлопець уже встиг підрубати гілляку. І коли Галя наближається до клена, важкий окоренок із шумом хряскає додолу.
Галя про всяк випадок відходить за кущ.
Слідом за гіллякою з дерева летить сокира. Впавши на стежку, підстрибує й шубовскає в кущ, за яким стоїть Галя.
Тим часом хлопець злазить трохи нижче й сплигує з дерева.
Галя чує, як він гупає на землю, потім чортихається. Вона виходить із-за куща. І бачить перед собою Володю. Свого двоюрідного брата.
Він сидить, обпершись на лікоть, і здивовано розглядає чималу діряху на штанах, крізь яку просвічує голе тіло.
І цей його подив, і незграбна карячкувата поза, і розкудланий, настовбурчений чуб такі кумедні в цю мить, що Галя мимоволі всміхається.
— Привіт! — каже вона.
Володя вмить підводить голову і, помітивши Галю, несамохіть прикриває рукою дірку на штанях, червоніє.
— Здоров! — відгукується бадьоро, приховуючи зніяковіння.
І починає заклопотано шукати щось круг себе очима.
— А вона ось тут,— показує Галя на кущ і, відхиливши віття, дістає сокиру.— На! Та не шпурляй так зосліпу, бо мало мене не зачепив.
— Та я ж не бачив тебе,— бурмоче Володя.— І кинув же наче до цього лопуха...
— А вона потім відскочила. Дивитись же треба!
І бачачи, що остаточно збентежила Володю, Галя переводить розмову на інше.
— І як це її таку здоровенну відірвало? — здивовано киває вона на гілляку.
— А вчора перед самою грозою тут такий вихор схопився! Там далі ще двоє дерев зламав,— показує Володя кудись у гущавину.
Він перехоплює позручніше сокиру й підходить до гілляки.
— Зараз я її трохи обчухраю, щоб тобі можна було пройти.
Він швидко і вміло обрубує гілки і відтягує їх на узбіччя.
Галя і собі хапається за гілку.
— Та не треба, я сам,— з лагідною настирливістю намагається забрати в неї гілку Володя.
Але Галя не відпускає.
— Ще чого! Пройти треба мені, а тягатимеш ти? Ні, мені так зовсім нецікаво.
— Ну гаразд, тягай уже,— махає рукою хлопець.
За розмовою й спільною роботою з Володею трохи розвіявся лихий настрій. І аж шкода стало, що робота так швидко закінчилася.
— Ходімо до бабусі, я тобі дірку зашию,— запропонувала Галя.
— Ат, дрібниці,— махнув рукою Володя.— Нема коли. Треба їхати ремонтувати з дядьком Славиком комбайн. А ти знаєш, кого я зустрів позавчора в місті? — додав раптом Володя інтригуючим голосом.— Угадай!
— Звідки я знаю? — стенула плечима Галя.
— Одну з твоїх подружок по табору.
— Валю? — помовчавши, спитала Галя.
— Ні, Наталку. Передавала тобі привіт і обіцяла незабаром до тебе заїхати.
— Справді?— зраділа  Галя.  І  водночас засмутилася.
Зраділа, бо вже й справді думала, що її табірні подруги, дізнавшись од Валі, який «прийом» їй улаштував вітчим, зовсім одвернулися від неї, махнули рукою. А засмутилася, що подруга може приїхати зараз, коли дома все так негаразд складається. І хто знає, як вона все це може сприйняти...
Стривай, а може, в бабусі поселити Наталку, якщо вона приїде? Бабуся добра, не відмовить. Тільки треба попередити її. А вона, Галя, вже розірветься, а з усіх сил допомагатиме бабусі, щоб зайве її не обтяжувати...
— Ну, я поїхав,— сказав Володя, беручись за прихилений до дерева велосипед.
А Галя і собі заквапилася—до бабусі.

7. ВІТЕР МАНДРІВ
Як приємно після остогидлого тупцяння у нескінченній черзі до квиткових кас нарешті зайняти своє місце у вагоні, шпурнути під лаву речі, сісти за столиком біля вікна й розслаблено простягти ноги, струснувши з них обважнілі сандалі!
По вагону сюди-туди снують пасажири, проводжаючі > Біля Наталки поки що нікого нема.
Цікаво, з ким поруч доведеться їхати? З веселими1 супутниками чи з нудними, з приязними чи з чванькуватими?
Хотілося б, звичайно, з найцікавішими...
Наталка жваво розглядає тих, хто заходить у вагон і хто ще стоїть на пероні.
«Кого ж доля підкине мені зараз у сусіди?» — гадає насмішкувато, тамуючи схвильоване чекання. Цього чорночубого солдата із засунутою за пояс пілоткою, котрий квапливо обіймає за плечі сухорлявого діда?
Чи цю біляву дівчину в зеленому платті, якій тисне руку кучерявий товстунець?
А може, отого стрункого парубка з насмішкуватим прижмуром очей, котрий погойдує в руці коричневого портфеля?..
Та сусіди Наталці попадаються зовсім інші.
Біля неї влаштовується метушливий дідок і опасиста рум'яна тьотя. Напроти цієї пари сідають двоє дядьків. Один — у капроновому капелюсі і з таким невиразним обличчям, що скільки на нього не дивись — усе одно не запам'ятаєш. У другого, навпаки,— примітне важке підборіддя, з волом.
Білява дівчина і насмішкуватий парубок, на жаль, сідають аж біля протилежного вікна. А солдат проходить у сусіднє купе.
Дідок  довго й марудно  розставляє,  розкладає, розвішує  свої численні  валізки, авоськи,  сумки, весь  час перепитуючи пухкощоку тітку:
— Ти те взяла? А того не забула?
На що вона роздратовано одказує:
— Звичайно ж, узяла. На тебе надіялася б, чи що?
Коли дідок, нарешті, вгамовується й сідає, вона починає притишеним голосом довго й нудно «пиляти» його за те, що не зумів дістати квитки в купейний вагон, тепер доведеться паритися в цій духовці, як називає вона загальний вагон.
А дядьки заводять не менш нудну розмову про хвороби.
Тим часом поїзд рушає. І Наталка з полегшенням одвертається до вікна.
Ось уже поїзд вихопився з міської тісняви і мчить через поля, гаї, села.
Приплющившись носом до шибки, Наталка спостерігає безперестанну, шалену крутанину дерев, хат, городів, гримуче мерехтіння стрічних товарняків, електричок. І з насолодою вихоплює поглядом із коловерті руху окремі кадри.
Он на свіжих покосах сидить дядько в майці і щось їсть...
В озерці, перекинувшись догори хвостом, хлюпочеться качка...
Три хлопчаки ганяють по лугу м'яча...
Припнуте теля силкується дістати кущик трави...
А он біля смугастого шлагбаума на переїзді велосипедист з двома дітьми (на багажнику — дівча, а на рамі — хлопчик) перемовляється з водієм самоскида, який висунув голову з кабіни...
По сільській вулиці жене мотоцикліст з червоним газовим балоном, а в нього на плечі сидить котяра...
У загадковій глибині лісової стежки мерехтить жовте плаття...
А ці, її сусіди, бубонять про футбол, про гіпертонію, про квартирний облік...
Невже їм удома не остогидли ці кухонні теревені, футбольні пристрасті, що вони їх ще й сюди, у поїзд, прихопили з собою? Невже їх не хвилює дорога, не ваблять зору неповторні краєвиди, які щомиті змінюються за вікном? Невже цей тривожно-манливий перестук коліс не змушує їхні серця битися бентежніше, не викрешує в них небуденних почувань?..
А колеса відстукують і відстукують кілометри.
Пропливають зелені горби з темними рубцями лісосмуг. Кружелять довкола поїзда жовті лани, відбігають у безвість глухі путівці, пориваючи за собою Наталчині думки й уяву.
І в голові бринить-народжується мелодія вірша про легкокрилі вітри полинові, які мчать стрімголов по степах...

Ураз Наталка прислухається: біля протилежного вікна парубок з насмішкуватими очима й білява дівчина заговорили про те, до чого вона не могла бути байдужа,— про книжки.
—...Та я не взагалі про фантастику кажу, а саме про цю книжку. Вона вам подобається? — питає парубок.
— Ну...— невизначено знизує плечима білявка.— В усякому разі читається легко, вільний час добре вбиває.
— А нащо його «вбивати»? Хтось із мудрих людей, здається Тете, говорив, що людське життя таке коротке, а самих тільки хороших книжок на світі так багато, що не встигнеш прочитати й сотої їх частини. А ви кажете «вбивати час»...
Парубкові слова заінтриговують Наталку, вона жваво повертає голову до нього.
Пишна сусідка змовкає й, повернувшись до Наталки, обмацує її прискіпливим поглядом круглих очей.
Тьху ти, видно, думає, що Наталку зацікавила її розмова з дідом. Ще, чого доброго, почне зараз соромити, що, мовляв, підслуховувати чужі розмови негарно.
Та їхня притишена розмова Наталку якраз і не цікавить. А парубок із дівчиною розмовляють уголос, без утайки — слухай, хто хоче.
— Але ж фантастика зараз у моді,— каже білявка.
— А що, хіба вже й на книжки з'явилася мода? — посміхається парубок.—Я думав —тільки на короткі або довгі спідниці.
— Та ні, ви все ж таки зізнайтеся — фантастика вам зовсім  не  подобається? — допитується  в  нього дівчина.
— Ну чому ж, хороша якраз подобається.
— А яку ж ви вважаєте хорошою? — цікавиться білявка.
Наталка ще дужче нашорошує вуха, щоб не пропустити відповіді парубка.
Але тут, заглушуючи його слова, товста тітка починає голосно вичитувати своєму дідкові, котрий саме заходився викладати на столик пакунки з їжею.
— Ну, нащо одразу все витягати? Ти ж не дома за столом...
І смикнув же її дідько за язик саме в цю мить! Наталка підхоплюється й пропонує тітці:
— Сідайте на моє місце. Вам тут буде зручніше їсти.
— Дякую, дитинко.
Наталка з полегшенням пересідає на самий край лави.
Тепер парубок і дівчина — майже поруч. Усього лиш через вузький прохід. І можна без перешкоди слухати їхню суперечку.
А може, навіть і самій узяти в ній участь (на що Наталка потай сподівається).
Але тут, як на зло, поїзд починає стишувати біг, наближаючись до станції, і білявка, діставши з-під сидіння чемоданчик, підводиться з словами:
— Ну я вже дома, а вам — щасливо доїхати.
— Я вам допоможу.— Парубок перехоплює чемоданчик і йде слідом до виходу.
Наталка тішить себе тим, що, може, вдасться поговорити про книги, коли парубок повернеться. Вона зарані дістає з рюкзака свого улюбленого «Біма» і розгортає на колінах. Цікаво, чи ця книга йому подобається?
Та ось поїзд уже й рушає, а парубок так і не повертається. Мабуть, вирішив зійти з поїзда і допомогти дівчині нести чемоданчика до самого дому...

Натомість розмову про книгу Наталці доводиться вести... зі своїми сусідами-дядьками, які вже обговорили всі медичні і футбольні новини і тепер явно нудилися, зрідка перекидаючись випадковими репліками.
Той, що з волом, несподівано зацікавлюється Наталчиною книгою, у яку вона уткнулася, вже втративши надію на повернення парубка з насмішкуватими очима.
— То що ж це таке гарне ви читаєте, можна запитати?
Наталка, тамуючи раптову успішку, відповідає.
— О! Читав, читав. Тільки я в роман-газеті. Ви, розуміється, теж читали? — звертається він до капронового капелюха.
— Ну, звичайно. Про неї ж стільки говорили й писали свого часу.
— Та говорили... Тільки я, знаєте, все ж таки багато з чим там не згоден.
— Цікаво, цікаво... А з чим саме? — питає капроновий капелюх.
— Мушу вам сказати, що психологію собаки описано неточно.
— А я читав і чомусь цього не помітив,— знизує плечима капроновий капелюх.
Наталка теж не витримує.
— Якби неточно, то Бім не вийшов би таким хорошим і не полюбився б тисячам людей! — каже вона запально.
Дядько з волом вислухує її з поблажливим виразом на обличчі.
— Ви не помітили,— каже він самовпевнено,— бо читали як звичайні читачі. А я ветеринар і читав книгу з погляду ветеринара.
— Ну й що ж воно там неточно з погляду ветеринара? — питає капроновий капелюх.
— А те, що собака, Бім цей, часто думає й поводить себе не по-собачому.
— А по-якому ж? — усміхається капроновий капелюх, і озирнувшись на Наталку, змовницьки підморгує їй.
— Скорше по-людськи,— відповідає ветеринар глибокодумно.
— Ну, це ще невелика біда,— розводить руками капроновий капелюх.— Гірше, коли буває навпаки — коли люди поводять себе не по-людськи, а по-собачому. А так, я вважаю, це навіть добре, що собаки від спілкування з людьми олюднюються,— сміється він.
Наталка теж весело пирхає. Молодець, капроновий капелюх!
Наталці страшенно кортить встряти в суперечку, їй так і хочеться спитати у дядька з волом: а чи собача психологія, на ваш ветеринарський погляд, у чеховської Каштанки? І чи по-кінськи поводить себе толстовський «Холстомер»?..
Але тут, видно, наближається нова станція, і дядьки починають заклопотано збирати свої речі, готуватися до виходу.
Щоб не заважати їм, Наталка пересідає до столика, за яким недавно сиділи парубок з дівчиною, і дивиться у вікно.
За вікном повільно тягнуться коричневі товарні вагони.
Повільно пропливають нескінченні штабелі жовтих дощок... Сірі купи шлаку... Стоси рябих березових колод...
Десь попереду, в голові поїзда, приглушено бубонить жіночий радіоголос: бу-бу-бу...
Потім голос гучніша, виразиішає. Наталка навіть розрізняє одну фразу:
—...Негайно викличте чергового!
Нарешті — станція.
Червоний кашкет чергового...
Заллята сонцем платформа...
Тітки, дядьки, хлопці...
Разом із гарячим вітром, із запахами кропу, любистку й білого наливу у вікно залітає пісня:

Іще розлука з нами не вінчається,
Іще дрімає голубий вагон.
А вже з Байкалу нам  гукає чаєчка
І вальс амурський слухає перон.


Наталка стрепенулась. О, ця пісня відповідає її настрою, ритму дороги.
Наталка прикипає до вікна. Так і є: на платформі майорять знайомі зелені куртки. І тут теж — будбійці. Видно, кудись їдуть. От здорово було б, якби вони сіли в цей вагон!!
Але зелені куртки пропливають повз Наталчине вікно.
Студенти сідають у сусідній вагон. І тільки-но поїзд рушає, там бадьоро ушкварюють:

Над Зоряним кружляє наш вертоліт,
А ми штурмуємо трясовину боліт.


Дівчина з довгою косою й бантом сплигує з верхньої полиці.
— Томко, гайда! — зве подружку.
І обоє шугають до сусіднього вагона.
Слідом за ними лінькувато, ніби знехотя, перевалюючись, човгає довготелесий хлопець. Здається, той, що бринькав на гітарі.
Наталка теж не витримує і, схопивши рюкзака, біжить і собі туди.
А в сусідньому вагоні вже повно людей. І так тісно, що Наталка насилу проштовхується між чужими ліктями й плечима.
Посередині, в тісному колі, сидить чорнявий горбоносий парубок з баяном і, підігруючи собі, співає молодим чистим голосом:

Та не може того бути, що одбуте промине!
Поверніть мене до класу срібним покликом дзвінка.
Зажурилась моя парта, третя парта од вікна...


Скінчивши, баяніст якусь хвилинку перепочиває. Потім починає енергійно награвати іншу мелодію.

Де далечінь по коліях тече,
Де літаки свердлять простори,
Де поїзд, засапавшись гаряче,
Султаном дим несе кудись за гори...


Непомітно для себе Наталка теж підхоплює пісню.
Дедалі більше голосів приєднується до співаючих.
Навіть безголосі, навіть ті, кому ведмідь на вухо наступив,— навіть вони, захоплені спільним поривом, пробують підспівувати. І — о диво!—у них, мабуть, чи не вперше в житті щось ніби вже й починає виходити.
А ті, хто навіть зараз усе-таки соромиться, не зважується подати голос,— ті дружно картузами, долонями, черевиками, босоніжками, туфлями на високих закаблуках  відстукують  ритм  об  підлогу, об  лави,  об  стінки, об свої коліна.

А там за ними море грає!
Шугають зорі до стожар!


І здається Наталці, що й серця всіх присутніх вже б'ються однаково в цьому спільному ритмі, здається, що й думають і почувають вони теж однаково.
Людський гурт довкола співаків усе збільшується, збивається все щільніше. А двері, майже не зачиняючись, пропускають у вагон усе нових і нових слухачів.
Якийсь дядько з чорним, як у цигана, обличчям і сивою чуприною намагається прорватися до співаків:
— Пр-р-опустіть! Ану пр-р-ропустіть!
Але його зі сміхом відтручують назад.
Тоді дядько піднімає над головами кошик з вишнями і гучним голосом, перекриваючи спів, гукає:
— Хлоп'ятка! Дівчата! Ану спиніться на хвильку!
Послухайте-но, що я вам скажу. Ну й гарно ж ви співаєте, бісові діти! Ось вам за це од ветерана художньої самодіяльності. Держіть!
І він передає ближньому парубкові свого кошика.
Кошик на витягнутих руках мандрує понад головами. І нарешті опускається перед Наталкою.
Баяність грає туш.
Під вигуки й жарти дівчата насипають пригорщі вишень у простягнені долоні, берети, паперові кульки.
Спорожнілий кошик пливе над головами назад,.до свого хазяїна. 1 спалахує нова пісня:

Там, де багульник на сопках цвіте,
Кедри вганяються в небо...


І постають у Наталки перед очима неоглядні сибірські простори...
В океанському шумі тайги, у вертольотному скрекоті, в гулі потужних всюдиходів, в оглушливому ревінні нафтових фонтанів займаються голубі світанки над Ме-гїоном, Самотлором, Аганом...
Крізь приобські тумани і ямальські буревії переможно світять зорі на бурових вишках...
Осявають прибайкальські сопки сліпучі електровогні нових станцій БАМу...
А незвідані обшири, нові дороги, нові небокраї вже кличуть далі молоді серця. І не лякає їх ні крижаний подих пурги, ні тайгові буреломи, ні болотяна непрохідь...
Наталці так весело тут, у цій дружній тісноті вагона, так легко, непомітно спливає час, що вона і незчувається, як поїзд прибуває на потрібну їй станцію.

8. ЗУСТРІЧ З ГАЛЕЮ
І ось  Наталка вже  в  Галиному  селі. Йде  вулицею.
Крислаті вишні простягають із-за парканів свої гілки, рясно всипані темно-червоними ягодами. Наталка час од часу зриває мимохідь одну-дві вишні й кидає у рот. В кого ж би тут запитати, де живе Галя?
Нарешті попереду з'явився якийсь хлопець на велосипеді. Він тягне за собою на поводі коня.
«А це що за велоджигіт?» — насмішкувато зводить брови Наталка.
Однак хлопець сповнений серйозності, він, здається, зовсім не помічає Наталки, зосереджено дивиться прямо перед собою, весь заклопотаний тим, щоб їхати якомога повільніше і водночас не втратити рівноваги, яка при такій повільній їзді весь час порушується.
До такого навіть озватись боязко. Бо ще, бува, впаде. Або кінь схарапудиться та шарпне вбік.
Та ось хлопець усе-таки не витримує й швидко, зацікавлено зиркає на Наталку. Отепер можна й запитати.
— Де тут живе Галя Шеметун? — звертається до нього Наталка.
— А там,— махає кудись назад хлопець, минаючи її.
— А точніше не можна?
— На Нехаєвому кутку.
— Думаєш, я знаю тут ваші кутки? — сердито кричить навздогін йому Наталка.
Це врешті діє на хлопця. Він спиняється і, погладжуючи коня по шиї, пояснює, як дістатися на Нехаїв куток. Цією вулицею треба йти аж до отої гори, а там звернути ліворуч...
Руденька дівчинка, що грається з кошеням під горою, охоче згоджується провести Наталку до Галі.
Дорогою вона пояснює, що Галя взагалі-то живе ген-ген аж у кінці вулиці. Але зараз вона в бабусі. Це вже близенько. Ондечки, де береза біля хвіртки...
«Це добре, що Галя зараз у бабусі»,— думає Наталка. Бо дуже не хотілося, щоб першим, бува, не зустрів її той вітчим...

Наталка заходить у двір, весь зарослий травою. Попід парканом буяє глуха кропива, з якої визирають сторожкі вуха кролів і вогнистий гребінь півня.
У глибині, двору — старенька, але ошатна хатина з сірим солом'яним дахом. Попід її віконцями красуються мальви й кручені паничі на тичках. Сохнуть головаті гладуЩики на кілках.
Біля порога на колоді сидить бабуся й пестить пухнасту голівку дівчинки, яка вмостилася у неї в приполі.
Щось тепле підкочується до Наталчиного серця, і воно починає щеміти солодко й сумно: згадується своя бабуся, її лагідні немічні руки, їх ніжна ласкавість, якої вже не буде ніколи, ніколи...
Наталка мимоволі притишує крок, майже спиняється, їй не хочеться своєю появою порушити, потривожити бабусину тиху радість.
Та бабуся вже помітила її й озивається:
— Проходь, проходь, дитинко, не бійся. У нас собаки немає.
— А Пірат? — підводить голову дівчинка.— Бабусю, ти що, забула про Пірата?
— Ну, Пірат же до нас тільки іноді забігає. Та він і не злий.
— Ага, він добрий,— згоджується дівчинка. Наталка вітається й питає:
— А Галя є?
— Галя? Та вона збиралася на ферму, допомогти матері. То, може, вже й подалась, поки я тут у хліві поралася. Марійко, ти не бачила? — питає бабуся в дівчинки.
— Я ж качок тоді на. ставок одганяла,— знизує плечиками мала.
— Скидай свою торбину,— каже бабуся Наталці, показуючи на рюкзак.— Та ходімо перекусите з Марійкою.
— Та  дякую,  я  ще  не хочу,— віднікується  Наталка.
— І я — теж! — охоче підхоплює Марійка.
— Ну то гуляйте поки, а я нарву кролям трави. Може, Галя тим часом прибіжить, то будемо тоді разом полуднувати.
— А може, краще ми сходимо по траву! — пропонує Наталка.
— Ну то йдіть, а я трохи попораюся тут.
Наталка з дівчинкою приносять із саду повен кошик трави, а Галі ще нема.
Марійка відчиняє клітку. Біля отвору одразу ж з'юрмлюються білі й сірі трусята. Тицяються ворушкими носиками в долоні, спинаються на корзину. А одне вскакує просто всередину.
— Ух ви ж, мої пухнастики... Ух ви ж, мої вуханьчики...— пестить їх Марійка.— Погладь і ти, вони не бояться,— пропонує вона Наталці.
— Правда ж, вони такі ніжні, гарні? — підводить мала до Наталки сяюче личко.
— Ага,— відповідає Наталка, гладячи однією рукою трусят по м'яких тендітних спинках, а другою — Марійку по русявому пухнастому волоссі.
Дівчинка на мить притулюється щокою до Наталчиної руки, та враз, ніби засоромившись, відхиляється. І — бадьоро до трусят:
— Ану, марш тепер на пляж!
Вона висипає траву з корзини на дах клітки, потім разом з Наталкою висаджують туди й трусят.
Звірятка дружно починають хрумати. Але одному, мабуть, не подобається в гурті, й він зіскакує з даху в малину й чимчикує на город.
Наталка й Марійка з галасом і сміхом довго ганяються за ним, аж поки нарешті ловлять у картоплі.
А Галя все ще не появляється. І Наталку починає вже брати нетерплячка.

