Петро КОЗЛАНЮК
МАНДРІВНИКИ


Герої повісті-казки Петра Козланюка — лісові гриби. Не схотіли вони миритися із засиллям хробаків і вирушили у мандри, щоб знайти на них управу. Багато пригод пережили хоробрий гриб Капелюшник та його подружка печериця Рябенька, але здобули-таки для мешканців Затишної поляни нове життя.

Казка друкується з деякими скороченнями.


ЗАТИШНА ПОЛЯНА
Був темний, великий ліс. А в глухій лісовій дебрі посеред непролазної гущавини примістилась невеличка Затишна поляна. Росли тут кучеряві кущі ліщини, що прибирались восени золотими горішками, росла густо рябнна з червоно-гарячими коралами на шиї, а попід ліщиною та навкруг порохнявих пеньків у зеленій траві жили громадою гриби і печериці.
Поляна була в такій глушині, що ніхто з людей сюди не заходив. Тільки прибіжить іноді з гущавини зайчик та по-скубне зеленої травиці, прискаче сполохана сарна й постриже вушками на поляні, пристрибає звинно білочка поласувати горішків. Рідко-рідко заблукає сюди і кудлатий ведмідь — покачатися в теплій травиці...
Прекрасно було на поляні. Згори пестливо гріло сонце. Щебетали весело пташки на кущах. Знизу йшли теплі випари й млосна лісова вогкість. У траві ж стрекотали стоголосо всілякі коники та цвіркуни. Не встигне ще білий день ясні очі протерти, як починається в лісі радісна музика — і бринять весело-весело щебети й співи аж до пізньої ночі. А вряди-годи насупиться ясний день чорною хмарою і грізно покотить громом по лісу. Все раптом потемнішає в страху, принишкне, і тоді шумно ллється згори теплий дощ на поляну. Ллється і дбайливо розчісує кучері на ліщині й рябині, ллється і весело миє замурзані голівки грибам і печерицям. Весело...
Все навкруги гарне, все життєрадісне на поляні, одна біда грибам і печерицям — хробачня злюща. Не встигне, бач, кожний гриб випростатися як слід із травиці, не встигне ще печериця сонцем налюбуватись, як у біленькі їхні тільця в'їдається свердлом черв'як — і гризе, точить, їсть за життя живе тіло. І що з того, що так весело світить сонечко на поляні? Що з того, що так радісно щебечуть пташки в ліщині і грають комахи в траві? Що з того, що так любо й чудесно на Затишній поляні?.. Грибам і печерицям від цього ще сумніше, бо життя їхнє отруєне змалечку. Як тут його тішитись світом, коли всякому відомо, що в твоєму тілі сидить черв'як і що життя твоє гірш ніж нерадісне?.. За який тиждень-два буйний твій стан, брате грибе, змиршавіє, за тиждеиь-два, пе-черичко-сестричко, твоє личко біленьке почорніє та й зів'яне на сонці... Мало радості-втіхи з такої долі!..
Стояв чудовий літній день на поляні. Гріло сонце, щебетали пташки, стрекотали комахи в траві. Все жило і раділо світом, одні тільки гриби й печериці куняли мовчки... Вони прислухалися в прикрій зневірі, як безпорадно падали підточені гриби попід кущами, як шаруділи в них черв'яки...
Серед цієї неприємної мовчанки виліз гриб Капелюшник на березовий пень під рябиною і з досадою плюнув під кущі з гниляками.
— Ех, і життя наше, тьху, ти пропадь! — сказав голосно.— Тільки і знаєш, що хробачня з'їсть тебе нині-завтра,
тільки й чуєш усього один гнилий запах.
Гриби й печериці лежали в'яло в нагрітій траві і мовчали ліниво.
— Ну, що ж,— озвався хтось згодом кисло.— Життя як життя — така вже воно наша доля гриб'яча...
— Доля! — підхопив гірко гриб Капелюшник.— Доля!.. Та. як же його не їсти хробачиськам, коли ми поза своєю Затишною й світу не бачимо? А може, є щось і краще в лісі, ніж оця наша доля... А може, десь і на черв'яків є рада на світі?.. Звідки ми знаємо, так от сидячи тут?
— А є й краща, є! — вставив хтось із гурту з глумом.— Чом ні?.. У лісі, кажуть, ходять люди з кошиками, схоплять тебе, що й не кліпнеш, за шийку — та й засушать потім на мотузці... Ось тобі й краще!
— Ну й що? — озвалась на те печериця Рябенька.— Та я вже воліла б краще в кошик попасти і засохнути на мотузці, аніж зогнити тут за життя з черв'яками...
— Га, то йди шукай хутко кошика і мотузки! — зареготалися злобно старі сироїжки.— Йди, чого тут забираєш у нас місце?
— А то, кажуть, у борщ люди кидають нашого брата... В кип'ячий борщ, хай йому всячина!
— О, чуєш, розумнице Ряба, чуєш? — зашепелявили лукаво сироїжки.
— Е, в страху очі великі!..— почала було Рябенька, але ті вмить закричали злобно:
— Мовчи ти, дурна! Не смій і писнути більше! Ніде нема краще, як на нашій поляні. Тут і затишно, й безпечно, і знаєш, що вік свій проживеш у спокої... Ніхто тебе не сушить, ніхто в гарячий борщ не кидає...
Та зашуміли всі гриби збудоражені. А порохнявий Маслюк додав на кінець резонно:
— Розумно кажете, брати! Що розумно, то розумно... Прожили свій вік наші діди і батьки на Затишній, і ми теж
не скаржимось... Гриб призначений на те, щоб його черв'яки їли, й шукати якоїсь полегкості в світі — зайве й нікудишнє. Все-таки нам тут приємно, спокійно. А хто незадоволений, кому забагнеться широкого світу й життя кращого за наше — хай іде собі на всі чотири сторони та не морочить нам голови!.. Вільному воля — хай скуштує гарячого борщу, як то кажуть!
Запанувала мовчанка на поляні. Сонце гріло, гриби знов в'яли охляло і западали в отупілу дрімоту.
— Ех, народ!..— гірко, з докором зітхнув упівголос гриб Капелюшник.— Ніхто нічого не хоче, ніхто навіть думки не кине далі Затишної!.. Кажи їм, що сидячого й черв'яки з'їдять, а вони: «Тут безпечно й затишно!» Кажи їм, що краще загинути у русі, ніж дати себе сидьма черв'якам з'їсти, а вони: «Не ходили наші діди й батьки нікуди звідси...» Тьху! А я ось не хочу, тут сидячи, гнити і піду в світ сам... Піду, нехай і в кошик попаду, нехай в борщі гарячому втоплюся... Будьте здорові і не згадуйте лихом!
Гриб Капелюшник насунув на лоба свій широкий капелюх, взяв на плечі подорожню торбину й ціпок ліщиновий у руку й пішов мовчки з поляни. Але за кущами вже наздогнала його печериця Рябенька.
— Чекайте,— каже,— дядьку Капелюшнику, і я піду з вами. Не проженете, візьмете мене з собою?
Гриб Капелюшник спинився нерішуче й знизав плечима.
— Так ти ще,— каже,— молоденька й тендітна, небого... Боюсь, що в світі можуть трапитись різні пригоди, а ти ж оце, знаєш...
— Нічого, дядьку,— бадьоро перебила Рябенька,— я ще здорова, думаю... То вже краще загинемо обоє в дорозі, аніж тут чекати нам смерті гнилої.
— Ну, то ходім...— посміхнувся задоволено гриб Капелюшник.— Воно навіть краще йти вдвох, у товаристві. Давай же руку, небого!
— І ми підемо, і ми! — кликнуло кілька молодих боровиків з-під кущів.— Візьміть і нас...
Та Капелюшник махнув на те рукою. Почекайте, мовляв, потім підете.
Він взяв Рябеньку за руку, аж вона спалахнула на личку,— пірнули в гущавину. А на Затишній старики засвистали їм услід і зареготались гнилими ротами.

ВУСАТИЙ МАНДРІВНИК
Так гриб Капелюшник і печериця Рябенька пустилися в широкий лісовий світ, повний таємниць і невідомого.
Ішли бони густими хащами, перелазили з трудом великі звалища старих дубів і буків, відпочивали на сонячних полянах і галявинах.
Ідуть вони, йдуть, аж надвечір зустрічають великого вусатого Жука в зеленій киреї. Таких жуків на Затишній поляні не водилося, й Рябенька було аж злякалась довгих вусищів. Ніде правди діти, що гриб і собі ж трохи не теє...
Але він мужньо загнав страх на потилицю і низько вклонився Жукові капелюхом.
— Доброго дня, Вусатий! — сказав увічливо.
— Доброго здоров'я, — відповів Жук, спинившись.— А ви звідки будете?
— З Затишної поляни... Ген-ген, далеко, —показав Капелюшник ціпком поза себе.
— Ага...— наче пригадував собі Вусатий.— І куди ж ви собі так мандруєте?
— Ет... не знаю, як вам це й сказати...— зам'явся гриб Капелюшник. І став журливо оповідати про гриб'яче життя на Затишній та про те, що їх вигнало на блукання по світу.
— Ідемо,— каже,— отак хоч на білий світ подивитись, а то гірко лежма від черв'яків загнивати. Я знаю?.. Може, десь і на черв'яків є рада на світі та, може, є й краще життя, ніж на нашій Затишній.
— То важко, чи знайдеться...— відповів Жук співчутливо.— Я вже ось сходив світу чимало, але скрізь таки бачив, що грибів черв'яки точать. А їдять вони вас, знаєте, через те, що ваш брат дуже тендітний зроду. І ще важніше — любите все тепленьку вогкість та й не рухаєтеся з місця: де, мовляв, народився, там і зогнив!.. Ну, а воно все так на світі, що в теиленькому хробачня плодиться, а сидячого й груші б'ють... От якби ви трохи рухалися...
— Та що зробимо? — перебив сумно гриб Капелюшник. А печериця додала, гірко посміхаючись:
— Добре вам, дядечку, говорити, коли у вас стільки ніг та ще й такий ось гарний зелений плащ для дороги...
Жук вдоволено застриг вусами.
— Воно трохи й правда, красуне,— відповів джентель-менськи.— Але я вам скажу, не ображайтесь, що хто хоче рухатися, тому й ноги знайдуться... От хоча б ви обоє або ті ваші смертельні вороги черв'яки, що...
— Ах, не нагадуйте вже мені черв'яків, друже! — сказав гірко гриб, аж здригнувшись. Але Жук не спинявся...
— До речі,— тягнув він таки своє безцеремонно,— а ви ось не носите в собі тих черв'яків?.. Бо коли носите, то коротенька буде ваша мандрівка!
— А чи я знаю?..— журно почухав гриб потилицю.— Воно Ніби ріс я не в гниленькій теплиці, то й сподіваюся, що вони ще не впхалися в тіло... Але хто його знає.
— А це, друзі, важливо,— махнув Жук вусом.— У такій мандрівці ви б і загартувались прекрасно, й багато побачили б цікавого, і, може, знайшли б раду на своє горе... Але для цього треба бути в першу чергу здоровим, бо то й чимало всяких пригод у дорозі. Ну, а якщо вас уже черв'яки точать...
Гриб Капелюшник, не чекаючи кінця мови Вусатого, взяв печерицю за руку й сказав гірко:
— Вертаймось хіба, Рябенька, назад на Затишну... А то, видно, в нещасливу годину ми нині вибрались у дорогу... Не встиг іще ось вечора дочекатись, а над нами вже й ворони закрякали!
— Які ж бо ви люлі-пілюлі образливі! — сказав на це Жук докірливо.— Так і видно, що поза свою Затишну ви й носа ніде не вистромляли!.. А я, знаєте, Жук бувалий і люблю відвертість у житті... Люблю про все просто з мосту сказати.
— Що там,— каже гриб,— за відвертість приємна — одні черв'яки й черв'яки остогидлі!
— Ні, та чекайте ж! — сказав Жук із досадою.— Сядьмо отут на хвилину, я вам розкажу, до чого така моя мова...
Всі троє посідали на зелений моріг під березою. Гриб прошолопав стебельцем вуха, печериця притулилася до нього, а Жук поклав свої вуса на плечі.
— Слухайте...— почав Жук свою мову.— Коли я набрид вам про черв'яків, то це для вашого ж добра. Бо якщо вони загніздилися у вашому тілі, то й сточать вас хутко. Але я маю раду на це... Чи ви знаєте Золотий потічок і — Крислату дубину?..
— А то що за дубина така? — поцікавилася печериця.
— То так називають у нас дубовий гай,— пояснив Жук. — То не знаєте?..
— Ні, не знаємо...— відповів гриб.— Не чули ми ні про Золотий потічок, ні про Крислату дубину.
— Це трохи кепсько...— почухав Вусатий лапкою поза вухом.— Ну, але нічого, ви мусите знайти їх у лісі.
— А що ж там є — в тому Золотому потічку та в тій Крислатій дубині, дядечку?..— поцікавилась Рябенька.
— Саме оце я й хотів вам сказати, красуне...— відповів Вусатий.— За цим, знаєте, потічком у Крислатій дубині є хутір — Мурашник називається... А на цьому хуторі живуть із давніх-давен великі муравлі, й вони, як мені відомо, є завзятими ворогами всякої черви. Але не в цьому головна річ... Важливе для вас те, що муравлі, кажуть, мають славних лікарів від усяких хробакових хвороб...
— Оце так радісно, друже Вусатий,— перебив гриб. А Рябенька моргнула брівками до Вусатого й защебетала:
— А ви не гніваєтесь на нас, дядечку?
— Ні, чого ж? — зальотно рухнув Жук вусами до Рябенької.— Я завжди радий помогти іншим в нещасті, а тим більш мандрівникам. Еге, так ото й раджу вам, друзі: підіть ви насамперед до цих лікарів, хай вас оглянуть і порадять від усякого лиха...
— Сердечно вам дякуємо, друже хороший,— сказав гриб Капелюшник.— А теє... а не могли б ви нам сказати, як маємо йти до тієї Крислатої дубини?
— Дуже радо,— відповів Жук по-дружньому.— Як би то сказати вам, щоб ясніше... Ну, йдіть ви все на схід сонця... То перейдете Зелену соснину, потім буде Березовий гай, з гаю вийдете на Сонячну царину, а за цариною ото — Золотий потічок та Крислата дубина... Але сьогодні ви ще в дубину не зайдете, зайдете аж, мабуть, завтра надвечір, коли добре візьмете ноги за пояс.
— Дуже дякуємо,— ще раз подякував гриб Капелюшник Жукові.— А тепер, любий наш приятелю, прощавайте, бо кому, як то кажуть, в дорогу, тому й час...
— А так,— підняв Жук довгі вусища з плечей.
Всі повставали й попрощалися. Гриб і Вусатий сердечно потиснули руки, а Рябенька аж просльозилася, даючи свою руку зеленому мандрівникові.
— Ну, щасливої дороги! — побажав Жук на прощання.
— Щасливої й вам!—відповіли обоє.
З цим і розійшлися. Зелений турист почимчикував собі далі, а гриб і печериця взяли путь на схід сонця.
— Слухайте! — гукнув ще їм Жук уже звіддалі.— Забув вам сказати, що на царині та над потічком іноді люди ходять з кошиками... Отже бережіться, а то небагато для вас приєм ності потрапити в кошик...
— Дякуємо, дякуємо за пересторогу! — замахав гриб капелюхом, а печериця білою ручкою.
— І ще одне, друзі...— гукнув Жук, аж луна пішла лісом.— Коли вже повертатимете здорові додому, я прошу вас у гості до себе. Чуєте?.. Думаю, що не погордуєте хлібом-сіллю... Я живу в липовому дуплі коло Чистого озера, направить вас туди кожний жук чи кузька, як спитаєте.
— Добре, добре... Спасибі вам за запросини!.. — подякував голосно гриб Капелюшник.
— Зайдемо, напевно! — гукнула дзвінко й Рябенька у складені долоньки.

ВПЕРЕД ДО ЩАСТЯ
Ніч захопила наших мандрівників уже в Зеленій соснині. Гриб і печериця постановили було йти до пізнього вечора, але не так воно вийшло. В лісі миттю стемніло. Правда, вгорі по верховіттях мовчазних сосон червонів ще яскраво захід, але знизу вже звідусіль сунули присмерки. Вони густішали, чорніли, і в пітьмі стали сновигати якісь тіні. То як сірі мерці, що глухо зітхали й скрипіли зубами, то мов довгі черв'яки, що повзли зловісно в траві поміж стовбури й плямкали ротами... Страшно було не тільки йти к присмерку, але й стояти. І, рад не рад, мусили подорожні ночівлі швидко шукати...
Щоб не трапити де-небудь у хробачню в чужій стороні, Гриб і печериця вирішили не ночувати в затишках, які аж просилися звідусіль теплом, а вибрали собі на ночівлю камінь над кручею. Тут і посідали та повечеряли з торб подо-рожніх. А потім поклали торби під голови й лягли на спочинок. Спати на камені було твердо, незручно, і печериця тільки те й робила, що всю ніч тулилася до гриба з холоду. А ірпб накрився добре капелюхом і миттю захропів смачно п.'і всю соснину. Як-не-як, ліг же він з певністю, що на камені і черв'яки не шукатимуть поживи.
На світанку обоє схопились.
Помившись свіжою росою та поснідавши чим було, гриб І печериця рушили далі в дорогу. Якраз зійшло сонце десь над гущавиною, і верховіття дерев зайнялись пишною червінню, що грайливо переплавлялася в золото. Низом висів сивий серпанок ранішнього туману, а всюди на траві й кущах блистіла роса.
Пройшовши декілька гонів, гриб і печериця зустріли білку, що з підсвистом танцювала собі на галявинці.
— Помагайбі, балетнице! — гукнув гриб зненацька.
— Атю! — злякалась білка.— Куди це ви тюпаєте так зранку?
— Ат, ідемо… — ввічливо ухилився гриб від пояснень. — Не знаєш ти часом, балетнице, де тут буде Золотий потічок?
— Ні, не знаю, — відповіла білка, — але чула, що далеко звідсіля... Я туди не стрибаю, бо там, кажуть, пастухи з батогами.
— Ну, то вибачте за турботу... — попрощався гриб хутко, і вони пішли далі.
Ідуть вони, йдуть, перейшли вже Березовий гай величенький, і незабаром повинна вже бути Сонячна царина... А тут царини ні сліду — навпаки, гриб і печериця забрели в якусь гущавину темну. І що далі йдуть вони цією гущавиною, то більше вона тягнеться в безконечність... Головонько бідна, воно вже ясно, що заблудились обоє! Посідали охляло гриб з печерицею трошечки відпочити в гущавині та й журяться мовчки. Аж тут суне захеканий їжак — несе кудись в'язку сухого листя на плечах. Але зашкрябало щось, видно, їжа-
ка в носі, бо став нараз мов наврочений, і сердечно чхнув собі, аж луна пішла лісом...
— На здоров'ячко, дядьку! — гукнув йому Капелюшник.
Замість відповіді їжак кинув мерщій в'язку на землю
й хотів уже було згорнутись клубком. Але вмить спохватився, з ким має справу, й відповів зо сміхом:
— Спасибі! А то я перелякався вас, аж смішно...
— Вибачте,— сказав гриб журно.— Добре оце, що зустріли вас, їжаче, а то ми, мабуть, заблудилися в лісі... Не
знаєте, бува, де тут буде Сонячна царина?
— Царина? Фі-фі-фі! — засвистів їжак.— А де ж ви сюди на царину вийдете!.. Мусите йти в Березовий гай і звідти отак ліворуч напрям взяти.
— Ліворуч, кажете, з гаю?
— Еге, еге... ліворуч підете. Там буде в траві заяча стежина, от ви й ідіть цією стежиною... Просто на царину вона вас виведе.
— Дякуємо вам, любий Колючий, за добре слово.
— Та що там дякувати,— взяв їжак в'язку на плечі. — Щасливої...
Гриб і печериця мусили продиратись хащами назад. Досадно і соромно було грибові так заблудитися. Але що було діяти?..
Їжак сказав правду: дійсно, в Березовому гаї була заяча стежина. Щоправда, гриб так і не вгледів її з досади, зате не проґавила печериця, на щастя.
— Дядьку,— сказала вона Капелюшникові,— куди ж ви так розігналися, мов у гості?.. А ось заяча стежка в траві!
— Еге!.. — засоромився гриб, спохватившись.— Дійсно, стежка... Щось я вже недобачаю... Зі спеки, чи що?..
Обоє пішли вже бадьоро цією стежкою. Сонце пекуче підбивалось до півдня, в лісі пашіла томлива задуха, і подорожнім аж піт з лоба ллявся. Але відпочити при полуденку вони постановили аж на Сонячній царині.
їжак не збрехав і тут: заяча стежка вивела їх, мов ниткою, на Сонячну царину. Яка це була чудова царина! Розкинулась вона посеред лісу, мов узорчастий килим мережаний. Краєчком царини бігла кучерява мережка сріблистої лозини, цяткована зрідка рясними пучками горобини. Посеред царини зеленів гордовито зелений дуб, наче стрункий парубок у кучерявій шапці, а біля нього розпустила густі й довгі коси біла береза, мов заплакана дівчина в тузі. Усюди ж, куди не глянь на високу траву, впадали в очі різнобарвні квітки: і біленькі, і сині, і фіолетові, і жовті, і жовтогарячі, і рожеві, і червоні — аж рябіло в очах від усяких кольорів. У траві навперейми грали бджілки, щебетали пташки, цокотіли комахи. Звідусіль пахло приємним запахом меду, квіток, а найсильніш — спілими ягодами, що червінню розповзлися в траві.
Гриб і печериця, втомлені, забрели в траву й опинились на широкому ягіднику — рябому від ягід. Вони посідали на траві в холодок єдиного кущика ялівцю й смачно стали полуднувати спілими ягодами. Пополуднувавши, обоє задоволено простягліїся на листі й ненароком задрімали з утоми. Втім озвався гриб до печериці:
— Слухай, Рябенька... щось мені оце наче тошнить і скребе всередині — тобі ні?
— Ні...— відповіла сонливо печериця.— Це, мабуть, дядьку, від солодких ягід млоїть вас...
— Гм!.. Боюся, щоб то не черв'як, Рябенька. Як ти гадаєш? Так якось, бачиш, скребе та свердлить тонко-тонесенько...
Але печериця вже засинала з утоми. Гриб Капелюшник хникнув ще раз турботно, зітхнув та й собі ж простягнувся горілиць. За хвилину хропіли обоє смачним, післяобіднім сном.

А ЛИХО НЕ СПИТЬ
Скільки вони спали в холодку смачно — годі сказати. Досить, що прокинулись раптом обоє на якийсь голос над їхніми головами:
— Марійко! Марійко! Біжи сюди з кошиком мерщій, я ось гриби знайшла під ялівцем...
Гриб і печериця пролупили як стій очі й завмерли з переляку: над ними стояла дівчина в рожевій сукенці й радісно махала кудись рукою.
— Біда нам, Рябенька! — встиг тільки шепнути гриб і схопив печерицю за руку.— Тікаймо скоріш!
Вони нишком підвелись і шмигнули безшелесно в траву. Одбігши декілька кроків, вони присіли тривожно й прислухалися, що далі буде.
— Ну, де ж ці твої гриби? — почули голос другої дівчини. Гриб обережно підвівся з трави й угледів, що друга дівчина держить мальованого кошика в руці.
— А — о, тут десь я їх бачила під кущем... —відповіла перша.
— Де тут?.. Нічого тут під кущем немає!.. Хіба привиділось тобі, Настусю?
— Ні, були, я бачила виразно, Марійко... Один такий великий, каплюхастий, а другий...
— Ха-ха-ха-ха! — зареготалася Марійка.— Ой, ти смішна! Тут стільки ягід червоних, а їй, дурненькій, привиділось... Збираймо швидше ягоди, бо вже додому пора!
Гриб і печериця зітхнули з полегкістю.
— Ну, наше щастя! — сказав гриб підбадьорений.— А то вже мені, знаєш, борщем попід ніс потягнуло...
— Ой, а я так злякалася, що й торбинку свою забула на ягіднику,— сказала печериця.
— Е, тільки б лиха! — махнув гриб рукою.— Тут можна було й голову загубити, не те що торбу... А з голоду не загинемо, Рябенька, не бійся!
Вони повставали і побрели в дальшу мандрівку.
Сонце вже було ген-ген із полудня. Спека помітно спадала, йти було тепер легше і приємніше. Подорожні йшли иахучими травами навпростець. Гостро пахли різні квіти і зілля, весело стрибали з-під ніг зелені коники довгоногі. Де-не-де зривався з трави перепел сполоханим летом. Фіть-фіть-фіть-фіть! — свистіло за ним повітря.
Тут і там гриб і печериця бачили отари овець на царині, походжали поважно корови з дзвінками на шиї. Біля овець і корів ходили пастухи гомінкими гуртками. Але гриб і печериця обминали їх здалека,— краще, мовляв, зайвого шляху собі набавити, аніж біди напитати...
Мандрівники відпочили гаразд на ягіднику і йшли тепер бадьоро.
Тим часом сонце вже виразно почало клонитись до заходу: трави оживали, квіти розплющували свої очиці, а тіні від кущів та дерев ставали щораз довші. А потічка як нема, так і нема!..
Нарешті царина скінчилася, і мандрівники зайшли в негустий молодняк. Вони нерішуче пішли молодняком. Але, пройшовши сотню-дві кроків, подорожні спинились. Кого б тут спитати, чи сюди до потічка дорога?.. Аж тут біжить лисичка з рибою в зубах.
— Вибачте, тітко хороша,— вклонився їй гриб капелюхом.— Чи сюди до Золотого потічка дорога?
— А вам до потічка? — відповіла лисичка.— Он і потічок у долині.
— Де?
— Ідіть ще пару кроків, то побачите,— сказала лисичка.
І справді, хутко їм потічок засріблився в долині. Зраділи
гриб і печериця, що й не сказати. З радості посідали на березі вечеряти, а там, мовляв, і далі в дорогу, доки ще ніч не схопить за очі. З цією гадкою і повставали мерщій. Але враз печериця сказала:
— Ну, а як же ми цей потічок перейдемо, дядьку?
— Еге!..— почухав гриб поза вухом.— І справді, я й забув про це з радощів... От клопіт!
— Що ж ми тепер почнемо? — зажурилась Рябенька.
— А треба десь пошукати містка або кладки,— сказав Капелюшник.— А то, може, і потічок обійдемо — досить, що журбою діла не зробимо... Ходімо, небого!..
Пішли понад берегом. Ідуть вони, йдуть, скоро вже й сонце сяде за гори,— а тут ніде ні містка, ані кладки. Та й потічкові кінця-краю не видно. От біда! Коли б хоч кого спи7 тати, як тут потічок переходять?.. Аж бачать Рябенька і гриб — біжить до потічка заєць захеканий. От гриб і гукнув йому навздогін:
— Гей, козаче... А чекай-но, козаче!
— Чого там? — піднявся заєць на задні лапи.
— Ми подорожні,— сказав гриб,— і хотіли б ради-пора-ди в тебе просити... Не скажеш ти нам, як тут потічок перейти?
— Як потічок перейти? — здивовано витріщив заєць очі великі.— А от як у нас переходять...
Він розігнався щосили, перестрибнув потічок одним махом — і тільки вони його й бачили над водою.
— Ось і порадив нам куцохвостий! — сказав з докором Капелюшник. — Воно, правду сказати, невелика й штукенція — стрибнути отакими ногами... А от хай він, нами бувши, так стрибне!
— Що ж ми зробимо, дядьку? — геть уже впала духом Рябенька.
— Що зробимо? — відповів гриб задумано.— Авжеж, що не вертатись нам звідси на Затишну... Мусимо якось переправитись на той бік.
— Але хутко ж ніч нас захопить, — сказала, печериця. — Будемо лазити вночі понад берегом, чи як?..
— Ні, чого ніччю ходити!.. — відповів журно гриб. — Якщо доведеться, то десь заночуємо до завтра...
Раді не раді, вони вже почали було й за ночівлю розглядатися. Та вмить Капелюшник стукнув себе пальцем по лобі і мовчки сторчака вниз головою. І каже при цьомуг
— Ти бачиш, Рябенька?
— Бачу... — аж налякалася печериця. Здурів, думає, гриб, чи що?.. Ось тобі маєш, голівонько бідна, та ще й під ніч!
А Капелюшник говорить:
— Отак ми небого, й переправимось, я обміркував собі...
— Та що це ви, дядьку, небилиці плетете! — майже крізь плач уже сказала печериця.— Схаменіться!
— Чого ж небилиці? Ха-ха-ха! — засміявся він, зрозумівши страх печерицин.— Ой, яка ти дурненька! А я, знаєш, видумав оце таку хитру переправу...
І він став пояснювати їй всю штуку. Значить, так: гриб оце перекинеться на воді вниз капелюхом — і буде, мов човен справжній. А вона сяде в цей човен і ціпком повеслує на той бік потоку...
— Ну, що, добре я видумав, Рябенька? — сказав гриб гордо.
— Дуже добре! — зраділа печериця.
— Ну, то ж до діла, небого...
Отак вени щасливо й переправились через воду на грибо-вому капелюсі.

СЕРДЕШНИЙ МУЗИКА
Поки вони переправлялися, зайшло поволі сонце, й треба було мерщій за ночівлю розглядатися. Але де ж тут заночувати в чужій стороні? Лягати так в траву над берегом — холодно і таки небезпечно. А йти де-небудь під кущ у затишок — так, біда, що під кущами найбільш хробачня водиться! От якби ще камінь, як тієї ночі, або який сухий пень десь знайшов...
Ідуть вони травами, йдуть розглядаючись, аж бачать: сидить на призьбі своєї убогої хати Цвіркун і замріяно бренькає на гітарі.
От вони й підходять до нього.
— Добрий вечір, музико!
— Добрий вечір!
— Гарненько граєте...— похвалив гриб.
— А що ж мені робити? — не переставав Цвіркун бренькати стиха.— В хаті, знаєте, сумно, душно, а вечір такий тихий та гарний, аж любо... Любо так посидіти й пограти на призьбі... Молоді літа,— каже,— пригадуються.
— Але якась надто сумна ваша музика, дядьку,— вставила печериця, заслухавшись.— Гарна, але якусь тугу і меланхолію навіває на душу...
— Еге!..— бренькнув Цвіркун довгим акордом, що тихою скаргою затремтів у повітрі.— Смутна моя музика, правда... Та з того часу, як мене жінка покинула, я так і не годен здобутись на веселі мелодії.,.
— Ааа!..— співчутливо вставила печериця.— Дійсно є причина до суму.
— Покинула, еге... Пішла з якимсь жуком блискучим... 
Цвіркун глибоко зітхнув і відклав на хвилину гітару. А гриб приступив зразу до речі:
— А ми,— каже,— подорожні, музико, й хотіли б нічлігу у вас попросити...
— Що ж,— розвів Цвіркун руками,— ночуйте, я й не відмовляю ніколи добрим людям. Але трохи незручно вам буде у мене... Хата, знаєте, тісна, дрібні діти...
— Та ми де-небудь притулимось... Ми ж не пани, щоб за вигодами плакати,— сказав гриб на те. І став йому оповідати про небезпечний нічліг під кущами. Тоді Цвіркун каже:
— Ей, та де ж би я пустив вас на ніч від хати... Але в хаті вам буде душно в тісноті, отже я постелю вам гарно на призьбі та й буду собі цілу ніч награвати коло вас стиха... Гаразд?
— Хай і на призьбі, спасибі,— відповіли гриб і печериця.
— А теє...— зам'явся Цвіркун.— Сором, знаєте, і признатись, але нічим мені вас почастувати на вечерю. Хіба одним хлібом і сіллю не погордуєте.
— Нічого, не журіться, будь ласка, ми ще маємо трохи своїх харчів у торбині,— поквапився заспокоїти господаря гриб Капелюшник.
Мандрівники посідали на призьбі, а Цвіркун метнувся до хати. Він виніс нічліжникам подушку, рядно, теплу ковдру з моху і постелив гарно на призьбі. Потім виніс теж на мисці кусень черствого хліба та солі.
— Вибачте,— сказав,— за такі злигодні, але бідність, кажуть, не вада... Воно, знаєте, яке то наше життя парубоцьке!.. Живеш, мов той бурлака, голий і босий...
— Еге, гіркий наш хліб, відомо,— сказав гриб співчутливо,
— Еге, гіркий... З музики, знаєте, хліба не доробишся — сьогодні ліс не такий... От якби,— каже,— дер усюди зубами, та грабував, та вбивав, як це роблять інші у лісі... '
— Так, так...— підхопив гриб.— Правду кажете, що нині грабіж, здирство та кровопролиття у лісі. Ой, правда!
За вечерею розмова пішла про всячину. Про Затишну поляну, про черв'яків, про мандрівку, про всяке горе на світі, про недуги і славних докторів, про яких чув і Цвіркун. А в кінці зайшла мова й про Цвіркуниху.
Цвіркун говорить:
— Ех, як я любив її й досі ще люблю!.. Другої, мабуть, І не знайду такої на світі... Але покинула мене, як бачите, з дітьми дрібними... З біди покинула, а що ж... Бо хіба ж то вона розкошів зі мною зазнала? Ет!.. Одні злидні і злидні! Отак удень спиш, щоб на біду не дивитися, або глянеш за шматком хліба, а вночі граєш до ранку. І не грав би, та чогось мусиш. Я знаю?..
— Артист! — шепнув нишком гриб до печериці.
А Цвіркун вилляв із душі своє горе і взявся знов за гітару. У спокійну вечірню тишу поллялись легенько ніжні тони музики, які ніби плакали стиха тугою за втраченим...
Довго ще гриб з печерицею прислухалися мовчки до цвір-кунової музики. А потім полягали задумано на призьбу й стали дрімати. Так приємно було засипати під тихий бренькіт гітари над головами...

У МУРАШНИКУ
Вранці на світанку мандрівники пустились бадьоро в дальшу дорогу. Невиспаний музика провів їх травами геть аж до лісу й показав доріжку в гущавині.
— Оцією доріжкою,— каже,— і йдіть... Тільки вважайте й не заблудіться у лісі, бо ще будуть інші доріжки.
Мандрівники подякували йому за нічліг та все добре й попрощалися сердечно.
Ішли тепер вузькою лісовою доріжкою. Обабіч росли вікові дуби і буки, отже було ясно, що йдуть вони добре — тобто, що це і є Крислата дубина. Після добре проспаної ночі подорожні почували себе бадьоро. З доброго настрою гриб жартома ловив синіх метеликів по дорозі, а печериця було навіть пісню затягнула на радощах:

Ой де ж я, де ж я
Та й з досадоньки піду,
Ой де ж я, де ж я
Своє горе занесу?..


У лісі було тихо, спокійно, й дзвінка печерицина пісня летіла срібною луною над кронами.
Нараз із кущів вибігли два озброєні клешнями муравлі й заступили подорожнім дорогу.
— Стійте! — гукнули разом.— Хто ви такі і звідки?
— Ми подорожні,— відповів гриб перелякано.— Ідемо здалека — з Затишної поляни, коли знаєте...
— Куди йдете? — спитали муравлі грізно.
— Ідемо на хутір Мурашник, може, чули про такий та й нас направите.
— Чого вам на хутір?
— Казали нам, що там живуть славні лікарі, от ми і йдемо до них.
— Ага! — сказали муравлі недовірливо. — Ну, ходім з нами!
Вони звернули з доріжки праворуч і пустили гриба й печерицю поперед себе.
Гриб відкрив було рота спитати щось увічливо нижчого конвоїра, але той відрубав йому холодно:
— Ідіть спокійно і не базікайте! Ми вартові, і нам заборонено встрявати в розмови!
«Ов, строгі дяді!» — сказав нишком гриб Капелюшник, а печериця тільки зітхнула боязко. Але далі йшли мовчки. Довгенько йшли лісом. По дорозі іноді зустрічали здивованого зайця або їжака, іноді видивлялась на них витрішкоока серна або білочка.
— Ну, чого витріщилась, мов теля на ворота?
Але ні до зайців, ні до їжаків і білок муравлі не чіплялись: свої, видно, й знайомі на хуторі...
Ось і зайшли всі на хутір. Гриб і печериця тільки очима закліпали з дива-предива. Бо це зовсім не простий хутір, як вони собі уявляли по дорозі,— це якийсь замок-фортеця, далебі! Перш за все впав їм у вічі величезний будинок із широкими ворітьми та височенною баштою з вікнами. Але будинок, видно, був саме в ремонті, бо коло нього так і кипіла робота. Одні муравлі місили глину, другі робили цеглу й тесали камінь, треті тягли балки і пиляли дошки, четверті носили цеглу й інший матеріал на риштування, а п'яті ходили по риштуваннях з кельнями, сокирами і лагодили надщерблені стіни та башту. Всюди кипіла праця й звичайна трудова суматоха.
— Що це у вас така толока нині? — не стерпів-таки гриб Капелюшник з цікавості. Але відповіді на запитання так і не було. Вартові дотримували даного слова, й мандрівникам довелось тільки дивитися мовчки.
До будинку бігла поміж траву гладенька, висипана піском доріжка. Цією доріжкою так і пливли безперестанно два потоки муравлів. Одні поспішали з лісу до будинку, а другі з будинку в ліс. І всі щось несли в зубах та на плечах, і всі чогось поспішали, мов на пожежу...
Тут і там на подвір'ї ходили високі вартові з клешнями, вартові були також у воротах будинку. Вони дотикали смішно кожного стрічного муравля з лісу своїми лобами й тоді вже пропускали без слова. На гриба й печерицю вони тільки подивились не без дивування.
Обидва вартові завели подорожніх до якоїсь чистенької кімнатки з картами й малюнками на стінах. І тут їх обшукали ретельно. Переконавшись, що вони люди мирні, вартові чемно вибачились, попросили їх сісти й вийшли з кімнати.
— Отак ми попалися, дядьку! — сказала печериця, зітхнувши.
— Попались...— протягнув і гриб понуро.
— Мабуть, нас до тюрми замкнуть?
— А хто їх відає? — розвів гриб руками загадково.— Може, замкнуть, а може, ні... Чекаймо вже кінця, небого.
— Ех! — зітхнула печериця.— Воно ніби раз козі смерть, як то кажуть, тільки... тільки жаль на отого Вусатого, що так вивів нас в поле...
— А ти не кряч зараз галкою! — сказав гриб похмуро.— А то, чого доброго, й дійсно накрячеш біду.
Обоє замовкли журливо.
За хвилину зайшов до них інший Муравель,— якийсь симпатичний і вже, видно, літній дядько без клешнів. Він чемно привітався з грибом і печерицею за руку, попросив їх сісти й сам теж присів за столом.
— То-то, кажете, з Затишної поляни? — спитав увічливо.
— Еге... З Затишної поляни, добродію,— відповіли вже з повагою мандрівники.
— 3 Затишної поляни,— придивився той до карти на стіні.— Го-го, це таки далеченько, як бачу, та й збили ви ноги не трохи!.. Ну, а що ж вас привело до нас, дорогі гості, з такої далечі?
— Таке й таке, шановний друже...— розповіли з надією гриб і печериця.— Просимо вашої ласки, коли можете допомогти нам.
— Авжеж допоможемо! — сказав дідусь і натиснув кнопку-дзвіночок на столику. За хвилину до кімнати ввійшла гарна й струнка Мурашка в рожевій косинці.
— Голубонько чергова,— звернувся до неї дідусь,— маємо гостей, як бачите!
— Вітаємо шановних гостей! — привіталася з посмішкою Мурашка.
— Дуже приємно познайомитись...— сказали радісно гриб і печериця, вітаючись.
— А ви, серденько, займіться гостями гарно,— тягнув далі дідусь.— Перш за все приготуйте їм ванну й замовте два додаткові обіди на кухні...
— Добре, батьку, — защебетала радо Мурашка. — Я вмить...
— Ви скупаєтесь, еге? — спитав дідусь гриба і печерицю.— Я думаю, що з дороги ви запорошені й воно не завадить скупатись. Гігієна, знаєте, в першу чергу потрібна кожному.
— Тта-а... Авжеж, що скупаємось,— сором було відмовитись грибові. А в дійсності було трохи не теє — вони ж бо ще й не бачили ванни ніколи. А Муравель вів далі:
— Вибачте, дорогі гості, коли вартові з вами дещо суворо поводились. Але в нас уже так у звичаї... Мусимо, знаєте, бути обережні зо всіма, бо ворогів у нас чимало. От і вчора напав якийсь поганець-кріт на наше житло... Надщербив нам стіну, пошкодив башту, але ми таки доконали його... Правда, коштувало це нам дорого,— сказав із сумом,— поховали ми сотню товаришів, і чимало поранених маємо у лікарні.
— Сотню убитих! — ахнули гриб і печериця.— Ото поганець! ,
— Еге, сто чотири незабутні товариші загинули,— поник Муравель головою.— Живемо-бо, знаєте, громадою, і один за всіх, а всі за одного... Якби не те, то й життя б нам не було у лісі...
— Так, так...— розв'язались і подорожнім язики про гірке гриб'яче життя. Але хутко прийшла Мурашка в косинці.
— Ну, ванна готова, — сказала лагідно. — Будь ласкаї
— То йдемо, дядьку? — озвалася тихцем печериця.
— Ідемо, еге...— звівся не надто охоче гриб Капелюшник. Він соромився не йти до тієї ванни. А може, це у них звичай такий муравлиний, що кожного гостя купають?..

НЕВИДАНІ ДИВА
Після приємної купелі в перламутрових ваннах Мурашка повела гостей відпочивати до опочивальні. Задоволені гриб і печериця лягли в пухкі перини й миттю пірнули смачно у міцний сон. Через дві години Мурашка збудила їх до обіду.
Всі муравлі і мурашки обідали спільно в ясній світлиці серед усяких квітів та вазонів. Страви подавали на стіл чепурні жовті мурашки з крилечками. їжа була смачна, добірна й сита, запивали її якимось чудовим нектаром, що пах медом і зіллям. Під час обіду вигравав у кутку оркестр комарів на скрипках і лютнях. Пливли ніжні романси чудові, гриміли вальси й дрібушки на переміну. Час ішов непомітно, весело...
По обіді муравлі-робітники пішли зараз у ліс і до ремонту будинку, муравлі-воїни — до казарми і на варту, муравлі — інші — кожний до своїх обов'язків. У світлиці зостались тільки мурашки-прибиральниці мити посуд та давати лад. Комарі також забрали свої інструменти й пішли прогулятись по лісу. В світлиці вже не було чого сидіти, от тоді Мурашка й каже до гостей:
— А тепер підемо,— каже,— я вам ваше житло покажу... Згода?
— З великою охотою,— відповіла радо печериця.
— Ну, а як з доктором? — побоявся було гриб Капелюшник.
— Е, до лікаря завтра вранці підете, не бійтесь,— заспокоїла Мурашка.— Наш старенький доктор,— сказала,— сьогодні не має часу, він трудиться цілий день коло поранених у лікарні.
— То у вас і лікарня є? — спитала здивовано печериця.
— Еге ж, є,— відповіла Мурашка.— В нас усе є, сестрице, і я вам покажу все зараз.
Вони пішли крутими лабіринтами освітлених коридорів і зупинились перед широкими дверима на замках.
— Що тут у вас? — спитав гриб цікаво.
— А тут наші комори...— відчинила Мурашка двері.
Гриб і печериця аж за голови взялися, скільки тут усякого добра накопичено. Тут були повні засіки зерна, цілі скрині муки, корінців та всяких овочів, довгі полиці різних повидел і соків. І все це стояло в чистоті, в дбайливому порядку, все було також провітрюване вентиляторами.
— От тут добра!..— не стерпів-таки Капелюшник.— І все це ви самі поназносили?
— Все самі,— відповіла Мурашка.— У нас-бо, знаєте, працюють усі й дармоїдів немає.
— Але ж бо то й праці було — стільки назносити.
— Чого? — сказала Мурашка.— Ми працюємо дружно, громадою, а в гурті воно й робота йде легше, веселіше... Ну, воно ясно, що одинцем стільки й до віку не придбаєш.
— Еге...— пригадав собі гриб Цвіркуна-бідолаху. І зараз оповів про це Мурашці. Чому б, мовляв, і цвіркунам оце не влаштувати собі колективного життя...
— Е, це важко...— відповіла Мурашка.— Цвіркуни, бачите, тільки музики, поети, так би мовити, й вони поза своєю музикою світу не бачать. Очевидно, в такому суспільстві, як ми ось, і їм жилося б гарно, бо музика також вельми потрібна річ і дає багато піднесення й радості в праці... А так — бідують, мрійники, в лісі.
З комор повела Мурашка гостей дитячі світлиці оглянути. Вони ввійшли до великої чистої зали, так і заллятої сонцем із стелі. Мурашка каже:
— Тут наші дітки, наша надія й майбутність.
У залі, переділеній серпанками на окремі світлиці, було приємно, радісно, й чарували глядачам очі довгі ряди прекрасних біленьких ліжечок. На одних рядах ліжечок лежали білі, жовті й рожеві мурашачі «подушки» — зародки, й їх гріли дбайливо крилаті мурашки-матері своїми тілами. На других рядах ліжечок копошились немічно манюсінькі му-рашки-немовлятка. Біля них ходили весело мурашки-няньки в білих косинках і годували малечу теплим молочком, зміняли пелюшки, колисали до сну пісеньками... Приємно було дивитись на всю цю радість.
Звідси повела гостей Мурашка до просторих світлиць із дітьми-підлітками. Тут стояв радісний гомін, крики, забави. Одні діти грали весело в м'яча і горобчика, інші боролися один з одним, ще інші вчились тягарі піднімати або займались фізкультурою в окремій кімнаті. Коло кожної групи дітей була привітна мурашка-вчителька з білими крильцями, походжали теж між дітворою й серйозні муравлі-вчителі в окулярах.
Потім ще оглянули гриб і печериця муравлині майстерні: меблярські, кравецькі, ткацькі, окремі мешкання муравлів і мурашок, великий і гарний зал, військові казарми, де були самі грізні муравлі з клешнями, потайні ходи на випадок небезпеки в будинку і в кінці — медичну лабораторію і лікарню нагорі, аж під баштою. Але в лікарні було гостям ніяково на серці, бо на ліжках стогнали від болю поранені у вчорашній баталії з ворогами.
Коли вийшли з лікарні, в Мурашнику раптом зробилась тривога. На башті затрубив вартовий у ріжок, закалатали тривожно клешнями і вартові на воротах. З казарми висипав умить бойовий загін і погнався надвір. Всі неозброєні муравлі повтікали до Мурашника й затовпились у коридорах.
— Що це таке? — спитали гриб і печериця.
— Тривога! — відповіла Мурашка.— Щось трапилось надворі...
Вони втрьох побігли до воріт. Вартовий не пускав нікого з неозброєних, але, зважаючи на гостей, він поступився цей раз перед Мурашкою. Тут гриб і печериця побачили таке, на своє диво-предиво.
На подвір'ї будинку взявся звідкись якийсь величезний кошлатий черв'як (брр! — аж здригнулися гриб і печериця, вгледівши його). На нього кинулись хоробро бійці-муравлі з клешнями й силою тягнули його геть із подвір'я. Моторошний черв'як лютився від болючих ударів, тріпався прудко і раз у раз кидав муравлями об землю. Але хоробрі вояки зривались мерщій на ноги і знов завзято йшли в наступ. Боротьба велась люто. Втомлені загони бійців заступали мерщій свіжі запасні відділи. В кінці черв'як втратив від ударів пружність і охляв,— його поволокли побідно кудись геть із подвір'я. Гриб і печериця зітхнули з полегшенням.
— От молодці! — гукнув захоплено гриб до солдатів.— Отак його, песького сина! Отак поганця!
— Браво! — заплескала в долоні і печериця з утіхи.— Слава героям!
Правда, боротьба коштувала двох убитих бійців і декількох поранених, яких миттю забрали санітари на ношах. Але це не зменшило анітрохи всієї хоробрості муравлиної боротьби з ворогами.
Повні невиданих див і вражень, лягли гриб і печериця спати тієї ночі...

СПАСЕННІ ЛІКИ
Наступного дня вранці гриб і печериця поснідали б щедро, й тоді прийшла до них санітарка з лікарні.
— Доктор просить вас до себе,— сказала ввічливо. — Потрудіться, будь ласка, зі мною до приймальні.
Гриб і печериця, пішли за санітаркою з тремтячими серцями. Вони пройшли довгий лабіринт кбридорів, вийшли сходами на поверх і ввійшли в кінці до просторої докторської приймальні. Тут було все пофарбовано в лагідну білу фарбу. Вздовж стін стояли засклені шафи з усякими слоїками, ретортами та блискучими інструментами, звідусіль гостро пахло медикаментами. Лікар — старенький уже, сивий дідусь — сидів за столиком, а біля нього стояла Мурашка, як видно, асистентка, в білосніжному халаті та в окулярах.
— Вітаємо! Вітаємо дорогих пацієнтів із такої далекої країни! — піднявся їм доктор назустріч.— Сідайте!
— Ми просили б вас, шановний докторе...— знітився якось спантеличено гриб Капелюшник. — Просили б...
— Знаємо, все знаємо, дорогий грибе,— заспокоїв його мерщій дідусь доктор.— Роздягніться, будь ласка!
Гриб і печериця роздягнулись тремтячи. Доктор уважно обстукав гриба і печерицю. А вкінці стріпнув пальцями і каже:
— Еге, є черв'ячки... Так і чути, що є, погані.
— І в мене, докторе? — ледве вимовила печериця.
— А є і у вас, хоч не такі ще великі,— відповів доктор.— Є, на жаль... Треба, знаєте, операційку...
На слово «операція» грибові душа впала в п'яти, а печериця враз пополотніла, як стіна. Але їх заспокоїла мерщій Мурашка:
— А ви,— каже,— не бійтесь, це не така-то й страшна операція. В нас усе легко відбувається.
— Еге, в нас легко, не бійтесь! — підбадьорив лікар. Проте гриб і печериця так і сікли зі страху зубами. Хто його знає... А доктор тим часом звелів приготовити операційну, й пацієнтів повели до неї. Тут їм дали напитися чогось, поклали на білий стіл — і далі вони нічого не пам'ятають. Прокинулись обоє аж на чистенькій постелі у лікарні.
Приємно було потім згадати ці дні в лікарні. Любі му-рашки-санітарки дбали за них, як За рідних дітей. Вони годували їх, поїли всякими нектарами, читали їм казки й історійки, щоб не скучали; Старенький доктор давав їм щодня якісь цілющі ліки, відвідувала частенько хворих і струнка асистентка з іншими молодими докторами. Приходили також відвідувати хворих і інші .муравлї їй мурашки, з будинку. Час ішов хутко, й хутко прибували сили недужим. Все йшло добре, й одного дня доктор сказав:
— Ну, можете вставати, здорові! Моя вже,— каже,— лікарська совість щодо вас зовсім спокійна.
— Ах, цілителю наш, батьку наш рідний! — схопилися оздоровлені з ліжок.
Вони стали сердечно дякувати старенькому докторові й усім. Гриб від зворушення аж пустив сльозину, а печериця так і поцілувала старенького щиро.
— Ну, що ви! — засоромився дідусь.— Дайте спокій, це ж наш обов'язок помагати недужим!
— Ви такі добрі, що ми вам до смерті будемо вдячні,— сказала печериця.
— Докторе, любий,— заблагав нараз гриб Капелюшник.— Порадьте щось і для наших нещасливих братів на Затишній.
І став розповідати із сумом про невідрадне життя гриб'я-че на Затишній поляні. А доктор почухався журно.
— Ну, що ж я їм, — каже,— любі, пораджу?.. Всім же операції я не можу, не в силі зробити, як знаєте...
— Порадьте щось хоч для малих, для нашої нещасної дітвори, докторе-добродію! — заблагала й печериця всім серцем.
Доктор задумався хвилиночку.
— Найважливіше в кожній хворобі — це не тільки боротися з нею, а запобігти їй, щоб не розвинулась. Значить — не дати, щоб черв'яки грибам пхалися в тіло...
— Що ж ми маємо робити? — спитали безпорадно гриб і печериця.
— Скажу вам от що,— відповів доктор.— Ходімо до прийомної, і я вам покажу рецепт для рятунку вашого роду.
Вони пішли до прийомної. Доктор перш за все написав листа, а потім довгого рецепта. Він заліпив лист і рецепт у конверт, дав його грибові й каже:
— Підете з цим листом до славної на весь ліс бджолиної аптеки в Медозільнику. Дайте його бджолячій матці, а вона вам зробить потрібні ліки.
— А де ж Медозільник? — запитав гриб поквапливо.
— Інформації про все дадуть вам у черговій кімнаті,— сказав доктор і тягнув далі: — Так, значить, у Медозільнику одержите ліки.
Дідусь сердечно стиснув обом руки, побажав здоров'я й щасливої дальшої подорожі і пішов до лабораторії. А гриб і печериця зійшли донизу по інформацію щодо дальшої дороги.
Внизу знайомий уже дідусь-муравель подивився на карту й дав їм докладні вказівки, куди йти до Медозільника. Гриб і печериця хотіли вже було попрощатися з усіма, але гостинні муравлі й мурашки сьогодні навіть і чути не хотіли про прощання.
— Навіть не думайте йти нині! — сказали рішуче.— Як можна вийти сьогодні з лікарні й навіть не повеселитися з нами? Що ви?
Увечері запрошена співачка-комаха давала концерт. Співала чудово, в антрактах грали комарі гучні марші. Так що гриб і печериця заночували ще цю ніч у Мурашнику.
А вранці наступного дня гостинні муравлі й мурашки напакували їм цілі торби всякого добра на дорогу й проводжали гостей аж ген-ген до темного лісу. Тут і попрощалися з жалем.
— Не згадуйте лихом! — махали їм хустинками ввічливо.
— Ще б вас та лихом згадувати! — кланялись здалеку гриб з печерицею.
Пішли...

БУРЯ
Наші мандрівники почували себе тепер, мов новонароджені. На серці в них було легко і радісно, тішив їх кожний кущик у лісі, кожна стеблина й квітка, кожна комаха й пташка. Все було якесь нове в їх очах, веселе,, життєрадісне. А найбільше тішило їх те, що зможуть щасливіше життя принести на Затишну поляну.
Це було таке хвилююче, що гриб Капелюшник сказав замріяно:
— Знаєш, Рябенька, мені аж серце вискакує з грудей, як подумаю... Ото,— каже,— буде радості на Затишній! Ото буде втіхи!
— Ах!..— аж тремтіла й печериця у мріях.— Коли б тільки скоріше до аптеки добитись та щасливо додому вернутися.
Вони йшли знайомою доріжкою до потічка Золотого. Бо добрячий Муравель-інформатор дав їм такі подорожні вказівки:
— Підете, — сказав, — мої любі, до Золотого потічка і потім тримайтесь увесь час за водою. Потічок запровадить вас просто до Темного бору. У цьому борі знайдете солом'яну хатину, а за цією хатиною й буде оселя Медозільник з аптекою... До аптеки справить вас,— каже,— кожна бджола, як попрохаєте,— бджоли-бо дуже ввічливі й гостинні до всіх людей добрих!..
— А скільки днів доведеться нам іти до Медозільника? — питався гриб Капелюшник.
— Днів? — усміхнувся Муравель добродушно.— Зайдете й за один день, коли добре візьмете за пояс ноги.
Отже, мандрівники поспішали. Докторський лист із рецептом у гриба за пазухою додавав подорожнім охоти, і вони йшли, як на весілля. Печериця нагадувала раз у раз боязко грибові, щоб не загубив бува дорогого листа. Але гриб часто хапався рукою за пазуху з листом і заспокоював печерицю.
Проходячи повз Цвіркунову хатину, гриб і печериця вгляділи купу замурзаної дітвори. Нечесані і в брудних сорочечках, цвіркунята сиділи на сонячній призьбі й гралися сумно якимось камінчиком білим.
— А де батько, діти? — спитав гриб зненацька. 
Збентежені цвіркунята позривались тікати мерщій, але так і застигли з переляку.
— Татко пішов десь хліба шукати...— ледь вимовило по хвилині старшеньке.
— Ага, а мама не приходила до вас? — спитала й печериця ласкаво.
— Ні,— відповіло найменше з пальчиком в носі.— Наша мама покинула нас, каже татко, й утекла до якогось жука багатого...
— Ой ти ластів'ятко моє нещасливе! — приголубила його печериця.— Ну, а ви їли щось нині, діти?
— Трошечки...— відповіло старшеньке, насмілившись. — Але татко казав, що принесе нам більше... Хліба, пахучих корінчиків...
Гриб і печериця розв'язали свої торби й залишили цілу скирту щедро обдарованих запасів з Мурашника. Дітям аж Оченята засвітилися з радості.
— Ой, скільки гостинців! — скрикнули хором.
— Їжте на здоров'я, діти, передайте привіт від нас своєму таткові,— сказав задоволено гриб Капелюшник.
— Скажіть, що це від дядька гриба і тітки печериці — нічліжників. Татко вже знатиме...— додала й Рябенька.
Гриб і печериця зав'язали весело свої легкі вже торби й пішли далі в дорогу. Ішли вниз понад берегом потічка. Сонце підбилось уже височенько й пекло, мов із печі. Зелені трави в'яли охляло, квіти томливо мружили свої очі від сліпучого жару. Спека аж танцювала в очах мерехтінням. Одне добре, що з води дихав раз у раз легкий оживляючий холодок та відсвіжував подорожніх...
Навіть чудесно було йти понад потоком. Срібна вода дзюрчала раз у раз веселенько. Така чиста, гладенька і лагідна, аж тягнуло пірнути стрімголов у безодню і зацвісти кущиком у цій синяві. А всюди по зеленій осоці барвисто мерехтіли панни-русалки своїми крильцями: і синіми, і зеленими, і блакитними, і сріблистими, і темно-жовтими, і такими золотистими, як сонце. Мерехтливі барви райдужно переливалися в сонці й, здавалось, ніжною арфою грали.
Мандрівники йшли далі. Іноді потічок крутився змійкою хитрою, і їм аж смішно було так іти за ним у петельку. Часто-густо видивлялась на них бульката жаба на березі й миттю стрімголов падала в воду незграбно. Де-не-де хвацько підскакувала срібна рибка, немов чванилася своєю спритністю. А всюди на глибшому човгали мовчки по плесу водяні павуки, мов ті завзяті школярі на льоду.
А подорожні йшли і йшли без спочинку. Цілий день спека стояла така, що й не хотілося їсти, а втім, вранці їх так почастували в Мурашнику, що вони й не відчували голоду. Тільки геть аж надвечір спека охолола трохи. Охлялі трави піднялися з утоми, квітки ожили, цвіркуни й комахи застрекотали сквапливо. І тоді показався мандрівникам у далині синьою стіною Темний бір.
Підбадьорені гриб і печериця поспішили до бору. Але раптом із-за лісу виповзла чорна хмара й швидко почала рости, мов на дріжджах. З цієї хмари вирвались грізні бовдури й миттю погнались на небо загонами. Синє небо враз наче затягнулося жовтою мрякою, померкло й велике сонце над заходом. А хмара німо росла і більшала.
— Ой, видно, на бурю збирається, — сказала печериця тривожно.
— Еге...— відповів гриб, хукнувши з духоти.— Ходімо скоріш до лісу!
Вони прискорили ходу.
В паркому повітрі стояла зловісна тиша. Цвіркуни й комахи раптом замовкли, все навкруги принишкло, й наче заперло боязко віддих у. грудях. Тільки шибали прудкі ластівки, різко виблискували білим на синяві та плюскала густо-риба в потоці. Раптом бліде сонце пірнуло з головою в сірий вал хмари над заходом, і насторожений світ мов заплющив очі в тривозі.
Десь ген за лісом загуркотіло глухо, тривожно. В сірих сутінках різко замиготіли блискавки.
— Я чогось боюсь, дядьку! — затремтіла печериця боязко.— Чуєте, як гуркотить страшно?
— Біжімо скоріше у ліс! — зловив гриб печерицю за руку.— Біжімо мерщій!
Вони побігли щодуху. А гуркіт щораз більшав і наближався невмолимо. В небі щось безперестанно клекотіло, варилось, місця собі не знаходило...
Як забігли вже в ліс, цілий світ перерізала сліпуча блискавка й тріснув оглушливий грім. Ледь живі від переляку, мандрівники впали під дуба. А цілий світ став на герць з якоюсь лютою силою, і тільки скакали іскри від страшливих ударів і реву. Все навкруги ляскотіло, тріщало, ревло й зойкало несамовито. Буря з громами й блискавками ламала ліс, а дощ лився цебрами холодними.
Згодом буря покотилася вдалечінь, але дощ не переставав падати густо. Мокрі і втомлені, мандрівники мусили десь собі затишнішого нічлігу шукати. Вони побігли навмання у пітьму — може, густі кущі десь знайдуться. Але кущів ніде не було; бовванів тільки густий ліс кронами.
Втім угледіли вони сірі обриси якоїсь хатки під деревами. Обоє з надією побрели до неї й опинилися під затишною стріхою на сухому.
— Ху! — хукнув гриб задоволено.— Оце так погода!
— Еге... Ну, а лист?.. Не загубився бува? — похопилася печериця.
— Ні, є...— пощупався гриб за пазуху.
— То й гаразд! — відітхнула печериця.— Добре, дядьку, що хоч гарний нічліг знайшли ми під таку сльоту. От ллє!..
— Ми такі щасливі, Рябенька! — стріпав гриб задоволено капелюх від дощу.
Дощ ішов хлюпотінням холодним, але під хатиною було сухо, затишно. Гриб і печериця посідали на" теплу траву і розв'язали свої торби мандрівні. Аж тепер вони почули, які обоє зморені і голодні з дороги! Повечерявши смачно, вони вмостились на нічліг і зогрілися в затишку. Тепло і втома зробили своє, вони і незчулись, як міцно заснули.
А дощ лив і лив у пітьмі.

ДІДУСЬ ВАРИТЬ БОРЩИК
Сонце обмануло вже зранку діда Лісовика. Воно-бо ставало скоріше над лісом, як дід Лісовик у солом'яній хатині, і коли дід вийшов надвір простягнути свої кістки старечі,— воно пустотливо залоскотало йому у носі:
— А ку-ку, пізній дідусю!
Очевидно, дід Лісовик чихнув сердечно. А з цього чихоту дідового рясно посипалась роса з галуззя і щебетливо засміялися пташки в лісі.
Дід Лісовик сів на пеньок перед своєю солом'яною хаткою і добродушно покивав пальцем на сонце.
— Ей, ти, ти,— сказав дід підсміхаючись.— Дам я тобі глузувати з старого!
Дід Лісовик витягнув з-за пазухи свою люльку закопчену й запихкав димком задоволено. А з цієї дідової люльки пішли білі хмарки по лісу й нависли сизо-молочними серпанками туману над галявинами.
Курить дід Лісовик свою ранкову люльку і думає, що б то йому з'їсти на обід нині. «З'їв би червоного борщику з грибами»,— мріється дідові. Та біда, що нікому оце Лісовикові грибків принести з лісу... А самому дідові ліньки грибів по росі шукати.
Пихкає дід Лісовик своєю люлькою на пеньку, пихкає любо,— аж глянув зненацька: біліє щось он у траві під хатиною. Встав дід та й пошкандибав дивитись...
— Еге, чи бачив хто таке диво? — зрадів несподіванці.— Про вовка, кажуть, помовка, а він і тут!.. Великий гриб та ще й печериця рябенька під хатою!
Зрадів дід так, що й не сказати. Узяв мерщій обидва гриби в свій капелюх і поніс до хатини. Достав з полиці горщик, налив у нього води з коновки, закришки на смак та й кинув гриби наостанку... Сплили гриби на воді, аж любо, а дід засунув горщика в піч і заклопотано взявся сухих дрівець підкладати.
Затопив дід Лісовик у печі та аж руки потирає з утіхи.
— Ото смачний буде борщик!.. Але кого тут у гості на гриби запросити? — сказав дід уголос.— Самому-бо їсти і сумно якось, та й таки багацько воно два гриби в борщ для діда.
Думає дід Лісовик, думає, кого б то йому в гості на борщ запросити,— аж нарешті надумав:
— Давай,— каже,— піду бабу Ягу запрошу... Хай погостює раз в діда!
Узяв дід ціпок лісковий з кавулькою, закурив люлечку на дорогу та А пошкандибав лісом. Скачуть перед дідом Лісовиком зайчики раді, стрибають білки потішно, а всюди на гілках веселі мавки гойдаються.
— Добрий день, діду Лісовику! — гукають дідові хором.
— Добрий день, дівчатка!
— А куди ж це ви йдете, дідусю?
— До баби Яги, дівчатка... Варю, бачите, смачний борщик з грибами та йду оце її в гості просити. !•
— Он як! А нас ви в гості на гриби так і не запросите?..
— Чом ні, дівчатка... Приходьте, будь ласка!
— Прийдемо!—гукнули задоволено мавки. — Чекаємо тут на вас, діду.
— І чекайте, дівчатка!
Дід Лісовик подався до баби Яги. Привітався в її старій хатці на курячій лапці.
— Приходьте, — каже, — кумо, в гості до мене.
— Ой, не можу я, кумочку, — відповіла баба Яга. — Стара вже я і нездужаю по гостях ходити.
Дід Лісовик посміхнувся на це хитро-мудро загадковою усмішкою.
— Ой, будете каятись, кумо! — каже.— Ходіть-таки, щоб не нарікали на себе!
— А що ж ви зварили таке? — поцікавилась баба Яга.
— Борщику! — пресмачно цмокнув дід Лісовик губами.— Чудового борщику я наставив з грибами.
— А, коли борщ, то я піду,— сказала баба.— Давненько вже я не їла борщу з грибами.
Узяв дід Лісовик кощаву бабу Ягу під руку, та й ідуть спішно. А мавки так і стрибають з гілок на землю..
— Борщик,— радіють,— борщик з грибами!.. Ходімо до діда Лісовика смачного борщу з грибами їсти!
Ідуть усі юрбою лісом та й про борщ тільки й мова. А дід, як на те, ще й заохочує раз у раз апетитно:
— Такий,— каже,— борщ... такий смачний борщик! Я ж отакенного гриба й печерицю вкинув до нього!
Посідали дідові гості за стіл та й застукали нетерпляче ложками по мисках.
— Давайте, діду, борщу з грибами! Давайте швидше!
— Зараз,— відповідає дід,— зараз, гостоньки мої любі... Тільки я ось горщик хутко витягну з печі.
Квапиться дід Лісовик, аж опікся кип'ятком з неуваги. Налив у миски борщу гарячого та й припрошує радо:
— Ану лиш їжте на здоров'ячко цей борщик славний!
— Ану, прошу!..
Кинулись гості на борщ, мов та дітвора на ласощі. Але сьорбнули ложку й другу та й потягли кисло носами. .
— Хм!..
— Кгм!..
— Щось воно наче не чути грибами...
— Еге, навіть і духом грибовим не пахне!
А баба Яга не втерпіла-такя з язиком... Скривилась кисло на борщ, мов середа на п'ятницю, й каже з досадою:
— Та який це борщ із грибами до біса! Це,— каже,— не борщ, а кисла юшка, хоч собаці на хвіст!
— Ну, що ви, кумо! — образився було дід Лісовик не на жарт.— Що ви таку неславу пускаєте!.. Я ж,— каже,— отакенні два гриби зварив у ньому!
Але гості не вірять. Повідкладали ложки набік і навіть не пробують пісної кислини їсти.
— Ану,— каже баба Яга;— покажіть нам, діду, ці гриби, хай побачимо!
— Дивіться, будь ласка! — ще більше діткнуло діда.
Приніс дід Лісовик горщик з борщем на стіл — і всі стали шукати грибів ложками. Шукає заклопотано дід, шукає з досадою баба, шукають дбайливо мавки ложками. А грибів ніде й духу.
Тільки пісні бурячки й закришка плавають.
Роззявив дід Лісовик рота здивовано, а баба Яга образилась на смерть.
— Он як!..— сказала злостиво.— Дід на глум нас здіймає... Запросив на борщ і гриби в гості, а дав юшки пісної!
— Ходімо геть від цієї кислини! — гукнули й мавки ображено. — Нехай сам їсть оце хтозна-що!..
Всі гості вибігли з-за стола й покинули діда без будьте здорові. А дід аж змокрів увесь від сорому-стиду.
«Ну,— думає,— така неслава!.. Чи ж то втуманило мене нині старого?.. Чи то мара якась діда зранку підвела?.. І де ж вони ділися з горшка окаянні?»
Сів спантеличений дід Лісовик на пеньок перед хатою, закурив свою обгорілу люльку й задумано пустив чорні хмари по лісі.
«...Де ж вони ділися з борщу — гей, чудасія?..»

НЕПРИЄМНА ПРИГОДА
А воно було ось як...
Гриб і печериця спали так міцно й безпечно під хатою, що прокинулись у холодній воді з бурячками.
— Гей, печерице! — заплавав сторчаком гриб ошелешений.— Ти живеш ще на світі?
— Живу, дядьку грибе! — відповіла Рябенька, підгуль-куючи у воді.— Що це за чудасія з нами?
— Дуже приємна новина! — підкинув гриб бурячком із досадою.— Це ж у борщі ми купаємось, хай йому всячина!
— У борщі?! —жахнулась печериця.
— Еге, тут нам і кришка, небого! — запиляв гриб пилою по серці.
— Рятуйте! — бовтнулась печериця в одчаї.
Але гриб не вгавав пиляти словами:
— Ех,— каже,— досада!.. То на це ми йшли з дому, Рябенька, щоб дістатися в борщ так безглуздо?.. На це стільки труду поклали, стільки золотих мрій і гадок колисали, щоб так безславно загинути?
— Ах, дайте мені спокій, дядьку Капелюшнику! — заблагала печериця охляло.
— Ні, ти скажи, будь ласка! — не переставав гриб пиляти.— Та невже тоді, коли ми вже ось-ось досягли свого обоє, коли ми вже так близько коло величезного щастя всього нашого роду, — невже тоді доведеться нам безглуздо гинути у борщі ворогам на радість і втіху?.. Гей, печерице кохана!
Але печериця вже не відповідала грибові. Страшна розпука здавила їй серце кліщами й боляче заткала всяку мову у горлі. Хотілось кричати з безсилля, ревіти, цілий світ покусати до крові. Але не до крику в горшку було: треба було безперестанно вважати, щоб не пірнути на дно, захлинувшись...
Гриб і печериця боролись із смертю щораз, то більше охляло. А тим часом дрова в печі горіли й вода в горщику нагрівалася. Вона була щораз тепліша, а вкінці стала вже й припікати.
— Е, до біса! — підплигнув гриб із досадою.— Це вже,— каже,— й мертвого може вивести з рівноваги!
— Ух! Я вже ніг не чую від окропу! — поскаржилась і печериця.
— Так воно пече, як сказилось!
— Ох, видно, гинути доведеться!
— І отак ні за цапову душу?
— Загинемо й без цапової, коли так припече пеклом!
— Ах ти чорт! — підскочив гриб, мов уколений чимось ізнизу.— Та краще вже голову об горщик розвалити, ніж варитись отак в кип'ятку!
— Ууух!..
Страшна жара розбудила в них відчайні бажання вільного життя й світу. Підсвідомо й майже не тямлячи себе, вони стали раз у раз підскакувати в нагрітому горшку. І враз гриб підстрибнув так відчайно й високо, що аж схопився вмить руками за вінця горшка...
— Славно! — скрикнув він радісно, забаламкавшись у повітрі.— Ще раз... гей, раз!..
Він розгойдався, підстрибнув ще раз — і став ногами на вінця.
— Давай руки, Рябенька! — скрикнув радісно вниз.
Але печериця не годна була так високо підстрибнути. Вона робила надлюдські зусилля, але все було даремно; гриб не міг її за руки підхопити. Врешті вона охляла, зневірившись, і тільки скрикнула розпачливим риданням:
— Загину я тут... Прощайте, дядьку Капелюшнику!
Це було таке страшне й зворушливе, що гриб мало знов не кинувся у воду. Він забігав безпорадно по вінцях, мов очманілий, і враз углядів дідову ложку на припічку. Ризикуючи впасти в огонь, він з розмаху стрибнув на припічок і схопив мерщій ложку-рятівницю. Але знов дістатись до горшка було неможливо через полум'я: воно палило обличчя й не давало наблизитись до себе.
«Що робити? Що робити?» — схопився гриб за голову у відчаї...
Раптом угледів ганчірку й кухоль з водою. Він змочив як стій ганчірку у воді, обкутався нею з головою й хоробро пішов у вогонь, ов пожежник.
— Гей! Чіпляйся скоріш, печерице! — гукнув їй, спускаючи ложку...— Гей, раз! Гей, раз!..
Обоє були врятовані. Гриб схопив товаришку в обійми й бадьоро перестрибнув на припічок, а звідти на землю.
— А тепер ходу з цього пекла! — і чкурнули з хатки.
Вони вибігли надвір і аж заплакали з радості. Скільки сонця, скільки простору, яке безмежне щастя знов бачити це все вільному!..
Проте обоє були схвильовані, задихані та так і пашіли від жару. Смертельно втомлені, вони простягнулися на зеленій мураві...
— Хху! — відсапнув по хвилині гриб задоволено.— Оце так пригода, хай йому всячина!.. Замалим життя не позбулись обоє!
Печериця мовчала, приємно відпочиваючи всім тілом. А гриб роздягнувся неподалеку і дбайливо став викручувати мокрий одяг. Раптом скрикнув мов ужалений:
— Лист! Я загубив десь лист, Рябенька!
— Ойо-ой! — з зойком схопилась печериця на ноги. — В борщі?..
— Може, в торбину я сховав звечора...
Стривожено побігли під хату на нічліжне місце. Торби лежали незаймані в траві, й вони кинулись шукати без духу. Але так і є — лист був, на щастя, в грибовій торбі. Він забув, що вночі вийняв його з-за пазухи, щоб не помнявся, бува...
— От прекрасно! — відітхнула печериця з полегкістю.
Гриб, заспокоєний знов, сховав листа за пазуху. З'ївши щось похапцем (куди вже тут до їжі так схвильованим!), подорожні взяли торби на плечі й пішли від негостинної хатки. Згодом гриб мовить:
— Гм! Знаєш, Рябенька, доки ще ми боялися черв'яків лютих, то ніколи б так міцно не заснули собі на всю губу... А так ми мало життя не позбулись безглуздо!
— Еге, дійсно був наш сон небезпечний,— відповіла печериця. — А воно, видно, ніколи не треба бути надто впевненим.
— І ще одна філософія...— сказав гриб, подумавши.— Як тебе добре припече в душу — здатний стаєш на великі геройства, їй-богу!.. От хоча б цей борщ, хай йому й пам'ять загине... Чи ж то ми б вилізли з нього, коли б, скажім, не припекло дошкульно, якби було тільки літепло у горшку, що одну тільки млявість породжує?.. Та ніколи в світі не вилізли б! Отак і розкисли б у літеплі!
Печериця тільки здригнулася, згадавши.

ОБУРЕНІ ГРУБАНІ
Ішли вони густим, дрімучим лісом. Урочистий лісовий спокій, безжурне щебетання пташок та ласкавий світ сонця тут і там на галявинах заспокоювали їхні серця. їм знов поверталась давня життєрадісність і рівновага. Все грізне пережите наче відпливало десь у далечінь, наче припорошувалось густою курявою спогадів неприємних — і їм знову кортіло сміятись, радіти життям, любуватися кожною квіткою, пташкою і комашкою. Воно-бо вже так у житті, що вибарахтається людина з нещастя і прагне вже чимскоріше забути за нього навіть у пам'яті...
Опівдні гриб і печериця вийшли з лісу на широку поляну, аж строкату від усякого цвіту та зілля. Ціла поляна щедро купалася в гарячому сонці, звідусіль пахло медом і зіллям. На кожній квітці, на кожному дзвіночку, на кожній трубочці пелюстковій повзали працьовито бджоли, тоненько приграваючи в праці. Ця симпатична музика зливалася в одне симфонічне тремтіння над квіттям, і хотілося слухати її, примруживши очі замріяно.
Мандрівники підійшли до одної бджоли-робітниці на синіх, мов незабудки, дзвіночках.
— Добрий день! — підняв гриб капелюха.— Не знаєте, де тут Медозільник?
— Медозільник? — задзижчала бджілка.— Та це ж і є Медозільник.
— От славно... А ми до аптеки, трудівнице. Не могли б ви нам показати дорогу, коли ласка?
— Чом би ні! — відповіла бджілка.— Ось я,— каже,— тільки закінчу працю, й підемо разом. Я зараз...
Вони почекали хвилинку, поки бджола не забрала з дзвіночка всієї перги, й направились за нею. Та невтомна провідниця часто-густо спинялася на квітках по дорозі й наспіх збирала мед у свою баночку. Вона вже вся була замащена, жовта від квітяної пилі й нав'ючена, мов та бідняцька шкапа.
Врешті всі троє направились до якогось самотнього дуба на краєчку поляни.
— Отам наше житло й аптека, — показала бджола на дуба.— А тепер вибачте,— каже,— що вас покину, але мені, знаєте, важко так поволі з тягарем летіти... Гадаю, що вже й самі потрапите до нас.
— Потрапимо, потрапимо, летіть собі, будь ласка...— заспокоїв гриб утомлену трудівницю.— Воно, як кажуть, піший кінному не товариш; спасибі, що вже й так провели нас майже під хату!
— Ну, тоді до побачення! — кинула вона ввічливо.
Бджола важко злетіла в повітря, а гриб і печериця побрели травами навпростець. Але, не доходячи кільканадцяти кроків до того дуба, подорожні зустріли в траві гурток якихось опецькуватих і випасених грубанів у циліндрах. Вони страшенно були чимось обурені, і в їхніх голосах чулась виразна лють і досада.
— Ну, яка некультурність, яке типове хамство, панове! — кипів досадою один грубань.
— Ні, це жахливе дикунство, от що! — сердився другий.
— Дикунство?.. Тут замало дикунства! — обурювався третій.— Це страшне насильство, якого світ ще не бачив!
— Це така невдячна голота, панове, що коли б у мене було жало затруєне, я б їх вижалив до одної і не скривився б! — палав гнівом четвертий.
— Що тут вижалити! — шипів гнівно п'ятий.— Та їх мало за це в огні спалити живими!
— Ох, якби в мене сила, панове! — аж пашів їдкістю шостий.— Та я б їх, хамів проклятих, гнильцем зігноїв, я б на них мишву напустив, я б їх у диму мучив поволеньки!..
— Шершнів би на них натравити, панове! — гукнули декілька разом.— Шершнів лютих на помсту!!!
Гриб і печериця боязко обійшли лютих грубанів боком.
— Хі! І чого вони такі люті, оті грубані?! — спитала стривожена печериця.
— А біс їх знає?..— здвигнув гриб плечима.— Видно, хтось налив їм сала за шкуру, чи що...
Та хутко їм вияснилась ціла історія. Бо, прийшовши до дуба, подорожні вгляділи таку небуденну картину: з багатої, як виявилося згодом, бджолячої хати в дуплавому дубі бджоли-трудівниці дружними силами випихали геть отаких саме опецькуватих грубанів у циліндрах. Гладкі грубані не давались, захекано вовтузились, пручались раз у раз і лаялись крикливо. Але бджоли рішуче випихали їх надвір із дупел, шпигали жалами з усіх боків, тягнули грубанів за вуса вперед. А над усією захеканою сіпаниною стояла висока бджоляча Матка в жовтому очіпку і раз у раз заохочувала трудівниць:
— Отак їх, дітоньки, та-а-ак!.. У шию женіть ледарів безпросипних! У потилицю нероб проклятих!
Метушня й сіпанина продовжувалися з чверть години. Але врешті-решт бджоли зіпхнули-таки всіх опецькуватих гладунів униз на землю й засапано стали обвіватися крилечками.
І тоді гриб з печерицею підійшли до високої Матки з поклоном.
— Помагайбі, паніматко! — сказав гриб, привітно посміхаючись.— Що це у вас?
— Це ми неробів проганяємо з хати.
— Неробів, кажете? — зацікавилась печериця.
— Та неробів же, трутнів ледачих, еге!..— відповіла Матка.— Сидять, люди добрі, здорові та гладкі, мов кабани, і тільки жерли б готовеньке... Ми всі працюємо від ранку до , ночі і в хаті, і в полі, ми всі рук не чуємо від роботи, а вони один з другим нитки не перервав би! Отак тільки жили б розкішно чужою працею — їли, спали та ще бавилися б, аякже!
— Он як...— зрозуміла все печериця.— То тому вони так ремствують на вас — ми чули — та всіми лихами вас обкидають із люті!
— Маєте! Ще б не ремствувати, коли вигнали ледарів з таких розкошів, та ще й під зиму! — сказала Матка.— Але хай і зі шкіри вилазять — не допоможе. Буде з нас, — каже,— хай самі попробують заробити на себе... І так уже годували паразитів півліта.
Гриб аж засміявся на те весело:
— Ой,— каже,— гірко їм буде з такого гаразду та до біди привикати!.. Ну, але ми з ділом до вас, паніматко...— сягнув за пазуху.
І він подав Матці листа докторського... Матка пробігла швидко його очима й сказала сердечно:
— Ах, вітаю, гості, з такої далекої дороги! Просимо до хати, не погордуйте, просимо...
Мандрівники розцілувалися з Маткою дружньо. А вона так і не могла приховати своєї щирої радості.
— Гей, діти! — гукала до бджілок по-материнськи: — На-, кривайте столи та добувайте пива-медів щонайкращих, будемо небуденних гостей приймати!
— Так ви, кажете, просто з Мурашника до нас?—гомоніла їм безупинно.— Яка несподіванка, слово честі!.. Ну, як ви почуваєте себе, що там новенького, як там доктор старенький? — навстіж відчинила їм двері своєї багатої хати.
Гості не знали вже й на що відповідати раніш балакучій хазяйці.

У ЖУКОВІЙ ХАТІ
Не будемо розповідати, як гостинно приймали ман-Вдрівників у Медозільнику. Не будемо також згадувати, які славні вина й меди подавали, які смачні бабки й медяники приносили, які солодкі пряники й тістечка на столах посміхалися. Бджоли були не менш сердечні, як муравлі у Мурашнику, не менш також можна було всякого дива в Них побачити.
Господарі були такі щедрі й гостинні, що гостям хіба пташиного молока бракувало. Та проте гриб і печериця не засиджувались довго. А коли дістали ліки від Матки, то їх уже й .кіньми не стримав би. Що ті не просили, що не відмовляли сердечно йти далі, не відпочивши гаразд,— ні і ні!
— Вибачте,— кажуть,— сердечне спасибі вам за гостину і все добре, але не можемо... Ну, годі якось всидіти, хоч і як нам приємно!
Воно й не дивно. І хто б то, скажіть, міг усидіти спокійно, маючи вже в руках оці ліки, що в них щастя цілого їхнього роду зберігалося...
Так що бджоли й не затримували гостей. Дійсно, є чого поспішати! Вони обдарували їх усякими солодощами на дорогу, провели роєм аж поза Медозільник і побажали їм щастя й успіху у великому ділі.
А мандрівники не йшли — вони, мов на крилах, летіли тепер на Затишну, Гей, гей, скільки-то ще дороги їм доведеться зробити! А проте втома була приємна, всі труди здавалися їм тими дорожніми знаками, що впевнено наближали їх до мети золотої.
Та хоч як їм хотілося скоріш на Затишну, хоч як їх не підганяли ліки, гриб і печериця не забували і про свою обіцянку колишню: відвідати Жука Вусатого. Це ж бо він наче об'явився їм добрим духом на початку їх скитальства й нараяв лікарів славних! Це йому перш за все належить сердечна дяка за зцілення й рятунок майбутніх поколінь від черв'якової змори! О, забути це й не подякувати йому на радощах?..
Отже мандрівники йшли і допитувались усякого стрічного:
— Вибачте, друже.. Не знаєте, бува, де тут Чисте озеро в лісі?
— Ідіть туди й туди! — відповідали їм.
І хоч це було зовсім не по дорозі, хоч шлях до озера відводив їх далеко в бік від дороги на Затишну — гриб і печериця йшли радо й навіть без тіні якого-небудь нарікання.
Десь чи аж не п'ятого дня надвечір дійшли вони до озера. Тут уже неважко було їм допитатись до Жукової хати...
Жук працьовито ставив загату біля своєї хати. Він громадив граблями суху траву коло липи, в'язав її в оберемки і щільно ставив їх до стін ізнадвору.
— Добрий вечір, господарю! — сказали йому подорожні.
— Доброго здоров'я!
— Що це ви так загодя на зиму готуєтесь?
— Загодя, кажете?.. Га, бо як не зробиш за літа, то скоро впадуть дощі та теє... Трава, знаєте, змокне на жабуриння, й потім мерзнутимеш, як торік, цілу зиму в холодній хаті.
— На ніч нас не прийняли б, господарю, коли ласка? — прикидався гриб незнайомим і далі.
— Ночуйте здорові, а хто б це відмовляв подорожнім! — відповів Жук привітно.— А ви самі звідки, коли можна спитати?
Печериця засміялась до нього очима.
— Ми... Ой, та невже ж ви, — каже, — не впізнаєте нас, дядечку?
— Чекайте!.. — вдарив Жук себе по лобі на її голос. — Щось наче, я вже зустрічався десь із вами, не пам'ятаю?..
— Ну, а тих, що нараяли їм колись іти до лікарів у Мурашник, пам'ятаєте? — перебив його гриб.
Жук аж руками сплеснув здивовано.
— Агей! Та невже це ви? — каже. — Отакі засмалені й загартовані, мов ті негри, не гнівайтесь?..
— Ми, дядечку! — аж просльозилась Рябенька від зворушення: — Ми, добродію наш незабутній!.. Прийшли оце вам подякувати за...
— Гей, жінко! — перебив її Жук, радісно гукаючи у відчинені двері.— Маємо гостей, ти пам'ятаєш,— каже, — про тих грибів мандрівних, що оповідав тобі колись після мандрівки?
Вибігла Жучиха в коричневій сукні з золотими смужками. Всі обнялися дружньо, розцілувалися. І Жук повів гостей до хати.
Ще довго-довго вночі йшла обопільна гутірка. Пізно сьогодні лягли спати в Жуковій хаті. Вже всі комахи закінчили свій концерт вечірній, вже й цвіркуни якось задрімали з гітарами...
А проте ні гриб, ні печериця не могли скоро заснути. Думка про те, що завтра вони будуть на Затишній поляні, буйно хвилювала їм серця, розігрівала кров у жилах, зганяла легкий сон із повік змучених.
Довго, довго вночі гриб і печериця прислухалися п'янко до своїх розтанцьованих дум у спокійній тишині хати...

ЧОРНА РАДА
Вся гриб'яча старшина Затишної поляни — тобто всі старезні, червиві діди зібрались на таємну нараду. Нарада відбулась вночі під найтемнішим кущем ліщини, й на обговоренні була серйозна справа.
Відкрив нараду найстаріший дідуган Рижко Щербатий. Він сказав урочисто:
— Панове старшино, шановні рижики, козирі, мухомори й опеньки! Досі жили ми на Затишній поляні тихо, мирно, спокійно, як жили наші покійні предки, й ніхто не заколочував нам нашого блаженства. Та, видно, лихий позавидував нашому щастю... У наше середовище, в наш спокій блаженний, на нашу, панове, Затишну поляну закрався ворог — грізніший від черв'яків, борщу і сушки. Цей ворог загрожує нам знищити наш дотеперішній спокій, знівечити вікову прадідівську традицію, зруйнувати всю нашу гриб'ячу віру й добробут...
— Панове старшино! Зібрались ми ніччю сьогодні, щоб зарадити страшному нещастю й щоб урятувати традиційний спокій і тишину гриб'ячого суспільства Затишної поляни. Наша нарада набирає ще тим більше .величезного значення тому, що ми водночас рятуємо весь гриб'ячий побут від загибелі, що ми вирішили забезпечити й майбутнім поколінням прабатьківську традицію й спокій Затишної поляни. Повний старшинської гордості, з вірою, що сьогоднішньою нарадою ми запишемось золотими буквами на сторінках гриб'ячої історії, — віддаю голос шановному дідові Мухоморові для доповіді.
Серед німої тишини й стриманої зівоти Мухомор почав свою мову:
— Шановна старшино! Три дні тому, як знаємо, приблукались до нас двоє підозрілих зайдів, які назвали себе жителями Затишної поляни — грибом Капелюшником і печерицею Рябенькою. Хто вони, ці пройдисвіти, — питання й досі не вияснене гаразд. Правда, з оповідань наших покійних батьків ми знаємо, що такі типи дійсно були колись на Затишній поляні. Вони збунтувались проти всієї гриб'ячої громади, ганьблячи чудовий спокій і блаженство нашого дочасного життя, й, супроводжені обуренням гриб'ячим, пішли шукати якогось, мовляв, безхробакового «щастя» в широкому світі. Ясно, як сонце, що катюзі було по заслузі, тобто що невдячні виродки або попали десь у гарячий борщ людям, або. висять тепер сухі на мотузці, собі на кару й іншим бунтівникам на пересторогу. Так що ці двоє зайдів ніколи не можуть бути тими негідниками, бо всі знаємо, що звичайний гриб і печериця не годні дожити такого довгого віку.
Але повертаюся до справи. Не моя річ, панове, вияснювати, хто саме оці двоє зайдів, це завдання наших шановних зборів. Я стверджую лише усім відомий факт, що за три дні свого життя на Затишній ці несамовиті приблуди встигли заколотити дотеперішній спокій і внести загрозливий розбрат у нашу громаду. Незважаючи на вікову традицію нашого дрімливо-спокійного життя, вони брехливою агітацією про видумані «дива» в широкому світі та нібито якесь щасливе, без-хробакове життя... вони якимись чортівськими своїми чарами затруїли наше суспільство й перш за все — молодь гарячу.
Шановна старшино! На нас лежить оця велика й почесна відповідальність за дальше буття гриб'ячого роду на Затишній поляні, отже, час ударити на сполох. Всі як один мусимо пам'ятати, що найбільший й найстрашніший ворог нашого щастя — це вже не холод і не черв'яки, як досі, а гриб Капелюшник і печериця Рябенька. Я скінчив.
— Браво! — заплескали всі в долоні доповідачеві. — Браво!
Від раптових оплесків розсипався несподівано один гриб порохнявий.
Це зробило на всіх таке прикре враження, що кожний мовби забув нараз свого язика в роті. Але Рижко Щербатий перебив глуху мовчанку.
— Ну, годі, панове, мовчати,— сказав, зітхнувши.— Ми зібрались на те, щоб радити. Час не жде, отже, прошу брати слово!
— Еге, радьмо, панове!—заворушились діди, наче прокинувшись.
Почались промови, дискусії. Говорив дідуган Козир, потім старезна Голубінка надгнила, потім знов Мухомор і Рижко Щербатий. Всі погодились на тому, що небезпечні гриби — це або якісь чарівники,.або таки справжні гриб Капелюшник і печериця Рябенька, які запродались бісові на згубу гриб'ячого роду на Затишній поляні...
Один тільки кріпкий Опеньок не годився з усіма. Він сказав обережно:
— А я гадаю, громадо, що тут немає ніяких чарів, ані теж жодної бісівської змови, як ви кажете. Гриб Капелюшник і печериця Рябенька — це гриби, яких треба шанувати, не гудити. Вони дійсно рятують наш рід перед страшною і черв'яковою зморою, і вони оце відкривають світле майбутнє молодим поколінням. Майбутнє без черв'яків, без страшної гнилизни, що висить над нами прокльоном уже змалечку, ї невже ж за це всякі громи в них кидати, замість подяки й тільки великої подяки?
— Та що це ви верзете! — відповів йому сердито Рижко Щербатий.— Ніде немає гриб'ячого життя без черв'яків і гнилизни. І хто таке каже, той сам, певно, в змові з ворогами. Ми знаємо, що з черв'яками
жили наші діди, жили наші батьки — ну й наші діти і внуки житимуть не інакше.
Але Опеньок говорив далі вперто:
— Кажете, що з черв'яками жили і вмирали наші батьки та й наші діти і внуки житимуть не інакше?.. А я вам кажу, що не мусять вони гинути від поганої черви й гнилизни. Признаюсь вам, що і я так думав, поки не спробував їхніх ліків. І що ви гадаєте! Я рішився взяти їхніх славних ліків,— і почуваю тепер себе, мов новонароджений, здоро вий, бадьорий...
Але йому не дали вже закінчити. Піднявся з обурення шум, гамір, хтось у пітьмі вгрів Опенька в потилицю.
— Зрадник!
— Запроданець Капелюшників!
— Геть його звідси!
— Бийте негідника!
Ошелешеного Опенька виштовхали люто геть із гурту. І нарада продовжувалась далі...
Вже ясним світанком всі червиві гриби винесли однодушно таку постанову:
Перше: доки не пізно, доки грізні пройдисвіти гриб Капелюшник і печериця Рябенька не збунтували несамовитими чарами усієї молоді Затишної поляни та не затруїли на смерть усієї старшини, на якій тримається прадідівська традиція, спокій і побут гриб'ячого суспільства, треба прогнати ворогів громадою геть у гущавину. При цьому потовкти їх гарненько, щоб не пхалися більш на Затишну поляну та не заколочували грибам спокою.
Друге: цю постанову оголосити прилюдно всій гриб'ячій громаді й виконати її негайно і невідкладно завтра вранці.
Третє: всіх явних прихильників гриба Капелюшника і печериці Рябенької на чолі з небезпечним Опеньком зв'язати в сні ніччю, щоб не було кому захищати ворогів під час виконання цієї постанови.
— Згода, панове старшино? — запитав ще раз Рижко Щербатий.
— Згода! Згода! Хай живе наш розумний Рижко Щербатий! — зашуміли жваво гриби.
— Ну, тож до діла мерщій, панове!—закомандував Рижко.

ГОСТІ
По вечері вусатий Жук і Жучиха вийшли трохи надвір подихати свіжим повітрям. Стояв тихий, чарівний вечір. У траві цокотіли комахи, тут і там мрійно, мов знехотя, черкали цвіркуни на гітарах. Від озера тягло запашним леготом, наче хтось гладив пестливо рукою по личку. В очереті гупав розміряно бугай, і ахи його плавно розходились по тиші, мов гладкі круги по плесу. А повновидий місяць стояв серед неба, посміхаючись, мов добродушний дядько з гостинцями, й щедро сипав жменями цілі смуги срібла на землю.
Жук і Жучиха сиділи на призьбі й мовчки дивились у засріблену тишу. Мовчав зачарований ліс, занурений у свої думи сріблисті. Може, він думав про багату княгиню Осінь, що збирається в гості до нього?.. Жучисі марилось, що такого саме тихого вечора пишна княгиня наряжається в свої сукні запашні. Ці її сукні багаті шелестять таємниче дорогою матерією з оксамиту і парчі, від цих ото суконь іде той питомий запах спілого зілля, ягід і фруктів з лісу. Княгиня Осінь любить ходити по золотих килимах на зелені — й ось уже попереджений ліс починає стелити зів'яле листя в тужливому чеканні. Приходь, мовляв, золота дівчино, я ціле літо тужив за тобою у мріях...
Та Жук перервав раптом Жучишині думи. Він сказав спроквола:
— Гм!.. Ти знаєш, жінко, що я собі надумав оце?
— Ану?
— Піду завтра в гості до приятелів на Затишну поляну.
— А ти ж обіцявся їм десь аж за тиждень відвідати. Воно й не випадає якось так скоро бігти, га? — усміхнулась Жучиха.
— Я знаю...— помовчав Жук хвилину.— Знаєш, так якось кортить побачити людей у щасті, що й сказати не вмію. Слово честі, не вмію. Ну, кортить, аж у ноги лоскоче. Сиджу оце й думаю собі мимоволі: егей, таж воно не за морем десь ота Затишна, щоб збиратися тижнями! Взяв чоловік добре за пояс ноги — і за день туди й назад моїм ходом. А погода, бач, стоїть напрочуд гарна, і хто його зна, чи ще довго вона така буде. Воно вже десь не до літа, як то кажуть...
— Кортить, кажеш, то йди,— не суперечила Жучиха.
А вдосвіта Жучиха збудила чоловіка. Ще й не зоріло на світі, як Жук наспіх зібрався й любовно поцілував жінку в лоб на прощання.
— Ну, будь здорова,— сказав,— моя циганочко!
— Бувай! — заспано відповіла Жучиха.— А гляди мені, не барись довго й уважай, щоб яке лихо не причепилося в лісі.
— Ну, з лихом!—засміявся Жук заспокійливо. — Мені не першина, не бійся!
Він підкрутив собі вуса і бадьоро пірнув у росу. Над озером колихалась хвилясто-сива імла. На небі моргали зорі. Ліс і далі дрімав темною тишею, але ця тиша була вже дзвінка і вразлива, мов струна. Де-не-де прокидалися ранні птахи, тут і там пляськала голосно роса з галуззя. Сірий світанок прохохував собі заспаний шлях свіжим подихом.
Коли зійшло сонце, Жук був уже далеко в дорозі. Золотий ранок наливав наче свіжо-шумистого вина в жили й легені — і Жук не чув утоми ні трошки. Він ішов і снідав по дорозі спілими, соковитими ожинами, що так рясніли обабіч по кущах. Раптом почув дикий, приглушений голос десь ген-ген у гущавині.
«А це що?» — аж спинився Жук затривожено. З цікавості він.аж на дерево виліз — може, вглядить щось. Але гомін шумів десь далеко, чути було лишень, як він щораз ріс і наближався луною.
Жук бігом кинувся туди ж. Пробігши чвалом декілька гонів, він вискочив на широку галявину, й очам його розкрилася вмить диковинна картина.
Роз'юшена юрба грибів, рижиків, мухоморів, опеньків гнала оскаженіло якихось двох нещасливців перед собою. З ревом, свистом і галасом натовп бив їх палицями, штовхав звідусіль кулаками, обкидав крикливо градом каміння. Обоє переслідувані були вже ледь живі, обдерті, побиті, закривавлені. Жука щось аж за серце шарпонуло на таке варварство. Не тямлячи себе, він грізно настовбурчив свої вусища й загородив юрбі дорогу.
— Стійте! — гукнув на весь голос.— Стійте, навіжені!
Юрба вмить стала й наче застигла в оторопінні. Жук сміливо зробив кілька кроків до неї. Та не встиг ще він отямитись гаразд, як юрба перелякано шарахнулась назад і кинулася врозтіч з несамовитими криками:
— Нечистий!.. Сатана!.. Спільник їх чорний!.. Тікаймо!.. А-а-а!..
Ошелешений Жук підійшов до нещасливих. І враз йому в очах потьмарилось.
— Гі-і-і! А з вами що, друзі?! — скрикнув, упізнавши гриба і печерицю.
Та гриб і печериця лежали на землі непритомні. Гриб тільки лебедів щось, мов із гарячки: «Ліки» та «Рижко Щербатий», а печериця не подавала вже й ознак життя...
Жук заламав руки у відчаї. Та, не тратячи духу, він кинувся мерщій на рятунок приятелів. Перш за все він змочив . їм росою скроні й позаліплював наспіх криваві рани листками бабнику. Привівши їх ось так до пам'яті, він вискочив на будяк щонайвищий.
— Агей! Хто тут живий, озовися! — гукнув він на галявину.
— Що сталось? Що сталось? — зашаруділи звідусіль цвіркуни, коники й ящірки. Навіть зелена жаба прибігла захекано, роздуваючи боки: «Падоньку нещасливий, що сталося?»
— Поранених треба рятувати від смерті,— відповів Жук коротко.— Давайте мерщій воза сюди, як маєте.
— Зараз! — затупотіли коники спішно.
Миттю прикотила легенька сітникова бричка, запряжена бистрою четвернею. Кругом затовпилась зелена публіка, і всі зашепотіли вражено: «А хто це? А що? А за що?» Але Жукові було не до пояснень. Він висадив мерщій обох поранених на бричку й сказав до коней:
— Чвалом до озера, друзяки!.. Кожна хвилина дорога, самі бачите!
Коні рвонули з копит, тільки трава свистіла. За годинку були вже коло озера. Здивована Жучиха вибігла надвір і перелякано руками сплеснула:
— Ой, а це що з ними, Жученьку?!
— Не питай, тільки стели раз-два постіль, давай теплої води й біжи за п'явками до озера,— відповів Жук спокійно.— Потім будеш знати...
Жучиха запоралась мовчки. А Жук подякував сердечно коникам за допомогу і взявся швидше до побитих. Він поклав їх у постіль, напоїв силоміць соком з малини і взявся рани промивати та прикладати листям усяким. Тим часом Жучиха привела й двох п'явок стареньких. Бабусі оглянули хворих, покашляли, погумкотіли під носами і сказали господарям:
— Не бійтесь, будуть здорові... Рани не страшні, треба тільки забруджену кров з них стягнути, щоб не затруїла здорову.
До вечора гриб і печериця й справді опритомніли. Правда, обоє вони були в лихоманці, але головна небезпека минула, це ясно. Хворі лежали в чистій постелі й мали дбайливу приятельську опіку. Знали теж Жук і Жучиха, що організми недужих без черв'яків — отже, не скористаються поганці з хвороби. «Але що ж там було на Затишній?» — не міг Жук заснути спокійно...

БАЖАНІ ПОСЛАНЦІ
Минуло кілька тривожних тижнів. Гриб і печериця поволі очунювали й одужали настільки, що могли вже вставати з постелі. Хвороблива лихоманка спадала виразно, зате свідомість програної справи була ще б-олю-чішою за всі рани й побої. їх леліяні мрії були розбиті, їх найкращі бажання потоптані боляче, їх веселість і щастя топились у страшній ямі гриб'ячої злоби й дурноти. Навіщо тоді виздоровлювати, навіщо жити, тинятись по світу без цілі й надії?..
Особливо мучили хворих думки настирливі: що сталося з ліками? Невже знайшли їх і знищили гнилі неуки? Страшно було й подумати про це, але думки лізли, як мухи. Невже все пропало, загинуло й грибів повік їстиме черва проклята?..
Невже затріумфують-таки на Затишній червиві дупляки із своїми гнилими звичаями: так жили наші діди і батьки споконвіку?..
Як на те, впали перші дощі осінні. Світ насупився безнадійно, затягнувся сірими хмарами, і кілька днів тільки хлюпало й хлюпало безугавно. Здавалось, що пропав у цій сльоті всякий ясний промінчик, здавалось, що сонця вже так і не побачити з-поза хмар чорних, гнітючих. Гриб і печериця смутно дивились на засльозені вікна й втрачали всяку віру й надію.
Один лише Жук був уродженим оптимістом. Він потішав раз у раз друзів зневірених:
— Не журіться, не впадайте в розпач, воно ніщо не пропало й не загинуло. Ви тільки одужайте — от що важливе. Хандрити немає чого — я певен, що справа на Затишній не загинула. Дивіться, от піде дощик рясненький, молоді гриби так і зростатимуть,— а ви ж самі кажете, що встигли за ті дні защепити ліками сотню-дві надійної молоді. І ви гадаєте, що здорові терпітимуть мовчки гниле коло себе? Та ніколи в світі! Так що вгору чола, приятелі! Ціле,— каже,— щастя, що я знайшов вас упору, а то хтозна, що було б.
— Гарне щастя! — усміхався гриб смутно.— Я ось думаю, що воно таке — щастя, й переконуюсь гірко, що ні — ніколи не можеш бути щасливим, коли не бачиш щасливими й усіх своїх братів, які гинуть у...
— А ви чекайте! — не дав Жук скінчити.— У житті, знаєте, строкато буває: сьогодні плач, а завтра весілля... Це так, як з погодою: нині сльота, а завтра глянеш — уже й сонце сміється.
— Але ліки!—з болем бідкалась печериця.— Що як вони знищать їх зі злоби?
— І це не біда,— мав на все Жук пораду.— Будете здорові ви, житимуть щасливо ті, що ви їх оздоровили від черви, всій громаді на приклад — то підуть сотні охочих і на край світу за новими ліками. Найтрудніший у всьому початок, а це вже зроблене, самі знаєте.
— А коли їх усіх винищать оті гнилі вороги окаянні? — боявся гриб Капелюшник.— В них стільки червивої злоби і люті, що на все вони здатні, ви знаєте.
— Ну, всіх не знищать, не стане їм духу гнилого,— заперечив Жук.— Друзів ви вже мали чимало, самі говорили, що є вже-вони й між молоддю, і між старими навіть. І я гадаю навпаки — що здорові гниляків знищать.
Якось ставало легше від цього Жукового оптимізму. На все він мав пораду, все в нього було в ясних кольорах.
Нічим його не зневірити, ніщо теж у нього не було без виходу.
Одне слово: «Золото — не Вусатий»,— думалось грибові й печериці.
І Жук таки мав рацію.
Уже на другий день зранку стояла погода, як усміх. Радісно світило на небі сонце, ліс мерехтів грайливо золотим листям. У присохлій траві цокітливо завертілись комахи, тут і там гамірно падали на кущі стаї горобців і шпаків. А ген-ген у блакиті тужно закрукали відлетні журавлі-емігранти. Жалко кидати рідний край позолочений!
Користаючись із погоди, запопадлива Жучиха побігла в ліс дечого назбирати на зиму. А Жук вивів своїх виздоров-ленців на сонячну призьбу й утішав їх своїми добродушними жартами.
Аж дивиться раптом — біжить з лісу Жучиха. Летить, мовби щось гналось за нею, і кричить уже здалеку, як дитина:
— Вісті з Затишної поляни! Вісті з Затишної поляни!
— Ну-у?? — так і схопились усі троє на призьбі.— 3 Затишної поляни?..
— Щоб я так дихала! — засапалась Жучиха.— Ху, як я бігла...
— Напийся води, бо ледь дихаєш,— метнувся Жук за кухликом до хати.
Жучиха жадібно напилася води, відсапнула трохи й почала оповідати все по-жіночому:
— Слухайте ж! Збираю я, чуєте, сухі малини під бором, аж дивлюся — валка комах і козявок іде з дітьми та всякими клумаками на плечах. Ну, чисто як ото переселенці не раз навесні. Погорільці якісь, гадаю собі, чи що за диво? Бо хто ж на зиму переселяється кудись, мов птахи?! Зацікавили мене, знаєте, ці мандрівники. Вони посідали гуртом і полуднують, а я підходжу до старої Комахи з дітворою:
«Добрий день вам!»
«Добрий день!»
«Куди це ви,— кажу,— йдете так, тітко?»
«Ат... дайте спокій! — відповідає.— Така біда, що мусить чоловік із своєї хати втікати під зиму. Ну, а такого добра, любонько,— каже,— що тільки там пташиного молока всім бракує».
«Хе! А ви звідки?» — питаю.
«Та з Затишної поляни, сестричко... З того,— каже,— содому теперішнього, може, чували?..»
«Нічого не чула я, тітко,— кажу здивовано. — А що ж там таке діється?»
«Ет, не питайте, голубко! — махнула рукою.— Таке діється, що одне горе і тільки».
І почала мені оповідати все журно: «То,— каже,— на Затишній я свій вік звікувала і не тямлю такого, Жучишко... Все там було тихо, спокійно — живи та любуйся красою. Аж ото кілька неділь тому,— зітхнула,— щось грибам сталось, хто його знає... Ну, показилися всі та й усе! Розкололися, чуєте, на два табори та й б'ються між собою. День у день суперечки сварливі, бійки, гармидер. А позавчора таки сказились до решти. Зчинили, навіжені, таку війну, що троє дітей розтоптали мені в метушні дикій. Бачу я,— каже,— що біда, що їхній сварці кінця-краю не видно, от і кажу до сусідок: тікаймо, козявки-любки, з цього млина, поки ще всіх нас не затопчуть гриби навіжені. Зібрали ми всі скоріш лахи під пахи і гайда з поляни! Та й от ідемо тепер, Жучишко, як ті бездомні. Я хіба,— каже,— знаю, де тепер голову з дітьми приклонити в чужому краю?..»
— Отак говорила Комаха. Ну, але я вже слухала й не дослухала її горя, тільки бігом додому,— докінчила Жучиха.— Так кортіло сказати вам, що аж палець забила собі до коріняки з того бігу шаленого.
Жук аж розцілував жінку на радощах.
— А щоб тобі,— каже весело,— три міхи ягід солодких за такі славні новини!
І до гриба та печериці:
— Ну, друзі? — застриг бадьоро вусами. — Не казав я вам, що немає чого попелом голови присипати!.. Не говорив, що справа не загине на Затишній?
— Ах!..— не могли ще гриб і печериця очуняти з надмірного зворушення.— Це таке несподіване, що слів знайти годі!
В обох увійшов новий дух після цього. Невідомо, звідки взялися й сили в гриба і печериці, і вони вже таки хотіли йти на Затишну.
Але Жук і слухати не хотів цього: «Одужайте, мовляв, перше як слід. Ніде нічого не горить і не ллється теж на голови зверху, щоб на галь-паль летіти. Оце за кілька днів наберете сил, ну, а в неділю й підемо втрійку. Коли б тільки здоров'я, а решта все буде добре»...
І раді-нераді, мусили обоє скоритись Жуковій волі.
Це було в четвер, а в суботу надвечір прийшли якісь два подорожні гриби під Жукову хату. Гриб і печериця вечеряли в хаті, аж чують ізнадвору:
«Добрий вечір!»
«Дай боже здоров'я!»
«Чи тут живе Жук Вусатий?»
«Я сам, а що?»
«Ми чули, що у вас є гриб Капелюшник і печериця Рябенька»...
«А ви звідки знаєте?»
«Сказали в лісі... Так є вони у вас?»
Гриб і печериця вискочили надвір так, як були.
— Братику! Сестрице!..— скрикнули подорожні, вгледівши.— А ми вже вас цілі тижні шукаємо по лісі.
— Друже Опеньку! — ахнули радісно гриб і печериця.
Радощам не було кінця. Гості зайшли до хати й зразу ж почали оповідати, що діялось на Затишній поляні після безумного їх вигнання звідти. Одне слово, Рижко Щербатий з червивою старшиною підбунтували тоді хитро юрбу, і всіх приятелів гриба й печериці налякали дико й зненацька. Та після цього все здоровіше й молодше різко повернулося проти безумної гнилої громади, і почались щоденні сварки та бійки на Затишній поляні. Але оздоровлена молодь підростала тим часом, більшість громади побачила наявно, де щастя гриб'яче, а червива старшина щораз більше втрачала вплив Ь послух. Аж кілька днів тому сталося повстання на Затишній: здорова громада силоміць прогнала гниляків небезпечних від себе, більшість їх уже ганебно розсипалась прахом, а Рижко Щербатий догниває ще вік свій безславний...
— Ну, а ліки? — не забула печериця про них.— Що з ліками сталося?
— Та ми їх берегли, як ока в голові, — відповів Опеньок.— Ціле щастя, що вони не знайшли їх того ранку, а то чим же би ми оздоровили громаду.
Приємна розмова затягнулась до пізньої ночі. Врешті каже Опеньок до свого молодого товариша:
— Вдосвіта, друже, встанеш і біжи на Затишну... Скажи, що рятівники наші знайшлися, і хай виходять усі зустрічати їх щастям. А ми тим часом...
— Та що це ви! — перебили його гриб і печериця.— Ми й так собі підемо.
— Ну, ну, стривайте! — заспокоїв їх Опеньок.— Сідайте ось краще, хай вам розкажу, яку там зустріч для вас готують...
І він став оповідати, щасливий. А Жук тільки посміхався раденько у вуса.

СВЯТО НА ЗАТИШНІЙ
На вістку про те, що знайдено гриба Капелюшника й печерицю Рябеньку, Затишна поляна загомоніла радісною метушнею. Щаслива гриб'яча громада врочисто готувалася зустрічати славних мандрівників — усі зодягалися в новенький святковий одяг. Тендітні печериці приміряли мерщій сніжно-білі сукенки, рум'яні голубінки чепурились весело в червоні й рожеві капелюшки, а статечні гриби, рижики, маслюки та опеньки надягали врочисто сиві й коричневі святкові сорочки.
Прибрані маси гриб'ячого люду врочисто вирушили в ліс назустріч своїм великим родичам. Вирушили гомінким походом, з піснею на устах. А ті, що зосталися вдома, прибирали наспіх Затишну до свята.
Навіть дітвора — й та метушилась всюди, галасливо помагаючи старшим у праці.
На воротах найстарші громадяни відродженого гриб'ячого суспільства чекали гриба й печерицю з хлібом-сіллю в руках. Коли радісний похід наблизився гомінко з лісу й причепурені діти обкидали гриба й Рябеньку осіннім квіттям, дві пари поважних грибів і печериць піднесли їм хліб і сіль із поклоном та сказали врочисто:
— Вітаємо славних обновників гриб'ячого роду на рідній батьківщині!
— Ура-а! — бурно підхопила вся гриб'яча громада. — Хай живе наш гриб Капелюшник і печериця Рябенька!
Ці двоє й не стямились, як натовп з захопленням підхопив їх на руки й серед гомону поніс на Затишну.
— Шановна громадо! — почав зворушено гриб, коли вже дещо втихло навколо.— Віднині ми починаємо громадою нове, краще, безчерв'якове життя на Затишній. І за таке щастя, за таку справу велику, дорогі гриби й печериці, можна й життя своє віддати з легкою усмішкою. І коли належить сердечна подяка від усіх нас за ці прекрасні ліки — то належить вона нашому славному другові Жукові, який своєю золотою порадою врятував життя не тільки нам обом, але й усім нашим майбутнім поколінням щасливим. Без нього-бо наша мандрівка хтозна-чим скінчилася б, отже, йому оцей слід...
Нетерплячий від похвал Жук сіпнув нишком ззаду гриба за бережок капелюха й шепнув печериці на вухо з досадою:
— Слово честі, втечу зараз звідси, коли він не перерве цього потоку славослов'я. Ху, як я не люблю цього слухати!
Але печериця у відповідь врочисто поцілувала його на очах усієї громади, гриб закінчив свою мову, а вся громада захвилювала гомінко:
— Хай живе Жук Вусатий! — заревіло навкруги.— Слава другові наших славних обновників і нашому другові!
Ошелешеного Жука хоч-не-хоч підхопили на руки й підкидали радісно, мов м'ячем, понад натовпом. Водночас не минуло те саме й гриба з печерицею. А коли вже буря захоплення втихла поволі, гриба, печерицю і Жука Вусатого посаджено врочисто на почесне місце серед поляни й почався гучний гриб'ячий бенкет за столами. Лилися солодкі меди і вина, чисте повітря аж дзвеніло гомінко від тостів і вигуків на честь трійці. Аж здивований ліс заслухався німо, що це таке діється небувале на Затишній поляні...

ЗАКІНЧЕННЯ
Минули чарівні літні дні, повні краси і гомону. Не стало зелені, не стало квіток, не стало й радісного співу навкруги в лісі. Все заглухло, заснуло міцно довгим зимовим сном аж до весни. Безбарвна трава лежала на землі, сумно знівечена й покуйовджена, розкішні колись дерева та кущі стояли обірвані, мов жалюгідні старці з сухорлявими шиями.
Холодне сонце вставало пізно й мерщій квапилось нерадісно сховатись за обрій. Це вже не було життєрадісне й ласкаве сонце, що влітку. Воно було незогріте якесь, засумо-ване, журно й мовчки переходило землю сиротою без ласки. А ночі насувалися чорні й тривожні і на світанку аж сивіли інеєм з горя.
А згодом і цього сонця не стало. Небо затягнулося важко глухими хмарами, й почались одноманітні сльоти дригливі. Все, що ще жило, ховалось мерщій у затишки й тулилось під кору та листки з холоднечі і западало з небуття поневолі. Опустіла Затишна поляна, один тільки вітер суворий гарцював буйно. І крякали чорні галки зловіще, навіваючи ще більше суму і жалю.
Треба було й грибам поховатися на сон довгий зимовий. Сумно було грибові й печериці западати в цей сон, невідомий на початку щасливішого гриб'ячого життя на Затишній, але знали вони, що за зимою знов прийде весна і літо й знов буде зелень, квітки та життєрадісний гомін навколо. І от, коли* вже вся гриб'яча громада позаривалась в теплий мох, щоб заснути, обізвався гриб Капелюшник:
— Агей! Ви ще не спите, діти?
— Ні, не спимо ще ми, батьку! — відгукнулись навколо з дрімоти.
— Ну, то послухайте ще мене на добраніч,— сказав гриб Капелюшник.— Чекає вас, діти, люта зима з морозами. Але хотілося б нам на сон довгий ще одну обіцянку від вас усіх мати...
— Кажіть, батьку, ми все виконаємо для вас із радістю.
— Та ми й не сумніваємось,— повеселішав гриб Капелюшник.— Та не заснемо ми з вами спокійно доти, доки не пообіцяєте нам рятувати весь рід наш гриб'ячий в лісі від черв'якової змори...
— Обіцяємо, батьку, обіцяємо всі!—заприсягнули всі гриби й печериці.— Спіть спокійно по трудах.
— Віримо, діти,— сказали радісно гриб і печериця.— Віримо й дякуємо вам за те щастя. Тепер уже й можна заснути спокійно між вас. Ах, як солодко вже клеяться очі... Добраніч, дітоньки славні!
— Добраніч! Добраніч! — зворушливо понеслося звідусіль.
Після цього затихло все на Затишній поляні. Навіть вітер не шелестів листям покинутим. Лише залітав тихесенько лапастий сніг у повітрі. Пухкі сніжинки опускались легенько на землю мерехтливими зірками й накривали мовчки Затишну білим-білим покровом...