Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Федот ЗІНКІВСЬКИЙ
У МУЗИКАНТА


Маленький читач, очевидно, пам'ятає дотепника і вигадника Федька з книги Федота Зіньківського «Пригоди малого Федька».
«У музиканта» — нова зустріч із Федьком, талановитим хлопчиком, якому за тяжких умов царату так і не судилося навчитися музики.


БЕЗВИХІДЬ
Федько живе під самісіньким дубовим лісом. І дарма що ліс великий та густий, хлопчина блукає в ньому іноді за дві, а то й за три версти від дому. Знає він, де на Сухому яру на найвищих дубах гнізда орлині, знає, в якому місці лисячі нори є, на яких галявинах найбільше суниць буває, під якими кущами ховаються гриби... Дуже любить він ліс, а найдужче весною та влітку. Щойно зійде сонце, а Федько уже в самій гущавині. Чарує його ліс своєю красою, прозорим свіжим повітрям, пахощами різнотрав'я, дерев і грибів.
А скільки тут співу і гаму пташиного! Воркують дикі голуби, одуди перекликаються, зозуля кує без ліку, навіть дятел безголосий вистукує по стовбурах дерев якусь пісню. А над усім цим птаством маленький соловейко головує: витьохкує, висвистує, у трелях захлинається... Усякими відтінками переливається той спів і полонить душу босоногого білявого хлопчини, що, мружачи яскраво-сині очі, стоїть, затамувавши подих, і поглядом вишукує маленького співця.
«От дивна пташка, — думає малий, — здається, ніби поруч, а між гілля не видно!» Та незабаром замовкає соловей, і зворушений Федько не знає, як той спів у соловейка викликати знову. Нарешті починає витьохкувати сам, висвистувати і навіть гукати. Немає відповіді. Тоді хлопчина, хитро посміхнувшись, дістає з-за пазухи сопілку. На ній він грає всіх пісень, а зараз спробує пташину обманути.
Затьохкав на сопілці і, здається, вийшло! Бо незабаром соловейко відгукнувся. Федько мовчить. А далі пташка замовкає. Тоді сопілка знову голос подає, і починається змагання справжнє. Радіє хлопчик: адже справді гарно виходить, і соловей повірив... «От якби по-справжньому навчитись грати — на скрипці там чи на кларнеті, бо що то за струмент, саморобна сопілка!» — зринають думки в голові. І якось сумно так стає на душі, бо хто він, щоб чомусь навчитись? Отих три класи, мабуть,— і все його вчення. Котрі багатші хлопчики, ті можуть далі вчитись, а він вже три літа пастушить у селі, щоб трохи батькові допомогти сім'ю прогодувати. Адже, крім Федька, ще четверо братів і сестричка, і всі хочуть їсти. У полі працював би, та де воно у злидарів те поле? Найнятися до пана працювати? Покуштував уже і панської роботи ще у сім років, як збирали сою. Наголодувався добре, наруги натерпівся, в багнюці, в холоді ті копійки заробляв, а спати доводилось у коров'ячих яслах майже навсидячки...
Ні, краще вже якомусь ремеслу б навчитись... А якому? В кого? За навчання скрізь гроші треба платити, та в батька їх нема ніколи. Гірка, безпорадна безвихідь, навколо лиш страшні злидні у вічі зазирають.
Улітку ще сяк-так. Біля худоби, в полі, в лісі якось забувається про всі ці злидні. А з настанням зими — сумні думки щодня тривожать хлопця. І він вирішує, що далі жити так не можна. Пора шукати щастя-долі. У місті людей багато — знайдеться і для Федька якась робота. Шкода лише, що він додумався до цього взимку і ще скільки до весни чекати!

НОВИНА
Білі дахи на хатах, білі на хлівах, білі садки, дороги й степ. Надовго вклалась спати зима, білою ковдрою вкрившись.
Ранок. Недавно прокинулось сонце і ясним оком своїм оглядає з небес, як владарює зима на замерзлій землі.
Набридла малому Федькові зима. І чого тільки не передумав він довгими вечорами! І зараз у хлопця вся надія на сонце. Тричі сьогодні вибігав він босоніж надвір, щоб подивитись, чи не капає зі стріх, чи не котиться донизу з коминів дим і, взагалі, чи не пахне хоч трохи весною.
Та дарма: зима й не ворухнеться.
Востаннє зиркнув він на небо, сердито подививсь на сонце, безнадійно махнув рукою й чкурнув до хати.
У хаті Федько потупцював сюди-туди, витер соломою замокрілі ноги, в які аж зашпори зайшли, й опустився на стільчик біля печі.
У печі дрова палають, борщ сичить у череп'яному горщику, а навпроти, позираючи на пломеніючі дрова,  Федько гріється.
Мати Федькова біля столу у великій макітрі тісто місить.
У хаті затишно, тепло. Пахне свіжим тістом, свіжою соломою та сухим зіллям-васильком, що уквітчує лики святих, розвішаних в ряд по всій стіні.
Тихо. Першим порушує тишу Федько.
— Ви, мамо, на пампушки тісто місите?
— Будуть і пампушки з часником, і пару калачів зроблю на завтра до церкви: поминальна ж субота. Треба, сину, і про померлих думати.
Грюкнули сінешні двері. Мати й Федько насторожилися. За цим хитнулась клямка хатніх дверей, і через поріг переступила сусідка Марина з квартою в руці. Привіталась.
— Сідайте, Марино!
— Дякую! Не маю часу. Дайте півкварти борщу-сирівцю,— тицьнула вперед квартою Марина.
— Можна й цілу кварту, але сідайте й розказуйте, як там на весіллі в Капустянці було.
— На весіллі, як на весіллі,— усміхнулася Марина.— А найцікавіше — то це один скрипаль. Виродок якийсь, та й годі.
— Таж розкажіть, розкажіть! — зацікавилась мати.
— Чистий тобі комедіант! — розпочала захоплено Марина.— Візьме ото скрипку під коліно й грає, заховає скрипку за спину — грає, поставить на голову— й теж грає...
— А як його, того музику, звати? — втрутився Федько.
— А тобі яке діло? — гримнула на Федька мати.—Кажіть, кажіть, Марино, далі!
— Так от, кажу вам, на всі боки грає,— продовжує Марина.— Весільні дивуються, а він їм: «Я не лише на скрипці граю, я,— каже,— і коваль, і чоботар, і бондар — усе, все вмію».
— Чи ба! — дивується мати.
— А де він, той коваль і музика, живе? — само з язика зірвалось у Федька.
— А ти не совай свого носа, коли старші розмовляють,— зауважила  Федькові мати.
— Та в Саврані, в Саврані, кажуть, живе, — сміючись і докірливо дивлячись на хлопця, відчепно відповіла Марина.
Марина пішла. Мати пампушки виробляє та калачі плете, а Федько місця не може знайти: коваль-музика цвяхом у голові засів. І думка думку підганяє.
«Коваль... Подзенькав, подзенькав у кузні, викував чи чересло до плуга, чи рихву до колеса склепав, а тоді як заграє, заграє!
А то, дивись, на діжку набив обручі, обкрутив сюди-туди, оглянув на всі боки, постукав молотком... Прислухався — як дзвін діжка! І щоб трохи перепочити, схопив з гвіздка скрипку, сів на колоді, закинув ногу на ногу та й вшкварив козачка або поль-ки-дрібушечки. От кому жити весело!»
— Піду! — бухнув зі всієї сили об припічок Федько кулаком.
Куди підеш?
А до того музики, що тітка Марина казала.
Може, колись і підеш, якщо до того часу собаки не розбрешуть.
— Не колись, а саме сьогодні — наїжачився малий.
З цим Федько грюкнув дверима, став на сінешньому порозі й дивиться на сонце, чи встигне він сьогодні і в Саврані побувати, й назад повернутись.
— Встигну! їй-богу, встигну! — захекавшись, вигукнув хлопчина і забігав очима по хаті.
— Що це на тебе сьогодні напало? — сердиться мати.— Сиди отам біля печі і грійся!
— Коли грітись, а коли й про життя треба думати,— розсудливим тоном відповів хлопчина, поморщивши чоло, як дорослий.
— І ти б пішов? І чого? — здалеку підходить мати, знаючи впертий характер хлопця.
— Як-то чого? Учитись, звісно, чого? — прошепотів малий.
— А я хіба проти того, щоб ти чомусь навчився? — лагідно вимовляє мати.— Але ж не можна так ні з сього ні з того. От, бог дасть, прийде весна, буде тепло, а тоді й можна буде щось подумати.
— Еге-ге! — іронічно скривився Федько. — Ми будемо сидіти та думати, а тим часом хтось — гоп! — і на моє місце сяде.
— Та ти ж ні імені, ні прізвища того музики не знаєш!
— Нічого, язик до Києва доведе: того чоловіка, мабуть, уся Саврань знає. Мамо, подивіться, чи готові пампушки, а я скоріш буду часник терти, щоб не спізнитись.
Скочив, як коник, до мисника, пошупортався, дістав головку часнику, мерщій почистив, порізав, схопив макітру, кинув туди часник і дрібку солі, примостився на припічку — і: тр-р-р-р... Як дзига, макогін бігає по макітрі.
Приємно матері бачити, що її Федько в роботі такий спритний. «Але ж і впертий, хоч кілля на лобі теши»,— хмуриться вона.
Федько часник розтирає, а мати тим часом пампушки та калачі з печі виймає.
Далі сідають до столу і запашний борщ з квасолею сьорбають. Федько поглядає на пампушки та калачі.
— Треба було б їх якось ближче до вікна, до холодного місця покласти, щоб добре вистигли,— киваючи на печиво, промовив Федько.
— А тобі що до калачів? — пронизливо глянула мати на Федька.
— Та бачите...— ніяковіючи, чухає хлопець потилицю,— до такої людини проситись у науку з порожніми руками якось не виходить, і я думаю з калачами...
— З калачами? О ні, це тобі не вигорить! — з притиском промовила мати.— Ти знаєш, кому ці калачі найменувала? Знаєш?
— Знаю! — відказав хлопець.— Хай померлі на цей раз почекають. Чекали більше, почекають і менше.
— Патку мій! — аж за голову схопилась мати.— І це ти так про небіжчиків? Господи, прости йому, нерозумному,  померлим даруй царство  небесне!
Мати тричі перехрестилась.
— От прийде тато з лісу, і я все йому розкажу. А калачів не дам, і нікуди ти не підеш, о!
— От і піду і без калачів! — шарпнув плечем Федько.
Обід зіпсовано. Борщ стигне. Обоє на ногах. Федько схопив з постелі свитину, натягнув на себе, підперезав солдатським поясом, надів і замислився.
— Не йди, кажу!
На материні протести Федько жалісно хлипнув і благально подивився на неї. Далі мовчки підступив до полатаної торби, що висіла на стіні, тремтячими руками зняв її.
— Я тобі нову хустину дам для калачів,— розгублено промовила мати.— Хіба ж можна з такою старою торбою до чужих людей?
— Ой, спасибі вам,— стиха відповів малий, скоса зиркнувши на матір лагідними очима.
Мати метнулась до скрині, дістала білу хустину з червоними квітами, промовивши:
— Давай сюди калачі, я по-людськи  зав'яжу!
Федько заметушився, покірно на розстелену хустку поклав один на одного калачі. Малому тепер так хочеться щось приємне матері зробити...
Удвох навхрест зводять кінці хустини, мати зав'язує їх і передає калачі хлопцеві.
Проводжаючи Федька за всі пороги — аж надвір, надавала чимало порад та застережень: «Насунь на вуха шапку, бо холодно, не біжи з гори, бо впадеш, дивись, щоб собака яка не вкусила, не заводься в дорозі з хлопчиськами, не потовчи калачів...»
Заклопотаний, Федько маминих настанов майже не чув і лише кивав головою.
Мати повернулась до хати й не сіла, а впала на
лавку.
«От дитина: надумає що — і хоч вогню під нього підкладай, не поступиться. Своє і своє. І в кого він такий вдався, що ні грому, ні тучі не боїться? У кого?.. А мабуть, трохи в мене!» — І задоволено засміялась.
Опинившись надворі, Федько зупинився серед подвір'я, одну хвильку подумав — і круть назад. Обігнув ріг хати, через тік попрямував на город. «Не піду селом. Далі від людських очей! Іти селом — може трапитись, що жінка якась дорогу перейде з порожнім відром, а ще гірше, коли дорогу перебіжить кішка: тоді пропало все».
Отак обміркувавши, що та як, Федько за городами, за садками опинився, де й жодної живої душі не зустрінеш.
Самі снігові кучугури — скільки оком глянеш. Попід городами, з кінця в кінець села, собача стежина простяглась. По ній малий і попрямував.
Збуджений, збивши шапку на потилицю, Федько відмірює ногами щонайширші кроки: раз-два, раз-два... Мороз на сонці іскри сипле, вух і носа сяга, а малому хоч би й що: він за ділом поспішає.
Іде, крокує малий, розмахуючи паруючими калачами, мов піп кадилом, ще й щось насвистує.
Закінчилось село, а з ним і стежка. Федько звернув уліво, на широкий шлях, який веде в глибину лісу й ніби зникає в гущавині. Хлопчик багато разів бував тут улітку, йдучи на базар до Саврані. Багато разів милувався цілим морем лісових квітів, вдихав на всі груди їхні пахощі, настояні на приємній лісовій вологості з грибним присмаком. З насолодою слухав різноголосий пташиний спів з тьохканням солов'я. А зараз, підступаючи до лісу, відчув якийсь підсвідомий страх.
Велетні-дуби, мов дідугани в білих шапках, збились докупи, стоять, як зачаровані. В лісі панує якась урочиста непорушна тиша. Суцільний міцний сон. І стривожити цей сон нікому не дозволено.
Моторошно, глухо, страшно.
Затамувавши подих, хлопчина подався вперед по шляху, намагаючись не гупати чобітьми, не кашляти, не шморгати носом.
Як чіп з барила, випорснув Федько з царства лісу. Стоїть, відсапує, шапкою по обличчю кружляє: піт витирає.

У ПОШУКАХ
Невдовзі Федько опинився на шпилі високої гори. Кинув оком навкруги: села, села й села, напівзану-рені в туман, а до Саврані — рукою подати: досить спуститись з гори.
«До Саврані-то близько... Хвилина, друга — й буду там, а з чого та як розпочати? — хвилюється малий.— Музикантів у містечку, мабуть, чимало, чоботарів теж. За день усіх не обійдеш! Не обпитаєш. Розпочну я з ковалів та бондарів, а серед них і буде отой музика. Знайду, їй-богу, знайду».
Підігріваючи себе манливими надіями, Федько рішуче покрокував далі.
Схил був досить стрімкий. Дорога, як скло, вичовгана й слизька. Щоб не впасти, малому довелось не йти, а бігти щодуху. І хоч у бігу Федько був дуже спритний і меткий — не втримався і шур-р-р-р, поїхав, як на ковзанах, наїхав на грудку льоду — й геп!: Але така халепа малого не збентежила аніскільки: схопивсь, зареготавсь, обтріпався й пішов далі, розмахуючи калачами. Попід плетеними тинами, між двома рядами тополь прошмигнув — і опинився біля мосту на Савранці. Назустріч у білому кожусі, в чубатій шапці, з костуром у руці, чоловік по мосту йде.
Федько, зминаючи йому з дороги, порівнявся.
— Добрий день, дядьку! — хапаючись за шапку, привітався.
— Добрий день і тобі, козаче, якщо не жартуєш,— усміхаючись, відповів чоловік.— Куди це ти чимчикуєш?
— У науку! — чваньковито відповів Федько.
— Ов-ва! — зацікавлено оглядає його чоловік з ніг до голови.— У яку це таку науку?
— А до того музики, що добре на скрипці грає, чоботи шиє, діжки робить і в кузні кує. Ви, бува, не знаєте, де його хата?
— То ти краще до мене йди в науку: я дахи на хатах пошиваю й теж умію грати на сопілці.
— Не хочу! — категорично відповів Федько.
— Шкода! А як же звати того чоловіка?
— Не знаю.
— А прізвище як?
— Теж не знаю.
— А в тебе, хлопче, голова не болить? — сміється дядько.
— Ні,— покрутив головою малий.
— Як ні, то шукай вітра в полі— промовив чоловік і пішов своєю дорогою.
Недобрим оком зиркнув хлопець у бік дядька й, не поспішаючи, подався туди, звідки пахло димком ковальського вугілля і паленого заліза. Кузні ці він бачив не раз. Усі чотири стоять вони поряд. Чи то в базар, чи з базару — їх не обминеш.
Наблизився до крайньої. І кортить, і страшно: не знає, з чого розпочне. Відкашлявся, вигулькнув із-за рогу й задивився.
Перед одчиненими навстіж дверима стовп. До стовпа прив'язана коняка. Дядько в довгій свиті, з рудою бородою, цупко тримає п'ятірнею коняку за ніздрі, щоб утихомирити її. А коняка хропе, фуркає, крутиться, люто зиркає очима. Два ковалі, розмальовані сажею, у ватянках із закачаними рукавами, намагаються приладнатись і підкувати її. У старшого коваля, з вусами врозтіч — як у кота, в руках молоток і обценьки, а в молодшого — підкова.
Федько забігає то з того боку, то з того, щоб усе побачити. Аж присідає хлопчина й нишпорить очима, та все калачами мах та мах, мов навмисне, щоб наполохати коняку.
— І чого оце чортеня тут під ногами вештається! — гримнув сердито старший коваль.
Федько зразу зрозумів, що про нього йдеться, і відбіг до дверей кузні.
Стоїть малий і думає: «Чи музика — цей коваль, чи ні? Як ти його спитаєш, коли він такий сердитий? Заглянути хіба в кузню, чи не висить, бува, скрипка?»
Якось боком, боком — і загля-да-є крадькома з-за одвірка до кузні.
— Ти ще тут крутишся? Що ти там поклав, що заглядаєш у кузню? Ану, геть звідси! — погрозливо гукнув коваль.
Бачить хлопець, що непереливки — і навтікача. Підбіг до другої кузні й на розі зупинився. Насторожив вуха й слухає. Тихо. Зиркнув угору. Сивенький димок клубочками виліта.
«Не дзенькає. Відпочиває... А чому не грає? Чи музика, чи не музика? Зараз дізнаюсь»,— і до дверей— шур! А назустріч вогнем як бризне-бризнеГ Цілим тобі снопом.
Федько — хіпі І за двері під стіну заховавсь.
Під стіною обмерзлий горбок, а на горбку, як на гріх, старе відро. Федько чоботом ненароком об відро: бух! А відро: тра-та-та-та!—покотилось, піднявши цілий тарарам. Федько, схопившись за двері, намірився дати тягу, — і ніс з носом зіткнувся з бородатим ковалем.
— Ти звідки це? Чого ти тут? Від кого ховаєшся? — мокрим рядном накрив наляканого хлопчину коваль.
— Та я... Це я...— хлопчина зовсім збився з толку,— я, дядьку, до вас ішов, та вогню злякався.
— Хе-хе, вогню злякався,— притишеним голосом і ласкавим тоном промовив коваль.— Ти краще скажи, де ти оце взяв,— показує пальцем на калачі,— і за скільки думаєш продати?
— Нічого я не продаю! — образливо дивиться хлопець на горбатий ніс коваля.— Я хотів вас запитати, чи граєте ви на скрипці.
— Ти мені, хлопче, зуби не замовляй і не теревень хтозна-що. Украв — скоріш продавай!
Після таких слів Федько поспішив геть. Віддалік, дивиться на третю кузню і думкою вже там, а ноги ледь волочаться: боїться, сердешний, щоб знову не вскочити в яку халепу.
«Піду,— думає Федько,— прямо до дверей і зразу розпочну про скрипку. Грає — значить, він, а не грає — будь здоров». Тихенько, майже навшпиньки, наблизився хлопець до дверей. Двері кузні — навстіж. Половину дверей заслонили широкі плечі й широка спина. Зведеною лівою рукою коваль натискує на важіль і надуває міх, а в правій руці держить довгий залізний прут. Тим прутом він копирсається в горні, де занурене одним кінцем довге якесь залізо,
Федько прикипів до місця й забігав очима по стінах кузні, чи не побачить, бува, де музичного інструмента. Увагу його привернув далекий напівтемний куток, в якому бовваніло на стіні щось скаблучене. Нагнувся, зіперся рукою на коліно, витягнув шию, й ледь-ледь не скрикнув від захоплення.
— Кахи-кахи,— злегка відкашлявся малий.
Коваль здригнувся й повернув обличчя в бік Федька.
— Добридень, дядечку,— запищав Федько, дуже чемно вклонившись, а очі — по стінах.
— Здрастуй, здрастуй, хлопче-молодче! — відповів коваль, ховаючи посмішку під великими чорними вусами.— Що, кузню оглядаєш? Може, ковалем хочеш бути?
— Атож, дуже хочу!
— От підростеш, засіються в тебе вуса, тоді й приходь, і я тебе навчу.
— Е, що колись! Я хочу зараз!
— Зараз можеш лише дивитись.
— А що то у вас у кутку, на стіні? Може, то мандоліна? — показав хлопець пальцем у куток.
— Ніяка то не Магдалина і не Марія, а звичайнісінький хомут, що коняці на шию натягають.
Федько зніяковів і аж голову в плечі заховав. Відкашлявся в кулак й обережно далі вишпиговує.
— А ви... той, на скрипці граєте?
— Я? На скрипці? — коваль залився сміхом і весь затіпався.— А щоб ти був здоровий, як ти мене розсмішив. Та хіба мої руки до скрипки? Глянь! — і коваль вивернув уверх долонями свої широченні руки, вкриті жорсткими, як на дубові кора, мозолями, — у кожного, хлопче, руки до чогось одного привчені: у писаря до пера, у музики до скрипки, а в коваля до щипців та молотка.
Малий на якусь хвилину зовсім розгубився. Але тільки на хвилину, бо ж його ніякими доказами не переконаєш. «Адже ж казала тітка Марина,— що той музика і в кузні, і в бондарні робить, і чоботи шиє», — твердить у думці своє. Почовпав собі до четвертої кузні. До дверей — а двері замкнені, навіть снігом знизу прикидані: «Оце, може, і є кузня того музики, але цими днями він або чоботи шиє, або в бондарні. Піду до бондарні,— думає хлопчина. — А де бондарі — не знаю. Треба людей розпитати».
Озирається на всі боки, чи не побачить кого. Недалечко досить велика базарна площа. Тут щоденно, крім суботи, зранку можна бачити десятків зо два возів чи то з сіном, чи то з соломою, чи з дровами.
А зараз лише ворони цілими зграями з місця на місце перелітають, шукаючи собі поживи серед різних покидьок, три кози нихтають, сінця шукають та стара бабуся солому підгрібає.
І малий  Федько  сюди,  до  бабусі,  попрямував.
— Добрий день, бабусю! — привітався.
— Добрий день, синашу! — відповіла стара, зіпершись обома руками на граблі.
— Скажіть, як мені знайти бондарню?
— А ти що, не тутешній?
— Ні.
— Та ти ж найменшої діжки не донесеш!
— Я не буду діжок носити! Я в науку хочу піти до бондаря.
— Учитись, кажеш? Це добре, це дуже добре! — стара гучно висякала носа в фартух.— А в мене є таких, як ти, аж двоє лобурів і тільки голубів цілими днями ганяють та штани деруть.
— Я ще й на скрипці навчусь грати,— похвалився Федько.
— Скрипка — це дурниці: що затерлигав, те й промигав, як кажуть, а от діжку зробити так, щоб не текла, треба велику голову мати. А от мої внуки — ні в тин ні в ворота, як кажуть...
— То як же мені до бондарні потрапити? — з нетерпінням малий позирає на сонце.
— Ага, я й забула. Діжка, синашу, кожному потрібна: чи під капусту, чи під огірки, чи для води, сир складати, в кого корова є. Це таке діло. А де бондарня, ти відразу знайдеш, тільки уважно слухай.— При цьому стара змахнула граблями вверх вище голови, як казкова смерть косою, й почала жестикулювати граблями: — Он бачиш, невеличка крамничка, двері навстіж,— стара стрельнула граблями прямо на відчинені двері. — Ти її обмини, а поруч, бач: великий дім? — Баба махнула граблями навскоси вправо. — Поза ріг цього дому, — стара зробила півколо граблями,— вийдеш на вуличку й тутеньки побачиш теж велику хату з довгою стріхою й отакими призьбами! — Стара шарнула себе граблиськом поперек живота.— А на тій призьбі лежать дві бочки з дьогтем. Ти до бочок не підходь і за чопи навіть не мацай, хай їм цур.— Баба застережливо затіпала граблями. — Кажу тобі, як хорошій дитині, бо вчора два хлопчики підбігли до бочок — і шарп за чопи! Ціле море з дьогтю зробили. По той бік вулички на горбочку — різниця,— баба описала граблями тупий кут.— Ти її впізнаєш: там ціла зграя собак і завжди смердить. Та ти по той бік вулиці і не йди — нема чого. Через хати дві ти побачиш дощатий, як стіна, тин, отакий-го височенний.—Баба підняла вверх граблі на витягнуті руки.— Там заїзд. І будуть широченні та височенні ворота, наглухо замкнені. А на воротях намальований чи то дьогтем, чи то вугіллям козак з вусами, що в боки взявся, ось так.— Баба всунула Федькові в руки граблі, а сама руками взялась у боки, щоб було більш зрозуміло.
— Козака хлопчиська намалювали, — знову заторохтіла стара,— там, під козаком, і написи є, а що саме, не знаю: я людина темна. За заїздом — дві хатки — не хати, а жабники, прости господи, обидві скособочені, а стріхи при самій землі. В одній, кажуть, живе швачка, а в другій — праля. Ну й хай собі живуть. Нам нема до них ніякого діла. За цими двома халупами довга єврейська хата й дуже примітна: багато вікон і всі, як розполохані кури, одні присіли при самій землі, другі пурхнули під саму стріху. От на цій хаті й вулиця кінчається.— Баба тричі стукнула граблями об землю.— А ти обігнеш ту хату й побачиш пустир. На цьому пустирі, як на белебні, стоїть і не велика й не мала мужицька хата. До хати прибудована причепа, чи халабуда з дощок. От в отій халабуді й майструє бондар.— На закінчення баба знову висякала носа в фартух, поплювала на долоні й заходилась завзято згрібати солому.
Федько добре затямив усе, що баба розказувала.
Ідучи повз крамничку, він лише через плече глянув і побачив в'язку бубликів, що висіла на стіні. Обігнув великий дім, і вже віддалік кинувся йому в око дім з великою стріхою, а призьби значно ширші, ніж він собі уявляв.
Бачить хлопець і бочки з дьогтем, як казала баба. Наблизившись до них і дивлячись на чопи, малий розреготався: він уявив собі, як учора хлопчаки, сміючись на весь рот, драпцювали на всі заставки, а дьоготь тече, тече! Федькові так стало весело, і ноги самі зупинились, а очі шукають чорних плям на снігу.
Аж раптом: «Сто чортів у твого батька і в твою голову!» Малий зиркнув і завмер: над головою повисла не палюга, а ціла ломака. І здоровенний рудий крамар лютими очима ладен малого з'їсти. «Ти вчора наробив мені броварії та ще й сьогодні хочеш?» — тупнув сердито ногою.
Федько намірився щось сказати, але ноги, як фуркало, дременули, дременули й понесли хтозна-куди. І лише тоді отямився, коли зопалу настолочив одному собаці на хвіст, другому на ногу, а за третього зашпортнувсь та ледь носом не зарив. А коли собаки від несподіванки зчинили лемент та різник з ножем на порозі показавсь, Федько зрозумів, що тут різниця, що за бабиним маршрутом треба йти ще й ще. Відсапався. Звідси, з горбочка, він помітив на протилежному боці вулиці високий дощаний тин і відразу здогадався, що то буде заїзд.
От туди і попрямував. З-за високого тину визирають криті бляхою дахи довгих будівель.
«Оце тин так тин! — задер голову вверх малий, притишивши ходу.— Не тільки свиня не перелізе, а й курка не перелетить». Ледь переступаючи з ноги на ногу, дійшов і до широких воріт, а тут, перед ворітьми, зовсім зупинивсь: намальований козак зацікавив.
«Красивий козак, що й казати,— оглядаючи намальоване на всі боки, думає Федько.— Шкода, що .люльки з димом у зубах немає: було б ще краще».
І раптом почув хлопець, що там десь за тином щось зашаруділо. Захрустів сніг. Обережний Федько, щоб, бува, не трапилась якась халепа, припав лівою щокою до дощок: щілину помітив. Уверх, униз забігав оком по щілині й зупинився, затамувавши подих. Зовсім заспокоївся: бачить дівчину з закачаними рукавами, з відром у руці. Дівчина наближається, а Федько розглядає, як вона одягнена, які чоботи на ногах. А коли заскреготіла засувка, Федько відсахнувся, послизнувся, зробив крок управо, щоб іти. У цю мить половинка брами відхилилась, хлопчина не встиг прошмигнути, як дівчина махнула відром і хлюпнула помиями перед самісіньким носом у малого. Переполоханий Федько стрибнув убік, та вже було пізно: поли свитини мокрі, штани мокрі, ще й у халяви помиї хлюпнули. Зупинився як укопаний. Схопив шапку з голови — й хляп то сям, то там. Не знає, де раніш стріпувати, де витирати. Хльостає шапкою,— аж стогне й на всю губу в думці себе лає: «Сам у халепу вскочив! Оце тобі козак з написами! Оце тобі в щілину підглядати! Ще ласка божа, що на голову помиї не вилила!»
Затамувавши образу, твердими кроками подався вперед.
Закінчилась вулиця. Перед очима Федька пустир зі сніговими кучугурами. Серед кучугур хата з поцяцькованими стінами навколо вікон. До хати прибудована з дощок халабуда. Навколо ні хлівця, ні деревця — сама пустка. Хлопець відразу здогадався, що тут мусить бути бондарня. Навпростець через кучугури чобітьми пошкряботів, не спускаючи очей з відчинених дверей майстерні. І ще віддалік помітив» що там у глибині хтось дуже жваво, як цвіркун,— на місці, а рухається. За цим почув глухе, але глибоке бухкання.
«Діжка бухкає!» — радіючи, думає малий.
І дійсно, коли Федько наблизився до самих дверей, побачив щуплу спину й збиту на потилицю шапку. Бондар заглибився у роботу, не підводячи голови. Стоїть Федько біля самого порога й милується, як спритно бондар орудує молотком, набиваючи на діжку обручі.
«Отак він хвацько й на скрипці грає, як молотком ото вимахує. Це він, мабуть, це він!» — за-певнює себе малий, не знаючи, з чого та як йому розпочати.
Бондар якось ненароком підвів голову і вперся в Федька здивованими очима.
— О, а ти звідки тут узявся? — промовив.
Федько привітно кивнув, шморгнув носом і шурнув попід ніс кулаком.
— Може, хочеш бондарем бути? — жартома питає бондар, розгортаючи свої руді вуса.
— Атож. А ви й на скрипці граєте? — забіг малий уперед, щоб скоріш про все дізнатись.
— Граю, граю, аякже! Коли сокирою, коли рубанком, а коли пилкою так граю, аж висвистую.
— Ні, я питаю, чи на весіллях граєте.
— На весіллях? Ні, на весіллях я лише танцюю. І хай музики там грають.
— Скажіть,— наморщив чоло малий,— ви не знаєте, хто з бондарів на весіллях грає?
— Про таке весілля, де б бондарі там грали, зроду-віку не чув,— сміється бондар.— І цікаво, чого тобі, хлопче, припливло до голови шукати тих бондарів, що на весіллях грають, га?
— Та не всіх бондарів, а того, що і бондарем, і ковалем, і чоботарем, і на скрипці дуже добре грає, о! — розтлумачує хлопець.— От до нього я хочу піти в науку, І калачі ось йому несу. Підняв хлопець уверх калачі й показав на них носом.
— Ох, та й кумедний же ти! — розреготався бондар.— Звідки родом?
— З Полянецького. А  що? — насупився малий.
— Як-то що? Он вечір скоро. Повертай додому й нікому не розказуй про своє дивацтво, бо засміють.
Федько глянув на небо й подався-подався, ледь переступаючи з ноги на ногу, але ніхто його не переконав і від думки не відмовився: «Знайду! Усю Саврань перешпаю, а знайду!» — розпалює в собі хлопець рішучість. Борсаючись у своїх неясних думках, опинився за хатами, на широкій площі.
Тут у базарні дні волів та корів продають. Упізнав він і криницю, обкидану воринами, де він не раз улітку холодну воду пив.
Малий чомусь ураз відчув, що він вже втомився, що йому треба перепочити.
Думаючи про перепочинок, Федько підступив до огорожі, схопився одною рукою за стовпець, другою за ворину — й скік! Як горобчик, примостився на ворині.
Ліктем на стовпчик зіперся, підборіддя кулаком підпер, насупив свої широкі брови і весь заглибився в думи-передуми:
«Кінчається день, серед ковалів нічого не дізнався, про бондаря й думати нічого,— хвилюється малий.— Залишаються чоботарі й музиканти. Ще на днів три, мабуть, залишилось. Чи з шевців завтра розпочати, чи з музикантів?»
Та ось то там, то там задеренчали порожні відра: господарки завчасно, не поспішаючи, до присмерку до криниці по воду йдуть.
Федько чує, як наближаються жіночі голоси, але він майже не помічає: клопотом голова забита.
Та. дарма, зате цікаві жіночки враз його примітили.
— Чого ти, хлопчику, тут сидиш? — почув він над самою головою голос.
Хлопець сіпнув плечем, заворушив губами й ще нижче голову схилив.
Та від цікавих жіночок не так-то легко відка-раскатись.
— Може, тебе хто зобидив? — чує другий голос.
— Ні,— ледь чутно відповів малий.
Тим часом надійшло ще три жінки з відрами. І Федько опинився в центрі уваги всіх жіночок. Дивлячись на засмученого хлопчину, кожна висловлює своє припущення, свої здогадки.
— Може, воно, сирота, оце хлопченя, — каже одна.
— Усе може бути,— погоджується друга.
— А може, нашкодив і боїться додому показуватись,— сміється третя.
— Нічого я не нашкодив і нікого я не боюсь! — вигукнув Федько, схопившись на ноги й набравши войовничого вигляду.
Усі розреготались і зацокотіли разом:
— А чого ж ти тут? Куди йдеш? Звідки ти? Чого шукаєш?
— Не шукаю, а шукав і не знайшов,— відчепно відрізав хлопець і намірився вже йти.
— Та чекай! Не брикайся! Скажи, що шукав, може, ми тобі щось порадимо! — насідають зі всіх боків молодиці, забавляючись хлопцем.
— Шукаю я того чоловіка, що дуже добре на скрипці грає й чоботи вміє шити, — вимовив Федько.
— А-а-а! — вирвалось з багатьох ротів.
— А як того чоловіка звати? Як прізвище? — заворушились жінки, і кожна хоче бути передньою.
— То ж то й ба, що не знаю,— відповів хлопець, вважаючи, що розмова закінчена.
Та жінки не той народ, щоб до кінця не докопатись. Усіх музикантів перебрали, кожного по-своєму оцінили, а хто з музикантів та вміє чоботи шити, ніхто з жінок, хоч вухо вріж, не знає.
Але раптом одна з жінок вигукнула:
— Слухайте, молодиці, то не Оксана Архипова йде? — показує кудись рукою.— Вона мусить знати.— Притихли — ані шелесь. А потім усі замахали руками й гукнули разом:
— Оксано, гей! А поверни мерщій сюди!
Федько теж глянув туди, куди дивились жінки й побачив у кінці площі постать у білому кожусі. А коли всі жінки ще голосніш гукнули й ще енергійніше замахали руками, постать кулею пустилась бігти сюди, до гурту.
Прибігає засапавшись, розчервонілась, в одній руці кужіль, у другій — веретено (вона йшла з посиденьок) .
— Що таке?  Що  сталось? — перелякано  питає.
— Слухай, Оксано, твій чоловік музика,— відповідає за всіх кирпатенька молодиця, — він усіх скрипалів савранських знає. Чи не чула ти, бува, хто з них уміє чоботи шити?
— І це все? — дивується Оксана.— Я бозна-що подумала.
— Та це йому, цьому хлопчині, треба,— усі очима показали на Федька,
— Ага, знаю такого, знаю. Він Данилком зветься. У баби Гаврички живе. Хай іде зі мною. Це по дорозі. Я покажу.
Усі полегшено зітхнули, зраділи. А найбільше зрадів Федько.

У МУЗИКАНТА
Молодиця Оксана, що погодилась показати Федь-кові, де саме живе скрипаль — він же й швець, повела малого в самий кінець містечка. Тут не було ні вулиць, ні завулків. Мов розполохані кури, безладно поприпадали до землі бідняцькі халупи дверима й вікнами куди попало і як попало.
— Ось вона, хата баби Гаврички, — показала жінка пальцем на крайню хату, що стояла, переко-собочена, серед снігових заметів.
Поблизу ні санної дороги, ні стежки людської. Пробігся очима сюди-туди й шубовсть у глибокий сніг чобітьми. Навпростець почовпав, почовпав, залишаючи за собою глибокі сліди, та так біля самих дверей опинився.
Закалатало серце, забилось, як пташка в клітці, а думкам у голові тісно: «А що, як це не той музика, що все вміє?.. А що, як і розбалакувати зі мною не захоче?..»
І раптом малим оволоділа рішучість. Схопив рукою за клямку й бух коліном у двері.
Зі скрипом, вереском махнули двері й потягли за собою в сіни Федька. Гупнув разом обома чобітьми. У цю мить відхилились хатні двері, а назустріч — чорнявий чоловік років тридцяти, з ніби намальованими вусами-кілечками. На голові шапочка-кубаноч-ка. На шиї блакитний шарф. Одягнений в пальто міського покрою.
Глянув хлопчина й прикипів до місця: панок з'явився. Здивовані очі чоловіка й зніяковілі очі малого зустрілись.
— Добридень, дядечку! — пропищав малий.
— Здоров, здоров, хлопче-молодче, — відповів той, приязно дивлячись на Федька.
— Скажіть, це ви все-все вмієте робити?
— Дещо вмію, але далеко не все,— відповів, стримуючи усмішку.
— Але на скрипці вмієте грати?
— На скрипці грати, здається, я таки вмію.
— От-от-от! — У нестямі, просяявши весь, захитав малий головою. — А чоботи шити теж умієте?
— І чоботи теж можу пошити.
— От-от-от! Я так і думав! — ще дужче хлопчина захитав головою. — А... а... дно в діжці вмієте вставити?
— Умію, умію, щоб ти здоровий був! — розреготався чоловік і потрусив по-дружньому Федька за плече.— Але скажи мені, для чого це ти мене екзаменуєш?
— Бо... бо я теж хочу все вміти... І так вас довго шукав...
— Мене, кажеш, шукав? Для чого?
— А щоб ви... щоб я... Дядечку, прийміть мене до себе в науку!— раптом прорвалось на поверхню те, що носив у собі, як мерехтливий, далекий вогник. А в голосі та виразі очей таке дитяче благання, стільки довір'я, що саме жорстоке серце зворушить.
Пригортаючи Федька, музикант промовив:
— Смішний ти, хлопче, але хороший. Заходь до хати! Слухай, Келю! — звернувся музикант до своєї дружини, що колисала дитину.— До нашого гурту прилучився ще ось цей хлопчина. У науку до мене проситься. Що ти на це скажеш?
— А моє діло маленьке. Хочеш — бери,— промовила дружина, глянувши на Федька.
Хлопця, що стояв біля порога і м'яв у руці шапку, мов на крилах піднесло. Не пам'ятаючи себе, підбіг він до хазяйки й дуже чемно вклонився. Потім вклонився й хазяїну. За цим, наслідуючи дорослих, підступив до столу, розв'язав хустину й виклав на стіл калачі, полегшено зітхнувши на всі груди — й безцеремонно вмостився на лаві.
Очі й вираз обличчя малого говорили: «Нарешті, я вже ваш і почуваю себе як вдома».
— Ти так мене в перші хвилини ошелешив, що я не запитав, як тебе звати?
— Федько,— прохрипів малий.
— Гарне ім'я. Звикай, Федюшо, до нового місця, а я незабаром повернусь і будемо ближче знайомитись.
Музикант пішов, а Федько залишився з мовчазною тіткою Келею.
Озирнувся на всі боки — і йому якось сумно стало, а чому саме — не знає.
Пробігся очима по стінах — ні на чім, як кажуть, оком зачепитись: голо, пусто. Під стелею, в куточку, єдина іконка з зображенням трьох святителів, засиджена мухами, над ліжком — старенький килим, на якому колись лев був зображений, а зараз лише китиця, що на кінці хвоста, залишилась.
Не кращі й меблі: простенький стіл без скатертини, припертий до стіни, й ослін, широка вичовгана лава під вікнами. Біля лави, у кутку, велика, збита так-сяк скриня. Федько зростав у бідній сім'ї, і злиденне життя для малого було звичним, так що убозтво в хаті музиканта анітрохи його не здивувало.
Та ось і сам музикант повернувся,
— Ну, Федюшо, ти мене екзаменував,— сміючись і сідаючи проти Федька, розпочав він,— тепер я тебе екзаменуватиму. Що ти останнім часом робив?
Минуле й позаминуле літо пас людську скотину.
— А взимку що робив?
— Минулої зими ще в школу ходив, третю групу кінчав. Учитель намітив у двокласну послати. Хлопці наші деякі поїхали, а я залишився. — Федько шморгнув носом, стримуючи сльози.— Бо татко кажуть: «Учитись у тих школах нам не по кишені. З книжки та пера тобі не жити. Пошукаємо, — кажуть, — якогось ремесла». І я все думав і думав, де б це його шукати. А сьогодні від однієї жінки почув про вас і прийшов.
Музикант уважно й співчутливо слухав малого, а потім з батьківською ласкою легенько взяв його пальцями за підборіддя й промовив:
— То ти мене, кажеш, шукав?
Федько мовчки кивнув головою.
— Дуже хочеш чомусь навчитись?
— Хочу,— тихо промовив Федько, не знаходячи більше слів.
— Добре, поміркуємо й, може, щось зробимо,— діловим тоном промовив музикант.— Це непогано, що ти хочеш усе вміти. Але на базарі всього не закупиш, як кажуть. Треба щось одне, та добре. Насамперед я — музикант-скрипаль. Може, й тебе навчити на скрипці грати? Зроблю тебе музикантом, якщо тобі це діло підходить. Музику любиш? — дивиться музикант Федькові в очі.
— Люблю, — відповів той, глянувши скоса на скрипку, що висіла на стіні.
— А де ж ти чув музику?
— А в нашому селі влітку кожної неділі біля вітряка музики грають — дві скрипки й барабан. Парубки наймають.
— Біля вітряка, кажеш? Дві скрипки й барабан? А зараз почуєш лише одну скрипку без барабана.
Музикант підвівся, зняв з гвіздка скрипку й почав підкручувати струни, а Федько зіперся долонями об коліна, покашлюючи, приготувався слухати.
Махнув музикант смичком, пальці, мов миші, пробігають по струнах. Федько весь напружився.
І раптом з-під смичка мов бджілка весняна вилинула й забриніла крильцями золотими, та так ніжно-ніжно.
Малий затамував подих.
А звуки все ширшали, все зростали, теплими хвильками переливалися.
Федько відчув, що на голові в нього кожна волосинка ворушиться, а до горла неначе клубочок підкочується. З жадобою поглинав він чарівні звуки. Малому хотілось, щоб ще, ще й ще. А скрипка тим часом то плакала, то голосила, соловейком витьохкувала, в піднебесся линула.
Заполонила музика малого. Ним оволоділо досі незвідане почуття, якого словами не висловиш. Хотілось весь світ приголубити й самому бути приголубленим.
Замовкла скрипка. Федько, соромлячись, швидко махнув кулаком попід очі, щоб зігнати несподівані сльози.
Музикант помітив зніяковілість малого, лагідно всміхнувся й промовив:
— Не соромся, хлопче, не соромся: твої сльози варті поваги. Отож, як повчишся й полюбиш скрипку, то й ти будеш так грати. Оволодіти скрипкою — річ нелегка. В музиці вона найпочесніше місце посідає. Та я бачу, ніби засумував ти, хлопче?
— Нічого не засумував! А що, коли я не зумію? Про це я думав...
— За всі ремесла я не сумніваюсь: навчитись зможеш, але от на скрипці... Це найскладніше. Але зараз дещо узнаємо,— сказав Данилко, знімаючи скрипку.— Та перш за все ти заспіваєш нам якоїсь пісні.
Федько збентежився, пригадуючи, що він знає, та, як навмисне, усе чомусь вилетіло з голови.
— Ну, гаразд, спочатку спробуєм цієї,— провів смичком по струнах Данилко і запитав: — Впізнав, яка це пісня?
«Їхав козак за Дунай», а співати голосно чи тихо?
— Та вже як вийде,— усміхнувся дядько.
Федько відкашлявся і дзвінко так затягнув: «Їхав козак за Дунай, сказав: дівчино, про-ща-ай! Ти, ко-ни-ку, во-ро-ненький...»
— Молодець! — гукнув Данилко.— Досить. А ще що згадав?
— «Місяць на небі», «Шумлять верби...»
— Співаєш ти чисто те, що знаєш, а от за скрипкою попробуй повторити незнайомі звуки.
І полились музичні фрази, уривки мелодії, які за тим відтворював Федько. Це було щось подібне до змагання з соловейком у лісі. Малий забув, що він не сам, що то ж скрипка грає, і пірнув у різнобарвні звуки, як у знайомий, звичний світ дитячих мрій. А потім дядько Данилко знову похвалив його і ще сказав відстукати за ним по столі якісь ритми.
— Ну, Федю, недаремно ти так мрієш вчитись грати! Не слух, а якесь диво,— повернувся до дружини.— Ти, хлопче, міг би грати, як один скрипаль Ясько — такий талановитий, що навіть пан звернув на це увагу і послав його до вищої школи на навчання. Але ти мусиш стільки працювати, що й уявити собі не можеш!..

ДОЛЯ ВИРІШУЄТЬСЯ
Уперше в житті малий Федько так глибоко сприймав музику, і це його настільки зворушило, що з голови не виходила думка: «Як би стати таким музикою, як Данилко?»
Той, ніби вгадуючи Федькові думки, пояснює:
— Розумієш, хлопчику, музика вимагає чималої праці. Щоб оволодіти скрипкою, потрібно не менше трьох років. Отже, поміркуй собі. Справа досить серйозна, і ми поки що діло це віднесемо надалі. Завтра ти підеш додому й на цьому тижні прийдеш з батьком. Може, ми якось домовимось, а може, твій батько ні з т'обою, ні зі мною не погодиться — все може бути.
— Погодиться! Їй-богу, погодиться!—перелякано й рішуче вигукнув Федько, схопившись на ноги, і вже шапку на вуха натягає.
— А нащо ти шапку на голову надів? — з подивом питає Данилко.
— Іду зараз додому, щоб завтра все, все зробити!
— Куди ти? Ніч! Встигнемо, аби в добрий час.
— Ні, ні, ще тільки смерклось. А якби й ніч, то що мені вона? Я не боюсь, я бігом!
З цими словами хлопець кулею вилетів з хати: боявся, щоб музикант,  бува,  не передумав,  бо тоді
все пропало!
Усе містечко оповила темрява. Всюди блимають у вікнах вогні. Чутно, як то сям, то там гавкають собаки. Тарабанячи порожніми відрами, хтось повів до криниці коней напувати. У якійсь хаті плакала дитина.
Та Федькові все це ні до чого. Він не йде, а летить, землі під собою не чує. Ось проминув знайомі кузні, ось міст великий, де він зустрів дядька в чубатій шапці. Пригадав цю зустріч і засміявся: «Велика мація — хати пошивати та на сопілці грати! — в думці промовив  малий.— Спробуй заграти, як отой музика».
«Тра-та, та-та-та, тра-та-та-та-та...» — сама вирвалась з уст мелодія маршу, яку він колись чув. Отак насвистуючи собі під ногу, ще швидше побіг уперед. Непомітно залишились позаду і тополі, і верби, непомітно й на горі опинився. Навколо тільки поле без кінця, без краю біліє. Тихо, глухо, німо. Безмежне засніжене поле, і сам один, як є, маленький хлопчина, порушуючи тишу, чобітьми шкряботить.
Аж ось недалеко від шляху щось ніби прошмигнуло. Покотилось, покотилось і зупинилось, а потім знову на декілька кроків покотилось і знову зупинилось.
Федько притишив ходу, вдивляючись, що  далі буде, але зразу здогадався, що то заєць, і хотілось по-хлоп'ячому крикнути: «Кет! Кет! Кет!» Але стримався: самотність і ніч узяли верх. Думкою знову повернувся до музики. Правда, він її чув лише па весіллях. І, уявляючи в майбутньому себе музикою, Федько неначе бачив себе під хатою на призьбі із скрипкою і смичком. Чомусь найбільш Федькові припав до вподоби понеділок, коли відбувається «пропій», коли і молоді, і старі, підносячи вверх кетяги калини, калачі і коровай, танцюють, приспівуючи: «Ой чоботи, чоботи ви мої, наробили клопоту ви мені. А це тії чоботи, що зять дав, а за тії чоботи дочку взяв».
І самому захотілось грати й танцювати. Якось мимохіть пристукнув каблуками й заспівав про ті чоботи.
Отак і не помітив, як перед ним стіною встав ліс. Пірнув у гущавину, і ноги в колінах самі підігнулись. Адже вночі ліс завжди переповнений різними таємницями — аж кишить усілякими страхіттями. Чимало Федько наслухався про них. Навшпиньки малий чапає — не кашляне, носом не шморгне й назад оглядається. Аж упрів бідолашний, поки вислизнув з лісу. Відбіг трохи від узлісся, оглянувся назад, відсапався, витер шапкою мокрого лоба, струснув плечима. Постояв хвилинку, дихнув на повні груди. Прислухався...
Тихо-тихо. Тільки вдалині низько, при самій землі, між сніговими наметами зрідка тьмяні вогники блищать, і собака хрипко гавкає. Тепер уже Федько відчув твердий грунт під ногами, а в ногах — свіжу силу. І знову, насвистуючи марш, бадьоро й весело на вогники до села попрямував. Аж ось, нарешті, і рідна хата. У вікнах темно. «Сплять»,— подумав Федько.
Наблизився до вікна, а в голові цілим роєм заметушилось усе пережите й передумане за минулий день і вечір.
«Буде про що розповідати!» — думає. Але все оте дрібниці, порівнюючи з музикою, яку він чув.
Затарабанив пальцями по шибці.
— Хто там? — почувся голос з хати.
— Я, я! — обізвався Федько.
І от вже сидить мандрівник сяючий, розчервонілий, за столом. Перед ним миска череп'яна з пшоняним кулішем. На лавці поруч примостився батько, змучений тяжкою роботою. Він сперся обома руками об лавку й чекає, з якими вістями повернувся його син, малеча давно спить.
На стільчику біля столу сидить мати, любовно дивиться на Федька й намагається хоч трохи поганьбити за його впертість і за те, що десь швендяє до пізньої ночі.
Зголоднілий Федько сьорбає дерев'яною ложкою куліш з ячмінним хлібом і терпляче слухає докори матері. А думає про своє. Наївся. Зіпер ложку об миску, витерся кулаком і, переможно дивлячись на матір, каже:
— Що поночі ходити через ліс трохи страшнувато, то це так, але заради такого музики можна піти у вогонь і у воду!
— О, о, о! То це ти ходив, щоб музику знайти? А мати казала, що ти ковальства пішов шукати,— розчаровано промовив батько.
— Одне другому не вадить,— відповів заспокійливо Федько.
— І на мою думку, оте терлигання лише для забави,— підтримує батька мати.
— Терлигання — воно і є терлиганням, а от як справжній музика грав, — наморщив малий лоба,— мене аж у жар кинуло, просто не  тямив, що зі мною.
— М-х,— крізь ніс промимрив батько.— А хто ж то так грав? І що він тобі казав?
— Грав один скрипаль. Він приймає мене в науку й каже, що мене... що мене всього, всього навчить... І каже, щоб і ви, тату, зі мною завтра рано до нього прийшли,— червоніючи і кліпаючи очима, мовив Федько.
Хлопцеві і соромно, що він трохи прибрехав, але для доброго діла...
— Що ж, коли такі справи, то підеш, старий,— промовила мати.— Хоч побачиш і почуєш, як воно й що.
У відповідь батько тільки кивнув головою.
Полягали спати. Федько своєю затією чимало турбот приніс у хату. А найбільше турбот з'явилося у нього самого. Федько майже всю ніч не спав. Лежить хлопчина з розплющеними очима та прислухається, коли той світанок, щоб, бува, не проспати. А ніч дов-га-довга!
Тільки-но проспівали треті півні, Федько зірвався з місця й наробив тарараму:
— Мамо! Мамо! Вставайте! Уже день!
І батько і мати — обоє підвели голови до вікон.
— Який там день? Надворі ще ніч, — сердиться мати й знову примощується, щоб заснути.
— Їй-богу, день! Треті півні вже проспівали! А нам з татком у дорогу треба поспішати,— твердить своє Федько.
Знову в хаті тільки чути сонне сопіння, знову нудне нестерпне чекання. Минає хвилина, друга, третя. Стомлена голова Федька хилиться до скрюченої старої свитини, і весь він поринає в солодкий сон. Та незабаром щось неначе під бік торкнуло. Розплющив непокірні очі, а на коминку біля печі каганчик блимає. Батько сидить на лавці й на ногу чобота натягує.
Схопився Федько, заспішив, похапцем вмивається. І свитину на плечі цупить, аж сопе, мов у шию його хто штовхає.
Мати, відірвавшись на хвильку від печі, дивиться на метушню Федька, всміхається, мовить:
— І куди ти ото так спішиш? Може, ще будеш назад утікати.
— О, ні! Ніколи! — відповів Федько.
Пять хвилин — і хлопець цілком у дорогу готовий. Припав до вікна, щоб довідатись, яка погода надворі. А там темно-темно!
Снідали не поспішаючи. їли капусняк з вчорашньою мамалиґою.
Перед дорогою всі сіли й занурились у непорушну мовчанку.
Першою підвелась мати і промовила:
— Ідіть, щасти вам боже.
Надворі почало світати. Тихе й морозне повітря бадьорить малого Федька. Під ногами сніг поскрипує. Малому хочеться вперед податись, підстрибувати, сміятись, та незручно перед батьком, що надто повільно йде.
Надзвичайно довго тягнувся час, але нарешті прийшли. Батько сів на лаву, тримаючи шапку в руці, музикант — на стільчик. Балакають про се, про те. Розмова якось не в'яжеться.
Нарешті батько набрався духу і, покахикуючи, розпочав першим:
— Привів вам свого хлопця. Він нам про музику таке наговорив, таке наговорив...— І, не знаходячи слів, рукою за голову взявся.
— Так, так. Ми вчора з вашим малим познайомились. І я помітив, що йому музика дуже припала до душі. Можу його зробити музикантом.
— Що ж, чого б не навчився,— все добре,— погоджується батько.
— Але треба вам знати,—продовжує музикант,— що потрібно багато років учитись.
— Я й десять років буду, як треба! —втрутився Федько.
— Ти мовчи, не твоє мелеться,— гримнув на нього батько.
— Нічого, нічого, — зауважив музикант. — Усе життя треба вчитись. Ну, так я й кажу,— вів далі музикант,— на три роки беру хлопця. Харчі будуть мої, і з одежиною — то хай вже ваш буде клопіт.
— Хай буде так,— на все погоджується батько,— але я думав, що й ковальство буде...
— Бачите, треба з чогось одного розпочати,— доводить музикант.— Я теж із скрипки розпочав.
— А може, ми через тиждень ще раз прийдемо,— іавагався батько.
Почувши таке, Федько захвилювався, забігав сюди-туди очима: то на батька, то на музиканта.
— А ви, той... І сьогодні будете грати? — зупинив свої очі малий на музикантові.
— Чи буду я грати? — привітно сміється музикант.— Я щоденно граю й буду грати.
— Ну, то я тут залишусь, не піду додому,— рішуче промовив хлопчина.
— Бачу, що вас і водою не розіллєш,—усміхнувшись, промовив батько. — Бувайте здорові! Щасти тобі, сину.
Батько пішов, і Федько відчув раптом самотність і якусь тривогу: чи вийде з нього щось, чи знову доведеться податися у пастухи? І як він тут залишиться серед чужих?
— Ну, що? Засумував одразу? — пильно глянувши у вічі малому, промовив дядько Данило.— То, може, наздоженеш тата?
Федько уявив собі, як він, наче маленький, біжить навздогін батькові і мимрить щось про страх. «Та за кого його вважають? Зовсім дорослий хлопець — і раптом не може без тата!» йому стало смішно. Чи буде в них час на те бондарство чи ковальство?.. Та й навіщо воно, коли він стане справжнім скрипалем!
Як і попереджав Данилко, гра на скрипці виявилась для Федька важкою працею. Скільки разів його вчитель показував, як поводитися з іструментом, тлумачив, як смичка тримати і як водити ним по струнах — в малого руки мліли, а все щось не виходило, здається, зрозуміло, усе ніби просто, а на ділі — хоч плач: то смичок сковзне, а то ще видобуде такий звук, що хоч з хати тікай... І сміх, і сльози. Федько мучить скрипку, а скрипка його. Але ж це справжнісінька скрипка, а не якась там саморобна його дощечка з нитками замість струн—і серце сповнюється гордістю за те, що він тримає в руках царицю інструментів, що колись і з-під його смичка поллється музика...
Шкода тільки, що товариші Захарко, Арсен і Петрик цього не бачать і не чують. То б вони від заздрощів померли б!

НОВІ ТУРБОТИ
Була субота. Надворі легенький мороз. Вітер ані шеберхне. Над хатами, над дахами, мов щогли над кораблями, сивенькими стовпами димок повис.
Дядько Данилко ще вчора звечора виїхав у чуже село весілля грати.
Від'їжджаючи, сказав хлопцеві:
— Ну, Федьку, я забираю скрипку, а ти не сумуй. Дуже шкода, що другої вдома нема. Та нічого, зароблю ось грошей, викуплю свою скрипку — й тоді заживемо: ти будеш мати свою, а я — свою.
Федько прокинувся дуже рано. Тітка Келя ще спить, дитина в колисці спить. Щоб нікого не розбудити, хлопець тихенько натягнув на ноги чоботи, накинув на себе свитину, підперезався поясом, надів шапку й вислизнув з хати. Кинув очима навколо, з насолодою вдихнув свіже повітря і відразу відчув, як сьогодні надворі хороше. І губи самі розтяглися в усмішці.
А коли веселий настрій, про веселе й думається. Він мовби й зараз чує, як дядько Данилко каже: «-Зароблю грошей, викуплю свою скрипку — заживемо: ти матимеш свою, а я — свою». «Свою скрипку... хе-хе... — аж підсвистує малий. — Зароблю, каже, грошей... Аякже, аякже..! Дядько Данилко он який скрипаль! Всім тоді буде добре».
Отак, бавлячись рожевими надіями, нога за ногою, малий забрів у саму гущавину бідняцьких хат вздовж кривих вуличок.
І раптом чує позаду: «Малий, малий!»
Федько оглянувся й побачив жінку на порозі хатини. Послухався й повернув назад.
— Зайди до хати, славний хлопчику, зроби добре діло! — просить ота.
«Як зайти, то й зайти,— думає Федько,— побачимо, що то за «добре діло».
У хаті прибрано, стіл накрито чистою білою скатертиною. А на столі в тарілках і пиріжечки, і медяники, і ще якесь печиво. Між тарілками — миски з товченою квасолею. На столі лампа з закінченим склом.
— Підійди, хлопчику, й погаси вогонь в лампі, бо нам у суботу гріх на вогонь дути.
— І це все? — з подивом перепитав Федько.
— Усе, славний хлопчику, все.
Федько дмухнув. З нутрощів закіпченого скла стрельнула тоненька цівочка диму.
От і добре, гарний хлопчику! Дам тобі гостинця, — господиня схопила в дві жмені пиріжечків і подала Федькові. Малий відчув, що дуже голодний, — аж слину проковтнув. А та, помітивши це, промовила:
— Підстав шапку! Я тобі й оцю квасолю віддам.
Федько слухняно підставив шапку. Жінка струснула мискою,— і шапка до половини наповнилась квасолею.
Хлопчик подякував і пустився вже йти.
— Почекаєш мене надворі, а я побіжу по сусідах: може, і їм треба гасити,— затримала його господиня.
Поки Федько встиг, смакуючи, згризти медяника, єврейка клично замахала рукою і показала ще на три хати:
— Зайди ще й туди.
Тут уже хлопець сміливо заходив у кожну хату. Щойно переступивши поріг, чемно вітався. За цим, як знавець «доброго діла», зупиняв свій зір на закінченій лампі, урочисто підступав до столу й, надувши щоки, на всі губи залпом дмухав на вогонь.
І в кожній хаті Федькові прибували й прибували гостинці. Вже повні кишені, за пазуху понатолочував, та ще й у шапці — з верхом.
З тим усім поспішив додому. Укотився в хату й тільки носом сопе — та мерщій до столу. Заходився увесь свій «заробіток» вивантажувати. Тітка Келя дивилась з подивом, дивилась і, нарешті, розреготалась.
— Ти що, харчевню пограбував? — угамовуючи сміх, вимовила вона.
— Нащо грабувати, коли мені й так усе дають,— усміхаючись відповів Федько.
— Дають? Хто? За що? — не розуміє тітка.
— Сьогодні ж субота, і євреям гріх лампи гасити — от вони мене й покликали.
— Так ось воно що! Це ти, значить, на заробітки ходив?
— Та пощастило трохи,— сміючись відповів малий і, схопивши на руки маленьку Олю, закружляв з нею од радості по хаті. Адже цілих два дні вони матимуть що їсти!

СМУТОК
Нарешті настав понеділок. З нетерпінням чекали дядька Данилка. Тітка Келя — з прихованим сумом, а Федько — з великими надіями й радістю. Зварили капусняк пісний та ріденький.
— Сьогодні, Федюшо, потерпи,— промовила тітка Келя.— Дядько Данилко не мав і на хліб нам грошей залишити. Будемо без хліба сьорбати.
— Та що там! — заспокоює малий.— У нас он ще й квасоля є. І для дядька Данилка я дещо притримав,— показав малий кінчики двох пиріжків і медяника з-за пазухи.
Довго тягнувся час. Що б не робили, про що б не розмовляли, а очі — все на вікно й вуха — туди десь, за двері.
Нарешті дочекались. Десь під вечір обоє разом почули, як грюкнули сінешні двері, зашаруділо в сінях. Чути, як хтось лапає руками по стіні біля хатніх дверей і по самих дверях.
Та от і двері одхилились. Через поріг ступнула одна нога, і в дверях з явилось плече, за цим і голова вигулькнула.
— Дядько прийшли! Дядько прийшли! — з захопленням завовтузився малий.
А дядько Данилко, ховаючи щось за спину, мов чужий, стоїть біля порога й очима то в один бік, то в другий поводить: з напруженням щось думає, а слова в горлі застрягли. Нарешті погляд його зупинився на мисці з квасолею, що стояла на столі. Підбіг до столу. Схопив ложку — і до рота.
— Та й насолодила ж ти! — догідливим тоном промовив.
— А це я купила цукру за ті гроші, що ти нам залишив,— з докором зірвалось з язика тітки Келі.
Данило винувато хіхікнув.
— Це я... це я в суботу лампи гасив і заробив,— защебетав малий.— Ще ось пиріжечки й медяник для вас, дядьку, зберіг. Їжте!
І хлопчина, весь сяючи, швиденько виклав на стіл гостинці.
— Для мене? Гостинці? Любий мій хлопчику! — ковтаючи сльози, музикант ще щось хотів сказати, та спазми щелепи зціпили. — Не заслуговую сьогодні,я цього. Сьогодні ось з чим додому я повернувся.
З цими словами музикант тремтячою рукою кинув на стіл великий білий вузол.
Федько весь подався уперед, витягнув шию і, не кліпаючи, застиг у чеканні.
А коли Данилко розв'язав кінці хустки і розкидав по столі, Федько не ахнув і не зойкнув, а звереснув, мов хто його обухом по голові огрів. Малий побачив таке, чого й уявити собі не міг.
На розгорненій хустці лежала купа трісок з розтрощеної скрипки, і струни переплутані безладно, мов кишки з жаби, яку колесо розчавило.
— Хто це? Навіщо? — ковтаючи сльози, прохлипав малий.— Що ж тепер буде? То тепер мені додому повертатись? — І, вже не стримуючи ридання, схопив свитину, пояс, шапку — та до дверей.
Насилу заспокоїли хлопчину, майже силоміць посадивши на лаву. Довго ще не міг отямитись.
«Адже кінець усьому!.. Не стане він музикантом, не стане!.. Нема тепер скрипки...» — весь час гуло йому в голові. Сидів, насупивши широкі брови й не відводячи погляду від дверей.
У Данилка щось ніби перевернулось всередині від того нещасного вигляду хлопця. Мов підстрелений, забігав по хаті, не знаючи, що робити. Раптом зупинився, впершись очима в стіну. Шарпнувся до неї — схопив з вішалки осіннє пальто й перекинув через руку.
— Ти що? Хочеш останнє пальто з хати віднести? — з відчаєм скрикнула дружина.
— Не до того зараз мені! Чого ти лякаєшся? Віддам у заклад пальто й заберу свою скрипку. Не п'яний я, і не був, не думай. Допекли мені там черевані прокляті,— кивнув на поламану скрипку.

МАНДРІВНИЙ МУЗИКАНТ
Данилко пішов, Федько й тітка Келя залишились самі. Обом сумно. Втішали одне одного здогадками про пригоду з Данилком.
— Я знаю, злякав тебе дядько Данилко,— розпочала Келя,— думаєш, він сердитий? Він, Федюшо, добрий — мухи не зобидить. Чужому горю завжди зарадить. Він сердитий лише на всіх багатіїв, через яких і я сиротою залишилась. А для таких бідолах, як ти, ладен небо прихилити. Диваком він став ще змолоду, коли блукав по світах. Нема у його серці жадоби до грошем, до достатків. Сказати — богомільним, так пі, не те...
— А чого дядько блукали? — зацікавився малий.
— Це довго розказувати. Ти чув про село Струганку?
— Чув і знаю. Я. там панську сою збирав.
— Ну, от. Там живе батько Данилків — Йосип. А в дядька Данилка є ще два брати — Сава і Григорій. І всі три мов уродились музиками. Ще малими завжди на чомусь дуділи. А пізніше Данилко сяк-так скрипку собі змайстрував, а брати — сопілки. І пішло, і пішло...
— У мене дома й зараз сопілка є,— захоплено вигукнув Федько.
— Ну, а коли хлопці вже підросли, то на зароблені гроші купили справжні інструменти: дядько — гарну скрипку, Сава — трубу, Григорій — кларнет.
Помалу-помалу на весіллях почали грати. Але на цьому не проживеш. І дядько одного літа до мулярів пристав, пішов на вірніші заробітки. Одного дня з'являється він додому й приводить з собою якогось парубчака. Хлопець красивий, трохи на панича скидається, але тільки виглядом. А що розумний, грамотний, балакучий, привітний — куди там! І скрипку у футлярі приніс. Цілий вечір брати з неї очей не зводили. Нарешті не втримались і попросили заграти.
Як заграв, заграв! Матінко моя! Пограв трохи, а тоді до всіх: «Якщо охота, давайте вас музиці трохи помуштрую». Хлопці аж підстрибнули. Вчить їх день, другий, ба й місяць, Здружилися. Вдень усі на заробітки, а як вечір — грають.
Але одного разу повернулись Данилко з тим музикантом засмучені. Про щось стиха розмовляють, а далі той музикант каже:
— Дякую за хліб, за сіль... Час в дорогу.
Аж тут Данилко й собі збирається.
— А ти, Даню, куди? — пита мати.
— Піду десь світа побачу.
— Я теж пішов би в світи! їй-богу, пішов би! — потираючи долоні, вигукнув Федько.
— Так от, як тільки пішли обидва, то мало не три роки ні слуху ні духу. Данилко нарешті повернувся, а той панич опинився аж в Сибіру...
— Тьотю Келю! А що то за музикант дивний такий? — замислено запитав хлопець.
— Хто його знає... Під секретом мені дядько розповідали, що він син конторщика графського. Граф хотів мати свого музиканта, щоб той дітей йому учив, та й нібито віддав Яська (так звали його) вчитись. Дійшов той аж до найвищої музичної школи. Два роки був у ній. А потім, влітку, гостюючи у батьків, потрапив у халепу.
Розумієш, здружився Ясько з простими людьми, строковиками1. Грав для них, їхні пісні записував. Часто розповідали вони йому про нужденне життя наймитське, зажерливість графську. Бо той граф багатий, мов Кощій Безсмертний, і такий, як він, лютий і скупий. Мало платив, погано годував, штрафував за кожну дрібницю.
Коли сусідній пан надбавив своїм робітникам платню, графські й собі попросили, та ще й поставили умову, щоб кращі харчі давав, бо вже багато хто на живіт слабує. Вислухав їх граф і бридко вилаявся. Все залишив, як було.
Після цієї суперечки з пошти у панські покої принесли лист, в якому писалось, що коли вельможний пан та не матимуть совісті, то за свою зажерливість гірко заплатять... На роздуми йому дається три дні й три ночі.
і Наймити, що працювали у пана певний строк.
Пан посміявся над цими загрозами й дав знати становому. А незабаром серед глухої ночі з усіх боків запалали стіжки панської пшениці, конюшня, каретні сараї...
Паліїв не знайшли. А хто ж листа писав? Пан здогадувався, що то Яськова робота. Та скільки в жандармерії людей не мордували, не примушували виказати призвідця, панича Яська, ті на своєму стояли:
«Ні про що не дозволене не говорив... вчився у нас пісень співати, списував їх на папері».
Як би то не було, а Яськового тата граф з роботи прогнав. Про дальше навчання обдарованого музиканта вже й мови не було. Граф ще й зажадав відшкодування тих грошей, що давав.
...І розбрелась по світу ще одна сім'я шматка хліба шукати. Отак і здибався Ясько з Данилком...
А чи підмовляв він палити панський фільварок, чи то наговір, не знаю,— закінчила Келя.— Якщо підмовляв, то чинив добре. Бо пани усім поперек горла стали.
— Таки-так! — з обуренням вигукнув малий.— Хіба у нас не те саме? Купив сусіда теличку за п'ятнадцять карбованців. А теличка та забігла у панський ліс. Наглядач зайняв і зажадав штрафу більше, ніж за неї плачено. Так і не має дядько Трохим корови. І чому ті пани такі недобрі, тітко Келю?
Тітка лише похитала головою й нічого не встигла відповісти, бо у сінях почулися квапливі кроки.

НОВА СКРИПКА
Додому повернувся дядько Данилко. І тільки через поріг:
— Ану, Федюшо, засвіти!
Кулею метнувся малий до запічка. Мить — і в руні затарабанили сірники. І коли хата освітилась, побачив у руках Данилка якусь продовгувату чорну скриньку.
— Ну, а тепер... а тепер,— длубається Данилко ключиком,— випустимо на білий світ нашу невільницю. Ось вона, красуня! Можеш нею потішитися.
А завтра ми вдвох заходимося оживляти і потерпілу стареньку скрипку.
Сяк-так повечеряли і зарання вклалися спати. Заснути ніхто не міг. Тьотя Келя журилась, що в хаті ані копійки, отже знову доведеться просити, щоб відпустили в борг то солі, то крупів, то хліба.
Дядько Данилко, почуваючись кругом винуватим перед сім'єю, картав себе за м'якотілість та дивацтва різні.
Пригадалось і те, як з оцією новою скрипкою, своєю гордістю, розпрощався надовго.
А було це так.
Місяців чотири тому зустрів Данилко свого давнього знайомого Карпа.
— Як живеш? — питає.
— Ет, як так жити, то краще не жити.
— А що таке?
— Жінка другий місяць з ліжка не встає. Ходила на панську економію буряки розбирати та й нарозби-ралась... Ні здоров'я, ні грошей.
— А ти б лікаря покликав.
— Лікаря, кажеш. А гроші де? І лікареві дай, і за ліки заплати.
— Ходімо до мене.
Зайшли до хати. Келі на той час вдома не було. Данилко понишпорив всюди — ледве півкарбованця назбирав. А тоді подумав-подумав, схопив футляр — і до лихваря.
— Позичте п'ять карбованців, будь ласка, ось заклад — скрипку залишаю.
Лихвар обдивився скрипку на всі боки, од задоволення поцмокав.
— Добре,— каже,— дам п'ять карбованців, але карбованець процентів зараз.
Передав Данилко гроші Карпові. Обіцяв той віддати, лише заробить. Та й по тому все. І не гнівається на нього Данилко, бо чув — запізно позвав Карпо лікаря. В дружини його почались скоротечні сухоти. Ех, заробітки на панських харчах, на бурякових плантаціях, багатьох ви селянок в домовину звели!
А Федько, лежачи з розплющеними очима, обдумував від початку до кінця все те, що тітка Келя про мандрівного музиканта розповідала, про те, як дядько Данилко теж ходив у мандри по світу. Хто він такий, той чудний музикант? Плату за науку не брав, за люд бідний горою стояв... Мов святий якийсь. Але святі, це він добре пам'ятає з закону божого, навчали бути покірними своїй долі, не заздрити багатому, бо тому й так на тім світі важче буде пройти в царство небесне, ніж верблюдові пролізти через голчане вушко... А цей, мов Кармелюк, проти неправди ставав. Та ні, який це Кармелюк — зі скрипкою під пахвою, тендітний, лагідний. Дивина, та й годі!

ГІДНІСТЬ ЛЮДСЬКА
Новий день — нові турботи, нова метушня. Ще спозарана Данилко, засукавши рукава, розгорнув на столі газетний папір із понівеченою скрипкою. Припасовуючи галузку до галузки потрощеної скрипки, дядько Данилко з Федьком розмову завели.
Першим розпочав балакучий Федько.
— Ви, дядьку, мабуть, десь упали, що так скрипку потовкли? — питає малий.
— Ні, Федюшо, за правду, за святу правду вона, бідолаха, постраждала. Можливо, що я й погарячився, але людська гідність мусить бути понад усе. Ти любиш багатіїв?
— Ні, бо вони всі задаваки,— простодушно відповів Федько.
— Ні, Федюшо, більше, ніж задаваки: вони п'явки, та ще й отруйні.
— Вас, мабуть, образили, коли ви так? — допитується малий.
— За саме живе зачепили, а почалось з пісні. Може, ти чув пісню: «Ой іде дощик, накрапається. І за що та бідна голота напивається?..» — співав за столом один дядько заможненький. А другий, ще міцніший, власник парового млина, на прізвисько Хом'як, і верзе:
— Хіба ж можна за столом, де хліб святий, про таку голоту, що й за людей їх не вважають, згадувати? Чули, як вони, мов гадюки, в кубло збилися і в Чернечім якої броварії наробили? Та я б їх усіх на шматки різав би і собакам кидав!
Я, лиш почув це, аж мову втратив, а потім у жар мене кинуло. Підбіг до нього:
— Ану, повторіть, кого б ви собакам кидали?
— А ти що? — роззявив пащеку Хом'як.— Може, теж з того виводка? То ось тобі! — і плюнув мені під ноги. Навіть не стямився, як тріснув його скрипкою по голові. Аж у серці кольнуло, як почув той жалібний хруст моєї годувальниці, та було вже пізно. Мене шарпнули від череваня, а брязкітки оці зібрали в хустку і випхали мерщій з хати, щоб той Хом'як не встиг помститись.
— От добре, що ви ляснули череваня! Лиш скрипки дуже шкода. Якби-то у руці була не скрипка, а молоток чи хоч би камінець!
— Ну, годі, Федю, ти вже зовсім все на гру повертаєш. А от подружки-скрипки дуже шкода: я з нею по світах блукав...
— Ага, я знаю. І ще якийсь скрипаль був тоді з вами. Він справді підпалив панські скирти?
— Може, й підпалив... А що? Набридли людям пани — от їх і палять.
— А я позаторік теж бачив, як панський хліб горів. Тато кажуть, червоного півня мужики пускають. І добре роблять, правда? А ще щоб на панів цареві написали, що ті знущаються з них...
Смішний ти, хлопчику. Де то бачено, щоб цар панів за бідних покарав? Він сам їх завжди захищає. Як тільки-но збунтується мужик, одразу пану на підмогу військо присилає. Під час такого бунту солдати батька Келіного закатували... От тобі й цар.

І ЗНОВУ — РОЖЕВІ  НАДІЇ
Федько старанно підбирає галузки розтрощеної скрипки. Уважно оглядає кожен цурпалок, мудрує над ним і припасовує один до одного. Працюючи, малий в той же час не менш уважно слухає цікаву розповідь дядька Данилка про всю катавасію, яка вирувала на весіллі і закінчилась, на думку Федька, «камфузом». Думкою малий весь там, на весіллі, в самій гущавині, і все сприймає на свій розсуд.
Раптом у голові хлопця майнуло:
«От як воно все виходить! Ходила по світу скрипка, ходила, забавляла людей, забавляла їх, нарешті в страшну біду потрапила, мені судилось допомагати її до життя повернути. Може, чого доброго, ще й мені з цією скрипкою доведеться по світах мандрувати? Е, якби!»
Довгенько копирсались в уламках потрощеної скрипки. На щастя, жодна галузка не запропастилась. Коли кожна частина зібрана була докупи, Да-нилко розстелив чистий папір, змастив столярним клеєм, а Федькові звелів усі припасовані галузки уважно з газетного паперу пересаджувати зворотним боком на змащений папір.
— Ти, Федюшо, не здогадуєшся, чого я тебе втягнув у цю роботу?
— Я думаю, що для того, щоб скрипка знову стала цілою,— відповів хлопчина, запитливо дивлячись на свого вчителя.
— Правильно, але ж я міг зробити сам і тільки сам. А навантажив тебе цією морочливою роботою, щоб перевірити твою витримку. А це непогана риса. Ти ще малий. Згодом ця риса переросте в звичку. Так, так, Федюшо, ніколи й ніякої роботи не треба лякатись, хай краще робота тебе боїться. Усяка нова робота збагачує досвід людини.
— Як це? — не розумів малий.
— Дуже просто: до цього ти не вмів побитої скрипки клеїти, а після цього зумієш.
— Я ніколи скрипки не розіб'ю, бо не завинила вона нічим і нікому.
— Оце добре відповів! — розреготався Данил-ко.— Прямо щиглем мене по носі. Погоджуюсь. Я неправильний приклад навів. Треба було мені сказати: чому б не навчився — в житті пригодиться.
Федько кивнув головою.
Коли дно скрипки, боки й покришка були склеєні докупи, усю скрипку обережно забинтували марлею, як тяжко поранену людину.
— А тепер хай вона три-чотири доби полежить непорушно, ніісохпе, і тоді вона тебе буде мучити, а ти її,— усміхаючись промовив Данилко.— Дочекаєшся, коли вона заговорить, тоді ми в дві скрипки вжарим так, що ого-го!
Федько, сидячи на лавці, від радощів тре долоні, а в думці вже бачить себе поруч з дядьком Данилком. І вимахує хлопець смичком на всі заставки...

ПІДСТАВЕЦЬ І ГАМАНЕЦЬ
Лежить забинтована скрипка добу, лежить другу. Федько, як біля тяжко хворої живої істоти, ходить навшпиньки, щоб, бува, не порушити її спокою. Але йому крає серце нетерплячка, і він час од часу наближається до скрипки, і то пальцем доторкнеться, то крадькома, хтозна для чого, понюхає скрипку. А думка про те, що скоро вони з дядьком Данилком будуть у дві скрипки грати, мов на крилах, до небес підносить. Та ось на третій день після сніданку Данилко підступив до скрипки, нагнувся, стукнув злегка по деці декілька разів щиглем і промовив:
— Ну, Федюшо, хвора наша, здається, вже одужала. Будемо звільняти її від бинтів. Ти тримай, а я буду розмотувати.
І, коли зняли всі пов'язки, хлопчина на радощах гігікнув і своїм очам не вірить: ціла-цілісінька. Тільки, коли добре приглянутись, там, де були раніш рани, зрідка, мов прозорі волосинки, поблискують тріщини.
— Готова! їй-богу готова! — зарепетував малий.— Можна струни натягувати!
— Бачу, що готова. А струн, на превеликий жаль, не натягнемо,— з відчаєм у голосі промови» Данилко.
— А чого? — здивувався хлопчина.
— Бо підставка під струни загубилась. Дрібниця -- маленька дощечка, а без неї — як без рук.
— Ну, а... а той,— заклопотано засовався, закрутився малий, не знаходячи слів для поради.
— Розумію, ти радиш купити?А гроші де? На наше спільне лихо, з грішми я, як кажуть, докотився до краю. А врешті, чекай...
З цими словами Данилко метнувся по всіх кутках і закутках, обшарив усе, чи не завалялось де хоч декілька копійок, щоб підставку купити.
— Нема! — У розпачі розвів руками.— Пошукаємо ще.
І Данилко завовтузився, забігав, повивертав усі кишені в штанях, у піджаку — й дарма. Дбайливий і жалісливий Федько не міг байдуже дивитись на заклопотаність свого вчителя. До того ж це спільна справа, і малий, сподіваючись на якесь чудо, теж метушився й облапав свої кишені. І якось ненароком у спідній кишені жакетки намацав гаманець, якого місяць тому виміняв у Гаврюшки на ковзани. Розстебнув мерщій гаманця й зиркнув усередину, а там усього-на-всього півкопійки. Скривився бідолашний, мов щось дуже кисле проковтнув, і знову гаманця закрив.
А в цей час Данилко стоїть непорушно серед хати й чи то щось думає, чи пригадує. Непевними кроками попрямував до стіни, де висів на гвіздку його сіряк.
Засунув руку в одну кишеню, пошупортався й сердито висмикнув руку назад, мов з окропу. Опустив руку в другу кишеню. Не поспішаючи, шупортається, а вуса здригаються від приємної посмішки.
— Гроші є! Є гроші!—тріумфально підвівши стиснуту жменю вверх, викрикнув Данилко.
Федько витягнув шию, дивлячись на стиснуті пальці Данилка, весь застиг у чеканні. Малому подумалось, що його вчитель он який скарб виколупав з таємних закамарків.
Коли Данилко брязнув об стіл монетою, Федько розреготався: він сміявся, що то лише п'ять копійок, і від радощів, що гроші таки є, і що буде куплена для струн підставка.
— Ось нам якраз п'ять копійок і треба,— усміхаючись промовив Данилко.— Збігаєш, Федюшо, зараз у магазин і купиш підставку.
— Я зараз, я скоро! — ходором заходив по хаті хлопчина, хапаючись то за пояс, то за шапку.
Як горобчик, випурхнув на вулицю, та поміж хати й хатки, що тісно й безладно збилися в купу, як на оборі вівці, навпростець через смітники, що біля кожної хати кучугурять.
Миттю добіг до самої містечкової серцевини, що базарною площею зветься. І тут теж навпростець, перестрибуючи через брудні покидьки, вперед і вперед.
Залишилась площа вже позаду, і малий притишив ходу. Минув крамницю з дьогтем, обіддям та мотузками, минув і другу — з гасом, білою глиною, щітками, бубликами, і перед скляними дверима великого будинку зупинився. Позираючи скоса одним оком на скляні двері, хлопчина перш за все висякав носа, засунув праву руку за пазуху свитини й помацав груди, чи на місці там гроші. Напустив на обличчя серйозного виразу, щоб хоч трохи на дорослого скидатись, і шарпнув за двері. У відповідь задзеленькотів над головою дзвоник. Хлопчина трохи злякався і завагався.
Двері допоміг одчинити високий рудобородий крамар.
Федько підступив до прилавка, не поспішаючи, поважно вийняв із-за пазухи гаманець, майже перед самим носом хазяїна крамниці клацнув-цокнув защіпками й витрусив усі гроші на прилавок. Півкопійки загорнув назад і промовив якнайгрубшим голосом, показуючи очима на гроші:
— Візьміть ось п'ять копійок, а мені продайте підставець для скрипки.
— Підставець? Який це підставець? — уперся той нерозуміючим поглядом на малого.
— Та той, що струни підпирає, — розтлумачує малий.
— А! Підставка, ти хотів сказати? Тебе хто послав? Тато?
— Ні, татко не вміють грати. Я сам музикант,— хвацьковито вимовив останнє слово малий, щоб підвищити перед продавцем свій авторитет.
— Виходить, що ти музикант? — окинув продавець лукавим оком хлопчину з ніг до голови.
Федько набундючено кивнув.
Крамар, нагнувшись за прилавок, чимсь зашарудів, а потім подав малому підставку, загорнуту в папірець. Ще раз зміряв очима хлопчину з ніг до голови й насмішкувато промовив:
— Ну, ну! Таке мале й музикант, га?
— І зовсім я не малий,— образився хлопчина.— То колись я був малий, а зараз торішній кашкет на голову не натягнеш.— При цьому чваньковите хлоп'я вибунчило вперед груди й підвелось навшпиньки, щоб більше скидатись на дорослого.
Повертаючись додому, не біг, а метеликом летів, не відчуваючи під собою землі. І хлопчині ввижалось, що назустріч йому все радіє, все сміється. Навіть низенькі халупи, що поперекошувались і повлазили  в  землю,  з  перекошеними  вікнами,  здається, привітно підморгують і промовляють: «Ну що, хлопче, пішли наші вгору?» А хлопець, усміхаючись, біжить і біжить. Біжить, піднявши вгору руку, в якій затиснув, загорнений в папірець, дорогоцінний під-ставець. І по дорозі так і хочеться кожному стрічному крикнути під саме вухо: «Ага! Ага! Вгадайте, що я купив?»
У такому піднесеному настрої у хату кулею влетів. Через поріг—і одним духом так і випалив: «Дядьку Данилко! Є підставець! Купив!»
Данилко папірець не поспішаючи розгортає, а хлопчина веселими очима грає й весь тремтить, тремтить: чекає, що дядько скаже та як похвалить.
А дядько хмуриться, хмуриться і підставкою на стіл хляп!
— Ти дививсь, коли купував?
— Ні! — перелякано прохрипів.
— Ну то можеш подалі на смітник закинути: він же надламаний, не бачиш?
Мов грім серед ясного дня, мов хто обухом у саме тім'я гахнув.
Малий весь скам'янів, а серце: бух, бух, бух... Здушило горло. Стоїть сердешний — і ні гу-гу.
Потім, мов граблями, непокірними руками на голову шапку натягнув, у той же папірець злощасну підставку загорнув, запхав за пазуху й назад у путь.
І знову тими ж вулицями й по знайомих слідах, та не побіг, а поплентався, як хворий. А голову думка свердлить і свердлить: то круть, то верть. Не відгадаєш лиха наперед: «Чи обміняє крамар підставку, чи ні? Чи обміняє, чи ні?» Схопився за думку: «Обміняє» — ноги несуть все швидше, а думка знову: «Не обміняє!» — і ноги, як неживі. Отак вдруге до крамниці добивсь.
І в горобця, як кажуть, серце є: хлопчина вирішив з крамарем посваритись, щоб не обманював малих. Шарпнув сердито за двері й окунем у крамницю вкотився.
— А? Музикант? — іронічно штрикнув крамар малого.— Заходь, заходь!
Хлопчина насупив брови, войовниче вперся в крамаря очима, шпурнув на прилавок зіпсовану підставку й докірливо промовив:
— Ви — обманщик! Ви продали поламаний підставець! Або обміняйте, або гроші віддайте!
— Ого! Мертвого з гробу не вертають. Більше з тобою не балакаю. Геть!
— Як?! — несамовито звереснув у нестямі хлопчина й замовк.
У цей гарячий момент у крамницю ввалилось разом аж чотири чоловіки напідпитку й підняли гармидер: кожен од крамаря вимагає своє. Зіпершись підборіддям об прилавок, з новою силою хлопчина теж про своє запищав: «Підставець перемініть! Перемініть підставець!»
— Не мороч мені голови! Іди собі геть! —байдужим голосом відповів крамар, не повертаючись на писк малого.
— Тут не місце для дітей. Іди собі надвір і там балабухи з снігу качай,— лагідно промовив один з покупців. Кажучи це, він тісненько взяв Федька за лікоть, а другою рукою, по-дружньому попліскуючи по спині, випхав за двері.
Надворі зима, холодно, а в бідолашного Федька з чола піт горохом  котиться:  не знає, сіромаха, за що вхопитись, де порятунку шукати:
«Позичити? Хто мене тут знає? Хто повірить? Заробити? Хто мене на роботу прийме, коли всі, мов змовились: малий і малий. Продати що? — замислився хлопчина. І раптом блиснула згадка: — Гаманець! От добре! От добре! Продам гаманця! Адже він п'ятнадцять копійок вартий!» — радіє хлопчина, що його осяяла така рятівна думка.
Окинув очима маленькі, незначні крамнички, міркуючи, куди йому вдаритись.
«Розпочну з крайньої і буду просити за гаманець десять копійок, а врешті, аби не менше п'яти».
Заглянув у крайню крамничку. Йому назустріч підступив молодий, років вісімнадцяти, хлопець.
— Купіть у мене гаманець! — спокійно промовив Федько, простягнувши руку з гаманцем.
Молодий крамар узяв гаманця, оглянув на всі боки не то з подивом, не то якось загадково, зміряв очима з ніг до голови самого Федька й якось єхидно всміхнувся.
— Постій тут, а я покличу сусіду, й він купить. Молодий крамар гукнув у бік сусідньої крамнички. З дверей висунулась голова. І малий всім єством своїм відчув, що перегук той недобре йому віщує. Умить коліна хлопчини самі підігнулись, а підборід дя в піднятий комірець заховалось.
Передчуття не обмануло хлопчика: хвилина — і з кожної крамнички висунувся крамар і приєднав свій голос до перших двох. Почали зупинятись на вулиці й перехожі. І очі всіх — на малого Федька. Хлопчина розгублено озирнувся на всі боки, не знає, в чому справа. А натовп збільшується, збільшується.
І раптом той перший крамар — хвать хлопчину за руку й крутнув так, аж у лікті хруснуло: «Від нас не втечеш!» Бідолашний хлопчина аж присів і відчув себе таким беззахисним, таким малесеньким, як ота комашка, на яку наступи підошвою — тільки й чвиркне.
А дорослі швидко оточили Федька, той за полу смикає, той під бік штурхає. І всі навперебій:
— Скажи, в кого ти гаманця вкрав?
— Скільки там грошей було? Куди ти гроші дів?
— Дати йому припарки, щоб аж пір'я сипалось, тоді все скаже! — почулись голоси з натовпу.
Охоплений жахом, бідолашний хлопчина, схлипуючи й вмиваючись слізьми, намагався щось розповісти, та його перебили.
— І так знаємо! Хто вміє красти, той вміє і вибріхуватись! Обшукати його! Обшукати! Шукали грошей в шапці, розперезали й шукали скрізь: у свитині та в сіряку. Нарешті, звеліли роззутись і струшували чоботи, чи не посипляться звідтіль гроші.
У цей час, коли нещасний Федько стояв босий на снігу, дригонів і плакав такими сльозами, що не лише сніг, а й землю могли б розтопити, один перехожий зупинився.
— Що за крик? Що за лемент? Що за оказія трапилась у вас? — зацікавився старий.
— Злодія піймали! Піймали злодія! — загули.
Старий глянув на змучене  хлоп'я й аж назад подавсь.
— Ні, тут щось не те,— покрутив головою дідок,— злодій не буде так слізьми вмиватися. А може, синашу, ти й справді винен?  Покайся, ти ще малий.
— Клянусь вам, дідусю, голубчику, що я й на макове зеренце не винен! — схопивсь хлопчина рукою за полу старого, благаючи порятунку.
— Не винен? А ось у мене гаманець, якого хотів він мені продати,— підвів високо над головою крамар руку й труснув гаманцем.
— А ти, чоловіче, піймав його за руку? Чи, може, хоч віддалік бачив, як він крав? — присікався старий. — Не піймав — не кажи злодій, — так мудрі люди кажуть. Догадуюсь, що він, бідолашний, попав у біду. Колись я теж останню сорочку з себе продавав, щоб з голоду не вмерти, а мене за злодія приймали. Усяко на віку буває. А ви, люди, добрі, прошу, не розходьтеся й вислухайте, як він зараз мені все розкаже. Одягайся, синашу, швидше, одягайся й голосно розказуй, як це трапилось.
Федько, почуваючи себе під захистом дідуся, наполовину заспокоївся, витер кулаками сльози й розпочав:
— Я вчусь на скрипці грати в Данилка Бондурівського, в того, що в хаті старої Гаврички живе. І дядько Данилко дали мені п'ять копійок і послали мене підставець під струни купити. А крамар мене обманув: продав підставець поламаний, а я не придивився. Приніс, а дядько Данилко кажуть: «Не годиться, біжи обміняй!» Я пішов, а крамар не хоче обміняти. Як я без підставця повернусь додому? Купити другий — грошей нема. Думав я, думав і якось намацав в кишені гаманця, якого ще на початку зими виміняв за коньки в Семенового Гаврюшки. Продам, думаю, гаманця за п'ять копійок і куплю підставець. Адже ж я винен, я не додивився. І тільки показав гаманця — а всі: «Злодій, злодій!» — І малий схлипнув.
Під час розповіді малого прокотилось по натовпу з уст в уста: «Данилко, Данилко, Данилко».
Старий почув і, коли Федько закінчив свою розповідь, спитав у присутніх:
— То ви знаєте Данилка?
— О, його все містечко знає. Це хороший музика,— відповіли разом декілька голосів.
— І Данилко хороший, і хлопчина хороший, а тільки ви всі — не дуже. Напасті шукаєте, хлопчину перелякали. Як вам не соромно.
Усі мов у рот води набрали. Розбрелись хто куди з пониклими носами.
А Федько стоїть сумніший хмари-громовиці.
— Іди! Чого стоїш, небораче? — ласкаво промовив дідок.
— Без підставця мені нікуди йти, — проказав малий.
— Небагатий я чоловік, але почекай,— старий помацав в кишені.— Ось тобі пять копійок і купи що треба. Я вже старий, то хай це на спомин про мене буде, коли не забудеш. Матвієм мене звати.
Хлопчина заридав. Але це вже були сльози не горя, не розпачу, а сльози наболілої душі, сльози безмежної вдячності.
Багато років минуло від того часу, як відбувалася ця подія, а Федько все, як живого, бачить доброго дідуся Матвія, й чує його лагідну батьківську мову, згадуючи, як той врятував його від злих людей. Недаремно кажуть, що добре діло два віки живе.

ПОШУКИ ТРИВАЮТЬ
Усі хлопчики й дівчатка мрійники. Великим мрійником був і Федько. У всіх дітей широкий простір для думок. Аби ці думки були розумними, то й здійсняться. Більшість прагне до всього нового, незвіданого. І головне, щоб прагнення ці не йшли всупереч із здібностями людини.
Федько теж дуже-дуже хотів усе знати, всьому навчитись. Та хоч і здібності в нього були, не все виходило так, як хотілось, бо нікому було допомогти малому.
Ось тому хлопчина так завзято і за скрипку вхопився. І тепер, коли оживлений інструмент перейшов до його рук, він почував, що зовсім зрісся з ним. Не встиг Федько ще навчитися як слід по струнах смичком водити, а дядько Данилко вже почав:
Будемо, Федюшо, по нотах учитися грати.— За. цим узяв нотний папір, понамальовував різні значки, понадписував їх, а тоді й каже:
Кожен звук має свій значок на папері — нотою називається. І своє місце на цих лінійках. Дивись і слухай. Узяв свою скрипку і програв по написаному, проказуючи: до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до...
Федько від подиву аж рота роззявив, йому ніколи в голову не приходило, що музику можна на папір переносити, а потім, мов книжку, читати. Адже на весіллі, скільки він бачив, грають і танцюють, аж попріють, а ніякого «до-ре-мі» нема.
Та хлопчина швидко розкумекав усю мудрість користування нотами, і пальці вже лягали на струни де слід. З ранку до вечора грає на скрипці. Аж руки мліють, аж на пучках пальців рівчаки утворились, а він своє і своє. Навіть сон був суцільною музикою: увесь час бриніло в вухах: мі-фа-соль.
Однак незабаром заняття довелось припинити. У хаті почалось безгрошів'я, а мізерні харчові запаси дощенту вичерпались. Данилко тиняється по Сав-рані, шукає випадкового заробітку. Та все марно.
Виручив усіх кмітливий розум тітки Келі. Вона вже котрий раз у знайомої крамарки «востаннє» позичила гроші і накупила риби на продаж. Ще вдосвіта другого дня пережарила її, а далі постало питання, хто саме піде на базар рибою торгувати. Сама вона не може залишити малу дитину й надовго піти з дому, дядько Данилко соромиться — і, взагалі, такий, що йому комерцію доручати ризиковано. А Федько?.. Не для цього взяли хлопця в сім'ю, та й малий ще.
Почувши, що його за малого вважають, Федько так і кинувся, насупивши брови.
— Хто малий? Хто малий? Та я там, на базарі, все продам!  —І почав одягатись.
Хоч така заява була досить зухвалою, йому не перечили.
Широкий шлях, що йде від повітового міста Бал-ти, тут, у містечку, розгалужується: на Умань і на Голту. По шляху постійний рух пішоходів і возів. У розвилці між двома шляхами — корчма з заплісні-лими стінами й посоловілими вікнами, а поруч — цирульня. Ну, а де корчма, там і відпочинок для подорожніх.
Трохи осторонь, проти корчми, на плацу, між шляхами на видноті, стрічкою простяглися столи, столи й столи. На столах хоч гать гати — і печене, і варене, і сушене, і жарене, і товчене, і квашене, і гаряче, і студжене. Усього не перелічити, зате носом усе відчуєш.
Над усім їстівним, над столами, мов примари, повисли носами баби, баби й баби в заяложених фартухах і люті всі, як оси, а скрекотливі, як сороки.
На краю всіх столів, саме проти корчми, і малий Федько зі своїм «товаром» розмістився, як хрущ на огорожі.
Перед малим — велика макітра, поруч на столі чистий рушник, зігнутий вдвоє, розстелився. На рушнику лежить дві рибки всьому миру напоказ.
Стоїть хлопець, приглядається, прислухається, нової мудрості навчається: як покупця замовляти та як товар свій вихваляти, щоб попасти прямо в ціль, щоб покупець не вислизнув, як в'юн. Бачить він і чує, як прохожого баби атакують, відчуваючи покупця ще віддалік:
— Борщик гаряченький, борщик запашненький, сюди, сюди, сюди! Молодчику, молодчику, я дам тобі холодчику, до мене заверни!
— Колотуха, колотуха, не пропускай повз вуха, не пошкодуй п'ятак! Сало у юшці, сало у юшці, варене в петрушці, покуштуєш усмак!
Нагострив Федько і свій язик, нагострив і нагоди жде, щоб вістря пустити в хід.
Чекав недовго. Аж бачить, по шляху чоловік іде, і, видно, притомився: ледь ноги волочить. Наблизився і очима по столах сюди-туди водить.
Федько відкашлявся і солідним голосом розпочав:
— Рибка малохвоста, рибка малокоста! З річки широкої, з моря глибокого, рибка з окияна, рибка непогана! Дешево продаю! Підходьте! — Під кінець ще й пальцем поманив. Услід за Федьком усі баби теж підняли лемент, свій закличний спів, та було вже пізно: Федькова рибка хрустіла смачно в покупця на зубах.
Отак, то скоком, то боком, Федько сидух то перехитрить, то перекричить, і макітра чимраз порожніє й порожніє. Хлопець дуже задоволений. І не тому, що сама торгівля йому так уже подобається, а тому, що це діло зовсім нове, а все ж у нього щось виходить. У малого Федька така вже натура: «Чому б не попробувати? Чому б не дізнатись?» Торгує хлопчина рибою, а думкою далеко-далеко літає і себе там бачить. І тут, на базарі, не забуває Федько, що він — музикант, що там десь далеко, в майбутньому, може, його мудрість чекає.
І зароджується нова думка, занадто смілива, від якої, засоромившись, малий аж червоніє: «А може, й мені пощастить колись складати музику?» І вмить долонею рота затуляє, лякаючись свого зухвальства, хоч думок ніхто не чує.
Та ось піднебесні мрії малого порушені. З корчми з галасом викотилось п'ять чоловічих постатей. Балансуючи і розмахуючи руками, весела компанія свої хиткі кроки спрямувала в бік столів. Сидухи всі, як по команді, припинили тари-бари і насторожено почали приховувати, куди хто міг, свій товар. Лише Федько не розгубивсь, а, навпаки, використав тимчасове замішання: посміхаючись, він ринувся до них, ніби до знайомих, і промовив:
— А я довго вас чекав. Ходім! — Схопив за рукав одного, другого й поволік до свого стола. Ті не дуже опирались — пішли, а за ними й решта. Тут малий і почав вихваляти на всі боки свою рибу, прицмокуючи язиком. Жарти, сміх — і над макітрою, і над Федьком. Так і до згоди прийшли жартома.
— То як же ти націлився свою рибку продавати? — сміючись запитав дядько в чубатій шапці.
— Та це вже як вам підійде на смак: можу всю, можу й на штуки, аби тільки кожна рибка вийшла за п'ятак,— діловито відповів.
— Скільки за всю? — пита дядько з носом, як баклажан.
— Чи виграв, чи програв, давайте шістдесят! — рішуче махнув рукою Федько.
— Ех, де наше не пропадало! Перевертай сюди макітру! — вигукнув дядько з червоним роздутим обличчям, підставляючи полу зашкарублого кожуха.
Макітру вверх дном, гроші в кишеню — і Федько, обсмикнувши поли свитини, шапку натиснувши, повагом додому почвалав, обережно тримаючи макітру, щоб не розбити.
Удома дивом дивувались, що хлопець усе розпродав і зарання так повернувся.
— А що? А я не казав? — переможним тоном промовив хлопчина.— А ви всі: «Малий та малий!»
— Та де там малий, де там малий?! — обізвалась Келя, пригортаючи до себе Федька.— Ти у нас справжній парубок!
А ще більше тьотя Келя була вражена, коли підрахувала виторг. Виявилось, що Федько на двадцять копійок грошей більше наторгував, ніж передбачалось.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Після першого щасливого дня почались чомусь у Федька невдачі. Чи то проїжджі були не голодні, чи такі, що полюбляли найбільше холодець і пампушки з часником, але у вівторок і середу хлопець всю рибу не розпродав. Знов у сім'ї музиканта почались напівголодні дні. Хоч учорашня риба не дуже смачний харч, та все ж можна голод трохи вгамувати. Але за що придбаєш новий товар, за що купиш хліба, солі, круп?..
Похмурий блукав Федько біля корчми і сумним голосом розхвалював рибку «малохвосту і малокос-ту», а макітра все залишалась повною. Вже й вечоріє, та торгівля не йде, хоч плач. Добре казала мати, що гріх вихвалятися! Поганий з нього торгівець-купець. Мабуть, ще й з музикою нічого не вийде, коли кишки постійно марш гратимуть.
На щастя, наступного дня один знайомий приніс товар і попросив Данилка чоботи пошити. Данилко з радістю погодився, ще й запропонував старі полагодити, якщо є. Федьків батько теж іноді чоботи шив, отож і Федько в цій справі трохи розбирався.
Скрипки поки що спочивають, а музиканти над чобітьми упрівають. Данилко нові чоботи шиє, а Федько старі латає. Дві доби — і два карбованці до хати прибуло.
Зрадівши, Фодько придумав:
— Давайте, тьотю, на карбованця знову накупи-МО риби, і я буду торгувати, а решта грошей хай на піші витрати.
— І  це ти серйозно кажеш?
— А що ж, я вмить розпродам, аби погода була...
— Маєш бажання — будь ласка!
І Федько знову стоїть на базарі над макітрою, знову виспівує, перекупкам допікає.
І саме в той момент, коли Федько увійшов у азарт, приказуючи «рибка з окиану, рибка непогана», як несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Хлопчина підвів голову. Очі його зустрілись з очима Якова Сивака, що мешкає проти батькової хати, на протилежній горі. Сивак лагідно всміхається, а Федько геть розгубився.
— Ти що, хлопче, аж з Полянецького прийшов сюди рибою торгувати? — промовив Сивак, тримаючи руку на плечі хлопчини.
— Ні, я... я тут, в Саврані, живу,— прохрипів Федько, хвилюючись, мов продає крадене.
— Як так тут живеш? — пронизує очима Сивак хлопчину.
— Я вчуся на скрипці грати в того Данилка Бон-дурівського, що живе, може, знаєте, в баби Гаврички?..
— У Данилка? У того дивака? І він тебе харчує?
Федько почувши слово «дивака», ще більше знітився й тільки головою кивнув, мов на допиті.
— Тобі, я бачу, не сподобалося, що я його диваком назвав. А знаєш, що він позаминулого року зробив?Повертаючись з весілля, увесь свій заробіток пожертвував на погорілих. Він завжди такий, знаю. Мабуть, знову десь розсипався до останнього ґудзика у своїх щедротах — сидить без копійки й тебе з рибою послав?.. Розтринькався?
— Ні, так кінці не сходяться, і все.
— Ха, не сходяться. А в твого батька сходяться? А в тебе сходяться? Чув, ти здібний. Чому десь в школі не вчишся?
— Бо я бідний,— жалісливо промовив хлопчина.— Я навіть до самого царя хотів написати, та татко...
— На шибеницю треба твого царя! — злісно й насторожено озирнувся Сивак навколо.— Скажеш, щоб дядько Данилко сьогодні прийшов, бо лікар з Одеси приїхав. Він знає куди. І на тобі три карбованці, передаси!
Сивак пішов, а Федько залишився мов ошпарений. Такого наслухався, такого наслухався, що матінко моя! Недаремно якось мама казали, що Сивак і в бога не вірить, і ніякого начальства не визнає, в тюрмі сидів...
Щебече Федько над рибою, поволі спродує, а у вухах весь час, мов здоровенний цвях сидить: «На шибеницю треба царя!» Хіба ж не страшно? Га? А з другого боку виходить інше: і дядько Данилко каже, що цар посилає солдатів у своїх батьків стріляти. А дядько Данилко розумний і дуже, дуже добрий. І Сивак навіть знає, який він добрий,— думає хлопчина.— Усі гроші, каже, віддав на погорілих. Я б теж віддав би... Ну, виходить, що й Сивак добрий: торік мене абрикосами вгощав, а тепер три карбованці передав для Данилка, але ж він сам теж бідний: лісорубом, як і мій батько, працює. От щоб я був справжнім музикою, заробляв би грошей — тоді всім допомагав би. Та що, коли я тільки-но гаму вивчив. Скрізь треба бути вченим, а я — бідний, «кінці не сходяться». Ех!»
Повертався додому Федько з добрим виторгом, повною головою думок і з загадковим дорученням про якогось лікаря з Одеси.
Не жвавим, з посмішкою на вустах, як завжди, зайшов він в хату, а якимсь не то заклопотаним, не то розгубленим, не то стурбованим.
Мовчки поставив на стіл макітру, поклав дві рибки, яких не встиг продати, вивернув кишеню й висипав на стіл всі мідяки й почав роздягатися.
І Данилко, і тьотя Келя, позираючи вдячними очима на Федька, сміючись, стали виторг підраховувати.
А хлопчина, заглибившись у якісь думи, ходить по хаті сам не свій.
— Чи ти ба! — вигукнула тьотя Келя.— Риби було на карбованець, а приніс півтора, ще й дві рибки залишилось! Оце-то так!
Федько ледь усміхнувся, нишпорив в спідній кишені, а потім якось насторожено, не піднімаючи голови, мовив:
— А це три карбованці вам, дядьку Данилко! — протягнув руку Федько.— Яків Сивак передав. Ви його знаєте? І казав, що якийсь там доктор з Одеси приїхав, і щоб ви зараз ішли...
— Сивак Яків? Він з тобою був? — аж підскочив Данилко, і весь сяючий...— От де золотий чоловік! Душа не чоловік! Знаю я його, знаю. Це свята людина. Тільки ти даремно гроші взяв.
Ще й ще вихваляючи Сивака, Данилко щось шепнув тьоті Келі й почав одягатись. Данилко пішов.Тьотя Келя налила в миску капусняку, врізала окраєць хліба й припрошує: «На їж, Федюшо, їж! Ти в нас такий хороший, намордувався на базарі!» У хлопчини в очах повно сліз. От-от заплаче. Згадав слова Сивака: «Він тебе й харчує?»
Ніяк у рот капусняк не лізе: якийсь внутрішній голос, голос совісті з докором каже: «Вони такі бідні — а ти їх об'їдаєш, та ще й вчишся безкоштовно». Сьорбає через силу і в думках з собою розмовляє: «Сивак,— каже Данилко,— святий чоловік.
Ні, це ти святий! Ти ладен для всіх небо прихилити. Та я за тебе б голову свою поклав, у вогонь скочив би, щоб віддячити! А Сивак, може, й добрий, сам бачу, що він за бідних, і Данилка он як хвалить, але, щоб аж вішати царя — це вже занадто. Ну, хай би поганьбити трохи, чи що. А, врешті, хто до нього доступить, коли навколо нього генерали та всі солдати? Годі про це й думати»,— і Федько махнув рукою.
Чекаючи, коли Данилко повернеться, тьотя Келя над колискою сидить і про щось своє думає, а Федько взяв скрипку, щось бренькає, намагаючись якусь мелодію піймати.
Насунулась ніч. Федько на лавці ліг спати, заховавшись з головою під свитину, але не спить: базар привиджається та все пережите ще не вляглось. Аж чує, Данилко прийшов. Федько не ворухнеться: прислухається, що про доктора Данилко буде розповідати, але чує лише: «атож, ні, казав... буде» — й то пошепки вимовляють. І раптом бачить Федько одним оком з-під поли свитини, як Данилко виліз на стіл, став коліньми й потягнувся вверх до образа. Відщипнув защіпку, відчинив передню скляну раму і якісь папери аж за спини святителів заховав. Знову защіпнув і скік на долівку.
Федьком аж тіпнуло. «Що ж то за папери? Доктор написав? А що? Чому аж в образ заховав?» Цікавість усі думки малого з голови витиснула. Довго Федько не міг заснути: про таємничі папери все думав. Та сон, нарешті, переміг. Прокинувся він, як завжди,  дуже  рано. Умився, за  звичкою став богу молитись. Шепоче, хреститься, дивиться на трьох святителів, і, замість побожної пошани до святих, смирення, в хлопчини пустотлива посмішка на вустах, і губи самі вимовляють, дивлячись на святителів: «Ага, ага, ви не знаєте, що у вас за спиною? А я не сьогодні, то завтра взнаю, адже цікаво? Так?»
— Поснідавши, Данилко й тьотя Келя почали збиратись на базар.
— Побудеш, Федюшо, з Оленькою, ми скоро повернемось! — просить тьотя Келя.
— Добре, тьотю, добре, я побуду,— відповідає Федько.
Дядько і тітка з хати, а малий бешкетник на образ лукаво — зирк! Почекав трошки, зробив крок до столу й зупинився. Замислився. А тоді рішуче: стриб на стіл. Раз, раз, раз, скляною рамою мах! Засунув далеко руку й смик! Ставши навколішках на столі, розгорнений папір читає. Ворушить губами, а все обличчя з переляку міниться, міниться. Ще раз перечитав, ще раз, а на третій раз зупинився на рядках: «У царя 600 миллионов рублей лежит в английском банке, а он ни гроша из тех денег не дал голодным ребятишкам мужицким... Он сидит себе во дворце, сладко ест, живет в свое удовольствие».Переляканий, схвильований, хлопчина мерщій папірець заховав, а сам геп на лавку. Забило дух, серце як не вискочить, а в очах вогняними літерами: 600 мільйонів, 600 мільйонів.
Як у чаду сидить Федько й ворушить губами, мов непритомний, а перед очима картина за картиною: плачучі, босі, голодні діти... нужденні селяни, а серед них батько й брати. Строкарі вимагають платити їм по-людськи, а їх нагайками б'ють. Бідняцькі хлопчики й дівчатка учитись хочуть, а для них шкіл нема! «А царь сладко ест, живет в свое удовольствие». «Мерзотник!!!» — само зірвалось з язика Федька.
Заплутавшись у думках, Федько вирішив покласти пожовклого листа назад у схованку і почав підбирати інші папери. Вони були схожі на газети, які він бачив у трактирі, тільки ці — набагато тонші. І хоч Федько ще не стямився від раніше прочитаного, цікавість взяла своє. Одразу кинувся в очі заголовок. «Иск-ра»,— чомусь по складах прочитав хлопчик. Під заголовком зліва були зовсім незрозумілі слова: «Россійская соціал-ь-демократическая партія», а з правого боку — трохи зрозуміліше: «Из искры возгорится пламя»...
— Що ж, почитаемо, як воно «возгорится»,— поважно сказав собі Федько. Сковзнув очима по сторінці і зупинився на словах «Волнения крестьян на юге». Під тим заголовком писалось, що у якомусь з повітів Полтавської губернії бунт, вбито управителя. Бунтує кілька сіл. У якійсь Карлівці проти робітників послано військо з 1500 солдатів.
І в Харківській губернії бунт голодуючих селян. За те, що вони хотіли взяти з панських складів зерно, з ними жорстоко розправились. Сюди приїхав сам міністр Плеве...
«Патку мій! — здивувався Федько.— То, виходить, у царстві нашому не все спокійно! Виходить, дядько Данилко та Яків Сивак — не перші. Але ж короткі руки у тих бунтівників, щоб аж царя достати. А якби й прогнали його, то й що тоді? Ні, видно, без царя не можна. Он навіть у вулику цариця є».
Так і не вирішивши остаточно, що робити з царем, Федько змушений був поспіхом сховати папери, бо в дворі почулися чиїсь кроки: а що як стражник іде?
Тільки встиг малий клацнути замочком, закриваючи ікону, як на порозі з'явилась тітка Келя. Від серця відлягло, і Федько полегшено зітхнув, зрадівши, що прийшли свої і що він не попався на гарячому.
А тітка Келя вже щебетала про щось збуджено, не помічаючи Федькового замішання, і поступово втягла і його в ту розмову. Поволі Федько опанував собою, а незабаром і забув про своє відкриття. У вирі подій, що пізніше закрутили його, хлопець ще довго не повертався думками до таємниці тієї схованки: насувалась широка масляна.

БАРАБАН
Зима нездужає, розкисла і плаче слізьми рясними зі всіх стріх. Весна стука у вікно. У всіх хатах убогих і багатих гостить масляна. Зі всіх коминів млинцями пахне. Усі спішать наїстися, напитися на цілий семитижневий піст. А піст, як піст: кайся й молись, а на обід піснесеньке все: чи то капуста, чи куліш та на закуску з розсолом хрін.
— Весною пахне — кінець зимі! — промовив Данилко, задумливо дивлячись у вікно.— Але кінець і заробіткам: на носі піст, а з грішми в нас дуже тонко. Три дні ще наших. Треба масляну ловити, як кажуть, за хвіст. Підемо, мабуть, попід хати шукати, де справляють «колодія», може, хоч трохи десь заробимо. Візьму, Федюшо, тебе з собою, тільки не з скрипкою, а з барабаном. Зі скрипкою тобі ще рано, а на барабані ти зумієш бухкати.
— Зможу, їй-богу, зможу! — схопившись на ноги, вигукнув малий.— Я зараз! От дайте мені барабан!
— Чекай, не спіши, це ще буде. А сьогодні вис4 семо барабан з сіней та поставимо його в теплі під грубкою, щоб добре засох. А на ранок він, як дзвін буде! Тільки торкнеш його — заговорить,   хльоснув задерикувато пальцями Данилко.
Полягали всі спати. Федько, як завжди, на лані під вікном. Крізь вікно ллється бліде світло повного місяця. І дядько Данилко і тьотя Келя скоро позасинали, а малий ніяк не може: думки сон гонять. Він уже ніби бачить, як крокує ото від хати до хати, а на вибунченому животі барабан погойдується, як на тому барабані балабешкою та тарілками всілякі ритми вибиває.
Так і заснув...
Чи довго Федько спав, чи ні, чи міцно — не знає ніхто, навіть і сам Федько цього не знає. Але прокинувся та й: гоп — і сів, мов і не спав.
Посидів, посидів, скоса позираючи на барабан, і нетерплячка взяла верх. Прислухався, чи міцно всі сплять, а тоді тихенько зсунувся з лави й почапав до грубки. По дорозі собі загадав: «Якщо висохла шкіра на барабані, буде зараз день, а ні — доведеться з півгодини, а то й годину почекати». Нагнувся й тихенько пальцями по барабані: та-та-та-та-та, а воно: бум-бум-бум, мов яблука по блясі розсипав.
— Це ти, Федюшо? — почувся голос Данилка.
— Я,— винувато відповідає хлопець.
— А чому ти не спиш?
— Та я вже виспався й хотів попробувати, чи барабан уже висох.
— Та ще й перші півні не співали. Я тільки-но заснув, а ти хочеш, щоб так скоро барабан висох. Спи!
Розчарований Федько неохоче знову поліз під свою свитину. Лежить, засунувши холодні руки між зігнуті теплі коліна, і сердито місяць лає, що так ліниво рухається по небу й затримує ніч.
Нарешті заснув так міцно, що й не чув ані перших, ані других, ані третіх півнів, і місячне світло йому не заважало.
Прокинувся, розплющив очі й побачив, що дядько Данилко щось  біля барабана возиться. Хлопчина з себе свитину — мах, а сам з лавки--стриб! І навпочіпки біля барабана присів.
— Може, вам, дядьку, щось допомогти?
— Оце добре, що ти зараз тут нагодився. Мені треба до тебе оцю шлею припасувати, щоб барабан тобі носа не дуже підпирав і щоб не дуже низько по животі теліпався. Після обіду я й почну муштрувати тебе, як з барабаном поводитись.
— Ні, ні, ні, зараз! Я хочу зараз! — зарепетував Федько і вже голову у шлею засунув.
— Ну, хай буде по-твоєму — розпочнемо.
За цим Данилко взяв колотушку, барабанну тарілку і, наспівуючи то польку, то вальс, то марш, почав на барабані вистукувати та видзвякувати. У малого аж дух захопило.
— А тепер я це саме буду грати на скрипці, а ти барабаном у такт вибивати,— мовив Данилко.
І на диво хлопчина все повторив і майже ніде не схибив.
— Молодець! — похвалив Данилко.— Ти справжній барабанщик!
Від таких слів Федькові здалось, що він на цілу п'ядь виріс.
І от після обіду малий вперше в своєму житті вирушив гастролювати в ролі музиканта-барабанщика. Виступ цей для хлопчини був захоплюючим, сповненим великих надій.
У «гастролях» брали участь чотири музиканти: дві скрипки, кларнет і барабан. Грати мали там, де мешкали заможні міщани, які найгучніше масляну святкують.
Стали на горбку, на видності, і дружно заграли марш.
Ще не встигли програти до кінця, як зі всіх боків, там десь за токами, за  садками почулись перегуки хрипких хлоп'ячих голосів: «Петре! Іване! Максиме! Чуєш? Давай бігом!», «Хлопці, сюди!!!» А за цим затріщали тини, заскрипіли хвіртки, і, як комашня, з усіх кінців на звуки музики ринули хлопчаки. І всі біжать наввипередки. Прибігли всі засапані, замур-зані, розхристані, розтріпані, а очі вогнем горять.
Хто в материній довгополій куртці з закачаними рукавами, хто в полатаній свитині з татового плеча, хто в якій потрапив одежині, навіть в старезному жилеті, накинутому на плечі сяк-так. Та метушливі всі, як горобці, а галасливі, як гайвороння. І вуха кожного — на скрипку та кларнет, а очі спрямовані на барабан.
Бо дуже цікавить усіх хлопчаків не так барабан, як сам барабанщик. Адже він — такий же, як і всі вони. І кожен хотів би бути на його місці. І кожен намагається стати ближче до барабана й при нагоді познайомитись з малим барабанщиком. І, може, пощастить хоч раз якось стукнути, хоч би й пальцем. Найбільш відважним виявився хлопець цибастий, стріхатий, покопаний віспою, в солдатському кашкеті з червоною околицею, в коротенькій свитині, підперезаній мотузкою. Коли закінчили грати марш, і музиканти почали скручувати цигарки, він підступив до барабана впритул і промовив до барабанщика запобігливо:
— Тебе як звати?
— Федько.
— А мене Яків. Будемо дружити. На тобі! Хай буде твоя! — Яків витяг з-за пазухи рогатку й подав Федькові.
Федько з радістю прийняв подарунок.
— Ну, хлопці-молодці,— звернувся Данилко до хлоп'ячого гурту,— хто з вас скаже, де та в якій хаті весела компанія масляну справляє?
— Я! Я! Я! Я! — обізвалось з десяток голосів навперебій.
— Я знаю, де найближче! — переможно виступив Яків наперед, дружньо позираючи на Федька. — У Андрона Маснюка. Я вас поведу.
— Як до Андрона, то й до Андрона,— погодився Данилко.
У подвір'я Андрона ввалились цілим кагалом. Двері сінешні відхилені. На вікнах фіранки. У хаті «хто в ліс, хто по дрова» — на всі горла співають якусь пісню. Музики попід вікнами несподівано гримнули польку. І найголосніше — Федько на своєму барабані. Так бухнув, що аж шибки у вікнах задрижали.
Затихла в хаті пісня. Грюкнули там десь двері. І надвір, мов розполохані кури, з розчервонілими обличчями, з вереском вистрибнули жінки — одна, друга, третя, а за ними й чоловіки, з розкуйовдженими чубами. Мить — і закружляли пари, приспівуючи й пристукуючи каблуками. Найбільше задоволення у веселій каруселі мав Федько. Він почував себе, як молодий орел, у якого щойно крила зміцніли. Він такі «фіглі-міглі» на своєму барабані виробляв, під-звякуючи тарілками, та так завзято бухкав, що сам увесь ходором ходив, а від барабана, здавалось, ось-ось одне дрантя залишиться.
Коли закінчили польку, музиканти поздоровили гостей з масляною. Ті подякували й замовили програти кадриль.
Федько, на радість малечі, і тут «не підкачав». Не спускаючи з барабана й барабанщика очей, всі хлоп'ята лише язиками мелькали від задоволення та плечима здригували. Нарешті, всі відчули непереборну силу музики. Першим підстрибнув, як коник, і зірвався з місця Яків. Він схопив найближчого біля себе Семенка й давай завзято кружляти. Підбадьорений Стасько підхопив Іваська, а Максимко Климка, Гаврилко закружляв з Данилком. Узялись за руки Тодось в прадідовому жилеті і довгополий Амбрось. І пішло, і пішло... Усі до одного стрибають хлоп'ята, як блохи, а Федько своїм барабаном ще й жару піддає. Тупіт, регіт, жарти. Весело старим, весело й малим. А в усьому винен барабан: він таку бучу підняв.
Закінчили й кадриль, і Данилко від усіх музикантів уклонився, подаючи знак, що вже годі.
Господар запрошує музикантів до хати, але Данилко відмовляється, натякаючи, що їм ще в багатьох дворах грати, й треба спішити.
— А біжи-но, Улито, мерщій до хати та винеси музикантам чимсь закропитись та на зуб перекинути! — звернувся до дружини Андрон.
Не встигли музиканти по три чи чотири ковтки диму цигаркового крізь ніс перепустити, як Улита з'явилась з підносом у руках. На підносі виблискувала карафка з перцівкою, чотири чарки та випиналась ціла гора запашних млинців.
— Наливайте, люди добрі, самі скільки хочете й пийте скільки хочете, зараз масляна й треба пити та їсти, скільки влізе! — звернувся Андрон до музикантів.
Кларнетист та другий скрипаль випили по чарці, а Данилко лише пригубив.
Дійшла черга й до барабанщика. Уся малеча стежила, гадаючи, як це Федько по-музикантськи буде горілку дудлити. А той простяг руку ніби за чаркою, а сам — хвать млинець та в рот. Дітвора аж зайшлася сміхом. Потім господар і гості почали грішми музикантів обдаровувати. Не обминули й барабанщика. Жінки взялись вихваляти його на всі боки, та так, що хлопчина почервонів, як рак, не розуміючи, чи жартують над ним, чи всерйоз це. А вони, перебиваючи одна одну, прихвалюють:
— От барабанщик, так барабанщик!
— Усім барабанщикам барабанщик!
Приказують ото і на всі боки хлопчину з бараба
ном обкручують, общупують і посміхаються.
— Ви йому бабськими байками боків не забивайте! Краще гроші йому дайте! — втрутився довгоносий дядько, зеленим широким поясом оперезаний через увесь живіт.
Молодиці схаменулись, заметушились. І кожна, відвернувшись убік, полізла в пазуху. І пішли мідяки — по одній, а то й по дві монети — Федькові в руку. Одержавши свій заробіток, музиканти рушили далі, туди, де, на думку хлоп'ят, найгучніше святкують масляну.
Дорогою Яків підбіг до Федька і шепнув у вухо:
— Дай мені трохи барабан понести.
Федько завагався, але дав-таки, наказуючи, щоб, бува, не випустив. І тепер, на заздрість усій малечі, Яків несе барабан та крадькома побухкує. А Федько, повагом крокуючи поряд, не зводить очей з барабана, який сьогодні зробив його героєм в очах дорослих і дітей.
Та от хлоп'ята провели музикантів до двору Соф-рона Голобородька. Гурт хлопців збільшився: ціла армія жвавих, непосидючих малюків уже суне. Цікавий народ — хлоп'ята. Коли вони в гурті, їм завжди весело. У кожного так і бігають оченята, а на розтягнених губах ні на хвилинку не згасає лукава посмішка.
Хата Софрона довга, з високими призьбами, стоїть близько над дорогою, а тому подвір'я майже нема. Сінешні двері навстіж одчинені. У хаті співають «Стоїть явір над водою». Співає крикливим голосом одна жінка, до неї намагається приєднатись чоловічий голос і гуде, як хрущ на нитці.
Тільки що музиканти показались у хвіртці, як їх крізь вікно побачили, вибігли назустріч і повели гостинно в хату.
Услід за музикантами цілою юрбою ринула й малеча: набилось повні сіни, що й дверей хатніх не зачиниш.
Музиканти посідали на лавці. А хлопчаки й собі з сіней через поріг у хату: скік, скік, скік. Раз — і троє хлоп'ят уже на лавці поруч з барабаном сидять, двоє — на припічку біля печі примостились і тільки ногами помахують. Сидять і шморгають носами. Що ти їм скажеш?
А коли хата сповнилась музикою й гупанням барабана, надворі, біля вікон, зчинився цілий содом. Одні хлопчаки поставали коліньми на призьбу, другі поспинались їм на плечі. Усі прилипли носами до шибок, і в хаті стало темно, хоч світло світи серед білого дня. Хлопчаками й усі сіни забиті, бо їм завжди кортить не лише все чути, а й все бачити на власні очі. Але, як це не прикро, усім проти хатніх дверей не поміститись, а бачити треба. Частина більш догадливих хлопців полізли вверх по драбині, що стояла тут. Посідали на щаблях, як ластівки, й дивляться в хату через голови передніх. Та ось сильніші пішли в наступ на тих, що осілись на драбині. І ті змушені були податись уверх. Але натиск продовжувався, і самі верхні опинились на горищі, у темряві. Та хлопчаки й тут розвагу знайшли. Обшарили, обмацали всі кутки, всі закутки й натрапили на сушені сливки та й заходились ласувати ними. їдять, а кісточки вниз на голови кидають. Накликали тією необережністю повне горище ласунів. Залишилось чимало й таких, що й до дверей не потраплять, і на горище їх
не пускають. Що ж залишилось їм робити? Пустують. То один одного, дивись, ззаду за волосся смикне, то ногою підчепить, і той летить сторчком, то ліктями під бік хтось когось штовхне, то, дивись, плигне один другому на спину і прокатається через усі сіни. Усе це хлоп'ячі жарти, хлоп'ячі іграшки, і ніхто не ображається. Усі лише регочуться, аж захлинаються.
Та ось один з них, Тодончик, великий хитрун і нестерпний бешкетник, схопив у трьох малюків з голови шапки — й жбурнув їх у діжку з водою. За хвилину і його, Тодончикова, шапка теж туди полетіла. Зчинився регіт, потім знов метушня, ще, ще, ще й ще полетіли шапки у воду. Тодончик підбіг до діжки й обома руками всі шапки поглибше затовкмачив.
Тут і завирували у сінях і лемент, і сварка, і штовханина — цілий тобі дебош.
Софрон почув, що хлопці в сінях геть розперезались, схопив рогач — і туди.
— А це чого ви таку бучу, гаспидські діти, зняли? Геть до одного надвір! — зарепетував він, погрозливо махаючи рогачем над головами малечі. У цю мить якось ненароком глянув уверх, на горище, де хлоп'ята збились укупу, як овечата, бігають лукаво оченятами, а роти долонями позатуляли, щоб не пирсну-ти сміхом.
— Вас і туди занесло? — ошаленів Софрон.— Заберу драбину — і сидіть там! — задихаючись од люті, кинувся до драбини.
Матінко моя! Як та драбина витримала, і як ті хлопчиська голови не повивертали! Як м'ячі гумові, котилися і стрибали, та всі до сінешніх дверей, та всі до сінешніх дверей.
Коли хлопчаки були виколошкані надвір, Софрон намірився й двері зачинити. І тільки-но шарпнув за клямку, а знадвору з десяток рук учепились за двері й почулись пискляві голоси:
— Там шапки наші!
— Які шапки? Де шапки? — тримаючись за клямку, перепитав Софрон.
— А в діжці, у воді! — відповідають хором малюки.
Гості й музиканти почули ці перегуки й підбігли до дверей, з зацікавленням дивлячись у сіни й чекаючи якоїсь нової хлоп'ячої витівки. Софрон у діжці поколотив рогачем й зареготав, промовивши:
— І прийде таке в голову! Та тут ніби грибів хто наквасив!
Підвів рогача вверх, а на ріжках, як варениці,— аж дві шапки. Ляпнув ними через поріг надвір, копирснув удруге — знову дві шапки, ще, ще, ще. І вилаяв би малюків, та сміятись хочеться.
— От діти, от діти, лихо якесь, а не діти,— не може Софрон заспокоїтись, увійшовши в хату.
— Не дивуйтесь і не сердьтесь, куме, діти завжди, як діти,— зауважив якийсь чорноусий статечний дядько.— Гурт, як не кажіть. Ще й до того самі хлопчаки.
Після Софрона музиканти ще в п'ятьох хатах побували. Скрізь вихваляли малого барабанщика.
Сонце вже схилилось на надвечір'я. Згасав день.
— Ну, браття,— звернувся Данилко до музикантів, — чи багато ми заробили, чи мало, а й за це спасибі. Навідаємось на всяк випадок до начальства. Може, і там щось перепаде.
Найвищим начальством був поліцейський пристав. Двір огороджений щільно збитими дошками. Тільки залізний дах будинку з-за огорожі визирає.
Крізь прозорку хвіртки видно собаку на ланцюгу. Постукали у хвіртку. У відповідь завалував собака.
З хати вийшла служниця, підбігла до прозорки й запитала, що треба.
— Дозвольте з масляною поздоровити,— відповів Данилко.
— Доложу барину. Зачекайте! — хвицьнула ногою служниця, наслідуючи пань. Через хвилинку вона повернулась і промовила: «Не дозволено!»
— Тут, видно, від пристава до собаки — всі одного фасону. Підемо далі,— промовив Данилко до своїх.
Зупинились перед подвір'ям поліцейського урядника. Хата урядника звичайна, селянська, але з ґанком. Ворота відчинені. Отже, вхід не заборонено. У хаті гамір. Вступили в подвір'я й заграли марш.
Через якусь хвилину на порозі сінешних дверей з'явився сам урядник, невеличкий чоловічина, з горбатим носом, виряченими очима, довгою шиєю й гнилими зубами.
— Спасибі, братці, за музику! Добре граєте! — прорипів урядник.— Почастую доброю чаркою, як що, заграєте «Полонез». Умієте?
Музиканти перезирнулись. Кларнетист покрутив головою.
— Я вмію,— відповів Данилко.
— Я теж умію,— обізвався Федько, помахуючи балабешкою.
Данилко заграв на скрипці, а Федько йому злегка підбухкує. Урядник, слухаючи, ураз розкис, схлипнув і поліз до кишені за хусточкою.
«Плаче! — здивувався Федько. — А як бідних мордувати разом з панами — тоді, мабуть, не плаче!» Враз згадався хлопцеві той пожовклий папірець з ікони, і зохотілось хоч чим-небудь досадити урядникові. А той, як навмисне, якраз ближче підійшов, щоб  краще  чути.  Тут  Федько  як  бухне-бухне,  під самісіньке вухо урядника!
Від несподіванки він відсахнувся — ледь у сніг не гепнув, та як завересне, тупнувши ногою:
— Замовчи, виродку проклятий! На тобі того барабана потрощу!
Федько на мить злякався, випустив з рук балабешку, а потім як чкурне — враз за ворітьми опинився.
За ним і решта музикантів побрели з двору.
— Панство любить тільки з когось дерти, а не давати,— обізвався другий скрипаль.— На, візьми свою балабешку. Хоч ти з ним розрахувався! — усміхаючись простягнув Федькові знахідку.
— А тепер подамося до трактиру,— мовив дядько Данил ко.
— Пішли,— згодилися всі і рушили далі.

У ТРАКТИРІ
Вечоріло. На землю поволі насувалась ніч. Де-не-де у вікнах хат заблимали вогники. Над дверима великого цегляного будинку ліхтар горить, освітлюючи вивіску з написом «Трактиръ».
Пропускаючи Федька вперед, усі гуртом музиканти зайшли до яскраво освітленого приміщення і зупинились біля дверей, прикидаючи, де розміститись.
У трактирі було тихо, малолюдно. За столом у кутку сиділи троє чоловіків, серед яких Федько одразу впізнав Якова Сивака. Вони мирно про щось розмовляли, потягуючи пиво.
На скрип дверей всі троє глянули у бік музикантів і привітались з дядьком Данилком.
За рештою столиків сиділо ще душ вісім незнайомих Федькові дядьків, яких він не встиг розгледіти за димовою завісою, що їх оповила.
А дядько Данилко вже йшов до вільного столика біля вікна, і музиканти поспішали за ним. Склали на вікно свої інструменти, примостили біля стіни барабан, сіли і замовили всім пиво, а малому — склянку чаю з бубликом. Якийсь час сиділи мовчки, а потім язики розв'язались — і пішли балачки про сьогоднішні пригоди, про невдачі з урядником та становим приставом.
Далі двоє незнайомців з трактирних відвідувачів встали, обійшли всі столики, про щось стиха домовляючись, і наблизились до гурту музикантів.
— Хлопці, чи не заграли б ви нам якоїсь веселенької, щоб душу зігріти,— звернувся один з них, висипаючи на стіл жменю назбираних щойно мідяків.
— Охоче! — за всіх відповів Данилко. — Ось лишень доп'ємо пиво.
Першим зірвався Федько, дожовуючи бублика,— і мерщій начепив свого барабана: аякже, люди на них чекають! Ба, ще й можуть без нього почати грати, доки за столом буде висиджуватись.
Ця поспішність розсмішила музикантів, і вони теж потяглись до інструментів.
— Спочатку заграємо «Камаринську»,— скомандував Данилко, і музиканти дружно вступили.
Всі присутні пожвавішали, заворушились; почали посміхатись один одному і до музикантів, підморгуючи Федькові.
— «Однозвучно гремит колокольчик»,— шепнув Данилко, як тільки стихли оплески після «Камаринської».
Посмішки одразу позмикали, голови посхилялись, коли полилась тужлива мелодія пісні.
Данилкова скрипка захлиналась смутком і ніжністю, упивалась широчінню простору, що оточував самотнього візника з пісні і поглинав одноманітне торохтіння дзвіночка. Наче злившись зі скрипкою, Данилко, здавалось, забув про все на світі, і для нього вже нічого не існувало, крім тих чарівних звуків. А тим часом Федько побачив, що він поволі йде до столика, за яким сидить дядько Яків, стає поруч з ним і щось каже, ледь ворушачи губами. Той непомітно кладе в кишеню Данилкові якийсь згорток.
Крім Федька, цього, мабуть, ніхто не бачить, бо всіх заполонила пісня, усі поринули в якісь думи...
А Данилко так само спокійно повернувся до музикантів і продовжував грати, ніби нічого не сталось.
Аж ось рипнули двері — і до трактиру котячою ходою увійшов якийсь миршавий молодик з вусами. «Ну, чистий тобі кіт! — подумав Федько.— Може, те й вусами ворушить?» За ним вайлувато погупали чобітьми два стражники і попрямували до шин-квасу. Трактирник, догідливо посміхаючись, запропонував усім трьом пиво.
Музиканти грали вже нову пісню, а молодик, пристукуючи в такт ногою, все стояв біля трактирника і пильно оглядав присутніх. Потім повернувся до нього і щось швидко заговорив. Той показав очима на Данилка і відійшов, щоб налити стражникам ше по кухлю пива. Данилко спостерігав за змовою, впіймав погляд трактирника і нагнувся до Федька.
— У тебе є якась внутрішня кишеня? — прошепотів, майже не розтуляючи рота.
— Еге ж, маю таку, що ціла в'язанка бубликів чи ковбаса вміститься.
— Виручай, Федю! Витягни в мене з кишені пакуночок і заховай до своєї,  поки я  гратиму,— повернувся до малого боком Данилко від молодика.
Пакуночок блискавично перейшов до Федькової кишені.
— Побіжиш зараз додому і заховаєш,— звернувся знову до малого Данилко.— Заховаєш...
— Та знаю вже де...— вихопилось у Федька.
— Що знаєш, шибенику? Тільки дивись: щоб нікому ні слова!
І, закінчивши нарешті гру, вже іншим тоном — так, щоб усі чули, додав:
— Ну, коли втомився, паняй додому, а я вип'ю ще кухлик пива і теж скоро прийду. Біжи, біжи, ми не будемо більше грати,— і злегка підштовхнув хлопчика до дверей.
Федько летів би, як на крилах, якби не важкий барабан, що за цілий день таки добре втомив малого. Час від часу витираючи спітнілого лоба, засапавшись, влетів він до хати.
Тітки Келі вдома не застав. Мабуть, вибігла з Олею до сусідки на хвилинку, бо навіть хата незамк-нена і світло горить. Зрадівши, Федько мерщій скинув барабан, відчинив ікону і вже поклав туди пакунок, а потім передумав: «Тільки одним оком гляну, що там таке». Та на цей раз не вийшло. Устиг лише прочитати зверху:
«В.Ленін. К деревенской бедноте», як довелось ховати: повернулася тітка Келя.

ДОМОВИЛИСЬ
Після шумливої масляної, коли всілякі напої рікою лились, а вареників та млинців було хоч гать гати, настав піст.
А Федькові до посту не звикати, у нього круглий рік піст. Наїдався він лише два рази на рік: на різдво та на паску. І живота не треба підтягувати, бо важко його й намацати.
— Ну, Федюшо, розпочнемо свій день,— промовив Данилко, беручи обидві скрипки.— А може, ти у великий піст та не захочеш грати?
— Буду, їй-богу, буду! — схопився Федько на ноги й простягнув руки до скрипки.
— Якщо ти будеш грати, то і я буду,— сміється Данилко. — Хай собі там бабки поклони товчуть. Чим більше в церкві поклонів, тим у попа кишеня повніша.
Хотів Данилко ще щось сказати, але його тьотя Келя перебила.
— Дивіться тут, хлопці, за дитиною, а я піду, до крамниці треба мені.
— Добре, добре, — обізвались обидва разом. І тільки-но тьотя Келя надвір — Данилко крізь вікно провів її очима, аж поки вона не заховалась за ріг третьої хати, а потім заглянув у бабину кімнату, відкашлявся.
— Ті папери, що вчора я тобі дав, при тобі, чи, може, кудись заховав? — занепокоєно пита Данилко.
— Заховав,— несміло відповідає Федько, червоніючи.
— Куди? — насторожився Данилко.
— А туди, куди ви завжди ховаєте,— проковтнув клубок слини хлопчина...— За спини трьох святителів.
Данилко аж зблід, аж назад подався і вдарив руками об поли.
— От шибеник! І ти туди лазив? Цього я від тебе не чекав! Ніде від вас не заховаєшся! — здивувався Данилко.— І ти, може, перші папери всі поперечитував? — осудливо вперся очима в хлопця Данилко.
— Атож, одну лише прочитав і добре зрозумів,— хвилюючись, кліпає хлопчина.— А в другій лише заголовок напам'ять вивчив. Там пишеться так: у верху — «Искра», зліва — «сощалъ-демократическая партия», а справа — «из искры возгорится пламя». А тоді вже пише все: «Волнения крестьян на юге», а під ним — «В Полтавской губернии бунт, вбито управителя. Бунтует несколько сел. В Кирилловке против рабочих послано войско в 1500 солдат. В Харьковской губернии бунт голодающих селян. За то, что они хотели взять из помещичьего амбара зерно, с ними жестоко расправились. Сюда приехал сам министр Плеве».
Федько так старанно вимовляв, ніби він здає урок учителеві, і ніби зараз перед ним стоїть завдання добре відповісти, щоб одержати добру оцінку. Він непорушно дивиться добрими очима на свого вчителя, а вираз обличчя такий дитячий, що розсердитись на нього аж ніяк не можна.
— А щоб тобі маму копичило! — гірко всміхнувся Данилко. — Я й так знаю, що в тебе пам'ять чортяча. Хіба ж я від тебе вимагав, щоб ти вивчив? А може, тобі не треба це знати?
— А чого? Це ж дуже важливо,— звів хлопчина брови від подиву.
— Та ти ж мені шлях до тюрми торуєш!
— Я? Вас? До тюрми? — весь напружився хлопчина.— Та хай бог милує! Хай бог боронить!
— Аякже, помилує, як поліція дізнається, тоді ніхто не помилує. Ти знаєш, що те, що ти читав, і всі папери — таємниця, про яку знають лише ті, що борються за правду, а ти візьми та ще на. вулиці отак хвацько прочитай, як тепер мені, чи похвались комусь, тоді пиши, що я пропав. Тоді тюрма — і тільки.
— Та що ви, дядю Данилко! — з слізьми на очах благально вигукнув Федько.— Хіба ж я вам ворог? Та мене хай ріжуть, то нікому не скажу. Ну, я прочитав, завинивсь перед вами і все, а щоб щось таке — то вже ні! Що я? Маленький?
— Ну гаразд, я тобі все прощаю,— тоном примирення промовив Данилко.— Але мене цікавить, коли ти встиг оте вичитати?
— А я тоді, як ви затримались у трактирі, а я прийшов додому, — щебече хлопчина, — тьотя й не туди собі, а я думаю: «Дай хоч одним оком загляну, про що там пишеться. Пробігаю очима по папері, а воно ось що! Ще раз, ще раз читаю й неначе все бачу. От і все.
— Ну, це зрозуміло, знаю, що ти дуже спритний, а чому воно тобі так у голову засіло? — випитує малого Данилко.
— М-у, чому,— сердито насупив брови хлопчина,— бо це ж про селян, про таких бідних, як мої тато, ось чому.
— Так, так,— замислено затарабанив пальцями Данилко по столі.— Зав'язали ми, хлопче, спільного гудзя з тобою, і вже не розв'яжем,— сміється Данилко. — Я в твоїх руках. Можливо, що колись все це тобі в пригоді стане, а поки що ти ще малий, і заглиблюватись у це діло тобі ще рано. Тепер я лише одне в тебе прошу: — Дасиш мені чесне слово, що будеш держати язик за зубами?
— Та я... та я... Дядьку Данилко,— ходором заходив хлопчина.— Хоч на край світу, то піду з вами!
Данилко любовно пригорнув Федька до себе.
— Так, Федюшо, так домовились: ми завжди будемо з тобою разом.
Федько весь сяє, від радощів аж тремтить: адже вони домовились назавжди бути разом.
— А тепер, Федюшо, давай поговоримо по щирості, як кажуть, тільки відверто! Ось ти прочитав одне, прочитав друге... Яка в тебе думка склалась зі всього, зокрема про царя? — усміхаючись, запитливо подивився Данилко.
— Про царя! — гнівно скипів Федько.— Скажу таке, що дядько Яків Сивак каже.
— А що саме?
— На шибеницю царя!
— Ого! — покотився зі сміху Данилко.— Суворі ви судді з дядьком Сиваком. Я знаю, що Сивак гарячий чоловік: що на душі, те й на поверхні, але, може б, ви на деякі поступки з Сиваком пішли? Га? — піддрочує Данилко.
— Я недавно інакше вважав: «Як-не-як помазаник божий, всьому голова, про всіх думає, про всіх дбає, як мама моя каже. А як почув від одного, та від другого, та попрочитував, та й сам бачу, розкумекав і бачу — еге-ге! Так ось який цар!»
— А що ж ти бачиш? — підхльостує Данилко малого.
— Як то що? Цар оточив себе зграєю міністрів, чиновників, приставами, стражниками, а людям і писнути не дає, так? Так. Злигався зі всіма панами і їм землю віддав, а бідні люди, як мій тато, стогнуть від злиднів, так? Так. Пани солодко їдять і на пухких перинах сплять, а мій брат, сам бачив, на гною в конюшні панській спочиває, та хіба не боляче?
Люди бунтують, люди вимагають якогось полегшення, а цар солдатів посилає, щоб їхні діти, в шинелях, по своїх батьках стріляли. І вбили батька тьоті Келі, так? Так. Люди голодні, діти голодні й холодні, а 600 мільйонів царських лежать собі в англійському банкові, а цар і вусом не моргне. Хлопчики, такі як я, плачуть, учитись хотять, а для них шкіл нема, бо вони не панського роду. У-у-у! — аж зубами заскреготав Федько й замовк.
— Усе, синашу, що ти від щирого серця виклав — чистісінька правда. Ну, чим я тебе можу на-путити? Щасливо зростай. Прислухайся, приглядайся, щоб уміти відрізнити чорне від білого.

НОВІ ВІДОМОСТІ
Федько згарячу ладен був усе панство розігнати й самому цареві кари зажадав. А коли трохи охолов, замислився і не знає, що з цього може бути.
— Дядьку Данилко, — між іншим Федько питає,— ось дядько Сивак каже, щоб царя прогнати, ви теж, бачу, проти царя, ну, і я теж за те, щоб царя не було, добре, хай так. А хіба може бути царство без царя? Може, поки що лише поміщиків усіх розігнати й досить, га?
— Смішний ти й недозрілий хлопчик,— сміється Данилко.— Може держава бути без царя, може, воно колись так і буде! Державою буде керувати той, кому сам народ довірить, кого на це оберуть. А щодо поміщиків, то я тобі зачитаю дещо з новенької книжечки, написаної одним мудрим чоловіком. Це — звернення до сільської бідноти. Ось слухай: «Сім мільйонів десятин землі перебуває у руках уділу, тобто в приватній власності членів царської фамілії. Цар із своєю сім'єю — найбільший поміщик на Русі.»
— Матінко моя! Сім мільйонів десятин у царя та рідні! — схопився за голову Федько.— А в мого батька лише півпайочка, га?
— То-то же, Ленін так і каже: «У однієї фамілії більше землі, ніж у півмільйона селянських сімей!» От тобі цар— друг народу! Розумієш?
Федько тільки головою хитає, не знаходячи слів від обурення.
— Далі книжка каже: «У церков і монастирів — близько шести мільйонів десятин землі. У поміщиків— двадцять сім мільйонів десятин землі». Що ти на це скажеш?
— Скажу, що всі вони кровопивці. Тільки не знаю,  де  тої сили  взяти? — замислився хлопчина.
— Знайдеться! Вся сила — в спілці міських робітників і найбіднішого селянства. Зрозумів?
Федько тільки мотнув головою й глибоко зітхнув.

ЗАПРОДАНЕЦЬ
Чи добре, чи зле живеться, а час біжить і біжить вперед. І ніхто наперед не знає, що наступний нам день готує. Непомітно три з половиною тижні великого посту позаду залишились. Докотились, так би мовити, до середопістя, настав «живний четвер».
А для Федька «живний четвер» і наступний день — п'ятниця залишились у пам'яті на все життя, як невиліковна рана.
Не поклони Данилко з Федьком у «живний четвер» били, не стояли смиренно на колінах, спустивши голови долі, а на скрипках вигравали. І так грали, мов у цей день вирішили вони надолужити за цілу зиму. Програли три марші, три польки, два вальси, кадриль, падеспань, полонез. Нарешті Данилко запитує:
— Стомився, га?
— Ні, мене музика ніколи не стомлює,— відпо-відповідає Федько. Згодом каже Данилко:
— Ану, Федюшо, попробуй якусь мелодію сам програти.
Федько зосередився. Пробігся по струнах пальцями й обережно, обережно заграв польку.
— Коли це ти навчився? — дивом дивується Да-нилко.
— А тоді, як нікого вдома нема,— відповідає Федько.
Чудовий слух у хлопця, а пам'ять яка,— звертаючись до Келі, задоволено Данилко промовив.
— Я ще зразу це помітила,— відповідає Келя.
Раптом  розчинились  двері сусідньої кімнати, і з'явилась баба Гавричка.
— Ціла тобі содома і гоморра в хаті,— заскрипіла злісно стара,— люди богу моляться, святі тайни приймають, а вони, прости господи, нечисту силу звеселяють.
— Нічого, бабуню, ми живемо з самого краю, серед кучугур ів і бог сюди й не загляне,— жартує Данилко.
— Аякже, не загляне, від бога не заховаєшся,— огризнулась стара, а далі, підсмикуючи спідницю, промовила:
— Ти, Федюша, будеш у моїй кімнаті спати. Я аж завтра рано прийду.
— Добре, бабуню, добре,— відповів Федько.
Щойно баба Гавричка вийшла з хати, як Данилко щось шепнув Келі, накинув на себе стареньке пальто й собі рипнув дверима.
Федько не став розпитувати, куди й за чим дядько Данилко пішов: бо пам'ятав ті слова, що йому, як малому, не все й належить знати.
Підбадьорений своїм учителем, хлопчина ворушить губами, пригадуючи мелодію, здригуе пальцями, а потім пробує на скрипці грати.
Ще повторює, ще, ще й ще, до повної втоми, і поволі Федько чує, як під смичком народжується вальс.
Повернення додому Данилка чекають кожний по-своєму. Тьотя Келя — насторожено, з острахом і з хвилюванням жінки, а Федько — витримано, як чоловік, що причетний до важливих справ, про які лише дехто знає, і він, Федько. Уже вечоріло, як Келя й Федько почули, що скрипнули сінешні двері, за цим — широко, майже навстіж розчинились і двері хатні.
І Федько побачив, як Данилко дуже гостинно пропускає вперед, в хату, якогось чужого чоловіка.
Чоловік середнього зросту, сухорлявий, з обвітреним обличчям, з борідкою клинчиком, в пальті міського фасону, в рукавичках.
— Знайомтесь, моя дружина,— підвів Данилко незнайомого до Келі. Той ввічливо вклонився і поцілував жінці руку. Ховаючи рукавички в кишені, незнайомець зиркнув на Федька.
— Це, може, той твій самородок, про якого ти казав?
— Він самий,— відповів Данилко, ласкаво дивлячись на Федька.
Федько почув, що річ іде про нього, й ще нижче нахилив голову над нотами.
Незнайомець зробив два кроки і промовив, усміхаючись:
— Здоров, геній! — простягнув Федькові руку й поздоровався, як з дорослим.
Федько зніяковів, що з ним поздоровались, як з дорослим, а ще більше, що цей дядько помилився, назвавши його Євгенієм.
— Я... я не Євгеній, я Федько,— прохрипів хлопчина.
— Ну й будь собі Федьком, — сміється, — ТИ Федько — а я Ясько, але доля в нас однакова. Обом на всі груди дихати не дають. А в тебе є ще й брат? Чи ти в батька один?
— Нас аж четверо братів. Найстарший Платон в Одесі в пекарні підручним, молодший Устим у пана на конюшні, Макарко ще в колисці, і я.
— А землі маєте скільки?
— Півпайка.
— Так, так, — замислено Ясько промовив, — не солодко проживеш на півтори десятинах з таким гуртом. Нічого, друже,— поплескав по плечу,— колись і на нашій вулиці буде свято!
Скоро зайшов у хату ще якийсь чужий чоловік з тим дядьком, що на тромбоні грає. По якійсь хвилині, коли почало темніти, в хату зайшов Яків Сивак.
На цей раз Федько вже не боявся Сивака, а навіть зрадів, що бачить свого, полянечанина.
— Ага, ага! Знову зустрілись? — жартуючи, сміється й дивиться на Федька Сивак.— Не йдеш у ліс татові пні помагати рубати? Легкого хліба шукаєш?
Почувши про батька, Федькові так стало шкода свого тата, так жалко!
Засвітили каганець. Данилко мерщій раз, раз і позатикав вікна подушками, а над дверима ковдру стару розіп'яв. Федько глипнув і лише одне слово в думці промовив: «Ага». І, ніби у відповідь йому, Данилко промовив:
— Іди, Федюшо, в бабину кімнату і спочивай.
Федько покірно залишив дорослих. Налапав хлопець сірники й, засвічуючи лампу, думає: «Знаю, чого вони мене спровадили! Не хотять, щоб я все знав, а я вже дещо знаю, знаю і нікому не скажу».
Сидить хлопчина на тапчанчику під теплою грубкою, ногами похитує, а вуха націлив туди, у ту кімнату, де залишився отой симпатичний дядько Ясько, що Євгенієм назвав. «А якими добрими очима на мене він дивився! Каже, що у нас зашморг на шиї, нема чим дихати». І рука хлопчини сама піднялась до шиї, щоб намацати зашморг.
«Оце, мабуть, і є оті люди, що за добро борються, як дядько Данилко казав,— думає Федько.— Буду прислухатись, про що вони будуть говорити». Навшпиньках підійшов до дверей, приклав вухо й подих затамував. Щось читають! Слухає, перемінив друге вухо, ловить слова й ніяк не второпає: якісь незрозумілі слова — то якийсь соціалізм, то якийсь капіталізм... все «ізм» та «ізм», а ні—то все «ція»: конституція, якась інформація. Махнув рукою — І знову під грубку, на тапчанчик, і вже про своє думає: на думку набігла мелодія вальса, якого сьогодні так гарно дядько Данилко грав, а він, Федько, вторив. Думає, а нога сама гойд, гойд, гойд — раз, два. три, раз, два, три...
Цсссс... Стиха хтось таким ніжним та високим тенором: «За Сибіром... сонце сходить, хлопці, не зівайте, та на мене, Кармелюка, всю надію майте...» Федько аж на ноги схопився, так і хочеться побігти й собі приєднатись до тенора. Затихла пісня. Про щось розмовляють. Дядько Ясько (він впізнав його голос) щось розтлумачує. Федько прислухався, прислухався, але нічого не розбере. Аж чує — промовив, здається, Сивак: «Шановний друже! Прошу заграти вас «Жайворонка»!» — «Просимо' Просимо!» — підтримали Сивака всі. Федько ввесь завмер у чеканні. І раптом полилась така мелодія ніжна, що в Федька мурашки так і побігли по спині. А скрипка все співає й співає. Мелодія підноситься вверх, підноситься.
І не знаєш, чи то дійсно жайворонок бавить вухо, чи скрипка. Слухаючи, Федько в уяві бачить себе ще досить малим. Перед ним на зеленому степочку ягнята пасуться, осока ледь гойдається, виблискує, а вгорі, під небом сірою невеличкою цяткою жайворонок гойдається, сріблом розсипається. У Федька аж дух забило, так вразила гра на скрипці.
«От грає! Оце так грає! — думає хлопчина.— Дядько Данилко добре грає, а цей ще краще. Чи буду я колись таким? О, ні,— з сумом сам собі відповідає.— Якби я був хоч підпанком та повчився в панській школі музичній, тоді грав би, а я мужик, «зашморг на шиї», як той дядько Ясько каже».— І в хлопчини на очі набігли сльози.
Замовкла скрипка, про щось розмовляють і сміються. І що це?! Якась тривога: всі розмовляють разом і перелякано. «Треба до доктора, тільки до доктора! — чути голос Яська.— Якщо лишень дифтерія, то це тяжке лихо».
— Та вже до ранку якось дочекаємо, понесемо. А чи побачиш ти того доктора? — розгублено відповідає Данилко.— Адже в нас на всю волость один він. Можуть кудись на село його повезти, може, десь у гостях, а як і вдома, то до півдня він в себе в кімнаті за гроші приймає. Без п'ятірки й носа не показуй. Правда, зранку фельдшер приймає, коли не п'яний. Побачимо.
Чути, що всі розходяться. Федько не витримав і вбіг в кімнату й до колиски. Тьотя Келя замахала руками:
— Не підходь, не підходь! Заразишся!
І Федько лише встиг побачити, що Ольчине ЛИЦЄ, як опар, а очі — мов скляні.
Гості розійшлися, дядько Данилко й тьотя Кім я сидять над колискою, сумують, а Федько на лавці прилип до стіни.  Суцільний безпросвітний сум.  Та ось надворі почало світати.
— Давай, Келю, підрахуємо, скільки там у нас грошей,— заклопотано промовив Данилко.
— Я й так знаю: два карбованці з копійками,— відповіла Келя.
— Доведеться до фельдшера. Він і за п'ятдесят копійок огляне  й щось порадить,— каже Данилко.
— І я так думаю,— погоджується Келя,— він не гордовитий, йому аби на півока горілки.
Коли вже зовсім розвиднілось, закутали Олінь-ку в хустку й пішли, а Федька на хазяйстві залишили.
Не сидиться хлопчині: то надвір, то знадвору, про скрипку й думати не хоче: горе тяжким каменем придавило. Коли вже сонечко геть-геть підбилось, прийшла баба Гавричка.
Федько з сльозами на очах розповів, яке їх горе спіткало.
— Ага, ага! Чуло моє серце, що щось буде! Бог не буде києм карати! На моє вийшло,— заскрипіла стара.
Але бачить баба, що хлопчина весь час носом шморгає, й теж розм'якла.
Думала щось стара, думала, вагаючись, полізла рукою в пазуху й виволокла звідтіль вузлик. По-шолопалась  у вузлику, а потім каже милостиво:
— Даю тобі ось ці дві копійки й поставиш перед
Пантелеймоном-зцілителем свічку, а це дасиш попові п'ятнадцять копійок, хай помолиться за Олю болящу.
Мерщій біжи в церкву, може, ще застанеш службу божу. Сьогодні п'ятниця свята й багато сповідників.
Федько за гроші, і дзиґою з хати. Поспішаючи в церкву, хлопець розмірковує сам з собою: «Пантелеймонові я вірю, а попові — то сю-
ди й туди. Недаремно дядько Данилко попів називає шахраями, щось воно є».
Отак за думками й не помітив, як до церковного обійстя добіг. Аж біля воріт зупинився, забувши на якусь хвилину про своє горе: дуже вже розкішний фаетон хлопчину зацікавив, а ще більше собака, ШР поважно, мов пан, сидів на нім. А всі хлопчаки, як хлопчаки, не можуть байдуже пройти повз собаку. А цей звір особливо якийсь химерний: шиї нема, тільки голова, як хлібна діжа, ноги — якось вбоки ви-вернені, а сам здоровенний, як добре вгодоване теля.
Федько догадався, що це станового пристава таке чудисько. Грицько колись йому казав, що в пристава є чудернацький пес, як вовкулак. «Ня, Бровко!» — Федько простягнув руку. Не ворухнеться. «Ня, Барбос!»— мовчить. «Ня, Полкан!» — І не кліпне. Федько схопив хворостинку, що лежала тут, і га-р-р-р---На собаці наїжилася шерсть і зсува-є-ть-ся сам.
Ех, Федько як чкурне! Аж на паперті затримався. І злякався, і засапався. Мерщій в церкву, купив свічечку, засвітив і перед зцілителем Пантелеймоном поставив. Не встиг хлопчина як слід перехреститись — останню молитву піп читає: «Господи, владико живота моего, дух праздности не даждь мі». Усі впали на коліна й б'ють поклони. Федько, стоячи перед Пантелеймоном, і собі гоп на коліна. Не так хлопчина б'є поклони, як відсапує, дух переводить, перепочиває.
Хвилина — і народ повалив з церкви, на ходу цілуючи лики святих. А Федька мов хто по обличчю заїхав: «А я ж не виконав бабиного доручення! Як бути? — Цілуючи образ Пантелеймона, дотямився: — Я підійду й на ходу дам попові гроші, щоб помолився за болящу Олю чи дорогою, чи вдома, йому це видніше».
Затиснув гроші в жмені, озирається навколо й чекає слушної миті.
Люди перецілували всі ікони й останні вже виходять. Федько в самому хвості й собі до дверей посувається. Та все назад оглядається.
Аж бачить — піп і пристав пліч-о-пліч ідуть і запанібрата сміються, щось жартують, розмовляють, мов це не в храмі божому.
«І розсудомив чорт ще того пристава! — злиться Федько.— Як ти його до попа доступиш? Та нічого,— блиснула цілком доречна думка,— я й на вулиці, за ворітьми, можу гроші дати, головне, щоб до бога дійшло».
Цілком заспокоєний, Федько по східцях скік, скік, скік і вперед чап, чап, чап.
Тільки наблизився до воріт, і мов хто в груди його назад штовхнув: собака люто дивиться прямо на нього, на Федька, із фаетона зсу-ва-ється... Скрутився хлопчина, як муха на окропі, й шмиг у двері сторожки, що приліпилась до церковного паркана, і двері причинив.
Стоїть, сердешний, держиться за клямку, а серце бух, бух, бух...
Стоїть хлопчина за дверима й чекає, коли фаетон загуркотить і забере оте страховисько,— щоб скоріш з попом розрахуватись і з чистою совістю та спокійною душею додому вже йти.
Дочекавсь... Дослухавсь... Краще б такого нікому й ніколи не чути.
— ...То ви, вашесокородіє, кажете, що деяким клієнтам уже скрутили роги? — чує голос попа.
— А в нас дуже просто: раз, раз і спровадили, куди Макар телят не гонить,— пихато відповідає пристав.
— Хі-хі, хі-хі,— підлесливо й огидно сміється піп.
— Може, ваше преподобіє, ви яку рибку на сповіді піймали?
— Та ще й яку! І зараз, сьогодні, повний невід буде, якщо шановна поліція не проґавить.
— Кажіть, ваше преподобіє, кажіть скоріш! — заспішив пристав.
— Тут, вашесокородіє, таке: одна моя вівця була відбилась від пастви — це Терень Крук, музикант. А сьогодні на сповіді і про себе в гріхах розкаявся, і про інших усе розказав. Сьогодні, каже, в хаті Бородая зберуться всі головорізи, а саме: якийсь доктор з Одеси, Сивак Яків з Полянецького, Бон-дурівський Данило, музика, наш міський, і інші.
— Спасибі, ваше преподобіє, дай вам боже здоров'я, їду!
Федько під самісінькими дверима, де відбувалась розмова, слухав, дерев'янів, а коли почув — Бопду-рівський Данило,— томов небо на голову обвалилось, а він сам по коліна в землю встряг. А тремтячі губи самі шепотіли: «Запроданець. Іуда».

МЕТАННЯ, ТЕРЗАННЯ...
Тільки загуркотів фаетон, ноги самі винесли Федька із схованки на вулицю. Обминаючи попа, хлопець осудливими очима зміряв його з ніг до голови й витиснув з себе: «Іуда скаріотський!» Чи почув це піп, чи ні, Федько не думав. Він думав, щоб скоріш додому добігти й попередити дядька Данилка, яке йому страшне лихо загрожує, якщо дядько повернувся вже з лікарні, а якщо ні: «Побіжу назустріч і в лікарню!» — думає хлопчина.
Біжить хлопчина й неначе ще й досі чує, як ду-шегуби  хльостають  своїми  титулами: «вашество й ваше преподобіє», мов вовки, вихваляються один перед одним, хто більше овець з'їв.
Тільки Федько в хату, а тьотя Келя з Олечкою на руках, уся сяюча, схопилась на ноги і заворкувала, як голубка: «Уже, слава богу, нашій дитині зовсім легше, навіть усміхається!»
Федько, в якійсь нестямі, майже силоміць схопив Олю на руки й притис до серця, неначе він її роками не бачив. Віддав дитину, а сам безсило опустився на лавку й очі до вікна.
— Де дядько Данилко, ще нема?
— Та мусить скоро прийти. Ми разом ішли з лікарні та зустрівся з Прокопом Мальченком, отим ковалем. А той запросив його до себе. Знаєш, який наш Данилко? Для нього кожен зустрічний сват і брат.
— І чого їх так довго нема? — хвилюється Федько.
— Тільки що в хату зайшов і вже довго? Добре, ще Олечці краще. Фельдшер, спасибі, на карбованця гірчичники поставив, якимись ліками напоїв і каже, що в неї ніякої дифтерії немає.
Федько слухає й не слухає: місця собі не може знайти й з тьоті Келі та Олі очей не зводить. Такі вони йому сьогодні близькі, любі та милі, що аж плакати хочеться.
Не витримав, схопився з лавки й до дверей. Біля порога зупинився, поправляючи пояс, востаннє глянув на тьотю Келю й Олю й вибіг з хати. Не йшов, а летів до коваля Прокопа Мальченка. Допитався. Зайшов у хату. У хаті лише одна жінка, дитину купає.
— Тітко, тут був музикант Данилко? — ще з порога вигукнув.
— Був, та десь потинялись з моїм хазяїном, — відповіла жінка.
— Скажіть, тітко, де Бородай живе?
— Бородай? Еге-ге! Аж під Осичками. Як перейдеш чорні піски, побачиш тополі. Від тополь широка вулиця розпочинається. Ти тою вулицею, вулицею й ліворуч криницю побачиш з журавлем, а проти журавля по другий бік вулиці така довга хата, а на хаті гніздо чорногузяче. Ото і буде хата Бородая.
Вислухав Федько тітку, подякував і пустивсь на всі, як кажуть, лопатки хату з чорногузячим гніздом шукати. Перебіг через чорні піски. Ось і тополі, за ними й вулиця широка. І тільки-но побачить Федько жінку з дитиною, в голові й блисне думка: «Може, це тьотя Келя з Оленькою?» Блисне думка, а коло серця штрик! Нарешті й криниця з журавлем. Глянув управо — чорногузяче гніздо на хаті. Обсмикнув свитину навколо пояса, висякав носа. Крутнув закрутку в стіні біля дверей і вступив у сіни. Прислухався — тихо.
Зайшов у хату — нікого. Тільки старий дід, білий, як молоко, сидить на лежанці.
— Здрастуйте, дідуню! — вклонився чемно Федько.
— Спасибі, будь здоровий і ти з п'ятницею святою,— прошептав старий.
— Ви Бородай будете? — кричить щосили Федько.
— Я один лишився Бородай. Нас було три брати. А того літа, як ото сарана вирувала, два брати на гулях повмирали.
— А де ваші молоді? Молоді де?
— Аж на тому тижні думаю говіти, як дасть бог дочекати.
— Куди ваші пішли? Ваші! Ваші! — в саме вухо кричить Федько.
— Атож, каші попоїли і в Осички до церкви говіти пішли: Осичанська церква ближче.
Федько зиркнув у вікно й побачив, що з криниці якась жінка воду бере. Він з хати та туди, до криниці.
— Скажіть, будь ласка, молодий Бородай не знаєте, де зараз.
— І Софрон і вона, його жінка, пішли в Осичан-ську церкву говіти. А тобі навіщо він? — зацікавилась жінка.
— Я хотів узнати, чи не приходив до нього музикант один.
— О ні, Софрон з музикантами не дружить, то той, молодший, Антін, дай йому музику, тиатри, а Софрон — не з тих.
— А де ж Антін живе?
— Еге-ге? Далеко ти, хлопче, зайшов. Антін аж у другому кінці Саврані, туди, як до Вільшанки, аж за кучугурами, на новосільці. Він теж лише одну половину хати закінчив, а друга — ще руда. Минеш глинище — і він там, зараз.
Глипнув Федько на сонце, що вже скоро за гору сяде, шапку на потилицю і стрілою понісся в другий бік Саврані.

РОЗПАЧІ ЖАХ
Біжить хлопчина, ніг під собою не чує й намагається очима всю Саврань охопити, а вухами всі звуки до найтихішого шарудіння в себе ввібрати.
«Ой, не встигну! Ой, поліція опередить мене!» Увесь як на гострих ножах Федько.
Закінчується Саврань. Перед Федьком кучугури, порослі миршавою  дерезою  та  рідким верболозом. Ось, недалеко вже, видко, як грайливі останні промені заходячого сонця в озерках води, які покрили лід Савранки, купаються.
А за річкою видно дубовий ліс, який стоїть стіною в зимовій задумі.
Нарешті й те місце, де все, все, все, де вирішується все: новосілка, новобудовані хати. Купи глини, купи соломи, штабелі дощок та ями. Серед новобудо-ваних хат Федькові показали хату Антона Бородая. «Ох!!» — вирвалось з уст хлопчини, а чоло рясним холодним потом залило.
«А що, як за цими купами та поліція скрізь позасідала?» — набігла думка.
Широкими кроками, крадучись, як кішка, бігаючи навколо очима, намірився хлопчина якось до хати прошмигнути.
Зробив кроків десять, і раптом із-за купи соломи пр-р-р-р-р! Свисток. Оглянувся — хтось застережливо маха: заборонено, мовляв. Федько ніби зрозумів, кивнув головою і подався трохи вправо, не спускаючи очей з хати Бородая.
І коли опинився проти дверей хати, правда, далеченько, ввібрав в себе дух і зі всією силою наробив репету: «Дядьку Данилко! Тікайте! Дядьку Данилко!»
І раптом хтось схопив Федька за плечі, підняв уверх і кинув об землю. Федько зарив носом у пісок. Відчув хлопчина, що коліна й лікті заболіли. Підвів трохи голову й бачить — через вікна й з дверей, мов розполохані кури, вилітають люди й хто куди.
Дзюрчання свистків, постріли, метушаться в різні боки озброєні стражники.
Лежить бідолашний Федько, ворушить плечима: пробує, чи зможе підвестись.
І раптом повз нього промелькнуло декілька людських ніг. Голова хлопчини сама підвелась і... Дядько Данилко! й ще двоє, а вслід і чотири стражники. І звідки-то в людини сили беруться? Мов нічого й не було: не підвівся, а, як на гарячому, схопився Федько на ноги.
Накульгуючи на ліву ногу, скоріш, скоріш Федько і собі потюпав услід за дядьком Данилком. Бачить, на горі ліс, біля берега річки ріденький лозняк, за лозняком — водою вкритий лід і — жах! Спаси, царице небесна! З води, весь мокрий, стражник вилазить, а на льоду дядько Данилко з двома стражниками борюкається, а лід у них під ногами трісь, трісь,трісь і лусь! Гур! Бовть! Крижина велика, як двері, піднялась уверх одним боком. Один стражник шобувсть у воду! Тільки кашкет плаває. За ним і другий стражник по ковзькій крижині посунувся і, падаючи, за ноги дядька Данилка вхопився. А Данилко впав на крижину животом, розкрилив руки й шукає пальцями, за що б вхопитись. У Федька блиснуло в голові: «Я легкий, я вмію плавати». І як у кошмарному сні, Федько гукнув: «Дядько Данилко! Я тут! Я зараз!»
Крикнув і задріботів ногами. У цю мить чиїсь дужі пальці обценьками вп'ялись у плечі хлопчини й крутнули все тіло в другий бік. Федько глипнув і впізнав того молодчика, що був у трактирі. Не пам'ятаючи себе, Федько припав зубами до руки напасника й почув, як під зубами хруснув палець. Той звереснув і якось, держачи долоню ребром, щосили махнув Федькові по горлянці. Забуття і глибока темінь, темінь і забуття. І більше Федько нічого не чує.
...Розплющив очі і глянув на стелю. А на обличчі вираз подиву. Ще б раз глянути, та на сон хилить. По якійсь хвилині знову очі розплющились. Глибоко зітхнув, як при тяжкому горі. Потягнув в себе повітря. Ще й ще. Чимсь навколо незвичним пахне. Повів очима вправо — висока стіна. Вище подививсь — стеля біла. Наморщив чоло й здригнувся. «Це я, мабуть, сплю. Ану, вщипну себе за руку». Ущипнув раз, удруге...
«Болить, виходить, що не сплю». Повіки знову зімкнулись. Бачить, що кашкет знову плаває. «Чи сьогодні, чи колись давно, я бачив, що кашкет плаває?» Пригадує і раптом — дядько Данилко на кризі лежить. Ковдра вмить на долівці, а сам сидить і весь дрижить. Озирається здивовано навколо і чує, що в другій кімнаті розмовляють. «Я не хочу тут бути!» — кричить. На крик вбігла немолода жінка в білому.
— Ти вже ожив? — ласкаво заговорила жінка.
— Я не хочу тут бути,— повторив знову.
— Не хочеш? Не дуже вони тебе хочуть теж. Одна тільки я біля тебе впадала: то ліки, то сиропчику різного, бо я сама горя натерпілась. Думала, що ти загинеш.
— А що то за кашкет я бачу? — Ніяк до пам'яті не може прийти.
— Це тобі привиджується. Ви з тим власником кашкета в одній завірюсі були. Він викупався добре й тепер лежить у гарячці, а з тобою не знаю що, але разом вас сюди до лікарні привезли,— показала очима на хворого, що тяжко хропів.
— То я в лікарні? — перелякано питає.
— А думаєш де? — сміється жінка.— Не хочеш ще побути — я тебе погодую, принесу твою одежину й з богом. Ніхто не затримує.
Жінка пішла, а Федько попробував, чи може ходити, сів і замислився: «Чекай, як же це воно було? Я шукав хати Бородая... Стріляли стражники. Я вкусив за палець... Ні, не так. Декілька чоловіків перебігло й до лісу. А на льоду стражники й дядько Данилко...» І хлопчина схопився за серце.
Жінка принесла попоїсти й одежу. Федько наспіх попоїв, подякував, одягся й пішов. Ідучи дорогою, Федько весь тліє, не може звести все докупи. «Чи вдома вже дядько Данилко, чи ні? Чи висох уже, чи теж хворий? Я перед ним завинився. І сам не знаю, як це сталось, що я не прибіг на допомогу. Здається, мене хтось ударив».

СВЯТЕННИЦЯ
Як в ямки вступає, відчиняючи знайомі двері, Федько. Переступив поріг — і остовпів: в хаті лише одна баба Гавричка сидить біля стола й сортирує зілля «помічне».
— А дядько Данилко де? — не своїм голосом вимовив.
— На тім світі. Хай з богом спочиває. Четвертий деньок, як поховали. А Келю з дитиною його батько забрав до себе.
Не заплакав,— а заревів на всю хату, ламаючи руки, і, як та підрізана билинка, повалився хлопець на лавку. У Федька подвійне горе й біль: по-перше, що вже ніколи, ніколи не побачить дядька Данилка, а по-друге, що він, Федько, не зумів його врятувати. Федько, схлипуючи, плаче, а баба, як про щось звичайне, тараторить:
— Не була на похороні, у хворої була. Кажуть, що як живий. Кажуть, що нібито піп відмовився похорон правити. Нібито сказав: «Я не хороню харцизників та безбожників». Воно якби було піти попід хати, настягати хоч би три карбованці, тоді піп, може б, змилувався. А так — поліція сяк-так поховала. Царство йому небесне.
Бабині балачки Федько, вбитий горем, мимо вух пропускав. Перед ним ще свіжі, як живі, картини недалекого минулого. Отут, на оцій лавці, я спав, на лежанці — тьотя Келя сиділа, отам — колиска висіла, а в ній Оленька, на тих гвіздках наші скрипки висіли, на столі, де зараз бабине зілля, ноти мої лежали. Отут, біля столу, востаннє ми з дядьком Данилком грали. Як спомин — так і біль, як згадка — так і на серці нова рана, невимовне, невтішне горе.
Витираючи кулаками сльози, Федько свій зір на іконі зупинив. «Може, там, за спинами святителів, ще дядькові папери залишились?» — думає хлопчина. Баба помітила й по-своєму розцінила. У думці до святої ікони молиться? Молись, молись, бог і думки чує.
— А де ті гроші, що я дала на боже діло?
Федько пошолопався в кишені.
Пантелеймонові свічку купив, а ті, що для попа, то нате назад,— брязнув грішми об стіл.
— А це чому? — здивовано дивиться стара.
— Бо він не заслуговує! — сердито відповів Федько.
— Таке скажеш,— образилась баба.
— Ви краще біжіть попід хати, назбирайте карбованців з двадцять і найміть попа, щоб він серед білого дня чоловіка зарізав, він на такі справи майстер.
— Патку мій! — сплеснула руками стара. — На священика таке говорити, га! Може, ти сердишся, що батюшка не хотіли твого дядька-безбожника хоронити? — ущипливо вимовила баба.— Помер, то помер, — нудилась баба, — а хто мені дванадцять карбованців за квартиру заплатить? Чотири місяці вчотирьох в мене товклись.
— Хай вам піп заплатить,— промовив Федько. Натягнув шапку й вийшов з хати.
Відійшов трохи, зупинився й поводить сумними очима навколо. І така самотність, така безпорадність, хоч гвалт кричи.
«Не судилося мені стати музикантом,— зітхнув.— Нема другого Дапилка на світі, щоб безкоштовно навчав, а піткнутись кудись — «зашморг на шиї»: мужик,— болісно всміхнувся Федько.— Що ж, така вже моя доля! Піду з батьком в лісі пні бити».
Краще б забути, якось розвіяти своє горе, а воно само на поверхню спливає — що крок, то й згадка. Проходить повз криницю, й очі самі туди вернуть. «Отут я спочивав, шукаючи ще невідомого музиканта».
Проходить повз кузні — одну, другу, третю,— і знову згадка! І кожна згадка — що доторк до зуба хворого: біль, біль і ще біль.
«Ех, викинути все з голови! Забути й думати, що то був лише сон, і все!» — вирішує Федько.
Перейшов міст, вибрався нагору, нарешті і в ліс пірнув.
Війнуло приємною весняною вологою. Так і хочеться, що на язик набіжить, вигукнути, щоб ліс луною обізвався. І мимохіть зірвалося з язика, і він вигукнув, надривно вигукнув: «Тьотя Келя!!!» А ліс підхопив і відтворив: ке-ке-ке!!! «Олінька!!!» — ол-ол-ол — покотилось, покотилось по дубах. Намірився ще й третє ім'я вигукнути, та спазми горло стиснули, а очі туманом покрило.

НА ПАСОВИСЬКУ
Додому Федько повернувся, мов після тяжкої хвороби: мовчазний і сумний. Мати зраділа, що синка бачить, і думала, що хлопець прийшов білизну перемінити, і мерщій налила борщу ранішнього, кинула туди грудку мамалиґи й припрошує: «Їж, синочку, їж!»
Сьорбнув зо дві ложки борщу, колупнув півложки мамалиґи, проковтнув і ложку об миску зіпер. І надвір.
У хату зайшов, аж коли батько з лісу повернувся..
Вечеряти сіли батько й Федько біля столу, а малюки на припічку. Батько мовчить і при кожному русі скаржиться, що в крижах ломить, Федько сидить, мов хмара грозова. Зарані спати полягали. І аж на другий день, на самоті, обережно мати питає Федька:
— Чого це ти, синку, такий мовчазний та сумний?
— Дядько Данилко помер,— з трудом вимовив Федько.
— Царство небесне, — набожно перехрестилась мати.
Загальний сум. Щоб чимсь розважити й дізнатись, про що зараз синок думає та що він хотів би робити, питає:
— Може, ти знову підеш до скотини? Сусідських десять штук набереться, та й своя Коровина. Усе якась копійка буде, га?
— Піду! — байдуже відповів Федько.
І знову Федько біля корів, він — патентований пастух. Тут не треба багато знати: одну корову припини, другу — піджени, а ту поверни, і все.
Торбу через плече, гарапник у руку, сопілку за пояс штанів, і сам собі пан, увесь світ мій і для мене.
Корови зелену травичку скубуть та хвостами помахують, а Федько попід лісом ходить-походжає, гарапником похльостує та для порядку погукує: «Куди, Козуля!»,«Назад, Рябушка!», «Агей, Лиска!» Навколо зелено-зелено, мов килим. Табунцями шпаки з місця на місце перелітають, над головою жайворон піснею впивається. А що вже в лісі — невгамовний пташиний концерт! А повітря, повітря яке чисте та пахуче! Не повітря, а цілющий бальзам на пахучих зіллях настояний. Весело на світі жити, якби не спогади. Так, є речі, які ніколи не забуваються і зберігаються в пам'яті на все життя. Ех!

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky