Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Стефан КОВАЛІВ
СВІТ УЧИТЬ РОЗУМУ
Оповідання


Упорядкування і післямова кандидата філологічних наук В. М. Лесина
Редагування і примітки кандидата філологічних наук І. О. Варченко


ВІД РЕДАКТОРА
Збірка С. Ковалева «Світ учить розуму» випускається видавництвом дитячої літератури з деякими відмінностями проти авторового рукопису і проти текстів зажиттєвих, а також посмертних видань його творів, розрахованих здебільшого на дорослого читача. Щоб полегшити читання творів С. Ковалева дітям з різних областей України, було зроблено ряд виправлень.
З явищ, що відбивають фонетичні і морфологічні особливості рідних для письменника наддністрянських говірок або деякі іншомовні впливи та розходяться з нормами української літературної мови, виправлено було такі:
1) уживання одних літер замість інших: о замість і (комнаті, возьмеш, відомкнув), і замість є (потрібую, мід, беріг), є замість и (оден), є замість йо (маєвий), і замість о (примістився), ю замість я ( шелюг), а замість и (сюда), и замість є (велит), і замість о, у (післало, почіхрали), о замість а (ломані), к замість й (знакомий), й замість д (кільканайцять, двайцять), л замість в (малпа), т замість н (остатній), д замість н (кождим), ч замість ц (дверчата), ч замість щ (полочуть), дж замість ж (заваджав), з замість дз (зеркальцем), ф замість кв (фасоля) та ін;
2) відсутність пом'якшення приголосних (Володко, всего, стрийцуня, дідунцуню, догорала);
3) заступлення звукосполуки в'я звукосполукою вля (деревляний);
4) стягнення подвоєних (подовжених) приголосних (каміня, грудєм, камінєм, житєм);
5) уживання флексії є замість я в іменниках середнього роду (подвір'є, писане, волосе, щастє, платє);
6) пропуск ть у зворотній формі дієслів (попсуєся, тиснеся, розглядаєся, западеся, піднесеся) і д у числівниках та дієсловах (кільканацять, шістнацять; взрів, узриш);
7) порушення норм чергування у—в, і—й (поважний в громаді, як йшли, він йшов, тут йти, скачіть в те місце, Тарас вступив, нехай йде, кількох в ямі, пізнав в ній);
8) наявність приставного о (по огородах, за огородами);
9) поширення закінчень і суфіксів твердої основи замість закінчень і суфіксів м'якої основи (Шмідльові, татуньові, крисаньочку, татуньом);
10) уживання іменників з закінченням -ів, замість чистої основи (знарядів, замість знарядь);
11) змішування дієвідмін (хотять, гудить — замість хочуть, гуде);
12) збереження суфікса -ова-, замість -ува- (відземко-ватий, панськовату, стіжковатим, лепеховаті)  та ін.
З синтаксичних особливостей редакторську увагу привернули насамперед звороти з прийменниками з і до типу «з нічим», «д'церкві». Такі конструкції здебільшого замінено нормативними («ні з чим», «до церкви»), хоч у зв'язку з цим слід підкреслити, що різні виправлення в тексті творів робилися з умовою суворого врахування, по-перше, ритмомелодичних особливостей того чи іншого уривка і, по-друге, ознак належності його (у мові автора виправлення допускаються частіше, у мові персонажів — зрідка).
У творах С. Ковалева зустрічається значна кількість слів місцевого, вузькотериторіальиого вжитку (так звані діалектизми, що нерідко ведуть своє походження від давньосхідно-слов'янських часів і через те фонетично та морфологічно іноді збігаються з словами, властивими російській або білоруській мові). Крім того, С. Ковалів використовує немало застарілих слів (так звані архаїзми) і слів, запозичених з польської, російської, а також німецької, словацької, мадьярської і єврейської мови. Усі незрозумілі слова позначено в тексті відповідними цифрами і дано наприкінці сторінки до них необхідне пояснення або переклад.


СВІТ УЧИТЬ РОЗУМУ
І
Майовий день був красний, люди по городах, по полях працювали, дзвінок при школі в Майдані гомонів приємним голосом на ціле село, скликував школярів. Діти вибігали з хат то звідси, то звідти, бігли селом, спішили також до праці; коло загороди Гриня Воробця задержалися цілою громадкою.
— Пождіть дрібку, — каже між ними найстарший віком школяр, — тілько закличемо Якима; його тато просив, щоби по дорозі вступити.
— Він нині знов утече, — розважали другі. — І нас готов потурбувати, як колись.
— Не дамося, — сказав перший і відчинив ворота на подвір'я, та вже не мав часу ступити на нього ногою: з-під оборогу вилетів Яким з довгою хворостиною і просто пустився за хлопцями.
Хлопці дали ногам знати, утікали, як перед диком (дикий кабан), менші, перелякані, кричали і змагали за старшими, щоби не попасти в лихі руки. Не одно й дістало добре: то по плечах, то по голові, то по йогах, де удалося злісникові хворостиною досягнути.
Утекли школярі, а Яким ще фурив (кидати, шпурляти) груддям, камінням і персдепився (кричати, горлати):
— Скубенти, скубенти (студенти, учні)! Я вас усіх поскуб'ю... Як котрий поважиться мене ще раз кликати до школи, то йому в саджавці (рибник, рибний ставок) обливаний день справлю (облити один одного водою, як це робили за старим звичаєм на великодній понеділок)...
— Не маєш розуму і на зламаний шеляг (дрібна  старовинна  монета)! — відізвався найстарший зі школярів уже геть аж за городами. — Собі зле робиш, тата, маму гризеш (засмучувати,  завдавати  болю), а все сміється з тебе ціле село.
— Ти курячий (такий, що пише,  як курка лапою) писарю!.. ходи сюди, ходи... — кричав злющий Яким. — Ти мусиш ходити до школи! Твій отець бідний, не може екзекуції (податок) заплатити, бо ви лободу їсте, а я калачі!.. Мій тато багатий, я не потребую школи.
Довго Яким репетився (репетувати,  горлати), кричав, аж охрип. Замітив укінці, що ніхто його не слухає, пігнав додому.

II
У кімнаті було чисто позамітано, одна стіна була завішена образами святих, на столі лежало повно пирогів, а на постелі аж під стелю подушок, усюди виднівся статок. Яким, не заставши нікого, прискочив до кота на припічку, але сей зміркував зараз, про що ходить, спрускав, сплював, як на пса, вискочив аж на полицю між тарелі і миски і м явкотів проразливо. Хлопець хопив кусень пирога, заїдав смачно, підскакував на одній нозі по світлиці та глядав за яким патиком (кілок, палиця), щоби дістати кота з вишки.
— Щоби ти тріс, щоби зам'явкав собі на зуби, на пазури, ти, котяча паро, то я тебе звідтам дістану, — вередував Яким і став ожогом (палиця, вживана замість кочерги) мірити просто в котячий лоб.
Двері отворилися нагло, в порозі станув отець і суворо глядів на Якима; хлопець провіжив (прознати, передбачити) щось недоброго і надслухував, чи йде мама з комори.
Гринь Воробець, поважний у громаді господар, не був сам учений, але в душі хотів, щоби син його, Яким, учився; він був військовим чоловіком, розумів, як то зле, коли чоловік і нумера не знає, яким скарбом для кожного є наука, тому він найбільше причинився, що громада побудувала красну школу; він війтував на кілька опадів (бути   сільським   старостою кілька разів).
— Недобре, хлопче, з тобою! — заговорив старий Воробець до Якима. — Десь у людей по осьмеро дітей, їсти не мають що, а ховаються (тут: виховуватися красно), отець-мати мають з них потіху, а я з тебе що? Гризоту заєдно (постійно, раз у раз) та й гризоту... В школі не учишся, учителя гніваєш, неправду говориш, та се перші кроки до криміналу (карний   злочин,   в'язниця)! Дванадцять літ тобі майнуло, а вигля даєш на шістнадцять, хлоп, як дуб, а читати читаєш, як погруддю хтось їде порожнім возом, а про писання вже й не говорю... Що з тебе буде, скажи сам, що з тебе буде?.. Люди сміються, негодують, а я з сорому мало під землю не скриюся.
Уздрів Яким,  що зле:  отець при дверях споглядав  на кульку, де висіла ремінна тріпачка, котру ще з війська собі виніс; мама в коморі за стіною все ще гуркотіла масничкою, не входила до кімнати. Так шкіра на нім затремтіла перший раз, він споглядав на розтворене вікно...
— Ти вже чепився дитини, вже? — питала мати, прийшовши з комори. — Не маєш іншої роботи?
— Іще не вчепився, але сьогодні укараю ледачого, се моє кріпке постановлене, — відповів Гринь Воробець жінці.
— За що, я цікава знати?
— Го-го-го!.. Якби я став розказувати, за що, то й не розповів би до завтра всього. Передовсім уганявся за людськими дітьми, як ішли до школи; я аж за городами почув крик і думав, що яку бійку хто вчинив коло корчми; а сам не йде до школи.
— Бо йому не треба йти до школи, він іще малий, дитина.
— Ха-ха-ха! малий... А до збитків, пустоти й старого перегнав. Учора приніс до школи пачку сірників і мою люльку, а ти казала, що він не брав. Учитель Семен Трудолюб нині віддав мені сам па полі.
— Дав би ти собі спокій з тим Трудолюбом; він тілько на моїй дитині усе зле бачить; а другі десять раз гірші, до всього Якима намовляють.
— Тілько не винуй нікого! Вчора кинув Добушиного хлопця у гноївку, а чей же його ніхто не намовляв до сего.
— Нехай не пхається сюди такий неуклюжий хлопчище; він моїй дитині не рівня.
— Коли ти, мати, так говориш, то я зроблю рівню.
Гринь Воробець хопив за тріпачку, вальнув раз Якима по спині, хлопець спискотів, скрутився з болю і далі — ґуль! вікном з хати.
— Хіба би я тебе ніколи у свої руки не дістав! — кликав батько в гніві. — Раз мусить скінчитися, таких вибриків не стерплю. Прийдеш ти мені!

III
Вилетів Яким на селище, віддихнув, розглянувся, подибав (зустріти) у брамі Добушиного Николу; п'ятилітній хлопчина прохопився з твердого сну, побачив Якима і в плач...
— На тобі мій пляцок (пиріжок, коржик), що мені мама лишила на полуденок, тілько не кидай мене в гноївку, — молила дитина.
— Не бійся нічого! — втихомирював марного (тут: худий, жалюгідний, нікчемний) хлопчину Яким.—Я тобі щось дам. Любиш мед? Ходи зі мною до пасіки.
Поволік Яким Николу затінками попід берег, аж під стару дупельнаву (дуплуватий) вербу, в котрій було осяче гніздо; посадив дитвака під деревом, сам відійшов далеко і каже:
— Уважай! Тепер зараз потече мед з верби, тілько отвори рот широко, а побачиш, яке то солодке...
Шпурнув Яким раз, другий камінням у вербу, поцілив і в осяче гніздо, аж мушня роєм загучала, стала вилітати з верби, а за кожним новим ударом більше їх показувалося.
Зворушені оси роз'їлися, стали жалити малого сироту. Никола запищав з болю не своїм голосом: — йой! Якимцю, то пече, то пече!..
На сей крик вискочив з-за плоту учитель Семен Трудолюб, хопив дитину з-поміж ос, поклав на мураві в безпечнім місці й дивився на лиходія і на його невинну жертву.
Яким задубів на ногах: яким світом той чоловік узявся в сій закутині, не розумів сього; уже кілька разів знеобачки напав так на нього.
— Нічого доброго, ні мудрого, сину, не зробив ти, — сказав Трудолюб. — Де серце твоє, де чуття людськості, Якиме, де?.. Думаєш, що бідну зарібницю (робітниця) матір не буде се боліти,  що її дитину так скривджено? Вона  на  чужім  загоні гарує-працює тяжко на насущний, дитину лишає між добрими людьми, а тим часом от які добрі знайшлися... Сину, стоїш над пропастю... Бачиш, як бідненький пищить; може з болю умерти, і се через твою сваволю.
Яким по добрій хвилі стямився, охолонув з першого страху, глядів довкола, чи не йде ще хто більше. Він, як тільки вздрів, що Трудолюб поступив кроком наперед до нього, скрутився на одній нозі і став утікати геть від села в поле.
— Я не боюся таких панів, як ти, — кричав здалека. — До школи не хочу ходити і не піду, ні!..
Трудолюбові горесно стало на щось подібного глядіти; сам не знав, кого більше жалувати, чи сього сиротюка, котрий іще пищав з болю прерізними голосами, чи того хлопця, що
міг бути для родичів потіхою, а йшов насліпо у пропасть.

IV
Гнав Яким з вітром, аж задихався. Станув, розглянувся. Він був далеко за селом на цісарськім гостинці (широкий військовий шлях). День весняний був красний, у природі гуло життям веселості, він сього не чув, не бачив. «Нема чого йти додому, — думав пустунчик, — отець, напевно, уб'є на смерть. Утечу найліпше до вуйка (дядько (материн брат)), там бабуня мене не дасть. По дорозі буду питати людей, куди до Кавного; я знаю, що туди просто ідеться: ми тою самою дорогою їхали взимі на празник».
Пустився Яким до Кавного, де мешкав мамин брат, а його вуйко, і дуже добра бабуня.
Іде дорогою, йде, аж тут від лісу як не зашумить дерев'я, як не сипне Якимові вітер цілими пригорщами пороху в очі, аж згикав: смілість десь ділась, страх станув великий перед очима: перед ним ліс, а там повно диких звірят, вовків, ведмедів, з'їдять, та й тілько. «Може, ліпше вернути у село та скритися в шувари (зарості) під мостом, — думав. — Там буду сидіти так довго, аж умру мамі на збитки». Обернувся до села, зле... З поля бігла в провал удовиця Добушиха, Николи мама, заводила — страх. Хтось дав їй знати, що дитину покусали оси. Під самим селом несли школярі бідного хлопчину до школи, і Трудолюб указував щось рукою в сю сторону, де стояв Яким. Старий Гринь Воробець також стояв коло вчителя.
— Уступися, хлопче, з дороги, не видиш, брика (хура, велика крита повозка) їде! — крикнув візник, ідучи попри коні.
Яким скочив над фосу (канава, рів), смотрить, брика, як хата велика, з дверми, з вікнами, їде дорогою, аж три пари коней тягнуть, два візники поганяють, ціле диво. Іще якась помана, убрана в червоний контуш, скаче по візниках, править комедії, тільки гляди, смійся до розпуки: батогом коні поганяє, люльку курить, візникам глумиться, камінчиками в других мече, різні дурниці коїть. Се була мавпа, та хоч Яким не знав її з опису, все-таки зібрала його велика цікавість, він забув про дім, родину, про те, що зробив злого, пустився навмання, йде за возом, подивляє чудо-диво.
— А ти де сунеш, хлопче? — спитав візник.
— До Кавного, до вуйка.
— Чому ж ти сам?.. Знаєш дорогу?..
Яким не відзивався, тільки йшов попри коні.
Минули ліс один, другий, станули при одній корчмі попасати, з брики вийшов пан ситний, червоний, плечистий, а за ним два пси. Він приступив до Якима, став розпитувати, звідки йде і куди? В короткім часі знав про все, що хлопець зброїв (накапостити, нашкодити, накоїти) і чому втік з дому. Йому якраз такого хлопця було треба до послуги; задумав звербувати його до себе.
— Я твого тата бачив у селі, — мовив пан до Якима, — він ішов поза фосу, його тут щойно не видно. Питався людей за тобою і мав якийсь посторонок у руках.
Яким поновно (повторно, вдруге) налякався, приступив ближче до воза, тільки що й не сказав: «Візьміть мене, сховайте до своєї брики».
Пройдисвіт доміркувався сього і каже:
— Отеє моя хата; як хочеш, ходи зі мною, а там сховаєшся безпечно перед вітцем. По дорозі, як будемо переїздити коло твого вуйка, то злізеш собі і зараз з хати до хати.
— А ви знаєте мого вуйка добре?
— Іще й як знаю;  я  в нього колись хотів коня купити.
— Добре, я їду з вами.

V
Шмідель називався сей пан, що звабив Якима до себе. Спочатку возився по світі з мавпами, псами і публіку бавив, пізніше зібрав славних їздців, накупив коней і утворив свій цирк. Він вислав своїх передом. У бриці сій, чи хаті на колесах, гріла Шмідлева жінка якусь каву чи гербату (чай) на маленькій кухоньці; двоє дітей, хлопчик і дівчинка, у тім віці, що  Яким,  гляділи  зі  здивованням  на  новоприбулого  гостя.
Яким станув при клітці, в котрій було ще кілька мавп, дивився на їх потішну міну і знов забув про світ. Він своїм звичаєм притиснув одній хвіст до щабля, аж квікнула. Мавпа розгнівана довго уважала на болюче місце, аж знічев'я шморгнула лапою крізь грати, вхопила Якима за волосся і цілий жмуток майже зі шкірою вирвала.
Яким, ображений і гнівний, підняв патик, хотів потягнути ним мавпу, втім, ціла хата рушила з місця, а він упав на підлогу.
Діти Шмідлеві засміялися, їм щось подібного ще ніколи не приключалося.
Шмідель прикликав пси знадвору, замкнув двері, велів Якимові сісти собі в куті, щоб не заважав на середині; якраз під тою самою кліткою примостився, де сиділи мавпи, бо деінде місця не було; цілу дорогу ганьба сипала пісок на голову, а хлопець не міг нічого сказати.
Котився віз-велет цісарським гостинцем, кілька разів ставав по дорозі, щоби коні спочили і трохи попасли. Яким став нудитися, що так довго їдуть, а вуикової загороди як нема, так нема. Над заходом виліз із буди, розглянувся по світі, вид околиці геть змінився: в одній стороні далеко-далеко синілися гори, а в другій, у котру їхали, тягнулася непроглядна рівнина.
Під вечір заїхали до міста. Там уже була виставлена буда серед самого ринку, а євреї, старі і малі, снувалися роями, заглядали кожною шпарою досередини. На оповіщенні намальовані були різні чуда, які Шмідель і його служба показували з кіньми і самі.
—  Іван,  Іван!  —  кликали  єврейчики-сміхованці (потішник, жартівник),  побачивши Якима у народнім строю (убрання). — Ти також належил до комедіюф?.. Ти будеш скакати коломийка на кінь?..
Яким затівався таким питанням; він хотів розпочати з єврейчиками по-своєму, забрався до каміння...
— Сего не роби мені, — каже Шмідель. — У мене треба гостей бавити, спрощувати, щоби йшли, не розганяти. Се мій хліб, моє ремесло. Йди нині спати, а завтра уздриш, як то люди будуть збігатися і дивитися на нас.
— Я не хочу при вас довше зіставати, — каже Яким. — Покажіть мені, де мій вуйко мешкає, я сам піду і допитаюся дальше.
— Ми вуйка поминули; твій отець заїхав був тоді до нього, як ми переїздили; я не хотів тебе пустити, щоб ти не обірвав (тут:  потрапити  в   біду, бути покараним)... За кілька днів вернемо в ті сторони, то заведу тебе аж на подвір'я перед самі вікна.
Яким посоловів, буда нова видалася йому страшна, порозвішувані вгорі шнури, дрючки, драбини колисалися за кожним подувом вітру; він стояв, роздумував, навпослід пішов, де стояли коні, і там положився на соломі. Ніч ся була довга — страх!.. роком йому здавалася, а в додатку нічний холод проймав під якимсь коцом (ковдра) дірявим і щось кусало... Одна лампа на середині їздарні миготіла, слуги ладили ще лавки, висипували піском сю площу на середині, куди мали коні бігати, снувалися, як духи. Яким на все глядів, ока цілу ніч не прижмурив.

VI
На другий день, скоро світ, Шмідлеві помічники стягли з Якима насилу красне плаття, убрали його в якийсь червоний мішок із довгими рукавами й ногавицями (холоша), вложили на голову якусь предивецьку (дуже дивний), як коновка, шапку з великими чорними клапцями (навушник шапки), помалювали лице мідяною краскою, зробили з нього  цілий  дивогляд.
— Тепер виглядаєш, як правдивий дикун з предвічних лісів Америки; ніхто не скаже, що ти між людьми родився, — мовили йому слуги.
Яким себе не пізнавав, як поглянув на воду в цебрику: опудище, людей страшити де в лісі.
Посадили Якима Воробця так вистроєного (зодягнений,   убраний) на коня і далі з ним надвір, рушили з ринку бічними вулицями: напереді музика з великим бубном, по боках два проводирі держали його, щоби з коня не злетів, а дальше товпа цікавої публіки зі всіх сторін біжить, подивляє дикого індіянина на коні, а єврейчиків тьма-тьменна.
Ловлять єврейчики й свої Якима, щипають по ногах, по руках, а він у сій сорочці й крінутися (повернутися, поворухнутися) не може, такий неповороткий, а з сорому аж горить; от так хотів би хоч ногою котрого засягнути за се, що щипає, та годі.
Усі вулиці об'їхали, вернули з цілою товпою різнорідних цікавих зрителів до буди, став Шмідель заповідати перше велике представлення штучної їзди на конях, яких іще ніхто не бачив, а на закінчення танець дикого бика, мавпяча музика, чоловік без голови, штучні вогні і т. ін.
Зліз Яким з коня, якось викрався на двір і в ноги... по-становив утікати світ за очі. Та що ж, коли зараз на ринку обступили його довкола єврейчики, скупилися (зібратися, стовпитися), не пускають. Надбіг Шмідель, хопив хлопця і в воздусі заніс його до залізної клітки, замкнув до арешту. Кілька годин пересидів за кару, опісля заставлено його, щоби обертав корбою (ручка, кривошип) при катеринці.

VII
Багато міст, містечок, сіл звидів Яким, мандруючи з цирковою трупою, та все Ще якось не міг трафити до свого вуйка, до Кавного; надивився на різні дива-чуда, а тоді забував на хвилю про своє горе й смуток. Не одна річ, що перше видавалася йому якимись чарами, замінялася часом у марницю (дрібничка, дурниця).
Він кілька разів ще утікав від Шмідля, а за кожним разом зловили, карали, як хотіли, замкнули в арешті, морили голодом, а відтак заправляли до всякої роботи; вдень коні чистив, лампи світив, а в вільній хвилі і собі дещо направив, щоби не світити дірами. Та яке се було убрання, пожалься, боже! Кацабай (верхній  жіночий одяг, теплий, ватний   каптан   чи куртка) старий з Шмідлевої завеликий, штанята з її хлопця замалі, а виглядав у тім... боже малий! не що, може, бідний димкарище (той, що  набиває  узори  на  тканині), котрий по селах ходить і кричить: «Малювати». Та все те якось Якима не приводило до крайньої розпуки; аж як переїхали границю з Галичини до Румунії, як почув, що тут люди інакше говорять, так що їх нічого не розуміти, тоді стратив надію дістатися коли додому і заплакав собі сердечно.
— Тепер можеш собі утікати на чотири вітри, я за тобою, не скажу гонити, — каже Шмідель Якимові.
— Мудрі ви, пане, — відізвався Яким. — Чому ви перше мене не пускали? Я тут тих людей зовсім не розумію, так само, як циганів, що до мене говорять. Там були все свої люди, вони могли мені вказати дорогу, а так тепер кого допитаюся? Тепер мушу при вас зістати.
— Отже така мова припала мені дуже до вподоби; зістанешся при мені, навчишся гарно їздити на конях, будеш брати гроші так, як другі, й жити по-панськи.
— Не хочу я ваших грошей і вашого панства. Заведіть мене додому, до моєї рідної хати, се буде для мене найбільше панство. Ви мене здурили, я до вас маю жаль.
— Жалуватися на мене не маєш причини. Я тебе силоміць не брав до себе, ти сам причепився. А що ти думав заїхати моїм возом перед хату свого вуйка, сам нині признати мусиш, що се була думка   з твоєї сторони занадто дитинна, нерозумна.
Яким зітхнув тяженько й віддалився.
І знов кільканадцять неділь проминуло на постійнім пе-реношенні з одного місця в інше. Цирк Шмідлів збільшувався, нові коні, нові акробати прибували, а Де тільки приїхали, всюди аж гуділо від зрителів, гостей кожного вечора приходило сотками до буди.
Перша Шмідлева з дітьми показувала дива на конях: різні танці, скоки через обручі, дрюки, а як прийшла черга на самого Шмідля, то сей на коні, коли летів вискоком, стояв на одній нозі і ще другого в повітрі держав і так показував усякі штуки.
Якима все те почало нудити; йому остогидло на такі речі заєдно дивитися; туга, жаль за родиною огортали його дуже часто. Не раз тайком заплакав, як йому циркові комедіанти допекли до живого. Тужив тоді за татом, за мамою, припоминав собі слова доброго Семена Трудолюба. Та не було часу запускатися в велику тугу: цілий день сходив на біганні, посилці (на побігеньках), увечері знов, як стане кожне ладитися, перебиратися, сто рук замало до послуги: то шле за тим, то за тим, та ще й лають Якима, що неповоротний, рухається, як муха в мазі.

VIII
Велося Шмідлеві, мав якесь особливше щастя: збирав по світі гроші і все збільшував свою циркову трупу: скуповував нові коні, приймав нових людей, зробився багатим і славним. Самих коней було кільканадцять пар, а спільників, помічників, услуги без ліку. Тяглося все те гурмою (юрба, гурт) з одного міста до іншого так легко, як дитина з печі на запічок, і всюди, як у себе дома.
У містечку Б... уже так були розгостилися, що всіх мали на свої услуги, а гостей до буди стільки нараз прибувало, що треба було аж буду розширяти.
Раз  Шмідель  оповістив  велике  передостаннє  представлене,   яке   мало   закінчитися   ловлею   дикого чоловіка в американських   лісах;   тим   диким   мав   бути   ніхто   інший, як Яким.
Настав вечір; страх, народу стільки напхалося, все місто виринуло, для багатьох не стало навіть місця.
Кільканадцять музикантів заграло, їздці виїздили на сцену один за іншим, силкувалися на різні помисли, щоби публіку убавити (розважити), сотки народу тішилися, сміялися, плескали у долоні, кричали «браво», аж земля дудніла, аж шопа (повітка, балаган) тріщала.
Нараз як не бухне поломінь з сеї сторони, куди коні входили до їздарні, як не закричать усі: «Горить! горить! спасаймося!..» Заворушилося все і до дверей з цілою силою, як водна хвиля до берега, і знов відтам відбилася... Крики, плачі, зойки, іржання коней, писк невіст (жінка), дітей, дійсна Содома (Содома — безладдя, сум'яття, гармидер (від біблійної назви міста Содом).
Одні дряпалися догори, інші скакали з галереї надолину, сильніші, спритніші старалися по головах інших утекти скоріше, а тут огонь розширявся, дим бухав щораз сильнішими клубами, душив людей, ніякого спасіння: загибель.
Кількасот людей у тім пожарі попеклося. Яким кудись через верх ледве з життям утік: якогось акробата чепився за пояс і з ним дістався на подвір'я.
Шопа згоріла дотла. Шмідель стратив весь маєток, лишився тільки в тім, що було на нім. Служба вся від нього повтікала, коні одні попеклися, інші мусив продати на життя. Один Яким зістав при нім, не попускався свого пана, бо не знав, куди обернутися між чужим народом.
Шмідель приобіцяв аж тепер Якимові, що заведе його до рідного села й віддасть його родичам. Подобрів світовик (пройдисвіт), змінився до хлопця; перше говорив до нього гостро, а тепер лагідно й ніколи не кричав. Він дійсно вернув назад до Галичини, тягався з кількома мавпами й псом по провінції, пхав з дня на день нужденне життя, давнє щастя утекло, щораз нова біда заглядала до буди; часом цілий вечір мотикав собою (мотатися), показував різні ламані штуки, та не заробив і на прокормлення родини.
Якимові аж тепер дошкуляв голод, але він терпів, бо мусив. Одно тепер тішило його, що був між своїми людьми, що чув голос рідної мови, йому здавалося, що десь близько свого села блудить, тільки такої непроглядної рівнини у себе ніколи не бачив.
Аж до Дрогобича затягнулися.
Тут так скрутно зробилося коло Шмідля, що продав і останні мавпи якомусь іншому пройдисвітові, наймив віз і поїхав з родиною до Борислава: так йому порадив сей його добрий товариш, котрий купив від нього його останнє майно.
Дорога була страшно прикра. Яким сидів ззаду, тримав пса за шию, розглядався по околиці. Він замітив, як чимраз ближче під'їздили до Бескида, і думав, що там між: тими синіми верхами лежить його рідне село Майдан.
Єврейський візник їхав по-своєму, потягав батогом шкапу, віз гуркотів по камінню, а щохвилі в'їздили в ріку Тисьменицю, виверталися то в сю, то в ту сторону, і підмітувало (підкидати) на возі повище драбин. Годину майже тривала ся трясуча їзда. Заїхали на бориславський ринок, оточений нужденними будками і домиками, віз застряг по самі підтоки (деревина, що з'єднує передню і задню частину воза у болоті).
Бідність, нехарність (неохайність; нехарний — брудний, неохайний) упадали в око, а болота доволі, де ногою ступиш, Яким надивився на багато див, але такого не бачив ніде, як у Бориславі.

IX
Борислав був колись невеличким сільцем; мирні господарі жили попід дебрями (яр, балка, ущелина), по лісах, над розтоками тисьме-пицькими, мало хто про них знав. Як стали копати нафту і віск земний (озокерит, вуглеводень), тоді промисловці з усіх кінців світу стали горнутися, переважно бідаки-євреї стали глядіти за щастям, і не один знайшов його, збагатився, а не один погребав те, шо мав.
З часом первісні жителі, господарі, мусили уступити з прадідної землі під напором досвіду чужинців, не вміючи хіснувати (користуватися) з мільйонів, які крилися в землі під їхніми курними хижинами.
Нині Борислав має більше як дванадцять тисяч жителів, самих синів Ізраїля, і ті мешкають у нужденних нехарних домиках та займаються промислом: багатші купчать (торгувати, продавати), бідніші дозорцями над робітииками-рудниками, а дуже бідні полощуть віск земний, лізуть до штольні під землю і копають за воском.
Шмідель, заїхавши тут, помістився в однім шинку єврейськім. У старій дрантивій шопі, де перше копали за нафтою, повставляв з Якимом лавки, порозвішував шнури, по чав показувати штуки. Глядачів було гук (сила-силенна), бо ввечері лізли всіми дірами до шопи дивитися на комедію, але дверима мало хто йшов, щоби не заплатити вступу (купити  право на  вхід)... Не заробив нічого — біда, голод, страх...
Позабивав Шмідель діри дошками, заповів друге представлене, на котрім мав показувати, як вогні можна їсти, ножі в горло пхати, словом, заповів різні дива, щоби тільки публіку звабити. Десь з полудня як линув дощ, але такий зливний,   якби  серед  літа,   води   з   гір   загуділи,   шопу   геть залило,
— Черпаймо! — каже Шмідель до Якима. — Як сього, вечора не заробимо, то прийдеться з голоду гинути; діти уже другий день тільки на сухім хлібі!
Замкнулися в шопі, взяли цебрики, стали черпати, а тут дах тріщить, гойдається, як живий; єврейчики з цікавості повилазили на дах і дивляться крізь шпари, що там за комедію показують усередині; гонивітри лізли так довго, доти виправляли збитки, аж цілий дах під ними завалився, і всі вони, як грушки, попадали досередини!
Постав крик, євреї з цілого Борислава бігли, бо вчинили поголоску, що багато хлопців побилося на смерть, а тим часом жодному нічого злого не сталося; скупалися в калюжі, трохи потовклися і наїлися страху.
Шмідель з Якимом стали з цебриками в руках, дивилися, як пустії вивалили двері і втікали з криком надвір.
— Пропало нині наше представлене, пропала надія на вечерю! — каже Шмідель Якимові. — Йди на станцію, положися де та спи, я лишуся тут, щоб упорядкувати речі.
Яким зрадів тою вістею, що дозволив йому йти до корчми зігрітися; від п'ятьох неділь не раз цілими ночами надворі, а остання ніч найгірше далася взнаки: в шопі на вогкій землі перележав без ніякого накриття, до рана на одну хвильку не заснув.
Запхався Яким у кут під теплу піч, заснув на підлозі солодко, смачно. Приємний мав сон, а все десь про дім плелося: отець, мати, учитель снувалися близько нього, він десь ніби ходив до школи з іншими ровесниками, а всі його хвалили, йому приємно було розмовляти з іншими школярами й слухати похвал учителя. Як проснувся, дійсність прибрала інший образ: перед ним стояла гурма євреїв, сам господар шинкар термосив його і, злющий, кричав:
— Ти, катюго-волоцюго! де твій пан, де?.. Ти казав мені вчора вечором, що він у шопі з дітьми і з жінкою, а він утік? П'ятдесятка мені належиться за світло, за харч, за нічліг, я тобі сего не дарую!
Яким налякався; тепер був сам один на світі, стратив надію дістатися до свого села. Шмідель утік з жінкою і з дітьми, а його лишив між чужими людьми, то страшно.
Заведіть мене додому, то мій тато заплатить вам, — просив хлопець.
Ти маєш тата, пройдисвіте? Мав пес хату?.. Тут, у Бориславі, багато є таких,   як   ти! —
кричав злющий орендар. — Пожди, небоженьку, відповіш ти мені своєю шкірою, я свого не подарую!..
Перетрясли Якима, чи не має якого крейцера (дрібна австрійська монета): кожну дірку перешукали, переконалися, що бідний, здерли з нього й сі черевики, що ще дрібку світилися на ногах, і викинули з корчми на вулицю.

X
Ранок був мрачний (туманний), холодний, на вулиці розкаль (бездоріжжя), зверху трясе мокрим снігом. Люди спішили, гнали кожне в свою сторону. Євреї-робітники, що приїздять кожного дня рано з Дрогобича, йшли хідником (доріжка,  пішохід) дерев'яним цілими компаніями, немов богомільці на відпуст, і зникали в темних кошарах і в ямах під землею. Якима друлили (штовхнути) в глибокий рів, аж про-нурився в болоті. З чималою трудністю піднісся, обтріпав з рук неприємно вонюче болото, став дряпатися вгору на дорогу, якось не йде: руки, ноги закоченіли, увесь задубів.
Сотки людей перейшли, не замітили бідака, не подав ніхто помічної руки, не промовив слова співчуття, аж надніс бідний хлопчина оберемок, змилосердився і витягнув Якима з яруги.
Хлопець сей був сином бідної вдовиці Катерини Копа-чихи й називався Олекса. Він вертав з ріщею (хмиз), котре назбирав у поблизькім складі дерева, додому.
— Звідки ти? — спитав Якима.
— Або ж я знаю звідки? Сюди заїхав з Шмідлем, комедіантом, він мене обіцяв завести додому і втік, а мене лишив у сій корчмі. Тут хотіли мене бити і здерли черевики.
— Маєш тата, маму?
— Маю, але не можу трафити до свого села, до Майдану. Тато раз мене хотіли укарати, а я утікав до вуйка, та по дорозі стрінувся з Шмідлем; він мовив, що знає мого вуйка, а се була неправда: здурив мене.
— Ходи до мене; там є багато робітників з різних сторін, вони, певно, може, знають що або чули де за таке село, ходи!..
Пішли обидва хлопці, звернули з головної вулиці туди, до цвинтаря, під ліс. Вузенькі вулички роїлися робітничим людом, по кошарах фурчали млинки, парові машини свистали, дрюки, порушаючи (рухати) помпами (прилад для нагнітання рідин  або газі), пищали проразливо різними голосами, вода текла рурами (труба) в різних напрямках, усе було в русі: люди, будинки і ціла земля дрижала, якби мала запастися, а на її місці постати великанське озеро!.. Місцями остерігав Олекса Якима, щоби уважав і не впав до якої ями; чимало пустих шибів (нафтова свердловина) стояло ненакритих, з них властитель вибрав тисячі і зістав дідичем або кам'яничним (замковий), міський багачем-капіталістом.
Хлопці бродили в густім, маснім болоті та глибокими ровами, то спиналися на верхи земних насипів, аж під самим лісом над рікою задержалися, де стояло в куті кілька низеньких хатинок, переповнених людьми; маленькі будиночки, як комірки на кури. До одної з тих хаток уступив Олекса з Якимом. Одно маленьке віконце при землі скупо впускало світла божого досередини; бідність визирала з кожного кутика: на тапчані сінник чистий і якийсь заголовок з соломи, під комином двоє горнят, миска і купка вогню, зметена в куток, — се був увесь хатній маєток.
— Зараз буде все добре, — потішав Олекса Копач Якима. — Мама прийде з комори, принесе бульб, кукурудзянки, будемо варити обід. Тут маєш шматок хліба, покріпися; ти зіслаб з голоду.
— Ноги страшно печуть мене, — жалувався Яким.
— Запарі (зашпори) зайшли в ноги: ти не привик по такім зимнім болоті ходити босий; уложи сюди до цебрика в холодну воду, то біль відійде. У нас знайдуться і старі черевики. Ми малися дуже добре, як тато жили, мешкали в гарнім домі, я ходив до школи до четвертої класи, а тепер, по смерті тата, ми мусимо тяжко працювати.
Яким не міг знайти слів удячності для свого добродія Олекси; він без сумніву був би загиб у рові, наколи би впору не прийшов був йому Олекса з поміччю.

XI
Катерина Коначиха від року (рік тому) повдовіла. Покійний її чоловік був надзирателем робітників у копальнях земного воску в товаристві французькім на Волянці. Раз вибух під землею пожар, і він ще з другим затикали отвір бічної штольні собою, щоб спинити вогонь; більше як сто людей урятувалося через таке геройство, але він згинув страшною смертю, спалився в нафті.
Бідна вдовиця жила з хлопцем, бідувала тяжко; ходили обоє обертати млинком до ями; діставали за те денно чотири-п'ять шісток (стара австрийська монета), як до часу: коли більше нагромадилося робітників, то підприємці платили менше, а коли було тісно (тут: важко, скрутно) за робітника, то дорожче.
Копачиха вернула домів, прийняла Якима, як свою рідну дитину; випиталася, де до сеї пори був, яким способом дістався до комедіантів. А вміла так щиро говорити і розумно за все питатися, що Яким не чув таких приємних слів ні від кого, хіба ще вдома від родичів (тут: батьки) і від учителя Трудолюба; зі всього визнався, розказав вірно свою подію аж від сього часу, як помандрував з цирковою трупою.
— Про село Майдан я вже чула, — мовила Катерина, вислухавши усе з увагою, — тут був робітник Матвій Добуш, що загиб у ямі; він розказував, що є родом з Майдану, має жінку й маленького хлопчика Николу; може бути, що робітники знають щось більше про нього і знають дорогу до твого села.
Яким змішався, коли почув про Матвія Добуша, що пішов до залізниці на роботу десь аж на Угри і, мовили у селі, що там загинув, пропав безвісти; він над його Николою заєдно так збиткувався (знущатися, кривдити)…
Яким сказав, що в Майдані, звідки він родом, є якраз така вдова Добушиха з малим хлопцем Николою і ходить на заробок поміж люди.
— Допитаємося, — потішала Копачиха, — люди тут по ямах роблять з різних сторін, навіть з Америки, перш усього треба пошукати якого убрання, щоби ти не виглядав так нужденно.
Пошукала невіста в сусіці (засік, закапелок), виймила чисту сорочку, здіймила з Олекси кацабай та іншу одіж; аж Яким перебрався, якби наново народився. Бульби з юшкою, кукурудзянка уже давно так Якимові не смакували.
Прийняли бідні бідака у свою хату, одягли, огріли, накормили, напоїли, зробили за завітом спасителя.
Яким роздумував над добрими людьми, як то вони з ним собі поступили, здумівся (пройнятися  подивом,  здивуватися) над їхньою чеснотою і любов'ю, з якою пригорнули його до себе. Олекса, той бідний сирота, скілько добра висвідчив йому, не жадаючи за се нічого. «Чим я віддячуся сим людям? — питав себе Яким.—Чи я в Майдані прийняв би був такого Олексу до свого дому, коли би сей знайшовся у такім нещастю?» Тепер, може... може... але давніше Яким немилосердним показувався проти своїх ровесників, проти старших... Він соромився за свої поступки, світ навчив його розуму.
Так роздумавши, Яким заявляв удячність- своїм добродіям на кожнісінькім місці; не хотів дурно хліба їсти, ходив з Олексою на роботу, і ввечері вертали обидва з заріб-ком додому.
У копальнях земного воску бачив Яким чималі дива... робітники одні робили наверха, інші з гірничими лампами спускалися під землю; часом витягнули з ями людей заморочених, подушених, і се переражало (лякати) хлопця діймаюче. Одного разу таки зараз близько, де робив з Олексою, як вистрілила яма, то цілу сю кошару висадило в повітря, сусідні за-будування повалило і кількох робітників стратило життя. Тяжкий то був запрацьований шматок хліба.
Полюбилися хлопці, місяць цілий перелетів, до Майдану дороги не можна було допитатися.
Увечері Яким забирався до книжки, до письма, просив Олексу, щоби йому дещо показував, та хоч не раз з превеликої втоми не міг і руками рушити, то все над книжкою був би й цілу ніч пересидів, якби Копачиха не веліла йти спати.
XII
Занедужала Катерина Копачиха на ноги, на хлопців тяжкий час: самі варять, печуть і навіть перуть. А тут заробіток малий, наверха коло ями платять чотири-п'ять шісток за цілий божий день і то ще велику ласку роблять властителі; людей в одно місце насходилося аж густо, стілько сильних рук роботящих,  самі просяться, щоби їх брати.
— Що робити? — питає Яким Олекси. — Мама твоя недужа, через хату не може перейти, на лікаря, на ліки, на жите треба, а грошей нема; от знаєш що, я лізу до ями, буде хоч вісім шісток.
— Ти хочеш робити в штольні, не боїшся смерті? — мовить здивований Олекса.
— Або ж ви мені життя не дали наново? Моїм обов'язком нині вам хоч чим-небудь оказати (виявити) за се дяку.
— Ні, брате! Самого тебе не пущу; коли має так бути, то поліземо оба, як тілько наставник дозволить.
Полізли під землю до штольні.
Перший раз, як спускалися, збіглися з сусідніх шибів ямарі(робітник штолень і шахт за капіталізму) глядіти, так їх се бавило; кожний сміявся, кричав: «Щасть боже!» І мовляв: «Але ж то ямарі дуже великі, навіть їх на дні у коші не видати».
Хлопці стояли, серце одному й другому тьохкало; дзвінок дав гасло, машина загуркотіла, зашуміла, Яким і Олекса опинилися під землею. Вилізли з коша, стали напружувати зір, розглядатися. Всюди тягнулися довгі вулиці, хідники підземні, освічені блідим світлом гірничих ламп; туди ходили, як підземні духи, ямарі, кожний зайнятий був своєю роботою: одні розбивали джаганами (гірничий молот, кайло) кам'яні скали, інші накладали на віз глину,   каміння   з   воском і пхали по шинах до головного вікна. Тут знов сипали з візків до коша, котрий машина тягнула вгору, а вдолину спускала порожній кіш.
Тут Яким і Олекса через день працювали під землею і якось іншим гірнякам були на руку через те, що оказували проворність і кожного слухали. Один одного пильнував, щораз остерігав перед небезпекою. Раз Яким, замітивши, що Олекси нема в головнім хіднику, став за ним усюденьки питати. Рудники розбіглися по бічних штольнях і знайшли Олексу в однім хіднику (тут: підземний коридор), наповненім нездоровими газами, уже замороченого; якби так Яким упору не спостеріг, Олекса був би з певністю задушився, бо там рурами згори свіже повітря не доходило, а він стратив був притомність і сидів на землі.
Щось подібного раз лучилося й Якимові: скрітав (зрушити,  штовхнути, посунути) візком і їде просто до чола (тут: перед, щит, край споруди) набирати землю.
— А ти де сунеш? — питає Олекса.
— Там де завсігди, до чола.
— Утікай, бо там заложено динамітовий патрон, буде стріляти...
Любов між обома з кожним днем збільшувалася, Копачиха уже тепер не знала, котрого більше любить.

XIII
Переминула весна, настало літо. Копачиха стала на своїх ногах ходити по хаті, могла вже дещо для своїх західників (дбайливець, піклувальник, трудівник) зладити їсти і впорядкувати дома.
Яким усе ще не міг допитатися до свого родинного села. До трьох Майданів писали, і все вертали листа з відповіддю, що такого господаря з подібним іменем не було й нема в громаді.
До ями лазили кожного дня хлопці разом. Вони мали сю пільгу, що не спускалися вдолину оперезані гуртом у киблі (цебер, ківш) на линві (кодола,  канат,  трос), як се діялося по інших шибах, тільки ставали в ківш, машина рушала, і в одній хвилі були надолині.
Наставник любив їх обох дуже, що не ледачіли, як їх багато ровесників, не волочилися по вулицях, але замолоду навикали до чесної і пожиточної праці.
Раз з'їхав надолину до штольні, прикликав до себе Якима й Олексу, повідає:
— Сьогодні маємо гості: багато панів приїхало оглянути наші копальні, деякі з них з'їдуть зараз надолину; стійте при мені, не віддаляйтеся.
Поз'їздили пани під землю. Яким дивиться, а поміж ними є також і Семен Трудолюб, його давній учитель; аж закричав з превеликої радості і мало лампи з рук не випустив. Трудолюб також здивувався, своїм очам не вірив, коли Яким хопився його і кричав:
— Мій учитель! Мій добрий учитель!..
— Чи се ти дійсно, Якиме? — питав Семен. — Родичі твої говорили, що ти не живеш, а я потішав їх, що тебе знайду, ну і знайшов!
Виїхали наверх; ціла гурма вчителів обступила Якима, кожний подивляв (дивуватися), як став він розказувати, які дороги життя він перейшов від того часу, як утік з дому.
— Тепер поїдемо до Майдану, — каже Трудолюб.
— Без Олекси і його мами не можу їхати; краще при них остану. Вони мені стілько добра висвідчили, що я й не в силі їм віддячитися, — повідає Яким.
Удався Трудолюб з хлопцями і з кількома своїми товаришами до Катерини Копачихи і пізнав у ній свою тітку, рідну сестру своєї матері.
Тепер уже й не надумувався, забрав усі троє з собою до Майдану.

XIV
Цілий Майдан тішився, що старому Гриневі Воробцеві Трудолюб знаЙЕіов сина і привіз до хати. Сам Гринь не мав слів подяки для Семена, а на Якимі бачив він велику зміну.
— Нагризся я, нагризся за тобою, нагризлася (насумуватися, намучитися) мати, але все-таки світ навчив тебе розуму, — мовив Гринь синові, — видно, не дурно набідувався.
— Стілько мене научив світ, що тепер, татуню, піду до школи й буду вчитися, хоч би до самої старості, коли бог позволить.
— А хто ж буде на наші старі літа господарством завідувати, коли ми знемощієм? — питається з докором мати.
— От маєте Добушиного Николу; і так круглий сирота не має нікого на світі, нехай він по Олексі буде мені другим братом і нехай зістане при вас на господарстві.
Що не навідраджувалися, ніщо не помогло. Яким таки поставив на своїм, поїхав до школи. Через усі літа був усе перший у класі, скінчив права і нині є в місті С... славним адвокатом; у тім самім місті Олекса Копач є заможним і голосним (тут: відомий) купцем. Обидва кілька раз до року (щорічно, протягом року) приїздять до Майдану, скликують у читальні збори, мають то звіти научні, то забави уряджують (влаштовувати) для господарів, а тоді Гринь Воробець і Семен Трудолюб такі горді з сього, немовби їх хто на сто коней висадив.

СУЄТА    ПРО    НАСУЩНИЙ
Частина перша

І
З підгірського села Східниці до Борислава буде півтори години ходу; дорога возова через діл у сльотливім часі дуже прикра, недогідна; тому підприємці, що добувають там у великій кількості нафтяну ропу, пускають її рурами через Мразницю, Борислав на Губицьку толоку до великанських котлів, з котлів на залізничний дворець (вокзал) і далі в широкий світ. Часом така рура в однім або іншім місці трісне, попсується, і тоді, заким сторож завважить і дасть знати до Східниці, заким руру направлять, піде тої ропи не раз кількасот бочок марно в болото.
Одна з таких рур трісла якраз коло самої школи в Бориславі; нафтяна ропа пустилася з неї з такою силою, що залила цілу дорогу, сусідні подвір'я та навіть дісталася через браму аж на шкільне подвір'я: заморока (одур, запаморочення) вдарила так сильно, що годі було дихнути. Але люди на се не зважали, тільки збігалися, черпали коновками, горшками, мисками, навіть пригорщами, словом, чим хто міг; гатили по дорозі, по ровах той брунатно-зеленявий і неприємно вонючий плин, зливали його в баривки (барильце), бочки і з гарячковою сквапливістю несли додому.
Саме в тім часі повиходили діти зі школи і задержалися на дерев'янім хіднику перед брамою; хлопці, дівчата дивилися на це небувале явище, подивляли, що з такої тоненької рури бухав такий великий потік кип'ячки (нафта), дивувалися, що народ за тою кип'ячкою так розщибався (розбиватися, побавитася), хоч не один упав, то другий не зважав на нього, тільки по нім перейшов і далі черпав.
Стоять діти, дивляться, лише один Тарас не задержався з іншими, спішить додому, рад би птицею злетіти, щоби мама не потребувала ждати на нього.
— Пожди, Тарасе, ще трохи, — говорить товариш Володько, вчепившися його кріпко за рукав, — скажи мені, коли усе так добре знаєш, чому та ропа зі Східниці плине сюди через таку високу гору?
— Бо до гори парова машина тисне її вгору, а з гори вже сама тиснеться вдолину (вниз).
— А чому не возять її так, як перше, мужики бочками?
— Видно, підприємцям виходить се дешевше спроваджувати рурами на залізницю.
— Паничу, сідайте, бо я маю їхати до фабрики по тата, — говорив візник, що приїхав по Володька до школи.
— Їдь на кінець хідника, я не полізу тут у болото, — відповів Володько, а Тараса держить і питає далі:
— А зробиш мені з воску такого єврея з киблями, як той, що ти приніс нині до школи і дав панові учителеві?
— Зроблю, зроблю, — мовить Тарас, — тільки пусти мене, бо ще маю нести обід татові до кошари.
Дерев'яний хідник скінчився. Володько сів до повозу й поїхав, а Тарас розпочав гімнастичну вправу по липкім, товстім бориславськім болоті: він скакав з одного камінчика на інший, що виринали з болота, оминав вози, людей, аж зайшов на новий світ до «банкової яруги», став на кам'яній плиті, розглядається, куди би тут іти далі. Серед дороги баюра не будь-яка, в баюрі десятки возів і в один і в другий бік пустилися їхати, кричать, вйокають, а все стоять на місці. По обох боках тої яруги купи болота, а за тими купами рови в півтора хлопа також з болотом, а за ровами низькі домики, позападувані в землю, тілько дахи видати.
Наскучилося якомусь верховинцеві стояти, далі по возах скаче наперед, не питає, що люди галякають, сміються, може, яких з десять возів переліз і знов злізає на дорогу.
— Не скачіть у те місце, бо втопитеся, — остерігає Тарас.
— Та чому утоплюся? — і паличкою з воза пробує в те місце, чи хлопець правду каже. — Фі-фі-фі! — аж засвистав, що так глибоко, і скочив на плиту коло Тараса.
— Як же тепер розминемося? — каже господар.
— Ступайте, нанашку (тут: дядько), по тім камінні, що видніє з бо лота.
— Що мені те каміння? Ліпше би вишутрували (висипати жорствою і  піском), щоби люди не бідували.
— Тут шутрують раз у раз, та ніщо з того: бачите, ті гори понасипувані, то все відти з-під землі: там насподі конають люди ями, шукають за воском, а земля западується так усюди, навіть з домами.
— Так, так ти повідаєш, вона ще колись зовсім западеться. Бувай здоров, та спасибі тобі, що перестеріг у добрий час, та хоч сухий верну додому.
І пішов чоловік, а Тарас не може дістатися до хат, хоч недалеко, з кільканадцять кроків. Віз з ялицею поперек дороги, людей тьма кричить: «Їдь, чоловіче, далі або вступися набік!»
— Та вас також ніхто за ноги не держить, — відзивається властитель тої дивоглядної рогачки (тут: перешкода, перегорода), а сам стоїть коло коней по пояс у болоті, розпука огортає його.
Стало багато візників, що стояли порожні, і Тараса обертати, насміхатися з нього:
— А що ти, хлопче, заорендував ту плиту, доки будеш на ній стояти? Далі й приростеш до неї.
Того було Тарасові забагато. Він скочив з плити на руру, що лежала над глибоким ровом, наповненим кип'ячкою з поблизької ями. Рура тонка, а довга, заколихалася на боки, люди заохкали: туй-туй упаде хлопець, пропала одіж, не вмиється й за цілий тиждень.
Не впав Тарас; кілька раз захитався на самій середині; тепер виліз на купу каміння, а з неї зісунувся вдолину до низенької хатини з одним віконцем, відхилив маленькі дверцята і поліз до неї, як до пивниці.

ІІ
Хатина була без сінок, маленька, багато нижча, ніж колиба (зимове житло дроворубів) в лісі; Тарасові родичі мешкали в ній уже від кількох літ, хоч дорослий чоловік тільки в тім місці, де піч запалася до половини в землю, міг стояти просто на ногах, і коло порога навіть Тарас запирав (тут:  упиратися) головою в стелю. Підлога, а властиво хатній тік (долівка) у вигляді скісного чотирикутника, становила площу похилу, з котрої хіснували хіба малі сестрички Тарасові; вони саме в тій хвилі, коли Тарас уступив до хати, тягнули візок до порога, а звідти пускали, і візок котився з котятком удолину до темного кута, В тім куті накрита була велика яма; з неї колись тисячі видобули в вигляді чорної кип'ячки, а нині тільки щури найбільше добувалися з неї до хати; що позатикали рано діри склом, вапном і бог вість іще чим, то вночі щури нові входи собі поробили і все поїли, що звечора лишилося: хліб, бульбу, а часом мара і одіж погризла, посікла на дрібки.
Тарас положив книжки на свою поличку, де були різні фігурки з воску, моделі знарядь гірничих його роботи, поглянув косо на поличку коло печі і повеселів: татові горнята ще стояли порожні на своїм місці; то упевнило його, що прийшов на час додому, мама не могла гніватися на нього.
— Мамуню, — заговорив тепер Тарас весело, — в нас нині були пан інспектор у школі і оглядали мої фігури: найліпше сподобався їм той єврей, що я колись робив, тямите?
— Дай мені спокій, я не тямлю ніякого єврея, — відповіла мама і стала дути ще сильніше в огонь, щоб скоріше зварити обід.
— Той, той... з тими двома киблями і з кінським хвостом у руці, що татуньо казали: «Пусти його тепер, пусти, нехай іде кип'ячку либати (черпати;  визбирувати з допомогою квача)». Того собі інспектор сподобали і питали мене по-німецьки, чим мої тато, а я відповів їм: «Майн фатер іст айн бергман» (Мій тато гірник (німецьке). — То їм дуже подобалося. Шкода, що Семен Кошерецький покинув школу. Я вже знаю, чому покинув: він тепер у гірничій школі; до полудня лазить до ями і має п'ять шісток за цілу шихту (зміна, робочий день), а пополудні десь там учиться. Мариня Заліщукова також перестала; вона тепер у кошарі (тут:  будівля над шахтою) при млинку; всі наші найліпші ученики з четвертої класи по-переставали (перервати навчання, залишити школ); з християн тільки я лишився, Володько директора з фабрики і кілька мазурів (тут: поляк), а решта сто дванадцять — євреї.
Мати перестала дути, обтерла очі, заплакані з їдкого диму, глянула на Тараса й каже:
— Годі до школи ходити, як нема хліба в хаті і огортки (лахманина, одежина) на тілі. Лацно (легко) тобі, коли тато здоровий гарує (тяжко працювати) вдень і вночі. Всі з біди сміємося... А що би ми зробили, якби так тато, со-храни господи, занедужав? Я каліка на руку, до млинка не можу ходити, тоді й ти мусив би покинути школу.
— Не кажіть того, мамуню. Мені тяжко було би розлучитися зі школою, я не хочу про се й думати. От Кимель такий бідний, пішов до міста до гімназії і сам удержується; його отець такий бідний, нічого не дає йому: мабуть, уже тепер у п'ятій класі. Пан учитель говорить часто, що я ліпше рисую, як колись Кимель, і задачі порядніше пишу.
— Кимель, сину, єврей, пішов межи своїх, а вони йому пособляють і не скорблять себе (завдавати собі тугу). В нас що іншого, — куди не поступишся, всюди біда щирить зуби, глумиться. Ей, що то говорити, що колись буде... На, їж бульбу з юшкою і неси татові, бо нині знов не приходив додому, лишився на другу шихту.
— Може, ви, мамуню, чого гніваєтеся на мене, що так говорите?
— Гніватися па тебе не маю за що.
— А чому ж ви такі сумні?
— Та нема чого веселитися, дитино: ти вернув зі школи, обід не готовий, тріски не хочуть горіти; від самого рана щось мені так тяжко. Господи, не лиши нас без своєї святої опіки.
Мати замовкла, стала лагодити обід для батька. Тарас також забрався до їди, спішився; діти все ще возилися з котом, тобто спускали його згори вдолину на ловлю щурів, але він дрімав у візку спокійно; його самого були би щури заїли і не боялися бушувати по хаті.

III
Несе Тарас їсти татові до кошари, не може забути того, що мама говорила про школу. «Я мав би покинути школу? — питає сам себе. — А пан учитель і пан директор усе говорять, щоби я йшов до гімназії. Та чому я не можу ходити до гімназії так, як Кимель?.. Чому? А ось я в нанашка поштальйо-на учу троє дітей і маю за се на місяць п'ять шісток. А в місті може також знайтися хтось, що дасть більше ніж п'ять шісток. А тато недавно обіцяли купити книжки за ті гроші, що я заучив (тут: заробити домашнім учителюванням), і чоботи підшити, і свою блузу гірничу дати поліцаєві переробити на мене, як буду мати вже йти до міста. Ні, ні, я не покину школу, я мушу так учитися, як Кимель; та й його тато багато не заробляє на день, що носить у коновці по вулиці юшку з яблук і кричить: «Файне мост — калт — а-а-а-а!» (Добрий сік — холодний — а-а-а-а!  (єврейське)
Іде Тарас задуманий крутими вуличками, опинився під тою кошарою, де його батько працював під землею. Став на насипі, хоче йти досередини, а двері люди геть затарасували (захарастити,  підперти), чоловіки, невісти стовпилися, говорять тихо, не вступаються. Десь і шандар (жандарм) відкись з'явився, розігнав людей в однім місці, а вони вдруге ще з більшою силою тиснуться до дверей, хочуть іти досередини, а там знов хтось не пускає і витрутив одного ямаря з кошари насилу. Ямар бігцем полетів аж під насип, де стояв Тарас, і задержався.
— А що там таке? Поморочилося (очманіти, знепритомніти) багато? — питають,
— Ідіть та подивіться самі, — відповідає задиханий ямар. — Довідаєтеся багато, як пробігаєтеся (прогнатися, промчати) звідтам так, як я. Мабуть, засипало кількох у ямі, але поліція не пускає, бо тепер там комісія.
Слухає Тарас, серце, як камінь, б'є в грудях, аж віддих тамує, а ноги вросли в землю, не може поступитися з місця. «А може, то мої тато? — гадає. — Ей, татуньо старий ямар, вони стільки літ працюють». І мимохіть прошептав Тарас мамині слова:
— Господи, не випускай нас з своєї святої опіки.
— Набік! — крикнув шандар.
— Уступіться, люди, бо наші комісари йдуть, — крикнув поліцай.
І люди розступилися трохи з-під дверей, з кошари винесли ямарі на ношах чоловіка, накритого веретою (ряднина) так, що тільки чоботи було видно, і поставили на землю. Вслід за ними повиходили і пани, і поліція, поставали.
Глянув Тарас на чоботи і задубів на насипі з горнятами.
— Пізно приносиш, сину, обід татові, — каже йому знайомий ямар, якому текла цюрком брудна вода з його одежі і волосся. — Ще рано богу душу віддав, камінь привалив його в штольні, тепер недавно витягнули з ями. Не маєш тата, вже ти сирота, небоже.
Тарасові потекли рясні сльози по блідім лиці, він глядів на сю верету, що накривала його батька, йому все ще здавалося, що він піднесеться, встане і заговорить до нього. Таж він, його батько, був такий сильний, здоровий ще вчора і ніколи не скаржився, щоби його що боліло.
Дивиться Тарас, біжить і мама, розтручає (розштовхує) всіх, пхається насилу.
— Пустіть, пустіть, то його жінка, — кажуть ямарі і розступаються.
Невіста приблизилася до нош, піднесла вгору верету і стоїть, що стать кам'яна: ні плачу, ні сліз в очах, тільки уста судорожно дрижать, ніби щось шепчуть — знать, молиться.
Побачив тепер Тарас останній раз свого батька, але в якім страшнім вигляді: груди роздавлені на широкий круг, голова також покалічена, а на лиці гіркий сміх ще й по смерті, а над головою руки закостенілі держать кріпко зламане топорище з дзюбака (гострокінцевий молот).
— Рятуйте його, рятуйте! — благала невіста, опритомнівши. — То не може бути, щоби він умер. Він мусить жити для своїх дітей.
Ніхто не знав, що на се відповісти, ніхто не знаходив відради для нещасливої, хоч усі були зворушені її розпукою.
— Та несіть його д'хаті, він заплатцв за неї за цілий рік,— благала далі невіста, коли побачила, що її мужа забирають.— Несіть його на його лаву, він заслужив на те, щоби я його хоч своїми сльозами обмила.
— Не потреба тепер уже ні хати, ні палати, — сказав, на се один ямар і взяв з іншими ноші з покійним на плечі.
Не вволили волю нещасливій жінці, понесли умерлого просто до церкви, до трупарні.
Тарас пішов з мамою туди також; він ступав слідами батькової крові, що красила каплями цілу дорогу.

IV
День майовий був красний, шкільна молодь гуляла по лузі, учні співали наперегін із птицями, лише бідний сирота Тарас, їхній товариш, ішов сумний з Борислава до Дрогобича з малими сестричками: меншу ніс на плечах, старшу тягнув за руку; ліз слимачим ходом (дуже повільно) і щохвилі ставав. Він сам легко забіг би, але з дітьми нелегка була справа; то хліба, то води хочуть, усе якісь нові забаги. Навпослід каже старша: «Неси й мене, я далі не піду, у мене ноги болять», — і сіла на дорозі, плаче.
— Ти вже велика дівка, тебе не можна брати на плечі,— приговорює Тарас, і дитина дала намовитися, встала, штильгукає (кульгати, шкандибати) далі по камінні. Ледве дотягнув до ріки. Як же діти побачили воду, ані руш далі не підуть: посідали над берегом, не слухають брата.
— Не бійтеся нічого, я вас попереношу, — просив Тарас.
— Ні, ти нас утопиш, — мовить старша.
— Побачиш, що не утоплю, тільки не бійся.
— Так мовив тамтого (тут:  позаминулий, позаторішній) літа: не бійся, не бійся, а вода забрала нас обоє.
— Тоді було глибоко.
— А тепер не глибоко? А ось на середині ріки як вода крутиться... Ні, ні, я не піду, веди нас до хати.
— То я вас лишу.
Діти в плач; старша зачала, а молодша за нею.
«Що робити? — питає себе Тарас. — Коби хто над'їхав, може, перевіз би за бога ради, але не видати нікого, бо єврейське свято».
Над'їхав якийсь повіз (коляса, екіпаж), на переді візник поводить кіньми,  а  в повозі сидить пес  на подушках, розглядається,  не що, може, пан. Блискавкою перемчали коні ріку, не було й часу кричати: перевезіть нас.
Бачить Тарас здалека, їде ще хтось, але дуже поволі; один коник і візок з будкою ніби на пса: то, певно, дрогобицький пекар, може, перевезе. Приїздить ближче. Ні, то не пекар, то нанашко поштальйон, що має багато дітей. Слава ж тобі, господи!
Побачив поштальйон Тараса з дітьми, став над рікою, кличе до себе, а діти біжать і говорять: «Візьміть нас, візьміть коло себе, ми Тараса вже не любимо, він хоче нас потопити».
— Та я не їду по воду до ріки, тілько везу пошту, — мовить дівчатам і меншу тягне за рученята до себе, а Тараса питає:
— А ти де в такий світ з ними зайшов?
— До міста, мама з шпиталю (лікарня) переказувала.
— Та з дітьми до шпиталю? Чому ти не лишив діти у мене?
— Не хотіли, плакали також до мами, а тепер плачуть, що їх хочу перенести через ріку.
Посадив поштальйон менше дівча на коліна, старше біля себе в сідальницю, а для Тараса нема місця.
— Чіпляйся, — мовить хлопцеві, — де можеш, і держися добре, бо тут калабаня.
Став Тарас на розворі одною ногою, обіймив буду руками, скільки міг, і так держиться; нанашко на переді з дітьми до коня: вйо! і кінь з берега затягнув візок у калабаню, сам вийшов собі на плитке (неглибокий), збовтав ногою і положився. Візком вода колише, діти сміються з коня, а нанашко в тривозі говорить: «Устань, гнідий, устань, вівса дам», — і шелепоче (шарудіти,  шелестіти) соломою і божиться, що дасть вівса.
Поліз Тарас у воду, скупався по пахи; приступив до коня, сіпає за гриву, підіймає, ніщо з того.
— Не торгай так, — мовить нанашко, — ще гірше зноровиш, не так зробимо; на тобі мою шапку, неси на берег, настав йому, чей устане.
Зробив так Тарас. Кінь побачив шапку з вівсом, зараз піднявся, витягнув щасливо візок на берег, нанашко сплюнув, перехрестився.
Ідуть далі рінню (дрібні камінці), віз підскакує по камінні, зле Тарасові на заді; стоїть йогами на розворі, обіймив руками буду, немов приліпився до неї, а вода стікає з нього цюрком. Бодай така їзда і не снилася.
Уже дівчатам ліпше на переді: хоч їх підмітує, то вони держаться нанашка і розмовляють весело.
— Чи ви, нанашку, все так чужі діти возите, що так раз у раз їдете то до міста, то з міста? — питає старша.
— Ні, я тільки вас везу по знайомості; інших, так кого-будь, не можу возити.
А ось тої зими ви привезли хлопця до себе трохи більшого, ніж Тарас.
— Він був би замерз у снігу, тому я мусив його витягнути з заметі.
— А чого ж він ліз у заміть, хіба ж він санкувався (кататися  на  санках)?
— Йому санкування не було в голові: він вертав зі школи на свята додому.
— А та жінка, що ви одного разу привезли і лежала у вас хвора, чи вона також вертала зі школи?
— Ні, вона носила свому синові хліб до школи, — закінчив нанашко і затрубив (завити, затягти) коломийки, щоби діти на яку іншу гадку прийшли. Нанашко не любив про те згадувати, що людям часом зробив добре.
Заїхали під місто до фабрики, де виробляють свічки з земного воску, став нанашко поштальйон і каже:
— Злазьте, діти, поти їхалося. Бачите той високий дім з червоним дахом? Там   ваша  мама.  Підете собі з   Тарасом стежкою попри (біля, коло) шини (тут: рейка), запитайтеся когось, той вам покаже, де лежить. Я не можу з вами йти; мушу спішитися, щоби на час приїхати. За півтори години знов вертаю, приходьте сюди, візьму вас з собою додому.
Розсталися. Поштальйон поїхав дорогою на пошту, Тарас з дівчатами стежкою до шпиталю. Три тижні не виділи діти мами, самі бідували в хаті. Скільки гірких хвиль пережив Тарас від смерті свого вітця, про те нікому не казав, він рад би був тепер якнайскоріше з мамою побачитися і розповісти її материнському серцю все, все, що його боліло. В тій хвилі не прийшло йому на гадку, що мама слаба, може, й не живе.

V
Іспит у гірничій школі скінчився, учні з обох курсів, числом п'ятнадцять, віддихнули свобідніше, вони аж тепер завважили, що панів присутніх було більше, ніж учнів.
Пан радник устав з крісла, всі цікаві, що скаже; втім, хтось застукав, і напрасно (раптово) отворилися двері; в порозі з'явився — хто? Тарас зі своїми сестричками.
Усі вдивилися на сю трійцю нужденних, обідра'них діточок божих, ніхто не сміявся, хоч положення всіх супроти дітей видавалося досить потішним: учні, може, були би перші бухнули сміхом, але почуття людськості не дозволяло їм на се: вони знали дуже добре сиріт, знали їх покійного батька, з котрим колись добре їм було працювати під землею.
Глянув Тарас і каже:
— Може, пани куплять «штольню»? Нанашко поштальйон повіли, що тут такі речі купують.
— Де ж та штольня? — спитав радник, думаючи, що хлопець, може, має яму з воском на продаж і тілько зле висловився.
— Є тут у сінях за  дверми, як пан позволять, я зараз унесу, — відповів Тарас.
— Покажи, подивимося.
Уніс Тарас свою штольню, поставив перед панами на столі; ладний прилад, нема що казати: з ліскових (ліщиновий) патичків скринька, ніби яма, під нею пивничка (льох,  підвал), над тим верстат із корбою на киблі і друга корба на гурт для робітника, що спускається вдолину, і млинок на підрі (горище, перекриття). При корбах робітники з воску, і нагорі і вдолині в тій пивничці точнісінько все зображене, як євреї-підприємці видобувають земний віск; навіть і єврея-касієра (касир) не забув.
Обертає Тарас корбою, а то все порушається, мов живе, і ті при корбі, і ті при гурті, і стара бабуня з дівчатком, знать бабуня з онучкою, дує млинком свіже повітря у яму, щоби не поморочилися люди насподі, і чоловік з гірничою лампою спускається вдолину. Задзвонив дзвінок, перестав Тарас крутити корбою, відчинив дверцятка вдолині, а там той самий чоловік, що спускався, а далі ще кілька ямарів із дзюбаками, сокирами, лопатами і віск поміж тими щаблями видніється.
— Ти сам те робив? — питається радник.
— То ще покійні татуньо мені помагали, — відповідає Тарас.
— А що ж ти жадаєш за ту штольню?
Тарас змішався, нічого не каже.
Вийняв радник п'ятку, дає Тарасові, а йому аж щось діється, якийсь не свій.
— Бери, бери, коли пан радник дають, — шепчуть йому.
Узяв хлопець п'ятку, обертає в руках і дивиться на пана радника, аж душиться; хоче щось мовити і не може.
— Може, тобі замало даю? — питається радник далі. — Ні, прошу пана, то, може, і забагато... Се пам'ятка по моїм татуню... Я її дав би тут сховати і грошей не взяв би, але мої мамуня вчора вийшли з шпиталю, діти їм страх докучають. Я просив би за яку роботу.
— Прийдеш до мене завтра до канцелярії, я тобі дам роботу, — відізвався директор місцевої фабрики. То був батько Володька, з котрим Тарас іще недавно ходив до школи і товаришував.
Дістав Тарас і гроші, і приобіцяно роботу, і ще щось; що його штольня буде стояти в гірничій школі в скляній шафі, а як колись зажадає, зможе собі її відібрати. Се було Тарасові великою потіхою в його горі; з тою штольнею в'язалися гадки найприємніших хвиль, які пережив з покійним батьком увечері в низькій хатині. Грішми Тарас довго не тішився; він заніс татусів борг поштальйонові, за решту купив муки у єврея-крамаря і бульб, і хліба буханець і заніс усе до мами; ба не все заніс; хлібець мусив надпочати дітям; вони, бідні, вже не могли зайти додому, такі були голодні. Приобіцяною роботою тішився також, він знав, що, як буде мати заняття при фабриці, поможе своїй недужій мамі багато. Перший раз тої ночі від нещасної смерті свого батька спав твердо і снив про приобіцяну роботу. А про школу снив? Чому, міг снити і про школу, але думати наяву того не міг.

VI
О п'ятій годині рано в літній порі стали по копальнях, вертничих (свердлильний) вежах парові машини трубити, як звичайно, всі разом скликувати людей до роботи. Та музика предивна, котру євреї називали «єрихонською трубою» (дуже учний голос (за біблійною легендою, стіни м. Єрихона були зруйновані звуками труб), а наші мужики «чортовою бандою» (тут: капела, оркестр), робила на чоловіка, що трохи розумів ті винаходи людські, таке враження, немов тисячі дітей маленьких десь з-під землі видобувалися на світ, на свободу і співали гімн до предвічного сотворителя.
Ще відгомін останніх звуків того поважного робітничого склику не перестав лунати по охресних (навколишній) дебрях, а Тарас уже протирав заспані очі на вулиці, защіпував на собі робітничий кацабай, ішов на роботу. Коло фабрики застав Тарас громаду ямарів: вони товпилися при вікні дверника (воротар, швейцар) та виповідали йому по черзі свої нумери.
Дверник бігав по кімнаті, аж задихався, здіймав з гаків таблички, порозвішувані по стінах — усе одну бляшану, а другу дерев'яну з тим самим числом — біг до вікна, пхав ямареві в руки і вертався по інші.
Часом ямар на дворі ще не дійшов до вікна, ще не сказав свого нумера, а дверник уже біжить у те місце,    де його таблички висять,   здіймає   скоро   і вертає до вікна, пхає ямареві в руки. Так перейшли десятки хлопів, лишився Тарас малий, задер голову догори, став на пальці, хоче застукати до вікна, не може дістати. Побачив,  що дверник засунув кватирку в вікні, крикнув другий раз що мав сили: «Нумер шістсот шість!» Виставив дверник голову надвір, глянув на Тараса, похитав головою і засвистав собі.
— Ти нині знов тут? — мовить Тарасові. — На тобі, хлопче, тілько шкіра і кості; голодний вовк не чепився би тебе... Забагато лазиш під землю.
— Мушу, — відповідає Тарас. — Мама все ще слабі, а крамар учора навіть кусень солі не хотів мені повірити.
— А що ж ти робиш там під землею?
— Що велять: часом ношу дошки з другими до штольні, а часом пхаю візки на «штайгунгу» (підйом) або здержую, коли вертають.
— Бігай, бігай борзо, щоби тебе не лишили, — закінчив дверник, уручив Тарасові таблички з числом шістсот шість і засунув кватирку.
Побіг Тарас до лампаря, дав йому бляшану табличку, взяв лампу і біжить до наставника робітничого, дає дерев'яну.
Узяв наставник табличку, глянув до своєї книжки, повідає: «Ти вже маєш п'ять шихт, буде з тебе за той тиждень».
— Прошу пана, нас четверо в хаті; мама, двоє дітей і я; три ринські (основна грошова одиниця в старій Австро-Угорщині (первісно:  монета, чеканена  над  Рейном) на тиждень не дуже багато.
— Ти нині сам, інших хлопців нема; хто тобі позволив ходити до фабрики?
— Самі пан директор.
— Ага! знаю... То ти майстер тої штольні... А тепер уже до школи не ходиш?
— Та коли маю ходити? Цілий тиждень роблю.
— Іди, йди, — і наставник махнув рукою.
Пішов Тарас. Ще кілька минут довше і був би спізнився: тільки чотири хлопи стояли при шибі і ті вже ладилися їхати; один з них ухопив Тараса жартом під полу і сказав: — Тепер нас буде чотири і кусничок хлопа, — і так уступив з ним до коша. Дзвін ударив гасло, машина в омежній (сусідній, суміжний) кімнаті застогнала тяжко, колеса на пасах закрутилися, зникли і ті з Тарасом у глибокій ямі.
За півгодини зі ста кількадесят хлопів не було вже ані одного наверху; пішли всі під землю, щоби там дванадцять годин при слабім світлі лампи гарувати тяжко на хліб насущний для себе і для своєї родини.

VII
Робота по копальнях земного воску в Бориславі тяжка, сполучена з великими небезпеками для людського життя. Особливо давніше, коли видобувано віск без усякого ладу і припису гірничого, коли робітники копали, цимбрували ями, як їм удалося, а під землею ставили штольні так само без усякого складу — душилися, морочіли в їдких газах або вода їх заливала по ямах; а підприємці — переважно євреї — дбали тільки, щоби якнайбільше воску дешево в землі добути.
Люди спускаються до такої ями так, як се ми бачили на Тарасовій штольні, тобто по одному на линві і в киблі, не раз і чверть години їде вдолину по покривленій ямі; коли, отже, яке нещастя постигло, приміром заморока, вода, або запалив льонт (гніт) динамітовий, щоби патрон вистрілив і скалу розбив, не так скоро і легко можна було втікати нагору. Правда, що до такого шибу лізло найбільше двадцять хлопів, але зате шибів є тисячі; з сього можна легко зрозуміти, кільки народу погинуло марно протягом двадцятьох літ. Так діялося донедавна, так діється й тепер, тільки з більшою обережністю; бо власті гірничі пильнують і стараються всіма силами усунути лихо і управильнити роботи під землею.
Не так діється в копальнях, де наш Тарас спустився до шибу. Там шиб тілько один, до котрого машина парова вмить спускає і витягає людей великим кошем; воду з-під землі помпує друга машина з такою силою, що могла би добру ріку в себе втягати; так само і прилад, котрим уходить свіже повітря під землю, є того роду, що коли би гой вітер пустив на село, не устояли би стріхи на хатах. І під землею люди учені, інженери, наставники перестерігають людей, бо їм також життя миле.
Тут, власне, очутився (опинитися) Тарас під землею не перший раз і не сотий. Інший світ, інші думки; робітників більша частина стояла при вікні шибу, інша розходилася по бічних штольнях.    Багато   які
й жартували, сміялися при суботі, тішилися на завтрашню виплату. Наставники визначували роботу, ямарі розходилися; в міру того, як віддалялися від вікна головною штольнею, вона ставала більша, довша, сотки лампок, як звіздоч-ки червоні, блимали, колисалися в Тарасових очах. Се тривало коротко; звіздочки стали щезати, як блудні вогники, ямарі розійшлися по дірах, у головній штольні стемнілося, Тарас тільки бачив коло себе те, що освічувала його лампа; він сам стояв на «штайгунгу», щоби тягареві візки підпихати догори.
Пустилися візки по шинах з набором, забрався й Тарас до роботи, попихає під гору до вікна. Що один проїде коло нього, він попхає трохи, вернеться, а тут уже другий, ба й третій... десятий і т. д. без кінця, а порожні знов вертають.
Перестали  візки  точитися,  зрадів  Тарас,  що  незадовго скінчиться шихта і він знову вийде на світ оглядати сонечко боже. Став утомлений, оперся об якусь драбинку, спочиває. «Завтра вже не піду на роботу, — думає собі, — спічну (спочити) при неділі і мамі гроші принесу за шість шихт по п'ять шісток, аж три ринські разом. А позавтра, в понеділок?.. Треба знов рано вставати, спішитися, щоби не заслужити на грошову кару. Та доки так буду робити? До смерті, доки камінь не придавить так, як покійного тата. «Всім господь управляє, — говорив покійний тато, — де кому назначено згинути, там і згине».
Стоїть Тарас, опертий об драбинку, а тут його іззаду — хап! руками, заткав (затулити) йому очі, каже:
— Угадай, хто то? не вгадаєш, то в кибель вержу (вкинути).
Не шамотається (пручатися, вириватися) Тарас, сили не має; тілько мацає: руки якісь маленькі, гладкі, одіж свіжа, не ямарська і голос знайомий, але чий, не може собі пригадати.
— То таке щось, як Володько, — сказав мимовільно Тарас.
— Я сам, — відізвався якийсь хлопець і відкрив Тарасові очі.
Підніс Тарас лампу, розтворяє очі, а тут усе ще темно йому з того світла, дивиться — Володько, його товариш шкільний.
— То ти тут робиш? А чому я тебе перше не видів? — питає Володько. — Я кожної суботи спускаюся надолину, як нема тата в канцелярії.
— Я в суботу ніколи не роблю, мушу вдома лишитися, — мовить Тарас. — А як же тебе без дозволу тата сюди пускають?
— Я докучаю хлопам так довго, поки не скажуть: — Лізьте, паничу, і в пекло, тільки нам дайте спокій. Пожди на мене, я тобі маю щось багато розповісти, а тепер іще біжу до тої штольні подивитися, як у комині роблять.
— Тут не вільно нікому ходити, в тім місці ніхто не робить.
— Що то значить «не вільно»? Мені все вільно, — каже Володько з досадою і скочив убік, пішов до сеї пивниці, дошки здрухнілі (трухлий, порохнявий) заломилися, а він полетів до ями, де кип'ячка давніше стікала і вода з боків.
Прибіг Тарас з лампою, спустив драбину, не стратив Володько притомності, якось чудом видряпався нагору, розуміється, цілий як чудовище, бо вода і кип'ячка була в ямі на добрих три метри.
— Знаєш що, Тарасе, добрий ти хлопець, що мене вирятував, — каже Володько, — тільки одно зле ти зробив, що так довго драбини не спускав, іще хвильку, а я був би втопився.
— Ходи борше (швидше), бо робітники майже всі нагорі, робота аж до понеділка застановлена (припинений), — просив Тарас.
— Добре, що я не втопився, а тепер не полізу такий, щоби з мене хлопи сміялися. Перше мушу вичиститися, а ти мені  поможеш?  Що?  боїшся?  ти, трусе, ти...
— Не боюся, але за мною будуть нагорі питати, повідять, де дівся нумер шістсот шостий. А мама були би неспокійні, якби я на час не вернувся.
— Ти мусиш мені те зробити, про що я тебе прошу, а як не зробиш, то я зараз, бачиш?.. У ту яму назад!..
Страх огорнув Тараса. Володько мав добре серце, але коли його хто чим-небудь подразнив, хоч би жартом, зараз попадав у таку ярість, що міг допуститися і найбільшого злочину; пристрасть ним тоді володіла, не знав, що з ним діється, а за хвильку жалував того...
Став Тарас благати колишнього товариша, щоби тільки втихомирився і віддалився з тої діри в  безпечніше місце, а він його не лишить.
Послухав Володько. Пішли обидва в бічну штольню близько вікна, поховалися і там чистили плаття, крутили, сушили, а тимчасом ямарі всі повиходили наверх; тільки вони обидва зістали з одною лампою, в котрій олива догоряла.

VIII
На другий день у неділю рано стався на фабриці великий переполох: директор о четвертій годині прибіг ненадійно (несподівано) до канцелярії, скликав усіх урядників, що були в службі, і питав, що сталося з нумером шістсот шість, де міг подітися?
— Учора вечором, коли застановлено роботу, гляділи всюди по штольнях, але не знайшли, — освідчив інженер, — у давнім хіднику, що припадково робітники одного разу добули, дошки були поламані, але не завважено нічого; мусив піти з мамою додому.
— Ні, не мусив піти, бо нумер належить до хлопця, котрого я дуже добре знаю, а мати його прийшла вночі до мене. Пустити машину в рух, я сам іду шукати.
— Може бути, що він надолині, — каже се машиніст, — бо вже від півгодини хтось дзвонить, щоби тягнути його вгору.
— А чому не кажете, що цілу ніч якась мара дзвонила, — шептав сторож до машиніста, — нехай і пан знають, що тут є опир (мрець, який нібито виходить із могили і ссе кров живим).
Директор не чув останніх слів, машиніст штурхнув з досадою сторожа в бік, щоби перестав плести дурниці.
Став директор з урядниками при шибі, слухає, таки дзвонить хтось, не перестає.
Пустив машиніст пару, машина почала з вагом (поволі,  важко) стогнати, вийшов кіш нагору, а в коші обидва хлопці: Тарас і Володько.
Яке ж було зчудовання директора, коли побачив свого сина в такім непристойнім і нужденнім вигляді. Він думав, що Володько з мамою в Дрогобичі, а Володько ще вчора ввечері вернув до тата з листом; він не застав тата в канцелярії, тому пішов собі погуляти під землю, ну, і нагулявся добре. Одну ще гарну прикмету мав Володько, а те, що завсігди казав правду, хоч би мала його стрінути й найгірша кара: розуміється, що сього разу висповідався перед вітцем зі всього.
Спустився директор до шибу, оглянув яму, в котру його Володько упав, та тільки рукою чепився за груди. Тут дійсно провидіння боже послало Тараса, що не загинув його син безвісти.

* * *
Від сього часу стала до Тараса всміхатися доля. Тато Володька дав його мамі трактієрню (ресторанчик, трактир) на фабриці для робітників, невіста віддихнула легше, вона заробляла чесно настілько, що могла свої діти й себе удержати.
Тарас склав вступний іспит до гімназії, а яка його доля далі постигла (спіткати), дізнаєтеся пізніше.

Частина друга
І
В голоді й холоді вчився Тарас у школі, боровся з усякими противностями (злигодні). На обід крупи, квасоля, бульба, а в неділю або в велике свято стиранку (затірка) ячмінну господиня за бога ради трохи молоком прикрасила — то становило найбільші присмаки (ласощі) для хлопця. Четвертина хліба грубого з отрубами, мов пальці дитини, четвертина того буханця за чотири крейцері мусила вистачити на вечерю й на сніданок. Увечері купував той хліб у перекупки, чесної паніматки покрадиємці (крадькома), потай, щоби ніхто не бачив, якими книшами він годувався. Часом лучилося так, що, вертаючи ввечері з лекції голодний, купив ту четвертину зачерствілого хліба і по дорозі тайком став по дрібці щипати з кишені, ніби пробував, чи добра буде вечеря. Яке ж було його здивування, коли завважив, що з четвертини нічого не лишилося: трохи забагато коштував сей отруб'яний медівник, по дорозі з'їв і вечерю і сніданок відразу. Так мусив ждати, аж прийде черга на другого чворака (монета  вартістю чотири крейцери), що його буде можна дати паніматці за нову четвертину; мусив числитися з кожним крейцером, він мусив з того, що одержував з лекцій, посилати також недужій матері, котра занепала на здоров'я і зіставала без усякої опіки.
Літо сходило ще яко-тако, але зима давалася взнаки бідному учневі, студінь, мороз страшно докучали, а на станції (тут: квартира) найбільше: не раз в неопаленій комірчині передригонів цілу ніч, запхавшися по шию в сінник: рано мусив з нього вилазити, хотів чи не хотів, хоч на стелі й по стінах іній аж понависав, а вітер і згори, і здолини, і з боків віяв, звідки хотів.
Як не бідував Тарас, яку нужду не переносив в останніх двох літах, усе ж таки аж по смерті своєї матері переконався, що то значить кругле сирітство, але таке сирітство, як його, що мусив, крім себе, ще й про інших журитися, тобто про обидві сестрички — Зоню й Ориню.
— Сину, дитино любенька! на тебе лишаю ті дві мої нещасні сирітки і благаю тебе, щоб ти їм не дав кривди зробити; за тебе я не лякаюся вже, ти не загинеш у світі, але за них страх... Не опускай їх, а господь тебе не опустить, переконаєшся на собі, — так сказала мати до Тараса в послідній хвилі життя свого, а Тарас постановив свято додержати слова.
По похороні не вертав Тарас до школи: він пішов з цвинтаря просто до розвалин якогось давнього бровару (пивоварня), звідки перед годиною винесли його маму; тут став продумувати, що робити на світі, як удержати себе й сестри при життю. Сам він міг якось знайти собі світу, міг у школі, як дотепер, удержуватися, але з двома дівчатами було неможливо.
Став питати Тарас за лекціями й не напитав: усюди німці або німецькі євреї мають своїх подостатком (доволі, вдосталь), навіть таких, що права покінчили (здобути  юридичну освіту)! В фабриці не знайшов також відповідного заняття для себе, позістало йому тільки одно: йти з іншими робітниками до кошари, лізти в яму й відробляти «шихту» за п'ять шісток; довго не міг відважитися, а навпослід таки так зробив.
Лазить Тарас у яму, але в таку яму, в котрій не робиться так, як то по копальнях великих під проводом гірничих інженерів, тільки так собі попросту: урядник-єврей дозорує, мужик гарує, копає яму, йде щораз глибше вспід, робить штольні після свого розуму (на власний розсуд) вривається в землю, мов той черв, і видає на світ багатство в вигляді земного воску. В такій ямі став Тарас працювати разом із мужиками; в таких шибах оставав (перебувати) цілий день, тобто дванадцять годин; він бачив там не одну смерть, не один нещасний випадок: то землею людей присипало, то яма вистрілила, то робітники подушилися, ба й він сам кількакратно, заморочений тими одуряючими газами, кричав, що не дасть нікому своїх книжок, а ховав каміння за пазуху. Потреба знати, що заморочений такими газами робітник має різні привиди: купи каміння, землі перетворюються в гроші, в хліб і т. ін., а нещасний стереже того і не дає нікому до себе приступити, хіба підступом зловлять у руки або удушиться. Одного разу упав тільки такий маленький камінчик згори, що горошок, до ями і стовк Тарасові два пальці на нозі; якби так був трохи голову вихилив з-під окапу (стріха), було би його забило.
На стовчені пальці не міг Тарас лежати (хворіти); ходив далі на роботу, хотів по крайній мірі хоч стілько заробити, щоби ви-наймити собі ліпше помешкання, як у тім броварі; в тих розвалинах уже не міг далі видержати. Кожний робітник приходив тут проспатися; діти без дозору і опіки сходилися тут кожного дня десятками, навіть такі, що йшли «поза школу», знаходили в тім броварі вигідне для себе пристановище. Таке окруження впливало дуже нехосенно (недобре) на Зоню й Орисю. Скільки разів вернув Тарас з роботи, глянув на свої сестрички, стільки разів огортала його крайня розпука: він завважив, що обоє дівчата з кожним днем занедбувалися більше. Орисі він не дивувався як малій, нелітній, але Зоня майже лякала його своїм нечемним, диким поведенням, навіть робітники говорили, що Зоня не різнилася від тих ледачих дітей, що цілими днями волочилися по затінках, що не раз люди гонили їх костуром зі своїх садів, городів, свого подвір'я, а не одного й добре протріпали. Такі заміти (ознаки, прикмети) боліли Тараса дуже, бо Зоня ще за життя матері скінчила була третю класу, могла, отже, не тільки на себе уважати, але й Орисі дати з себе красний примір (гарний приклад).
— У вас, дівчата, все в неладі, — каже одного разу Тарас сестрам, — обі такі розхристані, а речі ваші, де хто схоче, там їх побачить...
— То покажи, будь милостивий, де ми маємо складати, в котрім куті поміститися? Уже нині з десятого місця проганяють нас, а в додатку велять собі носити воду, — сказала на те Зоня.
Тарас здивувався таким смілим виступом своєї старшої сестри, розглянув іще раз добре ті каземати, не знайшов нічого доброго: тих комірок, перил без ліку, а в них робітники потоком спочивають, кроком одним не ступиш, щоби не піткнутися на якого чоловіка.
Зміркував Тарас, що ліпша яма в дебрі на вільнім свіжім повітрі, ніж таке помешкання поміж сотками різного народу, і вийшов одного дня з бровару з кріпкою постановою, щоб назад не вертатися.
Дівчата йшли мовчки за ним, мороз переходив їм по тілі, коли гляділи на брата і завважили, що він тільки ноги волік за собою; здавалося, що туй-туй упаде серед дороги й більше не встане.
— Де ти нас ведеш? — спитала Зоня.
— До кошари на роботу, — відповів Тарас.
— Коли так, то дуже добре... Я тішуся, що відгадала твою гадку і що зможу разом з тобою працювати; Орися зможе также перебирати віск з лепу; втрійку заробимо більше.
Тарас станув нагло, він хотів переконатися, чи Зоня жартувала, чи направду так думала, і спитав:
— То ти думаєш, що я вас дійсно проваджу до кошари?
— Або в тім що злого? Чи ж не ліпше займатися чим пожиточним (корисний), ніж блудити цілими днями по тих пивницях і слухати вічно: «Принесіть води», а ми носимо то одному, то другому, а де піткнемося о якого сплячого, то лихословить нам і гонить на вулицю нас обох.
Тарас на ті слова Зоні тільки зітхнув тяжко. Він не провадив сестер до кошари на роботу, в його голові снувалися інші гадки. Він пустився давньою знайомою вулицею коло «банкового болота» в надії, що поміститься, може, в тій хатині, в котрій давніше мешкав з родичами, але тут застав велику зміну. Він не міг пізнати, де стояла та ліплянка: німці закупили ті болота, осушили, підвищили на кілька метрів, і на тім побудували такі красні доми для фабричних урядників, дійсні палати.
Сестри питали кілька разів, чого він їх туди провадить, але Тарас ішов задуманий, не відповів нічого, аж опинився під дверми шкільної канцелярії.

II
У канцелярії шкільній відбувалася в тім часі важна нарада: роздавали бідним дітям огортку й обув'я (взуття). Всі учителі й учительки брали живу участь у тім ділі, бо ходило про се, щоби кожного бідака обдарувати, а що найважніше, не поминути тих, котрим конечно треба було помогти.
Дарів тих багато не було, бо за десятку, що зложили діти багатших родичів, не можна було кожного обділити; роздано, що було, лишилася тільки одна кацабайка, на котру споглядали дві сироти, хлопець і дівчатко і їх старенька бабуся.
— Умилосердіться над бідними сиротами, — благала стара вісімдесятилітня бабуся- — То мої внучки: отець згинув їм у ямі, мати замерзла тамтого року в кошарі на роботі, я, бідна, мучуся з ними, бо не можу нічого заробити; держить мене господь до якогось часу, стару, немічну, а їх, молодих, покликав до себе.
Діти ходили до школи, обоє були дуже пильні і чемні. Що робити? Кацабайку можна би роздерти легко на дві половини, але до чого би тоді придалася? У прикрім становищі знайшлися (тут: виявитися) ті, що розділювали.
— Нехай спробують, на котрім буде ліпше лежати, — сказала одна з учительок.
Діти вхопили кацабай, хлопець загорнув перший, не хотів уже з себе здоймити.
Дівчатку заблищали в очах сльози.
— Ти дістанеш від нас черевики й красну суконьку, — сказала дівчині одна з учительок, і таким способом та дістала найбільше.
Старенька подякувала за своїх онуків. Тарас стрітив її на порозі, як уходив до канцелярії.
— Уже нема нічого, все роздали, — скричав сторож до Тараса в дверях і почав пхати його на коритар (коридор).
— Я нічого не потребую, тільки пустіть мене, — сказав Тарас, увільнився з рук сторожевих і вступив з дівчатами до канцелярії.
Учителі і вчительки не пізнали Тараса, того колишнього свого взірцевого учня. Ніхто не знав, що хлопця постигла така нещасна доля, і то в короткім часі; ще перед кількома місяцями одержав свідоцтво з четвертої гімназіальної класи з відзначаючим поступом (відмінні оцінки за  успішність, відзнака).
Старша вчителька Марія й управитель школи пізнали Тараса й Зоню, але тільки, як мовили, по голосі; стали тепер довідуватися, що він сам робить з дітьми?
— На роботу ходжу, до кошари, — мовив Тарас.
— То тяжка для тебе праця й невідповідна, — зауважив управитель школи.
— Не міг іншої напитати: в гірничій школі на той рік не учать! по фабриках чужинці, незнайомі, ніхто мене не знає, а на свідоцтва мої сказали, що не розуміють по-польськи. Добре, що й у ямі знайшлася робота, інакше треба би було загибати з голоду.
— Чому ти не прийшов до нас?
— Соромно було. Сьогодні приходжу з просьбою для тих сиріт: хочу їх записати до школи, нехай хоч вони вчаться, не
марнують часу. Щоби так мама жили, я міг би скінчити, школу, а тепер... — Останнього слова «пропало» не міг Тарас вимовити.
Загальне співчуття малювалося на лицях усіх присутніх панів і пань; вони й тепер дивилися й подивляли його моделі, фігури воскові, поміщені в скляній шафі, майже кожного дня показували в класі іншим дітям у часі науки (під час уроків) гарну роботу колишнього Тараса.
— Шкода талану, шкода таких незвичайних здібностей; усе те запропаститься, треба тому якось зарадити, — говорив один з учителів, і всі притакнули.
Записав управитель дівчат до школи, оповістив Тарасові, що дістане добре заняття при фабриці, тільки мусить ще говорити з управителем фабрики.
Старша учителька Марія веліла йому з дівчатами прийти до себе; прирекла вишукати для них відповідне помешкання..
Відчув Тарас, що він поміж своїми: співчуття присутніх панів і пань, їхня прихильність і сердечність додали хлопцеві нового життя.
З легким серцем опускав (залишати) він шкільні мури, легко ступав і сміло глядів перед себе.
У тім самім домі, де мешкала учителька Марія, була на піддашші маленька незамешкана комірочка, в котрій Тарас помістився з сестрами; аж тут, коли всі троє розглянулися довкола, дякували богу, що мали під боком таку добру сусідку й не потребували вертатися до того страшного і негостинного бровару.

III
Провидіння боже в особах добрих людей видобуло Тараса знов з підземних нір, з убивчої замороки на світ божий. Тарас одержав заняття при фабриці; він перерисовував плани, в чім був дуже спосібний. Він став свобідніше віддихати, чувся здоровілим: не потребував дванадцять годин гарувати під землею й душитися в замороці; праця тепер хоч не легка, але безпечна, притім повітря в кімнаті чисте, свіже і світло денне: те багато причинялося до здоров'я.
Обидві сестрички Тараса ходили до школи.
Кімната, в котрій Тарас мешкав з сестрами на піддашші, була маленька, з одним віконцем, дійсна кліточка на велику птицю, але чистенька й спокійна. Вигляд крізь вікно на ліси й гори був чудовий, наповидний (промовистий, здатний багато про що розповісти); з тої сторони не доходив ніякий голос фабричний і клекіт, лише поважний шум вікових ялиць і водопадів, безчисленних гірських потоків часами в ніч спокійну колисав сирітську рідню до сну.
Тарас упорядкував свої книжки, зшитки, уложив усе на полиці, а над тим кілька фігурок воскових, що зображали сцени з життя робітничого. Він часто увечері у свобідній годині від праці став заглядати також до книжки.
Зоня старалася удержати порядок у кімнаті. Орися за прикладом сестри пильнувала також своїх речей; спосіб життя почав прибирати (набувати) вигляд правильності: чистота, свіжість панували в кожнім кутику.
Часто заходила до них учителька Марія, повчала дівчат не в однім, хвалила їх за взірцевий порядок, за господарську суєтливість.
Крім прання білизни, все інше робили дівчата вдома самі. Рано варили снідання, йшли до школи; з полудня, коли Тарас вернув з фабрики, їли спільно обід і забиралися до праці.
Такий узірцевий порядок і красна поведінка Зоні єднали їй з кожним днем більше прихильників: учительки хвалили її, товаришки також, а найбільше товаришувала з ученицею  Галею, дочкою  місцевого поштаря,  вислуженого  майора, чоловіка дуже людяного і вразливого на людську нужду.
Зоня й Галя полюбилися сердечно; обидві училися, спільно робили задачі, штучні квіти, а в класі сиділа одна біля одної в тій самій лавці.
Зоня посідала (мати, володіти), крім енергії, також дар пізнавати доброту людського серця, вміла собі єднати любов інших. Вона ходила до майорів і там заохотила їх маленьку пестійку (пестуха, пустунка) Славку до книжки; протягом кількох місяців навчилася чи тати та, що перше ані руш не хотіла йти до книжки, се справило в родині велику утіху, а все те почислено за заслугу Зоні.
Зоня вміла також красні роботи (мати хист до гарних витворів); вона все зробила якусь марницю для майорової, що тій дуже подобалося, словом, дівчина з'єднала собі серця всієї майорової родини.
Хоч Зоня часто перебувала в Галі, все ж ані на хвильку не занедбувала своїх домашніх обов'язків: зірко гляділа за Орисею, а ще більше за своїм братом Тарасом. Вона завважила, що Тарас ходив від якогось часу знов засумова-ний; він попадав не раз у задуму, навіть у сні повторяв: «Бо же, боже, чи вернуся я ще коли до школи?» З останніх слів догадувалася Зоня, про що властиво ходило братові; їй стало жаль, що він посвятився для них, пожертвував усе найдорожче й то виключно для них обох; вона постановила працювати самостійно на себе й увільнити брата від такого тягаря.
— Знаєш, братчику, маю тобі щось важне повісти, — сказала раз Зоня до Тараса, коли скінчили свій смирненький обідець, — ще тільки сей рік будеш на нас працювати.
— Або чому? — спитав здивований Тарас. — Ви думаєте, що то така легка річ удержатися самому? Ні, ні, я на те ніколи би не згодився, щоби ви самі жили.
— Послухай тілько перше, що я задумала зробити: я сього року вступаю на пошту; родичі Галі приобіцяли мені, що зможу таки вмісці практикувати, тілько ти мусиш мені помогти, щоби я могла здати осьму класу (скласти іспити за восьмий клас). Місце дістану зараз тут, на пошті, ми обі зможемо удержатися і тобі ще поможемо, як підеш до школи.
— Осьму класу, іспит на експедиторку — то все легко сказати,  але  здійснити дуже тяжко.
— Я вже розпочала практику приватно в поштовім уряді (тут:   установа,  управа) і вчуся также телеграфувати, ходить тільки про одно: щоби ти чимскорше розпочав зо мною науку.
Тарас мовчав.
«Воно не було би зле, — думав собі, — щоби я ще вернувся до школи; нехай буде й так, як вона каже, з тої муки буде хліб».
І став Тарас учити Зоню: кожного вечора сиділи над книжками, не раз і до першої попівночі, а як котре встало від стола, то ступало на пальцях тихесенько, щоби надолинї не збудилася учителька Марія.
Зоня оказалася взірцевою, понятливою, як завсігди: в кілька місяців здала осьму класу і вступила на практику до поштового й телеграфного уряду.
У хаті сиріт зайшла о стілько (такою мірою) зміна, що тепер Орися займалася домашнім господарством.
Зоня приходила правильно в одній годині з уряду, по вечері засідала до книжки, точно об одинадцятій ішла спати. Вона вже була дістала й реченець (термін, час), коли має зголоситися до іспиту, але братові про те нічого не говорила; вона сим разом щось побоювалася тої комісії, вічно мучилася гадкою — ану ж не складу, наберуся стиду, ліпше нехай у хаті не знають ні Тарас, ні Орися.
Обоє відзначалися, як Тарас, так і Зоня, надзвичайною точністю, все в них мало свій час. Одного вечора, коли Зоня не вернула о звичайній годині, Тарас занепокоївся так дуже, що кількакратно виходив аж на вулицю. Дві години пережив у найбільшій тривозі з Орисею, аж укінці дався чути голос Зоні на дворі в якимось більшім товаристві.
Коли вступила Зоня до хати з учителькою Марією і Галею, була дуже весела. Вона подала Тарасові якісь папери з тими словами:
— Не гнівайся, що нині вертаю пізно: тут прочитай собі моє оправдання.
Було се свідоцтво Зоні, що склала поштовий іспит якнайліпше і могла тепер при якім-небудь уряді поштовім або телеграфнім одержати посаду. Утішився Тарас, що Зоні так пощастилося і пішло все по її мислі, став тепер думати также про себе: він не хотів лишатися, але хотів поступати також наперед.
Тільки ще ту ніч пережили всі три сироти разом: на другий день Зоня з Орисею перенеслася (тут: перейти, переїхати) на пошту, обняла (тут: перейняти, взяти) там службові обов'язки, а Тарас вернувся до школи; він здав приватно п'яту класу, почав учитися наново!

IV
Три літа не ходив Тарас по смерті матері до школи, три літа стояв на місці, коли його ровесники поступили далеко наперед. Не з власної вини стратив три літа: мати в годині смерті доручила йому таке важне діло, він мусив виповнити вірно волю найдорожчої покійниці.
Вернув Тарас до школи, застав велику зміну: його товариші кінчили гімназію, а він мусив іще три літа на те ждати й боротися з різними противностями. Іще одна несподіванка стрінула Тараса: його взяли в шостій класі до війська,: але дозволили  як  узірцевому  учневі  докінчити   гімназію.   Одно тільки знайшов по-давньому незмінне: любов сердечну в товаришів і прихильність професорів; вони спомагали (підтримувати, допомагати) його талан, спосібності і на вакаціях (відпустка, канікули) усе придбав собі стільки з лекцій, що міг новий шкільний рік розпочати, й далі удержувався (жити,  мати утримання) з лекцій. От таким способом дійшов до вигаченої (поставлений, накреслений) мети: при помочі бога скінчив гімназію.
Склав Тарас іспит зрілості з відзначенням, прийшлося тепер йому сповнити горожанську (громадянський) повинність, іще мав тепер відслужити три літа при війську.
«Треба йти, — думав Тарас, — бо то повинність, від якої не можна увільнитися».
Надійшов реченець виїзду до війська. Тарас два дні ходив, прощався з професорами, з товаришами і знайомими. Останню ніч пересидів зі своїми сестрами, переговорив, а було що говорити. Різноманітні гадки снувалися в його голові, різнорідні спомини з минувшості, всі пригоди, які коли пережив, виринали в його душі. Був то початок осені, а в тім часі, дивна річ, завсігди стрічало Тараса щось прикрого; найбільше запам'ятав собі, як то він колись провадив Зоню й Ориню до шпиталю до мами, а дівчата не хотіли дати себе перенести через ріку. Вони, його сестри, сиділи тепер при нім, але його вже не потребували: Зоня була заміжня за поштарем, Ориня кінчила другий рік учительської семінарії і була в інституті, а він іще далеко був від своєї цілі: коли його товариші кінчили права, медицину, техніку, то він не міг навіть уступити до війська як однорічний, тільки мусив служити три літа.
Обидві сестри вже були зібрані; удавали тільки веселих. Вони розуміли також прикре положення свого брата: для них сердечний посвятив три літа, з тих трьох зробилося других три, шість літ у житті чоловіка — то великий шматок часу; коли його товариші будуть на становищах, він, Тарас, зможе заледве вчитися в академії.
Тарас спішився з від'їздом; він хотів уже бути на двірці, бо здавалося йому, що там якісь веселіші гадки прийдуть до голови.
— Пожди, ще час, може, хто прийде, — говорили сестри.
— П'ята година вибила, ні, не буду довше ждати; зрештою, ніхто вже не прийде, я попрощався зі всіма.
Пішли. Сестри тільки відпроваджували брата на дворець.
У городі в тім часі майже все спало, тільки якусь громадку богомольців стріли на дорозі, що йшли на відпуст, і конюхів, що вертали з поля; коло самої рогачки (застава, шлагбаум), де Тарас купував кожного дня свою четвертину хліба за чотири крейцери у паніматки, стрітили кого? судового радника К. з двома своїми хлопчиками, яких Тарас учив уже від трьох літ.
Обидва хлопчики привіталися чемно зі своїм домовим учителем; то були красно виховані діти, в цілім городі говорили загально так про них. Хлопчики провадилися з Тарасом аж до залізниці.
— Вони самі повставали вже від двох годин; хотіли конечно попрощатися ще раз зі своїм «паном директором», — оповідав радник сестрам Тараса.
Помилився Тарас, думаючи, що ніхто вже не прийде попрощатися з ним: уже хлопчики радника справили йому велику втіху своєю присутністю. Яке ж велике було його здивування, коли на самім двірці застав у почекальні майже всіх своїх товаришів шкільних, а поміж ними свого пана професора й господаря класу, також із двома своїми синками, котрих Тарас був домовим учителем.    
Тарас думав спочатку, що ся стріча з товаришами, то тільки така припадкова, але невдовзі річ вияснилася, що то було все умовлене, щоби ще раз попрощатися з Тарасом.
— Любий Тарасе! — сказав йому пан професор на прощання. — Маєш добрих, щирих товаришів; вони зібралися тут іще раз усі, щоби заявити тобі свою дружню сердечність. Любов, яку ти з'єднав собі поміж професорами й товаришами, то жемчуг у світі неоціненний. Ступай сею дорогою дальше, побільшай ті скарби, які в союзі з чеснотою і благородним характером принесуть тобі й іншим хосен (користь, вигода). Судьба призначила тобі, щоби ти пізнав не одну тайну людського життя, особливо його недолю, якої інші люди не знають, що жиють у щасті й безжурності; тому твоє життя буде обіймати ширший круг діяльності.
Подякував Тарас своєму панові професорові й товаришам за таку приємність і з рівною сердечністю просив про пам'ять та про згадку добрим словом хоч часом за нього.
Іще одну зворушливу сцену годиться згадати при тім прощанні: хлопчики радника й професора не хотіли Тараса пустити до вагона; вони всі чотири чепили його за поли сурдута (чоловічий візитний одяг) й так тягнули до себе, плакали голосно; вони хотіли також їхати з Тарасом до війська.
Поїзд рушив, Тарас стояв довго в вікні, глядів на товаришів з тужним серцем: він опускав своїх найдорожчих, з якими пережив той школярський час, і вступав у новий незнаний світ, про який не мав найменшого поняття, й не знав, що його там ждало.

V
На самий святий вечір по заході сонця йшов молодий жовнір (солдат) навправці (прямцем, навпростець) через широкі пусті простори. Бродив, стрягнув (застрявати) у снігу, спотикався, падав по борознах, але не спочивав; усі сили свої напружив, щоби ще завидна дістатися хоч на яку стежку, утоптану людськими стопами. Навіть сліду дикого звіра не було в снігу замітно. Ніч надходила, звізди промітувалися (спалахувати, прокидатися) на погіднім небі, незнайомий з тяжким трудом виборикався (вибратися, виборсатися) з останньої заметі снігової на битий гостинець, сказав: «Слава тобі, боже» — й пустився далі на цвинтар. Він задержався при хресті, на якім висів зелений вінець зі свіжої ялини, а в дереві буливирізані   імена  двох  покійників.
Тим жовніром був Тарас. Він стояв перед могилами своїх родичів. Не змучився цілоденним натужним холодом, його душа линула до тих, яких тлінні останки давно окривала земля. Він був так задуманий, що навіть не завважив, коли обидві сестри підійшли до нього.
— Тарасе! — закликали рівночасно Зоня й Орися.
Тарас привітався: зворушення його було велике, коли по двох літах побачив свої сестри, але переніс усе спокійно. Гаряча й щира молитва линула до неба, кожне з них дякувало богу, що дозволив їм хоч на короткий час побачитися; була то хвиля пам'ятна, торжественна для бідних сиріт.
З цвинтаря пішли всі троє до вчительки Марії; з нею також мешкала майже від півроку Орися, як молодша вчителька, отже, товаришка її по званню.
Через дорогу в присмерку брат видався сестрам якимось героєм стариниості, коли ж при світлі в кімнаті приглянулися (придивитися до кого) обидві йому ліпше, майже вголос стали плакати: Тарас у жовнірськім одязі видався їм нужденний і пригноблений.
Те саме завважила й учителька Марія: в Тараса на голові виднілися де-не-де сиві волоски, з чого вносила (тут:  робити висновок), що він мусив у жовнірах переносити велику журбу.
Тарас ні хвалив, ні ганив своє жовнірське життя.
— Іще тільки той рік, — повторяв собі часто, — а тоді вступлю до гірничої академії, як господь допоможе і позволить.
Двері суміжної світлиці отворилися, на столі, накритім білою скатертиною, горіли дві великі свічі, все було до святої вечері прилагоджене, навіть і вівсяного діда (опудало, що ставилося в хаті напередодні релігійного свята різдва) поставила стара служниця Олена навидні й свого внука малого семилітнього запросила, щоби було при столі «до пари».
Побажала  собі  божа   челядка (тут: слуги) з  «різдвом   христовим» усякого добра, а вчителька Марія віщувала Тарасові красну будучність за його добре серце.
Святий вечір, коляда перейшла весело сиротам. Учителька Марія й Зоня знали так красно розповідати, що всі були в добрім розположенню душевнім. Шкода тільки, що та радість не тривала довго; година за годиною утікали; три дні, господи! навіть не знати, де поділися, перейшли, мов з бича тріснув (раптово, вмить, як батогом ляснути). Прийшла година розлуки, попрощалися з жалем, кожне поїхало в свою сторону.
По від'їзді найбільше говорили всі за Тараса і подивляли його любов і посвяту для сестер: Зоня й Орися завдячували виключно йому своє щастя.

VI
Виобразіть собі довгу дошку, підперту в середині; на обох кінцях дошки сідають хлопці, зважують її то в одну, то в другу сторону, гойдаються. Один з тих хлопців багато разів має спуститися вдолину, зіскакує з дошки й то з такою силою, що за кожним разом лізе щораз глибше в землю й знов хапається дошки, знов підноситься вгору, щоби наново ту саму роботу повторити; хлопцем тим, що постійно спадає, то — свердлик, що вертить землю. Той другий хлопець, що тільки дошкою колише, то парова машина. Цілість представляє прилад, якого вживають тепер до глибокого верчення в землі, коли пошукують, приміром, за водою, нафтою і т. ін.
Таких вертничих машин спровадили багато підприємці недавно на толоки й поля в одній гірській охресності (околиця). Сотки веж знеслося в короткім часі, з кожним днем появлялися нові джерела, виринали із землі нові скарби.
Одні з тих шибів давали сотки бочок кип'ячки денно, в інших іще верчено, поглиблювано, і в не однім щохвилі надіялися добути щастя.
Робітники сходилися тут з різних сторін, машини привозили все ще нові, а вже найбільший клекіт, безнастанний крик, шум і вдень, і вночі був коло шибу, прозваного «Сиротою». Десь аж у сімсотметровій глибокості напіткали на джерело нафтяне, але таке джерело, що з цілої охресності люди бігли дивитися на чудо.
Шиб «Сирота» вимітував (викидати) великими струями кип'ячки по кільканадцять метрів угору вертничої вежі; робітники збіглися  з усіх шибів, копали рови, ями, щоби задержати кип'ячку.
Сам настоятель і властитель шибів звивався цілий день зі своїми помічниками, з тяжким трудом зумів замкнути отвір і пустити кип'ячку в її призначене місце. Аж тоді могли люди розійтися до своєї роботи по інших шибах; а коло шибу «Сирота» зісталося кільканадцять кріпких молодців; вони найбільше цілий день працювали з настоятелем при забиванні отвору.
Молоді люди в робітничих блузах спочивали тепер на зеленій мураві й прислухувалися з великим заняттям (тут: захоплення), як настоятель оповідав різні пригоди, які йому лучилися при таких шибових вибухах.
З поблизького гаю вийшла громада хлопців і дівчат під проводом учителя і співала знану пісеньку «Щасть нам, боже»; настоятель замовк, глянув у ту сторону; його лице, озарене лучами заходячого сонця, мало в собі щось незвичайного, божественного в тій хвилі. Всі молоді гляділи на настоятеля мовчки, аж поки він сам не перервав сю тишину словами «щасливі»; жаден не мав відваги говорити.
Скажіть нам, милостивий пане, — відізвався вкінці один з молодих робітників, — поясніть нам, що вас спонукало посвятити такі мільйони виключно на бідні сироти й опущені (занедбані) тут: мужицькі діти?
На те я відповім вам коротко, мій молодий товаришу, — відповів настоятель, — моє власне сирітство, моє незавидне хлоп'яче життя.
Хто ж то був той настоятель, а хто ті молоді робітники в замащених блузах робітничих?
Тим настоятелем був колишній Тарас, а нинішній властитель великих копалень нафти і славний інженер рудничий...
Ті молоді люди, то були викінчені техніки-інженери; вони тут під проводом Тараса відбували практичну школу життя.
«Суєта про насущний» для Тараса й тепер не скінчилася: продовжувалася вона далі, але з тою різницею, що сотки сиріт спомагав і струї сліз сирітських сушив своїми благородними вчинками.
1910

ПРЕЗЕНТА
(Рекомендація)
І
Секретарює пан Ван після своєї волі (самохіть, як заманеться): спить, коли хоче, їсть і п'є, коли хоче, чорнить чесних людей, а бідну громаду лупить, лупить — уже гірше й не можна!.. Іще в додатку й начальник помагає пану секретарю добро громади нищити.
Не мудрий вам той начальник Гаврило Доробало, вся його війтівська штука— з-за халяви громадську печатку вийняти, послинити, окоптити над лампою, витиснути на папері якогось вирода з великими рогами — й усе гарно. Так пан Ван каже.
Вивозить Ван з Гершком Сомплявим весь ліс у Борислав, загирює (розтринькувати, губити) громадські грунти, сіножаті, поростає шинка-рище, як то кажуть, у пух і пір'я (збагачуватися), а громаді з того стільки користі, що начальник Гаврило Доробало у свято ликне (ковтнути,  випити) кілька чарок шабасівки (горілка, вживана релігійними євреями на щотижневому святкуванні суботи) й гуглем (єврейська святкова здоба) закусить.
Зате пан секретар Ван росте-розростається, мов цей кліщ, що учепиться в шкуру товстої добичі й нассеться здорової крові, мало не трісне. А живе собі, живе!.. П'є каву, чай, червоне вино, курить дрібонький турецький тютюн з великан-ської люльки, їздить у таратайці на ресорах, щоби, уважаєте, дечого в собі не зворушив, а коло дому на сусідні кури полює, таки з кімнати крізь вікно з обох рур (тут: ствол рушниці) стріляє.
Не зважає пан Ван, як громада нарікає на нього, що касу перевів, що зараховує собі забагато при податку за предовгу руку (злодійство), що дачка (тут: хабар) на дачку кожного дня. йому лиш ходить про те, щоби секретар з «видзялу» (відділ; округа, повітова управа) у нього добре собі підохотив червоним вином, а потім переглянув касу й сказав:
— Усе гарно, книги рахункові й каса в найбільшім порядку...

II
— Ні, не все в порядку, — говорить Гриць Прутик до радних (депутат;  член комітету, ради, магістрату або місцевого  самоврядування) і до начальника Гаврила Доробала. — Проценти з облігацій за літ десять де?.. Шарваркового (плата за повинність селянських громад тримати шляхи в належному стані) шість соток, що тепер удруге кажуть складати, де?.. А найом грунтів, гроші за проданий ліс де? Ні, ні, то не все в порядку, треба йти порадитися в мудріших, що скажуть.
Мудрий чоловік той Гриць Прутик.    Працює    на диво всім зразково, віддає кожному, що належиться, словом, ходяча чеснота. А прецінь так його ті з «видзялу» не люблять. Як голосували при виборах за Прутика., то пан комісар був такий гнівний, страх...
— Пан Доробало «поржондни» (чесний, порядний), — каже, — а тамтой українець анархіст!
Ба й не знати, чому Прутик анархіст? Хіба тому, що вислужив цісарю літ тринадцять, а п'ять разів слухав свисту пруських куль? Хіба тому, що кулею пруською прошита його грудь широка, не дозволяє йому настільки втягати в себе свіжого повітря, як раніше? Час — то пан безкінечний; колись дітям його висвітлить.
Пішов  Гриць Прутик до  мудріших  і  каже:
— Нема світу-ладу в нашій раді-громаді: війт-хрунь (хам, свиня) не вартує (тут: коштувати, мати ціну, значення) і за осмалене помело, дурний, як сало, а пан Ван і за війта, і за радних, і за присяжних усі достоїнства автономічної (самоврядувальний, провінційний, місцевий) влади собі присвоїв, не треба й двадцять давніх мандаторів (поліційно-судовий урядник у старій Галичині). А краде в живі очі й усе до своєї глибокої кишені, як у яку торбу, пхає і, що лиш попаде під руки, в ній ховає. З роботи його малий спасибі (мало користі): погалайкоче в корчмі, що піп та вчитель Джумак заєдно лиш розбиваються по читальні, й на тім кінчається його оборона громади. З нього стільки зиску, що в писку. Ага, іще часом з паном віце-маршалком (заступник  голови, старости) у карти заграє...
Говорить Прутик, говорить, уже біднязі аж язик зболів, та що з того? Мудріші вислухали й кажуть:
— Ти хотів би сам панувати в громаді, а других чорниш, напастуєш (зачіпати, дошкуляти)? Чому ніхто більше не упімнеться (нагадати, домогтися) за громадою, лиш ти? Ти, борителю, ти! А може, хотів би ти ще послом (тут: депутат парламенту) бути? йди додому, йди, а не товчися так сильно по читальні, щоб чого не витовк!..
Повернув Прутик від мудріших, не може дорогою перейти, так його пан Ван переслідує і глумиться над ним у присутності начальника Гаврила Доробала.
— Що ж ти мені зробив, що? Завірюхо-гайдамако, лиш слово писну, а підеш на сховок... Зараз засаджу тебе «під млин» у Самборі (Так називалося місце, де знаходилися карний суд і в'язниця), — говорить Ван Прутикові. — Твого спільника, того вчителя Джумака також вишлю до «семінарії». А приліпив я йому вже латку, приліпив: і в старости, і в раді шкільній крайовій, і навіть у Відні. Вже недовго буде у нас попасати цей бунтівник, що заводить у школі та в читальні якісь гайдамацькі, революційні пісні...
Слухає Гриць Прутик тих дурниць і не раз аж кулаки з досади один до другого тисне, бо аж сверблять, таку охоту має трохи побавитися товстим черевом пана писаря.
— Так не люблю, як хто не вмре, а очі викотить, — каже по хвилині Прутик. — Правда мусить вийти, як олива, наверх. І я його не зачіпаю, а йду правою дорогою. А тут я сам усюди. Кожний боїться то маршалка повітового, то двора, то лісничого... Пек-осина! Коби хоч у чесній боротьбі до кінця витримати...

III
Прийшла до села, крім різних газет, наказів платничих і кар стемплевих (штемпельний, гербовий, кара стемплева — документ про штраф, також ціла пачка паперів до ради шкільної місцевої, щоби уділити презенту одному вчителеві. Двоє подалося: Венцель Фатер, чужий, і Стефан Джумак, свій чоловік
— Піде від нас драб (голодранець) Джумак, — каже Ван до Гаврила Доробала. — Дістане посаду поміж самими гендлярами, там його наичать розуму. На прощання заграє йому присяжний Цуценька па паличках марша.
— Якось пан своєю мудрою головою зроблять, а я печатки не бороню, — каже війт-хрунь Гаврило.
Підслухали цю премудру розмову члени читальні, побігли до свого голови Гриця Прутика.
— Як то, — питають, — Стефан Джумак по п'ятнадцяти роках тяжкої служби мав би від нас іти без причини, а Фатер на його місці стати? Невже ж Фатер тому ліпший, що шин карі викидають його п'яного з корчми за двері? Ні, Джумак наш, він залишиться з нами! Добрий чоловік Джумак: на екзекуцію за діти ще ані разу не подав, у школі прекрасно вчить, у читальні працює, а з дітьми такі пісні співає, аж душа радується, і кожного, мов рідного брата, любить. Прийдеш, бувало, до нього з письмом яким, він тобі його прочитає, розбере, виложить усе як на лопаті. Добрий чоловік Стефан Джумак, дуже добрий!
Посходилися до читальні радні й нерадні, учепилися до Гриця Прутика, просять:
— Радьте!.. Ми  підемо й  в огонь з вами, тільки  нехай залишиться у нас і далі Стефан Джумак.
Слухає Прутик, слухає і тішиться в душі, що серце мужицьке не зледеніло, хоче віддячитися чоловікові, котрий посвятив чимало труда й здоров'я для науки, правди.
— Чесні громадяни! — сказав Прутик до присутніх. — Сьогодні дожив я щасливої хвилини, бо переконався, що ви дорожите своєю честю, стараєтеся про те, щоб ніхто не сказав: «Хлоп невдячний, не варто боротися за його права, обстань за ним, оборони його, а він тебе в пригоді опустить (тут: залишити, покинути), злучиться (об'єднатися) з твоїм   ворогом...»   Ви   тут   берете   в  оборону чоловіка, котрий стільки літ набідився коло нас і коло наших дітей, розбудив у наших грудях почуття достоїнства людського. Сьогодні Джумака хочуть від нас узяти проти його волі, але ми не допустимо до того. Ходить о презенту, щоби йому уділити.
— Усі ми пишемося на Джумака! — відізвалися громадно.
— Вірю вашим словам, одначе нам треба сьогодні розваги (тут: розсудливість, здоровий  розум). Як знаєте, пан Ван є головою ради шкільної місцевої, він з своїми членами в цій оправі рішає, його сюди конечно (обов'язково, доконче) треба звабити (заманути, залучити), а діло, може, й удасться.
— До читальні не піде, — відзивається багато. — Цілу ніч з Венцлем Фатером напивав і дав на письмі, що буде за ним з членами голосувати. Війт також потвердив угоду печаткою.   
— Я його зараз приведу, як стою, лиш дайте... гам... бо в горлі сухо, аж скрипить, — обізвався присяжний Цуценька.
— Але приведеш? — питає Прутик. — Яким способом?
— А що ж то я не поліцай і дарма тримаюся палки? Скажу так: «Ходіть, пане писар, бо приїхав пан староста на ревізію до читальні, та заарештував Джумака й Прутика!» Він певно прийде...
— Адський (тут: страшенний) помисел, — сказав заступник війта, — сам люципер не видумав би такого.
— Нехай страчу, — каже Прутик. — Маєш задаток... Приведеш його сюди, то й купіль приготовимо тобі з чого схочеш, хоч би й з того вишняку, у котрім так любується наш начальник.
Усміхнувся Цуценька, затиснув у кулак гроші, поплював на щастя й пішов по пана Вана.

IV
Прийшов Ван до читальні, а за ним приніс Цуценька цілу канцелярію в «гайдамацький табір». Станув у порозі, відсапнув, поглянув на Прутика й питає присяжного:
— Де пан староста?
— Іще не приїхав, — відповідає Прутик і всміхається.— Просимо ближче, сідайте та розплатіться у нас; тим часом ви заступите місце старости.
Увійшов секретар ближче, сів, сапає, отирає піт, а злий-злий! З'їв би Цуценьку очима, якби мав силу.
Стали просити Вана, щоби, як голова ради шкільної місцевої, отворив зараз засідання й уділив презенту Стефанові Джумакові.
Ворушилась секретарська персона, аж лавка затріщала, надулася, хоче вийти з кімнати, та радні не пускають: так  вашецькують (величати, шанувати), падкують (піклуватися, упадати) і насилу  посадили  за  столом.
Тут не може бути засідання! — сказав гнівно Ван. — Пан комісар з староства мусить при тім бути й презенту дістане Венцель Фатер, бо так собі бажають угорі.
Угорі бажають собі пияка Фатера, а ми внизу хочемо тверезого Джумака, — відповідає Прутик. — Є заступник війта, є члени, хруня Доробала також з корчми приведемо, як буде потреба, а більше нічого не жадайте.
Притиснули секретаря, кажуть йому починати засідання, а він не хоче, став укінці кричати.
Злодії, розбійники так поступають!
Неслушно нас ганьбити у нашій хаті! — сказав Прутик, ухопивши від Цуценьки тернівку-палку, й з такою силою засвистав нею над секретарською головою, аж вона сховалася під стіл.
Сидить Ван під столом, не хоче вилізати.
Поліз і Прутик під стіл, шпортає щось руками коло писаря, а люди, слухаючи, як Ван бідкається, сміються по кутках, боки зривають.
— Хоч криком дуба не зламаєш, але й мене своїм горлом не злякаєш! — говорить Прутик з-під стола.
— Рятуйте, він мене хоче задушити, душу з мене виганяє, беру вас за свідків! — кричить Ван.
— Не   бачимо   нічого, —  відповідають йому.  —  Вилізайте  і  дайте презенту Джумакові, бо як ні, то лишаємо вас самого в цій гайдамацькій читальні.
Виліз Ван розтельбушений (розхристаний), ґудзики порозривані, а піт цюрком ллється з нього; трясеться зі страху, мов у пропасниці, продумував, якби-то викрутитися, але це виявилось неможливою справою.
Почалося голосування. Всі дали голос на Джумака.
«Не буде нічого з того, — думав хитрий Ван. — Підру (порвати) все на шкамаття (рвань,  куски), лиш на вулицю вийду: уневажню (анулювати, відмінити) вибір, скличу до себе або до корчми нове засідання. Стривай, хаме, навчу я тебе!..»
— Іще напишіть реляцію (звіт,  повідомлення), зложіть гарно та заадресуйте, нехай принаймні бачимо, в якім виді буде йти на пошту, — наставав (тут: настоювати, наступати) Прутик.
Догадався Ван чогось недоброго, але під напором і те зділав. Так прилагоджене (приготований,   підготовлений) письмо взяв Прутик у руки, сховав за пазуху й пішов на пошту.
— Раз догодив гончареві!.. — говорив Гриць, ідучи на пошту. — Попам'ятає мої руки до смерті. Тепер буде знати, як то гайдамацька рука мацала його попід груди.
За кілька тижнів, вичитавши в газеті про своє затвердження дійсним учителем, утішився Джумак, усміхнувся.
— Прецінь раз по п'ятнадцяти роках дочекався я стабілізації (тут: призначення на постійну посаду), — говорив він до своєї родини. — Діти, сьогодні ваш батько щасливий, дуже щасливий!..
А громада, а Прутик? Вони радуються, що поставили на своїм, що усунули Вана з Доробалом на ласкавий хліб і задержали в громаді чесного чоловіка. Ну, сьогодні того вже не потрапили б, бо право презентування вчителів відібрано у громад.
1879

В ОСТАННІЙ ЛАВЦІ
І
Учителька оповідала про «Каїна і Авля» з святого письма. Школярі слухали і споглядали крадьком на дрібонькі мишенята, що перед часом повилазили з ямки і не могли трафити до неї, лише блудили коло таблиці (тут: шкільна класна дошка). У шкільній кімнаті було тихо, вітер гудів надворі різними голосами, побренькував вікнами і метав сніговими платками (сніжинки-пластівці, лапатий) крізь віконні шпари (щілина, тріщина).
Учителька скінчила страшну подію братовбивства, поправила сирі поліна в розваленій печі і стала питати:
— Котре з вас, мої діти, скаже, що сталося з Каїном, коли забив свого рідного брата Авля? Хто знає, нехай устане і піднесе руку догори, я тепер позволяю.
Старші хлопці й дівчата сиділи, мов зачаровані, навіть ані одно не закашляло. Маленький Юрцьо Лисичка, що випадково заліз  в  останню лавку поміж  старших  товаришів, зголосився: він, куценький, заслонив собі лівою рукою ліве око, а праву виставив догори і став перебирати пальчиками. «Гарний хлопчина Юрцьо Лисичка, — подумала собі вчителька. — Недарма він пхається (тут:  протискуватися,  пропихатися, сунутися) поміж старших насилу: недавно почав ходити до школи, а вже такий сміливий, такий відважний».
— Бачите, діти, — говорила вона піднесеним голосом: — Юрцьо перший зголосився, то дуже ладно. Ви, старші, в третій класі, а він лише в першій і вже знає. Скажи, Юрцюню, скажи нам усім, що сталося з Каїном, коли забив свого рідненького братчика Авля?
— Плосу пані учительки, — глаголів (говорити, розмовляти) Юрцьо Лисичка дрижачим голосом, — він кинув... болотом в око!..
Остання лавка заскрипіла, старші хлопці й дівчата душили в собі сміх, а Сенько Чухрій запхав голову під лавку і став на ціле горло реготатися.
Учителька здивувалася такою чудацькою відповіддю, скартала (зробити докір, вичитати) вітроногого Сенька і говорила далі до Юрця:
— Та що тобі, малий чудаку, до голови залізло, що?.. Схаменися, дитино, і подумай трохи. Що зробив Каїн свому братові Авлеві?
— Плосу найясиісої пані учительки, він кинув болотом в око, — репетував Юрцьо Лисичка жально і показував пальчиком у ту сторону, де мишенята блудили.
— Не кажи мені «найясніша», бо так тілько до цісаревої (дружина цісаря, імператриця, цариця) говориться. Повідж, хто кинув болотом в око — Каїн?
— Він... він... він... Сенько Цухлій заліпив мені болотом око.
Короткозора вчителька заложила тепер окуляри на ніс і стала ліпше приглядатися до малого Юрця Лисички. Хлопець усе ще держав одну руку при оці, а другу догори і перебирав пальцями.
Приступила вчителька до Юрка, відтягнула йому руку від ока і перелякалася: челюсть очна дійсно була заліплена глиною рівно з бровами й носом, навіть годі було догадуватися, щоби ще в тім місці могло бути яке око.
«Що діяти, що чинити? Хлопець стратив око!» — думала вчителька і стала обережно вишпортувати пальцем глину з очної ями і промивати водою. Видовбала глину, промила раз, другий око. Юрцьо стоїть тихо, ні плаче, ні йойкає, дає робити з собою все і не борониться.
Уже очна челюсть чиста, нема в ній нічого, але повіки не отвираються (розплющуються). Не можна бачити, чи є там іще яке око, чи, може, витекло.
— Отвори, Юрцю, повіки, — просила вчителька.
— Не мозу отволити, — прошептав Юрко слабим голосом.
— Отвори на силу, нехай загляну, що там усередині діється? — налягала вчителька.
— Отвори, отвори, послухай пані, то не осліпнеш, — додав Сенько Чухрій.
Кліп-кліп-кліп... став Юрцьо кліпати повіками, отворив око... єсть ціле, слава тобі, пречиста діво, лише дрібочку почервоніло.
«То уже марниця, що око червоне, добре, що хлопець провидів», — подумала вчителька й розпочала строгий протокол, стала допитуватися, хто допустився такої нечуваної злоби. Звідки лиходій міг дістати стільки болота, коли такі сніги-замети надворі і мороз аж тріскотить, і в шкільній кімнаті не видно ніде на підлозі чогось подібного. Загадку ту борзо (швидко) розв'язано: Сенько Чухрій стояв уже перед учителькою на середині з витягненою вгору рукою, мов жовнір до присяги, і говорив:
— То я, прошу пані, зробив, то я йому таке справив.
— Як-то, не хотячи чи навмисне?
— Так ніби навмисне!..
— За що?
— За те, щоби не пхався поміж нас, старшину (тут:  учні старшого класу), в останню лавку; ми самі мало маємо місця: я завсігди, як пишу, то Кліщеві на плечах. Тісно нам — страх!.. Пані наказують, щоби кождий сидів на своїм місці, а він того не слухає, каже «я такзе хоцу бути сталсий» і лізе в останню лавку.
— Було мені сказати.
— Пані гніваються, коли хто скаржиться, і говорять «процесович».
— Таже ти був би його зробив на ціле життя калікою. Таким болотом, ага! а звідки ти дістав болота: з-під снігу чи з-під льоду?
— Ні, прошу пані, то з-під мамуниного зап'ятка (задник у взутті), — признався щиро Сенько. — Я нині маю мамунині чоботи, бо мої ходаки (личаки, постоли) подерлися.
— Зістанеш у школі, пакоснику, будеш за кару писати.

II
Покутував Сенько Чухрій у неділю по полудні, ще й як покутував; санки на нього ждали за углом шкільним у заметі, а він сам сидів у класі і писав про братовбивство Каїна й Авля, аж поти на нього били: волів півкірця сирої стоколоси (костир, метелиця, житняк) на непоклепаних жорнах і присадженім камені змолоти, ніж тим «задертим» пером майже до темного вечора на папері «шкрябати». Сам один в останній лавці без побратимів, і вчителька на нього коло стола дає позір, то не будь-яка кара, то дійсний арешт.
— Я вже скінчив, прошу пані, третій раз, чи можу йти? — спитався Сенько учительки і став немилосердно м'яти кучму (тут: розкуйовджена голова) руками.
— Тепер можеш, — повідає вчителька. — Але тям собі! Як не покинеш ту дурну навичку, то стрінешся з лихом. Скажи мені, що ти завсігди маєш діло з тими  кулаками?
— То, прошу пані, я тільки з Кліщем, ми тільки оба гатимося, щоби нам руки потвердли. Дивіться, яка моя долоня тверда, що    дошка    дубова.
— Сеньку, ще раз тобі повторяю, не воюй кулаками, бо колись стрінешся з лихом. Господь довготерпеливий, але й справедливий!
На останні слова, а саме на слово «господь» Сенько Чухрій замовк. Він попрощався з учителькою німим поклоном і задержався хвильку за шкільним углом; витягнув із снігової заметі свої санки і потягнувся з ними на поблизький горбок під селом. Спустився раз, другий у долину, якось не стало охоти самому санкуватися. Задержався ще при сніговім боввані (снігова баба) поправив на нім шапку і дві маголи (грудка, кусок; велика голова) снігу приліпив йому до носа, щоби виглядав потішніше, і по тім усім забрався невеселий додому.
Так відсидів Сенько Чухрій за боротьбу на кулаки, а найпаче же за те болото з-під мамуниного зап'ятка, але такої великої поправи (виправлення) не показував, бо ладився Юрцеві Лисичці приставити доброго «стільчика» (нашкодити,  завдати   неприємностей) перед панею вчителькою і то такого, як він сам повторяв часто, щоби йому аж шепелявий язик випростувався.
Юрцьо Лисичка вірив і не вірив у ту обіцянку, але все трохи побоювався: в останню лавку поміж старшину не пхався, хоч часом аж скоботало (лоскотіти) його щось коло серця, аж щось робилося, так мав охоту там посидіти. Скільки раз прийшов раненько до школи, а в класі ще не було нікого, він біг зараз покрадиємці на Сенькове місце, або на Кліщеве, посидів собі, посидів, полюбувався і знов утікав до своєї першої лавки, наче той лиходій, що допустився злочину, а опісля криється перед очима світу, страхається своєї тіні.
Приходить Юрцьо одного дня скоро світ до школи, поклонився перед порожніми лавками і відповів сам собі «Слава навіки богу небесному», посмотрив, чи піч гаряча, і став розглядатися довкола. В класі не було нікого, лише в комині гуділо, мов вози здалека в тиху вечірню пору, вертаючи з торгу до себе. Положив Юрцьо табличку й буквар на своє місце, а сам поліз в останню лавку і там вигідненько розсівся.
«От щоби я тут уже борзо сидів, — подумав Юрцьо, — і на кулаки боровся... Не знаю сам, що мене тут так тягне, чому мені тут так приємно сидіти? Мені здається, що я сидів би в тій лавці заєдно; від великодня до різдва, а від різд-ва до великодня. Я в тій лавці весь ховаюся з головою. Як Сенько довідається колись, що я тут пересиджую?.. Ні, він не довідається. Лавка йому того не скаже».
Так думає Юрцьо і любується останньою лавкою, витягає шию, аби більший був, став ліпше поправлятися на Сеньковім місці, а тут його щось під лавкою за ноги — хап! і стиснуло, мов кліщами.
Юрцьо хотів кричати «опир», та не міг.
— Усякеє дихання хвалить господа, — прошептав переляканий і надслухував, що далі буде.
— І я хвалю также! Маю тебе, статочнику (поважна, солідна людина), маю тебе, любчику, — повідає Сенько Чухрій, виліз з-під лавки і притиснув тісно Юрця до себе.
Юрцьо опритомнів, прийшов до себе, але все ще сидів, мов задеревілий, лише серце билося йому сильно в грудях і підмітувало застебненою тарасівкою (червона  вовняна  стрічка).
— Сиди ж собі коло мене тихенько, — говорив Сенько, — сиди, аж пані учителька прийдуть. Нехай вони переконаються, яка з тебе судиночка (посудинка).
— Пусти, Сенюню, пусти мене, — просив згодом Юрцьо. — Не тисни мене так дузе, бо я маю (жолуддя, жолуді) за пазухою.
— А не рушишся з місця? — спитав Сенько і попустив трохи Юрцеві.
— Ні, не лусуся.
— Святу правду говориш?
— Плавду говолу.
— Сиди ж камінчиком, сиди коло мене і не рушайся з місця, пані тілько що не видати, — закінчив Сенько і пустив Юрця з своїх обіймів.
Почув Юрцьо волю, метнув собою, що сверчок, і — шусть! під лавку сховався. Нема Юрця, нема, ні єсть Юрцьо — воскрес у першій лавці на своїм місці.
Розгнівався Сенько Чухрій за те, що його малий букварник (першокласник) так нездало (поганий,  нікчемний) «викивав» (тут:  вислизнути, випорснути). Він приступив до Юрця і глядів на нього грізним зором і надумувався.
Юрцьо Лисичка сміявся і качав писальцем (олівець до грифельної дощечки) по своїй новій табличці.
— Юрку! ти несловний (такий, що не додержує свого слова), ти нездалий школяр. Чому ти мене так здурив? Надуйся ж порядно з лівого боку, нехай тебе «хомону» (вдарити, садонути) за ту неправду, — каже Сенько і розмахнув рукою.
Юрцьо заслонився перед ударом Сенька і далі сміявся.
Ударив Сенько Юрця по ланиті (щока) твердою долонею, що шкода, вдарив із усієї сили і сам вівкнув (заверещати) не своїм голосом.
— Йой, рука! Боже мій, рука! — кричав Сенько, соваючися по підлозі.
Прибігла вчителька з другої кімнати, дивиться: Юрцьо стоїть у лавці і спльовує кров з рота, а Сенько під лавкою стогне, страх стогне.
Заглянула вчителька Юрцеві в ротик, нічого страшного; дрібочку скалічені ясна і тільки" всього. Але що Сенькові сталося? Оглянула Сенькову руку, і мороз перейшов їй по тілі: долоня прогороджена, кусень гострого писальця заліз у тіло глибоко і заломався!
Юрцьо держав у руці писальце кінцем від себе, заслонився перед ударом Сеньковим, і з того сталося таке нещастя. Добре, що писальце задержалося Юрцеві на зубах і не залізло в гортанну, лише Сенькові в руку.
Пані, не бійтеся, — каже Сенько. — Пішліть по Івана Турка, то він мені витягне. Тамтого року на Петра зламав Кліщ руку натроє, а він йому зложив.
Нещасний хлопче! якого лиха ти мені наробив! Що тепер діяти? — падкувала вчителька, прикладаючи рушник, змочений у зимній воді, Сенькові до руки.
Посходилися  діти,   поставали   довкруги   Сенька,   хочуть його відпровадити додому, а він не хоче: положився на лавці, просить, що вже не буде ні стогнати, ні йойкати, тільки нехай лишиться в школі.
Прибіг і старий Чухрій з держаком від ціпа і до Сенька кричить:
— Котюго, логине (ледар), я тебе за свою біду обезвічу (скалічити)! Снопи в перилі миші переїли, худоба не поєна, а він іще досвіта втік з хати і от як учиться, якої комедії наробив!.. Я вас, пані учителько, не раз просив, щоби не жалували бука на сатану і били скілько влізеться!.. Ледачого тілько бити і надслухувати, чи ще дихає!
Виговорився старий Чухрій доволі, вилаяв Сенька, але по кривого Івана Турка сам пішов і привів до школи.
Іван Турок витягнув з-за пазухи калитку, з калитки бритву, посмотрив пальцями, чи гостра, положив на столі і велів дітям розступитися.
— Діти, далеко від бритви, — каже, — бо гостра, страх!
Оглянув Іван Турок Сенькову руку, покрутив головою і повідає:
— Я до того не беруся, то не моя робота: цвях заліз десь у безвісті, застряг поміж кістками, я його звідтам не видобуду. Тут тілько лікар може що порадить... Або пождіть! нехай тіло розігниється, то, може, погань сама вилізе.
Гризота вчительці, батькові і школярам ніяково на серцю: Іван Турок складає поламані ноги, руки, а писальця з руки не може вирізати. А рука Сенькові видимо пухне, ціла завогнилася, і долоня посиніла, і шкіру на ній натягнуло, мов на бубні.
Клопіт допитався до школи, не гаразд. Сенько суєтиться, додому ані суди боже, з тяжкою бідою дався намовити, що переліз з класи до другої кімнати.
— Їдьте, татуню, по лікаря, їдьте!.. Зробіть мені ту милість-волю, — блага вчителька Чухрія. — Самі бачите, що не жарти. Кров заразиться, заходити (тут: дбати, піклуватися) каліку в хаті, господи, сохрани нас від того.
— Дав же я би йому лікаря, дав... Щоби вас тут не було, — промовив татуньо Чухрій, затиснув держак у руці, почав щось важливого в своїй голові розбирати. Надумувався, надумав, послухав: велів запрягти коні, поїхав сам до міста.
Діти не відступали від Сенька, рипалися постійно то на двір, то з двору, цікаві були всі на того доктора, а ще більше на те, що станеться з Сеньковою рукою.
Коло четвертої години з полудня прибіг Сеньків побратим. Кліщ задиханий з двору і повідає:
— Ідуть напашко Чухрій, але не везуть лікаря, лише знаєте кого?
— Кого? кого? — питали дівчата.
— То самого «щіпака» (медичний працівник, який прищеплює віспу), що нам перед зеленими святами руки калічив.
— Щіпак!.. щіпак!.. утікаймо, — скричали всі юрмою ї ну же в ноги поза плоти кожне в свою...
Глянув лікар на Сенькову руку і питає:
— А ти чим так забив глибоко, молотом чи сокирою?.. — Не хотілося йому вірити, щоби могло писальце так глибоко залізти в руку від звичайного удару по Юрцевім лиці.
Забрався лікар до діла. Мати, пречиста діво! бодай таке в сні нікому не привиділося! У трьох місцях різав руку, заки витягнув злощасний рилець (вістря олівця), і в трьох місцях зашивав.
Сенько страждав, скреготів зубами — страх! Інші діти повтікали страху ради перед щіпаком, лише малий Юрцьо весь час стояв у порозі і глядів на Сенькові муки. Юрцьо сам; не знав, що його потягнуло за лікарем до кімнати. Він хотів пізніше втікати за іншими, щоби не глядіти на ту кров і не слухати того горесного скреготу, та не міг: як став у порозі, так і задеревів, не міг рушитися
Кілька тижнів носив Сенько руку на перев'язці, засиленій (прив'язаний, прикріплений, просунений) на шию, кілька тижнів тяжко бідував, але до школи ходив.
Загоїлася рука, лишилася Сенькові пам'ятка: кривий палець на правій руці і знаки на долоні в тім місці, де зшивали.
Юрцьо Лисичка також не забуде до смерті того страху, якого наївся в тім часі, коли виймали його писальце з Сень-кової долоні. Останню лавку навіть і не згадуйте йому.
1899

НЕЗВАРЕНІ   ЯБЛУКА
І
Слава Ісусу Христу! — сказали діти велегласно (гучно, багатоголосо) своєму панові вчителеві Лупині в привіт. Вони стояли в лавках рядами, що жовніроньки перед генералом, та читали на його марних сивих вусиках, чого їм надіятися від нього на тій одній пополудневій годині «красного писання»? Ті марні сиві вусики і горішня повіка над правим оком пана вчителя Лупини були дуже чудесною сказівкою (орієнтир, порадник) для молоденьких грамотників (вигадник, гуморист; писар). По них пізнавали вони, чи година шкільна, хоч би «красного писання», промине незамітно, чи продовжиться в безконечність.
— Слава навіки богу небесному! — відповів учитель, як завсігди щиро й мило, й ступав з вагом, бережно, тихесенько, по нерівнім дірявім помості, щоби не пополошити щурів. А  щурів  у  класі   була  тьма-тьмуща,   гуляли  собі   свобідно і не раз у часі науки (під час уроку) тягнули папери, книжки и діточі полуденки з лавки до діри. Школярі зналися дуже добре з тою язвою, а старші дівчата затикали приліжно (старанно) діри в помості насущним, щоби погань не лазила попід ноги.
Пан учитель Лупина виліз на ступені, що йому зробили недавно старші школярі на іменини, став отирати зіпріле, поморщене чоло й пригладжувати марні сиві вусики.
— Гаряче... гаряче, — прошептали дівчата і ну же робити вітер руками, ну же холодитися. Вони давали тим до пізнання, що й їм також душно нині в класі.
— До лісу... до лісу, — відізвалося кілька хлопців услід за дівчатами, але зараз замовкли, коли завважили, що горішня повіка у пана вчителя на правім оці стала дилькотати (здригатися, тремтіти), немов молоденький щур метався під нею.
У класі настала тиша, навіть і різників одноокий непо сидющий Дзюньо перестав шурувати ногами, лише бджоли надворі   в    маленькім    городчику   шуміли,   немов    градова туча.
На превелике чудо-диво всім, пан учитель витягнув каталог (тут: список, реєстр, відомість) і забирався до читання. До сеї пори він ніколи того не робив у суботу пополудні, лише коли діти писали, то він собі переглянув потихеньку, а як котрого не добачив у останній лавці, то й окуляри заложив, але нікого не кликав. Нині читав так само, як рано, тим самим голосом чи тоном, що його трубка (тут: прилад для одержання музичного тону певної висоти) видавала. А ту трубку держав заєдно в камізельці (куртка, жилетка) в дерев'янім наперстку й кожна година співу розпочиналася тоном тої трубки і той тон називав пан учитель «фіс» («фа-діез» (четвертий із семи музичний  звук,  підвищений на 1/2 тону). На букву «А» відізвалися всі чотири Артимовичі, так само на букви «В» 1 «Б» були всі присутні,    аж на «Г» нестало одної найліпшої, найпильнішої учениці.
— Графівна Ганна! — закликав учитель тоном «фіс» і ждав хвильку, чи не відізветься.
І дійсно, відізвався на се старший п'ятнадцятилітній шепелявий Бантромій, що сидів собі в куті на осібнім (окремий) ослоні і ледве другий раз за ціле літо явився був нині в школу.
— Вона післа з Малинов Соплунихов ябка валити, — сказав Бантромій на потіху всій класі.
Учитель не сказав на се нічого, лише згадана повіка стала дрижати, тож і діти здержували в собі сміх, сиділи в лавках чемненько і гляділи всі на одну точку: на марні вусики пана вчителя.
І знов відзивалися всі аж до букви «С», усі явилися на ту пополудневу суботнішню годину красного писання.
— Сопрунівна Марія! — закликав учитель і задержався хвилю, немов не довіряв сам собі, щоби й тої також не було в школі.
— Вона післа з Аннов Глафовов ябка валити, — відізвався той самий, що перше, пристаркуватий Бантро-мійцьо.
Учитель чи не чув того, чи не хотів слухати, бо записав «палку» в відповідній рубриці Сопрунівні і читав далі. Останній був записаний той шепелявий неграмотний Бантромій Щур, і він мав тих неоправданих палок без числа. Він сидів собі на своїм ослоні в куті, глядів крізь відчинене вікно на розлогу зелену толоку, а ще більше на «Лисий верх», що виглядав здалека зі своїми стирчачими скалами, як великанський їж (їжак). Він шептав щось, ніби до колячої (битливий; такий, що колеться рогами) багрулі (корова темно-червоної масті), глумився з неї, що не могла його вхопити на шпилюваті роги, лише застрягла в баюрі... Він перед лютою «нелапсивою» (такий,  що  не   приносить  щастя; недобрий) утік аж до школи...
Пан учитель Лупина не питав нині Бантромія, як живеться йому самому, а як його безрогій черідці. Він сховав каталог до столика, а витягнув зі своєї чиноватої (двійчастий, витканий на чотири нитки основи, з яких три перехрещуються з однією  (про тканину) кацабайки нотатку (записна книжечка, блокнотик), а з нотатки картку, розвинув (тут:   розгорнути) і положив перед собою. Ту картку знайшов рано під порогом, як діти виходили зі школи. На тій картці от що було написано:

«Дорога моя Аннунечко!
Нині знов по полудні тілько одна година: «Стара лупина» не буде читати каталога і нас не завважить... Він звичайно на писанню оглядає нові щурячі діри або шпотається (спотикатися), ходячи, дрімає, та ноги до лавок обшкулює (обстукувати,  оббивати) або ту предивецьку блузу з сирої міхов'янки (грубе полотно) стереже... Так... так… він нас нині не завважить... Зробимо те, що й тамтої суботи. Я вже маю шестеро рум'яненьких... Спрятала (заховати) я їх під містком у тім самім місці, що й перше. Ходить тілько про одну дуже важну річ: щоби матуся ковалиха хати не засунула, коли піде до лісу.
Ожидаю відповіді на годині робіт.
Твоя посестра (подруга, названа сестра) Марина».


На тій самій картці була також відповідь такого змісту:

«Дорога моя Мариночко!
Що  бабусенька ковалиха пошкандибає собі до лісу за цілющими зілляти, того не журися. Нехай собі здоровенька богом шкандибає, а ми ключ і без неї знайдемо під углом від загати. Я також придбала четверо великих: зіщибнула (зіштовнути) мені їх моя добра Февронька, як пустила праником у самісінький вершок, аж гіллю виломила... Самі найкрасніші паперівки, і неварені можна хрупати... Пишеш: «Стара лупина не завважае нас...» я також тої самої гадки. Зараз по обіді жде на тебе нетерпеливо
твоя посестра Анна»
.

«Гарно, дуже гарно списалися мої взірцеві, приліжні учениці, нема що й говорити, — роздумував пан учитель. — То ті самі, що ставлю їх через шість літ за взір іншим і зову їх  жемчугами в школі... «Стара Лупина не буде читати катало-га, він, ходячи, дрімає на писанню...» От що пише одна до другої... Та нехай би звали мене «Старою Лупиною», тілько щоби не провинилися були шкільним законом: «не йдемо до школи на годину писання» повіли собі й не пішли. «На писанню, ходячи, дрімає». Коли я дрімав? У мене на зміну воздуха (тут: погода) скіпання (шпигання, кольки) в голові, ідо божого світу не бачу, і повіки поневільно замикаються... Га-га-га... Лупина дрімає!.. Ні, ні, мої взірцеві, милитеся (давати маху, хибити,  помилятися)… Нині не знаєте, не розумієте, кілько вам жертвується. Пізнаєте колись, який се тяжкий труд зносити ваші діточі примхи, а пізнаєте тоді, може, коли будете самі в літах «старої лупини»... Та я вам покажу і переконаю вас, що «стара лупина» не дрімає...»
Так роздумував пан учитель і пригадав собі, що вони вже й тамтої і позатамтої суботи не були по полудні в школі, і йому не прийшло на гадку запитатися їх, чому не були? Він перечитав ще раз згадану картку, немов хотів переконати себе про істину, витягнув іще раз зі столика каталог і побачив там, що його взірцеві мали вже три «палки», три неоправдані «палки».
У класі царювала тишина,   всі  діти гляділи на пана вчителя, а найпаче ж на сю горішню повіку на правім   оці, що так дуже раз  у  раз дилькотала. Вони тою повікою так були зайняті, що й не зважили, як Бантромій Щур   простерся в куті на   тім   своїм    ослоні, усміхався   крізь  сон   і шептав: «я тепел цал, а ти, нелапсива,   плопа-дес у болоті...»
— Діти, збирайтеся, йдемо на прогулку, — сказав учитель і сам став порядкувати свої денники (щоденник)». Він витягнув із дерев'яного сусіка (тут: шкатулка, скринька), замиканого на колодку (тут: висячий замок), два вібловаті (подібний до циліндра) пуделка (коробочка), клубок ниток і ще щось, ніби трубку, що її діти з давніших часів знали.
У класі аж тепер заворушилися, загальна радість огорнула всіх. За цілу весну й літо ціле перший раз мали нагоду погуляти разом, а пан учитель покаже їм не одну гарну річ і тоту трубку, що через неї бачити можна аж з-під лісу кури, гуси, молоді котенята і таке інше на подвір'ї під хатою.
За хвильку класа була порожня, лише щури лишилися під помостом і Бантромій Щур хропів сном праведника на своїм ослоні. Той не хотів збудитися: копав від себе кожного, що до нього наблизився, і муркотів: «Післас, нелапсива, від мене... Я цал, а ти плопадес у болоті...»

II
Обидві посестри, Марія й Анна, стрінулися на вмовленім місці. Вони спішили затінками навправці до ковалишиної хати, що стояла далеко за містом майже під самим лісом. Ключ знайшли під углом від загати, самі відсунули двері і були раді з того, що вже третій раз урядили собі таке петровання (постування) замість нудитися на годині писання, вони свобідно гуляли й дихали вільною волею... Самі не знали, чому їм так було весело, чого так тішилися? В хаті знайшли все прилагоджене: сухі скіпки на грядах (дві балки, що виступають зі стіни над піччю), горнець на припічку, сірники в коробці під прилавком і стіл дубовий, накритий з одного кінця товстим обрусиком (невеличка скатерка), а що найліпше, що далеко від школи і ніхто не міг підглянути. Наламали дівчата скіпок, наклали під комин. Усе прилагодили і ждуть на матусю: самим топити не веліла.
Дівчата не нудилися. Вони начислили, що тільки ще двадцять годин науки до кінця шкільного року, а потому одержать свідоцтва з найліпшими нотами і в додатку гарні нагороди. З великої втіхи стали крутитися млинця посеред хати, коли знічев'я (тут: несподівано) загуділо щось надворі.
— Матуся ковалиха! — закликали обидві рівночасно, глянули у вікно і — ах! голос розпуки видобувся з їхніх грудей: перед хатою на толоці стояла вся шкільна громада, звер-
нена очима до вікон. І старий Лупина стояв напереді, як грізний судія, та глядів у вікна, простісінько у вікна!
— Згину з сорому!.. Пречиста діво, згину з сорому! — заридала Марія. — Господи! мені слабо!., я вмираю!.. Йой, розступися, земле! — лебеділа за посестрою Анна.
Обидві полізли під лаву. — Лізь дальше!.. Лізь дальше під стіл! бо тут нас крізь вікно побачать, — благала Анна Марію і пхала її з усієї сили і сама за нею лізла.
А під столом нова біда, сонце мов навмисне тут заглянуло і світило їм просто в самі очі.
Порачкували дівчата з-під стола під запічок, а звідти зсунулися в яму під піччю, де зимою сиділи ковалишині кури в часі лютих морозів. У самім темнім кутику примостилися, де кури випорпали (тут: вигребти) в ямі яму.

ІІІ
Діти розділилися на дві частини під ковалишиною хатою; дівчата під вікнами представляли одну телефонічну станцію, а хлопці на пару сот кроків далі другу.
Пан учитель Лупина підслухав, як діти розповідали собі, що будник (залізничний обхідник-сторож) при залізниці держать у своїй хаті ховання (домовик, чорт), замкненого в маленькій рурці. Той хованець усе йому повість, про що його тільки запитає: чи про корову, чи про свої діти, все і все йому скаже. Цікавіші хлопці були також у того будника і розмовляли з тим маленьким чоловіком, замкненим у рурці. Різниковому Дзюневі повів, що він собі тамтої зими напхав квасолі до носа, і лікар мусив ланцетою витягати на-пучнявілі зерна.
Учитель пояснив дітям, що то телефон, а той малий хованець — то сусідній будник, що відповідає своєму сусідові, коли його про що запитає. Нині зробив він усім несподіванку ніби телефоном. То не був такий дійсний телефон, як у того будника, але щось дрібку було до телефону подібне: дві вібловаті рурки мали дна з тонісінького паперу, напоєного товщем (жир). Одна рурка була на станції хлопців, а друга на станції дівчат; денця сих рурок сполучені були ниткою. Велика радість була для всіх, коли помічено, що крізь рурку можна було розмовляти з другими так потиху, а без сеї рурки треба було добре кричати.
Пан учитель ходив постійно то до одних, то до других телефонічних урядників, а при тім глядів також на ковали-шині двері.
Усі були сим разом чемні, всі гарно бавилися. Навіть і різників непосидющий Дзюньо і другий такий Федьо Довбенька, син ворожки-циганки, і ті обидва спочатку велися по-людяному. Пізніше, коли стали глядіти вороже на себе, прикликав їх пан учитель обох до себе, велів їм спутати тісно в кістках ноги і сказав:
— Метою ковалишина загата... На даний знак пуститеся оба, увидимо, котрий борше прискаче до мети.
На превелику втіху всім, недовго скакали обидва попутані коники. За третім скоком по згористій площі попадали на мураву.
— Славно! Славно! — кликали діти.
Федьо і Дзюньо повставали, скакали далі і знов падали. На половині дороги полягали на мураві і вже не могли піднестися. Накликування дівчат під ковалишиною хатою «сюди, сюди ближче» починало обох гнівити.
— Дзюню, ми покажемо всім, що ми дістанемося до мети, — шептав хитрий Довбенька.
— Як дістанемося? Хіба розпутаємо ноги?
— Ні, котімся!..
І покотилися обидва карбульці (коліщатко) вдолину, лишили і мету, і ковалишину загату далеко за собою.
— Тим разом вам обом удалося, — сказав учитель обом суперникам, коли вернули обидва помучені до громади.
— То, прошу пана вчителя, чорний Довбенька таке вигадав, — говорив Дзюньо і споглядав на Федя тепер уже мирним оком.
— Тому й повинен ти з ним жити в згоді, а не так, як когути, що дзьобами викльовують собі очі.
Прогулянка скінчилася. Пан учитель Лупина велів дітям зібратися в порядку, відвів їх далеко і сам іще чогось вернувся, ще вступив до ковалишиної хати, але не застав нікого. Глянув під піч, де сонце крізь вікна маленьким сніпком світла аж до ями заглянуло, і побачив там щось білого. Догадався... Подумав хвильку, приблизився до стола, взяв собі з купи двоє червоних яблук — з тих десятьох, — сховав у свою чиновату блузу і винісся тихцем, засунувши хату на цілий засув.
Діти не виділи, де ходив пан учитель. Вони стояли далеко від ковалишиної хати і подивляли, що Дзюньо з Довбеньком так чудесно перекотилися аж поза мету і помирилися.
До самої школи з поворотом співали хором, а коли опинилися перед шкільними воротами, здавалося всім, що то був сон, сущий сон.

IV
На третій день по сій прогулянці, себто в понеділок, пан учитель явився, як завсігди, точно о тім самім часі в класі. «Слава навіки богу», — відповів дітям на привіт і йшов тихесенько по дірявім помості, немов боявся, щоби не пополошити щурів. Він уступив з повагою на той пам'ятний ступень, що йому старші школярі зробили на іменини...
При читанні каталога він не спитав ні Анни ні Марії, чому в суботу не були на годині красного писання, і се здивувало всіх дуже.
«Таки нас і сим разом не завважив, — погадали собі дівчата, — добре, що нам упеклося, більше не зробимо того, за ніщо в світі не зробимо».
Пан учитель Лупина записав останньому Щурові Бантромієві «палку», як неприсутньому, витягнув зі столика два паперові пуделка, обвинені  гарно рожевою бібулкою (обгортковий  папір), поставив на столі і сказав:
— Діти! всякому приходиться відбирати добре за добре, а за зле зле. Ви працювали весь рік і відповідно до ваших успіхів жде вас також нагорода, яка міститься в ваших шкільних повідомленнях. Є між вами дві взірцеві учениці, котрі, як самі ви признали, заслугують на першенство. Тож і я від себе хочу їм дати ще перед іспитом пам'ятку за те, що були взірцем у школі. Тими ученицями, ви догадуєтеся вже, є Анна Графівна і Марія Сопрунівна. Ходіть сюди до мене і візьміть собі се, що для вас призначене.
Дівчата ступали сміло, обидві відібрали з рук учителя згадані нагороди і вдоволені вертали до лавки.
Коли в лавці отворили пуделка, понурили голови і гірко заридали: кожна з них одержала одно яблуко і свій власний лист з поправленими словами «Стара лупина» на «старий Лупина»!
1910

ЛИХОДІЙ З НЕСВІДОМОСТІ
Задзвонив сторож на «десять минут» (тут:   перерва), заворушилося, загуділо по класах, мов по уліях бджоли; хлопці, дівчата бігли до города віддихнути свіжим повітрям.
Варвася стала також нині більше рухатися: рахунки, німецька, ті дві «тяжкі» години, проминули якось щасливо, на поділі годин (розклад уроків) стояло красно написано «читане і писане»; вона могла також із товаришкою Климкою побігти на заклад до мети.
Дзвінок перегомонів, учні й учениці забиралися виходити, ждали лише, щоби вже раз учитель рушив із того стільця.
Учитель, мов навмисне, не рушався. Він сидів при столі, глядів на діти, а особливо одним оком зиркав на ту лавку, де сиділа Варвася й Климка. Він хотів щось сказати, але стук під лавками перешкоджував йому. Знетерпеливлений застукав олівцем до столика аж три рази.
У класі настала тишина. Навіть короткозора жива Климка, прозвана «живим сріблом», перестала писати пальцем у повітрі до своїх товаришок: «Маю булку й два яблука...»
— То, певно, на мене так гостро застукав, — подумала собі прихильниця воздушної каліграфії і сховала голову під лавку.
Завтра йдемо всі до лісу на прогулку, — оповістив учитель і глядів тепер на Климку..
— Аааа! аааа! — рознісся оклик радості по класі, а Климка стала знов тепер писати до тих, що на неї гляділи: — Жиємо!
— Так єсть, жиємо, — говорив учитель, — але передовсім на десятьох минутах ніяких жалоб, інакше все пропало.
Діти прирекли (тут:  пообіцяти) вчителеві, що будуть чемні, прогулянка до лісу була одною з найбільших приємностей шкільних.
Того дня на десятиминутовій павзі панував такий порядок, як іще ніколи: Варвася й Климка вийшли останні з класу й перші вернули, остерігали інших, щоби були чемні й учителеві не зробили неприємності. Вони обидві забули навіть про свій клунок у лавці й на ту булку з яблуками, так десь тих десять минут злетіло скоро; аж на годині писання завважили, що їх клунок подівся десь з лавки.
Спочатку стали дівчата підозрівати одна одну:
— Ти взяла клунок, то держи собі, але моє пуделко й хустину віддай, — шептала Варвася жартом до товаришки.
— Ти взяла клунок, можеш собі його сховати, але яблука й рушник віддай, бо то тобі не належить, — відповіла на се Климка.
— Ти сховала, ні, ти сховала, — так закінчили суперечку хвилево, бо далі боялися говорити.
Коли вертали дівчата зі школи додому, переконалися на дорозі, що дурно підозрівали себе.
Щез клунок із класу і то на їхніх очах щез. Хто ж міг його взяти? Таж вони обидві з класу хоч вийшли на хвилю, то знов обидві вернули перші. «Чия шкода, того й гріх», — мовить прислів'я», а таке саме можна було до обох дівчат прикласти; в класі підозрівати когось про щось подібного було би великим гріхом. Ні, про щось подібне дівчата не могли й думати.
Призналися дівчата родичам, годі було укривати, страта для самих дівчат була занадто велика. Розважили родичі, пішли до пана вчителя й оповіли йому, що сталося в школі.
На другий день розказала Варвася й Климка в школі іншим дітям, що їхні мами були у пана вчителя. Пан учитель сказав, що догадується й знає, хто взяв клунок, він прирік застидати (присоромити) лиходія в присутності всіх дітей.
Постало в класі занепокоєння; про прогулянку до лісу навіть не було мови. Всі питали себе, хто то міг бути тим лиходієм? Усі посумніли. Один тілько Сидірко шепелявий був із того рад дуже, що таке сталося: йому часто гинули пироги, що йому мама давала на друге снідання. Він часто скаржився перед іншими, а вони йому відповідали: «їси сам на годині (тут: урок), а потому не пам'ятаєш, коли з'їв». Хлопець уважав тепер за відповідне оправдатися й кричав до всіх:
— А баците, сцо то не я з'їв мої пилоги.
Через дві години вчитель був як звичайно добрий, терпеливий, діти не завважали нічого суворого на його лиці. Коли ж мали задзвонити на десяту (десятихвилинна перерва) прийшов до класу сторож: у руці держав зав'язаний у шматині кусень хліба.
Учитель велів положити зав'язаний хліб у лавці коло Варвасі і Климки, дівчата аж почервоніли, не знаючи, що то мало значити.
— Хто ту хустину з хлібом візьме, той узяв також учора клунок із рушником і з пуделком, — сказав сторож і віддалився.
Цікавість дітей виставлено на велику пробу.
Задзвонено на десяту, учитель велів усім у порядку вийти парами до города й глядіти на входові двері, де мав показатися той, що купує те, чого ніхто не продає, а знаходить те, чого ніхто не згубив.
Недовго ждали на нього.
З класу вискочив вікном із клунком у зубах, хто? Пес сторожів. Старий кундис (проста домашня кудлата собака), завваживши стільки ненадійних (тут:  несподіваний) свідків, хотів назад вікном утікати до класу, але було затяжко. Він пустився в двері, тут також замкнув сторож двері; треба було рятуватися перед переслідователями. Проворний пес утікав тепер до города, всі пустилися за ним; Варвася і Климка кричали на самім переді: — Імайте (ловити, хапати,  брати), імайте лиходія!
Пес перескочив штахети й зник у високій кукурудзі.
Тепер уже сам учитель зі сторожем пішов за лиходієм і тут у буді, ослоненій (заступлений,  прикритий,  прихований) веприновими (аґрусовий) кущами, знайшов проступника, що заїдав хліб, скрадений у класу.
Перетрясено буду, знайдено багато речей, яких пес, розуміється, не міг з'їсти, а поміж ними пуделко, хустку Варвасі й рушник Климки. Навіть і капелюх пані вчительки знайшли, новий капелюх, що згинув був також із пуделком перед двома тижнями з класу, але був до невжиття.
Річ, отже, вияснилася: пес по кожнім дзвоненню, скільки раз діти виходили з класу, забігав туди, забирав непомітно з лавок хліб, булки, утікав до своєї буди, де одно їв, а друге ховав на гірші часи. Спочатку обмежувався тільки на булках і на «пилогах» шепелявого Сидірка, але пізніше став хапати й клунки, як занюхав щось у них приємного.
Того самого дня пішли всі діти з великою радістю на прогулянку до лісу. Пес ішов також, вискакуючи весело, видно, не обходило його те, що про нього, некрасного, діти говорили: німа скотина, хоч так прив'язана до чоловіка, хоч так пробаглива, навіть і не прочувала, якого страшного лиходійства допустилася.
1911

ПАЛАМАРЕВІ БУЗЬКИ
І
Щоднини три чини, і святій церкві служу, і громаді «пошту» ношу, і в школі прячу (прибирати), гризуся з вітрогонами, та й малий хосен з того... ні в мисці, ні в ложці... не сходяться кінці», — гадає собі нанашко Кметик паламар, листонос і сторож шкільний заразом — та замітає шкільне подвір'я і глядить з-під ока на ворота, щоби їх школярі передчасом не відчинили. А ворота добре замкнені, закручені дерев'яною закруткою, защеплені залізним гачком, ще й гачок прикріплений мотузком до скоби. За воротами на вулиці гамірно, весело: одні хлопці шпортають у воротах колодачиками (ножик), патичками, щоби як той мотузок перерізати ножичками і гачок відщепити; інші подивляють на селищу жаби, що вигріваються в калабанях до сонця; чемні дівчата збирають над ровами перші весняні квіти з жовтенькими головками і складають велику китицю (тут: букет квітів) своєму вчителеві на «добрий день».
— Тихо, «чада», тихо... незадовго отворю вам, — упоминає (умовляти) нанашко Кметик школярів.
— Сонце в сам раз напроти вашої лісниці (груша), час отворити, — допоминається один зі старших мудрагелів (розумаха, хитряк).
— Ще ні, непернатий соколику, ще ні, — відповідає Кметик. — Ще на палець... Міряй добре сліпками (очі, баньки), а переконаєшся... Що то нині з вами?.. Нуд вас чепився?.. Бігайте ще за мою стодолу, там щось побачите.
— Невидальце (дивовижа, чудо)…  невидальце...  побачимо, татусюню, — сперечаються хлопці. — Го, го, го... нині нас не змудруєте...
— Змудрую і не змудрую... Не хочете бачити білої ворони, то заждіть: покажу вам зелену кіточку (кішечка), тілько сіни замету.
— Велику мітлу... велику мітлу покажете так,   як учора.
— Ні, не мітлу... я знайшов щось під лавками...
— Стара байка... повне решето сміття... правда?
— Ні, не правда...
Не біжать школярі за стодолу глядіти на білу ворону, не ждуть на нанашкове невидальце, ворохобляться (товктися, бунтуватися), показують нанашкові на сонце і на його лісницю, калатають у ворота, щораз дужче, вереденяться. Та мало того; стало щось калатати, мов патиком, по колах у плоті.
Не стало Кметикові терпцю: вибіг старий аж за ворота з мітлою, став шукати за виновником.
— Хлопці, посваримося направду... хто то тріскав, хто?— питав сердито Кметик і підніс мітлу на довгім держалі обома руками вгору. — Де він? Я йому напишу там великим писалом азбуку.
Школярі розсміялися, стали нанашкові показувати на його хату.
Там стояли виновники: бузьок із бузьчихою стали клекотіти наново, немов на привіт своєму господареві.
Кметик уже й подвір'я шкільного не домів. Побіг-таки з мітлою на свою обору та став з великої радості кликати челядь, щоби подивилася на чудо: бузьки в селі воскресли, та й ще на його крівлі, то щось небувалого.
Крім шкільної молоді, поставали й старші, стали приглядатися весняним благовісникам.
Зароїлося на нанашковім подвір'ю, немов на торговельнім майдані: маленькі діти плещуть у руки, тішаться, школярі прикотили звідкись старе колесо, витягнули з-під стодоли драбину, приставляють до хати. Настала весела хвиля: лізе нанашко Кметик на хату, лізе й пан учитель; тягнуть вони обидва старе колесище на підклад під гніздо бузькам.
— Розхідник (заяча велика  капуста (лікарська рослина) варуйте (берегти, пильнувати)! — падкувала Кметиха, — Розхідник мій на стрісі піде весь спати...    
Варували та й не вварували помічного зіллячка: помервив (розкуйовдити, пом'яти, зробити непридатним) його сам Кметик, глядаючи за сочівкою (лінза, скельце), що випала пану вчителеві з окулярів.
Положили колесо на кізлиню (кроква) над самим причілком від школи, все добре вдалося. Бузькам сподобалося було се місце, весь день то злітали, то присідали на паламаревій хаті; зі школи крізь вікно бачили діти, як раз бузьок, другий раз бузьчиха присідали при тім колесі, а се означало, що птиці направду зачинають гніздитися. Як же завважили бузьки, ще Яким Боднарів стріляє до них камінням із «катапульки» (рогачка), перенеслися ще того самого дня на попівщину і там на комині священичої резиденції урядили собі родинне вогнище.

II
— Бузьки на комині, також диво, — говорили прохожі. Хто йшов чи їхав, подивляв бузячу пару, подивляв чудасію на комині отця духовного. Дим клубами садить із комина, а бузьки старі й молоді сидять собі в гнізді, ніщо їм се не вадить, в очі дим їм не зайде, не закашляються.
Раз прибігає сторонський (стороння особа) па попівщину і вередениться під вікнами.
— Горить!., бійтеся бога, горить резиденція!.. бузькове гніздо в полуміннях!..
Уся челядь біжить на двір без душі... не одно аж зубами дзвонить.
Паламар Кметик біжить також і кричить здалека:
— Не бійтеся, бог з вами! то не горить, лише сонце на погоду, та в сірім димі купається. Я вже не раз на се нади вився.
Утихомирив Кметик переляканих, каже навпослід сторонському:
— Нагодували ви нас, свату, страхом на кілька неділь... Щастя, що отець декан не вдома, а то був би нам скрежет зубів усім, а найбільше моїм бузькам...
Отець духовний нерадо дивився на тих коминових мешканців.
— Птиця зносить на гніздо молодим усяку нечистоту, може часом що-небудь живого до горшків упасти, — говорив часто і намагав, щоби гніздо перенести на стайню або на стодолу, або нехай би вже й лишилися на самій резиденції, аби тільки не на комині.
Кметик кількакратно лазив на крівлю, общупував обережно гніздо і дурно общупував: не мав відваги (зверечи скинути), все мав якусь вимівку (відмовка, застереження), то яйця вже понаддзьобувані, то молоді ще неоперені, то бузьчиха хотіла йому очі видовбати, і тим налякав усіх так, що ніхто не хотів більше лазити до гнізда. Як бузьки вилетіли, переніс Кметик гніздо одної осені на стайню, другої осені на стодолу, та ніщо з того: за кожним разом робили птиці нове гніздо на комині.
З часом і отець духовний привик до тих комірників (квартирант), не велів їх змітувати (скидати). Не раз сидить собі на лавці під старою липою, держить газету й не читає, лиш приглядається з приємністю, як паламар заходить бузячу пару, немов свою круторогу сивульку: зносить старим земноводні животини з потоку і годує їх на подвір'ї. Та було що подивляти, було з чого чудуватися: тільки замітять бузьки, що паламар несе старий безухий зеленкуватий збанок, зараз злітають з крів-лі до нього; перший самець вітає голосним шепотом свого кормителя, а потому й молоді. Стара бузьчиха була осторож-ніша, з рук не хотіла нічого брати, але до цебрика лізла з іншими і витягала довгим клювом усе, що там живого нанашко накидав.
Часом жаби проїлися бузькам, тоді паламар Кметик лазив за земними глистами (дощовий черв'як) увечері, лазив по городі, при світлі ловив черви так проворно, що на другий день мали бузьки при чім пирувати.
Часом дощ ллє, як з луба, а Кметик лазить по квітнику і визбирує щось по стежках до старого зеленкуватого   збанка.
Отець духовний дивиться крізь отворене вікно на Кметика і всміхається.
— А що? Є черви, паламарю? — питає його жартівливо.
— Є, прошу отця духовного, — відповідає Кметик, — є такі, як нагаї отаманські; було би чим і десять пар бузьків поживити.
Кілька літ проживали бузьки, виводилися на комині, кілька літ побільшували кожної весни своє гніздо, і ніхто й пальцем їх не рушив. Минулого року в часі тих великих безнастанних осінніх снігів присіла крівля на резиденції священика, а з крівлею завалився й комин із бузячим гніздом.
Кметик з трьома «чинами» найбільше падкував за бузячим гніздом і журився дуже, де бузьки примістяться, коли вернуть із вирію.
— То мої «чада», — говорив він часто. — Спершу хотіли на моїй хаті гніздитися, тілько через того збиточника (капосник) Якима Боднаревого перенеслися на попівщину.
— На вашій хаті ті самі бузьки, що й на попівщині?.. То не може бути, — говорив не один жартом.
— Як не вірите мені, то питайтеся нашого пана «научителя», ми оба тягнули тоді колесо на хату... ще й досі лежить воно на причілку.
Так толкував Кметик кожному, хто з ним передирався (змагатися, сперечатися, битися) і не хотів тому повірити, що на його крівлі мали гніздитися бузьки.

III
Усю зиму не виділи хлопці льоду на ріці. Калабані на селищу окрилися були на два опади льодовою старкою (плівка, кірка; окритися на два опади льодовою   старкою — узятися тоненькою кригою на короткий час) з ночі, та й то рано гуси проламали. Благодать післав був господь бідним людям і їх імінню (худоба), бо не зазнали студені через через зиму
Мужицькі діти бігали до самого різдва босі до школи, а по різдві так само. На богоявлення освятили йорданську воду на: річці без снігу й без льоду. Тепленька була собі зима, якої ніхто не затямив у селі. Один тільки столітній Забитко міг щось розказати про ту зиму, але він від півроку не виходив на світ; сидів собі в хаті в кутику, не говорив ні до кого, лише шептав молитви, дожидав смерті.
— Уже бузьки прилетіли, паламарю, — повів отець духовний до Кметика по вечірні в «хрестопоклонну» і подивився на нього.
— Бузьки, бузьки...— повторив двократно Кметик здивований. — Бузьки вже до нас, то заборзо (дуже швидко; надто рано)… до сорок святих цілі три неділі (тут: тиждень)…
— Так, три неділі, але в газетах пишуть: уже є бузьки на тепличинах (тут: тепле джерело).
Того ще самого дня довідався Кметик і на пошті від поштаря і в школі від учителя, що сього року прилетіли бузьки до нас дуже вчасно (тут: рано) і будуть іще бідувати. Він іще одну річ на пошті довідався, що Яким Боднарів лихо, ведеться в школі, нічого не вчиться і хочуть його вигнати з гімназії.
На ту вістку махнув лише рукою, немов хотів сказати: «То не новина, я знав, що таке буде».
«То чужі бузьки вернули, але де поділися мої? Чому моїх не видати?» — розважав Кметик і кожного дня заглядав на крівлю священика.
На кілька днів пізніше прилетіли й паламареві бузьки на попівщину. Не сподобали собі місця на новім комині. Калатали, літали весь день, суєтилися, а потому перенеслися на паламареву хату коло школи.
Урадувався Кметик, урадувалися й школярі пернатими гостями.
— Дивіть, нанашку, дивіть! Ваші чада!.. ваші чада!.. на вашій хаті гніздяться! — кликали хлопці.
— Я вже перше видів, ніж ви, — відповідає Кметик із гордістю. — Нехайте (не звертати  уваги,  нехтувати)!., не тривожте їх!.. Зносіть різки вот такі во-о-о... сухі, вилкуваті, розсохаті, які я вам показую.
Носять школярі сухі розсохаті різки, кладуть на купки і вважають (тут: спостерігати, звертати увагу), із котрої бузьки візьмуть і понесуть на гніздо. Та не зблизька, лише здалека уважають, із-за плоту дивляться на роботу бузьків, бо так нанашко Кметик каже. А бузьки беруть та не з одної купки: перебирають. Побудували собі гніздо, а ріщі зістало ще й нанашкові на кілька раз під комин запекти (тут: запалити, прикурити) люльку.
Гараздують бузьки на новім осідищу: доглядає їх далі сам Кметик, доглядає й учитель, та й школярі також доглядають. Старий бузьок і тепер сміліший від бузьчихи. Всюди за Кметиком тягнеться: порядкує Кметик у школі, то й бузьок також собі проходжується по класі, ступає гордо, мов радник, або нишпорить довгим клювом чогось по лавках. І коло церкви в неділю, в свято також лазить попід старі липи і дожидає свого господаря. А вже найпотішніше, коли Кметик жне або снопи в'яже в полі, а бузьок за ним слід у слід і заглядає господареві в руки, немов хотів би переконатися, чи робота складно йде; кожну купку жита, кожний сніп, кожну горстку огляне приліжно, обсмотрить клювом, чи не лучиться що живого, і ступає далі. Люди стають на полі, зазираються і говорять:
— Паламар чудак, бузьок чудак, оба чудаки...
Кметик лякає часом бузька серпом або косою, ніби гонить його від себе та бузькові байдуже, не пуджається (лякатися, полохатися): відступиться набік трохи, трохи обійде другим боком поза полукіпок або поза копицю, або таки поза самого Кметика і знов йому перед носом снується. Поїзд свище, їде, а люди повиставляють із вагона голови, дивляться, як Кметик сіно в копиці зносить, спішиться, а бузьки, мов пси, за ним бігають, також спішать.
Не один панець вихилився крізь вікно і мало не вискочить, щоби ліпше придивитися і дещо розпитати мужика, та годі, бо пара тягне вози (тут: вагон) наперед, не хоче ждати; бо в поділі часу (розклад руху поїздів) не стоїть маленький перестанок (зупинка) там, де бузьки на лузі за Кметиком бігають.

IV
Ходив Яким Боднарів п'ять літ до гімназії, та не скінчив і другої... На шостім році прогнали ледачого, не хотіли довше терпіти.
Вернув Яким додому ще злобніший, лукавіший, ніж перше, затривожив усіх у селі. Ледар нічого не робить, лише цілими днями волочиться по затінках, пакостить людям, намовляє молодших до лиходійства, веде їх у пропасть на розпуття. Птиці ловить, поре їх і живі кидає на дорогу людям під ноги. Пси, коти стріляє або таки живу скотину засилить на мотуз, повісить де годі на пострічу при дорозі та радується, як люди бідкають і говорять: «Господи, сохрани і заступи нас від такої прокази».
Якимові байдуже, що люди говорять: нема в нього ні старшого, ні молодшого, все рівне; глумиться старому й молодому, пакостить прошакові, шпурляє груддям, камінням і за малими дітьми.
Розказують школярі про Якимові варварства, негодують на вирода, всі нарікають.
Слухає Кметик, що діти поміж собою глаголять, глядить своїх бузьків, непокоїться. Кожного дня має якусь нову непотішіну вість про того злобного збиточника. Сторожить бузьків, та й годі йому досторожити: жінка й діти коло царини, а він також на самих побігах.
«Іти чи не йти нині на пошту? — питає себе. — Треба йти конечно, бо то діло громадське, не своє, а час на часу не стоїть. А що з бузьчатами станеться, як той голоп'ятник притечеться (прийти), а коло хати ні живої душі?... Може, його лиха доля відверне на ліси, дебри, може, потечеться (піти) за галай світу (світ за очі)». Так погадав собі паламар Кметик і посунув скорим ходом у сусіднє містечко громаді по «пошту».
Забавився Кметик на пошті, за всі часи забавився, якийсь молоденький панець злився на нього, що не вмів по-польськи говорити, та відправив його по всіх людях.
Вертає Кметик із поштою до себе, не йде, а біжить. Очутився на громадських сіножатях, дивується дуже, що старий бузьок не вилетів йому настрічу.
«Щось мусило йому приключитися недоброго, або, може, бідний лазить по очеретах, бо нині ще нічого не дістав від мене». Так гадає Кметик, іде далі і напрасно задержався при однім багнищу; в очереті щось зашепотіло; він пізнав голос свого бузька.
Поліз Кметик у трясавицю, застряг по пояс, але не питає, лізе далі. З тяжким трудом дістався    на зелений острівець, шукає по шуварі: є бузьок; покривавлений протягає довгу шию, шипить до Кметика, але не двигнеться з місця.
Оглянув Кметик обережно бузька, розпука тяженька огорнула його душу: ліва нога в коліні надвоє зламана, а з-під лівого крила сльозить кров червона і тепла.
— Хто ж тебе так справив, мій старенький? — заридав паламар. — От лиха доля стрінула тебе, а мене тяжке горе хіба за те, що ми собі так дружно жили.
Зав'язав Кметик бузькові крила, щоби не тріпотався, поскладав після зламану ногу, обв'язав кріпко шматиною і так поніс до себе. Тільки що виліз із трясниці на простовільну (прямий,  рівний) дорогу, хоче йти далі, а тут хтось його за плечима кличе:
— Пождіть, Кметику, не втікайте!
Обернувся паламар, прижмурив очі, щоби ліпше придивитися, хто вилазить із лозини.
То був Яким Боднарів з двома молодшими братами. На плечах мав стрільбу (рушниця), коло ременя на шнурку дві чайки в смертельних судорогах.
— Віддайте, батеньку, бузька! — заговорив Яким. — То моя добича: я собі стріляв, не вам, може, потребуєте на вечерю, то я вам дам дві ворони.
— То ти його так справив? — спитав горесно Кметик. — За шість літ стілько в місті навчився...
— Лишіть докори для своїх сільських школярів, а мені віддайте бузька, а ні, то я вам вистріляю всіх на вашій хаті.
— Ти на мою крівлю... стріляти?.. Ти... ти... ти... нездалий... попадеш ти ще колись у свої руки... ненадійно попадеш. Дивіть... дивіть... він на мою стріху стріляти...
— Я би й у вас зараз стрілив, дивіться... в самісінький рот.... куля крізь глотку тільки шах!..
Змірив Яким стрільбою в нанашка Кметика, а обидва молодші брати в крик: піймали його за руки, молять, щоби не стріляв, борються зі своїм тираном нелітні (малолітні) діти, не хочуть, щоби їх недобрий брат застрілив нанашка.
Кметик зітхнув до господа, передав усемогучому свою душу і поніс бузька далі; по дорозі громадилися коло нього хлопці і дівчата, негодували на Якима, а жалували — страх! жалували і бузька, і його кормителя.
— Ніякої стіжі (бич, ломака) на того урвителя (шибеник), — говорив нанашко дітям уже на своїм подвір'ї. — Батька немає, а мати позволяє йому на все; слаба мати і сліпа для нього. Страшно погадати, що то колись зродиться (станеться) з того.
Заніс Кметик бузька до хати, держав його довший час у сінях, заходив, як малу дитину. Школярі також доглядали, і вчитель заходив кожного дня і сам бандажував бузькові ногу. На крівлі сама самиця годувала молоді; вона стала тепер іще осторожніша, на подвір'я рідко коли злітала. Аж коли старий перешкутильгав з сіней через поріг і вилетів перший раз на гніздо, зробився такий клекіт, що вся школа виринула і подивляла, як бузьок вітався з бузьчихою.

V
Усі в селі опротивили собі Якима, всі стали віщувати йому лиху долю за його злобні проступки, а найпаче же за те, що підстрелив паламаревого бузька.
Великий гріх над бузьком знущатися, — говорили нанашки, — бо то божа птиця.
Майте дрібку стіж на Якима, не давайте йому такої потуги (сила, влада, втіха)! — молили сусіди Боднариху. Боднариха, слаба, дуже слаба мати, все одне й те саме піла (співати):
— Мале — дурне... хоч картаю раз у раз, хоч вереденюся, мало гортань не трісне, то він до голови собі не бере... Виросте, то змудріе, постатечніє.
Та Яким до злого ні малий, ні дурний, уже три тижні лазить крадькома, як «лис Микита», коло Кметикової загороди, щоби бузьчата вибрати з гнізда і повішати живі на високій жердці перед школою на злість паламареві. А злості тої годі йому здійснити: гонить його від своєї хати Кметик, проганяють і діти, галякають, мов за скаженою собакою. Раз уже і на крівлю висадився, уже забирався до гнізда, то завважив його вчитель крізь вікно зі своєї кімнати і прогнав очай-душника: «Заграю я вам колись, заграю... що вам усім довго в ухах лящати буде, — гадає собі Яким Боднарів. — Знайду я собі вже відповідну пору і зроблю, що схочу; не остережетеся ви мене, не остережете...»
Знайшов Яким Боднарів відповідну пору. На Івана Купала збудив скоро світ своїх двох молодших братів, стягнув їх насилу з постелі.
— Уставайте, йдемо на лови, на дикі голуби... Борзо рушайтеся, а ні, то б'ю, що в сніп, — грозив хлопцямч
Налякані хлопці зібралися, йдуть; іще заспані, не знають, що кругом діється, але йдуть. Яким зі стрільбою попереду, веде   братів   на лови,   на   дикі   голуби,   підкрадається   поза городи, щоби хто не побачив. Нараз очутилися    всі три на задніх дверях під паламаревою хатою.
На сході сонце загоріло, тихо в божім мирі... В хаті уже гамірно, челядь, видно, повставала.
— Де ми, Якиме, залізли в такі лопухи? — питає наймолодший Левко. — Ми, відай, під Кметиковою хатою, он диви... бузькове гніздо на хаті. Ти хочеш стріляти бузьків, я буду плакати.
— Хто би там стріляв дурних бузьків, — каже Яким. — Там є під гніздом дикі голуби... Лізь на стріху, я тебе підсаджу, а ти потому подержиш мені стрільбу.
Слухає Левко. Виліз на пліт, з плоту при помочі обох братів на стріху, сів на краю, підкулив (підібгати) ноги, не може далі лізти.
— Боюся... страшно мені... Кметик вибігне, буде бити... Я чую його голос у хаті, — шепче Левко.
— Дурак з тебе, боягуз!.. На, держи стрільбу, я сам полізу, — негодує Яким і наставив стрільбу отвором рури до Левка.
Нахилився Левко, протягнув руку по стрільбу, не може її досягнути, Іще на цілу п'ядь (міра довжини, що дорівнює віддалі між розтягнутими великим і вказівним пальцями) не дістає, щоби вхопив за кінець рури, а тут і нахилитися більше ніяково, спаде стрімголов на землю.
Яким забув на смерть, що обидва курки при рушниці ще вдома повідтягав. Він узяв руками стрільбу коло замка, підніс її ще вище і майже коло самого рота Левкові притулив.
— Бери ж уже, бери, — каже... грим-грим! з обох рур рівночасно вистрілив та всадив обидва набої братові в глотку!
Левко й не крикнув. Зісунувся з крівлі, зачепив рукавом на кіл і повис на плоті.
Перший Кметик вибіг із хати, взяв іще теплого Левка на руки, не пізнав його зразу. Ні рота, ні носа, ні лиця, лише діра, велика страшна червона діра,  і дрібку чола, а на чолі три білі зуби, мов нарочно хто їх устромив...
Хотів же Кметик занести Левка до його матері, та начальство громадське не дозволило, воліло помістити неповинну жертву у трупарні.
1910

АМЕРИКАНСЬКА КРИСАНЯ (капелюх)
І
— Посунься, дитинонько, посунься дальше, — говорить суєтлива мама своєму малому синочкові, — бачиш, що вогонь вигортаю і горнець з окропом не маю де поставити! Ще дальше... Ще дальше...
Малий відземкуватий (дебелий) Стефан слухає, сунеться щораз далі, аж навпослід очутився на самім краю припічка, зітхнув тяженечко і сказав:
— Уже не можу дальше.
— То чого ж сидиш, мов приліплений до живиці? Чом не біжиш поміж діти? Глянь, яке сонечко тепленьке, яка благодать божа на світі.
— Нині й та машина незадовго поїде, що воли везе, — договорює тато Стефанові.
— Послухай, як гудить, тільки що й не видати. Бігай! спішися...
— Я не можу, татуню, — каже на те Стефан.
— Та чому не можеш?
— Бо тому... Ходіть сюди ближче, нахиліться, щось вам скажу на вухо.
— Я не секретар, то й секретів ніяких не приймаю; говори голосно, нехай усі слухають.
Стефан почервонів, мов півонія, сказав несміло:
— Гусак ковалишин на вигоні пасеться, — і сидів далі, хоч поїзд дійсно наближався і шиби в вікнах бренькотіли.
Та маленький Стефан Пелехатий не боявся ковалишино-го гусака на вигоні, він уже не раз і сам бігав під залізничний тор (колія, залізниця) подивитись на ту вогненну піч, що тягне за собою довгим вужищем мудрені хижі (химерна хатка, чудна клітка) і з вікнами і без вікон, і з дахами і без дахів, а в тих хижах і люди і іміння, всяке добро везеться, летить по шинах, бистротою птиці летить. Він уже, той маленький Стефан Пелехатий, бігав не раз з ровесниками аж на дворець залізничний коло «рампи» (тут:  поруччя, огорожа) і придивлявся крізь дротяну решітку тому чудакові, що закрутками при паровій машині порушає, і свище, і стогне, і ричить, і сичить, і возиться то назад, то вперед і ті мудрі хижі зсилює докупи, як мамуня коралі на нитку. Він нині не гадає про те. Задивився на небувалого гостя, на стрика (дядько (батьків брат) Гаврила Пелехатого, що приїхав з-за моря з Америки на короткий час до своїх рідних. Він, маленький Пелехатий, подивляє старого Пелехатого стрика панськовату (незвичайний, гарний) ношу (тут: одяг); грубий ланцюг з годинником і чудові обручки на його пальцях. Він якраз гадає про те, що хотів сказати татуневі на вухо, а власне: коли вже раз дасть йому той американський стрик ту невидальщину, що згадував про неї в листі, як писав з Америки до тата. А тато вміє читати і читав голосно на цілу хату, і він собі ті слова добре затямив: «Для твого малого Стефана, для мого похресника, також везу пригісник (гостинець, подарунок), скажи йому те від мене». Щоби вже раз ті нанашки перестали вітатися; одні приходять, другі відходять, годі д'стрикові приступити. Ну слава ж тобі господи! В хаті проглотилося (звільнитися від тісноти, обезлюдніти): останній вийшов нанашко присяжний. Аж тепер стрик пригадає собі про нього. І дійсно, витягнув стрик з-під стола паку (ящик, невелика скриня), відімкнув аж дві колодки, малим Стефаном мов верло що з припічка, він і сам не знав, яким чудом воскрес при паці.
І витягнув стрик Гаврило невеличку крисаню з круглим стіжкуватим наголовачем (денце, наголовок). Царю небесний!.. Як світ світом6, ще ніхто такої крисані не видав: зелена, що барвінок, двома червоними мотузочками перепоясана і спряжка блиснула з кругленьким дзеркальцем, а за тою спряжкою ще й китичка з золотої четини (ялинкова галузка, хвоя), така, аж очі проймає. Підніс стрик Гаврило чудо-диво крисаню вгору до сонця, киває нею незамітно, а маленьке сонечко літає по стінах, по стелі, по дідуневих срібних кучерях, по всіх кутках літає:
— А що... сподобалася? — питає стрик братанича (небіж  (братів син).
— Чому ні, — відповідає Стефан.
— А тепер мене вже знаєш?
— Знаю, ви стрик Гаврило з Америки.
— А будеш згадувати мене, як я більше до вас не верну?
— Буду!
— Ладно, дуже ладно. На ж тобі, тісонько (коник),   сю крисанечку, сходи (хносити) її здоров і рости   великий та   розумний.   Із-за моря, з Америки, з самого Нью-Йорка привіз для тебе.
Заложив (вдягнути) стрик малому братаничеві ту американську крисаню, глядять усі, подивляють невидальщину; гарна, дуже придала (придатний) і ще була би придаліша, щоби дрібку наголовач вужчий і нижчий, але то на «виріст», а впрочім, такій марниці можна зарадити, можна підложити всередині ветхим папером або гнучким смерековим лубом — однаково, хто там під крисаню буде заглядати? І Стефан маленький тішиться, заглядає з-під крисані туди... туди... до порога, радується душа його, що хатні двері навстіж розтворені. Тепер скажіть йому «біжи на світ»; щоби так мамунечка або татуньо веліли, полетів би стрілою геть-геть далеко, хоч би й на край світу. Але ніхто не говорить «біжи», ніхто не відзивається, а в Стефану-ня аж п'яточки лопотять, а ноги самі сунуть десь туди до прилавка, до кочережника. Тільки ще мав поріг переступити, та й татуньо задержали.
— Мой, мой... го-о-ов! — кличуть татуньо, ніби жартом, ніби направду. — До Америки без пашпорта?.. Пашпортик мусимо ще в старостві роздобути, один для тебе, другий для стрийцуня Гаврила.
— Я так тілько... на вигін, — говорить Стефан і стоїть одною ногою в хаті, а другою в сінях.
— А гусак ковалишин що?.. Хтось недавно повідав, що гусак на вигоні...
— Я туди... поза стодолу...
— Ага-а, ти поза стодолу... Про мене, лізь і в перило, а крисаню лиши. На вигоні, синочку, порохи збивати і в ярузі жаби ловити можна й без крисані.
— А коли ж я її буду носити?
— Підеш до школи, візьмеш і крисаню, а тепер бігай без неї.
Помаркотнів (засмутитися, зажуритися) малий Стефан, наче скотився з високої дебрі в студену воду і нерозібраний купався. Повісив сам американський бриль на кульці (вішалка у вигляді кілочків) побіч ветхої дідуневої крисані, пішов немирний і простоволосий до ровесників.

II
Аж на успеніє (релігійне свято)… убрався перший раз Стефан в американську крисаню, парадував (франтувати, красуватися) з татунем у другий кінець села до. церкви на храм (релігійне свято). Діточки босі, простоволосі, тільки в рубаточках (груба сорочка), бігли чередою за ними аж до церковних воріт. Так само по водосвяттю, коли вертали з церкви, знов малі чудачки десь невидимо воскресли, майже на п'яти Стефанові І його татові наступали і подивляли ту красоту, той бриль американський, найпаче ж манила тих босоногих безоперезків (непідперезаний хлопець) блискуча спряжка з кругленьким дзеркальцем і китичка з золотої четини.
— Смотлігь, яке ясне соніцко на Стефановій клисані, смотліть! — кликав шепелявий, в обідраній рубаточці маленький сирота-похатник (сільський утриманець, жебра), борщоїдник громадський.
— А бодай же тебе з твоїм смішним язиком та з твоєю кострубаткою (скуйовджена голова), ти, чудаку невмиваний!.. Та де ж то сонце, де? Не бачиш, що то небо, істинне світле небо, — онаумлю-вали інші і дробили ноженятами, спотикалися, падали, вставали і бігли аж під саму Стефанову хижу за тим світлим істинним небом.
Нанашки коло церкви також чудувалися і твердили, що в такій крисані не ходити, лише повісити де на пострічу і на неї дивитися. Одного не могли нанашки порішити, з чого та крисаня, чи з листя, чи з моху, чи, може, з такої американської соломи? Старесенький богочестивии нанашко дяк, що вийшов на всеношнім під дзвіницю прохолодитися, хвалив також сю «адову прелесть».
Стефан Пелехатий слухав пильно тих помічень, душа його радувалася, що його американський бриль зелений у такім великім славослов'ю. Коли ж вернувся з церкви і  повісив крисаню на кульці коло дідуневої ветхої клепані (хутряний капелюх), десь і та велика радість улетіла, а що в його серденьку діялося, того й не можна висказати. На саму гадку, що йде знов на вигін до  ровесників  простоволосий,  зітхав тяженечко,   але   йшов, іншої ради не було, бо при дідуню сидіти, придивлюватися, як варишки (ополоник, черпак), ложки ясеневі вистругує або виплітає рогожі з шувару, на те треба було мати десять рази сім, а не самих сім літ. І біг до ровесників, ломлячи бараболю, чи хліб, чи пиріг, давав щиро кожному по дрібочці, затикав малі ротики, щоб не глаголіли, не троїли його печінок, не кололи серця, не спорили з ним за ту американську крисаню, не жадали'від нього того, чого він не міг зробити. Малеяькі побратимочки поки кушали, гостилися, поти й царював мир блаженний, як же роз'їлися на якім смачнім пшеничнім калачику, тоді, владичице небесна!  не було  Стефанові  простовільної  години  з американською  крисанею.  Молили,   благали,   щоби   раз   показався на селищу з тим сонцем чи небом світлим. Стефан, мов скала крем'яна, опирався спокусі, пам'ятав, що тато не веліли.
Раз   таки    мало    що    не    переступив    батьківську повідь.
— Винеси, Стефануню, винеси  свою крисанечку, — лебеділи (тут: канючити, просити) побратими-кусителі (спокусник).  —  Тілько   на  хвилиночку леньку... Хоч крізь вікно з хижі вистав, нехай поглянемо.
Стефан здвигав раменами (плече), перечив мовчки головою, опирався спокусі.
— Де він має крисаню, де? — вмішався до сього невідлучний товариш малих нелітків орендарів Срулько. — його крисаня вже давно пішла на вандер (бродяжництво, мандри) з його Гаврило стрик і з нанашко пашпорт до Америки. Я то-то добре знаю, мені мій тато потребував тото говорити.
Слова ці викликали в Стефані гнів і розпуку. Він не міг рівно-душно знести такої нечуваної обиди.
— Отже покажу тобі і вам усім, що то неправда! Маю!.. Маю!.. — кричав гнівно і летів вітром додому.
У кімнаті сидів дідуньо сам на ослоні, в'язав з шувару торбину і гомонів тихенько собі «Під твою милость».
— Дідунцюню любесенькі, не видержу! — говорив Стефан у своїм превеликім горю, — язва мене чіпається, я візьму!., я візьму!..
— Що візьмеш? — питає дідуньо.
— Тото... крисаню... тілько так... зараз принесу...
— Не важся!., тямиш, що тато говорили?
— Повім, що ви мені веліли.
— О-о-о-о! туди стежечка? Ні, туди, серденько, заліземо якраз знаєш де? В безодню, страшну безодню... Така путь усе погана... Нічого, дитинко, не вдію. Хочеш, візьми собі мою.
— Коли ваша нездала.
— Ага! видиш го... нездала... А знаєш, мій мудренику, чому моя крисаня видається тобі нездала?
— Чому, дідунцюню?
— Тому, що моя уже звідтам давно вернула, де твоя пустилася.
— А де ж ваша ходила?
— Світами возилася: і телігою (віз), і залізницею, і кораблем, словом, усім, чим хочеш; а які вона краї не бачила, з якими панами «як сі маєте» не держала (вклонятися, вітатися)… Раз у полонинах на Бескиді цілий тиждень окривала міністрові голову і, от бачиш, вернула домів під свою стріху.
— Або ж ваша крисаня походить з нашої хати?
— А ти гадав — не з нашої? Не то що з нашої, але й з тої самої соломиці, що та чорна стріха на хижі.
Забув Стефан маленьку сварку з тим... з тим... оренда-ревим руденьким, куртоногим (коротконогий), з дрібонькими пейсочками; розважав над судьбою дідуневої крисані: стільки світу впарила, стільки наїздилася, стільки волі й неволі зазнала, і на кораблі, і на міністровій голові сиділа, аж навпослід до себе вернула. Уже не вертався на селище до товаришів, сидів весь день у хижі, помагав плести рогіжки: прятав злишнє триння  (потеруха, відходи), приносив лепеховаті сніпки, а з них витягав щонайдовші, щонайкращі фалудинки (бадилинка,  прутик,  стеблинка) і пхав дідуневі в руки. Того дня ввечері довідався, що за три дні піде вже до школи.
«То значить позавтра, — подумав. — Господи боже! а то буду парадувати в моїй зеленій крисані, як колись тут у святий день успенський з татунем до церкви».

III
Діждався маленький Стефан Пелехатий обітованої (жаданий) днини. Скоро світ зірвався з постелі, лазив за мамунею, мов сновида, і жебонів постійно:
Убирайте!., вбирайте!., вбирайте!..
Чи пригадав би хто таке покаяніє, — говорила знетер-пеливлена мати і вбирала, строїла (наряджати, причепурювати) свого Стефана, щоб тільки не нудив, не докучав, не сушив її журну голову. Дала Стефа-нові нову біленьку сорочечку, новенькі штанчата, чорну барханову (пошитий   з   бархану   (кошлата   бавовняна   тканина) кацабайку і торбу з новим букварем перевісила йому через плече не на будь-якім шнурочку, а таки на жовтій крайці (стрічка, виткана домашнім  способом), право (ледве не, мало не, майже) тайстру (торбина, сумка) мисливську.
— Ну, а тепер дайте крисаню, — допоминався малий настирливо.
— Та пожди ще. Де так рано полетиш? Пані вчителька ще спить.
— Дайте крисаню!
— Май милосердя, хлопче... Пожди ще, аж машини на шосту затрублять, аж татуньо коні з нічлігу приведе.
— Дайте, мамунцюню, крисаню!
— Господь святий з тобою!..
Помітила мама, що з упертим хлопцем іще до гріха доведе, заложила йому на голову американську крисаню і вивела за ворота, хоче вести далі, а він ні...
— Лишіться, мамунечко, я сам знаю, де школа. Я не хочу, щоби тітчина Паранька говорила, що мені воджія (поводир, провідник) потреба.
— То йди сам з богом у путеньку щасливу. Тілько тям собі, не задержуйся по дорозі і не залізь у яке баюрище, бо в тебе то не тяжко.
Попрощався Стефан з мамунею, пустився сам до школи, йде дорогою, живої душі не видати, тільки клепання кіс у воздусі розлягається по полю.
«Відай, завчасно, — думає Стефан, — коли чередар іще не трубить. Шкода, що я не послухав мамуні. А може би, ще вернутися? Ні, таки піду».
Іде та йде, аж йому навкучилось (набриднути, надокучити); приходить під ворота шкільні, хоче отворити — замкнені! Ворота справді немудре-ні, бо тільки мотузками до стовпчиків прив'язані, але все замкнені.
«Коли прив'язані, то треба розв'язати», — думає Стефан і розв'язує. Розв'язав один мотузок, розв'язав другий нижче, пробує,  ні,  не отворяться;  тільки дрібку верхом  подалися.
«Треба ще й з другого боку розв'язати», — розумує хлопець і розв'язує. Тільки розпутав горішній мотузок, а ворота бабавх! — упали на землю, завалилася шкільна брама. Хотів же Стефан ту браму піднести і таки підніс одну меншу і другу більшу половину, поставив обережно при плоті і сам пішов шкільні двері отворяти. Але тут уже діло не вдалося; двері шкільні були замкнені ліпше, ніж ворота. Калатав закруткою, тиснув, напружався — не створив. Сів під дверми, став дожидати, аж надійдуть інші школярі. Тим часом зняв крисаню з голови, любується, подивляє.
«Чи дідунева була колись така гарна? — питав себе. — Я дідуневі сказав, що їхня крисаня нездала, а вони мені відповіли як? Що моя там пустилася, звідки їхня вернула. Або ж їх крисаня ходила до школи? Ні, таки їх не була така ладна і не мала ні таких червоних шнурків, ні такої китиці золотої, ні спряжки блискучої з кругленьким дзеркальцем».
Якраз з того дзеркальця відбилося сходяче сонце і просто себе, під кущем рожевим у тіні показалося ясне кругле очко, чудесне маленьке сонечко.  Рушив знов крисанею — срібна клента опоясала весь кущик і щезла. В тій хвилі задудніло щось, мов поїзд тягаровий (вантажний); приперті до плоту ворота повалилися на землю. Стефан глянув на повалену шкільну браму, всміхнувся. Писарів веприще (кабанище), мов трилітня тирольська ялівка, влетів на подвір'я, вмить зірвав якесь старе веретище з плоту, дер кливаками (ікло), розмітував довкола, фучав (сопіти), гороїжився  (настовбурчувати щетину, наїжуватися), потрясав тяжкою головищею.
— Уже й ту (сюди) ті (тебе) занесло, мерзавче поганий, — говорив гнівно Стефан до великанської безрогої породи. — Дали би тобі дідуньо дерти таку добрісіньку верету. Почухрали би по макітрі ціпом, як колись тут у нашій стодолі. Всипали би вони тобі, всипали...
Бутний (бундючний, пихатий) звір того не слухав. Подер верету на дрібні шматки, перелетів кілька разів колесом по шкільнім подвір'ю, пустився стрілою просто до Стефана, вирвав йому з рук американську крисаню і пігнав, звиваючи, на вулицю.
Переляканий нежданою пригодою, хлопець закричав не своїм голосом.
Вибігла пані вчителька, розвідала, в чім діло, і сама розплакалася. Завела Стефана до світлиці, посадила на м'якій софі (канапа, низький широкий диван), стала його розраджувати, щоби не горював, бо крисаня, певно, знайдеться.
— Цить, дитиночко, не заводи так жалібненько, аж мені самій серце крається, — втихомирювала малого і послала свою служницю за злобним, поганим писаревим веприщем.
Служниця вернулася ні з чим. Пізніше один тільки із старших школярів приніс дві латочки зеленої краски (тут: квітка), по котрій пізнав Стефан, що се тлінні останки з його американської крисані. З червоних шнурків, з блискучої бляшки з круглим дзеркальцем і з тої золотої китиці не знайшли й полики (ковток, крапля).
Учителька потішила на відхіднім (прощальний) зі школи відчаяного Стефана тим, що купить йому нову, таку саму, як колись сама поїде на першого по гроші (до міста).
— А що я говорив?.. Не дуже далеко зайшла американська, — сказав дідуньо Стефанові, коли вернув блідий, заплаканий і простоволосий додому. — Відай, нам усім з тих американських доларів стілько хісна, скілько тобі, дитинонько, з тої крисані. Ходи ж тепер до школи в моїй «нездалій», писарева свиня її не рушить, хоч і серед дороги положиш...
І погодився маленький Стефан Пелехатий з невідрадною судьбою: ходить у дідуневій ветхій крисані, пильно ходить до школи і жде, аж дідуньо виплете і вшиє нову з тої житньої соломиці, що на святій прадідній землиці прозябала, виросла і доспіла.
перед самим
1910

ГРИБИ
Скажіть мені... Скажіть, що робити бідним людям на селі вліті, коли на довший час засльотиться, а темні хмари тягнуть громадами майже попри землю, мов ті ліниві хлопці до школи? Що діяти бідним матерям із дрібними діточками тоді, коли дощ ні паде, ні перестає, ні росить, ні кропить, а весь світ видається їм, не що може та дитина плаксива, що встала досвіта, ні мита, ні хрещена, стогне, мажеться, сама не знає, чого хоче? Скажіть, скажіть, що мають діяти ті материнські дві п'ятки пальчиків роботящих, де мають подітися? В полі роботи ніякої, при хаті також невелика обрадованна (біда), тож потреба шукати якого талану, щоби малу дрібноту чим погодувати. Невісти, а з ними й відданиці, встають із постелі, як тілько зазоріє, а маленькі діти через сон розмовляють з собою, і біжать у ліс на гриби. Заким діти збудяться, повстають, попротирають заспані очі, заким завважать, що в хаті вони самі господарями, а двері засунені на всі лавки, то їхні матері вертають додому вже з повними  мішками, вертають зарошені, потомлені, бігцем вертають, бо й самі голодні і діти на них ждуть також голодні. Запитаєтеся такої невісти:
— А що там несете в мішку, матусюню?
— Губи (кілька видів грибів), дитиночко божа та людська, — відповість вам чемненько.
— А які губи? — питаєте далі.
— Усякі, — кінчить одним словом і прощає вас з богом і спішить далі за іншими, щоби не спізнилася і застала все в хаті при гаразді.
Загляньте ж тепер до такої низенької хижини, де бідна мати бігла безтямки з лісу, ніг під собою не чула, прошу милостиво, загляньте! Ледве мамунечка поріг переступила, а вже кількоро (декілька) діточок її плещуть усі рученятами і в мішок заглядають і найменше під стелю в гойданці вихилило голівку на хату, кличе: — Мама, мама! — Господи боже! якби так упало з гойданки на постіль, а з постелі на землю, або відразу стрімголов з того доробальця (стара  обичайка,  старе начиння (про колиску) під запічок, забилось би до хтему (зовсім, цілком), вже не було би що підносити. Але не впаде воно, маленьке, ні: прозорлива мати добре його схоронила, як ішла до лісу, добре його прикріпила святочною крайкою, щоби не втік лебедочок із своєї першої палатки...
Яка ж та мати терпелива, яка ж її любов велика, який сон короткий, яка сила невисказана! Прийшла з лісу втомлена, нема коли спочивати, бо діти вже висипали губи на стіл, хапають козарі, голубінки, сироїжки, потюки, каліки (гриби) і все загалом разом з корінцями мечуть до горшка і все питаються: «Що то?.. Що то?..» Мати відповідає, називає кожну губу по імені, старі велить набік відкладати — сушити, а молоді в горнець. Варяться гриби в горшку, а діти коло горшка півколесом стоять, числять, кілька котре з них кинуло тих марципанів своєю рукою, і кожне пам'ятає добре, чи кинуло червоні, чи жовті, чи голубі, чи рижі або білі. Але що ж з того, що знає кожне, кільки губ кинуло і як ті губи виглядали? Коли зварилися, всі однакі, пізнай же їх тепер! Хто ж пізнає, хто полагодить се пекуче і дразливе діло поміж діточками, хто порішить його ладно без обиди?.. Одна тільки мати зуміє те зробити:
— Оті твої червоні козарики, а ті твої сиві голубінки, а ти маєш сироїжки і грибка молодого в додатку, а ти баранячі ріжки і дві шифурки (шапка  гриба) з молодих калічок, а ти... а ти... на... білітрибки з корінцями, — говорить дітям мати і ложкою кожному поділом роздає і остерігає, щоби лакомо не їли, не задавилися, а собі або лишить яку гіркиню, або ні: вона не питає, що сама голодна, добре, що діти хоч раз попоїдять. Такі мами живуть... під солом'яною стріхою. Такою самою була достоту мати Матія в селі Вічнотузі; бувало, скоро світ, вона вже ліси, дебрі перебігає милями (дорожня міра довжини), навіщує всі місця, де гриби «мечуться» (тут:  виростати), і разом зі сходом сонця вертає до себе; сонце сходить, підноситься, а вона підносить також покалічені, покривавлені ноги по терню, шепче молитви, спішить до дітей, з котрих найстарший Матій завсігди найперше будиться і найперше крізь вікно виглядає маму.
Матій хоч був уже великим хлопцем, але з мамою не ходив у ліс на гриби — з нею був би не спростав  (зрівнятися, спромогтися) іти так скоро, — але зате він і його ровесники в Вічнотузі мали свій ніби великий ліс, а тим лісом були буйні бодаки (осот) на селищу, де давніше росли вільхи і верби. Тут, отже, діти вічнотужні і збирали на весну підсадки (отруйний гриб мухомор), вліті печериці, а восени підпеньки. Як тільки Матій закликав:  «Діти, є гриби в нашім лісі», — то зараз бігли діти з цілого села Вічнотуги на селище, розлазилися по бодаках, збирали гриби і з великою втіхою несли додому. Часом лучилося, що одного або другого хлопця чепився блуд (блукання) у тім бодаковім лісі і не міг вийти на кінець, тоді гопкали всі, кричали так довго, поки не відшукали товариша; то були гарні, чемні діти, що так дбали один за одного, що не дозволяли на те, аби котрий у бодаках запропастився.
Вибіг раз Матій на вулицю, закричав: «Василю, Павле, Гриню, а ходіть же но сюди», — і побіг далі.
Вибіг Василь, Павло, Гринь, повибігали й інші з хат, а Матій уже на вигоні і ще кілька хлопців з ним, позадирали голови до неба і показують щось руками.
Біжать хлопці щораз далі туди на поле, очі не зводять з неба. Що вони такого дивного могли побачити на тім погіднім небосхилі?
Дивляться хлопці, а там високо щось ніби хмара, ніби дірява верета пороздирана. Ні, то ні хмара, ні верета, то щось інше мусить бути.
Спустилася та верета нижче, перетворилася в хмару комарів... Ні, то не комарі, їх так далеко око не добачить.
Спустилися ті комарі нижче, перетворилися в мухи... Ні, то не мухи, муху й на стелі в церкві не розпізнаєш, не то так високо.
Спустилися ті мухи ще нижче, перетворилися в горобців. Горобці так високо?.. то не може бути.
Спустилися ті горобці ще нижче — і чудо, дійсне чудо!.. Ті горобці перетворилися в ворони.
— Ворони, ворони! — кричать хлопці і біжать далі.
Коли ж ті ворони спустилися дуже низько перший Матій закликав:
— Пречиста мати, таже то бузьки!..
— Бузьки, бузьки, — повторили всі за ним.
Аж тепер хлопці не помилилися: то були дійсно бузьки, що спустилися на землю, окрили цілий луг багнуватий, стали проходжуватися поважно, заглядати чогось по тепличинах.
Радість, несподівана радість для хлопців: у селі було тільки одно бузькове гніздо на комині священика; на весну бачили діти в гнізді пару старих, а вліті ще двоє або троє молодих; того літа вже й зі старими було тільки троє, а тепер відразу стільки бузьків воскресло на лузі.
Прибігли хлопці на луг, якось бузькам то не сподобалося: злетів один, другий, десятий, сотий, стали то скуплятися (збиратися, злітатися, скупчуватися), то розлітатися, то вгору підноситися, то спускатися, а все на тім місці, над головами хлопців, а далі пустилися туди на полуднє до лісу.
— Біжімо за ними, — каже Матій, — вони там під лісом спускаються, — і побігли всі на чолі з Матієм здоганяти бузьків.
Не спустилися бузьки під лісом. Побанували (пожуритися, посумувати) ще хвильку, посуєтили, а далі знеслися під облаки, полетіли там, де люди ані по снігу не бродять, ані на льоду не ковзаються.
Полетіли, нехай летять собі здорові, на другий рік знов вернуться, але що тепер робити хлопцям, коли крилець не мають? Близько лісу, треба йти гриби збирати; в ліс далеко запускатися лячно, але при краю також щось знайдеться, бодай підпенька мохната.
Скочив Матій за фосу в корчі, побігли за ним і інші, співають, кричать, скачуть, аж земля дуднить; шукають і за грибами, але нема грибів, навіть і старої гіркині незамітно. Ого, є моримухи, над самим краєм лісу цілий ряд червоних моримухів з білими цятками, такі красні, аж просяться, щоб їх брати.
Узяв Матій одного моримушка з червоненьким наголовачиком (тут:   шапка  гриба), узяв другий, третій, забрали собі всі по одному, тільки по одному моримуху, повиходили з лісу, що робити?
Котрийсь знайшов спопеліле свіже вогнище, кричить:
— Є ще вогонь, а дивіть, як вугля яриться (палахкотіти, блискотіти, горіти), палімо!
— Вогонь, вогонь! — крикнули всі хором і розбіглися по корчах, зносять ломаччя, сухе ріше, десь невидимо воскресла така купа, мали би що добрі конята тягнути до хати.
Куриться з купи щораз ліпше, а хлопці дують зі всіх боків. Зайнялася купа, бухнула поломінь, аж вершок поблизької ялички обсмалила, чудесно! нема що казати. Скачуть хлопці коло вогню, але щораз більше здалека, бо вже кільком пелехата чуприна так зашарчила (зашипіти, зашкварчати), аж волосся покоружилося (поскручуватися,  позавиватися).
Згоріло ріще, стільки вогню яркого, вола можна би спекти. Та вола ніхто так не пече в огню, хіба які розбійники, але бульби, гриби, а від біди й гіркині можна би пекти. Та що ж з того, коли нема й мізерних гіркинь, тільки лупина (шкаралупа) з яєць порозмітувана на муравнику (площа поросла травою) і якась немудрена шматина, а в тій шматині добра жменя солі. Коли є сіль, то вже гаразд, треба конечно щось пекти.
— Ану, печімо моримуху, — мовить Матій.
— То отруя, не можна, — кажуть інші.
— Отруя, отруя, — повторяє Матій, — по одному не завадить спробувати, переконаємося, що з того буде?
— Нехай буде й так: переконаємося, що з того буде, — признали всі Матієві.
Стали хлопці пекти моримухи: кожний свого положив перед себе на яркім вугіллі, сидить і вважає. Кільканадцять пар очей кліпає при вогні, кільканадцять моримухів шквариться на вогні, буде ж тут незадовго ладне й сите пирування. Кожний держить сіль у пучках і щохвилі свого моримуха присолює. Справді, не завважують хлопці таких чистих сліз, якими плаче гриб, коли припечеться, але й тут, на моримухах, показуються, виступають каплі, значить, і він має якусь кров, а що більше, так само шкварчить, а навіть і рушається, що й гриб.
Покоружилися моримухи, попеклися, треба їх з'їсти.
Що ж, «від голови риба воняє», перший Матій витягнув свого моримуха з жару, здув з нього попіл, висипав на нього ту сіль, що йому зістала (тут: дістатися), вкусив раз трохи, похрупав, похрупав, пролик, укусив другий раз ліпше — добрий, каже, тільки пересолений, і з'їв увесь!
За приміром Матія пішли й інші хлопці, і знов кільканадцять моримухів потахло (поринути, щезнути) в кільканадцятьох хлоп'ячих ротах, полізло простісінько в проголоднені животики.
— Може би, ще по одному моримуху? — завважив Матій.
— Нема вже солі, — відповіли інші, — буде нині досить, ходімо ліпше додому, бо хочеться їсти.
Хочуть хлопці вже забиратися, виліз гробар з лісу, дуже добрий і знайомий нанашко, тільки нині чомусь дуже смішно виглядає: в одній руці рискаль (заступ), у другій панська торба, під одною пахвою в'язка зеленого барвінку, під другою сніп якогось хабузу (бур'ян, зілля), в зубах люлька, обернена вдолину накривкою, пазуха напереді випхана чимось, аж сорочка витягнулася, а на голові капелюх держиться тільки на однім вусі, не має третьої руки, щоби його собі поправити. Поскладав гробар своє манаття недалеко вогню, шукає чогось за пазухою, шукає, ходить коло вогнища, шкрябається в потилицю, а вкінці каже:
— Хлопці!    не    бачили    ви    де    тут    моєї    шматини    з солею?
Хлопці стоять кругом нанашка, позирають один на одного, якось-то неладно видається їм з'їсти чужу сіль і не надумуватися (зважуватися;  признаватися).
— Що ж вам, діти, сталося? Чому котрий з вас рота не отворить? — питає гробар.
— Не гнівайтеся, татусюню, — каже несміло Матій, — ми з'їли вашу сіль, а шматину ось я маю.
— Та так же кажіть. Коли ви з'їли, то видихайте здорові; але з чим добрим з'їли?
— 3 моримухами: кожний з нас по одному схарив (очистити,  ум'яти) тільки, бо на більше нестало вашої солі.
Гробареві піднеслися тепер крачасті (кущистий, густий) брови десь аж вище чола, очі розтворилися так, мовби його хто стиснув за горло, встромив вказівний палець поміж зуби і свиснув так сильно, аж у вухах хлопцям залящало.
Іще відголос з дебрів не перестав поглумлюватися (відкликатися, лунати) свистові, а вже з лісу вийшов шпакуватий (сивуватий) панець в окулярах, з бородою, перескочив рів, став коло вогнища обтирати білою платиною рум'яне лице.
— Що ж там, гробарику, сталося? — спитав пан по хвилі.
— А дивіться, пане доктор, на покаяніє,—каже гробар.— Як ви тут нічого не поможете, то я йду в село шукати за помічниками, бо кільканадцять гробів нараз сам не викопаю.
— А що ж сталося?
— Ті хлопці наїлися моримухів.
— Давно?
— Тепер.
Розпитує лікар хлопців, чи, може, їм що не болить, чи, може, що не нудить, а вони всі йому кажуть:
— Ні, нам ніщо не болить.
«Коли не болить, то ще буде боліти, коли то правда, що ви їли моримухи», — подумав лікар і далі робить своє — щупає дітей за живчик (пульс), за голову і сам покивує головою.
Хлопці не сподобали собі пана з таким дивним поведен-ням; перший Матій десь невидимо подівся, інші товариші завважили його далеко за річкою, коли став рукдми махати на них, щоби втікали. І таки повтікали всі в село, лікаря з гробарем лишили.
Іде й лікар з гробарем до села, але не спішиться. Став в однім, другім місці, каже гробареві щось викопувати, а гробар копає; він, відай (мабуть), уже в таку годину уродився, щоби тільки копати.
— Буде, пане, з вас тих хабузів, я більше не донесу, — мовить гробар.
— Іще тих бодаків мусимо назбирати, але з корінням, — уже не каже, але просить пан.
Стали й коло бодаків, назбирали знов цілий оберемок, пустилися в село.
Приходять до хат, стрічають першу маму Матія.
— Слава Ісусу!
— Слава навіки!
— А що, кумо, гаразд у хаті? — питає гробар.
— Не великий гаразд, бо хлопець тепер прибіг до хати, кинувся на постіль і йойкає — страх! щось його всередині ріже, — відповідає мама Матія.
— А ви не знаєте, з чого?
— Ні, не знаю.
— Коли ж не знаєте, то я вам скажу: моримухів наївся під лісом.
— Йой, матінко пренепорочна! — закричала невіста й вернулася до хати.
— Ходіть, пане, — каже гробар лікареві, — тепер або ваші погоничі, або мої...
Пішли відвідати Матія.
У хаті вертиться Матій на постелі, кричить:
— Йой, йой, давайте раду! давайте яку раду!
— Де в тебе болить?
— Під грудьми й голова, йой, мало не трісне голова й пити хочу, — глаголить Матій.
Вийняв лікар флящину (пляшечка) з торби, накапав на цукор якогось плину (рідина), всадив Матієві в рот.
З'їв Матій цукор, щось нудить...
Дав лікар ще якогось відвару моримухоїдові і велів йому пити, як перестане нудити.
Не впорався лікар з одним, а тут на подвір'ї такий скрегіт зубів, несуть мами, тати своїх синів-погоничів, повний тік у стодолі недужих моримухоїдів, кожний кричить:
— Йой, живіт, йой, голова!., давайте пити, давайте раду.
Так пережили дві доби в великім страху й тривозі родичі, а в тяжких болях ті, що не слухали досвіду старших, тільки повіли собі: «З'їмо по одному моримуху й переконаємося, що з того буде?» Тим чином скінчилося на лікарю, а гробар був непотрібний; але коли би так були хлопці знайшли більше солі в гробаревій шматині й з'їли ще по одному моримуху, тоді, може би, був і лікар нічого не поміг.
1910

ХРУЩІ
Вернули пернаті з тепличних (тут: теплі  краї, вирій), покрилася садовина білим цвітом, зраділи й діти благодатній весноньці: вироїлися з хижин на просторе селище, виспівують собі радісно:

Заспівали  птиці  в  лісі,
Загуділи   комарі,
Бузько  клекоче на стрісі,
Нам  приємно  на  дворі.


А на селищі, на зеленій мураві дійсно приємно; і грубі, дупельнаві верби і розлогі тернові кущі — єсть куди ховатися.
Залетіла в село зозуля, а діти ну же бігцем за нею.
— Там... там... у саді Теренуниного нанашка кукає... Бігаймо і то борзенько бігаймо!.. Ми її гнеть (умить, зараз же, враз) доженемо!..
Так заглаголіли діти і пігнали з селища попід сади за весняним благовісником.
Кукає зозуля, кукають хлопці т дівчатами, а біжать, страх! біжать... Минули один, другий, третій садочок, а сива собі кує і щораз далі втікає і перед діточками ховається, наче на глум маленьким ховається: вже була так далеко перед ними, майже на другім кінці села, а тепер знов їм за плечима закувала, знов на громадськім селищі воскресла.
Вернули діти на селище, а по зозулі й місце застигло, потекла світами (зникнути світ за очі).
— Була тут, мамусюню, коло вас зозуленька? — питають діти  Івасевої бабуні.
— Була, мої дрібонькі курятка, от тепер щойно сиділа на вершку тирхатої (крислатий, розлогий) лісниці, — відповідає бабуня, а своєму маленькому внукові-сироті ясноволосу голову гладить-причісує.
— А ви її бачили?
— Бачила, багато, дуже багато разів у своїм віці бачила й не почислити.
— Та де ж вона тепер полетіла?
— Слухайте!.. Вона, може, знов відізветься.
Поставали діти і слухають.
— Куку! куку! — стала кувати зозуля наново.
— Єсть!., єсть! — скрикнула дітвора. — Коло матерньої (тут: свій, рідний) церкви на старім дубі... Бігаймо!.. Анумо, хто борше?..
Біжать діти до церкви, навздогін біжать: менші вже й кукати не можуть, так позасапувалися. Прибігли на преждевічні (дуже давній) гробовища коло церкви, геть усі прибігли: шестилітня кметишина (належний удові-селянці, бідній жін) Теренуня в мережаній запасочці держалася також зі старшими, лише маленький сирітка Івасик у білій сорочці, перепоясаний ленточкою  і простоволосий, не міг разом здужати, але також прибіг. Усі воскресли під дубом, усі споглядають на дуба за зозулею. Та нема зозулі, знов потекла світами: така гарна птиця, а не ждала на дітей, хоч так за нею спішили. Що тепер робити? Квіти в траві збирати і маїтися (заквітчуватися зеленню). Стали дівчата рвати іваники (лучна або гірська конюшина) з червоними головками, а Северко перешкодив їм: знайшов ватажник діточого полку майового хруща в траві під дубом і то хруща самчика, бо з великими ріжками.
— Хрущ! хрущ! — залунало в воздусі. — Дивіть, як дихає борзо. Буде зараз летіти.
Підкинув Северко хруща вгору, полетів хрущ просто на дуба.
Приглядаються   діти   ліпше,    а    на    дубі    хрущів   тьма тьменна.
— Трясімо!., трясімо!.. — скричали громадно (юрбою, гуртом) діти.
Почіплявся дрібонький народець за старого дуба, може, з двадцятеро, і теліпаються усі, що мають сили,    а велетень ані дуду: ані один листочок на нім не рушається.
— Ні, не так! Лізьмо на нього! — радять більші мудрагелики. — Ми з нього й листочки обчемшемо (обскубти, обірвати).
Лізуть хлопці, дряпаються на дуба, один одного підсаджує, один одному кричить: «Чіпайся, кріпко чіпайся!» — та ніяково: велетнів пень без сучків, а грубезний страх, і корона його не будь-яка: отінила своїми великанськими конарами (гілляка) і зеленим віттям усю площу від церкви аж до дзвіниці, всі преждевічні гробовища отінила.
— Ні, не так, діти, щибаймо (збинати)! — каже ватажник Северко.
— Щибаймо!.. щибаймо! — повторили всі.
Посипалося каміння, ломаччя в зелені віти ветхого дуба, нападало стільки хрущів, аж мураву зелену закрили, але лежать, наче мертві; цілу ніч літали, бриніли, веселилися й пирували, а вдень їм пора спочивати.
Збирають хлопці хрущі то в подолок, то в капелюх, котрий у що може, а дівчата якось унимаються (соромитися): хоч візьме котра в руку, то зараз кидає, бо каже, що «погань скобоче».
Віджили хрущі в хлоп'ячих руках, розлазяться, літають, бринять, немов рій бджіл снується коло дуба.
Кинув Северко одного хруща куценькій кметишиній Теренуні і на мережану швабську (німецький), не просту запасочку, а Теренуня і плаче і молиться:
— Здійміть того ворога з мене, бо мені щось у грудях тісно і в очах робиться ніч.
Хлопцям се байдуже, вони сміються і говорять:
— З'їсть!., з'їсть!., хрущ хруща з'їсть!..
Уставилися (заступитися) дівчата за Теренунею: здіймають хруща, але побоюються, бо Северко з товаришами страшить їх, що се не хрущ, але шершень. А хрущ немов знає, що його дівчата бояться, бо лізе сміло вгору по швабській запасочці, маширує просто до борідки і стриже вусиками весело.
Набрала одна посестра відваги, вхопила хруща в руку, але таки не довіряла, шпурнула ним з відразою геть, і хрущ полетів.
Гуляють діти, тішаться і забули до хтему, на прах забули, що під їхніми ніжками порохи (Порохи — тут: останки) їх достойних предків. А нікого нема, щоби їм те оповів і перестеріг; навіть і бабуня Івася здрімалася на селищі, і вона старенька не може остерегти і сказати: «Дітоньки, то місце посвячене, не годиться...»
Розпочалася гульня з хрущами на добре. Підкидують діти хрущами, а хрущі летять у повітря на всі сторони світу. Ні, не всі летять; декотрі падають назад на землю. Один з таких заспаних упав маленькому Івасеві на кучеряву білу голівку і майже цілий застряг у густих, буйних пелешках (пасма волосся, кучерики).
Усі сміються, всі тішаться, що хрущ на голові Іва-сика задержався, а Івась маленький сміється також з іншими.
Обклали Івасеві цілу голову хрущами, а він стоїть, немов той «агнець на заколення» і смотрить на товаришів синіми, смирними очима, і сміється, і в руки плеще.
— Тряси пелешками, Івасюню, тряси ліпше!.. ще ліпше!— велять старші сироті.
Івась трясе, підскакує, а хрущам і не сниться злітати: позалазили в буйні кучері, немов волосяні сіті, і ні сяк, ні так... ні летіти, ні лазити.
— Заберімся всі за руки, а його пелехатого в середину і біжім щосили від дуба д'церковним воротам, — каже Северко, — а побачите, що всі хрущі поспадають з нього; погубляться по дорозі.
Забралися діти за руки в довгий ряд і всі встромили оченята в церковні ворота, всі міряють на око дорогу, що мають її перебігти до мети. Всі бачать, як на церковній покрівлі горобець роздовбує хруща, а кусня камінного стовпа на могилі за кільканадцять кроків перед собою не бачать. А стовпок право напроти малого Івасика-сироти, тої сердечної дитини, що має, може, з пригорщу хрущів у своїй голівці.
Пустилися діти з великим розгоном до церковних воріт та й не добігли до мети: потягнули сироту Івася сильно за собою, а дитина тарах! голівкою об той камінний стовпок і повалилася на землю; і Теренуня також упала, але нічого собі не зробила, тільки свою швабську мережану, не просту, запасочку до хтему позеленила.
Скричав Івасик, горесно скричав, бо погано розчерепив голівку до камінного стовпа.
Підоймили діти Івасика, пообтирали кров, повитягали хрущі з кучерів, стали його тихомирити. Вивели Івася з пра-дідних гробовищ на селище і кажуть йому:
— Скачи, Івасю, співай разом з нами. Диви, Теренуня також співає, хоч позеленила запасочку. Плещи в руки, то перестане голова боліти.
Івасьо зробив так: співав, скакав, плескав кріпко руками з іншими і йому здавалося, що його голова перестала боліти.

* * *
За тиждень по тій веселій гульні підносилася під старим дубом коло церкви свіжа могилка, а в могилці спочивали тлінні останки Івасика, сирітки з білими кучериками. Умер круглий сирітка від запалення мозку...
Коло могили клячала (стояти навколішках) скулена бабуня покійного сирітки і говорила до себе:
— Перенісся ти, синоньку, до своїх батьків, а я, дряхла, немічна, сама, мов билинка в пустині, лишилася. Лежать твої кісточки з прадідними в союзі,  прийми, господи, твою душеньку до царства небесного!..
За плотом снувалися діти, товариші покійного Івася, заглядали крізь шпари на стару бабуню, але чогось боялися приблизитися до неї; якесь горе, страшне горе, огортало їх у тій хвилі. Воно, бачите, все так діється на світі.
1899

СЛІПИЙ ПАТРОН
Через два тижні нічого не виділи люди на болонні (заплавні луки), лише жовнірів та й жовнірів; маршували вільним, скорим кроком, бігцем, від світу до ночі «зицирувалися» (навчатися   військового   шикування, піхотної справи), мало що й спочивали. Часом розбігалися по полях, крилися по ровах, корчах, поза кротовиння (купки  землі,  нариті  кротом), стріляли до себе сліпими (тут:  небойовий) патронами, училися, як мають у разі потреби воювати з ворогом.
Михайло й Стефан сподобали собі були ту війну дуже. Обидва цікаві хлопці лізли кожного дня на високого розлогого дуба коло старого замчища й звідтам цілими годинами приглядалися сьому небувалому в тих сторонах явищу. Одного разу стали жовніри сунутися на животах просто до того дуба,  а опісля позакладали багнети на карабіни,  крикнули гурра! й пустилися бігцем до нього. Хлопці так того перелякалися, що поспадали, як дубінки (чорнильний горішок - наріст на дубовому листку), з дерева на землю, але якось не потовклися дуже. Пізніше переконалися, що то не до них стріляли й не до них штурмували, тільки до тих жовнірів, котрі поховалися за старими мурами.
По тій пригоді Михайла й Стефана жовніри забралися з своїми шатрами, возами, помаширували до міста, але хлопцям не могли зійти з гадки ті маневри, вічно жалували за жовнірами.
Кожного дня, як повиходили зі школи, бігли на болоння, там ділилися на два ворожі табори й під проводом своїх генералів, Михайла й Стефана, завзято воювали. Де тільки був у селі бзовий (бузковий) корч, витяли на карабіни військові, а мами не могли настарчити клаків (клоччя) на стрільні набої. Так, отже, замість правдивих карабінів, мали хлопці бзові пукавки (хлопавка), з яких летіли кулі густо, з обох сторін було багато ранених і позабиваних; розуміється, що ті. ранені й побиті за хвилю знов уставали й знов провадили війну далі.
Одного' разу генерал Михайло так запалився в боротьбі, що лишив свою армію, а сам загнався поміж ворожі війська й дістався до неволі. За хвильку випустили Михайла з неволі, але не віддали дерев'яної дубової шаблі. Михайло і Стефан постановили сю річ порішити так, що мало прийти до кулачної негонорової (ганебний, нешляхетний) бучі. Початок мав вийти від генералів; і дійсно, герої б виступили  проти себе з п'ястуками (кулак), а втім, ненадійно завважили щось блискучого в траві.
Перший Михайло схилився, підняв з муравника «чічечку» (квіточка; тут:  дрібничка,  цяцька) й питається Стефана:
— Що то може бути?
— Такий з тебе єнерал, що ще того не знаєш, — сказав глумливо Стефан.
— Та ти також не знаєш.
— Отже, аби ти знав, що знаю.
— То скажи нам усім, коли знаєш, а ми тобі віддамо дубову шаблю.
— То сліпий патрон, то єсть стрільний набій до карабіна, але без кулі: в нім порох, можна стріляти.
Стали хлопці шукати ще таких патронів, знайшли справді ще кілька, але ті були всередині порожні, щось ніби глибокі наперстки.
Забули   хлопці   про   дерев'яну   дубову   шаблю,   стали тепер    нараджуватися,    що    робити    з    тим    сліпим    патроном.
— Знаєте, що я би радив? — мовить Михайло.
— Та скажи перше, то вже будемо знати, — каже на те Стефан.
— У моєї вуйни он іще куриться з комина, ходімо до неї, кинемо той патрон в огонь і так будемо всі слухати, як стрілить.
— Чудесна гадка! — гукнула козача ватага, й усі пустилися до Михайлової вуйни стріляти в пекарні карабіновим набоєм.
Вуйна аж у руки плеснула, як побачила стільки добро-вільців при кухні.
— З чим добрим, дрібні гостеньки, — вітала невіста й стала далі кочергою з печі вогонь вигортати.
— Ми хочемо, вуйнунцю, стріляти, — каже Михайло.
— Господь з тобою, дитинко!.. Стріляти?.. Чим?.. До кого?
— Ми знайшли на болонні такий патрон, що жовніри стріляли.
— Нехай нас пречиста сохранить і осінить (охрестити)… Утікайте з пекарні, я на то не позволю... Варуйтеся (тут: берегтися, остерігатися), щоби котрого я кочергою не штурхнула.
— Коли я вже кинув в огонь поміж горшки патрон!.. Утікайте ви від кухні, бо вас заб'є, — каже Михайло й сам під стіл — шусть! а за ним усі козаки малі поховалися одні за ступку, другі за доробало (обичайка), в котрім квочка сиділа.
Перелякалася вуйна. Вхопила обоє малі діти, накрила їх подушками, сама залізла в кут за ліжко і там йойкає.
Висунув Михайло голову з-під стола, глянув у піч і знов утік скоро, сховався за ступку.
— Чомусь не стріляє, — каже іншим, — мабуть, я його зле кинув в огонь; ану, Стефане, подивися...
Виліз Стефан і знов сховався.
— Лежить, — каже, — бігме лежить; поміж самими горшками лежить, я його добре бачив.
— Вилазьмо, — завважив хтось нетерпеливий, — будете видіти, що він не вистрі...
— Грим!.. — останнього слова не докінчив... Гук розлігся по пекарні, стемнілося, гарячі кулі посипалися під стіл, козача ватага закричала «йой, йой, йой» і втихла; всім здавалося, що аж тепер направду прийшла смерть з косою.
На той гук убіг вуйко до пекарні.
— Що тут таке сталося? — питав, стоячи в порозі.
На се питання не відповів ніхто, тільки кіт суєтився, м'явчав у прилавці, а так само пес під піччю вив прораз-ливо.
Розійшовся дим, вуйко завважив, що з двох горшків, що стояли в печі, тільки череп'я лежало по кутах, а бараболі порозмітувало по цілій пекарні.
Витягнув вуйко перелякану вуйну з дітьми, повитягав і переляканих хлопців, тільки пса з-під постелі не міг вивабити (виманити). Хотів же він малим канонірам (гармаш,  артилерист) дати пам'ятку, а особливо Михайлові тому... тому... «фейєрверкерові», але коли побачив, що всі бліді смертельно, а до того й зубами ще дзвонять, дав якось спокій, якось пожалував їх.
Щастя велике для всіх, що сим разом скінчилося на двох горшках із бараболями і кіт два тижні ходив сліпий, так йому випарило очі. Ага! і пес сидів цілу добу під постелею, годі його було вивабити. Науку з сього виснувати не тяжко.
1910

СТЕФАН КОВАЛІВ - УЧИТЕЛЬ І ПИСЬМЕННИК
Відомий український письменник Стефан Михайлович Ковалів народився 25 грудня 1848 року в убогій хліборобській родині села Брониці на Дрогобиччині. Тоді ця споконвічно українська земля була насильно відірвана від України і перебувала на становищі колонії в складі цісарської Австро-Угорщини.
До народження майбутнього письменника його батько не мав навіть своєї хати і жив у комірці свого заможного брата. Пізніше, випросивши в брата кусень глинистого грунту, Стефанів батько поставив невеличку хату-ліплянку, в якій у великих злиднях і зростав хлопчик. Дружив він з дітворою бідноти, любив слухати народні перекази та пісні і дуже швидко запам'ятовував їх.
Навчався Стефан у Дрогобичі, в тій самій початковій школі, до якої пізніше віддали й Івана Франка. Після успішного закінчення дрогобицької школи С. Ковалів продовжував освіту в Перемишлі, в нижчій реальній школі, одночасно заробляючи на прожиття приватними уроками. Але злидні змусили юнака залишити навчання і піти вчителювати по селах та містечках. Ще не маючи закінченої вчительської освіти, він виявив великий талант педагога. Згадуючи про цей час, Ковалів писав: «Усюди мене любили всі і я любив усіх, і лишив по собі нелиху пам'ять».
Після трьох років учителювання Стефапові пощастило вступити до Львівської вчительської семінарії. Учився він дуже добре,  і тому після закінчення  останнього курсу  йому запропонували працювати в семінарії. Але С. Ковалів надумав їхати до рідного села. Там він відновлює роботу школи, занедбану його попередниками, і, перемагаючи опір війта та куркулів, добивається того, щоб у селі побудували нове шкільне приміщення.
1879 року молодого вчителя переводять на посаду завідувача великої народної школи в Бориславі, що тоді вже ставав одним з найбільших нафтопромислів Європи. Тут учителював він понад 40 років. Завдяки його невтомній праці число школярів швидко зростало. 1908 року у цій школі навчалося вже близько двох з половиною тисяч дітей українських, польських та єврейських робітників і селян, а також окремих дрібних промисловців, чиновників і нечисленної місцевої інтелігенції.
Ковалів був талановитим педагогом, закоханим у свою справу, його не задовольняла тодішня суха австрійська система освіти, і він багато зробив для наближення навчання до життя. У школі використовували наочні приладдя, у спеціальній майстерні учні самі виготовляли обладнання для лабораторії і хімічного та фізичного кабінетів, а також домашні речі, висаджували фруктові дерева й шовковиці в шкільному саду, споруджували ставок для розведення риби тощо. Дуже любили діти ходити зі своїм учителем на екскурсії в поле, в гори, в ліс, на річку та нафтопромисли.
Чимало уваги приділяв С. Ковалів вивченню дітьми віршів Т. Шевченка, Л. Глібова та інших українських поетів. Він створив у школі учнівський хор, у якому залюбки брали участь і дорослі. Молодий учитель домагався свідомої дисципліни учнів, прищеплював їм почуття дружби, незалежно від національності. Своїм досвідом Ковалів ділився з учителями інших шкіл, виступаючи з доповідями на вчительських конференціях, друкуючи в журналах педагогічні статті та повчальні  нариси  з  шкільного  життя.
С. Ковалів виступав проти буржуазно-націоналістичної політики в галузі шкільної освіти, гаряче обстоював необхідність викладання в школі рідною мовою. За це народного вчителя Ковалева переслідували урядові інспектори й бориславські підприємці, всіляко перешкоджаючи його роботі.
Та Ковалів не міг мовчати, спостерігаючи, як різні пройдисвіти і шахраї силоміць зганяли селян з їхніх земель та копали там нафтові ями, як заробітчани і робітники зазнавали грабування і сотнями гинули під землею, як наживалися промисловці, гендлярі й шинкарі. 1890 року він писав у листі до свого друга письменника Осипа Маковея: «Тут я побачив дива, яких до сеї пори не лучалося мені видіти, стрічався з різнорідними заграничними людьми з Америки, навіть з Австралії, бачив нужду, деморалізацію нашого бідного безза-щитного народу і кричати не міг: «За що б'єш? йой, йой, за що б'єш?..» — то і почав писати, і тото мене тихомирило». Своїми творами, що друкувалися в різних газетах і журналах, Ковалів викривав капіталістичне хижацтво, правдиво показував тяжке становище визискуваних у бориславському пеклі і в селах навколо нього. В основі багатьох його творів лежать дійсні події, що траплялися на нафтопромислах із знайомими йому людьми.
Син Ковалева Юліан Стефанович, що тепер учителює в Коломиї на Станіславщині, розповідає: «Незабутньою залишилася в моїй пам'яті та скромна кімната і стіл, за яким батько сидів і писав свої твори. Тут зберігалися всі нотатки про дійсні факти і події як матеріал для майбутніх оповідань. А було тих заміток дуже багато, бо не проходив день, щоб не трапилось якесь нещастя на копальнях у Бориславі. За цим столом часто сидів Іван Якович- Франко і щиро розмовляв з батьком».
Письменник-революціонер Іван Франко високо цінував оповідання й нариси Ковалева за їхню життєву правдивість. Він допомагав друкувати ці твори в журналах, зокрема в «Літературно-науковому віснику», а також окремими збірками.
Близькі стосунки Ковалів постійно мав і з бориславськи-ми робітниками та селянами. Чим тільки міг, він допомагав їм. «Хата мого батька, — згадує Ю. С. Ковалів, — була для робітників і селян, для кожної вбогої людини завжди відкрита. Сюди щодня приходили робітники — українці, поляки, євреї. І українець Олексіївський, і поляк Каспшик, і єврей Брунен-грабер — усі вони сідали біля столу батька і просили поради. І добра пам'ять .про батька залишилася у тих людей».
Перемога Великого Жовтня в Росії й на Україні викликала велику радість у Ковалева. Він говорив: «Ця революція неодмінно принесе волю і нам, галичанам». Та, на жаль, письменник не дожив до радісних днів возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.  Революційні події розвалили цісарську Австро-Угорщину, однак землі Західної України за допомогою імперіалістичних країн були загарбані новим колонізатором — панською Польщею. її верховодам невгідні були українські вчителі, що з надією дивилися на Схід. 1919 року Ковалева викликали в Дрогобицьке староство. Звідти вийшов він смертельно блідим: йому, що 41 рік керував бориславською школою і, власне, своїми руками створив її, було наказано негайно передати школу іншому директорові. Із староства син привіз Ковалева до лікаря. 26 червня 1920 року він помер і був похований на Бориславському кладовищі.
Зі своїми творами Ковалів виступив тоді, коли йому йшов четвертий десяток і коли за плечима він мав великий життєвий досвід. Свої статті, нариси й оповідання друкував Ковалів у різних газетах і журналах Галичини та Буковини. За життя письменника вийшло також дев'ять окремих збірок його художніх творів.
Значне місце в творчості Ковалева посідають оповідання з життя західноукраїнського села наприкінці минулого століття; вони доповнюють картину, змальовану Іваном Франком, Лесем Мартовичем, Василем Стефаником, Марком Черемшиною та іншими письмеиниками-галичанами. Ковалів показував, що і після скасування кріпацтва галицьке селянство перебувало під жорстоким гнітом, його руйнувала цісарська держава різними податками та повинностями; поміщики і лихварі відбирали в селян ліси й пасовиська; селянські наділи й майно продавалися на публічних торгах; по селах розгулювали екзекутори, що за борги забирали в селян останню одежину. Біднота не знаходила роботи, голодувала. За в'язку хмизу, за гриби чи ягоди з панського або державного лісу гурти людей ішли до в'язниці. І в той же час багатіли, наливались, мов п'явки висмоктаною кров'ю, сільські «громадські промисловці»: куркулі, радні, присяжні, шинкарі. Вони чинили суд і розправу, гноїли непокірних у «холодних». Таким постає дореволюційне галицьке село з оповідань Ковалева «Дід Карита», «Олекса Щупак», «Конокради» та ін.
Оповіданнями про «галицьку Каліфорнію» Ковалів значно розширив змальовану Франком картину бориславського 'пекла. В них — ціла історія перетворення глухого села у великий нафтопромисел, де ставали мільйонерами різні «смоки» та «упирі» і скніли в голоді, надривались на роботі й передчасно гинули під землею тисячі робітників. «Свої й заграничні баришівники облягали незамітне дотепер верховинське нужденне сільце, як голодні собаки стерв'ятину...» — писав Ковалів. А зігнані з батьківської землі селяни ставали пролетарями і або лізли в шахти на колишніх своїх ділянках, або ж тікали до Америки і там «чахнули, зі всіх сил працювали у підземних норах і побільшували своїми живот-ними соками царство мільярдерів». Нафтова гарячка бори-славських підприємців зображена Ковалевим у творах «Добрий заробок», «Сорокаті штани», «Дрогобицький найда», «Ройтів шиб», «На Дрімайловім пустирищу» і в багатьох інших. Франко називав їх «інтересними ескізами.., нашого звісного письменника». Хоч Ковалів не спромігся відтворити революційної боротьби бориславських робітників, але в його творах утілено багато живих вражень письменника, його щиру любов до знедолених.
Важким було життя трудової людини, що потрапила в чіпкі лапи бориславських гендлярів і спекулянтів. Але ще дтрашнішим воно було в підлітка, який, рятуючись від голодної смерті, повинен був разом з дорослими лізти в підземелля і, напружуючи всі сили, по 12—14 годин на добу тяжко працювати там. Дуже яскраво показано це в оповіданні «Суєта про насущний». Син шахтаря Тарас учився в школі і виявляв неабиякі здібності. Та коли батько загинув у шахті, навчання хлопчика припинилося. Щоб якось жити самому й утримувати хвору матір та маленьких сестер, він змушений був під землею по «дванадцять годин при слабім світлі лампи гарувати тяжко на хліб насущний...» Ковалів показав, як випробування не зламали, а загартували Тараса, навчили переборювати труднощі, виховали в нього мужність і оптимізм, щирість і товариське ставлення до трудящих, співчуття до тих, хто потрапив у біду, ще більше розвинули потяг до знань. Та письменник висловив не те, що було справді в житті, а бажане ним, коли наприкінці повісті несподівано показав Тараса інженером і власником великих копалень, який «присвятив... мільйони виключно на бідних сиріт і опушених мужицьких дітей», «струї сліз сирітських сушив своїми благородними вчинками».
Ковалів надавав великої уваги трудовому вихованню дітей, багато говорив і писав про благородний вплив праді на людей. «Світ учить розуму» — назвав він один свій твір. У ньому героєм виступає син заможного селянина Яким Воробець. Хлопець був лінивий, розбещений і жорстокий. Та випадково він потрапив у циркову трупу, а з нею в чужі краї, зазнав багато важких випробувань, останній щаблем яких стали бориславські копальні. І хлопець змінився — світ навчив розуму, працьовитості, співчуття і поваги до інших людей.
Галицька народна школа на той час перебувала в нестерпному стані. Важкою була й доля вчителя народної школи. Про це розповідається в багатьох творах Ковалева. Письменник з сумною посмішкою називає робочий день учителя «шихтою». Плата була мізерною, його переслідували шкільні інспектори, підприємці та різні деморалізовані люди. І все ж багато вчителів, відданих своєму покликанню, «гордо й сміливо несли учительський стяг» і не виявляли зневіри до своєї праці.
У багатьох творах Ковалева змальовано будні школи, взаємини вчителя й учня, роль учителя як вихователя дітей.
Деякі оповідання («Американська крисаня», «Хрущі», «Гриби», «Сліпий патрон») присвячені дітям дошкільного віку; вони прості за побудовою, невеличкі за обсягом. Мораль їх висловлена особливо дохідливо й повчально.
В оповіданнях для дитячого читання, Ковалів наслідуючи твори Л. М. Толстого на дитячу тематику, говорить про необхідність шкільної освіти для трудящих, про виховання в дітях чесності, старанності, працьовитості, любові до батьківщини, до її трудового народу, поваги до батьків і старших.
У той же час цінність окремих творів С. Ковалева знижується тим, що в них висловлюється захист релігійної моралі і проповідь терпіння та покори. Але таких творів у спадщині письменника мало і не вони визначають місце Ковалева в дожовтневій українській літературі.
Творчим методом Ковалева був критичний реалізм, якого він навчався в українських революціонерів-демократів. За висловом Франка, Ковалів належав до тих талановитих українських письменників кінця минулого століття, яких «непостидалась би не одна далеко багатша від нашої література».
Минуло близько сорока років з часу смерті автора. Західноукраїнські землі вже давно возз'єднані з матір'ю — Радянською Україною. Трудяща людина стала господарем життя; не лишилося й сліду від поміщиків і капіталістів: ростуть нові фабрики і заводи; на батьківщині С. Ковалева буяє щасливе життя. Твори С. Ковалева допомагають нам зрозуміти всю велич і немеркнучу красу тих змін, що сталися в Галиччині за радянських днів.
В. М. Лесин

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky