Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Сергій МИХАЛКОВ
ДІТЯМ

ШКОЛА

Тому багато літ назад
І я в ранковий час
В юрбі ровесників-хлоп'ят
Прийшов у перший клас.

Я теж трудні задачі мав —
У цім немає див.
Ішов до дошки, крейду м'яв,
І множив, і ділив.

Пройшли шкільні мої роки,
Пора найкращих днів,
І я стрічаю залюбки
Шкільних товаришів.

Один — пілот. Сашко — танкіст,
А третій — садівник.
Четвертий — лікар-окуліст,
А п'ятий — робітник.

Хто шостий? В морі капітан.
Відомий нам з газет.
А сьомий — диктор, Левітан,
І восьмий — я, поет.

Зустрівши друга в вільний час,
Про школу мовим з ним...
— Згадай-но, як учили нас
І як не знав я, де Кавказ,
А ти не знав, де Крим.

Як намагавсь я підказать,
Щоб виручить дружка,
Що п'ять на вісім — сорок п'ять
І що Ельбрус — ріка!

Дитинства дні без вороття
Пройшли — не повернуть.
Нам рідна школа у життя
Прослала вірну путь.

Тепер вже наші діти в клас
Ідуть в ранковий час,
І власну юність кожен з нас
Згадає раз у раз.

О рідна школо гомінка,
У класі два вікна!
Де в світі ще була така,
Прекрасна, як вона!

ПІСЕНЬКА ДРУЗІВ
Ми їдем, їдем, їдем
В далекії краї!
Ми друзі та сусіди,
Немов в одній сім'ї.

Живеться нам чудово,
Ми пісню ведемо,
А в пісні йдеться мова
Про те, як живемо!

Тра-та-та! Тра-та-та!
Веземо чижа й кота,
Мавпу та собаку,
Півня-забіяку
І папугу кольорову —
От компанія чудова!

Ми кличемо до себе
Усіх дружків своїх!
Сваритись нам не треба,
Любити можна всіх.

Збираючись в дорогу,
Ти друзів не залиш:
Від них і допомога,
І з ними веселіш!

Тра-та-та! Тра-та-та!
Веземо чижа й кота,
Мавпу та собаку,
Півня-забіяку,
І папугу кольорову —
От компанія чудова!

Ми їхали з піснями,
А потім, як змогли,
Ми друзів наших з нами
Додому привезли.

Нас сонце зогрівало
І вітер обвівав.
В путі не сумували
І кожен з нас співав:

— Тра-та-та! Тра-та-та!
Веземо чижа й кота,
Мавпу та собаку,
Півня-забіяку,
І папугу кольорову —
От компанія чудова!

МИ З ТОВАРИШЕМ
Ми з товаришем моїм
Живемо на диво всім:
Завжди разом, як один,—
Куди я,
Туди і він!

Вдвох ми маємо в кишенях
Дві резинки,
Два гачки,
Дві скляні великі пробки,
Двох жуків, і дві коробки,
І два мідні п'ятаки.

Ми живем в одній квартирі,
Всі сусіди знають нас.
Та мені дзвонить чотири,
А до нього — десять раз.

І живуть в квартирі з нами
Їжаки
І два вужі,
Цілий день співають з нами
Над віконцем два чижі.

І про наших двох вужів,
Їжаків
І двох чижів
Знають в нашому будинку
Всі, хто тільки в ньому жив.

Вранці ми з моїм дружком
Прокидаємось
Разом,
Двері навстіж у квартирі
Залишаємо щодня,
І гуляють наші звірі
По будинку навмання.

Позалазять вужаки
Інженерам в малюнки.

На кербуда серед ночі
Нападають дрижаки:
В ліжко він лягать не хоче.
Бо на ліжку їжаки!

Вдосвіта чижі встають,
Співи голосно ведуть,
Двірник радіо вмикає —
Птиці слухать не дають!

Тягнуть в шапці інженери
До кербуда
Двох вужів,
А назустріч інженерам
Він приносить їжаків.

Пише скаргу наш сусід:
«Всім спокійно жити слід!
Зоопарк є зовсім близько,
От і треба звірів тих
До юннатів під розписку
Якнайшвидше здати всіх!»

Ми приходимо з кіно,
Вже смеркається давно.
Зустрічає нас німа
У квартирі пустка й тьма...

Вуж повзучий,
Чиж співучий,
Звір колючий —
Їх нема!

От ми з другом встаємо,
Не співаєм,
Мовчимо...
І удвох до зоопарку
Сумно-сумно ідемо...

Та невже нам зоосад
Не поверне їх назад?...

Ми проходимо повз кліток,
Повз суворих сторожів...
Сто чижів сидять на вітах!
Виповзають сто вужів!

Та хіба тут відрізниш,
Де який літав чиж?!
І не розбереш ніяк,
Де який згорнувсь їжак!

Сто вужів шиплять навкруг —
Хто ж із них наш давній друг?
Сто чижів тут спів ведуть,
Сто чижів зерно клюють...

Наші птиці, наші звірі
Зовсім нас не пізнають!

Сонце сіло.
Пізній час.
Сторожі виводять нас.

— Що ж робить? Як ні, то й ні...
Каже приятель мені.
І йдемо ми без тварин —
Куди я,
Туди і він!

ВЕСЕЛИЙ ТУРИСТ
Крутими стежинками в гори,
Вздовж синіх потоків і рік,
Повз тихі озера прозорі
Веселий ішов мандрівник.

Йому — чотирнадцять. На спині
Маленький дорожиш мішок;
Лиш мило й рушник у торбині
Та білий зубний порошок.

Він стріти в путі не боявся
Ні змій, ні биків, ні собак,
Коли ж зустрічав, то сміявся,
Бадьоро говорячи так:

— Я вийшов з тісної кімнати
Туди, де простори в цвіту.
Все хочу побачити, взнати
І от по країні іду!

Ішов він без зброї, без палки,
Удалеч торуючи шлях.
Літали зозулі та галки
Над ним у співучих лісах.

І навіть бики-забіяки
Вітали по-дружньому: «Му-му!»
І навіть сердиті собаки
Не кидались в ноги йому.

Ішов та ішов без упину,
Вовків та ведмедів стрічав,
Та звір не займав цю людину
І здалека лише гарчав.

Він лоба подряпав гілками,
Він спав на постелі із трав.
Пшеницю він пестив руками
І пахощі лугу вбирав.

Частенько на тихім світанні
Будив його дощ грозовий.
Він явища, знані й незнані,
У зошит записував свій.

Ішов він крізь хащі і гори,
І, щоб не стомитись в путі,
Співав він, і пісня бадьора
Вела його в далі круті.

І вікна в домах відчиняли,
Як містом лежав його шлях,
І люди ту пісню співали
В квартирах, у парках,садах.

І люди з домів вибігають:
«Хто юний, хто сильний — ходім!
В мандрівку по рідному краю!
Весь простір Вітчизни — наш дім».

Йшли люди. Багато-багато!
Цим людям — не знати числа.
За ними весела й завзята
Дорогами пісенька йшла:

«Ми зійдем на гори орлині,
На скелі стрімкі крижані.
В нас пісня! А з нею людині
Підйоми страшні — не страшні».

Ту пісню почув я знадвору,
Товариша голос пізнав,
Без шапки я вибіг бадьоро
І пісеньку ту наздогнав.

А ЩО У ВАС?
Хто на лавочку вмостивсь,
Хто на вулицю дививсь,
Гнат співав,
Сергій мовчав,
Леонід носком гойдав.

Ввечері сиділи ми,
Всі були без діла ми.

Галка сіла на горожі,
З даху кіт дражнив собак.
Тут сказав усім Серьожа
Просто так:

— А у моїй кишені цвях.
— А у вас?
— А у нас дідусь в гостях!
— А у вас?
— А у нас сьогодні кішка
Вчора вивела діток.
Хоч підросли малята трішки,
Та не їдять іще з мисок.

— А у нас на кухні газ.
— А у вас?

— А мій брат іде на флот!
От!

— А із нашого вікна

Красну площу видно нам!

А із вашого, малого,
Тільки сквер — і більш нічого..

— Ми гуляли по Неглинній,

Завернули на бульвар,
Нам купили синій-синій,
Презелений жовтий шар!

— А у нас вогонь погас —

Це вам раз.
Двір машина полива —
Це вам два.

По-четверте, наша мама
Літаком рушає в путь,
Це тому, що нашу маму
Всі тепер пілотом звуть.

Тут із ґанку каже Ніна:
— Мама — льотчик?
Ну й новини!
В Леоніда он тепер
Мама — міліціонер!
А в Галинки і Валери
Мами стали інженери.
Гарний кухар — мама Алли.
Мама — льотчик?
Ну й сказали!

— Всіх важливіш,— каже Ната,

Мама — вагоновожатий,
Це тому, що до Зацепи
Мама водить два причепи.

І спитала Зіна тихо:
— А коли вона кравчиха?

Шиє хто тобі й мені?
Не пілот, напевно ж, ні?

Літаки ведуть пілоти —
Дуже хороше оце.
Кухар варить нам компоти —
Також хороше і це.

Робить лікарка уколи,
Є учителька у школі.

Ми усяких любим мам,
Всі вони потрібні нам!

Ввечері сиділи ми,
Спорить не хотіли ми.

КОРАБЛИКИ
В морі плавають кораблики,
Без машин собі пливуть,
І ніде не зупиняються,
І ніде не пристають.

З цигарок гармати зроблені:
Запливай в усі моря!
Там найперший із корабликів
Називається «Зоря».

Він од плавання далекого
Весь до ниточки промок.
Бо кораблик цей — коробочка
З-під дешевих цигарок!

Взад-вперед по мокрій палубі
Швидко ходить капітан —
Взад-вперед по мокрій палубі
Чорний бігає тарган.

Він на бистрі хвилі дивиться,
Зупиняється ураз
І мерщій пливти до пристані
Кораблю дає наказ.

Та пливуть вперед кораблики,
І на кожнім кораблі
Капітану дуже хочеться
Опинитись на землі.

Та не знають на корабликах,
Що під сонцем до зорі
Море висохне до крапельки,
Стане сухо у дворі.

КОШЕНЯТА
(Лічилочка)

Ви послухайте, малята,
Я вам хочу розказать:
Народились кошенята —
Усього їх рівно п'ять.

Ми все думали-гадали:
Як маленьких нам назвать?
І нарешті їх назвали:
РАЗ, ДВА, ТРИ, ЧОТИРИ, П'ЯТЬ.

РАЗ — маленьке найбіліше,
ДВА — маленьке найсмішніше.
ТРИ — розумне і сміливе,
А ЧОТИРИ — пустотливе.
П'ЯТЬ — таке, як ТРИ і ДВА:
Той же хвостик, голова,
Чорна плямочка на спинці,
Також спить весь день в корзинці.

Отакі в нас кошенята —
РАЗ, ДВА, ТРИ, ЧОТИРИ, П'ЯТЬ!
Ви прийдіть до нас, малята,
Будем разом рахувать.

БАРАНИ
Як по схилу по крутому
Чорний йшов баран додому
Й на мосточку над потоком
Білого стрів ненароком.

Тут баран промовив білий:
— Світ тепер мені немилий!

Адже вдвох нам не пройти —

Тож назад вертайся ти.

Й чорний мекнув: — Ме-ке-ке!
Ти здурів? Це що таке?!
Щоб то я звернув з дороги?
Хай тобі одсохнуть ноги!

Покрутив один рогами,
Другий вперся тут ногами...
— Як рогами не крути,

А удвох нам не пройти!..

Сонце з неба — аж пече.
А внизу потік тече.
Барани ж два бились, бились
Та в потоці й утопились.

ЧУДЕСНІ ТАБЛЕТКИ
Для усіх, хто захворіє,
Є аптека, лікарі є...
Входиш — світло, чистота,
Скол і мармур... Красота!
А за склом стоять в порядку
Банки, пляшечки, склянки.
В них пігулки і облатки,
Краплі, мазі, порошки —
І від коклюшу, й ангіни...
Мазь, щоб класти на лице...
Скипидар, таблетки хіни,
І, звичайно ж, вітаміни,
Вітаміни А, В, С!

Від сверблячки натирання
І таке, що спинить кров,
І мікстура є від чхання:
Проковтнув — і будь здоров!

Є і пластир від мозолі,
І настої на траві
Від ломоти і від болю
В животі і в голові.

Краплі є, щоб капать в очі...
Та не скажеш лікарям,
Щоб від «можу» та « не хочу»
Призначали ліки нам.

От би винайшли на щастя
І аптекам віддали,
Щоб ліньки користуваться:
Тими ліками могли!

Хто учитися не хоче,
На уроках — нітелень,
Той приймав би їх охоче
По таблетці тричі в день!

Лиш з'явились би ті ліки,
Я б купив пакет великий,
Не один, а два чи три!
Треба — що не говори!

ГРИП
Ой, сумний, у мене вид:
Голова болить, поблід!
Я все чхаю, я охрип,
Що таке?
Звичайно — грип!
Не рум'яний в лісі гриб,
А поганий в носі грип!

Роздягли мене і скоро
Стали всі кругом жаліть.
І лежу я в ліжку хворий —
Доведеться похворіть.

Піднялась температура,
Я лежу собі, мовчу.
П'ю солону я мікстуру,
Кислим горло полощу.

Кажуть: — Витерпиш, відмінник!
І — гірчичник неодмінно...
Після банок на боках
Шкіра в синіх п'ятаках.

Тут з вікна плигає котик
І до ліжка мчить біжком.
— Хочеш, я тобі, Муркотик,
Ніс засиплю порошком?

А хвостатий вигнув спину,
І таке муркоче кіт:
«Що? Коту пеніциліну?
Та мені ще ж мало літ!»

Я, кота почувши мову,
Не перечу, ні-ні-ні!
Я лежу, гадаю знову:
Скільки ще лежать мені?

День лежу і два лежу,
Третій — в школу не ходжу.
I дружкам сюди не можна,
Кажуть, я їх заражу!..

Ех, піднятись би в цей час
І з'явитись в перший клас:
«Зоє Павлівно, що в класі?..
Що новенького у вас?

Зоє Павлівно, що в класі?»
Зоя Павлівна мовчить...
Я в ракеті мчу до Марса...
А якийсь ведмідь ричить...

«Що? Заснув, непогамовний?
Як здоров'я? Помогло?»
А, це лікар наш районний
Гладить вже мені чоло.

ЩЕПЛЕННЯ
— Гей, готуйся, перший клас!
Нині щеплення у нас!
— Я уколів не боюсь,
Якщо треба — уколюсь.
Уколотись — не біда:
Уколовся — і гайда!

Боягуз тремтить і плаче:
«Ой, не хочу! Ой, боюсь!»
Я ж, як тільки шприц побачу,
То жартую і сміюсь.

До медичної кімнати
Йду попереду усіх.
В мене нерви — мов канати,
Чи немає й зовсім їх.

От повірите, дістав би
Десь квиток я на футбол,—
Не вагаючись оддав би
За один лише укол!..

— Гей, готуйся, перший клас!
Нині щеплення у нас!
— Чом до стінки я тулюсь?..
Ноги трусяться чомусь.

ПРО МІМОЗУ
Хто це там заліз по вуха
Під велику ковдру з пуху?
Хто на подушках м'якеньких
В ліжку снідає завжди
І, насилу врешті вставши,
Та постелі не прибравши,
Щоб помити кінчик носа,
Просить теплої води?

Це, напевно, древній дід
Ста чотирнадцяти літ?
Ні!

Хто, цукерку взявши в рот,
Каже: — Принесіть компот!
Дайте це!
Оте подайте! —
Завдає усім турбот.

Якщо це не древній дід,
Так, напевно, інвалід?
Ні!

Хто ж такий це?
І чому
Тягнуть валянки йому
Ще й на хутрі рукавиці,
Щоб він часом не замерз,
Щоб не міг він застудиться
І від грипу не помер,
Хоч і сонце стало гріти,
Хоч надворі тепле літо?

Чи він їде в край північний,
Де сніги та лід одвічний?
Ні!

Ви уважніш придивіться:
Це звичайний хлопчик Вітя,
Мамин Вітя,
Татів Вітя,
Із квартири номер шість.

Він забрався аж по вуха
Під велику ковдру з пуху,
Крім цукерок, він нічого
Без припрошувань не їсть.

А чому?
А все тому,
Що ледве він розплющить очі —
Ставлять градусник йому,
Одягають
І взувають,
1 чого він схоче — все
Кожен зразу принесе!

Якщо вранці спиться добре —
Цілий день пролежить він.
Якщо вкривсь хмарками обрій
Цілий день в калошах він.

А чому це? А тому,
Що все дозволено йому.
І навкруг він зустрічає
Лиш поблажливість саму.

І не зможе він ніколи
Стати смілим моряком,
Трактор вивести у поле,
Керувати літаком.

Боячись дощу й морозу,
В тата й мами на виду,
Він росте, мов та мімоза
В ботанічному саду!

ГОДИННИКИ
Щоби ходики ходили,
А будильники будили,
Та щоб завжди я і ти
Знали:
в школу треба йти,
Ось тепер
Пора вставать,
А тепер —
Вже треба спать,—
У майстерні біля нас
Вміють лагодити час.

Сумно скаржиться бабуся:
— Як мені не сумувать?!
На годиннику зозуля
Перестала щось кувать!..

Миттю майстер зрозумів,
Не потрібно зайвих слів.
Знов
У круглому віконці
Завела зозуля спів.

У годинник влучив м'яч —
Впав годинник, хоч ти плач.
Ну ж узяв нас переляк:
Він не цокає ніяк!

Ми сказали
Дяді Вані:
«Ми давно знайомі з вами.
То чи друзям ви таким
Не поможете нічим?»
Тут подумав дві хвилини
Славний майстер — наш сусід,
Обережпо взяв годинник,
Обдививсь його як слід.

Все він миттю зрозумів,
Не потрібно зайвих слів.
І щодня в той самий час
Ми тепер йдемо у клас.

МІЙ ЦУЦИК
Збилась я сьогодні з ніг —
Бо кудись мій цуцик зник.
Я шукала — не знайшла,
І засмучена прийшла,
За уроки не сідала
І обідать не могла.

Ще сьогодні
Раннім-рано
Цуцик мій плигнув з дивана,
По кімнатах став ходить,
Бігать,
Гавкать,
Всіх будить.

Він за ковдру, ковдра впала —
І вкриватись нічим стало.

А в комору зазирнув —
З медом дзбан перевернув.

По столу пробіг він скоком,
Вірші татові порвав,
В клей тикнувся ненароком,
Ледве виліз...
І пропав...

Може, цуцика украли,
На мотузці повели,
І новим ім'ям назвали,
Сторожить
Наставили?
Може, в лісі він дрімучім
Заблудивсь в терні колючім?
Дім шука,
І під кущем
Мокне, бідний, під дощем?
Що ж робити?

Мама каже:
—  Почекаємо іще.

Довго я сумна сиділа,
Не могла книжок читать.
Малювати не хотіла,—
Де ж мені його шукать?

Тільки —
Що за звір забрів?
Раптом двері відчинив,
І до мене плиг мерщій...
Ой, та хто це?
Цуцик мій.

Як же так,
Що за два кроки
Не впізнала я дружка?
Ніс розпух, не видно ока,
Перекошена щока,
І дзижчить — мала та зла —
На хвості його бджола.

Мама каже: — Зачинись!
Бджоли сунуть — подивись!

Добре вкутаний,
У ліжку
Цуцик мій лежить пластом
І махає тишком-нишком
Забинтованим хвостом.

В нього лікаря нема:
Лікуватиму сама!

ТРЕЗОР
Ми лишили
На півдня
У квартирі
Цуценя.

Ось кімнати,
Коридор.
Хто там бігає?
Трезор!

Не подумали нічого
I покинули самого.
І тому шкодливий пес
Наробив таких чудес.
Ухопив він ляльку в лапи.
В зайця видер правий бік.
В коридор аж з-під канапи
Затягнув мій черевик.

У куток загнав кота,
Відірвав йому хвоста.
У вугілля сунув ніс,
А тоді в відро заліз...
Мокрий, чорний як мара,
Морду вистромив з відра.
Разом з ним перевернувся,
Мало сам не захлинувся,
І на подушках м'яких ліг.

Ми Трезора, скільки сили,
Дві години потім мили.
Вже негідника такого
Не залишимо самого!

ВЕРШНИК
Я приїхав на Кавказ,
На коня сів перший раз.

Люди стали недалечко,
Люди дивляться з вікна,—
Я вхопився за вуздечку,
Сунув ноги в стремена.

— Відійдіть — учвал іду!

І не бійтесь: не впаду!

А навстріч мені — ягнята,
І корови, і бики.
— Треба їм дорогу дати! —

Вимагають пастушки.

Вуха вгору, набік ноги,—
Кінь не хоче йти з дороги.
Як праворуч потягну я —
До канави він задкує.

Я не хочу йти в галоп,
Довелося ж,—
Гоп-гоп-гоп!

А коня розковано,
Ним їхать ризиковано.
Край воріт спинили лет —
Стали задом наперед.

— Він же їздити не вміє! —

Всі сміються,—
Ну й атлет!

— Відійдіть — учвал іду!
І не бійтесь: не впаду!

По дорозі в хмарах пилу
Дві гарби я пострічав.
Кінь у піні,
Кінь у милі,
Кінь відразу дибки став.

А з гарби кричать: — Дивак!
Полетиш в канаву так!

Я в канаву не хотів,
Довелося ж,—
Полетів.
Гриву випустив з руки,—
І упав у будяки.
Не забуду цього дня,
Я не сяду більше на цю коняку!

САШКОВА КАША
Живе на світі Саша,
У роті в Саші — каша.
Та каша не гречана
І навіть не пшоняна.
Не манка,
Не овсянка,
Не з рису каша та,—

Ні, зранку
в роті в Саші
Слова звичайні наші,
Звичайна мова наша,
Знайома і проста.

Усе, що можна сміло
Сказати зрозуміло,
Красиво, чисто, ясно,—
Як кажуть всі підряд,—
Сашко наш так коробить,
Що й сам не зна,
що робить:
Він вимовить словечко —
І сам тому не рад!

Він скаже: «До побачення!»
А чуєм: «Телебачення».
Спитає: «Де калоші?»
А чути: «Не хороші!»
А вголос прочитає —
Йде кругом голова:
Щоразу він ковтає
І літери, й слова.
І так він поспішає
Читать,
Писать,
Сказать,
Немов хтось потопає,
А він мчить рятувать.

Він може, та не хоче
По-людськи вимовлять.
Потрібен перекладач
Його перекладать!

МАЛЮНОК
Папір і олівець я взяв,
Намалював дорогу,
На ній бика намалював,
А поруч з ним — корову.

З боків і дощик, і садок.
В саду п'ятнадцять точок,
Мов виснуть яблука з гілок
І дощик їх не мочить.

Бика рожевим я зробив,
Червоним — шлях, як треба.
Ще дужче хмари почорнив
Я там, де бути небу.

Стріли я вістрям огняним
Хмар проштрикнув громади,
Щоб на малюнку вийшов грім
Та блискавка над садом.

Я чорним точки всі покрив,
І все це означало,
Що раптом вітер налетів
І яблук вже не стало.

Подовжив дощик я — і в сад
Одразу він удерся...
Та все чорнило я списав,
І олівець мій стерся.

На стіл поставив я стільця,
Заліз як можна вище,
Й там приколов малюнок я,
Хоч він недобре вийшов.

ЧИСТОПИСАННЯ
Виводить старанно Юрко:
«Да-є ко-ро-ва мо-ло-ко».
До букви буква, вийде склад...
Він допомозі був би рад!

Спочатку «да», а потім «є».
Уже написано «дає».
Уже написано «дає»,
Але перо папір псує.

Щоб до ладу все написать,
Сторінку треба виривать!
І знову братись за своє:
«Ко-ро-ва мо-ло-ко да-є».

«Корова молоко дає»,
Та навпаки усе стає:
«Дає корова молоко!..»

Зітхає глибоко Юрко,—
Зітхає, черкає рядок
І починає ще разок.

«Да-є ко-ро-ва мо-ло-ко».
Перо чіпляється за «ко»,
І клякса, чорна, мов жучок,
З пера сповзає на рядок.

Секунди навіть не пройшло,
Як зникло «ко», і «мо», і «ло».

Сторінку зімнято в руці!
А за вікном у всі кінці —
І стук м'яча, і спів шпака,
І дзвін якогось там дзвінка...

Йому ж сидіть, йому ж писать
Та букви з буквами єднать:

«Да-є ко-ро-ва мо-ло-ко».

Нелегко вченим стать, Юрко!

ЯКЩО
Сидимо та в вікна зорим.
Хмари в вишині летять.
Мокнуть пси сумні надворі,
Навіть гавкать не хотять.

Де ж це сонце?
Що це сталось?
Цілий день тече вода.
Все в дощі кругом сховалось.
Що й не вийти. От біда!

Якщо взять ці всі калюжі
І з'єднати у одну
І в цієї у калюжі
Потім
Змірять глибину,
То і вийде, що не дуже
Море глибше від калюжі!
Та й не гірш вона від нього,
Тільки вужча, може, трохи.

Якщо взяти всі ці хмари
І з'єднати у одну,
Потім
Злізти на цю хмару
Й змірять в неї ширину,
То і вийде, як на сміх:
В неї меж нема своїх,
Що в Москві із хмари — дощик,
А в Читі із хмари — сніг.

Якщо взяти всі ці краплі
І з'єднати у одну,
Потім у цієї краплі
Взяти й змірять товщину,—
То вона такою стане,
Що ніхто і не огляне,
Що і в сні не вбачиш ти
Такої кількості води!

ХОМА
В одному провулку
Будинок стояв.
А в ньому упертий
Хома проживав.

Ні дома, ні в школі,
Ніде і ніяк —
Уперто
Не вірив
Нікому дивак.

Надворі негода,
І дощик,
І град.
— Озуй-но калоші,—
Всі радять підряд.

— Неправда,—
Не вірить Хома їм.
І що ж?
Він просто в калюжі
Ступа без калош.

Мороз.
У хлоп'ят на ногах ковзани.
Закутались люди, бо мерзнуть вопи.
Всі кажуть Хомі:
— Вже настала зима.—
В трусах
На прогулянку
Вийшов Хома.

Іде зоопарком
Бадьорий загін:
— Дивіться: он слон!

Ну й великий же він!..—

Та відповідь знову
У хлопця одна:
— Брехня! Бо не схожий

Цей слон на слона.

А раз йому сон
Дивовижний наснивсь,
Немовбито в Африці
Він опинивсь.
Там сонце південне
Безжально пече
І річка, під назвою Конго,
Тече.

До річки іде
Піонерський загін.
На берег до друзів
Підходить і він.
— Купатись не слід:
Алігаторів тьма.
— Неправда,—
Перечить хлоп'ятам Хома.

Труси і сорочка
Лежать на піску.
Упертий Хома
Поринає в ріку.

Уже алігатор
Пащеку розкрив.
— Ой Хомо,
Рятуйся
Від хижих зубів!

А той
Одмовляе:
— Не вчіть ви мене!
Мені одинадцятий
Скоро мине!

Уже бідоласі
Рятунку нема,
Уже в крокодила
У пащі Хома,
Видніється тільки
Сама голова.

До берега
Вітер доносить слова:
— Непра...
Я не ві...—

Алігатор зітхнув

І, ситий,
У воду зелену пірнув.

Труси і сорочка
Лежать на піску.
Ніхто не пірнає
В бурхливу ріку.

Збудився Хома,—
Не второпа ніяк...
Труси і сорочку
Узяв неборак.

Хома забурчав,
Хома закричав:
— Неправда! Не сон це!

Я зовсім не спав!

Хлоп'ята,
Знайдіть отакого Хому
І вірші оці
Прочитайте йому.

ЗНАХІДКА
Я вискочив на вулицю,
Бруківкою пішов.
Звернув за ріг ліворуч я
І гаманець знайшов.

Було чотири відділи
В важкенькім гаманці,
І в кожному з тих відділів
П'ятак на п'ятаці.

І ось по тій же вулиці,
І по бруківці тій,
Іде назустріч дівчинка,
І щось так сумно їй.

Собі під ноги дивиться,
Не квапиться іти,—
Немов їй дуже хочеться
Важливе щось знайти.

Не знає, певно, дівчинка,
Що в мене у руці
Її багатство мідяне
В важкенькім гаманці.

Але біда тут сталася,
Аж кинуло у дріж:
З кишені зник негадано
Улюблений мій ніж.

Чотири гострих леза в нім,
Робота — не з простих.
Та ще маленькі ножиці
І штопор біля них.

І раптом бачу: дівчинка
Йде по бруківці тій,—
Мій ніж тримає дівчинка
Й запитує:— Чи твій?

Я ніж беру упевнено,—
Та все така ж сумна
Проходить мимо дівчинка,
Нічого ще не зна.

Собі під ноги дивиться,
Не квапиться іти,—
Немов їй дуже хочеться
Важливе щось знайти.

Не знає бідна дівчинка,
Що в мене у руці
Її багатство мідяне
В важкенькім гаманці.

І я за нею кинувся,
Сказав усе, як є.
І я спитав у дівчинки:
— Твоє? Скажи, твоє?

— Моє,— сказала дівчинка,
Я йшла — ловила гав...
Віддай! Я так і думала,
Що хтось його підняв.

КРИШТАЛЕВА ВАЗА
(Билиця)

Три дівчинки-школярки
Купили гарну вазу.
Шукали,
Вибирали,
Знайшли її не зразу —
Вишнева,
Кришталева,
Із якісного скла,
Із тих, що в магазині
Стояли на вітрині,
Вишнева,
Кришталева,—
Вона одна була.

Спочатку з магазину
Несла покупку Зіна,
А потім по бульвару
Несла її Тамара.
Ось у Тамари Лора
Бере її до рук,
Один незграбний порух —
І жах...

В її очах
Туманом застилається,
Стоїть усе в імлі,
А сонце відбивається
В осколках по землі...
В трьох дівчипок-школярочок
Вже сльози із-під вій...
До трьох дівчат школярочок
Підходить постовий:
— Скажіть-но, що зчинилось?
— Розби... розби... розбилась!

І стриматись не можуть,
Ридають що є сили.
Цікаві перехожі
Дівчаток обступили:

— Скажіть-но, що зчинилось?
— Розби... розби... розбилась!
— Скажіть-но, що зчинилось?
Що скоїтись могло?
— Та, кажуть, що розбилось,
Якесь розбилось скло!
— Ні, ні! Не скло, а ваза! —
Всі три сказали зразу.—
Дарунок ми купили...
Обрав нас п'ятий клас...
Дарунок ми купили,
Купили і... розбили!
І ось нема ні вази,
Ані грошей у нас!
— Так от що ви розбили! —
У натовпі гуділи.
— Не склеїть вже й не скласти! —
Сказав один шофер.
— І справді, це нещастя! —
Промовив сивий майстер.
Осколок взяв, погладив
Й зітхнув кремезний дядя —
Заслужений боксер...

У тому ж магазині,
Де вази на вітрині,
В великім магазині —
Приміщення тісне:
Від льотчика-героя
До шахтаря з забою —
Кого лиш тут немає!
А треба всім одне.
У відділі, де бачим:
«Фарфор, кришталь і скло»,
Вже спірка йшла гаряча —
Навколо все гуло:

— Будь ласка, ту, гранчасту!
— Не ту, а цю, сріблясту!
— А може, друзі, візьмемо
Із голубого скла?
— Подайте цю, що ближче,
Яка стоїть найнижче!
— Ну, що ви, друзі, скажете?
Чи ваза не мала?—
Шофер на іншу дивиться:
— Сподобалась вродливиця!—
А льотчикові — світла,
Як простір голубий.
— А я б взяв цю, що скраю:

Тут кращої немає,—

Сказав боксер майору,—

Мов сонце сяє в ній!

Сидять три п'ятикласниці,
Хвилюються невпинно,
Що їх везе тритонна
Вантажная машина.
Тамарі, Лорі, Зіні
Киває постовий,
Дає проїзд машині,—
Зелений вогник їй!
Дівчатка ж на машині
Не знають, що робить:
Дарунок у кабіні —
Коли б хоч не розбить,

— Ви трошечки тихіше,

Товариш дядя Гриша! —

Шоферові подруги
В віконечко кричать.

А він до них сміється:
— У нас не розіб'ється!
У нас порядок інший —
Не так, як у дівчат!

Учительці тій скромній
За труд її невтомний
В день шістдесятиріччя —
В день торжества ясний —
В шкільнім просторім залі
Три дівчинки вручали
Дарунок,
А від кого
Дарунок дорогий?

Від громадян чудових,
Цивільних і військових,
Від здружених навіки
Радянських всіх людей.
Від нашого народу,
З колгоспу, із заводу,
Від піонерів,
Учнів —
Од всіх-усіх дітей!

СВІТЛАНА
Ти не спиш,
Постеля зм'ята,
Ковдра зсунулась, звиса...
Вітер носить запах м'яти,
Сяє зорями роса.
На березах сплять синиці,
В житі перепел ґуля...

То чому ж тобі не спиться,
Ти ж бо стомлена лягла?

Ти зросла вже, не малая,
Ніч для тебе не страшна...
Може, зорі заважають?
Може, квіти знять з вікна?

Під кущем дріма зайчиха,
Спати й нам пора — засни.
Ти ж бо чуєш,
Тихо-тихо
По кварталах ходять сни...

Десь притихли океани,
Сплять медузи на морях,
В зоопарку пелікани
Бачать Африку у снах.
Черепаха задрімала,
Поряд слон у дремі спить.
В грозах землі, рідні далі,
Мабуть, сняться їм в ту мить.
Напрям свій вітри звернули
У заулах — ні душі.
Сонно на ріці Амурі
 Ворухнулись комиші,
Колихнулись тихо трави,
Ліс як вкопаний стоїть...

На далекій
На заставі
Вартовий в лісу не спить.
Він стоїть —
Над ним зірниці,
Він на хмари погляда:
Над рушницею границю
Хмар орда переліта.
Немов звірі вони — схожі, —
Ні спинить їх, ні впіймать...

Спи. Тебе не потривожать.
Ти спокійно можеш спать.

Я будить тебе не стану:
До світанків ти ясних
В домі тихому,
Світлано,
Задивись в хороші сни.
Притомився вітер в далях,
Спать повіявся в степи.
Загорнися в укривало.
Спи...

ДЯДЯ СТЬОПА
В домі вісім дріб один,
На заставі Ілліча,
Жив собі громадянин
На прозвання Каланча.

Чоловік, що так прозвався,
А насправді був Степан,
Справжнім велетнем здавався
Між найвищих громадян.

Поважали дядю Стьопу
За таку-от висоту,
Йшов з роботи дядя Стьопа —
Кожен бачив за версту.

Швидко дядя крокував,
Бо великі ноги мав:
Сорок п'ятий номер дядя
Черевиків купував.

Він розшукував в крамниці
Величезні рукавиці.
Він розшукував штани
Отакої довжини!

Тільки вирішить купить,
Натягнути пощастить —
Вся по швах кравецька праця
Порозлазиться за мить!

З-за найвищої горожі
Він дивився зверху вниз, —
Всі собаки насторожі:
Чи не злодій то заліз?

У їдальні дядя Стьопа
Два обіди з'їсти міг.
Ляже спати дядя Стьопа —
Ніде діти довгих ніг!

І завжди усі до нього
Так зверталися в кіно:
— Ви б сідали на підлогу,

Вам, товариш, все одно!

Та зате без перепон
Він ходив на стадіон:
Пропускали дядю Стьопу —
Думали, що чемпіон.

І від дому і до дому
Був Степан усім відомий:
Де живе і де працює —
Знав про нього весь район.

Якщо змії паперові
Зачіплялись за дроти,
Він завжди напоготові
Малюкам допомогти.

На параді він малечу
Садовив собі на плечі,
Щоб найменші із малят
Теж побачили парад.

Всі любили дядю Стьопу,
Поважали дядю Стьопу.
Був Степан найкращим другом
Дітям з кожного двора.

Він додому йде з Арбата.
— Добрий день!— кричать малята.

Тільки чхне він: — На здоров'я! —

Хором каже дітвора.

Дядя Стьопа вранці-рано
Вмить підводився з дивана,
Вікна навстіж відчиняв
І холодний душ приймав.
Зуби чистити щоранку
Аж ніяк не забував.

Верхівець сидить в сідлі,
Ноги тягне по землі —
Це поїхав дядя Стьопа
По бульвару на ослі.

— Вам,— йому гукають люди,—

Треба їздить на верблюді!

На верблюді він поїхав —
Люди давляться від сміху:
— При такій височині
Треба їздить на слоні!

Хто це там стоїть на вишці?
Дядя Стьопа тут як тут!
Вітерець над ним колише
Круглий білий парашут.
А внизу народ регоче:
— Вишка з вишки плигать хоче!

В тир у парку, під навіс
Дядя Стьопа ледве вліз.
— Я беру оцю рушницю,

Два карбованці даю.
Я поцілю в чорну птицю
І в млинок на тім краю!

Озирнувши з жахом тир,
Каже в відповідь касир:
— Так, товариш, не годиться,

На коліна треба стать —
Ви ж рукою без рушниці
Птицю можете дістать!

Буде музика гриміти,
Будуть люди гомоніти,
В парку між дерев густих
Аж до ранку — танці й сміх.

Дядя Стьопа просить касу:
— Я прийшов на карнавал,
І хотів би мати маску,
Щоб ніхто не пізнавав!

— Вас пізнати дуже просто,—
Навкруги лунає сміх,—
Ми впізнаєм вас по зросту,
Ви ж найвищий від усіх!

Що там сталась за пригода?
— Це школяр упав у воду!

Глибочезна тут ріка,

Порятуйте хлопчака!

При очах всього народу
Дядя Стьопа лізе в воду.

А навколо гомін лине:
— От так дивна дивина!

Вам, товариш, по коліна

І найглибша глибина!

В тую ж мить живим-здоровим
Дядя Стьопа без зусиль
Школяра Дмитра Петрова
Витягає з бурних хвиль.

Всі дивуються без міри,
Від усіх подяка щира.

Дяді Стьопі кажуть всі:
— Що завгодно попроси!
— За що?— дядя їм на те,—
Адже діло то пусте!

Поїзд мітиться через міст,
Вже видніеться роз'їзд.
Машиніст вперед поглянув —
Здивувався машиніст:

— Од вокзалу до вокзалу

Попоїздив я чимало,

Тут по нинішнє число

Семафора пе було!

Під'їздить до семафора,
Бачить: що це за обман!
Тут немає семафора —
На путі стоїть Степан.

Він говорить: — Путь закрито!
Небезпека на путях.
Треба поїзд зупинити,
Бо дощі розмили шлях.

Звідки це вогонь і дим?
Чом на бруку стук і грім?
Ось за рогом дім горить!
Сто роззяв навкруг стоїть.
Мчить пожежників команда,
Щоб пожежу загасить.

Над горищем іскри в'ються,
Голуби в віконце б'ються.

Хлопчаки кричать з юрби:
— Дядя Стьопа, підсоби!

Ой, невже ж в оціїі пожежі

Згинуть наші голуби?!

З тротуару до горища
Дядя Стьопа дістає.
Підіймає руку вище,
Хоч вогонь в обличчя б'є.

Він віконце відчиняє,
І в віконце вилітає
Вісімнадцять голубів,
Ще й горобчик полетів...

Дядю Стьопу всі вітають,
Дітвора за ним біжить.
А пожежники питають:
— Може, йшли б до нас служить?

Та у відповідь Степан:
— Ні, у мене інший план,

Я служить у флот піду,

Якщо зростом підійду!

В коридорі галас, клопіт,
Молодь ходить, гомонить.
В кабінеті дядя Стьопа
На медотляді стоїть.

Попросить його зігнутись
Тут доводиться сестрі.
— Ми не можем дотягнутись! —
Поясняють лікарі.

— Все, від зору і до слуху,
Перевіримо ми враз:
Чи як слід працюють вуха
І чи добрі очі в вас?

Дядю Стьопу обдивились,
Потім вислухали вмить,
Кажуть: — Серце в вашім тілі,
Як годинник, стукотить!

Зріст великий, та дарма —
Адже в вас хвороб нема!

Та вам не можна йти в танкісти —
Вас найбільший танк не вмістить!
До піхоти вас пустить —
Вас окоп не захистить!

В літаку з подібним зростом
Буде теж не так-то просто:
Ноги терпнути почнуть —
Доведеться підігнуть!

У кінноті, мабуть, теж
Вам коня не підбереш!
Доведеться йти у флот —
Тут немає перешкод!

— Я радий служить народу,—
Відповів на це Степан,—
Я піду в огонь і в воду!
Шліть мене на океан!

Неспокійне наше море,—
Ворог в дні війни не спить...
Та гармати на лінкорі
Наготові кожну мить.

Розляглася аж по обрій
Моря синя далина.
Без бінокля бачить добре
Дядя Стьопа — старшина.

Ось угледів дядя Стьопа
Кілометрах в двадцяти
Щось немовби перископи,—
Можна оком досягти.

Так і є! Уздрів моряк,
Подає негайно знак.
Постріл! Другий! Ще і ще,—
Клятий ворог не втече!

Дядя Стьопа посміхнувся,
Над водою він зігнувся

І із темної води
Прапор витягнув рудий.
Змоклий гфапор цей ворожий
На брудну ганчірку схожий.

— Хоч вона служила фріцам, —
Заявляє старшина,—
В господарстві пригодиться
Може все ж таки вона:

Якщо свастику зідрать
Та ганчірку цю попрать
І прибити на порозі —
Можна ноги витирать!

Ось пройшла зима та літо,
Потім знов прийшла зима,
А від дяді Стьопи дітям
Ні листівки, ні привіту,
Ані звісточки нема.

Якось вранці мимо мосту,
Повз засніжених вітрин
Дядістьопиного зросту
Йде якийсь громадянин.

Не знайомі всі кругом
З цим поважним моряком.
Він іде.
Риплять сніжинки
Під великим каблуком.

В моряка широкі брюки
І кашкет на голові,
В рукавичках теплих руки,
Якорі на рукаві.

Ось підходить він до дому,
Всім малятам незнайомий.
А малята тут його
Запитали:— Вам кого?

Дядя Стьопа обернувся,
Доторкнувсь до козирка
І сказав:— Я повернувся,
Бо відпустка в моряка.

Ніч не спав. Стомивсь з дороги:
До землі не звикли ноги.
Відпочину. Призвичаюсь
Та огляну рідний дім.
Ви приходьте після чаю —
Сто історій розповім!
І про наш лінкор «Марат»,
І як били ми з гармат,
І як ми, червонофлотці,
Захищали Ленінград!

І щасливі всі хлоп'ята,
Піонери, жовтенята,
Що у них такий знайомий —
Найсправжнісінький моряк!

Він додому йде з Арбата.
— Добрий день!— кричать хлоп'ята.
І тепер усі хлоп'ята
Дядю Стьопу звуть — Маяк.

ДЯДЯ СТЬОПА - МІЛІЦІОНЕР
Хто не знає дядю Стьопу?
Дядю Стьопу хто забув?
Знають всі, що дядя Стьопа
Моряком колись-то був.

Що в минулі роки жив він
На заставі Ілліча
І що прізвисько носив він
«Дядя Стьопа — Каланча».

Дядя Стьопа, всім знайомий,
Про якого чули й ви,
І тепер найбільш відомий
Серед велетнів Москви.

Ось він ходить по району
Від двора і до двора,
І на ньому знов погони,
З пістолетом кобура.

Ловко поясом ремінним
Стягнута шинель нова,
А на пряжці — герб країни
Промінь сонця відбива!

Він виходить за ворота.
І якийсь там піонер
З подиву роззявив рота:
— От так міліціонер!

Дядю Стьопу поважають
Всі —дорослі і малі.
Дядю Стьопу проводжають
Жарти й усмішки незлі:

— Ну-у! Людей такого зросту
Стріти запросто не просто!
Для такого молодця
Ця робота до лиця:
Якщо стане на посту —
Все побачить за версту!

* * *
Ставсь на вулиці затор —
Зіпсувався світлофор:
Жовте світло в ньому є,
А зелене — не дає!..

Сто машин стоять, гудуть,
Хочуть вирушити в путь.
Три, чотири, п'ять хвилин
Путь закрито для машин.

Тільки раптом через площу
Дядя Стьопа йде на ріг:
— Світлофор заснув, абощо?

Чи від холоду застиг?!

Та згори, з скляної будки
Чути голос, повний смутку:
— Ой, Степанов, не жартуй.

А порадь і порятуй!

Тут Степан перед юрбою
Світлофор дістав рукою,
В нього швидко зазирнув,
Щось всередині крутнув.—
І вогонь зелений зразу
Засвітився, мов з наказу!
Звеселіло все навкруг:
Відновився миттю рух!

А хлоп'ята дружним хором
Загукали всі:— Ура!—
І прозвала Світлофором
Дядю Стьопу дітвора.

* * *
Що це сталось?
На вокзалі
Плаче хлопчик літ п'яти.
Загубив вій маму в залі,
Як тепер її знайти?
Навкруги юрба гуде:
— Де міліція?!
— Іде!

Дядя Стьопа жартома
Враз малого підіпма
Аж під стелю над собою,
Над собою й над юрбою,
Підійма в найвищу вись:
— Ану, синку, подивись!

І побачив хлопчик: прямо
Близ аптечного ларка
Витирає сльози мама
І розшукує синка.

Чує враз вона позаду:
— Мамо! Мамо! Осьде я!

Дядя Стьопа дуже радий,

Що з'єдналася сім'я!

* * *
Йшов один школяр додому,
Шибеник усім відомий.
І не знав він сам — чому
Пустувать кортить йому!

Йшли зі школи дві подружки,
Дві школяр ки-цокотушки,
В чистих білих фартушках
І з портфелями в руках.

Раптом шибеник зустрівся,—
В нього ранець геть розкрився,
Там — пожмакані книжки
І в щоденнику двійки.

І не встигли учениці
Вбік від нього відступиться,—
Він за коси їх смикнув
І в калюжу штовхонув.

Ні за що дівчат образив
В перехожих на виду.
Потім на трамвай одразу
Почепився на ходу,
Їде та підплигує,
Ще й ногою дриґає!

Він не знав, що дядя Стьопа
Все побачив віддалік.
Він не знав, що дядя Стьопа
Дозволять таке не звик.

Тільки глянув гострим оком
На бешкетника Степан —
Вмить ступнув широким кроком
Навпростець через майдан.

І в його руках нарешті
Опинилося хлоп'я. —
Признавайся: де живеш ти?
Хто твій батько? Як ім'я?

* * *
Лине тріск на всі кінці:
Скресла крига на ріці!
А якась бабуся прала
В ополонці простирала.
Тріснув лід — ріка пішла,
І бабуся попливла!

Баба кошика хапає:
— Ой, білизна потопає!

Ой, потрапила в біду!

Ой, рятуйте! Пропаду!

Дядя Стьопа на посту:
Він чергує на мосту.

Дядя Стьопа крізь туман
Погляда, мов капітан.
Глядь — крижина підпливає,
Баба сльози проливав!

Тут Степан не розгубився:
Через бильця з мосту вниз
Він умить перехилився
І над хвилями повис.

І бабусю ту нещасну
Він устиг схопити вчасно.
А стара — за кошик свій
Ухопилася мерщій.

На мосту народ регоче:
— Бабо! Шмаття не шкодуй!
А бабуся знай буркоче:
— Як рятуєш — все рятуй!

Так Степанов витяг враз
Бабу й шмаття водночас!

* * *
До району дяді Стьопі
Терміново треба йти.
Хто зумів би дядю Стьопу
По дорозі підвезти?

Каже так один водій:
— Ось «Москвич» маленький мій!

Я б вас хоч по всьому місту

Прокотить охоче міг,
Та, на жаль, не хватить місця
В «Москвичі» для ваших ніг!

— Дядю Стьопо! Я підкину! —

Інший хтось гукає вслід.—

Ти залазь в мою машину —
В ярославський самоскид!

* * *
Йшли хлоп'ята рано-зрання
Якось площею Повстання.
Там стоїть висотний дім...
Глядь — Степанов перед ним!

Здивувалися хлоп'ята:
— Дядю Стьопо! Ось де ви?!
Нащо вам отут стояти?!
Це ж не ваш район Москви!

Дядя Стьопа козирнув,
Посміхнувся, підморгнув
І говорить:— Справді, синку,
Я одержав пост новий:
Близ висотного будинку
Є й висотний постовий!

* * *
Лід на ковзанці блищить.
Хто по ковзанці помчить?
На трибунах всі встають.
Конькобіжцям старт дають,

І вони біжать по колу,
А болільники навколо
Гомонять:— Диви, дивися!
Он, найдовший від усіх,
Що на грудях номер «8»,
Поперед усіх побіг!

Тут, поглянувши на нього,
Каже батько до синка:
— Як?! Невже ці довгі ноги

У команді «Спартака»?!

У розмову встряла мама:
— Ні, ці ноги у «Динамо»!

І не зможе їх ніяк

Обігнати наш «Спартак»!

В цю хвилину сповіщають,
Що змаганням вже кінець.
Дядю Стьопу всі вітають:
— Ну, Степанов! Молодець!

Бігуном своїм гордиться
Вся міліція столиці.
Стьопа глянув зверху вниз —
І одержав перший приз!

* * *
Дядя Стьопа у неділю
Вийшов з сад біля ріки.
— Стоп! Ні з місця! —
Обліпили
Дядю Стьопу хлопчаки.

На начальство глянув Саня,
Трохи зніяковів сам:
— Дядю Стьопо! Є питання!
— Що таке?
— Скажіть ви нам:
Чом це, вийшовши з Балтфлоту,
Ви в міліцію пішли?
Значить, кращої роботи
Ви для себе не знайшли?

А Степан примружив очі,
Посміхнувся й каже їм:
— На питання це охоче
Я вам, друзі, відповім!

Розкажу я вам по дружбі,
Що в міліції роблю
Через те, що я цю службу
Поважаю і люблю!

Хто в зимову й літню пору
На посту стоїть суворо?—
Наш радянський постовий,
Невсипущий вартовий!

І боїться недаремно
Й від міліції біжить
Той, хто робить діло темне.
Заважає людям жить.

Та, на жаль, ще так буває:
Хто міліцію не знає,
Часом нею той лякає
Неслухняних пустунів.
Як не сором так робити,
Так міліцію ганьбити?
Щоразу, таке почувши,
Я по вуха червонів!

Довго йшла тоді, напевно,
Ця розмова задушевна
У садку біля ріки.
Все хлоп'ята зрозуміли,
Іншим дітям розповіли,
І ще дужче полюбили
Дядю Стьопу малюки!

ДЯДЯ СТЬОПА І ЄГОР
Книжку цю,— скажу зарання,—
Написав я на прохання.

Я прийшов в дитячий сад
Виступати до малят.
— Прочитайте «Дядю Стьопу»,—

Хором просить перший ряд.

Прочитав малятам книжку
І на місце сів своє.
Тут підводиться хлопчисько:
— А у Стьопи діти є?—

Я не криюся дарма —
Важко вимовить: нема.

Що сьогодні у лікарні
Сталось рано на зорі?
З ким гостей знайомлять гарні
Сестри, няні, лікарі?

То в палаті, у затишку,
На чистенькім, білім ліжку,
Поруч з дітьми інших мам,—
Спить малятко біля мами:
Цілих вісім кілограмів —
На великий подив нам!

Слух палатами носився,
Гув тривожно коридор:
— В дяді Стьопи народився

Син, якого звуть Єгор!

В сьомий відділ мчать невпинно
Телеграми день при дні:
Вся міліція країни
Шле вітання старшині.

Все надходять телеграми:
«Що за велетень ваш син?»,
«Уточняйте кілограми»,
«Скільки точно важить він?»

Відгукнулось місто Горький
Жовтенята-малюки:
«Дядю Стьопу і Єгорку
Ми вітаєм залюбки!»

Привітали дядю Стьопу
І Ташкент, і Севастополь.
Шле дарунок з дальніх вод
Бойовий Балтійськиіі флот.

В сьомий відділ привітання

Кожен з радістю прислав.

Дядя Стьопа з хвилювання

Заїкатися почав.

Богатир, а не хлопчина!
Чудеса це із чудес!
З пелюшок мала дитина
Вироста, мов Геркулес!

От сміється він у ліжку,
От «агу» сказав синок,
Самостійно став на ніжки
І зробив свій перший крок.

От уже малює зірку
Він у зошиті своїм.
От і перша є п'ятірка
У щоденнику новім...

Без вказівки,— як годиться,
Спати в ліжко йде своє.

Коли навіть що і сниться —
Він о сьомій вже встає.

В спеку, в холод — все одно
Відчини Єгор вікно.

Швидко скінчивши зарядку.
Вранці їсть він по порядку:
П'ять картопляних котлет,
Кисляку дві повні чашки...
Кашу з'їсти теж неважко,
Не зашкодить тут і мед!

Про Степанова Єгора
Рознеслася чутка скоро:
Десять літ йому, як бач.—
Та погляньте на малого:
Не по віку спла в нього —
Не хлопчина, а силач!

Серед тисяч молодих
Ти не знайдеш отаких.

Назріває сварка в парку,
Сварка бійкою стає:
Та ні чварів, ані сварки,
Як Єгорка поруч є.

Хоч і ростом не в отця —
Не образиш молодця:
Він кладе на дві лопатки
В школі кращого борця —
Чемпіона з боротьби
З класу сьомого хоч он.

Тато ії мама ходять горді —
Їхній син в великім спорті.

Раз в снігу загрузла «Волга»
Буксувала дуже довго.
«Волга» б досі рила сніг,
Та Єгор їй тут поміг.

За кермом водій нервує,
А машина все буксує.
Він бурчить про себе зло:
— От морока! Занесло!

Підійшов Єгор і радо
Допоміг чужому дяді:
Вперся у паркан ногою
І натис як слід другою...

Дядя душе здивувався,
Дав сигнал і в путь подався!

Ген орли в небесній сині,
В лузі — трави до колін.
Розтягнувся по стежині
Туристичний наш загін.

Всім в поході важкувато,
Кожна ноша нелегка,—
Бо лежать не пух та вата
В піонерських рюкзаках:

То всілякого добра
Вгору сунеться гора —
То Єгор несе й не гнеться:
Два намети, два відерця,
Також дрова для костра.

Впізнаєш його в колоні —
Ззаду й спереду по тонні:
Навантажив скільки міг.
Що поробиш — у загоні
Він сильніший від усіх!

День за днем, із року в рік
Виростає чоловік.
Цілий сажень у плечі,
Він силач між силачів:
І високий сам на зріст,
І вже визнаний штангіст.

В спорті сила і відвага.
Зал відлунює:
— У-ва-га! —
І, неначе Геркулес,
На поміст Єгор виходить,
З нього всі очей не зводять,—
Виявляють інтерес.

Вже не вперше в цьому залі
Б'ють рекорди небувалі.
Золоті були медалі
У заслужених майстрів.
А тепер рекорд Європи
Взяв синочок дяді Стьопи:
Триста тридцять кілограмів
Наш Єгор піднять зумів!

Від великої удачі
Дядя Стьопа ледь не плаче,
І шепоче він жоні:
— Я, Марусю, як вві сні...

Подзвонили із газети —
Терміново ждуть портрета:
В чемпіона не прості —
Дві медалі золоті.
У Єгора просять сери —
Два заморські репортери —
Інтерв'ю— короткий звіт:
— Скільки літ вам?
— Двадцять літ.
— А бажань у вас багато?
— Я освіту хочу мати.
— Ким бажаєте ви стать?
— До найдальших зір літать!
Усміхнулись репортери:
— Значить, мрія є у вас?

— Так! — сказав Єгор.— Я мрію.
Відмовлять собі не смію.
Мріє рідна сторона,
Весь народ її крилатий...
Познайомтеся: мій тато —
Міліцейський старшина!

Репортери тут знітились:
— Вибачте!..—
Заметушились,
Вимкнули магнітофон,
І одвісили поклон.

Порт відкрито міжнародний,
Повітряний, а не водний.
Новий аеровокзал,
Пасажирів повен зал.

Щохвилини пізно й рано
Відлітають кораблі:
Той в Калькутту,
Той в Гавану,—
Ждуть їх всі кінці землі.

Мов небеснії принцеси,
Поспішають стюардеси.

Прикордонники вартують,—
Тут важливі в них пости:
Іноземні штемпелюють
І радянські паспорти.

У людей в руках білети,
І пакунки, і букети.
Всюди гомін. Жарти. Сміх.
Тільки це вже не туристи,
А гімнасти і штангісти
Ми прекрасно знаєм всіх!
В кожній хаті, в кожні
Їхні прізвища знайом

Проводжають мами, тати
Дяді Колі, тьоті Ната.
Внуки, доньки і сини —
Мають сім'ї всі вона!
На прощання всі підря
Надавали сто порад:

— Побіжиш —
не оступись.
Прибіжиш —
не застудись!
Не марнуй даремно силу —
Гарний досвід ти здобув...

Дядя Стьопа каже сину:
— Штангу дома не забув?

Вже три тижні пролетіли.
— Прилетіли?
— Прилетіли!
— Не стомились? Як літали?
— Все в порядку!
— Де медалі? —
Аж гуде увесь перон...
— Добрий день!
— Добридень, тату! —
Дяді Стьопі став гукати
Олімпійський чемпіон.
Непримітне, недалечко
Є секретне в нас містечко,
А кругом лісів дозор...

Серед льотчиків умілих,
Випробовувачів смілих,—
Проживає там Єгор,
А звання його майор.

Дужий, старанний — він має
Дорогу, близьку мету:
Вперто космос він вивчає,
Підкоряє висоту.

Щоби виконать завдання
На ракетнім кораблі,
Неземні випробування
Він проходив на землі.

І колись почують зрана
І дорослі, і малі:
«Космонавт Єгор Степанов
З Марса шле привіт Землі!»

Скільки буде хвилювання
У радянській стороні!

Скільки радості й чекання!
В сьомий відділ привітання
Від міністра прийде зрання
Дяді Стьопі-старшині!

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky