Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Костянтин ДОМАРОВ
СМІЛИВЦІ

Оповідання

Спробуй стриматися і не побігти світ за очі, якщо перед тобою вовче лігво і з хвилини на хвилину може з'явитися вовчиця. І хто найбільше хвалився своєю хоробрістю — втік першим. Інколи й так буває...
Про це ви прочитаєте в одному з оповідань цієї збірки, що зветься «Сміливці». В інших оповіданнях йдеться про дружбу й вірність, про справжню й показну хоробрість, про випробування, що випали на долю дітей в роки війни.

ПЕРШИЙ   КРЮЧОК
Зразу ж після уроків біжить Альошка у кузню —це ж по дорозі. Тут його зустрічають як свого.
— А ось і наш помічничок,— усміхається високий широкоплечий, з великими міцними руками молотобоєць дядько Петро і обіймає Альошку за плечі:
— Ну, здоров, Олексію Івановичу! Як живеш? Добре?.. От і гаразд. Сідай тоді на своє місце та роздувай горно, а я повчусь у тебе.
Альошка сміється, показуючи рідкі зуби, й поважно йде до горна.
— Ану, що ти там несеш у ранці,— зупиняє його коваль дядько Гнат.
Альошка дістає зошити і подає йому. Коваль обережно, щоб не забруднити, бере їх своїми залізними пальцями й дивиться. Та Альошці нічого боятися за свої оцінки. Вони в нього завжди добрі.
— Та ти, парубче, зовсім молодець,— хвалить Альошку дядько Гнат.— 3 тебе будуть люди, неодмінно будуть.— І коваль змітає з верстака, де має сісти хлопець, пилюку, підстеляє якусь шматинку, щоб Альошка не забруднився.
Альошка сидить на темному від кіптяви верстаку й ритмічно смикає за дерев'яний, відполірований до блиску руками казик. Міх важко сопе, й полум'я в горні розгоряється все дужче. Сині язики пробиваються крізь вугілля, більшають і зливаються в блідо-жовте полум'я.
Дядько Гнат кладе в горно шматок заліза і загрібає його вугіллям. Смарагдові кучері диму б'ються об великий залізний ківш, перевернутий над горном, котять в димар.
Пахне димом і паленим залізом. Раз у раз дядько Гнат перевіряє, чи добре залізо нагрілося. Коли воно розжарилося і стало аж біле, він вихоплює його з полум'я щипцями, кладе на ковадло, і рожева окалина сиплеться на землю.
Дядько Гнат і дядько Петро беруться за молотки.
Гримить, дзвенить залізо.
— Три-та-та! Ті-ті! Так-так!—видзвонює молоток в дядькових Гнатових руках.
— Так! Так! Так! Так!—важко гупає молот дядька Петра.
Альошка примовляє й собі: «Так! Так! Так!»—допомагає дядькові Петрові бити важким молотом по залізу, йому здається, що молот в руках молотобійця легше підіймається вгору й дужче опускається на ковадло.
Хлопець з цікавістю спотерігає за тим, як залізо під ударами коваля Гната і молотобійця Петра з білого стає блідо-жовтим, потім оранжевим, далі робиться червоним, малиновим, бузковим і нарешті фіолетовим, а затим стає темно-синім.
Молотки виблискують, залізо співає. Альошка підстроюється під ту пісню, і в нього виходить:

Злиньте вогнями,
Синії ночі!
Ми — піонери,
Діти робочих.


Та ось пісня стихає, і в кузні стає зовсім тихо. Тоді дядько Гнат кидає готову роботу в діжку з водою, і в кузні чути сердите булькання. Пара здіймається аж до стелі.
Дядько Гнат витирає рукавом спітніле обличчя і, посміхаючись, хитро підморгує Альошці, в якого від захвату завмирає серце.
Альошка давно вже дома почав «ковалювати». Назбирав усякого залізяччя й поскладав за сараєм. Цілими днями, бувало, сидів він у своїй «кузні», гримкотів залізом. Щось майстрував. Але нічого не виходило... От якби подивиться, повчитися в кого-небудь...
І почав Альошка ходити до кузні.
У дядька Петра й дядька Гната усе виходить легко й просто. Треба тільки швидко бити по розпеченому залізу молотком.
Альошці так хочеться викувати що-небудь, та він усе боїться сказати про це дядькові Гнату. А сьогодні не витримав.
— Дядьку Гнате, — каже він, — а можна мені?..
— Спробуй, — погоджується коваль. — Ось тобі залізо. Викуй з нього для першого разу крючок.
Альошка радісно суне прут в горно, нагріває, потім хапає в руки молоток і береться за діло.
— Тук-тук-тук!.. Тук-тук!.. — м'яко грюкає по розпеченому залізу.
Альошка все хоче робити так, як робить дядько Гнат. Але молоток в його руках все ж не витанцьовує чомусь, не вибиває дрібушок, і ковадло співає не так весело. Залізо зовсім остигає, і Альошці доводиться ще нагрівати його... Нерівно стукає молоток. По Альощиному обличчі тече піт. йому жарко. А дядько Гнат збоку підказує:
— Повертай залізо! Швидше! Ось так. Молоток опускай трохи різкіше, не бійся, добре! А тепер треба нагріти.
Альошка знову суне залізо в горно.
Знову дзвенить ковадло. Важко дихає Альошка, та молотка з рук не випускає.
Дядько Гнат підказує, як повернути залізо, як ударити, як загнути колечко. І Альошка старається. Нарешті, здається, крючок готовий. Альошка дивиться на нього і не вірить очам. Крючок як крючок. Справжнісінький! Щоправда, великий і незграбний, але дарма.
Альошка довго крутить його в руках і посміхається. Посміхається й дядько Гнат, і дядько Петро.
— От, — каже дядько Гнат, —ти вже й коваль. Сам крючок змайстрував. Колись я скував такий крючок та й зачепився ним за своє діло. Міцно зачепився, на все життя. Виходить, і ти, Альошко, теж... Ковалем будеш, мене зміниш. Чи не так?
— Авжеж так! — хочеться відповісти Альошці, та він лише зніяковіло посміхається.

МАРТИН
Накрапав дрібний дощ. Маленьке сіре кошеня сиділо під парканом і жалібно плакало.
Повз нього проходили люди. Вони поспішали на роботу.  І ніхто не звертав уваги на бідне кошеня.
Та ось за парканом щось зашаруділо. Це хлопчик Антошка заглядав з того боку. Він подивився у шпарину і покликав;
— Киць-киць-киць!
Кошеня перестало плакати і прислухалося — хто його кличе?
Тоді Антошка переліз через паркан, взяв кошеня і поніс його додому. Дома він нагодував його молоком, дав шматочок котлети і почав стелити йому постелю в куточку, за тумбочкою.
— Що ти там робиш?—спитала мати.
— Та ось, Мартин у мене. Він спати хоче, — відповів Антошка.
— Який там ще Мартин? —здивувалась мати і підійшла ближче.— Ой, та це ж не Мартин,  а справжня мартишка! Нащо ти його приніс! Забери його звідси зараз же!
— Мамо, він же маленький, а надворі дощ!.. — жалібно сказав Антошка.
— Ну гаразд, — вирішила мати. — Нехай побуде, поки надворі дощ. А потім віднесеш його туди, де взяв.
Антошка промовчав. Він поклав кошеня у куточок, на постіль, а сам став біля вікна і почав просити:
— Дощику, дощику, іди довго-довго, весь час. Аж поки мій Мартин виросте і стане великий.
І дощик послухав! Як зарядив на кілька день— іде та іде, не перестає. Почорніли паркани, на вулиці з'явилися величезні калюжі. Люди ходили по воді, хлюпали по грязюці. Тільки Антошка радів: Мартин з кожним Днем ріс і гарнішав.
Вже й матері набридла така погода. Якось вона сказала:
— Та коли ж це, нарешті, скінчиться? Світу білого не видно — просто біда!
— А дощик тепер весь час ітиме,— відгукнувся Антошка.
— Це ж чому?—здивувалась мати.
— А тому, що я попрохав його, — відповів Антошка.— Щоб Мартин у нас весь час був. Ти ж сама сказала: «Нехай побуде, поки дощ іде». От він і йде.
Мати посміхнулась.
— Я й забула...
А тут і сам Мартин котушкою гримить, бавиться. Перевертається, гладенькою спинкою поблискує.
— Диви, — каже мати, — який славний котик!
Потім трохи помовчала й додала:
— Тепер без нього і в домі буде невесело. Зрадів Антошка за свого Мартина.
І, як це не дивно, одразу ж і дощ перестав і сонце яскраве заблищало.
А далі вже ні про що й розповідати.

УСТИМОВА ПЕРЕМОГА
Надворі розгулялась хурделиця. Наче шротом стріляє вона шорстким снігом по замерзлих шибках і вовком виє у димарі. Здригаються, мов з переляку, конопачені інеєм важкі двері, шугає по долівці крижаний холод.
Устим зліз на дерев'яне ліжко, двійко його менших братів-близнюків, Данилко і Афонька,— на піл, звісили темні, кудлаті голівки. Тоскно в хаті, похмуро.
— Мда-а, — задумливо мовить нарешті дід Ярців, давній батьків приятель. Він сидить біля столу в поношеній рудій кожушині—-скуйовджений, худий, з глибоко запалими очима. Лелечі цибаті ноги його в перістих од латок пімах простягнися ледь не через всю хату. Вузлуваті пальці нервово смикають жорстку сиву бороду:
— Як воно тепера нашим під Москвою? Там тепера страшний суд...
«Страшний суд... страшний суд...» — відлунюється в серці Устимовім, і бачить він далеку Москву, тата, братух своїх— Богдана та Степана. Бачить він бойовище, яке ввижається йому то битвою на Куликовім полі, то Льодовим побоїщем. Розбиті орди фашистські — тікають. Перемога!
Стогне в димарі заметіль, здригаються важкі двері. Сусідка, тітка Варвара, теж здригається, насторожено дивиться на діда і несміло говорить:
— Не вистоять, мабуть, наші, Олексо Горич, здадуть і Москву. Що ж тоді буде? Га?
Устим сердито зирить на тітку Варвару: що вона верзе? Здать Москву? Та це ж...
— Ну й здадуть, — спокійно каже дід. — Москва — іще не Росія. Ондо й Кутузов колись так говорив... Витурили ж тоді хранцузів. Таке ж і з німцем буде, а то й гірше...
Якась невідома сила підкида Устима і гирить з ліжка. Стискаючи кулаки, він кричить:
— Ні! Не взяти їм, гадам, Москву! Розбамбурять їх наші! От побачите!..
Дід Ярців і тітка Варвара довго дивляться на Устима. Дивляться зверху й Данилко з Афонькою, і в очах у них вогники радісні блимають.
— Твої б слова, Устимоньку, та богові у вуха, — отямившись, зітхає тітка Варвара, і очі її зволожуються.
— Що богові! — гарячкує Устим. — І без бога попаде їм!
— Ича! — кумкає з печі старезна баба Ганна. — Ах ти, поганцю! Грішник-соплишник! Господа гнівить! Зовсім, щитай, сирота, а таке мелеш! Ох-хо-хо!.. Йди-но краще та дров урубай. А то погода, чую, міняється: кості ломе...
Устим мовчки натягає своє поношене пальтечко, шапку, бере батькову сокиру і штовхає плечем двері. Шалений вітер валить його з ніг, сипле в обличчя колючим снігом.
— Все одно розіб'єм! — Він свариться сокирою на кущі верболозу, що загрузли у кучугурах. За кущами суцільна непроникна сіра імла, а за тою імлою, десь далеко-далеко, мила серцю Москва.
— У-у-у! — виє заметіль. Та Устим лише міцніше стискає в руці сокиру і сердито йде під низький піддашок сарая, обгороджений очеретом. Тут затишно. Поруч, за плетеною перегородкою, ремиґає корова Дашка. От вона вже й мукає. Сіна просить. А сіна ж ледь-ледь вистачить до весни. Мало сіна. А дров і зовсім нема. Від воза лишилося за тиждень чотири кругляки. Що ж робить? Знову брати на фермі волів і тягтися в ліс у таку хурделицю? А воли — вони неслухняні, вперті. Одна морока з ними. Ні погроз, ні кийків не визнають. А на сльози й поготів аніякісінької уваги. Хоч усі сльози виплач — їм байдуже. А все війна, фашисти!
— Кляті! — стискає Устим зуби.— Ну стривайте! Змахує сокирою, і березовий кругляк розлітається навпіл.
— Отак вас! Отак! Отак!—чотири поліна порубані на цурки. Більше рубати нічого.
Все, що можна було спалити—спалене: колодязний зруб, драбина і навіть козли, на яких так зручно було пиляти дрова. Устим згадує, що за сараєм лежить березовий корч. Батько ще років три тому притяг його з лісу на возі. «На твою долю, синку, — сказав Устимові батько. — Коли розрубаєш, вважай, що справжнім мужчиною став».
Батько, звичайно, жартував, а виходить, що правда. До мужчини Устиму далеко, але подужати корч було б непогано. Дров вистачило б, мабуть, на цілий тиждень. А там, диви, й погода встановиться.
Устим одкопав корч з-під снігу і насилу затяг під піддашок. Лежить він, як восьминіг, весь покручений, прошитий наскрізь сучками, наче сталевими жилами. Лячно за нього братися, його й сокира, мабуть, не візьме. Але так же хочеться розрубати той корч! Так же хочеться!
Стоїть Устим і думає: «От як розрубаю — наші німців під Москвою розіб'ють».
— І розіб'ють! І розрубаю! — запалюється він.
Рукавиці — об землю, змахнув— і, наче гумова, одскочила сокира. Ще раз змахнув, ще... Ні, не бере сокира суху березу.
Засапався Устим, спітнів. Вогнем пече долоні, ниють плечі і пливуть перед очима темні кола.
«Невже не зможу?» — у відчаї думає Устим і ладен заревти від досади. Якщо він не розрубає корч, тоді... краще про це й не думать... Перемога, тільки перемога!
Устим дивиться на корч, і ввижається йому, що це не корч уже, а фашистська свастика чорна і мовби жива вона — свастика. І чується вже Устиму, що ревуть мотори і ґелґочуть фашисти. Зупинить! Зупинить їх треба!
«Ну й здадуть... — настирливою мухою дзижчить у голові голос діда Ярціва. — Москва — іще не Росія...»
— Ні! Неправда твоя, діду! — крізь зуби цідить Устим і скидає з себе пальтечко. Мов у крижану воду після сну занурюється він, але це нічого. Зате легше тепер махати сокирою. Тільки це вже не сокира в руках Устима, а якась грізна зброя—сильніша за гранату, страшніша за бомбу. І сам Устим уже не тринадцятирічний сибірський хлопчик-сирота, а воїн, богатир, що б'ється із страховиськом.
— Раз! — летять тріски, і одна — просто в лице.
— Хо-хо-хо! — зловтішається буря, і дикий вітер трясе піддашок, хоче зірвати очеретяні стіни, поховати Устима під снігом. Устим віднімає від обличчя руку—на долоні кров. Гаряча, як розплавлений свинець, сльоза тече по щоці, падає в сніг і пропалює його.
— Тату, — шепоче він. І вже звідкись із глибини на Устима дивляться усміхнені сині і такі рідні батькові очі. «Ех ти. Аніка-воїн, — хитає головою тато. — І чого ти так гарячкуєш? Нащо поспішать! Силою думаєш узяти? Сила силою. А ще й спритність потрібна...»
Підхоплюється Устим і знову за діло. Відлітає від корча клин. Він мов залізний. Устим неквапливо забиває його в тріщину. Тепер держись!
Та з першого ж удару клин летить під самісінький дах і падає на землю. Знову й знову терпляче забиває його Устим у ту ж саму тріщину і от, нарешті, після сильного удару тріщина блискавкою розпанахала корч. Ні, це страшна Устимова помста вразила першу свастику — страховище.
— Вперед! Вперед! — знову кричить Устим, і йому здається, що грізно гудуть наші могутні танки, ідучи вперед і змітаючи все на своєму шляху. А ось за танками пішла піхота — цариця полів. Піднялися на весь свій богатирський зріст батько й братухи Богдан та Степан. Стріляють вони з автоматів, і ллється на сніг чорна фашистська кров.
«Я з вами! Ось я!—кричить у думках Устим батькові й братухам. — Так їх гадів! Так!»
— У-у-у! О-о-о! — дивується хурделиця.
— Бах-бабах! — І несподівано корч розвалюється надвоє. Устим так і завмирає з піднятою сокирою.
— Розрубав!—торжествуюче кричить він, і крик цей перекриває виття бурі.— Перемога! Дашко, ти чуєш ■—перемога!
З сокирою в руках біжить Устим у хату. Загрузає у наметі, падає, губить шапку, сокиру. Підводиться, смикає важкі двері. Він хапається за клямку обома руками і нарешті відчиняє.
Він відчуває, що на нього пильно дивляться і дід Ярців, і тітка Варвара, і Данилко з Афонькою, і навіть старезна баба Ганна. А з грудей Устимових радість так і рветься.
— Ура! Перемога! — навіть шибки задзвеніли   у   вікнах.
Тітка Варвара охнула і схопилася рукою за серце.
— Чи не німців під Москвою розбили? — швидко питає дід Ярців, дивлячись прямо у вічі сторопілому Устимові.
— Ой леле! — сплеснула руками тітка Варвара і притьмом вискочила з хати. Тільки хлопнули двері і заклубочився на долівці мороз.
— Ура! Ура-а-а! — із запізнілим захватом загорлали Данилко з Афонькою і почали ляпати в долоні.
— Слава богу! Повернуться наші мужики,— бурмоче баба Ганна, звісивши з печі шкарубкі порепані босі ноги.
Устим відчув, як палає в нього обличчя. Він мовби прокинувся і зрозумів, що накоїв. Але серце голосно вистукувало: «Перемога! Перемога! Перемога!..»
— Так, так, так... — трясе головою дід Ярців. Очі старого мружаться у теплій усмішці. — Добре придумав...
— Бу-бу-бу! — чується в димарі.— Ш-ш-ш!
Повз вікна майнули тіні. Потім двері навстіж розчинилися, і в хату ввалилися припорошені снігом люди — жінки й підлітки. Доярка Фроська Дудова кинулася прямо до Устима:
— Ну! Говори, говори, милий... Тітка Варвара нічого толком не сказала. Очманіла просто...
— Таки очманіла,— заступився за Устима дід Ярців.— Не розібралась толком і пішла дзвонить.
— Так то неправда все? — згасає Фроська. В очах її — невимовна туга.
Запала тиша. Тільки хурделиця стогне й завиває. Наче сказилася. Устим підводить голову і мов крізь пелену бачить похмурі обличчя людей, засмучених братиків своїх.
— Я правду сказав,—через силу говорить він.— Корч я розрубав... Батьковий... За сараєм лежав. А я загадав...
Люди перезираються, обличчя їхні теплішають.
— На перемогу загадав!—майже кричить Устим. — Під Москвою...
Першими сміються Данилко з Афонькою. Тоді всі інші. Сміх тихий, теплий, від серця. Такого тут давно не чули. Устим супить брови, але і його губи розтягає усмішка.
Дід Ярців дотягається до Устима і пригортає його до себе, Від старого пахне кожухом і дубовою корою. Великими й дужими руками обнімає він Устима за плечі і лагідно промовляє:
— Так розрубав, кажеш? Корч? Загадав і розрубав?.. Ну й добре! Молодець, синку! Значить, не відступив? Подужав? Перемога! Ве-елика перемога! Вірно!
Устим слухає діда і думає про перемогу під Москвою.

ГОСТИНЕЦЬ ВІД ЗАЙЦЯ
Батько йшов на війну ясного і тихого осіннього дня, коли березовий гай на околиці села золотом палав під сонцем, а над ним спокійно синіло бездонне небо.
— Тату, а куди ти? — спитав Ваня, сидячи у батька на руках. — Я хочу з тобою...
Батько вусами полоскотав Вані за вухом і сказав:
— Пташеня ти моє!.. Зі мною тобі не можна. Залишайся з мамою і чекай на мене. Я приїду і привезу тобі гостинець від зайця.
Біля контори батько опустив сина на землю, поцілував заплакану матір, сказав їй щось. Потім знову взяв Ваню на руки, поцілував і його міцно-міцно. І Ваня теж притиснувся губами до шорсткої батькової щоки.
— Ух ти! — сказав батько і притулив, притиснув до себе Ваню і довго не хотів відпускати.
Сердито буркочучи, підійшов грузовик. Дядько Федір, дядько Володя і батько видерлися в кузов. Знизу до них потягнулись великі й маленькі руки. В хлоп'ят і дівчаток на очах і щоках блищали сльози. Вані теж хотілося заплакати, та він чомусь застилався. Нащо ревти, коли тебе ніхто не бив, не віднімав глиняного півника? Та коли грузовик чхнув смердючим чадом і став від'їжджати, сльози самі собою бризнули йому з очей, і він голосно,   на   всю вулицю, закричав:
— Тату! Та-а-ту-у!..
Дорожна курява хмарою закрила від Вані грузовик, і батька, і дядька Федора, і дядька Володю. Було чутно лише глухе бурчання, що нагадувало віддалений гуркіт грому. Потім все стихло, курява осіла, та машини вже не було видно. Лише золотий березовий гай так само горів під сонцем, а над ним, як і до того, синіло бездонне осіннє небо.
Мати взяла Ваню за руку, і вони пішли додому — повільно-повільно, як ішли цієї весни з могилок, коли поховали бабу Мотрю.
Ваня йшов і думав, що даремно він так кричав, як порося, що недавно застряло під тином. Адже ж батько приїде і привезе гостинець від зайця. Цей заєць живе десь далеко в лісі у низенькій хатинці. Там він пече ватрушки й пиріжки, які дуже нагадують ті, що мати робить на свята. Та зайцеві пиріжки й ватрушки смачніші від маминих, бо заєць їх не в печі на залізному листі пече, а на морозі, на сучках берези розвішує. Ось прийде зима, тоді й приїде батько з гостинцями,— міркував він.
Та зима щось довго не приходила. То сонце не хотіло ховатися за хмари, а потім задощило. Холодні, сірі дощі. Вони й курей позагонили під повітку, і рудого кота Чингіза змусили сидіти на гарячій печі, і Вані не давали вийти на вулицю. Цілими днями він сумував у пустій хаті. А коли йому ставало зовсім тоскно, він тихенько-тихенько, щоб тільки самого себе почути, кликав:
— Та-а-ту, дети-и-и?..
Та навкруг було тихо-тихо. Сумно шумів за вікном дощ, та кіт Чингіз муркотів на печі, як трактор за Гагауч-озером.
Не докликавшись батька, Ваня залазив на піч до рудого кота і жалівся йому на своє горе. Та у кота, видно, були свої турботи, і він нічого не хотів слухати. І якось йому не сподобалось, коли Ваня хотів зробити з нього коня, щоб поїхати в ліс по дрова. Він сердито пирхнув і боляче подряпав йому руку. Та Ваня не пожалівся матері на забіяку-кота, а тільки спитав у неї, коли ж прийде зима.
— Напевне, завтра,—-сказала мати. — Вона дізналася, що ти на неї так чекаєш, і тепер квапиться, поспішає.

Іде через дрімучі ліси,
через кипучі моря,
через високі гори,
по широких полях,
по степах, по лугах.
Вранці вона постукає у віконце рукою
біла-біленька, молода-молоденька,
з пишною срібною косою.
Вставай, вставай, скаже, Ванюшо-засоня,
відкрий свої сірі оченята.
Вмийся, поїж, візьми під ґанком санчата,
і по білому снігу — чистому, м'якому й пухкому
до самого-самого сонця котися потому.


Ваня слухав матір і думав, як завтра він побачить довгождану Зиму-Зимоньку з пишною срібною косою, як візьме санчата і поїде зустрічати батька.
І як тоді Ваня обійме його міцно-міцно, а батько вусами лоскотатиме йому обличчя і буде колотися бородою і сміятися, і розповідати, як зустрів у лісі злого-злючого вовка, як прогнав його від зайцевої хатинки і як заєць дав йому за це гостинця. І батько полізе за пазуху і дістане звідти ватрушку — солодку-пресолодку. Ваня з'їсть половину, а половину віддасть матері, тому що мати давно не пече таких ватрушок на залізному листі у печі. Нема, каже, тепер у нас муки, ні з чого пекти пиріжки й ватрушки. Просто біда!
Під шум дощу Ваня міцно заснув. Вранці, коли він прокинувся, все навкруг було біле-біле. За вікном білими мухами кружляли і тихенько спадали на землю пухнасті сніжинки. І хоч Ваня ніде не побачив ані самої Зими-Зимоньки, ані її пишної срібної коси—-все одно він дуже зрадів. Він навіть як слід не поснідав, хоч мати залишила йому сніданок, швиденько так-сяк одягся, взяв під ґанком санки і подався зустрічати батька. Він ішов на околицю села, до того самого березового гайка, куди ще восени повіз батька грузовик.
А ось і гайок. Тільки тепер він сивий і мовчазний, як у казці про бабу-ягу. Ваня озирнувся на всі боки, але ніде не побачив хатинки на курячих ніжках ні злої баби і пішов далі. Товсті берези, немов частокіл, заступали йому дорогу. Та ось берези розбіглись, і Ваня опинився серед широкого білого поля. Вдалині темнів незнайомий ліс. Напевне, там був край землі, і йти туди Ваня не наважився. Він стояв посеред німого поля і все дивився на дальній темний ліс, чекаючи, чи не з'явиться звідти батько. Та батько не з'являвся.
А сніг все сипався й сипався на землю. Тепер він повалив так густо, що Вані замигтіло в очах, і він уже не бачив ані дальнього темного лісу, звідки мав з'явитися батько, ані березового гаю. Руки й ноги у нього зовсім заклякли, і йому чомусь хотілося плакати.
Раптом звідкілясь з-за снігу з'явились великі роги, а за ними страшна бичача голова, припорошена снігом, немов мукою. Ваня злякався і крикнув. Бичача голова завмерла і скоса глянула на Ваню величезним білим оком.
— Це що воно там таке? — спитав хтось, і над Ванею нахилився дід Онисим.— А щоб тебе комар забуцав! — вилаявся він. — Та це ж Настин мальок! Ти чого це тута? Хто тебе сюди послав?
— Я — батька зустрічати...— ледве стримуючи сльози, почав було Ваня, але старий згріб його в оберемок і поніс до саней, примовляючи:
— А щоб тебе комар забуцав! Замерзнути ж міг, заклякнути...
Дід Онисим скинув з себе кожух, загорнув Ваню і посадив у сани на березові дрова. Сів поруч і гримнув на бика. Віз рушив.
— Нерозумне ти маля, — бурчав дід Онисим. — Адже ж батько твій тепер далеченько, на війні, фашиста окаянного б'є. Не скоро ще приїде.
— А гостинець від зайця... привезе?
— А то ж як! — сказав старий і раптом заметушився: — А щоб тебе комар забуцав! Я ж зовсім забувся. Та в мене ж є гостинець від зайця. — Старий пошарив за пазухою і простягнув Вані скибку черствого житнього хліба.— Бери хутчій.
— І зовсім це не від зайця, — затрусив головою Ваня.— У зайця ватрушки солодкі...
— Он воно що! — серйозно сказав старий.— Та їх же він колись пік. А тепер муки в нього не стало. Вся вийшла. От як!
— Ага,— не здавався Ваня,— а заєць їх із снігу пече і на морозі.
— Біда з тобою та й годі,— розвів руками старий.— Ну, коли із снігу та на морозі — тоді чекай батька. Тільки, гляди, вдома сиди.
Дід Онисим привіз Ваню просто на ферму, зупинився перед довгим телятником і закричав:
— Насте! Настасіє! Одержуй-но свого малька. За гаєм підібрав. Батька хлопець ішов зустрічати.
Мати вдарила руками об поли, схопила Ваню і понесла в тепло. Після цього мати не залишала Ваню вдома самого, а забирала з собою на ферму. А надворі голодним звіром завивали хурделиці і тріщали морози.
— Мамко,— якось уночі став жалітися Ваня,— чому так довго тата нема? Куди він поїхав?
Мати тяжко зітхнула і сказала:
— Ти ж бачиш, яка на світі білому негодонька? Злі Хуртовини та Бурани замели, забуртили всі шляхи-доріженьки. Накрутили гори снігові під самісінькі небеса. Ніяк не може попасти до нас тато. Тепер треба чекати, коли настане Весна-красна, розтопить сніги та кригу, висушить дороги...
— А я не хочу чекати,— затявся Ваня.— Я хочу, щоб зараз. І щоб гостинець від зайця.
— Ну, добре,— згодилась мати.— Ось я пожаліюся Морозові, а він про все розповість татові.— І мати стала тихенько говорити:

Ой, Морозе, ти наш діду,
Чом же татко наш не їде?
Не везе Ванюші в хату
Пиріжечків від зайчати...


А другого дня мати весело сказала Вані:
— Розповів Мороз таткові про нас. Ось листа прислав. Послухай-но, що пише тобі тато.
Ваня уважно дивився на листочок паперу, що тремтів у материних руках, на червоних зайчиків, які були там намальовані, і ніяк не міг збагнути, чому це тато говорить по папірцю, а сам не приїжджає. І відтоді Ваня все частіше заставляв матір жалітися Морозові і читати батькові листи.
А потім в їх домі щось сталося.
Ваня побачив на матері чорну хустку і злякався.
— Мамко,— сказав він,— баба Мотря зав'язала таку хустку, коли у труну лягла, і ти теж... Навіщо, мамо? Я не хочу, не хочу!
Мати обняла Ваню, притулила його голову до грудей і затрусилася, як від морозу.
— Синочку мій, пташеня моє,— сказала вона, ковтаючи сльози.
— А чому ти плачеш? — почав допитуватись Ваня.— Знову тобі когось жаль?
— Таж бачиш, яка зима надворі люта,— тихо сказала мати.— Не дочекаємось, видно, тепер літа красного...
— А тато? Ти ж сама казала...— на очі Вані навернулися сльози.— Я не хочу гостинця від зайця. Тато де-е?..
— У-у-у! — бушувала за вікном хуртовина і вся хата тихенько здригалася.
Вночі хтось обережно доторкнувся до плеча Вані. Він розплющив очі й онімів від радості. Поруч з ним, біля ліжка, стояв тато. Був він весь у снігу, білий-білий, і від нього віяло холодом.
Батько дивився на Ваню і посміхався. Ваня радісно потягнувся до нього і закричав:
— Та-ту!
Та батько кудись зник. Може, сховався під ліжко? Ваня відчував лише холод, який він приніс.
...Майже всю зиму Ваня хворів. Мати не відходила від нього. Сиділа на краєчку ліжка і все дивилась на нього тужливими очима, в яких блищали сльози.
— Мамко,— казав Ваня,—не плач. Я більше не хворітиму.
— Маленький мій,— шепотіла мати,— змарнів як та ви-тягся... А надворі вже сонечко світить, струмочки дзюрчать. Скоро шпаки прилетять з теплих країв. Є такі краї, де зов-сім-зовсім не буває зими.  Хочеш, я розповім тобі про них?..

ГОЛОВНА РОЛЬ
«Темної сирої ночі, десь у половині серпня, прибула до загону кінна естафета. Прислав її старий Суховій-Ковтун — начальник штабу партизанських загонів. Старий Суховій-Ковтун писав...»
Вітька слухав учителя, і йому здавалося, що все це діялось не в далекі дні громадянської війни, а тепер і зовсім близько від їхнього села. І що поранений дев'ятьма кулями Суховій-Ковтун —це старий Глушков, бородатий, кремезний дідуган. Очі в нього сині, як суцвіття льону, і поглядають вони так весело і по-молодечому. Рани дуже мучать його, але він мужньо терпить біль. Він чекає допомоги від партизанів, і вони спішать йому помогти. От уже мчить по тайзі, крізь лісові хащі у сиру серпневу ніч Метелиця. Височезні сосни й кедри, як німі велетні, з усіх боків насуваються на нього, мокрі й колючі гілки боляче січуть в обличчя, а Метелиця лише трохи пригинається до кінської гриви, і пильні очі його вдивляються в темряву.
Вітька не відстає від Метелиці. Ось Метелиця зустрічає у полі пастушка, залишає йому коня, а сам іде в село, де повно біляків. Ось він уже на темній сільській вулиці. Десь загавкав собака. Це Полкан Сашка Утинцева. Лютий, чортяка. Ніяк не вгамується.
«А бодай ти здох!» — сердиться Вітька.
Метелиця підходить до високого плоту, через який звисають гілки черемхи та горобини. Це садиба Толі Мамочкіна. У вікні світиться, і видно офіцерів та попа Харлампія — Толи-ного діда. Вони грають у карти.
Метелиця легко перестрибує через пліт і підкрадається до будинку.
Вітька на якусь мить завмирає. Сильно колотиться серце, і секунди здаються вічністю. Та раптом різкий постріл розтинає тишу. Другий. Третій.
«Брешеш, не візьмеш!»— Це голос Метелиці.
Не візьмуть! Ні! Вітька стискує кулаки. Але що це? Схопили Метелицю? Невже?.. Точно, схопили. Ну от, все загинуло. І не матимуть партизани потрібних відомостей, і помре від ран старий Суховій-Ковтун, не діждеться підмоги. Ех!..
Вітька зціпив зуби й уткнувся в парту. Підняв його голос Павла Миколайовича.
Учитель спитав:
— Ти що, Дубравін, заснув?
Вітька покрутив головою, не в силі шо-небудь сказати: в горлі стояв клубок.
Павло Миколайович пильно глянув на Вітьку, дозволив сісти. Пройшовся по класу і сказав:
— А що б ви сказали, діти, якби ми поставили «Метелицю» у клубі на сцені? До Жовтневих свят?
Клас радісно загув.
Зразу ж вирішили розподілити ролі.
— Кому  ж  ми  дамо  головну   роль — роль Метелиці? — Павло Миколайович обвів поглядом клас. Усі притихли, чекаючи. Перший вихопився Сашко Утинцев.
— Мені! —закричав він і навіть підскочив на місці.
— Мені! Мені! — залунало звідусіль.
Павло Миколайович вагався. Але ось його погляд зупинився на Вітьці. Вітька навіть дихати перестав.
— Вітю,— сказав учитель,— зіграєш Метелицю?.. Та звісно, зіграєш... Ну, а Левінсона дамо Валентинові Каширіну. Ти згоден, Валентине?
Хирлявий веснянкуватий хлопчина з рудими кучерями підвівся й сказав: «Згоден».
— А тобі, Колю,— звернувся вчитель до відмінника Колі Яшинова,— підходить роль Бакланова. Командирові партизанського загону потрібен надійний помічник. От і добре!
Невелика заминка вийшла з роллю козачого офіцера. Од цієї ролі відмовлялися всі. Грати ворога? Еге, пробачте!
Павло Миколайович досадливо знизував плечима, але раптом підвівся Сашко Утинцев і сказав:
— Хай уже, давайте, я гратиму козачого офіцера.
Ролі розподілили. Залишилося ще знайти доброго суфлера. Але з цим швидко впорались. Бути за суфлера, як і Сашко Утинцев, сам напросився Толя Мамочкін. Його зразу ж узяли. Ще б пак! Адже Толя краще від усіх у класі підказував.
З того дня п'єсу почали готувати.
Дома Вітька перечитав книжку, став перед дзеркалом, в якого було відбито лівий нижній ріжок, і довго видивлявся на себе, намагаючись побачити Метелицю. Дуже хотілося Вітьці бути схожим на Метелицю. І щоб на сцені він був як справжній Метелиця...
Напередодні свята зайшов до них у хату дід Глушков. Батька вдома не було, і старий розбалакався з Вітькою.
— Чув я, хлопче, — сказав він, лагідно поглядаючи на Вітьку,— що нібито ви про партизанів виставу готуєте.
Вітька спершу зам'явся, а потім усе чисто розповів дідові Глушкову. Наприкінці додав:
— Шкода тільки Метелицю. Вбили його білобандити.
Старий схвильовано засмикав свою сиву бороду. Потім враз скипів увесь:
— Щось тут не те. Такого запросто не вб'єш. Мене теж колись біляки катували, паси із спини видирали, а не зломили.— І дід Глушков розповів хлопцеві про свої бойові діла.
— Справжнього партизана, Вітю, не так просто вбити. Справжній партизан задарма не вмирає. Отак! — закінчив старий і замислився. Замислився й Вітька.
А репетиції тим часом тривали.
Нарешті настав отой довгожданий день.
Поки хлопці підготували як слід костюми, попереносили із школи до клубу усе потрібне для вистави — дерев'яні рушниці, гранати, привезли з лісу кілька ялинок та берізок для декорації, то й ніч зайшла. Навіть не лишилося часу на генеральну репетицію.
— Нічого,— сказав Павло Миколайович. Він був певен, що хлопці зіграють добре.
Застукотіли молотки, прибиваючи до підлоги ялинки та берізки, хтось напинав похідний намет, хтось ладнав бутафорське вогнище.
Вітька тинявся по сцені і весь час щось тихенько шепотів. Підійшов до завіси, розсунув її трохи і поглянув у зал. Шапки, хустки, обличчя, обличчя. Спрямовані на сцену очі. Зовсім близько, на передній лавці-, побачив діда Глушкова. Старий сидів задуманий, поклавши на сучкуватий ціпок свою пишну сиву бороду.
«Справжній партизан задарма не вмирає»,— спливло в пам'яті.
Вітька здригнув від сильного удару по плечі й озирнувся. Перед ним стояв козачий офіцер — Сашко Утинцев. Увесь оперезаний ременями. На плечах сріблясті погони, на голові висока смушева папаха; при лівому боці дерев'яна шабля, на правому—браунінг. Під гострим носом, на випнутій верхній губі вугіллям намальовано тонкі вусики. Великі, меткі Сашкові очі хвацько поблискували. Він справді скидався на того самого офіцера, що вбив Метелицю.
— Ну, Метелиця, тримайсь! — сказав він Вітьці і ткнув йому під самісінький ніс дерев'яного браунінга.
Вітька мимоволі стиснув кулаки. Грудьми посунув він на Сашка. Той перелякано позадкував, але зачепився за щось і гепнувся на підлогу. Хлопці, що припасовували декорацію, засміялися, а Митя Горяєв сказав:
— Так тобі й треба. А то запишався. Подумаєш — офіцер!
Сашко підвівся і пішов за куліси.
Почалася вистава.
Вітька відчував на собі безліч поглядів, але сам нікого не бачив. Зараз він був не Вітька Дубравін, учень п'ятого класу «Б», а сміливий партизан-розвідник Метелиця. Гордо піднявши голову, стояв він перед козачим офіцером і з презирством дивився йому просто у вічі. Він був спокійний, і від його спокою скаженів білокозак. Він пронизливо кричав, тупотів ногами, бив по столі кулаком, розмахував дерев'яним браунінгом. А Вітька тільки дивився на нього, зціпивши зуби, йому здавалося, що перед ним справжній ворог, який зараз знищить його, Метелицю. Пошле кулю в лоб — і край, не стане відважного партизана. А як же Суховій-Ковтун—дід Глуш-ков?.. Справжній партизан задарма не вмирає... Не вмирає!
У залі панувала тиша — така густа, важка, що, здавалося, від неї от-от задзеленчать, повилітають шибки.
На снені допитували Метелицю.

Офіцер: Востаннє тебе питаю: кажи, де ваш загін?
Метелиця: Я нічого більше не скажу!
Офіцер: Брешеш, скажеш!— він вихопив браунінг і кинувся на Метелицю.

Як було домовлено, Вітька збив Сашка з ніг і насів на нього.
— Біла наволоч! — з люттю сказав він.— Метелицю вбивати!
У залі ніби граната вибухнула.
Люди шалено заплескали в долоні, закричали:
— Молодець, Метелиця!
— Так його! Так!
— Ловко він його!
— По-нашому, по-партизанському! — дзвінко пролунав голос діда Глушкова. І це підбадьорило Вітьку. Він так притиснув Сашка до підлоги, що той черв'яком під ним закрутився і злякано зашепотів:
— Ти що, з глузду з'їхав? Адже це не по закону.
— Ага, не по закону! — Вітька ще міцніше притиснув Сашка коліном, силкуючись вирвати йому з рук браунінг. Сашко не витримав і заволав:
— Що ти робиш? Ой, рука! Пусти мене! Я більше не граю.
За кулісами зчинився переполох. Суфлер Толя Мамочкін висунувся з-за  своєї ганчір'яної ширми і, витріщивши очі, засичав:
— Вітько! Дубравін! Ти що, справді?..
— Завісу! — гукнув комусь Павло Миколайович і сам кинувся смикати за шнур. Але шнур, як на зло, заїло. Павло Миколайович смикнув ще раз сильніше, і завіса звалилася на сцену.
А в залі шаленіла буря.
Вітька заволодів зброєю і тепер, приставивши її до Ситкової голови, вимагав:
— Здаєшся? Або я продірявлю тобі голову!
У цю мить на сцену вибігли Валентин Каширін та Коля Яшинов. їх послали підняти завісу. Побачивши хлопців, Вітька закричав:
— Левінсон! Бакланов! Хапайте цього білобандита!
Хлопці   нерішуче   зупинилися, розгублено озирнулись   на
Павла Миколайовича, який їм щось показував на мигах. Врешті вони збагнули і зразу ж кинулись, щоб схопити козачого офіцера. Але не було вже кого хапати. Сашко сам підвівся з підлоги. Вигляд він мав жалюгідний. З відірваним погоном, з розмазаним по щоці одним вусом, мокрий від поту, він нагадував городнє опудало.
Дружний регіт котився по залу. Сашко зніяковів і дременув зі сцени. Слідом за ним побігли Валентин з Колею Останній пішов зі сцени Вітька. Вслід йому лунали громові оплески, але це зовсім його не тішило.
«Що ж тепер мені буде?» — думав він.
Але зустрівшись поглядом з дідом Глушковим, трохи заспокоївся. Дідусь схвально кивав йому головою, ніби говорячи:
«Молодець, синку, порадував старого партизана...»

ТИМКО ПРАХ І ФЕДЬКО КОЗИР
Минулої неділі сиділи ми на крутоярі учотирьох — я, Тимко Прах, Коля Ніс і його менший братан Сьомка.
Сидимо, моркву, як кролики, хрумаємо, ногами дриґаємо, на той берег поглядаємо. А внизу під нами річка джеркоче. Уся немов із срібла. Така гарна наша річечка. Ми тільки-но скупалися, сидимо, обговорюємо наш невдалий наскок на той берег.
Досі нам щастило. Ми перепливали річку, і я йшое на переговори до сторожа — діда Антона. Дід Антон виривав нам кавуна — величезного і достиглого. А цього разу... Тільки-но ми вибралися на берег, а дід Антон уже здалеку свариться на нас своїм костуром і гримає:
— Геть звідси, та хутко! Носить вас тут окаянних! Просто погибель!
— Послухайте, дідусю...— почали було ми, та старий:
— Катайте, катайте, нема чого тут! Був тільки що один із своєю кумпанією. Жиган довгов'язий. Жираф. Не стільки вирвали, скільки перетолочили, чортова сарана! Я ще в правління жалітимусь...
Довелось повернутися ні в сих ні в тих. З досади ускочили в колгоспний город і вирвали моркви. Тепер гризли і поглядали на той берег, на малейьку сторожку, що ховалася за густою зеленню осокорів.
— А все через того Козира,— сказав Колька Ніс.
— Ага,   слід  було  б   його   провчити,— підтримав  я  Кольку.— Тільки як? Він і дорослих нікого не боїться.  Чисто тобі змій.
— Зачепив би він мене!..— сказав раптом неповороткий і боязкий Тимко Прах. Ми не встигли здивуватися, як позаду почувся грубий голос:
— Це тебе? — І ми побачили Федька Козира. Він наближався, ступаючи м'яко, по-котячому. Лупаті очі його блищали. Я знав, що хорошого тут не чекай. Від Козира ми вже чимало натерпілися. Він робив з нами, що хотів. «Санчата» нам гнув так, що ні зітхнути, ні охнути. А то затисне голову між коліньми як у лещата, і давай великим пальцем проти шерсті «голити». Вже і в носі защемить, і сльози колючі з очей покотяться, а йому й горя мало. «Голить», та й годі. І вже коли відчуєш, що зараз разом із шкірою зніме череп, і відчайдушно залементуєш — лише тоді відпустить тебе, та ще й штовханів надає, щоб летів і не оглядався. Коротше кажучи, я сполошився, коли побачив, як він схопив Тимка за плечі.
— Зараз ти у мене плюхнешся з цього бережка у воду,— прогудів Козир.— Викупаєшся зараз у мене, жирний ти тюлень. Бачив кіно «Ми з Кронштадту?» Бачив, як моряків з такого ж берега топили?
— Пусти! — розлютувався Тимко і рвонувся з рук Федька. Рвонувся і... полетів у воду. Бульк! А Федько:
— Ха-ха-ха! — за живіт ухопився.
Ми дивимося в річку, а Тимко у воді борсається, з усіх сил до берега гребе. Та течія зносить його убік. А Федько регоче, насміхається:
— Агов, драний черевику! Попий водички, може, порозумнішаєш!
— Ах ти!.. Ну, почекай!.. — кричить Тимко знизу.
— Він мені погрожує! Ви таке бачили?—не вгамовується Федько.— Ну, давай, давай, може, ще разок полетиш за оце саме.
— Ой! — раптом крикнув Тимко і почав тонути, його ніби хто схопив за ногу і потягнув на дно. Забулькала вода.
— Чого це він? — злякано спитав Сьомка.
— Дурня корчить,— відповів Федько.— Злякати хоче. Ну, давай, давай...
— Та де ж він? — знову тривожно спитав Сьомка.
— Побачите — вирине,— заспокоював хлопців Федько, але вже тихше. Тимко все ще не показувався. Я знав, що в цьому місці дуже глибоко і вода крутить. Може, й Тимка вона закрутила і викине десь нижче, за течією. Тоді я побіг вздовж берега, за поворот. Але й там Тимка не було видно. Мені стало страшно. А тут ще Сьомка, як ломакою по голові:
— Хлопці-і, а Тимко, видно, таки потонув!
— Кажи-и-и!..— Федько вже метушився, його гостре обличчя стало раптом немов у дурника. А коли ми заохали — «потонув, потонув Тимоша!»—то Козир, не роздягаючись, прожогом кинувся у воду.
Довго не показувався, а коли виринув, закричав нам:
— Хлопці! Хлопці! Що ж ви там?
— А що ми?
— Допоможіть, хлопці! Ще пошукаємо...
Шукали ми, шукали і ні з чим вилізли на берег.
Федько Козир, бачу, тремтить увесь, як мокре щеня, а очі такі, ну, ніби блекоти об'ївся. Звичайно, такого накоїв! Це не санчата загнути чи голову «поголити». За таке...
— Та хіба ж я що, хлопці?..—бурмотів він.— Хіба ж я хотів? Я ж ненавмисне, а він...
— Ну, я побіжу народ скликать,— сказав Сьомка і рвонувся з місця.
Всередині Федька раптом ніби щось зламалося, він опустився на траву й зарюмсав. І це вже був зовсім не Федько Козир — гроза, а маленьке, жалюгідне хлоп'я.
Мені теж хотілося плакати. Я вже бачив Тимка мертвого на березі, Тимкову матір... Все село збіглося. Народ гуде, вимагає, щоб проклятому жиганові Федькові Козирю—камінь на шию і з того ж берега у воду. Он як! Достукався...
— Ну що, герой, злякався? — почувся раптом дуже знайомий голос, і я здригнувся. Здригнулися і Колька, і Федько. Ми враз озирнулися й остовпіли. Перед нами стояв Тимко. Він був мокрий-мокрісінький, але зовсім цілий. Оце так штука!
— Ти-и-мко?—не вірилось мені.
— Тимоша! — закричав Колька і кинувся до товариша.— Де ж ти був?
І тут я згадав про вимоїну під берегом. Вона дуже низько нависла над водою, так що и й не помітиш, якщо не знати. Ми знайшли її з Тимком, коли раків ловили. Пірнеш туди і сидиш, як у темній комірчині. А якщо до самої води нахилитися, то видко все — і ріку, і той берег. Тимко сидів там і все чув. А тепер ось...
Що було з Федьком! Він підхопився з землі, червоний як буряк. Він згорав від сорому за свої сльози. Стиснувши кулаки, він грізно ступив до Тимка.
— Ах ти... кра-ка-дила!—процідив крізь зуби, та враз осікся, ніби щось пригадавши. Чвиркнув крізь зуби слиною» повернувся і пішов геть.

КУХОЛЬ СВІЖОГО МОЛОКА
— Хочеш, навчу тебе на сопілку грати? — сказав Дмитрику пастух Вася.— Вставай завтра раненько, поженемо разом "череду пасти. Ще й гніздо чайки покажу. Не пошкодуєш...
Ледь на зорю зайнялося, Дмитрик уже на ногах.
День ще тільки визирає з-за далекого лісу, що темніє за Угуй-озером, а вже до вигону тягнеться велика строката череда. Попереду широко виступає бугай Буян.
Вася іде за чередою. Батіг висить у нього через плече і волочиться по землі. Забачивши Дмитрика, він мружить в усмішці очі і каже:
— А-а, це ти?.. Здоров! На ось батіг, попрацюй.
Батіг важкий, а пужалко гладеньке, одполіроване, і Дмитрик плює на долоню, щоб не випорснуло. Тоді з усієї сили цвьохає батогом і заплутується в ньому.
— Не хоче слухатись,— ніяково каже він і пробує ще раз. Але батіг тільки чхає і збиває кінчиком смушеву шапку заячої капусти.
— Ану, — Вася бере в Дмитрика батіг.— Диви...— Він змахнув рукою — от уже біжить, котиться по траві ремінне коло. Меншає й меншає воно. Добігає до кінця маленькою обручкою і лопається з оглушливим тріском. Дзвінка луна бере розгін і завмирає у далеких очеретах Угуй-озера. Корови прискорюють ходу.
А от і луг, сивий од роси. Навкруги тихо-тихо. Чути лише м'яке хрумтіння — корови вже пасуться.
— Гарний деньок буде,— каже Вася і киває на луг.— Бач, роса, як срібло. Точна прикмета.—Він іде лугом, лишаю чи позад себе на траві темну смугу. Дмитрик іде за ним і бачить, як руді Васині чоботята стають од води темними. Дмитрикові зимно. Ранкова прохолода пробралася під сорочку, і хочеться, щоб скоріше зійшло сонце.
Дмитрик дивиться на небо. Місяць, мов крижинка у велетенському каламутному озері. Стоїть на одному місці і потихеньку тоне. А нижче, над самісінькою землею, небо в золоті, наче там горить величезне вогнище. Це сходить сонце. От воно викочується розпеченою до білого жару сковорідкою, і вся трава навколо загоряється зеленими вогниками. Гарно!
Дмитрик нахиляється і зриває одну по одній суниці. І йому здається, що весь ранок на лузі пахне суницями.
А сонце вже підбилося вгору, висушило траву і тепер припікає плечі, спину, щоки. Пузатенький джміль вовтузиться в голубенькій квіточці Петрового батога. У розімлілому повітрі пахне м'ятою і чебрецем. Десь кричить птах: «Митю бачив? Митю бачив?» У відповідь йому наче баранчик замекав або муха з обпаленими крилами задзижчала. Дмитрик зводить голову, прислухається.
— Бекас,— розуміюче говорить Вася.— А ти знаєш, чого так кричить бекас?.. Ото ж то... У хвості в нього пір'їна є така. Підніметься він у небо, а потім — рраз! —униз. Пір'їна й заграє.
А Дмитрик прислухається вже до того, як чайка сполохано питається в когось: «Чиї ви? Чиї ви?»
Виявляється, бугай найшов гніздо. От він стоїть перед кущем тернику, а над ним з криком літає чайка.
— Ще розруйнує, мурмило,— говорить Вася і поспішає одігнати бугая, але той і сам враз крутнув головою і пішов далі.
— Бу-у-у! Бу-у! — реве бугай.
— У-уу! У-у-у! — котиться вилясками стоголоса луна од густого березового лісу. Бугай сердиться — хто це з ним дро-читься? І б'є копитом землю, а рогами починає вивертати купину. І летять кавалки землі разом з травою.
— Ич! — вищиряє міцні зуби Вася.— Скотина, а поніма... Гнізда не зачепив. На купині злість зганяє.
Та бугай раптом повертає до них голову, і Дмитрик бачить його страшні, налиті дикою люттю очі.
— Ого! — Дмитрикові хочеться сховатися за Васину спину.
— Не бійсь,— спокійно каже Вася.— Хочеш, ми з ним зараз побалакаєм? — Він сміливо йде до бугая, що враз припиняє бешкетувати. Стоїть як вкопаний. Лише боки важко здіймаються.
— Ну що, Буян? Чого це ти, га? — Вася гладить його по шиї, чухає за вухом, і бугай стоїть спокійно, наче прислухається до чогось. І зовсім уже він не страшний. Як теля. Дмитрик навіть рота роззявив від здивування. Здорово! Буяна сам голова колгоспу боїться, а от Вася... Герой!
— Ану, Митре, іди, познайомся з Буяном,— запрошує його Вася.— Та не бійсь! Гайда! Сміливіше!!
І от Дмитрик уже гладить Буяна по лиснючій спині, торкає пальцями жмурки на шиї. Посмілішавши, струшує землю з широкого, кучерявого лоба, мацає круті гладенькі роги. Бугай важко сопе і скоса зирить на Дмитрика великим ліловим оком.
— Тепер ходімо гніздо глянем,— говорить Вася, і Дмитрик   поспішає   за   ним.   І   знову   чується   тривожний   пташиний крик. Уже дві чубаті чайки шугають у них над головами.
— Ну, чого ви, дурненькі? — каже їм Вася.— Ми ж не чіпатимем. Ми ж тільки глянем. А ви вже...
Під кущем тернику, просто на землі Дмитрик бачить у невеличкому плоскому гніздечку маленькі рябі яєчка.
— Руками не чіпай,— попереджає Вася.— А то вони, чайки, тоді кинуть їх... Ну, а тепер пішли. Бач, який галас ізняли. От виведуть чаєнят — тоді глянем.
Потім Вася і Дмитрик, як давні друзі, сидять на сонечку біля старого пня. Вони поснідали молоком з ягодами, і тепер Вася плете з лози кошика. Товстий батіг лежить поруч, га-дючиться у траві.
Раптом Вася кидає роботу і кричить:
— А верни, Зірка!.. Куди тебе несе?!.— він хоче звестися, але Дмитрик випереджає його:
— Вась, я сам.— Він схоплюється, бере батіг і біжить. Завертає корову і от уже знову біля пня.
— Швидкий ти, — хвалить його Вася.— Як вітер.— Він подав Дмитрикові готовий кошик:— На-но... та щоб суниць з верхом набрав і додому одніс. Гостинець.
Дмитрик крутить у руках кошик, не намилується.
— Хочеш,— каже Вася,— я й тебе навчу такі робити?..
І так хочеться Дмитрикові кошики лозові плести, і бугая лютого втихомирювать. Всього хочеться навчитись, що вміє Вася.
— Ну, раз так,— жвавішає Вася,— давай будем з тобою дружить? Згода?
Дмитрик киває головою.
Чується гуркотіння машин і брязкіт порожніх бідонів. То їдуть доярки. Вже полудень? Як непомітно промайнув час! Лунають веселі жіночі голоси:
— Васю! Василю Сергійовичу! Зажени-но корови у ліс, щоб не парко було ні їм, ні нам.
Забачивши Дмитрика, вони дивуються, мов якомусь чуду. Доярка Люба каже:
— Васильку, а в тебе ж помічник який!.. Молочка сьогодні, мабуть, більше буде. Я вже бачу.
Потім Дмитрик дивиться, як Люба доїть. Білі цівки молока цьвохкають по дну дійниці, і дійниця тихо виспівує: «Дінь-дзінь-дзень!..»
Пахне свіжим молоком. Люба усміхається Дмитрикові, як рівному. От вона просто з відра зачерпує кухлем і подає Дмитрику.
Піна мереживною шапкою піднялась над кухлем. Дмитрик умочає в неї верхню губу і п'є. Молоко таке смачне, що ніяк не одірвешся. Воно пахне лугом, суницями. Пахне лагідним і гарячим трудовим літом. Пахне землею.
І все це — Дмитрикове щастя...

ВПЕРТИЙ
Ой, як я зрадів, коли від школи до нашого лісового селища почав ходити автобус! А раніш доводилося у негоду-— чи дощ, чи сніг — пішака тьопати аж три кілометри туди й назад. Це виходить щодня шість. Думаєте, мало? Ми з Петром Куличком теж так думали, а коли спробували підрахувати, скільки пройдемо, поки закінчимо школу, то просто отетеріли. Рахували, рахували й кинули. Навіть засумували. А тут автобус. Блакитний, гарний. Затишно в ньому, мов у космічному кораблі. І мчить він із космічною швидкістю, особливо як очі заплющиш. Здорово! Як же тут не радіти! Радів і Петро Куличок. Тільки Петрова радість недовгою була. Чому — питаєте? Тоді слухайте.
Спершу Петро, як завжди, заходив уранці за мною, і ми йшли на зупинку. Там ми зустрічали Ганнусю Зірку з нашого класу і її молодшу сестричку Люську з третього «А».
Дорослі теж їхали в містечко на роботу. Вони нам поступалися місцями, а тьотя кондукторка відривала за п'ять копійок квитки. Ми навчились пізнавати серед них щасливі. Петру це так сподобалось, що він, одержавши квитка, одразу починав ворушити губами, як у німому кіно,— підраховував. Якось ворушив, ворушив, та й признається мені:
— Мишко, а в мене знов нещасливий. Мабуть, з природознавства трояк або двійку схоплю. Не встиг вивчити. Ти мені, коли що, підкажи. Ге?
Ну чого ж не підказать! Він у мене й контрольні списував, і домашні завдання, а все одно задніх пас. «Важко сприймає»,— казала на батьківських зборах Зоя Арсентіївна. Тобто — тупоголовий. Мені було прикро за нього, а йому як з гуски вода. Відстаючий, ну й гаразд! Комусь треба бути відстаючим. Отаке! Найшов що сказати на своє виправдання.
Тільки він дуже веселий став, коли заробив того дня трояк з природознавства. Відтоді й почалося.
Веселі влетіли ми в автобус. Не встигли гепнутися на м'які сидіння, як тут підходить до нас зовсім незнайома кондукторка. Очі сині, як у Ганнусі, і в очах бісики стрибають. Звідки вона тільки взялася така!
— Здоровте,— каже,— друзята. Чим порадуєте?
Ми з Петром перезирнулися, а Ганнуся одразу простягає десять копійок і каже:
— А квиточки ми візьмемо. Будь ласка, от...
— Та я не про те, — сказала кондукторка і клацнула сумкою.— Скажіть краще, які оцінки додому везете? Може, вас не варто й брать?
Дорослі вуха нашорошили, чекають, що далі буде. А кондукторка:
— Ну, чого ж ви мовчите? Ти от, дівчинко, що сьогодні одержала?
— Дві п'ятірки,— жваво відповіла Ганнуся,— з мови і з ботаніки.
— Аж дві п'ятірки?! — здивувалася кондукторка, наче то була казна-яка новина, що Ганнуся одержала п'ятірки.— Оце мені подобається. В такому разі —проїзд безкоштовний. Правильно, водій?
— Так, так,— відгукнувся водій за скляною перегородкою, і сидіння під ним м'яко скрипнуло.— 3 п'ятірками кататимемо безкоштовно.
— Ви чуєте? — сказала нам кондукторка і звернулася до Петра.— А ти що скажеш, хлопчику?
Петро засовався на місці, наче йому жару в штани насипали. Обличчя побурячіло, і ластовиння висіялося, як мак. Ганнуся прохопилась було щось сказати, та я зупинив її поглядом. А Петро сопів і тужився, як паровозик, що не може зрушити з місця вагони. Забуксував Петро. Кондукторка враз усе збагнула, мовчки взяла у Петра п'ятак, одірвала квитка. Тоді сіла на своє місце, зітхнула і знову клацнула сумкою. Шофер чогось кахикнув і натиснув на стартер. Мотор заревів, і автобус прямо з місця рвонув уперед.
Ми з Ганнусею їхали безкоштовно, а Петро всю дорогу м'яв у пальцях свій квиток, поки від нього саме лахміття лишилося.
Вранці Петро не зайшов за мною. Не було його й на зупинці. Я думав, що він захворів, та коли приїхав у школу, він уже був там. Сидів за партою, втупившись у книгу, наче отой старий годинникар, що завжди стирчить у вікні своєї фанерної майстерні за рогом школи,—-згорблений, з чорною штуковиною в оці.
— Коли це ти встиг? — спитав я в Петра.
— Встиг,— буркнув він, закриваючи й ховаючи в парту книгу. Я помітив, що то був підручник з історії. З історією в Петра теж була постійна історія. Він плутав Петра Першого з Іваном Грозним, а Пугачова і Степана Разіна вважав за козаків запорозьких.
Жаль мені стало Петра.
— Чого ж ти автобусом не їхав? — спитав я.— Тої тітоньки вже нема. Знову та, що раніше була.
Петро вилупився на мене. Не вірить.
— Чесне піонерське,— кажу йому.— Сам побачиш.
На історії Петра не спитали, хоч і він підносив руку. Він і раніше так робив, а коли його викликали, то стояв і кліпав очима. Може, й тепер Зоя Арсентіївна вирішила, що Петро просто хитрує, і не хотіла його ставити в дурне становище. Тільки я чомусь був певен, що на цей раз Петро дійсно знав урок. Я ж бачив, як сердито засовував він книжки в портфель, особливо підручник з історії.
Перед тим як сісти в автобус, Петро зазирнув у дверцята. В автобусі не було нікого. Тільки перед самісіньким від'їздом прийшли шофер і контукторка. І що ви думаєте? Кондукторка була якраз та, з бісиками в очах, що везла нас з Ганнусею безкоштовно. Вона знову весело привіталася з нами і почала питати про оцінки. Що було з Петром!.. Він спершу побурячів, потім пополотнів. Я й не знав, що він такий совісний.
Кондукторка усміхнулася, але враз посуворішала, зовсім як Зоя Арсентіївна, коли слухає відповідь, і сказала:
— Ну гаразд, на цей раз і ти поїдеш безкоштовно.
— Ні! — сказав Петро.— Не хочу!
— Іч який!— тільки й мовила кондукторка.
Петро одвернувся до вікна і так сидів всю дорогу. А коли ми вийшли з автобуса, він раптом на мене як визвіриться.
— Ти,— каже,— базікало, а не піонер! — І сердитий пішов геть. Я стояв ошелешений. І поки збирався розсердитися, Петро вже здалеку кричав мені:
— І не хочу більше тебе знати! І без твоєї допомоги обійдуся! Сам! Зрозумів?
Отаке! Розійшлись, значить наші дороги? Ех, Петро, Петро, дурний паровозик! Ну гаразд, якщо так. Подивимось ще, хто до кого прийде перший. Подивимось.
Але того ж вечора я пішов до Петра. Хотів побачити його і все толком пояснити. В освітленому вікні побачив я свого друга. Він сидів за столом і щось читав чи писав.
«Ну й сиди!» — розсердився чогось я і пішов додому.
Наступного дня Петро з нами в автобусі не їхав. Він, як і минулого разу, раніш за нас устиг до школи і тепер сидів за іншою партою. На мене він навіть і не глядів. От чортяка!
— Куличок і Самохін, що це з вами сьогодні? — спитала Зоя Арсентіївна.— Поскублися, мабуть?
Ми обидва мовчимо, як води в рот набрали. Зоя Арсентіївна усміхнулася, а в класі зашушукались, наче вітер зашарудів сухим листям.
Того дня Петро здивував усіх. З історії він одержав п'ять. Відповідав він так, наче півжиття вчив історію.
— А й правда, з Куличком щось сталося,— сказала Зоя Арсентіївна.— Коли б не зурочити.— І вона тричі-сплюнула.
Клас так і ліг від сміху.
Мені хотілося потиснути Петрові руку, але я не наважився.
Зате Ганнуся, тільки-но ми вскочили в автобус, одразу ж скрикнула дзвінким голосом:—Тітонько, а наш Петро п'ятірку одержав! Чесне слово!
— Та ну!—сплеснула руками кондукторка.— А де ж це він? Ага, ондо йде.— Вона висунулась з автобуса назустріч Петрові.— Сідай, Петрусь, сьогодні ти молодець.
Але Петро навіть не глянув на неї. Проскрипів чобітьми повз автобус. Услід йому холодний вітер ніс колючі сніжинки... Цими ж сніжинками він сипонув кондукторці в обличчя, і вона сховалася в автобус.
— Диви ти, який впертий,— тільки й мовила вона. Ми мовчки простягнули їй п'ятаки.

«СМІЛИВЦІ»
До Вальки, на прізвисько Робін Гуд, прибіг схвильований і захеканий Костя.
Валька саме на ґанку сидів і майстрував залізні наконеч: нйки до очеретяних стріл. Побачивши Костю, відклав роботу.
— Ти чого?
— Вовки!..
— Що за вовки? Де вовки?—Валька навіть підвівся. У нього раптом майнула думка, що, може, йому нарешті випало щастя зустрітися із справжнім звіром.— Ну, чого ж ти мовчиш? Язика з переляку проковтнув, чи що? Де, питаю, бачив?
— Там...— махнув Костя рукою.— У Темному байраці... Багато їх....
— Скільки?
— Не знаю.— Костя потроху заспокоювався.— Я   не  лічив. Вовченята. Іду я із хижки, а вони бігають, на галявині граються. Побачили мене — і в нору. Як і не було. Ну, я і... Валька тоненько свиснув.
— Діла-а!
— Потім задумався,— точнісінько як батько, коли вирішує якесь важливе питання.
— Може, піти до правління розказати? — спитав Костя.
— Не треба,— рішуче заперечив Валька.—Мий самі з ними впораємось. Зберемо хлопців — і гайнемо. Я візьму лук та стріли. Якщо вовчиця поткнеться, я її... Дивись як! — Він натягнув тятиву, і стріла, свиснувши, вп'ялася в ріг клуні.
— Мить— і наповал! — похвалився Валька.
Костя захоплено дивився на нього:
— Та ти, Валько, справжній Робін Гуд!
Вальці похвала сподобалась, і він стримано всміхнувся. Потім звелів Кості:
— Ну, а зараз сурми в ріг! Біжи до Митька й до Аркашки. До Альошки потім зайдемо...
Не минуло й десяти хвилин, як до Вальки позбігалися Костя, Митько й Аркаша. Митько мав у руках саморобну шаблю з обруча, Аркаша озброївся кривим мисливським ножем: він теліпався у нього на паску.
— Чудово! — сказав Валька, оглянувши друзів.— А зараз—уперед!— Він махнув рукою, в якій тримав стріли, і перший рушив з двору. Слідом за ним — решта.
Дорогою хлопці завернули до Альошки, але не застали його вдома і пішли далі.
Вже на краю села до них пристав молодший Костин брат, восьмилітній меткий хлопчина Гошка.
— Ану забирайся додому!—нагримав на нього Костя,— Хочеш, щоб тебе вовки з'їли?
— А я все одно піду,— опирався Гошка.— Я теж хочу вовків побачити.
— Іди геть, кажу тобі! — розсердився на нього й Валька.— Нічого теліпатися! Не доріс!..
Хлопці вже вийшли за село, а Гошка й не думав вертатися. Ішов собі осторонь слідом за ними.
— От же ж упертий, — посміхнувся Аркашка і запропонував: — А може, візьмемо його? А то ще заблукає сам десь у лісі.
— Ну, йди вже, — поблажливо дозволив Валька Робін Гуд. — Повчишся у нас...
Гошка зрадів. Звичайно, він хотів саме повчитися. А то чого б він ішов?

Хлопці завели розмову про те, що робитимуть, коли раптом спіткають вовчицю.
— Та я її!..-— Валька потряс луком та стрілами. — Костя он бачив... Раз! І — наповал!..
— А я, — сказав лупатий Митько і змахнув саморобною шаблею,— я так її уперіщу, що вона зразу й скорчиться! — і він почав розказувати, як недавно провчив цією шаблею битливого колгоспного бугая Буяна.
Аркашка й Костя мовчали. Костя не мав чим захищатися, якщо звірюка нападатиме, Аркашка мовчав тому, що боявся.
Що ближче до Темного байрака, то настрій у хлопців потроху гіршав. Не потрясав уже своєю саморобною шаблею Митько, частіше почав озиратися і поглядати на село Аркашка, ніби приміряючись, чи встигне він, як щось трапиться, забігти туди живий.
Валька ще тримався, хоча ступав уже не так рішуче, а голос у нього став не такий твердий і самовпевнений.
У байраці, серед густих зарослів, було темно й моторошно. Хлопці пробиралися обережно, боязко озираючись на всі боки.
Костя йшов попереду. Раптом він зупинився і, показуючи на густі кущі глоду, шепнув:
— Там.
Затамувавши подих, хлопці вп'ялися очима в кущі, на які показав Костя.
— Вовченята, гляньте! — несподівано скрикнув Гошка.
Його зразу ж зацитькали, та було пізно. Маленькі сірі клубочки, що качалися  по траві,  злякалися  і  миттю зникли  в кущах.
— Лягай! — неголосно скомандував Валька і перший гепнув на землю, тримаючи лук напоготові. Хлопці зробили те ж саме.
Почали тихенько між собою радитись, хто ж піде перший до вовчої нори.
— Іди ти, Митько,— звелів начальницьким тоном Валька. Митько злякано витріщився на Робіна Гуда і сказав:
— Хіба ж я влізу в нору? Хай он Аркашка. Він тонший.
— Який     хитрий! — тремтячим     голосом     відмовлявся Аркашка. — його посилають, а він на когось звертає. Боягуз. Митько почервонів і вирішив:
— Іди, Валько, сам. У тебе он і лук, і стріли.
— В тім-то й річ, що в мене лук і стріли. Хто ж, по-твоєму, стрілятиме у вовчицю, якщо вона раптом прибіжить?
Хлопцям здавалося, що Валька має рацію, і вони не заперечували.
Сталася заминка.
— Давайте я піду, — раптом запропонував Гошка. — Я ж маленький, то й у нору пролізу.
Костя гримнув було на брата, що той встряває не в своє діло, але всі підтримали Гошку.
Гошка підвівся і незабаром зник у густих зарослях глоду й терну.
— Пильнуйте як слід, — попередив Валька хлопців, і ті завертіли головами, озираючись на всі боки.
Минуло кілька напружених хвилин, а Гошка не повертався і не подавав жодного знаку, що він живий.
— Мабуть, нору не може знайти, — сказав Митька. — Ти б, Костю, пішов показав.
— Ото ще вигадав! — огризнувся Костя. — Тобі треба — так іди.
— Вовк!—раптом з переляку зіпонув Аркашка, і всі побачили недалеко в чагарях темну тінь звіра.
Хлопці заклякли від страху. Перший опам'ятався Валька. Підхопився — і драла. За ним побігли Митько з Аркашкою. Останній біг Костя. Серце в нього мало не вискакувало. Він бачив, як хлопці покидали свою зброю, щоб легше було бігти, і тепер йому здавалося, що страшний звір наздожене їх, беззахисних, і подушить. Він навіть чув за собою, як звір уривчасто дихає. Про брата Костя зовсім забув і згадав тільки тоді, коли хлопці, добігши майже до села, поставали і переконалися, що їм нічого не загрожує.
— А вовка й не видно, — віддихуючись, як загнаний кінь, сказав Аркашка. — Тепер він, мабуть, жере Гошку.
— Ну от...—промовив Костя і розгублено заморгав. Він тільки зараз зрозумів, що з братом могло трапитись лихо. Костя був у розпачі і мало не плакав. Він так дивився на Вальку, ніби хотів переконатися, що не все ще втрачено. Але вигляд вожака свідчив, що діло кепське. Блідий, розгублений, без лука й стріл. А ще Робін Гуд, славнозвісний розбійник!
Костя схлипнув. Тоді Валька опам'ятався й звелів:
— Ану, Митько, давай бігом у село, клич когось!
— Так всі ж у полі, — знизав плечима Митько.
— Хіба що діда Порфирія гукнути? — запропонував Аркашка.
— Катай по нього! — погодився Валька.
Незабаром Аркашка повернувся в супроводі діда Порфирія. Той біг з вилами в руках. Високий, з кудлатими сивими бровами, з білою бородою, він нагадував руського воїна-бо-гатиря, що прийшов із давнини. Здавалося, що ось зараз цими самими вилами він позаколює на смерть усіх вовків на світі.
Хлопці знали, що дід Порфирій дуже хоробрий. Він воював з японцями і за це отримав Георгіївського хреста. Цього хреста старий чіпляв до сорочки на великі свята і розповідав дітям, за віщо дістав його. Вальці він сказав колись:
— Як умиратиму—-цього хреста тобі подарую, Валентине. Онуків у мене нема, а ти хлопець меткий. Геройський, можна сказати, хлопець...
Валька тоді страшенно зрадів. А тепер, побачивши діда, дуже збентежився. Узнає дід Порфирій, як він тікав од вовка, що тоді?..
— Ах ви, шалапути безсовісні! — важко хекаючи, лаявся дід.— Малюка в зуби звірові пхнули, а самі в кущі. Догралися! Показуйте, де той звір!
Але раптом Аркашка з Митьком в два голоси зарепетували:
— Гошка! Гошка! Дивіться!
І всі побачили, що від байрака іде Гошка. Він щось ніс у подолі своєї синьої сорочки, а поряд з ним біг великий сірий звір. Дід Порфирій і хлопці остовпіли від подиву. Хтозна, шо все це означає?
«Сміливці» про всяк випадок поховалися за діда.
Гошка підійшов ближче, і хлопці побачили, що він радісно всміхається.
Раптом Митько на весь голос закричав.
— Хлопці, та це ж Альощина Пальма! — і побіг назустріч Гошці.
— І справді! — прийшов до пам'яті Костя.—Альошка ж був загубив її.
Хлопці оточили Гошку і почали роздивлятися на сірих пухнастих цуценят, що копошилися в подолі його сорочки. їх було троє. Цуценята принишкли, притиснулись одне до одного і насторожено поглядали на хлопців.
Захлинаючись від радості і захоплення, Гошка розповів, як витягав з нори цуценят, як його налякала Пальма і як він сам її злякав.
Хлопці спершу сміялися, але, зустрівшись із суворим поглядом діда Порфирія, замовкли і ніби збентежились. А Валька Робін Гуд — той увесь густо побурячів і не зважувався навіть глянути в очі дідові.
— Панікери! — Старий похитав головою. Потім дружньо поклав на плече Гошці велику вузлувату руку і сказав: — А ти, шибенику, гляди в мене... А втім, ходімо зі мною. Я подарую тобі свій хрест Георгія.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky