Олександр ПАРХОМЕНКО
КАЖУ-КАЖУ КАЗКУ

Віршовані казки українського радянського письменника про юного захисника природи — віднажного Зеленого Патруля, про те, як Світлофор покарав школяра, що нехтував правилами дорожкого руху, про пригоди мешканців чарівної країни Клумбії.

ПРИКРА КАЗКА
Білий світ зелом сповито,
Сяйвом-літеплом залито,
Здрастуй, ждане та жадане
Літо, літо,
Літо, літо!

Чарівні дороги літні
Ваблять в мандри заповітні,
Довгу, довгу,
Довгу зиму
Палко марив я про них,
Рідну землю несходиму
Обходив у снах чудних.

А сьогодні наяву
Їду з класом у Москву,
Звідтіля у дальній край,
За Байкал і на Алтай!
— Не скучай без мене, мамо,

Через місяць виглядай!..

За рюкзак — і геть із дому
(На вокзалі збір на сьому!),
Поспішаю на трамвай:
— Гей, трамваю, постривай,

Хутко, хутко,
Дзінь та дзінь,
На вокзал мене підкинь!..

А трамвай дверима лясь,
А трамвай сердито:
— Зась!..—
І відтоді
Прикра, прикра,
Прикра казка й почалась.

Поглядаю вслід трамваю,—
Ти диви, яке вчудив!
Правду мовлять, що буває
У житті усяких див.
— От оказія,— кажу,—

Чи мені не сниться? —

До тролейбуса біжу,

Щоб не запізниться.

Мав ступити на поріг,
А тролейбус:
— Дарма біг! —
А тролейбус мовить:
— Зась! —
А тролейбус мовить:
— Злазь! —
Обома дверима лясь,
І услід за ним по бруку
Сива курява знялась.

— От оказія,— кажу,—
Чи мені не сниться? —
До автобуса біжу,
Щоб не запізниться.
На вокзал мене підкинь!
А автобус мовить:
— Згинь! —
Грізно блиснув фарою
І обдав мене їдкою,
Та бридкою,
 Аж липкою
Вихлопною хмарою.

Вже нічого не кажу,—
Бачу, що не сниться.
Потерпаю, аж дрижу,
На метро чимдуж біжу,
Щоб не запізниться.

Ех, метро,
Метро, метро!
Із бажанням щирим
Служить людям на добро,
А до мене — звіром!
Знай хапає залюбки
П'ятаки мені з руки,
Знай жує, жує, жує,
А проходу не дає.

Ну й не треба!
Пломінь-гнів
У мені запаленів,—
Хто ж би міг не злиться!
Отаку біду терплю,
Як таксі не уловлю —
Можу запізниться.
їх, на щастя, на зупинці
Он дрімає не одно.
І гуртом, і поодинці
Пасажира ждуть давно.

Та...
До котрого не ткнусь —
Кожне сердиться чомусь.
Тільки зиркне оком косим
І зривається навскач.
Зостаюсь, як кажуть, з носом,
Хоч сідай собі та плач.
Безліч крутиться коліс,
Не бере їх втома.
Швидше б хтось мене підвіз,
Бо вже скоро сьома.

«Голосую» у відчаї —
Не зважають автозграї.
Мчаться мимо ВАЗи, ГАЗи,
МАЗи, КрАЗи і КамАЗи.

Лиш один горбатий ЗАЗ
Проти мене вкляк нараз.

Я до ЗАЗа підбігаю:
— Поможи мені, благаю!

Скоро рушить мій состав,

Підвези, щоб не відстав!

ЗАЗ закашляв,
ЗАЗ зачихав,
Газом в ніс мені задихав:
— Я заслаб, забракло сили,

Всі деталі підносились,

Торохтить передній міст,
У кардані чути тріск;
Скрип колінчатого вала
Ріже, клятий, без ножа.
Сам хотів би хоч помалу
Дотягтись до гаража...
Та якби я навіть міг,
То тобі б не допоміг! —
Заскрипівши, клишоного
ЗАЗ — за ріг
І геть побіг.

Кривдно, кривдно!
Чом — не знаю,
Наче змовились усі:
І тролейбуси, й трамваї,
І автобуси, й таксі.

Ну, невже байдуже їм,
Що уже минуло сім,
Що, мені на лихо,
Поїзд мій поїхав?..

Чарівні дороги літні.
Звабні мандри заповітні...
Як я марив гаряче!
Од відчаю пропадаю,
Мало ридма не ридаю,
Жаль, мов жар, мене пече.
На стовпі годинник строго
Витер вусом циферблат:
— Не вини, малий, нікого,

Сам у всьому винуват.

Кап на брук сльоза прозора:
— В чім же, в чім моя вина?
— Запитай у Світлофора,
Будеш знати, в чім вона.

— Світлофоре, в мене горе!
Чим я винен, Світлофоре?

Світлофор, мов кіт триокий,
 Блим та блим всіма трьома:
— Я згубив з тобою спокій,

Вже терпцю мого нема!

Ти сигнали зневажаєш,

Руху тяжко заважаєш:

Чи червоне, чи зелене

Увімкну я світло —

Мчиш, не глянувши на мене,

Мов життя твоє шалене

Геть тобі обридло!
Через тебе — стид і страм! —
На дорогах тарарам:
Дибки зводяться машини,
Чорний слід лишають шини,
Люто гальма скреготять.
Всім ти дуже надокучив,
Всіх ти мукою замучив,
І вони сказали годі,
І вони тобі в пригоді
Більше стати не хотять.

Роблять дуже правильно:
Поважай-но
ПРАВИЛА!

Я поніс рюкзак до хати,
З кривди й жалю ледве йшлось.
На порозі стріла мати:
— Що, мандрівнику, стряслось?

Був я хмурий, наче хмара:
Так і так, спіткала кара,
Одплатилось, так і так,—
І в куток жбурнув рюкзак.

На вуста матусі тихо
Спала усмішка гірка:
— Роздягайсь, моє ти лихо,

Розпаковуй рюкзака...
Все, як бачиш, правильно:
Поважай-но
ПРАВИЛА!

ЯК ЖАБАМ ЗАБАГЛОСЬ ЦАРЯ
В давню-давню давнину
Чув я казку -дивину:
«Казка — вигадка, проте
Щось тут, братця, не пусте».

Я ту казку розповім
Слухайте, будь ласка
У болоті віковім
Діялась та казка.
В нім жили із роду в рід
Жаба-баба, жаба-дід
Жаба-мама, жаба-тато.
Всяких інших жаб багато;
Жаби-сестри і брат,
Жаби-куми і свати,
Жаби-дяді, Жаби-тьоті,—
Все, що квакати могло
В звичайнісінькім болоті
Звичайнісінько жили
Сотні тисяч поїдали
Мошок, мушок, комарів
Жабенят-малят гойдало
У колисках куширі.

Склавши лапки, не сиділо,
Завше мало звичне діло

— Кум-кума,— гукало в ніч,

Бор-р-ошенця позич,

Сина Жор-р-ру женю,
Кор-р-ровай учиню!..

Чи сусідка до сусідки
Озивалась хтозна-звідки:
— Де твій кум?
— У Дону.
А де твій?
— Утонув.
— Нум хникать?
— Нум, нум!
— Кума кликать?
— Кум!
— Кум!

Начеб зовсім до ладу
Йшлося в жаб'ячім роду,
Начеб зовсім добре йшлося,
Всім жилося б та жилося,
Та на гріх,
Та на сміх,
Ніби хто зурочив їх —
Звідсіля і звідтіля
В крик широкороті:
— Хочеш мати короля

В рідному болоті!..

Од зорі і до зорі
Будить лемент мочарі,
По осоках, по лататті
Жаби квакають затяті!..

У ставку неподалік,
З мочарів — півкроку,
Жив старенький Водяник,
Мудрий був нівроку.
Характерник, чарівник,
Звікував десятий вік,
А до жаб'ячого крику
Водяник таки й не звик.

— Що за гамір, що за гам,
Чом в болоті галас?
Що зробилось, жаби, вам,
Що вам, жаби, сталось?

— Чарівниче, друже наш,
Ти на кривду нашу зваж:
В небі, в морі, на землі
Є царі та королі:
В птиць орел,
У звірів лев,—
Грива — диво,
А вже рев —
Як озветься десь у лісі —
Листя сиплеться з дерев!..
Та й німій нікчемній рибі
Не щастить хіба у глибі?
Таж кита-богатиря
Має риба за царя!
Чарівниче, друже наш,
Ти на просьбу дуже зваж:
Хай не лізем ми на глиб,
Та чи гірші ми од риб!
Начаклуй, лишень, царя нам,
Хай ми втішиться могли б!
— Ха, о нинішній порі
Те й просити б годі:
Королі, князі, царі
Вже давно не в моді.
Скільки бачив їх колись —
Хижі та неситі.
Де могли — давно збулись
Їх на білім світі.

На вербі сова й ворона:
— Пугу-пугу!
— Кря та кря!
— Жабам мариться корона!
— Жабам прагнеться царя!
— Чудасія! Безголовим
Казна-що у голові!
— Ой, глядіть, щоб не було вам
Наче голим в кропиві!..

Ні, не вмовити дурних,
Слушне слово не для них.
Все, що квакати могло,
На старого тисне,
Галас, дужчий, ніж було,
Над болотом висне,
Галас — наче на пожар:
— Де наш цар?
— Наш цар-р-р!
— Цар-р-р-р-р!

— Ну-бо тихо!
Ну-бо цить!
Буде цар вам через мить.
Ене-бене-бере-бень,
Все одно, що цар, що пень,
Мов розвагу любу, любу,
Просять жаби власну згубу.
Ввольте, сили чарівні,
Забаганки їх чудні!..

Зачароване болото
Заніміло — нітелень.
Раптом що то?
Раптом що то?
Бух в болото
Чорний пень.

Навіть схожий звіддаля
На царя чи короля:
У моху, мов у короні,
У тванюці та багні.
Ну, точнісінько на троні.
Запишавсь на купині.
Жаб утіха пойняла,
Геть із розуму звела,
Ходить ходором мочар,
Квакає орава:
— Хай живе наш світлий цар!

Слава!
Слава!
Слава!

Засміявся Водяник:
— Ох же безтолкові! —
І в ту ж мить тихенько зник
У своїм ставкові.

День, і ніч, і другий день
Тішив жаб трухлявий пень.
Та минув недовгий час —
Захват жаб'ячий погас,
Бо хіба таких царів
Хтось де-небудь бачив!
— Водяник нас обдурив!

Пня царем назначив!..

Півкопи сміліших жаб
На пеньок караб-караб:
— Це не цар!
— Це стид і глум!
— Нум просить нового!
— Нум!..

І такий зчинили шум —
Чисто кара з неба!
Гульк зі ставу Водяник:
— Що за гамір, що за крик?

Що вам знову треба?

— Слухай ти, старий личак!

Нащо кинув нам цурпак?
За яку провину?
Вимагаєм не пенька,
А царя чи хоч царка,—
Не таку дровину!..

Мудрий, добрий Водяник
Звікував десятий вік,
А до жаб'ячого крику
Водяник таки й не звик.

— Ну й настирна вража твар!

Вилаявся стиха.—
Буде вам справдешній цар,
Буде вам утіха!
Ене-бене, бере-бене,
Бусле, бусле, глянь на мене,
Покружись понад болотом,
Покажись широкоротим,
Втіш та втиш їх, навісних,
Будь володарем для них!..

Зачаїли жаби дух.
Впала тиша, наче пух.
І у тиші на мочар
Опустився бусол-цар!

Все болото, вся заплава
Галаснула:
— Слава! Слава!
— Ну, оце-то справжній цар!
— Ну, оце-то щедрий дар!
— Ззаду, спереду чи збоку —
Звідкіля не погляди:
Цар — що треба,
Цар — нівроку,
Цар, їй-право, хоч куди!..
Веселились до обіду,
Знай волали: ква та ква!
По обіді ж ані сліду,
Ані сліду торжества.

Бо пропали під обід
Жаба-баба, жаба-дід.
Жаба-мама, жаба-тато,
Всяких інших жаб багато..
Потім вечір, потім ранок,
То вечеря, то сніданок:
Жаби-сестри і брати,
Жаби-куми і свати,
Жаби-дяді, Жаби-тьоті —
Все, що квакати могло,
В царській вотчині-болоті
До стола цареві йшло,
Апетит-бо у царя —
Що в того богатиря!..

А коли прилинуть гості —
Гинуть сотнями безхвості!
Знову — пробі,
Знову — в крик:
— Порятуй нас, Водяник!

Водяник же старуватий,
Звікував десятий вік.
— Розучивсь я чарувати,

Буде цар ваш царювати

У болоті рік у рік!
Ви таки діждали,
Що собі жадали...

Вранці, вдень і вечорами
Висне сум над мочарами:
— Нумо хникать?
— Нум, нум!
— Кума кликать?
— Кум!
— Кум!

КАЗКА ПРО ЛИХОГО РОЗБІЙНИКА БРАКОНЬЄРА ТА ВІДВАЖНОГО ЗЕЛЕНОГО ПАТРУЛЯ
1
Мови нашої слова —
Наче музика жива,
Наче житні зерна чисті
В хлібороба на руці,
Наче роси росянисті,
Наче хвильки по ріці.

Та бувають в добрім житі
Будячиська ось такі!..
І слова, іноді вжиті,
Ніби в хлібі остюки.

Мовиш слово «браконьєр»
І стає огидно.
Цій химері із химер
Щезнути б бйзслідно.

Хай щезає, не жалій!
Браконьєр — то лиходій,
То достоту Бармалій,
Ладний вас роздерти.
То — мов Синя Борода:
Де не ступить —

Скрізь біда,
Мусить хтось померти.
У бору, степу, у горах
Він — живій природі ворог,
Він — розбійник,
Він — жаднюк,
Все б загріб до чорних рук,
Та понищив,
Та пожер,
Та з усього шкуру здер,—
Отакий він,
Ненавидний,
Ненаситний,
Страховидний
Забіяка,
Застріляка,
Зарізяка Браконьєр!

2
Браконьєр іде у ліс.
Хай би в ліс ішов сам біс —
Не було б такого в лісі
Рику,
Крику,
Кривди,
Сліз!

Щонайперше попід лісом
Мов тріскачки хто підвісив,—
Дві сороки прилетіли,
Дві сороки стрекотіли:
 — Зачиняйте, звірі, двері,
Ходять-бродять Браконьєри,
Запирайтесь на замки,
Забирайтесь у кутки,
У нірки
Та у дірки,
Заривайтеся у мох,
Залізайте в хащі!
Ох, біда! Охо-хо-хох!
Бідні ми, пропащі!..

З переляку звір і птиця
Валить валом,
Чвалом мчиться:
Зачаїться,
Залягти,
Од загину утекти!

Сови —
Двері на засови,
Бо чи довго до біди!
Нічичирк премудрі сови,—
Браконьєрові, що псові,
Лиш на очі попади!

Лось тікає, не чекає,
Аж рогами хмар черкає.
Борсучок кричить боброві:
— Лихо коїться в діброві!
Ох, недобре!
Ох, недобре!
Заховайся добре, бобре! —
Сам мерщій у свій домок
І дверцята на замок!

Страх проймає росомаху,
Дикобраз заслаб од страху.
Кабани, вовки та кози —
Геть у лози-верболози.
А ведмідь побіг
В барліг,
Ліг,
Сопе без задніх ніг!
Бідні білочки й зайчата,
їм рости ще та рости!
Ну, хоч ти,
Сосна лапчата,
Заховай їх, прихисти!

Войовничі їжачки
Наставляють колючки...
Дивачки ви, їжачки,
Позгортайтеся в клубки,
Щоб лукавий Браконьєр
З колючками вас не зжер!

А шакали й не тікали,
Порятунку не шукали,
На узліску повклякали,—
Розгубилися шакали.

Скрушно стогне синій бір,
У бору страждає звір,
У бору страждає птиця,
Нагло трапивши в капкан.
Глухо гахкає рушниця,
Хижо свиськає аркан.
Браконьєр у когось цілить,
В темній хащі дістає.
А когось на частки ділить,
А когось уже жує.

Щоб він луснув, ненажера!
Бір спустошує дарма.
Та хіба над Браконьєра
В лісі дужчого нема?

А ведмеді, лиси, лосі,
Рисі, вепри та вовки?
Не могли провчити досі?
Боягузи?
Слабаки?..

Ні, є дужі, є зухвалі,
І скарали б хижака,
Тільки ж кігті проти сталі
Зброя вельми заслабка.
Ой, нема рятунку звірам,
Волохатим, чорним, сірим
Білим,
Смілим,
Боязким,
Слабим,
Сильним,—
Будь-яким.

3
По діброві ходить сум,
Здирник вільно чинить глум.
В лісових своїх хатах
Тужно квилить звір і птах,
Сліз пролито море:
— Горе наше, горе!..

О, та що це?
Мовби спів
Крізь засмуту чорну?
Хто так весело завів
Пісеньку мажорну?
«Коник зелений
В зеленій травиці,
Вітер зелений
На лапках ялиці,—
Все, що зелене,
Приємне для мене,
Все, що зелене
На білому світі,
Все, що живе
У зеленім міжвітті,
Я бороню
Від розбійницьких куль,
Бо й сам я зелений —
Зелений Патруль!»

Дужий хлопець, мов дубок,
Став серед полянки.
З-під картузика чубок,
На щоках веснянки.

Наче птиця — два крила —
Хлопцю шию обняла.
Чи не в тих червоних крилах
В нього сила немала?..

Затріщав тривожний ліс,
Сколихнувся верболіз,
По траві по молодій
На поляну — лиходій.

Глянеш — миттю пройме жах:
Ніж в розбійничих руках,
Ще й рушниця,
Ще й рушниця
Після пострілу димиться,
Ще й капкан ошкірив зуби,
Ще й аркан комусь для згуби!
Хижі очі в лиходія,
Недоступні для жалю.
Що він зараз заподіє,
Що він зробить Патрулю!
Як не стрельне, не ревне,
Як ножем не замахне,
Не пальне з рушниці!..

Та Патруль — на те й Патруль:
Ні ножа, ні навіть куль
Він не побоїться!

— А, попався Браконьєр!
Кидай, враже, зброю!
Заречешся відтепер
Жити із розбою!..
— Ха! — у відповідь зухвало.—
З'їв ти, хлопче, каші мало!
Знаєш, що тобі зроблю?
Мов комаху, задавлю!

— Не хвались-бо, не посмієш,

Хай хоч луснеш пополам!
Сам, здоровий, розумієш:
Проти тебе я не сам!
Ні, не сам я, ген за мною
Смільчаки стоять стіною,
Загорілі, смуглолиці
Оборонці звіра, птиці;
Нас — мов сосен в цілім лісі,
Мов горіхів на горісі:
Сотня, тисяча, мільйон!
Нас — мов ягід ла калині,
Нас — мов рясту при долині,
А за нами,
А за нами,
А за нами
Наш Закон!..

Браконьєр на місці вкляк —
В тім'я вдарив переляк.
Перед очі — мовби мла,
Всю поляну облягла,
Розпливлася по землі,
А в імлі, здалось, в імлі —
Вже не сосни міднокорі,
А в обході, а в дозорі
Незліченні Патрулі!
Обступають
Зусібіч,
Не спускають
З нього віч.
Що робити Браконьєру?
Краще здатись, ясна річ!

Підійняв угору руки:
— Не губи, брат, пожалій! -
На ягнятко із звірюки
Обернувся лиходій.
Що то — сила чарівна!
Мов у мага-чаклуна!
Отакого здоровила
В ріг баранячий скрутила!
Мужня воля,
Добра сила —
Достеменна дивина!

Витер піт з лиця хлопчак,
Браконьєру мовив так:
— Що робить мені з тобою,

Щоб не квапивсь до розбою?...

Дати б гарно пам'ятного —

Ти б ніколи на віку
Не вчинив нічого злого
Ні пташині, ні звірку!..

Браконьєр сплакнув нещиро,
Заканючив Браконьєр:
— Одпусти, будь ласка, з миром,
Більш не буду, щоб я вмер!

— Ні, злочинна ти личина,
Претяжка твоя провина
Не мине тобі дарма.
На ганьбу, на осуд люду
Одведу тебе до суду,—
Жде давно тебе тюрма!

4
Знову, знову попід лісом
Мов тріскачки хто підвісив,—
Дві сороки прилетіли,
Дві сороки стрекотіли:
— Одчиняйте, звірі, двері,
Не страшні нам браконьєри,
Був один, та щойно зник.
 Хай живе наш рятівник,
Хай живе Патруль Зелений,
Найсправжніший Чарівник!

Радо, радо з нір та дір
Повилазив всякий звір,
Радо, радо на гілках
Заспівав усякий птах.
Радо весь зелений світ
Патрулеві слав привіт.
А зозуля все кувала,
Накувала Сотню літ!

КАЗКА ПРО ЗАЧАРОВАНУ КРАЇНУ КЛУМБІЮ, СЕМИБАРВНУ ВЕСЕЛКУ ТА СІМОХ МАЙСТРІВ
1
Не за пущами густими,
Не за горами крутими,
Зовсім близько звідсіля,
Де барвінок в'ється,
Чарівна лежить земля,
Клумбією зветься.

Дуже, дуже, дуже гарна;
Дуже, дуже різнобарвна,
Дуже, дуже запашна,—
Недаремно чарівна.

Замиловано стою
В повені бузковій.
В цім казковому краю
І народ казковий.

Он клумбієць Тюльпан,
Мов кармінний дзбанок.
Он Піон у тюрбан
Вбрався спозаранок.
Он зірчастий Нарцис,
Як він за ніч підріс!
Як, нівроку, виріс
Синьоокий Ірис!..
Он Троянда Чайна,
Просто надзвичайна!
Он її сусідки,
Скромниці Нагідки.

Гладіолуси, Мак,
Канна й Матіола...
Тут усяк на свій смак,
Всіх не злічите ніяк,
Стільки їх довкола!

Он колиска хить-хить
Серед білих лілій.
В ній Дюймовочка спить
на постельці білій.

У вінок заплелись
Сальвії при шляху...

Ой, а скільки колись
Всі тут мали страху!..

2
Джміль-літак прогудів,
Опустився низько.
Хтось на нім прилетів
В Клумбію не зблизька.

Хто, чого, звідкіля
Гнав до Клумбії Джмеля?
І з добром чи з лихом
Прямо в казку в'їхав?

З трапа — Гномик, наче гриб,
Різноквіттям диб та диб.
Пальці в бороду заплів,
Об'явив без зайвих слів:
— Ходить чутка в білім світі:
Є у вашому міжквітті
Не дівчисько — диво з див.
Гарна — годі надивиться,
Ясноока, білолиця,
От була б мені служниця!
Я б у вас її... купив!..
Маю злото в гамані,
Приведіть її мені,
Я над грішми не тремчу,
Заплачу,
Озолочу!

Хизувався грішми Гном,
Підкидався гаманом,
Брязкали монети.
Не терпілося дідку,
Кучмив бороду рідку:
— Гей, Дюймовко, де ти?

А Дюймовка — ані диш,
А Дюймовка чимскоріш,
А Дюймовка між спориш
Шаснула обачно:
Що як справді приведуть,
Приведуть та продадуть?
Ну, хіба не лячно!..

А в клумбійців гомін, гамір
На зухвалий Гномів намір:
— Тю! Чи він не ошалів,—
Отакого нам наплів!

— Ха! Слугу б собі купив!
Зовсім сором загубив!

— Ну вже примха у дідка! —
Кривда Клумбії гірка!

— Де ж бо чувано та знано —
Думать так про нас погано!

— Ким би справді ми були,
Щоб Дюймовку продали!..

— Геть із Клумбії, старий!
І поткнуться знов не смій!..

Взагалі на всій землі
Гноми добрі, а не злі.
Та подеколи і з них
Десь подибуєм і злих.
Тож і в нашого дідка
Вдача геть була бридка.

Гном бліднів та зеленів,
Паленів у Гнома гнів,
Пломеніли очі злом,
Сипав нахвалками Гном:

— Ну, чекайте на відплату!

Бородою присягну:
Вашу Клумбію прокляту
На казна-що оберну!..

Нахвалявся Гном недаром,
Володів недобрим чаром:
Пошептав та плюнув двічі,
Очі блиснули, мов свічі,
І на Клумбію, мов кара,
Опустилась сіра хмара,
Всю країну повила,
Різнобарвність одняла.
Миттю, наче обгоріли,
Всі клумбійці посіріли:
Сіра Мальва, сірий Мак,
І Піон, і Портулак,        
Сіра Сальвія і Ірис,
І Троянди стали сірі,
І Нарциси, і Тюльпани,
І Настурції, і Канни,
І Нагідка, й Матіола,—
Все довкола,
Все довкола
Стало сіре, мов печаль!
У країні сум і жаль:
Щойно барви вигравали,
Світу радість дарували,
Щойно в Клумбії жилось
Весело та гарно,
І не снилось, що ось-ось
Зійде все намарно.
Сліз пролито, як роси,
У засмутку щирім:
Як прожити без краси,
Як прожити сірим?

Де в країні чарівній
Радості хоч зерно?
Хто красу поверне їй,
Хто їй барви верне?

Де той щедрий добродар,
Клумбії надія,
Що здолав би силу чар
Гнома-лиходія?

3
Сім умільців-малярів
Із сімох прийшли дворів:
— Нам би фарби лиш дали —

Ми б клумбійцям помогли,

Всіх зарятували,
Всіх розмалювали,
Стало б у країні
Краще, ніж донині!

Розцвілася на півнеба
Райдуга, мов казка:
— А кому там фарби треба?

Ось вони, будь ласка!
Їх не жаль мені для діла,
Лиш би Клумбія раділа,
Розмалюйте, розпишіть,
Ні стебельця не лишіть,—
За добро по праву
Матимете славу!

Слави кожен би хотів.
Малярі ж і поготів
Снили нею здавна.
Та чомусь, немов на гріх,
Мов на сміх,
Цуралась їх
Слава марнославна.
Нині йде навстріч сама,
Отже, снили недарма,
Тільки як її, жадану,
Довгождану,
Окаянну,
Поділить між сімома?

Кожен думав потайком:
«От якби вона цілком
Та мені припала!..»
Ну ж до райдуги-дуги,
Ну ж метнулись щоснаги,
Фарби похапали.
Їх веселка мала сім,
По одній дісталось всім.
Стати б разом малярам,
Рук докласти щирих,
Дати раду кольорам,
Врізнобарвить сірих.

Та якщо одну лиш славу
Ви плекаєте в умі —
Зіпсуєте добру справу
Й пожалієте самі.
Фарби — в кожного своя:
— Це моя! Моя! Моя!
Фарбувати буду сам!
Вам не дам!
Не дам!
Не дам!..

Взявсь один — але не влад,
Барвить в синє все підряд:
Сині Сальвії, й Тюльпани,
І Настурції, і Канни,
Синя Мальва, синій Мак,
І Піон, і Портулак,
Синє листя і пагіння,
Сині стебла і коріння,
Пелюстки,
Ростки,
Бруньки —
Не клумбійці, а синьки!
Де не глянь — усюди синь,
Синій сум куди не кинь!..

Взявся другий — теж не влад,
Барвить в жовте все підряд:
Жовті Сальвії, й Тюльпани,
І Настурції, і Канни,
Жовта Мальва, жовтий Мак,
І Піон, і Портулак,
Жовте листя і пагіння,
Жовті стебла і коріння,
Пелюстки,
Ростки,
Бруньки —
Не клумбійці, жовтяки!
Жовта жалібна журба,
Не робота, а ганьба!..

Взявся третій — знов не краще:
Не робота, а казна-що!
Взявся шостий, взявся п'ятий,
Брався кожен сяк і так —
Однобарвності затятій
Не зарадити ніяк!
Хилять голови клумбійці,
Прагнуть рідних кольорів.
— З малювання б вам по двійці!
Тужно корять малярі

Між торішнім бур'яном
Шамотить лукавий Гном,
Шепотить зловтішно:
— Я казав, що не прощу,

Я казав, що відомщу,—

Відомстив розкішно!

Край навіки посірів,

Не вернути кольорів,

А з невдатних малярів

Смішно мені,
Смішно!

Гном радий, а малярам
Виїдає очі страм:
— Нажили собі ганьби,

Хоч лопатою греби!..

Та тепер же нас повсюди

Зневажати будуть люди,

Кепкуватимуть над нами,

Тикатимуть пальцями,

Будуть звати брехунами,

Самохвальцями!..

Цілий день і цілу ніч
Не зімкнули хлопці віч,
Посідали на лужку,
Думу думали важку:
Як спокутати хутчій
Несусвітний сором свій.

4
Був догадько серед них:
— Чи не сміх із нас, чудних!
Треба, братця маляри,
Не кричати: «Вам не дам!»
А гуртом узяться, братця,
Щоб кипіла дружна праця,
Щоб не слави нам кортіло,
А найперше — діло, діло!
І тоді без вороття
Кане сірість в небуття.

Разом пензлі узяли,
Разом фарби розвели,—
І клумбійці заяскріли,
Ожили і розцвіли.
Фарбу, кожному свою,
Щедро їм вернули.
В зачарованім краю
Радо всі зітхнули.

Знову Клумбію казкову
Мов одягнено в обнову:
Стала дуже, дуже гарна,
Дуже, дуже різнобарвна,
Дуже, дуже запашна,—
Недаремно чарівна.

Щастя в кожному листку,
Щастя в кожному ростку,
В кожному стебельці:
— Слава добрим малярам,
Веселковим кольорам
І самій веселці!..

Хлопці пензлі полоскали,
Брали воду з джерела.
Бач, як слави не шукали,
То вона взяла й прийшла.

Між торішнім бур'яном
Шамотить сердитий Гном,
В боки сам себе стусає,
Лікті сам собі кусає,
Та злоститься він дарма:
Вже він Клумбії нічого
Поробить не може злого,
Бо на дружну працю в нього
Чару згубного нема.

КАЗКА ПРО ДВОХ ФЕДОРІВ, ЛАСУНІВ І ЛЕДАРІВ
Мала мама два сини,
Невситимі ласуни,
Два сини, два Федори,
Несусвітні ледарі.
Що вже вміли ласувати —
Устигай лиш подавати!
Із-за столу б не вставали,
Все б жували та жували!
Їли вдень і уночі  
Пампушки та калачі,
Їли м'ясо, їли сало,
Ще й казали: «Мало, мало!»
Їли бублики, батони
І цукерок цілі тонни,
Їли кекси і торти
Оттакої висоти!
Їли масло, сир, сметану,
Їли все безперестану,
Їли перець, оцет, сіль,—
Їли все, як вовну міль,
Їли все, що не даси,
А роботи — не проси!..

— Ви б у хаті підмели! —
Не проси і не моли.
— Ви б сходили в магазин! —
Не рухнеться ні один.
— Ви б тарілки перемили! —
А вони «не зрозуміли».

— Ви б на меблях стерли пил!
А у них забракло сил.
— Посадили б деревце! —
Не надійтесь і на це.
— Ви б пішли кролям нажать!
Лежма ледарі лежать.
Загорілися б штани —
Попеклися б ласуни:
Поспішити,
Потушити
Полінуються вони!

Радить тато, радить мати:
— Треба б, діти, працювати,—

Та не можна із тахти
їх і трактором стягти.

Отакі два Федори,
Несусвітні ледарі!..

Радить мати, радить тато:
— Кепсько їсти забагато,—

А вони на добру раду
В рот по плитці шоколаду.
А потому ще тишком
Поласують пиріжком...

Як одно лиш їсти-пити
І нічого не робити —
Не діждатися добра,
Розтовстієш, як гора.

З ласунами так і сталось:
Не росли, а розростались.
Перш були малі ліньки
Нічогенькі, мов линки.
Потім стали заважкі,
Мов натоптані мішки.
Під кінець же ласуни
Розрослись, як два слони!

Плаче тато, плаче мати:
Треба хлопців рятувати,
Тільки як,
Коли вони —
Невситимі ласуни,
Ласуни і товстуни
Оттакої ширини!..
Ні погратись у квача,
Ні ударити м'яча,
Ні податись у похід,
Ні поплавати як слід,
Ні на лід, на ковзанці,
Не годяться ласунці,—
Сказано ж бо: Федори —
Несусвітні ледарі!..

Видко, йшло до того діло,
Що вхопив би хлопців грець,
І на цьому, зрозуміло,
Був би казочці кінець.
Але іноді, бува,
В світі чиняться дива.

На розраду мамі, тату
І, найперше, ласунам
Увійшов чаклун у хату:
— Чи не я потрібен вам?..

Як на нього глянеш збоку,
То не скажеш, що чаклун:
Нестарий, стрункий, нівроку,
Загорілий, мов чавун;
Буйночубий, білозубий
В дверях став на повен зріст,
На такого глянуть любо:
Не чаклун — баскетболіст!

Та, як дуже ви уважні,
Впала б в око річ така:
Волосина зо два сажні
В бороді чарівника.
Довга срібна волосина,
А таки ж одним єдина.
Борода колись була,
Та, як мовлять, загула.
У минулі дні, бувало,
Чаклував чаклун немало,
Срібний волос рвав для діла,
Борода йому ріділа,
Зосталась одним одна
Волосина чарівна.

Чаклуну її не жаль,
Коли он яка печаль:
Плаче тато, плаче мати,
Треба хлопців рятувати,
Пропадають-бо сини,
Лежебоки, ласуни!..

Дзінь та дзінь, немов струна,
Волосина чарівна...
Тихий дзенькіт гість послухав,
Пошептав щось та подмухав,
В піч укинув волосину,
В хаті гаром потягло,
Гар розвіявсь за хвилину —
Чаклуна мов не було!
Мов розтав, незримо зник,
Недарма ж бо чарівник.

Поминуло кілька днів —
Як підмінено синів!
Стали мамині сини
Вже зовсім не ласуни.
Чи у будень, чи на свято,
Що б там мама не дала,—
І не мало, й не багато
Поїдять — і з-за стола!..
А зате зробились братці
Невситимими до праці.
Ані ліні, ані втомі
Зовсім-зовсім незнайомі.
Всяке діло їм в охоту,
Подавайте лиш роботу!

— Мамо, мамо, можна, ми
Виб'єм ковдри й килими?
— Діду, діду, дуже просим,
Дай відро, води наносим!
— Тату, тату, дай лопати,
Підем погреба копати!..

Трудолюбці, непосиди,
Аж дивуються сусіди:
Та невже то Федори,
Учорашні ледарі?..

І у хаті, і надворі
Хлопці спритні,
Хлопці скорі:
То надраюють підлогу,
То метуть біля порога,
То назносять брухту гору,
То скопають грядку.
І щодня в ранкову пору
Роблять фіззарядку:
— Раз-два, раз-два!
М'язи — наче тятива.
— Раз-два! Три-чотири!
У руках пудові гирі,
Стали хлопці — силачі,
Їм ті гирі — що м'ячі!

Радий тато, рада мати,
Нині хлопців не впізнати:
Пострункішали сини,
Наче юні ясени.

Чи погратись у квача,
Чи ударити м'яча,
Чи податись у похід,
Чи поплавати як слід,
Чи на лід, на ковзанці,—
Всюди хлопці — молодці,
Всюди перші Федори,
Бо уже — не ледарі.

Хай чаклун живе сто літ!
Слава чародію!
Та на нього нам не слід
Покладать надію.
Він-бо мав одним одну
Волосину чарівну.
Не чаклун однині він,
Просто так — громадянин.
І не вірить навіть сам
В чудодійні сили.

Помогти не міг би нам,
Хоч би як просили.

Трудолюбність та старанність
Тій недузі — кращий лік.
Праця — втіха,
Праця — радість,
Праця — довгий-довгий вік.