Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Олександр КОВІНЬКА
ЯК МЕНЕ КУПАЛИ Й СПОВИВАЛИ


Ковінька Олександр Іванович народився в 1900 році в селі Плоске, Решетилівського району на Полтавщині.
Закінчивши початкову школу, пішов у найми.
Учився самотужки, і лише в 1923 році комітет незаможних селян послав його на губернські курси інструкторів-лекторів Авіохему.
Працював інструктором-лектором і заочно вчився в Полтавському ІНО (інститут народної освіти).
У 1928 році перейшов на роботу в газету «Більшовик Полтавщини».
Перша гумореска була надрукована в газеті «Селянська правда» (Харків) у 1926 році. Друкувалися гумористичні оповідання в журналах «Плуг», «Червоний шлях», «Червоний перець», «Молодий більшовик», «Селянська Україна», «Робітниця», «Всесвіт», «Нова громада» тощо.
На російській мові друкувався в журналі «Лапоть».
Перша книга гумористичних оповідань «Індивідуальна техніка» вийшла в 1929 році у видавництві «Плуг». Книги гумористичних оповідань видавалися й іншими видавництвами.
Найбільші твори О. Ковіньки — ще сатиричні повісті «Окупанти» і «Гуни».


ЯК МЕНЕ КУПАЛИ Й СПОВИВАЛИ.
Мені випала щаслива планета — родитися в степу. На жнивах. Напару з сестричкою.
У ті старі, давні часи на селах статистичної графи — народився — не заповняли.
Передавали усно: «Чули? На вгороді тітки Секлети, в капусті, дівчинку найшли?..»
Або: «Сьогодні вдосвіта в Ялосовети в картоплі хлопчика вловили...»
Ловили нашого брата переважно в сільськогосподарських культурах — в картоплі або капусті.
Цю подію передавали ніжно, простенько: «Я дверима — рип! А ти бігаєш по картоплі, маму свою шукаєш. Я ось де! — гукаю.»
Нас з сестричкою в один день і в один час вловили в житі.
Впіймали та куди нас — на снопа! Сестричку загорнули в мамин платок, мене в батькову жилетку.
Я лежу в жилетці та й думаю — сказати чи не сказати: «Батьку! Чого ти журишся? Не сумуй! Скоро індивідуальному косарству кінець. Комбайнами будемо жати!»
Та подумав і вдруге: скажу — не повірить. Мало цього — розгнівається. Розсердиться та й почне докоряти: «Дивися, яке письменне стало. Не встигло очей розплющити, а вже знає, яка техніка буде! А що з його г;ийле, як зоно па ноги зіпнеться? Рідному батькові скаже: «Тату! Ти знаєш, бога вже немає!
Подумав, подумав і вирішив — промовчу. Не стану батька гнівити.
Лежимо ми на снопу, мовчимо. А коло нас крутяться, а коло нас бігають... Забавляють...
Старша сестра навіть ящірку піднесла:
— Ящірочка!.. Манюня!.. Бач, як очі витріщила?
А мені що — хай витріщає. Мені байдуже, хоч і тигра показуйте.
Мене хвилює друге: хто першим із снопа сторкачне — я чи сестричка?
Ляжте на наше місце та й спробуйте вдержатися... Як вам і руки зв'язали і ноги спеленали.
Зашнурували, дихати нічим.
Мої турботи були недаремні: першою скотилася сестричка, я за нею.
Впала сестра та як заголосить... на всю ниву зайшлася, а я з цього боку втішаю:
— Агусі! — кажу. — Ріднесенька. Дурнесенька. Цить!.. Подивися,— кажу,— яка кругом чудесна природа. Пташки літають, пісні співають. Квітоньки кругом розцвітають...
— Еге ж! — говорить сестричка. — Кругом старий режим. Виростемо, ти будеш босими ногами чужу стерню топтати, мене будуть за коси тягати!
— Ех, сестричко, — кажу, — дорогенька! Несознательна ти! Може, в тебе коси підростуть, а тут—перевороти! Революція! І будеш ти співати, в коси барвінки вільно вплітати.
Я хотів ще два слова сказати, та мій регламент перебили. Нас підхопили й понесли в церковну сторожку. Тітка Явдоха шепнула нам: «Лежіть, дітки, тихенько. Отець Іоанн підходить».
— Піп! — скрикнула сестричка. — Їй-бо, до нас піп підходить!
— Ти,— кажу,— сестричко, ще недобачаєш. Це до нас,— кажу,— підходить опіум народу.
Отець Іоанн, минувши нас, попростував прямо в куток сторожки. В кутку, в кошовці, сиділи дари — зозуляста курочка.
Наставник духовний наставно пощупав грішну курятину: чи хватить на суп дванадцяти апостолам.
Мацав,  мацав  і  голосненько  кахикнув — нехватить.
Отакий недогляд, отака недохватка. Забули до пари зозулястій впхнути рябеньке порося!
А ми лежимо голенькі, босенькі, нам і не до поросятини, і не до курятини.
Я нахилився й шепнув сестричці: «Давай,— говорю,— виступимо...»
Домовилися та як зарепетуємо:  «Хрестіть, швидше або чоботи давайте: замерзаємо!»
Отець Іоанн махнув на нас рукою: «Цитьте! Не лементуйте! Мене самого обидили: младенців пара, птенчик один!..»
«Ах ти ж,— думаю,— отакий!.. Дають — хрести! Не хочеш, підемо додому нехрещеними. І нас бог не забув, ноги притулив!»
Я хотів ще словечко сказати, та за мене заступилася рідна тітонька Явдоха:
— Отче! Хай галасують!.. Ви їх хрестиком налякайте!.. Тут ніколи… Жнива!.. А їх поприносило!.. Не затягуйте, отче, хрестин. Давайте діткам гарненькі імена.
Отець Іоанн гнівно глянув на тітоньку:
— Один птах?.. Глаголю — малувато!..
— Отче! Я вам півника добавлю. Гарний півник… Кукурікає!..
З іменами чудесно вирішив хресний батько. Матрос-балтієць. На побиванку в село прибув.
Поставивши на підвіконня пляшку міцненької, хресний сказав:
— Батя! Покороче! Давай кропи!
Пастир делікатненько похитав пляшкою на світло — чи повна. Понюхав носом — чи не розбавлена.
Впевнившись, що годиться і до єктенії і після єктенії, отець Іоанн з розгону махонув та мене першого в холодну воду — бульк!
Я аж захлеснувся. Оклигавши, залементував на всю сторожку:
— Що ви робите? Живу людину в каструлі топите?
А мене в воду та в воду... Не дають слова вимовити.
Очухався аж вечором. Дивлюся: сестричка примостилася біля маминої пазухи справа, я — зліва. Вечеряємо...
— Вечеряєш? — питає хресний. — Вечеряй, вечеряй, матері твоїй ковінька! Вечеряй та рости високий. Виростеш, будеш сидіти, а мама стояти, та й скажеш: «Мамо! Ви сідайте, а я постою. Бо ви сама дорога, — ви мати!»

2
Отак на наших маленьких огородиках ловили щороку то хлопчика, то дівчинку.
Часом літо випадало врожайніше — ловили трьох зразу. Тоді і велика новина, і не менша біда. Волосна влада брала винуватців на цугундер: «Звідкіля?..» «По якому такому праву?..»
Батько многосімейної родини, наш сусіда Порфирій Маценко, волосні параграфи заповняв коротко і ясно: «Вечера темні... довгі... Керасини  немає... Ось воно бог і посилає…»; Словом, врожайного літа балачок та балачок.
— Тітко Ялосовето! Кого ж бог послав: косаря чи в'язальницю?
Усміхаючись рідненька відповідала:
— Та бог милостивий: послав і косаря, і в'язальницю.
Умів милосердний діток на вгороди підкидати, не вмів лише щедрість свою виявляти. Біга;.;-і ми по двору, як в раю: голенькі, босенькі...
— О владико небесний! Прости критику нашу просту! Хіба це милість божа на дванадцять діток кинути дві пари паршивеньких чобіток!
Мені припало ще гірше: на мої ноги довгенькі не налазили н паршивенькі. Бувало бідолашні ноги подубіють, посиніють, аж мені їх шкода.
Та байдуже. Вони в мене бідовенькі:  моторненько плигали по коліно в снігу.
Головне, радість! Не в темній, вогкій хаті!
Гулянка  на   босу  ногу  не  проходила  даром. В  нашу  хатину  частенько  зазирав   ангел  смерті. Гляне, скосить брата або сестричку і полетить, безжальний, невблаганний.
Однієї ранньої весни підкрадливий ангел скосив двох вряд:  брата і сестру.
З великого горя батько запив. Запаморочливі градуси й породили дивне марево: чорт оливу з лампадки п'є!
Нищечком, навшпиньках пішов батько в атаку на спокусника. Ціль одна — схопити ненависного за хвоста!
Хитра лукава личина. Ой, хитрюща! Невидимо ховала хвоста за спину апостола Петра.
— Ох ти ж, плюгава потворо! — сказав батько і на ходу змінив полювання. Ліг на долівку й з одностволого дробовика торохнув облудника по рогах.
Еге-ге, нелегенька штука застукати вертихвіста в маленькій лампадці. Виліз, клятий, сухим.
Виплигнув і вчинив нову капость: жартома перекинув бекасний дріб на апостольське лице. Тендітна іконка не витримала фасону — тріснула.
Уранці жахлива новина: нашу родину виселяють із села. Сказився старий, переплутав праведне з грішним. Замість дробовиком бекасів по болоті ганяти почав угодників глушити в хаті.
Сільський комерсант йоська Путаний нищечком порадив: «Продай, Іване, телицю. Даю тобі добру плату, відро горілки. Твоя теличка ростом невеличка, цієї ціни не варта. Та бог з нею, з ціною, визволю тебе з біди. Повір — моє відро врятує тебе з біди. Поставиш відеречко на стіл і жди преосвященну комісію. Хай вона власним оком загляне в чудотворне дно. Раджу, не гай часу, тягни телицю.
Батько піддався пораді, віддав телицю. Поставив на стіл покаянне відро.
Висока комісія: волосний старшина, волосний урядник і отець Іоанн, вздрівши на столі' покірливу покуту, без усякого чванства приступили до християнських обов'язків. Негайно розпочали кухлями рятувати втоплену в глибокій цеберці грішну душу.
Рятували, рятували й нарятувалися по саму зав'язку.
Першим осоловів волосний старшина. Але він мав ще силу водити залитими очима вертикально. Глянувши в дійницю, чи далеко до дна, і впевнившись, що "скаженого молока лишилося підходяще,
можна  ще  одного  чортика  втопити,  старшина  заїкувато  оголосив наслідки порятунку.
— І... І... Ііване... с... с... сстрріляти... т... т... ттверрезому... в... в уугодника... чи... чи... чи... му... му-ммученика... пре... пре... пресвятого... пре... пре... превеликий... г... г... гріх. П'я... п'я.., п'яному... п'я... п'я... п'яному... ро... ро... розрішаємо... мо... мо... можна... ра... ра... разок... то... то... тторохнути... в... в... не... не... ннебеса!.. О... Оотець... Іоанн... ввірно... я... я... ка... кажу?..
— О, всенепримінно бог милостив. Не отвертаєт покаянія і при-ношенія.
Ми з сестричкою сиділи в діжці й з цього шаплика цікавими оченятами спостерігали, як добродійна, благочестива трійця во ім'я св'ятої правди на землі аж кривилася та вижимала останні соки з бо-гопротивного зеленого змія.

3
Рано-вранці волосний старшина знайомою стежкою забіг похмелитися.
Закусивши, попередив:
— Іване, оте порожнє місце затули яким-небудь угодником, хоч поганеньким... А... а... к... краще... не пошкодуй ніг, збігай до Фе... Фе... Федора Дудки. Фе... Фе... Федір за пудик жита зліпить тобі такого вгодника, за миле щастя: високого, дебелого, о... о... отакого!.. Єй-єй, двостволкою не прострелиш!..
Замовити дебеленького вгодника божого батько доручив нам з сестрою. Увійшовши в майстерню дядька Федора, ми з дива і очі витріщили — над курятником висіла пекельна панорама страшного суду.
Даровитий, самодіяльний художник саме в цей час викінчував центральний кадр: хапкі до згуби тоненькі чортенята вилами підпихали грішних двоєженців у кипучі казани.
— Дядю Федю, — питаємо, — а чого біля казана хитає головою ряба коняка?
— Ви ж, дітоньки, чули? Отой гемонський рябуватий кінь заліз у сторожку і з'їв свячені дарунки. Отець Іоанн цидулкою і! через паламаря двічі переказував — пекло переробити! Хай і грішна коняка   . в казані кипить!
Важко, ох, важко талановитому сільському художнику потрапляти мистецькому смаку многочисленним, вередливим замовникам. То те, то се, тому друге, п'яте, десяте... То ніс кирпатий, то очі булькаті, то вуха стирчать вище хати!..
Що поробиш — виконуєш і те, і друге, і п яте, і десяте, виконуєш  і чудернацьке...
Просить замовець намалювати щось порядне — отакого рогатень-кого, якого ні в кумів, ні в сватів нема. Хай буде так, Федір Петрович з хистом зліпить таке лукаве диво, що і свати, і куми в один голос питають: «Оце чорт?.. Скільки ви, куме, віддали: кусок сала потяг чи більше?»
Коли ж замовець ласкаво піднесе скляночку і чемно попросить: «Федоре Петровичу! Викушайте на здоров'ячко! Не забудьте, Федоре Петровичу, за кігті! Оте чортеня, що ви того разу, звиняйте, зрису-вали за чверточку, нікого, прокляте, не лякає. А чого, дозвольте вам нагадати, не жахає — кігті маленькі!..». Федір Петрович бере в руки ласкаво піднесену скляну посудину, ввічливо дякує: «...ваше здо-ров'є!» Одним духом вихиляє її і пензлем мальовничо виводить го-стрі-гострющі кігті, до самісінької покуті кінчиками досягають...
Замовець не в обиді: сам з ляку тремтить...
Перцівки Федору Петровичу не давайте. Борони вас боже.
Міцна перцівка внесе в вашу хату волохатого дивака, що й дорослих ляка.
Молодиці завжди просили:
— Зглянься боже! Заступися! Батьки нас, дівчат, батогами частують... Чоловіки кулаками шанують... Ще й ти, божою милістю, отакого когтатого на нашу голову послав. Щоб він тобі ще маленьким втопився. Прости і помилуй нас за такі чудні слова!..

4
Забарну роботу над чудесним образом богині краси Афродіти Мілоської чи тонкий рисунок непорочної янголички замовці не цінували.
Замовці радили автору щедро поливати фарбами суху, земну практику.
— Федоре! Я вам ще набавлю мішечок бараболі. З верхом наберу... Нарисуйте пророка господнього сурйозного. Хай він на людей з гнівом позирає: «Куди ти тягнеш? Бачиш, хазяйське?.. З довгою рукою під церквою. Просив бога...»
— ...Федоре Петровичу! Вибачайте на слові, але ота ваша вгод-ниця моїй бабі не до душі. Якась Августина!.. її ніхто і в хуторі не знає. Оце вам баба передала на холодець, ублаготворіть стару, нарисуйте Варку. Не обижайтеся, потрудіться...
Образ угодників — це неодмінний реліквій у хаті. На кожного — іконка. У квітках — вінчальні, на народжених— дерев'яні.
По цьому звичаю в нас у лівому кутку на стіні висіло вісімнадцять ікон.
Моїй напарній сестричці кожну суботу підкидали церковну роботу: витирати з лика святих налетілу пилюгу.
Мама бувало й кажуть:
— Саню! Візьми, дочечко, деркачика та позганяй мух. Бачиш, роями на ікони понападали. Зжени та віничком оте пилище згорни. А то глянеш, прости господи, не при хаті згадуючи, скажеш: «Не святі, а якісь вівчарі!» Повитирай, хай хоч очі блищать!..
Сестричка тре, витирає та й питає:
— Мамо! А на оцього святого, Сашкового, нехватило води!
— А ти, доцю, поплюй йому на лоба, а тоді візьми ганчірочку і гарненько розітри по всій пиці.
Нам, дітям, найбільше подобалася ікона теплого Олексія. У цей день ми горобцями цвіріичали на подвір'ї: «Сьогодні теплий Олексій! Сьогодні теплого Олексія!..»
У науку невгамонній дітворі бабусенька внизу під теплим Олексієм приладнала щось страховидне, волохате... Оце чудисько бабуся замозила не по дорогій ціні. Вшанувала художника куском простенького полотна. Доброзичливо почастувала автора і мокрим сніданком та все поправляла: «Отут, Федоре, хай він на тину з прутом стоїть!..»
Дядько Федір бабусине замовлення виконав добротно. На високому тину стояло вовнате диковисько й дрючком полохало курей. В барвисту огорожу художник майстерно вплів саркастичний напис: «Тікайте, кури, піп іде!»
Хороший дарунок дядько Федір нам того дня приніс. Ох, і пречудесну картину  подарував.  Верби,  тополі, вишні,  а  між деревом красувалися наші вбогі хатки. В селі майдан, на майдані кобзар на кобзі грає, промовляє... Довкола співця стоять хлопчики і дівчатка в полотняних сорочках.
Яка прекрасна картина! Отаких хлопчиків і дівчаток у нас повна слобода.
Того ж таки дня сумна звістка засмутила слободу: церковний синедріон оголосив Федора Петровича антихристом!
Колотнечу здійняла преподобна дворянка Педачиха. Не в тих тонах шановну діву Марію розрисували. Не підійшла в почесний дворянський шерег: простенька, красйвенька...
Сталося це в свято зеленої неділі. Богомільна шляхтянка поставила владичиці товстеньку свічечку,й поцілувала в руці. Чмокнула та як залементує:
— Хазяєчки! Людоньки! Кого ми цілуємо? Це ж Марія Вакулівська! Покритка! Хрест мене побий, її очі, її губи! Боже мій! Отці церковні! Якому ви байстрюку кадилом кадите? Гляньте на божого младенця, вилитий її синок Антоша!
Боже, боже! Своїй наймичці ручки цілували... Дудчиним худо-жеетвом покритку в небесні чини призвели? Тьху! З твоєю парафією!.. З твоєю церквою!.. Згоріла б вона йому!..

5
Ростом мене бог не обидив — семи років вигнало підходяще: перегнав старшу сестру.
— Мамо, — питаю, — чи пора мені в школу? Коли я родився?
На лиці моєї рідненької мами пробігла тінь складної, майже невирішеної задачі.
За хвилину її очі надійно засвітилися.
— Одна мить... Зараз я тобі, синочку, скажу.
Рідненька жодної букви не вміла написати: не вчили її. В арифметиці трохи розумілася: їй сяк-так підсобляли пальці.
Розставивши пальці на обох руках, мама почала рахувати: «Ти родився в косовицю. Еге ж, після Даші... Пригадую, набігла дощова хмара, а ми сіно загрібали. Грім як вдарить... Ні — підожди ...Що я таке кажу?.. Тоді родився Іїетя... Значить, Даша, Петя, Гриша... Бачиш, синочку, виходить, ти народився після Гриші. Ні, не те, я тобі, синок, кажу. Після Гриші народилася Наця. Ти найшовся відразу після Вані... Якраз капусту шаткували... Ой лишенько! їй-бо, збрехала твоя мати... Тієї пори найшлася Маша... Ти, синочку, родився у петрівку. Еге ж, в петрівку... на жнивах... Ось я завтра розпитаю тьотю Явдоху. Вона кумувала, вона знає...
Наша рідна тітонька Явдоха дату народження встановила легко і точно: ми народилися, коли селом мала пролетіти вогненна комета.
— Як сьогодні, пригадую, побігла я кликати дядька Пилипа на хрестини. Прибігаю. Дядько сидить на призьбі, сльозами вмивається: «Зачепить клята комета своїм хвостом нового тина чи не зачепить?..» Дак ось в цей кометний день ви, дітки, і народилися. А коли це було, їй-богу, мої голуб'ята, не спомню.
У волосних інстанціях і такого толку не добереш. Батько метрики здав на сховище у волосну шафу.
Кинулися віддавати в школу — годів нема. Почали шукати метрики — нема. Нема й шафи.
Сторож Мякушка довірливо шепнув батькові: «Даремно, Іване,, шукаєш. Діло пропаще. В ту шафу пхали все. І те, і друге, і метрики, і списки, з кого податки брали, з кого подушне стягали... Сподівалися, прилетить благодійна комета, вона хвостом збалансірує: брали чи не брали?
Ждуть день, виглядають другий, третій — не летить. Збилася з дороги. Залетіла в Демидівську волость, схопила касу і втекла...
Наші волосні діячі взяли цю науку і собі на ум. Облили шафу гасом і тю-тю, спалили. Комета широка, хвіст довгий, поміститься ще одна каса. Шукай вітра в полі!..
Слухай, Іване, іди у волость. Хай дітям «метрику» випише волосний писар. Одного не забувай, прихопи з собою мастила. Без мастила волосні двері туго відчиняються...»
Дідуська, дід Спиридон, оці волосні правила давно розкусив.. Добренько спізнав їх на своєму довгому, трудовому віку.
Знав — волосні закони вимагали одного: вмій непомітно плюнути в писареву долоню. Послинив, чим бог послав, любій довідці легше по руслу пливти...
Повів нас дід Спиридон у волость, родитися удруге. Стали мк перед писарем свічками і сьорбаємо.
Дід Спиридон почав здалека:
— Школярі! Родилися в петрівку. Жарите, дихати нічим. Сонце яече, кругом стерня, а їх на білий світ благословило. Прямо на стерні поблагословило. Отак по стерні бігали, бігали і вибігалися. Пора в школу.
— Конешно, пора! — байдуже проказав писар. — Хай ідуть!
— Від вашої милості бомажечку нада... вони чого ж... вони підуть... Да, невеличку бомагу: діткам по вісім років.
Дід Спиридон чемненько підступив до писаря ближче. Підійшов і акуратно всунув у писарів рукав скляну гладеньку штучку. Почувши, що та штучечка посковзнулася далі, в кишеню, писар похапцем взяв у руки перо, папір і ласкавими тонами почав шуткувати:
— По вісім? Які можуть бути балачки!.. По вісім — дак по вісім! Гарним діткам не шкода писонути і по дев'ять! Хай ростуть!
Писареву ласку породила вчасно загнана в рукав скляна посу-динка, яку в народі прозивають простіше: «шкляне цуценя!»
Скляний цуцик, незважаючи на свою німоту, точно встановив нашу дату народження.

6
Погожого осіннього ранку тисяча дев'ятсот дванадцятого року пішов я в школу. Надів батькові чоботи, мати підперезала якимсь, обривком, і я почовгав собі.
Чоботи — великі, нігті — великі, волосся — велике, розкуйовджене. А проте ніхто мені нічого! Гігієн тоді на селі ще не водилося.
Приходили ми в школу. Наша перша лекція була «отче наш»..
Становилися і співали. А співали ми «отчаянно»: хто куди хотів,, той туди й виводив.
То батюшка, наш вчитель і вихователь, брав за вухо і підтягував: «іже єсі на небесі...»
Причому він ставився до нашого вуха так, ніби це був ремінний шкураток. Бере було баса за вухо, а витягує аж на дишканта.
Схопить дебелими пальцями моє немічне праве вухо, зібгне, скрутить і по складах пропихає: «Ве-лик... бог... у сла-ві... сво-їй...»
Законовчитель не обминав і моє друге, зліва причеплене вухо. Хапав і його за кінчика. На кінчику лівого вуха й закінчувалася наша, перша лекція.
Починалася друга лекція, лекція на історичні теми.
Оцінки по древній історії отець Іоанн ставив виключно на нашій потилиці. Але часом відмітки переносив трохи нижче: гострим олівцем штрикав у пупа. «Охляло дурне... Язика не потягнеш».
Учив нас батюшка перехресним вогнем.
— Скажи, чим прикривали своє грішне тіло Адам і Єва після іскушенія дияволом?
Сусіда по парті Гриць Вухналь прожогом відповідав:
— Рядном!
— Йолоп царя небесного! Ставай на коліна. Скажи ти!
— Вони, — кажу я, — прикривалися лопухами! Бо мама казали,, що в раю ряден не було.
— Ослиця валаамська! Ставай і ти на коліна!
Тугенько нам лізла премудрість божа. Та отець Іоанн надії не втрачав — через лоба довгою лінійкою пропихав. Пхне сторч — не лізе. Тоді заходив з тилу. З тилу зручніше тулити гаряченькі лящі. Лясне раз та, не шкодуючи пастирської долоні, щедренько притулить і вдруге, і втретє... Хай вічно живе в твоїй голові день суботній. Щоб ти не забув, як твої предки гризли спокусливі яблука в райських, хащах!..
Може, вони, ті яблука, не такі й кислі були, але на наших потилицях оскому добре зганяли.
Особливий трепет на мене наганяли двунадесяті свята. Височенний, огрядний законовчитель підходив збоку, засукував по лікоть широкого рукава й грізно питав:
— Коли було вознесеніє господа нашого Ісуса Христа?
Моя душа трепетливо лізла в п'ятки, а п'ятки з ляку прилипали до шкільної долівки. Отець їоанн, не гребуючи високим саном, хапав своєю п'ятірнею моє волосся й з батьковими чобітьми возносив мої п'ятки аж до стелі...
Але мене небеса не приймали. Між небом і землею я зривався і лунко падав долі.
Тримаючи в руках шмат вискубленого русявого волосся, пастир духовний докірливо хитав головою:
— Учу вас!.. Скубу вас!.. Як овець паршивих скубу! А ви олухи олухами. Чого ти сьорбав носом, коли «і не введи нас во іскушеніє»?Речи — що є вездесуще, всевидяче і всемогутнє?
Петя Бовдня, худенький, маленький хлопчик, кліпаючи повіками, завагався. Згодом згадав:
— Волосний урядник!
— Безтолкове!.. Дубина стеоросова! Говори, в скількох лицях господь бог являє нам милість свою?
Петя зблід.
Милостиві заповіді батюшка впихав особливо енергійно. Грюкав лобом об парту і методично повчав:
— Бог-отець, раз!.. Бог-син, два!.. Бог дух святий, три!..
З духом святим Петя упав на підлогу непритомним.
Вдома наші рідні мами пошкрябані носи і лоби обмивали і гірко на таке духовне вчення нарікали:
— Святий та божий, на чорта схожий. Хоч би його, прости господи нас, грішних, вогненна комета вдарила, чи що! Хай не мучить діток наших!

7
Водосвятного дня батькові нагло відібрало ноги. Сімейний жеребок упав на мене.
«На, Сашуня, пляшку! Принеси святої водиці. Гляди, синочку, гляди, голубчику, не вихлюпай дорогою!»
Висвячена вода — вищий дар божий. Це і священний напій, і цілющий бальзам. Лікувальна її сила не має меж. Всілякі падючі хвороби моментально виганяє. Скажену бешиху і ту зборює.
Пити дітям дають один раз у рік, в день водохреща. Хильнуть до обіду по дві-три каплі, останню воду міцно затикають пробкою і зав'язують шматочком розідраної холоші.
Заткнуть туго, дебеленько, щоб, не дай боже, не вискочила святість. Заткнувши пляшку, примощують за іконами, хай вода встоюється, хай набирається цілющої сили.
Сперта місяцями встояна вода таким пахом тхне — носа не навернеш; ось тоді вона й стає особливо чудодійною...
Чаклунка зубами цокотить, лиха намовляє, бризнеш лихій чарівниці святої водички межи очі, враз зуби заціпить,
Удосвіта відьма корову за дійки сіпає, вловиш нечестиву за коси та святою пляшкою по голові торох! Готова відьма: висвятилася!.. Скоробить ненавидну в три погибелі.
Свята водичка непогано лікує брехливі губи. Спочатку встановлюють діагноза, яка губа більше бреше: верхня чи спідня.
Установивши, що обоє-рябоє, мастять долоню священними каплями й з розгону навідліг б'ють по хворих губах.
Говорять, допомагає... Губи набрякають і перестають свербіти...
Святили воду на краю села. Водосвятна церемонія не складна. В березі, біля колодязя-журавля, руками сільського майстра Иви ^Кравця воздвигали височенького хреста. Чудесна, тонка робота. Старі люди шанобливо здіймали шапки. «Оце Ива! — захоплено говорили.— Оце штукар! Хай сам архієрей гляне, і він перехреститься, їй-богу, вклониться».
У лютий мороз без рукавиць Ива всеньку ніч мусувався. Удосвіта чесну трудову людину розгнівило батюшкою передане підогрі-вальне: «Що ви мене напуваєте? Ви дайте оцим рукам волю! Дайте струмент! І вам Ива велике диво сочинить».
За одну морозну нічку дядько Ива без інструмента, голими руками, сотворив прекрасну льодову споруду. Гляне котрий парафіянин — милується не намилується.
Отець Іоанн, наповнений величчю дня, став рядом з хрестом. Біля батюшки примостилися дяк з півчими. Біля півчої — сіль землі — Педаки.
Осторонь сиротливо в рижій, латаній сірячині стояв творець водохресної споруди — Ива 'Кравець. Стояв, склавши свої робочі, голі руки на поясі, ніким не помічений...
Вдома мене виряджали, наставляли:
— Дивися, синку, рота не роззявляй. Почнуть стріляти, почнуть голубів випускати... Почне батюшка кропилом махати... Мерщій, синку, біжи та набирай води в пляшечку.
Воду набирали в різний посуд: пляшки, цеберки, глечики. Рідко хто черпав макітрою. Це ті скарбеги-лобачі, які ото взимку дбали, а влітку святою водою торгували...
Я посунув пляшку з рукою й набрав з верхом. Заткнув пробочкою і пішов додому.
Шляхом мене стрів Івась. Разом в школі вчилися.
— Зайдемо,— просить,— до нас. Погріємося, пограємо в ґудзика. Батьків удома нема, одна сестра порається з борщем.
Побути в теплій хаті після отакої водохресної холодини, пограти в любимого ґудзика спокуса неабияка.
— Івасю,—кажу.— Я не той... не того... Батьки ждуть. Не стануть без води обідати.
— Таке їй-бо, скажеш. До обіду далеченько. Заходь!
Не витерпів—зайшов. Поставив на підвіконня пляшку і швиденько зубами відгриз два ґудзики з сорочки. Від штанів я ґудзики програв ще на різдво.
Почали грати. Граємо собі та й граємо. В  час гри я  на хвилину  відірвався.   Поглянути, чи на місці моя посудина. Глянув—мама рідна! Яка - жахлива  картина!  Івасева сестра Галина моєю святою водою доливає свій грішний борщ.
О леле! Холодний піт виступив на моєму лобі. Кара мене жде. Кара в три батоги.
— Не хвилюйся! — заспокоював  Івась.— Юринда.  Подумаєш — вода!.. Ми це діло поправимо. Наберемо води в оцьому колодязі, ось по сусідству. В сусідньому колодязі вода ще чистіша. Їй-богу, чиста-чиста... Мені з Гандиним Федькою торік ще гірше було. Несемо ми з Федею святу воду в глечиках, а оті книпті-Педаки — фургоном як набігли на нас. Куди нам діватися, ми гоп та в сніг. Перекинулися і глечики з святою водою перевернули.
Плачемо, ревемо, дак мама нас врятувала. Набрала води з оцього ж таки колодязя, поналивала в глечики, перехрестила і сказала: «Бог з нею, з водою. Вода водою. Тільки батькові нічого не кажіть!» Скористався і я доброю порадою, порадою хорошого,  щирого товариша.
Вдвох витягли дерев'яне цебро, Івась сам попхнув пляшку в воду. Похитали на світло, подивилися, вроді  нічого, хороша, чиста вода. Івась на дорогу впокійливо запевняє:
— Неси, Сашко! Не хвилюйся. Їй-богу, сам батюшка не розбере, яка вода: грішна чи свята.
Совісті ради, я дорогою потихесеньку перехрестив пляшечку. І не даром. На душі трохи відлягло.
Першим воду попробував батько. Похвалив.
—Доброї водички, синок, приніс.
І до мами:
— Бачиш, Ялосовето, як якого году. Нинішнього свята вода на багато добріша.

8
Великого посту школярів відпустили на говіння. Причащатися. Гріхи свої збувати.
Мама поклала в долоню мідного п'ятака і сказала:
— Оце, сину, ціна твоїм гріхам. Ляжеш, синочку, на аналой і жди, доки батюшка скине гріха. Скине — ти встань і кинь у тарілочку п'ятака. Мені, синок, цей п'ятак самій до зарізу треба. На гас,
на сірника берегла. Нічого не поробиш, бери, гріхи не ждуть...
Церковна сповідь не хитра. Грішив не грішив — сповідайся. Посповідався — плати. Плати готівкою, в борг гріхи не скидають.
Суперечити не пробуйте. Гибле діло... Гендляр Йосип Путаний, щоб зірватися з більшенької такси, тихенько вблагував: «Отче! Я цього року зовсім мало грішив. Хіба ото на прілому борошні согрішив. Загнав по височенькій ціні, а воно і пріле, і мокре... Соблаговоліть, отче, свою милість, збавте трохи. Я вже покаявся, на праведну стежку став...»
Отець Іоанн сповідника вислухав м'яко, терпляче і, бачачи, що легковісність може похитнути основні стовпи євангельського вчення,,, з розгону лупонув визнавальника хрестом по губах. Бідолашні губи на всю церкву плямкнули. Хльоснув і суворо попередив:
— Що ти, невірнику, мелеш? Апостола не читаєш? Читай апостола — праведних нема! Всі грішні. Схиляй голову, кайся во гріхах своїх!
В церковних казаннях отець Іоанн частенько попереджав парафіян:
— Хто з вас, братіє, без гріха? Хто без гріха, киньте в того каменюку. Хай не бреше!..
Одним словом, не супереч, лягай на аналой і кайся. Кайся чесно, правдиво. Покаявся — кидай в підставлену тарілочку богом тоді визначеного тарифу.
Школярам — п'ятак, старшим, дорослим — сороківець. Понеже, хто нагрішив побільше, тому й такса більша.
Шпурне великий грішник сороківця, отець Іоанн скоса гляне та гнівно, гнівно похитає головою.
— Ой, ой!.. Баламутнику!.. Які я тобі гріхи скидаю,  коні крадеш? Страшні гріхи, злодійські, а ти кепкуєш?
Левенцківський конокрад Альоша заганяв руку в кишеню й додатково кидав на всепрощаючий аналой срібного полтиника.
— Ну, як, батюшко, в рощоті?
Наставник духовний чув не чув, підгортав полтиничка ближче до себе й поспішав накрити епартихелею чергову сповідницю — Ліду Жеглову.
Поштива дворянка вміла грішити і вміла по достойності оцінити натворені грішки.
Ушанувала пастиря духовного синенькою кредиткою. Кмітлива грішниця цей торг чинила напрочуд вміло; в широкий апостольський рукав непомітно запхнула вдвоє загорнену троячку.
Парафіяни, ох, які прості, але пильні парафіяни вчасно помічали акуратненько просунуту в рукав троячку.
— Бачили, блудниця три карбованці ткнула? Чого ж їй не грішити. Витягла, на — відчепися, отче! А тут злидні гризуть, не тільки гріха викупити, олії нема за віщо взяти! Боже, боже! Чи ти бачиш, яка в світі неправда?

9
Ось в отаких   морочливих, ночовочках   і   мене   малим    слеленали.
Мав глибоку віру: нами невидимо правує всесильна сила божа.
Вчинив гріховне — кайся. Сповідайся. Плати. Не заплатиш — покарають. Та ще як покарають! Чого доброго й руки повикручують. На все воля божа.
Друга уявно страховидна сила не менше мене гнітила. Це була ота клята сатанюка рогата.
На мою маленьку істоту дорослі всякого населення насилали, різної мани напускали.
— Он, он, — казали, — в. кочергах чорт стоїть! Лежи, спи, а то так і плигоне в твою пазуху!
З ляку по моєму тілі холодний піт пробігав. Лежу, не дихаю і не сплю — дрижаки ловлю.
Засну й часто з дива просипаюся: щось таке чорнувате в кочергах ворушиться...
Третього по черзі я боявся пастиря духовного отця Іоанна: «Скине гріха за п'ятака чи не скине?»
З п'ятаком в руці я почимчикував до церкви.
Біля церкви показав мідяка Івасеві. Івась взяв п'ятака і ловко підкинув його вгору.
— Ти що, думаєш цілого п'ятака батюшці кинути?
— Еге, — кажу, — за сповідь.
— Сашко! Не будь дурненьким. Батюшці хватить дві копійки. Скільки ти там нагрішив? Ось скілечки. Одне яблуко в садку батюшки зірвав. Який це гріх? Більше дві копійки не потягне. Ходімо розміняємо п'ятака. Дві копійки батюшці даси, на три — бублика купиш. Дивись, я вже розміняв!
— Господи! Не зрадь дитячої душі. Яка перспектива: цілий бублик з великою діркою? Івасю! Івасику! Приємна твоя порада і страшнувата. Івасю! — Завагався я. — Мама мені сказали: «Сашко! Ціна твоїм гріхам — п'ятак!»
— Те!.. Твоя мама ще нічого не знають. Гріхи подешевшали, ціна спала. При мені тітка Килина кинули копійку та й кажуть: «Батюшко! Більше нема. Вам бог дасть!..»
Так чи не так, вирішив — розміняю. Що буде, те й буде. Івась хороший товариш, він в гріховних ділах не підведе.
— Ходімо до бублейниць, — веселіше заговорив Івась. — Купимо по бублику, зайдемо за сторожку й потихеньку з'їмо. Ніхто не поба
чить, ніхто нас не буде товкти.
Минулого року нам з Івасем за бублика підходяще перепало. Всипали, як вам сказати, за спасибі.
Стоїмо ми коло бубликів, ковтаємо слину і рішаємо невеличку задачу: чи спроможна одна мідна копійка затулити два голодних роти.
Товстющі бублейниці монументами сиділи на теплих казанках, їх мало турбувала дитяча задачка. Вони були по горло зайняті суперечками бублеиної конкуренції, бо безцеремонно кляли одна одну на чому світ стоїть.
Крайня дорікала сусідці.
— Хіба в тебе бублики? Чорт по їх плигав. Кислі, глевкі, остюки ясна роздирають. Безсовісна!..
— А ти — совісна? Чорта боїшся та на ніч дяка кличеш. Ото бублики печете?
— Печу! По правді, печу!..
— Щоб ти так по правді дихала, як ти по правді мокрою мукою людей давиш!
— Хай тобі заціпить, шкура барабанна! Одного чоловіка загнала, другого загнуздала, на третього сама верхи сіла!..
В цей час Івась несміливо витяг з кишені копійку. Бублейниці заверещали.
— Хлоп'ятка!.. Дітки!.. Ось у мене бублики... Дешевенькі, солоденькі, добренькі... Підходьте, беріть...
Івасик дав копійку, сам взяв бублика, розломав пополам, і наші голодні зубенята запрацювали.
Бублейниця, власниця бублика, повагом піднялася з казана і, лукаво примруживши око, єхидно запитала:
«Це ти, шибене, копійку ткнуло? Вас, байстрят, питаю: ви копійку тикнули? Люди! Гляньте. Ограбили. Підсунули копійку, а бублика гризуть на дві! Ой боже мій! їдять і облизуються... Та я вас, анахтемських...»
З оцим лементом на наші дитячі голови посунулася чорна хмара в образі череп'яного макортета.
Довготелеса сусідка, ота конкурентка, ласкаво спинила запальну  бублейницю:
— Кумо! Кумонько! Ви що сцапіли? Схаменіться! Отаку дорогу посуду та на таку дешеву голову? Ось же налигач! Налигачем по губах, щоб знало сумашедше, як чуже добро хватати. Держіть   їх,   злодюг!..
Попало нам підходяще, ще мали підбавити, та від більшого лиха врятували наші юні ноги.

10
Наступив торжественний час збувати гріха. Тримаючи в правій руці заповідні дві копійки, я благовійно поклав голову на аналой.
Відхиливши вбік епатрихіль, отець  Іоанн стиха запитав:
— Чим грішний?
У простоті серця свого я чистосердечно вимовив:
— У вашому садку яблуко зірвав.
— Ах, ти ж, нечемне... паскудне!.. Іди геть!
Пастир з такою силою штурхнув Мене в груди, що я з ляку забув кинути в залізну миску дві копійки. Але священнослужитель не розгубився, він на льоту вихопив з, моєї долоні мідні копійки.
— А гріхи, отче? — з плачем крикнув я. — Гріхи скинули? Шарпнувши за сорочку, отець Іоанн потяг мене до себе.
— Тю! Кляте! Яке ти вопюче! Оселедцями воняєш! Вон з церкви!
Взутий у батькові чоботи, я заплутався в церковних ковдрах і впав на підлогу.
Якась жаліслива тітонька підняла мене з підлоги. Витерла хустиною набіглі сльози і почала втішати.
— Не плач, дитино, не плач. Гріх на сповіді плакати. Ти батюшці кинув копієчку?
— Дві, — кажу. — Батюшка  сам з рук вихопив.
— Господи! Шерсть стрижуть і шкуру деруть! З рук вириває. Іди, дитинко, додому, бо, чого доброго, тобі в церкві ще й ноги ВІД- ' топчуть!
Ішов додому і вболівав душею. Копійки взяли, а чи гріхи зняли?
Мама первим ділом запитала:
— Посповідався, синочку? Ну, ось і добре. Тепер не гріши. На хліб не дивися, їсти тобі гріх.
По християнській моралі їсти після сповіді боже тебе борони! Кріпись аж до обіду завтрашнього дня. На цілу добу зачиняй рота. Жодної риски хліба в рот не клади. Покладеш хоч крихітку — пряма дорога в пекло.
Увечері нам з сестричкою добренько таки попідтягало животи. Нащупавши в запічку маленького сухарика, я почав його потихеньку, потай гризти.
Зрадила мене найменша сестриця Наця.
— Мамо! — шепнула. — А Сашко в запічку бога дурить, сухаря гризе!
Мама — рідна, дорога мама — ради діток і всемогутнього не злякалася. Перехрестилася — хай бог простить! — і наварила в горщику гречаних галушок. Загнала говіючих на піч і там в куточку поставила отой горщик з гаряченькою стравою.
На всякий випадок вхід на піч мама завісила стареньким рядном, а щілину затулила батьковою полотняною сорочкою.
Хай хатні святі вгодники не підглядають!
— Їжте, дітки! — присоглашала мама. — Галушечки їжте шпичечками, юшку — ложечками. Ковтайте тихенько, носом не сьорбай
те, бо нагорі бозя сидить, почує...
Ми поволі хуком студили юшку, а галушки, щоб голосно не чавкати, ковтали ціленькими.
Краще вдавитися, чим скривдити рідну маму перед всевидящим гнівним богом.
— О   боже, боже! Який ти суворий і проникливий, що можеш крізь рядно і батькову полотняну сорочку з високих хмар невблаганно  вздріти, як ми,  голодні,  вминаємо  незаправлені   гречані  галушки.

11
З гріхом пополам закінчив церковно-парафіяльну школу.
Тепер передо мною стелилася нова невідома путь: в який бік заверне моя життєва стежечка.
Життєва стежечка вела, вела й завела на гору. За селом, на горі, в підперезаному тополями хуторі, жив господар на всю губу, богобоязливий церковний староста Кіндрат Комар.
Сам жив, людей гнобиз.
Взяла мене мама За руку, гірко заплакала і сказала:
— Підемо, синку, на гору. Будеш гусей пасти. Своїх нема, станеш чужі пасти.
Увійшли ми з мамою у покої хутірські. Зайшли в багату, простору хату проситися у найми.
Кіндрат Комар творив вечірню молитву. Не спиняючи щирої молитви, запитав:
— Хто там?
— Привела до вас хлопця. Чи візьмете на літо   гусей попасти?
— Гусей? На гусей мені вчора накинули одного дармоїда. На овечок давай. Овечок бог послав сто штук. «...Отче наш, їже єсі на небесі...» Чи втьопне воно овець пасти?
— Зможе, зможе... Ти, синок, умієш прутом овечат ганяти? Вміє!.. Вміє!..
— «Да святиться ім'я твоє...» А барана не боїшся?.. В мене три барани... Мордаті, рогаті!..
— Синку! А ти на барана палюгою — куди лізеш? Він барана не боїться!..
— А як баран затопче копитами, рогами придавить? «...Да буде царствіє твоє, да буде воля твоя...»
— Воно в мене живуче — не задавить. Ти, синок, хлібця поїсиш та такий кріпкенький станеш. Еге ж?..
— «...яко на небесі, тако і на землі, дождь нам днесь...» Скільки ти візьмеш за свого силача?
— До покрови... Попасе, поглядить, ви йому на сорочку наберете, на штани і по гривенику в день.
— По гривенику? Щось ти, тітко, за таке худюще рано гримаєш! «...і остави долги наші, яко же і ми оставляєм должніков наших...» Твоєму багатирю в базарний день красна ціна — п'ятак.
— Малувато... добавте...
— Куди — добавте? Воно, бачиш, як пряде очима на хліб. Воно й мене з'їсть «...і не веді нас во іскушеніє, і ізбавь нас от лукавого»'.
— Не вечеряло та й дивиться. Поспішали...
— Ото хочеш, хочеш — ні, п'ятак у день і сорочка.  В  мене їх восьмеро, всім штанів не накупишся. Штани бог дасть... «Яко твоє єсть царство і сила, і слава отця і сина, і святого духа...»
— В чому ж він буде ходити? В чому стане овечок пасти?..
— В чому ходило, в тому хай і ходить. Літо тепле, походить без штанів, «...і нині, і прісно, і вовіки віків. Амінь!..» Ану я подивлюся, яке ти тут на вигляд.
Височенна сіль землі встала і безцеремонно почала щупати мої слабенькі руки.
— Те, те, те... Де воно росло — в лісі? Одні кісточки... Переплатив я твоєму силачеві... Воно ж нікудишнє. Волам не дістане налигача надіти. Вівці вмієш доїти?
— Покажете, зуміє. Не святі горшки ліплять.
— Оставляй. Будеш ночувати в повітці. Бери ось оце ряденце, постелеш сінця. Тільки бери кострубатішого, звикай, бо тим мягшим сіном коней ранком погодуєш. На, бери рядно і спи. Та гляди сторожуй. Підсунеться яка-небудь сатана до корів, схвачуися і читай: «Да воскресне бог...»
Умова відбулася: пішов я,в найми по п'ятаку в день пасти овець в одній сорочці.
Довго мама тулила мою дитячу голівку до своїх теплих грудей.
Я довго на горбику стояв, очима проводив материну постать, яка в сутінках ген-ген майоріла в високих чужих хлібах. До пам'яті привів мене окрик господаря:
— Заснуло, чи що? Піди подивися, чого коні харапудяться?

12
Богобоязливий Кіндрат Комар господарське кадило почав роздувати з маленького: шевським молотком вчасно зіпхнув завадливу муху з братової голови.
Нерозважлива комаха сама в капость залізла. Трясця її понесла сісти на висок меншому брату в пекучу хвилину: брати ділили батьківщину.
Батько, старий (Комар, нагло вмер у дорозі. Повертався чоловік з зелених лук, неждано-негадано спіткнувся на містку й шурхонув з мосту та в воду.
Старший син Кіндрат бережливо витяг утоплене тіло і любовно, трепетливо доніс дорогого татка аж до сінешніх дверей.
Піклуючись за майбутню господарську долю синів, рідний батько перед самісінькою копанкою словесну духівницю дав: «Тобі, Кіндрате, відписую господарство. В тебе, сину, досвід, розум. Меншого Аністрата шаную бичками з возом. Хай з богом шукає в світі щастя!»
Нелегенька задача розділити багатеньку батьківщину. Спробуйте розділити без рахівниці: землі п'ятдесят десятинок з хвостиком, а бажаючих пити з неї соки — два. Два брати: Кіндрат і Ані-страт.
На письмі дорогий татко не встиг нічого написати: руки вже були під водою.
Єдиний свідок — німа ікона, яку тримав старший брат і живим ліз до бога, доказуючи: «Як брат братові останню батькову сповідь передаю!»
Гемонська муха по дурості своїй взяла і недоречно залізла всередину родинних чвар. Влізла, вертиться, крутиться та й голосить: «Не хочу на бичках у бога щастя просити!»
— Згинь, лиха личино! Не дзижчи! Без тебе нудно! — розпалено крикнув Кіндрат і хлопнув муху по потилиці молотком.
Сіра мушка, конешно, не витримала замашненького удару, брикнулася додолу. З мухою на долівку впав і рідний брат. Упав і більше не встав.
Шанобливо, тепло старший/ брат Кіндрат віддав землі меншого брата Аністрата. Власними коштами свічок накупив; з власного дерева новеньку труну зробив; поминальної куті з прошлорічної пшениці дві мисочки наварив. Більше фунта наскріб...
Власною гарбою і дорогого братіка на кладовище одвіз. Щедрого могорича гробокопачам не пожалкував. «Пийте, люди добрі, та копайте яму для рідного брата поглибше!»
На могилі Кіндрат довго жалем кріпився, потихеньку хлипав. Не стерпівши, залився гарячими сльозами і, нахиливши скорботне лице над дорогим прахом, на все кладовище клятвенно заридав:
— Лежи брате! Хай тобі буде земля пухом! Лежи спокійно, не хвилюйся! Твої осиротілі бички по-братському приголублю. Найду в загороді і їм затишний куток! Прощай!
Вдома став навколюшках перед образом спасителя і з відкритою душею розчулено шептав: «Боже, боже, який ти справедливий! Твоя щедрість неосяжна! Спасибі тобі за пораду — чесно розділили батьківщину!»
З божим новим даром пішли нові турботи, нові клопоти. Земля просила ненастанного, невпокійного догляду. П'ятдесят десятин одними молитвами не засієш, не заволочиш. Треба рук, дбайливих, трудових рук. Заради розквіту сільського господарства Кіндрат Комар обгорнув себе скупим, бережливим дійством. Дає в позичку хлібця пуд, просить повернути два. Дорожив власним добром, не допускав збитків. Позичить гниленької картоплі — не віддають. Страдницьки стане під удовиним вікном на чотирьох і цілий вечір клян-чить: «Відроби, голубонько! Не відробиш — хату спалю!»
День і ніч напружувався, щоб не впасти в розор. Серцем палав розширити межі своїх вузеньких десятин.
Приловчився хапкі петлі біля кіп ставити. Поставить замасковану пастку, сам сідає за копами, чатує. Визирає, чи скоро голодний сусіда підсковзнеться ногою. Добре знав: де нога, там і рука.
А руки, як потрібні дешеві, робочі руки: орати, косити, хліб в обору возити.
Учувши лемента: «Ой, ой!.. Ставили лиходії сільце на одну ногу, вловили за обидві!» — Комар потихеньку вилазив з хащ і на ходу мінявся на виду. Лице ставало вгодливе, смиренне.
Ось де в кого хист — перевтілятиря!
Гляне вправо — чорт чортом. Поверне пику в другу сторону — ангел небесний!
— Чого, сусідонько, лементуєш? Біжу. Спішу. Рятую. Скидай сорочку!
— Так, помилуйте, вона в дірках — подрана!
— Хай тебе бог милує. Стягай і драну. Виплигуй мерщій та помиримося. Гріха свого відробиш на жнивах. Ти покосиш, жінка пов'яже. Дивись і вам снопик, другий перепаде. Діток забирай. Діткам на все літо забава. Хватить мороки і дітям твоїм...

13
Вередливому господарю ніколи і нічим не вгодиш. То робиш мало, то їси багато.
Помастиш сальцем черствий хліб, трошечки мазонеш по окрайцю, а питливий Комар тут як тут: «Не дуже масти, а то живіт заболить...»
Зірвеш поганеньку грушку, почнеш жувати, глянеш — аж дивина — хазяїн стоїть рядом з тобою: «Жуєш? А запитати: хіба я тебе, хлопче, на груші наймав? Біжи овець виганяй!»
Стане біля тину й бубонить і жебонить:
— Не доглянь — біда! Розор!.. З листям садок з'їдять!
Кавун, круглий, стиглий кавун, здається чудодійно сам скотився з воза, сам і в повітку вкотив. Аж ні — ніякого чуда на світі нема. Разом з кавуном у повітку вкотився і сам Комар:
— Кавунчика гризете?.. Гризіть! Гризіть!.. Запихайтеся, бог з вами. Сьогодні й відробите... І мені господь бог даром кавунів не посилає. Поїдете орати, ото так і знайте, срнце не сонце, а щоб до вербичок зорали... Запрягайте воли!.. Запрягайте й на ходу скибки доїдайте. Помагай вам боже в оранці. Я прийду, навідаюся...
Дуже піклувався за нашого брата невсипний Комар.
Ні світ, ні зоря, а він уже кахикає на подвір'ї. Переживає — чи ми не заснули навіки.
Встане в ту пору, коли ще чорти навкулачки не б'ються. Ходить по двору й стогне і бурчить. Страшно боявся, щоб ми часом не проспали царства небесного.
— Спите? Отак і царство небесне проспите! Самі встанете чи батіжком підсобити?
Устанеш, хочеш оченята свіжою водичкою промити, а хазяїн — цап! За подрану сорочку.
— Стій, куди розігнався? Встигнеш очі прополоскати. Ось ярма поправ!..
— Дядьку! Вмиюся та хоч раз перехрестюся.
— Перехрестися в степу... Твою молитву бог і в степу прийме. Заганяй мерщій волів у ярма. По холодку поорете, доки муха худоби не б'є!..
Зайде сонечко, глибока ніч починає на землю лягати, і тут нас Комар не забуває.
Лізе на високого ожереда, навшпиньки спиняється й прозорливим оком прорізає пітьму: чи дочасно не волочимо потомлені ноги із далекого степу?
Та в світі, не все так сумно, коли поруч із тобою іде вірний друг.
Отакого друга-товариша я зустрів в оборі Комара. Це був віком старший Василь Буряк. Який це чудесний і симпатичний хлопець! Веселий, жартівливий і на всі штуки майстер. Лиха доля і його в цю хутірську обору загнала. Працював Вася у сільського багатія другий рік.
Щоб розвіяти тугу, Вася досяг великої вправності: змайстрував чарівну сопілку. Сам і грав на оцьому чудовому інструменті. Та як грав? Грав, аж за душу хватало.
Комар найшов у стрісі сопілочку й безжально спалив — заважає, співуча...
Вася вистругав ще кращу, ще милозвучнішу. Співала, людським голосом промовляла: «Туман хвилями лягає по степу німому...»
Заграє Вася, і ллються ніжно-поетичні мелодії, будять широкі німі степи.
Ґавеня, наш маленький пернатий дружок, і те радісненько свого дзюба розкривало. Оце галченя Вася підняв на землі. Воно випало з гніздечка й безпорадно тріпало неопіреними крильцями.
Уловив і терпеливою ласкою навчив дикувате пташеня усяким штуковинам. Обідаємо, а вороненятко підпригом, підпригом та й присусідиться до гурту. Чемненько жде дарунка...
Крилатого дружка ми ніколи не обминали. Шанували самим смачненьким шматочком.
А як же? Як же не пошанувати любе, дороге пташеня. Вороненя в степу — наша надія! Чуйна, пильна сторожа.
Ото попоходиш за плугом, попотягаєш чепіги, то й, зрозуміло, втома бере своє. Хочеться хоч на хвилинку присісти.
Присядеш, а Комар іззаду з гострим істиком... і ходить пекучий істик по наших спинах.
Ґавеня й визволяло нас із цієї капосливої біди. Сяде на полудрабки й зірко чатує: чи не йде степом якийсь чужинець.
Почувши вперше тривожні сигнали — кра, кра! — я подумав: чи не підкрадається ласий чотирьохногий хижак?
Але ні — не чотирьохнога — двонога небезпека підповзала. Із-за болотяного оситнягу вкрадливим шагом підходив сам хазяїн — Кіндрат Комар.
Любив Комар замість однієї дві шкури з людини стягти.^Не давав ні присісти, ні прилягти. Роби до впаду.
Але останнім часом Комар почав обходити гарбу. Обходить далеченько-далеченько й здалеку косо зиркає... Лякала його на гарбі нап'ята вишка.
То ми спорудили пост — хай вороненя з вищої висоти спостерігає.
Ляк на хазяїна наганяла, власне, не вишка, а пружна тятива, змайстрована кмітливим Васею.
З цієї тятиви крицевою стрілою Вася з одного маху ухлопав за-біглого вовка. Справжнього хижого вовка.
Сенсація — Вася убив вовка! Як, чим, що за така страшна зброя? Василя потягли в волость. Волосний урядник допитував, де та гармата, що отакенну звіряку вкокошкала.
Вася вивернувся: поцілив в око стрілою та двічі сокиркою по голові цокнув.
Вроді діло стихло. Але коли шуліка знизилася над гусенятами, Вася з тятиви й шуліку на смерть забив. Комар не на жарти забігав: «Отака чортяча штука! На ось якій висоті клятого птаха збила?»
А Вася ще й масла підлив: дубові двері пробиває! За гони збиває вола!
Пробували вивідати секрета, та Вася завітну тятиву сховав у степу, в старій соломі:
«Впала в воду, — ніяк не найду».
Хай лежить, з часом згодиться...

14
Цікаві історії нам Вася теплими вечорами розповідав.
Пізнього вечора стома хилить до сну, та чудесні оповідання розвівали нашу дрімоту.
Вася побував у бувальцях. Він був ув Одесі, там його рідний брат у порту вантажником працював. Вася й море бачив. Шумливе, бурхливе море, що вище тополь гойдає пінливі хвилі.
В нашій уяві небачене море мрійливо стелилося непрочитаною чарівною казкою.
Годі уявити: грізним, кипливим морем правують люди. По морі спокійно пливуть велетні човни-пароплави. Пливуть без весел, машина тягне.
Ото диво, ото чудеса!
А чавунка хіба менше диво? Біжить по землі, жене її пар, а людина сидить і правує.
— Вася! А коні де, ізпереду чи іззаду?
— Чавунка сама коней возить. Ех, хлоп'ята! Єсть такі плуги, землю без волів орють. Паром тягне!..
Наша повага до симпатичного Василя з кожним днем зростала, ми його дуже полюбили. Вірили кожному слову, але, щоб плуги орали землю без волів, єй-єй, химера.
Оранка без худоби нам здавалася непостижимою вигадкою.
Одного вечора я запитав:
— Вася! А хто оті машини виробляє?
— Робочі! Робочі на заводах всілякі машини виробляють.
— Ото, — кажу, — мабуть, там добре жити, де машини роблять.
— Е, ні, Сашко, — сказав Вася. — Скрізь правують отакі живоглоти, як оцей Комар. Зарилися в добрі, як свиня в багні, та й тягнуть з людей жили.
Василь причинив двері — ми з Васею у хижці спали. Причинив і на клямку взяв.
— Сашко! Мене, тебе й батьків наших отець Іоанн обдурює у церкві. В своїх казаннях він проповідує, що панам і хазяям добро падає з неба. Бреше батюшка! У мого брата сходилися робітники, бесідовали й книжки читали. В тих книжках написано, що царі, пани й попи перші здирщики. Гнобителі!.. То нам брешуть, що бог їм усе посилає. Все роблять руки людські. Усе, що є на світі, все, що ми бачимо: плуги, машини, молотарки, чоботи, одяг, хліб, — все це роблять і вирощують робітники й селяни. Людськими руками й церкву муляри збудували. Ікони і ті маляри намалювали. Батюшка дурить, що це все янголи зробили. Він брехун!..
Слова Васі кидали мене то в жар, то в холод. Усередині хололо й пекло... Вася! Вася! Дорогий Вася! Що ти таке жахливе кажеш? Отаке на пастиря духовного! На преподобного отця Іоанна? У його ж хрест золотий на грудях! Він же перший замісник господа бога в нашій слободі! Хіба він може обдурювати людей?
А Вася потихеньку оповідав:
— Комар по жадобі й батька рідного згубив, і брата в могилу загнав. А отець Іоанн ці всі діла знав і кропилом благословляв. Нравив панахидки та за треби й собі підгрібав: за батька — порося, за брата — теля!
Отакі вони, дорогий Сашко! Комар — хитра, пузата змія, а батюшка в рясі — облудна манія!
Господи! Помилуй мене грішного! Що я отаке гріховодство слухаю. О, рятуйте! Покарають нас сили небесні! Прониклива святість у щілину підслухає — і амінь! Мову відбере, й оніміють язики!..
Ліг спати схвильований. Тривожно перевертався з боку на бік до ранку. Страшні видива ввижалися уві сні. Отець Іоанн женеться за мною з довгою дрючиною. Біжу, скільки духу, шпичаки колять в ноги, я падаю, але встаю й ще прудкіше біжу. А батюшка, піднявши фалди, шпарить навздогін. Що робити? Куди тікати? Повертаю понад болотом в село. Раптом із болота навперейми вибігає чорт з кочергою. Оце, думаю, мабуть, отець Іоанн устиг вночі шепнути лукавому: «Забігай Сашкові збоку, та й напару витягнемо з його грішну душу...»
Вскакую в село й мерщій ховаю голову під рядно. Голову сховав, а вуха видно, з-під одіяла стримлять, а отець Іоанн — шасть та в хату:
— Чиї вуха?
Мама в сльози:
— Отче святий! Отче дорогий! Він ще малий... Там його в пеклі й не приймуть...
Мама вмовляла, а я, не гаючи часу, вистрибнув у вікно та й побіг шукати Васю. Гуртом з Васею любого ворога зборемо.
Іду повз очерети, боже ти наш, що за чудеса: отець Іоанн уже тут, з молоденькими відьмами бенкетує. Одна безсоромниця без спідниці сиділа на батюшці верхом і, тримаючи руками преподобну бороду, гукала:
— Батя! Тільки й нашого, що на тобі покататися!.. Но!..
Від оцього крику— но! — я й прокинувся.
— На ось тобі штанці, — каже Вася, — надівай. Надівай, надівай, в мене їх двоє. Бери, твої ж зовсім подрані.
Беру, надіваю. Штани простенькі, але новенькі.
— Одягай, не квапся, — радить Вася. — В нас сьогодні свято, хазяїна вдома нема. Поїхав у місто нову коругву замовляти.
Свій сон я розповів Василеві. Вася засміявся:
— Твій сон в руку... Батюшка любить бенкетувати. Колись сам побачиш...

15
Ранком нас довго ганяли по всіх кутках. В оборі сталася пропажа: зник копчений свинячий кендюх.
Та воно грець з ним, з копченим кендюхом. Слід найшли. Біда в другому: вродлива молода господарка Олімпіада з часу на час ждала дорогого гостя, отця Іоанна.
А чим зустрічати? Хоч воно й піст... Хоч воно й петрівка... Піст постом, а шана шаною. Можна і в піст індичку піджарити. Одна заковика: чи встигне індичка на сковороді ноги простягти? Отець Іоанн ось-ось з молитвою нагряне.
На хуторі вже так давненько повелося: господар з двору — батюшка в двір. Вирядивши Комара в далеку путь-дорогу, аж в місто, свяще-цик клав у тарантас божі молитви й розвозив їх хутірським парафіянам.
Удень розвезе, а вечерком завертає до гостинної господарки розділити скромну трапезу по трудах-своїх.
А тут отака прикра капость: зникла приготована трапеза!
З копченим кендюшком, як правду сказати, недовірлива господарка сама схибила. Не повірила в праведність батраків: «Не подивляться ж анцибори, що святий піст! Візьмуть та й переполовинять грішну поросятину?..»
Отакечки поміркувавши, набожна Олімпіада взяла кендюха й повісила на мотузці в надійне місце. Почепила в коморі, наказавши любимому псу: «Терпеливо сторожуй!.. Чуєш? Не нюхай! Це вечеря батюшці!..»
А кудлатий охоронець все це діло й скапустив. Не врозумів господарської настанови: «Відвертай писка! Не нюхай!..»
Любимий пес не виправдав високої довіри — понюхав. І, забувши паніматчину заповідь,— не твоїм собачим щелепам готували! — взяв кендюха й трепетливо перевісив з хазяйського кілочка на свої зуби.
У зубах обережненько переніс в густу дерезу і там вдячно умняв. Постарався песик добре, до крихти вмняв, бо коли ми прийшли в дерезу, то на місці сніданку сиротливо лежав один лише мотузочок...
— Васю! — питаю.— Хіба отець Іоанн стане в піст, в петрівку, їсти кендюха?
— Стане! Буде їсти. То батюшка з авмону впевняє людей: гріх та гріх!.. А сам жме, аж хрумтить!.. Я тобі, Сашко, розкажу, що
я сам чув і бачив. В жилавий понеділок першого дня великого посту Комар поїхав у місто плащаницю підфарбувати. Казали, що з плащаницею трапилося лихо: впала свічка й пропалила ісусове коліно. Хазяїн поїхав,  а батюшка з великопісною молитвою у двір в'їхав.
Носю я на кухню солому, а тьотя Мотя куховарить. Страви всілякі готує та крашанки варить. Отець Іоанн страсть любить їсти варені крашанки. Приніс соломи раз, два, дивлюся, а бідна тітонька Мотя стоїть біля печі, тремтить і хреститься.
— Що з вами, тьотю? — питаю. — Чого ви тремтите?
— Як же ж не трепетати. Отаке в нашій хаті диво. Отець Іоанн чудо сотворив!
— Яке диво? — перепитую.
— Отож я внесла варені крашанки і поставила на стіл. Батюшка взяли перехрестили крашанки та й кажуть: «Хай сія страва перетвориться в картоплю!»
— Що ж, — питаю, — перетворилася?
— Перетворилася, голубчику, перетворилася. Отець Іоанн очистять шкаралупу та крашанку в рот, та в рот. Лізе крашанка в рот, чиста тобі картоплина!.. Боже, боже! Побіжу мамі розкажу, які на світі чудеса бувають!..
Сумнів мене узяв. Не може бути, щоб отець духовний попустився на отаку оману: в жилавий понеділок курячі крашанки їв. Витівник Вася. Єй-єй, вигадки вигадує.
Цього дня господарка ласкаво дозволила лишитися нам вдома, норатися в господарстві по двору.
— Хай худоба в загороді спочине, — наказувала. — А на ніч поженете, на луках попасете...
Нам що? Роби, як звелять.
Вечерком забігаю в хату, торбинку з їством на пасовисько прихопити. Дивлюся, у вітальню двері відчинені. На столі — чого твоя душа бажає. І випити, і закусити... Гість і господарка розкішно святу петрівку зустрічають...
Що ж я іще бачу? Отець Іоанн напідпитку посередині хати стоять в штанах. В отаких штанах, як усі люди носять... Стоять і басом тягнуть: «Ревела буря...»
Співали, співали однієї й, вхопивши господарку за талію, почали танцювати й другої співати: «Зять на тещі капусту возив...»
Олімпіада тоненьким фальцетом підтягувала і, вирвавшись з обіймів, почала біля отця Іоанна грайливо, як казкова фея, півколом пір'їнкою кружляти. І скоком, і боком, і сюди, і туди, і скакає, і плигає... Язичком дражне, оком моргне, пальчиком кивне...
Якісь, певне, лихі бісенята вселилися в молоду Олімпіаду. Господарка такі коники викомарювала, що я аж з дива на ніч перехрестився. Висуне язика й дрібненьким шажком біжить, біжить і доскочивши до отця Іоанна, хлоп ласкавою ручкою по губах.
То перевернеться та починає хвацько викручуватися... І оте місце, яким гостинна господарка вправно і крутила і вертіла, отець Іоанн в свою чергу нагороджував легеньким ударом пастирської долоні.
А потім... Боже праведний! Чи мені померещилося, чи це якась сновидна мара? Отець духовний здійняв із себе хреста й золотим церковним хрестом почав хрестити вертляве місце... Лупоне й скаже: да святиться!.. Олімпіада регочеться, аж заливається... їй очевидно імпонувало — отаке достоїнство! Кругом висвячують..
Всевидящий! Чи зриєш ти з небесної висоти? Де ж ти, церковна правда, на землі?
Вхопив я клуночка й мерщій бігом до воза.
— Бачив? — каже Вася. — Ото така попівська правда? Ото нас так і дурять. Поїхали... Правду вантажники в брата говорили: «Попівська релігія — опіюм народа...»
Пізньої осені розпрощалися з Комарами. Пішли в місто шукати людської долі.
Я глибоко вірив Васі: гуртом людську долю найдемо. Без царів, панів і попів!  
1956 р.

МІСТКИ ТА ДОРІЖЕНЬКИ...
Чудесна, прекрасна дорога — большак. Ідеш — одна краса! Ніхто тебе ні возом, ні автомашиною не зачепить. Рівна-рівна дорога, як струна.
— Е, — скажете ви, — то ж большак. Шлях, куди ваше діло. Ви спробуйте попід вербичками, по отій крутій дорозі проїхати. Ото штука! Ти вліво — ямки! Ти вправо — пеньки! Ну, хоч на яроплані лети!
— Дядьку Юхиме! Дак можна ж оті ямки лопаткою позагрібати... Та за одним рипом і пеньочки позбивати!
Таке скажете... Щоб ото я вибігав з лопатою? Найшли меншого — Юхима? Юхим біжи... і чого б ото я туди біг? >Коли мені й доведеться раз на рік по снопи тією Дорогою поїхати, так ото вже першИхМ і біжи. Хай кум Свирид біжить першим. Він у тих рівчаках на тройцю ночував...
Поговорили отак дядько Юхим, запрягли сіру й полову й поїхали тією доріжкою по снопи. Поїхали, наклали кіп зо дві, налигача на роги, сами на воза, люльку в зуби і:
— Цабе!.. Ремиґаєте!.. Соб!..
З'їжджають дядько Юхим з гори, з'їжджають підтоптаною та підмитою дорогою. З воза не злазять, а, потягуючи люльку, позирають  набік та все:
— Цоб, цоб!.. Ану, чи перевернеться, чи не перевернеться... Куди ж ви ото вернете? Собе! Мабуть, таки перевернеться... Та цабе! Цабе!.. їй-богу ж перевернеться.
Коли — перевернулося.
— А бодай тобі!.. Чи не моя правда — таки перевернулося!.. Оце вам і кум! Важко йому вибігти з лопатою та підгорнути.
Погудивши отакечки кума, дядько Юхим злазять з воза. Хоч, правда, не злізли... а зсунулися...
Вхопили спересердя за налигача й повели корівок далі. А далі — сухий пеньок.
Ведете понад пеньком та:
— Цоб!.. Цабе!.. Ану, вчепиться — чи не вчепиться!.. Цоб, цоб!.. Їй же бо, вчепиться! От щоб мені додому не доїхати — вчепиться! Коли вісь — хрусь... Вчепилося...
— Щоб тобі добра не було. Бодай твоя путь погибла... Яка ж воно чортяка отут пеньок поставила? А щоб йому. Яка вісь добряча була, а луснула!..

Рано-ранесенько, ще вдосвіта, я бачив, як дядько Юхим з кумом Свиридом ішли. Не самі йшли, на плечах й лопати несли.
1926 р.

ХРЕСТОНОСЦІ...
1
У хуторі Тихі Копили тихо,  накидали  на  людей  тугеньку  петельку.
Накинуть, довкола кріпкенько обмотають ще й трьохперсною пучкою в лоба ткнуть:
— Не гніви бога — терпи!
Великодушний статечний господар Кирило Тугокопилий для хазяйського діла й чорної окравки не пошкодує — доточить. Щоб довга петля була. Щоб можна було і руки скрутити, і ноги обхопити.
Обкрутить дебеленько, міцненько, щоб ти тільки те й робив, що вправненько, смирненько за хазяйським плугом ходив.
А вже ласки божої поштивий господар задарма повну пазуху напхне.
— Чоловіче! Не пручайся, ори! Ори, голубчику. На сонечко не позирай, спочинеш в раю.
Та й сам господар і не спочивав, і не спав. Турбувався... Клопітливо осиротілу земельку під свої ноги пригортав.
Де підгорне, де приоре, а де й просто вночі гребоне, а вдень владно гукне — моє!
Господи! Яка це напружена робота: до однієї купи стягти сто десятинок.
Ще надворі густа темінь, а невсипний господар по буграх ходить, никає, в пітьмі блукає.
Пильно, пильно хазяйським оком в степові простори вдивляється: чи слобожани не порушують земельного кордону?
Пригнув   голову — боже   мій! — порушують.   На   межі   зухвало -рвуть травицю-кострицю.
Кирило Тугокопилий підтюпцем біг на місце злочину. Хекав, со-пів, а біг. Біг і рівним степом, біг і баюрами.
Хай ноги по коліна вгрузають... Хай терплять... Хай зверху ще й проливний дощ ллє! Грім небесний по спині б'є! Ніщо не спиняло зажадливого господаря.
Добіг Тугокопилий і в голосі змінився. М'яко, лагідно заговорив:
— Дай боже день добрий! Ех, чоловіче, чоловіче! Хіба ти не бачиш, на чиєму полі своє миршаве теля пасеш?
— Межа... На межі пасу.
на  людей  тугеньку  петелькуМежа?.. Господи праведний! Чи ти бачиш з висоти небесної, яка на світі неправда. Він на межі своє дурне теля пасе?.. На моєму пасеш, христос з тобою. Дурень ти! Розплющ очі — на моєму! Я горював, не спав... А він — на межі?..
на  людей  тугеньку  петелькуОце ж ваші степи, а оце моя смужечка... А оце — межа.
на  людей  тугеньку  петелькуБоже, боже!.. Совість у тебе єсть? Що ти плетеш — моя смужечка? Коли вона була твоя? За царя панька! Схаменися і більше не гріши. Ото чиї воли приорали? Ото, аж, аж... Бачиш, аж до очерету? Чиї? Мої! А він патякає — його смуга. Вона вже давно з торгів продана мені. Ех ти, неборако! Живеш, живеш та все на чужому пасеш? Хе, хе, хе... Та бог з тобою, гріх поділимо пополам. Половину я тобі дарую, половину відробиш. Приходь на молотьбу. Молотьби у мене, гай, гай, до покрови хватить. Хліб будеш їсти мій. І не кажи, і не говори, і хліб, і страва моя. Спечуть, зварять і винесуть тобі в степ. В степу і спати будеш. Ляжеш на широкий ожеред і перекидайся, як на перині. Я для людей боже мене сохрани...
Щедрий, ласкавий господар... Жита кому пудик позичити — позичить. Не погребує й підсобити.
— Зігни, чоловіче, шию, а я тобі клуночка на спину підкину.
Повірить  людина,   спину  підставляє,  дивиться,   а  милосердний господар на шию обротьку накидає.
— Я тобі, ти мені — по-християнськи... Я тобі хлібця, а ти мені віддаси оту смужку, що над горою. Вона тобі без надобності...
Потихеньку, помаленьку, то позиченим хлібцем, то влесливим слівцем, мудренький Кирюха і згрібав у велику купу маленькі клаптики земельні ближніх своїх.

Гін з троє чи з п'ятеро на високому пагорбі розкішною садибою жив вередливий конкурент у небесних справах: ревний старообрядець Терешко Тягниряднодосебе.
Інде в степу чи в садку збіжаться і гиркають один на одного до півночі: двома чи трьома перстами достойніше ласки божої просити. — Кириле! — душевно умовляв Тягниряднодосебе. — Возвеличайся у ділах духовних. Не йди на шлях нечистивих. Не уподобляйся триклятим попам. Праведним двохперстієм милостині у бога проси: «Боже! Іще достаточку пошли!..» Усердствуй, брате Кириле! Всевишній вздріє!
Приглядався Всевишній до пучки чи не приглядався, а брат Кирило з худобою й трьома перстами добре справлявся: одних волів у загороду загнав дванадцять пар. Та бузівки, та коники, та коровки...
Устигай тільки хреста класти — говядини хватить...
Одна біда — не спиться. І не спиться, і не лежиться... Господарчі думки з голови до п'ят скажено бігають. Подумати — на такі яри, гори, доли одна парова молотарка? Глум та й годі! Люди хліб уже продають, а я ще молотю. Другу парову до зарізу треба. Або жатки?.. Людям на сміх — шість жаток на отакі розлогі степи? Малувато, їй-бо, малувато — не вправляються. Хлібець бог робить і височенький, і густенький.
Почухав Тугокопилий поперека, перевернувся на правий бік і акуратненько розкинув на пальцях — копійок хватить! Одна каса в коморі під бочкою зарита, друга — під грушею, біля свинюшника. Садив грушу та за одним рипом і про день чорний мідну копійку зарив. Повний казанок золотих червінців на чорний день у землю пошпурив. Третя каса з катеринками — кинути палицею — коло нужника   під старим фургоном лежить. Ніякий чорт не здогадається.
Копійок хватить і на молотарки, і на жатки, і на плуги...
Отут би спокійненьку і заснути, дак ні — нові мислі невпокійно ворушать. Засіли і не вилазять з голови: де будувати маслобойку?
Заплющить очі невсипний хазяїн і отак із сплющеними очима починає кібцем по хутору кружляти, просторого, зручного маслобійного місця шукати.
Хороша містина край хутора, на большаку. Боже ж, яка дохідлива містина! Хто їде чи йде, ніхто не мине. Заходить і заїжджає. Клята двоперсна штунда випередила: раніше цей кусочок схопила. На дорозі кам'яну молельню поставила. Перваком сукин син торгує. Удень молиться, вночі пельку заливає — п'є!.. Щоб тебе гаряча кров спила!..
На тамтім краю — сам ґаву вловив. Бісова волосна служака, Мусій Нетесаний, давно гарненько вуголочок захопив. Парового млина двигонув. Де він стільки грошей нагріб? Де ж?.. П'ятий рік волосним старшиною гавкає і, бач, — млиночок нагавкав!
Тугокопилий повернувся на другий бік. Те, те, уподобав містинку. Облюбував у центрі хутора, рядочком,/коло самої церковці божої. Отець Іоанн, нівроку собі, любить за червоненькою простягнути пастирську долоню свою. Хай простягає — помастю. Поплюю, де моє не пропадало, а воно, дивись, і мене бог не забуде. Дивись, і в мою кишеню попливуть тисячі...
З тисячами й заснув Кирило Тугокопилий. Але й уві сні господарчо-земельні справи не кидали крилатого степняка.
Дивна сновида уявно заходила по хаті. Підлогою потай, без шелесту, підійшла Варка, найменша сестра. Стала і докірливо головою захитала: «Дорогий брате! Що ж ти натворив? Рідній сестриці довгеньких дощечок пошкодував: коротеньку домовину спорудив! Як я тебе, братіку, на тому світі часто згадую. Тіснувато мені, ніг не розправлю. Чи на тобі, брате, хреста нема? В мене он скільки земельки забрав, а мені лише два аршини дав?»
Схопився Тугокопилий, як ошпарений. Отака сновидна химера! Схопився та мерщій до вікна, чи світає? Чи пора у двір гукати, сонливих робітничків на вправляння з худобою підіймати?
До вікна, а дужі північні вітри ставнями по вікнах — грюк!
Грюкнуло, аж шибки забряжчали: велика новина! Престол упав!
В Петрограді скинули вседержавну корону. Нема царя! Гепнув головний тиран.
Тугокопилий бух лобом перед позолоченим іконостасом.
— Святителі дорогі! Скажіть, не мучте, чи прикосновенні, чи не-лрикосновенні хазяйські відруби?
Німо позирали пишно вбрані ікони на вгодливо розпластаного раба божого.
Мовляв: ми тепер, мабуть, не в силах охороняти твої відруби, господи нас прости!
Встав Тугокопилий, збив пилюку з колін і з дива вирячив очі — мовчать. Як змовилися, гуртом мовчать.
Рвонувся хазяїн і побіг у клуню. З бантини здійняв найдовші вила-трійчата. Сам  буду гострими вилами відруби захищати.

2
У цю пору в хутір Тихі іКопили на земському тарантасі прибув щупленький урядовець з прізвищем гіркої трави — Симон Блекота.
Посередині вулиці земець переліз з тарантаса на кобилячу спину. Зліз неспроста. Верхом на коняці оголосив:
— Статечні господарі! Радійте! Я — ваш месія!
Статечні, кріпкенькі хуторяни шанобливо вклонилися:
— Радіємо, радіємо!.. Хто ви й звідкіля вас милостивий кинув у наші края?
Блекота пиховито відставив праву ногу і штрикнув пальцем у небо. Оцим величним жестом казав: «Я... Я удень хмари спиняю,, вночі небесні зірки здіймаю!..»
Уголос декларативно сповістив:
— Мене до вас кинуло земство. Верховодити!..
Слово «земство» спочатку ошарашило Кирила Тугокопилого. Але згодом він прийшов у тямки. Отакі верховодні жести: «Хмари спиняє!.. Зірки здіймає!.. Вроді злетів підходящий грак?»
Підступивши ближче, сміливіше перепитав:
— Звиняйте, ваша земська ласкавість! Яку ж ви нам пораду привезли? Чи хазяї будуть при своїй землі? Чи, може, ота злидота прийде розпоряджатися?
Тугокопилий трійчатами показав у бік сусідньої слободи Бідна. Долина.
— Ось ота — долинчанська? Що годами в нас, хазяїв, робили? Робили, робили, і здрасьте вам: «Давайте землю нарівно ділити! Ми теж їсти хочемо!» Будь ласка, приходь і їж! Накормлю і нагодую. Але ж ти, чоловіче, совість май! Ти прийди, поори, заволочи, засій, заскородуй, скоси, згреби, зв'яжи, змолоти... Ось тоді ми з тобою чесно й поділимося куском хліба. А виривати землю з господарської душі — заськи!
Тугокопилий без усякої делікатності помахав гострими вилами перед земським носом:
— Оце тобі хліб! Оце тобі й земля. Приходь — нагодую!..
Повненькі, кріпкенькі хуторяни захахакали, загомоніли й залементували:
— Формене безобразіє!.. їсти захотіли! «У вас,— кажуть,— хліб в амбарах цвіте-гниє?» Яке твоє розпрособаче діло? Я хазяїн? Мені, а не тобі всевишній послав! Дак ото, вибачайте, ми хазяї між собою і гомонимо: чи нема у вас. за пазухою лишньої програми. Акуратні шої... Щоб вона з твердим наміренієм сказала: «Хай буде порядок, на хазяйській межі! Не підступай! Осади назад!»
Блекота, не злізаючи з гнідої кобили, перехрестився:
— Клянуся — порядок буде! Хай ніхто на хазяйські межі не зазіхає. Огородимо хутір Тихі Копили високими тинами!
Вуличками й провулочками гайнули чутки: «Господарі, цілуйте ікони! Рятувальне щастя з неба впало. Хмари спиняє, і зірки здіймає... І межі!.. І межі хазяйські охороняє...
Правда, Блекота по хмарах не ходив, телят у бога не їв і зірок з неба не здіймав.
Сидів у земських апартаментах і темними вечорами на рахівниці ворожив: бути чи не бути.
Чи скоро наступить та довгождана часина, коли й він, забутий і людьми і світом, з повітового вікна махоне й хоч на поганеньку шкапинку плигоне.
Збереться та й гайда — степами, хуторами. Гасоне діла вершити... Незалежного тина городити...

3
Прибулого земського рятівника першим щедро пошанував Кирило Тугокопилий.
На власних руках трепетливо поніс щупленьку месію під прохолодну бузину, де на чистій, вишитій горобцями скатерті стояла гостинна смачна вечеря.
Іменита вечеря складалася із страв, установлених сугубими правилами стародавньої хутірської кулінарії: борщі, коржі, вареники, стуленики, ковбаса та чарка...
Блюда: гуляш, щі, пельмені, відбивні котлети, біфштекс Блекота власною рукою рішуче викреслив, як страви іноземного походження, що можуть згубно вплинути на хутірський словник і, чого доброго, почнуть розхитувати свіжо виплетені незалежні тини хутора Тихі Копили.
Мокренька вечеря добренько таки намочила пошановану особу, бо аж вдосвіта земську месію церемоніально волокли через росяні лопухи в ласкаво відведену резиденцію: вкриту очеретом простору клуню.
В клуні, на полудрабках двох завчасно вкочених гарб, відбулися й перші урочисті хутірські установчі збори під гаслом: «Ми сіль землі! Ми споконвіку владарі!»

4
Історія нас вчить, що там, де на чашу ваги кладуться суб'єктив--но індивідуальні інтереси, там неодмінно спалахує непримирима ворожнеча.
Спалахнула вона і в просторій, очеретом вкритій клуні.
Супротивну опозицію в очеретяній клуні породили ненаситні заздрощі Кирила Тугокопилого.
Вічно заздрісний, він давно косо позирав на гаман штунди. Бувало йде повз старообрядницької садиби, трьохперсною пучкою махне й сам собі шепне:
— Отакі грошики двома перстами гребе!
Відійде трохи вбік і істинно по-православному заскрегоче:
— Гониш?.. Гони, гони!.. Дери! Рви! Я з тебе, анцибора, і душу вирву!..
Щаслива нагода — вирвати душу з гаманцем — підскочила на вечірній нараді. На закритій вечірній нараді — які творчі сили мають стати у хутірського керма — Тугокопилий конфеденціально шепнув рятувальній месії:
— Штунда не дає ходу. Шкуру з православних дере... Непомірну таксу гребе...
Земець і бабахнув державного акта: монополізувати перваки! Понеже штунда почне опинатися й огинатися й покірливо не зігне-поперека, наказую: підсобити йому розігнути спину замашненьким-макогончиком!
Тугокопилий досяг таки свого: загнав ворожу штунду в самий) куток клуні, де ображений Тягниряднодосебе опозиційно й примостився на вогких збоїнах.

5
Смиренний брат Терешко Тягниряднодосебе, не будемо критися, горілчане виробництво поставив на досить широку ногу.
Сам, боже борони, краплі в рот не брав. Усі високоградусні краплі з християнською добротою по скромних цінах ближнім своїм роздавав... Пляшечка — гусеня, друга — каченя, дві вряд — рябеньке» порося...
Та й рук своїх благочестивих не поганив. Переклавши оце марудне діло вправнішим... З міста Полтави викликав спритненькогсо чоловіка — крутія  і  словесного  мутія  Микишу  Винника.
Прізвище своє Винник цілком виправдовував. Умів словом мутити й з прілого хліба винне питво варити.
Монтаж ґуральні багато часу не забрав: затратили дві темненьких нічки.
Ґуральню ловко замаскували в густоті вітвистих столітніх дубів край хутора й з божою допомогою почали кип'ятити й варити...
Люб'язно коректний, знавець біблейських легенд Микиша Винник літніми лагідними вечорами прихильникам Бахуса частенько викладав рекламно-популярні лекції.
— ...Первак нашої фірми, чудесно збуджуючий напій. Ніщо в світі: так легко не збуджує, як наш шістдесятиградусний первак!
— Громадяне! Запевняю — чарівне питво! Воно має чудодійну силу: одним пахом впливає на людину. Самий дужий чоловік з двох кухлів впадає в дитинство. Вихиле, ляже і лежить у бур'яні, як невинне дитятко. В'яжи його, сповивай... Сунь йому в рота мокру соску, пхни і сухий кізяк — байдужісінько. Буде нерухомо лежати і оком не моргне...
Популярні лекції завбачливий Винник доповняв дохідливою, дійовою практикою: чемненько підносив слухачам на пробу з череп'яної миски ще теплого перваку. Але спочатку мочив власні губи.
Сьорбне й промовить— пробуйте! Ранком націдили. Животворніше святвечірнього озвару. Цілюще! Хворіють зуби, перехиляйте оцю тикву і будьте певні — зуби заніміють!
— Господи праведний! Господи наш милий! Яким чутливим стає тоді чоловік? Сам себе вилікує і гуманно йде сусіда рятувати: качалкою пробує сусідські зуби оздоровляти!
— Братці! Православні! Уживайте райське питво! Несіть копійки! В кого копійочок чортма, тягніть гусенята, каченята, поросята...
— Голубчи'ки мої дорогі! Милостивий нічим не гребує, приймає і гусятину, і поросятину...
Посилюючи вплив на аудиторію, кмітливий Винник пускав в оборот і пожовклі сторінки древнього біблейського сказання.
...Рятівні каплі!.. З любої лихої біди рятують тебе. В біблії, глава п'ята, сторінка п'ятдесят п'ята, чорним по білому вимовлено: «І розгнівився господь бог на невірність людську. Мнозі холодної небесної води пужонув. Світовим потопом сорок деньків лило. Тюжило день і ніч. Гкбіль! Куди тікати, де ховатися? Мудрий муж Ной першим зрозумів: тікай в корчму! Сховайся, закуси і пережди обложний сорокаденний дощик!»
— Мої любі брати! Будьте бадьорі — уживайте наші душоспасительні капельки. Хай вас потоп не лякає! Хай вам буде море по коліно.
Часом словесного витівника нагло перебивали. Тягниряднодоссбе не витримував біблейських длинот й з чорного ходу жебонів:
— Не забивайте людям баки. Торгуйте! Коли там діло було, а ви розсусолили... Он чоловік жертву вечірню приніс. Бачите, сухого язика показує? Хоче за здоров'я принесеної овечки горляночку промочити. Не мучте людину! Ублаготворіть жаждущого, а я покірливу вівцю в хлів зажену.
Але хіба ти паршивенькою овечкою удовольниш вимогливого Винника.
Попередня фінансова діяльність на ниві духовній Микишу Винника практично навчила: з одним овечим хвостом далеко по небесній драбині не полізеш.
Не спроможна вгору підсадити й застаріла екзархистсько-цер-ковна форма: врозбрід торгувати лойовими свічками...
Винник добре знав: до свічок і до кадила треба ще й плідно язиком працювати. Красивим біблейським словом одухотворити заблука-лі душі, а овечки — божа тварина — покаянно самі вовну в корчму принесуть. Отарами прибіжать...
Та незважаючи на кмету проповідника й на те, що Винник був клепаний на язик, прості відвідувачі простим словом притис-ли дійшлого євангеліста до самої стіни. Не вірять, щоб, заливши очі, можна в пітьмі по грязюці долізти босому до райських вершин.
— Може, воно й так, — сказав долинчанин в стоптаних постолах. — Може, кому-небудь і пощастить в рай потрапити... Та, мабуть, це дуже довга пісня? І довга, і тяжка... Ми з кумом Юхимом учора до сліз переживали й уболівали, дивлячись, як наш праведний дяк на чотирьох рачкував до райських воріт. Боже, боже! Яка це пекельна робота. Та ще бідолаха збився з прямої стежки і увесь вечір шпарив вонючим рівчаком...
Винник перебив:
— Кожен дяк — свиня! Які б він божі тропарі не вичитував, якби він не маскувався непомітно підлізти на чотирьох — ні дякам, ні попам жоден апостол райські двері не відчинить. Церковних брехунів у рай не пускають... їм одна дорога — вогненне пекло...
Кого будуть немилосердно пекти на тому світі, долинчан це не вдовольняло. їх цікавила земля і хліб.
— А скажіть, будь ласка, в якій волості, п'ятьма хлібами цілу слободу нагодували? й з якого амбара зерно брали: з старообрядницького чи в Тугокопилого позичали?
Винник молитовно склав руки.
— Братці! Хай йому грець! Хто та кого там в старовину годував? Давайте краще вип'ємо!
Але долинчани ні — не те. Не п'ють. Не хотять пити, хотять правду знати.
— Скажіть, чого воно отак: мілійон голодує, а десяток жирує? У хуторі амбари від хліба тріщать, а в слободі з голоду дітки пищать. Як воно в біблії про це сказано?
— Братці! Прошу вас! Забудемо чвари!
А тут, як на той гріх, Тягниряднодосебе невпинно калатає й калатає.
Винник і сюди, і туди — жебонить клятий. Не стримавши гніву, гукнув у двірну щілину:
— Чого ти грюкотиш? Чого ти бубониш? Щоб тобі заціпило? Хіба не чуєш — в модельні бунт?

6
У клуні засідали виключно заможненькі, кріпкенькі господарі.
Тримаючи в руках ціпки, порадливо гомоніли:
— Не спроможне земство підсобити, будемо католиків просити хазяйські землі врятувати...
Та лише земська верховода — Симон Блекота — став ногою на дишло, гомін їв клуні вщух. Господарі стіихли й благоговійно скинули смушкові шапки.
Терешко Тягниряднодосебе і Микола Винник стрималися. Овечих шапок не здійняли. Свого протеста вони сформулювали просто і ясно: «Де він, сукин син, на нашу голову взявся? Отакі прибуточки різонув!»
Збори в широкій клуні поділилися на різні хліборобські угрупо,1-вання і корпорації. На гарбі зліва розсілася перша опора земської програми «Аграрно-степова спілка».
її лідер Кирило Тугокопилий на полудрабках чванливо копилив губи: першим пропихаюся у свати хутірської коаліції.
На другій гарбі вмостилася «Просвітянсько-лісова філія».
Вожак філії, кругленький, повненький Варивон Кирпатий, серед присутніх вигідно виділявся високим уповноваженням. На його плечі поклали духовну місію: реорганізувати хутірський церковний синкліт, лозиною загнати розпроклятих екзархистів у світле автокефальне лоно.
Осібно на свіжому сіні сиділа нейтральна трійця цукрозавод-чиків.
До нейтральних записався і колишній волосний старшина Мусій Нетесаний. І йому в клуні найшли державну роботу: доручили персонально охороняти земського діяча.
Свої нові функції Нетесаний чесно виконував. Тримав у руках суху дрючину й зірко пильнував: чи всі присутні дихають лояльно.
Словом, пильний охоронець даром хліба не їв. Увійшовши в роль, він аж двічі натякав сиротливій штунді:, «Кайтеся! Переходьте в нашу віру. Тягніть первачку!»
Тягниряднодосебе сигнали урядової дрючини не зрозумів і тихенько шепнув своєму раднику:
— Микишо! Чи ти розумієш, що нам оте мурло патякає?
Винник краще розумів рухи суворого охоронця.
— Воно вимагає залити суху пельку! — доповів.
Старообрядець помислив, подумав і коротко кинув Виннику:
— Глаголь! Чорт з тобою! Промочимо! Гони гривні! Нетесаний не полінувався, черконув лагідненьку записочку: «Вашу руку, дорогі спільники! Валюти хватить. Ниньки конфіскували два глечики керенок. Будуть і гривні... Друкують... Радий верховоді доложити: внутріспілкову кризу усунено...»

7
Верховода тим часом дійшов до основних пунктів земської програми.
...Територію хутора Тихі Копили та його околиці оголосити недоторканими.
...Носити іноземні вбори: кепки, картузи, кашкети, шапки-ушанки і фетрові капелюхи, в хуторі і околицях — не рекомендувати.
Вищевказані головні убори иіе притаманні, ое властиві хутірському духові й прикро зневажають гідність статечних хуторян.
Штани перекраяти, вузенькі холоші замінити широкими. Матню попустити до коліна. Вузенька матня нівелює самобутні звичаї й стирає нанівець стародавню етнографію.
...Жінкам вбратися в різноколірні очіпки: дівчатам — зелененькі, молодицям — червоненькі, літнім — чорненькі. Герсети запровадити тугої конструкції.
Хай хутірське жіноцтво, туго засупонене в талії, вилазить у вищий расовий шерег: шляхетньо-степовий...
Тягниряднодосебе нахилився до вожака «Просвітянсько-лісової філії»:
— Кого ми вибираємо? Це ж земський халамидник! Що він меле? Навіщо нам засупонені попереки чи незасупонені? Аби покірливо згиналися... Земля — як? Ґуральні, ставки, млини?..
Невсипне охоронне око зло помахало на зухвалого старообрядця, а мовчазний Варивон Кирпатий швидкомовно заговорив:
— Гетьте! Не базікайте казна-що! Хай нас сам чорт веде, аби наша взяла. Не грайте дурника, слухайте далі.
Привезена на тарантасі земська програма кінцівкою своєю порадувала й старообрядницьку душу.
— Шановні господарі! Вітаю вас з перемогою!—проголосив Симон Блекота. — Добродійство! Власність лишається священною і неприкосновенною!
У клуні зчинився несамовитий галас. Купно лементували.
— Веди нас! Слава! Хай живе недоторканність!
Варивон Кирпатий, стоячи на полудрабках, запропонував заспівати: «Та невже, та невже наша не візьме...»

8
Аграрну бурхливу радість неждано засмутила прикра обструкція. Тягниряднодосебе підвів.
Самому не вірилося: отакого накинув обруча на голову земського діяча.
У пошуках — кого спеленати, кого в купелі духовній скупати — Тягниряднодосебе частенько в сусідню слободу Бідна Долина зазирав.
Чи не вловить простачка на штундистського гачка.
Здається, вловив... Уловив підходящого чоловічка. Не любить ні попа, ні водія.
Ще вчора бідняк Юхим Перепічка питав:
— Терешку! Поясніть, як ото отець духовний не сіє, не жне, а чого він отак розкішно живе?
— Брате мій! Патлатий розкішно живе, бо невірним перстом гребе!
І на духу бовкнув:
— Розвеселися, брате мій! Іди за мною! У клуні будуть окаянним гриви обрізати, а церковно-монастирські землі людям роздавати.
Виждавши, коли несамовитий аграрний рев стих, Перепічка подав три коротеньких запитання:
— Яку землю слід вважати священною і неприкосновенною: ту, що ти сам ореш, чи ту, що її роками орють і обробляють чужими руками?
— Хто раніше оцю програму вигадав: верховода чи столипін-ська держиморда?.
— Вашій раді ніхто в слободі не радий.
Людська чесність кисло вдарила у ніс Блекоті. Бідняка Перепічку схопили, зв'язали руки мотузком і кинули в затхлу старообрядницьку комору.
На стінах парового млина, маслобойки і на клуні вивісили сенсаційне повідомлення: «Упіймано підкопного агента з Невського проспекту міста Петрограда».
Хутірські слідці завели товстелезну кримінальну справу. Назва на папці всеосяжно говорила: «Зрадницько-підкопне діло по звинуваченню представника слободи Бідна Долина Юхима Перепічки, який своїми злонамірено-руїнницькими діями і тайними підступами намагався ізсередини злочинно розхитати основні стовпи державного хутірського устрою. А позаяк ці (стовпи недавно вкопані, то вони почали від дмухливої пропаганди хитатися, чим глузливий агентщик наніс господарно-фінансовій моці Тихим Копилам непоправні збитки, викликавши запальними промовами бунтівний опір з боку слободи Бідна Долина. Слобожани, нехтуючи священними правами шанувати й обробляти землі статечних хуторян, оголосили страйк...
Вінцем вдумливого слідчого трактату слідці просили вищого зво-ленпя: «Позаяк вищепоіменований Юхим Перепічка в своїх зізнаннях голосно гукав: «Хай живе воля! Хай живе дружба народів!» — вважаємо до такого й перетакого застосувати гішпанську кару, повісити на бересткові вниз головою, щоб він зрікся осоружних богопро-тивних свідчень». Підписав: «Варивон Кирпатий, богослов і значковий осавул».

СВІДЧЕННЯ  БІДНЯКА  ЮХИМА  ПЕРЕПІЧКИ
Запитання: Коли ви були в Петрограді?
Відповідь: Шкодую, але в цьому славному російському місті ще зроду не був. Двічі був у Полтаві, їздив на базар. Один раз хуру возив, другий раз підсвинка продавав, щоб недоїмки сплатити.
Запитання: Хто вам навіяв гасло: «Землею будем володіти, а паразитів жде біда!»?
Відповідь: Рідні брати.
Запитання: Де вищеназвані брати подвизаються?
Відповідь: Вищеназвані брати чотири роки подвизалися в окопах. Воші годували та за панство ненависне кров свою проливали.
Запитання: Чи брати щирі українці?
Відповідь: Щирі. Щиро на Україні того бажають, що і наші дорогі російські брати: загарбану поміщиками й глитаями землю повернути народові.
Запитання:   Який ранг ваші брати мають?
Відповідь: Солдати-більшовики. Меншому брату, Василю, ще більше щастя всміхнулося: він великого Леніна в Петрограді бачив і слухав.
В цьому місці запис протоколу переривався...

9
Долинчани поставили вимогу: негайно звільнити Юхима Перепічку.
Земець скликав нараду — як бути? Вірити чи не вірити людській мові? Але люди розмовляли і пальцем на смирненького Тягнирядкодосебе кивали: «Хитра змія!.. Підкрадлива... Сюди перстом, а туди хвостом...»
Увійшовши в довіру верховоді, Тягниряднодосебе першим порадив: Юхима Перепічку милостиво випустити з темної комори.
Випустити й, виписавши на широких полотнах євангельські заповіді, рушити в слободу Бідна Долина й словом божим схилити долинчан жити з хуторянами в злагоді. За п'ятий сніп виходити на жнива.
Та не дрімали й автокефалісти:
— Як—за п'ятий? Що ти мелеш, богохульнику,— за п'ятий? Долинчани споконвіку нам косили й жали за шостий!.. Смиреніє своє випинаєш?..
Тягниряднодосебе непохитно стояв на своїх позиціях:
— Братіє! Сам бог велить попустити...
— Чий?.. Твій?.. Штундистський!.. — загорлопанив Кирило Туго-копилий і звернувся до земця: — Ваша земська милість! Дозвольте від імені православія протестувати!..
И не стримуючи кипучого гніву, через стіл вхопив за петельки старовіра: «Чи ти маєш бога в животі, чи не маєш?»
Терешко Тягниряднодосебе глибоко вірив, що євангельська секта сама правдива, сама чиста й світла, що їй, і тільки їй, благовірні отці-старостотерпці заповідали: тихим, преподобним словом вивести людство на праведний шлях. Замолити тяжкі людські гріхи. Право-славіє ж, хоч воно і вдягнене в пишні золоті ризи, веде людей лише до згуби й збільшує роботу чортам в пеклі: плодить грішників.
Убгавши оце все в свою душу, Тягниряднодосебе в цю хвилину запалився єдиним бажанням: від слів перейти до діла. Стукнути кошлатого опонента важкенькою гиркою...
Але гирку забув із собою прихопити, і він гострими зубами вчепився в праве автокефальне вухо.
— Докажу падлецу! Докажу, що я маю бога! Отец Аваакум скуб вас, невірних, руками, а я тебе, кабанюку, обскубу зубами!
Тугокопилий бачить непереливки — може доказати — вихопив довге шевське шило.
— Не докажеш, богопротивний! Не смієш доказати! — люто проказав й з розгону загнав шило в ліве штундистське стегно. Тягниряднодосебе, мужньо захищаючи честь благочестивої секти, хапким ривком відірвав вороже вухо.
— Безвуха корова, скорися! Наш бог праведніший!
Дискусія — чия віра достойніша — лишила чесну людину, бідняка Перепічку, сидіти й надалі взаперті, в задушливій старообрядницькій коморі.

10
Ранком тихокопилівці на письмі сповістили:
«Вчора на нараді по дебатах — якою коругвою краще людей до правди хилити — розгорнулися жваві суперечки. В ході обговорення захиснику світлої автокефалії Кіндрату Тугокопилому хваткі опоненти розквасили щелепи: спідні підняли вгору, верхні пересунули вниз. Пошуки — де поділося праве вухо — невпинно продовжуються...»
Потерпілого першим відвідав волосний служака Мусій Нетесаний. Відвідавши, уклонився в пояс:
— Схиляюся! В ноги вам хилюся! Хвалю за буйство! Ай, ай!..
Яких півників на вашу пицю наліпили?
Хутірське жіноцтво своє співчуття виявляло гучніше, галасливіше.
— Боже, боже!.. Осоружні! Без понятія шматують. Рви вухо, бог з тобою, відривай. Так відривай, окаянний, обоє. А то таке: ні п'яте, ні десяте... Тільки вид споганили...
Але справедливу й кардинальну розраду подав лише земець — Симон Блекота.
Помацавши вшкоджене місце, Блекота з фаховим гонором сказав:
— Я маю земську практику, врятую вас. Не пошкодую племінної тварини — вухо лритулю. Приліплю, жоден ветеринар не розгадає, чий кінчик стримить, ваш чи свинячий?

11
Притулили вухо чи не притулили, а десять десятинок слобідської толоки Тугокопилому приточили.
Своя рука владика. Земський верховода прибічникам своїм щедро роздавав милостиві дари. Кому ставок, кому лісок... А кому й чинок...
За вміння гнути язиком і вашим і нашим Микишу Винника земець призначив надзвичайним уповноваженим. Вирядив у далеку подорож: покірливо вклонитися старшому святеннику храма святого Юри.
Зваживши, що дорога далеченька —мандрувати аж під Карпати— посланцю нав'язали підходящого сидора: сулію перваку, смажене порося, два кавуни і вінок свіжої цибулі.
На прощальній розмові верховода тепло  обійняв  крутія-мутія.
Запитаєш, чи не малувата сулія? Рече святіший — малувато налили? Падай на апостольські коври і трепетливо скажи: «Не гнівайтеся, ваше преподобіє! Ушануємо, барила не пошкодуємо. Во ім'я дорогої неньки пригонимо й корівок, і б,ичків, і кабанців... Хай перед Європою клопоче... Чув, голодранці в чорну зраду кинулися? Під слободою економичеські землі в щирого-прещирого Харченка забрали й підступають до незалежного хутора Тихі Копили... На самому порозі Симон Блекота інтимно шепнув:
— Передай його святості — хай виявить волю свою. Хай з цісарського складу трьохдюймовку підкотить. Доказуй — ситуація змінилася... Тепер бог без гармати ніщо.
Тихокопилівці свого посланця виряджали з церемоніальною шанобою. Почесна варта шумливо вибивала в бубни, а повненький Ва-ривон Кирпатий, удостоєний за вірну службу величеньким лісочком, ішов іззаді і одноосібно верещав: «Вже, вже наша взяла...»

12
Світлим жовтневим ранком тисяча дев'ятсот сімнадцятого року на Неві вдарили постріли.
Революційні вибухи з «Аврори» возвістили в степах України нову еру.
Над хатиною вкраїнського бідаря засіяли ясні зорі: воля, земля, трудове життя.
Окрилені революційними петроградськими вітрами, долинчани рушили розгороджувати хутірський тюремний тин: пішли визволяти бідняка Юхима Перепічку з неволі.
Аграрна коаліція вдарилася в переполох, але згодом оговталася. Кріпкеньким хазяям кинули підмогу — загін найманців «Чорні хвости».
Цукрозаводчики найняли.
Кирило Тугокопилий виявив неабияку хоробрість — став в авангарді. Коло власних амбарів зайняв вигідні позиції. Вилами хитав: «Не підходь! Заколю!»
Тягниряднодосебе учинив не так войовничо: потихеньку бухнувся на коліна в арієргарді. У молельні молитовно шептав: «Боже праведний! Допоміг мені капшуки грошенятами напхати. О всесильний! Укажи своїм перстом, куди їх тепер приховати?»
Варивок Кирпатий мотався вулицями, як тріска в ополонці, то туди, то сюди.
Мотався і по-просвітянському нахвалявся хрестоносним походом «Бідну долину» повалити. Огнем і мечем слобожан скорити.
Узяли аграрії мечі, задзвонили в дзвони й стали напоготові: опір зламати й хрестоносним чоботом вільну долину стоптати.
Підготувалися до походу сповна. Невирішено'ю лишилася одна заковика — на яку кобилячу масть земську верховоду посадити. На білу чи чорну?
— Білу!.. Білу!..— дерли горло просвітянці.—Біла — наша сила! Да воскресне біла!
— Чорту в зуби вашу білу! — загорлопанили аграрні степовики. — Ваша біла крутить хвостом. Задки кидає... Брикається!.. Ворону! Ворона — символ краси!
Представники нейтрально-християнського союзу цукрозаводчиків етепенно порадили:
— Посадимо водія на осла!
Знавці хутірської фавни нейтральним союзникам резонно заперечили:
— Хіба в нас осли єсть?
— Слава богу, єсть. Таке, їй-бо, скажете. Щоб у нашій богоспа-саємій коаліції та не було ослів? Єсть і будуть! Зробимо, добродії, по-християнському. Посадимо водія на ішака. Скотина тиха, смирна, сіна їсть мало. А реве, як ієрихонська труба! Хай лише верховний на чоботи начепить блискучі шпори, щоб люди добрі не перепутали, чиї де ноги.

13
Поскакав земець на вороній лошиці. За ним стрибонули найманці в сірих жупанах. Поскакали й шомполами замахали. Фатально вірили: махнемо, гукнемо й бідна слобода покірливо впаде ниць.
Аж ні, не попадали слобожани. Гуртом піднялися на гнобителів.
Та й слобожанам велика підпомога підійшла: допомогти україн-цям-полтавчанам здолати панство ненависне підоспіли російські бра-ти-тульчани.
Симон Блекота бачить, перцем запахло, проміняв ворону на гніду і щодуху гайда на святоюрську гору.
Звідти й телеграмку вдарив:
«Хвала Всевишньому, на горі в святих печерах сховався. Не дрімаю — уболіваю. Самостійним кадилом підкидаю. Височайшим незалежного ладану в очі пускаю. Правлю молебня.
Молю бога о низпосланії другого хрестоносного походу».
Прямо з-під молебного кропила Симон Блекота бух в ноги старшому баварцю.
— Ваше височайше! Визволяйте! Курка беріть!.. Яйка тягніть!.. Тягніть і кабана... Тільки в хутір нас підвезіть...
Височайше баварське з великою охотою кинулося на дармових кабанців.
Розчинивши рота, воно гаркнуло:
— Гальт! Запихайте шпек!
Полтавчани і тамбовчани закордонних ласунів зустріли гостинно. Хто довбнею, хто кочергою, а хто й мітлою... Не шкодуючи силг добре годували... І мащене й немащене пхали...
Цісарська величність, слаба, квола, не витримала полтавських галушок з юшкою — репнула.
Величність лопнула, але на горе людству, цілими лишилися бле-котенята...
Симон Блекота ще тепленьким з розгону плигонув у другі панські покої.
— Цілую ренці... Падам до ніг панських... І ми не ми, і я не я... То не я, то Богдан Хмельницький вашій мосці панські ребра ламав. Ваша мосць! Гасонемо з полтавських глечиків солоденької моньки сьорбнути? Га? Прошем пана!
Гасонули панки молочного кисільку на берегах Ворскли покуштувати.
Не пощастило панкам на Ворсклі «млека» скуштувати. Не добігли до Полтави. Біля Шепетівки нащадки Хмельницького зустріли, панків гострими клинками.
Зустріли й по саму зав'язку напоїли. Тікали панки — не доженеш.
Славним будьоннівцям доводилося здалеку гукати:
— Панове! Яка монька: гірка чи кисла? Не забувайте, споминайте. Та й іншим паночкам привіта передавайте!

Довго блукав Симон Блекота по західноєвропейських ярмарках. Люлька в зубах, налигач в руках.
Продавався... Надоїли марки, перейшов на франки...
Розторгувався...   На  другу  валюту  перейшов.  іКупили  десь  за океаном. Тридцять срібненьких в пазуху запхнули.
Зліз Блекота на нью-йоркського хмарочоса та й запишався, телепень.
— Бачите, де я?.. Аж на хмари зліз. Тепер я вам... Тепер я вас... Зажму... Зітру!..
Говорить — випрямиться, просить добавки — зігнеться.
— Алло! Алло!  Містер!  Гуд бай,   містер!  Накиньте ще...  Я  їх тоді... Ой, ой!.. Еге-ге!.. Накинули?.. Щиро дякую, позаяк я і сам щирий... Трепещіть, долинчане!.. Тепер я вам... Тепер я вас... Спопелю!.. От що! Ага!.. Попалися!..
Молов, молов та й сторчакнув, дурень, хрестоносною балабашкою вниз. Гепнув на тротуар, аж виляски пішли.
Оце я написав коротенько, щоб і мої онуки знали. Знали й не забували, що іще десь отака блекота по світу блука...
1957 р.

ЧОРНА  ПЕЧАТКА
1
Оіля волості правили молебня.
Солдатки тихо-тихо, зовсім пошепки гомоніли:
— Ви, кумо, не знаєте, по яких ділах молебствіє справляють?
— Хіба ви не чули? Антихриста впіймали...
— О боже! Де ж він об'явився?
— У Ревазівці, кажуть, бачили. На врядника напав.
— А в чому він одягнений?
— В шинелі... В солдатській шинелі. Чорнявий такий... Високий... Акуратний мужчина... Урядник до нього, а він йому отакенну дулю: «Я германця бив і тебе, супостата, поб'ю!» Урядник на коні як підскочить, а кінь задки, задки... Хвостом крутить та назад, назад... Еге ж, кумо! Люди бачили, казали. «Я, — говорить, — тобі покажу, як із бідних солдаток знущатися... Собашник!.. »
— Так і сказав: собашник?
— Еге ж, так, кажуть, і відрізав. «Лягавий пес! — каже. — Продажна душа... Фараон!.. Хапаєш, останнє у бідних солдаток загрібаєш?» Ви ж, кумо, чули, яка причина спіткала бідолашну Оксану Деркач? Годувала, годувала жінка свинячку, а її позавчора врядник нагло забрав. Каже — престол требує...
— Господи! Що ж воно робиться? Одна була свиня і ту на престол потягли...

2
Відправивши молебня, отець Іоанн казання казав:
— ...Селами невидимо блукає антихрист. Сіє смуту, баламутить людей. Остерігайтеся, православні! Поганець незримо ставить хрещеним чорні печатки: чоловікам на праве коліно, жінкам на ліве... Моліться богу! Благайте Всевишнього: одверни сію напасть!..
Люди хрестилися й підозріло мацали свої коліна: чого доброго, окаянний непомітно десь і мені притулив!..
Казання отця духовного — остерігайтеся лукавого — одних хвилювало, других турбувало: коли він, проклятущий, залазить в штанину — вдень чи вночі?
Лише волосний старшина Сидір Ладур до оцих всіх антихристо-вих витівок поставився нейтрально. Він ще вранці одного чортика вловив...
Упіймав і, запхнувши на ходу вареника в рота, подався корити вродливу молодицю, солдатську вдовицю Олену Деркач.

3
Усе вроді одібрали, одна ото хрюкала худобинка і ту забрали. Аж ні, не підсобляє. Не кориться вперта.
Вчора власною персоною ходив: курей в повітці за податки ловиз.
Але палкому служаці й з курми не поталанило: промахнувся. Не в ту повітку довгі руки запустив. Поліз до молодиці в пазуху порядку пошукати: чи не сховалася під сорочкою неоподаткована жарена курятина?
Порядку спробував руками, а сторчака з хати давав і руками і ногами.
— Кого випихаєш? Мене? Старшину?.. Цепа з бляхою почеплю і курей заберу, і тебе скорю!
З оцими войовничими думками Ладур, хитаючись, пошкандибав огородами.
Чи ба — біда! Шляхом гемонські ноги по-зрадницькому захиталися.
Захиталися й повалили волосну владу біля низенького свинюш-ника.

4
Очунявся Ладур пізнувато: молебня відправили. Молебня справили і о дарованії прокричали.
Сталися й особисті зміни: вареника дожувало рябе порося. Лице покрилося свіжою вологою.
Воно ж, пацюня, вибачайте на слові, молоденьке, дурненьке... Вареника жувало і кропильцем кропило сонну волосну пицю.
Волога й привела Ладура в нормальне почуття.
Схопився й згадав: «Ага!.. Я ж з цепом, з бляхою! Побіжу корити!..»
Витер шапкою цепа й бляху, бо і їх баламутне поросятко своєю ласкою не обминуло: щедро пополоскало й волосні емблеми.
З огородів Ладур вибіг на вулицю. На вулиці його спинили схвильовані хлоп'ячі вигуки:
— Дядьку! Царя нема! Скинули! Біля школи матрос казав: «Радійте, діти! Скоро батьки прийдуть додому. Нема, — каже, — царя, не буде й війни!»
Ладур злякано витріщив очі — отака дивина. Але побризканої бляхи не скинув.

5
У школі повно селянського люду. В селі це перші всенародні збори. Матрос Самійленко здійняв безкозирку.
— Товариші!  Є  пропозиція,  щоб  солдатку з бідного  сословія Олену Деркач до президії обрати!
Ладур стоїть у самому кутку, гладить черево:
— Що воно таке — президія?
— Це обрані вами представники зборами будуть керувати!
Мовчанка. Тихо. Згодом хтось відтіля, з кутка, аж від печі:
— Та вона, звиняйте, в спідниці. Як же вона буде керувати?
Ладур пошепки:
— Куме! Вам похватніше. Гукніть ще разок.
Кум гукає ще разок:
— Це щоб нами правувала баба? Це ж іздівательство!.. Я і ось біля мене кум з ціпком стоїть — утримуємося... Ми проти!
Жінки в лемент:
— А що вам спідниця поганого зробила? Борщу не наварила чи хліба не спекла? Хай бог милує, отаке казати: баба — не людина. Раз переворот, хай і жінка в президію йде!
Вибрали в президію Олену Деркач. Сидір Ладур кисло всміхнувся:
— Царя скинули, а Олену посадили?.. Баба у власть пішла... Кінець світу!

6
Коло тину Ладуриха сусідок збивала:
— Бабоньки! Ви гарненько придивіться, їй-бо, в Олени щось чортяче єсть. Вона ж, хвойда, як іде вулицею, дак на ній шкура говорить. Хай я святої неділі не доживу — Олена чаклунка. Чарами наших чоловіків з ума зводить. Уся волость за нею бігає.
— Хто ж ото в нас корів уночі доїть? Олена! З чого вона, задрипанка, з трьома дітьми живе? Приворожить отакого йолопа, як мого бугая, — ось вам і цеберка молока. Сусідоньки! Давайте, голубоньки, зборемо її гуртом. Я сама не в силах шелихвістку повалити. Здорова кобила! А в мене така слабість, така слаба я стала. Борщ і той варить наймичка. Вірте не вірте, як перед іконою хрестюся, важилася на благовіщення, було шість з походом, та через оці всякі перевороти схудла... Стягло й стягло... Ніякого походу вже немає.
Давайте разом впіймаємо, затягнемо в дерезу і провіримо: на якому коліні їй антихрист чорну печатку притулив?
Сусідки головами хитали, зітхали і вдома чоловікам передавали:
— Здуріла Ладуриха! Отаке паскудне на чесну молодицю набріхує.

Удосвіта, рано-ранісінько, хлопці крикнули:
— Ґвалт! Спіймали!
— Кого спіймали — антихриста?
— Чудніше... У дерезі Ладуриха на попові зверху сиділа.
— Чого її на отця духовного трясця понесла?
— Чорну печатку на правому коліні шукала.
1928 р.

ЯК ОТО КОЛИСЬ ЛІКУВАЛИ...
Лікарня наша, або простіше «оптека», була і малувата, і вузькувата, і темнувата.
З вулиці одні вузенькі двері, з огороду два маленьких віконця... Темно!..
Одне віконце затуляв Бровко (хоч ти його вбий, ляже гемонський і спиною усе вікно закриє), друге ми самі затуляли. На підвіконня ставили ліки: йод і порошки.
Питають хворого:
— Що з вами?
— Горло... Повужчало й повужчало...
Лікар підводить хворого на горло до віконця, грюкає роговою ложечкою об шибку і профілактично гукає:
— Злізь! Злізь, щоб ти здох!.. Ану, скажіть: а!., а!.. От барбоса нажили!.. Тю на тебе!.. Кажіть за мною: а!., а!.. Куди ти морду сунеш? От бісова личина!.. Ще — а!., а!.. Сашко. Візьми дрючка, зжени отого чорта з вікна! Ще разок— а!., а!..
Лікар Сергій Павлович «медичних наук» набрався, будучи полковим санітаром в Єлецькому полку. Мав він красиву фігуру, пишні вуса, говорив «пацент», і одному лише богу відомо, як в його руках опинилася посвідка: «Може бути в сільській аптеці фельдшером...»
Я — помічник «лікаря». Медичні функції помічника скромні: посуд мити, перетирати, підлогу підмітати і ото кудлатого «чорта» з вікна дрючком ізганяти.
Помічнику чотирнадцять років. Він поважно сьорбає носом і довго-довго розглядає височеньку пляшку. На пляшці жахливий малюнок — голий череп!  А зверху нерозбірливі  літери:  «Spiritus».
О  боже!   Що за  страховидне диво «Spiritus»  отам   на  дні   сидить?
Набравшись духу, я на самоті зазирнув. Нічого страшного нема. Порожньо і денце сухе. Ото капость яка!
Помічник і не туди, що там таки справді сиділо лихо, та вчора Сергій Павлович напару з волосним старшиною оту лиху шаленюку всю ніч терпеливо витягали через вузеньке горлечко. Тягли, тягли і самі по саму зав'язку натяглися... Уранці найшли стомлених в арсе-нівському сажу... Старшина милостиво перечепив рябій свинюці начальственного цепа з бляхою і бурмотав: «Носи!.. Хрюкай!.. На те ти й свиня!..»
Прийом... Хвороби різні.
— Ногу в коліні роздуло... Меланка, жінка моя, і папоротника клала, і гарячими висівками пропарювала, і любисток з цибулею прикладала... А воно гонить, а воно жене.,.
— Що це у вас — косою різонуло? Хворий оцю свою хворобу передавав пошепки: «Яка там коса — урядник нагаєм різонув...»)Дідусі скаржилися на «божеські» витівки:
— Живіт!.. Звиняйте, роздуло, як бубон. Ми ж ото із старою посвятили на спаса яблучок і грушок... Та й святеньких наїлися... А то не їли, закону держалися. Стара грушку-другу жуйнула, та й годі. А я з охотою дві мисочки хватонув. Так тепер хоч кричи: карраввул!..
— ...А в мене під ложечкою смокче. Смокче і тягне. Затягне, затягне і  не пускає...  Вип'єш  чарочку-дві,  воно  трохи  й попустить... З Дітками ціла морока.
— ...Прив'язала я її до воза, за ніжку. Грайся, кажу, Оленко, грайся... Мамі ніколи, мамі жати, снопи в'язати. Грайся, дитинко, сама. А воно гралося та щось, дурненьке, і вхопило... Мабуть, жабеня про ковтнуло...
На всі хвороби оці ліки одні — йод і порошки. Ставиться банка з йодом, рядом кладеться квачик й увічливо перепитується за чергою:
— Що в тебе, Василю?
— Зуби болять!
— Ага... Роззявляй рота.
— В баночку всовується квачик і мастяться хворій людині зуби. Звісно, хвора людина, зціпивши зуби, аж дрібцює... А Сергій Павлович, вимазавши зуби й піднебіння йодом, на прощання ще і в лоба ткне.
— На всякий випадок... Може, голова заболить. А черга підходить та й підходить.
— А в тебе, Степане, що?
— Пече!
— Де?
— Отут.
— Підсмикуй сорочку.
І знову йодом маститься голе тіло.
— Де ж ви, Сергію Павловичу, мажете? Я ж вам казав — отут, а ви ондечки квацюєте?
Хворі на очі підставляють потилицю. «Лікар» маже й ненароком запитує:
— А що це в тебе, Петре, з потилицею?
— Та в мене, бачите, з потилицею нічого. Вона, можна сказати, здоровенька, а от очі... То мама й казали: хай помажуть іззаду, а то спереду як мазонуть, то ще й очі повилазять.
Сергій Павлович задоволено киває головою й мастить далі... А далі — молодиці з своїми хворобами. Вони про їх здебільшого кажуть  «лікареві» на вухо. «Золотник не на місці...» «Лікар» блаженно усміхається й мастить поперек. Квачиком установлює на своє місце золотника.

В аптеці зміна. Земство замінило фельдшера. Прислали молодого медика. Йосипа Карповича.
Але одного дня хворих приймаю я. Лікую нескладні хвороби: закапую очі, мастю виразки йодом, рятую від кашлю порошками.
На моє щастя, хворих мало і хвороби нескладні:
«Задишка...» «Оце око бачить, а оце, хоч стріляй, нічого не видно...»
«Апетиту нема... Пхну, пхну сухий хліб, а він не лізе... А більше такого чогось попоїсти бог дасть...»
Останньою підходить симпатична молодиця з Лимана.
— Що таке? — питаю. — Яка у вас хвороба?
— Я, голубчику, сама здорова. Одна хвороба: бог діток не поси-> лає. Була я у ворожки, ходила і в собор. Молилася, свічки ставила, а діток нема й немає. То ото наша вчителька й порадила: підіть до дохтурів...
Боже мій! Я доктор! Нічого не поробиш, треба підсобляти, треба лікувати. Поставив на стіл всю свою медицину: йод, цинкові каплі і порошки. Вирішив — ушаную пацієнтку всіма наявними ліками. Коліна помастив йодом, каплями закапав очі і дав п'ять порошків.
— Три чоловіку, два собі. Пийте з кип'яченим молоком. Лікуйся, дорога молодичко!
І що ж ви думаєте, підсобили ліки. Восени завітала молодиця з вертунцями й покликала мене рукою:
— Спасибі медицині... Дала я ото чоловікові три порошки, сама два випила... воно й благословилося...
Довідавшись, за яке лікування пригощають вергунцями, Йосип Карпович з реготом присів: «Тобі, Сашко, на планеті написано — бути гумористом!»

Побував я оце недавно в рідному селі. Мама моя рідна! Встань подивися! Які колосальні зміни! Яка простора, красива лікарня! Чиста, світла. Вікна великі, двері широкі, лікарі кваліфіковані. Серед них доктор-геніколог.
— Хіба ви не пригадуєте Надійку? — кажуть мені. — Оту Надійку куцоволосівську? Ану, згадайте!
— А-а!.. Помню, помню... Як же не помнити? Ми з нею отут на оцій доріжці в мисочки гралися! Надія! Така білявенька?
— Еге ж, еге ж! Дак ото вона... в Харкові закінчила університета. Комсомол її туди посилав. Кінчила й каже: «Поїду в рідне село працювати... доктором... Генікологом працює. Така акуратна, душевна...

Кінець сумній старій медицині!
1932 р.

КУТЯ З МЕДОМ...
Колись і мені кутя вийшла боком. Поніс я на святвечір кутю рідному дідусю.
Темно-темно надворі, а я маленький хлопчик попідтинню несу вузлика.
Дорогою мене стріває здоровенний григорівський цюцько.
Стрів і норовить, окаянний, учепитися зубами в те місце, вдо його малі хлопці іззаду носять.
«Ех, — думаю,— халепа! Порве штани. Святкові нові-новісінькі пошматує».
Чув я, — бабуся розповідала, — що від святого пирога грішна собацюга умить погибає. Давиться!..
Відломив я півпирога: «На! Подавися!»
Цюцько з'їв, не вдавився.
Думаю, мабуть, півпирога малувато. Кину цілий-ціленький пиріг — напевне, не пролізе, застряне в горлянці.
— На, — говорю,— хватай! Погибай!..
Ухопив пес цілого пирога. Дивлюся, і цілий пиріг не застряв в горлі, пролазить. Цюцько навіть не поперхнувся.
Дідусь, до якого я оце з кутею пришкандибав, утішає: «Не плач, Сашуня, не плач. Подавиться! Завтра він отут на вгороді й ноги протягне».
Побіг я другого дня на вгороди. Подивитися на диво, як григорівський цюцько від моїх пирогів витягнув свої ноги.
Прибігаю. Нене моя! Собацюга як плигоне, як повалить мене лапами.
От була кутя!..
Куті меду добавляють по-різному.
— Куме! Зібралися люди... Такий день... Наливайте й хлопцеві... Батько:
— Та воно... конешно... Давай, синок... трахни... Люди просять...
Під кінець вечора:
— Вася! Племінничок... Візьми ще й оцю. А,то буде бігати за тобою. Візьми, хай не бігає...
— Дядьку! Це ви мене, їй-бо, хочете впоїти?
— Васька! Без розговору!.. Я тобі дядько? Дядько. Я тобі хочу
добра? Хочу. Кутю ми їмо? Їмо. Дак чого ж ти носом вернеш?
Ранком:
— Учора, щоб мені з оцього місця не встати, на кума трясця набігла: «Будьмо та й будьмо... Без пари ніщо живе не буває... Та бог тройцю любе... Давайте ж і по четвертій, бо хата на чотирьох вуг-лах...» Ну, ніякого в кума понятія... А тепер, повірите, як хто дошку вставив, не згинається поперек. Хоч ти чорта дай, не зігнеш. Отака кутя!
— І на мою куму набігло. Пристала й пристала до мого Василька: «Пий, синок, це медя. Пий, дитинко, це медок... Добреньке, солоденьке...»
Я й не туди, а він молоденький, дурненький і насмоктався...
Сьогодні цілий ранок кутею блює...
Оці вечори починаються просто. Простенька й обстановка. Стіл. На столі всяка всячина: кутя, узвар, свинячий холодець, ковбаса. І — ота...
В цей вечір її назва — ота.
— Ви, куме, яку кутю готували: яшну чи пшенишну? Соломою чи дрівцями топили?
— Ні, я варив по-новому, на антрациті.
— Хто ж проти антрациту. Давайте, куме, попробуємо отієї...
— Як давайте, то й давайте. Куме! Ви чоловік письменний. Скажіть, скільки було апостолів?
— Дванадцять... Дванадцять, куме. Хороше писали. Ой і писали душевно. «Прийдіте ко мне, алчущі і жаждущі, і я утолю вас...» Давайте, куме, ще її, отієї... Вона добре утоляє...
— Говорили, куме, дванадцять?.. А я думаю, чого така євангелія товста? А чого ж вони по-різному писали? Матфей одно писав, а Павло — друге?
— Еге-ге!.. Це ви мені, куме, задачу дали. Ви краще запитайте листівкою. Коротенько напишіть. «Ми чули, що в нашому районі благотворно працює товариство по розповсюдженню політичних і наукових знань. Будь ласка, приїжджайте до нас в село. Ми вас радо зустрінемо й машину вишлемо. Сотворіть в нашому клубі чудо: прочитайте лекцію. Ви знаєте, куме, я сьогодні був у клубі — холодина!.. Я аж замерз! Давайте розігріємося отією...
— На здоров'ячко... Призволяйтеся... Закусюйте ковбасою.
— Ви що, куме, зцапіли? В такий вечір — закусюйте ковбасою? Гріх же!..
— Який там в біса гріх? Гріх, коли не наливають. Ви   думаєте, янголи не п'ють? П'ють!..
— Та воно й правда. Хіба янголи не такі люди, як ми. Будьмо!..
— Хиліть, куме, хиліть... Аби на душу йшло...
А рано-вранці, ще, як ото кажуть, починає тільки на світ благословлятися:
— Ой жінко, рятуй! Пече!
— Де, голубчику, пече? В спині, в колінах? Чи, може, під ложечкою смокче?
— Голову палить! Отутечки... Отут, неначе хто роги приробив... і крутить, і вертить, аж в очах темніє...
Оце, значить, апофеоз святвечора: кутя рогом виходить...

Буває, що до куті не лише меду добавляють, але ще й свиню підкладають...
— Василь! Я ж сьогодні кабана заколов. Приходь хвоста смалити!
Свинячого хвоста кум вмів і смалити, і добренько оцетом намочити. Хватонеш, аж в носі закрутить.
Та хіба тільки в носі?.. І земля під ногами закрутиться... Доводиться її тоді, бідолашну, руками тримати. Щоб не так хиталася...
А в бригаді страдна пора —звозити насіння пора.
Питають: «Чи машина до вивозки готова, заправлена?»
Відповідають: «Не знаємо, чи машина заправлена, а Василь Михайлович підходяще заправилися... Лежать!..»
— Гукайте, хай встають!
Говорять, щоб моментом встати, треба освіжаючий сніг до голови прикладати. Але по новій процедурі не сніг до голови, а голову до снігу з розгону притуляти...
Оця процедура добре, кажуть, освіжає... Не знаю. Не пробував.. Рекомендувати не буду.
1933 р.

ЯК Я ТОПИВСЯ
Ранок. Сонячний, прозорий ранок. Я іду на річку. Вдома мені рекомендують:
— Іди, та, гляди, втопишся, то й додому не приходь!
Цієї поради я точно додержуся. Знаю, втоплюся — додому аж ніяк не дійду.
Приходжу на річку, тут гамір й метушня. Плигають, поринають, виринають... Сміються...
Я роздівся, пішов на місток і спинився: не знаю, звідки краще плигати.
— Плигай отут! — говорять хлопці.— Тут тобі  буде по коліна.
Я не довго думав, взяв і плигнув. Коліна поринули й мене за собою потягли.
Посунувся аж на дно, бо не вмію плавати. Говорили: вчися, Сашко, плавати. Вчися — не пошкодуєш!..
А я думав — плавати по воді, хіба це наука?
І ось поринаю на дно. Гребу руками, підсобляю ногами, крутю головою, а воно мене на дно тягне. А хлопці з рятувальної станції стоять на березі, дискусирують:
— Ану, — говорять, — вирине чи не вирине? Може, й вирине. Ноги довгі...
А я почуваю, що потопаю.
— Хлопці! — кричу.— Рятуйте! — кричу.— Потопаю!
— Не кричи,— говорять,— а то в рот води набереш.
Насилу-насилу врятувався. Виліз і впав на березі. ІКонешно, до мене тоді всі поприбігали.
— Мабуть,— говорять,— треба  воду  качати.
А як викачувати, ніхто не знає.
Один говорить:
— Я десь у книжці читав, що насамперед треба веслом у живіт давити!
— Дурень ти! — озвався другий. — Перша, — говорить, — допомога — веслом по голові бити!
Словом, хтось мене як торохне веслом по голові, я й очуняв.

Так ото я й кажу: вчіться глибоко поринати й майстерно вирішати.
Вчіться. Не пошкодуєте.
1930 р.

ХАТНЄ ВИХОВАННЯ...
Яка радість — наші діти. Весела й дзвінка радість. Втішаються, радіють батьки: чудесна зміна росте.
Але, гріха не будемо таїти, часом батьки невтішної хатньої науки діток повчають.
Починається це навчання з маленького, грайливого:
— Покажи мамі дульку!..
— Учи, учи на свою голову. Іди сюди, доцю... Стрибни... стрибни... Не слухай тата, маму слухай... Мама цяця, а татко «а-тга, бека... Плюнь на татка... Штрикни таткові в очі... От люба доця, мамина; доця... Вона вже вміє батькові в очі штрикати. І мамі штрикаєш?.. Ой, ой!.. Мама боїться...
Грайлива втіха закінчується неграйливо.
— І в кого воно отаке чортеня вдалося? Чуєте, сьогодні чуть ока не викололо? Хто його навчив? У нас такого і в роду не водилося!..
Батько і свою характеристику подає.
— Отож!.. Носи його, вчи його, а воно, бач, якої приноровилося — у лице плювати? От ти і жда добра. Це ж тільки воно на ноги зіп'ялося. А що з його вийде, як підросте?
З ростом дитини, росте і прикладне виховання.
— Полякай, синок, батька. Лякай, Вася, лякай. Отакечки: грр... гррр...
Злякали батька. Впав батько на долівку.
Перейнявши чудернацькі штуковини, дітки стягують з ліжка подушки, одіяла, напинають у хаті халабуду і просять батька:
— Тату! Оце бачиш курінь! Ми поховаємося усередину, а ти тоді кругом бігай та гавкай. Тільки дуже, дуже, щоб нам страшно було.
Часом хатнє виховання нерозважно поєднують з чарочкою.
— На, синок, хильни. Для примєра хватони грам двадцять.
— Ви бачили, чого він дітей навчає? Чи ти при своєму розумі? Сам п'єш, гуляєш та ще й сина привчаєш?
— Пий, синок, пий. Це батько дає. Хили!..
Синок вихиляє, кривиться, чхає... Сльози з очей біжать.
— Ото бачиш, синок, яке воно гірке, противне? Отак і я страждаю. А мати думає, що я мед п'ю!..
«Весела» наука кінчається невесело.
— Ти ще молодий батька вчити! Норова якого взяв: дай, батьку, на сто грам! Молоко на губах не обсохло, а йому — сто грам. Я тобі таких сто грам покажу — дверей не знайдеш!
— Тату! Давайте це діло замнем. Ви ж мене самого вчили: хильни,  Васюня!  А  Васюня,  який  розговор,— хилить.   Батько  дає!
Отут би годилося й крапку поставити. Не будемо крапки ставити. Хай батьки поставлять. На те вони й батьки!..

ІНДИВІДУАЛЬНА ТЕХНІКА
Сонечко вже почало сходити. Такий уже в його обов'язок щоранку, їхати нам треба, як вам сказати, недалеко. їхали ми в нове село. В село Лиман.
Власне кажучи, село це не нове, старе село, але почали там жити по-новому, по-артільному. Колективно. Селянським колективом організували першу в районі сільськогосподарську артіль. Артіль «Шлях Леніна».
Заходимо на подвір'я Петра Івановича. З степу свіжо потягло житом і коноплями.
— Ну, що, Петре Ивановичу, підвезете?
У Петра Івановича слабкувато з індивідуальною технікою. На мотузочках побудована в Петра Івановича техніка. І він для «вдобства» притягує до візка дощечки шворкою і забиває заржавілим гвіздком.
— Скільки я вже заходив до кооперативу. Та все: гав, гав! Гвіздки є? Нема! Ремінь є? Нема! Кооператор,— кажу.— Гнати б отакого кооператора мітлою!..
І Петро Іванович сказав, якою саме мітлою гнати отакого кооператора.
— Як би ж воно там чоловік правував. А то ж... Затесалося таке, чорт батька зна що... Хату яку під залізним дахом двигонув! Корови, вівці... і земельки підгріб... То на тещу, то на свата, то на брата... Та яка земля!.. Одна пахоть!.. Хитруватий віндуваліст... Тому кварту, тому півкварти. І проліз... Проліз і все до себе. Все до себе... Такий смиренний та тихий... Живим до бога лізе. Нема на його двадцятого года. Ух!..
Петро Іванович запрягає і загинає. А загинає ж він майстерно: доки запріг, так згадав усіх прісних...
...Поїхали. А візок наш скрипить і деренчить... І хляпає, і насвистує. Ніби не візок, а фісгармонія.
— Ви ж,— питає,— добре знаєте шлях? Бо це аж оттуди?
— Чув, чув... Знаю. Минулого року доводилося бувати. О, я куди проїду раз, то достеменно все пригадую. Другий сім раз "їде і обов'язково зіб'ється. А я ні, я — раз і вже чорта з два зіб'юся. А другий — так просто сміх бере. Оце недавно Кирилів син їде та: «Дядьку Петре, чи я сюди поїхав? Мені на Шевченківську?» — «Так чого ти, — кажу, — сюди заїхав, тобі треба оттуди. Це ж,—кажу,—не така вже й мудра штука. Виїдеш на високий бугор і ти вже прямо в селі. Отак вискочиш та й повертай соб. Повернеш соб, над дорогою буде жити Грицько Ганда. Хоч,— кажу,—вже там він не живе, а живе його син Омелько, а старий Грицько виїхав. Одні говорять, до старшог© сина в Полтаву перебрався. Старший син у Полтаві в депо машиністом працює. А другі кажуть, у Плоску до брата Панаса поїхав. Рідний брат Панас давно в партійних состоїть. Такий брат, куди ваше діло. Герой! Він і на фронтах, в Червоній Армії, був. Ганяв і патлатих, і кудлатих. І Махна, і Петлюру ганяв. Ото брат Панас у Плоскому й артіль організовує. Мабуть, і Грицько до його переїхав. Грицько теж такий чоловік, нікому спуску не давав. Його на хуторі у власть вибрали. Воно яка власть? Бідних удовиць коров-ками наділяв! І мені ж, як комнезаму, корову приділили, дерева на хату дали. Та!.. Но!.. Життя пішло краще, веселіше. Аж тут лиха трясця навернулася — німці! Приїжджають в касках й з ними двоє з чорними хвостами. Один з них тутешній... Лобачів синок... Кугут, душа з його бон! Нема його, розкасіровали...
Приїжджають верхом на конях і зразу хап Грицька за петельки: «Розказуй, голодранцю, де ваша гарнізація?..»
Погнали Грицька Ганду у вибалок, туди за ставок, за верби погнали. Пропав, думаємо, чоловік. Замордують катюги.
Вивели в вибалок і кричать: «Говори, де брат? Де твої більшовики?»
— Не знаю,— каже,— моє діло сторона.
— Брешеш, голопузнику, знаєш! Ти ж у власті був?
— Яка ж я, — говорить, — власть? Ви ж ото коли підходили, ревкомівці   сіли на воза й поїхали.
— Куди поїхали?
— Їй-богу, — каже, — недокажу.Мо на Харків, а мойдалі. Вони мені нічого.не сказали. Поїхали вони, а вас нема й нема. Зібрався мир. Кого, питають, настановимо в оцей промежуток? Ну, мир в один голос крикнув: «Грицька настановимо! Старий, дурний, ні кола, ні двора, хоч і вб'ють, то жалю нема!»
Якийсь з карателів, видать главний, в пенсне, вдарив Грицька двічі нагаєм по спині та й каже: «Панове! Хіба ви не бачите: дуралей дуралеєм! Що він там, остолоп, знає! Киньте його!»
Попостьобали Грицька нагаями та й турнули в рівчак. Хай він дурніший за них буде. Бо як люди згодом довідалися, Грицько все знав. І ружжа і всякі припаси він ото партизанам передавав. А чоловік думає: зціплю зуби, а діла великого не розстрою...
Дак ото, мабуть, вірніше всього, до брата, до Панаса поїхав, бо кажуть, що й хутірці в ту артіль пристають. Но!..  Гіди веселіше!
Да!..,Так ото я Кириловому сину й кажу: «А тоді, хлопче, бери цабе, цабе... Збоку будуть вербички. За вербами левада. За левадою знову ж таки цабе, цабе...» Там колись толока була. Нічого не сіяли. Хіба нашими плужками та нашими кобилками вшкребеш отаку цілину? Туди треба добрячого плуга. «А скільки ж,— питає Кирилів хлопець, — ще верстов буде?» Та так, — говорю, — щоб тобі й не збрехати, верстов, верстов... Щоб тебе, хлопче, й з толку не збити, верст, верст... Щоб без ошибки, то... по-старому чотири було... Хіба може оце Що набігло? Хтозна! Но! Хвостом махаєш!..
Словом, хлопцеві розжував і в рота поклав. Збилося хлоп'я з дороги. Молоде, не терте, не бувале... Я вже ні, то вже не турбуйтеся. Довезу в самий раз.
Наш візок витриндикує, а Петро Іванович запевняє, як він ще ізроду не блудив. Коли раптом — стоп!
— Тпрр!.. Вовки б тебе з'їли. Куди це ти нас завезла? У, гемонська!.. Я зазівався, а вона!.. Стій! 'Крутиш головою!..
Повернули. Почали шукати справжній шлях. Шукали, перепитували. Найшли шлях, виїхали. Аж тут друга притичина сталася: почали з'їжджати з гори, як на кобилчині наритнмщ лопнули. — А згоріли б вони йому! Оце вам і ремінь!
Почав Петро Іванович збрую ладнати — на штанах пасок спав. А молодиці йдуть, жартують:
— Держіть, дядьку, штани, а то втечуть.
Сказав їм Петро Іванович кучерявеньке словечко, поладнав, що треба, сів, стьобнув кобилчину батіжком, і візок побіг. Та ненадовго. Бо ще раз Петро Іванович ізскакував і підтягував супоню, яка:
— Згнила б вона тобі! Як їхати, так в самий раз і розпуститься!..
Отут уже як сів Петро Іванович, то не сказав ні слова. А все думав. Що він думав, хто його зна.
Може, він думав, про отого, що затесався та все до себе... Все до себе... А може, Петро Іванович думав, що індивідуально-одпоосібпа техніка — юринда. Треба з неї мерщій на широкий світ вибиратися. Переходити на соціалістичний, колективний лад.
Може, він іменно думав отаке: колективом краще жити, краще господарювати.
Кажемо, невідомо нам, які думки думав симпатичний Петро Іванович.
А тільки коли ми під'їхали до артілі «Шлях Леніна», в Петра Івановича радісно засвітилися чудесні людські очі. Засвітилися, бо побачили на ланах — такі ж, як і він, гуртом сіяли, гуртом орали і, повертаючись додому, гуртом і пісні співали.
Напевне, Петра Івановича одна-єдина думка чарувала: «Щасливо там жити, де гуртом робити!»

Побували ми оце недавно в колгоспі «Шлях Леніна» та й знову зустріли симпатичного Петра Івановича.
Сталося це дуже просто. Директор МТС нам і каже:
— Рекомендую! Неодмінно завітайте в колгосп «Шлях Леніна». Познайомтеся, товариші, як там славно господарюють.
— А хто ж нас підвезе? — питаємо.
— Та хто ж? Голова колгоспу вас і підвезе. Василю Петровичу!— гукає директор.— До тебе люди хочуть заїхати. Підвезеш?
— А чого ж добрих людей і не підвезти? Прошу! Сідайте! — запросив Василь Петрович і відчинив двері в кабіну голубої «Побе-дм».— Сідайте рядом зі мною. Я ж і голова, я ж і ноги... Сам правую...
Сіли. Поїхали. Розбалакалися...
Василь Петрович — агроном. Колгосп посилав учитися. Закінчивши Полтавський сільськогосподарський інститут, Василь Петрович взяв у руки диплома вченого агронома та й поїхав у рідне село працювати.
Працював агроном, працював, та ото колгоспники й обрали здібного молодого односельчанина головою колгоспу.
їхали, балакали, не зчулися, як нас легкова машина прямо в колгоспний садок вкотила.
Який розкішний садок викохали колгоспники. Чудесний садок. Високогатункові сорти груш, яблук у тому садку ростуть. Рясні плоди дебеле гілля додолу гнуть.
За садком на пагорбі — школа. Світла, простора школа-десятирічка. Лікарня хороша в селі.
Хороші й дитячі ясла. Діток в ясла не носять — возять. В колгоспі понад тисячу велосипедів, двадцять два мотоцикли. Є чим маленьких діток підвезти. Підвозять без запізнення.
Кожна телятниця, свинарка, доярка має годинника. Гляне мама на циферблата — пора! Мигне педалями і гайда з юним поколінням в дитячий санаторій.
Чудесне стало оновлене село. Засвітилося електричне світло у вікні, і в кожну хату радіо з Москви передає щасливі пісні.
Що й казати — славно колгоспники живуть, славно й господарюють. Одних дійних корів шістсот голів.
А теличок тисяча та ще й двісті двадцять!
А поросята, ягнята?.. Чередою вкрили колгоспні пасовиська.
Росте поголів'я, росте й база.
Які прекрасні корівники, свинарники побудували. Збудували й усякими механізмами їх устаткували.
Лежить собі отака півтонна свиноматка. Лежить, хрюкає, а їй, «барині», і піднесуть, і подадуть. На підносах подадуть...
Радіє, сміється Василь Петрович.
— Доганяємо... Єй-єй, Америка не втече. Ще рік, найбільше два...
Довгенько ми ще з Василем Петровичем ходили по колгоспу та й завернули в клуб.
Ідемо, а нам назустріч... Хто б ви думали? Зустрічаємо Петра Івановича. Літній, але статний, поголений, у вишиту сорочку вбраний, вирядився в клуб.
— Тату! — питає  Василь  Петрович.— А  мама  де?
— Мати раніше з Галькою у клуб пішла. Галя ж з Донбасу в гості приїхала.
Привіталися ми тепло й згадали... Згадали, як ми ото колись витриндикузали та розпрягалися...
Петро Іванович добрим словом згадав і Панаса, і Грицька.
— Які люди дорогі! Недаром, ох, недаром вони, зціпивши зуби, мужньо боролися, щоб великого діла не розстроїти.
1929—1956 рр.

ЧАРІВНІ МІСЦЯ НА РІЧЦІ, НА ВОРСКЛІ
Світлій пам'яті Остапа Вишні.
Вечір... Прекрасно вечором у колгоспному садку. Повітря аж пахтить, аж бринить.
І в садку хороше, і садок хороший. Мішаний. Усяка фрукта росте.
Устим Іванович, колгоспний садівник, з яким ми оце весняним погожим вечором розмовляємо, підійде та лап—антонівка! Лап — скороспілка!
— Було оцьому садкові,— говорить Устим Іванович.— Було та було... І снігів, і заверюх. Хилили його і віхоли, і бурі. І вороги скубли, пригинали. Лютували вкрай. І палили садок, і топтали, і рубали... А він розквітає, буяє... Росте, цвіте!
Нашу теплу розмову перебили. Пісня нас зачарувала. Співали дівочі голоси:

— Ой   росте  колгосп  понад  річкою,
вирощений більшовицькою п'ятирічкою...


Устим Іванович прислухаючись запалив самокрутку. Та воно сказати й те: міцним тютюнцем комара добре вечором ганяти.
— Ото дівчата пішли до клубу. Вгадайте, хто вигласює. То доярка Пріська Миколенкова, первого бере. Дівчина-царівна. Красива і на вроду, і на роботу. Ото вона витягує. Ви в нашому клубі бували? Заходили? Ще ні? Еге-ге!.. Театр! Палац культури! Ондечки на горі стоїть. А яких барвистих квітів дівчата довкола понасаджували! Ай-я-я!.. Глянеш, сам молодієш. Кругом квіти... Отакечки перед самим входом, перед колонами, живим цвітом  живі слова ростуть: «Ленінським шляхом».
...В клубі неодмінно побувайте. Та за одним рипом провідайте й нашу дослідницьку станцію. У ліву руку від клубу буде. В прогай-вині... долиною, долиною, низом, низом... Зайдіть—не пожалкуєте. Побачите, яку овощ колгосп викохав. Куди ваше діло. Наука! Устим Іванович тягне самокрутку й продовжує:
— Раніше на тій полосі болотяка стояла... багнюка... Чагарник, осока та всяка лопушина стелилася...
Сідайте ось під оцією яблунею, то я вам одну легендочку про ті болота розкажу. Воно яка легенда — суща правда.
Осьдечки й присідайте. Це моя любима яблуня. Біля неї, біля кучерявої, не одному чорту оскому збивали... Оце отут наші баби на есесовця, на карателя рядно на голову накинули. Добре вгорнули... Він тільки устиг зарепетувати: «Доннер веттер... Неправильно вою-вайт...»
— Чого там неправильно? Правильно! Іменно, правильно. Не грабуй! Не лізь, гемонська душа, туди, куди тебе не просять. Не хапай! Хай цвіте, хай росте! Хапнеш — велика біда тебе жде!
...Тихий український вечір. Повітря — не шелесне. Хіба коли-не-коли дятел застукотить та горою легенький вітерець листвою пробіжить.
Тихо. Чудесно.
— Оті тополі, он-он, що понад річкою, понад Ворсклою стоять,— бачите? То отам в тополях школа-десятирічка. Трохи вище — дитячі ясла. Колись у тих місцях один шаленець хутором жив. У чагарниках, у болотах жив. Він і сам як з болота вискочив. Вовкуватий, кошлатий... Та лютий, клятий... Нашого брата-селянина мордував та все про незалежність співав... Дуже про незалежність дбав... Що не банда — і він там. Що не іноземна орда — і він позаду в обмотках шкандибає...
Ускочить в село, шулікою влетить, і зразу діда Овксентія хап за петельки: «Де сини твої?»
Кортіло шаленюці Овксентових синів упіймати. Так кортіло, що аж піна на губах виступала.
У діда Ковтюха Овксентія сини-багатирі. А люди які хороші, душевні. Більшовики. Солдати. Вони й з германцем на тамтій війні воювали, й у Петрограді царя скидали, й Зимній брали. Хоробрі, безстрашні хлопці. Старшого Василем звали,  меншого — Петром.
Прибули брати Ковтюхи з Петрограда в рідне село, і діло пішло на всенародний лад. Панську землю поділили, бідноту худобою понаділяли. Бідняцький комітет організували... І мене від нашого кутка в комітет обрали...
Розвеселилися, заспівали люди. Отам комітет у Жегловому будинку стояв. Жеглов — такий панок був. Помер. Царство йому небесне, щоб він більше й не встав...
Біля того будинку ріс високий-високий дуб. Столітній... Ото на тому столітньому дубові розвівалася бідняцька перемога — червоний прапор. А ще вище — п'ятикутна зірка. Високо сіяла, на всю округу ясно видать.
Да!.. Болотяник бувало підійде і вилупить очі. його і прізвище— Лупатий. Стане й блимає, блимає своїми баньками, тоді, неначе хто йому дулю ткнув, скривить морду, ще раз спідлоба косо гляне і піде геть, пригнувшись, немов сірко.
Не до душі була Лупатому п'ятикутна зірка, ой, не до душі.
У комітеті мені доводилося частенько чергувати. Чергував напару з батьком. Батько конфіскований панський реманент доглядав.
Одного разу дивлюся — підходить лупата шаленюка вночі. Підійшов, глянув — сіяє. Високо-високо сяє. Ось він, дурень, і починає здиратися на дуба.
Я стою, спостерігаю та сам собі думаю: «Плигай не плигай, вище носа не підскочиш. Не досягти тобі зірки: руки короткі!
Бачу, ліз, ліз, не доліз і до половини — сторчакнув униз. Зсунувся і — вірте не вірте — загарчав. Заскимлив й з досади почав кору на дереві гризти. У гнів, дурень, ударився: ні губами, ні зубами, не достане.
Батько бувало підійдуть та й спитають:
— Гризьоть?..
— Еге,— кажу, — гризе.
— Візьми, Андрію, батога та віджени батогом, а то сказиться...
Довелося батькову пораду виконати: довгеньким пужалом стьобнути по спині — куди лапи свої брудні простягаєш?
Не підходить Лупатий ніч, не підходить другу, не підходить і третю...
На четверту ніч, чуємо, в болоті з'явилася шайка. Чорнохвоста шайка... На шапках чорні хвости теліпалися...
Спиняють пішого, спиняють і проїжджого... Спиняють і починають допитувати: «Чи ти в бідняцькому комітеті состоїш, чи не состоїш?»
Допитують, б'ють нагаями, роздягають і, хто на возі везе підсвинка — забирають.
Василь Ковтюх зібрав сходку.
— Товариші! — каже.— Чи довго ми будемо терпіти отих волоцюг? Годі! Натерпілися!
Зібралися старі і молоді і пішли в ті болота порядок навести.
Порядок навели скоро: кого за грабунком застали, вловили, а дехто і втік. Утік і Лупатий.
Не чути його й не чути. Ну, не чути — й чорт з ним.
Минули года... Зажили люди, боже мій, як хороше, як добре зажило село колгоспним життям. Аж тут лиха година фашиста на Україну принесла.
Дивляться вечерком люди-—трясця тобі в пуп — Лупатий в німецькому мундирі на шкапині чвалає. Іде вулицею — химера химерою. Пика вигодована, здорова...
Тітки і очам своїм не вірять. Ніхто зроду не бачив, щоб свиня на коні їхала.
Узяв Лупатий собі в помічники одного босяка — з тюрми вискочив — і давай з ним каверзувати.
— Я,— горлопанить,— ваша держава!.. Бачите, за поясом самостійні клейноди, кланяйтеся в ноги! Я — влада!.. Годуйте, шануйте...
Розперезався, на німецьких багнетах розчванився. У народі є така казка про хижого вовка. Убіг вовцюга в безборонну кошару, схопив ягня та й ударився в світове чванство.
— Я — сила! Я — лев! Ягнят хватить, давайте на мої зуби слона. Я його з хоботом проковтну.
Улесливий служник в три погибелі перегнувся.
— Ваше вовче!.. Може, дозволите в вашу горлянку бистрокрилого орл^а запхнути? Бачили, вільно літає. Літає високо в небесах.
— Тягни! — наказав.—Давай і орла, давай і небеса.
— Ваше! — застогнав угодовець. — Ковтайте поступово. Хмара в ваше черево не влізе. Воно не витримає фасону, лопне.
Величавий птах — вільний орел — слухав, слухав та як почав з;орленятами сірих хижаків дзьобом дзьобати: «Не глуміться, вороги! Не знущайтеся, злодюги!»
Дзьобав, аж шерсть на всі сторони летіла. Сконав лютий вовцюга.
Оце така в народі ходить казка. Вона на ділі підходить і до Лупатого.
Пишався, задавався, людей мучив. А раз надулося і пошкандибало до Ковтюхів діда Овксентія порішити.
Дід Овксентій старенький: дев'яносто років стукнуло. Вдома дорослих нема: сини і їх жінки в партизани пішли. А дома одна дрібнота: діти-школярі. Два хлопчики   і дві дівчинки.
Увійшло в хату оце пиховите цабе, розсілося і давай хизуватися.
— Бачиш,   хто  зайшов? — гаркнуло  несусвітне.—-Чому   голови не хилиш, лайдак! Падай на коліна, стара собако! — горлав і витяг кольта.— Оце ті вилупки, що в моїй вітальні вчаться?
Згодом нам онуки розповідали. Дід Овксентій потихеньку здійняв косу. На стіні без укїсся висіла. Здійняв та як крикнув. Орлиним клекотом гукнув:
— Дітоньки! Онуки! Бийте катюгу!
Гуртом кинулися на іскаріота. Били чим попало. Звиняйте за слово, в отій хаті іуді жаба й цицьки дала...
— Крутіть!.. Ще разок комара поганяємо! — сказав Устим Івано
вич, і ми встали. Встали і пішли алеями.
Правдиво писав наш улюблений письменник Остап Вишня: «Чому я вибрав дідів? Щоб показати, що з ворогом воював увесь народ».
Ішли алеями, палили цигарки-самокрутки. В повітрі висла темнувата тиша. Дерева куталися у нічний спокій.
Чудесна українська ніч. У високих небесних просторах зоряно сіяли ясні зорі, на колгоспних землях густо зеленіли степи, рясно цвіли сади.

Чарівні місця на річці, на Ворсклі.

КОЛЮЧКА
Ви знаєте, яка прикрість ота критична шпилька. Потрапити в нашу колгоспну стінну газету «Колючка» — велика біда. Хвилює, аж на серці шкребе!
Хай йому грець, я двічі попадав. І потрапив з своєї вини — опло-шав.
Мені треба було нахилити величеньку бальзанку, а я перехилив маленьку склянку. Ну, Варя, наш колгоспний художник, мене й розмалювала. Принципіальна дівчина, не подивилась на дружбу.
На вітрині картина така: вся наша бригада в гарячу пору на полі, оре, сіє, один я в кущиках мозолі лікую. Лікую за новим рецептом— внутрішнім способом: поливаю через губи невеликими дозами. Підливаю і скаржусь: маленька посудинка! Не допомагає! Не доходить до мозолів. Застряє в колінах... Треба посудинку більшеньку... Отаку... Линеш — аж до п'ят дістає!
Постояв я біля художньої вітрини, ще разок глянув, і щось мені на душі гіркувато стало.
Клятий малюночок не виходив з голови до вечора. А коли ліг спати, приснилося рябеньке порося.
— Це ви, Петю? — питає.— Здрастуйте! Я вас враз пізнало. Це ми з вами вчора з однієї калюжі вечеряли. Значить, допомогла велика посудина? Дійшло до мозолів?..
Сплю я, а переживаю: що воно зі мною робиться — порося і те кепкує.
Я, звичайно, самого себе не стану хвалити. Хай люди скажуть. Але чого там ховатися: норму на оранці чи на сівбі я щоденно виконую.
Захочу та піднажму, то й Василя пережену. Дарма що нас на різних дошках малюють: Василя в пошані, а мене...
А все Варя, редактор тієї «Колючки», мені в серце шпильки заганяє.
Ви знаєте, що важить для мене Варя? Варя — все! Хай відведе вбік і скаже: «Петю, кинь оці штучки!» І Петя кине.
За віщо ж ти, Варю, отак мене чихвостиш?
Запалало в мене на душі. Палає й горить... Горить, не знаю чим і погасити. Проїжджаю повз сільмаг, дивлюся — двері відчинені. Глянув крізь двері — ото-го! Є чим душу потушити... На полиці рясненько півлітрові «вогнетушителі» стоять...
А природа довкола — хоч самому малюй. Пташки співають, зеленіють колгоспні лани. Телятка і ті виплигують.
Давай, думаю, Петю, не затримуйся на природі. Заходь в сільмаг. Гаси, поки горить!
Забіг. Виходжу. Хлопці питають:
— Яке ти там, Петю, пташеня вловив?
Показую.
— О! Підходящий гусачок! — говорять.— Ти як думаєш, Петю, індивідуально йому голову скрутити чи з консультантом?
Питають хворого. Сам спробую. Невелике завдання.
Після цього моє серце ще дужче запалало. Ех, думаю, чого ти, Варю, така принципіальна? Я ж тебе, Варю, поважаю, шаную...
Завів я з серця трактора і гайда до Варі. Не доїхав двадцяти метрів — стовп зупинив. Якийсь чорт на дорозі стовпа поставив.
Хоч, скажімо, чого варта суха дровиняка проти техніки? Дизель вісімдесят сил плюс сорок градусів. Який це комплексний удар. Не тільки стовп — хата впаде!
Стовп, звичайно,, впав. Шуму-гаму на весь колгосп. Виправдали: ненароком наїхав. Поставили гуртом стовпа, цим і діло кінчилось.
Приходжу ранком до вітрини. Зацікавило: хто ото на стовпі без сорочки лазить? Підійшов ближче, чую розмову: «Це, — говорять, — лазить лунатик». «А чого ж він, — питають, — лазить вдень?» «А це, — кажуть, — Петя, він працює в нічну зміну. Вночі очі заливав».
Показують пальцем і сміються. Глянув і я — мамо моя рідна, рука Варі. Я персонально на стовп лізу.
Повірите, жар як стрибоне в голову, та в коліна, та в п'ятки... Засмутилася моя голова, затремтіли й коліна. Підходить напарник.
— Петю,— говорить,— не сумуй! Не падай духом! Стовп стоїть правильно. Ходімо поправимося.
— Ти що,— говорю,— в сознанії? Я ж іду на роботу. Щоб з мене люди сміялися? Щоб мене Варя з отаким носом па вітрині прокатала? Ні, ковтай цю пілюлю сам!

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky