Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

МУДРА ДЖИРАНЧА
Колись давно, як моєї бабуні ще й на світі не було, а гори були куди вищі, ніж зараз, правував у Криму лютий і суворий хан. Якщо хтось із його візирів чи інших царедворців не міг вирішувати державні справи, то таких хан знижував-у посаді або просто гнав з падацу. А вже коли він хотів когось поставити візиром, то стільки було загадає йому загадок, хитромудрих запитань та ребусів, що й не злічити. Як усе відгадав — ставай візиром, а не відгадав — іди своєю дорогою.
Отакий був той хан!
Якось вирушив він у мандри по своїх володіннях. Разом з ним був і його головний візир. Той візир хоч і був молодший за всіх царедворців та міністрів, проте вважався вельми досвідченим, дотепним та винахідливим. От їдуть вони собі, аж перед ними — яр. Проїхали його, бачать, дорога роздвоюється. Куди їхати — ліворуч чи праворуч? Стоять собі й думають, не знають, у який бік рушити. Аж дивляться — дівчина пасе козу. Пасе, а сама тим часом нахиляється і щось у свій мішок складає. Під'їхали вони до неї й бачать: дівчина хоч і бідно убрана, а проте така гарна, мов намальована.
Хан у неї й питає:
—    Гей, дівчино, чи не знаєш ти, якою з цих доріг нам краще доїхати до міста?
Дівчина перестала збирати кизяки й відповіла:       
—    Якщо поїдете правою дорогою, то вона буде коротшою, але довшою і вам доведеться їхати довше; а якщо поїдете лівою — то вона буде довшою, але коротшою і ви швидше доїдете.
—    Що то воно означає: коротша, але довша? Що то воно таке: довша, та коротша? — здивувався хан.
—     А це дуже просто,— відповіла дівчина.— Та дорога, що коротша,— багниста. Тому вам доведеться їхати нею довше. Та, що довша, вона з різними поворотами, але без перепон. Тому для вас вона й буде коротшою, і ви доїдете швидше.
Ханові сподобалися розважливі відповіді дівчини. Він запитав, де вона живе, що робить і як її звуть. Вона назвала свій аул і сказала:
—     Глиняна хатка, що на самому краю аулу,— то і є мій дім. Удома я тчу різні тканини, допомагаю батькам, а коли маю вільну хвилину, то пасу козу і збираю ки-зяки на паливо. А звуть мене Джиранча.
—    Машалла, дівчино! — сказав хан.— Ти гарна з лиця, а на розум ще краща.
—    Лице кожної людини — то дзеркало її душі, якщо воно ні від чого не потьмяніло.
Це ще дужче сподобалося ханові, і він подарував дівчині на прощання золоту монету.
Коли хан повертався назад, він вирішив заїхати в аул цієї дівчини і знову побалакати з нею. Хан і візир легко знайшли в аулі глиняну хатку, де жила Джиранча. Вони прив'язали своїх коней до дерева і, не постукавши у хвіртку, зайшли у двір. Джиранча була сама. Вона привітно стріла гостей, напоїла їх язмою. Хан побачив, що у дворі гарно й чисто, все підметено, ростуть красиві квіти, а над хатою розкинула свої віти яблуня. Задивився хан на червонобокі яблука, тоді зірвав кілька штук, з'їв сам і візира причастив.
—    Де ж твої батьки? — запитав хан у дівчини.
—    О, мій хане,— відповіла вона,— моя мати пішла, щоб неживе стало живим, а батько — щоб живе стало неживим.
Хана страшенно здивувало, що дівчина назвала його ханом. «Звідки вона знає, що я хан? — подумав він.— Адже я виїхав у дорогу в простому, а не ханському вбранні. Думав, що мене ніхто не впізнає, і от маєш!»
—    Чому ти назвала мене ханом? — запитав він у дівчини.
Джиранча трохи знітилася, але потім мовила:
—    О, мій хане, дозвольте мені зараз не відповідати, я скажу вам про це пізніше.
Ще дужче сподобалася ханові дівчина, і тому він вирішив не наполягати на негай
ній відповіді, а запитав:
—    Що означають твої загадкові відповіді про батьків?
Та це дуже просто,— усміхнувшись, сказала Джиранча.— Моя мама пішла допомагати породіллі, щоб на світ з'явилося живе. А батько пішов по дрова у ліс, тобто живі дерева перетворити на неживі дрова.
Це теж здивувало хана, і він надумав влаштувати змагання між Джиранчею та візиром, щоб ще раз перевірити винахідливість та дотепність свого міністра.
—    Скажи мені, дівчино, що прикрашає землю? — запитав хан.
—    Я завше поступаюся місцем перед старшими, отже, нехай старшим належатиме й тіерше слово,— мовила Джиранча.
Що залишалося робити візирові? З ханом не посперечаєшся, отож йому довелося відповідати першим. Візир подумав і сказав:
—    Звісно, землю прикрашають квіти.
—     А ти як вважаєш? —запитав хан у Джиранчі.
—    По-моєму, землю прикрашає людина, сонце й дощ, бо якби не будувала й не сіяла на землі людина, не гріло сонце й не йшов дощ, то на землі не росло б нічого, І нічого її не прикрашало б.
—    Ти маєш рацію, дівчино. А тепер скажіть мені обоє, що може прикрасити коня?
—    Коня прикрашає сідло,— відповів візир.
—    А як ти думаєш, Джиранчо?
—    Коня найбільше прикрашає добра паша та хоробрий джигіт.
—    Згоден з тобою, дівчино,— мовив хан.— А тепер скажіть мені, що може прикрасити джигіта?
—    Джигіта прикрашає краса і гарне вбрання,— відповів візир.
—    По-моєму, джигіта найбільше прикрашає розум, добре серце,— промовила дівчина.— Бо якщо він вродливий, та дурний або вродливий, та жорстокий чи боязкий, кому тоді потрібна його краса і його вбрання?
—    І знов, дівчино, ти маєш рацію,— вигукнув, хан.— А що ж тоді прикрашає дівчину?
—    Про що тут питати! — одразу заговорив візир.— Ясно, що врода. Адже кожен, вибираючи собі дівчину, питає: чи вродлива?
—    Правду кажете,— сказала Джиранча.— Врода всіх вабить, та, як на мене, дівчину найбільше прикрашає скромність і розум, бо як не буде скромності та розуму, де та врода подінеться!
—    Оце так дівчина!—захоплено вигукнув хан.— Ти перемогла мого мудрого друга! Візьми від мене ще одну золоту монетку.
—    Хан та візир посідали на коней і, вже рушаючи, хан запитав у Джиранчі:
—    Якщо я пошлю тобі гарного індика, чи зможеш ти його обпатрати, як годиться?
—    Постараюся,— відповіла дівчина.
Хан поїхав, та все йому не виходила з голови думка: «Як ота дівчина вгадала, що я хан? І чому вона одразу не призналася, як вгадала, а пообіцяла сказати пізніше? Ну, нічого,— заспокоїв себе хан,— ось я пришлю їй індика, щоб вона його обпатрала і розказала про все».
І послав хан до дівчини свого візира. Дав йому гаман із золотом і сказав, щоб розпитав у Джиранчі геть-геть про все.
—    А як не захоче розповідати, то скажи їй, що покараю. А як відповість, то віддай
їй це золото,— наказував хан.
Поїхав візир. Джиранча його стріла привітно. Пригостила кисляком з козячого молока.
От візир і каже:
—    Мій великий хан цікавиться, як ти, проста дівчина, здогадалася, що він хан.
—    А це дуже просто,— відповіла Джиранча.— По-перше, ви увійшли до двору, не постукавши у хвіртку. А так може зробити або злодій, або хан. Першому невигідно здіймати галас, бо в нього така робота. А хан ніколи не звик питати дозволу, бо сам звик наказувати, дозволяти чи забороняти. По-друге, те, про що я кажу, потім підтвердилося, хан без дозволу зірвав у мене на очах кілька яблук і з'їв разом з вами. Отже, сумніву бути не могло — він хан.
Візир дав дівчині кілька золотих монет і запитав:
—    А чому ти зразу не сказала, як ти вгадала, що він хан? Кажи, не бійся, хан за відповіді тебе не каратиме.
—    Я боялася сказати ханові одразу про все це тому, що він міг би розгніватися й подумати про мене, що я зухвала й скупа. Але тепер, коли він послав вас до мене, щоб узнати про все, і пообіцяв за відповіді мене не карати, то я й кажу всю правду. А зрештою, хай навіть і покарає, йому все одно потрібно знати правду про себе.
Візир дав їй ще кілька золотих монет і звелів:
—    А тепер, розумнице, скажи, що-то мав на увазі хан, коли казав тобі про Індика,
якого ти мусиш обпатрати? І що саме мала на увазі ти, коли говорила, що поста
раєшся його обпатрати.
—    Не ображайтеся,— мовила Джиранча,— індик — то ви, і я вже вас трохи об
патрала, забравши у вас півгамана золота. Хан саме це й мав на увазі, коли посилав
вас до мене з повним гаманом.
Візирові стало дуже незручно, як не кажіть, а він усе-таки перший міністр при дворі, і тут раптом хан робить з нього дурника при цій дівчині. Але візир умів гамувати свої почуття. Він знайшов у собі сили всміхнутися й похвалити дівчину. Простягнувши їй гаман з золотом, що лишилося, він сказав:
—    Ось у індика під крилами лишилося ще кілька пір'їнок, тож треба обпатрати його до кінця.
—    Не треба мені цих пір'їнок,— сказала дівчина.— Залиште решту собі чи віддайте ханові, щоб не думав, що я така ласа на гроші.
Візир, коли повернувся, розповів ханові геть усе, про що довідався від дівчини, і повернув гаманець із рештою грошей.
—    А чому ж ти не віддав їй весь гаман? — здивувався хан,— Я ж звелів тобі на
городити її за відповіді!
—    Повертаю, тому що дівчина не захотіла патрати вашого індика до останньої пір'їнки.
Хан розреготався і віддав візирові гаман з рештою золота. А потім і сказав:
—    Я раджу тобі одружитися з цією розумною дівчиною. Я б сам з нею одружився, але ж я — хан, мені не з руки брати в супутниці життя бідачку. Та й старий я вже. Вона тобі теж не зовсім до пари, бо з простого роду. Але ти — молодий, а вона — розумна!
Візир річого не відповів, але подумав: «Правду каже хан! Вона гарна й розумна. Одне погано — люди базікатимуть різне, сміятимуться: дивіться, кого взяв собі в дружини візир, знайшов собі голодранку, наче в баїв та мурз уже й доньок немає!»
Довго думав візир, та зрештою вирішив зробити так, як нараяв йому хан. Отож він тайкома поїхав до неї свататися, взявши з собою тільки одного друга.
Джиранча їх стріла, як завше, привітно. Коли ж візир сказав, з якою метою він до неї прибув, вона сказала, що мусить перше спитати ради у батьків, а їх зараз немає вдома.
—    Та є ще й до вас запитання,— мовила вона.— Розкажіть мені про своє ремесло.
Візир та його друг страшенно здивувалися такому запитанню.
—    Ти ж розумна дівчина,— сказав візир.— Хіба ти не знаєш, що моє ремесло — це служба ханові? Інших ремесел я не знаю. Та й навіщо вони мені?
Та Джиранча з ним не погодилася:
—    Ніхто не знає, що людину чекає на віку. Сьогодні вас геть усі шанують і поважають, а що станеться завтра — лиш аллах відає. А що коли хан на вас за щось розгнівається. Він може кинути вас до темниці чи вигнати з палацу. Ось тоді вам і стало б у пригоді ваше ремесло... Ні, я не можу виходити заміж за людину, яка нічого не вміє. Я сама знаю не одне ремесло, хочу, щоб і мій чоловік щось та вмів.
Візир і його друг поїхали від Джиранчі дуже здивовані та засмучені. Минув день-другий, і візир став думати: а що, як і справді вона має рацію? Треба навчитися чогось. Розпитав у одного, у другого, яке з ремесел є найкраще, і хтось порадив візирові навчитися ювелірного мистецтва. І візир став крадькома ходити до найліпших ювелірів. Минав день за днем, місяць за місяцем — от уже ювеліри стали пишатися своїм учнем, бо ж персні й сережки, виготовлені ним, заслуговували на найвищу похвалу.
От настав той день, коли візир зробив чудового персня, прикрасив його дивовиж-
ними самоцвітами, якими вималював слово «Джиранча». Тоді він поїхав до дівчини й подарував їй перстень.
—    Я навчився ремесла,— сказав він їй.— Будь моєю дружиною.
—    От бачиш, як гарно все вийшло,— мовила Джиранча.— Тепер ти маєш золоті руки. Хай у палаці змінять один одного десять ханів, тобі боятися їх нема чого, бо ти маєш те, чого вони не мають — ремесло й золоті руки. Хан може втратити свою гідність і свій трон, але золоті руки від тебе ніхто не відбере. Саме вони піднесуть тебе над усіма... Що ж, я згодна стати твоєю дружиною, мої батьки теж згодні взяти тебе зятем.
Після цього вони справили весілля, і візир забрав Джиранчу до палацу. Хан був дуже задоволений. Але інші царедворці, які теж прагнули осягти посаду великого візира, стали всіляко брехати ханові на чоловіка Джиранчі:
—    Він не дбає про державу! — казали вони.— Він допомагає бідакам, він робить усе, щоб ханська скарбниця спорожніла! А все це через те, що візир слухається своєї дружини-селючки...
Спочатку хан захищав свого візира перед царедворцями, та потім забракло йому духу, він повірив брехунам і вирішив спекатися свого першого міністра.
Візира зняли з високої посади к вигнали з столиці, а все його майно забрали у ханову скарбницю.
Та візир духом не занепав. Він бо знав ремесло! В одному з міст він відкрив невеличку майстерню і став виробляти такі гарні прикраси, що слава про нього розлетілася по всій країні. І незабаром колишнього візира, а тепер ювеліра, стали шанувати всі люди в країні та за її межами більше, ніж будь-якого Царедворця.
—    От-бачиш,— сказала йому Джиранча,— як знадобилося тобі твоє ремесло!
Не хан приніс тобі славу, а ти сам — своїми золотими руками. І ця слава справжня!

СІВАЧ ПЕРЛІВ
У володаря одного ханства злодій обікрав скарбницю. Чимало різних коштовностей і золота забрав він з собою.
Та найбільше бідкався хан за намистом своєї дружини, бо в ньому були найкращі перлини й коштовне каміння.
—    Не буду я ханом, якщо не знайду й не покараю злодія,— заприсягнувся володар сам собі.
Він покликав до себе всю двірцеву сторожу, усіх своїх підглядачів та підслухачів і звелів:
—    Що хочте робіть, а злодія мені знайдіть. А не зробите, що жадаю, голови поздіймаю!
Ханська сторожа, підглядачі та підслухачі кинулися в усі кінці країни на пошуки. Але злодія так і не знайшли.
Якось один з підглядачів запримітив чоловіка, в якого на руці був коштовний перстень, а в персні діамант небаченої краси. Підглядач, аби самому не позбутися голови, вирішив звинуватити у крадіжці цього чоловіка, схопив його й повів до палацу.
Хан скликав своїх візирів і став допитуватись:
—    Де ти взяв оцей перстень? Кажи правду. Скажеш, я тебе випущу на волю і дам щедру винагороду. А не скажеш — то начувайся!
—    О, наймудріший з ханів, присягаюся ім'ям аллаха,— сказав упійманець,— я людина чесна, і кажу правду. Я купив цей перстень на базарі у незнайомої людини. Знав би я, що це ваш перстень, я б його ніколи не купував. Я привів би того чоловіка до вас і він усе б розповів вам. А я нічого не знаю.
Та хан, звісно, не повірив у ці слова й наказав скарати нещасного.
Привели засудженого на майдан, уже кат і сокиру нагострив, аж раптом чоловік каже:
—    Шкода, що зараз мені доведеться померти ні за що! Я таке вмію, чого ніхто у світі не вміє!
—    А що ж ти вмієш? — запитали у засудженого головний візир та суддя.
—    Я вмію сіяти в землю перлини. Якби мені подарували життя, то я зробив би так, що ханові не довелося б купувати перли за великі гроші чи наймати нирців за перлами в море.
Візир і суддя відклали страту й сповістили хана про ту дивину. Хан негайно викликав чоловіка до себе.
—    Якщо те, про що ти кажеш, правда, то я скасую свій наказ про твою страту. Але ти мусиш показати мені своє мистецтво.
Хан разом з візирами прибув на поле подивитися на цю дивовижну сівбу.
—    Дайте мені пару волів, плуг, борону й хлопчика-погонича,— сказав засуджений.
Коли йому дали все, що він просив, чоловік зорав і проборонував поле. Після цього сказав ханові:
—    Тепер можна сіяти перли. Але робити це може тільки чесна людина, яка в своєму житті нічого ні в кого не вкрала, нікого не скривдила, не вчинила жодного злочину. Я хоч і не крав ніколи, проте зараз мене звинувачують у злочині — у викраденні коштовностей з ханської скарбниці. Тому я не маю права сіяти перлів.
Після цього було запропоновано почати сівбу головному візирові. Але той знав, що він небезгрішний, отож став відмовлятися:
—    О, найясніший з ханів, я ніколи в житті не був хліборобом. Я не знаю навіть, як посіяти пшеницю, а не те, що перли. Я боюся зіпсувати цю важливу державну справу. Тому уклінно прошу звільнити мене від такої честі.
—    Що ж, тоді нехай посіє перли наш вельмишановний  суддя,— мовив хан.
—    О, наймудріший з наймудріших,— заволав суддя.— Де ж це бачено, щоб суддя сіяв та ще й перли! Моя справа — судити. От у народі кажуть, буцімто ми, судді, небезгрішні. Ану, як не зійде оце перлиння? Хто повірить у правдивість суду? Ні, ні, ні, мені не можна. Аллахом прошу, звільніть мене від цієї честі.
—    Що ж доведеться вам сіяти перли, о найчеснотнІший,— звернувся хан до муфтія.
Але й муфтій знайшов важливі причини для відмови. Тоді хан звернувся до інших царедворців.
—    О, наш великий, могутній І справедливий хане,—мовив один з найсміливіших і найрозумніших візирів,— ви через свою милість та великодушність виявили нам велику честь і довіру, аби ми, грішні, здійснили цю державну справу. Та ми хочемо просити вас, аби ви самі своїми щедрими руками посіяли ці перли на плідну ниву.
Тепер самому ханові довелося виплутуватися з халепи. Він, як і його візир, як суддя та муфтій, не вільний од гріхів та несправедливостей. Отож він теж мусив відмовитися.
Тоді виступив наперед засуджений і звернувся до хана:
—    О великий і справедливий хане! Я бачу, що всі ваші царедворці — не вельми чесні люди. А мене, чесну й невинну людину, яка не зробила нічого лихого, зи наказали стратити! Хіба це справедливо?!
—    Гаразд. Я скасовую свій наказ,— мовив хан.— Якщо ти справді чесний і невинний, то йди і сій перли!
Чоловік пішов по зораному полю, сіючи перли. Закінчивши роботу, він сказав ханові:
Духовний глава духовенства мусульман країни.
—     А тепер я мушу охороняти свій посів, щоб птахи не поклювали і злодії не покрали. А потім ще мені треба три місяці доглядати це перлинне поле, доки не визріють коштовні різнобарвні перли.
Хан тут же наказав своїм людям побудувати курінь серед поля і поставити перед ним сторожу, щоб сівач перлів, бува, не втік.
Та минуло кілька днів і за сівачем перлів слід загув. Однієї ночі він напоїв сторожу сонним зіллям і втік у іншу країну. Він-бо добре знав, що перли ніколи не зійдуть, і дурний той, хто повірив, що перли можна вирощувати, як хліб.

КОСЕБАЙ І НАЙМИТЕНКО
Було це давно, але є ще люди, які пам'ятають, як їм про це у дитинстві їхні бабуні розповідали. А коли їхні бабуні були малими, у Криму жили багачі, мулли та бідняки. Багачі та мулли нічого не робили, а бідняки гнули на них спини й думали тільки про одне: як би цих осоружних дармоїдів з себе скинути...
Так-от. У ті давні часи жив багатійй-пребагатий, злий та скупий бай Косе. А Косе — кримськотатарською означає: безбородий. А тих, у кого не росла борода, люди вважали хитрими і вредними. Як би там не було, але Косебай був таки справді і хитрим, і вредним. Як ото він збиткувався з своїх наймитів — того ні словами сказати, ні пером описати. Своїх чабанів та хатніх робітників він бив, не давав їм їсти. Але люди мусили терпіти. Куди підеш? Всі баї та мулли, а над ними генерали й цар — усі вони захищали жорстоких багачів.
У сусідньому з Косебаєм селі жив старий наймит; який все своє життя працював на баїв. І було в нього три сини. Старший та середульший були несміливими, слабкими, боягузливими. А найменший був хвацький хлопець. Він собі в кашу наплювати не давав, а як хто й насмілювався його скривдити, то тут же мав доброго одкоша. Часто ото батько поставить своїх хлопців перед собою й каже:
—    Гей ви, старші, ану спробуйте збороти найменшогої
Кинуться хлопці на найменшого, а він — раз! — та Й порозкидає їх обох у різні боки. Стане й сміється.
—    Ну, ти в мене богатир! — радіє, було, батько. — Так завше роби! А ви, старші, вчіться в малого, не давайте себе кривдити!
Минав день за днем — і от якось сталося так, що батько занедужав. Та так занедужав, що вже ніяка знахарка не могла Його порятувати... Зрозумів старий — смерть надходить. Покликав до себе своїх синів ї каже їм:
—    Діти мої! От я і вмираю. А ви ще дуже молоді та зелені. І сили у вас немає ще.
Але пасти отару вже зможете. Отож усі турботи про себе та матір тепер лягають на вас. Ідіть у найми до баїв, працюйте, заробляйте на харч, але до Косебая не йдіть, бо пропадете. Ось мій вам такий наказ.
Помер батько, поховали старого. Минуло сорок днів, справили сини поминки.
Пішов старший син на базар найматися на роботу. Підходить до баїв, які корів та овець продавати привели, питає:
—    Вам чабан не потрібен?
—    Не треба нам таких чабанів,— відповідають.— Маємо й своїх голодранців.
Отак цілий день проходив по базару, а ніхто його на роботу й не взяв. Ось уже і вечір настає, іде старший син додому. Аж зустрічається йому один бай — безбородий, очі хитрі — та й питає:
—    Чи не пішов би ти до мене наймитом?
Подумав старший син: «Казав мені батько, щоб не йшов у найми до Косебая, але що поробиш? Не гинути ж з голоду!» — та й каже:
—    Що ж, піду!
А сам подумав: «Що буде, те й буде!»
—    Тільки ж треба домовитися спочатку,— каже він,— що я у вас робитиму і яка ваша платня?
—    Робота у мене така: будеш землю орати. Запряжеш у плуг дві пари волів — і щоб за день виорав стільки, скільки мій собака оббіжить. Є у мене такий вчений собака. А коли матимеш вільний час — бо не кожного дня орати доведеться,— то пастимеш вівці. А вечорами вдома годуватимеш та напуватимеш бика, якого я взимку маю зарізати на м'ясо. Оце така робота. А платня така: хлібину на три дні та глечик
кисляку. А в кінці кожного місяця даватиму по півмішка пшениці й по баранячій голові. Це ти можеш односити додому. Але май на увазі — якщо ледарюватимеш, не робитимеш того, про що ми оце домовилися, та ще й будеш на мене зло мати, то я з твоєї спини сім шкур здеру. Ясно? Якщо я не виконаю того, що пообіцяв, та ще й на тебе зло матиму, то ти з мене сім шкур здереш. Домовились?
—    Домовилися,— каже старший син.
Пішов він додому, розповідає матері про свою домову з Косебаєм. Тільки не сказав, що наймитуватиме у Косебая.
—    Ось, мамо, як місяць мине, я вам півмішка пшениці принесу й баранячу голову — буде що їсти.
Поплакала мати, поцілувала сина, попрощалася з ним, та й пішов він наймитувати.
Дав Косебай своєму наймитові щось там повечеряти й наказав іти спати. Ліг хлопець, заснув, та не довго спав, бо ледь почало сіріти, як Косебай уже його будить:
—    Пора на роботу.
Пішли вони в поле. Допоміг Косебай наймитові запрягти волів, налагодити рало і почалася робота.
—    Тепер іди за собакою,— сказав Косебай і пустив свого цуцика вперед.
Довго отак вони йшли, аж нарешті бачить наймит: підбіг собака до якогось патика, покрутився біля нього та й побіг убік. А вже сонце ген-ген підбилося! Коли дійшов наймит, нарешті, до того патика, то побачив, що там обгризені кістки валяються. «Еге,— зрозумів він.— Це хазяїн тут для цуцика м'ясо прив'язував, то тому він так туди й біг. Але ж далеко він його прив'язав! Ану як він так само далеко поставив і другий патик!» Йде він уже впоперек поля, а того другого патика й не видно. А сонце вже над головою. От, нарешті, й другий патик. А там кістки обгризені. «Ну й хазяїн же мені попав! — подумав хлопець.— Я цієї роботи й за тиждень не зроблю!»
А тут і сам Косебай підходить.
—    Оце,— каже,— така тобі на сьогодні робота. Хай тобі бог помагає! Ти ж тільки дивись — волів не замори, погодуй їх, але сам не дуже вилежуйся — робота є робота!
Поїхав Косебай додому і собака за ним побіг. А наймит лишився посеред поля.
Працює, працює, піт з нього градом ллється, а він усе хоче виорати баєві ниву. Раз тільки й зупинився, щоб волів погодувати та напоїти- Та як він не старався, ніяк не міг зробити всього, що наказав йому Косебай. Уже й вечір опустився, уже й ніч зорі в небі висіяла, а він і половини всієї роботи не виконав.
Було вже пізно-пізно, як приїхав на полеКосебай.
—    То оце ти стільки зробив? — вигукнув він.— Так ти ж. ледащо! Ну ж, хлопче, підставляй мені свою спину, а з неї зараз буду сім шкур здирати, як ото ми домовилися.
—    Змилуйтеся, найясніший пане,— заплакав наймит.— Пробачте мені хоч на перший раз. Я ж молодий і недосвідчений! Я завтра постараюся зробити все як слід.
—    Що ж, як ти так просиш, то я тебе помилую сьогодні,— сказав Косебай.— Але орати ти вже в мене не будеш, я іншому доручу цю справу. А ти завтра підеш пасти отару й доглядатимеш бика.
І почалося для наймита ще гірше'пекло. Цілий день — з ранку до вечора — бігає він по горбах за вівцями, а увечері треба годувати й напувати бика, та ще й прибирати після нього. А бик у Косебая був не простий. Не встигне наймит принести йому оберемок сіна, як він уже попередній оберемок з'їв. Не встигне наймит його напоїти, як він знову пити просить — мукає. Тільки-но вигребе наймит з хліва віз гною, як там уже знову повно. Бігає наймит навколо бика як проклятий, а кінця-краю його роботі не видно.
Нарешті, він не витримав і, плюнувши бикові в морду, сказав:
—    А щоб же ти здох разом з своїм Косебаєм!
А Косебай якраз на дверях стоїть.
—    Так он ти який! — закричав він люто і вхопив наймита за барки.— Так ти на мене ще й сердишся? А умову нашу забув? Якщо ти на мене розсердишся, то я з тебе сім шкур здеру!
Схопив Косебай батога і давай стьобати бідного наймита. Не витримав такої муки хлопець і вмер тут же, під Косебаєвим батогом... От минає місяць, жде мати, що старший син прийде й принесе те, що заробив, а сина немає. «Де ж він подівся? — думає мати.— Чи не сталося з ним якого лиха?» Каже вона середульшому синові:
—    Піди, синку, на базар, та розпитай людей, може, хтось хоч щось знає про твого старшого брата. Та й сам спробуй десь влаштуватися на роботу, бо ж бачиш — у хаті порожньо, нема чого і в рот узяти.
Пішов середульший син на базар. Ходив там довго, людей розпитував, але нічого так І не Довідався. Вже збирався ні з чим додому йти, коли зустрічається йому Косебай.
—    Гей, хлопче, чи не думаєш ти до мене в найми піти? — питає.
Зрадів середульший син та й пішов у найми до Косебая.
Заплакала мати, прощаючись з середульшим сином, та й каже:
—    Що ж, синку, хоч ти нічого.про свого старшого брата й не взнав, та добре хоч те, що на роботу влаштувався, якось проживеш, та й ми біля тебе.
Пішов середульший син до Косебая — і більше назад не приходив — і його засік до смерті підлий багатій.
Минув місяць, каже мати наймолодшому синові:
—    Ходи, синку, на базар та розпитай людей про своїх братів. Та й сам спробуй десь влаштуватися, бо ж, бач, ми вже з голоду пухнемо.
Пішов і молодший син на базар. Іде собі та й думає: «Це ж, напевне, і старший, і середульший брати до одного багатія йшли в найми. Бо і старший мені казав, що тому баєві треба виорати за день стільки, скільки собака оббіжить, і середульший казав те саме. Старший казав, що треба отару пасти й бика годувати й поїти, те саме й середульший казав. І про платню — те саме, і про сім шкур — так само...»
Ходив він по базарах, розпитував про своїх братів — ніхто нічого не знає. Ходив по селах, думав хоч там їх побачити — не побачив.
І от якось іде наймолодший наймитенко — аж зустрічається йому чоловік без бороди із хитрими-хитрими очима.
Подивився цей чоловічок на наймитенка та й каже:
—    Гей, хлопче, чи не думаєш до мене в найми йти?
—    А які твої умови? — питає наймитенко.
А він і каже, що треба виорати поля за день стільки, скільки собака здужає оббігти, та треба отару пасти, та бика доглядати, та за це все буде хлібина на три дні й глечик кисляку, а в кінці місяця — півмішка пшениці й бараняча голова. А коли хтось почне ремствувати, то з нього сім шкур здере.
«Еге-ге!» — подумав наймитенко.— Так я тебе якраз і шукав. Ну що ж, тепер довідаюся, що ти з моїми братами зробив».
—    А що,— питає наймитенко,— хіба бувало таке, щоб хтось на тебе ремствував?
—    Та було,— каже Косебай.— Так я оце нещодавно аж двох своїх наймитів до смерті засік.
Аж в очах потемніло хлопцеві— так стало шкода братів, але він стримався, навіть вигляду не подав, як йому тяжко стало на душі. «Нічого, хай він мене найме до себе на роботу, я з нього тричі по сім шкур спущу»,— подумав наймитенко і сказав:
—    Згода! Чудові умови. Бери мене на роботу!
Наступного ранку, ще тільки-тільки почало сіріти, повів Косебай наймитенка в поле, запріг з ним волів, налагодив рало й пустив цуцика відміряти гони.
Глянув наймитенко, як собака біжить по полю та й подумав: «Еге, Косебаю, ти хитрий-хитрий, а я ще хитріший! Побачимо, чия візьме!»
Постояв наимитенко біля Косебая, доки цуцик не прибіг, а вже тоді взявся за чепіги.
Їде Косебай на своєму коні додому, радіє; от я дам сьогодні цьому наймитові, ох, і повтішаюся ж! А того й не бачить, що його цуцик десь подівся.
А було так. Цуцик знайшов у борозні якусь здохлятину та й заходився коло неї, А наимитенко взяв добрячу каменюку, та як жбурне в того цуцика. Влучив собаку по голові, той і здох. Тоді наимитенко взявся орати. Орав-орав, виорав якусь там частку поля, а вже й вечір надійшов. Дивиться: Косебай іде з гарапником.
Як побачив багатій, що поле не виоране, а його улюблений цуцик лежить до схід сонця і ноги повідкидав, він ледь не сказився.
—    Ах ти ж, ледащо! — заверещав він.— Ах ти ж, дармоїде! Мало того, що ти поля не виорав, так ти ще й мого собаку вбив!
Та як підскочить до наймитенка, та як замахнеться на нього гарапником. Та не на того напав!
Наимитенко спокійно відвів гарапник убік і, всміхаючись, мовив:
—    Не сердься на мене, Косеакаю! Бо я нагадаю тобі нашу умову: хто перший на когось ремствуватиме без причини, то з того доведеться сім шкур зняти. От ти якраз на мене й розсердився — а причини ж ніякої!..
—    Як то — ніякої? Ти поля не виорав! Ти мого собаку вбив!
—    Було за що вбити. Ти дав мені на три дні одну хлібину, а твій цуцик її в мене і украв. Голодним працювати в тебе я не наймався! А собаку-злодюжку треба було покарати. Я й покарав. Отак!
Еге, побачив Косебай, що найшла коса на камінь. Що йому було робити? Він силувано всміхнувся і сказав:
—    Та ні ж, я на тебе зовсім не розгнівався. Ти правильно зробив, покаравши злодюжку. Хай не краде. Забудьмо про це все та й ходімо додому. Завтра підеш пасти отару, а увечері бика доглядатимеш.
Наступного дня наймитенко погнав отару на пашу. А коли настав вечір — пішов у хлів до бика. Як побачив, скільки біля нього роботи, зрозумів, що це ще гірша каторга, ніж баєве поле виорати.
«Хитрий Косебай,— подумав наймитенко,— але й я не дурний».
Узяв великого молота, гахнув ним у лоба бикові. Бик упав, тут його наймитенко й прирізав.
Після цього він побіг до Косебая та як закричить:
—    Косеакаю, ваш бик помирав!
—    Та ти що? — скочив Косебай.
—    Так, так! Помирав! Уже їсти кинув, а потім упав і почав очі під лоба закочувати. Я думаю: здохне, що робитимемо? Узяв та й дорізав його — хай хоч м'ясо буде!
Прибіг Косебай у хлів — дивиться: і справді бик зарізаний лежить, ратиці повідкидав.
—    Ах ти ж, розбійнику! — закричав Косебай наймитенкові.— Я знаю, що це ти навмисне зробив! Я тебе зараз покараю.
—    Тихше, тихше, Косеакаю!—відповів ласкаво наймитенко.— Ми ж з вами : домовлялися не мати гніву один на одного, Я ж зробив, щоб вам було краще.
—    Гаразд,— якось угамувавши свій гнів, сказав Косебай.— Хай ліпше біда падає на скотинячу голову, ніж на людську.
Пішов Косебай до себе в хату й думає: «Оце попав мені наймит! Більшого хитруна на віку не стрічав. Треба якось його збутися, а то він мені все хазяйство переведе та ще й з мене сім шкур здере!»
Минуло кілька днів. От якось каже Косебай наймитенкові:
Нас з дружиною запросили на весілля. Отож нас два дні не буде. Так ти стережи наше обійстя. А як захочеш їсти, то можеш зарізати якого-небудь з баранів.
—    А якого саме? — питає наймитенко.
—    Та який на тебе краще подивиться; який в око впаде. Не думай ото, що Косеакай такий скупиндя. Їж, пий та хату пильнуй.
«Ага, та ти вже мене бо'шіся! — подумав наймитенко.— Вже й задобрити намагаєшся! Ну, почекай, ти в мене не так ще потанцюєш!»
Поїхав Косебай на весілля, а наймитенко взяв оберемок сіна й пішов до овець. Прийшов у кошару, а всі барани, звісно ж, вилупили на нього свої баньки й дивляться на сіно.
—    Ага, і цей на мене гарно дивиться, і цей, і ось оцей, і цей, і оцей ось,— сказав хлопець.— А цей теж мені в око впав! От я вас усіх і поріжу.
Узяв та й зробив, як сказав. Зарізав з півдесятка найкращих баранів, поклав їх на гарбу, а туди ще й лантух пшениці — та й повіз до матері.
Зраділа мати, що й не казати. Обняла свого сина, подякувала йому за подарунок, а далі й питає:
—    А чи довідався ж ти про старших своїх братів?
Не хотів син смутити свою матір, а тому й сказав:
—    Мамочко, я далеко від них працюю. Ось управлюся з роботою та якось їх
відвідаю.
Насмажили вони шашликів, добре повечеряли й пішов наймитенко назад. Аж ось і Косебай приїхав. Як побачив, що десь поділися його найкращі барани, тут же накинувся на наймитенка:
—    Де мої барани?
—    А я їх порізав,— почув у відповідь.— Ти ж сам сказав, щоб я зарізав того, хто на мене найкраще подивиться і який у око впаде. Я прийшов до них із сіном, вони на мене й повитріщалися, я їх і порізав. І того, що в око впав, теж зарізав.
—    То ти справжній віслюк! — закричав Косебай.— Я ж мав на увазі того барана, який тобі найбільше сподобається! А ти що наробив?
—    Не гнівайтесь без причини, Косеакаю, бо за це треба буде з вас сім шкур здирати.
—    Як же це без причини,— та ти ж онде скількох моїх баранів зарізав! Хіба я тобі це дозволяв робити?!
—    А як ти моїх двох братів засік батогом до смерті? Я тобі це дозволяв робити, Косебаго? Так чого ж ти гніваєшся за баранів? Ану, підставляй свою спину!
—    Ну, добре! — вгамувався багатій.— Я тобі дам багато грошей за твою чесну працю, тільки йди до себе додому.
—    А я ще строк не відбув. Так що нікуди не піду, А крім того, треба зробити те, чого брати не доробили.
—    Бідні твої брати. Вони похворіли і, бідолашні, повмирали. Ми всі у волі божій. Сьогодні я є, а завтра мене не буде.
—    Так ти сердишся на мене, Косеакаю?!
—    Та ти що? І не думав сердитись!
Пішов Косебай додому й каже своїй жінці:
—    Слухай, стара, ми пропали. Цей наймит нікуди не хоче йти, а хоче таки здерти з мене сім шкур. Отже, ми мусимо щось робити. Береженого бог береже. Давай зробимо так: утечемо на якийсь час з дому. Ти напечи хліба, чебуреків, насмаж м'яса, а вранці, як наймит піде з отарою в поле, ти поскладай усе це в скриню. Ми навантажимо все на гарбу та й поїдемо. А родичеві скажемо, щоб він передав наймитові, що ми поїхали надовго і він нам не потрібен.
Так вони балакали собі, а того й не знали, що наймитенко геть усе підслухав.
От уранці погнав він овець у степ, а Косебай з дружиною навантажили свої скарби на гарбу, залишили наймитові п'ятьох баранів і лантух пшениці і вирішили їхати. Тим часом наймитенко, вигнавши овець у степ, прибіг назад і, доки Косебай з дружиною вовтузилися в хаті, вліз у скриню.
Їде собі Косебай і радіє, що так хитро втік від лихого наймита. А наймит сидить собі у скрині та чебуреки їсть.
Під вечір вирішив Косебай зупинитися на березі річки. Дружина його постелила на траві широкий килим, а потім полізла у скриню за подушками та їжею. Відкриває— аж там наймитенко. Хлопець потягся та й каже:
—    Гей, господине, чого ви мене будите? Я так гарно спав!
Косебаєва дружина ледь не впала з переляку. Косебай здивувався теж, але коли оговтався, підійшов до гарби й питає:
—    Ти чого це діла не робиш? Де отара? Ти чому порушив нашу умову?
—    А в нашій умові не було такого, щоб ти від мене втікав,— відповідає наймитенко.— Я ж твій наймит, отже, я мушу бути весь час при тобі.
—    Ти мусиш слухатися моїх наказів. Отже, переночуєш з нами і щоб уранці повертав додому. А не послухаєшся — вижену.
—    Гаразд,— каже наймитенко.
От лягають вони спати, аж бачить хлопець, що Косебай про щось із своєю дружиною змовляються. Підкрався до них, чує:
—    Ти ляжеш посередині,— каже Косебай,— а він скраю, біля кручі. А вночі я прокинуся і його штовхну в воду — хай утопиться.
Лягли вони спати. Наймитенко зробив вигляд, що спить, а коли Косебай захропів, то він переліз на другий бік — до нього й заснув собі.
Серед ночі Косебай прокинувся, лапнув біля себе, лапнув далі — та й, подумавши, що то біля нього не дружина, а наймит,— любесенько штовхнув її у воду. Штовхнув та й заснув.
Вранці прокинувся — а жінки немає! Біля нього спить собі наймитенко, уві сні всміхається.
Тут Косебай зовсім перелякався, скочив хутко на коня і ходу від наймита. А той прокинувся та за ним наздогін. Йшов цілий день по слідах, аж під вечір дійшов до якогось села.
—    Чи не бачили ви тут десь безбородого чоловіка на коні? — запитав він у першого зустрічного.
—    Та бачив, як якийсь там чоловік помчав у бік кладовища! — у відповідь почув.
Пішов наймитенко на кладовище. Дивиться, у старому склепі хтось сидить. Він туди — аж то Косебай.
—    А-а-а! Попався ти мені нарешті! — сказав наймитенко.
—    Іди від мене, клятий! — загукав на нього Косебай.
—    Так ти ще й гніваєшся на мене, ремствуєш без причини! А пам'ятаєш нашу умову?
Хлопець витяг Косебая зі склепу, міцно прив'язав його до дерева і став лупити його гарапником, примовляючи:
—    Ось я зараз здеру з тебе сім шкур за свого старшого брата... А потім ще зніму сім шкур за середульшого... А після того — ще й за себе... А що залишиться — за всіх інших твоїх наймитів! і
І лупив його наймитенко доти, доки Косебай не віддав богові душу.
Отак хоробрий та розумний наймитенко відплатив кровопивцеві Косебаю за всі кривди свого роду і за кривди всіх бідняків.

МОРСЬКА ДІВА
Це було ще тоді, коли ніхто не розрізняв, де казка; а де правда. Так-от тоді жив собі султан Абдула. А столиця того султана була якраз біля моря. А в тій столиці та жив собі бідний рибалка. І звали того рибалку Девлетом.
От Девлет іде собі щоранку до моря, сідає в човна та й закидає свої сіті, щоб рибки наловити. З того, що впіймає, й жив.
Одного разу пішов Девлет у море сіті свої з уловом вибрати. Тягне сіть, коли чує— щось важке. Витягує — аж то здоровенний корч — корінь від дерева. І хоч би тобі рибинка.
—    Спасибі й на цьому,— мовив Девлет сам до себе.— Буде чим піч затопити взимку — і то користь.
Узяв він цей корч собі на плечі та й поніс додому. Кинув його в куток та й ліг голодний спати. От спав, спав, аж прокидається і очам своїм не вірить. Хата в нього — вже не хата, а цілий палац, усе там навколо висяює. А в тому палаці: кілька столів, і на всіх столах повно різних наїдків та напоїв. Що робити? Думав, думав рибалка, а далі каже сам собі: «Спробую, що то воно таке». Підійшов до столу, спробував одне, потім друге, далі третє — а все таке смачне, що аж-аж-аж. От Девлет сів за стіл, та так добряче наївся-напився, що знову спати захотів.
Поспав добре, прокинувся, аж дивиться — знову все довкола висяює, знову на столах стоять різні наїдки, та напої. Тільки вже інші. «Треба й цього спробувати»,— вирішив Девлет. Сів за стіл, наївся та напився донесхочу і знову ліг. Тільки на цей раз він уже не спав, а дивився: хто ж це і що ж це таке?
Лежить Девлет, ніби спить, а сам дивиться. От минула година, коли чує: хтось іде, та так легенько, та так швиденько... Дивиться рибалка, аж у його хаті ходить дівчина — та така гарна як зоря. Як побачив її Девлет, наче вогнем його обсипали. Тут він скочив з постелі та хап красуню за руку:
—    Ти хто така? — питає в неї.— Звідки ти тут узялася?
А вона йому й каже:
—    Я морська діва, тобою поневолена. Ти витяг мене з глибини разом з моєю хаткою.
Девлет так зрадів, що одразу обняв красуню і давай просити її:
—    Будь моєю дружиною.
А вона й одповідає:
—    Що ж, хай буде, як ти хочеш. Тільки от що: ти ніколи й нікому мене не показуй. Бо як покажеш, то матимеш велику біду.
От стали вони жити вдвох. Він рибу у морі ловить, а його жінка їсти варить та у хаті лад наводить. І от захотілося Девлетові зробити в себе бенкет, щоб з товаришами добре випити-погуляти.
Жінка каже:
—    Хай буде по-твоєму. Все зроблю як треба. Тільки ж дивись — щоб про мене нікому й півслова!
От приходять до Девлета його друзі, заходять, а там усе висяює, як у султанському палаці. Ходять по кімнатах, дивуються, нічого зрозуміти не можуть. От один з них і каже:
—    Слухай, Девлете, як ти зумів собі такий палац поставити?
—    Та так собі й поставив, — каже Девлет,— довго розповідати. Краще сідаймо та пообідаємо!
Бачать друзі, що не дуже хоче розказувати про свої справи Девлет, та й кажуть:
—    Ну, як довго, то й не треба! І справді — краще сідаймо за столи.
От вони посідали та й стали їсти-пити. І все Девлетові в чарку підливають. Дивляться, а він уже п'яненький. Тоді вони до нього знову: розкажи та й розкажи, як такий палац поставив.
А Девлет на цей раз забув, що йому жінка казала, та й розповів усе: так-от і отак.
—    Е, такого не буває,— кажуть друзі.— Де це видано, де це чувано, щоб у корчі красуня жила!
—    Не вірите? — каже Девлет.— Ну так дивіться.
Підвів Друзів до корча та й гукає:
—     Жінко, виходь!
А вона не виходить. Девлет тоді розізлився та за сокиру! Тут морська діва злякалася і вийшла зі своєї хатки. Побачили її Девлетові друзі й повірили йому.
От бенкет скінчився. Девлет ліг спати. Коли прокинувся — дивиться: жінка його сидить біля нього й каже:
—    Я ж тебе просила, щоб ти про мене нікому не казав і нікому мене не показував.
А ти мене не послухав. Тепер буде тобі біда.
Не встигла вона сказати цих слів, аж тут до їхнього будинку приїхав на коні сам султан Абдула. А морська діва почула, що хтось під'їхав, та й виглянула у вікно. Тут її султан і побачив і так уподобав, що ну! Каже своєму візирові:
—    Іди узнай, хто тут живе!
Візир тут же зайшов, довідався--про все, що треба, та й доповідає султанові.
А султан:    
—    От мій наказ. Хай Девлет узавтра іде до мене. А не прийде — голову зніму.
Як почув про це Девлет— ухопився за голову. Сидить, не їсть, не п'є. Цілу ніч заснути не може. А султанові теж не спиться. Тільки очі заплющить, а перед ним — морська діва.
—    Не султан я буду,— каже він собі,— якщо не заберу собі цієї красуні! Як тільки настав ранок, султан покликав до себе всіх візирів та й каже:
Ось мій наказ. Як тільки Девлет пройде через палацову браму, одразу його хапайте й вішайте.
Тут візири-міністри в один голос кажуть султанові:
—    Ні, ваша величність, так не подобає. За що ж його вішати? Немає причини ніякої. Та коли ви його хочете знищити будь-що, то вчиніть ось як: скажіть йому, аби він зробив щось таке, чого не може зробити жоден чоловік. Загадайте: на такий-ось день зроби мені те й те. А як він не зробить, то тоді ми його любесенько й повісимо!
—    Правда ваша,— каже султан.
От приходить Девлет, а султан йому й наказує:
—    Слухай-но, рибалко, ось тобі мій наказ: щоб за сім днів ти дістав мені кавуна; і щоб з того кавуна, як тільки-но його розріжуть, заєць вискочив. А як не зробиш, що я кажу, то прощайся з білим світом.
Вийшов Девлет із царського палацу, йде; плаче. Бо де ж це дістати кавуна, щоб з нього заєць вискочив? Немає таких кавунів. Приходить до дружини, каже їй про свою біду.
—    А я тобі що казала? — відповідає вона.
Тут Девлет ще дужче заплакав. Плаче, аж головою об стіну б'ється і все просить морську діву: допоможи мені, а то пропаду. Довго мовчала морська діва, та потім стало їй його шкода. Взяла вона палицю та й каже:
—    Ось візьми цю палицю та й біжи на берег, вдар нею тричі по воді, до тебе тут же вийде моя менша сестра, яка відає різним овочем. Ти поклонись їй від мене і попрохай один кавун. Як вона тобі дасть — ти врятований, а не дасть — ти умреш, а я стану султаншею.
Пішов Девлет до моря І тричі вдарив палицею по воді. Дивиться — аж перед ним гарна-гарна дівчина. Вклонився їй рибалка й каже:
—    Тобі кланяється сестра твоя Гайрет і прохає прислати їй один кавун.
—    Гаразд,— відповідає красуня.— Тільки ж, мабуть, вони всі ще зелені. А втім — пошукаю.
Сказала і зникла у воді... Коли випливає, несе в руці манюній кавунчик, як кулак, і подає Девлетові.
—    Більших,— каже,— немає.
Тяжко стало Девлетові на душі — та що поробиш? Поклав він кавунчика за пазуху та й пішов до султанського палацу. Йде, плаче і все думає, як то йому зараз голову рубатимуть. А тим часом чує — щось кавун ніби поважчав і побільшав. Доходить Девлет до палацу, а кавун став такий великий і важкий, що його ледве двома руками донесеш. «Що за диво,— думає Девлет,— ану ж хай ще й султан подивиться на цей кавун».
Ну, султанові тут же доповіли: так і так, рибалка приніс кавун. Султан зібрав своїх міністрів, узяв великого ножа і рубонув ним по кавуну. Кавун хрясь, а з нього отакенний зайцюра як вистрибне та й ну тікати...
Султан аж побілів зі злості, але що поробиш — відпустив Девлета. Та не минуло й трьох днів, як він знову покликав рибалку до себе в палац.
Ще такий мій наказ: аби ти за три дні дістав і приніс до палацу таке гроно винограду, щоб його вистачило наїстися всім моїм городянам і солдатам.
Іде Девлет — плаче ще дужче, ніж перше. А жінка йому:
—    Я тобі що казала! От відрубають голову, знатимеш, як базікати!
Лаяла вона його, лаяла, а далі дає йому лозинку й каже:
—    Біжи на берег, тричі вдар по воді цією чарівною лозинкою. Вийде моя друга сестричка, що всією фруктою відає. То поклонись їй од мене і попроси гроно винограду. Як дасть — ти врятований, а не дасть — тобі кінець, а мені султанський вінець...
Пішов Девлет на берег, зробив і сказав усе як слід. Пірнула у воду друга красуня і винесла малесеньке гронце, що ним і малої дитини не нагодуєш.
Іде рибалка до палацу, плаче, та що робити?! Треба йти. Приніс він це малесеньке гронце до палацу, а султан як закричить:
—    Гей, кличте сюди ката! Хай він зрубає голову цьому нахабі! Я що йому наказував? А він сміється з мене!
Тут один з міністрів і каже:
—    Будьте справедливі, ваша величність! Звеліть, хай хтось з'їсть хоч одну ягідку, може, й справді наїсться?
—    Хай буде так,— погодився султан.
Тут якийсь візир зірвав ягідку з грона, а на її місці одразу десять виросло. Зірвали ще ягідку — ще десять на її місці! Тут усі кинулися до грона, почали патрати його на всі боки, а воно росте й росте.
Бачить султан, що гроно виросло таке велике, що скоро його із палацу не винесеш.
—    Винесіть його надвір та почепіть на перекладину,— наказав султан.
Так і зробили. Хто не йде, той і їсть той виноград, а його все більшає й більшає. Вже гроно стало таке велике, що до нього страшно й підійти. Тоді султан наказав, щоб того грона ніхто й пальцем не доторкався.
Такий лютий став султан, що надумав рибалку повісити просто так — без будь-якої причини. Але найголовніший візир знову каже:
—    Султане! Скажіть йому ще щось зробити, і а як він і третій наказ ваш сповнить, тоді вже робіть як знаєте.
—    Хай буде так. Чи зробить, чи не зробить, а голови позбудеться.
Через два дні кличуть Девлета до султана Абдули.
—    Ось іще один мій тобі наказ, мій добрий слуго,— каже він.— Щоб ти за три доби привів до мене хлопчика років дев'яти чи десяти, тільки аби він був такий дужий, щоб його не здолало все моє військо. Тільки начувайся — як цього не зробиш, тут тобі й смерть.
Іде Девлет додому, плаче-ридає.
—    А що я тобі казала? — знов докоряє його дружина.— Не слухався мене — отож пропадай ані за що!
А що може сказати бідний Девлет? Плаче — та й усе. Лаяла його жінка, лаяла, мерзила на всі боки, а потім каже:
—    Ось тобі чарівний патичок, іди на берег, тричі вдар по воді. Вийде моя старша сестричка, яка всім живим відає. Поклонись од мене і скажи що треба. Як дасть вона тобі дитину— житимеш, а як не дасть, то знай: тобі у гріб лягати, а мені султанувати.
Побіг Девлет на берег, зробив і сказав усе, що треба. І третя красуня Дала йому за те малесенького-малесенького хлопчика.
Що робити? Сказав він їй спасибі. Взяв цього хлопчика, поклав його за пазуху та й пішов до палацу. Двічі дива з ним траплялися, а мо' й на третій раз те саме буде!
Йде, а хлоп'я й справді в нього за пазухою підростає, важчає, ось його вже й добре притримувати треба. Тільки-но Девлет пройшов під брамою, аж хлоп'я стриб із-за пазухи, в руках по шаблюці, та ще й кричить:
—    А де тут ваше військо?!
Сказали про це султанові, а той у вікно подивився та й каже одному слузі:
—    Біжи, прожени палицею цього малюка.
Вискочив слуга з палицею, а хлопчик його шаблюкою як чесоне — та й надвоє!
—    Ти диви, яке бистре,— каже султан.— Ану, десять вояків, біжіть, провчіть малого!
А малий знов як чесоне, так уже й тих десятьох нема! Тоді султан посилає цілу сотню! А хлопчик ту сотню — раз! — і вже вона лежить уся! Тоді — тисячу. А малюк — і тисячу! Тоді — все вшсько. А малий — раз-два-три! — воно тут же все й полягло!
—    Ой-ой-ой!!! — кричить султан.— Слухай-но, рибалко, виведи свого хлопця з двору, а то мені страшно.
—    Гаразд,— каже Девлет, а сам хлопцеві на вухо: — Рубай їх усіх!
Ех, як рубоне малий! І султана, і візирів, і всіх слуг понищив, як мух.
Тут збіглися люди. Дивляться: що воно за диво!
А малий їм і каже:
—    Так ось і так, я порубав султана з усіма його слугами та військом. А тепер оце мій дядько Девлет — хай він буде вам за султана!
І став Девлет султаном, а його дружина, морська діва, султаншею. Щасливо живуть та царюють і досі.
А хлопчик, зробивши своє діло, повернувся у море до своєї матері...

ФЕТЛА-ЗВИТЯЖЕЦЬ
А було ж це так давно, коли нас усіх ще й на світі не було; коли мінарети пригинались аж до річки, щоб напитися водички; так-от тоді на березі отієї річки, що звалася Баш-су, лежало село Харасан. А панував над тим селом один багатій на ймення Саран-бай. Усі його звали ще й грошолупом, бо він був-таки грошовитий, але скнара, якого світ не бачив. Так-от був у цього Саран-бая один-однісінький син на ймення Фетла. І працював цей Фетла в свого батька тяжче, ніж наймит. І вдень, і вночі той Фетла щось робить: то в степу худобу пасе, то на городі вовтузиться, то ниву оре.
Якось восени Фетла із Саран-баєм сіяли озимину. Коли роботу було скінчено, Саран-бай і каже:
—    Слухай-но, синку! Жени волів до ставу, хай нап'ються, а потім — рушай додому та не барись.
—    Гаразд,— каже Фетла.
Погнав він волів до ставу, напоїв їх добре.та й зібрався вже йти додому, аж тут йому спати захотілося — та так, що Фетла тут же ліг на землю та й заснув. ї сниться йому диво-сон. Ніби він, Фетла, не серед поля, а в султанських палатах. І наче біля нього султанівна, та така ж гарна, що очі болять, коли на неї дивитися, а коли не дивитися, то серце щемить. І буцімто він, Фетла, одружується з тією султанівною і стає султаном.
Прокинувся Фетла, а вже ніч, тільки зорі виблискують. Та ще воли лежать поряд, жуйку жують.
—    Ну й дивний же сон,— подумки сказав сам собі Фетла, а далі встав, підняв волів та й подався додому.
Якусь там версту пройшов, коли Саран-бай іде назустріч. Та й заходився він свого сина сварити.
А Фетла йому й каже:
—    Пробачте, тату, я заснув, а потім прокинувся і думав про те, що приснилося.
—    Що ж то за сон такий, щоб ото ще й думати про нього? — здивувався батько.
—    Дуже дивний сон,— відповідає Фетла та й чекає, що батько зараз йому скаже, як водиться: «Хай твій сон на добро буде!», а батько спересердя забув сказати ці слова, та й питає:
—    Що ж то за сон? Розкажи!
А Фетла й думає собі: якщо батько не сказав, щоб сон на добро був, то я йому його й не розповідатиму, навіщо мені, щоб лихо було. Та й каже:
—    Не можу я тобі свій сон розповісти.
Тут Саран-бай дуже розгнівався та й каже:
—    Як не розкажеш, то зараз я тобі такої прочуханки дам — не матимеш на що й сісти.
А Фетла йому:
—    От не можу — й геть!
Тут батько і почав його бити. А Фетла навтьоки, та до матері. Мати сховала його, а тоді й питає:
—    Чого-то батько б'ється?
—    Я,—каже Фетла, — сон дуже дивний бачив, та не захотів йому розповісти. Та й чекає, що мати скаже: «Хай твій сон на добро буде». А мати одразу:
—    Розкажи та й розкажи мені твій сон.
—    І тобі не скажу, — відповів Фетла.
Тоді й мати заповзялася лупцювати свого сина. А він мовчить, хоч падай.
—    Ну,— каже мати,— то йди собі на всі чотири сторони. Як ти нас не слухаєш, як ти упертий, мов каменюка, то нащо ти нам іздався! Іди від нас!
Вибіг Фетла з хати та й не знає, куди податися. Довго стояв на шляху, не знаючи, що робити. Нарешті взяв гирлигу та й подався, куди ноги несуть...
Довго ходив Фетла. Уже й осінь минула, вже й зима відбіліла, аж ось перед ним устало, нарешті, величезне місто — таке велике, що його Фетла ще зроду не бачив. Йде Фетла з гирлигою вулицями, роздивляється на кам'яниці, а вони ж високі та гарні. Дивиться Фетла — великий водограй з високою колоною посередині. «Дай-но,— думає,— влізу сюди та добре роздивлюся, що воно таке». Виліз він на мармурову колону, візерунками та всіляким премудрим письмом помережану і давай роздивлятися навкруги. А тим часом до цього водограю привели напитися коней із царської стайні. Тільки-но стаєнний їх до води підвів, а вони як захропуть — і не п'ють, бо бояться чужого чоловіка. Тоді стаєнний побачив Фетлу та й каже:
—    Агей, чужий чоловіче, злізь-но скоріше звідти, а то ж коні наполохалися! А Фетла йому:
—    Не злізу, от і все!
Розсердився стаєнний та й пішов до султана.
—    Так і так-от, ваша величність, якийсь чоловік вліз у водограй, не дає коням напитися.
Султан розлютився, та як гримне:
—    Хто сміє залазити в мій водограй?! А приведіть-но його сюди!
Побігли вояки з надвірної варти, тут же стягли Фетлу з колони і привели перед султанові ясні очі.
—    Хто ти є? — запитав володар усього цього краю.— Звідки ти прийшов у мою державу?
Фетла йому розповів.
—    А чого тебе батько-мати прогнали? — промовив султан.
—    Так і так,— відповідає Фетла,— не розповів я їм, що за дивний сон біля ставка побачив. Так вони за те мене й вигнали.
—    Ну гаразд,— каже султан.— Ти їм не розповів, але ж султанові розкажеш?
—    І султанові не розкажу,—відповів Фетла.
Затупотів ногами султан та як зарепетує:
—    Гей, до мене, слуги мої вірні! А візьміть-но цього мерзотника та й укиньте його до темниці, що під моїми палатами. І їсти не давайте, хай з-голоду здохне!
Тут же султанові служки вхопили Фетлу попідруки та й потягли до темниці. Вкинули його туди й зачинили двері.
Оглядається Фетла, а там темно — хоч в око стрель. Тоді він руками — лап, лап... Аж там — людські кістки! Та так їх багато — цілі купи. Це з тих людей, яких сюди раніше вкидали.
«Ну,— думає Фетла,— й зі мною таке ж буде, як не порятуюся». От він і взявся збирати кістки та зв'язувати їх, і вив'язав велику драбину. Поставив він її ставма, а вона аж до стелі дістає.
«А полізу-но я туди»,— думає сам собі Фетла. Поліз. Дістався до стелі. А далі ж що робити? От Фетла й заходився обмацувати тую стелю. «Може дірку яку налапаю»,— думає. Коли чує, а стеля в одному місці піддається. Натис Фетла дужче, а воно — ніби ляда! Тут Фетла гарненько відкрив тую ляду та й вибрався собі на волю.
Дивиться — аж він у кімнаті султанівни. Султанівна собі спить, а Фетла тихенько підійшов до великого мармурового столу, а там — повно їсти-пити, і все в золотих тарелях. От Фетла сів до столу та добре наївся, з порцелянової карафи налив собі кисло-солодкого напою — шербету — та напився, скільки хотів. А вже потім він підійшов до золотого ліжка, на якому спала султанівна, переставив підсвічники і поцілував її в щічку. А тоді Фетла повернувся до своєї темниці — і закрив за собою ляду.
От уранці прокинулася Гуль-султан — так звали султанівну — аж зирк: хтось переставив підсвічники. Тут вона — лясь в долоні. Прибігли служниці.
—    Це ви,— каже султанівна,— підсвічники переставили?
—    Що ви,— присягаються служниці,— ми тут анічогісінько не чіпали.
—    Ну, то дайте мені напитися,— каже султанівна.
—    Тут служниці — до карафи, аж там хтось уже попив увесь шербет.
—    Еге,— каже собі султанівна,— та тут хтось таки був.
А служницям про це — ні слова.
Наступної ночі Фетла знову заліз у кімнату до султанівни, знов наївся-напився, потім переставив підсвічники, поцілував Гуль-султан і заховався у своїй темниці.
Вранці Гуль-султан дивиться — аж знов хтось у неї був. Що за диво?
«Ні,—думає султанівна,—я таки випильную, хто до мене ходить». А для того, щоб не заснути, вона взяла та й порізала собі пальця. Сидить на ліжку, плаче, заснути не може, аж дивиться: посеред кімнати килим заворушився, далі піднявся паркет, і от бачить вона, вилазить гарний-прегарний парубок. Вона тут же тихесенько лягла — і ніби спить. А Фетла підійшов до столу, напився-на ївся, а далі переставив підсвічники, наблизився до султанівни і нахилився, щоб поцілувати. Тут дівчина розплющила очі та як схопить Фетлу за руки!
—    Ти хто такий? — питає.
—    Та я, та я,— злякався Фетла і слова вимовити не може.
—    Ану, сідай сюди,— звеліла султанівна,— та й розказуй, хто ти і звідки ти, і за які гріхи тебе вкинули до темниці.
—    Так і так,— каже Фетла,— привидівся мені сон, якого я несхотів розповідати ні батьку-матері, ні навіть султанові.
А султанівна йому й каже:
—    Хай твій сон на добро буде!
А Фетла зрадів та й мовить:
—    От тобі я свій сон і розповім. Та й розказав їй усе.
Слухає султанівна, а сама на Фетлу дивиться, і такий він їй гарний!
—    Будь,— каже,— біля мене аж до ранку, а вже вранці йди назад.
Так вони зустрічалися кілька місяців.
От якось приходить ввечері Фетла до султанівни, аж вона сумна-сумна.
—    Що з тобою?—питає Фетла.—Чи досада яка? Може, я, бідолашний невольник, якось тобі допоможу?
—    Нічим ти допомогти не зможеш,— заплакала Гуль-султан.— Але я тобі просто розкажу про своє горе, бо для мене ти найдорожчий у світі. Так-от, чурськии султан, наймогутніший з наймогутніших володар, надіслав моєму батькові таке писання, що за кілька день привезуть у нашу землю лук із стрілою, що важить аж тисячу пудів. І хай,— пише чурськии султан,— у нашій землі знайдеться такий чоловік, який би зумів стрелити з цього лука, та не просто стрелити, а аж до Чурської землі дострелити. Як за сорок день мій батько не знайде такого стрільця, то тоді чурськии султан прийде на нашу землю, всіх людей повоює, а мене забере до свого гарему, щоб я йому за дружину була.
Фетла послухав усе оце та й мовить:
—    Не бійся, моя квіточко, якщо батько не знайде собі стрільця, то тоді я тим стрільцем буду. Хай лишень випустить мене з темниці.
Тут султанівна зраділа, що не кажи.
Коли другого дня привозять од чурського володаря вели кий-пре великий лук із здоровецькою стрілою. Та й поставили усе навпроти султанових палат. Султан тут же розіслав гінців у всі кінці: «Гей, хто зможе з диво-лука стрелити, щоб аж до Чурської землі дострелити? Як стрільця не знайдемо за сорок день, нас чурськии султан порубає впень! А тому стрільцю-молодцю, що гарно вцілить, та до Чурського царства дострелить і відведе од нашого люду напасть — султан тому султанівну заміж оддасть!» їздять гінці по царству, читають султанів указ, тільки щось не видно таких стрільців-молодців, щоб навіть тятиву натягти в тому луці могли. Що робити султанові? Скубе свою бороду, ледь не ридає, відчай душу огортає. От уже і тридцять днів минуло.
Цар за голову хапається, нічого придумати не може.
Тоді султанівна до нього прийшла, сіла біля нього, руку поцілувала та й каже:
—    Тату, я чула, що в нашій землі не знайшлося такого стрільця-молодця, який міг би стрелити з чурського лука.
—    Ой, не знайшлося, доню,— заплакав султан.
—    Не плач,— каже султанівна,— сьогодні лише тридцять перший день. Треба ще пошукати... Може б, хтось у темницю, що під палатами, заглянув?
—    Що там дивитися? — зітхнув султан.— Хіба там може бути хоч хтось живий? Всі, хто туди потрапляв, страшною смертю вмирали.
—    А ти накажи, щоб подивилися, а раптом там хто й є?
—    Ах, доню,— зітхнув султан,— тільки тому, що це ти прохаєш, я накажу, щоб відкрили темницю, сама побачиш, що даремно.
От відімкнули темницю, тоді   султан підійшов до дверей і гукає:
—    А чи є тут хто живий?
Аж у відповідь чує:
—    Тільки я один, султане!
Тут султан кинувся назустріч невольникові й повів його у палати. Тут Фетлу добре помили, одягли, нагодували. Тоді султан і розповів йому про свою біду.
—    Ось він, цей проклятущий лук, — сказав султан. — Спробуй-но з нього стрелити, щоб аж до Чурської землі дострелити. Чи зможеш?
Нічого не сказав Фетла, тільки підійшов до стріли, а її ледь-ледь сто вояків перетягували. Підняв її юнак двома пальцями та й завертів над головою. А потім і каже:
—    Можу. Тільки покажіть мені, куди ж стріляти.
Султан так зрадів, що тут же повів Фетлу до себе в палати І став частувати, найліпшими наїдками годувати, напоями напувати, аби Фетла-стрілець умів влучно стріляти.
—    Тільки,— каже Фетла,— скажи всім людям, що коли летітиме стріла, то земля двигтітиме, хай не лякаються.
—    Гаразд,— каже султан.
Нарешті, настав сороковий день. Вийшов фетла на майдан, а навколо повно люду. Узяв Фетла лук, легенько поклав на нього стрілу, натяг тятиву, прицілився та як стрелить! Загуло, заревіло, наче блискавиця все небо проштрикнула. Полетіла стріла за обрій!
—    Слава стрільцеві-молодцевІ!—загукали всі люди. А султан собі й думає:
«Ану, як стріла тая та не долетіла до Чурської землі? Що тоді?»
Всі радіють, співають, а султанові сумно. Коли дивиться, два гінці од чурського султана мчать.
—    Наш володар,—кричать,— тобі дяку передає, бо дуже гарних стрільців маєш — у ціль влучаєш!
Тут уже султан зрадів.
—    Бери, Фетло,— каже вія,— мою доню-квітку, та починаймо весілля справляти. І щоб сорок днів і сорок ночей усі пили й гуляли, мене й мого зятя прославляли! От відгуляли весілля, аж тут Фетла приходить до султана та й каже:
—    Дозволь мені, султане, поїхати в гості до володаря Чурської землі.
—    Гай-гай,— каже йому султан,— навіщо тобі тая Чурська земля, там люди хитрі  й підступні. Чурський султан тебе згубити може, а тодгж як я свою землю від нього обороню?
—    Та не бійся ти цього, султане,— каже Фетла,— я ворогам віри не йму.
—    Ну що ж, як ти так хочеш,— зітхнув султан,— хай тобі стелиться щаслива дорога.
От Фетла взяв собі найкращого коня, попрощався з усіма та й подався туди, куди він стрілу направляв.
Їде день, їде другий — нікого й нічого. Аж на третій день дивиться — йде собі дорогою мулла, а на голові несе мечеть.
—    Оце так сила!— мовив Фетла і, під'їхавши ближче, гукнув:
—    Хай славиться твоє мистецтво. Такого ніхто в світі не може!
—     Пхе! — відповів йому мулла.— Хіба оце дивина? От якби я вмів стріляти, як отой стрілець-молодець, що аж до Чурської землі дострелив!
—    А якби ти стрівся з отим стрільцем-молодцем,— запитав Фетла,— то чи став би йому побратимом?
—    Я про таке щастя й думати не смію,— одповів мулла.
—    Ну, так я отой стрілець і є!
От вони побраталися, мулла зняв з голови мечеть, поставив на землю, і вони пішли уже вдвох.
Ідуть собі й ідуть, аж бачать: біжать зайці, а за ними чолов'яга, а в того чолов'яги на кожній нозі по жорну од млина, а він усе одно біжить та ще й зайців руками хапає.
—    Хай славиться твоє мистецтво,— каже йому Фетла.— Бо такого ніхто в світі не може!
—    Пхе! — каже чолов'яга,— Хіба це дивина? От є на світі стрілець-молодець, так він аж до Чурської землі дострелює.
—    Так оце ж я той стрілець! — сміється Фетла.
—    Візьми мене з собою.
От вони побраталися та ідуть уже втрьох.
Ідуть, аж дивляться: на дереві спить ґава, а до неї підкрався чоловік та так тихо, що вона й не почула. Та ще й у крила їй тонку дротинку вплітає.
—    Ну й ловкач же ти,— каже Фетла.
—    Пхе,— каже йому чоловік,— онде є стрілець-молодець, що аж до Чурської землі дострелює. А що я?
Тут Фетла йому сказав, хто він такий, і вони пішли вчотирьох. Не так багато й пройшли, аж бачать: лежить чоловік, вухо до землі приклав і прислухається.
—    Що то ти робиш? — питає його Фетла.
—    Тс-с-с! — відповідає йому чоловік.— Я слухаю, як комарі за горою б'ються.
Взяли молодці й цього чоловіка в товариство. Уже вп'ятьох ідуть.
Ось і вечір настає, коли бачать: стоїть чоловік, підняв рушницю-гаківницю, у щось цілиться, а в що саме — не видко.
—    У що то ти цілишся?—питає Фетла.
Та онде, за тисячу верстов, їде козацький загін, а на чолі хоробрий сотник, так я його хочу з коня зсадити.
—    Оце так стрілець! — мовив Фетла.— Ходімо з нами.
Фетла розповів йому про себе й своїх побратимів, побратався з стрільцем, та й поїхали вони вже вшістьох.
Отак, ушістьох, вони, нарешті, прибули до столиці Чурської землі. Фетла та його друзі-побратими прийшли в найкращу кав'ярню, сіли собі їсти-пити, а до султана посланця послали, що от, мовляв, приїхав до твоєї столиці стрілець-молодець Фетла й хоче тобі поклонитися. Посланець побіг, а Фетла каже тому молодцю, що слухав, як комарі билися:
—    Ану, брате Доброслуху, що там каже султан посланцеві?
—    Султан каже, — мовив Доброслух,— що прийме нас з найбільшою шаною. Два дні нас шануватиме, а на третій — отруїть за столом.
—    Ти ба, який хитрий,— каже той ловкач, що ґаві дротинки вплітав у крила,— побачимо ще, хто кого отруїть.
Наступного дня прийшов Фетла зі своїми друзями до чурського султана, поклонився йому, своїх побратимів показав.
—    Живіть у мене в палаці,— каже султан.
—    Дякуємо, —відповідає Фетла.
А султан веде далі:    
—    Гостю мій дорогий, хочу я тебе розважити. Є у мене мурин, він так швидко бігає, як ніхто. Якщо в тебе є бігун, то нехай він позмагається з моїм.
—    А чого ж, є,— відповів Фетла та й підвів до султана того молодця, що з жорнами полем бігав.
От побігли бігуни. В один кінець треба десять верстов пробігти й назад повернутися. Сидять Фетла й султан, чекають: хто переможе.
А  тим часом стрілець-молодець  схопив  рушницю-гаківницю  та й  вистрелив.
—    Що там таке? — запитує Фетла.
—    Та нічого,— відповів хлопець.— Той мурин та кілки був нашому бігунові на дорозі понаставляв, а я стрелив і вибив їх.
—    Ну, то як? — питає Фетла в султана, що дивився в підзорну трубу. — Хто там перший?
—    Щось нічого.не бачу,— султан одповідає.
Аж тут прибігає Фе тлів побратим! Аж позеленів чурський султан од досади, але стримався й каже Фетлі:
—    Спасибі тобі, друже мій, за добру забаву.
—    Що ви? — каже Фетла.— Це вам спасибі. От настав третій день. Посилає султан свого візира до Фетли з запрошенням на
обід. Фетла подякував і сказав:
—    Зараз підемо.
Тільки-но візир вийшов, а Фетла й каже:
—    Ану, брате Доброслуху, що каже султан?
—    Султан наказав,— відповідає Доброслух,— щоб накрили два столи поряд. На тому столі, за яким ми сидітимемо, буде отруєна страва. А на султанському— не отруєна.
—    Ти ба,— каже молодець, що його й ґава не чула,— який хитрий чурський султан. А ми зробимо ось так: хай наш мулла почне читати молитву, аж я всі страви з нашого стола попереставляю на султанський, а султанські страви—до нас. Та так зроблю спритно, що ніхто не почує й не побачить!
З тим вони й пішли до султана. Тільки-но сіли за столи, аж тут мулла почав молитву читати. Понахилялися всі поклони бити, стали лобом землі діставати, аж тут Фет-лів побратим-ловкач усі страви й попереставляв.
Посідали всі за столи. Фетла та його хлопці їдять собі, уминають за обидві щоки. Дивиться султан на хлопців. Коли ж вони попадають і повмирають? А сам їсть, та своїм візирам підкладає.
Аж тут як запече його в животі. Ледве підвівся з-за столу — впав і помер. А з ним — усі його візири.
Після цього Фетла й каже своєму побратимові-муллі:
—    Слухай-но, друже, візьми цей палац на плечі та віднеси в нашу землю, а я скажу всім людям, що їхнього султана вже немає і що Чурська земля тепер наша.
Так і зробили.
І стали всі жити-поживати та добра наживати.
А відтоді всі люди стали звати стрільця-молодця Фетлою-звитяжцем. Такі досі називають, і досі його пам'ятають, і кожен хлопчина мріє вирости дужим і спритним, як Фетла-звитяжець, щоб рідну землю од будь-якого ворога оборонити.

ХАН-ДИВАК І БРЕХУН НА ЙМЕННЯ  «СОРОК ЗАЙЦІВ»
Було це так давно, що зараз про це ніхто й не пам'ятає. Тоді ще кримською землею правили хани. Були вони всілякі — жорстокі й войовничі, підступні й лихі, хитрі й дурні.
А то був хан-дивак. Дуже подобалося йому дивувати себе й інших. Любив він різні химерні штуки, різні забавки та змагання. От влаштує було змагання — хто кого переборе, чи хто кого пережене, або хто кого перебреше... І на тих змаганнях бували не тільки дорослі, а й старі та малі — одне слово, кому тільки заманеться позмагатися у чомусь, той і йде до того хана.
І одягався хан-дивак не так, як усі інші хани. Одягне, було, на себе просте вбрання І ходить, наче звичайна собі людина. Тому його ніхто не боявся і не соромився — чоловік, як усї, чого б то його боятися!
Йде якось хан дорогою, аж зирк: двоє хлопчаків між собою суперечку якусь завели. Інший чоловік мовчки пройшов би собі повз них, а цей ні! Стане біля них — І давай під'юджувати кожного.
Б'ються хлопці, аж земля гуде, а хан дивиться і сміється. Та за хвилину він їх розборонить, пригостить ласощами:
—    Досить! Посперечалися, побилися, мов ті півні, більше не бийтеся. Грайтеся собі на здоров'я!
І йде собі далі.
А ще цей хан-дивак любив людей бистрих перевіряти на розум. Дуже цікаво було йому щось запитати у них і тут же одержати дотепну відповідь.
Іде він якось на своєму улюбленому румакові. А поряд, спираючись на костур, іде дідусь, підганяє отару ханських овець. їде хан поволі, про щось веде розмову з дідусем— аж назустріч хлопчина із школи йде. Хан зупинив малого й питає:
—    Агей, хлопче, ти в якому класі вчишся?
—    У четвертому.
—    Хочеш, загадку загадаю?!
—    Загадуйте,— каже малий.
—    Скажи мені, будь ласка, коли жаба через дорогу переходить?
—    А коли їй заманеться.
—    Ти диви, який кмітливий! Одразу вгадав! Гаразд. А тепер скажи, куди це дим з труби йде. Як по-твоєму?
—    Як ви мені скажете спочатку, звідки він приходить, тоді я скажу вам, куди він іде.
—    О, та ти, виявляється, хитрун з хитрунів! Тоді скажи мені, що ти хотів би від мене мати? Оцього румака, на якому я сиджу, гаманець із золотом чи отару цих овець?
Хлопчина одразу ж відповів:
—    Я хотів би мати і перше, і друге, і третє. Гаманець із золотом я поклав би собі у торбинку, сів би на вашого румака, позаду посадив би ще й дідуся, який іде за вами, а отару ваших овець погнав би собі додому.
Ханові дуже сподобалася розумна відповідь школяра. Щоправда, йому аж у носі закрутило від того, що хлопець згадав про дідуся, якого хан не здогадався посадити на коня.
«Диви, яке мале, а яке гостре на язик»,— подумав хан.
Та в Криму дотепність поважають усі, навіть хани. Отож хан притамував свою досаду і сказав хлопчикові:
—    Ти — молодчина. Добре вчись — будуть з тебе люди. Я дарую тобі п'ять овечок і кілька золотих монет. Але овечок доведеться тобі гнати пішки, бо той, хто сідає на чужого коня, довго на нім не втримається. Отже, постарайся мати свого коня, коли підростеш.
Отакий був дивак — цей хан.
А тепер ми розкажемо вам пригоду, задля якої, власне, і вся оця казка розповідається.

Був у хана садівник. Це був чесний трудівник, що весь час длубався в землі. І от якось він копав землю в ханському саду і викопав скарб — великий глек золота. Він одразу пішов до хана й каже: ось так і так, я знайшов золото. Хан зрадів, насипав садівникові золота повен кисет, а решту — майже повний глек — надумав віддати найбільшому брехунові Криму.
От хан посилає своїх глашатаїв у всі кінці, щоб усі брехуни прийшли до його палацу і розповіли йому найбільшу брехню. Хто найліпше збреше, тому — глек золота!
Ну, на таку дичину багато мисливців знайшлося.
Першим вирішив позмагатися мулла. А він, між іншим, завше казав правовірним, що брехати страх як недобре, що це великий гріх, і за це на тім світі грішника покарають. Мулла одяг на себе найкращий халат, накрутив на голову розкішну чалму. В такому вигляді він прибув на майдан перед палацом — саме тут проводилося змагання — і вклонився ханові.
—    О, найвеличніший,— почав він.— Цієї весни й літа були такі дощі, такі дощі, що в мене на городі — дякуючи аллахові — виросла така капуста, якої ще світ не бачив. Один качан ледь-ледь підняли п'ятеро чоловік. Так ми з тієї капустини наварили борщу на цілий полк вояків.
Хан вислухав і промовив:
—    А що ж, це цілком можливо.
От мулла і залишився ні з чим.
За муллою вийшов брехати імам, Він теж одяг на себе найкраще вбрання. Вклонився, як подобає ханові, й почав:
—    О, наймудріший! Торік, як я їздив до Мекки, щоб уклонитися святим місцям, я побачив там казан, в якому варили двох обдертих биків, і кожен бик був вагою в триста, батманів,
—    А що ж, і таке, певне, буває,— відповів імамові хан.— Бо саме у таких казанах, певне, й варили оту капусту, що виростив у себе на городі наш мулла.
Таким чином, імам теж схопив облизня.
Після імама вийшла на змагання найвідоміша у місті ворожка.
—    Хай святиться найбільша у світі мудрість твоя, найясніший хане,— сказала вона.— Мені, звісно, не подобає виступати тут у такій справі, бо брехати я не звикла. Але ти сам сказав, що найбільший брехун одержить глек золота. Так-от, найясніший з наймудріших, цього року в мене на баштані виросли такі здоровенні кавуни та огірки, що з одного огірка я насолила три діжки огірків. А одним кавуном я нагодувала сорок душ. Та днями ми з донькою різали один такий кавун, і наш ніж випадково упав усередину кавуна. Донька полізла у кавун за ножем і теж пропала... Що робити? Я теж туди полізла, бо треба ж доньку десь знайти та й ніж дістати. Довго я там блукала, поки не знайшла все, що шукала. От ми посідали з донькою й вирішили — не вилазитимемо, поки кавун зсередини не з'їмо. Сіли і з'їли. Хоч вірте, хоч ні...
—     А чому ж? Віримо,— відповів хан.— У світі й не такі дива бувають.
Отже, й ворожка теж залишилася ні з чим.
Аж дивляться всі —на майдан виходить один чоловік з бурдюком під пахвою.
Був це бідняк, якого всі звали «Сорок зайців». Він жив у селі, неподалік од столиці, і був брехуном, яких світ не бачив. А прозвали його так після того, як він одного разу розповів своїм сусідам, що бачив на власні очі взимку в степу сорок зайців, які гралися на снігу. Сусіди казали, що такого не може бути. «Ти бреши, та не перебріхуй,— казали вони йому.— Ніколи зайці по сорок не ходять, вони дуже обережні».—«Я не знаю, чого то вони так осміліли,— відповідав брехун.— Але ж двадцятьох я на власні очі таки бачив».— «Та й двадцяти не могло бути. Зайці не дурні, щоб отаким виводком ходити».— «Та їй-богу ж, бачив на власні очі аж десятьох — і всі вкупі!»—«Не сміши ти людей,— відповідали сусіди.— Де це таке бувало, щоб десятеро зайців бігало разом. Ти думаєш, вони не бояться мисливців! Ого! Вони знаєш які обережні!»— «А дідько їх знає, що то з ними сталося. Може, то мені просто здалося. Але я точно бачив, що в одного хутро темно-сіре, а в другого.— темно-буре». Ну, тут усі зареготалися: «Брешеш, знову брешеш! Та взимку ж зайці білі».— «Ну, тоді не знаю,, що то воно було! — здався брехун.— Але я бачив на власні очі, що там, на снігу, щось стирчало темне. Я й подумав, що то заєць. А може, то й не він?»
Після цього й вигадали йому прізвисько: «Сорок зайців».
І от, коли довідалися в селі про змагання брехунів, жінка каже своєму чоловікові-брехунові:
—     Слухай-но, чоловіче, ти б ото, ніж розводити теревені, пішов би оце до хана на змагання, то, може, якась користь і від тебе була б! Невже ти не можеш придумати якоїсь несусвітньої брехні, щоб виграти отой глек золота? То чого ж тобі дали прізвисько «Сорок зайців»? Іди ото до хана, бо нам з дітьми нема що їсти.
Брехун довго не хотів іти, але хіба від жінки відчепишся? Думав, думав він та й надумав. Вдома у них був бурдюк з козячої шкіри, в який вони влітку наливали бузу    і для охолодження опускали в криницю. От брехун узяв собі під пахву отой бурдюк і пішов на змагання.
Вийшов «Сорок зайців» на майдан, вклонився ханові й мовив:
—    О мудрий та великий хане! Ваш небіжчик-батько — хай вічно буде над ним милість аллаха,— коли був живий, то позичав у мого тата — а він, як вам добре відомо, був багач над багачами — два бурдюки золота. Мій тато якраз оцим бурдюком йому те золото й відміряв. Так-от я прийшов оце вам нагадати про це й просити вас повернути мені борг вашого покійного батька — хай вічно пребуде над ним аллахова милість і ласка!
Хан від подиву аж рота роззявив. Він готовий був до будь-якої нісенітниці, але такої зухвалої брехні, яку він щойно почув, він і уявити не міг. Хан був розумний, хоч і дивак, тому він одразу змикитив, що коли він скаже: «Так, це все було!», то доведеться віддати два бурдюки золота; а коли скаже: «Ні, це брехня!», то «Сорок зайців» одержить глек золота, бо переможе в змаганні.
Хан збагнув, що ліпше визнати перемогу голодранця, ніж кидати тінь на свого батька та ще й віддавати ні за що ні про що аж два бурдюки золота. І він сказав:
—    Те, що ти кажеш,— брехня. Я добре знаю, що твій батько був голодранцем, а мій тато ні в кого золота не позичав, бо мав своє.
І тільки-но він сказав оці слова, як увесь майдан загукав:
—    Слава! Слава! Молодчага «Сорок зайців»! Він переміг!
Що залишалося робити ханові?
Був він дуже незадоволений, але дотепників шанував, отож мусив віддати брехунові на ймення «Сорок зайців» майже повний глек золота.
Як тільки «Сорок зайців» одержав свій глек, він тут же загукав:
—    Агей, товариство, у кого діряві штани й сорочки, у кого старі халати й чув'яки,— рушай за мною!
Юрба голодранців побігла вслід за брехуном. Коли вони відійшли від майдану. «Сорок зайців» зупинився і роздав голодранцям майже півглека золота.
А те, що залишилося, він засунув разом з глеком собі в бурдюк і весело подався до своєї хати.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky