Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Степан ЖУПАНИН
СМЕРЕКОВИЙ КРАЙ

Вірші, казки, загадки


До книги українського поета увійшли вірші про щасливе життя дітей, їх світлу дружбу, радісну працю, веселі розваги, про красу рідної природи, бережне ставлення до неї. Окремий розділ складають переклади віршів.

ДОБРОМ ЗІГРІТИЙ СВІТ
Щаслива та людина, що вміє з чистим серцем входити у весняно-барвінковий світ дітей, радіти тому, чому радіють вони, співати і мріяти з ними, говорити розумно і тепло мовою світлої батьківської любові, мовою поезії. Подвійно поталанило Степану Іллічу Жупанину, бо він увійшов у цей світ поетом і педагогом. Ще в 1959 році подарував маленьким читачам першу книжку віршів і казок «Бджілка», так гарно ілюстровану народним художником України Антоном Михайловичем Кашшаєм. Зі своєю «Бджілкою», на обкладинці якої яскраво цвітуть червоні маки, тодішній випускник Ужгородського державного університету Степан Жупанин поїхав учителювати в гірське село. Вдень навчав і виховував дітей, а увечері писав для них вірші, казки, загадки, пісні, які не раз прикрашали сторінки журналів «Малятко», «Барвінок», «Піонерія», збірників республіканських видавництв «Мистецтво» і «Музична Україна».
Художнє освоєння світу дитинства поет вдало поєднав з науковим. Він автор багатьох статей і книг, захистив дисертацію «Естетичне виховання школярів засобами пейзажної лірики», працює доцентом кафедри педагогіки і психології в Ужгородському державному університеті. Вдумливий наставник студентської молоді віддає багато снаги і часу літературній та педагогічній творчості.
Поетичні книги Степана Жупанина для дітей «Сестрички-смерічки», «Гірська стежинка», «Світле озерце», «Лісові годинники», «Вівчарик», «Зозулині чобітки», «Ватра» зажили справжньої популярності. Багато його віршів стали піснями. Окрилили їх Анатолій Кос-Анатольський, Аркадій Філіпенко, Леся Дичко, Богдана Фільц, інші композитори.
Скромний, лагідний, сумлінний — таким я запам'ятав Степана Жупанина з днів першого знайомства, коли благословив його книжку «Гірська стежинка» («Веселка», 1965). Таким зустрів його в Ірпені, читаючи в саду рукопис нової книги «Смерековий край». Живописно, лірично розповідає поет про рідну землю, щасливих, працьовитих дітей, які вірно дружать з чесними хлопчиками і дівчатками усього світу, прагнуть жити тільки в мирі, в радості.
Природа у віршах, казках, віршованих оповіданнях, загадках поета олюднена, зігріта дбайливими руками. Рідна земля — це світлий дім, дахом для якого служить ясне мирне небо, а стінами — ліси, сади. Це не тільки мила серцю письменника Верховина, на лоні якої він виріс і змужнів. Обрії світлого дому ширшають, осягають простори усієї нашої Вітчизни. Бо поет не обмежується оспівуванням Закарпаття. Його творчість пройнята патріотичними та інтернаціональними почуттями. І «Смерековий край» завершується циклами перекладів віршів поетів братніх республік.
Світлий дім поезії Степана Жупанина ніколи не зачиняє своїх дверей для добра, для всього благородного. Він умитий життєдайним дощем, овіяний ласкавими вітрами, заселений працьовитими людьми: мостобудівниками, шляховиками, столярами, лісівниками, вівчарями, хліборобами, пасічниками, бібліотекарями, народними умільцями... Поруч з батьками славно трудяться діти, охороняють рідну природу, примножують її щедрість і красу.
Тема праці провідна у творчості Степана Жупанина. Його поезія добре послуговує справі виховання в юного покоління працьовитості, пошани до людей-трудівників, доброзичливості, чуйності. Ось як тепло, зворушливо сказав поет про руки столяра:

Руки ці    
На  втіху  нам  усім    
Трудяться.    
А дниною погожою    
Крізь широкі вікна
В чистий дім
Сонечко
До нас вони запрошують.


Своєрідна образно-емоційна структура творів Степана Жупанина. Колоритність, точність спостережень, гармонійна мелодійність і барвистість живописання словом, фольклорне начало, свіжість світосприймання і відображення, логічна довершеність — характерні ознаки його стилю.
Читаючи «Смерековий край», хлопчики та дівчатка ніби побувають у чарівних Карпатах, в рясних плодами садах і у вічнозелених дібровах, почують шум гірських рік і дзвін потоків, мелодійний стукіт лісових годинників, музику літнього дощу, побачать дивні квіти — кукурічки і зозулині чобітки, подорожника, який відчув радість у вірному служінні людям; дідусеву баклагу, яка пройшла з ним дорогами війни, тамувала гірку спрагу, омивала рани, а тепер з онуками ходить по місцях бойової слави, поливає квіти; комбайнера, що разом з донечкою Оленкою врятував гніздо перепілки... Юні читачі ніби завітають у славне закарпатське містечко Іршаву, де 18 січня 1936 року народився автор «Смерекового краю».
Щасливої вам подорожі, друзі, по сторінках цієї книги, а поетові й педагогу Степану Іллічу Жупанину нового, щедрого творчого ужинку на радість, на добро!
Михайло СТЕЛЬМАХ

CBІТЛИЙ ДІМ

МОЇ СПІВАНОЧКИ

На високій полонині
Ранок зустрічаю,
На сопілці-перепілці
Співаночки граю.

Покатаються співанки
В поїзді, трамваї,
На коні і на верблюді
У далекім краї.

Понесе на дужих крилах
Вітер з полонини
Ці співаночки за гори,
В степові долини.

Полетять по всій великій
Нашій Батьківщині
І розкажуть милим друзям
Про Карпати сині.

Про далеку Верховину
Молоду, розквітлу —
Край чудовий смерековий,
Нашу долю світлу.

СМЕРЕКОВИЙ КАМІНЬ
Між горами, між лісами
Камінь цей стоїть віками.

А на нім росте смерека,
Не згубила її спека.

Пригорнув, немов руками,
Цю смереку дужий камінь.

Тож його на Верховині
Смерековим звуть понині.

Різні ми легенди чули
Про літа його минулі.

В горах месники ходили
І мечі на нім точили.

Із-за каменя летіли
В стан ворожий кулі, стріли...

І втекли чужинські орди,
Не здолали камінь гордий.

Це скорили і народу,
Що виборював свободу.

На смереці, вище крони,
Прапор наш ясний, червоний.

Принесли його в Карпати
Визволителі-солдати.

Чути каменя відлуння:
— Ця смерека вічно юна!

Ця смерека розквітає,
Коло себе й доньку має.

І життя у нас весняне
Не загине й не зів'яне!

СКРИПКА
Я — гірська ялина,
Лісова дитина,
На верху Менчула
Ой, багато чула!
Слухала щоднини
Щебети пташині.
Слухала в зажурі
Грізну мову бурі.
Пам'ятаю добре
Месників хоробрих,
Що фашистську зграю
Гнали з мого краю.
Ой, сумного рана
бито партизана.
Люта вража сила
І мене скосила.
Та рука людини
Мирної години
Стовбур оживила —
Скрипкою зробила...
Струн смичок торкнеться
Й музика поллється.
Лунко заспіваю
Я про долю краю
І про все, що чула
В лісі, край Менчула.
Я вже не ялина,
Я — людська дитина.
Гора в Карпатах.

ОСІННІМ СВІТАНКОМ
Зайшов на світанку
Напитись води
В хатину вдови
Під горою
Високий русявий
Солдат молодий,
В пілотці з зорею
Ясною.
Там хліба скоринку
Хлопчина Івась
Просив у голодної
Мами.
Побачив солдата —
Притих, заховавсь.
А сльози лилися
Струмками.
— Не бійся, синочку!
Я — руський, я — ваш.
Іршава вже вільна
Віднині,—
Солдат посміхнувся
І зняв патронташ,
Дав пай свого хліба
Хлопчині.
Виходило сонце
Червоне з-за гір,
Ласкаво світило
По хатах.
І люди про щастя
Співають з тих пір
В моїх смерекових
Карпатах.

БУДІВЕЛЬНИКИ
За селом, коло струмка,
Де ялиночка струнка,
Йде робота безупину:
Там дівчатка місять глину,
А Тимко мурує дім,—
Світла радість буде в нім.
Павлик також не нудьгує,
Вікна, двері він майструє...
І росте мале село,
Ще такого не було.
Хто в будинках буде жити?
Ляльок треба поселити.
Як назвем село нове?
Всі рішили: ЛЯЛЬКОВЕ.
А Тимко сказав,
Що варто
Занести село на карту.

СОЛДАТСЬКЕ СЕРЦЕ
Високо в Карпатах
Стоїть обеліск,
Там воїн радянський
У битві поліг
За волю і долю,
За щастя для нас.
Вогонь його серця
У горах не згас.

І навіть, як взимку
Біліють сніги,
Зірчасті барвінки
Цвітуть навкруги,

Бо серце солдата,
Що в землю лягло,
Дає їм своє
Животворне тепло.

Знов б'ється те серце
Солдатське в землі.
І слухають гори
У синій імлі:
Легенду про подвиг
Розказує ліс...
Високо в Карпатах
Стоїть обеліск.

ІРШАВА
Розкажу вам, друзі,
Про свою Іршаву,
Про колиску перших
Юних мрій моїх.
Там я неньку маю —
Ластівку ласкаву,
Там з дитинства маю
Батьківський поріг...

Пригадав минуле:
Під горою хату,
Де немало всі ми
Проливали сліз.
— Дайте їсти, мамо!
Дайте їсти, тату! —
Семеро благали,
Бо були малі.

Як у темних злиднях
Піднялись на ноги,
То пішли у найми
Заробляти хліб.
Кам'яні, тернисті
Стежки і дороги
В наймах нам поклали
Перші мозолі.

Ні, вже не вернуться
Роки ті похмурі,—
В Жовтні золотому
Стали ми людьми.
Ні, вже не зустріну
Матір у зажурі,
Бо в сім'ї Радянській
Всі щасливі ми.

А моя Іршава
В небо підвелася,
Містом юним стала,
Що росте й цвіте.
З маминої казки
Вірш мій тут почався,
Дзвінко перелився
В пісню для дітей.

У моїй Іршаві
Дні нові ясніють,
Гомонять привітно
Теплі вечори,
На горах, в долинах
Врожаї рясніють,
Пахне свіжим хлібом
Кожної пори.

Окриком будила
Мене вранці пані,
Ще лиш схід багряно
В променях палав,
І в одежі драній,
Грубій, домотканій
Я чужу отару
На узгірки гнав...

В гронах винограду
Світиться Іршава.
Я краси такої
Не знайду ніде.
Там старенька мати
Ластівка ласкава,
Всіх синів і дочок
Знов додому жде.

МІСТ
На широкій,
Буйній Тисі
Став на повний зріст
Дужий велетень,
Плечистий
Прикордонний міст.
І до нас
Угорці, чехи
В гості йдуть по нім.
Наші руки
Міст єднає
В потиску міцнім.

ПРИГОЩАЙСЯ, ГОЛУБОЧКУ!
Ми гуртом
Прийшли погратись
У садочок,
А до нас
Прилинув білий
Голубочок.
Тихо скаче,
Щось шукає
У травиці.
Певно, хоче
Він пшениці
І водиці.
— Ой, куди ж
Літав ти, голубе,
Наш друже?
Мабуть, крила
Натомились
Дуже-дуже.
Пригощайся,
Ось пшениця,
Ось водиця...
Сад у яблуках
Та грушах
Золотиться.
В небо мирне,
Голубочку,
Піднімайся
Та щодня
У наш садочок
Повертайся.

ДІДУСЕВА БАКЛАГА
Наш дід воював
З ворогами,
Він гнав їх степами
й горами.
Бувало не раз йому
Важко,—
Не раз виручала
й баклажка:
І спрагу вона
Тамувала,
І рану криваву
Вмивала.
Приніс її дід
В сорок п'ятім.
У шані вона
В нашій хаті.
Як діда не стало
Зимою,
Осталась баклага
Зі мною.
Канікули скоро,
І знову
Я друзів покличу
В діброву.
Оглянем окоп
За наметом.
Дідусь там лежав
З кулеметом.
В окопі
Розквітли ромашки.
Поллю їх водою
З баклажки.

ГІРСЬКА СТЕЖИНКА
Я — стежинка-верховинка
У зеленій блузі.
Пробігаю між квітками
Коло гаю, в лузі.
Протоптали мене люди
У гірські оселі,
На стрімкі верхи лісисті,
Полонини й скелі.
Подружилися зі мною
Діти-верховинці:
Знаю, де росте малина
І гриби, й суниці...
Знаю, де живуть високо
Вівчарі й доярки.
В літнім небі я сягаю
До самої хмарки.
Теплим дощиком умита,
Знов біжу донизу.
В дитсадок несу щоранку
Молоко і бринзу.
Рідні гори і долини
Веселю піснями.
Стежу, щоб не заблудився
Хтось поміж кущами.
Стежу, щоб ніхто не вибив
Диким терням око.
Обережно всіх виводжу
На шляхи широкі.

ГЕОЛОГИ
Ми — геологи малі,
Ми — розвідники землі,
Йдем у гори, в темні нетрі
За десятки кілометрів.
Де ростуть кущі та зілля,
Ми знайшли вапняк, вугілля,
Біля річки Заменчули
Запах нафти ми почули.
Записали у блокноти
Про усі земні щедроти.
Знов у гори, знов у путь,
Де скарби Вітчизни ждуть!

РУКИ СТОЛЯРА
Вмілі руки
Має столяр Гнат,
Змалку
До труда вони приучені.
У цеху
Дзвенить його верстат,
В'ються стружки білі,
Наче кучері.
Руки ці робочі,
Шкарубкі
Змайстрували не одну
Колиску,
Світлі меблі,
Гляньте, он які!
І паркет
У золотому блиску.
Руки ці
На втіху нам усім
Трудяться,
А дниною погожою
Крізь широкі вікна
В чистий дім
Сонечко
До нас вони запрошують.

ЛАСТІВЧИНЕ ГНІЗДО
— Ластівочко чорнокрила,
Ти чому гніздечко звила
Над вікном у нас?
— А тому, що друзі всі ви,
Я дарую щебіт, співи
Вам у добрий час.
Пташенят маленьких маю
І ні хвильки не гуляю,
Доглядаю їх.
Нас тепло людське тут гріє,
Кривдити ніхто не сміє
Пташенят моїх.

ОЛЕНКА ХОДИТИ ВЧИЛАСЬ
Оленка на ніжки
Здіймалась,
Несміло ступала
З нами.
За промінь ранковий
Трималась,
Неначе за руку
Мами.

БРАТОВЕ ШОСЕ
В село сусіднє навпростець
Шосе брат Вася прокладає.
І кожен камінь-камінець
В руці засмаглій зігріває.
Гортає камінь у пісок,
В рядочки заганяє рівні.
Стукоче спритний молоток,
Жарини-іскри сіє в ріні.
Від них теплішає земля,
Від них світлішає навколо.
І виграє шосе здаля
В ранкових росах веселково.
Прямує братове шосе
Вперед поміж сади і ниви...
Немов на крилах, понесе
Сусідів-земляків щасливих.

ЧЕРЕВИЧКИ ГАРНІ МАЄМ
Грайте, грайте голосніше,
Скрипки і цимбали!
Бо новенькі черевички
Ще не танцювали.
Петрик свиснув у листочок,
А Юрко — в сопілку.
Чути музику й співанку
По селу й присілку.
Гей, танцюймо «Коломийку»,
Дружні гуцулята!
Черевички гарні маєм
На веселі свята.

ОЛЕНЧИНА ВИШИВКА
А на вишивці,
Мов на вишеньці,
Спілі ягоди,
Хоч збирай!
А на вишивці
Дивні китиці —
Квіту ніжного
Барвограй.
І проміниться
Та ще й міниться
Скрізь на вишивці
Дивосвіт,
Бо залишився
На цій вишивці
Рук Оленчиних
Теплий слід.

ЧАБАНЕЦЬ
В полонину вирушаю
На зорі,
Там брати мене чекають,
Вівчарі.
Доглядаю там ягняток
І овець,
Бо і я собі маленький
Чабанець.
То не біла хмара лине
В небесах,—
То отара кучерява
На верхах.
Дзеленчать дзвіночки хором
З краю в край,
Грай, моя сопілко, з нами,
Вигравай!

ЖУРАВЛИК
Осіннього ранку
Журавлик летів
Далеко за море,
До теплих країв.
— Журавлику любий,
Скажи нам «курли»,
Коли ти повернешся
Знову? Коли?
— Вернуся весною

Додому назад,
До вас, милі друзі,
До рідних Карпат.—
Журавлик махнув
На прощання крильми:
— Бувайте здорові!

Курли вам, курли...

ТРИ ВІТРИ
Рано-вранці
Трьох вітрів
На Говерлі,
Я зустрів.

Перший линув
Біля кузні,
Взяв на крила
Звуки дружні:
— Дзень-тук,
Дзень-тук,
Дзень-дзелень!
Розбудив
У горах день.

Другий вітер
У пекарні
Пахощі
Зібрав прегарні,
По селу
Розвіяв їх,
Звеселив Людей усіх.

Третій вітер
Був у полі,
Сіяв жито
На роздоллі,
Підхопив
Пісні дівчат
Та й поніс
У вись Карпат.

ВАЗА
Павлик робить
Вази гарні.
Як?
На крузі.
На гончарнім.
Ось танцює
Глина в крузі,—
Пальці хлопця
У напрузі,
Бо таку
Формують вазу,
Що здивує
Всіх одразу.
І помчать
На вазі коні,
Гриви звихрені
Червоні.
З-під руки
Малого майстра
Зацвіте
На вазі айстра...
Ваза в полум'ї
Палала —
І дзвінка,
І світла
Стала.
Павлик вазу
Відшліфує,
Любій мамі
Подарує.

НАМАЛЮЮ ВІТЕР
Намалюю вітер
Тихий, ніжний,
Намалюю дощовий
І сніжний.
Вітер, що здіймає
Грізні хвилі,
І вітрець
Між квітами на схилі.
Цей танцює
З хмаркою у вальсі,
Той гортає
Книжку на терасі,
Он святковий
Прапорами має,
З музикою
По селу кружляє...
Вже малюнків
Три десятки маю,
А вітрам
Нема кінця і краю.

МОЛОДЕЦЬ!
Я з гілок
Зробила віник,
Підмела
Світлицю й сіни.
Ну, а потім —
Раз і два!
Геть, пилюко
Дворова!
Ще й вітрець
Із гір прибіг,
Підмітати
Допоміг.
Мама глянула
В віконце:
— Молодець
Ти в мене, доньцю!
— Ні, матусю,

То вітрець

Помічник мій —

Молодець!

ПИСАНКИ
Ввечері
Матуся нас чарує —
Писанки на виставку
Малює.
Віск черпає
Пищиком із блюдця.
її очі
Лагідно сміються,
її очі
Світяться у ласці:
Квітоньки
На писанці
Зірчасті,
А на другій —
Півники та бджоли,
Ми таких
Не бачили ніколи.
А на третій —
Олені і сарни,
На четвертій —
Рушничок прегарний..
Дивиться
І тішиться матуся:
Я у неї
Малювати вчуся.

ВІВЧАРСЬКИЙ ВОГНИК
Спить отара
И гори сині
Сплять у сяйві місяця.
Гляньте: вогник
На вершині
Миготливо світиться.
Вовк із лісу
Не виходить,
Бо вогню жахається,
Між кущів
Сердито бродить,
Скоса озирається.
Стереже отару вогник,
Цілу ніч
Не спатиме,
Поки сонечко
На зміну
Зійде над Карпатами.

КОЛИСКОВА ДЛЯ ОЛЕНКИ
У зірчастій
Сорочині
Ходить вечір
По долині
І малює
Сни казкові,
І співає
Колискові.
Ой, долина
Зелененька,
А Оленка
Ще маленька. —  
Лю-лі, лю-лі...
Спи, Оленко,
Бо розвидниться
Скоренько.
Настелю
В колиску м'яти,
Принесу
Тобі до хати
Сни  найкращі
На землі,
Спи, Оленко,
Ой, лю-лі...

ДО ШКОЛИ
Радості такої    
Не було ніколи!    
Це Оленка нині    
Вперше йде до школи.    

Татова бригада
Сушить в лузі сіно:
— В добру путь, Оленко,
Вчися на відмінно!

СНІЖОК
По селу тепер щоднини    
Крутиться метелиця.    
Сніг лапатий на долини    
І на гори стелиться.    
Ой, сніжок,    
Ой, пушок    
Срібно-білий!    
Від сніжку    
Ми усі    
Посвіжіли.
— На санки сідайте, діти!
Всіх зима запрошує.
За санками в'ється вітер
Срібною порошею.
Ой, сніжок,
Ой, пушок,
Ой, глибокий!
Від сніжку,
Наче мак,
Наші щоки.

НАТАЛЧИНА ПРИГОДА
Ох, невесело Наталці:
Рукавички загубила.
Може, десь лежать у балці,—
Сніжки там з дітьми ліпила.

Ох, невесело Наталці:
Не знайшлись вони, пухнасті.
Йде додому — мерзнуть пальці.
Хто поможе у нещасті?

Стрів її на стежці Вова,
Дівчинку хлопчині жалко.
Рукавички зняв і мовив:
— Ось мої... Погрійсь, Наталко!

ЧЕРВОНІ НІЖКИ
Ніжки у гусей червоні    
І здалось маленькій доні,    
Що замерзли гуси дуже,    
Це для неї не байдуже.    
Прибігає доня в хату,
Каже:—Мамо!
Каже:—Тату!
Шийте гусям черевики,
Бо прийшов мороз великий!

ДЕ ЗИМУЄ ЛІТО?
Біля школи
Дід Мороз ходив
І питав:
— Це що за диво
З див?
Між снігами
Білими
Під склом
Справжнє літо
Буйно зацвіло.
Помідори спіють,
Огірки
І горох
Розвішує стручки.
Ось гвоздики
Червоніють,
Ружі
І ніскільки
Не бояться стужі.
Літо це
Відкіль серед зими?
А юннати:
— Хазяї тут — ми!..

ВІХОЛА
На білих конях віхола
В село моє заїхала.
Село дзвенить копитами,
Снігами-оксамитами.
І світиться домівками
З веселими щедрівками.
Ми линемо крізь віхолу
Із радісною втіхою.

ЩЕДРІВКА
Я несу щедрівочку
У будинки,
Сію-вію житечко
Із торбинки.
Сію-вію зернята —
Зоренята.
Хай добром проміниться
Кожна хата!
Як моя торбиночка
Порожніє,
То навколо радістю
Світ повніє.

ЙОНАТАНКИ
Ще скрипить снігами
Березневий ранок.
В клас приніс я друзям
Кошик йонатанок.
Зимували в сіні —
Пахнуть медоцвітом,
Ніби завітало
В школу тепле літо.
Смакували друзі,
Стали веселіші.
Яблука зимові
У гурті смачніші.

РАННЯ БДЖІЛКА
На віконце сіла
Бджілка-трудівниця,
В лагіднім промінні
Гріє свої крильця.
— Чом така ти рання,
Подруго дбайлива?
Бо весна наснилась
Тепла, гомінлива,
Бо наснилось поле,
А у полі — квіти.
Як в гарячу пору
В улію сидіти?
Дзум-дзум-дзум...
— Ще немає цвіту
Ні в саду, ні в полі.
Ось для тебе цукор
І смакуй доволі.
А як буде сонце
За гору лягати,—
Не журися, бджілко,
Залітай до хати.
В затишку ласкавім
Поспимо до ранку
І зустрінем скоро
Весноньку-зорянку.
Дзум-дзум-дзум...

ЗЕМЛЯ РАДІЄ
Пролісок, мов хлопчик,
Оченятком синім
Дивиться навкруг:
Зеленіють ниви
У ясній долині,
Бджоли полетіли
На зарічний луг...
Вся земля радіє
Сонцю молодому,
Снігу вже нема.
На останній кризі
В далеч невідому
Попливла зима.

МАНДРІВКА
Юра й Павлик за селом
Збудували космодром.
Привезли на стартплощадку
Саморобний свій «Восток».
А чи все уже впорядку,
Щоб злетіти до зірок?
Перевірити лиш треба
Ще ракету-носія.
Місяць дивиться із неба:
— Вас давно чекаю я!
Юра й Павлик у скафандрах
У кабіні обнялись,—
І летить ракета в мандри,
У ясну космічну вись.
Ой, яка краса у небі!
Світять зорі золоті.
Чи не стрінеться хто-небудь
Юрі й Павлику в путі?
А ось діти-місячата
У барвистому вбранні.
— Де взялися ви, хлоп'ята,

В цій космічній стороні?

Кажуть хлопці: «
Ми — земляни,
Ми з Союзу РСР.
Живемо в селі Орляни,
Чи впізнали нас тепер?»
— О, та як вас не впізнати! -

Загуло навколо враз,—
То привіт же вам, орлята!
Буде нині свято в нас...
Місячата стали в крузі
Та й розпитують обох:
Як в Радянському Союзі?
Як летілося удвох?
А летіли гарно вдвох ми
Поміж нами згода є:
Занеможе Юра трохи,—
Павлик руку подає...
Ой, багато б розказати
Місячатам золотим,
Та... прокинулись хлоп'ята,
Вже пора додому йти.
Не біда, що із фанери
В Юри й Павлика «Восток»,
Злинуть справді піонери
Аж до місяця й зірок!

КВІТНЕ САД-ВИНОГРАД

ПЕРШИЙ МЕДОНОС

Медонос весняний
Розпочався нині.
І гудуть невпинно
Вулики бджолині.
А дідусь між ними
Ходить на світанку,
Слухає, як бджоли
Дзумкають веснянку.
Бджоли дідусеві
Бороду обсіли,
Думали: то перший
Цвіт весняний білий.

ПОТІЧКИ
З гір стрімких
На Верховині
Потічки
Побігли сині.
Порівнялись,
Обнялися,
Недалеко
Жде їх Тиса.
Гомінливі
Та невпинні
Зросять ниви
У долині
І за Тисою,
Дунаєм
Зашумить

БІЛИЙ ДЕНЬ
Лине білий дим
Садом молодим,
Спочиває
На зеленім вітті.
Пахне білий дим
Медом золотим.
Дим, а чи дерева
В білім цвіті?
Вже тепло весна
В край наш принесла,
Подихи її
Такі димчасті.
Зацвіли сади
На рясні плоди,
Зацвіла земля
У білім щасті.

ДЗЕРКАЛЬНИЙ КОРОП
В тихім ставку біля хати
Водиться короп окатий,
Дзеркальця сяють на ньому
В срібному блиску ясному.
В них залюбки заглядають
Рибки, що поруч гуляють.
Чванитись коропу гоже,
Тільки шкода, що не може,
В рідному дзеркальці зроду
Власну побачити вроду.

ТАНУТЬ ЗАМОРОЗКИ
Заморозки в травні
У сади проникли.
З ними воювати
Ми вже добре звикли.
Вогнища розклали
Уночі на схилі.
По садах розносить
Дим гарячі хвилі.
Галстуки червоні
Й полум'я червоне
Розвіває вітер
І до гілля горне.
Заморозки тануть
У двобої з нами,
Падають на землю
Росами-сльозами...
Нас вітало сонце
В синій високості,
Як бджілки до цвіту
Прилетіли в гості.

ЧАБАНОВА СЕСТРИЧКА
Як розплющив ранок очі
Ясно-сині,
Вівці знову розбрелися
В полонині.
На вершину йде стежиною
Оленка,
На світанку розбудила
її ненька.
Поспішає,
Чабану несе сніданок,
Всім зустрічним
Радо каже:
— Добрий ранок!
А чабан їй на трембіті
Лунко грає,
Ще в долині він сестричку
Помічає.
Повернулася Оленка
З полонини,
Принесла додому бринзи
І малини.
— Де ти, доню, забарилась
Літнім ранком?
— Пригощайтеся, будь ласка,
Люба мамко!

ЖИТО ДОЗРІВАЄ
Жито дозріває
На горі, за гаєм.
Зерна обважніли
На міцнім стеблі,

Колоски схилились,—
Це вони вклонились
За тепло, за щедрість
Матері-землі.

ПОМІДОРЧИК
Помідорчик народивсь,
В зелен одяг нарядивсь.
Вихваляє він щодня
Чепурне своє вбрання:
— Хто красою чарівною
Порівняється зі мною?

Дужче сонечко згори
Гріло літньої пори.
Чи хотів, чи не хотів,—
Помідорчик пожовтів.

Виставляти став нараз
Новий колір напоказ:
— Хто красою чарівною
Порівняється зі мною?

А минуло кілька днів —
Помідор почервонів.
Гордо голову підняв,
Не сказав, а проспівав:
— Хто красою чарівною
Порівняється зі мною?

ЦАПОВА БОРОДА
(за народними мотивами)

Цап капусту крав частенько
У нашім городі
Ще й погрожував рогами
Дітям хитрий злодій.
Хрумкав смачно,
Мекав смішно
І тряс бородою.
Як живіт аж розпинався,
Брів до водопою.
Та заплуталася в тині
Борода ледача,
І йому не вийти звідти,
Він тупцює, плаче.
Позіходилось до тину
Повно-повно люду.
— Я клянусь вам
Чесно жити!
Красти більш не буду!
Ой, рятуйте, визволяйте,
А то я помру ще!.. —
Та цапові не вірили,
Прив'язали дужче:
— Будеш город вартувати
За таку провину!..—
За ніч обскуб він бороду —
І бігом од тину.
Тепер ходить і родину
Всю настановляє:
— Хай береже той бороду,

Хто її ще має!

ЗЛАМАНА ГІЛКА
На яблуньці
Хтось гілку одчахнув,
Пішов собі,
Рукою лиш махнув.
І капле сік —
То слізоньки дрібні.
Як боляче,
Як боляче мені!
Візьму я глини,
Розмочу в водиці,
Замажу рану
Яблунці-сестриці.
Ще й забинтую
Цю гілчину кволу,
І не засохне,
Хилячись додолу.
До стовбура
Поволі приросте,
Весною знову
Рясно зацвіте!

ДЗВІНОЧОК
Ішов я вранці лугом сам
По травах, по росі,
Цвіли дзвіночки тут і там,
Сіяли у красі.
Зірвати квітку я хотів,
Та бачу: он летять
Бджілки-сестриці золоті,
І крильцями дзвенять:
«Пилок медовий треба нам
З цих квітів між отав...»
Дзвіночок лагідно гостям
Голівкою хитав.

САМОТНЯ ГРУША
За присілком схлипує
Груша одна,
Сусідів і подруг
Не має вона.
Росла біля неї
Черешня висока,
Та груша сварилася
З нею три роки.
Засохла черешня —
Замучили чвари.
Все груші лишилось:
І небо, і хмари...
Так груша стояла
Одна-одинока,
Її обминала
Вже навіть сорока.
Обмовитись словом
Хотілось нестримно.
І стало їй сумно,
І стало їй зимно.
Зазнала та груша
Нещасної долі:
Сама здичавіла
За присілком, в полі.
Проходять повз неї,
Не чують неначе,
Як груша ця гірко
За друзями плаче.

КРИНИЦЯ
Край стежки, у полі,
В рясну косовицю
Я викопав людям
Глибоку криницю.
Вода в ній холодна,
Прозоро-ясна.
Ще й квітами, травами
Пахне вона.
Стрічки в ній веселка
Не раз умивала
І навіть, повірте,
Гарнішою стала.
Сюди прилітали
Ще й диво-жар-птиці,
Пили, смакували
Водицю з криниці.
Несли косарі
На луги її вранці,
Пили комбайнери,
Натомлені в праці...
В людей веселіють,
Яснішають лиця,
Їм силу бадьору
Вернула криниця.

КОМБАЙНЕР І ПТАШЕНЯТА
В полі променяться
Колоски-русявці,
Кличуть комбайнера:
— На жнива, до праці!
Батька і Оленку
 За кермом комбайна
Привітала нива
Золота, врожайна.
Враз гніздо в колоссі
Комбайнер помітив,
А у нім —дрібненькі
Перепілки діти.
Зупинив комбайна —
Діток не поранив.
Хай ростуть, співають,
Линуть над полями.
— Добрий ти у мене!
Мовила Оленка,
Татусеву руку
Горне до серденька.
Шелестять ласкаво
Колоски-стодзвонці,
Мов спасибі кажуть
Батькові і доньці.

ЗОЛОТИСТІ КОЛОСОЧКИ
У ясні
Погожі дні
Ми збираєм
На стерні
Колосочки
Золотисті,
Колосочки
Променисті.
Ми складаєм їх у сніп,
З колосочків
Буде хліб,
З колосочків
Знов пшениця
На ланах
Заколоситься.

ВИНОГРАД
Посадили виноград
Я і брат.
Виноград ми обкопали
І частенько поливали.
Виноград наш виростав,
Пишним став.
Доглядали виноград
Я і брат.
Пагони пускав угору,
Ми поставили підпору
Буревій не рве лозу
У грозу.
А земля лозу плекає,
Грона соком напуває.
І збираєм виноград
Я і брат.

ВМИТИЙ СВІТ
Дощ пройшов.
Навколо знову
Тиша.
І Оленка
Погуляти вийшла:
Простір весь
Такий прозорий, чистий,
Райдуга,
Мов килим променистий,
Що повис
Дугою понад гаєм.
Поле спрагло
Теплий дощ спиває.
Он зграйки
Метнулися пташині
Понад льон,
Мов небо, синій-синій.
Чудеса
Розсипав дощик літній,
Все цвіте
У вмитім нашім світі.

ПРОМЕНІ
Сад загронений
В теплих променях,
Поле росяне
Заколосяне.
Світять промені,
Гріють промені,
Грають промені
На добро мені,
На добро усім
Землякам моїм!

БДЖІЛКА І СВІТЛЯЧОК
Не помітила бджола,
Як на землю ніч лягла.
Натрудилась, притомилась,
Стежку в вулик загубила.
А навколо темна тьма,
Плаче бджілонька сама.
Раптом в полі між квіток
Пролітає світлячок:
— Не сумуй, сестричко мила,
Ніч ліхтар мій запалила.
З ним я стежечку знайому
Віднайду й тебе додому
Проведу. І будеш спати...
Добре вірних друзів мати!

БДЖОЛИ ПРИЛІТАЛИ
Ранок біля ставу
Оросив отаву,
Розшумілись коси
І лягли покоси.
Бджоли прилітали
Та й засумували:
Мед недоносили —
Луг уже скосили.
Ой!

ВЕСЕЛИЙ УРОЖАЙ
Восени гарбуз
Поліз на плота,
Бо город оглянути
Охота:
Розляглася диня,
Мов на пляжі,
Кілограмів, певно,
З двадцять важить.
Підкрутив горох
Біляві вуса,
А буряк, немов індик,
Надувся.
Висолопив перець
Язичище,
До петрушки
Нахилився ближче.
Золотяться
В кукурудзи зуби,
Посмішкою
Всіх вона голубить.
Так дітей
На пришкільній ділянці
Веселять
Плоди своєї праці.

СОЛОДКА ГОСТИНА
Ми зростили полуниці,
Всі такі рум'янолиці!
З них ми маємо, нівроку,
Аж чотири відра соку.
В полі виріс наш гарбуз,
Та такий, що в землю вгруз.
Доглядали в полі й диню —
Гарбузову господиню.
Та таку, неначе бочка,
Біля неї й динька-дочка.
Коло школи маєм сад,
А за садом — виноград.
А плоди такі чудові,
Запашні, смачні, медові!
Як врожай ми позбирали,
Всіх дітей почастували.
Запитав малий Володька:
— Чом гостина ця солодка?
— А тому, хлопчино милий,
Що самі усе робили!

ЛІСОВІ ГОДИННИКИ

БУДУ Я ПРИРОДІ ДРУГОМ

Йтиму садом,
Полем, а чи лугом,
Буду я
Природі вірним другом.
Не столочу
Навіть і трави,
Я скажу їй:
—  Зеленій, живи!
Коли лісом
Буду я іти,
Теж посію
Зерна доброти.
Побажаю
Дереву і пташці,
Щоб вони
Жили у мирі й щасті.

НАШ ДІДУСЬ — ЛІСНИК

Знов світанок рум'яніє,
Срібний місяць в небі зник,
А мене й сестру Оленку
В гай веде дідусь-лісник.
Оглядаєм: чи не бродить
Між кущами браконьєр,
До багатства лісового
Чи сокиру не простер?
Оглядаєм: чи нема десь
Пташки хворої, звірка?
Щедро їм допомагає
Добра дідова рука.
На канікулах мандруєм
По діброві з дідусем
І красу її зелену
Для народу бережем.

КУКУРІЧКИ
На світанку
В лісі роси
Заіскрилися
Ясні.
— Кукуріку! —
Заспівали
Кукурічки
Голосні.
— Куку-ріку! —
Пронеслося
По долині,
По горі,
Аж відлунює
Навколо:
— Куку-ріку!
Куку-рі..!

Ось ромашка

Засіяла

Жовтим оком

З-поміж вій,

Розхитав

Дзвіночок ніжно

Голубий

Дзвіночок свій.

Вмить прокинулися

Звірі
І комахи,
І пташки.
Попливли
Ще трішки сонні
Понад горами
Хмарки.
Квіти-півники
Співають —
Ранку світлого
Гінці,
Аж до неба
Піднімають
Вогнянисті
Гребінці.
— Куку-ріку!
Куку-ріку!
Куку-ріку! —

Чує ніч.
З переляку
Аж блідніє,
В темні хащі
Мчиться пріч.
Утекла.
Вже скрізь лунають
Квітів-півників
Пісні.
— Куку-ріку! —
Сонце встало,

День чудовий

Заяснів.

Скрізь ростуть
В карпатськім лісі
Квіти-півники
Оті.
Сонце їх
Цілує в щічки
Пурпурові,
Золоті.

СВІТЛЕ ОЗЕРЦЕ
У грайливому озерці
Плавають хмаринки,
Там верхи свої купають
Буки і ялинки.

І дзвіночки прибережні
Дивляться у нього,
Навіть місяць не минає
Озера гірського.

Глянь на тихі, лазурові,
Кришталеві води.
Це озерце у Карпатах —
Дзеркало природи.

МУРАШКА
Лазила мурашка
Тільки по землі
І носила в хатку
Прутики малі.
Якось випадково
Вилізла на глід
І здалось їй:
Звідси
Видно
Цілий світ!

РОСА
Скрізь виблискують
Краплинки,
Наче райдуги
Частинки:
На деревах,
На гілках,
На травиці,
На квітках.
І в Оленки
На лиці
Блискітки —
Краплинки ці.
— Що?
Ти плакала, сестричко?
— Ні,
Я щойно вмила личко.

ЛОСЬ
Лосиха й лось
Ведуть
На моріжок
З діброви
Попасти лосеня
У тихий час
Ранковий.

Лось — тато
 Вартовим
Для сина
 І для мами,—
Попереду іде
Із сонцем
Між рогами.

ЛІСОЛЮБИ
Гаснуть зорі світанкові,
Голубіють шпилі гір.
А в діброві лине гомін
І дзвенить пила й топір.
Лісолюби прочищають
Чагарник, густий сосняк,
А на лисім схилі садять
Гай дубовий, молодняк.
З-за Говерли сонце встало,
Нитки променів пряде.
Поспішає, червоніє,
Бо відстало від людей.

МУЗИКА ДОЩУ
Літній дощ
Іде над гаєм, лісом
І стає
Веселим цимбалістом.
Б'ють краплини-молоточки
Срібно,
Тихо, лунко,
Густо, а то й дрібно,
Мов по струнах,
По долоньках листя,—
І вже лине
Музика троїста.
Грає дуб
На барабані пружно,
А на скрипках —
Дві ялини дружно.
Басовитий
Грім згори озвався
Аж луна
Навколо рознеслася.
А осика
Плеще у ладусі
Дощовій
Зеленодзвонній музі.

Я — БІБЛІОТЕКАР
За моїм вікном ростуть
Кедри і смереки.
Гарне місце влітку тут
Для бібліотеки.
Я полиці змайстрував
Для книжок, журналів,
Щоб читали їх усі
Діти в зелен залі.
І тепер у ранній час
Чи в обідню спеку
Йдуть до мене читачі,
У бібліотеку.
Люблять загадки, пісні
Петрик, Оля, Таня,
Павлик просить лиш казки
Та оповідання,
Йдуть до мене читачі
Зблизька і здалека.
Жду їх радісно завжди,
Я ж — бібліотекар!

ВЕСЕЛІ СТРИБУНИ
Дощ іде,
І м'ячики зелені    
Стриб та стриб
Від радості в траві,
Підскакують,
Гойдаються на клені,
На лапастім листі,
Мов живі...
Підходжу ближче,
Придивляюсь,
А то жабки —
Веселі дощові!

ЛІСОВІ ГОДИННИКИ
Я почув, як у зеленому
Ялиннику,
— Тук-так...
Незвичайні ходять, стукають
Годинники:
Тік-так...
Гирі в них — то шишки
з гілок Ще не зронені,
Тук-так,
Стрілки в них — то золотисті,
Теплі промені.
Тік-так.
Дзьоби дятлів у зеленому
Ялиннику,—
Тук-так,
Наче маятники справжні
У годинників:
— Тук-так, тік-так...

ОСІННЯ ПОЖЕЖА
Сонно з-за хмари
Дощ визирав,
Сіяв краплини
В лузі між трав,
Раптом побачив:
Діброва горить!
Взявся гасити
Пожежу в ту ж мить.
Море води
На дерева розлив,
Тільки пожежі
Не погасив.
Жовтогарячим,
Червоним вогнем
Дерева палають
Під буйним дощем.
Пожежа в діброві
Аж неба сягла.
А дощик не відав:
То ж осінь прийшла!

ПЕРУКАР
Здивовано думає
Пташка-глухар:
Хто ліс обчикрижив?
Який перукар?
На землю, під ноги,
Хто кучері скинув?
Підстриг і ліщину,
Малину й калину.
Тільки чомусь
Не здолає він чуба
У молодого
Й старезного дуба,
Тримають до квітня
Те листя багрове,
Аж поки на гіллі
Не виросте нове.
Сумують пострижені
Граб та береза...   
Хто ж перукар той
Без ножиць і леза?

Підскажемо, діти,
Хай знає глухар,
Що вітер осінній
Отой перукар.

ПОДЯКА ГОРІ
Зростила гора
Молоденьку діброву,
Дала їй весною
Зелену обнову.
І пестила, гріла,
Як матінка діток,
Маленькі дерева
У лагідне літо.
Горі в передзим'я
В подяку за те
Дарує діброва
Вбрання золоте.
Нехай бережуть
Листяні килими
Цю гору-матусю
Від злої зими.

РОГИ ОЛЕНЯ
Я ішов зимовим гаєм,
Бачу: олень там гуляє.
Зупинив його й питаю:
— Чом скидаєш роги в гаї?
— Бо зросли б вони до неба,
А мені таких не треба.
З ними лиш була б морока:
Не втекти мені від вовка,
Не напастися травиці,
Не напитися водиці.
Через роги в синій висі
Не минути мені й рисі,
Бо заплуталися б роги
Між дерев коло дороги.
І тому я їх скидаю
На снігу в зимовім гаї.

СЕСТРИЧКИ — СМЕРІЧКИ
На горбочку
Біля річки
Виростають
Дві смерічки.
Не страшні їм
Бурі, грози,
Заметілі
Та морози.
Свої віти —
Рученятка,
Поєднали,
Мов дівчатка.
А садили
Ті смерічки
Дві подружки,
Дві Марічки.

СЛІДИ
З лілового пруття ожини
Повисли перлини-сніжини.
Чорніють навколо сліди.
Це хто тут раненько ходив?
То олень у лісі прудкий
Померзлі збирав ягідки.

ЗУСТРІЧ ВЕСНИ
Тріщить на річці
Сивий лід,
Гуркоче і ламається,
А сонце шле
Землі привіт
І лагідно всміхається.
Загомоніли
Потічки:
— Весну зустріли нині ми.
Ідуть із лісу
Діточки
Із пролісками синіми.

ЛІЩИНА
— Ліщино кучерява,
Чому стоїш ти скраю?
— Тому, що я діброву
Нову тут починаю.
Як маю сто горішків,
З них буде сто ліщинок,
До царства лісового
Аж сто дзвінких стежинок.
І ще одне не знаєш
Ти, хлопчику цікавий:
Мене садила білка —
Горіх зронила в трави.
Його в обійми теплі
Взяла землиця-мати,
А веснонька пригріла —
І стала я зростати.

ЯЛІВЕЦЬ
В лісі-пралісі густому,
У глухій, сирій ярузі
Зарослі-кущі схилились
У німій, глибокій тузі.
Так живуть вони й не бачать
Світу білого одвіку.
Промінь сонця не сягає
У глибоку їх домівку.   
Недалеко, на поляні,
Ялівець гойдає віттям,
Ягідки, немрв корали,
Голубим промінням світять.
Ялівець купався в сонці
І від того сяяв дужче.
Зарослі-кущі прохали:
— Ти позич нам світла, друже!
Він їм каже:
— Не журіться,
Я зроблю, як личить другу.
Дерево, плоди якого світяться.
І зронив, мов краплю сонця,
Спілу ягідку в яругу.
З тої ягідки весною
Син його на світ з'явився.
Виростав він рік за роком
Й над кущами вже підвівся.
І засяяв так, як тато,
Освітив глуху яругу.
Всі кущі загомоніли,
Чемно дякували другу.
Піднялися вгору трави,
Закружляли в танці жаби,
Заспівали дзвінко птиці,—
Світло всіх красою вабить.
Ялівець наш ягідками
Сяє лісовій громаді.
Всі рослини і звірята,
І комахи світлу раді.
Відступила темінь-темна,
Став і праліс веселішим.
Ялівець незрадно сяє
І вділяє світла іншим.

ЗОЗУЛИНІ ЧОБІТКИ

КАЗКИ

ПОДОРОЖНИК
1

Йшов по стежці подорожник
З парасолькою в руці.
Не зважав на подорожніх.
Усміх сяяв на лиці.
І питали подорожні:
Ти куди зібравсь, дивак?
І казав їм подорожник:
Мандрувати, просто так...
Йшов, навколо роздивлявся,
Цілий день собі гуляв,
Лиш на хвильку зупинявся,
Як ловив у полі гав.
А квітки його просили:
— Захисти нас від джмеля!..

Він не чув, бо мчав щосили
І співав:  «Тра-ля, ля-ля...»
Швендяв так собі у лузі
Подорожник-мандрівник,
І не мав пошани в друзів,
Бо трудитися не звик.
Йшов та йшов, аж натомився.
Де пристати на нічліг?
У траві роси напився,
При стежині просто ліг.
А над ним дубок розлогий
Тихо віти простягнув.
Подорожник із дороги
Позіхнув собі й заснув.
На світанку пробудився
І сказав дубкові так:
— Я по світу находився,
Я вже більше не ходак.
Як дозволиш, коло тебе
Залишуся назавжди.
Небагато мені треба:
Трохи сонця і води.

2
І з дубком відтоді в парі
Подорожник жив, як друг...
Мимо них іде отара,
За отарою — пастух.
Поспішає в ліс художник,
На лани дівчата йдуть.
Позіхає подорожник,
Не збирається у путь.
В подорожника дрімота,
Хоч хотів побути скрізь,
Та без руху, без роботи
Знемагає він до сліз.

3
Стежка виросла в дорогу,
Із дубочка виріс дуб,
Став журитися потроху
Подорожник-самолюб.
Просить землю, сонце просить:
— Діла дайте і мені,
Щоб і я мав сили досить,
Щоб трудився день при дні!
Ясне сонце з неба каже:
— Силу матимеш тоді,
Як з людьми ти долю зв'яжеш
В праці, радості й біді.
Лікувати будеш рани,
Сік цілющий дасть земля,
А як станеш ти старанним,
Не скулитимусь і я...
І послухав подорожник,
І набрався свіжих сил,
У листку пробилось кожнім
Сім цілющих диво-жил.
Влітку із землиці-мами
Піднялись уверх таки
Колоски поміж листками
Повні сім'я колоски.

4
Пастушок малий ізрана
В полонину хутко йшов,
Об каміння ногу зранив
І не міг спинити кров.
Подорожник, наш знайомий
Каже: — Хлопчику, зажди,
Ти зірви один листок мій
І до рани приклади.—
Юна жниця приспішила
Поклонилась до землі,
Подорожника просила
Посушити мозолі...
І дівча біжить щосили,
Плаче: — Ось мене змія
Прямо в руку укусила,
Коли гриб зрізала я...
Всіх лікує диво-лікар:
Люди добрі, я — ваш друг.
Чари взяв не в буйних ріках,
Із землі я їх беру.
— Ну, а сам відчув ти щастя? —
Запитав тихенько дуб.
— Тільки б пилом не припасти,
Знати: я — не самолюб,
Зустрічати при дорозі
Тих, кому потрібен я,
Но засохнути в знемозі,—
В тому доленька моя...—
Дуб купався в синім небі,
Як у лагідній воді,
Та й питав:
— Порвуть у тебе
Всі листочки — що тоді?
Подорожник мовив:
— Зринуть
З мого кореня нові,
Ще й посіються зернини
І розкриляться живі.

5
Дуб жолуддя доглядає,
Пружне гілля розпростер.
Й подорожник не гуляє —
Теж сім'я його росте.
Він дає надійні ліки:
Хоч листки його малі,
А дарують сили стільки
І від сонця, й від землі.
Виростає подорожник
Біля самої путі,
Але все ж його не кожний
Помічає у житті.
Це нічого... Вранці-рано
Він прокинувся і жде:
Може, в когось біль чи рана,—
Хай листочок прикладе.
Може, нині, може, завтра
Стрінете його і ви.
Він присів спочити з мандрів
Край дороги, у траві,
І своїх синів та дочок
Так навчає кожен раз:
— Не шкодуймо свій листочок,
Коли ждуть його від нас.
І тримаймося дороги,
В дружбі, злагоді ростім,
Людям, скільки буде змоги,
Лиш добро даруймо всім.
Хай над нами грізні, вперті
Дмуть вітри чи б'ють громи,—
Будем сильні ми, безсмертні
В краї рідному з людьми!

ЛІНИВИЙ ГОСПОДАР
Росте на горі виноград,
Кущі розлягаються вряд
І ніби шумлять уві сні:
«Життя нам нема в бур'яні..
 Недавно у гущі оцій
Гніздо завели горобці.
Щебечуть. Та раптом
«Стук-стук!..»
Сполохав горобчиків звук.
То, знявши лопату з плеча,
Господар копати почав.
І тяжко зітхнув:  «От біда!
Земля, як залізо, тверда!
Посиплються з неба дощі,
Тоді обкопаю кущі...»
Сказав і присів під лозу,
Дрімаючи, ледве роззувсь.
Хропе. А як сонце зайшло,
Пішов помаленьку в село.
Лопату не ніс він, а тяг,
Пилюку підняв на весь шлях.
Горобчики вслід:
«Цвір-цвірінь!
Ой, горе віщує ця лінь!»...
Привільно бур'ян собі ріс
Високий-високий, як ліс,
Давно вже полоти пора,
Та лінь не пускає з двора...
Господар глядить у вікно
І каже:  «Тепер все одно!
Коли не копав навесні,—
Улітку полоти? О, ні!»
Прийшов через місяць сюди.
Чи вже не достигли плоди?
Поглянув — нічого нема.
Від злості лопух поламав.
Горобчики тихо:  «Хі-хі,
Кущі, чоловіче, сухі.»
Лінивий поважно присів,
Розмову таку він повів:
«Не злись, винограднику мій,
Хіба я тобі лиходій?
Господар же я, чоловік,
Догляну тебе через рік...»
Навкруг виноградник шумів,
Нічого сказати не вмів.
Горобчики знову:  «Цвірінь!
Ой, горе віщує ця лінь!»
Тим часом господар дрімав,
І люльку димчасту тримав,
Жарини упали — за мить
Увесь виноградник горить.
Коли чоловік пробудивсь,
Вогнем його чуб обсмаливсь.
Згоріло гніздо і лоза.
Горобчик на це проказав:
«Летім, горобчихо, у гай.
Де лінь, там добра не чекай!»

ЗОЗУЛИНІ ЧОБІТКИ
Зозулька давно
Лиш землею ходила,
Бо сили для лету
Не мала у крилах.
Ходила в червоних
Своїх чобітках,
Поживу шукала
В дрімучих лісах.
Як день погасав
І діброва змовкала,
У мох чобітки ті
Зозулька ховала,
Щоб хтось випадково
У темряві їх
Забрати чи сплутати
З чимось не зміг...
Та сталося диво:
Зозуленька вранці
Вмивалася в росах
В траві на полянці
І раптом відчула —
Подужчала сила,
Зраділа зозулька,
Розправила крила,—
І в небо злетіла,
А чобітки
Зосталися в лісі,
Немов сирітки.
Не день і не два
Чобітки сумували,
Зозульку чекали,
На землю гукали,
Аж поки весною
Порою ясною
Квітками червоними
Порозцвітали.

ХТО ЛЕЛІЄ УРОЖАЙ?
ЗАГАДКИ


Хто теплом ласкавим
Пестить рідний край?
Хто з людьми леліє
Диво-урожай?
Хто до праці радо
Кличе трударів?
Хто до школи вранці
Будить школярів?
Хто з Герба Вітчизни
Людям шле привіт,
Світлом непогасним
Сяє на весь світ?
(Сонце)

Усі мови світу знає,
Кожне слово, кожен знак,
Розмовляє і навчав,
Хоч сама і мовчазна.
(Книга)

Весною зелена,
Здіймається вгору,
Ростить, наче мати,
Врожай в літню пору.
Коли ти людина
Трудяща, дбайлива,
То осінню щедро
Віддячить нам...
(Нива)

Навесні —
Як вогник цвів,
Потім з квітки
Хату звів.
В хаті виросло
За літо
Сотні
Зерняточок — діток.
(Мак)

Висока, мов гай,
Вона в полі зростає,
А листя, мов гілля,
Додолу згинає.
Важка. Під плодами
Аж в землю погрузла,
Цариця полів —
Золота...
(Кукурудза)

У зеленому стручку
Густо, наче в кулачку,
Дружно братики зростали
І тому біди не знали.
Восени, під вечорок,
Раптом луснув той стручок.
З нього братики-плоди
Пострибали хто куди.
(Горох)

Костяна сорочка,
Зелен кожушок,
Не вони, а зерня
Ваблять діточок.
(Лісовий горіх)

На собі відчув я сам:
Жалить, хоч і не оса,
Хоч холодна, а пече,
Всяк від неї утече.
(Кропива)

Не їжачки вони,
А все ж колючі,
Причіпливі такі,
Що просто жах.
Ішов хлопчина
Поміж них по кручі,—
Штанці й сорочка,
Гляньте, в ...
(реп'яхах)

А у кого, а у кого
Є найбільше
В світі голок?
Не у кактуса
Й шипшини,
А в зеленої ...
(ялини)

Прокладав
Собі доріжку,—
Піднімав
Голівку й ніжку.
На підмогу
Дощ пролився,—
Він водою
Підкріпився.
З-під куща
Все глип та глип,
Як на світ
З'явився...
(гриб)

Прийшла баба з вітрами
Та з білими снігами,
Привела з собою
Діда з бородою.
(Зима)

Підкажіть, а що за гість
Ні скориночки не з'їсть,
Ще й лютує і будує
Уночі на водах міст.
(Мороз)

Росте вона зимою
Донизу головою
Тоненькою,
Прозорою,
Біло-голубою.
(Бурулька)

Червона та кисла
На болоті звисла.
(Журавлина)

З білої гори іде
Сіро-біле і тверде.
У воді воно умить
Зашумить і закипить.
(Вапно)

Основа
Соснова,
В середині —
Світ.
Влітку в ньому
Сонечко,
Взимку на нім
Лід.
(Вікно)

У коморі чи у хаті
З ниточок легких, як пух,
Він сплітає дивний ятір,
Щоб ловити в нього мух.
(Павук)

Кіт за мною не полює,
Та все ж я — невдаха,
Бо назвали мене миша,
Я ж лечу, мов птаха.
(Летюча миша)

Взимку ляже спати
Дядько волохатий,
Лиш тоді устане,
Як весна настане.
(Ведмідь)

То зів'ється у клубок,
То розправить спинку,
Ніс — як чорний п'ятачок,
Очі — намистинки.
(Їжачок)

Понад садом, понад гаєм
Спритно птах оцей шугає,
Ос хапає на обід
А зоветься...
(осоїд)

— Тьох-тьох-тьох,
Тіву-тів...—
Лине радісно з гаїв.
То співаночка чия?
Голосного...
(солов'я)

Величезний сивий віл
Запеленав гору й діл.
Не траву в лугах пасе,
А росу дрібну трясе.
(Туман)

Білі кульки впали з неба,
Їм ніхто-ніхто не рад,
Бо кому такого треба:
Столочили поле й сад.
(Град)

Шепчу я
Веселі сни,
Тільки ти
Скоріш засни.
Всі кладуть
Мене під вушко,
Бо на те я і ...
(подушка)

У ДРУЖНІМ ХОРОВОДІ

СВІТ-ДИВОСВІТ

Аурел ЧОКАНУ
У ДРУЖНІМ ХОРОВОДІ

Сонце світиться в росі.
По росі кружляєм всі.
Ми співаємо й не тужим,
Бо усі ми вірно дружим.
В коло,
Оля, Калістрат,
Ляна, Юра і Фархад!

Хоровод наш, як земля,
Круглий звідси й звідтіля,
Світ увесь він обіймає
І кінця йому немає.
В коло,
Ян, Фатьма,
Михай, Лумініца, Будулай!

Не змовкає хоровод,
Веселиться весь народ.
Ширше, ширше, наше коло,—
Дружба й мир цвітуть навколо!
В коло,
Кім, Вано, Ахмет,
Валя, Віта і Хікмет!
(З молдавської)

Язеп ОСМАНІС
ВІЧНИЙ ОГОНЬ

Хризантеми білі
Принесла
Мати
Під високий обеліск.
І синка рукою обняла,
А в очах
Блищать росини сліз.
Бо згадала
Мати про війну...
А синок
Долоньки простягнув
До ясного
Вічного вогню.
Зігрівай долоньки,
Зігрівай,
Добре,
Що війни
Ти не зазнав,
Та про цей вогонь
Не забувай!
Він горить,
Щоб ти не замерзав.
(З латиської)

Ігор МАЗНІН
СВІТ-ДИВОСВІТ

Сонце в віконці,
Тінь край доріжки,
Півника співи,
Мурликання кішки,
Квітка у лузі,
Бджілка на квітці,
Гілка на дубі,
Пташка на гілці...
Все це для мене,
Для тебе, для всіх
Грає, сіяє
В барвистій красі,
Щоб кожен із нас
Порадів йому, жив,
Світ-дивосвіт
І беріг, і любив.

ПОМАНДРУЮ ЗАВТРА В ЛІС
Помандрую завтра в ліс
До ялинок і беріз.
Там сховаюсь в холодку
І гукну:  «Ку-ку! Ку-ку!..»
Довго буду кукувати,
Людям сотні літ бажати.
Не вгада й сестричка Юля
Чи то я, а чи зозуля.
(З російської)

Алім ХАНФЕНОВ
СЕРДИТА РЕДИСКА

Надкусив Ях'я редиску
І підняв шалений крик,
Перекинув з нею миску:
— Чом кусаєш за язик?!
А вона: — Громадянине,
Ти у цьому сам же винен:
Не поїв мене водою,
А тому й зросла гіркою.
І за це на тебе я
Дуже серджуся, Ях'я!
(З черкеської)

ГІРСЬКИЙ ПОТІК
(з киргизької народної поезії)

Біжить, шумить гірський потік,
Стрімким камінням — скік та скік.
Злітають бризки аж до хмар.
Потік несе живильний дар,—
Вода віщує про врожай,
Радіє поле, сад і гай.
Несе пісні потік із гір,
Які співає зелен бір.
Нехай так радісно весь вік
Біжить, шумить гірський потік.

Рауф ТАЛІПОВ
ЛІКАР В ЗЕЛЕНІМ ХАЛАТІ

В халаті зеленім
Той лікар чудовий.
Він кличе в сади,
У гаї та діброви.
І шепче на вухо:
«Повір, що корисні
Повітря весняне,
Суниці та вишні,
І літнє повітря
Та яблука й сливи
Для тебе, щоб ріс ти
Здоровим, щасливим...»
А хто ж отой лікар
В халаті зеленім?
Живе він у груші,
У яблуні, клені,
В лимоні, березі,
Гранаті, чинарі...
Живе поміж нами
Із сонцем у парі.
А хто він, підкажуть
І поле, і гай...
Ти краще подумай
І сам відгадай.
(З узбецької)

Аббас СІХХАТ
РІКА КУРА

— Гей, Кура, ти куди?
Ти куди біжиш, Кура?
Наше поле, виноградник
Поливати вже пора.
Гей, Кура, ти куди? —
Знов питає дітвора.
— Не спіши, прогрійся трохи,
Бо купатися пора.
Гей, Кура, ти куди?
Літо вже. Ура! Ура!
У воді твоїй ласкавій
Не змовкає наша гра.
(З азербайджанської)

Віолет ПАЛЬЧИНСКАЙТЕ
КАЗКОВА СПІВАНОЧКА ДОЩИКА

Хто ж то, хто на дасі скаче,
Мов танцює срібний м'ячик?
— Тук-тук-тук, блям-блям-блям, —
Гномик-дощ співає нам:
Я у світлих чобітках,
Краплі-м'ячики   в руках.
Блям-блям-блям, тук-тук-тук,
Теплих крапель ніжний стук.
Гномик-дощ уже регоче,
Чобіточками тупоче:
— Блям і тук, блям і тук!
Намочу я все навкруг.
Краплі-м'ячики я кину,
Напою листок, стеблину,
Сад і ліс, і виноград,
Грядку, ниву,— все підряд.
Тук і блям, тук і блям!
Всім квіткам по краплі дам.
Дам напитися мурашці
І звіряті, і комашці.
Блям-блям-блям, тук-тук-тук!
Я всьому живому друг.
Скоро сонечко пригріє,
Небо знов заголубіє,
Я у райдузі сховаюсь,
Знов співанку заспіваю,
І до вас я озовусь,
Хмаро-мамо, грім-татусь.
Сестроньки мої, дощинки,
Срібні блискітки-краплинки,
Дзвінко ми на дасі там
Знов заграєм: «Тук... блям-блям!..»
(З литовської)

Ягмур ПІРКУЛІЄВ
ГОРЛИЦЯ

Дощик з неба
Лив та лив,
Все навколо
Промочив:
І поляни,
І поля,—
Наче губка,
Вся земля.
Все навколо
У воді,
Мокне й горлиця
В гнізді.
Гай гукає:
— Замовчи!
Бідну пташку
Не мочи!
Глянь:
Висиджує пташат,
Жде на світ
Своїх малят!
(З туркменської)

Левон МІРІДЖАНЯН
ЩО ПРОСИВ ГОРОБЧИК?

Скрізь мороз лютує,
Віхола танцює,
А горобчик між снігами
Мерзне, голодує.
— Залітай до хати,
Їжі в нас багато:
Ось халва і мандарини,
Ось горіхи й апельсини...
Можеш вибирати.
А горобчик мовив:
— Все у вас чудове,
Та мені лиш крихту хліба
Дайте в день зимовий!

ДУЖЕ ЛЮБИМО МИ ТРУД

Нугман РАЗИК
ХЛІБОВІ

Тобі від кожного стола,
Хлібе,
Уклін доземний і хвала,
Хлібе.
Не вбив тебе ні грім, ні град,
Хлібе.
Твій найтепліший аромат,
Хлібе.
В тобі полів дзвінких розмай,
Хлібе.
У нас ростеш ти з краю в край,
Хлібе.
З тобою ми щасливі всі,
Хлібе.
Сіяєш в сонячній красі,
Хлібе.
В тобі наш чесний труд і піт,
Хлібе.
Ти на собі тримаєш світ,
Хлібе.
(З таджицької)

Іван МУРАВЕЙКО
ДУЖЕ ЛЮБИМО МИ ТРУД

Чисто скошені луги
Навкруги.
Ніби гори, піднялись
Там стоги.
Насушили сіна ми
Для корів.
Лунко лине навкруги
Дружній спів.
В ліс покликав на зорі
Зелен світ.
Ой, який смачний грибний
Наш обід!
В полі полем буряки
Й огірки,
Веселять нас угорі
Ластівки.
Нас вітають поміж нив
Журавлі.
Дуже любимо ми труд
На землі!
(З білоруської)

Борбала САЛАЇ
ХТО НАЙГОЛОВНІШИЙ?

Після зміни Цех пустує,
Тиша в ньому Хазяйнує.
Ось рубанок,
Молоток
За ховались
У куток.
Та зубаста,
Зла пила
Знову спірку
Завела.
Загула до всіх
Вона:
— Я в цеху вже
Головна!

Де мої
Дошки і планки,
Бо труджусь,
Як три рубанки.
А рубанок їй умить:
— Ти, пило чванлива,
Цить!
Я — найкращий
Інструмент!
Глянь,
Стесав
Сучки ущент,
Всі дошки
Пошліфував,
Блиску,
Гладі
їм додав!
Раптом стукнув
Молоток:
— Крапка!
Досить
Балачок!
Найпотрібніша
Для діла
Майстрова
Рука уміла.
Без цієї
Чародійки
Ми не варті
І копійки!
(З угорської)

Кастек БАЯНБАЄВ
У БАБУСІ

Кличу влітку я дітей
В гості до бабусі:
Ми її помічники
І найперші друзі.
Покопаєм їй город,
Попасем ягняток
І в світлиці приберем
Гарно, як на свято.
А бабуся нас усіх
Дуже-дуже любить
І розказує казки,
Й ласкою голубить.
Тричі з друзями кумис
Пити в неї мушу,
Їсти суп, гарячий плов
І смачну пампушку.
А бабуся каже нам:
— Любі мої діти,
Ви у мене молодці,
Будуть з вас джигіти!
(З казахської)

Борбала САЛАЇ
МЕЛЕТЬСЯ ПШЕНИЦЯ

Мелеться в млині пшениця,
Борошно сніжком іскриться.
Мов діди казкові білі,
Ходять мельники умілі.
Борошно пливе у міхи,
Буде нам багато втіхи:
Свіжі булки, паляниці
Запашні, рум'янолиці.
Мелеться в млині пшениця,
Борошно сніжком іскриться.
(З угорської)

ОЙ ЧОМУ КИТИ МОВЧАТЬ

Ян РАЙНІС
ЛИСИЦЯ І КРІТ

Лисиця каже:
— Милий кріт,
А виповзи нагору!
Скажи, чому
Вузенький вхід
Зробив у власну нору.
— Тому, лисичко
Дорога,
Тут міркування прості,
Щоб ти ніколи
Не змогла
Прийти до мене в гості.
(З латиської)

Ігор МАЗНІН
ОЙ, ЧОМУ КИТИ МОВЧАТЬ?

Ой, чому,
Ой, чому
Всі корови кажуть — МУ?
Кішки — НЯВ,
Собаки — ГАВ,
Вівці — БЕ,
Кози — МЕ,
А кити—
Ні — БЕ, ні — МЕ.
Ой, чому кити мовчать?
Чи нема їм що сказать?
Адже мають кити
О-о-таке-енні роти!
А тому,
Що кити
В рот набрали води.

ЧОТИРИ КОПИТЦЯ
Якось до річки
Водички напиться
Побігли в тумані
Чотири копитця.
— Чиї ці копитця,—
Сказало саме
Те, з ким летіло
До річки «ме-мее!».
(З російської)

Аурел ЧОКАНУ
ПОРТФЕЛЬ

Я сидів собі на буці,
Відпочити дав науці.
Справа — ліс, і зліва — ліс...
Під обід я з бука зліз
І побіг мерщій додому.
І не виказав нікому,
Що не був сьогодні в школі.
Дві плацинди з'їв поволі,
Потім грався до смеркання.
Як розплющив очі зрання,
Про портфель тоді згадав —
Він на буці ночував.
Молдавські млинці.
Сам накликав я біду:
В школу з чим тепер піду?
Хутко знов побіг у ліс
І на бука знов поліз.
А в портфелі — чудеса:
Замість книг — блищить роса,
Ще й гніздо звили сороки:
Ось такі мені уроки!
Тільки мовив:
— Де ви всілись?! —
А сороки розлетілись,
І портфель упав із бука —
Ось така моя наука!
(З молдавської)

БОРБАЛА САЛАЇ
В ІНКУБАТОРІ
— Ціп, ціп, ціп,—
Курчата зранку
Звуть когось
Безперестанку.
— Що? Вам холодно,
Малята?
Чи тісна
Й немила хата?
А курчата:
— Тут нам, звісно,
Тепло дуже І не тісно.
А що плачем,
Є причина:
Інкубаторська
Машина
Нам ніяк
Не скаже так,
Як матуся:
«Куд-кудак!»
(З угорської)

Ігор МАЗНІН
АКРОБАТИ

— Я — акробат,—
Білка сказала.
З гілки на гілку
Вона поскакала.
— А я хіба гірша? —
Мовила кішка
Й по огорожі
Пройшлася трішки.
А павучок
Подивився, зітхнув —
І головою донизу
Шугнув.
(З російської)

Аатанділ МЕГРЕЛІШВІЛІ
ВПЕРТИЙ ГІЯ

Як покажем біле,
Гія скаже:  «Чорне!»
Як покажем сіре,
Гія скаже:  «Біле!»
Як покажем мишку,
Гія скаже:  «Кішка!»
Як покажем кішку,
Гія скаже:  «Мишка!»
Як покажем ложку,
Гія скаже:  «Вилка!»
Як покажем вилку,
Гія скаже:  «Ніж!»
Ми йому відверто:
— Гія дуже впертий!
Відповість:  «О, ні!»
(З грузинської)

Еллен НІЙТ
БАБУСЯ — ХОЛОДУСЯ

У бабусі-холодусі
Усміх сяє на лиці,
Ходить в білому кожусі
З дивним пензлем у руці.
Раз мазок і два мазок,—
На вікні цвіте бузок,
А на другім — сад казковий,
Біля місяця — підкови.
А на третім — срібний дім,
Іній світиться у нім...
Всі дивились, дивувались,
Хто художник — здогадались.
Дід Мороз хвалив бабусю —
Чарівницю- холодусю,
З нею в танці закружляв,
З Новим роком привітав.
(З естонської)

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky