Дмитро ПАВЛИЧКО
ПЛЕСО
Вірші

ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:
— Всі народи бачиш ти з висот,

Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу з висоти.

Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!

МРІЯ
Як виросту — збудую хату,
На хаті колесо приб'ю,
А там я поселю крилату
Лелечу клекітну сім'ю.

Нехай розводиться, гніздиться
По всіх деревах і хатах.
Нехай мені щоночі сниться,
Що я літаю, наче птах.

ЗЕРНИНА
У пшеничній зернині
Більше, як сто казок,—
У пшеничній зернині
Схований колосок.

А в тім колоску — півжмені
Зерна.
А з того зерна колоски довжеленні
Знову добуде сила земна.

А з тих колосків — решето зерен,
А з решета зерен — зерен мішки.
А далі, а далі світ ясен і зелен
Вінком обів'ють золоті колоски.

І хліб наш, і хлібом осяяна пісня,
І місто, й веселка нового моста,
І все те, що є і що буде опісля,
В зернині було і з зернини зроста.

ДЯДЬКО ДОЩ
Дядько Дощ стоїть над лісом
Неба велетень сяга.
Він сміється, мов залізом
Дудонить: — Га-га! Га-га!

Одягнувся, мов на свята,
Запорозький в нього шик:
Тучі шапка сивувата,
Блискавки червоний шлик.

Довжелезні срібні вуса
Люто вітер розвіва.
І тремтить пшениця руса,
І втіка за горб трава!

КАПЕЛЮХ
В одному лісі білий гриб
В історію печальну влип.
Він у брилі посеред трав,
Як пасічник, собі стояв.
І звісно, змалку боровик
Скидати капелюх не звик.
Він мамі й батькові на злість
У капелюсі спить і їсть.
Або зайде, бувало, в клуб
І стане в шапці, наче слуп.
— Скинь,— кажуть,— грибе, малахай.

А він як гляне — хоч тікай.
В кінотеатрі гриб сидить.
— Скинь капелюх! — народ кричить.

А він собі сидить, як мур,—

Анітелень, ані мур-мур.
Бувало, зайчик стриб та стриб..,
— Здоров був, друже! — крикне гриб,

Та капелюха не скида.
Отож і скоїлась біда:
Чудовий жовтий капелюх
Приріс боровику до вух!
Скупатись хоче гриб, але
Купатися у шапці зле.
Йому здається, що оса
Його під шапкою куса!
Нема рятунку! Хоч скоріш
Ту шапку з вухами відріж!

ОСІНЬ
Небеса прозорі,
Мов глибінь ріки.
Падають, як зорі,
З явора листки.

А над полем нитка
Дзвонить, як струна,
Зажурилась квітка —
Чує сніг вона.

ПЛЕСО
Люблю я заглядати в плесо,
Очима досягати дна.
Там щука блискає, мов лезо,
І погляд мій перетина.

Одначе я дивлюся знову:
А що там глибше, що на дні?
Діряву місяця підкову
Я бачу в синій глибині.

Це дивина: вода прозора,
По дну застелена блакить,
І щука — мов ракета скора,
Яка до Місяця летить!..

РОЗМОВА
(За народними мотивами)

— Де ти, киценько, була?
— Я була аж край села.
— Що ти, кицю, там робила?
— Хвостом жито молотила.
— А може, то був овес?
— Ні, овес молотив пес.
— Що за працю ти дістала?
— А дістала кусень сала.
— Де те сало, покажи ж?!
— А те сало з'їла миш.
— Де та миш, моя кйцютко?
— В нірочку забігла хутко.
— Де та нірочка?
— В траві,
У шовковій мураві.
— Де ж та мурава шовкова?
— Випасла ряба корова.
— Де корова та ряба?
— В стайні коло жолоба.
— Де та стайня, кицю мила?
— Блискавка її спалила.
— Де та блискавка лиха?
— В тучах доню колиха.
— А куди поділись тучі?
— Порвав вітер на онучі.
— А де ж він, скажи мені?
— В димарі співа пісні.
— Де ж димар?
— Там, де на хаті
Хвилі диму волохаті.
— А куди подівся дим?
— Не дивилась я за ним.
— А чому ж ти не гляділа?
— Во на хаті не сиділа.

ЛЕЛЕКА
Ходить бузько по мочарах
У червоних чоботярах,
Дивиться в прозору воду,
Ганить жаб'ячу породу:
— Боже, як мені набридло
Це моє болотне їдло,
Ці витрішкуваті жаби
Без найменшої приваби!
Десь читав я, що французи
Жаб їдять, як чорногузи.
Але в них ті жабенята —
Тільки на великі свята.
Ну, а я ж у свята й будні
Їм створіння ці паскудні;
На вечерю й на сніданок
Я ковтаю цих поганок.
А в обід на перше й друге —
Холодушки й зеленуги.
Так навчився з лелечати,
Та пора вже з цим кінчати.
Геть ненависну дієту!
Краще їсти з очерету
Листя! Все! Доволі! Крапка!
Втім, поглянув — скаче жабка.
Ось вона! — завмер лелека.
Придивляється здалека
І підходить неквапливо
Він до неї. Що за диво?!
Не така вона й почварна,
Просто навіть дуже гарна.
Очі завеликі трішки,
Та зате які там ніжки!
Граціозна, наче скрипка,
Жабка-лапка, жабка-рибка.
Викупана, чиста, свіжа,
Рай солодкий, а не їжа!
І дієту він ламає:
Клац! — і жабки вже немає.

ЗАЄЦЬ
Заєць має двоє вух.
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.

Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з рушницею.

Так пасеться він собі
Врунами зеленими,
Так працює цілий день
Вухами-антенами.

А коли настане ніч,
Спатоньки вкладається
Одне вухо стеле він,
Другим накривається.

ПАПУГА
До кравця, до свого друга,
Вбіг задиханий папуга.

— На концерт лечу,— кричить,—
Фрак поший мені за мить!

— Неможливо,— майстер каже,—
Діло неквапливе наше.

— Що ти мелеш юринду?!
Ший негайно! Я пожду.

— Та нема ж матеріалу,—
Знов кравець веде помалу.

— То бери шматочки ці,
Клапті, линдики, клинці,

Позшивай те все докупи,
Буде модно, кравче глупий!

Майстер згодився: — Ах, так!..
Сів і вшив папузі фрак.

Жовті груди — цвіт люпина,
Синій хвіст, червона спина

І зелені рукави —
Колір ситої трави.

Каже майстер: — Я здурію
Через цю твою затію!

А папуга: — Ти — мастак!
Це найкращий в світі фрак!

Скільки кольорів прекрасних,
Головне ж — пошито вчасно!

Вийшло те, що я хотів! —
Одягнувся й полетів.

НЕПОРОЗУМІННЯ
Пес у нашого сусіда
Називається Сніжок.
Білий він, немов зі снігу
Має вшитий кожушок.

Він біленький, він гладенький,
Але ж лютий, мов яга.
Півсела перекусає,
Як зірветься з ланцюга.

От вам хитрощі природи,
Непорозуміння знак.
А якщо поміркувати —
Має бути все не так!

Сніг повинен бути синім,
Бо він падає з небес.
Пес повинен бути чорним,
Бо то чортів син — не пес.

ЧЕРВЕНЬ
Червень! На землі немає
Щасливішої пори.
Дзвонять, наче птаство в гаї,
Піонерські табори.
Тіло набирає вроди,
Душу пісня підійма.
На світанні у походи
Сонце кличе, як сурма.
Над зеленими полями
Небо грає і тремтить.
Золоті й червоні плями
Набігають на блакить.
Зацвітає кожне зілля!
В жовтій куряві пилка
До черешні на весілля
Квапиться бджола палка.
В нетрях молодого збіжжя
Цвіркунів ляскоче дзвін.
І немов хлібина свіжа,
На леваді пахне тмін.
Гнуться хвилі, наче стебла,
Розлінивилась ріка.
А вода у річці тепла,
Лоскотлива і дзвінка.
Дні безжурні, дні веселі,
Тріумфуюча трава!
Тільки джміль з віолончелі
Звуки смутку добува.

ВІТРЯК
Стоїть на пагорбі вітряк,
Де поле неокрає.
Хотів би він літати так,
Як вертоліт літає.

Такі ж у нього крила є,
Як мають вертольоти.
Але йому робить своє —
На хліб зерно молоти.

І лиш тоді, коли згаса
Робота опівночі,
Вітряк злітає в небеса,
Де зір палають очі.

Він лине в зоряну блакить
Над тишею дзвінкою,
За ним Чумацький Шлях лежить,
Посипаний мукою.

ШКОЛА
Наче вулик, наша школа,
Вся вона гуде як рій.
І здається, що довкола
Розквітають квіти мрій.

Бігають, сміються діти,
Та — лиш дзвоник задзвенить
Стане тихо, ніби в квіти
Поховались бджоли вмить.

НА ЩАСТЯ
Є на світі море,
А в морі — острів,
А на острові — місто,
А в місті — площа,
А на площі — вершник,
А під вершником кінь,
Підкований золотими підковами.
Ходять на площі люди,
Та ніхто не цікавий знати,
Що то за кінь, що за вершник,
Скільки століть стоять вони.
Та знайшовся допитливий хлопчик,
Підійшов і спитався: — Хто ви?
Вершник усміхнувся.
А кінь хлопчині
Віддав на щастя
Всі чотири підкови!

СМЕРІЧКА
Стоїть смерічка на горі
У сонці, наче в янтарі.
І ми до неї в гості йдем
Вона росте, і ми ростем.

Стоїть смерічка на горі
В снігу, неначе в киптарі.
І ми до неї в гості йдем —
Вона росте, і ми ростем.

БАРАН
Став баран серед дороги
І підняв бундючно роги.

Я кажу: «Привіт, баране!» —
А він бух мене рогами.

Ти до нього — чемно, мило,
Та дурило — то дурило.

Був і буде некультурним —
Краще не вітаться з дурнем!

ЯК КУРКА НАВЧИЛАСЯ МОВЧАТИ
Знесла курочка яйце
І давай кричать про це.

— Куд-кудак, куд-кудак —
Знесла яйце, як ходак! *

За хвилину все село
Про оте яйце гуло.

Вчув і пес, що до яєць
Був великий ласунець.

Він узяв сковороду,
Кликнув друзів на ходу,

Мить — і вже з того яйця
Зроблена яєшниця.

Пси наїлись і навтіч.
Курка плакала всю ніч.

Вранці знов знесла яйце,
Та мовчала вже про це.

* Ходак — постіл (діал.).

ПРИГОДИ КОТА МАРТИНА
1
Кіт Мартин мишей не їсть,
А за рибою аж плаче.
За одну щупачу кість
Плем'я дав би він мишаче.

Він учився риб ловить,—
Входив довго в ту науку.
І в одну прекрасну мить
Витягнув із річки щуку.

Зняв рибину із гачка
І зачув їстиво свіже.
Та від щастя гопачка
Як не вдарить, як не вріже!

Не жаліє закаблук,
Ходить в оберт, вихилясом...
Щука вигнулась, як лук,
Та й у воду — мах тим часом.

Кіт очима тільки — луп!
Поламав зі злості вудку.
Потім бідний риболюб
Мало не помер зі смутку.

Він з того тяжкого дня
Перестав ходить до річки.
Але голод не рідня —
Хоч бери і їж порічки!

Хоч берися до мухви,
Що дратує мисль котячу,
Хоч бери й мишей лови
І суцільно змінюй вдачу.

2
Кіт Мартин — естет. На миш
Навіть глянути не в силі.
Ластівка, горобчик, стриж —
Це його потрави милі.

Та попробуйте зловіть
Крилечка прудкі, шалені,
Що співають,— піть, піліть!—
Так високо на антені.

Кіт Мартин купив сачок,
Бігав надовкруг рокити,
Він хотів ластівочок,
Наче мотилів, ловити.

Все даремно. Тут кота
Інша думка осінила:
Крила! Шнуром до хребта
Прив'язати собі крила!

Довго пір'я він збирав
Гусяче та лебедине.
Дивні крила майстрував,
Мріяв, як то він полине,

Як ловитиме пташат,
Як життя оберне в свято...
Ну й котяра, ну й пірат,—
Сам себе хвалив завзято.

Час настав. І ось на дах
Кіт Мартин зійшов зухвало,
Прив'язавсь до крил і... ах!..
Смілості забракувало

Скочити з будинку вниз.
А синиці з горобцями,
Посідавши на карниз,
Реготались до нестями.

І сміялись ластівки,
І чижі й стрижі сміялись,
Аж хапались за боки
Та за животи хапались.

3
«Без мишей не проживеш»,—
Думав кіт Мартин суворо.
Що? Гидкі вони? Авжеж!
Та без їдла згинеш скоро.

Що робити? Де піти?
Як боротися з бідою?
Ласі до мишви коти,
А він бридиться мишвою!

Всіх про все він розпитав,
Обійшов місця знайомі.
Врешті на роботу став
У центральнім гастрономі.

Не втікати ж йому в ліс,
Якось тут потрібно жити...
Кіт пішов на компроміс
І найнявсь... мишей ловити.

Не подумайте, що він
Записався в мишоїди:
Готувати магазин
Мав йому за труд обіди.

Склали договір такий:
Кіт — лови щодня дві миші,
А за теє їж, і пий,
І проспися в теплій ніші.

Це життя! Це благодать!
(Вже дали коту завдаток).
Але як же вполювать
Неприємних тих мишаток?

Чи нанести капканів,
Хитрих пасток до пивниці?
Чи, немов на кабанів,
Йти й стріляти із рушниці?

Чи, мов рибу, гнати в сак?
Чи ласо метати звинні?
Чи ловити просто так —
Лапою бабах по спині?

Ні, не може кіт Мартин,
Мов коти брутальні й хижі,
Полювати! Краще згин,
Ніж торкнутися до миші.

Він дістав собі ціпок,
Добру палицю пастушу,
І від нірки — ні на крок,
Жде, чекає в одну душу.

Він хвостом обгородив
Мишачу нору дбайливо.
Буде ловля всім на здив,
Скоро має статись диво!

Миш із нірки в нірку шасть,
Наче вітер на толоці.
Кіт як палицею дасть
По хвості з усеї моці!

Ах, мій хвостику, це ти!
Кіт аж плакав з болю й муки.
Не досягнуто мети,
Та досягнуто науки!

4
Якось кіт Мартин вночі
На даху сидів і мріяв...
Мов рисунок на парчі,
Золотом світився Київ.

Зорями ряхтіла вись,
Але місяць був так близько,
Що до нього дотягтись
Міг би лапою котисько.

Білий місяць із вишин
Пахнув, як буката сиру.
А до сиру кіт Мартин
Завжди мав охоту щиру.

Він стрибнув з розгону — раз!—
Повен пристрасного жару,
Як паркан чи перелаз,
Перескочив темну хмару.

Став на місяці. Привіт!
Сир під ним і сир навколо.
…Їв його голодний кіт,
Їв аж у боках кололо.

Потім сон його зморив,
Кіт заснув, немов на лаві,
В сні мурликав-говорив
До котят слова ласкаві.

Втім збудився. Що це?
Тьху! Вже під ним не сир, а бляха.
Він збудився на даху —
Впав із неба бідолаха.

МУРАШКА
Вилізла мурашка на лопух,
Подивилась весело навкруг:
— Скільки тут повітря і тепла,

Я ж, дурненька, в бур'яні жила!

Вилізла мурашка на ромен,
Мовби крила виросли з рамен:
— Що за диво — пелюстки в росі,

Як могла я жить на лопусі!

Вилізла мурашка на таріль
Соняха, що сяяв серед піль:
— Боже, скільки золота й зерна,

Що ромен? Билиночка сумна!

Вилізла мурашка на сосну,
Глянула в далечину ясну:
— Піді мною цілий світ лежить, —

Як могла я на бадиллі жить!

Над сосною чорна хмара йшла,
Срібний дощик по землі тягла.
А мурашка крикнула:— Зажди! —
I взялась за ниточку води,

Вилізла на хмару і лягла
Біля сонця, горда, хоч мала.
— Як могла я жити на сосні,

Коли сонце впорівень мені!

Розійшлася хмара дощова —
Вниз летить мурашка ледь жива.
Де вона — дарма питаєш ти,
Вже її нікому не знайти!

ДІВЧИНКА АЛІСІЯ
Дівчинка Алісія
В Африці живе.
В дівчинки Алісії
Платтячко нове.

Дівчинку Алісію
Крокодил стріча.
— Боже, що за дівчинка,
Рибка — не дівча!

— Гарно, крокодильчику,
Хвалиш ти мене,
Але чом не хвалиш ти
Плаття чепурне?!

Дівчинку Алісію
Стрів на стежці лев.
— Боже, що за платтячко,
Ніби в королев!

— В тебе, друже левоньку,
Такту геть нема.
Гарне в мене платтячко,
Краща ж я сама.

КАЛАЧІ
Несе киця на хвості
Три калачі золоті.

Один калач буде мати
Моя мати.

Другий калач для тата
Несе киця хвостата.

Третій калач для сестри.
То вже три.

Що ж, для всіх не вистача —
Буду я без калача.

Киця каже: — Пробач,
Загубився твій калач.

Сестра каже:— Тихо! Цить!
Дам тобі свого вкусить!

Тато каже: — Сину!
Бери мого половину!

Мати каже:— Не плач!
Бери собі мій калач!

А я вибігаю з хати
Калача свого шукати.

Через гори, через луки
Стежкою біжу навскач...

Гей, куди ж це закотився
Мій калач?

СИНИЦЯ
Синичка дзьобала сало,
Прив'язане до вікна,
А потім сала не стало,
Та все прилітала вона.

На скрипці грала під хатою,
Але не просила їди,
Бо стала сама багатою —
Минулися холоди.

І з вдячності вона грала,
Неначе скрипаль-корифей.
А хата їй відповідала
Щасливим сміхом дітей.

КВІТКА
Найбільше диво — пуп'янок.
Ще вчора не було,
А нині відкривається,
Як полум'я, зело.

Пелюстка за пелюсткою —
Будується дашок.
Розв'язується начебто
Дитина з пелюшок.

А я дивлюсь годинами,
Коли ж те немовля
Підніметься й долонею
Махне мені з гілля.

Нічого не побачиш ти,
Дивись хоч сім століть.
А відвернись на хвилечку —
Малятко вже стоїть.

Стоїть собі на блюдечку
І думає про щось.
А я так само думаю:
Звідкіль воно взялось?

ЯК ВЕДМЕДЯ РОЗБУДИТЬ?
Ніч. У лісі кожен звір
Спати йде на власний двір.

Спить маленьке Козеня,
Що награлося за дня.

Олень спить, і спить Борсук.
Але раптом... що за звук?

А! Це Ведмедило спить,
Ніби трактор гаркотить.

Будиться, встає звірня —
Той — з-під моху, той — з-під пня.

Той, прокинувшись, зітха,
Той спросоння позіха.

Той, кому вже храп допік,
Шле Ведмедю кольку в бік!

Заєць бідний аж поблід,
Бо Ведмідь йому сусід.

Він хропе, а Зайців дім
Ніби валиться при тім.

Аж трясе Зайчиська лють,
Бо не може він заснуть.

Кида й він крутим слівцем,
Та під ковдрою, тихцем,

Щоб не чув якийсь там біс
Та Ведмедю не доніс.

Горопашний боягуз
Одне вухо в'яже в гудз,

В друге — ясік* запиха.
Щоб душа була глуха.

Натяга на себе він
Сім подушок, п'ять перин,

Зверху ще й матрац кладе,
Сам улігшись на тверде.

Та від храпу ліс шумить—
Спати не дає Ведмідь!

Скочив Заєць на ослін,
«Що робить?»— міркує він.

Рада є на це одна—
Розбудити хропуна.

Та самому страшно йти —
Хто б це міг допомогти?..

Тільки Рись! Вона міцна
І відважна звірина.

Заєць — в Рисі. Так і так.
Все розказує бідак.

Просить на усі лади —
Йди й Ведмедя розбуди!

— Не піду я,— каже Рись,—

Потім ще і з ним борись

Та кусайся цілу ніч,
Адже він за таку річ

Лютий буде, як дракон,—
Та й мене вже хилить сон...

Ось до Вовка ти б зайшов,—
Той поможе. Будь здоров!..

Заєць у Вовчиська вже,
Просить, вухами стриже.

— Так і так. Хропе той сплюх.

Вже від нього я оглух.

Так хропе, немов паси
З мене він дере,— спаси!

— Чи ти хочеш,— каже Вовк, —

Щоб Ведмідь мене затовк?

Гнів бере таких персон,
Як від них прогнати сон.

Краще тихо будь, як миш,
Потерпи, а вдень поспиш.

Заєць думає: «Овва!
В Лиса мудра голова.

Ось до нього я піду,
Лис порадить на біду».

Він — у Лиса: — Так і так,
Ти найбільший наш хитрак,

Вирятуй мене з біди —
Ведмедила розбуди!

— Чи ти хочеш,— каже Лис,—

Щоб Ведмідь мене розтис?

Чи ти дурень, чи мудрець,
Схопить в лапи — і кінець!

Заєць каже: — Ти піди
Лагідно його збуди.

Не штовхай і не кричи,
В лаписько полоскочи

Або пісню заспівай.
Щось придумай, ти ж—мудрай.

— Видно,— сумно каже Лис,—
Що й у тебе ум заблис.

Чом же не співаєш сам,
Тільки ходиш там і сям?

Чом не полоскочеш лап,—
На безсоння ти ж заслаб!

Думай, як не можеш спать,
Полічи до двадцять п'ять,

То й заснеться, друже мій,
Йди додому й не дурій!

Вже додому йде Зайча,
Втім, Мурашку зустріче.

Що це, Зайчику, тобі?
Бачу я, що ти в журбі.

Ах, мені немилий світ,
Розхропівся мій сусід.

Спати зовсім не дає,—
Каже Заєць все, як є.

А Мурашка: — Розбудить
Я Ведмедя можу вмить!

Заєць дума: «Ой ля-ля!
Хвальковите це маля».

Та бере його мерщій,
Садовить на хвостик свій.

І несе до тих воріт,
Де живе Ведмедів рід.

Храп гуде, немов гроза,
В двір Мурашечка вліза...

Заєць дума: «Що буде?..»
За парканом став і жде.

А Мурашечка — в замок —
Та до хати... Звір замовк.

Тиша! Потім лютий рев —
Аж летять листки з дерев!

Знову тиша. Зайчик рад.
Йде Мурашечка назад.

Крізь штахетиння рідке
Бачить Заєць ще й таке:

На одній нозі Ведмідь
То плигає, то стоїть.

Щось із вуха витряса,
З гніву сам себе куса.

Заєць думає: «Ого!
Ти шукай всю ніч того,

Хто у вусі був твоїм,
А ми спатоньки ходім!»

* Ясік— маленька подушечка (діал.)

ОБРУЧ
Біжить хлопчик, білий чубчик, мов курча,
Підганяє паличкою обруча.

За ним сонце, наче мати,— навздогін:
Щоб не впав, бува, та не побився він!

По долині, по стежині, біля круч
Біжить сонце, білий чубчик та й обруч.

І нема, немає в світі далини,
Де спинилися б невтомні бігуни.

Ах, обруч! Куди, куди він так жене
По стежині через поле весняне?

Я питаюсь, бо ж то я — оте хлоп'я,
А те сонце — то матусенька моя.

ПІСНЯ ПРО ПШЕНИЦЮ
Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.
Наша мати пшениченька золоту сорочку  тче.

А в тій золотій сорочечці, як маля,
Буде красуватися, буде усміхатися вся земля.

Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.
Наша  мати пшениченька   золотий  коровай   пече.

А золотий коровай на столі засія —
Буде веселитися і благословитися вся земля.

ПТИЦЯ
Тріпоче серце спійманої птиці,
В руках моїх не чує доброти.
— Я дам тобі водиці і пшениці,
Моя пташино, тільки не тремти!

— Хіба потоки загубили воду,
Хіба в полях уже зерна нема?!
Пусти мене, мій хлопче, на свободу,
І все, що треба, я знайду сама.

— Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,
В своїх руках, легеньких, як вітрець.
Хіба неволя це? Хіба це важко—
Від мене взяти кілька зеренець?

— Пусти мене! Мені, дитино мила,
Дорожча воля, ніж зерно твоє!
Страшна, хоч навіть лагідна  та сила,
Яка розкрити крилець не дає!

— Лети! Співай у небі гомінкому;
Хоч і маленький, зрозумів я все.
Моя рука ніколи і нікому
Ні кривди, ні біди не принесе!

ЯБЛУКО
На галузці яблуко висіло;
Каменем я кинув — перебив
Гілочку, аж серце заболіло.
І навіщо я таке зробив?

Не подумав. Лютий недотепа.
За добро я розплатився злом.
І стоїть коло дороги щепа,
Наче  птах  з  підстреленим  крилом.

Яблунько моя зеленокрила,
Може, ти й заплакала тихцем.
Ти для мене яблуко вродила,
Я ж у тебе кинув камінцем!

Засихає перебита галузь
І в душі горить, немов батіг
Совісті, а яблуко зосталось —
Мій важкий, хоч недостиглий гріх.

ВІТЕР
Якось вітер ніс листок,
І прикульгував щокрок,
І щокрок відпочивав,
І листок на землю клав.
Так, сердешний, занеміг,
Ніби ніс він збіжжя міх,
Важко дихав і сопів,
Аж упав, нарешті, в рів.
Я тоді листок підніс,
Але вітер, наче біс,
Хап його мені з руки
Та й у поле навпрошки.
І високо понад лан
Злинув хитрий вітрюган,
Свиснув, крикнув з-під небес,
І листок у хмарі щез.

НІЧНИЙ ГІСТЬ
Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.

Стало в кутику сумне,
Каже: «Заночуй мене!
Бо надворі завірюха
І мороз хапа за вуха!»

Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.

Встала рано, та дарма—
Зайченяти вже нема.
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?

ВЕСНА
До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.

Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.

Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні.

Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука.

ПРОЛІСОК
Я бачив, як зірниця впала,
Як на снігу вона палала,
Як сніг, біліший від лілеї,
Вночі іскрився біля неї.

Де в темноті зоря згоріла,
З'явилась вранці квітка біла,
І сонце стало ніби вище,
І сніг лежав, як попелище.

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
Давно, коли не було ще на небі Чумацького Шляху,
Коли на Вкраїні не знали, звідки привезти солі до хліба святого, до цибулі і, ясно ж, на саламаху,

В одному селі знайшовся парубок добрий.
«Поїду,— сказав, —поїду по сіль за десятий обрій!

Поїду в долину білу, де висохло море,
Солі привезу людям, щоб зменшити їхнє горе!»

Збирались діди та й мовляли хлопцеві молодому:
«Не їдь же туди! Ніхто ще звідтіля не вернувся додому.

Там ти осліпнеш од блиску білого поля!»
Одначе поїхав хлопець, тверда була в нього воля.

По дорозі він бачив, як люди косили пшеничні лани й сіножаті,
І ставав же він їм на підмогу, але не лишався на їхньому

«Не моє це діло,—він мислив,—обжинки чужі святкувати,
Коли десь там чекають солі рідні люди і рідна мати!»

По дорозі він бачив чимало заручин, празникувань, весіль,
Припрошали його на гуляння молодиці, дівчата, шинкарки в'юнкі, як хміль.

«Не моє це діло,—він мислив,—на весіллі чужому гуляти,
Коли десь там чекають солі рідні люди і рідна мати!»

А за десятим обрієм відкрилася біла долина.
Впав на землю чумак од радості, до солі припав очима.

Наморений — заснув до світанку, і після важкої ночі
Сонце хотів привітати, але сіль йому виїла очі.

Сонця не видно, та чути—клич журавлиний курличе,
Додому дорогу показує, чумака в небеса він кличе.

І поїхав чумак по небу білою своєю гарбою,
За журавлями поїхав і сіль розкидав за собою.

Не знаємо, як зустрічали його на вкраїнських полях,
Та з того часу біліє на небі Чумацький Шлях.

Під ним літаки пролітають, мрії проходять по ньому,
Сіль космонавти збирають, вертаючись до рідного дому.

ЗОЛОТОРОГИЙ ОЛЕНЬ
Поема

1
Це було давно-давно
У карпатськім краї,
Ще коли літали там
Лебедині зграї.

Диків, лисів і кізлиць
Множество ходило.
Спав собі за кожним пнем
Бурий ведмедило.

Не боялися людей
Ті сплюхи і лежні,
Бо шуміли навкруги
Праліси безмежні.

Тур у дебрині блукав,
Наче порик бурі,
І шугали в темниках
Рисі жовтошкурі.

По густих чагарниках,
По гірських полянах
Випасалися стада
Оленів буланих.

В нетрях дичини було,
Як трави та листу,
Аж тремтіли гущаки
Від гарчання й свисту.

А по селах там жили
Прагуцульські роди—
Люди мудрі і міцні,
І митці з природи.

Вміли доглядать овець,
Будувати ґражди*.
Хліб не завжди був у них,
Але пісня—завжди.

Так велося в тих людей,
Що в сопілку грати,
Ніби розмовляти, всі
Вчилися з дитяти.

А Василько змалу грав —
Научився в неня.
Батько передав йому
Фрілку* і натхнення.

Добре дітям, доки в них
Є отець і мати.
Та Василько — сирота —
Мусив бідувати.

Спершу все було гаразд,—
Грай і не журися.
Та прибув до них король
Полювать на рися.

У сусіднім краї він
Панував криваво
І казав, що бог йому
Дав на владу право.

Силою меча й тюрми
Люд свій закріпачив.
Все хотів забрать собі,
Все, що тільки бачив.

Аж свербіли в короля
Руки загребущі,
Як нагадував собі
Про карпатські пущі.

І накласти на горян
Він хотів данину —
Забирати в них задар
Хутра й оленину.

Не корилися йому
Давні гуцулове
І ховались, коли він
Приїжджав на лови.

І на цей раз так було:
Села — як пустині.
Лиш Васильків тато був
У своїй хатині.

Там обскочили його
Королівські слуги.
Покажи нам, де живуть
Хижаки-драпуги!

Гурмою вони пішли
По слідах звіряти.
Голіруч хотів король
Рися поконати.

Та коли з'явився звір,
Вмент пиха зухвала
Спала з короля, і він
Дав швиденько драла.

А Васильків батько так
Висміяв зухвальця:
— Гарно бігаєте ви,
Мабуть, швидше зайця!

На володаря тоді
Сказь напала дика.
Меч у груди застромив
Батькові владика.

Мати вмерла від жалю,
А Василько—в люди.
Думав, що свою біду
Вже не перебуде.

Залишилися йому
Туга і сопілка.
В полонину їх узяв,
Де трудивсь, як бджілка.

Знали хлопчика того
Всі гуцульські села.
Всіх бентежила й пекла
Сумовита фрела.

Чуть було в дитячій грі
Нещасливу душу,
В найми вигнану навік
На біду пастушу.

Чуть було не раз і гнів,
Нути помсти злої,
Що летіли по душі,
Як вогонь по хвої.

Мріяв хлопець відомстить
За свою родину.
А тим часом гнав ягнят
Пасти в полонину.

2
Раз опівдні, як овець
Розморила спека
(А горіло сонце так,
Як суха смерека),

Їх погнав малий вівчар
До струмка поїти,
Перейшла отара ліс
Хмарою крізь віти;

В тихім зворі налягла,
Як туман, на воду,
А Василько, мов коня,
Осідлав колоду;

Править скакуном своїм
Та в сопілку дує.
Пальці вивірками йдуть,
Серце гараздує.

Напилися і пішли
Барани та ярки.
Чи з Говерли Прут тече,
Чи з його флоярки?

Вже не видно з-за ялиць
Жодного ягняти,
Час Василькові іти
Дріб свій доганяти.

Сопілчина в чабана—
То любов велика.
Все за грою забував
Наш малий музика...

Грає хлопець. Аж нараз
Бачить — олениця
Сторожко із лісу йде,
Сива, наче глиця.

Він сопілку — за ремінь,
Сам у хащі — скоком.
Причаївсь і звірину
Поїдає оком.

Ось вона до джерела
Підступа лякливо,
А за нею із кущів
Олень — дивне диво!—

Звичайнісінький на вид,
Ще й рудої масті,
Тільки роги золоті —
Промені гіллясті!

Пастушок щипнув себе —
Сниться чи не сниться?
Ні! Золоторіг стоїть,
І стоїть сарниця.

Світить золото ясне,
Б'є проміння в очі,
Ніби сходить сонце тут
З темної обочі.

Підійшов Золоторіг
Теж до водопою.
Олені розпочали
Мову між собою.

Пастушок задеревів —
Говорили звірі!
Мовби люди то були
В оленячій шкірі.

Ланя каже: — Подивись!
Подивись у воду:
Знов те золото росте,
Нам обом на шкоду.

Нас покинули свої —
Злото очі коле.
А мисливцям покажись —
Не втечеш ніколи.

Роги світять віддаля
Уночі і в днину...
Любий мій, даруй мені,
Я тебе покину.

Я не хочу помирать
Через пишні роги.
Розійдуться наші тут
Стежечки й дороги!

Олень так відповіда:
— Бачу, моя люба,
Що незвичність і краса —
То біда і згуба...

Як з тобою стрілись ми
Нічкою ясною,
Без надуми і вагань
Ти пішла за мною.

За тобою по лісах
Не вганяв я й трішки.
Ти сподобала собі
Золотенькі ріжки.

Потім, як прийшло знання,
Що це злото — горе,
Ти придумала мені
Завдання суворе.

Ти сказала: «Відламай
Росохи потворні,
Може, виростуть нові,
Сірі або чорні!»

Скільки я разів ламав
Ці прокляті роги
Об дубові стовбури,
Кам'яні пороги!

Та звіряча в них була
До життя жадоба —
 Виростали знов мені,
Як зірки, із лоба.

Лізло вперто з голови
Золото червоне.
Сяяло воно ясніш
Царської корони.

Справді, видно нас було
І вночі здалека.
Чатувала скрізь на нас
Люта небезпека.

І чим більше я жадав
Загубити роги,
Тим пишніш вони росли,
Мов гілля розлоге.

Мав я з ними кожен раз
Тяжчу все мороку.
Перші виросли за рік,
Другі — за півроку.

Зиму ось оці росли,
А як їх я скину,
То боюся, що нові
Виростуть за днину!

Я давно вже зрозумів,
Що мені не вдасться
Обдурить свою біду,
Збутися нещастя.

Більш не буду їх ламать —
Це не допоможе,
Лиш болітиме чоло
Так, що не дай боже.

Знаєш ти моє життя,
Гарне й безталанне.
Як боїшся, то іди...
Будь здорова, лане!..

3
Сарна зникнула в кущах,
Не було неначе.
І малий вівчар уздрів,
Що той олень плаче.

— Оленю, —сказав пастух,
Вийшовши зі схову,—
Не лякайсь мене...
Я чув Вашу всю розмову.

Хай твоя сарничка йде
У ліси й потоки.
Хай те серце не стражда,
Кротке і жорстоке.

Ти ж ходи на пастівник,
На сінце зелене.
Доглядатимеш ягнят,
Житимеш у мене...

Втішився Золоторіг
Мовою хлопчини.
Біля друга і в біді
Серце відпочине.

Не боліла так тепер
З милою розлука,
Що поранила його,
Мов стріла із лука...

Грудку глею взяв пастух
І для остороги
Пообмазував навкруг
Блискаючі роги.

Краще хай не притяга
Золото нікчемне
Злого зору, що блука
В дебрях потаємне.

Наміри лихі не сплять,
По безлюдді ходять.
Де ніхто не сіяв їх,
Там вони і родять...

І пішли вони оба
Доганять отару.
Став пастушити рогань
З хлопчиком на пару.

Хлопець присилив йому
Дзвоничок до шиї,
Куплений колись давно
Аж у Коломиї.

Відступили барани —
Поводирство строге.
І навчились поважать
Оленячі роги.

Добре знав Золоторіг
Всі груні* і скали,
І ні разу вівці з ним
 лісі не зблукали.

Він виводив рано їх
На росисті трави,
Ополудні вів у тінь,
В листя кучеряве.

Вечорами, як Василь
Грав у сопілчину,
Олень слухав і жував
Білу конюшину.

А не раз вони всю ніч
Розмовляли стиха,
Наслухаючи, як бір
В сні глибоко диха.

Все Василько розповів
Про свої скорботи
І про наміри тверді
Короля збороти.

Олень про свою біду
Вів невтішну повість:
Хто за золотом біжить,
Той загубить совість!

Дивувалися вони,
Що всі людські вдачі,
Біди, звичаї, думки
Схожі на звірячі...

Так і осінь підійшла,
Почало дощити.
Посхилялися в журбі
Полонинські квіти.

Дрібно дощиком сікло,
Мжичило із неба.
Повертатися в село
Пастушкові треба.

Треба вже отару гнать
На зимівлю в доли.
Олень каже: — Не люблю
Стайні і стодоли...

Та й не знати, як мене
Там зустрінуть люди.
Може, скажуть: «Нащо нам
Дикої приблуди?!»

Не врятуюся від них
Жодною мольбою.
Тут лишаюсь. Не проси,
Не піду з тобою!

Гладив ніжно пастушок
Оленеві ріжки. —
Повернуся, —говорив,—
Як зійдуть підсніжки!

Олень друга попросив
Зняти з шиї дзвоник,
Потім скочив у кущі,
Як у трави коник.

А Василько череду
З гір плаями зводив. —
Грала фрілочка його—
Світові на подив.

Грала, ніби та вода,
Що збіга по скелі
І вихлюпує в бігу
Промені веселі.

4
Того року, мов на зло,
Навалив сніжище.
Декуди по вікна впав,
Декуди ще й вище.

В горах вили, як вовки,
Хуги та хуртечі.
Снігу велетням дубам
Нанесло по плечі.

Наш Золоторіг-бідак
Падав у замети.
В думці кликав пастушка:
«Де ти, друже, де ти?!»

Голод оленя карав,
Допікав нещадно.
Голими лісами звір
Бігав безпорадно.

Їжа — листя і трава —
Сніговою вкрита.
Стебельця не відгребеш,
Хоч відбий копита.

З рогів злущився глейок,
І вони сіяли,
Взяті в іній і туман,
Мов ясні опали.

Сяйво їхнє в ясні дні
Та звіздасті ночі
Відбивалось від снігів
І сліпило очі.

Олень відав, що його
Золотії роги
Варті більше, ніж усі
Стоги й обороги.

Він оддав би їх тепер
За стебло єдине...
«А якщо,— подумав звір, —
Пошукать людину?»

Стріти ґазду край села,
Впасти на коліна
І за золото своє
Попросити сіна!

Як подумав, як помчав
Навпрошки, без тями.
Тільки курява знялась
Над його слідами.

Він спускався на задку
Зі скали стрімкої.
Він котився із гори
В сніговім сувої.

І здавалось, що його,
Мов їздець неласкав,
Голод бив по животі
І нагай аж ляскав.

Олень біг навперестриб —
Кущ під ним чи хмарка.
Прірву так перелітав,
Як дорогу арка.

Втім, під лісом кілька хат
Звіддалік угледів
Та в кожухах парубків,
Схожих на ведмедів.

Він злякався й почекав,
Аж повечоріло.
До найближчого вікна
Підійшов несміло.

Нагадали про сінце
Льодовії квіти.
І від голоду в очах
Почало темніти.

Ноги гнулися під ним,
Стомлені і кволі.
І зібрав Золоторіг
Решти сили й волі.

В шибку рогом стук та стук.
— Хто там?— чути з хати.—

Просимо! Чи ти забув

Двері відчиняти?!

Олень знову стук та стук,—
В хату він не піде.
Звідти знову хтось кричить:
— Таж заходь, сусіде!

Олень знову стук та стук.
Вийшов чоловічок,
Глянув — роги мерехтять,
Мовби зо сто свічок.

Хреститься: — Щезни, пропадь,
Згинь, нечиста сило! —
Олень каже: —Як мене
Бачить вам немило,

Я піду собі, але,
Знайте, я не з пекла.
Вигнала мене з лісів
Ця зима запекла.

Я звичайна звірина,
Що шукає їдла.
Доля з мене кпить моя —
Щедра й дуже підла.

Маю роги золоті,
Та сінця не маю.
Їх для вас я за стебло
Зараз відламаю!

Чоловічок зміркував —
Можна поживиться.
А до золота він лип,
Як до гач* живиця.

Копійчиною радів,
Як душею дідько.
(Попадаються такі
В горах дуже рідко).

Оленя заводить він
До своєї стайні,—
Їжте, ріженьки мої,
Золоті та файні!

Олень давиться — не їсть.
Сіно гарне, свіже.
Чоловічок не чека,
Роги йому ріже.

Пиняво робота йде —
Пилка не до злота.
Олень каже: — Не спішіть,
Це моя турбота!

І до жолоба тарах —
Роги відлетіли.
У старого скупака
Губи затремтіли.

Він і каже: — Брате мій,
Дякую сердечно,
Та у мене жить тобі
Дуже небезпечно.

В хату просяться не раз
На нічліг мисливі.
Та й сусіди в мене злі,
Наче пси нюхливі.

Я тобі вночі стіжок
Вивезу до бору,
Тільки, прошу, не ходи
На мою обору!

Біля оленя впада,
Леститься псявіра.
Сам гадає, як би так
Спекатися звіра.

Чей же вміє розмовлять
Це створіння враже,
А якщо про скарб його
Всім воно розкаже?!

Олень згодився: — Везіть
Сіно на поляну.
Більше, дядечку, до вас
Я вже не загляну...

5
Так з'явилося сінце
В лісі на галявні.
Олень з грудня їв його,
А доїв у травні.

Роги виросли нові,
Може, навіть кращі,
Він тепер ховався знов
У глибокі хащі.

Мав леговище м'яке
В непролазній пущі,
Їсти сіно він ходив
Тільки в ночі тьмущі.

Теплі весняні вітри
Лоскотали ніздрі.
На бриндушці сніг конав,
Наче вовк на вістрі.

Ще раз одягла зима
Льодове намисто,
Та сховалась, де було
Вільготно й тінисто.

Звори водами гули,
Птаство грало знову,
І лишив Золоторіг
Схованку зимову.

В полонину повернувсь
І зажив некрадки.
Про якусь нову біду
Не було і гадки.

А тим часом навкруги
Чатувало горе:
Оленя ловить прийшло
Ціле військо в гори.

Чоловічок — той скупар —
Був цьому виною.
Роги золоті загріб
Він у купу гною.

І про свій великий скарб
Ні слівця нікому,
Тільки — жінці, а вона —
Кумові свойому.

Кум—кумі, кума—кумі,
Аж одна кумася,
Як почула про таке,
Мало не стеклася.

Злих людей чуже добро
В саме серце коле.
Та кума і підняла
Крик на всі околи.

Чи де ярмарок, чи храм,—
Верещить завзято,
Так, немов з її чола
Злотні роги знято!

Скрізь ходила, скрізь була
Заздрісна і хутка.
Так дійшла й до короля
Дивовижна чутка.

Він одразу наказав
Їхати в Карпати,
В діда золото забрать,
Оленя злапати!

А скупак відлюдьком був,
Не ходив нікуди,
І не знав, про що навкруг
Теревенять люди.

Ось до нього і прийшли
З військом генерали—
Гній розрили і як стій
Золото забрали.

Почали вони вести
Допити суворі.
Де той олень може буть?
У якому зворі?

А яка на ньому шерсть?
Жовта? Темно-сіра?
Як то, роги ти забрав,
А не бачив звіра?

Не жаліли нагайок,
Вили аж до поту.
Кожен платить у житті
За свою скупоту.

На це все не міг скупак
Відповіді дати.
І його, упавши в лють,
Вибили солдати.

Знай, небоже, що на тім
У добро не в'їхать,
Як не дав ти звірині
Даром сіна віхоть!

Злото вже у короля,
Плаче скупендряжко,
Але оленя в лісах
Упіймати тяжко.

Звіролови, капкани,
Петлі, вовчі ями,
Чати, засідки, пости —
Всюди над плаями.

Скрізь чекають, коли він
Злотим рогом блисне.
А його ніде нема,
Наче зник навмисне.

Олень там, звичайно, там,
Де осінній вітер
Їх з Васильком розлучив,
Дружби сльози витер.

6
Виструнчились на стіні
Злякані сторожі.
І зайшов у двір король,
А за ним — вельможі.

Під пахвою ніс монарх
В'язочку люцерки,
Що для оленя була
Як для нас цукерки.

— На,— сказав король,— бери,
Їж, моє звірятко.
В мене житимеш як пан,
Сито, мирно, гладко!

Будемо тобі носить
Найсмачнішу їжу,
А зате з твоїх ріжків
Я монет наріжу.

Олень, голову свою
Опустивши долі,
Тяжко слухав, і мовчав,
І корився долі.

Стовпилися навкруги
Двораки й магнати.
Взявся власноруч король
Роги обтинати.

Слуги пилку подали,
Скриню на монети.
І зітхнув Золоторіг:
«Де ти, друже, де ти?!»

Закладають, мов ярмо,
Колодки на нього,
Щоб не бився він, бува,
З болю навісного.

Мовчки і смиренно стій,
Наче деревина,
Що, не зойкнувши, вогонь
Витримать повинна.

Дзвонять, дзенькають, дзвенять
Золоті червінці.
А за ними тишкома
Сльози — навздогінці.

«Надаремне плачеш ти,
Нещасливий бранче,
Вже не буде так тобі,
Як бувало раньше.

Буде сіна, і трави,
І вівса доволі,
Буде все, роганю мій,
Та не буде волі.

Зроблять паничі тобі
Золотенькі ясла,
Щоб лиш зірка лісова
В тебе в серці згасла.

Щоб не звабили повік
Буки срібнокорі,
Щоб давав ти обтинать
Золото в покорі».

Думав так про себе він
У хвилину скрути.
Що ж робилося навкруг?
Того не збагнути!

Графи, принци, паничі,
Слуги, пажі, кловни
Б'ються, повзають, кричать
Божевілля повне.

Той пролазить уперед
Хробаком, той — рачки.
Кожен хоче більше взять
Золотої трачки.

Розпалився і король,
Швидше ріже роги.
А пани опилків пил
Злизують з підлоги.

Так язиками беруть
Злото, як магнітом.
Не вони, а той метал
Верховодить світом.

Олень дивиться на них,
Та йому невтямку,
Що насправді він король
В цім похмурім замку.

Він не знає ще, яка
В нього міць грізна є,
І, розжахании, тремтить,
Мало не конає.

Поглядає на мечі,
Палаші, стилети.
В думці кличе пастушка:
«Де ти, друже, де ти?!»

7
А Василько не забув
Про гірського друга.
Знав, що в замку йде над ним
Злочин і наруга.

Налітала і сльоза
На лице прекрасне.
Але горе — це вогонь,
Що від сліз не гасне.

Треба друга рятувать
Ділом — не журбою.
Але як? Не стать йому
З королем до бою.

І не знав він, що робить.
Аж одного рана
У село прийшов указ
Короля-тирана.

«Я,— писав король у нім,—
Всіх оповіщаю,
Що найбільше на землі
Грошей злотних маю.

Сам я добуваю їх
Із глибоких штолень».
(«Брешеш,— думає Василь,
— Дав тобі їх олень!»)

Далі хитрий лицемір
Став брехню молоти:
«Бог мені багатство дав
За мої чесноти.

Ось, наприклад, я люблю
Дбать про диких звірів.
Одному із них я дав
Почет із жовнірів.

Щоб його оборонить
Від сваволі нетрів,
Дроту мусив я дістать
Кілька кілометрів.

Звір той — олень. Він живе
У моїм палаці.
Має сіно і траву —
Все з моєї праці.

Буде зварений живцем,
Хто звірятко зграбне
Вдарить, штурхоне, щипне
Чи хоч трошки дряпне!..»

— О,— Василько закричав, —
Пан король — хитрюга!
Та за батька я помщусь
І врятую друга!

У хлоп'ячій голові
Блисла думка сміла.
Він тепера добре знав,
Братись як до діла.

Взяв сопілочку свою,
Сухарів дзьобеньку,
До садиби короля
Рушив помаленьку.

Може, місяць, може, два
Він ішов лісами.
На сніданок — ягідки,
На обід — те саме.

Спав, як заєць, під кущем,
Умивався в росах.
Під собою ніг не чув,
Репаних і босих.

Аж нарешті він уздрів
Мов камінні зуби...
Був то королівський двір —
Місце крові й згуби.

Вікна, мов ряди печер,
Видовбані в кремні.
Біля брами вартові,
Люті і недремні.

Не впустили пастуха
За ворота-грати.
А Василько сів собі
Та й в сопілку грати!

Гра мелодію стару,
Добира нової.
А по душах звук летить,
Як вогонь по хвої.

Грає день і грає ніч,
Грає без упину.
Стали в замку геть усі
Слухать сопілчину.

Вчув король, що грає хтось,
Дуже гарно грає.
За Васильком вояків
Спішно висилає.

Увійшов хлопчина в зал,
Підійшов до трону,
Та поклоном не схотів
Шанувать корону.

Це побачивши, король
Всердивсь на малого:
— Цілу ніч ти добре грав,
Але, окрім того,

Не давав ти спать мені.
Тож тебе за кару
Ми берем навік собі
В слуги, сопілкарю.

Будеш ти у нас робить,
Що тобі накажем.
В горах був ти пастухом,
В нас ти будеш пажем!

8
Ось Василька одягли
В білосніжні шати.
Музикою має він
Короля втішати.

Має грать, коли монарх
Засіда вечерять.
Слухала чарівну гру
Вся придворна челядь.

А були незрячі там
Слуги і служниці.
Наче тіні навкруги,
Тихі, смирні, ниці.

Як лиш королеві зір
Чийсь не до вподоби,
— Вибрать очі!— він кричав,

Пінячись від злоби.

Набурмосений сидів,
Ніби крук на жердці.
Думу помсти пастушок
Заховав у серці.

Ждать не довго довелось
Волі і розплати.
Знов збирається тиран
Гроші нарізати.

Сам, радіючи, бере
Пилку й скриню з ніші.
Видно, роги є нові,
Більші і ясніші.

Знов зібралися пани,
Принци-злотоноші.
— Хочеш бачити, малий,

Як ми робим гроші?

Стрепенулося хлоп'я,
В серці страх кигиче.
— Хочу, хочу, пане мій,
Мудрий мій владиче!

Ми,— відказує король,—
Показать охочі.
Тільки потім ти даси
Виколоти очі.

Це за доброту мою
Буде нагорода.
Згода, хлопчику, чи ні?—
А Василько: —Згода...

Як до оленя зайшли,
Він йому і каже:
— Не давайся в колодки.
Бий це кодло враже!

Бий сміливо, бий в лоби,
Бий, гати, гаратай!
Не дивися, де король,
А де пан глашатай.

Бий розгонисто підряд,
Бий, не бійся смерті!
Чи не бачиш, як вони
Золотом зажерті?

Не заб'ють вони тебе,
Вір мені, роганю.
За копійку кожен з них
Вип'є калабаню.

Я Василько. Я твій друг.
Слухай мене, друже,
Покажи їм, з чого кат
Кляті гроші струже!

Олень пастушка пізнав
І йому повірив.
Розігнався і почав
Бити бузувірів.

Він їх бив, тусав, колов,
Лупцював рогами,
Поперекидав усіх
Догори ногами.

Вистрибом по них ішов,
А вони лежали.
І валялись коло них
Піки і кинджали.

Боронитися ніхто
Не подумав навіть.
Дряпнеш звіра, а король —
Зварить чи задавить.

Сам король не бився теж —
Серце мав захланне:
Вбити звіра — тож рости
Злото перестане!

А Золоторіг товче,
Місить груди й чола.
Скільки панства там було
Все лягло довкола.

(Дещо, правда, піднялось
Із тії неслави,
Але те було навік
Скручене й кульгаве).

Розлетілось, розбрелось
Воїнство хоробре.
Королів указ воно
Пам'ятало добре.

«Хай, —гадали,— звіра вб'є
Королівська криця,
Ми не хочем за пусте
У котлі вариться.

Хто живий, рятуйсь, тікай
Швидше якомога,
Доки в плечах ти не чув
Золотого рога!»

Зникла миттю з-за стіни
І дозорців рота.
Брами отвором стоять,
Навстіж — всі ворота.

Спритно вискочив пастух
Оленю на спину.
І майнув Золоторіг
В рідну полонину.

9
Гарно, весело жилось
Нашим друзям дома.
Кожна стежка і гора
Мила і знайома.

Смеречина — мов дими
Голубі, прозорі,
А на кичерах ростуть,
Як суниці, зорі.

У бескетті, мов дзвінки,
Голосні джерела.
Задзвонила серед них
Пастушкова фрела.

Хлопця шанував народ
За відважне діло,
Бо й онукам короля
В гори не кортіло.

Двісті літ Василько жив,
Був здоров од бринзи.
Тільки снилися йому
Паничі і принци.

А як він узяв і вмер,
Щоб не постаріти,
Люди славили його,
Плакали трембіти.

Олень туги не зборов,
Самоти не стерпів,
Як пішов, так не прийшов
Зі своїх вертепів.

Дехто думав, що вовки
Оленя роздерли.
А де ж роги золоті,
Сяючі, як перли?

Їх шукали, та дарма,—
Не знайшли донині.
Значить, олень той живе
Десь у гущавині.

Десь у горах тих живе,
Що сягають неба.
Вільні люди там, і їм
Золота не треба.

Тож він ходить по лісах
Вже сідий, статечний.
Це підтверджує також
Факт незаперечний:

Ще коли пастушив сам
І ходив по рижки,
Бачив оленя того
Автор цеї книжки.

* Ґражда — хата, стодола, стайня, хлів, побудовані прямокутником (діал.).
* Фрілка — сопілка (діал.).
* Грунь — верхогір'я між двома потоками (діал.).
* Гачі — вузькі гуцульські штани (діал.).