Іван БАГМУТ
ОПОВІДАННЯ

ШМАТОК ПИРОГА

Багато ялинок я бачив на своїм віку. Сьогодні,., слухаючи, як моя маленька внучка щебече про святкові іграшки, я згадав одну ялинку.
Мені було тоді шість, а може, сім років. Я був височенький на зріст і здавався старшим. Мої товариші заздрили мені, але мене це не тішило.
— Ти вже великий! — казала мати і загадувала колихати маленьку сестричку.
— Отакий бузівок, а грається з пісочком! — докірливо казав батько і посилав на город вибирати картоплю.
Я міг годинами гратися в піску, удаючи, що я полю, підгортаю і вибираю картоплю. Це мені ніколи не набридало. А коли мене примушували вибирати справжню картоплю, мені враз починала боліти спина. І переставала боліти тільки тоді, коли я знаходив велику картоплину з гулькою на кінці. Я встромляв у неї чотири палички, і картоплина перетворювалась на коняку. Потім з меншої картоплини робив лоша. Я іржав, басував, нокав, тпрукав і грібся в пухкій землі, аж поки покличе мати.
Якось узимку мене гукнула мати. Я сидів на печі і, уявляючи себе пароплавом, гудів і совався у гарячому просі, яке сушилося для пшона. Нема нічого кращого, як просо на печі. Краще за нього хіба тільки лляне насіння. Воно таке гладеньке, що здається навіть слизьким. Можна по шию заритися в нього, або насипати собі повну пазуху чи повен рукав, або просто пересипати його з руки на руку.
— А йди сюди, Миколко! — сказала мама.
«Знову колихати Нюрку»,— подумав я і, насупившись, зліз з печі.
Мама погладила мене по голові, і з моєї чуприни посипалось на долівку просо.
«Зараз буде мені!» — подумав я. Але мати не звернула на просо ніякої уваги.
— Сьогодні, синку, ми підемо з тобою в гості.
— У мене ж нема чобіт,— сказав я.
— Узуєш батькові. Я підмотаю тобі онучі, і підеш у батькових.
— Татові чоботи! Татові чоботи! — заспівав я і застрибав по хаті на одній нозі.
У тата були чоботи з блискучими халявами, а на передах — по зовсім новій латці. Я ніколи не взував їх. Коли мені треба було вийти надвір, я брав мамині черевики.
— Ходімо зараз у гості,— кажу я,— хай Василь і Сергій побачать мене у татових чоботах.
— Ні,— каже мама,— ми підемо ввечері. Та ти слухай, що я казатиму,— гримнула вона, і я притих.— Ми підемо до дядини Килини на ялинку. Тільки гляди, щоб ти мене там не осоромив.
— Як це осоромити?
— Дядина твоя багата, а ми бідні. У них власна крамниця, а твій батько ціле літо в наймах спину гне. Та хай дядина не думає, що ми перед нею упадаємо. Ми хоч і бідні, а багачам не вклонимось.
Я не дуже розумів, що казала мама, але слухав уважно.
Отож як поставлять на стіл щось смачне, то ти не накидайся, наче три дні не їв. Дядина припрошуватиме: «Бери, Миколко, м'ясця»,— а ти відповідай: «Дякую, дядино, я не голодний». Вона вдруге скаже: «Бери, Миколко, не соромся»,— а ти їй знову: «Дякую, я не соромлюсь, мені просто їсти не хочеться». А як покладе вона сама тобі шматочок, отоді їж, та не поспішаючи. Всього не доїдай, а трішки залиши на тарілці.
— А як трішки? — питаю.— Скільки?
— Та  скільки! — розсердилася мама.— Ну, хоч з  наперсток.
— А борщ як? Хіба ж я вгадаю, чи буде там з наперсток?
— От дурненький! З ложку залиши.
«Ага,— думаю,— м'яса з наперсток, а борщу з ложку».
— Як з'їси те, що тобі поклали, дядина скаже: «Бери ще шматочок»,— а ти гляди мені, щоб не брав, і відповідай: «Дякую, дядино, не можу більше, через силу не можу». А подадуть нову страву — пиріжки чи-ще там щось, сам не бери, а жди, поки покладуть тобі. З'їси і більше не бери. Витерпиш отак, як я кажу? — питає мама.
У мене аж слина покотилася від згадки про м'ясо та про пиріжки, але я згоджуюсь:
— Витерплю,— кажу,— а пирога теж з наперсток залишити?
Мати усміхнулась:
— Та їж уже весь.
— А тато хіба не піде в гості?
— Ні, тато не піде,— каже мама.
— А чому тато не піде? Хіба він не хоче пиріжків та м'яса?
— Хоче чи не хоче — то не твоє діло. Дядина та її чоловік — крамарі. Вони людей обдурюють. А твій батько чесно свій хліб заробляє. Торік твій батько прилюдно назвав їх здирцями і тепер не хоче йти в гості до багатія. Він не з таких, щоб уклонятися перед багатіями. І я б не пішла, та лихо заставляє. Борошно кінчається, а де позичиш, як не в Килини? Не піди
в гості — образиться і не дасть.
«Ну і добре,— думаю собі,— у яких же чоботах я пішов би, коли б батько не залишився дома?»
Дочекалися вечора. Мати обмотала мені ноги замість онучі лантухом і натягла чоботи.
— Не кожен ходить у таких чоботах! — кажу я з гордістю і, поважно ступаючи, іду через усю хату.
— Ні, не кожен,— глухо промовив батько і відвернувся на ліжку обличчям до стіни.
— Петрик трісне з заздрощів, коли побачить мене у цих чоботах,— ділюсь я думкою з батьком (у дядини був син Петрик, мій одноліток).— Вони хоч і багаті, а ми зате в чоботах!
Батько мовчить, відвернувшись до стіни, а мама чогось так жалісливо подивилась на мене і почала швидко збиратися.
Вона  зав'язала мені голову великою хусткою, і  ми вийшли.
Сусідський Василь побачив мене в чоботах і став сміятися від заздрощів:
— Ото ще опудало! Навіщо ти взув два чоботи? Ти і в один увесь уліз би!
А я дивлюсь на нього і слухаю, як чоботи «рип-рип, рип-рип...».
— Опудало! — гукає Василь.— Батькові чоботи взув!  Еле-ле! А я виміряв його спокійним поглядом і кажу:
— Слухай: «рип-рип!..» Слухай: «рип-рип!..»
Він тоді перестав сміятися і стиха повторює за мною: «Рип-рип... рип-рип!»  А то зовсім, може, і не чоботи рипіли, а сніг під ними. А дурний Василь дивився на мене, аж поки ми з мамою не повернули на другу вулицю.
У дядини, як тільки ми зайшли, так усі і задивилися на мої чоботи. А дядина — худа та чорна, очі лихі — глянула на мене, похитала головою та й каже:
— Бідна дитина!
— Нічого собі, бідна,— сміюсь я,— у таких чоботах! Вони ж риплять!
— Іди грайся з Петриком, іди,— сказала швидко мама і підштовхнула мене за Петриком у другу кімнату, а там — ялинка.
Петрик підійшов до мене близько, помірявся, а потім відійшов, оглянув мене всього і, закопиливши губу, каже:
— Ну то й що! Хоч ти і вищий, так я товщий!
Мені стало смішно.
— Хе-хе-хе!; — кажу я.— Он у Пилипів, у тих, що млин, кабан ще товщий за тебе.
Петрикові нічого казати. Він підійшов до ялинки і роздивляється на іграшки. А на ній золоті та срібні горіхи, зліплені з пряників коники, ведмеді, зайці. А свічки! Червоні, жовті, сині, зелені!  І всі горять. Аж в очах мерехтить від блиску.
Петрик зиркнув на мене і питає:
— Гарна ялинка?
Я здвигнув плечима і кажу:
— У нас дома краща.
— У вас? Ялинка? — і сміється так огидно, що аж ударити його хочеться. Але мама наказала мені бути чемним.
— У нас,— кажу,— ялинка в книжці. Тато мені купив он яку книжку,— і я показав руками, яка в нас велика книжка.— Ти б побачив, яка там намальована ялинка. На ній пароплав висить. А де ж у вас пароплав? Ну, покажи, де пароплав?
Він скрививсь і мимрить крізь зуби:
— Книжки купують, а самі картоплею давляться.
Я розсердився і відповідаю:
— Ми хоч і бідні, а багатіям не кланяємось! Схочемо — книжку купимо, схочемо — картоплю їмо... Що схочемо — те й робимо! — і показав йому язик.
Він мені теж язик показав. Я як замірюсь на нього кулаком, коли дядина кричить крізь двері:
— Дітки, ідіть вечеряти.
Мене посадили коло Петрика, а маму аж на другий край столу.   Я  сиджу  і  пригадую:   «Борщу — ложку,   м'яса — наперсток, пиріг весь можна з'їсти». А з кухні так пахне, що мені аж у животі все перевертається.
Поставили спершу не борщ, а локшину. Я дивлюсь на маму і не знаю, чи залишати з ложку, чи ні. Про локшину ж нічого не казали. Якби ми з мамою поруч сиділи, я б спитав. А так незручно. Поїв я локшину і залишив ложок зо дві.
— Насипай ще, Миколко,— припрошує дядина.
— Дякую,— кажу,— дядино, я вже наївся.
Потім подали смажене порося,— я теж зробив усе, як казала мама. А Петрик наминає, ніби три дні не їв.
— Ти не соромся, Миколко, бери ще,— припрошує дядина.
— Спасибі, дядино, я не голодний,— а в самого слина так і котиться.
Мама поглядає на мене і тільки всміхається.
Нарешті подали пиріг. Я такого не тільки не їв, а навіть не бачив ніколи. Солодкий, начинка з варення, а в роті так і тане. Я незчувся, як з'їв покладений мені шматок, а на столі ще половина пирога.
— Бери пирога, Миколко, бери,— каже дядина, а того нема, щоб самій покласти.
А мама дивиться на мене сумно-сумно.
«Ні,— думаю,— не  осоромлю матері»,— і відповідаю:
— Дякую, дядино, чогось мені їсти не хочеться.
Дядина відвернулась до інших гостей, а я від пирога очей не відведу. Петрик уже четвертий шматок наминає, плямкає, мов та свиня. Щоб не спокушатись, став я дивитись під стіл. Там кішка мурчить. Я поглядаю на кішку, а про пиріг не можу забути. Кішка поклала мені на коліна лапки і нявкає — мабуть, теж голодна. Зиркнув знову на стіл. Хоч би швидше доїдали отого пирога! Так ні! Всі вже понаїдалися, а на блюді ще аж три великі шматки лишились.  І так близько від мене. Я собі й думаю:
«Мене ж дядина просила взяти ще шматочок. Раз просила, то чому не взяти? Щоб мама не сердилась, я з'їм півшматка, а половину залишу на тарілці».
Мама в цей час повернулась до жінки, що біля неї сиділа, і так захопилась розмовою, що на мене і не дивиться.
«Візьму!» —вирішую я і простягаю руку до пирога.
Зирк — аж мама дивиться в мій бік. У мене похолонуло на серці. Але рука вже простягнута. Тепер її не відсмикнеш непомітно назад. Мені враз перехотілося їсти. В цю мить я віддав би і пиріг, і порося, і ялинку, аби тільки моя рука лежала на коліні, а не була простягнута до того пирога.
«Осоромив! Осоромив матір!»
Тепер я зрозумів, що таке сором. Що ж мені робити? Відсмикнути назад руку — це ще більше осоромитись. Дядина побачила це, усміхнулась глузливо і таким солодким голосом каже:
— Он бач, ти боїшся брати, а я думала, ти й справді не голодний. Бери, бери, не бійся! — і глянула на маму зневажливо. Мама почервоніла й очі опустила. Тоді я кажу:
— Ні, я їсти не хочу. Це я хотів дати кішці, а то вона голодна. Можна, дядино, дати кішці?
У дядини обличчя враз змінилося, і вона перестала усміхатися.
— Ну й дурний! — каже вже сердито.— Хіба кішки їдять солодке?
— Наша,— кажу,— їсть. То можна?
Мама ніби повеселішала.
— Миколко,— каже вона докірливо,— хіба ж можна отакий пиріг переводити на кішку?
Всі за столом замовкли, а дядина аж зблідла від злості. Тоді Петрик простяг руку, схопив пиріг і дав кішці, а вона стала їсти.
— Їсть! — гукнув   Петрик.— Дивіться!   Кішка   солодке   їсть!
— У нас не тільки кішка, а й кошенята їдять,— кажу я зневажливо.— Тільки треба з варення кісточки виймати, бо кошеня може вдавитися.
А насправді у нас варення ніколи і не бувало.
Я глянув на маму, а вона дивиться на мене такими сумними і водночас ласкавими очима, і раптом сльоза в неї — кап...
Коли ми, зібравшись додому, вийшли в сіни, я почув, як дядина сказала:
— Такий харцизяка росте, як і його батько. Не мине тюрми!
Дома я спитав у тата:
— Хіба за те, що годують кішок солодким пирогом, садять у тюрму?
— А хіба що? — сміється батько.
Мама розповіла про все таткові, тоді він схопив мене на руки, притиснув до грудей і став цілувати:
— Молодець, синку! Не міняй на солодкий пиріг свою гідність. Потерпи, буде і на нашій вулиці свято!

ЗЛИДНІ
Вустимко сидить біля загати  у рові під вербами і дражниться з зозулею.
— Ку-ку! — чутно з густого гілля.
— Поцілуй слинявого Луку! — відповідає їй Вустимко.
— Ку-ку! — знову каже зозуля.
— Поцілуй слинявого Луку! — зразу ж  повторює  Вустимко. Хлопчикові хочеться, щоб його було зверху, але зозуля кує та й кує, і Вустимко відповів їй, мабуть, разів із сорок. Та сьогодні він може хоч і до вечора отак розмовляти з нею. Сьогодні Вустимка ніхто не примусить робити. Батько вже з тиждень як косить у поміщика сіно і навіть увечері не приходить додому. Мама — на поденщині у сусідів. А Галі, своєї старшої сестри,. Вустимко, по-перше, не боїться, а, по-друге,— їй нема коли шукати його. Вона повинна і обід зварити, і вівцю припнути на городі, щоб паслася, і маленького Гриця заколихати, а Галі тільки тринадцять років.
— Ку-ку! — лунає десь угорі.
Хлопчик не встигає відповісти, як чує голос сестри:
— Вустимку! Де ти?
Еге! Він не такий дурний, щоб отак відразу і відгукнутися. Він почекає, поки Галя не скаже, навіщо вона його кличе.
— Вустимку! Снідати!
О, снідати він завжди готовий. Вустимко враз забуває про-зозулю і, підібравши довгу сорочку (йому ще тільки шість років, і він ходить без штанів), біжить до хати.
Галя зустрічає його на порозі і насамперед хоче витерти йому носа. Вустимко виривається. І що то за звичка у дорослих витирати йому носа!
Дідусь уже сидить на маленькому стільчику перед низьким столиком.  Вустимко і  Галя сідають просто на долівку.
Картопля смачно парує в казані посеред столика, але Вустимко знає, що поки дідусь не почне їсти, нічого зі столу брати не можна. Він не зводить очей з однієї картоплини, яка так розкипіла, що з неї облізла майже вся шкірка. Біла середина картоплини аж виблискує смачними кришталиками. Що, як саме її візьме дідусь? Вустимко стежить, затаївши дух, за дідовою рукою.
Але старий бере іншу картоплину.
Вустимко з радістю захоплює свою здобич і, обпікаючи пальці, чистить. Хлопчик вмочає картоплину в сіль і запихає її в рот. Але вона така гаряча, що на очах у нього виступають сльози. Вустимко перевертає її в роті язиком, шумно втягає в себе повітря і нарешті таки ковтає.
— Ну й гаряче! — каже він, віддихнувши.
— Студи, дураче, під носом вітер є! — усміхається дідусь. Галя сміється, дід сміється, і Вустимко сміється.
«Ну,  таке  скажуть  дідусь!» — думає  хлопчик  і  запитує:
— Де ж там той вітер?
— А в роті. Подмеш ротом, от тобі й вітер, — пояснює Галя. Дід   оглядається  на  мисник  і  несміливо  питає   в   Галі:
— Олійки немає?
— Нема, дідусю,— зітхає Галя.
Поївши, Вустимко прожогом вибігає з хати і біжить у верби закінчити розмову з зозулею. Але вона вже полетіла. Хлопчик вибігає на шлях. З сусідськими Сашком і Омельком він робить хатки з піску. Коли це обридає, хлопці йдуть до глинища, що викопане в кінці садиби у Омелькових батьків. Глинище глибоке, а на дні жаби. Вустимкові стає страшно від думки, що туди можна впасти.
Хлопці шпурляють грудки сухої глини на жаб, аж поки ті не ховаються. Потім знаходять по лозині і граються в коней. Вони вибігають на шлях і, намагаючись якомога більше здіймати куряви, з іржанням гасають по дорозі.
По обіді Вустимко згадує, що скучив за мамою. Він біжить до Мичаків. Це через дві хати. Там мама на поденщині, маже повітку.
Вустимко спиняється біля воріт. Собака прив'язаний! Можна зайти.
Мати і ще кілька жінок мажуть. Вустимкові теж хочеться мазати. Він бере кавалок глини, але мати суворо кричить на нього, і він біжить до Мичаків у хату. Лука, той самий слинявий Лука, що ним він дражнився з зозулею, зараз, мабуть, у хаті, бо в дворі його ніде не видно.
Хлопчик  спиняється біля  порога.   Мичаки  саме обідають.
На чільному місці сидить дід Лука, весь висохлий, з сивою, аж пожовклою, бородою, із запалими очима, як у святого на образі в церкві. Біля нього дорослі сини. Старший, Оникій, вже теж з сивиною, тільки він товстий, а не худий, як дід. Далі сидять невістки, внуки. Серед них і малий Лука.
Тітка Ганна, Оникієва жінка, кидав на Вустимка погляд і зразу ж відводить недобрі очі.
— За старцями спокійно не пообідаєш,— шипить вона.
Вустимко  не розуміє,  до  чого  ці слова.   Він  озирається.  Ні в хаті, ні надворі немає жодного старця.
Кликати зараз Луку ніяково, і Вустимко дивиться на стіл. Бач, пшеничний хліб! Та чого ж їм не їсти пшеничного, як у них свій млин. І не тільки млин, а й машина! Вустимків татко молотить снопи ціпом, а Мичаки — паровою машиною! А соломи скільки! Навіть загату з соломи зробили.
Тітка Ганна витягає з печі казан, насипає в полумиски юшку і ставить на стіл.
Оникій перший набирає ложку, бере в рот, але раптом весь червоніє, на очах його показуються сльози. Він випльовує юшку і лається.
— Тобі б пропало! Яке ж гаряче!
Вустимкові стає весело.
— Студи, дураче! Під носом вітер є! — повторює він дідусеву приказку і заливається реготом, сподіваючись, що за ним засміються всі.
Але ніхто не сміється. Тільки малий Лука чмихнув і враз замовк, діставши стусана від матері.
Обличчя товстого Оникія наливається кров'ю. Він спиняє на Вустимкові важкий погляд і хрипло каже:
— Щеня! Ти на кого сказав так?
Вустимкові незрозуміло, чого на нього розсердився дядько Оникій. І дід Лука, і тітка Ганна, і всі за столом дивляться на нього вороже. Тільки наймолодша невістка — тітка Лукія — нахилилася, щоб приховати посмішку.
— Яке коріння, таке й насіння,— каже Ганна.— Скажу Марії, нехай відлупцює.
— Ага, ага,— гугнявить старий Лука.— Та нехай так відлупцює, щоб аж шкіра порепалась. Вчити треба... Прости господи...
— Геть з хати, щеня! — гримає Оникій. Слинявий Лука голосно регоче.  Та на цей раз мати не дає  йому стусана.
Вустимко розгубився. Що ж він сказав такого? За що його виганяють з хати?
В цей час Ганна встає ніби до печі і несподівано хапає Вустимка за вухо. Не пам'ятаючи себе від переляку, хлопчик виривається і щосили тікає з хати. Він підбігає до матері і ховається за неї, вчепившись в її спідницю.
— Чого ти? — стурбовано питає мати. Але розгнівана Ганна вже тут.
— Розпустила свого шибеника! — репетує вона.— Оникій тобі заробити дає, а оцей голуцванок йому дурня завдає! У власній хаті хазяїна ображають! Дурнем обізвав хазяїна! Де ж це видано — дурнем обізвати хазяїна в його хаті! Карай! Карай його! При мені карай!
Вустимко якусь мить вагається — тікати від матері чи триматися її. Ні, мати не дасть в обиду, і вія ще міцніше притискається до неї.
— Карай! — як навіжена верещить Ганна.— Щоб шкіра порепалась!
Мати брудними, вимазаними в глину руками ловить Вустим-ка за плечі, а коли він пробує вирватися, хапає його за голову. Вустимко випльовує глину з рота, починає плакати. Але мати не зважає. Вона задирає йому сорочку, і лункі удари сиплються Вустимкові на спину.
Ось як оборонила його мати! А він же шукав у неї захисту від сердитих Мичаків... Образа закипіла на матір. Удари ляскають один за одним, але Вустимко не відчуває болю, таке обурення в нього проти матері, проти Ганни, проти всіх Мичаків. Хіба він хотів когось образити?  За що його б'є мати?
Мазальниці стоять мовчки, потупивши очі в землю. Ніхто не скаже й слова за хлопчика. А Ганна все репетує:
— Карай! Карай!
З хати вибігає слинявий Лука і, побачивши, що Вустимка б'ють, регочеться і, пританцьовуючи, виспівує:

Раз, два, три, чотири.
Прив'язали до драбини,
І сорочку зняли,
Й прочуханки дали!


Вустимко не витримує знущання. Він Вигинається і кусає матір за руку. Та, скрикнувши, відсмикує руку, а Вустимко виривається і стрімголов тікає з двору.
Не спиняючись, він біжить вулицею додому і ховається в садку. Спина вся горить. Він обережно торкається її пальцем. Ні, шкіра не порепалася. Тепер він починає плакати. Від болю, від образи, від несправедливості.
Довго Вустимко лежить у густому вишняку і беззвучно ридає.
Поступово спина перестає боліти. Хлопчик глибоко зітхає, але всередині все в нього кипить. Він мріє про те, як виросте великим і помститься за все, за все... Він турне Мичаків у глинище до жаб. Всіх: і Оникія, і Ганну, і слинявого Луку. Вустимко уявляє, як жаби вчепляться в огидні обличчя ворогів і як ті почнуть сохнути, сохнути і повмирають...
Матері він теж не забуде образи. Він сидітиме тут до ранку, простудиться і вмре. Нехай тоді мати поплаче!
Кілька разів його гукає Галя, але Вустимко мовчить. Він тільки переходить з вишняка під верби і ховається в густих заростях.
Увечері повертається мати. Вустимкові видно з своєї схованки, як вона розповідає щось Галі, дідусеві, і вони починають гукати Вустимка, але він мовчить. Мати годує Гриця, заганяє в кошару ягницю. У неї стурбоване обличчя, і Вустимко відчуває насолоду. Ага! Пошукайте тепер його! Ні, він сидітиме тут не тільки цю ніч, а й завтра!
Вправившись, мати теж починає гукати. Вона шукає в садку, заглядає в колодязь.
Коли зовсім смеркається, Вустимко вже не бачить, що робить мама, а тільки чує її стурбований голос:
— Вустимку! Де ти? Вустимку!
— Вустимку! — гукають дідусь і Галя.
Потім їхні голоси стихають. Хлопчик сидить у вербах і мріє про той час, коли він виросте великим. Раптом він чує, як щось шерехтить біля нього. Вустимко злякано підстрибує на місці і торкається ногою чогось холодного, слизького.
— Жаба!
Він кидається від верб і біжить до хати. Надворі вже зовсім темно. В хаті не світиться — немає гасу, але двері відчинені. На порозі сидить дідусь і,  кашляючи,  розмовляє  сам з  собою:
— Ну, навіщо його бити?.. Воно ж дурне... Хіба ж воно розуміє?
Вустимко ховається за причілком. Отут він стоятиме до ранку.
Але жаби стрибають попід стіною, і йому стає моторошно. Він наближається до вугла і зненацька відчуває, як у темряві чиясь рука хапає його за сорочку. Він не встигає вирватись і тільки втягає голову в плечі, чекаючи, що його знову битимуть за те, що він не озвався.
Та мати не б'є його. Вона обнімає хлопчика і шорсткою рукою гладить йому обличчя.
— Моє нещасне,— тихо промовила мама, і Вустимко відчуває, як йому на голову капають сльози. Вся злість на маму враз проходить. Він пригортається до неї і глибоко-глибоко зітхає.
— Не я тебе била, злидні тебе били,— плаче мати і притуляється мокрою щокою до його обличчя.
Вустимкові це не зовсім зрозуміло. Як же так? Мама ж била сама, а каже, що злидні... Потім він догадується: мати не хотіла бити,  а Мичаки напустили на неї злиднів, і вона  тоді побила.
— Ходімо в хату,— каже мати лагідно і бере його, великого, на руки.
Вустимкові стає так гарно на серці. Він обнімає маму за шию і каже:
— Не плачте, мамо! Я як виросту, так ми з татком дамо! І злидням і Мичакам!

НЕ РАНО!
Волосний соцький дід Портянка скликав людей на сход. Звичайно він, швидко чимчикуючи вулицею, вигукував на ходу два слова: «На сход! На сход!» — але сьогодні він спинявся біля кожного двору, гупав кийком у ворота, а де їх не було — об стовпи на місці воріт, і додавав:
— Наказано негайно всім від п'ятнадцяти до шістдесяти п'яти років на сход, крім жінок!
Біля вчителевої хати соцький затримався довше, а побачивши у дворі вчителевого Юрка, розширив оголошення додатковою фразою:
— Наказано, щоб іскренно йшли!  Іскренно скликають.
Хлопець знав дідову схильність до чужих слів і іншого разу
не втримався б, щоб не посміятися з цього, але сьогодні його вразило інше. Адже йому майже п'ятнадцять років, виходить, що і його кличуть на сход! Не будуть же там перевіряти — п'ятнадцять йому років чи чотирнадцять років і сім місяців. Хлопець зашарівся від гордості. Викликають на сход! Як дорослого! Він, Юрко, дорослий!
— Діду, а як же це іскренно? — весело спитав він.
— Так наказали: іскренно і все! Що ж ти, вчений, а не розумієш — швидко, значить, враз, іскренно! — і потім тихо промовив: — Ярманців, солдатів наїхало повне село. Біля церкви — аж захрясло. Скажи татові.
Старий пішов далі, вигукуючи: «На сход! На сход!» — а Юрко стояв коло воріт, схвильований несподіванкою. Треба, звичайно, йти. Батько міг би не дозволити, але він ще вчора звечора поїхав на ярмарок, а матері досить сказати, що вій іде на сход. Та навіть можна і не говорити, щоб не було зайвих балачок і умовлянь.
Він побіг до хати, надів кашкет і, побачивши стурбованість матері, хотів непомітно вислизнути з кімнати, та мати, видно, почула вигуки соцького.
— Ну, чого тобі йти? — сказала вона благально.— Час зараз такий неспокійний... Послухайся матері... Рано тобі політикою займатися.
— Ну, от! — незадоволено відповів Юрко.— Рано! І ви, й тато: рано та рано. А інші хлопці, такі, як і я, а вже в партіях... Що ж тут такого страшного — піти на сход! Хіба це політика? Адже кличуть...
Мати притишила голос, хоч у хаті нікого не було, крім них двох, і таємниче промовила:
— Сьогодні німецькі солдати приїдуть у село. Чого тобі йти?
Юрко здивувався: мати вже знала про те, про що дід соцький розповів як про новину.
— А звідки ви знаєте про німців? — спитав він, непомітно наближаючись до дверей.
— Краще б не знати,— зітхнула мати і знову почала умовляти: — Тобі вчитися треба, а не про політику думати. Та й батько сердитиметься, як дізнається, що ти ходив...
— Ну, от ще! — насупився хлопець і відчинив двері.— Нічого не буде... Кличуть же...— і, спроквола переступивши поріг, швидко зачинив двері і побіг геть.
Городами він вийшов на головну вулицю. Вона була майже порожня, лише поодинокі селяни помалу і невесело чвалали в напрямку до волосного правління та з-за тинів то тут, то там визирали і зразу ж ховалися голови жінок, що, мабуть, хотіли довідатися — йдуть чи не йдуть люди на сход. І тут Юрка вперше кольнуло питання — а навіщо скликають сход? А за цим постало друге — чого йому, Юркові, треба було йти на цей сход? Зрадів, що кличуть, як дорослого? Але хто кличе?
Він притишив ходу, та за чверть години був уже в центрі села. Проходячи повз телефонний стовп, він побачив великий аркуш білого паперу, прибитий гвіздочками, і прочитав:

«Оголошується для загального відома, що з 29 квітня 1918 року вся влада на Україні належить ясновельможному пану гетьману.
Германське військове командування».


Юрко іронічно усміхнувся: «Тріумф незалежності! Влада!..» А ось і справжня влада. Рота німецьких солдатів щільною купою відпочивала біля поставлених у козла гвинтівок, поряд стояли дві гармати з зарядними ящиками на колесах, на флангах стирчали вгору дула кулеметів. Раптом він усвідомив, що це не просто німецькі солдати, а карний загін. В тривожному настрої, викликаному і присутністю окупантів, і тим, що не послухався матері, і ще якимсь незрозумілим почуттям, приводом до якого послужило те, що мати знала про прибуття німців ще тоді, коли ніхто не знав, він приєднався до гурту селян, які першими прийшли на сход.
На нього ніхто не звернув уваги. Натовп з цікавістю стежив за Петром Дракавиченком, котрий прийшов на сход добре хильнувши і тепер палав бажанням побалакати з німецьким солдатом.
— Я єсть фейєрверкер! — бив він себе в груди.— Ти єсть фейєрверкер! — і показував пальцем на німецького артилериста.— Зрозумів? Ферштей?
Офіцерів тут не було, вони, очевидно, пішли до волосного правління, і німець усміхався:
— Я! Я!
— Так, так! Ти і я єсть фейєрверкери! А він,— Петро, рего-чучи, показав на Гелду, хазяїна крамниці і власника сотні десятин землі,— а він єсть буржуй! Ферштей?
Люди стримано засміялись, німці теж усміхались, а артилерист, повторюючи своє «Я! Я!» помаленьку відпихав Петра, який хотів обняти його і сперся об гармату.
— Ти єсть фейєрверкер, я єсть фейєрверкер, а він єсть буржуй. А в буржуя єсть товста холка! —і Петро, регочучи, поплескав Гелду по товстих старанно виголених в'язах, що випирали над коміром чорного святкового піджака.
Гелда відчував себе, очевидно, ніяково.
— Набрався, то сидів би краще дома,— сказав він, скидаючи Дракавиченкову руку із своєї шиї.
— Дома? Я єсть фейєрверкер, а ти хто? Ти єсть буржуй! І хоч ти покликав у село німців, а я на твоїй холці буду їздити! — і він знову поляскав куркуля по шиї.
— Хто їх кликав? Вони самі прийшли,— промовив Гелда, вовкувато озираючись.
— Хе-хе-хе! — зареготав Петро. — Фейєрверкер все знає! Я знаю, хто привів німців! Він єсть буржуй і привів німців! — повернувся Петро до артилериста.— А ти єсть фейєрверкер! Так?
Той усміхаючись кивав головою, а селяни похмуро поглядали на Гелду.
— Ти чого розпатякався, дурний? — розсердився куркуль.— Ти думай, дурню, що верзеш!
— Еге ж, я дурний, а ти розумний. У тебе розуму, як у сучки бліх, а от німців покликав по-дурному,— і п'яний Дракавиченко знову зареготав.
— Гляди, щоб не довелось пошкодувати за свої слова,— нервуючи, промовив Гелда.
— Кого ти лякаєш? Фейєрверкера? Ти вже краще помалкуй, бо німці побудуть та й поїдуть, а ми залишимось тут і спитаємо тебе: а хто німців кликав? Ха-ха-ха! — І Петро знову потягся до Гелдиної шиї.— От холка!
Люди вже не сміялися. Гелда уважним оком зиркав по натовпу, і всі понахиляли голови, тільки Петро, звертаючись то до Гелди, то до німця-артилериста, вигукував:
— Ми єсть фейєрверкери! Нас не залякаєш! Ферштей? А він думає, що от німці прийшли і всіх комітетчиків виловлять, а вони ще вчора звечора на ярмарок поїхали! Ха-ха-ха!.. Ферштей? — він уже і до Гелди звертався по-німецькому.— Ферштей? А як німці поїдуть, то комітетчики повернуться і візьмуть тебе за... — Петро зареготав і всім тулубом навалився на Гелду, намагаючись схопити його за в'язи,— і візьмуть тебе... Ха-ха-ха... За холку!..
Юрко зрозумів тепер, чому мати так просила його не йти на сход і чому вона знала про прихід карного загону. Значить, он чого батько поїхав на ярмарок. Куди він поїхав? У Ливенську, в Китайгород чи аж у Козельщину? Ярмарки в ці останні тижні петрівки, перед жнивами, відбувалися в усіх великих селах і містечках. Але дома ніхто не сказав, куди саме поїхав батько. І насамперед приховали це від Юрка, бо йому рано займатися політикою... Йому треба вчитися...
А чого, власне, батькові треба було тікати? Так, він був заступником голови волосної Ради, але його яс обрали! Він не сам же пішов?..
Люди помалу сходились, і натовп на майдані збільшувався. Сонце вже підбилося височенько, як на пізнє снідання, але ще не пекло, і душно було тільки біля Петра Дракавиченка, де люди юрмились, щоб послухати його балачку.
В цей час на ґанок волосного правління вийшло кілька німецьких і один гетьманський офіцер. Німець-артилерист з вигуком «Цурюк! Цурюк!» швидко відіпхнув Петра від себе. Решта солдатів поставала на ноги, і селяни, що стояли майже біля самого загону, враз відкотилися на середину майдану. Хтось потяг Дракавиченка в гущу, і якийсь час було чутно його ображений голос: «Ти кого пхаєш? Фейєрверкера?» — але скоро і він загубився в людському гомоні.
Юрко побачив кількох знайомих — Трохима, учня вчительської семінарії, старшого від нього років на два, літнього вчителя Луку Федоровича, в якого Юрко вчився до ьступу в гімназію, ще двох вчителів та відомих на все село діда Шмалія, який співав на криласі тенором, і діда Галія, що співав басом.
Юрко привітався з учителем і підійшов до семінариста.
— Що тут буде? — спитав він тривожно.
— Побачимо,— байдуже здвигнув плечима той.
Юрко спитав про інших двох учнів семінарії.
— На ярмарку,— засміявся Трохим. Він був тихий і покірливий хлопець. Його участь у громадському житті не йшла далі суф-льорства в драмгуртку. А ті семінаристи, що «поїхали на ярмарок», виступали і на мітингах, і допомагали в земельному комітеті.
— А твій батько теж, мабуть, поїхав на ярмарок? — спитав Трохим, допитливо поглядаючи на Юрка. — Як ти не побоявся прийти? А що, як вони не подивляться, що ти гімназист?
З усього села в середніх школах вчилося шестеро, а з цих шести в гімназії вчився єдиний Юрко. І хоч у своєму класі, де з сорока учнів тридцять п'ять були діти поміщиків або міської буржуазії, Юркові весь час давали відчути його соціальний стан, тут, у своєму селі, серед селянських дітей, він був учнем привілейованого учбового закладу.
— А за що? — спитав він.
— Спитай їх,— і Трохим кивнув на ґанок.
Звідти сходив молодий, років двадцяти п'яти, офіцер в чині хорунжого, в сивій смушевій шапці з довгим синім шликом, з шаблею біля пояса. Помахуючи стеком, він наблизився до сходу і сердито крикнув:
— Чому так довго збираються? Я призначив сход на десять годин, а зараз половина одинадцятої!
До нього підбіг волосний писар і злякано щось промовив.
— Вистроїти в два ряди! — наказав гетьманець, і натовп почав лаштуватися, розтягаючись у довгу стрічку.
— Де староста? — гаркнув на писаря хорунжий.
— Ваша вельможність, ви ж його самі послали скликати людей на сход,— з переляку приставивши руку до непокритої голови, відповів писар.
— Ти! Руку до пустої голови не прикладають! Де староста, питаю?
Писар розгублено мовчав і тільки блимав очима. Хорунжий повернувся до сходу.
— Ей, ви! Вівці! — гаркнув він.— Я що сказав? Швидко, в два ряди!
В цю мить з'явився волосний староста — середняк, літній чоловік, з коротко підстриженим сивим волоссям і правильними рисами обличчя. Він часто читав у церкві апостола, і Юрко уявляв апостолів схожими на цього селянина. Старосту шанували на селі, а обрали його на цю посаду тепер, за гетьманської влади, як людину до політики байдужу, що, на думку виборців, гарантувало йому особисту безпеку в сьогоднішній гострій політичній боротьбі.
— Де мужики? На яку годину я призначив сход? — вигукнув офіцер назустріч старості.— Хіба це сход? Тисяча дворів, а зібралося триста чоловік?
Спітнілий від швидкої ходи староста спинився перед офіцером.
— Сам оббіг дві вулиці,— захекавшись, повідомив староста.— Нікого нема дома...
— Нікого нема дома...— перекривив старого хорунжий і раптом змахнув стеком і вдарив старосту по сивій голові.— А руки! Руки як держиш! — і, продовжуючи стукати старого стеком по голові, приказував у такт ударам: — По швах! По швах! По швах!
Селяни завмерли, спостерігаючи небачену образу старому чоловікові.
Хорунжий повернувся до німецького офіцера. Враз прозвучала команда німецькою мовою, і карний загін, брязкаючи зброєю, вишикувався навскоси від селян.
Гетьманець вихопив шаблю з піхов і змахнув блискучим клинком у повітрі. Настала така тиша, що стало чутно цвірінчання горобців на кленах за церковною оградою.
— Духівництво, інтелігенція і землевласники, прошу вийти,— звернувся він до сходу і показав рукою на паркан біля волосного правління, куди належало вийти.
Відділилися від сходу і поважно покрокували два попи, Гел-да, ще чотири куркулі, вчитель, призначений на посаду вже після встановлення гетьманської влади, почтмейстер, колишній урядник, який, очевидно, вважав себе інтелігентом, бо ні до духівництва, ні до землевласників не належав...
Юрко стривожився. Чи виходити йому? Батько — вчитель, отже, інтелігент, сам Юрко має вже освіту вищу за батькову...
Що робити? Вагаючись, він спостерігав невеличку купку, що стояла окремо від сходу в тіні берестків під парканом, і чекав, хто вийде ще. Але Лука Федорович і інші два сільські вчителі, що були присутні, не виходили. І тут Юрко усвідомив, що кинути зараз сход — це не просто вийти з лав, а поставити себе окремо від селян, коли не проти.
Гелда, усміхаючись, щось говорив до попа, але решта куркулів почувала себе ніяково, як і почтмейстер, що весь час оглядався на всі боки, наче питався: «Куди я потрапив?»
Гетьманець знову змахнув шаблею, і клинок зловісно заблищав на сонці.
— Хто ви? — вигукнув хорунжий до сходу.
Люди мовчали.
— Хто ви, я вас питаю?..— і він, як батогом в обличчя, обпік збори брудною лайкою.
Сход закам'янів від нечуваного неподобства. Це було однаково, коли б хто вилаявся отак в хаті при матері і при дітях.
Огидна, брудна лайка прилюдно, на зборах злякала Юрка. Йому враз стало тоскно, він увесь внутрішньо знітився і тепер щиро пошкодував, що не послухався матері.
— Ми  чесні  люди,— почувся  чийсь  несміливий  голос.
— Ви чесні? Га-га-га...— зареготав хорунжий.— Ви чесні, як...— і він додав брудне порівняння.— Ви люди? Ні, ви—вівці! Ви думали — скинули царя, і він уже не повернеться? Вівці! Думали — забрали панську землю, і нічого вам за це не буде? Вівці ви! Ви думали — обрали раду депутатів і це буде навічно? Ні-і-і...— і він підкріпив своє твердження брудною лайкою.— Гетьман вам покаже! Все повернете! І землю, і худобу, і реманент, і роялі, і останню трісочку з панської економії. Все! А нічим буде повертати, шкуру здеру! Шку-у-у-ру-у-у!..— Він оскаженів і, рубаючи повітря блискотливою шаблею, повторював: — Шку-у-ррру-у-у!.. Шку-у-уррру-уу!..
Він витяг з кишені аркушик паперу, глянув у нього і гаркнув:
— Іван Жигилій! Виходь!
В лавах селян ніхто не поворухнувся.
— Виходь! — заревів гетьманець.— Боїшся?..— і він додав матюка.
Хтось промовив, нарешті:
— Його нема. На ярмарок поїхав...
— Нема-а-а? — зовсім ошаленів хорунжий, хоч повинен був би сподіватися, що голова волосної Ради депутатів не такий наївний, щоб приходити на цей сход.— Семен Задоя!  Виходь!
Настала коротка пауза, і знову пролунав несміливий голос:!
— На ярмарок поїхав...
— А! На ярмарок! Я вам покажу ярмарок! — і після рясної лайки хорунжий назвав третє прізвище.
— На ярмарок поїхав,— пролунало вже сміливіше.
Гетьманець   називав   прізвища,   а  у   відповідь   йому  лунало одноманітне:
— На ярмарку...
— На ярмарку...
Все це набирало трохи кумедного відтінку, і та тривожна напруженість, що опанувала було сход, спала. Юрко зітхнув вільніше. До того ж його батька не викликав гетьманець. Отже, і для нього, і для його батька небезпеки немає ніякої. Справді, при чому батько, коли народ виявив йому довір'я, обравши заступником голови волосної Ради? Та й не робив батько нічого такого, за що доводилось би відповідати. Він тільки виступав на мітингах і доводив, що революція — це справедлива справа, що Рада депутатів — це справді народна влада, що земля повинна належати тим, хто її обробляє, що за революцію віддали своє життя кращі сини народу... Але це ж дійсно так і є!
Список кінчався, бо хорунжий поклав папірця до кишені.
— Дракавиченко Петро! Виходь! — назвав останнє прізвище гетьманець, і враз веселий гамір, що ним супроводжувалась кожна відповідь на виклик хорунжого, стих.
Дракавиченко, блідий, зовсім отверезілий, вийшов з рядів.
— Я не член комітету,— промовив він розгублено.
Юрко глянув на купку, де стояв Гелда, і побачив задоволене обличчя куркуля.
— Панську землю брав? — заволав гетьманець.
— Усі брали, то й я брав...
— Усі? Так от зараз дамо тобі, а тоді й усім,— зареготав хорунжий і кивнув німецькому офіцерові.
Пролунала команда, і солдати, клацнувши гвинтівками, взяли наперевіс. Сход завмер. Юрко знову почув, як цвірінчать горобці в церковній ограді. «Розстрілюватимуть»,— подумав він, і йому стало моторошно. Пополотнілий Дракавиченко стояв похнюпившись.
Знову прозвучали німецькі слова, чотири солдати відділилися від строю і підійшли до Дракавиченка. Два німці повалили його на землю і, сівши — один на плечі, а другий — на ноги, спустили Дракавиченку штани. Два інших солдати вийняли з гвинтівок шомполи.
— Сто шомполів! — гукнув гетьманець.
— Гундерт! — повторив німецький офіцер, і солдати почали екзекуцію.
Той, що сидів на плечах, рахував удари. В цілковитій тиші чулося:
— Айн!.. Цвай!.. Драй!..
Юрко чув про кару шомполами, різками, але ніколи не бачив цього і тепер злякано дивився, як били людину.
Скоро під шомполами показалася кров, і гетьманець зовсім озвірів:
— Дужче! Дужче! — ревів він, і солдати з німецькою покорою начальству вкладали в удари всю свою силу.
Юрко глянув у бік карного загону і серед безликої солдатської маси знайшов німця-фейєрверкера. Він похмуро дивився в землю.
Кров бризкала на траву, але Дракавиченко навіть не стогнав. Нарешті, знущання кінчилось, і побитий важко підвівся. Тремтячими руками він почав застібати штани, потім, хилитаючись, не підводячи  на людей  погляду,  попрямував до гурту.
— Значить, усі комітетчики на ярмарку? — саркастично спитав хорунжий і, витримавши паузу, повернувся назад і крикнув: — Ведіть!
Німецький офіцер повторив його слова німецькою мовою, і два солдати вивели з приміщення волосного правління чоловіка із зв'язаними руками.
Сход охнув. Юрко відчув, як усе всередині у нього обірвалось. Вели його батька.
Страх за рідну людину обпалив хлопця. Він припав очима до зблідлого дорогого обличчя. Пошарпаний, зім'ятий піджак, сорочка порвана на грудях, синець на щоці... «А буде що?» Страх за батька з новою силою напав на Юрка, була секунда, коли він ледве не вибіг з лав, щоб обійняти батька, притулитися до рідного тіла, нехай мучать їх двох.
Сход тихо загудів. Вчителя поважали на селі. Він був трохи суворий, але такий безсторонній, що слово, сказане ним, не викликало ні в кого сумнівів, сприймалося в селі як незаперечна істина.
Гетьманець гукнув до сходу, і гудіння припинилося. Вчитель підвів очі, і Юрко відчув, як страх проходить і якесь незрозуміле, схоже на радість почуття починає жевріти в його свідомості, — батько дивився спокійно, упевнено, як людина, яка почуває свою зверхність.
— Не сховав вас ярмарок, пане вчителю? — засміявся гетьманець і, раптом осатанівши, заволав:—Ти вчив, а тепер я тебе повчу! Я тебе повчу, як робити революцію! Я тебе повчу, як землю відбирати! Шомполів йому! Шомполів!
Чотири солдати, які били Дракавиченка, оточили вчителя. Юрко побачив, як ще дужче зблідло батькове обличчя і як гнівно блиснули його очі.
— Не смієте! — твердо промовив він.— Я обранець народу!
Гетьманець зареготав:
— Двісті шомполів обранцю народу! Щоб знав, чого треба було вчити оцих овець! Шо-о-мпо-о-лів! — махаючи шаблею, лютував  хорунжий,  і  солдати  повалили вчителя  на  землю.
Юрко вже нічого не бачив, він не відчував, що весь дрібно тремтить, йому тільки здавалося, що його тіло втратило вагу і що зараз йому нічого не страшно. Раптом чиясь дужа рука міцно схопила його за плече і потягла з першого ряду назад, у другий. Юрко підвів очі. Незнайомий чоловік притиснув його до себе і німим поглядом, здавалося, наказував йому: «Спокійно! Перетерпи!»
В повітрі лунав свист шомполів, глухі удари і німецька мова рахунку. Яка ганьба! Батька б'ють, прилюдно... Як жити, як дивитися після цього людям у вічі? На мить Юркові здалося, що батько не переживе такої ганьби, але раптом побачив кров, що текла з батькової спини, і думки про ганьбу поступилися перед страхом за життя. Нервовий дрож посилювався, і чоловік обхопив його обома руками, наче хотів стримати неслухняне хлопцеве тіло. Юрко стиснув кулаки, щоб якось перебороти тремтіння, але з кожною цифрою, проголошеною німецькою мовою, і кожним посвистом шомпола хлопця підкидало, наче били його самого.
Нарешті пролунало:
— Цвай гундерт!
В проміжку між двома чоловіками переднього ряду Юрко побачив, як два солдати підвели скривавленого батька. Він стояв, низько опустивши голову, і Юркове серце стиснулось від болю: принижений, зганьблений, знищений батько...
— Ну, обранець народу, кричатимеш тепер: «Хай живе Радянська влада!»? Знатимеш тепер, чого вчити? — зареготав гетьманець.
Вчитель повільно підвів голову, і на його загостреному, схудлому обличчі всі побачили тільки очі, великі, повні рішучості, блискучі очі. Гетьманець враз перестав реготати.
— Люди добрі,— звернувся до сходу вчитель,— прийняти катування за народ — це не ганьба! Прийняти катування за революцію — це не ганьба! — він повернувся до гетьманця: — Народ прокинувся і нічим — ні шомполами, ні багнетами, ні шибеницею не залякаєте його!
Юрко наче ожив. Разом з батьком він відчував на собі удари шомпола і тепер разом з батьком говорив ці великі слова і йшов з батьком на подвиг.
— Мовчать! — осатанів гетьманець і вихопив з піхов шаблю.
— Не залякаєте! — спокійно і твердо промовив вчитель.— Хто ви? Хто вас підтримує? Багнети? Та ще й не свої, а чужі багнети! Зрадники ви з своїм гетьманом! І народ змете вас з своєї дороги. А влада народу, а влада Рад житиме! — він знову повернувся до сходу:— Вірте мені! Це я кажу вам отут, перед німецькими кулеметами!
— А, так! — дико вигукнув гетьманець і, розмахнувшись, з усієї сили вдарив вчителя шаблею по голові.
Вигук жаху вирвався з сотень грудей.
Юрко скам'янів. Ще не в силі збагнути те непоправне, що зараз сталося, він тільки дивився круглими від жаху очима на розвалену пополам батькову голову.
— На! На! — оскаженіло вигукнув кат і рубав шаблею нерухоме тіло. Потім, не перестаючи махати скривавленим клинком, гукав до сходу: — Кожному! Кожному так буде!
Сход мовчав, але в цьому мовчанні почувалось щось грізне. Воно наростало, і хорунжий раптом замовк, наче спіткнувшись. Та командир карного загону зрозумів зміну в настрої людей, подав команду, і солдати, заклацавши затворами, приставили гвинтівки до плечей.
— Розійдись! — істерично заволав гетьманець. — Розійдись! Стрілятиму! Всіх перестріляю!
Селяни з дивною повільністю, наче роздумуючи, нехотя, посунули з майдану, озираючись на солдатів, що стояли готові стріляти.
Юрко йшов, як сновида, і тільки через кілька хвилин опритомнів. Той самий незнайомий чоловік вів його, тримаючи за плече.
— Пустіть мене,— тихо сказав хлопець і глибоко-глибоко зітхнув.
Вони мовчки пройшли до перелазу, де Юркові треба було повертати на городи.
— Спасибі вам,— так само тихо промовив хлопець і звернув на стежку, яка зникала в густих заростях берестків.
Лишившись сам на сам, Юрко раптом відчув увесь жах і біль своєї втрати. Він упав на траву і довго і беззвучно плакав.
Коли напад горя пройшов, він підвівся і кілька хвилин задумливо сидів. Потім гірко усміхнувся: «Рамо ще тобі займатися політикою...». Цю фразу він чув ще сьогодні ранком, а здавалося, що це було давно, давно... «Рано тобі...»
Перед очима постало дороге батькове обличчя, а в вухах гриміли останні батькові слова.
Ні, тепер уже не рано! І він доведе тим, хто вбив його батька, що не рано!

КРОКИ
Вчора нашому взводу пощастило. В другій половині дня, під час маршу, ми піймали трофейного мула, запряженого в сани.
Взяти мула було нелегко. Він стояв, як пень, скосивши очі і абсолютно не зважаючи на наші не досить ввічливі умовляння, поки Леонов не прирозумів сісти на сани.
Після цього мул зразу ж зрушив з місця, а коли посідали й інші, кинувся риссю.
Це був худий, недовірливий і злий, але дуже працьовитий мул. Він тяг сани, хоч на них сідало десятеро, і тяг з упертістю просто дивовижною. Я розумів, що тягне він, щоб тільки зробити наперекір, на зло. І його злоба випирала не лише з очей, а, здається, і з гострих ребер.
І сьогодні ввечері, коли старший лейтенант назвав сім прізвищ, я з приємністю згадав нашого мула.
Ми здали документи старшині, одягліїся і вийшли надвір. Разом із старшим лейтенантом ми сіли в сани, і мул, оглянувши нас злим поглядом, бігцем потяг сани, вгамовуючи якусь свою мулячу образу.
Ми виїхали з села, проминули ще ніким не зайнятий хутір, тоді встали з саней і пішли пішки. Ворог міг бути на кожному кроці, і ми сторожко вдивлялися в біле поле, невідоме і мовчазне. Ніч зоряна, тиха, морозна. Сухий будяк, кущ сухої трави виринають із темряви несподівано і зупиняють бійця, як раптовий удар прутом в обличчя. І напруга зростає з кожним метром, пройденим уперед.
За два кілометри від села, зайнятого ворогами, ми залишаємо сани з одним бійцем і йдемо ще обережніше.
Ми з Леоновим — вдвох у головнім дозорі, тобто попереду. В темряві втрачається почуття простору й часу, і ми зупиняємось тільки тоді, коли десь перед нами раптом лунає нервове грюкання в двері. Ми присідаємо з несподіванки і тоді на тлі неба помічаємо темний контур хати. Вона не далі як шістдесят-оім-десят метрів від нас. Знову чути дзвінке грюкання в двері і кілька нерозбірливих слів. Потім вартовий, мабуть, повернувся на місці, бо брязнула зброя. Ми лежимо, затаївши дихання. Чого він стукав? Сповіщав про підозрілі кроки на шляху? Просив води? Питав, котра година? Ми лежимо нерухомо хвилин десять, а потім тихо повземо назад, до «ядра». Зібравшись докупи, напружено прислухаємося. Тихо. Ні звуку, ні шереху.
Нам треба взяти «язика». Кандидат на «язика» отой, мабуть, вартовий, що стоїть, очевидно, коло воріт. Збоку, праворуч від нас, темна пляма. Може, хата, може, садок. Старший лейтенант доручає обстежити її мені і Леонову. Ми встигаємо проповзти кілька метрів, як враз чуємо чиїсь кроки. На скрипучім снігу вони віддаються чітко і лунко. Це має бути поважна людина, вона йде не поспішаючи, рівно, солідно. Моя уява малює її з випещеною чорною, трохи сивою бородою на камінноспокійш'м обличчі. Таким має бути управитель маєтку, що намагається копіювати свого пана. Потім я пригадую обличчя мертвого німецького офіцера, який лежав на ношах біля хати, коли ми захопили в полон італійців, і мені здається, що той офіцер теж ходив так поважно. Кроки прямують до хати, в двері якої грюкав вартовий, поволі тихшають і, нарешті, зовсім завмирають. Відчиняються і зачиняються двері... І знову кроки. Повертається той самий чоловік. Він проходить майже в двадцяти метрах від нас, потім кроки віддаляються, стихають. Брязкіт клямки. Відчиняються і зачиняються двері.
Ми з Леоновим повертаємось назад. Раптом здіймається ракета і зеленим сяйвом освітлює село. Ми занурюємо голови в сніг, але встигаємо побачити вартового і кулемет на воротях. Вирішуємо почекати ще дві години. Може, це проходив караульний начальник? Якщо так, він знову буде йти о дванадцятій ночі. Леонов радить брати саме його, а  не вартового біля кулемета.
— Чому?
Леонов не пояснює:
— Доручіть цю справу мені. Старший лейтенант згоджується.
Хвилини тягнуться повільно і нудно. А тут ще холодно і не можна кашлянути. Закурити б І На якийсь час думка про цигарку заполонює мене всього. Починають мерзнути ноги, а скільки доведеться лежати — невідомо.
І раптом хтось іде до вартового на воротях. У мене по всьому тілу пробігає нервовий лоскіт. Зараз почнеться. Пан або пропав!
Але Леонов не рухається з місця. Ми прислухаємося до кроків. Вони торопкі, непевні, нерівні. Я уявляю, як боязко оглядається цей німець, придивляючись до темряви. Кроки затихають біля воріт і через хвилину риплять по снігу назад до тієї чорної плями, яку ми з Леоновим так і не обслідували.
Я трохи роздратований. Чому було не брати цього німця?
— Почекаємо,— шепоче Леонов.
Не минає і півгодини, як знову брязкає клямка і новий німець простує повз нас до воріт. Цей не йде, а майже біжить. Здається, чути його схвильоване від страху дихання. Я втоплюю очі в темряву, та що побачиш, коли не видно навіть тих моїх товаришів, що лежать за три метри від мене.
— Ну? — пошепки каже старший лейтенант до Леонова.
— Товаришу старший лейтенант,— відповідає той вибачливим тоном.— Я відповідаю за справу. Не цього...
Чути, що німець постояв біля воріт, потім зайшов до хати, побув там кілька хвилин і знову вийшов надвір. Ось він біжить назад, інколи на якусь мить спиняючись, і в моїй уяві виникає злякане обличчя з неспокійними очима, що боязко нишпорять у темряві.
Ми лежимо не рухаючись. Близькість небезпеки не лякає мене. Я почуваю свою перевагу над ворогом. Незримі, ми чуємо кожен його рух і виконаємо своє завдання тоді, коли це буде нам зручно. Я забуваю про мороз, і солодкі мрії про перемогу, про наш упертий наступ на захід, опановують мене. І я почуваю, що знайду силу лежати пе годину, а добу, коли це буде потрібно.
Раптом гучний брязкіт клямки в хаті, що праворуч нас, розбуджує мене від думок.
Поважні, неторопкі кроки риплять повз нас у напрямку до вартового. Я пізнаю їх: іде той, перший, з випещеною бородою управителя маєтку.
Леонов смикає мене за руку, і лоскотне хвилювання охоплює моє тіло.
Коли кроки затихають коло вартового, ми вчотирьох повземо до того місця, звідки їх було чути найголосніше. Руками намацуємо стежку і по два лягаємо обабіч. Я забуваю про все і тільки чекаю кроків. Від вартового доноситься ледве чутна розмова. Про що вони говорять? Може, почули, як ми плазували до стежки? Може, зараз залунає тупіт багатьох ніг і над нами повиснуть ракети?
Нарешті, кроки. Спочатку ледве чутно, потім зовсім чітко. Чоловік іде спокійно, кроїш такі ж розмірені і неторопкі. Отже, він не чув нас. А що, коли він побачить нас, як підійде ближче? Ми в білих халатах, але валянки темні, автомати чорні. Кроки ближче і ближче. Ось вони вже коло нас, гучні, розмірені, спокійні. Мене охоплює таке хвилювання, що я стискаю кулаки, щоб опанувати себе. Нарешті, виринає темна постать. Нас відділяє від неї п'ять-шість метрів, не більше. Рипіння снігу, мов гуркіт урагану. Я жду, що кроки раптом обірвуться і тоді... Що тоді? Я не знаю, що тоді буде, та й не думаю про це. Тільки, щоб не замовкли кроки!
В ту мить, коли чоловік рівняється зі мною, я і Земляк хапаємо його за ноги і з силою рвемо до себе. Німець падає сторчака, і Леонов з Оленченком навалюються йому на голову. Він не встиг ойкнути, поки падав. Тепер уже не ойкне. Леонов протискує попід снігом руку, всуває німцеві в рот рукавицю і шарфом обмотує йому голову.
Потім ми крутимо йому руки назад, в'яяїємо руки і одну мить прислухаємося. Тихо.
Тягнемо німця до шляху і тут вшістьох беремо його на руки і, обережно ступаючи, щоб не рипів сніг, несемо метрів сто. Я несу, тримаючи за ногу, і чую, як рвучко напружуються у полоненого м'язи, але мої руки ніби заклякли. Раптом у вічі вдаряє зелене світло. Ми падаємо. Я з острахом чекаю, чи пролунають постріли ззаду, і ще дужче впинаюсь в чужу ногу. Ракета гасне, і ми з полегшенням встаємо.
Тепер розв'язуємо «язикові» ноги і бігом, так що він не встигає ними перебирати, тягнемо до саней. Мул стоїть похмурий і злий, але мені так приємно його знову бачити. Тільки тепер, добравшись до нього, я почуваю, що небезпека скінчилась. І мені зрозуміло, чому старший лейтенант підходить до мула і, ласкаво погладивши його по шиї, каже:
-- У, морда!
Ми вкладаємо здобич на сани, потім закурюємо, потім розпаковуємо і роздивляємось спітніле червоне обличчя, фельдфебельські погони, зброю. Він, справді, з бородою, але не такою, як я собі уявляв.
Всі ми почуваємо, що діло зробили «чисто», але ніхто про це не говорить. Земляк раптом прибирає серйозного вигляду.
— Товариші! А все ж не гаразд ми вчинили.
Старший лейтенант насторожується:
— Що таке?
— Та як же? Взяли розводящого. А хто дасть зміну вартовому? Це ж йому тепер до ранку стояти! Безсовісні.
Ми регочемо всі, може, занадто голосно, тільки Леонов сидить замислений і враз, ніби розв'язавши якесь складне питання, каже, ні до кого не звертаючись:
— Ото я й думаю: боягуз, той би з переляку крикнув, а цей, я по кроках почув, не крикне.
І хоч, мабуть, кожен з нас уявив собі, що сталося б, якби німець крикнув, ми засміялися ще дужче.

БРАТИ
Полк увійшов до села надвечір. Довга колона, зупинившись на вулиці, поволі танула. Зникали в дворах сани з майном, кухні, спеціальні підрозділи й окремі особи — зв'язкові, старшини, командири, але кістяк колони — піхота — лишався на місці. Бійці тупцювали на рипучому снігу і з жаданням поглядала на ряди хат, з димарів яких подекуди привітно здіймався димок, збуджуючи в пам'яті далекі картини і, здається, до неймовірності далекі часи. День догорав, і на шибках вікон палали червоні відблиски, ніби в хатах жарко горіли печі.
І від цього на вулиці здавалося ще холодніше і ще дужче тягло до тепла і затишку.
Розвідник Петро Костенко, стомлений цілоденним переходом, байдуже розглядав у бінокль вулицю, щоб скоротити завжди такі довгі десять-п'ятнадцять хвилин між зупинкою колони і розводом по квартирах. Помітивши кухню, Петро пожвавішав і, опустивши бінокль, гукнув:
— Увага! Кухня першого батальйону на горизонті!
Взвод загудів на високих нотах, наче великий рій, і старшина, як завжди, похопився крикнути:
— Хлопці, без паніки!
Він звелів не розходитись і послав Костенка довідатись, чи готовий обід. Той не ступив ще й сотні кроків, як зустрів командира взводу і дістав наказ поспішати з обідом і збиратися в розвідку.
— Єсть! — відповів Петро і подумав, що мороз дужчає і що сьогодні вже пройдено п'ятдесят кілометрів.
Коли розвідник підійшов до кухні, там уже була черга, але-він не став чекати і, протиснувшись уперед, підставив свій казанок.
Червоноармієць з оливковим обличчям і стражденним виразом очей сердитим голосом, що аж ніяк не пасував до його кволої постаті, сказав:
— Твоя чому без черги?
— А ось чому! — і Костенко відіпхнув червоноармійця плечем.— Насипай! — гукнув він кухареві.
— Твоя чому без черги? — повторив боєць ще сердитіше.
Костенко хотів сказати: «Тому, що я зараз іду в розвідку»,— але він був стомлений, попереду чекала безсонна ніч, його сердила затримка, і він крикнув уже роздратовано:
— Насипай, кажу тобі!
— Не зв'язуйся з ним, Хаджибаєв,— порадив хтось з гурту..
Бородатий солдат   заступив   собою   слабенького Хаджибаева і суворо мовив Петрові:
— Бери і йди звідси!
Кухар, завжди привітний до Костенка, тепер мовчки, не дивлячись у вічі, насипав казанок. Петро пішов геть.
— А ще з біноклем,— почув він позад себе і почервонів із сорому. І весь час, коли йшов до взводу і поки збирався в розвідку, у нього був поганий настрій. Тільки коли вирушив на завдання, його охопило звичайне збудження розвідника і повернулася рівновага.
В розвідку йшли дві групи: одна — проти фронту полка, друга,— тут був і Костенко,— праворуч, щоб з'ясувати можливість флангового удару.
Мороз був скажений, і сніг під ногами рипів так гучно, що розвідники ніяк не могли тихо підкрастися до села, зайнятого ворогом. Двічі їх обстріляли з кулемета, після цього на вулицях забігали гітлерівці, залунали вигуки команди, і нічого не лишалося, як повернути до своїх.
Коли розвідники проходили «нічиїм» хутором, командир наказав Костенкові зайти до однієї з хат і зібрати деякі відомості про цей хутір.
Костенко вийшов з хутора, коли почало розвиднятися.
Не доходячи до села, де розташувався полк, він почув виття літаків і побачив, як чотири хижаки атакували село. Петро піддав ходу, але, поки добіг до села, літаки вже зникли і вулицею перебігали підрозділи, займаючи оборону по садках і городах.
Іти до свого взводу було пізно, треба негайно ставати до оборони, і Костенко, приєднавшись до цепу, повернув до ближчого двору і пройшов на край садка.
Два бійці, нагорнувши купу снігу, лежали з ручним кулеметом і поглядали у біле поле. Праворуч, замаскований кущами, стояв «максим», ліворуч три бійці робили окіпчик з снігу. Вони були близько, кроків за двадцять. Оливкове обличчя одного здалося Костенкові знайомим, і він відчув якесь збентеження. Розвідник став пригадувати, де він зустрічав цього бійця, коли від станкового кулемета почув вигук:
— Товариші, увага!
Петро глянув у степ і побачив, як з-за пагорка, далеко ліворуч, показався танк.
«Починається»,— подумав Костенко і потягся від нервового збудження.
За першим танком виткнувся другий, третій... Петро налічив їх шістнадцять. Вони повільно сунули до села. Звідти раптом загриміла канонада. Біля танків розквітали клуби диму, і не можна було зрозуміти, чи то стріляють з танків, чи рвуться наші снаряди. Ворожа піхота не показувалась, і Костенко подумав, що він тут зайвий з своїм автоматом, і пожалкував, що не добіг до взводу. Раптом він побачив, як над одним танком, здається, без усякої видимої причини, спалахнуло полум'я. Танк крутнувся в один, потім у другий бік і став. Біля самого села загорілося ще два танки, але решта продовжувала наступ. Канонада наростала, і вже не можна було розрізнити окремих пострілів і вибухів.
Танки зайшли в село і посунули вулицею на той край, де лежав Костенко. Вони з'являлися на мить в проміжках між будівлями, і слідом за ними над хатами здіймалися хмари густого диму і пливли над селом.
— Запалювальними б'є, сволота,— сказав хтось з кулеметників.
Майже коло двору, де лежав Петро, загорівся ще один танк і швидко звернув у проміжок між хатою й повіткою. Мотор горів рівним червоним полум'ям, як багаття, розкладене вмілою рукою.
Костенко перебіг від кулеметників до дворових будівель. Тепер палаючий танк був поряд з ним, за якихось сорок кроків. Він ніколи не бачив ворожого танка так близько і трохи захвилювався. Наставивши на башту автомат, він з завмиранням серця чекав, коли відкриється люк.
Петро боявся одного — танкісти помітять його і відведуть танк за повітку. Але люк відкрився.  Звідти  показалась голова, потім груди, і Костенко, полегшено зітхнувши, дав коротку чергу. Танк рушив з місця, ткнувся, як сліпий, в стіну і знову став. З люка ніхто більше не показувався.
Решта танків скупчилася край села. Три з них, шукаючи прикриття, стали біля садка, де лежав Костенко. Один стояв так близько, що можна було побачити шершавість на поверхні броні.
«Гранату б!» — Костенко стиснув автомат, лютуючи на себе, що не взяв протитанкової гранати. Коли ще трапиться такий випадок? Але протитанкової гранати не було.
Танки обстрілювали з кулеметів садок, і дрібні гілочки падали на сніг. Костенко бачив, як поверталися, націлюючись на хати, гармати і як спалахнули спочатку одна, потім друга солом'яні покрівлі і в повітрі закружляла солома, осідаючи на сніг обгорілими чорними стеблами. Раптом у проміжку між хатами промайнули бронетранспортери з піхотою, і, коли періний з них виринув знову, вже проти Костенка, він застрочив з автомата. Петро бачив, як падали гітлерівці, і не шкодував, що не пішов до взводу, а лишився тут. Бронетранспортери крутилися вулицею, розвідник ловив секунди, коли машини показувалися між будівель, і посилав короткі упевнені черги.
Він спорожнив один диск і, мабуть, половину другого, коли почув по короткому звуку куль, що його помітили. Костенко відповз трохи в глиб садка і, ховаючись за купою бур'яну, притих. Він лежав нерухомо, прислухаючись до куль, аж доки не прийшла несподівана допомога: подув вітер, і садок заслало густою пеленою жовтого диму.
Петро трохи полежав, потім переповз на старе місце і обережно підвів голову. Він оглянувся навкруги і побачив, як під заслоною димової завіси від краю садка до танка повз боєць з протитанковою гранатою. Він повз обережно, від дерева до дерева, і Петро, затаївши дихання, так, ніби ліз сам, стежив, чи не повернуть танки своїх кулеметів на бійця. Костенкові хотілося бути коло того бійця, допомогти йому, тепле почуття зростало водночас з заздрістю, що той має протитанкову гранату, а в Костенка її нема. І в цю мить боєць був Петрові рідніший за брата.
На краю садка боєць підвівся на коліна, змахнув рукою, і тут Костенко угледів смагляво обличчя з східними очима. Боєць кинув гранату і впав, зарившись обличчям у сніг.
Петро побачив білий вогонь і дим, потім стовп червоного полум'я над танком. Боєць знову звівся навколішки і кинув другу гранату. Танк рвучко крутнувся і скажено застрочив з кулемета по бійцю. Розвідник бачив, як шалено здригався кулемет, випускаючи кулі, і почував себе ніби винним, що не може припинити це страшне тремтіння ствола.
Раптом із щілин танка пішов дим, і кулемет безсило застиг. Але боєць уже не ворушився. Костенко з повагою й жалем дивився на сіру нерухому шинелю і напружував пам'ять, щоб пригадати, де він бачив це обличчя і чому спочатку воно збудило в ньому незрозуміле збентеження. Він уявляв обличчя з чорними очима, і тоді на думці крутилися слова, що пов'язувалися з цими очима, але згадати їх не міг. Раптом його погляд упав на блискучий казаночок, причеплений до пояса вбитого. Петрові враз все стало ясно.
«Твоя чому без черги?» — ось хто був цей боєць!
Знову вулицею пройшов бронетранспортер. Костенко з особливою люттю випустив чергу. А з думки не сходив Хаджибаєв... Петрові було боляче за вчорашнє і ще болючіше, що Хаджибаєв загинув. Петро повернув голову до нього і побачив, як з садка, коло спаленого танка, вибігли і сховалися в сусідньому дворі кілька червоноармійців. Він також помітив, як з протилежного боку з'явився ще один танк. Як тільки Петро усвідомив, що залишився в садку сам, оточений, інстинктивно кинувся за чер-воноармійцями. Він вискочив на голу площинку, і зразу ж навколо нього затюкали кулі. Коли пробігав повз Хаджибаєва, відчув, як щось з силою вдарило його по колінах.
Костенко упав. Він прислухався до тупого вібруючого болю. Йому згадалося чиєсь оповідання, як в перші хвилини навіть не помічаєш, що тебе поранено. Шукаючи порятунку, розвідник оглянувся навкруги скільки міг. В цю мить у нього були ясні і холодні очі, бо думки напливали чіткі і ясні. Він зрозумів, що зробив помилку, вискочивши з садка. Тепер, коли наші не виб'ють німецьких фашистів із села, йому смерть.
Костенко спробував відповзти під захист ближчої повітки, але відчув такий гострий біль, що ледве не втратив свідомість. З шорстким і коротким звуком коло нього упало кілька куль, і він зразу відмовився від свого наміру, зоставшись там, де впав, на відкритому місці. Справа доходила до кінця. Він витяг з кишені пістолет, поклав його за пазуху, поклав туди ж дві ручні гранати, потім натяг аж до очей капюшон маскувального халата і, стиснувши в руках автомат, перестав рухатись.
Раптом крізь стрілянину він почув потужне двигтіння мотора і побачив, як з-за садка вийшов бронетранспортер і зупинився за півсотні кроків від нього.
Шестеро гітлерівців у білих халатах, підперезані поясами, стояли в машині на весь зріст і стріляли в усі боки з кулеметів.
Петрові стало моторошно. Смертна нудьга охопила його і все враз збайдужніло. Він дивився з-під капюшона на кулемети і чекав, що ось-ось один з них повернеться в його бік — і тоді кінець. В автоматі було з десяток, а може, й більше патронів. Мляво промайнула думка дати чергу і зняти всіх шістьох фашистів, але хвилевий страх перед гусеницями бронетранспортера, які тоді неодмінно пройдуть по його тілу, скував йому волю.
Раптом він почув збоку від себе важкий стогін Хаджибаєва. В ту ж мить Костенко забув про страх. Майнула думка — будь-що допомогти товаришеві, а може, і врятувати, і він ураз відчув приплив радості і сміливості. Його вже не тривожила небезпека смерті чи від кулі, чи під гусеницями.
Костенко натиснув на гашетку і блискучим оком дивився крізь мушку, як один за одним падали німецькі солдати.
Бронетранспортер раптом здав назад, потім рвонувся вперед і посунув на Петра. Розвідник схопив ручну гранату і кинув під машину. Не чекаючи вибуху, він витяг другу гранату і, стиснувши її в руці, підняв над головою. Бронетранспортер рвучко повернув убік і зник за будівлями.
Знесилений величезним напруженням, Костенко схилив голову на сніг. Почуття гордості за подвійну перемогу наповнювало його хмільною радістю. Він поклав голову на автомат і, прислухаючись до тупого вібруючого болю в ногах, став чекати.
Коли стрілянина вщухла, Петро підвів голову і побачив, що ворожі танки швидко виходять з села. їх залишилось тільки три. Коло них з'являлися і танули хмарки диму. Костенко зрозумів, що то рвуться наші снаряди.
Напружуючи всі свої сили, він на руках поповз до Хаджибаєва і крикнув:
— Хаджибаєв! Живий?
Костенко припав до грудей бійця і з радістю почув, що серце б'ється. Він хотів гукнути санітарів, але сили зрадили його, і він схилився головою на груди товариша.

ПАСІЧНИК
Каленик Петрович Дзябура не боявся своєї дружини: він просто не міг слухати її дорікань, скарг і інших уїдливих балачок, що мають загальну назву «пиляння». Щоб не порушувати власного спокою, він згоджувався з своєю дружиною, хоч би вона й не зовсім була права.
І тепер, згадавши, що він залишив у садку вулик з бджолами, Дзябура чекав нагоди непомітно від дружини повернутися до села і сховати вулик хоч би в льох.
Ранком заскочили гітлерівці і, загрожуючи розстрілом на місці, наказали всім негайно перебратися до сусіднього села. Люди покинули хати, але, почувши з другого краю селища стрілянину, спинилися в балці і з тривогою ждали кінця бою.
Каленик Петрович сидів на клункові з борошном і, слухаючи зітхання своєї старої, думав про вулик. Два роки ховав його від німецьких окупантів. Два роки планував відновити після війни довірену йому колгоспну пасіку і от сьогодні, як на гріх, забув сховати.
Дружина, з гускою в кошику, сиділа поряд, журно спершись щокою на руку.
«Хіба сказати їй про вулик? — подумав Каленик Петрович і зразу ж одігнав цю думку: — Вчепиться! Вчепиться, як наві-жена, і не пустить».
Він так розтривожився, що готовий був просто на очах у жінки встати і піти в село. Але уявивши, який лемент зніме стара, або, ще гірше, побіжить за ним, Каленик Петрович продовжував похмуро сидіти.
Навколо точилися розмови. Тривожний настрій наростав, і окремі буденні балачки, що проривалися серед розмов про той жах, який доведеться пережити людям, коли наші не виб'ють гітлерівців із села, ще дужче збільшував тяжкий неспокій.
У сусідки гітлерівці забрали мішок квасолі, і Каленик Петрович чув, як вона, підвищивши голос, розповідала другій бабусі:
— Забрали, іроди, а там така квасоля, така квасоля!
Каленикова стара прислухалась до розмови, підібрала кошик з  гускою і протиснулась до  сусідки довідатись докладніше про цю квасолю.
Як тільки жінка загубилась у натовпі, Дзябура встав, повагом спустився в глиб балки до ручая і тоді понад самим очеретом, пригнувшись, побіг до села.
Перша вулиця була зовсім порожня. Дзябура перебіг її і городами, ховаючись у садках та поза соняшничинням і кукурудзою, вийшов до другої вулиці. Поповзом він доліз до тину, щоб глянути, чи порожня вона, і, висунувши з густого бур'яну голову, закам'янів на місці: майгке поряд, під тином, у високих заростях лободи він побачив пару очей, що напружено дивилися на нього. Дзябура завмер з несподіванки, не в силі рушити з місця і відвести погляд від тих очей.
— Іван! — нарешті впізнав він.
Це був син його сусіди — комсомолець-підпільник. Рухом голови Іван підкликав до себе Дзябуру і, коли той підповз, спитав:
— Що ви тут робите?
Він не звернувся до нього з звичайним «дядьку Каленику», а сказав тільки «що ви тут робите», і тому запитання прозвучало офіційно і навіть суворо. Каленик Петрович побачив у Іванових руках кінець дротинки, що губилася в густім шпориші вулиці, і, багато чувши про те, як партизани висаджували в повітря транспорти окупантів, зрозумів, що тут робить Іван.
«Ось як захищають народне добро!» — різнула думка.
Він опустив очі і промовив невиразно:
— Та так, хотів дещо переховати.
Іван, здається, не чув відповіді і уважно вдивлявся в проміжок між кущами жовтої акації, якою був обсаджений цей бік вулиці.
— Дивіться! — сказав він пошепки Дзябурі.
Праворуч, за півкілометра Він них, метушилися гітлерівці, складаючи на автомашину телефонний дріт, якісь ящики, кулемети.
— Тікають. Ви, може, пішли б назад, дядьку Каленику?
— А хіба що? — спитав Дзябура, не розуміючи, хоче Іван, щоб він пішов звідси, чи хоче, щоб залишився.
— Можуть убити,— сказав між іншим Іван і з захопленням додав: — Он бачите отой валочок соломи на шляху? — він кивнув на оберемок соломи, що лежав, ніби загублений недбалим хазяїном, кроків за двісті від них.— Як машина наїде на нього, то вона теє...
Дзябура запитливо глянув на Івана, але той зосереджено дивився на машину, в яку сідав шофер і похапцем лізли солдати. Каленик Петрович зітхнув, здається, усім нутром, ніби стверджуючи цим, що залишати зараз Івана самого не годиться, і сказав:
— Та чого ж іти? Удвох охотніш!
Іван швидко повернув голову і хвилину мовчки дивився на Дзябуру. Потім його обличчя розпливлося в щасливу, зовсім дитячу усмішку. Ця усмішка нагадала Дзябурі сина, вбитого на початку війни, пригнуту горем нещасну дружину з гускою в кошику, і він, з стогоном зітхнувши удруге, нахилив скривлене мукою обличчя до землі.
— Їде! — схвильовано прошепотів Іван.
Каленик Петрович підвів очі. Машина повільно викотилась з двору і, раптом набравши швидкості, пішла шляхом. Чотири автоматники, щохвилини озираючись назад, бігли за машиною, тримаючись протилежного боку вулиці.
Відстань до оберемка соломи блискавично зменшувалась, і Каленик Петрович відчув, як солодко-млосна хвиля проймає його тіло.
— Тягни! — скрикнув він, і в ту ж мить стовп вогню і диму шугнув перед його очима і пролунав вибух.
Крізь дим було видно, як автоматники з усієї сили кинулись до машини, але, побачивши, що там їм робити вже нічого, побігли вздовж вулиці.
Іван схопив гранату і торопко, зиркаючи то на автоматників, то на руки, вставляв запал.
— Давай мені гвинтівку,— сказав Дзябура.
— Тільки ви не стріляйте, поки я не кину,— не спускаючи очей з автоматників, прошепотів юнак.
Дзябура просунув рушницю між акаціями і застиг. Раптом майнули чотири постаті і, озираючись, спинилися коло повітки, майже напроти нього. Він почув, як заворушився Іван, почув звук від вибуху запалу і побачив, як раптом стрепенулися, підібравши автомати, гітлерівці і, розкотившись у різні сторони, попадали на землю. Не чекаючи вибуху, Дзябура стрельнув раз, удруге, втретє...
В цю мить вибухла граната.
— Отак треба ховати вулик! — вголос подумав старий і, не довіряючи гранаті, випустив ще два патрони:— Отак! Отак!
Важко перевівши дух, він запитливо глянув на Івана.
— Оце й усе,— сказав юнак.— Тепер давайте, дядьку Каленику, гвинтівку. Мені треба йти.
— Та й я, мабуть, піду. А то стара там турбується,— мовив Дзябура і поповз у глиб городу.
— А у вас же якась справа була? — промовив Іван.
— Оце ж я й роблю свою справу... Бачу, що отак надійніше врятувати вулика...— усміхнувся Каленик Петрович.
Дзябура благополучно вибрався з села до балки і, час від часу ховаючись в очереті, дійшов до того місця, де отаборилися люди.
Тітка Параска побачила чоловіка, подерті поли його піджака, чорну від пороху полотняну сорочку і вже хотіла накинутись на нього з черговими докорами, але її спинив якийсь особливий, урочистий вираз обличчя Каленика Петровича, і вона розгублено спитала:
— Де ти був?
Каленик Петрович усміхнувся і відповів:
— Де? Вулика ходив ховати.

СІМ МІШКІВ
Міке Амагачана справедливо вважали за найску-нішого і найпожадливішого ороча на всім узбережжі Охотського моря. Коли його запитували, чи багато кети заходить в річку Нава-туму,— він завжди, зітхаючи, відповідав:
— Мало, мало стало риби.
Коли питали про білок або горностаїв чи лисиць,— у Міке була одна відповідь:
— Мало, мало стало звіра.
Він ніколи нікому не продавав ні риби, ні грибів, ні ягід, а коли здавав у факторію хутро, то в нього був такий стражденний вираз обличчя, ніби він знову ховав усіх своїх дітей, які вмерли з голоду тридцять років тому.
Але скупість Міке стала відома всім після ось якого випадку. На рибальськім промислі працював один хлопець, що побував на всіх рибальнях далекосхідного узбережжя — від бухти Корфа до Шантарських островів, і знав мови узбережжя в обсязі, достатнім, щоб попросити їсти і вилаятись. Він спитав Міке його рідною мовою, чи вистачає води в Охотському морі. Міке, не замислюючись, відповів:
— Мало, мало стало води.
Регіт орочів з рибальської артілі, які чули цю розмову, ясно показав Міке, що він перебрав через край. А що орочі дуже балакучі, звістка про цей випадок швидко поширилась на захід і схід від Наватумської бухти.
Не можна сказати, щоб це звело нанівець авторитет Міке серед орочів: він був дуже справедлива людина і, незважаючи на свої сімдесят п'ять років, чудовий мисливець і рибалка. Але неприємностей він зазнавав чимало, бо ороцька молодь часто глузувала з нього.
Влітку, під час рибальства, коли в юрті не можна було продихнути від диму, хто-небудь з юнаків, ніби ненароком, питав Міке:
— Чи не здається Міке, що в юртах стало мало диму?
Міке кидав злий погляд і мовчав. Звісно, ніхто не бачив, як тридцять років тому, коли кета не пішла в річку, Міке змушений був спочатку з'їсти своїх оленів, потім зварити і з'їсти шкіряні речі, а тоді поховати чотирьох дітей і дружину. Самолюбство заважало йому розповісти цим жовторотим, що сувора природа його батьківщини не дозволяє бути марнотратним. Люди з пароплава приїдуть і поїдуть. А Міке житиме тут, серед снігових гір, де білка буває не щороку; коло ріки, куди риба заходить не завжди; на березі моря, до якого пароплав з продуктами пристає тільки двічі на рік. Ні, він не скупий,— він тільки ощадливий.
Найдужче злив старого Кеня — його далекий родич. На всіх зборах, де обговорювалось питання про поставку риби або хутра з індивідуальної здобичі, Кеня позирав спочатку на Міке, а потім з усмішкою переводив погляд на своїх товаришів. Ті сміялися з одвертістю, властивою безпосереднім натурам.
Одного разу, коли розпочався хід кети і всі орочі з найдальших гір з'їхались на узбережжя ловити рибу, приїхав інструктор райвиконкому і скликав збори.
Люди сиділи на каменях, відшліфованих морською хвилею, і слухали доповідача, який розповідав, що підлий і лукавий ворог напав на нашу Батьківщину, що потрібна самовіддана допомога тилу фронтові.
Схвильовані страшною звісткою про війну, орочі хвилину мовчали. Потім пролунали вигуки обурення проти підлого ворога. Всі заговорили разом, висловлюючи свою готовність стати на захист Батьківщини, а кілька юнаків вимагали, щоб їх негайно відправили на фронт.
Але інструктор сказав:
— Коли ви хочете допомогти фронтові,— працюйте на рибальні по-фронтовому. Більше ловіть риби, бо для армії треба багато продуктів. А робота в тилу так само потрібна і почесна, як і на фронті.
Тоді встав Кеня і промовив:
— Товариші, ми будемо працювати тепер і вдень і вночі, аж  поки   наша  Червона Армія  не  переможе   Гітлера. Та  цього мало. Хай кожен з нас дасть від себе подарунок воїнам. Я закликаю вас усіх дати найцінніші подарунки, щоб воїни знали, що орочі завжди з ними і що орочі нічого не шкодують для своїх друзів.
Коли Кеня сказав це, він ненароком глянув на Міке. Хлопці чекали цього погляду, але ніхто не зареготав, як бувало раніш у таких випадках. Тепер справа була надто серйозна, щоб сміятися.
Міке раптом устав і мовчки вийшов. На хвилину запала тиша, яку порушували тільки пронизливі крики чайок, що, скориставшися з відсутності рибалок, хазяйнували на березі. Ззирнувшися, орочі мовчки засудили вчинок Міке і продовжували обговорювати питання.
Тут усі були мисливці і знали, що значить не мати патрона, коли на тебе йде ведмідь. Тому люди одразу ж після зборів подались до юрт і наметів і принесли хутро, вироби з замші, оленячі унти і інше, на що багатий край. Все це вони склали в сім мішків і,  залишивши  їх під навісом,  пішли ловити рибу.
Ранком другого дня завідувач складу зшив нові брезентові мішки, в яких тільки й дозволяється возити хутро, і заходився укладати подарунки. Він перелічив залишені мішки і здивувався: їх стало вісім. Орочів ніяк не можна обвинуватити в недостатній цікавості, і тому незабаром коло мішків зібрався цілий натовп.
Все, що було в мішках, витрусили на землю, і всі здивувались, побачивши, що в зайвому, восьмому, мішку, набитому найтугіше, серед шкірок білки і горностая були дві чорно-бурі лисиці дивної краси.
Відбулися маленькі збори. Старики підрахували, скільки було здобуто шкір чорно-бурих лисиць, починаючи з 1917 року, і скільки їх було здано, і число тих і тих було однакове. Всі одностайно вирішили, що лисиць добуто в іншому районі, але хто їх піймав — лишилось таємницею.
У декого з стариків майнула думка, що тут не обійшлось без участі шамана, але вголос ніхто цього не висловив.
Все, що було в восьмому мішку, переписали, запакували в новий брезентовий мішок і відправили в район.
Так ніхто ніколи і не узнав би, чий то був мішок.
Але ввечері під той день, коли сталася вся ця історія, маленький Мача поставив пастку на тюленя. Хлопчик не міг заснути і тричі за ніч бігав подивитися, чи не спіймався вже тюлень. Вибігши з юрти останній раз, він побачив зігнуту постать Міке,
що з мішком на спині простував до контори. Захоплений полюванням, Мача забув про нічну зустріч і тільки, може, через тиждень розповів усім про те, що йому випадково довелось побачити уночі.
Після цього, хоч відлюдний характер старого зовсім не змінився, молодь перестала глузувати з Міке.
Навіть більше: молоді хлопці, і особливо Кеня, зустрічаючись з Міке, стали низько кланятися йому, значно нижче, ніж будь-якому іншому старикові.

ГАРЯЧІ ДЖЕРЕЛА
В долині ріки Наватуми кедрівник не стелеться по землі, а росте як звичайне дерево. Стовбури у нього товщі і не такі вузлуваті, як по інших долинах, і шишки з горішками значно більші.
Це тому, що трохи вгору від гирла цієї ріки б'ють гарячі джерела. Гаряча вода тече з розколини в камінній горі і утворює цілу річку, яка впадає в Наватуму, від чого в низовій частині долини набагато тепліше, ніж по інших ріках Охотського узбережжя. Влітку тут виростають буйні трави, а кущі сплітаються в непролазну гущавину, в якій ховаються зайці, лисиці, ведмеді та інший звір.
Вода в джерелах гіркувата, пахне аптекою і така гаряча, що рибина, коли кинути її в воду, звариться за п'ять хвилин, як в окропі. Маленька річка, яка починається від джерела, ніколи не замерзає, і взимку над нею здіймаються густі клуби пари, ніби дим від великої пожежі в тундрі міжгір'я.
З давніх-давен орочі лікувалися цією водою від усяких хвороб. На березі ручая, в каменистому грунті вибивали яму завбільшки з ванну, напускали туди гарячої води, і хворий купався в ній, доки не одужував.
Але вже давно вода чомусь перестала допомагати. Майже всі, хто лікувався нею, стали вмирати. І тепер коло гарячих джерел можна побачити багато могил тих, що приймали тут ванни.
Минали роки, могили біля теплого ручая заростали бур'янами. Тільки коли-не-коли приїде з найглухіших гір якийсь старик і, поставивши свою юрту біля джерела, викопає ванну і, покупавшись у ній, повертається в гори здоровий і помолоділий. Та ніхто не знав, чому гаряча вода давала здоров'я одному і смерть багатьом.
А після того, як у районному центрі більшовики відкрили велику лікарню, люди зовсім перестали лікуватися цією водою і поступово забули про неї.
— Руський доктор може вилікувати людину навіть тоді, коли вона кашляє кров'ю! — казали орочі.
Одного буряного дня на зовнішнім рейді Наватумської бухти став пароплав. Пароплави рідко заходять у ці місця, і тому все населення вибігло до моря і з цікавістю ждало катера, який ішов до берега.
На морі здіймались великі хвилі, а там, де була мілина, вони злітали вгору стовпами сліпучо-білих бризок так високо, ніби від вибухів міни. Отакі мілини, або «бари»,— найнебезпечніші місця для моряків. Коли вітер занесе туди катер або пливущу людину — там їх чекає неминуча загибель. Величезний стовп води підіймає човен чи плавця угору і потім з силою б'є об воду. В утопленика, якого море рано чи пізно викидає на берег, завжди буває переламаний хребет, а від човна залишаються тріски.
Люди стояли на березі і мовчки показували руками, куди треба йти катерові. Вони не кричали, бо однаково ніхто не почув би їхнього голосу — такий грім стояв від прибою і вітру.
Катер то пірнав у воду, то злітав на хвилю так, що видно було його дно. Наватумчани заспокоїлись тільки тоді, коли він пройшов між двома мілинами, які з моря загороджували вхід до бухти.
З катера зійшов військовий в окулярах. Слідом за ним чотири матроси винесли на носилках чоловіка з жовтим, як у мерця, обличчям.
— Пароплав іде далі на північ,— сказав лікар, бо чоловік в окулярах був лікар.— Ви бачите, що робиться на морі? В таку погоду ми не зможемо пристати у вашім районі. Вчора ми підібрали пораненого льотчика, збитого японцями. Непритомний, він плавав на поплавку від свого літака. Пораненому потрібен цілковитий спокій, а пароплав гойдає так, що й старі матроси не стоять на ногах. Ще день такої подорожі — і поранений помре. Скажіть, де можна його покласти? Матроси віднесуть.
Молода дівчина, на ймення Ага, тоненька, наче підліток, яка недавно скінчила в районі курси медичних сестер і трохи знала російську мову, переклала слова лікаря. Жінки, що весь час з острахом поглядали на жовте, з заплющеними очима обличчя льотчика, обступили тепер носилки і дивились на нього такими ласкавими очима, ніби він був їм родич.
— Ми самі віднесемо його! Ми знайдемо для нього місце,— пошепки говорили жінки,  боячись порушити  спокій  хворого.
— Пароплав повернеться тижнів через два, і я заберу пораненого. Чи є у вас лікар або фельдшер?
— Ми викличемо лікаря з району,— хвилюючись, що військовий в окулярах передумає і забере пораненого, сказала Ага.— Я вмію робити перев'язки.— І вона, ніби ненароком, розпустила кінці своєї хустки, щоб стало видно комсомольський значок.
Лікар не помітив значка і, недовірливо глянувши на Ага, бо вона справді була така тоненька, як підліток,— роздумуючи сказав:
— В крайньому разі я можу залишити тут свого фельдшера...
— Ні, ні,— палко заперечила Ага.— Ми самі лікуватимемо його. Ми вилікуємо його. Ви побачите!
В цю мить поранений ворухнувся і розплющив очі. Ага і жінки кинулись до нього і заговорили всі разом ороцькою мовою. Лікар не розумів їхніх слів, але угледівши, якими ласкавими очима дивляться на льотчика жінки і як ніжно промовляють до нього, сказав:
— Ну, добре. Беріть. Тільки не забудьте сьогодні ж викликати лікаря.
— Сьогодні, сьогодні! — запевнила Ага і зовсім розпустила хустку. Лікар і тепер не помітив значка, але він побачив,— бо непідтримувана руками хустка облипла навколо дівочої постаті,— що Ага не підліток і що вона не тоненька, а струнка. Він помітив також, що в неї довгасті, глибокі очі і що червона стьожка палає в її косах, як рубін. Лікар посміхнувся стомленими очима і передав Ага пакунок з ліками і документами.
Пораненого поклали в хаті Ага, і всі заздрили дівчині. Жінки приносили ягоди, рибу, м'ясо, причому кожна вимагала, щоб поранений їв лише принесене нею. Вони старалися допомогти чим-небудь хворому — поправити подушку, підсмикати ковдру або просто торкнутися рукою його волосся, і сварилися з Ага, яка не дозволяла довго сидіти коло ліжка.
— Чому ти проганяєш нас? — ображалися жінки.— Він такий же твій, як і наш. Ми поскаржимось військовому в окулярах, що ти забрала його собі.
Але, зустрічаючи кого-небудь з іншої ріки чи когось із гір, вони з гордістю хвалилися:
— Ми лікуємо пораненого руського. Він захищав Батьківщину від японців. У нього є орден. Військовий з пароплава знав, кому доручити його. Адже Ага — найкращий лікар на узбережжі. Вона аж три місяці вчилася в районі на лікаря. Вона одержала годинник в нагороду за відмінне навчання.
Люди з сусідніх долин заздрили жителям Наватуми і просили в них дозволу принести  пораненому якого-небудь гостинця.
— Е, ні! — відказували ті.— Це наш поранений. Ви можете тільки подивитися на нього. Та й то як дозволить Ага.
Льотчик швидко одужував, коли несподівано йому стало гірше. Морська волога, мабуть, спричинилася до того, що йому почало крутити в суглобах і перестала гоїтися рана. Обличчя пораненого, яке було вже порожевіло, знову зжовкло, і він лежав, зціпивши зуби, щоб не стогнати.
Ага не відходила від ліжка і зовсім змарніла, а біля її хати завжди сиділи кілька жінок, щоб довідатись, коли дівчина вийде з кімнати, про стан пораненого. Вони нічого не питали Ага — по її обличчю було видно, що хворому погано.
З районного центру, за двісті кілометрів від Наватуми, викликали лікаря. Він оглянув льотчика і нічого не сказав.
Вже надворі, сідаючи на коня (на узбережжі влітку всі їздять тільки верхи на конях чи на оленях або ходять пішки, бо гірські стежки такі вузькі і незручні, що возом не проїдеш), він звернувся до дівчини:
— Хворому потрібен курорт. Цілюща вода. Я надішлю радіограму. Може, ще встигнуть вивезти його звідси.
Всі зажурились в Наватумі.
— Нашому пораненому гірше. Отаке нещастя! — сумно казали наватумчани, зустрічаючи кого-небудь з іншої ріки.
— Йому треба їхати на теплі води.
— Отаке нещастя! — зітхав гість, бо тепер уже вся округа вважала пораненого своїм.
Очі в Ага зовсім запали, і вона зробилася така ж жовта, як льотчик. Вона тепер дозволяла іншим жінкам сидіти коло хворого, а сама часто виходила надвір і, нікого не соромлячись, плакала. Наплакавшись, поверталася знову до ліжка.
По всіх сусідніх долинах і в горах пішла сумна звістка:
— Наш поранений вмирає.
Одного разу в Наватумі спинилася валка оленів.
— Міке приїхав! — впізнали його люди.
«Що могло статися, що старий покинув доручений йому табун?» — виникло у кожного питання.
Міке, крекчучи, зліз з оленя і попрямував до Ага. Дівчина, побачивши старого, здивувалася. Два роки Міке не приїздив до моря рибалити, пасучи колгоспних оленів.
«Може, якась важлива новина? — подумала Ага.— Так можна ж було відрядити когось молодшого, а не турбувати старика!»
Міке привітався і зразу ж підійшов до льотчика. Він подивився на пораненого, потім відкинув ковдру, глянув на його висхлі, з опухлими суглобами, ноги і сказав:
— Одягайте солдата і несіть за мною.
— Куди? — злякано мовила дівчина.
— Несіть за мною, якщо хочете, щоб він зостався живий! Він  сказав  це  так  твердо,  що  Ага  відчула  себе  маленькою дівчинкою, ніби й не вчилась три місяці в районі на лікаря. Жінки замотали пораненого в ковдри, поклали на носилки і рушили за старим. Люди вибігали з хат і наметів і мовчки дивились, як процесія пройшла в гору по річці і зникла серед заростей кед-рівника.
Міке повернув до гарячих джерел, і носії побачили серед могил намет, а поряд нову, вибиту в кам'янім грунті ванну. Жінки зрозуміли, що надумав Міке, і всі разом крикнули:
— Ми не дамо нашого пораненого!  Він умре від цієї води!
Навколо стояли могили з хрестами і без хрестів, і Ага стало моторошно.
— Сьогодні буде літак! Наш поранений поїде на теплі води. А в цих джерелах я не дозволю купати його,— сказала Ага.
Міке зробив рівчачок і напустив повну ванну гарячої води. Він кілька разів попробував воду пальцем, потім язиком, раз у раз поглядаючи на жінок, котрі стояли навколо носилок, як варта.
— Кладіть хворого в воду,— наказав Міке.
Але жінки не ворухнулися.
— Літака не буде багато днів. Гляньте на гори — який суне туман!
Поранений, потривожений перенесенням, стогнав, не в силі стримувати себе.
— Кладіть швидше, поки чоловік живий! — якимсь особливим голосом звелів Міке.
Жінки, налякані його тоном, слухняно роздягли льотчика і поклали в воду по саму шию. Він застогнав ще дужче, але раптом стих, і жінки з острахом дивилися на нього — чи не вмирає часом.
Міке, сидячи коло ванни, щось шепотів і час від часу клав перед  собою  по  одному  камінчику.  Поклавши  десять  камінців, він наказав виймати хворого з ванни.
— Мені, так гарно тут! — благально промовив льотчик.— Не займайте мене.
— Йому гарно тут,— сказала Ага,— хай він ще трохи посидить.
— Виймайте зараз же! — гукнув Міке так, що жінки полякались.— Чи ви хочете, щоб він помер?
Ага перша кинулась до ванни, майже сама перенесла пораненого до намету і, не витираючи, закутала його в оленячі хутра, як наказав Міке.
Другого дня льотчик сидів у ванні доти, доки Міке поклав перед собою одинадцять камінців. Щодня старий додавав по камінчику, і в день, коли поклав сімнадцять, хворий міг уже сам сісти в воду і перейти з ванни до намету.
Тепер поранений помітив могили на березі річки і спитав Міке, чому надумали тут зробити кладовище. Ага, яка була за перекладача,   згадавши,  звідки  ці  могили,  стривожилась.
— То   пусте,— спокійно  відповів  Міке,— не  бійся.
— Я не боюся,— усміхнувся льотчик,— мені просто цікаво, чому тут кладовище?
— То лежать ті, хто лікувався гарячою водою,— сказав Міке.
Поранений, почувши ці слова, перестав усміхатися і непорозуміло поглядав то на Міке, то на Ага.
— Пусте,— повторив Міке.— Це тебе не обходить.
Але льотчик сидів похмурий. Міке запалив люльку, по-старечому закректав і, подумавши, сказав:
— Ну, добре. Ти чув про шамана Чаву?
Льотчик ніколи не чув про шамана Чаву.
— Чава знав, як користуватися водою з Гарячих джерел, і за це його прозвали великим шаманом узбережжя. Перед смертю Чава скликав усіх, хто коли-небудь лікувався тут, і сказав: «Великий дух, який підтримує вогонь у кам'яній горі, звелів передати вам таке: хто вилікувався водою з джерел, хай нікому не розказує, як він лікувався і скільки сидів у воді. А хто розповість, тому вода вже не допоможе, а сам він буде проклятий». Після цих слів ніхто не наважувався розповісти про спосіб лікування, бо кожен боявся прокляття. Відтоді стали з'являтися тут могили, бо люди купались без міри в гарячій воді і це їм більше шкодило, ніж допомагало. Тепер, крім мене, нікого не лишилося, хто б знав,  як лікуватися.  Я беріг цю таємницю для  себе.
Міке помовчав, потім глянув пораненому в вічі і сказав:
— Ти бився проти японців і не боявся жертвувати своїм життям. Ти, руський, пролив свою кров і за нас, орочів. Але у орочів теж гаряче серце. Орочі теж завжди готові віддати життя за своїх друзів. І тому я передав тобі таємницю гарячого джерела. Я зробив так, як повинен був зробити.
Ага була здивована й зворушена оповіданням старого, бо знала Міке як людину черству і відлюдну. І хоч Ага була найкраща дівчина на узбережжі, але балакуча, як і інші дівчата та жінки в цій долині, і вона розповіла про цю історію всім.
Але ще більше був здивований старий Міке, коли Ага, яка під час лікування пораненого стежила за годинником, скільки кожного разу треба сидіти в ванні, сказала, що тепер гарячі джерела служитимуть усім. Вона довела правдивість своїх слів, вилікувавши без шепотіння і відкладання камінців двох хворих жінок, які втратили були всяку надію на одужання.
Міке після цього довго ходив замислений, а дібравши, нарешті, в чім справа, обурено сказав:
— Шаман Чава був погана людина!
А що у орочів немає більшої лайки, як сказати на когось «поганий», Міке додав:
— Чава був дуже погана людина! — і, повернувшись у той бік, де був похований шаман, сердито плюнув.

* * *
Коли льотчик зовсім одужав і набрався сил, він, від'їжджаючи додому, поцілувався з Міке і довго тиснув руку Ага. Він сказав їй, що вона найкращий лікар і найкраща дівчина на узбережжі. Ага засоромилась, бо всі дівчата соромляться, коли їм кажуть таке у вічі, і промовила:
— Ні, я не лікар. Я ж тільки три місяці вчилася на курсах. Але я ще буду лікарем!

ХАЗЯЇН ШИРОКОЇ РІКИ
З річки Широкої прийшов мисливець-ороч і розповів, що там знову об'явився Хазяїн. Ця звістка вмить облетіла ІІаватумську бухту, і всі дуже хвилювалися. На Широкій, як тільки кінчали ловити рибу, нікого не лишалося, навіть сторожа.
Мисливець розповідав, що все — мішки з борошном і сіллю, ящики з консервами, рибальське приладдя, яке було залишене коло гирла Широкої після закінчення рибальського сезону, геть розкидане по берегу. Хазяїн порвав мішки, потрощив ящики, а банки консервів погнув і порозкидав навколо. Великий брезент, яким було накрито майно і якого не могли підняти вісім чоловіків, відтягнуто на кілька кроків від складу і пошматовано.
Мисливець не бачив Хазяїна. Він бачив тільки сліди на піску, ніби велетенська людина ходила біля складу на руках. Слід був, безперечно, ведмежий, але ще ніхто ніколи не бачив ведмежої лапи такого дивовижного розміру.
Три роки тому, коли Хазяїн вперше попорядкував на складі Широкої ріки, завідувач Наватумської рибальні, який наглядав і за Широкою, скликав усіх мисливців і прохав, щоб вони убили Хазяїна, але нічого з того не вийшло. Мисливці ходили на засідки кілька разів, та не могли навіть побачити Хазяїна, а на другий день кожного разу склад знову було розтрощено. Тоді невідомо хто розпустив чутку, що це не звичайний ведмідь, а дух і що він не хоче, щоб на Широкій була рибальня.
Дехто з дідів охоче повірив цьому, і тут немає нічого дивного. Адже здавна відомо, що ведмеді знають людську мову, а розум мають надприродний. Всі старі мисливці-орочі, убивши ведмедя, обов'язково зашивають на ведмежій шкурі дірки від очей. Кому не відомо, що, коли не зашити цих дірок, ведмідь стежитиме за мисливцем і рано чи пізно загризе його. А щоб цілком захистити себе від небезпеки, треба, заншваючи очі, сказати:
— Це не я тебе вбив! Тебе убив чужинець.
Сліпий ведмідь повірить і нападатиме на чужинців. Чому ведмеді інколи відривають з могил мертвяків? Вони мстяться тим мисливцям, що віддавали собакам ведмежі кістки. Молодь сміється з цього, та старі люди добре знають, що ведмідь — не звичайний звір. А таємничий Хазяїн і поготів. Коли його слід вдвоє більший, то який же тоді у нього розум!
Завідуючий мало зважав на ці балачки. Він хотів зберегти склад і звернувся до Міке Амагачана, або Скупого, як звали його на узбережжі. Він убив на своєму віку сто сорок шість ведмедів, і завідуючий гадав, що йому нічого не варто вбити і сто сорок сьомого.
Міке уважно вислухав завідуючого і, опустивши очі, відповів:
— Нічого не чую. Старий став і тому зовсім нічого не чую.
Завідуючий довго бився біля Міке,  але той тільки винувато посміхався і повторював:
— Зовсім старий став і аж нічогісінько не чую.
Тоді завідуючий викликав Кеню, найактивнішого юнака серед ороцької молоді в бухті Наватума, і той своєю мовою передав старому слова завідуючого. Міке вислухав, подумав і глянув на Кеню так, що той опустив очі.
Міке сказав:
— Як можеш ти, ороч, пропонувати мені це? Дух не хоче, щоб на Широкій була рибальня. І запам'ятай мої слова: хто зніме руку на Хазяїна, на того чатуватиме смерть.
Кеня злякався цих слів і не насмілився навіть передати їх завідуючому. Той дуже цікавився, що сказав Міке, та Кеня, щоб скінчити неприємну розмову, відповів, що старий просто боїться братися за цю справу.
Але одно діло три роки тому і зовсім інше тепер, коли йде Вітчизняна війна. Всі знали, як важко дістається тепер кожен кілограм борошна і кожен кілограм солі, і всі орочі обурювалися, що попсовано стільки продуктів.
Кеня перший викликався йти на Широку. Озброївшись чоти-ризарядними берданками, він та двоє товаришів вирушили другого дня по обіді, щоб прийти на Широку надвечір, коли ведмеді виходять шукати здобич.
На пласкім узгір'ї, що відділяє Наватуму від Широкої, пахло зимою. Калюжі затягло тоненькою кригою, стежку припорошило вранці сніжком. Але ліс ще не скинув свого вбрання і палав червоно-жовтими барвами. На бурій, як оленяче хутро, тундрі краплинами крові червоніли брусниці, а вічнозелені кущі плавучого кедрівника стояли ще рівні і не гнулися до землі своїм гіллям, як то буває у великий холод.
Хлопці зійшли зі стежки. Розмовляючи про Хазяїна, вони рвали брусниці і голубицю, вже прибиту легким морозом. Кеня сказав:
— Я йду на цього ведмедя, як на справжнього фашиста! — і розповів товаришам про свою розмову з Міке три роки тому та про його погрози.
Хлопцям було образливо, як старий не розуміє, що Хазяїн робить шкоду не завідуючому, а їм, орочам.
— Знаєте що? — раптом пожвавішав Кеня.— Давайте віддамо Міке шкуру Хазяїна!  Справді!  Подивимося, що він тоді скаже!
Хлопці розвеселилися.
— А справді, що він робитиме, коли ми принесемо йому ведмежу шкуру?
У орочів існує звичай, за яким мисливець, убивши ведмедя, білує його і залишає на місці полювання, а сам повертається додому і сповіщає про свою удачу товаришів чи сусідів. Ті йдуть по здобич, приносять її додому і, віддавши шкуру тому, хто вбив ведмедя, гуртом з'їдають м'ясо.
Цікаво, чи відмовиться Скупий від шкури? Що переважить — страх перед всесильним «духом» чи зажерливість, адже недарма прозвали його скупим?
Хлопці знову вийшли на стежку і тільки тепер помітили на ній сліди людських ніг. Хтось перед ними ранком пройшов у напрямку Широкої. Зацікавлені хлопці майже бігом спустилися з узгір'я в долину і, обминувши чагарники, вийшли до гирла Широкої. Вони спинилися здивовані. Майно було в повному порядку: мішки старанно позашивані і стягнені до купи, консерви акуратно складені, бочки, сита, кошики — теж на місці. Що це зробила людина, доводили сліди людських ніг на припорошенім борошном піску, але хто саме? Очевидно, завідуючий послав когось з Наватуми.
Покуривши, товариші запалили вогнище, зогріли чаю і, підкріпившись, закінчили роботу невідомого: з великими труднощами перетягли брезент і накрили майно. Потім вони перевірили зброю і сховалися за мішками чекати Хазяїна.
Сонце зайшло за гори, і враз все навколо похмурніло. Небо на півночі набрало холодно-синіх фарб, зелений кедрівник потем-ійіі, і вода в річці стала чорною. І тоді хлопці побачили, як з кущів, зовсім близько від них, виринула і звелась на задні ноги велетенська постать ведмедя. Небачених розмірів звір ішов на мисливців. Кеня стрельнув, і за ним пролунали ще два постріли. Та Хазяїн навіть не похитнувся і прямував на хлопців. Юнаки похапцем перезаряджали гвинтівки і раз у раз стріляли у величезну тушу, та ведмідь не падав і не спинявся. Він був уже так близько, що хлопці бачили його єдине ікло, велике і жовте, як палець мертвяка, і маленькі червоні очі. В цей час постріли замовкли, бо магазини спорожніли, і тоді мисливці ночули важке дихання звіра і огидний сморід з його пащі. Хазяїн був за п'ять кроків від них, закласти нові патрони в гвинтівку вже не встигнути, і всі зрозуміли, що сталося непоправне. Вони побачили смерть.
Потвора заревла, роблячи останній крок до хлопців. Але в цю мить збоку, від кущів, несподівано прогримів постріл. Ведмідь враз осів. Потім він повільно простягся на землі, двічі гребнув лапою пісок і затих.
Коли хлопці очуняли від переляку, вони помітили, як від річки майнула і зникла в заростях людина в ведмежій куртці.
Ведмідь лежав нерухомо, але молоді мисливці не наважувалися підійти до нього. Вони зарядили гвинтівки і чекали, чи не кинеться, бува, на них звір. Потім побігли до кущів і вирізали дві довгі жердини. Кеня стояв з гвинтівкою напоготові, а два його товариші штрикали ведмедя, аж поки не пересвідчились, що Хазяїн неживий.
Товариші розвели багаття, оббілували тушу і тоді побачили, що всі їхні дванадцять куль влучили в груди, але одна, тринадцята, попала у вухо, і випустив її невідомий, який стріляв на ведмедя збоку.
До півночі юнаки обговорювали своє чудесне врятування і не прийшли ні до яких висновків. Потім, заспокоївшись і розвеселившись, вони придумували різні відповіді для Міке, коли Він проклинатиме їх за Хазяїна.
Світом товариші повернулися додому, і їхні сусіди, взявши коней, поїхали до Широкої і привезли шкуру й м'ясо. Всі люди збіглися подивитися на здобич і дивувалися з шкури: вона була вдвічі більша, ніж шкура найбільшого ведмедя, якого коли-небудь бачили в Наватумі. Але ще більше здивувалися люди, коли почули від хлопців, як був убитий Хазяїн. З Наватуми ніхто не
ходив на Широку, і всі тільки поглядали один на одного і питали себе — хто б це міг бути?
Коли народ розійшовся по домівках, хлопці взяли шкуру і понесли її до Міке.
Кеня відчинив двері хижки і, не вітаючись, промовив:
— Ось  тобі шкура Хазяїна  Широкої  Ріки.  Візьми!
Міке встав, підійшов до юнаків і здивовано спитав:
— Як же ви взнали, що це я його вбив? — і, дивлячись на остовпілих хлопців, задоволено хитав головою, мовляв, «от так молодці!»

ТЄГІ-ТЄГІ
Ріка Воркута тече серед тундри. Можна пройти десять, двадцять і тридцять кілометрів по безкраїй, хвилястій рівнині і не побачити жодного деревця. Тільки плазуча полярна береза стелиться по горбах і болотах та в долинах річок і ручаїв ростуть кущі лози, вільшини і топольника.
Навесні над Воркутою стоїть гамір від гусячого ґелґотання. Тисячі гусей прилітають з теплих країв і виводять гусенят у долині Воркути та по берегах тундрових озер і струмків.
Мені багато доводилося чути про те, що дикі гуси легко приручаються, і я вирішив дістати собі пару гусенят.
Наприкінці липня в мене видалася вільна ніч. Я працював на кар'єрі, з якого брали гравій і пісок для залізничного насипу. Залізниця тільки будувалася, після весняної поводі насип у багатьох місцях розмило, і ми працювали день і ніч, щоб швидше підсипати залізничне полотно і налагодити рух робочих поїздів.
В липні ночі зовсім світлі, а в ясну погоду навіть опівночі можна читати без лампи. Я взяв рушницю, рюкзак і вирушив до озер, що лежали кілометрів за вісім від будівництва.
Це були неприємні і страшні озера, з чорною водою і чорними торф'яними берегами. Брили торфу, розсічені тріщинами, виступають з берегів, і здається, що ступиш крок — і провалишся в мулку безодню. Тисячі років тому вічна мерзлота, яка залягає в тундрі приблизно на глибині одного метра, в деяких місцях розтанула і від цього утворилися глибокі провалля, наповнені водою. Так з'явилися ці озера.
Поспішаючи, я підійшов до озера, але  мене чекала невдача: на чорній, похмурій воді не плавало ні гуски, ні качки. Я сів на березі і запалив цигарку. Стояла тиша. Тільки комарі співали своєї нудної пісні. Раптом з глибини тундри пролунав гусячий крик. Я схопився на ноги і, перестрибуючи через тріщини, кинувся в напрямку, звідки йшло ґелґотання. В сірому світлі, серед буро-зеленої рослинності, вирисовувався чорний торф'яний горб. Плутаючися в гілочках берези, я побіг до нього. Саме там ґелґотали гуси.
Біля горба було невелике озерце, сховане в заростях лози, з берегами, зарослими осокою. Я виткнувся з-за кущів і просто перед себе побачив четверо гусенят і двох старих гусей.
Витягши по воді свої довгі шиї, старі гуси повтикалися ґо~ ловами в осоку і завмерли без руху, намагаючись таким способом сховатися від небезпеки. Але їхні великі тулуби були на виду.
Я стрельнув з рушниці, та, видно, погано націлився, бо гуси враз зірвалися з місця і злетіли в повітря. Я не дуже жалкував з невдачі. Адже мені потрібні були не гуси, а гусенята. Малесенькі (їм було, мабуть, не більше як два-три дні від роду), вони плавали біля берега, а коли я підбігав до них, раптом поринали і виринали аж у другому кінці озера.
В мулкому озері бродити було страшно. Я сховався в кущах і стежив за зеленкуватими кульбабками, що плавали по воді. Нарешті одно з них підпливло до берега і стрибнуло в осоку. Я кинувся на те місце і побачив, що гусеня причаїлося серед трави зовсім нерухоме. Я швидко простяг руку, щоб схопити його, і здивувався, що воно навіть не поворухнулося, коли я його брав. Маленьке, тепле і ніжне, воно тихо сиділо тепер у мене на руці, і тільки серце в  нього билося  швидко-швидко.
Поки я ловив це гусеня, двоє інших встигли сховатися в осоку і тільки одне неспокійно кружляло по воді. Я почекав, поки воно вилізло на берег і легко спіймав і його. Поклавши здобич у рюкзак, я пішов додому і встиг прийти на будівництво до початку ранкової зміни.
Тесляр зробив мені клітку, я посадив у неї гусенят, поклав їм трави і накришив хліба. Вони зразу ж почали їсти, а наївшися, посідали, притулившись одне до одного, і сиділи, поки знову не захотіли їсти. До хліба я підмішував пісок — це допомагає птахам краще перетравлювати їжу,— і вони їли пісок так само охоче, як хліб і траву.
Через три дні я повів своїх гусенят гуляти. За палаткою, в якій я жив, була невелика калюжа, і я пустив їх поплавати.
Гусенята щипали траву, ловили комарів і мух і зовсім не збиралися тікати. Тоді я, щоб подивитися, що вони робитимуть без мене, сховався за кущ. Хвилину гусенята спокійно бавилися по воді, але, помітивши, що мене немає, раптом зняли тривожний писк. Вони припливли до берега і, неспокійно оглядаючись на всі боки, пищали, не цікавлячись уже ні мухами, ні травою. Тоді я висунувся з-за куща, і вони кинулися до мене. Маленькі, вони спотикалися через березку, перестрибували через стебла трави, падали і бігли до мене. Тільки опинившися біля моїх ніг, вони заспокоїлися і стали знову щипати траву. Я пішов до палатки, і гусенята побігли за мною, щоразу здіймаючи крик, коли я від них віддалявся.
Другого дня під час обідньої перерви я їх поніс до річки. Вони плавали спокійно, поки я був біля них. Та тільки я ховався в траві або за кущем, як вони вилазили з води і здіймали галас, аж поки не знаходили мене.
Я кликав їх:
— Тєгі-тєгі! — і вони кидалися до мене, забуваючи про все.
Гусенята росли швидко.  Незабаром  пух  змінився   на   пір'я,
вони стали їсти овес і бігали за мною всюди, куди б я не йшов. Я ходив з ними до їдальні, і кухар завжди давав їм рисової каші з компотом.
Вони стали вже потроху літати, але я не обрізав крил, бо знав, що вони мене не кинуть. Дійсно, політавши, гуси завжди поверталися до палатки і гучним, настирливим ґелґотанням прохали їжі.
Я дуже звик до моїх вихованців і часто вночі, сидячи над кресленням,  відривався  на  хвилину  від  роботи  і  тихо  кликав:
— Тєгі-тєгі!
Гусенята, що спали звичайно під ліжком, раптом прокидалися і бігли до мене, витягуючи свої довгі шиї. Одержавши шматок хліба,   вони   заспокоювалися   і,  мирно   ґелґочучи, ховалися під ліжко.
Якось мене викликали до начальника дільниці. Посильний сказав, що справа дуже негайна, і я, схопивши польову сумку з паперами і кресленнями, швидко пішов до контори, яка містилася кілометрів за три від нашого кар'єру.
В кабінеті начальника сиділи інженери з сусідньої дільниці. Я привітався і сів до столу.
— Наші сусіди,— сказав начальник,— потребують допомоги. Чи не могли б ви збільшити видобуток гравію і дати кілька ешелонів для їхньої дільниці?
— Добре,— сказав я.— Ми зараз пробуємо робити поточний ремонт екскаватора на ходу, не припиняючи роботи. Це дасть значне збільшення видобутку. Я сподіваюся, що сьогодні вночі наш кар'єр дасть перший ешелон гравію понад план.
— Прекрасно,— сказав начальник дільниці.
В цю хвилину до кабінету з несамовитим криком вдерлися двоє гусей і, радісно ґелґочучи, кинулися до мене. Начальник дільниці від несподіванки аж підвівся з крісла і здивовано, не розуміючи, звідки могли взятися тут дикі гуси, дивився на мене. А гусенята вже заспокоїлися, посідали, як ні в чому не бувало, біля моїх ніг і, стомлені переходом, вмить поснули, позакладавши голови під крила.
Мені було страшенно ніяково, що гусенята порушили ділову обстановку розмови. Я почервонів.
— Пробачте,— сказав я.— Це мої гусенята. Я не причинив дверей, коли йшов сюди, і вони вирішили мене наздогнати.
— Хто б міг подумати, що дикі гуси так звикають до людей! — промовив начальник дільниці, і по його обличчю я побачив: він зацікавився гусенятами і не помітив моєї ніяковості.
— Для мене це теж була новина,— сказав я.
Після засідання я пішов до своєї палатки і всю дорогу вичитував гусенятам за їхню поведінку, а вони, ніби вибачаючися, тихо ґелґотали мені у відповідь.
Після цього випадку, коли мені треба було йти на якесь засідання, я намагався вийти з палатки непомітно для гусенят і міцно причиняв двері. Інакше вони, здіймаючи галас, кидалися за мною, і тоді доводилося повертати назад, щоб залишити їх дома.
Полярне літо коротке. Частенько вже в серпні бувають морози, а інколи випадає сніг. Цілий день у палатці горіла залізна нічка, і тільки вночі, коли всі укладалися спати, вона гасла. Гусенята частенько, шукаючи тепла, забиралися вночі в пічку і сиділи на теплому попелі. Одного разу убиральник, коли пічка погасла, наклав усередину трісочок, щоб вони до ранку підсохли. Ми вже лягли спати, коли гусенята, покрутившися біля пічки, нарешті повлазили в неї і, умостившися на трісках, поснули.
Серед ночі я прокинувся від несамовитого гусячого крику. В пічці яскраво горіли підсохлі тріски, а в повітрі тхнуло паленим пір'ям. Одне гусеня з обгорілим хвостом, шкандибаючи, крутилося по палатці, а друге кричало, немов його ріжуть. Тільки я встав, обоє кинулися до моїх ніг, і я побачив, що в обгорілого гусеняти обпалена ще й нога. Перетинки на ніжці геть обгоріли. Я знайшов бинт, вазелін і зробив перев'язку. Потім обкутав обох гусенят теплим платком і посадив їх собі під ліжко. Ранком хворого оглянув лікар і сказав, що виразка скоро загоїться.
—  А як ви думаєте,— спитав я лікаря,— зможе гусеня плавати без перетинки?
— Гм,— усміхнувся лікар,— плавати йому буде незручно. Та проте коли дуже схоче плавати, то в нього ж залишилися перетинки на одній нозі.
Надворі стояв вересень. Гусеня видужало, і тільки одна нога була схожа на курячу. Над палаткою час від часу пролітали косяки диких гусей, збираючися в далеку путь на південь. Щоразу, як у небі лунало ґелґотання, мої гуси підіймали голови і відповідали тривожним криком.
Якось я пішов до тундри оглянути шурфи і взяв з собою гусенят, щоб вони прогулялися. На горбках червоніли брусниці, і гусенята спритно дзьобали ягоди. Раптом з неба пролунало «гил-гил-гил». Мої гуси перестали пастися і попідіймали голови. Потім змахнули крилами і піднялися в повітря. Вони зробили наді мною коло і полетіли до табуна.
— Тєгі-тєгі! — крикнув   я.
Але вони підіймалися все вище і вище, змішалися з табуном і зникли за обрієм.
«От і все»,— подумав я і сумний пішов до палатки.
— Казав я вам, попідрізуйте їм крила,— зустрів мене мій
помічник,— а тепер маєте!
— Ну, що ж! Хай летять,— відповів я. До  півдня  я  не  міг  заспокоїтися.  Часом  я  виходив  надвір і дивився на небо, але гусячі табуни пролітали над палаткою, не
зупиняючися.
Короткий день згасав. Я скінчив роботу і, відкинувшися на ліжку, замислився. Раптом біля палатки пролупало знайоме «гил-гил-гил».
— Тєгі-тєгі! — радісно крикнув я і у відповідь почув що голосніше ґелґотання і настирливе стукання. Гусенята били дзьобами в брезентові двері палатки. Мій помічник впустив утікачів. Вони поважно зайшли до приміщення і, ніби нічого не сталося, посідали біля гарячої пічки.
— Сьогодні ж я їм по підрізаю крила,— сказав помічник.
— Ні,— відповів я,— крил ми їм не будемо стригти. Хай роблять, що хочуть.
Від обіду залишилась каша з компотом, і я поставив її гостям. Вони враз пожвавішали і вмить знищили все, що було в мисці. Потім, сховавши голови.під крила, тихо поснули.
Другого дня гуси полетіли зранку і повернулися серед дня. На третій день знову полетіли і повернулися ввечері. Але на четвертий день полетіли і не вернулися.
— Свіже повітря і рідна стихія кращі за рисову кашу з компотом,— сказав мій помічник.
— А хіба не так? — відповів я.
Та через день гуси повернулися знову. Всі ми дуже зраділи і один перед одним пригощали їх — давали хліба, каші, через кожну хвилину кликали «тєгі-тєгі», брали на руки.
Ранком другого дня я крикнув «тєгі-тєгі!» і пішов до тундри перевірити нові шурфи. Відліт гусей ішов на повну силу. Високо в небі пролітали, виладнавшись у трикутники, табуни, направляючись на південь. Мої вихованці щоразу тривожно підіймали голови, але я звертався до них «тєгі-тєгі», і вони заспокоювалися на якусь хвилину. Нарешті один з косяків пролітав дуже низько, і мої гуси не витримали. Злетівши, вони зробили наді мною кілька кругів у повітрі і приєдналися до табуна. Табун раптом зламав свій такий правильний лад трикутника і став кружляти навколо мене. Потім гуси знову виладналися і пішли на південь.
Я чекав кілька днів, але гуси не поверталися.
Все рідше і рідше лунало в небі ґелґотання, а потім і зовсім замовкло. Раптом випав сніг. Ударили морози. Почалася довга полярна зима. Інколи вечорами, сидячи в палатці біля червоної, як жар, пічки і слухаючи завивання пурги, ми згадували своїх «тєгі-тєгі».
— Де вони тепер? Чи долетіли до теплих країв?
Далі  за роботою  помалу  забули  про  них  зовсім.
Хоч яка довга полярна зима, та і їй приходить кінець. У травні на пагорках став танути сніг, і в червні задзюрчали вже й струмки. Незабаром пішла крига на річках, з'явилися перші гості з півдня і порижіли білі полярні куріпки. В небі лунало гусяче «гил-гил-гил», з свистом пролітали качки, перекидалися в повітрі кулики. Зазеленіла тундра.
Одного разу до палатки вбіг робітник, завзятий мисливець, і схвильовано гукнув:
— Товаришу інженере! Беріть швидше рушницю! Двоє гусей літають весь час над палаткою. Низько-низько!
Я схопив рушницю і вибіг надвір. Дійсно, двоє гусей кружляли над палаткою. Я приклав рушницю і націлився. Раптом у мене блиснула думка: «Може, це мої «тєгі-тєгі»?»
— Тєгі-тєгі! — гукнув я на весь голос.
Гуси враз почали знижуватися і сіли біля палатки. В одного я побачив знайому лапку без перетинки. Робітник стояв і незрозуміло дивився то на мене, то на гусей. Він працював зі мною недавно і не знав цієї історії.
— Тєгі-тегі! — покликав я гусей, і вони підійшли до мене зовсім близько.
Мені хотілося схопити їх на руки і притиснути до своїх грудей, але я боявся, що вони злякаються.
— Винесіть хліба! — гукнув я робітникові.
Він приніс шматок, і я кинув його гостям. Потім я зайшов у палатку і звідти покликав: «Тєгі-тегі!»
Гуси несміливо покрутилися біля порога і зайшли всередину. Але довго вони не всиділи. Вони зняли крик і тикалися головами в двері. Я випустив їх, і вони полетіли. Другого дня гуси знову повернулися. Я виставив біля палатки їжу, і вони кілька разів на день прилітали подзьобати хліба, каші, вівса, але до палатки заходили дуже неохоче.
Незабаром гуси намостили поблизу гніздо, і через кілька днів у  ньому  з'явилося  велике  зеленкувате яйце,   потім  друге,
третє...
Нарешті гуси закінчили нестися і сіли на гніздо. Тепер вони вже не приходили до палатки вдвох, а тільки по черзі. Поки гуска їла кашу, гусак виконував її обов'язки, висиджуючи гусенят.
Ми всі нетерпляче ждали появи нового покоління гусей, але мені особисто так і не довелося їх побачити: залізниця в основному була закінчена, і частину інженерно-технічних працівників перекидали на нове будівництво. Серед них був і я.

ФЕДІР З ФЕДОРА
Ще не смерклося, коли Федько спустився до ручаю. Високі зарості топольника і черемхи обступили гирло, відбиваючись у воді темними невиразними обрисами. Тихо пливли перші опалі листочки. Десь далеко джеркотіла вода на перекаті.
Хлопчик на повні груди вдихнув свіжого повітря і з лоскотно приємними мріями про невідоме верхів'я ручаю, де ковбані повні риби, подався ледь помітною стежкою. За кілька тижнів риба почне спускатися з ручаїв у річку на зимівлю, але зараз вона там,  у верхів'ях,  що загубилися серед пустельної тундри.
Він швидко подолав три, а може, чотири кілометри. Далі стежки не було, і він пішов повільніше, продираючись крізь кущі та раз у раз перебродячи ручай то на один, то на другий бік, щоб обминути непролазну гущавину або купинястий берег.
Нарешті він зрозумів, що марнує час, ідучи за всіма звивами річки, і вибрався з долини на високий берег.
Безмежна тундра слалася, скільки сягало око, і губилась у вечірньому присмерку. Заросла кущами долина ручаю покрученою темною стрічкою пролягла на сірій рівнині, як величезний глибокий рів серед поля. Хлопчик озирнувся. Гирло ручаю і вузьку смужку біля річки, в яку впадав ручай, уже вкутала темрява, і Федько подумав, що далеченько одійшов від дому. Він спинився.
Один у тундрі!
Дванадцятирічний хлопець один-однісінький уночі стоїть серед безмежної тундри і нітрішечки нічого не боїться!
Раптом голосний гудок розірвав тишу. Сяючи вогнями, з темряви виринув пароплав і, як чудесне видиво, пройшов на південь. Може, саме на цьому пароплаві за якийсь тиждень Федь-кові доведеться їхати до школи? Він провів очима вогні і зрозумів, що відійшов од дому не так і далеко.
Школа! Там товариші, а тут еін сам один. Його село складається з однієї хати, а зветься воно — Федір, за іменем Федько-вого діда Федора. Коли Федько вступав до школи, хтось із старшокласників, глузуючи, спитав:
— Скажи, хлопче, що це таке Федір — село чи місто?
— А це не село і не місто, це — мій дід Федір,— простодушно відповів Федько.
Усі сміялися, але потім, коли Федько навчився читати і йому на карті їхнього краю показали крапку і біля неї напис «с. Федір», він відчув гордість. ї хоч інколи жартома на нього казали «Федір з Федора», все ж не в кожного такий дід, щоб на географічній карті позначали його хату!
Один у тундрі!
Пароплав сховався за виступом берега, вогні зникли, і від цього темрява стала враз густішою. Спотикаючись на купини і плутаючись у полярній берізці, хлопець навпростець поспішав туди, де чорна стрічка ручаю, зробивши кілька крутих колін, знову ніби виправлялась.
Стало зовсім темно, і Федько радів: саме така ніч і потрібна, щоб ловити рибу острогою.
Він кинувся бігти, щоб швидше добратися до місця, та, спіткнувшися, упав. «У тундрі треба берегти свої сили, бо невідомо, що тебе чекає попереду»,— згадав він батькові слова і, схопившись на ноги, швидко попрямував далі.
Минуло, мабуть, годин зо дві. Темна смуга ручаю стала значно вужча.
Здалеку від річки пролунало потужне двигтіння, здавалося, летів літак,  але  звук ішов низом.  Хлопчик прислухався.
— Глісер!
Федько вдивлявся туди, звідки долітав шум мотора, але не побачив огнів. Раптом, ніби вітаючи глісер, з протилежного боку глухо прогудів гудок паровоза, а в небі з'явився літак. Хлопчик стояв, прислухаючись до звуків нічної тундри, і йому стало трохи сумно, що він уже не має права сказати:
— Один серед тундри!
Ні, він не один... Тепер тундра — не пустеля. І в селі Федір, що складається з однієї хати, є телевізор!
Ну, що ж? Можна починати ловити рибу. Федько солодко потягсь і спустився з високого берега вниз. Вода була чорна, від цього ручай здавався неймовірної глибини, і на якусь мить хлопцеві стало страшно. Здається, ступиш крок, посковзнешся, і тебе затягне в чорну безодню...
Він одійшов від берега, скинув з плечей рюкзак, швидко наламав сухого хмизу і розпалив багаття. Полум'я освітило тоненькі стовбури топольника і зеленкувату лозу, а вода на плесі стала ще чорнішою.
Стримуючи хвилювання, Федько підійшов до води. Вона враз утратила свою чорноту і показала замулене кам'янисте дно. На двох камінцях ледь-ледь коливалися кущики слизьких водоростей, тоненьких, як волосся. Кілька довгастих жовтих листочків лози вимальовувалося на темному намулі. Почорніла від часу, вкрита слизьким мохом, ломака непорушно лежала біля самого берега. Риби не було.
Федько зітхнув і, обережно ступаючи, став обходити плесо, може, риба сховалась у водоростях. Він дійшов до чорної ломаки, і серце в нього гарячково застукотіло. Блискуча поверхня деревини кінчалася... риб'ячим хвостом! Це був миньок! Півметровий миньок лежав без жодного руху біля самого берега, зігнувши довге тіло точнісінько, як ломака.
Затаївши дух, Федько підняв острогу і, наставивши її над миньком, з усієї сили опустив у воду. Плесо враз утратило прозорість, і хлопчик уже нічого не бачив, тільки почув, як рвучко пручається рибина. Він обома руками натиснув на острогу. Рибина кидалася тепер з такою силою, що Федько ледве втримував у руках острогу. Тоді він стрибнув у воду, намацав голову минька і, вхопивши за зябра, одним махом викинув його на сухе.
Хлопець повернувся до вогнища і хвилину відпочивав, розглядаючи здобич. Оце так миньок! Завтра мама й дід, навіть батько, хвалитимуть його. Ех, побачили б цього минька товариші! Та вони далеко... Мама й дід завжди хвалять Федька. От коли б товариші по школі...
Відпочивши, пішов далі по ручаю. Острога раз у раз чіплялася за кущі, під ноги потрапляли сховані у траві валуни, хлопчик спотикався, падав, схоплювався на ноги, поки нарешті не дістався до нового плеса.
Від кількох великих валунів падали довгі тіні, закриваючи половину дна, а в освітленій частині, тихо ворушачи плавниками, виблискували товстими спинами харіуси. їх було з десяток, і Федько мало не скрикнув від радості й здивування.
Риба стояла нерухомо, вишикувавшись проти течії. Хлопець через силу відірвав погляд од найбільшого харіуса і почав розглядати дно. Валуни, кілька жмутків водоростей. Раптом його увагу привернула дивна річ. На дні лежало щось подібне до стовбура дерева. Але ж у цих місцях не росло жодної деревини, крім жалюгідних кущів. Звідки сюди могла потрапити така колода? Федько підійшов ближче, вдивляючись у довгасту річ, половина якої ховалася в тіні валуна. Вона була не чорна і не сіра, як звичайно дерево в воді, а жовтувата і блискуча, як камінь. І тут Федько, нарешті, зрозумів, що це таке. Він забув про рибу, про найбільшого харіуса і стрибнув у воду: на дні ручаю лежав бивень мамонта. Бивень, який коштував величезні гроші і знайти якого Федько міг тільки мріяти. Багато тисяч років пролежав він у землі і тепер волею випадку з'явився на поверхні. Не інакше як цього літа обвалився тут берег. Вода змила грунт, залишивши на дні валуни і цей бивень.
Не звертаючи уваги на рибу, що кинулась урозтіч, Федько потягнув бивень до берега. В воді він ішов легко, та досить було витягти один його кінець на сухе, як Федькових сил не вистачило. Тоді він став підтягати до берега той край, що був у воді, і з великими зусиллями, нарешті, витяг бивня з води.
Лише зараз Федько помітив, що змокрів, а за хвилину відчув, що починає мерзнути. Він кинувся в кущі, набрав оберемок палива і розклав вогнище. Гріючись, хлопчик милувався бивнем, товстим, як рука дорослої людини, одягнутої в кожух. Ніколи йому так не щастило! Хлопчик замріяно дивився на свою знахідку, коли враз його охопив сумнів. А що, коли бивень трухлявий? Тоді він втрачає свою вартість, з нього навіть мундштука не зробиш, а про шахи нічого й казати.
А втім, і трухлявий бивень має певну цінність, наприклад, для музею. Чудово! Він оддасть свого бивня в школу, гуртку юннатів. Нехай усі бачать, які мамонти ходили колись по їхній тундрі. Справді, це буде чудово! Не в кожній школі <: такий експонат. А на зборах гуртка юннатів Федько розповість, як знайшов його.
А  якщо  бивень  не  трухлявий?   О,  тоді  йому  немає  ціни!
Ловити рибу перехотілося, та Федько ще пройшов до плеса і поцілив доброго харіуса. Але того запалу вже не було, думки весь час поверталися до бивня. Що ж з ним усе-таки робити? Може, віддати батькам? От-от, так буде найкраще... Батьки знайдуть, як його використати.
Це було правильне вирішення,  але Федько зітхнув.  Чомусь правильні вирішення нецікаві... І десь у глибині свідомості заворушилось бажання, щоб бивень був усередині трухлявий. Тоді Федько подарував би його шкільному музею. Він уявив своїх товаришів, класного керівника, інших учителів, які зберуться коло бивня, і усміхнувся. Ото було б цікаво! А напис на бирці він зробив би такий: «Від Федора». Він не честолюбний, «Від Федора» — означає від села Федір.
Обличчя товаришів постали в його уяві як живі, і він не переставав замріяно усміхатись. Потім ножем попробував міцність бивня. Твердий, як камінь. Але це ще не доказ того, що бивень добрий. Адже бивні шаруваті, і між окремими прошарками часто буває цвіль. Тоді зробити з нього якусь річ неможливо.
Полум'я вогнища стало згасати, вода посіріла, кущі, які здавалися вночі густими, як стіна, тепер ніби розступились, і крізь них виднілася купиняста тундра. Невже починається ранок? Так, час повертатися додому. Але як доправити бивня?
Федько насупив брови і приклав палець до носа, що означало найвищий ступінь зосередженості, і хвилину думав. Далі витяг з кишені мотузку, прив'язав її до бивня і, зіпхнувши знахідку в воду, потяг її вниз за течією.
Він ішов уже з годину, коли раптом у кущах щось затріщало. Федько спинився. Може, ведмідь заблукав з лісу або вовк забіг від оленячих табунів, які незабаром почнуть повертатися? Хлопчик мимохіть стиснув у руці ножа і, прислухаючись, завмер на місці.
— Аго-го-гов! — раптом пролунало здалеку.— А-го-го!..
— Тато! — скрикнув Федько і кинувся назустріч батькові, а за кілька хвилин вів уже його до своєї знахідки.
Батько, побачивши бивень мамонта, витріщив очі:
— Оце так! І, здається, цілий! Ну, брат...— Він не знаходив слів для похвали синові, а той тільки всміхався.— Що ж ти з ним робитимеш? Куди подінеш?
— Якщо трухлявий, то віддамо у шкільний музей? Добре?
— А якщо ні? — примружив око тато.
— Може, в ньому всередині цвіль...
— А коли ні? — чомусь засміявся батько.
Федько помовчав, потім сказав, зітхнувши:
— У школі немає мамонтового бивня...
Батько йшов замислившись.
— А я теж учився в цій школі,— промовив він задумливо.— Її відкрили в тисяча дев'ятсот сімнадцятому році. Революція відкрила цю  школу. А в двадцять сьомому, коли я вступав до першого класу, святкували її десятилітній ювілей. І Радянській владі тоді десять років святкували.
— От ми й подаруємо нашій школі бивня! — захоплено промовив Федько, але батько промовчав.
Добравшись додому, вій одразу ж узяв ножівку і почав відпилювати   товстий   край   бивня,   що   був   поколений   тріщинами.
— Сталь! Просто сталь! — упрівши над бивнем, час від часу кидав він, а Федько принишк, стежачи за пилкою, і обличчя в нього було чомусь сумне.
Нарешті ножівка диркнула, потрісканий шматок упав на землю, і відпиляний торець засяяв тим неповторно ніжним блиском, що його дає лише слонова кістка.
— Ну! — вигукнув батько, обдуваючи відпиляний край і гладячи його долонею.— Цілий! Ось вона — дорогоцінна слонова кістка! — потім лукаво глянув на невеселого Федька:— Ну, кажи, що ти з ним робитимеш?
— Як ви скажете, так і зроблю...— нахиливши голову, тихо промовив хлопчик.
— Чого ж так? Ти вирішуй. Він — твій!
— І я ж ваш...— похнюпився Федько.
Батько хвилину мовчав, дивлячись на сумне синове обличчя.
— А школа? Вона теж наша? Га?
Федько спочатку не второпав, куди веде батько, потім очі його заблищали так, наче він знайшов ще одного бивня. Йому хотілося сказати, що його тато найкращий у світі, але такі слова краще промовляються в думці, і він мовчав.
— І на бирці напишемо,— засміявся батько,— «Від Федька з Федора».
— Ні,— щасливим голосом промовив Федько,— на бирці напишемо: «Від Федора і його тата з Федора».

АМАНГЕЛЬДИ
На Каїшарах цю «перукарню» чекали давно. Для неї відгородили половину кошари, або, як тут кажуть, базу, зробили в центрі цього приміщення поміст з дощок, а долівку вичистили від гною і посипали жовтим пісочком.
Потім привезли електричні машинки для стриження, і меха-нік-бригадир Олександр Олександрович встановив біля кошари движок, від якого тягся до базу довгий товстий  провід.
Другого дня прибули майстри. Кайнари — це найдальший хутір колгоспу, людей постійно живе тут дуже мало, і всі вони зайняті на весняних роботах у полі. А роботи на Кайнарах багато: тут кінчаються оброблені землі колгоспу і починається безкраїй цілинний степ, на який цього року виїхали тракторні бригади, щоб зорати і засіяти його плодючі простори. От чому для роботи в «перукарні» сюди приїхали майстри з інших, більших селищ колгоспу.
Майстри — це так тільки говорилось. Насправді то були дівчата, учениці старших класів середньої школи або такі, що цього року закінчили семирічку. Але оскільки в цих краях не дуже пильно стежать за тим, щоб діти ходили в школу обов'язково з семи років, і частенько посилають до першого класу тоді, коли дівчинці чи хлопчикові сповниться дев'ять, а то і всі десять років, то прибулі «майстри» мали досить солідний вигляд.
Коли дівчата позстрибували з підводи, Олександр Олександрович незадоволено скривився — серед дівчат, виявилося, був хлопчик років десяти.
— А тобі чого тут треба? — спитав Олександр Олександрович суворо.
Хлопчик усміхнувся, і його вузькі очі зробилися зовсім як щілинки.
— Працювати,— сказав він коротко і знову усміхнувся з такою чарівною щирістю, що бригадир-механік пом'якшав.
— Що ж у тебе батька чи матері немає? — спитав він не так уже суворо.
— Є,— відповів хлопчик.
— А ти питався у батьків, чи сам поїхав?
Хлопчик промовчав, не перестаючи усміхатися, а бригадир ніяк не міг надати суворості своєму голосу.
— Як же тебе звуть? — поставив він ще одне запитання.
— Амангельди.
— О! Амангельди! — промовив Олександр Олександрович.— Це ім'я! Ти знаєш, хто був Амангельди Іманов?
— Знаю,— усміхнувся хлопчик.
— Хто?
— Герой,— відповів хлопчик по-російському і додав по-казахському:— Батор.
— Он яке в тебе ім'я! Це відчувати треба! — несподівано суворо сказав бригадир.— Ти в якому класі?
— В четвертий перейшов.
— Мабуть,  на  трійках? — знову втратив суворість бригадир.
— Ні,— усміхнувся Амангельди.
У Олександра Олександровича не вистачило твердості відправити хлопчика додому, і він спитав напослідок:
— Що ж ти робитимеш? Ти ж і машинки в руках не вдержиш?
— Ловитиму,— коротко відповів Амангельди.
— Кого? — спочатку   не   зрозумів   бригадир.
— Баранів.
— Ловитимеш баранів? — недовірливо похитав головою Олександр Олександрович, дивлячись на тоненьку постать хлопчика.— Гм...
Дівчата, що по-материнському любовно дивилися на Амангельди, підтримали хлопчика.
— Спіймає! — сказала одна з них.
— А знаєш що? — раптом пожвавішав бригадир.— Тут ось у Майраш — маленька дитина. Ясла ще не відкриті, а няньки в неї немає. Може, ти доглянув би дитину, а вона пішла б стригти?..
— Ні,— усміхнувся Амангельди, і бригадир зрозумів, що хлоп чик думав не один день  про  те, як він ловитиме  баранів.
Після снідання на баз пригнали отару. Вівці голосним меканням протестували проти такого несвоєчасного повернення в кошару.
Олександр Олександрович поставив дівчат навколо помосту і розповів, як треба працювати машинкою, бо електричну «перукарню» надіслали в колгосп тільки цього року, і ніхто з «майстрів» ніколи не стриг машинкою.
— А тепер спробуємо на барані,— додав він і повернувся до перегородки, щоб спіймати, як він казав, барана, хоч у кошарі не було жодного барана, а тільки вівці з ягнятами... Але всі розуміли, що бригадир називав овець баранами тому, що він був старим вівчарем, а всі старі вівчарі кажуть на овець барани.
Амангельди зметикував, що саме зараз йому треба діяти. Одна вівця, очевидно найдурніша в усій отарі, підійшла до самої перегородки і з таким виразом, наче баран на нові ворота, дивилася на жовтий пісок. Амангельди підкрався до неї і несподівано схопив її за задню ногу. Всі вівці шарахнулись вбік і зняли несамовите ревище, а спіймана, смикнувши, потягла хлопчика за собою до отари.
Але Амангельди теж зібрав усі свої сили і, оскільки вівці на трьох ногах бігти було важче, ніж Амангельди на двох, потяг її до помосту.
Тут наспів Олександр Олександрович і, похваливши хлопця за моторність, схопив «барана» і поклав його на стіл.
— Ще ловити? — спитав Амангельди.
— Підожди,— відповів бригадир і почав зв'язувати вівці ноги, а всі «майстри» дивилися, як він це робить.
— А тепер почнемо,— сказав він і, піднявши однією рукою вовну на череві вівці, другою рукою взяв тріскучу машинку, в якій з шаленою швидкістю рухалися ножі.
Вівця з жахом дивилася на людей і на страшну зброю в руках бригадира. Коли Олександр Олександрович приставив машинку до її шкіри, вона здригнулася й мекнула таким безнадійним голосом, що Амангельди стало її шкода.
— Дурна, дурна,— заспокоїв її бригадир і провів машинкою від черева до спини один раз, вдруге і втретє, загортаючи вгору підрізане руно.
Амангельди, як заворожений, дивився на спритні руки бригадира і на вовну, яка біля шкіри була ніжна і біла-біла з ледве жовтуватим відтінком, зовсім не така, як зверху — брудна і сива, і коли Олександр Олександрович спитав у дівчат, чи всі зрозуміли, як треба стригти, Амангельди теж відповів:
— Зрозуміли.
— Ну, якщо зрозуміли, тоді відкриваємо нашу «перукарню». Запрошуйте клієнтів,— пожартував він, і всі стригальниці кинулись до овець, хапаючи їх за задні ноги. Амангельди лишився позаду, і йому довелося тільки допомагати одній з дівчат, підштовхуючи неслухняну вівцю.
«Перукарня! От так перукарня!» —сміявся він у душі.
Амангельди їздив торік до Атбасара, і батько водив його стригтися.
В справжній перукарні він не бачив електричних машинок, як тут, зате там не хапають клієнтів за ноги і не тягнуть до крісла, а ввічливо запрошують: «Сідайте, будь ласка».
Амангельди поки що нічого робити: «майстри» молоді, недосвідчені, і стрижуть вони дуже повільно. Олександр Олександрович ходить весь час навколо помосту, показуючи то одній, то другій дівчині, як треба стригти, і пояснюючи кожній її помилки. Хлопчик ходить за бригадиром, слухає його пояснення, і йому здається, що коли б дали йому машинку, він стриг би не гірше за дівчат. В усякому разі, він розуміє, як треба працювати, а деяким стригальницям Олександр Олександрович розказав уже двічі, як треба стригти, а вони втретє роблять ті самі помилки.
Але попросити машинку він не наважується. Він знає, що скажуть: «Куди тобі? Ти ще малий!» Крім того, всі машинки зайняті. Дванадцять машинок і рівно дванадцять дівчат.
Він зітхає і спиняється біля Раї, російської дівчини, тієї самої, що вчора, коли бригадир не повірив у його здібність спіймати барана, сказала: «Спіймає!» Він довго дивиться на її руки і не витримує:
— Дай я трошки пострижу,— каже він тихо.
— Що?! — замість того, щоб також потихеньку відповісти «ні», кричить Рая.— Щоб я дала йому машинку! Збожеволів!
Амангельди вже не радий, що зачепив її. Він відходить убік, але це не врятовує його.
— Дивися, знайшовся робітник,— гукає і Джамал, що стоїть поряд з Раєю.— Ти думаєш, що так легко стригти?!
— Дай йому машинку! Вигадав! — обурюється третя. — Розумний який! Щоб поламав? Або порізав вівцю!..
І чого вони зняли такий крик? Подумаєш, спеціалісти! Самі не вміють стригти, а кричать... Дорослі! А чи давно самі були в четвертому класі? А Джамал? Могла б і помовчати. А ще обіцяла батькам Амангельди, що буде доглядати за ним і допомагати йому... Допомогла!..
— Що там  таке? — питає Олександр  Олександрович.
Амангельди зовсім розгублюється, і його смаглява шкіра стає бронзовою від краски, що заливає йому обличчя. Зараз його взагалі проженуть з «перукарні».
— Я не стригти, я тільки хотів подержати машинку в руці, — виправдується він.— Тільки подержати...
Але бригадир не сердиться і говорить без усякого гніву:
— Рано ще... Підростепі, тоді навчишся стригти... Підожди...
«Еге   ж,   підожди!..   Добре    їм    говорити   «підожди»,—думає
Амангельди.— Адже ждати не годину і не день, а кілька років!.. Підожди!..»
В цей момент одна із стригальниць необережним рухом машинки розрізає вівці шкіру. Увага від Амангельди відвертається, всі дивляться, як дівчина бере відерце з дьогтем і мастить поранене місце.
Ну, от! Поранила, і їй навіть ніхто зауваження не зробив! А поранила тому, що не так відтягає шкіру на вівці, як учив Олександр Олександрович. Амангельди розуміє, як це треба робити, але йому не дають машинки... А він навіть шию у вівці зміг би постригти, не поранивши.
Виявляється, що найтрудніше стригти шию. На шиї у вівці багато зморщок, і якщо стригальниця недосвідчена, вона може наробити багато виразок. Бригадир радить стригти шию ножицями. Це загайно, але нічого не поробиш, коли немає ще досвіду з машинкою.
Коли шия острижена, тоді все руно знімається з вівці, і стрижці кінець. Амангельди чекає цього моменту, щоб узятися до своєї роботи.
Нарешті перша вівця пострижена. Рая, вся сяючи, що остригла вівцю перша, несе до приймальника вовну, а Амангельди ловить для неї нову вівцю. Він знову тягне її за задню ногу, але коли раніше вся отара шарахалась від нього, то тепер на нього накидається десятків зо два ягнят. Вони шастають у хлопця під ногами, заважаючи тягти, і всі, штовхаючись, тягнуться до вимені спійманої вівці.
Інший, можливо, злякався б такого нападу, але Амангельди знає, в чому справа. В кожній отарі є вівці, які не підпускають до себе ягнят. Чабани ловлять таких овець і тримають їх, поки ягнята погодуються. Ягнята, очевидно, вважають, що Амангельди саме для цього спіймав вівцю, і оточують її.
Хлопчикові хочеться кинути вівцю і піймати пару ягняток та погратися з ними. Всі вони такі ніжні, м'якенькі й довірливі... Але Амангельди розуміє, що зараз не час бавитися. Зараз він на роботі! Відбиваючись від непрошених гостей, він приводить вівцю до помосту і віддає її Раї, намагаючись не зустрінутися з дівчиною очима. Та Рая, мабуть, уже забула про суперечку і хвалить Амангельди за спритність.
А острижена вівця самотня стоїть збоку від отари вже хвилин з десять. Вона оглядає себе і ніяк не може зрозуміти, що з нею трапилось. Інші вівці, вирячивши очі, неспокійно дивляться на неї. Ягнятко, яке скучило за матір'ю, робить до неї кілька несміливих кроків. Запах — материн, а зовнішній вигляд — зовсім незнайомий... Маленьке, воно дивиться на неї здаля, але підійти близько не наважується.
Тільки коли вівця кличе його до себе меканням, воно набирається сміливості і наближається до неї на два кроки. Та тут рідний запах перемагає, і ягня, забувши про дивну зовнішність матері, кидається до її вимені.
— Амангельди! — чути радісно збуджений голос Джамал, і хлопчик, навіть не оглядаючись на звук, по тону догадується, що вона закінчила стригти свого першого «барана». Він ловить для неї вівцю, але тільки віддає її, як ще одна з дівчат закінчує стрижку.
Майже цілу годину Амангельди напружено працює—всі закінчують стригти майже в один час, і хлопчик навіть розчервонівся від метушні з вівцями, а особливо з ягнятами, які, звикнувши до нього, зовсім осміліли і поводяться з ним просто-таки зухвало: наступають йому на ноги, штовхають його, злазять на нього, коли він падає...
Коли на помості знову лежить дванадцятеро овець, Амангельди може відпочити. Але він відпочиває не більше двох хвилин: йому стає нудно сидіти без руху. Він підходить до приймальника вовни, який, струснувши з руна дріб'язок і порох, розглядає вовну, перш ніж покласти її в один з великих чотирьох лантухів, що лежать біля нього.
— Яка це вовна? Тонка чи ні? — питає він Амангельди, показуючи йому пасмечко.
— Тонка.
— А  оце? — показує  він  вовну  з  іншого   руна.,
— Тонка,— каже Амангельди.
— Тобі всяка вовна здається тонкою,— сміється приймальник.— А   тонка   ось   оця,— показує   він   на   перше    пасмечко.— А  оця — напівтонка.   Раніше  у  нас  тільки  грубошерстих  овець розводили, а тепер, дивись, в якому лантусі більше вовни?
— В цьому,— киває хлопчик на один з мішків.
— Це мішок з тонкою вовною. Зрозумів?
— Зрозумів.
— А це мішок зовсім ще порожній — його приготовлено ДЛЯ грубої вовни. Зрозумів?
Хлопчик все розуміє, але коли приймальник пробує пояснити йому тонкощі своєї професії, він бачить, що Амангельди не надає довжині вовни того значення, якого цей момент заслуговує, і взагалі слухає пояснення тільки з ввічливості. На хвилину приймальник ображено замовкає і потім переводить розмову на більш близьку для хлопчика тему.
— Ти що ж? Мабуть, стригалем будеш, як виростеш? — питає він.
— Ні,— усміхнувшись, коротко відповідає хлопчик.
— Ні? — дивується приймальник.— Мабуть, збираєшся бути бригадиром або завфермою?
— Ні,— знову усміхається Амангельди.
— То ким же ти будеш?
— Пед...— починає хлопчик.— Пед...— але кінець цього складного слова, як навмисне, не йде на пам'ять.— Педучилище! — нарешті вимовляє він.
— Значить,  педагогом? — допомагає йому приймальник.
— Педагогом! — усміхається Амангельди.
— А я думав, що ти до тваринництва схильний?..— розчаровано мовить  приймальник. — Баранів добре ловиш.  Цікавишся...
— Педагог — висока посада! — чує хлопчик голос Олександра Олександровича позад себе.
Амангельди здригається від несподіванки. Він тут забалакався, а там уже, мабуть, чекають на нього. Але в Олександра Олександровича благодушний настрій. Дівчата тямущі, ретельні, стрижка йде добре. Бригадир може тепер і відпочити трохи.
— Ну, педагог,— каже він, ласкаво дивлячись на Амангельди,— ходімо зі мною!
Вони підходять до Раї, і Олександр Олександрович бере у неї з рук машинку.
— На подерж, якщо тобі так цього хотілося,— подає він машинку хлопчикові.
У Амангельди такий вираз, наче вся радість, яка наповнює його, виступила на обличчі.
Машинка  зовсім  не  важка,  але  як  потужно  вона  двигтить, стрясаючи повітря. Дівчата не розуміють, яке це щастя працювати машинкою. Розуміє це в повній мірі тільки Амангельди, але йому дають її лише подержати...
Олександр Олександрович бере руку Амангельди разом з машинкою в свою і починає стригти. У хлопчика захоплює дух від радості. Він міцніше стискує машинку, а другою рукою натягає шкіру на вівці так, як показував бригадир. Машинка йде легко, і руно показує свій молочно-білий виворіт.
— Ну й досить,— каже Олександр Олександрович.— Тепер відпочинь.
Амангельди ніяково просити, щоб йому дозволили ще трохи постригти. Він розуміє, що йому і так зробили велику ласку. Він сідає на лаву весь під враженням величезної удачі, а всі: і Олександр Олександрович, і приймальник вовни, і Рая, і Джамал, і та третя дівчина, що кричала на нього,— дивляться привітно, ніби кажуть:
— Ось який у нас Амангельди!

ТИХИЙ
Коли Сашко записував у щоденник загону пре роботу своєї ланки, вигляд у нього був такий заклопотаний, як у колгоспного бухгалтера під час складання річного звіту.
Сашко, може, так і не старався б, якби головою ради дружини була не Катя, а хтось інший. І за що її вибрали? Ну, нехай би вона вчилась у сьомому класі, а то ж тільки в шостому! Та ще й ніс кирпою...
А в очах ніякої серйозності. Завжди смішки. Так і шукає причіпки, щоб з когось посміятися. І особливо чіпляється вона до Сашка. Ну, помітила ти якусь помилку, то скаялії просто. Так ні, обов'язково треба насміхатися.
А минулого року, коли колгосп готувався до обласної виставки, агроном призначив Катго за старшу в хаті-лабораторії. Подумати тільки! Дванадцятилітню дівчинку призначили за старшу над двома жінками і Сашковою бабусею в'язати снопики і підбирати різні там експонати.
Потім дома бабуся розповідала про Катю:
— Та таке вже проворне, та таке вже розумне... Усякі сорти і пшениці, і ячменю, і проса, і кукурудзи знає, і скільки який сорт дає врожаю, і як за яким сортом доглядати, і хто його вивів... Ну, чистий агроном! А само ж таке гарненьке...
— Чим же вона гарненька? — недружелюбно запитав тоді Сашко, дивлячись спідлоба на бабусю.— Може, тим, що ніс кирпою?
Батько й мати перезириулися і засміялись, а Сашко почервонів,  бо  справа  була   не  в  тім,  кирпою  чи  не   кирпою   носик у дівчини, а в тім, що Катя справді була найкращою мічурінкою на всю школу.
Хлопчик розкрив зошит і прочитав свій попередній запис: «4 квітня збір ланки проходив на тему: страмив Сергія Коваленка за те, що він не вивчив у середу уроку з географії і одержав двійку». Добре, що Сергій уже виправив двійку, а то було б від Каті...
Сашко вмокнув перо в чорнило, насупив брови, подумав і написав: «12 квітня збір ланки проходив на тему: грали в м'яча».
Він полюбувався, як рівно стоять літери в рядках, сам себе похвалив у думці за те, що не зробив жодної плями, і поніс щоденника до піонерської кімнати. Катя, мабуть, похвалить ііого, і Сашко тоді попросить її, щоб його ланці доручили на літо доглядати колгоспних лошат. Звичайно, такі питання вирішує рада дружини, та якщо Катя запропонує, то рада підтримає. Хлопці з його ланки давно мріють узяти шефство над лошатами. Та хіба тільки вони! Всім хочеться доглядати лошат, чистити їх, купати, носити їм траву... Крім того, кожен надіється, що, може, дід Омелько дозволить хоч трішки інколи покататися на колгоспних конях... Дід Омелько тільки на вигляд суворий, а всі кажуть, що він добрий...
А що, як рада доручить лошат іншій ланці? Що тоді скаже Сашко своїм піонерам? Важко бути ланковим... Коли б головою ради загону був хтось з хлопців... А з Катею хіба договоришся? Примружить очі і скаже: «Що ж, ви найкращі, чи що? Чому саме вам доручити лошат? Чи, може, по-твоєму, всіх піонерів прикріпити до коней?».
І нічого не скажеш їй у відповідь.
В піонерській кімнаті, крім Каті, сиділо ще дві дівчинки — ланкові загону № 3. Просити при них Сашко не наважився і мовчки подав зошит Каті. Вона розгорнула зошит, і враз в її очах спалахнули знайомі вогники.
— Як же ти пишеш! — вигукнула вона.— «Збір ланки проходив на тему: грали в м'яча». Хіба ж можна так писати в щоденнику?
Ланкові чмихнули, а Сашко розсердився.
— А що? — сказав він.— Фізична культура. Чи, може, нам у ляльок гратися?
— Я не проти того, щоб ви грали в м'яча. Це добре,— промовила Катя і суворо глянула на дівчат.— Тільки записувати треба  не так.  «На тему» — це однаково,  що сказати  «про що». Ти ж не скажеш:   «Заняття   провадилось   про   грали в м'яча»? Розумієш?
Катя була права, але погодитися з нею в присутності дівчат Сашко не хотів. Ланкові ховали від нього очі і ледве стримували себе, щоб не пирснути зо сміху.
— Ти ж сама дала таку форму для запису,— сказав він.
— Так, дала. А ти б змінив її, коли форма не підходить. Треба було записати так: «На зборі ланки піонери грали в м'яча». От і все. Ну, добре,— закінчила вона.— Тепер скажи, яке завдання хотіла б взяти ланка на літо? Завтра на засіданні ради дружини  будуть розподіляти  доручення на літні канікули.
«Скажу, а вона навмисне дасть щось інше»,— подумав Сашко і похмуро відповів:
— Нам однаково.
— Як так однаково? Беріть те завдання, яке вам найбільше подобається.
— Скажи, на яку тему,— мовила одна з ланкових, і голос її перервався від стримуваного сміху. Друга не витримала і зареготала.
— Цитьте! Що це таке! — суворо спинила їх Катя.— Слухай, Сашко, чому б не взяти вашій ланці догляд за лошатами?
Спочатку хлопчик навіть не повірив своїм вухам. «Та я ж про це тільки й думав!» — хотілося крикнути йому, але він сказав з робленою байдужістю:
— За лошатами, то й за лошатами.
— Може, не хочете, то знайдуться інші,— Катині очі сміялися.
— Ні, ні! — злякався   Сашко.— Тільки   нам  лошат!
— Добре. Значить, я записую за вами лошат.
Від радості Сашко забув про насмішкуватих ланкових і про свій злощасний запис у щоденнику. А коли одна з ланкових ні з того ні з сього скуйовдила йому чуприну (дівчата як тільки їх збереться дві або три, а хлопець один, стають такі сміливі, що просто неможливо...), Сашко не лише не образився, а навіть не помітив цієї зухвалості і з криком «ура» вибіг з кімнати.
В перший день канікул Катя в яскраво-червоному галстуці, в білій блузці і чорній спідничці, так старанно випрасуваних, що всі зустрічні звертали па неї увагу, сама відвела Сашкову ланку до діда Омелька і сказала:
— Ось вам помічники, Омеляне Кириловичу. Привчайте їх до роботи біля лошат. Коли хто не буде слухатися — кажіть мені. Я щодня заходитиму до стайні. Ми тут з дівчатами близько — доглядатимемо телят.
Бона це сказала таким тоном, наче старший конюх колгоспу був пе старшим конюхом колгоспу, а піонером загону № 5, і Сашко чекав, що дід Омелько розсердиться і прожене Катю, а через неї і всю ланку. Але дід не образився.
— Спасибі за допомогу,— сказав дід.— Вчитиму.
— Дітей змалку треба привчати до праці. А ви придивляйтесь до них, підбирайте собі хорошу зміну... Піонерів з старших класів ми прикріпили до тракторної бригади, одну ланку — до ставка, щоб знайомились з розведенням риби, дві ланки — до птахоферми. У нас є і поросяча ланка,— тут Катя не витримала і усміхнулась.— Нехай привчаються. Правда?
Точно! — сказав дід і шанобливо додав: — Може, оглянете стайню?
Катя зніяковіла від того, що Омелян Кирилович звернувся до неї, як до дорослої,  і,  почервонівши,  тихо відповіла:
— Покажіть, будь ласка.
Хлопчики мовчки дивилися то на діда, то на Катю, тільки тепер зрозумівши, яка це поважна посада — бути головою ради піонерської дружини,— адже сам дід Омелько, старший конюх колгоспу, здоровається з Катею за руку, та ще й запрошує оглянути стайню.
А вона? А вона йде поряд з Омеляном Кириловичем з таким виглядом, наче приїхала з району перевіряти дідову роботу...
Але вже біля першого стійла від Катиної поважності не лишилося й сліду.
— Ой, яке ж гарненьке! — забувши, що вона не просто учениця шостого класу, а голова ради дружини, вигукнула Катя і хотіла обняти лошатко.
Кобила враз прищулила вуха і загрозливо повернула до неї голову. Катя злякано відскочила, а Сашко басом крикнув на кобилу:
— Ну-ну! Ти!
Дід схвально посміхнувся до нього. «Це тобі не телята»,— подумав Сашко, глянувши на Катю. Він безстрашно погладив лоша по пухнастій гриві. Кобила відчула, з ким мав справу, і вже не щулила вух, а тільки скоса позирала на хлопця.
— Мати повинна захищати своїх дітей,— сказала Катя, зовсім не зніяковівши від того, що злякалась кобили.— Вона, мабуть, подумала, що я хочу забрати в неї дитя...
«Сказала б уже, що злякалась, а то мати... дитя...»
— Мати — завжди мати,— погодився з Катею дід Омелько і перейшов до другого стійла.
Тут стояла золотаво-гніда кобила. На спині в неї був глибокий слід від рани.
— Це фронтовичка,— сказав дід.— Нам її залишила одна військова частина. Прокляті фашисти знівечили отаку красуню! Бач, який шрам! Осколок там сидить. Ціни їй немає! Вже чотирьох лошат привела нашому колгоспу. Чистокровних! Незабаром чекаємо п'ятого...
Кобила важко дихала, позираючи на людей своїги променистими очима.
— Бідолашна,— сказала Катя, і очі її стали великими і сумними.
Оглянувши всіх коней і полюбувавшись чистопородним Лютим, його кучерявим хвостом і гривою, піонери зайшли до дідового «кабінету». Тут на столі лежали товсті і тоненькі книжки, а на полицях розташувалися колби, пляшки, баночки, коробочки з ліками для коней і виблискував нікелем акуратно розкладений лікарський інструмент. Катя зразу ж кинулась до книжок і радісно скрикнула:
— О! Ця книжка згодиться нашим хлопцям! — і стала перегортати брошуру «Догляд за лошатами».
— А ми її вже читали на зборі ланки,— спокійно відповів Сашко, навіть не глянувши на дівчину.
— Читали? — перепитала Катя.— А скільки ваги повинно прибавляти лоша за один день? — і очі її засвітилися знайомою посмішкою.
— Яке лоша,— поважно відповів Сашко.— Маленьке, до трьох місяців, може і по кілограму прибавляти, а після трьох місяців — менше.
Дід задоволено покивав головою.
— Це добре, що ви читали. Я раджу вам прочитати ще раз,— промовила Катя.
— Це не пошкодить, не пошкодить,— підтримав її дід.
Сашко хотів був сказати, що в стайні треба працювати, а не читати книжки,  та після дідових слів вирішив не сперечатись.
— Прочитаємо,— буркнув він собі під ніс.
Нарешті, Катя пішла до своїх телят, і хлопці веселою зграйкою оточили старшого конюха, вимагаючи зразу ж роботи. Омелян Кирилович показав, як треба чистити лошат, і потім дав кожному піонерові по скребниці. Сашко легенько проводив скребницею по теплій блискучій спинці лошати, обчищав бруд на колінцях, обережно піднявши ніжку лошати, чистив йому копито.
— Отак, отак,— схвально кивав дід головою, обходячи стайню.
Сашкові не хотілося відходити від лошати, хоч він його і кінчив чистити. Хлопець чухав і лоскотав йому під шиєю, злегка пощипував за холку. Лоша від задоволення спочатку витягало шию, а потім почало хапати Сашка зубами за куртку.
— А, так ти кусатися,— ласкаво промовляв Сашко, не перестаючи щипати лоша.— А, так ти кусатися...
— Е-е... А оцього не треба робити — зноровиш,— зауважив дід, несподівано з'явившись біля Сашка. Хлопець знітився.— Закінчили чистити — тепер  на  прогулянку! — додав  дід.
Він відв'язав кобилу і передав повід у руки піонерові. Хлопці один за одним виводили коней зі стайні і повільно кружили по великому двору. Сашко з гордістю вів кобилу, раз у раз оглядаючись на лоша, що стрибало навколо матері. Коли воно віддалялося, кобила тривожно іржала, а лоша відповідало їй тоненьким і-гі-гі-гі. Сашко сміявся і перекривляв лоша:
— Ех, ти, і-гі-гі-гі... Вже й заблудилося...
Дід стояв серед двору без шапки і задоволено дивився на доручене йому господарство.
Коли хлопці після прогулянки заводили коней до стайні, вони почули чийсь важкий стогін. Омелян Кирилович кинувся до золотаво-гнідої кобили. Вона то лягала, то вставала, била копитами об землю і весь час хрипко стогнала.
— Прив'язуйте коней і йдіть додому! — суворо наказав дід Омелько, допомагаючи піонерам розводити коней по стійлах.
— А що з кобилою? — пошепки спитав Сашко.
— Нічого. Ідіть додому,— стурбовано промовив Омелян Кирилович.— Завтра нове лошатко буде,— і зачинив за хлопцями двері стайні.
Піонери нетерпляче чекали наступного дня.
Сашко уявляв собі маленьке лошатко і мріяв про те, як він його виховуватиме. Він добиватиметься, щоб лоша прибавляло щодня по півтора кілограма. Потім йому здавалося, що цього мало, і він додавав ще півкілограма, далі ще півкілограма, ще і ще. В його мріях лоша росло так швидко, що на осінь ставало вже дорослим конем, таким струнким і гарним, якого ще ніхто ніколи не бачив. Сашко верхи на ньому їхав аж у Харків, на обласну виставку. Там він зустрічався з Катею, яка привела на виставку бузівка, звичайного бузівка, котрий прибавляв за день не більше як півкілограма ваги. І Сашко говорив їй: «Ну, що? Хто краще вміє ходити біля тварин? Хто?» Катя з заздрістю дивилась на нього, а він сміявся, примруживши око, так само, як завжди сміється Катя...
Ранком; ледве почало світати, Сашко обійшов усю ланку. Піонери прийшли до стайні, коли бригада ще тільки забирала робочих коней. Дід Омелько видавав збрую, наказував, щоб не гнали коней скочки, не напували і не давали вівса доти, доки коні не охолонуть.
Забачивши піонерів, дід похвалив їх:
— О, молодці! Раніше встанеш — більше зробиш. А робиш для кого? Для колгоспу, для народу, значить — для самого себе. Молодці піонери!
— А як кобила? — спитав Сашко.
Омелян Кирилович похмурнів.
— Хе-ге... — похитав він головою. — Немає кобили. При вела    вчора    лошатко,    а    сама...    Осколок    доконав... Пропала кобилиця...
Піонери злякано дивилися на діда, а коли Омелян Кирилович замовк, зітхнули важко, всі разом, наче одними грудьми.
В загороді, де раніше стояла кобила, тепер лежало маленьке лошатко. Дід допоміг йому встати, і воно мляво підвелося, широко розставляючи довгі, хиткі ноги, і великими очима здивовано дивилося на хлопців. Піонери обступили лоша, гладили його пухнасту шерсть, кучерявий хвостик, торкалися теплих, ніжних губ.
— Сирітка...— сказав дід Омелько.— Охо-хо-хо... Чи виживе?
— Ми вигодуємо його,— рішуче заявили піонери.
— Важко буде,— промовив дід Омелько.— Я вже пробував підкинути його до якоїсь кобилиці, так жодна не приймає.
— А ми його коров'ячим молоком будемо годувати,— сказав Сашко, і очі йому були широко розкриті.
— Коров'яче молоко жирніше,— зауважив Сергій, той, що одержав був двійку з географії.
— А козяче молоко ще жирніше. Може, козячим напувати? — почувся чийсь голос.
— Якщо   не   схоче   пити,   ми  купимо   йому  соску,— сказав Сашко.
— Та соска в нас є...— задумливо промовив дід Омелько.
Хлопці взялися чистити інших лошат, але раз у раз збиралися біля сирітки. Лоша мотало головою, вибивало з рук пляшку, а коли вдавалося дати йому соску в рот, то смоктало неохоче. Омелян Кирилович кілька разів підходив до лошатка, дивився, як хлопці його годують, і нарешті сказав:
— Дуже багато вас тут збирається. Нехай хтось один годує. Ну, ось ти,— він вказав на Сашка.— Ти і відповідатимеш за лоша.
Справді, коли в загородці стих галас, лоша вже не так мотало головою і краще брало соску.
Сашко запропонував назвати його Тихим.
— Та куди вже бути тихішим,— погодився дід Омелько.— Ще й голосу його не чули.— Він записав ім'я лошати в велику книгу, що лежала на столі в «кабінеті».
Другого дня лоша їло ніби вже краще, проте воно не бігало і не гиготіло, як інші лошата, а стояло тихо, наче замислившись. Омелян Кирилович похмуро хитав головою і зітхав, йому не подобалась така поведінка Тихого. Він викликав ветеринарного фельдшера, але той, оглянувши лоша, сказав, що воно не хворе, а просто його недостатньо годують.
— Не подобається мені це,— закінчив фельдшер.
Катя стала тепер частіше заходити до стайні, допомагала Сашкові годувати лоша.
Минуло ще два дні. Тихий став ще тихішим. Він так само неохоче їв, майже весь час стояв, низько опустивши голову, ходив повільно, широко розставляючи ноги, наче тільки сьогодні народився. Сашко дивився на свого вихованця, і серце йому боляче стискалося.
На п'ятий день, коли піонери прийшли до стайні, Тихий лежав. Шерсть на ньому, раніше така блискуча і гладенька, тепер якось посіріла, на боках позначилися ребра, і весь вигляд у нього був такий жалюгідний, що Сашкові схотілося плакати.
Тихий перестав зовсім брати соску, і Сашко з Катею силоміць залили йому в горлянку пляшку молока.
— Тільки без сліз! — нервово промовила Катя до Сашка.— Не сумувати треба, а добиватися свого. Сльозами не допоможеш!
Сашко не відповів і тільки подумав: «Яка вона безсердечна, оця Катя!..»
— Завтра я принесу йому козячого молока,— сказала вона і швидко вийшла з стайні.
Надвечір до лошати знову приходив фельдшер. Коли Сашко міняв лошаті підстилку, він помітив, що дід Омелько безнадійно махнув рукою. Сашко закляк на місці від тяжкого передчуття. Спитати діда Омелька, що сказав фельдшер, хлопчикові було просто страшно.
Дома Сашко довго не міг заснути, а ранком заспав і прийшов до стайні, коли піонери почистили вже лошат і вивели кобил на прогулянку. Він нечутними кроками пройшов до стайні і з острахом заглянув до загородки Тихого. Лоша лежало на соломі, а біля нього навкарачки сиділа Катя і, тримаючи в руках голову Тихого, плакала. Сльози котилися по щоках і падали на її блузку, залишаючи на ній великі круглі плями. Пляшка з молоком лежала на підлозі.
Сашко, вражений, якусь мить дивився на Катю, потім потихеньку, щоб вона не почула, вийшов з стайні. Він трохи постояв на дворі, а тоді навмисне грюкнув дверима і знову пішов до Тихого. Катя встигла витерти сльози і навіть намагалася всміхнутися, але усмішка в неї не виходила.
— Йому гірше,— сказала вона.
Сашко й сам бачив, що лошаті гірше. Він погладив Тихого по настовбурченій шерсті і зітхнув.
— Давай заллємо йому. Я принесла козячого молока,—сказала Катя.
В цю хвилину в стайні пролунав тупіт багатьох ніг. Сашко озирнувся і побачив голову колгоспу Федора Андрійовича, ветеринарного фельдшера, діда Омелька і ще одного незнайомого чоловіка з суворим обличчям. Всі зайшли в загородку до Тихого, і незнайомий, нічого не кажучи, почав за допомогою фельдшера оглядати лоша. Він вислухав Тихого через трубку, зазирнув у рот, хукав у вічі, мацав черево і під шиєю, а Федір Андрійович і дід Омелько з тривогою стежили за кожним його рухом. Оглянувши Тихого, незнайомий насупив брови, і вигляд у нього став ще суворіший.
— Чим ви його годуєте? — коротко спитав він діда.
— Коров'ячим молоком,— відповіла Катя.— А він не п'є...
Обличчя незнайомого враз втратило всяку суворість. Він ласкаво глянув на піонерів, ніби тільки зараз помітив їх, і сказав:
— Жалко лошатка? Ну, не сумуйте. Ми поставимо його на ноги,— і, звернувшись до конюха, суворо додав: — А чому не напували кобилячим молоком?
— Пробував, товаришу ветеринарний лікар,— відповів Омелян Кирилович,— так жодна не підпускає. Не підпускає, хоч бийся!
— Не підпускає, то треба було надоїти молока.
Голова колгоспу докірливо дивився на Омеляна Кириловича, а той лише розвів руками:
— Правильно кажете, товаришу ветеринарний лікар... Чому не надоїли? От спитайте мене... І сам не знаю... Кобилу доїти — клопітна справа... А можна було б...
— Не сподівався від вас, Омеляне Кириловичу,— з докором промовив голова колгоспу,— що ви можете отак проґавити?.. Я доярку б вам призначив... Таке лоша! Чистокровне!
— Я доїтиму! — вихопилась Катя.— Я вмію доїти! Ми з Сашком будемо доїти кобил.
Ветеринарний лікар усміхнувся і погладив Катю по голові.
— З такими помічниками та не виходити лоша! — сказав він до Омеляна Кириловича.
В цей час піонери завели коней до стайні, і дід, схопивши казанок, кинувся до однієї з кобил, а Катя почала доїти Лису — найсмирнішу з усього табуна.
Все надоєне молоко злили в миску і поставили її Тихому. Піонери теж зібралися навколо загородки, і всі в напруженні чекали, що робитиме лоша. Та воно продовжувало лежати, заплющивши очі. Хтось з хлопців безнадійно зітхнув. Раптом Тихий втяг ніздрями повітря, заворушився і розплющив очі, потім уткнув мордочку в миску і став пити молоко.
— П'є! — прошепотів Сашко.
— П'є! — радісно загули піонери.
— Ну, от і прекрасно,— промовив лікар.— Коли ще щось трапиться, дзвоніть мені у район. Я приїду.
Він потиснув руку Омеляну Кириловичу, привітно кивнув піонерам і в супроводі голови колгоспу і фельдшера пішов з стайні.
Тепер Сашко, Катя і дід щодня надоювали кілька літрів кобилячого молока, і Тихий став швидко поправлятися. Через тиждень Сашко вже виводив його на прогулянку, і він стрибав по двору так само весело, як і інші лошата. Тепер він пив і коров'яче молоко. Шерсть у нього знову стала блискучою і гладенькою. Відрізнявся Тихий від решти лошат тільки тим, що, забачивши Сашка або Катю, привітно іржав, як інші лошата до своїх матерів.
Через місяць дід Омелько зважив Тихого, і виявилося, що лоша поправилось і прибавляло щодня в середньому по кілограму.
Тридцятого серпня Сашкова ланка закінчила свою роботу в Омеляна Кириловича. До стайні прийшли голова колгоспу, старший піонервожатий школи, ветеринарний фельдшер, бригадири і Катя, вся напрасована, поважна. Правда, в очах у неї все-таки раз по разу спалахували веселі вогники...
Піонери виводили лошат на двір і ставили їх в шеренгу. Останнім ішов Сашко з своїм Тихим. Тихий басував, вигинався, підтанцьовував, а шерсть виблискувала на сонці, як атлас. Коли Сашко підвів його до лошат, Тихий заіржав так голосно, що аж залящало в вухах.
— Оце так тихий! — засміявся голова колгоспу.
— Який красунь! — чулося серед присутніх.
— Це піонерський вихованець! — сказав Омелян Кирилович.— Піонери виховали його.
Сашко гордо стояв біля свого лошати, тримаючи в руках повід.
Катя дивилася на хлопця своїми усміхненими очима. Але Сашко чомусь не відчував ніяковості від того, що вона всміхалася. На думку йому раптом спали бабусині слова, і він змушений був признатися собі, що Катя зовсім і не кирпата і вся вона якась така... світла... хороша, немов сонячна.    

ЗЕЛЕНА ГІЛКА
Вся справа в оцій гілці тополі з широким зеленим листям. Вона лізла просто в вікно, і, глянувши на неї, Юрко враз забував, що він сидить у класі. Перед очима з'являлася річка з теплою, тихою водою, очерет з того боку берега і круча — з цього.
Річка поставала в уяві так яскраво, що Юрко навіть поворушив великим пальцем ноги, ніби намацуючи раків, що живуть у норах під водою і яких він так любить ловити.
І саме в цю мить, коли він весь полинув у думки про раків, пролунав голос викладача:
— Суворовець Берестовий Юрій!
Юрко здригнувся від несподіваного оклику. Він рвучко встав, зробив правою ногою крок з-за парти вбік, приставив, клацнувши закаблуком, ліву ногу і завмер струнко.
— Відповідайте на запитання,— сказав викладач, допитливо позираючи на хлопця.
Біля класної дошки стояв Саня Чуб і, зосереджено зморщивши лоба, дивився на географічну карту кудись на північ Сибіру, в район мису Челюскіна. Запитання викладача стосувалося, мабуть, північного узбережжя.
— Чого ж ви мовчите? Ви чули запитання?
Юрко почервонів.
— Чув,— сказав він в надії, що викладач поставить якесь навідне питання. Але той і не думав допомагати суворовцю.
Весь клас в напруженій мовчанці стежив очима за відмінником по географії Юрієм Берестовим.
Юрко набрав у груди повітря, прослідкував ще раз за поглядом Сані Чуба, спрямованим на Таймирський півострів, і навгад випалив:
— Мис Челюскін.
Клас вибухнув реготом.
Навіть Саня Чуб, хвилину тому такий засмучений, тепер сміявся — аж виступили сльози з очей.
— Бія і Катунь,— сказав викладач, коли регіт вщух.— Бія і Катунь утворюють ріку Об. Сором, суворовець Берестовий Юрій!
Сором сидіти в класі і не слухати.
Суворовці, які вже перестали сміятися, тепер серйозно дивилися на свого розгубленого товариша.
— Суворовець Берестовий Юрій,— продовжував викладач,— ви майбутній офіцер. Про це ви ніколи не повинні забувати! Подумайте, чи гідна офіцера ваша поведінка? Ви, по-перше, були неуважні до своєї основної роботи — до навчання. Офіцер без серйозних знань — не офіцер. По-друге, ви сказали неправду, ніби чули моє запитання. Зрозумійте тільки! Офіцер — зразок для всіх, і... сказати неправду! По-третє, ви самі себе поставили в смішне становище.  Ви сунулися в  воду,  не  спитавши броду.  Так?
Викладач зробив паузу і замислився. Юрко, червоний як варений рак, стояв, чекаючи продовження розмови.
— Гадаю, ви самі зрозумієте усю неприпустимість вашої сьогоднішньої поведінки. Я не розкажу про цей випадок вашому офіцеру-вихователю тільки тому, що надіюся на вас, як на серйозного хлопця, який сам усвідомить свою помилку.
Викладач був цілком правий. Але Юрко не міг же йому пояснити, що виною всьому ота зелена гілка, і стояв розгублений і знищений.
— Сідайте, суворовець Берестовий Юрій.
Хлопець зробив крок лівою ногою до парти, клацнув закаблуком правої і сів. До кінця уроку він ні разу не глянув у вікно, і як тільки викладач задавав питання, щоразу підводив руку. Але у викладачів дивна звичка: вони майже ніколи не питають тих, хто вивчив урок і уважний в класі. А варто хлопцеві тільки на хвилину замислитися і подумати, чи водяться раки, навіть не в нашій маленькій річці, а в тій же Бії чи Катуні, про яку йде мова на уроці, так відразу і чуєш своє прізвище.
На першому поверсі пролунав сигнал трубача, і довгі високі коридори училища наповнилися шумною юрбою хлопчаків з молодших рот та поважними постатями юнаків з першої і другої роти. Три уроки скінчилися, і зараз мав бути другий сніданок. Лунали голоси сержантів:
— П'ята рота, на сніданок лаштуйся!
— Третя рота, лаштуйся!
— Четверта рота, струнко!
— Рівняйсь! Струнко!
За якусь хвилину замість метушливої юрби по довгих коридорах стояли вишикувані в два ряди суворовці, а ще через хвилину пролунав карбований крок сотень ніг.
Після другого сніданку — ціла година перерви. Юрко охоче проміняв би сніданок на прогулянку до річки. Але нічого не поробиш, спочатку треба поснідати, а потім уже їхнє відділення шеренгою вийде з училища і на березі річки розсиплеться веселою юрбою. Він, звичайно, ловитиме раків. Ловитиме, не вилазячи з води, аж поки не пролунає команда «лаштуйсь!».
На прогулянці він сам скаже офіцеру-вихователю про все, що трапилося на уроці географії. Майор Антонов, якого в перерві між уроками і взагалі у вільний час можна називати просто Іваном Петровичем, зрозуміє суворовця Берестового. Юрко знав це напевно. Коли хлопець усвідомлює свою провину, офіцер-ви-хователь ніколи не провадитиме з ним довгих неприємних розмов, які так нудно слухати.
В їдальні класне відділення майора Антонова спинилося біля свого столу. Білий хліб, свіже масло і гарячий кофе, звичайно, дуже апетитні, але не треба гаяти багато часу на сніданок. Юркові здавалося, що майор страшенно зволікає з дозволом сісти до столу. Нарешті команда подана. Хлопчик сів і зразу ж простяг руку до тарілки з хлібом.
— Що з вами, суворовець Берестовий Юрій? — здивовано спитав майор.
Юрко відсмикнув руку, витяг з кільця серветку, звичним рухом заправив ц за комір і почав сніданок.
Скінчивши їсти, він старанно зібгав серветку, засунув її в кільце і, поглядаючи, як Саня Чуб повільно п'є кофе, нетерпляче засовався на місці.
— Суворовці,— промовив майор,— сьогодні у нас прогулянки до річки не буде.
— Мм... — розчаровано мукнув Юрко.— Чому?
Майор не зробив йому ніякого зауваження, але Юркові бу-» ло  досить і  того погляду, якцй кинув  на нього  офіцер-вихователь:
— Сьогодні ми почистимо ґудзики у себе на мундирах і попідшиваємо свіжі комірці. А після обіду аж на три години підемо до річки.
—  Чудово! — вигукнув Ігор Бродов.— А піля того як почистимо ґудзики,  пограємо  в футбола у дворі  училища.
— Безперечно,— згодився Іван Петрович.
Юрко не бачив у всьому цьому нічого чудового. Футбол! Хіба можна рівняти футбол до ловіння раків? Після обіду! А може, після обіду почнеться вітер і річка неприємно посиніє і стане непривітною, холодною. Яка охота тоді купатися? А зараз в очереті пронизливо кричить водяний птах і вода тепла-тепла... А коли ступиш босою ногою на землю, як приємно лоскоче трава підошву ступні...
В класі відчинено вікна, повітря посвіжішало, і тополя стала зовсім неможливою. Вона простягала своє гілля аж у вікно, а листя видавало той міцний і неповторний запах, як це буває тільки у велику спеку.
Юрко не витримав. Він поклав під парту крейду для чистки ґудзиків і озирнувся. Іван Петрович сидів біля свого столика в кутку класу, заглибившись в зошит з якимись записами.
«Не помітить»,— подумав Юрко і потихеньку вислизнув з класу.
Швидко взявши картуз, він збіг по сходах униз і вийшов на вулицю. За п'ятдесят хвилин він встигне покупатися, половити раків і повернутися в училище до початку четвертого уроку. А ґудзики він почистить увечері, перед тим як лягати спати.
Швидко пройшов він один квартал, тепер повернути праворуч, пройти ще квартал, і можна спускатися до річки. Він висунувся за ріг і раптом притишив ходу: спереду повільно йшов офіцер. Офіцер був незнайомий, але він має право поцікавитися, куди йде суворовець і чи має він записку про звільнення. До того ж не можна опережати старших, не спитавшись у них на це дозволу. А офіцер ішов так помалу, наче навмисне.
Що робити? Повернути назад? Це було б найкраще: на серці так чогось неприємно шкребе... Але річка була вже зовсім близько. Він встигне повернутися... Юрко обсмикнув гімнастьорку і рішуче прискорив крок.
— Товаришу старший лейтенант, дозвольте пройти вперед,— з внутрішнім тремтінням сказав Юрко, наздогнавши офіцера.
Той,   зайнятий  своїми  думками,   замислено  кивнув  головою.
Схвильований, боячись, що офіцер роздумає й спинить його, хлопець швидко проминув останні будинки. Внизу з заростей виблискувала річка. Тепер уже нічого не страшно. На "ходу розстібаючи сорочку, Юрко знайомою стежкою пройшов через лісок і опинився на березі.
Через хвилину він уже був у воді і, схопившись рукою за кущ лози, намацував ногою нори. Але дивна річ. Тепер, коли його бажання було здійснено, він не відчував ніякої насолоди. Він витяг рака, великого, з товстими клешнями, але і це не викликало ніякої радості. Шукаючи ногою рачачі нори, він думав про товаришів, котрі зараз чистять ґудзики, і на серці стало враз так неспокійно.
Пронизливий крик водяного птаха, що сховався десь в очереті,  тільки посилював цей тривожний,  непевний настрій.
Ні, негаразд він зробив. Навіщо йому це купання? Невже не можна було почекати до кінця уроків і піти на річку з усім класом?
Вода в річці здалася холодною, ловіння раків — зовсім нецікавою вправою.
Годі! Треба швидше виправити свою помилку. Швидше повернутися назад!
Юрко випустив гілку, за яку тримався. Лозина цьвохнула і, зачепивши хлопця по голові, збила з нього картуз, що, вмить підхоплений течією, поплив на середину річки. Юрко кинувся за ним уплав і, вхопивши картуза рукою, повернув назад, з Кожним змахом руки занурюючи його глибоко під воду.
Тільки на березі він помітив свою необачність. В якому стані був картуз! Треба було зразу, як він спіймав його, надіти на голову, а тоді вже пливти.
Як тепер він піде? Суворовець у мокрому, пом'ятому картузі не має права показатися на вулиці.
Хлопець вирішив викрутити картуза, від чого той зовсім втратив форму. Хвилюючись, гарячковими рухами він розправив його і повісив на гілку сушитися.
Оце так! Тепер він може спізнитися і на урок! Спізнитися на урок! За два роки свого перебування в училищі він пам'ятав тільки один випадок, коли хтось з суворовців спізнився на кілька хвилин на заняття. За це він дістав найсуворіше стягнення.
Коли висохне цей клятий картуз? Може, доведеться спізнитися і йому, та не на одну-дві хвилини, а може, на цілих десять або й двадцять? Юрко доторкнувся до матерії. Вона була зовсім мокра.
Наряд поза чергою! Який сором! Про це буде оголошено перед ротою, а може, і перед усім училищем. А що, коли зріжуть погони? Що тоді? Ходити без погонів і зустрічати презирливі, холодні погляди усіх. Кожен суворовець намагатиметься обходити його стороною.
А Іван Петрович? Він тепер не візьме його під руку і не ніде з ним після занять по довгому коридорові, розпитуючи про Юркові справи і розповідаючи про свої пригоди на війні. Іван Петрович не назве тепер його Юрчиком, не погладить по голові, як то бувало раніш. Навіть під час ігор Іван Петрович звертатиметься до нього: «Суворовець Берестовий Юрій».
В розпачі Юрко схопив рака і пошпурив його в річку.
Іван Петрович може написати листа Юрковій матері. А тоді мати надішле Юркові листа, повного докорів. Мама писатиме, що держава робить для нього все, щоб його, сироту, вивести в люди. Вона нагадає йому про його батька, який загинув на фронті як герой...
Хлопчик озирнув зелень прибережного лісу. Зелене листя було зовсім звичайне, аж ніяк не схоже на листя тієї тополі, що росте біля вікна класу.
— Навіщо я все це зробив? — спитав він сам  себе.
Картуз протряхав дуже помалу. Нервуючись, Юрко встав пошукати кращого місця для сушіння. Трава не лоскотала босої ноги, а неприємно колола. Все було не так, як учора і позавчора, коли тут лунав радісний гамір учнів класного відділення майора Антонова.
«Наряд поза чергою!» — знову майнуло в думці. Наряд не страшний! Винуватий, то терпи! Але погляд Івана Петровича... Коли б офіцер-вихователь кричав, загрожував, тоді можна було б особливо не переживати. Ні, він сумно подивиться і скаже: я не сподівався від вас, суворовець Берестовий Юрій. Не Юрчик, а суворовець Берестовий Юрій. А ще вчора Іван Петрович оголосив при всьому відділенні подяку Юркові за гарні малюнки до літературного журналу, що його видають в училищі. Місяць тому Юрко заявив, що хоче вчитися грати на роялі, і Іван Петрович відразу ж прикріпив до нього вчителя музики. Зовсім недавно сам генерал, начальник училища, потиснув йому руку за вправну їзду верхи. Вчителька танців завжди ставила Юрка за зразок для інших. В щотижневій радіогазеті училища Юрка не раз відзначали як зразкового суворовця. Всі люблять його в училищі, піклуються про нього, а він...
Ні, треба негайно бігти звідси і розповісти Івану Петровичу про все, про все... Хай зріжуть погони, але невдячним він не буде. Він заслужив кару і мужньо її перенесе, якою б важкою вона не була.
Юрко одягся, розправив, як зумів, свій картуз і бігом кинувся  від  річки.   Не  звертаючи   уваги  на  прохожих,   він швидко пройшов дві вулиці і вскочив до під'їзду училища. З двору пролунав радісний вигук Ігоря Бродова:
— Гол! Гол!
«Їм гарно»,— промайнуло в думці у Юри, і він ввійшов у двір.
Іван Петрович стояв у холодку коло стіни і аплодував переможцям, захоплений грою не менше своїх вихованців.
Юрко рішучим кроком попрямував до офіцера-вихователя і, взявши під козирок, сказав:
— Товаришу майор, дозвольте звернутися.
Іван Петрович глянув на бліде, незвичайно стривожене обличчя суворовця і злякано промовив:
— Що сталося, мій хлопчику?
Юркові губи затремтіли. Щось гаряче підкотилося до горла. Так хотілося замість відповіді ткнутися головою в рукав офіцера-вихователя і... заплакати. Але хлопчик взяв себе в руки і трохи хрипким, але твердим голосом розповів про свою провину.
...Увечері суворовці сиділи в класі і готували уроки на завтра. Хто вирішував задачі, хто розглядав географічну карту або виписував на класній дошці англійські слова. Юрко вчив урок, і на серці в нього було легко, гарно і радісно.
А тополя зазирала в вікно і в електричному світлі була фантастично прекрасна, наче з кольорового кінофільму. Але тепер вона не заважала Юркові працювати, а, здається, допомагала...

ЗНАК НА СТІНІ
Ніхто ніколи не подумав би, що ця буденна справа закінчиться так незвичайно.
Кожен, хто навчився писати, хоче повправлятися в письмі, і в цьому немає нічого поганого. Навпаки, це дуже добре. Але погано те, що деякі хлопці, а інколи і дівчатка замість того, щоб писати в зошитах, пишуть на парканах, на будинках, а особливо полюбляють вони писати на стінах у під'їздах.
В будинку на Пушкінській вулиці, де живуть робітники і службовці одного великого заводу, справа дійшла до того, що керуючий будинком  скаржився  самому директорові заводу:
— Що робити? Тільки побілиш стіни, а на другий день вже з'являється напис: «Сенька дурень двадцять першого розряду», а через день на стіні вже ціле листування: «Дурень не я, а ти», «Обидва ви дурні», «Хто писав, не знаю, а я дурний читаю» і так далі, і тому подібне. Одне слово, за три дні стіни стають такими,  наче їх не білили з часів  першої світової війни.
— А ви говорили про це з дітьми? — спитав директор.
— Як? З кожним хлопчиком і з кожною дівчинкою? Та їх у нас у будинку більше ста душ живе! — здивувався кербуд.— Коли ж я займатимусь ділом, якщо говоритиму з кожним.
— Навіщо ж з кожним? У нас в будинку є піонерська кімната. Поговоріть з піонервожатим.
— А!  Справді! — зрадів кербуд.— А я й не додумався...
Кербуд  не  відкладав  справи  в  довгий  ящик,  і  другого  дня
були скликані збори всіх піонерів, що живуть у цьому будинку. Зі  ста  двадцяти   шести  хлопчиків   і   дівчаток  не   знайшлося нікого, хто сказав би, що писати на стінах — це добре. А оскільки справа  була  ясна,  збори  швидко  ухвалили  резолюцію:
1. Припинити писання на стінах.
2. Коли хто помітить когось, що писатиме на стінах, негайно сповіщати про це свій піонерзагін.
Минув тиждень після цих зборів, стіни в під'їздах побілили, і вони блищали незайманою чистотою. Але на третій день, коли голова ради піонерської дружини Сергій Короб вийшов ранком 8 дому, направляючись до школи, він побачив на рожево-жовтуватій панелі, поряд з дверима протилежної квартири, свіжий напис: «Надійна дурепа тринадцятого розряду».
Сергій був хлопець дуже гарячий. У нього аж дух захопило від обурення, і коли б він спіймав тут винуватого, то тому при-йшлося б не солодко. Але винуватого не було, і Сергієві не лишалося нічого, як підійти до стіни і старанно витерти напис, зіпсувавши для цього чисту носову хусточку.
Того ж дня він скликав раду дружини і повідомив про порушення постанови.
Перед засіданням Сергій знайшов Надійну, яка жила в їхньому під'їзді на третьому поверсі, тобто саме під квартирою номер сорок, біля якої з'явився згаданий уже напис. Це була дуже смирна і дуже здібна дівчинка з великими очима і довгими віями. Незрозуміло, чому її називали дурепою, адже ж вона була відмінницею?  Але  напис був  адресований,  очевидно,  їй.
— В тебе є вороги? — спитав Сергійко у Надійки.
— У мене? Вороги? — дівчинка подумала і сказала: — А чому у мене повинні бути вороги?
— А хто ж написав на стіні біля квартири номер сорок: «Надійна дурепа тринадцятого розряду»? Друзі?
— Я не знаю... — вона подумала і додала: — А може, то не про мене, а про Надійну Чибісову з восьмого під'їзду або про Надійну Бровко з одинадцятого?
— Коли б не про тебе, то писали б в іншому під'їзді, а то пишуть у нашому.— Голова ради дружини трохи помовчав і ще раз  перепитав  Надійну: — Так  у  тебе  немає  ворогів?
Дівчинка у відповідь лише знизала плечима, що могло означати і «нема» і «не знаю».
Сергій розповів про розмову з Надійною на засіданні ради. Оскільки підозри ні на кого не було, рада вирішила, додержуючи цілковитої таємниці, простежити за під'їздом номер три, де жили Надійна і Сергій, і спіймати злочинця. Тут же було виділено дванадцять піонерів, по два на поверх, щоб наглядати в дві зміни.
Сергій зразу ж після школи пробіг усі поверхи і з задоволенням  відзначив,   що   напису   немає.   Він  до  самого  вечора  ходив по поверхах або, трохи відхиливши двері своєї квартири, прислухався   і,   почувши  кроки,   обережно  виглядав   на   сходи.
Об одинадцятій вечора Сергієві схотілося спати. На сходах стало зовсім тихо. Він подумав, що в такий час хлопці повинні вже спати, і, почекавши без усякого результату ще півгодини, кинув варту.
Другого дня він прокинувся дуже рано, і, першим його рухом було глянути на сходи. Він відчинив двері — і кров прилила йому до обличчя. На тому ж самому місці, що й учора, було написано: «Надійна дурепа тринадцятого розряду».
«Негідник написав уночі»,— зробив цілком логічний висновок голова ради дружини і піднявся на п'ятий поверх до свого товариша Петра Зайченка, який чергував у першій зміні. Вони вдвох оглянули напис, визначили, що його зроблено синьою крейдою, і, висловивши своє обурення поведінкою негідника, взяли ганчірку і так старанно витерли напис, що лишилася тільки синювата пляма.
— Давай спіймаємо його! — сказав Сергій.— Він пише вночі, ми це знаємо тепер. Не поспимо ніч і спіймаємо!
— Давай! — палко підтримав Петро друга.— Тільки як же ми це зробимо? Батько і мати турбуватимуться, почнуть ще розшукувати...
— Справді...  І  мене розшукуватимуть...— замислився Сергій.
Хлопці кілька хвилин помовчали. Раптом Сергій пожвавішав.
— Знаєш, як ми зробимо? Я скажу дома, що пішов до тебе робити стінну газету і в тебе ночуватиму. А ти скажеш, що пішов до мене робити стінну газету і в мене ночуватимеш.
— Здорово! — засміявся Петро.— Так і скажемо!
В школі хлопці розповіли членам ради про напис, але про своє чергування вночі нікому не сказали. Краще, коли про це знатиме  менше  людей.   А   то,  дивись,   негідник   ще  підслухає...
Першою справою Сергія, коли він повернувся з школи, було перевірити стіни. Він зітхнув з полегшенням — стіни були чисті.
Ввечері хлопці сказали дома, як умовились, і забралися на самий верхній, шостий, поверх, де вже не було квартир, а тільки хід на горище, і стали чекати, оглядаючи звідти всі поверхи.
Пізніше, коли в будинку стало стихати, вони оббігли весь під'їзд і, переконавшись, що стіни чисті, знову зайняли свій пункт спостереження.
Було зовсім тихо, тільки інколи лунали поважні кроки і потім грюкали двері — хтось з жильців повертався з театру, кіно чи, може, з гостей. Після дванадцятої будинок затих, лише десь знизу линула невиразна музика — хтось забув виключити радіо. О першій годині замовкло і радіо. В під'їзді настала цілковита тиша.
Хотілося спати, і хлопці глянули один на одного з німим запитанням — чи не піти і їм додому. Навряд чи негідник прийде зараз. Очевидно, він робить це ранком. Справді, як вони не додумалися раніше? Негідник встає разом з батьком, бруднить стіну і потім знову лягає спати.
Сергій хотів був поділитися своєю думкою з товаришем, але тільки розкрив рота, як унизу забряжчали ключі і клацнув замок. Сергій глянув униз і побачив, що квартира номер сорок відчинена, а її господар, старий інженер заводу Аркадій Леонардович, відмикає скриньку для листів. Інженер витяг із скриньки газету, потім зробив крок ліворуч, уважно озирнувся навколо і швидко написав на стіні синьою крейдою: «Надійна дурепа тринадцятого розряду». Потім ще раз озирнувся, замкнув скриньку і зник у себе в квартирі.
Хлопці скам'яніли від несподіванки і мовчки дивились один на одного.
— Чому   він   злий   на   Надійку? — прошепотів   Петро.
Сергій мовчав, щось напружено думаючи.
— Злий на Надійку? — перепитав він.—А мені здається, тут щось інше...
— Справді? — блиснув очима Петро.— Я розумію! Цей напис — умовний знак. Ти так думаєш?
Сергій кивнув головою.
Сон як рукою зняло. Хлопці, вражені баченим, а ще більше догадкою, що виникла у обох, стояли з широко розкритими очима, і на обличчях у них можна було прочитати і розгубленість, і тривожну цікавість.
— Що ж тепер робити? — сказали хлопці і знову замовкли.
— Давай простежимо і спіймаємо того, хто прийде читати цей напис,— через хвилину запропонував Петро.
— А як ти взнаєш, хто прийде читати? Людина пройшла сходами, але звідки ти знатимеш, що вона прийшла сюди тільки для того, щоб прочитати напис?
— Він працює в конструкторському бюро,— кивнув Петро на квартиру інженера,— може, він повідомляє, що завтра передасть креслення якоїсь секретної машини?
— Мерзотник! — з притиском промовив Сергій і додав: — Що ж робити?
Хлопці довго думали і нарешті вирішили піти і заявити в міліцію.  Вони потихеньку вийшли надвір і пішли  порожніми вулицями міста. Невдовзі вони сиділи в кабінеті, і військовий у формі майора, якого викликав черговий міліції, уважно слухав їхню розповідь. Коли хлопці закінчили, він поставив кілька питань.
— Чи не пам'ятаєте, які були попередні написи? Завжди було написано тринадцятий розряд чи бувало й інакше?
— Ні,— відповів  Петро,— розряди бували різні.  Я пам'ятаю навіть двадцять третій розряд.
— А вище двадцять четвертого розряду бували?
— Ні, вище не було.
— А ім'я лише Надійчине, чи бували й інші імена?
— Разів зо два,  пам'ятаю, читав:   «Сенька дурень двадцять першого розряду».
— Так,— задумливо промовив майор.— А перший, другий або третій розряди згадувались?
Хлопці не пам'ятали, щоб Надійну називали дурепою нижче одинадцятого розряду.
— А  Сеньку  називали дурнем  нижче  вісімнадцятого  розряду? — спитав майор.
— По-моєму, нижче вісімнадцятого не бувало.— Петро подумав і додав: — Ні, і вісімнадцятого не бувало. Нижче двадцятого не бувало. Та про Сеньку взагалі рідко писалося.
Майор, думаючи про щось своє, покивав головою і сказав:
— Ну, добре. Дякую вам за ваші турботи. Ви, напевне, схочете нам ще допомогти?
— Звичайно! — зраділи хлопці.
Майор усміхнувся.
— Я так і знав, тому хочу вас попередити, що найкраща допомога з вашого боку буде в тому, щоб ви нам не заважали.
— Зрозуміло,— повісили носи хлопці.
— І не подумайте самі стежити за інженером,— наче вгадуючи намір піонерів, попередив майор,— бо ви можете налякати злочинця, і тоді нам важче буде його викрити. Зрозуміло?
— Зрозуміло,— ще сумніше відповіли хлопці.
— От і чудово! — усміхнувся майор.— Я знаю, що піонери вміють тримати слово. А я, коли інженер справді злочинець, розповім вам про те, як ми його ловили. Добре?
— Добре,— трохи повеселіли хлопці.
— А тепер на добраніч! — промовив майор.— Глядіть тільки не стирайте напису на стіні..
Було вже три години ночі, коли друзі повернулися додому. Кожен з них щось промимрив своїй матері про стінну газету, і все закінчилось благополучно.
Ранком Сергіїв батько кинувся дзвонити по телефону, але виявилося, що апарат не дає гудків. Тоді батько пішов до сусідів, щоб подзвонити на АТС і викликати монтера, але побачив, що на площадці біля квартири номер сорок монтери вже колупали стіну, шукаючи пошкодження телефонного кабеля. Сергій, ідучи в школу, не звернув на них уваги і тільки подивився, чи не стерто написа на стіні. Ні, напис був цілий.
Повертаючись із школи, він знову побачив''монтерів, дуже сердитих, бо вони, розколупавши півстіни, ніяк не могли знайти, де саме пошкоджено кабель. Кербуд стояв біля них і лаявся, що вони засмітили сходи, а ті пропонували кербудові самому знайти пошкодження, коли він такий розумний. Тільки о дванадцятій ночі вони закінчили роботу і попросили у Сергіевої матері віника, щоб замести набиту цеглу і штукатурку.
Наступний день була неділя. Напис на стіні хтось зітер, і більше він уже не з'являвся.
Рада піонерської дружини перестала цікавитися цим питанням, оскільки ніхто не порушував постанови. Але Сергій і Петро з турботою спостерігали, що інженер із сорокової квартири ходить, як і раніше, на завод і ввечері спокійно повертається додому.
— Значить, він не шпигун...— розчаровано сказав Петро.
— Напис на стіні — це не доказ шпигунства,— відповів Сергій, який, видно, немало думав над цим.— Треба спочатку довести, що він зробив злочин, а потім уже арештовувати. Ну, що ж!.. Відмовились від нашої допомоги, а без нас нічого й не вийшло...— і він глибоко зітхнув.
Але через місяць чи півтора після нічної пригоди Сергій, ідучи ранком до школи, побачив на дверях квартири номер сорок велику сургучну печатку, а коли повернувся з уроків, почув, що інженера, який жив у квартирі сам, арештовано, і тому квартира запечатана. Всі в дворі дивувалися, що такий скромний, неп'ющий, ввічливий чоловік, виявилося, був небезпечною людиною. Але Сергій і Петро знали, в чому справа, і тільки всміхалися один до одного.
Минуло ще місяців зо два, і на збори піонерської дружини несподівано прийшов знайомий хлопцям майор і передав Сергієві і Петрові подяку за допомогу у викритті шпигунської зграї.
— Шпигуни,— сказав майор,— знайшли дуже зручний спосіб зв'язку — писати про годину і місце зустрічі на стінах. Останній напис «Надійка дурепа тринадцятого розряду» означав: «Надійка» — неділя, «тринадцятий розряд» — одночасно і тринадцята година і тринадцятий магазин. Словом, напис сповіщав: «Зустріч у неділю в магазині номер тринадцять о тринадцятій годині». Оскільки інженер у будні бував зайнятий, він призначав побачення переважно на неділю, ось чому найбільше образ припадало бідолашній Надійці. Бачите, товариші, шпигуни скористалися з того, що ви пишете на стінах, тобто з вашої некультурності, з вашої невихованості. Цікаво, між іншим, виходить: коли ми робимо щось погане, то воно завжди йде на користь нашим ворогам. Майор зробив маленьку паузу і продовжував:
— А коли ви взялися за розум і зрозуміли, що бруднити стіни — погана звичка, так відразу їхній умовний знак лишився голий і шпигунів викрили.
Майор замовк, а всі сиділи, затаївши подих, чекаючи, що він розповідатиме далі.
— Ну, що ж? Все? — сказав майор.
— А ви взнали, хто читав напис? — спитав Сергій.
— Безперечно,— відповів майор.
— А як?
— Про це ми не розповідаємо,— засміявся майор. Він кілька секунд помовчав, потім махнув рукою і додав: — Ну, добре, розкажу... Ви свою обіцянку «допомагати» виконали чесно, не заважали нам, то і я виконаю свою — розповім, як ловили. Пам'ятаєте, в вашому під'їзді ремонтували телефон? — звернувся він до Сергія.— Так оті телефоністи не тільки знайшли пошкодження, а й сфотографували всіх, хто заходив у ваш під'їзд на четвертий поверх. Це було в суботу. А в неділю о тринадцятій годині ми побачили і сфотографували того, кому інженер з сорокової квартири дав папіросу в магазині номер тринадцять. Ми почали розплутувати клубочок далі і помітили, що брудна жебрачка, яку ми сфотографували в вашому будинку в суботу, появляється інколи в будинку, де живе той, кому інженер дав тоді папіросу. Ну, це вже техніка... Словом, ми спіймали всю зграю, і тепер ви, сподіваюсь, не бачите в своєму будинку і тієї жебрачки, яка була зв'язковою шпигунів. Дозвольте на цьому закінчити і звернутися до вас з закликом:
— Будьте пильні!
Піонери  підтримали   його   слова   гучними   оплесками.