Потім Марійка показує своє «господарство» під бузком за хатою. Воно немудряще й миле: ляльки, кольорові клапті й скельця, пір'їни, засушені квіти й листочки...
Потім Наталка малює їй на землі принцес і снігурок.
— А давай,— пропонує Марійка,— дивитися на хвіртку й вгадувати, хто з вулиці збирається зайти до нас.
— Як це? Крізь хвіртку ж нічого не видно...
— А по ногах. Ноги ж у щілину під хвірткою видно.
— І справді. Ну, давай...
— У щілині з'являються тонкі пташині ноги.
— Хто йде? — дзвінко вигукує Марійка.
— Курка,— відказує Наталка.
— Ні, півень,— заперечує Марійка.
І  справді,  пригнувшись до самої землі, крізь щілину в двір ускакує білий півень і, скоса глянувши на дівчат, крокує за смородинові кущі.
— Ага, я вгадала! — радіє Марійка.
— А як? — дивується Наталка.
— Секрет! — таємниче примружується мала. І — знову дзвінко:
— Хто йде?
Тепер у щілині видніються чиїсь волохаті лапи.
— Собака,— вгадує Наталка.
— А який?
— Рудий.
— А як його звати?
— Ну... Рудько. Чи, може, Каштан?
— Та це ж Пірат!
Почувши своє ймення, власник волохатих ніг теж залазить крізь щілину в двір. Обтрушується, приязно поглядає на дівчат, помахує хвостом.
Але тут із-за хвіртки долинає котяче нявчання. Пірат нашорошується і прожогом вискакує назад.
Чути сердите шипіння, веселий гавкіт, які швидко віддаляються.
Та ось перед хвірткою спиняються двоє біленьких сандалів.
— Хто йде? — знову питає Марійка.
— Якась дівчинка, видно?
— Люся,— уточнює Марійка.
Відчиняється хвіртка, і з'являється чорнява дівчинка десь такого ж, як і Марійка, віку. В руках вона тримає емальовану миску з білизною.
Не помічаючи Наталки й Марійки, що сидять за кущем, дівчинка спиняється біля мотузки, натягнутої між двох яблунь, причепливо оглядає її й починає розвішувати мокрі носовички, трусики, майки.
— Люсю! — гукає Марійка.— Галі там ніде не бачила?
— Та вона ж на ферму пішла.
— А давай ще знаєш у що гратися? — пропонує Наталці Марійка.
— Але чекати далі вже несила.
— Слухай, а де ця ферма? — нетерпляче питає Наталка в дівчинки.— Як туди добиратися, розкажи.
— Я сама дорогу покажу! — з готовністю підхоплюється з трави Марійка.— Може, візьмемо велосипед, щоб швидше?
— Давай!
Марійка виводить із-за хліва велосипед. Спритно залазить на раму.
— І я! — вмощується на багажнику Люся.
— Ану киш! — зганяє її Марійка.— Я їду показувати ферму, а ти чого?
— Я теж хочу. Хіба тільки тобі можна? — надуває губи Люся.
— Перестаньте сваритись. Якось обох довезу,— при-мирює дівчаток Наталка.

І от вони втрьох на одному велосипеді в'їжджають на широке подвір'я ферми, густо подзьобане коров'ячими ратицями.
Наталці передусім впадає у вічі сріблястий бак водокачки, за нею видніють силосні башти, довгий ряд корівників.
По великій траншеї, вуркочучи, повзає сюди-туди трактор — утрамбовує силос. Неподалік стоїть засмаглий дядько в брилі і дівчина.
Під'їхавши ближче, Наталка впізнає у дівчині Галю. І зупиняється, злазить з дівчатками з велосипеда.
Не помічаючи їх, Галя щось невдоволено говорить дядькові. Обличчя в неї суворе, брови нахмурені.
Правда, такою ж — надто вже серйозною — Галя була й торік у таборі. І зовні вона майже не змінилася відтоді. Така ж тендітна, легконога. Навіть у тому ж світло-рожевому платті, в якому була в таборі.
Махнувши рукою, Галя відходить від дядька й повертає до корівників.
— Галь! — пронизливо скрикує Марійка.— А ми до тебе!
Галя миттю обертається, якусь хвилю стоїть, дивлячись на них.
І — вихором до Наталки.
— Драстуй! — поривчасто чмокає в щоку.
— А я до тебе в гості,— каже Наталка, усміхаючись.— Приймаєш?
— Ой, та ну що ти говориш... Звичайно!
Галя ніжно проводить долонею по Наталчиній руці. У її голосі, в сірих очиськах, у всьому худенькому обличчі — така одверта радість, що Наталці аж гаряче стає у грудях.
Вона й не сподівалася, що їй так можуть зрадіти.
— А я вже в твоєї бабусі була. Чекала, чекала тебе, та потім вирішила сюди нагрянути. Та й цікаво глянути, як тут корів доять.
— То їх іще нема з паші, чогось сьогодні затримуються.
— А за що це ти тому дядькові прочухана давала? — киває Наталка на засмаглого, що пішов до водокачки.
— Та то я із завфермою сварилася,— зніяковіло посміюється Галя.— Нашого коня вже кудись послав. Чекай, каже, от-от має повернутись. Та доведеться, мабуть, їхати велосипедом на склад по борошно, бо поки його дочекаєшся...
— Я тобі допоможу,— каже Наталка.
— Та закурявієш... Ну, гаразд, тоді я зараз прихоплю в сараї халати.
— А ми підемо на трактора дивитись,— гукають Марійка з Люсею.
Дорогою Наталка й Галя згадують піонертабір, друзів, пригоди.
— А пам'ятаєш, що придумали хлопчаки, коли ми покидали табір? — каже Наталка.— Ой, та ти ж поїхала на день раніше й нічого не знаєш! Вони напнули між двох сосен на узліссі величезний транспарант: «Ми любимо Кашу!»
— Та ні, справді? — пирхає Галя.
— Ну! Каша, казали, як побачив, то аж заридав од розчулення.
Обоє мало не падають з велосипеда од сміху, уявляючи, як плаче завжди похмурий завгосп Каша.
На складі Галя й Наталка нагрібають у мішок борошно. Галя, хапаючись, тягне мішок на раму велосипеда.
— От дурна, ну куди ж ти сама! — кидається Наталка на допомогу.
Так удвох вони й ведуть велосипеда назад до корівника — Галя держить за кермо, а Наталка підтримує мішок. Але велосипед усе одно норовисто, неслухняно метляє з боку в бік.
У корівнику Галя засипає борошно в кормушки.
— А що це за таємничі написи на стіні? — питає Наталка, ходячи слідом за нею по стійлах.
— Клички корів. То я колись, щоб не плутати їх, позаписувала. Тепер-бо я їх уже знаю напам'ять, а — спочатку важко було всіх одразу запам'ятати — все ж таки мало не два десятки.
Потім вони приносять з кухні двоє відер гарячої води, і Галя миє доїльні апарати.
Приходять ще три доярки. Висока, ставна тітка з золотим зубом пригощає дівчат яблуками.
Але тут біля входу оглушливо ляскає батіг. Заглядає отряхуватий хлопчина з транзистором і гаркає щосили:
— Підйом! Корови прийшли!
— Ой, треба бігти своїх займати,— підхоплюється Галя.— А то вони за звичкою все ще йдуть до старого корівника.
Наталка кидається слідом за нею надвір.
Подвір'ям уже пливе, вирує пістрявий рогатий потік.
Галя одразу ж спритно виганяє з нього каштанову корову з білою гвоздичкою на лобі.
— Ти чого це, Волошко, минаєш? Ач яка, ще й одвертається.
Галя переймає своїх «телушок». А Наталка спрямовує їх у хлів.
Де взялися Марійка й Люся і починають їй допомагати, махаючи на корі в пучками ромену.
— Ану, дівчата, марш у сарай! — наказує їм Галя.— Бо он колюча корова йде.
Потім Галя розводить корів по стійлах, припинає, озивається до них, примовляє, пестить, строгувато покрикує, обнімає за шию, поляскує по спині.
— Це Сніжинка, це Синиця, це Хвиля,— знайомить з ними Наталку.— Це Чубата, Вишня, Смолянка, Черешня...
Волошку вона ставить окремо, аж у самому кутку. Дівчатка, перешіптуючись, одразу ж починають годувати її хлібом.
— У неї скоро теля буде,— пошепки пояснює Наталці Люся, підсмикуючи колготки.
— Ой, справді ? — перепитує у Галі Наталка.— А коли?
— Може, навіть завтра.
— А якщо, бува, вночі? І ніхто не побачить?
— Чергова доярка і сторож наглядатимуть, вони вже знають про це.
Наталка віддає Волошці свої яблука. Корова вмить злизує все, навіть руку прихоплює у великий теплий рот.
— Правда ж, лоскотно? — пищать ді вчатка і гладять Волошку по круглих каштанових боках.
Наталці теж кортить попестити корову, але в першому стійлі Галя вже ладнається доїти. І Наталка кидається туди.
— Стій, Сніжинко, стій, моє Сніженя,— вмовляє Галя білясту корову, вправно надіваючи їй на дійки трубки доїльного апарата.
Апарат починає чмокати, смоктати, перекачуючи молоко в бідон. Корова спокійно жує, уткнувшись у кормушку.
А Галя вже спритно припасовує другий апарат з бідоном до Сніжинчиної сусідки, лагідно картаючи її:
— Ах ти ж, Вишня, ненажера. Ну, чого ти до Хвилі в кормушку залазиш? Ох ти ж, волоханка.
Наталка усміхається,  слухаючи,  як Галя розмовляє з коровою, хапає відро та стільчик і підсідає до третьої корови.
— А Хвилю доїтиму вручну. Вона не любить апарата.
Якось підключила, то вона так смикнула, що все обірвала.
А позавчора знову спробувала, то як брикнула по го диннику — аж скло вилетіло.
Розповідаючи, Галя тим часом підмиває вим'я теплою водою.
І ось уже у відро туго вдаряють співучі молочні цівки.
Наталка підходить ближче, присідає навпочіпки. Зачудовано дивиться, як спритно мелькають Галині руки, мигтять з-під пальців дзвенючі білі дзюрки. І їй стає заздрісно, бо завжди так буває, коли бачить, як хтось дуже добре вміє щось робити.
— Галко, коли це ти так здорово навчилася?
— А я ще з першого класу почала. Хочеш спробувати? — раптом пропонує  Галя.
Дивачка, ще питає!..
— І ось уже Наталка вмощується на стільчик, береться пальцями за теплу м'яку дійку, обережно тягне униз. Але відро не озивається мелодійним дзвоном: Наталка збентежено оглядається на Галю.
— І в мене спочатку теж не виходило,— підбадьорливо каже Галя.
Вона присідає поруч і показує.
— Бери дійку в кулак. Великим пальцем охопи вказівний...
Наталка пробує знову. І нарешті щось тепле бризкає їй на пальці, дзвінко дзюркоче у відро. Правда, цівочки в неї кволі, поодинокі.
— Ти трошки вище захоплюй дійку,— радить Галя.— І не відривай пальців. Не смикай, а легенько так, плавно.
О, тепер задзюрчало частіше. Але, видно, вона все-таки боляче смикає за дійки, бо он корова, переставши їсти, докірливо косує великим добрим оком. Мабуть, досить уже мучити її.
Та й Галю не треба затримувати, бо ж їй ще он скільки корів доїти.
— Ну, як, з півсклянки хоч нациркала? — зніяковіло питає Наталка Галю.
— Більше. Повну, мабуть,— сміється та.
А з-поза Галиної спини — блим-блим! — оченята. Заворожені, заздрісні, прохальні. Марійка й Люся. Аж зіп'ялися на загеродку.
— І нам теж хочеться! — сміючись, натискує дівчаткам на носи Галя.— Ну йдіть сюди. Котра сміливіша?
Люся мнеться, задкує. А Марійка таки зважується і бочком, зніяковіло підходить, тремка, збентежена. Мовчки береться за дійку.
І раптом захоплено:
— Ой, молочко мені на кулак бризнуло!
А потім Галя напуває їх усіх теплим пінявим молоком. Сама вона не п'є. Взагалі не любить молока.

...Сопуть, чмокають доїльні апарати. Шумно зітхають корови. Дівчина і зеленій хустці несе на коромислі відра з молоком.
У Галі лишається вже менше половини корів. Подоєних дівчатка з галасом виганяють у загородку:
— Гей, Чубата! Ти куди тікаєш?
— Гей, Вишня! Чого роги наставляєш? Бо як дам лозини...
— О, та в тебе, Галю, тут помічниць скільки! — лунає позаду чийсь голос.
Наталка озирається й бачить тоненьку жінку в плетеній кофтині. У неї такі ж круглі, як у Галі, вилиці і такі ж великі сірі очі, тільки в кутинах їх, на відміну од Галиних, уже павутиняться зморшки.
І Наталка здогадується, що це Галина мама.
Вона теж приглядається до Наталки.
— А ти ж чия будеш? Ніби десь і бачила, наче щось і знайоме. А от не знадаю...
— Це Наталка, ми з нею були в піонерському таборі,— пояснює Галя.— А бачили ви її на фотографії.
— Еге ж що так. І справді схожа. На оту що ліворуч від  тебе на карточці  стоїть.  Добре, що  не  забуваєте одна одну... А я оце з сінокосу, гребли сьогодні на Ко-зорізовому Груду. Поганенька щось там цього літа трава. Ой, що це я говорю, говорю... Ідіть ось перекусіть хоч трохи, а я подою.
Галина мати розкриває кошовочку, розгортає білу лахманину.
— Я не хочу,— швидко каже Галя.— Я вже обідала в баби.
І схопивши відро з молоком, несе його проціджувати. На ходу кидає матері:
— Хай он Наталка їсть, вона з дороги зголодніла.
— Ну, Галко!..— хоче  обуритись  Наталка,  нагадати, що вони ж разом нещодавно обідали.
Але Галя подалася, покинула її «напризволяще» перед макітеркою вареників з вишнями. І незручно самій їсти, і незручно відмовлятися, бо Галина мати так лагідно припрошує...
Та тут, на щастя, прибігає галаслива підмога — Люся й Марійка. І вони втрьох хутко спорожнюють посудину.
Дожовуючи останнього вареника. Наталка придивляється, як доїть Галина мама — впевнено, швидко.
— Що, Наталко, може, хочеш повчитися? — питає Галина мама.
Наталка зніяковіло знизує плечима:
— Та мене Галя вже пробувала вчити, але поки щось не дуже виходить.
— Нічого, навчишся, як буде охота. Он Галя вже так наловчилася, що і я за нею не вженуся.
— Ну, то вона ж з. першого класу, казала, доїть.
— Еге ж, як тільки пішла в перший клас, то почала й доїти. Ото після школи прибіжить сюди до мене, тут і уроки готує. А як почну доїти, то й вона під корову лізе. Я не дозволяю — куди ж такій манюні?! А раз відлучилась я кудись, то вона тим часом повне відро нациркала. А в четвертому класі вже й мене підміняти, почала. Якось побачила зоотехнічка, як вона швидко доїть. І не повірила. Нащо, каже, такій малій дозволяють, вона ж повністю не видоює корів, тільки псує їх. «А ви перевірте»,— каже Галя. Зоотехнічка перевірила кожну видоєну корову — аж жодної краплі в дійках нема. Ну, тоді вже й вона визнала Галю за справжню доярку...
— Кого це ви тут так вихваляєте? — повертаючись, сердито питає Галя.
— Авжеж, не тебе, не бійся,— каже мати.
— Хіба я не чула! Наталко, ходімо краще однесемо молоко в сепараторну.
— Ну от, уже й слова не скажи...— якось ніби винувато посміюється мати.
— Ти даремно на матір так,— каже Наталка Галі, іколи вони несуть молоко через широке подвір'я, над яким уже спадають вечірні сутінки.— Вона зовсім і не вихваляла, а просто розповідала. Я сама її спитала...
— Дивись, он камінь, не спіткнись,— помовчавши, застерігає Галя.— Скільки вже казала Тимофійовичу, щоб виколупали його! Доведеться самій цзяти лопату та викопати... Нам сюди,— показує Наталці на яскраво освітлене приміщення.
Вони входять у сепараторну. Займають чергу. Галя залишає Наталку й підходять до обліковця, про щось у неї питає.
Наталка роззирається довкола. В сепараторній душно, шумно. Рівно, ритмічно гудуть центрифуги, голосно розмовляють доярки.
Піниться молоко в бідонах і відрах. У прочинені двері заглядає рудий гладкий котище, але молода кучерява доярка шугає його:
— Дзус! Іч, мармизу свою суне сюди! Чекай своєї черги надворі.
Повертається Галя. Вона збуджена, щось хоче сказати Наталці.
Але тут у дверях з'являються дві дівчинки в білих, однаково зав'язаних на потилиці косинках. Вони знаками підзивають Галю до себе.
— Ну то що, підеш завтра? — питає височенька, веснянкувата.
— Та розумієш...—мнеться Галя.— До мене подруга в гості приїхала.
Дівчата зацікавлено зиркають на Наталку.
— Ну то вдвох приходьте,— каже веснянкувата.
— Та ну, Валько!..
— Ти б хоч познайомила,— блискає Валя на Наталку отряхуватим оком.— Страх як люблю знайомитися з дачниками.
Останнє слово неприємно шпигає Наталку. Бач, її все-таки вважають за дачницю...
— Аз тобою й знайомити не треба, тебе й так усі знають,— сміється Галя.
— А я та-ка! — передражнюючи когось, каже Валя рипучим голосом. І відкопиливши нижню губу, пихато задирає голову.
Усі дівчата, навіть Валина мовчазна подруга, яка досі стояла із загадковою усмішкою на губах,— пирскають від сміху.
— Галю, а молоко хто за тебе здаватиме? — гукає обліковшиця.
— Зараз! — спохоплюється Галя.
— Ну, гаразд, біжи здавай,— підштовхує її Валя.— А тоді — гайда купатися.
— Та матері ще треба трохи допомогти,— каже Галя.— Ви йдіть, а я з Наталкою потім вас наздожену. Ми з велосипедом.
— Ми з Танею будемо біля Кряжової кручі! — гукає вже в дверях Валя.

...Нарешті Галина мама видоює останню корову, а дівчата односять у сепараторну останнє відро молока.
— А куди то тебе дівчата запрошували назавтра? — питає Наталка в Галі.
— Та... в одне місце.
— Ну, а все ж таки? — наполягає Наталка.
— Та то ми раніше домовлялися піти працювати в зерносховище.
— То й ходімо вдвох. І взагалі ти роби те, що тобі треба, на мене не зважай. Мені няньки не потрібно. А в зерносховище я справді хочу. Сама хочу. Розумієш? Мені цікаво.
— Ну, якщо так...— веселішає Галя.— Гаразд, підемо. Ой, давай швидше збиратися на річку, бо дівчата ж десь чекають.

...Пізно ввечері вони повертаються з річки.
— У хаті спатимемо чи у хліві на сіні? — питає Галя,
коли вони заходять у двір до бабусі.
— На сіні, звичайно!
Галя відчиняє двері хліва.
— Тут і постіль є, бо я сама теж часто ночую на сіні. Присівши, вона мацає при вході.
— Де ж це ліхтарик подівся? Мабуть, Марійка до хати затягла. Зачекай, я піду принесу. І молоко заодно прихоплю.
Галя забирає відро і йде до хати, а Наталка присідає на колоду біля хліва, всім тілом відчуваючи, як огортає її зусібіч тепла темрява.
Пахне росяною городиною, матіолами. Долинає слабкий хвойно-чебрецевий дух ближнього лісу.
Наталка з насолодою, на повні груди вдихає це запашне, солодке, чисте, цілюще повітря.
Як хороше!
Та налітають комарі. І доводиться накинути кофтину.
Раптом Наталчина рука, що затягує «блискавку», завмирає.
Щось сталося... В природі сталася якась зміна, але Наталка одразу не може збагнути, що саме.
Ага: тиша! Ось воно що.
Ще кілька хвилин тому скрекотіли парубоцькі мотоцикли. Ще тільки-но гула біля зерносховища сушарка. Сюрчали коники.
І враз усе вщухло. Навіть коники, мов по команді, змовкли.
Над селом запала тиша. Глибока. Неймовірна. Од якої, здається, можна оглухнути.
Наталка чує навіть, як шумить кров у неї в скронях. А її дихання чути, мабуть, на всю вулицю. І вона мимоволі стримує його.
Тихше...
Спить напрацьоване село. Сплять люди, сплять хати, садки. Сплять смутні верби над вулицею. І темний осо-кор над хлівом.
Поступово вухо звикає до цієї тиші. І вже починає розрізняти в ній тонкі, ледь уловимі таємничі нічні звуки які невіддільні від тиші, не порушують її, а лише відтінюють.
Обережно шурхоче їжак, обходячи хлів у пошуках їстівного.
Тонюсінько скімлять комарі над головою.
Сонно шавовкнула курка на сідалі.
Просвистіли вгорі крижні — полетіли, видно, в поле на пшеницю...
Та ось звідкілясь із небесних глибин просочується ще один звук: ледь чутне гудіння. Це десь блукає, загубившись у зоряному безмежжі, нічний літак.
Задерши голову, Наталка намагається відшукати в небі його вогник.
А зірок скільки висипало! Тьма-тьмуща...
У місті стільки ніколи не побачиш.. Там хіба пощастить угледіти  в прогалину  між  високими  будинками кілька зірок у підсвіченому тисячами електровогнів небі.
А тут усе велетенське зоряне шатро розкинулося над тобою.
А як виразно, чисто, ясно сяють зорі! Аж не віриться в цю мить, що між ними й тобою такі гігантські, незбагненні відстані. Зорі здаються такими близькими, живими, вони мерехтять, підморгують, ніби силкуються щось сказати, щось передати...    
Стривай, а де ж це все-таки той літак?...
Ага, он він, нарешті! В сузір'ї Волопаса. Якраз між його люлькою і головою.
Яскрава цятка літака майже нічим не відрізняється від зірки. Тільки й того, що рухома.
І те, що цей літак, звичайний, земний літак, такий схожий зараз на зірку, ще більше посилює враження, ніби зорі зовсім-зовсім близько.
Минувши Волопаса, зірка-літак прокочується між головою Дракона й занесеною над нею булавою Геркулеса, пірнає під крило Лебедя...
Наталка проводжає її заздрісним поглядом. Щастить же  тому  льотчику — мандрує  собі  із  сузір'я  в  сузір'я.
Он уже підлітає до Пегаса. Цікаво, що відчуває він зараз, наближаючись до крилатого коня поезії? Адже з цього загадкового сузір'я час од часу долітають до нас на Землю незрозумілі радіосигнали.
А що, як саме в цю мить, коли у світі настала така тиша, льотчик теж їх чує? От здорово!..
Хтось м'яко, вкрадливо штовхає під лікоть.
Наталка мимоволі здригається. А, це ти, котяра... Тобі теж не спиться в цю зоряну ніч. Давай тоді разом дивитися в небо.
Стривай, а де ж це наш міжзоряний мандрівець?..
Але світла цятка літака вже розтанула, загубилася десь за Пегасовими крильми. Загубилася, полишивши в душі щось бентежне, очікувальне.
Наталка тихенько зітхає. От і скінчився її день у цьому селі. Власне, який день? Чверть дня. І вечір. А вже стільки вражень. І як радо Галя її зустріла. ї мати в неї добра... ї як шкода, що у них у сім'ї такі ускладнення, неприемнощі... Галя вже їй, як ішли від річки, про все одверто розказала.
І ще Галя страшенно розстроїлася, коли почула, що Наталка заскочила до неї всього лише на день-два по дорозі до брата. А вона ж так сподівалася, що Наталка погостює довше, вони б удвох у бабусі жили, бабуся охоче згодилася...
Наталка пообіцяла, що на зворотному шляху ще загляне.
— А твій брат у якому селі працює? — спитала Галя.— В Заснов'ї? То це ж поруч! — зраділа вона.— Слухай, ти ж можеш у нас жити і в нього щодня бувати. Тут на велосипеді якихось півгодини їхати.
І Наталка відчула, що зараз після Галиної одвертої розповіді, після їхньої щирокої розмови вона мусить, повинна залишитися тут ще бодай на тиждень. Галі зараз важко, і якщо вона, Наталка, вважає себе за її подругу, то має підтримати її, допомогти.
Та, зрештою, вона ж і сама була не проти, щоб іще погостювати в Галі. Єдине, що спочатку бентежило — чи не обтяжлива її присутність для Галі, коли в неї домашні неприемнощі.
А якщо Галі, навпаки,— дуже потрібне зараз її товариство — то будь ласка. Правда, для її бабусі все ж таки це — зайві клопоти.
— Я навіть сама одвозитиму тебе,— додала Галя, відчуваючи, що Наталка все ще вагається.
— Та ну, хіба я безнога, щоб мене ще возити,— сказала Наталка.— Я про інше подумала. Все ж таки бабусі твоїй це буде обтяжливо...
— Ой, та ти ще її не знаєш! — запально запевняє Галя.— Вона дуже добра. І рада, якщо в нас гості. Вона у війну, коли німці палили наше й сусідні села, напустила до себе повну хату погорільців. І досі вони і їхні діти з бабусею родичаються, у гості їздять. Тож ти нічого такого й не думай.
І Наталка нарешті згодилася. Тільки поставила одну умову — за харчування вона бабусі дасть гроші. Але Галя сказала, що бабуся ніколи не візьме.
— Ну тоді я сама закуплю харчів,— пообіцяла Наталка.
І бачачи, що Галя одмахується від неї, як од маленької, вирішила завтра ж обов'язково навідатися в тутешній магазин.
...Повертається Галя. І не сама. Слідом за нею плентається Марійка, сонно пхинькаючи:
— І я хочу з тобою на сіні.
— А я не хочу,— в тон їй відказує Галя.
Та Марійка все одно заходить слідом за дівчатами в хлів і лізе на сіно.
— Не мостись, не мостись, однак зі мною не спатимеш,— попереджає її Галя, прикріплюючи ліхтарик на стіні так, щоб він освітлював постіль.
— А я не з тобою буду, а з Васьком,— заявляє Марійка, пригортаючи до себе кота.
— З Васьком — будь ласка. Бери його з собою і марш до хати.
— А Васькові тут подобається. Він до хати не хоче.
— Ось я йому зараз лозину покажу, то одразу захоче.
Та кіт, почувши про лозину, не дочікується, поки Галя покаже її йому, і, вирвавшись із Марійчиних рук, вискакує з хліва.
Марійка тихенько підсовується до Наталки, несміливо торкається її руки.
Видно, хоче щось сказати, набирається духу, але не наважиться. Тільки зітхає.
Наталка легенько пригортає її до себе й пошепки питає:
— Що ти хочеш?
— Можна, я біля тебе спатиму? — видихає нарешті дівчинка Наталці в самісіньке вухо.
І, обережно оглянувшись на Галю, повторює ще благальнішим шепотом:
— Можна?
— Гаразд,— так само пошепки обіцяє їй Наталка.
— Що це ти, Марійко, там підлизуєшся? Думаєш, хтось згодиться з тобою спати?
А Наталка вже згодилася. Правда ж?
І коли Наталка підтверджує свою згоду вголос, мала переможно вигукує:
— От бачиш! — І починає навколішки підстрибувати на сіні.
— Стривай, це ще Наталка не знає, як ти штовхаєшся і хвицаєшся вві сні,-— намагається охолодити її захват Галя.
— Та гаразд, якось уже витерплю,— сміється Наталка.
— А от і не буду, побачите,— обіцяє Марійка.
Втім, «побачити» цього Наталка не змогла б навіть при великому бажанні.
Бо вона одразу ж, тільки-но голова торкається подушки, поринає в глибокий сон.

9. ТАЄМНИЧИЙ ПОСВИСТ ІВОЛГИ
Розбуджують Наталку якісь мелодійні звуки. Ніби хтось ніжно так і таємниче висвистує:
Фіу-ліу-фліу...
Наталка розплющує очі й підводить голову.
У хліві — напівсутінки. Але в щілину вже просочується тонкий довгий промінь. Значить, надворі ранок.
Поруч солодко спить, розметавши руки, Марійка.
А де ж це Галя?
Нема. її місце акуратно заслане ковдрою.
А може, надворі давно вже день? Ото буде соромно, якщо вона так заспала...
Наталка підхоплюється й, квапливо одягшись, виходить надвір.
Та ні, на щастя, поки що ранок. Сонце он ще тільки-но починає видиратися з-поза дерев.
По двору, попискуючи, бігають курчата. На дротах життєрадісно щебече ластівка.
Над головою знову лунають ті мелодійні звуки, які Наталка чула спросоння. Вона дивиться вгору.
Ага, так ось хто її розбудив.
Яскраво-жовта іволга спурхує з осокора, на якому досі висвистувала, і шугає кудись за хату.
Наталка заходить у відчинені сінці, стукає в хатні двері.
Але ніхто не відповідає.
Вона смикає за клямку, заглядає в хату. Та ні бабусі, ні Галі тут нема.
Може, вони десь у саду? Ні, й там не видно.
У траві блищать мокрі яблука. На сухій верхівці яблуні вистукує дятел.
Наталка піднімає одне яблуко, надкусує. Фе, кисле...
Дятел різко, тривожно скрикує. Вирішив, мабуть, що Наталка зараз у нього пошпурить. Та заспокойся ти, ніхто тебе чіпати не збирається!..
Наталка виходить на город, гукає Галю. Але ніхто не озивається.
Перепурхують із соняшника на соняшник горобці. Десь праворуч дудукає одуд. Білохвостий джміль басовито джухкає повз вухо.
Та ось город кінчається. Росяна стежка збігає в лощовину, оповиту густим туманом. Наталка, пощулюючись, повільно, ніби у воду, входить у його біле клубочіння.
Одразу ж гаснуть усі звуки. Тільки чути, як тихо скапує роса з кущів, що темніють обабіч стежки.
Наталка поволі, заворожено бреде крізь туман, його білі пасма по-чаклунськи звиваються, куряться, пливуть, коливаються перед нею.
Нараз ліворуч угорі над кущами з'являється розпливчасте темне громаддя — якісь стрімчаки, шпилі, зубці. Ніби випливає з морської імли високий гористий берег...
Та це ж ліс!
Але який дивний він зараз. Видно тільки верхів'я, крони дерев, а стовбури ховаються внизу у тумані. І здається, ніби ліс висить у повітрі чи плаває у воді.
Згодом такий же «висячий» ліс з'являється і праворуч. І тепер здається Наталці, ніби пливе вона білою протокою між двома стрімкими темними берегами.
Несподівано вона чує позаду якесь мірне шипіння. І миттю озирається.
Та за туманом поки що нікого не видно. Але шум швидко наближається.
Наталка інстинктивно відскакує за сусідній кущ і присідає.
З туману з'являється велосипедист. Підвівшись із сідла, він щосили натискує на педалі.
По непокірному, навсібіч стримлячому чубові й картатій сорочці вона впізнає хлопця. Це Володя.
Миттю мелькає думка: він їде за нею назирці. Мабуть, побачив, що вона пішла сюдою, й подався слідом...
Але тут вона помічає прив'язані до велосипеда вудки. Та він же просто собі їде на риболовлю. А вона, дурепа, вже казна-що подумала...
Коли хлопець віддаляється й зникає в тумані, Наталка виходить із-за куща. Якщо сюдою їздять на риболовлю, значить, десь поблизу річка або озеро. Можна й собі збігати туди, скупатися.
І Наталка чимдуж припускає по стежці. У тумані все одно її ніхто не бачить.
Незабаром ліс з обох боків кінчається — і відкривається луг.
Сонце вже прорвалося крізь сиву млу, і луг весь феєрично міниться, іскриться. Тумани панічно метаються, стелються при самій траві, сповзаються у видолинки, рівчаки.
З-під Наталчиних ніг, радісно сполохавши її серце, вискакує заєць і-швидким пострибом зникає в тумані.
Збоку.вигулькує довге озерце. Північна половина його ще голубовато-сонна, а південна — рожевиста, тепла. З плеса здіймається сіра чапля, за нею гурток диких качок.
Річка з'являється несподівано за пагорком, порослим шелюгою. Вона вся куриться, парує; зовсім неподалік туман ще розмиває її береги, і здається, що там, за мисом, безбережно розливається море.
Наталка роздягається й стрибає у воду, в бігуче темне срібло, в шпаркий холод. Пливе назустріч сонцю, яке малиново сліпить очі.
Десь у тумані брязкотить ланцюг. Хтось відмикає човна. Покашлює.
На тому боці на піску два кулики зчинили гармидер — ніби мідний подзвін розсипається на скалки.
Наталка з шумом, вихлюпуючи на берег снопи бризок, вискакує з води.
Над верболозовим кущем схарапуджено скидається кінська голова з розкуйовдженою гривою, якусь мить здивовано-дико зирить на Наталку, потім знову зникає.
Сонце вже майже розігнало туман. Оддалік за водою відкрився високий берег.
Одягаючись, Наталка бачить, як по його схилу поволі піднімається хлопець на велосипеді, і сонце сліпуче спалахує на його колесах.
А напроти нього на тому боці якийсь високий парубок енергійно вимахує руками, роблячи зарядку. Потім.з розгону кидається у воду і в бурхливому темпі перепливає сюди-туди кілька разів річку.
Щось змушує Наталку пильніше придивлятися до нього. А коли парубок вилазить із води і, витершись, накидає на плечі зелену куртку, Наталка аж подається вся вперед.
Ну, ясно ж — це боєць із студзагону. Може, саме з Василевого. Бо ж який ще інший там, у зарічному селі, може бути.
А може... А може, то й сам Василь? Адже зросту сам,е такого. І плаває так само здорово, як і брат...
Треба підійти ближче, краще розгледіти. Може, гукнути...
І Наталка, підхопивши сандалі, швидко йде, майже біжить понад берегом.
Тим часом хлопець на велосипеді вже досяг вершини прибережного горба. Спинився. Оглядається.
Помітивши Наталку, радісно махає їй рукою.
Тю, вирішив, видно, що вона до нього біжить. Ще чого!..
Наталка сердито спиняється й зіскакує з кручки до води, вдаючи, що вона бігла саме сюди, щоб сполоснути ноги.
А коли, сполоснувши, виходить на береговий приступок і швидко зиркає на той бік, парубка в зеленій куртці біля річки вже нема. Десь уже устиг зникнути в прит бережних кущах.
А велосипедист усе ще маячить на бугрі. Наталка демонстративно повертається од річки і йде у луг.
Спочатку йде неквапно, погордливою ходою, та коли спускається у видолинок і хлопець на велосипеді зникає з очей, вона не витримує і кидається бігти.
«Що ж це я — нікого не попередивши, зникла, розгулюю собі,— картає себе Наталка на бігу.— А Галя там уже десь, може, непокоїться, шукає мене...»
їй зараз чомусь страшенно хочеться якомога швидше побачити брата.
Але сьогодні не вийде. Вона ж пообіцяла дівчатам, що піде працювати в зерносховище. А до Василя — завтра.
А зараз — швидше до Галі! Бо дівчата, можливо, вже й чекають.
І вона чимдуж припустила по росяній траві.

...Зерносховище величезне, лунке. Наталці так і хочеться щосили гукнути, щоб почути дзвінке, стоголосе відлуння...
Скрізь гори зерна.
Крізь сивий туманець куряви примарно поблимують електричні ліхтарі.
Гурчать зерноочисні машини.
Мерехтять стрічки транспортерів.
Машинний гул скрадає голоси...
— Доброго ранку, тітко Параско,— гукає Валя опецькуватій заклопотаній жінці.— А де ж дядько Іван?
— Прихворів, то я тут за обох кручусь.
— То що нам робити?
— Ходімте. Будете по двоє працювати.
«Хоч би мені не випало разом з цією Валею»,— занепокоєно думає Наталка, йдучи позаду дівчат.
Бо Валя й зустріла її здивовано-насмішкуватим вигуком і тепер ось час од часу поглядає недовірливо: невже, мовляв, ця дачниця теж буде працювати?
Наталку й мовчазну Валину подружку Таню тітка Параска ставить біля транспортера, що подає зерно нагору. А Галю й Валю веде по дерев'яних сходах на другий поверх.
Таня вмикає транспортер. Зі скрекотом починає бігати стрічка. Дівчатам треба підкидати до неї зерно.
Наталка бере в кутку лопату й починає кидати з найдальшого кінця купи. Але зерно не долітає, хоч вона й швиргає щосили.
Жінка в закуреній хустці, що працює неподалік, оглядається на Наталку з насмішкуватою цікавістю.
Таня непомітно підманює Наталку пальцем до себе й неголосно каже:
— Треба спочатку те, що ближче, підкидати. А коли тут одберем, тоді нагорнемо з того краю до середини. А лопату тримай ось так. І підкидай ось сюди.
Наталка вдячно киває. А ця Таня молодчина. Не стала гукати на все приміщення, а, бач, пояснила тихо, необразливо, непомітно для інших.
О, так кидати справді набагато легше. І вже наче виходить і в неї. Звичайно, не так спритно, вправно, як у Тані. Та коли вони перевертають цю гору, то, може, й вона теж наловчиться так само.
Наталка кидає лопату за лопатою, поступово втягуючись у ритм роботи. Ківшики на транспортерній стрічці невтомно черпають зерно і тягають його нагору.
А жовта гора ніби ніскільки й не меншає.
А вже держак лопати обпалює долоні.
І курява, яка спочатку приємно лоскотала в носі й припудрювала губи, тепер уже сушить горло.
Хочеться пити. На фермі, як збиралися йти сюди, напилася ж досхочу. Ні, це, мабуть, фальшива спрага. Досить було б сполоснути лиш рота, щоб вона зникла.
А чи є тут вода? Взагалі, десь же має бути. Але незручно питати. Он жінки вже давно працюють, та ніхто поки що не скаржиться на спрагу. А вона, тільки почала, а вже бігатиме пити.
Треба потерпіти трохи, почекати, поки хтось ітиме по воду, тоді й собі...
А стрічка транспортера біжить і біжить. Руки машинально занурюють лопату в зерно, піднімають і кидають, кидають...
Жарко. Спина вже вся мокра.
У босоніжки набралося повно зерна. Колеться. І ступати незручно. Треба б витрусити. Але не хочеться присідати. Ще подумають, що вирішила перепочити.
А воно б уже не завадило й присісти перепочити. Бо ноги вже самі підгинаються. І спина ніби задерев'яніла.
Цікаво, як себе почуває Таїш? По ній наче й не видно, щоб стомилася. Чи то вона звична до такої роботи, чи їй так само важко, лиш вона виду не показує?
Наталка оглядає купу зерна. Ніби таки піддається. Але як повільно, як повільно...
Ліва долоня починає нестерпно щеміти. Що таке? Ух ти, чорт!.. Лопнув пухир. І коли вона його встигла натерти, що й не помітила?
Втім, що тут страшного. Подумаєш, пухир. У всіх бувають. І досить уже з ним носитись. А то он уже Таня знову занепокоєно поглядає. Удамо, що нічого не сталося...
Треба зосередитися. Повторювати весь час одне й те ж: «Я повинна перекидати цю купу зерна. У мене зараз одна мета, одне бажання — швиргати лопатою це зерно, доки не перекидаю все...»
Але зосередитись на цій думці ніяк не вдається. Зірваний пухир пече мов вогнем.
Ні, мабуть, краще думати про щось стороннє. Цікаво, що там, нагорі, роблять Галя з Валею? Галя вже кілька разів виглядала з люка. Помахає рукою, усміхнеться або підморгне — й знову зникне.
Та ось Галя, ніби відчувши, що Наталка в цю мить думає про неї, з'являється знову. О, та вона спускається сюди. І не сама, а з Валею.
— Ну як ви тут, запарилися, бідолахи? — гукає Валя.— йдемо на допомогу. Ой, які ви замазюрені! У тебе, Ташо, вуса он з'явилися.
— А ти на себе подивись.
Дівчата оглядають одна одну, жартують, регочуть. Потім гуртом беруться за лопати. Тепер купа зерна тане набагато швидше.

Нарешті — така жадана, така бажана перерва.
Розслаблено відкинувшись на спину, Наталка лежить разом з дівчатами на купі зерна.
Валя вже не поглядає на неї глузливо. Навіть збігала десь дістала лейкопластир і допомогла заклеїти пухир.
А зараз вона, нагортаючи Тані на руку зерно, розповідає Наталці, що незабаром у них традиційна зустріч із школярами з сусіднього села на березі Снові. І що вони з хлопцями готують виставу «Цигани». Правда ж, це буде здорово — вистава в лузі біля вогнища? Не треба ніяких декорацій. А костюми вже майже готові. Коней пообіцяв дати бригадир. От тільки на репетицію ніяк не вдається зібрати всіх хлопців і дівчат...
Наталка слухає, водночас дивлячись у розчинені двері і спостерігаючи, як там, надворі, високий сутулуватий механік порається біля труби сушарки.
Он він підніс запалений факел. Вогонь одразу ж потягло всередину, спалахнула розпилена форсункою солярка.
І труба заревла, завила, мов реактивний літак.
Так от звідки цей дивний звук, який вона чула майже весь час, відколи опинилася в цьому селі.
Раптом у зерносховище вкочується кругленька тітка Параска й гукає:
— Ой, там така хмара надходить! Хапайте швидше брезент та біжімо накривати зерно на току.
Жінки й дівчата виносять надвір величезне полотнище брезенту й хапливо починають накривати купу зерна. І Наталка разом з усіма лазить по кучугурі, розправляє, натягує брезент.
А коли зерно вже накрили, разом з усіма з виском, ойканням біжить під дощем усередину зерносховища.
Збившись у кутку, дівчата зі сміхом викручують мокрий одяг, перевдягаються.
Прямо в двері зерносховища заїжджає машина із запнутим брезентом кузовом. Привезла зерно від комбайнів.
З кабіни вигулькує шофер, стріпує мокрим чубом.
— Усе, дівчатка, більше до комбайнів сьогодні, не поїдемо.
З-під брезенту вилазить якийсь хлопець. Чуб скуйовджений, піджак наопаш.
Сплигнувши з кузова, він поволі йде по зерносховищу, розглядаючись на всі боки.
— О, хто з'явився! — каже, враз пожвавлюючись, Валя. І, підвівши голову, гукає: — Володько, кого це ти шукаєш? Не нас часом?
— Дуже треба... —трохи зніяковівши, каже хлопець.— Матері не бачили?
Лиш тепер, придивившись, Наталка впізнає його.
Авжеж, це він, той самий, якого вона зустріла на вокзалі. Значить його звуть Володя...
— А хіба твоя мати сьогодні тут працює? — дивується Валя.
Хлопець ще більше ніяковіє.
— Я думав, може, тут,— бурмоче.— Я додому ще не заходив, щойно від комбайна. А вранці вона ніби казала, що піде в зерносховище...
— Чи не дуриш ти, Володько? — примружується Валя.— Може, ти до когось із дівчат прийшов, признавайся? Мабуть, до Тетяни, еге ж?
Валя непомітно підморгує Тані: підморгуй, мовляв. Але Таня сердито пирхає й одвертається:
— Потрібен він мені!
— Ти, Валько, не заговорюй зуби,— каже Галя,— Хіба ж не видно, що він до тебе прийшов?
— Правда, Володько? — зі сміхом заглядає йому в очі Валя.
Наталка з усмішкою спостерігає за хлопцем, який зовсім зніяковів, весь зашарівся, не знає, куди очі подіти. Ото не потрапляй дівчатам на язичок! Треба б якоюсь реплікою виручити його, бо Валя доконає його остаточно.
І справді, хлопець сконфужено махає рукою:
— Та ну вас! — і повертається, щоб іти геть.
Проте Валя  спритно ловить його за холошу штанів.
— Е, ти куди? А допомогти нам не здогадаєшся? Бач який лицар!
— Та допоможу, тільки одчепись,— просить вкрай спантеличений хлопець.
— А може, ти, Володю, голодний? То ми тебе зараз нагодуємо,— ласкаво каже Валя.— Давайте ваші торби! — наказує дівчатам.
— І не діставайте, все одно не візьму! — вигукує хлопець.
— Не візьмеш, то силоміць напхаємо,— погрозливо обіцяє Валя.
Володя мимоволі зневажливо пхекає: спробуйте, мовляв.
— Ой, хто то йде? — злякано скрикує Валя.
Хлопець озирається. І тут дівчата налітають на нього і з веселим галасом звалюють на купу зерна.
— За комір, за комір йому кидайте, якщо не хоче брати! — командує Валя.
Нарешті, залишивши в руках дівчат піджака, хлопець виривається.  При  цьому він  ненароком  штовхає Таню ліктем в обличчя.
Затулившись рукою, Таня відходить убік, одвертається.
Стривожені дівчата кидаються до неї:
— Він тебе вдарив?
— Ой, кров іде з носа...
— У, дурбило чортове! — підскакує до хлопця Валя й гамселить його межи плечі.— Ми жартома, а ти чого це кулаками розмахався?
— Хіба ж я навмисне? — бурмоче той, покірно стоячи під градом її ударів,— розгублений, червоний, розкудланий чуб в усі боки — сторчака.
— Та я сама винна, підлізла під лікоть,— каже Таня, прикладаючи до носа хустинку.
— Аякже, ненавмисне! — ніяк не може вгамуватися Валя.— Тільки чомусь себе він ненавмисне по носярі не влупив. А ти, Танько, помовч, не виправдовуй його. Ляж краще горілиць. Ось так.
Вона майже силоміць вкладає подругу на брезент. І — Володі знову:
— А ти чого стовбичиш, турок нещасний? Хоч би здогадався води принести! На! — шпурляє йому металевого кухлика.
Хлопець на льоту підхоплює посудину й мчить до виходу. Хутенько повертається з водою, простягає Валі.
Вона сердито, розплескуючи воду, шарпає в нього з руки кухлика, намочує носовика, згортає його вчетверо й кладе Тані на перенісся. За хвилину міняє примочку.
Незабаром Таня підводить голову:
— Вже не йде.
— Лежи, лежи,— намагається втримати її Валя, але Таня сідає.
— Чого лежати, якщо все пройшло.
— Пройшло! Ніс он як картопля.
— Дуриш... —Таня обмацує носа.— Дзеркальця ні в кого нема?
Наталка, пошукавши в кишені, простягає їй дзеркальце. Таня дивиться в нього, примружуючи то одне, то друге око.
— Не страшно. Можна пережити.
Вона оглядається на похнюпленого Володю. Той винувато усміхається їй.
— А ти чого радієш? — знову напускається на нього Валя.— Думаєш,  так  тобі  легко все  й  минулося?  Ану берись за лопату! Ударною працею спокутуватимеш свою провину. Зрозумів? Тепер ти повинен працювати за двох. За себе й за Таню.
— Це можна,— веселішає хлопець і прямує в куток, де стоять лопати.
— Ще чого! — хмуриться Таня.— Хай за тебе й працює, якщо тобі так хочеться. А я за себе й сама зможу.
— Танько, не розохочуй його. Бач, як он розігнався! Та й нам пора вже, мабуть, кінчати перекур,— каже Валя.
А Володя й справді «розігнався». Лопата аж мигтить у нього в руках. Важким золотим дощем падає зерно.
— Що то значить — вчасно дати людині доброго прочухана,— каже Валя, беручись і собі за лопату.
Але він не відповідає. Кидає мовчки. Навіть не зводить очей на дівчат.
Втім, ні. Іноді все ж таки не витримує й зиркає на одну з них. Зиркає непомітно. З-під ліктя. Коли витирає піт з лоба.
Зиркає хутенько, покрадьки, боячись зустрітися з нею очима. І водночас потай сподівається на це.
Але вона й не гляне на нього. Не помічає. Не хоче дивитися...
А втім, ні, все-таки дивилася. Ще тоді, як зачепив ліктем Таню, а потім вислуховував кпини цієї навіженної Вальки. Правда, дивилася вона тоді так, що особливої радості від того не відчув. Погляд був насмішкуватий. Принаймні так йому здалося.
І все ж таки зараз він не почувається зле, зовсім ні. Навпаки. Бо хоч і не дивиться, не помічає його, але вона все одно поруч, і можна самому будь-якої миті глянути на неї. Втім, він навіть і не дивлячись усе одно весь час бачить її, чує голос, коли вона щось питає у Галі.
І він ще з більшим завзяттям орудує лопатою...

А в Наталки настрій теж  піднесений. Вона вже втяглася в роботу, рухи стали вправніші, меткіші, вона із задоволенням відзначає, що майже не відстає вже від дівчат.
Отже, вона витримала, отже, вона щось та може!
І вже не відчуває, як ятрить пухир на долоні: і шия та поперек вже ніби й не ниють, і вже де й поділася ніяковість за свою незграбність, вже почувається вона тут, серед цих дівчат, вільно, легко, так ніби вже хтозна-відколи з ними знайома.
І раптом згадується їй диспут у їхньому класі, який відбувся десь напередодні екзаменів. Дев'ятикласники тоді гаряче говорили про свої мрії, про те, хто що робитиме, коли нарешті закінчить школу.
Коля, котрий друкував вірші і дописи в газеті «Зірка», збирався в літінститут, а Юра — в університет на мехмат. Валера, воротар юнацької футбольної команди, не уявляв себе поза фізкультурним інститутом, а солістка шкільного хору Жанна — поза консерваторією.
А їхній староста Віталій іронічно мружив очі: .
— Слухайте, генії, а чому раптом у вас такий нудний шаблон у мріях? Після школи — тільки вуз. Ну, а якщо не вуз, то це вже якась катастрофа чи що? Ну, а якщо спочатку випробувати себе в роботі?
— Хай випробовує себе, хто ще не визначив свого покликання,— сказав Юра.— А якщо я вирішив стати інженером, то навіщо мені марнувати час?
— А ти певен, що вже визначив?
— Звичайно!
— А може, все ж таки ти помиляєшся? Може, в тобі дрімає талановитий геолог або капітан далекого плавання? А ти про це так ніколи й не дізнаєшся. І все лише тому, що свого часу не наважився хоч разок помандрувати з геологами в тайзі чи поплавати в морі з рибалками.
— А ти плавав?
— Плавав. Коли ми з батьком були на Азовському морі, то ходили з рибалками в море,
— І що ж? Вирішив стати рибалкою?
— Ще не знаю. Хотілося б також спробувати, що відчуває льотчик, коли пробиває літаком грозову хмару. І машиніст, коли веде поїзд крізь кількакілометровий тунель у горах. І водолаз, коли опускається на велику глибину... Так хочеться все спробувати своїми руками!
Наталка, як і дехто з її однокласників, думала тоді, що Віталька говорить це просто для красного слівця, для того, щоб розпалити суперечку.
І лише зараз вона, здається, по-справжньому зрозуміла його. І якби тепер довелося їй виступати, додала б ще» про те, яке це солодке відчуття перемоги над собою.
І про ні з чим незрівнянне задоволення, коли відпочиваєш після напруженої праці.
І про те найвище, найчистіше почуття, що народжується, єднає людей при спільній — пліч-о-пліч — праці...

10. ТЕПЛІ ВОГНІ В ТЕМРЯВІ
Нарешті з кучугурою зерна покінчено.
— Котра там година?
Галя нахиляється до Наталчиної руки.
— Ой, треба швидше на ферму! Бо мама вже десь сама почала доїти.
— То біжімо,— каже Наталка, витрушуючи з сандалів зерно.
Проте коли вони прибігають до свого корівника, то виявляється, що доїти ще не починали. У глибині приміщення Наталка помічає гурт людей. Видно, тут щось сталося.
— Мабуть, Волошка почала телитися! — скрикує Галя.
Та коли наближаються до гурту (крім Галиної матері та двох доярок-сусідок, тут стоять ще Марійка з Люсею і якийсь дядько), виявляється, що Волошка вже привела теля.
Воно лежить поруч матері — все мокре, з налиплим до боків піском та сінною потерухою. І безпорадно крутить головою з нерозплющеними ще очима.
Галя квапливо скидає з себе халата, і вони з Наталкою заходжуються мерщій витирати теля. Воно кашляє і слабо, розпачливо пручається з рук. І ніжність та жалість підступає Наталці до серця.
Та ось теля розплющує очі, і дядько весело каже:
— О! Здрастє. Ну як воно тут, на цьому світі?
І всі сміються.
Теля заносять у дощану загородку. Галя турботливо вкутує його лахманиною.
Дядько й доярки розходяться. Марійка й Люся просовують до телятка руки, гладять його, пищать:
— Ой, яке м'якеньке!
— А тремтить як...
— Ось помацай, яке вушко.
— А ніс холодний і мокрий.
— Як же ми назвемо його, дівчата? — питає Галина мати.
— Лиска! — одразу вигукує Люся.
— Та Лисок у нас тут півкорівника,— говорить Галя.— Треба якось інакше...
— Ну то Майка.
— І Майок вистачає. І потім Майками, як правило, називають тих, що в травні народжуються. А взагалі ти, Люсю, вже й так кількох телят назвала. Тепер хай Наталка.
Наталка гарячково нишпорить у пам'яті, але, як геа зло, одразу нічого цікавого, свіжого не може придумати.
Поруч щось тихенько, майже пошепки повторює Марійка. Вона несміливо торкається Наталчиної руки. Нахилившись, Наталка бачить її благальні очі.
— Пушинка...— шепоче Марійка.
— Ось Марійка пропонує Пушинкою назвати,— голосно каже Наталка.— Хороше ж ім'я. Може, так і назвемо?
— Хай буде й Пушинка,— згоджується Галина мати.
Марійчині очі аж сяють від радості. Наталка ласкаво куйовдить дівчинці волосся. Та ловить її руку, довірливо, вдячно притуляється до неї гарячою щокою.
— Хай дівчата тут дивляться, а нам треба вже доїти,— каже мати Галі.
Тільки-но вони відходять, теля скидає лахманину й спинається на ноги, викликаючи в Люсі й Марійки новий вибух захвату:
— Пушинка вже не хоче лежати! Вона вже хоче бігати!
— Та куди їй ще там бігати,— каже Наталка, намагаючись знову вкласти неслуха й укутати.— Ану лежи! Іч яке прудке...

За радісною метушнею й клопотами з телям незчува-ються, як минає час. Доярки вже закінчують доїти корів, виганяють їх надвір.
У матері щось знову розболілася спина, і Галя робить їй масаж.
— О, тепер уже перестало,— полегшено усміхається мати.
— Сідай, Оксано, підвезу й тебе,— запрошує її чоловік однієї з доярок, що приїхав п© свою дружину на мотоциклі з коляскою.
— Та ні, мені пройтись трохи хочеться,— каже мати.— Краще забери ось цю комашню,— показує на Марійку й Люсю.
Дівчатка охоче залазять у коляску, і мотоцикл, полоснувши по стінах корівників світлом фари, виїздить на асфальтований шлях.
А Наталка й Галя з матір'ю ідуть путівцем навпростець через поле.
Густа темрява огортає дорогу. Ліворуч шумують на вітрі придорожні осокори.
А за ними в нічних полях блукають, то зближуючись, то знов розходячись, чотири яскраві зірки. Звідти долинає приглушене вурчання.
— Орють хлопці,— каже Галина мати з несподіваною теплотою в голосі, дивлячись на далекі вогні в темряві.
— Мама колись, замолоду, теж була трактористкою,— нахилившись до Наталчииого вуха, шепоче Галя.— Одразу ж після війни.
— Справді? Попроси, щоб розказала.
— Та не любить вона про себе розказувати.
— А ти все-таки попроси. Ну, будь ласка...
— Про що це ви там шепочетеся? — лагідно питає мати, накидаючи на плечі теплу хустку.
— Секрет,— каже Галя і бере її під лікоть.— Мамо, а вам колись теж доводилось ось так, поночі, орати?
— Авжеж, доводилось...
Мати зітхає з якимсь легким сумом. І змовкає, згадуючи, мабуть, свою молодість.
Але дівчатам не хочеться, щоб вона згадувала мовчки, про себе.
— То розкажіть,— просять.
— А що там розказувати?! Орала та й годі. Кому воно цікаво...
— Нам цікаво! Ну розкажіть! — не відстають дівчата.
І мати, нарешті здавшись, починає розповідати:
— Уперше трактор я побачила до війни, ще коли мені було років сім. До нас у колгосп пригнали перший «форд зон». Тоді це справді було диво, дорослі бігали за ним, аж кулялися. А що вже сказати про нас, дітлахів. Цілими днями пропадали біля трактора, гралися в трактористів. І, звичайно, мріяли водити «сталевого коня».
А потім було не до того: війна. А як німців вигнали, почула я, що в Тупичеві при МТС відкрилися курси трактористів. Згадала я ту свою дитячу мрію — і вирішила й собі податися. Правда, не тільки мрія, а й життя підштовхувало. Батько у війну загинув, мати хворіла, Марусі було тоді лише п'ять років, Василю — ще менше, тільки три. Отож мені, як найстаршій, треба було якось утримувати сім'ю. А трактористи тоді заробляли добре.
Словом, поїхала я в МТС. Аж не хочуть приймати — малувата ще, кажуть, підрости трохи, на той рік приїзди. Почала я проситися, розказала про сім'ю — узяли-таки.
П'ять місяців ми вчилися, зі мною ще десять дівчат. Механік Ходорченко — потім він був директором МТС, зараз на пенсії — до нас, дівчат, ставився особливо уважно. Жалів. Ой, пам'ятаю, як хвилювалась я, коли вперше сіла з ним на трактор!
Склало іспит лише четверо дівчат. Мене послали на роботу в Куликівку, два роки там працювала. Жила в однієї самотньої тітки, вона і їсти варила.
Орали ми до пізньої осені, коли вже плуг не брав замерзлу землю. А та осінь була чогось така довга...
Зараз хлопцям добре — трактори з кабінами. Тепло і дах є над головою. А мій тракторець був без кабіни. І в холод, і в дощ доводилося працювати просто неба. Добре, що був кожушок, правда, коротенький — ще колись до війни покійний батько пошив...
Поля там, у Куликівці, рівні, гони аж по три кілометри. Гони довгі, а осінні ночі ще довші. Ореш, ореш... Темно навколо, пустельно, самотньо. Тільки лисиця іноді засвітить зеленим оком. А вже думаєш — вовк...
— Страшно було? — питає Галя несподівано захриплим голосом.
— Авжеж, страшнувато. Не витримаю, бувало, зупиню трактор, біжу до плугів, де Катя, моя причіплювачка. Удвох якось трохи охватніше...
Втім, пе тільки вовки лякали. Там, між Куликівкою й Лиственом, недавно запеклі бої точилися. Зброя всяка валялася. Боялися, щоб на міну чи снаряд не наскочити. Як у Звеничеві — там одного тракториста на шмаття рознесло. А ще, бувало, скелет виорювали, і він довго тягнувся за плугом, бо боялися відчепити...
А то ще якось, пам'ятаю, вельми налякалася. Було це вже на другу осінь. Катя тоді покинула роботу, і мені дали причіплювачем хлопця, Івана Феклиного. То одного разу, коли він виключав плуги на повороті, його зачепило за фуфайку і потягло під плуг. Я оглянулася, коли колесо вже до щоки дісталося... І досі в нього є рубець. Відтоді він називає мене «хрещеною матір'ю»...
Наталка слухає розповідь, і в неї перед очима майорять, проносяться одна за одною картини.
...Темна ніч.
Періщить дощ.
У чорному пустельному полі, ледь пробиваючи водянисту запону, блукає самотній вогник... Галина мама, зовсім молода, юна, сидить за кермом трактора і, вити-
раючи раз по раз мокрі щоки полою кожушка, з тривогою вдивляється в пітьму, щохвилини напружено чекає, чи не скреготне під колесом або плугом загрозливе залізо, чи не вихопиться з-під трактора сліпуче оглушливе полум'я...
І Наталці чомусь перехоплює горло, і вона не помічає, як дедалі міцніше стискає лікоть подруги...
А праворуч у полі мерехтять, зближуються і знов віддаляються чотири зорі, чотири теплі вогні в густій темряві.
Ось вогні вже сховалися за хвойняком, що оперізує Зелені Рови. Але невтомне вурчання не змовкає. Воно супроводжує їх до самого села.

На городі, не доходячи до хати, Галя зупиняється.
— Ну, мамо, ми з Наталкою підем ночувати до бабусі.
— Та зайдіть же хоч у хату, його зараз, мабуть, нема дома. Говорив, що ввечері затримається,— каже мати.
— Давай зайдемо,— торкає Наталка подругу за лікоть.
Галя знизує плечима: якщо тобі так хочеться...
Проте мати помилилася. Вітчим був дома. Коли вони зайшли у двір, то побачили, що на веранді горить світло. І почули вітчимів голос:
— Як сам не зробиш, то й пальцем ніхто не ворухне...— бідкався він.
Спочатку Галя думала, що вітчим розмовляє сам із собою. Таке з ним бувало, коли він сердився.
Та виявилось, що на веранді сидить баба Вушичка. їй і скаржився вітчим, полощучи в тазику якусь стару, напівзотлілу сорочку.
Галя різко спинилася і — Наталці:
— Ходімо назад.
— Та почекай...— завагалася Наталка.
— Чого чекати? Він же зараз тут такий концерт улаштує.
— То хочеш, щоб він самій мамі влаштував?
— З нами буде ще гірше. Тобі тільки неприємно буде:
— Не буде, за мене не турбуйся.
І Наталка підштовхнула Галю до веранди. Вітчим удав, що не помічає їх, і продовжував говорити бабі Вушичці:
— ...Тут сорочки ніколи ніхто не випере, доводиться самому закасувати рукава...
— Та  ви  ж  цього дрантя  давно  вже  не носите,  на ньому кіт у хліві спить! — кинула Галя зі злістю.— Аби тільки зачіпку якусь знайти...
— Хоч би чужих людей посоромився,— додала мати тихо.
Вітчим нарешті «помітив» їх, з підкресленою цікавістю подивився на Наталку.
— О, знову дачники до нас приїхали,— мовив насмішкувато, погладжуючи себе по зарослих сивуватою щетиною щоках.— Здрастє, здрастє... Звиняйте, що без музики стрічаємо.
Наталці враз стало гаряче. Ні, таки, мабуть, даремно не послухалася Галі. Хотілося вискочити геть слідом за тою бабцею, котра, хутенько попрощавшись, вишмигнула з веранди.
Але сама ж напросилася, то держись тепер. Зрештою, Галі та її матері ще гірше.
І хоч так і кортить сказати йому щось гнівне, але вона спримується, пересилює себе. Цим лиш погіршиш справу. Вітчим, мабуть, тільки й чекає приводу, щоб зчинити сварр;у.
Треба не звертати уваги на його глузливий тон.
Стривай, а що як...
— Добривечір,— каже вона якомога спокійніше.— Я збираюсь написати до газети про вашу дружину Оксану Іванівну і Галю, про їхню хорошу роботу в колгоспі. Хотілося б поближче познайомитися з вашою родиною.
Вітчим якось спантеличено закліпав прозоро-голубенькими очицями. Він одразу помітно стушувався.
— А-а... Ну, то йдіть до хати, там поговорите,— сказав уже цілком нормальним голосом і почав хутенько витирати ганчіркою руки.— А мені ще потрібно йти в сад, там десь мішок з травою залишив, треба витрусити, щоб не згорілася за ніч... —забурмотів, квапливо виносячи з веранди тазик з водою.
Галя, що досі стояла настовбурчена, похмура, раптом голосно чмихнула.
— А здорово це ти вигадала,— сказала вона Наталці, коли вони вдвох (мати лишилася на веранді розігрівати вечерю) зайшли до кімнати.
— Та я й не вигадувала. Просто згадала, що я ж і справді позаштатний кореспондент молодіжної газети, кілька разів там у них друкувалася. А про твою маму справді хочу написати, про це подумала ще тоді, як дорогою слухала її розповідь.
— Тільки про мене не треба,— заявила Галя, нахмурюючись.— Не усміхайся, я тобі всерйоз кажу.
— Не бійся, без твоєї згоди нічого не напишу.
Повечерявши, дівчата пішли ночувати до бабусі.

11. ШАЛЕНИЙ ДЕНЬ
Ранок.
На ґанку школи стоїть Василь і дивиться, як із-за густих лип прискають сонячні промені, грають на вікнах.
Шкільне подвір'я ще безлюдне. І в коридорі теж панує тиша. Солодко сплять хлопці. Бо напрацювалися вчора та й спати лягли пізно.
Коли скінчили роботу на своєму будмайданчику й прийшли в їдальню вечеряти, примчав на «газику» голова колгоспу й попросив виручити — допомогти забрати сіно на віддаленому лузі.
Прямої дороги туди не було — трясовина, болото. Довелося об'їздити. А об'їзд далекий, аж через інші села. Словом, повернулися вже десь за північ.
Василь позирає на годинник.
Хоч і розіспалися бійці всмак, але треба вже будити. Пора. Бо сьогодні день буде теж напружений, гарячий.
Через кілька днів тут, у селі, відбудеться зліт студентських будівельних загонів Брянщини, Гомельщини й Чернігівщини. І на їхньому будмайданчику змагатимуться муляри з трьох братніх областей.
Отже, треба все підготувати, навести на будові ідеальний лад.
А тут ще, як на зло, останні два дні розчин підвозять нерегулярно. Мабуть, доведеться навідатися на бетономішалку і з'ясувати, в чому річ. А після обіду — в зональний штаб...
А зараз:
— Підйом!
Сьогодні «підйом» повільний, важкуватий.
Дехто намагається ще перевернутися на другий бік, трохи подрімати «під шумок».
— Льоню!!
— Ммм?
— Тобі що — кран подати в ліжко?
— Не витримає — поламається,— кидає хтось. Хлопці сміються. Трохи розворушилися.
Швидка, енергійна зарядка на подвір'ї розворушує їх остаточно.
Потім — коротка ранкова  лінійка. Підсумки  вчорашнього трудового дня. І завдання кожній ланці на сьогодні. Сніданок.
Двадцять хвилин ходу :— і будбійці вже на об'єкті. Хлопці готують  свої робочі місця. Підносять  цеглу. Знімають опалубку, підчищають учорашню бетонну кладку всередині корівника.
Василь з майстром залазять по драбині на дах, перевіряють стяжки на стиках плит. Василь раз по раз поглядає на дорогу:  чи не їде там машина з розчином.
Але машини все нема й нема. Невже й сьогодні вчасно не підвезуть розчину й будматеріалів? Треба дзвонити, «вибивати».
Найближчий телефон — аж на пошті. Далеченько, але що вдієш — треба бігти.
Прибіг — аж на тобі, маєш: на дверях пошти замок. Вихідний. От чорт, і треба ж, щоб саме сьогодні...
Доведеться тепер теліпатись аж у колгоспну контору. Скільки часу згаєш!
Ну та гаразд, заодно можна буде заглянути й до голови колгоспу і домовитись, щоб їм більше давали в їдальню свіжих овочів і фруктів. Бо сьогодні за сніданком хлопці хоч і жартома, але нарікали: мовляв, як сіно треба перевезти, то голова тут як тут, а як огірочків свіжих підкинути, то — дзуськи.
Василь розганяється до контори, та потім на півдорозі повертає назад. Треба, мабуть, спочатку все-таки заскочити на свій об'єкт: а раптом уже машини привезли розчин?
І добре, що заскакує. Бо, виявляється, поки він бігав сюди-туди, одна машина справді прибула, і хлопці уже навіть встигли й розвантажити її.
ї коли Василь підходить до корівника, там у мулярів уже кипить робота.
Крайнім на розі мурує Толя Лапунько, найнижчий боєць у загоні. І найсамолюбивіший.
Зараз він, одступивши на крок і нахиляючи то в один, то в другий бік голову, стурбовано оглядає свою роботу. Кидає кельму в ящик з розчином, дістає з кишені висок, прикладає до верхньої цеглини. І враз спересердя шпурляє на купу піску, розгублено чухмарить потилицю. Видно, щось у нього не ладиться. Та воно й не дивно: адже Толя — новачок, іще кельмою не вміє до ладу орудувати. А замуровувати ріг — найвідповідальніша мулярська робота. І як це бригадир додумався поставити його тут?
Побачивши, що до нього наближається командир, Толя починає безтурботно насвистувати, неквапно береться за кельму й неквапно розмішує розчин.
— Ну як, хороший розчин сьогодні привезли? — питає Василь. Одного погляду йому досить, щоб помітити Толи-ні огріхи і зрозуміти причину його показної бадьорості.
— Нормальний,— недбало знизує плечима Толя.
— А дай-но на хвильку кельму,— просить Василь.— Зараз ми пробу знімемо.
Він ніби мимохіть підправляє Толину кладку. Потім, начебто забувшись, захопившись, починає замуровувати ріг далі.
Зачерпує кельмою розчин. Невловимо точний змах рукою. Розчин хлюпа на стінку.
Василь швидко розрівнює його кельмою. Кладе цеглину.
Потім другу, третю. Звично підхоплює кельмою розчин, що виліз із швів...
Толя з незалежним виглядом стоїть поруч, мугикає: «Продай, милий, сиві бички».
Але за зовнішньою бравадою — напруженість. Він насторожено стежить за командиром. Мабуть, чекає, що йому вичитуватимуть, кепкуватимуть.
Але Василь нічого не каже, працює мовчки. Тільки намагається відшліфувати кожен рух...
Пароніті розгинає спину, шумно видихає:
— Хху! Одвів душу. На!
Простягає кельму Толі.
Той бере її все ще з настороженим виразом в очах. Думає мабуть, що командир, показавши, як працювати, тепер пропонує йому показати свій «клас» роботи, а сам дивитиметься і повчатиме, кпинитиме.
Щоб не збентежити новачка, Василь відходить од нього, йде до теслярів. І лише згодом, ніби ненароком, знову опиняється біля Толі.
Хлопець уже заспокоївся, тримається впевненіше. Старанно розгортає розчин, ретельно припасовує цеглини.
І кельма в його руках уже стала слухнянішою. І цеглини лягають рівніше. І зазори між ними вже менші.
Але побачив Толя командира — і заквапився. Захотілося йому вже мурувати так, як нещодавно показував йому Василь — швидко, точно, легко.
Заквапився — і почав збиватися з ритму. Захвилювався, руки тремтять. Дивак, не розуміє, що ця швидкість і легкість, ця «летючість» рухів нікому не вдається так одразу, а набувається з досвідом, з часом.
Василь лагідно притримує хлопця за лікоть.
— Не поспішай. У тебе вже непогано виходить. Тільки не поспішай — і все буде чудово.
...А машини знову чомусь нема. Рано, виходить, раділи, що сьогодні їм нарешті возитимуть бетон і розчин ритмічно.
Доводиться таки йти в контору і дзвонити начальнику
міжколгоспбуду.
Той обіцяє розібратися, допомогти, підкинути. Та краще все ж таки самому гайнути на бетономішалку. На місці воно видніше.
Василь виходить з контори на дорогу. І спинившись на узбіччі, жде попутної машини.

...Бризкають з-під ніг коники, випурхують дрібні сіренькі пташки.
Лугові трави стають усе густішими, а їхні пахощі — все духмянішими. Все частіше трапляються острівці ро-мену й синіх дзвіночків.
Наталка бреде по траві, машинально зриває квіти і запліта їх у вінок.
А сама раз у раз мимоволі озирається на річку, яка синьо поблискує в прогалинах між вербами й вільхами, на правобережну зелену з білими хатами гору, що могутньо нависла над річковими плесами.
Чимось уже приворожило її це село, чимось полонила ця затишна, дрімотна річечка, що й розлучатися з ними шкода...
Але вже он попереду хвилююче встає повитий синню ліс. 1 він теж тривожно манить, вабить, притяга до
себе.
А там, за лісом, сусіднє село. І — зустріч з братом.
Ось темно-зелений мур лісу за якусь сотню кроків, он кілька сосен нетерпляче вискочили на узлісся й заклично махають волохатими лапами, шумлять — припрошують: мерщій сюди... швидше до нас...
Наталка наддає ходу. І майже вбігає в ліс.
Одразу ж її зусібіч огортає суха шовковиста прохолода. Дівчина сповільнює ходу, жадібно вдихає терпкий запах розімлілої глиці, з насолодою прислухається до такого знайомого соснового гомону, відчуваючи, як він ніби вимиває з тіла дорожню втому, заспокоює, заколисує...
Вона притишує крок, розглядаючись, іде зеленою ущелиною лісової дороги.
А з узбіччя, із густих хащів долинають пахощі-дух-мянощі незнайомих квітів і співи невидимих птахів, віє загадковістю.
І страшенно кортить звернути з дороги, заглянути в цю потаємну гущавінь, роздивитися, побачити, дослідити, зустрітися, познайомитися з її зачаєними жителями.
Правда, цей ліс зовсім незнайомий і віддалятись від дороги ризиковано. Можна заблукати.
Зате ж як солодко, бентежно мандрувати зовсім незнайомим лісом. І зовсім без усякої дороги. Крізь нетрі.
Скільки невідомого чигає там на тебе, скільки несподіванок, скільки непередбачених зустрічей...
І, зрештою, вона не витримує. Вовків боятись — у ліс не ходити!
«Відійду тільки на сотню кроків і намагатимусь іти паралельно дорозі»,— заспокоює себе Наталка.

Сколихнувшись, кущі знову щільно сходяться за На-талчиною спиною, ховаючи від неї дорогу. І ось вона вже сама-самісінька бреде крізь хащі. І ніхто не знає зараз, де вона. І треба покладатися тільки на себе.
Уже, мабуть, пора й звертати праворуч.
А ноги ніби самі несуть по пружному глицевому килиму, погаптованому блідо-рожевими іскрами чебрецевого цвіту, несуть далі, в глиб лісу.
Назустріч сорочому гармидеру.
Назустріч ніжним поклонам синіх дзвіночків, строкатому мерехтінню метеликових крилець, веселому березовому листограю...
«Зараз, зараз звертаю,— заспокоює себе Наталка.— Ось тільки гляну, що це за величезна квітка жовтіє он там біля куща»...
Але потім кортить ще роздивитися зблизька сосну з чудернацьким викрученим стовбуром. А потім — обстежити вхід до лисячої нори під величезним спрутопо-дібним пнем...
А тут ще ніс уловлює тонкі духмяні пахощі, які дражливо линуть звідкись із хащів. І ноги знову самі несуть туди. Спиняються аж на невеличкій-сонячній галявині.
І тут нарешті з'ясовується, що це так ніжно й солодко пахтить.
У густій траві між старих пнів жевріють суниці. їх багато, вони вже перестигли, зомліли на сонці, вони червоно благають, щоб хто-небудь їх зірвав.
І жуки та мурахи з усіх сил стараються, гризуть їх, але все одно ягід тьма-тьмуща, вони просто самі просяться в рот.
Наталка повзає по траві й визбирує суниці. Ну, досить. Усе одно всіх не забереш. І ще кому-небудь хай дістанеться. Та й прововтузитися з ними можна до самого вечора. Хоч і гарно тут, але пора вже йти далі.

Наталка вибирається з хащів на дорогу. Раптом вона чує за собою гуркіт мотоцикла. Відступає на узбіччя, щоб пропустити.
Але мотоцикл зупиняється біля неї. За кермом сидить
Володя.
— Сідай, підвезу,— показує він на коляску і усміхається.
І така в нього приємна — трохи ніякова, трохи вибачлива — усмішка, що Наталка враз відчуває себе з ним легко і невимушено, ніби з котримось із своїх однокласників.
— Ти  що,  навмисне приїхав,  щоб  мене підвезти? — примружується вона.
— Ну, чому навмисне...— сконфужується хлопець.— Якраз по дорозі вийшло. Мене дядько Славик послав дістати одну запасну деталь для комбайна. Якщо хочеш — сідай, бо зараз поїду,— хмуриться Володя.
— Ну, гаразд,— удавано зітхає Наталка.— Що вже з тобою робити...— І сідає в коляску.
Ревнувши, мотоцикл зривається з місця.

Пронизавши зелену товщу лісу, вони вихоплюються на пшеничний простір поля, яке аж ніби парує під жарким сонцем.
І тут на обрії відкривається село, світлі хати, темно-зелені купи дерев.
Село швидко наближається, прямо на очах виростає з жовтого шумовиння хлібів. А з обох боків його охоплює велетенською синьою підковою ліс.
Мотоцикл проскакує закушений яр і вганяється в царину села.
Наталка зацікавлено розглядається довкола.
Пропливають чепурні хати у вишняку.
Квітники в дворах. Берези. Мотоцикли й велосипеди біля хвірток.
Замигтіли ліворуч величезні липи й клени якогось старого саду чи парку.
Зблиснуло на краю його срібне дзеркало ставка в зеленій облямівці ряски.
Озирнувся на звук мотоцикла дядько в галіфе, котрий фарбував нові ворота. І завмер на мить із піднятою рукою, ніби вітаючи їх умоченим у фарбу пензлем.
Промайнули широко розплющені в щирому подиві очі дівчинки, що купала в придорожній калюжі триколісного велосипеда.
Загойдався колодязний журавель з відром, вирвавшись із хлопчакових рук. Загойдався так близько, що Наталка мало не простягла руку, щоб підштовхнути до хлопчака відро.
Праворуч ланцюжок хат переривається, і в прогалині темніють близькі — всього лиш за городами •— сосни. Ого, та тут ліс чи не звідусіль оточує село!
— Тобі куди? — питає в Наталки Володя, пригальмовуючи.
— Десь тут студенти працюють. Мені до них...
— Ясно. Це о-он там! Де за вербами довгий такий сарай, бачиш? Зараз ми повернемося трохи назад і по іншій вулиці туди під'їдемо.
— Та ні, не треба. Я краще злізу тут і піду навпростець. Дякую.
Коли вона підходить до тих верб, починає раптом хвилюватись. Тю, чого б це?.. Адже не бачилася з братом усього лиш кілька днів...
Щоб трохи заспокоїтись, присідає на колоду. Понишпоривши в рюкзаку, дістає подарунок для Василя: спортивний костюм і книгу, його улюбленого Васильченка. Кладе їх зверху.
Уявляє, як непомітно підкрадеться до брата ззаду, приставить вказівний палець до спини й грізно скомандує: «Руки вгору!»
І вже зарані всміхаючись, підводиться і йде.
Ось і недобудований корівник. Наталка заглядає всередину.
Неподалік від входу двоє хлопців зацементовують ви-ямку. А он далі ще кілька працюють.
Але як не приглядається Наталка, Василя серед них не видно.
— Ви до кого? — питає її один із тих двох, що- цементують. Студент споліскує у відрі руки, підводиться.
— До Седнівця Василя,— відповідає Наталка.
— Він  десь  на  бетономішалку  поїхав,  в  інше  село.
— А скоро повернеться?
— Та він лише щойно поїхав, а коли повернеться — невідомо.
«Отакої...» — розгублено думає Наталка.
Вона минає верби, виходить знову на дорогу.
Що ж тепер робити? Чекати? Не дуже приємне заняття. Хіба що піти погуляти по селу? Або, може, знову повернутися до лісу?
Раптом Наталка чує різкий сигнал. Від колодязя махає рукою Володя. Він поволі під'їздить до неї.
— Ти що, чекав? — зводить брови Наталка.
— Та ні, я вже з'їздив, куди треба було. Але марно...
— І в мене теж невдача,— каже Наталка.— Розминулася з братом. Щойно поїхав на бетономішалку в Осинівку.
— В Осинівку? — жвавішає Володя.— О, то мені й туди теж треба. Сідай, поїдемо разом.
— А ти не дуриш? — підозріло дивиться на нього Наталка.
— Ну от ще! — сердиться хлопець.— Кажу ж тобі — треба. А не хочеш — як хочеш.
— Гаразд, не злись...

...Нарешті Василю вдається зупинити машину. І шофер трапляється знайомий. Той, що перевозив їм ліжка зі складу в школу. Тільки, на жаль, вій іде не до бетономішалки, а до комбайна в поле.
Розчарований Василь прощається з шофером, але той нараз каже:
— Ану почекай!
З машиною саме порівнявся білявий хлопчина на мотоциклі з коляскою. Загальмував, привітався.
— Ти куди їдеш? — запитав його шофер.— В Осинівку. Ну то одвези ось чоловіка на бетономішалку.
Хлопчина із загадковим усміхом киває Василеві, запрошуючи сідати позаду себе. Бо коляска зайнята: там, одвернувшись, сидить якась дівчина в куртці з надітим на голову капюшоном.
Мотоцикл шарпається з місця.
Вітер гуркоче у вухах. А хлопчина все наддає й наддає газу.
«Ну  й  ну!» — подумки докоряє  Василь юному мотоджигітові.
Але вголос не каже нічого. Сам колись теж ганяв стрімголов. До того ж хлопця можна зрозуміти: поруч дівчина...
Хлопець підвозить його до самої бетономішалки. Василь сплигує з мотоцикла, дякує, і, нахилившись, обтрушує закурені штани.
Дівчина теж сплигує з коляски.
Василь не встигає підвести голову, як чиїсь теплі долоні затуляють йому очі. Такі знайомі долоні...
— Наталко! — скрикує він здивовано.
Долоні розчеплюються — і перед ним справді стоїть сестричка й задоволено — рот до самих вух — усміхається.
— Ти звідки це з'явилося, зайчисько капосне? — вигукує Василь.
— А правда, здорово я замаскувалася? — питає сяюча Наталка.
— Ну! Куди тому бідолашному Штірліцу! — всміхається Василь.
— Я поки що з'їжджу в майстерні,— делікатно каже хлопчина й рушає.
— То як усе-таки ти тут опинилася? — питає Василь Наталку.
— А я була в подруги в сусідньому селі. Потім приїхала до тебе, а ти, кажуть, поїхав тільки-но. Ну, й ми слідом. Це двоюрідний брат моєї подруги,— киває вона навздогін мотоциклістові.
— А хіба я питаю, хто це? — невинно знизує плечима Василь.
— Ну, то хочеш спитати! — хмурить брови Наталка.— Хіба не видно...
— І все-таки чудово, що ти приїхала,— каже Василь усміхаючись і оглядається на бетономішалку.— Тільки щось не подобається мені ця підозріла тиша.
І справді, не чути безугавного гулу бетономішалки, не в'ється над нею курява, не мигтить стрічка транспортера, не стоять під ковшем самоскиди.
— Ану ходімо пошукаємо когось,— говорить Василь, обминаючи купу іржавої арматури.
Але робітників-бетонників теж ніде не видно.
— Гм... Безлюдно, наче після землетрусу,— похмуро жартує Василь.
— А он хтось сидить,— показує Наталка рукою.
Справді, біля дозатора, у затінку, сидить дядько, голий до пояса, коричневий, і їсть щось із консервної бляшанки. Василь упізнає моториста й вітається.
Моторист неквапно підводить кудлату голову з насо-лопленим на самі очі білим картузом. У нього широке запечене сонцем обличчя.
— Сідайте,— запрошує він Василя й Наталку. Підсовує ближче бляшанку й зелені огірки.— Пригощайтеся.
— Та що тут у вас сталося? — питає Василь, хруско-чучи зеленим огірком.— Чому розчин не даєте?
Моторист дістає з рюкзака загорнуту в мокру ганчірку баклагу, відкриває її й простягає Наталці.
— Пий!
І бачачи, що дівчина вагається — брати чи ні, додає, усміхнувшись:
— Та пий, не бійся, це квас із березового соку, заправлений сухими грушками. Ну як?
Не відриваючи баклаги від губ, Наталка піднімає великого пальця — во!
Квас і справді напрочуд приємний — терпкий, запашний. І холоднючий, аж зуби крутить. Н-апившись, Наталка передає баклагу Василеві.
Моторист і собі прикладається після Василя до баклаги, робить кілька шумних ковтків. І лише після того відповідає на його запитання:
— Піску нема. Кінчився.
— А коли ж він буде?
Моторист здвигує товстими плечима.
— А кат йо' зна. На кар'єрі автонавантажувач поламався. Тепер аж поки вони там одремонтують... Якщо після обіду почнуть возити, то це ще й добре.
— А хіба вручну не можна навантажувати?
Можна. Тільки хто ж його вантажитиме?
— А ваші робітники де?
— Пішли десь на ферму допомагати встановлювати кормозаправник.
— Зрештою, і наші хлопці могли б повантажити,— каже Василь.
— Так усе одно ж зараз жодної машини нема.
— Тьху ти! Зачароване коло...— бурмоче Василь про себе.
Втім, стривай! Адже вчора голова колгоспу, коли просив допомогти з сіном, то говорив щось там про взаємовиручку. То, може, він і машину дасть?
Пожвавішавши, Василь звертається до моториста.
— А що, як я спробую зараз роздобути транспорт? Ви весь час тут будете? Чудово. Отже, якщо пощастить з машиною, то ми з хлопцями їдемо прямо по пісок, а потім — сюди.
— Добре. Жміть!
Тільки-но Василь з Наталкою підходять до дороги, аж тут і Володя, де не взявся, під'їздить.
— Ти наче добрий чарівник — з'являєшся завжди вчасно,— сміється Наталка.
Володя червоніє і мовчки нахиляється до керма.

…І знову жухтить у вухах вітер, знову скажено мигтить під колесами асфальтівка.
Ускакують у село. Підлітають до контори. Але голови там нема. Десь на птахофермі.
На птахофермі теж не застають. Поїхав, кажуть, до зерносховища.
У зерносховищі — те ж саме: був, але вже поїхав. А куди — не сказав.
— Знову до контори? — питає Володя, повертаючи до
Василя голову.
У нього в очах — азарт, йому подобається ця шалена гонитва за невловимим головою.
Але Василеві вже починає набридати. Так, з доброго дива, можна впусту до самого вечора проганяти. Треба таки справді їхати до контори. Засісти там і чекати на одному місці, а не мотатися сюди-туди.
Задумавшись, Василь мало не прогавлює зеленого «газика», котрий метрів за сто перед ними звертає праворуч, на путівець, що веде до тракторного стану.
Стоп!
Здається, то ж голова й поїхав.
Поворот — і вони мчать навздогін.
Наздоганяють. Переганяють. Володя гальмує й відчайдушно «семафорить» рукою.
«Газик» зупиняється.
— А я думаю, а я гадаю: що це за погоня? — потискуючи Василеві руку, каже голова, круглощокий, смаглявий, із жвавими карими очима.
— Уже вирішив був: автоінспекція. Мабуть, поворот не так зробив, думаю. Ну, як там у вас робота — кипить?
— Поки що не кипить... Машину потрібно нам. Дасте?
— Ні. Зараз усі машини возять зерно. І жодної зняти не можу, сам розумієш.
— Та розумію, звичайно...
— Стривай, стривай! Одразу й ображатися. Щось придумаємо. Вам навіщо потрібно? Пісок возити? То я дам тракторець з причепом. Це ще краше. У причеп більше піску влізе. Ну от і домовились, от і прекрасно!

Наталка домовилася з Володею, що він заїде по неї ввечері — вона пообіцяла Галі, що на ніч повернеться до неї.
Володя помчав додому, до свого комбайна. А Наталка залишилася з Василем. Він запропонував їй почекати в школі, поки вони з'їздять по розчин. Але Наталка затялася:
— Поїду з вами.
І взагалі досить Василеві поводитися з нею, як з маленькою. Хіба, зрештою, не з її допомогою він потрапив на бетономішалку, знайшов голову колгоспу, словом, налагодив усю справу?..
І Василь нарешті не витримав її натиску, здався.
І Наталка разом із студентами тряслася в причепі по лугових та лісових дорогах, добираючись до кар'єру, разом з ними набирала пісок і везла його до бетономішалки, в гуркоті, в куряві, під палючим сонцем скидала на транспортерну стрічку...
Нарешті розчин був готовий. Навантажили його в причеп і повезли.
Тільки-но під'їхали до корівника й тракторець зупинився, як примчали один за одним два самоскиди і з ходу пристроїлися в «хвіст».
Хлопці аж повитріщалися з подиву.
— А це що за проява?
— Звідки такий подаруночок?
— Не інакше, як від інопланетян.
Та виявилося, що «подаруночок» земний — від начальника міжколгоспбуду. Сьогодні він не тільки виконав свою обіцянку, а навіть перестарався: прислав одразу аж дві машини з розчином.
Але тут із-за старих кленів шкільного саду з'явився новий «подарунок» — висунулась темно-синя хмара й почала швидко спинатись, наростати, затьмарюючи небо й сонце.
Он уже передгрозово зашуміли верби над ставком. І сліпуча гілляста блискавка розпанахала хмару, і по листю кущів, по стінах корівника, по кабінах машин, по спітнілих спинах бійців уже заляпотіли перші краплі дощу.
— Миколо! — гукнув Василь майстра.— Зібрати всі тачки й носилки! І всім — негайно сюди!
Трьох хлопців він поставив розвантажувати причеп (нарешті виявилася перевага тракторця перед машинами: він зміг заїхати в корівник, а для машин двері виявилися завузькі), двох — «розгладжувати» дошкою розкиданий розчин.
А сам з рештою бійців, озброєний лопатами, носилками й тачками, кинувся на «штурм» самоскидів.
Наталка схопила лопату й собі кинулася теж туди. Але Василь загнав її в корівник й категорично наказав не витикатися надвір.
А дощ уже періщив з усієї сили. Тугі струмені шмагали по обличчю, збігали за комір. Мокрий одяг неприємно липнув до тіла.
— Лише йому одному добре,— кивнув на носилки майстер Микола, з яким Василь носить розчин.
Авжеж, для розчину дощ якраз те що треба — довше не загусне.
А дощ не перестає, ллє ливцем. Хлопці вже вимокли до рубця. Дехто зняв куртку — все одно мокрий, то хоч легше.
Вода чвакотить у кедах, ноги роз'їжджаються по розквашеній землі...
Дощ перестав, коли уже весь розчин розвантажили й переносили в корівник.
Хлопці, похитуючись від утоми, але не полишаючи жартів, викручували одяг. Розпашілі спини курилися парою.
По черзі бігали до школи — перевдягатися в сухе.
І тут, коли Наталка разом з усіма зібралася вже йти до їдальні, вона раптом почула від дороги знайомий гуркіт мотоцикла.

12. НА КАПІТАНСЬКОМУ МІСТКУ
...Вертоліт летить звивистою ущелиною. Обабіч похмуро, грізно здіймаються запаморочливі стрімчаки. В ущелину наповзає туман і швидко розтікається між крем'янистих потрісканих стін.
Володя напружено дивиться в ілюмінатор. Якщо вертоліт не вирветься з ущелини перш, ніж її заповнить туман, тоді — кінець...
Натужно, оглушливо ревуть мотори. Вузький коридор ущелини ніяк не кінчається.
А туман уже наздоганяє вертоліт, уже білі його пасма чіпляються за лопаті гвинта, мигтять за вікнами ілюмінаторів. Од гуркоту моторів дрижать кам'яні стіни і мало не розколюється голова.
Раптом перед самим вертольотом із хистких напівсуті-нок виринає зазубрений уламок скелі...
І тут Володя прокидається. Він весь спітнілий, серце збуджено калатає.
Стіни ущелини зникають. Але оглушливий гуркіт не зникає. Він вривається в кімнату крізь розчинене вікно.
— Що там таке?!
Володя сплигує з ліжка, кидається до вікна.
Надворі ще ледь починає розвиднятися. В сірих сутінках Володя помічає на вулиці, якраз напроти їхньої хати, двох парубчаків, що вовтузяться біля мотоцикла, який і виповнює передсвітанкову тишу оглушливим скрекотом.
Розгніваному Володі хочеться гаркнути їм, щоб негайно забиралися звідси під три чорти. Та вчасно спохоплю-ється.
Ті двоє за гуркотом мотора навряд чи й почують. Зате батьків у сусідній кімнаті розбудиш.
Кількома сердитими ривками Володя натягує на себе спортивний костюм, устромляє ноги в кеди.
Та поки він навшпиньки пробігає коридором, поки од-щібає двері й вискакує на ґанок, гуляки встигають зникнути. Тільки десь у глибині вулиці глухне, віддаляючись, мотоциклетний скрекіт.
Володя повертає голову на схід. Там, на сірому крайнебі, тільки означається, ледь бринить ніжна світанкова заграва. Ще дуже рано.
Ниють натомлені м'язи, страшенно хочеться спати.
Володя потягується, позіхає. І раптом відчуває, як паморочиться в голові.
Він обпирається на поруччя. Кілька разів глибоко, вдихає.
У горлі — неприємна шорсткість. І в носі щось противно крутить.
Володя чхає. І одразу ж це чхання тупим болем озивається в потилиці.
Еге, чи не грип це, бува, підкочується? Цього ще бракувало! Адже сьогодні в нього — незвичайний день. Учора ввечері дядько Славик пообіцяв, що дозволить йому працювати самостійно.
Отож зараз не те що хворіти, але й думати про хворобу не можна. Аж ніяк. Він мусить подолати, придушити, перемогти її в самому зародку, на самому початку.
Володя рішуче струшує головою, немов проганяючи сонну змору, що розливається по тілу, підкрадається знову до очей. І спускається з ґанку.
За рогом хати він звертає у вуличку, що веде на луг.
Проминувши крайню хату, наддає ходи, біжить. Спочатку поволі, а потім швидше, швидше...
Свіже світанкове повітря вривається в легені, бадьорить серце.
І сонливість, утома вивітрюються з тіла, тануть, мов легенький туманець над луговими озерами, повз які він пробігає.
Потім — шалений каскад дедалі складніших вправ. І півкілометровий заплив у річці. Проти води.
І коли він бігом вертає додому, від бридкого, «грипозного» настрою не лишається й сліду, кожен м'яз у нього аж виграє, готовий до цілоденної праці, до будь-яких навантажень.
Тепер обережно вивести велосипед із хліва. Тихенько прочинити хвіртку.
І — ти вже на вулиці.
Поштовх ногою — і ти вже в сідлі.
Ось тепер можна жиманути щодуху.
А надворі тільки-но розвидняється. Ще сутінки припадають до спітнілого від роси асфальту, юрмляться по дворах та садках, іще пустельна вулиця. І біля колодязя теж не видно нікого. І досвітня тиша над хатами та вербами.
Тільки чути здалеку, як тонко, не вгаваючи, гуде сушарка біля зерносховища. Тепер, у жнива, вона гуде над селом майже цілодобово.
...Одбігають  від дороги  крайні  хати — і  перед очима розпанахується польовий простір, розкрилено летить назустріч.
А з-за далекого обрію тільки-но випинається малиновий пуп'янок сонця. І літній день — величезний, як цей польовий обшир, як це вранішнє небо, як ціле життя — тільки-но починається.
Ноги щосили натискають на педалі, сичить під шинами асфальт, вітер джмелить у вухах, холодить розпашіле обличчя, у грудях дзвенить-витьохкує...
Джухкає мимо перша, рання машина. . Проскакує колесами місток через рівчак.
Збоку, виринувши з жита, несміливо підбігає до асфальтівки піщаний путівець.
ї Володя, трохи пригальмувавши, звертає на нього.
Мчить попід житом, випужуючи перепелів. Потім понад яром, барвисто заквітчаним Петровими батогами, деревієм, пижмом. Далі попід темним хвойняком.
Мигтять закурявілі сосни, берези, акації. Шугає в глиб лісу здичавілий кіт. Розсипається над головою туркіт горлиці.
Дорога огинає хвойняк, і праворуч відкривається зжатий лан — весь у жовтих буграх солом'яних копиць.
Володя нетерпляче об'їжджає виярок, що гострим кутом випинається в поле. І швидко, стривожено оглядає узлісся.
Ні, тут усе гаразд, ніщо нікуди не поділося. Комбайн стоїть на своєму місці, біля похилої сосни, що трохи виступила з гурту.
Володя прихиляє велосипед до сосни і, обминаючи бочки з мастилом, наближається до комбайна.
Ось він весь перед ним — могутній коричневий красень, мрія його тривожних снів хлопчачих.
Лисніють припалі росою металеві боки. Темніють припорошені пилом, туго натягнуті паси. До блиску відполірований шнек віддзеркалює чисту синяву вранішнього неба. Горять білі літери на бункері. Із жатки стримить забутий жмут колосся з синьою волошкою.
І хай там у когось новісінькі, швидкохідні, з комфортабельними кабінами «Колоси», «Ниви», «Сибіряки». Але йому наймиліший цей старенький трудяга «СК-4», на якому його вперше покатав дядько Славик, на якому він уперше взявся за кермо, ввійшов у свою першу загінку.
Ось він стоїть перед ним, Ще оповитий нічною дрімотою.  Весь у рубцях електрозварок. Обвіяний палючими й холодними вітрами, посічений дощами. Але все ще могутній, мов танк. Тільки незрівняно вищий у своєму призначенні — давати людям найпотрібніше, найголовніше, найдорожче для життя — хліб.
А скільки — якби порахувати! — він того хліба вже намолотив! І скількох людей тим хлібом нагодовано!..
Володя схвильовано обходить комбайн, поплескує його, мов коня, по металевих боках, не підкачай, старий, сьогодні.
Ну, гаразд, досить милуватися. Пора за роботу...
І перш, ніж машина привозить комбайнерів на польовий стан, він вже встигає змастити більшість вузлів.
І в загінку вони з дядьком Славиком вирушають першими. І до обіду ніхто не може їх обігнати.
А після обіду дядько Славик нарешті каже таке довгожданне:
— Ну, давай тепер сам.

Напружено, пристрасно, гаряче працює мотор.
Приглушено стугонить барабан, рівно, тихо шурхоче жатка.
Комбайн плавно, похитуючись, пливе серед жовтого шумовиння хлібів.
І веде зараз цю могутню машину він, Володя.
І підкоряється вона лиш йому!
Хтось колись уперше порівняв комбайн із кораблем. І досить влучно порівняв.
Але потім це порівняння вже стільки вживали! Тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч разів. І воно вже стало таким стертим, таким заяложеним, що, здається, вже неспроможне викликати в душі ніякого хвилювання.
Але Володі начхати на те, що порівняння з кораблем уже таке заяложене. Не він же його заяложував.
І хай там хоч би що кажуть, а він усе одно зараз почуває себе саме так — ніби він на кораблі. Ніби не на цупкому комбайнерському сидінні він, а на капітанському містку.
І не жовті жита навколо, а неозоре морське хвильовиння.
І не гарячий польовий вітер, а солоний бриз віє йому в обличчя, лоскоче шию, куйовдить чуба, надимає сорочку.
І не коричнюваті копиці видніються по полю, а то зринають у безмежних морських просторах верхівки коралових островів, звідки долинають духмянощі екзотичних дивоквітів і плодів.
І не над Буцковим комбайном далеко попереду здіймається стовп куряви, а то димить на обрії невідомий стрічний корабель...
Раптом Володя весь напружується. Рожеві морські видива вмить щезають.
Попереду на стерні під житом помічає постать якоїсь дівчини. Він прикипає поглядом до неї.
Хто ж це там? Може, з піонерського табору? Або з сусіднього села? Мабуть, гриби чи ягоди шукала в лісі і заблукала.
Та коли він під'їздить трохи ближче, то впізнає дівчину. Авжеж, це вона. Наталка.
Тільки чого це вона тут? Когось шукає чи просто так, знічев'я, блукає?
Володя міцніше стискає в руках кермо. І обличчя його набирає дуже серйозного виразу.

А Наталка опинилася тут ось як.
Вона йшла до Василя в Заснов'я. Там сьогодні зліт студентських будзагонів, і їй хотілось обов'язково на нього потрапити.
Але зліт, як казав Василь, мав розпочатись десь опівдні, і тому Наталка не поспішала. Опинившись у лісі, вона пішла не дорогою, а вибрала найнепомітнішу стежку.
Ішла неквапно, пильно розглядалася довкола. І раділа, коли помічала знайомі квіти: пурпуровий зніт, сніжно-чисту королицю, жовті зірочки звіробою. Або чула знайомі пташині голоси: млосний туркіт горлиці чи розгонисто-різку зябликову трель.
А он і сам зяблик крутиться-кланяється на сучку — гарненький, у червонясто-коричневій сорочині й сіро-голубій шапочці, з білими смужками на крилах.
А от горлиці, скільки Натал-ка не видивлялась її у верховітті, ніяк не могла побачити. Та й інші лісові мешканці теж не хотіли потрапляти їй на очі; зачаївшись у траві, в листі, в дуплах, вони лиш зорили звідти за Наталкою десятками очей...
А якщо дехто випадково й траплявся, то близько не підпускав. Білка, яку вона вгледіла під сосною, так шморгнула по стовбуру вгору, що тільки шматки кори посипалися додолу. Два гребенясті одуди, ще здаля помітивши Наталку, мерщій злетіли зі стежки й, мелькаючи жовтим мереживом крил, пірнули в хащі.
Навіть добродушний дятел і той ховався за товсту бородавчасту березу.
Наталці аж кривдно стало. Чого вони, дурненькі, тікають, чого ховаються? Невже не бачать, не відчувають, що вона ніяких лихих замірів не має? Чи, може, мисливці їх так поналякували, що тепер вони вже нікому не довіряють?..
Стежку перетнула дорога, що вела в глиб лісу. На узбіччі Наталка побачила фанерний щит, прибитий до дуба. Підійшла.
О-о! Може, оце їх полохає?
«Будьте обережні! В лісі з'явилась рись»,— чорнів на щиті застрашливий напис.
Але Наталку це грізне попередження ніскілечки не злякало. Навпаки, розсмішило. Бо внизу під написом хтось олівцем домалював лупате кошеня з вишкіреними зубами й задертим догори хвостом.
Та коли стежка почала спускатися в лощовину і до неї впритул підступили зарості ліщини й папороті, коли вгорі, застуючи сонце, переплелися кронами височезні дуби, коли звідкись із зелених напівсутінок долинув тривожно-попереджувальний сорочий ґвалт,— Наталчині кроки мимоволі сповільнилися, стали обережними.
А стежка збігала все нижче, зарості густішали. Бруслинові кущі розчепірювали перед Наталкою своє гілля. Цупка папороть чіплялася за ноги.
Басовиті ґедзі закручували навколо неї погрозливі спіралі. На саму стежку повибігали нахаби-мухомори й вишикувались, мов застережливі червоні знаки: стій, небезпека!
Віяла папороті тихенько похитувалися, під ними щось шаруділо, і Наталці вже ввижалась там рисяча мармиза, вже, здавалось, відчувала на собі її магнетичний погляд, і збудливі дрижаки морозили спину.
Але, тамуючи гостру бентегу, до краю напружуючи зір і слух, вона все одно йшла далі.
І тут раптом папороть поруч неї ніби вибухнула.
Наталчине серце підскочило мало не до верхів'я дубів. А вона сама — трохи нижче.
З-під її ніг з оглушливим луском вихопився величезний птах і з пронизливим пискотом хуркнув за дерева.
— Тю, дурень! — спересердя вилаяла його Наталка, ще й плюнула навздогін.
}ї всю тіпало, вона ніяк не могла оговтатись.
Та ось стежка пов'юнилася нагору, вибігла з тінистого ліщинового тунелю в світлий веселий березняк. І Наталка теж трохи підбадьорилася.
Ще більше повеселішала, коли побачила огорожений мурашник. Огорожа була зовсім свіжа, десь так днів два-три тому зроблена.
«Юннати, певно, постаралися»,— подумала Наталка, згадавши, як і вони в таборі теж займались цим на прохання тамтешнього лісника.
А коли трохи далі натрапили на ще один «слід» людини: купу роззяплених консервних бляшанок, потовчених пляшок, порожніх сигаретних коробочок,— до неї навіть гумор повернувся:
«О-о! Стоянка первісної людини! Треба б археологів повідомити...»
Десь ліворуч озвалася іволга, мелодійно засвистіла на своїй флейті.
— Фіу-ліу...— передражнила її Наталка. У піонерському таборі хлопчаки навчили її, як підманювати цю золотаву африканську гостю.
Іволга у відповідь пронизливо верескнула, ніби кішка, якій наступили на хвоста. Озвалась вона цього разу вже трохи ближче.
Наталка звернула зі стежки і, висвистуючи, теж пішла «на зближення» понад краєм невеликої закущеної галявинки.
Іволга озивалася вже десь поруч. Зненацька вона випурхнула з-за верховіття й, сяйнувши яскраво-лимонним тропічним вбранням, плюхнулась на сусідню березу. Але помітивши Наталку, одразу ж зірвалася звідти. І вже на льоту роздратовано верескнувши, майнула назад.
«Флейтуючи», Наталка ще трохи пройшла за нею слідом.
Але ображена іволга більше не відгукувалася. Щезла.
Наталка хотіла вже вертати до стежки, як раптом помітила якогось дядька.
Він ішов назустріч, ведучи в руках велосипеда. І скри-вобочивши шию, здивовано приглядався до неї.
Наталка вмить спаленіла: мабуть, чув її «дует» з іволгою. Ще почне зараз глузувати...
От же дурна, не повернула назад раніше! А тепер, у дядька на очах, уже якось незручно. Бува, подумає, що вона тікає. Але й не пертися ж просто на нього! Ще невідомо, хто він і чого тут вештається.
Вона вдала, ніби шукає суниці, і помаленьку почала звертати вбік. Може, дядько пройде собі мовчки мимо...
Та ні, спинився.
— А що це ми тут шукаємо? — озвався привітно.
— Суниці,— буркнула Наталка, нахиляючись над травою й «видивляючись» там неіснуючі ягоди.
— Ну і як воно, багато? — поцікавився дядько, приставляючи велосипеда до дерева.
О господи, невже він теж збирається шукати суниці?
Поквапливо відповіла:
— Та зовсім мало.
Але, здається, ягоди дядька не цікавили: він почав одв'язувати від велосипеда косу. Потім вийняв з кишені брусок, помантачив косу. Пробуючи, кілька разів соковито жигонув нею по траві. І, спинившись, знову заговорив до Наталки:
— Попросив у лісника, де б його з возок накосити. Можна на галявинах, каже. То я оце ходжу, ходжу по галявинах, аж воно майже скрізь уже повикошувано.
Може, отут хіба трохи нашморгаю.
Говорив дядько про свої клопоти якось по-домашньому довірливо, ніби давно вже знайомий був з Наталкою.
— А ти, якщо хочеш ягід, то йди он туди трохи далі, там я бачив рясний ягідник. Ондечки бачиш — два дуби видніють, то за ними.
Розпрощавшись хутенько, подалась у вказаному напрямку.
Вона дерлася крізь зелений живопліт напролом, навпрошки, перестрибуючи через калюжі, купи хмизу, намагаючись у завзятому двобої з хащами повернути собі недавню рішучість, розвіяну при зустрічі з дядьком.
І чим далі вона йде, тим густіші кущі, тим яріша, вища трава. Вже коліна ховаються в ній, уже волоття хвиськає по поясу.
Дедалі більше трапляється похмурих, оповитих хмелем та ожиною вільх. Коливаються, полискують зелені шаблі татарського зілля. То тут, то там вигулькують темні бунчуки рогозу. Схоже, починається болото.
Але це не спиняє Наталку.
Не спиняють її ні застрашливі мури кропиви, ні раптово-гучні, мов постріли, сплески глухариних крил.
Вона завзято йде вперед, вона чомусь упевнена, що йде правильно і вийде туди, куди їй треба.
І справді, незабаром купиння зникає, вільху змінює ліщина, жостер, повітря стає сухішим, ось уже долинає гострий хвойний запах. І Наталка знову опиняється в лісі, з насолодою відчуваючи під ногами надійність твердої, рівної землі й чуючи над головою заспокійливо-шовковистий шум сосен.
Та ось крізь їхній заколисливий гамір проціджується якийсь сторонній звук. Спочатку зовсім слабкий, потім — виразніший, а незабаром уже можна розрізнити гудіння мотора.
Грузовик? Автобус? Але ніби не схоже — потужніше, напруженіше...
Наталка йде на те гудіння, а воно то гучнішає, наростає, то віддаляється, слабшає. Потім знову наближається. І знов згасає. Ніби якась машина кружляє по величезному колу...
А ліс усе не кінчається, і Наталці вже починає здаватися, що то вона сама, заблукавши, кружляє по колу...
Стривай-но! А що, як залізти на дерево? Може, звідти пощастить щось побачити й якось зорієнтуватись.
Ще деручись на розлогого крислатого дуба, зауважує між кронами дерев глибокі світлі прогалини. А коли опиняється на вершині, то з-поза зелених хвиль сосен відкривається їй жовта просторінь поля.
А по полю, оповиті курявою, пливуть комбайни. Два — ближче до лісу, а два — аж біля обрію. На одному з комбайнів яро палахкотить червоний прапорець.
Так ось звідки цей загадковий гул!
Наталка на радощах мало не сторчголов злітає з дуба. І кидається мерщій у напрямі поля.
Правда, бігти доводиться довгенько. Нарешті попереду повидніло, і з кожним кроком стає ясніше і ясніше — ніби Наталка випірнає з води. Ось уже крізь темний частокіл стовбурів замерехтіла сліпуча жовтизна, війнуло сухим гарячим вітерцем — і вона вискакує на розпашіле сонячне поле.

Ух, як тут після лісу легко, просторо! І як після гострого, терпкого духу живиці прісно-солодко пахне житом.
Із-за пагорка, звідки котиться жовте шумовиння колосся, долинає напружений гул.
Усе ближче, ближче...
Наталка перебігає смугу стерні й зупиняється перед ланом.
Праворуч із жита випурхує хмарка диму, а незабаром виринає і громіздкий корпус степового корабля.
Похитуючись на золотавих хвилях, комбайн пливе до лісу.
Дійшовши до краю лану, поверта в бік Наталки. Він росте, наближається, ось уже видний увесь — коричневий, величезний, оповитий курявою, гуркітливо-навальний.
Тепер він уже нагадує не корабель, а скорше танк — похилі площини, луската кабіна-башта, довга, схожа на гармату труба (тільки повернута вбік), а знизу обертається мотовило — ніби гусениці.
Навалюючись на жито, підминаючи його, поглинаючи, коричневе громадище гримуче повзе, насува на Наталку.
Ось воно вже майже поруч, жахтить жаром, оглушує гуркотом, од якого дрижить земля під ногами й вібрує повітря.
Мимоволі пощулюючись — такою мізерною, безпорадною здаєшся собі коло цієї громохкої махини,— Наталка відступа трохи вбік і, задерши голову, ковзає поглядом по закурених площинах, по білих літерах «Колос», зупиняється на кабіні — де ж комбайнер? Треба ж запитати в нього дорогу...
Але скло кабіни так густо заґратоване сонцезахисними щитками, що й не видно того, хто сидить там усередині. До кого ж звертатися? До машини чи що?
Спантеличена Наталка пропускає комбайн повз себе.
Втім, он далі суне другий. І на ньому, здається, хтось маячить...
...Цей комбайн незграбніший, незугарніший. І на ньому немає кабіни.
Зате є щось подібне до капітанського містка, на якому, відкритий вітрові, куряві й сонцю, сидить за кермом комбайнер.
Примружившись, Наталка приглядається до нього. Але сонце сліпить очі, і вона тільки помічає, що він у великих темних окулярах. І, здається, зовсім молодий. Втім, чого там надто розглядатися...
Вона рішуче ступає до комбайна й гукає:
— Де дорога на Заснов'я?
Але комбайнер не звертає на неї уваги. Невже не помітив? Але не помітити її. тут неможливо. Значить, просто корчить із себе чортзна-що.
Ой ні, таки глянув у її бік. Показує на свої вуха й крутить головою. Мовляв, нічого не чути за гуркотнечею.
Наталка квапливо гукає ще раз. Тепер уже щосили. На все горло.
Та комбайнер знову лиш хитає головою. І нахиляється до важелів...
...А комбайн уже минає Наталку, зараз він пожахтить собі далі. А вона, так нічого й не з'ясувавши, знову залишиться сама серед поля? Е ні, так діла не буде...
Погляд падає на металеву драбинку, що звисає з комбайна. Не роздумуючи більше, Наталка хапається за поруччя й рішуче дереться нагору.
— Ку-уди? — чує над головою застережливий крик.
І зводить очі на місток.
Комбайнер грізно блимає згори своїми «марсіанськими» окулярищами.
— До вас! Хіба не можна? — кричить Наталка задерикувато.
Проте під суворим прицілом окулярів її рішучість швидко випаровується. І вже нога починає зрадливо опускатись на нижчий щабель...
А тут ще комбайн як хитнеться! Рюкзак шарпає Наталку вбік — униз. Нога зісковзується з щаблинки...
Комбайнер ловить її за руку, втягує на місток і вса-довлює поруч себе.
Цієї миті з машинних нутрощів вихоплюється тонкий натужливий стогін.
Хитнувшись до важелів, комбайнер пересмикує їх, упирається ногою в педаль.
Комбайн, ніби спіткнувшись, на мить завмирає, потім шарпається вперед. І знов мовби на щось наштовхується...
Принишкнувши, зіщулившись, Наталка судомливо стискає поруччя й чекає.
А комбайнер мовчки чаклує над важелями й кермом, пильно дивлячись униз, на шнек, що важко обертається, забитий великою масою жита.
Трохи оговтавшись, Наталка скоса розглядає комбайнера. Ось він пересмикнув якусь ручку і рвучким рухом підняв окуляри на лоба.
Тю, та це ж Володя! То просто величезні окуляри та шар пилюки на обличчі надають хлопцеві дорослості, невпізнанно змінюють. Та ще оцей його суворий вираз. Ага, вдає з себе капітана корабля...
Та ось нарешті шнек «прожовує» останній жмут жита, і Володя з полегшенням повертає голову до Наталки, білозубо всміхається:
— Ну, то що ти хотіла спитати?
І вже перед нею не неприступний капітан степового корабля, а просто синьоокий патлатий хлопчина.
Намагаючись перекрити гудіння мотора, Наталка пояснює, що їй треба.
— Ясно! — кричить хлопець.— Словом — так! До дороги звідси далеченько. Але скоро до мене приїде машина по зерно, то вона тебе підкине. Стривай! Ось виїду з загінки, тоді злізеш і чекай машину.
— А де ж чекати?
— Де? — хлопець хмурить припорошені пилом брови.— Гм! Справді, не бігти ж тобі за комбайном...
— А тут не можна посидіти? — раптом зважується попроситися Наталка.
І затамовує подих, боячись почути відмову.
— Та чом не можна...— повагавшись трохи, каже хлопець.— Сиди, мені не жалко. Тільки ж забруднишся.— Він скрушно погляда на світлу Наталчину блузку.— Куряви не боїшся?
Тільки й того? Наталка полегшено усміхається. Які дрібниці! Якщо вже куряви боятися... Зрештою, у неї в рюкзаку є спортивний костюм, вона зараз натягне його на себе зверху — і тоді вже ніяка курява їй не дошкулить...
Проте «дрібниці» виявляються все-таки дуже дошкульними.
Коли комбайн рушає вперед, курява, змішана з остюками, одразу ж запорошує очі, набивається в ніс, у рот.
Очі щемлять, сльозяться, нестерпно кортить витерти їх носовиком, відкашлятися, виплюнути пилюку.
Але Наталка терпить, тримається з усієї сили — не хочеться, щоб Володя помітив, як їй непереливки.
Проте він усе ж таки помічає, хоч і не дивиться на неї, хоч, здається, весь поглинутий своїми важелями. Не повертаючи голови, він простягає їй окуляри.
— А ти?
— Стоячи не так курить. Та я й звик без окулярів.
— Ой, дуриш?
— Кажу ж тобі. Бери! Ну? А то зараз зжену з комбайна!
Після такої погрози хоч-не-хоч — мусиш узяти.
— Ну як, краще? — питає хлопець, коли Наталка надіває окуляри.
Звичайно ж, краще. Очі захищені, не треба весь час прижмурюватися, остерігатися колючих остюків або важких зернин.
— Ось повернемо, тоді буде легше,— кричить Володя.— Не так буде куріти — вітер односитиме вбік.
І справді, коли загінка повертає, одразу стає легше дихати. І можна вже як слід роздивитися все тут, на комбайні, і довкола, на полі. Побачити, як мерехтять шківи, як обертається мотовило, як перед ним в'ються метелики, дощем розсипаються коники. Побачити волошки в житі і зелені острівці трави, і сіру, низько вистрижену стерню, по якій пастух із собакою вже гнав сірих овець...

Знову забиває житом барабан. Та так, що Володі доводиться спиняти комбайн і, злізши додолу, покручувати його з допомогою лома.
Бігцем повернувшись на комбайн, він дістає з ящика для інструментів кілька яблук і кидає Наталці на коліна.
— А сам?
Володя енергійно крутить головою.
— Я їх цілий день їм. Уже оскома.
Комбайн знову шарпається вперед.
Раптом Наталка схвильовано хапає хлопця за руку: з-під самої жатки вискочило чимале пташеня і бігцем подалося по стерні.
Володя пригальмував.
— Це перепеленя,— каже він.— їх тут повно. А он і стара перепілка,— показує він на рудого куцого птаха, що чимдуж жухтить попід житом.— ї зайці та лисиці попадаються. А вчора один комбайнер навіть вовка викосив. Від підвівся і потяг он туди до лісу.
— А може, він уночі знову повернувся сюди? — з надією питає Наталка.
— Навряд. А раз ми з дядьком Славком зайця як випужнули — ото було! — засміявся хлопець.— Він у покосі так міцно спав, що потрапив навіть на підборщик. А тоді як підлетить — ми думали,— граната вибухнула...
Комбайн знову пливе по морю. Рівно гурчить мотор. Приглушено постогнує барабан.
І раптом Володине вухо вловлює якесь лиховісне постукування.
«Може, це просто так»...— намагається він себе заспокоїти. Хоч і розуміє вже, що тут просто так не одбутися.
Він спиняє комбайн.
Наталка дивиться на нього стурбовано й запитливо. Але він мовчки злазить униз.
Так і є! Тріснула планка похилого транспортера. Іти шукати дядька Славика? А може, спробувати самому позрубувати заклепки й одкинути половинки планки? Адже він бачив, як це робив дядько Славик. І справді, не показувати ж себе перед дівчиною таким безпорадним.
Володя знову дереться на місток, бере молоток і зубило в ящику.
Дівчина теж злазить на землю, іде слідом за ним. Чого вона ходить, сиділа б уже на комбайні...
Володя прикладає зубило до заклепки і з похмурою рішучістю гахкає по ньому молотком. От чорт, злетіло. Ще раз! Ще! Міцна, клята. А тут іще зубило раз по раз зривається.
Дівчина стоїть по другий бік транспортера й уважно, співчутливо приглядається до його зусиль. Добре, хоч помовчує.
— Перейди на цей бік,— каже Володя.— Бо як одлетить заклепка...
Дівчина слухняно переходить.
Нарешті заклепка піддається й падає додолу. Інші зрубуються вже легше.
Хху! Нарешті! Володя одкидає металеві уламки в стерню.
— Все! — каже  він  і,  втерши  рукавом  піт,  стомлено всміхається Наталці.
— Ой! — скрикує вона.— У тебе кров.
А й справді — палець весь закривавлений. Ти диви, й не помітив, коли збив його.
— Та дурниці!..— Він дістає з кишені носовика й хоче прикласти до пальця.
— Стривай! — Очі в дівчини заокруглюються.— Хіба так можна?
У Володі вогнем займаються щоки. Тьху ти! І справді — носовик бруднющий. Він ним уранці протирав деталі.
Він хапливо засовує носовик до кишені
— У тебе зеленка є? — питає дівчина.
— Та десь у ящику була. Ой, ні, здається, віддав Буцкові. Та ну, обійдеться й так...
Але дівчина вже тягне з комбайна свій рюкзак, дістає з нього світлу косинку, роздирає навпіл. І, попри Володи-ні відмагання, акуратно забинтовує йому пальця.
І ось вони знову їдуть на комбайні, Наталка раз у раз стурбовано поглядає на його руку, і хочеться, щоб вона ще довго сиділа тут поруч... Але вже наповнився бункер зерном. І Володя спиняє комбайн і, ставши на дашок, махає картузом, викликаючи машину.
І ось машина вже примчала, сиплеться зерно в її кузов, де його розгрібають двоє хлопчаків.
Наталка перестрибує до них, допомагає їм.
А потім машина рушає і дівчина легенько махає Володі рукою. І незабаром зникає за хмарою куряви.
Але він ще довго проводжає поглядом рухомий стовпчик куряви. Потім дивиться на забинтований палець. І нарешті береться за важелі.
Раптом його погляд падає на ящик для інструментів.
Там лежить Наталчин рюкзак. Забула...
Володя турботливо вкутує рюкзак своєю старою курткою. Щоб не курявів. Якщо Наталка не повернеться по нього, треба буде ввечері занести Галі.

Проте Наталка згодом таки повертається. І ось вона знову на містку.
— Теж голова,— бідкається, стукаючи себе по лобі.— Стільки часу згаяла. Так хотіла потрапити на відкриття зльоту. А тепер уже пізно.
— А вони там, на тому боці річки, над Іволговим виром намети ставлять,— каже Володя.— Буцків напарник до, річки їздив, то бачив. Казав, увечері там теж щось цікаве буде. Костер, може, чи що. Я також після роботи думаю туди сходити. Тут навпростець не дуже далеко.
— Справді? — жвавішає Наталка.— То, може, тоді разом підемо?
— То довго ж тобі ще чекати...
— Нічого, почекаю. Усе одно, поки я туди окулясом доберуся, то вечір уже буде. Я піду тим часом, поблукаю тут у лісі.
— Можеш он туди сходити, там скраю добрячий малинник,— показує Володя ліворуч, на темний виступ лісу.
І відчуваючи раптом радість, натискує на стартер. ...А коли вже заходить сонце, вони знову зустрічаються на узліссі і рушають до Іволгового виру.

13. БІЛЯ БАГАТТЯ
Над обрієм із-за хмари випливає примарно-багряна скиба місяця.
З оповитого млою, зачаєного поля долинають розпачливі скрики нічного птаха, од яких тривожніше б'ється серце. І Наталка мимоволі пришвидшує крок, щоб не відставати од Володі.
Незабаром починаються якісь ріденькі кущики.
Наталка зачеплює один з них рукою, тихо ойкає.
— Що таке? — питає неголосно Володя.
— Вкололася. Якісь колючки ростуть,— бурмоче Наталка.
— Та це ж сосонки!
Наталка обережно доторкається до куща. А й справді. Тільки поночі вони якісь дивні. Наче звірята зачаїлися...
Раптом Володя зупиняється й, загородивши рукою дорогу Наталці, легенько відтручує її назад.
— Ти чого? — спочатку не розуміє вона, в чому річ, і намагається відштовхнути його руку.
Але рука враз стає твердішою і вже притримує її міцніше.
— Там — прірва. Ми на самій кручі стоїмо,— каже Володя чомусь пошепки.
І тут Наталка не стільки бачить, скільки відчуває перед собою, прямо під ногами порожнечу. І ноги самі мимоволі відступають назад.
А погляд ніяк не може одірватися від прірви, яка невидимо, але відчутно дихає, коливається поруч, притягуючи й лякаючи своєю глибиною й невідомістю.
Поступово очі, призвичаюючись до темряви, проникають у ту затьмарену глибину. І ось уже помічають десь там, далеко внизу, на самому дні провалля дивний, мінливий, переливчастий блиск.
Що це там? Вода якась?..
Та це ж, мабуть, річка!
— Еге ж, річка,— підтверджує Володя.— Ходімо пошукаємо, де б легше спуститися.
Вони повертаються ліворуч, ідуть понад кручею. Нарешті натрапляють на стежку й спускаються вниз.
Стежка крута, глибоко врізана в гору. Щоб не зірватись і не налетіти на Володю, котрий іде першим, Наталка хапається то за виступ, то за звисаюче коріння.
Нарешті вони внизу.
Наталка полегшено зітхає, розслаблює напружені ноги. І намарно. Бо враз послизається і мало не падає.
— Обережно! — попереджає Володя.— Тут глей.
— А де ж його нема? — питає Наталка.
Але раптом хтось поруч різко, пронизливо скрикує.
Наталка здригається з несподіванки. Мимоволі від-сахується.
І знову послизається.
Цього разу вона вже впала б напевне. Але Володя встигає вже на льоту підхопити її й поставити на ноги.
Збоку якась сіра рухома маса шумно шурхає у воду. Наталці здається, що обвалюється берег.
— Що це? — шепоче вона, тулячись до Володі.
— Гу...гуси,— ніяк не мож,е вимовити він, давлячись сміхом.
— Пусти! — сердито каже Наталка, хоч Володя вже й не тримає її.— Звідки я повинна знати, що це гуси, їх же в темряві не видно.
— Та вони ж... ґелґочуть...— у перервах між сміхом вичавлює з себе Володя.
— То зараз вони ґелґочуть, а спочатку ж хтось вереск-нув так, ніби його ножем по горлянці черкнули,— уточнює Наталка.
— А це так гусак попереджає свою зграю про небезпеку.
— Та перестань ти хихотіти!
— А якщо не можу...
— Зараз я тебе полікую.
Наталка ляскає Володю по спині. І він враз перестає сміятись.
— Диви, допомогло.
— Отож-бо.
Гуси з тривожним гелготом відпливають подалі від берега.
Зупиняються на сріблястій доріжці посеред річки. Заспокоюються, змовкають.
Володя і Наталка рушають далі понад берегом.
Ліворуч тьмяно полискує вода. Праворуч над ними нависає стрімка круча.
Наталка задирає голову, поглядає на верхівку урвища, на якій стримить якесь деревце. І пощулюється. Дивно, як тільки вони змогли спуститися по такій крутизні в темряві, як не зірвались і не скрутили собі в'язів.
Над кручею пливе мідно-червоний ріг місяця. І такий же самий пливе внизу у воді.
Ось він пірнув під чорні човни, віялом припнуті до берега.
І одразу ж там щось гучно брьохнуло.
— Риба,— заспокоює Наталку Володя.
По кручі шарудить, падаючи згори, листок. На тому боці спалахнув вогник і згас. Мабуть, рибалки.
Чим далі вони йдуть, тим вищою й прямовиснішою стає піщана стіна. І все ближче й ближче тіснить стежку до води.
Наталка й не помітила, як зник місяць. Чи то за кручею сховався, чи то мла запнула його.
Потемнішало.
Глянувши вперед, Наталка враз хапається за Володин лікоть.
— Ой! Щось суне...
Володя рвучко обертається. Він думає, що хтось іде слідом за ними.
— Та ні, не ззаду, а он там, попереду,— показує Наталка.
Він якусь мить напружено вдивляється в пітьму, потім з полегшенням змахує рукою.
— А, то дерево звалилося у воду.
Підходять ближче. Справді — дерево. Воно звалилося з карниза на стежку, дістаючи вершиною до води.
Та й не дивно, що Наталка в темряві прийняла це дерево за якесь величезне страховисько. Навіть тут, поруч, воно скидається на велетенську потвору — гілляста крона нагадує її тулуб, а коріння, що вивалилося разом з брилою землі, схоже на голову.
— Ану почекай...— каже Володя.
Він пробує перелізти дерево, але настовбурчене гілля не пускає. Тоді він починає видиратися вище.
З-під його ніг скочуються грудки, стукають у Наталчині сандалі, шумно булькають у воду. Вона чує, як Володя стиха чортихається. Чого б це він?
Нарешті чути його голос:
— Лізь сюди. Тільки не хапайся за гілля, бо це, виявляється, акація. Тут колючок повно. Берись за мою руку. Не дістанеш? Ну стривай тоді, я трохи нижче спущуся.
Наталка хапається за простягнену руку. Вчепившись другою за кореняку, Володя поволі підтягує її вгору.
Нараз виступ, у який Наталка упирається йогою, обрушується вниз. І вона майже зависає в повітрі. "'Пальці починають слабнути. От-от вони випустять Во-лодину руку. І тоді вона полетить у річку...
Але тут друга Володина рука міцно обхоплює її кисть.
Ривок — і Наталчина нога знаходить нарешті опору.
Ще кілька ривків — і Наталка опиняється поруч Володі, у виямці за корінням акації. Обоє важко дихають.
— Ти знаєш,— віддихавшись нарешті, каже Наталка,— у мене вже душа в п'ятки сховалася. Ну, думаю, зараз шубовсну у воду. Добре, що ти другою рукою мене підхопив. Стривай, а як же сам ти тут тримався?
— Виручила ось ця гілляка,— показує Володя.— Я обхопив її ногами, і тоді обидві руки вивільнилися.
Наталка мацає ту рятівну гілляку.
— Ой, та тут стільки колючок! Ти ж, мабуть, весь обколовся?
— Дрібниці!..— недбало  змахує  рукою  Володя,— Давай спускатися.
Ноги стають ніби ватяні. Боязко дивитись униз.
Спина мимоволі тулиться до кручі...
Спіткнувшись, Наталка з розгону наштовхується на Володин'у руку, хапається за неї.
Серце потьохкує. Обережно, виважуючи кожен крок так, ніби несе повні відра по вузесенькій кладці над прірвою, хлопець посувається вперед. Раз по раз зупиняється, терпляче чекаючи, поки Наталка ступить крок, завмираючи від легких поштовхів її руки.
Та нарешті піщана стіна відходить од берега, меншає, повертає од річки кудись у темний луг. Ноги ступають тепер уже вільно, впевнено, без напруги й остороги.
Володя й Наталка проходять через верболозові зарості — і враз перед ними відкривається весь у вогнях протилежний урвистий берег.

Трохи нижче виру Володя знаходить брід, і вони перебираються на той бік.
По  всьому берегу  горять вогнища,  біля  яких  сидять студенти. Під кронами дубів і шумких беріз вишикувались намети. Ціле містечко наметів.
Наталка з Володею ходять по табору, шукають Василя. Знаходять його в гурті студентів, що розташувалися навколо вогнища на самій кручі.
Василь кивком вітається й запрошує сідати. Наталка й Володя примощуються за його спиною.
Вогнище палає, потріскує. Рудий патлань підкидає в багаття нову порцію хмизу. Іскри жужмом злітають угору.
З другого  боку вогнища сидить  білявий парубок  і, схиливши чубату голову, легко, вправно перебирає струни. Поруч нього, обхопивши смаглявими руками коліно, кругленька меткоока дівчина співає:

...І хата в білім сні,
Дорога при мені —
Все при мені.


Її тонкий дзвінкий голос здіймається все вище й вище гарячим струмом пронизує серце, пориває його за собою в озонне піднебесся:

І тінь крила,
І золото весла,
І квіти ті,
Яким  нема числа...


Нарешті, досягши такої висоти й напруги, що Наталці аж починає дзвеніти у вухах,— голос починає плавно спадати сниз...
І ось уже дівчина змовкла. Як шкода! Хочеться слухати й слухати її голос. Наталка заворожено дивиться на її губи, з яких щойно злітали такі чарівні звуки.
Помітивши її захоплений погляд, дівчина дружелюбно всміхається Наталці і, енергійно потіснивши хлопців, притягує її за руку до себе, всадовлює поруч, на траву
— Я — Марія,— каже пошепки, на вухо.— А ти?
Наталка так само пошепки називає їй своє ім'я.
— Що, Марійко, вашого полку прибуло? — гукає через багаття рудий патлань. І — до гітариста:
— Олесю! Ану ушквар тепер про дівчат!
Гітара гучить м'яко, лагідно.
Рудий пересідає ближче, струшує вогнистим чубом:

Марійко,  перевеснице, скажи,
Що сталося цього літа з тобою?
Чом з тисячі привабливих доріг
Ти цю, тернисту, вибрала з любов'ю?..


— Та досить уже про Марійку! — Марія, сміючись, перехиляється через чиюсь спину й затуляє рудому рота.— Скільки можна! Давай-но краще ось про Наталку.
— Та ну...— червоніє спантеличена Наталка й заперечливо крутить головою.
Але рудий охоче згоджується:
— Можна й про Наталку. Олесю, семиструнну!
Він зручніше перехоплює руками гітару й весело заглядає Наталці в очі.
Наталка зарані пощулюється, чекаючи, що він зараз ушкварить «Ой я дівчина Наталка, а зовуть мене Полтавка».
Цю пісню чомусь завжди наспівують їй батькові знайомі, приходячи до них у гості. І до того з цим набридли, що Наталка вже терпіти не може пісні, хоч раніше так любила її.
Однак,  попри  її  побоювання,  рудий  заводить зовсім іншої:

Заспіваю твоє ім'я,
Твоє тихе ім'я вишневе...


Наталка опускає очі і спалахує од ніяковості. Кругленька Марія підбадьорливо обіймає її за плечі й підхоплює пісню:

...Де горить під зорею мак
І говорить гроза з грозою,
Переманює-перейма
Хвиля хвилю попід горою.


Тепер уже голос у неї не поривається у захмарну височінь, а бринить притишено, ніжно-стримано.

...Де дніпрова світанна повінь
І на ластівці не згаса
Молодий вечоровий промінь.


Скінчилася пісня. Пригасає і вогнище, бо вже нема чого підкидати. Рудий, відклавши гітару, підводиться і йде до кущів по хмиз.
Білявий Олесь задумливо ворушить лозиною золотистий жар у кострищі. Марія й Наталка стиха перемовляються.
Пригасають і інші багаття, змовкають біля них пісні. Але ніхто не йде до наметів, нікому не хочеться спати.
Повертається рудий і з жартівливою врочистістю звертається до Марії й Наталки:
— Дозвольте нагородити вас живими діамантами. Тримайте руки!
І висипає у простягнені долоні цілу жменю світлячків.
Дівчата ойкають від захвату.
Зеленкуваті вогники мерехтять, горять на їхніх долонях. Горять чарівніше за всякі коштовні самоцвіти.
А довкола чаклує літня ніч.
Тихо гаморить над головою темне листя.
Пориплюють у лузі деркачі.
Посвистують сови й дрімлюги.
Сплескує риба у річці...
Так би й сидіти до самого ранку, слухаючи, вбираючи в себе тихі таємничі голоси ночі... ,
«А де ж це Володя?» — спохоплюється Наталка.
Та за Василевою спиною вже нікого нема.
Наталка обходить інші вогнища, але хлопця ніде не знаходить. Засмучена, повертається до свого багаття.
«Образився й пішов... А я теж хороша. Залишила його самого і не звертала уваги...»
Василева рука лягає їй на плече.
— Хоч ти й уже зовсім доросла громадянка, але все ж таки трохи поспати тобі не завадить. Тим паче, що й завтра день має бути не менш цікавий. Ходімо, я вже домовився з нашими дівчатами, ночуватимеш у їхньому наметі.

14. ЗМАГАННЯ
А назавтра день — і справді не менш цікавий, а може, ще й цікавіший, ніж учорашній. По вінця наповнений, хвилюючий.
Виявляється, вчора будбійці з братніх областей тільки почали з'їжджатися. А відкриття зльоту — сьогодні.
— Їдуть! Їдуть! — несамовито кричать хлопчаки з тополі.
І Наталка разом з усіма, що зібралися тут, на околиці села, повертає голову і вдивляється вдалину, туди, де зникає сіра стрічка дороги.
Нарешті з-за пагорба вилітає автобус. За ним — другий, третій...
— Хлопці, струнко! — весело гукає Василь своїм будбійцям.
І ось уже автобуси стишують свій шалений біг, зупиняються, і  з  них  висипають  гості,  що  прибули  на  зліт студентських будзагонів трьох братніх областей:  Чернігівської, Брянської і Гомельської.
Загони шикуються — і ось уже три колони прямують у село, ось уже будбійці крокують широкою, заллятою сонцем вулицею.
Загін за загоном.
Кожен зі своїм прапором і з своєю емблемою.
Кожен зі своєю піснею.
йдуть і йдуть. Молоді, крутоплечі. На обличчях — бронзова засмага. Крок гінкий, летючий. Усі в зелених куртках.
Мов прудка зелена ріка ллється вулицею.
Наталка разом з сільськими хлопчаками й дівчатами поспішає слідом за будбійцями, і їй теж передається розгонистий, молодечий ритм їхньої ходи.
Далі— мітинг у центрі села. Відкриття зльоту. Потім будбійці відвідують братську могилу...
Наталці скрізь хочеться побувати, все побачити, скрізь устигнути, нічого не пропустити. Ні змагань із волейболу та плавання, ні огляду художньої самодіяльності, ні конкурсу «бойових листків»...
Та найбільше цікавлять Наталку змагання мулярів і концерт. Бо в першому братиме участь Василь, а в другому— Марія. 1, звичайно ж, за обох їй хочеться по-вболівати.
За ніч (половину якої вони проговорили в наметі) Наталка ще більше здружилася з Марією. І з самого ранку — скрізь разом.
І лише перед самим змаганням вони розлучаються.
Марії треба до клубу, де з хлопцями вона має ще раз прорепетирувати виступ на концерті. А Наталка поспішає на будівельний майданчик, де от-от має розпочатися змагання мулярів.
Але хоч як вона поспішає, та коли бігцем наближається до майданчика, бачить, що змагання вже почалося
Навколо широким півкільцем стоять болільники, вигуками підбадьорюють свої команди. Наталка продирається крізь їхні ряди.
Біля довжелезного фундаменту, над яким десь так на метр вивищується стіна — муляри. По три з кожної команди. І по три піднощики розчину.
Кожній команді — свій сектор: метрів по п'ятнадцять стінки.
Мигтять на сонці кельми. Бійці підносять відра з розчином. А в них під ногами сновигають хлопчаки — ну хіба ж без них тут можуть обійтися?
Миттю окинувши зором весь майданчик, Наталка одразу ж помічає Василя.
Він працює з самого краю. Тим краще. Ближче можна підійти до нього.
Наталка, розштовхуючи хлопчаків, пробирається до брата. Зупиняється за кілька кроків од нього.
Василь не помічає її. Звично прикусив губу. Вертикальна зморшка прорізала лоб. Хочеться підбадьорити його, але вона не наважується озватися, щоб не відволікати ні на хвильку.
Наталка милується, як гарно й чітко працює брат. Швидко зачерпує кельмою розчин. Невловимо точний змах рукою — і розчин мов прикипає до стінки.
Василь миттю розрівнює його кельмою. Кладе цеглину, другу, третю. Вправно підхоплює кельмою розчин, що виліз із швів.
Швидко глянув на двох своїх товаришів, стиха кидає ї м:
— Економте розчин...
І тут, мабуть, відчувши Наталчин погляд на собі, миттю озирається, ледь помітно здригає бровою: бачу, мовляв, тебе.
Наталка теж самими очима відповідає йому: вище носа!
От і поговорили. А ніхто, певне, й не помітив.
Тепер, коли Василь уже побачив її, знає, що вона тут, можна й роздивитися як слід навколо, поглянути на суперників чернігівчан, оцінити їхні сили.
Наталка пробирається до середини стіни, потім на ліве крило. Ого, тут хлопці теж хвацько мурують.
Особливо непокоїть її один з брянських бійців — Саша Парамонов. Болільники кажуть, що він одержав срібну кельму переможця на торішньому зльоті. Працює він і справді здорово! Кельма так і літає в його руках.
І стіна ніби тут, у брянців, уже вища. Невже випередили?
Наталка стурбовано повертається назад, до брата, ведучи оком по верхньому ряду цеглин. Е ні, то їй здалося. Чернігівці не відстають, а навпаки — у них стінка вже на один ряд вища від сусідів.
Наталка голосно відкашлюється, щоб привернути Василеву увагу. І коли він мельки озирається — непомітно показує йому великий палець: молодці!
Василь очима відповідає: зрозумів, дякую.
А сонце вже високо підбилося в небі, пряжить немилосердно. Дехто з глядачів уже перейшов у затінок під вербу
Василь та його товариші поскидали з себе сорочки майки, працюють голі до пояса. Засмаглі спини полискують від поту.
Все частіше хлопці одриваються на хвильку від роботи щоб напитися води. Та й глядачі раз по раз «прикла даються» до відра.
Наталка відчуває, що у неї теж пошерхло в горлі — і собі набирає кухлик води. Та ковтнувши разок, вихлю пує решту на землю. Вода вже нагрілася, й пити її не приємно.
Невдоволено оглядається — стільки болільників, а хоч би хто подумав принести свіжої, холодної. А від брянців он уже хтось побіг з відром до колодязя.
Втім, чого кивати на інших. Хіба вона сама не може сходити по воду?
Тільки куди ж цю, що у відрі, подіти? Вилити? Але ж поки вона принесе, мулярам нічим буде промочити горло.
Треба пошукати інше відро. Ага, он якесь стоїть біля баняка з розчином. На щастя, порожнє й чисте.
Підхопивши відро,— вона мчить до дороги, де колодязь.
Шалено крутиться, аж повискує коловорот. Б'ючись об стінки колодязя, відро з гуркотом летить униз. З розгону бухкає у воду.
Наталка хапається за ручку коловорота, крутить з усіх сил. Але повне відро важке, і трос повільно, страшенне повільно накручується на барабан.
Нарешті витягла. Хху-у... Аж рука в передпліччі заболіла.
Поставивши відро на лавочку, Наталка потрушує ру кою, щоб швидше одійшла. І мельки поглядає довкола
До розлитої калюжки припали бджоли. Трохи  далі в  більшій  купаються горобці. їм  теж  жарко. Вдалині на дорозі з'явилися два велосипедисти. Ні, велосипе дистки.
Якісь дівчата. Промчала машина з зерном. Від комбай нів з поля повезла.
Наталка піднімає відро й вже ступає на стежку, що веде до будмайданчика. Але тут від машини, котра вже наблизилася до велосипедисток, долинає різкий сигнал.
Наталка мимоволі озирається. Ага, то шофер насварив дівчат, щоб їхали не серединою вулиці, а узбіччям. І дівчата звернули до паркана.
Нараз Наталка зупиняється, приглядається. Щось ніби знайоме...
Стривай, чи не Валя це часом? Авжеж — вона! А за нею слідом — Галя. Дівчата, видно, приїхали теж подивитися на зліт.
Наталка ставить відро на землю, вискакує на дорогу:
— Привіт! Ви на змагання? Чи на концерт у клуб?
Але дівчата щось не дуже весело відповідають на вітання. Стомилися за дорогу, чи що? Вони спиняються, злазять з велосипедів.
— Який там концерт...— каже Валя похмуро і приставляє велосипед до дерева.—Можна напитися?
Вона стає навколішки й п'є з відра. Спантеличена  Наталка  переводить запитливий погляд на Галю і враз помічає, як вона блідне.
— Маму одвезли сьогодні в лікарню,— говорить Галя тихо.— В сусіднє село, в Перестріч. Ми їдемо туди..
«Ну от... А я тут розважаюсь і зовсім забула про них...» — думає Наталка розгублено.
Враз вона рішуче вихлюпує з відра половину води.
— Почекайте хвилинку,— квапливо каже дівчатам.— Я теж з вами.
І бігцем повертається з відром на майданчик.
А там саме розгораються пристрасті: змагання скоро має закінчитися. Болільники раз по раз вигукують:
— Васю! Не осором древнього Чернігова!
— Ух, який ми вам сюрприз готуємо!
— Сашо! Жми!
— На тебе всі дівчата надіються!
Під в'язом загонові художники лихоманково докінчують «бойові листки».
Та для Наталки зараз і це змагання, і те, хто буде переможцем, і наступний концерт з виступом Марії — все враз даленіє.
— Василю, можна тебе на хвилинку? — озивається вона до брата.
Той озирається, невдоволено показує пальцем на годинник:  май же, мовляв, совість, почекай трохи.
Але Наталка нетерпляче піднімає вгору два пальці. Це в них з братом означає: чекати не можу — потрібно терміново.
І Василь, відклавши кельму, одразу підходить. Наталка коротко, щоб не затримувати, пояснює, куди й чого вона їде.
— Гаразд, біжи,— так само коротко каже Василь. І коли вона вже повертається, щоб іти, притримує за лікоть.— Якщо потрібна буде якась допомога, ну, може, кров переливати чи ще щось, то дзвони. Ми з хлопцями це вмить організуємо.
Наталка тепло дивиться на брата. В цю мить вона, як ніколи, любить його, прощає йому все...
— Ну, біжи,— лагідно підштовхує її під лікоть Василь.

15. ЗНОВУ ДОРОГА
Спочатку Галя везе Наталку на рамі велосипеда. Потім вони міняються місцями.
І так — до самої лікарні.
Лікарняний передпокій — чистенький, білий. Але як не хочеться такого гарного, сонячного дня заходити в цю стерильну, пропахлу ліками палату. А як же тоді мають почуватися тут ті, хто не сам сюди приходить, а кого сюди приводять під руки, а то й приносять на носилках.
Наталка озирається, і перший, кого вона бачить у передпокої, це — Володя, котрий сидить на пластиковій лавці, низько нахиливши голову. Чого це він тут?
Втім, як це — чого? Адже ж Галина мама — його рідна тітка.
Підвівши голову, Володя помічає  дівчат. Підхоплю- ! ється. Галя питає, де мати, чи можна з нею побачитися.
Хлопець невизначено знизує плечима: він питав, йому сказали почекати. Та дядько Опанас десь там пішов до головлікаря...
Галя, махнувши на Володю рукою, сама кидається бігати по кабінетах, когось просить, з кимось домовляється.
А Наталка сидить біля Володі. Він мовчить.
Мабуть, сердиться за вчорашній вечір. Треба ж вибачитися. Але язик не повертається сказати слово. Не час і не місце тут говорити про це.
Наталка лише скоса поглядає на хлопця. Він помічає її погляд, і його понуре обличчя ледь помітно світлішає. І вона розуміє, що ніяких слів більше не потрібно.
Повертається Галя, зве за собою.
І ось вони вже, квапливо надіваючи білі халати, заходять у палату.
Галина мама лежить на крайньому од дверей ліжку Вона повертає назустріч їм бліде обличчя. І враз воно теплішає, радо блищать великі сірі очі.
І поки Галя розмовляє з матір'ю, Наталка, стоячи поряд, не відриває погляду від тонкого, посіченого зморщечками обличчя, в якому вже, здається, нема ні крихти болю, а тільки тиха сумовита ніжність. І очам стає щемно...
А вже он медсестра заглядає в двері і наказує їм виходити, бо хворій треба відпочити перед завтрашньою операцією...

У передпокої вже з'явились нові люди. Дівчата оточують, розпитують.
А Наталка поволі відходить до вікна, вона ще приголомшена щойно почутим від медсестри. Отже, робитимуть операцію... А кожна операція — небезпечна. Навіть при апендициті. Це вона знає, у неї дядько — хірург А у Галиної мами — не апендицит. Складніше... А отже — і більший ризик... А може статись...
Ні, ні, про це не треба думати... Потрібно щось робити.. Але чим, чим можна допомогти зараз Галиній матері?
Стривай, а може, порадитися з дядьком? Адже він — талановитий хірург, іак вважають не тільки у них дома, айв обласній лікарні, де він працює.
Треба йому подзвонити. Може, він щось допоможе А може, навіть згодиться приїхати сюди?..
Треба сказати про це Галі. Втім, ні. Краще не говорити. Бува раптом його нема в місті, кудись викликали. Або не зможе, дуже завантажений... Краще спочатку самій подзвонити, поговорити з ним. А вже потім, якщо домовиться, сказати.
Наталка тихенько вислизає з передпокою й біжить на пошту, яку вона помітила, ще як добиралися до лікарні...
— Ніхто не відповідає по вашому номеру,— каже телефоністка, коли нарешті з'єднують з містом.
Ну от... Нема...
Наталка виходить з пошти. Добре хоч, що не сказала Галі. А то марно б сподівалася.
Вона поволі йде вулицею. Що ж робити? Може, повернутися назад та замовити розмову на пізніший час? А якщо знову не буде?.. А може, подзвонити на роботу? Але робочого телефону не пам'ятає, забула.
Хіба просто так, на лікарню подзвонити? Але чи стане хтось для неї шукати по всій лікарні дядька? Туди й з міста, по номеру, важко буває додзвонитися...
Мимо проноситься закурений міжміський автобус.
Стривай, а може, краще сісти на автобус та з'їздити в місто, розшукати дядька? А тут на ці телефонні переговори витратиш більше часу, та потім ще й, виявиться, марно.
Та й поговорити з дядьком віч-на-віч набагато зручніше, ніж по телефону. Все розказати йому, вмовити...
Треба таки їхати!

У місті зразу ж з автовокзалу вона знову дзвонить дядькові додому. Нарешті телефон озивається. Наталка радо прикипає до трубки.
Та голос Валентини Євгенівни, дядькової дружини, приголомшує її: Микола Архипович зараз у відпустці, позавчора поїхав відпочивати.
— А куди? — вже втративши всяку надію, просто так, про всяк випадок питає Наталка. Ну, ясно ж куди. Як завше — в Крим або на Кавказ.
Проте відповідь Валентини Євгенівни трохи підбадьорює її. Виявляється, дядько поїхав до Марини в табір. Відпочиватиме зі своїм другом десь там поблизу в наметі.
— А що таке, Наталко? Дома щось сталося? — тривожиться Валентина Євгенівна.
— Та ні, дома все гаразд,— каже Наталка.— Просто хотіла порадитися з Миколою Архиповичем про одну справу. А як туди, до табору, краще добиратися?
— Та ти звідки дзвониш? З автовокзалу? То їдь одразу ж до нас, поговоримо про все до ладу. А завтра поїдемо до них разом, я теж якраз збиралася провідати Марину.
— Та мені треба негайно... Розумієте, йдеться про хвору людину.
Валентина Євгенівна пояснює, чим і куди їхати. І виявляється, що з того села, звідки Наталка дзвонила, можна  було  швидше  дістатися  до  дядька,  ніж  звідси, з міста.  Як шкода, що не вдалося тоді додзвонитися.. Стільки часу згаяно! Вже зараз могла б бути в дядька.
Та досить жалкувати. Через кілька, хвилин у тому напрямі відходить автобус. Мерщій до каси!..
Стрімливий «Ікарус» швидко й без пригод довозить її до районного містечка. Тут треба пересідати на інший автобус.
Містечко мало чим відрізняється від інших районних містечок, що їх доводилося бачити Наталці; центральна, більш-менш людна вулиця з установами, магазинами, рестораном та їдальнею, і сонні бокові вулички, де за парканами дрімають оброслі садками одноповерхові будиночки.
І автобусна станція теж схожа на інші такі ж станції, розкидані по неозорих шосейних шляхах: сіра бетонна споруда без особливих архітектурних прикрас.
Зате всередині автостанція виявляється приємнішою: світла, простора, стіни не облуплені, не обшмульовані, не вичовгані спинами й ліктями пасажирів, бадьоро вилискують світло-зеленою фарбою.
І черга біля каси не дуже велика, що також приємно.
Неприємним виявляється лиш те, що потрібний Наталці автобус щойно відійшов. А наступний буде аж через дві години.
Оце так не пощастило!
Біля віконця каси якийсь худорлявий дядько сперечається з касиркою, вимагає книгу скарг.
Може, досить уже воювати? — кладе йому руку на плече огряднуватий чоловік із широким, трохи вилицюватим обличчям, що стоїть позаду.
— У чому річ? Я, здається, не з вами розмовляю! — войовниче обертається дядько в чорному костюмі.
У нього муре, в густому просі веснянок обличчя з кирпатим носом, який надає його власнику задерикуватого вигляду,
— Та кажу, може, досить уже воювати? — доброзичливо-насмішкувато повторює широколиций.— Пропоную старий випробуваний спосіб — вийти на шлях та «поголосувати». Нам, до речі, по дорозі. І я теж, як і ви, поспішаю.
Спокійно-розважливий і приязний голос широколицього заспокійливо впливає на кирпаня.
— А що, це ідея,— згоджується він.
«Стоп! Не ловити гав! — командує сама собі Наталка.
Треба триматися цього широколицього дядька. З ним не пропадеш».
— Ведіть,— каже кирпань.— Ви ж тут, певно, краще ходи-виходи знаєте.
І піднявши з підлоги рюкзака та зеленого бідончика, прямує за широколицим до дверей.
Наталка й собі хутенько йде за ними. Дотримуючись, звичайно, незалежної дистанції.
Кирпань і широколиций виходять зі станції. Закурюють, звертають за ріг.
Наталка — назирці за ними.
Навпроти магазину вони переходять дорогу і зупиняються біля купки людей, що стоять коло стовпа-дорого-вказа. І поставивши речі на землю, починають, як і ті, нетерпляче поглядати ліворуч, уздовж шосе.
«Ага, значить, це там чекають попутних машин,— здогадується Наталка.— Що ж, потюпаємо й собі туди...»
Але тут саме на шосе з'являється «рафик». І вона вирішує почекати, поки промчить автобус, а тоді вже переходити дорогу.
Хтось із купки людей біля стовпа «проголосував» і автобусик, загальмувавши, зупиняється.
Кирпань спритно відчиняє дверцята й люб'язним жестом запрошує людей сідати.
Але сідає тільки широколиций та ще жінка в бузковій кофтині. Інші заперечливо хитають головами,— мабуть, їм не по дорозі.
Тоді кирпань заштовхує в автобусик свої речі і залазить туди сам.
Зараз вони рушать!
Схаменувшись, Наталка кидається навскоси через дорогу.
— Почекайте! — махає на бігу рукою.
З розгону влітає в розчинені дверцята й, зачепивши ліктем широколицього, мало не падає на зелений бідончик.
— Е-е!..— застережливо-злякано скрикує кирпань, захищаючи обома руками свій бідончик.— Тільки не на цю посудину...
— Ой! Вибачте!.. Я ненароком...— задихано випалює Наталка.
— Нічого, нічого,— заспокоює її широколиций.— На мене падати можна, я не розіб'юся.
— Та і я не боюсь розбитися,— ніби виправдовується кирпань.— Але тут,— він ляпає долонею по бідончику,— надто дорогоцінна рідина.
— Спірітус віні? — насмішкувато питає широколиций.
— Трохи не вгадали Від цього «вина» колорадські жуки догори дригом танцюють.
— А-а, хлорофос,— здогадується широколиций.
— Теж не вгадали,— задоволено всміхається кирпань.— Це рослинний екстракт. ї на відміну від хлорофосу для людини не шкідливий.
— О! — зводить брови широколиций.— Ну, і який ефект?
— Поки що випробовуємо, не хочеться передчасно вихвалятися,— скромно каже кирпань. Але його обличчя набирає таємничого виразу. Мабуть, він чекає дальших розпитів.
Проте в широколицього інтерес до бідончика помітно пригасає.

...З монотонним хурчанням, шурхотом, присвистом жухтить автобусик через поліські села, невтомно лічить придорожні верби, горобину, осокори.
І — берези, берези, берези...
Широколиций дивиться на годинника.
— Та-ак,— каже задоволено.— Добре йдемо. Скоро будемо на листянському перехресті. І, може, встигнемо перехопити наш автобус.
Жінка в бузковій кофтині раптом здивовано-захоплено скрикує:
— Дивіться, дивіться!
Наталка прикипає до вікна.
Праворуч по житу навкоси од дороги до близького лісу велетенськими скоками біжить хтось сизо-бурий, величезний, горбатий.
— Лось!!! — одночасно вихоплюється в чоловіків.
Лось зникає, але розмови навколо нього точаться ще довго. Говорять про те, як багато розвелося лосів, які вони стали сміливі, що виходять просто на дорогу.
Згадують різні випадки. Жінка розповідає, що у них лосі навіть забігають у село, толочать городи. А одного разу лось приєднався в лузі до череди й прийшов з коровами в село...
Нараз у рівне гудіння мотора вкрадається якесь почмихування. Водій, пригальмувавши, зупиняє автобусик і починає копирсатися в моторі. Всі виходять з машини.
Вовтузиться водій довгенько, і Наталку вже починає брати нетерплячка. Ну, швидше ж, швидше...
Широколиций спокійно покурює. Жінка поглядає кудись у поле.
Зате кирпаня, як і Наталку, бере нетерплячка. Він знервовано походжає туди-сюди, раз по раз поглядає на годинника, рвучко чухмарить потилицю.
Нарешті не витримує й, зупинившись біля широколицього, запитує:
— Ну й як, уже, мабуть, проґавили автобус?
— На жаль, так,— незворушно відповідає той.— Якщо, звичайно, той автобус теж не запізнюється так, як ми.
— Якраз тоді, коли треба, автобуси не запізнюються,— похмуро каже кирпань.
Наталка чує цю розмову, і в неї неприємно мурашить спину.
...На що ж тепер сподіватися? Чекати на перехресті цілих дві години наступного автобуса? А якщо той не спиниться?
Ні, таки влипла вона, мабуть, у халепу...
— Поки що все-таки сподіватимемося на краще,— ніби відповідаючи на її мовчазні розпачливі запитання, каже широколиций кирпаневі.— Ну, а там, на перехресті, побачимо, як далі бути. На місці воно завжди видніше. Щось та придумаємо.
Його слова хоч трішечки та підбадьорюють Наталку. Надія, відверто кажучи, слабка, але все ж таки надія...
Та коли вони приїжджають на перехрестя, хлопчак, котрий прив'язує до багажника велосипеда мішок з травою, підтверджує, що автобус і справді вже пройшов.
— Ніж вам стовбичити тут дві години, то їдьмо краще з нами,— радить шофер.— Ми в сусіднє село. А там пробіжитесь трохи пішки. Це воно по шосе тут далекувато виходить, а як навпростець, через річку й ліс, то близько.
Якихось кілька кілометрів.
Усі згоджуються. І Наталка, звичайно, теж. Не залишатися ж їй самій тут, на роздоріжжі.
Тепер вона заспокоюється. Подальша дорога нарешті визначилась. А що пішки ще трохи доведеться йти — не страшно...

16. ГРОЗА У ЛІСІ
Нарешті автобусик влітає в зелене сільце й, описавши широке півколо на майдані біля сільмагу, зупиняється Пасажири виходять.
Жінка в бузковій кофтині бере в кожну руку по авосьці з пакунками й звертає в провулок за сільмагом.
Кирпань, озирнувшись довкола, зупиняє свій погляд на цегляній будівлі з вивіскою «їдальня».
— Не завадило б підкріпитися,— звертається він до широколицього.— Як ви на це дивитесь?
— Прихильно,— каже той.
І дядьки прямують до їдальні.
Наталка підходить до фанерного щита, розглядає кіноафішу. Доведеться тепер чекати своїх супутників. І знову гаяти час...
А втім, чого їх чекати?
Зрештою, що це вона — не знає, в яке село їй треба? І хіба в неї язика нема, щоб розпитати в першого-ліп-шого стрічного, як туди йти?
От хоча б у тієї он високої бабусі, що рве попід парканом кропиву для поросят.
Бабуся розгинає спину й охоче береться пояснити:
— Можна й навпростець, ось цією стежкою,— показує вона пучком кропиви,— та під гору, а там переправитися через річку, потім лугом, а тоді лісом, а тоді ще трохи полем. Але гора тутечки крутенька, ще ноги поламаєш і позаростало там, що й заблукати можеш, якщо вперше йдеш. А ще нарвешся, бува, на хлопців-паливод, то напужають. Краще вже йди, дитинко, цією ось дорогою, вона тебе до ГЕСу доведе, а там перейдеш по греблі через річку. Тудою, правда, далі, зате безпечніше і з дороги не зіб'єшся.
Наталка піддакує:
— Авжеж, авжеж...
Та коли бабуся заходить у свій двір, вона одразу ж звертає ліворуч. Якраз туди, кудою бабуся відраювала йти.
Гора тут і справді крутюща. А зарості — густющі.
А вузька й темна, мов печера, стежка, на яку натрапляє Наталка, так кривуляє, звивається, петляє в цих джунглях, перевиваючись із іншими стежками, що Наталка, зрештою, плює на них, на всі ці стежки й кидається напролом  крізь  Хащі  вниз по крутосхилу, присідаючи, ніби лижник, і притримуючись однією рукою за стовбури й коріння, а другою затуляючи очі від зустрічних навислих гілляк...
І тут раптом зарості розчахуються — і в очі їй блакитно, сріблясто, золотаво зблискує полуднева річка.
Наталка з розгону мало не злітає у воду. Насилу втримується за вільху, що росте над самою водою. :  З-під ніг  випурхує голубий рибалочка й мчить  над самою поверхнею, голосно, на весь світ роздзвонюючи про те, яка гарна його річка.
— Чого ти, дурнику, розгаласувався? — каже навздогін йому Наталка.— Невже гадаєш, що ніхто, крім тебе, цього не бачить?
А річечка й справді гарна: тиха, ласкава, із зеленими, порослими вербами й вільшняком берегами, з тугими кружалами латаття на воді, під яким у темній глибині бронзово зблискують таємничі риби.
Проте милуватися нема коли. Треба шукати човна.
Наталка йде понад берегом. Ага, ось під вербою й човен. І навіть не один, а кілька.
Наталка зраділо кидається до них. Але тут же й розчаровано спиняється: човни на замку.
Стривай, а може, котрийсь із них усе-таки не замкнений? Може, замок просто так, про людське око защібнутий і його можна відкрити й без ключа, руками?
Наталка нахиляється, пробує. Е, дзуськи!..
Доведеться, мабуть, перебиратися вплав, однією рукою тримаючи одяг над головою, а другою гребучи. Правда, якщо рука з одягом стомиться, то доведеться потім іти в мокрому.
Але іншого виходу нема...
Та тільки Наталка збирається роздягатись, як раптом помічає, що з-за повороту, з-за урвистого, порослого верболозом мису, випурхує флотилія якихось легких човників.
Проти сонця, що палахкотить не лише в небі, а й у тисячах блискіток на водній поверхні, важко до ладу розгледіти їх. Наталка приставляє руку дашком до очей.
Флотилія швидко наближається.
Довгі вузькі човни стрімливо крають воду.
Змахують на сонці весла — мов пташині крила.
Ближче... Ближче...
Тепер вона вже бачить, що це байдарки, що в них сидять хлопці, бачить, як вилискують їхні засмаглі плечі
Стривай, а може, попросити, щоб котрийсь із них перевіз? У всякому разі треба приготуватись.
Щоправда, байдарки на пасажирів не розраховані. Ще на «двійці» її могли б якось переправити. Але як не вдивляється Наталка, проте «двійок» у флотилії щось не помічає. А на «одиначках» місця для пасажира, ясна річ, немає.
Отож, не варто й проситися. Бо можеш тільки глузи викликати.
І розчарована Наталка нахиляється до води, вдаючи, що споліскує руки.
Байдарки вже майже поруч. Легко, безшелесно, мов тіні, линуть по воді. Наталка чує, як перемовляються хлопці.
— Цікаво, чи Гришай з Левковичем уже пройшли? Ану спитай он у дівчини.
— Що там питати! Ти давай жми швидше, бо вже й так на обід запізнюємось.
— А дівчат не чекатимемо?
— Ще чого? З ними теліпатимешся до самого вечора
Одна байдарка пропливає зовсім близько від Наталки.
Чорнявий хлопець із приплюснутим носом насмішкувато озивається до неї:
— Досить уже вимиватись! А то ще сороки вкрадуть.
— Бабусині дотепи експлуатуєш? — не залишається в боргу Наталка.
— Не вгадала — дідусеві,— весело шкіриться чорнявий.
— Так йому! Щоб не ганьбив дідуся! — гукає з сусідньої байдарки кудлатий хлопець у зеленому картузику й бризкає на чорнявого веслом.
— Тобі на той бік треба? — питає чорнявий у Наталки.
— А що?
— Можу перевезти.
— Та в тебе ж «одиначка».
— А ми зробимо з неї «двійку».
Хлопець підпливає до берега.
— Сідай ось тут, поперед мене. Тільки обережно.
— А ми не перекинемось?
— Це вже залежить від тебе. Сиди як миша.
— Він у нас чемпіон по перекиданню,— регоче вже здаля кудлань у зеленому картузику.
Проте Наталка все-таки сідає.
І ось вона вже на тому боці.
— А з якого ви табору? Не з «Юного медика» часом? — питає в хлопця.
— Ні, з «Чайки». Наш табір біля річки. А «Юний медик» он там, у лісі.
— А мені сказали, що в селі. В Буяхах.
— Та ні, табір у лісі. Я ж там бував. А село одразу ж за лісом.
— Добре, що підказав. Ну, дякую!
— Щасливо. Приходь у гості в «Чайку».
— Не знаю, чи вдасться...
Наталка махає хлопцям рукою. Ті салютують їй веслами.
Даленіють, тануть байдарки в блакитно-сонячному мареві...

Ось вона вже і в лісі. Хутко йде зеленим коридором дороги. Минає перехрестя.
Раптом крізь заколисливий хвойний гамір проривається приглушене погуркування.
«Невже гроза збирається?»
Наталка стривожено закидає догори голову.
Та ні, шмат неба, який видно крізь верховіття, блакитно чистий.
«Мабуть, десь літак долає звуковий бар'єр»,— вирішує вона.
Але звичного потому гудіння літака, як буває в таких випадках, щось не чути. Натомість знову—вже ближче й виразніше — лунає гуркіт.
І тепер уже сумніву не лишається — це справді грім. Та он уже і з-за верховіття випливає темно-сіре крило хмари.
Ото! Треба мерщій шукати якогось захистку.
А де ж він тут, той піонерський табір? І чи тією дорогою вона пішла, коли минула перехрестя?..
Наталка притьмом кидається по дорозі, час од часу позиркуючи на хмарку, що дедалі більше тьмарить небо, дедалі грізніше погрожує громами.
Та ось дорога починає завертати праворуч. Це трохи непокоїть Наталку.
Втім, треба спочатку глянути, що там, за поворотом. 4 тоді вже мізкувати, чи кидати цю дорогу, чи бігти по ній далі.
Зробивши крутий віраж, дорога знову розпрямляється, витягається у довгий вузький коридор-ущелину. І в глибині її Наталка раптом помічає якусь тітку.
Тітка швидко віддаляється, видно, теж поспішає втекти від дощу.
Наталка підбадьорюється. Тітка, звичайно, знає, куди йти, де сховатися від грози. Треба триматись її.
Наталка кидається слідом. Та тітка теж дуже квапиться, ніяк не вдається наздогнати її. Наталка наддає ходу, задихаючись, біжить з усіх сил. І віддаль між ними нарешті починає скорочуватися.
Та ось тітка зникає за новим поворотом дороги. А коли Наталка добігає туди — ніде нікого не видно.
Де ж поділася тітка? Звернула на якусь стежку? Чи просто в ліс?..
А у верховітті вже шумує, скаженіє передгрозовий буревій. У лісі, ніби надвечір, починає сутеніти...

Зненацька крізь шалений шум-листограй прориваються знайомі дзвінкі, мелодійні, бадьорливі звуки.
Сурма!
Отже, табір десь зовсім близько.
І Наталка напролом крізь хащі мчить на закличні звуки сурми.
Віття боляче хльоскає її по боках, по голові, ядуча порохнява й павутиння липне до обличчя, але Наталка, затуляючи очі ліктем, мчить щодуху, перестрибуючи через пні, канави, мурашники.
Штормово гуде у верховітті вітер, Скажено шарпаючи, гнучи долу молоді сосни й берізки.
Враз темну лісову гущавину сліпуче розтинає гілляста блискавка, а слідом оглушливо гахкає грім.
Щось мокре кропить щоку. Невже починається дощ?
Не спиняючись, Наталка на ходу задирає голову. Знову капає на ніс.
Авжеж, це перші провісниці дощу. Швидше, швидше...
Нарешті вона натикається на дротяну огорожу, за якою поміж кущів біліє якась дощана будівля. Табір!
Перелізти? Високо.
Треба шукати вхід. Тільки з якого ж він боку? Праворуч чи ліворуч?
Втім, роздумувати нема коли, бо он уже по листі починають лопотіти ріденькі краплі.
Наталка кидається праворуч. Якщо не на вхід, то на якусь хоча б лазівку (не може бути, щоб її не існувало!) повинна натрапити. Або, може, побачить когось там, за огорожею на території табору, й спитає.
Та ось вона чує попереду дитячі голоси, вереск.
У кущах мелькає щось світле.
Ще кілька кроків — і Наталка бачить дерев'яні ворітця, а поруч — пофарбовану в голубе хвіртку, в яку саме вбігають двоє дітлахів,
Вона видирається з кущів і, похапцем змахнувши налиплу на обличчя павутину, й собі бігцем прямує до хвіртки, чуючи, як за спиною, в глибині лісу, наростає, шириться, наближаючись, навальний шум. Мерщій зиркає туди-сюди, де б його сховатися від зливи.
Дітлахи он побігли на веранду. Але то далекувато. Ближче он якийсь навіс, де звалені в купу ящики. Краще туди...
Але тут високий цибатий хлопець, що стоїть біля хвіртки, враз перепиняє їй шлях складеною парасолькою:
— Стороннім у табір не можна!
— Ти що, Халюк, здурів? Зараз же дощ уперіщить! — лунає позад Наталки голос.
Мельки озирнувшись, Наталка бачить за собою міцненьку дівчину з облупленим носом, котра тримає за плечі голоногого хлоп'яка.
Вона рішуче відхиляє парасольку і підштовхує Наталку вперед:
— Не слухай ти його, заходь.

Тільки-но Наталка з дівчиною й хлопчаком добігають до веранди, де вже повно дітлашні, тільки-но втискуються в їхній гомінкий гурт, як уперіщує дощ.
Веранду враз оточує рухома стіна води.
Тугі білясті струмені з оглушливим шумом ринуть з неба.
Дітлахи, штовхаючись, наввипередки підставляють під них руки.
Ойкання...
Вереск...
Сміх...
Жвавий блиск широко розплющених, повних захвату оченят...
А коли кривулясті шаблюки блискавок, розпанахуючи завісу дощу й засліплюючи всіх на веранді, падають у ближній ліс, а слідом гарматно бабахкає грім, дітвора з веселим острахом, з дружнім виском іще щільніше збивається докупи.
Наталку безперервно штовхають, тиснуть, наступають їй на ноги, але вона не звертає на те уваги, їй любий цей дитячий шарварок, ці вибухи нестримного вереску, коли бризки дощу залітають на веранду, кроплячи обличчя, руки.
Вона непомітно знову почуває себе в ролі вожатої і вже мимоволі ревно стежить, щоб хтось із дітлахів необережно не виліз під дощ, щоб когось там, найменшого, не придавили, щоб котрийсь задерикуватий хлопчак не обхлюпував дівчаток водою з пригорщ...
— Ти диви, як вони до тебе одразу горнуться,— зауважує веснянкувата дівчина.— Можеш вожатою працювати.
— А я вже працювала,— признається Наталка.— Слухай, мені треба негайно побачити Марину Чорноморець. Ти її знаєш?
— Звичайно! З четвертого загону. Зіно,— питає веснянкувата в однієї дівчинки.— Ти Марину з шостої палати не бачила.
— А вона он на сусідній веранді. Гукнути?
І не чекаючи згоди, дівчинка нахиляється до своїх подружок, і вони хором скандують:
— Ма-ри-но!
— Агов? — крізь дощову запону долітає відповідь.
Дощові струмені січуть, шмагають її по обличчю, по плечах.
Але вона не звертає на те уваги...
А через кілька хвилин вони з Мариною, накинувши плащі, вже біжать крізь мокрі зарості. На щастя, дощ починає вщухати.
Кущі розчахуються — і на круглій галявині Наталка бачить два оранжеві намети, а біля них — зелену дядькову машину...

І ось уже машина стрімливо мчить по вечірній дорозі, обганяючи грузовики, самоскиди, дядьків і тіток, що вертаються з роботи.
Наталка сидить на задньому сидінні, розслаблено відкинувшись на спинку.
Тепер, коли вже позаду її лихоманкова біганина, невизначеність, побоювання — а що, як не встигну, не знайду, не застану? — тепер, коли вона вже, здається, зробила те, що од неї залежить, тепер можна нарешті трохи й перепочити.
Але  думки, переганяючи машину, вже  линуть  туди, куди їде вона з дядьком, і тривога не полишає, час од часу поколює серце.
Та від дядькових дужих рук, що твердо лежать на кермі, від його сірих спокійних очей, з якими вона раз по раз здибується в дзеркальці, від усієї його зібраної, міцно збитої постаті віє на неї такою упевненістю, що вона мало-помалу заспокоюється і вже починає вірити що все буде гаразд...