Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ
ПІСНЯ ДЛЯ ВСІХ


У книжці зібрано вірші та казки українського дитячого поета про діла школярів, про веселих пустунів та вигадливих мрійників.

ГОЛОВНИЙ ПРАПОР
Є всіх кольорів
прапори у країн.
Та прапор свободи
в народів — один:
у кожній країні
трудящих колони
стають за свободу
під прапор червоний!..

РОЗМОВА З ПАРОПЛАВОМ
Я спитав у пароплава:
— Ти по всіх морях поплавав.
Морем літнім, морем зимнім
віз верстати і машини,
ліс і нафту у цистернах,
ліки, іграшки і цеглу.
Доки плавав — навозив
сто мільйонів вантажів!
То невже ні на хвилинку
не бажав ти відпочинку?
І невтомний пароплав
так мені відповідав:
— Нас дорослі ждуть і діти

в багатьох країнах світу,
а тому — не мають права
спочивати пароплави!
Та іще, скажу по честі,
я люблю свій труд почесний,
бо везу дарунки друзям
від Радянського Союзу!

БАТЬКІВЩИНА
Знаєш ти,
що таке Батьківщина?
Батьківщина — це ліс осінній,
це домівка твоя і школа,
і гаряче сонячне коло.

Батьківщина — це труд і свято,
Батьківщина — це мама й тато,
це твої найщиріші друзі
і бджола у весіннім лузі.

Батьківщина — це рідна мова,
це дотримане чесне слово,
небо синє і сад зелений,
революція, мир і Ленін.

ЯК ЗРОБИТИ ДЕНЬ ВЕСЕЛИМ
Ти прокинься рано-рано,
лиш над містом сонце встане,
привітайся з ластівками,
з кожним променем ласкавим.

Сам гарнесенько умийся,
сам швиденько одягнися,
підійди до тата й мами
і скажи їм:
— Добрий ранок!

Усміхнися всім навколо:
небу, сонцю, квітам, людям.
І тоді обов'язково
день тобі —
веселим буде!

БАБУСІ
Дай, бабусю, поцілую
сивину твого волосся,
теплим диханням зігрію
снігом вибілені коси.

Може, і на них розтане
лоскотливий іній срібний,
мов химерні візерунки
на замерзлій з ночі шибі...

ПРО ДРУГА
Твій друг
тобі віддасть усе:
і свій квиток на карусель,
і цвях, і ґудзик, і літак,
та не за щось —
а просто так.

І збільшувальне скельце,
найкраще у дворі,
твій друг
зі щирим серцем
тобі віддасть — бери!

І ти нічого не жалій —
ніколи і нітрохи!
І навіть
м'яч футбольний свій
віддай, як друг попросить.

І посміхнеться друг тобі —
аж схочеться співати.
І ти подумаєш тоді:
«Як-гарно — дарувати!..»

ВІРШ-РАЙДУГА
Ці рядочки — голубі,
в них літають голуби,
достигають синьо сливи
і дзвенить весела злива.

А оці рядки — зелені,
тут і липи, тут і клени,
тут і травка, і лужок,
і пахучий огірок.

Ну, а ці рядочки — жовті,
в них і сонечко, і жовтень,
все навколо в позолоті —
це, звичайно, їх робота!

Тут — горить гвоздики око,
і на вулицях широких
прапорів хлюпоче повінь,
ось чому рядки — червоні.

А оці рядки від снігу
ще вночі
сіяли сріблом,
але вранці сонце всталс —
і сніжок на них
розтанув...

КОМУ ЩО СНИТЬСЯ
Всім у всьому світі
щось хороше сниться.

Саду сняться груші,
жовті і солодкі.
Хмарам — вітер дужий,
травам — прохолода.

Теплим ластів'ятам
сниться небо синє.
Стежці коло хати
сниться ліс осінній.

Сниться дощик свіжий
огіркам на грядці.
Дві долоньки ніжні
ляльці в ліжку сняться.

А татусю й мамі
сниться сон далекий,
що вони так само,
як і я,— маленькі...

ПІСНЯ ДЛЯ ВСІХ
А я найбільше хочу
зробити так, щоб діти
були завжди щасливими
у всьому-всьому світі,
щоб ні війни, ні голоду
ніхто й ніде не знав,
щоб кожен день до кожного
приходив, як весна!

А що для цього треба?
Прозоре й чисте небо,
і сонце променисте,
і неодмінно — пісню,
таку, як сонце й небо,—
для всіх дітей одну!..

А пісню цю, як виросту,
я сам для всіх складу.

БУВАЄ ВСЕ
На світі —
все буває:
і сніг, і дощ, і вітер.
Буває злива навіть
тоді,
як сонце світить.

Бува,
що втратять колір
всі квіти у саду...
Лиш не бува ніколи,
щоб друг тебе
забув.

А як забуде раптом
тебе твій друг —
то що ж:
ніякий він не справжній,
а просто так —
ніщо!..

ДОЩИК
В білу хмарку,
ніби в кошик,
цілий день
збирався дощик.
Потім вітерець у ліс
дощик
в кошику поніс.

Та коли
летів над полем —
зачепився за тополю,
перекинув хмарку —
кошик і на поле
випав дощик...

Пораділи і зайчата,
і хлоп'ята, і дівчата,
пораділи й добрі люди
урожай
чудовим буде!

ДЖМІЛЬ ПРО СОНЕЧКО ГУДЕ
Коли надворі дощ іде,
у нас на підвіконні
важкий мохнатий джміль
гуде —
велика тепла соня.

Вже другий рік літує він
у наших чорнобривцях,
ласує медом лісовим,
на сонці гріє крильця.

А у негоду на вікно
я зву джмеля до себе,
бо звик до нього вже
давно, як до квіток і неба.

І хай надворі
дощ іде,
шибками
вітер дзвонить —
мій джміль
про сонечко
гуде
мені на підвіконні.

НАВІЩО ПЛАЧЕ ХЛОПЧИК?
Як бурулька плаче
то весна надворі.
Як роса заплаче —
то вже ранок скоро.
Як заплаче дощик —
трави підростають.

А навіщо хлопчик плаче,—
я не знаю...

ВЕСНЯНІ ДАРУНКИ
Весна дарує кожному,
що треба і що хочеться.

Полям — сніги поталі,
лісам — траву і листя,
птахам, які вертають,
дарує рідні гнізда.

По жмені ластовиння
весна дарує дітям,
а мамам — ранки сині
та перші ніжні квіти.

Річкам дарує воду,
зернинам — теплу землю,
а сіячам — роботу,
почесну і веселу.

ЛІНЬ
Що робити?
Наче тінь,
приросла до мене
лінь!

Я хотів уроки вчити —
адже в мене
стільки справ!
А вона шепоче:
— Вітю,
взяв би краще —
та поспав...

Суперечок не терплю!
Що поробиш?
Ліг — та сплю...

Вранці —
протираю очі:
ех,зарядочку б зробить!
Раптом чую —
лінь шепоче:
— Та навіщо це


тобі?!

Як тут
виберешся з ліжка?
Що зробив я?
Знову влігся...

Ну а вчора...
Ну а вчора —
навіть
соромно згадать! —
жовтенятські класні
збори довелося прогулять.

Ні, я спершу
йшов туди
радісно й охоче.
Раптом чую:
— Не ходи-и-и...—
клята лінь шепоче!

Як боротись —
невідомо.
Здався я,
пішов додому...

Став сумним я
і товстим —
тільки й справ,
що сплю чи їм,
не життя — а горе!
Навіть з хлопців
хтось гукне
у футбол пограть мене—
лінь одразу ж поруч!
І від ранку та й до ночі
щось шепоче
та шепоче...
Ех, коли б не вуха —

хто б її
послухав!

ЗБОРИ
На тему
«Я і ввічливість»
ідуть у класі
збори.
На тему,
дуже звичну нам,
Вікторія говорить.

— Почну з Вітька,


бо він себе


поводить
некультурно,
він хоч і виріс
до небес,
а розум —
наче в курки!

— Сама ти
курка! —
звивсь Вітько.—
Ще побазікай трохи,
так я тебе
через вікно
геть викину
за ноги!

— Диви, який!
— Лінтюх!
— Тюхтій! —
наскочили дівчата.—
Женіть його
під три чорти!
Він може
все зірвати!

А хлопці що?
Та хлопці — враз:
— Гей, ви, сороки,
цитьте!..

І от уже
вирує клас:
не збори —
справжній диспут,
— Ти, бевзь!
— Не лізь,
бо в лоба дам!
— Мовчи,
дурний гіпопотам!
— А ти —
зелений крокодил!
— А ти —
старий пузатий
віл!
— А ти — жираф!
— А ти!.. А ти!..

Отак
з усіх кутків летить —
аж чути в
коридорі!..

На тему
«Я і ввічливість»
ідуть у класі
збори.

БАЛАКУЧИЙ МИХАЙЛО
Як говорить Михайло,
то руками махає:
і отак,
ще й отак,
не Михайло —
вітряк!
І здається:
за мить
наш Михайло
злетить...

ЛІНИВИЙ ПИЛИП
Дуже важко
жить Пилипу:
де не ляже —
там прилипне,
і лише
підйомним краном
підніма Пилипа
мама.

НЕВСИДЮЩИЙ ВАСИЛЬ
Непосида Вася
на стільці гойдався.

Перший раз гойднувся —
і перевернувся.
Другий раз гойднувся —
знов перевернувся.
Третій раз гойднувся —
теж перевернувся!..

З того часу Вася
більше не гойдався.

КАНІКУЛИ
«Канікули! Канікули!» —
співає все навколо.
Канікули, канікули, канікули
у школі!

А що таке — канікули?
Це літні дні барвисті,
це час, коли нам ніколи
хоча б на мить присісти,
бо треба мчати босими
наввипередки з вітром,
з густих лісів приносити
горіхів повні відра.

Це час у річці хлюпатись,
підсмажувати спини
і зранку в лузі слухати
тонку струну бджолину...

Це час, коли за хлопцями
ми скучим, як ніколи,
і нам страшенно схочеться
скоріше знов до школи!

А ЩО В ПОРТФЕЛІ?
1
Що таке
надворі сталось?
Що за крики?
Що за галас?
— Бий! Дава-ай!
— Гати, мазило!
— Ти куди?!
— Суддю—на мило!.

Зрозуміло:
там — футбол,
і комусь забили гол..

Два портфелі,
як і слід,
штанги замінили.
На воротах — мій сусід,
воротар умілий.
Знов — прохід!
Ось-ось заб'є!..
Штанга!
Ех, невдало...

І з портфеля
все як є
геть повипадало!

Нумо, глянемо,
що в ньому,
поки йде завзята гра,
бо ж портфель,
усім відомо,—
є
обличчям
школяра!..

2
Ось — книжки.
Та що це з ними?!
Чом вони
у плямах синіх,
пошматовані, брудні?
Страшно глянути
на них!

Подивіться на
сторінку —
не сторінка,
а «картинка»,
помальована така!
А обкладинки —
ну й горе! —
ніби побували вчора
в людожерових руках!

Ще й написано,
послухай:
«Xто зачепить—

дам у вухо!»
Тільки підпису
нема...
Ні, ось нижче:
«Я, Кучма!..»

3
Ось — якийсь папір
в лінійку,
а на нім —
товстенна двійка.

Що ж воно?
Пробачить прошу!
Виявляється,
це — зошит.
Але дивний він такий,
мов іде у ньому
бій!..
Буква з буквою
зчепились —
аж гуде навкруг
земля:
і штовхаються щосили,
і вилазять на поля!

В — волає,
Г — горлає,
Л — на дві ноги
кульгає,
О — як бублик,
П — як пилка!..
Що не слово —
то помилка,
а буває — навіть дві!..
Аж гуде у голові...

Ось, наприклад,
прочитайте:
«Мошеністом
робеть тато...»
Ні, читать —
не варто більше!
Адже далі —
буде гірше...

4
Ось — щоденник.
Що за диво?
Та невже —
Кучми Юрка?!
І впізнати
неможливо —
чистота у нім така.

Розгортаємо сторінку.
Гляньте:
чиста,
мов сльоза.
Де поділися оцінки?
їх, напевне,
кіт злизав...

Ну звичайно!
Придивіться:
онде —
слід від одиниці,
нижче —
двійку стерто вправно...
Ну, нарешті я узнав,
чом і чистим,
і охайним
у Кучми
щоденник став!

5
Ось —
дрібніші речі далі:
ручка й гумка
у пеналі,
два обдертих олівці
та чотири камінці.

А навіщо камінці?
Щоб ганяти
горобців
чи жбурляти
нишком-тишком
у якусь
бездомну кішку.
Ну а це...
Невже — шкарпетка?!
Так, звичайно,
це — вона!
А чому вона
в портфелі —
то Юрко і сам
не зна...

6
Ось який портфель
незвичний
у знайомого мого.
Отаке його обличчя -
і не бачити б його!

Що ж, гадаю,
всім вам ясно,
інших слів тепер
нема:
нечепура та
ледащо
ось він хто,
Юрко Кучма!

МОЯ КИШЕНЯ
Це — я, а це — моя кишеня,
а в ній — усе, що є у мене.

Ось — олівець,
позичений на цілий день у тата.
Ось — папірець,
надірваний і трішечки прим'ятий:
я тут Юрка намалював,
та він побачив — і порвав.

А цього човника з кори
я вирізав години три,
щоб запускать, як буде дощик...
Але дощу нема ще й досі!

А в цій коробочці зеленій
жив цілий тиждень хрущ у мене,
та відпустив його я вчора,
бо він чомусь не їв нічого.

А це — я й сам не знаю що,
я у траві його знайшов...

Ну, от і все, що є у мене,
бо дуже вже мала кишеня!

СПЕКА
Я поливаю наш садок,
мов я— прозорий дощик,
і спраглі ротики квіток
радіють краплі кожній.

А в небі синьому ніде
немає ані хмарки,
такий гарячий нині день,
що навіть лісу жарко.

Ліщині хочеться води,
і травам хочеться води,
і навіть вітру в лободі
страшенно хочеться води,
струмочок майже не тече,
прив'яло листя в липи...

От став би
справжнім я дощем —
тоді усе полив би!

ПРО ДОРОСЛИХ
Ніколи і нізащо
дорослим не позаздрю!

На них дивитись —
просто сміх.
Скажіть: хіба життя у них,
коли нічого в світі
не можна їм робити?!

Не можна їм на дерево,
хоч це і дуже просто,
аж на вершечок здертися.
Адже вони — дорослі...

Не можна грати у футбол
на вулиці завзято
і, у вікно забивши гол,
через паркан тікати.

Та й серед парку, по траві,
босоніж, без сорочки
не можна погасати їм.
Адже вони — дорослі!..

А я?
Як тільки я схотів —
м'яча ганяв
аж п'ять годин,
тоді на клен собі заліз,
сховався в теплім листі,
сидів і позирав униз,
ще й, наче шпак,
посвистував,
а потім бігав по траві
та в ній метеликів ловив.

Оце життя — хороше!
Не те, що у дорослих...

Та ще скажу по честі,
щоб ви про все вже знали:
дорослим можна дещо,
хоч дуже й дуже мало.

Ну, з'їсти пуд морозива
дозволено дорослому.
Ну, можна, скільки влізе,
дивитись телевізор.
Ну, можна ще не спати
і цілу ніч читати.

Але хіба ж то здасться
така дрібниця щастям?..

Тому ніколи і ніде
дорослим я не заздрю,
бо я дорослим буду теж,
а він малим — нізащо!

ВІДЧИНЕНЕ ВІКНО
Сьогодні вранці,
в сім годин,
ударив
одчайдушний грім,
а там —
і блискавка за ним
сяйнула,
ніби диво,
і вмить
за зблиском голубим
знялась
жахлива
злива!

— Гроза! Гроза! —


кричать птахи
і мчать
налякані такі
ховатись де попало,
щоб їх,
веселих і легких,
грозища не впіймала.

А я грози
не налякавсь,
чого її лякатись!
Я відкриваю вікна
враз:
— Влітайте
до кімнати!

І от уже птахи
всі-всі —
шпаки, синиці, горобці-
летять в мою кімнату,
рядком сідають
на стільці —
та й ну мені співати!

І я своїм гостям
також
підспівую як можу.
І хай собі
періщить дощ —
мене він
не тривожить,
бо я кричу
дощу:
— Спинись!..—


Дивлюся:
він — вщухає...
І я з птахами
в справжній ліс
через вікно тікаю!..

Та раптом
чую навздогін:
— Уже вставати треба!

Я прокидаюсь.
Сім годин.
А за вікном —
гроза, і грім,
і блискавки у небі.
Але ніде нема птахів:
ні поруч,
ні в кімнаті.
Це просто сон
мені наснивсь,
а зараз —
час вставати.

На шибі — дощ,
немов роса.
Я в школу поспішаю.
Але вікно,
хоча й гроза,—
відкритим
залишаю!..

ГРА
Я уявив, що я — не я,
а справжній кран
підйомний:
схотів — і запросто підняв
вантаж багатотонний.

Та тільки я
підняти встиг
будинок у повітря,
як раптом —
вийшов мій сусід
з будинку на подвір'я.

— Ха! Теж мені
«підйомний кран»! —
сказав сусід кирпатий.—
Та ти, напевне, й кілограм
не здужаєш підняти...

Тоді я взяв — і уявив,
що я — швидка машина,
яка чимало вантажів
у кузові возила.

І тільки я
двигун завів,
щоб їхать на будову,
аж раптом чую —
поруч він,
кепкує з мене знову.

— Ха-ха! —
регоче мій сусід.—
Такого ще не бачив світ,
щоб на ногах машина
гасала, мов людина!..

Він довго ще
сміявся б так,
та я не чув нічого:
я уявив,
що я — літак,
і — полетів од нього!

УТРЬОХ
Славкові,
що з квартири сорок,
нслосипед
купили вчора.

Він зразу
в двір його потяг,
прудкого та дзвінкого,
все хизувався ним,
та нас
не підпускав до нього.

Просила Іра:
— Славчик, дай
проїду до паркану! —
А він Ірині:
— Не займай,
бо дам —
так враз одстанеш!

Просив Юрко:
— Ну дай хоч раз
проїду метрів двісті! —
А він Юркові:
— Ач, який!
Свого купи та їзди!

І я просив.
Та він:
— Моє! —
І нам кататись
не дає...

Ну й що?
Нехай!
А ми зате
утрьох
в кіно ходили,
утрьох
у нашому дворі
співали скільки сили,
а потім
грали у квача,
аж поки вечір не почавсь.

А що Славко?
Він сам-один
сидів з велосипедом
і вже кататись
не хотів...

Отак йому і треба!
Хай трошечки
позаздрить —
хай виправиться
завтра!

ПАПЕРОВИЙ ЗМІЙ ТА Я
«Я хитрий паперовий змій,
мов ластівка, лечу!
Я б навіть вище хмари
зміг літати досхочу.
Але не хочеться мені,
бо на мотузці в мене
біжить у полі, по стерні,
хлопчисько здоровенний.
Захочу — вліво він біжить,
захочу — зверне вправо.
Ним керувати і летіть —
не дуже мудра справа!»

Так думав паперовий змій,
що на мотузочці МОЇЙ
летів, куди захочу Я,
бо та мотузочка — МОЯ!

МИ З БДЖОЛОЮ
Навколо мене луг бринить,
а на мені — бджола сидить.
Сидить і крильцями сія,
така вона дивачка:
напевне, думає, що я
не хлопчик, а ромашка.

Торкає носиком ледь-ледь
бджола мене за руку,
немов у ній шукає мед
або вітає друга,
або схотіла просто
так посидіти зі мною,—
нелегко ж
цілий день літать
на самоті з собою!..

Так ми й сиділи.
А за мить
знов кожен з нас
кудись летить
над лугом різнобарвним.

— Привіт! —


бджола мені дзижчить,
і я у відповідь:
— Привіт! —


І нам —
страшенно гарно.

СКРИПАЛІ
Сюркочуть коники в траві
на лузі поза гаєм.
Мені мій тато говорив —
то їхні скрипки грають.

І я підгледіти схотів,
ну хоч одненьким очком,
як спритні коники оті
на скрипочках сюркочуть.

Я не чіпав їх, не ловив,
щоб скрипок не зламати.
Я просто ліг собі в траві
між кущиками м'яти.

Годину я дививсь і дві —
та скрипок не побачив...
Напевне, хитрі скрипалі
сховали їх обачно!

МРІЯ
Якась бджола
в траві гуде.
Кудись
якийсь хлопчак іде.
Повзе мені на майку жук.
А я —
на сонечку лежу,
лежу і думаю про те,
чому так швидко
клен росте?

Вночі — росте,
росте і вдень,
росте й тоді,
як дощ іде —
щомиті вище й вище,
мов у казках чи віршах!

От взяв би —
та й мене навчив
(йому ж це, мабуть, просто!)
рости і вдень, і уночі,
щоб стати вище зростом,
бо я ходжу
вже десять днів
і про одне лиш мрію:
«Як хоч на голову мені
перерости Сергія?!»
Тоді б я
так йому сказав
неголосно — та чітко:
— Гей, ти!
Щоб Олю — не чіпав!
Вона моя сусідка.
А як зачепиш,
то гляди:
намну одразу ж вуха!.,
Ну й налякався б
той Сергій —
і втік би геть щодуху!
Отак було б...
А поки я
дивлюсь на нього
іздаля,
лежу на сонечку й мовчу —
рости у клена
вперто вчусь...

НЕМА НІКОГО ВДОМА
Ур-рр-ра!
Нема нікого вдома!
Тепер, що хочеш —
те й роби!
Не заважаєш ти нікому,
ніхто не заважа тобі.

«Ввімкну спочатку
телевізор,—
подумав я,—
та буду зблизька
дивитися,
і як захочу —
дивитись буду хоч до ночі!»

Ввімкнув.
Та вже за три хвилини
екран поплив
перед очима...

Тоді до ванної сходив
і напустив туди
води,
щоб капця мами запускати.
Та передумав.
Нецікаво...
Я клав на стіл
обидва лікті.
Я в кухні на підлогу
влігся.
На дверях покатався навіть!
Та все покинув.
Нецікаво...

Все можна!
Годі й говорить...
Захочу —
буду гризти лід,
захочу —
занявчу, мов кіт,
на нашому балконі.
Адже в кіно пішли батьки,
свободи — як ніколи!

Я навіть можу в шафі тата
яку завгодно книгу взяти
і з нею в татовому кріслі
сидіти,
підібгавши ноги...

Але мені,
немов навмисне,
чомусь не хочеться нічого.
Хоч сядь — і плач,
діла такі...
Скоріш би вже
прийшли
батьки!

ЩО СТАЛОСЯ?
Так сумно навколо,
як в пору осінню.
І сонця — немає,
і небо — не синє.
У всіх перехожих —
насуплені лиця.
Ніхто з них на мене
не хоче дивиться...

А знаєш, чому
все навколо сумує?
Бо двійку зі школи
додому несу я...

А завтра?..
Спиніться!
Будь ласка, спиніться!
Навколо, будь ласка,
скоріш подивіться.
Погляньте,
як небо казково цвіте.
Погляньте,
як сонцем виблискує день!.

А знаєш, чому
все навколо квітує?
П'ятірку додому
Зі школи несу я!
Красиву п'ятірку!
Чудову п'ятірку!..

Тому-то навколо
і радості стільки,
тому-то сміються
усі перехожі
і кожен із них
на щасливчика схожий!

Тому-то віднині
і вирішив я:
п'ятірки отримувать
буду
щодня!..

КОСИЧКИ
«Косички у дівчаток —
щоб смикати за них!»—
так думав я спочатку,
а виявилось — ні.
Вони ростуть для того,
щоб заплітатись довго
та банти в них носити,
великі і красиві,
щоб хтось
про них сказав:
— Ах-ах, яка краса!..

А от мені косичок
не треба.
Я — хлопчак.
А що я теж красивий —
то це помітно й так!

«НОВЕНЬКА»
Сьогодні
в третій клас
до нас
прийшла «новенька»
в перший раз.

Зайшла,
весела й радісна,
і всім сказала:
— Здрастуйте!..

Що в класі почало-о-ся!
Одразу з місць своїх
посхоплювались хлопці,
мов хто підкинув їх.

Спочатку
всі ходили
і голосно свистіли,
а потім
по хвилини дві
стояли всі на голові,
а потім
дехто по рядах
пройшовся пішки —
на руках,
а потім
кожний з нас робив
усе, що вмів
і що не вмів!..

Не звівся із-за парти
лиш наш Юрко,
відмінник.
Він кинув нам:
— Ну й жарти! —
і встав поволі, чинно
та до «новенької»
сказав:
— А що!
Сідаймо разом? —
І та —
диви, яка коза! —
погодилась одразу...

«Ну що ж!
Не дуже й треба!» —
подумав я про себе.
І вирішив — до літа
відмінником
зробитись!.

ОСІННІЙ ДОЩ
Вже, напевне, п'ятий день
цей осінній дощ іде.

Я стрибаю — він іде.
Я спинюся — він іде.
Хоч би й він
спинився теж,
та куди там — все іде!..
От будильник —
ходить також,
так його ж заводить тато!

Може, хтось і дощ
завів,
щоб усе він лив і лив?

Ех, знайти б од нього
ключик —
та й закинути кудись,
щоб спинився дощ колючий,
щоб хоч трішечки
не ливсь.

Я б надвір тоді побіг,
я б гукнув у тишу:
— Гей, веселий білий сніг,
прилітай скоріше!..
Вже готові до зими
санки,
лижі,
ковзани...

Та надворі
цілий день
і сьогодні дощ іде.

ПОРТФЕЛЬ
У когось портфель хоч
давно —
а новий.
А в мене — старий,
та зате — чарівний!

Ось дощик полився,
раптовий, рясний,
за хмари сховалося сонце.
Та я не боюся
ніяких дощів,
у мене портфель —
парасолька!

Чи влітку, приміром,
у лісі в поході
портфель
за подушку слугує мені,
і сняться на ньому
на диво солодкі,
смачні, кольорові
та лагідні сни.

А взимку —
в санчата обернеться він
та буде з гори мене мчати.
бо, що не кажіть,—
я давно зрозумів:
портфель —
це найкращі санчата!

Ще можна в портфелі
сховати ворону:
там темно і тепло —
Нехай собі спить.

А грати у сніжки
почнем коло дому —
портфель мій
мені послугує за щит.

Такий мій старенький
портфель чарівний.
Його не віддам
ні за який новий!

ЯК ЗАХОЧЕШ — БУДЕ ВСЕ!
Заявив я вчора тату:
— Я страшенно
хочу мати
годівницю на вікні.
Хай птахи
свистять мені!

— Що ж! —
примружив тато очі.—
Непогана думка, син.
Буде все,
як дуже схочеш,—
це давно відомо всім...

3 того часу я ходив —
і хотів,
хотів,
хотів.

Їв — хотів.
Співав — хотів.
Навіть спав —
і теж хотів.

Зранку зиркав у вікно,
як робив зарядку,
думав:
«Буде, як в кіно:
клац!—
і все в порядку!»

Але скільки не дивився
не з'являлась годівниця.

І тоді я так сказав:
— Тато помилився!
Краще я змайструю сам
гарну годівницю.

Взяв цвяхів
у тата трошки,
пилку взяв,
соснову дошку,
годівницю вправно збив
і раптово — зрозумів!

Он воно
у чому справа,
не подумав я про це!
Адже справді
тато — правий,
дуже-дуже тато правий:
як захочеш —
буде все!

ЗІРКА
Зірка не спить
у моєму вікні.
Зірці — не спиться.
Не спиться й мені.

Що я для неї?
А бачиш, зі мною
зірка сумує
теж за весною...

Хочеться зірці
терпкої роси,
хочеться слухать
птахів голоси,
хочеться впасти
під ранок на землю
і загойдатись
на гілці зеленій...

Зірка сумує,
лиш зрідка змигне,
ніби, манюня,
втішає мене,
ніби шепоче:
— Скоро ж — весна.

Я засинаю —
й вона засина...

ЗАГАДКОВА РОЗМОВА
Мій друг сказав:
— Усі корови


літати вміють,


як ворони!

Мій друг сказав:
— Усі бики
дзижчати вміють,
як жуки!

— А хлопчаки,—
сказав мій друг,—
не люблять
мити милом рук,
робить уроки
і зарядку,
і зуби чистити
щоранку,
ганяють кожну стрічну
кішку
та ще дівчат
скубуть за кіски!..

Таке сказав —
і геть пішов,
а я й задумавсь дуже:
«Щось тут — неправда!
Але — що?!»
Ти не підкажеш,
друже?..

А МЕТЕЛИКАМ — ВЕСЕЛО
А метеликам — весело,
а метеликам — смішно,
бо метеликам вересень
щось наспівує ніжне.

Бо метеликам сонечко
білі крильця лоскоче,
а довірливі соняхи
з ними гратися хочуть.

І метелики світяться
свічечками в блакиті,
бо маленьким не віриться,
що кінчається літо.

ВІРШ-ХАТКА
В цьому віршику нікого
ще немає
Ну й дива!..
Нумо, зайчика прудкого
ми покличемо до нас.

Раз!
І мчить зайчисько сірий.
Два!
І ще один біжить.
А за ним —
і три, й чотири,
а за тими —
п'ять і шість.

Ой, дивися —
сім і вісім!
Скільки ж там вас?
Ого-го!
Ви ж не вміститесь
у віршик,
ви зламаєте його.

Стійте, зайчики,
чекайте —
це ж бо віршик,
а не хатка!..

Та зайчисьок —
більше й більше.
Їх уже не зупинить...
Затремтів
маленький віршик,
захитався —
і за мить
всі його рядки розпались.
Тільки зайчики зостались.

ЦОКОТУНЧИК
У траві лоскотливій —
аж приємно ходить!—
на листочку від сливи
цокотунчик сидить.

Він нікого не кривдить,
бо нітрохи не злий.
Він веселий, і діти
люблять гратися з ним,
бо до самої ночі
через лагідний день
свою пісню охоче
цокотунчик веде.
Їй підспівує листя,
Їй підспівує ліс...

Ти йому посміхнися,
як зустрінеш колись.
А впізнать його просто:
він пухнастий такий,
невеличкого зросту
і увесь — голубий...

КРАВАТКА ДЛЯ ЖИРАФА
Коли б заманулось раптово
жирафу
пошити краватку,
то, певне, кравці
повинні були б залізати
на шафу,
тримаючи метр у руці —
щоб шию обмірять
жирафу.

Була б та краватка,
як десять краваток,
а може,— як двадцять,
а може,— як сто,.

І, певне, носити
краватку жирафа
крім нього
не зміг би ніхто.

А з краму,
що йшов би йому
на краватку,
я зміг би пошити для себе
піджак,
та, може б,
іще й на підкладку
лишилось би краму!
Отак.

Тож слава жирафам!
Спасибі жирафам
за те,
що не носять краваток вони,
бо краму б тоді на піджак —
не дістати!
Носив би я тільки
штани...

ЗУСТРІЧ
На узліссі,
на ставку
стрілись якось
А та У.

У сказало:
— У-у-у, яке!..—
А сказало:
— А таке!..—
І чому, за що та як —
невідомо й досі,
У образилось на А,
і таке знялося!

Покотилася луна,
розбудила тишу,
тільки й чути крик:
— УУАА! —
і нічого більше.

Ось домчав той крик
до лісу —
і в зворотний бік
відбився,
і помчало по ставку,
не УА,
а вже — АУ!

А злякалось,
аж присіло.
У за мить пополотніло.
І подалі від води
повтікали —
хто куди...

Ну а їм услід
луна
по воді котилась
і гула:
— АУ!

УА! —

з усієї сили.

То вона
раділа так,
що злякала забіяк.

ДИВА
Як пояснити ці дива,
я досі й сам не знаю:
стають живими всі слова,
які я вимовляю!

Уголос мовлю зайченя —
і мушу двері зачинять,
бо в коридорі скаче
не волохате кошеня
і не вухате цуценя,
а справжній сірий зайчик!

Чи вимовляю помідор,
ні, краще —
стиглий   помідор
ні —
дуже стиглий помідор,
до слова ставлю слово—
і ніби справжній помідор
беру собі зі столу,
а він виблискує в руці
тонкою шкіркою в росі
та аж бринить од м'якоті,
лиш надкуси — і теплий сік
на пальці буде капати!..

Або, приміром, ти їси
лапшу чи макарони,
а я промовлю слово сіль —
і вже вони солоні!..

Як пояснити ці дива —
я й справді сам не знаю,
та оживають всі слова,
які я вимовляю.

Тому я і   писав   цей вірш,
а не читав уголос,
бо — вір мені або не вір! —
коли б я прочитав цей вірш —
таке було б навколо:

зайці   б набігли в коридор,
гуртом би в ньому всілись
і кожен їв би помідор,
ні, краще —
стиглий помідор,
ні —
дуже стиглий помідор,
притрушуючи сіллю,
а теплий помідорний сік
зайцям би мазав лапи,
а з лап тоді б по вусах тік
і на підлогу капав!...

А що мені робити —
за них підлогу мити?..

ДОБРИЙ СНІГОВИК
— Сніговику, сніговику,
скажи нам — а навіщо
тобі дали мітлу таку,
яка за тебе вища?

— Я нишком-тишком
уночі сніг підмету з дороги,
щоб діти, з дому ідучи,
не замочили ноги.

— Сніговику, сніговику,
скажи-но — а навіщо
на голові твоїй стирчить
відрище-здоровище?

— А щоб тоді,
як місто спить,
малечі ковзанки залить
чи в заметіль кудлату
синиць туди сховати:
нехай собі сидять під ним,
неначе це —
пташиний дім.

— Ну, а твоя морквина-ніс
навіщо —
розкажи-но?

— Якби колись пішов я в ліс,
то я б зайцям її одніс,
бо це —
для них морквина.

— Сніговику, сніговику,
ще трохи нас послухай:
навіщо в тебе рот такий —
од вуха і до вуха?

— Ну, це відомо кожному:
без посмішки
не можу я!

СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК
На краю дзвінкого світу,
там, де соняхи,
волошковим небом сніда
зайчик сонячний.

Вдень у піжмурки по лісу
гра з кульбабами,
заплітає в тепле листя
літо бабине.

А під вечір між кущами
плаче, стомлений,
бо живе один, без мами,
зайчик сонячний.

ЛИСТ ДО ПТАХІВ
Як живеться вам, птахи,
на гребінчиках дахів?
На вітрах зимових, лютих,
ви не мерзнете, птахи?

Залітайте-но до мене,
поговоримо в теплі,
чаю вип'ємо з варенням
та з'їмо духмяний хліб.

Ви розкажете мені
про життя в височині,
навчите мене літати
і виспівувать пісні.

Ну, а я казок навчу вас —
буду вам щодня читати,
хай улітку їх почують
ваші славні пташенята.

Так і будемо стрічатись
ми щовечора.
А коли весна настане —
защебечемо!

СНІЖИНКИ
Тоненькі сніжинки
на мене сідають,
мене за ялинку,
напевне, вважають.

Не знають сніжинки
смішинки тоненькі,
що я — не ялинка,
а просто — Оленка!

МІСЯЦЬ І СОНЦЕ
— Місяць, місяць, а навіщо
з неба світиш ти щоночі?
— Щоб за ніч поспало сонце,
бо й воно спочити хоче.

— Сонце, сонце, а навіщо
ти щоденно з неба світиш?

— Щоб мені раділи люди,
щоб мене вітали квіти.
Та і місяцю ж потрібно
теж колись перепочити...

ДВІ ОКСАНКИ
Дві Оксанки невеличкі,
дві двоюрідні сестрички
між кульбабами сидять —
доглядають гусенят.

А над ними — небо сине,
і по ньому хмарка плине,
вниз на землю поглядає
та в Оксаночок питає:
— Я здивована, та й годі,


та невже кульбаби ходять?!

Засміялися дівчата:
— Ти поплутала, кудлата!


Це ж хіба кульбабенята?


Це звичайні гусенята.

СОЛОМ'ЯНИК
В городі
не чаклун страшний —
даремно ми тікали,
а дід-солом'яник старий
у картузі з дірками.
Так пояснила мама нам
мені й моєму брату...

А хто ж про це
сказав зайцям,
які капусту крадуть?

МИШЕНЯ ЛЯГАЄ СПАТИ
Маленьке мишенятко
постелю на ніч мостить:
пухка подушка — лапка,
кудлата ковдра — хвостик.

І мишеняті сниться
смачний шматочок сиру,
і добра-добра киця,
і мама — миша сіра,

І щастя повна хата,
і друзів повно в нього!..
Лягай і ти вже спати,
щоб не збудить малого.

ПІВНИКИ
Знов півники на квітнику
заквітли так блакитно,
що я від неба їх ніяк
не можу відрізнити.

І пахощі від них такі,
що я питаю в себе:
«Це небом пахнуть півники,
чи півниками — небо?..»

РАНОК
Сміється поле, річка, ліс,
сміються гілочки беріз,
птахи сміються і луги,
сміються квіти навкруги.

Ставок,
що цілу ніч мовчав,—
і той сміятися почав:
лататтям легко лопотить
і каченяток веселить.

Я миттю скочив до вікна
поглянуть,
що за дивина.
Аж бачу у віконце —
надворі
сходить
сонце!

СМІЛИВЕ КОШЕНЯ
В саду, в ожинових кущах,
сміливе кошенятко
зустріло чемного хруща
на волохатих лапках.

І чемний хрущ йому сказав —
— Я радий вас вітати,
бо я давно на друга ждав.
Я — хрущ. А вас як звати?

Але сміливе кошеня
було нечемне, мабуть,
бо, не сказавши навіть «няв»,
втекло чимдуж до мами.

ЧОРНОГУЗ
— Де літав ти, чорногуз?
— Купував собі картуз.

— Де ж він?
Дай-но подивиться!
— Поміняв на рукавиці.

— Що ж, узимку тепло буде.
— Де там!
Їх зміняв на бублик.

— Ну, а бублик де подів?
— Та летів назад — і з'їв...

КУПИЛА ГАЛКА ГОЛКУ
Купила галка голку,
бо здумала на літо
своїм галчаткам голим
легких штанцят нашити.

На гілку гордо сіла,
наділа окуляри і шила,
шила,
шила —
красиво, швидко гарно.

Та досі ходять голі
у тої галки діти,
бо галка нитку в голку
забула засилити...

БИЧОК
Бичок гаса по сіножаті
та буца скирту запашну,
неначе хоче налякати
чи розбудить її від сну.

Легенько скаче через ями,
качок лякає там і тут.
І радісно корові-мамі,
що в сина ріжечки ростуть.

У ЛУЗІ
Заєць в лузі сіно косить,
а зайчиха в скирту зносить,
а малесенькі зайчата,
куцохвостики вухаті,
возять возом сіно в хату,
щоб було м'якенько
спати.

КЛИШОНОГЕ ЖАБЕНЯ
Клишоноге жабенятко
з комишу зробило хатку,
з лопухів — м'яку підлогу,
щоб не застудити ноги,
а віконце — з павутиння,
щоб од сонечка проміння
зранку хатку наповняло,
жабенятка зігрівало.

Наловило павуків,
бабок, мух і комарів,
хочеш — їж чи загоряй,
спи чи пісеньку співай!

Та знялася злая злива,
жабенятка хатку змила,
змила сонних павуків,
бабок, мух і комарів.

І зосталось жабенятко
і без їжі, і без хатки,
бо, маленьке і невміле,
хатку
стріхою не вкрило...

БОСОНОГЕ ГУСЕНЯ
— Гусенятко, гусенятко,
чом у тебе босі лапки?

— А тому, що я багато
люблю плавать і пірнати,
а пірнати в черевичках
і незручно, і незвично.

КАЧЕНЯТА ВЧАТЬСЯ
У калюжі коло хати
жовтопузі каченята
у своєї мами-качки
зранку вчилися пірнати.

Тільки мілко у калюжі,
бо води у ній — не дуже,
і тому пішли до річки
каченята жовтопузі.

ВЕСНА
Навколо —
де не глянь! —
стоїть весна така
що навіть зацвіла
мітла сніговика!..

ЇЖАК
Троє днів їжак
сопів,
троє днів
не спав, не їв.

День
копав на зиму нору,
другий день
робив коморуі
а на третій —
на собі
наносив туди грибів,
кошик
яблучок-кисличок,
кошик
грушечок-гниличок,
дві великі картоплини
і відеречко ожини.

Склав усе
на тепле листя —
буде що весною їсти!

БАБУСИНІ КАЗКИ
За голубими вітряками,
де скачуть коники баскі,
десь у траві, під лопухами,
живуть бабусині казки.

Вони стрічають ранки
з птаством,
дощем напоюють садки,
а вечорами
ходять пасти
по небу синьому
зірки.

І гарно їм
у світі жити
у теплій тиші запашній,
бо їхній дід —
вусате жито —
для них нашіптує пісні,
а їхня мама —
біла хмара —
охороня від спеки їх,
сестрички —
квіти різнобарвні —
дарують їм
веселий сміх.

А ніч коли злітає
з неба
і заглядає до вікна —
тоді казки
спішать до тебе
і світяться до ранку

КАПЕЛЮХИ ДЛЯ КОТІВ
1
Проживали у місті
коти.
Все було в них:
пухнасті хвости,
срібні вуса,
чутливі вуха.
Не було в них лише
капелюхів!

А про них
мріяв кожен кіт,
щоб казати:
— Привіт! Привіт! —
ще й при цьому,
немов за звичкою,
капелюх
піднімати ввічливо.

А інакше
котам хвостатим
не хотілося зовсім
вітатись,
і ходили коти,
нявчали —
один одного
не помічали...

2
Але якось
рішили коти:
— Капелюшника


треба знайти!


Хай пошиє нам


капелюхи
з дірочками
для кожного вуха,
щоб нарешті
котові кіт
зміг сказати:
— Привіт! Привіт!


Ще й при цьому
в лапі кошлатій
капелюха свого
підняти!

3
І задерли коти
хвости —
і помчали містом
коти!

Цілу ніч, розбишаки,
гасали
капелюшника
скрізь шукали.

Аж нарешті
у передмісті
набрели
на будиночок чистий,
де сіяла
вервечка літер:
КАПЕЛЮШНИК —
НАЙКРАЩИЙ В СВІТІ!

4
І зраділи коти
страшенно!
Задзвонили,
немов навіжені,
ще й у двері
загрюкали лапами,
волохатими
та кошлатими.
А коли занявчали
щосили —
капелюшника
враз розбудили!

Капелюшник
розплющив очі,
переляканий,
з ліжка скочив
і, схопивши
свою одежу,
заволав скільки сил:
— По-же-е-жа!!!
Але тільки-но
вибіг з хати,
як побачив
котів хвостатих.

— А! Це ви,
розбишаки вусаті,
не даєте мені
поспати?!
Ще ж зірки
не погасли в небі!..
Ну, кажіть-но,
чого вам треба?

5
І сказали
йому коти:
— Капелюшник


найкращий —
ти!
Тож поший
нам усім
капелюхи
з дірочками
для кожного вуха,
щоб нарешті і ми,
вусаті,
один з одним
змогли вітатись!

— Ні!
Такому
не буть ніколи! —
заволав
капелюшник голий.
Тато шив,
і дідусь мій шив
 ДЛЯ ЛЮДЕЙ,
а не для котів!
Тож ідіть собі геть,
вусаті,—
дайте далі мені
поспати...

6
І пішли по домівках
коти —
срібні вуса,
пухнасті хвости,
бо зосталися
без капелюхів
з дірочками
для кожного вуха...

Ось тому-то
коти вусаті
ще й донині
не люблять
вітатись...

СВИСТОК
В старій шухляді
жив свисток,
такий собі звичайний,
що всі, напевне,
років сто
його
не помічали.

А він страждав,
він так страждав,
що й розучився
спати.
Та він би
все своє оддав,
щоб кимось іншим
стати!

Він зойкав:
— Ну за що свистком


життя мене зробило?!


Чому не став я


літаком
чи пароплавом білим?
Чи тепловозом
міг би стать —
і мчати
десь по трасі!
Або принаймні —
що й казать! —
шпаком
у крайнім разі!..

Отак
він жив би
дотепер,
без радощів,
без ладу.
Та якось ранком,
у четвер,
одкрив хлопчак
шухляду...

Свисток засовавсь —
так і так! —
од розпачу та страху:
а що,
коли його
хлопчак —
та й викине,
бідаху?!

А той спитав:
— Ти хто?


Свисток?
— Угу...—
свисток промимрив.
— Урра! —
хлопчак до стелі —
скок!—
Ура! Свисток!!
Відмінно!!!

І з тої хвильки
у свистка
нове життя настало.
Він був
пілотом літака
та білим
пароплавом.
Схотів хлопчак —
і вже за мить
він тепловозом дужим
по срібних рейках
стрімко мчить —
везе дарунки друзям.
А як натомиться
хлопчак
і відпочити сяде —
свисток співає,
наче шпак
на вишні
серед саду!..

І вже — щасливий
той свисток,
що він —
свисток звичайний,
якого досі
років сто
усі
не помічали...

НЕУВАЖНА СОРОКОНІЖКА
Сороконіжка
жила за містом,
у дальнім лісі,
в хатинці з листя.

Вставала рано,
до сходу сонця,
і на роботу
ішла босоніж.

Але ходити
по травах росних
не дуже зручно,
коли ти босий:
так можна нежить
за мить
схопить!

То що ж робити?
Взуття купить!

2
І от у Київ
прийшла вона.
До магазину зайшла,
сумна,
та й каже гірко:
— Нема життя!
Скоріше дайте
мені
взуття!..

3
За мить
продавець,
до візитів звиклий,
сороконіжці
дав черевики,
чоботи гарні —
ходити в негоду,
туфлі чудові —
на всяку погоду,
капці —
для дому,
кеди    
для спорту,
ще й ковзани —
як кататись охота,
валянки теплі —
для злої зими,
глибокі галоші —
носить восени...

Усе придбала
сороконіжка,
відразу взула
на кожну ніжку,
розвеселилась —
чи не до сліз! —
і почвалала додому,
в ліс...

4
Але бідасі
не стало краще,
бо неуважна була,
нещасна:
усе на світі
могла поплутать,
і геть не знала,
коли що взути...

Ходити в гості
у туфлях треба,—
сороконіжка
крокує в кедах!
У лузі літнім
гаса вона
чомусь не в кедах,
а в ковзанах!

А замість капців
сороконіжка
важкі калоші
кладе під ліжко!..

5
Отак ходила вона,
страждала,
та якось вранці
собі сказала:
— Хай буде людям
оте взуття!
Сороконіжкам —
це не життя!..

І з тої днини,
напевне, й досі
сороконіжки
гуляють босі...

ДИВНА БАБА СНІГОВА
Завелася в нас
надворі
дивна баба снігова:
що не скажеш їй —
повторить,
тільки
сплутає слова!

Каже ніч їй:
— Срібні сни...—
Баба каже:
— Рідний сніг!

Каже день:
— Проміння
сніп!..—
А вона:
— Прилине сніг!

Всі регочуть:
— От так сміх! —
Ну а баба — знову:
— Сніг...

Я їй теж
сказав учора:
— Завтра ж —


перший день


весни!..
А вона й мені
говорить:
— Знаю, знаю —


завтра сніг!..

Та сьогодні
О дев'ятій


вперше
в нашому дворі
сніг прорізала
завзято
ніжна стрілочка
трави!

І розтала


ковдра біла,


і струмочок


заспівав,
а за ним
кудись побігла
дивна баба
снігова…

Навіть слід од неї
зник!
Певне, десь пішла
по сніг...

КАЗКА ПРО СІМ НЕДІЛЬ У ТИЖНІ
На другому поверсі,
в сьомій квартирі,
в будинку під номером
тридцять чотири,
на вулиці Мрій,
що тяглась аж під небо,
жив хлопець Сергій —
третьокласник і ледар.

Найбільше на світі
любив він поспати,
тож кожного ранку
і мама, і тато
будили Сергія
не менше години,
бо зовсім на нього
не діяв будильник.

До школи він завжди
ішов неохоче.
Сидів на уроках —
злипалися очі.
Зате,
як останній дзвінок
продзвенить,—
наш ледар найпершим
додому летить!
Вбіга до квартири,
ляга на дивані —
і мріє,
аж поки і ніч
не настане!..

А мріяв Сергій,
щоб у тижні
всі дні
зробилися геть як один,-
вихідні!

2
От якось під вечір,
в одну із неділь,
зостався Сергій у квартирі
один...

Поспав, попоїв,
увімкнув телевізор
і всівся дивитись
його скільки влізе...
Нарешті скінчилась
недільна програма.
Сергій неохоче
підвівся з дивана
і мовив:
— Лягатиму краще


у постіль!

Аж тут
на екрані
з'явилася постать!..
— Зажди! —
просичала.—
Не треба лягати!..—
І раптом
стрибнула з екрана
в кімнату!

Злякався Сергій —
не промовить і слова...
Нарешті спромігся спитати:
— А хто-о ви?..

— Я грізний чаклун,
всемогутній фон Брукк,
професор і доктор
ледачих наук!
Бажай, що завгодно,
ледащо Сергію,—
я можу здійснити
усі твої мрії!

Почувши слова ці,
Сергій аж затрясся,
та вже не від жаху —
від радості й щастя,
і враз загорлав,
наполохавши тишу:
— Хай тільки неділі


залишаться в тижні,


щоб я відсьогодні


ніколи-ніколи
не мусив щоранку
спішити до школи!

Фон Брукк усміхнувся:
— Хай буде,
як хочеш!..—
І зник непомітно
у темряві ночі…

3
Наступного ранку,
о пів на десяту,
прокинувся ледар
у власній кімнаті,
покліпав очима зі сну,
позіхнув —
і вмить пригадав
про пригоду нічну!

Підскочив хутчіш,
календар відшукав,
поглянув у нього —
і мало не впав:
з листочка,
де мусило йти
понеділок,
до нього
всміхнулося слово
неділя!..

Сергій,
не повіривши
власним очам,
ще швидше
гортать календарик
почав.
Гортав і гортав,
а листки шелестіли:
«Неділя, неділя, неділя...»
Неділя!..

— Урра-аа! —
заволав
третьокласник і ледар. —
Так, значить, до школи
ходити не треба!
Так, значить, насправді
у тижні
всі дні
віднині й довіку тепер —
вихідні!..

4
Тепер у Сергія —
свободи удосталь:
захочеш —
і зранку влягайся
у постіль,
бо в школі уроків
нема все одно!
А може,—
піти в зоопарк чи в кіно?.

Підкинув наш ледар
угору п'ятак —
і випало:
їхати у зоопарк!

Все б гарно!..
Та тільки —
трамваї не ходять,
бо транспорт увесь —
вихідний
відсьогодні!

«Ач, мудрі які
спочивати б їм тільки!» —
подумав Сергій —
і поплентався пішки...
Нарешті
дістався ледь-ледь
до воріт —
поглянув...
Та що це?!
Зачинено вхід!
А поруч —
об'ява висить на стіні:
«Тепер в зоопарку всі дні -
вихідні!»

Від розпачу в ледаря
зуб заболів,
ще й так,
що від болю
гуде в голові!

Помчав до лікарні
бідаха та марно!
Усі лікарі —
вихідні
у лікарнях...

Вернувся додому
наш ледар сумний.
Вмикає скоріше
екран рятівний,
а там,
на екрані —
слова лиш одні:
«У нас, в телестудії, всі —
вихідні!..»

5
І тут за хвилину
збагнув третьокласник,
що сталося в місті
страшенне нещастя,
бо всі —
не працюють,
бо всі —
спочивають!..

Лікарні закрито,
не ходять трамваї,
і годі чекати
від друзів листів —
всі пошти
зосталися без поштарів!
Шофери і вчені,
майстри і міністри —
ніхто
не працює
у нашому місті,
бо всі —
вихідні,
тож од ранку до ночі
роби — що завгодно,
гуляй — скільки хочеш!..

Так чом же ніхто
не співа, не танцює?
Так чом же навколо
всі люди сумують?
То звісно — чому!
Бо без праці,
без діла
не може лишатися довго
людина!
Бо лікар — не лікар,
коли не лікує,
бо кухар — не кухар,
коли не готує,
а льотчик — не льотчик?
коли він без неба...
Робота улюблена —
кожному треба!..

6
І стало Сергію страшніше,
ніж вчора!
І вигукнув він:
— У-у, негіднику чорний,


лукавий професор,


підступний фон Брукк!


Ех, тільки б мені
ти потрапив до рук!..

І ледь він устиг
ці слова проказати —
як постать фон Брукка
з'явилась в кімнаті.

— Ти кликав?


Так ось я! —


сказав він Сергію.

—
Я змушений знову


здійснить твою мрію!..

Сергія удруге
не треба просити.
Усе зрозумівши,
він зойкнув щосили:
— Хай стане скоріше
усе, як раніше:
одна лиш неділя
хай буде у тижні!..

І тільки
останні слова
відлунали,
здригнулась підлога —
і Брукка не стало...

7
І знову навколо усе —
як раніше:
всі дні,
як і треба,
у кожному тижні!

І знову
по рейках спішать
поїзди,
і знову
до друзів надходять
листи,
знов лікар —
лікує,
а кухар — готує,
і майстер
над справами зранку
мудрує,
спішать на роботу
в трамваях
міністри...
Всі — знову щасливі
у нашому місті!

Тепер і Сергія
не взнати нікому:
уже не тіка він
зі школи додому,
а разом із класом
саджає дерева,
збирає насіння
чи брухт металевий,
майструє шпаківні,
щоб птаство зустріть...

А так,
як раніше,—
не думає жить,
бо знає чудово,
що радість і щастя
приходять не ледарям,
а роботящим!

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky