Ванда ВАСИЛЕВСЬКА
ГОСТІ ЗДАЛЕКА і ЗБЛИЗЬКА
Оповідання для дітей

У НАС

САД

Це був невеличкий будиночок край села. На стіні його біля дверей висіла блискуча табличка, а на ній було написано: «Школа інвалідів Вітчизняної війни». Діти, ідучи до школи, оглядалися на цей будиночок.
Адже це були не такі інваліди, як, наприклад, батько Семенка, в якого відірвало ногу і тепер він ходив на милиці, або дядько Петруся, що в нього замість лівої руки був протез. Це були осліплі льотчики й танкісти. Тридцять сліпих офіцерів вчилося в цій школі, щоб знов почати працювати.
Петрусь разів зо два проходив мимо завулочком і бачив крізь паркан, як по подвір'ю ходять сліпі. Вони пересувалися поволі, обережно, наче боялися впасти. А один з них якось зупинився біля маленького кущика, що тулився в куточку біля паркана, і, піднявши обличчя вгору, до сонячного проміння, став тихо торкати пальцями листячко, ніби пестив його. Петрусеві щось наче перехопило горло, коли він побачив це.
Потім це снилося йому щоночі: порожнє подвір'я, невеличкий кущик з зеленим листячком і молодий офіцер, з заплющеними очима на худому вузькому обличчі. Може це був танкіст, якому випекло очі в охопленому полум'ям танку, може льотчик, в якого загорівся літак у повітрі, і він тепер уже ніколи
не побачить ні рідних полів, ні сяйва сонця, ні голубів, що кружляють в блакиті.
Часто, сидячи над книжками або граючися з хлопцями, згадував Петрусь сліпого офіцера на порожньому подвір'ї. Порожньому... А що коли б воно не було порожнє? Що коли б на ньому посадити хоча б невеликий садок, де могли б гуляти сліпі офіцери?
Напевне, це принесло б їм хоч трохи радості...
Петрусь вирішив поговорити про це із своїм піонерським загоном. Його відразу підтримали всі. Рудий Женька аж підскочив.
— Як же це так? Стільки разів ми всі проходили мимо них, і нікому навіть не спало на думку.
— Коли ж вони нічого не бачать, — з сумнівом мовила Марійка.
— То й що, як не бачать. Але вони відчувають, правда ж? І як сонце гріє, і як квіти пахнуть. Звичайно, їм буде приємно, що в них садок, а не порожнє подвір'я, — обурилася Софійка.
— Я сам бачив, як сліпий офіцер гладив те листячко, — мовив Петрусь.
— Отже, хто за? — запитав Толя, який був головою їх піонерського загону.
— Як хто за? Всі за. Тільки треба порадитись, як це зробити.
— Дуже просто, — заявив Женя.
— У тебе завжди все дуже просто. А це треба обміркувати все по порядку.
— І протокол написати як слід, — перебив Толя. — І щоб потім ніхто нічого не викреслював.
— Ніхто не буде викреслювати, який ти...
— Ну, тоді ходімте зараз до мене, поговоримо, — запропонував Толя, бо вся розмова відбувалася на вулиці, коли вони поверталися із школи додому.
Діти повернули в невеличку вуличку, яка вела до річки. Толина мама виглянула з-за хвіртки.
— Вони до мене на збори, — пояснив їй Толя.
— Добре, добре, тільки ноги витирайте, а то нанесете мені бруду.
— Ні, ні, ми витремо.
— Діти одне за одним увійшли до невеличкої кімнатки за кухнею. Толя відразу дістав з портфеля аркуш паперу і взяв олівця.
— А з чого почнемо? — запитала Соня.
— Спочатку треба попросити директора. Там у них є директор, так щоб він дозволив нам посадити на подвір'ї садок.
— Так... Питання перше. Дозвіл директора.
— Питання друге, — почав Женя, але Петрусь перебив його.
— Почекай, ми ще з першим не скінчили. Треба записати, хто піде до директора.
— Хто? Звичайно, Петрусь, бо він це придумав.
— І Толя, — хутко додав Женя.
— І Толя, — згодилися всі. — А ще хто?
— А нащо більше. Вистачить двох.
— Справді! А від дівчат нікого не буде? — обурилася Софійка.
— Правда, ми й забули. Ну, то/у хай Марійка буде.
— А тепер ще одне. Звідки нам узяти інструмент?
— Який інструмент?
— От тобі й маєш... А лопати, а граблі? Що ж ти, пальцями будеш копати грядки?
— Та це неважно... У кожного ж свій інструмент є... Кожен може принести з собою... У нас, наприклад, дві лопати є, — мовив Петрусь.
— А у нас кілька грабель залізних, — заявив Микола.
— Ну от, бачите. Отже так — кожен постарається принести з собою інструмент.
— А потім?
— Що потім? Треба дістати насіння, саджанців...
— У мене є насіння рожі й красолі, — сказала Соня.
— А у тебе, Марійко, теж гарний садок...
— Звичайно, у мами багато насіння, я попрошу, вона дасть.
Толя підняв угору олівця.
— А в радгоспі величезний сад. У них багато саджанців. Ми попросимо, вони нам дадуть трохи.
— У лікаря є троянди. Може він дозволить викопати один кущик?
— Напевне, дозволить. Я бачив, він влітку посилав до цієї школи квіти.
— От бачите... Оце й усе?
— Мабуть, усе...
— Братися до роботи швидше,— енергійно заявив Петрусь.
— Почекай, почекай... Ще земля не відмерзла до кінця. Ще ніхто не копає садків.
— Еге, не копає... Вже тепло.
— Що ти вигадуєш?—обурилася Марійка.— Я сама вчора копала в нас у садку. Ще повно льоду, земля зовсім мерзла.
— Тим краще, — зауважив Толя, — ми саме встигнемо все приготувати, знайти насіння, домовитись з директором, а як тільки можна буде — за лопати.
— За лопати! — вигукнули хлопці, аж забряжчали шибки у вікнах.
Толина мама виглянула з кухні.
— Що сталося?
— Нічого, нічого, це ми так...
З цього дня закипіла робота. Склад насіння зробили у Толі. Марійка принесла резеди і рожевих гвоздик. Тітка Соні обіцяла дати саджанці флоксів. Хтось запропонував посадити соняшники, і Петрусь приніс цілий вузлик насіння.
А лікар обіцяв не один, а два кущики троянд.
Коли настали перші теплі дні, почалася робота на подвір'ї.
Ті, що жили ближче до школи сліпих, прибігли зовсім раненько, ще до уроків, і почали копати.
Після школи прийшли всі як є. Толя розбив усіх на бригади, кожна бригада обрала бригадира, а тоді розбили подвір'я на ділянки і почали садити квіти.
Спочатку сліпі тільки прислухалися до того, що роблять діти, а через два дні стали просити, щоб і їм дали копати.
— Ти мені покажи місце і забий кілка. Коли я докопаю до кілка, покажеш мені, куди копати далі, — сказав Петрусеві молодий високий офіцер, і Петрусь впізнав у ньому того, що гладив листячко на кущику під парканом.
Через тиждень ніхто б не впізнав сумного порожнього подвір'я. Під стіною будинку тяглися рівненькі, мов по шнурочйу, грядки. Посередині зробили величезну круглу клумбу, а від неї в усі боки розходилися грядочки, наче промені зірки. Під парканом вздовж усього подвір'я теж були насаджені квіти.
Насіння й саджанців виявилося більше ніж треба. Всі, хто довідувався про те, що роблять діти, намагалися їм допомогти, їм приносили насіння у вузликах та коробочках, приносили саджанці.
Під парканом діти посадили соняшники. Біля входу з обох боків—два кущики троянд, ті, що дав лікар, а далі, під стіною, рожі.
На великій клумбі посадили петунії, гвоздики і матіоли, щоб на подвір'ї добре пахло.
— Треба, щоб було дуже багато пахучих квітів, — сказала Марійка і, сяючи, вийняла саджанці левкої з вогкого  моху.
— І резеда теж пахне... І гвоздики...
— І лілії — тітка дала мені дві.
— Лілії посадимо тут біля стежки.
Діти і незчулися, як робота була готова. Тепер треба було тільки поливати й чекати. Але з вогкої, нагрітої сонцем землі зелені паростки виходили хутко, тяглися вгору до сонця, і незабаром усі грядки вкрилися ніжною молоденькою зеленню.
— Земля пахне, і зелень пахне, — казали сліпі, ходячи по стежках обережно, щоб не топтати грядок. Вони хутко звикли до свого садочка.
Коли б глянути здалеку, ніхто б і не повірив, що ц!і люди, які гуляють поміж клумбами або сидять на лавах біля паркана, нічого не бачать.
А потім зацвіли квіти. Зацахла матіола, запалали, наче вогники, червоно-золоті красолі, а на кущі троянд з'явився перший пуп'янок.
Він розкривався повільно й начебто несміливо, аж поки не заблищала на гілці блідорожева велика квітка. Сліпі підходили до кущика й обережно торкали її.
— Справжня троянда, — мовив хтось із них, і всі засміялись, так це чудно прозвучало.
Тепер піонери знали всіх, що були в школі, на ім'я і на прізвище. А ті знали дітей. Пізнавали їх з голосу, навіть з звуку кроків, завжди радісно вітали кожного. І піонерам здавалося дивним: як вони раніше могли жити без цього.
В усьому селі заговорили про те, що зробив піонерський загін. Ідучи вуличкою, кожен поглядав на квітучий садок і казав:
— От молодці наші піонери. Бач, що зробили!
А в садку красувалися й пахли квіти, і ніжно торкалися квітучих гілок осліплі офіцери, які віддали свій зір Батьківщині за те, щоб усі радянські діти жили радісно й щасливо в своїй вільній Радянській країні.

ЩО БУЛО З ЖЕНЕЮ
Марійка прокинулась сьогодні пізніше, ніж звичайно, і хвилину лежала нерухомо, прислухаючись до того, що діялось навколо. В пічці весело горів вогонь. З неприкрученого крана в кухні капотіла вода і дзвеніла, немов скляний дзвіночок. За столом щось тихо казав батько. «Це він, щоб нас не збудити», подумала Марійка і раптом почула інший звук, який змусив її схопитися з ліжка. Так, вона не помилилась. Мама плакала. Тримала в руках якогось листа і плакала тихо й гірко. В Марійки раптом тривожно забилося серце.
— Тьотя Агата померла, — сказала мама, бачачи, що Марійка вже не спить.
Тьотя Агата була мамина сестра—не рідна, а двоюрідна; Марійка знала її мало. Раніше, до війни, тьотя інколи приїздила до міста й привозила їй яблука, Марійка пам'ятала їх ще й досі — червоні, блискучі, запашні. Тоді вона була зовсім мала і запам'ятала більше яблука, ніж тітку. А потім тітка була в них один тільки раз і дуже поспішала додому до своєї малої донечки Жені. Марійка раптом злякалась.
— Мамо, а Женя?
— Та от, Женя, — буркнув батько. Його завжди усміхнене добре обличчя було зараз похмуре й стурбоване.
— Як вона зараз? — тихо запитала Марійка, а Оленка, яка щойно прокинулась, про всяк випадок голосно розплакалась, хоч і не знала, в чому річ. Оленка взагалі була плаксійка, і мама завжди гримала на неї за це, але зараз вона не сказала ні слова, тільки тяжко зітхнула, накриваючи на стіл. Марійка відчула, що мамі не дуже хочеться розмовляти, і тихо почала одягатися.
За сніданком усі мовчали, і тато не жартував, як завжди. Поснідавши, він устав з-за столу і мовив якось нерішуче:
— Що ж, треба їхати по дитину.
— По Женю? — зраділа Марійка.
— Аякже.
— А вона буде у нас?
— У нас? — сумно перепитала мама. — Хто ж її буде у нас доглядати, коли я цілий день на роботі? Доведеться віддати в дитячий будинок.
— Адже Мартиненки взяли сирітку, хоч у них теж двоє дітей, — обурилась Марійка.
— Мартиненки... У них мати не працює, та й Галя у них— це справжня господиня...
Марійка скоса глянула на маму. Галя... Так, це правда, всі казали, що Галя все робить удома, хоч Галя була в одному класі з Марійкою. І в Марійки чомусь постала перед очима незашита дірка в її власній панчосі, обірване плечко на сорочці. А скільки разів мама дорікала їй, що вона не хоче проводжати Оленку до дитячого садочка. Ні, Марійку аж ніяк не можна було назвати «справжньою господинею».
— Давай спробуємо, — мовив батько, стоячи в дверях. — Буде важко, завжди встигнемо віддати до дитячого будинку.
— Що тут пробувати? — тихо відповіла мама, і знов сльози з'явилися в неї на очах.
— Адже я теж можу... —шепнула Марійка нерішуче.
— Ти? — перепитала мама. І так недовірливо глянула на дочку, що в Марійки слова зупинилися в горлі.
Але тим більше зростала в ній рішучість.
— І я можу! — тихеньким голоском протягнула Оленка.
І мама засміялась крізь сльози, бо Оленка була зовсім маленька, може трішечки старша від Жені.
Настав вечір, а батько все не повертався. Зовсім стемніло, і треба було йти спати. Та Марійка чомусь довго не могла заснути, їй пригадалося, що вона так і не прибрала своєї полиці з книжками, що Оленчині іграшки валяються по всіх кутках, а пеларгонія на вікні, її власна пеларгонія, сумно опустила листочки, бо Марійка знов забула її полити.
«Але зараз буде зовсім інакше», подумала Марійка, з-під вій стежачи, як мама порається в кімнаті. І так бувало завжди. Тільки-но мама повернеться з роботи, відразу починає варити, прибирати, і так аж до пізньої ночі.
Марійка тільки зараз помітила, яке втомлене обличчя у мами. І тато — прийде з фабрики, а потім ще грається з Оленкою, або майструє щось удома, або читає їм уголос книжечки чи мамі газету. Тільки вона, Марійка... Що вона, власне, робила вдома, крім того, що ходила до школи?
...їх збудили голоси й світло. Біля столу сидів батько, а поруч з ним маленька дівчинка. Біляве волоссячко падало їй на очі, щічки були круглі, наче ті яблука, що їх перед війною привозила тьотя Агата. Вона пила чай з блюдечка, кумедно тримаючи його розчепіреними пальчиками. Значить, це була Женя — зовсім малесенька, ще менша від Оленки.
Марійка мимоволі усміхнулась під ковдрою. Женя наче відчула її погляд і глянула в куток, де стояло ліжко. Марійка хутко заплющила очі. Ёона не знала ще, як їй познайомитися з Женею. Краще почекати до ранку.
Вранці Марійка прокинулась перша. їй хотілося встати відразу, але батьки ще спали, і вона боялася їх будити.
Зате коли мама прокинулась, Марійка відразу схопилася з ліжка.
— Чого так рано? — здивувалась мама. — Спи, спи.
— Я вже не хочу, — хутко одягаючись, відповіла Марійка. — Зараз я принесу тобі дрова.
Мама здивувалася, але нічого не сказала. А Марійка принесла з сарая оберемок дроз і стала на коліна біля плитки.
— Я розпалю.
— Не зумієш, — мовила мама, і Марійка навіть прикусила губи від великого напруження. Ах, коли б розгорілось відразу, коли б показати мамі, що й вона може щось робити. Тоді напевне Женя залишиться у них.
І раптом, гляди — блакитний вогник побіг по трісках і вибухнув веселим золотим полум'ям.
— А де Женя? — голосно запитала раптом Оленка, підіймаючи біляву голівку з подушки. І зовсім така сама білява голівка підвелась водночас на залізному ліжечку, яке мама принесла вчора від сусідів.
Раптом виявилося, що познайомитися зовсім легко. Яка маленька ця Женя, а розмовляє басом, солідно й поважно, як доросла. Вона слухняно дозволила, щоб Марійка її одягла, довірливо дивлячись на неї круглими блакитними оченятами. На платтячку в неї відірвалася лиштва. Марійка попросила в мами голку і пришила лиштву, колячи собі пальці.
— Мамо, я подарую Жені мою чашку, — мовила вона.
— Добре, — згодилася мама. Чашка була в синіх і червоних квіточках; її подарувала колись Марійці мамина приятелька.
— Тільки не розбий, — сказала Оленка, дивлячись, як пухкі пальчики Жені обхопили чашку. Самій Оленці не можна було навіть доторкатися до цієї чашки, але в голосі її не було й тіні заздрості.
Марійка сяяла, дивлячись, як Женя п'є чай, як старанно сопучи, наливає його в блюдечко. В думці вона ще раз повторила собі, що зробить все, все, аби Женя залишилася в них та щоб мамі не було з нею ніякого клопоту.
На другий день вона відвела обох дівчаток до дитячого садочка без ніяких нагадувань, як це завжди було з Оленкою. Вона міцно стискала пухкі спітнілі пальчики Жені, терпляче відповідала на всі її запитання.
Женя була вперше в місті. її дивувало все, що вона бачила, і вона задавала такі кумедні запитання, що навіть Оленка реготалася. Женя, нічого не розуміючи, дивилась на неї, а потім усі троє починали сміятися так, що на них, усміхаючись, оглядалися перехожі.
Після школи Марійка забрала обох дівчаток з дитячого садка, вдома розігріла суп, який залишила мама, і нагодувала їх. А потім випрала панчішки Жені і навіть здивувалася, скільки в неї ще залишилося вільного часу. Коли мама прийшла додому, розігрітий обід уже чекав її на столі, а Женині панчішки сушились на вірьовці біля печі. Отже, мама могла посидіти й відпочити, поки не прийшов тато.
Через кілька днів Марійці здавалося, що Женя жила у них завжди. Важко було навіть уявити собі, як вони могли б тепер жити без неї.
Вона ходила з Женею і з Оленкою гуляти, штопала їм панчішки, розчісувала завжди сплутані косички, мила брудні рученятка, і виявилося, що це було навіть приємно. Тепер Марійка була потрібна вдома — вона це знала добре. І мама вже не могла б глянути на неї з такою недовірою — це вже напевно.
Але ще десь глибоко таївся в ній страх, що все це скінчиться, що одного дня мама скаже: «Мені важко, треба віддати Женю».
Та якось вона почула, як мама казала сусідці.
— Що ви, Тетяно Тимофіївно, до дитячого будинку? Нам ця дитина дала стільки радості, і мені вже здається, ніби вона моя власна.
— Але ж вам важко з нею — роботи збільшилось...
— Важко? Зовсім ні. Адже моя Марійка хазяйнує, та ще й як. Вона доглядає малу.
Минуло майже два місяці. І от сусід у дворі запитав одного разу Женю:
— Де твоя мама?
Дівчинка показала пухкою ручкою на Марійку, яка розвішувала на вірьовці випрані фартушки, і мовила поважним голосом:
— Ось моя мама.
Сусід засміявся, а Марійка відчула, як у неї чомусь защеміло в горлі, і радісні сльози виступили на очах.

СИВКО
Сивко зовсім не був сивий. Але тоді, коли діти врятували йому життя, все тіло його вкривала густа біла паморозь, яка лежала на довгій темній гриві коня, біліла на морді, і дітям у першу хвилину здалося, що кінь білий. А потім це ймення так і залишилося, хоч Сивко насправді був гнідий і його шерсть виблискувала золотими одсвітами.
Тоді ще була зима.
Навколо лежав глибокий сніг, по дорозі одна за одною сунули з громом і гуркотом гармати, а над Сивком стояв командир з револьвером у руці. Кінь був поранений і хворий, він уже кілька днів ледве тримався на ногах, а цього морозного ранку його зовсім залишили сили, і він звалився біля дороги.
— Треба застрелити, чого він, бідолаха, буде мучитись? — сказав командир і зупинився біля коня.
Вогкі темні очі глянули на нього з таким болем, наче кінь розумів, що мало статися за хвилину.
Але тут з хати вискочили Івась і Таня і щодуху помчали до дороги.
— Не стріляйте, не треба стріляти! — гукнув Івась, і командир опустив револьвер.
Кінь підняв засніжену голову і тихо заіржав.
— Треба його вбити, щоб не мучився, — мовив командир, але Івась вже торкнув рукою м'які теплі губи коня І обняв його за голову.
— Ні, ні, він ще може видужати; не треба, будь ласка, не треба!
— Він зовсім такий, як мій Сивко, — мовила тихо Таня.
І  їй  ще дужче стало шкода пораненого коня, коли вона згадала Сивка, якого колись разом із татом доглядала в колгоспній стайні та який так знав її, що всюди ходив за нею, мов собака. Цього Сивка забрали гітлерівці і погнали кудись за собою.
— Не вбивайте, гляньте, як він дивиться, — просив у командира Івась.—Ми його заберемо до себе й будемо доглядати.
— Ну, добре, як хочете, — відповів командир, ховаючи револьвера.
Йому теж було шкода коня, який жалібно дивився на нього. Кінь вірно служив йому на довгих шляхах війни, а тепер ось треба було його кидати на снігу біля дороги, бо їх частина поспішала на захід, наздоганяючи фашистів, які хутко відступали.
Гуркотіли гармати, сунучи безперервним потоком, рипіли тяжкі колеса. Біля нерухомого коня зібралася вже ціла юрба дітей.
— Нічого з нього не буде, — зауважив Петько.
Але діти враз загомоніли усі.
— Звідки ти можеш знати — буде чи не буде? Лікувати треба, — сердито сказав Івась.
— А як ти будеш його лікувати? Ти лікар  хіба, чи що?
— Я — ні. А от в Осинках є ветеринар. Він його й буде лікувати.
— Так він і прилетить до тебе!
— Нащо йому літати? Підемо й попросимо, то він і прийде до нас. Адже він лікує коней.
— А  зараз   що  ти   будеш  робити  з  ним? Так тут і лежатиме?
Івась заклопотано глянув на Сивка. Але Федько, найстарший між них, сказав, поміркувавши хвилину:
— Коня треба забрати. Він не може лежати так на снігу.
— Куди ж ти його забереш? — запитав Петько.
— У нас є місце, — палко перебив Івась. — Адже фашисти забрали в нас корову, і хлів стоїть порожній.
— І кінь тоді буде ваш?! .— підозріло запитав Петько.
Івася раптом осяяла щаслива думка.
— Ні, не наш, а всіх дітей з нашого кутка, добре?
«Наш куток» — це було десять чи дванадцять хат, які стояли трохи осторонь, край села, біля невеличкого вільшаного гайка.
— Добре, добре! — загомоніли всі. — Тільки як його зараз забрати звідси?
Кінь був великий, а діти були маді, але кінь був один, а дітей була ціла юрба. А коли до них підійшов ще й дядько Семен з кузні, справа відразу пішла зовсім інакше. Семен трохи розумівся на конях, недаремно він стільки підкував їх на своємувіку. Отож, придивившись до Сивка, він згодився  з   Івасем погано йому — це правда, але кінь, видно, молодий, тільки змучився дуже, ну й поранило його трохи. Але, може, він ще стане на ноги. Тільки треба за нього взятися як слід.
На драбину з воза поклали соломи і з великими зусиллями перетягли на неї коня. Хвора тварина наче розуміла, що її рятують, і покірливо дозволяла робити з собою все, благально дивлячись на дітей вогкими карими очима.
Гуртом дотягли коня до хліва, перетягли через поріг. Мати, побачивши юрбу дітей і хворого коня, аж сплеснула в долоні.
— Лишенько моє, от бідолаха! Тільки нічого вже з нього не буде. Хай спокійно помирає в хліву, а не на дорозі. Шкода тварини.
Але Сивко і не думав помирати. Він жадібно тягнув оксамитними темними губами воду, яку йому поставили діти, з рук Івася узяв скоринку хліба. А на другий день Федько привів до нього товариша Коваленка, ветеринара з Осинок, і той довго оглядав Сивка.
— Нічого страшного нема, — мовив він нарешті, оглянувши неглибокі рани в боці, обдерту шию і вливаючи коневі в рот якісь ліки. — Тільки хто його буде доглядати? Без догляду він не видужає.
— Як хто? — обурився Івась. — Ми всі будемо його доглядати.
— Гм, — буркнув із сумнівом ветеринар, окинувши поглядом купку дітей, що оточили коня. — Як то кажуть, у сімох няньок — дитя недоглянуте.
— А ще кажуть — у гурті сила, — зауважив Федько, і ветеринар засміявся.
— Правда, правда. За тиждень я до вас завітаю, подивлюся, як ваш вихованець.
На горищі лежало сіно, приготоване для корови, яку забрали гітлерівці.
У діжці була полова.
— Бери, бери, — сказала мати Івасеві. — Що там бідна тварина буде голодна лежати, нехай уже.
І кінь їв і пив, і роз'ятрені його рани почали на очах затягатися. А на п'ятий день, коли вранці Івась зайшов до стайні, він побачив, що кінь стоїть.
— Устав, устав! — закричав хлопець і побіг з цією радісною новиною по хатах.
Знов зібралися всі, оточили коня, обережно гладячи його по запалих, ще худих боках. Дівчата давали йому скоринки хліба, а Федько приніс у долоні трохи цукру, і кінь зібрав у нього з долоні все чисто, до порошинки.
— На, Сивку, на.
— Який він Сивко? — заперечив Петько. — Ще коли він лежав на снігу, весь в інеї, то скидався трохи на Сивка. А зараз він гнідий... Треба його якось інакше назвати.
— Не треба, не треба! — запротестували діти. Вони вже звикли до цього ймення, і їм шкода було з ним розлучатись.
— І він зовсім схожий на нашого Сивка, і очі, і морда, й вуха, — зауважила Таня.
— Нехай він так і буде Сивком, на спогад про те, як ми його забрали. Адже там у канаві він був зовсім сивий.
І всі згодилися, що гнідого коня можна й далі звати Сивком. Це навіть буде кумедно, і не треба буде шукати іншого імені.
Через тиждень прийшов ветеринар і навіть здивувався.
— Ого-го-го, дивіться-но, мій пацієнт уже на ногах. Я й не думав, іцо справа піде так швидко.
А кінь справді одужував з кожним днем. Покруглішали запалі боки. Шерсть, яку діти чистили й мили, заблищала, немов шовкова. А коли настала весна, він спокійно став пастися на траві, ніби нічого й не було, ніби він ніколи і не лежав у канаві, хворий і безсилий, приречений на смерть. Сивко спокійно скуб траву, а зачувши чиїсь кроки, підіймав свою гарну голову, дивлячись, чи не несе йому хліба хтось із дітей. І за Івіасем він ходив, наче собака. Івась на дорогу, і Сивко на дорогу, Івась у поле, і Сивко у поле.
— Ну, як там ваш Сивко? — запитала якось Мотрона Пилипівна, голова колгоспу.
— Вже зовсім одужав. А який гладкий, здоровий! — радісно похвастала Таня.
Оце він так і буде у вас ледарем жити?— запитала раптом Мотрона Пилипівна, і діти здивовано ззирнулись поміж собою...
— Як ледарем?
— А так. Всі працюють, а ваш Сивко що? Колгоспні коні з ранку до ночі в полі, а він п'є, їсть, тільки й того. Думаєте, це гарно?
— Але ж він був хворий, — несміливо мовила Таня.
— Був — це правда, а зараз здоровісінький, — відповіла Мотрона Пилипівна і відійшла, голосно залопотівши спідницею.
Діти перезирнулися.
— Це правда, — буркнув Федько.
— Але ж він наш, — запротестувала маленька Дуня.
— Наш, звичайно. А коли наш, можемо зробити з ним, що хочемо.
— Цебто як? — здивувався Івась.
— А так. Можемо подарувати колгоспові.
— Колгоспові?
— Еге! В колгоспі лише п'ятеро коней, орати немає ким.
Там наш Сивко ще й як знадобиться.
Це була чиста правда, з якою згодились всі. І діти ще раз вичистили й нагодували скоринками хліба Сивка, а потім урочисто Відвели його до колгоспу.
— От коник — як лялька, — сказав старий конюх Григорій і поплескав коня по крутих боках. Тут з'явилася Мотрона Пилипівна, яка ніби того й чекала, і мовила з усміхом:
— От молодці, так молодці! Оце так подарунок колгоспові! Бач, якого красеня вигляділи!
— Тільки щоб його так і звали Сивком, — зауважив неспокійно Івась.
— Який він Сивко? — обурився Григорій, але Мотрона Пилипівна припинила суперечку.
— Сивко, то й Сивко. Як хочете, нехай буде Сивко. — І Григорій з сердитим бурчанням пішов до стайні:
З того часу Сивко працює в колгоспі. Але він не забув дітей, І діти не забули його. Вони часто прибігають до стайні і частують свого улюбленця хлібом, яблуками, вареною картоплею. А Сивко, побачивши їх, підіймає голову й ірже тихо і приязно.

ХАТА ПІД БЕРЕЗАМИ
До криниці було далеко, і коли наступали морози, треба було добре намучитися, поки винесеш відро по слизькій стежці нагору. Але Докійка любила бігати по воду. Тут, низько над річкою, лежала біла долина, засипана снігом, край берега стояли лози в білих кожушках, а на цямрині криниці висіли бурульки льоду, наче велика борода діда-мороза. Униз Докійка майже бігла. Здавалося, хтось підганяє ззаду, так легко несли її ноги по стежці. Назад іти було куди важче, але про це Докійка починала думати лише тоді, коли з повного відра хлюпала вода і треба було далеко відставляти вбік другу руку, щоб утримати рівновагу. Дорослі ходили по воду з двома відрами на коромислі, це було зручніше, але Докійка була ще занадто мала, щоб підняти коромисло, і мусила ходити з одним відерцем.
Ясно світило сонце, і сніг виблискував іскринками так, що боліли очі. Скрізь усе було замерзле, засипане снігом, і тільки там, між обмерзлими балками, наче в рамці, миготіло, виблискувало, колихалося дзеркало води. Докійка набрала відро і якусь хвилину дивилася, як хлюпоче і мерехтить проти сонця вода в криниці, коли раптом поруч почувся кашель.
Дівчинка підняла голову.
Стара бабуся Параска, з хати під березами, поволі підходила до криниці, несучи два відра на коромислі. Вона, хоч і йшла згори вниз, проте тяжко дихала і кінцем хустки обтирала піт з чола.
— Слизько, бабусю? — запитала Докійка, беручи своє відро.
— Ой слизько, слизько... А як нагору вибратися, то я вже й зовсім не знаю...
— Адже міг би вам хтось допомогти! Як вам самій воду звідси нести? — мовила Докійка, але бабуся Параска сумно посміхнулася.
— Хто ж мені допоможе, доню? — запитала вона і додала, не чекаючи відповіді: — Нікого у мене немає, нікого.
Докійка навіть розсердилася на себе за своє необережне зауваження. Вона добре знала, що сталося в хаті під березами. Перед війною там було повно народу. У бабусі Параски булий сини, й дочки, і внуки, і внучки, а тепер не лишилося нікого, ні душі живої. Двох синів убили на війні, дочка загинула у партизанському загоні, а внуків забили гітлерівці, коли, шукаючи партизанів, прийшли на село. Бабуся Параска врятувалася тільки тому, що саме тоді пішла кудись із села — а тепер вона залишилася сама, як палець. Колгосп допомагав їй, але в щоденній роботі нікому було їй допомогти.
Докійка пішла нагору стежкою, обережно ступаючи по слизькому снігу, щоб не впасти і не розлити води. Зупинившись нагорі, вже на рівному місці, вона побачила, як бабуся поволі, з зусиллям іде стежкою, як вона зупиняється, зігнувшись майже до землі, як кашляє і задихається, насилу переставляючи ноги.
На другий день уранці, ледве стало розвиднятися, Докійка побігла до хати під березами. Порожні відра стояли на призьбі. Докійка схопила їх і помчала вниз, до криниці. Відра брязкотіли, ніби видзвонювали в такт, і Докійці так весело було бігти, що вона навіть заспівала потихеньку пісеньку про відеречко, що плавало в криниці.
Вона спробувала взяти обидва відра, але це було занадто важко для неї. Тому Докійка винесла нагору спершу одно відро, їй навіть здалося, що воно було куди легше, ніж те, в якому вона завжди носила воду.
Коли дівчинка, червона і задихана, підійшла до хати під березами, бабуся Параска аж сплеснула в долоні.
— А я вийшла, дивлюся — нема відер. Думаю — може пожартувати хто хотів, а може й злодій який забрав... Що ж це ти вигадала, моя дитино?
— Нічого такого, — засміялася Докійка. — От вам одно відро, а я зараз принесу друге. І щодня вранці буду вам приносити воду, бо я до школи на другу зміну ходжу, то в мене завжди є час. А вам двох відер вистачить.
— Ой голубонько, вистачить, ще б пак... Я ж сама в хаті.
Докійка не схотіла слухати слів подяки, від яких бабуся навіть заплакала, і бігцем помчала назад до криниці. Вітер свистів їй прямо в вуха, бігти було легко й весело.
З криниці саме брав воду Михась, який жив у хаті поруч. Він уважно глянув на Докійку.
— Чого це ти така весела?
— Нічого, так собі, — мовила Докійка і разом з Михасем пішла нагору. Коли вона звернула праворуч, Михась здивувався:
— Куди це ти?
— Під берези.
— Хіба це не ваше відро?
— Ні. Бабусі Параски.
— Дай, я допоможу тобі трохи.
Докійка хотіла запротестувати, але відчула, що рука в неї трохи затерпла — винести по черзі два відра нагору було не дуже легко. А ще ж треба буде принести води додому; мама, певне, вже там чекає. Отже, вона не сказала нічого, коли Михась взявся за дужку відра з другого боку.
Стара Параска саме рубала на подвір'ї дрова на сучкуватій колоді. Сокира ніяк не могла влучити куди слід, поліно спр,и-сало, і бабуся, задихаючись, витирала піт з лоба. Михась мовчки підійшов до неї і взяв з рук сокиру.
— Давайте-но мені, я відразу порубаю.
— Що ти, що ти? —немовби аж злякалася бабуся Параска, але Михась не слухав.
І коли Докійка бігла стежкою додому, вона чула, як на малому подвір'ї стукотить сокира — хутко, весело, ніби приказує: так, так, так!
З цього все й почалося. Кілька разів Докійка, несучи вранці воду до хати під березами, зустрічала там Михася, який рубав дрова, а потім звідкілясь взявся і Митько, який жив неподалік, і пообмітав сніг з подвір'я, і розчистив стежку аж до самої дороги. За Митьком з'явилися й інші. А потім одного дня відчинилися двері, і до хати баби Параски цілою юрбою влетіли дівчатка.
— Завтра свято, ми прийшли, бабусю, у хаті поприбирати, підлогу помити, стіни пообмітати.
І так було весело і гарно гуртом порядкувати в бабусиній хаті. Веселіше навіть, ніж у себе вдома.
— Може це тому, що ми всі вкупі? — запитала веснянкувата Степанида, але їй ніхто не відповів. Бабуся брала в руки то віхтя, то відро, то щітку, але дівчатка забирали у неї все.
— Ви собі посидьте, відпочиньте, ми все самі зробимо, — щебетали вони, і бабуся Параска мусила поступитися.
— А навесні ми помажемо хату, — сказала Докійка. — Дивіться, все вже сиплеться.
— Ох, сиплеться, голубочко, сиплеться... Важко мені, старій...
— Ми вам помажемо, та ще й як, не бійтеся. Торік я нашу хату мазала, то навіть мама похвалила.
— А може вам треба щось випрати? — запитала Дарка, яка жила в хаті біля самої річки, і бабуся Параска замахала руками.
— Ще тільки цього бракувало. — Але дівчата вже витягли з кутка сорочки і рушники й намочили їх у ночвах.
— Що ж це ви... працюєте, а я буду сидіти, наче якась пані! — обурилася врешті бабуся.
— Посидьте, посидьте... Вже ви досить напрацювалися, А нам це нічого.
І бабуся Параска крізь сльози придивлялася до дітей. їй здавалося, що це її власні внучата — Галя, Тося й Івась, її власні внучата, яких тут, у цій самій хаті, забили гітлерівці.
А на свята бабуся Параска запросила до себе гостей: і Докійку, і Михася, і Митька, і Степаниду, і інших. Поставила вечерю на столі й частувала їх, як доросл'их.
Діти їли пиріжки з сиром, пили узвар з сушених яблук та вишень, співали пісні. їм було надзвичайно приємно й затишно в цій хатині. Адже їх уперше запрошували й частували, як дорослих. І запросив їх хто? Сама бабуся Параска.
А потім бабуся розповідала дітям про те, як жили колись за давніх часів, та про свою молодість, і діти слухали, наче зачаровані, бо вона вміла так розповідати, що аж мороз біг по спині. Раптом хтось постукав у двері, і на порозі з'явилася Михасева мати з паляницею, і Докійчина мати з яєчками в хустинці, і ще кілька інших жінок.
— Щось тут у вас дуже весело, бабусю, хата аж гуде, ми прийшли подивитися, що тут таке.
— А це я дітвору запросила, що мені помагає, ви ж знаєте...— мовила бабуся Параска і знову ріжком хустки обтерла сльози з очей.
— Людно у вас, як раніше, — сказала тихо Докійчина мама, і всі замовкли, бо згадали про велику сім'ю, яка жила колись із бабусею в хаті під березами.
— А мені все здається, що це мої рідні,— мовила раптом бабуся.
— Бо що ж, усі ми рідні, одна родина, — відповіла Михасева мати. Чоловік її теж загинув на війні, і колгосп весь час допомагав їй.
— Так, це правда, — тихо зауважила Докійчина мати, а коваль Петро, який прийшов останнім, загудів низьким басом.
— Ще б пак... Одна країна, одна родина — так і повинно бути.
— Коли б не це, не в одної людини серце від горя розірвалося б, — сказала бабуся, і всі зрозуміли, що вона думає про своїх дітей і внучат. Але бабуся витерла очі і посміхнулась до дітей крізь сльози.
А діти, бачачи, що дорослі знов починають розмовляти між собою, тихенько, один за одним стали виходити з хати. Вже смеркало, і на блідому небі, над засипаним снігом селом засвітилася одна-єдина блакитна зірочка. Вона блимала тоненьким промінчиком, наче хотіла сказати дітям щось веселе. Діти поволі пішли дорогою. Михась затягнув пісню, до нього прилучилися тоненькі голоси дівчаток, і пісня весело попливла в далечінь. Діти йшли селом, співаючи, веселою гомінкою юрбою. А в хаті під березами спалахнуло світло — це бабуся Параска поставила лампу на стіл, і крізь чисто вимиті шибки теплий радісний вогонь тремтів, наче щасливе людське серце.

ВИБОРИ
Діти саме виходили з школи, коли із сільської ради вийшов виконавець Стьопа й почав наліплювати на стінку велику афішу.
— Що там таке? — зацікавився Сашко.
— Це про вибори,— відповіла Леся, яка завжди все знала.
Ану, ходім, почитаємо.
Афіша була вже приліплена, і перед нею зупинялися люди, уважно читаючи. Афіша була про вибори до Верховної Ради, про кандидата в депутати до Верховної Ради Параску Іванівну Стах.
— А я її знаю, — похвалилася знову Леся. — Як була конференція голів колгоспів, то вона разом із татом їздила в Київ і заходила до нас додому.
Діти з пошаною глянули на Лесю. Вона завжди всё знала, от і Параску Іванівну бачила...
На афіші великими літерами було надруковано: «Всі на вибори». Сашко прочитав це вголос.
— Всі на вибори... А ми ж як?
— Як це ми? — здивувалися всі.
— Адже голосувати можна тільки, як тобі вже минуло вісімнадцять років, — пояснила поважно Софійка.
— От я про це й кажу. А нам ще далеко до вісімнадцяти років. Виходить, це нас не стосується.
— Як це?—обурився Сашко.— Певне, що голосувати ти не будеш. Але допомогти під час виборів можна.
— А що ж ми можемо зробити? — хором зацікавилися всі.
— Хіба  мало роботи під час виборів? І агітувати треба, і повідомлення, і листи розносити, і клуб прикрасити.
— А в місті вже всюди такі написи поробили на червоному полотні, і портрети кандидатів висять, і виборчі дільниці усі в зелені. Так гарно, — з жалем мовила Галя, яка л,ише недавно їздила в місто, до свого дядька, що там працював на залізниці.
— Ну, значить, і в нас так буде.
Стьопа саме вийшов на ґанок сільської ради подивитися), як люди читають афішу. Він побачив купку дітей.
— А ви тут чого?
— Адже тут написано: всі на вибори, правда? — запитав Сашко.
— Ти ж сам бачиш, — здивувався Стьопа.
— Ну от, і ми теж хочемо допомагати під час виборів.
Стьопа уважно подивився на дітей.
— Гм... Це правда. От саме треба написати і рознести повідомлення. Післязавтра будуть збори.
— Ой, як добре! Ми і напишемо, і рознесемо! — наввипередки загомоніли діти.
— Правильно. Тоді приходьте після обіду до школи, бо тут у сільській раді писати незручно. Я теж прийду і,покажу, як це треба робити.
— Чому після обіду? Ми можемо зараз.
— Справді? А там матері вже, певно, чекають з обідом.
— Ну, що там,обід. Ми можемо й не обідавши — переконано заявив Сашко.
— Навіщо? Підете зараз додому, а о третій зберемося. Зрозуміло?   
— Зрозуміло, — відповіли всі хором і хутко розбіглися, щоб якнайшвидше встигнути після обіду до школи.
— Тільки ж глядіть, усім скажіть, — гукала здалеку Леся, і товариші на бігу кивали їй головами.^
Ще далеко було до третьої, коли біля школи зібралася вже ціла юрба дітей. Але Стьопа прийшов рівно о третій, несучи під пахвою пачку паперу.
Всі пішли до третього класу, бо він був найбільший. Було дуже дивно сидіти так, не в своєму класі, усім школярам вкупі. Прийшла навіть маленька Ніна з першого класу, і хлопці хором, запротестували.
— А ця чого? Що вона там може написати? Пише, як курка лапою.
В Ніни жалібно скривилися губки, наче вона от-от мала розплакатись. Але старші дівчатка заступилися за неї.
— Неправда, вона дуже гарно пише, поволі, але напевно краще, ніж ти.
— Тихо, не сваріться, усім роботи вистачить, — мовив Стьопа.
І в класі стало так тихо, як не бувало навіть на уроці.
Стьопа роздав папір, олівці, на дошці написав крейдою текст повідомлення. Текст був короткий: «У четвер відбудуться в школі загальні збори, присвячені виборам. Початок о сьомій годині».
— Вже готово! — гукнув першим Сашко і відніс свій листочок. Стьопа глянув і кивнув головою. Повідомлення було написано чисто і виразно.
— Тільки не поспішайте, — мовив Стьопа. Але як тут було не поспішати? Кожен хотів закінчити якнайшвидше.
— Досить! — повідомив нарешті Стьопа. — А як ви будете розносити?
— Дуже просто, — відповів Сашко. — Кожен візьме десять повідомлень і занесе їх у десять хат. Тільки щоб не плутати.
— Малі хай починають звідси, від школи, щоб далеко не ходити, а старші підуть далі, на той кінець села, — запропонувала Софійка.
— Тільки щоб нікого не поминули.
— А повідомлень вистачить? — стурбувався хтось.
— Вистачить, вистачить, адже їх стільки, скільки хат на селі, —  заспокоїв Стьопа. — Ну, йдіть,  а  коли все роздасте, повідомите мене, що завдання виконане.
— Єсть, товаришу командир!—взяв під козирок Сашко, і діти розбіглися по селу, наче згр,ая горобців.
Не обійшлося і без непорозумінь. Хоч усі розподілили між собою хати, Івась та Сашко зустрілися раптом в хаті бабки Онисі, а про дядька Андрія, хата якого стояла віддалік на пагорку, всі якось забули. Але ці помилки легко було виправити, і ледве почало темніти, діти один по одному почали з'являтися до сільради, щоб повідомити про виконання завдання.
— Стьопо, а тепер що?
— А тепер нічого. Ідіть додому і вчіть уроки. Завтра приходьте до школи так, як сьогодні, о третій.
Але на другий день замість Стьопи до школи прийшла вчителька Олена Олексіївна.
— Що це, уроки в нас будуть, чи що?— здивувався Сашко. Та Олена Олексіївна витягла з портфеля рівно порізані клаптики паперу.
— Роздасте це всім. Треба повідомити виборців, до якого числа можна перевіряти списки.
— Ми будемо писати, як учора? А потім рознесемо?— запитали школярі.
— Звичайно.
Сьогодні було більше дітей, ніж попереднього дня, бо всі
вже знали про цю передвиборчу роботу. І тому повідомлення були написані та рознесені по хатах ще швидше, ніж учора.
— Тільки рознести повідомлення — цього ще недосить, —і навчав Сашко. — Треба ще перевірити, чи всі переглядали списки.
Діти ретельно взялися до роботи. Навіть стару бабуню Мотрю, в якої завжди боліли ноги, дівчатка урочисто вивели з хати й під руки привели до сільської ради, щоб вона могла перевірити своє прізвище в списках.
— Ох, і завзяті в тебе помічники, Стьопо, — сміялися жінки, дивлячись, як діти бігають по селу.
— Ну й добре, що завзяті, — відповідав Стьопа. — Значить, з них будуть люди.
Виборчих дільниць було дві, бо село було велике. Діти написали на листочках, хто повинен голосувати в якій дільниці, і приліпили ці листочки біля кожної хати. Власне, кожен і так знав, де йому голосувати, але все ж таки з листочками було краще — ніхто вже не міг помилитися.
На всіх парканах хлопці понаписували крейдою гасла: «Всі на вибори!» і поставили дату виборів, щоб ніхто не забув. А дівчатка сплели з ялинового гілля зелеггі гірлянди і прикрасили ними сільську раду та правління колгоспу.
Потім з міста прийшла афіша з фотографією Параски Іванівни, яка була кандидатом у депутати. Леся впізнала її відразу.
— Ну що, схожа?
— Схожа. Тільки тут вона в хустці, а як була в нас, то скинула хустку. Але все одно схожа, як жива.
— Давайте ми розліпимо ці афіши скрізь.
— Тільки обережно, не позамазуйте клеєм, — турбувалася Леся. Але кожен і так боявся замазати афішу, адже всім хотілося знати, як виглядає кандидат в депутати. Отож школярі обережненько порозліплювали афіші на парканах та на стінах хат, старанно змазуючи їх клейстером, що його зварили самі.
Роботи весь час було батато. Діти розносили повідомлення, газети, а старші піонери ще й читали по хатах брошури про вибори. І всі дуже уважно слухали їх, а потім хвалили поміж собою малих агітаторів.
— Що ж, я кепсько бачу, очі в мене болять, — признавалася сусідці бабуня Мотря. — А тут приходить ота мала Софійка і читає мені... Гарно читає, все одразу зрозумієш: і про вибори, і про Конституцію, і про кандидата.
Одного дня Стьопа знов зібрав свій загін, як він жартома називав тепер школярів, і, почекавши хвилину, поки вщухне гомін, урочисто об'явив:
— От що, в неділю до нас приїжджає Параска Іванівна.
— Наш кандидат? — збуджено писнула Галя.
— Так, наш кандидат.
— Сюди, до нас?
— Звичайно. Вона приїде і буде виступати на зборах. Збори відбудуться в клубі. А ви повинні гарненько причепурити залу...
— Звичайно, звичайно! — загомоніли діти. — Приберемо так, що буде найкраще від усіх.
— Тихо! Тихо! — заспокоював їх Стьопа. — У нас повинен бути порядок. Отже спочатку — треба написати і рознести повідомлення. Це треба зробити сьогодні і завтра. В суботу ми нагадаємо ще раз. Ну, звичайна, треба прибрати клуб як слід.
Діти одразу взялися до роботи. Вчителька дала кольорового паперу, і дівчатка поробили з нього червоні троянди. Найкраще вміла їх робити Галя, в якої троянди виходили, мов живі. Хлопці принесли з лісу ялинового гілля. З них сплели довгі гірлянди, заквітчали червоними трояндами, і білі стіни клубу заквітли, аж приємно було дивитися. Коли прибивали гірлянди, не обійшлося, правда, без пригод. Сашко розбив собі пальця до крові, але не варто було й звертати увагу на таку дрібницю. Адже у великій залі клубу було зараз як у віночку. На сцені стояв портрет Сталіна, теж прикрашений гірляндами.; А Софійка й Леся ще принесли з дому й вазони з квітучими пеларгоніями і поставили їх на ослінчиках біля портрета. Над дверима клубу прибили транспарант, а на ньому старші хлопці написали привітання кандидатові. Тепер залишалося тільки чекати.
Але неділя прийшла швидко, і було ще досить рано, коли на сільській вулиці залунали пронизливі дитячі вигуки:
— Їде, їде!
— Справді, дорогою від станції їхали санки. В них сиділа голова сільради Олена Прокопівна, а біля неї невисока чорнява жінка, закутана в теплу хустку. Це була Параска Іванівна — голова сусіднього колгоспу, кандидат у депутати Верховної Ради. Відразу на дорозі стало людно. Усі виходили з хат, щоб глянути на кандидата.
Люди відразу почали збиратися перед клубом, хоч збори мали початися лише о першій годині. Та кожен боявся,, що пізніше для нього не буде місця. Біля дверей стояв старий сторож Михайло. Побачивши дітей, він загукав суворим голосом:
— Діти, ану не штовхайтесь. Зайти можуть тільки дорослі.
— Чому ж це так? — обурився Сашко.
— На зборах повинні бути лише виборці, а ти хіба виборець? Хіба тобі вже є вісімнадцять років?
Звичайно, Сашкові ще не було вісімнадцяти років, адже він вчився лише у четвертому класі. Але як же це так. не бути на зборах...
— Ідіть, ідіть, кажу. Не пущу й годі. У клубі й так повно, місця все одно немає.
— Михаиле Івановичу, — благала його Леся тремтячим голосом, в якому вже чути було сльози. Але Михайло Іванович тільки замахав руками.
— Ні, ні, не можна. Нема про що й говорити. Ідіть собі додому і не заважайте мені.
— Як же це так? — ображено вдався Сашко до Лесі. — Невже ми й справді не будемо на зборах. Ми ж і помагали, і клуб прибирали.
— Ходім до Стьопи, — запропонував хтось.
— Стьопа вже в клубі. Як ти до нього проберешся?
Діти радилися довго. Та, нарешті, коли вже виборці зібралися в клубі, до голови сільради протовпився Андрій, старший брат Сашка.
— Там делегація до вас, вийдіть, будь ласка, на хвилинку.
— Яка делегація?
— Вийдіть, побачите.
Перед входом до клубу стояли Сашко, Леся, Галя і ще двоє чи троє школярів.
— Де ж та делегація? — здивувалася Олена Прокопівна.
— Оце ж вона і є, — засміявся Андрій.
— Ми до вас у такій справі, — виступив наперед Сашко.— Ми ж допомагали виборам, правда?
— Звичайно, ще й як допомагали.
— А зараз, коли наш кандидат повинен виступати, нас не пускають на збори. Кажуть, що ми малі.
— Бачите, в клубі ж тісно...
— Ну добре, але як це так: адже всі громадяни мають однакові права, так чи ні?
— Звичайно, — всміхнулася Олена Прокопівна.
— А де ж тут однакові права? Ми і в передвиборчій кампанії допомагали, і повідомлення писали, і розносили. А кандидата послухати нам тепер не можна.
Олена Прокопівна махнула рукою.
— От-які ви вперті… Ну що ж, доведеться, видно, цих громадян пустити на збори, нічого не поробиш...
— Тільки щоб тихо сиділи,— нагадав їм Андрій, який стояв поруч і слухав усю розмову.
— Ми будемо сидіти, як миші, нас ніхто й не почує, — хором запевнили школярі і радісно побігли до дверей.
Сторож Михайло Іванович бурчав щось собі під ніс, але нічого не поробиш — він сам чув розпорядження.
І діти були на зборах і слухали промову Параски Іванівіни. Вона, довідавшись про те, як діти допомагали у передвиборчій роботі, подякувала їм від усього серця і згадала в своїй промові про дітей, які ростуть, щоб працювати на користь радянської Батьківщини.
Але коли вже відбулися вибори і Параска Іванівна перестала бути кандидатом, а стала депутатом Верховної Ради, діти казали про неї з гордістю — наш депутат. І це була правда, бо до її обрання і вони вклали частинку своєї праці.

ВИШНЕВА ДОРОГА
Коля сидів на першому уроці такий важний, що всі звернули на це увагу. Він не штовхав, як завжди, ліктем свого
сусіда Митька, не поглядав раз у раз у вікно, за що завжди гнівалася вчителька. А коли почалася перерва, він став ходити коридором великими кроками, гордо поглядаючи навколо, і не схотів навіть бігати з хлопцями.
— Чого це ти сьогодні такий, наче палицю проковтнув? — штовхнув його Семко, але Коля навіть не образився, а, гордо надувши губи, проказав:
— А про мого татка написано сьогодні в газеті.
Відразу навколо зібралася ціла купка дітей.
— Про твого татка? А чому ж це? — запитала Галя. Семко вдавав, що це його зовсім не цікавить, і байдуже дивився в другий бік, а сам нетерпляче чекав відповіді.
— Бо наша МТС виконала план перша в районі.
— Ну то що? — раптом повернувся до нього Семко. — Адже це МТС, а не твій татко.
— Як це? Там написано: слюсар Радченко...
— Так і написано? — з пошаною спитав Сашко.
— Чому ж ти не приніс газету? — запитала Галя, як завжди крутячи в пальцях кінчик косички.
— Бо її тільки ввечері принесли, а мама мені не дала, щоб я не загубив.
— А про Галину маму теж було написано, як вона збирала буряки, — зауважив Сашко,
— Всі про це знають, — мовив Семко, начебто ображеним голосом. І Галя, раптом пригадавши щось, мовила:
— І про Семкового татка теж було в газеті.
— Нікому немає до цього діла, — обірвав Семко і відвернувся.
Діти притихли, згадавши, що це було під час війни: про Семкового тата було написано, що він загинув у бою за Батьківщину, підпаливши фашистський танк.
Але всі хутко загомоніли знову:
— Так і написано: слюсар Радченко.
— Ні, — поправив Коля. — Слюсар Степан Степанович Радченко.
— А про мого брата, того, що в Києві на заводі працює, теж написали, що він виробив дві норми у першому році п'ятирічки...
— Ну от, — перебив раптом Сашко, — всі щось роблять для п'ятирічки. Тільки ми — нічого.
— Як це ми? — здивувалася якась із дівчаток.
— Ну ми, ми всі. Що ми робимо для п'ятирічки?
— Ми вчимося, — ображено відповіла Галя.
— Ну, тільки вчитися — цього мало... Треба ще щось робити.
Задзвонив дзвоник, закликаючи до класу. Учителька Галина Романівна, що бачила, як діти сперечалися в коридорі, запитала:
— Про що це ви так довго розмовляли?
Діти перезирнулися.
— Ми про п'ятирічку, — відповів нарешті Сашко.
— Про п'ятирічку? — перепитала Галина Романівна.
— Так. Усі щось роблять, а ми ні.
— Ви вчитеся,— сказала Галина Романівна так само, як раніше Галя.
Але діти загомоніли:
— Ні, ні, цього мало.
— Треба робити щось справжнє для п'ятирічки.
— Так, як усі.
Галина Романівна підняла руку.
— Почекайте, не всі одразу. Ви хотіли б зробити щось для будівництва, так?
— Так, — відповів за всіх Сашко, трохи розгублений, бо вчителька казала так серйозно, наче в книжці.
— Тоді давайте подумаємо, що ми могли б зробити.
Крізь вікно школи видно було спалені хати навпроти, і діти вслід за вчителькою теж глянули на ці руїни.
— Будувати ми не зможемо, бо ми ще малі,— мовила Галя жалібно.
— Дороги теж не можемо полагодити, правда? Сашко аж схопився, почувши ці слова.
— Дорога! А дерева?
— Які дерева? — здивувався Коля.
— Як які? Ти хіба не пам'ятаєш, що тут при дорозі були дерева? Ті, що фашисти вирубали.
— Чому не пам'ятаю? Були вишні від краю до краю. Галина Романівна приїхала на село вже після війни і ні
чого не знала про ці дерева.
— Вишні?
— Ого, ще й які! Як вони квітли, то все було наче снігом всипане, а потім гілки аж червоніли від ягід. Коли до нас хто приїздив, то завжди казав, що це найкраща дорога в усьому районі.
— А бджіл скільки було, аж у школі було чути, як вони гудуть.
— І тих хат, що гітлерівці спалили на тому боці, зовсім не було видно, такі густі були дерева, — почали оповідати наввипередки діти. Вони раптом начебто побачили ці вишні.
— Це думка, — сказала вчителька, і Сашко знову підвівся з лави.
— Тільки дерева дістати, а ми викопаємо ями, і посадимо, і будемо поливати, і...
— А звідки взяти дерева?
На хвилину в класі стало тихо. Діти злякано перезирну-лися. Але Галина Романівна усміхнулась:
— Якраз тут я вам можу допомогти. Напишемо до одного розсадника, там працює мій брат. А гроші на дерева нам дадуть з сільради.
— І це буде справді так, як дорослі працюють для п'ятирічки? — стурбовано запитала Галя.
— Звичайно. Через кілька років виростуть вишні край дороги, — відповіла вчителька. — Оце ми й зробимо для будівництва в нашій країні.
Так діти почали наново обсаджувати деревами колишню вишневу дорогу.
Виявилось, що це було не так легко. Найпростіше було одержати дерева з розсадника. Потім все пішло важче. Земля була тверда, повна каміння й уламків заліза, яке залишилося тут ще після війни. Ями треба було копати глибокі, і на долонях набігали пухирі.
— Занадто стискаєте лопату, — повчав усіх Сашко. Сашкові було найлегше, бо його батько був садівником, і тому Сашко вмів садовити дерева краще від усіх. Але і в нього теж на долонях було повно пухирів. Та зрештою можна було зціпити зуби і не звертати на це увагу.
Діти мотузком виміряли рівну лінію і кілочками відзначили місця, де треба копати. По всій вулиці тяглися обабіч дороги чорні ями, а поруч них купки землі.
Коли дерева прибули з розсадника, одержувати їх на станцію вирушила вся школа. Залізничник обережно виймав з вагона закутані в солому невеличкі деревця, до яких були прив'язані таблички з написами.
Учителька дозволила розподілити дітям деревця поміж собою.
Так вони й рушили назад на село, несучи на плечах деревця, наче рушниці.
Незабаром вздовж дороги витягнулися рівною лінією маленькі деревця. Тут були не тільки вишні — і груші, і яблука, а біля самої школи діти посадили навіть дві морелі.
— Вони будуть дуже гарно цвісти, — казала Галина Романівна.
— Коли це ще буде, — сумно зітхнула Галя, якій страшенно хотілося побачити зразу і квіти, і плоди на щойно посаджених деревцях.
— Почекай, не поспішай, — сміявся Сашко. — Ще з ними буде багато роботи. І мазати вапном, і обкопувати, і спочатку поливати, бо тут сухо.
— А зате потім як буде, — протягла Галя щасливим тонісіньким голоском.
— Буде ще краще, ніж було раніше, — ствердив Семко.
— Ну, звичайно. Бо раніше були тільки вишні, а тепер і яблука, і груші.
Одного дня Галина Романівна, прийшовши на урок, поклала на стіл газету.
— А про вас написано в газеті, — сказала вона, і діти, мов один, підвелися з місць. Так вони і стояли, поки вчителька не прочитала всієї замітки. Про дітей з села Полянка, які посадили фруктові дерева вздовж дороги, замість тих, що зрубали фашисти. Ця замітка була дуже гарно написана, і дітям аж подих перехоплювало, коли вони думали, що це про них, про їх роботу.
— Бач, як надрукували, — гордо мовив Сашко.
— А хоч би й не надрукували, все одно деревця є й будуть, — заявив Семко, який завжди любив казати все наперекір іншим.
— Та все одно приємно, що написали, — запротестувала Галя, і Семко мимоволі мусив з нею погодитись.
— Але звідки вони довідалися про нас? — гукнув раптом Сашко.
— Хто? — здивувалися всі.
— Як хто? Вони, в газеті.
Галина Романівна посміхнулась, але нічого не відповіла.
— А на другий рік посадимо дерева в тих спалених садах, — сказав Коля.
— Щоб за п'ять років було стільки дерев, як і раніше, до війни.
— Скільки? — обурився Сашко. — Ні, мусить бути більше. Адже ж усі роблять більше, ніж у плані. Так і ми мусимо робити, щоб була у нас справжня садова п'ятирічка.
І всі згодилися, що так воно й мусить бути.

Одного дня, коли Коля повертався з школи, він почув, що за великою бочкою, повною дощової води, яка стояла у них на подвір'ї, начебто щось слабенько запищало. Що б це могло бути? Хлопчик перескочив велику калюжу і заглянув за бочку. Там щось ворушилося і попискувало. Може, це пацюк? Ні, не схоже. Коля простяг руку і торкнувся чогось мокрого і теплого. Воно заворушилося, підповзло ближче, і на Колю глянули бистрі оченята.
— Песик, маленький песик.
Так, це був песик. Коля витяг його з-за бочки. Він був увесь мокрий, забруднений і тремтів від холоду. Коля притулив собачку до себе і, перескакуючи відразу через два східці, побіг нагору, додому.
— Мамо, мамо, диви, що я знайшов!
— Тільки цього ще бракувало! — злякалася мама. — Ніби ти й так мало бруду наносиш в кімнату.
— Але ж, мамо, глянь, який він гарненький!
— Ти краще подивися, який він брудний, — бачиш, ти весь перемазався!
— Я почищу, мамочко, своє пальто, слово честі, почищу.
З другої кімнати вийшла Колина сестра Галя.
— Який тут песик? Ой, на що він схожий!
— Неправда, він гарненький, дуже гарненький, — наполягав Коля майже із сльозами в голосі. Галя придивилася до песика.
— Який він, це ми побачимо потім. Зараз треба його скупати, дивись, який він брудний та мокрий.
І Галя, наливши води в миску, поставила туди цуценя. Собачка зовсім не протестував, тільки крутив голівкою, видно боявся, щоб мильне шумовиння не зайшло в очі. А Галя хутко мила й поливала його водою, командуючи Колі:
— Дай ще води. Ні, ні, теплої. Подержи лапки, я їх помию. Дивись, який він став зараз білий... Вилий цю брудну воду, я хочу його обполоснути. Тільки, дивись, не давай гарячої.
Коля робив усе так швидко, як ніколи в житті. Мама знизала плечима.
— Прийде тато, все одно скаже викинути.
— Нічого подібного, — обурився Коля. — Тато любить собак. Пам'ятаєш, він колись казав, що купить собаку.
— Собаку може й купить, але напевно не такого...
— Подивися, мамо, він і справді гарненький, — заступилася Галя за собачку.
Мама недовірливо глянула на цуценя. Справді, важко було сказати, щоб цуценя було гарне. Мокра шерсть кумедно облипла на ньому, воно стало Худе і тоненьке, і тільки чорні оченята дивилися бистро й весело.
— Ану, дай мені того старого рушника, треба малого добре витерти, щоб він не застудився.
Галя витерла песика рушником, а потім закутала його в хустку і поклала біля печі. Мама нібито ще хмурилась, але сама налила в блюдечко молока і поставила перед песиком. Він обнюхав блюдечко й хутко почав хлебтати молоко.
— Їсть, дивіться, їсть, — радів Коля.
— Напевне голодний, бідолаха, хто знає, скільки він там блукав по дворах.
— А звідки він міг узятися?
— Може хтось викинув, а може й заблудив. У всякому разі не видно, щоб у ньоґо був хазяїн.
— Але тепер буде, — заявив Коля.
— Якщо тато дозволить, — сказала мама.
Але в цю хвилину найді, видно, набридло сидіти в хустці, і вона вилізла на підлогу. Коля навіть сплеснув в долоні. Песик справді був гарненький, білий, мов сніг. Шовкова пухната шерсть його висохла, і з неї видно було тільки чорні веселі оченята.
— Він схожий на клубочок білої вовни, — засміялася Галя. — Пуфік! Пуфік! — покликала вона.
І собачка ніби зрозумів, що це кличуть його, підбіг і обнюхав простягнуту до нього руку.
— Може він ще й хворий... — зауважила мама.
Але Галя запротестувала:
— Нічого подібного. Він просто змерз і був голодний, і тому так тремтів. Носик у нього холодний, оченята чисті, напевне здоровий.
Галя вчилася в медичному інституті і тому, звичайно, добре розумілася на таких речах. Отож мама не сказала на це нічого.
— Як же ми будемо його звати? — стурбувався раптом Коля.
— Назвемо його Пуфіком. Адже він увесь такий пухнатий — і бачиш, коли я його покликала, він підійшов одразу.
— Кумедне ім'я. Але песик сам такий кумедний, хай уже буде Пуфік.
Коля трохи боявся, що скаже на це тато. Тато любив великих собак — він завжди згадував про якусь вівчарку, яка була в них, коли Колі ще не було на світі. А Пуфік був такий маленький, що Коля міг накрити його двома долонями.
— Може, він просто ще малий? — питав Коля в сестри. — Може, він потім підросте?
— Малий він, це правда, але великим, мабуть, і не буде. Це вже така порода.'
Колі це подобалося. Адже Пуфік пішов до нього відразу, начебто признав у ньому свого хазяїна. І на диво, тато не сказав нічого. В першу хвилину він здивувався і запитав жартома:
— Що це у вас— біла миша?
Коля бачив, що тато жартує, але трохи образився.
— Яка миша? Це песик, мій песик, його звуть Пуфік.
— Теж ім'я, — тато підняв брови вгору, а потім узяв песика на руки і придивився до нього зблизька.
— Кумедний тип, — мовив він, ставлячи Пуфіка на підлогу, і Коля аж плеснув у долоні з радощів. Видно було, що татові песик подобався і. він зовсім і не думав його виганяти.
Так Пуфік і залишився жити в них. Він начебто розумів усе, а Колю любив найбільше від усіх. Він бігав за ним усюди, а коли хлопчик сідав учити уроки, Пуфік спокійно вмощувався біля столу і придивлявся чорними оченятами до свого хазяїна. Спочатку він неодмінно хотів спати разом з Колею в ліжку, але мама нізащо на це не згоджувалася, і Пуфіка доводилося вкладати на подушці біля печі. Зате він уранці, коли Коля прокидався, прибігав до нього, крутячи пухнатим хвостиком, схожим на жмут, білих ниток, ніби казав: «Доброго ранку!» Траплялося, що і вночі він тихенько підходив до ліжка і потім знов вертався назад, мов хотів перевірити, чи Коля нікуди не зник.
Найгірше було, коли хлопчик ішов до школи. Пуфік пищав і бігав по кімнаті, і ніяк не міг знайти собі місця. Потім він звик, що його малий хазяїн іде вранці і повертається в обід, і завжди заздалегідь знав годину його повернення. Ще й кроків
Колі не чути було на сходах, а він уже біг до дверей і крутився там, радісно помахуючи хвостиком. А потім він заглядав у шпаринку, і мама казала: «Ого, значить, Коля уже на дворі». І справді, незабаром чути було, як Коля біжить нагору, перескакуючи відразу через двоє східців. Пуфік починав радісно пищати і, як тільки відчинялися двері, кидався до хлопця з таким виглядом, ніби не бачив його цілий вік. Потім вони бавилися разом — Пуфік умів гратися, мов кішка. Коля прив'язував клаптик паперу до шнурка, а Пуфік бігав за ним, підскакував, ловив лапками й зубами.
Галя навіть трохи ревнувала його до Колі.
— Ти мені скажи, хто тебе скупав, хто тебе вимив? Хіба ти не пам'ятаєш, яким був потворою? А тепер ти, невдячний, навіть не хочеш підійти до дверей, коли я іду по сходах.
Крім Колі, Пуфік ще дуже любив тата, хоч тато взагалі звертав на нього дуже мало уваги. Та коли він, пообідавши, сідав читати газету, Пуфік завжди вмощувався біля крісла і так лежав, дивлячись на нього. Часом тато, помітивши це, звертався до нього серйозно, мов до людини:
— Ну, що ти хочеш від мене, кумедна ти фігуро? Погратися з тобою? Ні, ні, у мене немає часу. Іди до Колі.
І песик біг до Колі, ніби й справді розумів, що саме йому сказали. Принаймні Коля був глибоко переконаний, що Пуфік розуміє все, що йому кажуть. Коли приходили товариші, він показував їм усі витівки, які вмів виробляти Пуфік.
Він служив, подавав паличку, шукав заховану Колею рукавичку, і хлопці одностайно стверджували, що справді вони ніколи не бачили розумнішого собачки.
Раз Коля навіть узяв з собою Пуфіка в школу. Песик якраз умістився в портфелі з книжками і весь урок сидів тихо під партою. Та Лариса Семенівна одразу впізнала, що там щось є, бо хлоп'ята раз у раз заглядали під парту, ніби впустивши туди олівець або ручку. Вона підійшла і витягла Пуфіка.
Але вчителька навіть не могла розгніватися. Пуфік так кумедно став служити перед нею, так благально простягнув до неї білу пухнату лапку, що вона мимоволі засміялася і тільки сказала:
— Ну, дивися, щоб це було востаннє. В школу собаку приводити не можна. Він заважає вчитися тобі й іншим. А коли ти ще раз принесеш його з собою, я його в тебе заберу.
— Як? — злякався Коля.
— Ну так, заберу, а потім викличу твого тата. Отже пам'ятай.
І Коля більше ніколи не брав Пуфіка до школи.
Минав час, але Пуфік мало змінювався. Він тільки трохи підріс і навчився багатьох кумедних витівок, але був так само схожий на клубочок білої пухнатої вовни.
— Що б ти робив без ПуфІка? — жартома питали його часом товариші.
І Коля знизував плечима. Без Пуфіка? Йому здавалося, що Пуфік був у нього завжди. Як же було б сумно, коли б під час готування уроків з ним поруч не сиділо це біле пухнате створіння та не придивлялося до нього чорними бистрими оченятами, начебто розуміючи, що саме робить його хазяїн.
А коли Коля хворів на грип, Пуфік ніби й справді знав, що з ним сталося. Цілий день він сидів біля його ліжка і зітхав так кумедно, що навіть мама мимоволі всміхалася, хоч їй зовсім було не до сміху, бо в Колі була висока температура і щодня доводилося викликати до нього лікаря.
— Правда, добре, що в нас є Пуфік? — запитував маму
Коля, і вона кивала головою, бо й справді Коля нібито став навіть більш слухняним, відколи в домі з'явився песик.
Одного вечора тато прийшов дуже стурбований і, замість того, щоб сісти читати після обіду газету, як це він робив звичайно, став ходити туди й сюди по кімнаті, заклавши за спину руки. Коля знав, що тато робить так завжди, коли в нього є якийсь клопіт. А Пуфік ходив за татом і терся йому об ноги, наче хотів його розважити.
Нарешті мама запитала:
— Що сталося?
Не перестаючи ходити по кімнаті, тато сказав:
— Пам'ятаєш, я тобі казав про того хворого хлопчика, що лежить у гіпсі?
Мама пам'ятала про це, пам'ятав і Коля. Тато працював у дитячому будинку. Там жили діти, батьки яких загинули на війні. Серед них був один хлопчик, якого під час війни поранило осколком бомби в спину. Хлопчика довго лікували в лікарні, а тепер виявилося, що йому доведеться ще й лежати в гіпсі — може навіть кілька років.
— І невідомо, чи він взагалі буде колись ходити, — сумно сказав тато.
Коля притих. Як це було страшно — лежати так довго зовсім непорушно. Інші діти могли бавитися, бігати, куди схочуть.
От і в нього, Колі, теж були здорові ноги, здорова спина. А цей хлопчик міг лишитися назавжди калікою. Про це навіть думати було боляче й важко...
Вранці, коли тато йшов на роботу, Коля побіг за ним.
— Тату, візьми! Це для того хлопчика.
— Що тут таке? — здивувався тато, побачивши фанерну коробку, з просвердленими в ній дірками.
— Це...   Пуфік... — пробурмотів   Коля,   ледве   стримуючи сльози.
Тато погладив сина по голові.
— Ти його сам віднесеш, добре?
— Ні, ні... Я не можу... Ти йому віднеси і скажи. Нехай Пуфік буде у нього...
Коля хутко   побіг  з кімнати, бо йому нізащо не хотілося показати татові, що він плаче.

ЗАВІРЮХА
Коли мороз, який довго тримав землю начебто в залізних лещатах, трохи полегшав, почав сипати сніг. Він сипав і сипав, вдень і вночі, засипав пагорки і долини, високо здіймався під стінами хат, аж поки село, наче в пуховій перині, не потонуло у височезних заметах. І тільки на головній дорозі ледве знати було слід, накочений санками в м'якому, пухнатому снігу.
Івась насилу брів, грузнучи аж до пояса, а де-не-де і глибше. Він ходив до хворої тітки в сусіднє село, носив їй яєчка та молоко в гостинець. Туди він ішов дорогою, бо ж боявся впасти й побити все. Але назад з порожніми руками можна було пройти навпростець — це було набагато ближче. Хлопчик розчервонівся і важко дихав — не дуже легко було пробиратися крізь високі кучугури.
— Гей, хлопче, що це за село?
Івась аж підскочив, так несподівано на нього гукнули. З бічної, зовсім засипаної снігом дороги безшумно виїхали санки. З ніздрів коня блакитним димком линула пара. Візник, закутаний у кожух, начебто посивів, — так рясно були вкриті його вуса і брови сріблистим інеєм. Побіліла й морда коня від паморозі.
Івась поправив на голові шапку, яка збилася набік, уважно придивився до коня і візника. Видно, вони були з іншого села.
— Це Ольшанка; наше село, Ольшанка.
З-за спини візника залунав чийсь нетерплячий голос.
— Чому Ольшанка? Куди ж це ми заїхали? Адже нам зовсім не треба було їхати на Ольшанку.
В санках сиділо ще двоє людей, так закутаних в кожухи та хустки, що не видно було навіть їх облич. Візник обтер долонею побілілі вуса і повернувся назад.
— Можна на Береги, можна й на Ольшанку. Воно вже так... Або на Береги, або на Ольшанку.
— Адже ви самі казали, що треба на Береги.
— Казав... Певно, що казав... Але в цьому снігу сам не знаєш, куди втрапиш. Але й на Ольшанку теж можна.
Чоловік, який сидів ззаду, відігнув підкочений комір кожуха і нахилився до Івася.
— Слухай, хлопче, ти тутешній?
Івась навіть здивувався. Чому це він питає?    
— Так, я з Ольшанки; он там, на горбочку, наша хата.
— А до Загаїв як проїхати?
Івась хвилинку поміркував. Він знав, що до Загаїв недалеко, бо ходив туди кілька разів з матір'ю. Влітку можна було їхати луками, і тоді до містечка було зовсім близько. Але взимку треба було їхати дорогою, бо луки були засипані снігом, а під снігом був міцний лід, від осінніх дощів. Але знати для себе, це одне, а пояснити, як саме треба їхати, комусь іншому—це щось зовсім інше.
— До Загаїв? Треба їхати навпростець до кінця села, а потім містком і праворуч. Потім будуть такі кущі, то біля них треба повернути ліворуч, а тоді вже прямо дорогою. Там будуть Загаї.
— Там повинен бути стовп з написом, — мовив візник.
— Стовп був, але його завірюхою повалило. Поки такий глибокий сніг, ніяк було поставити.
— То як же воно буде? — стурбувався той, що сидів у санках, поруч з мужчиною. З голосу Івась зрозумів, що це була жінка, і побачив, що вона під хусткою тримає на руках дитину.
— Може ми попросимо когось на селі, щоб нам показав дорогу?
— Що ж це, я дороги не знаю, чи що? — обурився візник.
— Адже ви заїхали на Ольшанку, замість Берегів, — докірливо сказав чоловік у санках.
— Мало що може трапитися. Але зараз ми вже поїдемо як треба. Там є такий пагорокі, а на ньому три дерева, ніяк не можна помилитися.
— Дерева були до війни, а потім їх зрубали, — втрутився Івась.
— Виходить, ви після війни ще тут не їздили? — стурбовано запитав проїжджий.
— Та воно признатися, я на Ольшанку не їздив, не траплялося... А на Береги їздив, ще тиждень тому.
— Оце так історія, — мовив чоловік і звернувся до Івася:— А ти, хлопче, добре знаєш дорогу?
— Чому б мені не знати, хіба я мало разів ходив нею...
— То може б ти сів з нами в санки. Трохи проїдеш, покажеш, де саме треба звертати. А потім ми вже потрапимо самі.
— А певне, хлопче, покажи, — втрутився візник. — Бо якщо тих трьох дерев тепер нема... А там ми вже й самі поїдемо як треба.
Івась поміркував хвилину. Адже він відніс молоко тітці, а вдома не було зараз ніякої роботи. І до того ж приємно було проїхатися санками по цій білій морозній дорозі.
— Ну що ж, покажу.
— Сідай отут,— мовив візник, і Івась умостився біля нього.
Санки котилися хутко, хоч дорога була ледве помітна. Та коли вони проминули місток, сніг став глибший і кінь почав спотикатися. Звідкілясь з-за хмар, що вкривали небо, пробивався сонячний блиск, і вся рівнина вигравала сліпучим сяйвом. Івась оглянувся. Від села видно було тільки стріхи, наче хати зовсім потонули в снігу.
— Гей, гнідий, — погукував візник на коня, і той ішов, начебто неохоче, посапуючи і киваючи головою, коли потрапляв у глибокий сніг.
Хмари, видно, густішали, бо, коли вони, за вказівками Івася, повернули за містком праворуч, почав мерхнути золотистий блиск, і сніг перестав ятрити очі. Він став сірий, нібито присипаний попелом. Повіяв вітер і зняв снігову куряву, Яка краяла обличчя.
— Погода псується,— мовив чоловік у санках, і Івась оглянувся навколо.
Справді, завірюха насувалася блискавично. То тут, то там вітер хапав пригорщі снігу, крутив їх клубками, які на хвилину здіймалися в повітря і знову падали на землю, розсипаючись дрібним порохом. Обрій запнула якась мла — а може це був підхоплений вітром сніг. Через хвилину стало темно, наче вже настав вечір. Проїжджий стурбувався.
— Ну як там, хлопче, ми добре їдемо?
Івась був певний, що добре. Але він марно виглядав ті кущі, біля яких треба було звертати наліво. І власне, як можна було впізнати, чи вони їдуть дорогою, чи вже збилися з неї. Великі важкі пластівці снігу впали на землю. Спочатку повільно, ніби випадково, а потім посипали дедалі рясніше. Тепер сніг сипав і згори, і знизу — підхоплений вітром, і з неба, з навислих низько хмар. Івась протирав рукою очі, пальці йому вже геть задубіли, а сніг усе краяв обличчя і сліпив очі. Де ж могли бути ті кущі?
І раптом йому спало на думку, що сніг такий глибокий, що, мабуть, засипав усе. Але тоді повинен залишитися хоч якийсь слід, якийсь білий горбочок на тому місці, де були кущі. Тільки як його відрізнити? Невже він справді не міг потрапити до Загаїв? Адже він стільки разів там був, і це ж зовсім близько.
— А ми вже знову збилися з дороги,— мовив раптом візник.
— Як збилися? — злякано запитала жінка, і голос її здався Івасеві гірким докором.
— Так, тут скрізь якісь грудки, вибоїни, коняка ледве тягне,— відповів візник.
— То ми заблудили?
— Нічого   страшного, — заспокоїв   той. — Сніг тепер на дорозі такий самий, як і в полі. Тут, куди не їхати, однаково потрапиш на Загаї.
— Коли занадто звернути праворуч, то будуть Піски, — пояснив Івась.
— Нехай і Піски,— мовив проїжджий.— Нам аби до людей добратися та перечекати. А там побачимо.
Темрява насувала чимраз швидше. Івась змерз. Тут, на козлах, вітер дошкуляв дужче, а на ньому була тільки коротка ватянка.
Візник бурчав щось собі під носа і шарпав віжки, коли кінь спотикався на вибоях. Вітер віяв збоку, сіре небо зливалося з сірою рівниною, що нібито рухалася в завірюсі.
— Треба повертати назад, — мовив раптом проїжджий.
— Повертати? — здивувався візник. — Куди ж це?
— До Ольшанки. Ніч надходить. Будемо так блукати до ранку.
Візник поміркував хвилинку, але, роздивившись навколо, нарешті згодився.
— До Ольшанки, то й до Ольшанки. Но, малий!
Вони зробили круг на місці і поїхали назад. В першу хвилину було приємно, що вітер не б'є в обличчя, але за хвилину він, видно, змінив напрямок, і Івась знову відчув гострі, колючі голки на щоках.
— Ми знову звернули? —запитав чоловік у кожусі.
— Чому ж це я мав звертати? Адже ми на Ольшанку їдемо, — здивувався візник.
— А чому ж вітер знову з того боку?
— Лихо його знає, — дме і дме.
Але Івась вже не знав, чи то справді вітер змінив напрямок, чи вони вже заблудили остаточно і кружляють без мети по цій темній рівнині в сніговій завірюсі.
— Но, гнідий, но!
Але гнідий, мабуть, остаточно втомився від цієї боротьби із снігом, бо вже ледве ступав. Майже за кожним кроком він поринав по самі груди і тоді стогнав важко і протяжно. Санки підскакували на  грудках, а вітер кружляв навколо чимраз дужче, чимраз запекліше. Івась уже не бачив нічого в темряві. Раптом щось тріснуло, санки перехилилися вбік, кінь шарпнувся і зупинився.
— Що сталося?
— Санки поламалися,— стурбовано гукнув візник і зліз на дорогу.— Нічого не поробиш,— мовив він за хвилину. — Видно, камінь був під снігом, чи що, геть полозок потрощило. Та й кінь десь покалічив собі ногу, коли б тільки не поламав...
— Що ж тепер буде? — голосом, в якому бриніли сльози, запитала закутана в хустку жінка і міцніше притулила до себе дитину.
— Що ж, спробуймо пішки. Адже Ольшанка повинна бути десь зовсім близько. Як ти думаєш, хлопче?
— Певне, адже ми недалеко від'їхали... Тільки на місток потрапити, а там зараз буде село.
— Я тут з конем почекаю, поки розвидниться, — мовив візник.
— Що ви, замерзнути хочете? — обурився чоловік, допомагаючи вилізти з санок жінці.
— Кінь геть ногу собі покалічив, іти не може. Що ж, я коня колгоспного занапащу, чи що? А тут я його кожухом укрию, сам у санки залізу, нічого мені не буде.
Його довго переконували, але дядько був упертий.
— Ну, що ж, ми з дитиною не можемо тут залишатися,— сказав, нарешті, чоловік. — Ходім, хлопче, га?
— Певне, що треба йти. Це тут, зовсім недалечко.
Івасеві справді здавалося, що це дуже просто — потрапити додому. Адже він знав тут кожну яму, кожен горбочок біля свого села.
Та ледве вони рушили в темряві, він зрозумів, що це зовсім не так легко. Сніг був йому вище пояса, і -вже за два кроки він аж спітнів від зусиль, хоч вітер пронизував його наскрізь. І все навколо було якесь чуже, незнайоме під цими кучугурами снігу, під цим вітром, який здіймав снігову куряву. Але ж Ольшанка мусила бути прямо перед ними, і треба було йти не спиняючись.
Чоловік взяв у жінки закутану хустками дитину і, загорнувши її ще в свій кожух, обережно поніс на руках. Зараз Івась побачив, що дитина була зовсім маленька. Жінка спотикалася щохвилини, але вперто йшла вперед. Чоловік ішов, нахиливши голову, і старанно кутав кожухом дитину.
— У тебе нога болить? — запитала раптом жінка, й Івась лише тепер помітив, що чоловік шкутильгає. Коли вилазив з санок, не шкутильгав, а зараз шкутильгає.
— Ні, — мовив чоловік  якось дивно, крізь зціплені зуби.
Івасеві здавалося, що вони бредуть так уже цілу ніч, а Ольшанки все не було й не було. Раптом щось зачорніло перед ними. Дерево. Івась остовпів. Звідки взялося тут дерево? Адже дерева починалися лише за містком, а тут скрізь були луки.
— Ну як, пізнаєш це місце, хлопче?
— Ні... Тут не повинно бути ніякого дерева... Жінка опустилася в сніг.
— Я не можу... Я вже більше не можу... Чоловік нахилився і підтримав її.
— Але ж, Марусю, ми повинні йти, ми ж так замерзнемо.
— Вставай швидше.
Жінка раптом розплакалась.
— Я не можу й кроку ступити. В мене сил немає.
Та чоловік наполягав, і жінка встала й пройшла ще трохи, а він підтримував її під руку. Івась пробивався в кучугурах, і йому гуло в голові і в очах миготіли червоні кола, йому хотілося теж упасти і сказати: я вже не можу.
Тепер вони посувалися чимраз повільніше. Чоловік важко шкутильгав. Нарешті він глухо застогнав крізь зуби. Жінка знову опустилася в сніг.
— Досить... Іди ти, а я вже не можу.
І ось, на превеликий Івасів жах, поруч з нею опустився і чоловік.
— І я не можу. Видно, це вже кінець.
Івась шарпнув його за рукав.
— Не можна сідати, не можна, ви так замерзнете.
— Бачиш, хлопче, я на війні був поранений в ногу. І рана часом роз'ятрюється. От і зараз роз'ятрилася. Іди сам, а ми залишимося тут, під деревом... Може, хтось проїде, помітить нас.
Але Івась добре знав, що ніхто не їхатиме. Хто б зважився виїхати вночі в таку завірюху? Та марно він шарпав їх обох за рукава, за поли кожухів. Вони сиділи, притулившись одне до одного, і начебто нічого вже не бачили і не чули.
«Замерзнуть, — подумав Івась. — І візник, який залишився біля коня, і ці двоє, і дитина в них на руках. їх доля залежить тільки від нього, від Івася. Треба йти, що б там не було. Іти навпростець, не звертаючи нікуди. Може він якось добреде — до Ольшанки, або до Загаїв, або до Пісків. Адже тут скрізь села. Він добереться до людей і приведе їх сюди, поки ті не замерзли».
Та зробивши кілька кроків, він раптом відчув себе страшенно безпорадним і самотнім на цій рівнині, в темряві, під ударами вітру, в сніговій куряві. Він падав, підводився і знову брів далі. Сніг насипався йому за комір, набився в рукава. Було і жарко і холодно, ноги промокли наскрізь, на віях намерзли крижані голки. Іти, тільки йти, що б там не було, врятувати тих чотирьох.
Й Івась брів усе далі й далі,  намагався не звертати нікуди.
Йому мерехтіло в очах. Ось темні плями на снігу. Що це може бути? Але темні плями раптом зникли. В темряві замиготіли червоні цятки. Лише за хвилину хлопчик зрозумів, що це миготить йому в змучених очах. Він остаточно знесилився. Ах, коли б сісти на хвилинку, відпочити! На одну лише малесеньку хвилинку... Та він добре пам'ятав, що казав батько — в сніг у мороз не можна сідати й на хвилину. Сядеш, і відразу зморить тебе сон, ти вже не прокинешся. А там залишилися ті четверо, змучені, знесилені...
Ватянка змокла, ноги пекло наче вогнем. Івась тер долонями мокрі щоки і знову падав, і знову вставав, аж поки він спіткнувся і полетів у якусь яму. Раптом йому здалося, що він уже не зможе вибратися звідси. Тут, на цій м'якій пуховій постелі, було навіть тепло — невже тут можна замерзнути?
Але хлопець переміг себе. Оце ж воно і є те, що казав йому батько. Зморить тебе обманливе тепло — а потім уже буде пізно.
Він вибрався з ями з великими зусиллями. І раптом відчув, що, певне, звихнув собі ногу. На неї ніяк було ступити... Раптом попереду замаячило щось знайоме. Справді, це був місток. Ще кілька кроків — і будуть перші хати.
Хлопець не міг іти. Він повз навкарачки, спираючись на лікті. Сніг сягав йому до підборіддя, набирався за комір. Івась, сам не помічаючи цього, плакав від безсилля й розпачу. Та його мов батогом підганяла думка про тих чотирьох, які загинуть, коли він їм не допоможе.
І раптом у темряві блиснуло якесь світло. «Вовки», подумав чомусь Івась, хоч тут ніколи не бувало вовків. Та ось до нього долинув вигук. Хтось кликав його. Світло наближалося, й Івась з останніх сил звівся на ноги. І перше ніж він встиг упасти, його підхопили якісь руки і хтось загукав щосили:
— Маріє, Маріє, тут ваш Івась! Ось де він!
Так, це бігла до нього мама, і це були її теплі обійми. А поруч з ліхтарями стояли сусіди, які вирушили шукати його, Івася. Можна було притулитися до мами і заснути, але там було четверо людей, які гинули на морозі.
Й Івась силоміць видерся з маминих рук.
— Там, там, жінка, і дитина, і чоловік, і візник з конем.
— Марить хлопець, мабуть, стомився дуже, — сказала якась сусідка.
Батько нахилився до Івася:
— Що ти кажеш, хлопче?
— Там, там, вони залишилися в снігу з дитиною. У чоловіка нога болить, і вони вже не могли іти. Там під деревом.
— Під деревом? — замислився батько.
І відразу хтось із юрби, яка вже зібралася на дорозі, догадався:
— Певне, то на луці, біля хуторів.
Й Івася начебто осяяла думка. Ну, звичайно, це було там, по дорозі до хуторів... Мабуть, сніг так засліпив йому очі, що він не впізнав того дерева.
— Ідіть, зараз же ідіть до них,— белькотав він безтямно.
А тим часом батько вже командував:
— Ану, Андрію, Михаиле, давайте санки, швидше! Беріть ліхтарі. А ви, жінки, приготуйте гарячого молока та чогось попоїсти. Ведіть хлопця додому, а ми поїдемо.
В хаті було тепло, сонно дзижчали запізнілі мухи десь біля печі.
Івасеві здавалося, що він став малим, зовсім маленьким, і він давав мамі себе роздягати і витирати сухим рушником, і напувати теплим молоком. Нестерпно боліли руки й ноги. І одразу його зморив глибокий сон. З цього сну збудила його раптом тривога, наче він забув про щось важливе. Та коли він розплющив очі і схопився на ліжку, то побачив, що мама сидить біля столу і з маленької ложечки напуває дитинку. А незнайома жінка, вже роздягнена, сидить на лаві і, видно, ніяк не може повірити, що вона вже в теплі, між людьми, а не там, на засніженім полі.
— Ми їхали до Загаїв, — сказав чоловік. — Мене туди призначили за агронома. І от така пригода...
— Куди ж у таку завірюху їхати? — бідкався хтось.
— Зранку було сонце, добра година, хто б міг подумати... Івась порахував очима. Вони були тут усі — жінка, дитина, чоловік, а біля печі сидів візник.
— І от коли б не ваш син, лежали б ми мертві під снігом,— мовив чоловік. — У мене рана на нозі роз'ятрилася, я вже не міг іти далі.
Івась побачив, що чоловік перев'язує собі ногу.
— Так, так, коли б не ваш син.
Але Івась уже не чув нічого. Тепер, коли він знав уже напевне, що всі врятовані, можна було спати спокійно. І він справді заснув так, що прокинувся вдень, коли мама вже зварила обід. Лише кинувши погляд на стіл, він догадався, що сьогодні обід був на честь його — Івася. Адже мама спекла те, що Івась любив найдужче — смачні пиріжки з сиром.

ПРОЩАННЯ
На вокзалі юрбилися люди і весело маяли червоні й червоно-білі прапорці. Збоку стояв оркестр. Мідні труби виблискували на сонці, мов золото. Юрба все збільшувалась, і на пероні вже важко було протиснутися. Але Вітя вперто стояв на одному місці, біля самого вагона.
Звичайно, іншим разом він не стояв би так спокійно. Напевне він уже разів із десять підбіг би до оркестру, оглянув інструменти, навіть попросив би, щоб йому дали хоч раз дмухнути в цю велику блискучу трубу. Але сьогодні Віті було не до цього. Йому було дуже важко на серці. Сьогодні він повинен "був попрощатися з найкращим своїм другом. І Вітя стояв, ледве стримуючись від сліз, хоч добре розумів, що йому, власне, треба радіти. Адже Владек повертався на батьківщину, в своє рідне місто Варшаву, де він, може, знайде родичів і сім'ю.
Вони познайомилися три роки тому, коли в Загорську, де жив Вітя, відкрили дитячий будинок для польських сиріт.
Одного дня вчителька  Раїса  Іллівна сказала  школярам:
— Сьогодні до нас приїздять польські діти. Ми всі підемо на вокзал їх зустрічати. Це діти солдатів польської армії, які загинули під час війни, або ті, що їх батьків замучили гітлерівці. Радянський уряд прийняв цих дітей. І тут, у Загорську, для них улаштовано окремий дитячий будинок.
— Я знаю, я знаю! — гукнув Вітя. — Це там на площі, де була раніше школа. Там уже все відремонтовано.
— Так, — мовила Раїса Іллівна. — А тепер ми повинні прикрасити цей будинок до їх приїзду.
— Ми там зробимо арку з написом, — запропонував Вітя.
— Добре! — погодилася Раїса Іллівна. — Цих дітей наша держава прийняла під свою опіку, і треба, щоб вони почували себе, як удома, відчували, що радянські діти — це їх друзі й товариші.
— А який ми напис зробимо на честь їх приїзду?
— Привіт вам, друзі! — запропонував Вітя, і всі одразу погодилися.
Того дня уроків не було. Дівчатка плели гірлянди з ялинового гілля, а хлоп'ята прибивали їх на стінах зали і допомагали столярові збивати арку з тонких дощок. А Вітя, разом ще з одним хлопчиком, старанно виписував на великому аркуші картону великими червоними літерами:

ПРИВІТ ВАМ, ДРУЗІ!

Польські діти приїхали опівдні. Вся школа чекала їх на вокзалі. Потім усі разом пішли додому й пройшли під аркою, голосно читаючи напис. Польських дітей було сорок, потім повинна була приїхати ще одна група.
Віті найбільше сподобався один хлопчик. У нього були такі великі блакитні очі, і він так жваво роздивлявся навколо, що Віті одразу захотілось подружитися з ним.
— Ти був коли-небудь у Москві? — запитав він у хлопчика, щоб похвалитися перед ним. Але той кивнув головою.
— Звичайно. Ми ж їдемо з Москви. Я там жив цілих два тижні.
Вітя замовк, бо, хоч від Загорська до Москви було вже близько, він був там тільки раз, коли їх школа їздила на екскурсію.
— А ще де ти був?
— В Архангельську.
Вітя розкрив рота і вже не пробував вихвалятися. Блакитноокий хлопчик подобався йому дедалі дужче. Тим більше, що він був у четвертому класі, так само, як і Вітя, і так само не дуже любив арифметику.
— Хочеш, будемо сидіти з тобою на одній парті? — запропонував він хлопчикові, але Раїса Іллівна відразу розчарувала його.
— У наших гостей буде своя польська школа, — сказала вона.
— Хіба вони не будуть разом з нами? — засмутився Вітя.
— Вони будуть учитися в наших класах, але в другу зміну.
— Тоді ти можеш сидіти на моєму місці, — шепнув Вітя хлопчикові. — Я тобі покажу де.
Хлопчик усміхнувся й згодився. До вечора вони вже знали один про одного геть усе. Польського хлопчика звали Владек Садовський. його батько загинув у тридцять дев'ятому році, коли фашисти вдерлися в Польщу, а мати разом з Владеком врятувалася, добравшись до Радянського Союзу. Вона із своїм хлопчиком жила в Мінську й працювала в редакції польської газети. В перші дні війни вона загинула від бомби. Владека забрали в дитячий будинок, який евакуювали з Мінська. Так хлопець добрався до Архангельська, а звідти, нарешті, до Загорська.
— А звідси я вже поїду до Польщі, — сказав він, але Вітя чомусь не звернув на це уваги. Його дуже зацікавили черевики Владека, коричневі, дуже гарні.
— Звідки в тебе такі черевики? — запитав він.
— Це мені дала радянська влада,— поважно відповів Владек. — І черевики, і костюм, і все.
Так почалась їх дружба, яка зростала й міцніла з кожним днем. Вони проводили вкупі кожну вільну хвилину. Владек був веселий і знав різні цікаві ігри. Він розповідав багато надзвичайно цікавих речей — і про те, як горіла Варшава, і про те , як вони з мамою ішли пішки багато днів і ночей. Розказував він і про те, яка чудова була раніше Варшава, які гарні мости на річці Віслі, що на ній стоїть це місто.
Віті страшенно було шкода, що вони не можуть учитися разом.
— Раїсо Іллівно, чому вони не ходять до нашої школи? Чому їм не можна вчитися з нами? — запитав він раз учительку.
— Невже ти не розумієш? Адже це спеціально для них улаштували польську школу, щоб вони не забули своєї мови, щоб могли учитися далі у себе в Польщі, коли повернуться туди після перемоги. Це буде дар Радянського Союзу Польщі — оці діти, врятовані ним від смерті, розумієш?
Так, Вітя це розумів. Але йому боляче щеміло серце, на саму думку, що доведеться розлучитися з Владеком.
Одного разу польські діти влаштували вечір і запросили на нього всю школу. Тоді виявилося, що Владек уміє чудово декламувати. Він так гарно декламував по-польськи, що Вітя зрозумів майже все, хоч дуже мало знав польську мову. А потім Владек так само гарно декламував по-російськи і всі діти з захватом плескали йому.
Після цього школа, де вчився Вітя, влаштувала виставу для польських дітей, і четвертий клас спеціально для них розучив польську пісеньку.
Так дедалі більше зростала дружба між дітьми польського дитячого будинку і російськими школярами. Вітя запросив Владека до себе додому, і мама сказала потім, що Владек дуже хороший хлопчик і може приходити до них, скільки хоче.
— Адже в нього нема мами, — додала вона і відрізала для Владека великий шматок пирога з сиром.
Непомітно минали дні, і тижні, і місяці. Віті здавалося, що він знає Владека від самого народження, і не міг навіть зрозуміти, як це він жив без нього раніше.
А тепер він стоїть на пероні, до якого вже підходить прикрашений зеленню й прапорцями поїзд, і за кілька хвилин йому доведеться прощатися з Владеком. Вітя намагався не дивитися на товаришів, щоб вони не бачили, як у нього тремтять губи. Мала Тамара з третього класу плакала вголос і навіть не могла витерти очей, бо забула вдома хусточку. Вона прощалася із своєю подружкою Зосею. Цілий рік вони ходили одна до одної, мріяли, що завжди будуть жити разом, а тепер Зося від'їжджає.
Вітя міцно притискав до грудей невеличкий пакуночок, останній дарунок Владекові.
Всі діти прийшли з подарунками для своїх польських товаришів. У дівчаток були в руках ляльки й вазони з квітами, у хлопчиків — дерев'яні й металеві іграшки, пакуночки з цукерками й тістечками.
Всі були такі засмучені розлукою з товаришами, що забули навіть про свій приїзд до Москви, забули про те, що їм обіцяли показати Красну площу, Кремль і Москву-ріку.
Ой, хутко пройшов пероном високий залізничник, юрба заворушилась, розступилась, і в прохід парами ввійшли діти з польського дитячого будинку.
Паровоз уже сопів і пихкотів, випускаючи білі клуби пари.
Юрба заворушилась, оточила дітей. З прощальним словом виступила польська вчителька. Вона дякувала за увагу й допомогу, яку діти дістали в Радянському Союзі.
Потім виступили наші школярі. Вони прощалися із своїми друзями, бажаючи їм щастя в далекій Польщі від імені радянських дітей, які їх ніколи не забудуть.
— Ніколи! Ніколи! — закричали всі.
Тут заграла музика. Настала хвилина прощання. Діти кинулись одне одному в обійми. Тепер уже ніхто не соромився плакати. Вітя із сльозами стискав Владека в обіймах.
— Я тебе ніколи не забуду, Вітю, ніколи, — шепотів йому, схлипуючи, Владек.
Та от вихователі стали кликати дітей до вагонів, бо поїзд от-от мав рушити.
Польські школярі сідали у вагони й відразу бігли до вікон, притискали до шибок заплакані личка.
— До побачення! Ми ніколи, ніколи вас не забудемо! — гукали вони, махаючи руками тим, що стояли на пероні. ВІтя підбіг до вікна, за яким стояв Владек, мужньо намагаючись посміхнутися своєму другові.
— До побачення, Вітю, до побачення! — гукав він,
Раптом  з   одного   вагона   вискочила   перелякана   вихователька.
— Нема Зосі! Де Зося?
На пероні зчинилося замішання. Всі почали бігати і кликати Зосю, аж поки не побачили, що Зося, обнявшись із Тамарою, стоїть і плаче під стіною вокзалу, зовсім забувши про те, що поїзд має от-от рушити.
— Швидше! Швидше! — гукали всі, і Зося хутко побігла в вагон, притискаючи до грудей вазон з тюльпаном, подарований Тамарою.
От востаннє заграла музика, голосно загудів паровоз, і поїзд рушив.
Усі на пероні махали йому вслід хусточками, аж поки не зник вдалині останній вагон.
Вітя стояв, мов заціпенілий; Раїса Іллівна поклала йому долоню на плече.
— Вітю, ходім.
А потім тихо додала:
— Не треба плакати. Вони поїхали на батьківщину, щоб там рости, працювати, будувати вільну, щасливу Польщу.
— Я знаю! — шепнув Вітя. — Але я вже його ніколи не побачу.
— Чому? — м'яко перебила його Раїса Іллівна. — Адже ви будете пам'ятати один одного довго-довго, і хто знає, може ще й зустрінетесь колись у житті.
У Раїси Іллівни були червоні очі, і Вітя бачив, що багато людей, розходячись з перону, крадькома витирали очі хусточками. Він ще раз глянув у тому напрямі, де зник поїзд, але там уже нічого не було видно.
Промарширували мимо них музиканти, усі люди помалу розійшлися, й загорські школярі вже ставали парами, щоб іти до метро. Вітя й собі приєднався до них. Незабаром він уже йшов вулицею, міцно стискаючи в кишені дарунок, який йому залишив на спогад Владек.
Це був ножик із трьома вістрями.
Хлопчик обіцяв собі, що він ніколи-ніколи не загубить цієї пам'ятки і зберігатиме її все життя.

БРАТИ
Коли Павла Юхимовича питають, скільки в нього дітей, він усміхається й каже:
— Четверо хлопців. Хіба ви не знаєте?
Та коли хтось прийде до невеличкого будиночка в шахтарському селищі, він побачить лише одного Васька. Васька, звичайно, всі знають у селищі і на шахті. Бо хоч він вчиться ще тільки в третьому класі, а проте вже добре знає, ким буде, коли виросте — інженером на шахті. І тому Васько вже тепер всюди бігає, до всього придивляється, і тато навіть двічі брав його з собою в шахту. Васько раз у раз бігає дивитися, як подають на поверхню вугілля, як його навантажують у вагони, як ці вагони потім біжать в далечінь по вузьких блискучих рейках. Отже Васько буває всюди. Може, він і справді впра-вляється за чотирьох? Проте, як Васька запитати, чи є в нього брати, він теж одразу каже:
— Є. Троє.
Перед війною Васько був лише один. Одинак. І Павло Юхимович, і Васькова мама — Пелагія Андріївна, дуже журились, що в них більше немає дітей.
— Як це одній дитині рости, — бідкалася Пелагія Андріївна і заздрила сусідам, в яких було шестеро дітей.
— Але  ж  вам  легше.  Думаєте — як воно — виховати шістьох? — зітхала сусідка, а ПелагІя Андріївна хитала головою:
— Я б згодилася й сімох мати, аби тільки були. А тут один...
— Але ж хлопчик який — вогонь, — казала сусідка, хоч, по правді кажучи, Васько їй не раз докучав, особливо, коли забирав усіх її шестеро дітей з собою, вирушаючи в якусь подорож, відкіля вони поверталися перемазані вугіллям аж по самі вуха.
Але зараз Васько вже не був один. У нього було троє братів. Про це знали всі і на шахті, і в селищі. І товариші, приходячи до нього додому, завжди просили Васька:
— Покажи фотографії.
Тоді Васько з повагою брав із полиці, на якій стояли батькові книжки, невеличку дерев'яну шкатулку, виймав з неї загорнуті в папір фото і клав на стіл.
— Тільки пальцями не торкайте, бо забрудните.
— А нащо нам торкати? Ми тільки подивимось.
Усі вже багато разів бачили ці фотографії, але кожному хотілося ще раз подивитися. їх було небагато: на одній хлопчик з кучерявим чубом, на другій теж хлопчик, але коротко підстрижений, з волоссям, схожим на їжачка, на третій кругле личко, трохи схоже на дівчинку. Троє хлопців на фотографіях не були схожі ні один на одного, ні на Васька. Та це не дивувало нікого з товаришів Васька, бо вони вже добре знали всю цю історію. А проте нею цікавилися всі — і не тільки малі, але й дорослі. Навіть учителька в школі час від часу запитувала Васька:
— Ну як, пишуть тобі брати?
І Васько, залежно   від   обставин,   відповідав   з   повагою.
— Тільки вчора прийшло два листи.
Або:
— Щось давненько не пише ніхто.
Листи читали всі по черзі: мама, тато, а потім уже Васько. Він завжди перечитував їх по кілька разів, аж поки не вивчив напам'ять.
Часто в неділю, коли тато був удома, Васько просив його:
— Тату, розкажи ще раз, як це було.
Тато згоджувався не завжди.
— Що ти мені голову морочиш, я ж тобі вже сто разів роз повідав. Дай спокійно почитати газету.
Але траплялось, що приходив хтось, хто звичайно знав про все, але не чув цього від самого Павла Юхимовича. Він прилучався до прохань хлопця.
— Справді, розкажіть, Павле Юхимовичу, як воно було.
Тато ще трохи відмовлявся, але нарешті розповідав. А потім Васько без кінця повторював цю історію товаришам, які завжди охоче його слухали.
— Це було так, — починав звичайно Васько і оглядав своїх слухачів, які сиділи круг нього на колодках, звалених біля дому. Вони дивилися на нього уважно, хоча всі давно вже знали, як це було. Але ж Васько розповідав з таким захватом, вимахував руками, і вставав, і показував рухами — що всім було цікаво слухати.
— Отож я вам кажу. Наші саме зайшли в Польщу, а там був такий концтабір, де гітлерівці спалювали людей. Наші думали, що в концтаборі вже нікого нема. Коли раптом фашисти почали стріляти, бо вони зовсім не втекли, а тільки сховалися. Наші теж почали стріляти. Коли дивляться — з одного барака йде дим, барак горить. Чують — з вогню хтось кричить.
— Ох, — з жахом зітхала Майка, незважаючи на те, що чула цю історію вже багато разів.
— Хтось кричить. Хто б це міг кричати? А барак горить. Тоді мій тато побіг, а там двері замкнені, а всередині все кричать. Потім виявилося, що там були діти — і гітлерівці хотіли їх спалити, щоб і сліду не було від того, що тут мучили людей. Але наші наступали дуже швидко, і вони не встигли цього зробити. Висадили двері, а з них так і б'є вогонь. Та мій тато скочив туди, а за ним усі солдати і повиносили дітей, які там були. Тато дуже попік собі руки, ще й досі є слід, і попалив волосся — але виніс з вогню трьох хлопців.
Тут Васько завжди затримувався і глибоко зітхав, придивляючись, яке враження справляє його розповідь на слухачів. Але всі очі уважно дивилися на нього, і роти в усіх були навіть трохи розкриті від зацікавлення. Тоді, помовчавши, Васько закінчував:
— І це саме були мої брати.
— Але ж там були ще діти? — запитував звичайно хтось, хоч заздалегідь знав, яка буде відповідь.
— Звичайно, були. Адже гітлерівці не встигли всіх спалити, і наші їх урятували. Але цих тато виніс сам, то він і став їм батьком. А потім Христо поїхав до Болгарії, а Кароль — в Чехословаччину, бо він чех. А Янек залишився в Польщі, бо він поляк.
— А вони знайшли своїх батьків?
Васько заперечливо хитав головою.
— Ні, я ж тобі кажу, що фашисти їх повбивали. Тільки в Кароля знайшлася тітка в Празі, то він і живе у неї, а в Христо нема нікого і в Янека теж.
— Де ж вони зараз?
— В дитячих будинках. І мій тато тепер став їм батьком, а в Янека є аж двоє батьків.
— Як двоє?
— Ну, мій тато і ще один командир взводу з Москви. Бо Янека винесли останнім. Він там зомлів, і вже було темно, то його насилу знайшли. Тато був дуже попечений і виносив його вдвох з тим командиром-. І Янек пише листи завжди відразу двом — моєму татові і мені, і ще сержанту Остапову з Москви. Тільки він тепер не сержант, а бухгалтер.
— Адже і твій тато вже не лейтенант, а вибійник, так само як і до війни.
— Ну так, звичайно.
— А тепер почитай нам їх листи.
Але Васько згоджувався не відразу.
— Ну от, листи я ж вам уже читав!
— Хіба тобі важко? Почитай, — просив Петько.
— А як я тебе вчора просив, щоб ти мені позичив гачок для вудки, ти позичив?
— Але ж у мене він останній. А що як він обірветься. Он у Яшка обірвався, — нерішуче заперечував Петько.
— Так то в Яшка, а в мене — ні.
Правду кажучи, не було чого сваритися, бо в малесенькій каламутній річечці, яка текла за селищем, риби зовсім не було, і хлоп'ята тільки для власної розваги сиділи над нею з вудками.
Та слухачі знову поверталися до листів.
— А ти вже відповів їм? — запитували вони.
— Певне, що відповів одразу. Листи ідуть не дуже швидко, і не треба, .щоб вони там чекали. А найдовші листи пише нам Кароль із Праги.
— Ну й подумаєш — мало хіба наші врятували дітей, — сердито казав Петько, якому дуже б хотілося послухати листи. — Мало хіба нам пишуть? — І він відходив убік, щоб Васько не подумав, ніби його це дуже цікавить. Але насправді це було зовсім не так. Одна річ — знати, що наші врятували тисячі й тисячі людей та маленьких дітей, а інша — самому прочитати листа від такої людини.
І Васько нарешті згоджувався й обережно витягав листи з шкатулки, де вони лежали разом з фотографіями. їх часто перечитував не тільки Васько, але й Павло Юхимович.
«Коханий татусю, — написано було в одному листі. — Це вже я пишу тобі сам, а не диктую вчителеві, і пишу російськими літерами, щоб тобі легше було прочитати. У нас був місяць відбудови Варшави, і наш дитячий будинок теж працював на цій відбудові. Нас дуже похвалили за те, що ми добре працюємо. Мене також похвалили, я був бригадиром у нашій хлоп'ячій бригаді. Надсилаю для Васі вирізку з газети. Це та вулиця, де ми розбирали руїни. Нехай він бачить, як вона виглядає».
І Павло Юхимович нахилявся над вирізкою і згадував ті дні, коли на тому місці, де тепер розбирають руїни та ставлять нові будинки, бився він разом з товаришами. Там, у Варшаві, він був поранений, там загинув його товариш, з яким він працював на шахті понад десять років. Загинув, визволяючи Варшаву, рідне місто малого Янека, врятованого з фашистського концтабору.
«Коханий татусю і коханий братіку Вася! У нас в Празі було велике свято, зліт молоді з усього світу. І я був на стадіоні і на вулиці, бачив, як несли прапори всіх країн. Усі гукали й плескали їм, але найдужче плескали тоді, коли йшла радянська делегація і несла портрет Сталіна. Я теж плескав так, що мені аж спухли руки. І я думав про тебе, коханий татусю, як ти мене виніс з вогню. А тепер я можу радіти і співати разом з усіма».
«Коханий тату! Я лише недавно повернувся до нашого будинку. Ми їздили до Польщі, де допомагали нашим друзям відбудовувати Варшаву. Тут була молодь і з інших країн. На руїнах одного будинку я зустрів Янека. Радість наша була безмежна. Удвох ми згадували про тебе, коханий тату, як ти врятував нас од смерті».
Ще багато інших різних речей було в цих листах. Одержавши такого листа, Павло Юхимович і Васько сідали відповідати. Васько писав, як відбудовують у них зруйновану гітлерівцями шахту, писав про те, що в селищі відкрито новий клуб, про те, які книжки він читає, як вчиться в школі.
«Коли буде ще один зліт, а ми вже будемо дорослі, то, може, зустрінемося на ньому. Але мені здається, що я вже добре знаю тебе, хоч не бачив ніколи в житті», писав йому малий Кароль із Праги.
— Правда, тату, як дивно. Адже я ніколи їх не бачив, а вони мені справді, як брати, — сказав татові Васько.
— Бо ми й справді брати поміж собою, — відповів йому батько, — усі: і росіяни, і українці, і серби, і поляки, і чехи, і болгари.
В географії була невеличка карта Європи. Васько червоними кружалами відзначив на ній Прагу, Варшаву й Софію. Це були міста, де жили його брати.
Це були міста, які визволила Радянська Армія та які тепер у дружбі й братерстві відбудовували народи, що їм радянські бійці допомогли позбутися страшної неволі.

ГОСТІ ЗДАЛЕКА І ЗБЛИЗЬКА
Всі пішли з дому. Тато й мама на збори, брат Сашко — на лекцію, а малий Коля побіг гратися до сусідського хлопчика. Отже Юркові було дуже нудно самому. Власне, нудьгувати не було коли — на столі лежала розкрита географія. Але Юрко ще й не заглядав до неї. Спочатку він дивився крізь шибку на вулицю, але там не було нічого цікавого — зрідка тільки проїде грузовик або пройде перехожий. А потім почало смеркати, і у вікно вже нічого не було видно. Юрко засвітив лампу. Його раптом взяла досада. На Сашка, який обіцяв йому показати нову гру, а сам пішов на лекцію, на Колю, який, певне, зараз весело грається з сусідським Лесиком. І тільки він один, Юрко, повинен сидіти вдома над географією. І так тихо-тихо було в кімнаті, тільки якісь дивні тіні снувалися по кутках. Юркові зробилося навіть трохи страшно.
Раптом щось зашелестіло на полиці в буфеті. Юрко підняв голову. За склом забряжчала банка, в якій мама тримала чай.
— Чому тобі смутно? — озвався звідти тоненький голосок. — Адже ти зовсім не самотній. Хіба я не для тебе збирав листочки чаю, зелені листочки з круглих, густих кущів?
— Хто ти? — злякано запитав Юрко.
— Я Гіго, хлопець з далекої Грузії. Мій батько працює на чайній плантації. Я йому теж допомагав збирати листочки чаю. Ходив поміж довгими рядами кущиків і збирав листя в плетений кошик. І от зараз ти п'єш чай, який виріс на схилах наших гір, під вітром, що дме з Казбеку. Я працював і думав про всіх хлопчиків у нашій країні, які питимуть зібраний мною чай. Думав я й про тебе. Отже, чому тобі здається, що ти самотній?
— Так, так, справді, як ти можеш себе почувати самотнім? — загомонів другий голосок, і Юрко почув, як пересипається рис у паперовім пакунку. — Адже я теж думав про тебе, коли разом з матір'ю й сестрою сіяв рис для тебе й для всіх інших дітей у Радянській країні.
— Хто ти? — запитав Юрко.
— Я хлопчик Турген з Казахстану, аж з-під високих гір Тянь-Шаню. Я бродив по залитих водою полях і садив рис. А потім поля вкрилися густою, яскравою зеленню, рис виріс і доспів. Почались жнива. Ми жали рис і співали пісень про наші високі гори, безкрайні степи і гаряче сонце. Отже, бачиш, я теж працював для тебе, для незнайомого хлопчика, який їстиме рис з далекого Казахстану. Чому ж ти себе почуваєш самотнім?
— Так, так, це справді смішно, — залунав новий голос, і в мисочці на полиці зашарудів урюк.
— Я збирав для тебе урюк в колгоспі під Ташкентом, у великому зеленому саду. Сам носив з арика воду, поливав дерева, щоб їх не спалило сонце. Радів, коли на дереві з'явилася хмарка біло-рожевих квітів, коли потім стали достигати на гілках золоті солодкі плоди, ніби налиті сонцем. Я знав — незабаром їх зберуть, повезуть у міста й села нашого Радянського Союзу, де їх їстимуть діти такі, як я, і, може, спом'януть мене, Джахара, хлопчика з Узбекистану, який працював для них.
— Гм... гм... — ніби відкашлявся хтось на полиці, і Юрко почув, як стукнула бляшана банка з крабами. — А я ходив на Камчатці з батьком в океан ловити крабів. Ми витягали їх з води великими сітками. Потім  ми причалювали до берега, і я допомагав батькові носити крабів на пристань. Звідти їх забирали на консервний завод. Сиві хвилі океану набігали на берег, викидали купи волохатих водоростей, а я думав про те, що зловлених мною крабів зварять у солоній воді, покладуть у бляшані банки й розішлють по всьому Радянському Союзу. І це буде наче моє привітання незнайомим дітям нашої країни, привітання з зарослої лісом, оточеної океаном Камчатки... Ти не чуєш мого привітання? Я ж ловив для тебе в океані кумедних, круглих крабів із гострими кліщами, і мої руки пахли солоною водою, а я радів, що наловив так багато... Невже ти й досі почуваєш себе самотнім?..
Тихо зашаруділо щось у торбинці з борошном.
— Здрастуй, Юрко! Пам'ятаєш, як ми на канікулах бігали разом купатися у Ворсклі? Це я, Василько, твій товариш. Пригадуєш поле над Ворсклою? Там росла колгоспна пшениця. Коли її косили, я возив колгоспникам воду, потім разом з товаришами збирав колоски на стерні. А коли пшеницю змолотили й насипали у мішки, я допомагав батькові везти її на елеватор. Я сам поганяв Гнідка, коли ми їхали на елеватор. Їхав і думав, що, може, саме ти їстимеш хліб з борошна, яке змелють із нашої пшениці, і це буде наче подарунок від мене. Адже ми з тобою друзі, правда ж?
Раптом уся кімната наповнилася гомоном, брязкотом і голосами.
— У великому лісі рубав дроворуб дерева, і високі стовбури падали на землю з шелестом і тріском. Цілими вагонами йшли ці стовбури по залізниці на фабрики, де роблять меблі. Там збивали й полірували стіл, за яким ти готуєш уроки, крісло, що на ньому ти сидиш.
Виходить, ці меблі допомагав робити дроворуб, що рубав дерева, і залізничник, який їх перевозив, і робітник, який пиляв дошки, і тесля, і столяр. Ось бачиш цвяхи, якими збито стіл? Сталь для них витопив сталевар з руди, здобутої в шахті. Він стояв біля великої печі, з якої вогненним потоком текла розпечена добіла криця. Уявляєш, скільки праці вкладено в твій стіл?
— Аякже! — зашуміло щось на обідньому столі, наче в скатертині, що його вкривала, розірвалася нитка... Чи ти по думав, коли дивився на мої візерунки, як мене зроблено?
Далеко, далеко звідси, в Таджикистані, садили колгоспники бавовну. Потім на полі виросли рясні кущі, а на них з'явилися коричневі коробочки. Вони розкрилися під гарячим сонцем, і в них забіліла пухната, м'яка бавовна. Веселі смугляві колгоспниці хутко збирали її на полі. Серед них були й немолоді жінки, і дівчата, і школярки.. Потім вони чистили її, пакували, відправляли на фабрики. А там робітниці пряли з неї нитки, потім ткали тканину на великих верстатах, потім вибивали на ній чудові візерунки, які тобі так подобаються.
Тепер ти бачиш, скільки людей працювало для цього.
Дзвеніли, гомоніли, перебивали один одного в кімнаті незліченні голоси.
— Для тебе в цегельні робили робітники цеглу, з якої збудовано дім, що в ньому ти живеш. Для тебе випалювали вапно у великих ямах і робили цемент, а потім десятки мулярів зводили стіни кімнати, в якій ти зараз сидиш.
— А робітник, що робив на гуті скло, і скляр, який вставляв його у вікна! Вони теж працювали на тебе.
— А маляр, який пофарбував твою кімнату веселою кремовою фарбою і оздобив її квіточками!
— А монтер, який провів проводи по стінах, щоб у кімнаті ясно горіла електрика і тобі добре було вчити уроки! Він теж робив це для тебе.
— А робітник на електростанції, який працює для того, щоб світилися лампочки в усьому місті і в твоїй кімнаті теж. Чи ти згадав про нього?
— А той, що друкував книжки для тебе, що виробляв папір для них! А ті люди, які вчилися довгі роки, щоб написати для тебе підручники!
— Прислухайся, хлопчику, добре подивись навколо. Тебе оточує праця тисяч людей. Кожен з нас вкладав у цю працю свої думки, свої зусилля. Стільки людей працювало для тебе, а ти ще почуваєш себе самотнім...
...Раптом Юрко здригнувся. Знадвору голосно задзвонив дзвінок. Він схопився й побіг відчиняти двері.
— Я вже боялась, що з тобою щось сталось, — мовила, заходячи мама.—Дзвоню, дзвоню, а ти все не відчиняєш. Заснув ти, чи що?
— Заснув, — непевно повторив Юрко.
— Певне, тобі було нудно сидіти самому цілий вечір, бідний мій хлопчику? — співчутливо запитала вона.
— Ні, зовсім ні, — відповів Юрко й усміхнувся.
Звичайно, мама не знала, що він був не сам. Адже з ним були сотні і тисячі людей з усіх кінців Радянської країни.

НЕЗАКІНЧЕНА САЛФЕТКА
Ліда вишиває мамі подарунок до дня и народження. Це салфетка на круглий столик, що стоїть біля маминого ліжка. Витягати нитки і робити мережку зовсім не важко — подружка Ліди, Софійка, показала їй, як це треба робити. Але вишивати куди важче. Візерунок, який Ліда намалювала на салфетці — букет квітів — весь час брудниться, шовкові нитки раз у раз плутаються. На зелених робляться вузлики, рожеві вистріпуються і рвуться. Ліда з великим зусиллям втягає їх у голку, вони ніяк не хочуть пролазити кріаь вузьке вушко.
— От бридкі нитки! — шепоче дівчинка і нетерпляче жбурляє рожевий моток. — Я спочатку зроблю листочки.
Але із зеленим шовком справа йде не краще. Вузлик за вузликом невідомо звідки зав'язується на блискучій нитці.
— Ах, як мені набридла ця салфетка! — розсердившись, вигукує Ліда. — Стібки якісь негарні, плутані, нерівні, треба все робити наново. А тут так мало часу. Через три дні — день маминого народження.
Трах!—ножиці прорізають не тільки шовкові нитки, але й біле полотно.
— Не хочу я вишивати, досить мені цього! А мамі в день народження я куплю квітів, вона їх дуже любить.
В голосі Ліди бринять сльози. Вона гнівно жмакає салфетку і з розмаху жбурляє її кудись за ліжко в темний куток. Незабаром дівчинка зовсім забуває про салфетку. Після вечері вона ще довго грається з дітьми надворі, повертається сонна і втомлена. їй здається, що вона засне відразу, тільки-но покладе голову на подушку. Та раптом десь у кутку за ліжком лунає зітхання.
— Ох, ох, як же погано з нами поводяться!
Це зітхає салфетка, яку Ліда жбурнула в куток.
— Так, так, от чого ми дочекалися, — відповідає їй рожевий шовк.
— А мене пошарпали так, що й упізнати не можна,—сумно скаржиться зелений.
— Нічого подібного зі мною в житті не траплялося, хоч скільки я бачила на своєму віку, — шарудить салфетка. — Я думала, що буду приносити комусь користь, а мене жбурнули в куток, як непотрібне лахміття. А в мене вкладено стільки людської праці, стільки людських сил.
— Я теж думав, що буду звеселяти людей своїм кольоровим блиском, — скаржився шовк. — А тут пошарпали мене і жбурнули на брудну підлогу. І ніхто не знає, що в мені є шелест листя, і пташина пісенька, і сонячне проміння.
— Так, так, невесела наша доля. Що ти тут казала, сестричко, про людську працю?
— Ох, це довга історія.
— Розкажи, розкажи,— просить зелений шовк,— так нудно, так сумно лежати в темному кутку.
У відповідь салфетка зітхає.
— Спочатку був зелений кущик...
— Може, дерево шовковиці? — перебиває її рожевий шовк.
— Ах, що ти, нічого подібного. Просто це був кущик, зелений кущик бавовни. Він ріс, його поливали дощі. А коли не було дощів — поливали люди.
— Брр, я не люблю вогкості.
— Який ти нерозумний. Адже кущ повинен рости. Його обкопували, поливали, доглядали колгоспниці в спеку і в негоду, і піт капав їм з чола, але вони працювали без упину, щоб якнайкраще, якнайпишніше росла бавовна. А потім кущ вкрився цвітом, на ньому з'явилися плоди. На цих плодах порепалася оболонка, і в ній, наче у невеличкому кошичку, зачорніло насіння. Воно було оточене м'яким білим пухом. Весь кущик був укритий цим пухом, наче снігом.
— Як дивно! А на шовковиці не було ніякого пуху.
— Навіщо ти мені заважаєш? — обурилася біла салфетка на рожевий шовк. — Що має спільного шовковиця з кущиком бавовни?
— Не гнівайся, розповідай далі, біла салфетко. Я вже не буду втручатися, — виправдувався рожевий шовк.
— Потім знову прийшли колгоспники і стали збирати білий пух у великі кошики. Хутко миготіли їх пальці над кущами, і хутко наповнювалися кошики. Узбецькі дівчата, узбецькі хлопці поспішали швидше зібрати бавовну, поки вона не висиплеться з оболонки та поки не рознесе її вітер. Сонце палило їм обличчя, але вони співали веселі пісеньки, і кожному хотілося першому скінчити свою роботу. А потім білий пух очистили від насіння, запакували у великі тюки і навантажили у вагони.
— Я теж їхав поїздом, — знову перебив шовк.
— Так, але там було дуже незручно, — не звертаючи на нього уваги, розповідали далі нитки, що з них була виткана салфетка.
— Темно, тісно і душно? — запитав знову невгамовний слухач. Але нитки цього разу не розгнівалися.
— Справді, страшенно тісно і душно. Та от, нарешті, нас вивантажили на станції і великими машинами відвезли на фабрику. Там почалася робота. Спочатку бавовну почали розтріпувати. Машина кидала її на залізних прутах угору і вниз, шарпала, термосила на всі боки.
— Ой, — співчутливо зітхнув зелений шовк.
— Так, так, це було не дуже приємно, можу тебе запевнити. А потім білий пух скрутили у великі грубі пасма. їх накладали на великі шпулі. З гуком і громом снувала машина, витягаючи ці пасма, І вони ставали чимраз тонші, аж поки з них утворилися нитки, тільки грубі, зовсім не такі, як зараз, їх знову почали прясти нові машини, аж поки нитка не стала зовсім тонкою. Вздовж машин бігали робітниці-прядильниці і зв'язували нитки, якщо вони розривались. Вони дуже поспішали і пильно придивлялися до ниток, бо знали, що, коли не зв'язати розірваної нитки, все переплутається і машину доведеться зупинити.
— А навіщо ж ви тоді рвалися? — обурився зелений шовк.
— А хіба з тобою не було так само? — відповіли йому білі нитки. — Робота йшла все далі і далі, нитки все тоншали, машини рухалися так швидко. Нічого дивного, що час від часу ми могли розірватися.
— А що ж було далі?
— А далі нас накрутили на дуже довгі шпульки. Вони все кружляли, а на них намотувалися все тонші і тонші нитки.
— Я знаю це, — буркнув рожевий шовк. — А потім вас почали ткати, правда?
— Так, коли нитки були готові, шпульки з намотаними нитками зсипали в кошики. У величезній залі стояли верстати, стільки верстатів, що їх не можна було навіть полічити.
— Я не бачив ніколи ткацьких верстатів, — мовив зелений шовк.
— Звичайно, адже ти так і залишився ниткою, намотаною на клубок. Але ті нитки, що їх забрали на ткацькі верстати, мали перетворитися на полотно, на те саме полотно, з якого потім зробили цю салфетку.
— А як же зробили тебе з ниток?
— Нитки протягли крізь невеличкі отвори в дерев'яній рамі, добре прикріпили їх. Верстати почали рухатись. І вгору і вниз ішли дерев'яні рами, посередині хутко бігав човник, а за ним розмотувалася нитка, і так снувалася біла блискуча тканина.
— І все це робила машина?
— Ні. І тут були робітниці та робітники, і вони теж зв'язували нитки, бо нитки часом рвалися. А на тому верстаті, на якому зробили полотно, з якого потім вийшла салфетка, збоку був прикріплений невеличкий червоний прапорець.
— Ага, я знаю! — не витримав зелений шовк.
— Так, так. Адже робітниця, яка працювала на цьому верстаті, була стахановкою, найкращою робітницею на фабриці. І тому на її верстаті стояв червоний прапорець, щоб усі знали про її добру роботу. Вона на своєму верстаті виробляла найбільше від усіх чудового блискучого полотна.
— Це, напевне, було цікаво, — зауважив зелений шовк. — А я й не бачив і не знав такого. Мене тільки змотали в моток, потім поклали в коробку, і я довго лежав у крамниці. Ви не можете собі навіть уявити, як це було нудно. — Темно, тісно, нічого не видно, — признавався товаришам зелений шовк.
— А ми лежали на вітрині, — розповідали білі нитки. — По вулиці ходили люди, деякі з них зупинялися і роздивлялися полотно. Але так було не довго, бо його хутко забрали в крамницю. А потім прийшла мала дівчинка і купила кусок полотна, напевне для того, щоб потім жбурнути його в куток, — гірко скінчили нитки.
Якусь хвилину було тихо. Але зелений шовк, видно, не міг далі мовчати.
— Але ніде мені не було так погано, як у цьому кутку. Краще було навіть лежати в коробці, на полиці, хоч і там було дуже тісно.
— Розкажіть-но ви тепер свою історію, може, нам буде трохи веселіше, — попросили білі нитки.
— О, моя з ним історія дуже подібна до вашої. Тільки й того, що мене пофарбували в зелену, а його в рожеву фарбу,— засміявся зелений шовк. — А інше було все таке саме, як і у вас.
— Але спочатку у нас були дерева шовковиці, зелені з блискучим листям, — почав рожевий шовк.
Та зелений знов перебив його:
— А на тому дереві жила гусінь, тобто не на дереві, а на його зрізаних гілках. Вона їла смачне листя і зростала дедалі все   швидше. А люди день у день зрізали гілочки з дерева і годували гусінь, і стежили, щоб їй було не надто гаряче, не надто холодно. Тож із ниток, які наснує гусінь, згодом мав бути чудовий блискучий шовк.
І от, коли настав час, гусінь почала снувати нитки і кожна окуталася м'яким теплим коконом. Тоді люди зібрали їх і поклали в гарячу пару.
— Навіщо це? — здивувалися білі нитки.-
— Щоб загинули лялечки в коконах. Потім ці довгі тонкі нитки розплутували, і сушили їх, і знову мочили, і знову сушили. Після цього їх намотали на котушки і опустили в фарбу.
— В рожеву фарбу!
— А мене в зелену фарбу.
— І знов сушили, і намотували на котушки, і клали в коробочки, і везли по залізниці, аж поки ми потрапили в крамницю.
— І все це для того, щоб прийшла та маленька нетерпляча дівчинка і купила нас, щоб потім жбурнути в куток, — гнівно закінчив зелений шовк.
— Так, так, невесела історія, — зітхнули нитки.
— Ніхто досі так не жбурляв мене, — гірко сказав зелений шовк. — На шовковиці птахи співали мені найкращі пісеньки.
— Ну, ну, мабуть, вони їх співали не для тебе.
— Кажу вам, що для мене, — наполягав зелений шовк. — І віяв вітер, і шуміло листя, а люди працювали з ранку до вечора і чекали, коли гусінь почне снувати свої нитки. А потім вони так ніжно, так делікатно поводилися з нами.
— Так, — зітхнули білі нитки. — Коли б тільки знала Гор-пина Миколаївна, що сталося з тим полотном, яке вона так старанно ткала на своєму верстаті з червоним прапорцем... Вона так старалася, а тепер ми лежимо тут, у кутку, зім'яті, не потрібні нікому.
— Виходить, нікому не потрібна була праця, яку вклали в мене, — гукнув рожевий шовк.
— І праця узбецьких дівчат, які збирали бавовну.
— І робітниць, які пряли шовк.
— І робітниць біля машин, що обробляли бавовну.
— І праця робітників на ткацькій фабриці, важка, довга праця.
— Виходить, усе це вони робили для того, щоб нас тепер жбурнули в куток, — ущипливо мовив зелений шовк.
Ліда скрикнула вголос. Вона хотіла підвестися і не могла, нібито її міцно обплутали зелені, рожеві і білі нитки. Нарешті, вона схопилася і злякано сіла в ліжку. Вже розвиднялося, але вдома всі міцно спали. Дівчинка хутко встала. Так, салфетка лежала зім'ята в кутку, там, куди вона жбурнула її вчора. Ліда підняла її, обтрусила з неї порох, старанно розгладила. Тихенько, щоб нікого не збудити, вийняла з коробки голку й нитки і заштопала дірку від ножиць. її майже не було видно. Зелений і рожевий шовк весело ясніли на полотні.
Ліда ще раз уважно роздивилася салфетку, а потім старанно загорнула її в папір і заховала в шухляду.

ДОЩ
Третій день іде дощ. Запнуте хмарами небо висить низько над землею, наче тяжка брудна заслона. З ринви біжить струмками вода і розпливається калюжами по всьому подвір'ю. По шибках смужками біжать краплини. В кімнаті темно, хоча ще день.
Галя нудьгує. Не можна ні вийти на подвір'я, ні погратися з дітьми, ні піти в садок. У Галі кашель, і мама нікуди її не випускає.
— Посидиш зо два дні вдома, і все мине. А так ще гірше застудишся.
Легко мамі казати — зо два дні. Галі нудно. Вона стоїть біля вікна і виглядає надвір. Навколо все розмокле, забруднене, гидке.
— І  навіщо цей дощ? — нарікає дівчинка. — Я  б  хотіла, щоб на світі взагалі не було води.
Хлюп! — на шибку падає ще одна краплинка. Галя придивляється до неї, і раптом їй здається, що в краплинки круглі усміхнені губки і круглі прозорі оченятка.
— Правда? — всміхається до неї краплинка. —Ти так думаєш? Гарно було б жити на світі без мене і без моїх сестер! Я й не думала, що є такі нерозумні, як ти.
Хлюп... Краплинка тече вниз по шибці. Але відразу за нею поспішає інша. У неї теж круглий ротик і круглі ясні оченятка.
— Краплинко,   краплинко,  не  біжи  так  швидко, — про сить Галя. — Розкажи мені щось цікаве про себе і про своїх сестричок.
— Ти диви, яка цікава. Отже тобі хочеться розмовляти? А мені здається, що тут хвилину тому хтось казав, ніби взагалі хоче, щоб на світі ніколи не було води. Добре, я розповім тобі свою історію, може ти зміниш думку про нас. Насамперед я повинна тобі сказати, що я стара, страшенно стара.
— Та невже! Зовсім не схоже! —дивується Галя.
— А, проте, воно так і є. Ось ти зараз побачиш це саме.
Хлюп...
Краплинка спливає вниз. А за нею відразу поспішає третя і продовжує оповідання.
— Я не починаю спочатку. Моє життя весь час повторюється, і історія моя кругла, мов кулька. Можна її починати в якому хочеш місці. Адже я була однією з тисяч краплинок у калюжі на шляху. Мені було добре. В калюжі відбивалися сонце і гілки придорожніх дерев, часом з подвір'я сюди приходили похлюпатися качки або якась пташка прилітала промочити собі горлечко.
Хлюп...
— Ой! — скрикнула невдоволена Галя.
Але, вже пливе четверта краплина і шепоче тихим голоском:
— Була гарна погода.
— Не така, як сьогодні, — зітхає дівчинка.
— Звичайно, не така. Сонце пекло з'ранку до вечора. Мою рідну калюжу заслоняли придорожні дерева, але й це небагато допомагало. Уяви собі, що я раптом відчула, ніби зі мною діється щось дивне. А це просто я і мої подруги почали раптом обертатися на пару. Калюжа ставала дедалі менша, а ми невидимою хмаринкою знялися в повітря.
— Всі?
— Поступово всі. І так було не тільки з нами. З придорожніх канав, із ставків та річок, з боліт — всюди випаровувала вода. Нас збиралося чимраз більше, і ми поволі збилися в  невеличку  хмарку,   яка   потім  потемніла, збільшилася, аж поки заслонила сонце. І люди, поглядаючи вгору, казали: буде дощ.
Хлюп...
Шоста краплинка провадила далі:
— Ми спокійно мандрували по небі, повільно пливучи в повітрі, коли раптом з півночі повіяв вітер. Ох, який він був холодний, ти навіть не можеш собі уявити. Він шарпнув хмару, підхопив її на свої крижані крила, і від цього холоду ми знову стали краплинками і поринули на землю...
— Правда?
— Звичайно. От спробуй сама. Хухни на холодну шибку і ти побачиш невеличкі краплинки. Це осідає вологою пара.
— І це вже кінець?
— Ні, де там. Це лише початок. Ми падали на землю в різних місцях, де кому трапиться. Одні впали на дорогу, і там нас всмоктував сухий пісок. Інші потрапили в воду, або в ліс, чи на город. І тут почалася наша справжня праця.
— Ой, як цікаво! — зітхнула Галя.
— Ми обмивали листочки запорошених, прив'ялих від спеки рослинок, щоб вони могли вільно дихати. Всмоктувалися біля них у землю, розчиняючи в ній поживні частинки, що їх рослини вбирали своїми корінцями. Ми пробиралися по стеблинці та листі аж до найменших закутків, до найдрібніших пв' люсток, несучи їм поживок. Годували маленьку незабудку...
Хлюп...    
— І старі дуби, і сосни на пагорбах, і трави на схилах, і пшеницю на колгоспних ланах. Всюди, куди ми могли тільки сягнути, ясніла зелень, виспівували птахи, раділи люди. Там, куди ми потрапляємо, розвивається нове життя.
— Оце вже і кінець? Але я тільки не розумію...
— Що таке?
— Як же це ти течеш тут по шибці, коли вже давно скінчила своє життя в якійсь квітці чи в дереві?
— Пробач, хто це тобі сказав? Адже я казала, що моя історія кругла, мов кулька. Звідусюди, і з листя і з квітів, теж випаровує вода.
— Невже це правда?
— Звичайно. Прикрий-но якусь рослинку, от, наприклад, цю квітку, що стоїть на вікні, склянкою або горщиком, і ти побачиш — через деякий час на склі осяде пара. Це будемо ми.
Ну, а потім?
— Знову те ж саме. Ми випаровуємо, знову падаємо на землю, і мандруємо без кінця, і в цій мандрівці даємо поживок усьому, що живе на землі.
Хлюп...
Галя чекала іншої краплинки. Але вона не з'являлася. Дощ майже зовсім ущух і капотів лише дрібною сріблястою мжичкою.
— Скінчилося, — зітхнула Галя.
Раптом — хлюп... Падає краплинка з погано прикрученого крана.
— Ах! — схопилася, зрадівши, дівчинка. — Краплинко, кохана краплинко, може й ти мені щось розкажеш?
— Звичайно, можу. Я розповім тобі свою історію.
— Історію, круглу, як кулька?
— Ні, я розповім тобі іншу казку. Вона починається з того часу, коли я, не знаю вже в котрий раз, упала на землю. Цього разу я потрапила на пісок, просмокталася поміж дрібними піщинками і пробралася глибше. Нас було багато, цілий струмок. Нам подобалася ця підземна мандрівка, і ми поспішали наввипередки. Здавалося, що це вже ніколи не скінчиться. Але тут ми натрапили на тверду глину, і вона нас не пустила далі.
Хлюп...
Галя відкрутила трошечки кран, щоб краплинки могли вільніше падати.
— Отут ми трохи затрималися. Тепер нас набралося ще більше, і ми стали пробиватися нагору, шукати собі виходу. З одного боку глина переходила у вапняк. Там були ями й розколини, і ми намагалися крізь них просмоктатися. І от, нарешті, одного чудового дня розкололася остання брила, яка загороджувала нам дорогу в світ, і ми пробилися на схилі пагорка.
— Це було джерело?
— Так, джерело. Ми зібралися в невеличкій западинці. Але й тут незабаром нам стало тісно, і ми почали стікати вниз, поволі пробиваючи собі дорогу.
— І тут утворився струмочок?
— Так, невеличкий бистрий струмочок. Він плив по зеленій луці, пробивався крізь чагарі, розростався дедалі більше. Його збільшували дощі, сніги, які танули повесні, з ним зливалися інші струмочки, пливучи звідусюди. Струмок шумів і хлюпотів. Над ним росла папороть, коли він пробивався крізь лісові хащі, і куросліп та незабудки, коли він виринав на широку простору луку. І от одного разу струмок виплив на вільну рівнину. Це вже була річка. Вона вбирала в себе струмки й малі річки, зростала, дужчала, аж поки зробилася такою могутньою, що не хотіла обминати навіть скелю, якщо та траплялася їй на дорозі, і переливалася через неї буйним водоспадом. Але найлегше їй було пливти по м'якій землі, де можна було прорити собі зручне річище.
— І тобі приємно було пливти в тій річці?
— О, так, звичайно. Я бачила над берегом білі будинки, села й міста, дорослих людей і дітей, вдень сонячне проміння, вночі місяць і зорі. Я бачила, як каміння, що його вода несла з собою, руйнувалося, оберталося на дрібні камінчики, потім на пісок. Бачила, як у бистрині полювали на пліточок хижі щуки, як у густому намулі, в глибині, чатував на здобич великий сом та як край берега виграють на ясному пісочку цілі зграйки маленьких веселих рибок. Чула клекіт чорногуза над луками і щебет ластівок, що вили гніздечка над берегом, і пісеньки дітей, що йшли до школи, і гуркіт трактора, який орав землю край річки. Бачила дим з фабричних труб і димки над хатами в колгоспах. Чого я тільки не бачила на своїй дорозі!
— А море ти бачила, краплинко?
— Ах, ні, — зітхнула, падаючи, краплина. — Проте я думаю, що ще побачу його колись. Може, нарешті, мені й пощастить до нього добратися. Я стільки чула про море від перелітних птахів. І хто знає, які мене ще чекають пригоди.
— А як же ти потрапила у водогін?
— Мене разом з іншими замкнули у великі водосховища, очистили мене і моїх сестер від намулу й бруду. Потім ми потекли трубами, аж поки я примандрувала сюди, щоб розповісти тобі свою історію.
— А тепер ти попливеш далі?
— Так, так, далі, все далі. Тепер чекає мене тяжка мандрівка під землею, підземними трубами. Брр... Але й це мине хутко, і я вийду на волю.
— І попливеш у море?
— Мені б цього дуже хотілося. Подумай, адже там зібралося моїх сестер найбільше ніж деінде.
Галя оглянулася. Дощ падав знову, по шибці спливали цілим струмком прозорі, ясні краплинки.
Дівчинка підбігла до вікна і привітала їх, як давніх знайомих.
— Ах, це ти. Ну що, ти й досі хочеш, щоб на світі зовсім не було води?
Галя засоромилася.
— Ах, не смійтеся з мене, краплинки... Не смійтеся.
— А ми ж не розповіли тобі всього до кінця. Ми несемо вологу полям, з пустинь робимо квітучі сади. Крутимо колеса млинів, які мелють зерно на борошно, щоб у тебе був хліб. Крутимо машини, які дають електрику містам та селам, і тартаки, де розпилюють стовбури дерев на дошки та колоди для будівель. Несемо човни й кораблі, велетенські пароплави й плоти, які везуть у далекі міста зерно, сіль, вугілля, городину й деревину. Без нас не існувала б ні людина, ні тварина, ні рослина. Наша вічна мандрівка — це вічна служба всьому живому, що є на землі, хоча ми тільки малі краплинки.
Вечоріло. Вкрите хмарами небо було зовсім темне. Засвічуючи лампу, мама зітхнула:
— Знову захмарило небо. Напевне і завтра буде дощ.
Але Галя не відповіла їй.  Вона ласкаво провела рукою по шибці, ніби хотіла погладити крізь неї веселі, ясні краплинки.

ТАК ТРЕБА
Олену гітлерівці закрили в сараї. Надворі було тихо. Очевидно, солдати вирішили, що нема чого її стерегти, замкнули двері на замок і пішли. Вона не могла заснути, боялася заснути і широко розплющеними очима стежила, як поволі пересуваються по землі смуги місячного світла.
Раптом Олені здалося, що вона чує шарудіння. Вона напружила слух. Справді, рипів сніг. Але це не кроки вартового. Хтось ішов обережно, повільно. Між одним легким рипінням і другим минала хвилина. Хтось ішов крадькома, легко ступаючи по снігу. Вона злякалась. Що це таке, хто це може бути?
Кроки затихли.
Олена подумала, що це їй здалось, примарилося. Але рипіння почулося знову. Справді, хтось ішов. Вона підвелася трохи й чекала. Чутно було — кроки наближалися до сарая. В який бік вони звернуть? Але кроки не звертали, а стали ще повільніші, ще обережніші і, нарешті, стихли біля самої стінки.
Олена затаїла дух. Хтось стояв біля сарая. Вона виразно почула чийсь подих. Невідомий, видно, припав обличчям до дощок і дивився в шпарину.
Вона чекала. Хто це був? Друг, ворог чи, може, випадковий перехожий? Хоч які могли бути випадкові перехожі в цьому селі, де під загрозою смерті заборонено було виходити з хат уночі?
— Тітко!
Вона завмерла. Тихим шепотом кликав її дитячий голос. Дитина стояла там, за стіною.
Вона хотіла відповісти, але тільки глухий, здушений стогін вихопився з її уст.
— Тітко Олено!
Дитина прийшла. Хтось із сусідських дітей підкрався обережно й кликав. Вона застогнала.
— Тітко Олено! Я приніс вам хліба.
Хліб... Вже два дні вона не мала нічого в роті. Ні хліба, ні води. Коли її гнали по дорозі, їй пощастило схопити зо дві жмені снігу. Він трохи вгамував спрагу, освіжив пересохлі губи. Але солдати помітили не і не дозволили їй брати більше, і тоді вона хапала сніг губами, коли падала на землю. Зараз Олена відчула, що вона голодна. Смоктало всередині, нестерпно стискало шлунок.
Вона змірила відстань від свого кутка до того місця, де стояла дитина, й зібралася з силами.
— Іду, — відповіла вона з трудом і поповзла по землі боком, спираючись на лікті, відчуваючи, що вже не може підвестися, не може рухатись. Ламав усе тіло нестерпний біль, крутило ноги, наче хтось бив по них тяжкою палицею.
Олена проповзла крок, два, і раптом оглушливий вибух розітнув повітря. За ним пролунав крик, тонкий, пронизливий. Олена припала до землі. Минула хвилина, поки вона зрозуміла, що це вистрілили, вистрілили тут, поруч.
Вона завмерла з розтуленими губами, напружено вдивляючись перед себе в чорну стіну, за якою щось сталося. Ось зарипіли по снігу кроки, тверді, тяжкі кроки, пролунала німецька лайка, удар прикладом по чомусь м'якому. Чути було — підійшов ще один, зараз вони вже вдвох лаялись і проклинали. Олена слухала, чи не озветься ще якийсь звук. Але постріл, очевидно, був влучний. Раптом її здолала мука останніх днів, нелюдська втома, надмірне напруження нервів. Вона відчула, як закружляло, завирувало все перед нею, як захиталась земля, і провалилася в темряву, в безодню, поринула в порожнечу млості.
Крик і постріл чути було далеко. Чути його було і в сусідній хаті, де вже годину троє людей стояли, припавши до вікна, дивлячись на сарай крізь продмухані вічка в шибках. Маленька Зіна заплакала.
— Мамо, Мишко! Мамо, Мишко!
Мати стисла їй руку, аж дівча скрикнуло з болю.
— Цить!
— Мамо, Мишко! Що вони зробили? Мамо!
— Не чула хіба? Забили нашого Мишка,— відповіла жінка глухо.
Восьмирічний Сашко одірвався од вікна.
— Мамо, я віднесу тітці Олені хліба.
— Нікуди ти не підеш. Зараз вони пильнують, до ранку будуть -.пильнувати, — відповіла мати суворо й додала: — Та й хліба вже немає. Ні шматочка, ні крихти. Мишко взяв останній окраєць.
Хлопець знову підійшов до вікна і глянув. Але звідти нічого не було видно. Двері сарая були замкнені, і все біля нього ховалося в чорній тіні.
Там, під стіною, лежав Мишко. Куля влучила його в спину під лопатку й пройшла навиліт. Він тільки встиг крикнути. Солдат штовхнув ногою тіло дитини. З маленького кулачка ви-' летів окраєць хліба.
— Хліб приніс, тварюка,— мовив солдат і ще раз вдарив ногою мертве тіло. — Нагодувати хотіли бабу....
— І як підкрався, шпиг...
— Ще хвилина і був би передав... Дивлюся, щось мале лізе вже попід стіною. Я як вцілив...
— Влучний постріл, — похвалив товариш, дивлячись на коричневу пляму, що виступала на сірому полотні домотканої сорочки.
— Ще б пак. Вже я не схиблю. А зараз що з ним робити? Тут залишити?
— Почекай, нащо тут? В рів кинемо.
Це сподобалося обом. Вони схопили дитину за ноги й потягли. Білява голівка підстрибувала на мерзлих грудках. Солдати з розмаху жбурнули тіло в придорожній, засипаний снігом рів.

Малючиха, тяжко дихаючи, сиділа на підлозі своєї хати. Це було нелегко — проповзти у рові на животі більш як триста метрів. Разів сто вона заривалася обличчям у сніг, щоб її не побачили ті, що ходили по дорозі. Стискала зуби — хай буде, що буде. Не залишить вона дитину у рові, як собаку.
Ще тяжче було повзти назад. Мале тіло сина важко лежало на плечах, притискувало її до землі, зсувалося набік. На превелику силу вона добралася до паркана, з трудом виповзла з рову, скориставшися з хвилини, коли ті зупинились на дорозі, розмовляючи. А тепер вона вже була в хаті, і малий Мишко лежав на столі, прямий, нерухомий. За цей короткий час тіло його встигло задубіти на морозі, наче він умер давно.
Діти обступили брата. В місячному світлі, що лилося з вікна, було виразно видно його біляве волосся, розкидане круг обличчя, рот, широко розкритий передсмертним криком. Зіна обережно торкнулась пальчиком скривавленої на грудях сорочки.
— Це що?
— Не чіпай, — суворо мовив Сашко. — Сюди його влучили, правда, мамо?
— Правда, синку, правда, — шепнула мати глухо. Вона перебирала пальцями м'яке волосся сина. От він лежить неживий перед нею. Ще так недавно він ховав за пазуху окраєць хліба для Олени, виходив з хати обережно, навшпиньки. Вона була певна, що йому пощастить, що він непомітно пробереться до сарая. Та вийшло інакше.
— Не треба було Мишка пускати, — раптом плаксиво мовила Зіна.
— Треба було, донечко, — простогнала мати. — Ой, треба було, треба...
— Тітці Олені там їсти не дають, — низьким чоловічим голосом пояснив Сашко.
— Так, синку, так, — ствердила мати. — Тітка Олена з татком в одному загоні... І навіщо вона прийшла? Загине, марно загине тепер Олена.
— Я міг би хоч картоплі однести їй, он там на полиці є трохи в горщику, — буркнув гнівно Сашко.
— Ні, синку, вже тепер до сарая ніхто не підійде. Вже вони тепер пильнують, додивляються... Марно загинеш, без користі... От, бачиш, здавалось, нікого там не було біля сарая, а Мишка вгледіли...
— Мене б не вгледіли, — наполягав Сашко.
— Дурниці ти кажеш... Коли вже Мишко не пройшов, ніхто там не пройде, ніхто...
Сашко замовк.
Мати дивилась на обличчя вбитого сина і м'яко гладила його волосся.
— Ну, діти, де ж ми його поховаємо? Вранці можуть почати нишпорити, заберуть його, коли знайдуть.
— В садку можна, — порадив Сашко.
— Як же в садку? Почують, додивляться... Та й земля, як залізо, не викопаєш могили, хіба що тільки снігом присиплемо... Але під снігом знайдуть.
Вони безпорадно дивились на вбитого.
— Ну, так що?
— В хаті його треба поховати, — шепнула Малючиха.
— В хаті? — здивувалася Зіна.
— А де ж? В своїй хаті буде лежати, з нами буде... Інакше не можна.
— Тут, у хаті?
Вона безпорадно оглянулась.
— Ні... В сінях можна...
Вийшли в сіни. Вони були маленькі, тісні. Малючиха придивилась до долівки.
— Отут будемо копати. Дай, Сашко, лопату, он там за дверима стоїть.
Вона позначила лопатою обриси могили. Наставила вістря, натиснула ногою.   .
Тверда була земля, втоптана, прибита кроками багатьох ніг протягом довгих років. Лопата сковзалась, затужавіла земля опиралась. Жінка хутко втомилась.
— Тепер ти, Сашко...
Хлопець копав ретельно, висолопивши язика. Зіна стояла на колінах і руками відгортала землю.
Так вони копали по черзі, уперто довбаючи твердий грунт. Глибше пішло краще. Нарешті, неглибока могилка була готова.
— Ну, діти, треба його одягти. От без труни доведеться лежати Мишкові в землі...
Вона набрала води з відра, обмила обличчя, скривавлені груди, худу спину сина, де під лопаткою чорніла кругла дірка. Витягла із скрині чисту сорочку, з трудом натягла рукава на закляклі холодні руки.
— От які похорони...
Зіна схлипувала.
— А ти не плач. Загинув Мишко, як червоноармійці гинуть, розумієш? Загинув, коли чесну справу робив, розумієш?
Вона казала це Зіні, але казала і самій собі, бо до горла їй підступило ридання, і вона боялась, що не витримає, що впаде на коліна перед тілом сина і завиє, як звір завиє на все село про своє горе, про смерть сина, якого народила, ростила десять років на те, щоб він сьогодні загинув від фашистської кулі.
— Казав йому тато, коли йшов з партизанами: гляди ж, Мишко, не сором мене. От і послухав Мишко батькового наказу, не осоромив його. Розумієш?
— Розумію, — схлипнула Зіна.
— А плакати не треба. Тяжко буде Мишкові, коли сльози на нього впадуть, не треба плакати. Допоможи мені, Сашко, рядно розірвати.
Вони склали удвоє лляне рядно, поклали в неглибоку яму, опустили туди вбитого, загорнули.
— Щоб йому земля в очі не сипалась, — мовила мати.
— Щоб не сипалась в очі, — повторила тоненьким голоском Зіна.
— Візьми, Зіно, жменьку землі, кинь на брата, — проказала Малючиха. Зіна присіла почіпки, підняла жменьку бурої глини і кинула на рядно. Сашко за нею. Мати зсипала землю лопатою, поки не зникло біле рядно, поки не зрівнялась яма, не виріс над нею невисокий горбик.
— Притоптати треба, — мовила жінка. — Так видно, прийдуть, розкопають.
Вони почали топтати втрьох. Малючиха топтала землю ретельно, старанно. Вона думала, що от, всупереч всім звичаям, всупереч власному серцю, топчеться на синовій могилі, чого ніхто й ніколи не робив. Що вона топчеться по його білявій голові, по скривавлених грудях, по худих хлоп'ячих руках і ногах.
— Так треба, — відповіла вона голосно своїм думкам, і маленька Зіна повторила луною:
— Так треба.

У ХАТІ
У хаті Сашко будував на долівці довгу загорожу з паличок, розставляв у загорожі коней і корів. Навіть мала Ніна не плакала, захоплена грою.
— А тут що буде?
— Тут будуть вівці, ті нові, що привезли.
— Ага...
— Вуглинку дай, будуть чорні вівці. Ще одну, овець багато.
— А кіт де? — допоминалася Ніна.
— Кіт? — розгубився Сашко.
— Кіт ходить, кіт завжди ходить, — пояснила Зіна, і Ніну це цілком задовольнило.
— Фашисти йдуть, треба худобу виганяти,—рішуче заявив Йоська.
— Ну, добре, а хто її пожене?
— Я, — зажадала Ніна.
— А я залишусь з партизанами, —вирішив Йоська.
— Ну, то давай поженемо худобу.
Вони відсунули трісочку, випустили на простір долівки білі палички, чорні вуглинки — колгоспне багатство.
— А куди їх гнати?
— В глиб країни, — мовив поважно Сашко. — За річку. Через річку наші фашистів не пропустять.
— На річці можуть бомбити, — заперечив Йосип.
— Нічого, ми вночі пройдемо, — ствердив Сашко.—Дай-но мені дощечку, це буде річка.
З тріском розчинилися двері. П'ять пар очей глянуло від печі. Сашко завмер. На порозі стояв німецький солдат. З-під шмаття, яким була закутана його голова, дивилися почервонілі очі, на волоссі осів сніг. Він роздивився кругом і, не побачивши нікого з дорослих, звернувся до малечі. Сашко спочатку не зрозумів. Він був певний, що це прийшли по Мишка, що вже схопили матір і зараз цей зайда в зеленій шинелі почне розривати багнетом могилку брата. Солдат мусив багато разів повторити, доки до свідомості хлопця дійшло перекручене слово:
— Млеки, млеки...
— Нема млека, — відповів глухо Сашко.
Солдат не відступав.
— Млеки, дай млеки.
Сашко підвівся і, не спускаючи очей з солдата, вийшов у сіни. Відчув під ногами могилу, де лежав у землі мертвий Мишко. Солдат пильно стежив за рухами хлопця. Сашко відчинив двері в хлів і красномовним рухом показав, шо там нічого нема. Звідки воно могло бути, адже гітлерівці вигнали Красулю в перший день, коли прийшли в село, і одразу зарізали перед будинком комендатури.
Солдат роздивлявся порожній хлів, де на долівці лежало трохи соломи й гною, де ще пахло теплим духом худоби, але зяяли пусткою спорожнілі ясла. Так, очевидно, тут не можна було дістати молока.
В хаті тим часом голосно розплакалася Зіна. Не було мами. Сашко пішов з солдатом. Зіні вторила Ніна, завжди охоча поплакати.
Солдат повернувся знову до хати і став на порозі, з безглуздою посмішкою дивлячись на дітей.
— Не плач, — мовив він по-німецьки, вишкіряючи зіпсуті, почорнілі зуби. Зіна зайшлась ще дужче. Солдат скинув гвинтівку з плеча й націлився. Сашко, як ошалілий, кинувся вперед, заслоняючи собою сестричку. Він розкинув широко руки і вп'явся очима прямо в червоні очиці, що блимали з-під каски, насунутої на закутану ганчір'ям голову.
— Хо-хо! — засміявся солдат, і дуло гвинтівки пересунулось до малої Ніни. Ніна не зрозуміла, що діється, але перестала кричати і широко розплющеними круглими очима дивилась на чужого чоловіка. Що це ворог, розуміла й вона.
— Застрелю, — мовив солдат.
Діти не зрозуміли слів, але відчули, що за ними криється щось страшне. Зіна замовкла. Сашко напруженим поглядом стежив за чорним отвором дула. Воно поволі пересувалося, цілилося то в одну, то в другу голівку. На мить Сашкові спало на думку скочити, схопити гвинтівку... Як це стріляють з гвинтівки?
Солдат усміхався, шкірив почорнілі зуби. Йому подобалась ця розвага, жах в очах дітей, смертельна блідість на їх личках, напруження в очах найстаршого.
— Застрелю, — повторив він і голосно засміявся.
Сашко починав  розуміти, що  солдат бавиться. Бавиться
ними, як кіт мишею, коли схопить її бархатними лапками, потім дозволить передихнути, відбігти на два кроки, і раптом притягає пазурами до себе, дихає смертю на свою здобич, і знову пускає, і придивляється до неї примруженими очима.
Так, солдат справді грався. Тільки чим могла скінчитися ця гра? А мами все не було. Хилиталося чорне дуло то вище, то нижче. Сашкові раптом захотілося, щоб солдат вистрілив. Він знав, що той насамперед застрелить його, найстаршого, і з напруженням дивився в чорний отвір дула. Хай уже гримне постріл, хай скінчиться це все!
Солдатові, нарешті, надокучила ця забава, він ще раз засміявся, закинув гвинтівку за плече й вийшов не оглядаючись. Діти нерухомо сиділи, дивлячись на двері. Сашко чекав, — може, той тільки причаївся за порогом, може, він чекає там, а коли ворухнеться хтось, відчинить двері і вистрілить?
Навіть Ніна сиділа, мов закам'яніла. Залунали кроки все ближче й ближче. Розчинилися двері — це була мати.
І раптом діти вибухли плачем. Аж захлиналася Зіна, заливалася сльозами Ніна, плакали навіть Йоська й Соня. Тільки Сашко стояв мовчки.
— Що сталося? Що таке? — злякалася Малючиха.
— Нічого. Тут був фашист, — мовив Сашко.
— Фашист? Чого він хотів?
— Нічого, молока хотів.
— І що?
— Я показав йому, що корови нема.
— Він пішов?
— Пішов.
— Чого ж ви так верещали? — розсердилась Малючиха. — Пішов, ну й добре. Бив він вас, чи що?
— Ні, він нас не бив, — хмуро відповів Сашко, і заспокоєна Малючиха пішла в сіни.

САШКО
За хатами за селом у глибокому снігу пробирався до повороту хлоп'ята. Попід хатами й городами було легше йти. Але тут, на полі, сніг був страшенно глибокий. Йоська Чечорихи відразу загруз по пояс.
— Сашко! Сашко!
— Цить! Фашисти почують, прибіжать! Ти ще малий, вертайся додому.
— Я не можу вилізти.
— Вилазь, як хочеш. Ану, хлопці, швидше, швидше.
Земля тут була покарбована неглибокими ямами, пагорками, ярами. Зверху все було засипане глибоким пухнатим снігом. Ці ями і яри лежали кругом, наче пастки, куди хлопці несподівано вгрузали мало не до самої шиї. Зверху сніг затужавів, перетворився на тверду льодову корку, по якій навіть можна було деякий час іти, але раптом ця корка підламувалась, мов крига на річці, і хлопці провалювались, безнадійно вгрузали в сніг. Тяжко було допомагати собі руками — руки зайняті були коржами, хлібом, картоплею. І сніг був гострий, різав руки, наче розбите скло. Хлопці хутко відстали, залишилися в полі один по одному. Тільки Сашко і Савка Локутихи уперто йшли вперед. Треба було вийти за село, потім перейти навпростець поле, щоб добратися до дороги, там, де вона завертала, описуючи велике півколо.
— Швидше, швидше, — підганяв Сашко.
Він важко дихав, піт лив з нього струмками. Він відчував, як холодні струмки стікають йому за комір, повзуть по спині. Піт заливав очі, в боці кололо, аж до темряви в очах. Він грузнув у снігу, поринав наче в грузький мул, наче в багно, що тягло його, засмоктувало. Він падав і підводився, хапаючись руками за сніг, ріжучи пальці об гостру льодову корку, що ламалась на сніговій поверхні, наче крига на весняній воді. З пальців текла кров, сніг порожевів, кров всмоктувалася в нього швидко-швидко. На щастя, він ніс хліб не в руках, як інші, а в полотняній торбині, в якій раніше носив книжки до школи. Як же придалась йому зараз ця торбина, що так довго марно висіла на стінці! Хліб лежав у ній, і він міг, допомагаючи собі руками, вигрібатися з кучугурів. Савка, висолопивши язика, поспішав за товаришем. Йому було легше йти протоптаним вже слідом. Коли б не це, він, напевне, відстав би, бо був менший і слабкіший від Сашка.
Снігова рівнина, безмежна, неозора, стелилася перед хлоп'ятами. А весною тут паслася худоба, і це було пасовисько не таке вже й велике, його легко було перебігти з краю в край по м'якій, низькій траві, з якої де-не-де височіли кущі бур'янів. Хлоп'ята добре пам'ятали це пасовисько, вони, як і всі інші сільські діти, бавилися на ньому майже з того часу, як тільки-но починали ходити. Але зараз пасовисько змінилося, воно здавалось неосяжною пустелею, чужою, незнайомою. Де поділися пагорки, які вони сто разів топтали босими ногами, де поділися рівчаки, через які вони скакали влітку? Раптом з-під снігу випнулися величезні горби, розкрилися глибокі рови. Діти марно силкувалися розрізнити під снігом, що перед ними: рівчак, западина чи горбок. Сніг старанно приховав усе під білим покровом. Хлоп'ята грузли в снігу, поринали в нього, кривавили пальці об гостре льодове груддя, і не видно було кінця-краю цій страшній дорозі.
— Швидше!—хрипів Сашко, і Савка поспішав за ним, розпачливо хапаючи ротом повітря, падаючи в ями, вигрібаючись наверх, випльовуючи сніг, який набивався в рот.
Торба, що висіла збоку, промокла наскрізь; Сашко відчував, як вона обважніла, але це було не важно, адже й мокрі коржі — краще, як нічого. Мокро було в чоботях, наскрізь промокли штани, і, коли хлопцеві щастило пройти хоч пару кроків по сніговій поверхні, мороз відразу вкривав льодком мокру одежу, холод проймав його до кісток. Сашко вже нічого не бачив перед собою, в очах йому танцювали чорні й червоні цятки, в голові гуло, нестерпно стукотіло в скронях.
— Швидше, — хрипів він, і Савку підганяло це, мов батогом, хоч Сашко навіть забув, що за ним хтось іде. Він підганяв сам себе, гукав сам собі, відчуваючи, що кожної хвилини може впасти і не підвестися більше.
Вони вже проминули хати, тепер треба було тільки перейти навпростець білу рівнину, і за поворотом вже була дорога. Але тут було ще гірше. Грузли ноги, високі кучугури не пускали йти, цупко тримали хлопців, наче злі, ворожі руки. Савка залишився десь далеко позаду. Але Сашко знав, що він, Сашко, мусить добратися до дороги і залишити на ній коржі. Це була остання змога дати хоч крихту їжі полоненим, яких гнали по дорозі. Якщо він не встигне, їх, голодних, поженуть далі повз спалену Леванівку, аж до Руд, в той тйбір, про який пошепки розповідали страшні речі на селі, в той табір, де за колючим дротом вмирають люди сотнями, без шматка хліба, без краплини води. Поміж табором в Рудах і полоненими був зараз тільки він, Сашко, і хлопцеві здавалось, що саме його житні, підгорілі коржі можуть врятувати, визволити їй усіх.
Залишався ще один невеличкий горбок.
«Швидше, швидше!» підганяв сам себе Сашко, відчуваючи, що вже ледве бреде, ледве витягає ноги із снігу. Кололо в боці, гуло в голові, в роті був присмак крові, солоний, неприємний. «Швидше, швидше!» Він мало не з головою пірнув у сніг і незграбно вибирався, махаючи руками, як потопаючий. Нарешті, хлопець майже навкарачках виповз на пагорок. Тут уже повинна бути дорога.
І. справді, тут була дорога. Вона тяглася поруч нього, зовсім близько. А по дорозі фашисти гнали червоноармійців. Сашкові здалося, що це сон. Він не хотів, не міг цьому повірити. Але воно було так, саме так. Він навіть не підвівся, лежав на снігу, спираючись на лікті, так, як виповз на пагорок. Вони обминали його, проходили поруч. Як п'яні, хитались поранені, гримали солдати, ззаду хтось упав, і його підводили ударами прикладів, брутальною лайкою. Сашко дивився. Вони йшли повз нього. Він спізнився, спізнився на дві-три хвилини. Порожня біла дорога тяглася перед полоненими. На ній лежав тільки сніг, сніг, і нічого більше. Коржі залишилися в торбі. Мокрі, важкі, вони лежали в полотняній торбі тут, за десять кроків від них, і полонені не могли їх дістати, тому що він спізнився на дві-три хвилини, тому що він ішов надто повільно, не біг, не зробив того, що треба. Хлопець згадав про Мишка — так, Мишко б добіг, Мишко б зумів зробити. А зараз їх поженуть аж до Руд, за колючий дріт, де вони вмиратимуть на морозі від холоду й голоду, тому що він...
Гримали гітлерівці; падали, стогнучи, підіймалися червоноармійці. Сумна процесія пройшла повз нього. Вже брели останні полонені, хитаючись, вгрузаючи в сніг. Вони вже минули його, вже віддалялись чимраз швидше, зникали, наче танули на неосяжній білій сніговій рівниці. Сашко опустив голову на сніг, з носа в нього текло, обличчя було мокре. Нестерпний холод хапав мокрі ноги, гостро кололо в боці. Ні, він не хотів підводитись, не міг підвестись. Вони пройшли, пройшли! Він спізнився на дві-три хвилини.
Ох, як йому було холодно. Він раптом гірко розридався. Йому шкода було червоноармійців, що йшли шляхом в такий мороз, шкода Мишка, похованого у сінях, татка, що пішов у партизани, всіх, всіх, а найбільше було йому прикро, що він не зміг, не зумів, не встиг зробити.
Холод проймав його чимраз дужче. Ну й хай, хай він замерзне. Йому раптом згадалось, як дідусь Євдоким розповідав, що колись давно-давно тут, у лісі, ночували білі і всі замерзли. Прийшли червоні, кричать: руки вгору. А ті сидять і не ворушаться. Тільки дідусь Євдоким догадався, що сталося, і підійшов, А вони сидять, як живі, і всі мертві, тверді, як дерево.
Але сюди, звичайно, ніхто не прийде його шукати. Він буде так лежати, лежати...
— Сашко, вставай, вставай!
Хлопець здригнувся і ще дужче зарився обличчям у сніг.
— Що ти, синку, вставай, мороз такий... Не треба, не треба.
Мати присіла біля нього й лагідно гладила його плечі.
— Глянь, мокрий увесь... Вставай, ходім... Бач, і мені холодно, вся спідниця намокла, поки сюди добралась. Важко пройти... Ну, вставай, вставай.
Вона силоміць підняла йому голову. На неї глянули повні сліз, опухлі червоні очі.
— Ну, що ж, не вдалось, — мовила вона смутно.
— Спізнився, — шепнув Сашко уривчастим, тремтячим від ридань голосом.
— Що ж, синку... Не вдалося, що зробиш? Намело снігу стільки, що і я ледве до тебе добралась... ходім, додому треба йти...
Вона потягла його за руку. Він підвівся, поволі, неохоче.
— Раз не вдалось, вдруге може вдатись... Шкода, ми не зміркували, як треба зробити... Іншим разом, коли наших гнатимуть, нічого не треба чекати, нікуди далеко не бігати. Всім ховатися по хатах, а на дорозі розкидати, що там можна... А то сьогодні всі збіглись, крик зняли, не дивно, що нічого з того не вийшло... Але хто міг знати?
Сашко повільно йшов біля неї, втупивши очі в землю.
— Прибіг Савка, ледве живий, питаю його, де ти, а він мені каже, що ти в снігу лежиш... То я все кинула й побігла... А ти не плач, не плач, вище голови не скочиш... О, бач, які ями... Давно, давно такої зими не було.
Їй самій важко було йти, але вона йшла, допомагаючи синові.
— А ти за мною, за мною, так легше йти.
Сашко подумав, що вони йдуть зараз стежкою, яку вже раз протоптав він з Савкою, потім нею повернувся Савка і ще раз пройшла мати, зараз уже легше йти. А мати казала, що трудно, що важка дорога.
Але незважаючи на те, що стежка трохи втоптана, він насилу брів. Обважніли чоботи, наче кожен важив пуд, обважніли руки, голова. Боліли всі кістки, він раптом відчув їх в усьому тілі, виразно, кожну кісточку. Боліли кістки в ногах, в руках, в спині, вони відчувалися всюди різким, уїдливим болем. Перед очима стояла чорна мла.
Коли вони вийшли на дорогу, хлопець захитався і мало не впав. Його підхопили материні руки.
— Що ти, що з тобою?
— Нічого, — простогнав Сашко, відчуваючи, як усе пливе в нього перед очима. Малючиха нахилилась і з натугою взяла його на руки.
— Що ви, мамо! — хотів був запротестувати він, але раптом відчув під головою її плече, і перед ним захитався весь світ. Він заснув блискавично, перш ніж відчув, що засинає.
Мати посміхнулась сонному личкові сина.
— Що це, кумо? Сталося щось? — стурбувалася заплакана Терпилиха, що йшла дорогою з оберемком хмизу.
— Ні... Зморився хлопець, до самої дороги біг по тих ямах, вибоях.
— Встиг?
— Ні... Там і дорослому пройти важко...
Вона йшла повільно, тяжко дихаючи,
— Тяжко вам?
— Звичайно, тяжко... Адже йому скоро дев'ять мине, — мовила вона, міцніше притиснувши до себе обважніле тіло сина. — Бач, як заснув наче в ліжку... Поможіть но мені, Горпино, двері в сіни відчинити, я сама не зможу.


У СТАРІЙ ПОЛЬЩІ

ГОЛУБИ

авло був ще зовсім малий. Він ледве-ледве дибав за мамою на пухких коротеньких ніжках. Мама — це був його захист, його надійна охорона.
Павло завжди бігав за мамою: і тоді, коли вона йшла на роботу, і коли бігла до сусідок в якійсь справі, і коли варила їсти, прибирала в хаті, чи йшла прати на річку.
Потім він пізнав владу доглядача й управителя — не відразу, а поступово.
Найдавнішим спогадом Павла було, як мама стоїть і плаче. А біля неї управитель, великий, червоний від гніву. Він галасує, вимахує кулаками.
Це було тоді, коли хтось насипав якоїсь отрути курям у панському курнику, і вони здохли. А мати доглядала курей, прибирала в курнику, наливала воду в довгі коритця.
Кури здохли. Зозулясті, червоні й білі. Понад десять курей лежало вранці на соломі, задерши лапки.
Малий Павло стояв і трусився від страху. Бо мама плакала, голосила, затуляючи обличчя брудним фартухом.
Раптом управитель підняв руку, наче хотів ударити маму.
Тоді Павло вискочив з-за маминої спідниці й кинувся просто на управителя. Він не міг досягти навіть до халяв його високих блискучих чобіт, але почав щосили бити по цих халявах малими кулачками й галасувати так, що люди повибігали з хат.
Управитель схаменувся. Великим блискучим чоботом він відштовхнув Павла — не вдарив, а відсунув з дороги, наче сміття, наче надокучливе щеня, і пішов, бо не хотів заводитися з людьми. Правду кажучи, він і сам добре знав, що не Магда потруїла курей.
Даремно було довідуватися, хто це зробив. Сталося — і наче камінь у воду. Він не міг знайти винуватців. Можливо, пізніше, коли все забулося, хтось прийшов і шепнув йому на вухо. Але й це мало чим допомогло. Бо коли почали розпитувати, не було нікого, хто б це посвідчив. Шептун перший заховався в юрбі і мовчав, наче набрав води в рот.
Отож управитель пішов, лихий, як чорт. Магда, схлипуючи, заходилася знов прибирати курник. За нею дріботів малий Павлусь, вражений до глибини серця.
Управитель замахнувся на матір, хотів її бити. Великий, гладкий, червоний управитель.
Хлоп'яті здавалося, що перед ним захитався світ. Бо мама не зробила управителеві нічого. Вона тільки плакала, ховаючи обличчя в брудний фартух, блакитний у білу смужку.
Як же це могло статись? Мама, яка завжди захищала й допомагала йому, яка варила їсти, зашивала йому подерті штанці, мама, яка стояла поміж ним та всім світом, наче надійний мур.
Але ж управитель замахнувся на маму. Виходить, не вона була найголовніша? Досі йому здавалося, що це так. Навіть тато, хоч він був великий і дужий, здавався малому не таким важливим, як мама.
Але виявилось, що управитель був дужчий.
Павлусь вперше відчув ворожнечу в'серці. Це була інша сила, ніж мамина. Вона загрожувала мамі, а виходить і йому, Павлусеві.
Невеличкі кулачки ще боліли від ударів по твердій халяві. А управитель навіть не глянув на нього. Відштовхнув чоботом і пішов.
Хлопця душила безсила лють. Вона напливала на очі гарячими сльозами, примушувала стискати кулаки.
— Ходім, синку, ходім. Подивимося, що там з тими курями.
Павло здивувався. Він зовсім забув про курей. Вони лежали на соломі лапками догори. Прийшов доглядач і забрав їх.
— Закопати треба, бо ви їх поїсте, а хтозна, чим їх потруїли, —  мовив він з люттю.
«Як це закопати? Адже курей їдять. Звичайно, не вони, а там, у маєтку. Так казала мама. Як же це їх закопати? Малий не зрозумів. Але в словах доглядача було щось таке, що запалило в ньому ненависть.
Мати замітала курник, старанно зскрібала мітлою бруд з підлоги. І плакала, плакала, плакала.
Малий Павло ходив за нею з тремтячими губками. Він і не думав, що мама може так плакати. Але тут нічого не можна було зробити. Це був найперший спогад Павла, який викликав у ньому ненависть, хоч він уперше розкривав очі на дивний, незрозумілий світ, який оточував його.

— Придивляйся добре, щоб ти не висмикував моркви!
Павлусь сидів у борозні біля грядки і, висолопивши язика від напруження, полов бур'яни. Він ніяк не міг зрозуміти, як це мати одразу відрізняє, де морква, а де бур'ян.
На грядці було зелено. Малесенькі, наче крихітний лісок, не більший від Павлусевого пальця, росли стеблинки. Рясно здіймалося біля землі мережане плетиво листочків.
— Мамо, це морква?
— Морква, морква, синку. Придивляйся, яке в неї листячко. Наче пір'я, таке дрібненьке.
Павлусь придивлявся. Але поруч були інші рослинки, теж з пір'їстим листячком і теж дрібненькі.
Він обережно взяв одну таку рослинку в спітнілі пальці й потягнув. Але в пальцях опинилися дві стеблинки — одна з круглим листячком, друга з пір'їстим. Як же це могло бути?
Адже він хотів висмикнути лише одну бур'янинку, як це робила мати.
Хлопчик придивився уважніше. Ой лихо, це була морква! Малесенький, як мишачий хвостик, корінець вже золотився, як у справжньої моркви.
Малий скоса глянув. Мати не бачила. Він жбурнув бур'янину на купу до інших, а моркву закинув на сусідню грядку.
Вони пололи далі. Боліли коліна, нила спина. Нестерпно пекло сонце, і ніде було сховатись від нього, бо тут не було затінку. Павлусь тоскно глянув у глиб городу, де стара Антониха полола під гіллястою яблунькою. Аж звідси було видно, як тінь падає на всю грядку, рухлива, прозора, приваблива.
Але матір поставили полоти саме тут. Він відчував, як дрібні краплинки поту капають йому з чола просто на ніс. Він почекав хвилинку, кап — і краплинка впала з носа на грядку.
— Не сиди, Павлусю, не сиди, треба полоти! Глянь, як Макосові полють. І не спиняються.
Павлусь зітхнув. Ті хлопці справді пололи, але ж вони були вдвоє більші за нього. Він зітхнув від усього свого трилітнього серця. І до того ж, на тій грядці, де пололи хлопці, морква була більша, і її легше було відрізнити від бур'янів.
— Мамо, а це?
— Лобода! Доки ти питатимеш? Такий хлопчина і моркви від лободи не відрізниш.
— А лободу висмикувати?
— Висмикувати! Це ж бур'ян.
Малий здивувався. Мати часто варила борщ з лободи, і він був смачний. А тут вона наказує висмикувати лободу.
Та, мабуть, там, у маєтку, не їдять лободи. Мабуть, це тільки для них з мамою й татом.
Він ніяк не міг кидати бур'яни на купу. Перекладав їх у другу руку, міцно стискав. Рука спітніла, аж затерпла.
— Мамо, а нам ще довго полоти?
— Поки не повиполюємо грядки, — суворо відповіла мати. Вона швидко й вправно висмикувала бур'яни. Поглянула, чи багато зробили. Відразу було видно — на грядці порідшала зелень, морква вільніше розкинула свої листочки.
Та раптом вона помітила, що на грядці де-не-де лежить висмикнута морква.
— Павло! Що це ти наробив? Що це ти повисмикував з грядки? Почекай, ось прийде доглядач, буде тобі!
Павлусь жалібно скривив губки. Він боявся доглядача, як усі діти. Від спеки йому двоїлося в очах. Він остаточно не міг розрізнити, де лобода й повитиця, а де морква.
— Не треба плакати, — спокійно повчала мати. — До кожної роботи треба привчатися. Придивляйся добре, помаленьку висмикуй, пальцями берися за вершечок, а другою рукою розгортай, щоб по дві стеблинки відразу не висмикувати.
Але Павлусь кивав зовсім сонно. Він ледве міг розплющити очі.
— Не спи, не спи. Адже ти великий хлопець, за рік уже й корови підеш пасти.
— Красулю?
— Е, ні. Панські корови.
— З хлопцями?
— З хлопцями. А зараз треба полоти.
Але Павлусь уже сидів у борозні, бо йому зовсім затерпли ноги. Він вирвав ще зо дві стеблинки, потім голова в нього звисла набік. Він зсунувся в борозну і заснув, підібгавши під себе ноженята, вкриті засохлою грязюкою. Мати спочатку хотіла його розбудити, але потім передумала. Вона поправила хустку на голові і почала полоти з подвійним завзяттям.

...Голуби блукали по стайні, Різні: білі, сірі, з райдужним пір'ям на шийці.
Білі розчепірювали хвости, наче павичі. Вони туркотіли, кумедно надимали воло, тупотіли, наче танцюючи.
Деякі були коричневі, мов коні в стайні. Один із них був сердитий і завжди клював менших од себе.
Голуби страшенно подобалися Павлусеві. Досі йому здавалося, що немає нічого кращого, ніж павич, який блукав у саду, замітаючи траву барвистим хвостом. А голуби булищекращі.
Голуби туркотіли, тупцяли, билися, надимали вола. Раптом один здіймався із стріхи високо в небо. За ним злітали всі. Вони спочатку кружляли низько над землею, потім здіймалися все вище і вище, швидкі, легкі, наче танцювали в небі. Здавалося, вони линуть барвистим вінком, майже тануть в прозорій блакиті. Сонячне проміння, падаючи їм на крила, спалахувало золотом.
Павлусь задирав голову і дивився, дивився, дивився. Даремно гукала на нього Зоська, щоб він допоміг їй загнати гусей. Він не чув нічого. Боліла шия, на очі набігали сльози.
Він бачив раз, як жінка доглядача сипле толубам зерно. Вони линули рухливою зграєю, підлітали зовсім близько до неї, жінка стояла наче в тріпотливій хвилі.
Відтоді Павлусеві хотілося лише одного: сипати голубам зерно, щоб вони звикли до нього, прилітали, коли він їх покличе. Хотілося бачити, як вони жадібно клюють зерно, віють крильцями, живі, веселі, рухливі.
Він пробував кидати голубам пісок. Один голуб ліниво знявся з даху. У Павдуся радісно затремтіло серце. Але птах описав коло і знов повернувся на дах. Видно, він, глянувши бистрим оком, зрозумів, що його обдурили. Інші навіть не глянули. Даремно простягав до них Павлусь долоню, повну піску. Даремно сипав його на землю й кликав.
Саме того дня трапилася чудова нагода. Доглядач видавав пшеницю.
Зерно було важке, золоте. Його міряли мірницями, насипали в мішки. Павлусь навіть здивувався. Це була не така пшениця, як давали їм, — блискуча, як золото, добірна.
Йому так сподобалась пшениця, що він ніяк не міг піти з комори.
Нарешті люди з мішками на плечах пішли до возів, бо саме того дня пшеницю мали везти на млин. Доглядач стояв і розмовляв з управителем. Павлусь переміг страх. Обережно оглядаючись, ступив з порога. Біля ваги цілою купою лежала насипана пшениця. Хлопчика не було видно — все заслоняв край молотарки. Павлусь занурив пальці в зерно, раз і другий. Сухе, холодне, воно виприскувало з долоні. Малий хутко сипнув трошки в кишеню. Раз і другий.
Коли возії повернулися, щоб узяти нові мішки, Павлусь був уже далеко, під стайнею. Там, туркочучи, сиділи голуби.
Павлусь покликав їх, сипнув кілька зернят. Голуби недовірливо глянули на нього. Він сипнув цілу жменю. І раптом коло нього замиготіла, зароїлася голубина зграя. Він стояв наче в хмарі пташиних крил, а навколо туркотіли, поблискували оченятами птахи. Він насилу стримувався, щоб не підскочити, не вхопити хоч одного, але боявся сполохати голубів.
Птахи жадібно клювали зерно. Великий сивий голуб відганяв інших від купки зерна. Спочатку він клював там, де було найбільше, потім почав старанно визбирувати зерна з піску, з-поміж соломи. За мить навколо вже нічого не було. Але голуби не тікали. Вони тупцяли на місці, поглядали на Павла, кумедно поводили оченятами.
Спочатку Павлусь думав залишити трохи зерна. Але голуби, видно, чекали.
От зовсім близько до нього підійшов великий білий голуб, круглий, мов куля, з рожевим дзьобиком і рожевими лапками. Павлусь простяг руку — голуб трохи відступив. Але він не тікав, наче бавився з хлопцем. Павлусь простяг йому на долоні трохи зернят. Та голуб недовірливо поглядав на нього, кумедно перехиляючи голівку набік. Клюнув землю біля Павлусевої руки. Мабуть, він боявся взяти зерно.
Тут Павлусь зважився. Він вигріб з кишені решту зерна й жбурнув. Знову замиготіло, зароїлося навколо нього.
Та ледве голуби почали клювати, як раптом, сполохані, знялися з землі й кинулися на стріху. Хлопчик здивовано оглянувся назад. Великі золоті зерна пшениці лежали на втоптаній землі.
— Ти що тут робиш?
Хлопчик завмер. Він побачив над собою червоне, широке обличчя управителя, його схопила за шию велика, дужа рука. Управитель тримав його, а доглядач обшукував кишені.
Хлопчик тріпотів, наче риба на гачку. Але дужі руки не випускали його, тримали, наче залізними кліщами.
— Пшеницю крадеш?
Павлусь вчепився йому зубами в палець. Управитель скрикнув, але не випустив його з рук.
— Ах ти ж, мерзотник! Кажи зараз, звідки взяв пшеницю?
Блискавицею линули в Павлусевій голові різні думки. Але
він не міг знайти ніякої відповіді. Нарешті вхопився за одне, що, здавалося, могло його врятувати.
— Вдома!
В цю ж мить розтулилися залізні пальці. Він мало не впав, так хутко випустив його з рук управитель. Управитель і доглядач перезирнулися.
— Вдома?
І, наче змовившись, хутко рушили до їхньої хати.
Вдома була лише мати. Вона здивовано розкрила рота, побачивши, що управитель з доглядачем тягнуть її заплаканого сина.
— Лишенько, що сталося?
— Де ви ховаєте пшеницю? — мовив тихим дивним голосом доглядач.
— Яку пшеницю?
— Панську.
Мати не розуміла.
— Нам не дають пшениці. Є лише трохи жита.
— Я не про те питаю. Про панську пшеницю питаю, хіба не чуєш? — гримнув управитель. — Де чоловік?
— За городом оре.
— Поклич його.
Мати кинулася бігти.
— Ні! Лишайся тут. Сташеку, біжи поклич Кжисяка! Прийшов батько, зляканий, лихий.
Почалася   розмова   про   пшеницю. Між   чотирьох   людей стояв малий Павлусь, заплаканий, замазаний піском і глиною. Він шморгав носом, ледве чутно схлипуючи.
Довго гримав управитель, допитувався доглядач. Вони не повірили, пішли в хату. Лазили в скриню, шукали скрізь, зазирнули навіть у хлів до Красулі. Але ніде не було ні зернинки.
Батько з гнівом кинувся до сина.
— Кажи, собача кров, щоб тебе грім убив, кажи мені зараз, звідки ти взяв пшеницю?
— Для го... лу... бів, — ледве видушив з себе Павлусь і зайшовся голосним плачем.
— Я не питаю для кого! Я питаю, звідки ти взяв? — гримнув батько з обличчям, потемнілим од люті.
Павлусь нестямними очима дивився на нього, тремтячи, мов у пропасниці.
Тут втрутилася мати.
— Ти не гримай, бо він тобі нічого не скаже. — Вона нахилилась до сина: — Скажи, Павлусю, скажи мамі, звідки ти взяв пшеницю? Удома брав, тут, у хаті?
Павлусь переміг плач і кивнув заперечливо головою.
— Ну, звідки ж ти взяв? Кажи одразу, бо буде погано. А скажеш, нічого тобі не буде.
— Я-а-ак на воза к-лали...
— Де?
— Там... у коморі... — насилу вимовив Павлусь.
Управитель і доглядач довго розмовляли з батьком. Нарешті він знов пішов на роботу.
Та повернувшись ввечері додому, він скинув з себе ремінь, стяг сонного Павлуся з ліжка і щосили одшмагав його. Мати кидалась боронити хлопця, та мало і їй не попало.
Павлусь зарився головою в солому і гірко плакав. Мати підійшла, щоб його накрити. Але він глянув на неї з таким гнівом, так шарпнув рукою, що вона аж сторопіла.
Адже Павлусь пам'ятав, що мама сказала йому. Він скаже, і йому нічого не буде. А його ж відшмагали ременем, та ще й як! Він навіть не розумів, чому тато так розлютився. Голуби так втішно туркотіли, так тупцяли і дзюбали пшеницю. І чому напав на нього управитель і той доглядач? його жінка щодня сипала голубам ще більше зерна.
Коли мати загасила лампу і з усіх кутків почувся сонний подих, Павлусь ніяк не міг заснути, його штурхав ногою Юзек, з яким він спав разом, боліло все тіло, він ніяк не міг зручно вмоститися.
Павлусь вдивлявся в темряву за вікном. Хоч би один голуб прилетів до нього! Адже через них всё сталося!
«Та голуби, мабуть, сплять...» подумав він і нарешті заснув.

КІМНАТА НА ГОРИЩІ

І. РІШЕННЯ

Ганка так втомилася, що ледве трималася на ногах. А тут ще треба покласти спати заплаканого Адася, заспокоїти Зосю, хоч трохи прибрати кімнату. Очі їй пекло: вона сама ладна була розплакатися, як її маленький братік. Але плакати не можна. їй не можна тепер забувати, що вона найстарша в сім'ї, що під її опікою залишилися ці троє дітей. Адже Ігнася теж ще не можна вважати за дорослого, хоч він уже й великий хлопчик.
— Тепер треба лягти спати, Адасю, зараз я постелю тобі ліжечко. Дивись, як добре!
— Не хочу спати, — вередував малий.
— Ну  треба   ж,   треба   неодмінно, — ласкаво   умовляла Ганка, садовлячи його на стільця і стягаючи з нього чобітки. Він був такий сонний, що не встигла вона його роздягти, як голівка його звісилась на груди і він, не протестуючи, дозволив віднести себе на ліжечко.
— Лягай і ти, Зосю!    
Рипнули двері. Увійшов Ігнась. Його звичайно веселе обличчя стало за останні дні не на його роки суворе й серйозне.
— Ви ще не спите?
— Адася я вже поклала. Зося зараз ляже. Лягай і ти.
Ігнась глянув у куток, де стояло охайно застелене ліжко матері. Губи в нього затремтіли.
— А ти не йдеш спати, Ганко?
— Ні, пані Тобяк ше просила мене зайти. їй щось треба мені сказати.
Зося, яка лежала вже в ліжку, рухом покликала її до себе. Ганя схилилась над заплаканою сестрою.
— Ганю, що тепер з нами буде? — тихо запитала дівчинка, і сльози знову покотились по її щоках.
— Не плач, сестричко, не плач. Гляди, у тебе очі зовсім розпухли. Як-небудь справимось. Треба тільки бути сильною і бадьорою — тобі і всім нам. Інакше буде тяжко.
Вона посиділа кілька хвилин біля сестри, почекала, поки та засне. Ні, не легко їм буде, хоч як вони б не бадьорились. Адже й після того, як умер батько, вони ледве зводили кінні з кінцями, хоч мама працювала на фабриці і, як могла, заощаджувала кожну копійку. А тепер? Мама вже нікуди не піде на роботу, ніколи-нїколи не погладить своєю схудлою рукою голову Гані, ніколи не посміхнеться маленькому Адасеві, якого вона так любила. Сьогодні її прикрила на кладовищі бура глина. Вони залишились зовсім одні. Четверо дітей.
Зося дихала глибоко й рівно. Напевне, вона заснула. Гани тихо вийшла з кімнати, зійшла по рипучих східцях на другий поверх і постукала в двері сусідки.
У кімнаті пані Тобяк стояв гамір і було повно людей. Кілька сусідок зібралися в неї погомоніти. Побачивши Ганю, товста, добросерда булочниця Матільда відразу почала хлипати:
— Ох, бідолашечко ти моя, що тепер з вами буде! Ох, людоньки добрі, така була хороша жінка! І от як довелося їй... чотирьох малят залишити!
— Ну, Ганка вже не малятко, та й Ігнась теж великий хлопчик, — енергійно втрутилась пані Тобяк.
І саме в цю хвилину Ганка відчула себе такою малою і слабкенькою, як ніколи. Очі знов наповнилися сльозами, і вона ледве стрималась, щоб не заплакати.
— Сідай, Ганко, — запросила її господарка. — Сльозами тут не допоможеш. Треба якось обміркувати, що робити сиротам.
«Сироти», подумала Ганка. Так, вони сироти... Всім своїм величезним тягарем звалилось на неї це слово. Сироти... Поки мама була жива, вони якось не так сильно відчували, що в них нема тата. А тепер? Нема їх обох, добрих, дорогих. Нікому більше про все думати, про все турбуватись.
— Я говорила з тією лікаркою, до якої ходжу прати. Її чоловік міг би поклопотатись, щоб Адася взяли в притулок. Ти повинна завтра ж піти до неї, поговорити.
Гайка остовпіла. їй здалося, що вона не так зрозуміла.
— Адася? В притулок?
— Чого ж ти так дивуєшся? За кілька днів це влаштується, і він піде на Мостову.
— На Мостову?
— Ти що? Не знаєш хіба, що притулок на Мостовій? У восьмому номері, в будинку з садочком.
Ганя так міцно стисла руки, що навіть нігті вп'ялися в долоню.
— Ні! Я Адася в притулок не віддам.
Пані Тобяк сплеснула руками з подиву.
— От як! А що ж ти з хлоп'ям робитимеш? Адже все, що у вас було, мамина хвороба з'їла. Про інших теж треба подумати. Ігнася Матільда влаштує в пекарню учнем — буде в нього куток і хліб. А про Зосю питала сестра лікарки, вона, може, візьме її до дитини в Сосновиці...
Ганці здавалося, шо все це сон. Як же так? Адже тільки що всі вони були вкупі, всі четверо, — і раптом розлетяться, наче викинуті з гнізда пташенята. Що вона робитиме в спорожнілій кімнаті, без веселого сміху Зосі, без щебетання Адася, без розповідей Ігнася, який завжди вміє підмітити що-небудь цікаве на дворі, на вулиці і потім розповідає так добре, немов по книжці читає!.. І що ж буде із школою? Адже мама так хотіла, щоб Ігнась учився, щоб скінчив сім класів...
Вона встала. Голос її злегка тремтів:
— Велике спасибі вам за вашу добрість, за турботи про нас, за клопотання, щоб нас улаштувати. Але це неможливо... Ми повинні залишитися всі вкупі...
— Як же так? А на які гроші ви будете жити? Ти сама не знаєш, що кажеш! — обурилася пані Тобяк, схрещуючи руки на животі під синім смугастим фартухом.
— Майстер обіцяв взяти мене на фабрику. Я буду одержувати не стільки, скільки мама, а щось-таки зароблю. Як-небудь улаштуємось.
— На фабрику? Замучишся, здоров'я своє занапастиш, як мати.
— Така молоденька...
— Не справитися їй...
Танка, зціпивши зуби, стояла посеред сусідок, що причиту-вали над нею. Вона сама боялася фабрики, боялася, що не витримає. Говорячи з майстром, додала собі два роки. Майстер повірив, бо вона була сильна й висока, але ж він міг її не прийняти, вважаючи надто молодою. А вони тут, замість того, щоб підбадьорити її, крячуть над нею, мов круки... Вона знала, що вони роблять це із співчуття. Але все ж таки їй хотілося швидше втекти звідси, повернутися додому.
— Ну, якщо ти навіть і спробуєш працювати на фабриці, Адася все ж краще віддати. Нікому буде його доглядати. Тобі здається, ти там цілу купу грошей заробиш, а це зовсім не так. Працювати — працюй, а дітлахів улаштуй, як я тобі раджу. Інакше не витримаєш, Ганко, не витримаєш.
— Я спробую, — тихо сказала Танка. — Та ми залишимося вкупі, як досі.
Вона не слухала більше, що кажуть сусідки. Попрощалася і вийшла. Вона ледве йшла по сходах. На неї напали сумніви: чи справиться вона? Чи зможе врятувати від руйнування осиротіле гніздо?
Танка нечутно відчинила двері. В темряві тихо розлягалося цокання годинника. Вона прислухалась до подиху дітей, що спали.
Ні, ні, нізащо в світі! Вони  не  розлучаться!   Нікого з них вона не віддасть чужим людям! Руки по лікті спрацює, ноги по коліна сходить, а мусить, мусить, мусить здужати. Все повинно бути так, наче мама і не вмирала, наче вона тут, з ними. Так, вони сироти, але хай весь тягар сирітства ляже на неї, а не на них. Вона повинна заступити їм матір.
Тихенько, щоб не збудити дітей, Ганка засвітила гасову лампочку. Взяла стареньку, вицвілу фотокарточку матері, що стояла на комоді, і довго-довго вдивлялася в рідне, любе обличчя, якого вже не було на світі. їй здавалося, що мати посміхається, наче задоволена з рішення дочки.
Тепер Ганка була певна, що робить правильно.
Адась повернувся і щось пробурмотів крізь сон. Вона підійшла до нього і ніжно погладила його золотисте волоссячко.
— Вирощу тебе, не скривджу, не віддам чужим, — тихо примовляла Ганка.
І хоч вона знала, що важкий той тягар, який вона бере на себе, проте вся втома після пережитого страшного дня немов відразу минула. Сумніви зникли. Вона відчула себе упевненою і дужою.
— Зможу! — сказала вона ще раз собі, і дітям, що спали, і матері, яка дивилася на неї добрими очима з вицвілої фотокартки.

II. ВЕЛОСИПЕД
На сходах лунають кроки. Зося біжить до дверей. Так, це повертається Ганка. Як повільно вона йде! Напевно, страшенно втомилась.
— Ну, що у вас тут чути? Адась не пустував?
— Ні, — каже хлопчик, уважно дивлячись на пакуночок, який сестра тримає в руці. — Що там?
— Нічого! — сміючись, дратує його Ганка.
— Це щось для мене! Це для мене! — радіє Адась, стрибаючи на стілець, щоб дістати руку сестри, підняту вгору. — Єсть! Дістав! Цукерки!
— М'ятні! Ганко, м'ятні?
— Звичайно, м'ятні!
Зося швидко витягає з печі каструлю і насипає в тарілку борщу для сестри.
— Ого! Гляньте, який розкішний обід вона зварила!
Ганка  весело розмовляє з Зосею й Адасем. Але на серці в неї неспокійно. Сьогодні, в суботу, вона вперше одержала платню за тиждень роботи на фабриці. Треба підрахувати, чи вистачить на все. У неї вирахували трохи за порвані на шпулях нитки. Вона одержала менше, ніж сподівалась.
Коли Адась уже спить в своєму ліжечку, три голови, — темна, Ганчина, і дві біляві, Зосі й Ігнася, — схиляються над столом у вузькому колі світла, яке відкидає гасова лампочка.
— На квартиру треба відкласти...
Ігнась зосереджено записує.
— В крамницю...
— За вугілля...
— Адасеві чобітки віддати полагодити...
— Тепер підрахуй, скільки разом.
Ігнась рахує. Перевіряє ще раз, щоб не помилитись. Ганка кладе на стіл зароблені гроші.
— Ні, невистачить! — каже вона звичайним своїм голосом. А сама в цілковитому розпачі. Вона зовсім забула про Адасеві підметки... І вугілля пішло більше, ніж вона сподівалась. Не-вжепані Тобяк казала правду?
— Ну, не будемо лагодити Адасевих чобіток. І з квартирою можна почекати, адже платити треба ще тільки першого, — безтурботно каже Зося.
— Так, але чобітки діряві, Адась застудиться. На квартиру доведеться відкладати щотижня, а то потім звідки взяти відразу стільки грошей.
Зося зітхає. Ганка, підперши голову руками, дивиться на рахунок, написаний Ігнасем.
— Ну, нічого сьогодні голову сушити! Оплатимо рахунок у крамниці, а про квартиру будемо думати на тому тижні, — радить Ігнась. — Ганко, ти б краще лягла раніше спати. Адже тільки в неділю ти можеш виспатись як слід!
«Справді, нічого не придумаєш. Грошей все одно не прибуде», думає Ганка і лягає спати.
Вранці, коли вона прокидається, сонячне проміння золотистою смужкою лягає на чисто вимиту Зосею підлогу. Зося й Адась сидять за столом. Малий щось малює.
— От виспалась! За весь час!
— А ми вже давно повставали! Тільки сиділи тихо, як мишеняти, щоб тебе не збудити, — каже Адась.
— Як мишенята, а не як мишеняти, — сміється Ганка.
— А як мишеняти краще, — наполягає хлоп'я, випинаючи губки.
Ганка, сміючись, наливає воду в миску.
— А де Ігнась?
— Кудись побіг з самого ранку. Напевне, на велосипеді поїхав: я чула, як він його дістав з комірки.
Ганці трохи прикро. Вона думала, що неділю вони проведуть усі вкупі, а Ігнась взяв та й помчав невідомо куди. Вже більше року, як він одержав цей велосипед і ніяк не намилується ним. Все б тільки їздив та їздив.
— Ну, то й ми також підемо погуляти! Ходімо в парк, га?
— У парк! У парк! У парк! — весело застрибав Адась.
А Ігнась тим часом справді котив на своєму велосипеді. Виїхав з міста на широке шосе. Далеко-далеко вперед тяглася зелена алея високих дерев. Маленькі будиночки ховалися в палісадниках, повних жоржин. Веселий вітер обвівав обличчя свіжістю. Як чудово було мчати по рівній дорозі в синю від легкого туману далечінь! Велосипед котився рівно, скоряючись рукам хазяїна.
«Поїду ще далі, —думав Ігнась, — адже це востаннє!» Він пригадав тепер усі далекі прогулянки, яки йому пощастило зробити завдяки велосипедові. Соснові гайки за містом, мальовничі села, розташовані вздовж доріг, річки, що течуть по золотистому піщаному дну... Він ніколи не побачив би їх, коли б не велосипед, славний, любий велосипед, який за годину-дві може занести далеко від міста, куряви, від вуличного галасу. Велосипед цей він одержав від дядька.  Виїжджаючи з міста, той залишив його племінникові. На красивій сірій рамі, з уже облупленим місцями лаком, знати було сліди двох-трьох років сумлінної служби. Але він міг ще мчати по шляхах легко, мов птах.
Вчора ще Ігнасеві здавалось, що він не віддав би його нікому і нізащо; ще два тижні тому він тільки сміявся, коли Стефан, що працював у перукарні на розі, просив продати йому велосипед. Нізащо в світі! Його чекають далекі прогулянки і давня мрія — подорож велосипедом по всій Польщі.
— Подумай ще, — сказав Стефан, —я дам тобі за нього тридцять злотих.
Але Ігнась сів на велосипед і, весело свиснувши, покотив світ за очі. Це було тільки два тижні тому. Так, але які зміни сталися в його житті за ці два тижні!
Тридцять злотих — це означало заплатити за квартиру і віддати полагодити Адасеві чобітки. Платня за тісну кімнатку з маленьким віконечком була не така вже велика, а швець був знайомий і брав не дуже дорого. Значить, мусить вистачити і на те й на інше. Танка перестане сумувати. Після тижня тяжкої праці вона зможе спокійно відпочити в неділю, не думаючи про те, звідки взяти гроші.
У придорожніх вербах зашумів вітер:
«А ти ніколи вже не помчиш дорогою. Ніколи вже не скупаєшся в річці під нашою тінню! Добре ще, коли пішечки вирушиш у лісок, засмічений папірцями і старими пляшками, куди в неділю висипають юрби людей подихати свіжим повітрям. Ти ніколи не почуєш, як свистить у вухах вітер... Ах, ці велосипедні прогулянки!»
— А сумна Ганка, а заплакана Зося, а застуджений Адась! — сказав Ігнась вголос так дзвінко, що навіть гуска,
яка шкутильгала по краю дороги, залопотіла крилами з переляку.
Він засміявся і повернув назад. Низько схилившись над кермом, він щосили натискував на педалі і вихором мчав до міста, що виростало перед його очима, випливало все чіткіше, все ближче.
В'їхавши в місто, він стишив хід. Стефана не довелося довго шукати — він гуляв перед домом, на розі.
Сторгувалися в одну мить. Ігнась, побрязкуючи в кишені грішми, пішов додому.
Всі вже повернулися з прогулянки. Ганка поралася біля печі. Зося швидко чистила картоплю.
— Де ти був?
— Ого-го! Довго розповідати...
Адась відразу ж кинув дощечки, які він марно намагався збити кривим цвяшком.
— А що було? Як це було? — допитувався він зацікавлено. — Розкажи! Зараз він нам розкаже історію! — повернувся він до Зосі з переможним виглядом, наче це була його заслуга.
— Ну от... вийшов я прогулятись...
— Напевне, виїхав?
— Ну, нехай виїхав. їду собі, їду дорогою, раптом з-за дерева виходить високий добродій...
— Ну й що? Ну й що?
— Чемно вклоняється мені...
— Тобі вклоняється? — здивувався Адась.
— А ти що думаєш, малий? Мені, Ігнатієві Сельському, не кому-небудь. І каже: «Пане, чи не можу я запропонувати вам невеличкий подарунок? Мені саме нікуди дівати тридцять злотих...»
— Дурниці! — обурилася Зося.
— Дурниці? А це що?
Ганка й Зося вражено дивилися на монети, які блищали на столі.
— Що це, Ігнасю?
— На квартиру й підметки, — сміявся Ігнась. А вигляд у нього був такий щасливий, наче він зовсім забув у цю хвилину, що це був разом з тим і посвист вітру у вухах, і схилені над дорогою зелені верби, і дзюрчання річки, і всі невідомі шляхи Польщі, що чекали його в майбутньому,
— Ігнасю! Що ти зробив? — стурбувалася Ганка.
— Убив крамаря внизу, в магазині, — відповів, сміючись, Ігнась. — Що ти на мене так дивишся?
Ганка вибігла з кімнати. Чути було, як вона пересуває речі поруч у комірці.
— Ти продав велосипед, Ігнасю?
— Ну, продав! Що ж із того?
— Нічого, — сказала Ганка. В очах її блиснули сльози.
Вона добре розуміла, якою ціною заплатив Ігнась за підметки Адася, за квартиру, тобто за їх спокій, за дах над їх головами. Вона знала, що це був свіжий подих вітру на обличчі, і шепіт верб, і хлюпотіння річки, і далекі, невідомі, чудесні шляхи всієї країни, якими ніколи вже не поїде сірий велосипед, керований рукою Ігнася.

III. ПОЖЕЖА
О шостій годині ранку Ганка виходила з дому. До фабрики було далеко, а на трамвай не можна було витрачати гроші. О сьомій годині вона вже повинна була стояти біля машини, яка намотує білу бавовну на великі гудучі шпулі.
О-пів на восьму біг до школи Ігнась. Кроки його гриміли по дерев'яних східцях, немов гарматна канонада.
Зося  залишалася  сама з Адасем. З серйозним виглядом вона надягала синій фартушок і починала прибирати.
— Не лізь під щітку! Адже мені треба підмести.
— Тільки залиш хоч одну крихту.
— А навіщо? На підлозі повинно бути зовсім чисто.
Хлопчик замислився.
— А що буде, коли прийде миша?
— Яка миша, Адасю?
— Така собі, звичайна миша. Що вона їстиме?
— Тут немає мишей.
— Єсть. Коли ти замітаєш, миша пищить. Ти послухай. Вона плаче, що їй нічого буде їсти.
— Ах ти, дурненький! Це щітка так рипить. Треба попросити Ігнася міцніше прибити її до держална, бо вона ледве тримається.
— Щітка? — розчаровано питає Адась.
— Звичайно, от послухай.
Справді, щоразу, коли Зося міцніше притискала її до під лоти, щітка легенько рипіла. Адась засмутився.
— А я думав, миша. І що вона буде наша власна, моя й твоя. І ми будемо їй давати крихти. А можна її приручити?
— Звичайно, можна. Адже бувають білі миші, я бачила у кравця в скляній банці. Вони ручні.
— А тепер що ми робитимем?
— Тепер ти підеш в садочок, пограєшся з дітьми, а я побіжу в крамницю.
— Потім я допоможу тобі чистити картоплю. Добре?
— Добре. А зараз підемо. Руки у тебе чисті?
— Ось...
Адась простяг ручки й широко розчепірив пальчики, щоб видко було, що вони чисті.
— І потім у садку вони все одно забрудняться, — серйозно сказав він.
Вони разом зійшли по сходах.
Сад — це був, власне, великий двір з одним-єдиним кривим кущем бузку. Тут збиралася гратись дітвора з усього будинку. З віконця кімнати на першому поверсі, де жив швець, сумно дивився на дітей блідий Хаїмок, його син.
— Тільки гляди не забруднись, Адасю!
— Не забруднюсь. Ну, а коли трішечки, так можна буде почистити щіткою. Добре?
Зося не відповіла. Вона швидко пробігла в темну арку воріт і вийшла на вулицю, а через кілька хвилин уже поверталася з кошиком, повним картоплі й капусти. Побачивши її, Адась побіг назустріч.
— Що купила?
— Все найсмачніше. Тільки побудь ще трохи тут, Адасю, я помию вікно. В що це ви граєтесь?
— В чорне опудало! Ти не боїшся чорного опудала?
— А хто у вас зараз чорне опудало?
— Юзек.   А я зовсім  не боюся,  хоч  він  і гарчить так страшно.
Зося засміялась і зайшла в сінці. Кумедний цей Адась! Такий малий і такий серйозний...
Зійшовши на сходи, вона одразу почула, що пахне паленим.
Що це може бути?
Пахло дуже неприємно, на площадці другого поверху дим ятрив очі. Що ж це? На одну мить майнула думка, чи не в них це горить. Але ні, вогонь у них в пічці давно згас. Дим ішов, очевидно, звідкілясь з іншого місця.
Чим вище вона сходила, тим більше було диму. Тепер вона вже знала: це з квартири Калиновської. Зося жахнулась. В цей час там нікого не бувало дома, крім старої паралізованої бабусі, яка завжди лежала в ліжку. У дівчинки затремтіли руки. Вона впустила кошика і підбігла до дверей Калинов-ських. Там крізь щілину під дверима на східці повзли струмки диму.
Що робити? Кричати, кликати на допомогу? Хто ж у цей час буває вдома? Тобяк, напевне, пішла прати; в усіх квартирах самі тільки діти. Кричати ні до чого.
Зося постукала кулаком у зачинені двері. Звідтіля почувся ледве чутний стогін.
Не роздумуючи більше ні хвилини, вона натисла ручку дверей і вбігла в кімнату. їдкий дим ударив їй в обличчя. В кімнаті було майже зовсім темно. Клубився дим. Тепер він густою хмарою ринув на Зосю у відчинені двері.
— Пані Калиновська! Пані Калиновська! — гукнула Зося.
Нічого не бачачи в диму, вона повільно посувалася вперед,
простягши руки, наче захищаючись ними.
— Пані Калиновська!
їй відповів кволий стогін. Дівчинка кинулась вперед, спотикаючись об меблі. Нарешті вона наштовхнулась на когось, що лежав на підлозі. Так, це не міг бути ніхто інший, як паралізована бабуся. Очевидно, затлілась підлога біля пічки, і хвора сповзла з ліжка, щоб загасити вогонь. Зося почувала запах паленого ганчір'я: на Старій, напевне, затлілась одежа. Зося навпомацки добралась до вікна, штовхнула його. Воно широко розчинилось, і сильний протяг підхопив клуби диму.
Стало світліше. Зося остовпіла: яскравий вогник зміївся по кофті Калиновської, яка лежала на підлозі.
На хвилину Зося розгубилась. Що робити? Де тут знайти воду? Як допомогти?
На щастя, вона згадала оповідання з книжки Ігнася. Вона зірвала з ліжка якусь ковдру і накинула на палаючу кофту. Міцно притискувала руками, приглушуючи вогонь. Зовсім не помічала, що стоїть колінами на трухлявих, гнилих дошках, які не горіли, а тліли гарячим жаром, не почувала опіків на руках. Потім схопила відро, що стояло в кутку, і вихлюпнула воду на підлогу. Засичало. Густі клуби диму й пари шугнули в повітря й знов опали. В кімнаті посвітлішало. В цю хвилину на сходах залунали кроки.
— Ой-ой! Пожежа! — закричала двірникова жінка. За нею біг ще хтось. Почувши голоси, відчувши, що вона вже не сама, що небезпека минула, Зося знепритомніла: Вона майже не почувала, як її підняли з підлоги. Наче крізь туман бачила, як двірничиха і служниця з першого поверху несуть на ліжко паралізовану бабусю, як вони пораються в кімнаті, як ллють ще воду на підлогу.
— Бідолахо ти моя, адже в тебе руки опечені. І як тільки, Іоасю, вона не побоялась кинутись у вогонь!
— Тут був дим, — тихенько сказала Зося.
— І дим, і вогонь, і все! Згоріла б зовсім бабуся, коли б не ти! А так тільки й того, що перелякалась... Ну як, пані Калиновська, болить у вас що-небудь?
— Ні... Я тільки від диму вчаділа... Дверцята не зачиняються, давно кажу: полагодити треба. Та де там! Всі пішли, вугілля висипалось...
— Треба було кричати!
— Ох, кричати, кричати... Невже я не кричала? Та хіба мене хто почує? Злізла я з ліжка, на руках доповзла до пічки... А там уже нічого не чула... Згоріла б, ніхто й не почув би.
Іоася оглядала Зосині руки.
— Здорово попечені... Дуже боляче?
Але Зося майже не відчувала болю. Не думала про це.
— Нічого. Тільки  як тепер приготую обід?
Іоася погладила її по голові.
— Та ти не турбуйся, я допоможу тобі. А зараз треба бігти в аптеку, аптекар дасть тобі що-небудь для рук.
Бабуся повернулась на ліжку.
— Панно Іоасю!
Дівчина нахилилась до неї. Бабуся дістала з-під подушки злотий.
— Скажіть, панно Іоасю, аптекареві, щоб він дав хороші ліки, найкращі, які тільки в нього є.
Зося, спустивши очі, слухала благословення і слова подяки. Вона дуже зраділа, коли можна було, нарешті, піти. Руки тепер дуже боліли, спереду на сукні було пропалено велику дірку.
— Нічого, це можна буде залатати, — втішала її Іоася. — Молодець ти, дівчино!
Те саме сказав і аптекар, змазуючи опіки лляною олією з вапняною водою. А Іоася щебетала без упину, йдучи до аптеки й назад, вона встигла розповісти історію про пожежу хазяйці пральні, пекареві, крамарці, хлопчикові з перукарні і ще десятьом чоловікам. Зося йшла все швидше. їй було незручно, що всі на неї дивляться й дивуються, наче знов знайомляться з нею, з Зоською Сельською, яка народилась у цьому ж будинку, на цій вулиці і яку всі знали тут з пелюшок.
Коли вона спинилась, нарешті, у себе в дворі, назустріч їй вибіг Адась, схвильований, з червоними плямами на щоках.
— Як це було, Зосю? Ти не згоріла? А вогонь був великий? Юзек каже, сягав аж під самий дах... А чому руки в тебе зав'язані?
— Зося опеклася, — сказала Іоася.—Тепер, Адасю, ти не повинен пустувати й докучати їй.
— Я буду чистити картоплю.
— Ну от і підемо, — засміялась Іоася, — разом будемо чистити.

IV. КУЩ БУЗКУ

Горіхи перлами біліли по ліщині.
Ожина повилась,  прослалась по долині.


Зося поклала книгу на коліна.
— Подумай, Ганко, як там було гарно. Хотілося б мені коли-небудь побути в лісі...
Ганка вдала, що не чує. Лагодила далі свою єдину сукню. Що, власне, могла вона відповісти сестрі? Так, звичайно, десь, може, навіть не так далеко, є такі ліси, про які писав Міцкє-вич. Ліси, де шумлять високі дерева, ліси, повні веселого щебетання пташок, зелені, запашні, чудесні.
Але ніхто з них чотирьох ніколи не бачив такого лісу; хіба, може, Ігнасеві траплялося заїхати на велосипеді так далеко, їй, Ганці, ліс був знайомий тільки з книжок. І їй зрозумілий був сум, що звучав у голосі Зосі. Правда, мати теж часто розповідала їм про ліс. Адже до того, як вона приїхала в місто й вийшла заміж, вона жила на селі. Вона ніколи не забувала села. Приходила з фабрики втомлена, кашляючи від бавовняного пилу; але варт було тільки Адасеві попросити, і вона починала розповідати, як жила в своїх рідних Заєнчниках, на високому березі Бугу. Невеселим було, мабуть, це життя сирітки, що була наймичкою в чужих людей, а все ж таки мати згадувала цей час з хвилюванням. Адась і Зося чудово знали, який вигляд має Буг, як літають над ним білі чайки, як хлопчики й дівчатка збирають чорниці у великих лісах, як на стежці в ялиновій хащі можна зустріти рудого лиса.
«Якщо нам коли-небудь буде житися краще, неодмінно поїдемо на село», завжди казала мати.
Але ніколи, навіть як живий ще був тато, їм не жилося так добре, щоб можна було дозволити собі куди-небудь поїхати.
— Ганко, ти не слухаєш?
Голос сестри вивів Ґанку з задуми.
— Слухаю, слухаю, Зосю... Я тільки так, замислилась...
— Про що?
— Та от про ліс... і взагалі...
— Знаєш, коли б у нас був хоч садок—такий, як на Слизькій вулиці, куди пані Тобяк ходить прати.
Зося підійшла до вікна і глянула у двір. Похмурий, сірий двір міського кам'яного будинку. Єдиним шматочком зелені був тут кущ бузку, який тулився до стінки своїми тоненькими гілками. Ні, тут не було гарно, ні!

— Де  червоніє цвіт зелених конюшин.
Де гречка, наче сніг, свиріпа, як бурштин... —


продекламувала Зося вірші з «Пана Тадеуша», які запам'яталися їй.
Не всі слова були їй зрозумілі, але, напевне, це щось надзвичайно гарне. Такі квіти, як у вітрині квіткової крамниці в центрі міста.
Ігнась підвів голову від зошита. Звичайно, коли він готував уроки, він зовсім не чув, що робиться навкруги, хоч з гармат стріляй. Але зараз крізь складні розрахунки хитромудрих задач до нього дійшов повний суму голос Зосі.
— Ой-ой, як розчулилась! Адже можна буде на той рік поклопотатись, щоб тебе взяли в шкільну колонію, — от і побачиш ліс і все там... Подумаєш, звичайнісінька конюшина.
— Еге, легко тобі казати: звичайнісінька конюшина! А чи багато у нас у дворі цієї звичайнісінької конюшини? А в колонію Маня от уже третій рік хоче потрапити, та нічого не виходить.
Зося ладна була заплакати. Вона й сама не знала чому, але саме сьогодні, читаючи «Пана Тадеуша», вона дужче, ніж будь-коли, відчула свою кривду, кривду міської дитини, відгородженої сірими мурами кам'яних будинків від чудес природи.
— Коли б хоч цей бузок цвів як слід!
— А тобі б хотілось, щоб він зацвів тепер, у листопаді?
— Ні, але йавесні...
— А навесні... І так дивно, що він досі не засох, — зауважила Ганка.
Справді, не легко жилося тут нещасному кущикові бузку. Малята вічно вилазили на його тоненький, кволий стовбур; кожен, хто проходив мимо, смикав його; земля навколо нього була втоптана, тверда, мов камінь. Не раз кинута ким-небудь ганчірка повисала на кущику, ламаючи гілки і заслоняючи від них навіть ту нікчемну кількість сонячного світла, що доходила до нього.
— А я знаю! — раптом переможно об'явила Зося.
— Що ти знаєш?
— Я зроблю так, щоб навесні наш кущ бузку зацвів так само, як інші.
— Ти так зробиш? — здивувався Адась, широко розплющуючи блакитні очі.
— Зроблю. А ти мені допоможеш. Правда, Адасю?
— Допоможу, — відповів серйозно малий, не розуміючи, власне, чим він може допомогти. Може, Зося вигадала які-небудь чари?
Але чар тут не було ніяких. На другий день, прибравши кімнату, Зося взяла братіка за руку і пішла з ним на квартиру до двірника.
— Здрастуйте! — сказала вона, чемно уклонившись.
Двірник був не дуже привітний, завжди гримав на дітей.
— Ну, що там?
Зося пояснила йому. Сказала, що хоче доглянути кущ бузку, обкопати його, зробити це як треба. І дуже просить позичити лопату й граблі.
Двірник незадоволено забурмотів, але пішов у сарай і дав Зосі інструменти.
— Тільки, гляди не поламай, а то погано буде!
Ну, звичайно, вона принесе назад, нічого не зіпсує. Закинувши на плече лопату й залізні граблі, Зося пішла в куток двору.
Кущ бузку зблизька мав ще гірший вигляд, ніж здалеку. Сумно звисали поламані сухі гілки. Рудий пучок насіння, що залишився після єдиної китиці квітів, якій пощастило розпуститися  навесні,  стримів  угору. Тонкий стовбур був кривий, на ньому виднілися сліди чийогось ножика.
— Ну, що ж ми будемо робити? — допитувався Адась.
— Насамперед треба скопати землю. Бачиш, тверда, як камінь!
— А я буду згрібати сміття!
— Добре, тільки гляди не поколися граблями.
Адась глянув на сестру.
— Адже я зовсім не такий уже маленький, я тільки такий вигляд маю, — сказав він, випинаючи губки, і з поважним виглядом почав згрібати сміття.
Чого тільки там не було: черепки від розбитого горщика, іржавий дріт, і уламки цегли, і ганчір'я, і папір! Занедбаний бузок ріс наче посеред справжнього смітника.
Зося почала копати. Щосили натискала вона ногою на лопату. З неприємним скреготом входило вістря в щільно втоптаний грунт. Зося аж спітніла, поки, нарешті, навколо куща утворилося невеличке кільце скопаної землі. Адась граблями розбивав грудки.
Мжичив дрібний дощик, і на дворі, коли вони прийшли, було зовсім порожньо. Проте незабаром навколо них зібралась ціла юрба дітей з усього будинку.
Хлоп'ята спершу кепкували з Зосі: от, мовляв, яка садівниця знайшлась! Але потім усі жваво зацікавились питанням, як врятувати бузок.
— Треба полити його гноївкою, буде краще рости, — з виглядом знавця заявив син слюсаря, Владек.
— Хотів би я знати, де ми візьмемо цього гною, — з гримасою зауважив худорлявий Манек.
Але Владек уже схопив іржаву діряву каструлю, що стирчала із смітника, і вибіг за ворота.
— Знаю! До Мошека-молочника пішов!
— Багато він принесе в дірявій каструлі!..
Проте Владек зумів улаштуватися. Він заткнув дірку ганчіркою і незабаром повернувся, з переможним виглядом несучи гній.
— Дістав! Коли треба буде ще, він дасть мені! Адже в нього чотири корови!
— Фу, як смердить! — скривилася з огидою кравчишина Стефця, яку всі звали Стефуня-лялюня.
— Нічого, нічого! Зате як буде пахнути бузок!
Владек старанно полив гноєм кущ і недавно нагостреним складаним ножиком підрізав поламані гілки. Двірників Генек вбив у землю кілок і прив'язав до нього мотузочком кривий стовбур. Загалом усі, навіть ті, хто досі найбільше псував кущ, раптом почали палко за нього піклуватись.
— На зиму добре було б закутати соломою!
— Дурний! Це троянди кутають, а не бузок.
— А бузок хіба не замерзне?
— Бачиш, досі не замерз! Значить, і не замерзне.
— Можливо... —Манек не зовсім був ще переконаний.
— От і готово! — раділа Зося. їй здавалось, що бузок відразу став зовсім інший.
— Готово! — насмішкувато підтакнув Рудек з підвалу. — Можна починати ламати!
Владек вийшов на середину кола, що утворилося навколо куща.
— Хлопці й дівчата, і взагалі всі! — почав він урочисто. — Як собі хочете, але я заявляю вам, коли хто з вас тут потопче землю або навіть одну гілочку зламає, ну, тоді він матиме справу зі мною!
— Диви, який знайшовся! — з викликом буркнув Рудек, але Владек не звернув на нього ніякої уваги.
— Чому б нам не мати бузку? Навесні він буде цвісти, і буде красиво на дворі. Хіба неправда?
— Звичайно, звичайно! — палко підтримала Зося, а за нею й інші дівчатка.
— Владек! Ти підеш додому? Дощ ллє!
Це слюсарева жінка, висунувшись з вікна, сердито гукала сина. Справді, дощ лив щосили. А вони, заклопотані бузком, цього навіть не помітили! Купка дітей швидко розбрелась і розбіглась по під'їздах.
— А завтра вранці, коли я встану, бузок уже буде цвісти? — щебетав Адась, хутко біжачи за Зосею,
— Ні, дурненький! Цвістиме він тільки навесні! Буде ще листопад, потім зима, а потім тільки весна, багато, багато ще пройде неділь.
— А тоді вже напевне зацвіте?
— Напевне! — підтвердила Зося, міцно обіймаючи братіка, щаслива з того, що навесні на їх сумному дворі зацвіте веселий бузок.

V. НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК
В той час, коли Ігнась сидить у школі, Зося прибирає і варить їсти, а Ганка працює на фабриці, Адась грається у дворі. Щодня він оглядає кущ бузку: а що як всупереч Зосиним словам, бузок надумається і почне цвісти вже зараз?
Хоч, правда, ранкові заморозки вже дужчають і, як каже пані Тобяк, от-от піде сніг.
Все йде добре. Аж ось одного разу трапився нещасливий випадок.
Ще здавна Адася вабить вулиця. Не те щоб піти куди-небудь з Зосею чи з Ганкою. Це не так цікаво! Адже так він часто ходить. А от самому, як старші хлопчики, і навіть не старші — наприклад, хоча б Едек: він зовсім не старший від нього, а вже, кажуть, чіпляється на трамваї. Тільки він, Адась, завжди був, як сміялися хлоп'ята, «маминим синочком». У сім'ї він наймолодший, хворобливий, і мама завжди страшенно за нього боялась. А тепер сестри. Тим-то він і не такий, як його ровесники, нібито менший за них.
А цікаво на вулиці! Ідуть підводи, інколи промчить автомобіль, а там, за рогом, повзе трамвай, немов великий жук.
Вабить, кличе до себе темна арка воріт. Адась знає, що робити цього не можна, що Зося сто раз просила його: «Гляди, Адасю, не виходь на вулицю!» Але він не може стриматись.
«Тільки на одну малесеньку хвилиночку!» думає він і боязко поглядає на вікно, що там, на горищі, А що як Зося саме в цей час дивиться, що він робить!
Але у вікні не видно русявої голівки сестри. Адась струшує з долоні пісок і виходить.
На вулиці людно: саме базарний день, і з міської площі їде багато селянських возів.
Адась стоїть і дивиться кругом. Коні в возах різні — гніді, сиві, каштанові. Сам того не помічаючи, хлопчик сходить на брук.
— Гей, малий, бережись! — лунає раптом вигук над самою його головою.
Адась швидко відскакує і прямо під велосипед, що їхав позад нього. Ніхто не винен — ні велосипедист, який так міцНо натис на гальмо, що колеса зарипіли по бруку, ні візник, який відразу звернув набік. Але справа від цього не міняється: Адась лежить на бруку і зовсім не розуміє, що з ним діється. Наче в тумані, йому здається, ніби щось його дивно заколисує, все тіло пронизує гострий біль. Хтось плаче біля нього, хтось голосно говорить щось, але слова не доходять до його свідомості.
З напівнепритомності його пробуджує ще гостріший біль. Над ним схилився якийсь високий пан і обмацує ногу.
— Тихше, Адасю, тихше, — каже Зося, міцно обіймаючи його.
Адась відчуває на обличчі мокрі краплинки. Але це не доїц. Це Зося плаче. Адась оглядається навколо. Це вже не вулиця і не їх кімнатка. Крізь великі матові шибки сіється бліде сонячне проміння.
Жінки в білих халатах снують по великій кімнаті.
— Я не хочу сюди! — кричить Адась.
— Тихше, тихше, це лікарня! — шепоче Зося, злякано дивлячись на лікаря. її зовсім не хотіли сюди пускати, хоч добросерді санітари «швидкої допомоги», що приїхали по Адася, дозволили їй доїхати з братіком до самої лікарні.
Справді, лікар дивиться на неї і каже:
— А тепер іди додому. Малому доведеться зрощувати ногу.
Вона зламана. Рани на голові — це дурниці, заживуть через кілька днів. Іди додому і скажи батькові, щоб прийшов сюди.
У Зосі тремтять губи.
— У нас немає тата...
Лікар розгублено погладжує невеличку, підстрижену клином борідку.
— Гм... гм... Ну, добре... Тоді хай прийде мати.
Очі Зосі, ледве встигнувши висохнути, знов наповнюються сльозами.
— І мами у нас теж нем,ає...
Лікар ще більше розгублюється. Він не знає, що сказати.
— Може Гані прийти? Ганя—це наша сестра, найстарша,— пояснює Зося.
Лікар помітно радіє.
— Ну звичайно, звичайно, хай прийде. А ти біжи додому. З цим молодцем тут нічого поганого не станеться.
Зося несміливо виходить. Ще в коридорі вона чує розпачливий крик Адася.
— Не хочу! Не хочу! Зосю! Зосю!
Вона біжить з лікарні, а навздогін їй все лине цей розпачливий крик. Що тепер буде? Ця зламана нога... Ганка вже, напевне, вдома, їй вже сказали...
Так, Ганка вже знає. Увечері вона йде в лікарню. Повертається похмура, як ніч. Погані справи з ногою Адася. Хто знає, може, він все життя буде шкутильгати.
І довго тієї ночі ніхто не спить у кімнаті на горищі.
Тяжко Ганці другого дня іти на фабрику. Так хотілося б піти до Адася. Але не можна. Хворих можна одвідувати тільки двічі на тиждень, по обіді.
Швидко крутяться шпулі, швидко навиваються нитки, швидко доводиться Ганці бігати вздовж прядильної машини, щоб зв'язувати порвані нитки. І так день у день, день у день.
І ні на хвилину Ганка не може за роботою перестати думати про братіка.
Адась лежить і лежить у лікарні. Нога зростається погано.
Хлопчик   повертається   додому   схудлий,   слабенький,   шкутильгає.
— Це пройде, — каже лікар. — Потрібні тільки масаж і електризація.
Ганка в цілковитому розпачі. За час хвороби Адася вони заборгувалися в крамниці, позичили грошей у булочниці, вдома немає ні гроша. Значить, Адась залишиться кульгавим на все життя.
Всі неприємності, всі прикрості, пережиті раніше, раптом бліднуть і стираються в Ганчиній пам'яті. Все це були дурниці, дрібниці, не варті уваги.
Вона забуває про-перші дні праці на фабриці, коли вона поверталась додому змучена і така втомлена, що не могла заснути, а від безупинного стукотіння машин у неї нестерпно боліла голова. Забуває про хвилювання, пережиті, коли Зося опекла руки. Що значить все це в порівнянні з тим, що Адась, мамин улюбленець, ніколи вже не буде такий, як інші діти, ніколи він не зможе бігати, а злі хлопчиська будуть сміятися з нього!
Ганка блідне, худне. Під очима з'являються червоні кола від частих сліз, які вона потай проливає ночами, ховаючи обличчя в подушку, щоб не бачили молодші.
— Щось не гаразд із тобою, Ганко, — каже шпульниця Кор, яка працюєз нею по сусідству.
Ганка опускає руки. Запалими очима дивиться на товаришку.
— Братік...
Слова застрягають у неї в горлі. Але добрі очі Кор дивляться на неї так співчутливо, що ніяковість швидко минає. Похапцем, в перервах між зв'язуванням ниток, Ганка розповідає їй все. Про батька, про матір, про сестру, про братів там, у кімнаті на горищі. Кор слухає.
— А це, знаєш, недобре, що ти ніколи нічого не розповідала, — нарешті зауважує вона.
— Навіщо? — сумно запитує Ганка і знов біжить вздовж верстата, ловить нитки, похапцем зв'язує їх тремтячими пальцями. Треба бути дуже уважною, не можна, щоб у неї ще вирахували тепер, коли так тяжко, коли кожен злот потрібнішии, ніж завжди.
Товаришка більше нічого не говорить. Вона так само, як і Ганка, поринула в роботу.
Через два дні хтось стукає у двері їх кімнатки. Ганка відчиняє.
Це Кор і Ковальська, та, що працює за ткацьким верстатом.
— Ось ми зібрали поміж себе — шпульниці, верстатниці й укладальниці. Всі жінки на фабриці. Це тобі на ці самі масажі.
Ганка стоїть, мов скам'яніла. Безтямними очима дивиться вона на жінок, наче бачить їх уперше в житті. А це ж ті самі, поруч з якими вона щодня стоїть на фабриці. Та сама Кор, з сивиною на скронях, і та сама весела худа Ковальська.
— Ну, що ж ти стоїш? Полічи й бери!
Руки у Ґанки мов дерев'яні. Вони ніяк не можуть простягнутися по гроші. Бачачи це, Кор, кладе їх, нарешті, на стіл. Дрібні стерті монети, півзлотки, злоти — гроші, зароблені тяжкою працею на фабриці, випрядені з шпуль бавовни, витиснуті тяжкою рамою верстатів, набряклі задухою фарбарні, просякнеш бавовняним порохом, часто здобуті ціною хвороби і каліцтва.
— Як же так... Як же так...— беззвучно повторює Ганка.
Але Кор енергійно махає рукою:
— Та не стій же ти, люба моя, як стовп! Нещастя з людьми трапляються, то як же не допомогти один одному? Та ще на фабриці на одній роботі стоїмо, все з тією ж самою бавовною. Що ж це було б?
Губи Ганці беззвучно ворушаться.
— Та ти без церемоній! Справа звичайна — одне одному допомагати! А коли з кимсь іншим трапиться що-небудь, то й ти, як настане кращий час, допоможеш! Це ж не крадене, це ж не милостиня. Від щирого серця даємо. Ділимось по-братерському.
У Ґанки Тремтять руки. Вона не знає, Що робити. Грубий голос робітниці звучить у цю хвилину як голос матері.
— Адже все-таки людина людині не вовк.
Ганка кладе руку на гроші. Та ж це здоров'я Адася, кінець нещастю.
— Як мені...
— Та не дякуй ти, не дякуй, нема за що! Сьогодні ми тобі, завтра ти нам допоможеш. Звичайна справа!
Вони виходять. Ганка довго стоїть за столом. От і немає більше турботи! Про неї потурбувалися всі — і шпульниці, і верстатниці, і навіть ті, з пакувальної, з якими вона ніколи й не зустрічалась. Вони зрозуміли її горе, як сестри. Допомогли. І Ганці здалося, що' вона живе у великій сім'ї. Всі жінки, що працюють там, у гуркоті машин, у бавовнянім поросі — все це її сестри. Та й тут, у будинку, є багато хороших, близьких людей.
І їй стало радісно, що в неї так багато рідних сердець, так багато дружніх рук, така величезна сім'я людей праці. Інколи втомлені, роздратовані, вони могли навіть зачепити її, навіть скривдити. Та коли з ким-небудь трапиться нещастя, відразу стає видно, скільки доброти й тепла криється в кожному з них. Виявлялось, що всі люди праці—брати.

VI. ХАШОК
Адась потроху видужує. Спочатку він ходить на костурах, потім — спираючись на палицю. І, нарешті, може сам вийти на двір.
— Дивись тільки, Адасю, обережніше, дивись, обережніше! — просять його Ганка і Зося.
— Та я ж обережно, — широко розводить Адась руками, — я ж завжди обережно. Це той був необережний, той, що їхав на велосипеді.
І знов, як раніше, Адась грається у дворі. Тільки тепер ворота не ваблять його. Надто сумно скінчилося його самостійне знайомство з вулицею.
Двір, або, як називають його діти, «сад», — найголовніше місце для всіх дітей будинку. В інших будинках бувають справжні садки, бувають на вулицях скверики, в яких можна гратися. Звідси до парку далеко, вулиця брудна, нудна. А в будинку сила-силенна дітвори. По дерев'яних галереях, що тягнуться вздовж усіх поверхів, безупинно лунають дитячі кроки. Вдома матері дратуються:
— Не плутайся під ногами!
— Не мороч мені голову!
— Ішов би ти, нарешті, у двір!
Матері втомилися від тяжкої праці, змучені вічними злиднями, неодв'язною думкою про те, як звести кінці з кінцями, чи буде завтра що покласти в горщик. Тут недовго й стусана дістати, якщо навернешся невчасно на очі. І тому краще за все, коли дома робити нічого, вибігти у двір. Тут зустрічаються всі діти з усіх поверхів обох під'їздів. Точніше — не всі: Хаї-мок, син шевця, тільки з вікна дивиться на веселі ігри дітей.
У дворі є пісок, в якому граються найменші. Там багато місця, є де побігати, поскакати, погратись. Двірників Генек уміє вилазити на дах сарая і стрибати звідти, інші не зважуються. Вони надто малі, бояться. Генек—найсґарший, тобто не найстарший з усіх дітей в будинку, але старший серед тих, що граються в дворі. Адже більші хлопці, як наприклад Ігнась, двору не визнають.
— Це для малюків,— кажуть вони, вирушаючи на незабудовані пустирі, далеко за парк.
Малюки дуже вдоволені з цього. Куди краще гратися без великих хлопців. Ті дражнять їх, і починаються бійки.
З того часу як Адась після хвороби почав гратися в дворі, Зося ввесь час підбігає до вікна подивитися вниз, як він там. І Танка, хоч вона і втомилась, часто, повернувшись з фабрики, сходить вниз і дивиться, чи не надто втомлюється Адась, чи не надто він напружує ледве загоєну ногу.
І тоді вона бачить у вікні шевця бліде личко Хаїмка і його великі чорні очі, що з сумом дивляться на дітей. Хаїмок дивиться, як вони бігають. Ворушить губами, коли Генек починає лічилку: «Ентлички, пентлички, червоні столички, на кого попаде — той шукати піде».
— А чому Хаїмок не грається з вами? — запитує Ганка, коли задиханий братік підбігає до неї.
— Знаєш, він хворий, йому не можна, — пояснює Адась.
Але через кілька днів, коли Ганка повертається з фабрики, вона застає Хаїмка в дворі. Діти граються, а він боязко стоїть біля стінки і дивиться на них широко розплющеними очима.
— Чому ти не граєшся? — запитує Ганка.
— Він не вміє бігати,— хутко пояснює Стефця, але в цей час озивається Генек:
— Ми не хочемо гратися з ним.
Ганка начебто не чує, що сказав Генек. Вона бере Хаїмка за руку.
— Ти не вмієш швидко бігати?
— Я довго хворів. Мені не можна,— тихо відповідає Хаїмок і низько схиляє голову.
— От бачите, Хаїмок був хворий, от чому. Зовсім як Адась, — адже він теж лише кілька днів бігає так само, як ви. — Але ти, напевне, вмієш робити щось інше, правда, Хаїмок?
Хаїмок переступає з ноги на ногу, щось обмірковуючи.
— Я знаю казки... всякі... І різні історії теж... Коли я лежав у лікарні, мені сестра приносила багато книжок з бібліотеки. Так я пам'ятаю.  
Двірників Генек уже не випинає зневажливо губи. Він слухає. Слухають і інші, уважно слухають, що каже Хаїмок. Ганка стискає в своїй руці руку хлопчика, наче бажаючи підбадьорити його.
— І можеш їх розповісти?
Сумне личко Хаїмка яснішає.
— Можу, можу. Адже я дідусеві завжди розповідаю, бо він сліпий і не може читати.
Коло дітей змикається тісніше. Тепер і Хаїмок у цьому колі. Він уже не самотній
— Про Алі-бабу знаєш? — запитують його.
— Про Алі-бабу теж... А недавно я читав про диких гусей і як один хлопчик літав з ними... — несміливо каже Хаїмок.
Дитячі очі спалахують цікавістю. Тут, у дворі, єдиною книжкою був старий календар. Але в найцікавішому оповіданні не було останньої сторінки, і ніяк де можна було дізнатися, чим воно закінчується. А цей Хаїмок, подумайте, каже, що читав багато книжок.
Танка кладе руку на плече хлопчикові. Це немов надає йому сміливості. Він почуває^себе безпечніше.
— І ще... я можу зробити сонячного годинника. Тільки це не зараз... це опівдні треба робити, коли є сонце.
— І можеш дізнатись, котра година? — розпитують Генек і Сташек, ті двоє, які раніше більш за всіх дражнили Хаїмка.
— Побачите завтра, — каже Ганка, — а тепер грайтесь, не все ж вам бігати. Можете гратися у фарби або в золоту кулю...
Розваг багато. Ганка йде нагору. Хаїмок залишається з дітьми. Спочатку він — червона фарба, потім він тримає золоту кулю. А потім загадує дітям кумедні загадки. На дворі вже не так гамірно, а ігри все цікавіші...
Адась повертається додому задоволений.
— Знаєш, він нам розповідав про хлопчика, якого карлик обернув на карлика, і, знаєш, він нам розповідав про диких гусей і про гусака, який полетів з ними, — знаєш, такий свійський гусак. Ще він нам розповідав про таких ворон, і ще розповідав про лисиць, знаєш?
У Адася палають щоки, так все це було цікаво.
— А завтра він нам зробить сонячного годинника. І ми завжди будемо знати, котра година. І він сказав, що Генек завжди бив його, а він на нього не сердиться, і годинник буде для всіх, і для Генека теж.
Ганка усміхається. Малий в захопленні вимахує руками. Він страшенно схвильований. Навіть Ігнась підвів голову од книжки і слухає. Увечері, коли Адась уже спить, хтось стукає в двері. Це швець, батько Хаїмка, приніс чоботи Ігнася. Він прибив до них підметки.
— Скільки вам заплатити за це? — запитує Ганка.
— Скільки заплатити? — швець стоїть на порозі і дивиться червоними, запаленими очима на Танку. — Нічого не треба. Я хотів вам, панно Ганко, подякувати за мого хлопчика. Танка червоніє.
— Чому ж?.. Що ж тут?..
Згорблений швець похитує головою.
— Мені так було боляче, так боляче! Він у мене хворий, кволенький такий, і завжди йому хочеться у двір, до дітей. Так діти його дражнили. Цей Генек двірників бив його, і вони не хотіли з ним гратися. А він приходив додому і плакав, чому вони не хочуть з ним гратись. А тепер прийшов такий веселий, бо він весь вечір грався з дітьми.
— Так і повинно бути, — каже збентежено Танка.
— Повинно бути, повинно бути, — повторює швець, — а не було. Тільки сьогодні.
— І Хаїмок уміє дуже добре гратися, — додає Танка.
— А чому б йому не вміти добре гратися? Він гарний хлопчик, слухняний хлопчик, а вони його так дражнили...
Ганка стоїть і не знає, що ще сказати цьому згорбленому, сумному чоловікові.
— Спасибі вам, панно Ганко, за мого хлопчика. Тепер зовсім інакше буде, коли він зможе погуляти у дворі. А то раніше він все в кімнаті, а у нас тісно і шкірою смердить. І він від цього кашляв щодалі більше. Так коли вам, панно Ганко, треба буде для себе або для брата підметки поставити, я поставлю. Адже і вам, панно Ганко, теж, видно, не легко, — говорить швець, оглядаючи кімнатку.— Так я вже піду. І ще раз спасибі вам за мого хлопчика.
— Нема за що, — тихо каже Танка.
— Ой-ой, — хитає головою швець, — є за що та ще й як! Адже діти завжди дражнили мого хлопчика. А ви, панно Ганко, пояснили їм, так тепер вони з ним граються і бачать, що він такий самий, як і всі, і казки знає, і гратися вміє.
Швець пішов. Танка посміхнулась. Як добре, що маленький Хаїмок більше не стоятиме самотньо біля стінки сарая, бо діти гратимуться з ним. Тому що всі трудящі люди — брати.
«А хто сказав це саме ще дуже недавно?» подумала вона. Слова про братерство трудящих прозвучали в її вухах, як щось дуже знайоме. І тільки трохи згодом вона згадала свої недавні думки, все передумане за той час коли вона була в такому розпачі, а люди врятували її, і коли завдяки їх допомозі Адась не залишився калікою, а став знову веселим, здоровим хлопчиком.

VII. БАБУСЯ КАЛИНОВСЬКА
— Що ж це буде з Калиновською? — сумно вигукує на сходах пані Тобяк, тримаючи за своїм звичаєм руки під синім, смугастим фартухом.
— А що трапилось? — дивується гладка булочниця Матільда.
— Так ви нічого не знаєте? Адже дочку відвезли в лікарню, дітей забрали родичі кудись на Довгу вулицю, а стара лишилась одна, як палець Амвона і з ліжка встати не може. Як же вона буде жити?
Матільда тільки тяжко зітхає.    
— Коли б у мене був час, — продовжує пані Тобяк, — я б забігла до неї, прибрала б трохи, та де там, ледве-ледве із своїми справами впораєшся, як прийдеш з цього прання...    
Голоси сусідок змовкають. Зося довго стоїть на сходах. Слова пані Тобяк лунають в її вухах.
Так, справді, адже тоді, під час пожежі, від якої в Зосі ще й досі рожеві шрами на руках, бабуся рачки підповзла до пічки. Цілими днями вона лежить у ліжку. Що ж тепер буде?
Зося тихенько підходить до зачинених дверей і стукає.
— Заходьте, — відповідає знайомий голос.
Зося заходить. Так, бабуся Калиновська лежить у ліжку. З-під темної, зав'язаної під підборіддям хустинки вибиваються пасма сивого волосся. На старій ковдрі лежать зморщені маленькі руки.
— А, це ти, Зосю? Підійди, підійди, дитинко! Що там у вас чути?
Зося розповідає їй про Ганку, про Адася, про те, як добре вчиться Ігнась; і в той же час оглядається навколо. Брудно тут, похмуро, зовсім не так, як у них в кімнаті. їх кімнатка невеличка, але така затишна і чистенька.
За пічкою стоїть відро з вугіллям, але в кімнаті, мабуть, давно не палено. Страшенно холодно.
Калиновська протестує, коли Зося починає топити, але потім лежить уже зовсім тихо і дивиться, як Зося порається біля печі.
— Бачиш, Маня моя захворіла, і я лежу тут самісінька...
— Я тут у вас поприбираю. І одразу стане краще. На обід теж треба що-небудь зварити.
Так це почалось. Увечері Зося розповідає Ганці про Калиновську.
— Це добре, — каже Ганка. — Обід ти зможеш варити разом з нашим, а потім відносити їй. Менше буде клопоту. Окремо варити — більше піде, а так вона з нами прохарчується.
Зося радіє. Другого дня вона бере з собою Адася. Так холодно, що на дворі гратися не можна.
І от — як дивно! — виявляється, бабуся Калиновська теж приїхала з села, як мама.
— Любенька ти моя, адже всі сюди з села колись приїхали шукати кращої долі, — пояснює їй Калиновська.
Адасеві хочеться запитати, чи знайшла Калиновська кращу долю. Але Зося вчасно смикає його за рукав.
І ще виявляється, що бабуся Калиновська дуже любить дітей і що вона знає багато цікавих казок і вміє бути веселою й сміятися разом з Адасем.
Старенька сидить, спершись на подушку. Адась — біля неї на стільці.
— Ану, Адасю, скажи, що це таке: в лісі росло, листям трясло, в село попало — відразу заграло?
Адась думає, думає. Нарешті радісно вигукує:
— Корова!
Калиновська тихенько сміється беззвучним смішком.
— Це корова в лісі росла?
— Дерево!
— Ну чого ж це дерево заграло в селі?
 Адась не може відгадати.
— Та контрабас же!
— Який контрабас? Бабуся перестає сміятись.
— Правда, де ти міг бачити в місті контрабас? А на селі музиканти на ньому на весіллях грають.
Так звичайно закінчується розмова з Адасем.
Бабуся Калиновська зітхає.
Та ось Калиновська влаштовується зручніше на ліжку, а починається інше. Зося завжди нетерпляче чекає цих розповідей. Старенька багато-багато пам'ятає. Кожен рік, кожен місяць, прожитий за її довге життя, розгортається в розповідях старої жінки, як ниточка з клубка. І ниточка ця не одного кольору — то вона тягнеться сіра й сумна, то заграє раптом всіма барвами. І Зосі здається дивним, як це одна людина могла пережити так багато.
— Коли ми жили на іншій квартирі, на Слизькій вулиці... Почекай, скільки ж тому років буде? Ого-го, немало років... Була я тоді вже не дуже молоденька, але й стара ще не була. Я тоді на ткацькій фабриці працювала, біля ткацького верстата...
— Як Ганка, — несміло зауважує Зося.
— За верстатом стояли ми з ранку до вечора, а майстер був суворий, ох, і суворий! Ні словечком перекинутись, ні перепочити не давав! І фабрика була зовсім Інша, не такий величезний будинок, як потім побудували. І працювало не стільки людей, як тепер, а роботу все-таки легше було одержати, ніж тепер. Так, про що це я хотіла розказати?.. Ага... Чоловік мій тоді теж робив, у прядильні робив...
І бабуся Калиновська починає свою розповідь про цей давній час.
— І от каже мені одного разу мій Ян, чоловік мій, значить. Так, мовляв, і так, Малгосю,— мене Малгоржатою звати,— треба, каже, віднести дещо в одне місце. Я відразу догадалась, що це може бути. Бо то був такий час, коли робітники з царською владою воювали.
— А солдати у вас були? — запитує Адась. Він дуже мало розуміє з усіх цих оповідань.
— Які там солдати! У царя були солдати, а в нас нічого не було, хіба що свої руки. А на фабриці, де ми з чоловіком працювали, кожен робітник такий був лютий на царську владу, що жах! І мій теж робив там різні справи, тільки я не випитувала — знала, що таємне це. А за ним уже стежили, підглядали, рознюхували, треба було стерегтися. А тут саме треба було зброю перенести в одне місце. Ну, я взяла й понесла.
Взяла це я мішечок, іду собі потихеньку, наче так, нічого особливого. А по тілу у мене так мурашки й бігають. Від тягаря і жаху всю в піт кидає. І все мені здавалось, що хто на мене погляне, так відразу вже й знає, ого, Калйновська зброю несе!
— І що? І що?
— Та нічого. На місце як слід принесла й залишила. Тепер, коли я лежу в ліжку, ногою ворухнути не можу, так мені дивно навіть, як подумаю, невже це я та сама, що колись із Слизької вулиці через усе місто із зброєю йшла!
Бабуся замислюється на хвилинку.
— А ще колись... жив у нас парубок, молодий такий, веселий...
Мов найцікавішу казку, слухала Зося ці старовинні історії, які бабусі Калиновській здаються зовсім недавніми й близькими.
Різнобарвною мозаїкою розгортається довге життя. Весілля на селі. Молода дівчина, яка цілу ніч танцює до нестями. Гуркотливі верстати ткацької фабрики і схилена над ними молода жінка. І нарешті ця похмура, занедбана кімнатка і бабуся з паралізованими ногами, яка лежить у ліжку. І всі ці три жінки — все одна й та сама Калиновська.
Зося дивиться на зморшкуваті, тремтячі, руки, на покраяне зморшками обличчя. Кожна така зморшка — слід, який життя, проходячи, відкладало на рожевому колись личку молодої дівчини.
Трудне і тяжке було це життя. Спочатку спина гнулася над глинястою ріллею, лився з обличчя піт у сінокіс і жнива. Потім — праця на фабриці. Той час, коли ткаля ішла вулицею, несучи важкий мішок із зброєю для боротьби з гнобителями. Трьох дітей вигляділа Калиновська, «вивела в люди», як казала вона. А тепер, коли вона лежить безпорадна, хвора, біля неї немає нікого.
— Так, Маня завжди ставилась до мене краще від усіх. Коли вона в лікарні, ніхто вже за мене не потурбується. Сини виїхали, одружились, один у Франції працював на шахті, гірником був. Там його в тій шахті й завалило, в чужій землі лежить. А другий, на селі хазяйнує.
— То чому ж він вас не забере до себе?
— Що ж... йому, певне, самому нелегко живеться... То вже я якось перебідую, переживу ті роки, що мені залишилися. Не хочу, щоб він знав про мою біду. Нащо мені, старій, в онука хліб від рота відривати...
У Зосі сльози блищать на очах. Вона дбайливо поправляє ковдру на ногах бабусі.
— А ти люба дівчинка, і всі ви хороші, що про бабусю турбуєтесь. Нелегко, нелегко жити на світі людині, коли вже вона не може працювати...
Зося не знає, що сказати. А як хотілося б їй потішити стареньку! її маленьке серце обурюється з такої несправедливості.
Адже ця Калиновська так тяжко працювала все своє життя не для себе — для інших, для цих дітей, яких вона «вивела в люди». Невже за все це вона не має права на спокійний куток, кращий, ніж ця тісна комірчина, і догляд, кращий, ніж той, що вона має, бо, власне, вона не має ніякого.
Але Калиновська не вміє довго сумувати. Незважаючи ні на що, в ній збереглося ще багато бадьорості.
— Ех, — каже вона, махнувши рукою, — нічого сум наводити! От краще я розповім вам, як мене раз хлопчиська в селі налякали.
Адась швидко кидає трісочки, з якими він грався біля печі, і підбігає до ліжка. З попереднього оповідання він мало що зрозумів. А от такі історії — це для нього. Він прихиляється до ліжка і слухає.
— Вийшла це я раз увечері, бо почула якийсь скрип на дворі, та й батько каже: «Стайня, напевне, не замкнена, треба б замкнути...»
Калиновська все розповідає й розповідає. У кімнаті чисто й затишно. Весело палає вогонь у печі.
Дивлячись на обличчя дітей, що сидять біля неї, старенька забуває про свій смуток і турботи, і тягар багатьох років не наче спадає з її плечей.
А через два тижні приїжджає з села син пані Калиновської і забирає її з собою на село. Видно, хтось із сусідів повідомив його, як живе бабуся. І діти випроводжають її на вокзал, усі разом. Пані Калиновська довго цілує Зосю на прощання.
— Дякую тобі за все, моя дитинко, я ніколи-ніколи не за буду, яка ти добра була зі мною.

VIII. ЗВИЧАЙНИЙ СИТЕЦЬ
Повертаючись з фабрики, Танка зупинилась перед вітриною. В яскравому світлі лампочок рябіли за склом різнобарвні матерії. Були тут і однотонні, з квіточками, і в горошок, і в смужку, і з різними візерунками.
Поруч з Ганкою зупинилось двоє дівчаток.
— Яка тобі найбільше подобається?
— Сама не знаю... Ось ця, в горошок, гарна... Он та з червоними маками, дивись!
— Ну, це ж звичайний ситець, — з гримаскою відповіла інша.
Ганка відійшла. Але почуті слова довго звучали їй у вухах. І особливо чітко пригадались вони їй на другий день, коли вона пройшла за високу браму фабрики і взялась до своєї звичайної роботи.
«Звичайний ситець», сказала та дівчинка, і, напевне, вона зовсім не мала уявлення про те, що значить «звичайний ситець».
Так само, як не розуміла цього й сама Танка, коли мати розповідала їй, як там на фабриці. Тільки власними очима треба було побачити, що таке цей ситець.
Гайка була якось в кіно, коли йшов фільм про негрів. Дивлячись на картини, що швидко миготіли на екрані, Танка дізналась, як ростуть на полях кущі бавовнику, як з дозрілих бурих коробочок висипається білий бавовняний пух, як збирають його у великі кошики негри—чоловіки, жінки й діти. Видно було, як там, мабуть, гаряче — екран палав сонячним блиском, на небі не було жодної хмаринки. Під цим гарячим небом, під палючим промінням сонця негри збирали бавовну, з їх облич струмками лився піт. Потім вони складали бавовну в величезні паки, і кораблі везли їх далеко-далеко. В порту вантажники перевантажували важкі паки в поїзди, і бавовна мандрувала далі. Нарешті високо навантажені п'ятитонки під'їздили до воріт фабрики. Тут уже не потрібно ні кіно, ні екрана. Танка сама вже знала, що відбувається далі з бавовною.
М'яку бавовняну вату хутко тіпали руки дівчат, розчісували хитромудрі машини, і механічні самопрядки, які обслуговувала Танка, витягали її в довгу-довгу нитку, що так часто обривалась. Нитка намотувалась на гудучі шпулі, щоб потім перейти у ткацький цех. Там гуркотіли рами верстатів, над якими протягом восьми годин гнулися чоловіки й жінки. З ткацької готові куски матерії ішли в фарбувальню, в кімнату з цементною підлогою, де. в казанах кипить фарба і все вкриває густа пара. Потім ще сушарня, потім пакувальня, і тільки після всього цього «звичайний ситець» вирушав у крамниці, де руки продавщиць розкладали його у вітрині, щоб він принаджував очі перехожих своїми фарбами й блиском.
«Скільки ж довелось мені зв'язати кінців, щоб напрялося ниток на одну ситцьову сукню?» думала Танка. Але вона знала, що рахувати даремно — нитки обривалися так часто. А скільки разів доводилося ткалі схилятися над рамою ткацького верстата, скільки вогкості вдихати у фарбувальні, скільки рухів проробити в пакувальні, щоб, нарешті, з фабрики вийшов готовий кусок тканини.
Ганка на хвилину випростала спину і окинула поглядом цех. У повітрі кружляв білий бавовняний порох. Мало допомагали надто маленькі вентилятори, що гули біля самої стелі: порох був дужчий за них, не всмоктувався повністю, не вилітав увесь. Все, навіть волосся й обличчя робітниць, було якесь бліде й сіре від цього пороху, що ятрив очі й осідав у легенях.
«З'їсть тебе бавовна», згадала Танка гіркі слова одної з старих робітниць. І справді, всі мали такий вигляд, наче бавовна з'їдала їх.
«У кожній ниточці є моя праця, крихітна часточка мого життя, — думала Танка, швидко зв'язуючи обірвану нитку. — Неправду казали ті дівчата — за ситцем напрацюєшся не менш, ніж за шовком!»
За цими думками вісім годин минали швидше, ніж звичайно. Голосно загула фабрична сирена.
— Кінчати працю!— голосно проказав майстер, що проходив цехом, і наче від дотику чарівної палички, відразу замовк стукіт машин. Дивно звучала тиша у звиклих до безперервного шуму вухах — саме вона й здавалася голосною.
Хвиля людей вилилася крізь великі ворота фабрики. Танка швидко завернула вбік, хоча подруги і вмовляли її трохи пройтися з ними. Так, у них, можливо, і є змога погуляти, але Танка завжди поспішає додому. Що там з дітьми? Чи не сталося з ними чогось поганого? Ніколи не могла вона забути тієї хвилини, коли дізналася про нещастя з Адасем. Але дома все було в порядку. Ігнась готував уроки, Зося лагодила панчохи, Адась грався з приблудним кошеням, що припленталось якось за Зо-сею з вулиці та так і оселилось у кімнатці на горищі.
— Їж швидше! — сказав Адась. — Ти мені щось обіцяла.
— Що обіцяла? — не могла пригадати Танка.
— Вчора ти мені обіцяла. Ні, не вчора, а коли був дощ і ти мене не хотіла пускати на двір.   
— А! Пам'ятаю, пам'ятаю.
— От бачиш! Сама казала: коли обіцяють, треба виконувати.
— Добре, добре! Тільки яку ж тобі казку розповісти? — замислилася Ганка, бачачи, як Адась з нетерпінням тупцює біля її стільця.
— Яку хочеш. Тільки довгу-предовгу, як до кінця вулиці.
— Лагодити горщики, каструлі лудити! Паяти, лудити, горщики лагодити! — долинуло раптом знадвору.
— А-а... лудильник! А в блакитному казанку у нас дірка!— скрикнула Зося, підбігаючи до вікна.
За хвилину по сходах зачовгали важкі кроки.
Лудильник узяв казанок і хотів був вийти паяти на сходи. Але на вулиці було холодно, і Ганка запропонувала йому залишитися в кімнаті. Він присів на табурет біля пічки і взявся за роботу. Адась забув, про казку і з цікавістю дивився, як працює лудильник.
— Латку поставимо, і казанок буде як новий, — сказав він.
— А дріт у вас навіщо?
— А це, щоб горщики обтягати. Коли глиняний горщик трісне, він уже нікуди не годиться. А я його обтягну дротом— довше, ніж новий, триматиметься.
Адась глянув на діряві стоптані чоботи лудильника і замислився, чи можна чоботи теж дротом обтягнути. Лудильник помітив погляд хлопчика.
— Що, на чоботи дивишся? Ну ні, чобіт дротом не обтягнеш! А ці відслужили. Довгу доріженьку пройшли.
— Ви здалека?
— Так, хлопчику, здалека, — сказав слюсар, не виявляючи, проте, охоти продовжувати розмову. Запаяв казанок, взяв гроші й пішов.
За хвилину на сусідньому дворі знову залунало його голосне:
— Лудити, паяти, горщики, каструлі лагодити!
Адась знову згадав обіцянку сестри.
— Ганко, а казка?
Ганка дуже втомилась, їй не хотілося зараз говорити. Але треба ж було забавити якось упертого братіка.
— Ну, от тобі казка. Був собі казанок. Зробили його на фабриці і відвезли у крамницю. Стояв потім казанок на плиті, варили в ньому суп і картоплю. Та от зробилася в казанку дірка. Затужив казанок, що його викинуть на смітник. А тут прийшов лудильник і полагодив казанок. І завтра Зося зварить в ньому суп!
— Е... це зовсім не казка! — обурився Адась. — І це зовсім нецікаво!
— Нецікаво? А от коли б не лудильник, так завтра не було б супу. Зосю, що ти хочеш завтра варити?
— Затірку... Ні, затірка вчора була. Борщ, чи що?
— От бачиш! Борщ, ти так його любиш! А коли б не лудильник, не було б борщу!
Адасеві це сподобалось.
— А коли б не вугляр, не було б вугілля, — сказав він.
— Вугляр тільки розносить вугілля. А добувають його в шахтах шахтарі.
— А яка найголовніша?
— Як це найголовніша? — не зрозуміла Ганка.
— Ну, найголовніша з усіх, ну, з усіх як є робіт.
— Все головне, — повільно сказала Ганка.
І раптом, якось зовсім по-іншому глянувши на свою маленьку кімнатку, вона пригорнула до себе братіка.
— От глянь: пічник зробив пічку, столяр — стільці, стіл, шафу, муляр змурував стіни з цегли, маляр пофарбував стелю й стіни, робітники на фабриці зробили лампу, в друкарні надрукували книжку, по якій вчиться Ігнась.
— Подумай тільки, скільки людей працювало, щоб ми могли вкупі сидіти тут за столом.   
— А я це працюю!
— Ну, ти ще малий. От виростеш, теж будеш працювати,
— А на твоїй фабриці ти що робиш?
— Я, знаєш, зв'язую нитки, коли обірвуться. А коли б не було ниток,  не було б  тканини.  А коли б не було тканини, у що б ми одяглися?
Ганка посміхнулась. їй самій тільки зараз спало на думку, що її робота також важлива. Так само важлива, як і всяка інша, як всяка праця, вкладена в речі, що нас оточують, якими всі користуються, часом навіть не розуміючи як слід того, що в них є частинка людського життя, зусиль, напруження, праці.

ІХ. ЯЛИНКА
Адась не знав, що таке тиждень.
— Це від неділі до неділі, — пояснила йому Зося. Але й це не дуже допомогло. Зовсім як з бузком — щодня Адась чекав, що от завтра вже буде ялинка.
— Стільки цих тижнів минає, а їх усе ніяк не меншає! — сердився він. — А можна влаштувати ялинку зараз?
— Ні, не можна, — відповіла Танка і сумно замислилась.         
Минулого року у них була ялинка, і мама навіть спекла пиріг з повидлом. Але що буде тепер? Хоч як ощадно хазяйнувала Зося, але їм ледве-ледве вистачало на найпотрібніше. А маленькому братікові так страшенно хотілося ялинки і всього, що він запам'ятав про неї з минулого року! І в Ґанки невистачало мужності сказати йому, що від ялинки цього року, напевне, доведеться відмовитись.
— Генек каже, що у них буде ялинка аж до стелі. А Стефця робить у школі зірку, геть усю із золота. Вона каже, що повісить її на самій верхівці. Тільки у неї не буде такої великої ялинки, вона не хоче. Вона каже, що більше любить такі малесенькі.
Ганка нічого не відповіла.
В суботу, коли вона йшла на роботу, Адась, який звичайно ще спав у цю пору, прокинувся і сів на ліжку.
— Ганко!
— Що? Спи, спи, ще рано!
— Ганко! Ти мені більше не купуй цукерків! Добре?
Ганка здивувалась. Що трапилось з маленьким ласуном? Він завжди так чекав суботи, коли одержував пакуночок з м'ятними цукерками.    
— А ти мені дай ці гроші, що на цукерки. Даси, Ганко?
— На що тобі гроші?
— Я зараз не скажу. Це буде таємниця. А ти даси?
— Дам, дам, — заспокоїла вона.
І ввечері срібна монетка на двадцять грошів опинилася в Адасевій руці.
— І ти не скажеш, на що вони тобі?
— Ні. Зараз я скажу тільки Зосі. Без неї не вийде. А потім ти теж побачиш. Тільки це страшенний секрет, тому я зараз не можу сказати.
Ганка не питала більше. А в понеділок Адась і Зося пішли в крамницю.
Перед ними на прилавок виклали цілий стос різнокольорового паперу. Адась весь тремтів від хвилювання, доторкаючись до цих райдужних чудес.    
— От цей, цей! Глянь, який гарний!
— Спочатку роздивися все, а потім виберемо, — порадила Зося Адасеві, бачачи, в якому він захопленні від кожного аркушика і кожен готовий купити.
— Червоний треба неодмінно взяти...
— А цей зелений?
— Ні, краще, мабуть, не брати: Надто темний, його не буде видно на ялинці.
— А цей рожевий?
— Добре. І жовтий, і блакитний.
— А от цей ще. Це який?
— Жовтогарячий. Ну й досить. Так, ще білий!
— І ще який?
— Більше у нас грошей невистачить, Адасю, Аркуш паперу коштує три гроші, а в нас залишилось тільки два. І
На ці два гроші крамарка додала кілька золотих паперових зірочок. Адась стрибав з радості!
— Ну, ходімо, ходімо швидше! Ми все зробимо, тільки Ганці, гляди, нічого не кажи! Це буде сюрприз!
Вдома вони відразу взялися за роботу. Тобто, власне, за роботу взялася Зося, Адась своєю надмірною ретельністю тільки заважав їй.
— Чому ти так ріжеш?
— Так треба. Це буде гірлянда.
— Червона? Адже так у нас зовсім нічого не залишиться червоного!
— Не вся буде червона! Дивись, вона буде із шматочків, кожен іншого кольору.
— А ти їх склеїш?
— Звичайно, от зараз заварю клейстер.
— А що ще зробимо?
— Парасольки. Знаєш, їх роблять з паперу і паличок.
— Гарні?
— Дуже гарні! От побачиш.
— А чому ти так ріжеш?
— Не заважай! Так треба.
Адась на хвилину заспокоюється. Але довго не витримує.
— Переріжеш! Ой, переріжеш!
— Не переріжу! А коли будеш мені докучати, то я зовсім нічого не буду робити. От і все.
— Ну, ну, не буду більше! А можна, я настружу паличок для парасольок?
— Тільки не вріж пальця. їх треба робити от так.
— Такі тонесенькі?
— Це ж не справжні парасольки.
Вони працювали довго і ретельно.
Перед тим як мала прийти Ганка, вони все поклали в картонну коробку з-під Адасевих черевиків і заховали під ліжко.
— Нічого не скажу! Нічого не скажу! — наспівував Адась, поки Ганка їла свій запізнілий обід.
Зося непомітно штовхнула братіка в бік.
— Чого ти мене штовхаєш? Адже я нічого не кажу.
— А про що ти маєш казати? — запитала Ганка.
— Ні про що! Це сюрприз. Я ж тобі казав, пам'ятаєш. Ну, ти й нічого не повинна знати. Дізнаєшся потім, коли все вже буде готове. І я навіть не скажу тобі, в який це буде день.
Ганка сміялась. Страшенно важко було Адасеві зберігати цю свою таємницю. Але вона й не думала допитуватися.
Важче було з Ігнасем. Повернувшись із школи, він почав шукати молоток, що кудись подівся. Він хотів полагодити двері. Вони розсохлись, і крізь широку щілину внизу в кімнату сильно тягло із сходів.
Ігнась нахилився і заглянув під ліжко.
— Туди не можна! Не чіпай там! — пронизливо скрикнув Адась, підбігаючи до брата.
— Ти збожеволів, чи що? Чого галасуєш?
— Туди не можна! Там... секрет!
— Дуже мені потрібні твої секрети! — пробурмотів Ігнась, відсуваючи картонну коробку.
— Не можна! Не чіпай!
Але було вже пізно. Зашелестіла гірлянда, і Ігнась побачив усі різнокольорові скарби, що лежали в коробці.
— Це на ялинку! — з плачем закричав Адась. — Це був сюрприз.
— Не плач, Адасю! — втрутилася Зося. — Адже Ігнась теж допоможе.
— Але ж ялинки не буде, — сказав Ігнась.
Адась навіть зблід.
— Як це не буде? І гірлянда вже є, і парасольки, і кошичок...
— А ялинки самої немає.
— А потім буде. Ганка сказала.
Ігнась стояв, щось міркуючи.
— Ну як же, Зосю? Як ми це влаштуємо?
— У Ганки, може, буде трохи грошей?
Ігнась заперечливо похитав головою.
— Звідки? Адже ми ще за вугілля винні.
Адась гірко плакав. Як це? Мала бути ялинка, і вони так добре все обміркували, а тут раптом нічого не вийде.
— Та годі тобі ревти! Може, що-небудь придумаємо!
— А що?
— Секрет! Я скажу тобі, коли все буде готове! — засміявся Ігнась, щось міркуючи.
На другий день після школи він пішов на базарну площу. Там уже лежали купами, навалені одна на одну, запашні зелені ялинки. Хлопчик пройшов вздовж крамниць, що виблискували від виставлених на вітринах ялинкових прикрас, і звернув в густу алейку, утворену ялинками, які стояли н-а землі. Він швидко знайшов пана Гжегожа, батька одного з його товаришів.
— А ти що тут робиш? Ялинку вибираєш? — запитав пан Гжегож, обтісуючи дощечку для ялинкової підставки.
— Та ні, де там! Я хотів би заробити    
— Заробити... Гм... Мабуть, що й можна. Так, так, кожному хотілося б провести свято не гірше від інших.
Пан Гжегож замислився.
— Купить хто-небудь, ти міг би віднести. Та тільки он ті хлопці проженуть: вони тут з самого ранку стоять, — сказав він.
Ігнась оглянувся. Кілька обдертих, змерзлих хлопчаків тупцювали в грязюці, переступаючи з ноги на ногу, щоб зогрітись, і вичікували, чи не купить хто ялинку і не накаже їм віднести її додому.
— А чи не зумів би ти приладнувати підставки?
— Чому не зуміти? Дома я все роблю.
— У мене, бачиш, рука одморожена, то мені важко. А Віцек хворий, не може допомогти. От я тобі й заплатив би кілька грошів, — багато, звичайно, не дам. На ялинках який там заробіток! Ну, і ялинку, коли схочеш, собі вибереш.
Ігнась зрадів. Це було краще, ніж відносити додому ялинки, як ті хлопчаки. Вони, напевне, хотіли заробити на шматок хліба. А він як-не-як ситий, — добре, що йому не доведеться відбивати у них заробіток!
До свята залишався лише який-небудь тиждень. Відразу після обіду Ігнась щодня біг на площу. Обтісував підставки, вставляв у них ялинки, приладновував. Інколи щастило й ялиночку віднести, і тоді заробіток збільшувався. Увечері він допомагав перекупкам прибирати рундуки — за це йому дещо перепадало. Навчання від цього трохи занепало, але Ігнась потішав себе тим, що це ж недовго триватиме і після свят він все надолужить.
Адасеві він приніс аркуш срібного паперу, який йому подарувала одна перекупка, і Зося -склеїла велику зірку на верхівку.
— Як у Стефці! — радів Адась.
А Ігнась тихенько про щось радився з Зосею потай від Адася.
Ганка дуже дивувалася, що ніхто з дітей ні слова не каже про ялинку. Думка про ялинку дуже засмучувала її. Та що ж поробиш! Минулого року... Так, минулого року все було інакше. Але тепер треба собі прямо сказати, що в той час, як у інших засвітяться свічки на ялинці і сім'я сяде за святковий стіл, у них цей вечір нічим не відрізнятиметься від інших вечорів.
Вона дивувалась, що Адась більше не рахує тижнів і днів, що Зося чимось дуже заклопотана, а Ігнася ніколи немає вдома... Але їй ніколи було багато про це міркувати. Вона трохи застудилась — легеньке, приношене пальтечко погано захищало від зимових морозів — і почувала себе погано. Прийшовши з роботи, вона здебільшого відразу лягала спати.
Напередодні свята всі чомусь прокинулися раніше, ніж звичайно. Навіть Адась був уже на ногах, коли вон-а виходила з дому.
— Сьогодні я повернуся раніше, — сказала вона. — Ми працюємо тільки до дванадцятої. Потім треба буде допомогти булочниці, вона мене просила.
Діти багатозначно ззирнулися. Але Ганка не помітила цього. Швидко вийшла з кімнати і зачинила за собою двері, певна, що Адась зараз розплачеться. А чим же вона могла його потішити?
А в кімнаті тим часом закипіла робота.    
— Адасю, ти допоможеш мені прибирати! Ігнасю, дай мені ці гроші, я куплю все, що треба. Ти зараз ідеш?
— Так. Сьогодні найбільше буде народу. Ще можна буде дещо заробити.
— І ялинку принесеш? — турбувався Адась.
— Принесу, принесу! Я вже вибрав її вчора і відставив набік.
Він насунув шапку і помчав униз так, що сходи загули.
— Зараз ми з. тобою поприбираємо, а потім я піду до крамниці.
— Зі мною?
— Ні, сьогодні всюди, мабуть, така тіснота, що тебе зовсім задушать. Я швиденько все куплю й принесу. А ти нікуди не виходь.
— А я ще наклею зірочки на парасольки.
— Добре. Клейстер там, у горщику.
Всі зірочки були вже давно наклеєні, коли повернулася навантажена Зося.
— Що ти купила? Що купила?
— Багато всього. От зараз розберемо.
— Ой-ой, що це так пахне?
— Оселедці.
— Оселедці будуть?
— Аякже! Налий води в миску, треба їх вимочити.
— А що ще буде?
— Смажені оселедці, і капуста з грибами, і клюскиз маком.
— А мак є?
— Звичайно. Всього потрошку, а буде справжнє свято, як торік.
— А пані Калиновську покличемо?
— Ні. Ти хіба не знаєш, що приїздив її син і забрав її до себе?
— Та невже? Так про це ви з Ганкою вчора говорили? Як це було?
— Треба було слухати, от і знав би. А зараз дай мені он той горщичок, треба розтерти мак.
— Чим?
— Качалкою.
Робота кипіла... Годині об одинадцятій прибіг на хвилинку Ігнась. На плечі він ніс малесеньку, але густу зелену ялиночку. Адась навіть заверещав від радості.
— А от вам і свічки. Десять штук. Коли прийду, прилад наю їх дротинкою до гілок.
Свічки були кручені, різнокольорові,
— Знаєш, Зосю, адже у нас буде зовсім справжнє свято!
— Звичайно, справжнє! А ти думав — ні? Візьми ганчірку і витри стіл, вся клейонка брудна.
— Тільки б Ганка не прийшла надто рано!
— Не прийде, не бійся. Я вже просила булочницю затримати її довше.
Весело тріскотів вогонь у печі. Клекотіла капуста в казанку, смачні пахощі грибів розносились по всій кімнаті, коли на сходах залунали кроки.
— Це Ганка!
Зося вибігла на сходи.
— Ганю, Ганечко, ми тебе дуже-дуже просимо — не заходь ще додому! Іди відразу прямо до Матільди!
— Ну, добре. Тільки я хотіла відпочити трохи.
— Любенька, дорога, золотенька, так ти там і відпочинеш! Зараз не можна! Будь ласка, Ганнусю! Я тебе так прошу!
— А то весь сюрприз зіпсується!—запищав Адась.
І хоч-не-хоч Ганці довелося повернутись.
«Що це може означати? — думала вона. — Напевне, Зося влаштувала якийсь розкішний обід. Але з чого? Адже я їй не залишала грошей більше, ніж завжди...»
Вона теж улаштувала дітям сюрприз — купила цукерків і пряників, хоч її й мучив сумнів, що потім невистачить грошей, щоб прожити наступний тиждень. Але все ж таки свято...
Уже темніло, коли Ігнась постукав у двері квартири булочника, де Ганка кінчала прибирати.
— Ганко! Ходім!
Булочниця подякувала Ганці і дала їй велику здобну булку.
— От вам на свято!
Ганка, вдоволена, ішла по сходах. У Ігнася був дуже таємничий вигляд.
— Що це ви там затіваєте? — запитала його Ганка.
— Та нічого.
— Як це нічого? Чому ж ви не хотіли пустити мене до кімнати?
Ігнась не відповів. Вони були вже нагорі. Двері широко розчинились — і Ганка, мов укопана, зупинилася на порозі. На комоді стояла ялинка, гарно прикрашена різнокольоровими гірляндами. Стіл був висунутий на середину кімнати. На блюді лежали два смажених оселедці.
— Що це?
— Ялинка! Ялинка! — радісно підстрибуючи, вигукував Адась. — Справжня ялинка!
І дійсно, ялинка була справжня. І справжні подарунки: шарфик для Ґанки, хустинка для Зосі і панчохи для Адася.
— Тільки  Ігнась нічого  не  одержав! — засумувала Зося.
А Ігнась сміявся. Він запалив свічки на ялинці і в маленькій кімнатці на горищі залунали звуки веселої пісні.
Це був, справді, найвеселіший день у кімнатці на горищі, найвеселіший з усіх днів, прожитих дітьми після смерті матері. Зараз вони наче забули про своє сирітство, про всі турботи і працю. Потріскували свічки, пряники хрумтіли на зубах, у пічці палав вогонь, було так затишно і добре!
— У нас справжнє свято! — сказав Адась, даючи приблудному кошеняті шматок смаженого оселедця. — Хай і воно знає, що сьогодні свято!

X. ВІЗОК
На другому поверсі жив старий Ян, який торгував фруктами. Але останнього часу Ян був хворий, а його візок стояв у замкненім на залізний засув сарайчику в кінці двору. Генек, проте, зумів туди пробратись.
— Хлопці, давайте влаштуємо гру.
Його відразу оточив гурт хлоп'ят. Тепер, коли було холодно і йшов сніг, матері не випускали малюків у двір, і там гралися старші хлоп'ята. Часом вони здіймали такий галас, що двірник вибігав з палкою з двірницької і розганяв їх, голосно лаючись. Вони розбігались, мов злякані горобці, а за хвилину, тільки-но висока постать двірника зникала в сінях, гра відновлялася.
— Ідіть сюди, я вам щось покажу.
Хлопці, а з ними Ігнась, з цікавістю підійшли. Що там ще вигадав Генек?
— Гляньте!
Старі двері сарайчика добре підгнили, і засув погано тримався в трухлявому дереві. Замок висів на ньому, але досить було злегка потягти, щоб двері відчинились.
Обережно оглядаючись, чи не бачить їх двірник, хлоп'ята один за одним пролізли в темний сарай.
— Тільки тихше! Батько зараз піде з двору, тоді нам ніхто не буде заважати.
Вони навшпиньки просувалися в темряві. Цікаво там було. По кутках валялися цілі купи всякого лахміття; біля стінки, прихилені до неї, стояли різні інструменти; праворуч від дверей стирчали дерев'яні частини старого столярного верстата, яким ніхто вже не користувався, а навпроти стояв візок продавця фруктів.
— Тихше! Батько виходить з дому!
Хлоп'ята на хвилину завмерли на місці. Ігнась бачив крізь щілинку в дощаній стіні, як двірник вийшов з двірницької і оглянувся навкруги. Він, очевидно, здивувався, що ніде не видно хлоп'ят, які щойно галасували у нього під вікном. Йому, проте, не спало на думку заглянути в сарайчик. Він постояв хвилину і рушив до арки воріт, що вели на вулицю.
— Ну, тепер ми можемо все оглянути! — радісно закричав Генек.
— Слухай, Генек! Навіщо твоєму батькові це свердло? Я б узяв його собі... — промовив Стефек, риючись в інструментах.
— Не чіпай! От задав би тобі батько, ой-ой! Він недавно тільки купив це свердло!
В сараї по кутках висіло павутиння, все було вкрите товстим шаром пороху. Давно вже сюди ніхто не заглядав.
— Ой-ой! Тут щось ворушиться! — скрикнув пронизливо Франек, син слюсаря.
— Іди ти, дурню! Що тут може ворушитись?
— Заворушилось, щось заворушилось!
— Це дишель від візочка, я наступив на нього, — пояснив Ігнась.
Всі розсміялись. Адже на хвилину всім і справді стало якось моторошно. Надто вже незвичайний вигляд мав цей запорошений, повний усякого хламіття сарай.
— А що коли взяти цей візок?
— Навіщо?
— Покатаємося по двору!
— Правильно! Ану, Ігнасю, потягни за дишель!
Колеса візочка загрузли в якомусь ганчір'ї. Хлоп'ята з зусиллям зрушили його з місця.
— Ну, тепер гоп через поріг!
Поріг був високий. Візочок підскочив, від сильного поштовху він покотився вперед і опинився на дворі.
— Візок ще добрячий! — оглянув його з виглядом знавця Франек. — Можна покататись!
— Сідай!
Франек охоче скочив у візок. За ним ще двоє.
— Гайда, коти!
Хлоп'ята із сміхом тягли візок. Все більше і більше було охочих покататись, все менше і менше тих, що хотіли тягти.
— Гей, хлопці! Сядьмо всі! Треба розігнатись, відштовхнутись, потім візок сам уже поїде.
Шестеро хлоп'ят скочило у візок. Від сильного поштовху він покотився вперед і ткнувся дишлем у стіну сарая. Щось затріщало.
— Зламався!
— Нічого подібного! Ну, ще раз!
— Задасть вам Ян, якщо поламаєте, — зауважила Стефця, що проходила в цей час через двір.
— А ти не втручайся! Це не для дівчат! — гукнув їй у відповідь Манек.
Стефця здвигнула плечима й пішла своєю дорогою, в крамничку по сіль.
Її зауваження, проте, трохи прохолодило захват хлоп'ят.
— А що коли він раптом вийде?
— Е-е, не вийде. Адже він хворий. У нас крізь стінки чути, як він кашляє.
— Хто їде? Сідай!—командував Генек.— Поспішайте, а то батько скоро повернеться!
Знов заторохтіли колеса по очищеному від снігу дворі, і знов дишель вдарився в стіну будинку.
— Добре, що не попало в шибку! — зауважив Франек, бо дишель вдарив мало не біля самого віконечка підвалу.
— Тільки в ньому щось тріснуло,— стурбовано сказав Стефек.
— Е, нічого не помітно! Ну, гайда!
Цього разу візок звернув якось убік, нахилився, навантажений купою хлоп'ят; Генек перелетів через низенький борт неглибокого візка, а з колеса звалився обід.
— Ой-ой, що тепер буде?
— Та нічого! Прокотимось ще раз, а потім замкнемо візок знову в сарайчик, і що нам хто зробить?
— Дишель теж тріснув.
— Подумають, що розсохся.
— А Стефця розкаже.
— Не розкаже. Побоїться.
— Ну, гайда!
Кульгавий візок рушив з місця, нахилившись набік.
— Стоп!
В цю хвилину в дверях, що вели до флігеля, з'явилася худорлява постать. Хлоп'ята завмерли. Це був старий Ян, власник візочка.
Перший отямився Генек. Він скочив з візочка і миттю опинився на вулиці. За ним Франек. Але інші хлоп'ята, в тому числі Ігнась, стояли, мов остовпілі.
Старий, покашлюючи, повільно йшов до них. З-під густих брів дивилися маленькі темні очі. Сива щетина давно неголеної бороди стирчала в усі боки.
Ніби не помічаючи хлоп'ят, він нахилився і почав оглядати візок.
— Колесо нікуди не годиться, і дишель тріснув...
Він обернувся і, приклавши руку до рота, хрипким голосом гукнув у темні двері сіней:
— Гелю! Гелю!
По сходах затупотіли черевики. З сіней вибігла маленька восьмирічна дівчинка, внучка Яна. Побачивши мовчазну купку хлоп'ят і розбитий візок, вона зупинилася, нічого не розуміючи.
— Підійди-но сюди, Гелю! — промовив Ян і закашляв дужче. — Підійди-но і поглянь. Це наш візок?
— Так, наш, — відповіла з переляком дівчинка.
— Дідусь возить на ньому фрукти, ходить по вулиці і вигукує, щоб люди купували яблука й цитрини, і заробляє на тебе й на себе?
— Так... — нерішуче підтакнула Геленка, не розуміючи, в чому справа.
— А тепер дідусеві ні на чому буде возити яблука. Візок розбитий. А на ремонт у дідуся немає грошей, і він не зможе продавати фрукти, щоб купити тобі хліба. І що ж буде?
Маленькі губки Геленки здригнулися.
— А чий візок? Дідусів. А вони не спитали — можна чи ні. Взяли, як свій, і поламали, задля пустої забавки. А ти знаєш, Геленко, хто так робить?
Дівчинка мовчала.
— Так робить людина дуже зла і нечесна. Взяти чужу річ і зіпсувати! Ходім додому.
Ігнась стояв весь червоний від сорому. Він готовий був крізь землю провалитись. Хоч би цеглина впала з даху і вбила його, тільки б не чути цих спокійних, суворих слів старого. Коли б той хоч гримав, лаявся, як це частенько, навіть без достатніх причин, робив двірник. Та ні, старий не гарячився, і тим гірше почували себе хлоп'ята. Вони воліли б навіть, щоб він побив їх.  Це було б краще,  ніж ці  спокійні  слова, болючіші від ударів.
Уже стихли на сходах кроки старого і його внучки, а хлоп'ята все стояли і дивились на розбитий візок.
— Все через Генека! — не витримав Стефек.
Але ніхто йому не відповів. Адже вони всі разом витягали візок з сарая, і всі катались на ньому, а Генек зовсім не був ні старший, ні розумніший від усіх, і вони зовсім не зобов'язані були неодмінно його слухатись.
— Хлопці... — нерішуче почав Ігнась.
— Ну, що?
— Як-небудь треба це зробити...
— А як? Є в тебе гроші?
— Треба поговорити... Батько Франека нам допоможе, і двірникові теж скажемо, і іншим...
— Щоб нас усіх відлупцювали як слід?
— Ну що ж, хай відлупцюють, — тихо проказав Ігнась, але так залишитись не може.
Тихо прослизнули у двір Франек і Генек. Вони теж, хоча нічого не сказали, відчували, що краще дістати прочуханку, тільки б полагодити якось цей нещасний візок.
Ігнась поволі повертався в свою кімнатку.
«І як це нам надало?» з гіркотою подумав він. А перед очима його все стояла худорлява постать старика, який без гніву й люті дивився на розбитий, зіпсований візок.

XI. ЖИЛЕТКИ
Одного разу рудий Віцек, що жив в учнях у кравця Пентельки, з другого поверху з поважним виглядом зійшов униз і наклеїв у під'їзді записку. На записці величезними літерами було написано:

Хто хоче заробити хай приходить у другий повирх квартира 21

Відразу перед об'явою зібралась купка дітей. Віцек відступив на крок і споглядав здалека свій твір.
Хлоп'ята уважно прочитали, що там було написано. Що з помилками — це не важно.  Всі  з!нали,  що  Вііцек — сирота і  йому доводилось  самому заробляти на себе. Коли ж йому було навчитися правильно писати?
— Слухай, Віцек! А ми теж могли б?
— А чому ні? Адже написано ясно: хто хоче заробити.
— Значить, і діти теж?
— Теж.
— А що це буде за робота?
— Іди нагору. Майстер тобі скаже,
— А дівчатка теж чи тільки хлопчики?
— Дівчатка ще краще. Коли хлопці Хочуть — теж можуть.
Більше од Віцека нічого не дізнались. Він повернувся на п'ятах і так само поважно, як прийшов, подався назад.
— Ти бачив об'яву?
— Бачив.
— Ну й що?
— Хто знає, яка там робота!
— Може, це Віцек надумався покепкувати з нас?
— Е, тільки йому й діла, що жарти! Майстер звелів йому написати. Значить, робота є.
— Треба б піти...
З цим усі були згодні: треба піти й довідатись, в чому річ. Але якось ніхто не міг зважитись піти першим. Діти купкою стояли перед дверима, з-за яких долітав стук швацької машини.
— Постукай... — Ти постукай!
— Ага, ти перший прибіг, то перший і заходь!
Нарешті Зося зважилась. Вона постукала тихо, обережно.
— Заходьте! — відповів кравець Пентелька, кашлянувши. Він завжди так покашлював.
Двері рипнули. Зося зайшла, а за нею в дверях юрбились інші — і Стефа, і Геленка, і Генек, і Сташек.
— З приводу об'яви? — запитав офіціальним голосом Пенгелька, знов кашлянувши.
Зніяковіла Зося боязко кивнула головою.
— А шити вмієш?
Обличчя в усіх дітей відразу витяглися. То це, значить, треба шити. Ну, звичайно, можна було відразу догадатись, який заробіток може дати кравець.
— Вмію, — тихо відповіла Зося.
Звичайно, вона вміла! Хіба мало їй доводилося лагодити л латати Адасеву одежу.
Тоді Пентелька почав пояснювати їй. Він одержав велике іамовлення на жилетки. Адже Пентелька не шив цілих костюмів і не приймав самостійно замовлень. Він одержував від зеликих фірм матеріал для пошиття сотні, двох, трьох :отень жилеток. Нічого іншого, самі жилетки. В сусідньому будинку жив другий спеціаліст, що шив штани, третій — ііджаки. Так складався цілий костюм. У великій крамниці потім продавалися ці костюми, і ніхто з покупців не знав, що жилетку шив у своїй крихітній кімнаті Пентелька, штани — Маєранек, а піджак—сухотний Ястшомб із підвального поверху.
Так от тепер Пентелька одержав замовлення на жилетки. Греба було пошити їх багато-багато. Приготувати багато костюмів до весняного сезону. А помічник у Пентельки був тільки один — рудий Віцек. Він міг не встигнути. І тому майстер хоче, цоб діти допомогли йому, пришивали б ґудзики.  
— Нічого більше, тільки ґудзики і пряжку ззаду. А за одну килетку кожен одержить... — Пентелька підняв угору палець, всі завмерли, чекаючи, — кожен одержить гріш.
Це було небагато — гріш. Але ж усі знали, що Пентелька за пошиття цілої жилетки одержує п'ятнадцять грошів. Значить, на ґудзики, по справедливості, не припадало більше.
— Тільки треба пришивати міцно, гарно, рівнесенько. Тому, сто пришиє погано, більше не буду давати.
Зося згодилась. Надвечір у неї завжди залишалося трохи часу. Кілька  грошів  здадуться, а  ґудзики   можна  пришити швидко.
— Тільки щоб не забруднити, не облити чим-небудь, руки перед роботою  помити, — повчав   Пентелька, відраховуючи Зосі десяток жилеток, ґудзики, голку й нитки.
Слідом за Зосею підійшла нерішуче Геленка.
— Гм... Така маленька...
— Але я вмію шити! — запротестувала Геленка.—А дідусь хворий, так мені треба заробити...
Пентелька похитав головою і дав Геленці п'ять жилеток. Знову рипнули двері. Це заходили інші діти.
— Ех, чи пан, чи пропав? — зважився раптом Сташек. —
Давайте ваші жилетки! Віцек може шити, ну то й я спробую!
Зося швидко побігла нагору. Поклала купку жилеток1 на стіл. Втягла нитку в голку.
Це було не так легко, як їй здавалось. Насамперед треба було відзначити місце, де повинні бути ґудзики. Треба було рівно покласти жилетку і за готовими вже петельками відміряти і позначити крейдою, де повинен прийтись ґудзик. Потім пришивати. Матеріал був цупкий, жорсткий. Голка насилу проходила, нитки рвалися. Ґудзиків треба було пришивати по шість штук. За півгодини Зося заробила один гріш—пришила ґудзики і пряжку ззаду до однієї жилетки.
Пальці боліли в неї від того, що вона втикала голку в цупкий матеріал. Вона з жахом дивилася на купку жилеток, що лежали на столі. Коли ж вона заробить десять грошів? Доведеться шити до самого вечора, а треба ще заштопати панчохи Адасеві.
За дверима залунали кроки. Це йшла Стефця.
— Ти багато пришила? До однієї? Я теж до однієї. Знаєш, я, мабуть, віддам їх назад. Цілий день довелося б просидіти за десять грошів. А ця дурна Геленка плаче-заливається — не пришила навіть ще до однієї ґудзиків, а всі пальці собі поколола.
Ігнась підвів голову од книжки
— А я вам щось пораджу.
— А що?
— Так ви нічого не зробите. Зберіться всі докупи. Улаштуймо майстерню. Побачите, як піде робота!
Дівчатка глянули на нього недовірливо.
— Що це ви так витріщили очі? Кажу вам, скличте всіх ваших жилетників, то я вам покажу, як працюють.
За хвилину кімната була повнісінька. Виявилось, що ніхто не встиг зробити більше, ніж по одній жилетці. Майже всі думали відмовитися від роботи.
— Стіл висунути на середину! — командував Ігнась. — Зохо, ти будеш відзначати, де пришивати ґудзики. Стефка, Сташек, Марися пришивають ґудзики, Генек і Яська — пряжки. Адась і Геленка будуть втягать нитки в голки. Сідайте по порядку. Перша — Зося. Так. Відзначай і відразу ж перекидай жилетку далі. Адась і Геленка — отут, з другого боку. Втягайте нитки і кладіть голки на стіл, щоб кожен брав, не гаючи часу. Сюди поставте коробку з ґудзиками, а сюди — пряжки! Живо!
Весело закипіла робота. Зося швидко робила білі значки на темній матерії.
— Швидше! Швидше! Я пришиваю уже п'ятого ґудзика!
— А я шостого!
— Зохо, поспішай!
— Адасю, довші нитки!
— Треба одмірити так, щоб кожної нитки вистачило на три ґудзики. Довше не годиться — буде плутатись.
— Стоп! — закричав раптом Генек. Всі зупинились.
— Що трапилось?
— Працюємо, працюємо, а як же буде? Адже тепер невідомо, хто скільки заробив?
— Всі однаково.
— Ні! Адже один шиє, інший відзначає, а третій тільки нитки втягає...
— Ну й що ж із цього? Бачиш, як тепер швидко йде! Яка купа жилеток вже готова!
— Треба зробити так: будемо ділити заробіток нарівно, бо всі працюють однаково.
— А чи справедливо це буде? — заперечив Сташек.
— Звичайно, справедливо! Всі працюють — всі заробляють.
Знову взялися до роботи.
А Ігнась, що допомагав Зосі відзначати, на хвилину відірвався від роботи і написав на клаптику паперу:

Велика артільна швейна майстерня

І повісив цю записку на двері кімнати. А ввечері виявилось, що треба ще раз іти по жилетки: всі, взяті опівдні, були вже готові.

XII. ГЕЛЕНКА
От уже три дні Геленка не приходить у «швейну артіль»: її дідусеві погіршало.
— Слухайте, — сказав Сташек, пришиваючи останнього ґудзика до жилетки. — Як же ми будемо тепер ділити заробіток? Адже Геленка вже три дні не працює з нами. Скільки ж це з неї доведеться вирахувати?
Генек узяв папірця, олівець і почав рахувати. Виходило небагато — адже і весь їх заробіток був невеличкий. Та навіть ці кілька грошів були для Геленки великою втратою.
— Зовсім негарно з нашого боку буде не рахувати Геленку, — рішуче заявила Зося. — Адже як вона хотіла шити з нами, але не може відійти від дідуся.
— Як же ми зробимо?
— Може, так: коли хто захворіє або не з своєї вини не прийде шити, той все одно матиме право на заробіток.
— Звичайно! Так буде справедливо. Адже коли Віцек був хворий, так Пентелька не викинув його, а давав йому квартиру і стіл, хоча Віцек і не працював.
— Що ж, ми будемо гірші від Пентельки?
— Ну, добре, не галасуйте, згоден, згоден!
— Треба сказати Геленці, що ми так вирішили, а то вона, напевне, там плаче.
— Я збігаю до неї.
— Збігай. Тільки швидше повертайся! Дивись, яка купа жилеток, а вже вечір.
Стефа пішла і повернулась несподівано швидко.
— Там щось дуже погано з Яном. Народу скільки набігло.
— Так ти не сказала Геленці?
— Ні. Там повнісінько сусідок, а Геленка дуже плаче. Булочниця каже, що це вже кінець.
Діти притихли.
— Що ж Геленка буде тепер робити?
Запанувало мовчання. Зося раптом згадала день після похорону матері. Але ж їх було четверо, і Танка була велика, могла працювати на фабриці. А що буде з Геленкою? Така ще маленька — і зовсім одна на світі!
Мовчки скінчили вони роботу і розійшлися по своїх квартирах.
Вранці всі вже знали, що старий Ян цієї ночі справді вмер. Ніколи більше він не покотить по вулицях свій візок, не буде продавати цитрини й яблука. А візок полагодили. За це, правда, Генекові перепала чимала порція стусанів.
Тепер візок стояв у сараї в дворі. Але Що з цього? Він уже ніколи більше не знадобиться старому Янові.
Всі жаліли Геленку, але найбільше від усіх цікавилася її долею купка дітей, об'єднаних спільною працею в «швейну артіль».
— Пам'ятаєш ту маленьку Маню, в якої мати померла? Я її якось бачила. Ходить старцювати.
— Адже в неї є бабка!
— Ну й що з цього? У бабки теж немає ніякої роботи, і Мані доводиться заробляти. Бабка виганяє її на вулицю.
Діти притихли. Все це було зовсім невесело. Що буде з маленькою Геленкою? Вона така ласкава,така слабенька. Дідусь так завжди турбувався про неї...
— А як буде з похороном?
— Похорон на громадські кошти. Булочник казав.
— Мій батько навіть ходив у цій справі, — з поважним виглядом заявив Генек.
Діти, правда, і без того знали, що двірник найзначніша персона в будинку.
— Ми повинні всі піти на похорон.
— Звичайно!
— А може ми взагалі вирішимо: якщо в кого-небудь з членів нашої артілі хто-небудь помре, то ми всі йдемо на похорон.
— Ти збожеволів! Тобі хочеться, щоб завжди хто-небудь вмирав? Чи не влаштувати нам замість артілі похоронне товариство?
Ніхто не засміявся, всім було сумно. Адже там, по сусідству, сиділа поруч з мертвим дідусем маленька Геленка, яка залишилася зовсім одна на світі. Шиття посувалося погано. Купка готових жилеток зростала дуже повільно. Адась встигав сам втягати нитки в голки, хоч завжди вони робили це вдвох з Геленкою.
Нудно тяглися дні до похорону. А після похорону всі знов зібралися в кімнатці на горищі. Але якось ніхто й не думав братися до роботи.
— Що буде з Геленкою?
В кімнаті запанувало мовчання. Стефка схлипувала. Очі й ніс у неї зовсім почервоніли: вона плакала весь час і на похороні.
Рипнули двері. Зайшов Сташек, що запізнився.
— Добре вам тут сидіти, а там Геленка стоїть на сходах і плаче.
— На сходах?
— Булочниця хотіла її взяти після похорону до себе, але Геленка сказала, що не хоче. А тепер їй, напевне, важко зайти в кімнату, бо там нема дідуся. Стоїть і плаче.
Діти розгублено ззирнулися поміж себе.
— Треба що-небудь зробити.
— Що ж поробиш?
— Не можна ж так.
Всі почували, що так не можна, і сиділи безпорадні, пригнічені.
— Куди вона подінеться?
— Хазяїн сказав, що поки не знайдеться новий пожилець, вона може залишитися в квартирі. А охочі на цю діру не швидко знайдуться. Це ж найгірша кімната з усіх.
— Ну й що ж, що вона може там жити? А що вона їстиме?
Діти знов замовкли.
Раптом устав Віцек, який звичайно був наймовчазливіший від усіх.
— А я вам щось скажу. Артіль зростає, так?
— Ну й що ж із того?
— А тут стає все тісніше. Ганка повертається з фабрики ледве жива, а ми тут галасуємо, Ігнасеві заважаємо, займаємо весь стіл. їм стільки турбот з нами...
— І зовсім немає турбот, — перебила Зося.
— Не базікай! Моя мама вчора казала, що не розуміє, як це Ганка може терпіти такий вічний гамір у хаті. Так от, чи не можна влаштувати так: будемо працювати в Геленки. А за те, що вона дасть нам приміщення, будемо віддавати їй частину заробітку.
— Дуже його в тебе багато!
— Багато не багато, але не всім з нас справді так уже потрібен цей заробіток. Генек, наприклад. У вас є квартира, батько одержує платню, а ти заробляєш на всякі дрібниці. Коли ти будеш одержувати трохи менше, нічого страшного не трапиться.
— Я теж... — пробурмотіла соромливо Стефця.
— Ну, от бачите! Як-небудь це можна влаштувати. А садівник обіцяв нам теж заробіток навесні. Значить, вирішуємо: наша артіль бере Геленку на своє утримання. Згода?
— Булочниця теж допоможе. Що для неї значить дати щодня шматок хліба?
— У нас теж іноді що-небудь можна буде...
— Всі допоможемо! Обличчя проясніли.
— Не дамо Геленці старцювати! Як-небудь зробимо.
— Зосю, збігай по Геленку. Скажімо їй!
Якось весело стало в кімнатці. Не було більше турбот про Геленку, про її долю.
— А впораємось ми? — висловив сумнів Генек.
— Звичайно. Хіба нас мало? Ціла купа!
— Дивіться, як це добре вийшло з цією артіллю! Коли б не це, кожен робив би поодинці, ну й що толку?
— Нічим би не допомогли ні Геленці, ні самим собі!
— Звичайно, колектив—не одна людина!
— Мій тато завжди так каже. Тому він і в спілку записався. Всі робітники там на його фабриці у спілці. Щоб усі разом, спільно...
Заплакана Геленка з'явилася в дверях. Але Зося, очевидно, вже розтлумачила їй, в чому річ: бліда усмішка з'явилася на губках дівчинки.
— Не реви, Гелько. Ти тепер дочка артілі!
— Опікунів у тебе — до чорта і ще трішки, — заявив Генек.
— Ну от і добре! На зароблені сьогодні гроші купимо гасу і вже з завтрашнього дня переносимо майстерню до Геленки!
Веселий галас долітав з кімнатки на сходи. Дружина слюсаря і покоївка лікаря зупинились на площадці і прислухались. Вони вже знали, в чому річ. У домі всяка новина розліталась з блискавичною швидкістю.
— Дивіться, Іоасю, що малюки вигадали!
— Пустуни, пустуни, а непогані, виявляється, дітлахи. Правда?
— Я думаю, і дорослі пожильці допоможуть.
— Напевне. Всі — так усі. Щоб нам перед дітьми не було соромно!
Отже, доля Геленки була вирішена. Піклування про неї взяли на себе «артільна» групка дітей і весь будинок.

XIII. ЛИСТ
Цієї зими було стільки всяких турбот і роботи, що навіть весни діти чекали не з таким нетерпінням, як звичайно, Але одного разу Адась, задихавшись, прибіг нагору.
— Бузок, бузок!
— Що бузок?
— На бузку бруньки, чуєш? На нашому бузку!
Зося побігла вниз так швидко, що Адась ледве міг встигнути за нею. Захлюпотіла, розбризкалася з-під ніг весняна грязюка.
Нещасний, засохлий кущ бузку вирішив, очевидно, віддячити дітям. Бурі гілки на ньому були вкриті бруньками, великими блискучими зеленими бруньками.
— Отут зараз будуть листочки...
— Ще не зараз. Бруньки не такі великі!
— Великі! Ти б хотіла, щоб були такі, як на каштані?
Зося розсміялась і ніжно погладила рукою кривий стовбур бузкового куща.
— Любий!
— А пам'ятаєш, як з нас сміялись?
— А все-таки допомогли нам. І тепер уже все не так, як було.
Справді, все було зовсім інакше. Адже між тим днем, коли Зося й Адась вирішили потурбуватись про бузок, і цим ранком, що вже пахнув весною, трапилася така важлива подія, як заснування «артілі». І це зовсім змінило життя всього будинку чи певніше всіх дітей в будинку.
— Ну, значить, скоро весна.
— За тиждень?
— Не знаю. Буває так, що стає тепло, а потім знов піде сніг і вдарить мороз.
— А тепер так не буде, — заявив рішуче Адась.
— Тому що ти не хочеш?
— Ні. А тому, що пахне справжньою весною.
Пахло, справді, найбільше смітником і кухонними покидьками, а крізь них дійсно пробивалися інші пахощі, пахощі чогось свіжого, молодого. Може, це був сніг, який танув уже по-справжньому, а може й справді весна?
— Я піду по Геленку і покажу їй, щоб вона перша побачила. Тільки, Зосю, він справді розцвіте?
— Напевне розцвіте. Треба його обкопати і ще раз полити.
— Знову цією гноївкою?
— Знову.
Адась зморщив носик і пішов по Геленку. А потім чутка про бруньки на бузку поширилася всюди, і щохвилини вниз збігав хто-небудь з дітей глянути на кущ.
— Вранці, коли ми дивилися, вони були менші, — серйозно говорив Адась.
— Іди ти, дурнику! За кілька годин вони виросли, чи що?
— Ну да, виросли. А як, наприклад, на тій фуксії, що подарували Ганці, квітка розпустилася за одну ніч?
Щодня набрякали бруньки — і не тільки на бузку.
Всюди, де росло яке-небудь деревце або миршавий кущик, видно вже було провісників зелені. Навіть біля стін у дворі теж почало пробиватися зелене пір'ячко нової молодої травички.
ї саме в той час, коли Генек перестав працювати в «артілі», бо «весною неможливо нічого робити», трапилися дві події.
Першу передбачали й чекали: монастирський садівник звернувся до «ард-ілі». Садівник був уже старий, а монастирський сад великий, і старому важко було з ним упоратись. «Артіль» повинна була йому допомогти. Це було куди веселіше, ніж пришивати ґудзики. Діти згрібали граблями гниле листя, вирівнювали стежки, копали грядки і клумби, підпушували на них землю, перемішували добрива. Старий садівник ходив, наглядав, казав, що й як треба робити, і бурчав.
Оце й була перша подія. А друга була зовсім несподівана.
Прийшов лист. Лист був адресований Ганці. Танка пізно поверталася з фабрики, і лист лежав на столі кілька довгих годин. Адась оглядав його з усіх боків.
— Звідки він може бути?
— Прийде Ганка і прочитає.
— А не можна зараз?
— Ні. Адже він адресований Ганці.
Адась зітхав і ходив круг столу. На самій середині столу лежав білий пухкий чотирикутний конверт, на якому великими літерами була написана адреса. Вгорі — прізвище, нижче — назва міста, вулиці, номер будинку.
Коли залунали, нарешті, Ганчині кроки, Адась вибіг за двері, на сходи.
— Швидше йди, швидше! Лист!
— Який лист?
— Тобі! Листоноша приніс! Я поклав на стіл, він там лежить! І ми не знаємо від кого!
— Зараз, зараз побачимо! Дай мені передихнути.
Танка взяла в руки конверт і довго розглядала його. Лист у кімнатці на горищі не був частим явищем. Здається, навіть взагалі з дня смерті матері вони не одержали жодного листа. Ганка обережно розірвала конверт, витягла аркуш паперу.
— «Люба Ганнусю і любі дітки!»
— Читай вголос, вголос!
— «Люба Ганнусю і любі дітки!»
— А від кого лист?
— Чекай, я ж повинна прочитати!
— Ну читай!
— «Люба Ганнусю і любі дітки! Пишу вам ці кілька слів, бо всяко буває в житті і доля людська ходить різними шляхами».
— Що ходить різними шляхами?
— Доля... Не заважай!
— «От і я зараз, на старості, дочекалася. Живу на селі з сином і хазяйную потрошку. Бо я повинна ще вас повідомити, що не знаю чому — чи то від цієї радості, чи то від турбот про мене, але трапилося так, що ноги мої видужали і після стількох років я можу ходити, тільки трохи ще спираюсь на паличку. І от я собі думаю так: хай Адась і Зося, адже їм завжди так хотілося подивитися на село, приїдуть на свята до нас. Двадцять злотих на дорогу посилаю, бо знаю, що у вас грошей невистачає і що, напевне, вам так само тяжко живеться, як і тоді, коли ви потурбувалися про мене, стару, і ділилися зі мною останнім шматком. Любі дітки, ніколи я цього не забуду і дуже хотілося б, щоб Адась і Зося приїхали,: адже їм так хотілося бачити село. А весна вже починається, і в нас тут дуже добре, і я думаю, що вам схочеться приїхати. Тебе, Ганну(сю, я не запрошую, знаю, що ти ходиш на фабрику і не можеш виїхати, а діти хай приїдуть. Не бійся, Ганнусю, це не так далеко, і їм тут буде добре. Хоч розкошів тут ніяких не буде, самі знаєте, що ніде легко не живеться. Але повітря й сонечка буде досить, а ми радо поділимося всім, що в нас є».
— І все?
— І ще написано, як треба їхати, щоб вам не заблудити.
— А від кого це?
— Ой, який ти дурний! — розсердилась, нарешті, Зося. — Від кого це може бути? Від бабусі Калиновської!
— Правда, від бабусі Калиновської! — засоромився Адась.
Але ж те, що було написано в листі, було таке прекрасне й несподіване, що це могла б написати і добра казкова фея, яка виконує бажання дітей.
— А де ж гроші, про які вона пише?
Ганка уважно оглянула конверт.
— Немає. Напевне вона їх надіслала переказом. Прийдуть, значить, завтра. Пам'ятаєш, коли дядько присилав гроші, вони завжди йшли довше, ніж лист.
— Ну, як же бути?
Ганка, розмірковуючи, опустила руку з листом на коліна.
— Як бути? Поїдете!
— А хто буде їсти варити?
— Ми з Ігнасем якось самі впораємось.
— Так Ігнась не поїде?
— Адже бабуся Калиновська його не запрошує. Надто багато вас було б, ціла трійка.
— І потім Ігнась був уже на селі, на велосипеді.
— А тепер у нього нема велосипеда.
— Нічого не поробиш. Ігнасеві, в усякому разі, легше буде кудись вибратись, коли він схоче. А з вами — важче. То вже треба їхати, коли трапляється нагода. І бабуся Калиновська справді зрадіє.
Адась з цього дня ходив сам не свій. На село! Як там, у цьому селі? Він мучив Зосю запитаннями.
— А водопровід там є?
— Нема.
— А ми там побачимо справжню лелеку?
— Може й побачимо. Адже весна, і вони, напевне, прилетіли.
— А що там ще буде?
— Побачиш. Адже недовго вже залишилось чекати: всього три дні.
— Краще було б лягти спати і прокинутись, коли скінчаться ці три дні.
Але три дні минули швидко. Тремтячи від хвилювання, їхали Адась з Зосею на вокзал. Проводжали їх Ганка і Ігнась.
— Тільки будьте обережні! Я попрошу кондуктора, і він вам скаже, де сходити. І не виглядайте у вікно, а то може що-небудь влетіти в око. І не загубіть хусток і грошей. І кланяйтесь бабусі Калиновській.
Пара шипіла. Поїзд загудів. Адась сидів, уткнувшись носом у шибку.
— Дивись, дивись, які маленькі хатки!
— О, вода! А над водою — міст!
— Ой-ой, які тут дерева! Це ліс!
— Зосю, Зосю, глянь яка маленька корова! Багато-багато маленьких корів.
— Вона не маленька, Адасю. Корови пасуться далеко і тому так здається.
— Зосю, Зосю, тут зараз станція! Це вже наша станція?
— Ще ні. Ганка повиписувала мені всі станції. Ще три.
Зелені луки, вузенькі річки, сизі ліси миготіли за вікнами.
Діти проїздили крізь незнайомий світ, де не було фабричних димарів, кам'яних будинків і вулиць, не було нічого з того, що вони звикли бачити все життя.
Паровоз засвистів. Зося схопилася з лави.
— Це вже, напевне, наша станція!
В цю хвилину ввійшов кондуктор.
— Тут вам сходити, панночко.
Він був такий люб'язний, що допоміг зняти з полиці вузлик. Діти зійшли.
В обличчя війнуло теплим, весняним повітрям. Десь тут мало не над самим будинком невеличкої станції, високо в блакитному небі виспівував жайворонок.
— Ходім, Адасю, ходім! Потім усе роздивимось.
До них підійшов кирпатий хлопець з батогом у руці.
— Ви до нас приїхали?
— До вас?
— Ну, до Калиновських.
— Так, це ми.
— Ну, то ходімо.

XIV. ПІДВОДА ЧЕКАЄ
Діти пішли за підлітком. За станцією стояв візок, в який була запряжена невеличка кудлата конячинка.
— Це ваша конячка?
— Наша. Ну, сідайте.
Адась благально глянув на Зосю.
— Я на козли, добре?
— Сідай, сідай! Тільки обережно, щоб під колесо не зваливсь.
Козли — це був просто старий мішок, набитий соломою, яка вилазила з дірок, колюча й гостра. Адась умостився на мішку, і хлопець цмокнув на коня. Кінь рушив. Візок почав підскакувати по вибоїстій дорозі. Незабаром вони звернули в соснов'ий ліс. Як дивно було тут навкруги, зовсім інакше, ніж у місті! Широка зелена просторінь, і ліс за нею — там були високі сосни і пахло травами й живицею. Ген-ген угорі над полем кружляв жайворон, виспівуючи свою пісеньку. Повітря було чисте, без диму, без запаху бензину. Зосі од цього повітря навіть трохи паморочилася голова.
А потім ще треба було переїздити поромом через річку — і Зося дуже злякалась, що пором перекинеться і віз, конячка й вони всі впадуть у воду, глибоку й шумливу. Але все обійшлося щасливо. Вони переїхали на той берег, і хлопець показав батіжком на пагорок.
— От ми вже й удома. Там, скраю біля тих дерев, наша
хата. Вже там, певно, бабуся виглядають нас. Вони все боя
лися, щоб ви станції не проїхали.
Село було зовсім невеличке. Обабіч дороги тяглися низенькі хати, вкриті поруділою кошлатою соломою.
— Он-он, дивіться, бабуня дріботять назустріч.
Зося й Адась поцілували зморщену руку старої. Бабуня Ка-линовська ріжком хустки витирала сльози з очей.
Син пані Калиновської весело привітав дітей. Він був худий, високий, і дітям здалося, що він уже зовсім старий. На засмаглому обличчі його було багато зморщок. Він був дуже схожий на матір.
Гостей хутко поклали спати, бо після довгої подорожі очі в них ніби злипалися самі, і вони майже не зрозуміли того, що їм кажуть. Але Зося у напівсні довго ще чула, як порається на подвір'ї господар, як риплять двері невеличкого хлівця, як Франек — онук Калиновської, який їх привіз, рубає січку в повітці.
Настав ранок. Він почався золотим промінням сонця на сосновій підлозі й туркотінням голубів у голубнику під стріхою. Франек показав їм пташине гніздечко в кущах, а потім вони ловили рибу вудкою. Правда, спіймати не пощастило нічого, але сидіти в очеретах над блискучими від сонця хвильками було чудово. Тут усе було чудове — білі проліски серед торішнього листя, і золотий куросліп над струмком, і котики на вербах, які вже почали викидати листя. А ще була справжнісінька лелека, яку вони бачили досі лише на малюнку. Вона сиділа на клуні в Калиновських.
Зося й Адась хутко познайомилися з усіма сільськими дітьми. Вони були інші, ніж ті діти, яких вони знали досі.
Уся дітвора бігала босоніж, хоч ще було досить холодно, особливо вранці та ввечері. Багато з них взагалі не мали ніякого взуття. Спали вони на мішках або голій соломі — і всі працювали, навіть такі малі, як Адась: допомагали в полі, пасли корів, гусей, пололи грядки на городі.
Так, на селі було дуже гарно, але Зося хутко переконалася, що жити тут зовсім не легше, ніж у них у місті. І в Калинов-ських хата теж була маленька. Розбита шибка у вікні була заклеєна папером, а хліб, який пекла бабуня Калиновська, був темний і з остюками. Але Зося бачила, що старенька задоволена.
— Аякже, моя дитино, —- адже син мій рідний, і внучок теж — певно, що вкупі краще, ніж самій. Та й я, хоч і стара вже, помогти щось можу, бо невістка вмерла, а їм важко без хазяйки, певно, що важко. Але що вам про це думати, ви собі грійтесь на сонечку, бігайте, щоб пам'ятали, як воно є на селі.
Дні минали хутко. Адась засмаг на весняному сонечку, щічки його порожевіли. Він пас корів разом із сільськими дітьми, навчився сільських пісеньок І співав їх кумедним тоненьким голоском.
Все було для нього нове — і жаби в річці, і лелека, яка поважно походжала на довгих ногах на березі, і черепашки в білому піску над річкою. Це був новий, інший світ, зовсім не схожий на те, що вони знали.

XV. ПОВЕРНЕННЯ
Коли Зося й Адась повернулися з села, місто здалося їм на диво сірим і похмурим.
— Ой, поглянь, Зосю, який двір! Раніше він мені здавався зовсім іншим.
— Раніше... Адже раніше ми не знали, як хороше на селі.
Справді, двір був сірий і похмурий. У промінні весняного сонця він здавався ще бруднішим і сумнішим, ніж був насправді. Облуплені стіни були наче поточені хробаками. Ще дужче чути було кухонні пахощі, що долітали з розчинених дверей. Вони увійшли в темні сіни. На них війнуло вогкістю і холодом.
Мовчки підіймалися діти нагору по рипучих східцях. Ґанки ще не було вдома. їм відчинив зраділий Ігнась.
— Уже приїхали? Чому ж ви не писали? Я б вийшов на вокзал.
— Ми хотіли зробити вам сюрприз, — відповіла Зося, оглядаючись у кімнаті, немов   вона   опинилась   тут   уперше.
— Як тут все змінилось!  — здивовано зауважив Адась.
Але насправді нічого не змінилось. Це була та сама маленька кімнатка на горищі, в якій вони жили стільки років. Невеличке віконце, що виходило на двір, пропускало мало світла.
Підлога подекуди трохи прогнила. Стіни були брудні, в плямах.
— Як тут сумно! — сказала Зося.
Так, тепер все їм тут здавалося сумним. Адже вони побачили, що може бути інакше: що теплий вітерець може віяти над зеленими полями, що може дзюрчати і хлюпотіти прозора вода річки, що в садочку під вікнами можуть пробиватися з землі червоні пагінці півоній і листочки нагідок.
— Ух, які пишні пани знайшлися! — сміявся з них Ігнась. — Поїхали на три тижні, і вже їм все не подобається.
— Зовсім ні, Ігнасю, — пояснила йому Зося. — Тільки ми одвикли — там все зовсім по-іншому.
— Ну, потім розкажете про це. Зараз я вам скип'ячу чаю. Ви, напевне, зголодніли. Побіжу зараз по хліб, вдома нічого немає.
— Не треба ходити. Ми привезли дещо від Калиновських.
Зося розв'язала вузлик і поклала на столі круглий буханець чорного хліба, білий сир, фаянсове горнятко, повне жовтого масла, і пиріг, останній святковий пиріг, якого бабуся Калиновська приховала на дорогу дітям.
— А там ще що в тебе?
— Це для Ганки! Бабуся Калиновська сама ткала. Це укривало на ліжко, а можна й на стіл. Воно лляне.
Ігнася не дуже цікавила гарна тканина. Його більше цікавив хліб, величезний шматок якого він одрізав собі і намазав свіженьким маслом.
— Чудово! Так це ви там увесь час об'їдалися такими чудовими речами?
Зосі стало соромно.
їй не хотілося пояснювати братові, що це масло бабуня Калиновська збирала для них в подарунок зо два тижні, бо самі вони їли його лише на великі свята. А борошно для хліба бабуня просівала, щоб не було в ньому остюків та полови.
Але ж весь цей час вони були на селі, бігали по луках, в той час, як Ігнась із Гайкою жили, як завжди, і клопоталися вічно про ті самі нестатки.
— На вакації ти повинен туди поїхати. Бабуся Калиновська сказала, що завжди буде рада, коли хто-небудь з нас приїде.
— Ну, до вакацій далеко! Може, мені пощастить потрапити в шкільну колонію.
На хвилину вони замовкли, закусуючи хлібом з маслом і сиром. Але Зося все оглядалася навколо, і якась думка не давала їй всидіти спокійно.
— Ти не смійся, Ігнасю, але тут справді дуже негарно. Може, можна було б це якось влаштувати?
— Ну, що ти влаштуєш? Переїдеш в палац?
— Навіщо в палац? Можна і тут влаштувати якось інакше...
Ігнась сам був не дуже винахідливий, але коли хто-небудь подавав йому ідею, він з захопленням хапався за неї. Майструвати він любив, і робота так і горіла в його руках...
— А знаєш, мабуть, воно й справді можна. Тільки що і як?
В цю мить залунали   кроки  по   сходах.   Це  поверталася Ганка.  Привітання  і  розповіді  про те,  як було у Калиновських, перервали мало не на весь вечір розмову про оновлення кімнати. Та кінець кінцем дійшли й до цього. Ганка охоче згодилась.
— Тільки ж ви знаєте, що мені зовсім ніколи. Робіть самі, що хочете. За той час, що вас не було, я заощадила трохи грошей і дам їх вам.
Зося кинулася сестрі на. шию.
— Дорога моя, золота, нам зовсім небагато треба! Побачиш, як ми придумаємо, влаштуємо!
— Добре, добре, тільки не задуши мене, — сміялася Ганка. — Ну, а тепер спати, бо в Адася зовсім очі злипаються.
Вони лягли. Зося довго не могла заснути. Обмірковувала, зважувала, що зробити, щоб їх кімнатка мала якийсь інший вигляд.
Вранці вона швидко схопилась на ноги, але все одно довелося чекати, доки не повернувся Ігнась із школи. Тільки тоді можна було почати нараду і підрахувати, що можна було зробити на ті гроші, які дала їм Ганка.
Кілька днів підряд діти працювали з величезним завзяттям. Виявилося, що це не так легко, як їм здавалось.
Зося зовсім стерла собі коліна, поки їй пощастило пофарбувати світлою фарбою підлогу. Зате кімната мала зовсім інший вигляд. Ігнась помазав стіни вапном. Це було не так гарно, як фарба, якою фарбують стіни маляри, але все-таки було чисто й біло, а більше й нічого не треба було.
Вони вимили шибки, пофарбували віконні рами. Зося накрила стіл лляною тканиною, привезеною від Калиновської, а Ігнась роздобув десь глиняне горнятко і поставив на стіл букет пролісків, по які ходив далеко за місто.
— Ну, от бачиш, не треба зовсім ніяких палаців, адже тепер тут чудесно!
В усьому будинку знали про нові події в кімнатці на горищі. Першою прибігла Геленка і, розкривши від подиву рота, зупинилась на порозі.
— Ой, як тут гарно!
За Геленкою прийшли інші. Всім одразу впало в око, що підлога щойно пофарбована.
— Силу-силенну грошей це вам, напевне, коштувало!  — зітхнув рудий Віцек.
— Коштувати — коштувало. Зате немарно витратили ці кілька злотих.
І знов усі дивувались, похитували головами, заглядали в усі кутки.
— Ой-ой-ой! Тепер страшно буде сюди приходити. Коли б чого не забруднити, — пожартував Генек, двірників син.
— Я тобі дам бруднити! Тепер тут завжди буде порядок,— похвастала Зося.
І справді, тепер легше було підтримувати порядок у кімнаті. Раніше розпач брав, коли глянеш бувало на покороблену підлогу; не хотілося протирати шибок, бо все одно вони залишалися в брудних, облізлих рамах. А тепер кімнатка сяяла і виблискувала. Щоразу, коли Танка поверталася з фабрики, вона вже в дверях посміхалась — так тут було затишно й' мило.
Булочниця Матільда, незважаючи на свою огрядність, піднялася по сходах і дивувалася всьому, що встигли зробити діти. Потім повернулась до себе вниз і незабаром прислала з Іоасею, лікаревою покоївкою, гарну вишивану скатертину на комод і картину на стіну. Ігнась обережно вбив цвяшок в саму середину стінки і повісив картину. Відійшов на кілька кроків і помилувався наслідком своєї праці.
— Гляньте, хіба не гарно?
Справді, було гарно. На картині були намальовані білі берези на пагорку.
— Це нам буде нагадувати село,— зраділа Зося.— Адасю, ті берізки біля горбочка, де ми шукали скарб, адже зовсім такі, як ці, правда?
— Може, — зітхнув Адась.
Він згадав запашне тепле повітря, що струмувало над полями, підбіг до вікна і широко розчинив його.
— Як тут зовсім інакше пахне!
— А тобі хтілося б, щоб пахло, як на селі. Нічого не поробиш: цього не буде, цього не зміниш ніяким лаком і ніякою фарбою.
— Ну-ну, годі! І так тепер все зовсім по-іншому.
Вони тільки тепер відчули і зрозуміли, що інакше живеться в кімнатці, відколи вона покращала. Якось легше було Ігнасеві готувати уроки, коли перед очима не стирчали у нього облуплені, брудні стіни. Зосі веселіше було варити обід, коли вона бачила, як змінилася кімната завдяки їх власній праці.
Але більше за всіх пишався Адась. Він запрошував по черзі всіх поглянути на їх кімнатку. Одного разу йому пощастило навіть затягти сюди самого двірника.
— Правда, у нас тепер гарно? — запитав він з гордістю. Двірник похитував головою і дивувався так само, як і всі.

XVI. ІМЕНИНИ
— Яке завтра число? — запитав Ігнась, заклопотаний дум кою про майбутню шкільну екскурсію.
Ганка підвела голову від шитва і глянула на календар. Але не відповіла.
— Що з тобою?
— Нічого... Завтра мамині іменини.
У кімнаті настало мовчання. Раніше, коли мати була жива, якось не думалось про її іменини. Але тепер, коли її вже не було з ними, їм здалось надзвичайно важливим, що завтра якраз її іменини.
Ганка взяла в руки фотокарточку матері, ту саму, перед якою колись сама собі давала урочисту обітницю, що не віддасть братів і сестру в чужі руки, що все зробить, щоб забезпечити їх. З фотокартки дивились добрі, розумні очі матері на худенькому, зів'ялому обличчі.
У Танки заблищали на очах сльози. Як це було давно! Страшенно давно! А не минуло й року з того дня, коли вони йшли за труною.
— А пам'ятаєш, ще давно-давно, у нас на іменини були гості, і дядько прислав мамі тоді шарф. Пам'ятаєш?
— Який шарф? — зацікавився Адась.
— Ти, Адасю, не пам'ятаєш. Ти був тоді зовсім маленький... А може тебе навіть ще й зовсім не було... — пригадувала Ганка. — Тоді тато запросив гостей, а дядько прислав подарунок — шовковий шарф.
Вона обірвала. їй пригадалось, яка весела, радісна була тоді мати, який молодий вигляд вона мала. Правда, це було ще до смерті батька, до найтяжчого періоду в їх житті, який залишив стільки зморщок на обличчі матері.
— Знаєш що, Ганко? — заговорила нерішуче Зося.
— Що?
Але Зося замовкла. Так тяжко було висловити те, що вона почувала, що почували вони всі троє. На сходах залунали голоси.
— Скільки у мене турбот з цим Генеком, дорога моя, витримати неможливо! Такий неслухняний хлопчисько, просто біда. Якщо так піде далі...
Це двірничиха мила сходи і, користуючись із нагоди, розмовляла з однією квартиранткою. Вона, як завжди, скаржилась на свого пустуна-сина. Але в кімнатці на горищі всім одночасно подумалось те ж саме:
«А на нас навіть сердитись нікому. Ми вже не почуємо маминого голосу, хоча б суворого, докірливого».
Мати ніколи не сварилась на них. Одним словом, однією усмішкою вона вміла залагодити всі сварки й суперечки. Коли вона була жива, вони цього якось не помічали. Тільки тепер зрозуміли вони, якою була їх тиха, зморена працею мати, що любила їх усім серцем.
Вони не розмовляли про це. Надто було тяжко. Але кожен з них думав про це не раз, крім Адася,—він був ще надто малий, щоб багато пам'ятати і розуміти. Найболючіші докори сумління відчував Ігнась. Він згадував стільки поганих вчинків, про які жалкував та яких вже не можна було виправити. Він пригадав, як заходив у кімнату в брудних чоботях і на чисто вимитій мамою підлозі залишалися чорні сліди. Як грубо відповідав, коли мати сердилась за те, що він не приходив із школи відразу додому. Як лазив по парканах і рвав одежу, а матері доводилося потім пізно вночі сидіти при чадній лампочці і латати, хоч у неї були слабі очі і хоч їй треба було вставати дуже рано, щоб бігти на фабрику. Мов живі, стояли перед ним тепер добрі сірі материні очі, червоні від напруження.
«Як я міг! Як міг! — повторював він у думці. — Коли б знати,-коли б можна було почати все ще раз спочатку!» Коли б смерть матері була тільки жахливим, тяжким сном, він би зовсім інакше поводився б, прокинувшись.
Але це не був сон, і той час неможливо повернути. Всі провини його перед матір'ю залишилися неспокутуваними, і важко про них забути.
— Що ми влаштуємо мамі на іменини? — безтурботно запитав Адась, якому надокучило довге серйозне мовчання сестер і брата.
Справді, можна чим-небудь відзначити день іменин матері. Як це нікому ні разу не спало на думку в той час, коли мама була ще жива, коли можна було прийти привітати, можна було принести подарунок в знак любові і турботи.
— Підемо на кладовище, — тихо проговорила Ганка.
— Я зайду тоді по дорозі до нашого садівника, — з запалом скрикнула Зося. — Він обіцяв мені колись, що, як зацвітуть нарциси, він дасть мені. А вони вже цвітуть.
Мовчки лягали вони спати, захоплені єдиною думкою — думкою про матір. Лампа згасла.
— Адасю, ти пам'ятаєш ту казку про матір, яка шукала свою дитину?
— Так.
— Це з книжки Андерсена, правда? — пригадала Ганка.
І виявилося, що всі вони знають казку про те, як померла дитина і мати пішла вимолювати її у смерті. І віддала своє прекрасне волосся, і віддала очі, щоб тільки дістати назад свою дитину. Якось зовсім по-іншому розуміли тепер вони цю казку. Вони розуміли, що в ній говориться про кожну матір. її автор хотів сказати, що мати готова для своєї дитини на найбільші жертви, на найбільші страждання.
— Яка сумна казка! — промовив сонним голосом Адась.
А за хвилину вони почули його глибокий рівний подих. Він спав.
— А знаєш... — заговорила знову Зося. Ігнась запротестував:
— Давайте спати. Завтра треба рано вставати.
Обидві сестри знали, що Ігнасеві зовсім не так уже хочеться спати, але він не хоче, щоб вони говорили про маму. Це надто хвилювало його, а він соромився сліз, що підступали до очей, хоч у темряві ніхто їх не міг бачити.
І от вони всі лежали тихо, поки заснули.
Вранці перша схопилася Зося.
— Вставайте! Гляньте, яка чудова погода!
Справді, небо було блакитне, без єдиної хмаринки, і теплий вітер грався білою завіскою. В таку годину легко вставати, швидше проходить сонливість.
— Швидше, швидше! Дорогою ми ще зайдемо до садівника.
Адась радів, що вони поїдуть трамваєм. До кладовища було далеко, і хоча старші діти з охотою пройшлися б, через Адася доводилося їхати трамваєм. А поїздка трамваєм була для Адася великою подією, незважаючи на те, що він уже одного разу їздив залізницею до бабусі Калиновської.
Садівник дав Зосі великий букет нарцисів, а коли дізнався, в чому річ, викопав кілька кущиків квітучих братків і дав дівчинці.
— Нарциси зав'януть, а братки будуть цвісти, — сказав він. — Тільки як ви їх посадите?
— Посадимо, посадимо! — запевнила Зося. — Адже ми бачили, як ви це робите.
— Зовсім не однаково — бачити чи самому зробити. Треба саджати не надто глибоко, але так, щоб усі корінці були вкриті землею. Ямку викопати як слід, а неабияк, — повчав садівник.
Все це Зося давно вже знала. Вона чемно подякувала і побігла.
— А тепер — на трамвай!
Над огорожею кладовища звисали віти, вкриті молодими листочками. На всипаних піском алейках не було майже нікого. На могилах цвіли проліски, братки, нарциси.
— Як тут добре! А он там пташка співає. Чуєте?
— Напевне, у неї там гніздечко.
— Гніздечко? На кладовищі?
— А чому ж ні? Тут тихо, спокійно, їй і добре. Чуєш, як виспівує?
Пташка заливалась веселим щебетанням. Тихо шелестіло листя на березах. Діти розмовляли пошепки, якось так тут було урочисто. Мамина могила була далеко, у віддаленій частині кладовища, за алеями, вздовж яких височіли пам'ятники з мармуру і пісковика. Вони довго блукали, бо всі ділянки були схожі одна на одну. Нарешті дійшли.
Мамина могила стояла самотня й занедбана серед інших могил. Вони тут не були з самого похорону Геленчиного дідуся. Якось не було часу, і вони не подумали про це. їх прикро вразив вигляд жовтої глини, на якій лежало поруділе ялинове гілля:
— На тих могилах стільки  квітів!  — сказав Адась.
Дівчатка відчули в цьому докір. Так, вони були винні. Забули про те, що треба було б з поча'тку весни потурбуватись як слід про мамину могилу.
— Це нічого, ми зараз все влаштуємо, — заметушився Ігнась, помітивши, як здригнулися губи у Ґанки. — Давай,
Зохо, твої квіти.
Вони викопали рядочком кілька ямок, посадили кущики братків. Ніжні оксамитні пелюстки заголубіли на жовтій глині.
— Вони дивляться, як оченята, — зауважив Адась, і Зосі відразу пригадалася та казка, про яку вони говорили вчора ввечері.
— Он на тому кущику квіти блідоголубі, як очі у мами.
— Це наш подарунок мамі на іменини, правда? — радів Адась.
Так, Адась був ще малий. Він ледве пам'ятав маму, а батька зовсім не пам'ятав. Він не відбував свого сирітства так боляче, як вони. Незабаром він став розглядати квіти на сусідніх могилах, а потім, задерши голову вгору, почав стежити за дроздом на дереві.
А старші довго стояли мовчки над прикрашеною квітами могилою. Говорити не хотілося, але всі троє знали, що думають про одне: про маму, якої вже немає, про те, що могли ставитися до неї краще, коли вона була жива. Але цього вже не можна виправити, і вони ніколи вже не зможуть сказати мамі, як вони її люблять, які вдячні їй за все, що вона для них зробила, і як дуже жалкують зараз багато-багато за чим.
— Треба частіше сюди приходити. Треба посадити який-небудь кущик або що інше, що зеленіло б цілий рік.
— Я спитаю садівника, він порадить.
Знов замовкли. До них підійшов Адась і почав докучати:
— Поїдемо! Я вже все тут бачив.
Зосі хотілося присоромити братіка, але вона стрималась. Що він може розуміти? Надто він ще малий. Тільки коли підросте, він зрозуміє, що мати була тією людиною, яка любила його найбільше в світі, і що ніколи-ніколи не знайдеться нікого, хто любив би його так, як мати.

XVII. ШОФЕР
Ігнась не поспішав. Він тихесенько йшов вулицею і думав про те, що сказав йому в школі Янек Рудавський. Справа, звичайно, стосувалася голубів. Голуби Янека були відомі в усій школі. Відомо було, що Янек більше ні про що не думає, крім своїх трубастих, турманів, поштових та як вони там ще називаються. Янек міг нагледіти собі голуба на іншому краю міста і, нагледівши, не заспокоювався аж доти, доки йому не щастило його придбати. Не раз він спізнювався до школи через те, що траплялося якесь лихо з голубами. Всякий, хто ходив до Янека у віддалену маленьку вуличку, знов, що його нічого шукати вдома. Він стояв десь у дворі, задерши голову вгору, і стежив, як зграйка птахів лине в вишині, виписуючи кола над будинками.
І от тепер цей Янек продає своїх голубів. Всіх. Куплених протягом кількох років, придбаних з величезними труднощами.
— Переїжджаємо. Там не можна тримати голубів. Будинок великий і дуже пристойний. Батько буде там двірником.
Янек розповідав усе це спокійно, але губи в нього тремтіли. Товариші слухали з подивом. Як це — Янек Рудавський без голубів? Це не вкладалося у них в голові.
— Вчора я вже майже всіх розпродав. Залишилися тільки пара павиних, тих, що тобі того разу так сподобались. Може, візьмеш?
— У мене нема грошей, — відповів Ігнась.
— Багато я не прошу. І повірю тобі в борг. Коли в тебе будуть гроші, віддаси, мені шкода продавати "їх абикому.
Ігнасеві згадалося, як того разу, коли він був у гостях в Янека, голуб настовбурчившись ходив по карнизу даху, розпустивши віялом хвіст, як кумедно він туркотів, як поглядав униз круглими смішними очима. Як добре було б мати парочку таких! Тільки де їх тримати? Двірник, напевне, не дозволить. І все одно, -— треба ж щось заплатити за того голуба. А звідки взяти грошей? Що з того, що Янек готовий повірити в борг. Колись однаково ж доведеться платити.
Ігнась глибоко замислився і не дуже помічав, що діється навколо.
Раптом над самим вухом він почув якийсь окрик. Ревнув автомобіль, і хлопчик тільки тоді усвідомив, що цей гудок уже лунає не в перший раз. Він відскочив набік і злякався. Величезна темна автомашина, мало не зачепивши його плечіе, круто звернула вбік. Залунав гуркіт і дзвін.
— Шмаркачу, як ти ходиш! — гримнув шофер.
Тут тільки Ігнась зрозумів, що трапилось. Він ішов не тією стороною, що треба, і ліз прямо під автомашину. Водій звернув в останню хвилину, і машина налетіла на наріжний ліхтар; в'їхала на тротуар і зупинилась, тільки стукнувшись у скляні двері крамниці. Весь тротуар був засипаний скалками скла.
Відразу стали збігатися люди. З крамниці вибігла бліда, як полотно, жінка і почала грозити шоферові кулаками.
— Як ти їздиш? Гляньте, будь ласка, на тротуар заїхав! Усі шибки повибивав!
— І ще чіпляється до хлопчика!
— Щастя, що нікого не було на тротуарі! Убив би на місці!
— Вся вулиця їхня! Що їм до того, коли вони кого і переїдуть!
Людей збиралося дедалі більше. Шофер вийшов з пошкодженої автомашини і витирав обличчя рукавом. Скалки розбитого скла подряпали йому щоку. Вузенькою цівочкою текла кров.
— Коли ти сліпий, то йди старцювати, а не машиною керувати.
— Мало не переїхав хлопчика!
— Де поліція? Покликати поліцая, хай складе протокола!
— Треба провчити такого, хай знає, як треба їздити!
Переляканий Ігнась стояв позаду юрби. Ніхто не звертав на нього уваги. Розлючені жінки грозили шоферові кулаками.
— Відберуть шоферські права. Кінець бравій їзді! — промовив хтось.
— Адже хлопець сам під машину ліз, — намагався виправдатись шофер.
— Так, так, якраз! Скільки нас тут є, всі засвідчимо, як була справа! Хлопчисько тут ні при чому. Ішов собі як треба, а тут ні сигналу, нічого.
Ігнась не розумів, що відбувається. Адже все це неправда. Підійти і сказати, що винен він, а не шофер?
В цю хвилину він побачив синій мундир поліцая, що наближався до нього, і злякався. Юрба захвилювалась. Люди почали підбігати до поліцая. Про Ігнася всі забули.
«Піду додому», подумав хлопчик і нахилився, щоб підняти розсипані книжки. Він оглянувся ще раз назад. Шофер стояв перед поліцаєм. Червона смужка крові текла в нього по щоці. Поліцай записував щось у себе в книжці, а з юрби долітали безупинні вигуки й пояснення. Ігнась прискорив ходу. А що як його покличуть, почнуть розпитувати! Хто знає, може доведеться заплатити за шибки, за ліхтар, за пошкоджену автомашину, — де він візьме на все це гроші? Краще, мабуть, піти. Спочатку він ішов звичайною ходою. Але чим далі відходив він від місця події, тим дужче поспішав. Наприкінці він просто біг... І так, задихавшись, втомлений, примчав додому.
— Що трапилось? — запитала Зося.
Він сів за стіл і намагався їсти, але борщ не ліз йому в горло. Тільки тепер він по-справжньому переживав те, що трапилось. Величезне чорне крило автомашини було біля самого його носа. Адже, коли б шофер не звернув в останню хвилину, було б зовсім інше. «Швидка допомога», лікарня, і хто знає, може навіть і щось гірше.
А тепер Ігнась сидить собі спокійно вдома і обідає, а там шофера, напевне, поліцай одвів у тюрму. Адже всі люди свідчили проти нього, як це, зрештою, буває майже завжди в таких випадках на вулиці. Завжди винен шофер, велосипедист, вагоновод, а люди не замислюються над тим, чи не винен буває в такій пригоді сам перехожий.
Ігнась відклав ложку.
— Ти що, не будеш їсти?
— Не хочеться щось.
Він розгорнув зошит і почав готувати уроки. Але й це не йшло. Він не міг зосередити увагу: ввесь час поставало перед його очима бліде закривавлене обличчя шофера, обурена юрба, розбиті двері крамниці і поліцай, що старанно записував свідчення у величезну записну книжку.
Ігнась важко зітхнув. Що ж йому, власне, треба зробити? Можливо, і його там уже шукають? Але навряд чи знайдуть. Це було в чужому кварталі. Ніхто там його не знає. Скажуть, хлопчик, — і все. Хіба мало хлоп'ят ходить по місту в цей час, коли кінчаються уроки в школах! А коли б навіть і запитали, можна й не признатись. Ніхто там не звертав на нього особливої уваги: шофер був надто вражений тим, що сталося, перехожі цікавилися шофером і розбитим склом, а не ним, справжнім винуватцем аварії.
«Я можу спокійно взятись за уроки», сказав сам собі хлопчик, але це якось не виходило. Обличчя шофера, брязкіт розбитих шибок — все це було надто живе в пам'яті і настирливо лізло в голову, не даючи змоги думати про щось інше.
Зося й Адась мало звертали уваги на брата. Але Ганка, повернувшись додому, відразу помітила, що з ним щось не гаразд.
— З тобою щось сталося?
Ігнась  якусь  хвилину   вагався:   сказати  чи   ні? Але його надто мучила ця подія. Він розповів. Ганка схопилася із стільця.
— Ми повинні зараз же йти в поліцію. Розкажеш все, як було.
Ігнась зблід. В поліцію? Але Ганка мала рацію. Руки в нього злегка тремтіли, коли він знімав з вішалки кашкета.
— Нічого, не бійся. Кажи сміливо. Адже у того можуть відібрати шоферські права, посадити його в тюрму.
Ішли мовчки. В Ігнася підламувались ноги. Він хотів, щоб трапилось щось таке, що перешкодило б їм дійти до поліції. Краще б його вже переїхала автомашина.
— От тут, — спокійно промовила Ганка.
Вони зайшли. Ігнасеві в очах миготіли чорні тіні. Він навіть не помітив чергового поліцая.
— В якій справі?
Ганка штовхнула брата в бік, але Ігнась не міг видушити з себе жодного слова. Вона заговорила замість нього:
— Ми з приводу нещасливого випадку з автомашиною на
Широкій вулиці. Брат хоче дати свідчення.
Черговий пильно глянув на хлопчика і дістав із шухляди чистий аркуш паперу. Записав ім'я, прізвище. Ігнась оволодів уже собою і тремтячим, але ясним голосом розповів усе. Як він думав про голубів Янека і зовсім не дивився кругом. Як шофер давав гудки, як намагався його об'їхати. Перо бігало по папері, поліцай випитував подробиці. Потім подзвонив кудись телефоном.
— Правильно, все збігається. Шофер посвідчив те саме.
Але свідки щось кажуть зовсім інше.
Ігнась повторив ще раз, як була справа, як зібралися люди і кричали на шофера, хоч той був зовсім не винен.
Нарешті, поліцай сказав, що вони можуть іти. Напрочуд гарно й легко стало на душі у Ігнася. Яка розумниця ця Ганка! Адже, власне, треба було з самого початку так зробити. Підійти до того поліцая на вулиці і сказати, що шофер кіаже правду. І що винен він, Ігнась. Хоч, сказати правду, винні голуби Янека Рудавського.
Через три дні до них прийшов шофер. Очевидно, в поліції йому дали адресу Ігнася. На щоці в нього було видно червону вузьку смужку — слід нещасливого випадку. Шофер подав Ігнасеві руку, як дорослій людині.
— Молодчина ти, хоч і не вмієш ходити по вулиці. У мене жінка, четверо дітей. Коли б ти не заявився, у мене б відібрали права, а тоді хоч з мосту та в воду! А так, неприємності, звичайно, будуть, та це вже не те. Молодчина!
Дуже славний був цей шофер. Він просидів досить довго. Розмовляв з дітьми. Розказував, як водити машину. А на прощання сказав Ігнасеві:
— Моя стоянка там, на Широкій. Коли схочеш покататись, приходь.

XVIII. НОВА КВАРТИРА
Уже давно ходили по всьому будинку ці чутки, але діти якось не звертали на них уваги. Ганка остовпіла, коли булочниця зупинила її якось на сходах.
— Ну як? Ви переїжджаєте, чи що?
Ганка не зрозуміла, в чому річ.
— Чому ми повинні переїжджати?
— Хіба ти не знаєш? Поверх надбудовують. Обидві ці кімнати під дахом будуть зносити.
— Зносити?
— А що ж ти думаєш? Як же їм інакше надбудовувати? Спитай двірника, він тобі скаже.
Танка швидко збігла у двір. Двірник тільки кивнув головою.
— Аякже, надбудовують поверх. Хазяїн все збирався, все збирався, уже здавалося, що з цього нічого не вийде, та от і зібрався. Що йому ці дві кімнатки? Цілий поверх надбудовує. Кілька приміщень улаштує, відразу комірного побільшає.
— А ми? — глухо прошепотіла Танка.
— Ну що ж, доведеться переїжджати. Поки час ще є, так я вам і не казав. Навіщо вас засмучувати? Я. говорив з хазяїном, щоб як-небудь це улаштувати. Але жодного приміщення нема вільного. Доведеться вам пошукати. Вам і тій дівчинці.
— Геленці?
— Ну да, Геленкою її, здається, звуть. Я тут нічого не можу зробити, — додав двірник, уперто дивлячись кудись вбік, щоб не бачити, як жалібно здригаються губи Ґанки, як тремтять у неї руки.
Вона повернулась і поволі пішла до себе нагору.
Тихо рипнули двері кімнатки. їх кімнатки. Стільки часу вони тут жили, стільки пережили лихого й доброго... А тепер треба звідси виїздити.
Сестри і братів не було вдома. Зося пішла з Адасем гуляти. Ігнась побіг до якогось товариша. Танка сіла біля столу і дивилася на чисто вимазані стіни, на картинку з березами. Як це може бути, що скоро ця кімнатка вже не буде належати їм? Що доведеться покинути все це, залишити сусідів, з якими зійшлися так близько в хвилини горя і радощів? Не зустрінеш уже більше на сходах товстухи Матільди. Не задзвенить тоненький голос Іоасі, покоївки лікаря. Не залунають знадвору голоси знайомої дітвори.
Застукотіли швидкі кроки по сходах. Це повертались Адась і Зося.
— Ганко, яка гарна погода! Кажу тобі, в парку просто...
Зося обірвала потік своїх слів.
— Що трапилось, Ганко?
— Нічого. Нам доведеться переїхати.
— Пе-ре-ї-ха-ти? — протяжно повторила здивована Зося.
— Я не переїду!—заявив Адась так категорично, що старша сестра посміхнулась.
— Нічого не поробиш, треба — так треба. Завтра почну підшукувати нову квартиру.
Діти стояли, мов приголомшені. Вони так звикли до своєї маленької кімнатки. їм ніколи й на думку не спадало, що доведеться коли-небудь її залишити.
На другий день з'явився двірник з запискою від хазяїна. Так, тепер уже не було сумнівів — треба було підшукувати нову квартиру.
— Тільки щоб така, як ця, — загадав Адась.
Ганка почала довгі мандрівки. Це було не так легко. На воротях висіли записочки: «Здається кімната...» Вона підіймалась по сходах, оглядала. Здебільшого, проте, досить було зайти до двірника і запитати, яка платня. Сума була така велика, що Танка відразу ж поверталась і виходила. І жодна з кімнаток, які вона оглядала, не була схожа на їх кімнатку на горищі. Все це були крихітні комірки, майже зовсім темні, з вікном, що виходило на брудну дерев'яну галерею, з залізною пічечкою, на якій ніяк не звариш обіду, — похмурі, низенькі кімнатки. Танка виходила з них остаточно пригнічена.
Щодня ходила вона на ці розшуки. Ігнась допомагав їй. І обоє помітили дивний факт: у своїх розшуках вони щораз більше віддалялись від великих широких вулиць і наближались до низеньких будиночків у передмістях. Там, у центрі міста, взагалі нічого було й питати. Квартири були дорогі, і їм навіть неохоче відповідали на запитання. Досі вони вважали, що живуть далеко від центра, тепер виявлялося, що доведеться, мабуть, переїхати кудись далі.
Нарешті, одного разу Ігнась повернувся з переможним виглядом.
— Є, є! Знаєш, саме біля того будинку, де раніше жив Янек Рудавський!
— Під самим дахом, як тут? — з цікавістю допитувався Адась.
— Ну, коли тобі неодмінно хочеться, то можу сказати, що під самим дахом. Бо над нами немає більше ніяких квартир. Але не так, як тут, а зовсім низько, як у двірника.
— Як же це може бути — високо й низько, все відразу? — здивувався Адась.
— А хіба я тобі сказав, що високо? Тільки будинок одноповерховий.
— А-а... Ну, і як же там?
— Навіть красиво. Є садочок і неподалік така  полянка. Трохи нагадує село.
Адась зітхнув.
— Але так, як тут, у нас уже не буде...
— Чому? — зауважила Ганка.—Там може бути теж зовсім непогано.
Але вона сказала це без усякого переконання. Вони так любили свою кімнатку на горищі, що ніхто з них не міг собі уявити, щоб можна було жити десь в іншому місці.
У них трохи покрадіав настрій, коли вони пішли всією сім'єю оглядати нову квартиру. Хазяйка, дружина муляра Бугая, зустріла їх дуже приязно.
— Вже як-небудь ми тут зійдемось. Адже мій цілу зиму не працює. В кращі роки збудували собі будиночок, ну, от тепер і приробляємо. В садочку ви можете» влаштувати собі грядки, але це на той рік, зараз уже пізно.
У Зосі засміялися очі, коли вона побачила в садку яблуньку і кущики півонії.
— Дивись, Адасю, півонії, як у Калиновських!
Вони повернулись додому трохи втішені і' почали думати про переїзд. Але тільки тепер діти відчули, як вони звикли до цієї кімнатки, до цього будинку.
— А знаєш, Ганко, адже ми будемо сюди інколи приходити.
— Звичайно, будемо приходити. Хоча б подивитись, як цвіте наш бузок.
— Не забули б про нього діти, коли ми виїдемо, — турбувалася Зося.
Кривий кущ бузку віддячив дітям за їх турботи, як тільки міг. На кількох гілках розпустилися запашні квіти, і діти, що жили в будинку, стояли цілими годинами, милуючись на справу своїх рук.
— Ні, не забудуть! Всі так радіють, що він цвіте.
— Подумай, скільки змінилось за цей час. Бабуся Кали-новська виїхала й одужала. Ми їздили на село, — перераховувала Зося, все більше дивуючись, скільки подій сталося в їх житті з літа.
І свідком всього цього була їх кімнатка на горищі. Коли настав час упорядковувати все, переглянути, що треба викинути, а що взяти з собою, діти весь час натрапляли на дрібниці, що викликали спогади.
— Дивіться, тут у кутку ґудзик від жилетки! Це ще коли шили в нас.
— Ось у шухляді кольоровий папірець. Пам'ятаєш, Адасю, це, напевне, від тих парасольок для ялинки.
— Ігнасю, отут ще вапно, яким ти мазав стіни.
І так одне за одним. Треба було це викидати, а було шкода, бо їм здавалося, що вони викидають частку життя, яке протекло в цій кімнатці.
— Адже не можемо ми забирати з собою всяке сміття, — заявила Ганка. Але й сама вона довго тримала в руках якусь чорну, засохлу стеблинку — напевне, від тих квітів, якими вони прикрасили портрет мами в день її іменин.
Та найгірше було, коли почалися розмови з сусідами. З Геленкою не доводилось прощатись — на новій квартирі у них була кімнатка й невеличка кухонька, і вони вирішили, що влаштуються там разом з Геленкою. Але інші... Навіть двірник, звичайно такий суворий, тепер запропонував їм допомогти перенести речі вниз та перевезти їх на нову квартиру. Булочниця Матільда зітхала так тяжко, наче пахкотів ковальський міх. Прийшов і батько Хаїмка І довго стояв у дверях.
— А звідти теж приносьте мені черевики, коли треба буде, — тихо сказав він. — Я вам полагоджу.
Іоася прибігла і подарувала Ганці свою шовкову блузку.
— Вона мені вже вузька, а тобі ще придасться, — сказала Іоася з сльозами на очах.
А найбільше від усіх — діти... Вони юрбились біля дверей, заважали, плутались під ногами.
— Я до вас прибіжу в неділю, — обіцяв Генек. — Адже там у тебе, напевне, будуть голуби? — допитувався він у Ігнася.
— Не знаю, можливо, — відповів Ігнась, якому зараз було зовсім не до голубів.
— Сумно, як на похороні, — сказала Стефуня-лялюня і раптом розплакалась. А за нею й інші дівчатка.
— Ні, зовсім невесело було покидати кімнатку на горищі і всіх цих людей, з якими діти так зжилися.

ХІХ. БІЛЯ ПОРОГА
У маленькому будиночку, з одного боку сіней, жили муляр з дружиною і маленькою Цесею, з другого — Ганка з братами й сестричкою.
Тут було майже як на селі. На яблуню в садочку сідав зяблик і виспівував. Він співав так голосно, наче хотів збудити дітей, які заспалися надто довго.
— Цьвірр, цьвірр, цьвірр, тю, тю, тю, тююю... — заливався зяблик веселою пісенькою. І Ганка схоплювалась з ліжка.
— Ой, невже так пізно?
Але ще зовсім не було пізно. Тільки ранок тут, на околиці, починався раніше, ніж у дворі великого кам'яного будинку. Приємно починався день, який провіщав співом зяблик. Адась відразу ж біг через сіни в квартиру Бугаїв.
— Цесю, вставай!
Дворічна Цеся підіймала голівку і весело сміялась. Вона дуже любила Адася. Адасеві було приємно, що тепер він не найменший в домі, що хтось є менший від нього — Цеся. І майже весь день він просиджував у квартирі сусідів чи в садочку. Цеся гралася в піску. Адась доглядав її, наслідуючи Зосю.
— Дивись, Цесю, не забрудни платтячка.
— Обережно, не вріж пальчика, тут скло.
Цеся мало звертала уваги на ці зауваження, але Адась був дуже гордий, бо сусідка інколи навіть просила його:
— Адасю, доглянь за Цесею, мені треба збігати в крамничку.
У Зосі було тепер куди більше часу. Не доводилось дивитися за меншим братіком. Тут не ходили трамваї, не їздили автомашини. І, нарешті, він міг гратися у себе в садочку.
Час від часу дівчинка зникала кудись з дому.
— Куди ти йдеш, Зосю?
— Зараз повернуся. Мені треба в одній справі. Грайся тут з Цесею.
— Ми будемо робити паску з пісочку.
— Добре. Робіть. А коли схочеш їсти — хліб на полиці.
І йшла. Поверталася червона, щаслива, але нікому не казала ні слова.
Танка взагалі не знала про її таємничі мандрівки. Ігнась ними не цікавився. У нього тепер було мало часу. Наближався кінець навчального року. Але це було не те, що завжди. Тепер Ігнась закінчував останній клас. У вересні він уже більше не піде до школи.
— А коли скінчиш школу, що будеш робити? — допитувалася Зося.
— Це вже моя справа, що я буду робити. Побачиш, коли прийде час.
— Секрет?
— Може й секрет. А в тебе нема ніяких секретів?
Зося почервоніла. Невже Ігнась догадався про щось.
Але це було сказано просто так собі. Ні, Ігнась нічого не знав. Знала, можливо, хіба тільки Геленка. Але Геленка мало бувала тепер вдома.
Вона заявила, що не буде дурно їсти хліба, який так тяжко заробляла Ганка.
— Що ж ти можеш заробити, така маленька?— намагалася розраяти її Ганка.
Але Геленка не здавалась:
— Я маленька, але можу ж і я на що-небудь придатись. Дідусь завжди казав, що треба працювати.
— Роби, як знаєш. Тільки пам'ятай: не сумуй, коли нічого не знайдеш. Нам дуже добре з тобою.
Геленка шукала. Радилася з сусідкою.
— Спробуй-но ти, люба, збігати на Кам'яну вулицю, тут поруч, до Совинської.
— Це хто така?
— Швачка. Вона казала якось, що їй потрібен хто-небудь на допомогу. Дітей у неї двоє, і роботи чимало. їй треба когось узяти. Може, вона нікого ще не знайшла.
Геленка з завмерлим серцем побігла на Кам'яну вулицю. Швачка Совинська відірвалася від своєї машинки.
— Так, справді, мені потрібен хтось на допомогу, приглянути за дітьми і трохи допомогти в шитті. Але ж ти, дитинко, надто мала.
Геленка випростала свою маленьку постать, намагаючись виглядати якомога вище.
— Я дуже сильна. І шити трохи вмію, і дітей люблю...
Совинська замислилась.
— У тебе миле личко, тільки я трохи боюсь — не впоратись тобі...
— Так ви мене візьміть на спробу. Побачите, я все зроблю, все зумію.
— А батьки дозволили тобі ходити до мене?
— У мене немає батьків, — тихо сказала Геленка.
І якось відразу трапилось так, що Совинська перестала роздумувати. Вони домовились, що Геленка буде приходити о сьомій і залишатися до вечора.
— Ти могла б, власне, ночувати тут, тільки, мабуть, буде трохи тіснувато.
— О, в мене є де жити... Ми там усі вкупі. Мені там краще.
Вона швидко побігла із своєю новиною додому.
— А чи не буде тобі надто важко? — турбувалася Ганка.
— Впораюсь! А ця Совинська дуже мила. У неї таке добре обличчя! І діти теж славні. Хлопчик схожий трохи на Адася, тільки менший.
Так Геленка почала свою роботу. Вона була задоволена. Заробляла вона не багато, але її годували й платили кілька злотих, а інколи, коли вона відносила готову роботу, їй платили і за це. Час від часу вона силоміць клала Ганці в долоню зароблені гроші.
— Це моя частка за квартиру. Чому я повинна жити дурно?
Після довгих благань і умовлянь Ганка, нарешті, згоджувалась, їй було нелегко — заробітну платню на фабриці знизили, а витрати зростали. Через рік доведеться віддати до школи Адася. Зося надзвичайно швидко виростала з усіх своїх сукенок, підметки Ігнася вимагали ремонту. І так одно до одного. Не встигнеш заткнути одну дірку, а вже з'являється інша.
Але найбільше її турбував Ігнась. Досі було відомо, що в червні починаються вакації, а у вересні — новий навчальний рік. Було відомо, що треба подбати про книжки, зошити, а більше ні над чим не доводилося ламати собі голову.
А тепер Ігнась закінчував школу. А що далі?
Ганка часто зустрічала підлітків, таких, як Ігнась, які, закінчивши школу, не могли одержати будь-яку роботу, не мали грошей на те, щоб продовжувати освіту, і цілими днями били байдики, палили цигарки, зроблені з підібраних на землі недокурків, грали під парканами у карти, звикали блукати по вулицях і красти.
«Ігнась — хороший хлопець, це правда, але що буде, коли він сидітиме без усякої роботи?..» сумувала Ганка, думаючи про брата.
Він був здібний, вчителі дуже хвалили його. Але про те, щоб він продовжував учитись, не могло бути й мови. Вона розуміла, що не може із свого заробітку допомагати братові.
Добре, що вистачає І на те, що є — на кімнатку на околиці міста, харчі й одяг, хоч з одягом і так завжди було скрутно.
Вона не починала розмови з ним, бо не бачила ніякого виходу. Що вона може порадити? Але ж порадити повинна вона, старша сестра.
Засмучувала її й Зося. Тепер, коли сусідка приглядала за Адасем, у Зосі вже не було так багато роботи. Коли Адась піде до школи, роботи буде ще менше. Взяти сестру на фабрику вона не хотіла. Тепер вона ще мала, а в майбутньому...
Ні, на фабриці надто важка робота. Шкідлива. Адже Танка сама завжди покашлювала від цього бавовняного пилу, який вдихали легені щодня протягом багатьох тижнів, місяців. Вона бачила, як швидко втрачають сили і здоров'я робітниці прядильної. Хазяїн фабрики зовсім не турбувався про те, щоб знешкодити працю. Це було зовсім не те майбутнє, якого вона бажала сестрі. Але що робити? Адже треба якось забезпечити майбутнє Зосі, дати їй в руки якусь професію. І знову виникало питання про гроші — звідки -вз&ти їх на навчання.
Словом, труднощів було багато. Найлегше було з Адасем: доки він не скінчить школу, не треба думати про його долю.
— Ви щось поганий вигляд маєте, панно Ганко, — зауважувала сусідка.—Що це з вами? Адже діти, слава боту, здорові?
— Та вони здорові,  але хіба  тільки про здоров'я доводиться турбуватись?
— Здоров'я — найголовніше. Так і знайте. Все інше    — дрібниці.
Добре було їй казати, але це все-таки не були дрібниці. І Танка схилялась під вагою взятої на себе відповідальності. Адже вона обіцяла матері, давала обітницю після її смерті, що потурбується про молодших братів і сестру, що замінить їм матір. Це було не Так легко, і Ганка не одну ніч проплакала, не знаходячи хоч якого-небудь виходу із становища.
Але виявилось, що Ігнась думає про себе сам. Одного разу за вечерею він несподівано почав розмову.
— Я говорив з сусідом. Коли скінчиться навчання в школі, я піду до нього на будівництво.
— Навіщо?
— Як навіщо? Працювати помічником.
— Що ти, Ігнасю? Ти ще надто малий!
— Нічого подібного! Та ти не турбуйся — коли він бере мене, то знає, що робить.
— Значить, ти будеш муляром? — з цікавістю запитав Адась.
— Ні. Відразу не можна стати муляром. Спочатку буду помічником, а потім муляром. А може ще й ким іншим, якщо мені пощастить. Тільки це не скоро.
— Ким? Ким? — наполягав Адась, нетерпляче вистрибуючи круг столу.
— Пожежником.
— Пожежником? — здивувалася Танка.
— А що, хіба погано? Я бачив, як горіло на Цегляній. Дитину знесли по сходах. Жінку врятували. Людей рятують. Будинки їх рятують. Тільки треба ще почекати, поки я буду вже зовсім дорослий.
— Це небезпечно... Недавно в газеті писали про те, як пожежник обгорів.
— Так, а скількох людей він врятував?!
— Ганко, — втрутилася нерішуче Зося. — Я теж повинна тобі щось сказати.
— А ти що? Що трапилось?
— Нічого не трапилось... Тільки я...
— Що?
— Бачиш, я думала про себе... Дома я вжене так потрібна а коли Адась піде до школи...
— Ну, кажи швидше!
— Бачиш, я... у мене... є посада в лікарні! — випалила раптом Зося.
— В якій лікарні?
— На Загурній... Там дитяча лікарня...   Я   говорила  там з однією... І вона мені сказала...
— Що сказала?
— Ти не сердься, Ганко, тільки я уже говорила з директором і з лікарями... І я...
— Та кажи ж, нарешті! — не витримав Ігнась.
— І мені обіцяли з осені посаду санітарки в цій лікарні.
Ганка глянула з подивом.
— Як це?
— Та так... Я думала, треба ж як-небудь... І коли я там буду працювати... біля хворих дітей... Так я думала...
Танка обняла сестру. Сльози заблищали у неї на очах. Увечері вони вийшли в садок. Пахли квіти. Хтось вдалині грав на гармонії. Було тихо, гарно.
— Значить, Ігнасю, ти будеш рятувати людей і їх добро.
— Ти, Зохо, допомагатимеш рятувати хворих дітей.
— А я що? — втрутився Адась.
— Твій час ще попереду.
— А ти, Ганко, що?
— Ну, що ж, братіку, я працюватиму далі на фабриці,— тихо і якось сумно відповіла Танка.
— Адже ти даєш людям одяг, робиш тканини для перев'язок, на пелюшки немовлятам, на плаття дітям, на все... на все...
— Правильно! — заспокоюючись, згодилася Ганіка. — Кожен з нас робитиме корисну роботу.
Пахли квіти. Слух пестила далека музика. Навколо було тихо, ясно, напрочуд радісно. А вони сиділи мовчки, без слів, начебто дивлячись у своє майбутнє — важке майбутнє дітей робітників у країні, де правлять фабрикант і капіталіст.

ВЕРБИ ТА БРУК
Найперший спогад Віцека такий: дорога, що пробігає селом, обабіч рівні ряди верб, а по дорозі їдуть вози. Виграють всіма барвами хустки, пера, вишивані керсетки, спідниці у візерунках. Весело, голосно лунає пісня.
— У пресвятій Марії вінчалися, — каже мати.
Вона стоїть тут-таки біля тину і разом з Віцеком спостерігає весільний похід.
Такий найперший спогад Віцека.
Потім виникають інші. Шершаві, мозолясті руки батька лежать безсилі, на рядні, що натягнуте високо на груди. Голосіння матері на похороні. Маленька Гелька, яка хутко дріботить за труною дощовитого осіннього дня. Засмагле обличчя баришника, якому мати продала коняку.
І вже зовсім чітко встає перед Віцеком спогад: як поступово дрібніє, кришиться і руйнується їх господарство, як За-валови купують у них поле за селом, як за борги продають їх корову Квятулю. Як усе, про що раніше вони казали «наше», поступово зводиться до халупи, невеличкого городу, який полум'яніє грядками нагідок, чепурно прикрашений рядом високих соняшників під самою стінкою.
Мати плаче. Плаче, коли йде в хлів, де тепер стоїть одна лише   кістлява,   худа   Калина.   Калина — стара,   дає   мало молока, і купити її ніхто не хоче. Та й матері самій шкода продавати її — стільки років стоїть Калина тут у хліву! Мати дістала її в посаг, коли виходила заміж. З гомоном і грюком під'їжджала вона тоді до цієї хати. Ляскали батоги, видзвонювали бубонці, виспівували весільні гості.
Давно вже немає тих коней, які везли батька й матір з вінчання. Власне, нічого з тієї пори вже не залишилось. Тільки, мов квітка, приколота до кожуха, золотиться, виграє всіма барвами, дихає пахощами невеличкий городець перед старенькою халупчиною, яка от-от завалиться. Струхлявіли балки і дошки, прогнила стріха.
— Певна річ, адже в хаті немає чоловіка! — говорить стара сусідка Агата, а мати тільки схлипує в краєчок хустинки.
Вона сама знає: не так воно, як повинно бути — полагодити б треба було хату, нову підлогу настелити, стріху вкрити, але на все це немає грошей.
— Хоча б цю дрібноту як-небудь прогодувати,—каже мати.
«Дрібнота» — це Віцек, Гелька і Владек.
Та от одного разу в хаті з'являється гість: гладка дебела тьотя Бронка з Кракова. Вона сидить на лаві і придивляється до Владека, який мне в руках холодну картоплину, що залишилася після обіду.
І думати нічого, рідна моя: спродати треба все, що можна, та й переїхати до Кракова. Пропадете ви тут задарма.
— Що ти! До Кракова? — скрикує мити і безпорадно обводить очима хату, дивиться на розмальовану скриню, яку вона дістала в посаг, на великий стіл, що його чоловік сам змайстрував із соснових дощок. І погляд лине за вікно, де біліє дорога, колишуться верби, а за дорогою і за вербами вид-ніються поля жита й пшениці, позолочені червневим сонцем.
— Так-таки й загинете тут! І що тобі кинути шкода? — вперто продовжує тьотя Бронка і б'є рукою по напівзогнилій лаві.
— Все життя Тут прожили, — шепоче мати.
— Таке й скажеш, все життя! Ще досить його попереду в тебе, ще воно тобі надокучить. Нічого тут поневірятися! Чого ти тут будеш дожидати? Поки халупа на голову завалиться? А що взимку будете робити?
Мати зіщулюється на своєму табуреті. Стає маленькою-маленькою. Кінець кінцем, Бронка каже правду. Що вони будуть робити взимку? В коморі не буде хліба, в льоху не буде картоплі — вистачить, мабуть, тільки до свят, до різдва. Далі ніяк не протягнеш.
— І не міркуй і не гадай! Кімната звільняється саме поряд з моєю, Тільки через сіни пройти. Манаття на воза, дітей під
пахву — і гайда! В місті завжди пробитися легше. А вже я там дещо для вас приготую, — каже тітка.
І вже заздалегідь відомо: хоче цього мати чи не хоче, вона зробить усе так, як радить тітка. Мати виглядає маленькою і безпорадною поряд з цією гладкою, дебелою тіткою Бронкою.
— Як же воно буде? — шепоче мати про себе, але вже не опирається.
— Ще не було такого, щоб як-нёбудь та не було!—рішуче вимовляє тьотя Бронка і підводиться, шелестячи широкими спідницями.
Мати проводжає її до самої дороги, до городу, який буйно розрісся. Вони стоять там ще довго і розмовляють, але до їх розмови Віцек уже не прислухається. Треба поділити на трьох цукерки, які привезла тітка. Цукерки довгі, кольорові, покручені, наче свічки, що їх привозять з краківських крамниць до свят. Цукерків припало по два на кожного. Гелька відразу перемазала усе обличчя червоним цукерком і тут-таки взялася за жовтий.
Тітки вже не видко, але мати ще стоїть, спершись на очеретяний пліт, і дивиться їй і5услід. Глибоко зітхнувши вона поправляє хустку на голові і повільно повертається до хати.
З цього дня в хаті починається метушня. З'являється Заставняк з другого кінця села. Він походжає по хаті так, наче тут усе вже належить йому. Стукотить палицею по стінках, аж штукатурка з них сиплеться на підлогу. Вилазить навіть на стріху повітки і вириває жменю соломи. Мати ходить за ним, тихо схлипуючи,
І скоро Віцеку стало зрозуміло: те, що говорила тітка Бронка — не пусті слова. Вони й справді їдуть до Кракова. Усі: мама, Віцек, Гелька і Владек. Владек хвастає перед дітьми Карчів і Банецьких, з якими грається на дорозі.
— Ми їдемо до Кракова. Назавжди! — заявляє він з гордістю.
Нарешті одного чудового дня під'їжджає віз, запряжений парою коней. Це Палюхи, хрещені батьки Віцека. Палюх з сином виносять і кладуть на воза розмальовану скриню матері, дерев'яні столики з різьбою, великий стіл, шафу й комод. Віцек і Владек з криками вилазять на воза і сідають на козлах.
— Так вам не терпиться їхати в місто! — говорить мати, і очі в неї червоні від сліз.
Звичайно, їм не терпиться. А от мати ніяк не може зібратися. Вона востаннє низько вклоняється своїй хаті. Адже тут -умер її чоловік, тут народився Віцек, Гелька і Владек...
Та от вони вже сидять на возі. На дорозі з'юрбилися сусідки.
— Щасливо їжджайте!
— А вам щасливо залишатись! — каже у відповідь мати і заливається сльозами.
Гелька дивиться на маму, і губки її витягаються підківкою. А Віцек і Владек раз у раз погукують:
— Но, гніді! Н-но!
Коні не хотять слухатися їх, і лише коли Палюх голосно цмокає губами, вони зриваються з місця і дріботять підтюпцем.
їдуть. Гілля верб схиляється над шляхом. Віцек силкується впіймати їх, але вони тікають з-між пальців, течуть зеленим струмком. Хутко вони зникають. Дорога звертає вбік. Вони їдуть полем. Легкий вітерець хилить колосся, і воно миготить, як вода на озері. Оксамитний м'який блиск пливе над нивою. Далеко на вигоні діти пасуть корів. І сюди, до тих, що їдуть на возі, долітає монотонна сумна мелодія їх пісеньки. Гуркочуть колеса.
— А Калина в нас уже буде? — запитує Гелька.
— Мамо, а ми будемо жити разом з тьотею Бронкою?
— Мамо, а яка там хата?
Віцек, Гелька і Владек засипають матір запитаннями. Але мати нібито не чує, аж поки Гелька не смикає її за хустку:
— Мамусю, спите?
Мати ніби отямилась від своїх думок.
— Ні, дитино моя, не сплю я, не сплю... — говорить вона машинально, дивлячись кругом.
Вздовж дороги виростають кам'яні будинки, спершу низенькі, а потім вищі, зникають луки й картопляні поля, і дорога поступово змінюється вулицею.
— Приїхали, — сказав Палюх і повернув у бічну вуличку, тісну й вузьку.
— Як? Уже? — стурбувався Віцек. — Чому так швидко?
— Це вже місто Краків, синку, — каже мати.
— Ану, кумо, злазьте з воза, — сказав Палюх, і діти миттю скочили на брук.
Невідомо звідки відразу з'явилася тьотя Бронка і стала погукувати на сина Палюха та якогось високого худорлявого підлітка, які почали розвантажувати воза.
— Повільніше, обережніше! Не подряпайте скриню! —
А потім звернулася до матері: — Чого ж ти стоїш? Ходім. Мій
уже чекає вас... Віцек, Владек, Гелько, відійдіть-но від коней
і марш додому!
І вони попленталися всі за тьотею Бронкою. Пройшли ворота,  невеличкі  сінці,  звідки  відкриті двері  вели в кімнату.
Віцек узнав тепер новий, зовсім інший світ.
В сінцях двоє дверей. Одні в квартиру тьоті Бронки, а другі в ту, в якій вони житимуть. Поряд східці нагору. Це не такі східці, якими вони в Броновицях вилазили на горище. Там, нагорі, над ними, теж живуть люди. Добре чути кроки, рипіння меблів, які пересувають по підлозі, і навіть голоси.
В перші дні Віцекові здається, що стеля не витримає, що люди, які живуть нагорі, зваляться на них. Він уже знає, хто там живе, — горбатий швець з двома дітьми й хворою дружиною. А над квартирою тьоті Бронки — перекупка з майдану Шепанського, яка продає городину. її ніколи не буває вдома. Тільки-но починає розвиднятися, на східцях лунають її важкі кроки — вона забирає свої кошики і йде до застави, через яку приїжджають в місто селяни.
Вона скуповує, в них капусту, помідори, моркву, салат. Все це треба доставити на майдан, де вона торгує. Вона тягне сама важкі кошики, а Стасько й Казік, її діти, допомагають їй. В квартирі залишається Зося. Вона хоровита і не може тягати важких кошиків, тому вона повинна доглядати вдома молодших дітей.
Пан Юзеф, чоловік перекупки, спускається вниз із своєї квартири о шостій годині, іде на будівництво. Він муляр.
У тьоті Бронки теж є рундук з городиною. її теж цілий день немає вдома. У тітки тільки одна дочка, доросла. Вона живе окремо і працює на фабриці. І в торгівлі тітці допомагає її чоловік, худий пан Алоїз.
Це всі мешканці невеличкого будиночка.
Віцек вештається по двору. Знайомиться з усім і з усіма. За ним плентається Владек з пальцем у роті і приголомшена Гелька.
— А хлів де? — запитує Гелька.
— Ну й дурна!—буркотить Віцек.—Адже тут немає корів.
— Немає корів?
— Ну, звичайно! Це ж місто, а не село! — говорить суворо старший брат.
— Місто, а не село, — повторює за ним маленький Владек.
День у день всі троє привчаються до того, що тут місто, а не село.
Вдень мама сидить на табуреті в кутку кімнати і плаче, а ввечері вбігає тьотя Бронка, шелестячи широкими спідницями.
— Рідна моя, від плачу ніякого толку не буде. Чим могла тобі допомогти — допомогла і ще допоможу, але так сидіти й плакати ти в мене не будеш. З завтрашнього дня треба почати ходити прати. Була сьогодні в двох панів, які завжди купують у мене городину: згодилися. Якщо  їм  підійдеш, вони тебе й Іншим рекомендуватимуть. Роботи вистачить — тільки рукава гарненько закачай.
Мати поклала дітей спати. Віцек лежить і дивиться. Мати і тітка сидять удвох за столом. На стіні окреслюються їх чорні тіні, вони здаються незмірно великими. Тьотя Бронка тлумачить щось матері, спершу сердито і гостро, потім спокійно і серйозно, а потім знов сердито. Але Віцек знає: тітка не справді сердиться, а тільки хоче переконати в чомусь матір. Мати відповідає тихо, про щось запитує. Віцек засинає.
Ранок як ранок. Здавалося б, він такий самий, як і всі інші ранки. Але в тому-то й річ, що він зовсім інший. Сьогодні мати вперше йде прати.
— Отут молоко, тут хліб. Коли прийду ввечері, що-небудь вам зварю, а до того часу доведеться як-небудь обійтися. Ти, Віцеку, доглядай дітей, ти вже великий хлопчик, — говорить мати.
Віцек бачить, що її душать сльози.
— На вулицю не бігайте! Лампу не засвічуйте і нікому не відчиняйте дверей... Та щоб Владек із Гелькою не бились! — продовжує мати, раз у раз згадуючи що-небудь нове, і, нарешті, виходить з кімнати.
Гелька відразу починає ревти і біжить за мамою.
— Мама пішла білизну прати, — суворо переконує її Віцек.
— Я з мамою! З мамою! З мамою! — надривається Гелька, начебто її ріжуть.
— Не можна з мамою. Не реви. Ввечері мама повернеться, — умовляє Гельку Віцек, і вона поволі заспокоюється
— Треба кімнату прибрати, — говорить Віцек, і вони всі починають прибирати.
В кутку стоїть березова мітла, яку привезли з села. Хмара куряви здіймається з підлоги.
— Водою треба побризкати.
Але в кімнаті немає води. Є тільки водопровід у стінці. Віцек, насупивши брови, поважно підходить до водопроводу і від-: кручує кран так, як це робила мати.
Вода ринула нестримним потоком.
Віцек намагається заткнути кран пальцем, але це йому не вдається. Вода бризкає скрізь: на стінки, на підлогу, гуде. Жах охоплює Віцека. Він крутить кран — виходить ще гірше. Вода біжить таким швидким струмком, що боляче б'є по руках, наче вербовим пруттям.
Нарешті вдалося. Кран закручено. Віцек витирає піт з обличчя і переможно дивиться на малюків.
Підмели підлогу, повитирали пил.
— Що ж тепер робити?
— Ходім на галявинку, побігаємо, — пропонує Владек.
— Тут немає галявинки...
— До корів, — складає губи підківкою Гелька.
І знову Віцек суворо повчає її:
— Тут не село, а місто!
Ну й тягнеться цей день без матері! Не тому, що нічого робити. Роботи виявляється сила-силенна. Гелька голодна, треба нагріти їй молока, холодне вона пити не хоче. І тут Віцек бачить, що розпалити вогонь у цій печі — справа не легка. Ніяк не загоряються тріски, не хочуть горіти принесені з сінців вогкі дрова. А про вугілля й говорити не доводиться! Віцек не хоче й торкатися до нього — підігріває молоко на самих трісках.
Віцек роздмухує вогонь в печі, а тим часом Владек вибігає в сінці — і гайда на сходи. За хвилину іфик і плач: впав. З носа йде кров. Треба намочити хустку і притулити до носа, але кров усе йде. Віцек промиває хустку під краном і знову намагається зупинити кров. Тимчасом у печі все згасло, і Ві-цекові страшенно хочеться сісти на підлогу біля чорних дверцят печі і плакати так, як плаче Гелька: мамо, мамо!
Але ж він уже дорослий! Він повинен доглядати двох малюків. І кінець кінцем Віцек нагріває молоко, потім ріже на скибки хліб. Нагодувавши малюків, він виводить їх на прогулянку. Вони не слухаються. Владек весь час кудись тікає. А тут же не село! їдуть вози, пробігають автомашини, лунають дзвінки велосипедів. Віцекові доводиться вести брата за руку. А Гелька всього боїться, і їй треба пояснювати,   що   автомобіль не виїде на тротуар, що ліхтар не зірветься і не впаде на голову. І так весь час.
Коли ввечері мати повертається додому, Віцек почуває себе смертельно втомленим. Але мати втомилася ще більше. І Віцек допомагає матері приготувати запізнілий обід.
Дні течуть одноманітно. Мати ходить на роботу, Віцек заступає її дома.
Тільки у свята буває інакше. Мати встає пізніше — адже вона так намучилася за цілий тиждень. Болять ноги від безперервного стояння біля корита. Крутить поперек, тому що вона весь час стоїть зігнувшись. Горять пальці, роз'ятрені лугом та окропом. Отож вона відпочиває. Потім вона іде з дітьми гуляти — неподалік є парк. Інколи вони йдуть до тьоті Бронки, і вона розповідає що-небудь або, як завжди, повчає матір.
А найбільше любить мати сісти біля вікна. З нього видко сусідній двір, а на ньому невеличкий город. Злиденний город-— кілька ріденьких, спалених сонцем кущів картоплі, кілька грят док помідорів. Але на краю картопляної грядки ростуть соняшники. Такі самі, як і ті, що росли на городі в них у Броно-вицях: великі, золоті, з широко розплющеними темнокоричне-вими очима, оточені золотими пелюстками. Мати підпирає голову долонею і дивиться на соняшники. На очах, у неї блищать сльози, але вона всміхається, всміхається цим високим соняшникам.
— В місті краще, — важно заявляє маленький Владек: тут йому тепер завжди вистачає їжі, а в селі останнім часом частенько бувало скрутно. Але потім він замислюється на секунду і каже: —Тільки от Калини нема...
Не за одною Калиною сумує Владек. Він сумує за зеленою лукою, за маленьким витким струмочком, який дзюрчав у рові за селом, за вітром, що пливе над полями.
Мати зітхає, і разом з нею зітхає Віцек. Ні, не в одній Калині справа! Там, де струмочок розливався ширше, іноді траплялися дрібні пліточки. Якщо ж піти вниз, за його течією, то можна було побачити, як він поступово звужувався, луки стискали його, перетворювали на вузький рів, а в чорних берегах його вовтузилися в своїх норах раки. У вільховому гаю вили собі гнізда птахи, на вербу в полі зрідка сідала зозуля. Хата й поле — це було одне ціле. Вибіжиш на одну хвилину, і ти вже на волі, наче птах. А тут навколо — стіни. На околиці вони, правда, низькі, але все одно заслоняють весь світ. Тісно в їх убогій кімнатці. Але що поробиш, — тепер вони живуть у місті і в місті вже залишаться...
Коли вони всі стоять так біля вікна, з'являється тьотя Бронка, як завжди шумлива, на перший погляд сердита й сувора, а в душі дбайлива й добра.
— Нічого на всякі думки час марнувати. Тільки голову собі дурницями сушити. Живете, голодувати не доводиться, так про те й думайте, щоб і надалі гірше не було. Та от про Віцека треба було б подумати. Чого йому дурно вдома сидіти?
Мати вражена:
— Як це так? А ти що,4 може, скажеш дитину віддати куди-небудь? Адже він ще малий.
— Все малий та малий! Рідна моя, менші і ті вже за якусь справу беруться. Вчитися до майстра якогось треба хлопця віддати, от і користь буде. Прання пранням, але й ти не вічна, нехай сам себе якось забезпечить.
Віцек слухає і не знає, що сказати, але цього разу мати чинить тітці рішучий опір.
— І не кажи про це! Щоб я цих двох малюків самих залишила? Що ти, Бронко! Ще є час, намучиться по чужих людях, — говорить мати.
Кінець кінцем, вирішують, що тимчасом Віцек вчитися до майстра не піде, буде доглядати менших дітей.
— У нього й так роботи вистачає, — говорить мати, і Віцек почуває в серці глибоку подяку. Його охоплює жах від одного цього слова «вчення», хоч він і не знає, що саме воно означає.
Та от приходить час і на це.
Пранням білизни мати назбирала трохи грошей. Купила велике корито, дошку, щоб прасувати, і тепер бере прати додому. Правда, дуже тісно стало,  хмара  пари  вічно заповнює невеличку комірчину, але принаймні мати цілий день вдома. Віцек допомагає їй — виливає брудну воду, бігає в крамницю по хліб і картоплю.
З дітьми в нього вже. менше мороки. Гельку прийняли до школи, і тепер вона півдня не буває вдома. Отож залишається один Владек. Він ще зовсім малий і нерозумний, крутиться весь час між коритом і купами білизни. Мати завжди боїться, щоб Владек не підліз під виварку з окропом або не перекинув випрану білизну.
Непомітно надходить осінь, а за нею й зима. Владек і Гелька майже не згадують Броновиць. Раніше, коли у матері траплялася вільна хвилинка, вони чіплялися до неї з проханням,, щоб вона розповіла, як було в Броновицях. І мати розповідала, як вони з батьком купили Квятулю, як у Завадових сказився пес Бурек і мало не покусав маму, як одного разу ластівка, тікаючи від яструба, залетіла до них у хату, а яструб за нею. Це все були історії, які діти знали напам'ять, чули вже багато разів, але завжди слухали з однаковим зацікавленням, з однаковим інтересом.
Тепер уже рідко хто з них попросить:
— Розкажи, мамо, як було в Броновицях!
Забувають. Гелька залюбки сама розповідає про те, що було в школі. Владек слухає її з розкритим ротом і радіє, що наступного року і він піде до школи.
Минає весна, настає літо. Віцек і мати тепер особливо сумують. В місті не дуже помітно, що прийшла весна. Звичайно, коли бачиш бруньки і листя на деревах, ясно, що весна настала. Але тут немає тих пахощів, які линуть від землі, коли вона зачорніє з-під розталого снігу. Не несе цих пахощів вітер, який ширяє над широкими полями. Не помітиш тут, як з бурої, ще пронизаної зимовим холодом землі пробиваються перші зелені паростки.
Минає весна, і минає літо. Одного разу прибігає тьотя Бронка з новиною: вона виїжджає з Кракова разом з дядьком Алоїзом.
Мати стоїть посеред кімнати в хмарі пари, яка здіймається від корита, і, заломивши руки, повними жаху очима дивиться на тітку. Слухає, як тітка розповідає. Дядько Алоїз одержав роботу в Варшаві. Дядько Алоїз — пічник. Мурує кахляні печі. Тепер у Варшаві будують великий будинок, може п'ятсот людей буде жити в ньому. Хотять у цьому будинку поставити печі так само, як у Кракові, з кахлі, припасованої одна до одної і гладенько відшліфованої, а не так, як у Варшаві, де їх кладуть одна до одної, наче цеглу, і замащують щілини гіпсом. Матері зовсім не цікаво, як і де мурують печі. Вона знає тільки одне — тьотя Бронка виїжджає.
— Свята Маріє... А ми? А з нами що буде?
Тьотя Бронка, своїм звичаєм, накидається на матір з потоком гострих докорів.
— А ти що ж таке? Хіба ти дитя мале, без няньки обійтись не можеш? Робота в тебе є, купила собі, що треба, заробити на хліб тепер не важко буде. Є де жити. Чого ж тобі ще треба? Не бійсь, сама впораєшся. Віцек теж уже хлопець великий, росте, допоможе, коли знадобиться, а там, дивись, і він додому заробіток принесе. Навіщо я тобі потрібна? Привезла тебе сюди і гаразд. Більше, ніж раз на день, ми й так не бачилися...
Але ти була тут, за стінкою, — говорить мати, і губи в неї тремтять.
Тьотя Бронка стає м'якшою, підходить до матері і обіймає її. Мати в могутніх обіймах тітки здається малою і слабкенькою, мов дитина.
— Ех, світ не такий уже великий! Гора з горою не сходяться, а людина з людиною завжди, — говорить тітка. — А якщо скрутно прийдеться, напиши мені. Алоїз там буде добре заробляти.
Мати хитає головою — не в цьому, мовляв, справа.
Увечері тітка довго сидить у матері, і вони знову розмовляють. Віцек дізнається: якщо в людини немає власного городу, на городині багато не заробиш; тим-то тітка продає комусь свій рундук і їде у Варшаву. Місто велике, і для неї там яка-небудь робота знайдеться, а Алоїз один їхати не може — не дуже він здоровий та й до того ж безпорадний. Краще, коли тітка буде з ним вкупі, швидше чого-небудь в житті доб'ються. І ще Віцек дізнається, що тітка говорила із столяром з Миколаївської вулиці про нього, про Віцека, і що столяр згодився взяти його, Віцека, щоб навчити свого ремесла. Мати знов відмахується обома руками, але тітка сердито гримає на неї:
— А ти що, думаєш хлопця цілий вік біля спідниці тримати? Нехай у нього буде ремесло в руках, забезпечений шматок хліба. Майстер — людина добра, ніякої кривди йому не зробить. Навчиться, сам майстерню потім відкриє, будеш і ти мати на старості спокійний куток і дах над головою. Ще немало наплачешся, поки всіх трьох виростиш, людьми зробиш! Від цього сидіння вдома йому ніякої користі не буде. Восени і Владек до школи піде. Отож Віцека можеш спокійно відпустити.
Віцек бачить, що мати вже не сперечається, і розпитує про цього майстра: що, мовляв, і як. йому трохи страшно, але він трохи й радий: ремесла навчиться, вмітиме робити столи, стільці, шафи, все. Одне погано — доведеться піти з дому и оселитися у майстра. «Ну що ж, — думає Віцек, — звикну». І він згадує, як йому сумно було, коли вони переїхали з села в місто, наче пташку замкнули в клітці. А тепер уже не так. Видно, людина до всього звикає...

Майстер виявився доброю людиною, не гримає, не лається. Учнів у нього двоє — Віцек і кульгавий Єндрек. Єндрек уже другий рік учиться. Отож він уже допомагає майстрові в роботі. Віцек більше порається вдома та допомагає дружині майстра. Замітає кімнату, колише дитину, проводжає Ядвігу в школу — вона ще маленька і може потрапити під трамвай або автомобіль. Ніяких грошей за свою працю він не одержує, але добре й те, що не їсть удома. Як-не-як матері легше.
В майстерні цікаво. Віцек роздивляється фуганки, пилки, маленькі й великі, з різними зубцями, широкими й вузькими. Він уже знає, що таке фуганок, що таке лобзик.
Приємно пахнуть дошки, лак. Єндрек уже допомагає майстрові стругати, підбирати дошки, забиває цвяхи, вимірює лінійкою. Віцек не може дочекатись, коли й він буде робити все це.
— Не так хутко, — говорить кульгавий Єндрек, який значно старший від Віцека. — Через рік, якщо все піде добре, майстер тебе підпустить до пилки й дошки. Мало, чи що, в тебе іншої роботи?
Роботи, звичайно, вистачає. Підмести майстерню, збігати в крамницю по хліб і молоко, провести Ядвігу, купити, що треба на обід, розпалити піч, прибрати стружки, яких завжди повно скрізь, іноді випрати дещо, піти на склад і різні такі справи. Але це ж не «ремесло». Це він і раніше вмів робити — на селі, правда, ще не вмів, але тут, у місті, коли мати стала ходити прати білизну, хутко навчився.
— Так би ти й хотів, раз-два і вже столяр, — сміється Єндрек. — Так хутко це, братіку, не робиться. Через три-чотири роки може й станеш підмайстром...
— А майстром?
— Як йому не терпиться! Почекаєш ще, почекаєш! У самого молоко на губах не обсохло, а він уже майстром хоче бути, — говорить Єндрек, і з-під його фуганка падають довгі запашні стружки.
Віцек зітхає. Не так уявляв він собі все це!
У неділю, на свята, а інколи і в будень увечері, після роботи, Віцек приходить додому. Мати витирає фартухом стілець і підсуває до нього. Говорить тепер з ним, як з дорослим.
— Гелька вчиться добре, хвалять її. Владек трохи гірше, але звикне: малий ще, за домом сумує. Пані, перша, у якої я завжди прала, виїхала кудись, здається, у Вільно. Роботи багато, тільки ноги чогось болять Раніше бувало відпочинеш у неділю, і робота йшла добре. А тепер уже не те. Все болять і болять...
Віцек дивиться в обличчя матері і виявляє на ньому зморшки і рисочки, яких не помічав раніше, коли день у день бачив її перед собою. Тепер він добре бачить: від очей до скронь біжать дрібні-дрібні рисочки, а в блискучому чорному волоссі пробивається сивина. «Так-так, — думає Віцек, — не знала мати світлого дня з того часу, як батько вмер...» Але все зміниться, як тільки він стане столяром. Почне працювати, Владека до себе в помічники візьме. Мати вже не буде чужої білизни прати. Надто важко це для неї...
Але повертаючись у майстерню, він бачить, як далеко до того часу, коли він стане столяром. Єндрек тут уже другий рік, і досі майже нічого не вміє. Тільки пан Казімір, підмайстер, працює разом з майстром, підпилює, пробиває, вирізує, полірує. Але і йому доводиться не раз звертатися з запитаннями до майстра.
Віцек зітхає. Наче живе, стоїть перед ним обличчя матері — і це сиве волосся, якого в Броновицях ще не було. Зринає думка: «В Броновицях жилося легше!» Але це неправда — просто він був менший і багато дечого не розумів. Нічого було їсти, хата руйнувалася. Ні, коли б не важкі злидні, мати не виїхала б з Броновиць, щоб потім плакати, дивлячись на соняшники на чужому дворі...
З того часу, як у нього стали з'являтися подібні думки, Віцек почав працювати ще впертіше. Тільки й чути було, як його мітла шурхає по підлозі, і вся майстерня виблискувала чистотою. Дійшло до того, що майстер сам обіцяв купити йому костюм до нового року за те, що він так старається.
Але ж Віцек був ще дитиною, і всяка дрібниця могла відірвати його від сумних думок: новий клієнт, який прийшов замовити шафу, оповідання майстра про те, як колись святкували закінчення вчення і перехід у підмайстри, і навіть пісеньки, що їх наспівувала Ядвіга, повертаючись із школи. І десь в глибині притаївся сум за селом.
Роботи у Віцека ставало все більше. Правда, не в майстерні, а по хазяйству. Маленький Вацек, синок майстра, починає ходити. Нові обов'язки лягають на Віцека. Тепер він навіть у неділю не завжди може забігати додому. Вацека ні на секунду не можна залишати самого.
Коли ж йому щастить на хвилинку заглянути додому, він помічає, що мати дедалі виглядає все гірше. Все більше срібних ниток бачить він в її чорному волоссі. З зусиллям підіймається мати із стільця, коли їй треба пройти по кімнаті. Видно, дуже болять у неї ноги від постійного стояння біля корита.
Одного разу, прийшовши додому, Віцек одразу помітив, що мати чимось пригнічена.
— Листа від тітки Бронки одержала, — каже мати.
— Що ж тітка пише?
— Гельку хоче до себе забрати. Справи у них, пише, пішли добре, — говорить мати, а в самої руки тремтять.
— Гельку? Чому це раптом? Гелька від нас не поїде.
Віцек тепер  тільки помічає,  як тремтять  у матері руки.
— А я, знаєш, синку, так думаю: може й справді послати її до них у Варшаву. У тітки справи ідуть добре, чому б дівчинці й не поїхати...
Віцек вражений. Йому навіть боляче за матір, що вона так легко згоджується відправити сестричку до тітки. Але він нічого не каже. Матері, мабуть, видніше, як саме треба зробити.
— І гроші на квиток тітка прислала.
І от Гелька виїздить. Родина зменшується на одну людину.
Віцек повертається до себе, в свій куток у майстерні, сумний і лихий.
Якось у будень до нього забіг брат Владек. Віцек бачить: черевики у хлопчика зяють величезною діркою.
— Чому ж мама не віддала їх шевцеві?
— Грошей нема, — спокійно відповідає Владек.
— Грошей?
— Пані з Чорновійської вже не віддає їй білизну прати, сказала — погано пере. А та, в якої крамниця, стала платити менше. Каже: видно, у мами сил немає — раніше краще прала. І не хоче платити стільки, скільки раніше.
Віцек хутко закінчує роботу в майстра. Разом з Владеком біжить додому. Дорогою він зовсім не розмовляє з братом. Вривається в кімнату, як вихор.
— Віцек! — радіє йому мати. — Як це тебе відпустили? Адже сьогодні будень.
Уже вечір. За вікнами палають вогні вуличних ліхтарів, а мати ще стоїть над коритом. З-за клубків пари підіймає вона на сина свої почервонілі очі.
Віцек відразу помічає — комода в кутку немає. Залишився тільки слід від нього — квадратик відбитої штукатурки: зачепили стінку, коли ставили комод.
— Мамо, ви продали комод?
— Бачиш, синку... Гельку треба було до тітки вирядити. Як же відпустити дитину без копійки в кишені? І за молоко я винна була, — заспокоює його мати і намагається посміхнутись.
— Що, прання мало?
— Прання є, синку, є... Були б тільки сили прати.
Хмурний, як ніч, іде того дня Віцек додому. Ясно: мати не може заробляти стільки, щоб вистачило на неї і на Владека. А вона ще й йому дає на те і на се...
«Все буде добре, адже почнеш і ти працювати», згадує Віцек слова матері. Стискає кулаки. Коли ж це він почне працювати? Через рік? Два? Три? Так, може, и три роки мине, поки він принесе додому перший заробіток. Перед очима миготять: мати, від світанку до ночі зігнута над коритом, хмара пари, яка б'є в її хворі почервонілі очі, Владек, в якого подерлися черевики, зносилася куртка. А від нього, Віцека, ніякої користі, тільки й того, що харчується в майстра, а всім тягарем висить на шиї в матері, яка зігнулась над коритом, насилу розгинає спину, ледве тягне ноги по кімнаті. Білизну треба не тільки випрати, треба її віднести, корзини великі, важкі. Коли б він був дома, він хоча б у цьому їй допоміг, а так — нічого.

Увечері, коли майстер іде з дому, Віцек знову починає розпитувати Єндрека. Невже й справді повинно минути стільки часу, поки він навчиться хоч що-небудь робити в майстерні?
— А ти що думав? — відповідає Єндрек. — Будь спокійний, майстрові зовсім нічого поспішати, щоб ти став підмайстром. Тепер тобі платити не треба, а користь від тебе є. Станеш підмайстром, будеш на себе працювати — і йому прибутку менше. Так уже воно, братіку мій, влаштовано: три роки треба попрацювати на майстра, а не для себе. Він тобі поспішати не дозволить... Адже ти вже чимало часу тут, а який толк? Хіба ти розумієш що-небудь у столярній справі?.
Правда, він нічого не розумів. А тут справді діялося щось дивне. Але робили все тільки майстер і пан Казімір — не Єндрек і тим більше не він, Віцек.
Різне буває дерево: дуб? ясен, сосна, липа, бук. В майстерню привозили рівнісінькі дошки, розрізані круглою, мов диск, пилкою. Віцек ніяк не міг впізнати, з якого дерева яка дошка. На перший погляд усі вони однакові, а от майстер відразу непомильно визначав: бук, дуб, сосна. Визначав за шарами дерева, за волокнами, які пробігали по дошці, за формою та кольором сучків.
Одне дерево було м'яке, інше тверде. Одне коштувало дешевше, інше — дорожче. Одне було придатне на полиці та шафи, інше — на столи та стільці. Все це треба було знати.
А було й таке дерево, кожен шматочок якого хазяїн ховав обережно, мов дорогоцінність. Кедрове дерево, яким прикрашали майстерно зроблені туалетні столики, або хоча б червоне чи палісандрове дерево — темне, красиве, яке привозять з далеких країн з-за океанів та морів.
І мебель буває різна. Високий добродій замовив дубовий кабінет.
Довго скреготіли пилки, свистів фуганок, під руками майстра відбувалися чудесні, незрозумілі перетворення — з купи дощок, балочок та дощечок виникали речі: великий широкий письмовий стіл, книжкові шафи, крісла.
Для молодої веселої пані робили спальню з моарового клена. Майстер сердився і лаявся, бо це світле дерево з темними жилками та смужками вимагало тонкого поводження, дуже капризне було в роботі.
Часом робили просто сосновий стіл або точену мебель з різьбою, яку потім оббивник, що жив навпроти, оббивав кольоровою матерією.
Віцек з захопленням дивився на спритні руки майстра. Коли той затискав лещатами шматок дерева, хутко просвердлював отвори або водив фуганком, кожен рух його був рівний, розмірений, несхибний. Начебто кожен інструмент ішов у нього по заздалегідь наміченому рисунку, ніби якась невидима сила ставила біля інструмента непрохідні стіни, щоб він не міг помилитися, не відступав ні на волосинку ні вправо, ні вліво, а йшов саме так, як треба.
Дерево перетворювалося в руках майстра так, що його зовсім не можна було впізнати. Соснове дерево, наприклад, він вкривав тонким шаром дуба, і шафа виглядала наче дубова. Делікатно, обережно наклеював майстер фанеру. Якщо фанеру приклеювали погано, вона надималась, жолобилась, на ній виступали якісь пухирі.
— Це делікатна робота, — казав майстер і кидав з-під нахмурених брів погляд на Віцека, який крутився в майстерні.
Віцек зітхав. «Делікатна робота»... Це майстер мав його н,а увазі: де вже, мовляв, йому, Віцекові, до такої роботи! Його робота — замітати майстерню або щонайбільше варити клей у горщику.
А варити клей Віцек не любив. Смерділо від цього клею на всю майстерню — чорний, густий, тягучий був цей столярний клей. Мазав пальці так, що потім важко було їх відмити.
На обов'язку Віцека було також прибирати на полиці. Там лежали інструменти й цілий арсенал цвяхів. Цвяхи були різні — великі й маленькі, тонкі, довгі, товсті, короткі, з головками маленькими, наче булавочними, і з широкими головками, мов кнопки. Для кожної роботи були потрібні і ті й інші. І всі ці цвяхи вічно губилися, вічно валялися на підлозі, і майстер сердився. В коморі за майстернею було складено дерево. Не всяке дерево можна було відразу пускати в роботу — інше повинно   було   спершу  як   слід  висохнути. Віцекові кожна дошка, кожна колода здавалися сухими. А майстер тільки оком кине:
— Вогке! Полежати повинно.
Меблі, зроблені з вогкого дерева, хутко псуються, зсихають-ся, репаються, жолобляться.
Віцек пам'ятав, як у них дома порепався сосновий стіл. Ні з того ні з сього уночі лунав довгий звук — чи то зітхання, чи то стогін, а потім короткий тріск. Це зсихалися дошки, з яких був зроблений стіл.
Ще гірше, коли з невисушеного дерева зробити шафу чи буфет. Тут би все хутко пожолобилося, порепалося, покосилося.
Тим-то майстер так стежив, щоб дерево було сухе.
На невеличкому токарному верстаті обточували все, що повинно було мати круглу форму: всякі головки, палиці, прикраси. Верстат працював, але найголовнішим тут були, звичайно, людські руки* людське око та людська кмітливість. Треба було стежити, щоб дошка не тріснула, треба було знати, як точити — вздовж чи впоперек шарів; треба було точити так, щоб не було нерівностей, щоб дерево не оббивалося, — словом, щоб робота була доброякісна та щоб меблями зручно було користуватися.
Треба було знати, як забити цвях, куди його забити, що потрібно прибити цвяхом, а що можна склеїти; чи можна просвердлити отвір так, щоб дошка не тріснула; яке взяти свердло чи бурав — залежно від розміру предмета, що його треба було обробляти, від твердості дерева.
Постійно треба пам'ятати про тисячу дрібниць. Так, це все з одного разу не осягнеш, потрібен досвід.
— На дереві ти повинен добре розумітися, — говорить майстер, — інакше нічого з тебе не вийде. І інструменти ти повинен знати — ого, ще й як! Інакше ти в таку біду потрапиш, що вік потім не забудеш. Це дерево любить одне, а те дерево — що-небудь інше. Може, тобі здається, що долото або фуганок — це мертві речі, та й годі? Побачиш, які в них капризи, як до кожного треба пристосуватися.
Віцек цієї ночі довго не може заснути. Думає і думає. Гелька поїхала. Добре, що хоч трохи менше стало клопоту й витрат. Але мама, Владек і він? Дома все гірше і гірше. Мати, очевидно, хвора. Вона не скаржиться, не любить говорити про це, але слабішає день у день. Кидає прати і сідає на стілець відпочити. Сумно дивиться вперед, замислившись, начебто не розуміючи, що відбувається навколо неї.
Віцека охоплює сум за Броновицями, той самий сум, який видно в очах матері. Сум за шляхом, який біжить поміж вербами, за тихим ніжним шелестінням цих верб, за городом, золотистим від нагідок та соняшників. За низькою халупою, яка виглядає з-за очеретяного плоту. За людьми, пасовиськом, за похилим колоссям жита й пшениці.
— Так, так, синку, там у нас було інакше, — говорить мати повільно, звертаючись чи то до Віцека, чи то до себе.
Цього разу Віцек помічає, що шафи, яка стояла в кутку, вже теж не стало в кімнаті. Великої шафи з різьбою нагорі, яку батько колись привіз з міста і з гордістю поставив біля стінки.
— Мамо, ви продали шафу? — запитує він тихо і відчуває, що сльози стискають йому горло.
— Що поробиш: в крамницю заборгувала... і за квартиру платити треба було... Та й навіщо шафа, коли є скриня? В скрині все вмістилося... Адже речей не так уже багато, та ще й Гелька свої забрала з собою...
Порепана, роз'ятрена лугом долоня матері ласкаво гладить край скрині. Це все, що залишилося від речей, які мати привезла з Броновиць.
Скриню цю мати дістала ще в посаг від своєї матері. Там, у скрині, лежать різнобарвні хустки, і нитка червоних коралів, і квітчаста спідниця — те, чого мати тут у місті ніколи не вдягає.
У Віцека зринає думка: може всього цього в скрині вже нема, може і воно пішло туди ж, куди шафа і комод — продане? Але він не хоче питати про це матір. Одне напевне залишилось — засохлий миртовий віночок, ще від весілля. В Броновицях мати зрідка дозволяла дітям заглянути в скриню — коли йшла в костьол і виймала із скрині хустку, м'яку й теплу.
Тепер у сірій і вогкій кімнаті скриня — єдина яскрава пляма. Переливаються на ній червоні квіти, які ніде не ростуть, а на квітах сидить птах, дивовижний, з весело задертим хвостиком.
Віцек зітхає. Він почуває себе таким безпорадним. Прощається з матір'ю — не знає навіть, що їй сказати.
В сінях він чує чиїсь голосні кроки по сходах. Це згори біжить Тосек, син шевця. Він тільки трохи старший од Віцека.
— Здоров, Віцек! Ну, як тобі там живеться у твого стари-ганя? — так Тосек зве майстра.
— Так собі, — хмуро відповідає Віцек, у нього немає охоти розмовляти.
Правда, він любить цього Тосека. Веселий хлопчисько і не нав'язливий. Поки Віцек жив тут, він частенько грався з ним.
— Яка радість тобі нидіти в майстерні? Напевне, повинен бавити дітей майстра і не одержуєш ні копійки?
— Та так воно й є, — бурмоче Віцек і дивиться через поріг на величезну калюжу, яка завжди стоїть тут, навіть у най-сухіші дні.
— Пішов би зі  мною на будівництво:  пристойна  робота і заробиш дещо, не те що дітей глядіти.
— На будівництво?
— Ну да, адже ти вже великий хлопець, сміливо можеш сказати, що п'ятнадцять. Підручним будеш, вапно будеш подавати.
Віцек зовсім приголомшений.
— А візьмуть мене?
— Чому б не взяти? Я там слівце за тебе закину. Майстер у нас не з найгірших, а підмайстер — навіть якийсь родич моєму батькові, дядьком чи що йому доводиться; не зовсім справжній, а все ж таки дядько. Ну?
Проданий комод, шафа, хворі очі матері, яка ледве бродить по кімнаті, але навіть не це все викликає сум'яття в голові Віцека. Перед   ним   раптово  відкривається змога вирватися з майстерні, з її задухи, звільнитися від роботи з ранку до вечора, від якої болять ноги й опускаються руки і від якої ніякої користі, ніякого толку він не бачить. Підлога на другий день, після того як чисто вимиєш її, знову забруднена, панчішки Ядвіги знову брудні, сніданок з'їдений — і знову все так само, наче Віцека і всієї роботи зовсім не було, ні сліду не залишається від його повсякденного клопоту та біганини. Майстер і його дружина, правда, люди добрі, іноді й пожаліють його, але що з того?
— Платять, кажеш?
— А як же інакше? Кожної суботи. Муляр одержує своє, тесля —: своє, а підручні — знову ж таки своє. Ті, які старші, ну та й сили мають більше, одержують більше, але й молодші заробляють дещо...
Віцек нерішуче стоїть на місці. Що, власне, йому робити? Може, повернутися і порадитися з матір'ю? Але ж відомо, що скаже мати: «Навчайся ремесла, а я сама якось обійдуся...»
— Ну, ну, ти так довго не міркуй! Завтра приходь о сьомій, буду чекати біля парку, зараз же скажу підмайстрові. Один хлопчисько пішов від нас, зможеш працювати на пару зі мною, — умовляє Тосек^
— Добре, може прийду...
— Дивак ти! Така нагода: працювати на пару з приятелем — це ж краще, аніж одному прийти найматися. Що ж, думай, до ранку в тебе час є. Якщо о сьомій тебе не буде, відразу хтось інший знайдеться.
Повільними кроками повертається Віцек до майстра. Той хитає головою.
— Ну яка це робота? Молодий ти ще, сил у тебе невистачить. Зірвешся з риштовання або ще щось...
Дружина майстра так і сплеснула руками:
— Дивіться-но, який на гроші ласий! Поживеш тут, ре месла навчишся, будеш мати певний шматок хліба в руках. Погано тобі тут, чи що? Кривдять тебе?
— Ні, ні, — зніяковіло бурмоче Віцек, — ніхто не кривдить.
— Я думаю! Ще жоден учень від нас не тікав. Куток маєш, шматок хліба маєш, чого тобі ще потрібно?
— Заробляти хочу...
— А навіщо тобі це? Голодний не ходиш, одежу тобі дали, який тобі ще заробіток? В твої роки вчитися треба. Буде час і на заробітки.
Сум охопив серце Віцека.
— Нічого я тут не вчуся, — вимовив він і відразу ж злякався.
Чи не занадто гостро сказав він це? Тут до нього добре ставляться, ніхто лихого слова не скаже, не те що в інших майстрів — чув від хлоп'ят, — і лають, і стусана часом дадуть. У майстра вуса наїжачились, і кругле добродушне обличчя його почервоніло.
— А ти чого хотів? Відразу столяром стати? Ніде в світі цього не буває. Спитай Єндрека, кого хочеш спитай. Спершу треба до всього легенько, здалека придивитися, до майстерні звикнути, а потім уже можна потроху й до науки братися. Не стругав ти хіба фуганком? Не підбирав дошки для буфета? Який ти швидкий! Три роки треба вчитися, і так воно повинно бути. В столярній майстерні працювати — це не те що картоплю з тарілки підбирати!
Віцек слухав, опустивши голову. І все більше зростала в ньому впевненість, що о сьомій годині ранку він буде біля парку.
— А зрештою, любий мій, десятеро на твоє доісце знайдеться. Я тебе не тримаю. Іди, коли хочеш. Але я знаю: один день тебе з відрами по риштованню поганяють, і тобі перехочеться. Можеш іти. Коли це? Завтра?
— Що ж, іди. Пам'ятай, що тебе не проганяють. Подивишся, покуштуєш цього солодкого життя, а ввечері приходь. Мені здається, краще в майстерні дванадцять годин крутитись, аніж там вісім.
— Молодий ти ще, не на твої це сили,— додала дружина майстра.
— Нехай спробує! Не легкий це хліб, ні! Але що ти будеш переконувати, його? На своїй шкурі відчує, тоді скаже: так, ви казали правду! А так, з чужих слів ще ніхто розуму не навчився.
Отож Віцек пішов спати, з тим, що вранці піде до парку, як йому говорив Тосек.
Правду кажучи, його брав страх. Коли Тосек розповідав йому, все здавалося якимсь інакшим, а зараз знову виглядало не так. Що коли він справді не витримає, як пророкує йому дружина майстра? І що це за риштовання, про яке говорив майстер? А що коли він не справиться, коли його там тільки на глум візьмуть — надто слабкий, мовляв, і надто малий? Хоча, власне, він був високий на зріст, всі йому давали п'ятнадцять років, незважаючи на те, що йому було лише тринадцять.
«Ну що ж! Не справлюся — сюди повернуся», вирішив він нарешті, і це його заспокоїло.

Віцек прокинувся на світанку. Серце голосно стукотіло. Він не міг навіть проковтнути кофе, яке йому дали на сніданок, і хутко побіг до парку. Тосека ще не було, не було ще взагалі нікого.
Він глянув на будову — вже досить високо підвелася стіна з червоної цегли. Поруч, у величезній чотирикутний ямі, застигло, мов біла сметана, вапно. Далі височіли гори піску. Віцек стояв і дивився.
Як вона робиться, ця рівнісінька червона стіна, на якій кожна цеглина обведена білою смужкою вапна? Як це носять цеглу так високо, вище першого поверху, до якого вже дійшла стіна? Як це вдається так рівно одміряти чотирикутники для вікон і дверей, які зяють тепер чорними отворами в порожнечу будівлі?
В голові його ніяк не вкладалося, що коли все це буде закінчено, вийде такий самий кам'яний будинок, як ті, що рядами стоять обабіч кожної вулиці. Такий самий, як і той, в якому він живе тепер, тільки далеко більший.
— Прийшов? А я думав, не прийдеш.
Тосек стояв біля нього. Разом з Тосеком та іншими хлопцями Віцек пішов на будівництво. Він ні разу не глянув в обличчя підмайстрові, який на прохання Тосека прийняв його на роботу.
— Працював коли-небудь на будівництві?
— Ні.
— Впораєшся?
— Ще б пак не впоратися! Він такий сильний, хоч куди, — хутко встряг у розмову Тосек. — Адже йому вже шістнадцятий рік пішов.
— Шістнадцятий? — запитав підмайстер, і Віцек відчув, що в нього раптом у горлі пересохло. Він не міг видушити з себе жодного слова і тільки кивнув головою.
— З Тосеком будеш працювати, він тобі покаже що і як. Робочий одяг у тебе є?
Віцек широко розкрив очі від подиву.
— Який такий робочий одяг?
— Костюм для роботи, дурню ти такий! — пояснював йому Тосек. — Адже тут, братіку, за одну хвилину так все забрудниться, що й сам себе не впізнаєш. Іншого костюма в тебе немає?
Віцек радий був тепер, що в новому костюмі розпоровся рукав, і він відніс його до матері, щоб вона полагодила. Коли б не це, він напевне надів би сьогодні святковий костюм, щоб мати пристойніший вигляд.
— Цей і буде для роботи.
— Шкода, ще добрий... Ну ходім, — сказав Тосек, — скоро робота почнеться.
Збиралось дедалі більше робітників. Каменярі, теслярі, підручні.
Дізнався Віцек, що таке риштовання. Спочатку йому здавалося, що він обов'язково впаде. Важко було утримати ноги, коли він по похилій дошці ніс важке відро з вапном — ніс разом із Тосеком на палиці, що спиралась на їх плечі.
Обидва вони обслуговували трьох мулярів.
— Вапна! — голосно гукав на все будівництво молодий, веселий муляр.
І вони вилазили на риштовання і тягли відра з вапном. Ві-цекові здавалось, що такої кількості вапна повинно вистачити на цілий будинок. Та ледве він встигав витерти піт з обличчя і розправити плечі, як згори вже лунав вигук:
— В-а-а-пна!
І знову вони похапцем наповнювали відра і пленталися вгору.
— Та ти ж увесь мокрий! — весело гукнув молодий муляр. — Уперше, чи що?
— Уперше! —- просопів Віцек і помітив, що від утоми у нього перед очима миготять чорні тіні.
— Нічого, ворушись, братіку, ворушись! У перший раз найтяжче за все. Так, це не іграшки — вапно тягти!
— А що буде, коли доведеться нести на другий поверх? Ніяк не справимося, — з розпачем в голосі шепнув Віцек То-секові.
— Ну й дурний ти! Іди, іди, витягнемо.
Працювали. Віцек зціпив зуби. Руки в нього боліли. РІому здавалося, що плече, на яке спиралася палиця, вже розтрощене під цим тягарем. Кожне нове відро вапна здавалося дедалі важчим. На незвичних долонях схопилися величезні пухирі. Горіли ноги. В черевики набралося багато піску, але ніколи було скинути їх і висипати пісок. Звідтіля, згори, підганяли вигуки:
— В-а-а-пна!
Вилазячи по драбинці, треба було до того ж добре стежити, щоб не зіткнутися з тими, які тягнуть нагору цілі піраміди цегли.
В садна на долонях набивалося вапно і пекло нестерпно.
— Не стій, не стій, так гірше! —порадив йому Тосек, коли він хотів на секунду зупинитися, щоб перевести подих.
І Віцек хутко спустився вниз, разом з Тосеком наклав повне відро вапна і знову побрів нагору.
Він тільки бачив у проліт, як швидко зростає червона стіна, як ряд за рядом лягають цеглини, як з суцільної стіни раптом виступають нижні обриси майбутнього чотирикутника вікна, як красиво зазубрюються цеглини на кутках.
— Подай-но висок, онде там упав, — сказав хтось, і Віцек довго шукав очима цей висок.
З нього сміялися: не знає навіть, як що зветься і для чого що потрібне, не знає навіть, що таке висок! Веселий муляр став показувати йому різні інструменти, але Віцек майже не слухав.
У вухах у нього шуміло, піт заливав очі, хоча день був зовсім не гарячий.
— Ну, хлопці, обід! — гукнув хтось. І робота вмить при пинилася.
Віцек присів на дошки, якими було огороджено яму з вапном.
— Держись! — шепнув йому Тосек. — Всього три години ще працювати. Завтра буде легше. Візьми себе в руки. Сніданок є в тебе?
— Ні.
Куди там було Віцекові цього ранку думати про їжу! Тосек сів біля нього і поділився з ним своїм хлібом з ковбасою, але Віцек не міг їсти — тільки потягнув кофе з фляжки.
Після перерви було ще гірше. Він почував кожну свою кістку. Йому здавалося, що це не піт, а. кров заливає йому очі.
Втомлений і змучений поплентався Віцек увечері до майстра, йому не хотілося в такому стані йти до матері.
— Ну й вигляд у тебе! Мабуть, перехотілося, правда? — допитувалася дружина майстра.
Вона налила йому супу, який залишився від обіду, і поставила тарілку на стіл.
Каламутними очима оглянув Віцек. майстерню. Він знав уже, що не повернеться сюди, хоча б йому довелося вмерти. Що витримає, як би там не було. Перший день був уже позаду — залишилося п'ять до суботи, до получки, коли він віднесе матері гроші.
— Що ж, нічого не поробиш, коли вже так уперся! — сказав майстер.
— Одна тільки просьба у мене до вас, — несміливо заговорив Віцек.
— А що таке?
— Дозвольте мені до суботи ночувати у вас...
— Ага, хочеш з получкою до матері прийти. Що ж, ночуй, місця вистачить, та й поїсти в нас можеш. Хороший ти хлопець, не шкода для тебе. Тільки кажу тобі: подумай ще. Не для тебе ця робота, не витримаєш.
Але Віцек уже не чув. Він повалився на сінник в 'кутку кімнати і відразу заснув. Спав, мов убитий. Уві сні повторювалося все, що Віцек встиг пережити в цей день.
Хиталася і тріщала під ногами драбина, повисла над якоюсь бездонною прірвою... «Подай висок!» гукав хтось сердитим голосом, і Віцек стурбовано шукав висок, безнадійно блукаючи якимись незнайомими вулицями та дворами, де стояли ящики для сміття. Але ніде не було виска. Нарешті він у розпачі схопив відро з вапном і поніс його, а відро зростало на очах, ставало величезним, його неможливо було підняти, воно пекло вогнем при першому дотику. І це було чи то відро, чи то висок. А потім усе змішалося і звалилося на Віцека темрявою, яка була залита білим вапном.
Віцек схопився з криком і побачив, що вже день і що треба йти на роботу.
Було зовсім не так, як говорив Тосек, що запевняв його, нібито перший день найтяжчий. Учора він почав роботу повний сил. Сьогодні від першого відра він відчував біль в очах та спині. Руки спухли, нестерпно боліли ноги. Але він зціпив зуби. Адже Тосек був не більший і не дужчий від нього, а в нього все якось виходило.
Очевидно, треба звикнути...
Потроху він привчався до всього. Як ходити, щоб було легше нести. Як уникати зайвих рухів. Як сходити вниз і як підійматися нагору. Навчився також називати предмети, які його оточували: висок, кельма, бочка.
Так летіли дні, поки наступила субота.
Спершу одержали каменярі, теслярі, а потім підручні. В цю хвилину Віцек забув про спухлі руки та спину, яка нестерпно боліла. Уперше в житті він тримав у руках ним самим зароблені гроші. Стиснув їх міцно в долоні, щоб ненароком не загубити. І так як стояв — брудний, перемазаний вапном, — побіг додому до матері.

Не постукавши, штовхнув двері і раптом застиг: в кімнаті була якась чужа жінка.
— Ні, не варто мені брати її, адже це мотлох, — говорила вона і стукала пальцем по зеленому розмальованому вікові
скрині.
Віцек заціпенів.
— Я й не кажу, що вона нова... Але міцна, ще може послужити чимало років, — заперечила мати тихим, уривчастим голосом.
Віцек зробив крок уперед, але чужа жінка вже прощалася.
— Ні, пробачте, не візьму. Користі від неї мало, а місця багато займе. От комод дешевий я б купила...
Мати мовчала. Тільки як та пішла, вона помітила Віцека.
— Віцеку, де це ти так перемазався?
Хлопець підійшов до столу і запустив руку в кишеню. Діставав по одній монеті і викладав уряд.
— Та звідки це, синку? — здивувалася мати.
— На будівництві працюю. Сьогодні получка була, от я й приніс.
Мати нічого не розуміла.
— А майстер? Як же це? Адже в майстра...
— Я з понеділка працюю на будівництві. У майстра вже не працюю.
— Як же воно так?—сплеснула руками мати і важко опустилася на  стілець. — Адже ти повинен був стати столяром.
Віцек узяв шершаву, худу руку матері.
— Не буду я столяром. Три роки треба поневірятися в майстра, а користі ніякої. А ви, мамо, хотіли скриню продати?
Мати опустила очі.
— Стара вона вже, синку, дурно місце займає в кімнаті, тільки заважає. Речі можна на стінці розвісити, на гвіздках, навіщо ця скриня?
Голос матері тремтів, і тремтіла її долоня в руці Віцека.
— Сьогодні ви, мамо, не перете?
— Ні, синку, ні. Відпочити трохи захотілося, тільки вдень віднесла білизну...
Віцек почував, що мати каже неправду. Хтось постукав у двері.
— Напевне Космалова, що нагорі живе. Дуже порядна жінка,—сказала мати.
Сусідка увійшла.
— Добре, що Віцек тут, я сама хотіла з ним поговорити.
Мати розпачливо замахала руками, але сусідка не звернула на це ніякої уваги.
— Ах, лишіть, будь ласка, він уже великий хлопець. Роки накопив, напевне й розум знайдеться. На що це схоже, що ви тут так себе мучаєте? Син є, нехай потурбується.
І раптом Віцек почув тисячу новин.
Матері вже ніхто не дає прати білизну, сил у неї нема, не може випрати в строк.
Владек, граючись з хлоп'ятами на вулиці, розбив велику шибку в крамниці, і треба за неї заплатити. Мати повинна була, крім того, заплатити якийсь старий борг, ще з Бро-новиць.
Продала вона все, що можна було продати. Частенько змушена була брати в крамниці продукти набір, але тепер крамар відмовив, бо вона вже багато винна.
— Так от, я й хотіла з вами поговорити. Мати хвора, дуже хвора. Допомогти б їй треба. Прання, якби й було, не для неї робота. Не під силу їй. Отже, далі так бути не може.
і Віцек повинен про це потурбуватися.
Віцек сидів зовсім пригнічений.
Куди він дивився? Де були його очі? Не раз він думав про те, що вдома не гаразд. Але йому й на думку не спадало, що справи такі погані.
Тепер він розумів, чому у матері сиве волосся і зморшки на обличчі.
Він був невимовно злий на себе: як там не було, він жив спокійно у майстра, не мав ніяких турбот, завжди знав, що у нього є сніданок, обід і вечеря, а тут мати вмирала з голоду, все, що могла добути, віддавала Владекові.
Ах, яке щастя, що минулого тижня він зустрів Тосека! Яке щастя, що не послухав майстра і його дружини! Що приніс матері гроші! Небагато, але все ж таки якась допомога.
Космалова пішла. Мати сиділа, обливаючись сльозами, і намагалась як-небудь виправдатись:
— Писала я тьоті Бронці, синку, але їм тепер самим скрутно доводиться. Хто знає, чи не відішлють вони нам назад Гельку. Скінчилася там ця велика робота, а Алоїз тепер тільки зрідка випадково де-не-де підробляє. Як же вони нам допоможуть? Писала Бронка, що вона від усієї душі, від щирого серця хотіла б щось зробити, та не може...
— Чому, мамо, ви мені нічого не казали? — похмуро спитав Віцек.
— А навіщо це було? Тільки турбувати тебе? Яка була б від цього користь? Адже ти ще дитина. І так от від майстра пішов. А я думала, буде в тебе ремесло, хоч якось улаштуєшся. А на цій роботі замучиш ти себе, важка ця робота!
Рясні сльози текли з очей матері.
Тільки тепер Віцек помітив, як постаріла мати. Не залишилося нічого від тієї жінки, яка там, в Броновицях, стояла біля золотого від нагідок городу і говорила, закриваючи від сонця очі рукою:
— З весілля їдуть...
Ні, він уже не був дитиною, він був дорослою людиною, незважаючи на свої роки. На ньому лежала тепер турбота про матір. Його обов'язком було постаратися, щоб проясніло її покраяне зморшками обличчя, щоб загоїлися роз'ятрені лугом та окропом руки, щоб вилікувалися її почервонілі від пари і плачіу очі.
Адже він був уже великий, більший, ніж мати.
Він міцно її обняв — і відразу минув біль, який він відчував у м'язах та в кістках.
І такою маленькою, крихітною, худою здалася Віцекові мати, коли він тепер обняв її.
Мати плакала, припавши обличчям до забрудненої вапном куртки сина. Вона виливала в цих сльозах все: всі нещастя, пережиті після смерті чоловіка, і сум за Броновицями, звідкіля не треба було виїздити, і свою величезну втому, і свою важку тривогу за завтрашній день: чи буде чим заплатити за квартиру, чи буде що дати Владекові на сніданок?
У неділю Віцек забрав свої речі в майстра.
Поважно вступав він тепер у свої нові обов'язки старшого в родині.
— Ну, як там було сьогодні в школі?
Віцек докладно розпитував Владека, а той відповідав йому чемно, як і слід відповідати старшому.
З серйозного обличчя Віцека він зрозумів, що тепер усе змінилося. Замість столярного учня в залатаній одежі, який лиш зрідка забігав додому та просив у матері грошей, коли треба було полагодити підметки, тепер перед Владеком був дорослий брат, який приносив додому заробіток і утримував родину.
Жити, як і раніше, було важко, але Віцек уже не дозволяв матері прати білизну.
— Чого ви, мамо, будете виснажувати себе? Не для вас ця робота. Придумаємо щось легше. Насамперед вам одужати треба, а там уже все піде добре.
Проте з того часу, як мати дістала змогу відпочивати, вона почувала себе ще гірше. Ледве вистачало сил прибрати кімнату та зварити обід, а весь вільний час вона лежала на застеленому ліжку, дивлячись у вікно на соняшники. Всміхалася соняшникам і своїй зеленій скрині — тільки вони тут нагадували їй покинуте село.
Щосуботи Віцек приносив додому получку.
Незабаром і Владек знайшов собі роботу: вечорами розносив пакунки з взуттєвої крамниці і так заробляв кілька грошів. Мати   могла відпочивати.   Поступово до неї поверталися сили.
— Не так, рідний мій, я все це собі уявляла, ні, не так! — тихо говорила мати Віцекові, коли він повертався з роботи, змучений, запорошений, і жадібно накидався на їжу. — Чи могло коли-небудь батькові спасти на думку, шо ми будемо поневірятися, так, на чужині, на чужих людей працювати...
Знову перед очима Віцекові промайнула дорога та зелені верби, що, мов вартові, вишикувалися вздовж неї. На нього війнуло вітром, що линув з полів. Згадалися хвилясті ниви, які хиляться за вітром, скляний дзвш колосся в бурю. Він навіть стріпнув головою, наче відганяючи від себе цей спогад.
— Що там згадувати, мамо? Було та спливло. Робота всюди однакова — і тут і там. Муляром буду, ще такий будиночок мамі збудую, що ах! Нагідки собі мама в садочку посадить, соняшники.
— Ох, синку, далеко ще до цього, далеко! — всміхалася мати крізь сльози і гладила рукою біляве волосся сина.
До власного будиночка, звичайно, було ще дуже далеко, але до того, щоб Віцек став муляром, зовсім близько...
Найгірше за все було те, що з морозами скінчилася робота, потяглися важкі дні. Віцек, мов очманілий, бігав по місту, шукаючи якого-небудь заробітку. Йому пощастило на кілька тижнів одержати роботу у великій шкіряній крамниці, потім він був посильним, заступав хворого швейцара в якійсь конторі. Якось перебилися зиму.
Навесні знову почалася робота на будівництвах. Пішов на роботу й Віцек. Він зростав і міцнів на цій роботі. М'язи в нього стали, мов канати. Був високий і дужий. Хлопець уважно приглядався до всього, уважно стежив, як будують, як кладуть цеглу, як виском перевіряють, чи правильно іде мурування, як тягнуть шнур.
— Знаєш що, Тосеку, чи не спробувати нам в муляри?
Був сонячний день, неділя. Вони пішли на галявинку за місто і лягли на траві. Тосек підставив   обличчя   під  сонце і радів, що воно так гріє.
— В муляри?
— Чому б і ні? Платять більше, і робота цікавіша, аніж підручним бути.
— Так, знаєш, непогано було б. Тільки чи візьмуть нас?
— А чому б і не взяти? Тепер роботи начебто багато, мулярів невистачає. Може й візьмуть. Тільки не там, де ми тепер працюємо, там і так хутко все скінчиться. Але в тебе є знайомий підмайстер, той, що до твого дядька приходив. Спробувати через нього найнятися в муляри і все. Не така вже це мудра справа.
— Що ж, спробуймо. Може й пощастить. А тобі, Віцеку, не завадило б трохи й на зиму відкласти. Того, що ти тепер заробляєш, ледве вистачає на їжу, а потім узимку знов бідуватимеш... От коли б муляром стати, заробляти б трохи більше...
Незабаром хлопці пішли до знайомого підмайстра. Вони купили собі все, що треба: виски, лінійки, кельми...
— Мулярами працювали? — запитав підмайстер.
Тосек, як завжди, виступив наперед. Він розповів, на якому саме будівництві вони працювали, назвав прізвище підмайстра й інженера і додав, що працювали вони там мулярами. Але підмайстер і не збирався докладно їх розпитувати. їх прийняли на роботу.
Той самий страх, який Віцек відчув торік, коли вперше пішов з Тосеком на будівництво, охопив його й тепер. Чи впорається він? Чи догодить своєю роботою? Одна справа дивитися, інша справа самому працювати.
Він стояв біля невисокої ще стінки. Разом з ним працював старий, уже сивий муляр.
Старий муляр глянув на Віцека раз, другий, подивився, як він кладе цеглу.
— Ех, братіку, та ти муляром ніколи й не працював, правда ж?
Брехати було важко. Звичайно, не працював! Жах охопив Віцека. Тепер його проженуть з роботи! Тепер усе розбилося —
мрії про те, щоб заощадити хоч трохи грошей на зиму, про те, щоб повести матір до лікаря.
— Дивися сюди: от так бери цеглину, так тримай кельму...
Хлопець не вірив собі. Але старий показував терпляче і так докладно пояснював, що все начебто саме в голову йшло. І робив він це непомітно, щоб майстер не звернув уваги, не побачив, що Віцек не вміє укладати цеглу.
Віцек працював ретельно, уважно, клав цеглини рівно-рівнісінько, як його вчив дід. Робота йшла добре. Стіна зростала.
Віцек мало не стрибав з радощів.
День у день він набував досвіду. Тепер, коли він ішов на нову роботу — Віцек уже сміливо казав: муляр. Адже він справді працював уже на муруванні. Хлопець був ще надто молодий, хоча і виглядав старше своїх років, але бувало завжди так, що товариші не тільки не ставили йому перешкод у роботі, але й усе показували, допомагали.
Коли Віцек приніс свою першу получку муляра, жити стало трохи легше.
— Тепер, мамо, можете спокійно спати, — говорив він.
А мати тільки всміхнулася крізь сльози своєму старшому синові, який розмовляв, виглядав і працював, як доросла людина.
Одного разу Віцек, як тільки вмився і поїв після роботи, знову схопився за шапку.
— Куди ж це ти, синку? Збори, чи що?
— Ні. Так піду погуляти.
— На вечерю повернешся?
— Повернуся. Але ви, мамо, трохи більше зваріть — може, я з гостем повернуся.
Мати хотіла запитати, який це гість, але Віцек уже збігав по сходах.
Незабаром він справді повернувся з гостем. Мати не вірила власним очам.
— Гелько!
— Чого їй у родичів жити, коли вона може жити з нами? Тітці теж нелегко. Два місяці дядько вже без роботи сидить, тільки вона писати про це не хотіла.
— Ти тільки глянь, як вони спритно все це від мене приховали!
— Я ж хотів вам, мамо, сюрприз зробити, навіть написав Гельці, щоб листа вона прислала не сюди, а на адресу Тосека. Уявляв собі: ох, мама ж і зрадіє! А як Гелька підросла, правда?
— Що ж ти хочеш, майже два роки! Гелюсько рідна, як же мені без тебе сумно було!
— Ну, тепер уже, мамо, не будете сумувати. Тепер ми вже всі вкупі.
Обличчя матері сяяло, може вперше після їх від'їзду з Бро-новиць. Тільки тепер Віцек зрозумів, як важко їй було відсилати Гельку в Варшаву.
«Тепер уже все піде добре!» говорив собі Віцек, і коли він на будівництві укладав цеглу, робота так і горіла в його руках.
На його відповідальності тепер було троє, всі турботи про них лежали на ньому. Мати заробляла дещо, допомагаючи в крамниці, яка містилася в сусідньому будинку. Гелька зрідка одержувала замовлення на вишивання — у Варшаві вона навчилася вишивати. Звичайно, це було деякою допомогою, проте все, як і раніше, залежало від його заробітку.
А робота у Віцека була нелегка...
Поміж двома будинками зяяв великий пустир. Обгороджений він був струхлявілим старим парканом. Через дірки в паркані пролазили з вулиці собаки і нишпорили тут, розгрібали лапами землю, винюхували кротів або мишей.
Буйно розрослися тут бур'яни, кущі кропиви були величезні, густі, наче хащі. Купи сміття, невідомо ким зваленого тут, поросли будяками, серед яких жовтіли польові квіти. Ріс тут також кінський щавель. Росла сіра лобода.
Дітям тут було привілля, якщо тільки їм щастило перелізти через паркан. Для хлоп'ят це було не дуже важко, але дівчатка часто повисали на своїх спідничках на паркані і розпачливо верещали, поки хто-небудь не звільняв їх від цього полону.
Але зате за парканом було справді чудесно.
В самому кутку на порослих травою купах сміття збудували свою фортецю хлоп'ята з вулиці Юзефітів. На вершині цієї гори маяв невеличкий прапорець, зроблений з клаптів старої спідниці матері Фелека Марчика. В цій фортеці царював Фелек. Це були його володіння, куди він пускав лише небагатьох. Посередині пустиря дівчатка грали в класи. їм доводилося витримувати запеклі бійки з хлоп'ятами, які облюбували цю територію для гри в футбол.
Добре було на цьому пустирі! Паркан надійно охороняв дітвору. Довго доводилося матерям шукати і кликати своїх дітей, перше ніж щастило їх виявити.
Але хутко це все скінчилося — скінчилися ігри в фортеці, класи і футбол. Частково винен у цьому був і Віцек, бо на цьому пустирі Віцек разом з іншими мав будувати дім.
Насамперед з'явилися інженери. Вони відчинили хвіртку в паркані, яка була замкнена протягом довгих років, на ній заіржавіли засуви й замки. Інженери ходили, оглядали пустир, вбивали в землю кілочки, пофарбовані в білі й червоні смужки.
Діти з жахом стежили за тим, що відбувалося на їх пустирі. Вони почували, що скінчилися їх забави, що доведеться шукати притулку десь в іншому місці.
Потім збоку, під глухою стіною сусіднього будинку, там, де наигустіше росли бур'яни, робітники збудували дерев'яний барак.
— І це вся будова? — дивувалися діти.
Але це був тільки барак для будівельників.
Нарешті стали приїжджати підводи, з'явилися люди з лопатами. Вони ставали вздовж лінії прямокутника, позначеного майстром, і починали роботу. Лопата врізалася в землю, неохоче зачіпаючи тільки поверхню, але на неї натискала зверху нога робітника. Із скреготом входила вона в тверду, протягом довгих років ніким не копану землю, ретельно втоптану дитячими ногами.
Скрегочуть дрібні камінці під упертим вістрям лопати, летять угору грудки жовтої глини. Втоптана площадка і зелень бур'янів хутко зникають з землі.
— Що тут роблять? — запитує маленька Зося, тримаючи в роті брудний пальчик.
— Фундамент риють, — відповідає їй Фелек.
— Беруть виїмку, — поважно пояснює Стефек. Батько його муляр, і тому Стефек знає, як це зветься їх мовою.
Спочатку легко викидати землю. Потім усе важче і важче. Рів дедалі збільшується, стає глибше. Доводиться дуже напружувати м'язи рук, щоб підняти вгору лопату з величезними брилами.
А потім це вже й зовсім неможливо. З'являються дошки. По цих дошках, покладених похило, наче по маленьких містках, їдуть тачки. Швидко-швидко — по одній дошці вгору, навантажені, по другій — вниз, порожні. І знову напружуються м'язи рук — треба підштовхувати ці тачки. Напружуються м'язи ніг, які ступають по вузькій хиткій дошці. Униз легше — порожні тачки їдуть самі, треба тільки підтримувати їх за ручки. І люди з тачками мчать бігцем — там, унизу, вже дожидають. Лопати одна за одною навантажують в тачку глину. Збоку під стінкою зростає вже величезна гора її.
Рів стає все глибше й глибше. Спершу по коліно, потім по груди, потім у ньому не видно вже навіть Совінчака, вищого на зріст від усіх людей, що тут працюють.
Одночасно готують яму для вапна. Прямокутну, глибоку. У величезній дерев'яній коробці, схожій чи то на ящик, чи то на корито, гасять вапно.
Віцек бачив усе це вже багато разів, але ще любить придивлятися. В яму насипають вапна, а потім заливають водою. Біла пара хмарою лине вгору. Клекоче, шипить, кипить вапно, наче той відвар з висівок, який сусідка Космалова варила для свого найменшого синка Юрка. Бризкають бульки повітря. Але поступово все заспокоюється, і тоді вапно виливають у рів. Рідке й біле, воно застигає там в рівну, суцільну масу.
Нове тут для Віцека тільки одне — це мішалки для цементу. На попередньому будівництві робітники вимішували цемент самі, руками, висипаючи на дошки пісок, розтовчене каміння та цемент, а тут вимішує машина. Скрегочуть лебідки, повільно рухається передача, і з отвору сиплеться рівна сіра маса. Машина заступає людину.
Віцек хутко переодягається в робочий костюм з білого полотна. Рівно, старанно кладе він ряд цеглин. Це фундамент. На нього буде спиратися вся будівля.
З відерця Віцек набирає кельмою трохи рідкого вапна. Поливає цим вапном цеглу. Вапно розпливається, увіходить у всі щілини, сполучає цеглину з цеглиною нерозривним зв'язком. І знову кладеться новий ряд. Хутко здіймається фундамент — те, на чому незабаром виросте будівля.
Віцекові більше подобається працювати на великій височині: тоді  можна  глянути вниз. Висота будівлі тішить око.
Віцек опускає вниз висок—залізну гирю, на вірьовці. Висок показує, чи рівно покладені ряди цеглин. Показує непомильно. Навіть тоді, коли покладені один або два ряди цеглин і не можна ще помітити помилку звичайним оком. Та коли покладено вже багато рядів цегли, помилку видно і без допомоги виска. Помститься за себе неуважне мурування цегли, коли виявиться, що одна цеглина була погано припасована до іншої. Ні з того ні з сього виявляється, що стіна, замість того, щоб тягнутися вгору рівно, починає хилитися назад або виступати наперед. Якщо й далі так погано класти цеглини, весь будинок розвалиться під кінець, мов карткова хатка. Уважно, сумлінно, старанно треба класти кожну цеглину. Ледар і недбаха виявляються тут хутко — їх зрадить цегла, зрадить стіна, яка не терпить недбалої, неохайної роботи.
Пильні очі у Віцека, рівно зростає вгору стіна. Він перевіряє виском — правильно, не помилився. Радіє Віцек: спочатку без виска ні кроку, навіть двох рядів не поклав би, а тепер кладе все вище й вище, так що дивитися мило. Не підводять його очі.
Найважча робота — на наріжниках, на вінкелі, як кажуть муляри. Там працюють ті, в яких уже великий досвід. Віцек теж потроху привчається до цієї роботи. Вчиться розколювати молотком цеглу, відбивати куски потрібних розмірів. Не завжди можна класти цілі цеглини. Іноді потрібна лише четверта або дев'ята частина. Ось тут і треба вміти орудувати молотком. Треба вдарити так, щоб відкололася рівно, без зазублин, саме така частина, яка потрібна — четверта або дев'ята.
Цеглини бувають різні — великі й важкі, машинні й ручні; є порожні, з дірками всередині, — це ті, з яких не відтиснута вода. Віцек їх не любить. Вони кришаться, не хотять лягати там, куди їх кладе рука.
Цеглини складені величезними купами біля будівлі. Віцек уважно оглядає їх. Дуже багато залежить у роботі від того, яка цегла, яке вапно та як замішаний цемент. Іноді робота йде чудово — це тоді, коли і цегла, і цемент, і вапно доброї якості.
Іноді ж стіну будувати важче, ніж перевертати каміння, — занадто багато або занадто мало піску в цементі або вапні, і вже, звичайно, тоді робота іде невлад.
Зростає будівля. Тепер уже гуркоче підйомна машина, яка везе нагору вапно і цемент. Уже ставлять риштовання — високі стовпи, до яких упоперек прибиті Дошки, а на ці дошки кладуть інші. По цих дошках, які хитаються і гнуться, ідеш над прірвою вулиці, над прірвою двору. Треба пильнувати. Головне, щоб не запаморочилася голова. Якщо запаморочиться — смерть.
А  смерть часто  заглядає  в очі мулярові. Віцек це знає.
До того, як почалося будівництво цього будинку, трапилася інша робота — ремонт башти в костьолі. І знову там працювали вкупі Віцек і Тосек. Раз-два — і спорудили риштовання. Всі поспішали: робота була відрядна, а не поденна. Треба було працювати хутчіш, щоб праця хоч трохи виправдала себе.
Прибили дошки погано. І раптом Віцек, який стояв на риштованні, відчув, ніби відбувається щось дивовижне. Навіть не затріщало, а може й затріщало, тільки він не дочув. Але в цю мить все раптом захиталося, і риштовання стало хилитися від башти вбік. В останню секунду Віцек помітив, як згори, звідти, де щойно стояв підручний п'ятнадцятирічний Янек Шатько, через їх голови щось полетіло вниз. Не встиг він зміркувати, в чому річ, як в очах у нього все закрутилося, все вкрилося темрявою, заслонилося хмарою вапняного пилу. Віцек відчув, що й він летить. Він падав з розкинутими руками і раптом відчув щось під пальцями. Інстинктивно, з усієї сили, він вчепився в це щось, яке так несподівано і вчасно йому трапилося. Потім він відчув біль в боці і в нозі. Але все це були дрібниці. Він тепер тільки зрозумів, що темна пляма, яка майнула йому перед очима, був Янек Шатько.
Віцек з жахом підняв голову. Виявилось, що він був на даху костьола. Те, у що він так розпачливо вчепився пальцями, була ринва. Там, вище, на позеленілому від років бляшаному даху, незграбно ліз Тосек. Риштовання перетворилося на купу дощок і балок, наче кістяк, який прихилився до даху.
Знизу линули якісь вигуки, потім голосно і пронизливо прогула сирена машини швидкої допомоги. Це приїхали за Янеком, який лежав там унизу з переламаними ребрами.
Зірвався підйомник, проломилася прогнила балка, відлетів карниз — за все розплачувалися своїм здоров'ям і життям муляр, укладач, підручний.
Так, небезпечна була ця робота! Але про це не думалося ні тоді, коли доводилося стояти на високому риштованні, ні навіть тоді, коли вітер хитав «гойдалку» — риштовання, яке висить на канатах...
Коли стіни будівлі вже готові, починаються штукатурні роботи. Біла штукатурка вкриває червону цеглу. В сонячні дні болять очі, червоніють, їх сліпить яскраве світло, що б'є від білої стінки.
Бризкає вапно. Біда, якщо воно бризне в очі! Пече, ятрить, мучить нестерпно. Вапно проїдає все — шкіру на руках, шкіру на черевиках; від нього на ступнях утворюються невеличкі ранки. Вони довго не гояться і дуже болять.
Віцек не любить працювати на штукатурці — ні на зовнішній, ні на внутрішній. Тут найтяжче за все. Доводиться безперервно напружуватись, підіймаючи вгору руки, болить шия, тому що голова весь час задерта вгору.
Краще працювати на муруванні. Але ж і штукатурка — робота необхідна, і Віцек повинен робити все разом з іншими робітниками.
А коли вже зведені стіни, коли вони оштукатурені, коли прибране вже риштовання — фасад величезного будинку виблискує на сонці, як сніг.
Тепер починають прибирати купи сміття, зайву цеглу, засипають рів, у якому гасили вапно.
Будинок вже готовий.
Тепер його будуть закінчувати інші робітники — пічники, малярі, монтери і столяри.
Нарешті будинок починають заселяти. В'їжджає величезний фургон з меблями. Це речі мешканця з першого поверху. В'їжджає другий фургон — це на другий поверх. З'являється величезна платформа. А одного вечора якийсь дідусь притягнув невеличкого ручного візка, на якому громадилися стіл та подерті матраци. Де в підвал в'їхав швець з дружиною і дітьми.
День у день все більше жильців. На дверях з'являються візитні картки, таблички, мідні і нікельовані, або й звичайні клаптики паперу, на яких написані прізвища.
По сходах біжать діти, ідуть жінки з повними кошиками та сумками, бреде нагору вугляр з кошиком вугілля. У вікнах з'являються завіски та вазони з квітами.
Від колишнього місця дитячих ігор нема вже й сліду. Виріс на цьому місці великий будинок з безліччю квартир...
Одного разу, проходячи цією вулицею, Віцек наштовхується на пана, який живе тепер на другому поверсі цього великого нового будинку. Віцек — у своєму робочому костюмі, забрудненому вапном. Пан обережно обминає Віцека, щоб не забруднитися об його запорошений одяг.
Віцек ущипливо посміхається про себе. Ач, як боїться цей шикарний добродій забруднити свій піджак об робочий костюм!
Але ж новий будинок, де він оселився, збудований руками мулярів, у забрудненій вапном одежі. Він виріс з важкої праці робітників, з їх мозолів на руках, з їх трудового поту, з їх довгих упертих зусиль.
І Віцек думає про свою комірчину біля парку. Маленьку тісну комірчину. Про всі маленькі тісні комірчини, де вогкість виступає на стінах і штукатурка падає з стелі, про комірчини, де живуть робітники із своїми родинами. Про ті чудові просторі будинки, які вони будують. Про будинки, в яких житимуть багатії, які не знають, що таке важка праця, мозолі на руках, вогкість та злидні.
Гнів закипає в серці юнака. Довго дивиться він услід шикарному панові, який зник уже за скляними дверима. Він мимоволі стискає кулаки. Але за хвилину обличчя Віцека прояснюється. Адже юнак знає: прийде день, коли не стане панів, і тоді він будуватиме високий-високий дім з величезними вікнами, світлий дім для дітей робітників. Чисті сонячні кімнати для стариків, згорблених від надсильної праці протягом усього життя. Він будуватиме не для багатіїв, які бояться торкнутися робочої одежі, а для себе, для таких, як він сам, для робітників. Він будуватиме і фабрики, які будуть власністю робітників, і школи, до яких будуть ходити діти трудящих, і громадські будинки. І Віцек посміхається цьому майбутньому, до якого його наближає кожний день, і кожний страйк, у якому він бере участь, і кожна першотравнева демонстрація, і кожні збори в професійній спілці.
Він посміхається суворою посмішкою дорослої людини, яка знає нужду, важку працю, боротьбу за життя, посмішкою людини, яка не дасть зломити себе в найтяжчій боротьбі.
Раптом унизу лунає пісня.
— Броновичани їдуть! Весілля!
Віцек дивиться згори на вози, що вигравали всіма барвами веселки, на різнобарвні стрічки та хулки, і все це з височини здавалося йому маленьким, наче жменька квітів, кинута на брук.
Він прислухався до знайомої — ах, якої знайомої мелодії,— перехилившись через стіну третього поверху.
Але це видовище не збудило суму в його серці.
Тут було його місце — в гуркоті міста.
Тут була його робота — серед червоної цегли і білого вапна.
Звідси був він — з великої сім'ї трудящих, міських робітників, яких об'єднала спільна праця і спільна боротьба.
Проїхали.
Віцек взяв у руку кельму. Рівнісінько клав ряд за рядом цеглу і весело посвистував.
Стінка зростала.
Це він, Віцек, і його товариші зводили величезний будинок, який хутко зростав над дахами інших будинків.
В кожній цеглині, в кожній пригорщі вапна була його праця.
Він будував. Все вище здіймався будинок.

ПЕТРИКОВА ДОЛЯ
Тітку Пелагію Петрик пам'ятав ще змалку, і завжди її худа кістлява постать нагадувала йому щось неприємне. Коли хворів батько, а хворів він довго і тяжко, тітка Пелагія приходила щодня і, схрестивши руки на грудях, уважно придивлялась до хворого та хитала головою.
— Нічого з нього вже не буде, — сухим голосом казала вона матері.
І мати плакала, витираючи очі кінчиком хустки. А тітка Пелагія знизувала плечима.
— Чого тут плакати? Чим ти йому допоможеш? Адже й так видно, що йому недовго жити.
І батько справді помер. Ніхто не знав навіть чому, адже лікаря до нього не кликали. Раз прийшла бабка із сусіднього села, дала йому пити якогось зілля, щось бурмотіла над ним, але й це не допомогло. «Все всередині у нього запалилося», пояснювала мати сусідам, і Петрик ніяк не міг зрозуміти, як це всередині в людини може щось запалитися. Правда, він бачив раз пожежу, коли у Смоляків загорілася клуня, яку навіть не гасили, бо в клуню вдарив грім. Смолячиха плакала й нарікала, дивлячись, як вогонь пожирає снопи, укладені на току, але пожежі не гасили.
— Гріх гасити такий вогонь, — суворо казала тоді тітка Пелагія. — Це божий вогонь з неба. Гріх його гасити.
«Отож там був божий вогонь з неба. Але звідки взявся вогонь у батька всередині?» думав Петрик.
Та зрештою про це нічого було думати. Батько помер і лежав, довгий, простягнений на підстеленій лляній ряднині. Петрик відчував жах перед цим мовчазним, нерухомим батьком, він з охотою втік би кудись, та мати суворо наказала йомухлядіти хату, а сама пішла з тіткою Пелагією до ксьондза умовлятися про похорон.
Вона повернулася заплакана, але з довгої розмови обох жінок Петрик не багато зрозумів. Тітка Пелагія знов гримала на маму своїм сухим, суворим голосом. А мама тільки тихо відповідала, немов боялася тітки:
— Дитини шкода...
— Яка це дитина? Хлопець уже великий, що його там молоком поїти. А похорон є похорон. Невже мертвому шкодуватимеш?
А потім їх Красулю вивели за налигач з хліва й повели дорогою до Шимоняка, який торгував худобою.
— Це батькові на похорон, розумієш? — сказала мама Петрикові і знову заплакала. — Ксьондзові треба заплатити.
І от у них вже не було Красулі, і вітер шарпав спорохнявілі двері порожнього хліва. Петрик стояв на порозі і дивився в темний хлів, звідки ще тхнуло гноєм і пахло ще чимось — сіном чи молоком, але вже не віяло зсередини теплом від корови і не поверталася до Петрика знайома вогка морда з білою лисинкою на лобі, не дивились на нього великі лагідні очі, які завжди наче питали: «Ну що, поженеш мене на межу, щоб я могла поскубти травички?»
А вранці вже не було молока до картоплі. Ні вранці, ні в обід. Мама зітхала і підкладала в миску сухої картоплі. Петрик їв, і хоч знав, що корову продали, спитав у мами:
— Тепер у нас не буде вже Красулі?
— Ой не буде, синку, не буде, — відповіла мати й глянула у вікно заплаканими, червоними очима, забувши про їжу.
— А другої корови ви не купите?
Петрик пам'ятав, що, коли продали Лиску, яка давала мало молока, замість неї відразу купили Красулю.
— А за що ж я куплю, дитино моя, за що ж я куплю? До грошика, до останнього грошика ксьондзові за похорон віддала... — Але відразу начебто зраділа: — Зате поховали тата як слід... Від костьолу до самої могили ксьондз ішов, і покропив, і відспівав як належить... Поховали батька, як справжнього господаря... І органіст на органі грав, і все було як слід.
Це була правда. Петрик, ідучи за батьковою труною, бачив, як там, попереду, маяла біла риза ксьондза, з мережаними рукавами, і чув голос ксьондза, який співав незрозумілі слова. «Це по-латині», казали баби й зітхали, дивуючись з ученості ксьондза.
В білій ризі, з кропилом у руці, ксьондз, який стояв над могилою батька, здався Петрикові зовсім іншим, ніж тоді, коли він стояв біля вівтаря під час. відправи, і зовсім іншим, ніж тоді, коли Петрик зустрічав його іноді на дорозі. Ксьондз ішов, високий, суворий, у довгій чорній сутані, здіймаючи за собою куряву. Чудно було дивитися, як він іде, наче жінка, в довгому вбранні, але ж йому так і належало ходити. Про всякий випадок, Петрик, побачивши його здалека, тікав, як заєць, ховався десь за тином. Ксьондз любив зупиняти дітей на дорозі і питати в них, чи вони знають отченаш або заповіді. Коли хто не знав як слід, він дуже гримав, а часом і в костьолі оголошував з амвона, що от син таких-то батьків не знає отченашу і якщо батьки досі його не навчили, то з нього обов'язково виросте бандит. А потім удома батько брався за ремінь, бо як же ж: «Через тебе, ледарю, ксьондз зганьбив нас перед усім народом». То вже, про всякий випадок, краще було уникати зустрічі з ним. А ще ксьондз питав дітей, чи ходить батько до костьолу, і наказував пильнувати, щоб уся сім'я обов'язково щонеділі ходила в костьол.
І тільки в одному випадку не можна було уникнути зустрічі з ксьондзом. Взимку перед різдвом ксьондз ходив по хатах, кропив кожну хату свяченою водою, повчав, давав невеличкі образки. Ці образки мама завжди забирала собі і ховала в свій молитовник у чорних палітурках, хоч і казала, що це Петрикові образки. Раз ксьондз дав образок матері божої з немовлятком на руках. А раз Ісуса на хресті, і цього образка Петрик боявся, бо з-під тернового вінця в Ісуса, наче живі, текли краплини крові.
Ксьондз приходив не сам. За ним завжди йшов органіст з кошиком і органістів син, якого боялися всі хлопці на селі, бо він був страшенний забіяка; як тільки хто пробував дати йому відсіч, він одразу біг скаржитись батькові, а той переказував ксьондзові, і ксьондз знову кричав з амвона, що на селі виховують розбишак і злочинців.
Органіст ставив кошик на підлогу, а органістів син шморгав носом і оглядав хату. Раз він навіть показав Петрикові із-за ксьондзової спини язика. Коли ксьондз читав молитву і кропив хату свяченою водою, органіст складав руки на грудях і закочував очі під лоба, неначе теж молився. А потім одразу відхиляв кінчик білої ряднини, якою був накритий кошик, і мама йшла в комору й виносила звідти, що могла, — грудку масла, чи пару яєць, чи горнятко сметани, і органіст ховав усе це в кошик. Петрик знав, що мама збирала масло, щоб понести на ярмарок, бо вже давно обіцяла купити йому черевики. Але масло треба було віддати ксьондзові, і на черевики знов неви-стачало грошей, хоч мама збирала їх і, зав'язавши в блакитну хустинку, ховала в хаті за образами. Але це вже було так заведено, що ксьондз ходив по хатах, сором було йому нічого не дати, хоч би це була найбідніша хата. Адже ксьондз не ходитиме по хатах дурно, а перед людьми був би сором, коли б він не прийшов зовсім. Усі зразу б довідалися про це, бо, виходячи з хати, ксьондз малював над дверима крейдою хрестик і три літери КМБ, перші літери імен трьох царів, які прийшли у Віфлеєм вітати новонародженого Христа. Ці літери були на всіх хатах, тільки на одній не було — там жив удівець Шимон Зозуля, який не ходив у костьол і, як пошепки казали жінки, зовсім не вірив у бога. Про цього Шимона ксьондз щонеділі згадував у своїй  проповіді,  кажучи,  що  його  покарає  бог, і Петрикові разом з іншими дітьми дуже хотілося побачити, як це станеться. Та бог, видно, не дуже поспішав карати Шимона, бо той був здоровий і жив не гірше за інших.
Ще й удруге треба було давати яйця, і масло, і сир, і сметану — на святого Петра, в день Петрикових іменин. Тоді була велика відправа в костьолі, приїздили люди з усіх сіл, а також багато ксьондзів. Вони всі правили в костьолі, і жінки в цей день одягали, що було в кожної найкращого. Мама вмивала Петрика і брала його з собою в костьол, хоч у нього й не було черевиків; на Петра було тепло і можна було йти босоніж.
У костьолі співали і грав орган, а на вівтарі було повно звітів, та Петрикові було шкода тих яєчок, що віддала мама. Вона завжди обіцяла засмажити Петрикові яєшню, і завжди з цього нічого не виходило. Або яйця відносила на ярмарок, бо саме треба було платити податки, або вимінювали таткові на тютюн, або знов приходив органіст і забирав їх для ксьондза.
— Невже ксьондз може з'їсти стільки яєць? — дивувався Петрик, бо знав, що ксьондзові давали в усіх хатах, а багата Овручиха навіть сама віднесла йому цілий кошик—може півсотні, а може й більше.
— Ото дурний, — гнівалася мати. — Нащо йому всі їсти? Хіба ти не бачиш, скільки наїхало до нього ксьондзів з міста та з інших сіл? Усіх треба нагодувати.
— Яєшнею?
— Якою там яєшнею... І коржики пектимуть, і солодкі пи-оіжки, і сирники, а то ще у Шимоняка виміняють яєчка на м'ясо, на ковбасу.
— Мамо, а ковбаса яка?
Петрик тне ніколи в житті не куштував ковбаси. Але мамі ніколи було йому пояснювати.
— Виростеш, побачиш.
Петрик тільки зітхав і разом з іншими хлопцями побіг до будинку ксьондза, щоб хоч глянути, що там заоаз діється.
До кухні треба було підкрадатись обережно. Хоч двері були відчинені і там раз у раз снували дівчата, виносячи й виливаючи воду і тягнучи в кошиках городину, та могло трапитися, що за поріг вискочить гладка економка ксьондза і, взявшись у боки, почне галасувати:
— А ви тут чого? Ану, до гусей, до корів! Нічого тут видивлятися, рота роззявляти! Гей, Валеку, візьми-но палицю та прожени їх. Ще потягнуть щось.
Діти тікали, мов зграйка сполоханих горобців. Ніхто й не думав красти, хотілося хоч носом потягти ті чудові незнані пахощі, які линули з ксьондзової кухні. Але Валек грізно вимахував палицею, аж поки його не кликали в кухню підкладати дров у плиту.
Мабуть, саме в той день мама застудилась. Може, вона занадто довго стояла на колінах на холодній підлозі в костьолі, а може промокла, коли ходила з процесією. У неї почався страшенний кашель, закололо в боці, а через два дні мама вже не підвелася вранці з ліжка. Вона важко дихала, і від неї пашіло жаром, наче від розпаленої печі. Опівдні прийшла тітка Пелагія, посиділа трохи, а потім сказала Петрикові:
— Умийся, підмети в хаті, мені треба йти по ксьондза.
Петрик злякався, почувши, що прийде ксьондз. І справді,
не встиг він підмести, як до хати почали сходитися жінки. Хто ставав у сінях, хто заходив у хату. Вони шепотілися, шморгали носами, а найближча сусідка, Стефаниха, витягла з-під хустки білу булку і дала Петрикові.
— Їж, сирота.
Петрик їв булку і спідлоба дивився на жінок. Потім з'явився ксьондз, і всі вийшли в сіни. Та коли двері розчинилися, Петрик нічого не побачив із-за спин жінок, які опустилися на коліна. Тільки коли вони підвелися, шелестячи спідницями, і стали в ряд, схиляючись, щоб поцілувати ксьондзові руку, той раптом звернув увагу на Петрика. Білою м'якою рукою погладив він вихрясте волосся на голові в хлопчикп.
— А ти будь слухняний, побожний... Отченаш читаєш щодня?
— Читаю... — буркнув Петрик, хоч це була неправда. Відколи мама була хвора і не нагадувала йому, він зовсім не читав отченашу.
— Читає, читає, — поспіхом запевнила тітка Пелагія. —
Адже він знає: хто не молиться — піде в пекло.
Петрик перелякався. В костьолі на стіні була намальована картина, на яку всі сільські діти дивилися з жахом. У високому червоному полум'ї метушилися чорні чорти й вилами пхали в казан з киплячою смолою людей, які, мабуть, кричали, бо роти в них були широко роззявлені. Цим пеклом ксьондз завжди лякав людей у своїх проповідях, але Петрик чомусь тільки тепер подумав, що чорти і його можуть пхнути вилами в киплячу смолу.
— Маму доглядай, — сказав ще ксьондз, і жінки почали голосно зітхати.
— Вже йому не довго свою маму доглядати, — сказала Стефаниха, але ксьондз суворо глянув на неї.
— Все в руці божій, все в руці божій, — проказав він хутко і вийшов з хати.
І справді, Петрикові не довелося довго доглядати маму. Коли пішов ксьондз, вона деякий час лежала тихо, а потім уже тільки просила пити. Петрик подавав їй воду в оббитім емальованім кухлику, але хвора, яка жадібно тяглася до води, ковтнувши разів зо два, з огидою відсувала кухлик. Вода була недобра, смерділа болотом, неприємно було її пити. «Коли б у нас була Красуля, мама напилася б молока», думав Петрик; але Красулі не було, мама продала її, щоб заплатити за похорон.
Ще зо три дні прибігала Стефаниха, щоб зварити картоплі, нагодувати Петрика і порося, що кувікало в хліві. А на третій день мама померла і лежала, як тато, нерухома й застигла, з обличчям, наче виліпленим з воску. Знов прийшли жінки і тітка Пелагія. З'явився й Шимоняк, він довго обмацував і оглядав порося, яке, кувікаючи, виривалося від нього. Тітка Пелагія сварилася з Шимоняком і торгувалась, та зрештою взяла гроші і знов пішла до ксьондза домовлятися про похорон. Тепер уже Петрик знав без пояснень, що коли похорон— продавай усе, що є, бо без грошей ксьондз не поховає. Але за Красулю, видно, Шимоняк дав більше, бо татову труну ксьондз проводжав від самого костьолу, а тепер прийшов тільки до маминої могилки, яку вже викопали в рудій глині на цвинтарі, хутко покропив, коротенько проспівав щось і відразу пішов, тільки-но перші грудки землі посипались на труну. Потім тітка Пелагія взяла Петрика за руку і повела додому. Зібралося кілька сусідів, вони їли коржі, згадували маму та жаліли Петрика.
— Ви малого візьмете до себе? — запитав старий Груда в тітки Пелагії, але вона стиснула вузькі губи.
— Адже ви знаєте, що і в мене не з медом... Шестеро своїх ротів сідає до миски. Треба хлопця кудись у найми віддати. Великий уже, вісім років йому.
Всі почали придивлятися до Петрика. Він був малий на зріст, худий, важко було навіть повірити, що ;йокгу вісім років...
— В Бржегах у Вуясів пастуха шукали, — сказав хтось.
— Уже найняли, Мартинячиха свого внука відвела, — перебив Груда.
— Ну, то в іншому місці наймуть.
— От тільки осінь тепер, кому охота ще зайвий рот годувати.
Петрик стояв і слухав, як розмовляють про нього, неначе його зовсім тут не було. Він згадав сільських пастухів. Це було не те, що пасти свою корову на межі. В сльоту, в дощ, в холод жени чужих корів на далекі пасовиська, як-от сирота Стасек, який служив у Шимоняка. Ранком дадуть поїсти, а то й ні, і так паси до вечора. Та ще й господар ременем потягне, і хазяйські діти штурхають тебе, і хазяйка кожну картоплину сто разів перелічить. Тільки тепер по-справжньому зрозумів він, що мама вмерла, і раптом заплакав.
— Не плач, — промовила тітка Пелагія. — Тепер треба думати, що з тобою робити. В хаті сам жити не будеш, треба йти в найми.
Кілька днів Петрик жив у тітки Пелагії. А потім тітка пригладила йому волосся, застебнула латану курточку і повела до ксьондза. Економка Гертруда довго оглядала Петрика, який, широко розкривши очі і роззявивши рота, дивився на блискучі, наче золоті, каструлі, які сяяли на полиці, мов сонце. Біля плити сидів гладкий білий кіт і муркотів так голосно, що його чути було, незважаючи на розмови та булько-тіння в горщиках, де щось кипіло, варилося і звідки разом з хмарою білої пари линули чарівні пахощі.
— Ну, Петрику, ти залишаєшся тут. Слухайся пані економки, як батька й матері, роби, що тобі накажуть, нічого не займай, боже борони, працюй добре, щоб я за тебе сорому не мала, — суворо наказувала тітка Пелагія, а економка, склавши руки на череві, тільки кивала головою.
Потім тітка потягла Петрика за руку в сіни, і там вони наткнулися на ксьондза. Тітка кинулася цілувати ксьондзові руки. Вона штовхнула остовпілого Петрика, який ткнувся носом ксьондзові в рукав і відчув дивний солодкий запах — начебто квітів з маминого садочка, йому навіть засвербіло в носі, і він мало не чхнув.
— Це і є Петрик? — спитав ксьондз десь високо над хлопцем.
— Так, так, це він і є, — зацокотіла тітка Пелагія, і Петрик здивувався, бо тітка стала зовсім іншою. Вона говорила дуже швидко, послужливо, якимось медовим голосом і кумедно кланялася присідаючи, неначе танцювала коло ксьондза. На обличчі її ясніла улеслива посмішка, яка дивно змінила її темне, завжди похмуре обличчя.
Нехай старається, нехай тільки старається, — промовив немовби розчулено ксьондз і несподівано звернувся до хлопчика: — До школи ходив?
Петрик, якого захопила думка про те, чим може пахнути від ксьондза, навіть не зауважив, що до нього звертаються.
Тітка Пелагія сердито шарпнула його за рукав і сама відповіла:
— Ні, ні, до школи ще не ходив, черевиків не було. Пан ксьондз знає, як воно у нас...
— Так, так, — поквапливо перебив ксьондз. — А вчитися треба, неодмінно треба.
Тітка Пелагія, проводжаючи потім Петрика до кухні, казала своїм звичайним сухим голосом.
— Чув, що пан ксьондз сказав? Може, і до школи тебе пошлють і черевики дадуть, тільки працюй добре, чуєш?
І про всякий випадок сіпнула Петрика за вухо.
Та потім виявилося, що про черевики й мови не могло бути. Поки що було тепло, і Петрик не мерз, носячи дрова із сарая в кухню. Навіть дивно було, скільки дров треба наносити щодня.
Петрикові здавалося, що цілий ліс згоряє отам, під великою плитою. Він ніяк не міг зрозуміти, куди можуть подітися ці всілякі страви, які з ранку до ночі варилися й смажилися в горщиках, в каструлях, на сковорідках та ще в якомусь химерному посуді, якого Петрик ніколи до того не бачив. Руда Маня розпалювала вогонь під плитою з самого ранку і не шкодувала дров. І не тільки дров. Уже в перший день Петрик здивувався, побачивши, як вона полила тріски розтопленим маслом, щоб краще горіло.
— Чого рота роззявив? Не бачив, як розпалюють? Масла у нас досить, дурні з села ще принесуть, не бійся.
— А ти б, Манько, не плела казна-чого, бо ще хазяйка почує, — буркнув Валек, який рубав дрова і доглядав коней.
— Ну й нехай чує, — відрубала Манька, але замовкла.
Петрик чистив картоплю і дуже дивувався.  Скільки тут
було всякого добра! Він бачив, коли економка видавала продукти з комори. Там було і масло, і яєчка, і сметана у великих глиняних горщиках, і ковбаси кільцями висіли на дерев'яних кілках, вбитих у стіну, і якісь банки стояли, і мішки з борошном. Але з села, справді, все несли й несли ксьондзові, наче в нього нічого не було. Кожен похорон, кожні хрестини, кожне весілля поповнювали запаси в коморі, в клуні та в різних схованках, яких повно було в домі. А в невеличкій кімнатці за кухнею від підлоги до стелі лежали сувої лляного полотна, гладенько витканого на сільських верстатах, важкі, блискучі сувої, складені один на одному. «Боже мій, — думав Петрик, — скільки   сорочок   можна   було б   пошити з цього полотна!»
Всього було багато, але Петрик рідко наїдався досхочу. Для наймитів, для Мані, Валека та Гелі, яка допомагала на кухні, варили окремо — картоплю, капусняк, ячну кашу. А Петрикові давали, що залишиться. Якби не Маня, він був би завжди голодний. Та Маня частенько за спиною економки й куховарки, лихої, крикливої панни Малгоржати, давала Петрикові чогось поїсти: то шматок пригорілого коржа, то якесь недоїдене куряче крильце чи недогризок булки. Петрик любив Маню найбільше від усіх, хоч вона була запальна, часто сердилася й гримала на нього, інколи навіть несправедливо. Але потім відразу м'якшала і тикала в жменю пару сушених сливок або надгниле яблуко.
Валек зовсім не звертав на хлопця уваги, а хазяйка згадувала про нього тільки тоді, коли треба було нагримати. Зрештою, всі гримали на хлопця — мовляв, плутається під ногами. А як йому було не плутатися, коли він був такий малий, що згинався під в'язками дров та відрами води, які треба було носити з двору. Йому наказували підмітати кухню, виносити капустяні качани, картопляне лушпиння, і завжди його кудись посилали й кликали один перед одним. Як же тут не плутатись під ногами?...
В кухні завжди було повно людей: і панна Малгоржата, і Маня, і Геля, і Валек, який теж працював на кухні, і хазяйка заходила подивитися що та як. Всі бігали, поспішали й кричали, а між ними всіма снував Петрик, весь час потрапляючи комусь під ноги.
Надвечір уже боліли всі кістки, а на старому мішку, набитому соломою, який йому кинули в сінях, не можна було навіть простягтись. На світанку Валек будив Петрика, щоб він наносив дров на кухню. А далі так воно й тяглося, одне за одним, аж до самого вечора. Час минав так швидко, що Петрик і не зчувся, як побачив дітей, що йшли до школи з книжками. Починався навчальний рік. Петрик згадав, як ксьондз сказав  йому:  «Треба  вчитися».   І   мама  ще  минулого  року казала: «Куплю тобі черевики, підеш до школи». І Віцек Сте-фанишин був такий завбільшки, як і він, а вже ходив у другий клас і вмів навіть читати — Петрик сам чув.
Ксьондза Петрик бачив рідко і тільки здалеку, бо в кімнати Петрика не пускали. Та він і не зважився б заговорити з ксьондзом. Отже, хлопчик чекав, поки прийде тітка Пелагія. Вона приходила досить рідко, ставала біля кухонних дверей і дожидала, поки вийде хазяйка. Потім витягла з-під хустки грудку масла, пару яєць або пасмо льону і тихим солодким голосом питала, як поводиться Петрик.
— Ти старайся, старайся, — наказувала вона Петрикові.—
З тебе ще люди будуть, тільки старайся, слухайся, як самого бога. Будеш неслухняний, підеш у пекло, чуєш, Петрику?
Петрик кивав головою. Про пекло він чув завжди. І від тітки Пелагії, і від хазяйки, і від панни Малгоржати. Тільки Маня не казала нічого про пекло, а раз навіть мовила Валекові.
— Бідній людині вистачить і того пекла, що є на землі; нащо її мучити ще після смерті.
Петрик здивувався, почувши це, бо де ж тут були чорти з вилами й кипляча смола, — усе те, чим лякали його хазяйка і панна Малгоржата. Узяв печене яблуко зі столу — підеш у пекло. Розлив воду на кухні — підеш у пекло. Розбив глиняний кухлик, яким набирали воду з відра, — підеш у пекло. Петрикові потроху стало здаватися, що йому однаково не минути пекла, як би він не старався. Завжди можна зробити щось не так, а бог,, як видно, суворий і мстивий і за найменшу провину посилав у пекло його, малого хлопчика, за якого навіть нікому було заступитися, бо в нього померли батько й мати.
Коли тітка Пелагія прийшла ще раз, він зважився в неї запитати:
— Тітко, а мене в школу пошлють?
Тітка обурилась.
— В школу? А хто ж за тебе буде працювати? Дурно хліб хочеш їсти? Обійдешся і без школи.
— Певне, нащо бідному школа? — ущипливо зауважила Маня.
Тітка не зрозуміла глузування і палко притакнула:
— А так! Не в одного від цієї науки в голові запаморочилось. От і пан ксьондз недавно в проповіді казали, як люди безбожниками стають, книжечки різні читають. Узяти хоча б Зозулю.
— Звичайно, звичайно... Краще, щоб людина була темна, як ніч, тоді їй нічого кращого не захочеться, як тільки все життя дрова й воду ксьондзові на кухню носити, — промовила Маня і тітка Пелагія аж рота роззявила, дивлячись на неї. Але тут увійшла хазяйка, і тітці вже не було часу поміркувати над Маниними словами.
Так зі школою нічого не вийшло. «А нащо ж ксьондз казав тоді?» запитував сам себе Петрик, поглядаючи щоранку, як діти біжать дорогою до шкільного будинку.
Не вийшло нічого і з черевиками. Ранки вже були холодні, і Петрикові ноги стали синьочервоні. Носячи воду з криниці, він завжди обхлюпував собі ноги, бо біля криниці стояли калюжі, а відро він насилу міг підняти. На підошві під пальцями шкіра порепалась, утворилися глибокі ранки, що ніяк не загоювались.
— Це тому, що шкіра на підошві товста, — пояснила Маня і дала Петрикові свої старі, стоптані сандалі. Вони були занадто великі, і Петрик шнурками прив'язував їх до ніг, щоб вони не спадали. Він дуже стукав тими сандалями по кухні, і хазяйка гримала на нього, аж поки Маня не огризнулась:
— А ви б йому черевики купили, то він би й не грюкав.
Та   хазяйка,   видно,   не   збиралася   купувати   Петрикові черевики.
Вже іній лежав ранками на траві, вже й тонка скоринка льоду блищала на калюжах, а Петрик усе ще бігав босий або в Маниних сандалях.
— Старайся, старайся, ще з тебе люди будуть, — казала тітка Пелагія.
Але Петрик ніяк не міг зрозуміти, як це з нього тут вийдуть люди. Та він старався: носив дрова і воду, чистив картоплю, замітав подвір'я, допомагав тягати цеберка з вареною картоплею свиням.
«Може, мені нарешті куплять черевики...», думав він, обмотуючи брудним ганчір'ям порепані, спухлі ноги. Вже настала зима, почалися морози, а про черевики ніхто навіть і не згадував. Ксьондз, коли зустрічав Петрика на стежці в саду, по якій щодня гуляв та яку Петрик замітав і чистив, тільки часом запитував:
— Отченаш щодня читаєш?
— Читаю, — відповідав Петрик, соромлячись своїх босих ніг, латаної ватянки і брудних рук, які він ніяк не міг одмити, бо в них пов'їдалися пил, земля і бруд з картоплі, яку він чистив щодня. Але ксьондз блукав очима по верхівках голих дерев, де чорніли великі розкуйовджені воронячі гнізда, і не бачив не тільки босих ніг, але навіть і самого Петрика.
Узимку прогнали Маню. Вона пішла, голосно лаючись.
— І так би я тут довше не робила, кровопивці, глитаї, щоб вас грім побив, — галасувала вона, зв'язуючи в хустку свої нечисленні пожитки. — Камінь, і той для людини м'якший, ніж ви, божі слуги.
— Заткни рота, заткни рота, — відповідала хазяйка, червона з люті. — Надто вже ти язиката.
— Я знаю, що ви боїтесь, аби вам правди хто в очі не сказав, — буркнула Маня і раптом помітила Петрика, який плакав у кутку. Йому було шкода Мані, бо тільки вона й жаліла його.
— А ти не плач, Петрику. Коли б у мене своя хата була або хоч куток, я б тебе від цих іродів забрала. Та що ж робитимеш, я така ж сирота, як і ти.
Вона порилась у вузлику і простягла здивованому Петрику срібного злота.
— Бери, бери, знадобиться.
— Бач, яка багачка, злотами розкидається, — ущипливо зауважила хазяйка.
— А певне, що у вас од них скрині тріщать, а бідному все одно не дасте й грошика, — заступився за Маню Валек.
Хазяйка аж підскочила:    
— Галасуй, галасуй і ти. Ще й тебе виженуть.
— Нащо б вони мали давати, вони у бідняка останній гріш забирають, — вигукнула Маня, і хазяйка забула про Ва-лекову зухвалість.
Так пішла з дому Маня, і Петрик почував себе ще більш покинутим і самотнім.
У сінях було дуже холодно спати, але хазяйка не хотіла його пускати на кухню.
— Тільки бруду нанесеш, — сказала вона й кинула йому в куток сіней стару, діряву ряднину, якою раніше накривали коней. Петрик щулився під рядниною, холод не давав йому спати. Мабуть, від цього холоду він став кашляти сухим рвучким кашлем.
Панна Малгоржата, яка спала на печі, сердилась на нього:
— Усе кашляє й кашляє, хрипить і хрипить, спати не можна.
Петрик з усієї сили намагався стримати кашель у запалих грудях, але з цього нічого не виходило. Кашель вибухав ще дужче. Саме в цей час прийшла тітка Пелагія, і, глянувши на хлопця, зітхнула.
— А ти, Петрику, молися, отченаш читай, то бог тобі дасть здоров'я. Певне, ти молитися забуваєш, бог тебе й покарав за це.
Петрик уже нічого не розумів. Він і старався, і отченаш читав, а його і до школи не послали, і черевиків не купили. А тут ще цей кашель мучить його вдень і вночі. Видно, бог не хотів дбати за Петрика. Може, і в нього, думав Петрик, немає часу піклуватися про бідних. От як до ксьондза приходив Шимоняк або Кулінський, найбільший багач на селі, то ксьондз завжди мав для них час. Тоді панна Малгоржата смажила гуску, а економка витягла із замкненої завжди шафи пузату пляшку лікеру, бо Шимоняк найбільше любив лікер.  А  коли приходила  бідна  вдова лісничиха,  їй не раз доводилося чекати годину чи дві на дощі й холоді, аж поки вийде ксьондз. Часто вона поверталася ні з чим, бо в ксьондза не було часу. «Може, і в бога, — думав Петрик, — теж немає для бідних часу, і він не слухає їх молитов?» Адже він молився, щоб мама видужала, а мама померла. Молився, щоб йому купили черевики й послали до школи — з цього нічого не вийшло. Молився, щоб панна Малгоржата не била його і щоб хазяйка не гримала — теж нічого не вийшло.
Одного разу, несучи воду, він зустрівся з тіткою Пелагією, яка йшла до хазяйки. Тітка Пелагія щось вишивала для костьолу і тому часто ходила до економки порадитись. Навіть тітці Пелагії цей малий, посинілий від холоду Петрик здався дуже нещасним, і вона зупинилась.
— Ну як, Петрику, важко тобі?
Петрик опустив голову і дивився, як хитається дзеркальце води у великому відрі.
— Нічого, нічого, кого бог любить, тому він хрест посилає.
Кому тут важко, на тому світі буде легко, — промовила тітка
Пелагія і, шелестячи спідницями, пройшла на кухню.
А Петрик поніс своє відро. Те, що казала тітка Пелагія, він знав уже напам'ять. Адже так завжди казав ксьондз і старій лісничисі, в якої померли чоловік і найстарша донька, а сина задавило дерево у лісі. І Мацекові, якого вигнали з панського маєтку після того, як кінь відтоптав йому ногу. Щонеділі в костьолі ксьондз каз-ав, що бідному буде добре на тому світі, що бідних чекає царство небесне. Тільки одно дивувало Петрика — чому це так: от ксьондз живе в теплі і в достатку, з усього села йому добро носять, а він, мабуть, не турбується про царство небесне, бо йому й на землі добре живеться. І чому Шимоняк, про якого кажуть, що він дере з людей шкуру, обдурює їх, купуючи худобу, і обважує в своїй крамниці, завжди знаходить місце у ксьондза за столом, а лісничиха, яка все життя працювала, стоїть за дверима, і ксьондз не виходить до неї. Чому це ксьондз не порадить Шимоня-кові віддати все бідним, бо інакше він не ввійде в царство небесне? Чому це так,  мучився Петрик, що  одним і на землі добре жити, І будинки в них гарні, і худоби й одягу багато, а інші тільки піеля смерті зазнають доброго життя?
Кашель мучив його все більше. Все важче було носити воду й дрова. Манині сандалі давно порвалися, і Петрик замотував ноги ганчір'ям, але ганчір'я не хотіло триматися на зранених, відморожених ногах.
Якось раз, коли хазяйка послала його на село віднести Шимонякові кошика, в якому той напередодні приніс ковбаси ксьондзові, Петрик побіг по снігу босий. Спочатку йому навіть не було холодно.
За корчмою на дорозі хлопчик побачив високого чоловіка в кожусі. Петрик одразу ж упізнав його. Це був Зозуля, безбожник, про якого ксьондз щонеділі згадував з амвона. Петрик злякався. Обабіч дороги йшли канави, нікуди було звернути. Треба було віч-на-віч зустрітися з Зозулею. А ксьондз же казав, хто зустрічатиметься з ним, піде в пекло і навіки занапастить свою душу. Петрик скулився, втягнув голову в плечі і намагався непомітно прослизнути повз нього. Але високий чоловік у кожусі зупинив його:
— Гей, хлопче, чий ти?
— Тенпняків, — пробурмотів переляканий Петрик. Він уже бачив перед собою чорних чортів у полум'ї і киплячий казан смоли.
— Тенпняків... — протяг той. -— Чом же тобі тітка черевиків на зиму не купила?
— Я не в тітки, я в ксьондза живу.
— У ксьондза... он як...
Зозуля якусь хвилину поміркував. Петрик, скориставшись з цього, хотів уже бігти далі.
— Почекай, хлопче. А читати ти вмієш?
— Ні.
— Чому ж тебе до школи не посилають?
— Не знаю.
— Гм... Слухай, малий, а може б ти пішов до мене? Петрик аж рота роззявив.
— До вас?
— Чого ти так дивуєшся? Я ж тобі ясно кажу: до мене.
— На кухні допомагати?
— На кухні, а може й ні.
Петрик, заклопотаний і приголомшений, копав у снігу ямку великим пальцем босої ноги.
— Чому ж ти не відповідаєш? Боїшся мене, чи що? Петрик глянув спідлоба.
— Авжеж, боюся.
— Чого?
Петрик мовчав. Не міг же він сказати, що за цю розмову може піти в пекло. Хіба сам Зозуля не знає, що про нього каже ксьондз у проповідях? У бога не вірить, заборонені книжечки читає, бог обов'язково його покарає.
— Бачиш, колись за молодих літ ми з твоїм татом приятелювали. Потім якось розійшлися... Але замолоду були товаришами.
Петрик здивувався. Як же це тато приятелював із тим Зозулею? А може раніше, замолоду, він був не такий?
— Шкода тебе, малий. Давно так кашляєш?
— Давно.
— І досі в сінях спиш?
Петрик здивовано глянув на нього. Але Зозуля пояснив.
— Мені Маня казала, пам'ятаєш, та, що в ксьондза восени працювала.
— Маня?
— Так. Вона тепер у мене.
— У вас?
Петрик здивувався. Маня... І раптом йому страшенно захотілося побачити Маню. У нього ще був той злотий, якого вона йому подарувала, і хоч як Валек умовляв його, він нічого за нього не купив. Беріг на спогад про Маню.
— Ну то як? Хочеш Маню побачити?
Петрик вагався. Він оглянувся на ксьондзів будинок, але його вже не було видно за поворотом.
— Куди ти цього кошика несеш?
— До Шимоняка.
— Це тобі по дорозі.   Занесеш кошика й зайдеш до нас.
Петрик ще трохи вагався. Потім пішов із Зозулею, ступаючи поруч з ним по снігу босими ногами. Іти чи не йти? А може там ніякої Мані немає і Зозуля дурить його? І що він скаже хазяйці, якщо та довідається, куди він ходив? Хоч звідки вона може довідатися? «Іти чи не йти, іти чи не йти», міркував Петрик, та, віддавши кошика Шимонякові, побачив, що Зозуля чекає на нього. Відмовлятися було ніяково, і він пішов з ним.
Раптом з подвіря назустріч вибігла Маня. Петрик відчув, як його обняли м'які теплі руки. Щось перехопило йому горло, він згадав маму.
— Бідненький ти мій, які в тебе ноги... Досі, бісові душі, тобі черевиків не купили? Щоб їм! Ой, який кашель... Ходім,
ходім, саме борщ готовий, поїси.
Петрик сидів у теплій хаті і виловлював у борщі ложкою шматочки м'яса. Яке ж воно було смачне! І миску Маня налила повну-повнісіньку, і великий шматок хліба поклала поруч на столі.
— А я вже думаю, побіжу побачу, як ти там живеш. Тільки не хотілося мені з хазяйкою та з куховаркою зустрічатися.
— Це ти тут тепер живеш?
— Тут.
Петрик скоса придивився до Мані. Щоки в неї стали круглі, рожеві, на голові нова хустка і нова спідниця.
— На кухні працюєш?
Маня засміялась.
— Хіба тобі не казали?
— Що саме?
— Що я вийшла заміж за Зозулю.
Петрик мало не подавився картоплиною. Широко розкритими очима дивився на Маню.
— Чого ти так дивишся? Тепер я тут господиня.
— У Зозулі?
— Я ж тобі кажу, хіба не розумієш?
— І... — Петрик завагався.
— Що?
— Ні, нічого...
— От бачиш, як воно вийшло...
Маню, — гукнув звідкись із сіней Зозуля, — наміряй йому Тадзикові черевики, ті, що на нього вже малі.
Петрик сидів остовпілий. Маня сама взула йому черевики на ноги. Черевики були чорні, з шнурками,  якраз по нозі.
— Ну, пройдися. Як?
Петрик, обережно переставляючи ноги, пройшовся по хаті. Ой, які це були черевики! Він ніколи ще не бачив таких. Видно, вони були привезені з міста. І тільки трошечки стоптаний один каблук.
— Це нічого, швець  тобі наб'є, і будуть як нові.
Петрик із захватом дивився на свої ноги. Потім зітхнув і незграбно став розшнуровувати черевики.
— Нащо ти скидаєш? Вони ж твої.
— Мої?
— Аякже!
— Зовсім мої?
— Ох, який ти... Я ж тобі кажу, що твої.
Раптом Петрикові спало на думку, що доведеться признатися хазяйці, звідки в нього черевики. І хазяйка не дасть йому носити, напевне не дасть. Він шморгнув носом.
— Чого ти?
— Бо... бо... хазяйка відбере...
— А навіщо тобі ця хазяйка. Залишайся тут.
— Я сам поговорю з тіткою, — додав Зозуля.
Та якби навіть Петрик і хотів іти назад, він однаково не міг би. Його розморило тепло, борщ, він і незчувся, як Маня поклала його спати. А коли він прокинувся, очі в нього блищали, обличчя було червоне і пашіло від нього таким жаром, що Маня навіть перелякалася. Коли прибігла захекана, обурена тітка Пелагія, хлопчик маячив і кидався в ліжку.
— Тихо, не галасуйте, — суворо промовив Зозуля. — Хіба ви не бачите, що хлопець хворий?
— По ксьондза треба бігти, — кинулася тітка до дверей, раптом забувши про все.
— Досить з нього того ксьондза! — крикнула Маня. — Лікаря йому треба, а не ксьондза.
Тітка Пелагія остовпіла.
— Лікаря?
— Авжеж, лікаря... Батька з матір'ю без лікаря на той світ загнали, тепер і хлопця хочете загнати?
— Хто ж буде за того лікаря платити? — ущипливо запитала тітка Пелагія.
— Хто? Певне, що не ви і не ваш ксьондз. У нас, слава богу, ще є чим заплатити, — огризнулась Маня, і тітка Пелагія вийшла, хитаючи головою. Вона не пішла додому, а побігла просто до ксьондза.
Але там поставилися до цієї справи досить байдуже.
— Користі з нього і так було мало, кволий якийсь, кашляв цілими днями, — заявила панна Малгоржата, куховарка.
А хазяйка нагримала на тітку:
— Що ви собі думаєте? Дали ми хлопцеві притулок, годували, дах мав над головою, і що виявилось? Є вдячність на світі? До безбожників побіг, до тієї Маньки, яку ми ви гнали... Хворий, кажете? А як же він у Зозулі опинився? На те здоров'я було, щоб на другий кінець села бігти. І нехай собі пропадає. Не хотілося йому в ксьондза жити — значить, він кращого й не заслужив. А ви ж йому тітка, материна сестра рідна, то як ви про нього дбаєте, заберіть хлопця до себе. Адже і у вас є хата й господарство.
Тітка Пелагія пішла приголомшена. Легко сказати, своїх ротів удома шестеро, де там ще чужу дитину брати... Воно хоч і сестрине, але своя сорочка до тіла ближча...
Вона йшла дорогою і міркувала. До того ж хлопець хворий, хтозна, чи видужає. Скільки клопоту: доглядай хворого, годуй, а, не дай боже, помре, ховати треба, а де на той похорон візьмеш? Лікар. Легко сказати... Відколи світ стоїть, на селі без лікаря хворіли, без лікаря вмирали, а їй он чого захотілося... Для них лікар важливіший, ніж ксьондз... Відомо, що Зозуля безбожник, і Манька, видно, така ж сама, коли за безбожника згодилась заміж іти.
І тітка Пелагія вирішила не турбуватися за Петрика. Користі з нього ніякої, тільки клопіт. Взяли його до себе Зозулі, хоч ніхто їх не просив, то нехай і доглядають. І за похорон платити не доведеться.
Та похорону й не було. Запалення легенів минуло, і якось сонячного  морозного дня Маня  одвела   Петрика до  школи.

В ДАВНІ ЧАСИ

ОПОВІДАННЯ ПРО ВОГОНЬ

Ти живеш у своєму будинку або в хаті, і взимку, коли надворі тріщить мороз, напевне з приємністю слухаєш, як горять сухі поліна в печі, і придивляєшся, як весело миготить за дверцятами ясне полум'я. Восени ти, може, розпалюєш у полі вогнище і печеш у попелі картоплю або гнилички. А мама варить на плиті в кухні обід. І ти знову чуєш, як весело тріскотять дрова в печі. Можливо, тобі здається, що так само жили всі діти завжди і повсякчас і що людина завжди мала до своїх послуг вогонь, який зогрівав її, освітлював у темряві, вогонь, на якому варили страву.
Тим-то я хочу розповісти тобі про твого пра-пра-пра-пра-діда, про твого предка, який жив багато-багато тисяч років тому та який ще не знав вогню. Я хочу розповісти тобі про первісну людину, яка дуже довго не мала вогню.
Погано жилося первісній людині, коли їй не служив вогонь. її мучив холод дощової пори, і вона не вміла від нього захиститися. Вона їла сире м'ясо та коріння рослин, яке викопувала з землі, і, звичайно, це було зовсім не так смачно, як, може, комусь здається.
Але найгіршою була темрява, коли людина не бачила нічого, але почувала, що звідусіль можуть примітити її пильні очі хижих звірів, які бачили і в темряві. І з тієї хвилини, коли заходило ласкаве сонце, серце первісної людини обіймав жах. Вона прислухалася до нічних голосів, а жах підіймав їй волосся на голові. Часом вона схоплювалась, почувши десь далеко низьке, страхітливе гарчання звіра, який виходить на лови.
Вона обливалася потом, почувши обережні- кроки великих лап по сухому листі первісної хащі. Тремтіла, коли шелестіли над нею крила нічних птахів. Адже в неї не було дзьоба та кігтів, і вона не мала очей, які могли б пронизувати темряву.
Отож дуже погано почував себе наш предок однієї темної ночі, коли хмари вкрили небо і яскраві спалахи почали прорізувати темінь. Він сидів, скулившись, і затуляв собі очі, щоб не бачити цих блискавок, затикав вуха, щоб не чути грому... Але це не дуже йому допомагало. Лише одне втішало його, що й хижі звірі бояться бурі так само, як і він, і, напевне, не вийдуть цієї ночі на полювання. Правда, це була не велика втіха, бо блискавка й грім були найстрашніш за все. Адже первісна людина зовсім не розуміла, що діється навколо неї, — не знала, звідки береться грім, чому прорізують небо блискавки.
І раптом небо начебто розітнулося навпіл. Людині здалося, що зараз завалиться увесь світ. їй легко могло так здатися, бо вона не мала уявлення про те, яка велика земля, і думала, що ліс, у якому вона живе, і є цілий світ. А грім справді вдарив дуже гучно, десь зовсім близько. От він змовк, прокотившись широкою луною, але блискавка не згасала. Людина почувала це, хоч очі в неї були затулені долонями. Та коли вона нарешті зважилася глянути, то побачила, що на лісовій галявині видно, мов удень. Навпроти стояло самотнє дерево — зараз воно палало високим стовпом вогню. Видно, в нього вдарила блискавка.
В першу хвилину людині схотілося втекти від цього велетенського тріскучого вогню, який проймав її жахом.
Та глянувши на лісову гущавину, яка здавалася ще чорнішою проти ясно освітленої галявини, вона уявила собі всі па-зури й ікла, які там чигають на неї, і залишилася на місці, хоч зуби в неї цокотіли від жаху.
Так людина сиділа до ранку, дивлячись на золотий вогонь, аж поки перегорілий стовбур з грюком не впав на землю, і вогонь перестав здійматися високо вгору. Тоді людина зважилася обережно підійти ближче. Не неї війнув легкий вітерець, і вона відчула на обличчі приємне тепло, начебто в сонячний день. Вона витягла вперед руки і відчула, як вони поволі зогріваються. Наш предок побачив також, що десь зникли комашки, які завжди роями кружляли над поляною, і зрозумів, що їх, мабуть, відігнало димом. Тоді він спробував підійти ще ближче і побачив, що з ним нічого не сталося. Він став біля вогню і, повертаючись на всі боки, почав грітися.
— Видно, ти зовсім не такий страшний, як мені здавалося, — мовила людина до вогню. — Мені зараз так тепло, як ще ніколи не бувало, відколи почалися дощі. Та й комашня не кусає так, як завжди.
Потім людина придивилася до вогню і зрозуміла, що багаття починає згасати. її охопив страх. Вона підняла з землі обгорілу гілку і кинула її в червоний жар. Вогонь радісно затріщав, і гілка спалахнула ясним полум'ям.
«Ах, от воно як, — замислилась людина. — Отже, ти потребуєш їжі так само, як і я».
І вона поспіхом почала збирати гілки та сухий мох і підкидати їх у багаття. Вгору знову знялося високе полум'я.
Тоді наш предок з зусиллям притягнув великий стовбур дерева і поклав його у вогонь. Тепер багаття не могло вже згаснути так швидко. Оглянувшись навколо, людина побачила, що яблука, які висіли на гілках дикої яблуні, чомусь зморщилися і потемніли.
«Що це зробилося з яблуками?» подумала людина і зірвала одне.
Вона відчула якийсь приємний незнайомий запах і, поміркувавши трохи, відкусила шматочок. Ах, яким воно здалося їй смачним — адже дикі яблука, які вона їла доти, були кислі й терпкі. Зрештою, ти, мабуть, добре можеш це собі уявити, бо напевне куштував колись маленькі тверді кислички.
— Ах, це надзвичайно! — мовила людина. — Які смачні стали ці яблука!
Раптом їй щось спало на думку. Вона підбігла до дерева, на якому ще звечора повісила шматок м'яса дикої кози, що її вполювала вчора. Вона повісила це м'ясо на гілці, щоб до нього не добралися вовки або інші хижі звірі, яких повно було в лісі. Людина поклала м'ясо на камені серед жару і вже за хвилину відчула дуже приємний запах. Так вона вперше покуштувала смажене м'ясо, яке їй здалося смачніше за все, що вона будь-коли їла в житті. Тобі це м'ясо, напевне, здалося б зовсім несмачним, бо воно було обгоріле, а всередині зовсім сире, але ж наш первісний предок знав досі лише сире м'ясо.
Попоївши, людина глянула на вогонь і мовила:
— Я думаю, що сьогоднішньої ночі сталася найкраща річ, яка могла тільки зі мною статися. З цієї пори я завжди їстиму тільки печене м'ясо та печені яблука, і мені буде тепло дощової пори, і комашки не будуть мене їсти. А за це я годуватиму вогонь смолистими гілками і пильнуватиму, щоб він ніколи не згасав.
Аж до вечора просидів наш предок біля багаття і був дуже задоволений з цього. А коли стало темно, він почув кроки і побачив на краю галявини, в чагарнику, зелені очі хижих звірів. Здавалося, що вони зараз стрибнуть на нього, і людина навіть заплющила очі від страху. Та згодом вона побачила, що жоден звір не зважується наблизитись до неї, і зрозуміла, що хижаки бояться переступити коло світла, яке падає від багаття. Тоді наш предок весело засміявся і сказав:
— Це й справді щедра плата за сухі гілки та мох, якими я тебе годую, о вогонь! Відтепер наді мною ніколи не матиме влади нічний жах та нічна тривога.
Вогонь стріляв веселими іскрами, і людині зовсім не хотілося спати. Вона сиділа цілу ніч і підкидала сухе гілля з приготованого ще звечора запасу, щоб полум'я не гасло. А коли прилітали до неї комахи, вона підкидала у вогонь жменьку вогкого моху, і їдкий дим відганяв їх.
Потім людина вибралася з пущі і привела на поляну весь свій рід, щоб  усі .могли погрітися та  покуштувати печеної страви. Так тривало багато часу.
Але одного дня, коли наш предок пішов на полювання і забрів далеко в гущавину, раптом почалася велика злива. І він, повертаючись із здобиччю, вже здалека почув, що сталося щось страшне. Не чути було веселого тріскотіння вогню, хоч, ідучи на полювання, мисливець підкинув у нього великий оберемок гілля. На галявині не видно було червоного багаття. Вогонь згас.
Наш предок в розпачі кинувся на землю, почав стогнати й плакати. Знову буде холодно їм усім, знову вони їстимуть сире м'ясо, і знову візьмуть над ними владу нічний жах та нічна тривога!
Настали лихі дні. Звиклі вже до тепла люди мерзли ще дужче, ніж раніш. І вночі боялися вони темряви ще більше, ніж до того часу. Вони чекали грози, але грози не було. Та коли б навіть гроза й прийшла, це все одно не дуже б їм допомогло, бо ж рідко траплялося, щоб блискавка запалила дерево.
Отже люди ходили нещасливі й злі. А найбільше той наш предок, який перший знайшов вогонь. Адже він уже звик до тепла, до безпеки під час темної ночі, до печеної їжі.
— Може піти б пошукати — чи не знайдеться де якесь запалене грозою дерево в лісі, — казав він собі. А проте добре знав, що цього бути не може, бо коли дерево й справді горіло десь, його напевне б уже давно згасила злива.
Він зривав з дикої яблуні терпкі кислі яблука, від яких щеміли зуби, і йому здавалося, що вони кепкують з нього. Гриз сире закривавлене м'ясо, і йому здавалося, що й воно кепкує з нього. А коли він, опустивши голову, ходив і шукав чогось їстівного на галявині, комашня налітала на нього й жалила до крові, і в її дзижчанні йому теж вчувалося глузування.
Одного разу наш предок вирушив до річки наловити риби. Та на березі він наступив на гострий камінь і покалічив собі ноги. Адже він не знав, що таке черевики, і завжди ходив босий. І хоч шкіра на підошві у нього   була дуже загрубіла — але камінь був такий гострий, що прорізав її наскрізь.
— Все проти мене, — буркнула людина, і, взявши в руку камінь, який її покалічив, з люттю жбурнула його геть від себе.
Але ж це був надзвичайний камінь — то не був ні м'який вапняк, ні пісковик, ні навіть уламок граніту. То був блискучий коричневий кремінь. І коли він упав поміж інших камінців, яких було багато на березі, і вдарився об них — на мить блиснула маленька іскра.
Людина кинулася на коліна на гостре каміння, не відчуваючи навіть, що воно боляче ріже їй тіло. Але ніде не було і сліду іскри — начебто вона і не бачила її зовсім. Та людина добре знала, що їй не примарилось, що вона і справді бачила блискучу золоту іскринку. Вона глибоко замислилася. А потім узяла знову кремінь в руку, вдарила ним об інші кремінці — і знову блиснула іскринка. Так людина півдня просиділа на узгір'ї, крешучи іскри в надії, що їй знову пощастить здобути вогонь.
Проте вогню не було. Були тільки дрібні веселі іскринки, які з'являлися і відразу згасали. І первісна людина сердилася, і плакала, і обливалася потом, крешучи кремінь об кремінь, але вогню все не було.
Раптом одна з іскринок впала на стебла сухого моху, який ріс купкою поміж камінням, і мох затлівся справжнім, хоч і слабеньким вогником.
— Дурний я, дурний, — мовила собі людина. — Серджуся і мучуся даремно, замість поміркувати хвилинку. Адже во
гонь, так само як і я, потребує поживи і не може живитися камінням.
І людина знайшла два великі кремінці, пішла на галявину, назбирала сухого моху, сухих стеблинок трави та маленьких, смолистих гілочок і над ними почала бити кремінь об кремінь. Іскри падали й згасали. Але людина кресала вперто і наполегливо, аж поки від якоїсь іскринки затлівся мох, від нього за-тлілася суха трава, від трави дрібні гілочки, і от маленький вогник вже палав біля її ніг — і наш предок з великої радості підскочив угору і станцював навколо цього вогника радісний танок, який потім назвав танком вогню. Він переможно загукав, і цей вигук покотився луною по первісній пущі, і, чуючи його, звірі, які йшли таємними стежками, зупинялися і дивувались — чому це гукає людина, яка завжди намагалася, щоб її ніхто не почув.
Людина забрала обидва кремінці і повернулася на свою галявину. Там вона розпалила вогнище на давньому місці і скликала увесь свій рід. І всі грілися біля вогню й раділи.
А ввечері великий сивий вовк, який уже два дні чатував на людину, злякано відступив, побачивши високе яскраве полум'я, яке здіймалося вгору. Скрегочучи зубами, він повернув у гущавину і побіг геть, бо він нічого в світі так не боявся, як вогню. Його дикі нащадки, ті вовки, які живуть сьогодні, і досі страшенно бояться вогню — так само як і всі дикі звірі. Це тільки собака любить лежати біля затопленої печі і примруженими очима дивитися на вогонь, та свійський кіт теж любить муркотіти біля нього.
— Мені знову тепло, і я знову почуваю себе в безпеці, — мовила собі первісна людина і підкинула хмизу у вогонь. Але навіть у ті перші дні вона і гадки не мала, скільки користі принесе їй вогонь.
Минав час, і люди навчилися здобувати полум'я не тільки з кремінців, але і з сухих паличок, тручи їх одна об одну. І вони вже не боялися, що вогонь згасне од вітру або дощу.
Але вогонь приніс нашим предкам ще й іншу користь. Вони випалювали стовбури дерев і робили собі човни, з яких можна було ловити рибу по всій річці. Вони брали дерев'яні оцупки й випалювали їх, роблячи собі ступку, в якій дуже зручно було товкти дике зерно на борошно.
Вони обпалювали на вогні свої дерев'яні списи,— і списи ставали від того міцнішими, не ламалися й не розщеплювалися під час полювання.
А потім люди навчилися ще й ліпити з глини горшки та глечики і, ставлячи їх у вогонь, переконалися, що від того вони стають міцними й блискучими.
І ще багато користі приніс вогонь людям. І тепер, дивлячись на веселе червоне полум'я, важко й уявити собі, як це багато тисяч років тому наш пра-пра-пра-прадід міг жити без вогню.

ОПОВІДАННЯ ПРО ПОСТІЛЬ, ЗАВІСУ І СКІПКУ
Одного дня первісній людині спало на думку оселитися в печері, вхід до якої чорнів у скелі край дороги, що вела з галявини до річки.
— Глянь, — сказав наш предок своїй дружині, — адже нам буде там набагато краще. Вітер не буде нам віяти в обличчя, дощ не литиме нам на голову, і не треба буде завжди стерегтися небезпеки. Ми будемо сидіти в печері, а біля входу розпалимо вогнище.
Отже, чоловік із жінкою оселилися в печері і розпалили велике вогнище. Полум'я здіймалося високо вгору й освітлювало вхід і частину печери. А тому, що печер тут було багато, переселилися в них і інші люди цього племені.
— Невідомо, що там всередині, — промовила жінка, дивлячись з жахом на темні закутки печери, до яких не сягали відблиски вогню.
— А це легко побачити, — засміявся її чоловік, хоч і його охопив на хвилину жах. Але він не виявив цього і, взявши з вогнища палаючу гілку, зайшов усередину.
В печері не було нікого, крім двох величезних кажанів, які, прокинувшись від світла, беззвучно вилетіли й зникли поміж деревами.
— Ми  будемо тут єдиними хазяями, — з задоволенням сказав чоловік, роздивляючись навколо. — Ти зовсім даремне боялася.
Жінка зневажливо надула губи, дивлячись на голе каміння та чорну землю, які були підлогою в цій печері.
— Ти не задоволена —запитав чоловік.
— Так! Я страшенно задоволена! Як нам зручно буде спати на голому камінні та чорній вогкій землі! Я вже почуваю, як нас скрутить після цього та як болітимуть у нас кістки!
— Ні, ти не дуже розумна, — мовив її чоловік. — Ми ж могли жити на дереві, а в печері нам буде набагато зручніше. Ніхто не змушує тебе спати на голому камінні або на вогкій землі. Допоможи мені, і я зараз зроблю так, що все буде гаразд.
І чоловік хутко взявся до роботи. Він назбирав багато гнучких гілок і поклав одну біля одної у кутку печери.
— Оце і все? — запитала жінка. — Завтра вранці ми встанемо зовсім посмуговані. Ці гілки занадто товсті і цілу ніч мулятимуть нам спину й боки.
— В тебе сьогодні надзвичайно поганий настрій, — відповів чоловік, і це була щира правда. — Інакше ти почекала б з докорами, поки я не скінчу.
Жінка змовкла і деякий час придивлялась, як він рубає дрібне гілля ялини та вкладає його на товщі гілки. Та нарешті вона не витримала.
— Гарненько ж це колотиме нас, зовсім так само, якби ми лягли на їжака, — буркнула вона, але чоловік не звернув на це уваги і почав хутко зносити величезні оберемки моху та вкривати ним ялинове гілля.
— Ось і чудово! Тепер тільки накрити це шкурами, і ми йиспимось, як Ніколи ще в житті.
Жінка кивнула головою, бо знала, що це правда, але поганий настрій у неї все не зникав.
— Ти міг би, замість цих колючих гілок, покласти тут листя.
Чоловік похитав головою.
— У тебе просто поганий настрій, і тому ти конче хочеш довести, що я зробив щось не так як слід. Але я все добре обміркував. Грубе гілля внизу відокремить нашу постелю від чорної вогкої землі та від холодного каміння. Пружні гілки ялин коливатимуться під нашою вагою, і на них не буде ям та горбків. А мох зробить нашу постіль м'якою й затишною. Коли б я замість ялинових гілок насипав би на постіль листя, це було б дуже погано, бо листя хутко зів'яло б ї почало гнити. А так нам буде дуже добре.
У жінки був поганий настрій, і тому вона не відповіла, бо не хотіла похвалити чоловіка. Вона, проте, зробила це наступного ранку, коли прокинулась і відчула, що добре виспалась і відпочила на м'якій постелі. Вона була справедлива і тому сказала своєму чоловікові:
— Я виспалася цієї ночі, як ніколи в житті.
— І тебе не скрутило?
— Ні.
— Їв тебе не ниють кістки?
— Ні.
— І ти не посмугована колючим пруттям?
— Ні.
— А може в тебе поколота вся спина, наче ти лягла на їжака?
— Ні, чоловіче.
Первісна людина була дуже задоволена і в доброму настрої вирушила на полювання. А жінка витрусила шкури, якими була накрита постіль, поправила гілля і стала доглядати вогонь.
Сонце ледве підбилося над хащами, коли вітер нагнав хмари, і небо потемніло. Зашумів вітер, перші краплини дощу впали на землю.
Жінка хутко загородила вогонь камінням, щоб його не залило дощем, а сама сховалася в печеру.
Але вітер віяв дедалі дужче, і краплини дощу залітали в печеру. Незабаром біля входу набігла ціла калюжа. Треба було перенести постіль в найдальший куток печери, бо вона могла намокнути.
Тут повернувся чоловік, якому дощ не дав змоги полювати. Він побачив калюжу, сів у найдальшому кутку на зруйнованій постелі і похитав головою.
— Видно, і в печері не так уже добре жити, — буркнув він, дивлячись, як струмки дощу, стікаючи, збираються в невеличкі озерця на тих місцях, де земля, яка виглядала між камінням, була вже й так просякнута вологою.
— На дереві або біля вогнища на галявині нас намочило б ще гірше, — відповіла жінка.
Це була правда, і чоловік важко зітхнув, дивлячись на посірілі від дощу хащі та галявину, з якої почалися здійматися брудносірі важкі випари.
— Ще тільки цього бракувало! Туман!
Справді, туман густішав чимраз дужче, і, пробираючись в печеру, заглядав у всі її закутки, проймав вогкістю навіть ті місця, до яких не міг раніше сягнути дощ.
— Це погано, — буркнула первісна людина, скулившись у найдальшому кутку печери.
А туман усе густішав, і тьмяна стіна загородила світ. Здавалося, туман заходить в рот, пробивається в легені, душить за горло м'якими потворними лапами.
Ненабагато стало краще, коли ущух дощ. Невідомо звідки зірвався затихлий було вітер і війнув з такою силою, що розкидав мох на постелі. Дим вогнища, яке тліло біля входу, ринув у печеру — і жінка стала кашляти, очі в неї почервоніли й засльозилися.
— Це погано, — буркнув ще раз чоловік, повертаючись спиною до входу, хоч це мало чим допомогло, бо дим був усюди.
— На дереві й біля вогнища на галявині вітер докучав би нам ще гірше, — зауважила жінка.
— Так, але там ми не задихалися б від диму. Найгірше, що тут нічим не можна допомогти.
Жінка глянула на вхід у печеру, і, видно, щось спало їй на думку, але вона не сказала нічого.
— Добре принаймні, що це триватиме не довго, — втішив її чоловік. — Мені здається, що завтра буде година. Дивися, вітер розганяє хмари, туман розвіюється, і вже не чути, як дощ шумить по листі.
Справді, наступний ранок був дуже гарний. Сонце світило так ясно, що наш предок зовсім забув про нещастя минулого дня, про пронизливий вітер і холодний дощ.
— Може, ти підеш зі мною на полювання? — запитав він дружину.
Але та заперечливо похитала головою.
— У мене є робота. Іди сам.
Чоловік так зрадів гарній погоді, що не запитав, яка це має бути робота, і пішов у хащі, весело вимахуючи палицею, хоч вона була велика і важка.
Тим часом жінка ще раз оглянула вхід до печери, а потім пішла в куток, де лежали шкури звірів, яких її чоловік убив на полюванні.
Вона знайшла велику волохату шкуру ведмедя і з хвилину міркувала над нею. Потім поклала шкуру на плече і вилізла на скелю, в якій була печера. Вона хутко опинилася над входом. Там вона взяла два кілки, які захопила з собою, і прибила ними шкуру над входом. Шкура звисла вниз, і жінка хутко збігла зі скелі. Вона побачила, що зробила все як слід. Ведмежа шкура заслонила вхід до печери і, звичайно, була надійним захистом від дощу й диму. її легко було відкинути вбік і увійти. Жінка радісно засміялась і стала нетерпляче чекати свого чоловіка з полювання.
Незабаром мисливець виринув з густого чагарника. Він ніс на плечі вбитого глухаря і стурбовано оглядався навколо. Жінка вибігла йому назустріч.
— Чому ти так оглядаєшся?
— Знову буде дощ. А ранком було так гарно! Якщо вітер не прожене хмар, знов буде те саме, що й учора.
— Не турбуйся, нічого нам не буде.
— Звідки ти знаєш? Адже я знаю всі прикмети не гірше від тебе і добре бачу, що от-от буде дощ.
— Дощ, може, й буде, але нам не буде так погано, як було вчора.
Чоловік знизав плечима і вже хотів розгніватись на свою жінку за її впертість. Та раптом його погляд упав на вхід до печери, і він побачив, що там висить ведмежа шкура.
В першу хвилину він не міг зрозуміти, що сталося, але потім здивовано глянув на жінку.
— Як це ти гарно придумала! Тепер уже ми не будемо боятись дощу.
Він узяв кам'яну мотику і викопав невеличку калавку біля входу, щоб вода під час зливи стікала вбік, на галявину, а не текла б у печеру.
— Тепер і дим не ятритиме нам очі, і вітер не докучатиме.
— І в спеку, коли сонце нагріває пісок і каміння так, що важко дихати, в нашій печері буде прохолодно.
— Справді, жінко, ти придумала надзвичайну річ, хоч тепер ми щодня знаходимо щось нове.
Жінка задоволено всміхнулась, бо справді, ведмежа шкура, яка висіла біля входу, зробила з їх печери затишне житло, де обидва почували себе безпечніше і впевненіше, ніж раніше.
Тільки одне було незручно. Коли йшов дощ і заслона була опущена, в печері навіть удень ставало темно й важко було щось робити. До того ж наш предок та його дружина взагалі не любили темряви, бо в серцях у них ще зберігався спогад про Ті часи, коли вони зовсім не знали вогню і вночі обіймали їх жах і тривога.
— Ми придумали стільки гарних потрібних речей — придумаємо щось і тепер, — сказала первісна людина і спробувала розпалити серед печери невеличке вогнище.
Але вогнище горіло погано, бо тут не було протягу, дим нестерпно ятрив очі, і вогонь мало не підпалив сухі гілки постелі.
— Ні, з цього нічого не вийде, — ствердила первісна людина і загасила вогнище.
— Так. Тепер ми справді не будемо мокнути в зливу, але зате будемо сидіти в темряві, — шепнула жінка.
Її охопило тремтіння, на згадку про ті часи, коли вона ще не знала вогню і вночі завжди тремтіла, побоюючись невідомих страхіть.
Тут чоловік узяв з вогню запалену вільшану гілку і ввіткнув її в розколину стіни. Але гілка задиміла, закоптіла й хутко згасла.
— Ні, з цього теж нічого не буде, — з жалем промовив чоловік.
— А може ще й вийде, — відповіла жінка. — Спробуймо ще раз, може й знайдемо щось.
Вона вийшла з печери і взяла з вогнища соснову гілку, яка щойно затлілась. Цю гілку вона встромила у вузьку щілину в стіні, і смолисте дерево спалахнуло веселим яскравим вогником.
— Глянь! Таки вийшло щось!— скрикнула зраділа жінка.
Тоді її чоловік пішов із своєю кам'яною сокирою в ліс, назбирав сухих соснових гілок і нарубав з них смолистих скіпок.
— Так, тепер все буде гаразд, — сказав він собі, дивлячись на веселий вогник, який осяяв печеру. Краплинки живиці потріскували й приємно пахли, а хисткі тіні танцювали по кам'яних стінах.
— От ми й придумали ще одну річ, яка була нам потрібна. Тепер навіть у найбільшу зливу, коли ми опустимо ведмежу шкуру біля входу, у нас буде ясно.
Жінка задоволено всміхнулася, бо знала, що віднині не злякають її ніякі нічні страхіття — навіть у найтемнішу ніч і в найстрашнішу бурю, коли шкуру біля входу доведеться прибивати кілками до землі, щоб її не шарпав рвучкий вітер.
— Тепер треба тільки приготувати багато смолистих сухих скіпок, щоб вони завжди лежали в печері.
Її чоловік кивнув головою на знак згоди і зробив такий запас смолистих гілок, що їх вистачило б, якби навіть дощ лив аж три місяці підряд.
Тепер у печері було завжди тепло, затишно і ясно. Можна було зовсім не слухати таємничих звуків і голосів, які лунали з непролазних хащів.  Бо пісня хащів, хоч чоловік і жінка дедалі краще її розуміли, завжди лишалася для них чимось чужим і тривожним.
Але пісня хащів наче застрягала у волохатій ведмежій шкурі, змовкала і стихала, а жах перед нічною темрявою розганяло веселе світло смолистої скіпки, яке миготіло високо на стіні.
Наш предок і його дружина чули тільки веселе тріскотіння вогнища біля входу, шелест ведмежої шкури та веселу пісеньку скіпки, що гостро пахла живицею.
А дитина, яка спокійно лежала на постелі із шкур, теж весело сміялась і простягала рученята до миготливого вогника.

ОПОВІДАННЯ ПРО ГЛИНУ
Одного дня наш предок пішов полювати на великі болота. Він знав, що там часом лежать величезні, ліниві буйволи, не схожі на теперішніх буйволів, бо тоді всі тварини і навіть люди зовсім були не такі, як сьогодні.
Але мисливцеві не пощастило того дня. Він довго мандрував по болотах, перестрибуючи з купини на купину. Навколо зловісно булькотіла вода. Буйволів ніде не було видно, і мисливець мало не впав у зрадливу трясовину, прикриту оситняком і болотяною травою. Крім того, його дуже покусали москіти, які цілими зграями кружляли над трясовиною. Вони покусали його так, що в нього спухли обличчя й ноги, бо ликові постоли він загубив у грузькому болоті ще з самого початку і весь час ішов босоніж.
Отже мисливець повернувся злий, з порожніми руками й спухлим обличчям. Він сів біля вогню, думаючи, що тепло йому допоможе. Але покусані місця заболіли ще дужче.
Дитина підбігла до нього на коротких пухких ніжках і хотіла погратися з батьком. Та хоч наш предок дуже любив своє маля, йому зараз зовсім не хотілось бавитись. Він устав і відійшов від вогнища і від дитини. Заклавши руки за спину, він став ходити галявиною, міркуючи,   куди  могли   подітись буйволи з великих боліт. Він думав також, що краще було б полювати на лісового оленя, аніж натрапити на москітів, які кружляли цілими зграями над болотом.
Неподалік, у другій печері, жив сусід, і мисливець знав, що й він прикладає долоні до обличчя, і зітхає, і крутиться від болю. Але від цього зовсім не було легше. Можна було, звичайно, поскаржитись сусіду, але в того було досить власного болю. Отже мисливець вирішив краще не турбувати свого сусіда,
Він ходив і міркував, а обличчя й ноги боліли все більше.
Раптом мисливець відчув під ногами м'яку, вогку глину. Приємно було ступати покусаною ногою на глину, здавалося, біль від цього меншає.
Він подумав хвилину, а потім нахилився, взяв у руку холодну грудку глини й притулив її до спухлої щоки. Біль відразу зменшився.
— Глянь, звичайна глина, а як вона допомогла мені,—сказав чоловік дружині. — Мені вже не так пече, як раніше.
Жінка придивилась до глини.
— Знаєш, — сказала вона, — мені здається, що з цього можна зробити дещо інше.
Кам'яною лопатою вона накопала багато м'якої жовтої глини. Потім замісила її з водою і заліпила усі щілини в лозовому кошику.
— У мене завжди висипається зерно з цього кошика, хоч я плету його дуже щільно. Тепер воно напевне не буде висипатися, адже ніде немає найменшої щілинки.
І жінка обмазала аж два лозові кошики жовтою глиною. А дитина сиділа біля неї і ліпила собі з глини коржі, такі самі, як її мати пекла з борошна дикого збіжжя.
Через кілька днів після цього мисливець, повернувшись із полювання, пішов у печеру і ліг спати, а жінка взяла один з обліплених кошиків і пішла збирати зерна дикого збіжжя, яке росло на узліссі.
— Ти тут грайся, синку, — сказала вона маляті, — я зараз прийду.
І синок грався сам, як тільки вмів. Він ліпив з глини коржі і клав їх у попіл, щоб вони спеклися.
А потім хлопчикові захотілося теж узяти обліплений глиною кошик і піти слідом за матір'ю збирати зерна дикого збіжжя. Він тихенько зайшов у печеру, пройшов навшпиньки біля батька, що спав на постелі, і взяв кошик. Але кошик був важкий, і він не міг його підняти, а тягнув за собою. Так хлопчик добрався до виходу. А біля печери горіло вогнище. І хлоп'я ненароком стало босою ніжкою на жарину, зачепилося кошиком за гілку, яка стирчала з вогнища, і впало. Лозовий, обліплений глиною кошик упав у вогнище.
Хлоп'я підвелося і зляканими очима глянуло на вогонь. Лозовий кошик був сухий, бо його сплели вже давно, і лоза відразу затлілася. Потім по ній побігли веселі, швидкі вогники, і кошик загорівся. Хлоп'я оглянулося, шукаючи матір, але вона, мабуть, пішла далеко, бо її ніде не було видно, а батька воно не хотіло будити. Маля сиділо безпорадно і дивилося, як палає кошик.
Жінка довго не поверталась, бо на галявині колоски збіжжя були вже порожні, і вона пішла далі, аж на другу галявину. А чоловік спав довго, бо він був дуже втомлений тїсля полювання на великого оленя. І кошик горів довго-довго аж поки лоза не згоріла дотла.
Надвечір повернулася жінка, несучи на плечі кошик, повний зерна, а в печері прокинувся чоловік. Хлопчик сидів тихо, як мишка, і нічого не казав, бо знав, що батьки все одно довідаються про те, що сталося, швидше, ніж він встигне їм розказати.
Жінка поставила кошик з зерном на землю і мовчки, не звертаючи уваги на дитину, придивлялася до того, що залишилося у вогнищі від спаленого кошика.
— Іди сюди! — гукнула вона чоловікові. — Побачиш щось цікаве!
Первісна людина позіхнула, вийшла з печери і, потягаючись, стала над вогнем. Коли вона глянула на вогнище, сонливість її відразу зникла. Бо у вогні лежало щось, дуже схоже на лозовий кошик, та лоза згоріла дотла, і залишилася сама глина, обпалена і тверда, а на ній знати було відбиток лозових гілок.
— Глянь, що сталося з кошиком!
Хлоп'я розкрило рота, щоб виправдуватись, та батьки зовсім не звертали на нього уваги. Чоловік витяг з вогню палицею те, що було ще вранці лозовим кошиком, і почекав, поки воно прохолоне. Ця посудина мала форму і обриси кошика й була з обпаленої твердої глини.
Чоловік узяв кам'яну лопату і пішов на те місце на галявині, де він у день свого невдалого полювання на буйволів випадково знайшов жовту м'яку глину. Там він накопав її багато.
А через тиждень у печері стояли великі горщики, зліплені з глини й обпалені на вогні. На вогнищі варилося м'ясо у великім горщику, жінка носила в горщику воду з річки, а дитина бавилася глиняною пташкою.
З сусідніх печер збіглися жінки й аж руками сплескували, дивуючись гарній посудині. А потім усі вони розбіглися по своїх домівках, і кожна почала й собі ліпити з глини горщики. І кожна старалась, щоб її горщик був найбільший і найкраще виліплений.
— Подумай, як це дивно, — сказав чоловік жінці. — Коли б не вогонь, дерево, камінь і глина, наше життя було б зовсім інакшим.
— Коли б не дерево, нас давно з'їли б уночі хижі звірі.
— Із дерева я зробив першу зброю, якою прогнав вовка і вбив індика.
— А коли б не камінь — гострі кремінці, ми не могли б вичинювати шкури та робити палиці, якими навіть найбільшому звірові можна розбити голову, не зробили б рогатину, якою я б'ю звіра з засідки, чи остень, яким ловлю рибу.
— І не забувай, що коли б не дерево і кремінь, ми не могли б мати вогонь.
Тут вони замовкли обоє, бо вогонь так змінив їх життя, і вони так поважали його, що не треба було про це навіть говорити.
Обидва мовчали якусь хвилину. Нарешті жінка обізвалася, доправляючи горщик на вогні.
— А коли б не глина, ми не знали б смаку вареного м'яса, і я завжди повинна була б носити воду в шкаралупі болотяних черепах, з якої все виливається, перш ніж я встигну дійти до печери.
— Так, так. Нам дуже придалися дерево, камінь і глина.
— І ти мусиш навчити дитину, яка вже не матиме таких турбот, як ми, що вона повинна шанувати дерево, камінь і глину.
— Я навчу, — відповіла жінка, — звичайно, навчу. Але тепер наш хлопчик ще занадто малий і небагато зрозуміє з моєї науки. Тільки-но він трохи підросте, я навчу його шанувати дерево, камінь і глину.
Вона так сказала, хоч сама ще добре не знала, на що може придатися дерево, камінь і глина.
Люди довідалися про це лише набагато пізніше, коли почали ставити собі мазанки, хати й будинки, для будування яких потрібні дерево, камінь і глина.
Але це сталося значно пізніше, коли люди вже не були первісними, і тому ми не будемо про це зараз згадувати.

ОПОВІДАННЯ ПРО СОБАКУ
Жити в печері було добре. Але ж ніч завжди була ніччю, чи проводили її первісні люди на дереві, чи біля вогнища на галявині, чи в затишній печері. І хащі завжди, коли оповивала їх темрява, бриніли тисячами звуків і голосів, кроки хижих звірів чути було на лісових стежках, а в повітрі лунали жалібні крики нічних птахів.
Біля входу в печеру горіло вогнище, і його блиск стояв, наче стіна, поміж жителями печери й" лісовими звірами. Але вогонь міг згаснути, і тоді хижаки напали б на людей. Отже первісна людина мусила сидіти вночі біля вогнища й підкидати в нього палива, щоб воно горіло не згасаючи й відганяло звірів. З гущавини чагарників зеленими вогниками світилися очі хижих звірів, і людина, яка сиділа біля вогню, завжди мусила стерегтися їх.
Первісна людина цілими ночами сиділа біля вогню, міцно стискаючи в руках палицю з гострим камінцем на кінці, на колінах у неї лежав лук, а збоку спис. Вона важко зітхнула, чуючи, як за завісою з ведмежої шкури спокійно дихає дитина, терла собі очі і крутилася й уставала, щоб тільки не заснути. Так мучився наш предок аж до ранку, коли зорі починали бліднути на небі, а хижі звірі поверталися в свої лігва. Лише тоді він міг заснути, хоч і ненадовго, бо мусив іти шукати їжу для себе, своєї дружини й дитяни. Потім він цілий день був лихий, як це завжди буває з кожним, хто не виспиться. Він гнівався на дружину й дитину, хоч вони зовсім не були винні в тому, що первісні хащі повні були хижаків, які шукали здобичі.
— Я вже не можу більше, — казав чоловік до своєї дружини.
А вона тільки зітхала. Вона ніяк не могла допомогти своєму чоловікові, бо тільки-но хотіла встати вночі із своєї постелі, як відразу прокидалася дитина і починала плакати так голосно, що все одно не дала б заснути батькові. Вона плакала, аж поки мати не поверталася назад і не лягала біля неї на постелі. Так щоночі первісна людина вартувала біля входу в печеру і почувала себе дедалі гірше.
— Ще й ці волоцюги докучають! — гримав наш предок з люттю й жбурляв каменем у диких собак, які, приваблені запахом їжі, часто крутились біля печер. Вони не так боялися вогню, як вовки, а коли зрозуміли, що тут можна знайти їстівне, часто підповзали зовсім близько.
— Жени його! Жени злодія! — гукала з печери жінка. — Учора серед білого дня, тільки-но я одвернулась, один пес ухопив просто в мене з-під рук м'ясо, яке я залишила тобі на вечерю.
І чоловік відганяв геть собак, які гавкали в кущах.
Але однієї ночі трапилася дивна пригода. Коли первісна людина підкидала хмиз у вогонь і роздивлялась навколо, вона почула десь у гущавині страшенний галас. Щось гарчало і скиглило там, чути було тріск поламаних гілок. Видно, в чагарях мчала ціла зграя якихось тварин.
Первісна людина схопилася на ноги і побачила, що з-під велетенських дерев, які росли на краю галявини, вибігло кілька звірів. Попереду біг величезний кудлатий дикий собака, а за ним гналося троє сивих вовків. Кров текла по боках собаки, а ікла вовків клацали, й очі їх палали диким вогнем. Раптом собака зупинився і кинувся просто до вогню. Мабуть, йому здалося, що краше загинути у вогні, ніж стати поживою вовків.
Вовки зупинилися, побачивши яскраве полум'я, яке здіймалося високо вгору, бо первісна людина щойно підкинула в нього сухого хмизу. Вони посідали на краю галявини, готові щохвилини втекти. Червоні язики звисали в їх слинявих пащек, а очі блищали так страшно, що дикий собака, хоч шерсть і наїжилася на ньому від страху, підійшов зовсім близько до вогню. Він краєм ока бачив палицю з гострим камінням на кінці, але зуби вовків для нього були набагато страшніші. Та відчувши приємне тепло вогню й побачивши, що людина не має ніяких лихих намірів, він ліг на траву і тихенько заскиглив.
— Дозволь мені відпочити трохи, — мовив собака несміливо.
— Ще чого... Адже це ти, злодюжко, вкрав учора шматок м'яса, який залишили мені на вечерю.
— Що було, те було, — відповів засоромлений собака. — Я теж був голодний. Але тепер моє життя в небезпеці. Дозволь мені трохи відпочити.
— Ну, добре, — не дуже охоче згодилась людина, пильно придивляючись до собаки, — думаю, що тобі не спаде на думку напасти на мене зненацька?
— О!—обурився собака. — Адже я прибіг сюди зовсім не для того, щоб нападати на тебе, а щоб урятуватися від вовків, які женуться за мною з самого вечора. Я в'томився так, що не міг вже бігти далі, і, коли б не ти і твоє вогнище, якого вовки бояться більше, ніж я, вони, мабуть, роздерли б мене на шматочки. Я поранений і слабий, мені важко дихати. А в тебе он лежить палиця, і ти, напевне, не боїшся мене. Але годі розмовляти про це. Може, ми поговорили б з тобою про спілку?
— Про спілку? — здивувалася людина і придивилася до вз'ха дикого собаки, з якого текла кров.
— Це нічого, — пояснив собака. — Я, мабуть, зачепився десь за колючий кущ тернини, адже, коли тікаєш, важко вибирати зручні дороги. Знаєш, я думаю, що ми могли б укласти з тобою спілку. Твій вогонь дає тепло і відганяє вовків. Він врятував мені життя. Я хотів би тут залишитися назавжди. Ми будемо допомагати один одному.
— Ну, мабуть, зараз тільки тобі потрібна допомога, — засміялась первісна людина, бо справді собака мав жалюгідний вигляд після своєї втечі від вовків.
— Почекай трохи,—мовив собака.—Побачиш, що і я зможу тобі на щось придатися. Але тепер чи не міг би ти прогнати оцих трьох розбишак? Вони сидять там і дивляться на мене, а це мені зовсім не подобається.
— Звичайно, я можу це зробити, хоч мені здається, що вони могли б так сидіти до ранку. Вони надто бояться вогню і, напевне, не зважаться підійти до нас. А коли небо зблідне і зорі почнуть гаснути, вовки втечуть звідси в гущавину. Та коли ти хочеш, я можу їх прогнати.
Тут первісна людина засміялась і пустила стрілу з туго натягненого лука. Стріла влучила в лапу найбільшому з вовків, і він жалібно заскиглив. Слідом за першою стрілою полетіла друга й третя, і вовки, не чекаючи, що буде далі, кинулись навтіки. Деякий час ще поблискували з гущавини їх зелені очі, і собака почував огидний запах вовків. Та нарешті вони, мабуть, вирішили, що здобич таки й справді втекла від них, бо подалися хащами на великі болота, де можна було б щось уполювати до світанку.
— Так,—з полегшенням мовив собака.— Тепер я спокійно можу зализувати свої рани, щоб вони швидше загоїлись.
Він лизав жовту, закривавлену шерсть, але краєм ока пильно стежив за людиною та за її палицею.
— Сподіваюсь, що ти не для того врятував мене од вовків, щоб зненацька вдарити по голові тим, що тримаєш у руці? В цю пору року моє хутро ще зовсім погане.
— Не бійся, — засміялася первісна людина. — Адже ми уклали спілку. А хутра у мене досить куди кращого, ніж твоє.
— Я радий, що в тебе багато хутра. А ще краще те, що ти сказав про сопілку. Бо це означає, що ти визнаєш її, хоч і сміявся з мене спочатку. Ми тепер будемо допомагати один одному, правда ж?
— Цікаво, чим ти мені можеш допомогти?
— Ось побачиш. Нехай я тільки відпочину. Мені потрібно лише, щоб ти дав мені місце біля вогню, трохи їжі та добре поводився б зі мною.
— Згода, — сказала первісна людина, хоч їй не зовсім сподобався натяк собаки на їжу. Бо мисливець часто не міг уполювати дичини для себе, для своєї дружини й дитини і голодний сідав вартувати біля вогню.
Тим часом небо почало бліднути й зорі згасали в ньому одна по одній. На вершинах дерев защебетали пташки. Наставав новий день.
Первісна людина пішла в печеру, щоб виспатись хоч трохи, перше ніж піти на полювання. Але заснути не довелося. В печері вже прокинулась дитина і весело щебетала, а жінка підвелася на своїй постелі, запитуючи:
— Що діялося вночі? Я чула уві сні якийсь страшний галас.
Наш предок розповів дружині про пригоди минулої ночі та про свою спілку з жовтим собакою.
— Ми будемо допомагати один одному. Я обіцяв йому місце біля вогню, трохи їжі. І ще я обіцяв добре поводитися з ним.
— Оце добра знахідка, — буркнула жінка, яку дуже розгнівала згадка про їжу, бо, як ми вже знаємо, її чоловік частенько не міг добути їжі для них самих.
— Почекай, може, це буде ще не так погано, — заспокоїв її чоловік і вийшов з печери.
Жовтий собака, побачивши його, радісно замахав хвостом. Він, видно, вже відпочив після нічяих пригод і мав добрий вигляд. Тільки за вухом серед жовтої шерсті знати було слід від вовчих зубів. Тепер, удень, можна було побачити, що це не колючки тернини так вдряпнули його, але певне якийсь з вовків таки наздогнав і вдряпнув зубом. Та первісна людина нічого не сказала на це. А жінка довго й недовірливо придивлялася до жовтої зайди, але коли вона побачила криваву подряпину, їй стало шкода собаки, і вона погладила його по спині. Собака радісно замахав хвостом і лизнув їй долоню. Жінка в першу мить злякалася, але потім зрозуміла, що це ласка, і ще раз погладила собаку.
— Ну, спільнику, грійся біля вогню, а я тим часом піду добувати їжу, — сказав чоловік.
— О ні! — запротестував собака. — Адже ми повинні до помагати один одному. Я піду разом з тобою.
Мисливець пробирався в хащах, а поруч з ним біг жовтий собака. Раптом він зупинився, наче вкопаний.
— Напни твій лук, чоловіче. Там, під кущем, сидить індик.
І  мисливець,   придивившись,   побачив у зеленій гущавині блискучі, мов чорні намистинки, очі. Він напнув лук і пустив стрілу, а через хвилину вже прив'язував собі до пояса великого індика.
Собака задоволено махав хвостом.
— Бачиш, я не такий вже непотрібний тобі, правда?
— Справді, в тебе зір набагато кращий, ніж у мене. Ніколи ще не щастило мені так швидко добути сніданок.
— Зір — це дурниці, — мовив собака. — Головне — це нюх. А нюх у мене набагато кращий, ніж у тебе. Та якщо вже говорити про сніданок — чи не хотів би ти добути ще кілька яєць дикої курки? Я, наприклад, дуже люблю яєчка. Там у заростях вовчих ягід, здається, є гніздо. Я чую це нюхом.
Мисливець розгорнув гілки вовчих ягід і, справді, в сухому листі на землі побачив гніздо. А в цьому гнізді лежало двадцять великих, з темними цятками яєць.
— От бачиш, і від мене є якась користь. Тільки не забирай усіх яєць, бо курчата нам колись теж будуть потрібні.
Мисливець узяв у руки кінець шкури, в яку був одягнений, і поклав туди десять яєць, наче у фартух. Потім обидва повернулись на галявину до печери.
— Що сталося? — запитала жінка, побачивши їх. — Чому ви вже повертаєтесь? Ти забув щось?
— Ми повертаємось, бо в нас уже є все, що потрібно на сніданок, і навіть більше.
Жінка аж сплеснула руками з подиву.
— Адже ти повертаєшся завжди опівдні.
— Бо він завжди полює сам, — скромно зауважив собака.
— Так, так, спільнику, це твоя заслуга, — ствердила первісна людина. А собака знову радісно замахав хвостом.
Жінка обскубла індика і почала його пекти на вогні, який горів яскравим полум'ям. Чоловік і собака умостилися біля вогню, жадібно вбираючи в себе пахощі.
Нарешті індик був готовий.
— Поділи його на три частини, нам з дитиною вистачить і одного шматка, — мовила жінка своєму чоловікові.
— Не треба, — втрутився собака. — Діліть на дві частини.
Потім люди їли м'ясо, а собака хрупав кістки. На закуску він проковтнув сире яйце і дуже задоволений простягся біля вогнища.
— Ну, тобі треба зовсім не так багато їжі, — зауважив мисливець.
— Ти зовсім даремно боявся цього, — мовив собака, і людині стало трохи соромно.
Потім мисливець пішов у ліс збирати хмиз, а його дружина збирала ягоди на галявині. Дитина гралася біля собаки.
Раптом собака почув якийсь шелест. Він хутко обернувся. Біля ніг дитини ворушилася трава і повзло щось довге і велике. Собака одним стрибком опинився біля непроханого гостя.
— Чого тобі треба? — загарчав він, показуючи великі білі ікла.
Змій з сичанням підняв голову.
— Не втручайся в мої справи! Чому ти стережеш це пискля, яке верещить у печері саме тоді, коли я дрімаю на своїй скелі?
— Забирайся звідси, — гавкнув собака, — бо зараз ти побачиш, які в мене зуби.
Змій засичав знову, підняв малу пласку голову, і в його роззявленій пащі затремтів довгий роздвоєний язик. Голова змія була біля босої ніжки дитини, і змій зловтішно засміявся.
— Не будемо краще говорити про зуби. В мене вони теж є...
Собака не став чекати далі. Він стрибнув і вгородив  зуби в шию напасника. За хвилину змій уже лежав мертвий, а собака стояв над ним і облизувався.
Лише зараз дитина зважилася закричати. На цей крик прибігла жінка і теж скрикнула, побачивши довге вузьке тіло змія неподалік від своєї дитини.
— Не треба зчиняти галасу, — мовив собака. — Адже змій уже мертвий і не може заподіяти нікому ніякого лиха.
Та жінка довго не могла заспокоїтись, тулячи до себе дитину. Чоловік почув у лісі її лемент і прибіг на галявину. Він відразу побачив мертвого змія, дитину й собаку.
— Ну що, приношу я тобі якусь користь чи ні? — запитав собака в мисливця.
— Так, спільнику, — відповів той. — І якщо вже казати щиро, я не знаю, хто з нас більше виграв. — А тепер ти, може, трохи відпочинеш?
І собака, згорнувшись клубком, заснув біля вогнища в той час, як чоловік і жінка з допомогою попелу, кременю і води обчищали велику шкуру буйвола. Вони хотіли зробити собі ковдру, якою можна було б вкриватися, коли починає дошкуляти холод.
— Ввечері, підкинувши хмизу в вогонь, жінка з дитиною лягла на постелі в печері, а чоловік її, зітхнувши, взяв палицю і сів біля вогню на пласкому камені.
— Чому ти не лягаєш спати? — спитав собака.
— Хіба ти не знаєш, що я повинен вартувати? Коли я засну, хто доглядатиме вогонь? Адже він згасне, і тоді хижі звірі можуть вдертися в печеру. Легко може трапитися так, що, заснувши, ми вже не прокинемось більше.
— Ти забув, що я тут, — мовив собака. — Іди в печеру і спи спокійно. Я будитиму тебе, коли вогонь почне згасати чи загрожуватиме якась небезпека.
Мисливець пішов у печеру і ліг на постелі із шкур. А собака сів біля вогнища і, нашорошивши вуха, став пильно прислухатися до звуків, які линули з нічних хащів. Він пильно стежив, чи не ворушиться щось у чагарях та в тіні високих дерев. А коли вогонь почав згасати, собака обережно будив людину, торкаючи її холодним носом. Людина вставала і підкидала гілля у вогонь. А потім засинала знову.
Так вона проспала цілу ніч і прокинулась, добре відпочивши. Це була перша ніч після тих усіх безсонних ночей, коли доводилося сидіти біля вогню, прислухаючись до звуків, які лунали в лісовій гущавині.
Вранці, повернувшись із полювання з жирною серною, наш предок сказав своїй дружині.
— Не давай собаці кісток, вибери йому гарний шматок м'яса. Бо кращого спільника і справді важко було б знайти. Він не тільки мій спільник, а мій приятель і помічник. Віднині, поки я житиму, і потім, навіки, повинна бути спілка поміж чо ловіком і собакою. І собака завжди мусить мати їжу й місце біля вогню, і ніхто не повинен його кривдити.
Тут підвелася жінка.
— Ти правду кажеш, чоловіче, і тому завжди й повсякчас повинна бути спілка поміж жінкою і собакою. А тому, що моя дитина ще занадто мала, щоб зрозуміти це все, я скажу й за неї: завжди і повсякчас мусить бути спілка поміж дитиною і собакою.
Собака замахав хвостом в знак того, що й він стверджує те, що було сказано.
Так одного сонячного дня на галявині первісних хащів наш предок, його дружина і дитина уклали спілку з собакою, не на день і не на два дні, але на весь час, поки на світі житимуть людина і собака.

ОПОВІДАННЯ ПРО КОРОВУ ТА ПРО ІНШИХ ТВАРИН
Через деякий час мисливець, як завжди, пішов з собакою на полювання.
— Сьогодні ви повинні знайти щось дуже смачне, — сказала йому дружина. — Дитина захворіла і нічого не хоче їсти. Я давала їй крильце смаженої куріпки, але вона не хоче. Давала їй яблуко, вона не хоче теж. Якщо це триватиме і далі, вона стане подібною до сухої тернової гілочки, з якої облетіло листя, бо вже схудла так, що в неї можна полічити всі ребра. А ще недавно вон абула кругла, мов кулька.
Отже, людина й собака брели в лісовій гущавині і пильно роздивлялися навкруги, шукаючи чогось справді доброго.
— Спільнику, — мовив раптом собака, — он там у озері плаває по воді дика качка. Може, це і є те, чого ми шукаємо.
— Хіба ти не чув, що дитина не хотіла їсти крильця смаженої куріпки? А це майже те ж саме. Ні, ні, ми повинні добути щось зовсім інше.
— Спільнику! Он там на гілці дикої груші висять гарні рум'яні грушки. Може, це й є те, чого ми шукаємо?
— Е ні, хіба ти не чув, що дитина не хотіла їсти яблук? Ні, ні, це повинно бути щось зовсім інше.
І вони йшли, стурбовані, міркуючи над тим, що потрібно дитині та де це можна знайти.
Раптом край болота вони побачили поміж низькими кущами щось коричневе. Це не була суха трава або сухі очерети, бо воно ворушилося і пирхало.
Мисливці стали обережно підкрадатися, щоб побачити, що воно таке.
Серед високої трави стояла дика корова. її смоктало мале руде телятко. Воно підняло мокрий від молока писок і весело оглянулось навколо. В цю мить корова побачила мисливця й собаку, які наближались до неї, і наставила великі грізні роги, а телятко заховалося їй під черево і звідтіля з цікавістю поглядало на прибулих.
— Я не можу втекти од вас, бо покалічила собі ноги об гостре каміння і тепер кульгаю, — мовила корова, — але попереджаю вас, що в мене гострі роги і я несамовито захищатиму себе й свою дитину.
Але людина дивилася в цю мить не на великі роги корови, а на її гладке й веселе телятко з лиснючою шерстю. З писка в нього ще стікала остання краплинка молока.
— Як ти думаєш, спільнику, чи не знайшли ми те, чого шукаємо? Коли це корисно теляткові, воно може піти на користь і моїй дитині.
І незважаючи на гострі роги, людина й собака підійшли ближче. Дика корова неспокійно ворухнулася.
— Не бійся, я не зроблю тобі нічого поганого, — сказала людина. — Мені здається, ми могли б укласти спілку. Я постараюсь вилікувати тобі хвору ногу, а ти даси трохи свого молока моїй дитині.
Корова уважно глянула великими вогкими очима, обмірковуючи слова людини.
— Ти підеш зі мною до моєї печери, і там я дам тобі місце біля моєї оселі і стільки свіжої трави, скільки ти схочеш. Я за хищатиму тебе й відганятиму кожного дикого звіра, який схоче на тебе напасти.
Корова слухала, втупивши в людину лагідні очі. Нарешті вона зважилась.
— Я піду з тобою, бо мені вже нічого втрачати. Однаково кінець кінцем знайдуть мене вовки, І я не зможу од них утекти. Я охоче дам молока твоїй дитині, але за це ти повинен охороняти мене й добре поводитись зі мною.
— Гаразд, — згодилася людина.
І вони пішли назад. Іти їм довелося дуже довго, бо корова ледве брела, жалібно стогнучи. Нарешті вони добралися до печери.
— Я уклав спілку з коровою, — сказав мисливець своїй дружині. — Ми повинні годувати й добре поводитися з нею, повинні вилікувати їй покалічену ногу, а за це вона даватиме молока нашій дитині.
Жінка оглянула рану, обмила її водою і поклала на неї цілюще зілля, а потім надоїла теплого спіненого молока і дала його дитині. Дитина пила з насолодою і на другий день прокинулась весела й пустотлива і знову попросила молока.
А чоловік, дивлячись, як з губки малого стікає біла краплинка, ще раз підтвердив, що уклав спілку з коровою. І його жінка ствердила це за себе і за свою дитину, яка була ще занадто мала, щоб сказати це сама. Скоро про те, що сталося з коровою, знали всі у лісових хащах. Не минуло і кількох днів, як до печери з'явився кінь, який теж шкутильгав на хвору ногу.
— Гей, чоловіче! Я чув, що ти добре вмієш лікувати тварин, а в мене дуже болить нога і я не можу тікати од вовків, які весь час ганяються за мною. Кажуть, ти уклав спілку з коровою — чи не міг би ти укласти спілку й зі мною? Мені вже набридло тікати од вовків, а вони, здається, бояться твого вогнища.
Людина вийшла з печери й уважно глянула на коня.
— Все це добре. Але яку я матиму користь від нашої спілки? Адже корова дає тепле смачне молоко моїй дитині.
— Не думай, що я хочу тільки брати, а натомість не даватиму нічого. Я буду тебе носити на спині. Ти зможеш, не втомлюючись, їздити дуже далеко, аж туди за болота, де краще полювати. Ти вже ніколи не будеш калічити собі ноги об каміння і терни. З моєї спини ти побачиш більше й краще, ніж на землі. А коли тобі доведеться тікати, я понесу тебе, як вітер.
— Ти дуже красномовний, — засміялась людина. — Гаразд, я згоджуюсь і на цю спілку. Ти робитимеш усе, що обіцяв мені, а за це я доглядатиму тебе й добре поводитимусь з тобою. І пильнуватиму, щоб ти завжди мав досить свіжої Трави й води.
Так людина уклала ще одну спілку.
А потім було от що.
Біля печери стояли вже корова, кінь і вівця. Незабаром серед них зайняла місце довгошерста коза, а біля вогнища вмостився кіт, муркочучи від насолоди. Поважно кудкудакали кури, переступали з ноги на ногу качки, ґелґотали гуси, й настовбурчувався індик.
А навколо бігав собака і доглядав за всіма тваринами. Він був так само великий і жовтий, але вже не був дикий. І кінь був свійським конем, і індик свійським індиком, і коза свійською козою, і вівця свійською вівцею, і корова свійською коровою, і кіт свійським котом. Вони всі уклали спілку з людиною, і вона повинна була давати їм місце біля вогнища, годувати їх і добре поводитися з ними — не день і не два дні, але завжди й повсякчас, поки житимуть на землі люди й тварини.

ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЕМЛЮ
Посеред галявини горіло велике вогнище. Біля вогнища сиділи старики, і чоловіки, і жінки. Навіть діти намагалися почути й зрозуміти, про що розмовлятимуть у колі Великої ради біля спільного вогнища.
Першою почала говорити первісна людина з печери.
— Коли я прийшов на галявину й оселився на ній, тут було багато дичини. На диких яблунях росли дикі яблука, і їх було стільки, що вони падали на землю й гнили, а ми не хотіли навіть їх збирати, бо не могли всього з'їсти — я, моя дружина й дитина, хоч вона дуже любила дикі яблука.
Діти, які стояли біля кола Великої ради, важко, зітхнули, бо вони всі зрозуміли, що казали про яблука, і всі вони теж дуже любили дикі яблука.
— Тут було також багато ягід — чорних і червоних, на великих і малих кущах. У лісі пахло ягодами, і їх було стільки, що ми ходили по них, наче по траві.
Діти знову зітхнули, бо вони добре зрозуміли, що говорили про дикі ягоди — всі вони дуже любили ягоди — все одно, червоні чи чорні.
— І на узліссі, і далі, в хащах, на кожній галявинці ріс дикий овес і різне інше дике збіжжя, якому я навіть не міг дати назви. Наші кошики завжди були повні зерна, і товкач завжди стукотів у ступі, очищаючи зерно від лушпиння. На нашому вогнищі завжди пеклися коржі з борошна, і ми могли наїдатися ними досхочу — я, моя дружина і моя дитина.
Діти зітхнули знову, бо вони згадали запах коржів з борошна, а всі вони любили коржі, хоча б навіть трохи підгорілі.
Мисливець з печери ступив наперед, і червоне полум'я осяяло його обличчя.
— А що діється тепер? Питаю вас, що діється тепер?
Зітхання, схоже на стогін, пролунало в колі Великої ради.
Першою підвелася дружина мисливця з печери.
— Я тобі відповім. Диких яблук з кожним роком стає менше, і вони тепер такі терпкі й кислі, що відразу набивають оскому. І вони часто бувають зовсім червиві. А дикі яблуні не цвітуть уже так рясно, як раніше, коли дерева навесні стояли наче у рожевому шумовинні. І стовбури диких яблунь обростають мохом, наче лишаями, а деревина порохнявіє й репається. Як так далі буде, ми вже не їстимем ніколи диких яблук, ні сирих, ні печених, і діти наших дітей тільки з казок знатимуть про дикі яблука, а яблуком з казки не можна наїстися чи задо вольнити ним спрагу.
Жінка хотіла казати далі, але її перебила інша.
— А я тобі скажу, що діється з ягодами! їх теж стає все менше, і все далі треба ходити, щоб їх знайти. І в лісі вже не пахне ягодами. Добре заболять ноги, поки назбираєш не кошик, але хоча б малесенький кошичок! Як так далі буде, то діти наших дітей знатимуть смак червоних і чорних ягід лише з казок, а ягодами з казки не можна наїстися, ані задовольнити ними спраги, хоча б ця казка була дуже гарна.
Люди, які сиділи біля вогнища, сумно кивали головами. Тут заговорила третя жінка.
— А я вам скажу, що діється із збіжжям! Його стає все менше, і колоски стали зовсім щуплі, в них майже немає зернят! А зернята такі маленькі і тверді, що в наших коржах все менше борошна і все більше висівок. Стеблини стали такі тоненькі, що їх хилить до землі навіть найменший вітер. Похилені до землі  колоски гниють, і зернята в них не достигають. Якщо так далі буде, то діти наших дітей знатимуть збіжжя тільки з казок, а ним, звичайно, не можна наїстися, хоча б це була найкраща казка.
Жінка сіла, і деякий час усі мовчали. Дітям надокучило це, вони побігли на  галявину і  стали там  гратися в піжмурки.
Велика рада біля вогнища тривала далі.
— Що ж нам тепер робити? — спитав один хлопець і оглянув усіх. Але йому не відповіли нічого, бо ніхто не знав, що саме треба робити.
— Доведеться, мабуть, переселятися в інші місця, — мовив нарешті один із стариків. — Певне, земля розгнівалася на нас і не хоче нас годувати, не хоче нам давати диких яблук, і диких ягід, і дикого збіжжя. А без цього ми не можемо жити. Бо й дичини теж стало зовсім мало, і мало риби в річці. Якщо ми не зможемо прохарчуватися з полювання й рибальства, а земля нас не хоче годувати — що нам робити?
Всі похилили голови й сиділи мовчки, а одна жінка заплакала зовсім тихо, щоб не заважати іншим.
— Ми нічого так не придумаємо. Нехай з сьогоднішнього вечора кожен міркує над тим, що ми казали, і якщо комусь спаде щось на думку — він розкаже іншим.
Всі поволі повернулися в свої печери й курені. І кожен думав, думав, думав.
Наш давній знайомий, мисливець з печери, думав теж. Ранком наступного дня він пішов до дикої яблуні, яка росла на галявині.
Стовбур яблуні зовсім спорохнявів, на гілочках було мало листя, і їх заснувало якесь чудне павутиння. Невеличкі червиві яблучка де-не-де висіли на тонких гілках.
— Що з тобою сталося? — спитала первісна людина в яблуні. — Колись ти давала більше яблук, ніж ми могли зібрати — а тепер? Колись у тебе був дебелий міцний стовбур і рясне зелене листя. Чому ти не хочеш більше годувати нас?
— Це не я, — зітхнула яблуня. — Це земля.
Первісна людина придивилася до землі під яблунею. Земля була тверда, втоптана, на ній ріс сухий мох.
— Он як... — мовила людина і пішла на узлісся, де зеленіли кущі. Кущики були низенькі й миршаві, на них висіли дрібні сухі ягідки.
— Чому ви не хочете нас годувати? — спитала первісна людина в ягідного куща. — Колись ви були чорні від ягід, і вас було більше, ніж ми могли зібрати з'їсти, — я, моя дружина і моя дитина.
— Це не ми — це земля! — зітхнули ягідні кущі.
Людина придивилася до землі, на якій вони росли. Земля була втоптана і тверда, де-не-де на ній білів пісок і ріс кущуватий сухий мох.
— Он як, — знову сказала первісна людина і пішла туди, де хиталися од вітру щуплі колоски дикого збіжжя.
— Чому в тебе порожні колоски? Чому ти не хочеш давати нам зерно? Колись твої колоски були важкі й повні, а зерно золоте, як сонце. А тепер? Чому ти не хочеш нас годувати? — запитала людина в збіжжя.
— Це не ми... це земля! — захвилювалися й зашуміли колоски.
Людина знов глянула на землю. Вона й тут була тверда й втоптана, поросла сухим кущуватим мохом. Людина гнівно топнула ногою.
— Що сталося? Чому ти не хочеш нас годувати? — запитала вона в землі. — Чому ти не хочеш ростити дикі яблуні, і збіжжя, і кущі диких ягід? Адже нам, людям, нічого їсти. Чому ти стала така пісна й неродюча, що на тобі росте лише сухий кущуватий мох? Що ми зробили тобі, що ти стала така неласкава?
Раптом земля зітхнула, аж на ній зашаруділи трави й кущі, і здригнулися дерева на галявині.
— Нерозумний! Хіба це я винна? Я вам давала все, що тільки вам заманеться, а ви хіба потурбувалися коли про мене? Хіба ви виполювали бур'яни, які витягають з мене всі соки, хіба поливали мене в посуху чи рятували від надмірної вологи в зливу? Чи підживлювали ви мене, коли я ставала неродючою, оберталася на пісок?
Первісна людина стояла, похиливши голову. Нарешті вона заговорила:
— Ти кажеш правду, земле, ми винні перед тобою, але я обіцяю тобі, що віднині все зміниться. Ми будемо тебе поливати в посуху і виполювати бур'яни, які п'ють твої соки, і будемо тебе підживлювати. А ти за це даватимеш нам великі яблука, важкі колоски і соковиті ягоди.
Так люди уклали спілку з землею. І знову зібралася Велика рада на лісовій галявині біля спільного вогнища. Спілку з землею ствердили всі, які були тут, чоловіки й жінки, і навіть діти, що гралися на галявині.
Відтоді людина навчилася обробляти землю, сіяти, садити і збирати врожай, виплеканий її власними руками. А за це люди шанують землю, всі — чоловіки, жінки й діти, завжди й повсякчас, поки живуть люди й поки земля їх годує.

ОПОВІДАННЯ ПРО ПІСНЮ
Жінка з дитиною пішли збирати ягоди, які росли на галявині, а наш предок сидів біля печери. Він дивився на освітлену сонцем галявину й слухав.
Навколо шуміли хащі, співаючи похмуру пісню, а в цій пісні було безліч голосів і звуків, яких людина не розуміла. Та ця пісня була гарна й лунка і розповідала про різні дива, яких ніколи не бачила первісна людина.
— Про що ви співаєте пісню? — запитала людина в хащів.
— Ми співаємо про те, чого вже нема, що минуло давно-давно, раніше, ніж ти з'явився на галявині. Ми співаємо про чорні болота в нашій дикій гущавині та про м'які кроки хижаків на наших переплутаних стежках.
— У цій пісні безліч голосів і звуків, — мовила людина і підкинула дров у пригасле вогнище.
— Адже на деревах шелестить листя, і шарудять голки на ялинах та соснах, і капотить роса з гілок, і мурашва збирає голки для мурашника. В трясовині дихає буйвол, в гущавині пробирається сірий вовк і бурий ведмідь, і тече сік у стовбурах високих дерев. Оце і є моя пісня, розумієш?
— Розумію. Я розумію також, що в моїй печері дуже тихо. Чи не могла б ти бути також і моєю піснею?
З гущавини високих дерев долинув шелест і шум, наче зітхання.
— Ні. Я пісня хащів. і тому не можу бути піснею людини.
Тоді людина підвелася і пішла знайомою стежкою до річки. Перш ніж вона дійшла до кам'янистого берега, звідтіля долинула інша пісня. Це була пісня, наче із срібла й блакиті, миготлива дзвінка пісня річки.
Людина стояла над річкою й слухала.
— Про що ти співаєш? — запитала вона в річки.
— Я співаю про те, чого вже нема, що минуло давно-давно, раніше ніж ти вперше прийшов сюди, на мій берег. Я співаю про далекі гори, звідки течуть струмки, Та про рівнини, де я вимиваю собі річище, співаю про далеке море, якого ти не знаєш.
— У цій пісні теж є безліч голосів і звуків...
— Бо в мене є струмки й струмочки, потоки й ручаї, є вода з далеких джерел і вода розталих снігів. З цього народжуються голоси й звуки, і все це забарвлює мене сріблом і блакиттю — розумієш?
— Розумію. Я розумію також, що в моїй печері дуже тихо. Чи не могла б ти бути і моєю піснею?
Вода заплескотіла, зашуміла, і на зломах хвиль блиснули золоті вогники сонячних промінців.
— Ні. Я пісня річки і тому не можу бути піснею людини.
Людина деякий час стояла, дивлячись на миготливий блиск
хвиль. Потім вона пішла. Але тут війнув вітер, і вітер теж співав пісню. Ця пісня була повна голосів і звуків. Вона широкими крилами линула над хащами й над водами річки, яка текла в море. Вона, ця пісня, пробиралася в кожну ямку на скелях і в найгустіші зарості хащів.
— Про що ти співаєш? — спитала людина, але вітер засміявся.
— Знаю, знаю, про що ти хочеш мене запитати. Але я зовсім не хочу тобіі відповідати. Можу сказати лише одне — що моя пісня старіша, ніж пісня річки й ніж пісня хащів. Я не можу бути твоєю піснею, піснею людини, бо це співає вітер,
Тоді наш предок повернувся в свою печеру, а у вухах йому лунала пісня хащів у погожий день, і пісня річки, і крилата пісня вітру, який линув над світом.
Він сів біля вогню, і йому стало дуже сумно. Тут повернулася жінка з кошиком, повним червоних ягід. Наш предок почав їсти ягоди, але вони не сподобалися йому, мабуть уперше в житті.
— Що з тобою? — спитала жінка.
Чоловік спочатку не хотів їй відповідати, але жінка наполягала.
— Я скажу тобі, хоч з цього, мабуть, нічого не вийде. От хащі мають свою пісню, і річка теж має свою пісню, і пісня вітру лине над деревами, а в нашій печері мертво і глухо.
Жінка здвигнула плечима.
— Тут нічого не поробиш. Адже ти жив досі без пісні і тобі живеться непогано, відколи ти маєш вогонь, кремінь, і глину, і тварин, які тобі слугують. Нащо ж тобі пісня?
— А проте мені чогось невистачає. І це не смажене м'ясо, і ні яблука, і ні коржі з борошна дикого збіжжя. Я не знав досі, що це таке, але тепер знаю. Це пісня — і ніщо інше.
Жінка ще раз здвигнула плечима і взялася до роботи. Чоловік теж узявся до роботи, і йому здавалося, що він уже не думає про пісню.
Ввечері, лігши на постіль з теплих шкур, наш предок ніяк не міг заснути. Він перевертався з боку на бік і зітхав так голосно, що дитина прокинулась і заплакала. Тоді він затих і мовчки лежав, дивлячись у темряву.
І раптом він почув щось, чого не чув ніколи досі. Це був якийсь дивний стукіт, і він був повний голосів і звуків.
Наш предок довго міркував, що це може бути. Та нарешті він зрозумів — це стукотіло його власне серце.
Він навіть сів на постелі з подиву.
— Невже це і є пісня людини?
Він довго слухав.
Але ні — це була не пісня, хоч те, що діялося з серцем людини, нагадувало пісню.
В цьому було наче безліч пісень, ніби дрібні зернятка, з яких колись виросте колос.
Первісна людина слухала биття власного серця, аж поки втомлені очі її самі заплющились, і вона заснула.
А на другий день первісна людина пішла в ліс рубати крем'яною сокирою дерево, бо вона вже спалила увесь хмиз навколо і нічим було годувати вогонь.
Але коли вона рубонула сокирою по великому товстому стовбуру, раптом їй здалося, що удари нагадують те, що було вночі.
Отож людина стала уважно прислухатися до биття власного серця та до стукоту сокири.
Вона слухала і працювала. І в такт ударам сокири, в такт ударам власного серця казала сама до себе:
— Гей, швидше бий!
— Гей, швидше бий!
І раптом піднесена для удару сокира зупинилася в повітрі. Може, це й була пісня, пісня людини?
Первісна людина довго стояла в мовчанні і не зважувалась повторити того, що на мить здалося їй піснею.
Та потім вона знову спробувала повторити те, що казали їй сокира й серце.
— Гей, швидше бий!
— Гей, швидше бий!
— Бий, сокиро, в деревину!
Тепер уже не було сумніву. Бо раптом зашуміли, зашелестіли зелені хащі.
— Слухайте, слухайте, в людини є власна пісня! Це не пісня хащів, зелена і хмурна, і не пісня річки, створена із срібла й блакиті, ні, це — не схожа на Інші, пісня людини.
Вітер хутко промчав над галявиною і засвистів, зашумів:
— Слухайте, слухайте, людина має власну пісню! Це не пісня хащів, зелена і хмурна, не срібна і блакитна пісня річки, ні, це — зовсім інша, пісня людини.
І полинув по хащах шелест, і гомін, і свист. Зашаруділи дерева й кущі — і хутко всі дізнались, що в людини є власна пісня.
А людина стояла під деревом, і обличчя її дивно сяяло, бо власна пісня здавалася їй кращою над усі — кращою, ніж пісня хащів, і пісня річки, і пісня вітру — зовсім іншою, ніж вони.
— Тепер ти залишишся зі мною назавжди, — сказала вона своїй пісні. — Ти будеш зі мною, коли я буду смутний, і коли я буду втомлений, і коли буду лихий, і коли буду веселий.
Наш предок узяв сокиру на плече і повернувся в свою печеру. Обличчя його сяяло, як ніколи доти, бо в нього була вже своя власна пісня.
— Тобі сьогодні веселіше, ніж учора? — спитала жінка, побачивши радісне обличчя чоловіка.
— Так. От послухай. У мене є своя власна пісня.
І жінка стала слухати цю пісню, аж поки на очі їй набігли сльози, і вона стала коливатися в такт пісні. Їй здалося, що діється щось таке, чого вона не могла навіть висловити.
— Оце і є пісня, — мовив її чоловік. — Тепер вона на завжди залишиться з нами.
І справді, пісня більше не залишала людину. Вона лунала під час роботи, тоді легше було рубати дебелі стовбури, і переносити велике каміння, і копати землю. Вона супроводила мисливця, коли він ішов у хащі і коли плив човном по річці. І тоді йому легше було йти і легше вимахувати веслами.
Відтоді людина вже ніколи не почувала себе самотньою, і ніколи тиша не викликала в ній смутку, бо з нею завжди була пісня. Це була не пісня хащів, і не пісня річки, і не пісня вітру, яка на широких крилах линула над світом. Це була зовсім не схожа на них пісня людини, яка народилася з биття людського серця, з людської праці.