Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Василь ДОВЖИК
ВТЕЧА


У повісті українського письменника Василя Довжина розповідається про хлопчика, що захотів придбати магнітофон, про різні пригоди, що з ним трапилися і навчили чесності та правдивості.

Розділ 1
КОЛИ Є В СУСІДА, ТО Й СОБІ КОРТИТЬ

Із деякого часу закортіло Лиці, щоб мати купила йому магнітофон.
— Та не треба мені найдорожчого. Купи простенького...
— Ось відчепись ти,— казала мати.— Мені зараз саме твого магнітофона не вистачає. За холодильник ніяк розстрочку не виплатимо. Вугілля та дров завезти на зиму треба, хату підправити! А все ж то гроші. Та й одягтися треба тепліше — зима не за гофрами.
— Я ходитиму в курточці. До школи недалеко бігти. Як бігтиму, то ще й тепло буде.
— Ти з неї виріс давно — рукава по лікті! Та й мені чоботи не завадять — старі в передках попоролися...
Лика бачив, що мати правду каже, і штука так просто не вигорить. Але він затявся на своєму:
— Купи... Купи та й купи!
— Льоню! — докірливо кинула мати.
— Дякую, що нагадала, як мене звуть.
— Перестань!..
Мати не любила, коли хлопці називали її сина по-вуличному — Лика. А він звик. У них на кожного своє вуличне прізвисько. Що тут такого? У всіх мандрівників було якесь незвичне ім'я.
Хлопець давно мріяв обійти, об'їхати і облітати всю землю. Його цікавить, як там в інших країнах люди живуть, що роблять, як ходять і говорять, що їдять. По три, по чотири рази дивився фільми про далекі краї. Від телевізора його за вухо не відтягнеш, коли «Клуб кіноподорожей» чи «В світі тварин».
Хотілося пожити між різних людей високо в горах і на рівнині, в диких пущах зелених, на жовтих островах в океані. От тільки з чужими мовами Лика знайомий, одверто кажучи, не дуже, а як чесно зізнатися,— ні бе ні ме.
Самотужки вивчати мову важко і довго. Набагато легше запам'ятати пісню, завчити мелодію, слова. Отже, тут за всяку ціну потрібен маг ~- звичайнісінький магнітофон. На магнітофонну тасьму записуєш з радіоприймача пісню, ніби зупиняєш її, і заучуєш собі потихеньку, коли спиш. В журналі писалося, що заучують навіть усю чужу мову крізь сон. Лягаєш спати — вмикай магнітофон. Він тобі цілу ніч нашіптує слова. Уранці встаєш, протер очі — забалакав не своїм гласом — ніхто тебе не розуміє на вулиці і вдома.
Що не день Лика знову брався за своє:
— Купи!
Він вимовляв те слово на всі лади, а зранку до вечора співав і тягнув його, як комар надокучливий. Що мати йому не робила: вже і стусала, і смикала, а раз таки розпеклась і добряче відшмагала вредню-чого Лику мокрою ганчіркою, бо саме підлогу в хаті мила. А він все одно скиглив:
— А магнітофона купи! Так-то ти мене виховуєш? Битися лізеш?! Відстала ти людина. Тепер хіба ж бійкою дітей виховують? їх треба ласкою, лагідно. Так купи магнітофончика!
— Магнітофон — то цяцька, виграшка. Без нього жити можна. Вдягала ж не купити — застудишся взимку, та возися потім з тобою по лікарнях,— силкувалася мати щось довести хлопцеві. — Ой лишенько ти моє! — пригортала Личину голову до себе.— Був би оце батько! Він би тобі вибив з голови дурниці,— не стільки приказувала, скільки думала мати.— І нащо тобі магнітофон? Он сусідські ревуть, хоч вуха ватою затикай і тікай світ за очі.
— Восени піду до школи — уроки буду записувати.
— Атож. Думками за горами, а ділом у запічку...
Лика півжартома бухнув, що перше на думку
спало, а потім подумав, що й справді можна магнітофона на уроках застосовувати.
Уроки бувають цікаві і нудні, бувають просто веселі. Але вони проходять і кінчаються. Записати б отакий веселий урок, коли школяр на географії Африку в Америці шукає...
З магом уроки слухати не обов'язково. Діставай під партою цікавенну книжку, розгортай на колінах, затулись руками та й спокійнісінько подорожуй по світу. Дома ж прийшов, наївся, підбив подушку, щоб м'якше лежати, клацнув вимикачем — і цілу ніч учи уроки із заплющеними очима.
Жили вони з матір'ю в Тихому райончику на околиці міста.
Внизу, на підошві яру, доживала свої останні дні річка Невеличка, метрів отак з п'ятсот у довжину. Далі вже ніякої річки не було. І вище проти води червоніли цеглою п'ятиповерхові будинки. Між ними росли тополі й осокори, рівними лініями лежали асфальтові стежини, дитячі майданчики, гаражі.
Із давнини в'юнилася річка Невеличка поміж левадами. Щовесни над нею тьохкав соловейко, коли біло-рожевим і жовтавим цвітом обсипалися вишні, груші, яблуні.
Калинові кущі в кожному городі спішно діставали з глибини землі свою красу і пишалися такими білими квітками, наче незліченні голівки наречених у білих вінках обсідали кожну гілочку. Соловейко хмелів на безмежному весіллі і щоночі залишався ночувати над старою річечкою, що поволі вгорталася в темно-зелені листяні ковдри. І так до осені, допоки вдарить мороз і виб'є гіркоту із червоних ягід калини, що кетягами звисали до річки. Тоді річка ховалася під кригу.
Зараз річечку ховають назавжди. Буде вона текти попід вулицею, попід асфальтом у залізобетонних рукавах труб, ніколи не мерзнутиме, але й не грітиметься на сонці. Вона переходить в інший світ.
Місто вже впритул підступило до хатинок Тихого району.
Стара як світ хата Лики по очі облипла зеленою з червоними прожилками бородою плюща, вросла поміж яблуні, вишні, смородину, як у лісі грибок поміж листя.
Довкола, як море, гомоніло місто, а тут, на острівці, метушилися люди в низеньких одноповерхових хатках. Мали собі крихітну крамничку, де можна купити їжі. З одежею і хатнім начинням стояло поруч щось на зразок універмагу. Недалеко школа, свій кінотеатрик.
В давнину тут було село, отож розмова і звичаї сільські залишилися. Тільки молоді хлопці й дівчата стали тепер чисто міськими як манерою тримати себе, так і виглядом своїм, особливо одежею від міських зовсім не відрізнялися.
Ото було тільки й гомону в Тихому райончику, коли, молодь на роботу або з роботи, -увечері поверталася. Інший час було тихо.
У вухах дзвеніло тільки у суботу та в неділю. Тобто у вихідні, коли молодь на всьому кутку вмикала свої комбайни — магнітофонну апаратуру. Починалася втіха на цілий день без угаву. Не кажемо про дідів та бабів, що в льохи забивалися у найдальший закапелок, затикаючи вуха пальцями, але голуби і горобці не витримували, знімалися зграями над Тихим райончиком і відлітали аж до понеділка.
Людям, що жили понад Невеличкою, здавалося, ніби вони ніколи не дочекаються тої хвилюючої миті, коли їхні хатки підчеплять блискучими ножами бульдозери і з пилюкою, трухлявим деревом, глиною і ганчір'ям заодно згорнуть на дно остогидлого яру, а вони переселяться нарешті у височенний, білий, кільканадцятиповерховий будинок. Такий будинок протягом кількох місяців виріс над яром навпроти.
Буча зчинилася, коли в Тихому райончику з'явилося троє чужих людей.
Один переносив на собі триногу з фотоапаратом (так спочатку подумали!), високо задираючи ноги, другий тягнув довгу металеву стрічку, що дзвеніла, як обірвана струна, третя — тримала в руках величезну білу лінійку, чорними поділками розмальовану. Потім виявилося, що довгий, мов чапля, чоловік ніс теодоліт (цікавий Лика одразу випитав!), другий тягнув стрічку для замірювання віддалі на місцевості, третя — молода дівчина — лінійку для знімання тієї місцевості на план. Ніби тільки й того! Але райончик блискавично пронизала звістка. Від хати до хати, через тин та перетику, через перелаз, через хвіртку, з вікна у вікно перестрибувала вона кілька разі- через вулицю і з кутка на куток.
Райончик заворушився, як лісовий мурашник. Отже всі знали, що настала пора! Та ще коли до всього в кількох дворах копнули ями та взяли проби грунту, тут уже люди увірували в швидкий і довгожданий переліт.
Це означался що криві вулички, завулки, тупички, старі хати, сараї, повітки у Тихому райончику зносять! І весь кому любий, кому остогидлий допотопний райончик одним заходом бульдозери спихають у ярок. Діди, баби і прабабусі, батьки, матері, сестрички з братиками, дядьки, тітки з племінниками, старі й малі, дорослі й діти, онуки, правнуки і  праправнуки  розселяться у  височенні, новенькі дванадцяти- і більше поверхові будинки-колони. Розміститься весь тихорайонський люд на всіх поверхах у ще пахучих від фарб, світлих квартирах з голими балконами нових щойнозбудованих мікрорайонів і масивів. Притому всіх будуть селити в різних мікрорайонах, щоб ті сусіди, котрі ворогували, помирилися між собою і ходили одне до одного в гості, ті, які жили мирно, і далі так робили.
От що означали оті троє звичайнісіньких людей!
Та їх же зустрічали, як найдорожчих гостей, з хлібом і сіллю на вишитих рушниках, біля кожної хати зупиняли і, моргаючи на двері, лагідно припрошували :
— А може, зайдете?
— Не можу. Я ж на роботі! Після роботи можна...
— Так-таки так! — притакували гостинні господарі.— Воно, звичайно... А мо' заглянете, подивитесь, як ми живемо? Хоч один-однісінький раз!
А коли тебе так припрошують і втрете, то де знайдеться камінна душа, що витримала б щирий натиск гостинності, доброти, уваги і відмовилась на хвилинку заглянути один-єдиний раз до господи?
Таке робилося в кожному дворі, перед кожною хатою. І тільки скорений гість переступав поріг, як тихенько клацало щось у хаті, дзенькало, і подвір'я наповнювалося музикою з усієї планети. Хата за хатою вмикала свої записи. По тому, де виникав новий сплеск музики, можна було судити, де троє геодезистів міряли вулицю в даний момент.
Найважче було геодезистам відмовитися від запрошень до хати, коли дійшло до проб грунту:
— Та ви знаєте, мене ж послали проби брати.
— От і добре! — радів господар.— В самий раз і зайти!
— Та ні. Ви мене не так зрозуміли. Треба у вашому дворі яму викопати і з кожного шару, з кожного горизонту набрати грунту.
— Саме так я й зрозумів вас. Заходьте, будь ласка, освятіть нашу хату, осяйте її своєю присутністю, сонечко ви наше! Яму ми самі викопаємо і грунту в усі пробірки і торби напхнемо, скільки душа забажає. Заходьте!
Що робити — заходиш!
І знову вмикається великий маг музики і настрою з двома виносними колонками та ще й підсилювач окремо, до якого при бажанні можна підімкнути ще й електрогітару...
Там, де магнітофона увімкнули, вже до вечора не вимикали. Тихий райончик розігрався на славу.
Отоді-то Лика й дочекався свого свята!
Коли сусідські магнітофони наввипередки зазвучали один поперед одним, зустрічаючи дорогих гостей — геодезистів, коли в повітрі зависло і ніжно забриніло милозвучне слово — переїзд, стало ясно, що Тихому райончикові, в якому жив Лика, нарешті приходить край. їхню хату скоро знесуть, а на острівці тихого життя запанує велике місто, що так довго і нудно огинало райончик боком та горою.
Лика улучив найсприятливішу мить, коли мати хмеліла від однієї думки, що вони кинуть старезну хату, загрузлу у хрін та в лободу по самі вуха. Не треба буде щоранку вставати на дві години раніше, щоб упоратися перед роботою по господарству, чманіти від чаду, розпалюючи грубку взимку.
— В нову хату ніякого мотлоху везти не будемо,— заявив Лика матері.— Повикидай, мамо, все старе: шафу для одежі, ковану скриню, мисник, алюмінієві ложечки-мисочки...
— А їсти з чого будеш?
— Там купимо новий посуд, обстановку, нові меблі...
— Виварка ще добряча,— прикидала мати.
— І виварку викинь!
— А виварку навіщо? Щоб нову купувати?
— Машину пральну купимо нову!
— А виварювати простирадла в чому?
— Здаватимемо до пральні.
— Еге! Щоб самі дірки залишилися? Ось геть, сину, не забивай памороки... Як же там жити без яблунь та вишень?  Там же біля нового будинку, мабуть, ще не посадили жодного дерева, гори піску — і все! Малу вишеньку, оту, що за хатою, викопаємо і перевеземо з собою. Я там її поливатиму, вона й прийметься...
— Прийметься, мамо. Як тільки ти її ввіткнеш, вона й прийметься. Двірник її висмикне! Бо там газони, мамо.
— Та за яким же таким правом він висмикне?!
— За таким, що біля будинку проектом передбачено дерева декоративні — тополі натикають, берези... Яка декорація з твоєї вишні! Маленьке, низеньке — ні виду, ні статі.
Мати стала, взялася руками в боки і застрочила своєї:
— Вишеньку все одно під осінь викопаю. І заберу. А там подивимось, хто кого прийме!
Лика здвигнув плечима, потупився, а тоді в зовсім іншому тоні, ніби ненароком, заговорив про наболіле :
— Мамо! Послухай,  як гарно  грає в  сусідів... Може, купимо мага?
— От пройдисвіт! Підкрався-таки в найщасливішу хвилину! — мати розкуйовдила Личиного чуба.
Хлопець від радощів злетів на сьоме небо і сів біля матері.
Мати прикидала в голові і міркувала вголос, наче співала:
— Вугілля завозити не будемо, лагодити хату не треба, хай валиться — все одно на знос!

На другий день вони поїхали до крамниці і вдвох притягли новенького магнітофона. Удвох несли, бо самому Лиці було ніби й важкувато. Учепився він за свого мага так, наче боявся, що той ненароком вислизне з рук, тут же грякнеться об землю і зникне назавжди.
Вдома щасливий Лика не знав, де влаштувати нового пришельця, щоб тому було зручно: чи на стільці, чи на табуретці. Пробував на бабусиній древній скрині з одягом, якого тепер не носить ніхто, та магові на скрині не стоялося. Віко в неї опукле, і маг дуже перехилявся, сунувся і сповзав. Врешті поставили мага на столі, а стіл ближче до розетки підтяг-ли, доки довшого шнура дістануть. Завмираючи серцем, Лика клацнув перемикачем — магнітофон тихо гув усередині. Щось там у ньому ворушилося, як сухе листя шелестить.
Самі розумієте, якої ваги надав Лиці маг в очах довколишніх сусідів. З Ликою хлопці почали за руку вітатися:
— І ви магнітофона купили?!
— І ми!..— хвалився Лика.
— А дірка в кишені велика? — кепкував Ваньво, сусіда, років на чотири старший за Лику. Взагалі-то він Іван Вовченко, то його вуличне прізвисько таке.
— Нормальна.
— Ну то ще побільшає...— пообіцяв Ваньво.
Лика  без нього знав, що купити  мага — далеко не все. Найперше — касети з магнітною тасьмою придбати, без тасьми маг — не маг, і колонки треба, щоб звучання було класне, як у сусіда Ваньва. Та не все одразу!
Безумовно, що не за один день воно робиться. Та коли вже придбали касети з магнітною тасьмою, колонки зробилися просто нагальною потребою. Спробував було Лика матері натякнути про це, але та одразу обома руками замахала:
— Ось не витівай, не затуркуй голови. Свого клопоту вистачає...
То були перші дні, коли веселощі на їхній вулиці пішли на спад, ущухали. Люди заспркоювались, відчуваючи, що переїзд буде не одразу, буйна радість потроху гамувалася. Буде-то він буде, а коли — повідомлять додатково... Матері було вже не до колонок.
— Купуй,— кинула необачно мати.— Іди заробляй гроші і купуй. Я не перечу. У мене сили нема заробляти на твої витребеньки.
Мати сказала та й забула. Хлопець не забув. Він почав перебирати всякі способи добування грошей. А що Лика був людиною практичною, то зупинився на скляному посуді. Порожні пляшки та банки повидирав звідусіль — і з горища, і ті, що в сараї хтозна-відколи валялися, мохом від потеру-хи та вугільного пилу обросли. Поспорожняв також посуд, без якого загалом можна обійтися. Запропонував і ввів покращення в спосіб домашнього господарювання. Так, наприклад, у них чомусь завелося, що оцет був у двох пляшках, олія — аж у трьох! І скрізь було потрішечки. Лика позливав їх докупи і таким чином звільнив ще з півдесятка пляшок.
У дворі Лика зладнав цілий перемивний пункт. Наносив води, грів її на газовій плиті і у виварці мив пляшки спеціальним їжаком для миття молочних пляшок.
Мати не могла натішитися з такої хазяйновитої дитини. Згадайте себе — і якій би матері не сподобалося, коли її син чи дочка порається по господарству? Вона навіть за виварку не сварила, що Лика був загидив і кинув напризволяще, поспішаючи на приймальний пункт. Змила тихенько сама і поставила сушитися.
У Лики з'явилися перші зароблені гроші. Діла йшли блискуче, краще не треба. Домашні родовища пляшок швидко танули.
З матір'ю виникла перша сутичка через господарство. Прагнучи спорожнити якнайбільше пляшок та банок, Лика став еуміщати несумісне. Він підходив до справи на око, з боку кольору, який мала рідина: воду зливав з водою, чисту з чистою, брудну з брудною або виливав зовсім, біле з білуватим, червоне з червонуватим, сіре знову до білого... І таки жорстоко помилився. Такий метод не виправдав себе.
Збунтувалася раптом материна хімія, якою мати фарбувала волосся. Коли хлопець злив докупи три пляшки, сталося несподіване! Пляшка загула в руках, на дні з'явилися бульбашки, що безладною отарою рвонулися до горлечка. Суміш закипіла без вогню і почала прямо в хаті плюватися,  розпліскуючи піну на щойно змиту підлогу і наповнюючи хату таким різким смородом, що Лика похапцем плигнув до дверей, лишаючи за собою білопінний слід. Лика боявся, що хімічна бомба вибухне просто в хаті, винесе шибки з вікон, а заодно і його дорогого мага.
З матір'ю вони зіткнулися уже в сінешніх дверях. Ні, спочатку не зіткнулися. Мати спочатку уступилася з дороги, здивована, коли побачила в дверях свого Лику з незвичайною білою квіткою в руках. Вона ніяк не чекала, що сьогодні їй квіти даруватимуть, бо вже й забула, коли той день народження буває. Ще більше здивувалася мати, коли замість того, щоб подати їй ту злощасну квітку, Лика замахнувся нею і від плеча, як ядро, шпурнув небезпечну хімічну бомбу подалі в садок.
Пролунав окрик:
— Лягай!
Сам упав лицем у шпориш.
Із садка долинало глухе булькання. Небезпека щосекунди наростала.
Мати мимоволі присіла на порозі та враз і піднялася. Лику виказав білий слід. По сліду, а швидше по запаху, мати розгадала, що за коника викинув Лика цього разу, і дуже легко полонила сина у непрохідних заростях шпоришу.
Вона підняла його за комір:
— Вставай! Приїхали.
Нічого нового з материного арсеналу виховних методів Лика не спізнав, ба навіть скубки не отримав. Єдине — що він раз і назавжди втратив повноважні права поліпшувати раціональне господарювання із скляним посудом. Мати заборонила:
— Не смій мені більше торкатися до моєї хімії, коли хочеш бачити білий світ. Потім очей не вставиш!
Лика сприйняв заборону без паніки, на холодний розум, але до хімії доторкнувся. Він підібрав нечисту пляшку в кінці садка, коли вона вся вибулькала і втихомирилася. Не пропадати ж добру!
Друга сутичка, а вірніше непорозуміння вийшло у Лики з приймальником посуду, що любив людей вивіряти, як вони рахувати вміють.
У того приймальника посуду було одне професійне запитання до всіх, хто йому посуд здавав:
— У вас п'ятнадцять копійок є?
Доки ви покірно чи наполохано виловлювали по всіх кишенях ті п'ятнадцять копійок, приймальник велично діставав із-за пазухи величезного гаманця-портмоне і висмикував звідти два-три не дуже чистих карбованці- Коли ви людина легковірна і гадаєте, що приймальник на те і приймальник, щоб за вас рахувати, вважайте, що ви прогадали. Приймальник з вас і поглузує.
Цьому мудрому приймальникові жарти довго сходили з рук. У гіршому разі людина дякувала, здвигаючи плечима, незадоволено дибала собі, мурмочучи під ніс, але ніколи не поверталася назад. Нашого Лику не обдуриш.
Коли черга дійшла до Лики, і всі пляшки було двічі перераховано, прибрано з прилавку, і вони забрязкотіли в залізну тару, з віконечка теж долинуло професійне запитання:
— У вас... у тебе п'ятнадцять копійок є?
— Нема! — щиросердно зізнався Лика.
— Ну, тоді...— приймальник тицьнув Лиці цілих три карбованці.
— А сорок копійок? — наївно поцікавився Лика.
— Га?! Порахував?! — зареготався приймальник.— Молодець! Я тебе перевірити хотів, як ти в школі вчишся... На, візьми твої нещасні сорок копійок. Молодець, хлопчику!
Відтоді приймальник питав Лику наперед:
— Скільки тобі?
Він безвідмовно клав на долоню хлопцеві карбованці з копійками, рівно стільки, скільки казав Лика, бо приймальник уже пересвідчився, що хлопець рахувати вміє,— значить, своя людина. Жарти ні до чого.
Бабі Ликсандрі, що жила по сусідству, приймальник теж видавав гроші з копійками без професійного запитання. Коли баба відходила, він тихо казав до Лики, співчутливо похитуючи головою:
— У неї не всі дома! — і при тому тяжко зітхав. Приймальник загалом був добрий чоловік, тільки, щоб не було нудно, любив людей вивіряти, чи не забули вони таблицю множення.

Розділ 2
ВІД ДОБРА ДОБРА НЕ ШУКАЮТЬ

А тим часом місто ближче й ближче приступало до Тихого райончика, і першою на його шляху стала хата баби Ликсандри. Насунула ціла зграя бульдозерів. Благословлялося на світ під знаком несамовитого реву і бомбових ударів — будівельники били палі механічною «бабою» під новий будинок. Гуркіт стояв з ранку до вечора.
Баба Ликсандра днями сиділа безвилазно в хаті, до себе людей не впускала, не то що чужих, навіть сусідів. Вікна хатні були завжди завішені зсередини якимись картатими тканинами, наче хустками. Увечері світло в баби не горіло. Колись електрику проводили і до неї, бо на причілку відтоді лишилися вгвинчені два гаки з білими чашечками. Дроти до стовпа баба попросила електромонтера, щоб відрізав :
— Нащо мені теє світло? Живу сама. Спати лягаю рано, як тільки звечоріє. На стовпі вуличний ліхтар горить, то й мені присвічує, куди лягати: і ліжко бачу, і по хаті видно. Не дівчина — в дзеркало вечорами видивлятися. Болять мені віченьки, сину. Встаю рано, як сонечко сходить. Не треба мені електрики...
— То хай висить дротина, може, коли треба буде?
— Не треба, голубчику, не треба!
— Може, телевізор собі поставите... — вмовляв електромонтер.
— Ой ні, сину! Віддивилася я телевізори за своє життя...— замовкала баба в розмові і довго сиділа в задумі.
Електромонтер було думав, що баба забула про нього і повернувся від призьби до хвіртки. А вона йому вслід:
— Відрізай! Відрізай, то мо' тобі той дріт пригодиться в іншому місці.
Змушений був електромонтер лізти на стовп і відчепити дроти. Хто його знає, що в неї на умі — чудна якась баба!
А це підкотило до бабиної хати авто, з нього вийшли двоє чоловіків. Баба сінешні двері не відчинила навстіж, пролізла у напівпрочинену щілину,— з людьми говорить, а сама спиною одвірка підпирає. Наче там у хаті в неї золото заховане чи скарби великі назбиралися.
— І не кажіть, і не говоріть, і слухати не хочу — не поїду! Ось вам моє останнє слово — не поїду! Умру тут на місці, не поїду!
— Як знаєте. Ми хотіли вам як краще,— гомоніли і розводили руками чоловіки.— Чи нам більше роботи нема, як сватати бабу на нову квартиру?! Та комусь іншому тільки кивни, як він за тобою вистрибом побіжить у новісіньке житло. Чи ви не розумієте, що на цьому місці дванадцятиповерховий будинок запланований? Скільки сімей знайде собі нове житло, скільки вилізе з остогидлих ярків та переярків...
— Бабо, ви мені строки будівництва зриваєте,— сказав виконроб.— Через вас робота зупинилася. Квартальний план горить!.. Ну, що ви, як ото дитина маленька!..
— Хай горить! Хай воно вам усе вигорить, аби ви своїми тракторяками попідвіконню не гупали. Жили ж якось до цього часу і все було як годиться. Землі вам мало, чи що — прийшли мене з насидже-ного місця виривати. Камінь на одному місці і то мохом обростає. Я ж вросла в цю землю руками і ногами, як моя хата, навік. А мої діти!..— баба захлипала.
— Що ж робити, бабо,— дітей ваших не повернеш. Така їм доля судилася — рано покинути вас. Та не тільки у вас тоді горе було. Я теж свого батька лише з фотокартки знаю. І материн брат поліг на тій війні... Та що мені вас агітувати?! Увійдіть же ви і в наше становище. Ось перед вами чоловік з міськради. Невже йому теж нема чого робити, як оце вас, бабо, на машині катати, га?
— Не треба мене катати. Я вас не просила, самі саджаєте. Не хочу і не поїду! Дайте мені тут спокійно вмерти, мені вже небагато лишилося — і я вам, і собі руки розв'яжу.
— Та ви ще сто років, бабо, проживете! І слава богу, живіть на здоров'я! Хіба вам життя таке вже погане? Живіть. Лише зійдіть з нашої дороги...
— Та мої ж діточки-и! Та мої ж ріднесенькі-ї!— раптом затужила баба на повен голос, наче її б'ють чи ріжуть.— Та що ж з вами-и, мої малесенькі сиротиноньки біднесенькі, бу-де-е!
— Ось не голосіть, бабо! Бо я теж заплачу!— скрикнув виконроб могутнім голосом, що, коли треба, чути його було й на дванадцятому поверсі.
Баба затихла від того голосу, як від удару грому, а виконроб умовляв:
— Послухайтеся розуму. Хату вам виділяють прекрасну. Наш домобудівний комбінат будував. Ліфт у будинку є, електрика є, газ, воду і всякі інші вигоди проведено. Батареї центрального опалення гріють. Живіть та радуйтесь в теплі та в добрі! Що вам ще сказати?! — виконроб розвів руками.
— Які можуть бути розмови?! — м'яким голосом, знічено озвався другий чоловік.— У нас двічі людину вибирати квартиру возять. А далі, як не згоджується, маємо право самі ордер виписувати. Постанова міськради є. Все буде законно!
— Законно?!—аж підскочила баба Ликсандра.—Він мене в яр спихає і все йому законно!
Мабуть би, навіки закляла баба того чоловіка, та виконроб підняв руку вгору, звертаючись наче до неба, і сказав:
— Мамо!
Баба сахнулася і змовкла від несподіванки.
— Мамо! — повторив він уже тихіше.— Я можу назвати вас мамою. Роками ви мені в матері годитесь. Я свою матір теж із села перевіз, зо мною живе. Не хотіла — страх як, але звикла потроху. Тож послухайте мене, мамо, як сина. Не чиніть ви нам перепони. Життя не спиниш... Ні, ви послухайте! — з притиском мовив він.
Баба силкувалася відчайдушно перечити, але могутній голос виконроба зупинив її мову діловими доказами робочої людини.
— Послухайте мене. Ми вже досить вас умовляли і вговоряли. Мені, справді, дуже шкода вас. Слухайте! Виділимо вам машину з виробництва. Наші хлопці допоможуть, та що там казати, вони самі навантажать ваше добро, тільки покажіть, що саме вантажити! Я відтягував будівництво скільки міг. Але, пробачте, більше не можу,— зовсім пом'якшив голос та й додав: — За дерева ваші не турбуйтесь. Яблуні і грушу ми пересадимо на нове місце, біля нового будинку. Вони не пропадуть! Калину і вишеньки теж можете забрати з собою...
Баба вислухала виконроба напрочуд спокійно. Вона розуміла, що приступив край докучному і даремному її відмаганню, завтра чи післязавтра вона відірветься назавжди від своєї хати, садка і яру, від крихітної річки Невеличкої.
Чоловіки, бачачи, що баба мовчить і нарешті, мабуть, погодиться зі своєю невідворотною долею, надто аж похапцем попрощалися з нею та й поїхали.

Лика ж на ті події зважав мало. Коли всі домашні родовища пляшок з банками вичерпалися, спостережливий хлопець звернув увагу, що баба Ликсандра щодня здає молочні пляшки, хоча додому молока в пляшках не носить.
Та скоро хлопець розгадав загадку.
Великого розумування для цього відкриття не треба було. Лика просто пошвендяв за бабою назирці — куди голка, туди й нитка. За один раз вони побували на всіх бабиних багатих родовищах і розсипищах.
Баба збирала пляшки, наче по гриби ходила. Тії пляшки для старої були своєрідною зарядкою чи щоденною фізкультурою: і присяде, і нахилиться, і розігнеться, і на місці окрутнеться, доки видобуде з-під трави та листя. Бабиною мовою це звучить — розламатися!
— Піду трохи кістки розламаю, а то без діла сидіти — можна одубіти,— казала вона.— Покіль працюєш, доти и живеш. Доти й треба рухатися.
Найбільшим розсипищем, золотою жилою, було будівництво. Особливо в обід, коли хлопці й дівчата в заляпаних робах, наче в справжніх маскхалатах, їли ковбасу з булочкою і запивали молоком чи кефіром з пляшок.
У відомому йому місці хлопець відсував дошку і онинявся на території будівництва. Будівельники підхарчовувалися на свіжому повітрі коло свого вагончика. У тому вагончику була ніби підсобка, де вони складали чисту одежу, коли перевдягалися на роботу.
У підсобці виднівся і столичок для їжі. Але то на випадок негоди, дощу.
Короткий перепочинок закінчувався. Будівельники згортали свої тормозки, відставляючи набік порожні молочні пляшки.
— Егей, малий! — кликав Лику бульдозерист.— Забери пляшки.
Лику двічі гукати не треба. Пляшки глухо цокали в Личиних руках пузатими боками. Торбу свою хлопець завжди ховав за парканом у бур'янах.
— Бачиш, ондечки баба сидить?
— Бачу,— впалим голосом сказав Лика.
— Віднеси їй пляшки — буде бабі на хліб з молоком.
Лика кивав головою і ніс пляшки до баби, ледве переставляючи ноги. Бабина хустка, пов'язана дашком на голові, здалеку біліла на сонці. Здавалося, що то білий метелик сів, склав крильця і притих. Баба Ликсандра сиділа на теплій від ясного сонечка бетонній пласі, тримаючи господарчу торбу коло ніг.
«І нащо тій бабі пляшки здалися? Пенсію має. В кіно вона не ходить, морозива не їсть. Скільки їй треба на одну душу?» — думав хлопець знехотя.
Він оглядався. Ніхто за ним не слідкував. Бульдозерист уже порався коло свого бульдозера. Лика міг запросто бабі пляшок не віддавати зовсім чи приховати по дорозі бодай одненьку. Отако нахилитися, ніби між іншим, щоб краще за горлечко взятися, і ненароком сунути під купу бетонних плах. Стара почимчикує собі, нахилившись мало не до самої землі, а Лиці хоча якийсь зиск буде.
Баба завмерла на місці, втупилася перед собою, наче крізь землю дивилася. Хлопцеві здавалося, що вона зовсім не дихає.
— Бабо! Бабо Ликсандро!
— Чую, діточки, чую,— озвалася.—Тепер уже не довго...
— Та, бабо!..— Лика зайшов наперед неї, бо так і балакатиме хтозна-куди, у простір.
— Гов! — тепер стрепенулася баба.— Чого ти мене лякаєш?
— Ось пляшки вам передали. Бульдозерист...
— Залиш їх собі,— ніби прокинулася стара.— Залиш. Я сьогодні не здужаю донести.
— Так це ви мені? — гукав Лика на повен голос.
— Тобі, тобі. Чекай... Уже й побіг?..
Лика вистрибом та до пролому в паркані, але тут здалося йому, ніби баба кликала. Оглянувся — справді рукою киває. Поставив пляшки на плаху, підбіг до неї, а вона:
— Візьми ще дві мої. Передай приймальникові, що заслабла я.
— Так би й казали одразу. То вам молока чи хліба взяти?
— Ні. Для себе здаси. Ти молодий, тобі треба.
— Та ні. Ви тільки скажіть — що?
— Молока. Хліб у мене є. От спасибі тобі, синку. Спасибі!
— Отак би й відразу, а то... для себе, для себе.— Лика діловито пішов завченою дорогою, а баба лишилася на пласі. Сиділа та безпорадно дивилася під гору на свою хату.
Личині заощадження потроху росли, бо порожні пляшки текли до рук баби чи йому. Лишалося вдома перемити їх їжаком — і на приймальний пункт.
Все було б і далі гаразд, та почав Лика зариватися, підсікаючи бабин приробіток. Він виходив з дому разом з бабою Ликсандрою, як по годиннику — стара човгала точно о тій порі, коли найбільше хлопців та дівчат обідало. Дорогою хлопчак легко оббігав стару і збивав пінку з пляшок сам.
Хлопці та дівчата тепер казали:
— На, малий, передай пляшку бабусі!
— Спасибі! Дякую і за бабусю!
Йому було соромно перед робітниками побира-тися, але здобуту пляшку, звичайно, Лика всував до своєї сітки, що лежала віддалік.
Кривда завжди вилазить людині боком, кажуть у народі. Сталося і на цей раз так, наче сама доля обурилася Ликою, бо він кривдив стару і немічну бабу.
До крамниці стали молоко завозити не в скляних товстогубих пляшках, а в паперових пакетиках з кольоровими написами і візерунками. Спочатку Лиці пакетики сподобалися. Дивно було тільки пити з ков-зького, наче навощеного паперу, але молоко в них було дуже смачне. Всередині пакет підклеєний плівкою чи фольгою, щоб папір не розкис. Як молоко випив, роздираєш пакет і сметанку злизуєш, що на стінках залишилася. Спробуйте ж вилизати з пляшки! Справді, як не крути, а пакети з молоком набагато зручніші, бо й пляшок не треба здавати. Та оця видима зручність вкрай підрізала Личин промисел.
Довкола будівництва зарясніли кольорові пакетики, а в хлопця жодна пляшка не брязкала в сіточці.
— Нема вилову?
— Нема!..— бідкався він бабі.
— То було хоч сметану продавали в манюсіньких пляшечках, тепер і сметану в білих ночовочках привозять,— нарікала баба.
Стара повернулася на свої звичні кола попід перетиками та лавочками. Джерело заробітку пересохло.

Розділ 3
РОБИШ ДОБРО — НЕ КАЙСЯ, РОБИШ ЗЛО — ЗЛА Й СПОДІВАЙСЯ!

А тим часом сусід Ваньво запропонував Лиці купити у нього колонки до магнітофона за півціни. Сам він надибав теє ж причандалля, але значно мо-дерніше. Тепер він шукав, на чию голову звалити свою віджилу апаратуру. На Лику він ніякісінької надії не покладав, навіть сподівання і не снилися йому. Просто знічев'я зачепив хлопця на вулиці, спитав, аби не мовчати:
— Що, кажеш, на мага забагатів? Хочеш колонки за половину ціни? Класний звук! Тільки бабки жени зараз...
Лика одразу второпав, що йдеться про гроші, «бабки», як називав їх сусід. Він глузував, не знаючи Личиних можливостей, але зараз Ваньвові заціпить. Лика теж був не ликом шитий і не в тім'я битий, бо вже мав скарб, від матері незалежний.
— Скільки просиш? — запитав Лика сусіду недбало.
— Сім червінців!
— Заломив! — торгуватися Лика теж умів.— Скинь три червінці.
— Ще що? Скинь сорочку, а сам гуд бай, ходи голий?
— Скидай. Ну, хоч два!..
— Нє-е! За менше нема смислу продавати. У мене наклюнулось одне діло і якраз стільки не вистачає.
Лика бачив, що виторгувати нічого не вдається, але й колонки втрачати не хотілося.
— Можеш почекати до вечора? Я дістану всі бабки... Бери завдаток — чотири десятки.
— Ти що, трохи того? Мені зараз треба всі. Я й так за половину ціни збуваю, бо нема коли цим займатися. Колонки ж новісінькі! Ну, години зо дві, од сили. Я ось ходив дзвонити,— сусід підкинув монетку на долоні.— Товаришок у мене є один. Не бере трубку, мабуть, вийшов. Той хапне відразу. За півціни з руками відірве! Вигляд фірмовий, класний звук. Та за них вільно можна всю суму виручити!..
— Чекай дві години! — гаряче запевнив Лика. З тим хлопець окрутнувся і дав ходу. Залишив сусіда на вулиці. Ваньво знічев'я сплюнув під ноги.
— Так ти не тягни! — ліниво крикнув Лиці услід.
Та навряд чи той почув. Лика лопотів до своєї, так би мовити, співробітниці баби Ликсандри позичати грошей.
У дворі баби не видко було, але хлопець добре знав, що стара в такий час завжди вдома. Зараз у неї перерва у збиранні пляшок — обід проминув, до вечері, коли люди з роботи посунуть, ще далеко. На вечірні лови баба ще не пішла.
Хлопець ступив на зотлілий ґанок, що мав от-от завалитися від часу, взявся за вичовгану дужку на дверях. За дверима в сінях зацокала клямка. Раз, вдруге, втретє.
На вікні, що було найближче до порога, схитнулася завіска. Ага, баба почула! Невдовзі в сінях рипнули двері.
— Хто там? — долинув глухий бабин голос.
— Я...
— Хто — я?
— Та я! Лика...
Баба прочинила надвірні двері, спитала:
— Чого тобі треба?
— Ось вийдіть, бабо, на поріг.
— Чого?
— Та вийдіть же. Я вас не покусаю.
— Чого б це ти мав мене кусати? Ти ж людина!
— Виходьте вже! — не терпілося Лиці.
Баба зважилась, прочинила двері дужче, бочком висунулась на ґанок уже вся. Аж той захитався під вагою двох людей.
— Ох і налякав же ти мене!.. Я думала — Сте-панко. Такий схожий голос!
— Який Степанко, бабо?
— Та мій же. Думала, з вулиці прибіг, кличе. Хіба ти не бачив їх? У пилюці пересипається старшенький. А коло нього Іванко, замурзаний, без штанців...
У Лики мороз поза спиною пробіг: бабі ввижалися її діти! Він аж оглянувся на хвіртку. Баба говорила, наче вона ясно бачила хлопчиків.
— Так що ж ти хотів, синку? їсти?
Лика ледве не забув, за чим прийшов. Стріпнув головою:
— Бабо, ви не той... не лякайте мене,—сказав голосно і зціпив зуби, перепудившись, що баба образиться за крик, прожене його раніше, ніж він устигне про позику натякнути. Але баба, наче й не чула, усміхнено дивилася на хвіртку.
— Бабо!..
— Агов, чого ти кричиш?
— Я вже чи не вдруге гукаю на вас, а ви посміхаєтесь і ніби не чуєте. Так ви не той?.. Чи не позичите мені карбованців з тридцять, доки мати з роботи прийде... У неї гроші є! А мені зараз отак треба...— і він провів ребром долоні по шиї.
— Нема в мене таких грошей. Нема,— казала баба вдалину знов.
— Нема? — розчаровано перепитав Лика.
— Я б не від того, синку, щоб купити тобі велосипед. Та нема в мене, Степанку, таких грошей. Був би батько...
— Який велосипед? Я хочу купити колонки!
— Ага!.. Так що ти хотів?
— Яж вам кажу, пози-чи-ти... Ат, що з вами розмовляти! Не позичаєте, то я в когось іншого візьму. Це ж таке! Я хотів, як швидше, а ви!..— з образою в голосі мовив Лика.
— Біжи, біжи. Та нагукай там моїх, пора б і снідати...
Казав же приймальник посуду, що в баби не всі дома. Так воно і є. Вона збирається снідати під вечір. Нема в неї старшенького Степанка і середульшого Іванка без штанців та й найменшого, що без імені. Давно їх нема, у війну загинули, а вона як про живих згадує!
Вже за двором прикинув Лика, до кого ж тепер іти по гроші?
Вибір упав на приймальника посуду — знайомішого наче не було.
Приймальник посуду, як не дивно, саме був на пункті. Він безпорадно брязкав порожніми металевими ящиками — тара є, а пляшок немає, не несуть.
— Пляшечки приніс! — зрадів приймальник, виглядаючи у віконечко.
— Та ні...— хлопцеві чогось язик не повертався.
— А чого — в гості? — помітно скис приймальник.
— Дядьку! Позичте грошей! — вирішив Лика діяти напролом.
— Отакої! Грошей! От атракат!—вигукнув приймальник.— А заробити не хочеш?!
— Як?
— Дуже просто: пляшки принось, банки великі і маленькі. Приймаємо скляний посуд в необмеженій кількості. Тара порожня!
— Дядьку! Ви ж мене добре знаєте, я у вас постійний здавач: дайте грошей наперед, а я вам потім нанесу, більше, ніж треба!
— Хе! Дайте меду попереду!.. Оце вигадав! Скільки ж ти грошей просиш наперед? — воркотів приймальник, як кіт. Як-не-як, а постійний здавач просить у борг. Не міг же він просто так відігнати його? Мав бодай поговорити, зробити вигляд, що співчував, і, може, й дати якого карбованця — малий справний, за ним не пропаде.
— То скільки ж тобі копійок — сотню?
— Тридцять карбованців...— тихо  сказав  Лика.
— Тридцять? Карбованців?! Та ти що — жартувати притьопав? Слухай, ото бачиш — стежечка... Ставай на неї ніжками і шмаляй! Котись і котись собі, друже, куди очі дивляться... Знайшов рівню, щоб грішми жартувати!
Лика почалапав вузенькою стежкою, опустивши голову на груди.
— Вернися!
Лика повернувся.
— Розв'яжи мені таку задачу. Ти в мене здавач постійний. На скільки ж ти мені пляшок наносив за обліковий період? Візьмемо грубо, карбованцями цілими. Нехай буде приблизно на сорок карбованців! Я сказав — беремо заокруглено...
«Де ж заокруглено, як дядько приймальник потрапив у самісіньку точку! Так воно і є!» — подумав Лика, але змовчав, чекаючи, що казатиме приймальник далі.
— Ось почекай, я прикину на рахівниці... Так! Чотири тисячі копійок ділимо на двадцять копійок... Ну, буде двісті пляшок. Ти приносив би щодня нехай по десять штук од сили — ти приносив і менше! Отже, щоб ти знав, треба днів двадцять носити пляшки, щоб виправдати борг у тридцять карбованців, які я дам тобі в кредит, атракате!
Лика навіть не ображався за дядькового «атраката», коли зачув, що приймальник виділяє йому кредит. Та хитрий дядько вів далі:
— І дай мені відповідь ще на одне питання.
— Яке?
— Таке: скільки тобі днів залишилося до першого вересня?
— Шість. Сьогодні двадцять п'яте серпня. День, коли починаються осінні перельоти у ластівок.
— І третє, останнє запитання. Коли ж ти виносиш мені сто п'ятдесят пляшок, як тобі через шість днів до школи, га? — ошелешив приймальник Лику.
— Буду вам після школи носити щодня цілий місяць!
— Осьде ти й попався, голубчику сизий. По десять пакетиків паперових носитимеш! Елементарна логіка — тут тобі й мат. Висновок напрошується сам собою — який же може бути для тебе кредит?!
Хлопець відчув, що під грудьми загарячіло.
— Чого ж ви голову стільки морочили, коли не дасте?!
— Щоб ти не ображався, атракате. Щоб до життя свідомо підходив.
— Потрібна мені ваша свідомість!..— У грудях кипіло невдоволення на цього дуже мудрого дядечка, але він пересилив себе: —Може-таки, позичите до вечора, доки мати з роботи прийде? У неї гроші є! Увечері віддам! В крайньому разі завтра зранку..
— Вірю. Але материні гроші — не твої гроші, затям. Май терпіння до вечора та й візьмеш у неї без ускладнень. Коли вона тобі дасть. Не кипи! Гроші не люблять гарячої голови!..—гукав він навздогін очманілому хлопцеві.— Передай привіт матері!..
«Щоб на тобі всі пляшки побилися, кате ж ти переатракате! Атракціона знайшов — потішатися над людиною в скрутному становищі!» — кипів Лика, вриваючись додому.
У хаті під стіною печерицею сиділа величезна бабусина скриня.
Вечорами коли-не-коли мати піднімала важке віко скрині. На цілу хату розходився тоді, у ніс вдаряв сморід нафталіну, запахи сухого цілющого зілля і давньої, з правіку льняної, полотняної одежі, вишитих рушників і ряден.
«То дух покійної бабусі»,— так думав тоді Лика.
Самої бабусі Лика не пам'ятав, але ж має залишитися від людини якийсь слід на землі! Залишається він в будівлях, і в шляхах, в деревах посаджених, у переораній землі, в чистій воді, у добрих ділах і у мудрих книгах; залишається він в одежі, яку носили давно, не за нашої пам'яті, як старі слова у нашій мові залишаються.
Дух Личиної бабусі прижився у скрині. Ото він пахтів сушеними травами і ряднами, коли мати відчиняла віко. На прискринку — хлопець давно помітив — між всіляких папірців, документів, дрібничок та колишніх поламаних прикрас лежали материні гроші, відкладені на вугілля, дрова, теплу одежу, чоботи і лагодження хати.
Була б оце мати вдома, то він би її просив, благав, а гроші таки вициганив би. Скільки ж там лишилося на колонки додати? Менше ніж половину. Якихось нещасних тридцять карбованців! («Двадцять днів роботи!» — ожило в пам'яті приймальникове напучування.)
Все одно ж Лика поверне. Хіба мати сама не бачить, що він старанний хлопець, за місяць приробив би та й віддав би їй ті гроші за пляшки? («За пакетики паперові!» — знову зринув приймальників єхидний голос.)
На звичному місці ключа не було.
Лика зиркнув на годинника. Походеньки за позикою йому цілої години часу коштували. Мине ще година — і плакали Личині колонки за півціни. Лика ладен був кусати лікті.
Хлопець вискочив з двору, почухрав завулком на вулицю і далі на Стратегічне шосе. Так називалася вузенька забрукована вуличка, щоправда, рівніша за інші вулиці і завулки Тихого райончику. Лика виглядав матір, а вона не йшла. Ключа ж бо вона, мабуть, забрала з собою. Коли б вона нагрянула додому раніше, то, може, нічого такого й не сталося б! Але заради чого б це жінка сьогодні раніше з роботи рвалася? До кінця зміни рівно дві години лишилося. Та ще переїзд, та дорогою до крамниці загляне...
Вдалині, на Стратегічному шосе, біля нового будинку бовваніла порожня телефонна будка. Через годину туди причимчикує сусід і задзвонить до товариша...
Від невдачі з позикою грошей, від того, що не було ключа, Лика зненавидів скриню. Стоїть собі на всю хату писане одоробло, обковане металевими пасами. З боків, як слонячі вуха, висять дві ручки, щоб скриню тягати з місця на місце, а спереду масивний зам-цюра висить, як на коморі.
Лика підступив до скрині, смикнув замок. Той глухо ляпнувся об метал.
«Підважити віко сокирою?» — прикинув Лика. Сам собі заперечив уголос:
— Нічого не вийде!
«Хіба порубати скриню? Та швидше сокира пощербиться, ніж розвалиться оце коване одоробло».
Пекла злість на скриню, і водночас жаль поставав, наче то не скриня була, а жива істота. В ній витав дух його бабусі.
Напружено цокав годинник. Минуло з двадцять хвилин. Лика не знаходив собі місця. Від матері чекати рятунку було марно. Він зліз на скриню, став на віко ногами, похитав. Скриня глухо стугоніла.
Хлопець натужився, вибілився весь у крейду, але відсунув один бік скрині від стіни. На задній стінці крізь пилюку і павутиння випиналися петлі, якими кріпилося віко. Крильця петель, як у метелика, були прищепнуті всередину, а вісь, оте товсте, ніби метеликове, тільце виглядало назовні. Лика провів пальцями вздовж тільця і відчув, що сердечко, яке об'єднувало крильця,— совається! Совається воно, але тримається шапочками з обох боків. Такі шапочки бувають на головці болта.
— Так тому бути,— зітхнув Лика і вискочив з хати.
Він притьмом опинився в сараї. Похапцем дістав терпуга, молоток, зубило і кусачки. Потім виявилося, що кусачки і не потрібні.
Мліли руки від незвичного напруження.
Хлопець пиляв криси з сердечникової шапочки терпугом. Десять хвилин наче по серцю шарпав. Повискувало і скреготало залізо. Нарешті приставив зубило, тюкнув по ньому молотком, і сердечко приснуло набік. Не гаючи часу, хлопець відіпхнув від стіни другий бік скрині.
Ще через хвилин п'ятнадцять Лика, від поспішності і перенапруження мокрий як хлющ, слизькими тремтячими руками піднімав віко в скрині ззаду, від стіни.
Віко рипнуло тонким звуком, наче цвях із сухої дошки витягали, і враз Лика підсвідомо пустив його на місце, бо раптом з іншого боку замок скинувся, тріпнувся, як величезний короп, про якого думали, що він уже заснув. З несподіванки Личине серце наче обірвалося всередині і потонуло глибоко в животі.
Віко грякнуло і прибило пальці. Лика засичав. По спині річкою потекла холодна вода.
Стукіт серця обганяв цокання годинника. Та й час не стояв на місці. Відступати було нікуди, відтягати також. Дорога кожна секунда.
Хлопець трохи сапнув, але не заспокоївся. Тримаючи віко на вису правою, пробував Лика відко-пирснути прискринка лівою, що неслухняно тремтіла і гула від роботи, хвилювання і панічного страху. Поспіхом хлопець звільнив обидві руки, зваливши віко собі на горгоші. Віко пригнуло голову до грудей, аж у шиї занило.
Під віком було душно. Обома руками крадій швидко відколупнув вузеньке віко прискринка, поліз у найдальший куток, де мати клала гроші, зав'язані у вузлик. Грошей на місці не було, тільки папірці, паспорт... Хлопець був аж розгубився на секунду, а потім став шабатувати по всьому прискринку. Йому, бачте, і на думку не спало, що коли віко відчиняють спереду, то гроші кладуть в найдальшому закапелку, а коли він заліз до скрині ззаду, то вузлик мусить бути в найближчому.
Шия нестерпно заболіла, хоч кричи. Згорблений Лика перемінявся, аби віко трішки з шиї на хребта подати, але від тісноти і хиткого становища не втримався, ноги втратили опору...
Кляте віко боляче гецнуло його по зашийку, лице тицьнулося і занурилося в лахміття. Тої ж миті хлопцеві здалося, що серце в нього від жаху розлетілося на дрібненькі шматочки, в очах сяйнуло зелене полум'я. Наче хтось тихо вкрався до їхньої хати, підкинув хлопцеві ноги, штовхнув у скриню і причинив його віком. Може, то дух бабусі? Він мовчки душив хлопця в скрині.
— Змилуйтесь, бабусю! — заволав Лика, давлячись пекучими сльозами.

Розділ 4
У СТРАХУ ВЕЛИКІ ОЧІ

Лика відчайдушним рухом зідрав нарешті спідницю з голови. В очі проникло сіреньке світло, що сочилося збоку. Він вдихнув спертого повітря, потягнувся до світла, та за ногу щось не пускало його.
Хлопець обережно помацав під коліньми і зрозумів, що віко прищикнуло штанину нижче колін. Горіла, як у вогні, щеміла спина, і той біль поволі приводив його до тями.
Скриня, коли дивитися на неї збоку, ожила. Зарипіло віко протяжно і довго. У щілині ворухнулася хлоп'яча рука. Віко знову підважилося хлопцевим плечем. З-під козирка на світ блиснули витріщені очі, перелякане від напруження і сліз, спітніле обличчя.
Шамотнулись ноги в купі одежі, як у кублі. Лика вдихнув повітря, наче випірнув з води.
На світлі розвіялися всякі страхи.
«Страхополох! — картав себе Лика, дивлячись на ясний день.— Домовики йому сняться?! Привиділось. В хаті — ні лялечки... Віко само набігло!».
Хлопець неспішно випростував ноги в щілину, обережно, щоб не причинило знову, дістав до підлоги, а тоді, як виліз увесь і вже хотів хряпнути віком, зовсім близенько помітив замотані у хустинку гроші.
Аж зітхнулося хлопцеві! Мимоволі простяг руку до вузлика. Були там троячки і карбованці, але Лика карбованців не брав, щоб не збитися з рахунку. Відрахував зеленими троячками, а вже меншу купку папірців загорнув у хустину, поклав на прискринок. Хотів було  сердечка у завіси  пхати, але  зиркнув на годинника і, як ужалений, підстрибнув.
— Потім...— махнув рукою.— Мати повернеться не раніше як за годину.
Сердечко брязнуло на скрині, впало на підлогу.
— Ось! І ось...— ледве не кричав Лика, прикладаючи до троячок свої власні новенькі червоні десятки, що виміняв у крамниці по одній.
— А я вже йшов бити в дзвони. Думав, ти наколов мене! — перестрів Лику на вулиці Ваньво, підозріло оглядаючи пом'ятого, виваляного і вибіленого в крейді хлопця з червоними очима.— Ти плакав, чи що?
— Ні, — шморгнув носом Лика.
На вулиці йому дихалося легко, піт на обличчі висох. Шкіру на щоках холодило і тягло. Противно щеміла спина. Хлопець поводив плечима з боку в бік — сорочка прилипла, присохла до болючого місця.
«Мабуть, не менше як на півхребта шкуру здерло. Кляте віко...»— кривився Лика.
— Ти хоча б обтрусився — вся спина ззаду... Крейда? — сусіда вдарив Лику по спині, щоб витрусити з нього крейду.
— Ой-й! — зігнувся та аж присів Лика. Сусіда зачепив збите місце, до якого сорочка липла.— Не треба... Я вдома щіткою... Давай колонки!
— Сусіда, з огляду на підозрілу поведінку хлопця, засумнівався, подумав, що не варт було з малолітнім зв'язуватися, хай йому абищо!
— А чи ти не потяг де бабки? Я питаю, гроші в тебе звідки? У матері вкрав?
— Ні. Я назбирав... за пляшки,— ковтнув Лика повітря.— І яке тобі діло? Бери гроші, бо свою апаратуру проґавиш. Фірмову!..— нагадав йому Лика.
Ваньво, зітхаючи та скоса поглядаючи на розтріпаного Лику, знехотя повів його до себе, взяв гроші, засунув до кишені і показав на ґанок.
Гарненькі, як два іграшкові будиночки, на ганку святково сяяли коричневі лаковані ящики з білими шнурами до них.
— Забирай! Коли б не нужда, не зв'язувався б я з тобою. Непевний ти...
Лика мовчки обхопив колонку і притис до грудей. Другу забрати не міг.
— Не страшно. Прийду ще раз!..
— Допомогти?
— Не варто! Тут близенько.
Лика залюбки відтарабанив одну колонку, забрав і другу, а сусіда, зітхаючи почимчикував до міста.

Мати застала Лику, коли той, причесаний і вмитий, чаклував над схемою і обережно підключав колонки до магнітофона. На той час сердечка у завісах стриміли на своїх місцях. Щоб вони самі не випадали звідти, хлопець трохи розклепав краєчки, підставляючи зубило з другого боку. Звичайно, такі головки, як були раніше, наклепати він не міг, але сяк-так на чесному слові вони трималися. Та й думка була така, що мине кілька днів, нехай два тижні од сили, і Лика здобуде гроші — тягатиме трикляті пляшки з іншого кінця міста, замучить себе, закатує, але тридцять карбованців у вузлика материного покладе тихенько, щоб вона й не знала. Отоді вже й заклепувати скриню можна навічно.
Марина Федорівна (так звали матір) заклопотана своїми думками, й не звернула уваги на Личин здобуток. З порога напосілася на хлопця, що знову крейди по хаті натоптав. Та коли назустріч їй ударив незвично голосний і глибокий звук, вона зацікавлено глянула на колонки.
— Гарно! — прицмокнула язиком.— Позичив?
— Ні. мої!— задоволено мовив Лика, хоча мулько було на душі.
— Твої?!
— Купив у сусіда, у Ваньва...— І, щоб мати бодай чого не запідозрила, швидко затараторив: — Це за пляшки все... Ваньво мені півціни збавив!..
— Збув, бо вже зносилося. Покидьки підбираєш?
— Ну, знаєш, мамо! — став на захист Лика.— Поглянь, який вигляд мають, і звук... класний! Побудуть ці колонки — продам. Собі кращі куплю. Вони ж міняються, вдосконалюються. І це не стара модель. Ваньво продав їх за півціни, бо йому грошей було треба.
— От бачиш! Знайшов дурня. Сам, не бійсь, купує нові! А тобі покидьки збув. Витягнув гроші з дитини, видурив... Я ось піду до них, вишпетую добре його матір і самого, ще й гроші назад відберу! Забирай колонки, віднесемо назад...
— Мамо! Я цілісінький місяць пляшки, як проклятий, тягав. Гроші я заробив — де хочу, там і подіну...— Лика осікся, глянувши на матір.
Материне лице спалахнуло:
— Рано ти за свої гроші говорити почав! Ось як не дам я тобі їсти та вдягатися — і живи на свої сорок карбованців. То й знатимеш, де воно береться!
Лика прикусив язика. Виявляється, мати знає, скільки грошей у нього було! Що ж буде, коли вона дізнається, що він заплатив усі сімдесят? Хлопець був не рад, що взагалі встряв у цю розмову. Омріяні колонки стали йому впоперек горла, як черствий шматок хліба — ні проковтнути, ні прокашляти.
Коли мати рушила до дверей, Лика, як опечений, закричав:
— Не йди!!! Ваньво у місто пішов!..
— Та чого тебе підкидає?!—розгубилася мати.— Дай хоч віника взяти та в хаті замести. Що ти щодня тут робиш, на голові ходиш — усі стіни пообшатирю-вав, шпаруни зі стелі додолу сипляться! Не встигаю за тобою замітати.
Мати мела мокрим віником та все приказувала:
— Порозтовкував. Білі пасмуги лишаються. Змию! Взяв би та й замів одразу. Коли вже ти за порядком слідкуватимеш? Гарцюєш по хаті, як той кінь...
Лика сопів, не огризався. Сидів і тремтів. Кожне черкання об скриню у нього в голові і в серці віддавалося, наче його самого ножем шкребли. Сидів, як на голках.
Дала ж лиха година в таку халепу скочити! Та коли вдасться Лиці на цей раз тихенько підкласти гроші на прискринок, і мати не помітить того, ніколи в світі він пальцем не доторкнеться до них. Хай вони згорять, щоб отак тремтіти, як найостанніший злочинець, від того, що взяв у рідної матері та ще тепер і дурить її на чому світ стоїть. В ту мить він благав земне і світове тяжіння:
— Та пронеси ж ти! Пронеси! Пронеси!..
Не пронесло.
В хаті мати домила підлогу, витерла насухо ганчіркою і понесла брудну воду надвір виливати під яблуню. Лика зітхнув з полегшенням, бо мати скриню не совала, думаючи, що хоч там крейди нема — не товкся ж він ще й попід скринею!
Лика знов увімкнув магнітофона, щоб звеселитися трішки, глянув у прочинене вікно та й прикипів до лутки. Блідий став з лиця,  як  крейдяна стіна. Тремтіло серце, як жовтий листочок тріпоче на вітрі.
Мати саме вішала ганчірку на товстій яблуневій гілляці, коли з-за тину вигулькнула похнюплена голова сусідова, що повертався з міста.
— Ти чого це, Ваньво, не здоровкаєшся? Малого обдурив, то думаєш, можна й не дивитися в тітчин бік?!
— Я обдурив? — Він скривився, наче кислющого яблука надкусив.
«Починається!» — відзначив про себе Лика.
«Починається!..— відзначив і Ваньво,— Добрий закон забув: не роби капості на своїй вулиці. Не плюй у криницю, бо самому прийдеться напиться! Та й хлопець підвернувся, сам за себе не відповідає — за нього мати очі видере...»
— Я, щоб ви знали, тітко, за половину ціни вашому малому кинув. Спасибі б сказали! Я от сам себе наколов, так наколов!..
— Спасибі ж тобі, Ваньво! Як з душі увірвав!
Ваньво не помітив тітчиної іронії. Не до того йому було. Він у місті здоровенну ґаву вловив!.. Здавалося ж, товаришок вірний познайомив Ваньва з тим пройдисвітом. Наче ж вони добре знайомі були між собою, бо пройдисвіт перший підійшов до товариша: щиро привіталися, як друзі, і говорили тихенько. Ваньво збоку стояв. Тоді його підкликали: «Хочеш апаратуру японську?»—«Хочу»,—розгубився Ваньво. «Гони двісті». У Ваньва давно відкладено було сто тридцять. Домовилися біля комісійної крамниці о пів на шосту...
— Мовчиш. Ге ж, совість нечиста? — спитала мати.— Значить, не зовсім пропащий ти, люди з тебе будуть.
— Будуть, тітко Марино. Та грошей не вернеш, щоб він здох!
— Ти на кого це?!
— Пробачте, тітко. Я на босяка, що гроші мої вкрав, аби вони його вдавили, щоб йому добра не було...— скривився, наче зуби йому заболіли.
— І скільки ж?
— Двісті...
— Двісті карбованців?! Як же ти... рота роззявив, чи що?
— Сам у руки дав. Розумієте, домовились о пів на шосту біля комісійної. Привів він мене у двір за крамницею. Каже: «Розумієш, у магазині довго чекати, поки продадуть, а гроші мені на сьогодні потрібні. Я тоді не буду тут оформляти. За половину ціни по нещастю тобі збуваю. Апаратура японська — вищий клас, не сумнівайся! Давай гроші, піду винесу...» Заговорив він мене, як заворожив просто. Зник за дверима. Я десять, п'ятнадцять, уже й двадцять хвилин чекаю — нема. Нема та й нема! Я до підсоб-ки, щоб нагадати — чого він там так довго жили тягне. Прочиняю двері, а вони в коридор ведуть. Ліфт, східці і знову — двері. Я до тих дверей, а там люди йдуть, вулиця. Прохідняк виявився! Вийшов я на вулицю, став під вітриною і ледь не заплакав. Я ж гроші по карбованцю збирав! Як у піч укинув!
— Дешева рибка — погана юшка! — мовила Марина.— Пороззявляли роти на чуже...
— Та хто ж його знав?
Лика все те чув, і так йому шкода за Ваньва стало, що в самого сльози з очей як не бризнуть.
— Буде тобі наука! — розважливо похитала головою Марина.
— Буде... Свої колонки угробив і сам лишився на бобах.
— Стривай, а скільки ти, кажеш, грошей з мого взяв? — ніби ненароком поцікавилася Марина. Що вона могла ще сказати, як поспівчувати цьому ошуканому Ваньвові? Йому й так непереливки.
— Половину. За сімдесят...— ворухнув губами Ваньво.
— Аг-га! — кивнула Марина, але, здавалося, що їй так і не дійшло відразу, скільки грошей одвалив її Лика. Вона глянула на вікно довгим поглядом, ні слова, ні півслова не сказавши Ваньвові, пішла до хати.
Мати відчинила двері до хати, але в кімнаті Лики вже не було. Подумала, що вискочив надвір, доки з Ваньвом балакали. Оце синові саме раз переказати, що буває з тими, хто дуже міняє. Живісінький приклад! Міняв Ваньво на краще, а вийшло — пшик! Плакали його грошики.
«Далися дітям ті магнітофони! — подумала, прикинувши, що і стола замало для тих колонок.— Краще б самі співали. Безголосі діти ростуть!»
Згадала про гроші, хапнулася — де ж це ключ? Може, в халаті? Прийшла з роботи і не перевдяглася, халамидник розхвилював — насмітив у хаті.
Ключ справді знайшла в халаті.
Замок чогось заїдало — нікому змастити олією. «Було трохи згірклої, той господарник злив докупи всі пляшки, то вона вся тепер гірка»,— подумала мимохіть, без серця.
Ключ натужно крякнув. Витягла замок із петель, підняла віко.
У скрині, як у барлозі, все догори ногами перевернуте. Спідниця бабина вихідна,  наче  пожована, жужмом збилася в кутку.
Серце у Марини стислося. Похапцем лапнула гроші — хустинка на місці. Швиденько пальцями розскубала вузлика і... все зрозуміла.

Розділ 5
НА ЗЛОДІЄВІ ШАПКА ГОРИТЬ!

Лика, що перед приходом матері вискочив у причілкове вікно, сидів на призьбі під своєю хатою коло глухої стіни, між широкими листками хрону. Не міг він з матір'ю зустрітися поглядом, коли вона дізналася ганебну правду. Далі буде, як буде, аби не зараз дивитися в її сумні докірливі очі!
Він чув, як брязнув ключ, як скрипнуло віко в скрині. Раптом з вікна, як каміння, сипонули важкі слова:
— Ах ти ж... худобина ти невдячна! Як же тобі, негідникові, руки не повсихали, коли ти ліз до скрині?!
За кожним словом Лика все нижче опускав голову просто в листя хрону, наче те слово било по зашийку, як гиря двопудова.
«Так! Так мені й треба!» — картав він сам себе. Дві сльозини заслали від Лики світ, глухо ляпнули одна за одною на листя. Лика каявся щиро, каявся і радів, що мати все знає, і не треба тягати в самому собі величезний тягар неправди.
— Робітничок знайшовся — з материної скрині брати! Оце-то ти так пляшки здавав?! Попадись мені, поганцю, в руки — я тебе зараз же у міліцію здам! — не змовкала мати.
«Так! Так і треба мені! В міліцію... Тільки в міліцію — то вже занадто! За віщо? Я ж не назовсім гроші взяв! Я, так би мовити, позичив, чи що... Е, ні! Тільки не в міліцію...»
Лика зірвався на рівні ноги і, як ошпарений, кинувся на тин.
— Стій, паршивцю! — пролунало йому вслід із
причілкового вікна.— Ти куди? Ще й тікаєш?! Ло
віть його! Тримайте злодія!
Лика щасливо відчепив штани від тину — дірки ззаду не було — і гепнувся на вулицю. За ним гналося розпачливе:
— Людоньки добрі! Та це ж розбій серед білого дня. Ловіть розбишаку! Ловіть злодія! Тримайте його!
Чи мати несповна розуму, чого вона волає на весь Тихий райончик? Таж люди саме з роботи поприходили. В кожній хаті аж гуде народу. Зараз на крик ціла вулиця переколотиться і збіжиться!
— Та цитьте ж, мамо! — засичав Лика крізь тин.
— А-га! Ти ще тут? Стій же! Стій... Люди добрі!
Лика дав ногам ходу. Вовк боїться вогню, а злодій — своєї тіні. Із хат, дворів, закапелків і тупиків на вулицю висипали цікаві люди, знизували плечима: десь чувся гвалт про злодія, а бруківкою біг тільки Лика Маринин.
Він шкварив, не чуючи землі під собою, гнав хтозна-куди, наскільки духу вистачало. Марина позаду тужила:
— За що мене доля покарала? Син, рідна кров, у матері краде, останню копійку тягне... Не займайте його, хай біжить. Міліція все одно знайде, де б він не заховався, і нехай або в інтернат, або в трудову колонію відправлять негідника, коли йому в рідної матері життя обридло!..
Сусіди поблажливо усміхалися...

Розділ 6
ВІД СЕБЕ НЕ ВТЕЧЕШ!

Втікачеві здавалося, що біжить він не досить швидко, топчеться на одному місці. Брукована вулиця, хати, чіпкі погляди людські ніби не відпускали його. Промайнув приймальний пункт: на ньому висіла табличка: «Тари нема».
Заступила дорогу телефонна будка біля нового дванадцятиповерхового будинку. Попереду видніли-ся білі будинки міста. На проспекті мчали машини і тролейбуси. Тримаючись за бік, аби не так кололо, Лика біг далі і не оглядався. Тікав. Про повернення назад і мови не могло бути. Хвилею прокотилося по всьому Тихому райончику, що Лика хуліган і злодій. Відтепер йому життя не буде вдома, і на своїй вулиці соромно показатися. Випадала Лиці дальня дорога з безславною смертю на чужині.
Хоча він добирався не на таку вже й чужину. Тікав Лика на Донбас, де жила материна сестра. Це близько, коли знати, як і чим їхати, коли маєш харчі на дорогу, або принаймні сякі-такі гроші. Лика ж у дорогу не збирався. Вибіг, як стояв. На бігу вже вирішив : «В Єнакієве... До тітки. Більше немає куди!..»
Лика звернув до залізничного вокзалу.
Задумати легко, але скільки тої хитрості, розуму і просто щастя треба мати, щоб проникнути на поїзд без квитка!
Самий поїзд Лика надибав без блукання. На станції на світляних табло все пишеться: і коли відправляється поїзд, і з якої платформи — ще й по радіо оголошують.
Провідниця в останній момент перехопила Лику.
— Куди? — Вона висмикнула хлопця за комір уже з тамбура. Була б відвела втікача до міліціонера, та Лика поспішно вибачився:
— Ой, я не в той вагон трапив!
— В який тобі?
— В дев'ятий... — навмання мовив утікач.
— Так і скажи — в дев'ятий. Дев'ятий он туди. На вагонах пишеться. Читати не вмієш, а ходиш без матері. То хоч питай, а то одразу лізеш... Дев'ятий он туди,— кивала провідниця, пропускаючи до вагона цілу валку людей.
Добре потовкся втікач на пероні, доки просочився в один вагон. І вчасно, бо смикнув потяг, схитнулися люди у вагоні. За вікном посунулася станція, поїзд рушив.
Вагони поділені на комірки, ніби на малі кімнатки із засувними дверима. У кожній комірці по четверо місць, і всі були зайняті. Втікач постояв біля шибки, доки за вікном пішла суцільна ніч без просвітку і стало видно тільки його зображення, як у чорному дзеркалі. Втікачеві зробилося тоскно. Він дістався довгим коридором до кінця вагона, бо люди вже засували комірки, вкладаючись спати, і відчинив двері, що вели до тамбура. Там були ще одні двері і наче комин чи труба, перехід увесь в щілинах. Знизу дихала чорна ніч, оглушливо гримотіли і татакали колеса.
Лика поспішно пхнув ще одні двері і потрапив до іншого вагона, що дуже скидався на попередній. І тут вкладалися спати.
Утікач довго мандрував з вагона до вагона, доки, нарешті, в одному надибав собі місце. В цьому вагоні комірки не мали засувних дверей, зате попід вікнами сиділо набагато більше людей за відкидними столичками. Лика натомлено вступив у комірку і присів скраєчку на лаві.
Здоровань у самій майці розклався на столичку з харчами.
Лика відчув вовчий апетит. Здоровань без ножа уплітав кільце пахучої ковбаси, різав червоні цукристі помідори, вмочаючи їх у сіль. Він плямкав і смакував, старанно розжовуючи їжу.
Ум'явши харчів за трьох, здоровань дістав тонкошкурого кавунця з темно-зеленою шкірочкою, обмахнув на ньому сизину по боках, витер ножа об газету і торкнувся гостряком до кавунця. Кавунчик репнув, як дитяча кулька від доторку  голки.
У втікача пекло в животі від голоду. Він стікав слиною і захлинався, дивлячись на скибки червоного, як жар, кавуна.
Здоровань випускав з рота чорнобриве кавуняче насіння на газету, уважно видивляючись за вікно. Що там можна бачити вночі? Лика відчув, що, коли він негайно не перебереться на інше місце, тут йому й капець — умре від голоду, сконає в страшних муках.
Та нараз забув і про голод.
Провідниця, яка злапала його на станції, йшла по вагону. Мандруючи вагонами, утікач до тої ж провідниці в руки й прибився.
Першою думкою було втікати. Під лаву лізти Лиці — завеликий, тож миттю опинився на третій полиці за матрацами, скулився в кутку біля самої труби і притих.
Провідниця зайшла у їхнє відділення.
— Де твій батько? — посмикала вона Лику за штани.
Тепер усі звернули увагу на втікача.
— Злазь! Ти чий?! — смикала Лику за ногу провідниця.— Чия це дитина?
Лика і очі заплющив, обома руками вчепившись за трубу.
Люди здвигали плечима, перезиралися.
— Спіймали. Чиясь дитина приблудилася...— пішло по вагону.
— Ану, злазь, — гаркнув раптом здоровань.— Ну, заєць!..
Лика підхопився на полиці, стукнувся головою об стелю, поточився і мало не гупнувся на підлогу. Поїзд хитало.
— Обережно! — схаменулася провідниця і підставила руки. І невідомо до кого швидше відносився окрик — до Лики чи до здорованя, що набивався в непрохані помічники.— Злазь, не бійся! — мовила вона ласкавіше до втікача.
Оглушений Лика повільно сповзав з полиці, намацуючи опору ногами. Провідниця допомагала йому.
— Голова ціла? — спитала вона, бачачи, що Лика чухає забите місце.
— Ціла...— буркнув утікач, не дивлячись нікому в очі.
— Знайомий! Це ж ти не в той вагон трапляв?! Ану, ходи за мною, голубчику сизий!..
Втікача Лику ніхто не взяв за свого, і на зупинці його зсадили з поїзда.
На пероні чекав чоловік у форменій одежі, в кашкеті з червоною околичкою. Лика подався було назад, але двері вагона затулила своїм тілом сувора провідниця.
— Яка зараз станція? — запитав у провідниці Лика.
— Іди, іди, герой! Там скажуть...— посміхнулася вона на прощання.
— З п-приїздом, козаче! — привітав утікача міліціонер.
— Дякую! — надто з притиском, як здалося йому, одказав Лика та раптом голову в плечі увібрав, аж поточився набік. Краєчком ока, потім вільніше, далі й зовсім одверто хлопець подивився на міліціонера.
Міліціонер ступав спокійно, наче вів не затриманого втікача, а з давнім знайомим хлопцем прогулювався.
«Ага,— подумав Лика.— Міліціонер, мабуть, ще не знає, що я гроші в матері вкрав! Коли б знав, який я, то на ланцюгу б, як останнього собаку, вів або принаймні за руку тримав».
Хлопцеві прикро було, що такий добрий дядько ставиться до нього, як до порядної людини. Чкурнути в ніч, що обступила землю, хлопець чомусь не зважився. Його тягло до живої душі. Отож він покірно тюпав за міліціонером, як за неминучою долею.
«Рано чи пізно так мало статися,— думав про себе Лика.— Міліція однаково мене затримала б, бо мати, мабуть, повідомила про мене...»
Не байдуже було хлопцеві, який міліціонер затримає його. Сам не знаючи чому, Лика відчув довір'я до цього чужого незнайомого дядька в міліцейській одежі.
— Хочеш їсти? — перше, що запитав затриманого Лику міліціонер, коли завів його до крихітної кімнати в пристанційному будиночку.
Таке звернення дошкулило хлопцеві до самого серця. Його рідна мати, вважай, з дому виперла, а цей зовсім чужий чоловік піклується про нього!.. В Лики залоскотало в куточках очей.
— Чого ж ти мовчиш? — міліціонер говорив з дивними зупинками, але уважно вдивлявся в блискучі хлопцеві очі, що налилися вологою.— М-мабуть, зовсім ох-хляв — уже й слова мовити не годен?
— Годен...
— То в-відповідай на запитання.
— Хочу! — чужим голосом мовив Лика та й відкашлявся. Сухо було в роті!
Міліціонер дістав з портфеля газетний згорток. В поліетиленовому мішечку мав нарізаний скибками хліб. Між скибками біліли апетитні кришеники сала.
Втікачеві враз клубком набігла слина. Вони розділили вдвох нехитру вечерю. Міліціонер поглядав, як утікач пожадливо, ніби каченя, глитав черствий хліб, і думав про своє неприкаяне життя. Хлопець був чистісінько схожий на їхній рід, на нього маленького з власної фотокартки, де він, Іванко, пильно вглядається в об'єктив фотоапарата. Штанці з підтяжкою через плече, потерті на колінах, сорочка висмикалась із-за пояска. А головне — ніс такою моргулькою, що видає їхню породу. Про них у селі казали: у Киріїв тільки й краси, що моргулькуваті носи... І гляди ти — ще десь живуть такі смагляволиці, чорнобриві люди з окрасою на лиці у вигляді моргулькуватого носа! Міліціонер зітхнув.
— Скільки ж тобі років?
— Дванадцять,— Лика для солідності додав собі добрий шмат місяців.
Лика тут же й пошкодував, що згарячу вихопився. Що було б скинути, на рік сказати менше. Ось тобі й маєш повноліття! Мати йому колись торочила, що коли буде погано поводити себе, то з дванадцяти років його вже судитимуть, як хулігана. Хто його за язика тягнув? З жалю Лика сьорбнув носом, вдихнув різкіше, крихта хліба не в те горло потрапила — і він похлинувся.
— На, яблуком заїж! — простяг міліціонер ранетку.
Лика прокашлявся, надкусив яблуко, та в горлі залоскотало, і він знову закашлявся. Міліціонер налив води з графина, що стояв на вікні,. Вода була тепла, пахла поїздом. Лика вковтнув кілька разів і йому полегшало.
Сиділи мовчки.
Міліціонерові думки раз у раз наверталися до самотності. Він пригадував, як невдало в нього життя склалося через його мовчкуватий характер. Мовить слово коли-не-коли, та й то, як ото кажуть, через годину по чайній ложечці. Мовчав усе своє життя. Багато років служив у армії. Ровесники відслужили строк і розлетілися. А йому не було до кого поспішати — батька-матері вже не було, з дівчиною не встиг перед армією познайомитися. Служив довго, але тільки до старшого сержанта дослужився. Бо в армії мовчунів теж не помічають. Товариші з нього підсміювалися.
— Тебе, Іване, тільки в розвідку посилати: коли попадешся, то слова з тебе не витягнеш!
А він собі мовчить, допоки ті жартують, і ні на кого не ображається. Натура у нього така мовчазна з дитинства. Через те й не оженився досі, жив сам, бо з жінками говорити треба, а він тільки писати вміє.
У школі, було, вчитель викличе до дошки, а він мовчить, наче води в рота набрав. Знає ж матеріал назубок, сторінка з підручника вся перед очима, а він — ні пари з вуст. Боявся, що в класі сміятимуться, коли він заїкатися від хвилювання почне. То вчитель було спочатку ставив двійки, бо нічого добитися від нього не міг. А далі розкусив, що хлопець таки уроки знає.
— Не можеш говорити, то напиши на дошці! — кинув спересердя одного разу.
Хлопець узяв крейду, та як давай писати! Уже й дзвінок на перерву, а він пише та й пише. І слово в слово, як у підручнику...
Здивувався вчитель, увесь клас дивувався. Але п'ятірки хлопець так і не мав, бо на п'ятірку треба, щоб язик був добре підвішений, щоб теліпався справно, а не заїдало його, як іржавий замок.
Коли Іван нарешті демобілізувався з армії, то й подався у міліцію. Звик до військового порядку, та й говорити там багато не треба на чергуванні. Міліцейська одежа сама за себе говорить.
До Лики в міліціонера було ніби батьківське почуття. Очі хлопцеві світилися щирістю. Втікач з першого погляду припав йому до душі.
— Як тебе звати?
— Лика... ще Льонею звуть...
Замовкли надовго. Слухали, як посвистував маневровий. Міліціонер покректав, порипів стільцем. Хвилин через десять зітхнув:
— К-куди ж ти їдеш, Льоню?
— На Донбас. До тітки...
Міліціонер кивнув головою, і знову довго мовчали, доки той спромігся на нове запитання. Вийшло надто суворо, як самому здалося:
— Чому без матері?
Тепер Лика не знав, що відповісти. Нащо питати, коли міліція все знає?
— Де ви живете?
— На Кримській...— знехотя мовив Лика.— На Кримській, вісім. Ми з мамою живемо над вулицею, то в нас номер вісім, у Хмелюків одразу дванадцятий. А як вас звати?
— І... ваном,— зібрав круглими губами своє ім'я міліціонер.
— А ви, дядьку, жонаті?
— Та... як тобі сказати? Начебто і н-ні...— майже не запинаючись, сказав дядько Іван по-чоловічому серйозно, як товаришеві. Міліціонерові відверто подобалося таке безпосереднє, говірке хлоп'я, що хапало все на льоту.
За вікном гуркотів поїзд. Дрібно затремтіла вода в графині. Міліціонер відвернувся до вікна, де чергою трасуючих куль пролітали вагони швидкого.
Лика дивився на мовчазного чоловіка з лискіт-ками срібних волосин на коротко стриженій чорнявій голові. Хлопцеві захотілося отак просто підійти до дядька Івана, нічого не кажучи, притулитися плечем до його міцної статури, стояти і виглядати у вікно на поїзди, що пробігали мимо.
«Як до... батька!» — хлопець тільки глибоко зітхнув. Він не пам'ятав свого батька.
— Ти щось к-казав? — обернувся дядько Іван.
— Ні... Я просто так,— знітився хлопець.
— Про матір подумав?
— Подумав...— зітхнув хлопець.
— Побивається вона за тобою зараз. Вона знає, д-де ти?
— Ні...— Лика голову набік нахилив. До глибини душі він був вдячний дядькові Іванові, що той не картав його, а з одного погляду відчув, яка безодня відкрилася в хлоп'ячій душі. Там зароджувалось почуття відповідальності за свої вчинки. Слова в такий момент були зайві.
Карався Лика, доки не став на стіл хилитися.
Дядько поклав його спати на твердій канапі, укрив своїм кітелем з металевими ґудзиками. Всю ніч хлопець неспокійно кидався і балакав уві сні. До ранку за вікном стугоніли поїзди. До ранку в освітленому вікні стояв дядько Іван.

Розділ 7
ЯКБИ В СЕРЦІ ДВЕРЦІ, ТО ВЕСЬ СВІТ ЗНАВ БИ

На ранок, здавши чергування, отак, як був, у чому стояв, міліціонер дядько Іван особисто доставив утікача Лику без надзвичайних пригод до самої хати.
— Що ти скажеш батькові? — спитав, коли їхали електричкою.
— Нічого. Батька немає: помер... Мені не було і трьох років.
У рідних місцях замліло йому серце. Хлопець радів, що повертався додому, і відчував, як важко буде зустрічатися з матір'ю...
«Жив би дядько Іван у нас! Поверталися б ми додому, наче з риболовлі, як ото люди: з наметами, вудлищами, дзвінкотючими казанками біля пояса... А головне, й матері легше було б...»
Над похиленими парканами виринув краєчок рідної хати в тьмаво-зеленому росянистому листі.
Серце затіпалося, ноги хлопцеві затрусилися, і Лика спинився. Став як укопаний, з місця ані руш...
— Ти чого?
— До хати не піду!..— насурмонився  хлопець.
— Щ-що з тобою?
— Там мати і...
— Та що, вона тебе з'їсть?
Лика покрутив головою, наче в нього боліли зуби.
— Б-битиме? — перепитав дядько
— Коли ж заробив!..— сказав Лика, переводячи подих.— Хай б'є — не страшно. То що? Але ж там той...
— Що ж там такого?
— Та...— огинався Лика.— Давня історія. Мати собі на чоботи призбирала грошей, а купила мені — магнітофона.
— То що в тім поганого?
— Та той... Спочатку магнітофон, потім колонки виносні захотілося. А там лишалося ще підсвітки дістати. І пульт. Ну, пульта можна самому зробити—у мене схема є... На будівництві глузували з мене. Я пляшки тягав на собі, як проклятий, а тілечки сорок карбованців наскладав!..
— 3-заспокойся. Ти ж заробляв?..
— Нашкріб трохи грошей, але то хіба робота? Я вже ледве терпів, так воно мені спротивіло... А вчора Ваньво колонки виносні запропонував за півціни. Так я поліз у скриню за додачею, до материних грошей! Ху!..— Лика аж зітхнув, виповівши все одним духом, аби дядько Іван знав, з яким волоцюгою пань-кається і не додому вів його, а відразу тяг у міліцію. Та вже нехай і судили б там, як останнього злодія, абощо... Хлопець був готовий на все, аби не додому. На диво ж превелике, дядько Іван вислухав хлопця спокійно.
— Куди ж ти поспішав?! — лише гірко, ніби й не до хлопця, мовив.— Хіба вже так важко дочекатися, покіль призбираєш потрібну суму, щоб усе по-людськи було?
— Я ж вам кажу, що за півціни...— сумно одка-зав Лика.— Мати затрималася на роботі, а Ваньво гроші вимагав негайно, хоч намалюй!
— Ти п-попросив би в неї, аби саме вдома була? — дивлячись просто в очі, запитав дядько.
— Аякже!..— не зморгнув Лика.— Вона, звичайно, не давала б, але випросити можна.
— Ходімо до н-неї!.. Гроші віддати треба, хлопче, а де їх узяти, подумаємо.
Лика ступив крок і зупинився:
— Дядьку Іване! — хлопець всіма правдами і неправдами відтягував неприємну зустріч з матір'ю, як тільки міг. Зупинився і дядько Іван.— Може, продамо мага? Повернути матері всі гроші, і нехай купує собі чоботи чи мені зимову куртку або як сама знає, де їх діне?..
— Може,  й так...— невизначено  мовив  дядько.
— Ходімо зараз? — скинувся Лика, бо не вмів чекати.
Зараз треба до матері. Вона мусить знати, що живий. Х-хвилюється. А потім воно само покаже...
Лика згадав про матір, про те, яка невідомість чекає на нього вдома, і серце знову сколотилося. Зітхнув безнадійно, аж дядькові защеміло коло серця.
Дядько Іван услід за Ликою зітхнув співчутливо та враз і підбадьорив:
— Не журись, козаче. Все буде гаразд.
Хлопцеві клубком  у горлі  прокотилася тепла хвиля, очей сягнула.
— Дядьку, були б ви мені...—незчувся, як одним духом випалив. Хлопець прикинув у голові слово «батьком», але не зважився. — Жили б ви оце в нас?..— поправився.
Сказав ніби весело, а тоді зчервонів, змінився увесь з лиця. Аж волосся до чола прилипло.
Дядько міліціонер — ні пари з вуст.
Хлопцеве бажання заскочило його несподівано, як сніг на голову. Навряд чи хтось знайшовся б у такому випадку.
Від несподіваного питання в його свідомості все перевернулося шкереберть. Йому було радісно і приємно, що він теж комусь потрібен, що з ним хочуть знатися. Вчорашні роздуми про самотність здалися хмаркою, що тане на неосяжній блакиті неба.

Кожен їхній крок відлунював у вуличці Тихого району. Сусіди могли бачити, як міліція припровадила Лику додому. У хлопця горіло лице, палали вуха. Здавалося, що він крізь стрій людського осуду проходить, наражаючись на холодні, осоружні погляди, як на ножі. Несвідомо хлопець притискався ближче до дядька Івана. З двора через вулицю зирив Ваньво...
Ось вони звернули з вулички і одразу втрапили у вузенький завулок, де могла проїхати машина з вугіллям, гиркаючи бортами об тини. Він кінчався тупиком до баби Ликсандри. Направо -— хвіртка до сусідів, наліво — Личина.
Вони вступили у двір.
Під яблунею стояла мати.
Лика зрозумів, що матері соромно за нього, втікача затриманого, і він захапався:
— Пробач, мамо. То все я винен... Я більше не буду!
Материн гнів, як весняний сніг: рясно випаде, скоро й розтане.
Марина кинулася до дитини. Хто знає, що пережила вона за той час, доки хлопець пропадав безвісти? Всю ніч вона голови не прихилила до подушки, караючись біля порожнього ліжка синового. Постелила звечора та й чекала. Прислухалася, що ось-ось рипнуть двері, і до хати вступить трішки знічений, охлялий і такий рідний Лика. Та бодай вони запалилися, ті нещасні карбованці! Каялася вже, що лементувала на всю вулицю, але нехай знає, що брати самому, тихцем чи, не призведи лиха годино, красти — то найостанніша, найганебніша річ на світі! Лиш, мабуть, переборщила вона з горя!.. Ой, та не віддасть вона своєї дитини ні за які гроші ні своїм, ні чужим людям, аби лиш він повернувся живий і здоровий!..
Зайшла дванадцята. Перша, друга година ночі. Мати з жахом розуміла, що Лика не повернеться, і завтра треба звертатися до міліції, подавати на розшук.
Ледве дочекалася ранку. Оце вже зібралася до дільничного міліціонера, та зазирнула в сарай. Жевріло сподівання, чи Лика, бува, там не заночував. Та й нестямилася, коли у двір живий-живісінький Лика в супроводі міліціонера вступив!
Мати обсмикувала Лику, застібала і розстібала йому комірець на сорочці, гладила ніжно, горнула до себе ласкавими руками. Водночас вона боялася очі на міліціонера підняти, боялася говорити, губилася від його присутності і полохливо оглядалася на сусідські двори.
— Може, зайдете до хати, підснідаєте трохи?
Дядькові Іванові здалося, що він у  дворі ніби зайвий.
— Так я т-той... Ви тоді... Я, коли змога, інш-ш-шим разом...— круто повернувся до хвіртки.
Марину пойняв жаль за доброго чоловіка, що ні світ ні зоря, незважаючи на свої справи, забився в таку далечінь через її непутню дитину. Замість того, щоб віддячити,  вона ніби з двору його випроваджує.
— Може, хоч чаю з дороги... шипшинового. Га?— вже зовсім безнадійно спитала Марина.
Як не дивно, на дядька Івана це подіяло. Він запам'ятав шипшиновий чай з дитинства. Дядько нерішуче зам'явся коло хвіртки. Марина одразу перейшла у наступ:
— А що у вас на кітелі? Невже сажа? Так і є. Де ж ви тернулися?!
Дядько Іван почервонів, як варений рак, намагаючись через плече зирнути на спину. Марина вже підступила до нього і владно наказала:
— Скидайте!
Хоч як незручно і ніяково почувався міліціонер, але він був людина служива і наказові покірно скорився. Руки самі поза його волею розстебнули ґудзики, і кітель миттю опинився в материних руках:
— І в крейді! Чи це вапно?
— То... на чергуванні,—промимрив дядько Іван, ніби завинив.
— Дядько давав мені вкриватися вночі,— просто пояснив Лика.
— Та що ви кажете? Хіба ж можна новою одежиною поганих волоцюг вкривати? — Мати пестливо торкнула Лику за плече.
Хлопець злегка ухилився від ніжності.
— Неси щітку,— наказала мати.— Заходьте до хати. Це одна хвилина.
Дядько Іван слухняно пішов за нею. Мусив іти, бо лишився без піджака, в самій сорочці.
— От і добре, що ви залишилися. Сьогодні субота. Будемо пити чай. Це однісінька хвилина. Куди вам поспішати? — щебетала Марина. — Чи, може, на вас дружина чекає?
— Дядько Іван нежонатий! — мовив за нього Лика.
— А мати у вас є?
Дядько похитав головою.
— А хто ж у вас є?
Дядько спохмурнів.
— Що ти чоловікові душу мотаєш? — не стерпів Лика.
— Ти-ти! Обережніше, синку. Хіба ж можна так?! — совістила його Марина.
Що є в світі наймиліше, то це — сон. Який голодний, а напився води, ліг, перевернувся кілька разів та й задрімав. Коли ж хочеться спати, тоді ніщо так не миле, як чисте кубелечко. Та що постіль — на камені впав би і затих, блаженно склепивши повіки.
У Лики боліли всі кістки після неспокійного качання на дерев'яному службовому тапчані. Що то за сон, коли знизу твердо, а згори холодно та ще й попід боки піддимає. Хоч дядько Іван і вкривав його, перед ранком Лика замерз, як цуцик. В кінці серпня ночі холодні, ранки росяні. Хлопець щулився, кулився, закоцюб зовсім. Та ще до всього поїзди перед світанком один за одним котилися. Цокотали та стугоніли без угаву. Аж стіни на станції двигтіли і тапчан сильно тремтів. Лика до такого гуркоту просто не звик. Трохи розходився було, як додому тюпав, а тепер так би і впав, де стояв. Матері ж приспіло дядька Івана пригощати:
— Біжи по воду. Будемо чай пити.
На ґанку пирснув і засичав газ, а мати гукала у прочинені навстіж двері:
— Не сумнівайтеся! У нас вода, як золото. Дарма, що з водогону. Артезіанська!
— На! — мати всунула Лиці троячку в руки.— Збігай до крамниці. Візьмеш масла і булочки здобні. Або краще подивись у кондитерському торта. Тоді масла не треба...— Мати весело глянула на сумного Лику і попросила: — Збігай скоренько!
— Та хіба ж я що...— Лика покірно взяв гроші і подався до крамниці.
Як повернувся звідтіля, накривати на стіл примусила. Лика робив усе охоче, але час від часу позіхав.
Дядько Іван спочатку нітився. Сидів на краєчку стільця, а далі і його мати в роботу впрягла. Чистенький кітель висів собі на спинці стільця, сох, а дядько краватку за манишку в сорочці заправив і над банкою з варенням мудрував, відкриваючи її.
Марина пурхала по хаті, примовляючи:
— Одну хвилинку! Одну хвилинку!
Вона співала кожне слово, розчервонілася  вся, очі горіли і сміялися, як сонце над садками. Лика не впізнавав матері.
Накривали на стіл у великій кімнаті.
— Хлопці! Чай готовий! — стала мати на порозі.— Стіл досі не прибраний! Винеси того гемона в малу кімнату...
Дядько Іван помітив, як згорбився Лика і встав допомогти.
— Маг... п-працює? — спитав він.
Мати з сином перезирнулися. Лика схилив голову.
— До столу! — наказала мати, і всім стало одразу весело.
Та як засіли за чай, і сонце з вікна за яблуню повернуло. Лика сидів, сидів, та й носом об стіл клюкнувся.
— Приляж, синку. От сюди,— відгорнула мати ковдру. Лика ледь торкнувся до подушки, як сон навалився на нього.
І наче приснилося Лиці, що мовчазний дядько Іван заговорив.
Міліціонер заговорив справді. Якось легко і радісно враз стало йому в цій сім'ї, наче із самим собою. Все відгукувалося в ньому сьогодні. Викликала співчуття старенька хата, що потребувала чоловічих рук. Ця жінка, що намагалася ненав'язливо зрозуміти його і розговорити. Смак шипшинового чаю і домашнього варення... Мирно посапував Лика. Дядько Іван ніколи не думав, що у великому, гомінкому місті бувають такі острівці, тихі закапелочки щастя. На язиці лоскотала насінинка шипшинової ягоди. Солодко занило серце. Самі собою з'явилися слова:
— Чого їм треба, оцим сучасним дітиськам? Що жене їх з дому, чого шукають вони, зазираючи в кожен закуток і закамарок на землі? Нехай уже я... Але ж тоді були зовсім інші часи суворого лихоліття...

Розділ 8
ЯКБИ ЗНАВ, ДЕ ВПАДЕШ...

Поїзд стугонів через усю велику країну на захід.
Довкола біліла земля. В цих краях зима заходила рано. Босими ногами стояли на снігу чорно-білі берези. На тлі червонястого сизого світанку мерзло за тамбуром сонце. Допікав з ночі, заходив у зашпори ранковий морозець.
У вагоні було порівняно тепло. Сюди напхалося повнісінько жінок і дітей, що поверталися з евакуації в рідні місця, наче замучені птахи з вирію. Між людьми добиралися додому і малий Іван з матір'ю.
Подорожні тулилися один до одного, щоб не набратися холоду, коли на якомусь полустанку чи станції відсувалися гуркітливі двері. Тоді більшенькі діти висували цікаві носики, визираючи на великий світ, а то й зовсім вистрибували з вагона, щоб розім'яти замлілі від тісноти, закоцюблі ноги.
Земля, притрушена молодим сніжком, похитувалася і пливла перед очима. Яскраве світло різало очі. В носі гостро лоскотало запахом першого снігу. Після вагона світ здавався безмежним. Який уже тиждень живуть вони на колесах?
На станціях вагон чіпляли та перечіплювали від одного до іншого товарного состава, але неодмінно на самому краю поїзда. На відкритому тамбурі мерз солдат у білому кожусі і валянках. Від станції до станції рухалися більше вночі, а коли перед світанком дуже дошкуляв мороз, солдат іноді залазив до людей у вагон перегрітися трохи. На зупинці, звичайно.
Цього разу поїзд супроводжував старшина — кругловидий, червонощокий хлопець, невеликий на зріст. Дітвора, знайшовши в нього слабинку, з першого ж дня виманювала весь його пайковий цукор. І хліб він давав жінкам із свого солдатського мішка.
Удень на зупинках біля вагона булькав у чорній від сажі цеберці  каламутний куліш із пшеничного зерна й води. Обпікаючи губи і здерев'янілі язики, сьорбали діти несолоний кандьор, щоб трохи зігрітися.
Ранкове сонце гналося вслід за вагоном, перестрибуючи через ріденькі кущики поблизу колії і над вершечками далекого лісу.
Поїзд ліниво цокотів на стиках, притишував хід. Несподівано паровоз загальмував, випустивши пару. Гримнули буфери далеко спереду, і той хряск від вагона до вагона перебіг на самий кінець состава. Вдалині зупинилося і очікувало червонясте сонце.
Старшина, що був зовсім задуб у своєму білому кожусі і валянках, визирнув уперед, скочив на сніг, затупцяв, задріботів ногами коло тамбура. Бив себе з усієї сили руками в рукавицях по боках, розганяючи кров у застиглих жилах.
Зупинка була непередбачена. Ніде ні хатки, ані знаку людського житла, лиш кущики глоду поросли неподалік з обох боків насипу. Він хотів до голови поїзда сходити, але старшині знаками показали з паровоза, що все в порядку, залишайся, мовляв, на місці. Та поїзд все не рушав. Старшина не втримався і постукав у вагон.
Двері зсунулися набік, і в щілину прямо дядькові старшині на руки посипалися хлопчаки. Аж він з несподіванки оступився і посковзнувся на схилі насипу, хапаючи дітей, як м'ячі.
Без шапки, в осінньому пальтечку плигнув старшині на руки й Іванко.
— Добрячий опецьок! — сміючись мовив дядько старшина, ставлячи хлопчика на сніг.— Ану, каш-ва, грітися негайно! Марш-марш, кругом-бігом, на-право-наліво розбігайсь!
Хлопчакам двічі повторювати не треба було: та й морозець підсипав жару. Почали борюкатися та одне одного у сніг стусати. Бліді аж зелені личка враз порожевіли, розпашілися. Ніжками у дрантивому взутті потоптали, столочили сніг, як отара овечат.
Поїзд все не рушав.
Дітиська іншу гру затіяли — бігати через тамбур по залізних приступках. Руки скоро покоцюбли від доторку об метал, і вони почали збігатися до дверей. Дядько старшина подавав дітям руку з вагона і втягував по одному, по двоє зразу.
Іванко на хвильку забарився. Стоячи на тамбурі, згори помітив недалеко від залізниці кущ, рясно вкритий червоними краплями ягід. Не тямлячи себе від радості, він шугнув з насипу у сніг.
— Егей! Не забігати далеко! — пролунав насторожено голос старшини, але Йванко не зважив на це.
Хлопець, не помічаючи нічого, мов на крилах, летів до куща.
Загнуті колючки боляче дряпали шкіру на руках, чіплялися за пальтечко і висмикували нитки з рукава, а він відчайдушно пригинав галузки, хапав і хапав ясно-червоні, з льодком, наче скляні, ягоди обмерзлої шипшини. Одна ягода притьмом скочила до рота і пахуче танула, як солодке морозиво з лимоном. Здавалося, нічого солодшого в житті він ні до того, ні після того не їв. Терпко лоскотали язик волохаті насінини в пушку, і Йванко, посміхаючись, виштовхував їх язиком.
Нараз зачахкотів паровоз в голові поїзда.
Хлопець з жалем подивився на ягоди, що рясно повисли вгорі на довгих галузках, але треба було повертатися негайно.
Над паровозом схопився стовпчик пари. Долинув посвист. Брязнули буфери, і хвиля та знову докотилася до заднього вагона.
Іванко наліг на ноги, притримуючи кишеньку з мерзлими ягідьми. Ще кілька метрів — і залізничне полотно.
Сонце, що трималося на поважній віддалі від паровоза, назирці зрушило з місця. Поїзд повільно, але невмолимо набирав швидкість. За останнім вагоном, мов камінець, котився хлопчик. Біг він між коліями навздогінці, неначе по безкінечній драбині, втрапляючи ступнею в кожну шпалу. Це було дуже незручно, бо шпали одна від одної близенько, а через шпалу хлопцеві кроку не вистачало. Ноги дріботіли, аж у голові стояв стогін, і, одначе, ніби на одному місці гарцював. Іванко скочив набік від колії і щосили побіг по насипу, обвалюючи камінці.
— Іваночку! Іванку-у-у! — долинув до нього розпачливий поклик матері. Вона висунулась, розхристана, з вагона і заклякла на вітрі, простягаючи руку.
Поїзд і хлопчик мчали у простір з однаковою швидкістю. На секунду хлопцеві здалося, що він отак і бігтиме на невеликій відстані від тамбура, але ніколи не здожене свого вагона.
— Ма-а-а-мо! — беззвучно, самими вустами кричав він.
Перелякане обличчя матері додало хлопцеві сили. Відстань між ним і вагоном почала скорочуватись. Ось він проминає тамбур. Все ближче біжить до дверей, піднімає руки і раптом розуміє, що там дуже високо. Залізти, ба навіть вчепитись за поріг у вагоні, чи за материні руки він не дістане. Від напруження щось обірвалося в ньому. Закололо в боці. Він схопився рукою і тиснув бік крізь пальто, але знову хапав повітря ротом, як риба на піску. Сили полишали хлопця. Поїзд ішов повільно, але Іванко почав помітно відставати.
— Іванку! Іва...— задихалася мати. Вона трохи не кидалась під укіс, але дужі руки старшини не відпускали її.
— На тамбур! На тамбур дивись!..—рявкнув над головою старшина.
Хряскали на стиках колеса, наче зубами клацали. Задихаючись, хлопець безпорадно оглянувся назад. Тамбур наздоганяв Іванка. Він іще раз відчайдушно зиркнув угору і враз, викинувши руки, наче кошеня, вчепився за приступку. Його сильно рвонуло вперед. Бігти стало зовсім легко. Кілька метрів бігу, стрибок — і Йванко відокремився від землі. Перебираючи ногами в повітрі, завис над страхітливо скреготючими колесами.
Вагон сіпало і підтрушувало, а він судомно підтягувався і ледь не зубами дряпався від східця до східця, здираючи коліна, всім тілом припадаючи, вростаючи в метал. Довго лежав на холодному майданчику, відсапуючись. Поволі, пересилюючи біль у мускулах, звівся на рівні ноги, ідо тремтіли йому, немов у лихоманці, боязко ледве вихилився з-за ріжка вагона та неслухняною рукою, що також тіпалася від утоми, помахав до дверей вагона.
— Молодець! — привітав його старшина.
— Тримайся, Йваночку! — криком остерегла мати.— Тримайся, синочку!
Хлопець спиною осунувся по стіні, вмостився на тамбурному майданчику. Він ще відхекувався, тамуючи дихання, щоб не різало в легенях від холодного повітря, щоб затихла колька в боці. Було йому жарко. Мокра сорочка липла на спині і холодила, а сонце, світ і сніг в жовтавих плямах щасливо пливли по обидва боки від нього.
— Іванку! Іванку! — покликав голос матері.
— Що? — вигулькнув хлопець з-за ріжка вагона.
— Ти не виглядай більше!..
— Чого?
— І застебнися. Зараз же пальто застебни, бо замерзнеш. Вітер он який холодний струже! І комірця відкоти...
— Добре.
— Заховайся, заховайся... кому я кажу! — кричала мати. Хлопець невдоволено заховався від зустрічного пронизливого вітру.
Сонце і не відставало від поїзда і не сідало на нього, а так на віддалі все гналося і гналося за вагоном. Іванкові мерзли вуха. Він тер їх плечима, грів долонями, ховав у комір пальта. Мороз хапав і за руки. В кишенях було студено. Шипшинові ягоди холодили бік. Хлопець гнувся на тамбурі, ховав руки в рукава, пронишпорюючи пальцями до самих ліктів. Але й там, в рукавах, було зимно.
— Іванку!
— Чо'?
— Я ж тобі казала — не вихиляйся дуже, бо впадеш. І змерзнеш. Відгукуйся так, я почую! Воруши пальцями в черевиках і тупай. Дядько старшина каже, скоро буде станція,
Хлопець вже сам ховався за ріжечком вагона. Клятий вітер піддимав з усіх боків, свердлив крізь благеньке пальтечко. З носа капала вода.
Спроквола перестукували колеса. Поїзд не поспішав. Він шипів, як гігантський вуж, плазуючи через поле, а сонце, наче кіт з мишею, гралося з поїздом. Воно то бігло за ним, ковзаючись по лискучих коліях, то ховалося збоку, але зовсім не гріло.
— Іванку-у! Ти не зме-е-рз? — звідкись здалеку долинав материн голос.
— Ні!..— намагався дужче гукнути Іванко, але дивна млість облягла тіло, і голос не слухався його. Тепер хлопець не вихилявся, коли його кликали. Він притулився навпочіпки до дерев'яної стіни вагона, щохвилини осмикуючи поли короткого пальта, щоб не мерзли стегна, але вітер пробирав наскрізь. Іванко скарлючився, дістаючи підборіддям до колін, обнімав їх руками, зашпортаними в рукава, і позіхав.
Задній вагон гойдав його в скрипучій колисці, і очі самі собою злипалися в солодкій дрімоті.
Нараз сяйнуло яскраве світло. Заграла дивовижна музика. То гойднулися сріберні шипшинові галузки, підстрибуючи на стиках залізничних колій, а на галузках ніжно дзеленькали крижані жовтогарячі дзвіночки ягід. Чому вони звисають кетягами, як у калини? Шипшинові ягоди зчервоніли, як кров, але до рук не давалися. Іванко простягав до них руки і вже нічого не чув, крім чудернацької музики. Не чув, як за стіною сизою горлицею билася мати, як перелякано і сумно зітхали мешканці вагона, скулившись в одну купу.
На відкритому тамбурі замерзала дитина.
Не знаходив собі місця, приголомшений несподіванкою, дядько старшина. Мине небагато часу, і  майже  роздягнений хлопчик стане нерухомим.
Старшина прикидав, як зарадити лихові. За всіма його розрахунками от-от мала бути зупинка.
Мимо проплив полустанок, але поїзд розмірено гуркотів, і не думаючи зупинятися. Старшина безпорадно оглядався довкола.
Найперше майнула думка дістатися на тамбур дахом вагона, але дашок кінчався пологим спуском, і сковзнути вниз під колеса було раз плюнути. До того ж старшина виріс низенький, опецькуватий і вгору до піддашшя не сягав.
Вистрибнути з вагона теж ризиковано. Хоча поїзд сунув повільно, однак не було гарантії, що, скочивши під укіс, старшина не відстане від поїзда. Мало чого могло причинитися — підверне ногу, приземлюючись, чи просто заб'ється добряче, доки встане, а поїзд — ту-ту!
— Ось! Тебе мені й треба! — вигукнув старшина.
Товстий мотуз, нап'ятий через увесь вагон, правив жінкам за жердку для просушування праних дитячих сорочок. Мотуза, звичайно ж, вистачить далі, ніж до тамбура,— прикинув на око старшина.
За хвилину мотуза відчепили. Старшина скинув кожуха. Обв'язався краєм мотуза за пояс. Другий край вузлом прип'яв до штаби на дверях, середину змотав на руку, зігнуту в лікті, великими кільцями.
— Будеш тримати ось так, на витягнутих руках,— сказав до Іванкової матері.— Розведи руки на сторони, щоб не переплуталися мотки...— командував він.
Іванкова мати покірно тримала руки перед собою, а старшина, не дивлячись їй в очі, старанно розправив широке пасмо змотаного мотуза. Спокійно, наче знехотя, підійшов до виходу, завмер на секунду, приміряючись до відстані, присів і враз шугнув униз, повернувшись лицем по ходу поїзда. Материні руки німіли від напруження. Вона щосили розводила руками в боки, а мотки блискавично злітали з рук один за одним, обпікаючи шкіру на кистях.
Старшина приземлився, можна сказати, вдало. Взяв залізничний насип на півзігнуті ноги, поточився, завалившись на одне коліно, але руками пружно відштовхнувся від землі і важко, спіткаючись, побіг услід за поїздом.
Мотуз напнувся, тяг старшину за вагоном. Іван-кову матір приліпило до одвірка. Вона всім тілом намагалася старшині допомогти. Хапалася за мотуз, що обдирав долоні, коли сміливець припадав до землі і коли він зводився на ноги. Та так і заклякла, вчепившись щосили.
Старшина біг насипом майже поруч з дверима і щось кричав занімілій жінці, махаючи руками.
— Попускай же! Він кричить — попускай! — підскочила ще одна жінка з вагона, і вони вдвох почали спускати кільце мотуза за кільцем, аж доки старшина не відстав, рвучко оглядаючись на бігу.
Старшина порівнявся з тамбуром, вхопився обома руками за приступку і легко підтягнувся на руках. Зник за ріжечком вагона. Мотуз, оперезавши стіну, як живий зв'язок проліг між ними і тамбуром.
За ті секунди, що здавалися вічністю, доки не було видно старшини, Іванкова мати мало не задихнулася. Та ось мотуз трохи провис. З-за ріжечка висунулася голова старшини. Він весело заплющив очі і кивнув головою.
— Живий? — крикнула жінка.
Старшина знову приплющив очі і кивнув головою,
— Дихає!..— закричав. І, наче жінки не розуміли його мову, він крутив руками і показував на со бі то на груди, то на мотуза: — Кожух!.. Кожуха прив'яжіть!
Жінки одразу збагнули, удвох кивнули головами і зникли у вагоні. Коли з'явилися знову, то вже показали кожуха, перев'язаного краєм мотуза, тримаючи його, наче ляльку у сповитку. Старшина усміхнувся і показав на землю:
— Кидайте! Та кидайте ж швидше, що ви там гаєтесь! Та двері засувайте хутчіш, бо поколієте всі від морозу.
Кожух ляпнувся об землю, аж сніг під ним пихнув, розлетівся на всі боки.  Старшина весело збирав мотуза на лікоть, наче волосінь з води витягав, коли риба велика взялася. Кожух наостанку теліпнув-ся в повітрі, окрутився і щасливо сховався в тамбурі. Жінки полегшено зітхнули і засунули двері.
Поїзд так само повільно котився колією, наче нічого не сталося. З годину назирці бігло сонце, доки, нарешті, зупинилося.
Лиш нічого цього не чув і не бачив Іванко.
Не пам'ятав, як грів його тілом своїм дядько старшина, загортаючи в поли теплого кожуха. Хлопець розплющив очі і прийшов до тями від того, що тільце йому розтирали з усіх боків гарячі жіночі руки. Він пам'ятає, що почував себе дуже ніяково перед чужими жінками, бо лежав зовсім голий, і тепла вовна від кожуха лоскотала бік.
— Мамо! — знічено покликав хлопець. І мати визирнула з-за жінок.— А де шипшина? — бовкнув він, не знаючи, що казати.
— Лежи-лежи! Ми тобі шипшинового чаю заваримо.— В материних очах яскріли блискітки.
Іванко тоді оклигав, а мати злягла... Відтоді хлопець замовк на все життя, наче заглибився в самого себе.

Довго ще сповідався дядько Іван про своє життя-буття. Марина аж просльозилася, слухаючи його, а Лика спав як убитий.
Прокинувся від того, що дядько Іван захапався на електричку:
— Остання. Треба встигнути. Бо потім на вечірній поїзд сісти сама морока. Місць нема...
Марина не посміла більше затримувати його:
— Будете в місті — заходьте до нас у гості. Ло-бура мого коли приструните. Бо зовсім одбився од рук, матері не слухає...
— Побіжу!..— квапився дядько Іван. Помітив, що Лика очима глипнув, не посміхнувся.— С-слу-хай м... матір, бо як... як н-не слухатиме — мені повідомте...— поспіхом звернувся до Марини.
— Щасливо,— побажала мати.— Ти, синку, хоча б подякував Іван Михайлович уже їде...
— Дякую,— спросоння протягнув Лика. — Бувайте...
Мати провела гостя аж за хвіртку. У вікно було видно, як кашкет з червоною околичкою підстрибував над гостряками дощок похиленого паркану, наче йому було боляче наражатися на них.
Лика знову солодко склепив повіки. Прокинувся. Повечеряв і знову заліг на цілу ніч.
Марина ні словечком не обмовилася синові про його витівку, наче й не трапилося нічого.
Наступні дні мати стала забудькувата якась. Ріже скибку хліба над столом, а руки самі собою опускаються, і ніж падає. Дивиться в стіну, як у вікно.
— Мамо! Та що з тобою?!
— Га? Що?..— скинеться, озветься та й знову задумається, або солі в борщ бухоне стільки, що потім не в'їси... Але то дрібниці. Погане потроху забувалося.
Від того злощасного дня Лика до магнітофона не торкався. Маг пласко сірів на столі, припадаючи пилюкою без діла, наче аж осів, скарлючився зовні і всох. А на  колонки Лика й дивитися  не міг.
Вибравши час, коли матері не було вдома, хлопець змахнув пилюку, акуратно запакував апарат у картонну коробку і поніс до комісійної крамниці, що недавно відкрилася на першому поверсі одного з нових будинків.
Приймальник, молодий хлопець у шкіряній куртці, подозріло глянув на Лику, що ледве висадив магнітофон на високий прилавок.
— Де взяв? — суворо спитав він Лику, насупивши білясті брови.
— Це мій! — ображено відповів Лика.
— Твій? А чого ж батько не приніс?
— Нема батька...
— Ну, тоді мати. Ти що, не знаєш— без паспорта не приймаємо?
— Ні... Мати на роботі, а в мене паспорта ще нема...
— Ось що, хлопче,— підвівся білобровий і посунув магнітофона ближче до Лики,— забирай своє добро і не мороч мені голови. Бо покличу міліцію та й перевіримо, де ти мага поцупив.
— Та кажу ж, що він мій!..— закричав Лика, мало не задихаючись від образи. Голос йому зривався.
— А коли твій, то забирай і мотай звідси геть,— вийшов білобровий з-за прилавка і відчинив двері на вулицю.— Змотуй вудки!
Сам не свій плентався Лика додому, через силу несучи перед собою важезного мага. Зупинявся через кожен десяток метрів перепочити, поворушити пальцями, щоб розігнати кров у затерплих руках.
Що робити, де взяти паспорта? Матері Лика не хотів казати, що продає магнітофона. їй було не до того, голова повна свого клопоту — осінь з дощами заходила у двір.
Попросити Ваньва? Так ні, в того теж іще немає паспорта...
А що, як до дядька Івана звернутися?! Ото буде білобровому нахабі несподіванка: хотів міліцію покликати, а Лика, будь ласка, сам з міліціонером з'явився!.. А що — дядько Іван, мабуть, не відмовить? Він же сам сказав: «Гроші віддати треба...» Але ж де ти будеш того дядька шукати?
Справа б, може, і задавнилася, та одного разу Марині прийшов лист. Вона довго перечитувала його та й заходилася ні з того ні з сього допитувати Лику про дядька Івана. Просила про їхню зустріч від самого початку розказати, як втікача зсадили з поїзда на перон і аж до того моменту, коли Лика так легковажно запросив міліціонера в батьки.
— Так йому й кажеш: «Дядьку, будьте мені батьком»?! — не знати чого, дивувалася вона.
— Угу! — кивав головою Лика і не розумів — хвалить його мама чи осуджує.— Я не казав «батьком», але... він зрозумів мене!
— І він мовчав?!
— До самісінької нашої хати слова не промовив. Як заціпило йому!
— Ти-ти-ти! Охолонь! Хіба ж годиться так про добру людину казати? — осадила хлопця мати.— То як, ти кажеш, називається та станція?
Назву станції, де ночував у службовій кімнаті, Лика ще тоді прочитав на вокзальному будиночку і дуже добре запам'ятав її...
Хлопець відчув: мати щось на думці має, хоча про це й не каже, відмовчується. За її чудною поведінкою криється якась таємниця. Лика здогадувався, що той лист був від дядька Івана, але спитати в матері адресу не насмілювався. Все збігалося на тому, що треба самому їхати до дядька Івана та й просити, аби допоміг.
Він прикинув, що після школи встигне перед електричкою забігти додому, пообідати повагом ще й тарілки перемити.
До станції, де служив дядько Іван, Лика добрався ще завидна.
Електричка заворкотала, відчалила від перону і зашуміла в поле, набираючи швидкість. На малій станції було так просторо і тихо, що Лика з острахом скинувся назад, коли у посадці, що вузенькою смужкою тяглася понад коліями, заскреготала сорока. Там неподалік видніло на ясенку її гніздо, що зависло на гіллі, як волохата шапка. Ясен уже змарнів, жовтаво просвічувався наскрізь. За посадкою дале> ніло поле. На обрії тракторець перефарбовував стерню чорним.
Хлопець зітхнув і подався до невеличкого білого пристанційного будиночка, що ніби ґудзичок причепився на нескінченних нитках залізниці під високим вицвіло-синім небом.
На його щастя, дядько Іван саме чергував. Побачивши Лику, він спочатку ніби трохи злякався, а потім невимовно зрадів:
— 3-знову щось накоїв?!
— Н-ні...— несподівано аж затну вся Лика.— Приїхав про магнітофона домовитися, щоб здати його нарешті та й...
— А-а! Остаточно вирішив?
— Остаточно. Не можу на нього дивитися, як у хаті маячить.
— Ти д-диви! — ніби не вірив своїм очам дядько Іван.— Отак с-сів і приїхав!..
Домовилися вони швидко, і дядько Іван, як Лика не відмагався, провів його додому,— сказав, що це його святий міліцейський обов'язок утікачів додому доправляти...

Розділ 9
НЕ ТАК СТАЛОСЯ, ЯК ГАДАЛОСЯ

Лика, чи не вперше в житті, нерішуче переступав з ноги на ногу перед виходом зі школи. Коло хвіртки стояв дядько Іван. Мабуть, як і того разу, коли вони відносили магнітофона до комісійної крамниці, просто з чергування, у міліцейській формі... Лика здалеку сторожко з ніг до голови окинув очима дядька, намагаючись проникнути в його думки. «Що трапилося? Може, мати підіслала? Адже цього разу ми з дядьком не домовлялися про зустріч. Та це ж він за чимось у місто приїжджав і заскочив перевідати»,— зрадів хлопець.
— Мені сказали, що ти в майстерні. Н-нема та й нема. Подумав було, що ти вже побіг...
Поручкалися, як давні товариші. Лиці м'яко стисло під грудьми. Він щасливими очима зирив на дядька Івана. Дядько помітно нервував.
— Ви поспішаєте?..
— Н-начебто і н-ні,— ухилився дядько від прямої відповіді.
— Обідали? — діловито заклопотався Лика.
Дядько здвигнув плечима.
— Ну, то давайте пообідаємо. У нас сьогодні борщ мати варила. І узвар. Шипшиновий! — додало хитре хлоп'я.
— А мати?..
— Мати на роботі. Ходімо.
Неприхована радість підмивала Лику зсередини, як весняна вода кригу на річці. Хлопець узяв і ні з того ні з сього бовкнув:
— А я сьогодні збирався до вас.
— Мабуть, відчув, що я... про т-тебе думаю...
— Ні!.. Чи той, може, й відчув...— хапнувся Лика, щоб зовсім дядька не засмучувати. Дядько і так сьогодні схвильований чимось.— Відчув!..— І, щоб перевести розмову на інше, похвалився: — Шибку вставляти мене завгосп учив. Дивіться!
Лика простяг дядькові пошкрябану руку. На долоні понабігали червонясті пружки.

Дивна картина була для сусідів, жителів Тихого райончика. По Стратегічному шосе, брукованому з давніх-давен диким каменем, прошкували до хати школяр і міліціонер, любенько розмовляючи про щось цікаве для них. Ідуть, як рідні батько і син. Неймовірно! Обов'язково ж піде слава, що Марини-ного хлопця знову міліція привела, спійманого на гарячому. А Лика йшов і згадував, як мати розгубилася, як у неї сльози бризнули з очей, коли вони з дядьком Іваном принесли їй гроші, виручені за магнітофон і колонки. Вона мовчки дивилася на дядька Івана, і він теж нічого не казав.
Зараз дядько ніби не помічав, як сяяв Лика. Вірніше, Дядько все бачив, іноді навіть намагався вимушено посміхнутися, але не міг отак одразу перейнятися хлопцевим настроєм, як бувало раніше. Бо лаштувався до дуже важливої розмови, від якої залежало його життя. Дядько просто не знав, як почати розмову про свою потаємну мету приїзду, хвилювався дуже і мовчав усю дорогу. Довго зважувався, слухаючи Личину розповідь про шибку, яку висадили, граючи у футбол, а коли хлопчак затих, Дядько злякався, що він не зможе і сьогодні перебалакати з Ликою про своє наболіле, не зважиться.
Вже кілька разів він наїжджав до Тихого райончика, розмовляв з Мариною, можна сказати, подружився з нею. Вчора теж приходив, але, не заставши хлопця, панічно втік під поглядами незнайомих людей, Личиних сусідів. їхні цікаві очі свердлили чоловіка наскрізь.
— То... як т-ти... живеш? — нарешті вимучив він із себе кілька слів, гадаючи, що Лика, як завжди, защебече про своє життя. Тоді легше буде за розмовою зачепитися та й сказати про свої наміри.
— Нічого...— одним словом відбувся Лика і в свою чергу запитав: — А ви як?
Дядько Іван зовсім не чекав такого повороту і розгубився.
— Живу...— знітився він і знову надовго замовк.
— Погода ниньки гарна,— виручив його Лика.
— Гарна осінь. Д-дае людям з роботою вправитися,— зирнув на Лику, почуваючи ще більшу незручність від того, що знов не те говорить, і спересердя на свою незграбність наважився: — Яз тобою як м-мужчина з му... з мужчиною. Ситуація така,— поспішав він викласти думку, відчуваючи враз, що стало йому легко. Певне, головне в такій справі — наважитися. І дядько заспішив, ковтаючи слова, перескакуючи з думки на думку: — Я, знаєш, твоїй матері написав листа. Після того вже, як тебе... Одним словом, привів додому. Не знаю, ч-чи казала тобі мати? Мені вона відповіла: я-як хлопець... Як син скаже, т^так і буде. Любить вона тебе безмірно. От і каже: буде по його, як хлопець вирішить!..
— Про що ви, дядьку?! — здивувався Лика. Мовчазний чоловік ніби переродився у нього перед очима. Говорить майже не збиваючись, хоча й не все до ладу, зрозуміти важко, що він хоче від Лики.
— Та про те...— дядько затнувся. І тепер Лика забоявся, що дядько вже не зуміє собою керувати, виговорившись гарячково, знову вдариться в мовчанку. Але дядько нівроку:
— Про те ж, щ-що... прохав її в листі!
— А про що ви прохали матір? Я ж не знаю! —• витягував з нього Лика.
— Про... Ну, от! Будемо, як м-мужчина з мужчиною : мені подобається твоя мати.
— Мені теж. Якби ще не сварилася!.. То що ж?
— Те... я... як тобі сказати?! — дядько спітнів.
— Говоріть як мужчина з мужчиною,— нелукаво підбадьорив його Лика.
— От... я ж і хочу. Просто кажучи, не так просто висловити, бо діло н-не просте...— вже й зовсім заплутався дядько Іван та й рукою махнув.
Лика позирав на дядька Івана, як на диво дивнее. Той чистісінько по-школярському збивався, плутав, ліпив недоладно слово до слова і врешті не сказав нічого путнього. Мнямкав, пітнів, червонів і заїкався, хоча по очах видно, що він твердо знає, чого хоче.
— Заспокойтесь. Зберіться з духом і... не тягніть вола за хвіст! — прикрикнув на нього Лика, як учитель на незібраного учня.
— Я... Ти... хотів би, щоб у тебе б-батько був? — знову здалеку почав міліціонер.
— Не зовсім,— роздумливо відповів Лика, передчуваючи, що тепер дядько нарешті скаже основне.
— Тобто, ти будеш проти? — насторожився дядько Іван.
— Ні, але... Але мені треба справжнього батька. Не такого, як приймальник посуду, а якби... ви! — Лика брав на ціль свій давній задум. Несподівано для себе висловив свою давню мрію.
— І я ж про це кажу!.. Атож, з-годен! — дядько довгим поглядом глянув на Лику, відчуваючи з кожною миттю певність і полегшення, наче величезна гора спадала йому з плечей.
— Чого ж ви отак зразу і не сказали?!
— Я казав, а воно не казалося. Хоч на папірці малюй! — підсміювався він сам із себе незлобливо.— Так на папері я вже писав Марині Федорівні, а вона мені: як хлопець, як син вирішить!..
— Дядьку... Іване! Та я ж ніколи не буду проти!
— Чи не зміг би ти поговорити з матір'ю? За мене слівце замовити?
Лика недовірливо зиркнув на дядька Івана: сміється він, чи що? Хіба він не розуміє, що хлопцеві це важко? Але дядько просив так щиро, з такою вірою в те, що Лика все може, аж хлопцеві незручно стало відмовляти йому.
— Запросто,— пообіцяв Лика. Все-таки тепер їх буде двоє чоловіків у хаті — нехай спробує мати по-брикатися!
— То я т-тоді... за іншим разом,— нерозсудливо повівся дядько Іван. Перед Личиною матір'ю, вважай, з першого дня відступати в кущі почав: — Зайду до тебе у школу з неділі, на тому тижні...
— Чому ж на тому тижні?! Я можу й сьогодні. От зараз, як мати з роботи прийде...
— Та незручно ж!
— Для чого відкладати? Вам із дому далеко їздити. Залишайтесь,— умовляв його Лика.
— Та ні вже. Іншим разом. Я на електричку і... За якусь годину остання електричка у наш бік біжить.
— Ви вже залишились!— розпорядився Лика.— Ніколи не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Одним махом вирішимо! Запізнитесь, то й кат з нею, з електричкою тією. Ночувати нема де? У нас переночуєте! Місця вистачить.

Від самого повороту на свою вулицю Кримську Лику насторожила колотнеча, рух машин і людей в їхньому завулку.
Там сталося щось надзвичайне.
— Що ж там діється?! — занепокоївся Лика.
Дядько  Іван пришвидшив  крок услід  хлопцеві.
Ще здалеку, бо знаходились вони на підвищенні, побачили все, як на долоні.
Никали люди на дворі в баби Ликсандри. Сінешні двері її хати були широко відчинені.
— Хо! Перевозять бабу Ликсандру. Будуть бабину хату у яр валяти! — захоплено пояснив Лика дядькові Іванові.— А тоді вже й нашу, мабуть, підчеплять!..
Стиха гомоніли сусіди.
— Довго ж вона вибирала та все не хотіла звідси їхати!..
Забібікала вантажна машина. Люди виходили із завулка, щоб дати їй дорогу. Повз них дихнуло пилюкою та бензиновим чадом.
В Тихому райончику запала незвична тиша, від якої паморочилась голова. Бо після щоденних, безперервних, ритмічних, ніби гарматних ударів раптово затихла механічна «баба», що вганяла палі у нагорнуту землю.
Не цвірінькали горобці. Лякалися, зачувши власний голос, полохливо пурхали геть.
Хлопець ступив кілька кроків наперед, зупинився перед бабиною хвірткою. У двір не вступив, наче наткнувся на невидиму стіну. Лика раптом зрозумів, що бабу вже повезли на нове місце. Не уявляв собі, як це він більше не побачить старої.
Така ж добренна душа була! На день народження Лики, зимою під Новий рік, баба Ликсандра завжди приносила вечерю — вузлик з хустки, навхрест зав'язаний: пиріжки, цукерки, горіхи волоські. Гроші давала баба окремо:
— Ось тобі три карбованці на кіно.
— Та що ви, бабо Ликсандро! Гроші на кіно у нас є,— казав Лика.
— І правда, бабо Ликсандро. Я ж заробляю...— підпрягалася й мати.
— Бери, бери! Це від мене подарунок.
Лиці на очі чомусь навернулися сльози. Довгим поглядом обдивився навкіл на спорожнілу бабину хату, зачарований тишею двір, на сірі залізобетонні палі в котловані, як скам'янілі стовбури величезних дерев, що навесні заряхтять зеленим листячком. І в серці хлопцеві навік вступили і день золотий осінній, і напівзасипана річка Невеличка, і нерухомий бульдозер у вишнику...
Мов прокинувся Лика і просвітлів. Подивився назад, а коло їхнього двору вже мати та дядько Іван. Стоять балакають, ніби давні-давні друзі.
Збоку сусіди перешіптуються. Ваньво пальцем показує.
Лика зовсім оторопів, не знав, як бути в такому випадку. Хлопця кинуло в жар. Він почервонів до вух, наче йому було совісно перед людьми, краєчком ока обережно вивчав сусідів, що скоса позирали на чоловіка у міліцейській формі. Ваньво, здається, вже всім розтеленькав, що робить дядько Іван на їхньому кутку: і до школи, бачите, ходив, і з Ликою балакав, і тепер з ними стоїть, нікуди не поспішає, як свій!.. А чого? Свій він і є.
Другого дня зносили бабину хату.
Лика у гурті людей, широко розплющивши очі, із завмиранням серця слідкував за бульдозерами, яких так давно виглядали в Тихому райончику.
Бульдозери ревіли під самою призьбою, обвалюючи урвище. Хата, як ластівчине гніздо, повисла на півострівці, що вдався в яр. Бульдозер раз за разом вигрібав жовту глину, вгорі пронизану корінням, зчищаючи півострівця. Другий перехоплював від нього глевкий грунт і пхав до нової залізобетонної труби, яку доточили в яру до старої. Звідти видзюрюва-ла ледве жива Невеличка. Трубу пригортали свіжою землею.
Ось один наче присів на задніх лапах перед хатою, рикнув, приціляючись, заклекотів дужо, владно і зірвався наперед. Другий вискочив з котлована і на повному ходу, як танк, подався за ним.
Блискучий ніж тупо уперся в причілок, вищербив з покуття добрячий шмат саману і деревини, відскочив назад, ніби струшуючись від куряви, крейди і глини, що стовпом устали над хатою.
Хмара пилюки здійнялася над призьбою з другого причілка.
Буденно і просто впала стіна, завалився дах. Бульдозери справно порали свою роботу, потужно риючи землю, спихаючи вниз залишки стін і печище. На мить застигла тільки чільна біла стіна з вікнами, крізь які хлюпнуло синьою фарбою небо.
І раптом маленьке сіре створіння викотилося з руйновища, забігало коло печища, заметалося, не знаючи, куди йому подітися, і щосили помчало від людей і тракторів під ліс бетонних паль. То було тепленьке мишеня, що втікало до нових будинків.
Потихеньку розтікалися по дворах люди, а Лика довго стояв і замислено дивився, як владно вступало в Тихий райончик нове життя.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky