Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Віктор КАВА
ОСІННЯ СТЕЖКА


І
Цілий тиждень лив дощ.
Ну, то я перебільшую, що лив. Аби лив, воно було б хоч веселіше — стукотіло б і видзвонювало на даху, ляпотіли б потоки з ринв, зюрчали б по вулиці струмки... А то — ціркає, бринить, майже не чути його. А вийдеш надвір — сіро, туманно, непривітно. Сам відчуваєш, як у тебе кривиться і пісніє обличчя.
Особливо коли подивишся на волейбольний майданчик біля школи. Розляглися на ньому брудні калюжі. А як подме вітер, то калюжі тремтять, морщаться, наче насміхаються з нас: от вам, хлопці, й тренування, от вам і поїздка на районну спартакіаду!..
Ми, хлопці iз збірної волейбольної команди школи, постояли, позітхали біля «єхидних» калюж і рушили до школи. Вже на ґанку Микола Ґудзик сердито тупнув у калюжу, від чого на нас віялом сипонули бризки, посварився кулаком у небо, де хмара опустила майже на верхівки дерев брудний, мов набитий перетрухлим сіном, живіт:
— У-у, свиня! А ще кажуть: природа — друг людини. Пику треба бити таким «друзям». Тільки не дістанеш...
Ми лише похмуро гмикнули. Зовсім не до сміху було нам зараз.
— А може, плюнемо на калюжі й потренуємося? — сказав Мишко Яремко і потер руки — вони у нього аж свербіли до волейболу,— Га, хлопці? Що ми, глиняні? Штани поскидаємо, черевики познімаємо... Хай сміються, хто дурний...
Ми водночас обернулися до майданчика. I я подумав зовсім не про те, що гасатиму, наче вихватень з того світу, як каже моя бабуся, у трусах під холоднуватим дощем по калюжах, що падатиму у грязюку і буду брудний, мов тракторист весняної пори. Навіть про матір не подумав, яка побачить з вікна нашої хати, що за шкільним садом, таке незвичайне тренування і прибіжить з віником або лозиною... Я подумав про Ніну. Бона, щойно назирить з вікна класу нашу гру, негайно вискочить, ще й дівчат із собою приведе. Мовляв, нам теж треба тренуватися, в один же день районні змагання і для вас, і для нас, А я навіть уявити не міг, як Ніна гасає боса по цих холодних калюжах, та ще й падає в них...
Та сказав я зовсім iнше:
— Хм, думаєте, за такої чамренної погоди в ту неділю буде спартакіада? Дуля з маком буде, сало з хвостиком!
Хлопці, не змовляючись, посхиляли голови і поплентались до класу. І я з ними.
А вночі мені снилися оті сірі низькі хмари. Наче я, геть розізлившись, виліз на дах із пугою i заходився з вилясками шмагати їх. Вони тікали од мене, чомусь жалібно нявкали... Аж поки одна од мого удару не розвалилася навпіл із скляним дзенькотом, i — засміялася.
Я миттю розплющив очі й одразу нічого не міг уторопати. Довго кліпав, поки зрозумів, що лежу в ліжку, а біля мене стоїть моя сестричка-третьокласниця й заливається сміхом. Я хотів добряче штурхонути її, та побачив матір — вона визбирувала на долівці якісь склянкиi лише буркнув:
— Чого зуби скалиш?
— Ти... ти...— аж захлиналася Оксанка,— ти... вмер би од сміху,
аби побачив... що було... Ти... вхопив Кузьму за лапи й кинув на стіл... Аж склянка на друзки...
Я засопів і стиснув губи, щоб не зареготати. Оце так «пуга» опинилася в моїх руках!..
А з-під шафи ображено дивився на мене зеленими очима кіт Кузьма й тремтів од переляку...
Одягаючись, я подумав: «Ех, якби можна було отак розбити кляті хмари, я і Кузьми не пожалів би... Та йому нічого й не сталося б, коти уміють падати з будь-якої висоти на лапи, наче на пружини...».
Мимоволі зиркнув на Кузьму, а він як гребоне од мене! Я аж свиснув тихенько — от тобі й дурний кіт! Прочитав мої думки... А я жодного разу не можу прочитати думки нашої «українки» — ніяк не вгадаю, коли вона мене викличе. Може, брати з собою в клас Кузьму, щоб подавав сигнал?..
Тьху, ну й думки лізуть у голову, коли надворі отака гидота... Просто так, без жодної надії побачити щось утішне, глипнув у вікно. Й застиг, як лелека, на одній нозі, устромленій в холошу штанів.
Крізь плетиво бузкових галузок проглянуло небо. Блідо-голубе, з зеленкуватим полиском ранкове чисте небо... Не повірив, згубивши штани, припав до iншого вікна, яке не закривали кущі. Може, мені привиділось, примріялось
Правда! Бодай би де хмариночка. Наче якісь велети-прибиральники всю ніч мели й перемітали небо. На сході за чорним шпичакуватим обрієм народжувалось сонце.
— Небо чисте! Небо чисте, як намисто! - затанцював я по хаті, розтовк зметене матір'ю в куток сміття.
Мати учистила мене віником по жижках, скрушно похитала головою:
— Знов тим волейболом, наче заткалном, заб'єш голову. А ти ж восьмикласник, випускник... он тиждень двійка стирчить у щоденнику. Пора б виправити, а то ще згорбатіє...
— Виправимо! — бадьоро пообіцяв я, піднімаючи з долівки штани.— І з української, i з англійської...
— Що, в тебе і з англійської двійка? — Мати аж випустила віника і зразу ж вхопила його, замахнулась.— Ах ти, страмницюга!
— Та ні, та ні! — схаменувся я i на всяк випадок відскочив до дверей.— То я так, для рими притулив англійську.
— Від тебе чого завгодно можна чекати, — махнула віником мати.— І коли ти хоч трохи подорослішаєш?
Я промовчав. А про себе подумав: «Еге, таки вітру багато. Та все ж дорослішаю, мамо. Хоч і соромно, але й гарно од того доросління...»
Вигулькнув надвір i аж примружився «од захвату. Ні, таки природа друг людини. Подратує, помотає нерви, а коли треба — ось вам, хлопці, будь ласка,— не день, а золото.
Уночі трохи підморозило. Зі стріхи звисали тоненькі крихкі бурульки, вони так i просилися до рота. Вхопивши одну, я мимоволі задивився на в'яза, що ріс край наших воріт. Учора він, низький, розкарякуватий, був схожий на колгоспного коня-перестарка, що байдуже стоїть під дощем. А сьогодні — диви, як вифрантився, не впізнати його! Одяг тоненьку блискучу крижану сорочку, випростав кожну гілку, аж пострункішав. Так погарнішав, що привабив до себе синичку в жовтім фартушку, і вона завзято виспівує немудру, але солодко-щемливу пісеньку...
Сонце осяйно виважується з-за далекого обрійного лісу, і ліс, якому обридли хмари, обережно підштовхує його чорними  гілками...
Од збудження я окрутнувся на місці, з дзвоном розламав кригу в коров'ячому сліді. І чмихнув, Гм, розчулився! А треба бігти на волейбольний майданчик, повихлюпувати калюжі, щоб швидше земля просихала.
Мороз засклив калюжі й на майданчику. Я погалопував по тому склі, потім ухопив віника-деркача й вихлюпав воду та скалки льоду за межі майданчика.
Випроставсь, витер піт з лоба. Оглянувся. Шкільний двір незвично порожній і тихий. Мирно дрімають калюжі під кригою, спокійно висять бурульки на дахах та кущах... Почекайте, скоро з'являться ошеди-дообідники!
Йти додому, братися за уроки? Не хотілося. Зовсім не кортіло такого неочікувано-гарного ранку в хату. Та ще й за уроки. І я побрів У сад.
При нашій школі сад старезний. І тільки яблуні. Ми з хлопцями цього року коли й залітали сюди, то хіба вхопити десь на верхівці жовте запахуще яблуко антонівку, якого не зірвали всюдисущі дообідники. Або обговорити якісь секретні справи. Ну й інколи, як стане несила бути поважним неквапним випускником, заскакували, щоб погасати, мов первачки,
А зараз мені не хотілося ні гасати, ні шастати по яблунях. Я зачаровано йшов поміж дерев і відчував, що ніколи не бачив старого саду отаким... Не бачив кострубатих зморшкуватих гілок, що, мов руки бабусь, тяглися до лагідного голубого неба, не бачив одинокого листочка на верхівці, що одчайдушно вчепився коричневим кулачком за галузку, не чув якоїсь урочисто-дзвінкої тиші, що непорушно висіла між яблунями... А це що? Я ледь не впав, так різко зупинився. На голій, одполірованій морозом до блиску шматині землі розпросторився калачик. Величезний, мов з тропіків. Мабуть, ще вчора він був живий, бадьорий. Та наглий мороз накрив тоненьким крижаним скельцем кожний лапатий листок. Але калачик і крізь холодний лід одчайдушно зеленів, здається, аж ворушився, щоб скинути з себе панцир. А сонце вже струмувало йому на допомогу рожеві теплі промені...
«От би Ніні це побачити, от би вона зраділа»,— пурхнула в моїй головi думка.
І я відчув, шо бачу все цього ранку не лише своїми очима, а і її — великими, сірими, до всього цікавими очима.
По грудках, які мороз тільки зверху трохи стужив, а коли ступиш, то цвіркає рідка грязюка, я обережно дістався до долини, що її дощ налив у городах... І мені стало бентежно-бентежно. Од рівнесенької ніжної синяви льоду, крізь який невиразно мріла озимина на дні, а незатоплена зеленіла, аж очі вбирала. Од неба, од сонця, од всього цього прекрасного ранку.
Наче весною, коли я зустрівся саме тут з Ніною.
Був звичайний березневий день. Удень квасило, сніг темнів, осідав, ховався у видолинки й скупо плакав, пускаючи з-під себе тоненькі струмочки. У небі чинилося якесь сум'яття: то наповзали густі сірі хмари, то враз наче хто роздирав їх — і виглядали озерця сліпучої сині. А вночі хмари кудись зникали, в небі розкошував блискучий голубуватий місяць. І здавалося, що то од його холодних променів вранці калюжі застигло голубіли.
Я того дня рано вискочив з хати. Вискочив не тому, що сильно кортіло в школу чи мене чекали хлопці з м'ячем. У школу мені, навпаки, зовсім не хотілося, бо я, помучившись над задачею з алгебри, плюнув на неї й згорнув зошита. Ну, а у волейбол грати, на жаль, ще рано. Хіба сніжками кидатись. Що ми й робили на уроках фізкультури, доки Микола Ґудзик не вибив шибку в фiзкабінеті.
Вилетів я з хати пробкою, бо мати завела «серйозну розмову». Ким я буду, коли закінчу школу. Моя мати працює медсестрою в лікарні. Робота там позмінна, отож вона інколи вдень буває вдома.
Я раніше часто заходив до лікарні. Не те щоб мені там подобалося. Важко дивитись, як люди страждають, тоскно визирають у вікна. А ще коли хто стогне, то в мене аж душа перевертається... Заходив по необхідності: матір покликати, коли хто в гості до нас приїздив, їсти носив, як прибувало багато хворих І мати лишалась на другу зміну. Ну, а коли лежав Степан Набигуз — тракторист із цілини, що приїхав у відпустку й захворів на грип з ускладненням, то бігав з власної охоти: він так здорово оповідав про цілину, про степові пожежі, про те, як його рука примерзла до гусениці й він оддирав її, лишаючи шкіру...
Зараз в лікарню й носа не потикаю. Після першої ж материної «серйозної розмови».
Улітку я наскочив на гілку акації. Видно, хтось із потайних хлопців-шкідкиків поклав її на дорозі і загорнув курявою. Вкололо, здається, в самісіньке серце. Згарячу вхопився за гілку, смикнув її. Колючки обламалися й пекучими скабками лишилися в підошві. Чим ти їх витягнеш на вулиці? Довелося плигати на одній нозі, тримаючись за тин, додому.
Дома знайшов голку-циганку, сяк-так промив ногу, що в неї в'їлась пилюка, сів на ґанку і, сопучи, приступив до «самооперації».
Дивна річ — я не можу спокійно дивитися на чужі рани, я от витягувати скабки зі своїх рук чи ніг — то для мене хоч i болюче, але приємне заняття.
Обережно провів кінчиком голки по п'яті, зачепив скабку (ага, ось де ти!), заходився підсмикувати її. П'ята озивалась болем, та я не зважав на це. І от нарешті скабка — червоняста од крові,— визирнула з ноги. Я вхопив її нігтями, вицупив, високо підняв.
—    Ага, попалась! — зраділо вигукнув.— Зараз ми й твоїх підлих сестер повитягуємо на світ божий!
Ззаду почувся легенький кашель. Озирнувся—мати. Дивиться на мене дуже серйозно, пильно, як ото дивляться удалину прикордонники в кіно.
— Молодець! — сказала нарешті, — Так швидко витяг. І не ойкнув, а там же, під грубою шкірою, нервів...
—  Пхі, було б чого ойкати! — пирхнув я. І довірливо подивився на матір.— Знаєш, хоч і болить, а цікаво оті скабки витягувати. Інколи, доки найдеш та видлубаєш її, спина затерпне. Зате як витяг­
неш — аж викидати шкода...
Потім я щиро жалкував, що отак розбалакався з матір'ю. Та хіба я знав, як воно повернеться?
Мати сіла біля мене. Зазирнула в очі.
— Арсене, ти вже семикласник, може, пора про професію подумати?
— Угу, думаю,— буркнув я машинально, бо знову нагнувся до п'яти, де посмикувала, нагадуючи про себе, ще одна колючка.
— Бачу, як ти  захоплено витягуєш колючки, кажеш — цікаво...— Помовчала і враз: — Може, в лікарі подасися?
Я аж голку випустив. У лікарні? Я — у лікарі? Що мати — сміється? У нас хлопці хочуть бути пілотами, моряками, прикордонниками, полярниками... Ну i я теж, але тільки не вибрав, ким краще... Один Толя Маринченко обмовився, що не проти б завідувати магазином. Його підняли на такий глум, що він другого дня і в школу не з'явився. Та тільки я заїкнусь хлопцям про материну розмову, одразу притулять — Терапевт, Аспірин або й гірше — Клізма,..
Мати ще щось хотіла сказати, але я вхопив голку, зірвався й втік. Вже у кінці садка, в густій кукурудзі, закінчив операцію, що одразу втратила свою принадність.
І от — знову «серйозна розмова». Я не міг одразу щезнути, бо мати завела її якраз перед обідом. Хіба ж утечеш, коли так пахтить борщем з м'ясом і квашеними помідорами? Мати сильно приготувалася до розмови — голос у неї був м'який, лагідний, наче у нашої викладачки зоології Марти Іванівни (вона навіть про черви розповідає так, що вони здаються симпатичними створіннями). Отим м'яким, лагідним голосом мати говорила про благородну професію лікаря, який рятує людині найдорожче — життя, наводила приклади з газет, коли лікарі «витягували людей, можна сказати, не по-науковому, звичайно, з того світу.
— Та нащо далеко ходити? — енергійно змахнула мати рукою.— Ось візьми нашого хірурга Петра Павловича. З ним i старе, і мале вітається. На таких людей, як колись казали, молитися треба. Пам'ятаєш, як він операцію робив вашому вчителю Сергію Михайловичу? Виразка шлунку прорвалась, а Сергій Михайлович, мов на біду, перед цим недовареної пшоняної каші наївся... Дві години Петро Павлович ту кашу по зернятку вищубрував. Правда, лаявсь дуже при цьому, ну, там і кам'яна людина не витримала б.
Я пам'ятаю тон випадок. Носив матері обідати. Бачив, як вийшов з операційної Петро Павлович — весь мокрий, змучений, аж схудлий, а на губах і в очах — задоволена усмішка. Побачив мене, посварився пальцем: «Дивись, не доводь більше свого вчителя до ножа...» Еге, Петро Павлович — гарний чоловік...
А мати раптом:
— Ну, і коли говорити одверто, то лікарі матеріально нічогенько живуть... Наприклад, терапевту то качку, то індика принесуть. Не те що б хабара, а за визволення від хвороби, од щирого серця...
Я чмихнув. Ураз розвіялися чари і материного голосу, і її розповіді. Як же вирватись?.. Ага, надумав. Жалібно перекривив обличчя.
— Мамо, так їсти захотілося — душа заболіла...
Мати схопилася, плеснула в долоні.
— Чого ж ти мовчиш?
— Та тебе заслухався, не хотів перебивати,— збрехав я.
Намотавшись, що живіт надувся, мов бубон, я швиденько зібрав книжки i гайда...
Городами вилетів у шкільний сад. Подивився в шкільний двір. Наших хлопців ще нікого немає, тільки якісь п'ятаки завзято грають у сніжки. Гм, буду я з п'ятаками водитись!..
Звів очі на долину, яка за ніч замерзла, подався до неї. З розгону плигнув на лід. Лід сердито затріщав, провалився. Ледь я води не набрав за халяви.
Вибрався на берег, стою, нудьгуючи.
Ех, і хто вигадав оцей березень? Ні на лижах кататись, ні у волейбола грати, ні бодай поковзатись... Схопив грудку, що трапила під руку, жбурнув сердито на лід. Лід витримав, тільки глухо ухнув, розсипавши по берегах жалібне тьохкання. Я знайшов шматок цеглини, високо підкинув його. Цеглина врізалася в лід, цвіркнула брудна вода, розлилася по синьому льоду.
—    А тобі не жаль? — раптом почувся за моєю спиною дівочий голос.
Я окрутнувся на одній нозі й побачив Ніну Марченко з нашого класу.
— Чого жаль? — здивовано буркнув.
— Льоду. Бач, який він гарний — синій-синій, як небо. І тьохкає, коли обережно йти по ньому... А гладенький, мов скло...
— Ти що, гладила його, наче кошеня? Чи, може, язиком лизала?
Нiнині сірі очі потемніли.
 — Які ви, хлопці, злі,— зітхнула вона.— Я до тебе, як до гравця класної волейбольної команди, маю справу...
— Ну, це інше діло.— Я одставив ногу, випростався. Не інакше, дівчата хочуть допомогти нам швидше привести до ладу волейбольний майданчик.— Так би зразу й казала, а то завела — «льоду жалко»...
— Так от, у нашому класі хлопці добре у волейбола грають, а ми... зовсім не вміємо... То й ми хотіли б навчитися...
— Чого ж, учіться,— великодушно дозволив я.
— Так от, ми хотіли... щоб ви допомогли нам... підучили...
Я спантеличено закліпав очима, а потім різко замотав головою:
— Ти що? Хіба вас навчиш? У вас же руки, мов... патики...
— А ми думали,— ще глибше зітхнула Ніна,— що от навчимося, i, може, дівчачу команду школи створимо, як і ви, восени на спартакіаду поїдемо...
Я вхопився за живіт.
— Ой, не можу! «Команду створимо»... Не сміши курей!
—    Який ти нечема,— похитала головою Ніна.— І всі ви, хлопці, нечеми... Піду до вчителя фізкультури, він не такий...
—    То йди, не держатиму за полу,— буркнув я й одвернувся.
Ніна пішла, я чув її кроки. А потім чогось зупинилася.
—    Арсене! — пролунав її голос.
Я нехотя повернув голову.
В Нiниних очах — настороженість, недовіра і ще щось... якась іскорка блискуча...
—    Невже ти справді такий?.. Дерев'яний... А я... мені вірити не хочеться...
Ніна вже давно зникла, навіть кроки її згасли, а я пнем стояв край долини...
Махнув рукою i околясом, щоб не за Ніною, рушив до школи, де вже од галасу дообідників, що вивалили з класів, аж гілля на деревах ворушилося.
Я солідно поздоровкався з хлопцями, ми посміялися з дотепів Миколи Ґудзика, подалися в сад, щоб п'ятаки не бачили, як ми гратимемо в сніжки. І щоб завгосп Андрій Михайлович не бачив. Він, коли Микола вибив шибку, взяв його за плече і швидше розважливо, втомлено, ніж сердито, сказав: «Думаєш, воно мені, те скло, з неба падає? Бачиш, голова, як коліно — то від того, що кланяєшся та шапку скидаєш І в райвно, і в споживспілці, і в магазині, доки вам, виструганцям, дістанеш те скло, ті парти, ті дошки... А ти раз сніжкою — і знову йди, Андрію Михайловичу, на поклін...» І Микола, що ніколи не ліз за словом у кишеню, навіть перед учителями, знітився, потупився, закліпав віями... Відтоді, коли дуже засверблять руки до сніжок, тяг нас у сад...
Балакали, грали, реготали, а Нінині очі раз у раз виринали переді мною. А коли надщерблений дзвінок покликав нас до класу, то Нінині очі й слова знову виринули. Мов на злість, урок такий, що не менше п'ятнадцяти хвилин можна про що завгодно думати. Фізичка Параска Оникiївна — маленька, товстенька, з гострим, наче прищикнутим у дверях носом,— нанесла приладів i довгенько готувала їх до дослідів. Бо в нашому фізкабiнетi приладдя таке, що хіба приймальник металобрухту Матвій Гребеножка і взяв би його.
І ще в моїй голові обізвався якийсь голос. Він підступно нашіптував: «А ти справді нечема. Вона до тебе по-доброму, а ти — гир-гир, наче пес на ланцюгу». Мені стало неприємно. «А що, руку їй цілувати, як барині? Хай не лізе з дурним проханням»,— огризнувсь я. «Сам ти дурний! — розсердився той голос і став схожий на материн.— Уже скоро парубок, а досі не задумався, хто ти є, як поводишся...»
Я засовався на парті. Чортівщина та й годі!.. А справді, ніколи не думав про це. Жив, наче... «Дерево! — негайно підказав той го­лос.— От будуть іменини матері, яка тебе одягає, годує, виховує, то що ти їй подаруєш, крім трійок і двійок? А ти їй коли-небудь щось дарував?»
Думав, що на українській літературі відстане отой голос, бо Меланія Улянiвна не тільки хитро викликає — ніколи не вгадаєш своєї черги,— а й строга, не дасть, як вона каже, «маніловщиною займатися». А вийшло навпаки. Вірніше, зразу той голос щез. Коли вчителька викликала мене до дошки. Я передчував недобре, однак бадьоро протарабанив біографію Тесленка, яку одним оком переглянув учора перед сном. Меланія Улянівна пильно глянула на мене, підібрала свої красиві пухкі губи, зітхнула і низьким голосом іронічно-значуще мовила:
 — Та-ак, твоя iнтерпретація біографії видатного українського письменника не завдасть шкоди ні давно покійному Архипу Юхимовичу, ні літературознавчій науці... А от тобі самому.
Я похолов. А клас уже приготувався сміятись. Меланія Улянівна якось так, уміла повернути твою брехню чи бешкетування, що інколи ти виявлявся майже злочинцем.
Так от, ти переплутав життя та творчість таких несхожих між собою письменників — Архипа Тесленка й Василя Стефаника, тобто вчинив фальсифікацію.
І вивела мені в журналі красиву двійку...
Здавалось, на моїх вухах затанцювали пекучі язики полум'я. Клас, звичайно, вибухнув реготом. А мене враз аж струсонуло од зла. На Ніну. Це все од тої зустрічі, од тої розмови почалися мої неприємності. Справді, якби не затуркався, хіба не міг би на перерві перечитати ту коротеньку біографію? Бо ж учора мати просто вихопила в мене повість про шпигунів, а натомість всунула в руки підручник. Хіба не переплутаєш тут письменників?
Сердитий, навіть на перерву не виходив. І геть забув, який у нас наступний урок.
А коли в клас майже вбіг математик Олександр Юхимович і ми встали, ноги мої підігнулись, мовби хто вдарив дрючком під коліньми. Задача... задача не вирішена...
Для нас краще було носа розтовкти, ніж осоромитись перед учителем математики. А коли  говорити простіше — ліпше  прогуляти урок, ніж з'явитись йому на очї з невиконаним завданням.
Олександр Юхимович став викладати у нас математику з початку авчального року. А до того був старий-старий Євдоким Єлисейович дуже лагідний І дивакуватий... Носив він дві пари окулярів, зайшовши в клас, підсліпувато озирався й питав: «Це таки точно я в шостий «А» попав?» Дівчат називав «баришнями», а нас — «гімназистами» або «молодими людьми». Математику він знав будь здоров, однак йому часто не вистачало сил довести урок до кінця. Він міг зупинитись на півслові, покласти голову на руки й задрімати. Ми, усміхнувшись, витягали книжки й читали. А на «Камчатці» потихеньку грали в доміно...
Євдоким Єлисейович помер, iдучи першого вересня до школи з свого маленького, як у селі казали, «городського» будиночка, обсадженого рідкісними у нас абрикосами. Упав на вже притрушеній жовтим листом стежці, випустивши з рук підручники...
Покотився з його голови старомодний чорний капелюх, розсипалося сліпучо-біле волосся...
Нам було так жаль його, що й не передати. Дівчата на похороні плакали, а ми, хлопці, зціпили зуби й одчайдушно тримались... І от днів за кілька після похорон у клас швидко увійшов невисокий огрядненький чоловік. Та не його повнота викликала в нас мимовільні усмішки, а обличчя. Воно було червонясте, а брови й маленькі вусики — ну чисто з пшеничної соломи...
Чоловік поздоровкався, окинув зіркими очима клас і сказав: — Бачу, смішно з мого обличчя та вусів. Війна. Танкістом був, танк мій горів, от і «засмаг». Ну, а у верхню губу осколок попав, довелось шрам вусами прикривати. Маю ще один ґандж — «р» поганенько вимовляю... Дивуєтесь, для чого все оце кажу вам?.. Щоб, коли мені прізвисько вигадуватимете, не витрачали зайвого часу на пошуки моїх ґанджів... Краще ми з вами витратимо його на математику. Семикласники вже повинні розуміти, що в наш час без математики — ні в тин, ні в клин, ні в ворота... Отже, почнем.
Він кинув на стіл свого потертого портфеля, витяг з кишені піджака тонку книжку, розпрямив її.
— Оце вчора купив у Києві цікавий збірничок задач! Ми перезирнулись. Щось надто просто хоче взяти нас на гачок новий математик. Воно ясно — кожному вчителеві кортить, щоб його предмет любили і знали найкраще, але отак «в лоб» нас не візьмеш, та ще й алгеброю...
Скептично подивились на вчителя. А на обличчі Олександра Юхимовича — веселе нетерпіння, як ото перед відкриттям чогось незвичайного.
Ну, ну, побачимо...
Коли б мені сказали перед уроком, що через півгодини обличчя моє палатиме, що я гарячково ворушитиму своїми досить лінивими мізками, аби першому викинути руку і переможно вигукнути рішення, я нізащо не повірив би. Та це було так. Весь клас непомітно пристав до складної, але цікавої гри, що її організував новий учитель. А він просто бігав по класу, тицяв пальцем у різні його кінці: «Думайте, думайте!.. Бачу — очі світлішають». Потім різко зупинявся, урочисто показував пальцем на чиюсь задерту руку й радісно оголошував: «О! Є! Давай!»
Виходили ми з класу збуджені, мовби з волейбольного матчу.
— Оце дає! — похитав головою Микола Ґудзик.— Хлопці, а може, він артист-дресирувальник, га? За щось там вигнали з цирку, от він і подавсь у школу. Ми ж, учні, не дуже далеко одскочили од звірів...
Ми засміялися. Побачимо. Та вже перший, незвичайний урок, що дуже швидко збіг, сподобався нам. Що не кажіть, ми ж живі люди, а коли тобі просто товчуть у голову премудрості, то так нудно стає!
Минуло не більше місяця, й учитель досяг свого — його уроки стали улюбленими. Як уроки iсторії, що їх вів мій батько. Ну, про фізкультуру я не кажу, то — окреме діло. Втім, учитель нічого, здається, не добивався, він просто разом з нами ішов нелегким походом у світ математики, світ, що досі здававсь нам сухим, сірим, як ліс після пожежі, а тепер, виявилось, той світ — живий, багатобарвний, повний таємниць та несподіванок, І, головне, ті таємниці ми могли самі розкривати, маючи від того неабияке задоволення... Звичайно, за допомогою Олександра Юхимовича.
Мабуть, неварто говорити, що домашні завдання з математики ми виконували в першу чергу.
І от я не виконав...
Ні, таки мені того дня не щастило. Вскочивши у клас, Олександр Юхимович одразу зупинив свої округлі очі на мені.
—    Арсене, ану швиденько біжи до дошки та виклади нам домашнє завдання, бо час горить, а в мене є для вас сюрприз,— і, примружившись у передчутті задоволення од того сюрпризу, потер руки.
Здавалось, я піднімав не своє досить худе, вибігане тіло, а дубовий, замоклий у воді окоренок.
—    Я... не виконав...— наледь поворушив язиком.
—    Не виконав? — очі Олександра Юхимовича стали зовсім круглі.— Ти що, хлоче, жартуєш? Так нам ніколи жартувати.
— Н-не вийшло...
— Та ну, не вигадуй. Щоб у тебе не вийшло?.. Може, мати захворіла, то доглядав? Чи яку роботу загадали? От як картоплю перебирати — марудна штука... Кажи правду, ми тут — свої люди.
— Ні-i...
— А   може,  сам  захворів? — співчутливо допевнявсь учитель.
Він ніяк не міг повірити, що я отак без причини не вирішив задачі.
Навіть підійшов, помацав мою голову. І тут вискочила Галя Мирончук.
—    А він півдня коло долини простовбичив!
—    Та-ак,— зітхнув Олександр Юхимович.— Та-ак... Ну, сідай.
I під шалений та дурний регіт класу (між іншим, коли з тебе сміються, то завжди по-дурному) я гупнув на парту. Щоки та вуха мої палали од сорому, а груди ходором ходили від обурення. Так от ти яка!... Мало того, що через тебе не перечитав біографії Тесленка перед уроком і вхопив двійку з української літератури, мало того, що не переписав у когось задачу з алгебри (ми це робили в крайніх випадках, але це саме й був у мене крайній випадок), то ще й з саду побігла до язикатої Галі, розказала їй усе, щоб та осоромила мене перед класом. Ну, підожди, я тобі дам, до нових віників пам'ятатимеш... Ні, на все життя, бо до нових віників лишилось усього чотири місяці.
І я весь поринув у думки про Помсту. Не чув, що за сюрприз приготував учитель, як з ним «розправились» учні. Лише коли учитель, проходячи між рядами, легенько смикнув мене за чуба, на хвильку отямився. Зиркнув на Олександра Юхимовича й побачив у його очах співчуття й вибачення, що змусив мене тяжко переживати.,. Я мерщій опустив очі. Бо коли він прочитає мої думки, то доведеться мені марширувати з класу... А так, опустивши очі, я можу під співчутливим поглядом учителя плекати плани помсти...
Зразу, звичайно, спливло найпростіше — накидати їй у чорнильницю мух. Аж пирхнув тихцем од тої думки. По-перше, спробуй зараз наловити мух, коли вони ще сплять догори лапками між шибками. А по-друге, хіба зовсім наївні та недосвідчені перваки вдаються до такого «оригінального» способу помсти. Так само відпали й інші узвичаєні прийоми: покласти мишу в портфель (де її взяти?), підчепити в коридорі (а як вона не виходитиме на перерві, а як вийде, та не бігатиме, а ходитиме, ну, а ходячу дівчину зовсім нецікаво підчеплювати), викрасти зошити...
І чим більше я сущив голову, тим сильніше копошилась думка, проста й примітивна, але вперта і нав'язлива.
Набити!
Мені ще до того не доводилося бити дівчат. Підніжки, штурхати, то було. Але набити... кулаками... Мене аж пересмикнуло. Та думка прив'язла, мов смола. І я врешті здався. Тільки й відвоював у тої думки — це буде не в школі, а по дорозі додому. Іде вона сама, отож ніхто не заважатиме. Хай уперше в житті, але наб'ю. Бо ніколи через дівчину не було в мене таких неприємностей і дурних переживань...
Коли весело продзвенів останній дзвінок, коли шаленою лавиною вилетіли з школи п'ятаки, спокійніше вибігли шостаки, а вже потім поважно вийшли ми, сьомаки, і восьмаки, я зразу ж прикипів очима до Ніни. Дрібуляє собі до воріт, розмахує безтурботно портфелем. Наче вона зовсім не винна у всіх моїх сьогоднішніх неприємностях. А може, й у майбутніх. Каже ж моя бабуся — одна біда не ходить, за собою другу водить... Злість спалахнула в мені з новою силою. Ну, підожди!
Та я ховав свою злість. До часу. Недбалою ходою рушив на волейбольний майданчик, наче перевірити його стан. Поторгав ногою злежалі кавалки снігу — до каменю утоптали майданчик школярські ноги, доведеться ломом сколювати ті кавалки та стягувати з майданчика, а то до літа не просохне. Може, зараз почати? Крутнув головою, аби покликати до тої роботи Михайла Яремка, й схаменувся. Тьху, в мене ж зараз зовсім інша мета!
Подався до воріт, щоб догнати Ніну, й зупинився. Як же я її битиму? Кулаками?.. Гм, кулаками тільки хлопці б'ються, та й то під велике зло. Портфелем? Там у мене чорнильниця, і замок лише про людське око, зразу книжки вилетять...
Озирнувся. І мої очі натрапили на купу дров, що їх привіз собі вчитель Сергій Михайлович, який живе у пришкільному будинку для вчителів. А лозиною?.. Я швиденько вернувся, витяг довжелезну горішину. Оце годиться! Я її дожену і лозиною — по жижках, по спині! А коли заверещить, я зловтішно засміюся: «Не я б'ю, лозина б'є, розуму додає...» Як ото на вербну неділю кажуть...
Ніну я догнав швидко, iде вона дрібно, наче курка, обходить кожну поганеньку калюжку. «Так далеко живе, а не навчилася досі ходити по-людськи,— зверхньо подумав я.— А ще пнеться — «у волейбол грати хочемо, на спартакіаду!» На печі тобі сидіти й сухе насіння лузати!» Остання думка чомусь особливо потішила мене.
Над заходом зависла густа холодно-синя хмара. Вона покрути­лася там, наче зручніше вмощуючись, І стала враз схожа на глевку стару бабу, що притулилася до гарячого комина. Тільки замість комина — велетенське палаюче сонце... Все це я спостеріг, бо метляв головою, наче городяне опудало на сильному вітрі: удавав, що мене абсолютно не цікавить ота маленька дівчинка попереду, що я просто прогулююсь після напруженого шкільного дня, насолоджуюсь природою... Поки ми, тобто попереду Ніна, а досить далеченько позаду я, дійшли до перехрестя, баба-хмара геть нагрілася, аж побуряковіла вся, й одсунулась од сонця. І сонце притьма кинуло на весь світ гарячі червоні промені. На перехресті вогнем спалахнула купа снігу. Та ще яскравіше спалахнула біла хустка на Ніниній голові. Я аж «загальмував». Ти диви, а в школі я й не помітив, що в неї така хустка гар... тобто нічого... Спантеличено махнув своєю лозинякою— вона зачепилася за паркан, що його дід Хрол так необачно рано пофарбував. На паркані лишилася брудна смуга.
Гм, це коли таким кінцем попадеш по хустці... Що їй мати скаже? Та що ж, додасть після мене... Я стукнув себе по лобі — от іще вигадав собі мороку! Хай сама викручується. Та все ж дістав ніж, обрізав брудне охвістя. Казав же учитель фізкультури — за одну провину двічі не карають. Досить буде з неї моєї лозини... Та й довгою шмагати незручно.
Поклав лозину на плече, а то тягнеться по дорозі, робить шелест. Ще почує Ніна, обернеться.
Ніна справді зупинилася, повела навколо очима. Я хутко присів за телеграфним стовпом. Певно, роздумувала, як іти: навпростець луками чи кругом дорогою. «Ну, звичайно, дорогою,— подумки порадив я, наче Ніна могла почути мої думки.— От-от стемніє, всяке може зустрітися на луках...» А сам собі: «Спробуй непомітно крастися за нею луками, де лише одна вузенька стежечка, а обабіч — вогкий сніг по коліна».
Ніна звернула на луки. Я плюнув спересердя. І одразу ж втішив себе: «Воно й краще, що звернула. Хай верещить, скільки духу стане, коли шмагатиму, ніхто не почує...»
Сонце на луках зовсім розперезалося. Вислало сніг рожево-багряною хвилястою скатертиною, облило блискучою червоною поливою верболіз, а котики спалахнули малесенькими електролампочками. Тільки поле за луками чомусь не взяло променів, таємниче синіло... Я аж лозину опустив — так гарно було на луках... Схаменувся, підняв, машинально одрізав шматок лозини, що тягся по стежці.
— Ох!
Нінин жалібний зойк пролунав так зненацька, що я зразу чомусь рвонув уперед, потім смикнувся назад і сів просто на зернистий колючий сніг. А Ніна, вхопившися за тремку вербичку, підняла ногу й стала розшнуровувати черевик. Розшнурувала, перевернула. З черевика закапала вода. «От дурна! — подумки вилаяв я Ніну.— Хто ж в таку пору ходить у черевиках? Хвороби дістати захотіла? І куди її батьки дивляться?» Затнувся, пильно оглянув Ніну. І побачив не лише старенькі черевики, а й коротке пальто з облізлим кролячим коміром. І хустка не нова, просто добре випрана... Еге, та в Ніни ж сама мати, батько, казала моя мати, «повіявся в Сибір за довгим карбованцем, і май його змаяв». Згадав, що Нінина мати недавно вийшла з лікарні... «От гадство,— почухав потилицю,— і чого саме вона завдала мені прикрощів? Скільки є інших дівчат — з батьками, матерями... Та все одно, я не прощу, я їй покажу... Щоб не була така!..»
Ніна уже взула черевик, тупала на місці. «От уже зовсім дурна! — розсердивсь я.— Хіба так зігрієш ногу? Бігти треба!»
На цей раз Ніна мовби вчула мої сердиті слова, ухопила портфель і зразу непевно, а потім усе швидше побігла стежкою.
Я теж подався слідом. Правда, не зразу, бо сонце зайшло, і враз вискочив мороз, заходився похапцем шерехтити сніг. Він лускотів під ногами, мов скло.
Хутко минули луг, вихопилися на вузьку глуху вуличку. Таку глуху, що навіть колії на ній не було, тільки стежка в'юнилась. І — порожньо, наче господарі з сонцем повкладалися спати...
Еге, господарі повкладалися, а псюка, вистромивши писка з воріт, аж зуби вискалив од потайно-хижої надії, що зненацька нападе на людину, яка біжить... А Ніна не бачить його, мчить оглашенно. Та я добре назирив того гада, так наддав ходу — снігове груддя полетіло з-під каблуків. І на ходу підняв лозину. Собака хоч і стежив пильно за Ніною, однак помітив краєм ока мене, а особливо лозину. Його запал враз охолов. Розчаровано посунув назад писка, якось аж Докірливо подивився на мене. Наче сказав: «Зірвав отаку нагоду налякати дівчину,» — «Ну, ти,— посваривсь я на нього,— не твоя черга сьогодні... Я сам сьогодні, налякаю»... А щоб собака не мав сумніву в моїх рішучих намірах, одбатував від лозини чималий цурпалок, пожбурив у нього.
Ніка перейшла на крок, i я на крок. «Ну, ну, пора,— казав я собі,— доганяй. То й що, як у неї батька немає, мати довго хворіла, хустка біла, а очі сірі?.. Все одно треба пускати лозину в діло. Даремно, чи що, я стільки бейкався за нею?»
Я зітхнув і прискорив крок. Ось хай порівняємося з отією хатою, де гайстрине гніздо поруч з бовдуром, підніму лозину,  кинуся...
Ми порівнялися з хатою, я штовхнув себе вперед. А Ніна відчинила хвіртку й зникла за нею.
Я ляснув себе по лобі. Диви, забув, що то Нінина хата!
«Ех ти, слабацюга!—лаяв себе.— Отак проґавив! Шмагай тепер лозиною хвіртку!»
Я підняв лозину. Од неї лишився коротенький цурпалок. Розмахнувся, щосили кинув той цурпалок і рвонув назад. Вже за спиною почув лункий удар об хвіртку, ґелґотання сполошених індиків. Та я навіть не озирнувся, біг до самого дому.
На душі в мене було якось... дивно. Десь поділося зло, наче його видмухав зустрічний вітер. І так бентежно пахтіли кущі верболозу, що пролітали повз мене...
Вже засинаючи, подумав: «І де вона взялася... така?» Уночі я прокинувся од якогось гулу, свисту, шуму, раз у раз перебиваного ляскотом і брязкотом. Зразу шугнуло в голову: «Війна! Атомна війна!» Мерщій схопився, сповнений невимовної розпуки, підлетів до вікна. І — охолов. Аж приємно-млосно стало, коли одійшла тривога.
Надворі гасав весняний скажено-веселий вітер. Бач, мов партизан, вибрав темну ніч, раптово наскочив на вже охлялу зиму... По небу мчали незвично світлі хмари — чи то підсвічені місяцем, чи то розігрілися од швидкого руху. 1 на землі було розлите примарне світло. На очах осідав сніг, важким оловом одливали калюжі. А вітер не вгавав, усе гнав і гнав теплі хвилі. Гнав з гулом і свистом реактивного літака, розгойдував дерева, і вони з шумом мели низьке небо, паз у раз хапався пружними дужими руками за дах нашої хати, і дах лунко ляскотів та брязкотів.
Прокинулась чи напівпрокинулась мати. Зітхнула, пробурмотіла стривожено: «Господи, яка веремія! Ще дах знесе...»
А мені після раптового страху стало радісно. Здається, чого? Просто вітер надворі, просто жене він геть зиму, веде за собою весну. А мені аж залоскотало в грудях...
Враз перед моїми очима наче хто намалював Ніну, Такою, якою вона бігла додому через луг. Я змахнув рукою, щоб стерти той малюнок. Даремно. Тоді послав очі через вікно до школи, де крізь галузки невиразно вгадувались почорнілі стовпи на волейбольному майданчику. I в мене скалатнулося серце. От-от почнемо грати у волейбол! Кінчиться нарешті коридорне нидіння на фізкультурі, яке наш учитель фізкультури гучно іменує гімнастикою. Ні погасати, ні потупати бодай, ні вигукнути щось, бо одразу хтось із вчителів вистромлює голову із класу, шикає на нас.
Та хіба тільки часу, що фізкультура? Хіба нам, хлопцям, важко збігтися до уроків чи лишитися після?., і я полинув солодкою думкою в той чудовий час. Підбирав собі команду, в уяві високе вистрибував угору й так гасив м'яча, аж виразно чув лункий удар його об утоптаний майданчик, Михайло, що спробує поставити блок, чухатиме потилицю, всі навколо ахатимуть. I Ніна теж... Після гри підійде, винувато опустить очі й скаже, копирсаючи носком землю на майданчику: «Пробач, що я тебе нечемою обізвала... То так... на язик дурний скочило...» Я, обмахуючись майкою, щоб охолодитись після гри, байдуже кину: «Не колупай майданчика, нам грати на ньому...»
І тут обізвався отой голос, що доймав мене на уроках. Тільки нині він був зовсім інший — тихий, вкрадливий, якийсь аж винуватий. «А що, може, справді вам навчити дівчат грати у волейбол? Хіба тобі не шкода дивитись, як вони нудяться на фізкультурі, як лазять по буму і смикаються на турніку? Ну і в районі здивуються, коли приїде з вашої школи дівчача волейбольна команда. Питатимуть, хто навчив...» Гм, воно, правда, учитель фізкультури ніяк не може знайти дівчатам путнього заняття. Може, дійсно допомогти йому? Звичайно, коли дівчата попросять. Правда, у дівчат руки, наче патики... Ну, як виявляться повними нездарами, з ганьбою виженемо їх з майданчика... Моя мати не раз скрушно хитає головою і дивується, чому я «ніяк не виберуся у відмінники». Мовляв, «он Кость Герасимчук дурніший за тебе, тобто не такий метикований, а бач, з класу в клас переходить із похвальною грамотою», i додає з гордістю: «А ми з твоїм батьком училися добре, правда, я гірше, бо жінкам взагалі важче — поки, було, те плаття пошиєш, поки їсти звариш, поки зачіску витулиш... А от батько твій, можна сказати, був круглим відмінником». Якось батько увечері підслухав ту материну «показово-виховну лекцію». Почекав, доки я вийшов у сусідню кімнату, гмикнув насмішкувато, обізвався: «Воно, Марино, не той об'єкт обрала ти для прикладу. Пам'ятаєш, як мене обсіли двійки та трійки?» Мати (я бачив у прохилені двері) чогось почервоніла, махнула рукою: «Так то коли було, і випадково...» Батько засміявся: «Еге, випадково! Я ж тоді щонеділі ходив до тебе в село. П'ятнадцять кілометрів туди й п'ятнадцять назад...»
«Та ну тебе,— підібрала мати губи, щоб сховати усмішку,— згадаєш же...» I з червоними щоками майнула з хати.
А батько кілька разів гмикнув, зазирнув до мене, подивився весело-дружелюбно — мовляв, виручив я тебе,— і взявся за газету. Цікавий у мене батько. Я його, мабуть, люблю більше, ніж матір, але якось не так... Як друга свого вірного люблю, що завжди все ро­зуміє без слів і без слів допоможе, коли тобі погано...
У селі та в школі батька поважають. Нащо вже одірвиголова і хуліган Тишко Кременюк, і той, побачивши батька, підходить, подає аж синю од татуювання руку.
Одного разу мене мов біс укусив. Підступив до Тишка, що сидів на лавці в парку й п'яно-задумливо хитав своєю кучерявою головою, спитав: «А чого ти... навіть з головою кооперації не здоровкаєшся, а з моїм батьком здоровкаєшся?..» Тишко підвів руку — я на всяк випадок одступив на крок: думав, що лупоне по вуху, (між іншим, дуже точно хтось дав йому прізвисько — Кременюк. Він маленький, круглий, міцний, чорний чубом і на обличчі, ну точнісінько обшліфований дощами та вітрами, закіптюжений паровозним димом кремінь на залізниці.) Та Тишко не вдарив, згріб мене, посадив поруч себе, чвиркнув крізь зуби кроків на п'ять і сказав: «Шкет, твій папаша - чєловєк. Аби такий чєловєк стрівся мені раніше, все могло буть по-другому. А то понесли мене чорти на гранітний кар'єр в сусідню область, а там, щитай, пропав я. Народ там хороший, а я найшов дружків-одірвиголів, спився з ними, бока ножакою прохромили, тепер як закашляюсь — кінець світу...» Кременюк справді закашлявся так, що аж всередині у нього забряжчало, наче там лежали залізяки. «Так-от, у той понеділок сильно надавив він мені на психіку. Іду я, понімаєш, з буфету, виражаюсь, сам понімаєш, відповідно, всі од мене шарахаються хто куди. Коли бачу — хто-то пре сміло проти мене. Я, конешно, взбеленився, бо в очах темно од водяри, зло в моїх грудях кипить... Думаю — хай даже сам міліціонер Пустовіт, все рівно пирну фінкою, поскільки жисть поламана... Когда чую: «Здоров, Тишко». Смотрю — твій папаша. Охолов я трохи. А він раптом каже: «Чув я, що ти хвалишся, наче тобі на кар'єрі бока пробили...» Я рвонув угору рубаху: «На, дивись, до колодочки загнав падло Антрацит — був такий кореш — льогке зачепив...» Твой папаша подивився, навіть помацав, а потом поднімає свою рубашку. Дивлюсь, а в нього теж на правім боку шрам будь здоров, наче сокирою чесонув хто... «Тобі,— каже твой папаша,— за що так попало?» — «Як за що? — отвічаю.— Антрацит вискочив з-за вугла, не успів я і ножа вихватить».— «Значить, себе захищав?» Я плюнув: «Конєшно! А кого ж ще? Дуже мені треба хто!» Твій папаша похитав головою і тихо, якось болєзнєнно говорить: «А мені — під час Яссько-Кишинівської операції. Тебе захищав». Я вирячив очі: «Мене? Як це?» — «Еге, тебе, Тишко. І свого сина, і твою матір, яка щодня сльози через тебе ллє, і всі двісті мільйонів наших людей...» І пішов... Знаєш, шкет, всю душу мені перевернув. Ось плюну я на це село, подамся кудись, де мене не знають, і заживу, як чєловєк.,. Ну, це не твого ума діло. Пішов геть!»
Мене наче вітром здуло. І хоч Тишко прогнав мене, однак я не сердивсь на нього.
Бо відчував гордість за батька...
Гуп! Стукнуло глухо і музикою одлунало в моєму серці. То був удар волейбольного м'яча об майданчик. Удар, що витурлює з голови задачі, правила граматики, королів, хімічні реакції. Удар, од якого ручка сама випадає з пальців, ноги самі схоплюються, а язик сам вигадує щось, аби обдурити матір і майнути на волейбольний майданчик.
У той день мені не довелося нікого обдурювати, бо матері й батька не було вдома, отож я нашвидку перехопив і чимдуж помчав до школи. Перший урок — фізкультура, ми домовилися з хлопцями, що зберемося раніше на півгодини і пограємо майже без перерви цілих сімдесят п'ять хвилин. І поки біг до школи, спала мені в голову думка: «Хіба можна стати відмінником, як від школи чути гупання м'яча? Звичайно, Костеві легше, він живе на краю села, і ліва рука в нього тоненька — ще малим перехворів на поліомієліт. Що йому волейбол, учись тільки та й годі...» Правда, одного разу я спостеріг, як він дивився на нашу гру. В його очах було стільки страждання... Думаю, в той час він проміняв би не менше трьох п'ятірок на одну волейбольну гру...
Як швидко мчить час, коли граєш у волейбол! Здається, щойно стали ми по обидва боки сітки, наш постійний суддя Володька Проценко розвалився на винесеному з коридора стільці, свиснув у саморобний вербовий свисток, здається, я лише кілька разів узяв м'яча, а вже — дзінь-дзілінь-дзілінь... Правда, лише вишикуємось, учитель проведе перекличку, І знову до м'яча. А дівчат він поведе, певно, до остогидлого їм бума... Однак не хочеться бодай на хвильку одриватися од майданчика.
Ми швидко ладнаємось у дві шеренги. Останнім стає в стрій Володька. У нього такий нудьгуючий вигляд, наче він судив не напружено-захоплюючу гру, а ліпив торфоперегнійні горщечки.
Дивний він хлопець. Наш учитель хімії Феодосій Андрійович, хіба трохи молодший від покійного Євдокима Єлисейовича, прозвав його «прусським бароном». Прозвав за те, що Володька, розвалившись, сидить за партою, відповідає мляво, м'яшкурячи кожне слово. Наш учитель багато їздив по світу, навіть у Німеччині та Франції був, доки, як каже моя мати, «не обсіявся сім'єю по вуха». Отож, звичай­но, набачився він тих панів та баронів... Прізвисько одразу приклеїлось до Володьки, ми всі його так і звемо — «барон». Ну, а коли хто розсердиться, то каже — «прусський баран». Правда, то рідко буває, на Володьку сердитись нецікаво — він не огризається, мовби не чує... Не сердимось навіть, що він у волейбола не грає — все одно у кас якраз дванадцять хлопців без нього. Отож він у нас за суддю. Ну, а суддя він справжній, нічого не скажеш. Його час од часу хапають за груди, тицяють під носа кулаки чи й дулі ті, хто вважає неправильним його рішення, а він спокійно дивиться на запальних хлопців своїми димчасто-голубими очима і спокійно повторює своє попереднє рішення.
Єдине, що Володьку цікавить, це — балалайка. Він її майже щодня приносить до школи і на перервах бренькає.
Тьху, вліз у голову мені той Володька-барон, а вже перекличка закінчилася. Хлопці хитнулись до майданчика, тільки дівчата тихо, принишкло стоять. Еге, куди їм рватися? Вони на той бум дивитись не хочуть... їм би ввели замість фізкультури вишивання або вчили їх борщ варити...
Ми хитнулись, а учитель фізкультури Василь Григорович не подає команди своїм різким металевим голосом, якому ми всі, як і пружній ході учителя, марно намагаємось наслідувати. (Він у армії був старшиною-надстроковиком, лише рік тому демобілізувався.) А Василь Григорович ходить уздовж шеренги, тре носа і раптом каже звичайним голосом, якось аж прохально:
—    Хлопці, тут, знаєте-понімаєте, таке діло... Дівчата просять вас навчити їх грати у волейбол...
На нас мовби вилили по відру холодної води. Загули обурено. Перший, звичайно, обізвавсь Микола Ґудзик:
Та їх до скончанія віку, до страшного суду не навчиш!
Ми дружно-глузливо реготнули. I я теж. Наче й не було моїх нічних думок.
На обличчі вчителя виступили буро-червоні плями. Очі його знову посталевіли.
—    Відставить розмови! Ґудзик, вижену з строю!
Ми стихли. Однак стояли непримиренно на своєму.
І тут обізвалась Ніна. Зараз її голос затремтить од образи...
—    Василю Григоровичу! — сказала Ніна дзвінким, аж занадто
інким голосом.— Не хочуть, то й не треба. Я сьогодні балакала з
вiсьмаками, то вони — будь ласка. Хоч у них і часу мало — випускники ж! — але зразу згодилися. Кажуть, соромно нам буде признаватись, як поїдемо вступати у технікуми, що в нашій школі не те що не було дівчачої волейбольної команди, а навіть дівчата зовсім грати не вміли... Своїх дівчат, кажуть, уже пізно вчити, а вас — із задоволенням...
Ми засопли носами. Вже значно пізніше стукнуло нам у голову, то навряд чи гордяки-восьмаки стали б розмовляти з якоюсь сьомачкою, А тоді образливо зачепило Інше. Чого це восьмаки будуть вчити наших дівчат? Що ми — каліки?.. Бач, які восьмаки підступно-хитрі! Потім усюди хвастатимуть — мовляв, от ми, так ми — перші за всю історію школи створили дівчачу волейбольну команду!
I всі хлопці повернули голови до Мишка Яремка, нашого хлоп'ячого верховоди — од усіх нас скажи це.
Мишко шморгнув носом, прокашлявся.
—    Василю Григоровичу, коли так, коли дуже треба дівчачу волейбольну команду створити, то ми не проти. Граємо наче нічого... Так, хлопці?
—    Так! — дружно тупнули ми ногами.
Дівчата заворушились, заусміхались. А ми тихенько зітхнули. Хоча й відбили у восьмаків можливість хвалитись по всіх усюдах, однак пропав урок фізкультури. Та хіба один?..
—    Налє-ву! — скомандував Василь Григорович.— Шагом марш!
I ми всі повільно рушили до майданчика.
— Василю Григоровичу! — нараз пролунав Нінин голос — Хай уже зараз хлопці самі пограють, а  нас. потім... увечері повчать...
— Чого? — здивувавсь учитель.— Чого час тягнуть?
— Та...— зам'ялась Ніна,— п'ятаки з вікон дивляться, сміятимуться з нас...
—    Еге,— підхопили ми, хлопці,— нащо їм одразу соромитись?
Хай без свідків підучаться...
—    Ну, добре,— згодився вчитель.— Хлопці — прямо, дівчата - кругом!
Я зиркнув на Ніну. А в неї — усмішка в очах. Радісна і трішки насмішкувата. Мовляв, бач, як усе гарно вийшло...
Ох і намучились ми того дня після уроків.
Ніколи я не думав, що дівчата отакі цілковито тупі до волейболу. Дивишся так просто — людина як людина, ходить, бігає, навіть на турніку з горем пополам, а підтягується. Та лиш попаде до дівчини м'яч... То штурхає його пальцями, мов граблями, то товче хтозна-куди кулаками...
Ми аж спітніли од тої «гри». А що вже злості у нас накипіло! І коли Паша Осмачко, висока худа дівчина з довгим носом, загилила м'яча в єдину на весь шкільний двір калюжку, Микола Ґудзик зірвався.
—  Ти...гайстер у спідниці, згинь з моїх очей, а то я за себе не ручаюсь!
За іншої ситуації Миколі дісталося б за гайстра. Паша страшенно ображалась, коли її дражнили гайстром. Мов кішка, кидалась на дражнильника, довгими пальцями вчепірювалася в хлоп'ячу чуприну, щосили смикала і повторювала: «Оце тобі за гайстра, оце тобі за гайстра!» А як бідолаха, червоний од сорому і болю, виривався, обіцяла: «Пожди, ось будуть змагання з бігу, то я стану поруч з тобою і обжену». І не хвалилась — вона справді обганяла майже всіх хлопців...
Та зараз Паша мовби не почула Миколиних образливих слів. Підвела свої довгі руки до очей, крізь сльози сказала:
— Що ж це воно таке? Я ж усе вмію своїми руками: І город садити, і хату мазати, і вишивати... А якогось паршивого м'яча через сітку не переб'ю... Наче...
«Каліка»,— ледь не спорснуло з мого язика. Та я глянув на розпачливе Пашине обличчя, на стражденні обличчя Інших дівчат і прикусив язика. Як же допомогти їм?
І тут Мишко, недбало чвиркнувши крізь зуби, рушив до калюжки, дістав м'яча, витер об траву. Вернувся на майданчик, підступив до Паші.
— Ти не затуляйся руками,— мовив насмішкувато-дружелюбно.— Він — не гиря, ке вб'є. Руки ось так треба тримати,— показав,— щоб м'яч не ламав пальців, а пружинив на них.
Дівчата потяглися до нього. І Ніна теж. Мені щось кольнуло в груди. Бач який... А я стою стовпцем... Зірвався, побіг додому, приніс ще одного, хоч і поганенького, м'яча. Надто голосно почав розповідати і показувати дівчатам, що лишилися, волейбольні мудрощі. Ніна раз, удруге озирнулась, затим боком-боком приправувала до мене. Потім ще кілька дівчат перейшло. Мій гурт, як і Мишків, став у коло, й ми заходилися ласуватись. І диво — у дівчат наче хто направив руки. Все певніше одбивають м'ячі, розчервонілись, радіють — трохи виходить. От що значить до пуття показати і розказати... Та я Не хвалив дівчат, а покрикував на них, бо похвалою, як каже моя мати, можна тільки зіпсувати справу.
Отямились ми, коли вже заходило сонце, запаливши багряно куряву над селом, збиту чередою. Звичайно, не та курява показала нам, що пора додому (був нам час на неї озиратись!), а гучний, наче в мокру бочку, голос техробітниці Ольги.
—    Гей, парубки й дівчата! — гаркнула вона, ніби ми були за сто кілометрів.— Ану розбігайтесь по домівках, бо як візьму віника!..
Ми неохоче облишили м'яча й розійшлися на два гурти.
Я потиснув руки хлопцям і рушив до хати. Хтозна вже й чого, зайшовши в сад, озирнувся. Біля самого паркана нагнулась Ніна, щось виколупувала із землі.
Цікавість повернула мене назад.
—    Чого ти там длубаєшся? — зазирнув через її плече.
I, не чекаючи відповіді, хутко присів. Із землі стирчала ручка гранати. Оце так знахідка!
—    Ану одійди! — суворо наказав Ніні.
—    Чого це я маю одходити? — накопостричилась  Ніна.— Бач який — я перечепилась об цю товкачку, майже вигребла її, а ти при­йшов на готовеньке і штурхаєш — одійди!
Ну й невдячні ж дівчата! Цілий вечір я вчив Ніну та її подруг грати у волейбол, вчив, прикусивши язика, аби не обізвати їх караками, нездарами, і от подяка — їй жаль оддати мені, як вона каже, товкачку... Та ладно, ніколи сперечатись, кортить швидше витягти гранату. Отож кинув:
—    Оця «товкачка» зветься гранатою. Ясно? Одійди швидше, а
то як гахне — всім класом кістки твої не зберем!
Ніна ойкнула, відскочила, сховалась за недалеким товстим кленом. А я одразу забув про неї. Трісочкою обережно видлубував землю навколо гранати, а рукою ще обережніше тяг за ручку.
— Ось! — переможно   підняв гранату.— Бачиш, яка   «товкачка»? — I подивився на клен, за яким Ніна так принишкла, що не видно її зовсім.
— Бачу, — прошепотіло у мене за спиною.
Я окрутнувся. Там стояла Ніна.
— Ти... ти чого?
— Я нічого,— дрижаче одповіла Ніна,— я думала, що вдвох не так страшно...
— Гм, чого там страшного, — буркнув я, а є самого тепла-тепла хвиля прокотилася од голови до п'ят.
— Що мені, вперше гранати викопувати? - нащось збрехав.
А Ніна, що спершу дивилась на гранату, наче на гадюку, хутко подалась уперед і голосно прочитала:
— «Петро — дурень».
Я теж пильно глянув на гранату. І спересердя гепнув нею об землю. Та це ж учбова граната, що її привіз із армії Василь Григорович, а торік восени восьмаки загубили. Бач, хтось «увічнив» на тій гранаті свого однокласника...
У Ніни знову задрижали губи, тільки тепер не од страху, а од тамованого сміху.
Та вона не засміялась, вона взяла гранату, погойдала в руці.
— Важка! Я і до кінця волейбольного майданчика не докинула б. - А ти докинув би?
— Велике діло! — закопилив я губу.— Та з розгону, хочеш, до саду швиргону!
До саду я не докинув. Мерщій побіг за гранатою. I другого разу граната гупнула кроків за двадцять од яблунь. Тепер за нею побігла Ніна.
— Ти,— сказала,— даремно гайнуєш сили, мотаючись за гранатою. А я все одно стою...
Я вже геть упрів, уже розганявся аж од воріт, а клята граната падала все ближче... Мовби затялася осоромити мене перед Ніною...
— Арсене!
Я присів од несподіванки. Звідки пролунав той голос? Адже нікогісінько у дворі... Озирнувся й побачив свого батька коло воріт. Я згорів на місці. І тому, що батько побачив мене з дівчиною, і тому, що отак недолуго швиргаю гранату. Хоча батько й не такий, як деякі дорослі, не буде єхидно-розуміюче всміхатись, однак може взяти гранату і пошпурити її аж у гущавину саду. Мовляв, дивись, який сильний у тебе батько, вчися, сину... А я пектиму раків од тої науки... Батько взяв гранату. Я похолов. А він підкинув її у руці, похитав головою:
 —    Чого це ви заходились у дворі кидати? Тут у вікно ще влучите. Ходіть краще в сад чи на луг, там більше простору. І Ніні дай трохи покидати, бо в неї руки заслабкі для волейболу, їй треба тренуватись... Ну, я побіг...
А мені хотілося догнати батька й потиснути йому руку. І коли він забачив, як ми вчили дівчат грати?.. Ніна довгим поглядом провела мого батька, сумно мовила:
 — Гарний у тебе батько. Аби мені такий...
Я промовчав. А що тут скажеш? Не оддаси ж батька!
Ми поволі рушили на луг, що через нього в'юниться стежка до Ніниної хати. Гранату я сховав у портфель.
Ішли ми до лугу вуличкою, топтаною тисячу разів моїми ногами, нею ми ходили влітку з хлопцями на луг грати у футбола, бігали, хекаючи, як змагалися на кілометровій дистанції, нею ішов я за Ніною, несучи на плечі лозину... Але сьогодні вуличка видається мені незвичайною. Незвичайна курява, що густо-червоними завоями роз­повзлася по садах, незвичайні зарості вишняку, які перехиляються через тини на дорогу, ніби видивляються на нас білими очима-квіточками... Навіть одвічний ворог дітей — собацюра, що видерся на тин товстими передніми лапами, видається сьогодні мені не ворогом...
Я кидаю оком на Ніну, що йде серединою вулиці,— чи не злякалась того здоровила? А Ніна якраз ступила у яскраву смугу світла, що падало з вікна. І мені забракло подиху: у тому світлі вона видалась мені якоюсь такою... ну, як ото на картинах малюють чи в кіно показують... Нащось вхопив ціпуряку, з шелестом косонув по канаві.
Ніна здригнулась, подивилась на канаву, висвітлену з вікна, і кинулась туди, наче побачила там справжню гранату. Вирвала якесь зілля, осудливо глянула на мене:
— Нащо ти отак? Це ж чистотіл, він знаєш як пахне? Ось понюхай.
Я, скривившись, понюхав. Аж чхнув:
— Аптекою тхне твій чистотіл.
Ніна, на диво, згодилась.
— Еге, аптекою. З нього мазь роблять чи просто труть ним обличчя, коли прищі нападуть або чиряки. Як рукою знімає. Ось попробуй, коли в тебе вискочать.
Я чмихнув.
— Пхі, треба воно мені, те зілля! Вискочить прищ, то я його здеру і все. А ти що, яхторишся? — упік Ніну.
І треба було мені зачепити оте прицюцькувате зілля! Тепер Ніну не зупиниш.
Потрапив на урок ботаніки...
Ніна глибоко-глибоко зітхнула. Наче я сказав їй щось сумне.
— Ні, я його лише рву. Для мами. Вона коли вийшла з лікарні, то все обличчя було в прищах. Мама зразу нічого, не дивилась на них. А потім до нас став заходити бригадир садово-городньої бригади Гашон. Ну, ти його знаєш, у нього вуса, як у Будьонного. І сильний він дуже, якось, кажуть, розсердившись, теля кулаком мало не убив... Я його боюся... А мати нічого... Усе запрошував матір переходити в його бригаду. Мовляв, там легше після отакої операції... Отодi мати й стала в дзеркало дивитись і чистотілом обличчя мазати. Повеселіла, хату ми з нею побілили... А позавчора так полаяла мене...
 — За що? — вирячив я очі,— Що ти чистотіл носиш, хату побілила?
 — Та ні,— журно І якось по-дорослому, наче на первака, подивилась на мене Ніна,— зовсім не за те... У матері iменини були, ну, які при теперішніх наших достатках іменини, та мати сказала дядьку Гашону, щоб зайшов.  Напекла пирогів, киселю зварила, купила пляшку казьонки... Наділа білу вишиту блузку... Коли зайшов дядько, зраділа, не знала, де його посадити... А мені стало так неприємно... Хотілося втекти. Та я нікуди не втекла, сховалась у хатинці. Мати про мене й забула... А я тихцем визирала... Дядько випив дві склянки горілки, з'їв миску холодцю, п'ять пирогів, а мати все припрошує:
«їж, Салимоновичу, їж, не стісняйся, чим багаті, тим і раді»... А він устав, натягнув фуфайку, плямкнув: «Піду до Василини Кібець, у неї завєдєніє сьогодні — по случаю приходу з армії Андрія...» І посунув до дверей. Мати заніміла край столу. Вже при дверях дядько витяг з кишені якийсь згорток, поклав на лаву: «На ось, Христино, вроді подарка..»
— От свиня! — стукнув я кулаком об кулак.— Та я на місці твоєї матері... рогачем його межи плечі, по голові...
Ніна зітхнула:
— Мати йому і слова не сказала, окошилося на мені. Схопила вона той подарунок, швиргонула під піч (я потім подивилась — дешевенька хустка) і напалась на мене...
— І що в тебе за мати? — щиро обуривсь я.
— Не смій! — раптом скрикнула Ніна.— Вона дуже-дуже хороша... Думаєш, легко їй самій? Ні, мама в мене хороша, тільки дуже нещасна.. Вона, полаявши, пригорнула  мене, гірко прошепотіла: «Доню-доню, якби ж то Бог та дав тобі гарну долю. Учись, доню, може, у вчителі чи інженери виб'єшся, може, там люди щасливіші...»
Ніна низько похилила голову, з її очей часто закапали миготливі сльози.
У мене защеміло в грудях. Та як утішити її? Розсмішити, може?..
Я озирнувсь навсібіч, наче те смішне стояло десь недалеко i чекало, то я покличу його.
Ми вже вийшли на луг. Його засмуговували голубувато-сірі сутінки.
Що ж тут побачиш смішного? Хіба мене — у картузі з довгим козирком, розтоптаних сандалях, з пошарпаним портфелем, у якому лежить граната з написом «Петро — дурень»?
I тут я згадав материні «серйозні розмови».
— А знаєш,— бадьоро смикнув я Ніну за рукав, мовби продовжуючи якусь веселу балачку, — мене мати хоче в лікарі витурити. У хірурги. Каже — і робота гарна, і гроші непогані, і люди поважають... Я, коли почув, мало не впав. Уявляєш мене — в білому халаті, з ножакою в руці?..
Я голосно зареготав. А Ніна — хоча б усміхнулась.
— Дарма ти смієшся. То таки справді гарна професія. Тільки треба бути дуже сміливим і сильним. Може, сильнішим І сміливішим за льотчика...
— Оце заїхала в хащі! — пирхнув я.— Та ти знаєш, як льотчикам доводиться? Літак звук обганяє. О! Спробуй керувати такою машиною.
— То й що? Вона — нежива. А хірургу — живого чоловіка різати треба, а він жити хоче, так на лікаря дивиться... Одного разу я прийшла до матері, а там — операція. Чула, як дядько Михайло Глушко просив Петра Павловича: «Ноги вам цілуватиму, корову віддам, тільки врятуйте...» От i спробуй після таких слів взяти скальпеля в руки. А ти кажеш — льотчик... Мене наче обсипало морозом після її слів. Та здаватись — не в моїх правилах.
— А мати казала, що Петро Павлович лається на операціях...
— Лається,— ствердила Ніна.— Бо і йому жаль чоловіка, страшно, що не зможе врятувати його... А думаєш, лайка не діє на того, що лежить на столі?.. Петро Павлович тоді як гаркнув на дядька Михайла — той щось пробурмотів про віддяку І вмовк...
— Бач! — ухопивсь я за її слова.— Подарунки йому таки дають! А ти чула, щоб льотчики подарунки од пасажирів брали?
— Подарунки,— передражнила Ніна.— Сам ти подарунок! Коли Петро Павлович вирізав моїй матері грижу, — вона на буряках підірвалась,— то мати веліла однести в подяку індика. Я принесла йому додому, сказала, що ми дуже дякуємо, ніколи не забудемо того, що він зробив для нас... Петро Павлович зразу розсердився, потім сміявся, однікувався. А затим таки взяв індика, а мені дав коробку цукерок... Другого дня індик був дома... Я його знову одтарабанила, а Петро Павлович: «Бач, як йому тут нудно, додому закортіло...» Думаєш, дурний індик сам вернувсь?
Я лише чмихнув.
— Глянь, глянь! — нараз смикнула мене Ніна до копанки лід вербичкою.
Я мимохіть рушив за нею. А Ніна — бігцем, стала навколішки. І на її долоні опинилась маленька вирячкувата жаба.
Спересердя я швиргонув у копанку грудку землі. Ні, цих дівчат не збагнеш, видно, ніколи. Тільки-но отаке говорила, що я забув навіть про важку гранату в портфелі, яку так зручно кидати на розлогому лузі, і враз метнулась до нікчемної жаби... Свого обурення висловити не встиг. - Гав! — нагло пролунало з-за верби.
Нас мовби вітром однесло від копанки. Жаба прудко спорснула з Ніниної долоні.
Із-за верби вистромилось обличчя Анатолія Маринченка з сьомого «Б».
— А що ви тут робите, га? — сказав він гидким голосом і єхидно скривив свою пику.
Коли б це поруч мене не було Ніни і коли б Анатолій не бачив, як Ніна показувала мені оту кляту жабу, я мовчки гепнув би лякальника портфелем. Там граната, портфель прилип би до його спини... А так доводилось щось вигадувати. І за себе, і за Ніну.
За Ніну не довелось вигадувати. Вона схопила свого портфеля, що його впустила з переляку, і тільки стежка глухо обізвалась під її ногами...
Я зневажливо махнув рукою.
— Та оце вчили їх у волейбол грати. Кишки надірвали з карак... Ну, то...
— Ага, суду все ясно,— розуміюче підморгнув рудою вією Анатолій, — ти її проводжаєш...
— Ха-ха! — силувано засміявсь я.— Треба вона мені, як глухому патефон...
У Анатолія є старша сестра Мар'яна, в них у хаті парубки та дівчата по суботах збирались на вечорниці з музикою й танцями він багато всілякого надивився... Анатолій рудий-рудий, аж у мряві світиться. То тільки прийшов він у перший клас, зразу йому хлопці з старших класів і приліпили прізвисько Рудий дід, ну, а про це стільки всіляких ущипливих частівок складено... Толя плакав, просив, щоб не дражнили, приносив смачних, як мед, яблук золотий ранет, аби задобрити хлопців. Хлопці яблука їли з кісточками знову — Рудий дід, Рудий дід... Толя не витримав, пішов до кузні й пристав до коваля: «Помастіть мене сажею, дядечку, щоб став чорним». - Сміявся коваль, сміялися люди в кузні, пішов поголос селом про дивакуватого первака. І в школі хлопцю приліпили нове прізвисько — Сажотрус. Цим він був більш-менш задоволений: все-таки не Рудий дід з низкою колючих частівок...
— Твоє діло, звичайно,— розмузикував Анатолій,— а я б не схотів її проводжати. Вона, звичайно, на лице нічого, та далеко живе. А собацюр у завулку за лугом! Такі скажені, що й штани знімуть, і труси...
— Іди ти, Сажотрус нещасний, в копанку! — таки луснув я Анатолія портфелем, аж він шкопертнувся.— Я до тебе розігнався. Ну, по дорозі вийшло з нею...
— До мене? — здивовано перепитав Анатолій, потираючи спину,— Нащо я тобі здався? Чи, може, на вечорниці до нас уже строїшся?
Довелося вдруге гепнути його портфелем.
— Видно, ти з тих двох, про яких кажуть: «Серед ста рижих тільки двоє хижих»... Я по ділу до тебе, а ти мелеш чортзна-що дурним язиком... Чув я, що ти од баби навчився добре плести кошики...
— Ну то й що, як чув? — наїжачивсь Анатолій.— Хочеш прослідити і в школі розпатякати? А я скажу — бачив, як ти з Ніною на лузі жаб ловив. О!
— З дурним балакати — все одно, що з сліпим у карти грати,— геть розсердивсь я.— Мені треба гарного кошика в подарунок сплести, у матері скоро iменини, от що!
— А, так би й говорив зразу, — пожвавішав Анатолій.— А то ходиш околясом, наче п'яний з буфету... Це можна. Тільки ти поможи і лози нарізати, бо баба наказала стільки принести, що й я до півночi не управлюсь...
— Ну, це раз плюнуть. Діло нехитре. Наче знав — ножа з собою прихопив.
І ми подалися в лозняк.
Коли одтягли оберемки у їхній двір, Анатолій діловито сказав:
— По замовлення приходь десь через тиждень. Тільки могорич не забудь — дві пляшки... ситра...
Розмахуючи кошиком, я підбігцем повертавсь додому. І час од часу зиркав на нього. Постарався Анатолій! Кошик виплів iз жовтої лози, а ручку з червоної. Гарний!
Стежка на лузі м'яка, лише шавкотить під ногами. У кущах, умощуючись на сон, час од часу перегукуються пташки.
Ось і в розквітлому калиновому кущі, то я минав його, зацінькала якась пташка, їй обізвалися недружно, але вимогливо пуцьвірiньки. Цінькала вона жалібно, видно, умовляла своїх малих ненажер заснути, бо де ж вона у темряві знайде їм корму?..
Я зупинився коло куща. А що як забрати те гніздо та в кошик? Приходжу додому, вручаю кошика, таємниче кажу: «Мамо, а зазирни, що там на дні...» Еге, вигадав! Мати зовсім не зрадіє, а розсердиться. Вона така жаліслива до всього живого, навіть курку не заріже... Отож ще й нападеться на мене: «Нащо ти посиротив їх, довів до горя їхню матір? І в кого ти вдався такий безсердечний?..»
Я подивився на кущ, де не вгавали пуцьвірки, великодушно махнув рукою: «Ладно, живіть тут. 1 будьте голодні. А в нас би щодня донесхочу пуза набивали. Оксана вам і цукерки свої всі пооддавала б...»
Дмухнув вітерець, і на мене війнуло запашною хмарою. Я аж чхнув. Здивовано глянув на калину. Гм, отака кислятина восени і отак весною пахтить... Придививсь до неї пильніше. Он як ніжно біліють у сутінках круглі віночки... Потім зиркнув на свого порожнього кошика, і в мене водночас спрацювали голова й руки. Руки ламали калину, а голова думала: «А воно справді не те — принести в подарунок хай і красивого, але порожнього кошика. Ніна точно пшіаяла б мене, аби побачила з порожнім кошиком. Ще й спитала б щось ущипливе, ну хоча б — чи не по сіно для кози я зібрався...» Мені раптом так закортіло, щоб Ніна побачила мене з кошиком, з якого визнають тендітні білі квіти! Де там їй побачити — вона темної пори й на луг побоїться висунути. А розповісти — нізащо. Хіба моя сестричка розбовкає в школі, тоді до Ніни дійде... Ну, якщо так узнає, о нехай... А я й словом не прохоплюсь... Ще загордиться — мовляв, о я підказала...
Збрехав я Анатолію, що скоро в моєї матері іменини. У неї в червнi, а зараз лише середина травня. І кошика я думав приховати до того дня. Та побачив його — лискучого, святкового — і зрозумів, що кошика треба негайно дарувати. Потім він висохне, потьмяніє. Та хіба й вистачить у мене терпіння мовчати цілий місяць про такого чудесного кошика? Ну а тепер, коли з кошика пахтить калина, і мови не може бути про ховання.
Вигулькнув на дорогу. Вона пахла нагрітою пилюкою, коров'ячим теплим молоком і студеною водою од близького колодязя. Вигулькнув і зупинився. Еге, ризиковано навіть потемки iти з такою ношею. Ще хто із школярів побачить. Хіба вони повірять, що я мамі несу кошика з квітами? Обов'язково подумають — якійсь дівчині пирячу...
Вибрався на городи і стежками, межами, а де просто й гудинням подався додому. Гавкали собаки, грали біля хат, та жоден не наблизився до мене. Бач, боягузи — на видну вулицю прожогом мчать, а в темний город тільки — гав-гав! Аж жаль було, що вони такі боягузи — я прихопив iз собою замашного грушевого дрюка з ко­лючками.
Обережно зайшов у двір, кошика поставив біля хати, а сам прожогом у двері.
Батька не було, а мати сиділа коло столу й перегортала якийсь медичний журнал. Оксана в кутку тихенько гралася з ляльками. Смішна вона в нас — уже другокласниця, а ляльок у неї!
Я недбалою ходою ступив до хати, голосно грюкнув дверима, випхав на обличчя байдужий вираз. Буцімто немає там, під сіньми, ніякого сюрпризу...
Мати обернулася на грюкіт.
— Страмницюга ти, страмницюга,— напалась на мене.— Де ж є ти шелегейничав до півночі? Кінець учбового року на носі, а він — ні за холодну воду, все десь тиняється...
Оце так зустріч! Розсердився так, що хотів зовсім не дарувати кошика. Так квіти ж зав'януть... Шкода їх...
Вернувсь надвір, приніс кошика. Мати затнулась на півслові. Очі в неї округлилися од здивування.
Я прокашлявся, витер носа, почухав коліно i сказав:
—    Оце, мамо, в тебе скоро, ну, не дуже скоро, так воно ж час летить... то день народження... чи що... Ну, то од мене оце кошик і там всяке... зілля, чи що, може, в хазяйстві згодиться...
Мимохіть зиркнув у куток. А сестричка надула губи, як труби. Мовляв, бач який — сам поздоровляєш, а мені й слова не сказав...
Я поспіхом додав:
— Мамо, ти не думай, що це тільки од мене. Це од нас з Оксанкою. Хіба я міг сам таких красивих квіток нарвати?..
Мама якусь хвильку сиділа мовчки. А потім схопила нас з Оксанкою, обіймає, сміється... I приказує тремтяче-радісно:
— Голуб'ята мої, дорогенькі мої, спасибі, спасибі!
Ну і ще багато всякого, аж у мене в горлі зашкрябало. Я вирвався, втік із хати, видерся на високого осокора, що ріс в кінці городу. Там я п'ятикласником змостив кубло — уявляв себе розвідником-спостерігачем.
Сів у те кубло. Очі мої подалися до лугу, де вільно розгулювала ніч, гралася з сивим туманом, а потім пішли далі, аж поки не зупинились на Ніниній хаті, біля якої непорушно дрімав горбатий журавель. У хаті жовто, тепло світилися вікна.
Я довго дивився на ті тепло-жовті цятки, і в грудях моїх було гарно й бентежно...
Якийсь не такий тої весни був травень. Раніше то був не місяць, а мука. Надворі все яро зеленіє, пахтить, волейбольний майданчик аж блищить — так утоптаний, кляті горобці нахабно хизуються своєю волею, а ти копти за партою, бо обов'язково в травні накидають контрольних, обов'язково треба «ліквідувати» двійки, а вчителі не втомлюються лякати екзаменами — отам будуть справжні вимоги...
Нi, у тому травні теж були і контрольні, і лякання, і ліквідація... Але не було вкрай напруженого чекання канікул, коли чим вони ближчі, тим довші дні... Може, через те, що на нас лежало відповідальне завдання — навчити до екзаменів дівчат грати у волейбола.
І ми вчили — на фізкультурі, до уроків, після уроків... Уже дівчата так напрактикувались, що грали через сітку, а висока Паша до того знахабніла, що гасила м'ячі... Все те забирало багато часу, але двійок ми, хлопці, майже не хапали... Воно, правда, й не дивно — смішно було б, якби двієчники виступали в ролі вчителів, хай навіть у волейболi.
I ось до закінчення навчання лишилося шість днів.
Прокинувшись уранці після материного звичного нагадування: "Вставай, ледащо, он уже кури заглядають у вікна і з тебе сміються",— я й гадки не мав, що мене чекає день несподіванок. Швиденько вмився й побіг на турнік підтягуватись. Підтягувавсь і мугикав іхенько пісню, чуту крізь сон із репродуктора.
Так-от, перед першим уроком підходить до мене мій сусід по парті Андрій Гузій. Підходить і чогось винувато усміхається...
Я вже про багатьох хлопців та дівчат нашого класу згадав. А про Андрія — ні слова. Хоч і сусід. Бо з ним — у сварці.
Трапилось це так. Андріїв батько, завфермою, їздив з турист­ською групою за кордон, у Польщу. Ми всі дуже заздрили Андрієві. Та особливо спалахнули наші очі, як Андріїв батько по приїзді зайшов до школи з подарунками.
Треба сказати, що Андрій схожий на батька, як... деревце на трактора. Петро Іванович товстий, з носом, про якого він сам говорить — «на празник ріс, а я його в будень ношу». «Говорить — це дуже неточно сказано. У Андрiєвого батька голосище!.. Ось і тоді, коли він зайшов у школу (саме перерва була) і погукав Андрія,— навіть галасливі п'ятаки змовкли... Андрій ніяково вийшов з класу — він переписував у мене твір з російської. Маленький, худенький, з носиком, схожим на дрібну картоплину... Ну чисто деревце проти громохкого трактора...
Батько урочисто виклав йому на руки велику коробку цукерок з яскравим малюнком: «Роздавай хлопцям, дома ще є».
Ми, звичайно, ментом розхапали, цукерки. Навіть восьмаки наввипередки простягали руки. Сильні цукерки, нічого не скажеш: зверху шоколад, а всередині — справжня слива!
Потім Петро Іванович вийняв з кишені блискучу ракету. «А це, сину, тобі. Дивись, учися добре. Такої ручки ні в кого в районі немає...» Андрій притис її до грудей, затим хутко сховав. Хоча до тої ручки-ракети потяглися десятки захоплених очей.
Лише тоді, як продзеленчав дзвінок і ми сіли за парту, Андрій тихцем дістав її. Такої ручки я не те що не бачив, а й уявити не міг, що така може бути. Справдешня ракета, а коли Андрій повернув стабілізатор, з її верхівки вискочив червоний кінчик. Провів він тим кінчиком — на папері лишилась яскраво-червона лінія... Ще крутнув - вискочив синій кінчик. А потім — зелений, жовтий, чорний...
Не знаю, як я викрiпив той урок, не попросив у Андрія подивитись ручку. А Андрій, мов чужий, бодай би зиркнув на мене, все подарунком милується... На наступному уроці я не витримав: «Дай хоч глянути...» Андрій — ручку до кишені: «Не дам, ти ще зламаєш...» Ну, я негайно обізвав його скупердяєм, бульбоносом і ще по-всякому. Андрій «віддячив» мені тим же, звичайно, іншими словами, й не так запально...
Тиждень ми зовсім не балакали. А потім — мусили. За одною ж партою сидимо. Між нами встановились, як ото в газетах пишуть, офіційні дипломатичні стосунки... І у волейбол стали грати в різних командах... І не дивилися один одному в очі...
І от перед уроками підходить до мене Андрій і усміхається винувато, і дивиться мені просто в очі. Я здивовано кліпаю. А він каже:
— Знаєш, а я тебе давно чекаю...
— Чого це я тобі знадобився?
— На... коли хочеш...— подає ручку-ракету.— Нащо вона мені, я ж малювати до пуття не вмію...
У мене смикнулась рука, та я вчасно зупинив її. Байдуже мовив:
— І мені вона ні до чого. Он дома аж дві коробки олівців валяються... Та й з мене художник...
— Бери, бери, чого ти...
Бачу, як тремтить Андрієва рука, як хмарніє його обличчя. І в мене одразу пропадає зло на нього. Я простягаю руку, беру «ракету», кажу примирливо:
— Ну, спробую «ракетою» малювати, може, воно краще вийде... Тільки я в тебе її не назовсім візьму, ненадовго... Добре?
Андрієве обличчя спалахує радістю — і що ми помирилися, і що я ручку не назовсім беру. Він подає мені руку, я міцно тисну його долоню. І ми, мовби ніколи не було між нами ніякої сварки, поволі виходимо надвір, рушаємо в шкільний сад.
— А знаєш,— тихо мовить Андрій, коли на нас лягає візерунчаста тінь од яблунь,— я тоді, ні, не того дня, пізніше, казав батькові:
«Нашо ти все оте в школу приніс, посварив мене з Арсеном?» А він як гукне: «Хай усі бачать, що в тебе за батько! По заграницях їздить!» Андрій похилив голову і раптом:
— Знаєш, батько хоче, щоб я пішов «по його лінії»... А я не хочу по тій лінії. Не хочу, як батько, усіх на «ти» називати, отак гучно розмовляти... Він навіть дома так балакає, наче лає нас із матір'ю... — Та тебе ніхто й не поставить завфермою. Ти малий, голос у тебе слабкий, — утішив я товариша.— А там корови як знімуть реви, де там.. Голосу твого ніхто не почує.
Наступні чотири уроки промайнули для нас як одна мить. Бо ми ж двадцять п'ять з половиною днів не розмовляли по душах! А, добра всілякого зібралося в кожного з нас! Звичайно, основне — волейбол. Тільки про Ніну розповісти у мене язик не повернувся. Ясне діло, за балачку одержали кілька зауважень. А хімік Феодосiй Андрійович обізвав нас «січкарнею» й поставив символічні одиниці в журнал. Символічні, бо він тільки вдавав, що проводить в журналі жирні «дрючки» проти наших прізвищ. Ми добре знали про те, іднак трохи посперечалися із старим учителем (вірте чи ні, але він сам любив ці суперечки, певно, тому, що міг показати свою дотепність), потім, зітхнувши, полягали на парту, поскиглили жалібно з хвилину. Звичайно, клас аж ходором ходив од реготу...
Після дзвінка ми з Андрієм, мов лошаки, вискочили з класу. Андрій подався в магазин купити зошита, а я гайнув на волейбольний майданчик — підтягти сітку, що обвисла. Біг весело, аж наспівував. чого мені журитись? З Андрієм помирився, маю на кілька день диво-ручку, після уроків — волейбол. Ну, а останній урок — історію - я знаю назубок. І на батькових уроках завжди цікаво. Це я не хвалюсь, це всі кажуть...
Батькові уроки ми любили не менше, ніж уроки Олександра Юхимовича. Особливо в осінню негоду або в зимову хвищу, коли надворі й світа не видно. Надто любили його розповіді «не за темою». Батько єдиний на все село виписував «Вестник истории Академии наук .СССР», чим не втомлювалася дивуватись червононоса поштарка Софія. «Оце, Василю Сергійовичу,— казала вона,— хочу й не можу пойнять вас. Нащо вам ота дорога й важка книжка? Та я вам за ті гроші можу приносити і «Перець», і «Крокодил», і «Работницу». B тій книжці й рисунків чортма, і такі дрібні букви, що через один два роки в очки   вскочите...» Батько лише   підсміювався. А нам розповідав з журналу цікаві речі! Тільки не так нудно, як в отому журналі пишеться...
Але особливо жвавішали ми, коли батько починав згадувати про війну. На фронті він був командиром вогневого взводу 122-міліметрових гаубиць.
У батька є друг, Степан Короткій, колишній розвідник. У війну вони служили в сусідніх дивізіях. Інколи збиралися в нас, випивали по чарці. І починалися спогади.
Зразу я мало не вскакував у рота дядькові Степану. Як же — розвідник! Та згодом мимоволі охолов. Хоч i розповідав дядько Степан гарячковито, розмахував руками, але якось... однаково. Наче старі забудькуваті діди, що повторюють одне й те ж. Починав з того, що вони групою подались на пошук («ніч темна-претемна, те, що треба»), потім злабадали сонного фріца, дядько гепнув того фріца гранатою по голові («бив тільки лівою, щоб памороки забити, а права в мене звірська, намертво клала»). Ну, а потім тягли того фріца до своєї траншеї, свистіли кулі, когось ранило, когось убивало з розвідників, та загалом все миналось щасливо. Командир дивізії дякував, видавав спирту, вони випивали i «двоє суток хропли, аж гай гув...» Я так вивчив ту розповідь, що інколи мимохіть підказував дядькові Степану.
У батькових розповідях теж стріляли, ранили, вмирали, одне сло­во, теж була війна, але якась... видніша, чи що... Він так детально розповідав про європейські міста й села, наче не в пеклі бою, не стрі­ляючи з гармати, брав їх, а обдивлявся неспішним екскурсантом... Одного разу, коли вони з Короткіним згадували взяття Будапешта, дядько Степан аж руками розвів: «Чи в тебе тоді було четверо очей? Чи брешеш, що коло гаубиці вовтузився, а сам був кореспондентом, тільки їздив та наблюдав?» Батько ніяково усміхався: «Та ото втелющилося чогось у голову...»
Я заліз на стовпа, підтяг сітку й шурхнув униз. І ледь не збив когось iз ніг.
— Хто це тут лазить? — розсердився.
Глядь — Ніна. Чмихнув. Було незручно за свої слова. Та сама винна...
Але Ніна, здається, не почула моїх образливих слів.
На її обличчі було i збентеження, і якась таємничість.
Я мимоволі захвилювався.  Від дівчат усього можна чекати...
Ніна взялася за стовпа, заходилася розхитувати його.
— Знаєш,— обізвалась нарешті,— ото ви, хлопці, майже навчили нас грати у волейбола. То ми, дівчата, вирішили вам подякувати...
— Що, цукерок-подушечок кіло купите? — насмішкувато кинув я, а сам напружено чекав, що вона скаже далі.
— Та ні...— швидко зиркнула на мене.— Вирішили навчити вас танцювати...
— Що-о-о?! — тепер і я вхопився за стовпа, аж сітка хвилями заходила.— Ви що, сміятися надумали з нас?!
— Ні,— видихнула Ніна. — Правда... Вам колись же та  наука згодиться. — І — скоромовкою, певно, боячись, що я не дослухаю, втечу: — Володя буде грати, я вже домовилась, і Мишко Яремко буде, Паша з ним балакала... А з рештою хлопців зараз дівчата балакають... Збираємось сьогодні в Паші, як стемніє, її батько й мати на два дні поїхали в гості, напроти їхнього двору лампочка горить, можна в дворі танцювати... А в школі не можна, бо керівничка не дозволить...
Вистріливши все це, вона чимдуж гайнула до школи. А я, ошелешений, лишився стовпом стояти біля стовпа.
Перша думка скочила в голову: «Отак гарно розпочався день і отак гидотно кінчається». А друга, зовсім інша: «Це ж як узнає керівничка, що буде...»
Коли батьки чи iншокласники питали, яка в нас керівничка, ми піднімали великого пальця — во! Та, чесно признатися, бувало у нас нею по-всякому. То добра й ласкава, просто голубить нас. А то такий розгін дасть — не знаємо, де подітися...
Ми мужньо зносили і ласки, і розгони, бо знали, що вона любить нас, всюди горою стоїть за свій клас. І ще знали, що Олександра Омелянівна, хоч і жартує та сміється чи не більше за всіх учителів, а нещасна. Вона лише в двадцять чотири роки вийшла заміж. І невдало. Одного разу Микола Ґудзик почув, як вона з гірким усміхом говорила зоологічці: «Бач, потягло Семена на легкий хліб у райспоживспілку. Ну, а там — чарка, гульки... От і не потрібна я більше йому — вчителька з глухого села...»
Семен, покинувши Олександру Омелянівну, і носа не потикав до нашого села. Та ми все одно помстились йому. З'їздили на велосипедах у райцентр, прислідили, коли він повертається на мотоциклі з роботи до своєї нової домівки, і перекопали дорогу вузькою, але глибоченькою канавкою. Він на повному ходу й урізався в ту канавку. Як лаявся Семен - аж сонні ворони знялися з осокорів!
А ми, сидячи в зарослях високих будяків, зловтішно сміялись...
Так от, після своєї сімейної невдачі Олександра Омелянівна стала дуже підозрілою до будь-яких стосунків хлопців і дівчат. Навіть коли ми після уроків граємо у волейбол, іноді лишається. Сяде на лавочці й дуже пильно "читає" книжку...
Ох, як нагряне вона на танці! Що буде?
Тьху, які танці, хто на них піде?
Дзвінок одірвав мене од стовпа i погнав до школи. Він хоча й ущух невдовзі, та в моїй голові й за партою лунко теленькало: «Іти — не йти, іти — не йти...»
А урок зразу ж намічався незвичайний.
Щойно мій батько поздоровкавсь і поклав журнал на стіл, коли підвів руку Володька. Всі здивувались, Проситься виправити двійку? Так його ж сусідка Галя Мирончук розпатякала, що він як повіявся зранку з балалайкою, то тільки за книжками й зайшов додому.
— Василю Сергійовичу, — мовив Володька,— ото якось ви колись почали розказувати про румунського боярина, а дзвінок перебив. То докажіть. Ви зупинились на тому, що зайшли в палац... Ми гідно оцінили Володьчин одчайдушний крок. Еге, якщо його викличуть удруге, то схопить ще одну двійку, а отже й у чверті буде стирчати горбата... А так — може, минеться лихо...
Володька сидів, не розвалившись, тільки на батькових та керівниччиних уроках. Олександр Юхимович і той не зміг розворушити його, облишив у спокої. Олександра Омелянівна, побачивши якось його в тій «баронській» позі, хутко підбігла й смикнула, мов первака, за вухо. А на батькових... хтозна-чого... Та після двійки, коли батько «тяг-тяг» його, аж спітнів, і все ж, досадливо пошкрібши потилицю, поставив двійку, Володька демонстративно розвалився. «Ти чого це, образився на самого себе?» — спитав батько. «Він завжди так сидить! — вихопилась Галя.— За це його Феодосій Андрійович «прусським бароном» прозвав...» Батько прискалив око, усміхнувся: «Кого не бачив, того не бачив. А от з румунським боярином довелося позна­йомитися. З оттакенним,— показав руками,— животярою...»
Володька так різко випростався, що чорнильниця впала на підлогу. А клас уже розколихувався од реготу. Насміявшись, пристали до батька — розкажіть та розкажіть... Батько провів рукою по обличчю, наче стираючи сьогоднішній день, подивився за вікно i поволі почав.
— Зайшли ми в одне румунське село. Ідемо, роззираємось. Бідність страшенна. Хати-ліпки, тинів немає... А посеред села — палац. Ясно — боярський. Простуємо туди, гадаємо собі: скличемо зараз селян, запропонуємо розібрати майно збіглого боярина. Зупиняємось коло входу. Білі сходи, білі колони, дубові високі двері... Розкішно жив, кровосос. Коли розчиняються ті двері і виходить... сам боярин. У синьому в смужку костюмі, з-під піджака випинається животяра — видно, сам його не обніме. А в руках — хліб і сіль. Ми аж свиснули. Оце так ява! А боярин повів заплилими жиром очицями й прямує до командира дивізіону капітана Горохова. Ламаною російською мовою вітає визволителів і запрошує на святковий обід... Капітан мимохіть узяв хліб-сіль, розгублено озирається на замполіта: що робить? А той здвигнув плечима й каже: «Ходім, коли запрошує, а там зорієнтуємось...»
Аж тут брязнув дзвінок із коридора. Батько обіцяв доказати, але потім усе було йому ніколи... І от тепер Володька, ризикуючи, що його перейменують в боярина, та ще й пузатого, нагадав про незакінчену повідь. Що то значить,— потрапив чоловік у безвихідь!
Батько зазирнув до журналу, де ще були «незакриті» двієчники і малоопитані, розкуйовдив чуба. Врешті одчайдушно махнув рукою. - Добре, докажу... Так от, сіли ми за стіл, а там всього наставлено — очі розбігаються... Боярин умостився на чільному місці, в розкішному, справдешньому королівському кріслі, а за його спиною двоє слуг зігнулись. І за кожним з нас по одному стало. Ми озираємось на них, переглядаємось. Чортзна-що виходить... Я й кажу капітану: «Треба посадити людей, це ж наші, трудящі...» Капітан енергійно киває — треба... Показуємо їм жестами — сідайте, товариші слуги, з нами. Де там — відсахнулись, щось белькочуть, злякано дивляться на боярина... Ми i собі подивились на нього. Аж посинів, бідолаха, очі вирячив, доходить і все... Схопили його слуги під руки, отягли кудись... Ну, а ми з слугами відзначили визволення їхнього села. Пісень поспівали. Розігнулися в них спини... Отак приголомшило румунського боярина, що ми  його слуг за стіл запросили. У класі знявся регіт. І я реготав. Та швидко змовк. Бо в моїй голові знову зателенькало: «Піти — не піти...» Відтоді мені наче заткнуло вуха ватою.
«Як не піду, то дівчата подумають, що злякався... А як піду, чи не скажуть, що, мов собачка, побіг з першого поклику?.. А коли я один туди прителїпаюсь?..» — Арсене!
Я здригнувся, схопивсь. Батько стривожено дивився на мене. Сходи додому, візьми на етажерці мою фронтову карту, я покажу шлях нашого дивізіону.
А очі його казали інше: «Піди та на самоті подумай над своїм клопотом. Може, він не вартий того, щоб ним отак сушити голову?..» І поки я плентався додому, поки шукав карту, поки вертавсь, поки досиджував урок,— мене все мучило оте кляте «піти — не піти...» Вже аж як вертався з школи й луснувсь в саду об яблуню — Іскри сипнули з очей, наче з-під молота,— прояснилося. Та я прокрадуся до Пашиної хати, зазирну крізь шпарку в паркані. І коли там нікого з хлопців не буде — тільки смуга за мною ляже...
Правда, на всяк випадок треба в матері одпроситись... До матері я не наважився підступити. У них в лікарні саме невдало пройшла операція, не з материної провини, та вона, як завжди, переживала ту невдачу, мов свою власну. Звернувся до батька, вибравши момент, коли батько вийшов надвір покурити.
— Тату, ну,— бігаючи очима по верхівках дерев і ненавидячи себе за це, почав я,— мені треба, ну, в одне місце, увечері...— Вихопив для чогось з кишені ручку-ракету, подав батьку.— На ось, попиши, мені Андрій Гузій дав на трохи, не ручка, а розкіш...
Батько на ручку і не глянув, а пильно-нахмурено дивився на мене. А я, геть спантеличений, молов і далі казна-що:
— Може, до Мишка збігаю... М'яча залатаємо, ну, книжку якусь почитаємо...
— Та-ак,— зітхнув батько. — Давненько я не чув од тебе брехні. Давненько...
І, повернувшись, поволі пішов стежкою в город.
— Тату! — догнав я його, забіг наперед.— Я не хотів, вийшло якось... Навіть тобі незручно говорити, куди мені треба...
У батька високо підскочили брови.
— Що ж це за така секретна справа, що й сказати не можна? Чи не кооперацію обкрадати збираєшся, га?
— Та ні,— мимоволі пирхнув я.
І враз наважився, мов у холодну воду з берега стрибнув.
—    Нас дівчата хочуть навчить танцювати... Ми їх у волейбол майже навчили, а вони нас — танцювати...
На батьковому обличчі проступило розгублення.
— Та-ак,— посмикав він себе за носа,— та-ак... Чого не чекав, того не чекав...
—    Тату, ти не переживай,— чомусь оббіг я навколо батька, зазирнув йому в очі,— я можу не піти, це таке діло, кому воно треба...
Батько пройшовся аж у кінець городу, нащось зірвав гілочку кропу, довго нюхав її. Я мовчки стояв за його спиною.
Нараз він через плече глянув на мене і рубонув повітря рукою.
— Давай, учись! Я тільки в інституті осягнув те діло. Ох і набрався муки та сорому, доки навчився! А в тебе ноги молоді, спритні, швидко приловчишся... Колись згодиться... Матері я скажу, що ти з Мишком уроки вчиш, воно неправда, але ж у неї зараз i без нас з тобою переживань вистачить.
— Що я, не розумію? Травневий день — мов рік. Вже й сонце зайшло, а розжарене небо ніяк не пускає на землю ночі.
Чекаючи темряви, я не міг знайти собі місця. Од хвилювання дав курям пшениці, виніс їдла поросяті, скинув корові з горища запашного сіна... Мати, хоч була геть пригнічена, однак помітила мої добровільні клопоти по господарству, нахилилась до батька, що готувавсь до завтрашніх уроків.
— Бач, свідомішає наш Арсенчик. На очах... Ой, хоча б не зурочити...
Батько кгмикнув, закивав головою і надто пильно вшпинився в книжку. Він розумів, чого я такий «свідомий» сьогодні...
Нарешті сонце закотилось за велику синю хмару. А це добре, що хмара — затулить місяць та зорі. Бо що як дідько випре на вулицю Сажотруса Толю — прискалить око єхидно, знов про вечорниці патякатиме... Ну, а зіткнутися з кимось із учителів, надто з Олександрою Омелянівною... При самій думці про це у мене холонуло під ложеч­кою...
Хмара закрила півнеба та й зупинилась. І дивно стало — одна половина неба темна-темна, аж дивитись на неї моторошно, а друга — урочисто синя, бархатиста, прикрашена іскорками зірок... Мені стало радісно й сумно. І чогось острашливо подумалось: «Невже колись не побачу більше оцього неба, взагалі нічого не побачу...» Голосно чмихнув — от іще цвинтарні думки пустив у голову. Наче столітній дід.
Зайшов у хату, тихцем узяв ліхтарик i обережно, не рипнувши дверима, вийшов надвір. Не інакше, мати сказала батькові: «Дивись, і делікатний став наш малий — мов миша, зайшов і вийшов, щоб нам не заважати». І хоча все це — і клопоти по господарству, і делікатність,— були вимушені, та мені все ж було приємно. Якщо чесно признатись, то добрі діла робити і легше, i приємніше, ніж капості...
Досить бадьоро минув школу, навіть блиснув ліхтариком на галчине гніздо на верхівці осокора. Галки підняли ґвалт, видно, побудив їх ротату малечу.
Мерщій шмигнув у вулицю, що веде до Пашиного двору.
Шмигнув i притулився до тину. На вулиці голосно розмовляли. Постояв. Хто, що — не розбереш. Розмова не вщухала. Довелося спуститись у придорожню глибоку канаву, покрастися нею.
Як усі хлопці, я люблю дивитися фільми про розвідників. Аж дихати перестаю, коли вони, припавши до снігу чи трави, повзуть до ворожих окопів...
I жодного разу не подумалось мені, як їм тяжко, бридко повзти отак. А це, потрапивши у канаву, зрозумів і щиро поспівчував. Мабуть, легше їм було духопелити фашистів у їхніх траншеях, ніж добиратись до тих траншей... Мене колони будяки, безжально жалила кропива, ноги боляче спотикались об якесь залізяччя, потрапляли в копці... Та найбільше перепадало рукам. Адже це вони, голі, беззахисні, розгортали зарості, не знаючи, чи то припорошені курявою лапаті лопухи, чи жалка кропива або колючі будяки... А я ж тільки пригинці крадуся канавою, а розвідники повзуть, мов ящірки. Я тільки уявив, як плазую по тванистому дні, де повно хробаків, черв'яків, жаб, і здригнувсь від огиди... Еге, виходить, розвідникам, крім сміливості й винахідливості, потрібна ще й негидливість... Отож ніколи не вийде з мене розвідника...
Подумав так, і мені стало прикро. Це ж навіть хірурга з мене не вийде — адже там стільки неприємного на кожному кроці... Ні-нї, то вже я хтозна-куди заскочив думкою. Звичайно, розвіднику, коли він повзе отакою поганючою канавою, зовсім ніколи думати, що там на дні її, його веде вперед велика, благородна мета — виконати наказ командира, взяти «язика»... Ну а хірург, роблячи найскладнішу операцію, хіба не думає тільки про те, як врятувати нещасну людину?
Отож і виходить, що лише тоді, коли мета несерйозна, як у мене, боїшся кропиви, будяків, хробаків...
Нарешті Пашин двір... Я, не вилазячи з канави, припав до щіли­ни в паркані... Хитливе світло з стовпа наче гойдає зарослий споришем двір. Порожній двір... Нащо ж я, дурень набитий, отак мучився в канаві?..
Раптом неголосно бренькнула балалайка. Я кинувся до іншої, ширшої щілини... Еге, та вони на ґанку: Паша, Ніна, Галя, Володька, Мишко... більше не розберу... У мене гупнуло серце, чомусь змокли долоні. У канаві сяк-так обтрусився, пригладив чуба і рушив до хвіртки.
Ступивши у двір, хрипко-весело сказав:
— Чую, хтось бренькає. Дай, думаю, зазирну, може, кого із своїх побачу...
Хлопці ніяково кашлянули, а дівчата — ані пари з уст. Тільки засовались на лавочці. Запала тиша, вона ставала все напруженішою, аж задзвеніла.
Нарешті обізвалась Ніна:
—    І що за дівчата в нас? Ви, хлопці, отак старалися... вчили нас грати у волейбол, а вони, бач, які...  Всього п'ятеро й прийшло...
—    Може, по хазяйству зайняті,— великодушно мовив Мишко,— Вам робота дома завжди знайдеться. От чого хлопці огинаються? Нам що — картуза на голову й хода. Навіть Ґудзик Микола...
—    А що Микола, в бога теля з'їв? — нараз почувся з саду знайомий глузливий голос.
Ми аж здригнулися од несподіванки.
З-за пишного куща смородини з'явилось млинцювате усміхнене Миколине обличчя.
—    Микола як часи. Бачите, навіть нові черевики взув,— високо задер ногу, на якій красувався жовтий черевик на білій підошві.— Ця підошва не зітнеться, хоч i всю ніч гоцай!
— Ну, все, досить чекати! — скочила з ґанку Ніна.— Почнемо. Хто не прийшов — завтра пожалкує... Володю, ти готовий?
— Як штик! — труснув балалайкою Володька.
Зараз він був значно жвавіший, ніж у школі. І ще я мимоволі завважив, що він у білій сорочці й зеленому галстуку. Вифрантився... Гм, і я теж міг надіти, звичайно, лише білу сорочку, що її мати купила й приховала аж на мій випускний вечір. Галстука я ніколи в житті не почеплю на шию.Ми вийшли у двір. Володька голосно бренькнув.
— Прошу дам і кавалерів замовляти музику! — церемонно вклонився.
Ми пирхнули.
Я відчув, що червонію.
—    Вальс,— сказала Паша. І мрійно додала: — Коли я танцюю вальс, мені здається, що все навколо мене танцює...
Ми, хлопці, тихенько зітхнули. Куди нам починати з вальсу! Це все одно, аби ми одразу стали вчити дівчат гасити м'ячі й посилати кручені подачі...
— Та воно, звичайно, можна,— досить бадьоро обізвався Миш­ко.— Але ж тут трава... крутитись важко... Аби щось повільне...
— Повільне так повільне,— негайно підхопив Володька. І, блаз­нюючи, оголосив: — Улюблена пісня-танець центральних вулиць села Славковичі. Виконують самодіяльні артисти з сьомого «А» класу! — Вдарив по струнах, загугнявив, наче старець:
— Вийду я на реченьку. Гляну навскоси — Прохор із Махтейкою продають часи...
— Та ну тебе! — крикнула Ніна. I повернулась до нас: — А справді, почнемо з простіших, народних. Бо ті фокстроти i вальси танцюють всюди, ви навчитесь і пізніше, а от народних ніде не вчать... Давайте з польки...
І почалася «наука»...
Таки правильно ми вчинили, що не лишилися в школі, а пішли в цей огороджений високим щільним парканом двір. (Мишко ще й підпер хвіртку кілком.) Бо якби хто в школі прочинив двері класу та побачив наші танці — став би інвалідом од сміху...
Ми плуталися в спориші (а дівчата, здається, й не ступали на нього), наскакували дівчатам, один одному і навіть самим собі на ноги... А тут ще твою руку тримає дівчача тепла рука, зовсім збиваючи з пантелику і так недолугі ноги...
Мені згадалось, як ми вчили дівчат грати у волейбол, особливо перший урок. І я з острахом зирнув на Ніну — зараз почне покрикувати на мене, як я на неї тоді, на майданчику, покрикував... Хоча б не вона перша почала... Хай я найгірше танцюю, та хоча б не вона перша почала...
Ось Ніна повернула до мене обличчя (я зіщулився і зовсім збився з такту) і раптом сказала:
— А що, Арсене, у тебе виходить... трохи...
Потім вона говорила, що я роблю неправильно — а робив неправильно я майже все,— та це вже зовсім не ображало мене. Я відчув таке піднесення, особливо коли досить путньо пройшов одне коло, що навіть на вальс міг одважитись...
Та тут голосно дзенькнула балалайка і змовкла.
— Все, кінець, — буркнув Володька.— Вам що, до ранку гуцикатимете, а в мене руки заболіли...
У нього при цьому було таке пісне обличчя, наче він не на балалайці грав, а виносив гній iз хліва...
Ми, хлопці, відсапуючись, витираючи з облич піт, обурено дивились на Володьку. От який, ми тільки розійшлись, а він — «все, кінець!» Ах ти ж барон нещасний! Ну, підожди, ми тобі зараз покажемо!..
Та ми й слова не сказали Володьці. Бо це ж не волейбольний майданчик. Там, коли хто має намір сачкувати («мати просила дров нарубати» чи «завтра контрольна»), одержує добрячого запотиличника, а не помагає, то й кілька, і продовжує грати після таких вагомих «аргументів». А тут це, мабуть, не підходить... Одне слово, у нас немає поки що ніякого досвіду, як впливати на музикантів...
З волейбольного майданчика ми, хлопці та й дівчата, ішли гуртом, бо ж треба обговорити все, що відбулось гам. І тут було гуртом рушили з двору.
Та Паша при хвіртці зупинила нас.
—    Ви... по-одному, бо ще хто побачить, скаже матері i батькові, а вони подумають, що гульки...
Нам стало неприємно, i ми один за одним хутко шурхнули за хвіртку. Наче злодії— Я подумав з прикрістю як можна кількома словами зіпсувати що хочеш гарне. — І на вулиці йшли окремо. Правда, ми з Андрієм не розлучились, бо після отого примирення так здружилися
Зразу ступали тихо, обережно, роти тримали на замках. Та невдовзі розтулили їх. Звичайно, не для обговорення танців. Розтулили й затулили. Бо з темряви попереду почулися знайомі голоси. І ті голоси обговорювали танці. Я одразу впізнав їх...
—    Знаєш, Ніно,— бадьоро казав Володька,— нащо ви, дівчата, взяли на себе оту мороку? Та наших хлопців і за сто год не навчиш. Мені занудило од їхньої топтанини — наче бички в череді, - аж грати не схотілося...
Ми з Андрієм перезирнулись. Так от ти який!... Ну, чекай!.. Стиснули кулаки й прискорили крок. А я ще подумав: «Так от чого ти одягнув білу сорочку й зелений галстук! От чого в тебе так швидко «руки заболіли» — щоб бути з Ніною і ганити нас...» Од цієї думки мені стало холодно в грудях. Наче хто сипонув туди жменю колючого снігу.
— Та нічого... вони стараються,— по довгій мовчанці відповіла Ніна й озирнулась.
Мені за пазуху мов хто сипнув другу, ще більшу жменю. «Боїться... що я побачу її з Володькою...». Я різко зупинився. Ти чого? — тихо спитав Андрій. - Думаєш, Ніна крик здійме, як ми духопелитимемо його? — Та... ні...— голос мій став якийсь чужий.— Ти сам іди... ні, й ти не йди... Коли вони так... зговорились, то хай ідуть...
Андрій зайшов наперед мене, глянув у моє обличчя, мовби щось міг побачити, потім сказав заспокійливо:
Ти не поспішай всяке думати... Знаєш що, коли так, постій, я зараз...
І, не чекаючи моєї згоди, майнув уперед, швидко догнав Ніну та Володьку.
— То що,— почувсь його весело-погрозливий голос, — значить, не занудило дивитись на нашу топтанину? Занудило
— Ти чого, ти чого? — забурмотів Володька, одступаючи від Андрія.— То я так сказав... шуткуючи...
— От і я зараз пошуткую... з твоїми ребрами,— Андрій підскочив до тину, вхопився за кілок.
І Володька, високий, гінкий Володька, щез з наших очей. Тільки тупіт чувся, затихаючи, та жалібно бренькала балалайка. Андрій облишив кілок, підійшов до Ніни.
—    А ти розвішала вуха, слухаєш теревені оцього... бандуриста!..
На базарі йому тільки грати оту «рєченьку» та ще «Маруся отравилась...»
— То ж я...— почала Ніна, але Андрій не дав їй договорити.
—    Ніколи мені з тобою розпатякувати,— мовив заклопотано.— Мати, видно, всі лози вибігала, шукаючи мене. А батько, якщо прийшов з ферми, ременяку в руці держить... Ну, будь здорова, ти не бійся, що на тебе якийсь собацюра нападе, там ззаду стоїть один чоловік, тобі з ним якраз по дорозі...
І зник у бічній вулиці.
Ніна поволі обернулась.
— Арсене,— почувся її тихий, винуватий голос.— Чого ж ти не одгукнувся? Я озиралась-озиралась, коли до мене Володька причепився. А ти — наче води в рот набрав...
Мене мов хто вхопив, перевернув і витрусив з-за пазухи весь сніг, до останньої крихітки.
Та обізвався не зразу, бо мій голос наче хто вкрав.
— Та знаєш... Паша ж попереджала...
—  Еге... І нащо їй було отаке казати. Правда?
—    Правда,— згодивсь я, а сам розчулено подумав: «Невже я міг майже місяць сердитись на Андрія?Сердитись за якусь паршиву ручку? Ох i підсвинок же я стокілограмовий! А він — друг, яких я і в кіно досі не бачив, навіть у воєнних фільмах!..»
Хмара, що увечері затуляла півнеба, за час наших танців посунулась І затягла все небо. Стало до того темно — Ніниного обличчя не видно... Аж моторошна думка майнула в моїй голові: «А що, як вона... отак узяла і щезла?..»
Сягнув хутко рукою i зачепив її м'яке волосся.
—    Чого ти? — ледь чутно спитала Ніна.
Я закашлявсь, мов старий дід, хрипко мовив:
—    Та... руки хотів розім'яти... воно ж i од танців руки стомлюються, не тільки од волейболу...
Запала тиша. Жебонів листям нічний вітерець.
А тиша ставала все напруженішою. У мене аж у скронях закололо. Треба щось говорити... А що? Тоді, після волейболу, розмова якось зразу зав'язалась. Правда, граната вчасно трапилась... Так то ж тоді не було такої таємничої ночі, не стояли навколо примарної тишi (ми вже вийшли на луг), не обзивався соловей, не сипав навколо солодко-щемливі трелі...
Добре, що обізвався отой голос, який шпигає мене інколи. На цей раз він зжалився: «А ти спитай Ніну, ким вона хоче бути. Ти ж їй скільки про себе розказував...»Я полегшено зітхнув.
— Слухай, а ким ти хочеш бути? — спитав і з приємністю відчув, що голос мій звучить досить упевнено.— Може, теж хірургом — так же розхвалювала Петра Павловича.
Ніна зовсім не подивувалась моєму запитанню.
— Ким?.. Хтозна... Але хірургом не зможу... Я дуже жаліслива, не зможу, як Петро Павлович, вилаяти чоловіка, а потім різати його... Я сяду коло нього й заплачу.
— Та чого там, пересилиш себе. Ну, лаятись тобі необов'язково, досить просто голосно крикнути... - звичайними словами... Цього ти навчишся...
— Ні,— зітхнула Ніна,— не зможу. Я ж все-таки дівчина, то ти, хлопець, можеш пересилити себе... От і не знаю, ким бути. То в місто хочеться...
Гм, кому ж не хочеться в місто? Всі хочуть у місто, бо там — і технікуми, і iнститути, і кіно, i цирк, і магазинів повно всяких, i ну, все... Навіть Анатолій Маринченко, коли ми з ним лозу різали, ти тоді... поспішила додому, признався, що мріє закінчити торговий технікум і завідувати у місті бодай поганеньким магазином. Каже — там таку комерцію можна робити. Ясне діло — то йому дядько Трохим, завідує раймагом у містечку, наторочив...
Ніна засміялась.
—    Ні, я не так... не тому хочу... Одного разу ми з матір'ю їздили в Київ. Батько дав телеграму, щоб у Києві стрічали. То не писав ані слова, а це зразу — телеграму... Ми так зраділи, так зраділи! Мати прибрала хату, лепехи постелила на долівку... І з собою стільки набрали, наче батько з голодного краю добирався. Сіли ми в приміський поїзд, а там — люду, мішків, курців! У нас всю дорогу і муринки в очу не було... Приїхали рано-рано, вийшли на площу перед станцією. Площа велика-велика, чиста-чиста, видно, її недавно мили, і вона біло парує. Люди по ній обережно ступають, і обличчя них гарні, світлі, добрі, привітні. Будинки всюди вивершуються усi урочисті...
Я майже не бачив Ніни, та я й не дивився на неї, дивився на мерехтливий обрій, де крізь хмару прорвалась жовта тремтлива зірочка, і у мене в грудях усе сильніш тремтіло од Ніниного голосу, солов'їних шалених трелів, басовитого гудіння хрущів...
А Ніник голос став зовсім схвильований.
—    Стали ми на площі, роззираємося, куди піти, бо батьків поїзд мав прибути після обіду. Я глянула на схід, де от-от сонце визирне. А там!.. Я аж очі зажмурила. Над дніпровськими зеленими кручами білї-білі голуби літають... Я ледь не заплакала од щастя...
Я голосно зітхнув, а спитав тихо:
— То ти в отаке місто хочеш?
— Еге, в отаке, як уранці. Хай навіть, ти не смійся, шофером поливальної машини... Вони ж перші виїздять на вулиці і бачать, як після їхнього поливання ніжно парує асфальт, як ідуть люди з гар­ними світлими обличчями, як білі голуби в ніжно-блакитному небі літають...
Ми надовго замовкли. Та це була, певно, не мовчанка — ми обоє уявляли ранкове місто...
I тут наче хто лихий смикнув мене за язика.
—    Ну, а далі що було?
Ніна зітхнула.
—    Далі?.. Прийшов якийсь приміський поїзд, люди валонули, кричать... Сонце підвелось, площа висохла, посіріла. Гуркіт, шум, дзеленькіт трамваїв... Ми  з   матір'ю  прилаштувались у  якомусь ріденькому скверику і так довго чекали поїзда...
Чекати завжди довго...
— Ні, я ладна була й тиждень сидіти у сквері, аби тільки батько приїхав... От прийшов батьків поїзд, а його нема... Ми всі вагони оббігали, всіх провідників перепитали, чи не бачили нашого батька... А вони розводять руками... Аж до машиніста добились. А він i каже, що на станції Конотоп зняли одного пасажира — напився він і повиганяв усіх із купе. Може, це ваш, каже...
Ніна затнулась, видно, їй зовсім не хотілося розповідати отаке... А я подумки обізвав себе ослом у кубі — треба ж було мені бовкнути оте запитання...
А Ніна не змогла мовчати. Видно, наболіло їй дуже.
— Поїхали ми додому... Мати всю дорогу кляла батька і свою нещасну долю. А я дивилась за вікно. Там було дуже красиво, а я сердилась, чого верби такі кучеряві, чого ставки такі сині, коли ми а мамою отакі нещасні...
— Але ж його врешті відпустили! — вигукнув я.— Чому ж він не приїхав додому?
— Випустили, і він поїхав назад, бо не добув строку вербовки.
Уже звідти, з Сибіру, листа нам написав. Писав, що приснилися ми йому вночі, от він усе кинув i гайнув... Ну, а дорогою зірвався... Просив, аби ми його не лаяли, бо він сам себе дуже сильно полаяв і візьметься за розум...
— Та це ж просто чудово! — майже скрикнув я.— Значить, він таки скоро з'явиться.
— Ні,— похилила голову Ніна,— не з'явиться. Мама йому листа написала... Коли отой батьків лист прочитала разом зі мною, то так розійшлася — мені страшно стало... Порвала батькового листа на дрібні клаптики, потоптала їх. А тоді вхопила ручку і таке написала...  її благала, ледь на коліна не ставала — не посилай листа... Даремно. Батько після того — жодного рядочка...
Ніна схлипнула, і мою руку мов хто підкинув угору. Ледь-ледь торкнувся її волосся, а Ніна замовкла, принишкла. Моя рука заклякла над її головою і висіла так, доки не налилася свинцем і не обірвалась косо вниз...
Рука обірвалась, а думки аж кипіли у мене в голові. Невже я дозволю, щоб Ніна лишилася нещасною? Невже я зараз нічого не вигадаю?
Несподівано помогла мені сама Ніна.
—  А твої батьки коли-небудь сваряться? — спитала.
— Ого, ще й якї — палко ствердив я, наче то велике щастя - сварка батьків.— Правда, рідко. От недавно було... Мати прийшла увечері з лікарні й до батька: «Он уже вся інтелігенція городи поорала, а наш ще лежить облогом. У колгоспі днюєш і ночуєш, без копійки, секретарюєш в парторганізації, лекції проводиш, а коней попросити не насмілишся... Он Сергію Михайловичу трактором зорали... бачиш, путні чоловіки навіть трактора доп'ясти можуть!..» Батько гмикнув, підступив до матері й так серйозно-роздумливо: «Що трактор! Он в Індії селяни віддають перевагу слону. Сили в нього, як у трактора, коли не більше, не димить, не гуркоче...» Мати, затуркана своїм сердінням, безнадійно махнула рукою: «Куди тобі його дістати, такому патюті». Вже як батько зареготав, спохопилась, мимоволі теж усміхнулась: «Та ну тебе, з тобою і полаятись по-людськи не можна...»
 — Так то ж твій батько, а мій злопам'ятний...
І тут я аж підскочив. Бо зрозумів, як допомогти Ніні.
— Слухай, батько сильно розсердився на твою матір, правда? А на тебе зовсім не розсердився, правда? Не ти ж листа писала... От і поїдь до нього. Знаєш, як він здивується і зрадіє! Він тебе бачив ще маленькою, може, ти тоді вередлива була, то й не запам'яталась... Не дуже запам'яталась йому... А тепер як подивиться — висока, добре вчишся, у волейбола граєш, кра... коси красиві... То все зло геть з його голови вивітриться. І на тебе, і згодом — на матір...
Ніна подивилась на мене, навіть у темряві, що, здається, трохи розсоталась, я помітив, як тепло блиснули її очі... І... заперечно похитала головою.
— Нічого не вийде. Грошей у мене немає, це ж далеко... І мати не пустить...
— Пхі, гроші, велике діло! Ось у мене трохи є,— витяг з кишені,— збирав на динамку і фару до велосипеда, так нащо вони мені, коли подумати, велосипед у мене старезний, на ньому і їздити вночі
страшно... На, на,— силоміць упхнув Ніні гроші в кишеню. —
А ще спитаю в батька та матері, вони на таке...
— Не треба! — рішуче заперечила Ніна.— І взагалі — нікому ні слова про нашу розмову... У матері є трохи грошей. У дядька, що в Ніжині живе, позичимо... Тільки не вийде...
— Знову «тільки»! — розсердивсь я.— Все вирішено: здаси екзамени і катай. Не будь тютею, як усі дівчата...
— Та дівчата не дуже й тюті,— похитала головою Ніна.— От бачиш — зважились   запросити вас на танці... Між іншим, а коли ще вчитимемо вас?
— Е — махнув я рукою,— може, на той рік... Екзамени ж на носі, хіба зараз до танців...
А сам собі нишком подумав: «Щоб я ще танцював під бренькання отого «бандуриста»? Хай він сам танцює під свою балалайку!»
Мені дуже хотілося пройтися з Ніною аж до її хати, як ото дорослі парубки ходять. Та я не міг навіть уявити, як буду прощатися з нею — Отож коли минули вуличку з потайними собаками і до Нiниної хати було рукою подать, кинув: «Ну, будь здорова й не чхай!» — і рвонув назад.
Біг, розбризкуючи нічну росу, полохаючи пташок. І мені було водночас і гордо за свою винахідливість, і сумно, що я довго не побачу Ніну.
Адже до Сибіру не близька дорога.

II
Батько любить раненько, при сході сонця, неспішно пройтися селом. А коли мало часу — то хоч городом та садом. Вертається він із тих походеньок з випогодженим обличчям, од нього свіжо пахне росою, зеленню, сонцем... Я, бувало, прокинувшись разом з батьком,— чи від нічної грози, чи від брязкоту на кухні: мати встає раніше і за батька, і за сонце,— теж підводжу голову, намацую рукою штани. Мені кортить пройтися разом з батьком. Та подушка нездоланно притягує голову, очі злипаються, наче їх медом намазали...
Але того ранку я переборов усі спокуси солодкого сну. (Правда, довелося закинути подушку-магніт аж на Оксанчине ліжко.) Не чемно виштовхав себе з ліжка, скочив босими ногами на долівку — холод од неї погнав з мене сон. Швиденько вмився, одягнувся, кинув на зуб першого спеченого матір'ю млинця і подався доганяти батька, що вже рипнув хвірткою.
Чесно кажучи, підняло мене не лише бажання подивитись на ранкове село. Була в мене до батька нагальна справа.
Кілька днів тому, коли ми після уроків грали у волейбол, до майданчика підійшов бригадир тракторної бригали Леонід Поярко. Втомлений, запилений, лиш зуби біліють та пачка цигарок, що визирає з кишені. Постояв, подивився. І наша азартна гра захопила його. Не витримав, зняв фуфайку, до того промаслену та просолярену, Що кинь на неї запаленого сірника — загоготить багаття... І приєднався до нашої з Андрієм команди. Мишкова команда не протестувала: вони були великодушні — оббили нас у двох партіях і вели в третій.
Хоча дядько Леонід майже старий — йому вже років тридцять з гаком,— та на майданчику він геть змалився, поводився точнісінько, як ми: бурхливо радів, коли вдало гасив м'яча, сердито плювавсь, як програвали очко, сперечався з суддею Володькою, правда, дуль не сукав... Одного разу я, забувшись, назвав його «мазієм». І дядько Леонід точнісінько, мов хтось би з нас, тільки махнув пригнічено рукою.
Просвистіли ми й третю партію. Не допоміг нам і дядько Леонід. Сердито перезираємося, от-от почнеться дурна сварка... Та дядько Леонід не дав їй спалахнути. Обняв нас п'ятьох довгими сильними руками, притис до себе: «Хлопці, вище носи! Сьогодні програли  - завтра виграєте. А граєте ви путньо». Потім покликав наших супротивників, що задерли носи до самого неба, наче перемогли на районних змаганнях.
«От що, хлопці,— діловито сказав і знову став дядьком Леонідом, якому вже за тридцять років.— Чи не набридло вам отут варитись у власному соку та перемагати позмінно один одного?.. Краще приходьте до нас — на бригадний польовий стан. Дивись, ще нас обіб'єте, буде вам радості. Покатаєтесь на тракторі, борщу нашого польового скуштуєте. А борщ варить тітка Одарка — вино, а не борщ! Ну і нам буде розвага, а то тільки й знаємо — робота, газети та радіо, що день говорить, а тиждень мовчить...»
Хіба міг хто з нас не згодиться на таке?
Кажуть — жіночий чи дівчачий язик ніколи не втримає жодної таємниці. Еге, того разу я переконався, що й серед хлопців є язикаті. Коли дядько Леонід пішов, ми поклялись, що жодним словом не обмовимося про зустріч. Бо восьмаки, почувши про неї, можуть швиденько зібрати свою команду й раніше від нас гайнути до трактористів.
Восьмаки нічого не пронюхали про нашу домовленість. А от інші люди…
Наступного дня після цієї розмови, щойно ми з Андрієм ступили на поріг класу, на нас накинувся цілий гурт дівчат.
— Так от ви які! — задзвенів обурено Пашин голос. — Збираєтесь у гості до трактористів, а нам — ні слова! Сидіть, дурні дівчата, зубріть зоологію, а ми будемо розкошувати на польовому стані...
— Еге,— підтримала її Ніна й так подивилася на мене, наче я, за висловом моєї матері, «у бога теля з'їв».— Потрібні ми їм тепер! Танцювать навчилися...
— Вони бояться,— аж підскочила мала, але вредна Галя Мирончук,— що їм мало буде польового борщу!
Тепер ми з Андрієм обурилися. Ох, ці дівчата! Коли вони, розсерджені, зібрались у гурт, чого тільки не навигадують! Перезирнулись відповімо достойно? І, зітхнувши, відмовились од свого наміру. Це аби Микола Ґудзик прийшов на поміч, він одбрив би їм. Та нікого з хлопців, крім нас, ще немає. Ну а в нас не вистачить пороху, особливо у мене — під якимось лякаюче чужим Ніниним поглядом...
— Дівчата, — примирливо сказав Андрій, — домова про це була увечері, коли ви вже розбіглись по домівках. І така домова, що вам вона ні до чого. Трактористи запросили нас зіграти з ними у волейбол. А не об'їдатись польовим борщем, як вам доніс якийсь турок...
— А хіба ми не хочемо зіграти? — пискнула Галя своїм тоненьким голоском.
Ми з Андрієм поблажливо-іронічно всміхнулись.
 — Бачила б ти,— мовив я зверхньо,— як гатив учора дядько Леонід. Хлопці з Мищкової команди розбігались, а на майданчику... виямки лишались...
— А чого ж ви з ним програли, коли майданчик репався? — не лишилась у боргу Галя. Ми з Андрієм крутнули до дверей. Дівчат не перебалакаєш, як каже моя бабуся, й до страшного суду. І тут Ніна заступила мені шлях. Я з зусиллям підвів на неї очі, боячись зустріти отой холодний, чужий погляд... Глянув, а Нінині очі наче... одтали... — Арсене, — мовила Ніна тихо,— ти... ви не сердьтеся на нас, що ми отак напались... Нам теж закортіло побувати на польовому стані. Може, щось придумаєте, щоб і нас узяти?
— Так би й почали одразу! — полегшено зітхнув я.— А то борщ приплели...
Дівчата ніяково похнюпились.
А я зачухмарив потилицю. Що ж його вигадати? Просто так прийти з дівчатами?.. Еге, знайдеться серед трактористів якийсь гуморист, пошкилює,— диви, парубки з дівками явились...
— Гм, тяжке діло,— мимоволі вголос розмірковував я.— Дійсно, грати ж вам з ними у волейбол, це ж буде просто насмішка над вами... Цирк та й годі!
— Чому цирк? Не цирк, а концерт! — аж підскочила Ніна.— Арсене, який же ти молодець! — сяйнула на мене очима. — Справді. Хіба їх тільки м'яч цікавить, хіба їм не хочеться послухати пісень, вiршів, ну i танців подивитись? А хіба ми, дівчата, не вміємо співати, танцювати, читати вірші?
Дівчата пожвавішали, заусміхалися. А я зачудовано кліпав очима — дивись ти, як добре повернуло все оте випадкове слово, що спорснуло з мого язика!
А Ніна розпалилася.
— Може, ще й п'єску маленьку їм покажемо. А що? Пісні та вірші вони хоч раз на тиждень, та чують по радіо, а п'єсу хіба по радіо покажеш?
«Гм, отой бовкало-хлопець все до капелиночки доніс дівчатам, уже без особливого зла подумав я.— Та хоч все непогано повернулося, треба надавати йому духопеликів... Тільки хто це?..»
— А про що це ви тут без мене домовляєтесь, га? — просунулось між дівчачими  головами  Миколине клоунське обличчя.— Чи не набить мене збираєтесь? Не раджу — я дуже сильний: не доженете...
Ну, тут і решта хлопців з'явилися. Не скажу, щоб вони зраділи отій вигадці з самодіяльним концертом, підозріло зиркали на нас з Андрієм — це ви, мовляв, розпустили язики?.. Поки Ніна не відкрила правди. Виявляється, Паша заховалася за купою дров і підглядала «секрети» нашої, хлопчачої, волейбольної гри — чомусь їй здава­лося, що коли ми граємо після уроків без свідків, то лиш тоді виказуємо всі свої секрети... Ну i підслухала мимохіть розмову з бригадиром тракторної бригади. Через якусь годину про неї знали майже всі дівчата класу...
Після цього й хлопці пристали до обговорення виступу. Володька зголосився допомагати дівчатам — грати на балалайці: для нього це була єдина можливість потрапити на тракторний стан. Миколі сам бог велів читати гуморески, а ще грати в п'єсі. В Андрія дзвінкий голос, отож йому доручили прочитати вірша...
Підняли такий галас, що керівничка прибігла. (Вона завжди прибігає, коли в нашому класі здіймається веремія, навіть якщо веде урок у сусідньому шкільному приміщенні.) Розштовхала нас. І настороженими очима косонула по гурту:
— Чого збушувались?
Коли Ніна розказала їй про все, Олександра Омелянівна постояла трохи з примруженими очима, наче зважуючи всі за і проти походу до трактористів, і врешті махнула рукою:
— Добре, готуйтесь. Запишемо як шефський виступ... Я домовлюся, щоб  відмінили післязавтра шостий урок, підемо раніше... Ми перезирнулись. Хотілося самим сходити, ми ж не маленькі... Та заперечити щось Олександрі Омелянівні не зважилися — ще запідозрить, що ми попарубкувати збираємось. Втім, хіба вона винна, що життя навчило її підозрілості?
У мене ніяких, крім волейбольних, талантів не виявилося. Та я цим зовсім не журився. А от Ніні здалося замало, що я тільки гратиму в м'яча. І вона вигадала для мене «посаду» керівника «самодіяльно-спортивної групи». Певно, вичитала десь у газеті оту мудру назву. Зразу мене навіть потішила ота «посада». Поки не дізнався про свої обов'язки. А вони були далеко не такі приємні, як назва «посади»: дістати декорації до п'єси, костюми, з'їздити на велосипеді до дядька Леоніда на стан і повідомити про наш «сюрприз», а також спи­тати, чи немає в них баяніста або гармоніста, бо під Володьчине бренькання не дуже наспіваєш та натанцюєш...
Увечері, коли ми добули костюми та стулили сякі-такі декорації i всі приступили до репетиції, мене командирували до трактористів. Я досить бадьоро скочив на велосипеда, швидко вимчав за село. І... натиснув на гальмо. Ніяковість цупко вхопила мене й не пускала. Якась дурна, незрозуміла ніяковість... Знову згадалися оті думки про тракториста-глузувальника. А потім інше набігло — а що, коли дядько Леонід просто так, ще в азарті гри, запросив у гості? I коли я нагадаю йому — втомленому, а може, й злому, бо, гляди, десь трактор поламався, — про волейбол та ще про «самодіяльну самодіяльність», чи не вилає він мене...
Тракторний стан бовванів перед моїми очима, кликав гуркотом моторів, а я страгонів, мов спутаний, на зеленому горбку за селом, лаяв себе за слабкодухість, навіть штовхав кулаком у спину... Поки отак змагався сам із собою, сонце закотилось за чорний, зораний тракторами обрій, стемніло. На стані спалахнули вогні. І він став. схожий на пароплав, що пливе по чорному бездонному морю. Красиво... Я нарешті сів на велосипеда, крутонув педалі — що буде, те буде... Та тут від тракторного стану долинув басовитий собачий авкіт. І я знову став. Отже, їхній табір охороняє собака, може, й вівчарка. Тепер я навіть не лаяв себе за нерішучість — еге, зустрітися в полі з вівчаркою, та ще нічної пори!..
Вже коли дома марно намагався заснути, мов хто шепнув мені щасливу пораду: попросити батька сходити разом. Він там з усіма знайомий — адже секретар сільської парторганізації, раз на тиждень робить трактористам політінформацію, домовиться за один мент. Тільки треба якось так хитро підступити, аби батько не здогадався про те, що я вчора тер шильники за селом, наче останній боягуз...
От чому я відкинув того ранку подушку аж на Оксанчине ліжко.
Батько вже був у ковороті. Я зірвався у біг. Мені в обличчя джухнуло таким повітрям, що я чхнув. Віяло травою, квітами, росою, лопухами, чистотілом... Так от чого від батька пахне всім отим після ранкових походеньок!
Догнав, кашлянув, щоб звернути на себе увагу. Батько озирнувся, усміхнувся лагідно.
— Тату,— рвонув я з місця в кар'єр,— ти сьогодні не збираєшся на тракторний стан?
— Тихо, тихо,— підвів він руку.— Послухай-но...
Я замовк, слухняно нашорошив вухо. Може, реактивний літак наближається? Ото було б здорово! Небо чисте, прозоре, геть все можна видивитися. Та ще як літак почне викручувати фігури вищого пілотажу!
Вуха мої ловили кожен звук, а очі нишпорили по небу. І — даремно. Очі не бачили нічого в небі, крім пурхаючих горобців, та ще височенько кружляли два ранні лелеки. А вуха ловили тільки кукурікання півнів, бекання овець, мукання корів...
— Пхі,- закопилив я губу,— самі півні та барани стараються, хто кого перегорлає чи перебекає.
Батько засміявся.
— Точно підмітив. Але не все. Прислухайся-но до півнів. О-о, чуєш, молоденький подав голос. Бач, задерикуватий який. Не інакше, наривається на бійку... А це старий обізвався -   солідно, урівноважено... Наче сказав: уставай, господарю, он уже сонце визирає, та випускай нас...
Я витріщився на батька. Чого не чекав, того не чекав...
— Ти що, ходиш уранці слухати півнів та баранів? — спантеличено вирвалося в мене.— А я гадав — уроки та політінформації продумуєш.
Батько ніяково кгмикнув.
— Дивний сьогодні твій батько, еге? Знаєш, сину, люблю ранок, люблю, коли все отаке свіже, чисте, урочисте... Люблю слухати тишу.
— А я люблю, коли літак гуде. Або й трактор чи машина. Що в тiй тиші?
Батько задумливо подивився на мене.
— Наслухався я того шуму й гуркоту за війну по саму зав'язку. Було, як випаде хвилька тиші, то свято та й годі. Тільки ж то завжди було «свято» перед кровопролиттям. А це справжня, мирна тиша. От ніяк і не намилуюся нею...
— Так от чого ти не згодився переїхати в Ніжин! Казала мати — запрошували в технікум викладати, кімнату обіцяли... А ти — в село та й годі...
Батько коротко зиркнув на мене, легенько всміхнувся. А в мене ураз постав у голові той переїзд в село Славковичi.
Я, тоді ще малий хлоп'як, зовсім не поділяв батькового бажання. Вбратися від бабусі в далеке село, звідки до райцентру кілометрів з двадцять, а до залізниці — вісім. Ну, залізниця мені в той час була ще ні до чого, бо нікуди їхати я не збирався. Це так, iнколи, в хвилини роздумів, моя мати хитала головою й казала: «Аж вісім кілометрів до залізниці!..» Але як може батько спокійно полишати бабусю, наше село, де ми стільки пережили за війни, де вже відбудована школа, в якій ось уже два роки працюють батько й мати, де раз на місяць привозять кіно, а ще морозиво...
Звичайно, всі ці переживання я носив у собі, звіряючи їх хіба розлогому горіхові за нашою хатою, на якому я востаннє їв маручкі, зате смачні горіхи.
У день від'їзду мене прийшов проводжати Віталій. I здався він мені таким близьким, рідним, ну, наче братом... Аж обняти його закортіло...
Вже всі речі знесли у трофейний німецький грузовик, що його дав колгосп, вже мама з Оксанкою сиділи в кабіні, вже батько заліз у кузов та я все ще никав по бабусиній хаті. Мокрими від сліз очима дивився на піч, на фотокартки... Доки шофер не дав нетерплячого гудка.
Заплакана бабуся хутко лишилася позаду, біля воріт, а Віталій пробігся трохи.
— Ти не переживай, що їдеш від нас. Там південніше, засмагнеш, як циган! — гукнув він на прощання.
Рушили в дорогу при сонці, але ще заїхали в центр, де шофер заправлявся бензином, отож вибралися за село вже у густих сутінках.
Обабіч пропливали невиразні сіро-жовті поля, ззаду невибіленим полотном тікав назад шлях. Мабуть, було гарно, особливо коли з-за непроникло-чорного обрію викотився великий жовтогарячий місяць, кинув на поле довжелезні тьмяно-червоні смуги. Та я майже нічого не бачив... Зігнувшись на матраці в м'якій виямці, гірко думав, що чекає на мене в тім далекім південнім селі, де, певне, в футбол грають на вулиці, в куряві, коли взагалі чули, що є така захоплююча гра. Замовк і батько, що досі говорив без упину. Мабуть, і він нарешті замислився, чи не припустився помилки, згодившися їхати бозна-куди.
Горбатою тінню промайнула величезна верба. Загуркотів місток під колесами. Рукатим нерухомим велетнем підвівся на узвишші вітряк. І машина вскочила в таку темну вулицю, що навіть небо зникло. Високі розлогі осокори густо оточили вулицю, накрили її візерунчастим шатром. Я поворухнувся, задер голову. Еге. в нашому селі немає такої вулиці...
Зайшли до великої похмурої хати. Кімнати дві, великі, але занедбані, вікна запилюжені. На вікнах — внутрішні віконниці з довжелезними гаками.
— Це тут, в колишній куркульській хаті, за окупації жили поліцаї,— пояснив завгосп школи, котрий зустрів нас. — Страшне кубло було. Та партизани все одно оточили їх однієї скаженої заметільної ночі. Лише один поліцай і врятувався, бо в піч заліз. Уранці, коли партизани пішли до лісу, вискочив чорний як дідько, рвонув хтозна-куди.
У мене підігнулися ноги. Як же я житиму тут, — без футболу, без мого друга Віталія, без бабусі,— в оцій похмурій поліцайській хаті? Додибав до єдиного стільця під вікном, сів на нього. I враз перед моїми очима крутнулася хата, і я глухо бухнувся на долівку.
Стілець був триногий...
Я довго огинався, никав од вікна до вікна, вигадуючи, коли на вулиці не буде людей. Еге, вигадаєш! Мов на злість, вулиця була повна.
Мабуть, я пропустив би в той день навчання, якби до хати не заглянув батько. Він пильно подивився на мене, певне, все зрозумів, мовчки взяв мене, ніби маленького, за руку й повів. Надворі я, звичайно, руку висмикнув, однак покірно йшов за батьком, уперто дивлячися на утоптану до каменю стежку, обіч якої густо поплівся спориш. Підвів очі вже у класі.
Перший урок був для мене невимовною мукою. Ні оглянутися, бо зусібіч на мене звернені погляди, ні бодай на вчительку весь час дивитися. Особливо незатишно стало, коли вона почала опитувати. Здавалося, вона суворо зорить тільки на мене й лише вичікує мить, щоб несподівано підняти й осоромити перед класом. Бо ж я пропустив кілька днів...
Коли пролунав дзвінок, я не повірив своїм вухам.
Учні ще сторонилися мене, але Андрій (так назвався мій сусід) сміливо присунувся, подав три волоські горіхи. Не знаю чому, та ці три горіхи переконали мене, що Андрій — хороший хлопець. Крадькома роздивився його. Кирпатий ніс, біляве непокірне волосся, що стирчить на всі боки, ніби по ньому вихор прокотився, такі ж колючі брови і... ямочки на щоках, мов у дівчини...
— Ти думаєш, наша вчителька справді сердита?.— говорив Андрій, легко розколюючи зубами міцного горіха.— То в неї недавно чоловік помер, от вона й сумна, не любить, щоб на уроках дуріли. Он Микола Ґудзик позавчора виглядав у вікно і гиготів, як циган од сироватки, так вона як стукнула указкою по столі — ми всі підскочили.
— Еге, а я ледь у вікно не виплигнуві
Я оглянувся. Біля нас стояв низенький хлопчина з веселим млинцюватим обличчям. На тому обличчі хіба ніс помітний, та ще ластовиння, яке забралося навіть хлопчині в очі, попелясті веселі очі. Вії та брови кольору вуличної порохняви.
— Микола Ґудзик, подав він мені руку й кумедно підморгнув.
Мені треба було з кимось поділитися враженнями від першого дня у школі. Не з батьком чи матір'ю, не кажучи вже про Оксанку, а з тим, хто був поруч зі мною, хто разом переживав цей довжелезний день — було аж п'ять уроків. Звичайно, кращого співрозмовника, як Андрій, годі було й шукати. І я набився разом із ним іти додому. Андрій охоче згодився.
— Ну, як тобі Марина Павлівна? — спитав мене він.
— Та коли вона довго переживатиме, то пережене нас на гречку,— недовго думаючи, відповів я.
—    Гм,— чмихнув Андрій,— дуже ти її знаєш... Ось побачиш, одійде трохи від горя, то так жартуватиме...
В цю мить долинув звук, од якого лунко скалатнулося моє серце. То був удар чиєїсь ноги по футбольному м'ячу...
Хтось легенько смикнув мене за вухо. Я стрімко випірнув із спогадів. Труснув головою, подумав: «Невже я тоді так переживав, що ми виїздимо сюди, а не в Ніжин? Аж не віриться... Хіба мав би я в Ніжині такого друга, як Андрій?»
— Ніжин,  Ніжин,— задумливо повторив батько.— Справді  непогане місто, історичне. Але не тільки з-за тиші переїхав я у Славковичі. Разом з вами, звичайно. Були й інші причини... Скажи, а хіба в селі не потрібні хороші  вчителі, пробач, що себе так називаю...
— Чому не потрібні? — солідно відповів я,— Що ми, гірші від міських задавак?
— От-от! — чомусь зрадів батько моїм словам.— Зовсім не гірші! Між іншим, ти знаєш, що більшість письменників — вихідці з села?
— Ні-і... А чому це? У місті ж значно більше можна всього побачити, щоб потім описати...
— Побачити, та не завжди відчути, глибоко пережити. А село, оця запашна тиша, оце, як ти кажеш, бекання-мекання, оця трава в росі, оці весняні ранки з дитинства виробляють в людині вразливість до краси, розвивають фантазію, дають їй такий багатющий емоційний запас... Та твоя бабуся жодного речення не скаже, щоб не було там прислів'я, приказки, влучного слова.
— Еге,— мимоволі засміявсь я,— як причепить кому прізвисько, то, наче смолу, не оддереш. Он назвала Віталія Витиком, бо штани в нього геть короткі, враз пристало...
Я мов би новими очима повів довкруж.
«Дивись ти, справді в селі є щось, особливо вранці... Та й хіба міг би батько в Ніжині, де люди на кожному кроці стрічаються, машини гудуть, отак розбалакатися зі мною? А що про Київ казати?..»
Я вже не раз був у Києві. Зразу голова, ніби млинок, крутиться, щоб усе видивитися. Та до вечора так натопчеться враженнями, що вже ні на що дивитися не хочеться, тільки додому нездоланно тягне.
А пройдешся увечері, коли червоне сонце сідає за лісосмугу, тихим легенько затуманеним полем із станції, і оживаєш...
— Ну, і хочеться мені, сину, щоб ви з матір'ю та Оксанкою після воєнних бідувань пожили по-людськи. Тіснитися в одній кімнаті... І в бабусі тісно... І ще є таке слово — треба. Викликали мене в райком партії, кажуть, треба...
Батько не договорив. Бо зовсім близько нагло розпанахало ранкову застояну тишу тріскотіння пускового двигуна трактора. Двигун якусь хвильку мовчав, наче прислухався до того дзвінкого тріскотіння потім обізвався солідно, басовито. І невдовзі з вулички виїхав трактор. Я і рота роззявив од захоплення. Ніколи ще такого гарного не бачив.
Геть весь червоний, на височенних задніх гумових колесах. А з кабіни трактора визирає Грицько Передерій, що позаторік ледь закінчив з горем пополам вісім класів. Я пам'ятаю, як його страмили на всіх шкільних зборах, як він неохоче брів до школи — мов на мотузку себе тяг... Оживав лише тоді, коли до школи приїздили з колгоспу дві машини й старшокласників мобілізовували возити торф з далеких Заворотичів. Грицько крутився коло шоферів, помагав їм. І таки докручувався, поки хтось із них брав його на час возіння торфу помічником. Тоді Грицько просто-таки нахабнів. Гордо сидів у кабіні, виставивши лікоть у відчинене вікно, сміливо дивився на учителів, навіть на директора школи, якого в звичайний час обходив десятою дорогою, а на влізливих дообідників покрикував: «Ану здай на тввареника од техніки, мєлоч пузата...»
Ну а зараз про його вигляд і говорити нічого. Сидів у кабіні чисто собі король.
Побачивши батька, зупинив трактор, скочив на землю, мов рідні, перший подав руку, витерши її об фуфайку.
— Моє поштєніє, Василю Сергійовичу! Бачите, яку машину мені дали! Лялечка, а не машина!
Батько прицмокнув:
— Та-ак, машина, Грицю, хороша. Здається, нова марка?
— Аякже! — гордо ствердив Грицько.— Яку завгодно роботу робить!
— Пробач, а чого це саме тобі дали його? По-моєму, нові трактори виділяють найкращим...
Грицько дістав із кишені засмальцьованої фуфайки якогось папірця, урочисто подав батьку. Батько прочитав його й не міг приховати здивування.
— То ти, виходить, добре закінчив курси трактористів?
— Факт,— ствердив Грицько.
— Пробач ще раз, але як це тобі вдалося після отакого навчанняв школі?..
Грицько посмикав себе за довгого закучмареного чуба.
— Та-а, в школі я не вчився, а одбував одбучу. Бо дурний був, як каністра. Зате потім кляв себе за лейбування на всі заставки. Особливо коли приступили до вивчення матчастi. Хлопці переглянули собі підручник та й гуляють, а я прію вечір, а нерідко й ніч... Вірте чи ні, всі шкільні підручники фізики наново вивчив. Ну і якось вибився в люди... Ось і трактора нового дали, направили в бригаду до Леоніда Гордійовича.
— Значить, дійшло, що без  знань нікуди не поткнешся? - всміхнувся дружелюбно батько.
— Ще й як! — енергійно змахнув рукою Грицько. — Оце вчора сусіду своєму, шмаркачу Петьку з шостого класу, втовкмачував. Заявив, бач, матері: «Як до мене вчителі чіпляються, ставлять двійки, покину школу, поступлю в ФЗН». А я йому й кажу: «Та без знань і в золотарі не візьмуть...» Ну, коли не допомогло словами, підкріпив лозиною...
Грицько спохопився, зиркнув на новенького годинника.
— Забалакався, а мене на бригаді ждуть. Може, прокатаєтесь, Василю Сергійовичу? Чи куди спішите із своїм малим?
Я аж чмихнув од того - «малий». А сам далеко одскочив? Але огризатись не став, бо цікава iдея в мене з'явилась... Щойно батько почав:
— Та просто з Арсеном прогулюємось...
Я перебив його:
— І прогулюємось, i діло хочемо зробити. Треба побувати на тракторному стані та домовитись з дядьком Леонідом про матч з волейболу і самодіяльність. Він нас запрошував, ну, не нас з батьком, а наш клас...
Зиркнув на батька винувато. А він прискалив око, наче сказав добродушно: «І хитрунчик же ти в мене. Арсене!» Та вголос батько мовив інше:
— Виходить, Грицю, тебе нам з Арсеном сам Бог послав.
Все-таки техніка є техніка. Наче й невелика швидкість, і мотор реве, трудячи вуха, а на душі так весело, так піднесено од їзди. Я незчувсь, як гордо задер голову, звисока дивився на двох хлоп'яків, що вигулькнули з двору й прудко побігли за трактором. Ледь не гукнув на них: «Ану, одчепіться, мелоч пузата, бо ще задавимо!»
Повернув голову, щоб обмінятися з батьком враженнями, й... не побачив його поруч. Біля мене був Грицько, а батько сидів за кермом і вправно вів трактор.
Я не встиг здивовано вигукнути; «Де це ти навчився?» — бо мене випередив Грицько.
— Де це ви навчилися, Василю Сергійовичу? — прокричав він батькові на вухо.
Батько повернув до нас збуджене обличчя, гукнув у відповідь:
— А я, Грицю, трохи не закінчив технікум механізації сільського господарства!
Я облишив дивитись на хлопчаків, що їх уже цілий гурт галопував за нами у завоях пилюки, і перед якими, що не кажіть, приємно красуватися в кабіні новенького трактора.
Оце так відкриття! Батько збирався стати трактористом!.. Мені імовірно кортіло розпитати його про це, розпитати негайно... Але трактор сильно гуркотів, а Гриць завів з батьком розмову про якісь фрикціони та противаги...
Леонід Поярко щиро зрадів, коли я сказав про наш намір, і захвилювався, що гармоніста немає. Та він з'їздить мотоциклом у село, привезе.
Хотів він і нас одвезти на своєму мотоциклі додому, але я заоперував:
— Ми з батьком за виграшку пройдемось! Поле подивимось, гайворонів послухаємо.
— Стараються, бісові діти! — засміявся дядько Леонід і подивився в небо, що аж дзвеніло од пісень.— Видно, i в них є план... красивий план.
Щойно ми одійшли кроків на п'ятдесят, як я з образою мовив:
— Чого ж ти нічого не розказував про той технікум? Все про війну та про війну... Я вже думати став, що ти до війни нічого не робив...
Батько легенько посміхнувся:
— Еге, війна все заступила. Та це й не дивно — така довга і неймовірно важка війна... Але на нашу з матір'ю долю і до війни випало чимало всякого. А що, справді хочеш послухати, як з мене не вдався тракторист?
— Питаєш!
Батько витяг цигарку, запалив, довго мовчав. Видно, ті спогади десь лежали на самім дні його пам'яті, придавлені горою воєнних вражень.
Так от, коли для тебе, нинішнього хлопчака, трактор цікавий, то що казати про мене, півпарубка з глухого села, що вперше весною 1929 року побачив залізне диво на чотирьох колесах, яке саме їхало з страшенним гуркотом... Прислали його нам з району швидше для агітації, ніж для роботи в колгоспі — колгоспу в нас тоді фактично ще не було. Не менше тижня ходили ми з Арсеном, другом моїм, наче прив'язані, за тим «Універсалом».
— Пхі,— пирхнув я, згадавши миршавий тракторик, що стояв непорушно вже стільки років на подвір'ї нашого колгоспу; його всі зневажливо називали «козою», — Було б за чим ходити!
Батько засміявся.
— Бач, як час іде,— вже для тебе «Універсал» — пхі... А для нас то був, пишномовно кажучи, провісник прекрасного майбутнього. Втім, тоді це було не пишномовство, а високі хвилюючі слова. І почули ми їх не від лектора з трибуни, а від тракториста Павла Одудька, київського робітника, що добровільно приїхав допомагати нашому селу «стати на новий світлий шлях». А ще він сказав, як ми вже геть набридли йому, лазячи коло трактора, що кілометрів за двадцять п'ять од нас у селі Старі Млини є технікум, де вчать на трактористів.
— Чекай, чекай! — перебив я батька.— Це не ті Старі Млини, про які часто згадує бабуся: «Ото як Василько ще вчився в Старих Млинах...»?
— Вони, вони... Так от, ледь діждались ми кінця навчання у школі, вхопили свідоцтва за семирічку, взяли шаньки з провіантом, повісили чоботи через плечі й подалися в Старі Млини...
— А чого це чоботи через плечі?
— Бо чоботи, Арсене, то була найдорожча річ у сільського хлопця. І негоже дарма бити їх в далекій дорозі, коли є босі ноги, на яких безплатно наросте шкура.
Я тільки покрутив головою.
— А що трапилось з Арсеном?
— Нас прийняли зразу. Ми з Арсеном — з незаможників, батьки чаші першими подали заяви у колгосп, оцінки в свідоцтвах непогані... Батько розповідав про навчання в технікумі, а я наче виключився на хвильку. Друг Арсен... Чи не на його честь названо мене Арсеном? А де він зараз? Чому досі я нічого не чув про нього од батька? Мабуть, тут якась таємниця.
— ...Грицько каже — ночей недосипав, щоб угнатись за товари­шами. Ми теж не розкошували у Млинах, але не тільки тому, що навчання було важке, а з іншої причини — з харчами було туго, от і займалися на ніч у місцевий колгосп, щоб заробити вечерю та сніданок. А то, бувало, гайнем за двадцять п'ять кілометрів до матері по Сидора. За ніч — де кроком, а де підбігцем,— оберталися туди й назад. Ну, а щоб пропустити заняття — про це не могло бути й мови... І з яким нетерпінням чекали першого пробного виїзду в поле, першої самостійної оранки! Пам'ятаю, у мене ноги й руки тремтіли, голова паморочилась. Арсену довелося підсаджувати мене на трактора. Ну, потім мені його...
— Чому ти тільки згадуєш, наче між іншим, про Арсена? Щось же трапилося таке... не інакше героїчне, що ти мене назвав його іменем, iменем, якого я, бувши дообідником, сильно соромився, бо язикатий Микола Ґудзик приліпив мені образливе прізвисько: «Арсен — свиней пасе...»
Батько, хоч як, здавалось, поринув у спогади, однак помітив, що неуважно слухаю його.
— Що, нецікаво? Можливо... Час минув чималий, та й у книжках про ті роки багато написано... Ну, тоді облишимо спогади, перейдемо до сьогоднішніх справ...
— Як це — облишим»? — щиро обуривсь я.— Ти ж ні словом не обмовився, чого раптом покинув трактора й став учителем.
— А-а,— закусив губу батько.— Боюсь, не зрозумієш... Я ображено засопів. Скільки вже ми розмовляємо з батьком, мов дорослі, а тепер ні сіло ні впало — «не зрозумієш»...
— Ну, коли це не втямлю, то, може, зрозумію, чого ти назвав мене Арсеном і що сталося з ним,— одрубав я й злякався свого тону.
Оце так знахабнів! Хоч який терплячий та делікатний мій батько, а зараз не витримає, лусне мене по потилиці. I правильно зробить!.. батько не луснув — дав мені легенького щигля.
— Був дощ, цокотіло дробом по стінах. Диво, як нас з Арсеном не зачепило - влаштувались ми на ночівлю на широкому столі біля вікна...
— З Арсеном, сину, теж вийшло не просто,— тихо, сумовито сказав він. - Власне, те, що я покинув технікум механізації, й посварило мене з Арсеном...
— Невже злякався куркулів, що, як показують у кіно, часто розправлялися з трактористами? — холонучи од недоброго передчуття, хрипко спитав я.
Батько на мить обняв мене за плечі.
— Нi, сину, твій батько не боягуз. Слухай, що сталося...
Він витяг цигарку, довго не міг припалити. А припаливши нарешті, двічі жадібно затягнувся й викинув. Цигарка впала на клапоть конюшини, що м'яко-бархатисто зеленіла під променями ранкового нежаркого сонця. Я мимоволі завважив, як гарно, просторо, зелено в полі. Та на мене чекала нелегка батькова розповідь, і я одвів очі... Так от, ми були друзі з Арсеном — нерозлийвода. Ділились останнім шматком хліба, всюди заступались один за одного, поклялися, що працюватимемо після закінчення в одній МТС. Особливо зміцніла наша дружба після одного випадку... Повчилися ми в технікумі десь із півроку, аж тут оголошення вивісили — запрошуються комсомольці для допомоги в організації колгоспів Горовицького, тобто нашого, району. Порадилися ми з Арсеном і вирішили — допоможемо своїм. А то ганьба — всі хлопці нашого курсу хваляться майже стопроцентною колективізацією в своїх селах, а в нашому районі — ледь за половину перетягло. Поїхали ми допомагати. Направили нас на хутір в степу, він так і зветься — Степовий Хутір.
Я хитнув головою. Знаю, був на тому хуторі, вірніше, коло нього. Дійшла слава аж до нас, що хутір весь оперезаний баштанами, а кавуни там ростуть, як гарбузи. Ми з хлопцями й гайнули на велосипедах. На жаль, кавунів і не бачили — кроків за триста від баштана вискочили нам навстріч два здоровенні собацюри й сторож з дробовиком.
— Тяжко там було неймовірно. Ходимо ми з Арсеном, агітуємо, читаємо газети, навіть вірші декламуємо про нове життя... Слухають селяни, кивають головами, наче згоджуються. Та тільки подаємо папір, щоб писали заяви в колгосп — ні та й годі. I озираються насторожено... Чого вони озираються, ми швидко, так би мовити, на своїй шкурі відчули. Спали ми в сільраді, де майже весь час жив і голова сільради, єдиний комуніст на хуторі. І от уже третьої ночі по приїзді нараз сліпуче вибухнуло за вікнами, посипались шибки, покотились на долівку, порачкували до лави, намацали в кишенях піджаків нагани (нам їх видали в районі) й у розбите вікно — бах, бах, бах. Потім ще двічі стріляли по нас. Тільки ми опісля першого переполоху вже не лягали на столі, а під столом умощувалися.
Я мерзлякувато пересмикнув плечима. От гади, стріляли в мого батька, в Арсена! Ух, я їм би!..
— Гадали ми, що то десь неподалік банда орудує, наскакує на хутір. Та дід Митро, у якого два сини загинули в громадянську, тихцем показав нам, хто стріляє й держить у страхові село. Мовчазний похмурий Саливон Ушула, що добровільно віддав свою землю й через те уник розкуркулення. Ото він та два його брати з сусіднього села й залякують людей всілякими вигадками про колгоспи, а особливо — розправою. Тридцять першого грудня одержали ми з району дозвіл на його арешт, взяли нагани й утрьох пішли до Саливона. Досі перед очима стоїть той вечір — сніг рипить під ногами, з неба новорічна пороша сиплеться, у промоїни між хмарами місяць вигулькує, наче грається з хмарами в піжмурки. І так не хочеться нам іти на оту неприємну справу...
«Мабуть, при цьому ділі у батька з Арсеном... розмовка вийшла. Чи не пожалів він бандюгу, він у нас жалісливий»... Од переживання у мене змокріли долоні. Наче не батько, а я йшов арештовувати Саливона, йшов, не знаючи, що мене чекає...
— Переступили поріг хати, здоровкаємось. У відповідь — мовчання. Застигла жінка біля столу з праскою в руці — білизну гладила. А Саливон, що сидів на полу й чадив цигаркою, аж посинів од лютого безсилля. Вона одразу зрозуміли, чого ми завітали до них...
Я весь напружився, мов струна. Зараз, зараз ось...
— Підступаємо ми до Саливона, голова сільради каже йому про арешт. Саливон — ні пари з уст. Тоді починаємо обшук... Хтозна-чого заглянув я за ікони. А там — обріз лежить. Потягнувсь я за обрізом, аж тут крик: «Васю, стережись!» Озирнувсь я хутко й завмер від жаху: над моєю головою замахнувся качалкою Саливон. Мені треба негайно одскочити, вихопити з кишені нагана, а мене наче паралізувало... І тут між качалкою й моєю головою з'явилась рука. Арсена рука... І качалка вдарила по тій руці. Страшно зойкнув Арсен. А Саливон замахнувся вдруге, цілячись тепер уже в Арсенову голову... Не знаю, де в мене взялася сила — так садонув окоренкуватого бандита в щелепу, що він снопом звалився додолу... Ми з головою сільради ментом скрутили його, перев'язали Арсена. І повезли обох у райцентр. Саливона — в міліцію. Арсена — в лікарню...
— Він вижив? — не спитав, видихнув я.
— Вижив,— кивнув батько.— Ще й колективізацію ми з ним довершували в Степовому Хуторі. Як арештували Саливона i його братів, усе інакше пішло...
— Так коли ж ви посварились? — нерозуміюче здвигнув я плечима. — Тоді ж ви обидва вчинили, ну, по-справжньому, особливо дядько Арсен. Невже після такого можна посваритися?..
 — Виходить, можна,— зітхнув батько.— Зрозумієш чи ні, але слухай. Бо знаю твою натуру — поки не взнаєш усе до кінця, не одчепишся. Такий і я колись був... Так от, десь невдовзі по нашому приїзді на хутір тяжко захворів учитель місцевої початкової школи. Він вів усі чотири класи — і дітей було мало на хуторі, й учителя ще бодай одного не могли доп'ясти В районі. От і попросили нас з Арсеном замінити учителя, доки в районі підшукають якусь кандидатуру. Арсен обурився: «Нам колективізацію робить, а не дітей грамоті вчити!» А я
згодився. Правда, не щодня вів уроки, але тільки випадала вільна хвилина, то й біг до дітей. Сам не помітив, як прив'язався до них. Інколи, бувало, треба йти до якогось упертюха агітувати в артіль, а мене ноги несуть у школу. Підручників у районі купив, ночами при каганці нишком вивчаю. Арсен сердиться, дивується: «Чи ти, Васю, змалився? Нащо вона тобі, та школа? Ми з тобою робимо історичну справу — а ти наче ухиляєшся, в школі ховаєшся...» Я спалахував, бувало, з тиждень не потикав носа в школу. Та являлась «делегація» хлопчаків і дівчаток, малі шморгали носами, прохально дивились на мене: «Василю Сергійовичу, чого ви до нас не приходите? Ми скучаємо...» І я відтавав...
Батько глянув на мене, усміхнувся ніяково — бач, який кумедний був твій батько замолоду. А я ошелешено кліпав очима. Не хотілось вірити в отакий поворот справи...
— І ти... покинув технікум механізації?
— Еге, покинув. Коли ми повернулись після організації колгоспу в Степовому Хуторі у Старі Млини, я відчув, що не можу жити без школи, без дітей. Сам собі дивуюсь, лаю себе, І... нудьгую без отої
неспокійної братії... Ну а тут саме приїхав вербувальник з Ніжинського учительського інституту — тоді зовсім мало було бажаючих вчитись на вчителів, доводилось посилати вербувальників. Я й зголосився. Признаюсь чесно — поїхав тихцем, просто втік од Арсена. Потім він мені довжелезного листа прислав. І лаяв, і дивувався, умовляв в iм'я нашої дружби вернутись... Я не вернувсь...
— І не жалкуєш? — гостро спитав я.
Батько довго мовчав. Потім твердо мовив:
— Ні. Трактор — то було загальне захоплення того часу... Правильне захоплення. У мене ж — інше покликання. А от за Арсеном і дружбою шкодував і шкодуватиму все життя...
— А пізніше хіба не могли ви помиритись? Ну коли постаршали. Арсен зрозумів усе? Батько журно похитав головою:
— Я-то постаршав, сину, а Арсенові не довелося... Тільки рік і був він трактористом — попросився з МТС працювати саме в отой Степовий Хутір. Якась банда куркульська наскочила, коли він орав у паті... Я тоді ще вчивсь у Ніжині. Мати моя написала про Арсенову смерть, приїхав я і тільки могилу його побачив. Отам вона тепер, містечку на горі, де поховані герої громадянської війни і колективізації, ти знаєш її...
— Це на неї ти возиш квіти, коли їдеш в район? — тихо спитав.
— На неї... Довго я мучився — здавалось, що зрадив Арсена,
ю аби я не втік в учительський інститут, то ми б з ним у ту небезпечну хвилину були разом і одбилися б... От в честь якого Арсена названо тебе, сину. Справжня то була людина, гордись, що носиш його ім'я, і будь достойним...
— А в мене теж є справжній друг — Андрій. І він теж, коли б таке, як з тобою, трапилось, заслонив би мене рукою, як тебе Арсен... я теж так садонув би того куркуляку... ну, зараз куркулів немає, то з... фашиста, як ти... Але ми з Андрієм ніколи не посваримось, як-не-як навіть поступатимемо в різні технікуми... Тільки ні, ми з Андрієм надумаємось і поступимо кудись разом...
— Правильно, сину! Дружба — то найбільший скарб у житті. — Батько міцно обійняв мене за плечі. Й так ми ішли довго-довго...
Я інколи сам собі щиро дивуюся. Вірніше, не собі, а своєму язику. Може, мов на зло, в найнепідходящий момент таке бовкнути...
От і тоді...
— Тату,— сказав я, захоплено дивлячись на розквітлу край шляху грушу, оточену урочистим гудінням бджіл,— от у тебе майже вся біографія героїчна, хоч у книжку її записуй. Не те що в матері...
— Не смій! — раптом суворо вигукнув батько,— Не смій так говорити про матір! Що ти про неї знаєш?
— Та-а,— спантеличено протягнув я,— що до війни в технікумі вчилася, голодала, як і ти, пішки по «сидора» ходила додому...
— От-от,— скрушно зітхнув батько,— і всі твої знання про материне життя в той час. Ну, це й моя провина: зовсім мало розказував. А твоя мати, сину, вже до війни пережила не менше, ніж я...
— Та ну!
— От тобі й та ну! До війни вона знаєш якою була активісткою!
У технікумі бойову газету випускала, була секретарем комсомольської організації. Після закінчення технікуму зголосилася завідувати дитячими яслами — тоді вони тільки почали створюватися. А ти знаєш, що це було таке — завідувати яслами в той час?
— Знаю,— махнув я рукою.— Коли наша Оксанка була там, набачився. Те в калюжу лізе, те такому ж, як воно, в око дрючком заміряється, те реве, наче дурне, те все мокре сидить...
Батько легенько всміхнувся.
— Це звичайні клопоти, сину... Той рік, коли твоя мати стала завідувати яслами, був для нашої країни тяжким, дуже тяжким... І твоя мати ганяла по всьому району, щоб доп'ясти дітям бодай пуд картоплі, кілька літрів молока... А як помітила, що кухарка половинить і без того мізерні дитячі лорції, просто-таки з кулаками накинулася на неї. Вигнала з роботи, хоча кухарка була дружиною секретаря сільради — відтоді в матері хворе серце... Сама стала і завідуючою дитячими яслами, і кухаркою. Ще й медичні курси закінчила, щоб лікувати дітей. Отак і працювала, доки не звалилася від голодного виснаження — ніколи й крихти не взяла з дитячого столу...
Я відчув, як почервонів. Вона й зараз ніколи шматка м'яса з борщу не з'їсть — ми раз на тиждень варимо борщ з м'ясом,— все нам з Оксанкою підкладає, а ми, поросята, наминаємо...
— Потім, коли ми одружилися, вона була така худюща!
— А як ви познайомилися... одружилися? — раптом спорснуло з мого язика.
Провинно зиркнув на батька: діти про таке в батьків не питають, та він не розсердився — такий був сьогоднішній ранок...
— Як? — повторив батько і лагідно, гарно всміхнувся. — Познайомилися досить просто, а потім було складно... Я, студент другого курсу вчительського інституту, прийшов до Ніжина за кілька днів до початку навчання, щоб захопити місце в гуртожитку. Захопив і знічев'я, та й від цікавості, зайшов на районну педконференцію: адже через рік сам мав стати вчителем. Там і зіткнувся з дівчиною — вона, коли оголосили перерву, заквапилася кудись, ненароком штовхнула мене. Глянув на неї й відчув — вона... Закляк на місці, а твоя мати вдруге так штовхнула мене, ледь не впав. Мовляв, не вирячуйся на чужих дівчат... На другий день я уже вмостився близько біля неї. Не чув, що там говорять промовці, та нічого навколо не бачив, тільки на неї дивився. А вона як зиркнула — ніби знову, тепер вже очима, боляче штурхнула...
Коли скінчилася нарада, вчителі почали роз'їжджатися по селах. Я мов прив'язаний почвалав за тою підводою, де сиділа твоя мати. Як на злість, погода зіпсувалася, небо затягло низькими волохатими хмарами, замжичило. Осінь та й годі. Іду собі та й iду віддалік за возом, щоки палають від сорому, що отак прив'язався, а зупинитися не можу. Коли чую — хтось iз чоловіків насмішкувато каже:
— Хлопче, ти що, від своїх відбився? Чи призначили тебе до нас? Ану, признавайся!
Твоя мати оглянулась, помітила мене, насупилася.
— Та ні, не призначили,— бурмочу,—Товариша у вашому селі провідати треба... Чоловік підморгнув своїм супутникам.
— То серйозне діло. Коли так, не бий ноги, сідай ось біля Марини, погомоните.
— Та спасибі,— кажу й дивлюся на твою матір. I наштрикуюся на її погляд. Тоді стовбію на місці...
Щоб мати прогнала мого батька? Не може бути!
— Було,— мовби прочитав він мої думки, — Але, гадаєш, я потiм побрів у Ніжин? — задерикувато, якось по-хлоп'ячому підморгнув батько.— Ну, в той день, признаюсь, побрів. А вже наступної неділі я стояв навпроти їхнього двору й курив уперше куплені цигарки — це було модно. Мати твоя вийшла у двір, побачила мене, сахнулася назад у хату. До вечора я вистояв і пішов додому. Неблизький світ - кілометрів з п'ятнадцять. Прийшов і другої, і третьої неділі... Знову побачить мене — й хода... На шосту неділю помітив мене її батько, запросив до двору — такий холодний осінній дошара находив, аж горобці принишкли лід стріхами. Сіли ми на ґанку, неспішно балакаємо, куримо, а дощ пірить! Відчуваю я — дивиться твоя мати на мене крізь вікно, однак знайшов у собі сили, не обернувся...
На Новий рік я прийшов до твоєї матері, а в них повно молодих вчителів, сусідських дівчат і хлопців. Приніс із собою ялиночку. Всі бурхливо пораділи їй, узялися обвивати стрічками, хоча тоді ялинка вважалася буржуазним пережитком... Що то був за веселий вечір! Танцювали, жартували, співали, засівали. Я сидів поряд із твоєю матір'ю і не вірив своєму щастю. І вона вперше усміхнулася до мене.
Батько зиркнув на мене теплими, навіть трохи повологлими блискучими очима.
— Саме морозяка притиснув такий, що дерева лунко тріщали, небо мовби скрижаніло і сніг рипів під ногами, наче іржава бляха, коли я вирядився свататися до твоєї матері. Отак устав уранці і вирішив— іду свататися! Позичив у сусіда по кімнаті гармошку,— він трохи навчив мене грати, —  і подався. Весь промерз дорогою, довелося бігти. Рвучко розчинив двері. Марина щось читає. Помітила мене, книжка затремтіла в руці... Батько радо потиснув мені руку, мати вклонилася від печі, всміхається тривожно... Я розтяг закабенілу гармошку й сяк-так зіграв «Ніч яка місячна»... Потім кинув гармошку на піл, підступив до Марини й кажу.
— Оце як хочеш, Марино, а жити без тебе не можу... Виходь за мене. Бачиш, навіть гармошку з дурного толку позичив... Мати твоя плаче, батьки до неї підійшли. Мати гладить її по голові, каже лагідно:
— Виходь за Василя. Будеш за ним, як за кам'яною горою. Отак-от я і женився...
Ми довго мовчали. Це ж дивись, як воно незвично у них вийшло. А я думав... Та що я думав досі? Нічого не думав! Ніби батько й мати завжди були разом...
Батько поклав руку мені на плече.
— А за війни скільки твоїй матері випало! Хоч ти й горобеням тоді був, та, мабуть, дещо пам'ятаєш...
Я стрепенувся.
— Ого, скільки пам'ятаю!
— Може, й пам'ятаєш, та не все ти знаєш. Просто наша мати берегла i береже вас од всіляких страхів... Та й мені теж про ті злигодні далеко не все розповіла. Вона у нас горда й стримана... То од твоєї бабусі я дещо дізнався. Одного разу пішла вона на хутори міняти свій одяг на щось їстівне — у вас тоді вже картопля кінчалася. Верталася з клуночком геть замерзла, ледь жива, аж тут — облава в центрі села. Просилася, плакала, казала німцю, що у неї вдома діти малі лишилися — де там, шмагонув канчуком, загнав у гурт. Повели їх у район. Твоя мати просто на штики лізе, аби вирватися. Коли бачить: назустріч сусід їде підводою, дядько Степан. Як підвода порівнялася з нею, виприснула з натовпу й гупнула на воза. Дядько Степан зблід: за таке розстріл, тоді довго не розбиралися... Хльоснув коняку пугою, щоб швидше минути колону, твоя мати сидить зіщулившись, мов куріпка, очима прохає людей, що йдуть повз неї понуро — не виказуйте! — а в руках затисла клуночок з картоплею і пляшкою молока для вас...
Мені стисло горло, ледь прокашлявся. А тепер ще каверзую іноді: «Чого наша корова дає таке густе молоко, аж гірке...»
— От, Арсене, яка в нас мати. А ти кажеш — розповідати нема про що...
— Пробач,— притиснувсь я до батька, мов маленький.— То таке змолов, бо й справді мало знав. Ну, й мати збила з пантелику - про нас, школу та лікарню говорить. I хоча б словом обмовилася про довоєння. Та й війни майже не згадує...
— Знаєш, сину, то ми, мужчини, у війні бачимо таке, що можна потім, при розповіді, й романтизувати. А для жінок війна — одне горе. Бо вона забирає найдорожче — чоловіків, батьків, дітей, братів... Бач, не повернувся материн брат Степан, згорів десь у небі над Полтавщиною. І другий твій рідний дядько Василь потонув у Дніпрі, коли Київ брали... Твоя мати, як і бабуся, так натерпілася, набідувалася у війну, напереживалася, що й згадувати про неї не хоче. Вона — помітив? — ніколи не слухає наших з Короткіним розмов. I ще хочеться їй, щоб ви не зазнали більше злигоднів, тяжких тривог, от і вкладає у вас всю душу, тремтить над тобою і Оксанкою, як кіт на салом,.. І про хірурга розмову заводить з тобою через те: дуже бажається їй, щоб ти став на хорошу, серйозну стежку в житті. Знаю, підсміюєшся над материними розмовами, особливо коли вона про матеріальне становище лікарів говорить...
Я здвигнув плечима: що правда, то правда.
— До речі, ти знаєш, чому мати пішла зі школи працювати в лікарню? — пильно глянув на мене.
— Та хтозна... Мені не казала нічого... Ну, не з-за того «матерiального становища»? — аж скинувся.
— Не з-за того,— похитав головою батько.— Ото як вона полежала місяць у лікарні з серцем, то побачила, як там сутужно з путніми медсестрами. А до нас у школу якраз прислали з інституту молоду дівчину- випускницю на молодші класи, а місця їй не виявилося... Мати й заявила: «Знаєш, Василю, піду я, видно, в лікарню медсестрою, там потрібніше буду. А на мій клас є людина...»
Я тільки кліпав очима...
 — Отак-от, сину, — посмикнув мене батько за їжакуватого чуба. — Бачиш, яка в нас мати... Ну, а щодо професії... Мабуть, важко після восьмирічки школяреві, та ще й сільському, надибати своє покликання. Моя думка — послати тебе у десятирічку в райцентр, коли в нас до осені своя не відкриється. Після десятирічки легше буде розібратися, до чого маєш схильність. Але не лінуйся, вже зараз придивляйся, шукай у своїй душі покликання.
Помовчав хвильку й сказав переконано:
— Та ким би ти не став, аби був хорошою людиною. От як Арсен, що похований у райцентрі. Чи другий Арсен — Сігуа...
— То був ще один Арсен? — вигукнув я.
— Був, сину. У війну. Теж мій друг — ми з ним....
— Василю Сергійовичу, ходи-но сюди!
Ми здригнулися: так несподівано й недоречно вторгся у нашу розмову той гучний чоловічий голос. Крутнули головами. Еге, вже вернулися в село, я й не помітив. Неподалік стояла машина голови колгоспу, коло неї й сам голова Іван Дем'янович і секретар райкому.

 — Швидше! — махав нетерпляче рукою Іван Дем'янович. — Справа нагальна є...
Батько вибачливо глянув на мене. Та хоч як він поспішав, я вто­пив його за полу піджака.
— Тату, а чому ти досі отак зі мною не балакав?
Він примружився.
— Видно, малий ти досі був. А може, — всміхнувся хитрувато,— ранок такий видався...
Я теж розуміюче всміхнувся. Скаже ж — ранок...
Голова колгоспу, секретар райкому і батько сіли в машину й поїхали. А я ще трохи постояв на місці, дивлячись їм услід.
Аж не вірилося, що була отака розмова...
Коли йшов поволі додому, мене облягли спогади. Таки ж розворушили ми з батьком пам'ять.
Сльозавий осінній вечір поволі розтанув у непроглядній густій темряві. У ній потонуло все: хати, вулиці, пожовклі в'язи, низьке небо з безкінечними сірими хмарами і навіть рудий коник з білими латками на боках, прив'язаний до сарайчика. Та я не збирався йти до хати. Напружуючи зір, намагався тримати в очах білі латки, а вони розпливалися, ставали оранжевими, зникали... Тоді повернув вуха на допомогу. І вуха слухняно вловили хрускіт соломи на міцних конячих зубах.
Раптом зник і хрускіт. Лише розмірено падали з в'язів краплини, тривожили опале листя. I я, сердито глянувши на хату, де чомусь довго затримувалася мати, рушив, виставиши руки вперед, до невидимого сарайчика.
Листя, трава, земля набрякли вологою, і ноги ступали зовсім не­чутно, мов пливли в повітрі.
Здається, підійшов зовсім близько, а коня не видно. Невже відв'язався і подався до напівпорожньої стайні? Та він же німецький, не звик до стайні, може бозна-куди забрести... вбравшись з духом i намагаючись не думати про здоровенні конячі копита, ступив ще два кроки. I тут кінь нарешті відчув мене, дружелюбно заіржав просто у вухо. Я з несподіванки відскочив, та зразу й повернувся. Хоча кінь і німецький, а все ж... хороший. Скільки городів виорав за осінь, скільки ського майна з лісу перевіз — партизанських сімей, тих, що тікали до лісу, як німці після приходу наших три дні бомбили село. Ми пересиджували те пекло в гущавині. А кінь зовсім не схожий на фашистів, не злий. Жодного хлопця не хвицнув копитом, навіть Миколу Гуринця, котрий з дурного дива оперезав «Гiтлера» пугою. І в кишеню не лізе по хліб, ніби йому соромно за своїх колишніх хазяїв які позабирали в людей геть усе...
Я погладив коня по кістлявій морді, почухав за вухом. А моя рука сама полізла в кишеню, розламала там припасений у поле шматок хліба й половинку сунула в конячий теплий рот.
Кінь спершу не повірив. Тримав у роті хліб і здивовано дивився на мене. Коли ж повірив і проковтнув, то вдячно торкнувся моєї токи мокрими губами.
— От іще, конячі ніжності,— буркнув я, а самому стало приємно.
Рипнули двері, пропустивши з сіней тоненьку смужку жовтого світла.
— Арсене, де ти? — почувся стривожений материн голос.
Я не встиг відгукнутися, як обізвалась бабуся.
— І нащо ти тягнеш його? Ніч, темінь, поле... Хай би краще з Оксанкою посидів, а я...
Мене мовби нагло в спину штовхнули.
— Мамо! — скрикнув я.— Не слухай! Я і коня поганятиму, і за ралом дивитимуся!
— Та хтозна... — завагалася мама.
— Я ж мужчина! — втративши терпець, вигукнув я.
Вогка ніч проковтнула мій вигук.
Мама тихо, невесело засміялася.
— Ну, добре, підемо вдвох. Ви не турбуйтеся, мамо,— це до бабусі, — зі мною мужчина... Хай сміється тепер, як хоче...
Вибралися на безлюдну, безгомінну вулицю.
Мама вела коня, а я йшов позад рала. Рало раз у раз глухо тарабанило, і я сліпо оглядався: чи не біжить слідом підступний мовчазний собака, котрий намертво чіпляється за штани? А коли вони обтріпані до колін, як у мене, впивається у беззахисне тіло...
Добре, що спливла в пам'яті чута від бабусі приповідка: «В таку мрячну погоду добрий хазяїн і собаку надвір не випустить», а то шию звернув би. Згадав і трохи заспокоївсь — я вже перевірив, що бабусині прислів'я та приказки не обдурюють.
А потім ще надійніша думка зринула: скільки тих собак залишилося в селі після окупації? Котрий i пересидів лиху годину десь у кочках чи в лозах, все одно так заляканий, що и писка на вулицю не устромить.
Наблизилися до високої сосни на розі вулиць — я її вгадав з тривожного, ніколи не втихаючого шуму,— й звернули у вузеньку вуличку, що веде просто до нашого городу на краю поля: колгосп після визволення роздав людям частину землі, щоб не гуляла.
Щасливо минули велику чорну вирву в кінці вулички й були на мiсцi.
Якби бабуся не забила вдень обтесаних стовпців, не знайшли б ми свого городу. Стовпці невиразно біліли, наче голі худющі люди. Мені стало моторошно, і я кинувсь допомагати мамі перевертати рало.
— Ну, рушили, рябий, — лагідно, мов до людини, сказала мама.
І кінь слухняно пішов, чалапаючи великими копитами по грузькому картоплищу.
Я ступав позаду, нагинаючись, пробував пальцем, чи добре бере рало.
Досягли білого примарного стовпчика й повернули назад.
— Хоча б не принесло отих...— зітхнула мати й глянула в темне небо.
Я й собі задер голову.
— В таку погоду не прилетять,— мовив заспокійливо.— А якщо й задумають, то заблудяться в хмарах.
Уже двадцять днів минуло відтоді, як з нашого села вигнали фашистів, а вони й досі літають бомбити станцію. Станція велика — на цілих п'ять колій. Кидають, кидають бомби на станцію, а наостанок ще розвернуться над селом і сіконуть із кулеметів.
Ми ніби наврочили своєю розмовою.
З далекого, запнутого чорною хусткою ночі неба долинуло ледь чутне: гу-у, гу-у... Що далі, то воно гучнішало, ближчало, вже можна було розрізнити погрозливе; везу-у, везу-у...
Рябий сам зупинився, неспокійно фиркнув.
— Ой, синку, — злякано заквапилася мати,— давай хоч у вуличку сховаємося...
Кінь наче зрозумів мамину мову, без нокання смикнув рало, гудіння вже просто висіло над нашими головами, важке, мов хмара.
— Но, но! — ударила мама коня долонею, хоча він і так поспішав, як міг.
I враз угорі щось неголосно тріснуло, мов дитяча паперова хлопавка на новорічному святі. Різке зеленкувате світло залило поле село, висвітливши до дна кожну западинку, кожну долинку, різко окресливши кожен кущ, горбок...
Ми з мамою, де стояли, там i попадали, щоб злитися з чорною землею, А вона не хотіла нас приймати, показувала літакові. Темною горою застиг кінь, а ще довша лягла від нього тінь у причаєне поле.
Трохи далі спалахнула ще одна «лампа», певно, якраз над станцією, бо там тривожно зойкнув паровоз, натужно пихнув, з брязкотом смикнув вагони, щоб вивести їх у рятівну пітьму.
Раптом назустріч тому зрадницькому світлу стрімко кинулося вгору інше, голубе. Вузький тонкий ніж легко перетнув мертвотне світло «ламп» і вихопився вище, розпанахав темряву, здається, до самих зірок. Постояв трохи і зашарив у небі, розшукуючи літак.
Хоч якась невблаганна сила притискала мене до землі, та я усе ж підвів голову, задивився на той промінь.
Невже не впіймає?
Не впіймав. Звідкілясь із високості літак рвучко шугонув униз. У-у-у-у! — вдарило у вуха, кинуло мою голову до землі. 3-з-с-с! — зловісно засвистіло.
Ба-ба-бах! — нагло роздерло на клапті нічне застигле повітря.
«Не влучив!» — зрадів я, не побачивши вогню над станцією та почувши, як невдоволено гуде літак, видираючись вгору й кидаючи нові «лампи».
I тут притьма метнувся за ним голубий промінь, чіпко вхопився за блискучі крила.
Ду-ду-ду! — басовито обізвався крупнокаліберний кулемет. Черз воні траси, мов разки намиста, потяглися до літака.
Літак метався на всі боки, перевертався, зривавсь униз, наче засліплений горобець, щоб розтанути в темені, але голубий промінь чіпко тримав його. А  кулемет посилав  і  посилав прудкі  разки...
Я незчувсь, коли й на коліна став. «Ну, ну, ще трохи, ще ближче» — благав я кулемет.
І кулемет мовби послухавсь мене. Намистинки затанцювали біля крил. І крила ураз взялися багряними пасмугами. Пасмуги ширшали, обвивалися брудним димом...
Похлинувся мотор... знову запрацював гарячково, намагаючися підхопити поранений літак, не дати йому впасти.
Марно!
Промінь провів літак до лісу й згас.
Бух! — вдарило  там,  підкинувши   криваве  полум'я   І  чорні уламки.
I раптом усе стихло. Лише стояв — чи у повітрі, чи у моїх вухах — дзвін, мовби поруч сюрчав цвіркун.  Здорово! — захоплено вигукнув я, забувши, де ми. Тю на тебе! — скинулась мати. І зітхнула: — Вони вперті, ще прилетять...
— Не прилетять! — авторитетно заявив я.— Думаєш, інші льотчики не бачили, як отой брязнув у ліс?
Ми встали, обтрусилися.
— Може, додому? — непевно мовила мама.
— Чого? — аж розсердивсь я.— Саме зараз тільки й ралити - видно все як на долоні.
Ми одночасно глянули вгору.
Перші «лампи» вже згоріли, решта опустилися донизу, але сяяли так само яскраво. Тільки вже не погрозливо, а просто світилися.
Кінь стріпнув захололими боками, охоче зрушив з місця.
Мовчала ніч, мовчала мама, мовчав кінь. Лише рало неголосно шкребло землю, не порушуючи німотної тиші.
А я не міг мовчати. Після щойно баченого двобою мені хотілося бігати, скакати, кричати. Ні бігати, ні скакати, ні кричати не можна було серед чорного причаеного поля... Хіба що говорити, та й то неголосно.
— Мамо,— обізвавсь я стиха,— а пам'ятаєш, як ми давно-давно, ще до війни, в кіно ходили? З татом...
Мама здивовано обернулась до мене.
— Чого це тобі зараз згадалось?
— Хтозна,— пересмикнув я плечима.— Який я тоді дурний був, теля без прив'язу — не кіно дивився, а просив морозива... Тільки і запам'яталися червоноармійці з шаблями, бо вони, здавалося, скакали просто на мене... Та ще дядько веселий їв здоровенного кавуна заюшився до самих вух... Аби тепер — прибіг би найраніше і сів би у першому ряді або й на підлозі перед екраном, щоб геть усе видивитися...
— Еге, — зітхнула мама,— наче сто років тому те було...
А ще чомусь пригадалось,— не вгавав я,— як сидів я біля копанки й чекав, коли доспіють вишні. Сонце гріло дуже, вітерець обдував їх, а вони не червоніють, хоч плач... Я, видно, заплакав би, коли б не підійшла незнайома дівчина. Підійшла нишком, стала тихенько за моєю спиною, сміється без голосу, а коли я обернувся, подала мені букетик: «На,— каже,— хлопчику, та не журись, скоро достигнуть вишні. Бач, уже побуріли». І мені враз стало так тепло-тепло, аж жарко... Хочу йти, а ноги не йдуть...
Я похлинувся словом від несподіваної тривожної думки.
— Мамо, а де тепер та дівчина? — спитав тихо.
Мама обізвалася не зразу.
— Де? Може, в армії воює, може, загнали бідну в кляту Німеччину, може...
— Звичайно, в армії! — перебив я маму. Вона там, санітаркою. Гармати ревуть, літаки низько літають і строчать, а їй хоч би що повзе собі в полі, підбирає поранених. А як побачить красиву квітку, обов'язково зірве...
— Ти мій розумнику малий! — з журним усміхом кинула мама. І додала гірко: — Війна всіх  поробила  розумними, навіть дітей...
— І не всіх! — заперечив я. — Он Мотька Котурова як була до війни дурною, так дурною й лишилася. Каже: духи — то такий газ, щоб людей душити в німецьких машинах. А правда, духи — солодка вода? Солодша за буряковий сік? А ще каже — після війни газет не буде...
— Тихше, тихше,— злякано перебила мама.— Наче знову гуде... Я укляк на місці. Довгу хвилину ми напружено слухали.
— Причулось,— нарешті полегшено стрепенулася мама.— Так про що ти там питав?.. Ага, про газети. Будуть, обов'язково будуть! I ще — знову почнуть виходити журнали, книжки з малюнками для дітей...
Я щиро здивувався.
— А про що ж писатимуть у газетах? Війна скінчиться... То все про героїв фронту пишуть, фотографують їх, про спалені фашистами села, міста... Он ти ж приносила додому дві газети, я бачив...
— Синку, синку,— похитала головою мама,— рано в'їлася тобі вдушу війна... Ну, геть розмови, давай сіяти.
Зерна мало, отож мама принесла його в маленькій торбинці. Голова колгоспу, одноногий Мефодій Волошин, ділив його між людей на пригорщі.
От і все,— випростала мама спину і глянула в небо, де вже осiвся дим i «лампа» недопалком опускалась до землі.— Можеш, фрице, гасити свої «панікадила»...
— А правда, здорово вийшло! — аж підплигнув я. — Фашист летів, щоб розбомбити станцію, а поміг нам жито посіяти.
Я дивився на недопалок, і мені чомусь тривожно стало на душі. Обернувся до мами.
— Мамо, а справді ще буде кіно, будуть вишні, небо без їхніх літаків?.. Повернеться тато...
Мама одповіла не зразу.
— Будуть, — тихо мовила, — і кіно, і вишні, і газети, і небо без літаків їхніх... Бо тепер фашистові не повернутися назад. Хай побризкає, полякає трохи літаками — дарма. Дорога йому одна — в Берлін. А звідти — на той світ...
Рушили додому.
Бабуся не втерпіла, вийшла аж до ялини.
— Живі! — радо сплеснула руками, кинулась до мене, обіймає, є місяць не бачились. Ледь вирвався.
— Бабо, а ви знаєте, коли оте жито, що ми посіяли, виспіє? - хитро поцікавивсь я, коли бабуся перестала охкати, заспокоїлася трохи.
— Та коли ж — на те літо,— не довго думаючи, відповіла вона. На те літо, це правда, що на літо-о-о,— таємниче тяг я, i не стримався.— Після війни, от коли!
— Так, - плямкнула губами бабуся,— диви, до чого додумався...
I будемо ми жати вдень, — уголос  мріяв я, — і возитимемо вдень, бо тоді тільки наші літаки літатимуть і коней багато буде, нікому не випадатиме черга на ніч... А як обмолотимо снопи та змелемо зерно в жорнах, то напечемо калачів...
— Чому саме калачів? - обернулася мама.
Я здвигнув плечима.
— Хтозна. Я їх ніколи не бачив, тільки чув про них. Казав солдат який у нас стояв,— пам'ятаєте, після Корсунь-Шевченківської операцiї, що немає нічого смачнішого від калача. А правда, калач схожий на веретено? От коли мені недавно приснився калач, то все веретено крутилося перед очима... І весело глянув на маму й бабусю.
— Ітимуть, ні, їхатимуть на танках, на машинах наші бійці з війни. А ми їм — по калачу кожному, їжте на здоров'я, це ми для вас напекли, ще при війні, під фашистськими "лампами", жито посіяли... А татовi - найбільшого, найсмачнішого калача! Правда ж, так буде, правда?..
— Ось діждемося, побачиш,— прояснілим голосом сказала бабуся.— Ох, хоча б швидше їх безвісти загнали, тих скарійотів!
Я те хотів спитати про бублики, цукерки, але очі самі заплющувалися, язик млявів, ставав неслухняний. Вже й не пам'ятав, чи сам зайшов до хати, чи хтось мене вніс.
А потім мені наснився калач. Великий, рум'яний, він був точнісінько схожий на веретено, тільки здоровенне, довжелезне. Я уже доторкнувся до калача жадібними губами, як згадав коня й схаменувся; він же сьогодні цілу ніч трудився!
І рушив до сарайчика.
«Фашистському коню несеш?» — несподівано почувся звідкілясь гнівний голос Миколи Гуринця.
«Якому фашистському? — одрубав я невидимому Миколі. — Він наш, він зовсім наш. То він... у фашистському полоні був. От!»
І рішуче ступив уперед, до сарайчика, де до мене тяглися добрі, лагідні очі рябого коня...
Я глянув угору, звідки ледь долинав гул літака. Він плив у високості спокійно, неквапно, мовби хотів, щоб усі його видивилися. Не те що німецькі літаки. Налітали зненацька, мов коршаки на курчат...
Хтось постукав у вікно. Схопилася бабуся, хутко і я розплющив очі. Оксанка ж сопла собі рівно. А мами не було вдома — поїхала на Срібнянщину, щоб дізнатись, як там її батько й мати. Просила її бабуся, і я прохав не вириватися в такий час. Де там!..
Я розплющив очі з полегкістю: мені снився страшний сон. Наче поліцай Околот розбив вікно, просунув у хату довжелезну італійську гвинтівку й цілиться в мене. А я наче прилип до припічка, не можу і зворухнутися, ні бодай скрикнути, щоб покликати бабусю чи маму. Власне, майже так було насправді, поліцай цілився в мене, тільки він не висаджував вікно, зайшов до хати через двері, сів на лаву й тихенько радів, що йому дали найдовшу гвинтівку. Жартома направив її на мене. Я пронизливо скрикнув, бабуся метнулася від печі, турнула Околота. Куля дзенькнула над головою, хату наповнив їдкий смердючий дим…

— Йде хтось такої ранньої пори. Хіба лихе. Ой, невже листоноша, невже і наш батько?..
Бабуся вже чалапала до шибки. Поволі, наче холодна долівка обпікала їй босі ноги. Мабуть, і їй так прикро подумалось, як мені... Підійшла, подивилась і аж зітхнула полегшено. Тоді й я шуснув за нею, стрибнув на лаву.
За вікном стояв Віталій. Він нетерпляче переступав з ноги на ногу, певне, мав якусь новину. Я подався до дверей.
— Носить його   спозаранку, — для   годиться   бурчала   бабуся.
А сама була, мабуть, вдоволена, що Віталій розбудив її. Он наш старенький годинник з молотком замість гирі вже намацує єдиною стрілкою сьому годину. Заспала б сьогодні бабуся, а їй же треба козу попорати, курку й півня, нас із Оксанкою нагодувати й податися за Курган, де при німцях посадили, але не встигли викопати всю картоплю.
Віталій ступив до хати і, не поздоровкавшись, спитав:
— Знаєш?
— Ні,— негайно відповів я.
Віталій знав усе раніше від мене.
— Рушиш до півдня,— досадливо мовив Віталій.— Добре, що я вчора збігав до Колі Гуринця, хоча мати й не пускала, бо знає, що в нього повно гранат і патронів. Думав виміняти рогатку на гранату знаєш, хлопці в Бурчаку рибу глушать, могли б і ми піти, якби булла граната...
Я облизнувся — еге, попробувати б риби...
— А він знаєш що робить? — таємниче примружив око Віталій.
— Що, що? — аж смикнувся я від нетерплячки.
— Ручку вистругує, от!
— Яку ручку? — не второпав я.
Віталій махнув рукою.
— I тупий ти, наче поліцай Околот.
Околота вбили наші розвідники, коли він тікав з села. Люди кинули його в канаву, засипали землею й притоптали. Тепер по ньому переходять канаву. Мені стало так неприємно від того порівняння... Віталій помітив це, плеснув мене по плечу.
— Та ти не того... То я з дурного дива бовкнув... А Коля вистругує ручку, щоб завтра йти до школи. От!
— До школи? — перепитав я, відчуваючи, як по моєму тілу прокотилася бентежна хвиля. — Невже буде школа?
— Аякже,— солідно потвердив Віталій, наче це він збирався від­кривати школу після фашистської окупації.— Буде! Але, казав Коля, може, не всіх цього року й візьмуть до першого класу, бо дітей —
хмара за два роки назбирались, а вчителів мало, паперу, підручників катма.,. От і не приходили вчителі до всіх. І до нас, бач, не заглянули, видно, подумали, що ми ще малі. А мені ж до водохреща сім стукнуло,— просторікував Віталій,— вже мати, коли до лісу по дрова посилає, парубком зве...
Винувато зиркнув на мене.
— Правда, Коля казав, що тобі ще ні до чого школа, бо семи немає.
— Як це — ні до чого? — обуривсь я.— Скільки там до семи залишилося... Бач, який він хитрий: сам до школи ходитиме, а я — сиди вдома! Коли за його телицею наглядати, то не малий,— пам'ятаєш, як просив, аж у очі зазирав, бо треба було йому яблук у діда Леми накрасти!.. Сам сильно великий — всього дев'ять років. А ростом нижчий від нас...
— Та я йому так само казав,— заспокійливо мовив Віталій.— І оце вранці одразу побіг до тебе. Слухай, ніколи нам теревені правити, завтра ж до школи. У тебе ж батько вчителем був до.війни, ви ж біля школи жили в Подолі, сам розповідав... Що нам треба, га? Та що? — недовго думав я,— Ручку, чорнило, зошити, буквар, портфель...
Віталій хутко заозирався, наче сподівався побачити все те на столі. А там стояла тільки сільничка з темною сіллю.
Як зайшли німці, мама склала документи, фотографії, портрети Леніна й Сталіна в портфель і закопала його на городі. Коли ми оце відкопали портфель — я тільки тепер про нього дізнався,— він геть протрух, а з тим, що було в ньому, майже нічого не сталося. Ми з мамою і Оксанкою розвішали фотокартки і портрети на стінах, до нас ходили сусіди дивитися на них, бо ні в кого портрети не збереглися. А книжки ми попалили в сорок першому — тоді така люта зима стояла, що синички замерзали на льоту й грудками падали вниз. Сам олівець лишився і ще два зошити. Я зазирнув у них, а один наполовину порожній, то мама писала батькові за окупації листи, а після звільнення нас одразу всі послала.
— Та що у нас є,— спроквола сказав я,— один чистий зошит, пів олівця, але мама його не віддасть, бо чим писатиме листи татові?
— Мало,— зітхнув Віталій і розтулив долоню,— А я оце йшов і пильно дивився на дорогу. І знайшов перо. Глянь, може, згодиться?
— Перо поіржавіло, але кінчик його не був поламаний.
— Це рондо,— знаюче сказав я,— Воно міцне, пише тонко, без нажимів. Вистругаємо паличку, прив'яжемо перо ниткою, от і буде в нас ручка.
— А чорнила де взяти? — почухмарив голову Віталій. І сам собі відповів: — Та де ж — з бузини зробимо. Бачив же, як вона гарно фарбує полотно? Та що полотно, он оточенець Пиля пошив собі з німецького плащ-намету штани й пофарбував їх бузиною, щоб фашисти не впізнали крадене та не дали шомполів. I не впізнали, але Пиля до смерті налякався, як пізно вночі йшов додому: штани шумлять, а він подумав, що за ним женуться. Як дременув! А вони ще дужче шумлять...
Ми зареготали, згадавши ту сміховину. Усе село тоді сміялося, бо більш нічого смішного за окупацію не було.
— А пам'ятаєш, як з нашого літака встрелили поліцая Кирила? — розохотивсь я.— Теж смішно було... трохи...
— Давай менше розмузикувати, а до діла  братися,— обірвав мене Віталій.— Бо осінній день, як куряче щастя — уранці сокоче, а увечері в борщі вариться,— повторив він материну примовку. Сонце ще позіхає за верболозами, вимахує в поблідлому небі неяскравими променями, ще поодинокі півні доспівують свої немудрі пісні, а ми вже бадьоро крокуємо мокрою стежкою між безголових соняшників до школи. Самі теж позіхаємо: цю ніч спали неспокійно, все боялися провалятися до білого дня. Я вкотре обмацую новеньку полотняну торбу на боці, учора пошиту бабусею — чи нічого не забув? Пальці здибують дбайливо замотану в ганчірку ручку, шелестливий зошит, пляшечку з бузиновим чорнилом, заткнуту качанчиком. вкотре тривожуся — хоча б не перекинулася!
— Та не дави ти торбини,— сердито каже Віталій.— Все там передавиш. А то заберу. Я відсмикую руку. Торба у нас одна на двох. Віталій згодився щоб першого дня я ніс її. Ще передумає...
Та я не тільки з-за чорнила дотикаюся до торбини. Мені дивно й незвично отак вільно iти до школи. Аж не віриться. I я собі мимоволі уявляю, як на порозі високої школи з ясними дзеркалистими вікнами нас зустріне усміхнена вчителька, привітає з початком навчального року, а ми їй вручимо букети квітів.
Ляскаю себе по лобі.
— Ох і турки ми заморські! Забули лро квіти... А у нас же біля погрібника ще й досі три жоржини не скрутив мороз.
— Це ти, видно, згадав вашу довоєнну школу. А наша не така тепер, я бачив одного разу...
Я справді довгими зимовими вечорами, коли мороз так допікав, що ми збивалися по кілька сімей в одній хаті, розповідав Віталію та сусідським хлопцям і дівчаткам про школу, про свято першого верес­ня. Тато завжди брав мене на нього.
— А яка? — спитав я для годиться, бо ж знав від бабусі — вона повз школу ходила на базар,— що за окупації в школі був поліцайський участок, а потім стояли румуни з своїми кіньми. Парти повикидали, гній у дворі... Невже й нині така школа? Примружено глянув на Віталія.— Гадаєш, відколи нас визволили, нічого в ній не робили? Чого б тоді нас закликали вчитися до стайні?
— Та нас ніхто й не кликав,— махнув рукою Віталій і пришвидчив крок.
Еге, треба поквапитися, он сонце вже визирає з-за верболозів, запалило рожево калюжі на траві. Де не взялася синичка, вхопилася за тонюсіньку торішню бадилину, цінькає завзято, заздрим оком позирає на нас...
Я озираю луки, хати обабіч них; з димарів в'ються поодинокі димки, пахне пісною квасолянкою, картоплею. Бодай би з одного м'ясом чи салом війнуло, щоб хоч нанюхатися. Звідкілясь узявся перепадистий собака, замахав хвостом, відданим оком глянув на нас, а другим— на торбину. Ми посварилися на нього кулаками — іди геть у нас всього три картоплини, а хтозна, скільки ми будемо в школi.
Поперед нас вийшла з осичок тітка Оксана, швиденько потупцяла стежкою. Ми зітхнули: знову подалася на пошту, щоб дізнатися, чи немає листів від її синів. Вони літали в одному літаку, штурмовик він називається,— ми кілька разів бачили такі літаки: коло самої землі стеляться, наче аж бриють траву. Ох, і бояться штурмовиків фашисти. В один день її сини пропали безвісти.
Так їй написали з частини, полетіли на завдання й не повернулися... Ото тітка зранку й поспiшає на пошту, не довіряючи листоноші діду Махтею: «Ти чоловiк древній, підсліпуватий, можеш загубити листи від моїх синочків».
Десь оглушливо бабахнуло, аж ми здригнулися — мабуть, рибу в Бурчаку глушать. Та ми й не озирнулися в той бік.
Сонце, виважившися з-за імлистого обрію, недовго порозкошувало в чистому небі, закуталося в сиву хмару. Зацінькав нудний дощик...
Звичайний, буденний день. А мені враз радісно стукнуло в грудях. Це ж ми назавжди визволені від фашистів, ідемо вперше до своєї школи! І тепер ходитимемо до неї щодня, читатимемо книжки, навчимося писати. Тоді я сам писатиму татові листи. А як закінчимо школу, тоді... Я й уявити не міг, що буде тоді, коли про війну й забудуть...
— Чого це ти цапом вистрибуєш? — здивовано глянув на мене Віталій.— Чи не з'їв тихенько картоплину?
Я аж скривився спересердя. Хороший Віталій хлопець, але iнколи як зморозить...
А Віталій нашорошується, враз присідає. Я теж насторожую вухо. З заходу долинає стрімкий гуркіт. І собі мерщій присідаю. Та це ж німецькі літаки летять, мабуть, «мессершміти», вони прудкі, чорти. Гарячково озираємося — куди сховатися? Ще вріжуть із кулеметів з дурного дива. А навколо жовтіє низька трава, вискубана коровами та козами, до найближчих кущів кроків із триста, Не встигнемо. Поруч канава, та у ній холодно поблискує вода, А гуркіт навально накочується на нас. I ми падаємо в канаву. Вода просто обпікає нас. Не зважаємо на холод, настрахано дивимося в небо. Хоча б не помітили, хоча б не помітили... Два літаки темними тінями шугонули над нами, аж гарячим димом струменуло на нас, і подалися до центру. Невдовзі там зататакали їхні кулемети, глухо бухнуло двічі. І літаки рвонули далі. Ось і звук їхніх моторів щез, заспокійливо війнув вітер, зашульпотів дощ у канаву, де ми лежали. Та ми не зразу підвелися. Ще кілька хвилин крутили головами, доки упевнилися, що літаків май змаяв. Тоді схопилися рвучко, заходилися по-собачому обтрушуватися. Холод проймав до кісток.
— Ве-ерне-мось д-додому,— видзеленькав я зубами.
Віталій здригнувся й клацнув язиком.
— Додому? А хто для тебе місце в школі триматиме, га? Давай чкурнемо чимдуж, на ходу зігріємося.
Ми побігли так, що під чунями заляпотіло, а дощ шмагонув у обличчя. Зупинилися на мить, коли вже перескочили по кладці Бурчак і побачили на узвишші чималу будівлю. Стоїмо, віддихуємося, а очима тягнемося до тої будівлі. Що то школа, я зрозумів одразу, бо навколо неї юрмилися діти, а ще чимало сторожко вигулькувало з кущів, зарослів бур'яну. Але чому будівля ніби осіла на бік і димить з неї? Враз згадалися німецькі літаки.
— Гайда,— стривожено смикнув мене Віталій.
З ходу протаранили мовчазний натовп і опинилися біля школи. Тепер з гіркотою роздивилися — бомба з літака, хоч i невелика, влучила в ріг школи. У пролом визирали покалічені парти, недавно й невміло пофарбовані. І грубку розвалило, он червоні жарини валяються, хлопці затоптують їх.
— Добре, що не встигли ми зайти до класу,— сказав височенький хлопець,— а то каша була б.
Довго й невтішно стояли ми, доки зі школи, відчинивши рипучі перекошені двері, не вийшли дві вчительки, запнуті в старі поношені хустки. («Мабуть, вони вже бабусі»,— подумалося мені.) У грудях жевріла надія, що мене візьмуть до школи. Боявся озирнутися, щоб не побачити ціле море голів, що нерівно стирчали, мов маківки на городі. Куди ж нас усіх помістять, як ще й бомба пошкодила школу?
Учительки поволі розмотали хустки, і ми побачили, що вони молоді, тільки змучені дуже й геть зажурені. Перезирнулися, і одна з них неголосно, але виразно мовила:
— Дітки! Вітаємо вас із початком навчального року.— i змахнула непрохану сльозину.— Вчіться добре, ростіть здорові, допомагайте батькам, пишіть листи на фронт, щоб наші воїни швидше перемогли ненависних фашистів...
Слова вчительки, як буряковий сік, що його бабуся варила в чавунчику, солодили душу. Може, нас усіх візьмуть?
— Дуже нам хотілося, щоб ви всі сіли за парти. Але бачте, як воно вийшло: фашисти запаскудили нашу школу, потрощили багато парт, ми оце з Поліною Семенівною,— показала на другу вчительку з пронизливо синіми очима,— два тижні мили школу, збивали й фарбували парти, гадали, що якось у три зміни вмістимося, а гади налетіли і...
Ми подивилися на знівечену школу. У мене серце обірвалося від поганого передчуття — не вчитися нам цього року. Он і Віталій понурив голову. Нащо ж бабуся вночі шила торбу, нащо ми ладнали ручку давили чорнило з бузини, яку дістали аж на Литвинівці, вважай, відняли в голодних птахів? Спересердя жбурнув торбину на землю.
Учителька побачила те, підступила до мене, тепло й сумно зазирнула мені в очі.
— Пробач, хлопчику,— тихо мовила. Розігнулася, оглянула притихлий натовп, так само тихо й журно сказала: — І ви всі, кому сім років, пробачте... Та через рік приходьте — ви тоді нашої школи не впізнаєте, ми її як лялечку зробимо, правда? — над сил усміхнулася до старших дітей.
— Правда,— неголосно, але дружно відповіли ті.
Ми з Віталієм поволі тюпали назад. Наче й вітер посильнішав, хоч дош припинився, виглянуло сонце. Але воно, здавалося, не гріло нас, а єхидно насміхалося над нами. Навіть качки, пливучи по Бурчаку, кахкали зловтішно. Мовляв, ухопили облизня... Ми пошпурили в них грудками.
Позаду затупотіло. Видно, ще один невдаха вертається.
Плеснуло мене по плечу. Неохоче обернувся. Побачив Колю Гуринця. Чого це він з нами?..
Коля підморгнув мені, потім Віталію.
— Хлопці, не ловіть носами окунів, все буде, як казав сержант, на п'ять З присипочкою. Я вчитимусь — значить, і ви вчитиметесь.
Як буду робити уроки, гайда до мене, разом робитимемо. Воно ж гуртом веселіше. Згода?
Ми переглянулися. Потепліло в грудях. А що, можна. Ти диви, Коля таки непоганий хлопець!
— Уявляєте, — розбалакував Коля,— що буде, коли ви на той рік прийдете до шкапи? Ні, ви й уявити не можете. Всі перваки бекають-мекають, аж очі їм на лоба вилазять, а ви собі за виграшки читаєте, пишете ще й у вікно визираєте... Ох, боюся,— похитав він головою, — що візьмуть вас за руки, приведуть до другого класу, скажуть: ану, Уринець, посунься, оці ось хлопці тепер з тобою сидітимуть...
— Та ну тебе, отаке вибрешеш,— турнув його Віталій, а сам не може стримати задоволеної усмішки.
— Все, хлопці, мені пора. Тримайте хвіст трубою, а ніс догори,— махнув він рукою й подався до школи.
А ми з Віталієм стояли на місці, й шовковисті хвилі ходили у нас по тілу. І хто міг подумати, що Коля такий гарний хлопець?
— Таки гарний,— ніби прочитав мої думки Віталій.— Але з тими гранатами може догратися. Знаєш що? Давай покрадемо їх у нього! Я знаю, де він їх ховає. Покрадемо й закопаємо. Без глушеної риби якось проживемо. А коли Коля підірветься, хто нас вчитнме?
Я замахав на себе руками. Все, досить спогадів! Наче старого діда, обсіли вони мене.
Але тут так ніжно, так хвилююче запахло морозивом...

Теплого травневого дни йшов я помаленьку із школи, розмахуючи торбиною з книжками, полохаючи в траві сюркітливих коників, слухав щебіт птахів і мріяв.
Мріяв, що скоро нарешті зацвіте картопля, зав'яжеться, й тоді піде обложний дощ, i десь через тиждень після дощу ми з сестричкою потайки нащубраємо маленьких бульбочок та спечемо їх на вогнищі в кінці городу, під пахучою до запаморочення бузиною.
А там сонце залізе аж на маківку неба — і порожевіють вишні, виглянуть з лапатих кущів чорні вічка смородини... Згодом і маленькі колючі огірочки захрумтять на наших нетерплячих зубах...
Тільки б цього року часто йшли дощi. Не так, як торік. Торік, хрестячись, бабуся казала, що Бог розгнівався на гріхи людей, які сотворили страхолюдну війну, й загнав дощі батогом аж на край світу... Всю весну і майже все літо немилосердно пекло сонце, земля тріскалася від тої спекоти, городина пов'яла, безсило обвисла, жита й пшениці в полі маяли на суховітрі порожнім колоссям...
Я бабусиним словам не вірив, бо вже третій рік ходив до школи, й знав, що Бога немає, а є тільки природа. І та природа, мовила, зітхаючи, наша вчителька Поліна Семенівна, буває немилосердною до людей.
Одного разу, вже на початку вересня, коли нарешті пішов затяжний запізнілий дощ і трави на луках недовірливо-радісно зазеленіли, я, повертаючись з уроків, постояв трохи під тим шовковистим дощем, а потім упав на траву й задивився в небо. Дивився й думав: невже природа така жорстока, як поліцаї й фашисти? Та невже вона не бачила, що творили ті гади за війни, хіба їй не шкода змучених людей?
Наприклад, мене, нашу сім'ю. Та ж у нас на довгу зиму й весну всього два мішечки зерна й з п'ять картоплі, засипаної в засік,— як ми дожмвемо до нового урожаю? Невже ота природа не бачить мене зараз, невже їй не болить від моїх гірких думок?
Раптом наче хтось розсунув блакитну завісу неба й виглянуло суворе бородате обличчя, а темна рука посварилася пальцем: «Не гніви Бога!» Я скрикнув, схопився й не зразу втямив, що непомітно заснув. Але все одно стало моторошно. І я бігцем подався додому. У хаті хутенько глянув на бабусині ікони й одразу впізнав того Бога, що дивився на мене з неба. Тепер він був зовсім непорушний, байдужий, аж нудьга залягла на його темному, наче з кори, обличчі, Я опирався, не хотів, однак якась нездоланна сила тягла мене до ікони. Поставила просто навпроти бородатого Бога й змусила сказати тремтячим голосом:
— Зробіть, діду, так, щоб у нас в погребі стало... двадцять, ні, хай хоч десять мішків картоплі...
Тут мені наче розпутали ноги, вони понесли мене до погреба. Спустивсь я у його чорноту, полапки заходився мацати засік. Як було півзасіка, так і лишилося. Вернувся в хату, прикро глянув на бородатого Бога. І здалося мені, що він винувато одводить очі. Еге, i бабусин Бог не може нічого вдіяти проти природи... Хотів було спересердя зняти Бога й заховати до комори — все одно бабуся надовго, чи не до наступного врожаю, перебралася до своєї дочки, а моєї тітки, на край села: там наче краще вродило, і в тітки є корова... Я розумів — бабуся не хотіла бути для нас обтягою. А без неї, її казок, ласкавого погляду, навіть буркотіння так самотньо...
Мало не шкопертнувся від стусана в спину. Змахнув руками, сковзнув по молодій соковитій траві, оглянувся. Позаду всміхався Віталій.
— Ти чого це плентаєшся, наче об'ївся пирогів з маком? — глузливо примружився він.
Я мимоволі облизнувся —де ті пиріжки з маком, коли торік дозріли тільки окремі маківки, та й ті черва потрощила? Хотів гостро відбрити Віталієві, але помітив, що він загадково дивиться на мене. В мене калатнуло серце: знає якусь цікаву новину...
Віталій не став тримати її при собі.
— А ти чув?.. Гм, де ти міг чути, коли, мов лелека, швендяєш лубами! Чи не жаб ловиш?
Тепер уже мені довелося дати стусана Віталієві. — А я оце був біля кооперації,— вів далі Віталій, наче не відчувши стусана,— й чув, що завтра привезуть морозиво!
— Морозиво? — здивувався я. Таке було незвичне це зимове слово весняного теплого дня. — Що воно — морозиво?  Звідки візьметься?
— Звідки? Тітка Уляна з райцентру привезе, сама хвалилася. Ну, а морозиво — це, це...— махнув рукою, зізнався: бiс його знає, що воно таке. Завтра побачимо. Тільки приходь до кооперації раненько, бо можемо облизня впіймати.
Боячись проспати, я всю ніч кидався, визирав у вікно: чи не раніє? І мимохіть спостеріг, як пурхають у небі зорі, мовби в хованки грають, як закочується за обрій місяць, стає такий червоний та сердитий, наче втомлюється або ображається, що його до гри не приймають... Перед досвітком засюркотів дошик — ніби просо посипалося згори. Я безгучно сплеснув у долоні: це ж якраз на картоплі, мак, всю городину! І полю не завадить такий гарний дощик.
Бігли ми з Віталієм наввипередки до кооперації, й під нашими босими ногами глухо ляпотіла зволожена дощем курява. Така приємна, шовковиста... Оксанка ледь устигала за нами. В ранковому, ледь притуманеному повітрі соковито мукали корови, змагалися голосисті півні...
Думали, що будемо першими, а виявилося — аж дев'ятнадцятими. Добре, що сьогодні неділя, не треба до школи. Однак хвилювалися: а кати того морозива привезуть мало, і нам не вистачить? Гляди, чиясь мати розщедрилася й дала синові чи дочці купу грошей... Набере він або вона того морозива... Озирнули неспокійну чергу еге, де нині в людей гроші, он тримають в міцно стиснених руках по карбованцю...
Черга гойдалася, мов од вітру, гомоніла. Найбільше усіх цікавило — i що воно таке, морозиво?
— Пхе, дурять людей,— кривив губу Толя Шмагун,— не буде ніякого морозива, знову тітка Уляна привезе оті цукерки-подушечки, які на Перше травня продавала. А ми, дурні, посхоплювалися удосвіта...
Ми перезирнулися. От брехло! Толі все не подобається, все йому не так. Певно, через те, що його батько не пішов на фронт, коли усіх брали, а сховався в погребі. Як повернулися наші бійці, його там відправили в штрафну роту. Там він пропав безвісти. Чи Не перебіг до німців?
— Ти знаєш що? — стиснув кулаки Віталій. — Замовкни або іди звідси геть, бо буде так, як на тім тижні... Не забув?
На тім тижні ми одлупешили Толю: чого він патякає своїм гидким язиком, що наша вчителька хоче вийти заміж за Петра Голоту, хоч і тракториста, але п'яницю? Вона жде офіцера, який стояв у нашому селі й жив у їхній хаті. Сама одного разу гордо казала про те моїй матері, коли заходила до нас... Толя добре пам'ятав минулий тиждень, тож швиденько замовк.
— А може, льоду привезли з півночі? — глибокодумно заявив наш відмінник Костя Шокало. Він стояв перший — чи не ночував разом із сторожем біля кооерації? — Там же ж і досі крига не розтала в океані. Набрали, закутали добряче — і на літак. Вгорі холодюка... От і нам трохи перепало.
Ми непевно здвигнули плечима — хтозна, і таке може бути... А моя сестричка аж затанцювала.
— Ой, той лід медом намазаний! Смачнючий!
На цьому розмови закінчилися, бо на дорозі з'явився знайомий віз із чималою бочкою, закутаною кожухом. Лінивого коопераційного коня так само ліниво поганяла дебела продавщиця тітка Уляна. Нетерплячі хлопці кинулися назустріч, заходилися ляскати коня долонями по боках, навіть підпирати воза.
Коли тітка зняла кожуха, ми зачаїли подих, звелися навшпиньки. Але нічого не побачили. Тільки як тітка і сторож з нашою допомогою зсадили бочку з воза, зазирнули до неї. В ній, у льоду, стояла менша бочечка, алюмінієва. Тітка неспішно зняла з неї кришку. Ми аж замружилися від білизни того, що побачили в бочечці. Справдешній сніг! А пахне-як! І не передаси...
Першим ухопив паперову скляночку Костя Шокало. Лизнув обережно морозиво — і його обличчя розпливлося від блаженства.
— Ну, як, як? — посипалися на нього голоси.
— Ось, - тільки крутив головою й спритно працював язиком, і До нас дійшла черга. Я обережно взяв скляночку, відчув долонею приємну прохолоду, а мої ніздрі вловили якийсь незвичний, вершковий, ніжний запах. Провів язиком по морозиву — і щаслива усмішка розтягла мій рот. Я навіть не думав, не мріяв, що на світі може бути така смакота!
— Добре, еге? — почувся поруч чийсь тихий стражденний голос.
Я здригнувся. Ще не повернувши голови і не побачивши, кому належить той голос, утямив: він дуже хоче морозива, а купити нізащо... Ну, чому саме я маю ділитися морозивом? Та ж нас стільки тут зібралося — чи не всі діти з села. Чому саме до мене треба було підійти тому дівчиську?
А коли нарешті повернув голову, безмірно обурився: поруч мене стояла Зіна — сестричка Толі Шмагуна, і в її сірих очах плавало таке благання!.. Я зиркнув праворуч — он стовбичить її брат і вилизує морозиво.
— Чому ж Толя з тобою не поділився? — сердито спитав.
— Та...— очі опустилися, губи затремтіли,— я оце тільки підійшла — гуси на річку виганяла... Він уже доїдає.. Воно добре, еге?
Мені так закортіло кинутися на Толю й одлупешити його. Зжер морозиво, не лишив сестричці й краплини... Он у неї аж сльози виступили на очах, так їй кортить морозива...
I моя рука сама поволі простягла скляночку.
Раптом по ній наче кропивою шмагонули. Це з ким я ділюся морозивом? З дочкою дезертира? Мій батько від першого й до останнього дня воював на фронті, он i досі болять йому рани, а з ніг виходять чорні від крові маленькі осколки. Тоді батькові так болить, що він ночує на горищі хліва й тихо стогне... її ж батько сидів, як кріт, у погребі, наминав картоплю з салом,— може, вона сама носила тихенько ту картоплю...
Моя рука рвучко відсмикнулася. Зіна глянула на мене, все зрозуміла й одсахнулася, ніби я її нагло турнув. Опустила голову й побрела від гурту.
А в моїй голові зануртували думки. Та навряд, щоб вона носила їсти батькові в погріб — зовсім мала тоді була... Зіні ж зараз тільки п'ять років. Той мурмило носив... І вона тиха, лагідна, ласкава. Якось пригнала нашого гусака, що пристав до їхнього гусячого гурту. «Я нікому про нього не сказала — ні матері, ні Толі,— пошепки мовила вона мені.— Бо вони б зарізали. Ти теж нікому не говори про це, добре, а то мене битимуть, коли дізнаються, що гусака віддала.
Й мерзлякувато пересмикнула плечима, наче на них вже опустилася лозина.
Я зиркнув услід дівчинці. Низько-низько зігнулася, з очей іскристо закапали сльози...
Незчувсь, коли ноги понесли мене слідом. Оббіг Зіну, подав морозиво.
 — На, лизни... тричі...
Зіна довго кліпала віями, не могла повірити. Тільки як діткнулася язиком морозива, повірила. І її очі, повиті сльозами, враз засяяли радістю. Я ніколи досі не бачив таких осяйних очей.
 — Лижи ще, чого ти...
Вона ще раз обережно провела язиком по морозиву. А тут і Оксанка де не взялася. Своє морозиво подає. І Віталій зі своїм стоїть обіч...
Як весело, легко бігла Зіна додому! Ніби й дороги не діткалася. у раз оберталася, махала нам рукою. Настало літо. Воно було милосердніше до нас, ніж торік. Як і весна, що час од часу посилала дощі. Вдень пекло, смалило, в'ялило зелень. Та ми не журилися, не зітхали, як минулого року, бо бачили, що над лісом по­тихеньку збиваються хмари. Спершу сідали на гострі шпичаки, пухнасті і на вигляд м'які, аж торкнутися їх кортіло. Потім до них приєд нувалися сиві... I надвечір над лісом уже висіла чорна, похмура хмарища, буркотіла всередині громом. Повисить трохи та й рушає поволі, але грізно, як німецький бомбовоз, на село. Полохливо-швидко заходило сонце, зривався вітер, здіймав куряву на вулицях, маяв чубами дерев. Ми з Оксанкою, жахаючись й радіючи, припадали обличчями до вікна, щоб геть усе спостерегти. І ось над нами пропливають перші завихрені хмари, без дощу, зате з безперервними громами й блискавками. За ними, відділена тонкою смужкою, суне головна лара — важка, фіолетова, острашлива... Різко стихає вітер, здається все причаїлося, жоден собака не гавкне... Бам, бам, бам, бам! — строчили по нашому залізному дахові краплини. І за хвилину за вікном все зливається в каламутний потік.
Як же гарно, весело вийти після такої грози надвір, дихнути чистим, духмяним повітрям! Ступити в ситий від води город, побачити веселі, вмиті очі-квіти картоплі, випити солодкої, як ситро, води з жовтих гарбузових квіток... I, коли це неділя, чимдуж рвонути з засаленим карбованцем у руці до кооперації, де от-от продаватимуть морозиво...
Але цієї сонячної, іскристої неділі ми з сестричкою не майнули до кооперації, де вже збивалися в чергу наші ровесники. Ми з городу побігли додому, до батька. Хитра думка у нас з'явилася. (А мати ще вдосвіта пішла на базар.)
Правда, минулої неділі ми з тою ж думкою піткнулися було до матері. Мовляв, знаємо, що ви з батьком збираєте гроші нам на взуття до зими. Але коли ще та зима? I бурки в нас справні, ну, чуні прослизилися, з дірками, та до холодів дядько Гребеножко склеїть нам нові чуні, а це дешево коштуватиме... А лід у райцентрі кінчається, казала тітка Уляна. Чому ж нам бодай хоч раз не наїстися морозива? Бо коли весь лід розтане, то цілий рік ми не побачимо морозива... Піткнулися ми невчасно: мати саме повернулася з городу й висипала на стіл першу вибрану картоплю — не картоплю, а бурубашки, їх і на борщ не вистачить. А в нас уже немає ні торішньої картоплі, ні зерна... Тож мати нас і слухати не схотіла.
Батько сидів за столом i читав районну газету, яку ми одержували. Читав він якось дивно — то усміхнеться, то зажура пойме його обличчя, то раптом зніяковіло тре носа... «Чого це він такий?» — спантеличилися ми. Я з-за батькового плеча зазирнув у газету. Припав до неї очима й радо сплеснув у долоні, аж батько здригнувся.
 — Глянь, глянь! — тяг сестричку.— Про нашого батька в газеті написано!
Батько хотів було заховати газету, але ми не дали. Просто одняли її. Бачачи, як почервонів батько, коли я взявся уголос читати газету, аж налагодився йти з хати, я одклав аркушик. Ми з сестричкою переморгнулися. І я почав. Все оте мовив, що перед тим матері, а напри­кінці додав:
 — Тату, ти не сердься, що ми такі... канюки... Але дуже кортить од пуза наїстися морозива! I ще в отакий день!
Батько пильно подивився на нас теплими очима. Похитав головою.
— Бачу... Але з грошима скрутно, знаєте ж...
— Та знаємо,— водночас зітхнули ми з Оксанкою й рушили до порога.
Батько схопився, одчайдушно махнув рукою:
— Ех, будь що буде! Несіть глечик.
Доки він ходив по морозиво, ми хутенько дістали великі ложки.
І я прочитав уголос газегу. Здивовано перезиралися з Оксанкою.
Диви, а ми й не знали стільки про батька, хоча він давно повернувся з фронту, до нас не раз заходили колишні фронтовики, згадували війну. Виявляється, батько не просто воював, а здорово! Одного разу в угорському місті Дебрецені захопив у полон чотирьох гітлерівців. Вів їх з пістолетом у руці через ранкове, ще безлюдне, місто, доки не нагодилися інші солдати.
За той подвиг його нагородили орденом Червоної Зірки. А осколки, то досі виходять з ніг,— то від німецької гранати. Батько виносив з палаючого будинку в Будапешті двох дітей-близнят. Граната зовсім близько упала (от гад той фашист, на дітей кинув), осколки пішли низом і увігналися батькові в ноги. Та він, стікаючи кров'ю, все одно доніс дітей до укриття й уже там знепритомнів. У госпіталі з його ніг витягли сімнадцять осколків, решта лишилася. «І нині Василь Сергійович цікаво й яскраво розповідає учням історію нашої країни, його щиро поважають люди»,— так завершувалося написане про батька.
Прочитав я, сиділи ми з сестричкою, переглядалися, i теплі хвилі ходили в нас по тілу. Як добре, коли в тебе такий батько! Не те що в Толі Шмагуна... От би забрати од них до нас Зіну! А що, наша мати побурчить трохи  та й згодиться.  Вона  в нас добра,  клопітлива.
— Ур-ра! — вигукнули ми, побачивши на порозі батька з запітнілим глечиком. Підняли догори ложки, наче солдати гвинтівки для атаки.
Батько охолодив наш запал:
— Чекайте, як упораєте все морозиво — попростуджуєтеся. Що нам тоді мати скаже?
Дістав два кухлі, наклав у них повно морозива й подав нам. А глечик забрав, виніс із хати й кудись заховав. Сам пішов до контори колгоспу.
Коли морозиво лижеш язиком у склянці, то не зразу дно побачиш, а як вимахуєш ложкою... За кілька хвилин у чашках було сухо, наче в пустелі Сахарі. Зате в животі розпросторювалася солодка прохолода. Однак її було мало. І ми знали, що ту прохолоду можна доповзти. От тільки куди батько запроторив глечика?
Думки наші збігали в садок, залитий парким сонцем, для чогось зазирнули в хлів, де гостро тхнуло гноєм, i водночас шугнули в погріб. Де ж іще в селі можна було заховати глечика з морозивом, як не в погребі? А слідом за думками рвонули й ми. Аж вітер засвистів у ложках, що ми їх міцно тримали в руках.
Глечик, накритий старою палітуркою, стояв за діжкою з огірками, які давно поїли. Ми зопалу вхопили по ложці морозива в погребі — та й схаменулися. Хто ж їсть таку розкіш у темному, вогкому, холодному погребі, де пищать миші, ще от-от вискочать, нанюхавши спокусливі пахощі?.. Вибралися надвір, сторожко озираючися, пригинця подалися в садок. Сіли між кущами, де у нас намощено сіно. Там ми ховаємося з сестричкою від сонця, читаємо книжки, а ще розповідаємо страшні історії.
Упорали морозиво й блаженно розляглися на сіні. Це ж просто диво, розповісти не можна, слів немає: сонце пряжить, аж листя обвисає телячими вухами, он боком пробіг собака, хекає важко, навіть горобець приплющив око, закуняв на гілці, а ми лежимо собі, ніжимося під променями, а в животах у нас мов би маленька запашна Арктика...
— Слухай, а давай заспіваємо,— підвела голову сестричка, у неї усміх на губах.— Оту, солдатську...
Я охоче кивнув. Пісні «Ой, Днепро, Днепро, тьі широк, могуч» нас навчили солдати, котрі відпочивали в нашому селі після Корсунь-Шевченкiвської битви. Тяжка була та битва, бо перші дві доби солдати тільки спали, вигукуючи уві сні «ура» та хапаючись за зброю. А потім одволодалися, допомагали возити дрова з лісу й рубали їх, прочищали дорогу від снігу, що завалив село. Вечорами ж співали. Ми з Оксанкою, сидячи на печі, спочатку тільки слухали. А потім посмілішали, самі стали підтягувати. Тоді солдати забрали нас з собою за піл, де вони спали, посадили на коліна. I ми стали співати разом. А солдати гладили нас по головах, зазирали в очі. Ми бачили, як вони скучили, журяться за своїми дітьми...
Тоді й вивчили пісню про Дніпро.
Ми з сестричкою ще трохи полежали, прокашлялися. Я махнув рукою — починаємо! Одночасно розтулили роти:
Ой Днепро, Днепро,
Ты широк, могуч.
Над тобой летят журавли...
Замовкли, здивовано перезирнулися. Хіба це ми співаємо? Хіба це нам належать хрипкі, деренчливі голоси?
Спробували ще раз. Гірше вийшло. Саме хрипіння вирвалося з наших ротів.
— Ой, та ми ж застудилися,— ледь прошепотіла Оксанка. Мені здалося, що холод із живота поповз по всьому тілу. Справді, застудилися... Тепер у нас знову буде ангіна, як узимку,— журилася сестричка. Нам перепаде, і татові... І мама розсердиться, погано їй стане... Я згадав зиму, ангіну. Тоді в нас геть запухли горла (я катався на ставку на саморобному ковзані, ну, а сестричка бігала поруч, от і нахапалися морозного деручкого повітря), не могли ні їсти, ні говорити. Мама так переживала за нас, що їй стало погано з серцем, і довелося лікарці, що приїхала із райцентру, спершу одволодувати маму, а вже потім братися за нас. Невже все це повториться? От дурні, допалися до морозива... Що ж робити? Як не сушив я голови, навіть за вуха себе смикав, нічого путнього не спало на думку. Та і як воно спаде, коли морозиво, мабуть, і мозок заморозило...
З маленькою надією подивився на сестричку. Може, на неї не так вплинуло морозиво? Вона його на дві ложки менше з'їла. Оксанка стражденно усміхнулася у відповідь. І враз у її сумних очах майнула якась іскорка.
— Слухай, а коли про все розповісти мамі? — Помітила, як злякано відхитнувсь я.— Ні, ні, не просто розповісти, а хитро... Ну, я знаю, ти написав два вірші, пробач, зазирнула тихенько у твій зо­шит i прочитала. Нічогенькі... То напиши віршами про те, що сталося, тільки наче це не ми вчинили, а... їжачки. Ціла ж їхня сім'я живе в нашому садку...
Я було замахнувся, щоб дати сестричці ляща за підглядання в чужі зошити, але замість того плеснув по плечу. Молодець!
Десь під обід вірш був готовий. Складали ми його удвох, бо ж обоє однаково винні. Мабуть, не надто вдалі були ті вірші, та на,м вони повалися — це ж був єдиний можливий вихід із сьогоднішніх прикрощів. Я старанно, певно, старанніше, ніж на уроках каліграфії, переписав його. Ми поклали аркушик на стіл, самі сіли обіч на стільці й стали терпляче ждати маму.
Вона увійшла, поставила біля дверей кошовку, стривожено, як завжди, коли одлучалася надовго, спитала нас: - Що у вас тут? Голодні?
Ми тільки крутнули головами.
— Що з вами? — злякалася мама.
А ми пальцями показуємо на стіл.
Мама метнулася до столу, вп'ялася очима в аркушик. Читала його й кліпала очима. Нарешті дочитала, зітхнула, подивилася пильно на нас. Вона все зрозуміла. Ми зіщулилися, стали такі маленькі, як оті їжачки з вірша, хіба що голок на нас не було...
А мама сіла біля нас і... заплакала. Обняла, пригорнула до себе: — Ластів'ятка мої! Скільки горя зазнали ви на своєму малому віку! В окупацію я вас тижнями ховала в погребі, сиділи ви там зі мною, тремтіли від страху, щоб ті нелюди зі зла на партизанів не схопили та не розстріляли... Голодували, мерзли, всіма коклюшами, віспами перехворіли... Тепер же ще й посуха нагрянула... Коли вже нарешті буде у вас дитинство?..
Витерла очі, надсил усміхнулася.
 — Хоч наїлися морозива?
У Оксанки на хвильку прорвався майже справжній голос:
— Наїлися... од пуза... Пробач нам, мамо... Так кортіло...
Мама ще міцніше обняла нас.
— Зараз скип'ячу окропу з малиною, буду лікувати вас. Може, пронесе на цей раз
Дістала з кошовки два твердих пряники.
— Оце й увесь вам гостинець. Пробачте.. Ми мерщій ухопили ті закам'янілі пряники. I вони здалися нам смачнішими від морозива.
Від залізниці раптом долинув незвично басовитий гудок тепловоза, аж я здригнувся.
Оце так пірнув у спогади! Добре, що тепловоз своїм гудком вицупив мене з них. Чимдуж гайнув додому.
Ще здалеку побачив матір у дворі. Вона скликала курей на сніданок. Підбіг до неї, хотів, як маленький, притиснутися. Але стримав себе. Тільки широко всміхнувся. І мати вся засвітилася від моєї усмішки. Таки ж здорово пощастило мені з батьком і матір'ю!

***
Здається, невелика подія — виступ на бригадному польовому стані, який усього за чотири кілометри від нашого села. Чого хвилюватися? Це ж не виїзд на районну олімпіаду, де треба співати або почитати вірші з величезної, яскраво освітленої сцени перед суворим жюрі І насмішкуватими містечковими глядачами. Певно, й сцени ніякої не буде, отож коли хто провалиться, то просто гайне від сорому в темряву...
Та все ж ми страшенно хвилювалися. Навіть дорогою проводили репетицію: дівчата тихенько переспівували пісні, Андрій бурмотів вірша, а ми, волейболісти, пасувалися... Ну, а Микола встигав на два фронти: й грати в м'яча, й повторювати, кривляючись, свою гумореску...
Але хоч сильно переживали, на душі було піднесено, святково. Трактористи зустріли нас так, що ми розгубилися. Дядько Леонід, виряджений у вишивану сорочку, виголосив цілу промову про необхідність дружби школи та виробництва, назвав нашу зустріч «першою ластівкою» майбутньої постійної дружби механізаторів із школою.
А потім під оплески трактористів підніс Олександрі Омелянівні букетик польових квітів. Вона аж почервоніла од того, засміялась:
— Ну вас, хлопці, такий прийом влаштували, наче iноземній делегації. Хоча б попередили завчасно, то і я промову підготувала б. А так скажу лише одне слово — спасибі!
Ми, звичайно, прагли негайно довести, що хоч трохи достойні такої урочистості. Особливо волейболісти — адже сонце вже зависало над обрієм.
Та дядько Леонід охолодив наш запал.
— Бачу, товариші артисти та спортсмени, що рветесь у бій, образно кажучи. Ми то не проти, однак у нас є такий закон — доки гість не повечеряє, діла з ним не ведем. Так, хлопці?
— А так,— заусміхались трактористи.— Ми й самі ще не вечеряли, а на голодний шлунок хіба пограєш у м'яча чи послухаєш до пуття концерт?
І що тут заперечиш? Один лише Мишко обізвався:
—Еге, доки ми вечерятимемо, сонце зайде...
— А ми його назад вибуксуємо. Бачиш, які о нас машини могутнi повів рукою.
Ми подивились, куди він показував. Справді, стоїть така шеренга тракторів, що й сонце вицуплять iз-за обрію! Геть усе було незвичайне цього дня. I вечеря разом з трактористами під високим лагідним небом, на небо одна по одній випурхували голубі зірки, вечеря під сріблястий спів жайворонків, скрекотіння жаб на недалекому ставкові, під турботливо-ласкавий голос тітки Одарки: «їжте, дітки, не стісняйтесь, там такий казанюру зварила — на весь колгосп вистачить... Гляньте, як мої лобуряки наминають,— кивнула з добрим усміхом на трактористів,— аж за вухами лящить...».
І волейбол на майданчику, провіюваному запашним вітром, оточеному чорним ланом, на якому густо щетинилися зелені ростки. Поруц майданчика сиділи просто на землі трактористи, котрі не брали участі в грі, й, розділившись на дві групи, завзято боліли за обидві команди, а трохи звіддалік пильно зорили на нашу гру блискучими очима-фарами трактори й, здається, переживали за своїх  господарів.
А було чого. Першу партію ми як повели, так до кінця й не випустили iніціативи з своїх рук. Воно й не дивно — ми ж півдня висиділи за партами, а трактористи цілісінький день трудилися на полі. Думали в другій партії піддатися, але не довелося: трактористи заграли так, наче, перейшовши на другу сторону майданчика, лишили по той бік усю свою змору...
Один — один. Отже, гра загострювалась!
Та тут дядько Леонід підвів руку.
— Все, товариші гості й господарі, i м'яча поганенько видно, і артистам пора дати сцену, бачте, як заждались та занудились. От­же — бойова нічия!
Я оглянувся. Ще яро палає небо на заході. Але правильно вирішив дядько Леонід. Зовсім не хотілося цього вечора ні нам відчути гіркий смак поразки, ні завдати прикрощів трактористам...
Ну «артистам» виступати було просто розкішно! Волейбольний майданчик, перетворений на сцену, освітився великим червоним місяцем, що далечезно виліз із-за обрію. І одразу ж на поміч йому трактористи увімкнули тракторні фари. І місяць знітився — куди йому змагатися з електрикою!
Всі так старалися! І ніхто не провалився. Правда, бувало, то затиналися, збивались, та ніхто не шугонув од сорому в темінь, бо трактористи одразу підказували, коли знали пісню чи вірша, а коли ні, то просто підбадьорливо аплодували,
Я не виступав, отож, здається, чого мені переживати? Та в мене аж долоні змокріли од хвилювання. Що не кажіть, хоча й напівжартома обрали мене керівником, однак я повною мірою відчув тягар відповідальності за концерт. Особливо, як виступали Ніна й Андрій.

Ніні що — заспівала разом з Пашею пісню й, щаслива, сховалася гурті. А от Андрію було гірше. Він лише вчора вивчив з газети чималого вірша. Там поет, вживаючи багато знаків оклику, захоплено писав, що ми всi як один самовіддано боремося за мир. Андрій благополучно дістався до останнього стовпчика, почав його: «Тремтіть кляті палії»...— і збився. Йому зааплодували. Він знову повторив той рядок i замовк. Знову зааплодували. Андрій почервонів, пік раків,
але не тікав у темряву. Еге, він такий упертий, що до ранку стоятиме, доки не згадає продовження вірша. Я ляснув себе досадливо по лобi, ех ти, горе-керівник, чого не прихопив газети, підказав би. Та Андрію не довелося стояти до ранку.
 Хлопче, та не мучся, нащо нам проти ночі отих паліїв, щоб вони пощезли, згадувати? — обізвалась тітка Одарка.— Ще присняться!
Тоді лише Андрій шугонув у наш гурт.
Потім їздили по черзі на новому потужному тракторові, що надійшов з Харкова. Дядько Леонід кожному хлопцеві дав потриматись за важелі.
Ех і здорово ж! Трактор реве, аж тремтить од своїх могутніх кінських сил. І ти, малий слабосилий хлоп'як, керуєш цим справжнім братом танка, мирним братом!..
Збуджені, вщерть переповнені враженнями, повертались ми додому. Звичайно, навперебій ділились тими враженнями. І нескоро завважили, що мовчить найязикатіший наш однокласник Микола Ґудзик. Чого це він?
— Ти чого мовчиш? Язика прикусив? — штовхнув його під бока Мишко.
Микола обізвався не зразу. Озирнувся на польовий стан, де тепер яскраво світилися лиш вікна вагончика, похитав головою:
— Які темні були ми досі! Майже під боком тракторний стан, а ми i носа туди не потикали! Ото, хлопці, хотів я після восьмирічки іти вчитись на машиніста. Сусід мій раяв. Та трактор не гірший од паровоза. Ніяких рейок йому не треба, сили хоч відбавляй, на свіжому повітрі... Там вчитись недовго, і одразу на трактора саджають, казав дядько Леонід. А в машиністи поки виб'єшся, то треба, казав сусід, довго побути i кочегаром, і помічником...
Мені так кортіло побалакати про все з Ніною... Та я навіть підійти до неї не смів: адже з нами була керівничка...
Провели Олександру Омелянівну до самого двору, А вона все не заходила в хату, гукала нам з порога:
—    Не забалакуйте одне одного, розбігайтесь по домівках! Уже глупа ніч, ще, на лихо, якого п'яного зустрінете!
Олександра Омелянівна мовби наврочила. Щойно ми звернули за ріг вулиці, як назустріч нам посунуло щось розкуйовджене й хитливе. Ми зупинились, придивляємось. А те розкуйовджене раптом прудко метнулось уперед і вхопило Ніну за руку. Ніна пронизливо зойкнула, дівчата кинулись урозтіч.
—    Ага, попалась,— почувся    варнякаюче-торжествуючий голос. — Пойдьом прогуляємося під луной!
Я похолов — Тишко Кременюк... Ноги приросли до стежки. А Тишко вже цупив Ніну, що од жаху втратила голос.
І тут у мою спину вдарило кулаком, а затим пролунав обурений Андріїв голос:
— Чого стоїш? Біжімо!
Я зірвався з місця й за мить був коло Кременюка.
— Ану, відчепись! — крикнув тонким голосом.
Він поволі обернувся.
— А це що за мєлюзга під ногами путається? Ану киш, бо роздавлю!
— Не лякай! — ще тонше вигукнув Андрій.— Ми лякані не такими, як ти!.. I бачиш, скільки нас,— показав на купку хлопців.
А там... справжній височенний дядько стоїть, тільки якийсь дивний... Еге, та то Микола виліз Мишкові Яремку на плечі!
Кременюк подивився на гурт, на того «дядька» й випустив Нінину руку.
— От пацани пішли — уїдливі, як мошки. Не дадуть з баришнею по проспекту пройтись.
I поплентався, горланячи якусь пісню.
Тільки тепер я подивився на Ніну. Дригонить уся, наче її облили крижаною водою...
— Ой, я-які ви, я-які...— протремтів її голос.
— Та ж такі — теплі та м'які,— махнув рукою Андрій. — Ну, ходімо... Ніколи теревені розводити.
Біля школи нас наздогнав гуркіт мотора, облило сріблястим світлом з фари. Мотоцикл. Він різко загальмував біля нашого гурту, з нього скочив чоловік і спитав голосом дядька Леоніда:
— До вас не приставав часом отой п'яндига?
— Та було, - скупо мовив Андрій.— Ось до Ніни. Ну, ми з Арсенем і хлопцями... пужнули його...
— Молодці! — ляснув нас по плечах дядько Леонід.— Ніколи не давайте в обиду дівчат! Та ще таких!..
— І не подумаємо! —сказав Андрій. — Ніколи в житті! — палко додав я.

***
Для мене екзамени — найурочистіша пора. Всі гарно вбрані, у класі букетів ніде ставити, а пахне так, що аж учителі хвилюються. Лячно й водночас цікаво тягти квиток. Вхопиш його, вчитель тебе питає, який номер, а ти, мовби глухий, гарячково читаєш запитання... Коли путньо відповіси, то птахом вилітаєш із класу і мчиш на волейбольний майданчик. А там уже кипить гра не гра, а веселий розгардіяш, і основний чоловік на майданчику не наш найкращий волейболіст Мишко Яремко, а Микола Ґудзик. Він вибрикує, викручується, меле всілякі нісенітниці, а ми шалено регочемо...
Та от кінчилася екзаменаційна гарячка, і ми вільні козаки! Зопалу днів три з ранку до вечора грали у волейбола. (Звичайно, лише ми, хлопці. А дівчат матері уже мобілізували на полоття городів.) І — збили оскому, розійшлись по домівках.
Ми щоліта з Оксанкою виїздили «на курорти» до бабусі. Ті «курорти» всього за сорок кілометрів од нас, теж село, але там почувалося інакше, ніж дома.
Чи тому, що бабуся припадала біля нас, не могла намилуватися нами. Чи тому, що бабусина хата стояла поруч мілкої річечки, яку називали Бурчаком, той Бурчак з обох боків заріс осокорами, що на вітрі миготіли сріблястим знизу листом. Чи тому, що в бабусі долівка завжди була встелена пахучою лепехою. Чи тому, що в бабусі така  корова, що давала по два відра в день смачного, солодкого ... А швидше через те, що трохи обридало нам весь час сидіти вдома. Особливо коли немає уроків, що прив'язують до столу.
Однак того літа я не рвався до бабусі. Ні, хотілося до неї, але щось тримало... Я знав, що тримає, та навіть собі не признавався... Ходив з хлопцями грати в футбол на луг. Хоча я футбол не дуже люблю, особливо коли грає виключений із школи Петько Сущенко — він так лупить по ногах, наче взяв зобов'язання поробити супротивників інвалідами... Грав i зиркав на Нінин куток. Може, вийде подивитись, ми ж так галасуємо — на все село чути... Якось одважився і в сутінках кулею проскочив на велосипеді повз її хату. В дворі — нiкого, в хаті — темно... Невже в Сибір одразу поїхала? І чого було поспішати — літо велике.
Тільки коли мати пообіцяла, що влаштує мене чередником, аби не тер шильники з дурного дива удома, я зібравсь і поїхав до бабусі, де вже давно була моя сестричка.
У бабусі було добре. Навіть краще, ніж завжди, бо тітчин чоловік дядько Павло купив велосипед з великою фарою і сильною динамкою. Я цілими вечорами гасав по вулицях, а це справжня розкіш — мчати темною вулицею, щосили натискуючи на педалі, динамка скажено вищить, світло бурхає поперед тебе, заливаючи вулицю, сліплячи котів, собак, зустрічних дівчат... І саме в оті розкішні хвилини спадало мені в голову: «От якби Ніна бачила мене зараз! Охала б від захоплення! Ну, можна б i її посадити на раму, що мені, важко? Я так розігнав би велосипед...»
Од цієї думки мені ставало тривожно, серце заходжувалось гупати, наче я гнав на гору... Повернувшись до хати, довго не міг заснути... А потім вигадував причину («у вас, бабусю, читати нічого, треба взяти книжок», чи «завтра череду пасти, батькові незручно, мати на роботі, доведеться мені одвннутись»), сідав на поїзда й вертався додому.
«Оце приїхав вас провідати,— казав дома, пильно дивлячись на кота Кузьму, що, побачивши мене, муркотів задоволено, але насторожено. — Думаю: як там ви, чи не похворіли. Почув по радіо — в Європі грип ходить лютий».
У матері аж сльози виступали на очах од розчулення. А батько кгмикав, зразу теж схвально, а далі з наростаючою тривогою... Я скоромовкою додавав: «Ну, коли у вас усе в порядку, я покатаюсь трохи. Андрія провідаю...»
I літав порожніми вулицями, бо майже всі чи у полі, чи на сіножаті, хіба старі діди з порожніми вицвілими очима сиділи під ворітьми, літав, доки ніби ненароком не потрапляв на Нінину вулицю.
Ковзав очима по безлюдному подвір'ю i мчав далі, розчарований і водночас піднесений — хоч побачив її хату...
Одного разу, коли я отак прискочив додому, до нас у село при­їхали на велосипедах хлопці з сусіднього села Піщанки, щоб зіграти в футбол. Вони сильно загордилися, ті хлопці, бо в їхньому селi народився видатний український поет (звичайно, не зараз, а ще революції), і їхня збірна школи, що оце явилась до нас, вирішила прославити своє село ще й футболом. І цього літа перемогла команди з околишніх сіл. Лишилося піщанцям розгромити тільки нас. Вони були такі впевнені в своїй силі, що не запросили нас на свій розкішний стадіон, а самі великодушно явились... Хоч у нас, власне, й стадiону не було, грали на лузі, де самотужки збили з яворин двоє воріт... Ясне діло, наші хлопці сполошились, сіли на велосипеди й гайнули збирати команду. Зібрали, правда, довелося включити в неї і одного київського хлопця, Севу Шмагуна, що приїхав на канікули у наше село до бабусі.
Піщанська команда вийшла на луг не сама, а оточена чималою юрбою болільників. Та що там вони проти нашої орди!
Ми з Андрієм, хоч як були заклопотані обговоренням тактики матчу, однак озирнули болільників.
— Щось мало з нашого класу,— ніби між iншим, кинув я. — Еге,— згодивсь Андрій.— Це аби Ніна була вдома, то зібрала б наших дівчат. Для моральної підтримки.
Наші болільники, як звичайно, посідали і поставали поруч бічних ліній, продертих дрючком у луговій порослій травою землі. А піщанці розділились на два гуртки. Один, хлоп'ячий, отаборився за нашими ворітьми, а другий, самі дівчата, подався за свої ворота.
Почалася гра. Наші болільники що — свистіли, гукали: «Бий!», «Давай гол!» А їхні? Ніколи я доти не бачив таких уїдливих і під­ступних болільників.
Біля наших воріт піщанські хлопці підбадьорювали своїх нападників, підказували, кому дати пас, дратували воротаря...
На наших воротах стояв Мишко Яремко. У волейбол коли граємо, то він завжди в нападі, а у футболі — воротар. І грає так, що важко сказати, чи він кращий футболіст, чи волейболіст. А цього разу на
нього задивитись можна було. Кидався в ноги нападникам, стрибав, як мавпа, і забирав м'яча з голів височеньких піщанців, заспокоював захисників, що розгубились од потужного натиску суперника... Ось вкотре він злетів косо вгору, щоб вибити м'яча з самісінької "дев'ятки", а піщаненя підбігло ззаду і штовхнуло його в спину... М'яч просвистїв у ворота...
Мишко спокійно, мовби нічого поганого не сталося, підвівсь, обтрусився і раптом метнувсь у гурт піщанців, що аж вили од радості, вухо вицупив отого підступного миршавця, потяг до канави i у кропиву, Презирливо подивився на нього — хлоп'як нявчав, наче кіт, придавлений у дверях,— презирливо оглянув притихлий гурт піщанців, мовив погрозливо:
—    Ще хтось квакатиме — місце в канаві знайдеться... А бажаючого можу й у будяки відправити...
Нам, нападникам, спочатку було ще гірше, ніж воротареві. Бо коло своїх воріт пішанці, як я вже казав, поставили дівчат.
І не якихось там дрібних п'ятачок, а не менш як сьомачок або й старших...
Захист у міщанців — будь здоров! Кожного з нас, нападників, тобто Андрія, Дмитра Бронила і мене, тримають персонально. Три­мають не тільки у переносному значенні цього слова, а й у прямому хапають за труси, майки. І зовсім не журяться, як попадають не по м'ячу, а по ногах... Тим більше, що грають вони в кедах та бутсах, а ми — що в кого знайшлося...
Отож спробуй пробитися до їхніх воріт!
М'яч потрапив до мене випадково. Боронило майже з центра поля зозла садонув по воротах. Воротар піщанціо не чекав такого нахабства і, замість зловити м'яч, відбив його. І просто мені в ноги. Він схопився за голову од такого «подарунка», а я негайно розмахнувся. Вже бачив наперед, як м'яч влітає у прямокутник воріт...
І тут пролунав дівчачий глузливий голос:
—    Диви, волосатий орангутанг утік із київського зоопарку!
Я мимоьолі зиркнув на свої ноги, на яких лиш де-не-де пробивались чорні волосини. І нога моя здригнулась, дуже низько підсікла м'яча. Він свічкою злетів над ворітьми...
Полегшено зітхнули піщанці, а наші болільники розчаровано плюнули. Я з палаючими вухами майнув у центр поля. Ладен був зовсім утекти з поля...
Так само збили вони з пантелику й Андрія. Він підстрибнув, шоб підправити головою м'яча, поданого з кутового, у ворота, коли:
—    Гляди, - i кривоногенький теж пнеться! Як курча!..
І м'яч з Андрієвої голови полетів у протилежний од воріт бік.
Моя мати iнколи каже з острахом: «Господи, знову причулося!» їй причувається то голос брата, який був у війну льотчиком-розвідником і пропав безвісти, то покійної матері, котра після повідомлення, що син пропав безвісти, померла од розриву серця... Мені ж ніколи нічого не причувається. Недочувається — таке буває, коли мати хоче мене на «серйозну розмову» вивести чи просить кукурудзу лущити або квасолю...
— А це — причулося...
Момент був, як то кажуть, не голевий. М'яч, зрізавшись з ноги захисника піщанців, летів до іншого захисника, і він приготувався головою відкинути його в поле. Я стояв кроків за десять од захисника.
І тут — просто біля мого вуха — задзвенів Нінин благальний голос: «Арсене, забий».
Потім уже Андрій розповів мені до пуття, що сталося. Я кулею зірвався з місця, підскочив до низенького піщанця, одчайдушно підстрибнув і, махнувши ногою поверх голови ошелешеного захисника, довбонув М'ЯЧУ...
Лежачи долі й випльовуючи гіркий полин, я побачив вирячені очі воротаря піщанців, його, застигло розставлені руки і м'яча, що за ворітьми гасив на траві свій біг...
Ну, а потім знялося ревище, мене обнімали, цілували, називали Андрієм Бібою...
У другому таймі замість Андрія, якого надто хвилювали дівчачі глузи, в напад перевели киянина Севу, хоч він і грав у своїй школі лише в захисті. Попросили його,— мовляв, ти всяких болільників і болільниць бачив, тобі до лампочки їхні витребеньки... I Сева забив вирішального гола. Біля штрафної м'яко одержав м'яч на груди, хитро проскочив між двох захисників, фінтом «поклав» на траву воротаря, послав «повітряного поцілунка» шаленіючим піщанським болільницям і недбало закинув м'яча у ворота. А потім ще й підвів украй пригніченого воротаря...
Страшенно втомлені, але неймовірно щасливі полишали ми поле. Я мимохідь зиркнув на отих дівуль, що ганили нас. Глянув і плюнув. I де вони, піщанські футболісти, отаких собі болільниць понабирали? Одна руда, аж світиться в призахідному сонці. У другої ластовиння навіть на носа кирпатого, хоч картузи вішай, вилізло. А он у однiєї ноги довгі-довгі, наче... в жирафи... Та жодна з них Ніні й у підметки не годиться! У неї геть все... красиве... І в цей переможно-радісний момент тихенько-тихенько проскімлило у мене В голові: «А що, як вона не вернеться, назовсім лишиться в батька?»
Я охнув, наче від болю.
— Ти чого? — повернувсь до мене Андрій, що з хлопцями захоплено обговорював поєдинок.
— Та, — об щось перечепився...
— А-а,—сказав Андрій і знову пристав до розмови. Він після такого футболу був зовсім не спостережливий.
Я непомітно одбився од гурту і околясом побрів додому. І було у мене на душі порожньо й погано, так, наче ми програли піщанцям. Але ту неприємність можна було б поділити з хлопцями. А цю з ким поділиш?
— Ну як? — спитав мене батько, щойно я став на поріг. На його обличчі — непідробна цікавість.
— Виграли, два — один,— мляво відповів я.
— То чого ж ти не радий? — щиро здивувався батько,— Чи, може, що?..
Батько не встиг доказати, бо до мене метнулась мати, притулила руку до лоба.
— О господи! Гарячий... Ти з отим пришелепуватим футболом геть здоров'я стеряєш!
А батько мовчав і дивився пильно й розтривожено... Я одвернувся, спробував бадьоро мовити:
— Та-а, який там гарячий! То, бігаючи, розгарячився... Я, мамо, поїду до бабусі...
— Проти ночі? — сплеснула в долоні мати.— Ти ідо? І чого це такий поспіх?
— Та... обіцяв залізно бабусі, що неодмінно сьогодні вернусь... А знаєш, яка вона,— коли мене не буде, то і на станцію серед ночі побіжить...
— Та ти недужий...
— Там і полікуюсь. У бабусі стільки всіляких трав. А ти ж сама казала, що мікроби й віруси до пеніциліну пристосувались, зараз трави краще помагають...
І, вхопивши піджак та ліхтарика, просто втік із хати й бігом по­дався на станцію.
Бабуся, звичайно, дуже зраділа.
— Бач, правду сусіди кажуть — бабин любимий онук! Не всидить дома, хай хоч картеча з неба летить, мчить до баби...
Вона пригостила мене сьогорічним медом, купленим на базарі. Я їв жовтий пахучий мед, i він здававсь мені гірким, мов блекота.

***
Перше вересня... На шкільному дворі, що за літо встиг зарости необачним споришем, гамір, тупіт, веселі вигуки. Сліплять очі білі сорочки і блузки, всіма кольорами виграють айстри і жоржини в руках первачків... Одне слово — свято. І хай попереду довгий учбовий пік, що не йде нi в яке порiвняння з канікулами, та сьогодні на шкільному дворі вирує радість.
І, що не кажіть, приємно зустрітися з друзями, приємно бачити на дверях свого класу нову цифру 8.
А я не поспішав до школи. Звичайно, мені дуже кортіло побачитися з своїми однокласниками, але боявся: що, як справдиться ота моя вигадка — Ніна лишилася в батька...
Кажуть, час — найкращий лікар. По-моєму, це кажуть ті, хто ніколи не хворів, з ким не траплялося отакого, як зі мною. Ну, одне слово, здорові, як дуби, і байдужі до всього люди.
Минуло вже багато днів, відколи мене мов оглушила ота панічна думка, та з часом вона не тільки не знітилась, а навпаки, виросла і укорінялась. Мені аж сон приснився... Наче Ніна і її батько (облич­чям чомусь схожий на Володьку, тільки бородатий) сидять на поляні серед лісу. І батько каже: «Дочко, мати в нас погана, лайлива, нащо вона нам? Хай вертається назад, а ти лишайся зі мною, школа у нас краща за вашу, і я тобі цілий мішок кедрових горіхів з тайги принесу...»
Я в тому сні сидів чомусь на верхівці сосни. Почувши ті слова, нагнувся й крикнув щосили: «Не слухай його! Мати в тебе гарна, тільки нещасна! І то не твій батько, то Володька приліпив бороду!..»
Гілка тріснула, я грудкою полетів униз. І з одчайдушним вереском, застряг у горлі, «приземлився» на полу в бабусиній хаті...
Та все ж треба йти до школи. Щоб було довше, я рушив дорогою.
Дзїнь-дзілінь!
I здригнувся, одскочив убік. Повз мене профуркотів хлопець на новісінькому велосипеді, що блищав на сонці, мов дзеркало. Кроків за п'ять він різко загальмував. З велосипеда зіскочив... Володька. Теж був мов нова копійка, — у сірому костюмі, голубій сорочці, на шиї галстук старий — зелений. Я досить байдуже подивився на ньогь: «Форси, форси, все одно Ніни немає...» Навіть відчув до нього приязнь, як до товариша по нещастю.
Володька подав мені руку, я щиро потиснув її.
— Бачиш? — Володька величним жестом показав на велосипед.— Дід і баба розщедрились. А сестра Соня з Києва костюм прислала. Мовляв — випускник... А ще кажуть — погано бути останнім!..
Я кивнув згодливо.
Справді, з цього погляду бути останньою дитиною в сім'ї зовсім не погано.
Володька вже став ногою на педаль. I раптом сказав:
— Да, Ніна вчора приїхала. З Сибіру. Вони з матір'ю їздили туди до батька...
І пошурхотів до школи.
Я відчув, як моє обличчя розпливаюся од безглуздо-радісної усмішки. Ноги зірвалися в галоп, ледве я їх біля школи спутав. Що подумають перваки, коли побачать галопуючого випускника?
І, вже поважно ступаючи шкільним двором, подумав раптом: «Так от чого вирядився Володька!» І мені кольнуло в груди... Та я одмахнувся од тої кольки... Перше ж вересня, всі гарно одягнені. А йому всього накупили, надарували, то чом не пофорсити?..
Я одразу побачив Ніну. Вона стояла під кленом, оточена юрбою, і про щось жваво розповідала. Звичайно, про поїздку. Поволі підійшов, зазирнув через голови. Ніна глянула на мене, ледь кивнула і поспіхом одвела очі... Одвела туди, де стояли наші однокласники, а серед них і Володька, красиво спершись на нового велосипеда.
І тут мов хто завів у мені злого двигуна. Метнувся до волейбольного майданчика, встряв у безнадійно тупу гру п'ятаків...
А в грудях моїх бурувало. «Так от яка ти! Я за тебе переживай аж... мед гірким здавався. За тебе першого гола забив... За тебе з сосни впав, хай уві сні, але все одно... А ти вшнипилась у Володьку, бач, він у новому костюмі, з новим велосипедом... Ну, підожди, пiдожди!..»
Ішли дні за днями, а я й близько до Ніни не підходив. Мовби зов­сім не було її в класі, мовби вона лишилась у батька в Сибіру... Та я не був сумний, навпаки! Весь час жартував, сміявся, навіть на уроках, за що вже двічі мене «попросили» з класу...
На волейбольному майданчику, де ми почали підготовку до загальношкільної спартакіади, за якою одразу районні змагання, брав «мертві» м'ячі, подавав і гасив так сильно, що хлопці дивувалися.
(«Ти, видно, все літо пудову гирю тягав...») Я непевно здвигнув плечима - може, й тягав...
Хай побачить Ніна, кого вона поміняла на отого франта, який тільки судити й годен...
А він все крутився коло неї, все щось молов своїм тепер жвавим язиком...
Ніхто не здогадувавсь, що там нуртує в моїх грудях. Хіба лише Андрій. Якось він присунувсь до мене на фізиці, тихо сказав: «А давай отому хвастуну шини попроколюємо і шпиці повибиваємо? А їй мишу в парту вкинемо... Я вже приніс із собою і шило, і мишу — у кота одняв, на жаль, задушена...»
Я лиш махнув рукою: «Хай, не треба. Ми ж восьмикласники...»

***
Я не пам'ятаю, щоб коли-небудь висиджував біля вікна і видивлявся на вулицю. Що я, старий дід, котрого ноги вже не понесуть на вулицю і котрому тільки й лишається дивитись на перехожих та собак, що пробігають вулицею?..
А це — унадився до вікна. Звичайно, мене зовсім не цікавили оті перехожі та собаки. Я їх і не бачив майже. Сидів і сумно думав про те, яка зрадлива Ніна і який підступний Володька. Бач, першого вересня так вифрантився, що геть збив Ніну з пантелику. І перед моїми очима, мов намальований, з'явився Володька. Довгасте обличчя, білявий чуб на проділ, ніс тонкий, рівний, має костюма нового і велосипеда, грає на балалайці, ще й співає нічогенько... Авжеж, він красивіший за мене... Підходив до дзеркала, безнадійно дивився на себе. Куди мені рівнятись до нього! Хіба тільки очі та вії у мене кращі за Вапюдьчині.
Очі чорні-чорні, коли я був зовсім малим, якась тітка спитала картівливо: «Хлопчику, а чого в тебе очі брудні?..» А вії довгі, мов у кіноартисток, ще й закручені...
Так це, можна сказати, крапля в морі... А що, коли спробувати виправить природу?» — подумав одного разу. Пiдiйшов я до столу, знайшов батьків ще воєнний алюмінієвий гребiнець заходився одчайдушно розгрібати свою чуприну на проділ... Еге, вчешеш мого чуба! Дріт та й годі. Навіть коли я щедро намочив його водою — стирчить, мов пришелепуватий...
Глибоко зітхнув. Обличчя не витягнеш, це ясно. Про новий велосипед, костюм і говорити нічого — он мати з батьком збираються порося купувати. Та нинішньою поведінкою я навіть насоса до велосипеда не заслужив... Грати і співати навчитись — теж безнадійна, штука, батько точно каже, що в мене iдеальне співвідношення слуху i голосу — ні того, ні другого...
Просто так подивився на свого носа. Гм, майже рівний, тільки на кінці мов хто недобрий розширив його. Стис кінчик пальцями. О, тепер схожий на Володьчин!
Згадав ніс фізички — на кінчику мов пришикнутий у дверях. Мабуть, не сам він став такий... А що, коли?..
Підступив до дверей. І — не наважився. Так можна зовсім оддавити носа...
Майнув на кухню, узяв материну прищепку для білизни. Сховавсь у саду під кущем смородини, стиснув прищепкою кінчик носа. Відкрив рота, щоб дихати. Став терпляче чекати.
Зразу ніс заболів. Потім його засмикало, наче наривало. Потім він занімів. Ну наче рого зовсім не стало на моєму обличчі... Я хутко зняв прищепку, помчав у хату, глянув у дзеркало...
І в мене обірвалось серце. Замість того щоб вирівнятись, ніс розпух, почервонів, став схожий на спілий помідор...
Я, приголомшений, стояв коло дзеркала з червоним розпухлим носом і клятою прищепкою в руці. Як же я піду в школу, покажуся в класі?..
Коли б знав, що зайде на той час батько, заховався б під ліжко, під стіл, навіть під шафу міг би підлізти... Але я був такий ошелешений, що побачив його, тільки обернувшись на голос.
Батько поклав мені руку на плече, повів до дивана, посадив, сів поруч. Довго, незвично довго мовчав. А я одвертав свого носа-помідора.
— Синку,— нарешті почав силувано.— Я розумію — ти ростеш, дорослішаєш... Уже скоро, можна сказати, на порозі зрілості станеш... То не переживай... коли що не так... Бо, пробач, перше почуття часто без відповіді лишається, таке якесь воно капризне, не журись отак. Ще буде в тебе велике світле справжнє почуття, буде багато шастя...
Я сумно подивився на батька. От і дожився... навіть батько не все розуміє... Як же можна без Ніни?..
Я рвучко вирвався з його рук і плигнув у відчинене вікно, просто на жовті жоржини, побіг у сад.
«Дожився, що й батько не розуміє»,— стукотіло мені в скронях...

***
У неділю відбулася загальношкільна спартакіада, основа якої, звичайно, волейбол.Швидко вигравши у шостаків i сьомаків, у фіналі ми зустрілися з восьмим «Б».
 Гра була несподівано вперта. Несподівано, бо у восьмому «Б» хіба Гриць Громико був путнім волейболістом... Та в їхній клас прийшов отой киянин Сева, що забив вирішального гола в зустрічі з піщанцями. Його батько, інженер-будівельник, поїхав у Африку допомагати молодій африканській державі споруджувати нові заводи. І мати теж з ним поїхала. От і відправили Севу в село до бабусі. Те, що він м'яко й чисто брав м'ячі, добре гасив, то півбіди для нас, а головна біда — він піднімав моральний дух команди. Як хтось з хлопців втрачав м'яча, Сева не горлав на нього, а казав спокійно: З ким не буває». Коли ми з трудом узяли першу партію, він поплескав по плечу Анатолія Маринченка, що зовсім повісив носа: «Давай, не корову програєм». І весь час чувся його підбадьорливий голос: «Хлопчики, без паніки; перемога буде за нами!» I диво, але факт — ті звичайні слова просто-таки підносили «беків», а нас що далі, то більше нервували... I от в кінці другої партії, ми вели у «бекати» з відривом у три очка, навіть урівноважений Мишко Яремко зірвався. Високо вистрибнувши на мою хитру накид «бекали» не встигли блоку поставити,— він так невдало лупонув м'яча, що той шелеснув аж на клен i завис там. Його полізли діставати послужливі дообідники.
— Ех ти, мазій! - сказав я i притулився до стовпа.
Немає нічого гіршого, ніж програвати матч, перед яким був упевнений - наша вiзьме
Хтось обережно смикав мене за рукав. Певно, Мишко хотів оправдатись переді мною — капітаном команди. Неохоче обернувся Біля мене стояла... Ніна.
Я, звичайно, бачив її серед болільників. Але отак підійти —на очах усієї школи?.. Чи не хоче присоромити за погану гру? Я весь настовбурчився.
— Ти дуже на мене сердишся? — раптом тихо спитала вона. — Ну, що я всім розказую про поїздку, а тобі — ні... Я від несподіванки не міг вимовити й слова.
— А мені... соромно перед тобою,— Нінин голос ледь лебедить. Я не можу... віддати тобі позичені гроші... ми з матір'ю так витратились... А батько нас там все пригощав і подарунків накупував... І казав, що в кінці року приїде назовсім...
— Тю, дурна! — мало не вигукнув я.
І здалося, з моєї душі скотилася така каменюка, як... хата, і гупнула так, що все село здригнулось.
— Тю, дурна,— тихше повторив я.— Сто років можна ганяти на велосипеді без фари й динаміки. У мене ж могутній ліхтарик... А як ти їздила, мені Андрій переповів до капелиночки... Знаю все...
— Ні,— не голосно, але рішуче мовила Ніна, — нічого ти не знаєш...
— Як це — не знаю? — закліпав я очима.— Андрій тричі слухав твою розповідь...
— Ні,— покрутила головою Ніна,— нічого не знаєш... Я сказала своєму батькові, що ти... найкращий хлопець у світі...
Мені здалося, то мене, мов у дитинстві, вхопив сильний-сильний дядько й підкинув високо-високо...
— Арсене! Не лови гав! — просто у вухо мені крикнув Мишка Яремко.
Я чимдуж вернувся на землю. А з неба, де я щойно ширяв, на мене падав м'яч, поданий з того боку майданчика Сєвою. Такі м'ячі беруть «лопатою», тобто складеними в пригорщi руками. А я сміливо злетів йому назустріч i так «навернув» його! М'яч вдарив Анатолія, що не встиг і рук підняти, по голові.
Анатолій ошелешено труснув головою, вирячився на мене:
— Ти що, чокнувся? Так i вбити чоловіка недовго!..

Я труснув головою, мов Анатолій тоді на майданчику. І перед моїми очима знову з'явилась, наче випливла з туману, покрита синьою кригою долина.
Оце так задумався! З годину, мабуть, стовбичу край долини, бач, сонце підбилось. Треба знову йти до майданчика, підмести його. Сьогодні ж останнє тренування перед завтрашніми районними змаганнями. Зіграємо проти дівчат - хай відчують справжні удари. Кажуть же — за одного битого двох небитих дають...
Та йти не хотілося. Згадав, як весело шпурляв каменюки, щоб пробити лід. Сердився на Ніну... І усміхнувся. Ох і дурний же тоді був! Як пень. Аж незручно зараз за того сьомака...
Нагнувся, взяв гіллячку, обережно кинув. Затьохкав ніжно-ніжно лід, довго не гас той щемливий звук... Узяв другу.
— Ти що тут робиш? — почувся бадьорий чоловічий голос.
Я різко крутнувся на місці, аж вода з грудки цвіркнула, почервонів, наче застигнутий на чомусь негарному.
До мене швидким пружним кроком наближався учитель фізкультури. Мускули на ньому грають, видно, щойно зробив зарядку з ган­телями, облився холодною водою. Обличчя в рум'янцях, пругке, очі дивляться впевнено.
— Та так...— зам'явсь я,— Кидаю ось... всяку всячину, руки треную...
Василь Григорович оцінююче подивився на мене, на гіллячку в моїй руці.
— Кидання розвиває руку, це точно. Але те, що ти держиш, легке. Одна забавка.
Пішов, відшукав шматок цеглини, сягнисто розмахнувся. Цеглина описала високу дугу і на самому краю долини врізалася в лід.
Лiд ахнув, з пробитої дірки фонтаном бризнула вода, запила синій лід.
— Бачиш? Отак треба! Є ще сила в руках! — задоволено потряс. I пішов — бадьорий, сильний — пружною спортивною ходою. Я зовсім не позаздрив ні його далекому кидку, ні його бадьорій, ні навіть пругкій ході спортсмена, якій ми марно намагались наслідувати.
Мені стало жаль Василя Григоровича.
Що він не бачить оцієї синьої долини, на дні якої зелено мріє озимина, не чує ніжного тьохкання льоду, коли на нього кинеш легеньку гіллячку, не бачить в'яза, що сьогодні пишається в блискучій крижаній сорочці... І що не його чекатиме сьогодні на волейбольному майданчику Ніна...

***
Хочеш не хочеш, а мусиш вірити в материні прислів'я. Коли вчора я прийшов із тренування, за вікном червоне сонце спокійно сідало за чорний обрійний ліс.
— Таки хтось там є на небі,— задоволено мовив.— Не інакше Бог — спортсмен: готує нам завтра розкішну погоду.
Мати похитала головою:
— Осіння погода — як циганське щастя...
І от сьогодні вискочив надвір й одразу згадав материне прислів'я. Ну наче наврочила!
Неба не було. Була суцільна, без єдиної зморшки сіра вовниста ковдра, що її поволі тяг над землею осінній понурий вітер. Від тої ковдри дихало вологою, от-от засіє дощем...
Я посварився на хмару кулаком і рушив до школи.
Вже виходячи з свого городу, побачив батька. Тримає в рука цигарку, раз у раз затягується... Чого це? Чи не посварився з матір'ю? Так я жодного слова не чув цієї ночі, а спав, мов заєць під кущем,— всю ніч плелися варіанти волейбольних змагань у районі...

Батько помітив мене, хутко кинув цигарку. Подав руку.
— Здоров!
Я здивувавсь. Уперше батько, здоровкаючись, подавав мені руку. Потис його широку долоню, і мені гордо стало.
— Ходім, я тебе проведу,— сказав він.
— Та... скільки там іти...
— Ладно, ладно,— повторив батько моє улюблене слово,—не соромся батька. Хоч і доженеш скоро зростом, та батько ще, здається, може тобі розумне слово сказати...
Я насторожився... Невже знову розпочне оту розмову— «Не журись»?.. Так уже ж все у повному порядку. Правда, батьку я про це й нічого не казав...
— Я теж колись грав у волейбол. Давненько, звичайно, ще до війни, навіть мав якийсь там розряд. Ну і тепер, дивлячись збоку, трохи тямлю. А ви так азартно граєте, що, проходячи повз майданчик мимоволі зупинився... Так от, коли гасиш м'яча, не перекульбачуйся намагайся тільки назад гнутись. Розумієш, так ти робиш із себе пружину, яка, розпрямляючись, всю силу віддає твоїй руці, що б`є по м'ячу...
Я підплигнув, спробував. Дійсно, тіло напружинюється. З повагою подивився на батька.
— Тепер ще одне,— казав він тим часом.— Пам'ятаєш, як на загальношкільних змаганнях у вашого класу ледь не виграв восьмий «Б»? Бо Сева весь час підбадьорював свою команду. От і ти, раз обрали тебе капітаном збірної школи, не кричи на хлопців, коли що не i так. Крик ще ніколи й нікому не допоміг у скрутну хвилину. Краще пожартуй. Знаєш, бувало, на фронті так сутужно стане, а хтось кине жарт — І легше на душi. — Усміхнувсь,— Чогось згадалось, як став нам у пригоді Арсенів жарт. Мимовільний жарт...
— Це ти про того, другого Арсена? — уп'явсь я в батька очима.
— Еге, про нього, про Арсена Сігуа...
— То розкажи нарешті! Аж коли розказати обіцяв — у травні... Правда, я сам винен, що не нагадав. Канікули були ж, то до бабусі їздив, футболом та... всяким iншим забивав голову...
— А забивав,— коротко, але уважно зиркнув на мене батько. — Додавав нам з матір'ю хвилювань...
Я засопів носом, нагнувсь, зав'язав тугіше шнурок на черевик i про себе нишком подумав: «Еге, а хіба мені легше було, ніж вам? Ви хоч могли про мене між собою поговорити, а з ким я міг поговорити про Ніну, що поїхала й так лякаюче довго була в Сибіру?..»
Та вголос я мовив зовсім інше:
— Ну, канікули минулись, що про них згадувать.— I нетерпляче: — Починай уже, бо мені скоро треба бігти.
Ми водночас подивились на шкільний двір. Крізь чорне яблуневе гілля проглядала полуторка, коло неї з аж сюди чутним бубонінням клопотався шофер Іван Божко, а обіч, заклавши руки за спину ходив учитель фізкультури.
— Було це на Правобережній Україні,— спроквола, наче обережно витягаючи з своєї пам'яті спогад, почав батько. — Вибили пiхотинці з нашою допомогою німців з маленького степового села та й зупинились у тому селі. Пiдтяглися і ми за ними. Хоча артилерію й називали «богом війни», та піхотинці лишили нам всього дві хати, якраз на околиці від німецького боку. «Окупували» ми ту хату. Хто на полу на печі вмостився, хто ліг на долівці на соломі (серед них і я), а ще з поповнення Арсен Сігуа — маленький, чорновусий — під вiкном згильдився. Та ніхто не ремствував — потомились за день неймовірно, одне бажання: спати. І спати в теплі. Бо морозище надворі — скалки скачуть і дерева тріскаються, наче міни рвуться. Хоча надворі була тепла осінь, мені все те ясно уявилось: і закидане снігом село, і повна хата солдат, і навіть вусатий Сігуа під ослоном... А як «русачка» розповідає на уроці, то мені хіба що волейбольний майданчик увижається. Може, через те, що вона з підручника переказує...
— Заснули одразу. Та німцям не спалось. Чи мороз їм сильно до­шкуляв — ми ж витурили їх «на свіже повітря» в голий степ, чи розвідку свою прикривали, чи просто зло хотіли зігнати за свою поразку... Одне слово, серед ночі почали артобстріл села. А нам снарядів не підвезли...
Як солдат міцно не спить, але, коли по ньому гатять з гармат, сон мов рукою знімає... Отож посхоплювались ближчі до дверей, а серед них і я, кинулись надвір. Ніби в ополонку впали — така холоднеча. Зупинили вартового, що, дзеленькаючи зубами, бігав навколо гармат, питаємо, куди б'ють. Каже: «Бєглим садять, гади, по квадратах». Тільки він це сказав, як у засніженому степу блиснуло, і за півхвилини рознесло на цурки четверту од нас хату. Ми всі повгрузали в сніг. Кепські справи.
Батько знову витяг цигарку.
— Вернулись у хату, сушимо голови, де сховатись. А тут з куточка печі чується хлоп'ячий голосок: «Дядьки-солдати, а в нас у сінях є цементовий погріб. Я там затаївся, коли німці з села людей виганяли. Маму теж забрали. Вона саме поралась...»
 Ми в сіни. Точно, є. Просторий, міцний. Позалазили туди, хлопця теж з собою взяли. Тут значно безпечніше. Та холодина! Наче погріб не цементований, а кригою обкладений. І не заснеш у такому льоднику. Слухали ми артнальот, клацали зубами і надумали. Німець б'є з інтервалом хвилин з двадцять - у цьому вони точні. Отже, можна ці двадцять хвилин лежати у хаті в теплі. А коли вартовий побачить спалах, хай стукне у вікно. Доки летять снаряди, ми встигнемо шурхнути в погріб.
Батько скрутнув головою.
— Кажуть — бідняк на вигадки мастак... Пристосувались ми до артнальотів. Вартовий грюкав у вікно, сам перший плигав у погріб, а, ми вже за ним грушами скочувались. Я хлопчака ніс... До того наловчились, що із заплющеними очима влітали у погріб і назад верталися.
І от за якимсь там разом у погріб вскочили всі, крім Сігуа. А він застряг у отворі й кричить: «Кто ето мне хомут на шея надєл?..» Хтось блиснув ліхтариком, і погріб здригнувсь од реготу: Арсен спросоння просунув голову між ніжки ослона й випер його на спині... Я теж зареготав, аж за яблуню схопився.
— Тату, ти ж не тому з ним подружив, що він смішний такий. Правда?
Батько засміявсь, а відповів серйозно:
— Сину, кожна людина буває смішною. І не раз за своє життя...
Та це не страшно. Аби не стати блазнем... Так от, вернулись ми в хату, регочемо. I згас од того реготу наш страх перед артобстрілом. Чого це ми, мов зайці, ганятимемо всю ніч? Полягали і поснули.,.
Від школи коротко пілікнула машина.
Я сердито глянув на неї: нащо шум задарма здіймаєш? Хіба половина гравців зібралась.
— Що, кличуть уже? — спитав батько.
— Де там! — замахав я руками.— То Іван акумулятор перевіряє. Ну, ну, а далі що?
— Далі? — батько глибоко затягнувся.— Далі теж сміялися... Тільки тепер уже просто насміхалися з Арсена. Знайшлося кілька
невтомних дурнів... А він лише безпорадно кліпає короткозорими очима. Заступивсь я за нього. Збалакались. Учитель з гірського села в Грузії, дома лишив дружину й дочку півторарічну. В армію довго не
брали, бо зовсім погано бачить. Взяв я над ним шефство, учив, так би мовити, азбуки війни. Коли випадав затишок між боями, вели розмови про школу, про історію. Знаєш, він мені просто-таки відкрив очі на історію Грузії. Яка славна в них минувшина!.. Ясне діло, сім'ї свої згадували, листи з домівок уголос читали... Одне слово, здружились...
— Казав Василь Григорович, що на фронті було таке правило: «Сам погибай, а товариша виручай». Правда ж?
— А ще що він вам казав?
Та він мало говорить. І все отак, прислів'ями, афоризмами, чи як би їх назвати.
Батько похитав головою:
— Прислів'я правильне. Але щось забагато в нас стало оцих, як ти кажеш афоризмів, тобто загальних слів. Боюсь, щоб вони не залили живу правду минулого. Гірко буде, якщо прийдешні покоління судитимуть про нас і про те, що випало на нашу долю, з цих фраз. Не буде в них розуміння нашого часу...
— Та чи ж вони зовсім дурні будуть?!
— Ні, не дурні, може, навіть розумніші за нас. Бач, як техніка рветься вперед. Та тільки без щирої поваги до того, що зробили їхні попередники — а нашим батькам і нам дісталось труднощів повною мірою: громадянська війна, перші п'ятирічки, Вітчизняна війна, відбудова геть зруйнованої країни — без отакої поваги до славної минувшини не будуть вони справжніми патріотами... Знову запіпікала машина.
— Забалакав тебе,— суп'ятився батько. Вибачливо глянув на мене.— Ще й завів отакі мудрі розмови...
— Ми з тобою отак «мудро» ще в сьомому класі говорили! — з образою відказав я.— Думаєш, тепер я потупішав? Батько всміхнувся, поплескав мене по плечу:
— Не думаю. Ти у мене розумей...
— Та,— удав я з себе простачка,— може, щось у голові і є, але був би зовсім не проти, аби ти підкріпив отой афоризм — «сам погибай, а товариша виручай», — чимось цікавеньким. Щойно казав - багато розвелося загальних слів... Батько смикнув мене за вухо, щиро розсміявся.
— Ну й дипломат! Талейран та й годі! Між іншим, Талейран був міністром іноземних справ при Наполеоні Бонапарті. Колись виберемо час, я тобі про нього розповім. А сказав ти вірно — треба кожне загальне положення, особливо говорячи вашому брату - школяру підкріплювати переконливими життєвими прикладами. Так от сину, на фронті дружба цінувалась понад усе. Як казав наш старшина Кособлик, «без вірного друга пропадеш, мов руда миша». I ми з Арсеном виручали один одного всюди...
— Пробач, тату,— невинно мовив я,— щось і ти збився на загальні слова...
Батько збентежено почухав потилицю.
— Піймав, здаюсь. Клята сила загальноприйнятої звички... приклад я тобі розповім знову майже комічний. Хай уже буде у нас сьогодні ранок суцільного гумору...
Я розуміюче кивнув — еге, батько таки хоче, щоб я обов'язково поїхав на змагання у веселому настрої.
— Десь через місяць після отої пригоди з ослоном стояли ми уже в іншому, але такому ж маленькому степовому селі. Тільки й різниці, шо село було по самі стріхи завіяне снігом, а німці сиділи не в голому степу, а в старих скиртах, що бовваніли на обрії. І от полізли ми з Арсеном на горище хати — вирішив я оглянути їхні позиції в тих скиртах: а раптом назирю бодай одну вогневу точку. Продрав шпарку в соломі, вистромив стереотрубу, поволі веду нею зліва направо. День сліпучий од сонця, скирти видно, мов на долоні. Арсен сидить під бовдуром з телефонною трубкою в руці — чекає, коли я щось помічу, щоб негайно передати на батарею. І мені пощастило! Побачив — з третьої скирти визирає дуло танка. Щойно Арсен передав те повідомлення на батарею, як дуло виплюнуло ледь видний при сонці жмуток полум'я. Певно, в танку спостерегли блиск лінз стереотруби... Уперше i, як каже твоя бабуся, дай боже, востаннє летів я в повітрі, мов безкрилий птах. Спасибі кучугурі — протаранив я її наскрізь і лишився живий. Щойно вибравсь із снігу, як у голову думка стукнула: «Де Арсен?» Глядь на хату — наче бритвою знесло дах. Загинув мій друг? Та я в це не хотів, не міг повірити. Пурхаю в глибокому снігу, гукаю. Мов на гріх, голос майже зовсім пропав. Довго толочив сніг навколо безверхої хати, доки мало лоб в лоб не зіткнувя з Арсеном. Обнялися, ніби сто років не бачились. Виявилося, він теж шукав мене, ну а голосів один одного не чули, бо оглушило нас вибухом. I ще виявили при цьому, що в Арсена нога поранена, а в мене з голови кров цебенить... Ну, шо, смішно, чи не так?
Я похитав головою. Це ж тільки дрібний епізод... А скільки разів вони, певно, по-справжньому рятували один одного!
— Арсене! — цолинув від школи Андріїв стурбований голос. Ти що досі крутиш?!
Батько легенько підштовхнув мене:
— Катай, катайї А то волейболісти ще справді подумають, їхній капітан — сонько.
— А як з Арсеном? — уже ступивши крок уперед, обернувсь я.— Невже i з ним ти... розійшовся?
— Розійшовся,— зітхнув батько.— Тільки ні я, ні він у цьому не виннi. Коли брали ми Будапешт,— а там було справжнє пекло, кожна гармата наша діяла окремо,— мене тяжко поранило i контузило. Мене вuдаравили у госпіталь в Казахстан. Через три місяці, як до мене повернулися мова й слух, написав я Арсену і вам. Пам'ятаєш той лист?
— Аякже!
Мене ніби шаленим вітром одкинуло в минуле.
Ми з Віталієм пасли кіз на луках і пускали в небо стріли. Для нинішнього школяра яка це розвага — стріляти з лука, сама трата часу. А нам було цікаво бачити, як стріла з лука прудко шугала в низьке захмарене небо, майже щезала в ньому. I невдовзі із свистом верталася назад, застрягала у чорнiй землі. Та й робити нічого було на порожніх луках з побурілою травою. I холодно було сидіти просто так на купках трави в благеньких фуфайках і завеликих чунях. А так весь час гасали та трудили руки, натягуючи пругкий лук. Ну, і вредних кіз відганяли від городів.
Аж тут від нашої хати бабусин голос долинув. Та такий радісний, що в мене серце солодко тенькнуло в грудях. Мерщій вхопив козу за коротеньку мотузку, і вона сама погнала додому, ніби зрозуміла, що дома на нас чекає шось приємне. Віталій також не загаявся на луках.
І справді, така радість, що й не передати! Вже три місяці не було вiд тата листів. Ми з мамою й бабусею мовчки те переживали. Щоб лякати Оксанку довгим татовим мовчанням (вона недавно тяжко перехворіла на віспу, мало не померла, якби не козяче молоко, то чи видужала б),— я брав старого татового листа, дивився в нього і вигадував нового. Читав ту вигадку, а самому такий важкий камінь падав на душу... Вночі я тихенько плакав, а бабуся нечутно вставала й молилася до своїх безсонних витрішкуватих богів. I ось нарешті дочекались!
Я читав листа, і мій голос тремтів, переривався. Хоча тато бадьоро писав, що він живий-здоровий, тільки був поранений трохи. Якесь дивне поранення: нічого не болить, а говорити йому тяжко, і правою рукою ледь володiє... Тепер він уже цілком справний чоловік,  лікарі не відпускають з госпіталю, навіть писати довго не давали...
— Ой, наш татунь здоровий, тільки троньки погано йому говорити! — защебетала Оксанка й заплескала в долоньки.
А ми з бабусею тільки переглянулися. (Мами не було вдома, вона і до обіду, і після обіду працювала в школі.) Еге, то тато втішає нас. Мабуть, його дуже поранило, коли стільки днів не міг балакати й руками володiти. Якби міг бодай трохи говорити, йому б санітарка листа написала. У нас в селі з тиждень стояв госпіталь, ми не раз туди бігали,— носили пораненим печеної картоплі, печеного гарбуза,— то все видивилися. Не раз бачили, як сидить санітарка біля геть запеленаного в бинти солдата, слухає його ледь зрозумілу мову й пише листа додому...
I ми з бабусею, не змовляючись, заплакали. Самими сльозами, хіба я раз схлипнув.
— Чого ви, чого ви? — стривожилася Оксанка, зазираючи нам по черзі в обличчя.
Ми одвернулися, витерли сльози.
— Та чого ж,— прокашлялася бабуся,— не засльозишся, коли вредна піч на тому бур'яні димить. Аби ж путні дрова... Оксанка посварилася обома кулачками на піч.
—    Ану перестань диміти! Ми ж листа від тата читаємо!
Вже лежачи на печі на шелестливому просі, що сушилося там і берегло тепло, а ще втишувало біль у суглобах, я так затужив за батьком, аж тіло моє затіпалося. І так мені закортіло бути поруч нього в тому далекому госпіталі... Я сидів би коло тата день і ніч, давав би йому води, перебинтовував. Татові й не заболіло б, ну, може, трохи поморщився б. Бо я бачив, як у госпіталі санітарки перебинтовують поранених: зразу одмочують у воді бинти, а вже потім легенько віддирають їх, кажучи заспокійливі слова... Говорити татові не дозволяв би, сам би весь час балакав — тато до війни любив спухати мої оповіді геть про все. А тепер скільки всього назбиралося — адже ми не бачилися вже цілих три роки. Тільки я не розповідав би татові про окупацію, поліцаїв, бомбування, я розказував би про маму, бабусю, Оксанку, щось веселе, хоча веселого геть мало було. І листи бабусі, мамі, Оксанці за нього писав би...
Спіткнувся об грудку Й стрімко випірнув з того воєнного осіннього дня в сьогоднішній. Певне, все те за якусь хвильку промайнуло в моїй голові, бо тато й не помітив, що я «втік» у минуле.
— Так от, написав я вам і Арсену, - повторив батько й здригнув-мимоволі — мабуть, згадався йому той тяжкий госпітальний час. — Майже водночас прийшли листи від вас і від моїх однополчан. Ну, що то була за радість — і не передати. Я тоді вперше мовив слово «дай», і сестричка, всміхнувшись радо, подала мені листи. Припав зразу до вашого, а вже потім до листа однополчан. Писали вони, що в них все нормально, тобто воюють, ідуть вперед. Арсен серйозно поранений і вивезений у тил. Обстановка була тяжка, німці й мадяри будь-що хотіли скинути їхню частину у Дунай, який вони форсували. Ледь встигли покласти Арсена та інших поранених у машину, і самі знову до гармат, кулеметів, автоматів. Не встигли й спитати, куди його повезуть... Батько глибоко зітхнув.
— Я повернувся в свою частину. Арсен — ні.  І жодної звістки
більше не подав. Отак і розлучила нас війна.
— Невже ти не міг після війни відшукати його? - здивувавсь я.
— Шукав, розвів руками батько. — Відповіли  з  Міністерства оборони, що Арсен Сігуа пропав безвісти.
— А додому написати? Може, він уже давно дома. Сам же казав колись, що й на війні нерозберихи чимало було...
— Мов на гріх, не обмінялися ми домашніми адресами...
Я досадливо махнув рукою. І враз підскочив од чудесної думки:
— Тату, ми знайдемо його! Знаєш як? Візьмемо карту Грузії, повиписуємо всі гірські села і всім класом напишемо в кожне село лист із запитанням, чи немає в них Арсена Сігуа...
Батько тепло-тепло, аж мені ніяково стало, подивився на мене, знову подав руку.
Спасибі синку, що ти у нас такий... Ну, біжи, хай вам там щастить! Гадаю, в тебе буде порядок на всіх фронтах?
— Як штик! - відповів я батьковою улюбленою примовкою.
Летів до школи, мов на крилах. Тільки в саду на мить зупинився, щоб гукнути:
— А ти мені ще багато-багато про Арсена розкажеш! І про себе! I про матір! Добре?
— Добре! — наздогнав мене батьків голос.
Зiбрались уже всі учасники змагань. Тісним колом оточили полуторку й з надією дивились на Івана, що заліз у мотор і длубався в його залiзному нутрі. У Івана працювали не лише руки, а й язик.
— I на оцій таратайці наказують їздити! — чувся його тонкий верескливий голос.— Та її і в утиль Гребеножка не вiзьме! Хіба це циліндри?.. Це барахло, а не циліндри! А ресори? Хіба на таких ресорах путні шофери їздять?.. І вони мене на отакій машині в райцентр з дітьми випихають... Нате, мовляв, товаришу автоінспектор, шофера другого класу Івана Божка, знущайтесь над ним як хочете!..
Ніхто йому ні шість, ні п'ять — хай поговорить, аби тільки машину перемонтував.
Нарешті Іван вибрався iз мотора, взявся за корбу. Крутив її, доки з його замазюченого обличчя не потік чорний піт. Ми, хлопці, теж по черзі спробували щастя. Даремно. Тоді підступив учитель фізкультури. Замелькала корба в його руках, машина пирхнула ядучим димом, загуркотіла, задеренчала і не змовкла.
Ми, хлопці, гаркнули «ура!», підсадили дівчат і самі полізли в кузов. Василь Григорович сів у кабіну,
А внизу лишилося двоє. Володька, що, спершись на руль велосипеда, уміло ховав свою заздрість, і Кость Герасимчук, що стояв, опустивши руки, й не ховав своєї заздрості.
Ми перезирнулися з Ніною. Я постукав у кабіну.
— Ну, що там? — невдоволено висунувся учитель фізкультури.
— Василю Григоровичу, давайте візьмемо Костя.., і Володьку...
— Нащо?
— Та... вони помагатимуть нам, коли що...
— Еге,— підтримала мене Ніна,— Кость буде... за адміністратора — м'ячі носитиме, в магазин по ситро збігає. Нам же ніколи буде... А Володька — суддя, може, там потрібний буде...
— Пхі! — закопилив губу Володька.— Треба мені ваша таратайка. Одним махом обжену її на велосипеді
I недбало, але красиво сівши в сідло, покотив на вулицю.
— Не вигадуйте єрунди! — розсердився Василь Григорович.
— Василю Григоровичу! —  вигукнула Ніна.— А Кость батькові поскаржиться, що ми його не взяли!
Костів батько — голова сільради. У кабіні — мовчання. А потім глухо: — Добре, хай сідає.
Ми, наче пушинку, вихопили Костя в кузов. Іван таки путній шофер, хоча й лає нещадно свою «таратайку». Та як ти не лаятимеш, коли він в армії водив могутнього десятитонного грузовика, а тут сів на іграшкову проти нього полуторку, яку колгосп подарував школі, бо її вже й у ремонт не брали. А Iван поставив її на ноги. І оце, везучи нас, так «розкочегарив», що швидко і Володька, який дриґав на велосипеді, і село лишилися позаду.
Ми пустили дівчат наперед, де стояли два ослони, а самі, обнявшись, стали позаду. І хоча Василь Григорович сердито махав нам рукою, сядьте, мовляв, там же соломи настелено, ми вдали, що не бачимо його руки. .
у полі осінь відчутніша, ніж у селі - їжачиться стерня, дощі змили з неї позолоту, і вона, журна, сіріє. Побуріли, поникли бур'яни, чорніють безголові соняшники. Лише свиріпа одчайдушно зеленіє, та вона лиш підкреслює осінню незатишність степу, покритого низьким похмурим небом.
А нам все одно весело. Регочемо, як циган з сироватки, змагаємося в дотепах. Дівчата затягли тонкими голосами пісню, ми завзято підхопили.
У видолинку машина так різко загальмувала, що ми ледь не попадали. Глянули вперед — чого це Іван з дурного дива натис на гальма? А біля кабіни стоїть Тишко Кременюк. За його плечима — рюкзак. Куди це він зібрався?..
Тишко легко вскочив у кузов.
Одразу згасли витребеньки, сміх. I нащо Іван узяв його?.. Еге, не інакше Тишко під самі колеса кинувся. Він такий, він усе може...
А Тишко нараз присунувся до мене. Я весь напружився. Андрій теж стис кулаки. Чи не хоче Тишко поквитатись за свою поразку отоді, коли ми верталися з польового стану?..
— Що, пацан, дивуєшся, чого це я шурую з села? — хрипко сказав Кременюк.— Думаєш, міліціонера Пустовіта злякався? Було, грозивсь він мене посадить. Та не в тім дєло. Не можу відєть твого папашу. Такі в нього груснi очі, кати мене стріне. І чого йому за мене, зірвиголову, переживать?.. То перекажи, що завербувавсь я на стройку. Спробуєм ще один шанс. І ще скажи: як він просив, буду тулиться до хороших людей...
— Добре, перекажу...
Машина подолала круту гору, і ми опинились у містечку.
Тут усі, навіть Кременюк, слухняно сіли — нащо підводити Івана. А він вів машину так обережно, наче в кузові були відкриті бідони з молоком... Цікаво, коли б ми, школярі, отак боялися вчителів як шофери автоінспекторів, чи не були б усі відмінниками?..
Біля магазину Крєменюк скочив, хтозна-кому махнув рукою, я щиро махнув йому у відповідь.
Все-таки райцентр є райцентр. Стадіон — хоч конем грай. Футбольне больне поле, оперезане біговою доріжкою, яма для стрибків, чотири волейбольних майданчики, обведених білою фарбою... На щоглі прапор лопотить. А при вході на стадіон лозунг: "Палкий привіт учасникам змагань!" Репродуктор грає... Одне слово, спортивне свято. Не те що в нас...
Ми приїхали пізненько, отож довелось поспішити, як то кажуть, з корабля на бал, тобто на волейбольний майданчик. Ніна тільки й устигла шепнути мені:
— Плюнь тричі через ліве плече, щоб нам пощастило. Я за вас уже плюнула...
— От іще дурні забобони! —буркнув я. Однак плюнув. Що мені важко?
Перша наша зустріч була з командою Степового Хутора отого, де мій батько організовував колгосп. Це була дійсно хутірська команда. Хлопці вперше приїхали на змагання, вони навіть уявлення не мали про блок, звертались до судді, аби він заборонив нам «виставляти руки над сіткою», бо це заважає їм гасити. Суддя,- зовсім молодий хлопець, але з вусами,— ховаючи в ті рідкі вуса усмішку, тактовно пояснив їм, що таке блок і для чого він. А болільники, які оточили майданчик, реготали та потішалися без дипломатії.
За такою «прогулянковою» грою я міг час од часу зиркати на дівчачий майданчик. У них теж все йшло нормально. Дівчата супротивної команди, певно, були криворукі — гатили м'яча абикуди, а після кожного програного очка лементували, мов на базарі, аж суддя вуха затуляв... Кінчилось тим, що дівчата ті зовсім розхвилювались, розплакались і покинули майданчик.
— Ну, що, порядок? — гукнув я Ніні.
— Повний! — сяйнула вона щасливими очима.
Друга наша гра одразу склалася інакше. З нашої вини — ми зазналися після легкого виграшу. А копищани помітили це і тишком-нишком виграли першу партію.
Звичайно, нас це зовсім не потішило. Та особливо розхвилювавсь Василь Григорович. Почервонів, заходився докоряти нам, — мовляв, де ваша совість і мужність, забули про честь школи... Ми мовчали, слухали й відчували, що після отих нотацій віддамо копищанам і другу партію. Я благально зиркнув на Мишка Ярємка,— мовляв, ти його улюбленець, скажи що-небудь. Мишко виступив наперед і тихо, але твердо мовив:
— Василю Григоровичу, ви ж знаєте з «Советского спорта», що не можна сильно «накачувати» спортсменів перед грою, а надто під час гри, бо «перегорять». Ідіть-но краще до дівчат, там лише Володька «боліє», а їм допомога потрібна більша, ніж нам. Ну а ми, мужчини, самі розберемось...
— Дивіться ж мені! — погрозливо сказав Василь Григорович. — Якщо програєте — на себе пеняйте. — Строго подивився на капітана, тобто на мене.— Лишаю команду на твою відповідальність. Тимчасово!
Я теліпнув головою.
Партія пішла очко в очко. Знахабніли копишани, повірили в себе. Довелося взяти тайм-аут. (До речі, коли пішов учитель фізкультури, ми представили Костя як нашого тренера. Він так зрадів! Вимагаючи тайм-аут, навіть на бас спромігся.)
Що там одна хвилина! Та я встиг за неї показати батькову «пружину» й навіть переповісти коротко історію з ослоном. Хлопці стали ї реготом підплигувати i махати руками. А копищани стривожились: думали, що ми знайшли якийсь хитрий тактичний хід і сміємось од радості...
Щойно ми погасили останнього м'яча третьої виграної партії й обнялися, як почули Костів зляканий голос:
— Хлопці, дівчата «горять»!
Дівчата справді «горіли». Отут ми особливо гостро відчули, яку велику помилку зробили, не привізши бодай двох десятків горлатих вболiвальників. Невже й Василь Григорович міг про таке забути? Хіба важко було ще раз зганяти машину?.. Коли на нас, хлопців, впливають болільники, то шо казати про вразливих дівчат, які вперше потрапили на районні змагання! Та ще коли їм у півфіналі попалась в соперники команда восьмирічки з села Латиші, що притулилося до містечка, от-от зіллється з ним. Отож звідти набігла сила-силенна болільників. Ну і містечкові теж тягли руку, вірніше, язика за своїх найближчих сусідів. Учителя фізкультури й Володьку затисли так що вони, видно, не могли й голосу подати...
Ми прибігли, протаранили кільце болільників, коли все уже скінчилось. Дівчата під свист I глузування натовпу просто-таки тікали до машини. Ми подалися слідом.
Ніна сіла на землю під кузовом і гірко заплакала.
Я ні в сих ні в тих зупинився коло неї.
Нарешті спромігся на якісь випадкові слова.
—    Ну чого ти? Світ клином зійшовся, чи що, на отих підмістечкових задаваках? Аби не їхні болільники, ви б їх рознесли в пух і прах...
Ніна крізь озера сліз подивилась на мене. І знову захлипала. Тоді я метнувся в кузов, дістав свою шаньку і, сівши поруч Ніни, витяг з шаньки куряче стегно, подав їй.
— На, поїж. Зголодніла ж...
— Н-не х-хочу... Після такого їсти...
— А ти знаєш, що Наполеон після Ватерлоо сів обідати? — чи то вигадав я, чи справді чув од батька.— А це тобі не програти якимось задрипаним латишівцям. Ніна підвела голову.
— Ти мене, мов маленьку, втішаєш, еге?
— Пхi, треба мені тебе втішати. Просто це факт, що ви програли латишівцям випадково. Як каже Микола — факт, що дійшов до Агапея...
Ніна мимоволі усміхнулась крізь сльози. Узяла стегно, стала жувати.
 — Арсене! — почувся   Костів   голос. — Через   хвилину — фінал!
Я схопився.
— Ну, мені пора. Зазирай ще в мою шаньку, не бійся — там нішо не кусається, а от тобі кусати вистачить...
— Почекай, я з тобою, - скочила й Ніна. Хусточкою витерла очі. — А ви помститесь за нас, еге? - Так помстимось,— труснув я кулаками,— що дітям своїм закажуть не грати з нами
Горовичанськi восьмаки вийшли на майданчик з таким виглядом, наче їм лишилась невелика формальність — одержати кубок: скляну наче банка вазу, вузькогорлу, товстостінну, з закипілими бульками повітря в тих стінках.
Взагалі, мене завжди обурюють містечкові спортсмени. Вони вважають що всi призи мають належати їм i більше нікому. На жаль, найчастіше так і виходить, бо всі змагання відбуваються в містечку, за своїх спортсменів боліє все районне начальство. От i зараз завідуючий райвно та ще якихось двоє посідали на лавочці неподалік од бічної лінії. І судді їхні...
Щойно ми стали по обидва боки сітки, а на місце судді лізе містечковий патлатий здоровило. Пика червона, очі каламутні... Я глянув на вчителя фізкультури: мовляв, чого ви мовчите, протестуйте, хай дають нейтрального суддю. А він плечима здвигує.
Мати моя інколи бідкається, що я плохенький, важко мені буде в житті. Мабуть, її правда. Та тут від несправедливості кров шугону­ла мені в голову, я аж захитався, аж рожево стало перед очима. На неслухняних ногах підійшов до завідуючого райвно, хрипко мовив:
— А в нас теж є суддя, он,— показав на Володьку.— І досвіду йому не позичати в отого... гевала...
— Ти, пацан! — визвірився здоровило.— Ану не командуй тут! Я раптом став абсолютно спокійний. Примружився, іронічно мовив:
— Інтересно, з якого це часу призначають суддями отаких... щойно з чайної..,
Завідуючий райвно збентежено кахикнув у кулак, наказав здоровилу:
— Ану злазь! I щоб духу твого!.. Миколо Онисимовичу! — звернувся до чорнявого чоловіка, що стояв обік,— то був учитель фізкультури з Піщанської школи.— Можеш судити?
— А чого ж, — витяг він свисток. — Це діло нехитре.
То була гра на повну викладку. Коли ми взяли першу партію з перевагою в два очка, піт градом лив з нас, ми були, як чорти, вивалянi в землі. Та все ж високо підплигнули з радості.
У другій партії наша радість швидко згасла. Бо, як на наш погляд у містечкових з дурного дива розігрався хлопець, котрого вони називали Горошком. Високий і товстий, він у першій партії був неповороткий і вайлуватий, відповідно до своєї солідної комплекції.
В нашому селі про таких кажуть — мішок з просом. Так от у другій партії сталася з ним дивна зміна. Наче він висипав раптом кілограмів десять проса. Геть розходився коло сітки! З хеканням пiдстрибував i кулацюгою так гатив м'яча! Тріщав наш блок, марно ми намагались узяти ті м'ячі...
Програючи п'ять очок, попросили в судді тайм-аут. Але він нам нічого не дав. Бо підбігли дівчата, перебиваючи одна одну, питали-просили:
— Хлопці, та ви що? Хлопці, візьміться!
Я розсердився на них і на Ніну теж. Невже вона не розуміє, що нам зараз так потрібен їхній лемент, як потопаючому камінь? Та я нічого не сказав Ніні. Вона ж так переживає за нас! Ми програли другу партію. Під дикий рев містечкових болільників і гробове мовчання наших.
Нам потрібно було бодай кілька хвилин, щоб узяти себе в руки і гуртом подумати, що діяти проти отого Горошка і його кулацюги. А побалакати ніколи — адже перехід займає якихось півхвилини... Коли ми брели на той бік сітки, я зиркнув на Миколу. Його завжди усміхнене обличчя було незвично серйозне, аж не вірилось, що то він. Та-ак, Микола зараз не в ударі, але, крім нього, ніхто не здатен організувати нам рятівний час для ради.
— Миколо,— поклав я йому руку на плече,— учуди щось, аби перерву для ради вихитрити... Тільки ти можеш...
— Еге, треба. Але не можу я зараз учудити, хоч плач,— зітхнув Микола.
— Миколо, будь людиною!
Він труснув головою.
— Ладно, зіграю, тільки з іншої опери...
Я рушив уперед, мовби не було між нами ніякої домови.
Ось уже наша куца колона з шести чоловік повернула на тилову лінію майданчика. Я не дивився на Миколу, та вухами, спиною, всім тілом напружено чекав його «виступу»,
 — О-о-ох!
Я здригнувся — такий біль пронизував Миколин голос. Притьма озирнувсь. Микола сидів на землі, тримаючи в руках ліву ногу. Звичайно, ми всі кинулись до «потерпілого», оточили його.
— Що там? — гукнув iз свого сідала над стовпом суддя.
— Ногу підвернув! — доповів я. А хлопцям тихо: — Симуляція - Сево, для близіру покрути Миколі ногу, та не поспішай... А ми порадимось.
Що то значить — гурт! Я, гарячково міркуючи, коли Горошок забивав нам м'ячі, відчував повну безпорадність. А тут думки одна за одною посипались.
— Хлопці, я кілька разів при гасінні бив не по центру м'яча не попадав просто. Знаєте, удар слабкий, але обходить блок,— сказав Мишко Яремко.— Спробуємо?
— Давайте частіше бити з першого пасу,— запропонував я.— Більше несподіванки. І постараймося набирати очки, коли той «забійник» грає в захисті.
Навіть Микола, що старанно прикидався нещасним калікою, підкинув цінну думку.
— Хлопці, може, не будемо вистрибувати, взявши очко? Просто переглянемось і все. Мовляв, нам не звикать бити містечкових задавак. А я можу при цьому підгалдикнути: «Порядок! Те, що доктор прописав!» Коли я кажу це дома, мати хапається за рогача — до того її дратує...
Суддя вже спускався вниз.
— Ну, кінчай оперу! — наказав я Миколі.
Сева голосно мовив:
— Потерпи трохи, зараз... — І різко смикнув Миколину ногу.
Микола ойкнув, наче йому живцем одрізали ногу. І враз на його обличчі з'явилась така непідробна полегшеність, що навіть ми на мить засумнівались: чи не вивихнув він дійсно ногу, а Сева оце направив її?
Містечкові восьмаки нічого не могли зрозуміти. Так само старався їхній Горошок, а рахунок поволі ріс на нашу користь... Аж підозріло придивлялись до нашого боку майданчика — чи не з'явився тихцем у нас сьомий гравець? Ми лиш таємниче переморгувались. А «врятований» Микола після кожного взятого очка підводив руку й урочисто-глузливо оголошував: «Порядок! Те, що доктор прописав...
Звичайно, наших дівчат прорвало. Галасували, мов два класи довідників...
Горовичани занервували. А тут ще якийсь парубок, певно, їхній пiонервожатий, бо в галстуці, підняв над головою великого кулька: Хлопці! Дирекція прислала вам нагороду, коли виграєте! I всі, хто був на майданчику і поза ним, озирнулись на той кульок. І облизнулись. Не iнакше цукерки, може, навіть шоколадні...
Хтозна, чи подіяла б ота «солодка обіцянка» на горовичан, але Микола все зіпсував їм. Глумливо гукнув піонервожатому:
— Дядьку в галстуці! Киньте їм у рота по цукерці, бо без авансу їм нізащо не виграти!
Тут навіть завідуючий райвно усміхнувся, навіть деякі горовичанські болільники. Ну а про нас та про наших дівчат і говорити нічого. І од того сміху нам стало ще упевненіше.
— Ідіть ви з своєю нагородою, знаєте куди!..— просичав капітан горовичан.
Закрапав дощ, дрібний, мов просіяний крізь сито. Зразу ми зраділи йому — охолодив наші розгарячені тіла. Та дощ, зробивши добре діло, водночас зробив i погане. Намоклий м'яч став важкий, поле слизьке, хоч ковзайся по ньому. Сили наші вичерпувались у геометричній прогресії...
Коли ми, вигравши партію, переходили на той бік сітки, н озирнув хлопців. Брудні, руки опущені... Тільки голови високо підняті. Еге, духу в нас вистачить, а от сил... Треба було перекусити перед фіналом, та хіба спаде в такий час думка про їжу в голову. Лише Гриць Громико, що збирається в морське училище, отож «накачує» себе нещадно гантелями і турніком, виглядає свіжим.
— Хлопці, треба викластись, — сказав я. — Всього одну партію лишилося взяти!
— Викладемось! — відповіли дружно.
А я подумав раптом: «Невже менш ніж через рік розлучуся з отакими  хлопцями? А може, до того року десятирічку відкриють?»
Горовичани подали м'яча. Звичайна була подача, хіба трохи зависока. Я спокійно чекав, коли Гриць візьме м'яча. Ось він викинум назустріч йому свої руки. М'яч, ударившись об його розчепірені пальці, упав на майданчик...
Ми отетеріли. А горовичани полегшено заусміхались — нарешті є слабак у супротивній команді... Тепер тільки попадай на нього, і все буде в порядку.
У мене запаморочилось у голові. Підвів той, на кого я покладав найбільшу надію. Хіба можна уявити отаку несподіванку?
А гра тривала. Горошок — це він стояв на подачі — дивився на Гриця приязно й ласкаво, як на свого близького родича. І — точно посилав на нього м'ячі. І Грицеві здерев'янілі пальці «акуратно» опускали м'яча до своїх ніг...
Цього разу я не втямив, чого це хлопці понуро йдуть до бокової лінії. Невже здаються без бою?» — похолов.
Потім зрозумів — Василь Григорович попросив тайм-аут.
Він весь побуряковів, дошкульні слова бризкали з його рота... Ми стояли мовчки, схиливши голови.
Тільки Гриць, підвівши руки на рівень очей, з огидою дивився на них.
Я занишпорив очима по натовпу, шукаючи нашого запасного — Толю Маринченка. Треба міняти негайно Гриця! I — не побачив його. Покликав «адміністратора» Костя Герасимчука.
— Де Толя?
Кость винувато-розгублено розвів руками:
— Та... гукнув його дядько, що магазином завідує, він побіг. Казав — швидко вернеться... Я так просив його лишитись — де там...
Я ледь не впав. Оце так капітан з мене — взяв усього одного запасного, та й того ненадійного. Подумав — це ж не футбол, де можуть півкоманди «підкувати». Ну й не хотів ображати хлопців своєї команди — ще подумають, що я комусь із них не довіряю...
А тепер стій, дурню, безпомічно озирайся. Хоч дівчат проси на поміч... Мимоволі подивився на них. Ніна рушила до мене, наче прочитала оту мою ганебну думку...
Хутко одвернувся.
— Арсене! — почувся її голос,
— Ну, чого тобі? — буркнув я.
— Ти не падай духом.— Ніколи я не чув у її голосі стільки співчуття. Та зараз воно одскакувало од мене, мов горох  від стіни.
— Є заміна... Я найшла. Он він стоїть... Сам приїхав на велосипеді.
Я різко крутнув головою. І побачив... Стьопу Верну. Розчаровано зітхнув. Ні, це не та, що треба, заміна.
Стьопа — шестикласник. Правда, ростом з семикласника, але такий тонкий — аж страшно, що переламається. На маленькому обличчі лише очі виділяються — великі, витрішкуваті, вони весь час благають: «Хлопці, прийміть мене грати!»
Він жив, як i я, поруч школи. I тільки на волейбольному майданчику починалась якась гра, зразу біг туди, просився прийняти його...
Приймали далеко не завжди...
Правда, цієї осені йому пощастило. У вересні в нас два тижні копали картоплю студенти Озерського будівельного технікуму. От Стьопу завжди брали, коли грали у волейбол. Я з вікна класу стеріг — він нічогенько накидав...
Піймав себе на тому, що наперед хвалю Стьопу. Та що робити? Зітхнувши, махнув йому рукою. Стьопа миттю опинився коло мене вже у майці й трусах. Коли він устиг зняти сорочку, піджак і штани? Чи заздалегідь усі ґудзики порозстібав?
Хлопці, побачивши Стьопу, зітхнули, як і я.
Стьопа став між мною та Мишком.
— Дивись, хоч накидай путньо, а то я тобі!..— показав кулака Мишко.
— Добре,— пошерхлими губами ледь вимовив Стьопа.
Горовичани, звичайно, подали м'яча на нього. Взяв, ще й підкинув височенько над сіткою. Мишко хутко підстрибнув і «поклав» м'яча на майданчик горовичан.
— Диви яке! — здивовано-радо сказав він. I строго до Стьопи, — Тільки не дери носа, а то одіб'ю...
Гра вирівнялась. Але ми ніяк не могли догнати горовичан, на могли сквитати оті «подаровані» Грицем очки. (Він тепер стояв, обхопивши стовпа, і смикався — переживав.)
При переході ми втрьох опинились біля сітки — я, Стьопа і Мишко. Ґудзик у центрі підхопив м'яча, відбитого супротивниками, паснув Стьопі, Мишко, який був на позиції «гасія», напружинився зараз Стьопа накине йому під удар. Приготувались і два блокуючі горовичани по той бік сітки...
— Малий! — почувся тихий голос.— Пасни Арсену.
Думаю, Стьопа машинально підкорився тому галасу. Його довгі гнучкі руки підняли м'яча просто наді мною.
І я, плигнувши щосили, над головою ошелешеного Горошка, той не встиг і рук підвести, так гамселонув по м'ячу, аж долоня заболіла...
Опустившись на землю, зиркнув праворуч. Усміхається на весь рот Стьопа, кліпає очима Мишко — він теж виплигнув і «загріб» повітря. Підморгує мені завідуючий райвно.
Так от хто порадив Стьопі!
І ще двічі ми обдурили таким чином горовичан.
Мені здалося, що я виріс на цілу голову. Од щастя. Од великого спортивного щастя, про яке досі тільки в газетах читав.
А по той бік сітки — сварка. І напалися всі на Горошка, що не встигав ставити мені блок. От вона, людська невдячність! Він для них заробив чи не половину очок, а лиш трохи спіткнувся — заклювати готовi. Аж захистити його схотілося...
І болільники загаласували. Тільки кричали вони не на своїх, вони кричали на нас. Сердито, вороже... Особливо старався один, з плоским мов випрасуваним обличчям, ледь ніс на ньому витикався. Що тільки не молов! Володька, який стояв поруч нього, аж одступив...
I от коли я вчетверте підплигнув, розмахнувся, щось вдарило мене під коліно, i я, мов підсічений, повалився на землю. Миттю схопився, та було вже пізно — м'яч упав на нашу сторону. Згарячу не відчув навіть болю, навіть не подумав, що хтось міг навмисне ударити мене. І Ах ти ж, бандит проклятущий! — задзвенів Нінин обурений голос.
Я глянув на неї.
Ніна наступала на отого, «випрасуваного», що тримав у руках палицю. Ніколи я не бачив її такою... Пальці розчепірила, як кішка пазурі, очі повні сліз, палають...
— Ну, ну, чого ти... Чого пристала? — белькотів хлопець, задкуючи.— Не підходь, бо як дам...— І підвів палицю.
I тут на поміч Ніні кинувся Кость. Вирвав палицю у «випрасуваного», уперіщив його по спині. Той як дременув! Аж грязюка з-під його ніг полетіла.
Ніна хутко вернулась до мене.
— Тобі дуже болить?.. Я зараз перев'яжу,— смикнула з своєї го­лови хустку.
— Та, дурниці... Й не чую... І мерщій подався на своє місце. І мені було ніяково й приємно...
Коли м'яч востаннє гупнув на майданчик горовичан і Горошок зопала загилив його на городи,— що здійнялося на нашій половині майданчика!..
До мене підійшов завідуючий райвно. Потиснув мою брудну руку, весело підморгнув:
— А ти в батька пішов! Характерний!..
Вже одержавши кубок, я пошукав очима Ніну. Вона стояла одиноко i тихенько схлипувала.
— Ти чого? Бачиш — кубок наш!
— Та... ну вас! Отак змусили  переживати, хай вам трясця... А її сяючі очі говорили зосім інше. І так багато говорили, що я ледь не впустив кубок...
Поки ми шаленіли од щастя, біля майданчика не лишилось жодного горовичанина. Та воно й зрозуміло — чого це горовичани поділятимуть нашу радість? Вони побігли вітати команду своєї десятирічки, що майже водночас успішно виграла кубок у змаганні середніх шкіл.
Коли й ми трохи охололи, то побачили здивовано, що на честь нашої перемоги не сяє сонце, навіть клаптик неба не визирнув, не привітав нас блакиттю. А день швидко хилиться до сірого непривітного вечора, і дощ сіється, і вітер холоднуватий брижить олов'яні калюжки...
І нам так закортіло додому! З піснями мчати темним полем, з ви­соко піднятим кубком i веселим галасом влетіти у село, щоб люди вискакували з хат, вітали нас... І ще нам захотілося їсти.
— Не підходьте до мене! — заклацав зубами Микола Ґудзик. - Бо я не ручаюсь за себе — можу з'їсти... Голодний, як два вовки!
Ми витрусили з портфелів, шаньок всі наявні припаси й негайно знищили їх. І здивувались. Невже отак мало взяли з собою? А коли мати клала мені сидора, я навіть протестував: «Ти мені на цілий тиждень напихаєш! Хіба я вмелю усе те?»
Рушили до машини. Весело й безтурботно.
З-під кузова визирають Іванові чоботи, а голосу його не чути. Що таке?
Микола стає навкарачки, зазирає під кузов.
— Товаришу машиніст! — гукає, наче глухому,— Ми кубок виграли!
Іван поволі вилазить з-під машини. Ні на кого не дивиться, наче в чомусь провинився.
— Ти чого? — шкилює Микола.— Мастила сьорбнув?
— А щоб її чорти забрали, оцю розвалюху! — нарешті прорвало Івана.— Тут хлопці отаке втяли, а вона взяла та й лопнула, щоб їй!
— Кого це ти так шпетиш? — зареготав Микола.— Наче тешу.
— Яку там тещу? Ресору. Лопнула, гадюками перезирнулись. Да-а, історія з географією...
— Тьху, ресора! — бадьоро   вигукнув Стьопа. — Велика біда! Я вiд щастя тiлько був на сьомому небі!
 Та й не диво — певно, і в мріях він такого щастя не переживав: не лише потрапити в збірну школи, а й стати переможцем району серед восьмирічних шкіл!
А ми вже дещо знизилися. Перше, що нас не потішило після Іванових слів — не в'їдемо з тріумфом у село.   А дівчата — ті на очах зів'яли. Одна  Ніна бадьориться... Еге, їм іти дванадцять кілометрів по грязюці, під дощем — зовсім не мед.
«Половина світу скаче, половина плаче»,— чомусь згадалося менi бабусине прислів'я. Після скакання доведеться... ні, плакати ми не збирались. Виграти з отаким трудом кубок, а потім журитися із-за якоїсь поламаної ресори? Думаю, переможені нами горовичани не вагаючись пройшли б ті дванадцять кілометрів туди й назад, аби ми віддали їм кубок...
А от як бути з дівчатами... Я підступив до шофера. І водночас пiдступив ще один чоловік. Учитель фізкультури. Він був нахмурений, сердитий.
— Слухай, ти! — різко мовив шоферу, аж той виструнчився, мов перед офіцером у формі.— Як ти смів отаке допустити? Це ж безобразiє…
Іван розвів руками.
— Винуватий, товаришу фізрук!.. Тільки по воду з'їздив он туди... А вона — трісь, щоб їй добра не було... Вона й держалась, звиняйте, на чесному слові...
— І що за людей держать у школі? — кип'ятився Василь Григорович. — Ніякої отвєтственності! І отаким доручають дітей возити. Гній тобі возити, а не дітей!
— Винуватий, винуватий, — усе розводив руками шофер. «Нi в чому ти не винуватий,— сердито подумав я.— Та на цю горе-машину аса посади — нічого не вдіє... Швидше ви, Василю Григоровичу, винні — могли попрохати в колгоспі путню машину. А тепер на Іванові зло згоните...» Але вголос я сказав інше:
— Нічого страшного немає, Іван щось виметикує. Він спеціаліст, будь здоров, — без нього оця «лайба» давно лежала 6 десь на складі брухту догори колесами...
— Еге, еге, - заметушивсь Іван,— я постараюсь. Може, якось дотягнемо.
Він щез під кузовом. Василь Григорович сердито заходив обiдати, наче не тільки шофер завдав йому прикрощів, а й ми чимось образили.
Іван виліз тільки тоді, як сутінки вже вільно розгулювали стадіоном, стерши фарбу i з прапора на щоглі, і з лозунга при вході, в містечку дружно спалахували яскраві теплі вогні. Навколо них, наче мошки, кружляли дощинки...
А нам від тих вогників стало незатишно... І додому закортіло просто з неймовірною силою.
— Ну? — кинувся до шофера Василь Григорович.
i ми, звичайно.
Іван брудно-чорними руками потер носа.
— Та трохи позв'язував... Чоловік сім на свій страх і риск візьму, а більше, Василю Григоровичу, звиняйте...
— Чорт з тобою! — махнув рукою учитель фізкультури. І, обминувши нас, хлопців, очима, наказав дівчатам: — Сідайте!
Бодай одна рушила з місця.
— А хлопці? — подала голос Паша.— Як же хлопці?..
—    Хлопці, а що хлопці? — вдавано бадьоро сказав Василь Григорович.— Через п'ять років — солдати... Дійдуть! Правда, хлопці?
Нам стало неприємно-неприємно. Ні, не од слів учителя фізкультури, він казав правильно. Од тону його, де крізь бадьорість проступила байдужість...
— Василю Григоровичу, а ви з нами? — спитав Мишко.
В принципі він нам не був потрібен. Що ми, перваки? Просто нам хотілося, щоб він лишився в наших очах людиною.
Та він цього не розумів, він квапився додому. Певно, йому дуже кортіло доповісти директорові про кубок... Не чекаючи, доки дівчата залізуть у кузов, сів у кабіну. Звідти висунувся на хвильку.
— Супроводжувати машину комусь треба? А коли вона загрузне?.. Чи ще що случиться... От і доводиться мені їхати...
Дівчата мовчки залізли в кузов. Усі, крім Паші та Ніни.
— Не поїдемо, підемо з вами! — заявили.
Мишко показав Паші кулака.
— Ану, дерись!
— Що мені, важко йти? Я ж висока...
— Дерись, бо як ухоплю лозину! Мені недовго! Паша сіла. А Ніну даремно цілим гуртом умовляли. Василь Григорович голосно чмихав у кабіні. Нарешті наказав їхати. Та не встигла машина проповзти й кількох кроків, як різко загальмувала. Василь Григорович визирнув iз кабіни.
— Раз так, то сідай ти,— показав пальцем на Костя. І ніби між іншим: — Візьми в Арсена кубок...
Костя мовби хто штовхнув нагло в груди — далеченько відскочив од гурту.
— Що я, гірший від інших!—долинув його обурений голос — Що в мене — ніг немає?..
— От народ! — чмихнув Василь Григорович. — Всі з амбіцією. — Простягнув руку до мене.— Давай, я сам візьму кубок. Я сховав кубок за спину. А Мишко за мене з гідністю сказав:
— Не хвилюйтесь, Василю Григоровичу, коли вже зуміли його виграти, то й донести зумієм. Так, хлопці?
— Так! — дружно ствердили всі.
Василь Григорович сховавсь у кабіні. Машина темним жуком поповзла із стадіону.
Чесно кажучи, зразу ми відчули себе трохи сиротливо. Та з нами була дівчина, перед якою не можна було показувати отого настрою. І з нами був Микола Ґудзик.
— Команда моя! — гаркнув він, наслідуючи голос учителя фізкультури.— Плюй... отставить, слушай меня! Парадним шагом, ногу тянi до пупа, шагом арш!
Ми засміялися і рушили. І Стьопа теж iшов з нами, ведучи велосипеда. Еге, хіба міг він покинути нас. А от Толя так і не з'явивсь. I Володька щез.
Містечком ішли з галасом, викриками. Хай усі тут знають, що ми завоювали кубок.
А коли минули містечко, світле, затишне, вибралися на шлях, і веселийй галас поволі згас.
Перед нами лежало німе чорне поле. Воно здалося мені чорною бездонною прірвою, проти якої навіть низьке темно-сіре небо виглядало привітнішим. І над тою прірвою натягнута тоненька мерехтлива мовби сплетена з туману стрічка,— стежка... Нiна схопила мене за рукав, її рука тремтіла. Ми зупинились.
— Да-а,— клацнув язиком Микола, — дорога, наче в бовдурi.
— А ти що, лазив у бовдур? — глузливо спитав Мишко.
— Бог милував! — удавано побожно відповів Микола.— Менi з коровою такої ночі цілуватись довелося...
Ми пирхнули. Таки Микола молодець!
А він уже ступив на стежку й одпустив свого язика.
Торік це було. Отак точно темно, хоч в око стрель. А наша корова виперлася з хліва і побрела в город. Кому шукати? Ясно, найменшому. Пішов я — наче в сажуку пірнув. Лазив-лазив, кликав-кликав — хоча б мукнула у відповідь, скотина рогата! І раптом наткнувся на щось. Сопе воно, мовчить. У мене душа в п'яти гулькнула. Наледь пронявчав дохло: «Хто тут?» А воно — лизь мене язиком по губах!.. Паралітиком можна стати од таких коров'ячих ніжностей!
Регіт довго тривожив мокру безгомінну ніч.
Дзінь-дзелень...
Ми хутко озирнулись. I в мерехтливому мороці, що до нього вже трохи звикли наші очі, розпізнали велосипед і хлопця коло нього. Невже Володька? Мені стало незручно — ми, можна сказати, лишили його самого в містечку...
Почекали, доки він наблизиться.
— Ти чого завидна не поїхав? — спитав Мишко.
— Хм, аби ж ви завидна виграли, а то до ночі тягли...
— А чого динамку не включиш?
— Та,— вдарив Володька динамку ногою, — щось там заїло. Чи і грязюки набилося... А за такої темряви без світла їхати — гроб з музикою. Що робить, пройдуся з вами, воно в гурті веселіше...
І хоч було темно, я бачив — дивиться він тільки на Ніну. І враз зрозумів — це з-за Ніни приїхав він у містечко, з-за Ніни іде пішака, а міг би увімкнути динамку (бреше, що несправна) й за годину бути дома...
— А воно стежку добре видно, можна тихо їхати,— вдавано турботливо сказав Андрій.— Твої ж дід і баба дуже переживатимуть.
— Хай поохають! — чмихнув Володька.— Побачать, що велосипед — єрунда, на мотоцикла стягнуться...
— Егоїст нещасний! — раптом скипіла Ніна— Як ти смієш отак про своїх батьків!..
І взяла мене за руку.
Шовковисті хвилі побігли по моєму тілу. Це ж навмисне перед всiма, перед Володькою... І мені стало жаль Володьку.
— Чого ти так?.. Може, йому побалакати з нами хочеться — ціни же серед горовичан стовбичив, ні з ким було і словом перекинутись... Може, тобі їсти дуже хочеться, то ми пориємось у портах і шаньках...
— Нічого мені не хочеться! — зло кинув Володька.— Я вже поїв у чайній. Ідіть собі... пара козєлецька!..— І до Ніни: — Думав підвезти тебе, а тепер — нізащо!
Плигнув на велосипеда, пропав у пітьмі. Та невдовзі упала на землю велика пляма світла, побігла вперед... Залягла напружена тиша. Порушив її Андрій.
— Хай їде, «бандурист» нещасний...— І зовсім іншим голосом: — Слухай, Грицю, а що в тебе з пальцями сталось?
Ми перезирнулися з Ніною.
— Знаєш, — шепнула    мені   Ніна,— Андрій — найсправжнісінький товариш... І Паша теж...--- Зітхнула.— Невже ми скоро розійдемось?
— Еге,— зітхнув я.— Аби з ними разом, усе життя...
Ми трохи відстали.
А попереду хлопці вернулись до волейболу. Журився Гриць, що отак підвів команду, розмузикував Микола, лунав тонкий щасливий голосок Стьопи Верни... А ми мовчали. Приємна, хвилююча була мовчанка. Наче гарна розмова без слів...
I я вирішив поділитися своїми незрозумілими для самого себе сумнівами.
— Знаєш, я був оце у Петра Павловича — мати потягла. Розказував він багато. Справді сильна, мужня професія. Аж захотілося у хірурги. А от муляє щось... Інше тягне... Чомусь хвилює мене отой, що біля школи, кошлатий такий, схожий на колгоспного старого коня, лід на долині, який тьохкає, коли на нього гілочку кинути. А як матері кошика ніс од Анатолія, то чув, як пташка просила дітей спати... І про все те кортить розповісти, вірніше, написати, тихцем пробував... Знаєш, от і зараз здається, що ми йдемо над прірвою по стежечці нетривкій, сплетеній з туману... А назустріч суне хтось, от-от ми з ним стрінемось...
Ніна одхилилась од мене, мимохіть подивилась уперед. I я теж, серед пітьми справді   вроджувалось щось безформне, скрипливе.
— Ой! — притислась до мене Ніна. Вона вся дригоніла.
Мені теж стало моторошно. Оце так наврочив! Чи, може, то нам привиджається?.. Зупинились.
Нi, хлопцi теж зупинились. І те  безформне зупинилось. Якусь мить ми застигло стояли одне проти одного під ледь чутне сюркотіння дощу-мжички.
Нарешті те безформне звернуло вбік, на кукурудзяну стерню. Форкнув кінь, почулось нокання. Підвода! Дядько, шмагаючи коня батогом, боком об'їхав нас.
— Оце  так страхополох! — зареготав  Микола.— Чи не доведеться йому десь у калюжі штани прати!
Всі засміялись полегшено. I я теж. Тільки Ніна мовби води в рот набрала. Одступила од мене.
— Чого ти? — здивувавсь я.
— Ти... ти...— голос її аж померх.— Ти, може, будеш отаким, як колишній дяк Федосій Супоня?.. Він, знаєш же, сидить у погребі, читає чорну i білу магію і вгадує, коли хто вмре... Я аж за живіт ухопився...
— Оце сказонула! Ой, не можу!
Ніна теж засміялась, ляснула себе по лобі.
— Еге, дурна я! То ж у тебе образи, всілякі метафори та епітети в голові ліпляться, як у письменників...
I пильно-пильно подивилась на мене.
— Слухай, а може, ти не лікарем, а письменником станеш?
— Ой-ой, держіть мене, бо зараз впаду! — щиро зареготав я. — Мені — в письменники? З трійками та четвірками?
— А що? Хіба, думаєш, тільки відмінники стають письменниками? Та їм за зубрьожкою ніколи й озирнутись, побачити отого в'яза-коня, синю долину...— І несподівано з сумом: — Як станеш письменником, ти про мене забудеш і не впізнаєш, коли на вулиці стрінеш.
Ох, ці дівчата! Почала отак гарно, а закінчила чортзна-чим! Хотів щось колюче кинути, та тут сильний жарт вигадався.
— Ні,— заперечив я,— швидше ти мене не впізнаєш...
— Я? — обурилась Ніна.
— Ти, ти,— ствердив.— Бо я стану сажотрусом i додому йтиму чорний, як негр...
— Та ну тебе! — ляснула Ніна мене по спині.

Ми довго реготали.
— А от ти,— пересміявшись, сказав я,— була б гарним лікарем. Ти добра, жаліслива...
— Та воно так. Але ж боягузка. Куди мені в хірурги!..
— Гм, а хіба на хірургах світ клином зійшовся? От є, наприклад, дитячий лікар...
— Еге, дітей я люблю...
За розмовами досить швидко дійшли до трьох старих високих верб, що ростуть на півдорозі між нашим селом і містечком. Хотілося сісти, відпочити. Та де ти сядеш, всюди мокро. Отож тільки притулились до верб...
— А що, хлопці та дівчата,— почувся Миколин незвично серйозний голос. — Може, ніколи більше й не доведеться нам отак гуртом іти отакої ночі цією дорогою? І колись гарно згадуватимемо, наче ми не місили грязюку під дощем, а проспектом рисували... І може, оця ніч нам більше запам'ятається, ніж уроки, свята, навіть сьогоднішній волейбол...
Ми тихо зітхнули. І подивились угору, де поріділе вербове листя перемовлялося з вітром. А мені подумалось: це верби розповідають і вітрові, і нам про подорожніх, яких вони бачили на своєму довгому віку. І про червоногвардiйців, що гнали петлюрівців, і про бандитів Ромашка, які неподалік убили продармійцїв, і про Арсена-тракториста, і про наші танки, які у війну йшли цією дорогою на Київ. І колись про нас вони теж шепотітимуть отак... Якщо ми станемо достойними людьми. Такими, як обидва Арсени, батько, Олександр Юхимович, Олександра Омелянівна, мати... А що — станемо! Бо хіба ж ми можемо підвести їхні надії й свої мрії?
— А давайте років через десять стрінемось коло цих верб, га? - Сказав Микола,— Подивимось, що з нас вийшло. Приїдете в село, а я на тракторі одтарабаню вас сюди. Клянусь смішити весь день! Ну, згода? — простягнув свою руку.
Ми мовчки поклали на його руку свої...
Народ каже: «Півдороги — то ще недорога. От решта півдороги — то i є дорога». Раніше я вважав це просто приказкою, тепер вiрю, що то чиста правда.
Тiльки-но, щойно ми минули верби, як і стежка послизькішала, і дощ став густіший, і голод владно нагадував про себе... Згасли розмови, що живили нас. Навіть Микола, який ішов попереду, мовби ковтнув язика.
Ураз він зник. Наче й не було його на вузькій сірій стежці, стали мов укопані. А мені згадались мої думки про безодню...
— Х-хлопці, д-де в-він? —тонко продрижав Стьопин голос.
Мовчання.
Раптом — чисто тобі з-під землі:
— Та де ж, на тому світі...
Голос Миколин, але якийсь хрипкий, справді підземний... У мурашки побігли по тілу. Ніна сховалась за мою спину. Я чув, як цокотіли її зуби.
Звідкілясь збоку виринула Миколина голова.
— Тьху! — плюнув  він.— Якийсь телепень брав глину просто коло стежки, ямищу вибушував!..
Ми реготали так, шо на Гриця гикавка напала. Ну а коли людина гикає, то всі, що коло нього, хоч-не-хоч регочуть.
Під той сміх, що раз у раз слідом за голосною гикавкою зривався у нічне набурмосене небо, досить швидко подолали решту дороги і вступили в село.
Своїм селом, зібравши останні сили, ішли ще з більшим галасом, ніж у містечку.
Правда, лише собаки вітали нас гавкотом... Ясне діло, вже десь під північ було...
Гуртом дістались до школи. Пора по домівках. А нам не хочеться. Ще постояли, побалакали.
Нарешті неохоче розійшлись.
Ми лишились утрьох — Ніна, Андрій і я.
Запала ніякова тиша.
— Знаєте що? — наваживсь я.— Давайте зайдемо до нас... По­вечеряємо, відпочинемо...
— Ні,— злякано мовила Ніна.— Я додому...
— А чого?—підтримав мене Андрій.—Путня думка!
— Ні...
— Ну, не обов'язково в хату  заходити,— розважливо мовив
Андрій, — ти. Арсене, винеси чогось нам... Замовлять не будемо, апетит наш знаєш...
Я прожогом влетів у хату, гупнув кубок на стіл і зразу — до буфета.
— Боже мій! — сплеснула в долоні мати. — Нарешті! А ми вже місця не знаходили!.. Зголоднів, бідненький? Чого ви так довго?
— Та... машина поламалась...
— Та ти що? — материні очі стали круглі од переляку.— І ви... Пішки...
— Та ні,— недбало кинув я. — Попутна трапилась... Мамо, дай чогось... Андрій там чекає... ліхтарика візьму... три плащі, проведу його...
— Візьми, візьми,— заметушилась мати і подала мені чотири пиріжки з квасолею.
А моя мати пече такі пиріжки, що одним наїстись можна. Нормально зголоднілій людині, звичайно.
— Тільки чого це ти Андрія проводжатимеш? Дай ліхтарик і хай іде... Ти ж ледь ноги волочиш... І нащо тобі аж три плащі?
— Та... там ще одна... людина є,— необачно зірвалося з мого язика.
Материні очі стали ще кругліші. Кинулась до батька, що знімав з вішалки мій, свій і материн плащ.
— Василю, ти чуєш, до чого ми дожили? Наш малий не інакше дівчину збирається проводити... По отакій грязюці...
Батько підморгнув мені змовницьки, підійшов до матері, обняв її за плечі.
— Марино, хіба це дорога, хіба це грязюка? Пам'ятаєш, як я до тебе приходив? І на лобі грязюка була... Росте наш малий, а ми й не помічаємо. То хай росте, хай дорослішає, не будемо жахатись...
Мати покліпала очима, потім ледь всміхнулась. Посварилась на мене пальцем:
— Ну, біжи, проводжай свого «Андрія». Та не барися. Думаєш, не визиратимемо у всі вікна?..
— Добре! — вигукнув я.
Вхопив пироги, плащі, ліхтарик.
І тільки клямка за мною зойкнула.

1969—71 рр.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky