Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Остап ВИШНЯ
ВЕЛИКІ РОСТІТЬ

ГВОЗДИКА

Оля і Толя живуть у Києві.
Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де оце недавно садочок посадили.
Серед того садочка на клумбах цвітуть різні-різні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси.
А понад доріжками кущі ясмину розрослися. І як зацвіте той ясмин навесні, —то так уже пахне, так пахне...
Оля у тому садочку щодня гуляє, з подружками бавиться. Але ні квіточок, ні ясмину Оля не рве й не ламає, бо вона знає, як хороше, коли скрізь дерева та квіти, скрізь трава зелена. Нема тоді куряви, повітря свіже та чисте, і немає кашлю, і не
сверблять очі, і ніхто з дітей не робить отак: «ачхи!», — бо не лоскоче курява в носі...
А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську.
Дідусь Толин був робітник заводу. Тепер він уже старенький — на пенсії.
Дідусь — старий комуніст. І він дуже цікаво розповідає, як билися за радянську владу перші київські червоногвардійці...
— І ти, дідусю, бився? — запитував його Толя.
— Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з панами, що знущалися з робочого народу! — говорив дідусь.
А Толя сидить у його на колінах та й посміхається:
— Ой дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш — бився! Ти не вмієш, дідусю, битися!
— То я з вами не вмію, — гладив по голівці Толю дідусь,— а з панами вмію!
Олина й Толина мами були подругами. Вони частенько приходили одна до одної і брали з собою Толю чи Олю.
Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму, Толя любив Олю, а Оля любила Толю.
Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх любив: і Толю, і Олю, і їхніх татків, і їхніх мам.
У серпні щороку святкували дідусів день народження.
Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день розповідав щось нове і дуже інтересне: і про звірів, і про пташок, і про дерева, й про квіти. Він показував у своєму садочку якусь дивовижну квітку, якої ні в кого не було. А дідусь дуже кохався в квітах, і в його невеличкому садочку щороку виростала або величезна багатоколірна жоржина, або ромашки такі завбільшки, як блюдце, або ще щось...
Толя й Оля вирішили зробити дідусеві подарунки, але так, щоб Толя не знав, що подарує Оля, а Оля щоб не знала, що даруватиме Толя.
Толя знав, що дідусь дуже любить квіти. Він вирішив подарувати йому букет червоних гвоздик, які сам виростить.
Він розповів про це мамі. Мама похвалила Толю за такий намір, ще й допомогла йому купити кущики гвоздик. Толя сам скопав у таємному місці грядочку і посадив гвоздики. Ходив за
ними, поливав. І на серпень у нього розквітли чудові червоні гвоздики.
Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила:
— Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, викохаю їх та й подарую дідусеві! йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати квіти! Правда, мамо! Тільки щоб не знали ні дідусь, ні Толя...
І в Олі до дня дідусевого народження розквітли прекрасні червоні гвоздики.
Посходилися гості. Вітають дідуся. У Толі в руках щось загорнуте в папір, і в Олі — так само.
Толя підходить до дідуся:
— Вітаю тебе, дорогий дідусю, з днем народження. Бажаю вам здоров'я! Ось од мене цей подарунок! Це я сам викохав!
А за ним Оля:
— Дорогий дідусю, вітаю тебе, бажаю здоров'я й дарую оцей подарунок. Це я сама викохала!
Дідусь подякував, поцілував Толю, поцілував Олю. Розгорнув Толин подарунок — червоні гвоздики! Розгорнув Олин подарунок — червоні гвоздики! А Толя:
— Ой! Я й не знав, що й в Олі гвоздики!
А Оля:
— Ой! Я й не знала, що й у Толі гвоздики!
А дідусь сміється, а дідусь сміється:
— Я дуже, — каже дідусь, — дякую за ваші хороші подарунки! А гвоздики мені дуже любі та милі квіти, вони мені нагадують минулі часи, коли ми, комуністи, працюючи в підпіллі, пізнавали один одного по червоній гвоздиці на піджаку. Червона гвоздика — квітка революції...
І розповів дідусь Толі й Олі про те, як кохався в квітах великий пролетарський письменник Максим Горький, як любив він гвоздики.
Колись у Горького на острові Капрі гостював його хороший друг український письменник Михайло Коцюбинський. Максим Горький подарував другові чудесну, пишну-пишну гарячочервону гвоздику.
— На знак нашої дружби, — сказав Горький.
Коцюбинський привіз цей дорогий подарунок з далекого італійського острова Капрі додому, в Чернігів, і висадив її в своєму садку.
Михайло Михайлович теж дуже любив квіти, сам за ними ходив, викохував, вирощував їх. А найдужче любив він червону гвоздику.
Пишна та рясна росла вона в садочку Коцюбинського, і він дарував червоні квіти своїм друзям.
І по сьогодні цвіте «Гвоздика Коцюбинського».
— Ось вона! Дивіться!
Дідусь підвів Толю і Олю до грядочки. Серед інших квітів червонів, аж горів, кущ гвоздики.

КАПІТАН І ГАРПУННИК
І

Наталочка, біленька дівчинка, така непосидяща, рухлива та прудка, зібралася з мамою їхати в Крим, до Євпаторії.
Наталочка дуже була весела, раділа з цього, через скакалку підстрибувала й приспівувала:
— В Євпаторію! В Євпаторію! Море, море, пляж! Море, море, пляж!
Грай, розумний собачка з чорною мордочкою та довжелезними вухами, і собі підскакував за Наталочкою, хапав її за платтячко й гавкав.
Наталочка любила Грая, їй шкода було залишати його в Києві і їхати без нього в Євпаторію, і вона просила маму:
— Мамочко! Давай візьмемо Грая з собою в Євпаторію! Він там буде в морі купатися, на пляжі лежати!
— Грая ми не візьмемо, бо йому там буде дуже жарко! А потім Грай має їхати з татком на полювання, бо він собачка мисливський і має виносити з озера дику качку, як татко її заполює!
Наталочка засмутилася:
— Ой, шкода, що Грай з нами не поїде! Я за ним сумуватиму. А як би він там на сонці засмалився!
Мама засміялася:
— Наталочко! Собачка не може засмалитися на сонці, не може загоріти, бо шерсть на сонці не загоряє. Загоряє й чорніє тіло, а не шерсть.
— А ми його пострижемо!
— Ну, ти в мене вигадниця!— махнула рукою мама.— Ми без Грая в Євпаторію поїдемо. Тобі треба добре влітку відпочити, здоровенькою, кріпкою бути, ти ж знаєш уже, що восени до школи йдеш!
Наталочка застрибала ще дужче:
— До школи! До школи! До школи!
Наталочка з нетерпінням чекала, коли вже вона піде до школи, і все розпитувала старшого брата Аліка, чи хороша в неї буде вчителька, не сердита.
Алік уже перейшов у четвертий клас, учився на відмінно, був дуже серйозний і слухняний хлопчик.
На Наталоччине запитання, яка в них буде вчителька, він одповів так:
— Як будеш учительки слухатися, як будеш відмінно вчитися, твоя вчителька ніколи не буде сердитою!
— Моя вчителька ніколи не буде сердитою. Ось що! — проказала Наталочка і ще веселіше застрибала через скакалку.
— Наталочка! — гукнула мама. — Ти б уже складала свої речі, іграшки, все, все, що ти маєш брати в Євпаторію! Алік уже зібрався!
Наталочка побігла сходами до квартири, а за нею наввипередки помчав Грай.

II
У Наталочки була  подружка Шура.
Наталочка і Шура були однолітки, ходили разом у дитячий садок і товаришували одна з одною.
Прибігає Шура до Наталочки,  весела, грайлива:
— Наталочко! А ми з мамою кудись їдемо!
— І ми з мамою теж кудись їдемо! — відповіла Наталочка.
— Куди?
— А ви куди?
— От і не вгадаєш, куди ми.
— А   ти думаєш,   що ти   вгадаєш, куди ми?
— Ну, скажи, куди ви!
— Ні. Ти перша скажи, куди ви!
— Ми з мамою   їдемо... — Шура   зупинилася. — їдемо... От угадай!
— Ну, куди? Ти ж уже почала говорити!
— Ми з мамою їдемо... їдемо... У місто-герой!
— Знаю, — підскочила Наталочка.
— В Сталінград!
— От і не вгадала!
— В Ленінград!
— От і не вгадала!
— В Севастополь!
— І не в Севастополь! Хоч і недалечко від Севастополя, а не в Севастополь!
— На Чорнім морі?
— На Чорнім морі.
— Уже знаю!   Уже знаю!   В Одесу! — застрибала   Наталочка.
— Вгадала!.. А ви куди? — знов запитала Шура.
— Ми з мамою їдемо в Євпаторію! Ось куди ми їдемо!
— Так Євпаторія не герой! — скривилася Шура.
— А в Одесі море глибоке. А в Євпаторії, мама казала, ідеш у морі, далеко-далеко йдеш, і все мілко-мілко...
— А я, — сказала Шура, — як повернемося з Одеси, в школу ходитиму.
— І я ходитиму! А ми попросимо, щоб нам в одну школу ходити. Добре?
— Мама сказала, що вона в ту школу мене запише, куди й тебе.
— От здорово буде! Я тобі тоді розкажу, що треба робити, щоб учителька ніколи на нас не сердилася! Мені Алік розказав!
— А що?
— Хай потім. Тепер мені треба до Євпаторії збиратися.

III
Наталочка з мамою й Аліком поїхали в Євпаторію.
Наталочка купалася, заходила в море далеко-далеко, а як припливав до Євпаторії пароплав, розпитувала в мами, звідки він пливе, куди. Наталочка дуже полюбила море...
На пляжі мама познайомилася з жінкою-інженером, що приїхала відпочивати після будівництва Волго-Донського судноплавного каналу імені В. І. Леніна.
Жінка та, її звали Віра Павлівна, розповідала про будівництво каналу, про те, як радянський народ здійснив давню-предавню мрію народу нашого — з'єднати дві великі російські річки Волгу й Дон.
Віра Павлівна розповіла, що Волго-Донський канал тепер з'єднав аж п'ять морів.
Віра Павлівна погладила Наталочку по голівці:
— Тепер, Наталочко, з Євпаторії, з Чорного моря, ми з тобою можемо попливти пароплавом аж до Білого моря! Он як!
— А хто водить пароплави й кораблі? — запитала Наталочка.
— Капітани! Морські капітани! —відповіла Віра Павлівна.
— Мамочко! Тьотю Віро! —твердо заявила Наталочка. — Я буду морським капітаном. Я водитиму пароплави й кораблі.

IV
Повернулася до Києва Наталочка з Євпаторії, а Шура — з Одеси.
Наталочка розповідала Щурі про Євпаторію і про те, як проїхати з Євпаторії Волго-Донським каналом аж до Білого моря.
А Шура розказувала Наталочці про місто-герой Одесу, про те, як вона бачила в Одесі китобійну флотилію «Слава», познайомилася з Людою, донькою гарпунника із «Слави», який гарпуном з гармати стріляє в Антарктиці величезних голубих китів. І як Людин татко зловив птиць-пінгвінів і подарував їх дресирувальникові Дурову, і тепер пінгвіни виступають у цирку як артисти.
— Я буду гарпунником! — заявила Шура.
— А я морським капітаном! — одповіла Наталочка.

V
Коли мами привели Наталочку й Шуру першого вересня до школи, Наталочка принесла до шкільного природничого кабінету багато камінців і черепашок, що їх вона поназбирала на березі моря в Євпаторії, а Шура привезла з Одеси морську черепаху. Обидві вони піднесли вчительці Ганні Петрівні букети квітів.
Ганна Петрівна, ласкаво посміхаючись, запитала:
— Ким же ви, дітки, хочете бути?
— Морським капітаном! — сказала Наталочка.
— Гарпунником! — заявила Шура.
— А ти не боїшся китів? Вони ж величезні! — засміялася Ганна Петрівна.
— А я пінгвінів ловитиму!— одповіла    Шура. — Вони   менші!
— Щоб стати капітаном або гарпунником, треба вчитися на відмінно! — сказала Ганна Петрівна.
— Єсть учитися на відмінно! — відповіли Наталочка й Шура, ніби справжні моряки.

У НОВОМУ РОЦІ — ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ!
Хто більше чекав на прихід Нового року — чи Славко Бублик, чи його мама, — ми вже так достовірно про це й не скажемо. І Славко його чекав нетерпляче, і мама його, мама Люба. Хоч і заклопотана була, а проте подивиться на Славка, коли він уже солодко спить після пережитого дня, то обов'язково й подумає:
— А ось-ось і Новий рік!
Славкові Бубликові минуло вже дев'ять років. Хоч мама часто ховала його «самоката», бо дуже вже той «самокат» дзеленчав по асфальту, намагаючись обов'язково вискочити з тротуара на вулицю й збити «Москвича», лякаючи при цьому подорожніх, Славко свою маму любив.
Щоправда, коли було мама заховає «самоката», Славко дуже за це на маму сердився, плакав, тупав ногами, кричав — «дай!» А як колись у школі на перерві засперечалися, чия мама найкраща, Славко заявив категорично:
— Такої мами, як у мене, ні в кого нема! Моя мама найкраща від усіх!
Павка Крендель, той, що в його вдома є живий єгипетський голуб, теж не менш рішуче обстоював:
— Попробуй «заімєть» таку маму, як у мене! От попробуй! — наступав він на Славка.
— Ти думаєш, що твоя ліпша? —одбивався Славко. — Ліпша?!
— А єгипетський голуб у тебе єсть?! Кажи, єсть?! А ти кажеш, що твоя мама краща! Ага! — сказав Павка й переможно подивився на присутніх.
Єгипетського голуба у Славка не було, та проте він не хотів здаватись, примружив очі й промовив з притиском:
— Подумаєш, голуб?! Ми про мам, а не про голубів! Хіба голуб — мама?! Моя мама мені дві морські свинки купить!
У суперечку між Славком і Павкою встряв Юрко. Юрко перекричав і Славка і Павку:
— Яз мамою влітку до колгоспу їздив! У мене дядя Стьопа, мамин брат, тракторист. Я з ним на тракторі їздив і сам стерном керував! І мама дозволила! Такої мами, як моя, ні в кого нема!
Тут уже всі присутні не втрималися, кожний почав доводити, що його мама найкраща, зчинився галас, на який підійшла вчителька Людмила Павлівна.
Хлопці притихли.
Людмила Павлівна, дізнавшись, про що спалахнула суперечка, помирила всіх:
— У кожного з вас, — сказала Людмила Павлівна, — таки справді мама найкраща в світі! Такої хорошої мами, як у Славка, як у Павки, як у Юрка і як у кожного з вас, ні в кого нема! І в мене є мама, — посміхнулася Людмила Павлівна,— вона вже старенька, але вона так само найкраща мама в світі!
Так от найкраща в світі Славкова мама, перед самим Новим роком, коли Славко, прибігши з школи, бігав із санчатами по леваді й спускався з пагорків та кучугур (Славко жив у передмісті), — мама Люба в цей час прибираючи в хаті, щось збирала й складала на маленькому столику.
Збирала й посміхалася.
Виростала на столику ціла купа якихось дивовижних речей.
Були в тій купі пошматовані книжки, бите якесь скло, брудні зошити, «самокат», драні штани, розпороті черевики, розірвані покришки й камери від футбольних і волейбольних м'ячів...
Поскладавши все це на стіл, мама Люба взяла картон, вирізала з нього багато-багато кружечків, взяла потім чорнило і пофарбувала ті кружечки чорнилом.
Зробила з того ж картону чотири носи і два ока. Носи пофарбувала червоною фарбою, а очі — синьою.
Вирізала з картону дві великі одиниці, три двійки і три трійки...
Все це вона теж поклала на столик, на ту купу дивовижних речей.
Потім  мама   причепурила хату,   сіла,   подивилась   на   ту купу і похитала головою.
Аж ось убігає в хату Славко. Роздягся.
— Мамочко! От нагулявся! Дай мені чогось попоїсти... Та я буду одягатися, бо сьогодні ж у нас у школі ялинка, будемо старий рік проводжати! Що це таке, мамочко? — став Славко перед столиком з купою дивовижних речей.
— А ти подивись! — посміхнулася мама.
Славко   почав   перебирати дивовижні речі...
— Книжка... Читанка... Це ж та, що я, як бився з Павкою, розірвав... Це — мої драні штани... А це що за чорні кружечки, мамо?
— Це ті клякси, що ти їх по книжках та по зошитах поналяпував!
— А це що?
— Це чотири носи, що ти їх за рік рвзбив: два твої і два Павчиних!
— А це?
— Це два ока, що ти їх Люді підбив!
— Одиниці... двійки... трійки, — почав перебирати Славко.
— Ну да,—одиниці, двійки, трійки... Бач, скільки ти їх за  рік поприносив... — А навіщо це все, мамочко?
— А от як виряджатимеш старий рік, оддай йому це все! Хай забирає з собою! А проси Новий рік, щоб він тобі дав все нове, чисте, хороше. Цілі носи, непідбиті очі! І тільки четвірки, і тільки п'ятірки! Добре, Славку?
Славкові було ніяково. Він пригорнувся до мами й тихо промовив:
— Добре, мамо!
Мама поцілувала Славка, бо у Славка мама найкраща: в світі!

ГЕОМЕТРІЯ
Васька Перепелицю Піфагор мало цікавив. Треба було знати і вміти довести його теорему в класі. І все!
Більше Піфагор аж ніяк Васька Перепелицю не цікавив, а, навпаки, непокоїв його.
Та й справді. Десь там аж на острові Самосі народився якийсь там Піфагор, вигадав аж у V столітті теорему, а ти тут страждай!
А тут ще й учителька, Віра Іванівна:
— Ти, Перепелице, повтори Піфагорову теорему, та не один раз повтори, бо ось-ось екзамени! А ти не дуже, Васю, її знаєш!
Добре говорити Вірі Іванівні «повтори»! Хто вона, Віра Іванівна, центр нападу чи воротар?
Що їй, Вірі Іванівні, болить, що вчора футбольна команда з вулиці Чкалова забила команді, де грає Васько, три голи, а Васькова команда їм — ноль. 3:0!! Жарти вам?!
Добрі мені жарти, коли капітан Васькової команди Вано Недоберідзе плакав! Чесне піонерське, отакими сльозами плакав. А потім одібрав у Миколи Семенюка, воротаря, бутси й крикнув:
— Біжи додому в шкарпетках! Партач!
— Холодно, Вано! Як я побіжу? Та й мама...
— Що холодно?! Що «мама»?! А пропускати м'ячі не холодно?! А три-ноль— теж «мама»?!
І Васькові Вано підніс під самісінький ніс кулака:
— У штангу?! Я тобі дам у штангу!
Так коли Васькові, скажіть будь ласка, робити оте саме «повторення»!
Несправедлива Віра Іванівна! Екзамени.
Екзамени — річ серйозна. Кому хочеться дістати переекза-меновку на осінь, — ціле ж літо тоді нанівець піде. А як іще, крий, доле, на другий рік залишишся?! А    футбол    хіба     річ   не    серйозна?     Кому    хочеться діставати   3:0   на   користь  супротивника?!
От і крутись! От і страждай!
Дехто каже, що спочатку приготуй уроки, продивись вивчене, а потім і в футбол можна.
Але це так говорять, мабуть, не футболісти. Хоч візьміть, приміром, Вано Недоберідзе, капітана футбольної команди: він і в футбол грає, і вчиться непогано. Якось він так уміє... А у Васька так не виходить. Чому — він і сам не знає!
Однаково ж він із Вано ніби й уроки готує. Тільки Вано спочатку вивчить уроки, а потім у футбол тренується, а Васько спочатку тренується у футбол, а потім учить уроки.
А хіба це не все' дно?
Сама ж Віра Іванівна каже, що від зміни місця додатків сума не змінюється.
Перед екзаменами Васько кріпко засумував.
«Доведеться, мабуть, кинути футбол», подумав він.
— Чого ти, Васю, такий сумний? — запитав його Микола Семенюк.
— Екзамени! Доведеться, мабуть, припинити футбол! За геометрію треба братися! Погано в мене, Миколо, з геометрією!
«Пифагоровы штаны на все стороны равны»,— заспівав Семенюк.
— Ти не смійся, Миколо, тут не до сміху. Віра Іванівна сказала, що як не візьмусь за геометрію, може бути погано!
— Погано! Погано! — перекривив Васька Микола. — Що ти не знаєш, що робити? Ту ж саму Піфагорову теорему не можна хіба накреслити на долоні або на пальцях! Та й основні теореми так-сяк понамальовуємо. Я тобі допоможу!
Днів, мабуть, із сім сидів перед екзаменами Васько Перепелиця і все записував чорнильним олівцем на долонях і на обшлагах у сорочці теореми та аксіоми.
Мало не всю геометрію за допомогою Миколи посписував та понакреслював.
— Викручусь! — думав собі Васько Перепелиця.
Іде Васько Перепелиця на екзамен з геометрії. Боязко Васькові. Боязко, та проте він сам себе підбадьорює:
— Та невже ж провалюся? Все ж у мене списано.
Треба ж було Миколі взяти до школи футбольного м'яча, щоб після екзаменів зразу на майданчик і в футбола!
Раненько прийшли наші учні до школи, — екзамени ще за годину!
— А давай ударимо, Васю, — крикнув Микола й ударив по м'ячу.
Васько одбив. Підбігло ще кілька учнів. Літає м'яч по шкільному двору.
От Микола як ударить! Гарматний удар!
Васько хотів перехопити м'яча, а він його по руках я-а-ак шарахне! Васько впав, і руками в калюжу. Підхопився, як глянув на руку, так і вмер...
Руки — сині-сині, бо чорнильний олівець розлізся. Ну, такі руки хоч поодрубуй.
А головне, м'ячем поперебивало усі перпендикуляри, поперемішувало катети з гіпотенузами, а з Піфагорової теореми наробило кваші.
...Викликала Віра Іванівна Васька до дошки, взяв він білет, глянув на нього і нічого не відповів. Жодного слова не сказав Васько — немов води у рот набрав.
Подивилася Віра Іванівна на руки, похитала головою та й опустила в журналі проти прізвища Васі Перепелиці коротенький перпендикуляр — одиницю!
Про-о-опало у Васька Перепелиці літо!

ФЕДЬКО ЗОШИТ
(Сумний жарт)

Федько Луговий учився не дуже... Йому нелегко було дійти до сьомого класу.
Він із класу в клас переходив, ніби на Ельбрус видирався: «візьме» наступний клас, аж упріє, бідолаха, аж голова йому йде обертом. Так ото йому було трудно «брати» цей крутий підйом.
Як переходив у перший раз, Федько Луговий з четвертого-класу в п'ятий, він так, сердега, заморився, що довелося аж цілий рік у четвертому класі перепочивати, ніби на туристській базі.
У сьомому класі вже ясно виявилося, що Федько Луговий—-шатен і що вуса і баки в нього чорняві.
Вуса, хоч вони й чорняві, Федько рішуче голив, баки, хоч отакенькі, а попускав, і коли в нього парикмахер ввічливо запитував: «Вам рівно чи косо?», — Федько, не дивлячись на парикмахера, тихо відповідав:
— Косо! Тільки трішечки!
Чуба Федько зачісував на лівий бік і на лоб напускав. Чуб у його був густий і кучерявий, це спереду, а на потилиці голо: «бокс!»
У сьомому класі Федько не так зрадів новим підручникам,, як новим хромовим чобіткам, з м'якими халявками на білій підклейці.
Якже він прохав у мами і як він благав:
— Мамо, чоботи! Тільки чоботи!
— А чому ти не хочеш черевиків? Вони дешеві, та й добрі тепер роблять у нас черевики. Куплю я тобі черевики! — говорила мати.
— Ма-а-мо, чоботи! — аж плакав Федько.
— Чого тобі ті чоботи! Он і Оленці треба, вона теж почала в школу ходити! Чоботи дорогі, за ті гроші я тобі й Оленці черевики куплю.
— Ма-а-мо, чоботи! — ридав Федько.
Оленка, сестричка Федькова, дуже любила свого брата, вона обняла матір:
— Мамуню! Купи Федькові чоботи, а я в стареньких черевичках походжу, вони ще в мене добрі!
Купила мати Федькові чоботи.
Цілий вечір Федько сидів й одвертав халяви, щоб було видно білу підклейку, а штани все випрасовував — щоб із «напуском».
— І навіщо ото чоботи   псувати? —дивувалась   мати.— Та некрасиво ж!
А Оленка:
— Мамуню! Всі хлопці тепер так ходять... От і Федя так ходе.
— А чи всі оті, що з вивернутими халявами, трійки, а іноді й двійки додому приносять? — хитала головою мати!
— Він виправиться,      мамуню, — захищала      Оленка Федька.
— Ти все, Оленко, його захищаєш! — говорила мати.
— Бо він мій братік!
Оленка була відмінниця і частенько глузувала з Феді:
— Сьогодні на парі чи на трійці приїхав?
Федько  не дуже  сердився на Оленку.   Один  тільки   раз він сильно розгнівався, коли Оленка сказала матері:
— А в нашого Федька палітурки в книжках так позадиралися, як халяви в чоботях! А із зоології вчитель таку якусь йому двійку вивів, ніби з «напуском», як штани в халявах!
Федько крикнув: «Замовч!», підбіг і замахнувся на Оленку кулаком.
Оленка зблідла й завмерла. Губи в неї засмикались, а не заплакала — стрималась. Тільки промовила:
— Отакий ти! Із зоології двійка, а замахуєшся!
А мати йому:
— Стидайся! Парубок уже - на голові   «бокс»,   халяви одгорнуті, штани з напуском, а маленьку сестричку хотів ударить. А вона тебе так любить.
— А чого вона двійкою очі коле? Хай спробує сама зоологію...
— А що там такого, в зоології! Що тебе спитали?
— Про корову!
— Що ж ти, корови не бачив? — підскочила Оленка.
— Про коров'ячий шлунок спитали! А він — трудний! — прогув Федько.
— Чим трудний?
— Складний дуже! Аж чотири частини має! Я три пригадав, а четверту забув...
— Як? — зацікавилася мати.
— Та як? Сказав про рубець, про сітку, про сичуг, а про книжку в коров'ячому шлунку забув. А Петько Чорний хотів підказати та й показав мені книжку, а я думав, що зошит, бовкнув: «зошит!». Ну й — двійка!
Мати сумно похитала головою:
— Частіше треба у книжку дивитися!
— Ат! — махнув рукою Федько.
А Оленка приснула й у подушку головою: — Федько Зошит!
Федько  дуже  не  любить,   коли   його    Оленка    зошитом обзиває.

ПАРАЛЕЛЕПІПЕД
Олег Трійченко, учень 6-го класу, чорнявий, хвацький хлопчина, що курив уже не тільки «Труд», а іноді й «Казбек», зустрівся з приятелем своїм, учнем 6-го класу, тільки з другої школи, Ігорем П'ятьорським.
Ігор П'ятьорський запитав Олега Трійченка:
— Ну, як діла з іспитами? Ось-ось уже!
— «На большой!» — відповів Олег.
— Готовий?
— Як з пушки! Ти знаєш — уже два тижні я ворожу, чи попадеться мені з геометрії перший білет, кручу палець круг пальця і щоразу пальцем у палець попадаю. Перший номер — і п'ять. А в тебе як? — запитав Олег у Ігоря.
— Працюю. Хоч у мене з геометрії 5, проте все повторюю, щоб як слід бути готовим.
— Пхе! Повторюю... А я так мало не щодня в Пущі-Водиці. Ох, і красота!
— Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів.
— Чудно! Іспити в нас «на  ять» будуть.
Аж ось і іспит з геометрії.
Олег Трійченко ще раз покрутив пальцем круг пальця, розвів широко руками, хоробро ті руки звів знову — і палець об палець тільки — стук.
— Єсть! Складу! — аж підскочив Олег.
Упевнено підійшов він до столу, хоробро взяв білета, глянув і зблід... Щось у його всередині похололо і посунулось аж туди-туди, а там тільки: тень-тень-тень — затенькало.
— 23!
Олег глянув у білет:
— Паралелепіпед.
— Що воно таке? — думає з жахом Олег.
— Ну, Трійченко, який у тебе білет? — запитує Олена Василівна, вчителька геометрії.
А тут круг столу члени комісії, і всі вони на Олега дивляться, чекають.
— Двадцять третій, Олено Василівно.
— Що там у двадцять третім?
— Ралелопопопід.
— Як-як? Що ти сказав?
— Паралелеопі-пі-...
— Ну-ну?..
— Пі... пі... пі...
Уже й члени комісії почали усміхатися, Олена Василівна вся почервоніла, а Олег стоїть та все:
— Пі... пі... пі...
Розгнівалася Олена Василівна, похитала головою:
— Не «пікай» ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись сам і не страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід.
Повернувся до столу Олег, глянув на товаришів, а вони губи кусають, щоб уголос не розреготатися.
Проходить на своє місце, а вже хтось збоку:
— Пі-пі-пі.
З того часу Олег так і звався в школі:
— Паралелепіпед.
А Ігор П'ятьорський склав іспит на 5. Після іспитів Олег геометрію вчив, а Ігор у Пущі-Водиці в ставку купався та рибу вудив.

ФАЗАНИ
— Дідусю, а коли ти мене на полювання візьмеш? Я теж хочу зайчика встрелити!
Отак завжди маленький Павлик прохав свого дідуся-мисливця, як тільки той брався за рушницю. Дідусь гладив Павлика по голівці:
— Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький, підростеш, тоді й візьму...
Дідусь дуже любив свого маленького онука і завжди йому розповідав про зайців і вовків, про лисичок та про всіх звірів, яких він полював.
А одного разу прийшов із лісу та й каже:
— Павлику, а я фазана бачив.
— Якого фазана?
— Такого, як у зоологічному парку,
— Із отаким червоним хвостом? З отаким великим, що отак аж дугою загинається?
— З таким самим! Фазанів, Павлику, привезли у наш ліс аж із далекого Казахстану! Тепер вони у нас житимуть.
— Дідусю, візьми мене, будь ласка, в ліс фазанів полювати!
Дідусь загадково посміхнувся та й каже:
— Добре, Павлику! Завтра підемо в ліс до фазанів.
Маленькому Павликові так хотілося піти з дідом, що він
і вночі прокидався та все питав маму:
— Мамо! Чи скоро вже ранок?
— Спи, Павлику! Спи! Дідусь без тебе в ліс не піде! Раз уже він сказав, що тебе візьме, то, значить, візьме.
Рано-рано прокинувся Павлик, бачить, дід уже ходить по кімнаті, одягнений у повстяки, у ватяні штани і кожушок...
— Дідусю, — захвилювався Павлик, — а мене хіба не візьмеш?
— Візьму, Павлику, візьму! Одягайся! Тільки добре одягайся, бо бачиш, скільки за ніч снігу намело!
Павлик тепло одягся: і светр, і теплі рейтузи надів, і валянки, і шапку-ушанку...
— Ну, я вже готовий, дідусю! Бери рушницю та й підемо!
— Ні, Павлику, ми сьогодні рушниці не братимемо! Ми щось інше сьогодні візьмемо. Ходімо!
Вийшли дідусь з Павликом з хати. Підійшли до повітки.
А там дідусь ще вчора наготував кілька снопів ячменю. Не вимолочених, із зерном.
Та серед великих снопів і кілька маленьких було — для Павлика.
— От з якими «рушницями» полюватимемо на фазанів ми з тобою, Павлику!
Та й розповів дідусь онукові про те, як треба оберігати взимку птицю, та не лише фазанів, що їх оце недавно до нашого лісу привезли, а й куріпок, синичок і щигликів, які взимку, як випаде сніг, не можуть знайти собі їжу...
І от пішли дідусь із Павликом до лісу, розгорнули на галявині сніг і поклали снопики ячменю...
— Давай, Павлику, заховаємося отут за ліщиною! Подивишся, який красунь-фазан зараз до ячменю прибіжить.
І справді, — тільки-но вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми... Чудесний, червоний красень-фазан, із хвостом дугою, підбіг до снопа і почав клювати зерно.
Дідусь обняв Павлика та й каже:
— Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?
— Добре, — відповів Павлик.

ЛЕБІДЬ
І

Розчудесні місця на річці, на Північнім Дінці...
Вам ніколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, — обов'язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змієва.
Зміїв — мальовниче містечко, тепер районний центра Харківської області, — розляглося якраз на Північному Дінці.
У Змієві ви візьмете човна і попливете за течією Північним Дінцем...
А пливти вам треба в червні...
Ви потихеньку пливтимете і милуватиметеся чудесними краєвидами: ліворуч зеленітимуть заливні луки, — зелені вони, ті луки, зелені та запашні, уквітчані і ромашкою, і конюшиною, і дзвіночками, а іноді серед зеленої соковитої трави червоно горітиме квітка степового тюльпана або дикого маку.
І скільки ви пливтимете, весь час вітатимуть вас своїм щебетанням веселі жовтобрюшки, канарейкові трясихвісточки, підпідьомкатиме на вашу честь перепел і деренчатиме деркач.
З прибережного пісочку з посвистом зриватимуться кулички, а в затоці, вкритій лататтями та білими лілеями, мов почесний вартовий, вас зустрічатиме сіра чапля.
На правому, високому березі, в кущах ліщини заливатимуться солов'ї...
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора, Північний Донець ширшає, робиться повноводнішим, глибшає,—тут він упливає в ліс, — з обох берегів над ним схиляються зелені віти густозеле-ної вільшини, гостролистих кленів, струнких дубів, берестків, грабини, утворюючи над ласкавою рікою казкову алею-тунель...
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева і ніби вітаються між собою, простягаючи одне одному зелені віти-руки.
Як випливете ви з алеї-тунелю, — острівець невеличкий на вашій путі буде, — зелений-зелений острівець, зарослий і вільхами, і вербами, і кугою, і високим-високим очеретом.
А на тому на острові під розлогою старою дуплистою вербою курінь побачите,— благенький курінь, такий собі, очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вітами, та кугою, та травою, — щоб од дощу десь приткнутися було...
І в курені зеленої трави наслано, щоб можна було при нагоді, чи як уже дуже очі злипаються, подрімати годину-другу.
Ген там, гонів може за п'ять, як річкою, там уже пором буде, щоб з лівого берега на правий переправитися можна, — бо лівим берегом он аж куди пішли луки та й луки, — а на правім березі величенька серед лісу галявина, де й розлігся Коропів хутір, з хатами, з садками, з городами...
Ах, який чудесний Коропів хутір!
І хат за деревами та за садами не видно, і такі ж там соняшники, і така там квасоля, тичинами підтримувана, росте, — ну, просто вам як ліс...
Колишні хуторяни, а теперішні колгоспники вам одразу ж і скажуть:
— У нас не хутір, а рай!
А ви візьміть та їх і запитайте:
— А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полізуть:
— А навіщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свій єсть?... А коли ви вже захочете, щоб на свій бік їх пригорнути, ви їм скажіть:
— Ні, товариші, у вас тут тепер краще, як у раю!
Вони вам привітно посміхнуться і скажуть:
— Могло буть!
Отакий Коропів хутір!

II
На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропів хутір ви не пливіть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острівця, тільки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак біля куреня, куди вам пристати треба, — там лиманський дід Кирило Іванович Дудка рибу вудить...
От вам і пощастило: вудочок нема, і ви спокійно стукнулися човном об берег...
Підвели голову, а на березі біля куреня дід Кирило Іванович Дудка сидить.
У солом'яному брилі й босий...
— Здоровенькі були, Кириле Івановичу! — весело ви до нього.
— Драстуйте, — він до вас.
— Живенькі-здоровенькі? Як рибка? — ви дідові.
— Порвало!—дід вам.
— Кого порвало?! Хто порвав?!—інтересуєтеся ви.
— Снасть! — сердито кидає Кирило Іванович. — Не бачите хіба? Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую і розплутати не можу!
— Та хто ж порвав, хто ж заплутав? — не відстаєте ви від діда.
— Хто ж, як не він!
— А хто він?
— Та що, ви не знаєте: короп! — люто вже говорить дід з серцем кидає на траву ліску. — Закурить нема?
— Закурюйте, дідусю!
Закурили.
Помовчавши трохи, Кирило Іванович починає розповідати:
— Воно й брало потихеньку! Так тільки ледь-ледь на світ заблагословилося. Смик! І тихо... потім ще раз — смик! І знову — тихо. А потім повело, повело, до отого он, — бачите?— кущика по-о-о-вело! Дай, думаю, підсіпну! Сіп! Ех, воно ж як рвонуло! Еге ж, як і рвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Із Рицаря, з племінного, орловського рисака! Там така волосінь, що на одну волосинку можна бузівка налигати! Вудлище — дугою! Я — попускать! А воно рве, а воно рве! Я — держу! Коли ось — викидається! їй же богу, як ночви!
— Ну, Кириле Івановичу, невже ж таке велике?
— Їй-богу, як ночви! Хвостом по воді як уріже, й на дно! Я — смик! А волосінь — дзень! А я в воду з усіх ніг — лясь! І — по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досі он мокрі! Босий ходжу. Так з гачком і пішло! Біля грузила — перервало.
— Може грузило волосінь перетерло?
— Е, ні! Перервало! Та хіба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кілограмів на двадцять! Не менше!
Вам краще повірити Кирилові Івановичу, щоб його не розгнівати, бо Кирило Іванович Дудка як розгнівається, — замовкне і ніколи в світі не розкаже вам, як він позатої весни на Лиманському озері лебедя стріляв...
Кирило Іванович дуже неохоче про того лебедя розповідає, отже вам треба дуже тонко й дипломатично роз'ятрити його рану, щоб він у гніві на свого онука Васька розказав вам про той випадок, підкреслюючи:
— А все той гемонський Васько! Якби не він, був би лебідь мій...

III
— Ой, той мені Васько! І досі забути не можу, — починає Кирило Іванович, запалюючи цигарку. — Да... Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звідси, від Дінця, кілометрів із дванадцять. І село — Лиман називається, і озеро — Лиман. Кілометрів на сім те озеро простяглося, аж до села Андріївки. Чудесне озеро! На ньому андріївські колгоспники силу качок: свійських і гусей розплоджують, у природних, сказать, умовах. А які там карасі!.. Вони й невеликі і не золоті, а сріблясті якісь, а до чого ж смачні — і в юшці й на сковорідці. Харків'яни на базарі завжди питають: «Чи не лиманські, часом, карасі?» — «Лиманські!» — «Давайте, діду, давайте, спасибі, що привезли!» Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лимана друге озеро. Чайки зветься... А між тими озерами такий собі перешийок метрів так із п'ятсот, а може й більше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сідаєш у ямку й сидиш: качка вранці і ввечері тягне, перелітає або з Чайок на Лиман,, або з Лиману на Чайки... і таки іноді добре попостріляєш... Да... От позатої весни, якось надвечір, прилітає Васько, онук отой мій гемонський, і ще з вулиці криком кричить:
— Діду-у-у! На Лимані два лебеді сіли! їй-бо, правда? Швидше, а то полетять!
Я за рушницю — та туди. Васько біжить за мною й командує:
— Ви, дідусю, біжіть, сідайте в ямці, а ми з Федьком побіжимо та забредемо озером, бо вони недалечко з цього боку сіли, на мілкому!
— Обережно, — кажу, -— забрідайте, щоб не потопилися?
— Ні, там, діду, мілко! Не бійтесь! — подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.
Сів я в ямці, прикрився бур'яном, звів курки, чекаю... А як спускався з гірки, бачив, що справді на Лимані, недалечко від берега, з цього боку два лебеді плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедів підходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене і спина болить, уже й очі злипаються, і ноги  терпнуть. Я терплю,   аякже:   лебідь! Коли ось чую Васьків крик «Діду-у-у! Пильнуйте!» Підвівся я трошки в ямці, зирк у той бік крізь бур'яни, — бачу, справді знялися з озера лебеді і летять просто на мене. І низько, так низько пливуть... Білі, білі — аж ніби блищать... Сонечко якраз заходить, і як сонячний промінь упаде на лебедя, так у нього одне крило ніби золоте, а друге — срібне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий — нижче, — і той, що нижче, прямує просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять і руки підскакують. Ось-ось уже лебідь мене крилами накриє. Я беру його на мушку, вірно беру, даю, як і треба, вперед: — Клац! — не спалило! Аж я зубами заскреготав. Клац! — з лівого — не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку і за чуба себе вхопив!
Підбігають Васько з Федьком:
— Чого ж не стріляли, діду?!
А я не сказав, а ніби аж заревів:
— Не спа-га-га-ли-ло!
Васько підбіг до ямки, вхопив рушницю, — а в мене централка, тулка, добряче ружжо! — розкрив її.
— Та вона ж у вас, дідусю, без набоїв! Не заряджена! Оце мисливець!
Я як закричу:
— Як не заряджена?!
— Дивіться самі! — сміється Васько. — Де ж ваші набої?
Так отаке буває! Раз у житті  довелося  лебедя   стріляти, і  забув  рушницю  зарядити!  А  все  той   Васько  гемонський. «Швидше, — кричить, — швидше!» От тобі й швидше!

IV
Ви не смійтеся з діда Кирила Івановича Дудки, бо він розсердиться...
А ви його так лагідненько запитайте:
Весною це, дідусю, було? А чи дозволено тоді було весняне полювання, не пам'ятаєте?
— Ото ж бо то й є, що не дозволено! Так хіба ж отямишся, коли Васько, як навіжений, кричить: «Швидше, діду, бо лебеді сіли!» Хіба той Васько не спантеличить?
— А цієї весни, дідусю, сідали лебеді на Лимані?
— Сідали! Васько бачив!
— І що, не прибігав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедів стріляти?
— Таке скажете! Тепер Васько в піонерах, та ще й за голову отих, — як їх там? — юннатів, що ото птицю оберігають! Там такий завзятий, що як побачить когось із ружжом у заборонений час,— зразу до сільради! Та ще й мені навесні наказує:
— Ховайте, дідусю, рушницю аж до осені!
Кирило Іванович Дудка докурив цигарку і взявся знову :розплутувати снасть...
Мовчав, мовчав, а потім додав потихеньку:
— Та воно, може, й краще, що тоді ружжо не «спалило», мав би я мороку, що навесні лебедя встрелив.
...Тепер ви можете пливти Дінцем на Коропів хутір і далі повз Козацьку могилу, аж до... та куди хочете...

ВАСИЛЬ   ІВАНОВИЧ
І

— А я ось і прийшов! Драстуйте!
— Драстуй, Васько! Сам прийшов?
— Сам!
— І не побоявся?
— А чого мені боятися?
— А вовки ж у кукурудзі єсть! Хіба ти не чув?
— А я вовків не боюсь! Я читав у книжці, що вовки «бояться людини і тоді тільки можуть напасти, як голодні. А голодні вони тільки взимку! А тепер літо!
Перед нами стояв білявенький, з синіми-синіми очима хлопчик, у голубій майці і в чорних трусиках.
Ми з лікарем, Іваном Кириловичем, ходили на високім березі річки Оскола, за Турецькою могилою, розшукували кущі шипшини.
Іван Кирилович дуже любить квіти. І не тільки любить,. а глибоко на них знається — у нього біля сільської лікарні чудесний квітник: там і глодіолуси, і братки, і айстри, і жоржини,, і левкої, і гвоздики, і кручені паничі, і кани, і нагідки...
А які в його троянди! І білі, і рожеві, і чорні, і густочервоні, бордові... Великі-великі та пишні.
А знаєте, як він викохує троянди?
Восени він іде в ліс, викопує шипшинові кущі, садовить їх у своєму квітнику біля лікарні й прищіплює на них культурні троянди...
От і сьогодні ми з ним пішли в ліс, що розлігся над Оско-лом, шукати шипшину...
Як же там хороше — над Осколом.
Поміж густими очеретами блищить срібноголуба річка, що поділилась тут аж на три рукави, вдалині голубіють озера, — і скрізь-скрізь, куди дістає око, по широкому зеленому річищу — стоги зеленої отави...
Ген там, на протилежнім березі — село, а за селом, аж до самісінького виднокраю, зеленіє озима пшениця...
Ліворуч — далеко-далеко, де небо з землею сходиться, — кукурудзяний ліс, і по ній, по кукурудзі, білі пелюстки порозкидано — колгоспниці в біленьких хустках кукурудзу ламають...
Праворуч за селом, на горі, вітряк крилами махає, а поруч комбайн соняшники «косить-молотить».
З того боку понад річкою залізниця.
Із-за соснового лісу вискочив паровоз, весело закричав і помчав далі, тягнучи за собою величезний состав порожняка: по вугілля побіг на Донбас.
Іван Кирилович, прищеплюючи до шипшини трояндову гілочку, посміхався:
— Прищеплю оце та й залишу тут, прийду й прикопаю в землю на зиму. От дивуватимуться люди навесні, коли на простій шипшині зацвітуть чудесні троянди!
І, помовчавши, додав:
— Був би в мене час, я б на всіх кущах шипшини в лісі троянди поприщеплював! Яка краса!
Великий квітолюбець і великий мрійник сивоголовий Іван Кирилович.
В цей час і з'явився перед нами голубоокий Васько.
— А я по качку до вас, Іване Кириловичу!— мовив Васько.
— Гаразд! Підемо додому, забереш свою качку.
Іван Кирилович, бувши в дитячому будинку, де жив Васько, подарував Васькові качку. Васько оце по неї й прийшов.

II
— Так тебе Васьком звуть? — заговорив я з хлопчиком, коли ми поверталися з лісу.
— Так. Василь Іванович Шумейко.
— А літ тобі скільки?
— Дев'ять.
— А тато та мама твої де?
Васько з сумом одповів:
— А я ні татка, ні мами не пам'ятаю. Татко з війни не повернувся, а маму бомбою вбило... Рік мені тоді був.
— Як же ти ріс?
— Мене бабуся взяла, я в неї й виріс. Бабуся Наталка. . Бабусі колгосп допомагав, бо вона вже дуже старенька. А потім, як я підріс, до дитячого будинку мене взяли...
— А бабуся де?
— А бабуся вдома! Дитячий будинок не в тому селі, де бабуся живе. Бабуся живе в своїй хаті, я до неї щонеділі ходжу. Вона ще й тепер, як я приходжу до неї, казки мені розказує! Ой, скільки я казок знаю.
— А як у дитячому будинку живеться?
— Дуже хороше! До школи вже ходжу, у другий клас.
— А вчишся як?
— А я відмінник! Усе п'ять! А в мене в дитячому будинку кролики є! Аж дві пари, і маленьких дванадцятеро! Голубі кролики! Я для них сам і кролятник збудував. І курочка з півником живуть! І галка!
— Яка галка?
— А справжня галка! Птиця! Така ручна-ручна! Як покличу її: «Галю, Галю!» — вона летить і сідає мені на плече або на голову! Дуже цукор любить! Сяде на плече і зразу: «Кррра!» — «Дай цукру».
— Де ж ти її взяв?
— Випала з гнізда! Я її знайшов і вигодував! І ні до кого до рук не йде, тільки до мене. А я в дитячому будинку й музики вчусь. На піаніно. Вчителька каже, що я, як учитимусь, добре гратиму.
— А тобі хочеться навчитись добре грати на піаніно?
— Хочеться. Я й на баяні вмію! Я граю, а Галя моя ходить і підстрибує. Танцює! Мені дуже хочеться вивчити танцювати свою галку і курочку з півнем. Приїздив до нас ото якось цирк у клуб, я там бачив, як собачки танцюють під музику. Дресировані. А чи можна вивчити танцювати галку або півника?
— Ти ж кажеш, що твоя Галя танцює.
— Хлопці сміються, кажуть, що зовсім вона не танцюєг а просто собі підстрибує, як звичайно. А мені здається, що вона ніби до музики прислухається й танцює...
— А ти сам умієш танцювати? -— запитав я Васька.
— А я ж у танцювальному гуртку! Я багато танців знаю: і польку, і краков'яка, і козачка, і гопака, і лезгинку. За лезгинку я навіть приза маю! В районі на вечорі самодіяльності танцював. Мене книжкою преміювали: «Казки Пушкіна». А ви бачили дресированих птиць?
— Бачив,— кажу. — Є дресировані папуги, сороки, галки, журавлі...
— І танцюють?
— Бачив тільки журавля, як він танцював. Один дідусь його вивчив. Дідусь грає на сопілку, а він танцює. Чудно дуже... Ноги в журавля довгі, і він ними перебирає, а потім ще й присяде, навприсядки танцює...
— А галки не бачили, щоб танцювала?
— Галки не бачив!
— От мені хочеться галку танцювати вивчити. І півня з куркою. І качку. Оце візьму в Івана Кириловича качку і теж учитиму її. Я дуже люблю тварин дресирувати! У мене й кролики вчені: через руки мені стрибають! Я гадаю, що я й птиць навчу!
— Спробуй! Терпіння, Васю, треба багато! Може й вивчиш! Що, може ти хочеш цирковим артистом бути, дресирувальником?
Васько якось так загадково посміхнувся:
— А хіба це погано? — запитав.
— Чому, — кажу, — погано! Навпаки, дуже добре: вивчати характер тварини, її особливості, її можливості... Учити її різних штук... Тільки мучити тварину не слід. Читав про дідуся Володимира Дурова, в нього цілий театр із різних тварин був?
— Читав! Я все про Дурова прочитав! От якби бути таким, як Дуров!..
— А ти помітив, що Дуров ніколи не бив тварин, він тільки ласкою їх учив! Ласкою та шматочком чогось смачного?
— І я свою Галю, як вона до мене прилітає або щось таке зробить, завжди цукром частую! Ні, я і галку, і півника з курочкою дресируватиму, і качку. Я — терплячий...
Коли ми прийшли додому, Іван Кирилович запросив Васька обідати. Він одмовився:
— Е, ні, побіжу! Я одпросився взяти качку, а всі пішли допомагати колгоспові збирати кукурудзу. Я повинен їх наздогнати й перегнати на збиранні кукурудзи. Я найбільше свинки-довгоносика на буряках назбирав, найбільше від усіх кукурудзи навесні прополов, найбільше колосків назбирав. Я й на збиранні кукурудзи хочу бути першим! До побачення!
— До побачення, Василю Івановичу! Не впусти качки!
— Не впущу!—вигукнув Васько й підстрибом подався з гірки на дорогу.

III
Якось надійшов до мене лист од голови колгоспу з того села, де в дитячому будинку живе голубоокий мій товариш Василь Іванович Шумейко. Голова пише:
«Дуже вас прошу купити в Києві черевики з ковзанами, такий і такий номер, лижі й костюм для лиж. Правління колгоспу ухвалило преміювати Васька Шумейка за найкращі показники в роботі по збору довгоносика на буряках і за збирання колосків і кукурудзи. Інші подарунки для дітей ми знайшли й тут, у себе в районі, а ковзанів, лиж і лижних костюмів нема. На жовтневі свята улаштовуємо урочисті збори колгоспників разом з нашими чудесними малими друзями, вихованцями дитячого будинку, де ми їх преміюватимемо за допомогу нам...».
Я купив і послав.
А після Нового року одержав листа від лікаря Івана Кириловича:
«Вітаю з Новим роком! Був у мене на Новий рік, — пише Іван Кирилович, — Василь Іванович Шумейко. Прибіг на лижах, в новенькому червоному лижному костюмі. Біжить, розчервонівся, а на плечі в нього сидить галка. Каже, що галка таки танцює під музику, а качка ніяк не хоче. Але я її, — каже, — все одно навчу! Ой, буде з нашого Василя Івановича другий Дуров. Ой, буде!»
А що ви гадаєте?
Може колись нам доведеться побачити велику афішу, на якій буде намальовано пертрет Василя Івановича Шумейка. З галкою на плечі, і написано:

«Відомий, оригінальний дресирувальник тварин і птиць Василь Іванович Шумейко»

ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ
Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді вона починалася, коли Ванька або Одарочку було вже «одлучено» і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище колін і зав'язувалася вузлом на спині.
— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке:
Ванько вже міцно тримався за материну спідницю і весь час:
— Мамо! Моні!
— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, — кричи, — гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака, — вона мами не слухає! Жени, жени!
Це були перші кроки нашої освіти.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного, — це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту було не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гуся грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусят семеро, — крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс — це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани... Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніш — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважності.
Сказати:
— Аля! Бодай була вона тобі здохла!
Це не те, що невинне й наївне:
— Гиля-гиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала над собою тверду руку, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, і, ніби так, між іншим, прослатись по вигоні басом:
— А куди ж ото ти пішла? Кочни, га? Куди ря-а-а-а-ба?
А потім солідно додати:
— Сибірки на тебе нема!
«Володарем» над свинями ми були до 10—11 років. Потім йшли такі «курси» нашої освіти: Телята.
Вівці. Корови. Коні...
Переступивши на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяку або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):
— Дядю, закурить нема?
— Нема!
— Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі...
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у ту школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, увечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю, на колодки.
Коли мати було почнуть:
— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне! Уже на вулицю!
Можна було матері відповісти:
— Та?!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже бутилками пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого...
Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі». Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «технікумом» хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчина— коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в'язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами:
— Женить би вже лобуряку слід!
Або:
— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів.
Максим уже напитував! Мабуть, так у м'ясниці й обкрутимо!
Час уже!
Кінець був нашій освіті.
А тепер, як подивишся, і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії... Ой, як «тяжко» тепер нашій молоді!

ВСЕ  ЖИТТЯ  З   ГОГОЛЕМ
І

Коли я вперше почув про Гоголя? Ой, давно, давно, давно!
Ще й до школи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав книжки і написав «Сорочинськии ярмарок».
Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав «Сорочинськии ярмарок»?
Не «Ревізора», не «Тараса Бульбу», а іменно «Сорочинськии ярмарок»?
Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, великим святом, бо батько давав нам на ярмарок по цілому п'ятаку. І скільки того дива на ярмарку! І канахвети, і горіхи, і «брусики»! А коники-пряники, рожеві з золотом! А цигани й коні! А каруселі! Ах, ярмарок — дитяча мрія!
І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав! Значить,і про фіалку, і про коні, і про циган, і про брусики, і про канахвети, і про каруселі?
Який же це, мабуть, хороший письменник!
От би почитати! Хоч би скоріше до школи!
Батьки мої жили на невеликому хуторі колишнього Зіньківського повіту, на Полтавщині.
До Сорочинець од нас 45 кілометрів, до Полтави — 75, до Диканьки — 60.
Батько,— ми, діти, про це знали,— їздив і в Сорочинці і в Полтаву.
У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з трудом прочитали:
«Пиво Диканского завода князя Кочубея. Диканька».
І тоді до матері:
— Мамо, що таке князь?
— Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила! Побіжи подивись, чи гуси не в шкоді? Та носа втри, князю ти мій замурзаний!
Може, мені тоді було п'ять років, може, шість, а тільки пам'ятаю, одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога, батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за віника підмітати хату і запитувала батька:
— Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо?
А батько спокійно відповідав:
— Те їстимуть, що й ми їмо!
Аж увечері вияснилася причина такої в нашій хаті тривоги.
За вечерею, коли вся сім'я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько,— вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох:
— От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина. їдуть вони на богомілля ув Охтирський монастир, а по дорозі заїдуть до нас. Забажалося їм подивитися, як ми живемо. Хоч вони нам і не дуже близькі родичі, якісь там троюрідні, та проте родичі. І вам вони дядько й дядина. Вони багаті, у них у Сорочинцях цілі хороми, а дітей у них нема. Так от, дітки, як вони приїдуть, так ви в очі їм не лізьте, а як вітатимуться, поцілуйте ручки, відповідайте тільки тоді, як про щось вас питатимуть, а краще більше в садку  та  на  вгороді  гуляйте,— тепер  літо.
— А де вони спатимуть, тату?
— А спатимуть у хаті! А ви, дітки, в клуні, на сіні, тепер тепло!
Це вже добре,—спати в клуні, на сіні, бо мати боялася нас, малих, самих залишати в клуні на ніч:
— Ще клуню підпалите!
Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися, а це траплялося не часто.
— От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні ночувати! — мріялося нам, маленьким.
Мати причепурили хату, вимастили долівку, посипали її травою,— запашно в хаті та зелено.
...От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою гладких, з великими черевами, вороних коней, а на козлах сивий дід з довгими вниз вусами, а в зубах у діда люлька-зіньківка.
Батько з матір'ю вийшли до тарантаса, уклонилися низенько родичам, і батько урочисто проказав:
— Милості просимо!
А ми, діти, з'юрмилися біля сіней, витріщивши на родичів здивовані оченята. Підійшли родичі до нас:
— Драстуйте, дітки! Та скільки ж тут вас!
Ми їм хором, хоч і не дуже влад, одповіли:
— Драстуйте!
Уперше ми побачили своїх багатих (а ми були бідні) родичів.
Чудними вони нам здалися.
Дядько — маленький, худенький, з руденькою цапиною борідкою й колючими, підстриженими вусами. Оченята в його десь глибоко в очних ямках сидять і звідти швидко сюди-туди бігають. На голові в дядька картуз із блискучим козирком. Одягнений в якесь дивне вбрання: довгий, довгий піджак. Потім уже я дізнався, що то сюртук зветься. На ногах чоботи бутилками, лискучі-лискучі — лаковані. А на жилетці — срібний ланцюжок і на ньому великий срібний годинник.
А дядина! Із дядини можна було б викроїти не менш як штук три отаких її дядьків. Така вона висока, така вона огрядна, така вона пишна. А лице біле-біле, густі, чорні, великі брови ластівкою, і на щоках, як вона посміхнеться, великі ямки робляться. Як скинула вона з себе сірий від пороху балахон,— на ній ми побачили шовкову блакитну сукню, довгу аж до п'ят, підперезану золотим, із якоюсь чудернацькою бляхою поясом. А круг шиї мереживо   спускається   на  плечі  й  на  груди.
Увійшовши в хату, гості перехрестилися, посідали, і дядина дала матері якийсь пакунок:
— Це вам, сестрице!
А тоді підізвала нас, дітей, і кожному дала аж по три цукерки.
— Кажіть  же  спасибі,— наказала  мати.
— Спасибі! Спасибі! — ми гуртом та за цукерки і в садок.
За  кілька часу вийшов  у  садок  дядько. Він побачив мене,  підійшов  та й  питає:
— У школу вже ходиш?
— Ні, я ще малий!
— А читати вже вмієш?
— Ні, ще не вмію! Літери вже розбираю, а ще сказати не вмію! От із Федьком, із старшим братом, потроху ми складаємо слова. Так Федько восени оце вже в школу піде, а я, може, аж на ген ту осінь!
— Ну, нічого, встигнеш іще навчитися читати! — каже дядько.
Дядько на перший погляд мені не сподобався, якийсь він здався мені колючий, неприємний, а виявилося потім, що до дітей він ставився прихильно і навіть ласкаво, хоч своїх дітей у них не було.
А може, саме через те він до чужих прихилявся, що не було своїх...
Отоді ж таки в садку дядько, гладячи менеї по голові, й каже:
— А ти про Сорочинці чув?
— Чув! Та ви ж там живете!
— А про Гоголя чув?
— Про якого, дядю, Гоголя? Ні, не чув!
— От коли ти підеш у школу, навчишся читати, тоді узнаєш, що в Сорочинцях, де ми живемо, народився письменник Микола Васильович Гоголь, що написав «Сорочинський ярмарок». І народився  він  на  нашій  вулиці.
Я вже не пригадую, чи говорив він іще про щось, що написав М. В. Гоголь, але про «Сорочинський ярмарок» пам'ятаю добре.
Я вже говорив, чому саме.
І мені тоді здалося, що дядько гордий не з того, що був на світі великий Гоголь, а з того, що він народився «у нас, у Сорочинцях», і не на якійсь іншій, а «на нашій вулиці»! От які ми!
А мені тоді, після дядькових слів, аж усередині запекло — так до школи захотілося, щоб навчитися читати, щоб скоріше про «Сорочинськии ярмарок» прочитати.
Ой, давно, давно, давно це було!
А тепер, коли я дивлюсь на шість томів повної збірки творів М. В. Гоголя, що стоять он у книжковій шафі, у глинястій обгортці,— випливають дитячі роки, хутір на Полтавщині, сорочинські дядько з дядиною, ярмарок з ятками, циганами, кіньми, фіалкою, канахветами, батьківським п'ятаком, перша чутка про сорочинського письменника Гоголя, що «Сорочинськии ярмарок» написав, і болюче бажання скоріше навчитися читати.
І дитяче:
— Написав про «Сорочинськии ярмарок»?! Ой, який же це, мабуть, хороший письменник!
Як бачите, іноді діти навіть в оцінці письменника не помиляються.

ІІ
Батьки в мене були грамотні. Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої в нас не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь прапраминулий рік журнал «Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», хто його знає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився:
«Павел род. 188.. году, генварья...».
Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до «Русского паломника». Суботами, ввечері, обов'язково читався «Паломник».
Іншої якоїсь книжки, що її б читала мати, не пригадую.
Двадцять п'ять літ я пам'ятаю свою матір, І двадцять п'ять літ вона читала той самий «Русский паломник».
Очевидно, інтересна книжка.
Коли ми вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при «волосному правлінні».
Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна, книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та проте читати їх було можна. Твори Гоголя в бібліотеці були.
І здійснилася моя мрія. Я прочитав «Сорочинський ярмарок». Це була, мабуть, чи не найперша книжка, що я її самостійно прочитав.
Розуміється, я взяв збірку «Вечори на хуторі біля Диканьки», і як же я зрадів, коли одразу після передмови пасічника Рудого Панька першим побачив «Сорочинський ярмарок».
Трохи не так, як я собі уявляв, хоч там усе було те, що й на нашому ярмарку.
Тільки що в нас на ярмарку не було червоної свитки.
А Солопіїв, Черевиків, і Цибуль, і Хівр, і Парась, і Грицьків — повнісінький ярмарок.
І такі були, що Солопіїв із Цибулею перепили б, і Хіврю б перелаяли...
Прочитано було й перечитано: і «Вечір під Івана Купала», і «Майську ніч», і «Страшну помсту», і т. ін., і т. ін.
Із  захопленням,  з  трепетом  перечитано.
А вечорами ми, діти, бавилися в «червоної свитки», лякали всіх, бігали, хрюкали, аж поки було мати віником не намахає.
Коли ми, старші, попідростали, бабуся наша вже меншеньким казки розказувала,— як свого часу й нам,— про відьом, про лісовиків, про водяників, про домових.
Одного такого вечора я взяв книжку:
— Давайте, бабусю, я вам почитаю!
— Почитай!
Я почав читати «Зачароване місце».
Бабуся в страшних місцях хрестилася й проказувала:
— Свят! Свят! Свят!
— Бабусю, чого ви хреститесь? Такого не було! Це письменник вигадав!
— Якби не було, у книжках би не писали! — відповідала бабуся.

ІІІ
Так от з дитинства і до старості з М. В. Гоголем.
І читав, і вивчав, і кожного разу дивувався:
— Звідки бралося, з яких криниць, з яких джерел водограєм било чарівне гоголівське слово?
І Сорочинці на місці,— та ще які тепер Сорочинці! — і Диканька процвітає,— та ще яка тепер Диканька! — і в Миргороді вже давно калюжа висохла, і вже він не гоголівський Миргород, а чудесний радянський курорт,— а другого Гоголя нема!
Невже Микола Васильович увібрав у свій талантище увесь сміх, всі чари, всю красу, всі фарби життя?
Ні! Ні! Ні!
Миколи Гоголі не щороку народжуються, але, зачекайте, настане день, коли з'являться чарівні радянські «Вечори»...
Може, вони будуть не біля Диканьки, а біля Каховки, а як не біля Каховки, то біля Шевченківської МТС, а будуть!
Неодмінно будуть!
Слово великого Гоголя не тільки не вмре, а дасть чудесні паростки!
Дасть! Дасть! Дасть!

ПЕТРИК, РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ
Петрик жив з татком та з мамою в панській економії.
Петриків татко був у економії за корівника, а мама за доярку.
Була в Петрика старшенька сестричка Палазя. Хоча їй минув десятий рік, та вона вже ходила в економію на поденщину. Влітку садила та полола панські городи, за що їй пан платив по злоту за день, а працювала Палазя з досвіта аж до смерку.
Взимку Палазя пряла на пана — по гривенику в день. Петрик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з піску йому робила.
А як підросла Палазя — пішла на поденщину, і не було коли їй з Петриком бавитися.
Батько й мати день у день у роботі та в клопотах, Палазя на поденщині, і Петрик ріс сам, і доріс аж до того часу, коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий.
З телятками Петрик бавився. Піде до теляток у пастівник, підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию, черевце... А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки — хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а навпаки, тільки-но Петрик у пастівник — телятка всі до нього, щоб чухав...
Татко, та й мама, побачать було Петрика між телятами та й кажуть:
— Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме.
— А я втечу! — одказував Петрик.
— Тяжко від панів утекти! — зітхав батько.
Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо крім Петрикового батька, що був великим майстром за коровами доглядати, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в економії з родиною.
Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась — і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а Петрика і до ґанку панських горниць не підпускали.
Бариня говорила паненятам:
— Він — мужик! Він — вам не рівня!
А як Петрик було скаже батькові:
— І чого ото мені в панський садок не можна? І до паничів не підпускають? Чого? Ніби я який?
Батько посміхався:
— Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакі! І що ти в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка веселіші...
Грався Петрик із телятками, та дуже вже йому хотілося в панському садку погуляти.
А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий, увесь височенними липами обсаджений. Петрик гадав, що за день навряд чи той садок обійти можна,— такий він був великий... Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз отуди, аж до ставка, садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском посипані... По один бік алеї — яблуні, по другий — груші, трохи ніби нагору, ліворуч, вишник, ближче до ставка — сливник... А за ставком — ягідники: там і порічки, і чорна смородина, і малина, і аґрус, і полуниці.,. Праворуч понад садком невеличка річечка, а понад річкою панські городи.». Там Палазя цілими днями свою молоденьку спину гнула.
А в ставку риби тої, риби! І коропи, і карасі, і лини...
Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставком посидіти...
Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося.
Ото хіба в річечці, там, де вона з саду на леваду вибігає,— там можна було літньої пози у річечці похлюпатися, там було дуже мілко, по коліна та й уже... Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді поборюкатися...
Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша...
Як прийде було в корівник,— все на батька Петрикового та на матір гримає: те їй не так, і те не так...
Влітку бариня ходила з червоною парасолькою од сонця, і як тільки було входить у  корівник,  зразу до Петрикового  батька:
— Михайле! Резеда прив'язана?
— Прив'язана, пані!
— Не одірветься?
— Не одірветься, пані! Кріпко прив'язана.
Резеда — так звали одну корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо, коли на барині було щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось червоне, рветься, аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити... Бариня Резеди дуже боялася.

* * *
Одного разу, ясного літнього дня, їіетрик пішов на панські городи до Палазі. Він знав, що через садову хвіртку біля колодязя його туди не впустять,— там завжди сидів старий дід, сторож, який слідкував за тими, хто пішов на городи. Всіх робітників городніх дід знав і чужих нікого не впускав.
Петрик перехитрив діда: він пішов понад річечкою і там, де огорожа спускалася до річки, перейшов на город по воді. Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі.
— Звідки ти тут узявся? — перелякалася Палазя.— Тікай звідси, бо як побачить бариня, перепаде і тобі й мені.
— Нікого вдома нема, я засумував, от і прибіг! Не боюся я барині! — відповів Петрик.
— Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюватимуться, шукатимуть... Біжи додому!
А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок подивитися... Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько прихиляючись, до ставка.
Добіг він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку. Тільки-но він хотів у малинник шугнути, щоб малинником до купальні продертися, аж ось:
— Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?
— Я до Палазі! Та от заблукав...
— До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі,— хапаючи Петрика за руку, заверещав Едик, панський синок, за Петрика старший: йому вже було 10 років.
— Не бачив я вашої малини!! — рвонувся од Едика Петрик.— Пустіть!
— Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! — тягне Едик Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо його вхопив.
— Пустіть! — крикнув   Петрик! — А   то...
— Що «а то»? До мами, я тобі кажу, а то за вухо поволочу!
Петрик рвонувся, не пускає панич.
Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і вдарив його головою в груди.
Панич так і покотився в малинник! Та як закричить, та як зареве! На весь садок!
Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річкою і додому, в корівник.
На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, позбігалися геть-чисто всі пани та паненята.
Ревів панич тонко, верещала бариня люто і розмахував кулаками і підскакував пан високо.
— Ой, буде Петрикові! Ой, буде!

* * *
Надвечір пригнав Петриків батько панську череду додому, Петрикова мати мила дійниці, готувалася доїти корови.
Але ось летить до корівника розгнівана бариня.
— Де ваш шибеник? Я йому... — аж засапалася бариня, що навіть не в силах була вимовити, що саме «я йому...»
Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку, і чекали, чим усе скінчиться...
А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що лаятиме батька, нахвалятиметься на матір, а його, як він не сховається, люто покарає.
Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж корови ремиґати перестали.
Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона навіть у гніві не забувала):
— Резеда прив'язана?
— Так! — похмуро відповів батько.
У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стійлі і до барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася, впала. Петриків батько схопив Резеду за роги і затримав, не дав їй підняти бариню на роги.
— Прив'язана? — кинула лютий погляд на Петрикового батька.
— Сам прив'язував,— сказав батько.— Вона в серці налигача перервала.
Побігла люта бариня додому. А батько таки справді прив'язав Резеду, а то Петрик навмисне заховався в яслах і одв'язав корову. Сидів собі в яслах та посміхався:
— От я тобі, мовляв, покажу шибеника!..
Давно це було, ще перед революцією.
Зустрів я Петрика в 1929 році... Чорновусий, високий і ставний, він організовував на місці колишньої панської економії колгосп.
Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила.
— Нема вже Резеди,— додав Петро Іванович.— А онучка її є, теж Резеда, тільки не панська, а колгоспна.
— А бариню любить?
— Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер нема! Колгоспників любить — корова лагідна!

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky