Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Оксана ІВАНЕНКО
ВОДИ З КРИНИЧКИ
Повісті, оповідання


Нова книга відомої української письменниці розповідає про долі незвичайні і драматичні. Серед її головних героїв — Марко Вовчок і Андрій Красовський, Чернишевський і народник Богдан Маркович, Гарібальді і Пирогов, Чехов і Марія Заньковецька.
Читач знайде в книзі чимало раніш не відомих фактів і подробиць із життя цих славетних людей, що віддали всі свої сили боротьбі за світле майбутнє людства.
Глибокі ліричні роздуми, вміння передати відчуття часу в усій його повноті і неповторності, пластичність мови органічно притаманні таланту Оксани Іваненко.


ВОДИ З КРИНИЧКИ
За горами гори, хмарою повиті... От уже на цьому новому, може, й постійному місці захотілося, та й треба було нарешті, розібрати усі «шпаргали» — свої записні різноманітні книжечки — і простенькі, і ошатні паризькі, і звичайні собі зошити, куди часто похапцем щось занотовувала, а то й просто списані аркушики паперу.
Вона сяде під милою грушкою-самосійкою, і була та грушка поки що єдиною окрасою майже порожнього подвір'я. Під грушкою поставили столик, крісло, щоб можна було сидіти, спочивати. Розглядати папери.
Перед очима здіймалися гори... Зранку їхня темна смуга густо обрамлювала обрій, а коли розходився райковий туман і відпливали у свої мандри хмари, проступала хвиляста лінія ясніших, здавалося, зовсім прозорих гір, наче змальованих легкими акварелями легкою рукою. Колір тих дальших гір мінився — ледь рожевий, коли сходило сонце, пізніше ледь блакитний на фоні синього неба. Оті прозорі гори спонукали мріяти, побачити, дізнатись, що там, за ними. Але жінка, яка сиділа під грушею за столиком, давно вже не мріяла. Вона знала, що там, за горами. Про це ще Тарас Григорович написав...

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі...


Тепер у неї були цілком конкретні бажання — щоб вистачило сили переглянути все те, що давно, не давало спокою, що лишилося в цих паперах, уривками накидане, замислене, тільки почате. Усе переглянути і, може, може, закінчити?
Невже це вона писала багато років тому? «Іду я та іду. Вже в такі бескеди зайшла межи гори...» От і вона йшла довгим шляхом, не простим, покрученими манівцями, несподіваними стежками, та й зайшла у такі бескеди межи гори...
«А гори поросли темними гаями глухими.
Ні сонця, ні вітречка, а тепло так і вільно дихати».
Вона вдихнула повітря на повні груди. Справді, тут легше дихати. Може, їй стане добре, вона одужає, зміцніє у тиші, у спокої і спроможна буде згадувати, що було... Усе згадати — це ж серце рвати, це можливо тільки в тиші, наодинці, відійшовши від повсякденної метушні.
Гори, ліси, вони дадуть сили, повинні дати — щоб і згадувати, і загоювати серце.
Отут, під милою грушкою,— може, це вже «вдома»?
Ну що ж, значить, так судилося.
...За горами гори, хмарою повиті...
— Марусю,  там дошки привезли. Де на кухні перегородку ставити? — раптом урвав її думки заклопотаний голос чоловіка.
Повернула голову, побачила коло будівлі сарайчика і кухні його невеличку, худорляву постать, обличчя з ріденькою борідкою. Метушиться, порядкує... Трохи не сказала: «Та про мене, роби, як сам знаєш». А втім, підвелася з крісла.
— Я зараз підійду подивлюсь.
Чоловік, Михайло Дем'янович, занепокоївся, що потурбував, адже тепер не щодня вона і вийти на повітря може.
— Зараз, зараз,— мовив він майстрам.— Марія Олександрівна гляне й скаже, що робити.
Марія Олександрівна йшла поволі, позираючи на майбутній садок. Ще восени і рано навесні посадили за її плануванням молоді деревця, покопали грядки для її улюблених квітів. А кухня? Та хай сам вирішує, аби зручніше було людям. Скільки попа вже віддала часу не тільки повсякденним дрібним справам, а й чоловічим сорочкам... Тут хай для неї тільки дерева, її папери та ще — вже нічого не подієш з цим — постійний неспокій про синів. Чоловік дуже захопився цим будівництвом. Он як швидко виріс маленький будиночок, де її кімната виходить вікнами на гори, на ліс.
Торік вона писала старшому синові Богдану, що аж ніяк не зраділа «подарунку» Михайла Дем'яно-иича — шматку землі. Обидва сини—і Богдан, і молодший Борис, вже дорослі, з сім'ями, дітьми, своєю працею, клопотом, труднощами,— теж не зраділи. Останні роки мама часто хворіє. їй треба поки жити недалеко від великого міста, де є добрі лікарі, де молена влаштуватися з комфортом. Борис стільки разів наполягав, щоб придбати дачку в Фінляндії. Богдан умовляв переїздити в Крим, у нього були якісь свої особисті  плани щодо цього, до яких Марія Олександрівна ставилася скептично. Богдан знав: мамина мрія, як вийде Михайло Дем'янович на пенсію, оселитися назавжди на Україні, десь над Дніпром. Навіть Рось, Богуславщину, де було таке збіговисько неприємностей Михайлові Дем'яновичу по службі,— саму Рось, її береги, заплавні луки, гаї згадувала з щемливою любов'ю. І селян. З селянами вже так породичалась — стільком дітям хрещеною матір'ю стала! Там відчувала себе на батьківщині. І раптом — глухе передгір'я Кавказу. Зрозуміло, мати не зраділа такому «подарунку». Та незабаром Богдан прочитав нового листа і знизав плечима. Мама писала: «Нетерпляче чекаю можливості переїхати до Нальчика — тобто в ліс...»
Так, клаптик землі, де вони тепер будуються, за Нальчиком, на хуторі Долинському. Нальчик — невеличке місто, а там починається вже Великий Кавказ. За горами гори...
Певне, мама захопилася, бо пише, яке там надзвичайне, просто цілюще повітря, яка розкішна природа, багата на всілякі дари, нема сумніву, що в майбутньому це буде прекрасний курорт. А люди!..
Мама вміла бачити людей.
Уперше їхала оглянути той хуторець насторожена і сумна. Михайла Дем'яновича це непокоїло.
Був базарний день. До Нальчика з передгірських аулів спускалися балкарці, з долини поспішали кабардинці. Рипіли арби, красувалися на конях верхівці в бешметах; багатші, а таких було обмаль, у дорогому, розцяцькованому одязі — світлі бешмети, білі волохаті папахи; більшість одягнена простіше, але й бідніший національний одяг був мальовничим, підкреслював стрункість постаті, гордовиту посадку на коні, з яким вершник немов зливався в одне ціле. Поволі ступали нав'ючені серйозні ослики, наче ображені і презирливі до всіх. На де-
яких сиділи смагляві чорноокі хлоп'ята, а деяких хлопчики вели, задоволені з такої поважної відповідальності і з передчуттям базарних радощів та розваг. Марія Олександрівна всміхнулася, спитала:
— А у нас буде ослик?
— Буде, буде неодмінно, без нього тут у господарстві не обійтися. Адже не коней заводити! — Михайло Дем'янович зрадів, що нарешті побачив її усмішку. Як давно вже вона не всміхалася, така мовчазна, невесела і наче байдужа до всього. Тільки й живе листами від синів.
А вона подумала: «Не для господарства...»
Згадала Італію, втіху малого Богдася, коли зустрічали таких нав'ючених з обох боків величезними козубами з фруктами симпатичних серйозних осликів. Все обіцяла, що і в них буде. Зараз уявила, як затишно виглядатиме подвір'я з таким осликом, як радітимуть молодші онучата, коли приїдуть у гості.
Той день ранньої осені видався теплим, ласкавим, дорога була неважка, навіть приємна. Настрій змінився. З цікавістю дивилася на все. Обабіч шляху непрохідна зелень кущів терну, багато кисличок, лісових груш, аличі, мушмули. Все повітря було напоєно їхніми пахощами. На різні голоси переспівувалися птахи, і хотілося вгадати, чи є серед них знайомі. Дзюрчали бистрі і неспинні ні перед чим гірські річечки.
Зустрічні, особливо жінки, запнені хустками, що й обличчя не розгледіти, самі розглядали її, і в очах помітно було добру, приязну цікавість. Вона привітно всміхалася їм.
Там, далеко на Україні, коли була зовсім молодою, їй дуже сподобався звичай на селі — усі знайомі й незнайомі при зустрічі віталися. Кавказ вона вже досить добре знала, мандруючи за службовими переїздами чоловіка. Власне, віковічні звичаї .простих людей різних народів Кавказу мало відрізнялися між собою. Поруч із непохитними законами кривавої помсти — великодушні правила гостинності, притулку подорожнім, взаємодопомоги. Не тільки на Кавказі, це саме вона спостерігала в багатьох країнах, серед простих людей трималися ці звичаї і неписані закони.
От і зараз — лагідно кланялися, не принижено, а привітно, з почуттям власної гідності. А коло двору, де зупинилася, одразу почула від невеличкої купки людей:
— Салям алейкум!
І вона теж, схиливши голову і всміхнувшись, мовила:
— Алейкум салям! Доброго вам здоров'я!
— От тобі й абреки, дикі черкеси,— пошепки мовив Михайло Дем'янович. Це їм на старому місці, звідки переїздили, казали: «Куди ви їдете? Там абреки в горах».
— Вони будуть нашими кунаками,— так само тихо відказала.

Проходячи повз подвір'я, де виріс маленький будиночок, люди, особливо жінки й діти, звичайно зиркали, що там роблять нові господарі. Метушився заклопотаний хазяїн, порядкував то в садку, то коло сарайчика, а хазяйка, стара добра пані, як між собою називали її, сиділа здебільшого за столиком під грушкою завжди замислена.
Вона сиділа під грушкою, напівзаплющивши очі.

Круті гори повертала,
Літа свої завертала,
Круті гори розвернуться,
Літа мої не вернуться...


Певне, це вже не поворот у житті, яких так багато довелося зазнати на довгому-предовгому непростому шляху, а кінцева зупинка?
«Як я втомилася»,— хотілося їй сказати. Не скаржитися, ні. Кому скаржитися? Це їй завжди скаржилися, а вона намагалася заспокоїти, розрадити, знайти якийсь вихід, допомогти. І на що скаржитися? Адже все, що робила, робила з своєї волі, правда, часто обставини так складалися, що інакше не могла робити... Помилялася? Так, помилки були. Жива людина, як усі. Але ж своїх думок, переконань не зраджувала ніколи, те, що писала, писала по своїх думках, за які стояла. І тепер, коли вряди-годи щось друкують, просить не міняти й слова. Вряди-годи...
Чому ж опинилася наче осторонь, наче тільки на березі бурхливої ріки, а не пливе сама, борючись із хвилями, вітром, як тоді, коли перебувала у самому вирі життя? Відчувала себе відповідальною не лише за своє таке хитке кубельце, якщо так можна назвати її найближче рідне коло. Але ж довелося боротися, точніше, відмахувати настирну мошкару, що гуділа, сичала, кусала цих найближчих, найрідніших, і втомилася саме від цього, від повсякденного опору невловимим перешкодам, що відволікали від справжнього життя.
Зараз, здавалося, трохи відпочину, і все. Обміркую, згадаю своє глибинне. А то наче втерялися думки, і не піймати їх, не зв'язати. Може, й добре, що тут опинилась.
Що саме тут, на цьому хуторі під Нальчиком,— сталося досить випадково.
У П'ятигорську, куди поїхала на лікування з Олександрійська ;— останнього місця праці Михайла Дем'яновича, несподівано зустрілася з давньою приятелькою Юлією Петрівною, вдовою професора
Єшевського, друга молодих, незабутніх років життя в Гейдельберзі, Італії, Парижі. Він помер давно. Юлія Петрівна сама виховала дітей, були серед них і хрещеники Марії Олександрівни, і з Є шевським и завжди стрічалися, коли Марія Олександрівна приїздила до Москви, були завжди близькі і рідні, але останні роки не листувалися і мало знали одна про одну. Що там описувати, яка була зустріч! Сльози, обійми, спогади, пояснення...
— Так, так, востаннє ми бачилися, коли я їздила до Петербурга в прикрих службових справах Михайла Дем'яновича.
— Ну, а зараз як? Де ви? Що з вами?
— Тоді все з'ясувалось. Та не щастило йому на роботі, і не з його вини, адже він чесна, добросовісна людина. А у нас хто крадіжок та хабарів не терпить і вимагає добросовісної праці, того намагаються завжди позбутися, і соціалістом оголосять, і самому цілу низку гріхів начеплять. Так обставини складалися, такі люди траплялися, краще не згадувати. А тепер працює він земським начальником в Олександрівській слободі на Ставропольщині. Степ навколо, та й годі. Незабаром вже і на пенсію вийде... Час лине. Отоді нарешті вже зовсім оселимось десь на Україні, щось підшукаємо.
— Маріє Олександрівно, голубонько! Чого там далеко забиратися? Переїздіть до Нальчика. Ми зовсім непогано і недорого влаштувалися. Чудове місто! Та ви там усі прикрості забудете!
Юлія Петрівна була, як і раніше, мила, щира, турботлива.
— Як це буде чудесно, в одному місті з вами! — захоплено казала Юлія Петрівна.— Ми вам в усьому допоможемо, я і моя Аннеточка — моя старша, вона така ділова, хазяйновита. Ну чого вам ще шукати?
Марія Олександрівна мріяла про Україну, але розуміла, як важко туди повертатися Михайлові Дем'яновичу, та й куди? Просили декого підшукати їм підходящу хату, та заочно важко це влаштувати, а тут Нальчик — можна йому самому не раз поїхати подивитись. Єшевські — рідні люди, і Михайло Дем'янович звик до Кавказу за перші роки служби, не те що любив його, а звик.
Марія Олександрівна вагалась, а чоловік просто ожив від цієї пропозиції, коли розповіла дружина про зустріч з Єшевською. Він підкреслював, що Марусенька зле почувається, і куди так далеко забиратися, а тут заздалегідь можна все підготувати, і вона як додому переїде.
Ганна Степанівна — Аннета, незаміжня дочка Єшевських, справді допомагала в усьому, головне — купити ділянку на хуторі Долинському під Нальчик ком. Марія Олександрівна ближча була з матір'ю, лагідною, ласкавою Юленькою. Здавалось, та й не постаріла дуже.
У домі порядкувала всім Аннета, і господарчі поради Михайлові Дем'яновичу йшли від неї. І чоловік, і Ганна Степанівна — обоє нагадували одне одному, що треба нарешті Марії Олександрівні дати спокій і дбати про її здоров'я.
Справді, у неї вже не вистачало на все сил. Вона зраділа, що житимуть не в самому місті. їй би під грушкою сидіти та про своє думати...

— Марусю,—мовив чоловік, заходячи до її кімнати.— Ганна Степанівна привела тобі жінку, кабардинку, каже, що працювала у них щоденно, каже, що сумлінна, чесна жінка і майстриня добра, оце принесла вишиванки тутешні. Юлія Петрівна пам'ятає, ти це любиш, поглянь, може, що й купити схочеш. Ганна Степанівна допоможе порозумітися з нею, та и жінка так-сяк по-росшськи знає —у них працювала.
Марія Олександрівна трохи не сказала, що й сама вона, певне, зможе порозумітися з жінкою, та се було б нечемно щодо Ганни Степанівни, та й не хотілося заперечувати чоловікові.
Ганна Степанівна зайшла як своя людина в домі, ділова, привіталася, поправила по дорозі і до того охайно застелене покривало на канапі. Марія Олександрівна мов не помітила її жесту, дивилася на жінку в чорному, наче в глибокій жалобі, та тут, вона вже бачила, багато жінок так ходять і з таким же сумним, зажуреним виразом обличчя.
— Салям алейкум,— вклонилася горянка.
— Алейкум салям,— відповіла Марія Олександрівна, і жінка, певне, не чекаючи, що пані її так привітає, підвела лагідні очі.
— Покажіть пані, що принесли,— наказала Ганна Степанівна. її, Ганнина, присутність заважала Марії Олександрівні, вона трималася з виглядом якоїсь вищості не тільки зараз із цією жінкою, а з усіма робітниками. Це виявлялося і в наказовому тоні, і в притаманному їй жесті руки, яким наче закреслювала можливі заперечення або сумніви. Зараз вона, навпаки, трохи підняла руку з тонкими довгими пальцями — мовляв, починайте! Жінка розв'язала вузлик.
Марія Олександрівна розумілася на всілякому жіночому рукоділлі з малих років і сама любила й уміла і вишивати, і плести, і шити. її вразила чудова вишивка золотом та сріблом на чорній парчі, тонкі відтінки мудрованого візерунка якихось строгих, незвичайних ліній. Вона розглядала, а в голові майнуло: «У нас така весела заполоч червона з чорним на білому — вишні та квіти, або полтавська гладь — блакитні волошки, усе цвіте і веселить, а тут строге, величне. Як личать оці нагрудники, нарукавники, покривала цим людям, гордовитим у нещасті і бідах, постійній небезпеці і боротьбі за життя. Самі живуть у таких злиднях, а намагаються зберегти якусь особливу для себе красу».
— Прекрасно! Правда, Аннеточко?
— Ne vantez-pas de trop (Не хваліть так над міру (франц.),— зауважили. Ганна Степанівна.— Ви — як моя мама: одразу захват, ну й, звичайно, ціну почуєте хтозна-яку!
Але жінка, на подив, назвала ціну зовсім неве-. лику. Марія Олександрівна враз збагнула — мабуть, непереливки, конче треба продати хоч за безцінь. Жінка щось швидко по-кабардинському сказала Ганні Степанівні.
— Вона каже,— пояснила та,— дочці придане вишивала, а та вмерла, вона довго берегла, а тепер украй гроші потрібні. Хвилюється, може, не до вподоби... У нас багато такого є, я вже заборонила мамі купувати.
— Що ти, Аннеточко! Я беру, обов'язково беру. Дай, будь ласка, гаманця, отам у комоді згори.
— І не поторгуєтеся?
— Ну, як можна, і так дешево, мабуть, злидні насіли... як можна на чужому нещасті...
Подумала: їй би, цій жінці, і не купуючи дала б... Так оця Аннета! Одразу почнуть з Михайлом Дем'яновичем ремствувати на її безгосподарність. Хай їм!
Треба буде таких золотих та срібних ниток придбати і самій спробувати щось розшити. Тільки без Аннети. Вона її дратувала своїм панським тоном з людьми і втомлювала безапеляційністю в усіх питаннях, в яких і не  розумілася. Але  ж  нема де правди  діти — Анкета дуже допомагала у господарстві, а що зараз може Марія Олександрівна? Зайшов Михайло Дем'янович.
— Спитайте, будь ласка, жінку,— попросив він тихо Аннету,— чи не надішле якусь дівчину, головне, щоб Марії Олександрівні прислужувала.
Аннета співчутливо закивала головою, дивлячись йому в очі,—: мовляв, усе, усе розумію, і почала пояснювати жінці бажання «пана». А та вже щаслива, що так швидко продала і стара пані хазяйка не призначала своєї ціни, видно, радо згоджувалася. Чомусь причина була Марії Олександрівні ця кабардинка. Хотілося їй сказати добре слово, коли вона, наче прощаючись із чимось живим, рідним, поглянула на розкладені речі і прошепотіла, підшукуючи і неправильно вимовляючи слова:
— Сама вишивала... дочці... дочка була...— І потім, немов перепрошуючи за невитриманість почуттів, додала:— Завтра дівчина, хороша, брата дівчина. У мене вона. Завтра...— Вклонившись, пішла разом із Ганною Степанівною.
— Марусю,— сказав Михайло Дем'янович,— мені спокійніше буде, знаючи, що хтось тобі допоможе, коли мене нема, і в садок вийти, і тут щось подати. Ти ж бачиш, мені й поїхати іноді треба, і по господарству весь час заклопотаний. Звичайно, Ганна Степанівна мене завжди радо замінить, але ж...
— Ні, ні, навіщо.обтяжувати чужу людину,—категорично заперечила Марія Олександрівна, забуваючи, як завжди підкреслювала, що Юлія Петрівна їй рідна. Краще, як біля неї буде зовсім cтороння, чужа людина

Жінка наче зраділа, коли другого дня, тихенько постукавши, зайшла до кімнати і побачила свою працю на колінах у «доброї старої пані», а в руках
у пані була голка і шматочок темної матерії. Жінка була не сама, в дверях зупинилася височенька дівчинка-підліток. То була її небога, дочка брата. Жінка щось зашепотіла, хвилюючись і вмовляючи... Вона боялася, що раптом дівчинка вже тут, у будинку, затнеться, і їй буде соромно і ніяково перед панею. Тітка ще звечора умовляла трохи не цілу ніч сироту-небогу, яку любила, може, тільки на крихту менше від своїх рідних дітей, яких не було зараз із нею, щоб та пішла працювати до цих нових мешканців хутора, а дівчинка плакала і казала, що краще з чабанами в гори піде, краще на полі гнутиме спину, усе-усе робитиме, що тітка накаже, не гірше, ніж хлопці робили, тільки не в найми до чужих панів, та ще й до гяурів, у яких і слова не зрозуміє. Тоді тітка настрахала, що віддасть у найми до хаджі Довлата, а Довлат був найперший багатій на кілька сіл, хоч і не князь і не поміщик, та всі у нього були в боргу, і всі в околиці на нього працювали, а він був з усіма хитрим і жорстоким, як сам шайтан. Ним лякали малих дітей, а втім, без Довлата не могли обійтися, бо до весни завжди не вистачало ані зерна, ані сіна скотині, і треба було йти просити Довлата. Той помагав, що ж, він помагав, а восени забирав за борг і урожай, і овечок, найкращих і найситіших, а то й зовсім нічого не лишав, і люди йшли до нього в наймити і жили у нього куди гірше, ніж скотина. Справді, дівчата-по-други казали, що старий Довлат шукає дівчину-наймичку до свого хлопчика-немовлятка, якого привела остання, наймолодша жінка, нещасна Гаяне. Ще так недавно Гаяне була вільною, гуляла і співала з подругами-дівчатами, а батько за багатий калим віддав її ненависному всім Довлату.
Звичайно, тітка не віддала б небоги на поталу, вона сама його ненавиділа, вона тільки лякала, але ж дівчинка бачила, що злидні обступили їх з усіх кінців, та ще й інші справи непокоїли, про які тітка наказала мовчати...
Дівчинка, схиливши голівку, ледве ступала, так їй страшно було і на ґанок піднятися, і сінці перейти, та, коли тітка постукала і відчинила двері до кімнати, дівчинка підвела голову і як ошелешена зупинилася. Вона навіть не глянула на пані, яка сиділа коло вікна і до якої зовсім без страху підійшла тітка. Дівчинка одразу побачила шафу, велику широку шафу, в якій стояли книги — скільки книг! Вона ніколи ніде не бачила стільки книг! Торік вона зовсім недовгий час ходила до медресе — так звав свою школу їхній мулла, але вона нічого не розуміла з тої науки, з арабських літер, з незрозумілих сур незрозумілою мовою, що їх вчили співучо напам'ять. Книг там, крім корану, з якого читав мулла, не було. Вона ніде не бачила книг, де їй було бачити? У кого? Навіть у самому Нальчику вона була один-однісінький разочок!
А тут вдома, в хаті було стільки книг! Стара пані глянула на неї, помітила цей подив.
«Боже мій,— подумала Марія Олександрівна,— в якому прадавньому часі я опинилась!» Але цей неудаваний подив, немов дівчинка всім своїм єством побачила якесь чудо, водночас приємно вразив Марію Олександрівну. Незнання, необізнаність ще не свідчать про нерозум. Вона всміхнулася дівчинці.
— Як тебе звуть?— спитала вона.
— Софіят, Софіят її звуть,— з готовністю і радістю, що, здається, все обійдеться гаразд, відповіла жінка.
— Хороше ім'я, якші, якші. По-нашому Софійка. Підійди до мене,— і поманила її рукою.
Софіят підійшла, схилила голівку, і Марія Олександрівна погладила її коси, що спускалися з-під круглої шапочки.
— Які коси гарні, густі, чорні.
Тітка правду казала. Нема чого лякатися доброї пані.

Хіба вона, Марія Олександрівна, знала, що так буде через багато років?
Вранці здалося, що їй краще і може вистачити сили вийти, посидіти над своїми паперами, але раптом важко стало дихати. Вже знала: це на зміну погоди, і цілий день лежала. Тільки думала над «своїм». А «свого» ж було багато, надто багато, і не тільки думки про синів. Неспокій про них, немов тінь, завжди й скрізь не залишав її, як і думки про те, що колись почала писати. Виринали живі постаті, і чулися окремі слова, окремі вирази. Ні, вона сьогодні не нарікала, що неспроможна сидіти за столом, їй хотілося бути тихо, наодинці з тими постатями, тими словами.
— Чи ти хочеш чаю? Я тебе вже питаю втретє,— почула вона голос чоловіка, нетерплячий і незадо-волений.
— Будь ласка! Хай сюди Софійка принесе, таки хочеться гаряченького, щось мерзну.
Але чує, що Михайло Дем'янович за стіною наказує:
— Гамаль, віднеси пані чаю.
Чому Гамаль? Це хлопець, який допомагає на подвір'ї. Може, був саме коло Михайла Дем'янови-ча, а Софійка десь далі? Та хлопець довго не йде. Певне, тільки-но поставили кип'ятити? Краще не питати, бо Михайло Дем'янович може й сердито зопалу відповісти... Дуже він змінився. Чи просто втомився від клопоту по господарству? Але ж колись і вона не мала вільної хвилини, та хіба виявляла хоч трохи нечемності до чужих чи до своїх — чоловіка і синів? Не треба про це думати.
Нарешті хлопець заходить до кімнати, незграбно тримаючи блюдечко з чашкою чаю. Чай вихлюпується на блюдечко і на підлогу. Краще мовчати. Раніше вона просто не терпіла такої неохайності... А чай зовсім негарячий, не те що от-от закип'ятили. Надпила кілька ковтків... На такі дрібниці не треба звертати уваги. Надто багато «дрібниць» оточували її вже багато років.

Хіба вона знала, що так буде через багато років? Навіть і не думала про багато років.
Вона думала про «багато років», коли була з Митею, а вийшло так недовго, так несправедливо, жорстоко недовго.
Щось останнім часом, невідомо чому, згадується саме Митя. Митя Писарєв.
Ото було справжнє життя, сповнене праці, планів, розуміння всього, чим жив кожен із них. Справжнє життя. Тільки надто коротке. Воно урвалося, коли Митю, нерухомого, витягли з моря і вона заголосила. Боже мій, господи! Як вона голосила там на березі, немов певна була — він почує, він побачить, як вона його любить, любитиме, як він потрібний їй. І не лише за ним вона голосила, а й за своїм життям, бо з ним, саме з Митею, бажала бути довіку, хотіла, щоб її Богдан, син першого чоловіка, Опанаса Марковича, був схожий на Митю!
Зараз вона Митю найчастіше згадує, ніби перед ним виправдовується за все, що було потім, за все нездійснене і невиконане. Ніби і виправдовується, і скаржиться. Чом людині завжди хочеться звіритись комусь, комусь поскаржитись? Нікому їй тут пожалітися. Хіба що цей зошит буде зараз єдиним другом, якому можна звірити свої болісні думки.
Так, напівлежачи, олівцем писала вона, і здавалося — розмовляє то з Митею, то з Богданом, зовсім не думаючи, що хтось інший прочитає. Просто треба ж комусь пожалітись.
А вже сутеніло. Певне, зараз запалять лампу. Вона зупинилась на півреченні...

За вікном спочатку потемнішали на обрії гори, потім непроглядна темрява впала на них, на ліси, долини, аули, містечка й фортеці, на їхній маленький будиночок. Усе навколо баба чорним кожухом вкрила, як примовляли дітям на Україні, а тут Со-фійка якось сказала: «Джигіт чорною буркою накрив».
І настала ніч.
Не любила вона ніколи ночі, не любила пізньої сльозливої осені, не любила холодної зими. Вона любила ранки, коли ледь-ледь світало, палко й досі кохала й завжди нетерпляче чекала весни, коли благословлялося на пробудження природи і все буяло, розквітало, росло, стриміло вгору, у височінь.
А вночі дужчала самотність.
От чого вона боялась усе життя, от що її завжди гнітило і лякало. Вона завжди просто якось гарячково-співчутливо ставилася до самотніх людей.
Згадала, у Петербурзі, коли жили разом з Митею Писарєвим, Митя інколи проводжав її до лікарні, де лежала сестра випадкової провінційної знайомої. Нікого з рідних у хворої не було в Петербурзі, ніхто її не відвідував, крім Марії Олександрівни, і лежала та нерухома, усім байдужа, безмовна і часто безтямна.
Митя одного разу почав доводити, що безглуздо їй, Маші, так витрачати дорогий для творчої праці час, і Маша спалахнула, розсердилась, хоча розуміла, що це він говорить з любові до  неї. Вона запально заперечила, що непотрібно їй такої любові, що його твердження егоїстичні, і він знітився, зніяковів. А незабаром вона застудилася, і Митя цілісінькі дні й ночі не відходив від неї. Розплющуючи очі, вона одразу бачила його добрий, турботливий погляд. Любий Митя! Який він був до неї лагідний, ласкавий, полишив навіть на той час свою літературну працю. Як вона, безглузда, не цінувала цього? Ще й підсміювалася!
— А як же твоя теорія егоїзму?
Він, ласкаво дивлячись в очі, відповідав:
— Ти ж людина, і я тебе люблю.
То було колись, а тепер...
Може, у всіх в такі роки (вона боялася і сама собі сказати «на старість») загострюється почуття самотності, важче знайти гармонію почуттів з іншими?
Вона не хотіла міркувати про це, а все ж... Що з того, що Михайло Дем'янович виглядав не молодшим за неї,— різниця віку була жахливо велика. Раніше, коли вона була квітучою жінкою, про це й на думку не спадало, йому навіть заздрили! Ще ж не так давно він писав їй під час недовгих розлук сповнені трубот і захоплення листи. А може, то час так швидко лине, і для неї десять років — наче вчора? А тепер, тепер, коли їй особливо потрібна і ніжність, і, може, поблажливість, він став наче чужою людиною.
Адже коли доходиш до таких років, мимоволі картаєш себе — чого не встиг зробити, мордуєшся, а чи встигнеш? І мимоволі думаєш, що не встигла тому, що надто багато піклувалася про інших,— про нього, про синів, і вже не спроможна так піклуватися, як звикла, а підсвідомо чекаєш такого ж відчайдушного піклування про себе. І підсвідомо, може, хочеться, щоб пожаліли.
Адже жаліла вона завжди в своєму житті тих, хто потребував цього? І не раз обпікалася на цьому...

От зараз, коли згадує свої «жалощі». Власне, «жалощі» призвели до того, що скоїлося потім і що стало поштовхом до втечі з Петербурга, зміни життя.
Чому тепер гостро згадується все прикре, що колись траплялося, все найважче, і наче шукаєш виправдання, хоча ніхто його не вимагає і не чекає. Отак і вирине в спогадах.
Після загибелі Миті, після першого несамовитого розпачу вона рвучко кинулася знову в роботу. З нею був Богдан. Треба було жити. Вона була потрібна Богдану, це вона відчувала далеко більше, ніж він сам, як взагалі сини. Треба було працювати.
Ні, вона не була тоді самотньою. З нею були друзі, діячі «Отечественных записок» на чолі з Некра-совим і Салтиковим-Щедріним. Це був «її» журнал. Вона писала для нього, перекладала. У Парижі вірний старий Етцель не міг нахвалитися її допомогою його видавничій справі в Петербурзі — організації перекладів, швидкому, майже побіжному виданню творів французьких письменників, з тими ж ілюстраціями, що виходили і в Парижі. Треба було все робити швидко, організовано. їй довелося кілька разів їздити до Парижа, і подорожі ці були зв'язані не лише з видавничими справами. З її допомогою тримався зв'язок з емігрантом, відомим революціонером Лавровим. Такі доручення могли дати тільки людині «одної віри» — віри, в яку навертав її колись у Неаполі Добролюбов,— соціалістичної.
Врешті, її журнал. «Журнал кращих перекладів з іноземної літератури», редактором якого вона стала.
Той журнал був спалахом, злетом, і не тільки в її житті, а й багатьох жінок.
Двічі на тиждень у редакції — невеличкій кімнатці — на «прийом» збиралася сила-силенна жінок. Та хіба тільки двічі на тиждень, в дні прийому? І хіба тільки в редакції — найманій кімнатці? Приходили різні жінки, різного віку, і молоді, і навіть зовсім підстаркуваті, здебільшого інтелігентні, освічені, запевняли, що знають з дитинства іноземні мови. Раніше перекладали? Ні, ніколи, але ж вони вільно розмовляють французькою, німецькою, англійською... Одні з дитинства мали гувернанток, інші самі були в гувернантках, боннах.
— Дайте, будь ласка, на пробу, я хочу бути самостійною, незалежною від чоловіка, хочу сама працювати.
— Надія лише на заробіток у вас. Чоловік помер, я сама з дітьми.
— Хочу вчитися, але коштів жити в Петербурзі у мене нема. Батьки проти і нічого мені не даватимуть. Та я нізащо не повернуся додому.
Все це повторювалося безліч разів у різних варіаціях, і все було зрозуміло Марії. Кожній здавалося, що її становище особливе, що її прохання і ситуація виняткові, а Марія, поглянувши тільки, вже знала наперед, що почує, і їй навіть цікаво було, чи вгадала вона, чи ні. Чи прохання їхнє для порятунку сім'ї від голоду, чи для того, щоб стати незалежною від деспота чоловіка, чи для можливості вчитися.
Основне коло співробітниць журналу створили добре знайомі, вже відомі перекладачки — її перша помічниця Надя Білозерська, сестра Миколи Олексійовича Некрасова — Ганна Буткевич, дочка «гражданського» чоловіка Ганни — молода, гарненька, закохана в Марію Олександрівну Вірочка Єракова.
Навіть мати Марії, підстаркувата Параскева Данилівна, насмілилася попросити в листі Машеньку дати їй роботу — адже вона досконало знає мови, а їй треба заробити хоч трохи. Звичайно, вона дякує Маші за постійну підтримку, але ж... живучи у сина чи другої дочки, обтяжених сім'ями, треба мати власну копійку. Як усе розуміла Марія! Кожну жінку розуміла — і молоду, і стару. Чого варті гучні слова про права жінок? їм треба перш за все самим заробляти. Це вона знала по собі. Зі свого нелегкого життя. Тільки тоді відчуваєш себе людиною, коли працюєш.
Але журнал маленький, його не можна було розтягти, як гуму, і хай хоч які цікаві романи й повісті пропонували самі співробітниці — усе неможливо взяти до друку. А ще ж Марія одержувала безліч листів із провінції, з усіх кутків Російської імперії, і щоразу уявляла чиюсь молоду голівку, очі, сповнені надії, тремтячу юну руку, що виводила ці зворушливі вигуки душі: допоможіть жити, допоможіть стати людиною!
Хоча зовсім не входило в обов'язки редактора «Журналу кращих перекладів з іноземних мов» дбати про долю численних відвідувачок, вона повсякчас зверталась до різних видавництв та редакцій з проханням дати роботу то одній, то іншій. Вона мала великий авторитет серед петербурзьких працівників книжкової справи, журналістів, газетярів, до її рекомендацій прислухалися.
Що зупинило її увагу на отій жінці з гостреньким обличчям, у пенсне, ще досить молодій, з якимись швидкими, метушливими жестами рук, наче вона ними мусила довести, що їй, саме їй, зараз потрібна праця? Чи сподобалася вона Марії? Одразу вона не викликала ані симпатії, ані антипатії. Правда, Марія була втомлена після власної нічної роботи, після прийому доброго десятка жінок, розмов із ними, після ділових справ з приводу чергового номера журналу з Надією Білозерською — ретельною помічницею і вірною подругою. Марія відчула, що вже на сьогодні нема сил, треба відпочити. Але жінка не хотіла йти, поки не поговорить із «славетним Марком Вовчком». Невже Марко Вовчок не має серця і не вислухає її? Наче перед самими очима Марії мелькали тонкі руки в модних мітенках з дрібними оборочками. Марія бачила, як за пенсне весь час мигали очі, жінка швидко знімала його і протирала скельця — не від сліз, очі дивилися уперто. Марії стало ясно — відвідувачка була переконана, що не піде звідси,.доки не доможеться свого.
— Але зрозумійте, зараз у жодного видавця нема книг на переклад,— втомленим голосом пробувала перервати каскад запевнень, як добре та швидко вміє ця жінка працювати.
— Але ж мене ніхто не знає. Ніхто. Я тільки приїхала. Невже ви не простягнете руки допомоги молодшій сестрі, яка теж вірить у вас, яка схиляється перед вами, для якої в далекій глухомані ви були світочем, вогником?! Читаючи ваші твори, я уявляла, що ви, саме ви, відгукнетеся на життєву потребу бідолашної, самотньої жінки, знання якої безцільно гинуть і сама вона гине.
Руки в мітенках на мить зупинилися, міцно сплівши пальці.
Марія втомлено ледь підвелася —з вона хотіла припинити це словесне виверження, вона не зносила мелодрам і лестощів.
На яку біду саме в цю мить зайшла Надя.
— Пробачте, хвилину! Марусю, я зустріла Звонарьова, він просив тебе не зволікати з перекладом казок Андерсена. До завтра, до побачення, мила!— Надія пішла.
— Казок Андерсена!—схопилася жінка.— Боже мій! Ви перекладатимете казки Андерсена! Ці божественні, незрівнянні казки, які я знаю з дитинства напам'ять! }х читала мені ще бабуся німецькою мовою! Ви ще не переклали їх?
— Ні,— мовила Марія, не розуміючи, на що та наміряється.
— Будьте милостиві! Будьте великодушні! Зробіть добре діло.— Прохачка склала молитовно руки, як складають жінки в костьолах перед мадонною.— Дайте мені їх перекласти!
— Як? Адже просили мене,— щиро здивувалася Марія.
— Я знаю, знаю, ці казки не довірять абикому. У вас ім'я. У вас авторитет, а мене ніхто не знає. Хай ваше ім'я стоїть на перекладах, а зроблю я. Адже, певне, у вас і без цього невеличкого перекладу є заробіток, а я, я,— тут вона схлипнула,— ледь животію в злиднях. Часом я не можу купити дитині склянку молока.
— Гонорар за це буде зовсім незначний,— розгублено мовила Марія.
— Хай, хай копійки, мене й вони порятують. Певне, ви ніколи не знали, що інколи й копійки рятують! Я ж зовсім самотня в Петербурзі.
Марія не знала! Париж, малий Богдась, тарілочка смажених каштанів. «їж, я вже їла...» Але вона ніколи не була самотня. Тургенев, Єшевський, потім Етцель і завжди Саша...
Мабуть, боги покарали, що таке їй серце дали,— не могла вона не співчувати чужій біді.
Власне, що просить ця жінка? Вона перекладе казки, Марія їх перевірить, одредагує, поставить своє ім'я, а гроші віддасть цій жінці. Тільки деякі, свої улюблені, вона перекладе сама... «Ялинку», «Русалочку», «Диких лебедів» і, може, ще «Голого короля»— себто «Нове вбрання короля»... А всі гроші віддасть цій жінці.
Взагалі, шкода. Цю роботу вона б сама виконала залюбки, для відпочинку душі. А втім, правду кажучи, їй негайно треба закінчувати свою нову повість, і ще не зовсім готовий черговий роман доброго паризького друга Жюля Верна, він любить її переклади і дав тільки їй це право. Не можна підводити ані його, ані Етцеля. А справа з казками, може, й справді врятує жінку.
Вони домовились про спільну працю. Жінка зойкала, закочувала очі догори, казала, що вік пам'ятатиме! добрість, взагалі, базікала, базікала безупинно, поки Марія рішуче не встала з-за столу і не сказала:
— Пробачте, у мене ще багато справ. Значить, домовились, і прохання — принести точно в призначений день. Жодного дня запізнення. Адже я мушу все перечитати.
— О! Хіба можливо, щоб я спізнилася?!
Нарешті вона пішла. Щось муляло серце Марії — все вийшло якось негаразд. Але ж треба було допомогти?
Чом тільки ця жінка така настирна й балакуча?

«Ялинку» вона перекладала сама і часто зупинялась не тому, що треба було підібрати відповідний вираз, влучне слово. Просто її охоплював безмежний сум. Наче читала про своє життя. Але чому? Адже вона зараз у розпалі роботи і до кінця ще далеко. Навіть згадуючи твердження Герцена, що справжнє життя жінки, «соціальне», так би мовити, починається з п'ятдесяти років,— їй ще далеко до п'ятдесяти!
А втім, безмежний сум оволодівав нею дедалі дужче. Андерсенівській Ялинці все здавалося — завтра, завтра відчує вона свято, щастя життя! Що їй ліс, квіти, рідні дерева, веселі зайчики-стрибайчики і щебетушки-пташки! Хіба для того вона росла, щоб бути завжди коло них?
А на горищі Ялинка згадувала це як найкращі дні свого життя.
Отак, як вона, Марія, згадує раптом Немирів... свою не займану житейським брудом ясну молодість, безкорисливих друзів, першу радість творчості. Може, то й були найщасливіші дні?
Потім у Ялинки було веселе свято серед людей. Але вона гадала, що справжнє свято почнеться завтра. Завтра її знову вберуть, заквітчають гілля, з якого діти позривали прикраси, і добрий товстенький стариганчик знову розповість казку про Клум-пе-Думпе і про Іведе-Аведе, як досяг він вершечка сходів, і хоч упав, та все ж таки потім підвівся і здобув собі принцесу.
Дурна Ялинка! Вона чекала «завтра» і не відчувала, що саме тоді було її найбільше свято в житті, її найвища сходинка.
Чому щастя з Сашею було наче крадене? Вони чекали чогось—от-от щось трапиться, і все буде гаразд. Навіть у Нейї, де вони жили разом, усе було як на піску, і вона була «мадам Маркович», і попри все чоловік чекав її «додому», на Україну, а Сашина мати не визнавала її, гудила, аж поки не впала в обійми Марії коло Симонова монастиря, коли опускали в могилу труну з Сашею...
А Митя Писарєв? Бідолашний Митюша! То ж таки було справжнє життя. Праця за одним столом. Очі в очі. Любі, розумні Митині очі. Він, як дитина, жадав її тепла, ласки.
Який піднесений, благородний шлях розкривався  перед ними!  Спільної  праці,  спільної віри, спільної боротьби. Вона запевняла його: «Нам буде/ ще краще, мій невтомний трудівниче».
А нічого й не настало.
Вона вже літня жінка. Кажуть, вона ще дуяіе гарна, і навколо неї юрбиться молодь. Вона гірко всміхається.
Так. Серед них багато друзів і товаришів Бргда-ся, його ровесники. Михайло Лобач-Жученко, несміливий невдаха, учень морського училища, він грає на скрипочці, а вона йому акомпанує. На свята пише записки начальнику училища, щоб його відпустили... до тітки. Це вона «тіткою» називається, бо відпускають лише до родичів. Прибігає веселий студент Ваня Лебедев, мізантропічний журналіст Кутейников... інші... її «лейб-гвардія», як сміється Богдась.
Невже вона — як ота обідрана стара Ялина на горищі, що радіє, коли її відвідують мишенята і вона розповідає їм свої історії? Але ж туди, на горище, з'являються пацюки й питають: «Чи не знаєте ви інших історій, приміром, про сало?» Та й повертаються у свої нори. І мишенята теж припиняють свої відвідини.
«О мої милі мишенята,— думала Марія,— не кидайте ви мене. Я не можу лишатися самотньою... Ні, ні, тільки не порівнювати, тільки не порівнювати...» Тоді справді самотня навіки. Хто ж зможе витримати порівняння з палким Сашею, її справді першим коханням, з надзвичайним Митею? Оцей гарненький, безпорадний Мішель? Знайомі дами турчать, що треба потурбуватися про нього, пригріти...
Ваня Лебедев принаймні бадьорий, задерикуватий, схожий вдачею з Богданом, вона знає — вони заводіяки на студентських сходках, у них свої таємничі справи, в які вона не втручається, але по змозі допомагає. Богдась з нею щирий, люблячий, одвертай у своїх особистих, «сердечних» справах. Що ж, милі мої мишенята, не кидайте хоч ви мене...
Чого це вона так тоді розхнюпилася над цією казкою? Треба було швидше закінчувати переклад. Чом ця дамочка в мітенках на метушливих руках затримувала роботу? Адже Марія звикла робити все своєчасно, тим більше зараз. Свій журнал не дає; ніякого прибутку, і як не борсаються вони з Надійною, певне, він не протягне довго. Як це буде катастрофічно для численних співробітниць з усіх кінців Росії, котрі вбачають у ньому якийсь початок свого життя!
Треба здавати швидше казки і закінчувати свою повість.

Дамочка в мітенках, що так благала дати будь-яку роботу і присягалася, що не підведе, таки нахабно підводила. Минув уже третій термін здачі, і Марії Олександрівні вже чемно нагадували: де казки?
— Ви ж так швидко завжди перекладаєте. Чого це ви затягли?
Марії доводилося посилатися на різні справи, хворобу.
Нарешті забігла — саме забігла — дамочка, заломила руки, випалила, що дитина була хвора, трохи не вмерла, але вона кінчає, кінчає, зазтра принесе чисто переписані переклади.
— Ви будете задоволені, моя дорога рятівнице.
Вона безмежно дратувала  Марію,  але  справді могла ж захворіти дитина? Хворів же її Богдась малим. Як вона злякалася тоді в Парижі, коли він схопив круп. Може, вона несправедлива до цієї жінки.
Але та й завтра не з'явилася, хоча Марія пообіцяла обов'язково здати переклад уранці. Принесла, але пізно ввечері. Марія вже не хотіла вислухову-вати її, треба було ще все самій перевірити.
Вночі почала читати. Ні, переклад був зовсім не/ поганий. Вона, правда, дещо зробила б інакше, аде то вже справа смаку, можна й так, можна й йе переробляти. Після того, як переконалася за першими сторінками, що перекладено цілком пристойно, читала вже не так уважно. Перегортала чисто списані сторінки — слава богу, завтра нарешті віддасть! Марія додала свої переклади і спокійно підписалася.
«А втім, краще ні з ким не зв'язуватися,— подумала вона, засинаючи,— тільки з добрим другом Етцелем може бути спільна справжня праця, але ж то милий Етцель! А зараз оця чужа жінка! Я б уже давно все зробила сама й забула. Та, може, дійсно це її врятувало, її і дитину. Вона не винна, що запізнилася. Ач, як старанно і чисто переписала».

«Як старанно і чисто переписала»!
О, цей вираз Марія запам'ятала назавжди.


Чом лихо завжди «пам'ятливе»?
Здавалося, все найтяжче, найболючіше вже було пережите. Але залишалася праця, лишалося її добре ім'я письменниці. Звичайно, її твори не раз критикували, але ж за неї і заступалися! Ніколи вона не забувала, як сам Герцен захистив її на сторінках «Колокола»! І не можна сказати, щоб так дуже переживала вона критику в своєму літературному житті, та й, власне, важливо, з якого табору лунає критика. Взагалі, в літературних колах ніхто не вбачав нічого незвичайного і в найгострішій критиці. Споконвіку існували літературна полеміка, тимчасові газетярські та журналістські сенсації — це не плямувало письменника.
Але ж раптом трапилося щось зовсім інше, дошкульніше.
І їй здавалося — йшла вона весь час вгору, і навить ані вітри, ані бурі не зупиняли її, і з кожним трудним кроком, з кожним поворотом небезпечної гірської дороги змінювалися краєвиди і ширшали обрії — бачиш далеко ген-ген...
Іфаптом якийсь дрібний камінець скотився під ноги і треба хапатися за кущі, за коріння дерев, що вчепилися за скелі, за слизькі і холодні скелі, на яких не завжди втримається навіть міцний, досвідчений горець.
Зараз вона порівняла це мимоволі з розповіддю Софійки про горян-чабанів.
Отак тоді під ноги трапився їй такий дошкульний, злостивий камінчик.
Що ж, вона втрималася. Боже, з яким зусиллям волі втрималася! Але знала: сама винна, вона захопилася рухом вгору і не дивилася під ноги — тільки навколо та вгору. Не думала про боротьбу заздрості, честолюбства, де кожен невдалий крок не обминуть, не простять, а роздмухають.
Можливо, й так. Та після всього, що сталося, вона відчула — бракує сили, всі сили вона віддала тому, щоб втриматися, але слід від цього недоброго камінця лишився... Не під ноги він був кинутий, а в душу, бо почувала і знала, що сама винна...
От вже справді не знаєш —

у дні якії ударять по шиї,
чи в місяць осінній,
чи в день весінній.


Даремно близькі гадають, що всілякі неприємні справи треба якнайдовше приховувати від тих, кого вони безпосередньо стосуються, ніби зволікання зменшує прикрощі. Хіба краще, коли про якусь неприємність дізнаєшся випадково від чужих?
Богдан і вся «лейб-гвардія»— Мішель Лобач-Жученко, Ваня Лебедев, інші товариші — вирішили/ приховати газети, щоб Марія Олександрівна нічого не знала, але ж вона, дуже чуйна до всього, помітила в редакціях якісь розгублені, навіть у декого зовсім спантеличені погляди, хтось двозначним тоном спитав, як вона почувається, і, нарешті, хтось просто підсунув газетку «Санкт-Петербургские ведомости», де вона, спочатку нічого не розуміючи, прочитала підкреслену статтю «Что-то очень некрасивое».
Це була стаття про вихід книги казок Андерсена в перекладі Марка Вовчка.
Так, про книгу, де більшу частину переклала та настирлива жінка, а вона, похапцем переглянувши, підписала своїм ім'ям усі казки.
У статті напрямки говорилося, що Марко Вовчок використала переклад, вже здійснений раніше Стасовою і Трубниковою. Вона знала ці імена, хоча самі жінки були далекі від її кола, га нічого не скажеш — освічені і сумлінні перекладачки. Надія Білозерська і Вірочка Єракова не раз казали, що вони просто сичать на їхній журнал, на Марію Олександрівну, їм хочеться верховодити серед жінок, а тут такий міцний авторитет відомої письменниці Марка Вовчка перебіг їм дорогу! Коли б вони знали, що найменше Марія Олександрівна дбала про «верховодство». Що-що, а честолюбства в неї, як і замолоду, не було. їй було втішно від самої праці, втішно, що вона залучила до праці так багато жінок, а те, що її любили, поважали, радились не тільки про роботу, а й у своїх особистих справах,— це вона вважала цілком природним і не звертала уваги ані на заздрість, ані на плітки.
Удавано спокійно вона згорнула газету і поклала до себе в ридикюль.
— Та це ж сам Стасов і написав, тільки підписався «Каверін». Незручно ж про свою жінку писати!— зауважив ніяково той самий журналіст, що підсунув газету. Йому стало соромно, коли він побачив трохи зблідле, але спокійне обличчя Марії Олександрівни.
— Ви не лишайте так цієї справи! Це ж наклеп на ваше ім'я!— гаряче підхопив інший.
— Звичайно, не лишу, — мовила Марія Олександрівна.— До побачення, панове. Дякую.
Вона пішла спокійна, та їй здавалось, що обличчя її, яке насправді пополотніло, палає вогнем, що всі дивляться глузливо і здивовано на неї. Невським вона йшла, як по розпеченому камінню, хоча падав мокрий петербурзький сніг.
Вона згадувала ту неприємну даму, от уже не просто «неприємна дама», а «дама, неприємна в усіх відношеннях»! Але ж вона сама, Марко Вовчок, була винна, бо і на думку їй не спало звірити з попереднім перекладом. Боляче було, що під цей суд потрапили і «її» казки, її улюблена «Ялинка», яку з такою журливою любов'ю перекладала. І відчула вона себе тією старою Ялиною, яку викинули на подвір'я і навколо якої глумливо танцювали хлоп'ята, згадуючи різдвяне веселе свято.
У статті було багато й несправедливого, і був потім товариський розгляд —«суд», і старий, поважний Салтиков-Щедрін став на її захист, а вона вже не була витримана і спокійна, часом нагадувала роздратовану левицю, приглядалася до кожного, хто як до неї ставиться, відзначала про себе найменші нюанси в поведінці, розцінювала кожне слово, кожен жест — вона була несхожа сама на себе.
Можливо, коли б вона відчувала себе абсолютно правою, не переживала б так, не відшукувала б дрібниці, що могли її виправдати. Адже «її» казки були перекладені чудово, і саме на їхній високий
художній рівень вказував Салтиков-Щедрін, який взагалі твердив, що не можна так ганити славше ім'я письменниці, досвідченого, відомого перекладача.
Чи розповіла йому Марія Олександрівна про «дамочку, неприємну в усіх відношеннях» і як це все трапилось? Невідомо. Але ж він став на її, М'арка Вовчка, захист.
Який був не просто важкий, а огидний час! Вона писала листи в газету, вимагала докладного аналізу (адже її власний переклад був зовсім не схожий на посередній переклад решти казок!), їй відповідали противники, «полеміка» знизилась до якоїсь дріб'язкової сварки.
А, геть! Не треба згадувати! Чому це все погане таке «пам'ятливе»?
Отоді нестримно захотілося подалі з Петербурга!

На подвір'ї закричав ослик. Його запрягли, щоб їхати по пошту. Михайло Дем'янович купив-таки ослика, як вона забажала, коли їхали сюди вперше. Ослика звали Амі. Незабаром чоловік купив ще трійко — дуже вони вже стали в пригоді по господарству, але цей перший був її улюбленцем, хоч і впертим нівроку. На ньому лежав почесний обов'язок — привозити пошту.
Зараз Михайло Дем'янович терпляче умовляв його.
Може, вона несправедлива до Михайла Дем'яновича? Просто не так склалося, як жадалося? А хіба чогось «жадалося»? Якось усе трапилося непомітно, навіть не можна сказати «трапилося». Точніше — вийшло. Поволі непомітно вийшло.
Тоді в Петербурзі вона відчула страх самотності. Ще навколо були друзі, Богдан зі своєю «гвардією», яка вже більше була «її». Після тої прикрої йндерсенівської історії вона була весь час дуже зайнята, писала, перекладала — але ворушилося, збільшувалося колюче відчуття, що все не так, все вона робить, аби заповнити час, не думати, не замислюватися. Метушня по редакціях, на людях, треба було «триматися», удавати, що все гаразд, особливо зі своєю «лейб-гвардією»,— вони несли до неї свої неприємності, неполадки, і вона по-материнському заспокоювала, радила, влаштовувала. А їй самій, навпаки, хотілося комусь поскаржитись, мовчки посидіти, як колись сиділа, притулившись до плеча Тургенева, або одним словом, одним поглядом давала розуміти Етцелю, що з нею діється.
Старий Етпель лишався відданим і таким же закоханим вірним другом. Він її любив. Любив ще дужче і вже не крився з цим. Але ж він був далеко. Для нього були святом її листи, її короткі ділові приїзди до Парижа, їхня спільна праця. І хоч вони, певне, трохи перейшли межу закоханої дружби, він — від безмежної останньої любові, вона — з ніжної подяки, а може, й для душевного «жіночого» відпочинку, все то були уривки, епізоди — зустрічі і прощання, без особливого болю. Його ніжні листи, вже не зовсім батьківські, проте завжди «батьківські» турботи в них переважали. Приємно було відчувати турботи, ласку, відданість, а себе тримати навіть трохи інфантильно. «Моп §гапсІ епїапі» — «Моє велике дитя»,— писав Етцель.
Але ж він був тепер таким далеким від її життя, від її батьківщини... А до того ж так переживав в той час за свою вітчизну, за Францію, за Париж. То ж були роки великих історичних подій, сімдесят перший рік, що ввійшов у світову історію драматично і славетно. Етцель — старий республіканець, друг Гюго, писав про свій Париж, свій народ, що будував барикади, з гордістю і болем, і листи приходили вряди-годи.
Потім, коли вона «зникла» з Петербурга і надовго, на кілька років, замовкла, не озивалася, він все ж таки розшукав її, старий і досить немічний. Бажання допомогти його коханій Марі, слова безкорисливої любові і відданості бриніли до останнього листа...
Він уже помер, вірний давній друг. Його син — Жюль-Жюль Етцель-fiils — успадкував його видавничу справу, інколи пише їй...
А листи старшого Жюля-рег'а — батька — вона береже. Перечитати їх? Ні, не треба зараз перечитувати ці листи. Адже в кожному він дорікає, чому вона не пише. І мова йде не про її листи до нього. Він наполегливо питає, чом вона не надсилає своїх нових творів.
Де вони, її нові твори? її улюблену «Марусю»— дитячу повість про одчайдушну українську дівчинку, перероблену ним, переклали вже багатьма мовами за кордоном, і вона була навіть премійована як один з кращих творів для дітей... Друкували в Парижі і перероблений роман «Записки причетника»— Марія Олександрівна була незадоволена цією переробкою, та що могла вдіяти? Тут він, цей роман, ще досі не побачив світу, так само, як і «Маруся» не виходила українською мовою, і хтозна-де й оригінал — треба обов'язково розшукати... А нове?
Тоді в Петербурзі вона ще багато писала. Може, тому, що поспіхом, похапцем, може, тому, що сама жила якимось подвійним життям, не все мало успіх. Хоча про останній роман «В глуші», надрукований в «Отечественных записках», Салтиков-Щедрін написав Некрасову, що «Тургенев похвалив...» Як давно урвалася їхня дружба з Тургенєвим! Тим приємніше було дізнатися про його об'єктивний відгук.
У  неї був  свій найсуворіший  суд  до  власних твррів.
Боже мій, господи, замислювалася вона. Невже так у всіх жінок-письменниць? Невже всім доводиться писати похапцем, уривками від своїх родинних справ, материнських обов'язків, жіночих тривог? Справді, де «великі» жінки, що стоять нарівні з чоловіками? Жінки-письменниці? Жінки-художниці? Композитори? Хіба що артистки не поступаються і займають не нижче місце за своїм талантом.
Як це все урівноважити — любов, сім'ю, дітей і творчість? Та для молоді — Богданових друзів — вона була знаменитою, видатною письменницею, до того ж дбайливою матір'ю.
Мішель Лобач-Жученко — Жук — найбільше потребував уваги, підтримки, допомоги — і моральної, і матеріальної. Він сумував за полтавським сімейним затишком простої, хоч і поміщицької, та збіднілої родини.
Мішель любив музику не те щоб якось особливо пристрасно, а так, для затишку, для відпочинку, непогано грав на скрипочці, і, коли молодь у вільний час, «здихавшись» чергових іспитів, влаштовувала веселі гулянки десь поза домом, він волів лишатися в квартирі Марковичів, у Марії Олександрівни. Залюбки допомагав їй — то приносив книги з бібліотек, то вичитував коректуру її твору чи перекладу, з охотою бігав щось купити на вечерю, ставив самовар. Отак поволі опинився в ролі Богдано-вого брата. У нього була тиха, послужлива вдача, і Богдан — веселий, палкий красунчик — щиро з ним приятелював і навіть був задоволений, коли Жук лишався з мамою. Адже у нього самого стільки своїх справ!
Жук вчився в морехідці, в Кронштадті.
— От здорово,— казали спочатку товариші,— стільки світу побачиш!
Але море аж ніяк не вабило Жука, та й здоров'я не відповідало морській службі. Він жадав спокійної роботи на суходолі.
Марія Олександрівна не терпіла взагалі, коли на людей дивилися зверхньо, і, помітивши, що дехто в колі її знайомих підсміюється над цим молоденьким невдахою, одразу взяла його під свій захист. Треба сказати, що Богдан у цьому був з нею однакової вдачі — якщо товаришувати, то щиро, від усього серця і не дозволяти приниження гідності товариша.
Отак вона його «жаліла». А від цього недовго до бажання ощасливити. Це ж так приємно — мати змогу, мати силу, мати владу ощасливлювати.
Інколи, правда, за таку приємність, виявляється, розплачуєшся надто дорогою ціною.
А може, тепер вона підводить теорії, як кожна жінка, кожна людина своїм вчинкам, виправдовуючи себе?
Тепер, через багато років, їй особливо хотілося виправдати все жалощами, поблажливістю, а може, насправді було щось і від її власного настрою, її становища, в якому вона опинилася?
Яке в неї було тоді бажання втекти від життя! Не піти з життя, а тільки втекти кудись подалі і тільки удавати, що ти живеш, щоб ніхто нічого не запідозрював. Та легше було втекти не самій, втекти з закоханим, «майже рабом», у якого життя — тільки її життя (а свого у нього було надто мало). Звичайно, відіграв роль, хоча вона не хотіла того брати до уваги, і її жіночий темперамент, жіноча самотність. А поруч ці віддані очі. Усе, усе було перемішане. Тоді, в той огидний для неї час літера-
турних неприємностей, їй потрібна була така рабська відданість, беззастережна віра в її вищість, і за це вона ладна була давати тепло, затишок, увагу, бути завжди вірним другом. Вже що-що, а за вірність вона ручалася. А хіба зраджувала Сашу, Митю, коли була з ними?.. Хай пліткарі ведуть її «донжуанівський» список — їй до того байдуже!
Марія знала, що стане «вірним» другом за те, що не буде самотньою. Звичайно, вона не розраховувала, не міркувала так про все холодно і спокійно, їй хотілося втекти, щоб зберегти своє життя, їй здавалося, що їй буде легше вдвох.
Як же так сталося, що її життя стало підпорядковане його обмеженому, куцому, його службовим неприємностям, постійним переїздам у різні міста? Спочатку все здавалося тимчасовим, все минеться, це все зовнішнє, а «її» лишається з нею. А роки минали.
її бажання втекти з Петербурга збігалося з його настроєм. Мішель покинув морехідку, вступив до політехнічного, але вчився там недовго, залишив «за станом здоров'я».
Незабаром тоді на «сімейній раді» — вона, Бог-дась, Мішель— вирішили, що краще зовсім залишити Петербург. Мішелеві знайти десь службу в провінції, і це буде зручніше для всіх і для спокійної творчої літературної праці Марії Олександрівни — не вщухала в ній образа за андерсенівську історію. Буде краще для її здоров'я, і для Богдано-вих справ, і... для маленького Борі... так, для маленького Борі, який народився.
Заради Борі треба було повінчатися з Михайлом. Повінчалися тихо, майже потаємно, проїздом у Москві, де тоді жив Богдан, який вже скінчив університет, одружився і з головою поринув у революційну діяльність. Ще таємніше, навіть не ділячися з близькими знайомими, Марія Олександрівна, тепер пані Лобач-Жученко, залишила назовсім Петербург.
Замиготіли міста... роки... люди...
Тридцять п'ять років з Мішелем, тепер Михайлом Дем'яновичем. Справжня любов, щастя, час і з Сашею, і з Митею були такі невблаганно короткі. А з Михайлом Дем'яновичем тридцять п'ять років...
Правда, щастя було в синах, в Богданові і в маленькому Борі. За Борю, за ще одне пізнання материнства, спалахнула в ті роки ніжність і до його батька, але ж життя вже було підпорядковане його службовим справам, змінам, переїздам. Ставрополь, Кавказ, Абрау-Дюрсо, Сергєєво, Україна— Богуслав, Хохітва, Саратов, знову Ставрополь, степи, Олександрівська слобода... і от Нальчик... Гори. Ліс. У долині Кабарда. В горах Балкарія.

За горами гори...

І вона — «забута письменниця»...
Софіят, Софійка, найдужче з усіх, кого досі знала і зустрічала, любила «стару добру пані». Вона, звісно, дуже шанувала свою тітку, яка була їй як рідна мати, але любов до Марії Олександрівни була особлива. її навіть обурювало, коли їй здавалося, що інші не виявляють до господині палкого схиляння. Софійка не виказувала зовні своїх почуттів, вона не насмілювалася на це, але їй завжди хотілося зрозуміти кожне бажання пані з одного руху, з одного погляду і виконати все, все.
Пані вчила її читати й писати і ніколи не тільки не била, як мулла учнів у медресе, а навіть ніколи не гримала і не сердилася. Звичайно, Софійка дуже старалася і вже досить добре розуміла російську мову, але інколи пані співала іншою мовою—
ї схожою, і несхожою з тою, якою розмовляла з усіма.
Пані співала завжди сумно, немов поринала в щось далеке, рідне. Вона взагалі любила співи— інколи теплого літнього вечора, спершись на руку Софійки, слухала, як співають дівчата і жінки за їхнім парканом.
Софіят помітила, що Марія Олександрівна завжди нетерпляче чекає повернення чоловіка з пошти і любо всміхається Амі-ослику, коли з нього знімають сумку з газетами, книгами, нетерпляче чекає, коли чоловік вийме ще й листи. Листи не так уже часто привозить Амі. Софійка аж сердилася на тих не відомих їй людей, що не розуміють, як добра стара пані чекає листів, а їх нема та й нема... Коли вона навчиться добре писати, вона сама писатиме їй листи, щоб пані раділа!
Та оце Амі і Михайло Дем'янович (для Софійки вони обидва відігравали важливу роль у появі пошти) привезли досить великий згорток.
— Ну, нарешті Богдась таки надіслав мені і журнали, які я просила, і «Марсельєзу»! — зраділа Марія Олександрівна, розпаковуючи посилку.— Дивись, Мішелю, і ноти, і слова. Та слова я й так пам'ятаю, тільки французькі,— мовила вона замріяно.— Як у Парижі їх співали!
Марія Олександрівна грала тепер рідко. Так, коли нікого нема в домі і на подвір'ї, крім робочих. Софійка помітила — коли нема панночки Ганни Степанівни, Марія Олександрівна підійде до рояля і візьме кілька акордів.
Того дня і Михайло Дем'янович, і Ганна Степанівна поїхали до крамниці. Марія Олександрівна сіла за рояль, поставила ноти і заграла. Це була зовсім не журлива пісня. Софійка, боячись, щоб пані не почула її і не припинила грати, затамувавши віддих, причаїлася в сусідній кімнаті. Щось дуже знайоме вчувалося дівчині в цій мелодії. Пані заспівала впівголоса, але Софійка нічого не могла розібрати, жодного слова, це було зовсім іншою мовою! Та раптом вона згадала і, не витримавши, вбігла в кімнату, де співала Марія Олександрівна нечуваною, не знайомою дівчинці мовою таку незабутню їй пісню!
— Це ти, Софійко? Що трапилось?
— Не гнівайтесь, не гнівайтесь... Я почула... Це ж співали наші хлопці, я чула, я тільки слів тоді не розуміла, і вони співали не так, як ви, а цю, цю пісню... потихеньку дома, і казали, що от у місті... вони казали тьоті, що на вулиці йшло багато-багато людей, і вони це голосно співали, і їх почали розгонити, а кого й забрали, до тюрми забрали...
— А які ж це ваші хлопці? — спитала Марія Олександрівна. Вона враз збагнула, що йдеться про демонстрацію у п'ятому році в П'ятигорську — це ж зовсім недалеко від Нальчика. Тоді вони з Михайлом Дем'яновичем жили на Ставропольщині в Олександрівській, і вона знала, що робиться і на Кавказі.
Софійка знітилася. Може, вона сказала щось зайве, про що їй наказано завжди мовчати? Але ж хіба пані може зробити їй якесь лихо? Вона ж так зраділа посилці і от зараз сама грає і співає цю дорогу пісню.
— Ви не скажете, не скажете нікому? А то нам буде велике горе, нам і так горе,— мовила вона.
— Не хвилюйся, дитино, я нікому не скажу,— заспокоїла її Марія Олександрівна.
— Наші хлопці — це мої братики, подалися кудись, щоб і їх не забрали. Вони не абреки, ні, вони насправді пішли шукати заробітків... Їм тут не можна було лишатися, бо вони ходили у Нальчику на кладовище, там, казали, бунтівники збиралися, і потім багатьох спіймали, а вони зовсім не бунтівники і не абреки, вони тільки проти князя і проти Довлата, так це ж вони тільки добра всім людям хотіли, правда ж? І вони працювати хотіли, і книжки читати, і так бідкалися, що я дурною росту, тепер би раділи, так я ж не знаю, де вони, тітонька уночі плаче, може, й вони в тюрмі, а може, їх заслали кудись далеко-далеко, туди, де завжди зима, сніг, кажуть, до Сибіру якогось. Ви знаєте Сибір?
— Знаю,— зітхнула Марія Олександрівна, і чомусь спливли рядки Некрасова:

Сибирь так ужасна,
Сибирь далека.
Но люди живут и в Сибири...


— Та ще ж невідомо, де вони,— сказала вона дівчинці.— Аби живі були. А в Сибіру також люди живуть, і не тільки в тюрмах та засланні, а й вільні, працюють собі. То багатий край, правда, холодніший, ніж тут, але не такий вже страшний. Люди, які живуть там постійно, люблять його, як ти свої гори.
— Правда? — проясніло личко Софії.
— А може, вони зовсім і не там і ще дадуть вам звістку.
Софійка раптом подумала — адже в її голівці все це мішалося: дійсне, надприродне, усі ліси і гори були сповнені чар, і деякі люди також володіли чарами,— якби братики почули, як співає «їхню» пісню її добра пані, вони, напевне, зраділи б і дали звістку їй і тітці.
Їй здавалось, вони чують, вони обов'язково чують!
Так от чому така без краю зажурена завжди була ота жінка — тітка дівчинки Софіят. Поховала дочку, щезли син і небіж. їхні батьки загинули ще раніше. Адже довгі роки тривала боротьба за існування великих і малих народів Кавказу. А тепер кого з молоді обминула хвиля піднесення, жадання справедливості у роковий п'ятий рік? Як щиро-наївно запевняла Софіят: «Вони не абреки, як мулла лаяв, вони хотіли, щоб усі добре жили, і чабани, і наймити, і всі жінки, такі, як тьотя, і щоб князь і хаджі Довлат не сміли кривдити людей».
Скрізь одне і те ж з невеличкими національними варіаціями. І ятрили душу роздуми про безмежну Російську імперію з сотнями великих та малих народів, і кожен зі своєю мовою, звичаями та з однаковим прагненням волі.
Під час перебування в місцях кавказької «служби» Михайла Дем'яновича і в невеликих подорожах по Кавказу вона добре надивилася на зухвале, брутальне поводження більшості царського начальства з простим людом і лукаве, обопільно вигідне приятелювання лише з місцевими багатіями.
Але ж, але ж вона згадувала і справжню, глибоку дружбу ясних умів, справжніх великих гуманістів — грузинів, вірмен, інших народів Кавказу з великими письменниками (милий її знайомий у Парижі Мікаел Налбандян!) Росії й України, так, і України! Вони розуміли, що всі потерпають під гнітом самодержавства. Знову спливали в думці геніальні рядки Тараса Шевченка, якого грузинські письменники звали Прометеєм.

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті,
Борітеся — поборете!


І вони боролися, вливаючись в один потік боротьби, в той потік, в який кинувся в юності і її Богдась.
Думка про синів ніколи не залишала її, постійна тривога за них була невід'ємна від її існування.
Сини мої, соколи...

Після загибелі Миті Писарєва особливо загострилося почуття відповідальності, жагучого неспокою за справді неспокійне життя Богдася. Ще з університету. Хоча б ота демонстрація коло Казанського собору, де з палкою промовою виступив Плеханов, а юний «парижанин» Богдан Маркович вправним боксом захищав товаришів від поліції! Скількох тоді забрано!
Незважаючи на те, що стільки разів був відчислений з університету,— правда, через несвоєчасну оплату за навчання, адже мама ніколи не одержувала гонорарів своєчасно! — все-таки він закінчив його дуже добре і одержав дозвіл на кандидатські іспити.
Та він був уже відомий і таємному відділу департаменту поліції.
Після демонстрації біля Казанського собору Богдан входить у робітничий революційний гурток «Товариство друзів», зв'язаний із «Землею і волею», поринає в активну пропагандистську діяльність. То він на селі, то в Москві живе в «комуні» і працює на фабриці, то примушений тікати від арештів... Усього було... їв той же час одружився, народилися діти. Хоча одружився з давно знайомою їй дівчиною, дочкою орловських приятелів, подружнє життя не складалося. Хіба могло бути спокійним серце матері?
У великій мірі і через Богдана у Марії Олександрівни зав'язалися нові, не літературні знайомства саме серед революційної молоді. Серед них було і чимало жінок, які спромоглися вибитися в учительки, фельдшерки, а деякі, і нічого не вміючи, одчайдушно, сповнені самопожертви, «йшли в народ». Марія Олександрівна не раз їздила в Тверську губернію під приводом «відпочинку влітку». У маєтку Бакуніних в Прямухіні збирались палкі пропагандисти, і хоча їхні погляди часто дуже відрізнялися від поглядів полум'яного анархіста-бун-тівника Михайла Бакуніна, його легендарна тінь наче витала на тій землі, де він народився і виріс, а багатьох і спокушала на необережні вчинки. Не дуже-то вони всі дотримувалися конспірації, і за ними пильно стежила поліція. Ім'я солідної письменниці також фігурувало в теках поліції, і здивовано доносив шпик: «Серед них письменниця М. О. Маркович, яка пише під кличкою (прізвиськом) Марко Вовчок, дотримується соціалістичних принципів, а сама веде аристократичний спосіб життя». Де там було йому знати «аристократичний спосіб»!
З молодими, такими щирими, відданими справі жінками вона сходилася легко, особливо полюбила юну вчительку Аню Глазухіну, розумну, працьовиту дівчину. «Я обов'язково присвячу Ані повість, яку пишу зараз»,— думала Марія Олександрівна. Це ж у неї було завжди так — кого вона відзначала в своєму серці, тому хотіла зробити такий «сердечний» подарунок. Присвята лишилася ненадрукованою. До її творів і так цензура ставилася особливо доскіпливо, адже надто часто під час обшуків у «підозрілих» знаходила поліція твори Марка Вовчка! А невдовзі і саму Аню Глазухіну заарештували. Відбувалися один за одним процеси «50-ти», «193-х». Забрали багато зовсім невинних людей, проти яких при всій старанності не могли
висунути ніякісіньких звинувачень, котрі просиділи місяці і навіть роки в тюрмі, були виправдані, але про всякий випадок заслані. Суди стали суцільною комедією.
Богдана не було в Петербурзі, і, власне, Марія Олександрівна не могла завжди знати точно, де він перебуває, а так бажалося саме з ним поділитися думками про все, що робилося навколо!
Про ганебну* подію, що трапилась улітку в «доме предварительного заключения», досить докладно надруковано в «Новом времени», а потім у всіх газетах. Петербурзький градоначальник генерал Трепов зустрів на подвір'ї в'язниці двох політичних в'язнів, виведених на прогулянку. Обидва вклонилися градоначальнику, та коли зіткнулися вдруге, студент Боголюбов вже не зняв шапку. «Шапку І геть!» — загорлав брутальний, огидний навіть в очах своїх співробітників і колег Трепов і збив шапку з голови ошелешеного юнака. Трепов волав так, що всі ув'язнені припали до заґратованих віконець, а коли почувся наказ висікти ні в чому не винного Боголюбова, в усій тюрмі, особливо серед жінок, сталося щось неймовірне — істерики, галас. Лише Боголюбов мовчки переніс покарання, яке з огидними підготовками відбулося тут же, на подвір'ї, «в назидание».
Число померлих, самогубців та збожеволілих щодалі збільшувалося у в'язницях Російської імперії. Навіть в юридичному світі були обурені таким глумом над людиною. Але обурювалися стиха, і скоро розмови про ганебну справу замовкли. Трепов за свій вчинок не мав ні від кого ніякої догани.
Минав час, і, мабуть, ця тварина Трепов вже не хвилювався про своє становище, вже не боявся помсти революційної молоді.
І раптом вибухнув постріл. До кабінету Трепова в час прийому зайшла молода дівчина з «проше-нієм», але замість «прошенія» з-під довгого бурнуса вона простягла руку з револьвером-«бульдогом» і вистрелила просто в нього.
Це була Віра Засулич.
Марія Олександрівна згадала — про неї, про свою знайому, розповідала Аня Глазухіна, коли ще була на волі.
Цей постріл здивував, сполошив усіх. Одразу Віра заявила, що вирішила помститися за наругу над Боголюбовим, про якого вона дізналася з газет і від знайомих, і більше нічого не скаже.
Обивателі приплітали якісь особисті рахунки з обов'язковою домішкою любовних інтриг. Але ж у цьому не було й крихти правди, хоча суду було б легше виключити будь-які політичні причини і судити в звичайному кримінальному порядку.
Вищий Петербург сичав — таке нахабство, така зухвалість! Зайти в кабінет і впритул вистрілити! До чого дійшли ці нігілісти, соціалісти, терористи! Страта, прилюдна страта в науку іншим.
А молодь, революційно настроєна і навіть просто щира, чесна молодь, далека від політики, підносила дівчину в ранг беззаперечної героїні.
— Я мушу побачити її, обов'язково побачити,— вирішила Марія Олександрівна.
Яка вона, ця дівчина? Вона знала, що йде, в кращому разі, на довічну каторгу. Що ж спонукало її, яка доконечна впевненість, віра в свою дію дали їй сміливість самій ступити на кострище? А може, жадання слави, психічна афективність?
— Судитимуть в окружному суді,— повідомила Марії Олександрівні Вірочка Єракова.— А головою суду знаєте хто? Анатолій Федорович Коні — знайомий мого батька і Некрасова.
— Вірочко, ви попросите у  нього квиток для мене?
Вірочка почервоніла:
— Мила Маріє Олександрівно, я не насмілюсь...
— А може, мені самій написати йому? — роздумливо мовила Марія.
— Справді, це буде краще, адже він вас напевне знає.
Він її, звичайно, знав, відому письменницю, так само, як і його знали в літературних колах як надзвичайно порядну, чесну людину, культурну і розумну, взагалі виняткову в юридичних судівських колах.
Його не здивувала записка Марії Олександрівни.

«Я прохала Віру Олександрівну передати Вам мою покірну просьбу про квиток на справу Засулич, та вона, хоч і хотіла це для мене зробити, не наважилась сама послати, і я набралася сміливості сама звернутися до Вас, в чому Віра Олександрівна мене підтримала. Для мене буде дуже важливо слухати цю справу, а не читати тільки про неї звіт, і я буду Вам. безмежно вдячна, якщо Ви не відмовите дати мені квиток.
Марко Вовчок.
Мені дуже хочеться написати Вам про речі, що не стосуються квитка на справу, і, напевне, я Вам напишу. При нагоді скажіть Вірі Олександрівні згадати мою...»

Далі голова окружного суду Анатолій Федорович Коні не міг розібрати слова — певне, адресу? Вся записка була написана поривно, нерозбірливо, хоча й красивим жіночим почерком.
Звичайно, він її знав, письменницю Марка Вовчка, поборницю жіночих прав. Кому-кому, а їй треба побувати на суді, йому самому було нелегко. Він відповідав за суд. Вже двоє прокурорів відмовилися виступати. «Двір», всі сановники міністерства чекають від Коні безапеляційного швидкого присуду, та він однаково діятиме незалежно, як завжди, за законом і по справедливості.
На лаві підсудних сиділа худорлява дівчина ро-.ків двадцяти семи. Вісімнадцяти років вона потрапила в Петропавловку, де просиділа два роки в одиночній камері, потім кілька років поневірялася по різних містах, не дивно, що її обличчя з тонкими, благородними рисами таке бліде, виснажене, хворобливе. Воно підведене вгору, і темні очі дивляться наче поверх усього і всіх, наче не стосується її нічого, що робиться в залі, ані запитання прокурора — нарешті знайшли підлабузника! — ані його промова. На всі формальні і неформальні запитання вона відповіла коротко і начебто спокійно, вона знала наперед і давно пережила, усвідомила, що на неї чекає, і відповіді нічого вже не змінять в її долі, на яку сама себе прирекла. Вона сиділа нерухомо, тільки інколи ледь тремтіли пальці, коли пригладжувала і без того рівне, скромно зачесане волосся.
А в залі суду було напружено неспокійно, та ще неспокійніше за його стінами.
На вулиці вирував кількасотенний натовп людей, переважно, звичайно, молоді. Пледи, капелюхи, високі чоботи на студентах — їх одразу можна було впізнати. Сперечалися, вигукували, обурювалися — поліція не могла втихомирити і розігнати, адже ще не переходили межі! Ще чекали. А дівчина, навколо якої буяли нестримні пристрасті, сиділа немов відчужена від усього, пройнята іншими поняттями, в інших вимірах світу і життя. Не було ані пригніченості, ані позування. Вона просто була «іншою», ніж усі... Лікарі, певне, визначили б граничну нервову екзальтацію.
Серце Марії, яка сиділа в залі, сповнював невимовний жаль до цієї дівчини. Сама Марія Олександрівна була проти терористичних актів, але ж вона ненавиділа завжди і лад, і правителів, починаючи з «царя-освободителя» з усіма його посіпаками — вищими і нижчими, постать самого Трепо-ва викликала в ній огиду.
Марія раптом згадала Потебню. їй розповідав про нього в Парижі Сахновський. Молодий офіцер Андрій Потебня вранці під час прогулянки у варшавському парку підійшов до генерала Лідерса, з наказу якого стратили кілька днів тому його друзів — двох офіцерів і одного рядового, — і на очах усіх впритул вистрелив у генерала — спокійно, казали, справді спокійно, продув навіть дуло пістолета і, поки навколо отямилися — зник, як у воду пірнув. Так то ж був чоловік, бойовий офіцер. А ця худорлява, скромна панночка — вона платилася життям за знущання з людини, якої і зовсім в обличчя не знала. Знала тільки, що юнак, як і вона, терпів тюремні страждання в одиночці, потім безвинно переніс прилюдну наругу. Навіть свідома, прогресивна інтелігенція лише пошепки обурювалася, і ніхто не підніс голосу протесту. От дівчина й вирішила сама відплатити. Марія розуміла, що от такі вже остаточно віддають себе і йдуть «в стан погибающих за великое дело любви».
Марія Олександрівна ледь трималася від хвилювання, слухаючи пишномовний, лукаво-крутійський виступ прокурора, несподівані запитання і промову захисника, який убивчо логічно, ерудовано, з досконалим знанням оперуючи статтями закону, доводив неправомірність вимог прокурора. Нарешті напутнє слово голови суду — Коні — присяжним засідателям перед тим, як вони підуть обміркувати присуд. Вся зала завмерла, слухаючи Коні. Як він повертає, яка глибока підводна течія в його людяній і начебто цілком об'єктивній промові, коли він нагадує присяжним засідателям, щоб не обминули вони жодної подробиці, жодної причини в поведінці підсудної. Вже іншими очима дивиться на неї більшість присутніх, що йшли сюди, як на цікаве театральне видовисько, адже не секрет, що більшість квитків потрапила в руки вищого світу! Здається, тільки дівчина на лаві підсудних сидить немов байдужа до того, що діється в залі. Дівчина відмовилась від останнього слова і заніміла, тільки частіше пригладжує на голові рівне темне волосся, і Марія раптом думає — її привезли в наручниках, а під час суду зняли — може, цей жест просто був відпочинком після них для її рук?
Як їй, Марії, раптом захотілося по-материнському пригорнути цю дівчину, гордо відчужену від усіх, самотню, адже її стареньку маму, певне, не впустили сюди? От замість матері потерти ці худенькі змучені руки...
— Засудять, засудять,— почула Марія шепотіння в перерві.— Комедія — цей суд!
— А що їм робити, присяжним? Згадайте слово прокурора.
— Але ж суддя...
Нарешті дзвоник. Усі поспішають зайняти свої місця. Старшина передає лист з вироком судді.
Дівчина сидить так само нерухомо, бліда, з широко відкритими очима, зведеними догори.
Старшина присяжних засідателів чітко проголошує: «Ні, не...» — і не встигає закінчити такого святого, на яке вже й не сподівались, слова до кінця — «невинна», як в залі вибухає щось неймовірне: вигуки, ридання, оплески, тупіт. Марія стискає руки, тримається, щоб самій не розридатися. Навколо лунає:
— Молодці! Браво! Віронька! Віра!
Обличчя дівчини на лаві підсудних раптом зачервоніло, запалало. Вона розуміє, що вона ще житиме, житиме?!

— Ти не уявляєш, що там було, — розповідає згодом Марія Олександрівна синові,— а що діялось на вулиці, в усьому Петербурзі!
— Скрізь! — запально вигукнув Богдась. — В Москві, в усіх містах наче грім прогримів — Засулич Віру виправдали!
— Цікаво, де вона тепер, що з нею, ти не чув серед своїх? — спитала Марія Олександрівна.— А тоді, після суду, боялись запалу натовпу, кілька сотень було,— я ледве дісталася додому, її вивели іншим ходом.
— А потім вона зникла,— сказав Богдан.
— Що? Невже її знову забрали? її ж звільнили зовсім!
— Друзі переправили її за кордон. Кажуть, вона багато працює.
— А Коні! Ти ж знаєш, йому так не минулося.
Веденням справи були дуже не задоволені. Та він працює зараз як юрист, і всі порядні люди його поважають.
Вони бачилися з Богданом того разу недовго.
Раптом вона рвучко обняла його, притиснула до себе. Вона не переживе, коли його заберуть, судитимуть.
Не мала права втручатися і забороняти, але вона не переживе.
Вона пережила.
І невідомість, і арешт, і заслання, як тисячі матерів переживали.
Хіба могла вона нарікати? Він ішов шляхом, зрозумілим йому з дитинства, і, може, може, коли тепер вже літній, обтяжений сім'єю, невдачами, відбувши заслання, працює більш-менш спокійно — в рамцях дозволеного, статечного,— може, тепер між ними хоч менше взаєморозуміння, але хвилювання не менше. Ні, не менше... Не одне, так інше...
Виріс маленький Боря. Потім він запевняв, що її переклади Жюля Верна, її бібліотека, яку вона скрізь возила за собою і яка весь час поповнювалася, розвинули в ньому любов до моря, жадання мандрівок. Він став морським інженером, здійснилися його мрії плавати навколо світу.
Уже в обох сім'ї, діти. Як дивно, до внучат Марія Олександрівна ставилася без тої нестримної любові, що виникає часто у бабусь, можливо, тому, що жили далеко і, головне, невістки були далекі. Вона жаліла більше дітей від першої дружини Богдана, бо росли вони без батька. Одного з онуків — Юру — навіть ніколи не бачила, та коли він пропав безвісти на війні (і коли він встиг вирости?)» смуток за ним не полишав її. Вже після цієї ганебної війни з японцями дізнались, що він був у полоні. Вона жаліла старших внучок, дочок першої дружини Богдана, дорікала йому за них, та це не можна було порівняти з почуттям до синів. За кожну їхню невдачу в житті вона потай картала себе. їй здавалось, що її власну молодість, насичену зустрічами, спілкуванням із надзвичайними людьми, подорожами, творчою працею, не можна порівняти з їхньою. Так, молодість, коли вона стільки переживала, металася, кохала і її кохали, коли було стільки сподівань, хай помилок, але ж і невсипущої праці, хай завжди незабезпеченого, але незалежного, самостійного життя, що викликало навіть заздрість у інших,— тепер здавалася майже прекрасною. їй здавалось тільки — надто скороминучою.
Хіба діти коли розуміють самотність батьків? Хай батьки ще й не старі — Марії йшов тридцять п'ятий рік, коли загинув Митя,— для дітей, коли вони лише починають вбиватися в колодочки, батьки вже наче прожили свою основну пору незалежно від свого віку і перед дітьми мусять поступатися.
Сини мої, соколи...
Від дітей підсвідомо чекаєш більшого, ніж від себе. Здається, на материнських, на батьківських помилках, труднощах вони мусять навчитися, обминати їх у своєму житті. Віковічна помилка батьків! Кожен на своїх болячках і на своїх помилках набуває досвіду, а коли й запозичає його у інших (частіше у друзів, а не у батьків), завжди потім нарікає, якщо не гірко кається. А втішає мати. Мати завжди мусить бути напохваті душею, серцем коло них, своїх синів. Від малих дітей руки болять, а від дорослих серце.
Може, лише в цьому, в своїй материнській любові, відданості, Марія не має підстав картати себе?
Хіба й не не великою мірою спричинилося до її відходу від творчої праці?

Не треба обвинувачувати когось. Не треба обвинувачувати Михайла Дем'яновича. Адже він на неї молився і ладен був віддати все для неї, все. Але ж кожна людина в своїх межах. їхні межі не збігалися, масштаби здібностей, бажань, світосприймання у глибшому і ширшому розумінні.
Завжди вона прагнула бути доброю матір'ю, а за відданість Мішеля бути і самій дбайливою, відданою дружиною. І марнувала свої сили, енергію, талант на його обмежені можливості. А він на роботі був невдаха. Та то ж були все «служби» для буття, для  існування.  Скільки місць, посад він змінив! Не тому, що був недобросовісним, недбалим, навпаки, просто його чесність, прямолінійність часто ставали на перешкоді нечесним начальникам, хапугам, байдужим бюрократам. Марія, поступаю-чись своєю гордістю, мала клопотатися, писати листи давнім знайомим, які колись схилялись перед нею, а тепер мусили розбиратися в нецікавих провінційних справах чоловіка колись «прекрасної Марії Олександрівни». Як важко було, приміром, писати, добиватися ділового побачення у Макарова, який так колись упадав за нею за кордоном, у Гейдельберзі... Але ж вона мусила допомогти своєму чоловікові, батькові її Борі, який одразу став часткою її самої, так само, як і Богдась. їй легше було, коли не згадували в цих клопотах, що вона письменниця, вона вимагала від Мішеля і Богдана, щоб вони забули її ім'я «Марко Вовчок». Воно, це ім'я, було зв'язане з іншим життям.
А втім, доводилося і самій іноді згадувати, нагадувати, що вона «письменниця Марко Вовчок», коли їздила клопотатися за арештованого Богдана.
Взагалі неможливо було забути. Як неможливо кинути зовсім писати.
Інколи вона писала і надсилала коротенькі речі — дописи під вигаданим ім'ям. Колись вигадала «Марка Вовчка», так і тепер якогось лікаря, від імені якого посилала твори в редакції, частіше через Богдана, якому вже було дозволено жити в столиці, і він був зв'язаний з журналами і газетами.
Але ці твори сільського лікаря не вражали так, як колись твори «Марка Вовчка»...
Та й це було вряди-годи. Були часи, коли вона не могла спокійно чути цього імені — Марко Вовчок. Вона запевняла, що їй легше в глухих місцях, куди кидала її доля, бути «пані Лобач-Жученко». Але ж, але ж інколи вона думала у безсонні, важкі ночі: «Я сама просила всіх забути. От і забули».

Та це було не зовсім так.
Роки, як дні, тепер пролітали, немов усе було вчора.
Її ж таки розшукали земляки-українці. Вона так була одірвана від них! їй написав якийсь Дома-' ницький, певне, дуже культурна і хороша людина. Він цікавився усім, справді усім — біографією, творами, і так сердечно просив, щоб написала вона спогади про Тараса Григоровича. Прийшов лист з Києва від редактора журналу «Киевская старина» Науменка. Він просто благав надіслати щось до журналу. І їй так захотілося от зразу ж таки український твір дати туди. Вона знала — її перекладають по «слов'янських землях», перевидають у Галичині, але так заманулося щось нове написати українською мовою!
Вона згадала, колись, в той далекий, щасливий час зустрічей з Тарасом Григоровичем, наказав їй любий батько, великий Кобзар, написати «десять кіп казок» на основі українських народних, і вона обіцяла. Як тоді легко і обіцяла, і бралася до всього! Все, здавалося, зможе, встигне, зробить, у голові снували сюжети, образи, одна казка вже зовсім була готова, тільки сісти та написати, навіть накидала трохи, десь між шпаргалами, певне, є. Але й так, без шпаргалів, сіла і згадала, навіть сама сміялася несподіваним поворотам і до того ж рідним, давно забутим і дотепам, і виразам.

У Михайла Дем'яновича підійшла відпустка. Це ж був привід знову поїхати до улюбленого Києва.
Вона користувалася кожною нагодою, які вже не так часто траплялися після переїзду з Богуславщини.
А тепер, коли Доманицький заходився видавати її українські твори, коли вона написала цю казку, їй нестерпно захотілося самій побувати і в редакції «Киевской старины», познайомитися з редакторами, літераторами, побачитися з давніми друзями. Вона наче оживала в Києві, щоразу відзначала, як він змінився і, не втрачаючи чару своєї неповторної мальовничої природи, ставав справжнім європейським містом.
Зупинилися з Михайлом Дем'яновичем, як і завжди, в готелі Михайлівського монастиря. Поруч Володимирська гірка — одне з улюблених місць Марії Олександрівни.
Як чудесно вийти туди свіжим літнім ранком, коли ще не почався міський галас, а чутно лише перегук пташок у густому парку навколо пам'ятника Володимиру, перегук пароплавів, що пропливають Дніпром, і їх немов стрічає і вітає з високої гірки прадавній князь Володимир. Хоч і створювали пам'ятник за примхою царя три художники, та він, одначе, вписався в дивовижний пейзаж міста і навіть увійшов в його життя як своєрідна жива постать, а не як шанований святий! Всі кияни чували і любили пісеньку студентів, котрі гуляли після іспитів на Володимирській гірці і зовсім запанібрата співали про Володимира:

Он и сам бы не прочь
Провести с ними ночь,
Да по старости лет
Не решается.


Гірку прорізують вузенькі стежечки, що крутяться вгору і долу. Та їй уже не спускатися ними. Вона посидить трохи тут, коло пам'ятника, І помилується рідним Дніпром.
Як вразив її Київ багато років тому, коли вона вперше приїхала сюди з чоловіком, Опанасом Марковичем! Скільки їй тоді було? Дев'ятнадцять? Двадцять? Зовсім дівча з широко відкритими, цікавими очима. Здавалось — очі хотіли відразу все побачити,схопити.
Які далекі, доісторичні часи!
Спочатку жили вони з Опанасом на Великій Володимирській вулиці, а потім наймали вже хату під солом'яною стріхою далеко від центру, аж на Куре-нівці! А втім, їй подобалось. Саме той шматок життя вона згадує залюбки. По-перше, народився синок Богдась. Перед ним у неї була донечка, коли вони недовго жили в Чернігові. Дівчинка невдовзі після народження померла, а Марія Олександрівна після пологів довго хворіла і була пригнічена смертю дитини. Отже, коли народилося друге дитя, вона дуже раділа, до того ж таке здоровеньке, веселе хлоп'я.
По-друге, там, на Куренівці, їй подобалося жити вільно й просто, це було майже село, тільки під містом. Вона любила сама ходити на базар, погуто-рити з бабами, молодицями, що приходили з Броварів, Борщагівки, багатьох навколишніх сіл, а в базарні дні і з дальших кінців приїздили волами і кіньми, і такий шум-гамір панував від закликань перекупок, торговельних сперечань дядьків, співів сліпців-лірників, лементу дітей, іржання, мекання, мукання тварин, такі пахощі розливалися від всіляких овочів, фруктів, ягід. Вона потрапляла наче на мальовниче театральне видовисько.
— Ти як підеш, то цілісінький день можеш прогаяти,— казав інколи з докором Опанас, але частіше він був задоволений, бо поверталася Марієчка, радіючи не так з якоїсь невеличкої покупки, як з того, що почула,— чи то пісню яку, чи то історію, такою вже смачною мовою та барвистими виразами передану, що одразу треба було сісти записати або заспівати маленькому Богдасику і самому Опанасові. Звичайно, вони бідно жили, але ж Київ лишив стільки краси і скарбів у її душі!
Тоді, ще в ті далекі роки, і цей пам'ятник Володимиру поставили, і перший постійний міст через Дніпро побудували.
Навіть недалеко від Великої Володимирської стрічалися яри та байраки, порослі густим чагарником. Увечері лячно було ходити. Тепер там упорядкували вулиці, спуски, хоч і круті. Взагалі, все місто було крутим, високим. І скрізь гори, горби і мало рівних вулиць.
А їй подобалося. Тоді тільки почали закладати парки, бульвари, саджати пірамідальні тополі та каштани, бузок, і повітря наче мало свій колір, бузково-синій. Вона ще пам'ятає великий вільний простір перед університетом, де влаштовували святкові гуляння з всілякими веселими базарними ятками, привабливими для дітей. Розлігся цей вільний простір аж від самого Хрещатика. Тепер пара-лельно Хрещатику йшли вулиці Пушкінська, Олек-сіївська, а до нього, наче притоки до головної річки, і праворуч, і ліворуч також спускалися, крім старої Фундуклеївської, нові круті вулички, а на стрімкому, довгому Бібіковському бульварі красувалася довжелезна алея пірамідальних тополь,— де ще можна було побачити таку красу? Вже багато збудували і трьох-чотирьох-, і навіть п'ятиповерхових будинків. Зовсім змінився сам Хрещатик з міською думою на прилеглій площі, а з другого боку, трохи відійшовши від нього, виріс театр Соловйова.
Знову вона милувалася на Софійській площі памятником Богдану Хмельницькому- роботи Міке-шна.
З цим пам'ятником була пов'язана ціла істо-)ія, про яку їй розповідали кияни. Пам'ятник від-!лили в Петербурзі, привезли в 1879 році, та на {п'єдестал не вистачило грошей, і кілька років Пам'ятник простояв на подвір'ї поліції Старокиїв-ського району. «Приїхав без, паспорта, от поліція і затримала»,— сміялися кияни.
Але тепер він уже стояв на постаменті навіки і показував своєю булавою на Москву, з якою возз'єдналася Україна. До площі можна було пройтися й пішки, але по всьому Києву, по передмістю, яке так любила вона замолоду, важко було ходити. Вона наймала візника — дуже хотілося оглянути Київ!
Мінялися і передмістя. На зовсім дикій колись Шулявці виросли заводи, навколо яких тулилися робітничі хижки, бараки, дуже це все різнилося від будинків центру! Знайомі розповідали Марії Олександрівні' про заколот серед робітників, про революційні настрої студентів і що в 1901 році була велика демонстрація робітників та студентів. Кілька тисяч йшло Хрещатиком, і знаєте, що співали? Крім «Марсельєзи» і «Дубиноньки»? Нові революційні пісні на мотиви наших старовинних козацьких! От знаєте, звичайно, «Засвистали козаченьки»? Так співали: «Засвистали арештанти», а замість «Реве та стогне Дніпр широкий» — «Реве та стогне люд голодний». А «Заповіт» батька Тараса — це ж в усій Російській імперії найреволюцій-ніша пісня!
У Києві, звичайно, діялось далеко більше, ніж могла вона почути хоч і в прогресивних, та досить поміркованих  колах. Однак  відчувалось, як він, рідний Київ, зростав культурно. Шкода тільки, що не так довго пробула в ньому.
А коли б знала, що це вже останній її приїзд до серця України!
Бачилася Марія Олександрівна з Науменком зайшла сама до редакції на Маріїно-Благовіщенській вулиці.
З притаманним, не втраченим з роками почуттям; гумору відзначила про себе, що так, певне, зустріли б легендарну воскреслу постать, особливо молоді співробітники.  .
— Марко Вовчок прийшла!
— Вона сама?
Пустіть глянути хоч одним оком. Почулося шепотіння за дверима.
Науменко сяяв, не знав, як і дякувати. Вона принесла свою казку «Чортова пригода».
— Це для нас просто свято,— щиро радів він.— Ми чекаємо на ваші спогади про Шевченка, про Герцена, про всіх, з ким ви стрічалися, спілкувалися з тієї славної когорти. А якщо є казки, оповідання, будь ласка, надсилайте усе, усе надрукуємо, і гонорар, хоч він у нас невеличкий, не затримаємо.
— Гонорар за цю казку, коли надрукуєте, прошу переказати Товариству імені Тараса Григоровича для допомоги бідним студентам. А казки ще надішлю і, коли закінчу, дві нові повісті.
— Справді? Повісті? — аж підскочив редактор.
— Тільки б здоров'я не підвело. Одна про гайдамаків — історична, а друга... друга сучасна... про чужину, переселення наших селян на чужину. Дуже мене хвилює це, обов'язково напишу.
Науменко зрозумів: не повість хвилює, а це явище, це питання, сучасне життя, що висуває такі проблеми. Коли б вона швидше написала і дала їм!
Вони ще бачилися і в готелі Михайлівського монастиря кілька разів. Науменко казав, що вся редакція реготала, прочитавши «Чортову пригоду», що старші раділи: «Оце наш любий давній іуіарко Вовчок! Після Гоголя такого не було!»
Вона не знала, скільки було потім розмов у колі української молоді — літераторів, журналістів.
— Уявіть собі, до редакції «Киевской старины»
— Приходила Марко Вовчок!
— Хіба вона жива?
— Та вона й не виглядає старою, привітна така, проста.
— Що ти? Як королева! Не така, як усі. Велична, спокійна.
— А я думав, її давно нема. Ще малим читав її оповідання і плакав. От шкода, що не побачив її!
Шкода, що й вона багатьох не побачила. Не знала, зовсім не знала, які нові поети, письменники з'явилися на Україні, попри всі урядові накази, утиски, заборони.
У жовтні того ж року в журналі «Киевская старина» надрукували її «Чортову пригоду». їй надіслали журнал. Михайло Дем'янович так і уп'явся очима, одразу непокоячись, чи все так надруковано, як він сумлінно переписав. А Марія Олександрівна уважно перечитала весь журнал, хто що пише, що там діється. Хроніка, замітки, все цікаво. Стрічалися знайомі імена, дуже знайомі. Костомаров — яке далеке петербурзьке минуле! Він уже помер, старий видатний професор Костомаров, і засновується премія його імені.
От ще знайоме з юності ім'я. Навроцький. Це вже наче з доісторичного минулого. Друг Опанаса Марковича, її першого чоловіка, його товариш не лише по університету, а й по Кирило-Мефодіївському товариству. «Соузник» його і Тараса Григоровича.
Опанас розповідав про нього, що був Сашко Нав-; роцький веселий, симпатичний хлопець, тримавсь під час слідства надзвичайно гідно і, хоча знав баї гато, жодного зайвого слівця не сказав, нікому з друзів ніякої шкоди не заподіяв.
Його заслали після вироку на півроку у Вятку, потім в Єлабугу. Після закордону Марія Олександр рівна нічого не знала про нього. Але тепер з журі налу, з «поминки» на десяту річницю його смерті — так, смерті! — дізналася, що жив він в Темір-ханшурі, в Єревані, багато перекладав з грузинської славетного Шота Руставелі, назвавши твір «Одягнений в барсову шкуру». Зі сторінок «поминки» поставав перед нею образ щирої, доброї людини, завжди, в усіх умовах працьовитої і люблячої без краю літературу, рідну землю. Власні його твори не вражали особливим художнім талантом, та хіба могла вона не розчулитися, прочитавши прості, сердечні слова:

Небагато на старості
в житті мені треба.

На Вкраїні милій
жити посеред покою.
Та щоб діти мої милі
там були зі мною...


Та він жив і помер далеко. За горами... А ще дужче забилось її серце, коли наприкінці статті прочитала його, Навроцького, вірші, Маркові Вовчку присвячені.
У статті так писалося: «Читаючи твори Марка Вовчка, він чує, як навколо лунає голос тихий, але ясний.

...Спасибі ж, ластівко-голубко!
Ти серце вгору підняла.
Ти наші щирі, смілі думки
Кругом по світу рознесла».


Її наче й голубили ці слова «ластівко-голубко», і|в той же час сіяли сум.
Тільки «Чортову пригоду» дала вона в журнал...
І не знала нічого про друга Опанаса — Сашка, так він звав свого товариша. А він же був на Кавказі...
Багато чого вона не знала...

Вона не знала.
На далекій Буковині зустрілися дві молоді письменниці.
Спершу вони пізналися з творів і душею потяглися одна до одної. А коли побачилися, у них виникло безмежне довір'я і такий взаємний захват та непорушна віра в талант, що можна було все сказати щиро і позитивне, і негативне про творчість одна другій, про все в житті. Це стало їхньою радістю і багатством, бо в обох було життя важке і вимагало постійної боротьби. Особливо в одної, яку з дитинства підточувала хвороба, і мусила вона не символічно, а повсякденно, повсякчасно боротися за життя.
Але ж це таке незрівнянне багатство — дружба, такий неоцінимий скарб! Знати, що хтось думає про тебе, переживає кожен твій рядок, твої твори, радощі й труднощі.
Натхненно підносить щира дружба творчих людей.
Пушкін захоплено казав:
«Який великий приклад подали нам у своїй дружбі Гете і Шіллер, а також Байрон і Шеллі... В подібних дружбах стільки благородства... Важко знайти таких видатних друзів, як ці двоє,— вони не заздрили один одному».
Таке ціастя випало і на долю двох незвичайних українських дівчат.
Милий, рідний «хтось»! Навіть коли не зустрічалися роками, «хтось» писав «хтосічку», і «хтосічокр відповідав і писав так само одверто про себе.
Ласкаве, жартівливе «хтось» виникло самохіть, ненавмисно і прищепилося на всі роки — одне прізвисько для обох, а коли вже бачилися, чи то в Києві, чи на Буковині, не могли наговоритися.
Ларисі Косач — Лесі Українці — так підписувала дівчина свої твори і під цим ім'ям увійшла в літературу,— порадили якось лікування на Буковині. Ох! Скільки порад доводилося їй вислуховувати протягом цілого життя і від лікарів, і знайомих, і родичів! То посилали до Єгипту, то на Кавказ, то до Італії. Дещо тимчасово допомагало, дещо гнітило ще дужче.
От порадили Буковину.
Буковина — буковинські гори, велетенські, спокійні і мудрі смереки, привітна сім'я Ольги Коби-лянської, де її одразу прийняли гостинно, тепло, і головне — милий «хтось», подруга, колега по професії поруч. Ольга приїхала потім і в гори, де пробула на лікуванні деякий час Леся. Часто добре товариство цінніше за будь-які ліки. Лесі здавалось, що вона поздоровшала. На кілька днів завітав «сЬег таііге», «сопїгеге», як називала його Леся, непохитний Каменяр, вже відомий письменник Іван Якович Франко. Він любив поетесу і дивувався — слаба, хвора жінка, а пише такі запальні вірші, засвічує такі досвітні вогні, які неспро-можен тепер створити жоден дужий мужчина на Україні.
Був серед них молодий студент, закоханий у народну музику, заповзятий збирач музичного фольклору. Ольга жартома казала подрузі увечері, коли вже вкладалися спати, надихавшися цілющим гірським повітрям:
— Він дужче, ніж у музику, закоханий у вашу поезію, Лесю.— І додавала тихесенько: — А ще дужче у вас.
І Леся приймала це як жарт і відмахувалася слабенькою тонкою рукою. їм було дуже добре тут і вдвох, і в товаристві. Розмови точилися щоденні. Становище журналів, їхні позиції в боротьбі народу, позиції окремих письменників, зв'язки з російськими і закордонними літераторами. Леся писала не лише художні твори, вона надсилала до російських передових журналів і критичні та публіцистичні статті. Вона перекладала не лише художні шедеври світової літератури, а й твори, що незабаром стали провідними в житті суспільства,— «Комуністичний маніфест». Справді, звідки бралися сили у цієї невиліковно хворої жінки! Ну, а Франко — він був не лише cher maitre в літературі, він був борець-революціонер, що не раз і у в'язниці сидів!
Вони, щирі прихильники і однодумці великих російських письменників, нестямно любили свою Україну, рідне українське слово, літературу, вболівали за її місце серед інших. Якось усі сиділи ввечері на улюбленій лавці.
— А я щойно переклала німецькою мовою «Народні оповідання» Марка Вовчка,— мовила Ольга Кобилянська,— і написала передмову.
— Я побачила у вас книжечку і дуже зраділа,— сказала Леся.— Для мене її, Марка Вовчка, оповідання, саме ті, що ви переклали, так багато важили, ними, її «Кармелюком» ми з братом Дмитриком зачитувалися. Твори Шевченка, Марка Вовчка у нас були настільні книги.
— А ваша мама не любила Марка Вовчка, — тихенько і не без деякої ущипливості зауважив студент-музикант Климент Квітка.
— Ну, мало кого не любила і не любить моя мама,— анітрохи не ображаючись, всміхнулася Леся, глянувши на нього ло-змовницькому.
Її мати, письменниця Олена Пчілка, справді не любила саму «Марковичку», але ж не могла вона не давати своїм дітям читати її твори!
— На неї, на Марію Марковичку, багато наплів Куліш,— гаряче і переконливо втрутився в розмову Іван Якович.— Нам треба ретельно повимітати все те павутиння, яким він заткав її. А вона надзвичайна постать в нашій літературі. Я шкодую, що не бачив її, що не знайомий з нею.
— Я не бачила, коли вона приїздила до Києва,— з жалем мовила Леся.— Мене не було тоді в місті. А вона стрічалася з Науменком, заходила в редакцію «Киевской старины». Казали, не дуже й стара, приязна така. Думали, вона зовсім древня, а дехто гадав, що на світі її вже нема... От кому я заздрила,— додала вона раптом.
— Ви? Леся? Що ви? — в один голос заперечили і Ольга, і Климент, а Франко тільки звів свої густі брови і розвів рукам»;
— Так! Не дивуйтесь. Я зовсім не заздрісна, не заздрю нікому й ні в чому,— щиро мовила Леся, та їй і не треба було запевняти в цьому будь-кого, тим більше друзів.— А от Маркові Вовчкові я справді заздрила, так вона мову українську знає, щиру, народну, недарма сама багато мандрувала по селах, так проникла в таїни історичної душі народу... Хіба неправда, cher maitre? — звернулась вона до Франка.
— А її остання казка в журналі?— підхопив Іван Якович.— Хіба не нагадала вона усім дорогого нам давнього Марка Вовчка?
— Давнього...— сумно мовила Леся.— Дійсно, наче давно-предавно жила... А вона ж і зараз живе. Кажуть, тепер десь знову чи на Кавказі, чи на Став-ррпольщині. Яка вона? А про неї мені розповідав і імій дядько Михайло Драгоманов, коли я жила у нього в Празі. Він зустрічався з нею в Парижі р^зом з Бакуніним. Молода була, палка, гарна. Розповідав, писала з ними листівки українською мовою. Яка їхня дальша доля, тих листівок, їхні стежки-доріжки? Він, дядько, і сам не знав. Дуже поважав її, просто захоплений був, казав — чудесна жінка! Шкода, що не була я в Києві, коли вона приїздила,— знову, зітхнувши, згадала Леся.— Чому вона така далека від усіх нас?
Марію Олександрівну запрошували на відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві. Були там Леся Українка з матір'ю, Коцюбинський, Стефаник, молодий ліричний Олесь, інші письменники й діячі, а вона не змогла поїхати, така близька для всіх з дитинства і така далека тепер. Чому?

Чому?
Звичайно, приємно тоді стало, що зраділи її твору, українській жартівливій, дотепній казці. Гоголя згадували, мову хвалили.
Але й сумно.
Хіба вона сама не розуміє, що це не те, що колись в її творах хвилювало, спрямовувало почуття молоді, поставило в передову шерегу борців слова.
Шерега рушала далі, замість загиблих, вибулих заповнювалася новими, про яких вона й не знала. А вона? Як інколи жадалося знову швидше віддати паперові багато своїх розмислів, адже стільки вже набачилась, стільки зазнала, а ніби щось утерялось, і ніяк не набрести на стежку.
Хіба тільки перевидавати колись написане?
Може, справді, то замолоду так — замислить людина і за все  береться, а старому як зав'язано, і нема кого винуватити. Згадала, як казав якийсь дядько: «Треба на свої ноги наполягати — коней не буде!»
Вона всміхнулася. Коли б можна було не алегорично на ці ноги наполягти!
Скільки вони виходили доріг та стежок — і Чернігівщина, і Київщина, і Немирівщина — батьківщина її «Народних оповідань»!
Загомоніли на подвір'ї. Закричав Амі — ішачок, головний поштар.
Михайло Дем'янович поклав на столик під грушею, де вона сиділа, купу газет, кілька листів.
— От з Києва.
— Прочитай, Мішелю, від кого там. Що пишуть? — попросила вона.
Знову з Києва — і від Науменка, і від його жінки, енергійної діячки Софії Русової.
Ну, так і знала. Знову просять написати спогади про Тараса Григоровича.
От і Богдан нагадує весь час, дорікає, що не встигла виконати прохання Миколи Гавриловича Чернишевського — написати про Добролюбова...
— Що відповісти землякам, Марусю? — питає чоловік.
У неї болять очі, частіше на листи він відповідає.
— Напиши, що, як одужаю трохи, обов'язково напишу.
Не розуміють люди, як важко писати спогади. Просто обвинувачують, картають, нащадки, мовляв, не простять.
Коли б знали. Не тому, що зараз фізично важко писати очам і рукам,— важко писати серцю.
Коли б знали, як невимовно важко написати саме про Тараса Григоровича, батька Тараса, «рідного і названого». Які слова знайти, як душу вивернути, щоб написати про нього? Легко було б змалювати
якісь певні події, факти — звичайно, кожна дрібничка має для нащадків значення. А як написати про те, як він полюбив її з перших сторінок її першої книжечки, яку надіслав йому Куліш у Нижній Новгород, коли повертався Тарас Григорович із заслання. І він прочитав і написав тоді перший вірш із присвячених їй.
Може, на одну сторінку всі факти вмістилися б, як прийшла до нього вперше в Петербурзі у маленьку двоповерхову кімнатку в академії,— і житло, і майстерня водночас,— і в пам'ять того дня написав їй другого вірша. Приходила до нього і з Тургенєвим. Стрічались у спільних знайомих, земляків, вона читала свої нові оповідання. До них Тарас Григорович приходив, малого Богдася любив... їхні зустрічі тривали від першого побачення в січні і до її від'їзду у квітні за кордон. Тільки три місяці вони й бачилися, і було це на довгі роки, на весь її вік. І як про це чужим людям розказувати — як дивився на неї, а то якось голову погладив... Поцілував, коли прощалися, її і Богдася перед їхнім від'їздом...
Слова майже непотрібні були, як між батьком і дочкою після довгої розлуки і перед розлукою знову невідомо на який час.
Вона поїхала, а він їй свого «Кобзаря» — нове видання — присвятив, там так і надруковано було.
Хіба мало того людям?
Усе, що напише, тільки змалить те, що було насправді.
От і про Олександра Герцена нагадує Богдан. Вона йому тільки в листі трохи написала. Звичайно, треба.
їй дуже хотілося написати про «невславлених» (про Герцена і без неї багато напишуть!). А їй би нагадати, розповісти про рядових борців революції, скромних героїв, що віддавали, не замислюючись, своє життя. Сахновський, Бенні, Желіговський. Польська молодь, повстання 1863 року, що боролася під прапором «За нашу і вашу свободу».
Може, все-таки у неї вистачить сили написати про них? Оці гори, ліс додадуть сили, здоров'я.
Вона думає про роки — найпевніший діагноз хвороб старих людей. Герцен казав: «Життя жінки тільки-но починається після п'ятдесяти». Він тоді вірив у неї.
А в неї саме до п'ятдесяти було найбільше і діла, і щастя, а після п'ятдесяти усе, власне, було підпорядковане не своєму. Чого ж це вона так розпорядилася своїм життям? Чи то пак життя розпорядилося нею?
Герцен казав — жінка в п'ятдесят' нарешті стає людиною. А що у неї, навпаки, перемогла жінка? Дружина? Мати? Перемогли письменницю?
Чому в чоловіка не постає, не може постати такої проблеми? Чи, може, треба мати таку ж внутрішню силу, щоб зуміти все поєднати? Треба пережити, переболіти кожним рядком. Де ж взятії сили?

Найдужче їй хотілося дописати два давно початі твори. Вона Науменку, редактору «Киевской старины», про них саме і казала: «Закінчу і надішлю». Та ці роки з переїздами, хвороби, сімейні справи, постійна тривога' під час війни — все відкладала та відкладала. А здавалось,— як часто здається письменнику,— от тільки сісти та написати. Особливо один не давав спокою, бо хоч і почала його кілька років тому, був зв'язаний і з сьогоднішнім днем, і боліло їй все, і хвилювало й тепер. Переселення селян з України в чужий край, на чужину. Вона не просто цікавилась цим питанням, як, приміром, учені, що вивчають і джерела цього явища, і ста-
тистичні дані для своїх фундаментальних розвідок. їй це питання боліло, як дуже близьке. Вона стикалася з ним віч-на-віч, живучи на Україні, воно стосувалося добре знайомих, близьких людей. Як здригалося серце, коли бачила — люди знімаються зі своїх місць, де ще з дідів-прадідів посаджені були деревця і рідна хатина була сповнена пам'яттю, сімейними переказами і наче берегла, але ж була вже неспроможна вберегти, захистити, бо з усіх кутків, з усіх щілинок виглядали, і виростали, і глузували злидні, дітям здавалося, що й імена у цих «злиднів» є: «податки», «відробітки», «борги»... Жадалося податися кудись подалі, на волю, де землі неміряні, не покраяні шматочками, аби лише працював. Марія Олександрівна бачила важкі сцени продажу старого кубелечка, прощання з ним, завжди просила написати з нових місць.
То вона замолоду любила переїзди, легко знімалася з місця, а тепер так розуміла, що то значить «удома». Як їй важко було переїздити з милої Богуславщини над Россю, але так склалися обставини у Михайла Дем'яновича, й вона жадала швидше їхати. Навіть не з усіма попрощалася. От до свого останнього хрещеничка не зайшла.
Хрестини відбулися незадовго до їхнього переїзду. Мати — моторна, працьовита" молодичка, якось приходила до «панів Лобачів» білити кімнати і так це ловко, швидко, наче аж весело робила, що Марія Олександрівна прийшла на хрестини, побачила, що й їхня бідненька хатина розмальована квітами і в ній такі пахощі від різних трав — і м'яти, і чебрецю, коло хати малесенький садочок — одна велика крислата вишня, за тином криниця. Мотря-мо-лодичка все хотіла показати, усім похвалитися.
— Оце моя старша донечка. їй уже третій рочок, Галочка, а оце наша  вишня, хоч стара, а така родюча. Оце вареники з її вишень, а оце криничка за тином — з усього кутка люди воду беруть: така смачна.
— Вода як вода, як в усіх криницях, — мовив чоловік, соромлячися жінчиного базікання та похвальби.
— Краще б горілка, а то знайшла, чим хвалитися — водою,— підморгнув хрещений батько, хоч підстаркуватий, та бадьорий і відомий на все село балакун — Мотрин дядько Гнат, як скаже та при-каже, то й молодим не справитись.
— Е, не кажіть, не кажіть,— заторохтіла сусідка баба Горпина, одна з таких, що без неї ніде каша не звариться.— Криничка — святе діло. Я звідки не повернуся — чи з буряків, з заводу, чи з Богусла-ва,— одразу своєї водички як нап'юся, то й полегшає.
— Слухайте, слухайте їх, Маріє Олександрівно,— махнув, ніби перепрошуючи, дядько Гнат,— одне слово — баби.
Проте Марія Олександрівна випила-таки з чистого кухлика водички — треба ж було покуштувати, щоб не образити, та й вона ж наче серцем відходила від розмов, міркувань про дошкульні великі і дріб'язкові неприємності на роботі Михайла Де-м'яновича.
Як сама поїхала назавжди звідти, вже увірвався зв'язок. Коли-не-коли одержувала короткого листа — на аркушику з школярського зошита великими літерами кілька рядків, і в них майже ніяких повідомлень, а самі поклони та привіти — це вже якась кума продиктувала.
То вже було на Ставропольщині.
Несміливо у хвіртку зайшов дядько з торбиною в руках. Обличчя запорошене, як після довгої, важкої дороги. Спочатку видався старим. Може, прос-
то старець? Тихо зайшов, зупинився, оглянувся, постояв, начебто не наважувався — чи йти, чи не йти далі. А Марія Олександрівна саме вийшла на ґанок.
Подорожній ступив крок до неї. Щось знайоме було в посірілому не лише від пороху шляхів, а від якоїсь незмірної туги обличчі.
— Ви не пізнаєте мене? Я ж ваш кум Прокіп з Хохітви. Ви у мене хлопчика хрестили,— і немов спіткнувся на останніх словах, немов не було вже сили казати далі, лише благання в очах: «Пізнайте, пізнайте мене, я ж ваш кум з Хохітви».— Мотря, жінка моя, до вас інколи ходила...
Він стояв, мнучи благенького картуза в руках — великих, роботящих, жилавих, і, певне, ніяково йому було — хіба лише в нього хрестила пані Лобачиха?
Марія Олександрівна згадала моторну молодичку, садочок, стару вишню, вона ж не раз до них приходила і приносила хрещеничку подарунки.
— Куме, пізнала, пізнала вас! Та як же ви тут опинилися? От вже не чекала! Заходьте, заходьте до хати, прошу вас. Ну, як там мій хрещеничок, Матвійко? Правда ж, Матвійко? Мабуть, вже нівроку парубійко виріс? Та ви сідайте. Шкода, що Михайла Дем'яновича нема, він у відрядженні. Ви поснідайте спочатку — тоді все докладно розповіс те, як там Мотря, Галочка? Аякже, всіх, всіх пам'ятаю, і кума Гната. Та ви їжте, їжте,— промовляла вона, підсовуючи молоко, хліб, яйця, що були на столі, наливала гарячий чай. І раділа, побачивши земляка, і якось тривожно стало, дуже він змінився, а така була міцна, гарна пара з Мотрею!
Кум не відмовлявся, хоч і не хапався до їжі. Йому Наче легше було відтягти розповідь, і хоч, видно, в дорозі важко було, їв, не поспішаючи, статечно, а потім, зібравши крихти коло тарілки з скатертини і теж проковтнувши, втупив у куток очі, і побачила Марія Олександрівна, як у глибоких зморшках обличчя потекли дві сльози.
— Питаєте, як хрещеничок? Мотря, Галочка? Нікого нема. Нічого нема. Чули про переселення? От і я спокусився, бо зубожіли вкрай.
І він розповів страшну історію свого горя. Не лише свого.
Перед очима Марії Олександрівни слово «переселення» стало зримою марою — наче масовий похорон. Спочатку міркування, сперечання, «сто баб, сто рад», несміливі надії, що їдуть же на ліпше, де землі вдосталь, тільки працюй. Золотих гір не обіцяли, але земля, праця, якої нікол^ не боялися, гроші на переїзд —ото вже здавалось якимось порятунком.
— Мотря довго не хотіла переселятися. А я аж сварився — треба ж про дітей думати, та й самим ще вік жити. І що їй та хата порожня, вже й нема чим латати, той садок, що мізинцем виміряти можна... Та як заночували просто неба, наче на краю світу, де опинились сотні нас, переселенців,— навколо самі піски, не степ буяє, а якісь колючки з пісків стирчать, удень спека морить, уночі холоднеча заснути не дає,— отоді й згадали свої садоч-ки-мізинчики.
— Куди ж ви поїхали? Як вас везли? — спитала Марія.
— Та вешталися поміж селян там, удома, якісь людці, казали про Середню Азію, де незаймані землі, і перевезуть задарма. Ну що ж, напхали у товарняки, як скотину, та, здалося, нічого, перетерпимо, трохи можна й потерпіти, все життя терпимо та сподіваємось. Ідемо. Тиждень, другий, третій, вже й ніякого начальства не бачимо, іноді наш по-
їзд кудись за верстви від станції заженуть, стоїмо. Жінки повилазять, у казанках щось варити дітям почнуть, хоч і забороняли вогонь розводити, та як же дітей місяць везти? І стоїмо ж годинами, а то й цілісіньку добу, коли раптом сюрчок — швидко по вагонах, кричать, лементують матері, щоб мале десь не лишилося. Харчі, що на дорогу запасли, вже всі поїли, діти хворіти почали. У місті, останньому місті, де поїзд зовсім зупинився, стоїмо два дні. Нікуди нас не везуть, ніхто до нас не виходить, начальник станції потилицю чухає, мовляв, ніяких розпоряджень про вас не маю, і де ті язикаті поділися, що дома так розписували? Та ми їх вже й спочатку не бачили — все мінялися, та все кивали Іван на Петра, Петро на Івана, і розібрати, від кого залежимо, не можна. А тут уже до начальника станції всі чоловіки гуртом:
— Чого стоїмо? Бачиш, у третьому вагоні дитина померла, а там стара відходить, молодицю Одарку вже поховали, їсти нема чого.
Він руками замахав:
— Нічого не знаю, сам радісінький вас здихатися, а то ще епідемії почнуться, та поки губернатор розпорядження не дасть, ніхто не знає, куди вам рушати.
Пішли ми до губернатора, то місто неабияке — губернське, та тільки в центрі трохи на наше схоже, а по околицях справді як на краю світу, і жінки всі, як примари, у покривалах, тільки очі в щілинки дивляться. Ну, те нам усе без діла. Пішли на головну площу, нам вказали, де губернаторський дім. Та ск£Їзь високі пороги на наші ноги, а тут і поготів. Стоїмо. Голодні, брудні, сонце палить немилосердно. Стоїмо. Там же нас, за станцією, жінки, діти та стареча чекають. Не можемо прийти без відповіді, без наказу, що далі робити. Довго стояли.
Нарешті вийшов якийсь у мундирі, пенсне на носі, поглянув, примружився.
— Ідіть, люди добрі, у вагони і чекайте, поки розпорядження буде.
А хтось і шепнув з тамтешніх — цікаві ж зібралися навколо:
— Це не губернатор, це його секретар.
Деякі з наших дядьків насмілилися, підступили ближче.
— Доки ж нам чекати? Діти, старі хворіють, мруть! Хай сам губернатор вийде.
Тут інші підхопили:
— Ми жити, робити, а не вмирати їхали. Хай сам губернатор вийде.
А той, секретар, як заверещить, аж пенсне з носа впало:
— Бунт? Зараз солдатів, козаків викличу! Ідіть по-доброму, чекайте.
Ну, «по-доброму» не пішли. Ми з площі не рушили, поки солдати не з'явились. А тоді колотнеча така знялася, що й не розказати! Г мене трохи не забрали. Правда, кого забрали з наших дядьків, другого дня випустили і відвезли нас ще далі, поки не опинились ми серед пісків та голого каміння. Що там робити? З чого життя починати? Почали його з кладовища — стільки вже там у дорозі поховали в тій пустелі безводній, її тільки жінки своїми слізьми й росили.
Якось караван проходив, малі кричать: «Які коняки чудернацькі!» — а то верблюди йшли, а самому, повірте, так забажалося — хай би наша коняка заіржала! Караван коло нас зупинився. Дали нам води, хліба плескатого, дітей молоком верблюжим напоїли — ні ми їхньої мови, ні вони нашої, а порозумілися. Хитали головами, гомоніли між собою, нам на далекі гори показували, щось радили, з таким жалем головами хитали. Мені аж сумно стало, що проїхали. А ми далі рушили. Куди? Світ за очі, і самі не знаємо куди.
Тільки зупинились на перепочинок, Матвійко, ваш хрещеничок, вже недужий лежав. А що то за хлопчик був, коли б бачили! І розумне, і таке ж утішне, веселе, як горобець... Теж захворів, усі діти почали хворіти — кого пропасниця била, хто від дизентерії конав. Наш лежав, не вередував, зітхав тихо, як старий, і все пити просив. Яка там вода у пустелі? Ані річки, ані озерця давно не бачили. Дали йому трошки, що нам з каравану налили,— скільки там вони самі могли дати? Мале не розуміє — як то води нема, стогне: «Води з кринички... Мамо, татуньо, напитися... дайте води з кринички...»
Нічого більше й не просив. Тільки води з кринички...
Кум затулив обличчя картузом, стримуючи ридання. Слухала мовчки Марія Олександрівна. Що могла сказати? «Навіщо поїхали?», «А ви б краще отак зробили...»
От чого не могла виносити, коли люди кажуть з упевненим виглядом: «А я б на вашому місці...» Сама не раз чувала таких мудрих, поміркованих добродіїв.
Переселення народу...
Їй страшно бувало в дитинстві, коли читала в книгах, вчила з історії, як люди, інколи цілі племена, народи чи то під час війни, навали ворогів, чи в часи смертоносних епідемій, чи якоїсь іншої стихійної біди мусили зніматися з рідного місця і рушати в невідомість...
А кум тихо знову розповідав — мабуть, уперше після свого лиха, бо зустрів людину з того, наче вигаданого, небувалого ніколи минулого, і вперше їй міг вилити свою душу — розповідав подробиці того страшного рушення. Як уранці знайшли затишне місце під каменем і поховали Матвієчка, а незабаром і жінку Мотрю, а потім Галочку — старшеньку. І тоді Прокіп подався геть... Назад, додому? Поки що куди доведеться. Тепер сам-один. Бурлака. За якийсь шматок хліба праця знайдеться. Кілька таких безталанних, самітних зібралося з різних місць, горе їх з'єднало. Отут, у Ставрополі, почув несподівано прізвище Лобач-Жученко, розпитав. Справді, Михайло Дем'янович тут жив, а тепер в Олександрівській слободі, не так вже й далеко. Ну, певне, думаю, і кума наша тут, і так вже побачити захотілося, ви вже пробачте...
— Що ви! Що ви! Та як це можливо — близько тут, і не навідатись! Ми ж не чужі. А може б, ви тут лишилися? — спитала Марія Олександрівна.— От шкода, що Михайла Дем'яновича нема, та тут робота знайдеться, справді, куме!
— Ні,— похитав головою Прокіп.— Вже не одіб'юся від товаришів. Набирають ватаги на Волгу, туди подамся. А тоді оживу колись, може, і на Дніпро. Несила зараз туди повертатися...
Він був якийсь знетямлений, не могла ожити, заспокоїтися його скривджена душа.
Усе поволі розповідав, згадував, і як рефреном кожної розповіді закінчував про Матвійка, свого улюбленого сина:
— Не вередував... не плакав... не скаржився, а горів, як жар, тільки й вимовляв вже ледь-ледь:
«Води з кринички... води з кринички...»

Як поривно, одним подихом написала вона кілька розділів задуманого великого роману! Це ж саме вона казала і писала редакторові «Киевской старины», що закінчить і надішле. І назва була для нього — «Чужина», хотілося ще зібрати матеріалів, фактичних, може, й статистичних відомостей про переселення бідаків на чужі землі, може, й не тільки про українців, про зустрічі з тамтешніми старожилами, взаємну допомогу. В голові роїлися плани, епізоди, ні, недарма вона стільки попоїздила по різних кутках Російської імперії другу половину свого життя, недарма довелося стикатися з дрібним чиновничий прошарком, з бюрократами, що на місцях уявляли себе можновладними правителями, з ліберальними балакунами різних мастей. Стрічалася з палкою молоддю, що часто нерозсудливо та одчайдушно кидається на боротьбу з ними.
Всі один за одним проходили перед нею. Авжеж, голова — як торба, що бачить, те й сховає. І цей твір не відходив від неї, він поповнювався в уяві новими картинами, що їх довелося побачити під час війни, ганебної війни з японцями, спробами народу відвоювати свої права у 1905 році. Але, може, через ці великі й фатальні події все відкладала свій твір.
«Води з кринички». Вона не могла забути цих слів, і вони зв'язувалися у неї з пориванням людей до життя, до волі. А для неї самої, особисто для неї, отак би сісти і припасти знову до своєї праці, яка єднала її з людьми. Оце була для неї її «вода з кринички». Невже стільки років минуло з того дня, коли вона рвучко накидала ці сторінки, що їх переглядає зараз під своєю грушкою? їй здається, псе оживає перед нею. Тільки б зміцніти. Вона писатиме далі цей твір.
Весна і літо не принесли жаданого поліпшення здоров'я. Стала погано бачити, ноги були як тягарі, і ця задишка... Говорять про якусь операцію. Вона згодна, вона не боїться болю, може, справді їй стане легше і вона писатиме? А Михайло Дем'янович і Ганна Степанівна задоволенії, що умовляти не треба.
Раптом їй стало гірко на серці, і вона сказала чоловікові:
— Ти не покинеш мене тут?
— Ну які ти дурниці кажеш,— мовив він.
Вона сама розуміла, що запитання якесь безглузде, та їй хотілося почути щось ласкаве, лагідне, і вона мовчки відвернула голову. А може, він просто хотів припинити таку розмову, та не зумів зробити це делікатніше? Адже він все виконував і турбувався про все, але їй було гірко і боляче, що він часто буває роздратований, і вона згадувала Митю. Останнім часом вона саме його згадувала, і Бог-дася давнього, колишнього... Милий мій Митя... дорогий мій Богдась... А Михайло Дем'янович дратувався, як часто дратуються здорові заклопотані люди, коли їм доводиться доглядати хворих, і кожне бажання їхнє здається вередом, примхами. Здорові забувають, що часто старі і хворі просто неспроможні зробити для себе найменшої дрібниці, без якої, можливо, могли б і обійтися!
Але ж Митя ніколи не був таким, коли вона хворіла, думала вона, забуваючи, що Митя був молодим, закоханим у неї, тоді молоду і гарну.
Обоє були молоді...
Стало зовсім важко, коли вже неспроможна була посидіти за своїм столиком. Певне, не топтати їй більше рясту, і лише одна перед нею неминуча стежка — по той бік, у засвіти.
— Ти мене поховаєш під моєю грушкою,— сказала вона чоловікові.
— Ну, знову балачки! Оцей новий лікар, що оглядав тебе, мені здається, тямущий, а той, попередній, неправильно лікував.
Софійка тихенько шморгала носиком. Зовсім не треба, щоб пані оглядали ці лікарі. Коли б її тітка привела стару Лейлу, ота б вилікувала її любу, добру пані своїми травами, назбираними в горах. Вона несміло сказала про це Ганні Степанівні, яка всім тепер порядкувала в домі, і та аж засичала на неї, і Софійка злякалася, що її зовсім проженуть і вона не зможе навіть підходити до пані, коли її на хвилинку лишає пан хазяїн. А він, Михайло Дем'янович, майже не відходив, і дуже непокоївся, і хвилювався. Він дав уже знати і Богданові, і Борису, що матері зовсім зле. Сини приїхали. Дивилися на найріднішу в світі для них людину, для якої вони завжди були найдорожчим за все, а вона лежала майже нерухома, часто непритомніла, і вони не знали, що вона думає, що відчуває в свої останні хвилини. Вони обидва взяли міцно за руки Михайла Дем'яновича — один був його друг-товариш, другий — син.
Раптом їй стало легше, вона прийшла до пам'яті, навіть стиха розмовляла, перестала задихатися. Може, це було тільки тимчасове погіршення? Сини мусили терміново повертатися до Петербурга.
— Мама одужає, і ми сюди приїдемо у відпустку,— заспокоювали вони і батька, і себе.
Марія Олександрівна цього разу напрочуд спокійно поставилася до їхнього від'їзду — може, їй це говорило про можливе одужання? А може, просто втомилася... Про що вона думала?
Коли б знати... Перервана записка на півслові, де писала вона про самотність, непоправну помилку в житті, що одружилася з Михайлом Дем'яновичем, де згадувала милого свого Митю, дорогого Богдася, лежала під подушкою, у неї не було сил дописати, і невідомо, що дописала б...
Сини поїхали, Михайло Дем'янович не відходив, а коли йшов з кімнати, одразу нечутно наче влітала Софійка, а не Ганна Степанівна, якої зараз Михайло Дем'янович уникав, а та, ніби не помічаючи цього, порядкувала по господарству, бігала по подвір'ю, щось завжди примовляючи.
— Все мугиче, чужий вік ліче,— спересердя буркнула куховарка.
До кімнати зайшов Михайло Дем'янович. Софійка, яка сиділа на підлозі, притулившись щокою до ніг хворої, вкритих ковдрою, одразу нечутно вислизнула за двері і присіла там — а що, як потрібна буде?
Михайло Дем'янович дивився на свою дружину, і було йому страшно. Як він без неї? Що він без неї? Дійсно, останнім часом він дратувався, часто бував несправедливим, забуваючи, як вона витягала його з усіх лих, морально підтримувала, а він Інколи думав саме те,— що в молодості, коли був закоханий, відкидав,— що вона набагато старша за нього, а от він вірний їй все життя, власне, і зараз він не старий, коли вона зовсім стара. Та в ці хвилини, дивлячись на її змарніле за хворобу обличчя, він відчував, що усе віддав би, коли б вона знову одужала, коли б почув її голос, як наспівує любі пісні, як розмовляє з ним, і відчував себе нікчемним, недостойним її, талановитої, розумної жінки, яка,— що там обманювати себе — принесла в жертву стільки свого життя заради нього, була йому другом, уважним, дбайливим.
Тепер все, все своє життя він віддасть їй. Хоч би вона прокинулась. Сказала щось. Йому сказала. А може, вона не спить, може, вона непритомна?
Він і вночі не відходив. А дружина все не розплющувала очі, нічого не казала і дихала все важче й важче.
Прийшов лікар — сказав нерішуче: «Спробую грілку поставити».
Михайло Дем'янович відчув — це для годиться.
Він розумів, боячися й подумки сказати це слово — «агонія».
Хоч би вона на мить прийшла до пам'яті. Простила його. Попрощалася з ним.
Раптом вона заворушилася, відкрила очі, тихо прошепотіла: «Води...» — і, здавалось, ще хотіла доказати, та не було вже ні краплинки сили до життя.
— Зараз, Марусенько, зараз,— кинувся чоловік, але вона вже змовкла навіки.
Та й не тієї води вона жадала.

Василь Миколайович Доманицький перший взявся до вивчення, дослідження життя і творчості Марка Вовчка. Він, на превеликий свій сум, не встиг особисто познайомитися з Марією Олександрівною, тільки листовно, та й то листи через її хворобу писав чоловік Михайло Дем'янович, знайомство було заочне і з нею, і з ним. Заочно відчув горе Михайла Дем'яновича після її смерті і всією душею співчував йому, і обидва вони добре розуміли, як треба зберегти пам'ять славної письменниці.
Але він, Доманицький, здивувався, читаючи тільки-но одержаний лист від Михайла Дем'яновича Лист був, як і попередні, сповнений журби і суму готовності все зробити, щоб ім'я Марка Вовчка зайняло належне почесне місце в рідній літературі. але там же повідомляв Михайло Дем'янович, що він одружився з дочкою близьких друзів Марії Олександрівни — Ганною Степанівною Єшевською яка дбайливо дивиться за дорогою могилкою, і з листа можна було зробити висновок, що догляд за могилкою, за речами письменниці — єдина причина одруження. Одружився, то й одружився. Він їх не знав особисто, його мета була дізнатися якомога більше про життя самої письменниці, і він перший заклав міцне каміння до грунту правдивого пам'ятника письменниці в історії літератури.
Михайло Дем'янович все ретельно, сумлінно розбирав і беріг. Він завжди ставився шанобливо до паперів дружини, тепер же просто з побожністю — кожен аркушик, обірваний клаптик паперу, списаний її рукою, він хотів сховати, не кажучи вже про її листи до нього.
Він знайшов і ту недописану передсмертну записку — сльози полилися з очей, коли читав її. Він відчував себе винним, він відчував деяку її несправедливість до нього, але розумів її. І вона ж ніколи не ображала його, не докоряла, а сама була ображена. Він міг би знищити цю записку, і ніхто ніколи не кинув би в нього слова докору. Але ні! Все-таки недарма прожив він коло цієї незвичайної людини тридцять п'ять років! Він зберіг і цю гірку записку поруч з її дружніми і часто ніжними листами.
А збереження цієї записки — його покута, його каяття...
Усе, усе, що тільки можливо, до чого тільки торкалась її рука, він мусив зберегти.
У перший період гострого розпачу він гадав віддати будинок в пам'ять Марка Вовчка для відпочинку українським письменникам з умовою, що він там житиме і доглядатиме могилу. Але ніхто цією його пропозицією не зацікавився, надто далеко був Нальчик від великих міст. Сини до цього ставились досить байдуже. Самі вони також особисто не були зацікавлені в ньому — ані Богдан, ані Борис, а їхні жінки й поготів...
Проти цього рішуче заперечувала Ганна Степанівна, хоча тоді ще не стала дружиною Лобача-Жученка, але ж усі призвичаїлись до неї як до члена родини. Вона ніколи не заперечувала Михайлові Дем'яновичу, діяла спокійно, стиха, впевнено. Вона була йому необхідною помічницею у всьому і потроху довела, що нікому, крім нього, цей будиночок не потрібний, і треба перш за все зберегти всі речі, і як це чужі вештатимуться тут, де жила їхня дорога, незабутня, незрівнянна ні з ким Марія Олександрівна, і хто збереже, догляне рідну могилку, як не Михайло Дем'янович, а вона в усьому допоможе.
На Михайла Дем'яновича вона дивилася з покірністю, з таким розумінням усіх його дій і бажань, як ніхто, і це було не лицемірством з боку немолодої вже дівчини. Ніхто не знав — ще в перші роки одруження Марії Олександрівни з молодим Лобачем, коли вони приїздили до Москви і бували, а то й зупинялись у Єшевських, дівчина-підліток закохалася в Мішеля. Коли згодом вони зустрілися в Нальчику, вона була певна, що це «перст божий». Для неї було щастям увійти в їхній дім, стати мовби членом сім'ї. Вона завжди жаліла під час хвороби Марії Олександрівни не її, а його, завжди з її слів виходило, що Марія Олександрівна чогось вимагає, чимось незадоволена, роздмухувала непомітно дрібні непорозуміння між ними і завжди доводила, коли лишалася з ним віч-на-віч, що він правий у всьому і потерпає від гордої письменниці — боронь боже, вона ніколи лихого слова не казала про його дружину, але так співчутливо зітхала, так намагалася підкреслити, як йому не щастить, йому, доброму, освіченому, далеко молодшому, що якийсь слід від охів та зітхань лишався.
Після похорону,— а, до речі, багато людей зібралось, до того ж кабардинців і балкарців, жінок і чоловіків, її поважали й любили, «добру стару пані»,— Ганна Степанівна з допомогою заплаканої Софійки, її тітки порядкувала і поминками, і стежила, щоб «нічого в домі не розтягли». Вона днювала й ночувала в будиночку, і це було для всіх природним. При її строгому, недоторканому вигляді, при такому розпачі Михайла Дем'яновича ніхто не міг і передбачити, що це кінчиться шлюбом, та про це просто ніхто не думав, і, між іншим, нікого з сусідів і знайомих це не здивувало. Так само, як і синів. Часто бачили сусіди трохи згорблену, худорляву постать Михайла Дем'яновича коло могилки, де він все майстрував, метушився, садив, поливав, ніхто не чув, щоб він ніжно розмовляв з Ганною Степанівною, як з жінкою, не бачив, щоб сидів з нею в садочку, гуляв. У хаті він тримався господарем, сердився, коли навіть якась дрібна річ стояла не там, де поставила «Марусенька», він сам витирав порох з її карток, з її книг, і Ганна Степанівна потай жорстоко, болюче ревнувала його до померлої дружини. І не було радості перемоги — от вийшла за нього заміж, повінчалася з ним, за яким потай все життя зітхала,— і безмежно заздрила «цій старій».
До паперів Марії Олександрівни він її не допускав. Це було його «санта санкторіум».
Якщо не біля могилки порався, адже він добився дозволу поховати, як вона колись сказала, в садку під улюбленою грушею, то сидів, переглядаючи папери, розкладав по роках листи її, до неї, перечитував і знову жив тим життям, і наче в такі хвилини Ганна Степанівна дратувала його своїми обмеженими інтересами та вимогами до життя.
Легше було з Богданом. Певне, з Богданом, коли той приїздив, було найлегше. Богдан розумів, що ім'я Марка Вовчка, вся її творчість, життя варті більшої уваги. А втім, коли вже минуло багато років, і життя зовсім змінилося, вже після Жовтневої революції, і до нього приїхав  молодий літератор
з дружиною, Михайло Дем'янович хоча й показав теки з паперами, які він так сумлінно розіклав, листи, речі, якими не встиг скористатися Доманиць-кий (він помер через три роки після Марії Олександрівни), все-таки цьому літераторові Михайло Дем'янович нічого не дозволив брати з собою. Той клявся і присягався, що хоче написати докладну біографію Марка Вовчка, що він зараз працює над виданням найповнішого зібрання творів письменниці, та Михайло Дем'янович нагадував пушкін-ського Скупого — він боявся розлучитися зі своїми скарбами.
— Читайте тут. Переписуйте тут. Оце її незакін-чене.
І те, що він давав, приголомшило молодого літературознавця. Він з дружиною прожив деякий час у Нальчику, щодня приходив на «хутір Долинський» в садибу Марка Вовчка. Дружина захопилася так само, як і чоловік.
— Любо, Любо! — раптом аж скрикнув чоловік, читаючи вже пожовклі аркуші.— Прочитай ці сторінки! Це ж надзвичайно написано. Це вершина її таланту. Ні, помиляються ті, що кажуть, ніби талант Марка Вовчка згас. Адже це вона писала в останні роки життя. Як прикро до нестями, що вона не встигла закінчити. Я певен, це був би шедевр у літературі.
Люба, його молода дружина, взяла списані сторінки. «Чужина» — не відриваючись, прочитала і вже не в затишному будиночку зеленого привітного Нальчика була вона, а рушала разом із переселенцями з рідної України довгим, важким шляхом і бачила юрбу знедолених людей на площі чужого, далекого міста перед губернаторським домом, і розкинутий табір посеред голого степу, і чула слабенький голосок дитини: «Води з кринички...»
— Справді,— мовила вона тихо,— це так сильно написано, що аж моторошно стало.
Я мушу, мушу написати про неї, все знайти, розшукати все, розповісти, якою людиною була, з ким єдналася в праці і боротьбі. А от її листування з Герценом, Тургенєвим, Добролюбовим. Яке славне життя!
Шкода, що треба було вже їхати, а робота тільки-но почалася.
— Я обов'язково приїду ще, Михаиле Дем'яновичу, обов'язково. І я вам усе дам прочитати, коли напишу.
Він щиро дякував Михайлові Дем'яновичу, що береже такі неоціненні матеріали для рідної літератури.
Але вдруге приїхала сама Люба — чоловік не міг через невідкладні справи в Києві і послав її.
Все-таки треба було випросити деякі фотокартки, деякі речі для музею, який планували створити на Україні. Спочатку Люба злякалася. Михайла Дем'яновича не було, він поїхав у гості до сина Бориса, та вийшло для неї на краще.
— Будь ласка,— з готовністю мовила Ганна Степанівна, почувши бажання Люби, і, сама злякавшись цієї готовності, додала: — Це ж для літератури, для історії, аякже, розумію, розумію, беріть, що вам треба.
Люба здивувалась, з якою злісною насолодою просто зривала жінка картки зі стін, віддавала якісь теки.
— Це вже не потрібно чоловіку, тут уже переписані твори. Такі фото в нас ще є.
Любі було ніяково. «Наче злодії,— подумала вона,— але який щасливий буде Олесь! Він же не для себе, це стане здобутком усіх, а Ганна Степанівна, видно, все готова віддати, щоб і сліду першої жінки не лишилось. І як не розуміє — не перша жінка її Лобача-Жученка, а перша жінка-письменниця України».
Праця Олександра Дорошкевича стала справді після Доманицького найгрунтовнішою розповіддю про життя і творчість Марка Вовчка. Потім писали й інші, доповнювали, розшукували, та без двох перших обійтися не могли.
Та то вже інша річ — мемуари, пошуки, плагіати...
А тоді, повернувшись додому, Михайло Дем'яно-вич побачив наче оголені, без улюблених фотокарток стіни, подивився в альбом — і там переполовинено; він так глянув на Ганну Степанівну, що та затремтіла і квапливо вибігла з хати. Де їй було знати, розуміти...
Минали роки, і діти з перших класів школи вже читали ті прості, безсмертні оповідання, а виростаючи — всі твори, і наче пили воду з рідної криниці любові до людей, до батьківщини.

ПОБАЧЕННЯ В АСТРАХАНІ
Євгену Степановичу Шабліовському з пошаною присвячую.
— Люблю Астрахань! Культура! — мовив Титовський, із смаком відкусуючи пирога. Ніде правди діти — апетит йому не зраджував усю довгу дорогу. — Культура...— повторив він мрійно.— Коли я там був востаннє, Богдане Панасовичу, таке вже барильце кав'яру чорненького, свіженького привіз додому!
«Цікаво, «востаннє» він також їздив з подібною місією?» — подумав Богдан Панасович. Звичайно, не спитав, зайва цікавість тільки на шкоду — це він уже давно добре засвоїв.
— Щось душно в приміщенні,— сказав він,— піду на палубу, на свіже повітря. Я мамі в Ростові не встиг написати.
— Підіть, підіть, Богдане Панасовичу, а я полежу трохи,— спокійно зауважив, сиріч дозволив супутник. — Моє шанування вашій високочтимій мамаші.
Ще б пак не «високочтима»! Стільки наготувала на дорогу — і як тільки примудрилась у чужому місті все те зробити! Та ще й сунула, крім тих, що належало, конвертика Титовському в кишеню, дуже це делікатно проробивши.
— Вам же неблизький шлях, щоб не голодували в дорозі.— І Титовський зазначив про себе: «Яка інтелігентна дама — в конвертику!» А тон у неї був зовсім не прохальний, а спокійно-наказовий, як у всіх респектабельних пань.
Титовський простягнувся на полиці.
«Як не їсть, то спить, як не спить, то їсть, а служба йде»,— подумав Богдан Панасович. Нічого, все-таки йому самому пощастило з таким супутником — «мужчиной, приятным во всех отношениях»,— як він написав матері,— ну, наскільки може бути приємним поліцейський урядник, який мусить супроводити його до Астрахані, здати під офіційну розписку в канцелярії генерал-губернатора, а той вже відправить його далі, напевне, в один з Ярів; їх тут, повітових містечок на низу Волги, аж кілька — і Красний, і Світлий, і Чорний. Кажуть, все ж таки «найчорніший» — Красний, туди частіше засилають, ну, то вже новомосковського урядника Ти-товського не стосується, і він собі цим голови не морочитиме.
Але й Титовський вважав, що підопічний трапився йому також «приємний». Він одразу побачив своїм досвідченим оком, що ніяких пригод з ним не буде, нікуди той не втече — просив же матір писати якнайчастіше, а молодесеньку дружину приїхати якнайшвидше, тільки він влаштується,— і все те було щиро і навіть зворушливо. Титовського не проведеш! А мати так уже благала бути в дорозі обережним, не застудитися, адже кілька місяців син пролежав із запаленням легенів у лікарні тюремного замку! І щоб обов'язково писав листи з кожного великого міста, що проїздитимуть, і де довго пробудуть.
Ну, як усі матері, наче якесь маля, а не доросла людина.
Хай іде, примоститься десь на палубі і одписує, а то й справді тут повернутися ніде, а як цигарку запалиш — кашлем заходиться.
Не можна сказати, щоб на палубі було зручно писати. Ну й вітер знявся! Треба було тримати папірця, щоб не пошпурив у воду. А каламутні з сиво-свинцевими гривами хвилі за бортом вирували і від коліс пароплава, і від волзького розбишацького вітру, а, певне, ще й від весни,— коли можна розлитися на всю широчінь, і сваволити, і бешкетувати.
Писати було незручно, отак тримаючи папір, але ж треба було скористатися часом, що він «наодинці», хоч на палубі юрбилося багато людей. Багато різних людей, та, дяка богові, нема їм діла до нього, на лобі в нього ж не написано, що везуть його в заслання. А втім, добре, коли, підрахувавши все, він довів мамі і Михайлові, що далеко краще їхати в супроводі жандарма, оплативши йому дорогу, ніж вирушати етапом з групою арештантів.
Боже мій, він не знав, як мама плакала, читаючи його підрахунки в листі з новомосковської тюремної лікарні. «Я не в малій ажитації,— писав він.— 3 розкладу етапних маршрутів дізнався, що подорож триватиме два місяці, а може, й довше. Дивлячися, скільки затримають в Астрахані і як одправлять у повітове містечко. Якщо знову станемо, то чекати тут тижні, бо арештантський пароплав, який привезе  мене, піде другого дня, а наступний — аж через три тижні, отже, два місяці шляху...»
Він найдужче турбувався, що дружина, друга його дружина,—мати ніяк не могла з цим примиритися,— його молоденька Женя, котра тільки-но закінчила гімназію, не встигне приїхати його відвідати. Та найдужче роз'ятрили материнську душу дальші дрібні підрахунки. «Якщо я зупинятимусь у тюрмах — значить, два місяці тюрми, обшуків, неодержання листів, нечитання і т. п., проте хоча їжа, тепла вода для чаю, цукор і інше обійдуться не менше п'ятдесяти копійок на добу, це дасть максимум на два місяці тридцять карбованців витрат. А якщо зупинятися в гостиницях, то треба покласти мінімум один карбованець. Значить, виходить днів вісім подорожі — п'ятдесят-шістдесят карбованців витрат. Але візьмемо тридцять карбованців. У такому разі я можу мати лише тридцять фунтів багажу — себто частину плаття і частину білизни. А всього у мене з книжками до 5-ти пудів».
Ох, як він усе вирахував — і скільки коштуватиме, якщо вирушить етапом і доведеться книги і одяг надсилати товарним поїздом, і скільки коштуватиме, коли заплатить «сопровождающему» за дорогу туди й назад. У матері — Марії Олександрівни — голова йшла обертом. Підраховував і чоловік її — Михайло Дем'янович Лобач-Жученко, Богданів друг, товариш і майже ровесник. Виходило, що з жандармом перевитрат лише на двадцять два карбованці. Найдужче вражали оті дрібні підрахунки, думки, що рушати етапом, зупинятися по тюрмах дешевше... Ні, ні, хай дорожче, хай вдвічі, втричі дорожче — вона дістане грошей, хай він відчує себе хоч на такій відносній волі!
А поліцейського урядника, якого призначать вона вже зуміє прихилити, щоб був він у дорозі приємним супутником, а не жандармом при арештанті. Ох, замолоду — давно, боже, як давно казав Іван Сергійович Тургенев, що є в неї дар робити з людьми, що хоче.
Між іншим, частина цього дару — прихиляти, чарувати людей — перейшла і до Богдана, тільки зараз після всіх цих халеп, хвороб у тюрмі, несподіваних сімейних змін, несподіваної неспокійної любові йому не до «чарування».
Марія Олександрівна тільки глянула на Титов-ського, зрозуміла, що це людина тієї віри, за яку більше сала дають, і одразу знайшла вірний тон респектабельної дами, яка не лічитиме копійки, коли йдеться, щоб син їхав у пристойних умовах.
А гроші — це вже відданий Михайло напоумив позичити у нового знайомого, який сам повернувся з «мест, не столь отдаленных», жив тепер неподалечку від них у Богуславі і з ними заприятелював.
Хороші люди завжди до неї, Марії Олександрівни, тяглися.
От і поїхав її Богдан, старший син, із супутником — «мужчиной, приятным во всех отношениях», і цілком мирно, не дратуючись, провели в дорозі час. Титовський їв і спав, спав і їв, а Богдан дивився, думав, згадував і намагався подолати і сум, і тривогу, і зайві бажання.
Але чим ближче була мета подорожі — Астрахань, тим дужче не давало спокою одне бажання — потаємне і невідступне і яке він мусив здійснити що б там не було.

* * *
Від суму, на щастя, відволікали дрібниці, дорожні потреби, і навіть деякі розважали, про які слід було написати матері, щоб вона теж трохи розважилася і заспокоїлася за нього.
Навіть власним коштом досить довга дорога аж з Катеринославщини: Новомосковськ—Ростов-на-Дону—Калач—Царицин—Астрахань.
Розважив Богдана і повернув, хоч на короткий час, властивий у молодості гумор — Ростов.
Спочатку він порадився з Титовським, ну, зовсім по-приятельськи, вигадавши цілком вірогідний мотив,— незручно, мовляв, з'являтися до астраханського губернатора, який особисто мав направити його далі, у такому обтріпаному вигляді, адже все ж таки він кандидат математичних наук, закінчив Санкт-Петербурзький університет.
— Аякже, аякже,— підтакував Титовський, задоволений з спокійного, ледь жартівливого тону. Богдана Панасовича.—-Та це ми встигнемо зробити в Ростові. Зайдете в крамницю, купите якийсь пристойний костюмчик.
— Пристойний, але недорогий,— зауважив Богдан Панасович.— Адже я жив у Ростові, я знаю там крамниці.
— Зробимо, зробимо,— погодився Титовський, а що той жив у Ростові — хіба він сам не знав? Саме ж у Ростові було Богдана Панасовича Марковича заарештовано за те, що переховував політичного злочинця, народовольця Івана Манучарова, Манучар'янца, який втік з харківської в'язниці. Обидва чинили, як записано в справі, «збройний опір». Цього Богдана Марковича вже давно взяли на замітку, ще як він жив у Москві і вештався по робітничих артілях, може, ще там заарештували б, та він раптово зник і опинився згодом у Ростові. Працював собі ніби спокійно викладачем математики, та от, виходить, не поривав своїх зв'язків. Ну, того Манучарова присудили на п'ятнадцять років у Шліссельбург, а цього на заслання, в Астраханську губернію. Теж не мед, проте жити можна.
«І навіщо це йому все здалося? — думав Титовський.— Видно, такий гарний мужчина був, зараз, звичайно, охляв у тюрмі, та ще й хворів довго, освічений, за кордоном змалку жив і потім до Парижа їздив... На біса це йому все — оті підпільні друкарні, «ходіння в народ», ремісником після Петербурзького університету працював, а міг би на вигідній посаді бути, жив би та й жив із сім'єю у повному достатку... Вже ж не юнак... А взагалі — людина приємна, не горда, і, видно, свого часу любив і погуляти, і пожартувати».
Одне непокоїло Титовського — не захворів би у дорозі, і не з особливого жалю до супутника, а просто тоді клопоту не оберешся, та ще завжди при пересадках морока з багажем — книжок везе хтозна-скільки. Без цього подорож була б для нього цілковитим відпочинком — ніякого тобі бруду поліцейського життя, чом і не піти з ним у крамницю, хай приодягнеться.
Навіть приємніше буде з ним з'явитися в канцелярії генерал-губернатора — не чортзна-що супроводив!
Отак міркував Титовський, і в Ростові-на-Дону пішли удвох до крамниці готового одягу. Титовський тримався як добрий знайомий, щоб не притягати нічиєї уваги, а коло невеличкої крамниці з вивіскою «Паризька мода» лишився на вулиці, розглядаючи у вітрині манекен — молодика з ідіотським обличчям у костюмі з претензією на якусь екстравагантність.
У крамниці молодий прикажчик з не менш «розумним» обличчям, ніж у манекена, поглянув презирливо на Богдана Панасовича і, кинувши перед ним недбало поганенький костюм, назвав з апломбом ціну — дорогу і для такого костюма і неможливу для покупця. Богдан Панасович трохи не ски-
пів, та стримався і почав торгуватися, хоча школи цього не робив.
— Ну, хоч три карбованці уступіть.
— Ніяк не можу,— уперто й пихато твердив прикажчик.— Ну, четвертак вже, бог з вами, збавлю.
— Який четвертак? Ви ж самі бачите, який нікудишній матеріал.
— І не кажіть, добродію,— закопилив той губу.
Навіть із цим справді поганеньким  матеріалом не хотілося розставатися, йти кудись-інде.
У цю мить зайшов, очевидно, сам хазяїн, старий єврей; прикажчик ще нахабніше і неприступніше заговорив з Богданом Панасовичем. Раптом старий здивовано мовив:
— Добрий день! Як давно ви нічого не купували у нас! Ви кудись їздили? — І тут він буквально вирвав з рук прикажчика костюм.— Що ти даєш панові? Ти не бачиш, що такому панові треба? Пробачте ласкаво! Він торгується з паном за якісь три карбованці і дає хтозна-що! Вийми мерщій брюки з тієї полиці, трикові. Вони підійдуть до піджака. У вас, пане, буде чудова літня пара. Жилет сюди не потрібно. За все десять карбованців. Це вас влаштовує?
Це виходило навіть дешевше, ніж виторговував сам покупець.
Приміряючи до постаті Богдана Панасовича піджак, старий прошепотів по-німецьки:
— Sind Sie jetzt frei? Ich weiss alles! (Ви тепер вільні? Я все знаю! (Нім.)
Богдан скосив оком на вікно. Там стовбичив його супутник. Старий болісно зітхнув.
— Може, вам ще що треба, шановний пане? Ми постараємось швидко все зробити.
Богдан усміхнувся. Йому стало радісно не від виторгуваних грошей, а від тепла сторонньої людини, яку він, може, не впізнав, коли б зустрів не в крамниці.
— Ви знаєте що,— згадав Богдан, — у мене є шматок чесучі, я хотів би зробити літній капелюх, знаєте — «здрастуй-прощавай», чи можна було б зробити швиденько? Я завтра їду далі.
— О! Ви ще питаєте, чи можна швидко зробити! А хто робить найкращі капелюхи в усьому Ростові? Мій брат Ісаак, от хто робить. Він вам зробить на завтра за останнім паризьким фасоном «здрастуй-прощавай».— І додав, примруживши одне око: — Хай так і вийде — кому «здрастуй», а кому «прощавай», — і багатозначно зиркнув на вулицю, саме прикажчик вийшов. Старий дбайливо загорнув пакунок. Богдан вдячно потиснув йому руку і вийшов, задоволено притуляючи до грудей обнову.
Ну що, порозумілися з жидом? Христопродавці! Виторгували хоч трохи?
— Все гаразд,—відповів Богдан.—Давайте зайдемо перекусимо.
Він знав, що цією пропозицією він найшвидше може припинити такі ламентації.
Тут, у Ростові, не міг він обминути і книгарні. Але там спочатку перелякався ще дужче, ніж від ціни прикажчика. Книгопродавець також пізнав його, та одразу нагадав, що Богдан Панасович заборгував йому тридцять три карбованці вісімнадцять копійок.
— Звідки? Чому? — злякався Маркович.
— А ви, добродію, два роки читали мої бібліотечні книги — це чотирнадцять карбованців, потім взяли «Критику чистого разума» Канта, а потім...
Він тримав перед собою папірець і швидко відбивав пальцем на рахівниці,  а Богдан  то бліднув,
то червонів і кляв себе — навіщо зайшов? — таких «зайвих» грошей він просто не мав! Та раптом книгопродавець зсунув окуляри на кінчик носа і сказав:
— Ви можете заплатити цей борг книгами Марка Вовчка, пам'ятаю, колись пропонували взяти на комісію, та чомусь відклали, а в мене, між іншим, кілька разів питали її романи.
Богдан полегшено зітхнув. Мама виручить, безперечно, виручить, надішле книги!
Про це все треба було їй написати тут, на палубі, міцно тримаючи на колінах папірець, щоб вітер не вихопив та не кинув у Волгу.
Ці справи, лист відволікли Богдана од сумних думок. Треба й маму заспокоїти. Він писав: «Наближаюсь до Астрахані бадьорим і готовим на всі випробування. Ваша любов і дружини мене підтримують».
Звичайно, підтримують. Мама завжди підтримує—кидає все своє і летить на допомогу. І раптом гостра думка пройняла його. А власне, чи не через них «кинула» вона і своє найдорожче, найдорогоцінніше — свою працю? Для них. Для нього, старшого сина, для Борі — маленького, для чоловіка — Михайла Дем'яновича, поринувши в його постійні службові непорозуміння. Так, так, найбільше через них вона відійшла так далеко від літературного життя, свого справжнього життя, і навіть не може чути свого славного літературного імені Марко Вовчок, замінивши його на пані Лобач-Жученко. Хіба можна його замінити? Вона дратується, коли їй нагадують Марка Вовчка. Невже тільки ті літераторські петербурзькі свари так відштовхнули її від її яскравої творчості? Можливо, то був перший, але такий важкий поштовх — хіба мало переживають  ущипливих  неприємностей  усі  письменники? Але втеча з Петербурга, шлюб з Михайлом, малий Боря — і потроху, потроху, наче зв'язана тонкими, а втім, міцними нитками по руках і ногах одними дрібними турботами не властивого для неї побуту, переїздами з міста до міста, змінами «служб» Михайла— чесного, порядного, відданого і — такого обмеженого в усьому! Вона, яку так любив Митя Писарєв, яку шанували Герцен, Добролюбов, Микола Гаврилович Чернишевський...
Микола Гаврилович Чернишевський...
Хай все що завгодно буде в Астрахані, хай як завгодно прийме його генерал-губернатор Цеймерн, від якого залежить його дальша доля, «і сам нацеймерю коли що»,— писав він жартома в листі. Одне слово, як там не буде,— в Астрахані він мусить побачити Миколу Гавриловича Чернишевського.
І враз все відійшло. Він немов затремтів увесь внутрішньо. Невже це здійсниться — він побачить Чернишевського? І не жаль за матір, а якась світла і болісна хвиля подяки залила його.
Адже мати, мати виховала його так змалку, її друзі, і хіба картає його хоч коли за той шлях, який він обрав? І чому забуває він, як каже вона йому — хай не знають, що я Марко Вовчок, у цій глушині мені легше буде допомогти тобі і твоїм товаришам як дружині скромного службовця Лобача-Жученка.
А хіба всі забули славного Марка Вовчка?..

* * *
Визирнуло сонце, і вода вже була синьою-си-ньою. На узбережжі, на острівцях сиділо безліч птахів, цілком байдужих до людей, що пропливали рікою.
— Дивись, орлята,— мовив літній дядько парубійкові.
— І не бояться,— здивувався той.
— А чого їм боятися. У ватаг рибу . тягають, а потім злетів — лови! Вони з крилами, їх не піймаєш.
— Он як одне орля знялося! Просто тобі до сонця! — в захопленні вигукнув хлопець.— Добре з крилами!
Тут і там на берегах все більше з'являлися ватаги — рибальські становища, калмицькі кибитки, виростали перед очима ліси щогл, рей, стояли на якорях барки, чималі човни — «кусові», метушилися між ними менші — «косові», одне слово — все як належить коло чималого міста на великій ріці, і вже видно було — височить над усіма будовами славетний Астраханський собор.
— Люблю Астрахань! Культура! — повторив укотре Титовський, із задоволенням показуючи на строкату юрбу на причалі.

* * *
Щось різнобарвне, різномовне, розкошлане, галасливе виникло перед очима Богдана, оточило їх, гомоніло, торсало, сіпало. Титовський владно відштовхнув малих босих циганчат і, наче сам персидський шах, пройшов повз перекупок, які тут, на причалі, гукали, продавали. Лунали мови: татарська, калмицька, вірменська, персидська і, звичайно, російська, але дуже далека від зрозумілої російської, з незвичними для Богданового вуха наголосами, перекрученими словами. Халати, персидські малахаї маяли перед очима, метляли широкі пістряві спідниці на циганках, на їхніх чорних кучерявих гривах бряжчали срібні монети та намисто, чорні очі блискали лукаво, наче в них одразу виникала тисяча планів — як обдурити, заворожити, причарувати і головне — виманити гроші. Калмики, навпаки, дивували якимось добрим, умудрова-ним поглядом, наче давно вже знали — однаково усі їх обдурять і скривдять. Перси трималися незалежно. Татари хазяйновито, але обережно. Без Титовського важко було б подолати цей ярмарковий простір на причалі.
— А що на татар-базарі робиться! — зауважив жандарм. Він як господар (жандарм скрізь господар, коли поряд нема вищого начальства) підійшов до шереги візників, і вони благополучно виринули з цього «азіатського» моря і подались до «Європи» — будинку генерал-губернатора, точніше, до його канцелярії.
Губернаторська резиденція містилася на досить пристойній і тихій вулиці, певне, влітку непаркій, зеленій, бо й зараз — адже був початок травня — старі тополі і акації були вкриті, немов ніжним зеленим серпанком, весняним листячком. Будинок мав цілком модерний вигляд. Вони, звичайно, не піднімалися мармуровими сходами, вкритими м'якими доріжками, в губернаторські покої, а зайшли в канцелярію, де, на подив Богдана Панасовича, на них не дуже звернули увагу і досить швидко «прийняли» — дали Титовському розписку без усяких причіпок та зауважень, які канцеляристи робили завжди в будь-яких випадках з особливою насолодою. Чиновники були заклопотані і явно схвильовані чимось своїм.
Богдан Панасович знав, що він мусить з'явитися особисто на прийом до губернатора і тоді вже довідається про своє призначення (Титовський казав з певністю — Красний Яр). Він спитав, коли його прийме губернатор, і секретар відповів;
— Їх превосходительство хворі. Вас прийме завтра вранці віце-губернатор. Сьогодні можете погуляти, познайомитися з містом. Пане Титовський, ви ж знаєте, в якій гостиниці зручніше влаштуватися.
Все було офіційно чемно і спокійно, і тоді Богдан теж офіційно спокійно спитав:
— А можна у вас дізнатися адресу пана Черни-шевського? Я хотів би його побачити.
— А чого ж, прошу,— досить байдуже мовив секретар і, навіть не заглядаючи в книги, сказав адресу.— Це недалеко від собору, найбільшого визначного архітектурного явища нашої Астрахані. Раджу уважно оглянути. Так, будь ласка, завтра о дев'ятій ранку вас прийме віце-губернатор.— І з мить подумавши, додав: — А до Миколи Гавриловича Чернишевського краще надвечір підіть. Удень він завжди працює.— І невідомо було, чи це повідомляється з уваги до праці Чернишевського, чи як узаконений дозвіл — коли можна піти. Мабуть, було і те, і друге. Адже Чернишевський жив тут уже четвертий рік, і хоча, звичайно, під невсипущим доглядом поліції, проте і як своєрідне «визначне явище» Астрахані — і краще вже, вирішило начальство, хай ходять до нього цілком відкрито, тим більше, що, за спостереженнями, Чернишевський сам не любив відвідин.
Богдан попрощався і вийшов. Титовський кинув йому вже не як арештанту, прибулому під його доглядом, а як супутнику, до якого звик у дорозі:
— Зачекайте мене хвилинку, Богдане Панасовичу, погуляйте, я зараз!
За кілька хвилин, що Богдан чекав на вулиці, Титовський встиг багато дізнатися. По-перше: на губернатора кілька днів тому було вчинено замах. Лише легке поранення. Губернатор ще лежить, і тому всіма справами займається віце-губернатор. Про це вже є в астраханських газетах, отже, ніякого секрету нема. Справді, потім, переглядаючи газети, Богдан прочитав у «Астраханских ведомостях» від 2 травня 1887 року інформацію, хоча про це вже знала вся Астрахань в той же день, коли стріляли.
«28 апреля в половине второго часа пополудни совершено покушение на жизнь начальника губернии, свиты его величества, генерал-майора Николая Максимовича Цеймерна. При входе его превосходительства в казенную палату на лестнице вольнонаемный писец Константин Семенович Гаврилов, 19 лет 7 месяцев от роду, нанес ему огнестрельную рану в голову из револьвера. Преступник задержан. Следствие производится».
В іншій газеті — «Астраханском листке» — від 30 квітня повідомлялось, що на питання про причину замаху Гаврилов відповів: «Лично против него ничего не имею, я стрелял как в губернатора».
Після такої сенсації з замахом на губернатора Титовський спитав про Чернишевського, просто з цікавості, за Марковича він вже не відповідав.
йому розповіли, що з Чернишевського пильний нагляд вже знято три місяці тому, а то аж три агенти були постійно приставлені — один коло квартири чатував, а двоє на причалі — що, як утече!
— Просто сміх! Куди цей старий утече! — чмихнув молодший чиновник, але секретар зиркнув строго, щоб не розпускав язика,— хоч парафії і не чужі, та все-таки різні: канцелярія генерал-губернатора і поліція.
— Ну, а ваш як? — ніби мимохіть спитав він Титовського, але Титовський так багатозначно презирливо махнув рукою і скривив таку гримасу, що молодший розсміявся, а секретар, теж ще не старий, верткий молодик, з тих, що завжди уміють зробити потрібний вигляд, кивнув головою, мовляв — зрозуміло.
— Так, так, нехай побачаться... Дуже культурна людина... Тільки відлюдний занадто... Міг би тут інакше жити... адже велике губернське місто... інтелігенція... культурні люди...
Невідомо, що він розумів під цим, але недомовленість підвищувала його престиж перед звичайним поліцейським урядником.
Поснідали, як і в дорозі, вдвох — Титовський і Богдан Панасович. Як і в дорозі, замовив Титовський, заплатив за все Богдан. Титовський налив чарочки горілки. Йому і собі.
— Ну, за благополучне прибуття,— мовив він.
Раптом у Богдана сколихнулась колишня юнацька жартівливість:
— Краще вже за благополучне відбуття!
Титовський не присікався, зареготав, одразу вихилив, крекнув. А Богдан підніс чарку і ще хвильку дивився на неї, наче не її бачив, а щось розглядав. Справді, немов жива мила давня картина постала перед очима.
Благенько обставлена невеличка кімната, посередині навколо столу тісно від молоді, студентів, дівчат, які з трудом добули собі право вчитися, сидіти в аудиторіях поряд з ними, заробляти своїм власним трудом. На столі дешева студентська вечеря. Обличчя у всіх палають не від вина — від палких розмов, поривних мрій, сміливих рішень і обіцянок, підносять кружки з чаєм і співають з таким натхненним почуттям:

Выпьем мы за того,
Кто «Что делать?» писал,
За героев его,
За его идеал!


Богдан усміхнувся. Так і зараз — вип'є він «за того, кто «Что делать?» писал»! Невже він тут близько? Кілька вулиць звідси? Невже він, Богдан, його побачить?!

* * *
Все було відкладено на завтра. Візит до віце-губернатора, огляд Астрахані, знайомство з якимось Тряпічкіним у редакції астраханської газети — адже в маленькому містечку, де він опиниться, напевне, на роботу розраховувати не можна, хіба що кошики плести для рибальських ватаг! Значить, треба про всякий випадок познайомитися з тутешніми газетярами.
Сьогодні хоч і блукає він вулицями нового для нього міста, але не може нічого спостерігати, ні про що думати. Лише — «коли б уже вечір», як співала мама. А втім, на пошту заглянув, чи нема листа від неї і від Жені. Не було. Та сумні думки відігнав.
Сів відпочити на подвір'ї кремля, де височів дивовижний, незвичний для російської архітектури собор. Він нагадав Італію, було в ньому і щось східне, і вражало, що стоїть він уже віки і був свідком і учасником боротьби Стеньки Разіна, бо й на дзвіниці його і в олтарях та притворах розігрувалася народна трагедія, а з крутих стін скільки летіло вбитих! Завтра, завтра Богдан огляне все і докладніше згадає давню історію, а сьогодні це середньовічне диво — стіни, церква, дзвіниця, всі будови і все подвір'я наче відмежовували його від усього міста з його метушнею і дали можливість зосередитися на своїх думках — і згадати історію «нову», і думати про «сьогодні».
Його особисте «сьогодні» тривожить і хвилює, Він побачить Чернишевського.
Він, Богдан Маркович, один із тисяч молодих людей на всій Русі великій з усіма її народами і племенами, для яких все свідоме життя було пов'язане з ім'ям Чернишевського, книга його стала священним дороговказом.
«А, певне, мені пощастило більше, ніж іншим,-— усміхнувся сам собі Богдан.— Адже з дитинства я вже чув про нього, знав про нього. Це все мама... її друзі. В Італії, так, в Італії це ім'я повсякчас чулося в розмовах матері з Добролюбовим». Він, правда, тоді ще не дуже прислухався до їхніх розмов, він волів краще гасати з вуличними хлопчаками-ровесниками.
Він пам'ятав, мама задоволено сказала: «Тепер я спокійна, мої твори друкуватимуть Добролюбов і Чернишевський». Те, що від друкування маминих творів залежить їхнє життя, Богдан розумів з самого малку, і Чернишевський ввижався йому головним там, у Петербурзі.
З Італії вони повернулись знову до Парижа, і, власне, він там виріс, бо з хлопчика став підлітком, майже дорослим, і багато чого він зрозумів раніше за своїх ровесників. Адже мама, ну й він, звичайно, приятелювали з багатьма поляками, що опинились у Парижі після повстання 1863 року, а дехто з них втік із в'язниць, заслання, приїздили люди з дорученнями від Герцена з Лондона. Хоч він був ще малим, коли приїхали за кордон, але ж він з матір'ю і батьком їздив у Лондон і добре пам'ятав Герцена, а з його дочкою стрічався і потім у Парижі і навіть танцював на «ялинці» у Тургенева! Люди, події, розмови —хіба минало все безслідно для цікавого, жвавого хлопця-підлітка? Він розумів, при ньому говорять не все, але хіба він сам не знав, що його вчитель математики Сахновський — справжній революціонер, який втік з-під арешту в Росії і, можливо, від страти, що добрий приятель студент-медик Карл Бенні — брат Артура, який також вже сидів у в'язниці. А скільки юнаків поляків брали участь у повстанні! Він знав, що їхній родич Митя Писарєв сидить у Петропавловській фортеці, і в них удома почали все частіше й частіше згадувати Чернишевського. Казали — він також заарештований.
Богдан пам'ятав — хтось із молоді приніс журнал.
— Маріє Олександрівно! Друзі! Уявіть! В нашому «Современнике» надруковано роман Чернишевського!
— Як?! Адже він заточений у Петропавловську фортецю!
— Так, так, в Олексіївському равеліні! Уявіть, не знаємо, яким чудом-дивом написав там і зумів передати Некрасову, а той надрукував! Прочитайте! Та це не роман — це просто наш Новий завіт! Ми дістали на кілька днів. Він зветься — «Что делать?». Справді, він і вчить, «что делать».
Всі знайомі тільки й говорили про цей роман. Гаряче сперечалися, передавали з рук у руки. Тоді Богдан не зміг його прочитати, не встиг, але скільки наслухався!
І раптом повідомлення в «Колоколе», а потім хтось із приїжджих, чи зі слів очевидця, чи сам очевидець, схвильовано розповідав у них про «гражданську страту» Чернишевського. Богдан сидів тихо в куточку, і цілу ніч потім ввижалися хлопцеві площа, жандарми і прив'язаний до стовпа чоловік без шапки з темним хвилястим волоссям, з очима, які так дивилися, що кожному здавалося — саме на нього, і ці очі приголомшували не стражданням, не гнівом, а якимось неймовірним спокоєм.
— Він був надзвичайно спокійний і спокійно дивився на всіх,— так розповідав очевидець.
Вночі хлопець марив, прокидався, знову наче потопав у півсні, і все здавалося — дивиться йому в живі очі прив'язаний до стовпа, спокійно дивиться, немов не його шельмують, а в очах його така непохитна впевненість своєї правоти, що аж страшно стає його катам, і хлопцеві хочеться закричати, кинутись, розв'язувати, бити тих, хто прив'язав. Хлопець скрикував, метався, подушка була мокра від сліз. Навіть мама прокинулась.
— Що з тобою, Богдасику?
— Що? Я нічого! — Соромно було признаватися, адже він вважав себе дорослим, але по-дитячому думав: а чому ніхто не кричав? не кинувся бити? визволяти?
...А сам закричав і кинувся бити уже студентом.
Але до того ще був у його житті Митя Писарєв, а він, Богдан, уже не відриваючися, читав, відчував, переживав «Что делать?».
Митя Писарєв сидів в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці тоді ж, коли й Черни-шевський, і він також писав там свої надзвичайні статті, які молодь читала запоєм. Він був ще зовсім молодий — двадцять шість років було Писарєву, коли його звільнили, і вони стали жити разом у Петербурзі — мама, Митя і вій, Богдан; то був для нього такий щасливий час!
Маму до Миті Богдан не ревнував, скоріше Митю до мами, бо він був закоханий у Митю, як закохуються підлітки в своїх старших друзів. Коли Богдан прочитав статтю Писарєва про роман Чернишевського «Что делать?», він заявив йому, що цілком з ним згодний,— всі люди мусять працювати і любити свій труд, і дуже шкода, що статтю не назвали так, як надписав Митя, — «Мыслящий пролетариат», і він також хоче бути таким пролетарем. Мама була задоволена, що вони дружать, але тоді засміялася з його серйозного тону.
— А університет? — спитала вона.
— Коли станеться революція, всі пролетарі вчитимуться в університетах і працюватимуть. Адже так може бути? — спитав Богдан Писарєва.
Той не сміявся, він був справді радий, що юнакові подобалася його стаття, адже всі свої статті він писав від такого щирого серця!
— От тільки революція так одразу не настане, ти уважніше прочитай Чернишевського, її не купка людей вчинить, а весь народ повинен повстати, і його треба готувати до цього. А коли всі працюватимуть — не буде багатіїв і бідарів, не буде голодних і пригнічених, а всі багатства землі, науки, мистецтво будуть для всіх.
Богдан після писарєвської статті ще глибше зрозумів роман Чернишевського, і вчення соціалізму, і прагнення революціонерів.
Така раптова, безглузда загибель Миті... Він утонув, коли вони вдвох з Богданом купалися на відпочинку під Ригою... Потім університет. Звичайно, він зблизився із студентами наирадикальніших поглядів. От коли він і кричав і діяв.
Зараз тут, сидячи на лаві соборного подвір'я, Богдан усміхався. Може, то був його «зоряний час» — та перша велика демонстрація у Петербурзі коло Казанського собору, бо це ж тоді він кричав і кинувся бити, звичайно, не тих катів, що стояли на ешафоті Чернишевського, та хіба ж не такі знущалися з нього, великого страдника, що на той час вже понад дванадцять років конав на каторзі в Кадаївських руднях, в Олександрівському заводі, в «холодній могилі» — Вілюйську. І про нього палко промовляє студент Жорж Плеханов.
Хіба може коли забути Богдан той ранок, той день?
Скільки там зібралося молоді робітничої, студентської! Поліцейські нишкавки відразу відчули щось підозріле, коли перші групи прибулих замовили в соборі молебень за «раба божого Миколу», а з лав у лаву передавали навіть не дуже пошепки: «Молебень за Миколу Гавриловича Чернишевського». То байдуже, що більшість із них була невіруюча, цей молебень був як виклик уряду, як вияв обурення, протесту. А з усіх кінців Петербурга поспішали студенти різних інститутів, училищ, університету, Медичної академії, приєднувалася робітнича молодь.
— Ми відслужили молебень за здравіє Миколи Гавриловича й інших мучеників за народне діло,— безбоязно виголошує Жорж Плеханов.— Ми зібралися, щоб заявити тут перед усім Петербургом, перед усією Росією нашу цілковиту солідарність з людьми такими, як Чернишевський. Наше знамено — їхнє знамено! На ньому написано: «Земля і воля селянину і робітнику!» Ось воно! Хай живе Земля і Воля!
Робочий парубійко років шістнадцяти раптом високо підняв древко, і немов вітер розгорнув над натовпом червоне знамено.
— Хай живе Земля і Воля! Хай живе соціальна революція! — залунало на площі. Та вже проштовхувалися до оратора, до фабричного парубійка Яшка Потапова, який підніс знамено, поліцейські, вони вже хапали і хлопців, і дівчат, котрі вигуку
вали гасла, тягли їх за собою. Богдан не тільки кричав «За Чернишевського! За Землю і Волю!»,— він так вправно орудував боксом проти поліцейських та двірників, що запам'ятався багатьом демонстрантам.
— Ну, парижанин, здорово ти їм між ребер надавав,— із задоволенням казали йому потім. А хто до того не знав Богдана близько, був просто здивовано захоплений, як цей напрочуд гарний кароокий веселий хлопець виявився таким вправним та відчайдушним. Він тоді і втік із товаришами дуже спритно з площі і цим уникнув арешту.
Буряні студентські роки...

Выпьем мы за того,
Кто «Что делать?» писал,
За героев его,
За его идеал!


Де тільки, в яких кутках на зборищах, на вечірках не лунала ця пісня! Тільки сам він, великий страдник, не чув її, не знав; а чи відчував, як до нього тягнуться думки, побажання, співчуття тисяч, ні — мільйонів людей?! Може, їхня незрима сила і підтримувала його? Життя його було оповите таємницею, а втім, колись тайне стає явним. Навіть і в ті роки вряди-годи доносилися різні чутки. А забувати про нього? Ні, ніколи не забували, ніде, в найпротилежніших сферах.
Серед літераторів, з якими стрічалася мати, ще живучи в Петербурзі, дізналися, що якось на полюванні— навіть місце називали — в околицях Новгорода — імператор Олександр II розмовляв по-приятельськи з поетом Олексієм Костянтиновичем Толстим. Імператор спитав:
— Що нового діється в літературі?
Толстой відповів:
— Ваша імператорська величність, російська література одягла жалобу з приводу несправедливого осуду Чернишевського...
Звичайно, старий гадав цим допомогти, але цар не дав закінчити. Він насупив брови і різко урвав:
— Прошу тебе, Толстой, ніколи не нагадуй мені про Чернишевського,— і круто повернувся від нього.
Літератори про це говорили з повагою до старого поета, який замолоду займав високі придворні посади, був близький до царевича і завжди як міг намагався допомогти літературній братії.
Серед лікарів ширилася ще одна чутка. Всесвітньовідомий лікар — професор Сергій Петрович Боткін — врятував від складного захворювання одну короновану особу. Коли його спитали, не напрямки, звичайно, а натяками через царедворців, що хоче він у нагороду, професор, не замислюючись, відповів:
— Переведіть Чернишевського в європейську частину Росії. Це єдина нагорода, яку я бажаю.
Він знав, у яких неймовірно жорстоких умовах острожного режиму, в жахливому кліматі, серед боліт, куди навіть пошта місяцями не дістається, перебуває в'язень. І які хвороби, в сотні разів страшніші за хворобу його коронованої клієнтки, неминучі для засланого. Навіть ліки, які професор радив сім'ї надсилати, Микола Гаврилович не одержував, і все частіше передавали з вуст у вуста, що його вже й в живих нема! Та професор знав, що він живий і треба його рятувати. Царедворці, що так люб'язно пропонували будь-яку нагороду, одразу дали зрозуміти, що така нагорода неможлива, і хай він ліпше про це не говорить своїм високим хворим.
Ну що ж, серед друзів-лікарів, студентів-медиків, молоді, серед письменників, журналістів — ще більше схиляння перед благородним професором і ще дужча ненависть до невмолимих суддів.
Водночас із Богданом Марковичем вчився в університеті старший син Чернишевського — Олександр. Вони були знайомі, товаришували. Богдан заходив до нього додому, познайомився з дружиною Миколи Гавриловича — Ольгою Сократівною. По-різному ставилися до неї люди, та Богдан знав з дитинства, як ставляться звичайні помірковані, посередні і в усьому «правильні» люди до незвичайних для них своєю правдивістю і справжністю людських взаємин. Цю жінку любив Чернишев-ський. Він перед шлюбом попередив її, що знає, яка доля чекає його, бо він ніколи не буде осторонь боротьби,— вона, не вагаючись, навіки зв'язала своє життя з його. Він категорично заборонив їй їхати за ним у Сибір, як зробили жінки декабристів, але вона вірно чекала всі двадцять років, зрозуміла і не нарікала, коли на пропозицію написати «прошеніє» цареві про пом'якшення кари Черни-шевський категорично відмовився. Про це розповів Богданові Олександр.
— Шевченко теж відмовився, — зауважив Богдан.
— Знаєте, що написав батько матері? Що вона мусить триматися. Сотні років минуть, а їхні імена пам'ятатимуть, і вони будуть людям милі. Мені здається, крім його переконань, які ніколи не зміняться, його ще тримає оце ставлення до нашої матері. Як він турбується про неї, її здоров'я, а сам запевняє завжди, що цілком здоровий і живе навіть «комфортабельно». Ще б пак не комфортабельно! — гірко зітхнув він.— Цілий острог на одного...
Так, про це вже знало багато людей — після Нерчинська, Кадаївських рудень, Олександрівського заводу, де він відбув весь — весь! — строк каторги, цар не дав дозволу на вільне поселення навіть у Сибіру. Чернишевського таємниче перевезли у Вілюйськ.
Що знали про Вілюйськ? Дев'ять з половиною тисяч верст від Петербурга. Понад сімсот верст на північ від міста Якутська. Куди не кинеш оком — тайга. Сам Вілюйськ на березі річки Вілюю, наче в болотявій улоговині, а навколо тайга, тайга... і тиша... У тій улоговині щось із тридцять будиночків та кілька якутських юрт... Невеличка дерев'яна церквушка, а на околиці «міста»—найбільша і най-солідніша будова між цією мізерією — острог, і в ньому лише один арештант — Чернишевський. Навколо тиша... Тайга... Взимку, що тягнеться безконечно, п'ятдесятиградусні морози... Проте однодумці, послідовники розробляють неймовірні плани втечі. Спроби провалюються. Вони закінчуються жахливо—арештом, вічною каторгою для сміливців, ще дужчим погіршенням режиму для Чернишевського. Декому щастить уникнути жорстокої кари, отак відчайдушного Лопатіна судили за проживання за чужим паспортом, не виявивши його участі в організації втечі Чернишевського. І просякають, просякають відомості про Вілюйськ, і ще дужче зацікавлюються люди, знову і знову перечитують твори непохитного ув'язненого проводиря, і вони стають дороговказами новим поколінням, новим молодим бійцям.
Ні сини його, ні Богдан і його ровесники-соратники ще не знають, що в невеличкому місті Західної України «Що робити?» перекладає Іван Франко. Роман перекладено в Сербії, Болгарії, він надихає болгарина Ботева. Про Чернишевського пишуть у Франції, Англії. І поки що лише небагатьом людям в Росії відомо, що про «видатного російського мислителя, блискучого економіста» Чернишевського, який «гине в лісистих болотах Сибіру», згадують і пишуть велетні людства, проводирі революційного руху, всесвітнього єднання робітників — Маркс і Енгельс.
Про все це дізнаються потім.
А поки що для всієї неосяжної Росії — він невгасимий смолоскип, і передають, дарують як найдорогоцінніший дарунок один одному його заборонені фотографії.
...Все життя зберігатиме його фотографію тоді ще не відомий нікому юнак — Володимир Ульянов...

Выпьем мы за того,
Кто «Что делать?» писал,
За героев его,
За его идеал!


...От згадався цей приспів студентської пісні і не дає спокою цілий день в Астрахані. А чи пізнав би його, коли б зустрів на вулиці, на бульварі? Може, він заходить сюди, до собору, милується краєвидом?
Звичайно, пізнав би! У мами здавна було його фото, і він ще малим бачив його — молодого Чер-нишевського, а нещодавно передавали потай — його останнє, певне, вже в Астрахані зняте, і Богдана вразило обличчя літньої людини з виразом невгасимої твердості, глибокої думки в очах. Богдан уявляв собі — от стрінеться високий, строгий, замкнений, такий, як на фото. А яким він і може бути? Відлюдний — не хоче спілкуватися з людьми, про це сказав верткий секретар у канцелярії генерал-губернатора. Нічого. Тільки б побачити його і вклонитися за все, за все.

* * *
Богдан Панасович блукав вулицями міста напів-азіатського, напівзвичайного провінційного російського, не привертаючи нічиєї уваги. Нічого особливого не було в його зовнішності літнього чоловіка з втомленим обличчям, млявими рухами — йде собі немолода людина чи в справах, чи просто прогулятися.
Так, уже «немолода», не схожа на «парижанина», що орудував боксом на Казанській площі Петербурга під час славнозвісної демонстрації, ні на «генерал-пропагандиста», як прозвали його, коли він виступав на студентських сходках, у робітничих артілях, на селі. Це в той час, коли він вважав, що мусить йти «в народ», інакше не зрозуміє життя людей і вони не зрозуміють їхніх стремлінь. Потім безконечні сперечання в гуртках, перегляд настанов... Він діяв у низових, первинних, але ж і там відлунювали незгоди, суперечності тих, що діяли у великих масштабах.
Зараз ятрили сумніви. Невже були непотрібні і ходіння в народ, і крайні висновки народовольців, їхні терористичні замахи, за якими слідували жорстокі репресії? Невже це все були непотрібні жертви?
А може, він сам просто втомився, далися взнаки втечі від арештів, обшуки, в'язниця, хвороба, а до того ж сімейні нелади з першою дружиною — Лі-зою. Спочатку вона поділяла його погляди, співчувала, а потім їй набридло все, вона не вірила в їхню діяльність, в нього. Казала, час уже йому вгамуватися. Що ж, їй потрібне було устатковане сімейне життя — росли діти. А він все вештався хтозна-де, кандидат фізико-математичного факультету зробився якимсь ремісником—то зовсім чорноробом, то жив на селі, то примушений був мерщій тікати з Москви, де жили один час, у Ростов-на-Дону. І завжди хтось таємниче приходив, треба було притулити, переховати, тремтіти. їй все це набридло. І він набрид,  вона в нього не  вірила.
І тут з'явилася, наче зірочка крізь хмари на темному небі  пробилася,— Женя  Голубовська.  Вона дивилася на нього захопленими ясними очима, ловила кожне слово, вірила, що тільки він, він зможе повести її «в стан погибающих за великое дело любви».
Він намагався не замислюватися, що переважало для нього,— її ця віра в нього, віддане захоплення чи юність. Вона була вдвічі молодшою — 18—36. Що б там не було, він тільки в ній вбачав свій порятунок. З Лізою він розлучився. Мама жаліла Лізу, то була дочка її ще орловської приятельки. Як усе було заплутано! І тут саме його заарештували. Женя не відсахнулася. Вони вдвох з мамою приїхали до Новомосковська, де він сидів у тюремному замку. Звичайно, він найдужче сумував за Женею... а клопоталася і турбувалася мама... Зараз згадав її хворе, змарніле обличчя. Його вколов запізнілий докір.
Він-то не турбувався ніколи про матір, усе приймав як належне і тільки інколи, навіть якось засудливо, питав: «Ну чому ж ти не пишеш? Чому ж все-таки ти відійшла від літератури?»
А вона відповідала лише мовчазним, строгим поглядом...
Він, син, не хотів заглиблюватися в її переживання. Заглиблюватися, намагатися зрозуміти — це ж брати на себе відповідальність. Підсвідомо він уникав, відштовхувався від цього. Йому, як усім синам, було ніколи.
Він мусив, він повинен був думати про неї, славну письменницю, яка перестала вірити в свій талант, своє покликання; свою працю і все своє багатство душі, вдачі віддала їм, синам — йому, маленькому Борі. «Певне, і чоловіка — Михайла Дем'яно-вича — слід залучити до «синів»! — гірко подумав Богдан. Як уже звикли «сини», всі сини на світі, що матері все віддають, всю душу і думки повинні віддавати. Ще добре, коли сини турбуються про їхнє матеріальне життя! У нього і цього нема...
Та він розуміє, для його матері не це головне. Головне, головне те, що він не мав ніякої відповідальності за її справжнє творче життя, а вона, вона була йому завжди другом на його кострубатому шляху, в його небезпечній діяльності.
Зараз, опинившись сам на сам, в незнайомому місті, в незнайомій юрбі, він був після кількох місяців тюрми на відносній волі — до завтрашнього дня. І він немов підсумовував усе перед якимось вищим судом.
Хай їхнє побачення триватиме лише кілька хвилин. Хай великій людині нема ніякого до нього діла, і не зверне він особливої уваги на випадкового відвідувача,— це не має для Богдана значення. Він сам для себе мусить бути перед ним із щирою душею. Він мимоволі згадував своїх ровесників, друзів, соратників. Хто зневірився в політичній боротьбі, зайнявся наукою чи цілком дозволеною діяльністю з відтінком дозволеного лібералізму, хто просто скотився до зрадництва ідеалам юності. Але ж були такі, котрі не схилялися і уперто йшли вперед!
Богдан оглядав не тільки своє життя, а життя всіх «синів» покоління, що вийшло на шлях після батьків, борців славних шістдесятих років. Як він міг не побачити найславнішого їхнього проводиря? Живого. Він ще не вмер, не загинув.
Але ж і з його покоління вийшли відчайдушні герої, що загинули на шибениці, конають на каторзі...
Він, Богдан, був лише один із тисяч непомітних, скромних чорноробів великої справи, і хай які там неприємності не будуть після цього, — бо хоч і чемно-байдуже дали йому губернаторські лакеї адресу, — він-то знає —  певно, взяли вже  на замітку: тільки-но приїхав, одразу побіг до Чєрни-шевського!
А може, після двадцяти років каторги він побачить таку стару, розбиту, немічну людину, якої абсолютно нема чого боятися. От навіть «негласное наблюдение» зняли, а лишився тільки «полицейский надзор» — як сказав за сніданком Титовський. Це були тонкощі і нюанси жандармської праці! Самим було смішно — навіщо тримати постійно трьох нишкавок для старигана!
Нічого, хай зовсім старий і немічний, хай строгий, як на фотографії, хай відлюдний і замкнений, Богдан мусить його побачити. Це його синовній борг.

* * *
Він немов задихнувся, і було важко підвести руку, щоб постукати в двері. Невже він так хвилюється?
— Заходьте, не зачинено! — почув він хрипкий голос.
Відчинив двері. Від столу метнулася невисока постать у темно-зеленому халатику. Так оце він... Невисокий, худорлявий, але навіть не дуже старий на вигляд, а довге до плечей волосся ще густе і чомусь — відразу помітив і відзначив — не сиве, так, сивинки проглядали де-не-де в каштановій шевелюрі. Примружені очі глянули насторожено. Богдан згадав, як сказали в канцелярії генерал-губернатора: «Він нікого не приймає, ніде не буває, хоча його й запрошували до себе особи навіть з нашого вищого світу».
На мить Богдан злякався — що, як не вийде, не вийде ця жадана зустріч, навіть просто формальний уклін стане чимось недоречним. І в той же час його пройняло всього якесь безмежне співчуття ДО цієї невеличкої постаті в простенькому дешевому халатику. Кімнатка майже без меблів, тільки скрізь книги, не тільки на стінній полиці, а скрізь — на стільцях, ослінчиках і навіть на ліжку. І, певне, відірвав від роботи, бо на столі відкриті товсті фоліанти, напівсписаний аркуш паперу...
Богдане, що ж ти? Це ж той, хто «Що робити?» написав!..
І він уже не думав, що сказати, що вийде.
— Пробачте, я не міг не прийти до вас, не побачити вас. Миколо Гавриловичу, — мовив Богдан тихо і з такою шанобою, на яку лише спроможна людина. — Я син Марії Олександрівни Маркович, Марка Вовчка. Може, ви пам'ятаєте таку письменницю? Вона просила передати вам привіт.
— Син Марії Олександрівни?! — 3 обличчя Чер-нишевського враз зникли настороженість, може, навіть незадоволення, що порушили спокій праці.— Син Марії Олександрівни, Марка Вовчка,— повторював він радісно і вже обома руками тиснув Богданові руку, як доброму, жаданому гостеві.— Сідайте, сідайте, я радий вас бачити, дуже радий.
Він озирнувся по кімнаті. Тут навіть простої канапки не було. Не роздумуючи, Микола Гаврилович похапцем зняв з одного стільця книги, переклав на стіл, підсунув Богданові, сам сів поряд, на якому сидів, працюючи за столом.
— Ви ще питаєте, чи пам'ятаю! Я обурений, що її забули! Я вважав і вважаю її величезним талантом! Ну, хай не такий, як Лєрмонтов і Гоголь, але одразу після них, одразу, вище за багатьох інших. Я радий, радий вас бачити. Он який — син Марка Вовчка! А як ви тут опинилися? У справах? Мандруєте?
Богдан усміхнувся.
— У державних справах. Засланий до Астраханської губернії. Завтра представлюсь віце-губернатору, він вже визначить, де мені жити. Здається, Красний Яр.
— Он як — Красний Яр. Це про нього писав один журналіст: «Шматок землі, навколо вода, а там височінь піднебесна».
— Аякже, це писав мамин знайомий — дивак фольклорист Якушкін. Ще й додав — Красний Яр збудований спеціально для строптивих.
— Виходить, і ви, син Марка Вовчка, з строптивих,— лукаво глянув на Богдана і поклав свою худу руку на його.— Ну, це все ж таки не так далеко від нашої столиці — Астрахані, — мовив він заспокійливо.— За сибірськими масштабами там і тисяча верст наче поряд! А тут що — скрізь волзька вода!
І раптом Богдан відчув — рідна людина. Усе йому можна просто розповісти, усім поділитися, порадитись.
— Давайте на ліжко сядемо, а то якось незатишно, надто вже офіційно,— сказав весело Микола Гаврилович, ніби перед ним відкрилися всі почуття Богдана. Та, певне, так і було. Обнявши гостя, він підвів його до ліжка. Справді, на цьому вузенькому залізному ліжку все ж таки було якось затишніше, ніж на стільцях. І якось ближче.
— Он який вже син Марка Вовчка. А я ж її пам'ятаю молодою, на фотографії, — пояснив він, усміхнувшись. — Вона з Італії Бову — Миколі Олександровичу Добролюбову — надіслала. Як він зрадів тоді! Уже лежав дуже хворий, та сам коректуру її творів вичитував. Він про вашу маму стільки мені розповідав, неначе я сам її бачив і знав добре. А звичайно, знав, адже наша була, в «Современнике» її нашому друкували, раділи и творам. А познайомитися наочно не встиг. Миколу Олександровича ви, певне, не пам'ятаєте?
— Що ви, аякже, добре пам'ятаю. Ми в Неаполі розшукали Добролюбова, і так уже мама цьому раділа! Вони стрічалися майже щодня і ніяк наговоритися не могли. Всі гадали, що вони давні друзі. Ну чого я був невеличким тоді і не дослухався до їхніх розмов! — з щирим жалем мовив Богдан.— Більше гасав з хлопчаками, правда, заповзятими гарібальдійцями, і кричав з ними «Еввіва Гарі-бальді!».
— От і одправляють вас за це на острів строптивих,— пожартував Микола Гаврилович.— А що ж пише тепер ваша шановна мама? — спитав він.— Я щось останнім часом не стрічав її імені в журналах. Я все-таки стежу, намагаюсь стежити і надолужити все, що пропустив за той час. А от коли ще там,— він зробив рух головою, немов хотів показати туди ген далеко за гори, за ріки, за свої каторжні роки,— коли там мені щасливим випадком трапився її роман «В глуши», я його багато разів з насолодою перечитав... А от давно нічого не траплялося, ані її творів, ні про неї. Що ж Марія Олександрівна тепер пише?
— Мама давно не пише,— сумно відповів Богдан,— вона зовсім відійшла від літератури.
— Як?! — змахнув руками Микола Гаврилович.
Богдан помітив — він був моторний, навіть дещо
екзальтований, розмовляв жестикулюючи, поли халатика, що весь час розпахувалися, йому явно заважали. І зовсім геть зникли думки про його старість, дряхлість, немічність.
Згадавши давні сперечання з приводу його роману, як деякі літературні естети казали, що все у нього від розуму, а не від почуття, що він сухий педант, Богдан подумав: скільки у нього щирого почуття у всьому — не менше, ніж розуму!
А Чернишевський справді був здивований, його глибоко вразили слова Богдана.
— Хіба з її талантом можна відійти від літератури, від праці, не писати?
— Вона часто хворіє останнім часом,— мовив Богдан, ніби мусив виправдати матір. Себе, себе хотілося виправдати хоч чимось!
— Ну що з того? Хай все-таки пише. В будь-яких умовах людям з талантом треба писати,— переконано сказав Микола Гаврилович.
Йому хотілося розповісти, як він писав там — в Нерчинську, в Кадаївських руднях, в Олександ-рівському заводі, у Вілюйську... Він не розповів. Ніколи й раніше він не міг, не хотів хоч у будь-якому випадку ставити себе за приклад. Це було йому органічно не властиво. Може, колись, жартома, розповість своїм.
Він ніколи не розповів. За нього це зробили поодинокі соузники каторги, які вижили, дехто з сторожі, дехто з вілюйських жителів.
Він писав цілі ночі. Скільки повістей, романів він написав там! Він стільки передумав, пережив, перемислив, йому стільки треба було розповісти, передати людям. Але ж це було заборонено, загрожувало ще дужчою карою, і він все палив, що писав... Так, усе палив. Зовсім не як Гоголь, який спалив свої «Мертві душі», не з тих роз'ятрюючих міркувань, не з того душевного занепаду, що призвело Гоголя до такого самогубства — спалити свій твір. Він, Чернишевський, змушений був палити, і вартові дивувалися, коли вранці знаходили купи попелу. Пошепки переказували один одному. У Вілюйську це просякало і до обивателів — у маленькому селищі віддаля від острогу. Вони з подивом завжди дивились на худорляву постать, що блукає по боло-тявих околицях, і повторювали слова знайомих вартових: «Пише і палить. Пише і палить».
Хто міг знати властивості його надзвичайної пам'яті? Те, що було написано власною рукою, наче викарбовувалося навіки в голові. Раніше, в Кадаї чи Олександрівському заводі, коли він ще не був один на весь острог і поруч були соузники, збиралися довгими темними вечорами коло каганця або маленького ліхтарика, і він їм «читав» довгі твори, щоб якось розважити. Він перегортав сторінки книги, не даючи туди нікому заглянути, і як же був приголомшений один із товаришів, дізнавшись, що в його руках зовсім не роман, яким всі так захопилися, а якась давня-прадавня книжка духовного змісту, що випадково знайшлася в тюрмі. Тоді зрозуміли — він читав як по друкованому, напам'ять, не зупиняючись, те, що сам написав, спалив, але міцно тримав у голові.
А втім, дещо йому пощастило зберегти. Роман «Пролог». Він любив цей роман. У ньому оживали його друзі... Сераковський. Невже не пізнають Сераковського? Він жадав, щоб образ друга лишився для «синів», для майбутніх поколінь. Невже не розберуться?.. Про це він нічого не сказав Богдану. Тільки згадав. Микола Гаврилович знову повернувся до Марка Вовчка.
— Я розумію, їй, певне, важко довелось, та й зараз важко,— мовив він.— її не оцінили по заслугах, але ж порятунок від усього — праця. їй гріх не писати. От інші сучасні письменники пишуть, і бачиш, може, й правдиво змальоване життя, та якогось одного куточка, а в її романі я відчув життя всієї Росії, нашої бідолаги матінки Росії. Ні, їй не писати гріх. Я дуже радів, коли ми її друкували, і Некрасов радів.
— З Некрасовим, коли ми повернулися з-за кордону, вона добре познайомилася, вони друзями стали,— вставив Богдан.
Боже мій! Ціла епоха минула за той час, поки Микола Гаврилович був там, за тридев'ять земель!
Він не знав, яким рідним, близьким у всьому був їм Митя Писарєв, який вірш написав Некрасов мамі після його загибелі — «Не рыдай так безумно над ним»... Як утішала маму сестра Некрасова, щирий друг Ганна Буткевич. Про все, про все хотілося розповісти, про всіх. Та вони ж ще бачитимуться з Миколою Гавриловичем — адже в якому Ярі він не опиниться — чи Чорному, чи Світлому, чи Красному,— усі на Волзі! Якось-то приїздитиме до Астрахані!
А Микола Гаврилович сумно згадував Некрасова:
— От хто геніальний поет Росії. Ніколи його не забудуть. Я любив його, я схилявся перед його талантом. Його не розуміли багато письменників, пихатих літераторів, навіть із погордою дивилися на нього, а він вищий за них, та й за всіх, на багато голів. А яка надзвичайна людина! Він весь час допомагав моїй сім'ї, поки я був там. Коли б не він, сини мої, може б, і освіти не мали.
Про це Богдан знав і від Олександра, і від Ольги Сократівни — як турбувався про них Некрасов, та йому не хотілося зараз перебивати Миколу Гавриловича.
— Їм, правда, ще мої щирі друзі допомагали, і я багатьом заборгував. Що поробиш,— розвів руками Микола Гаврилович.-— От просто багатьом винний гроші і мушу працювати, щоб сплатити свої борги. Адже допомагали самі трудящі люди, не багатії якісь, тому я тепер не відмовляюсь від будь-якої праці. На жаль, мене ще не друкують. От надсилають переклади,— він показав  на стіл.— Історію Вебера перекладаю, під псевдонімом, звичайно. Імені мого бояться. Старі друзі — видавці — все ж таки цим виручають. Що ж, я й цьому ради, із злиднів мушу і це робити.
Він говорив не скаржачись, спокійно, просто констатуючи і пояснюючи.
— Я задоволений, коли перекладаю книги розумні, варті уваги, що розбуркують читача, примушують мислити, та, на жаль, часто видавці не можуть надрукувати ані моїх коментарів, ані передмови чи післямови. Це дуже прикро. Але ж треба заробляти, сплатити всі борги, я не хочу, щоб вони тяжіли над моєю сім'єю. Проте від дріб'язкових, не корисних для читання книг я все ж таки і в моїх злиднях відмовляюсь.
Богдан трохи не скрикнув, таке обурення охопило його. Він, Чернишевський, після двадцяти років каторги сплачує борги! Мусить заробляти перекладацькою поденщиною, щоб мати можливість жити. Він, якому вся Росія заборгувала!
— А як жадається своє писати. Де там! Ще не скоро дозволять, а мені ж треба поспішати, немолодий вже...
Мабуть, на старі роки ще більша жадоба віддачі — передати все, що може бути корисним, весь досвід, знання, думки, і, певне, йому так боляче було витрачати час на те, щоб «сплатити борги». Скільки вже того часу загаяно, загинуло!
— Я, слава богу, нівроку, як той віл, можу тягти і тягти,— він з удаваною гордістю глянув на свої руки, і хоч бачив Богдан і ці старечі з синіми жилками руки, і нездоровий жовтавий колір обличчя (казали, що у всіх так буває, хто так різко міняє підсоння з північного на південне, та ще на таке, як у Астрахані), і хоча бачив Богдан зморшки на обличчі і худорляву постать,— чим більше вони розмовляли, тим більше знаходив він подібність з останнім фото, де його здивувала величність, глибокий, розумний погляд, весь обрис людини-мислите-ля, непохитної в своїх переконаннях.
Але це не віддаляло. Поруч із глибокою пошаною росла любов, просто любов до цієї незвичайної Людини, бажання зробити для неї щось приємне, радісне.
— А я ж учився водночас з вашим сином Сашею в Петербурзькому університеті і знайомий був з Ольгою Сократівною,— сказав він.
— Справді? — дійсно зрадів Микола Гаврилович і обняв Богдана.— От шкода, от шкода, Ольга Сократівна саме поїхала до Саратова, клопочеться, щоб мені туди дозволили переїхати, вона ж тут зі мною, весь час піклується про мене, а сама зовсім підірвала здоров'я.— В голосі його бриніла ніжність. — Скільки я їй турбот та клопоту завдав! Хоч би тепер уже мала можливість спокійно пожити, полікуватися. Коли б дозволили до Саратова переїхати. Рідні місця, рідня, друзі.— Раптом сумно додав: — Мало вже лишилося моїх Друзів-ро-весників. Некрасова нема... Я плакав, коли дізнався про його смерть... Ви любили Некрасова?
— Ще б пак! Та ми, молодь, знали всі його твори напам'ять. Було, жодна наша вечірка, зборище не минали без того, щоб хтось не прочитав «Железной дороги» або «У парадного подъезда» або щоб не проспівали «Выдь на Волгу, чей стон раздается над великою русской рекой?»
Микола Гаврилович і сумно, і задоволено покивував головою.
— А ви знаєте, що ще всі співали, обов'язково співали по всіх кутках Росії? — з захватом продовжував Богдан і тихенько, майже пошепки, але ще молодим гарним баритоном проспівав:

Выпьем мы за того,
Кто «Что делать?» писал,
За героев его,
За его идеал!


— Ну що ви, що ви! — замахав руками Микола Гаврилович і засміявся, як дитина, та одразу зняв окуляри і протер їх. Вони були вологі не від сміху.
— А от зараз нам і випити нема чого, хіба що чайку,— заметушився він.
— Так і ми ж частіше самий чай пили,— усміхнувся Богдан,— не турбуйтеся, бога ради, пізно, треба йти.
— Ні, ні, посидьте ще трохи. Зараз запалю лампу.
Вони говорили, говорили, не помічаючи, як минає час, і справді надворі зовсім засутеніло. Це на півдні так одразу спадає темрява. Треба було запалити невеличку настільну лампу.
— Як добре, що ви прийшли,— казав Микола Гаврилович.— Подякуйте мамі за незабудь. Я вважаю її другом, хоч і не бачилися наочно. Моїм другом був незабутній Тарас Шевченко, а в Кадаї ми були разом з Андрієм Панасовичем Красовським. Які друзі з України! Які люди! — І раптом твердо, наказово мовив: — Повинна, повинна писати Марія Олександрівна, і зараз найперше хай свої спогади про нашого Бова-Добролюбова напише. Я укладаю про нього книгу. Передайте їй цю мою просьбу, мій привіт і шану.
І, наче підкоряючись якійсь внутрішній логіці думок і почуттів, згадав замислено:
— З мене сміялися, лагідно сміялися якути, вони всі до мене добре ставилися, хороші люди. Навесні, коли можна було вже мені гуляти, я дуже полюбляв розрихлювати сніг, давати шлях невеличким струмочкам. Якути питають: що ти робиш? А я їм кажу: я їх з-під арешту звільняю, хай течуть, хай у велику ріку течуть, тоді з них сила буде. Сміялися якути. Знаєте, славний народ, добрий, добрий і розумний, тільки забитий, неписьменний, скрізь злидні, хвороби, гніт. Надивився, як везли, я там на простори. Які простори! Тисячі верст — дурниця. А ріки які! Любив я струмочкам допомогти, щоб у велику ріку текли. — І додав, з мить помовчавши: — І Росія вся — велика ріка.
— Недарма кажуть: «Добре ріці з потоками»,— зауважив Богдан.
— Так, так. Я вірю в наш народ, в усі народи її, і численні і малі. Революцію тільки й зробить весь народ: коли весь народ встане, тоді все докорінно зміниться. Для цього нам усім працювати треба.
Вже кілька разів Богдан підводився, щоб іти, але говорили,говорили.
І він сам одверто розповідав Миколі Гавриловичу про всі свої труднощі, роздуми, зневір'я в свої сили. Але все це вже зараз здавалося йому самому не вартим особливих тривог, болю і страждання, хоча слухав його Микола Гаврилович уважно і розумів, розумів з півслова. Та що були всі його турботи, тривоги перед цим непохитним, великим духом, який, не згинаючись, проніс через усі тортури свою віру в народ, в неминучість перемоги світлого майбутнього, зберіг свої переконання, не поступився нічим, нічим! А щодо свого особистого життя — лише така звичайна людська занепокоєність: віддати борги всім, хто позичав, допомагав, авансував. Навіть уряду він не хотів бути винним, боржником, за витрати зворотного шляху з Вілюйська!
Непомітно минуло близько п'яти годин, а Богдан гадав, що коли на п'ять хвилин зайде, то й те щастя!
А втім, треба було йти. Та він прийде, неодмінно приходитиме, приїздитиме з будь-якого Яру, поки Микола Гаврилович в Астрахані.
— Треба йти, —  сказав Богдан, зітхнувши.
— Так, треба йти, — з жалем мовив і Микола Гаврилович. І знову йому захотілося поділитися спогадом. — Знаєте, в останній рік у Вілюйську я міг ходити в гості до вілюйців, багато хто з них запрошував, але ж завжди мене вартовий проводжав і мусив чекати на морозі. Ну, я через це й припинив ходити. Що ж їм, бідолагам, мерзнути! Люди ж. Вартові і до мене непогано ставилися, тільки от їх часто міняли. Тільки звикне, повчу грамоті, книжки почне читати, додому вже сам листа написати зможе,— ан тут нових надсилають.
— Може, тому й змінювали, що звикали до вас і чомусь навчалися,— зауважив Богдан.
— Може, —погодився Микола Гаврилович,— так як же інакше? Не своєю охотою там опинилися, солдати, прості собі, неписьменні, затуркані, самі всіх бояться.
Ще постояли з півгодини, вже наказував, щоб Богдан одразу, як влаштується, написав, навідався.
— Може, з роботою треба буде допомогти.
— Я б переклади охоче взяв, мови я добре знаю — французьку, як рідну, і німецьку.
— От, от, до мене Солдатенков, старий видавець, дуже добре ставиться.
Він провів у сіни. Взялися за руки попрощатися. Раптом у Богдана вирвалося:
— Можна мені вас поцілувати? — і міцно обняв його.
— Я й сам хотів вас про це попросити,— прошепотів Микола Гаврилович, цілуючи Богдана, який не міг від нього відірватися. А той, як сина, цілував його і примовляв: — Слухайте, слухайте, ви вже не юнак, але ж я старий, старий стариган,— будьте обережні...
Це була батьківська просьба синові, йди своїм обраним шляхом, але для матері, для мене, для праці, боротьби бережи себе...
Богдан вийшов збуджений, схопився раптом за груди, немов не вистачало повітря, а хотілося широко вдихнути — всім єством. На вулиці було порожньо, безлюдно. Можливо, за ним стежили ниш-кавки. Чорт з ними! За всіма не встежать! А ручаї течуть у велику ріку!
Хотілося швидше поділитися своєю радістю.
З ким поділитися? Навіть не з коханим дівчам — Женею. Мамі, мамі, славному Марку Вовчку треба швидше написати. Він повинен їй допомогти.
«Мамо, моя дорога!
Насамперед я передаю тобі привіт від людини, якій ми з тобою недостойні розв'язати ремінь на взутті».
Отак він їй напише.
Він напише про це побачення, про це щастя, цей дарунок долі, який він одержав у перший день свого астраханського заслання.
Він напише їй:
«Голубонька моя, спробуй пересиль себе, хороша моя, будь ласка, берись до роботи. Твій розум не втратив своєї гостроти, твоя душа, як і раніше, світла і чула. Ти можеш добре писати, я в тому глибоко переконаний. Скільки разів я тобі це казав. А тепер така підтримка, як думка Миколи Гавриловича...»
Він їй про все докладно напише.
Він ішов безлюдними вулицями незнайомого міста, і йому не хотілося повертатися до гостиниці. А що, як Титовський зустріне його, п'яним голосом
почне розповідати, де та як гуляв, примовляючи: «Люблю Астрахань! Культура!»
А йому, Богданові, жадалось зберегти нерозпле-сканим, незайманим цей дар долі.
Він уявив собі, як на далекій, суворій Півночі нахиляється Микола Гаврилович до кожного маленького ручайка і розчищає йому шлях.

* * *
І він, Микола Гаврилович, довго не міг заснути. Сидів за столом, підперши руками голову, і теж був під враженням несподіваної зустрічі... Може, він саме тому все витримав, що стільки людей думали про нього, згадували,— усмішка з'явилася на його обличчі,— і... співали! Він наче знову почув пісню, і тільки здавалося — звідусюди лунає бадьоро, завзято багато молодих голосів:

Выпьем мы за того,
Кто «Что делать?» писал,
За героев его,
За его идеал!


І він не витирав окулярів...
...Добре ріці з потоками. Вона ніколи не висхне.
1978 р.

ВИШИТА СОРОЧКА
Звичайна собі вишита червоною і чорною заполоччю чоловіча сорочка. Такі сорочки парубки і дядьки одягають після роботи, на свята, а вже як приносять — то й щодня. Вишивана вона хрестиком — це кропітка робота, хрестик до хрестика, щільненько, охай-ненько, рахуючи за візерунком, і виходять як намальовані чи дрібні трояндочки, чи якісь інші, коли й химерні, квіти, яких насправді й нема, а тільки в уяві привиділись,— ласкаві, веселі, з видовженими вусиками, кучерявими пелюстками, одна за одною біжать, немов танок повели, або, навпаки, одна до одної личком повернулись і пишаються чи розмовляють.
І яка ж то жінка отак вишивати почала, перший візерунок поклала? Потїм уже кожна вишивальниця від себе додавала чи листок, чи пуп'янок, чи просто якесь кружальце, щоб веселіше було, діли-
лась із подругами, навчала дочок, щоб і самі на широких рукавах вишивали братам своїм та майбутнім нареченим. Скільки ж у ці хрестики вкладено і мрій, і любові, і суму!
Хіба думала Маша, вишиваючи сорочку, що фігуруватиме ця сорочка в криміналі на допиті її чоловіка — підполковника Андрія Панасовича Красовського?
«Маєте пояснити, ваше високоблагородіє, з якою метою на противагу встановленим правилам ви, замість належного офіцерського одягу, як офіцер, що перебуває на службі, носили в селі Корсунь малоросійський одяг...»
«...17 липня, тобто в неділю, ви обідали з капітаном Яциною в саду, будучи вдягнені в селянську сорочку, вишиту червоною заполоччю, і в селянські широкі панталони, в цьому одязі ви були помічені того числа після обіду в таборі Житомирського батальйону».
Андрій Панасович писав у відповідях на ці питання достеменну правду:
«Малоросійський одяг я одягав, виходячи в поле і в найближчі місця на прогулянку, через те, що бажав спокою абсолютного, а тому і уникнення цікавих поглядів, які привабив би мій майже небачений у селищах військовий гусарський одяг. Я виходив як на прогулянку, на полювання, так і на риболовлю в селянському одязі».
А щодо обіду, то: «Обідав я в садку, одягнений у вишиту сорочку, майже постійно, вважаючи, що вдома у себе кожен носить, що йому зручніше».
Більше про це нема чого писати. Адже не напише він, яка дорога йому ця сорочка!
Перед ним виринав рідний, любий образ дружини. От вона сидить, слухає його, схиливши голову над вишиванням. От вона сама щось розповідає дітям, а тонкі невтомні пальці, не звичні бути без діла, кладуть червоні і чорні хрестики на простому полотні.
Ще дівчиною, ще нареченою вишила вона йому першу сорочку. Новою сорочкою зустріла після війни — хоч поранений, але живий! Живий! Вона вірила, вона чекала, ці хрестики бачили і сум, і тривогу, і стримані сльози, і радість при кожній звістці.
Які вони були йому безмежно дорогі, ці сорочки. Крім того, завжди, одягаючи їх, він справді відчував себе більше самим собою, він був ближчий до людей, простих селян-бідолах, доля яких стала для нього найголовнішою справою життя.
«Дядьку!» — звертались до нього з довір'ям і старі, і молоді під час останньої його мандрівки, про яку розпитували на слідстві.
Не «пане», не «добродію», а так, як до свого,— «дядьку». Недарма кажуть у народі: «Дядько, як батько». Він подумав: «Звичайно, далеко мені до батька, але й дядьком бути для мене велика шана».
А йшов він тоді саме від «батька», від батька Тараса. Отой був батьком усім! І коли в розмові ненавмисне згадав, що це був тільки-но в Каневі на Тарасовій горі, де навесні посадив власноручно калину і тополю,— прийнялися, нівроку, тепер уже зеленіють,— одразу і старі, й парубки відчули — про все можна цього дядька розпитати. А були вони всі до краю занепокоєні, стривожені. Говорили, скаржились, чекали поради.
сердито
— Немов і очі, і руки розв'язали та навмани пустили — йди куди хочеш, роби що хочеш, ти тепер вольний.
— І вовк на волі — так ото й доволі? мовив ще зовсім молодий парубійко.
— Помовч, Олешко, не лізь поперед батька в пекло. Дай про уставні грамоти розпитати. їх же пани складали собі, не нам на користь.
— Що ж, виходить самим собі біду купувати та за свої гроші?
— Скажіть, дядьку, правдоньку. Гомонять, за Богуславом люди відмовились і вже сокири у ковалів гострять.
— А всіх військом лякають та Сибіром.
— Усіх не залякаєш. Як землі до весни не буде, і в нас коси не поржавіли.
Усе, як умів, пояснював їм подорожній. Що, справді, уставних грамот приймати не слід, а треба разом, дружно відстоювати свої права.
Хіба могло кому на думку спасти, що розтлумачує їм усе гусарський підполковник царської армії? Бувала, своя людина. Якщо дерева на могилі батька Тараса посадила, то вже ж своя! І, може, знає про землю і волю саме те, що й батько Тарас знав і що пани від них приховують.
Він не сказав їм, що батька Тараса він сам добре знав ще замолоду, ще коли того і в солдати не засилали. Почали б розпитувати, де, коли... А було ж то в Петербурзі, коли він, Красовський, закінчив Пажеський корпус. Давно було...
Парубок, якого звали Олешком, меткий, моторний, з розумними, гострими очима, видно, письменний, мовив:
— Та, мабуть, поки Гарібалка до нас не добереться, пани добром землі не дадуть. Які там грамоти! Краще з ведмедем борюкатись, ніж з паном рахуватись. Обдурять однаково. Як наше довге, то втнуть, а як коротке, то натягнуть. Що ж, до пана знову в ярмо йти? От коли б до нас Гарібалка! — І додав переконано: — Він же з наших, козаків родом.
Не вперше чув Андрій Панасович, що Гарібальді родом з України, з чорноморців. Може, тому, що плавав Гарібальді юнаком до Одеси.
Стримав усмішку, помовчав. А він же сам три роки тому був у Гарібальді, в Італії на острові Капрера, і портрет Гарібальді, подарований йому особисто, зберігається у Красовськоґо в столі. Дуже дорога пам'ять.
«У столі...» — згадав і смикнувся Андрій Панасович. Про те, що Красовський був на Капрері, не дізнаються... А портрети... Та їх же хтозна-скільки привозять з-за кордону...
..Капрера... Он він удалині, скелястий острівець. Стрункий гарний хлопчина-італієць вправно веде човен по хвилях. Море передбуряне, неспокійне.
— Ач, які хвилі,—зауважує Красовський.— Темпеста — буря.
— Но терібеле,— усміхнувся, похитав головою хлопець і виразно показав на два медальйони, що висіли у нього на шиї на дешевому ланцюжку. — Санта Мадонна, — підніс побожно один, потім з не меншою побожністю торкнувся іншого.— Пепе! Гарібальді! Нон пенсаре а нуле, по терібеле!
Красовський зрозумів: не треба хвилюватися, коли з тобою Мадонна і Гарібальді — тоді нічого не страшно.
І справді, берега дісталися, і хлопець гукнув:
— Ціо Пепіно! Гардете! Каміча роса! — це він вказував на червону сорочку — улюблений колір італійського героя. Тоді Джузеппе Гарібальді в червоній сорочці працював на своєму городі... у перерві між славетними походами.
Красовському нестерпно хотілося розповісти Олешкові, дядькам, яких зустрів у селі над Россю, про поїздку на Капреру, про зустріч із Гарібальді, за яким зараз стежив увесь світ.
Він кілька годин провів на тому острівку, де жив Джузеппе Гарібальді, змушений тимчасово відійти від своєї бойової діяльності. Пепе, Пепіно — ласкаво звав його народ Італії.
Із синами й доньками Гарібальді викорчував дикий чагарник. Вони посадили каштани, кипариси, плодовий сад, розвели город, збудували на горі білий невеличкий будиночок з плескатим дахом і банею. У кімнаті з простими меблями Красовський підійшов до полиці з книжками. Шекспір, Байрон, Плутарх, байки Лафонтена, товсті трактати з навігації і військової справи.
Гарібальді побачив, що Красовський зупинив погляд на військових книжках, і мовив (обидва вони "розмовляли по-французьки):
— Це все треба знати. Та в мене, певне, з народження, органічна огида до служби солдата. Правда, мені доводилось і ще доведеться бути солдатом, бо я народився в рабській країні, але це завжди викликає в мене огиду. Я переконаний, що вбивати один одного для того, щоб дійти взаєморозуміння, — це злочин. Ні, я не солдат, — зітхнув він, — я просто людина, яка примушена взяти зброю, щоб вигнати розбійників із свого дому. — І він додав після короткої мовчанки: — Я ненавиджу війну, це сльози пригнічених наказують мені взятися за зброю.
Його мова була мальовнича і навіть дещо піднесена, та кожне слово йшло від серця, від глибоких переконань і болючих роздумів, а не від любові до пишномовності, і тому в його устах все лунало природно і щиро, і зрозуміла була та безмежна віра людей, що йшли за ним у нерівні бої.
А з якою цікавістю розпитував Гарібальді про настрої в Росії, як співчутливо говорив про Польщу, її вигнанців — емігрантів, і розмова перейшла на конкретні плани — організацію військової школи для польських офіцерів тут, в Італії.
— Моє перебування на Капрері вже минає,— мовив Гарібальді.— Коли йдеться про звільнення Італії від ярма чужоземців, я поступаюсь усім своїм, я ладен іти простим солдатом. Я розумію прагнення народу до визволення.
Тоді на Капрері Красовський розповідав йому про рідну Україну, йому здавалось, у характері українців і італійців багато спільного — та сама емоційність і в той же час лірична поетичність, природний гумор, що навіть у гірку хвилинку обов'язково прорветься і трохи звеселить душу,— так само, як журлива або весела пісня.
Без пісні не можна собі уявити ані українця, ані італійця.
А огиду Гарібальді до солдатчини, до військового мундира — адже він і в боях носив червону сорочку і плащ — Красовський добре розумів.
З тої хвилини, як батько, генерал-майор Красовський привіз його ще хлопчиком у Пажеський корпус і малий Андрій уперше змушений був одягти формений одяг, перший військовий одяг, він зненавидів його, як символ муштри. Роки йшли, мундири змінювались, кадетський — на прапорщика гренадерського полку, згодом — на майора-гусара... Різні варіації форми, але той самий символ приналежності до мільйонної російської царської армії.
Усі близькі знали його спокійну, лагідну вдачу. Правда, в Пажеському корпусі у нього інколи траплялась недозволено низька оцінка з поведінки. її ставили за сатиричні малюнки на начальство, саркастичні епіграми, свавільні віршики, а інколи й за дотепні репліки, кинуті ніби між іншим. Обуритися — значило прийняти на себе і епіграму, і дотеп, і малюнок і стати посміховиськом вихованців. Краще причепитись до якоїсь дрібниці і обмежитись низьким балом.
Маша, дружина, одразу зрозуміла, чому з такою радістю він скидає військовий одяг і надіває вишиту нею сорочку...
...От і Тарас Григорович був приємно вражений, побачивши його вдома.
Після закордонної подорожі вони не раз зустрічалися в Петербурзі.
Тоді Тарас Григорович розповів Красовському: при арешті в Оренбурзі одне з обвинувачень полягало в тому, що він ходив не в солдатській киреї, а в «партикулярному платті».
— Бачили б ви це жалюгідне партикулярне плаття! Старе горохове пальтечко! Але ж я змінив солдатський мундир, форму нашого бідолахи солдата, а ви, Андрію Панасовичу, зневажаєте таким блискучим, офіцерським, де «випушки, погончики, петлички», як казав наш невмирущий колега Скалозуб,— одразу видно, хто ви і в якому високому чині! — засміявся Тарас Григорович своїм добродушним, сердечним сміхом, що так привертав людей до нього, але вже рідко чувався останнім часом...
От і Красовському записали параграф про одяг. Та що одяг?
Справа, за яку сидить він зараз під арештом, далеко складніша і серйозніша, і про неї вони, слідчі і судді, не дочекаються достеменної правди і одвертості!
Власне, він казатиме правду, але не всю. Вони вхопилися лише за кінчик ниточки, але він обірве її і не дасть розплутати весь клубок, що пряли й змотували з такими труднощами, так клопітно і так потаємно.
Під час подорожі по селах йому й на думку не спадало, що то була його остання вільна мандрівка, що то він прощався з Тарасовою могилою, Дніпром, Россю, з дядьками, яким розтлумачував про уставні грамоти, з Олешком, який згадував «Гарі-балку» і, проводжаючи його, сказав:
— Хоч би на портреті того Гарібалку побачити. Кажуть — як лев.
І так у нього, у того Олешка, заблищали при цьому чорні очі, що мимоволі нагадав він враз хлопця-італійця, котрий возив його на Капреру. Подумав тоді: «Скільки їх, таких хлопців, скрізь!»
«Яка мрія!» — усміхнувся сам собі в довгі вуса. Йому тоді швидше захотілося до своїх «хлопчиків» — він так звав студентів, які заповзято працювали в недільних київських школах. Він і сам в одній такій «Тарасовій» школі викладав малювання. Малювання, звичайно, було тільки приводом, аби не присікувались за надто близькі стосунки з молоддю.
Студенти часто запросто заходили до нього на Кузнечну, де він мешкав, і розмовляли вони, звичайно, не тільки про недільні школи.
Але й вони, його «хлопчики», не знали про нього все.
...Він їх більше також не побачив і з тривогою, що все зростала, думав зараз, як нетерпляче, певне, вони на нього чекали, прийшли в умовлений день і час на Кузнечну, і... невже хтось із них також потрапив у пастку?
Він навмисне нікому нічого не казав, не поділився своїм наміром, що блискавично виник у голові. Не порадився навіть з другом — професором анатомії університету лікарем Ісидором Коперниць-ким. Красовський знав, що розплачуватиметься, в разі  невдачі, за свій вчинок, і не хотів щоб постраждав хтось із членів таємного революційного товариства «Земля і воля» тут, у Києві. Про це та й про те, що він зв'язаний із центром у Петербурзі, з Одесою, через яку одержують і «Колокол» з Лондона, й іншу революційну літературу, знав тільки Коперницький, соратник по Кримській війні і... голова польського «Центрального комітету на Русі», в Києві.
Але Красовський поспішав, він вирішив лишити Коперницького непричетним до цієї справи. Згодом він йому все розкаже. Він шкодував, що в Києві нема тепер кмітливого юнака Стефана Бобровсь-кого. Та, може, й краще, що він зробить усе сам, а ті — вони ж будуть потрібні для подальших дій!
І він зробив усе сам, як і стверджував на допиті, і тепер сам відповідав за все.
А трапилось так.
Червневого тихого підвечірку (саме через день після повернення Красовського до Києва з своєї подорожі по селах) батальйонний квартир'єр підпоручик Карагодов побачив, як чоловік середнього зросту, «в малороссийской одежде», не кваплячись проходив повз військовий табір на околиці Києва. Коло розташування Житомирського полку чоловік упустив пакет,— цілком очевидно, це було зроблено навмисне, — і пішов далі. Підпоручик покликав фельдфебеля й наказав негайно наздогнати чоловіка і розпитати, хто він такий. Фельдфебель кинувся виконувати наказ. Чоловік спокійно назвав своє прізвище і адресу. Фельдфебель чи то не дочув, чи переплутав прізвище, а можливо, й чоловік назвав не своє. Як там не було, адресу фельдфебель запам'ятав — дім на Кузнечній вулиці. Пішли туди з обшуком, і на подив усім виявилося, що той чоловік — гусарський підполковник Красовський.
На території батальйону знайшли ще п'ять листів, таких самих, як і той, що лежав у пакеті, тільки написаних різними людьми, і один був без конверта.
Вони були адресовані солдатам Житомирського полку.
Хороша чутка далеко чутна, а лиха ще далі. Незабаром усіх військових, а швидко чи й не пів-Києва облетіла звістка, що забрали підполковника Андрія Панасовича Красовського.
— Отого підполковника, що нам книжки читав, бесіди вів... Та він же як рідний батько! — передавали пошепки солдати, розпитували житомирців. Ті мовчали. І перед начальством мовчали, і з солдатами інших полків анітелень. Мовляв, ніхто не знає, листів ніяких навіть не бачили і не читали. Де кинуто, там і підняли.
Нічого не знаючи, підійшли умовленого вечора до будинку на Кузнечній «хлопчики»-студенти. Серед них і гімназист один, Володя, улюбленець підполковника,— може, тому, що наймолодший, може, тому, що найпалкіший. Володя ішов дуже гордий, хоча намагався цього не виказувати. Товариші і навіть брати не знали — йому Андрій Панасович доручив побувати на Полтавщині, в селах, поговорити з молоддю, парубками. Він заприсягнув нікому про це не казати. Він був прийнятий до таємного революційного товариства. Він мав пароль. Але із товариства знав Володя тільки Красовського і не здогадувався, що в тій саме групі, яка зараз прямувала на Кузнечну, були також причетні до справи, дехто знав поки що лише того, хто його завербував, а дехто вже й інших.
Певне, їх побачив з вікна сусіда Красовського капітан Яцина, бо немов ненароком виріс перед ними його денщик і прошепотів мимохідь Володі:
— Ідіть, ідіть собі, та купами не гуляйте, нашого підполковника забрали уночі.
Хлопці на мить зупинилися, приголомшені, наче малі діти, кинуті напризволяще. Одразу відчули, які вони ще недосвідчені і що тепер треба буде все робити самим, уже самим розбиратися у всьому.
— Ходімте до Коперницького, — запропонував хтось із студентів.
Так, ще у них був професор Коперницький — друг Андрія Панасовича.
— Ходімте швидше до старого.
Юнаки одразу відчули бажання бути згуртовані-шими, міцнішими.
Прозектор анатомії професор Коперницький схопився за сиву голову, почувши важку новину. Хоча студенти й звали його між собою «старим», він ще зовсім не був старий, йому, як і Красовському, було щось трохи за сорок. Але походи, війна, сотні операцій, проведених у польових госпіталях, інколи просто неба, під вищання куль і вибухи бомб,— скільки від цього всього передчасних зморщок і сивини! Та попри все — обидва палко вірили в свою діяльність, ту, що вели таємно, в безмежну добросердість людей і в скромність. Велику скромність... У людей діла, а не пишних слів. В одному листі до дружини Красовський, згадуючи Куліша і його петербурзьке оточення, писав: «Там — крик, а тут — справжнє діло».
Перша мить розпачу минула, і професор із хлопцями почав міркувати, що робити, як довідатися, що саме інкримінують Андрію Панасовичу.
Здивований був і генерал-майор Левкович, котрий вів слідство. Що за мана? Що за зухвалість? Така начеб статечна, спокійна людина!
Справді, «послужний» список підполковника до останніх років був напрочуд спокійний, звичайний.
Пажеський корпус, армія, Кримська війна, поранення, нагороди, відзнаки. Після поранення був прикомандировании спочатку до Пажеського корпусу в Петербурзі, а згодом, за його ж проханням, переведений до київського кадетського.
І раптом дружба з цим мужицьким поетом, бунтівником Шевченком, вештання по селах, відвідування панахид по розстріляних поляках, знайдені під час обшуку номери «Колокола», «Полярной звезды», різні пасквілі на «малорусском языке», портрети Гарібальді, того ж Шевченка, Герцена, фотокартки самого Красовського в українському одязі і головне, головне — ці листи.
Андрій Панасович сказав одразу, що листи написані ним власноручно, ніхто йому не допомагав, він навмисно писав різними почерками, щоб не відразу все розкрилось, щоб можна було виграти час і побачити, який вплив справляють листи на тих, кому адресовані,— себто на нижчих чинів.
А решту своїх намірів, заявив категорично і так само спокійно, він відкриє лише тоді, коли матиме побачення — подумати, яка зухвалість! — з його імператорською величністю. Тільки йому особисто!
Раптом у його відповіді, у впевненому тоні, в погляді, яким він глянув на своїх слідчих, майнула нотка вищої касти, вихованця столичного Пажеського корпусу. До них, своїх слідчих, він із насолодою дозволив собі виявити ненависну йому дворянську зверхність. То він ображався, коли селяни звали його «паном», а ці — хай хоч спочатку побачать, що він відчуває себе вищим за них!
І він їм не покаже нізащо, як хвилюється за дружину і дітей. Добре, що вона не встигла переїхати до Києва, але, певне, і там, у Ревелі, де вона перебуває, її не обминула поліція.
Уже звірили почерки і побачили, що листи дружині і дітям написані тією ж самою рукою.
Та він же й не заперечував!
Він надписав усі конверти: «Солдатам Житомирського полку, 4-го резервного батальйону».
«Передавайте, молодці, з роти в роту».
Він написав ці листи. Коли він повернувся до Києва, сусід капітан Яцина зустрів його словами:
— Знаєте, є наказ послати негайно резервний батальйон Житомирського полку на приборкання селян на Канівщині і в Богуславі.
Красовський здригнувся. Перед очима виринули села, те зелене свіже поле, яким він їхав учора і милувався на жита, виринули гострі, допитливі очі Олешка, тривожні обличчя дядьків. Невже усе повітря там незабаром розітнеться зойками, голосінням, лунатимуть постріли, дзижчатимуть нагайки. Він наче вже бачив Олешка із зв'язаними руками, а зелене зілля заюшене кров'ю, і катами будуть не ті, затягнуті в мундири, командири в чистих рукавичках, а брати й сини тих же селян, тільки в солдатському одязі.
Він згадав те, що час від часу ятрило нестерпно душу і про що тільки Тарасові Григоровичу колись розповів, як то важко мати пляму в житті не за себе, не за свою провину, а за кревних.
Він розповів Тарасові Григоровичу, що батько його відзначився у приборкуванні поляків під час повстання 1830 року і за це мав підвищення і нагороди. Цього син, коли підріс і зрозумів, ніколи не міг простити батькові.
Так що ж, він зараз піде по його слідах?
Ніколи не прагнув він і не мріяв бути героєм, не жадав слави, високої честі. Для себе особисто еін бажав зовсім  небагато. От  приїхала б Маша з дітьми, вони жили б у Києві, про який він писав, що ніде в світі йому не могло б бути краще!
Він сам би вчив сина Андрійка...
Він просто фізично відчув, яка то насолода — він гойдає Андрійка, який вмостився на колінах у татка, і тягне татка за довгі вуса, і захлинається від щасливого дитячого сміху.
А потім тато саджає сина перед собою верхи вже на справжнього коня.
Він змалку любив коней, оце тільки й була його розрада на військовій службі.
Він гладить буйну гриву і наспівує пісню:

Сивий коник — то мій брат...

— І мій брат? — питає Андрійко.
А Маша вибігає на ґанок і кричить сполохано:
— Не врони його!
...Він би сам учив Андрійка, і не тільки його... Як вони тоді замріялись із Тарасом Григоровичем про школи, для яких хотів писати підручники сам Тарас.
Та вони обидва знали: спочатку треба все в корені змінити, весь устрій, все життя. Спочатку — земля і воля, і Тарас Григорович бажав, щоб саме він їхав на Україну і там згуртовував, об'єднував молодь, був у центрі тамтешньої «Землі і волі», що народжувалась на Україні так само, як і в Петербурзі, Москві і Казані.
І він поїхав, бо це були його переконання, і мірилом справедливості його дій, підтримкою, порадою був герценівський «Колокол», були спогади розмов з Тарасом Григоровичем, його власна совість.
І Андрій Панасович Красовський, Гусарський підполковник, друг Шевченка, шанувальник Гарібальді, прихильник і послідовник Герцена, зачинився в своїй кімнаті, вийняв чистий папір і почав писати листа.
Він прагнув написати гранично ясно, коротко, переконливо, щоб зрозумів кожний солдат, якому лист потрапить на очі:
«Житомирці!
Полк ваш молодецький бився в усіх кампаніях, але ще жодного разу не зводив руку на своїх, не відзначався у військових діях проти беззбройних селян, своїх, росіян.
Для цього тепер вас і вивозять з Києва раніше. Зрозумійте-бо, друзі, що російський солдат — захисник своєї батьківщини, а не барбос, якого спускають з ланцюга, не розбираючи, на звірів і на людину, не скажений собака, що однаково кидається як на чужого, так і на свого. Після війни народ зустрів як друзів і рятівників тих із вас, що зостались живі, а за вбитих молиться в церквах і донині.
А тепер вам наказують бути не друзями, не рятівниками, а катами того народу, до якого ви належите, серед якого живуть ваші батьки й брати, сестри й матері. Вам накажуть сікти й розстрілювати ваші начальники на догоду тим чиновникам і поміщикам, які грабують і розоряють нещасного селянина, і ви будете догоджати тим людям, яких ви самі не можете терпіти?
Де ж тоді правда?
Батьки й матері молились за вас і благословляли вас під час війни, а тепер на вас чекає їхнє прокляття, й ганебна назва катів свого народу може вам залишитись на все життя.
Не піти одному, двом, трьом проти своїх за наказом командира — складно, небагатьох легко й покарають, а не піти всім — дуже легко: всіх і покарати не зважаться. Наказ сікти своїх і стріляти по них за те, що вони хочуть Землі і Волі,— нехай це самого царя наказ, проте наказ клятий. Виконувати його в жодному разі не треба. За це й бог покарає, і свої близькі люди проклянуть.
Стократ легше вміти умерти так, як ваші товариші в Криму, ніж жити катом батька й матері, сестри й брата, катом рідної російської землі.
Воїни, що били немовлят за наказом царя Ірода, воїни, що розпинали й мучили Христа за наказом Пілата, були праві по службі, вони й начальству своєму догодили, й присяги додержались, але й народ і сама церква свята цього їм і досі не прощає. Те саме буде й з вами, якщо виконаєте клятий наказ.
Поведуть вас — ідіть, але пам'ятайте: до народу й пальцем не торкайтесь! Кров його (говорить слово боже) впаде на вас і дітей ваших. Амінь».

Він сидів у камері Київської військової комендатури, чекаючи суду, і наче знову переживав усі свої дії. Він був переконаний, що і вдруге він чинив би так самісінько. Адже з самого початку своєї діяльності, своїх зв'язків із революційними діячами у Петербурзі та згодом тут, у Києві, де довелося йому самому стати на чолі «Землі і волі», він знав, що небезпека чатує на кожному кроці, і він був готовий, як і всі його однодумці, відповісти за все власним життям.
Не можна сказати, що з ним поводилися брутально, навпаки, його всіляко умовляли і схиляли до того, аби назвав своїх співучасників, нагадували про честь мундира. Але він для себе зберігав честь своєї вишитої сорочки!
Слідчих врешті дратувала спокійна упертість, з якою він доводив, що всі листи він написав сам різними почерками, і навіть запропонував у них на очах написати так. Ніхто не міг довідатися, чи допомагав йому хтось, чи ні.
Було ще одне нез'ясоване питання в цьому пункті. Знайшли шість листів, а конвертів лише п'ять. На це він відповів, що всі листи були вкладені в конверти і запечатані, а чому один знайшли без конверта — звідки ж йому знати?
Добре, що їх непокоїло тільки це! Він-то знав, що усіх листів і конвертів було десять!
Якби дізнатись, де ж решта? Невже жоден лист не потрапив у руки тим, кому призначався?!
Напевне, про це він уже ніколи не дізнається...
Генералів дратувала впертість, з якою він повторював, що про свої наміри скаже лише государеві імператору. А на питання, чому він зберігав знайдені під час обшуку вірші Шевченка, переписані статті Герцена, він відповів, що зберігав їх для сина, щоб той зрозумів, коли підросте, і оцінив усе сам.
Напередодні суду до нього знову прийшов голова слідчої комісії Левкович.
— Ви можете обрати собі захисника на суді, підполковнику,— запропонував він найдоброзичливі-шим тоном.
— Ні, дякую,— чемно, але категорично відповів Красовський.— Я сам поясню все. Може, надалі це буде потрібно, а зараз ні.
Він зрозумів їхню пастку. Хто може захищати його у військово-польовому суді, коли в його душі немає і не може бути ані крихти каяття або угод-ництва?
Він сидів, замислившись, у камері. Маленьке віконечко було відчинене, і спеку літнього дня нарешті вже змінило передвечірнє свіже повітря.
Караульний приніс йому чаю, співчутливо глянув спідлоба. Він не знав, як поводити себе. Частіше офіцери сиділи за бешкети під час гулянок та п'янок. Цей підполковник був не з таких, до нього приходили генерали і розмовляли так чемно і улесливо. Чутками земля багата. Шепотіли у варті, що його судять за них, за солдатів...
Красовський не пив, сидів, підперши голову руками. Знав, що й на суді повторить усе, що казав слідчим. Та зараз не про суд він думав...
Який би не був суворий вирок, але ж дадуть йому побачення з дружиною і сином? Ще думав — коли виросте Андрійко і Маша розповість йому все,— чи зрозуміє той батька, чи піде його шляхом?
Раптом щось грюкнуло, кружка підстрибнула на столику, поряд з нею впав камінчик, загорнутий у папірець. Красовський мерщій підбіг до вікна, але побачив лише спину солдата, який прожогом тікав. Тоді він умить схопив папірець, заховав у кишеню, залпом випив чай, щоб трохи отямитись. Коли караульний забрав порожню чашку, пішов собі і десь у кінці коридора залунали голоси,— він розмовляв із кимось,— тільки тоді Андрій Панасович розгладив тремтячою рукою зім'ятий папірець і прочитав написане:

«Солдати Житомирського полку резервного батальйону підполковнику і кавалеру Красовському.
Ваше високоблагородіє! Мерзотники і підлі люди, недостойні благородної назви, виказали Вас, але у нас не всі такі, щоб Вас не розуміли по кров-ності. Самі Ви зволите бачити, що чотирьох з Ваших листів не дошукались, вони у нас, ми їх напам'ять вивчимо і в інші полки, кому слід, передамо. Спасибі Вам, чесний, благородний страднику, за Вашу любов до бідного солдата і його брата, бідного мужика. Такі офіцери, особливо полковники,— рідкість. Ех, Ваше високоблагородіє, якби Ви зволили бути нашим начальником, куди б ми за Вами не пішли б, якби солдатом у нас у батальйоні опинились, не тільки б Вашу амуніцію, самих Вас на руках носили б. Честь і слава чесному і славному страднику підполковнику малоросійському!
Нас, зволите самі бачити, Ваше високоблагородіє, сьогодні мало таких, що Вас по-справжньому розуміють, завтра буде більше половини, а там і всі.
Наші малоросіянці Вами горді... Щасливо залишатись, Ваше високоблагородіє! Ми за Вас будемо бога молити, щоб господь милосердний допоміг діло скінчити, покірно дякуємо, Ваше високоблагородіє, що і нас, селян, розумним словом не залишили. Житомирці
».

Це була нагорода, це був дорогоцінний скарб. Йому хотілося і плакати, і сміятися водночас. Та ані плакати, ані сміятися тут не можна. Треба було стриматись. От коли б цей дорогоцінний скарб передати в спадщину Андрійкові! У цьому листі його виправдання. А сміятися хотілося від цієї безпосередності, рідної щирості. Милі мої! І російських, і поляків багато є таких, що, незважаючи на офіцерський мундир, простягають щиру руку солдатові.
А ці розмови навколо листа, хіба це не запорука дальшого взаєморозуміння спільного горя і спільної мети, незважаючи на різну мову. «Сьогодні мало, завтра буде більше половини, а там і всі». Правда, ваша правда, милі мої. Не страшні тепер ані суд, ані найжорстокіший вирок.
На суді він підтвердив усі попередні показання, в які анікогісінько не вплутав із друзів і однодумців, а на питання, про які наміри він хотів особисто сказати імператору, відповів:
— Причину, що примусила мене взятися за справу, яку уряд вважає злочинною, я вважаю чесною і благородною, а використаний війська примусово проти народу вважаю принизливим і тому вирішив краще постраждати, ніж належати до військового сану.
Військово-польовий суд при Київському ордо-нансгаузі виніс такий вирок:
«Військовий суд по обставинах справи із власного зізнання підсудного вважає підполковника Красов-ського винним: 1) у ношенні замість військового партикулярного одягу; 2) у наявності у себе творів з образливими виразами проти царських осіб і багатьох інших творів, у поширенні яких доказів по справі нема; 3) у підбурюванні нижчих чинів 4-го резервного батальйону Житомирського піхотного полку підкинутими листами до непокори начальству і государеві імператору...»
За все це військово-польовий суд засудив підполковника Красовського до різних мір покарання, а за третій пункт — «до позбавлення дворянської честі, чинів, бронзової медалі в пам'ять про війну 1853—1856 рр., усіх прав маєтності і до смертної кари розстрілом, про що підсудному підполковникові Красовському при відчинених дверях у присутності оголосити … Малоросійський одяг Красовського передати в Київський ордонансгауз для розпорядження з ним нарівні з іншим його майном...»
Увечері до нього знову приїхав генерал Левкович, хитра бестія, що прагнув вислужитися і в той же час не заплямувати себе в очах суспільства.
Він почав умовляти написати просьбу на «высочайшее имя» про помилування і збереження життя. Красовський категорично відмовився.
Похмурим осіннім ранком, таким сірим, що здавалося, і сонце не зійде ніколи, на еспланаді Києво-Печерської цитаделі вишикувалися солдати. Посередині височів ешафот. Під'їхала карета, звідти вийшов присуджений до страти.
Дроб барабанів мішався з дзвоном, що лунав із дзвіниці Києво-Печерської лаври. Барабани готували до жорстокої смерті. Дзвін скликав до молитов. Споконвіку поєднувалося одне з другим, доповнювало одне одного.
На Красовського одягли саван, підвели його до стовпа, прив'язали, прочитали скоромовкою присуд до смертної кари. Зараз гримнуть постріли... Але пострілів не було... Він стояв прив'язаний, а вже читали «царську милість» — заміну смертної кари каторгою на двадцять років у Нерчинську і політичною стратою.
Всю огидну комедію політичної страти, ламання шабель над головою на ешафоті, супроводив дроб барабанів та дзвін з Печерської дзвіниці, і за ними Красовський не чув страшного зойку дружини.
Маша ще на початку осені приїхала до Києва. Вона металась по поліцейських управліннях, прийомних губернатора, прохаючи побачення, вона радилась із Коперницьким і молодими друзями чоловіка про організацію втечі. В Одесі вже готували паспорти, і капітан, що не раз перевозив з-за кордону літературу, обіцяв перевезти втікача. Але план провалився через підлого провокатора і арешти в Одесі.
Напередодні страти все ж таки дали коротеньке побачення. Сиділи мовчки, взявшись за руки. Тільки й міг сказати:
— Бережи дітей. Бережи себе. Передай їм моє благословення, мою безмежну любов. Хай зрозуміють і йдуть чесним шляхом. І ти зрозумій, і спасибі тобі за все, вірна моя, єдина моя.
Вона розуміла. Вона завжди була вірним другим і не нарікала.
Але в час страти, коли чоловік стояв прив'язаний, вона не витримала, вона закричала, заметалася, її підхопили. З одного боку хтось із друзів чоловіка, який прийшов із нею, а з іншого — незнайомий селянський парубок. Він несподівано для себе опинився тут. Приїхав до міста, знайомі потягли з цікавості на таке видовисько — щоб його очі ніколи такого не бачили!
Жінка впала непритомна, її віднесли, і не чула вона, що чоловіка помилували, що він житиме, хай хоч на каторзі, а житиме.
Вона не чула. І ніколи вже не дізналась про це. Вона збожеволіла.
А хлопець-селюк дивився, не відриваючи очей від засудженого. Солдат скраю перехрестився й прошепотів:
— Це його за те, що листа написав, щоб не йшли солдати селян карати. Свята людина. Підполковник, а за нас, солдатів.
Коли з засудженого зняли саван, пов'язку з очей, він провів рукою по лисій голові, по схудлому обличчю з довгими вусами, оглянувся навколо. І хоч неблизько стояв хлопець від нього, а трохи не скрикнув, бо знав, бачив цього чоловіка! Тільки хіба він був офіцер? Адже він був простий дядько у вишитій сорочці.
— Олешко, ходімо, вже час,— потягнув за руку приятель, котрий привів його сюди.— Та що це з тобою?
Олешко стиснув кулаки.
— Хай вони прокляті, прокляті будуть! — аж заскреготів він.
— Ти, навіжений, тихше, ходімо!
— Люди розходилися. Хто кленучи катів, хто хрестячись за душу страдника. А дзвін з високої Печер-ської дзвіниці калатав, калатав.
На стіні університету св. Володимира 1 листопада 1862 року у великому актовому залі було вивішено об'яву, що скликала «усіх благородних товаришів супроводжувати з Києва засланця Красов-ського і виявити йому на прощання своє глибоке співчуття».
Об'ява висіла, звичайно, недовго. Перелякані педелі її зірвали. Але коли б вона хоч і одну хвильку висіла, усі студенти однаково і за хвилину дізналися б про неї!
Вже збирались купками, гомоніли, скидались грошима, а особисті знайомі Красовського пішли до улюбленого професора Коперницького.
— І я іду. Я хоч здалека попрощаюсь із ним.
— Що ви? Вам не можна,— захвилювались юнаки.— Ми повинні вас берегти.
— Я піду,—тихо, але твердо мовив професор, і молодь замовкла.
Кого тільки й чого не бачив цей Цепний міст над Дніпром! По ньому везли у заслання Тараса, по ньому несли його труну.
Біля мосту на світанку зібрались студенти, гімназисти, ремісники з Подолу. Зупинився й Олешко, що чортом дихав, бо аж клекотіла в ньому лють. Закутаний шарфом, стояв у юрбі молоді професор Коперницький. Дніло поволеньки, мжичило, було холодно. Вештались якісь підозрілі людці, явно філери, але юрба не розходилась. Стояв наряд поліцейських. Досить спокійно. Теж переминалися з ноги на ногу від холоду.
Раптом під'їхав до них жандармський офіцер, віддав наказ, і поліцейська когорта покинула свою варту.
Що? У чім річ?
Хто стояв до них ближче, почув, переказав решті: Красовський захворів, відправку відстрочено. Розпорядження губернатора Гессе.
Усі повернули до міста.
Насправді губернатор злякався демонстрації на мосту і відправив Красовського без попередження через два тижні, так, що навіть у тюрмі напередодні ніхто нічого не знав.  І  Красовський не знав.
Він не занепав духом. Він вірив, що його «хлопчики», його друзі вестимуть справу далі. «Земля і воля» житиме, ростиме.
«Сьогодні мало, завтра буде більше половини, а там і всі». Значить, його вчинок немарний.
Ці думки підтримували його на довгому, холодному і важкому шляху до Нерчинської каторги.
Сорочка, звичайно, загубилась. Може, згнила в ордонансгаузі, може, була подерта на ганчір'я.
Але його дорогоцінний скарб — лист житомирських солдатів — зберігся до нашого часу. Він, правда, не потрапив до рук сина Андрійка, як жадав Андрій Панасович. Його знайшли у військових архівах після Великої Жовтневої революції.

СИНИ ЛЮДСТВА
Миколі Семеновичу Тихонову присвячую
Його корабель ширяє по хвилях океану. Хай хвилі здіймаються вище за Альпи, хай лютують шторми, скаженіють норд-вести, вони лише загартують його друзів. Усі матроси, лейтенанти, юнги і навіть коки — його друзі — революціонери різних країн, вигнанці-емігранти, які вибрали не гіршу долю. Поки не можуть боротися за волю у рідній країні, вони об'єднались у цій «плавучій революції», що готова завжди пристати до того чи іншого берега, де поневолені жадають їхньої допомоги. Це незалежне товариство, побратимство, яке з'єднав у своїй армаді Джузеппе Гарібальді. Де повстання за праве діло, туди поспішаймо!
Але серед тривог і небезпек випадає коли-не-коли ясний день. О, острів Хантер! Вони причалили до його ласкавих берегів. Зграї куріпок вилітають назустріч, серед велетенських дерев дзюрчать ручаї. Ніщо не нагадує брехливого, лицемірного цивілізованого суспільства з його політиканами, чорними попами, сбірами. Спочиньте, друзі!
...То все мара. Маячіння. Далека казкова мрія. Він, Джузеппе Гарібальді, лежить у полоні, поранений, і, коли біль трохи вгамовується, напівсни, напівспогади прилітають до нього. І наївна мрія про «плавучу революцію» — корабель. Про неї він розповів другові і вигнанцю Олександру Герцену. Джузеппе Гарібальді, тоді найманий капітан корабля, прибув до Лондона з Південної Америки і став у Вест-Індських доках. Він мав навантажитися вугіллям у Нью-Кастлі на Тайні і вирушити в Середземне море. Герцен щиро позаздрив його морському життю, і тоді Гарібальді намалював йому таку вабливу казкову картину: об'єднання всіх революціонерів-вигнанців у небувалій армаді.
...Зараз мариться, що це здійснилось...
...А от острів Хантер — він був насправді в його житті. Він виринув насправді, коли йшли Індійським океаном і везли вантаж з Кантона. Це були роки вигнання з рідної Італії, і він наймався на різні кораблі. І справді, цей острів був несподіваним перепочинком і лишився чарівною казкою в пам'яті.
Яких земель, яких тільки островів не звідав він! Скільки морів переплив! Та що є рідніше, любіше до нестями за Італію...
Він приходить до пам'яті, і рана починає боліти дужче, болять пальці на руках і ногах, покручені ревматизмом,— пам'ять ночівлі в болотах, горах, лісах, пам'ять походів і боїв за тебе, Італіє.
Томик Дайте, генія Італії, лежить у його простому будиночку на Капрері, але скільки рядків викарбувалося ё його пам'яті назавжди! Як часто спливають оці:

У грізній бурі човен без керма,
Італіє — ти вогнище скорботи...


Данте, великий син батьківщини,— він жадав об'єднання Італії. Минали сторіччя, а Італія лишалась тим же вогнищем скорботи і човном без керма.
Він стримує стогін. Ані друзі, ані недруги не повинні знати, як він конає. Друзі — щоб не мали ще більших турбот та жалю; недруги — щоб не бачили його слабкості і не відчували через це хоча б підсвідомого злорадства...
Він знав, що коло нього вештаються і недруги. Він знав, що приходять лікарі, надіслані королем і лицемірним міністром Палавічіні.
Хоча він стримав стогін, але вірний Барберіні, супутник багатьох років життя — в походах, на Капрері, скрізь — чує найменший рух і поквапливо підходить до свого Джузеппе.
— Тобі погано? — питає Барберіні стурбовано. Він зовсім загубив властивий йому гумор і жартівливість і сам відповідає сердито: — Ще б пак! Скільки їх оглядало сьогодні? І всі копирсаються в рані. Всі лізуть туди пальцем, інструментами, роз'ятрюють і думають, що ти справді кам'яний, якщо ти не стогнеш і не кричиш. Коли б ти дозволив, я б усіх вигнав під три чорти.
Справді, їх надто багато, лікарів. І коли б тільки свої, вірні гарібальдійці, лікарі його бойових загонів — Ріпарі, Альбанезе, Базіле, але ж ці, надіслані...
І вони всі без кінця оглядають рану, потім сперечаються. Весь час сперечаються, як усі італійці, розпалюються І, почавши з незрозумілих медичних термінів, велемудрої латині, сповнені власної гідності і гордості, переходять на гарячу, нестримну простонародну мову, забуваючи, що хворий усе чує. А може, гадають, він спить.
Після оглядів, перев'язок він завжди заплющує очі, щоб не було видно його болю.
Потім навшпиньках лікарі виходять. Першими — чужі, останніми — його друзі. Вони зажурені, зніяковілі, занепокоєні. Ну навіщо Барберіні дивиться на них так докірливо? Вони й так роблять усе, що можуть, і чергують коло нього вночі.
— Багато диму, а страви не видно,— бурмоче Барберіні.
Йому не терпиться піти за ними в сусідню кімнату, де сперечання триває і переходить у сварку.
— Піди, я засну,— каже Гарібальді.
Йому самому також цікаво, до якого ж висновку дійдуть лікарі, але стіни товсті, кам'яні в цьому старовинному палаці, який набув такого жалюгідного ветхого вигляду, що темним склепінням, вогкими брудними плямами на колись розмальованих стінах, маленькими ґратчастими віконцями, куди ледь-ледь просякає сонце, нагадує більше в'язницю.
Так, у цьому палаці давно не розкошували, його займали тимчасово під різні військові й адміністративні потреби.
В одній із кімнат, та й то чи не з гірших, не пошкодували покласти пораненого Гарібальді. Народ, обурений полоном свого героя, на думку короля і його міністрів, міг тепер заспокоїтись. Адже король дав йому амністію, і все ж таки це палац, а не в'язниця!
До кімнати вбігає темпераментний Барберіні.
— Джузеппе, у Спеції ми загинемо, я кажу тобі, тут у Спеції не можна тобі лишатися. Вони не дають тобі спокою, вони знову йдуть сюди. Чого це король раптом так непокоїться за твою рану? Це ж його куля поранила тебе. Після того, як він злигався з папою, з його чорним воронням, не може бути до нього віри. Вівчар, який хвалить вовка, не любить своїх овець.
Барберіні все це випалює одним духом, гасаючи по невеличкій кімнаті. За мить справді заходить і той лікар, якого надіслав міністр, і Дзанеті, якого надіслали друзі з Неаполя, і лікарі, соратники Гарібальді. Краще заплющити очі і вдати, що спиш.
— Я хочу висловити свою категоричну думку,— каже перший.— Ногу треба ампутувати.
— Що ви! — виривається у Ріпарі.
Альбанезе нахиляється начебто поправити ковдру в ногах, і Гарібальді, напіввідкривши очі, бачить, як той жахається цих слів.
Вертані, головний хірург гарібальдійського загону, помічає, що Гарібальді не спить, і мовить похмуро:
— Життя дорожче ноги. Життя ваше ще потрібне Італії. Але над цією пропозицією треба подумати. На це не можна одразу наважитись. Треба з'ясувати, де саме куля.
— І чи є взагалі в рані куля,— перебиває його гаряче Ріпарі.— Я певен, що вона рикошетом відскочила.
— Але ж зрозумійте, ви можете затягти до гангрени. Що, ви візьмете на себе відповідальність? Мене надіслав сюди міністр, я відповідаю перед ним.
— А я відповідаю за Гарібальді перед народом,це більше, ніж ваш міністр.
Сперечання знову переходили в сварку.
— Генерал спить, чого ви тут галасуєте! —  витримує Барберіні.
І лікарі знову виходять з кімнати, і тільки окремі роздратовані голоси лунають здалека.
Вони, лікарі, розгублені, непевні у своїх твердженнях, припущеннях, здогадах, і Гарібальді знову стає гірко. Немовби прокинулись усі старі рани, старі хвороби. Вони ворушились, шматували його. Усі тілесні болі. Всі душевні болі. І не той переможний похід «тисячі» в Сіцілії, не останній тріумфальний в'їзд у Неаполь, а немов насунули на нього, давили всі важкі спогади. Поразки. Вигнання. Останні години його Аніти.
...Вона завжди була поряд із ним в усіх боях, в усіх походах. Незрівнянна ні з ким, його красуня Аніта. Мати його дітей, його ад'ютант і боєць без краплини страху і вагання. Завжди поряд... А потім її смерть. Смерть у нього на руках.
...Йому здається, це було вчора. Ні, ні, то примарився страшний сон. Зараз йому здається, не було років без неї, вона весь час була з ним. І в поході «тисячі», і в Неаполі, і в Римі, і тепер при Аспромонте, рокованому Аспромонте.
«...Ти ж розуміла, Аніто, я не міг стріляти в братів, хіба вони, солдати, розбираються, куди і на кого їх ведуть король і папа. Зброя попів — брехня. Як я ненавиджу цю чорну зграю! Від брехні крок до злочину, від злочину — до вбивства. Скільки отрути вливають ці єзуїти в душі італійців. Затуркані люди завжди стають жертвою підлих нікчем, що уміють їх обманювати».
Справді, яка різниця, який контраст оцей його похід 1862 року з тим, як стрічали його «тисячу» після Сіцілії. Король Віктор-Еммануїл злякався випущеного заклику Гарібальді «Рим або смерть!»
Гарібальді писав;
«Народ Палермо! Володар Франції ', який зрадив 2 грудня, захопив Рим. Ця людина проливала кров паризьких братів під приводом охорони папи, охорони релігії, католицизму. Але це брехня! Брехня! Він діяв під впливом низьких спонук бандита, через злочинну жадобу влади. Він — перше джерело всілякого розбою... Він став на чолі розбійників і убивць.
Народ «Сіцілійської вечірні», народ 1860 року! Треба зробити так, щоб Наполеон очистив Рим від своїх військ. Якщо буде потрібно, нехай відбудеться нова «Сіцілійська вечірня»!
Король Віктор-Еммануїл оголосив Гарібальді заколотником. Він боявся його революційного запалу. Уряд Туріна оголосив його поза законом, і проти гарібальдійців виступили урядові війська.
Віктор-Еммануїл дійшов згоди з папою. Папське чорне вороння настрополювало народ проти гарібальдійців, його захисників.
Які страшні картини постають знову перед Гарібальді.
«...Ти ж знаєш, Аніто, ми йшли голодні, мої хлопці і я з ними, їли сиру картоплю. Ми нічого не могли здобути. Ми не могли пояснити, для кого ми все це терпимо».
Він знову марив тим нещодавнім, що ятрило душу.
«...Може, це ти, моя швидка, як гірська лань, Аніто, дісталась у гори, і пастухи-вівчарі принесли нам хліб, сир, вино. А я давно знаю, завжди знаю — народ обдурити не можна. Врешті він дізнається, де правда і хто його істинний захисник».
Він знову переживає ці жахливі хвилини, що пережив при Аспромонте.
Урядові війська накинулись на загони гарібальдійців, а він, він заборонив відповідати на стрільбу, хоча їхня позиція була вигідна. Але Гарібальді закричав своїм бійцям:
— Не відповідайте на постріли! Хай живе Італія!
«...Ти ж розумієш, Аніто, ми мали або заплямувати себе братерською кров'ю, або загинути. Ми могли легко оборонитись, але я гукнув нашому синові Менотті, який командував на правому фланзі, щоб він припинив стрільбу. Я не міг допустити кровопролиття...
І я, сам поранений, опинився у полоні короля, якому так недавно здобув перемогу і корону. Може, це моя помилка, помилка республіканця, що я повірив королю. Але ж для мене завжди перш за все Італія».
Так, спочатку для Гарібальді було найважливіше вигнати австріяків з його рідного дому:— Італії і об'єднати весь італійський народ. Він вірив, що і для Віктора-Еммануїла це важливо також. А тепер він у нього в полоні, поранений і безсилий, король милостиво тримає його в Спеції і надсилає своїх лікарів.
«...Не кидай мене, Аніто, ти віриш мені, Аніто, як завжди, як уперше, з першого погляду повірила чужа бразільська дівчина. Перед тобою з'явилась людина з розбитого корабля, яка ледь врятувалась від аварії, й заговорила з тобою чужою мовою.
Ти, як і колись, кажеш, що любов на всіх мовах одна! Нахились до мене, рідна моя Аніто. Де, де ти поділася?
Я тебе не бачу...
Хто це нахилився наді мною? Це ж не ти! Не ти!»
Як уві сні — треба закричати, і він кричить, але сам знає, що не вимовляє ані слова. І ані звуку ніхто не чує. Він увесь палає.
— У вас, генерале, підвищилась температура. Випийте ліки,— каже з невимовною ласкою в голосі старий Ріпарі.
Генерал! Він одержав звання генерала. Зараз це б звучало глумливо, коли б не з вуст близьких.
Значить, все знову мара, сон? Аніти давно немає з ним, і не було при Аспромонте. Аспромонте ж було, було!
йому хочеться заспокоїти стурбованих Ріпарі і Барберіні. Як вони змінилися!
— Я, певне, трохи засну,— каже він.
Може, йому знову привидяться Аніта, всі друзі, товариші, яких він вже ніколи не побачить. Багатьох друзів, котрі загинули в морі, в горах, у в'язницях, в степах Уругваю і на рідній землі.
«...Я пам'ятаю вас, мої товариші, мої друзі! Я пам'ятаю кожного з італійського легіону під час кампанії в Уругваї. Певне, це було дуже, дуже давно. Я був ще молодим. Я бачу кожного з вас зараз. Які ви ще молоді і красиві! Відважний Бадані, моряк з прекрасної Венеції, Алесандро звідтіля ж— ви загинули далеко від батьківщини, але в боях за свободу. Хто бореться за свободу рідного краю — наш брат, і йому наша допомога!
Фіорентіно і Луїджі, я бачу знову, як ви змагаєтесь із хвилями. Але горе, вони подолали вас. І море — ваша бездонна могила...
А скільки загинуло вже на рідній італійській землі... Я ніколи не забуду боїв під Калатафіні. Коли я помиратиму, я згадаю Калатафіні, і на моєму обличчі з'явиться усмішка, хоч мені буде важко. Але не зараз, заспокойтеся, живі друзі, я ще не збираюся помирати!»
— Що ти говориш, тато? — підходить до нього Менотті, його син Менотті, що командував правим флангом при Аспромонте і не міг не послухатися наказу батька. Менотті відчуває себе без вини винним —- чому не затулив батька від кулі, чому зараз не може повірити жодному лікареві і сам не знає, що робити. Та що він може? Адже тепер усе в руках лікарів.
Та батько зараз усміхнувся.
— Я згадую наших юнаків. Ти пам'ятаєш, у нашій славній «тисячі» — насправді, ти знаєш, було більше за тисячу,— скільки з'явилось друзів поляків, руських, угорців. У кожного з них батьківщина також поневолена. Тому вони прийшли до нас боротися за свободу Італії, бо вони розуміли нас. Ти пам'ятаєш, Менотті, російського юнака, студента?
— У нього був зовсім не бойовий вигляд, але ж він нічого не боявся і на всіх привалах співав,— згадав і Менотті.
І він був дуже обізнаний, той хлопець. Якось він читав по пам'яті Байрона англійською мовою.

Хто не може боротись за волю свою,
Хай підтримує в цьому сусіда,
Хай за греків і римлян в далекім краю
Він на смерть за визволення піде!
Дбать за щастя для людства — то рицарська путь!
Тож за волю людей завжди й всюди,
І як куля та зашморг тебе обминуть,
Твоя доля прославлена буде!


Менотті радів, що батько спокійно розмовляє, бо лікарі так налякали його. Але ж при згадці про лікарів тривога знову заворушилась у серці Менотті. Він не хотів вірити, що батькові треба відрізати ногу. А коли це загрожує смертю? Він же не лікар. А ще тут Барберіні весь час торочить, що не можна вірити всім лікарям. Кожен або наполягає на своїй думці, або вагається — вранці каже одне, ввечері інше.
А втім, зараз було добре так посидіти коло батька. Що? Знову Барберіні?
— Менотті! Там тобі принесли телеграму з Гейдельберга.
— З Гейдельберга? Чому з Гейдельберга? Хіба у нас там є знайомі? — схоплюється Менотті.— Тато, я зараз повернуся.

* * *
Справді, чому Гейдельберг?
Звідки йому тут, у Спеції, пораненому, полоненому, і його близьким знати, що в старовинному німецькому місті Гейдельберзі рана Гарібальді хвилює не менше, ніж в Італії.
Гейдельберг — місто славетного університету, відомих учених і студентської молоді.
Щось дуже часто на вузеньких вулицях Гейдельберга лунає російська мова. Лунає в лабораторіях і аудиторіях, ну і, звичайно, в тому будинку, де ці неспокійні росіяни влаштували свою читальню...
До чого не схожі ці руські на німецьких студен-тів-буршів! Не схожі своїм фанатизмом у навчанні, в науці. Коли ці молоді вчені починають працювати в лабораторії, здається, вони ладні там днювати й ночувати, здається, що їм лищилось кілька днів жити, а треба ще багато встигнути. Вони забувають про їжу, сон — будь-який режим для них неможливий, їхні вечірки, гулянки, сходки теж не подібні до німецьких студентських розваг, які зберігають традиційні, ще середньовічні звичаї, що виглядають тепер безглуздо і сміхотворио.
У цих росіян здіймаються такі сперечання, немов саме вони повинні розв'язати негайно всі прокляті споконвічні питання, немов саме вони відповідають за минуле, сучасне і майбутнє всього світу, своєї батьківщини і кожної країни взагалі. А коли вони починають співати,— а співати вони починають обов'язково, лунають і російські, і українські пісні,— тоді хочеться зупинитися і слухати, й слухати без кінця.
Тут багато молодих російських учених удосконалюють свої знання, щоб повернутися професорами, багато студентів, які закінчують тут університетський курс. А отой старий із суворим виглядом, який ходить завжди в глухо застебнутому пальті-сюртуці, то відомий академік, славетний хірург Пирогов. Він нещодавно з дружиною і синами приїхав до Гейдельберга як попечитель російської молоді, і, незважаючи на його суворий вигляд, високий генеральський чин, європейську славу, молодь почуває себе з ним вільніше, ніж німецькі колеги, з якими він стрічається тільки в справах.
Пирогов інколи заходить і до читальні. Він сам вітав і підтримував ідею її організації, дбав про передплату з Росії журналів, газет, і, як кожному старому, йому здається, він знає все про своїх підопічних. Хто над чим та як працює. Та він навіть знає, хто вибився з грошей і кому треба швидко допомогти. Він знає, що, крім стипендіатів, тут є студенти, перед якими були зачинені двері Московського та Петербурзького університетів. На його думку, юнаки не винні! Він переконаний, що винні тільки керівники, тільки влада, яка сама своїми репресіями штовхає зелену молодь на шлях нігілізму.
Звичайно, Пирогов здогадується, що в читальні, крім виписаних російських газет і журналів з Росії, трапляються і російські видання з Лондона.
Але чому сьогодні така багатолюдна сходка всієї російської колонії в цій читальні, він ще не знає. Він дізнається про це незабаром.
Сходка зібралась багатолюдна, як ніколи. Прийшли не тільки постійні відвідувачі читальні. Вони справді регулярно одержують «Колокол» і всі лондонські видання, і не лише одержують, вони переправляють їх додому, в Росію! Вони передруковують їх.
Старий професор здогадується, що Гейдельберг— це станція по дорозі в їхній Єрусалим — Лондон і звідти. Верховодить завжди вродливий, енергійний, веселий Лев Модзалевський. Він звик верховодити і в Петербурзі на студентських сходках, і— що там ховати — всілякими розвагами і навіть мазурками на студентських вечірках!
Напевне, йому спало на думку скликати негайно сходку, і він з властивим йому запалом зумів блискавично оповістити всіх. Крім постійних відвідувачів, у читальню сьогодні прийшли навіть ті молоді професори, які, здавалось, крім лабораторій, товстелезних наукових фоліантів та своїх досліджень, нічим не цікавляться.
— Уявіть собі,— палко лунає голос Модзалев-ського,— Гарібальді опинився в полоні Віктора-Еммануїла, хоча ні для кого не секрет, що тільки завдяки Гарібальді, його одчайдушним загонам, його відданості були вигнані австрійці з Італії. Власне, він передав владу Віктору-Еммануїлу. І що ж? Віктор-Еммануїл іде на змову з французьким імператором Наполеоном III, домовляється з ворогом Гарібальді — римським папою і, боячись народу, його ватажка Гарібальді, виступає проти гарібальдійців і бере пораненого в полон, героя, про якого вже складені легенди по всьому світі! Правда, ви вже знаєте» йому ніби дано амністію, його лікують, але як? Пропонують відрізати ногу. Одне ясно — життя Гарібальді в небезпеці.
Гомін, запитання і вигуки перервали гарячу промову.
Яких би поглядів не тримався кожний із тих молодих людей, що зібралися тут, у гейдельберзькій читальні, усі без винятку обурювалися і хвилювалися. Борець за визволення Італії! Гарібальді! Його життя в небезпеці!
— Колеги! Тихше! — вигукує дзвінко промовець.— Увесь світ обурений. В Америці, Англії, Швеції — скрізь відбуваються мітинги, і всі вимагають звільнення Гарібальді. У Лондоні робітники оголосили збір «пенні» на допомогу Гарібальді. Є пропозиція допомогти Гарібальді!
— Як? Чим? — знову знялась хвиля голосів. Що можуть зробити вони, російська молодь за кордоном?
— Є пропозиція просити нашого Миколу Івановича Пирогова поїхати до Гарібальді.
Це було дивовижно і водночас просто.
— Просити Миколу Івановича, просити професора Пирогова!
— Колеги! Прошу слова. Та тихше, я не можу всіх перекричати! — схопився Якобі.— Я пропоную зібрати гроші на поїздку. Адже ви самі знаєте, наш професор не з багатіїв. І негайно послати делегатів до професора.
Кожному здавалось, що від його студентського франка залежить життя Гарібальді. Старші давали більше, студенти, не соромлячись, нишпорили по своїх кишенях, позичали один в одного: «До стипендії внеси за себе і за мене».
— А хто йде до Пирогова? Кого посилаємо?
— Звичайно, Модзалевського! Йому й карти в руки.
— Гаразд,— з радістю погодився Льова.— Тільки додайте Якобі на допомогу.
— Я боюся Олександри Антонівни, дружини Пирогова,— пожартував Якобі.
— От таке, а ще колишній військовий!
— А ви, хлопці, поділіться: один хай говорить із професором, а другий заговорює професоршу!
— Та що ви, вона розумна жінка!
— А професора їй однаково од нас не вберегти!
Настрій був піднесений, бадьорий.

* * *
Ще у вікно Олександра Антонівна Пирогова побачила двох молодих людей, що наближались до їхнього будиночка. Вона їх знала, і серце одразу закалатало. Даремно їй заздрили вінницькі дами, коли дізналися, що з тихого хутора «Вишні», де жили вони після відставки чоловіка з попечительства Київської учбової округи, Пирогови їдуть за кордон у Гейдельберг. Як це вабливо лунало, і багатьох брали завидки!
Вона-то знала — може, для когось іншого нова посада чоловіка була б просто почесною, а Гейдельберг став би тихою заводдю, спокійним відпочинком на старості, прогулянками під віковічними липами у гейдельберзьких парках. Але ж не для її чоловіка! Обоє вони розуміли, на це сподівалися і в Петербурзі,— може, цей Пирогов нарешті вгамується!
Бідолашні дружини великих людей! Він не приховував від своєї нареченої труднощів, які на неї чекали. Наука — от що для нього найперше й найголовніше в житті. А вона, його дружина, мусить створювати умови, щоб він увесь міг віддатися своїй діяльності. Адже наука у нього ніколи не була відірвана від життя. Праця в госпіталях, севастопольська кампанія, він був справжній подвижник у своїй роботі, у науці.
Можливо, немало жінок заздрили «багатому» життю дружини академіка. Та це було просто смішно! Про яке багатство може бути мова?
«Сашо, ми повинні виховувати наших дітей, дати їм добру освіту і завжди відкладати щось на допомогу бідним»,— так він їй писав і казав, коли вона, захоплена його статтею «Питання життя», згодилась вийти заміж за некрасивого, немолодого, суворого, навіть сердитого на вигляд, удівця з двома синами.
Вона мала одразу стати їм дбайливою і ніжною матір'ю. Він чекав цього від неї. Він написав тоді вірш — так, так, багато хто здивувався б, дізнавшись, що він пише вірші. Вона пам'ятає — він і тоді ходив у незграбному пальті-сюртуці, зніяковіло дивлячись з-під насуплених брів завжди серйозними і зіркими очима, в яких несподівано вона прочитала і біль, і чекання, і вагання, незграбно простягнув їй вірш — «Мати-мачуха».
Вона зрозуміла його, зрозуміла, який тягар бере на себе, і згодилась на все. Вона зрозуміла його вимогливість поряд із безмежною людяністю, а про розум — що ж казати про розум Пирогова!
Ох, може, не з усім вона впоралась, може, не завжди була на висоті. Інколи намагалась для сім'ї (звичайно, для сім'ї, а не для себе!) заощадити гроші, які він віддавав на ліки хворим, на догляд за хворими, інколи хитрощами зберігала його короткий відпочинок від сотень жадаючих його порад. Ні, нелегко бути звичайній жінці дружиною Пирогова!
Одразу і тут, у Гейдельберзі, почалися його лекції, їх відвідують не тільки медики, а вся росій-
ська молодь, якої так багато в Гейдельберзі. Вечорами часто збираються у нього, і вона спочатку не могла звикнути до велелюддя, до суперечок. Вони сперечаються навіть із ним, своїм професором, Миколою Івановичем Пироговим, таким авторитетом для всієї європейської науки?! І він не ображається! Згодом вона відчула, з якою любов'ю і довір'ям ставляться до нього. «Це наш патріарх!» — вирвалось колись у Льовушки Модзалевського,, який тільки-но в кабінеті щось палко заперечував Миколі Івановичу.
— Ах, Сашо,— казав їй чоловік, — коли б там у Петербурзі нагорі зрозуміли: студенти — це ж. барометр нашого суспільства. Кажуть повсякчас про повагу до старших, а не хочуть знати, що й молодь треба поважати, розуміти...
От і в Києві він захищав завжди своїх студентів, а тут, вона ж знає певне, всі мають стосунки з Лондоном. Це ж при ній той невеличкий Якобі раптом хитро спитав:
— А ви не читали, Миколо Івановичу, яку статтю в «Колоколе» написав про вас Герцен, про ваші проводи з Києва?
Микола Іванович стиснув губи і перевів розмову на інше.
Якоюсь жіночою інтуїцією Олександра Антонівна, побачивши у вікно Модзалевського і Якобі, відчула, що вони йдуть до чоловіка у важливій справі. Льовушка, правда, їй подобався, такий приємний,, чемний, завжди веселий, він з усіма знаходив спільну мову. Але зараз щось незвичайне було в його погляді. Краще, коли б чоловіка не було дома або принаймні він спав би, і можна було б сказати: «Панове, на жаль, професор відпочиває».
На жаль, Микола Іванович і дома, і, звичайно, не відпочиває.
Микола Іванович сидить над своїм звітом міністрові Головніну.
Його звіти абсолютно не схожі на офіційні формальні відписки... Адже молоді люди, з якими він має справу,— майбутні професори російських університетів.
Він пише докладно про кожного.
Треба написати, що деякі дуже матеріально незабезпечень А от Мечникову, який поїхав для своїх досліджень на Гельголанд, треба обов'язково продовжити термін відрядження. У нього надзвичайна робота, яка матиме велике значення для науки.
А які талановиті молоді філологи Олександр Потебня, Веселовський!
Обов'язково про кожного написати, і неодмінно про матеріальний стан. Треба написати і взагалі про життя в Гейдельберзі, вони не марнують тут час і не відриваються від батьківщини.
«...У Гейдельберзі існує російська читальня, яка одержує майже всі російські журнали. Кожен відвідувач за право читання платить належну суму».
Він, безперечно, не знає про постійне сперечання своїх улюбленців Льовушки Модзалевського і Павла Якобі. Хто може бути членом читальні? Якобі намагається звузити це коло (адже для нього читальня— вогнище революційної пропаганди), бажання Льовушки — зробити читальню центром усіх росіян.

* * *
Постукавши, юнаки зайшли до невеличкого кабінету. Професор мовчки кивнув їм, показав на стільці коло столу, а тим часом закінчив речення, відсунув списаний папір. Після їхньої схвильованої інформації у мовчанні минуло кілька хвилин.
Хоча і Льовушка Модзалевський і Павлуша Якобі були не з боязких, обидва збентежились. Невже вони помилились? Чи, може, йому важко вирушити у таку подорож? Та він же нещодавно побував і в Парижі, і на Гельголанді, і всюди, де тільки перебувають російські стипендіати... Може, його страхає, що Італія зараз як Везувій перед вибухом?
А може, просто після опального сидіння у «Вишні» він не хоче накликати на себе знову незадоволення влади?
— Так от що,— нарешті вимовив Пирогов таким тоном, яким інколи наказував студентам і служителям в анатомці.— Негайно телеграмою запитайте, чи приймуть мене, коли я приїду. По-друге, хай зі мною поїде хтось із ваших колег, хто знає італійську мову, на ті гроші, що ви зібрали. А в мене вистачить своїх. І треба поспішати, щоб наше втручання не вийшло запізнілим. Те, що я прочитав у газеті, мені, як лікареві, не дуже до вподоби. Але треба пересвідчитися самому на власні очі.
— Миколо Івановичу! — схопився Льовушка. йому хотілося обняти Пирогова, але цього, звичайно, він не насмілився зробити.— Так ви згодні? Ви їдете?
Пирогов здивовано глянув на нього. І його погляд промовисто сказав- як це могло спасти комусь на думку, що він не згодиться? Хіба в цьому річ? Річ у тому, як швидко все організувати і справді стати потрібним і корисним.
— Професоре, — мовив, почервонівши, Павлуша,— адже Модзалевський знає італійську мову...
Так, на жаль, не він, а його товариш знає італійську мову.
— От і добре, Леве Миколайовичу, треба в най-коротший термін зв'язатися з Спецією, одержати нам дозвіл і їхати. Bis dat qui cito dat (Двічі дає той, хто дає швидко (лат.)
Занепокоєна Олександра Антонівна чекала в їдальні. Вони вийшли всі втрьох. Ні, вона не помилилась. Юнаки були схвильовані, а на обличчі Миколи Івановича ані тіні суворості. Він дивився на них добрими батьківськими очима. Молоді люди підійшли до неї, поцілували руку.
— До побачення, шановна Олександре Антонівно,— мовив Льова.
— Що ж ви так поспішаєте, панове? А чашечку чаю по-нашому, по-домашньому? — Їй так кортіло дізнатися, в чім справа.
Не затримуй молодих людей, Сашуню. Я зараз тобі сам усе розкажу,— зрозумівши її, поблажливо усміхнувся професор.— Я чекаю на вас,— підкреслив він юнакам...
За ними зачинилися двері. Професор підійшов до вікна. Юнаки майже бігли.
— Сашо, яка в нас хороша, чуйна, благородна молодь! Чому не розуміють там її природних поривів до благородних справ, до благородної діяльності...
Дружина розуміла, що значить «там».
— Пам'ятаєш, Сашуню, коли цар був у Києві і спитав у мене про студентів, і я доповів, що студенти поводять себе бездоганно, цар глянув на мене так недовірливо, що я був ображений і за молодь, і за себе. А це його постійне зауваження, я не раз чув від нього: «Дай боже, щоб навчання йшло напуття». Як це монарх може хоча б припустити, що навчання, наука не підуть на пуття, на« користь? Не йому, звісно, а людям...
— Миколо Івановичу,— обережно перебила його дружина,— ти хотів мені сказати, чого приходили до тебе молоді люди.
— Так, так, Сашуню. Я навіть повинен тобі сказати. Збирай мене в дорогу. Ти ж знаєш сама, ми ж удвох учора читали з тобою в газеті. І ти ще так бідкалась. Життя Гарібальді в небезпеці. Я їду в Італію, в Спецію, може, я зумію чимось допомогти.—■ І додав з неприхованою гордістю: — Мене посилає туди наша російська молодь.

* * *
— Свята Мадонно! — шепоче Барберіні.— Вчора Джузеппе оглянуло сімнадцять лікарів! Хіба це можна витримати!
— Барберіні,— роздратовано каже старий Ріпарі,— це ж був консиліум, розумієте, консиліум. Зібралися всі, щоб остаточно вирішити, що робити.
— Ну і що? Ви ж нічого не вирішили.
Ріпарі нервується:
— Ви ж самі бачили, Барберіні, що не було того російського професора з Гейдельберга, на якого ми чекали. А він для нас, усіх хірургів, найвищий авторитет.
— Авторитет, авторитет! З Неаполя — авторитет, з Лондона — авторитет,— бурмоче Барберіні.— На Капрері я б їх і близько не підпустив.
— Припиніть своє базікання,— сердиться Ріпарі.— Уся Європа схиляється перед цим професором, йому самому доводилось бувати на полі бою в Севастополі, на Кавказі. Навіть у Європі всі читають його книгу про кавказьку експедицію, а по його анатомічних атласах вчаться усі медики. І взагалі, я зараз з Базіле робитиму перев'язку. І, будь ласка, без зайвих розмов.
Барберіні бурмоче своє, але слів, на щастя, ніхто не може розібрати, бо він мальовничо лається.
Гарібальді знає, що насправді вони друзі, — і Барберіні, і Ріпарі, і Базіле — скільки пережито разом! А треба ж якось вилити свою досаду. І Гарібальді дивиться на них співчутливо. Наче не його, Гарібальді, а цього буркотуна, Барберіні, і схвильованого Ріпарі треба заспокоїти.
Справді, вчора оглянуло сімнадцять лікарів, але чекали ще одного, про якого сповістила телеграма з Гейдельберга. Професор Пирогов. Кажуть, світило в медицині. Даруйте мені, я знаю лише своїх соратників-лікарів. А цей — росіянин. Росія — батьківщина Герцена, щирого друга. Коли вмерла в Ніцці його, Гарібальді, стара мати, а його ж там не було тоді, всі емігранти-революціонери прийшли на похорон, як друзі, як рідні, і вночі, за італійським звичаєм, несли труну на кладовище. І Олександр Герцен був серед них.
Знову згадав першу зустріч у Лондоні, мрію про корабель — «плавучу революцію», статті Герцена в «Колоколе», дзвін якого доходив і до них, згадав хлопця-студента з «тисячі».

Хто не може боротись за волю свою,
Хан підтримає в цьому сусіда!


Ці спогади принесли заспокоєння, йому завжди хотілося вірити в людей, йому здавалось, на його шляху стрічалось багато надзвичайно щирих людей, він любив їх, любив своїх гарібальдійців, і ця любов і віра завжди вливали сили в його душу.
Що ж, треба перетерпіти ще одного лікаря і цю перев'язку, до якої готуються його бідолашні друзі. Ріпарі і Базіле мовчки миють руки. Хоч би не застогнати. Не так уже приємно, коли щоразу віддирають бинти.
І в цей час заходять з їхнім Альбанезе підстаркуватий чоловік у білому халаті, накинутому на старомодне пальто-сюртук, і юнак років двадцяти, стрункий, з гарним, зараз схвильованим і навіть трохи розгубленим обличчям. Юнак одразу просто уп'явся очима в Гарібальді.
Старий, навпаки, підходить спокійно, діловито, з-під насуплених кущавих брів глянули зіркі очі. Нічого професорського, аристократичного, гордовитого нема ані в обличчі, ані в постаті. Просте,'зовсім просте, досить суворе обличчя в рамці бакенбардів. От тільки ці пильні, уважні очі, високе, широке чоло виявляли людину глибокого, надзвичайного розуму.
І раптом Гарібальді проймається до нього довір'ям, незважаючи на строгість і навіть суворість рис обличчя, а може, саме через них.
Синьйоре професор,— каже він, намагаючись трохи підвестися зі свого ліжка-крісла, і привітна, якась дитяча, усмішка з'являється на устах хворого, немов він перепрошує, що стрічає славетного професора в таких^жалюгідних умовах.
— Лежіть, лежіть,— добродушно наказує професор по-французьки і простягає руку. І Гарібальді відчуває, яка вона міцна і в той нее час обережна.
— Льовушка,— звертається Пирогов до супутника по-російськи,— я посиджу подивлюся на перев'язку, хай собі спокійно роблять своє діло. Я огляну потім. Перекладіть їм.
По-різному заходять знамениті лікарі до хворих. Одні набирають одразу такого гордого, таємничого вигляду, наче тільки їм відома велика істина життя та смерті. Щоб близькі вірили в це, вони оточують себе якоюсь урочистістю. Інші, навпаки, виказують поблажливу фамільярність, немов усі думки, бажання і переживання хворий давно розкрив перед ними сам (хоча й бачаться вперше), і хворий відчуває фальш у кожному слові. А то починають розмовляти тоном, яким розмовляють з малими нерозумними дітьми, не думаючи ані про вік, ані про життєвий досвід або й просто обізнаність і розум хворого. Інколи ж навпаки, коли лікують якихось визначних осіб, бояться взяти на себе відповідальність, і тільки щоб догодити, прислухаються до слів хворих, які самі в медицині розуміють мало. В усіх цих випадках лікарі дбають перш за все про враження, яке вони самі справляють, і про ставлення до них.
Микола Іванович і зараз, як завжди, найменше дбав про те враження, яке справляв він сам. Він спокійно, тихо сидів на ослінчику, йому було видно всю процедуру перев'язки.
— Будь ласка, колеги, продовжуйте, я подивлюся звідси. У вас добрий вигляд,— звертається він до Гарібальді.— Це вже запорука, що нічого небезпечного нема.
Справді, зараз у Гарібальді жваве обличчя, температура непомітна. Пирогов уважно спостерігає за перев'язкою, схвально покивуючи головою, і це заспокоює лікарів. Що там не кажи — сам Пирогов! І якийсь давно незнаний спокій лине до Джу-зеппе Гарібальді, і навіть сердите обличчя Барбе-ріні ясніє, і він непомітно хитрувато підморгує хворому.
Ні, зовсім він не суворий, цей знаменитий професор! То він суворо, навіть сердито одразу поглянув на стіни з вогкими плямами, на ґратчасті вікна, крізь які немов із зусиллям просякає сонячне світло. А на Гарібальді і на лікарів, що, хвилюючись, роблять перев'язку, він дивиться доброзичливо, уважно, з якимось добрим, товариським співчуттям.
Після перев'язки Пирогов каже Гарібальді:
— Відпочиньте. Коли дозволите, я огляну вас удень. Ми зайдемо з професором Петріджем із Лондона. Ми зустрілися з ним у дорозі. Я тільки попрошу колег принести мені подивитись прострелене взуття і уламки кістки, навіть найдрібніші, які вийняли одразу з рани. Сподіваюся, ви їх зберегли.
Льовушка намагається перекласти якнайточніше.
Барберіні поквапливо киває головою. Кістки — то справа лікарів, а от взуття — звичайно, він зберіг те взуття, що прострелила клята куля! Гм, ніхто ще цим не цікавився, але цей старий взагалі не схожий ні на кого, хто оглядав його генерала, його Джузеппе.

* * *
Від тої самої хвилини, коли було вирішено, що професор їде, і саме він, Льовушка Модзалевський, супроводитиме його, юнак перебував у неймовірно збудженому стані.
Усі товариші щиро і неприховано заздрили — Італія! Побуваєш в Італії! Гарібальді! Подумай, побачити Гарібальді!
Але сам він хвилювався найдужче, спочатку тим — чи поїдуть? Потім — несподівані перешкоди у дорозі, зміна розкладу швейцарських поїздів, вони спізнювались на консиліум, про який їх сповістили у телеграмі-відповіді. Це все заважало приходити в захоплення від Альп, від не бачених досі краєвидів. Добре професорові, він проїздив тут не раз і в Італію їде не вперше.
А втім, коли переїхали італійський кордон і дихнули італійським, хоч уже ледь осіннім жовтневим повітрям, почули італійську мову, юнакові здалося все сном. І сьогодні, зараз — він з Пироговим був у Гарібальді.
Він стільки бачив портретів героя і навіть мав невеличку картку (їх в Петербурзі продавали спочатку потай, а згодом майже відкрито), що пізнав би його одразу, коли б зустрівся і не в таких обставинах, але жодне фото, жоден портрет і малюнок не передавали насправдішнього Гарібальді. І не благородство правильних рис красивого обличчя, немов якогось античного героя, здивували юнака. Це можна було уявити і по портретах. Здивував ясний, щирий погляд добрих блакитних очей, ясна, щира дитяча усмішка. І в очах, і в усмішці світились довір'я, доброзичливість. Юнак знав про легендарну хоробрість Гарібальді, і він уявляв людину, хай хоч і поранену, і полонену, але яка вражає своєю силою. А тут ця дитяча щирість і усмішка... Раптом Модзалевський зрозумів: саме за такою людиною йдуть тисячі, їй вірять, в ній нема нічого «для себе», а тільки для інших. Нічого для показу, усе від душі.
І от жалюгідна кімната, майже в'язниця, рана, над якою мудрують, і він — поранений, благородний, зараз безпомічний лев у тенетах.
Пирогов зосереджений, насуплений, йде мовчки. Не годиться зараз задавати йому питання. Стає страшно. Там, у Гейдельберзі, здавалось — варто Пирогову поглянути, і все буде гаразд. Але ж невідомо, що скаже ще Пирогов, коли погляне! Юнак не витримує, проте заводить здалеку:
— Миколо Івановичу, не пощастило нам, що спізнились на консиліум.
Але професор каже:
— Нічого, може, це й краще. У кожного свої звички, свої прийоми огляду. Можливо, вони протилежні моїм, а заперечувати одразу було б незручно. Краще я огляну наодинці. Оцей англієць, професор Петрідж, якого ми зустріли в дорозі, людина спокійна, коректна, з ним ми дійдемо згоди. А тутешні — Альбанезе інформував нас — все сперечаються між собою. І знаєте, друже, в кожного народу є свої традиції лікування, свої звички, що переходять із покоління в покоління. Якщо вони не шкодять, можна з цим примиритися і не заперечувати, щоб не ображати національного почуття.
Він помовчав трохи і раптом засміявся по-старечому добродушно:
— Ну приміром, французи люблять клістири, а англійці їх не терплять і інколи можуть сперечатися з піною на губах. А це ж не має ніякого значення. Друга справа, коли деякі звички і методи явно шкодять. От про що я думаю завжди.— Він замовкнув, і хлопець зрозумів, що не треба зараз відволікати його своїми балачками.
«Як він усе враховує, скільки в ньому такту, чулості,— з захопленням подумав Льова.— Хоч би йому, саме йому пощастило вилікувати Гарібальді».
І хоча тільки-но він вирішив не заважати роздумам професора, знову не витримує:
— Миколо Івановичу, а все-таки так хочеться, щоб саме ви вилікували. Це буде така гордість для всієї російської медицини.
Пирогов зупинився, глянув строго:
— Знаєте, у мене з дитинства, поряд з глибокою любов'ю до батьківщини — про це не годиться говорити, але я підкреслюю, щоб ви зрозуміли,— так, поряд з безмежною любов'ю до батьківщини розвинулась якась гидливість до національних хвастощів і будь-якого шовінізму. Це завжди породжує національну ворожнечу, що неодмінно нищить наукові прагнення. Наука повинна мати безмежні простори для думки, слова, діяльності. Нам треба допомогти цій винятковій людині. Треба її врятувати — от головне. Ну, до четвертої ви вільні. О, та нас наздоганяє той гарібальдієць, який так люто дивився, коли ми зайшли. Коли б зустрітися з ним у горах, можна було б злякатися. Певне, йому набридли всі лікарі і він уже нікому не вірить...
Але Барберіні був не тільки не лютий, а, навпаки, весь доброзичливість і готовність до послуг.
— Будь ласка, синьйоре, от взуття. Може, вам ще що треба? — І він весь час додавав, невідомо чому: — Грація, грація! (Спасибі! Спасибі!)
Льовушка одразу вирішив скористатися з дозволу професора.
— Коли дозволите, я пройдуся з ним,— сказав він Миколі Івановичу.— Якщо ваша ласка,— звернувся він до Барберіні,— я хотів би, щоб ви провели мене до моря, показали місто.
Барберіні тільки того й хотів.
— Грація, грація! — повторював він метушливо: — Прего, прего! (Будь ласка!)
Як добре, що хлопець знає італійську мову. Барберіні розповість йому про всі інтриги, що плетуться навколо пораненого генерала. А лікарі й досі не знають, де куля. Хай, хай він усе передасть своєму професорові. А у його професора таке чесне обличчя. Барберіні одразу зрозумів, що і папські, і королівські прислужники йому байдужі, що він не піде ні на чиєму поводу.
— Льовушко, тільки не загайтесь, рівно о четвертій ми у пораненого.
Гарібальді нетерпляче чекав четвертої години, повторного приходу цього старого професора.
Як серед бурхливого океану, коли плавав він на кораблі, раптом виринав острівець — земля, до якої можна було пристати, і в нього, і в товаришів, змучених боротьбою з хвилями, вливались нові сили й надії, так і зараз душа його раптом потяглась до цієї сторонньої, підстаркуватої, навіть суворої людини. Професор скаже правду. Йому можна повірити. Що ж, Гарібальді ладен знову перетерпіти біль, як при кожному огляді, і про себе він вирішив: як скаже цей старий, так і буде.
Італійські лікарі, Барберіні і Льова Модзалев-ський, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Пирогова. Уважно і зосереджено дивився професор Петрідж. От Пирогов відкинув теплу ковдру, Льова побачив неймовірно схудлі неживі ноги, які так контрастували з міцним торсом Гарібальді.
Але Пирогов дивився спокійно, так само спокійно поглянув він на розбинтовану ногу. Скільки тисяч поранених довелося йому бачити на своєму віку! Скільки тисяч ран, куди жахливіших, ніж ця. Гарібальді вже чекав, що от зараз знову почує наказ подати зонд, але він і стогоном, навіть віддихом не викаже ані болю, ані хвилювання. Та Пирогов лише злегка провів рукою по нозі зокола рани і сидів кілька хвилин мовчки, уважно дивлячись на обидві ноги. І Гарібальді здавалось, що його очі бачать наскрізь, крізь м'язи, суглоби, кістки. І, здавалося, що коли хто поворухнеться — рух буде чути в цій тиші, яка запанувала в приміщенні.
Професор заговорив неголосно, зовсім не намагаючись щось доводити, заперечувати, відстоювати, а просто, немов розмовляючи сам із собою, констатував незаперечний для нього факт.
— Куля ось тут, у кістці. І уламки роздробленої кістки, і прострелене взуття підтверджують мою думку. А зондувати або вводити палець у рану, щоб переконатися в цьому, зовсім не треба, це зайвий біль. Зараз негайно виводити кулю також нетреба.
Так, так, з десятків тисяч випадків на Кавказі і під Севастополем він уже склав собі за правило — не виводити сторонні тіла з вогнестрільних ран доти, доки не з'явиться для того явна необхідність, завжди пам'ятаючи, що виведення може бути шкідливіше, ніж присутність. Все мистецтво лікаря полягає в тому, щоб уміти дочекатись певного моменту.
Він кладе свою руку на руку Гарібальді і знову повторює:
— Жару нема, температура цілком нормальна, треба спокійно чекати.— І, повертаючись до лікарів, каже: — Не слід дратувати рану введенням різних інструментів, бодай найдосконаліших... А головне, треба уважно спостерігати за раною і своєчасно вийняти кулю. Синьйоре Гарібальді,— звертається він до Гарібальді,— небезпеки для вашого життя нема. Зараз не може бути й мови про ампутацію. Потрібно тільки терпляче, спокійно чекати. Але свіже повітря! Неодмінно свіже повітря! Хіба можна лежати в такій кімнаті! І клімат Спеції теж не для вас. Адже у вас, певне, ревматизм, вам потрібне інше підсоння. Куди б ви хотіли переїхати?
— Неаполь! — вихопилось у Гарібальді. Йому здається — він знову народжується на світ.
Не тільки Гарібальді зітхає полегшено після ясного діагнозу, після цих, здається, таких простих порад. Раптом у всіх присутніх змінюється цей гнітючий, схвильований настрій, що панував тут увесь час.
— Ви згодні зі мною, колего? — питає Пирогов Петріджа.
— Абсолютно,— з задоволенням каже англієць.
Палкі італійські лікарі тиснуть йому руку, а Барберіні дивиться, як на бога. Йому повірили всі, а перш за все сам Гарібальді.
— Чим і кому зобов'язаний я вашому приїзду, дорогий докторе? — питає Гарібальді проникливо і вдячно.
— Мене надіслала до вас російська молодь,— відповідає Пирогов так просто, немов це звичайна, сама собою зрозуміла річ.— Спіть спокійно, все буде гаразд.

* * *
Це перша спокійна ніч після Аспромонте. В його вухах лунає ще і ще: «Мене надіслала до вас російська молодь».
Незнана, далека молодь турбується про його життя. Значить, воно потрібно і їй! Він засинає, і та дитяча усмішка, якою він зустрів лікаря Пирогова, лишається на його вустах.
«Мене надіслала до вас російська молодь».

А Пирогов не спить. Зараз, уночі, він зосереджує свої думки, згадує увесь свій досвід, щоб самому для себе підтвердити свій діагноз і метод лікування, в якому був переконаний, який для нього був беззаперечний і ясний. Але ж він знову зіткнувся з тою давно відомою для нього істиною, що нема жодної справи, якою б вона простою і ясною не була, в якій не можна було б при бажанні знайти причин для сумніву, вагань і суперечок.
Вигляд рани, прострелене взуття, шматки кістки доводили, що куля аж ніяк не могла відскочити рикошетом... Він ясно уявив собі, де вона застрягла. Постійне зондування, копирсання пальцями може завдати непоправної шкоди. А це наполягання на ампутації? Даруйте, але мені щось здається, що ці загрозливі погляди виникли не стільки від серйозних наукових переконань, як від закулісних, вірніше, запостільних обставин. Хворий Гарібальді, точнісінько так, як тоді, коли був здоровий, не перестає бути предметом дій різних партій. Хіба це не зрозуміло з тих суперечок лікарів і всіх, хто оточує його і кого я категорично заборонив би впускати до кімнати хворого. Звичайно, нема нічого дивного, що навколо його пораненої ноги стільки національних хвилювань, побоювань з одного боку, надій на поворот справи — з іншого. Але я можу і мушу заспокоїти італійський народ і всіх щирих шанувальників Гарібальді: ані життя, ані нога його не перебувають в небезпеці... Та не слід бути й абсолютним оптимістом. Куля лишилась у нозі людини, схильної до ревматизмів. І все ж таки вік — п'ятдесят шість — це не жарти. Незважаючи на його геройський стоїцизм, на міць, витриманість, потрібні максимальна увага, найпильніший догляд.
Шкода, що він, Пирогов, не може лишитися. Але він докладно напише всі свої поради лікарям, вірним соратникам Гарібальді. Він надішле ґрунтовну, але таку, щоб зрозуміли всі, докладну інформацію в пресу, щоб усі знали його думки і метод лікування. Справжню науку завжди можна викласти просто. Тим вона і відрізняється від наукоподібної писанини, в якій за нагромадженням наукових термінів, різних викрутасів губиться зміст і вся сіль досліджень. Справа не в наукоподібних формулах.
На своєму довгому життєвому шляху він не відкидав і досвід народних лікарів.
Наприклад, Кавказ. О, його багато чому навчила та давня кавказька експедиція! Між іншим, і увазі до народних лікарів. Він згадує: госпіталь з тяжкопораненими. Він тільки-но приїхав і робить перший обхід із фельдшером. Призначає: цього завтра на операцію, цього приготуйте і цього.
Солдати, бліді і без того, бліднуть смертельно, але мовчать. Фельдшер покірно записує прізвища. Але вигляд у нього як перед стратою.
Другого дня, вранці, Пирогов заходить до палат Що ж це? Ліжка, на яких лежали призначені до ампутації ніг чи рук, порожні.
— У чому справа? — питає він у фельдшера.
— Перед операцією забрали родичі або знайомі,— явно бреше фельдшер і не дивиться в очі. Які тут родичі в горах?
Пирогов ледве стримує себе, але закінчує обхід і кличе фельдшера до себе.
— Ну, без дурнів, кажіть правду.
Фельдшер мнеться, та бачить, що цей лікар не відчепиться.
— Тільки не виказуйте,— бурмоче він.
Кому виказувати? Але Пирогов розуміє його нерішучість, змовницьки підморгує і нахиляється до нього.
— Та тут таке діло. Раз на тиждень з гір спускаються діди-хакіми, вони лікують зіллям і своїх, і наших. А ми їм теж дещо даємо. Не кажіть нікому. Кого діди лікували, жодному ані руки, ані ноги не відрізали. Саме завтра їхній день, тих дідів-горців. Христом-богом братушки благали, щоб діди їх оглянули. Самі розумієте, людина без руки чи без ноги кому потрібна? Каліка!
— А як помре, краще?
— А у дідів ніхто не помирає... Ну, як уже помре, то воля божа,— філософськи закінчив фельдшер.
— Знаєте що? Несіть солдатів назад сюди і, як діди прийдуть, ведіть їх до них, а про мене скажіть, що я також фельдшер. Я хочу подивитись, як і чим вони лікують.
— А мене не викажете начальству?
— Навіщо? Не вірите — заприсягнусь.
Так і було зроблено...
Які мальовничо-красиві, поважні, сповнені власної гідності, стрункі, сиві, серйозні зайшли діди-хакіми в той примітивний госпіталь. Як спокійно виймали з горнят зварене зілля, з торбинок свіже, змочували настоями чоло, руки, ноги. В одного-пораненого Пирогов з острахом побачив у рані черву. Він би, не замислюючись, ампутував ногу.
— Спитай, як же тут, он бачиш, черва,— прошепотів він фельдшеру.
Фельдшер розмовляв трохи мовою горців. Старий хакім покивав головою, глянув з-під сивих брів на лікаря, спокійно щось пояснив.
— Каже, черва — нічого, черва гній з'їсть, а соком з якогось там коріння та зілля — протруть.
Діди спускались з гір не раз і не два. Пирогов, звичайно, ризикував, але він приглядався, навіть допомагав — багато солдатів  було врятовано.
А потім, далеко згодом, коли вже чутка про нього сягала за найвищі Кавказькі гори, сам ІІІаміль просив Пирогова оглянути його сина, тільки надто, пізно він схопився. Син Шаміля, той, що виховувався змалку в Петербурзі, а потім був покараний самим батьком і засланий у глухе міжгір'я, де безпросвітний морок та холод, захворів на туберкульоз.
Зараз у маленькій Спеції осінньої італійської ночі Пирогов згадав тих дідів-горців. Ні, він правий, не треба поспішати з операцією.
Микола Іванович запалив маленький ліхтарик і почав про все докладно писати.
Він ніколи не робив секрету з свого лікування, а зараз і поготів, адже з усіх країн світу жадібно чекають звістки, як здоров'я Гарібальді. Він надрукує в газетах докладні інформації і статті, він пояснить італійським колегам, як терпляче чекати, що робити і коли та як можна буде вийняти кулю. Може, і за місяць — не раніше.  Es modus in rebus (Є міра в речах (лат.)
А поки що — завтра — завтра ж вранці, негайно він вимагатиме перевести пораненого у світле, чисте приміщення з свіжим повітрям, якнайшвидше взагалі із Спеції. Він вимагатиме відповідного харчування, догляду — усього, що треба для тяжкохворих. Хто може ослухатись його авторитетного'
наказу?
Він іронічно стиснув губи. І на Кавказі, і в Севастополі, та й скрізь часто обурювались на нього, позаочі лаяли, але ж виконували, виконували всі його вимоги!
Гарібальді видужає! Гарібальді житиме!
Він знову відчув приплив енергії, ясність думки і ту особливу міць у пальцях, яку часто відчував у важких випадках, коли був абсолютно переконаний у своїх діагнозах всупереч багатьом і знав, що діє вірно. Але тут операція не потрібна. Ні.
Він дуже любив вірші Пушкіна. Про це знала добре його дружина. У нечасті години спільного відпочинку він читав їх напам'ять вголос. Бувало, на своїх безкінечних шляхах, у далеких мандрівках — скільки йому довелося проїздити «то в кибитке, то верхом!» — в думках читав любимі вірші. І зараз він згадав також рядки, але перефразував їх і повторив ще й ще:

Не случайный, не напрасный
Дар таинственный, прекрасный!
Жизнь, ты с целью мне дана.


Гарібальді повинен видужати!

* * *
— Ну от, Льовушко, і закінчується наша блискавична подорож до Італії, а ви її й не побачили зовсім,— мовив Пирогов Модзалевському.— Певне, ви чекали іншого від мандрівки?
— Я бачив Гарібальді і його друзів,— тихо заперечив Льова.—Мені здається, я відчув серце Італії.
Він хотів додати: «І я був з вами», але знав, Пирогов не любить таких зовнішніх проявів почуття, та вони й не потрібні. Він однаково все знає.
Коли вони прийшли попрощатися і побачили Гарібальді, для Пирогова в його діагнозі сумніву не було ані краплини. Не було сумніву і для самого Гарібальді, а Барберіні метушився знову, меткий, дотепний, жартівливий, як колись. Усі тиснули руку Пирогову, а Модзалевського обіймали.
Гарібальді глянув на Пирогова.
— Дорогий докторе, ви ще раз довели, що для добрих справ і для істинної науки нема кордонів у сім'ї людства.

* * *
Боже мій, що він вигадав знову, цей невгамовний професор Пирогов!
Міністр освіти Олександр Васильович Головній одержав від нього великого листа. Власне, лист і докладний звіт про поїздку в Спецію, до Гарібальді.  Немов  його послав сам  російський уряд!
Там усе, що передумав Пирогов тої осінньої ночі. Усе він написав. І що казати, Головній, не відриваючись, з величезним інтересом і навіть хвилюванням прочитав це все.
Молодий, досить ліберальний міністр розумів ту вагу, що має Пирогов для Росії і як непереверше-ний хірург, слава якого лунала по всій Європі, і як новатор-педагог та громадський діяч. Головній, ще не будучи міністром, замолоду захоплювався його статтями. Але ж цар, імператор! Ні для кого при дворі і в міністерстві не було таємницею більш ніж негативне ставлення імператора Олександра II до Пирогова, і дехто успішно використовував це для своєї кар'єри.
Київський генерал-губернатор Васильчиков аж розпинався. Він при всякій нагоді доводив до відома, що попечитель Пирогов поблажливо ставиться до викладання в школах «малоруською» мовою, потурає безмежно студентській молоді, опирається втручанню поліції в справи університету. Ці недільні школи, які вперше з'явилися саме в Києві, — це ж розсадник баламутства! Врешті, винуватцем усіх непорядків у Києві стали називати Пирогова, і Васильчиков ставив питання: він або Пирогов.
Як завжди, в кулуарах міністерства знали, що Васильчиков використовує нелюбов імператора до Пирогова не тільки через свої вірнопідданські почуття, а й через нешанобливе ставлення професора до губернаторші. Тій забажалося для власної пихи притягти всесвітньовідомого вченого у свій салон. З того вийшов один конфуз. Про це гомонів увесь Київ.
Цар не злюбив Пирогова ще з Севастопольської війни, коли народ, вся Росія схилялись перед ним. Перше введення наркозу, організація польових госпіталів, загони сестер-жалібниць Червоного Хреста. Тисячі солдатів молилися за нього і на нього.
Але він насмілився доповідати особисто імператорові про безладдя, про крадіжки в госпіталях, про жахливі умови транспортування поранених, нелюдське ставлення до солдатів.
Його промова була криком душі, адже він прибув з поля воєнних дій. Цар обурився і перебив його:
— Це неправда!
— Правда, ваша величність, я сам бачив! — трохи не закричав Пирогов, і присутні сановники перелякались, так змінився в обличчі і ледь стримувався цар. І зненавидів Пирогова.
— Живодер! — просичав він крізь зуби, коли Пирогов пішов. Не тільки з палацу. Він змушений був піти у відставку, покинути Медичну академію.
Але після його статті «Питання життя» в той час реформ, коли імператор грав рорь янгола-визволи-теля, хіба можна було лишити Пирогова, про якого гомоніла вся Росія, не при ділі?
Його призначили попечителем Одеської учбової округи (звичайно, було б доцільніше для всієї країни зробити його міністром освіти!). Та й в Одесі Пирогов розвинув таку діяльність, зняв, на думку одеського генерал-губернатора, таку «колотнечу» своїми реформами, клопотами про створення студентської преси, а головне — намаганням перетворити ліцей на університет.
Всі переказували слова царя, коли він дізнався про плани Пирогова:
— Тоді, врешті, університетів у нас буде більше, ніж кабаків!
Імператор був сам задоволений цим казарменим жартом і перший засміявся із свого дотепу, не маючи гадки, як заплямував себе ним в очах культурних людей.
А втім — «язик таки до Києва довів», радів одеський губернатор.
Потім вижили і з Києва — вже у відставку, і він оселився в маленькому своєму маєтку «Вишня» під Вінницею. Влаштував лікарню для селян. Лікував. Приходили не тільки околишні селяни, приїздили звідусюди. Писав наукові праці. А всі прогресивні люди обурювались: Пирогов, світило науки, у п'ятдесят два роки у відставці на пенсії!
Отоді новий міністр Головній і вигадав йому посаду почесну і порожню, що ні до чого не зобов'язу-
вала, посаду попечителя російських молодих вчених за кордоном.
Можливо, в цьому бажанні Головніна витягти Пирогова відіграв неабияку роль «Колокол». Що там не кажи, не дуже приємно, коли про тебе, як про ретрограда, продзвонять на всю Європу. Адже яку шанобливу, велелюбну статтю про Пирогова та його надзвичайні проводи з Києва написав Герцен. «Відставка Пирогова — наймерзенніша справа Росії дурнів».
Головній дипломатично підніс імператорові свою пропозицію з приводу попечительства в Гейдельберзі, натякнув і на «Колокол», і так, між іншим, на значення Пирогова як вченого, на резонанс в Європі; імператор погодився, і Головній був задоволений. Йому імпонував цей старий. Він розумів, ім'я Пирогова ввійде в історію російської науки, йому було приємно протегувати великому вченому, правда, з дуже важким характером!
Та зараз, зараз! Його зворушив цей лист, але що він може викликати?!
«Ох, що мені робити з цим невгамовним лікарем?»
Він довго міркував, вигадуючи різні дипломатичні ходи, і раптом вирішив ризикнути на сміливий крок. Звіт буде надрукований. Надрукований в офіційній пресі. Адже, напевне, докладна інформація вже надрукована за кордоном.
Звіт з'явився в газеті «Санкт-Петербургские ведомости». Головній з його відбитком і з листом Пирогова чекав прийому в палаці.
На вустах, як завжди, наймиліша, найскромніша посмішка, в очах — захоплення перед добрістю і мудрістю імператора. День, здається, вибрано непоганий. Приятель-камергер шепнув, що імператор у доброму гуморі.
— Ваша величність,— доповідав міністр таким тоном, немов не знав, що робити з цими витівками.— А наш Пирогов таки відзначився, поїхав лікувати Гарібальді, і, уявіть собі, серед усіх європейських знаменитостей саме він поставив вірний діагноз! От він сам надіслав нам докладний звіт.
Міністр стояв у позі без вини винуватого вихователя, навіть трохи, зовсім трохи, щоб не порушити етикету, розвівши руки.
Імператор пробіг очима звіт.
— Що ж, я біди в цьому не бачу,— сказав він досить байдуже.
Справді, що ж йому тепер лишається робити, коли вся Європа цікавиться цим Гарібальді, і він же амністований королем. Король сам надсилав лікарів.
Захоплення засяяло в очах міністра. Захоплення, яке так любив «цар-визволитель».
Вийшовши з палацу на площу, Головній зітхнув на повні груди. Пронесло.

* * *
Льова Модзалевський не міг увійти в звичайну свою колію. Усіма думками він був ще там, в Італії, в Спеції, коло ліжка Гарібальді. Він трохи картав себе, треба було більше поговорити з його бійцями, з Барберіні, посидіти коло самого Гарібальді. От тепер друзі цікавляться, ніби Льова міг розпитати Гарібальді про становище в Італії, ставлення до папи, до короля, до Наполеона III, розпитати про всю складну італійську ситуацію. Але ж там і він, як і Микола Іванович, думали тільки про одне — як вилікувати Гарібальді. Хіба можна було говорити про щось інше, про політику? Найважливіше було те, що приїхав Пирогов, що він оглянув, сказав своє слово, і тепер, — як не розуміють товариші, — він і Льова чекають нетерпляче листа з Італії.
Коли Олександра Антонівна відчинила двері Льові, він уже з її очей зрозумів — «нарешті».
— Все гаразд? — спитав він, схопивши її руку і гаряче цілуючи.
— Все гаразд. Ідіть до Миколи Івановича.
Микола Іванович простягнув  йому коротенький лист.
— Я вже переклав так-сяк сам. Прочитайте.
До кімнати зайшла дружина, і юнак прочитав голосно по-італійськи, одразу перекладаючи:
— «Мій дорогий докторе Пирогов. Моя рана майже вилікувана. Я відчуваю потребу подякувати за сердечні турботи, які ви проявили до мене, і уміле лікування. Вважайте мене, мій дорогий докторе, вашим віданним Джузеппе Гарібальді». Були ще листи від колег-лікарів. Вони  дочекались потрібного моменту, і лікар Дзанеті легко і вправно вийняв кулю. Всі вони також палко дякували професору Пирогову.
— Ну, Льовушко, порадуйте ваших друзів, які посилали нас. Гарібальді житиме, і ще довго житиме. І передайте їм його слова, які він нам сказав прощаючись: «Для добрих справ і для істинної науки нема кордонів у сім'ї людства».

ВІЛЬНИЙ ВЕЧІР...
Вечір був вільний від театру. Це могло б бути приємним — трохи перепочити, але ставало жахливим. Жахливим у цьому байдужому номері з чужими, байдужими речами. Звичайно, не порівняти столичного комфорту з тими незручними, брудними номерами в Єлисаветграді, Миколаєві, Херсоні, Новочеркаську — скрізь, де їм дозволено було виступати, оті всі приміщення, які інколи нагадували заїжджі двори своєю бідняцькою порожнечею, неохайністю. Не порівняти цього відносного комфорту, зовнішнього полиску речей, та інколи бракувало найне-обхіднішого для тимчасового перебування, а ці непотрібні статуетки, оксамитові скатертини були такими холодними, байдужими і хоч не брудними, та якимись приношеними, несвіжими. Сотні різних людей зупинялися тут,і наче лишалось щось від їхніх настроїв, зустрічей, розмов. Було незатишно,
Справді, замість відпочинку стало просто жахливо бути тут із своїми, тільки із своїми особистими думками, що охоплювали її, коли вона лишалася на самоті. Треба було, неодмінно треба було багато передумати, додумати, вирішити усе те, що відходило, на сцені, бо там думала і страждала за наймичку Харитину, за ошукану Олену, там співала, реготала і дражнила за невгамовну Цвіркунку... Але ж треба було й про себе подумати, про своє життя, невже воно так нерозривно зв'язане з тими, що на сцені, що ані крихти не лишається для її глибоко особистого?
Доля, не питаючись, мчала, мчала, не даючи перепочинку, від міста до міста, від п'єси до п'єси, від ролі до.ролі, і все було треба, треба, треба швидко, поквапно, і для себе, і щоб не підвести друзів, партнерів, товаришів... не обманути сподівання і віру глядачів. І все змішувалося, в пам'яті — юрби студентів, що після вистав кидали під ноги шапки, шинелі, пледи, щоб не ступала просто по землі,— на квіти у них грошей не було! — сльози публіки, ущипливі, заздрісні слівця суперниць, настирні поради статечних поклонників, особливо в Петербурзі та Москві... Палкі освідчення Миколи на сцені і вдома. Це плуталося у нього, але однаково щирі, однаково палкі слова, і сльози щастя, і несподівані відчуження, холоднеча і — не хотілося навіть самій собі казати — зради, зради не тільки на сцені, по п'єсах, його зради. Хіба могла вона зрадити? Ніколи! «Я однолюб!» — колись гірко зізналася його талановитим братам, яких він також зраджував, та, правда, в їхніх акторських взаєминах все було дуже заплутано. Та її брати любили і як «сестричку Марусеньку», і цінували, і схилялись перед актрисою. Ніде правди діти, коли брати розходилися на окремі трупи, перевага була там, де грала вона.Дяк їй з Миколою — все брати бачили і знали. Зараз Микола зайнятий, виступає такий же палкий і пристрасний, як і в ролях з нею. А вона ьогодні вільна, гадала — відпочину... Де там відпочинеш зі своїми думками.
Ні, краще вже на людях, на сцені, хай ті жінки й дівчата відбирають усі сили, почуття, нерви.
У двері постукали. Вона навіть злякалась. Нікого, нікого не хотілося зараз бачити, та... схопилася з крісла, провела рукою по волоссю.
— Прошу!
І — зраділа! Отак, як радіє зажурена дитина, що повернувся хтось рідний,— ще в очах смуток і сльози, а на устах вже усмішка.
Вона побачила високу, ставну постать і теж усмішку на молодому приємному обличчі, навіть наче радість, що застав. У дверях стояв її новий знайомий, Антон Павлович Чехов. «Які в нього розумні й привітні очі,— майнуло в голові,— от наче справді рідна людина зайшла!»
— Роздягайтесь, сідайте! — Чи помітив він, чи ні, що вона не така, як завжди.
Антон Павлович сів, потер руки — надворі холодно, адже зима, примружив змовницьки очі:
— А знаєте що? Давайте кудись поїдемо! У вас вільний вечір? Хочеться трохи погуляти, розважитися! Стільки клопоту було останнім часом, хаййому!
От і добре — він нічого не помітив, а, певне, після тої першої зустрічі, вирішив, що вона дуже весела, їм так було весело і легко! А чому б і справді не поїхати? Саме з ним зараз найлегше.
Швидко причепурилася, так зовсім трошки, ніяких у неї не було айі оздоб, ані вишуканого вбрання. «Твої найкоштовніші оздоби — твої очі, твій талант, наша зіронько ясна!» — казали Микола і його брати... Вона й так привертала увагу всіх, хоча ніколи не намагалася виділятися чимось.
«До чого проста й приємна»,— подумав Антон Павлович і навіть дивно стало: така невисока, невеличка жінка — і така сила! Коли вперше побачив її на сцені кілька років тому в Москві, написав братові: «Заньковецька — страшна сила».
Справді безмежною силою дихало від її таланту, в театрі були істерики, не втримувались від сліз навіть чоловіки, не кажучи вже про жінок; актори Малого театру просили затягати антракти, щоб після своїх вистав розгримуватися і приїхати — подивитися «українську Єрмолову». Уся ця українська трупа, що несподівано з'явилася в Москві, здивувала своїм ансамблем навіть заповзятих, вимогливих московських театралів. Сама Єрмолова схвально дивилася українську молодшу посестру.
Чехов бачив до того Сару Бернар — вона йому не сподобалась штучністю, надуманістю; більше до душі була Дузе — щира, ніжна.
І вразила, приголомшила Заньковецька своєю безщасною наймичкою, трагічною Оленою в п'єсі, назва якої одразу викликала посмішку, а потім примусила замислитись, і раптом виринало, як влучна, гостра ознака, —«Глитай, або ж Павук». Побачивши Заньковецьку в цій виставі, він, та й не один він, подумав: от кому грати Лауренсію, Марію Стюарт.
А потім чув, як щира, мила дівчина з-під Полтави співала «Віють вітри», і немов якийсь відпочинок спливав на душу. Потім кілька років не бачив., Подорож на Сахалін. Книги. Всілякий, такий різноманітний клопіт, турботи. .
Знайомство відбулось несподівано в Петербурзі. Нарешті він вибрався до Петербурга. Останні два місяці поїздка все відтягалась, все відкладалась. Не так уже легко було пробивати справи з допомогою голодуючим, в які він поринув з головбю, дратувало безплідне базікання, коли треба було займатися конкретною «чорною» роботою, організовувати купівлю коней до весняних робіт, їдальні, медпункти, в яких йому, як лікареві, найдужче довіряли і хворі, і персонал. Його книга «Острів Сахалін» ще ніяк не виходила з друку. До Петербурга треба було вирватися неодмінно, квапили літературні справи, але зовсім не було грошей. Нарешті пощастило наприкінці грудня, і він таки приїхав до столиці. Зустрічі з письменниками, театри, кілька днів перепочинку, галасу, новин...
У Суворіних тільки й розмов — Заньковецька в Петербурзі! Заньковецька виступає! Це справді була насолода!
Знайомство трапилось так несподівано, безпосередньо й весело! У Суворіна зібралося кілька чоловіків — літературної та навкололітературної братії. Раптом до кабінету зайшла Ганна Петрівна, дружина Суворіна, і змовницьки прошепотіла:
— Тихо, ані шелесь, замріть. Я вам приготувала сюрприз! — Вона повернулася до вітальні, причинивши двері. Ну що ж, вони завмерли.
У вітальні вона також щось тихо говорила і раптом голосно сказала:
— Ну я вас дуже прошу, для мене, для мене прочитайте! — І раптом вони почули чудовий голос Марії Костянтинівни Заньковецької, її незрівнянний чудесний голос!
— Тсс! — аж затремтів Суворін.— Це ж Марія Костянтинівна! Монолог Луїзи з «Підступності та любові» читає! Тихіше! Тсс, бога ради.
Та усі й так затамували подих. Це таки був прекрасний сюрприз, особливо для Антона Павловича.
Вона читала так, немов тільки для себе, а може, навпаки, уявляючи, що слухають і партер, і ложі і гальорка, хоча слухачка була перед нею одна, заворожена цим трепетом душі, витонченою правдою почуття, і за дверима всі були заворожені, і коли вона скінчила, мить панувала тиша, ні, на-довше ніяка витримка не була спроможна! З вигуками, оплесками, широко розчинили двері, оточили її, хтось став навколішки, хтось у чомусь присягався, хтось кричав: «Королева! Незрівнянна!»
Вона відчула міцний і в той же час якийсь обережний, уважний потиск руки, на мить зупинила погляд на розумних і привітних очах. «Хто це? Таке знайоме обличчя!»
— Знайомтеся, от вам ще поклонник — Антон Павлович Чехов! — мовив Суворін.
— А закохається незабаром! — додала дружина.
— Це я його поклонниця! — засміялася Марія Костянтинівна. Це ж був автор «Степу», «Нудної історії» — таких надзвичайнихіречей!
Як добре! Зовсім він не став поклонником і не закохався. Вони одразу заприятелювали, подружили, і це, їй-богу, було найприємніше для неї!
Жарти і регіт почалися з її ніякового вчинку, справді ніякового і не дуже чемного. Якийсь підстаркуватий чоловік сказав, гадаючи, певне, що каже їй найвищий комплімент:
— А у вас, коли ви читали по-російськи, майже не чути вашого малоруського акценту, ви чудово виконали б роль Мір'їци в «Каширській стороні».
— От уже ні! — замахала руками Марія Костянтинівна.— Адже вся «Каширська сторона» написана якоюсь перековеркієвською мовою!
Вибухнув загальний регіт. Ох, вона ж не знала, що з нею говорить сам автор п'єси Аверкієв, та він реготав найдужче.
— Як?! Як? Перековеркієвською? — не міг він заспокоїтися.— Слухайте, панове! Даю слово честі, я перероблю всю нову п'єсу, дорога Маріє Костянтинівно, як ви захочете, аби ви грали в ній!
Вона спочатку сторопіла, зніяковіла:
— Ой, пробачте!
Але автор мудро не образився, а для всіх це був привід для жартів і веселощів, і якось до слова прийшлося, що стільки їй розповідали про катання на санках з крижаних гір, тут, у Петербурзі, а вона ніколи не каталася і навіть не бачила. І всі вирішили, що дорогу гостю треба обов'язково цим катанням почастувати, не відкладаючи, ось одразу, одягтися і їхати.
Так трапилося, що вона опинилася в парі з Антоном Павловичем, вже мали сісти в санки, і якусь хвильку, маленьку хвильку — Антон Павлович вловив — з острахом глянула долу, у снігову-безодню, а потім засміялась, швидко, рішуче сіла, і вони помчали, помчали просто в цю безодню. Несамовитий вітер не давав дихати, ревів, свистів, ну зовсім, як у його веселому молодому оповіданні! Тільки інакші пасажири на санках. Раптом Марія Костянтинівна скрикнула, нестримно, дико, дзвінко, не з остраху, а, навпаки, немов виклик цьому вітрові, цьому страху кинула, так вигукнула завзято, як ямщики на тройках у степу вигукують,— і в цю мить обоє зі сміхом перекинулися в сніг.
Суворін аж зойкав, аж стогнав від захоплення:
— Як вона скрикнула! Як це неймовірно в неї вийшло! — не міг він заспокоїтися.
А вона ще й ще спускалася, і ще кричала і пустувала, і Антон Павлович пустував, жартував.
А сьогодні вона була сумна. Він це помітив одразу, з першого погляду, тільки-но зайшов до кімнати, вловив одразу вираз глибокого суму в темних великих очах, в пониклих рисах обличчя, але це не псувало її, навпаки, надавало тонкого відтінку розуму, полишало слід якихось глибоких думок. Одухотвореності. Але сумної одухотвореності. І це зробило її чомусь ближчою, ріднішою, дужче, ніж та запальна веселість на катанні. Він зрозумів, якою силою волі вона вмент зігнала вираз журби, може, горя з обличчя, та чи відігнала його з серця? І йому враз захотілося розрадити її, хоча, коли йшов сюди, гадав посидіти, погомоніти.
— Отже, й гульнемо зараз із вами,— мовив їй, подаючи шубку.— У найкращий, у найшикарніший ресторан!
— А власне, з якого це доброго дива? — засміялася вона, вже зовсім опанувавши себе. Справді цікаво, поїде несподівано «кутити» з Чеховим! Але ж він якийсь «свій», з ним можна спокійно куди завгодно їхати!
— Як з якого дива? У мене вийшла книжка. Повість «Дуель». Я нарешті одержав гонорар, маю право гуляти.
— Вітаю вас. Ви подаруєте мені? З автографом? По-перше, я пишатимусь, перед усіма хвалитимусь, по-друге, я ж усе, що підписано «А. Чехов», просто ковтаю.
— А те, що підписувалось «Чехонте»?
— Ще й з яким смаком! Але, правду кажучи, я радію дужче, коли бачу тепер підпис «А. Чехов». Я вже знаю, що читатиму й перечитуватиму, хоч, напевне, мені стане сумно, але ж це все така правда, найглибша, найвірніша правда, може, й надто стає сумно, та саме вона потрібна людській душі.
Вона ж сама прагне такої безбоязної правди на сцені.
Цікаво, а що ж тоді вона скаже про «Сахалін»? Але він не хотів зараз говорити про цю книгу, про Сахалін, про свою працю лікаря, про боротьбу з голодом. Це б навіть звучало фальшиво — про все те зараз, адже він її розважати повіз, погуляти.
У першу мить, коли зайшли до зали, немов піднявся якийсь святковий настрій — багато світла, всі люстри блищать, білосніжні скатертини, у вазах квіти, на підлозі м'які килими, на невеличкій естраді, що овальним півострівцем виступає в залу, невеличкий оркестрик настроює скрипки та віолончелі. Метрдотель і лакеї у своїх чорних костюмах з білосніжними манишками і манжетами здаються такими люб'язними хазяями, наче тільки й чекали на них і безмежно радіють їхньому приходу: вони влаштовують гостей під великою пальмою в затишному куточку за окремим столиком, і вони обоє справді наче приїхали на свято. Марію Костянтинівну ще більше красить якась молода ніяковість, наче вона вперше опинилась у такій «аркадії».
Між іншим, не так уже й часто траплялось їздити по ресторанах! Що правда, то правда. Так, після особливо вдалої прем'єри раптом вирішували всією артистичною братією відзначити у складчину, інколи бенефіціант розщедрювався, а то раптом хтось із фанатичних театралів, багатих панів запрошував всю трупу. От саме таких бенкетів Марія Костянтинівна не любила, особливо коли це робилося з пихи. Інша справа, коли з студентською молоддю, після «благотворительних» вечорів — хоч на столах тоді і не лилося рікою шампанське!
А милий Антон Павлович справді вирішив «гульнути», старається пригостити на славу.
— Та хіба ж ми вип'ємо стільки шампанського?
Вони обоє розвеселилися, адже обоє ще були молоді. Молоді. їм хотілося в житті і веселощів, і щастя, от тільки поки що не дуже виходило, не сьогодні, не тут, а взагалі...
А тим часом зала наповнювалася, і чим більше ставало людей, тим швидше зникав тон «свята». Зовсім різні пари і компанії то входили, то наче ввалювалися безцеремонно, вже напідпитку. Сновигали з тацями, пляшками лакеї, вже запаморочені різними замовленнями, примхами: то незадоволе-ним буркотінням жовчного старигана, то верескливими скаргами розфарбованої немолодої жінки в товаристві молодиків, завсідників ресторанів.
Та ні Марія Костянтинівна, ні Антон Павлович не звертали уваги, що діється навколо. їм було добре вдвох, а то все була чужа юрба, навіть не як хор статистів або кордебалет, а просто розмальовані декорації, в театрі — штучні дерева, штучні кущі, палац, так і тут — все було штучним.
— Ну, за що ми п'ємо? — мовив Антон Павлович, піднімаючи бокал.— За ваш успіх? Вашу славу? Вони і так у вас є і будуть! Моє бажання — побачити вас і в інших ролях, хоча, дивлячись «Глитай, або ж Павук», я сам трохи не плакав з вами.
Коли б він знав, Лев Миколайович Толстой попросив подарувати ту хустинку, якою вона витирала на сцені свої горючі сльози. Він так і висловився — «горючі сльози»,— згадала Марія Костянтинівна, але не сказала, то був скарб, який берегла про себе.
— Чому б вам справді не перейти до столичного театру, я ж чув, як умовляли вас і Суворій, і інші грати Шекспіра, Островського.
— От і ви туди,— Марія Костянтинівна поставила бокал на стіл.— Ну хай вже вони спокушають забезпеченим становищем, нечуваним окладом, прекрасними ролями, бенефісами, одне слово — не життя, а раювання, не порівняти з нашим, що й казати, досить жалюгідним існуванням. Ви ж уявляєте: постійні подорожі, переїзди з місця на місце, гастролі, заборони, так-так, ви тільки подумайте, адже майже десять років нам забороняють виступати в Києві, в рідному нашому Києві, в Полтаві, в самому серці України, але й там, де дозволяють, обмежують репертуар рідною мовою. Ні літератури, ні театру! Коли б ви знали, як часто Кропивницький мені казав: «Ну, Марусенько, одягай свого мундира,^— себто моє краще парадне плаття,— і їдь причаровувати церберів, хай дозволять грати!» — Вона засміялась, і Антон Павлович також.
— Це вам не так важко зробити — причарувати.
— Ну, не скажіть,— похитала вона головою.— Інколи на такого бурбона наскочиш! Але ж треба! І до губернаторів їздити треба. І в холодних, не-топлених театрах виступати треба! І хтозна-де та як ночувати. Це тільки наївні дівчата гадають, що наш шлях встелено трояндами. Але ж я вірю, що це потрібно, що наша молода справа потрібна, людям потрібна, і мушу все це терпіти.
— Значить, віра і терпіння?
— Так, віра і терпіння. А слава, гомін, квіти — хіба це... (Правда, ще хустиночка, змочена «горючими слізьми» і подарована Льву Толстому на його просьбу).
Як Антон Павлович розумів її! Цей глибокий внутрішній обов'язок перед життям, людьми.
— А ваш Сахалін, а ці турботи про голодуючих,— мовила вона, немов читаючи його думки.
Справді, живуть же письменники, працюючи за своїм столом, чесно турбуються про свою сім'ю, свої книги, свій успіх. Для передиху в роботі — літературна метушня, суперечки про нові і старі форми, і нема їм діла ні до шкіл, в яких діти вчитися не можуть, ні до браку лікарів, ні до Сахаліну... з нелюдським існуванням каторжан, і що найстрашніше — сотень дітей коло них... Як би він міг покинути цей клопіт? Він і сам собі не назве його «боротьбою» — не любить він високих слів... Та він розуміє, хіба в неї не боротьба за щось вище від свого особистого, тому що це нерозривне...
— Ви думаєте, мені самій не бажається, не мріється зіграти Шекспіра? Та я навіть не вагаюсь і ніколи не відчуваю себе на роздоріжжі — яким шляхом йти, хоча й схиляюсь перед великими російськими акторами і актрисами, і виступати з ними — це насолода, проте ніколи в житті я не кину діло, нашу трупу, і вірю, вірю, не в свої сили вірю, а в наші, в наш український театр, побачите, він ще буде! Хай уже Суворін спокушає, а ви, ви ж українець, а підбурюєте на зраду.
— Ні, ні, вже не підбурюю, хоча і не українець, але ви уявити не можете, як я мрію, особливо оце останнім часом, купити хутірець десь на Україні, обов'язково на Україні. Батьки сплять і бачать, щоб на Україні, кажуть, помирати хочеться на рідній землі,— вони ж з півдня. Ну, я не помирати, я пожити хочу і після різних подорожей, людина ж мусить багато подорожувати, та після мандрів, метушні в столицях хочу повертатися додому, де тиша, дерева, луки, сидіти на березі річки чи ставка і рибалити.
Адже він справді не тільки мріяв, уже стільки було конкретних планів щодо хуторка на Україні, саме на Україні.
— Влітку останні роки ми, я з сім'єю, жили на Сумщині, я їздив із приятелями на Полтавщину.
— А на Чернігівщині були? — ревниво спитала Марія Костянтинівна.— Знаєте що, купуйте там, я вам допоможу придбати чудовий хутірець коло моїх Заньків! Сусідами будемо. вона.
— Та це ж прекрасно! Я згоден, шукайте коло ваших Заньків! Так ото ви звідти Заньковецька?
— Авжеж, звідти Заньковецька. Після розлуки з чоловіком, Хлистовим, коли нарешті свій власний паспорт одержала, поряд з моїм дівочим прізвищем — Адасовська — вписали в дужках: по сцені Заньковецька. Он як! — мовила вона з удаваною гордістю.— Тепер усі мої заньківчани пишаються,— додала вона вже зовсім без погорди, але радісно. Заньки, заньківчанські дівчата, старі баби— як вона їх любила!
— Ще б пак! Хіба тільки заньківчани! — мовив Чехов і подумав: «Певне, нелегкий тернистий шлях у цієї молодої жінки був і ще буде, але — віра, терпіння, відданість своєму мистецтву... Проте пожартував: — А мушу вам сказати, я помітив, на Україні всі жінки і дівчата вас нагадують.
— А може, я їх? — лукаво і радісно спитала Марія Костянтинівна. Хіба це не дорога похвала: вона — і всі жінки на Україні!
— Коли, про вас згадували там,— ми у чудових людей на Сумщині жили,— то як молитву промовляли: «Україна її не забуде». А всі парубки нагадують вашого чудового Садовського,— вів далі Антон Павлович, і в темних очах Марії Костянтинівни майнув відблиск страждання, розпачу, та, як і тоді, в номері, одразу наче змахнула його.,
І в цю ж мить заверещали несамовито скрипки, заволали віолончелі, на сцену випурхнули напівголі дівчата і почали якийсь шалений танок, здіймаючи вгору неймовірно тонкі і довгі ноги, співаючи фривольну шансонетку. ...Яке це все було бридке, далеке від її думок, розпачу, болю. Вона раптом не стрималася і... розплакалася,
— Мила, хороша, не треба,— нахилився до неї Антон Павлович. Він не питав чому, хотілося тільки втішити. Все-таки спало на думку: «Ох же ці милі українські жінки — вони або сміються, або плачуть, середнього немає».
Він погладив її тонкі ніжні пальці, і вона раптом здивувалась — які у нього красиві руки, такі міцні, ласкаві, певне, хворим стає спокійно і добре, коли він оглядає їх.
І людській душі добре, коли він торкається її своїм словом.
— Не треба, не треба, все буде добре! — повторював він.
Що добре? Щоб рідною мовою вона Шекспіра грала де захоче, по всій Україні? Щоб з Миколою Садовським було добре? Усе, усе хай буде добре. Вона підвела на нього очі і зустріла його дивно зволожений погляд. Обоє усміхнулися ласкаво і іронічно одне одному,
Ну от, коли б хто знав,— мовив він,— поїхали письменник Чехов і хохлацька королева Заньковецька, яку Україна не забуде, розважатися до Омона і що з нього вийшло! Ну, нічого, нічого, ще все попереду! — Він налив бокали їй і собі.— Слухайте, я все-таки мрію написати п'єсу, і там буде одна роль цілком по-українськи написана — для вас, і п'єса для вас. Ви ж гратимете?
— Для вас! — засміялася Марія Костянтинівна. Ніяковості не було, не могло лишитися анітрохи, надто розуміли вони одне одного. І обоє були молоді. І вірили, що все попереду. Вірили в свої сили, життя, майбутнє.
«Чайка»... Художній театр... Туберкульоз... Кінець його короткого життя — то також було попереду, і про те не знали...
Як не знали і про безсмертя обох.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky