Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Пилип БАБАНСЬКИЙ
ТАЄМНИЦЯ ТОЛІ СТАРОДУБА


Полтавський письменник Пилип Бабанський відомий читачам як автор багатьох прозових творів для дітей та юнацтва: «Таємниця Толі Стародуба», «З днем  народження», «Славна моя Полтаво», «Щастя прийшло навесні» та інші.
До книги «Таємниця Толі Стародуба» увійшли одноіменна повість і низка оповідань, що розкривають світ підлітків, вселяють в чутливі юні душі гордість за свій край, свою Вітчизну, своїх батьків.
Книга видається до 60-річчя письменника.

1. В СЕЛО!
Толя, наче вихор, увірвався в квартиру і схвильовано загукав ще з коридора:
— Ур-ра! Мамо, сім — три на нашу користь! Генка як дасть, так і гол, як дасть...
І зупинився. Толя ніколи ще не бачив батька таким роздратованим. Худорлявий, легкий і рухливий, він рвучко ходив по хаті і, сердито жестикулюючи, говорив:
— Хіба  це  моя  робота?  Звуся  зоотехніком, а  подивитися збоку: хто я? Писар! Сидиш у цьому управлінні, парепи переписуєш...
Якби  мама  щось  заперечувала  татові,  він розпалився. Та вона мовчала, і тато вже спокійніше додав:
— Треба в село переїздити.
«О, знову про село»,— подумав Толя і почав прислухатися, що тато скаже далі. Але тут уже почала говорити мама.
— Ти вже не перший рік морочиш мені голову цим селом. Не розумію, що тебе тягне туди?
— Живе діло — ось що. Живе діло!—гукнув тато, аж у буфеті щось дзенькнуло. Схопив стілець, сів, побарабанив худими пальцями по столі.
Остогидла мені оця канцелярщина. Що то за робота, коли вона мені не до серця?..
— Все це так,— обережно погодилась мама.— Але ж... боязко якось. Тут все для мене з дитинства звичне.
Тато стомлено махнув рукою, провів нею по чолу.
—    Розумієш, перед самим собою соромно. Я вже половини того не пам'ятаю, що в інституті вчив. Скоро забудеш, з якого кінця в корови роги, а з якого — хвіст.
Толя не втримався, засміявся.
Мама суворо глянула на сина й сказала батькові:
— От і йому в третій клас уже. А в селі, відомо, які вчителі Раз на рік із села свого виїжджають, то й дітей нічому путньому не навчать.
Тато хитнув головою, насмішкувато заперечив:
— Таке скажеш. Програма в школах однакова, а вчителі... Звідки ти можеш знати, які на селі вчителі? Всякі є —і тут, і там...
На цьому розмова й урвалася. Мама підійшла до вікна, якийсь час роздумливо дивилася на вуличну метушню, на великий новий будинок навпроти, де над першим поверхом красувалися вивіски: «Гастроном», «Аптека», «Дитячий світ»... Прислухалася до звичного міського шуму, який ненадовго змовкав лише пізньої ночі. Потім зітхнула, пішла на кухню. Тато взяв газету й приліг на канапі, а Толя все міркував над тим, про що говорили батьки. Мама в селі ніколи не жила, не знала, як живуть там люди, і просто боялася — отак узяти й кинути місто. Для неї це не так просто. Батько розповідав, що він народився й виріс у селі, але з родичів у нього нікого там не залишилося. Через те й Толі за всі його дев'ять років так ні разу не довелося виїхати з міста.
— Тату, розкажи що-небудь про село,— попрохав Толя, присівши на канапу. Тато погладив сина по великій стриженій голові.
— Що ж я тобі розкажу? Їхатиму колись у колгосп, візьму тебе. От і подивишся сам. А може, й пожити в селі доведеться. Там, брат, хороше!..
Тато відклав газету, замріяно заплющив очі.
— От я бачу своє рідне село... Зима. Вийдеш з хати — кругом біло, сніг на сонці іскриться — очам боляче. Дерева в інеї, хати позамітало — тільки віконця чорніють та димок в'ється з димарів. Красиво!..
Вхопиш санки — і бігом за околицю, сніжок під чобітками — рип-рип... А там гора, хлопці вже збираються.
— Ти дивись, у Ванька нові санки!
— Покажи.
— О, залізом підбиті!
— Ану спускайся!..
Вибираєш, у який бік краще спуститися. А серце тільки тьох, тьох.  Поставиш  санки,  ляжеш,  відіпхнешся  ногою — і  поїхав,
— Егей, держи-и-сь! — несеться вслід.
А санки все швидше й швидше мчать, тільки підстрибують на вибоях та снігову куряву збивають. Така швидкість, що аж дух забиває!..
— От здорово! — в захваті вигукує Толя, і очі в нього блищать, як дві жаринки.
— Еге, брат, це здорово... А весна прийде — струмки задзюрчать, пташки весело защебечуть. На струмках водяні млини ставимо, кораблики пускаємо... Потім все зацвіте, зазеленіє. За білими від цвіту садками хат не видно. Пахощі такі, аж голова паморочиться. Вийдемо за село в м'яча грати. Сонячно, тепло, травка молоденька лоскоче голі п'яти. А навколо — світлий зелений простір.  Глянеш на обрій — земля проти сонця парує, в очах мигтить. А тобі здається, що то море хвилюється, а за ним — далекі незвідані світи. І так, наче в тебе враз виросли крила. Змахнеш ними — і злетиш високо-високо, до самих хмар, та й полинеш у цю невідому далечінь...
До кімнати зайшла мама, присіла на стільці. Спершу вона слухала мовчки, потім перебила тата:
— Послухати тебе, село — не село, а курорт.
— Аякже! — спалахнув тато.— Курорт і є.
— А робота?
— Ну, робота — само собою. Прийде гаряча пора — працюють від зорі й до зорі. Скажімо, в жнива: хліб перестигає, висипається— треба поспішати, щоб зібрати його... Але знову ж таки — серед природи, на сонці, на чистому повітрі. Не те що тут: день за днем киснеш у канцелярському чорнилі. Прийдеш додому, а тобі й їсти не хочеться, і сну нема. А там попрацював добре, то й їси за двох, і спиш, як богатир. Люди там здорові, загорілі. А вже для хлопців — розкіш! Якщо річка близько — купайся скільки хочеш. Ми, бувало, хлопцями пліт зіб'ємо, на воду спустимо і, наче справжні моряки, мандруємо по річці цілий день. Капітан у нас, матроси...
— Праворуч по борту — острів. Глибина — півметра,— доповідає вахтовий.
— Ліво руля! Так тримати! — командує капітан.
— Хліба тільки з дому візьмемо, а там рибки наловимо, юшку зваримо. Ох і смачна ж! Тато аж прицмокнув.
— Тату, їдьмо в село! — не втримався Толя.
— Поїдемо, синку, поїдемо,— пообіцяв, усміхнувшись, тато. А мама знову мовчки зітхнула і подивилась у вікно, за яким вирувало місто.

2. ТАТО ВИРІШИВ
Як швидко літо збігло! Зовсім же недавно канікули почались. І от знову осінь.
Потроху Толя звик рано вставати і йти до школи. Але ніяк не міг примусити себе готувати вчасно уроки. Згадає про нього мама, посадовить за книжки — сидить. Тільки вона кудись відвернеться, а Толя вже в дворі — м'яча ганяє.
І от через якийсь тиждень йому поставили першу оцінку. Хлопець згадує вчорашню розмову про новенькі лижі та про свою обіцянку вчитися на п'ятірки, хіба що зрідка приносити четвірки. А вже сьогодні в його щоденнику стоїть трійка. От учителька прискіплива! Чи й у селі така буде?..
І Толя уявляє, як мама спершу скаже, що про лижі він може тільки мріяти, а тоді почне вичитувати йому. Треба придумати якесь виправдання. Але придумати щось путнє важко. «Ну й що такого? Трійка — це ж не погано»,— скаже він. Мама, звичайно, обуриться: «Ще тільки бракувало, щоб ти з двійкою заявився. Гляди мені! Я тоді з тобою не так розмовлятиму».
А потім неодмінно татові розповість... Ні, що не кажи, а в цьому приємності мало...
З такими невеселими думками не хотілося й додому йти. Ще б десь трохи затриматись, то хоч тато з обідньої перерви на роботу піде.
Але ось уже й їхній будинок — великий, на весь квартал. Найближче йти в квартиру через парадний хід. Та хлопець проминув його й пішов далі — краще зайти ворітьми. Так можна відтягнути хвилину зустрічі з мамою. А крім того, ворітьми йти цікавіше: проходиш під довгою темною аркою, наче крізь тунель або якусь печеру.
Поляскуючи себе по ногах портфелем, Толя пройшов «тунель» і вже заходив у двір, коли враз почув позад себе приглушені голоси:
— ... Вишняки... в землянці.
— Коли?
— В четвер, після півночі.
— Там небезпечно, можна вскочити.
— З головою робити, то не вскочимо...
Хлопець побачив, як з підворіття вийшло двоє нічим не примітних людей — один чоловік середнього зросту, в сірому потертому костюмі, другий — маленький, щуплий, у вицвілій солдатській гімнастерці. Обличчя їх Толя не бачив. Він повернувся, вибіг на вулицю слідом за цими двома.
Саме тут від зупинки відходив наповнений пасажирами автобус. Підозрілих чоловіків поблизу не було.
«Поїхали в автобусі,— здогадався Толя.— Чудні якісь. «В четвер, після півночі». Хто такі «Вишняки», що це за така землянка, і чому після півночі? Мабуть, щось недозволене збираються робити, коли бояться попастися... Тут щось не так. Піду розповім мамі».
Та тільки він вбіг у квартиру, як слідом за ним подзвонив і тато — сьогодні він прийшов чомусь пізніше. Скинувши піджак і попустивши галстук таким рухом, немов він не давав йому дихати, тато нервово потер долоні, підморгнув Толі й сів до столу.
— Ну як, поїдемо?
— Куди?
— Та куди ж — у село.
— Поїдемо!
А тато вже до мами:
— Нічого зоотехнікам і агрономам протирати штани в міських установах. Адже так?
Мама насмішкувато примружилась.
— Саме тебе у тому селі чекають не дочекаються! Без тебе не обійдуться!
— Аж ніяк! — запально відповів тато, схопившись із стільця.— До весни сто тисяч спеціалістів повинні поїхати в колгоспи. Сто тисяч! Це, брат, сила. І я поїду.
— Тебе посилають?
— Ще не посилають. Може, й не пошлють.
— То чого ж ти?
— Того, що я не можу більше сидіти. Крім усього, я член партії. Не обов'язково чекати, поки пошлють.
— Що ж, можеш їхати,— холодно сказала мама.— А ми з Толею залишимось тут.
Толя підвів голову від зошита:
— Я теж поїду.
— Тебе не питають! — розсердилася мама.
— Поїду,— вперто повторив Толя.
Тато усміхнувся, взяв сина за плече, притягнув до себе.
— Всі поїдемо, чого там...
— Їдьте. Я сама тут лишусь.
Тато розсердився.
— Не кажи дурниць, Надю!
— Не всі ж такі розумні, як ти,— не здавалась мама.
Тато опустився на стілець і зітхнув.
— Розумієш, це вже вирішено. Сьогодні я сам пішов в обком партії і попросився. Не можу я тепер назад відпрошуватись... Доведеться збиратися в дорогу.
Мама ображено надула губи.
— Збирайся і їдь, коли тобі хочеться. Про себе тільки думаєш, аби тобі краще було,— сказала мама, й на її сірих очах заблищали сльози. Мама відчинила шафу, одягла світле літнє пальто і, ні на кого не глянувши, вийшла з квартири.
Толі стало шкода матері, хотілося чимось заспокоїти її, але встрявати в суперечку він не наважився. Тато помітив його розгубленість, усміхнувся невесело.
— Отакі, брат, діла.
Толя підійшов до батька, пригорнувся.
— А це правда, що в селі від нудьги померти можна?
Широкі татові брови здивовано звелися.
— Хто тобі таке сказав?
— Я чув, як тітка Поліна мамі казала.
— Так он у чому річ?.. Дурницю сказала твоя тітка Поліна. Коли робити нічого, то й у місті з нудьги померти можна. Нам з тобою нудьгувати ніколи — так?
Толя невпевнено хитнув головою.
— А коли ми в село поїдемо?
— Скоро. Тільки ти уроки добре вчи, в школі не пустуй, а то сільський директор школи довідається, що ти виробляєш,—і не прийме, назад у місто відішле. Там, брат, щодо цього — строго!..
Толя мовчав, але батько прочитав у його погляді якесь тривожне запитання.
— Ти що?
— А... мама? — І сльози виступили на великих чорних, як у батьках, очах.
— Що — мама?.. А-а-а... Нічого. Поживемо — побачимо...

3. В ДОРОЗІ
Толя прийшов із школи і вовтузився із своїм вихованцем Барсом. Це зовсім не був хижий звір. Барс — сибірський кіт. Влітку минулого року хлопець знайшов у дворі сліпе безпорадне кошенятко. Ще Генка-рудий тоді сміявся з Толі. Назвав котячим татом Г порадив покинути кошеня, а він, мовляв, йому від дядька привезе морську свинку. Але Толя не послухався. Генка такий брехун, у нього, може, не то що морських свинок, а й самого дядька 'нема.
Тепер Барс і справді схожий на звіра — здоровенний і злий, навіть собаки бояться його, а сам Толя завжди ходить з покусаними й подряпаними руками.
Хлопець нікому не довіряв кота, сам доглядав його. От і сьогодні він приніс піску і всипав у ящичок, що стояв у кутку коридора. Потім, заклопотано наморщивши лоба, помив під краном блюдечко й налив туди молока.
Поки Толя все це робив, кіт грався з ним. Йде Толя, а Барс підбіжить, стане на задні лапи, а передніми б'є його по ногах.
— Ну, ти! Розпустувався,— удавано сердито погукував Толя.
— Та йди геть! Бачиш, дурню, для тебе готую... Не будеш заважати — швидше їсти дам...
Прийшов тато.
— З господарством своїм клопочешся? Ну-ну. А мама де?
— В кухні.
— Надю!! Поздоровляй: одержав призначення — зоотехніком у колгосп. Хочеш, поїдемо зараз, подивишся. Тут якраз машина із сільгосптехніки.
Мама, видно, примирилася з тим, щб переїжджати в село таки доведеться. Вона вже не сперечалася, тільки махнула рукою й сказала:
— Що вже тут дивитися...
— А може ж, не сподобається?
— Тоді в інше село проситимешся?
— Звичайно, ні. Це ти правильно... Поїду поки що сам, а ви готуйтесь переїжджати з усім манаттям.
— Тату, і я з тобою! — кинувся до батька Толя.
— Куди? Тобі ж завтра в школу.
— А там теж є школа. Тату, візьми!
В очах Толі були сльози. Він дивився з таким благанням, що тато завагався. А тут ще й мама, спасибі їй:
— Хай уже й він їде.
— Ну, гаразд. Збирайся.
Вдруге повторювати Толі не треба було. Від радощів він просто розгубився і не знав, куди йому кинутися і за що вхопитися.
— А машина де?
— Та ось же в дворі стоїть.
Поки тато порався в шухлядах столу, відшукуючи якісь папери, Толя схопив портфель з книжками й відніс у машину. Хотів Барса взяти, але він утік.
— Навіщо ти його ловиш?
— А що, тут залишити?
— Та ми повернемося сюди. Візьми пальто й кашкет, а більше нічого не треба... Готово, Пилипе Карповичу! — сказав тато до шофера, сідаючи поруч нього.
Пилип Карпович — солідний такий, з вусами — обережно взявся великою рукою за блискучу кульку на важелі, ввімкнув швидкість — і машина плавно рушила. Покружлявши по вулицях, виїхали на широке шосе. Спочатку обабіч, тісно один біля одного, стояли великі будинки, далі — маленькі і вже не так густо. От і останній будиночок мигнув черепичним дахом. Попереду — широкий степ. Лише ген на обрії щось мріє — навіть не добереш, що воно таке: чи звичайний будинок, чи, наче в казці, замок якогось відлюдкуватого велетня.
— Тебе як везти, з вітерцем? — оглядаючись на заднє сидіння, питає Пилип Карпович.
— 3 вітерцем! — захоплено згоджується Толя.
Шофер майже непомітно натискає ногою на маленьку педаль, і все біля дороги починає швидше бігти назад. Крізь нещільно причинене бічне скло в машину й справді з тонким посвистом вривається вітерець. Толю охоплює почуття, схоже на те, що про нього розповідав тато. На мить здалося — він у літаку і от-от підніметься в небо. Було весело, хотілося співати, щось вигукувати. Але водночас Толя зацікавлено поглядав то вліво, то вправо, совався на широкому сидінні, розпитував:
— Тату! Ото пшениця?
— Майже вгадав! — засміявся тато.— Була колись пшениця, потім її комбайном зжали, а солому склали в скирту. От вона й стоїть — скирта пшеничної соломи.
— А що з неї роблять?
— Із соломи? Ну, брат, невже не знаєш? Все роблять: худобу нею годують, колись будівлі вкривали і ще багато чого роблять.   .
— Що  худобу — це  я  знаю...  А  трактор  ото  чого повзає?
— Оре. На зяб.
— Як це — на зяб?
— Оре восени, а весною пройде по ріллі з культиватором і боронами, а потім щось посіє—буряки чи там кукурудзу...
Скільки ще є такого, чого Толя не знає!
Він хотів запитати про посіви — чому все вже пожовкло, а вони зеленіють, ще тільки-но витикаються із землі. Але тато замислився, і Толя не хотів його турбувати. Лише Пилип Карпович зрідка порушував мовчанку, зауважуючи:
— Урожай тут, видно, добрий зібрали...
Трохи далі:
— Ех, сіячі — огріхів наробили...
Ще проїхали.
— Бач, розумники: країв не оборюють, а дорогу переорали…

4. ВИШНЯКИ
Вони вже їхали по шосе години зо дві, а може, й більше. Перше, сильне враження від швидкого руху минуло. За шибкою все мерехтіло, стомлювало зір. А машина, здається, не їде, а по воді пливе—так рівно стелиться перед нею асфальтова дорога. Кожен думав про своє, навіть Пилип Карпович перестав розмовляти. Толя вже почав клювати носом.
Аж ось шофер загальмував, крутнув кермо вліво, і Толю злегка хитнуло до правого борту. Він перестав дрімати, озирнувся. По вимощеному дрібним камінням узвозу машина звернула з шосе і, з'їхавши на ґрунтову дорогу, збила цілу хмару куряви.
— Дощу вкрай треба,— сказав Пилип Карпович.
— Ще й як,— згодився тато.— Озимину вже скрізь посіяли, а дощі не йдуть.
— Воно щось хмариться, може, піде?
— Та, може, й збереться.
— Якби...
Машина звернула ще на іншу дорогу — вужчу і не таку курну.
Дорога попетляла по схилу неглибокого яру і збігла на зелену гору.
— Тату, дивись! — захоплено вигукнув Толя.
Зовсім близько, внизу, лежало село. З гори воно здавалось не справжнім, а наче намальованим. Вдалину, до лісу, що темнів на обрії, простяглась блискуча стрічка вузенької річки. На ній біліли й рябіли табунці гусей та качок.
Ліворуч за річкою слалися жовто-зелені луки, по них стриміли болотяні купини з кущиками трави, а ще далі — цілі острови із заростей осоки й очерету.
Головна вулиця села пролягала понад правим берегом річки, майже точно повторюючи всі її звивини й коліна. На цій вулиці стояли хати двома тісними рядами. Праворуч від головної вулиці відходило кілька менших вуличок. Там будиночки були більші, майже всі вони червоніли й біліли черепичними дахами. Видно було, що ці вулички забудовувались пізніше.
Село потопало в темній, запорошеній зелені: на неї вже поклала відбиток близька осінь.
— Оце і є Вишняки,— раптом захвилювавшись, сказав тато.
— Еге ж, красиве село,— авторитетно заявив Пилип Карпович.
«Вишняки, в землянці»,— згадав Толя, а вголос запитав:
— А чому — Вишняки?
— Бо вишень тут багато. Бачиш, біля кожної хати — вишневий садок.
— А річка — теж Вишняки?
Поки тато пригадував, Пилип Карпович відповів:
— Ні. Річка називається Орлик.
— Орлик? Чудно як. А чому?
— Хто його знає. Кажуть, запорожці колись так назвали її.
— Тату! А я ще раніше чув про Вишняки.
— Як?
— Я йшов із школи, а в нас під ворітьми стояли двоє чоловіків. Один каже: «Вишняки, в землянці». А другий: «Там можна вскочити». Про що це вони, тату?
— А хто ж їх знає,—байдуже відказав тато, захоплений якимись своїми думками.
Толя незадоволено відвернувся. Хоч кому зрозуміло, що в розмові цих двох невідомих криється якась таємниця, а тато зовсім уваги не звертає. «Повернемось додому — Генці-рудому розповім»,— вирішив хлопець —
Машина перескочила старенький дерев'яний міст, де-не-де полатаний новими, білими дошками, і спинилася перед крайніми хатами.
З-за хат напереріз машині несподівано вийшла череда корів. Пилипу Карповичу довелося різко загальмувати. Толя опустив шибку в дверцях машини, дивився широко розкритими очима і чудувався. Так багато корів бачив уперше. Тут були й жовті, й червоні, і чорні, й рябі, з великими, гострими рогами і з маленькими, куцими.
Ось одна — сива з рудими латками — підійшла до самої машини і втупила в неї дурнуватий погляд великих карих очей, опушених білими віями. Корова гучно зітхнула й почала ремиґати. З рожевих губ потяглась до землі павутинка зеленкуватої піни.
Тут підійшов один з пастухів — молодий хлопець у ватянці й закочених до колін стареньких штанях. Він був босий, а в руках тримав довжелезний батіг з прядива.
— Гей! — сердито гукнув він на корову, замахнувся своїм батогом, і батіг стрельнув гучніше, ніж іграшковий пістолет.
Корова мотнула рогами так, наче хотіла проколоти ними залізний кузов машини, повернулася і пішла, важко бовтаючи великим вим'ям. Разом з курявою, що її збила череда, в машину залетів дражливий запах теплого молока.
Останнім дорогу перейшов уже немолодий, зарослий посивілою бородою пастух у великих чоботях і з палицею. Він поважно привітався, торкнувшись пальцями засмальцьованого козирка, і пішов за чередою.
Машина обережно посунула вздовж вулиці. Толя оглянувся ліворуч, услід череді, і тільки тепер побачив біля самої річки довгі сараї, криті черепицею й очеретом. То були ферми. За фермами натужно гула якась величезна машина, такої Толя зроду не бачив.
— Овес домолочують,— сказав Пилип Карпович, і Толя зрозумів, що машина ця — молотарка. Побігти б оце, подивитися, як вона працює. Але тато, звичайно, не пустить...
Далі вулицю густо обступили чепурні, побілені хати із затишними дворами. Он чийсь двір так густо заріс низьким кучерявим споришем, що Толі захотілося покачатися по цьому м'якому зеленому килиму.
Біля дороги пасеться рябе порося. Воно, плямкаючи, придивляється до автомобіля, що наближається, потім злякано кувікає й щодуху мчить у двір. А он, просто серед дороги, в пилюці, наче у воді, купаються кури. Вони зовсім не бояться автомашини і з великою неохотою покидають свої незвичайні ванни.
З деяких дворів вибігають хлопчаки — такі, як Толя, і менші. Одні махають руками й щось кричать, інші, виструнчившись, козиряють по-військовому. А ось один, ще зовсім карапуз, замурзаний, без штанів, у самій коротенькій сорочечці, біжить просто під машину.  Толя аж із сидіння схопився. «Задушить!» — з переляку мало не скрикнув він. Але Пилип Карпович різко гальмує і, виглянувши із машини, свариться пальцем:
— Ти куди розігнався? Я т-тобі!..
Малюк злякано тікає назад до хати, а шофер, добродушно посміхаючись, знов уважно поглядає на дорогу. Толя полегшено зітхає й теж сміється.
Аж у другому кінці села машина звернула з вулиці праворуч і крізь оздоблену лозунгами арку в'їхала в двір. Толя побачив великий навіс. Під навісом і посеред двору, просто неба, стояли комбайни, сівалки, плуги і ще якісь машини — Толя не знав навіть, як вони називаються. Була тут і автомашина без передніх коліс, а далі — трактор з розпущеною гусеницею.
Оглянувши просторе подвір'я, розширені, жадібні Толині очі ковзнули праворуч і побачили там приземкуваті задимлені майстерні. З труби над кузнею здіймався в глибоке голубе небо сизий димок. Лунало дзвінке перестукування молотків і приглушене гудіння якогось верстата.
Ліворуч стояв невеличкий чистий будиночок. Над входом до нього — вивіска: «Вишняківське відділення райсільгосптехніки».

5. ПЕРШІ ЗНАЙОМСТВА
— Ну, ти собі гуляй, а я зайду до директора,— сказав тато. Пилип Карпович ще раніше пішов до майстерні.
Та не встиг тато повернутися, щоб зайти в контору, як з майстерні вийшов огрядний, вже літній чоловік, у чоботях, синьому галіфе і такій же гімнастерці, підперезаний широким офіцерським ременем.
— Ого, Іван Кузьмич приїхав! — замість привітання гукнув він.
— Шановному товаришеві Синиці — привіт! — так само весело відповів тато.
«Он який товстий, а прізвище — Синиця»,— подумав Толя, і йому стало смішно."
Директор підійшов ближче, потиснув татові руку. Обличчя у Синиці було кругле, м'ясисте, з небагатьма глибокими зморшками. Він за звичкою пошкріб загорілу голену голову і кивнув на Толю:
— А це що за пасажир такий веселий? Син?
— Син,— усміхаючись, підтвердив тато.
— Воно й видно — викапаний батько. Школяр уже?.. Аж у третій клас? О, великий... Так-так. Заходьте, гостями будете.
— Та ми не в гості,— сказав тато.— Приїхав я, брате Даниле Савичу, працювати.
— Як це?
— А так. До колгоспу попросився, зоотехніком. Обком до тебе й направив.
— Он воно що! Це дуже добре! Просто чудово! Ну, все одно, ходімо до контори, там зручніше розмовляти...
Тато з директором пішли. З майстерні повернувся Пилип Карпович. Він підійшов до машини, відкрив капот, заглянув у мотор, поміряв, скільки лишилося масла, і теж пішов у контору.
Толя постояв трохи сам. Стало нудно. «Подивлюсь на комбайн»,— вирішив він. Ці машини йому доводилось бачити на обласній сільськогосподарській виставці, але тоді Толя ще тільки в першому класі навчався і нічогісінько не розумів. Тепер він знає більше. Ось великий, незграбний якийсь комбайн — цього чіпляють до трактора. А далі стоять три в ряд — менші,, на гумових колесах — це самохідні, з усього видно.
Комбайни, мабуть, несправні: біля одного з них пораються двоє чоловіків у замащених комбінезонах. Один сидить навпочіпки, а другий лежить під комбайном, тільки ноги видно. Той, що сидів, глянув на Толю і сказав до другого робітника:
— Одягай ланцюг.
— Відпусти ще трохи,— попросив той, що лежав.
Толя подивився й пішов далі. За останнім комбайном стояв трактор з розпущеною гусеницею. Тільки тепер Толя помітив, що в кабіні трактора сидить хлопець — у синій майці, загорі лий, ніс облуплений. Хлопець із серйозним виглядом натискував на важелі, пильно поглядаючи вперед голубими очима,— наче трактор рухався і хлопець боявся, щоб на когось не наїхати.
Скочивши на гусеницю, Толя заглянув у кабіну.
— Зараз же злізь, бо ще під гусеницю попадеш,— наказав хлопець.
Толя лише посміхнувся і кинув недбало:
— Ну-ну, давай.
— Кому сказано? Зуби показуєш тут,— вже зовсім грізно гримнув хлопець.
— Чого ти кричиш? — ображено й трохи розгублено озвався Толя.
— А чого ти сюди прийшов? Тебе ж ніхто не просив, іди собі, чуєш?
— А я не піду,— вперто нахиливши голову, сказав Толя.
— Не підеш?
Хлопець з облупленим носом встав з місця, висунувся з кабіни, і Толя побачив його широкі штани в  мазутних плямах.
— Так ти не підеш? — перепитав хлопець, намагаючись зробити своє обличчя якомога страшнішим. Він уже налагодився був попхнути Толю з трактора. Але великі чорні очі і випнута вперед нижня губа надавали Толі такого рішучого вигляду, що хлопець не зважився  торкнутися до нього і тільки погрозив:
— Злазь, бо турну.
— Спробуй,— відповів Толя.
Хто знає, чим би скінчилася ця суперечка, якби їх не почули робітники, що ремонтували комбайн.
— Ну, ви, півні,— втрутився один з  них.— Чого зчепилися?
— А чого він прийшов сюди, та ще й задається?
— Митько, і не соромно тобі? Ось я батькові скажу, він тобі дасть! — пообіцяв другий робітник.
Це вплинуло. Митько відвернувся від Толі і, підтягнувши свої широкі штани, присів у дверях кабіни. Потім критично оглянув явно міського хлопчика із сміливими очима, в акуратному костюмчику і нових жовтих черевиках, перевів погляд на свої босі, запорошені ноги, ще раз глянув на Толю. «Голова — наче кавун, а шия зовсім тонісінька, ось-ось перерветься»,— відзначив він про себе і знов одвернувся. Нема про що говорити йому з цим маминим синком.
— Давай комбайн поведемо,— примирливо запропонував Толя.
Митько подумав і поблажливо сказав:
— Гаразд. Тільки я буду комбайнером, а ти — моїм помічником... Тебе як звуть?
— Толя Стародуб. А тебе — Митько?
— Еге ж. Митько Синиця.
— Синиця?
— Атож. Чого витріщився?
— Твій батько — директор сільгосптехніки?
— Ага. А твій?
— Зоотехнік. В місті працював, а тепер в селі буде.
— У нашому?
— Мабуть...
Сварка була остаточно забута. Вони вилізли на місточок комбайна. Митько розповідав про те, як працює ця складна машина, про роботу комбайнера та його помічника. Потім розпитували один одного про школу, вчителів і зраділи, коли виявилось, що обидва вони вчаться в третьому класі.
— А ти з ким дружиш? — запитав Митько.
— З Генкою-рудим.
— А я з Борею Бубликом. Тепер удвох будемо, добре?
— А Боря Бублик?
— Із ним дружитимемо. Тільки він такий — все мовчить...
— Толю!..— почулося від контори.
— Батько кличе. Ходім...
Митько побачив невисокого на зріст чоловіка з густими широкими бровами, що зрослися на переніссі, і з великими чорними, як у Толі, очима. З контори вийшов і Митьків батько.
— О, бач, і хлопці наші вже подружили! — сказав він.
Митько й Толя перезирнулися й опустили очі. Обом ніяково було згадувати про те, як почалася їхня дружба.
— Ану, в машину, живо! — скомандував Данило Савич.
— І мені? — запитав Митько.
— І тобі.
Хлопці, наче горобці, пурхнули у відчинені дверцята.
Машина рушила назад по тій самій центральній вулиці, незабаром звернула ліворуч у бокову вулицю, проминула кілька хат, і вони в'їхали в один з дворів.
— О, до нас приїхали!—вигукнув Митько.
— Злазь! — знову скомандував хлопцям Данило  Савич.
Пилип Карпович зразу ж попросився додому: хату, каже, треба докрити.
— Ну, як знаєш. Став машину в гараж,— погодився Данила Савич.
На порозі їх зустріла висока повна жінка з товстими чорними косами, закладеними «кошиком» на потилиці, в просторій світлій сукні з короткими рукавами, у білому фартусі. Карі очі її дивилися сміливо, владно, навіть, здалося Толі, сердито.
— Знайомся, Іване Кузьмичу. Моя дружина Килина Яківна,— відрекомендував директор.
Погляд жінки пом'якшав, вона привітно посміхнулася.
— Ой, руки ж у мене в борошні,— сказала вона.
— Стародуб,— назвав себе тато, потискуючи повну білу руку Митьковій матері.
Приймай гостей, давай щось обідати.
— Лишенько! — забідкалася Килина Яківна.— Я ж, крім борщу, нічого сьогодні й де варила. Хоч би був раніше сказав...
— Що є, те й поїмо. Правда, хлопці?— сказав Митьків батько і, поклавши свою важку руку на Толину стрижену голову; повів нею від чола до потилиці.
— Заходьте, будь ласка, я зараз,—запрошувала Килина Яківна.
Толя теж хотів піти за дорослими, але Митько смикнув його за рукав.
— Ще встигнемо. Ходім, я тобі щось покажу...
Митько пішов подвір'ям до сарая. Толя —за ним. Під сараєм стоялр кілька кліток, а в клітках були кролі — білі, попелясті й сірі, як зайці. Побачивши хлопців, кролі стали спинатися на дротяну сітку передніми лапками і смішно ворушити роздвоєними губами з вусами, як у котів. Одному з них Толя сунув палець, кріль боляче гризонув.
— Де ти там?—гукнув із сарая Митько.
— Вони їсти хочуть,— сказав Толя, дмухнувши на вкушений палець.
— Ну їх, я недавно їм люцерни давав... І потім — це не мої, їх мама доглядає... Ось дивись. Вчора тільки зробив, а він не літає...    
В руках Митька була невеличка модель літака з гумовим моторчиком.
— Взагалі він літає, але пропелер не тягне.
— Ану дай.
Толя взяв, покрутив пропелер.
— Ех ти — «не тягне». Тут і тягнути нема чому.
Митько здивовано підвів вигорілі на сонці світлі брови:
— Як це — нема чому?
— Резинка слабка! Вона ж і пропелера не покрутить.
Толя глибокодумно вертів у руках модель, а Митько терпляче заглядав йому в рот.
— Знаєш, що треба зробити? — сказав нарешті Толя.— Треба дістати жмут тонких резинок. Знаєш, зовсім тоненьких — як у тих резинках, що в трусах або в підв'язках.
— А-а-а. Таких я дістану. А полетить?
— Ще б пак! Тільки резинок треба багато, щоб жмут був, як оце палець...
— Митьку, Толю! Де ви там, борщ зовсім захолоне! — почувся голос КиЛини Яківни.
Біля порога сидів чорний, обліплений реп'яхами собака. Він не гавкав, .а тільки дивився на Толю хитрющими очима, наче роздумував, гавкати йому чи підбігти й мовчки вкусити. Толя зупинився.
— Це ваш?
— Наш, не бійся. Жук, іди геть!
Собака знехотя підвівся й відійшов від порога.
За столом директор весь Час жартував, найбільше з хлопців.
— Ти дивись — молотники!
— Якже, цілий день бігають — хіба ж не зголодніють,—говорила Килина Яківна, побоюючись, що хлопці засоромляться й перестануть їсти.
Данило Савич,   поговоривши : якийсь час з Толиним   татом, знов звернув увагу на хлопців.
— Ну, як? Килино Яківно, підсип їм ще, хай молотять...

6. «МАЯК»
Вишняки — село велике. Раніше тут було два колгоспи: «Нове життя» і «Маяк». Потім обидві артілі об'єдналися в одну: велике господарство швидше можна поставити на міцні ноги — вирішили колгоспники.
А як об'єднувались — замислились: кого ж обрати головою правління нового, укрупненого господарства?
До цього колгоспом «Нове життя» керував Герасим Юхимович Щур, а «Маяком» Сидір Митрофанович Гречаний.
Щур — великий хитрун. На словах він горою стояв за все громадське, був борцем за все нове, а на ділі робив те, що було вигідно для нього. Він любив працювати так, щоб не дуже й перероблятися, та щоб жити з вигодами. Будинок добрячий на фундаменті поставив собі, а витратився на нього менше, ніж інший на поганеньку хату. Адже в його розпорядженні були й люди, і колгоспні машини, і матеріали... Кажуть, із колгоспних засік частенько потрапляло дещо в його власну комору. І не сам брав, ні! Було кому взяти й принести. Носили й возили не тільки для нього, а й для корисних йому людей. У житті керувався Герасим Юхимович таким правилам: «Не підмажеш — не поїдеш». От і підмазував. Як їде, бувало, до міста, то в машині завжди припасено: для одного — окіст, для другого — горщечок свіжого масла, для третього — зелені огірочки та молода редисочка з колгоспної теплиці: посеред зими кращого подарунка й не вигадаєш!
Звичайно, не всі, від кого залежав Щур, були ласі на такі подарунки. Але інколи це й допомагало, особливо в перші післявоєнні роки, коли всім жилося не дуже солодко. Може, тому Герасим Юхимович довгенько-таки головував у колгоспі.
А Гречаний був зовсім інший. Звичайно, й він мав свої вади. Міг довго не помічати в себе під носом якогось ледаря, п'яницю чи шахрая, аж поки самі колгоспники не почнуть вимагати, щоб такого вигнали з комори чи там з ферми.
Але ж усі колгоспники знали, що Гречаний — людина чесна. Для нього колгосп був найдорожчий від усього. За це його й шанували люди. Тому й вирішили, що керувати об'єднаним колгоспом буде Гречаний. А Щура навіть заступником не схотіли.
Так колишній голова артілі «Нове життя» Герасим Юхимович Щур став бригадиром у колгоспі «Маяк». Працювати доводилось стільки ж, а іноді й більше, ніж колись, як він був головою, а заробляв куди менше. І почестей тих нема,,що голові колгоспу. Скільки тих друзів було, які за чаркою завжди били себе в груди і запевняли, що за Герасима Юхимовича вони хоч зараз готові піти у вогонь і в воду! А тепер —нема. І якщо сам не візьмеш десь там на птахофермі десяток яєць чи не випишеш порося — ніхто й не здогадається принести.
Ще рік тому Герасим Юхимович був такий пишний та гордий: їде вулицею на своїй бричці — ні на кого й не гляне.
А тепер став тихий і скромний, мало не з кожним за руку вітається, за двісті кроків шапку скидає. Такий привітний, що куди там.
Та всі, хто знав його, розуміли, що це тільки зовні. Насправді хитрий і мстивий Щур глибоко затаїв у собі злість на своїх односельців, які не схотіли, щоб він був головою.
«Ну-ну, подивимось, як ви без мене нагосподарюєте»,— сказав він сам собі після звітно-виборних зборів.
Щур сяк-так робив те, що йому доручили, але про себе злісно радів, якщо в нового правління траплявся де-небудь огріх у роботі.
Іван Кузьмич Стародуб зустрівся з Щуром в перші ж дні роботи в колгоспі «Маяк», куди його призначили зоотехніком. Він пішов у другу бригаду перевіряти, чи облицювали там траншею для силосу, і побачив, що в траншеї копирсається якийсь дідусь.
— Діду! А чого це ви самі? — запитав він.
Старий колгоспник поволі розігнув спину, уважно поглянув з-під наставленої козирком руки на зоотехніка і спокійно відповів:
— Правду сказати, тут і мені робити нічого.
— Як — нічого? — почав сердитись Іван Кузьмич.
— А так, що цемент забрали. Ясла на корівнику цементуватимуть.
— Хто ж це так розумно порядкує?
— Звісно — Щур. Та він якраз ондечки в конторі, з ним і побалакайте,— дід махнув рукою в бік бригадної хати — колишньої контори колгоспу «Нове життя».
«От я з ним побалакаю»,— гнівно думав Стародуб, прямуючи до вказаної дідом хати. Він рвучко ступнув через поріг у повну тютюнового диму кімнату, швидко окинув поглядом кількох чоловіків, що сиділи там, і різко запитав:
— Де бригадир?
— А ви ж хто будете? — у відповідь спитав один з чоловіків. Зоотехнік зміряв його сердитим поглядом. Кругла голова з коротко підстриженим волоссям. На повному рум'яному обличчі—хитро примружені світлі очі. Чого було в них більше — ворожості чи цікавості? Іван Кузьмич здогадався, що це і є бригадир. Він уже готовий був вилити на Щура свій гнів і роздратування. Але в останню мить стримався, глухо відповів:
— Стародуб, зоотехнік.
— А-а, Іван Кузьмич? Знаю про вас. Як же — чув. Здрастуйте. Трохиме, встань, хай чоловік сяде.
Молодий, здоровенний Трохим мовчки встав і пішов до виходу. За ним вийшли й інші двоє колгоспників.
— Ви чому траншею не цементуєте? — суворо запитав Стародуб.
Щур невинно заморгав, здивовано здвигнув плечима.
— Корівник же треба закінчувати. Доки ж з ним вовтузитись?
— А що ваші корови їстимуть, коли ви зірвете силосування?
— Іване Кузьмичу! Та не хвилюйтесь ви, бога ради. Цементу нам завтра підкинуть— до вечора і яма буде готова.
Тут знову зайшли колгоспники. Іван Кузьмич не хотів при них лаятись із Щуром і похмуро сказав:
— Ну добре.
— У нас же воду на корівник провели, автопоїлки поставили,— казав далі Щур.— Хочете, подивимось?
— Ходімо.
— Будь ласка,— відчинивши двері, припрошував Герасим Юхимович.— Еге ж, поставили автопоїлки. Так ми вже вирішили й кормушки поставити цементові. Через день — два можна буде рапортувати в район, що корівник на сто голів готовий.
— Умгу... Гаразд,— згоджувався Стародуб.
Вони довгенько оглядали ферму, й під кінець Івану Кузьмичу здалося, що він помилився. Щур зовсім непогана людина.
Він так приязно поглядав на нього й нарешті запропонував:
— Ходім тепер до мене, подивитесь, як я живу.
— Та мені вже в контору час,— спробував відмовитись зоотехнік.
— Ні-ні, так не пущу. Ви ж, мабуть, і не обідали? Та то я питаю! Звісно, холостяцьке діло. Ходім пообідаємо, а тоді разом і в контору під'їдемо. Я теж на наряд повинен з'явитися. Ходім, ходім. Он, бачите, і моя хата. Близенько...
Довелось погодитись. Тим більше, що Стародуб справді був дуже голодний. Він окинув поглядом хороший будинок і, припрошуваний Щуром, зайшов чеоез засклену галерею до просторої кімнати.
Метка господарка з півслова розуміла чоловіка.
— Ти там того... Ось гроші,— сказав він,-і через кілька хви-, лин між стравами, з'явилась пляшка з прозорою рідиною.
— Е, це вже зайве,— запротестував Стародуб.
— Що ви, Іване КузьмичуІ За знайомство. Після роботи не завадить—краще слатиметься,— настійно припрошував господар.
— Ну, хіба що по одній. Хай уже! — здався зоотехнік.
Стародуб  не знав  по-справжньому  ні  Щура,  ні  Гречаного.
Закушуючи, він слухав обережну балаканину Герасима Юхимовича і думав: «Розумний дядько. З нього таки був би кращий голова, ніж з Гречаного».
Дорогою до контори Щур весь час шепотів йому на вухо:
— Казав я: сійте на тім місті кавуни. Так ні ж, не слухають. Гречаний — нізащо. Овес посіяв. По п'ять центнерів узяли! Курям на сміх — їй-богу. А кавунці ж там родять, боже ж ти мій! — і аж язиком прицмокнув, немов смакуючи кавун.— Скільки ж то тисяч грошиків втратили, га?.. І отак — скрізь...
«Як справжній господар міркує,— знову думав Стародуб.— Може, й даремно зняли з голови, образили людину».
В конторі їх уже чекали бригадири і Гречаний. Голова колгоспу неприязно глянув на прибулих, але нічого не сказав. Роздавши наряди бригадирам, він звернувся до зоотехніка:
— Іване Кузьмичу, що, по-вашому, на фермах завтра треба робити?
— По-моєму, треба силосні траншеї добудувати,— відповів Стародуб. Всі з цікавістю повернулися до нього. Він аж зніяковів трохи, але з притиском додав: — І корівник у другій бригаді треба вже закінчувати.
— Гаразд,— спокійно погодився Гречаний.
В кутку завовтузився якийсь чоловік — вусатий, з веселим обличчям. Це був член правління і старший конюх, якого всі па селі звали просто дядьком Власом.
— А воловник ви думаєте ремонтувати?
Стародуб подумав, що конюх звертається до нього, і відповів:
— Воловник почекає.
— Доки ж чекати? — аж підскочив дядько Влас, і вуса його сердито настовбурчились.— Хоч би дах перекрили. Як дощ іде — так простісінько на волів.
— Дядьку Власе! А ти плащі їм купи,— пожартував Щур.
— Еге. Хай правління купує. Розумні які...
Стародуб уже помітив, що все в колгоспі перевозять машинами й кіньми, а воли нічого не роблять.
— А яка користь з ваших волів? — насмішкувато запитав він.— На пенсії вони у вас, чи що?
— Еге,— підтримав Щур.— Волам автомашинами корми підвозять, а вони стоять собі, ремиґають. Сміх та й годі!
Гречаний подумав і сказав:
— Це правильно, воли у нас дармоїдами стали. А їх у нас
дванадцять пар. Давайте й волам на завтра роботу знайдемо...
Після наряду один по одному виходили на вулицю. Ніч була тиха, зоряна. Десь грала гармошка й співали хлопці:

Поза лугом зелененьким,
Поза лугом зелененьким
Брала вдова льон дрібненький...   


Під ногами приємно шелестіло сухе листя. Щур наздогнав Стародуба. Потискуючи йому руку, запросив:
— Так ти, Іване Кузьмичу, по-простому заходь частіше. Буду радий...
Килина Яківна відчинила і зразу ж почала розповідати щось про хлопців, лагодячи Стародубові обід.
— Спасибі, не турбуйтесь. Я вже пообідав,— сказав зоотехнік.
Вона глянула на свого квартиранта, докірливо похитала головою.
— Тоді лягайте спати, ось постелено... А мого й досі нема, десь засідає.
Іван Кузьмич глянув на сонних хлопців, роздягнувся і ліг у постіль. Перше ніж заснути, він ще раз подумав про Гречаного і Щура: «Два ведмеді — в одному барлозі — от і гризуться. А Щур таки розумний, до нього варто іноді прислухатися».

7. «НОВЕНЬКИЙ»
Ранком у понеділок, виряджаючи хлопців до школи, Килина Яківна говорила Толі:
— Ти йди сміливо з Митьком, просто в третій клас. Вчитель
уже знає, що до нього прийде новенький.
Оце «новенький» неприємно вкололо в серце: сам, без батьків іде вперше в чужу школу.
— А тато де? — тривожно запитав Толя.
— Тато твій, ще й на світ не зайнялося, у колгосп подався...
Шкода від Митькової хати зовсім близенько. Треба тільки вийти н центральну вулицю і трохи пройти нею. Ліворуч стоїть старенвкий, акуратно побілений будиночок під зеленим залізним дахойї. Просторий двір обгороджений новеньким парканом, також пофарбованим у зелений колір, та обсаджений молодими деревцями. Із старих дерев після війни лишилась одна кострубата яблуня. Вона стоїть під самим ґанком.
Оце і є школа.
— Тут у нас тільки три класи. Четвертого ще немає. А он де,— і Митько показав рукою навскіс,— ото великий будинок під черепицею, бачиш?.. Та он, червоніє. Ото наша десятирічка.
Толя не помітив, з якою заздрістю Митько говорив про десятирічку. Він жадібно роздивлявся все, що діялось на подвір'ї оцієї маленької школи, яка відсьогодні стане його школою.
У дворі галасливо бігали хлопчики, на ґанку скромною тісною купкою стояли дівчатка. Всі одразу звернули увагу на нового і, як видно, міського хлопчика, їх з Митьком тут же оточили. Толю розглядали відверто, не соромлячись, і під цими надто пильними поглядами Толя знітився, зніяковів.  
Поки Митько захоплено розповідав про свій літак з гумовим моторчиком, до Толі боком підступив трохи вищий за нього, вихрястий, вузькоплечий хлопець з хитрими очима-щілинками.
— Ти чого такий чорний? Мабуть, не вмивався? — запитав він і, засунувши глибоко в кишені довгі худі руки, насмішкувато звузив і без того вузькі свої очі.—А головатий який, ого!
Толя мовчав, хоч і злився. Його і в місті хлопці називали Головастиком.
— Ти що, німий?—допитувався хлопець.— Баньки витріщив і мовчить.
Не діставши ніякої відповіді й цього разу, він насунув Толі кашкета на очі.
— Не  лізь! — сердито   сказав   Толя,   поправляючи   кашкет.
— А-а, ти вмієш говорити? — вдавано здивувався хлопець і ще раз смикнув за кашкет. Але Толя щосили штовхнув хлопця в груди так, що той з несподіванки гепнувся на землю.
— Ти чого б'єшся? Думаєш, я не всиплю тобі! — зарепетував хлопець. Він схопився і кинувся до Толі. Митько заступив друга.
— Ну, ти, Косий! Не чіпай його.
— А то що? — задирався той.
— Тоді взнаєш що,— погрозливо відповів Митько.
— Ну, почекай, я тебе, Головатий, десь упіймаю,— пригрозив вихрястий Толі і пішов у клас.
Толі було ніяково, але що він мусив робити? Треба ж було захиститися.
— Хто це? — спитав він у хлопців.
Товстий неповороткий хлопчина — той самий Боря Бублик, про якого Митько казав Толі, що це його друг,— надув щоки і пробубонів:
— Та! Ну його, Косого. Він до всіх чіпляється.
— Вадька Гречаний, синок голови колгоспу,— пояснив Митько й додав: — Хуліган такий. І мамій. Все тільки мама й ходить в школу, заступається за нього: «Володимире Кіндратовичу, за віщо ви нашому Вадику поведінку знизили»,— передражнив Митько писклявим голосом Вадьчину матір.
Молода білява прибиральниця, бліда й тоненька, як Толина мама, заклопотано вийшла насеред двору і закалатала в дзвоник.
Зайшовши в досить тісний, з низькими вікнами клас, Толя розгублено забігав очима по партах: де ж йому сісти?
Якраз за передньою партою було вільне місце. Але поряд сиділа дівчинка — гостроноса, з зеленуватими очима і рожевими стрічками в рудих кісках.   Сісти біля дівчинки  Толя  не  наважився — ще хлопці почнуть сміятися з нього.
Але тут наспів Митько.
— Ходім удвох на задню парту, там ніхто не сидить,— рішуче сказав він.
Парта була старенька. На ній якийсь бешкетник повирізував ножем літери, слова й навіть малюнки. Все це проступало крізь свіжу чорну фарбу.
Тут зайшов учитель. Толя вже знав, що його звуть Володимиром Кіндратовичем. Хоча вчитель вже добре посивів, але тримався він, наче спортсмен,— худорлявий, стрункий, високий. Навіть окулярів не носив, видно, очі бачили ще добре. Привітавшись, Володимир Кіндратович почав робити перекличку. Толя напружено вслухався, щоб не пропустити свого прізвища. Але вчитель закінчив перекличку, а Толі не назвав. «Сказати про себе?» — подумав Толя. В цю ж мить учитель підвів голову, строгими очима обдивився весь клас і зупинився на Толі. Учні теж повернули голови до нього. Толя мимоволі почервонів і встав.
— Новенький? — запитав учитель.
«Знову — новенький»,— згадав Толя Килину Яківну й тихо сказав:
— Так.
— Прізвище?
— Стародуб Анатолій.
Учитель щось дописав у журнал.
— Сідай, Стародуб... Зараз ми з вами, діти...
І вчитель почав розповідати правило української граматики.
На останньому уроці день так спохмурнів, що хоч лампи світи — в зошиті навіть клітинок не видно. Згодом замрячив дощ — дрібний, тихий і густий.
Коли йшли додому, Толя помітив, як усе посіріло, зблякло під дощем. Дерева сумно опустили віти. Кури сиділи під повіткою, поховавши голови під опущені крила. Дрімав у будці Жук.
— У шашки зіграти, чи що? — нерішуче сказав Митько.
— Давай,— згодився Толя. Все одно надворі нічого не можна було робити.
Толя згадав маму, засумував і грав неуважно. Раніше він і на один день нікуди не виїздив. А тепер-от поїхав, і коли повернеться додому — невідомо... Правда, тут цікаво. Митько обіцяє повести в ліс. Там вони справжнього живого вужа впіймають...
— Куди ти оце заліз? — переможно запитав Митько. — Адже тут я замкну твою шашку на віки вічні.
— Не замкнеш,— заперечив Толя і почав думати, як визволити свою шашку.
— Так тобі ж нікуди уже ходити. Хоч до півночі сиди — нічого не придумаєш!
— Після півночі придумаю,— вперто сказав Толя і знову пригадав слова, сказані невідомими людьми там, у місті: «Вишняки, після півночі». «Хто ж були ті двоє? Може, шпигуни?» — майнула догадка, і тут же Толя повірив у неї. Оглянувся, чи ніхто їх не почує, зробив страшні очі і смикнув Митька за рукав.
— Ти чого? — здивувався Митько, але на обличчі його, наче в дзеркалі, в ту ж мить зв'явився той самий вираз, що й у Толі.
— Тобі можна довірити ... таємницю?
— Я… яку... таємницю?
— Чш-ш-ш! Нікому не розкажеш?
— Щоб я вмер! Говори.
Поспішаючи, щоб хто не зайшов до кімнати і не перешкодив, Толя пошепки розповів підслухану розмову двох підозрілих чоловіків.
— ... Здорово, га?
— Питаєш!
— Як ти думаєш, про які Вишняки вони говорили?
— Ясно — про наші. Більш Вишняків нема,— впевнено заявив Митько.
— То це, виходить, десь тут є й землянка?
— В селі нема ніякої землянки. А в лісі, кажуть, була — партизанська.
— Яка це — партизанська?
— Ну, партизани за німців у ній жили.
— От би знайти її! І цих людей, може, там побачили б. Як ти думаєш, хто вони такі?
— Звідки я знаю? Може... шпигуни?
— Ч-ш-ш!.. Я теж думаю...
— Треба вистежити.
— Давай! А як ми стежитимемо?..
Домовитись вони не встигли, бо в хату зайшов Данило Са-вич. Він скинув брезентовий плащ, що аж гримів, наче залізний,— такий був мокрий,— й звернувся до хлопців:
— Ну, чемпіони, чия бере?
— Я в шашки рідко граю,— сказав, зніяковівши, Толя.— Ось я шахи привезу, тоді побачимо...
Данило Савйч скептично махнув рукою на Митька.
— В шахи він зовсім не тямить. То вже ми з тобою вдвох позмагаємось.
— Трохи і я граю,— ображено сказав Митько. В цей час зайшов Іван Кузьмич.
— Ну, як тобі колгосп?—запитав директор зоотехніка. Стародуб незадоволено покрутив головою.
— Безладдя на фермах. Завідуючий — ледар і взагалі нікудишній. Кормів до весни ніяк не вистачить. Треба засилосувати все, що тільки можна. Ви нам підкинете ще одну силосорізку?
— Підкинемо. Разом з трактором дамо...
— Корівники треба механізувати.
Директор зітхнув.
— Важко нам. Людей нема, більше сезонники. З весни до осені попрацював — і бувайте здорові.
— А постанова пленуму? Тепер легше буде.
— Це так. Ті, що раніше кинули у нас роботу, знову прийдуть. Навіть мій Андрій,  старший  син,  обіцяв  додому  повернутися.
— Звідки?
— В армії служив. А після демобілізації до міста подався — легких заробітків шукати. Де він тільки не літав!..
— Хвалити бога, додому тепер їде. В колгоспі працюватиме,— вставила Килина Яківна.
— Це добре,— сказав Іван Кузьмич.— А то в нас так було: тільки школу скінчив, так і чкурнув кудись. Якже: з освітою, соромно йому в колгоспі працювати. А того не розуміє, що в колгоспі тепер все на техніці й науці держиться. Без середньої освіти і в колгосп скоро приймати не будемо...
Тим часом Килина Яківна стелила хлопцям на Митьковому ліжку й говорила:
— Досить вам уже. Роздягайтесь та лягайте, бо завтра ж рано в школу... Толю, ти дома з ким спав?
— Сам.
— То, може, ви вдвох і не помиритесь? Вам знову нарізно стелити, чи як?
— Помиримось! — в один голос вигукнули хлопці. Вони полягали, але тут же пошепки домовились, що не спатимуть, доки не поснуть батьки. А тоді встануть потихеньку, вийдуть на вулицю і подивляться, чи не ходитиме хто після півночі. Може, вдасться вистежити, хто ці двоє.
— Доки ви там будете перешіптуватись? Спіть уже! — гримнула Килина Яківна. Хлопці замовкли. Митько почув, як Іван Кузьмич назвав голову колгоспу Гречаного консерватором, і штовхнув товариша під бік.
— Толь! А консерватор — це хто?
Толя подумав, невпевнено відповів:
— Ну, той, що неправильно робить.
Хлопці притихли. Кожен думав про своє. Далі Толя знову:
— Може, твій батько знає, де ця землянка?
— Я спитаю.
Килина Яківна погрозливо наблизилась до ліжка, і хлопцям довелося вдати, що вони сплять. Полежавши трохи мовчки, вони несподівано для себе поснули.
Ні в яку засідку тієї ночі хлопці не ходили.

8. «КВШ»
«Що вони там вигадують?» — сушив собі голову Вадь-ка Гречаний, помітивши, що Митько й Толя на кожній перерві тікають від усіх і про щось аж занадто таємниче перешіптуються.
А коли після уроків хлопці захопили з собою Борю Бублика і підтюпцем попрямували за село до лісу, Вадька вирішив за всяку ціну дізнатися, що вони задумали.
Хлопцям добре: ідуть собі вулицею, за селом на стежку звернули. А Вадька змушений ховатись, городами пробиратися. Сухі соняшники як терпуги: тернувся щокою, тепер наче її хто вогнем пече. Шкіру, мабуть, здер.
А за хвилину незчувся, як беркицьнувся на землю — зачепився за здоровенний рябий гарбуз.
Та ось городи скінчилися, і Вадьці стало ще гірше. Доводиться то перебігати від куща до куща—вони тут, мов на зло, так ріденько ростуть,— то навіть повзти в траві.
Одного разу, тільки-но Вадька схопився на ноги, щоб перебігти до найближчого куща, як раптом Толя оглянувся, а за ним і Митько з Борею. Вадька впав у траву. «Помітили»,— з досадою подумав він.
Але хлопці постояли, про щось посперечались, розмахуючи руками, і завернули в густий верболіз. Скоро їх не стало видно, і Вадька якусь хвилину лежав нерухомо, обмірковуючи, що йому робити далі. Він їх зовсім не бачить, а хлопці можуть з кущів стежити за кожним його рухом.
Та що тепер поробиш? Треба якось пробиратись. Не може ж Вадька, так нічого й не дізнавшись, повертати назад.
І Вадька обережно, на ліктях, поповз до кущів.
Раптом він почув збуджені голоси:
— Лови, лови!
— Хапай!..
«Чи не мене?» — злякався Вадька і хотів уже схопитися на ноги.
— Швидше, бо в нору сховається!
— Ех, ти!
— Картузом накривай!
— Іди геть, я сам!..
«Коли картузом, значить, не мене»,— догадався Вадька. Він схопився на ноги, підбіг до самісіньких кущів і знову впав у траву.
У кущах якийсь час було тихо, потім Толя здивовано вигукнув:
— Хвіст відірвався!.. І ворушиться, глянь.
А ось Митько солідно відповідає:
— То вона навмисне хвоста відкинула. Коли її за хвіст хто спіймає, вона відкидає хвіст, а сама тікає...
Вадька підвів голову, обережно розсунув перед собою траву. Ну, звичайно, ящірку впіймали. Велика, зелена, з чорними цяточками на зморшкуватій шкірі, вона погрозливо раззявила рота, звивається у Митьковій руці, а Боря і Толя  розглядають її.
— Випусти! — жалібно просить Боря.
— А хвіст? — стурбовано запитує Толя. Митько усміхнувся, кинув ящірку в траву.
Хвіст у неї новий відросте.
Тим часом Толя вмостився на чорному трухлявому пеньку, набрав поважного вигляду.
— Борько, досить тобі за ящіркою плакати... Так от...
Вадька від хвилювання ковтнув повітря пересохлим горлом.
Зараз він щось таке взнає!
— ...Сьогодні ми організуємо команду,— продовжував Толя.— Спочатку штаб. Ми втрьох ввійдемо до штабу...
— Яку команду? — запитав Боря. Митько кивнув на нього.
— Розкажи йому, адже він ще нічого не знає.
Толя оглянувся і таємничим шепотом сказав:
— Ми організуємо... команду по викриттю...
Вадька роззявив рота, мимоволі підтягнувся на ліктях вперед. І тут його щось боляче вкололо в руку. То був звичайний будяк. Але Вадьчині нерви були такі напружені, що він раптом подумав: «Гадюка!» і, забувши про всяку обережність, з жахом відсахнувся назад. Кущі затріщали.
В ту ж мить хлопці, наче по команді, схопились на ноги і кинулися в той бік. Митько перший угледів Вадьку.
— А-а-а, це ти, Косий, тут? — насмішкувато запитав він.—Здоров!
Вадька з такою злістю глянув на Митька своїми косими очима, що Боря Бублик трохи позадкував, а тоді вже пробубонів:
— Чого тобі тут треба?
— А що, не можна? — зарепетував Вадька.— Що, це ваші луки? І кущі ваші, так? Що, я не маю права, так?..
Митько підступив до Вадьки, притулив до його носа замурзаного кулака.
— Оце бачив?.. Забирайся геть!
— Ану вдар,— промимрив Вадька, задкуючи.— Ану спробуй...
Потім скочив убік і щодуху дременув від кущів. Але додому не пішов, а віддалік сів у траві і почав вигукувати:
— Булькатий! Почекай, я тебе десь упіймаю... Бублик з дірочкою. Вайло!.. Птичка-синичка!
— Хай кричить,—сказав Толя, і хлопці знову посідали на свої місця.— Відкриваю перше засідання штабу команди по викриттю шпигунів...
Толя розповів Бубликові про двох підозрілих та переказав їхню розмову про Вишняки.
— Шпигуни десь тут ховаються,—сказав він.— Ми повинні їх викрити. Для цього організуємо команду. Ми троє — штаб, правда?..
Хлопці притакнули, кивнувши головами.
— А потім порадимось, кого завербувати в команду. Кожен член команди повинен прийняти присягу... Митьку, читай.
Митько поліз у сумку, вийняв загорнутий у синій папір підручник з арифметики, розгорнув обгортку і витяг з-під неї акуратно складений подвійний листок у клітинку. Розгладив його, відкашлявся, оглянувся назад. Вадьці набридло вже лаятись, і він пішов додому — його довгов'яза постать маячила на краю села.
— Ми, члени штабу команди по викриттю шпигунів, в дужках «Ка-Ве-Ша», Стародуб Анатолій, Синиця Дмитро і Бублик Борис, урочисто обіцяємо, що не пошкодуємо життя для викриття всіх шпигунів. Клянемось до кінця берегти нашу таємницю...
Після хвилинної урочистої мовчанки (тільки легенько посвистував носом Боря Бублик) Толя запропонував:
— Давайте останнє речення переробимо так: «Своєю кров'ю клянемося берегти до кінця нашу таємницю».
— Правильно! — зрадів Митько.— Своєю кров'ю. Ми ж кров'ю підпишемось, правда?
Толя подумав і запитав:
— А шпилька яка-небудь є в кого?
Виявилось, що нічого такого ні в кого нема.
— Підпишемось чорнилом,— втрутився Боря.
— Ну-у! — розчаровано протяг Митько.
Толя раптом зраділо підстрибнув на пеньку.
— Стій! Придумав. Ми не пером підпишемось, а поставимо відбитки пальців! Так буде цікавіше.
— Як? — не зрозумів Боря.
— Дуже просто. Дай чорнильницю. Вмочай палець. Так. А тепер приклади до паперу. Отут-о... Так. Митьку, давай ти... Так. Тепер я...
Через хвилину Митько знов заховав за обкладинку підручника папірець. Зверху на ньому стояло загадкове «КВШ», а внизу — три фіолетові плями.

9. БЕЗТАЛАННИЙ АВІАТОР
Другого дня в школі кілька разів чулося таємниче «Ка-Ве-Ша», а потім Толя, Митько і Боря опинялися разом і знову перешіптувалися. Вадька весь час намагався крутитися поблизу, але йому пощастило підслухати лише кілька розрізнених реплік:
— Він у той же день всім роздзвонить..,
— Гляди, не здумай!..
— Дівчат не приймати...
Ці уривки розмови нічого не пояснили Вадьці, а тільки ще дужче розпалили його цікавість:
Хлопці теж помітили, що їх підслухують, і на останній перерві поодинці шугнули за шкільний будинок. Там домовились, що після обіду підуть у ліс, на Березову галявину і, як то кажуть, уб'ють відразу двох зайців: проведуть засідання штабу «КВШ» і, можливо, розшукають землянку.
Домовившись, побігли в шкільний двір. Толя спіткнувся, глянув під ноги і побачив, що у нього розшнурувався черевик; Він нагнувся, зав'язав шнурок і хотів бігти далі, але тут почув розмову, що зацікавила його. Біля огорожі стояв Володимир Кіндратович з двома колгоспницями. Одна з них була молода, низенька на зріст, кирпатенька. Вона тільки ніяково посміхалася, то несміливо зиркаючи на учителя, то опускаючи очі. Говорила висока, з худим і смаглявим, як у циганки, обличчям:
— …Раніше надіслали б нам такого зоотехніка. Не чоловік, а вогонь. За що б не взявся — все у нього просто горить! Хоч і сердитий, коли й нагримає, так зате ж розпитає і розкаже, й покаже, що і як робити.
«Це про тата»,— здогадався Толя і мимоволі став прислухатися.
— Що, дає вам перцю? — посміхнувшись самими очима, запитав учитель.
— Перепадає. Та це нічого. Зліші будемо — краще робитимемо,— сміючись, сказала жінка. Потім посерйознішала, додала: — Він за всіх нас горою стоїть. З Гречаним учора лаявся — страх!
— За що ж це?
— За все. «Доки, каже, доярки відрами воду носитимуть?» Це зоотехнік так. «Поки, каже, автопоїлок не встановимо — не ждіть молока». А що, хіба не правда? Правда. Я так і сказала Гречаному. Розсердився — страх! Це, каже, не вашого розуму діло. Чули? Він думає, що наше діло тільки в гною копирсатися. А за колгосп хіба тільки він боліє? До війни наш «Маяк», бувало, на весь район світив. Мало не щодня якась делегація приїжджала, всі вчилися у нас, як господарювати. А тепер? Соромно людям у вічі дивитися!..
Колгоспниця озирнулася й тихіше додала:
— А Шептуна, мабуть, потурять із завідувача. Зоотехнік про нього все розпитував. І правильно. Вчора вночі хтось макуху з ферми забрав, а хто, й вгадати не можна. Сьогодні вже менше молока надоїли.
— Оце діла! — заклопотано сказав учитель.— А сторож куди дивився?
— Пхи! То — перший злодій.
— Так навіщо ж його Шептун тримає?
— Рука руку миє,— загадково відповіла смуглява.
«Злодії, крадуть. От кого б вистежити!» — подумав Толя.
— Шептун у себе вдома ферму розвів, то навіщо йому колгоспна? — втрутилась, нарешті, в розмову дівчина й почервоніла.
Тут задзвонив дзвоник, Володимир Кіндратович попрощався з колгоспницями.
— Заходьте до нас,— не впізнаєте ферми: зараз там така чистота, як у доброї хазяйки в хаті! — говорила схожа на циганку жінка.— Зоотехнік прийшов, побачив купи гною і сам — за вила. Ну, а нам соромно стало. Як узялися! Три дні, можна сказати, з ферми не виходили. Зате тепер — любо-мило глянути!
— Добре, зайду обов'язково,— пообіцяв учитель.
— А скоро в нас буде, як на курорті,— гукнула жінка.— Зоотехнік казав, кімнату відпочинку зроблять для доярок!
— Добре!..
Толя побіг у клас і не чув, чи колгоспниця ще говорила щось учителеві. «Треба зібрати штаб і розповісти про злодіїв»,— вирішив він.
Після уроків Володимир Кіндратович звелів Толі залишитися. «Мабуть, Косий поскаржився, що я його вчора стукнув»,— стривожився Толя. Він пригадав батькові слова: «Будеш пустувати — вчитель назад у місто відішле».
— Я тебе чекатиму,— сказав Митько.
— Та йди, може, я довго/
— Ну, добре, тоді я поки що літак дороблятиму...
Ні про бійку з Вадиком, ні про їхню зустріч після уроків у кущах вчитель не сказав ні слова — очевидно, нічого не знав.
— Ще вчора хотів; ближче познайомитися з тобою, та не мав часу,— сказав учитель і пильно глянув на Толю. Погляд його сірих очей був такий пронизливий, що Толя мимоволі опустив голову.
— Довідку з школи ти пізніше принесеш, так? — після паузи запитав учитель.
— Так.
— А тепер скажи без довідки: як ти досі вчився?
Толя мовчав.
— Двійки є?
— Нема.
— А з якої дисципліни почуваєш себе слабо?.. Трійки, мабуть, є?
— З арифметики.
— Так... А що ти любиш найбільше? Що тобі до серця?
Толя засоромився.
— Люблю всяких тварин.
— Це добре. Значить, у батька вдався. Будеш зоотехніком?
— Не знаю,— сказав Толя. І це була правда, бо, крім того, що він любив тварин, Толя мріяв ще про далекі подорожі. А для цього, звичайно, треба стати моряком, от як його дядько — мамин брат.
Володимир Кіндратович ще запитав про сім'ю, про те, з ким Толя дружив у міській школі, чи любить він читати книги та які з них найбільше йому подобаються. Нарешті, порадив усе вчити з початку року, а не відкладати на «потім», і відпустив.
Весело наспівуючи щось вигадане на ходу, Толя наблизився да Митькової хати, що була тепер і його домівкою. Зараз вони з Митьком підуть у ліс і спіймають живого вужа.

Ти пручайся, та не дуже.    
Бо не втечеш від нас, вуже!


зараз же склався в голові віршик. Толя навіть сам здивувався— так здорово-це у нього вийшло. Ану, що Митько на це скаже?
Але ще на порозі Толя зрозумів, що в сім'ї Синиці щось трапилося. Митько сидів похмурий і червоний, як варений рак, а Килина Яківна гнівно бряжчала каструлями й тарілками. Вона запитливо глянула на'Толю і насупила брови: ану, мовляв, що ти казатимеш? Толя теж мовчки поклав портфель, сів на стілець. Тоді Килина Яківна не витримала і насмішкувато запитала:
— Чи й ти так робиш вдома, як наш Митько?
— Що? — обережно поцікавився Толя.
— Ось, полюбуйся: аві-а-тор... Може, це ви вдвох надумали, га?
Толя не встиг догадатися, про що питає Килина Яківна, як Митько, випереджаючи Толю, пробурмотів:
— Нічого не вдвох. Я сам.
— «Сам!» — передражнила мати.— Ляпнути б тебе оцією мокрою ганчіркою. Я собі думаю, що він там у сараї щось путнє робить, коли ж дивлюся — а він підв'язки поре! З усіх трусів резинки повиймав! Про що твоя голова тільки думала? Третьокласник. А ще в піонери збирається!..
Толя не говорив Митькові, що для літака треба зіпсувати підв'язки і повитягати резинки з трусів. Він тільки сказав, що потрібні саме такі резинки. А втім, тут була частка і його провини. Але, вичитуючи Митькові, Килина Яківна так грізно розмахувала своїми повними руками, що Толя вирішив промовчати.
Килині Яківні, зрештою, набридло картати Митька, і вона вийшла за чимось з хати. Толя перезирнувся з другом.
— Так що, в ліс?
Митько похмуро кивнув у бік дверей, за якими вже лунали тверді кроки матері.
— Не пустить. Тепер уже до завтра з хати не вийдеш.
Замість  цікавої  подорожі  в ліс хлопцям довелося засісти за підручники.
— Ти з російської добре вчишся? — запитав Митько.
— Умгу. А що?
— Давай я читатиму, а ти стеж і поправляй, де не так. Володимир Кіндратович сказав, що у мене вимова погана.
— Валяй,—згодився Толя,
— А я тобі задачі допоможу розв'язати, добре?
— Гаразд...    

10. ЗАСІДКА
Тиждень пролетів непомітно. У Вишняки Толя з татом приїхали в суботу, і ось уже знов субота.
Нашвидку пообідавши, Митько й Толя захопили раніш приготовані «списи»—довгі, загострені на кінцях палиці — і городами шугнули до лісу — шукати землянку, в якій — так думали хлопці — переховуються шпигуни.
Що землянка ця в лісі — тут вони сумніву не мали. А от де саме її шукати — цього не знали. Митько запитував у батька, та виявилось, що Данило Савич був під час війни в евакуації і про землянку знав не більше, ніж самі хлопці...
— Я тебе поведу стежкою, якою тільки звірі ходять,— таємниче говорив Митько.
І хоч Толя вже знав, що крім жовтеньких гостроносих лісових мишей та сірих польових зайців ніякі звірі тут не водяться, все-таки страшно було із списами напоготові пробиратися крізь густі зарості ліщини.
Старенькою кладкою, яку тут називали переходою, перебралися через Орлик. Річка ледь чутно плюскотіла, обмиваючи коріння старих верб, схилених над водою в осінній задумі. Перед хлопцями відкрилася широка галявина з густою травою, подекуди вже пожовклою і припалою до землі. Толю мимоволі охопило почуття якоїсь урочистості, що панувала тут. Галявину оточували високі, наче сонні берези в золотистому вбранні, і тільки далі, глибше в лісі, тихо ронили лапате різьблене листя клени, велично здіймалися міцні темно-зелені дуби.
— Це Березова галявина,— сказав Митько.— Ти чого став?
Ходім далі!
Вони перейшли галявину і незабаром опинилися біля висохлого болота з ріденькими кущами. В одному місці, видно, був невеликий ставок. Колись багнисте дно його вже порепалося від сонця.
— Отут повинні бути вужі,— сказав Митько.
Хлопці покопирсалися палицями у висохлому дні, позагля-дали у дупла в пеньках давно спиляних верб, від яких тхнуло трухлявиною й мурашиними гніздами, але вужів не було.
— Вони, мабуть, кудись перелізли звідси,— висловив здогад
Толя. Митько постояв, подумав.
— Вже вечір хутко, вони спати залягли,— сказав він.
Жалкуючи, що так і не побачив живого вужа, Толя ще раз оглянувся і мимоволі присів.
— Вуж? — запитав Митько.
Толя мовчки вказав рукою. Кроків за сто від них ішов у глиб лісу маленький худорлявий чоловік з мішком на плечах. У мішку, мабуть, було щось важке, бо чоловік аж зігнувся і часто спотикався. Ось його вицвіла гімнастерка майнула серед дерев раз, удруге й зникла за.густими кущами.
Знову згадалися підслухані в місті таємничі слова: «Вишняки, в землянці, після півночі». Один з тих невідомих був такий же маленький, у такій самій гімнастерці. Толя ковтнув повітря пересохлим горлом, сказав схвильовано:
— Давай подивимось, куди він піде...
Митько тільки кивнув головою, і вони побігли, намагаючись не гупати й не шарудіти,— подались просто на ті хащі, серед яких востаннє маячила згорблена спина у вигорілій гімнастерці.
До хащів підходили навшпиньки, майже не дихаючи. Але пнявилось, що ця обережність — зайва: поблизу ніде нікого не було...
І тут хлопцям здалося, наче отой невідомий чоловік зробився невидимкою,— стоїть десь під деревом і стежить за кожним їхнім рухом. Митько і Толя перезирнулися й швидко пішли до переходи. Кожному хотілося дременути звідси, але ні той, ні той не хотів зробити це першим. Товариш, бува, подумає, що ти боягуз.
Вийшли з лісу, а в Толі серце калатало й досі.
— Митько, давай про це нікому...
— Ну?
— А ввечері влаштуємо засідку.
— Де, в болоті?
— Та ні. Отут де-небудь. Може, він уночі з лісу йтиме... Митько подумав, подумав, потім раптом згадав щось, побіг убік від стежки, стрибнув і кудись провалився. Толя кинувся за Митьком і побачив його на дні довгої, неглибокої ями, порослої високим бур'яном. В таких ямах ховають на зиму буряки, картоплю.
— Плигай сюди. Ну як, добра буде схованка?
— Добра.
— Отут і засядемо...
Велике червоне сонце, наче розжарена металева куля, обважніло спускалося за горби, і хлопці мерщій побігли додому. Треба ж було показатися на очі Митьковій матері, та й дуже-таки їсти хотілося.
За кілька хвилин вони були вже вдома.
Митько нашвидку випив молоко, а шматок хліба засунув у кишеню і, підморгнувши Толі, вислизнув з хати. Толя доїв і теж вийшов у двір.
Вже темніло, великі яскраві зірки всіяли небо. Біля сарая Митько вовтузився з Жуком. Толя підійшов, запитав пошепки:
— Навіщо ти йому прив'язуєш отой мотузок?
— З собою візьмемо. Справжні розвідники завжди з соба
кою ходять,— відповів Митько і скомандував: — Жук, уперед!
Чорний кудлатий Жук радісно заскімлив і рвонувся та'к, що мало не звалив Митька з ніг.
— Куди ти, дурню. Звик на город бігати. За мною!
На вулиці вже нікого не було, лише в дворах зрідка гавкали собаки. Хлопці без перешкод вибралися на околицю села.
— Жук, нюхай,— сказав Толя.
— Хіба собаці так кажуть? Жук, шукай! — отак йому треба казати.
Пес крутився, мов очманілий, кидався на хлопців, намагаючись лизнути в обличчя.
— Ну ти, чорт. Тьху. Та йди геть!— сердився Митько.
— Придуркуватий він якийсь у тебе,
— Нічого, він навчиться. Жучок, шукай!..
З-за лісу поволі виплив на зоряне небо вузенький серп молодика. Світліше від цього не стало, тільки все навколо стало якесь несправжнє, таємниче. В блідому примарливому сяйві місяця кожен горбок, кожна купина здавалися наче живими, між деревами вчувалися ледве вловимий рух, якесь шарудіння, легкі зітхання. Все так змінилося, стало зовсім не таке, як було вдень, і хлопці довго не могли знайти ями.
— Чи не заблукали ми? — пошепки запитав Толя.
— Та ні, вона десь тут.
Нарешті знайшли. В яму поки що не залазили, а сіли поблизу на траві і тривожно поглядали на стежку. Митько наказав:
— Толь, ти на ліс дивися, а я — он туди...
Жук весь час заважав — то рвався кудись, то ліз гратися. Хлопцям здавалося, що сидять вони вже хтозна-скільки, що скоро буде ранок і, звичайно ж, від батьків їм добре перепаде.
— Ну його, ніхто сюди не прийде,— почав було Толя, але Митько смикнув товариша за сорочку.
— «Ка-Ве-Ша!»
Стежкою від села наближалася темна постать. Хлопці миттю сховалися в яму, потягнувши за собою й Жука. Собака, видно, почув сторонню людину і стурбовано заскімлив. Та завбачливий Митько вийняв з кишені чималий шмат хліба, і Жук почав пожадливо їсти.
Тим часом чоловік підійшов уже зовсім близько, було навіть видко, що одягнутий він у солдатську гімнастерку і такі ж штани. Ступав швидко і нечутно — або легенькі тапочки у нього на ногах, або й зовсім босий. Не зупиняючись, він зрідка пильно озирався навколо. Митько раптом від здивування вп'явся в Толине плече й застиг так, аж доки чоловік не сховався в лісі. Лише тоді Митько вражено прошепотів:
— Та це ж Левко Яцюк!
Толя не знав демобілізованого солдата, веселого й роботящого ватажка сільських комсомольців, Левка Яцюка, і не зрозумів, що так здивувало Митька.
— Ну й що ж! Левко — так Левко. Підемо за ним?
Митько  помовчав, смикнув  за вірьовку,   щоб   утихомирити неспокійного Жука, й невпевнено відповів:
— Темно, ми його там і не побачимо. А Левко як впіймає, то задасть.
— Ну, тоді давай підождемо тут.
— Давай.
Хлопці просиділи ще, мабуть, з півгодини. Впала роса, стало холодно, а Левко все не з'являвся. Важко було догадатися, чи він і досі щось там робить у лісі, чи, може, й не заходив нікуди, а просто стежкою через болото перейшов ліс і пішов собі кудись у поле. Але підозріле було вже те, що Левко ходить уночі по лісу, озираючись, наче злодій. Та й удень з мішком, мабуть, був не хто інший, як цей Левко. Такий самий невеликий на зріст, у гімнастерці...
— Митьку! А ти знаєш, що в колгоспі злодії є? На фермі крадуть.
— Та ну? Хто тобі казав?
По дорозі додому Толя розповів Митькові про розмову вчителя з доярками. і       — Може, це якраз Левко й покрав макуху?
Митько не знав, що подумати, і мовчав. Невже Левко Яцюк, якого всі в селі люблять і поважають за працьовитість та веселу вдачу, невже він міг отаке зробити?
— Завтра вже десь у самому лісі засядемо і вислідимо, що там цей Левко робить. Правда?
Толя зрозумів Митькову мовчанку як згоду і додав:
— Жука вже не візьмемо. Бо він тільки заважатиме.
— Добре,— відповів Митько, прив'язуючи собаку на ланцюг. З-за хати вийшла Килина Яківна.
— Де це ви так довго парубкували?
— В Борі Бублика були. Над задачками сиділи,— не кліпнувши оком, збрехнув Митько.
— Я вам дам задачки! Весь город облазила, біля річки була. Думала вже, чи не втаскались куди в криницю. Та ще й батьків нема — на партійних зборах десь, чи що. А я тут сама кручусь, не знаю, за що й узятися...
Толя і Митько ще довго лежали, обмірковували свої сьогоднішні пригоди, нарешті й поснули, а Килина Яківна, місячи у великій глиняній макітрі тісто на хліб, все вичитувала неслухняним хлопцям.

11. МАМА ТЕЖ ЇДЕ
Сьогодні Толя весь день був під враженням учорашньої пригоди. Йдучи з Митьком із школи, він сказав:
— Може, там у лісі ціла банда ховається?
— Хтозна.
— А давай сьогодні підемо аж у ліс, он туди на галявину, і вистежимо, га? — Давай? Йтиме хтось, а ми потихеньку за ним, за ним. Нам аби тільки землянку знайти, а тоді вже засядемо біля -неї. Правда?
— Побачимо,— нерішуче відказав Митько.
— Не «побачимо», а треба йти. Той Левко, може, там у лісі кого-небудь убиватиме, а ми дома сидітимемо, так? — сердито сказав Толя.
— Ка-Ве-Ша! — застережливо гукнув Митько, і Толя побачив свого тата.
«Почув, про що ми говорили»,— подумав Толя.
— Кладіть книжки та підемо дивитися нашу хату,— сказав тато. І Толя заспокоївся.
— Яку — нашу?
— Ту, в якій жити будемо.
— А мені можна? — запитав Митько.
— А чого ж.
Хлопці покидали портфелі і вибігли з хати, забувши враз про банду в лісі.
— Почекайте!.. Мене так уже й не запрошуєте? — гукнула Килина Яківна, запинаючись тонкою шерстяною хусткою.
— Тьотю Килино, йдіть з нами! — покликав Толя.
— Я ж думав, що у вас роботи багато, через те й не запрошував,— виправдовувався тато.
— Хоч робота і є, а цікаво ж подивитися...
Це було дуже близько від Митькової хати — якраз на розі головної і бічної вулиць. А до школи так можна просто на одній нозі дострибати.
В цьому будинку колись містилися колгоспна лабораторія й хата-читальня. Тепер у селі був новий клуб, і цей будинок звільнився.
З просторих сіней двоє дверей вели в обидві половини хати. Відчинили ті, що праворуч.
— Ой, простора ж яка кімната, хоч конем грай. А світла скільки! — вихваляла Килина Яківна.— От гарна світлиця буде!
Друга половина зовсім недавно поділена ще надвоє. В першій кімнаті стояла новенька плита, на ній ще й глина не обсохла.
— Це кухня, а там у вас буде спальня,— планувала Килина Яківна.— Одне слово, Іване Кузьмичу, квартира хоч куди. Так що їдьте і везіть вашу Надійку.
— Зараз же поїдемо та й привеземо,— сказав тато.
— Привозьте. А ключі мені залиште — я хоч шибки повимиваю, а то куди це годиться — он які вікна закурені.
— Та ми вже самі,— пробував заперечити тато.— Хазяйка ось приїде та й митиме.
— Е, ні, їй і без цього роботи вистачить, поки влаштується.
Тато побачив, що сперечатися з Килиною Яківною марно, і тільки рукою махнув.
У цей час до хати під'їхала велика вантажна машина. За кермом знов сидів Пилип Карпович. Він виліз із кабіни, привітався, примружився на хату і авторитетно заявив:
— Хата добра. Дах перекрити, то ще років з двадцять про стоїть...
Сидячи в кабіні між татом і шофером, Толя так само, як і тоді, коли їхали сюди — розглядав хати, двори, порослі густим кучерявим споришем, колодязні журавлі. За вікном кабіни показалася товарна ферма над річкою. Великий табун рябих телят гуляв у загороді. Далі ферма зникла, і ось уже промайнула остання хата Вишняків. Машина перескочила місток через вузенький Орлик і виїхала на гору. Толині думки обігнали машину, перелинули в місто. Тільки зараз він відчув, як скучив за мамою, за Генкою-рудим та за своїм вихованцем Барсом. «Мама завжди сердилась на кота, виганяла його з кімнати, може, він там уже з голоду пропав?» — турбувала думка.
Але виявилось, що вдома було все гаразд. Правда, мама зустріла їх удавано сердито:
Поїхали — та й забули. Я вже й чекати перестала. Не їдуть —. то й не треба.
«А сама рада, що приїхали. Я ж бачу»,— відзначив про себе Толя і запитав:
— Мамо, де ж Барс?
— За Барсом скучив, а не за матір'ю,—ревниво сказала мама.
Барс почув Толин голос і, ліниво потягуючись, вийшов з кухні в коридор.
— Барсик, здоров! Ну, дай лапу! — схвильовано гукнув
Толя, готовий розцілувати кота. Барс нічим особливо не виявив своєї радості від цієї зустрічі, він лише стримано тернувся широкою сірою мордою об Толину руку.
Генки-рудого вдома не було, бабуся сказала, що поїхав до дядька. «В нього, виходить, таки є дядько. І морські свинки, може, є»,— подумав Толя і пожалкував, що так і не матиме свинки...
За вечерею Толя, тато і Пилип Карпович так розхвалили мамі село, їхню хату, Килину Яківну, що мама спочатку заплакала, а потім таки згодилась переїжджати. Що ж їй було робити? Не житиме ж вона сама, без Толі й тата в місті.
Увечері все приготували до перевезення. Тільки ліжок не чіпали, бо спати ж десь треба. А ранком склали й ліжка, поснідали й поїхали. Сусіди приходили прощатися. Мама трималася добре, навіть усміхалася, запрошувала приїжджати у Вишняки, яких і сама ще не бачила, і тільки, коли всі посідали — тато в кузові, мама й Толя в кабіні — і виїхали на околицю міста, мама знов заплакала.
До Вишняків їхали без особливих пригод. Толя майже не дивився на дорогу й осінні поля — заважав Барс. Кіт спинався лапами на скло і все видивлявся, куди б йому втекти, а Толя раз по раз умовляв його сидіти спокійно. І вже коли виїжджали на гору перед селом, тато забарабанив у кабіну.
— Що там? — запитав Пилип Карпович, висунувшись з кабіни. А машини не спинив — вона б могла потім не виїхати нагору. Тато сказав, що під горою впав з кузова стілець, і послав за ним Толю.
Та не встиг Толя відбігти й сотні кроків, як з-під гори появився маленький чоловік з їхнім стільцем. Він здалеку улесливо вклонився Толиному татові, часто моргаючи червоними облізлими повіками. Толі здалося, що він десь уже зустрічався з цим плюгавим чоловічком. Він навіть подумав, що бачив його за якихось незвичайних обставин. Але де саме — пригадати не міг. Толя був настільки здивований несподіваною допомогою, що забув навіть подякувати і, вхопивши стілець, побіг до машини.
— Тату, хто це?
Тато щось невиразно мугикнув і сердито сплюнув. За нього відповів Пилип Карпович:
— Шептун, завфермою.
«Так це той самий Шептун, якого збираються «потурити» з ферми»,— вже байдуже подумав Толя.
Першим у Вишняках їх зустрів Митько. Він щось прокричав
Толі, розмахуючи руками, і побіг за машиною.    ф
У будинку їх чекала Килина Яківна. Коли тато знайомив її з мамою, Толя знов подумав, що проти огрядної Митькової матері його мама схожа на тендітну дівчинку — така вона тоненька.
Всі почали вивантажувати з машини речі й носити їх у хату. Килина Яківна тільки й знала, що хвалила Вишняки:
— Весь світ об'їдьте—кращого села не знайдете!
Мама зітхнула:
— Всяк кулик своє болото хвалить.
— А що, вам не подобається? — холодно запитала Митькова мати й ображено стиснула губи.
— Ні, чому. Село красиве,— стримано відповіла мама.
— Про що ж я й кажу!—підхопила Килина Яківна і, забувши образу, знов защебетала, допомагаючи мамі вносити в хату і розставляти ліжка, стільці, горщики з квітами, посуд, якісь ящики, вузлики та інші потрібні й непотрібні речі.
Толина мама швидко стомилася. Вона зупинилася посеред кімнати і, важко дихаючи, витерла з чола піт. Килина Яківна помітила це, зауважила:
— Бач, одразу видно, що ви не звикли до фізичної роботи. Спочиньмо,— і перша опустилася на стілець.
 Мама теж сіла, зніяковіло махнула рукою:
— Я й від розумової праці вже відвикла. Відколи ось він у нас,— вона кивнула на Толю,— так я й сиджу над ним та над горщиками.
— Е-е, то не гаразд,— категорично сказала Килина Яківна.— В мене ось і серце хворе, а вдома не дуже засиджуюсь. Підійде поління чи жнива — я завжди там. А в гурті, їй-богу, забуваєш і про хворобу.
— Це правда,— згодилась мама.— І взагалі, коли робиш, то якось навіть сам себе більше поважаєш.
— Правильно. І люди на тебе по-іншому дивляться. Мені одна колгоспниця каже: «Ми думали, ти білоручка. А ти така ж, як і всі». А чим же, кажу, я гірша від вас? Руки не звідти виросли, чи що?..
В маминих очах засвітилася несподівана радість.
— От спасибі, вам!
— За віщо? —і здивувалася Килина Яківна.
— А за те, що ви так добре сказали.
— Та що ж я такого сказала?
— Їй-право! Як ви оце сказали про руки, я й подумала: а чим мої руки гірші від чиїхось? Невже їх тільки на горщики й вистачить? І я ж можу робити щось таке, що люди помітять і оцінять.
— Певне, що можете.
— Тільки-но влаштуємося, жодного дня вдома не сидітиму! Піду кудись працювати.
— От і добре,—сказала Килина Яківна, і обоє знову заходилися біля меблів і вузликів.
Толя теж допомагав. Вносячи речі в хату, він міркував над розмовою мами і тітки Килини, а перед очима все. стояв плюгавий чоловік з червоними повіками — Шептун.
Де ж він раніше з ним зустрічався?

12. «ТРЕБА ДОПОМОГТИ»
Відколи мама приїхала у Вишняки, Толі стало вдвічі важче жити. У всякому разі, йому так здалося. Знов не можна було одягненим лежати на канапі, під час обіду не дозволялося читати, яка б цікава книжка не була. А коли Толя необачно похвалився, що вони з Митьком  збираються впіймати в  лісі вужа, мама просто жахнулася:
— Вужа? Та ти що! А як замість вужа на гадюку натрапите? Вжалить — зразу ж помреш! Не смій!..
А що б вона сказала, якби дізналася про їхню таємницю, про землянку, про «КВШ», про те, що вони з Митьком уже ходили вночі вистежувати шпигунів?..
— Не смій мені в ліс ходити! —ще раз наказувала мама.
І так щодня: цього — не смій, того — не чіпай; чому черевики в багнюці, де так довго ходив; до коня не підходь — ударить, собак обходь — покусати можуть... А що він — маленький, сам не розуміє, що можна, а чого не можна? Просто біда. Хоч би на людях не соромила. От і зараз! Толя до школи збирається, в хаті Митько сидить, а вона — своєї:
— Ти ж гляди, як гнатимуть вулицею корів — краще постій десь. А то, може, б'ється яка...
Толя відмахується і мерщій вискакує з хати.
До дзвінка лишилося ще хвилин з десять, можна було б трохи погратися. Але в дворі школи їх зустрічає флегматичний товстун Боря Бублик і нудно повідомляє:
— Сьогодні санітарна комісія.
— А що перевіряють? — діловито цікавиться Митько.
— Все: руки, вуха, голову.
— Ану ходім.
Толя пам'ятає, що й у них колись обирали санітарну комісію. Раз чи два комісія перевірила учнів, а потім про неї забули.
— А в  нас часто  буває санітарна  комісія,— сказав  Боря.
У класних дверях стояли дві дівчинки: чорненька, кругловида Клава Іващейко і та сама Маруся Прилипко, з рудуватими кісками, біля якої Толі мало не довелося сісти, коли вперше прийшов у школу. Клава завжди, кола відповідала на уроці чи говорила з кимось, соромливо опускала очі. А Маруся так І крутила головою, поводячи своїм гострим носиком, наче до всього принюхувалась. З Марусею дівчатка дружили охоче і звали її Мусею, а хлопці вважали вреднюкою і донощицею (тільки котрийсь зробить щось — зразу ж учителеві доповідає!). І називали її Мухою.
Митько хотів прорватися в клас, поки Маруся з кимось говорила, але вона помітила.
— Ти куди? Покажи вуха... Так, шию. Ага. Ґудзики всі?
— Всі.
— Чекай, а руки?
Митько повернув руки долонями вгору і підсунув їх до самого Марусиного носа.
— Хто ж так показує? Ого, в мазуті!
— Та це ж нігрол, він не відмивається!
Маруся невблаганно заступила двері.
— Йди до умивальника.
— Ох ти ж і вредна, Мухо,— пробубонів Митько.
З-за Марусиного плеча висунув голову довготелесий Вадька Гречаний і показав язика.
— А ти, Косий, чого? — розсердився Митько.
— Йди, йди. Там є мило, воно й нігрол відмиває,— зловтішно кепкував Вадька.
— Не твоє діло.
— А вуха оце зараз хто мив? — в'їдливо запитала Муха. Вадьчина голова зніяковіло сховалася.
Толю Маруся спершу оглядала мовчки, а далі таки сказала:
— Нігти щоб позрізував.
«Добре, що мама сьогодні якраз примусила з милом умитися»,— червоніючи, подумав він.
В цю мить по класу пролетів і клюнув носом у підлогу паперовий голуб.
— Бублик! Підбери й більше не кидай. Вадько! Малював — витри дошку,— владно наказувала Маруся.
— От Муха, все вона бачить,— бурчав Боря, підіймаючи голуба з підлоги...
3 першого дня, коли Володимир Кіндратович говорив з ним після уроків, Толя чекав: ось-ось вчитель спитає його з арифметики. Це трапилося сьогодні. Йдучи до школи, Толя дуже хвилювався, хоча всі задачі розв'язав удома — Митько допомагав. Вчитель продиктував задачу. Толя справився з нею без великого напруження, і на душі було радісно. Навіть від дошки йти не хотілося, ще б рішав. Наче відгадавши його настрій, вчитель сказав:
— Так, Стародуб. Добре. Спробуймо ще одну.
Задачка про трьох лісорубів виявилась важчою. Без допомоги вчителя Толя її не розв'язав би.
І все ж хлопець сідав за парту задоволений. Головне — сьогодні вже не було того неприємного, гнітючого почуття приреченості, яке раніш з'являлося в нього, коли на уроці арифметики вчитель раптом сказав: «Стародуб!»
«Не така вже й страшна ця наука—арифметика»,—подумав Толя.
— Діти, у нас гість,— повідомив учитель, коли урок скінчився.— Зараз я запрошу його до класу.
Гість зайшов.
Якщо всі хлопчики й дівчатка просто з цікавістю розглядали невисокого енергійного чоловіка, з гострим поглядом великих чорних очей і рішучими рухами, то Анатолій завмер і розгубився: біля столу стояв його батько. «Що б це могло значити?»— думав хлопець і то червонів, то бліднув, згадуючи всі свої провини.
Вчитель відрекомендував гостя:
— Це Іван  Кузьмич  Стародуб, зоотехнік нашого колгоспу.
Тут усі, так само, як і тоді, в перший день, оглянулися на Толю: зрозуміли, що Іван Кузьмич — його батько. Стародуб-батько теж глянув, на сина й усміхнувся.
— Діти,— почав він зовсім так, як Володимир Кіндратович.— Наша країна велика й багата. Але партія хоче, щоб держава наша була.ще міцнішою і багатшою, щоб люди наші жили краще, щоб у нас було вдосталь хліба, овочів, фруктів, молока, м'яса.
Хтось, здається, Боря Бублик, закашлявся. Муха різко обернулася, сердито стрельнула зеленими очима.
— Що для цього треба зробити? — продовжував Іван Кузьмич.— Партія нам підказує, що, треба краще обробляти землю, краще худобу доглядати. Для чого ми хочемо, щоб корів у нас побільше було? Не заради красивих хвостів, правда ж?
— Правда! — загули школярі й засміялися.
— А для чого?
— Щоб молоко було,— сказала Маруся.
— Правильно. А звідки ж молоку взятися, якщо корова мерзне в дірявому хліві й жує сухий бур'ян? Молоко дає корова тоді, коли вона смачно їсть і стоїть, як кажуть, у теплі та в добрі. Значить, уже зараз треба подбати про те, щоб узимку було чим годувати худобу та щоб для неї були теплі приміщення.
Легко сказати — треба. А скільки роботи! І вся ця робота ляже на плечі ваших батьків. Прямо скажемо: нелегко їм буде. Строк невеликий, а зробити треба багато...
— А ми допоможемо,— сказав Митько.
— Правильно, діти. Допоможіть своїм батькам. Ви можете зрізати соняшники, виламувати кукурудзу. І свинаркам, телятницям, курятницям на фермах треба допомогти...
Володимир Кіндратович весь час стояв біля вікна, а коли Толин батько скінчив говорити, і собі підійшов до столу.
— Ви навіть не уявляєте, яка це велика справа — допомагати своїм батькам,— дуже серйозно сказав учитель.— А крім того, ви багато чого навчитесь, довідаєтесь на фермах і в полі про таке: чого не вичитаєте з підручників. Ось так. Отже, допоможемо нашому колгоспові?
— Допоможемо! — в один голос загукали учні.
— Треба допомогти,— сказав учитель.— Я думаю, почнемо з соняшників. Отам, у третьому полі. Там вони посіяні таким клинцем, що комбайна ганяти не варто. Учора я проїхався велосипедом, бачу — висипатися вже почали.
— Зараз, після дощу, не будуть висипатися,— докинув зоотехнік.
— От і я кажу, що саме час зрізати, доки сонце знов не підсушило. Завтра й підемо. А тепер — додому, вчіть уроки.

13. ЗУСТРІЧ З ЛЕВКОМ
Так само, як свого часу Толя звик вважати своєю домівкою Митькову хату, так і Митько зараз почував себе своїм удома в Толі. Найчастіше, йдучи із школи, вони вдвох заходили до Толі, обідали і потім разом гралися або готували-уроки.
— Поїмо, а тоді що робитимемо? — запитав Толя в Митька, підходячи до хати.
Митько втягнув носом терпкий запах прілого осикового листя, замислився. Потім поглянув у бік лісу, що відсвічував-багрянцем проти осіннього сонця і здавався зараз чомусь ближчим, ніж улітку, й відповів:
— Жука потренуємо. Щоб по сліду ходив.
— Точно! Треба ж нам того Левка підслідити.
І хлопці уявили собі, як вони вистежують хитрого шпигуна,, ловлять його й передають міліції. При цьому не обходиться-без пострілів із пістолета, ампул з отрутою та багатьох інших, не менш таємничих речей. Звичайно, краще, щоб Левко виявився шпигуном, а не якимсь просто злодієм.
Толя так замріявся, що й не примітив папірця в щілині дверей. Він натиснув на клямку, штовхнув двері, але вони були-замкнені.
— Он якась записка,— сказав Митько і висмикнув папірець.
На ньому було написано:
«Толю, ключ у тьоті Килини. Відімкни хату, пообідай, сиди вдома. Прийду ввечері. Мама».
Записка була написана непідструганим коричневим олівцем для малювання, видно, мама дуже поспішала і писала чим попало.
— Ходімо до нас, там і поїмо,— запропонував Митько. Толя погодився.
Килина Яківна сказала, що вона «прихворіла». Сьогодні всі, хто тільки зміг, пішли до молотарки, щоб закінчити обмолочувати хліб. Там і Толина мама. А от вона змушена сама лежати в хаті, наче в пустці.
— Я піду туди,— сказав Толя.
— І я,— підтримав його Митько.    
— Чого вас туди трясця понесе? Ще там десь під коней підлізете! — спробувала нагримати на хлопців  Килина Яківна.
Але це не допомогло. Толя вважав, що на нього вона не має ніякого права гримати, а Митько нітрохи зараз не боявся матері.
— Мамо, ми ненадовго,— пообіцяв він.
І вони побігли вулицею, покручуючи на поворотах уявне кермо автомашини. За містком трохи «побуксували» і подались навпростець до ферм, за якими гула молотарка.
Чохкання паровика, натужне ревіння молотарки, сміх і вигуки людей в хмарі пилюги — все це на якусь мить приголомшило Толю. Він зупинився.
— Ти чого? — нетерпляче гукнув Митько.— Ходімо, он твоя мама, бачиш?
В цьому галасі й метушні Толя спершу нікого не міг впізнати. Тим більше, що багато людей було у великих закритих окулярах — щоб очі не запорошило.
— Та онде, біля машини, бачиш?
Тепер Толя побачив свою маму. Разом з якимсь чоловіком вона начіпляла на гачки порожні мішки, а коли вони наповнювалися зерном — знімала їх з гачків і зав'язувала, а чоловік відносив на ваги. Мама так пов'язалась платком, що тільки очі блищали.
Обабіч машини стояли вже початі стоги. Чоловіки брали на вила злежані снопи й подавали їх на машину. Один з чоловіків у вицвілій на сонці гімнастерці, кремезний і міцний, з маленькою стриженою головою, майже^а кожним снопом весело вигукував щось.
Митько штовхнув Толю ліктем.
— Знаєш, хто це?.. Отой стрижений?
— Ні. А хто?
— Ех ти! То ж Левко Яцюк!
— Що в лісі?..
— Еге ж.
Толя з цікавістю й острахом розглядав Левка, а той, і гадки про це не маючи, гукав то до жінок, що були на молотарці, то по чоловіка, що розтрушував і кидав снопи в барабан:
— Гей, голуб'ятка! Ворушіться жвавіше, бо снопами прикидаю!.. Бригадире, підкинь-но їм ще чоловіка зо три — не вправляються.
І голосно сміявся, поблискуючи зубами, що яскраво біліли на густо запорошеному, наче бархатному обличчі.
«Веселий який. А запитати б тебе, що ти уночі в лісі робиш? Може, виходиш на дорогу людей грабувати?» — думав Толя, обходячи разом з Митьком навколо молотарки.
— Ходімо до паровика,—сказав Митько, і Толя мовчки пішов за ним.
Невеликий чорний паровик важко чохкав, насилу справляючись із своєю роботою. По його крутих боках, наче піт загнаного коня, стікали краплі масної води. Біля паровика лежала купа соломи. Метка чорнява дівчина раз по раз нагиналася, брала оберемок соломи і по бляшаному жолобу сунула її в розжарену пащу паровика. Там, за металевою заслінкою, гоготіло веселе полум'я. Біля паровика, часто поглядаючи на прилади, стояв строгий машиніст у синьому комбінезоні.
— Щось ми з тобою, Любо, пару ніяк не наженемо,— сказав він до дівчини. Люба нічого не відповіла й заметушилася ще швидше. Потім помітила Толю з Митьком і гукнула:
— Чого роздивляєтесь? Ану, допомагайте!
Толя не знав, що треба робити. Він ще постояв, подивився, як Митько схопив оберемок соломи й поклав на жолобок, а Люба притиснула його й посунула в топку паровика. Тоді вже й Толя кинувся до соломи. Тепер дівчина не хапалася за соломою, а тільки брала її від хлопців і пхала в паровик.
Незабаром купка біля паровика помітно зменшилась, і це стурбувало Любу.
— Ану біжи пошукай Миколу, хай зараз підвезе сюди соломи,— звернулася вона до Толі.
— А де Микола? — запитав Толя.
— Полову відгортає.
Толя не знав, що таке полова та як її відгортають, але розпитувати посоромився. Він оббіг навкруги весь тік, придивлявся, до людей і все не міг догадатися, хто ж із них Микола. Нарешті підійшов навмання до одного дядька, що стояв до половини роздягнений і витрушував остюки з сорочки.
— Дядю...
— Що, племіннику? — посміхнувся той.
— Там... до паровика соломи треба.
— А-а, зрозуміло.
Дядько взяв Толю за руку, вивів із-за молотарки і ткнув пальцем в напрямку елеватора.  
— Он, бачиш, хлопчина з конякою? От йому і скажи.
Микола був трохи більший за Толю, але тримався, наче дорослий.
— А ти не жартуєш? — поблажливо запитав він, коли почув про солому, і додав: — Скажи, зараз підвезу.
Люба зустріла Толю сердито:
— Тебе, хлопче, тільки по смерть посилати. Чого ти так довго ходив?
— Він зараз підвезе,— сказав Толя і став допомагати Митькові. Незабаром строгий машиніст повеселішав.
— О, молодці, хлопці,— дивись, як стрілка підскочила!
Толі  здалося,  що  й  паровик  запрацював  легше,  веселіше.
Нарешті  Толя  відчув  утому,  рухи  його  стали   непевними, кволими.
— Що, заморився? — спитала дівчина і, не чекаючи відповіді, наказала: — Досить, відпочивайте, а я сама...
Хлопці впали на купу свіжої, пухкої соломи, почали борюкатися. Митько вивернувся з-під Толі й переможно сів на нього верхи.
— Що, не вивернусь? — запально спитав Толя і запручався щосили.
— Спробуй! — гукнув Митько і кректав, намагаючись втриматися зверху. Раптом він глянув кудись і зразу ж відпустив Толю. Той скористався з цього і негайно навалився на Митька.
— Досить! Та пусти. Он машина підійшла. Побігли подивимось.
Вони посхоплювались і за якусь мить були вже біля автомашини. Старенький вагар в окулярах клацав важелями, записував цифри собі в книжечку, а колгоспники брали мішки з ваги і вантажили на машину. Серед вантажників був і завідувач фермою Шептун. Дуже скоро машина наповнилась мішками і поїхала на станцію. В кабіну, поряд з шофером, сів бригадир Щур, а Шептун — у кузові.
— Митько! Давай попросимось, може, й нас візьмуть?
— Еге, коли згадав. Доганяй тепер.
Та незабаром підійшла ще одна автомашина. Толя страшенно зрадів, коли побачив, що зя кермом сидить Пилип Карпович.
— Поїдемо, поїдемо! — гукнув він Митькові й побіг до шофера.
— Дядю! Візьміть і нас. Ми тільки один раз з'їздимо.
Пилип Карпович добродушно усміхнувся і відповів:
— Якщо допомагатимете — візьму.
— Ми все робитимемо, що скажете,— запевняв Митько.
— Мішки на станції будете вивантажувати? — допитувався шофер.
— Будемо,— пообіцяв Толя.— Візьміть!
— Що ж, доведеться взяти,— погодився, нарешті, Пилип Карпович.
Хлопці, мов зайці, стрибнули в кузов, позалазили на мішки, ближче до кабіни. Тут де не взявся Левко Яцюк. Він про щось збуджено пошепотівся з Пилипом Карповичем і теж скочив у кузов, підозріливо зиркнувши на хлопців. «Проганятиме»,— подумав Толя й по-гороб'ячому настовбурчився, приготувався до відсічі. Сам Пилип Карпович дозволив їм. А хто такий цей Левко, щоб порядкувати тут?..
Машина рушила. Ядюк нічого не сказав хлопцям. Ось вони звернули по свіжонакатаній дорозі на луки й поїхали понад болотом. Проти того місця, де в очереті ледь виднілася стежка в ліс, машина стишила хід. Левко перебрався до заднього борту, легко сплигнув на землю і за мить сховався в очереті.
— Толь! Давай і ми...
Толя без слів зрозумів Митька. Дуже хотілось йому з'їздити на станцію. Але Яцюк пішов у ліс. Треба, нарешті, дізнатися, що він там робить-;
Не змовляючись, вони вдвох підповзли до заднього борту. В останню мить Толя помітив, що машина знов набрала великої швидкості, і завагався, йому ще не доводилося стрибати з машини на ходу.
Митько зрозумів його.
— Зараз буде вибоїна, там і сплигнемо,— сказав він.
Ось і та вибоїна. Машина майже зупинилася, вклонилась, пірнувши в колію передніми колесами.
— Давай! — гукнув Митько і враз опинився за бортом.
Толя схопився руками за борт, спустив ноги і на якусь мить повис, не наважуючись скочити на землю. Він чув, як загарчали шестерні — Пилип Карпович перемкнув швидкість, мотор заревів, задні колеса гуцнули у вибоїні й вискочили на горбок В ту ж мить Толя боляче вдарився носом і підборіддям об борт, з переляку розтулив пальці і впав на землю. До нього вже біг Митько.
— Ех ти! Що, дуже вдарився? Зуби цілі? Ану розтули рота. Ого, кров. Боляче?
— Е-е-е,— сказав Толя, не затуляючи рота.
— Нічого, минеться.
Толя сплюнув і сердито сказав:
— А я й не кажу, що боляче. Ходімо швидше...
Відхиляючи руками очерет, вони почали пробиратися болотом до лісу. В одному місці було трохи води, і Толя скоро відчув це. За кожним кроком правий черевик його огидно чавкав.
Поїш вже виходили на знайому галявину, коли раптом на стежці виросла постать. Це був Левко Яцюк. Від несподіванки хлопці розгубилися й стали.
Левко оглянув їх ще підозріливіше, як там, на машині, і спокійно запитав:
— Ви чого тут блукаєте?
Хлопці не знали, що їм відповісти.
— Що ви тут забули, я вас питаю?
— Ми додому йдемо,— неприязно відповів Толя.
— Ану вертайтесь назад,— суворо наказав Левко. Толя вперто нахилив голову, а Митько сказав:
— А що, не можна й додому піти?
— Ну, ніколи мені з вами тут,— уже сердито сказав Лев-ко.— Повертайтесь назад, і бігом, а то штани поскидаю. Хлопці повернули назад, а Митько все-таки огризнувся:
— Не дуже, бо я скажу батькові...
— Я тобі скажу. Щоб нікому ні слова! Зрозуміло? Інакше!..
Хлопці не допитувались, що їм буде, але це «інакше» звучало такою погрозою, що вони мимоволі прискорили крок.
Вже далеко на дорозі оглянулись. Левко віддалік ішов за ними.
— Звір показує зуби,— значуще проказав Митько вичитану десь ним фразу і додав: — Біжімо!
Толя з досадою думав про те, що Левко перехитрував їх, що тепер він потроїть обережність і вистежити його буде набагато важче. А Митько ще вагався й не знав, за кого слід вважати Левка. Ясно одне: Левко поводиться підозріло. Або він за кимсь стежить, або ж сам займається якимись злодійськими справами...

14. ВАДЬКА МСТИТЬСЯ
Наступного дня зібралися йти на соняшники.
— По двоє, по двоє ставайте,— порядкував Володимир Кіндратович.
Вадька Гречаний став позаду Борі Бублика і зараз же штовхнув його під бік.
Боря ліниво повернувся.
— Ну, ти...
— Гречаний, стань у першу шеренгу,— наказав учитель.
Вадька послухався, став попереду всіх, але знов-таки примудрявся дриґати ногами так, щоб зачепити того, хто стояв за ним.
Тільки вийшли вони на вулицю, як позаду засигналила автомашина.
— Сідайте, помічники! — загукав з кузова веселий юнак у гімнастерці. Толя зразу впізнав Левка Яцюка.— Ех ви, голуб'ятка! Хто ж так сідає? Ногою на колесо, а другою — через борт,— радив він.— Ось так, молодець! — похвалив Толю. Від цієї похвали Толі стало так ніяково, що він аж почервонів.
— Доброго здоров'я, Володимире Кіндратовичу! — гукав Яцкж.
— Здрастуй, Левку,— відповів учитель.— 3 нами?
— Так точно!.. Дівчино, давай руку, допоможу...
Діти обліпили машину з усіх боків, хлопці залазили в кузов з войовничими вигуками, дівчатка — з вереском і сміхом.
Митько все ще стояв біля машини і неприязно, з-під насуплених білявих брів поглядав на Левка. Той помітив це.
— Митьку! А ти чого роздумуєш? Ану одним махом — у машину!
Похнюпившись, Митько поліз у кузов.
Володимир Кіндратович відіслав у кабіну Левка, а сам сів між учнями: ще почнуть борюкатися та впаде котрийсь. Виїхали за село. І поле, й луки, й ліс вдалині поволі втрачали живі фарби. Навіть сонце, що досить щедро заливало все навкруги нежаркими променями, не могло пожвавити сіро-жовтого пейзажу. Природа готувалась до глибокої зимової сплячки. Було в цьому щось величне і трохи сумне.
Вчитель стрепенувся від задуми, огледівся: чи помітили, зрозуміли діти його настрій? Та ні. Вони безжурно розмовляють, сміються, потихеньку пустують, не знаходячи виходу своїй енергії. Звідки їм знати про такі думки?
— Заспіваємо? — несподівано звертається вчитель до дітей.
— Заспіваємо!
— Давайте!
— А яку? — пищить вертлява Муха.
— Ту, що з краю! —жартує Митько.
Вчитель випростався, в сірих очах його спалахнув молодечий вогник, і над полем залунав трохи надтріснутий приємний баритон:

Шагай вперед, комсомольское племя,
Шути и пой, чтоб улыбки цвели…


Не всі діти знали цю вже стару для їхнього віку пісню, і все ж незлагоджений хор з азартом підхопив:

Мы покоряєм пространство и время
Мы — молодые хозяева земли!


Було більше крику, ніж співу. Та на це ніхто не звертав уваги.
Нікому не хотілося вставати з машини, коли вона зупинилася край соняшникового поля під лісосмугою, з якої на вузеньку дорогу нападало вже чимало золотаво-червоного кленового листя. Не встиг шофер остаточно загальмувати, як з кабіни вискочив Левко.
— Ну, голуб'ятка, приїхали! — весело сказав він.
«Почекай,   вистежимо — будуть   тобі   голуб'ятка»,— вороже подумав Толя.
Вчитель розподілив усіх на дві групи, в кожній призначив старшого — бригадира.
— Будемо змагатися, хто більше й краще збере.
Почали розподіляти, хто що робитиме. Вадька Гречаний і тут відзначився. Хотіли доручити йому зрізувати соняшники, а він відмовляється:
— У мене права рука болить.
— Що ж, тоді будеш носити,— каже бригадир Митько Синиця.
— Гаразд.
— А ти, Толю, зрізуватимеш.
— Добре, давай ножа.
Соняшники на цьому полі були поганенькі, низькорослі, так що майже й нагинати не доводилося: бери лівою рукою за кружало, а правою ріж по стеблу. Толя зрізав, а Вадька брав одне кружало соняшника, вдавав, що з величезним зусиллям навалює його собі на плечі і, крекчучи й спотикаючись, ніс на купу.
Але ніхто з цього не сміявся. Всі добре бачили: Вадька вдає з себе дурня не для того, щоб посмішити, а просто ухиляється від роботи.
Якийсь час Толя стежив за ним мовчки, а далі не витримав:
— Ти або працюй, або йди геть, я сам носитиму.
Вадька кинув соняшника, глибоко засунув руки в кишені і, кривляючись, підступив до Толі:
— Ти щось сказав? Чи то мені здалося? «Ка-Ве-Ша»?..
Толя оторопів. Він зовсім забув про те, що вони з Митьком
і Борею любили вигукувати це незрозуміле для інших слово.
Звідки ти. знаєш? — мимоволі тривожно спитав він. Вадька підморгнув своїм косим оком, усміхнувся.
— Та вже звідки б не знав, то знаю.
Толя не знайшов, що відповісти Вадьці, і взявся до роботи, «Хто з нас трьох проговорився?» — непокоїла думка.
— «Ка-Ве-Ша»? — повторив Вадька,
— Ну, то й що?
— Та нічого.
Толя полегшено зітхнув. Він зрозумів, що, крім цього слова, Вадьці-нічого не відомо. Навряд чи знає він, що воно означає.
— Ти краще соняшники носи! — сказав він Вадьці.— А то вже он яка купа...
Вадька мовчки підійшов до Толі, і коли той націлився зрізати соняшника, штовхнув його під лікоть. Раз, удруге.
Толя відчув, як у ньому закипає злість на цього нахабу. Він оглянувся, шукаючи очима вчителя, і побачив, що близько нікого нема, всі попереду.
— Що, порятунку шукаєш? Ні, тепер уже нема кому за тебе заступитися. Тут я з тобою, Головатий, і поквитаюся.
З цими словами Вадька ляпнув Толю по губах, В очах у Толі потемніло від гніву й образи. Він наосліп розмахнувся, але Вадька одскочив. Толя промазав і, втративши рівновагу, мало не впав. В цю ж мить Вадька знову підскочив до нього. Толя став у боксерську стойку і встиг зустріти Вадь-ку коротким ударом. Гостро заболіла рука; Толя зрозумів, що вивихнув палець.
Вадька відступив, здивовано закліпав косими очима.
— А, ти так? На ж тобі! — і знову кинувся на Толю, але знов, зустрінутий ударом, упав. Потім схопився в сліпій злобі і став наскакувати на Толю, безладно розмахуючи руками. Ніхто з них не бачив, коли підбігли хлопці.
— Ти диви — знову лізе!
— Мало йому.
Раптом гукнув хтось:
— Володимир Кіндратович іде!
Гурт хлопців розтанув в одну мить, а Вадька від злості вже нічого не чув. Плачучи і розмазуючи по обличчі сльози брудними руками, він все ліз до Толі.
Митько Синиця, який досі спостерігав за бійкою, швидко став між Вадькою і Толею.
— А, ти теж битися! — зарепетував Вадька і схопив Митька за сорочку.
— Синиця і Гречаний! Негайно ж припиніть бійку! — почули вони суворий вигук Володимира Кіндратовича.
— Во...ни всі... на м...мене,— схлипував Вадька.
— Повернемось додому — обидва зайдете в клас, там розберемося. А зараз — всі до машини, вантажити соняшники.
Дівчатка були вже біля великої купи соняшників. Вони брали з купи й кидали їх через борт в машину. Тут-таки Левко Янюк спритно орудував широкими вилами з круглими кульками на кінці. Він швидко згинався й розгинався, наче пружина, кидаючи вилами в кузов машини кружала соняшників. На його засмаглому лобі рясно виступили крапельки поту.
— Ех... голуб'ятка ви мої! Здалеку не кидайте — бачите... не туди летять. Ближче до машини... Ось так. Чудово! — приказував він.
Митько нагнувся до Толі, прошепотів:
— Бач, як старається. Щоб думали, наче він і справді такий хороший. Нічого, ми доберемося до нього.
Толя не відповів. Його настрій був отруєний і присутністю Левка, і ще більше цією сутичкою з Вадькою. Хотілося підійти до вчителя й сказати: «То не Синиця, а я побився з Гречаним». Але Толя не знаходив у собі мужності для цього. Нічого доброго не міг він чекати від такого зізнання. По-перше, від учителя перепаде. А вчитель ще' батька викличе — і почнуться неприємності.
А з другого боку — Митько. Він же не бився, навпаки—-розборонив їх з Вадькою. А Митько такий, що всю провину візьме на себе. І перепаде тоді не Толі, а Митькові — найближчому його другові. А хіба це справедливо? Звичайно, ні... І якщо Толя не признається в усьому вчителеві, це буде зовсім нечесно. От зараз він підійде до Володимира Кіндратовича і все розповість...
Та все нема слушного моменту: то здається, що вчитель сердитий, то хтось із дівчаток крутиться біля нього. Особливо Муха — така причепа! І зараз ось підбігла:
— Володимире Кіндратовичу! А це правда, що соняшники завжди так: куди сонце, туди й вони повертаються?..
Дуже їй потрібно знати! Просто звикла на очах у вчителя крутитися. Ну, хай вона піде, тоді Толя підійде й скаже...
Але так і не підійшов.
Всі зібралися їхати додому, вже й на машину посідали, аж тоді кинулися Вадьки. Шукали в лісосмузі і в соняшниках, гукали, та його не було.
— Розсердився на всіх і пішов додому,— висловив здогадку Митько.
— Це погано,— сказав учитель.— Ну що ж, поїдемо без нього.
Дорогою Володимир Кіндратович помітив, що Толя чимось стривожений і засмучений, і напівжартома запитав, поклавши йому руку на плече:
— Чого зажурився, юначе?
Тут би Толі все й розказати. Він таки б і зробив це, якби в машині сиділи хоч самі Хлопці. А при дівчатах...
Толя тільки почервонів і відвернувся. Вчитель не став допитуватись.
З машини Толя навмисне зліз останнім. Він бачив, що всі пішли додому, а Митько Синиця, виконуючи наказ учителя, покірно почвалав у клас.
«Що його робити? — роздумував Толя, залишившись сам на вулиці.— До вчителя страшно йти, і Митька ж якось виручати треба. Ет, що буде!» — махнув Толя рукою і бігом подався в клас. Біля дверей, за якими було зовсім тихо, Толя мить повагався і постукав. Ніхто не відповідав. Він міркував, постукати ще раз, чи просто відчинити двері, коли несподівано почув позад себе:
— Стародуб? Що ти хотів?
Не обертаючись, Толя впізнав Володимира Кіндратовича і розгубився:
— Та... я так.
— Ти з Синицею дружиш?
— Дружу.
— Ну, заходь у клас, поговоримо.
В класі сидів, похмуро копирсаючи нігтем парту, Митько Синиця...
— Так розкажи, Синиця, за що ви з Гречаним побилися? — запитав учитель.
Митько мовчав.
Толя відчув, як горло йому здавили спазми, в носі защеміло, а очі наповнились слізьми. «Зареву»,— з відчаєм подумав він. І поки цього не трапилось, Толя хутко схопився на ноги і дуже голосно гукнув:
— Це не Митько! Я побився...
І враз стало легше. Він поволі заспокоївся і розповів усе по порядку, не забувши згадати й про те, як зустрів його Вадька біля школи в перший день.
— Так усе це було? — запитав Володимир Кіндратович у Митька.
— Так,— стверджує Митько і, наче боячись, що вчитель не повірить, квапливо додає: — Ви кого завгодно спитайте. Всі знають, що Вадька до кожного чіпляється!..
Вчитель якусь мить сидів мочки, задумливо барабанив худими пальцями по столу, потім сказав:
— Так... Ну, що ж, хлопці негаразд виходить. Негаразд. Я в усьому цьому ще розберусь. А ви теж не маленькі вже, повинні розуміти, що саме зробили правильно, а що неправильно. Йдіть додому і добре подумайте!..
Ось тепер уже вечір, спати пора, а Толя лежить і думає. Звичайно, Володимир Кіндратович зрозумів, що його нема за що карати. Але ж і бійки схвалити він не міг. Не битися, а висміяти якось треба Вадьку при всіх, присоромити.  Карикатуру на нього намалювати в стінгазеті абощо... А Левко — ох і хитрий же! Працює, старається, а вночі... Що ж він робить уночі?..

15. ГРЕЧАНИЙ-СТАРШИЙ
— Куди ж ти   оце й сьогодні йдеш? — невдоволено запитала мама.
— На ферму треба піти,— відповів тато.
— Неділя, у людей вихідний, а йому — «треба».
— Я недовго. Ось, дивись — в обласній газеті стаття: «Так працювати далі не можна». Доярки пишуть. Розумієш, так, наче прямо про наш колгосп: корми не переробляються, воду коровам відрами носять, насос не відремонтований. Піду, покажу статтю нашим дояркам. Разом і подумаємо, як далі працювати...
Толя вийшов на ґанок слідом за татом. З-за лісу поволі вставало каламутне, -ніби заспане сонце. Туман висів низько над річкою й луками..
У дворі сидів Барс. Він старанно лизав широку лапу і потім довго тер нею, наче мочалкою, свій ніс, очі і навіть за вухами— вмивався. Толя подумав, що останнім часом він зовсім занехаяв свого кота. Так він, чого доброго, зовсім від рук відіб'ється.
— Барсику, дай лапу.
Кіт не звертав на свого господаря ніякісінької уваги й умивався далі.
— Лапу дай, кажу тобі!
Барс насторожився.
— Дурень ти. Лапу, оцю лапу дай,— наполягав Толя і взяв кота за лапу. Барс тут же злегка куснув хлопця і звільнив лапу.
— Ух ти ж, звірюка! Хотів тебе м'ясцем почастувати, а тепер не дам.
Барс примружився на хлопця зеленими очима, поворушив пухнастим, як у лисиці, хвостом і пішов геть. Може, він і розумів, що означає слово «м'ясце», але погроза Толі його не лякала. Барс тепер зовсім не був такий ласий на м'ясо: в цій хаті, що зовсім недавно правила за комору, розвелося стільки тих мишей! Барсу вже набридло не те що ловити, а навіть їсти їх. Придушених мишей він часто складав кудись про запас, і для Толі було величезною розвагою викидати цей склад, а потім спостерігати, як Барс шукає своїх мишей. Отож кіт почував себе у Вишняках більш незалежним від господарів, ніж колись у місті. Толя розумів це, і тому здався перший.
— Барсе, ну йди вже, дам тобі м'яса...
Саме тут у двір зайшов високий худорлявий чоловік у новому темно-синього сукна костюмі, такому ж картузі та блискучих чоботях. Толя придивився до обличчя чоловіка й остовпів: воно було неймовірно схоже на обличчя Вадьки, тільки що» старше — зморшкувате, вусате. Це точно Вадьчин батько, голова колгоспу.
— Вдома тато? — запитав чоловік, з цікавістю розглядаючи Толю.
— Не...нема.
— А де ж він?
— Не знаю,— схитрував хлопець.
— А мама?
— Вдома.
Чоловік постукав у двері, зайшов.
«Точно—Вадьчин батько. Ну, зараз почнеться. Це він прийшов скаржитись, що я побив Вадьку»,— невесело подумав хлопець.
Минали довгі хвилини, а мама все не кликала його. Толя підійшов під двері, прислухався.
— Так я на фермі й поговорю з ним.
— Та посидьте, він зараз прийде,— умовляла мама.— А то> ще десь розминетесь.
Тепер Толя сміливо відчинив двері: говорили не про нього.
— Це, здається, Толя? — звернувся до нього Вадьчин батько і сам відповів: — Точно. Які в тебе успіхи в школі?
— Нічого,— тихо відповів Толя, здивований тим, що голова колгоспу знає його ім'я.
— Нічого — це і є нічого. Треба просто сказати: погано або — добре...
І додав, наче прочитав думки хлопця:
— Від Вадьки про тебе знаю.
«Пропав. Про бійку зараз скаже».
— Чи й ти такий пустун, як мій Вадик?
— Та вони всі такі,— сказала, махнувши рукою, мама. Гречаний-старший   наче   не  чув   маминих  слів.   Похитавши головою, він сумовито сказав:
— Балує його дружина. Точно. У мене часу нема взятись до нього як слід. Не кожного дня й бачу його. Ви хоч там, у школі, всі гуртом вплиньте на нього...
В Толі аж очі засвітилися від радості. Виходить, батько засуджує Вадьчину поведінкуі Он який він! Толя відчув, як щодалі йому більше подобається оцей некрасивий довгов'язий чоловік.
Тут саме прийшов  тато,  і  Толя знову  насторожився, ільки-по 1 речаний заговорив, у Толі відлягло від серця. Привітавшись, тато сказав:
— Давай, Сидоре Митрофановичу,  спочатку поснідаємо, а потім уже — справи. Ти ж не снідав?
Для хлопця  розмова  дорослих  стала  нецікавою.  Та   коли атько вигукнув: «А докази у вас є?» — Толя почав прислухася і з дальшої суперечки вже не пропустив ні слова.
— В тому-то й лихо, що...— почав був Гречаний. Ага,  нема?  То  нема  чого  розпускати  брехні  про  чесну людину. Щур тут ні при чому. Ось почекай, і тижня не мине, як я знайду справжніх злодіїв. Ви їх роками шукаєте, а я за тиждень знайдуі
— Мені слід було б образитись на тебе, та хай уже, стримаюсь. Гарячий ти дуже й людей не знаєш.
— Ну, добре, досить,— сказав тато.— А то ви всі на Щура нападаєте, а справжніх ледарів і негідників не бачите.
— Наприклад?
— Наприклад, Шептуна. Дивлюсь тільки, якого чорта ви його держите? Гнати б його звідси, щоб і близько не було! На фермі повне безладдя. Скоро не тільки фураж, а й корів крастимуть. Не я буду, коли не впіймаю і не засаджу кого треба в тюрму. Досить терпіти на своїй шиї всяких паразитів! — Шептун хоч діло своє знає.
— Копійка ціна його знанням у базарний день, коли він не вболіває за колгоспну ферму. Шкурник твій Шептун! Йому плювати на ферму і взагалі на колгосп!..
— Та чого ти кричиш? Я вже ж сказав: завтра про Шептуна поставлю на правлінні. Точно!..
Толя аж рота розкрив. Він уже знав, що Шептун — нерідний батько Борі Бублика. Казав Митько Синиця, він «пристав у прийми» до Бориної мами, що овдовіла якраз наприкінці війни. Толя пригадав, як колись біля школи колгоспниці теж на нього скаржились Володимирові Кіндратовичу. «Так йому й треба, раз він такий. Тільки от Борю жаль»,— зітхнувши, подумав хлопець і вийшов у двір.
Спочатку він чув, як його батько й Гречаний про щось-мирно розмовляли собі. Та от розмова знову перейшла на високі ноти. Чути було, як голова колгоспу кричав:
— Я завтра ж поїду в райком і буду скаржитись! Ти намагаєшся підмінити і правління, і парторганізацію! Точно!
— Хоч сьогодні! — відповів тато,— А що комірник — бездушна людина, негідник — це теж точно. Халати й гумові чоботи під замком тримає. Скажи, тобі не соромно бачити це?.. Ганьба!.. Толя помітив Митька, коли той вже у двір зайшов. Не вітаючись, він кивнув на хату.
— Що там у вас?
— Батько з головою колгоспу розмовляють.
— З Гречаним? Ого, розмовляють, аж на вулицю чути. Про Вадьку казав що-небудь?
— Про бійку й не згадав... А про Шептуна тато каже, шо він шкурник і що на фермі крадуть.
— Та ну!
— От тобі й ну. А хто краде — не говорить.
— Може, Борі скажемо?
— Не знаю. А ти про Левка батькові не казав?
— Ні. Ти думаєш, це він краде?
Толя усміхнувся, похитав головою. Якби Левко виявився звичайним злодієм — було б нецікаво. Для чого ж тоді вони організували свою команду по викриттю шпигунів?..
— Ні-і-і. Він, мабуть, щось інше робить,— відповів Толя і раптом запропонував: — А давай Барса подресируємо. Такий дурний кіт — лапу не вміє давати.
— Хіба коти дають лапу? То ж тільки собаки,— не зовсім впевнено сказав Митько.
— А коти що?
— Кота чомусь іншому навчимо. Треба подумати...
— А твій Жук вміє лапу давати?
— Вмів, та забув,— збрехав Митько.— Я ж тепер його не вчу.
— Митько! А коли ми ще підемо в засідку на Левка?
— Не знаю. Мама тепер увечері нікуди не пускає.
Толя зітхнув.
— Мене — теж. Давай побіжимо до Борі, домовимось. Може,, до вечора не підемо додому та десь засядемо?
— Давай.
— А то ми досидимось, доки хтось без нас вистежить.
— Не вистежить... Толь, глянь!
З хати вискочив сердитий, аж червоний, голова колгоспу. За хвилину вийшов і Толин тато, теж сердитий. Він подивився услід Гречаному — хотів, видно, щось гукнути, потім передумав і пішов у хату.
Хлопці перезирнулись. «Посердились. За віщо б це?» — питали один одного їхні погляди.

16. ШТАБ «КВШ» ДІЄ
Надвечір Толя зібрав штаб. Засідали в кукурудзі на Митьковому городі. Кожен озброївся саморобним луком з очеретяною стрілою. На кінцях стріл були смоляні наконечники, з яких стирчали цвяхи. Це була грізна зброя, хлопці мали нагоду переконатися в цьому. Якось Килина Яківна винесла Жукові поїсти, а дурна молоденька курочка підійшла й собі поклювати собачої їжі з чавуна. Тут її Жук як схопить — так ніжка й хруснула. Митько, не довго думавши, за лук та й запустив стрілу в собаку. Ех, як підскочить Жук та — в будку. З півгодини скавчав!
Тепер вони засідали й одночасно охороняли свій штаб, тримаючи луки із стрілами напоготові.
— Штаб є, а де команда? Ким же ми командуватимемо? — невдоволено бубонів Боря.
Всіх дуже хвилювало, що команда така мала. Але ж не можна через таку дрібницю паніку розводити. Толя так і сказав.
— Ти, Борю, панікер. І якщо будеш своїми панікерськими балачками підривати наш бойовий дух, ми тебе судитимемо.
Боря мовчки копирсався паличкою в землі, і Митько вирішив, що до нього «не дійшло».
— Ти розумієш, не можемо ж ми вербувати в команду всіх чисто! — переконував він не так Борю, як самого себе.— Наприймаємо, а тоді й самі не раді будемо.
— Основне — зберегти таємницю. А коли в команді буде багато людей — обов'язково хтось розляпає,— доводив Толя.
Боря не витримав:    
— Та що я, не розумію? То ж я так...
— Так от, якщо розумієш, то й не балакай,— сказав Толя.— Ми Левка і втрьох вистежимо.    
Митько раптом аж підстрибнув.
— Хлопці! Давайте знаєте що зробимо?..
Настала коротка тиша, і тут всі почули, як поблизу щось зашелестіло. Хлопці насторожено оглянулись.
— Кіт,— зневажливо сказав Боря,— і всі побачили сіру худу кішку.
У Борі ніколи не вистачало фантазії на справжню гру. Митько знав, що це звичайнісінька кішка і належить вона не кому іншому, як Мусі Прилипко. З цією облізлою кішкою вона, кажуть, спати лягає. Тьху!.. Але він прошепотів таємниче:
—  Це ворожий лазутчик... Шпигун перевернувся в кішку. Підслухує.
Толя негайно підхопив:
— Слухай мою команду. Не можна, щоб ворог утік непокараний. Боря лишається на місці, Митько обходить зліва, я —справа.
Тільки вони підвелися із землі, як кішка спершу присіла, а потім схопилась і дременула так, що тільки залопотіло кукурудзяне листя. Вслід- їй полетіло три стріли, але жодна не досягла цілі.
— Ну, тепер чекай нападу,— сказав Толя  і скомандував: — Приготуватися до оборони!
Боря перебив, звертаючись до Митька:
— Так що ти хотів сказати?
— Що? А-а-а!.. Всі сюди!.. Давайте сьогодні проберемось до Левкової хати і вистежимо, куди він піде увечері.
Пропозиція Митька була така цікава, що навіть Боря загорівся:
— От здорово буде!
— А коли? — не терпілося Толі.— Давай зараз підемо. Бо хутко ж вечір, можемо проґавити.
— Що ж, давайте зараз,— погодився Митько.
Вечоріло. Сонце червоно сідало за обрій, віщуючи холодну зоряну ніч.
— Не шелести, тут собака,— з притиском шепотів Митько. Боря тільки винувато сопів носом і далі пробирався так вайлувато, що під ним раз по раз тріщали соняшники, бадилля кукурудзи.
— З тобою якраз тільки й ходити в засідку,— невдоволено буркнув Толя.
Але Боря наступив на жовтяк, і він стрельнув так, наче це вибухнула міна. Від несподіванки хлопці аж присіли.
— Ну ти ж і слон,— розсердився Митько.— Під ноги дивись!
Ось нарешті й Левків город. Собаки він не держить — можна сміливо засісти десь біля самої хати. Вони городом обійшли двір і залягли в траві біля хліва. Звідси видно двері в хату, все подвір'я.
За кілька хвилин у кімнаті засвітилося світло, і хлопці побачили, що там порається Левкова мати. Вона поставила на стіл глечик і тарілку з якоюсь їжею, поклала хліб. Потім вийшла в комору,, принесла звідти ночви, сито й заходилась пересівати борошно/
Хлопці вже занудились, почали неголосно перемовлятись, коли раптом у двір швидким кроком зайшов Левко. Він ще на ходу скинув гімнастерку, лишився в самій майці, і з порога гукнув до матері:
— Корову напували?
Мати щось відповіла, Левко вискочив з хати і метнувся на городі Вирвавши кілька буряків з бадиллям, він попрямував до хлша. Хлопці завмерли... Та Левко їх не помітив. Чути було, як вії! поляскав корову і, сказавши: «На, Манько, їж»,— вийшов на подвір'я.
Лежачи в бур'яні, хлопці бачили, як Левко умивався, а потім примудрявся водночас і вечеряти, і голитися біля великого в .темній рамі дзеркала, повішеного на стіні, і тільки дивувалися, як в\н уміє все швидко робити.
Незабаром Левко в новій вишиваній сорочці, темних штанях і блискучих хромових чоботях вибіг з хати й помчав на вулицю. По двору полинув приємний запах одеколону.
Митько першим підвівся на ноги. Зробивши рукою знак іти за ним, вгн теж вислизнув на вулицю. Левкова сорочка біліла вже за кілька хат і хутко зникла в одному з дворів.
— Бачив? — шепнув Митько до Толі.— Звернув у двір до Мухи Прилипко. Чого йому там треба?..
Толя також не міг відповісти на це запитання і тільки сказав:
— Поповземо тихенько кукурудзою.
Вони звернули в кукурудзу. Боря Бублик зразу ж заплутався в якомусь огудинні і впав — аж земля загула.
— Не йди з нами, сиди тут,— просичав Митько.
Боря слухняно присів на землю, а Митько й Толя поповзли далі. Кукурудзаскінчилася, за нею був старенький тин, а ще далі — садок і хата. Он із-за куща ледь біліє Левко.
— Ф-ф-ю-ітьІ —  почули раптом хлопці легенький посвист і причаїлись. Кому не зрозуміло, що на цей умовний посвист хтось з'явиться! Митько і Толя аж тремтіли від хвилювання й радості. Зараз вони довідаються, нарешті, хто діє разом з Левком і, певно, почують дещо з їхньої розмови.
Митько махнув Толі, щоб лишався на  місці, а сам поповз понад тином, ближче до того місця, де стояв Левко. Напруження росло.
Та ось  із-за хати просто  на Левка  метнулась чиясь постать... Толя чує приглушений шепіт, потім тихо-тихо… Знову шепіт. Сміх. О, Левко сказав голосніше: "Ластівко". Про що це вони? Чи Митько чує?
А Митько вже підходив до Толі.
— Чого лежиш? Ходімо.
Нічого   не   розуміючи,   Толя підвівся   и   пішов  слідом за Митьком.
— Ну, що? — зустрів їх Боря.
— Нічого,— ліниво   сказав  Митько  і  додав: — То   Галька, Мушина сестра.
— Що ж вони роблять? — допитувався Боря.
— Що роблять?
Митько помовчав, сердито сплюнув і відповів:
— Женихаються...

17. ШЕФИ
Якщо Борю Бублика мало цікавило, що за людина Левко Яцюк, то Митька й Толю це непокоїло, та ще й дуже. Після вчорашньої невдалої засідки обидва довго думали про Левка. Хто він: шпигун, бандит, злодій чи хороша людина? Це треба вирішити будь-що, інакше вони не зможуть розплутати свою таємницю.
Митько чимраз більше схилявся до тієї думки, що Левка вони підозрюють даремно. Надто він добрий і веселий, щоб бути бандитом. У Митьковій уяві шпигуни, бандити завжди ходили з перекошеними від злості обличчями... А втім, хто його знає. Вороги вміють маскуватись...
А Толя після довгих вагань твердо вирішив, що їхні підозріння — слушні. Якщо Левко справді такий хороший, навіщо б йому тинятися вночі по лісу, коли всі чесні люди сплять? Ні, він тільки вдає із себе путнього, і незабаром вони доведуть це всім.
Та все ж таки треба було порадитись, що робити далі. Хлопці вже домовились, що зразу ж після уроків проведуть чергове засідання.
Але несподівано Володимир Кіндратович попередив, щоб не розходились додому — будуть класні збори.
Митько штовхнув Толю. Мовляв: «Зриваються наші плани»,
Толя похмурнішав і потихеньку обурювався:
— Навіщо вони здалися, ці збори?..
Приглушений шум пролинув по класу. Володимир Кіндратович зразу ж сказав:
— Я вас, діти, довго не затримаю... У нас два питання: перше — обрання редколегії, і друге — шефство над тваринницькими фермами колгоспу «Маяк».
Порядок дня зборів сподобався учням, у класі загули:
— Шефство...
— А я казав, що стінна газета буде,— сказав Толя.
У відповідь Митько промимрив щось, а коли почали обирати редколегію, гукнув з місця:
— Стародуба!
Вчитель суворо глянув на Митька й зауважив:
— Синиця, не вигукуй. Порядок треба знати.
Митько підняв руку і нетерпляче заворушив пальцями.
— Кого пропонуєш, Синице?
— Стародуба Анатолія, він малювати вміє!
— Добре,— сказав учитель і написав прізвище Толі на дошці. До редколегії обрали п'ятьох учнів, а серед них і Толю.
— Для свого першого засідання редколегія збереться завтра після уроків,— сказав Володимир Кіндратович.— А зараз поговорімо про шефство...
Повідомлення вчителя дівчатка зустріли радо.
— У мене вже є поросятко! — вигукнула Маруся-Муха.
Вчитель здивовано глянув на дівчинку.
— Справді є,— підтвердила вона.— Я вже давно ходжу на ферму до тітки Насті, і в мене там є свинка. Така рябенька, кумедна!
— Молодчина,— похвалив учитель, і Маруся зашарілася від задоволення.
Хлопчикам дуже не сподобалася звістка про те, що над фермою давно шефствує середня школа. Всіх лошат розібрали вже учні старших класів, а для них лишилося кілька телят і десятків зо два миршавих поросят. Але вчитель попередив:
— Вистачить, бо колгосп ще не кожному з вас і довірить цю серйозну справу. Шефами будуть тільки ті, хто добре вчиться з усіх предметів і добре поводиться.
— А чому ми не вчимося трактора або комбайна водити? — похмуро запитав Митько.
— Рано вам. Ви ж електрики ще не знаєте, то як же будете вивчати, скажімо, систему запалювання?..
Митькові така відповідь була не до смаку. Толю Стародуба теж зараз не цікавили ні телята, ні поросята. Тому вони з великою неохотою пішли разом з усім класом на свиноферму.
Тільки-но учні розбіглися по довгому свинарнику, де в загородках ліниво рохкали великі свиноматки і попискували маленькі, як пацюки, рожеві  поросятка,  Толя  сказав  Митькові:
— Ходімо на стайню, там цікавіше!
— Ходімо,— неохоче згодився Митько. Коні його теж мало обходили. Але якщо Толя хоче...
По чистому просторому двору стайні хазяйновито походжав старший конюх дядько Влас. Він помітно шкутильгав — на фронті був поранений у ногу. Тут же було чимало хлопців з восьмого і дев'ятого класів середньої школи. Одні чистили лошат, інші виводили їх на прогулянку — хто на повідку, а хто навіть верхи. От би Толі сісти на коника та покататися!
Він несміливо підступив до дядька Власа:
— Дядю, дайте й нам лоша.
Старший конюх здивовано зупинився перед хлопчиками:
— Що ж ви з ним робитимете?
Толя переступив з ноги на ногу, невпевнено відповів:
— Ну, доглядатимемо.
— Ви ж ще малі!
— Так нам і лоша маленьке,— сказав Митько, турбуючись не так про себе, як про Толю.
Дядько Влас засміявся.
— Всіх розібрали, до найменшого. Доведеться вам до весни почекати — тоді у нас будуть зовсім ще маленькі лошатка, якраз для вас. А зараз — нема.
Хлопчики стояли серед двору, розчаровано оглядаючись. Отак не пощастило! Нарешті Митько, що не так глибоко переживав цю невдачу, сказав:
— Ходімо, ну їх. Нема, то й не треба.
Але Толя не рухався. Він зачудовано спостерігав, як один із старших хлопців чистив стрункого вороного жеребчика.
— Володю, бабки йому щіткою почисть,— радив хлопцеві дядько Влас.
Хлопець нахилився і почав чистити лошаті ноги аж біля самих копит. Лоша не хотіло стояти на місці і гралося з хлопцем — все хапало його за одіж, а хлопець раз у раз погукував:
— Ну, ти, стій! Буйний, не пустуй!..
Толя підійшов ближче.
— Володю! А його можна погладити?
— Погладь. Та куди ж ти з хвоста заходиш! Як стрельне ногою, так і покотишся. Спереду треба підходити, або ось тут, збоку, стань... Буйний, повернись!
Толя боязко торкнувся пальцями до м'якої блискучої шкіри на боці лошати. Буйний здригнувся й підозріливо покосився на хлопчика величезним фіолетовим оком. Толя погладив лошака сміливіше. Буйний повернув голову і ткнув хлопця оксамитними губами в обличчя.
— Ну, ти! — прикрикнув Толя так, як це робив Володя. Та лоша не злякалося. Воно враз схопило губами Толин кашкет і   відскочило   вбік.
— Віддай сюди! Віддай, це не твоє,— сердито говорив Толя, підходячи до лошати. Всі сміялись, а дядько Влас аж за живіт брався.
— Краще попроси, може й віддасть!
— Ох-ха-ха-ха!..
Толі було не до сміху: пожує лоша кашкет — буде йому від матері.
— Буйний,   віддай...
А лоша знов стрибнуло від нього, та й побігло, вибрикуючи, по двору з Толиним кашкетом у зубах.
— Буйний, Буйний! Іди сюди, Буйний! — покликав Володя.
Дивно: лоша зразу ж пішло до свого молодого хазяїна. Володя відібрав у Буйного кашкет і повернув його Толі, а лошаті дав грудочку цукру.
Толя нерішуче потупцяв і майже безнадійно запитав:
— Можна, я допомагатиму тобі?
— Що ж, допомагай,— погодився Володя.
Зраділий Толя взяв за гнуздечку й відвів Буйного на місце. У стайні було багато лошат різного віку й масті. Ті, що стояли ближче, нашорошували вуха, повертали голови й тоненько іржали. Пахло кінським потом, свіжим гноєм і луговим сіном.
Толя неохоче вийшов із стайні слідом за Володею, оглянувся. Митька він побачив аж біля контори. Той крутився навколо поставленого  кимсь  мотоцикла,  із  заздрістю обмацував  його.
— Чий це? — запитав Толя.
— Агрономів... От улітку піду в колгосп, зароблю грошей і собі куплю.
— У колгосп? Що ж ти там робитимеш? — недовірливо по цікавився Толя.
— Все. Воду возитиму в поле або до молотарки…
Толі хотілося сказати, що ніхто не візьме Митька на роботу, бо він ще малий, та й коня йому не довірять. Але замість цього він сказав:
— І я піду. Удвох будемо, щоб легше. Правда?
— Можна й удвох,— великодушно згодився Митько.
Біля Толиної домівки Митько, не прощаючись, гукнув:
— Приходь!..
Толині батьки були вдома.
— Де це ти так довго ходив? — з докором запитала мама.
— На стайні! — Толині чорні очі збуджено заблищали.—Ти знаєш, який там жеребчик є! Буйний. Це так його звати. Я буду шефствувати над ним. Ох і смішний! Зовсім чорний, а на передніх ногах — білі панчішки. Красота!
— Знову в тебе всякі слова,— зауважила мама.
Не відповівши, Толя почав розповідати, як Буйний схопив його кашкет. Хато й мама слухали і сміялися.
— ...А Митько біля мотоцикла просидів. Каже, піду в колгосп, зароблю грошей і сам куплю такого...
— Ну добре, їж уже,— сказала мама. Потім звернулася до тата: — І я оце згадала. Ще вчора хотіла поговорити з тобою.
— А про що ж? — поцікавився тато.
— Катя Швидка з бібліотеки на ферму пішла?
— Пішла. Бойова дівчина. Через місяць-два вона всім дояркам носа втре, ось побачиш.
— А на її місце кого ставитимуть, не чув?
— Що, претендуєш?
— Претендую. А що, думаєш, не справлюсь?
— Та чого там. Справишся.
— Розумієш, в місті хоч і не працюєш, та це не так помітно. А тут, у селі, де всі тебе знають, соромно якось сидіти вдома. Та й нудно так жити. Навіть у Толі он — школа, шефство, а в мене — каструлі, горщики і більше нічого... Хочу піти бібліотекаркою.
— Це добре. Поки що нікого туди не підібрали. Я поговорю з головою сільради. Думаю, заперечувати не буде. Йди, попрацюй...
Тато пішов у колгосп, а мама сіла вишивати. Вишивала та все чомусь усміхалася й наспівувала.
«Радіє, що в бібліотеці працюватиме»,— догадався Толя, і не здивувався. Ще тоді, коли мама говорила про це з Килиною Яківною, він зрозумів: якщо працюєш, то й жити цікавіше, і від людей більше поваги.

18. ОСЬ ХТО КРАДЕ!
Митько знав, що редколегія готує перший номер стінгазети, і вже заздалегідь смакував, як разом з усім класом буде сміятися з Вадьки-Косого, який на карикатурі всім показує отакенного кулака.
Толя й справді почав малювати олівцем Вадьку. Та в клас зайшов Володимир Кіндратович. Коли члени редколегії пояснили вчителеві, що це буде, він запитав:
— А хіба Гречаний і зараз б'ється?
Ніхто не міг пригадати, щоб Вадька Гречаний зачіпав когось після того випадку на соняшниках.
— Тоді навіщо ж його малювати?
Члени редколегії мовчали.
— Поки що не будемо,— порадив учитель.— Подивимось, як
він далі поводитиметься.
Редколегія згодилась. Тільки ж без карикатури й газета не цікава буде.
— Ви не на те дивіться — красиво чи некрасиво буде, а насамперед— чи заслуговує хто, щоб його покритикували, чи ні,— сказав учитель.
Ось тут хтось і подав пропозицію намалювати Митька. Кожного разу санітарна комісія примушує його йти до умивальника мити руки. Ганьба!..
Толя з задоволенням намалював хлопця з великими брудними руками, з яких аж капає бруд, і підписав: «Це ж нігрол: він не відмивається». Він так захопився своїм малюнком, що й не подумав про те, як його друг Митько буде реагувати на карикатуру...
І ось другого дня з самого ранку всі оточили газету. Чути збуджені голоси й сміх, а Толя вже в котрий раз підходить до Митька і виправдовується:
— Ну скажи, при чому ж тут я? Мені сказали намалювати, я й намалював...
Митько похмуро дивиться крізь вікно, як дощові краплі збивають бульбашки на калюжах. Попливе бульбашка якусь мить за вітром — і нема. Отак нема вже й їхньої дружби з Толею. А що буде з «КВШ»?..
«Навіщо я в ту редколегію-встряв? — мучився Толя.— Самому тепер аж ніяк пустувати.не можна, бо коли що — зразу ж скажуть: «Оце так член редколегії!» А тепер ось найближчого друга через цю саму стінгазету втратив... А це ж Митько висунув мене в редколегію!» — згадав раптом Толя і теж розсердився:
— Ти ж кричав: «Стародуба, він малювати вміє!» Скажи, не ти?
— Ну, я,— не витримав Митько.
— Так чого ж тепер дмешся? Теж зветься принциповий. За критику сердишся. А ще... а ще в піонери збираєшся вступати!..
Митько вперто сопів, дивлячись у вікно. «Ще розсердиться і про нашу таємницю комусь розкаже»,— з тривогою подумав Толя.
З такою думкою він прийшов додому. Настрій у нього був препоганий. Щось неприємне ссало в грудях, чогось не вистачало.
Ох і нудота ж!.. Де це хоч Барс? Погратися б з ним, чи що?
Останнім часом він захопився красивим лошаком Буйним, а тут ще редколегія, уроки, їхня з Митьком таємниця,— та хіба мало всяких справ у дев'ятирічного хлопця! Тепер він навіть не міг точно сказати, коли востаннє й бачив свого вихованця.
Толя встав, походив по кімнатах — Барса ніде не було. Вийшов на ґанок.
— Барс!.. Барсику!.. Барсику, йди сюди!..
Тільки дрібний дощ барабанив по даху.
— Барс!..
Не озивається.
Кіт частенько мандрував по селу. Але ж зараз мокро, холодно, а кіт — хлопець добре знає — дуже боїться дощу, отож тепер він саме повинен сидіти в хаті.
Толя ще раз обшукав усі кімнати, повзав під ліжками, навіть у духовку заглянув — нема.
— Ти в кіно не збираєшся? — звернулася раптом до нього мама.
— Ні.
— Чом же так? Дощу злякався? Він невеликий.
— Не хочеться.
— Як знаєш, я сама піду.
— Валяй,— байдуже погодився Толя. Мама здивовано повернулася до нього.
— Де це ти таких слів набрався: «валяй», «красота», «поцупили»? Ти з ким розмовляєш — із своїм Митьком чи з матір'ю?.. Щоб я не чула більше!..
Толя слухав так байдуже, що це стривожило маму.
— Ти, може, захворів? Щось болить?
Хлопець хотів розповісти, як вони з Митьком посердились, але передумав і тільки й сказав:
— Барса нема.
— Оце й усе?  Знайшов за чим сумувати!  Увечері прийде...
Але ввечері Барс не прийшов. Не було його й ранком наступного дня.
Сумний пішов Толя в школу. Крикливою плямою на стіні впала в очі газета з карикатурою на Митька Синицю.
Толя не чіпав свого друга; той теж мовчав. Та коли в Толі несподівано зламалося перо, Митько дістав своє запасне — новісіньке! — і щедро запропонував його товаришеві:
— На.
Цей прояв щирості схвилював Толю. Він бачив, що Митько більше не сердиться. Обравши слушний момент, щоб не привернути уваги Володимира Кіндратовича, він прошепотів:
— Барс мій пропав.
— Як пропав? — уже зовсім забувши про карикатуру, стурбувався Митько. Які тут образи, коли в товариша лихо!
— Хіба я знаю як? Пропав та й усе.
— Здох, чи що?
— Та ні. Просто нема його. Може, собака задавив.
Вчитель біля дошки замовк, суворо глянув на хлопців. Митько підпер підборіддя рукою, показуючи цим, що ніщо більше не зможе відвернути його уваги від уроку, а коли Володимир Кіндратович повернувся до дошки, швидко надряпав на промо-катці: «Його ніякий собака не візьме. Може, ще прийде».
Додому пішли разом. Зайшли до Толі, знову шукали, кликали, і все даремно.
— Мамо, ти не бачила?
— Кого?
— Та Барса ж.
— Не бачила. І не в'язни з дурницями. Мені он вас нагодувати треба, поприбирати та в бібліотеку бігти.
— Подумаєш, яка зайнята,— невдоволено пробурмотів Толя, але так, щоб мама не чула.
— Знаєш що давай зробимо? Може, він заблудив і в когось живе. То ми...
Толя здогадався.
— Щоб у селі пошукати?
— Еге. Підемо по дворах. Хоч оцей наш куток обійдемо.
— Ходімо...
Йшли від хати до хати, питали в господарів:
— Тьотю, ви не бачили рябого кота? Пухнастий такий, сибірський.
Або:
— Дядю, до вас не приблудив чужий кіт?
Тьоті й дяді здивовано переЧіитували, чого хлопцям треба, іноді цікавились подробицями й потім всі однаково відповідали, що в своєму дворі такого не бачили.
Так вони дійшли до крайнього на цій вулиці двору, обнесеного високою очеретяною загорожею. Тут жив Боря Бублик. Перш ніж зайти в двір, переконалися в тому, що чорний кудлатий пес-вовкодав спить у будці: туди вів важкий ланцюг, що звисав з товстої дротини, натягненої від хати до сарая.
У дворі бігали кури, ґерґотіли гуси, поважно ходили індики. У невеличкому хлівці хтось стукав.
— Мабуть, Боря. Побігли? — запропонував Толя.
Затамувавши подих і. поглядаючи на будку, хлопці шугнули в хлів.
Але там був не Боря, а його нерідний батько Шептун, його вже зняли з посади завідувача фермою. Тепер він, як і рік тому, став ветеринарним санітаром і на фермах бував ще рідше— досить було роботи і біля свого господарства.
Зараз Шептун саме ремонтував станок для великого кабана, що сидів їй кутку хліва, не маючи сили звестися на коротенькі ноги, і тільки важко зітхав:
— Ох-х-хр. Ох-х...
Шептун злякано обернувся, підозріливо глянув на хлопців маленькими очицями, що весь час неспокійно бігали під обліз-лими повіками.
— Вам чого тут?
Толя мовчки придивлявся до цього смішного й неприємного чоловіка, а Митько сказав:
— Ми кота шукаємо.
— Якого кота? — ще з більшою підозрою перепитав Шептун.
— Ну, такого, сибірського. Ось у Толі пропав.
Ветсанітар заспокоївся, пробурчав сердито:
— Ніякого кота у нас не було і бути не могло. Наш Джек свого кота задушив, а від чужого він би й хвоста не залишив.
Толя не втримався, пирснув.
— Чого смієшся, не віриш? Будете ходити, він і вам штани полатає! — крикливо погрозив Шептун...
Збираючись іти звідси, Толя оглянувся і раптом побачив у кутку біля дверей чималу купу круглих макушин. Він штовхнув Мнтька і показав на купу очима, але той, видно, нічого не зрозумів.
— Ходім,— сказав Митько.
Хлопці вискочили з хліва.
— Г-га! — рвонувся за ними страшний пес та аж повис на ланцюгу, закашлявся.
На вулиці стали, віддихались.
— Ну й собацюга! Як ведмідь!— сказав Митько. Від хвилювання Толя ковтнув пересохлим горлом.
— Ні, а ти бачив у кутку?..
— Що?
— Ех ти! Макуха!
— Хто, я? — розсердився Митько.
— Та ні, дивак. Макуха там лежить. Пам'ятаєш, тато говорив, що на фермі всю макуху розікрали.
— А-а-а! — зрадів Митько.— Так ось хто краде!
— Розкажемо татові, правда?..
— А таємниця? — нагадав Митько.
— То ж про шпигунів — таємниця, а про це можна.
— Тоді давай,— погодився Митько.

19. МИТЬКО СИНИЦЯ ХВОРИЙ
Толиного тата хлопці в той день так і не дочекалися — він пізно повернувся з колгоспу. Тільки вранці Толя розповів батькові, як вони з Митьком шукали Барса й побачили в хліві Шептуна купу макухи.
— Ну, й що з того? —запитав Іван Кузьмич.
Від такого запитання Толя трохи розгубився і невпевнено пояснив:
— Макуху ж покрали... Може, це він?
— А-а, он воно що! Добре, я перевірю. А ти більш нікому не розповідай. І Митькові так перекажи.
Толя зразу ж розповів про цю розмову Митькові. Хлопці раділи, що навіть дорослі вважають їх за серйозних людей, довіряють їм.
Та згодом Толю почали гризти сумніви: чи не даремно зганьбили вони Шептуна? Все ж таки він батько, хоч і не рідний, їхнього друга Борі Бублика. Хлопця найбільше й мучило те, що з цією новою таємницею доводилось критись від Борі.
Після обіду Толя викликав з хати Митька, щоб поділитися в ним своїми сумнівами. Вони пішли, розмовляючи, понад Орликом. Після надокучливих дощів настала хороша, сонячна погода, вдень бувало зовсім тепло. Водяна гладінь річки манила до себе так, наче зараз не осінь, а жарке літо.
— ...А може, він ту макуху купив? — казав Толя.
— Якраз! Шептун на гроші ласий, це всі знають. І що краде — знають, тільки ніхто не вловив.
Толя  полегшено  зітхнув,  присів  на  траві  біля  самої  води.
— Не дуже й холодна,— сказав він, бовтаючись у воді ногою.
Митько й собі спробував.
— О, ще купатися можна.
Толя якийсь час мовчки спостерігав за водяним жучком, що нишпорив на самому дні, підпливаючи до камінців та водяних рослин, потім запитав:
— А як ти думаєш, Левко разом із Шептуном?..
— Хто його знає? Може, й він краде... Тільки треба дізнатися, треба  його на чомусь впіймати.  А Шептун — це точно...
І несподівано запропонував:
— Покатаємось?
— На чому?
— На пароплаві.
— Де ж він?
— А он, дивись.
Серед ріденької осоки, майже ввесь на сухому, лежав куценький, видовбаний з колоди човник. До носа його був прикутий важкий ланцюг. На прогнилих круглих боках човника темніло кілька латок із заржавілої жерсті.
— Оце пароплав! — іронічно вигукнув Толя.
— А знаєш, чий це?.. Шептунів.
— Шептунів?
— Еге ж. Він на ньому ятері ставить.
— Які ятері?
— Не знаєш, які ятері?
— Не знаю,— признався Толя.
— Хай колись розкажу. Сітка така ставиться у воду. Там є куль, риба туди потрапляє, а назад не може вибратись... Берись, зіпхнемо у воду.
— А нам не попаде?
— Він не побачить. Давай ще: р-раз... Ну ще — р-раз...
— Далеко попливемо?
— На той берег... Ану, ще р-раз... Фу! А де ж весло? — вже клопотався Митько.— Ну, добре,  без  весла  попливемо.  Сідай.
Толя боязко вмостився на носу. Митько відіпхнув човна від берега і стрибнув на корму. Човен злегка захитався, повернувся на, місці.
— Ой, куди ж він пливе?
— Зараз ми його повернемо, куди треба,— впевнено сказав Митько і почав веслувати руками. Човен поплив.
— Красота! — у захваті вигукнув Толя і заспівав:

По морям, по волнам...

Але човен був короткий, через це нестійкий — все крутився то вліво, то вправо. Толя хотів допомогти Митькові й нахилився, щоб і собі повеслувати. Човен зразу ж хитнувся в той бік, а Толя злякано відсахнувся до протилежного борту. Човен зачерпнув води, перекинувся — хлопці незчулись, як опинилися в річці.
— Ух! — тільки й вигукнув Митько від цієї несподіваної холодної купелі. Потім побачив Толю, що мовчки борсався поряд, порадив: — За човен хапайся.
Вибравшись на берег, Толя розгублено дивився на свою мокру, прилиплу до тіла одіж.
— Що, злякався? — запитав Митько, стягуючи з себе сорочку.
— Та ні.
— Ха-ха-ха! Чудний ти який зараз.
— А думаєш, ти не чудний?
— Ха-ха! Та й я ж. Скидай усе, нехай сушиться. Оце покатались!
Хлопці пороздягалися, повикручували штани й сорочки. Самі ' на сонці зігрілися швидко, а одяг ніяк не сох.
— Ану, в кого м'язи твердіші! — гукнув Толя.
Вони помірялися м'язами, позмагалися, хто довше може не дихати, а отже, й довше пробути під водою, помріяли про те, що б було, якби у них був справжній моторний катер,— а штани все ще були мокрі.
— Ану, спробую,— сказав раптом Митько й поліз у воду.— Ух, холодна!
— Ти що, купатися?
— Ні. Тут раки є. Може, хоч одного та зловлю.
Митько довгенько нишпорив у прибережних ковбанях, але раки поки що не попадалися.
Аж ось очі його радісно засвітилися, він мало не з головою пірнув у воду, покректав, попирхав і, нарешті, вигукнув:
— Є!
На траву полетів великий чорно-зелений рак.
— Ого! — зрадів Толя і кинувся його розглядати. Варених раків він їв, а живого бачив уперше. Впавши на траву, рак посидів нерухомо, погрозливо розчепіривши клешні, потім поповз до води.
— Візьми, бо втече! — гукнув Митько.
Толя несміливо взявся за ту частину, яку треба було назвати хвостом, а її чомусь називали шийкою. Рак тріпнувся й знову опинився на траві. Тоді Толя взяв його просто за клішню.
Рак тут же підігнув другу клішню і вп'явся нею в Толин палець.
— Ой! — мимоволі вихопилося в нього.
— Ти чого?
— Щипається.
— Чудак, ти за спинку бери. Еге, отак. Хай тепер спробує вщипнути!
Митько вже давно клацав від холоду зубами, але з води не вилазив, бо раки траплялися все частіше — великі, менші й зовсім маленькі. На березі в траві їх вовтузилося вже десятків зо три. Толя насилу встигав стежити, щоб вони не порозлазилися. Уявивши себе пастухом, він погукував «гей!» — наче на корів — та бив раків лозинкою.
Раптом хлопці почули:
— То це ви так вчите уроки?
Митько і Толя разом оглянулись. Через луки до них прямувала Толина мама.
— Та хіба в цю пору можна у воді бовтатись?! Митько, зараз же вилазь!     
— В-воно н-не д-дуже й холодно,— насилу вимовив Митько.
— Та в тебе ж зуб на зуб не попадає! Посинів весь, як пуп. Скоренько одягайся і бігцем додому! Я зараз чаю зігрію...
Скоро хлопці вже сиділи в теплій хаті, але Митько ніяк не міг зігрітися.
— Зараз чай закипить,— казала Толина мама.
— Мамо, і раків звари,— попросив Толя.
— Добре, зварю.
Але Митькові цього разу так і не довелося ні їсти раків, ні пити чаю. В двері раптом постукали, і на порозі з'явилась грізна Килина Яківна. Дізнавшись, що трапилось, вона сплеснула руками.
— Наче душа моя чула. Дай, думаю, зайду спитаю, чи ваш дома. Може, що скоїлось... Ах ти ж шибеник окаянний! Взяв б оце добру хворостину та таких тобі раків надавати, щоб тиждень потім сісти не міг!
Митько тільки винувато сопів.
— Ходімо зараз же додому!
— Дайте йому хоч зігрітися,— умовляла Килину Яківну Толина мама.
— Я його зігрію, знатиме він у мене... Дома бісового сина хоч витру чимсь. У мене горілка з перцем є...
Але витирання вже мало допомогло Митькові. Ввечері його стало трусити, розболілася голова, почався кашель. Вночі температура різко підскочила. Викликали лікаря. Він оглянув хворого, похитав сивою головою й сказав:
— Справа серйозна: двостороннє запалення легенів...

20. ЧУТКИ ПРО ПЛЯМИСТОГО ЗВІРА
Увечері Толя вже знав, що Митько захворів. І хоч як він намагався переконати себе, що його провини тут немає, але на душі було якось тоскно, неспокійно.
Ну, що ж, тепер уже нічого не вдієш. Які б неприємності в тебе не трапилися, а домашні завдання поробити треба. Від цього й Митькова хвороба не звільнить.
На завтра треба було розв'язати задачу, переписати вправу, вставити пропущені в словах літери й прочитати оповідання з читанки.
Читати оповідання Толя, звичайно, не буде. Якщо доведеться— і так він прочитає, і зміст перекаже. Йому це — раз плюснути. А задачку треба зробити. Та як же її розв'язувати без Митька? Останнім часом він, правда, вже сам розв'язував задачки, але ніколи не був упевнений, що робить правильно, і неодмінно питав:
— Тепер нам треба взнати, скільки було яблук у другої дівчинки, правильно?
— Правильно,— відповідав Митько, і тоді Толя підраховував сміливо.
А тепер от Митька з ним нема. Ну, нічого, задачку потім якось розв'яже. Можливо, й мама допоможе. А поки що він перепише вправу...
От і готово. Тепер задачку, хай їй абищо.
Толя переписав умову задачі в зошит і почав думати. Але замість того, щоб рахувати, скільки ж деталей обточили три робітники, думалося зовсім про інше. Дивак Митько! Чого він поліз у ту річку?.. Зробити б їм удвох такий всюдихід, який-небудь глісер з пропелером. Щоб він ,і по воді плив, і по льоду їхав, і по снігу... А де снігу нема — колеса випустить і помчить по дорозі!
Куди б вони тоді поїхали? Мало куди можна б тоді поїхати: хоч і в Москву. Там живе його бабуся, і взагалі багато чого цікавого. Або кудись у глуху тайгу, де ще й людська нога не ступала. Знайшли б там цілу гору коштовного каміння або величезні запаси вугілля — в тайзі все є. Повернулися б у Москву, пішли б у Кремль і сказали: «Ось ми — Толя Стародуб і Митько Синиця — розвідали великі багатства. Нам за це нічого не треба, ми для своєї Батьківщини старалися. Давайте надійних людей, ми поведемо їх у тайгу...»
А в тайзі на них могли б напасти звірі: вовки, наприклад... Ні, вовки не такі страшні. Тигр—оце так! Отам Толя міг би виявити геройство, врятувати людей від лютого звіра.
Толя замріяно зітхнув і згадав про Барса. «Де це він, бідний? Мабуть, уже й живого нема...»
Хотілося спати. А задачка ніяк не виходила. «Завтра розв'яжу, на свіжу голову»,— подумав Толя, роздягнувся й ліг у постіль.
Прийшов тато. Він, як завжди, був стомлений, від нього тхнуло кінським потом і карболкою. Але для Толі він був найкращий, найдорожчий за всіх.
Поки мама готувала вечерю, тато ходив по кімнаті й збуджено говорив:
— Щур такий розумний, це я зразу побачив. А от що він негідник,— признатися, не думав. Тільки й старається завалити якесь діло, щоб потім'на правління звернути. І злодій. В одній зграї з Шептуном...
«Ага, Шептун таки справді злодій»,— заспокоєно подумав Толя.
— Тільки ж хитрий, чорт! його не так легко впіймати. Та не и буду, коли не засаджу злодіїв у тюрму.
— Гляди, вони тебе підведуть так, що й сам сядеш,— застерегла мама.
— Руки короткі. От тільки Гречаний панькається з ними й мені заважає... Важко з ним працювати. Сьогодні знов посварилися. Обіцяв скаржитися в райком.
— На тебе?
— Атож.
— І за що хоч ти з ним гризешся?
— Розумієш, треба, щоб було чотири ями для силосування січки. А що Гречаний зробив? Вирив одну яму й більше людей не дає.
— Чому?
— Ну, каже, нема, на інших роботах зайняті. От і виходить, що корови три дні їдять суху солому й тільки на четвертий — запарену січку...
Мама перебила:
— Скинь чоботи, на них по півпуда гною.
Роззуваючись, тато казав далі:
— Звідки ж тут може бути молоко?.. От я й пішов на самоуправство: зняв людей з кагатування — картопля може почекати — вирили ще три ями. Хай тепер скаржиться...
«Важка в тата робота, неспокійна»,— подумав Толя і висунув голову з-під ковдри, щоб краще чути розмову.
— Ти ще не спиш? — здивувався тато й поплескав його сухорлявою твердою долонею по щоці.
— Уроки готував,— сказала мама.
— Все зробив?
Толя завагався, йому зовсім не хотілося вилазити з-під ковдри й розв'язувати оту нещасну задачу. Та й тата не хотілося турбувати — он він який стомлений.
— Все,— несподівано для самого себе відповів він і відчув, як весь раптом упрів. «Ну ж, як тато перевірить?»
Але тато тільки пообіцяв:
— Гляди мені. Ось у колгоспі справи трохи налагодяться, тоді я за тебе візьмусь. Щовечора будеш спочатку мені уроки відповідати, а тоді вже вчителеві.
Толя полегшено зітхнув, заспокоївся й незабаром заснув сном праведника.
Вранці його розбудила мама, інакше він проспав би.
— Митько ж хворий, не зайде сьогодні,— сказала мама.
Так, Митько хворий. Дев'ятикласник Володя Яровий чиститиме сьогодні Буйного. Толя піде допомагати йому, а звідти зайде провідати Митька.
Тільки вже дорогою в школу Толя згадав, що задачку він так і не розв'язав. «Якось буде — подумав хлопець.— Володимир Кіндратович не викличе, я ж зовсім недавно був біля дошки».
Володимир Кіндратович і справді не викликав Толю. Він зробив хитріше. Спершу вчитель з'ясував, чому нема на уроці Митька Синиці. Щоб уникнути зайвих розпитувань, Толя просто сказав, що Митько застудився й захворів. Тоді Володимир Кіндратович запитав:
— У кого не вийшла задача? Підійміть руки.
Вгору звелося кілька рук. Толиної серед них не було.
— Так. Тепер підійміть руки, в кого задача вийшла.
Піднялося  набагато  більше  рук,  а  Толиної знову  не  було серед них.
— А ти, Стародуб, розв'язав задачу чи ні?
У Толі похололо всередині. Він схопився, почервонів і тихо відповів:
— Ні.
— Чому ж ти руки не підіймав?
Толя мовчав. Учитель почекав хвилинку і запитав:
— Ти мріяв коли-небудь про подорожі в далекі краї, про геройські подвиги?
Толя кивнув головою.
— Так ось: такі діла, Стародуб, під силу тільки вольовим, мужнім людям. А в тебе навіть настільки немає мужності, щоб чесно признатися перед учителем і своїми товаришами, що ти не виконав домашнього завдання.
Було чути, як за вікном порипувала на вітрі одна-єдина стара яблуня. Толя стояв, похнюпившись, він аж паленів від сорому.
— Розкажи тепер, як ти розв'язував задачу,— сказав нарешті вчитель.
— Ну, спробував, а вона не виходить.
— Ти й кинув, так?
— Так.
Вчитель помовчав.
— Твій тато з міста приїхав сюди, в колгосп,— сказав він.— Два місяці вже працює, день при дні з кимось свариться, в район пішки по багнюці ходить. А ферми ще не дуже добре працюють. І колгосп критикують, і тата твого критикують. Багато в нього неприємностей. Взяв би та й кинув. «Робіть, мовляв, що знаєте, а я знов у місто поїду. Там було мені спокійніше». Важко йому, а він працює, свого домагається. Почав діло і хоче довести його до кінця. От з кого тобі, Стародуб, і треба приклад брати — із свого батька!..
Всі з напруженою увагою слухали вчителя. А він уже звертався до всіх:
— Пам'ятайте, діти, найголовніше: нікому нічого не дається легко. Вчорашні студенти стають ученими, молоді колгоспники — героями праці, а робітники — відомими на всю країну передовиками виробництва. А чому так? Бо вони працюють — уперто, наполегливо. От і ви змалку вчіться наполегливості. Що задумав — доведи до кінця!..
На перерві діти ще були під враженням слів учителя. У коридорі, розбившись на групки, говорили про героїзм і подвиги, про те, хто чого боїться, а чого не боїться.
Толя задумливо дивився у вікно. Виходить, щоб бути героєм, зовсім не обов'язково летіти на полюс чи йти в атаку на ворога. Героєм можна бути скрізь. Он і дівчата щось про це говорять.
— Кажуть, у нашому лісі якийсь дивний звір об'явився,— таємниче сповістила подругам Муха.
— Що ж то за звір? — зацікавились дівчатка.
— Хто його знає. Кажуть, невеликий, рябий, по деревах лазить. А хвіст пухнастий — як у лисиці.
— Рябий? — підскочив Толя до дівчаток.
— Чого ти? — здивувалася Муха.— Кажуть, рябий. Плями білі й темні. А хіба що?
— А в якому місці бачили, не знаєш?
— Біля березової галявини. Ти щось знаєш? Толь, скажи!..
Толя заклопотано тер перенісся. Він уже думав про щось своє і не чув запитань Мухи.

21. У ЛІСІ—ЧУЖА ЛЮДИНА
— Ч-ш-ш!  Тихше:   Митько  спить.   Вночі  йому  було дуже погано. Марив усе, тебе згадував.
Килина Яківна зажурено підперла щоку повною білою рукою, запитала:
— Що там у школі?
— Нічого... А хутко він одужає?
— Хутко... А мама що робить?
— Не знаю, я просто із стайні,— відповів Толя і знов нетерпляче запитав: — Через скільки днів?
— Може, через тиждень.
Ого, чекай! За тиждень хтозна-що може трапитись. А Толі хотілося сьогодні, зараз же, поділитися з Митьком новинами. Насамперед, треба ж, нарешті, розшукати в лісі партизанську-землянку і вистежити злодіїв, дізнатися, чому туди ходить Левко. Одному все-таки страшно. Можна б з Борею, так його ж нерідний батько — злодій. Може, й Боря знає про це, та мовчить— заодно із своїм нерідним батечком... Хіба Вадьку Гречаного в «КВШ» прийняти? Він тепер уже не такий задирака, як був. Але про це також треба спершу з Митьком порадитись.
Крім того, у Толі є своя думка про плямистого звіра, що недавно з'явився в лісі. Неодмінно треба б Митькові розповісти...
Толя зітхнув, узявся за ручку дверей.
— До побачення.
— Бувай здоров, Толю. А Митькові я скажу, що ти заходив.
— Спасибі!..
Вдома тато, збираючись на роботу, говорив мамі:
Розумієш, невідомо чому на телицях з'явилися паразити. На фермі й чутки не було про вошей, і раптом усі двадцять телиць — з вошами.
— Оце якраз тільки про це за обідом говорити,— докірливо сказала мама.
— Не можу не говорити, ввесь час думаю: звідки ця нечисть могла взятися?
Тато глянув скоса на Толю і стишеним голосом продовжував:
— На тому тижні найкраща свиноматка загинула. Так і не знаємо, від чого. Тетяна Осадча досі плаче та лає всіх — правління й мене. Не могли, кажб, вилікувати, бюрократи бездушні... З птахоферми кури десятками зникають і нестися зовсім перестали. Все це робиться не само собою. Є такі людці, і ми їх скоро виловимо...
Толя аж зблід. Ясно, що тато напав на слід злодіїв. Один з них Шептун. А хто ж ще? Левко?.. Але розпитувати тата зараз марно — нічого не скаже. Та нехай. Шкода тільки буде, якщо не вони з Митьком перші розкриють цю банду. От тільки б землМку знайти. Де ж вона?.. Все це таке таємниче... І Барс десь подівся.
— Тату? А ти чув, що Барс наш зник?
Говорила мама,— неохоче відповів тато.
— А де він, не знаєш? Тато усміхнувся.
— Тут, брат, і моєї вини є трохи. Заходжу на кухню, дивлюсь, а кіт сидить на столі, гризе курячу лапу. Давай, думаю, провчу злодюжку. Схопив його за шию — і віником. А він повернувся і — хап мене за палець. Ось і досі знак є — наскрізь прокусив. Тут я вже розсердився і побив його по-справжньому. З того дня Барса не стало. Очевидно, просто втік з дому...
Так он у чому річ! Тепер усе зрозуміло.
Нікому нічого не сказавши, Толя одягся і вийшов з хати. Проминув  вуличку  і   молодим  сосняком  попрямував  до  лісу.
У лісі було тихо й сумно. Гірко пахло корою, прілим листям і ще чимось невловимим. Толя звернув з широкої, добряче втоптаної стежки ліворуч на ледве помітну стежину, засипану листям, що м'яко шелестіло під ногами. Ішов так досить довго, аж доки шлях перетнули густі кущі ліщини. Йому навіть здалося, що він заблукав і йде зовсім не туди, куди йшли вони з Митьком. Відводячи руками гілки, що частенько боляче хльоскали його по обличчю, пройшов крізь хащі і заспокоївся, коли побачив знайому трухляву переходу через Орлик.
Вузенька річка була тут бурхливіша, ніж у селі. Обабіч над нею нависали верби, а їхнє біле коріння, наче щупальця спрута, неспокійно ворушилося у воді. Толя перейшов на другий берег і опинився на тій самій березовій галявині. Там, у болоті за галявиною, бачили вони якогось чоловіка в гімнастерці. Це, звичайно, був Левко Яцюк. Може, він і зараз тут десь блукає?.. Тільки чого ж боятися — вдень він чіпати не буде...
Якийсь час Толя стояв, обдивляючись галявину. Вона була майже кругла, поросла низькою травою і вся зрита маленькими нірками. Навколо галявини стояли, сумно опустивши голі віти, старі й молоді берези. Чи справді той плямистий звір — Барс? А що, коли це якийсь хижий звір? Нападе на нього— чим оборонятися? От дурний — навіть палиці з собою не взяв.
Він звернув у ліс, знайшов товсту гілляку, обламав на ній галузки — вийшла замашна палиця. Тепер не так страшно. Толя побрів помалу навкруг галявини, поглядаючи вгору, на гілля дерев. Каже Муха, саме тут десь бачили того звіра.
Так Толя блукав досить довго, намагаючись не заглиблюватись далеко в ліс. Ніякого звіра ніде не було. Правда, траплялися сліди, видно було, що якийсь звір полює тут на птахів: де-не-де валялися купочки пір'я, дрібні кісточки. Більш нічого хлопець не побачив.
День восени короткий. Швидко почало смеркати. До галявини звідкілясь великими зграями зліталися ворони. Вони з криком і галасом сідали на деревах — влаштовувалися на ночівлю. Треба негайно вирушати додому, доки не стемніло.
Толя вибрався на галявину, насилу знайшов стежечку, що вела до переходи, й хутко пішов нею. Він уже зійшов на переходу—й раптом відчув, що за ним хтось стежить. Стало страшно. «Це Левко. Не буду оглядатися». Толя стрибнув на землю і хотів уже бігти крізь кущі ліщини.
Та враз на стежці, просто перед ним виросла постать людини. Від несподіванки Толя зупинився й мало не скрикнув. Ні, це не Яцюк. Перед ним стояв чоловік середніх літ, у сіренькому пом'ятому костюмі з простої матерії і стоптаних брудних чоботях. Чоловік був невисокий на зріст, білявий, з довгим, якимсь конячим обличчям. В око впадали товсті, одвислі губи і плоский ніс із блідим шрамом посередині. «Ніс у нього перебитий»,— подумав Толя.
Чоловік міцно взяв хлопця за руку. Сіро-землисте обличчя його скривилося наче усмішкою, а водянисті очі дивилися насторожено й люто.
— Що ти тут робиш, хлопче?
— Нічого,— злякано відповів Толя.
— Ти ж не просто гуляв. У тебе якесь діло було тут, у лісі, так?
— Я... У нас корова пропала,— несподівано для себе придумав Толя і навіть вдав, що плаче.— Пас корову, а вона кудись забрела...
— А-а, зрозуміло. Ти сам шукаєш корову, чи з тобою тут ще хто є?
— З батьком,— знову збрехав Толя.
— Де ж твій батько?
— Там,— махнув Толя палицею кудись поперед себе.
— Так.
Чоловік уважно подивився на Толю, на його ціпок і відпустив руку.
— Ну йди, шукай.
Спершу Толя йшов поволі, а далі не витримав і щосили дременув крізь хащі. Гілки боляче хльоскали його по вухах, по обличчю, а він все біг. Нарешті, пробігши кущі, став, оглянувся, затаїв подих. Нікого не видно, нічого не чути.
«Дурень, чого я злякався? От герой! — кепкував Толя сам із себе.—Просто вийшов кудись чоловік, здивувався, що хлопець самтувечері ходить лісом — от і запитав».
І Толя вже зовсім спокійно пішов додому.

22. ТЕЛЯТА ОТРУЇЛИСЯ
У школі все ще говорили про плямистого звіра. Ходили чутки, що на нього вже полював якийсь мисливець. Але звір виявився дуже обережним, близько до себе не підпускав, а коли мисливець вистрілив, зник безслідно. Все це сталося там же таки, поблизу березової галявини.
«Треба буде ще й сьогодні піти в ліс, бо хтось може вбити»,— вирішив Толя. Він був майже впевнений, що той таємничий звір — його Барс.
Але того ж дня сталася подія, яка схвилювала все село, і Толя забув про Барса.
Толин тато прийшов учора додому опівночі — на засіданні якомусь був — і сьогодні на роботу пішов рано, отож Толя й
не чув, що він говорив з мамою про колгоспні справи. У школі теж поки що ніхто нічого не знав.
Коли Толя повернувся із школи, в хаті сидів дядько Петро з міста. Хлопець його й раніше бачив, бо він разом з татом працював і дружив з ним, а головне — мама щиро приятелювала з його дружиною і, звичайно, дуже зраділа гостеві. Не давши йому й перепочити з дороги, почала розпитувати про новини в обласному центрі, як почуває себе його жінка, які там зараз моди, і ще багато про що, та все приказувала:
— Боже мій! Не була якихось два місяці, а здається, що принаймні два роки!..
Толя почав згадувати життя в місті і відчув, що й він скучив за шумливими вулицями, за рудим забіякуватим Генкою і всіма хлопцями з їхнього двору...
— Боже! — говорила мама.— Я обов'язково виберусь провідати вас.
«Боже, боже»! Що це за звичка? Наче й справді вірить у якогось бога. А коли я щось не так скажу — сердиться»,— не-вдоволено подумав Толя, а вголос сказав:
— І я з тобою поїду.
Тут тільки мама згадала про нього.
— Синку, біжи на ферму, знайди тата й скажи, що його вдома чекає дядько Петро.
Толя одягнувся й побіг. Тільки вискочив на дорогу, як мало не налетів на Шептуна. Той злодійкувато блимнув на хлопця червоними очицями, обминув його і пішов у напрямі своєї хати, на край вулиці. «Хоч він і нерідний батько Борі, а все одно якийсь... ну, не такий, як усі»,— подумав Толя.
Першою, на кого він натрапив на фермі, була та сама свинарка Тетяна Осадча, про яку згадував тато. Вона розводила у відрі кашу синюватим збираним молоком — готувала корм для поросят. її русяве волосся пасмами вибилося з-під сірої хустки й заважало, але вона ве звертала на це уваги й енергійно орудувала голими по лікоть руками, розминаючи пальцями грудочки каші. Осадча не дуже привітно зиркнула на хлопця і продовжувала свою роботу.
— Тітко Тетяно! Тата не бачили?
— А хто ж твій тато?
— Стародуб, Іван Кузьмич.
— А, зоотехнік? Нема.
— Куди він пішов, не знаєте?
— Він мені не доповідає. На корівнику, мабуть.
На корівнику Толя зустрів Катерину Швидку. Вона чистила рябу корову й ніжно розмовляла з нею:
— Зіронько, повернись. От розумниця, от хороша. Я тебе почищу, а ти мені щоб молока прибавила...
Толя насилу впізнав у цій худенькій,, тендітній доярці недавню бібліотекарку. Там, коли заходили хлопчики й часом: починали пустувати, вона була з нимл сувора, навіть кілька разів нахвалялася взяти за вуха й повиводити з бібліотеки, А тут тільки й знала, що всміхалася і до людей, і до своїх корів. Коли Толя звернувся до неї з запитанням, Катерина і йому привітно посміхнулася й відповіла:
— Не бачила, Толенько. Піди в кімнату відпочинку, може, він там...
Кімната відпочинку була на тому кінці корівника. Толя пройшов по вимощеному дошками проходу, відчинив двері до кімнати й заглянув.
Заходь, хлопче,— запросила смуглява, схожа на циганку жінка. Це була та сама доярка, яка колись біля школи повідомила Володимиру Кіндратовичу, що Шептун не буде більше завідувати фермою, і ще сказала: «Наш Маяк» не світить уже на весь район, як раніше світив». Толя добре запам'ятав цю жінку та її слова. Він зайшов, причинив за собою двері й став, роздивляючись. Біля стіни, під вікном, стояв стіл і стільці, на столі — газети, журнали. Під іншими стінами — ліжка. На одному з них спала якась жінка — теж, мабуть, доярка. У плиті біля дверей затишно потріскували дрова.
— Що, хороше у нас?
— Хороше. А тата мого не було тут?
—  Івана Кузьмича?
— Еге.
— Був, тільки вже давненько пішов, йди в контору, він там.
Толя пішов у контору. Ще з коридора він почув, як голова колгоспу Гречаний схвильовано говорив:
— Цю справу так залишити не можна. Хтось буде відповідати перед судом. Точно!
Потім татів винуватий голос:
— Чорт же його знав, що той Шептун так зробить. Ти ж сам його як ветсанітара розхвалював.
— Не розхвалював, а казав, що діло своє він знає. Це точно.
— Діло знає, а телята загинули,— сердито сказав тато.— Сам за всім не простежиш. А тепер от маємо...
Толя відчинив двері, несміливо зайшов у кабінет голови колгоспу. Там сиділо чоловіка з десятеро. Тато вислухав, що йому шепнув на вухо син, І з досадою відмахнувся:
—    Почекай, не до цього зараз.
«Що ж, почекаю»,— подумав Толя і присів у куточку, за спиною конюха дядька Власа.
— Я певен, що якби санітар узяв норму дусту отаку, як я казав, і зробив би все так, як треба,— телята не тільки не загинули б, жодне б із них навіть не захворіло. Взагалі, це анекдот: обсипав телят дустом, а вони подохли! Що це —курчата чи кролята? Ні, тут щось не те...
— Де ж Шептун? Я просив тебе піти його покликати,— звернувся голова до когось в кутку. Звідти підвівся юнак у засмальцьованій фуфайці і військовому кашкеті. Та це ж Левко Яцюк!
Толя зразу ж пригадав, як цими днями бачив Левка разом з Шептуном у колгоспному дворі. Зустрілися посеред двору і довго про щось розмовляли. Толя ще тоді вирішив, що Левко краде разом із Шептуном. Може, вони й телят разом труїли? А Гречаний ще й до Шептуна його посилає. Треба про це татові розповісти...
Тим часом Яцюк відповів:
— Аякже, ходив. Сказав — зараз прийде.
— Ану піди, будь ласка, ще. Хай іде негайно, бігом! Годину цілу чекаємо його, пана... Ходім на ферму, подивимося телят.
Зоотехнік рухом зупинив Гречаного.
— Сидоре Митрофановичу. Давай зробимо ось що. Попросимо зараз дільничного ветлікаря, оглянемо телят і складемо акт.
— Згода. Дзвони, а ми підемо...
Толя теж пішов за дорослими, жадібно прислухаючись до їхніх розмов. «Сказати про Левка чи не треба?» — вагався він. Йшли не до того приміщення, в якому тільки-но був Толя, а до іншого, де стояв молодняк.
Біля ферми чахкав трактор. Чахкання його мотора зливалося з гулом соломорізки.
Гречаний повів людей на задній двір ферми. Тут на соломі лежали поряд трупи рябеньких теличок. Колгоспники мовчки оточили тварин. Під'їхала легкова машина. З неї вийшов директор сільгосптехніки Синиця і худорлявий чоловік в окулярах і з чемоданом — це, мабуть, і був ветеринарний лікар. Останнім  солідно  підвівся  із-за  керма  шофер  Пилип  Карпович.
— Здрастуйте, — привітався Данило Савич і потиснув руку Гречаному   й  Толиному  татові.— Що  це  у  вас  тут  скоїлось?
— Та ось, бачиш, — сказав голова колгоспу, вказавши коротким жестом на телят.
Ветлікар почав викладати з чемоданчика блискучі інструменти.
Толин тато раптом ступнув до мертвої телиці, торкнувся рукою її ніздрів і здивовано свиснув.
— Еге, тут, здається, й так усе ясно. Гляньте,— і показав жовтуватий порошок на пальцях.— Дусту нанюхались!
— Може, й понаїдалися. Бо відкрита коробка з тим порошком стояла в кутку загону.
— Ну й ну!—захвилювалися присутні, підступаючи ближче й роздивляючись.
— Ось і в цієї теж,— сказав Данило Савич.
— Точно! — підтвердив Гречаний і, побачивши Яцюка, що підходив до гурту, запитав: — Ну, де ветсанітар?
— А тут хіба нема? — здивувався Левко.— От чортів Шептун! А жінка каже — сюди пішов, у колгосп...
Гречаний  перезирнулися  із  Стародубом  і  Синицею...
— Так, як же це розуміти: одверте нехлюйство чи приховане шкідництво? — задумливо сказав він.—А розрахунок був простий: нашкодити і все звалити на зоотехніка. Мовляв, він розпорядився, а я виконав... Зайдемо в кімнату відпочинку, там складемо акта.
Всі мовчки рушили до нового приміщення ферми. «От тобі й Шептун,—думав Толя —Та й Боря хороший. Я б із таким батьком і дня не жив. А він же все, мабуть, знає — і нічого... А ми з Митьком його ще в команду прийняли. Вже.б краще Вадьку...»
Вечоріло, доярки засвічували й вішали в проході ліхтарі «летюча миша».
— Механізатори, чи скоро електрика у нас буде? — звернувся Толин тато до Данила Савича.
— А двигуни купили?
— Та десь уже на складі.
— Привозьте. До Нового року й електрику проведемо.
Зайшовши в кімнату відпочинку, директор  здивовано ска зав:
— О, та ви почали культурно жити.
Гречаний кивнув на Толгіного тата.
— Його турбота, Івана Кузьмича. Скоро вимагатиме, щоб для доярок спеціальний курорт побудували.
Іван Кузьмич мовчки усміхнувся і тільки тепер помітив Толю.
— А ти чого тут? Зараз же додому.
Толя невдоволено повернувся. Батько гукнув навздогін:
— А дядькові Петрові скажи, що я буду пізніше, години через дві...

23. «А ЯКИЙ У МЕНЕ ШЛЯХ?»
Була остання неділя перед Жовтневими святами. Толя встав рано, разом з татом. Тато не виспався і був похмурий: все думав про загиблих телят. Ветсанітара Шептуна так учора й не знайшли. Толя згадав, як зустрів його на вулиці, як' Шептун полохливо кліпав своїми очицями. Ясно, що він втік кудись від справедливої кари. Значить, винний, коли втік. А Левко Яцюк, мабуть, заодно з цим Шептуном. Треба татові розповісти, а то й Левко втече...
Толя почав шукати тата, але його вже не було вдома. Що ж, доведеться почекати до вечора. Зараз треба йти в школу малювати плакат до свята.
Коли Толя зайшов у клас, там уже були Володимир Кіндратович і Муха. На столі лежав сувій грубого паперу, кілька щіточок і лінійок, стояли пляшечки з різнокольоровою тушшю. Вчитель акуратно виписував тексти лозунгів на клаптиках паперу, а Муха крутилася біля нього, заглядала через плече і безперервно цокотіла скоромовкою. Толя саме почув, як вона запитувала:
— Володимире Кіндратовичу, а на Марсі живе хто-небудь?
— Поки що важко відповісти.
— А скоро буде така ракета, щоб туди можна було летіти?
— Скоро.
— Раніше, ніж я виросту?
— А що, ти хочеш полетіти?
— Дуже хочу! — призналася Муха.
«Дуже ти потрібна там»,— подумав Толя.
Прийшов Боря Бублик. Толя помітив, що очі в нього були червоні, заплакані. «За своїм нерідним татом плаче».
Володимир Кіндратович почав розміряти папір і розподіляти лозунги. Толі дістався найдовший текст.
— Як найбільш вправному художникові,— сказав учитель. Це сподобалося Толі. І він не сперечався. Найбільший лозунг він напише за якихось дві години. У всякому разі впорається з ним швидше від Бублика, а про Муху й говорити нічого. Він зиркає на дівчину й кепкує:
— А рука дрижить, наче курей крала.
— Ой, мовчи! — злякано скрикнула Муха. — Бо як поведу не туди — сам будеш виправляти.
Вчитель мовчки посміхається. Боря пробує писати, потім відкладає щіточку, дивиться, як упевнено пише Толя, і бубонить:
— Я щіточкою не вмію. Якби оте широке перо, що спеціально для лозунгів.
— Де ж тобі те перо взяти? — запитує Муха і, знов схилившись над лозунгом та висунувши кінчик язика, старанно виводить літеру.
— Я пошукаю тобі перо,— каже вчитель і йде в свою квартиру.
— А я б міг зробити таке перо. Якби схотів,— продовжуючи писати, сказав Толя.
— То й зроби,— буркнув Боря.
— Бачили такого? Зроби!  Зробив  би, тільки  не для  тебе. Муха лизнула губу.
— Ти не задавайся, а зроби, якщо вмієш.
— А я для нього не зроблю,— вперто повторив Толя.
— Це ж чого? — здивовано підвівши голову, запитала Муха.— Чим він гірший за тебе?
— Ти нічого не знаєш, так мовчи,— порадив Толя.
— А що я повинна знати? Подумаєш!
— А те, що його батько — диверсант! — випалив Толя. Побачивши здивування й переляк на обличчі Мухи, він пояснив:
— Телят у колгоспі потруїв. Може, неправда?
Несподівано розплакавшись, Боря вискочив з класу. Володимир Кіндратович, що якраз повернувся, запитливо подивився спочатку на Муху, потім на Толю.
— Стародуб, що тут у вас трапилось?
— Ще й плаче,— замість відповіді сказав Толя.— А хіба не правда, що його батько — диверсант?
— Почекай, почекай. Бач, розвоювався, герой. Що з вини Шептуна потруїлися телята — про це я знаю. Але до чого ж тут Боря? Навіщо ти ображаєш свого товариша?
— Син за батька не відповідає,— встряла Муха.
— Відповідає, коли знає про злочин батька й мовчить,— буркнув Толя.
— Шептун — не батько Борі — це по-перше, а по-друге, Боря нічого не знав про справи свого вітчима.
— Знав,— уперто сказав Толя, ще нижче схилившись над лозунгом.
— Ні, не знав. Я й сьогодні говорив з ним про це. Хлопець страшно мучиться, хоч його провини тут і немає. Я насилу заспокоїв його, а ти — знов нагадуєш. Так не годиться. Не по-товариському робиш, Толю...
Хлопець мовчав.
— Чи ти вважаєш, що зробив справедливо?
— Не знаю.
— Подумай, добре подумай...
Отак Володимир Кіндратович завжди: «подумай». Вичитав би вже до кінця. А то ще треба про це думати.
І от іде Толя із школи й думає. Він, звичайно, бачить, що погарячився. Але почувати себе винним якось недобре, і тому Толя виправдовується сам перед собою. «Ну й що ж, що нерідний. Ну й що ж, що не знав. Хай не приймають до себе диверсантів».
Толя проминув свою хату і пішов до Митька. Він, мабуть, уже зовсім здоровий, а ще й досі вилежується. Треба з ним про все це поговорити.
У Митьковому дворі Толю зустрів той самий придуркуватий і підступний Жук, який міг, залежно від свого собачого настрою, байдуже глянути на чужу людину злодійкуватими очима і відвернутися або гавкнути, навіть підбігти ззаду й потайки вхопити за штани.
— Ну, ти, Жук! — про всяк випадок досить грізно гримнув Толя на собаку і, озираючись, пішов у сіни. З хати долинув голос Данила Савича:
— ...Отак все життя і їздитимеш? Чи на батьковій шиї сидітимеш?
— Якщо тебе це лякає, то що ж... Я можу хоч сьогодні поїхати і більше не приїжджати! — запально відповів молодив басок.
Толя постукав, але цього, видно, ніхто не почув.
— Дурень! — гримнув у відповідь Данило Савич.— Ти думаєш, мені важко тебе прогодувати? П'ятьох таких прогодую, й зодягну. Я не за себе — за тебе боюсь. Тобі ж, слава богу, вже двадцять три роки, а ти все кидаєшся у всі боки, ніяк до берега не пристанеш. У твої роки я сім'ю на плечах тримав, а в тебе ще вітер в голові. Від людей сором!..
Тут директор замовк, і Толя знов постукав у двері.
— А, здоров,— відповів Данило Савич на Толине привітання, а його співбесідник мовчав. Толя придивився до його обличчя і зразу ж згадав фотокарточку солдата, яку показав йому Митько того дня, як вони познайомились. «Це мій брат, Андрій»,— гордо сказав він.
Оце, виходить, він і є. На Митька зовсім не схожий — повний, плечистий.
— До Митька? — запитав Данило Савич.
— Так.
— Зайди. Він про тебе сьогодні вже згадував.
Митько лежав, кругом обкладений тугими подушками. Поряд на стільці були «Пригоди Тома Сойєра», порошки й склянка з водою. Митько помітно схуд, під очима — синці. Навіть його ніс, який важко було уявити інакше, ніж червоним, облупленим, був тепер блідий, просто навіть білий.
Толя обережно потиснув схудлу Митькову руку й мовчки стояв, роздивляючись свого друга.
— Ну, як ти? — першим заговорив Митько.
— Та я нічого. А тобі ще погано?
— Ні,   мені   теж   нічого.   Тільки   кашель. Якби кашлю   не було, я б уже ходив. А так мама не пускає.
— Може, ти завжди тепер кашлятимеш, то що ж, так і лежати?
— А ти ж думав! Раз кашель, значить, хворий, тільки це пройде.
— Звичайно. Ану, покашляй.
Митько надувся і бухикнув.
— Ого, як у бочку!—сказав Толя, зовсім так, як говорила мама, коли він застуджувався.
Помовчали.
— Митько! А ти про плямистого звіра чув?
— Про якого?
— Про плямистого... В лісі звір такий з'явився, що по деревах стрибає.
— Пантера, чи, може, рись?
— Я думаю, це Барс. Мій Барс, розумієш?
— Ну? А як ти взнав?
— А який би там ще звір був? Ясно — Барс. Його тато побив, от він розсердився й утік у ліс.
— Ти його бачив?
— Ні. У ліс ходив, але не бачив. Думаю сьогодні піти. От якби вдвох, га?
— Це б здорово! Тільки мене не пустять. Батько якраз сидить. Он, чуєш?
Толя прислухався.
— Пора вже тобі, Андрію, обрати шлях,— чувся з-за дверей голос Данила Савича.— Пора. Я тебе не підганяю, подумай спокійно, серйозно, і прийми рішення.
— А чого це вони? — запитав Толя.
— Андрій на роботу ніяк не влаштується. Ех, я б на його місці зразу комбайнером став. А він на завод хоче йти.
— Ну й що ж? Батько не пускає?
— Ні, чому ж. Батько каже: «Йди, куди хочеш, тільки щоб це було серйозно, щоб працював, а не їздив сюди-туди, як гастролер».
Толя точно не знав, що таке — гастролер, але це слово чомусь нагадало йому інше — диверсант, і він зразу ж запитав:
— А ти знаєш про Бориного батька?
— Знаю.
— От диверсант, скажи?
— Не диверсант, а шкідник. Шпигуни й диверсанти розві дують про все, а потім висаджують у повітря заводи, мости...
Толя засміявся.
— Шкідник — це ніби кузька чи буряковий довгоносик! Як думаєш, знайдуть його?
— Знайдуть, далеко не втече. Про нього вже прокурор знає.
— Ну?
— Він і в нас був, з батьком розмовляв.
— Здорово! В тюрму посадять, правда?
— Атож. Туди йому й дорога.
Толя глянув на двері й швидко зашепотів:
— Я з Борисом посердився.
— За що?
— Як — за що? За батька. Треба його виключити із штабу, правда?
— Мабуть, треба. Раз батько такий, то й Борис ненадійний.
— Із «Ка-Ве-Ша» виключимо. А якщо комусь викаже нашу таємницю — відлупцюємо!
— Правильно. Клятву дав — повинен мовчати...
— А знаєш що? Левко, мабуть, теж шкідник!
— Та ну?
— От тобі й «ну». Як ти ото захворів, я ходив на стайню. Іду через двір, дивлюся — стоять удвох, Шептун і Левко. Стоять і стоять та все про щось розмовляють. Видно, домовлялися, як телят потруїти.
Митько схопив Толю за руку. На блідих щоках його спалахнув слабкий рум'янець.
— Про Левка вже знають?
— Ні. Я хочу татові розказати.
— А може, хай потім удвох, коли вистежимо?
— А якщо він утече? Шукай тоді... А я розповім усе, як ми вдвох бачили його на болоті, а потім — уночі.
Митько зітхнув.
— Ну що ж, розказуй.
— Я до тебе потім зайду,— заспокійливо сказав Толя, підводячись із стільця.— Піду Барса шукати.
— Ніде твій Барс не дінеться. Почекав би ще, а потім пішли б разом.
— Не можна. Його можуть убити.
— Хто?
— Муха казала, хтось уже полював на нього.
— Тоді йди, а то й справді...
У передній кімнаті Данило Савич сидів уже сам. Андрія не було. Директор читав  якусь товсту книжку,  підкреслюючи  в ній олівцем. Очевидно, так робити дозволяється тільки дорослим. Спробував би він або Митько черкнути в читанці — ого! Перепало б від Володимира Кіндратовича на горіхи.
«Пора вже обрати шлях»,— згадав Толя слова Данила Савича,-прямуючи до лісу. А який у нього шлях? Чи обрав Толя собі шлях? Мабуть, обрав. Школу скінчить, а потім вивчиться на зоотехніка, як його тато. Це вже точно. Швидше тільки б стати дорослим, а тоді він усе зможе, що тільки захоче.

24. ТОЛЯ В НЕБЕЗПЕЦІ
Так роздумуючи, Толя незчувся, як опинився в лісі. Зараз він промине кущі ліщини, а за ними — перехода через Орлик.
От і березова галявина. Як і тоді, вона була порожня.
Та раптом... Що це? Зліва в кущах зашелестіло й стихло. Повернувшись у той бік, Толя інстинктивно присів і завмер. У кущах теж було тихо. Потім зашелестіло й щось рябе кинулося в траву. Це міг бути кіт, а може, й інший звір який — здалеку не розбереш.
— Барсику,— тихенько покликав Толя.
Рябе звірятко прилягло до землі й чекало
— Барсе! — вже голосніш гукнув хлопець і пішов до кущів.
Звірятко стрибнуло в глиб кущів і знову десь причаїлося.
«Коли звір тікає — значить, він не страшний»,— чомусь подумав
Толя і кинувся туди, де зник плямистий звір. Але на тому місці
його вже не було.
Став, прислухався. Щось тихо зашелестіло в глибині лісу, і Толя знов кинувся туди. Але поки добіг, вже й там не було нічого. Хлопець почав обдивлятися і помітив, як на далекому дереві майнув пухнастий хвіст. Він побіг у той бік, намагаючись не спускати очей з дерева, але це не вдалося: дорогу перегороджували колючі тернові кущі. Щока гостро защеміла — •вдряпнув колючкою. Треба бути обережнішим, бо так і очі можна повиколювати.
Толя мимохідь зірвав кілька сизих тернин, вкинув у рот. Ягоди були кислі й приємно терпкі. Поки пробирався крізь хащі, загубив те дерево, на якому бачив звіра. Начебто оце воно. А може — це? Але все одно, ні на тому, ні на іншому нічого не було.
Далі знов росли колючі тернові кущі. Серед них Толя помітив прогалину, яка, видно, колись була стежкою. «Піду прогалиною. Може, там десь побачу»,— подумав хлопець.
Прогалина плутала то ліворуч, то праворуч і далі спускалася  в  глибокий  яр.  «Цікаво,   може,  тут  і  Митько  ніколи   не бував? Прийду — розкажу йому, де я. ходив. А то він хвастається, що ввесь ліс, як свою хату, знає».
Вже на дні яру Толя зупинився й озирнувся. Тут було тихо, так тихо, наче в якомусь мертвому царстві із страшної казки. Хлопець пройшов ще трохи яром. Несподівано з-за кущів показалася землянка.
«Так ось вона — партизанська землянка!»— мало не скрикнув Толя. Схвильований, він зупинився, роздивляючись усе навкруги.
Землянка була вирита на схилі яру — метрів на три вище дна. Зверху на даху стирчав густий пожовклий бур'ян. Вхід закривали старенькі двері від якогось хлівця.
Отут був партизан Онисим Бублик — Борин батько. А потім його на фронті німці вбили... «Ні, не може бути, щоб Боря був заодно з Шептуном!» — вирішив Толя, і від цієї думки йому відразу стало хороше, легко. Він піднявся по схилу і хотів уже взятися за двері, та так і завмер з простягнутою рукою.
Із землянки враз долинув сердитий голос:
— Ех ти, тютя! На чорта ти зв'язався з тими смердючими телятами?
«Десь я чув цей голос»,— подумав Толя,  але пригадати  не міг.
— Це моє діло. І нічого лаятись,— пропищав у відповідь інший голос — тонкий, неприємний.
«Шептун! Так ось де ховається ветсанітар. А хто ж то другий? Мабуть, Яцюк...»
— Як же не лаятись, коли ти все діло завалив. Образився, що з ферми прогнали? Помститися захотів? Дурень! Тобі та ферма потрібна, як собаці п'ята нога.
— Невгодно — шукай іншого, дурнішого. Ми тут щодня ризикуємо, а ти на нас наживаєшся.
— Що? Я на вас наживаюсь? Ідіот!
— А ти — спекулянт.
— Та без мене ви з Щуром обидва нічого не варті. Вкрасти в колгоспі кожен дурень зможе. Ану спробуй сам продати крадене-— з першого ж разу вскочиш!..
«Вишняки... в землянці»,— пригадалося Толі. Виходить, саме в цій землянці збираються злодії. Поганять партизанську землянку... Але хто ж то із Шептуном? Голос не Яцюків.
— Мели що хочеш. Тільки я з тобою більше не знаюсь,— сказав Шептун.
— Як це? — здивувався незнайомий.
— А так. Кому охота в тюрму йти?
— Так от, якщо не хочеш сидіти в тюрмі, то повинен ще зі мною попрацювати. А коли хочеш, пане поліцаю, відсидіти років з двадцять — будь ласка. Мені заявити не важко.
— Що ж ти від мене хочеш? — глухо озвався Шептун.
— Я хочу, щоб ти разом із Щуром допоміг мені організувати справжнє діло. Не крихти підбирати, як ми це зараз робимо, а під'їхати машиною й зразу обчистити комору. Ясно?..
Щоб не пропустити чогось із розмови злодіїв, Толя весь подався наперед. Під ним лунко хруснула гілка. В ту ж мить стихли голоси в землянці.
«Почули!» — здогадався Толя і весь аж похолонув від ляку. Але не розгубився й почав потихеньку відступати від землянки. Спіткнувся об щось, тоді повернувся і пішов швидше. Раптом, отак як і там, на переході, відчув, що за ним хтось стежить. Толя мимоволі оглянувся. У дверях землянки стояв той самий невідомий, з яким він стрівся на переході. Його водянисті очі хижо дивилися на хлопця. Толя насилу відвів свій погляд від тих страшних очей, повернувся і, стримуючи себе, щоб не бігти, рушив далі прогалиною.
— Хлопче, почекай-но,— гукнув чоловік несподівано привітним голІ^ом. Толя здригнувся, але не оглянувся.
— Кому кажу!
У голосі невідомого були вже злість і погроза. .Толя рвонувся й побіг. Він не бачив, а відчував, що невідомий кинувся за ним. Переляк додав хлопцеві сили, і він біг щодуху. Колючки терну чіплялися за одяг, боляче дряпали руки, обличчя, а він біг наосліп і знав, що невідомий наздоганяє його.
Скоро вже галявина. Хоч би швидше до переходи.
Раптом Толя зачепився об корінь і впав, ударившись коліном об щось тверде. Але, навіть не відчувши болю, схопився й побіг далі. І тут же почув за собою зовсім близьке важке дихання й тупіт. «Зараз дожене. Що робити?» — блискавкою промайнула думка. Вихід був один — схитрувати.
Толя біг та біг, аж доки рука невідомого не зірвала з нього кашкета. В ту ж секунду він упав на бік, просто під ноги переслідувачеві. Та хитрість Толі не вдалася. Невідомий падаючи з розгону сильно вдарив його чоботом по нозі. Хлопець тут же схопився, але скрикнув від болю й сів на траву.
— Ч-чорт! — лайнувся невідомий і підвівся. Важко дихаючи, він підійшов до Толі, криво посміхнувся:
— Дурню... Чого тікаєш? Ходім... я скажу щось...
— Не піду,— вперто сказав Толя.
— О, це ти, любенький, жартуєш. Карету подати, на жаль, не можу, доведеться йти.
Він схопив Толю за рукав, грубо струсонув,
— Вставай!
— Ой, нога болить!
— Нічого, як-небудь, потихеньку: куди нам поспішати?
— Пустіть, мені додому треба йти.
— Додому ще встигнеш.
— Мама битиме,— сказав Толя і вдавано захникав, щоб розчулити невідомого (й прикинутися дурником, як тоді).
— Ну, що ти! — насмішкувато заперечив невідомий.— Такий герой, і раптом — мама битиме. До цього ми не допустимо... Йди, йди, не упирайся. Бо я ось і так можу.
І невідомий схопив Толю за вухо. Толя рвонувся, але худі цупкі пальці тримали так міцно, що за вухом аж тріснуло. Хлопець зрозумів, що втекти йому не пощастить, і пішов.
— Давно б так,— сказав невідомий, відпустивши вухо і взяв за комір куртки.
Землянка була невелика, а повітря в ній — гниле, затхле, наче в поганому погребі. Коли очі трохи призвичаїлись до темряви, Толя побачив Шептуна, що сидів на колоді, біля грубо зробленого столика, в передньому кутку землянки. «Не диверсант, а шкідник»,— згадав Толя Митькові слова та аж посміхнувся: такий схожий був зараз цей плюгавий чоловічок на бурякового довгоносика, що отам у конторі на плакаті.
— Так що, знов корова забігла? — глумливо запитав невідомий, скрививши в усмішці товсті сині губи.
«Шкідники ви нещасні»,— подумав Толя, а вголос, навіть для себе несподівано, вимовив:
— Нічого я вам не скажу.
— Дивись, який герой. А там плакав, маму згадував,— ще більш уїдливо сказав невідомий.
Толя почервонів і злісно подумав: «Ну, Губатий, тепер хоч ріж — слова більше не почуєш від мене».
— Так-таки нічого й не скажеш?.. Шкода. А мама жде тебе.
Якщо будеш таким дурником, вона може тебе зовсім не дочекатися.
«Уб'ють,— подумав Толя.— Що ж, умру, а не скажу нічого».
— Ось так. А ми нічого особливого тебе й питати не будемо. Скажи тільки, що ти чув, коли стояв отут, біля землянки? Не хочеш? Ну, добре. Скажі тоді, що нового в селі, в колгоспі?.. Твій тато ким працює?..
Не дочекавшись відповіді від Толі, невідомий повернувся до Шептуна:
— Чий він?
Той догідливо зігнувся, закліпав червоними повіками:
— Зоотехніка нашого синок.
— А, он ти хто! —  здивувався невідомий.— Ну, тоді ми з тобою будемо друзями. Твій тато —  чоловік розумний, трудяга. Що він цікавого розповідає, коли додому приходить?..
Толя мовчав, втупивши погляд кудись в куток землянки. Обличчя невідомого скривилося від злості. Він схопився із земляної лежанки, на якій сидів, і так штурхнув Толю, що хлопець полетів у куток на гнилу солому. «Шкідник чортів! Гадюка!» — мало не крикнув Толя в оце сіре, безбарвне, як у мертвяка, лице. Але він згадав, що обіцяв собі не вимовити жодного слова, і стримався.
— Подумай. Що забув — пригадай, час у тебе буде. А пізніше ми з тобою ще поговоримо,— сказав невідомий і попередив: — Тікати не пробуй — звідси не втечеш.
Перший із землянки вийшов Шептун, за ним невідомий. Він узяв товстий кілок і підпер ним двері. Потім ще один встромив у землю під дверима.

25. В ЗЕМЛЯНЦІ ЩЕ ХТОСЬ Є!
Толя почув, як незнайомий запитав:
— Через болото зараз можна пройти?
Що відповів Шептун, Толя не розібрав. Вони спустилися в яр, і все стихло.
Хлопець спробував підвестися, але зойкнув від гострого болю в нозі і знов опустився на солому. Стиснувши зуби, він помацав болюче місце. Кепська справа:, нога вище ступні розпухла, її иаче вогнем пекло.
В якомусь отупінні Толя просидів кілька хвилин. Далі помітив щілини в дверях, став на здорову ногу, пострибав до дверей і злегка пхнув їх рукою. Двері навіть не хитнулися. Він пхнув дужче, потім наліг на двері плечем — почулося легеньке рипіння. Толя зрадів і почав щосили бити в двері. Та вони тільки тихенько, жалібно порипували, але не відхилялися й на міліметр.
Втомившись, хлопець упав на вогку земляну лежанку. Думка про те, що втекти неможливо, зовсім знесилила йогсг «Ось прийдуть зараз і вб'ють,— раптом подумалось йому.— А. вмира ти — це ж, мабуть, так боляче!»
Хоч би вдома хто знав, куди він пішов.. Так Толя ж нікому не сказав — боявся, що не пустять. Митько тільки й знає. Але в Митька ніхто не буде питати, а якщо й спитають, то хіба він скаже? О, Митько вміє оберігати таємницю!..
Світло, що пробивалося крізь вузенькі щілини в дверях, поволі гасло. Очевидно, настав вечір. Толя подумав, що це його останній, вечір. Дня він уже не побачить. Він не побачить ні сонячного світла, ні дерев у лісі, ні своїх товаришів та Володимира Кіндратовича, ні тата з мамою... А найгірше те, що ніхто про нього нічого не знає. На фронті всі бачили, як Матросов грудьми затулив німецький кулемет, усі знають про героїчні вчинки Олега Коцювого і Зої Космодем'янської. А Толя? Хай він і справді буде героєм, хоч як мужньо триматиметься — ніхто цього не побачить, ніхто про це не довідається... Був би олівець — хоч би записку написав та сховав десь. Може, хто й прочитає   коли,   і   люди   взнають,   якою   смертю   він   загинув.
Толі стало невимовно жаль себе, і він заплакав. Довго тремтіли його худенькі плечі від гіркого плачу. Нарешті, він наче завмер, примирився із своєю долею. Якась байдужість охопила його. Уривками виринали в пам'яті картини минулого. Згадався чомусь Генка-рудий. Ніде правди діти, кривдив частенько він Толю. Але зараз навіть про це було ч.огось приємно згадувати... Або Вадька Гречаний. Не..такий уже він вредний, як спершу здавалося. Після того, як Толя провчив його на соняшниках, Вадька покинув свою звичку чіплятися до кожного. А Володимир Кіндратович — що він потім думатиме про Толю? «Непоганий був хлопець Стародуб, тільки арифметику знав погано»,— скаже. Шкода, що Толя не встиг сказати йому про своє тверде бажання вчитися краще. Він же — член редколегії, та й у піонери його мають скоро приймати. Володя Яровий, буде в: них вожатим, він уже дав їм текст урочистої обіцянки юного піонера. Ось і зараз цей папірець з текстом у нього в кишені. «Я, юний піонер Союзу Радянських Соціалістичних Республік...» А далі він не пам'ятає, не встиг вивчити., А прочитати неможливо — в землянці зовсім темно. І, мабуть, ніколи вже Толя не прочитає обіцянки юного піонера...
А вдома оце тато з мамою сидять за столом.^ А може, тато ходить по кімнаті і, розмахуючи руками, розповідає щось про своє, колгоспне. Мамі його розповідь, може, й не дуже цікава, але вона терпляче слухає. Потім обоє згадують про Толю. «Де це він може бути?» — питає мама. «Де ж йому бути, як не в Митька. То його найближчий друг»,— відповідає тато. Мама йде до Митька. Ну, Митько зразу злякається. «Чи не заблукав він,—скаже,— в лісі?» І признається, куди пішов Толя. Данило Савич бере рушницю і вдвох з татом вони йдуть у ліс. Розшукують землянку саме в ту мить, коли бандити виведуть Толю на розстріл. Толя- плює ворогам в обличчя і вигукує... Що ж він влгукує? Треба щось таке придумати, щоб їх жах узяв від тих слів... Він вигукує: «Смерть Ворогам  радянського народу!» А може, щось інше, він ще подумає... Злодії лютують і вже зводять пістолети, щоб убити його. Але тут на них кидаються Толин тато і Данило Савич. Толя врятований. Воля, сонце, товариші!..
Ні, не можна вмирати!
Хлопець підводиться з холодної лежанки і так,, сидячи, застигає. Що це? Почулося?.. Ні, знову — ледве чутний шелест. Друг чи ворог іде до нього? Толя хотів уже крикнути, щоб його почули, але зашаруділо зовсім біля нього, в самій землянці. Отже, він не сам, тут ще хтось є!.. Ось зашаруділо під столиком, і Толя вгадав, що то якийсь звір вилизує залізну миску чи банку з-під консервів.
«Це вони собаку тут зі мною лишили!» — з жахом подумав хлопець. В цю ж мить щось м'яко тернулося об його коліно. В грудях у Толі похолонуло. «Якщо це вівчарка, то вона розірве мене на шматки».
Але звір знову тернувся, тепер уже об руку, і замуркотів!
— Барс! — тихенько покликав Толя.
Кіт замуркотів голосніше. Він став лапами на його коліна, терся і лизав руку.
— БаРсику! — вигукнув Толя щосили, схопив кота, підняв його, приШснув до обличчя.
— Барсику, хороший котику, рідненький. Де ж ти взявся тут?
Кіт задоволено муркав. Та, мабуть, набридло йому на руках, він пручнувся, стрибнув на землю і зашарудів у кутку під столом.
— Іди до мене, Барсику, не тікай,— благав Толя. З котом йому було не так страшно.
Та кіт не озвався. У землянці стало тихо.
— Барсе! — злякано гукнув Толя.
Кіт нявкнув приглушено, наче з якогось підземелля. «Яма там, чи що?» — подумав Толя й обережно поповз під стіл. Під рукою брязнула консервна банка, сильно защемів палець. «Порізав». Та хлопець мацав далі. Ніякої ями там не було.
— Барсику!
Кіт знову нявкнув — тепер уже голосніше, десь збоку й вище. Куди ж він видерся? Толя помацав по стіні й злякано відсмикнув руку: вона торкнулася до чогось холодного, мокрого, слизького. Але воно було, очевидно, неживе, і хлопець знову наважився простягти руку. Ну, звичайно, це коріння якогось дерева! Толя обмацав його кругом і в одному місці знайшов нешироку дірку. Він нагнувся, глянув знизу в ту дірку, і його серце затріпотіло від радості: він побачив шматочок зоряного неба! Зірки були такі великі й яскраві, він ще зроду не бачив таких.
— Барсику!
Зірки раптом зникли, а в руку ткнувся холодним носом кіт.
Сумніву більше не було: це вихід на волю!
Але дірка надто вузька, голова в неї не пролізе. Аби голова — плечі пролізуть, це Толя знає. Що ж, він спробує розширити дірку. Тільки швидше, поки ще не прийшли оті!
Він гарячково кинувся рити землю руками. Працювати було важко, дуже боліла нога. Але дірка ширшала, зірки наче аж підморгували йому, підбадьорювали, додавали сили.
Зовсім близько від поверхні рука зачепилась за корінь. Гострий біль різонув під нігтем, аж сльози набігли на очі. Толя машинально відсмикнув руку, подмухав на палець. Але тут же схаменувся: жодної секунди гаяти не можна — бандити повернуться, і тоді все пропало. Толя колупав і відгрібав землю без перепочинку, майже не відчуваючи болю в нозі та під нігтем.
Та ось гупнула велика грудка, й рука несподівано виприснула на поверхню землі. Пальці радо сковзнули по росяній траві. Толя зачепився руками, напружився і, аж застогнавши від болю, виліз. Відчув, як страшенно втомився. Присів на мокрій землі.
А над землею урочисто пливла ніч — тиха, свіжа, зоряна. Перед Толею сидів байдужий до всього Барс. Він спокійно чепурився — лизав лапу й потім умивався нею.

26. ЗЛОДІЇВ ШУКАЮТЬ
«Куди ж тепер іти?» — завагався Толя. Він знав, що з лісу можна вийти двома стежками: одна вже добре відома йому, через переходу, друга — болотом на луки. Але стежки болотом Толя майже не знав, та й Губатий про неї щось говорив Шептунові. Очевидно, вони пішли туди. Отже, краще йти через переходу.
— Барсику, ходімо,— покликав він кота і сам підвівся, обережно ступив на ушкоджену ногу, але зразу ж застогнав від болю. Ні, йти неможливо. Але ж і тут залишатися небезпечно. «Що його робити?! — у розпачі думав Толя.— Хоч би палиця яка була... Так-так, палиця!»
Він згадав, що бандити підперли двері землянки палицею. Прислухався, чи не чути їх де поблизу, і сповз униз, до входу в землянку. Так і є. Схопився за палицю, із зусиллям смикнув, і ось вона вже в його руках. Товста й важкувата. Та це нічого. Підперся нею, наче милицею, і помаленьку рушив.
— Барс!
Кіт побіг услід за господарем. Але біг він не попереду Толі, як зробив би це собака. Барс якийсь час сидів на місці, спостерігаючи за хлопцем, потім наздоганяв і знов сідав на стежці. Так перебіжками і посувався.
Толя йшов помалу, часто зупинявся. Палиця йому допомагала, але нога боліла щодалі дужче. А крім того, треба ж бути обережним, бо якраз наскочиш на бандитів. Зупиняючись, Толя напружено вслухався і вдивлявся в темряву. Тільки щось зашарудить у кущах, він насторожувався, злякано оглядався. Серце калатало часто й глухо.
Ось, нарешті, й березова галявина. Чи ж перебереться він з хворою ногою через переходу?
Хлопець уже мав вийти з-за останнього куща, але враз присів і завмер. З того боку вузенької річки залунали голоси:
— І зв'язав мене чорт з таким йолопом! Ти ж і за німців не допомагав, а паскудив тільки.
— А що я міг зробити, коли там сторож був,— виправдовувався Шептун.
— «Сторож, сторож». Дивитись на тебе гидко... Коли боїшся сьогодні взяти мене переночувати, то хоч їсти принеси. Цілий день блукаю голодний, як собака.
— Принесу, принесу. Хай пізніше трошки,— заспокоював Шептун.
Толя схопив на руки Барса й причаївся за кущем. А бандити вже переходили річіКу. Почувши їхнє наближення, кіт відчайдушно запручався. «Занявчить зараз — і схоплять мене»,— подумав Толя і випустив кота. Барс нікуди не побіг, тільки присів, мовби приготувався стрибнути на мишу, і чекав. Очі його хижо горіли двома зеленими вогниками.
Бандити зійшли на берег, пройшли кілька кроків. І раптом:
—    Ш-ш-ш!
Це Барс не витримав, люто засичав.
— Ч-чорт!—вилаявся невідомий і зупинився. Толя вже прощався з білим світом.
— Щось почулося? — запитав ветсанітар.
— Мені ніколи нічого не вчувається. Я просто все чую — зрозумів? — сказав невідомий. Він ще раз оглянувся на переходу, але нічого такого не помітив.— Кіт,— заспокоєно додав він, і рушив стежкою на галявину.
Толя перечекав, поки злодії сховалися за кущами і, тремтячи всім тілом, вийшов із схованки. Прикульгавши до переходи, він взяв палицю в праву руку, а лівою обіперся об жердину, що була прилаштована над переходою. Так потихеньку й перебрався на той бік.
Раптом Толя підвів голову і похолов з ляку: перед ним темніла постать людини.
— Ой! — сам собою вирвався зойк, палиця випала з рук.
— Ч-ш-ш! — застережливо просичала людина й нагнулась над хлопцем.— Ти чого тут?
Толя впізнав Левка Яшока. «От і все. Пропав я»,— безнадійно подумав він.г Серце стислося й похололо.
— Ти німий, чи що? — пошепки сердито запитав Левко і смикнув Толю за рукав. Втративши рівновагу, Толя ступнув на підбиту ногу, зойкнув і опустився на траву.
Левко теж присів поряд і запитав несподівано тривожно й співчутливо:
— Що з тобою, хлопче?
Піддобрюється, мабуть... Толя похмуро відповів:
— Нога в мене... перебита.
— Ох ти ж, голуб'ятко! — заклопотався Левко, обмацуючи Толину ногу.
— Ой, та боляче ж!
— Нічого, потерпи... Отут болить?
— Там.
— Нога в тебе ціла, тільки розпухла. Де це ти так?..
«І чого він розпитує?.. Мабуть, хоче затримати мене, доки ті бандити сюди повернуться»,— подумав Толя. Але він стільки пережив за сьогоднішній день, так хотілося поскаржитись комусь, що мимоволі відповів:
— Вони... Губатий мене чоботом...
— Оце зараз?
— Ні, ще вдень. Вони мене в землянці замкнули... Били... А я втік.
— Ух, падлюки! — з притиском сказав Левко, й Толя побачив у темряві, що він люто стиснув кулаки.
Толя вражено втупився в Левка. Невже знов хитрує?.. Ні, не може бути!.. З язика само зірвалось:
— Так ви... ви не з ними?!
— Що?! —не зрозумів спершу Левко. Потім збагнув, усміхнувся.
— Дурненький ти. Я йшов слідом, щоб знати, де вони будуть. Я вже давно за ними стежу.
Тепер Толя все зрозумів. І сором і вдячність до Левка раптом охопили його. Він обняв його за шию руками, притулився до колючої.неголеної щоки. Оцей самий Левко Яцюк, якого він ще вчора боявся і ненавидів, здавався йому тепер найдорожчою, найріднішою людиною!
—    Ох, ти ж, голуб'ятко моє! Ох, ти ж, дурнику! — приказував Левко, гладячи Толю по спині.— Ну, досить. У нас же часу немає. Давай от що. Злодії ще про нас не знають, отже нікуди не дінуться. А тебе треба відправити додому. Ти зовсім іти не можеш?
— Помаленьку можу.
— Ану спробуй.
Толя підняв із землі палицю і зробив кілька непевних кроків.
— Е-е, це не годиться. Так ти до ранку не дійдеш. Кидай отой дрючок і сідай мені на шию.
Спочатку Левко з Толею на плечах ішов легко й швидко. Барс, як і раніше, простував поруч, тільки близько не підбігав.
Але Толя відчув, що Левкові дедалі стає важче. Коли вони вже вийшли з лісу, Толя сказав:
— Ви стомилися. Я сам піду.
— Ти таки, справді, важкенький,— признався Левко і зсадив хлопця на землю.— Та нічого. Спочинемо й далі підемо. Я тебе до контори, туди ближче.
В конторі було так накурено, що серед багатьох людей Толя ледве впізнав тата, Гречаного й Данила Савича. Решта чоловіків Ц[ли йому незнайомі.
— Толю, де ти ходив? Весь у багнюці. Що з тобою? — злякався Іван Кузьмич і перевів запитливий погляд на Левка.
— Він сам розкаже,—кивнув Левко на Толю.— А я піду хлопців збирати,— і вийшов з контори.
Толя нервово усміхнувся, хотів щось сказати; але несподівано для себе схлипнув, причвалав до батька і, ткнувшись подряпаним обличчям йому в коліна, розридався.
— Та чого ти, чого?! — аж злякався Данило Савич.— Не плач, а краще розкажи, хто це тебе так розмалював?
Але Толя усе хлипав. Більш ніхто нічого не питав, його, а тато мовчки гладив сина по голові.
Нарешті хлопець заспокоївся, обвів кімнату поглядом. Усі чекаючи дивилися на нього. «Хто ж ці люди? Чи можна при них розповідати?» — спитав Толя очима.
— Кажи, синку. Все розповідай.
І Толя почав говорити. Розповів про те, як вони з Митьком запідозрили і вистежували Левка Яцюка, як зник Барс, як Толя догадався, що кіт у лісі, як зустрівся з незнайомим губатим чоловіком та що було потім. Всі якийсь час мовчали.
— Так,— задумливо сказав один з незнайомих чоловіків — сивий уже, з чорними, суворо зведеними бровами. Він уважно глянув на Толю й додав:
— Ти геройський хлопець. Тепер можеш не хвилюватися і спокійно йти додому. А злодіїв ми знайдемо. Вони вже в пастці,, дітись їм нікуди...
Тато сказав Толі, що незнайомі люди в цивільному — переодягнені працівники міліції. Вони вже розшукують бандитів і тепер, безумовно, впіймають їх.

27. ВІН ДЕСЬ ТУТ
Вкрай схвильований пережитим, Толя довго не міг заснути. Але батька він так і не дочекався. Лише ранком прокинувся від його схвильованого голосу.
— Міліція давно про нього знає,— розповідав він мамі.— Це ж зрадник, фашистам прислужував під час війни. І Шептуна біля себе влаштував. Скільки наших людей занапастили під час окупації!
Толя здогадався, що мова йде про Губатого.
— А чому ж міліція раніше не заарештувала його?—запитала мама.
— Значить, так треба було. Чому? А ось послухай...
І тут Толя дізнався, що Губатого, коли вигнали німців з України, мобілізували в армію. Він потрапив на фронт і навіть був поранений.
— Я — інвалід Вітчизняної війни! — нахабно заявляв він, коли його питали, чому ніде не працює. А тим часом спекулю вав та організовував крадіжки. Куди тільки він не пролазив. І скрізь намагався завербувати собі поплічників.
З Шептуном домовитись було дуже легко. А от Щур спочатку мало не побив Губатого, коли той натякнув, що з охотою прийняв би його в свою компанію. Щур хотів красти сам, без зайвих свідків.
Але Губатий — не простак. Він зразу ж закинув Щурові: мовляв,,знаю, що й ти крадеш. А до того ж Щур злостився на нове правління колгоспу та на всіх колгоспників — бо вони ж не обрали його знову головою колгоспу.
Так і почали діяти злодії. Щур розповідав, де в полі чи в якій коморі що лежить та як туди краще залізти. Шептун організовував крадіжки, а Губатий їм за це дещо платив, а крадене добро — хліб, гусей і курей, поросят, яйця, яблука, мед,— перепродував у місті. Зустрічались злодії в колишній партизанській землянці, а іноді там же переховували крадене.
Міліція вже давно мала на оці Губатого за крадіжки й спекуляцію, але поки що не чіпала, а тільки намагалася вистежити всі його зв'язки в селах і районах.
Тепер настав час упіймати вовка, а разом з ним — і його помічників.
Крім Толиного тата, Гречаного й Данила Савича, міліції допомагала бригада комсомольців. На чолі бригади був Левко Яцюк. Левко вистежив злодіїв і доповів про них Гречаному.
А Толя з Митьком он що думали! Тепер їм навіть зустрічатися з Левком ніяково.
Колгоспники озброїлися мисливськими рушницями і невеликими групами засіли скрізь, де злодії могли вийти з лісу та з села. Розставили патрулі також на залізничній станції та біля виїзду на шосе.
Першим заарештували Щура. Міліція встановила також нагляд за хатою Шептуна. Нічого не знаючи, ветсанітар прокрався додому, щоб узяти щось попоїсти. Тут його й схопили опівночі. Спершу з переляку йому відібрало мову. Потім він упав на коліна й став слізно благати:
— Змилосердьтеся, люди добрі! Змилосердьтеся — у колгоспі за все відроблю! У мене жінка, дитина...
З хати якраз вийшов Боря. Він з нанавистю і презирством глянув на вітчима.
— Гад повзучий.   І мене зганьбив,  і  маму.  Он цілий день сидить плаче.
Тоді Шептун устав і пішов з міліцією. Ветсанітара коротко допитали, дізналися, де на нього чекає Губатий.
Та виявилося, що Губатий — стріляний птах. Землянку оточили так, що, здавалося, і заєць не проскочить, а він просков-знув. Хтось почув, як зашелестіли кущі, кинулися в той бік, загукали:
— Хто такий?
— Стій!
Але злодія вже й слід простиг.
Другого дня обшукали весь ліс. Слідів ніяких не знайшли, бо стояли приморозки, а сніг ще не випав. Пустили собаку. Він покрутився біля землянки, добіг до річки й збився із сліду.
Наступного дня теж нічого не знайшли...
Мама дуже злякалася, коли довідалась, де побував її син. Їй здавалося навіть, що він страшенно схуд за один день.
— Толю, з'їж ще хоч один шматочок м'яса,— просила вона за сніданком.
— Не хочу.
— Ну, випий яєчко. Ти ж майже добу нічого не їв!
— Та це ж учора було! — сміявся Толя.
—  Все одно, з'їж,— наполягала мама.
— А я не буду,— рішуче запротестував син.— Що це таке: не хочу, а вона — їж...
Він одягнувся, взявся за портфель.
— Ти куди?
— До школи.
— А може, сьогодні ще відпочинеш? В тебе ж нога...
— Та! Вже не болить,— відмахнувся Толя і, шкутильгаючи, вийшов з хати.
Мало що мамі заманеться!
— Толю!
— А-а, Митько. До школи?
— Атож.
— От здорово! Вже не кашляєш?
— Та трохи. Але ходити можна, лікар дозволив. Знаєш, я вже другий літак роблю. Тільки це секрет. Я його на свято в школу принесу. Великий буде. Крила — отакенні!..
Третьокласники не дали двом друзям навіть у шкільний двір зайти — вибігли на вулицю, оточили.
— Толя наш — герой! — верещала Муха.— І Синиця вже вихворівся!
— Вони тебе поранили? — допитувався Вадька, трусячи Толину руку й плескаючи його по плечі, мов свого найближчого друга.
— Ні,— відповів Толя. Не хвалитися ж синцем на нозі та подряпинами на обличчі. Або тим, що в нього репнуло за вухом, коли Губатий скубнув його. Якби в нього було справжнє поранення, скажімо, в голову, то інша справа. Тоді б Толі було чим гордитися.
Всі галасували, розпитували, тільки Боря Бублик сумний стояв оддалік. Толя підійшов до нього, простяг руку.
— Здоров, Борю.
Бублик розгублено посміхнувся, недовірливо подав руку.
— Ти не той... не сердишся? Я тоді...
— Та не треба! — замахав руками Боря.— Чого мені сердитись!
Взагалі той день у школі був особливий. Муха за весь час вперше не посилала Митька до умивальника — поки Митько хворів, руки в нього стали куди біліші, ніж у самої Мухи. Володимир Кіндратович на уроках посміхався Митькові й Толі, а до дошки не викликав.
Кілька днів минуло без особливих подій у селі. Шептуна відправили в районну прокуратуру. Губатого так і не знайшли. Про це було багато розмов. Начальник міліції запевняв, що з села бандит вийти ніяк не міг. Отже, десь тут. Дехто боявся, що він може прийти вночі і влізти в хату, і тому всі ще звечора зачиняли віконниці та засували двері.
Вдень і вночі колгоспники підозріливо придивлялися до кожної нетутешньої людини, а старший конюх, дядько Влас, ідучи пізно із стайні додому, «заарештував» самого Гречаного. Наставивши на голову колгоспу замість гвинтівки костур, він крикнув не своїм голосом:
— Стій, хто йде!
На цей покрик вибіг з вилами Левко Яцюк — це було якраз біля його хати. Він зразу ж впізнав голову колгоспу й скомандував:
— Дядьку Власе, одставити! Це свій.
Вдень посміялися з цього випадку, а ввечері знову насторожилися. Бандит десь тут.

28. ЯК ЖИВ, ТАК І ВМЕР!
Після цього минуло кілька нічим не примітних днів. На черговому засіданні штабу «КВШ» в команду, нарешті, прийняли Вадьку Гречаного. Хлопці домовились зібратися надвечір і гуртом піти в ліс.
— Всі кущі облазимо, і десь таки натрапимо на сліди бандита,— сказав Митько.
А поки що порозходилися, кожен в своїх справах.
Нога в Толі вже не боліла. Так само, як і раніше, він ходив на стайню допомагати Володі Яровому чистити, годувати й водити на прогулянку Буйного. Лошак уже впізнавав свого молодого шефа, і Толя гордився і навіть хвастав цим перед мамою і товаришами.
Сьогодні він тільки-но зайшов у двір, як зразу побачив, шо Яровий запрягає коней у гарбу.
— Володю, ти куди поїдеш? — спитав Толя.
— Далеко, звідси не видно.
— І я з тобою.
— Ти ж не знаєш, куди їхатимеш, а вже — «і я».
— А куди?
— З дядьком Власом по солому, на підстилку.
Тут пришкандибав і дядько Влас. Він хитро усміхнувся і спитав:
— А ти із скирти подаватимеш чи на віз кластимеш?
Толя не знав, що відповісти: йому не доводилось ні подавати солому, ні класти. Його виручив Яровий:
— Він коней держатиме, щоб на місці стояли.
— Он воно що. Тоді їдь.
Вони виїхали в поле. Всю дорогу Толя тримав віжки. І уявіть собі — коні слухняно повертали то в той, то в інший бік, коли він натягував чи ліву, чи праву віжку. Правда, з радощів Толя так старався, що дядько Влас зауважив:
— Даремно не смикай, вони й самі з дороги нікуди не звернуть.
Дядько Влас тільки показав коням батога, і вони весь час бігли підтюпцем. Гарбу трясло, вона гуркотіла й підстрибувала на мерзлих грудках, аж Толі часом здавалося, що в нього всередині щось відірвалося. Він хотів заговорити й мало не відкусив язика.
Але все це дрібниці, про які й говорити не варто. їхати все одно було весело.
Уже в полі вони зустріли Андрія Синицю — Митькового старшого брата. У якомусь оббитому жерстю фургоні він кіньми віз буру, густу рідину. «Це барда з цукрового заводу, для корів»,— пояснив Толі Володя Яровий. А коли Андрій поздоровкався й проїхав далі, Володя, усміхаючись, запитав дядька Власа:
— Не збирається ще кудись переїжджати?
Дядько Влас нокнув на коней, відповів:
— Начебто ні. Коней любить. З нього добрий їздовий буде. Ось і скирта почорнілої торішньої соломи.  Дядько  Влас з Яровим швидко накидали віз, придавили солому рублем. Спочатку, ставши на дишло, на гарбу виліз дядько Влас, потім Володя підсадив Толю, а сам пішов навпростець через озимину.
— Швидше від вас буду вдома,— сказав він.
Тепер коні йшли помалу. Віз, навантажений соломою, важко похитувався на вибоях. їхати було дуже цікаво, й трохи страшно:   ану  ж  як  впадеш — ого,  скільки  доведеться  летіти!
— Дядьку Власе! Дядьку Власе! — почули вони зляканий голос Володі Ярового, що йшов віддалік зліва.
— Тпру! Тпру! — занепокоєно зупинив коней дядько Влас. Він, мабуть, подумав, що віз перекидається.
— Дядьку Власе, а йдіть сюди! — схвильовано гукав Володя.
— А що т-а-а-м! — відгукнувся конюх, не злазячи з воза.
— Та йдіть скоріше!
— Що він там уже вигадав? — пробурчав дядько Влас, навсидячки спускаючись з воза, наче з гірки на санчатах.— Ану спускайся й ти. Бо ще униз покотишся,— сказав він Толі.— Ну, сміливіше!
Раз! — і Толя опинився на руках у дядька Власа, а потім на землі.
Толя перший підбіг до Ярового. Володя стояв біля давно; занедбаної криниці, обгородженої тонкими трухлявими жердинами. Криниця була кругла, широка й досить глибока, але без1 цямрини: тверда глиниста земля і так не обвалювалась. Криницю викопали кілька років тому, щоб поливати капусту, яка була тут посаджена, та так і не засипали — мовляв, ще колись пригодиться. А щоб не впав хто — обгородили жердинами.
Тепер одна жердина була переламана і земля з того краю обвалена.
Яровий стояв зблідлий, схвильований.
— Куди ти лізеш? — гримнув він на Толю, що хотів заглянути в криницю.— І ти хочеш туди провалитися?
— А хто провалився? — поцікавився Толя. Не встиг Яровий відповісти, як пришкандибав дядько Влас і теж запитав:
— Що тут трапилося?
— Людина,— сказав Яровий і рукою показав на криницю.— Мертва вже...
Дядько Влас теж не пустив Толі близько, а сам ліг на живіт і довго вдивлявся в криницю. Потім устав, заклопотано почухав за вухом.
— Біжи, Володю, в контору. Скажи Гречаному, чи хто там буде. Хай захоплять сюди мотузку і зо два дебелі дрючки, щоб на копанку покласти. Спробуємо витягти.
Яровій побіг. Незабаром із села прийшла ціла процесія. Крім мотузки й дрючків, люди несли кілька багрів. Йшли Гречаний, Толин тато, колгоспники і навіть Володимир Кіндратович. Попереду всіх біг Володя Яровий. Він схвильовано жестикулював, і вкотре вже розповідав цікавим:
— Вони поїхали дорогою, а я — навпростець, йду, дивлюсь — воряка поламана. Мені так і тенькнуло: «Хтось упав». Заглянув...
Тим часом підійшли до криниці. Задні намагалися протиснутися наперед, а передні гукали:
— Та не штовхайтеся, бо ще хтось упаде!
Швидко спорудили щось схоже на блок.
— Я полізу,— зголосився Левко Яцюк.
Він сам обв'язався кінцем мотузки, і його спустили в криницю. За собою Левко потяг кінець другої мотузки, яким він повинен був обв'язати труп.
— Чого так довго? — нетерпляче питали зверху.
— Підождіть — закурю!
— Знайшов час.
— Цей Левко завжди щось вигадає.
— Еге, «вигадає». Спустіться, та й узнаєте,— сердито бубонів, наче з бочки, Левко.— Тут аж дихати нічим... Витягайте тільки мене спочатку!
Витягли Яцюка. Він був блідий, руки в нього дрижали. З чобіт стікала густа бура багнюка.
— Ну, тягніть,— похмуро скомандував Гречаний.
Поволі над криницею показалось біляве переплутане волосся, сЦотворене гримасою муки й злоби обличчя.
Толя протовпився між людьми ближче до криниці, глянув на чоловіка і побілів, мало не зомлів.
— Він! — тільки й вигукнув.
Всі зрозуміли, що це труп бандита, який так таємниче зник під час облави. Криниця була посеред поля. З нього недавно зібрали картрплю, і люди тепер сюди й не заходили. Спеціально ж піти заглянути в цю копанку ніхто не догадався, бо про неї вже всі забули. Та й хто б міг подумати, що такий хитрий і спритний злодій так по-дурному попадеться! Одні гадали, що він переховується десь у хащах чи в стіжку сіна поблизу лісу інші були певні, що бандит давно вже звідси втік кудись.
А виходить, він тут знайшов свій страхітливий кінець...
Гречаний глянув і суворо сказав:
— Як жив, так і вмер!.
Заперечувати ніхто не збирався.

29. «ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ!»
Вже зранку шостого листопада над ґанками будинків-майоріли червоні й червоні з блакитним прапори. Люди зустрічали свято Великого Жовтня. Настрій в усіх був святковий, веселий. Тато ходив по кімнаті, задоволено потирав руки.
— Учора секретар райкому був. Ти розумієш, вперше колгосп «Маяк» похвалив за тваринництво. Півдня ходив по фермах, роздивлявся, з людьми розмовляв.
— Защо ж вас хвалити?— лагідно , кепкувала мама.— Адже надої молока й тепер не дуже великі.
— До передовиків ще не дотяглись, але й задніх не пасемо. Поки що — посередині. Та головне —ми зуміли правильно поставити роботу. Надої збільшуються щодня, правда, не набагато, на десять — п'ятнадцять літрів,— а збільшуються. Ось авто поїлки поставимо — тоді зразу вгору підскочать... Скоро, скоро наш «Маяк» знов на весь район світитиме!
Потім тато пішов на роботу, а мама пекла великий пиріг з варенням.
— На твої іменини,— сказала вона, любовно поглянувши на Толю.
— На які іменини?
— Аякже! Піонером додому вернешся!.,
З маминого обличчя раптом зникає усмішка.
— Що в тебе за звичка останнім часом — штани підсмикувати! Е-е, та в тебе ж ґудзика нема! І мовчить. Скидай скоріше, я пришию.
— Я сам. Дай голку.
— Хіба ти вмієш?
— Ого! Нас Володимир Кіндратович усього навчив. Ми зразу не хотіли, кажемо: це дівчача робота. А він каже, що таку дрібницю, як пришити ґудзика, повинен кожен уміти. А Митько Синиця йому каже: «Як відірветься — мама пришиє». А Володимир Кіндратович тоді йому:
— Синиця мріє про далекі подорожі. От поїде він, скажімо, пустелю освоювати, і в нього там ґудзик відірветься. Сідає Митько і строчить телеграму: «Мамо, негайно виїжджай пришити ґудзика...»
Як засміються всі! А Митько...
— Завів: «А він каже, а Митько каже...» Пришивай скоріше, бо спізнишся,— перепинила мама Толю і сіла за книжки: їй сьогодні бесіду з читачами на фермі проводити. Про Жовтневу революцію»
Виходячи з хати, Толя непомітно (мама за це сердиться) відщипнув шматочок пирога — для Барса. Він давно привчив кота до солодкого.
Сонце щедро золотило все навкруги. З дерев опадали останні листочки. Тверда, скута морозом стежка аж дзвеніла й нагадувала асфальт міської вулиці. Як там Генка-рудий живе? Може, і його сьогодні в піонери приймають? Казала мама: поїдемо до міста. Коли ж це буде? Так за всіма скучив!..
— Толю, почекай!.. Ти чого сам побіг?
Це Митько. Толя чекає його біля шкільної огорожі. Митько сьогодні в новісінькому лижному костюмі, куртка на «блискавці».
— А ти ж чого так довго дома сидів?
— Та мама все... Вже зовсім зібрався, а вона ще раз примусила руки з милом помити. А то, каже, з брудними руками в піонери не приймуть. А хіба це бруд? Це ж нігрол.
Толя згадав,  як він  намалював  карикатуру  на Митька,  і засміявся. Митько підозріливо глянув на товариша.
— Ти чого?
— Так. Хороше як сьогодні!
І справді, день   був   надзвичайно   хороший. Прозоро-чисте запашне повітря саме вливалося в груди, лоскотало, збуджувало радість, кругом все якесь прибране, святкове. І чисті, свіжо-побілені хати, і білокорі безлисті осики та кучеряві темні вишні, і всипані опалим листям вулиці — все вкрилося прозорими сніжинками. У ласкавих променях ранкового сонця скрізь, куди-не глянь, іскрилися, вигравали райдужні кольори. Здавалось, наче якийсь казковий богатир набрав із бездонної скрині самоцвітів і сипнув їх на землю щедрою рукою. Радійте, люди, смійтеся, співайте  веселих  пісень — надходить ваше   велике свято!
У школі теж усі такі урочисті, серйозні. Навіть завжди вертлява Муха була сьогодні така поважна, зовсім не схожа на себе.
Володимир Кіндратович розповів дітям про те, як у цей день, тисяча дев'ятсот сімнадцятого року їхні діди чи й прадіди — робітники, селяни й солдати — повалили владу багатіїв і встановили свою владу — владу Рад.
— Викриті й замасковані вороги Радянського Союзу,— сказав учитель,— не раз намагалися й намагатимуться повернути старий лад, шкодити нам на кожному кроці. От і в нас викрили групу злодіїв. Вони наживалися за рахунок чесних колгоспників, розвалювали колгосп. Та наші люди пильні, а наша Радянська держава міцна, як броня. Радянський народ ніколи й нікому не віддасть завойованих кров'ю щастя і свободи!..
Толя згадує їхню з Митьком таємницю. Тепер вона розгадана, злодіїв викрито. Правда, не Толя й не Митько їх викрили, але вони — теж пильні. Толя ще в місті зацікавився двома невідомими. Левка вони даремно підозрювали, але й тут догадалися, що Яцюк неспроста в ліс ходить.
А сьогодні вони стануть піонераміг і будуть ще більше пильнувати. «КВШ» не розпускатимуть — ще, може, знадобиться....
Раптом Митько потихеньку штовхнув Толю під бік.
— А хто в нас вожатим буде?
Виявляється, його друг думає про те ж саме. Толя усміхається і пише на промокатці: «Володя Яровий». Потім прихиляється до Митька, шепоче:
— З ним весело буде, правда?
Митько задоволено киває...
І Толя мріє про те, як після цього уроку до них у клас зайдуть комсомольці і піонери з десятирічки, як Володя вишикує третьокласників і скомандує:
— До прийняття урочистої обіцянки приготуватися!
Толя мимоволі намацує в кишені акуратно складений листочок паперу з текстом обіцянки юного піонера. Він уявляє, як разом з усіма проказує урочисті, сповнені великого змісту слова:
Я, юний піонер Союзу Радянських Соціалістичних Республік, перед лицем своїх товаришів обіцяю, що буду твердо стояти... за перемогу комунізму.
— Обіцяю жити і вчитися так, щоб стати гідним громадянином своєї соціалістичної Батьківщини.
Після цього кожен підпише й віддасть Володі Яровому текст урочистої обіцянки. Прийнявши його від Толі, Володя пов'яже йому яскраво-червоний галстук і вручить нагрудний значок. Потім кине заклик:
— До боротьби за справу Комуністичної партії будьте готові!
Незвично, вперше, проте впевнено піднесе Толя руку для піонерського салюту. Він хвилюватиметься, але голос його пролунає сміливо, дзвінко;
— Завжди готові!
Полтава. 1957.


ЯК ВИРІС ПИРІЖОК

ВЕСНА

Веселе сонячне місто розкинулось на горбах понад голубоводою річкою. Його будиночки скоро потонуть в зелені садів та скверів. А зараз вони сліпуче біліють, усміхаються сонцю.
В одному з таких будиночків і живе маленький Вітя. У ньа-го є тато й мама. Але тато плаває на_ великому кораблі і додому приїжджає рідко. Отож Вітя більше з мамою господарює.
Для Віті весна прийшла якось несподівано. Вибіг він у двір з саночками, а сніг якийсь чудний зробився: почорнів, осів і похрускує під полозками, немов цукор на зубах.
А за кілька днів сніг зовсім розтанув, і струмочки з веселим дзвінким дзюркотанням побігли наввипередки до річки.
Збігли струмочки в річку, і навіть калюжі повисихали. Земля парувала проти сонця. Де-не-де почала ніжними зеленими голочками пробиватися трава.
Та, мабуть, уже зовсім тепло!
Вітя скинув черевики, шкарпетки і босий пробігся по двору. Ух, як здорово! Пісок теплий, шорсткий—трохи поколює в підошви і лоскоче.
— Ти що, застудитися хочеш? — почув раптом хлопчик материн голос.— Зараз же взуйся!
Вітя, звичайно, не буде сперечатися — взується. Тільки він думає, що даремно мама нагримала на нього. Он пес Каштан усю зиму по снігу босий бігав і навіть не кашляв.
— Йди, удвох квіти посадимо,— сказала мама, коли Вітя вийшов уже в черевиках.
Якщо мама говорить з ним, як з дорослим, тоді й про кривду можна забути. Мама скопала грядочку лопатою, а Вітя заскородив її граблями. Потім мама робила неглибокі рівчачки і клала туди насіння, а Вітя старанно пригортав його землею.
Тут же, на грядочці, росло невеличке темнокоре деревце — його тато колись посадив. Вітя вже знав, що це яблунька і на ній незабаром виростуть смачні червонобокі яблука.
Хлопчик згадав, що, крім  яблук, є ще груші, і спитав:
— Мамо, а груші теж ростуть?
— Ростуть і груші,— відповіла мати.
— А огірки?
— І огірки.
— А лимони ростуть?
— Все  росте,— відмахнулася  мама.— Не заважай,  а  то  я насіння розсипала.

ВІТЯ САДЖАЄ ПИРІЖОК
Ось квіти вже й посаджено.
— Дивись же, не витоптуй грядочки,— попередила мама.— Хай ростуть. А як тато приїде, ми нарвемо квітів і поїдемо його зустрічати.
— Гаразд. Хай тільки швидше приїжджає! — сказав Вітя.
З мамою він пішов у кімнату, взяв із столу смачний пиріжок з капустою, вийшов знову до грядочки і замислився.
Каже мама: все росте. А що буде, коли посадити... пиріжок? Може, тоді виростуть два або три маленькі пиріжки?.. Ото б цікаво було!
Недовго думаючи, Вітя сховав у кишеню пиріжок, приніс із коридора свою іграшкову лопатку і в кутку грядочки викопав маленьку ямку. Подивився навкруги, чи не бачить рудий Каштан,—• бо він уже не раз відбирав у Віті пиріжки, печиво й інші смачні речі,— і скоренько вкинув пиріжок у ямку. Загорнувши ямку землею, Вітя сів на ослінчику і почав міркувати: якщо пиріжок виросте, то коли це буде — сьогодні, завтра чи аж тоді, коли виростуть квіти?..
Так він сидів довго. Пиріжок поки що не ріс.
«Бач,— здогадався Вітя, коли мама почала поливати квіти,— і мені ж треба полити».
Він набрав у своє маленьке відро води і полив пиріжок. І другого дня зробив те саме.
Помітила це мама та й питає:
— Куди це ти все воду носиш?
Вітя навіть з мамою не хотів ділитися своєю таємницею. Та коли вона вже спитала, то не міг же він сказати неправду. Підійшовши до мами близенько, щоб не почув Каштан, який саме стояв недалеко, він тихенько, на саме вухо, прошепотів:
— Пиріжок поливаю.
— Який пиріжок? — здивовано запитала мама.
— Цс-с-с! — хлопчик злякано оглянувся на Каштана.— Той, що їсти. Я посадив його.
Мама як засміється! А тоді каже:
— Ану, ходімо подивимось.
Розгребли ямку, а пиріжок уже й на пиріжок зовсім не схожий: розкис, перемішався з землею. А тут ще підійшла сусідка тьотя Ліда і теж почала сміятися:
— Ну й насмішив ти, хлопче! Хто ж саджає пиріжки?— і ще дужче сміється.
— А ти говорила, що все росте,— з докором і образою сказав мамі Вітя і мало не заплакав.
— Правильно, можна сказати, що й пиріжок росте. Тільки не так, як ти думаєш.
— А як же?
— Це довго розповідати. Ось ми колись поїдемо в село до бабусі, тоді сам побачиш.

ДО БАБУСІ
— Завтра їдемо до бабусі,— сказала одного вечора мама.
— Поїдемо, в село до бабусі поїдемо! — аж затанцював з радощів Вітя.
Уночі він двічі прокидався і все питав, чи не спізнилися вони на поїзд.
— Спи, синку,— заспокоювала мама.— Поїзд іде нерано — встигнемо.
А ранком, коли треба було вже вставати, мамі довелось розбудити Вітю. Поснідали вони й пішли до автобусної зупинки, що була недалечко від їхнього будинку.
Тільки підійшли, а тут і автобус під'їхав.
Не встиг Вітя роздивитися всіх людей в автобусі, як мама взяла його за руку і сказала:
— Не крутись, нам зараз виходити.
Швидко по цьому автобус зупинився, і пасажири зійшли на майдан. А поруч був вокзал — височенна красива будівля. На верху в стіні—круглий годинник, і стрілки величезні, як палиці.
А всередині вокзалу багато людей — і дорослих, і дітей. Вони купують тут квитки, і кожен чекає свого поїзда. Одна білява дівчинка з чорними, як вуглики, очима навіть була менша за Вітю. Вона смикала свою маму за сукню і плаксиво тягнула:
— Ма-а-амо, ході-і-імо...
В цей час Вітя забув, що й він іноді так робив, і щиро здивувався, як це можна взагалі плакати. Особливо ж тепер, коли в твоїй кишені хоч і мамин, а все ж справжній квиток на  поїзд, і ти поїдеш далеко-далеко — аж на село до бабусі.
Черговий по вокзалу в червоному кашкеті оголосив, що поїзд прибув, і Вітя з мамою вийшли на перон. А зразу ж за асфальтовою доріжкою перону, в заглибленні, лежали металеві рейки. Тоді знов доріжка — і знов рейки. А на рейках стоять поїзди. Великі зелені тепловози тихенько гудуть моторами, лаштуючись у дорогу.
— Квиток є,— гордо сказав Вітя дівчині-провідниці, коли вони сідали у вагон.
Дівчина усміхнулася.
— Раз квиток є — заходь.
Згодом тепловоз протяжно засвистів, поїзд рушив. Вітя підійшов до вікна.
— Мамо! — раптом злякано крикнув він.— Поглянь, мамо, дівчинка з своєю мамою не поїхала! Он вони стоять!
— Не хвилюйся,— сказала мама.— Їм на інший поїзд.
Мабуть, так і є, бо вони обоє дивляться на стривоженого
Вітю і сміються. Тоді Вітя теж усміхнувся і помахав дівчинці рукою.
А коли дівчинки вже не стало видно, він сів біля мами. Спочатку дивився, як за вікном пропливали будинки, дерева, люди, стовпи з натягнутими дротами. Вагон приємно поколихувало, і у Віті згодом почали самі собою злипатись очі. Він ще чув, як мама сказала комусь:
— Вночі погано спав, боявся на поїзд спізнитися. 
І Вітя заснув.

СІЮТЬ ПШЕНИЦЮ
Бабуся і дядько Петро, мамин брат, жили на самому краю села, аж під лісом. Коли Вітя з мамою зайшли в двір, обгороджений латами і обсаджений кущами бузку, бабуся з повним відром поверталася від колодязя. Побачивши Вітю, вона поставила на зелений спориш відро, сплеснула руками:
— Ой, який же ти біленький! Хворів, чи що?
— Ні! — весело відповів Вітя, кидаючись до бабусі. А вона вже строго до мами:
— На сонце його частіше випускай.
Мама з бабусею пішли в хату, розпитуючи одна одну про новини. Хлопця їхні розмови не цікавили. Вітя майнув у сарай— там, він знав, лежать всякі інструменти дядька Петра. Вітя вже схопив молоток, плоскогубці і простяг руку до терпуга, та враз почув стурбовані дитячі голоси і вибіг з сарая.
На вулиці стояли два хлопчики — мабуть, трохи старші за нього.
— Біжи, біжи, він підніметься! — кричав один.
— Куди «біжи», нитка заплуталася! — заперечив другий.
— Ех ти!
Вітя підійшов ближче і побачив, що хлопці виплутують з бур'яну червоного паперового змія. Один з них, Коля, був серйозний, заклопотаний. Він живе якраз навпроти бабусиної хати через вулицю, і Вітя з ним знайомий. Другий схожий на Вітю — білявий, кирпатий, навіть у таких же синіх штанцях. Тільки ніс червоний, від сонця облуплений.
— Ану, давай я,— сказав Вітя.
Незнайомий хлопчик з облупленим нісом випустив з рук заплутану нитку і, безцеремонно розглядаючи Вітю, запитав у Колі:
— Хто це?
— Вітя, він до бабусі приїхав,— пояснив той. Тим часом  Вітя вирвав  з  корінням  бур'янину  і  розплутав нитку.
— А тебе як звати? — поцікавився Вітя, звертаючись до не знайомого.
— Митя. Ми з  Колего восени вже в школу підемо. А ти?
— Я. Мене ще не пустять,— похмуро відповів Вітя.
В цю хвилину він почув, як за ліском щось загуло. Спочатку тихо, а далі дужче й дужче.
— Що там, машина?
— То трактор,— сказав Митя.
— Пшеницю сіють,— додав серйозний Коля.
Якусь мить Вітя нерішуче роздумував, а потім запропонував:
— Ходімо подивимось? — і очі його засвітились цікавістю і благанням.
— Гайда,— солідно згодився Коля.
— Ану, хто швидше! — гукнув Митя, і вони пустилися бігти по дорозі.
Зразу ж за невеликим дубовим ліском відкрилося сірувато-чорне поле. Дорога розділяла його на дві нерівні частини. Зліва поле тягнулося понад лісом неширокою смугою, праворуч воно чорніло без кінця і краю. До ліска, гуркочучи і лишаючи за собою хмарку пилюки, підходила якась машина.
Це й був трактор.
Віті лиш одного разу довелося бачити трактор зблизька. Це було навесні, коли асфальтували вулицю, де жив Вітя. Трактор з двома широкими металевими котками замість коліс рухався взад-вперед, розрівнюючи й укочуючи ще не затверділий асфальт.
Цей трактор бум чимось схожий на той. Але він набагато більший; замість котків у нього з обох боків були широкі ланцюги з шипами. «Гусениці»,— сказав Митя. Зверху на тракторі — кабіна, майже така сама, як на автомашині, а в ній сидить тільки один чоловік — тракторист. В руках у нього не кругле кермо, а довгі важелі. На них він по черзі натискує, коли треба повернути трактор.
Ззаду до трактора почеплено аж три сівалки — широкі зелені ящики на двох колесах. За кожною сівалкою на підніжці стоїть чоловік і раз у раз помішує щось у ящику.
— Он і мій тато,— показав Коля на одного з сівачів, високого чорнявого чоловіка.
— А що ото вони роблять? — питає Вітя.
— Стежать, щоб зерно правильно висівалося,— пояснив Коля.
— Яке зерно?
У цей час на дорозі, біля бочки на колесах, зупинився віз, доверху навантажений мішками. Порівнявшись з бочкою і возом, трактор теж зупинився.
Тракторист у замащеному й запиленому темному комбінезоні виплигнув з кабіни, підійшов до бочки, відром набрав води і почав заливати в трактор. А ті, що були біля сівалок, взяли з воза по повному мішку і понесли до своїх сівалок.
— А це що за екскурсія? — звернувся до хлопців Колин тато.
— Ось Вітя хоче побачити, яке зерно.
— Чому ж, це можна. Зараз подивимось.
Вони підійшли ближче. Колин тато зачерпнув у жменю зерна з ящика і показав Віті.
— Бачиш, це пшениця.
Вітя  з  цікавістю  розглядав  жовті  довгасті  зерна,  а потім узяв кілька штук собі. Коля пояснив:
— З ящика по цих трубочках пшениця сиплеться в землю, а тоді росте...
Коли Вітя прийшов додому, мама й бабуся вже шукали його.
— Де це ти бігав? — незадоволено спитала мама.
— Я бачив, як трактором пшеницю сіють,— гордо відповів Вітя.
— Тепер ти знатимеш, як росте пиріжок.
— Що? З оцього... виросте пиріжок? — недовірливо спитав хлопець, розглядаючи на своїй долоні пшеничні зерна.
— Виросте,— усміхнулася мама.
— А коли?
— Е, ще не скоро. Почекай — усе взнаєш, усе побачиш,— пообіцяла мама,

ХЛІБ РОСТЕ
З того часу Вітя частенько бував у бабусі, і кожного разу мама водила його на лан за дубовий лісок, де була посіяна пшениця.
— Дивись, як росте хліб,— казала вона.
— Хліб?
Не вірити мамі Вітя не міг і все ж дивувався з цих слів. Просто неможливо було уявити, як з оцих блідо-зелених листочків може вирости біла пухка паляниця або смачний пиріжок.
— Не забігай наперед,— незмінно відповідала на це мама.— Прийде час — усе побачиш.
Іншого разу Вітя побачив на лану не окремі листочки, як уперше, а густі кущики. Потім кущики почали підростати, з'явилися соковиті стебельця.
Одного разу, коли Вітя у бабусиному садку ласував червоними, як жар, кислуватими вишнями, бабуся й мама вийшли з хати і сказали:
— Ану, ходімо подивимось на нашу пшеницю.
Спочатку Вітю здивувало, а потім стурбувало те, що пшениця була не зелена, а жовта.
— Вона ж посохла! — вигукнув хлопець.— Треба було поливати.
— Ні,— усміхнулася бабуся.— Її поливав дощ, поки вона росла. А тепер пшениця дозріває, через це й пожовкла.
Заспокоївшись, Вітя замилувався високими стеблами, що стояли густою золотавою стіною. На самій верхівці кожного стебла висів, наче вилитий, товстий гранчастий колосок. Від легенького вітерця колоски похитувались, ледь чутно шелестіли, подзвонювали і важко хилилися до землі.
Бабуся зірвала один колосок, розім'яла його на долоні, провіяла і, придавлюючи зернини, сказала:
— Тижнів через два будемо жати.
Вітя попросив бабусю показати зерна. Вони були такі ж, як ті, що їх весною сіяли, тільки не блискучі, а ніби в білому пушку. І в хлопця мимоволі вирвалось:
— А навіщо ж сіяли? Зерно посіяли — і зерно виросло...
— Е-е,— сказала мама.— Те, що посіяли колгоспники, вони б дуже швидко поїли — і не було б більше хліба. А того, що виросло, і їм, і ще багатьом людям тепер на весь рік вистачить. Бо з кожної зернини виріс колосок, а в колоску он скільки зерен,—двадцять або тридцять.
— ОгоІ—сказав Вітя і, як бабуся, роздавив у пальцях зернину.
—  Мамо, глянь, молочко! — здивувався він.
— Значить, зерна ще не дозріли,— сказала мама.—А як затвердіють і молочка в них не буде, тоді вже можна жати.
— А що таке «жати»? — розпитував Вітя.
— Ось приїдеш іншим разом і побачиш,— відповіла бабуся.— Ще й нам помагатимеш.
І справді, через два тижні мама з Вітею одержали від бабусі листа.
«Ось і діждалися ми нашого хліборобського свята — жнив,— писала бабуся.— Озимі вже кінчаємо. А післязавтра почнемо-оту пшеницю, що за ліском. Приїздіть неодмінно!..»
— Ну, Вітю, поїдемо,— сказала мама.— Бабусю провідаємо і подивишся, як пшеницю жнуть.

МАШИНА З КРИЛАМИ
Ось Вітя знов у бабусі.
Ще й сонце не сходило, а бабуся і мама були вже на-ногах.
Вітя не звик уставати так рано, і тому, коли мама почала його будити, він ніяк не міг прокинутись. А прокинувшись, почав потихеньку пхикати.
Тоді підійшла бабуся і присоромила його:
— О, хто це плаче? Це той, що казав: «І я вам помагатиму»? А воно виходить, ти тільки тоді й помічник добрий, як на столі повна миска стоїть!
Після того як Вітя вмився, йому було вже весело і спати більш не хотілося. Він сам почав просити бабусю:
— Ходімо швидше, а то дядько Петро поїде.
Мама перед цим сказала, що хліб буде жати комбайном дядько Петро, і Вітя аж тремтів з цікавості подивитися, що ж то за така машина, яка пройде полем — і за нею не залишиться жодної стеблини пшениці.
Коли вони підійшли до лану, там уже стояло кілька жінок. Ліворуч від дороги, на меншій половині поля, Вітя побачив якусь чудну невелику машину, що наближалася до них. Тягли її двоє коней. Машина тріскотіла й вимахувала крилами, які по черзі прихилялися до землі й підгрібали пшеницю до залізних зуб'їв. А за тими зуб'ями — це вже мама пізніше розповіла — був гострий і теж зубчастий, як велика пилка, ніж. Він зрізав пшеницю, а крила акуратно згрібали її в оберемок і згортали на землю з широкої, як два або три зіставлені разом столи,  площадки,  що зветься  платформою.  За  собою  машина залишала тільки стрижену стерню та  купи скошеної пшениці. Ось машина наблизилась, і Вітя побачив, що нею керує незнайомий чоловік. Дядько Петро білявий, чубатий і без вусів.
— А цей — чорний, вусатий.
— А де ж дядько Петро? —розчаровано мовив Вітя. Жінки в цей  час уже спритно  скручували перевесла—такі мовби мотузки з соломи,— тоді клали на них оберемки пшениці і, притискаючи коліном до землі, в одну мить зв'язували сніп. Не підводячись від снопа, бабуся відповіла Віті:
— Дядько Петро на комбайні, скоро приїде.
— А що ж це таке? Хіба не комбайн?—уже зовсім розгублено спитав хлопець.
Всі засміялись, а метушлива й балакуча тьотя Дуня — бабусина сусідка,— поправляючи під хусткою темні кучері, пояснила:
— Ні, Вітю. Це — жатка.
А інша жінка додала:
— Це вже стара машина, давня. Ось комбайн під'їде — отам є на що подивитись! Він не лише косить, а відразу й молотить, і віє!

ВІТЯ ДОПОМАГАЄ
Сонце піднялося високо в небі, і в'язальницям стало жарко.
— Пити хочеться,— сказала тьотя Дуня.
— І я напилася б оце,— підхопила мама.— А де ж тут води взяти?
— Тут кухня недалечко, там і вода є,— сказала бабуся.
Мама випросталась і звернулась до Віті:
— Синку, візьми отам у кошику глечик і принеси води.
— Так-так, оце й буде твоя допомога,— сказала бабуся.
— А де ж вода?
— Та он, під лісом димок — бачиш? Там тьотя Галя на кухні, в неї попроси води.
Огрядна, повновида тьотя Галя розташувалася зі своєю кухнею на широкій галявині, що мальовничим острівцем глибоко вдавалася в густу стіну темної зелені лісу. Кухня навколо була обкопана.
— Навіщо це обкопали? — запитав Вітя.
— А чий ти такий цікавий? — в свою чергу ласкаво запитала тьотя Галя.
— Я —Вітя.
— А-а-а, Вітя. Тепер знаю. А обкопали на те, щоб вогонь за це коло не перекинувся. Бо тут он скільки сухого листу — може ліс загорітися, тоді біда!
Вона кухлем налила з нової діжки води в жовтий з білими квітами глечик, і Вітя повернувся вже, щоб іти. Але тьотя Галя згадала щось і гукнула:
— Почекай!
Метнулася туди-сюди і подала Віті щось загорнуте в капустяний листок.
— Ось, візьми.
Це була малина. Вітя зразу насипав собі в рот запашних кисло-солодких ягід і, притиснувши обома руками до грудей листок з рештою ягід і глечик з водою, пішов.
Він уже був на півдорозі до в'язальниць, як невідомо звідки вискочив якийсь невеличкий сірий звірок і стрибнув прямо Віті під ноги. Хлопчик злякано скрикнув і впав.
Поки дивився, як звірок ховався в норі, що була зовсім, поряд, вся вода витекла з глечика. А головне — червоні, волохаті, ніби оксамитові, ягоди малини розкотилися і, подавлені й запилені, лежали далеко одна від одної.
Вітя з жалем поглянув на ягоди, підняв глечик і хотів уже-йти до мами та бабусі без води, а потім роздумав: сміятимуться з нього. Бабуся знову скаже: «Помічник — ложкою з миски».
Треба вертатися до тьоті Галі.
Пройшовши трохи, знову скрикнув і злякано присів. «Укусило щось за ногу»,— подумав хлопчик.
Виявилося, в нозі була велика колючка. Ой, болить які Що ж це таке — там на нього щось накинулось, тут — будяк, загнав.
І Вітя заплакав...
— Вітю-у!.. Ти чого там сидиш? Неси води скоріше!
Мама кличе. Пити хоче. Вітя зітхнув, витяг з пальця колючку і пішов по воду.
Приніс-таки води Вітя. Коли він розповів про випадок із-сірим звірком, усі дуже сміялися.
— То, мабуть, ховрах,— сказала потім бабуся.— Його не слід боятися. Ховрахи тільки багато хліба псують.
— Як вони псують хліб?
— А так: відкушують колоски, та все в нору, в нору. Наносять туди стільки, що тобі б на цілий рік вистачило, а тоді й їдять до нового врожаю...
В цей час по дорозі з лісу вибігла чорнява дівчинка. Худенька, коротко підстрижена, вона була схожа на хлопчика. За нею ледве встигали Коля й Митя.
— О, Наталка моя біжить, помічниця,— сказала тьотя Дуня. Наталя підійшла й сказала до всіх «здрастуйте», після неї •солідно привітались і хлопці.
— Поросяті дала їсти? — спитала її тьотя Дуня.
— Дала. І курям теж,— відповіла Наталя і зверхньо глянула на Вітю: вона була майже на три роки старша за нього і вже перейшла в другий клас.
— А ми з Митею кролям трави нарвали,— похвалився Коля.
Вітя теж не хотів показатися Наталі малюком і з погордою сказав:
— А я води з кухні приніс.
— Молодець,— похвалила Наталя.— А колоски ти вмієш збирати?
Вітя змушений був признатися, що не вміє. Він хотів спитати, навіщо потрібно збирати колоски. Але ця Наталка така, що може й на сміх підняти. Мовляв, і цього навіть не знає.
— Ага, не вмієш,— сказала Наталя.— А Коля й Митя вміють. Ми вчора, і позавчора, і всі дні збирали колоски!.. Ну, отак ось підніми сорочку і збирай сюди.
Вітя вже не відчував, що його ноги поколоті стернею. З дітьми було весело, і він скоро захопився новою для нього роботою.

ДЯДЬКО ПЕТРО
Сонце припікало все дужче й дужче.
Жатка вже поїхала на інший лан. Жінки пов'язали снопи, а тепер зносили їх і ставили по кілька разом маленькими гостроверхими куренями — щоб краще підсихали, а якщо раптом піде дощ, то щоб не промокли.
Вітя вже зовсім стомився. Боліли поколоті стернею ноги, було жарко, і хотілося спати. Він не міг більше збирати колоски і, підійшовши до мами, почав пхикати:
— Ма-амо, ходімо додо-о-му... Бабусю, скоро ми вже додо му пі-ідемо?.. Коля й Митя он уже пішли-и...
Але тут сталося таке, що Вітині очі одразу просохли від сліз і здивовано округлилися: далеко, аж у тому кінці лану, з'явилася якась величезна машина.
— Мамо, що це?
Бабуся поглянула з-під руки і спокійно сказала:
— Комбайн. Петро їде.
— Комбайн, комбайн! Дядько Петро! — вмить забувши і про втому, і про все на світі, загукав Вітя. Він зірвався і помчав назустріч комбайнові.
— Не біжи, він сюди під'їде!— сказала йому вслід мама.
Та Вітя нічого не чув. Ноги вже не боліли, і він біг, скільки вистачало духу. В палець вп'ялася колючка, але витягати її було ніколи. Вітя пострибав трохи на одній нозі і побіг далі.
Ближче й ближче комбайн. Все сильніше гуркоче мотор.
З розгону Вітя вдарився об велику грудку і впав. Пальці на нозі болять, і коліно, здається, трохи розбив. Та нічого! Підхопився і знов побіг.
Ось уже на комбайні видно дядька Петра, а збоку від нього сидить красива дівчина з чорними косами. Вітя вже хотів гукати, боячись, що його не помітять і комбайн проїде мимо, але комбайн зупинився.
Дядько Петро впізнав його — усміхається і щось каже дівчині. Та глянула на Вітю, кивнула головою і на ходу стрибнула з комбайна. Тільки Вітя добіг, як вона схопила його на руки.
— Ах ти ж такий! — і не сказавши який, з рук у руки передала його дядькові Петру прямо на місточок з поручнями, а сама так само спритно по драбинці збігла туди ж і сіла на своє місце.
Дядько Петро, наче шофер на автомашині, тримав у руках велике кругле кермо, іноді пересував якісь важелі. Над головою 'у нього була напнута така велика парасолька, що всіх трьох ховала від сонця.
Відкинувши з запиленого лоба довге пасмо світлого волосся, молодий, веселий дядько Петро спитав, як завжди:
— Ну, чижику, як живеш?
— Хороше живу! — радісно відповів Вітя, а погляд його перебігав з одного кінця комбайна в інший. Хотілося спитати зразу про все, і тому він не знав, з чого ж почати.
Ух, який же й великий цей комбайн — як бабусина хата! Мотор гурчить, як у трактора, а колеса — наче у грузовика: високі, гумові.
Спереду в комбайна, як і в жатки, крила. Тільки трохи не такі, і крутяться вони, як барабан, а називаються так чудно: мотовило.

ЯК ПРАЦЮЄ КОМБАЙН
— Навіщо мотовило?— запитав Вітя.
— Воно підгортає стебла пшениці до ножа.
— А ніж — як у жатки?
— Правильно, тільки разів у три більший.
І дядько Петро розповів Віті, як працює комбайн. Мотор не лише возить комбайн, а й рухає всі його механізми. Ніж пересувається то праворуч, то ліворуч — як пилка — і зрізує пшеницю. Полотно на роликах — називається транспортер — подає стебла з колосками всередину комбайна. Там барабани вимолочують зерно з колосків.
— А отой дядя що робить? — запитав Вітя, показуючи на чоловіка, що стояв на вузенькому місточку позаду комбайна і зрідка натискував рукою на важіль.
— Там причеплений до комбайна великий решітчастий ящик, називається він соломокопитель. Коли в ньому назбирається багато соломи, чоловік цей відкриває задню стінку копителя, і солома великою купою випадає на стерню.
— І зерно туди?
— Ні-і! Зерно надходить на решета. Там провіюється і йде сюди ось, у залізний ящик — бункер.
— А коли в отому... бункері вже зовсім-зовсім повно буде, тоді куди?
— Тоді куди?— перепитав дядько Петро і, помітивши на дорозі грузовик, сказав усміхаючись: — Ось зараз ти побачиш, куди дівається зерно з бункера.
Автомашина тим часом звернула з дороги, об'їхала по стерні і пристроїлась збоку біля комбайна.
В кузові машини стояв міцний, засмаглий хлопець у голубій майці, з дерев'яною лопатою в руках.
— Відкривай! — гукнув він дядькові Петру.
Машина тихенько йшла поруч з комбайном. Дівчина, що сиділа біля дядька Петра, щось натиснула, і Вітя побачив, як пшениця важким живим струменем потекла з бункера в кузов грузовика.
— Тепер знаю,— сказав Вітя.
Пшениця все сипалась і сипалась, золотом переливаючись на сонці, а хлопець у голубій майці розгрібав її лопатою в усі кутки кузова.
— Стоп! — гукнув він, коли вже кузов був майже доверху наповнений зерном.
Дівчина знову натиснула якийсь важіль. Зерно перестало сипатися, грузовик поїхав швидше і, обігнавши комбайн, виїхав на дорогу.
Вітя так захопився комбайном, що тільки тепер опам'ятався і вигукнув:
— Оце так машина!

ПРО БАТЬКІВЩИНУ
Наталя все ще збирала колоски. Коли Вітя проїжджав мимо на комбайні, то з гордим виглядом тільки один раз, і то скоса, зиркнув на неї. Хай тепер спробує посміятися з нього!
Але Наталя таки засміялася і щось гукнула йому. Що саме — за гуркотом мотора Вітя не розібрав.
— Дядьку Петро, а навіщо колоски збирають? — спитав він.
— Щоб хліб марно не пропадав. Колгоспники ж трудилися — сіяли, вирощували. От і треба його весь до колосочка зібрати.
— Хліба о-он скільки, хіба колгоспникам не вистачить?
— Е, чижику, хліб не тільки для колгоспників. Ти от з мамою в місті живеш. Там багато людей, і всім потрібен хліб. А в місті він не росте. Там роблять машини різні: автомобілі, трактори, сівалки і ще багато чого... Ось і оцей комбайн на заводі робітники зробили. Колгоспи дають місту хліб, молоко, м'ясо, а місто колгоспам — машини, тканини, взуття. Зрозумів, чижику?
— Зрозумів.
— Велика наша Батьківщина, багато всього нам потрібно,— задумливо, мовби сам до себе, сказав дядько Петро.
Батьківщина. Це слово Вітя вже чув.
— А що таке Батьківщина? — запитав він.
— Це, Вітю, наша Радянська країна. Літака бачив?.. Правда, швидко летить?.. Так от, якби ти сів у літак і летів цілісінький день, на шляху твоєму траплялися б міста і містечка, села й хутори, люди, що живуть у них, і все, що там є, зелені ліси і великі заводи, сині моря та озера, глибокі шахти й широкі поля, золоті гори й глибокі ріки — все це твоя Батьківщина. Найбільша і найкраща в світі країна, бо живуть у ній працьовиті щасливі люди! А щастя те дав нам Ленін.
— Дідусь Ленін. Я знаю його,— сказав Вітя,

ВІТЯ ВЕДЕ КОМБАЙН
Який щасливий дядько Петро — сам веде комбайн, он яку величезну і цікаву машину! От якби й собі спробуватиі Тільки маленьким, мабуть, не можна,,, А якщо попросити?
Вітя вже був наважився, але сторожко поглянув на красиву дівчину з чорними косами, яка в цей час поралась біля мотора, піднявся навшпиньки до самого вуха дядька Петра і тихенько спитав:
— А вона хто?
— Комбайн гуде, не чую! — сказав сміючись дядько Петро.
— Оця тьотя — хто?
— Ну, хто... Вона — мій помічник.
— Значить, ви найстарший? — радісно догадується Вітя.
— Еге ж, я комбайнер.
Тоді Вітя вже сміливо попрохав, показуючи на кермо:
— Дядьку Петро, дайте мені!
— Ти ж не вдержиш,— сміється той.
— Вдержу. Тато як приїжджав, то  казав, що я  сильний!
— Ну, коли сильний, давай тоді вдвох керуватимемо,—згоджується дядько Петро.
Вітя невпевнено простягає руки до керма і, розтуливши рота, розгублено дивиться на дядька Петра: почулося чи й справді можна?
— Ну, чого ж ти? — підбадьорює його дядько Петро.
Вітя з трепетом поклав обидві руки на великий теплий круг керма. Ой, який хороший оцей дядько Петро!
В цей час вони вдруге наближалися до того місця, де працювали жінки. Ось тепер хай би побачила його Наталя! Але її вже не було. Мама он підвела голову, поглянула сюди і сказала щось бабусі. Бабуся теж щось сказала. Тепер уже всі дивилися на Вітю. А він разом з дядьком Петром тримав кермо комбайна і був дуже гордий і радий з цього. Аякже — він керує комбайном!
Це був, мабуть, найщасливіший день у житті хлопчика.

БОРОШНО
Якось надвечір, через кілька днів після жнив, бабуся сказала:
— Ну, ви тут хазяйнуйте, а я піду до млина. Дають зерно авансом. Візьму мішок, змелю і привезу.
— Ідіть,— сказала мама, а потім спохватилася: — Еге, вам і Вітю доведеться взяти з собою.
— Навіщо? — спитала бабуся.
— Аякже. Як хліб жнуть — він знає, а тепер хай подивиться, як зерно на борошно мелють.
І Вітя з бабусею пішов до млина, що містився в просторому колгоспному дворі.
Зовні це був кам'яний сарай, вкритий черепицею, з залізною трубою зверху. Ще здалека Вітя почув розмірене «тах-тах-тах-тах».
— Що це? — запитав він.
— Це двигун. Він крутить млин.
Бабуся одразу зайшла всередину сарая, а Вітя злякано зупинився на порозі ■— все там гриміло, стукотіло, двигтіло, аж земля під ногами здригалась. У повітрі густою хмарою носилася біла пилюка. Вона була скрізь — на підлозі, на вікнах, на одязі й обличчі людей, які щось робили тут. Один чоловік став зовсім білий від цієї пилюки, а його брови й вуса були аж волохаті, наче опушені інеєм.
— Хто це? Чому він такий? — стурбовано запитав Вітя.
— Який? — не зрозуміла бабуся.
— Білий увесь.
— Від борошна. Це мірошник, він старший біля млина.
— А як роблять борошно?
— Не   роблять,   а   мелють,— поправила   бабуся.— Дивись,  оце — кіш...
Вітя побачив на верху високої споруди дерев'яний ящик, схожий на бункер, що на комбайні.
— ...Ось я в кіш засиплю пшеницю. Вона посиплеться вниз, на камені... Тут два великі круглі камені. Один з них обертається мотором. Пшениця падає між камені, дрібно-дрібно розтирається ними, і внизу вже сиплеться не зерно, а борошно...
В цю хвилину мірошник гукнув бабусі:
— Засипайте, ваша черга! — і сам схопив бабусин мішок з пшеницею й висипав зерно в кіш.
Бабуся зразу ж узяла порожній мішок і начепила його внизу під каменями на два гачки. Мірошник відкрив заслінку, і в мішок посипалось борошно — біле, як сніг.
Раптом Вітя побачив, як мішок зірвався з одного гачка і борошно сиплеться на долівку. Вітя миттю схопив за край мішка і наставив його під струмінь борошна.
— Бабусю, ось мішок!..
Бабуся знов почепила мішок, а мірошник похвалив Вітю:
— Він у вас молодець!
Віті було дуже приємно від того, що він і тут допоміг бабусі.

ПИРІЖОК
Та ось борошно перестало вже сипатись. Мірошник допоміг бабусі відставити і зав'язати мішок. До млина зайшла якась жінка.
— Давайте ваше борошно і самі сідайте на машину, підвеземо вас.
В кузові ще були люди. Машина під'їжджала до чийого-не-будь двору, люди скидали один-два мішки, дехто вставав, інші їхали далі.
Ось уже й бабусина крайня від ліска хата. На машині тільки Вітя і бабуся. Шофер зупинив машину, вийшов з кабіни.
— Ану, подайте мені ваше добро.
— Та не треба, ми якось самі,— зніяковіло сказала бабуся.
— Подайте швидше, мені ніколи,— строго сказав шофер і, зваливши на плече мішок, поніс його у двір.
— Тепер з нового врожакг напечемо пиріжків,— урочисто сказала мама.
«Нарешті! Аж ось коли пиріжки»,— подумав Вітя.
Поки мама місила тісто, Вітя приніс дров, а бабуся розпалила літню піч. І ось уже на сковороді зашкварчало, на весь двір запахло смаженим.
А ще за якихось чверть години, обпікаючись, Вітя їв гарячий пиріжок із свіжою капустою, здобреною зеленою цибулькою і яєчком. Пиріжок був такий смачний, що й сказати не можна. Це, мабуть, саме через те, що Вітя знав, як росте пшениця, бачив, як жнуть її, сам допомагав жати, молоти пшеницю і навіть пекти пиріжки...
Дивлячись на засмагле Вітине обличчя з облупленим від сонця носом, бабуся лагідно усміхалась. їй здавалося, що за літо її онук помітно виріс, став ніби розважливішим, серйознішим.
Мама перехопила бабусин погляд, теж усміхнулась і запитала:
— Ну, Вітю, тепер ти не будеш саджати в землю пиріжок? Знаєш уже, як він росте?
Так, Вітя тепер знає, як у полі виріс оцей смачний рум'яний пиріжок.

ЗОЛОТИЙ ЖОВТЕНЬ
Оленка прокинулась рано-рано, раніше, ніж завжди, коли йшла до школи. В кімнаті було прохолодно, і їй не хотілося вилазити з-під теплої ковдри.
Дівчинка позіхнула, перевернулась на другий бік і знову заплющила очі. Та сон зник, як тільки Оленка згадала який день сьогодні і як цікаво вчора було в школі. Вчителька розповідала про велике свято — роковини Жовтневої соціалістичної революції, на шкільному вечорі Оленка вперше читала віршик «Золотий Жовтень». А як зраділа мама і старший брат Володя, коли вона показала табель з відмінними оцінками! Оленка аж засміялась.
Та ось тишу сколихнув низький басовитий гудок. Це на цукрозаводі. Дівчинка схаменулася і тільки тепер помітила, що в кімнаті немає нікого. «Мабуть, всі вже пішли на демонстрацію»,— злякалася вона, миттю скинула з себе ковдру і побігла на кухню.
Мама поралася біля печі. На стільчику край вікна сидів мамин брат, дядько Сашко. Він був у святковому костюмі. Обличчя обох сяяли урочистістю.
— Еге, і ти, мишеня, вже прокинулось,— сказав до неї дядя Саша. Він завжди так називав її, але Оленка не ображалась.
— Мамо, я вже буду одягатися, бо на демонстрацію спізнюся,— сказала Оленка.
— Встигнеш, доню, ще ж зовсім рано,— заспокоїла її мама.— Володя прийде, разом і підемо.
— А де Володя? — запитала Оленка про брата.
— Та пішов же до Миколи. Казав, бритву взяти, а сидить там, ніяк не наговориться. Може ти, доню, підеш покличеш його.
— І справді,— втрутився дядя Саша,— а то раз на рік приїхав, і то з дому втік, не дасть на себе й роздивитися.
Оленчин брат ще в минулому році закінчив інститут, працює в Донбасі, а це приїхав до них погостювати,
— А до якого Миколи? До Семененка?
— Еге ж.
— Там коза, я боюся.
— Ой, не сміши, бо з стільця впаду! — вигукнув дядя Саша, вдаючи, що йому й справді дуже смішно.
— Чого ж її боятися? — запитала мама.
— Е, вона б'ється.
— Ну, не знав я, що ти така боязка,— присоромив Оленку дядя Саша.—Твоя мама в такі роки вночі де завгодно ходила і не боялася.
— А чого вона вночі ходила?    
Мама мовчала. Дядя Саша відповів за неї:
— Не для пустощів. Треба було.
— Мамо, розкажи.
— Хай  іншим  разом,—спробувала відмахнутися  мама.
— Ні, зараз!
— Ну розкажи вже їй, як ти допомагала батькові. Розкажи, сьогодні день такий,— попросив і дядя Саша.
— Добре вже, слухайте.
Оленка зразу ж вмостилася дяді Саші на коліна. Мама замислилась на хвилинку. Оленка нетерпляче завовтузилась.
— Була я такою, як ти оце. В школу не ходила, бо за навчання тоді треба було багато платити. Та й школи в нашому селі не було. Дідусь твій, а мій батько, працював на цукровому заводі. Завод той належав панові, був маленький і називався цукроварнею. І селища цього, як тепер з клубом, лікар нею, не було. Вздовж однієї вулиці тяглися похилені хати, вкриті гнилою соломою, а недалеко від цукроварні — кладовище. Важко жилось людям. Одержували робітники копійки на заводі, ледве з хліба на воду перебивалися. А дома діти стукотять зубами від холоду, з голоду пухнуть.
Отак жили колись.
Давно вже думали люди, як собі краще життя здобути. От і вирішили зброєю завоювати щастя. Партія наша створила скрізь свої підпільні комітети, щоб народ на революцію підіймати. Дідусь твій якраз і керував таким комітетом на заводі. Як почули комітетчики, що робітники в Петрограді скинули буржуйський уряд, вони теж почали готуватися: вже й день повстання призначили. Та знайшовся зрадник, про комітет доніс поліції і про дідуся твого розповів, що він там за найстаршого. А хазяїн цукроварні зразу ж до міста мотнувся, загін поліції звідти привів.
Про все це я пізніше дізналась. А тоді бачила тільки, що до нас вечорами ходять люди з цукроварні, розмовляють про щось. А чого вони ходять — цього я не знала. Спитала якось батька, а він погладив мене шершавою долонею по голові і каже:
— Згодом усе взнаєш. А поки що не смій нікому про це говорити, бо як довідаються,— і мене вб'ють, і тебе не пожа ліють.
І от, пам'ятаю, було це пізньої осені. Як завжди, тільки стемніло, я лягла спати. Чи довго спала, чи ні — чую крізь сон, наче стукають у шибку. Потім бере мене хтось за руку. Я аж скрикнула.
— Тихше, це я,— чую голос батька, дідуся твого.
А там уже не стукають, а грюкають у двері з усієї сили. «Відчиняй!» — кричать.
— Не бійся, доню,— каже батько.— Ось платтячко, одягай скоріше, бери оцю записку і якомога швидше біжи на цукроварню. Там, у кочегарці, знайдеш Трохима Гукалюка. Знаєш його?
Кочегара Трохима Гукалюка я знала. Незрозуміло тільки було, хто добивається до нас у хату і чому я повинна серед ночі бігти на цукроварню.
— Поліція. Мене можуть забрати... Хай він очолить виступ.
А ти ось у віконце — тут нема нікого...
На город, за хату, виходило маленьке віконце на одну шибку. Дорослому через нього, звичайно, не пролізти.
— На цукроварню знаєш, як пройти?
— Через дірку в огорожі?
— Правильно. Біжи, та нікому не попадайся, бо тоді все загине. Це тобі бойове завдання, дуже серйозне.
Батько поцілував мене, допоміг пролізти у віконце і опустив на холодну мокру землю. Якусь мить я стояла нерухомо. В двері все ще грюкали і лаялись. Було темно, холодно і страшно.
«Коли батько послав, значить, треба»,— подумала я і боязко зробила перший крок.
Бігла вулицею, не чуючи під собою ніг. Лементували собаки.
Раптом з якогось двору вискочили зразу двоє кінних. Я зупинилася.
— Давай сюди! Він через городи побіг! — гукав один з них.
Другий гидко лаявся.
«Поліція,— майнула думка.— Що робити?»
І я, як стояла, впала на землю. Не знаю, як мене коні не роздушили. Вони перелетіли через мене, тільки гострий біль різонув у тім'я — копитом, мабуть, зачепило.
Та плакати ніколи було. Схопилася, огляділася кругом і знову побігла.
Ось уже й село позаду. Біля кладовища треба звернути з дороги, щоб підбігти не до воріт цукроварні, а з протилежного боку. Там під парканом дірка, а навколо високий бур'ян — підійти можна непомітно.
Нарешті бур'ян. А ось і те місце в паркані. Стала, не віддихаюсь. Ніяк не наважусь лізти. А що, як там сторож або поліцай? Могли ж вони помітити цю дірку і  влаштувати засідку!
Але вагалась я тільки якусь хвилинку. «Бойове завдання, дуже серйозне»,— сказав батько. Його вже, мабуть, арештували. В тюрму посадять або розстріляють. А перед цим будуть допитувати, мучити.
Подумала я про це і — в дірку.
Коли вилазила з того боку, аж очі від страху заплющила. А потім переборола себе, глянула. Ніде нікого не видно і не чути, тільки машини чахкають.
Підхопилась я і бігом у кочегарку. Вбігаю по східцях у підвал, а Трохим Гукалюк аж рота розкрив і дивиться на мене, наче на привид.
— Чого ти серед ночі тут, що з тобою? — кинувся він до мене.
Виявляється, вся хустина моя в крові була — голова ж розбита. Тільки тепер я відчула слабість—може, втомилася, а може, й від витрати крові — що так і впала на порозі.
Гукалюк підхопив мене на руки і поклав на нарах у кутку.
— Ось записка,— ледве прошепотіла я, а пальці заніміли, ніяк не розтисну кулака.
Я ще чула, як він забинтував мені голову, укрив чимось і гукнув своїм підручним:
— Кидай роботу, хлопці! До зброї! Виходь наверх!
Прокинулася я вже нерано. Переді мною стояв той же Трохим Гукалюк.
— Виспалась? Це добре,— сказав він. Побачивши, що я скривилася і мацаю рану на голові, заспокоїв:
— Це нічого, голова заживе. Зате як ти нам допомогла, якби ти знала! Для народу, для революції послужила.
Він розповів, що хазяїн цукроварні встиг утекти, але поліцію вони обеззброїли і арештували. І завод, і влада в селі тепер належать революційному комітетові, народові.
— Звичайно, на війні -— як на війні,— додав він сумовито.— Є і вбиті, й поранені...
— А батько? — вирвалось у мене.
— Батько? Його ми відбили в поліції. Хотів до тебе прийти, та я сказав, щоб не турбувався, хай там у селищі порядки наводить.
Звістка про те, що батько живий і здоровий, так мене обрадувала, що я вже й болю ніякого не відчувала.
— Додому, швидше додому! — загукала я і, перше ніж Трохим Гукалюк встиг щось сказати, вибігла на заводський двір...
— Мамо, а далі що? — затамувавши подих, спитала Оленка.
Мама посміхнулася і додала:
— Тільки з того часу я вже не боюся ні темряви, ні собак, ні кози...
— І ти, виходить, робила революцію? — радісно скрикнула Оленка.
— Так, твоя мама теж робила революцію,— відповів за маму дядя Саша.
— Яка ти, мамко,   смілива   у   мене! — захоплено   сказала Оленка.
— Смілива? Сміливим завжди треба бути, коли справа вимагає,— відповіла мама і знову замислилась, ще раз, мабуть, переживаючи ті далекі дні.
— Мамо! Я піду покличу Володю. Я вже не боюсь. І мама, і дядя Саша разом усміхнулися.
— А чого ж боятися? — спитав дядя Саша.
— Іди, донечко,— ласкаво сказала мама.
Над селом і цукрозаводом майоріли червоні прапори. Переливаючись золотом, поволі опадало з дерев пожовкле листя. Золотий Жовтень. Щасливі люди зустрічали велике свято Жовтня. Оленка знала тепер, що це щастя відвоювали у багатіїв наші діди й батьки, за нього боролася і її мама.
1950 р.

ДІДУСІВ ПОРТРЕТ

Оля і Наталя ще зовсім маленькі. Час від часу вони приїздять до дідуся в село. Дівчатка зразу йому на коліна і давай наввипередки розповідати:
— Дідусю, тато нове радіо купив!
— А Владик уже до школи ходить.
— І я ходитиму, як виросту...
— Мама мені книжку купить і олівець.
— І мені.
— А я впала із стільця, і в мене ось ґуля.
— І в мене ґуля...
Дідусь не встигає їм нічого відповісти. Повертає голову то до однієї, то до другої та усміхається.
Тільки коли дівчатка все розкажуть, тоді приходить дідусева черга. Він розповідає Олі й Наталі, що ряба корова, яка не раз частувала їх теплим запашним молоком, жива й здорова; що рудий пес Каштан все виглядає, коли приїдуть дівчатка та винесуть йому з хати по шматочку хліба. А гусака — того, що кусався,— вже нема...
Дуже люблять дівчатка свого дідуся, часто згадують. І от недавно побачили вони його там, де зовсім не сподівалися побачити.
Був вихідний день, і всі разом пішли гуляти по місту.
Ішли вони, йшли і дійшли до великого красивого будинку, обсадженого деревами. Владик зупинився проти входу, спочатку поворушив губами, потім уголос прочитав:
— «Музей»... Тату, ходімо до музею!
— Ходімо,— погодився тато. І мама пішла, й дівчатка. Купили квитки, зайшли всередину. Там дівчатка побачили багато птахів і звірів.
В інших кімнатах стояли всякі мащини. Далі—височенні соняшники, снопи з колосками, гарбузи отакенні. А на стінах— портрети.
Раптом Наталя зупинилась на порозі і на всю кімнату як загукає:
— Мамо, дідусь! Дивися, он дідусь!
— Справді дідусь,— каже мама.
— А навіщо портрет? — допитується Наталя.
— Дідусь найбільше зерна в колгоспі виростив,— сказав тато.— Тепер з того зерна випікають і смачні бублики, й солодке печиво... А ота тьотя, що до всіх усміхається з портрета, вив'язує для вас гарні кофточки і теплі рукавички. А он будівельник — він найшвидше будинки споруджує. От у музеї й вивісили їхні портрети,— щоб усі знали тих, хто найкраще працює.
Оля подивилася на дідусів портрет і мовила:
— І я найкраще працюватиму. Як виросту.
— І я,— сказала Наталя.
1950 р.

КРЕСАЛО

З першотравневої демонстрації Костик повернувся з татом і мамою, та ще й гостей навели повну хату. Всі такі збуджені, всі розмовляють, не дуже турбуючись про те, чи слухають їх.
— А скоро ж іще одне велике свято — День Перемоги,— сказав хтось.
Згадали, звичайно, й Костикового дідуся, котрий не повернувся з війни...
— До речі, на згадку про мого покійного батька у мене є досить цікава річ,— мовив Костиків тато. Він вийшов до кабі нету, висунув шухляду в письмовому столі, попорпався в ній і, повернувшись у вітальню, поклав на столі камінець і уламок терпуга.
Гості поглянули на ті предмети водночас здивовано й зацікавлено, а Костик не втримався — спитав:
— А що де?
— А ось що.— Тато креснув напилком об камінець, і увсебіч посипались червоно-гарячі іскри.
— Колись давно наші прадіди так добували вогонь,— пояснив він.— При цьому до камінця прикладали висушений мох, а пізніше — проварену в золі шматину полотна, котра легко загорялася від іскри.
— Так то ж — давно! А навіщо це було потрібно дідусеві?— не вгавав Костик.
— Бачиш, Велика Вітчизняна війна була настільки тяжкою для нашого народу, що люди багато чого не встигали робити. Фронту потрібні були насамперед танки, літаки, гармати, хліб... А сірників не вистачало. Ось тоді солдати й згадали про цей давній спосіб добування вогню — щоб припалити цигарку чи розвести вогнище... Все це причандалля називається кресало.
— А яке відношення має це... кресало до вашого батька? — спитала одна з маминих подруг.
— Пряме,— відповів тато.— Коли наша армія визволяла од фашистів місто, батько забіг додому на кілька хвилин і залишив це кресало моїй матері. Тоді ми востаннє бачили його... Твого, Костику, дідуся...
Увечері Костик заснув — не бачив, коли й гості розійшлись. Вранці мама вирядила його до школи. А коли повернувся додому— згадав раптом про кресало. Метнувся до батькового столу, знайшов напилок і камінець (кремінь — назвав того камінця батько) і — в двір.
Там бігали і верещали хлопці —грали в «наших» і «фашистів». Костик зупинив меншого за себе Ромку, котрий біг з іграшковим пістолетом:
— Поглянь, що у мене! — і креснув раз і вдруге напилком об кремінь.
Той зачудовано спостерігав іскри.
— А що то?
— Кре-са-ло! — значуще вимовив Костик зовсім незнайоме Ромці слово, і те слово заворожило хлопчика.
— Дай мені! — видихнув.
— Еге — «дай»! — передражнив Костик.— Міняю на пістолет.
— На! — з готовністю простяг іграшку Ромка.
Костик ткнув йому кресало, вихопив у нього пістолет і приєднався до тих, що грали у війну.
За якусь годину підбіг до нього Ромка:
— Костику! А в нього нема вогню... Віддай пістолет, а ти візьми оце.
— Ми помінялись — і квит. Назад тільки раки лазять,— одказав йому Костик і побіг доганяти «фашиста», не побачивши, як Ромка заплакав.
Він уже добряче набігався, коли почув батьків голос із балкона:
— Костику, додому!
Вбіг у квартиру з пістолетом в руці.
— Звідки це в тебе? — завваживши іграшку, спитав батько.
— А я... у Ромки взяв.
— Як це — взяв?
— Ну... помінявся.
— На що?
— На оте... на кресало.
— Сядь! — враз спохмурнівши, різко наказав батько і сам важко присів на стілець. Потер долонями скроні, обличчя.
— Як ти міг зробити це? — спитав нарешті.
Костик, похнюпившись, мовчав, хоч же й не усвідомив свою провину.
—    Ромці те кресало ні до чого,— немов роздумуючи на самоті, вів далі тато.— А за оцей пістолет його мама чи батько гроші заплатили. Виходить, ти нечесно повівся з ним — обдурив...
Костик ще нижче похилив голову.
— Для мене ж те кресало — пам'ять про мого батька. Для тебе — пам'ять про твого дідуся, котрий не повернувся з війни... Він поліг там заради того, щоб твоя мама жила, щоб я жив і ти жив. І щоб Ромка жив... Те кресало я хотів подарувати тобі, як ти виростеш. Аби ти і всі, хто буде після тебе, знали, як важко далося нам оце все, що маємо. Як важко було відвою вати у смерті життя... Ти зрозумів мене?..
Костик задихав часто й уривчасто.
— Ну-ну! — підбадьорливо сказав батько, дружньо поклав ши свою важку руку на кістляве Костикове плече— Чоловіки не плачуть...
...— Де оте... кресало? — впіймавши наступного дня Ромку, нетерпляче спитав його Костик.
— Ось воно,— похапливо вийняв Ромка з кишені курточки кремінь і уламок терпуга.
Костик радо вихопив у нього з рук кресало, сховав до кишені і мовчки ткнув Ромці його пістолет.
...Кресало. Дідусь... За маму. За тата. За мене. За всіх....

КРИВДА
— Ти зовсім не поважаєш мене... Не цінуєш моїх старань... Тільки вчора випрала, напрасувала,— долітали до Костика уривки з маминих звинувачень. А він сидів, уперто насупивши світлі бровенята. В тій же сорочці з надірваним, заяложеним брудними руками комірцем, заповзаних у багнюці штанях. Хлопець почувався страшенно скривдженим.
Ну, хай уже Ганна Михайлівна. Старенька вона, знервована, все кудись поспішає. Може, їй і справді ніколи було розібратися, тому й поставила за поведінку по «двояку» обом — і йому, й Люсикові.
Але ж — мама! «Не встрявай,— каже,— в бійку». «Не міг я інакше!» — хочеться  закричати   Костикові.   Бо   хіба   ж   можна
назвати бійкою оте, коли довготелесий, найбільший у класі здоровань товче найменшого — худенького блідого Мишка-мишеня!
— ...І ніякого «конструктора» до дня народження ти не одержиш,— чує Костик.
— І не треба,— не стримується він.— Нічого мені не треба!—вигукує розпачливо. «І їсти не буду,— вирішує.— Помру, тоді знатимеш».
Мама здивовано зводить брови.
— Замість того, щоб вибачитись, ти ще й бунтуєш! — сказала роздратовано.— Що ж, спасибі... На прогулянку не підеш — сідай за уроки!
Костик не став сперечатися. Він машинально вийняв із сумки задачник, відкрив потрібну сторінку. Нібито все й зрозуміло. Але чому «перший» прийшов у призначений пункт раніше за «другого»? Мабуть, отим «першим» був довгоногий Люсик, а другим — маленький Мишко...
І образа душить Костика з новою силою. Ну як вони не можуть зрозуміти? Мишко такий тендітний, а отой здоровань Люсик... Ніколи не пройде, щоб не стукнути когось. Та відсьо-годні, може, й задумається. Костик знає деякі прийоми. Дав йому так, що почухається...
Дзвінок.
Коли Костик бував вдома, відчиняти двері на дзвінок було не лише його обов'язком, а навіть, коли хочете, привілеєм: цікаво ж першим дізнатися, хто завітав до них.
Та цього разу він не зрушив з місця. З кухні вийшла мама. Витираючи руки об фартушок, докірливо зиркнула в його бік і відсунула заскочку в замку.
— Дозвольте? — прогув знайомий глухуватий бас, і на порозі постав високий, стрункий, із глибокими залисинами на сивіючій голові Олександр Петрович. Заступник директора. Позашкільною роботою відає. Чоловік, якому завжди і до всього є діло. Ось він зараз такого нарозказує мамі, що Костикові — хоч з моста та в воду.
— Будьте ласкаві! — одночасно приязно й розгублено усміхаючись, проспівала мама.— Роздягайтеся.
Олександр Петрович пройшов до кімнати і одразу — весело так — до Костика:
— Що, задача не виходить? — І, не чекаючи відповіді, сказав... Ні, скоріше — наказав:
— Іди погуляй. Відпочинеш — і задачка швидше підкориться.
«Це ж нечесно: прийти на мене скаржитися і мене ж виганяти, щоб я й не чув!» — у душі обурився Костик, проте мовчки одягнувся й вийшов на подвір'я.
В дальньому кутку хлопці ганяли шайбу. Малеча бавилася біля крутилки.
— Ану, сідайте всі!
Малі почіплялися хто де зміг, і Костик почав їх крутити. Швидше й швидше...
І раптом одна з дівчаток не втрималася — випала на землю й заплакала.
— Ти чого? — кинувся до неї Костик, а сам подумав: «Тільки мені й не вистачало, щоб вийшов батечко цієї Аллочки і теж наскаржився мамі».
— Нічого,— сказала Аллочка, втираючи сльози.
— Тобі не боляче?
— Ні.
— Так чого ж ти плачеш?
— Я злякалася... А тепер уже не плачу.
— Ну, молодець!— похвалив Костик.— Сідай, я саму тебе потихеньку покатаю...
Зрештою, все це набридло йому. А Олександр Петрович все ще у них. «Що він там наговорює на мене?» — намагається здогадатися.
Та ось і він, заступник директора.
— Ну, нагулявся? — так само весело питає Костика.— Йди тепер додому— задачка жде на тебе...
«Чи задачка жде — не знаю, а мама — точно»,— думає хлопець.
Він спроквола підіймається на третій поверх, торкає двері — вони не зачинені. Готовий проковтнути ще одну образу, знічено роздягається й сідає до задачі.
— Костику! Ти, може, змерз?.. Випий ось чашечку чаю з варенням,— чує мамин голос. І чудно йому: голос у неї нині зовсім не сердитий, навпаки — лагідний і мовби аж винуватий. Костик ривком підводить голову й зустрічається з маминим поглядом. А в неї сльози з очей — кап, кап...
— Мамо!
Вона все ще вагається: просити пробачення в оцього її зірвиголови?.. Але ж Олександр Петрович так переконував! «Щоб у його серце не закралася зневіра в людей... Щоб назавжди повірив у доброту й справедливість... Саме тепер це дуже потрібно!..»
Проте по Костикових очах вона бачить, що ніякі слова тут зовсім не потрібні.
— Костику!
За мить Костик млів у маминих обіймах і був найщасливішою в світі людиною.

ОБІЦЯНКА
Такий уже розумний отой чорний собачка Булька: як кажуть, тільки й того, що по-людськи говорити не вміє.
У що б не грали діти — і Булька тут.
Якось повернувся Костик із школи, а в дворі граються хлопчики й дівчатка.
— Давайте розділимось на дві команди: хто швидше естафету пронесе,— запропонував Костик.
— Давай! — охоче підтримали його.
Та виявилось, що дітей — семеро, і всі хочуть грати. Виходить, в одній команді буде четверо, а в другій — лише троє. Так не годиться. І тоді Костик придумав:
— Четвертим беремо до себе Бульку!
Розставили всіх на етапах. Бульці також визначили місце. Але ж хіба він встоїть? Куди діти, туди й він.
Костик і тут знайшов вихід. Він першим узяв паличку-еста-фету і скомандував:
— Булька, за мною!
Як тільки вони добігли до того місця, де мав стояти собака,. Костик сунув паличку йому в зуби:
— Булька, вперед!
Пес притьмом кинувся до наступного етапу. Щоправда, там' довелось його ловити й силою відбирати паличку, проте Кости-кова команда все одно перемогла.
Он який розумний собака Булька! Не дивно, що хлопчики й дівчатка з усього двору люблять його і щедро пригощають усякими ласощами.
От і сьогодні Костик, не дочекавшись обіду, шаснув у холодильник, схопив шматок ковбаси і вискочив у двір. Булька почув, що смачно пахне, підбіг, завертів хвостом.
— Що, ковбаски закортіло? — спитав Костик.
— Гав! — підтвердив Булька, ще дужче закрутивши куцим. хвостиком.
Костик висмикнув із землі якусь бадилину, кинув собаці.
— Булька, віднеси он до того гаража. Тоді матимеш ковбаску.
Собака з готовністю схопив бадилину і помчав її до гаража. А Костик відкусив тим часом шмат ковбаси і почав жувати. Повернувся Булька і сів, нетерпляче перебираючи лапами і виляючи хвостом. Усім своїм виглядом він говорив: «Наказ твій-виконав. Давай ковбасу».
Та Костик незчувся, як останній шматочок ковбаси ковтнув сам.
— А ковбаски вже нема,— розгублено розвів він руками.
— Гав!—коротко й вимогливо озвався Булька. Мовляв, нічого не знаю: пообіцяв — давай.
— Та ну тебе,— махнув Костик рукою і одвернувся. Булька забіг з другого боку і повторив:
— Гав!
Костик хотів було нагримати на Бульку, але побачив німий докір в його карих очах і зніяковів.
«Доведеться збігати додому по ковбасу»,—зітхнув хлопець і сказав собаці:
— Чекай, я зараз.
Збіг на третій поверх, заскочив на кухню і —до холодильника.
Чого ти там нишпориш? — спитала мама, пораючись біля газової плити.
Ковбасу шукаю.
— Обідати ось будемо. Борщ, сирники...
— Та я — Бульці.
— Не вмре твій Булька.
— Але ж я пообіцяв.
— Та немає ковбаси: ти останню доїв.
Костик вийшов на балкон, поглянув униз. Булька сидів перед під'їздом, нетерпляче повискуючи. Костикові защеміло серце, йому стало ніяково, що він обдурив Бульку. Як він міг таке вчинити? Він повернувся в кімнату, з досадою плюхнувся на канапу.
Рішення знайшлося несподівано. Костик кинувся на кухню.
— Мамо, дай грошей.
— Навіщо? — здивовано звела вона брови.
— Я ковбаси куплю.
— Не вигадуй!
— Я ж пообіцяв! — вигукнув Костик, і сльози навернулись йому на очі.
На щастя, прийшов тато, почув суперечку.
— Що ти пообіцяв? — спитав у Костика.
Той розповів.
— Справа серйозна,— роздумливо мовив тато.— Недобре вийшло у тебе, синку.
Костик похнюпився.
— Запам'ятай: перш ніж пообіцяти, добре зваж, чи зможеш ти виконати обіцянку. А якщо вже пообіцяв — перервись, а слова дотримай.
— Собаці? — усміхнулася мати.
— Кому і що б не пообіцяв — виконай,— твердо сказав тато.
— Ох, диваки ви мої,— зітхнула мати.— Он гаманець на столі. Візьми там та купи ліверної...
Продуктовий магазин був у їхньому ж будинку, тільки вхід з вулиці. За кілька хвилин Булька вже ласував ковбасою, а Костик з не меншим апетитом і в добрім настрої уминав мамин борщ.

ГРОШІ
Кинувши на канапу портфель з книжками, Кость випалив одним духом:
— Ма, якби ти побачила, який автомат у Олега! Батарейка вставляється. Натиснеш на гашетку, а він — та-та-та! І вогники вискакують, як у справжнього. Ох і ласий! І всього кар...
— Почекай. Хто — ласий? — перепинила його мати.
— «Хто» — автомат!
— А ще школяр,— докірливо похитала головою мати.— Ти ж мусиш правильно слова вживати. Це про тебе можна сказати, що ти ласий до морозива, а собака Булька — ласий до ковбаси... Але автомат!..
— Отож. І всього — карбованець. Ма, дай карбованця!
— Немає зараз у мене зайвих грошей.
— Я ж бачив, ти вранці лічила. Уже всі витратила?
— Ні. Але то — не зайві. Всі вони вже розподілені, куди й на віщо витратити...
— Подумаєш! Якогось карбованця тобі жаль.
— А ти зароби отого карбованця, тоді, може, й узнаєш, на що треба, а на що — й жаль.
Кость не став більше сперечатися. Надувся.
Аж от в суботу, наприкінці останнього уроку, їхня вчителька. Ганна Михайлівна сказала:
— Діти! Наші шефи-колгоспники просять допомогти їм зібрати фрукти й городину. Давайте поїдемо.
— Давайте!
— Поїдемо! — загукали всі так, що Ганна Михайлівна аж вуха долонями затулила.
А вранці всі зійшлися до школи. Разом з Ганною Михайлівною сіли в тролейбус і — на вокзал. Там через автомат придбали собі квитки за десять копійок, і ось уже весь клас —у вагоні.
Ніхто не хотів сидіти на лавицях — поскупчувались біля вікон і спостерігають, як там, за склом, немов на екрані в кіно,, блискавично змінюється одна картина іншою. За пристанційними спорудами потяглися будиночки селища залізничників, далі — прижовклий луг. Он розбрелося стадо корів, а зовсім поруч З насипом залізниці пощипують траву гуси. Найбільша гуска витягла  в   бік   поїзда   шию   й   погрозливо   розкрила   дзьоба.
— Тікаймо — вкусить! — удавано злякано вигукнув Кость, і всі засміялися.
А он — річка. Вона виблискувала проти сонця десь далеко ліворуч і прудко побігла напереріз поїзду. Ближче й ближче... Раптом гучно загуркотіло і водночас перед очима замигтіли залізні ферми — аж сахнулися всі од вікна з несподіванки.
— Міст переїхали,— заспокоїла Ганна Михайлівна.
А ось біліють у садках чепурні хати — село якесь. Поїзд на хвилинку зупинився, з десяток людей зійшло, а школярі поїхали далі.
— Приготуйтеся, наступна зупинка — наша,— попередила вчителька.
Несподівано до поїзда з одного боку підступив ліс, а потім — і з другого. Поїзд стишив ходу й зупинився.
— Діти, виходимо,— сказала Ганна Михайлівна.
Коли всі зійшли, а поїзд поїхав далі, Мишко здивовано запитав:
— А що ж ми тут, серед лісу, робитимемо?..
— На соснах яблука рватимемо,— відповів йому Василь, і навіть Ганна Михайлівна усміхнулася.
— Ні, яблука ми рватимемо з яблунь,— сказала вона.
Проте не яблука довелося збирати їм, як усі чомусь думали. Десь за кілометр скінчився ліс, і вони ввійшли в село. Дорога привела прямо до колгоспної контори.
А з контори Ганна Михайлівна вийшла в супроводі якогось чоловіка.
— Ану, галаслива командо, крокуй за мною!
Були дещо розчаровані, коли зупинили їх край плантації помідорів:
— Оце на сьогоднішній день фронт вашої ударної  роботи.
Стоси порожніх ящиків, плетені з лози коші, відра...
Та коли почали працювати — збадьорилися, звеселіли.
Сонце підбилося вже височенько, як з дороги на плантацію звернула підвода, котру тягла сумирна сіра конячина. З воза зіскочила молода тітонька.
— Кидайте, дітки, роботу, час обідати! — лунко задзвенів її голос.
Порозсідалися групками на траві. Тітонька щедро покраяла кілька пухких білих паляниць, намила помідорів, понасипала на папірці солі.
А потім перед ними появилися тарілки з янтарним медом і кухлі з холодним запашним молоком. Понаїдалися так, що й
на  ноги звестися несила.  Полежали  на траві,  поки вчителька нагадала:
— А нумо ще попрацюємо!
... Під вечір підійшов той самий чоловік.
— О, та ви стахановці! — похвалив.— На сьогодні досить: що наморилися, а то й на поїзд пора... І приїжджайте ще.
Діти гамірно висловили свою згоду, а Ганна Михайлівна пообіцяла за всіх:
— Наступної неділі приїдемо.
І справді приїхали, і потрудилися ще краще, ніж першого разу. І хоч у Костя, як і в усіх, щоразу після трудової неділі і другого, і третього дня нила спина й боліли руки та ноги, він ладен був день у день їздити в село — так було там привільно, хороше й весело.
Наближалися Жовтневі свята, а разом з тим — і осінні канікули.
І ось одного дня, коли вже пролунав дзвінок з останнього уроку і всі тримали напоготові ранці й портфелі, щоб прожогом вискочити з класу, Ганна Михайлівна обвела дітей усміхненим поглядом і спитала:
— А пам'ятаєте, як ми в колгоспі помідори збирали?
— Ще б пак!
— Здорово було!
— Давайте ще поїдемо! — загукали учні.
— Обов'язково поїдемо,— піднявши руку, втихомирила клас учителька.— А тепер ось що... Колгосп заплатив нам за роботу. Порадилися ми з директором і вирішили: перший у вашому житті заробіток віддати вам у руки... Тільки ж не розтринькайте — покажіть гроші батькам і з ними порадьтеся, на що їх витратити...
Кость очам своїм не вірив: у нього в руках — цілий трояк! Він навіть не заховав грошей ні в портфель, ні в кишеню, а як затис у кулаці хрусткий зелений папірець, так і вбіг з ним у квартиру.
— Ма!.. Ось!.. Дивись! — захекавшись, загукав ще з порога.
— Гроші? — мама здивовано подивилася на сина.— Де ти їх узяв?
— Заробив!—віддихуючись, гордо мовив Кость.— У колгоспі.
— То ти вже помічник наш! — аж засвітилася радістю мама.— Ось тепер за свої трудові гроші можеш купити, що сам захочеш.
— Автомат з батарейкою!—давньою мрією загорілися в хлопця очі. А за мить:—Ні! Танк! У ньому також батарейка і шнур, а на кінці — кнопки. Натиснув одну — танк рушив, другу — повернув праворуч, третю...
І раптом його погляд упав на мамині ноги, взуті в хатні пантофлі — колись блакитні, а тепер вилинялі, старенькі. Чомусь тільки оце зараз Кость побачив, які вони. І чомусь уперше стало йому перед мамою соромно.
— Ну,— глухо мовив він.— Помовчав хвильку і рішуче: — Я куплю... Нові хатні туфлі куплю тобі, мамо.
В першу мить мати аж розгубилася. Далі так тепло усміхнулася.
— Спасибі, розумнику мій,— сказала розчулено.— А перед святом ми вдвох підемо й виберемо подарунок для тебе.

ДЕЛЬКА
Третій день штормить море. Ще недавно таке ніжне й блакитне, що маленька Оленька казала: «Мені хочеться погладити його», воно було тепер темне й похмуре, з білими баранцями на гребенях розгойданих хвиль. Хвиля за хвилею з шаленою люттю налітали на берег і, шваркнувши об величезні, в безладді розкидані ніздрюваті камені, зі злісним шипінням відкочувались назад, щоб за мить з новою силою кинутись на прибережну твердь. Проте Зоя Іванівна і в непогоду не порушувала традиції, що склалася в піонерському таборі протягом місяця: на вечірню прогулянку виводити дітей до моря.
Цього надвечір'я діти теж опинилися на березі. Найсміливіші з дівчаток наважувалися вихоплювати з-під хвилі чорні, сірі, білі, рожеві, блакитні, такі привабливі, різної форми й величини камінці і вищали від переляку й незбагненного захоплення, коли їх наздоганяв отой водяний шал.
Сашко сидів на камені і жадібно, розширеними очима вбирав розбурханий, хисткий окраєць моря. Вітер грався його відбіленими на сонці вихрами на лобастій голові. Хлопець знав: у такі дні все живе ховається вглиб, опускається ближче до дна. Там хоч декому й голодніше, зате спокійніше, безпечніше переждати оцю страшну хитавицю. Он і чайки в безнадії ширяють над берегом, розпачливо скиглять: голодні ж, а поживитися нічим...
А ген на затуманеному виднокрузі — ледь помітний димок. Якийсь корабель крізь негоду пробивається в порт. Якщо це вантажне судно, то всі на ньому — «морські вовки» (так і Сашка жартома величають). Коли ж пасажирське — тоді складніше. Таїм напевне є такі, котрим давно занудило од цього набридливого хилитання з борту на борт, з носа на корму, і вони з хворобливою нетерплячкою ждуть не діждуться кінця отим мукам.
Сашко жив, можна сказати, в самому порту. Його батько — механік на каботажному судні, хлопцеві знайомі рибалки на всьому побережжі від Одеси до Очакова. Він уже наплавався і на лайнерах, і на сейнерах та баркасах і за всякої погоди почувався, мов на суші. Навіть краще: в морі він уявляв себе капітаном далекого плавання, котрому не страшні ніякі бурі і шторми...
Недарма ж Зоя Іванівна довіряла йому шаланду, коли хлопці хотіли повудити рибу. На шаланді він був повновладним господарем. Стоячи на широко розставлених по-моряцьки ногах і склавши долоні рупором, гучно командував:
— Ліво руля! Так тримати... Стоп! Кидай якір!
Хлопці викидали за борт прив'язаний на дебелому мотузку важкий камінь і заходжувались ловити бичків. Цьому їх, «жучків суходільських», також навчив Сашко — «морський вовк». Вони вже знали, що бички ховаються між камінням і коли хапають наживку, то витягти їх з води не просто: відчайдушно звиваючись, вони чіпляються за що трапиться.
В хорошу погоду десь за два-три кілометри від берега завжди стриміли тички: то рибалки ставили сітки. І саме в оцей передвечірній час навкруг тичок вигравали дельфіни: чули й бачили в сітках поживу.
..Той пам'ятний ранок видався напрочуд гарним. Сонце ще не припікало, лише м'яко гріло крізь прозорий туманець. Легенькі хвильки ніжно лизали берег і покірно, майже безшумно відповзали в море.
Коли достатньо відійшли од берега, Сашко скомандував заякоритися, і хлопці почали тягати бичків.
Раптом прямо під носом у шаланди виринув дельфін. Ще молоденький, видно,— не більше метра завдовжки.
Від подиву й захоплення хлопці завмерли.
Першим опам'ятався Сашко. І, як тільки дельфін виринув удруге, він кинув йому кілька щойно виловлених бичків. Дельфін пірнув — проковтнув, мабуть, ті рибинки — і знову вигулькнув, уже ближче до шаланди.
Відтоді так і повелось: хлопці ловили бичків і, коли підпливав дельфін, віддавали йому весь вилов.
Спочатку дівчатка спостерігали за дельфіном з берега, а потім стали теж проситися на шаланду. Білява, з кучериками Оленька, коли побачила перед собою велику чорну тварину чи то із свинячим рильцем, чи з пташиним дзьобом, скрикнула:
— Делька!
Так дельфіна й назвали.
Щовечора Делька підпливав до шаланди, наїдався щедро дарованими бичками. На прощання, кумедно перекидаючись над водою, немов цирковий артист, кілька разів обпливав шаланду, вишкіряв довгі білі зуби — усміхався, дякував за гостину — і зникав.
А ось в оці штормові дні він пропав. Даремно хлопці випрошували рибу в місцевих ловців — пригощати було нікого...
Перевівши погляд в розбурхане море, Сашко раптом побачив: десь за кілька сот метрів від берега на хвилях щось метляється. То чорним покажеться, то білим. Невдовзі помітили дивний предмет і решта дітей.
— Ой, Зоє Іванівно! — скрикнула Оленька.— Людина! В чор ному піджаку й білій сорочці!
Тієї ж миті Сашко скоріше відчув, ніж зрозумів, що то. «Людина!» — подумки перекривив Оленьку і, як був — у сандалях, шортах,— кинувся в море.
— Сашко! Не смій! — перелякано гукнула вихователька.
Та хлопець удав, що не розчув.
Зоя Іванівна якусь мить розгублено дивилася йому вслід, потім рішуче змахнула із себе кофтину, спідничку і в блакитному купальнику кинулася в хвилі.
...Сашко то провалювався між двома велетенськими валами так, що його зовсім не було видно, то, викинувши вперед руку, рвучко вимахував на бурунистий гребінь.
Зоя Іванівна наздогнала його вже тоді, коли Сашко, тпи-маючи однією рукою тонкий з широким плавцем на кінці хвіст мертвого дельфіна, другою гріб до берега. Він мовчки дозволив Зої Іванівні зміните його.
Так удвох по черзі й притягли вони ту незвичайну, сумну знахідку.
— Делька! — першою розпачливо скрикнула Оленька. І за плакала.
Викручуючи мокрі шорти і сорочку, Сашко міркував: зголоднівши чи просто знудьгувавшись за дітьми, Делька наважився наблизитись до берега, його' кинуло десь на гострий риф, і от — загинув...
Дельку довго розглядали, обмацували, гладили темну цупку шкіру на спині і білу ніжнішу — на череві.
Почали пригадувати, хто що чув про дельфінів.
— Он в Америці дівчинка дружить з дельфіном. Він щоразу підпливає до берега й катає її на своїй спині,— схлипувала Оленька.
— Х-хе! А ти знаєш, як вони сигнали передають?
— А я ось читала, як дельфіни врятували чоловіка. Після якоїсь там аварії він опинився у відкритому морі. Довго плив, утомився, знепритомнів. Так дельфіни підтримували його над водою доти, поки він прийшов до пам'яті.
— Розумні тварини.
— Наче люди...
— Давайте... поховаємо,— сказала Оленька.
Зоя Іванівна подумала, що вони вже спізнюються на лінійку, і від начальника табору їй, звичайно ж, добряче перепаде. «Ну й нехай!» — вирішила вона і наказала двом хлопцям:
— За лопатами — бігом!..

* * *
В табір поверталися мовчазні, задумані. Велике червоне сонце сідало не за хмару,  а прямісінько в  море — на  погоду.
Сашко повільно йшов останнім. На стежину перед ним раптом вистрибнуло з трави світло-коричневе довгоноге жабеня. Зупинилося й очманіло втупилося в хлопця вирячкуватими очи-ма-намистинками, навіть не збираючись утікати із стежки. Воно, оте дурнувате жабеня, не знало, що до сьогоднішнього дня від Сашка не було рятунку ніякій живності — од найдрібні-шої комашинки до собаки чи кози.
Проте цього разу він обійшов жабеня стороною.
«Хай живе»,— подумав Сашко, по-дорослому зітхнувши.

СКУПА
Наталя була скупою. Спати лягає, і то тягне з собою в постіль коробочки, ляльку, автомобіль...
— Навіщо ти? — питає мама.
— Щоб Оля не забрала...
Повиходили якось Оля і Наталя в двір гуляти. В обох у руках новенькі літаки. Правда, вони не літають, але коли завести — бігають по підлозі.
У дворі їх зразу ж обступили діти. Світланка до Наталі підбігла.
— О, який гарний! Дай подивлюся.
— Не дам,— каже Наталя і обома руками затуляє іграшку. Світлана до Олі:
— Дай гляну.
Оля дала. Пішов літак по руках. Подивилися всі, похвалили і віддали. Світланка взяла Олю за руку.
— Ходімо в пісочок.
Сіли, граються в пісочку. Що Оля не попросить — чи совочок, чи відерце — всі дають їй свої іграшки. Весело дівчаткам!
А Наталя стоїть віддалік насуплена, держиться за свій літак. Постояла трохи сама, далі нудно стало. Несміливо підходить до гурту, простягає літак Світланці:
— На, дивись.
Світланка навіть не глянула на Наталю і її іграшку, тільки відповіла:
— А мені вже не треба.
Кривдно стало Наталі, сльози самі собою закапали з очей. Стоїть вона й думає, як їй виправити свою помилку...

ПОХВАСТАЛАСЬ
Такою вже вона вдалась чи що. Це я про Олю. Похвастатись любила дівчинка. Особливо перед своєю сестрою-близнючкою Наталею.
Наталя не така. Вона може просто підійти й спокійно похвалитися:
— Мені тато книжечку купив.
Оля зневажливо так зиркне і відповість:
— Мені теж купив. Ще кращу, ніж твоя.
Потім трохи подумає та ще й прибреше:
— А Владик мені із школи аж дві книжечки приніс.
— Ану покажи,— просить Наталя.
— Розумна   яка.  Не  покажу,— відповість Оля   і   побіжить.
Отака вредна. А недавно Оля поплатилася за свої хвастощі.
Дівчатка дуже мандарини люблять. Купить мама їх з кілограм, і потім щодня дає по одному після обіду.
І ось якось у мами один тільки мандарин лишився. Після обіду Оля в кімнаті возилася з ляльками, а Наталя в кухні біля мами крутилася. Знайшла мама цей останній мандарин, обчистила його, переломила надвоє і дає Наталі.
— Оце тобі, а цю половинку Олі понеси.
Вбігає Наталя в кімнату. Одну половинку в руці за спину сховала, а другу доїдає і хвалиться:
— Олю, дивись, що у мене є.
— А що?
— Мандарин!
Оля бачить, що Наталя останній шматочок в рот укинула, та й думає: «Мама й мені дасть». А сама каже:
— Пхи, мені мама цілий дала. Я вже й з'їла.
— Раз ти з'їла цілий мандарин, тоді я й твою половинку з'їм,— зраділа Наталя і запхнула собі в рот Олину половинку.
Тільки тепер Оля зрозуміла, що сталося. Як зарепетує:
— Ой, віддай зараз же! Віддай!..
Та було вже пізно.
Розплакалась Оля, до мами побігла.
Мама дізналась, що трапилось, та й каже:
— Ото бачиш, як недобре хвастатись, та ще й говорити не правду...
Тепер Оля й сама знає, що брехня і хвастощі до хорошого не доводять.

КУДЛАЙ ТА РУДЬКО
Кудлай — це собака. Назвали його так не даремно. Сам він чорний, а маленькі, як у крота, ніжки — білі. І такий кудлатий, що хоч стрижи з нього вовну на рукавички: тільки хитрі-прехитрі очі поблискують та кінчик рудуватого носа виглядає з-під чорних пацьорків.
А Рудько — то котик. Весь рудий і круглий, мов м'ячик. Доки Рудько був зовсім маленьким, він спав з мамою-кішкою на старій фуфайці в сараї. А підріс — мама перестала його няньчити: пора вже,— каже,— бути тобі самостійним котом. Як тільки захолодало — перебралася на хатнє горище, до теплого лежака.
І лишився Рудько зовсім самотнім. І нудно йому, й холодно.
Якось уночі так намерзся, що вискочив ранком із сарая і не знає, бідолаха, куди подітися. А поряд — Кудлаєва будка. Пес дрімає оддалік на землі — йому, кудлатому, жарко в будці стало.
Обережно ступив Рудько в собачий будиночок, а там таке тепле, затишне кубельце! Згорнувся бубличком та й заснув.
За годинку Кудлай надумав перейти в свою будку. Заглянув — о! Це що за нахабство?!
— Гр-р-р!
Ану, мовляв, забирайся звідси, доки цілий!
Якраз  я подвір'ям  проходив — присоромив  Кудлая:
— Маленьких кривдиш? Ай-я-яй!.. Не чіпай Рудька—хай погріється.
Послухався Кудлай — пішов і ліг осторонь будки. З тих пір так і повелось: забереться Рудько в будку й спить. Кудлаєві теж іноді заманеться туди. Загляне, а будка зайнята — мовчки повертається і йде геть. Іншим разом Кудлай розляжеться в будці — тоді Рудькові нікуди подітися.
Прийшла зима.
Дивлюся якось: сидить Рудько перед будкою, дрижить від холоду і так жалібно нявчить — проситься в сусіди до Кудлая. А той спокійнісінько лежить собі, поклавши морду на лапи, та тільки скоса зиркає на кота.
— Ех ти, черства твоя душа! — докоряю Кудлаєві,— Що тобі той  Рудько — хату перележить?.. Ану  посунься трохи.
Підштовхнув Рудька — той поліз у будку. Вмостився під боком у Кудлая, замурликав від насолоди.
А Кудлай, бачу, незадоволений — тільки й того, що при мені терпить непроханого гостя. Лиш я відійшов — виліз із будки і з виглядом ображеного ліг на снігу.
Та одного дня здійнялася така завірюха, що й Кудлая пробрала. Довго він скавучав, микався сюди й туди. Зрештою, не витримав — поліз до будки, хоч і знав, що Рудько там. Пововтузився трохи, а далі повернувся до Рудька своїм кудлдтим хвостом — і заспокоївся.
Мабуть, того дня Кудлай і зрозумів, що вдвох жити краще, веселіше. Пес і кіт швидко здружилися. Якщо Кудлаєві наллють у казанок чогось смачненького, то й Рудько залюбки разом з ним похлебче. А потім гратися почнуть: Кудлай ляже на спину, а Рудько тягає його за вуха. Далі Кудлай притисне Рудька лапою чи потихеньку вкусить — той відскочить. Тоді Кудлай вдає, що заснув: примружиться й лежить — чекає. Рудько припаде до землі, націлиться — скік!  І починається   все  спочатку.
Іноді мені закортить подражнити Кудлая. Підійду й тягнуся рукою до будки, ніби хочу вдарити чи забрати кота. Кудлай одним стрибком опиняється поруч, затуляє собою лаз і гарчить: не чіпай — нізащо не дам скривдити Рудька!
Коли хочуть сказати, що двоє людей ніяк не можуть ужитися, про таких говорять: живуть, як собака з кішкою. А от у Кудлая та Рудька зовсім по-іншому.

ЦЕГЛИНКА
Вова і Таня жили в старому одноповерховому будиночку. До школи вони не ходили, бо були ще малі, а цілими днями гралися вдвох на своєму подвір'ї. Там, за високим дощаним парканом, лежали купи битої цегли, стирчали іржаві й покручені металеві рейки. Вовин тато казав, що колись на цьому місці був великий будинок, який фашисти зруйнували під час війни.
Одного ранку Вова і Таня вийшли у двір погуляти і раптом почули сильний гуркіт.
Таня подивилася на Вову і запитала:
— Що це?
— Не знаю... Мабуть, трактор.
Вова  ще  якусь  хвилину  прислухався,  потім  запропонував:
— Ходімо подивимось.
Діти вийшли за ворота і справді побачили трактор. Тільки це був якийсь дивний, незвичайний трактор, одягнений в раму з товстих металевих рейок. Спереду на цих рейках тримався широкий і високий щит, знизу він закінчувався ножем.
Ця дивовижна машина працювала дуже цікаво. Вона під'їжджала до руїн, встромляла свій ніж у землю і помалу рушала вперед, важко гуркочучи. Широким щитом машина сунула перед собою величезну купу глини та битої цегли. Потім піднімала щит з ножем угору, поверталася назад і починала все спочатку.
— Оце трактор! — захоплено вигукнув Вова.
А якийсь дядя, що став, теж милуючись роботою незвичайного трактора, пояснив:
— Це бульдозер. Дуже корисна машина на всякому будівництві!
На другому кінці руїн була велика яма. Трактор засипав цю яму. А робітники вантажили глину й каміння на автомашини і вивозили геть.
Надвечір тут був уже рівний, чистий майданчик.
А другого дня до майданчика знову під'їжджали автомашини. Металеві кузови машин поволі перекидалися назад, і з кузовів плавно сунулись цегла, паперові мішки з вапном, балки...
Потім прийшли робітники в спецівках і почали будувати, дім. Один з робітників був молодий і веселий. Звали його дядя Коля. Він дуже швидко клав цеглину до цегли і завжди наспівував одну пісню:

Мы за мир! И песню эту
Понесем, друзья, по свету...


Вові й Тані дуже сподобався веселий дядя Коля і його пісня. Вони сміливо підходили до нього, дивилися, як він працює,, і потім питали:
— А вікна хто робитиме?
— Вікна теслярі роблять,— відповідав дядя Коля.
— А ви хто?
— А я муляр.
— І я буду муляром, як виросту,—поважно говорив Вова,.
— А коли буде вже дуже високо, тоді як ви кластимете цеглу? — питала Таня.
— Тоді ми зробимо риштування. Отак закопаємо стовпи, зверху зіб'ємо їх перекладинами, а на перекладини покладемо дошки. По дошках і будемо ходити,— пояснював веселий муляр і знову починав пісню:

Мы за мир! И песню эту
Понесем, друзья, по свету...


Але ось одного разу Вова і Таня підійшли до будинку і ледве впізнали доброго дядю Колю: сьогодні він був сердитий іі лаяв когось:
— І що вони там думають собі? Не могли звечора цегли підвезти! Тепер сиди склавши руки... Та за півгодини я б перший поверх повністю закінчив!
— Чого   це   він   сердиться?— тихо  запитала   Таня у  Вови.
— Цегли, каже, нема,— здогадався Вова.
Діти подивилися навколо і побачили невелику купу цегли.
— Дядю Колю! Ось же цегла лежить,— сказав Вова.
— Е-е, Вово, ця не годиться. Це половинки, а мені ціла потрібна.
Вова і Таня поглянули одне на одного і задумались: що робити? Як допомогти дяді Колі?.. Ех, якби у них була автомашина! Вони б поїхали на той цегельний завод і привезли б дяді Колі цегли стільки, скільки йому треба.
— Таню, іди сюди,— і Вова заклопотано потягнув дівчинку за рукав.— Таню, давай підемо у двір, пошукаємо цегли.
— Ходім,— з готовністю відгукнулася Таня.
Вони довго нишпорили  по всіх закутках,  але їм все траплялися лише половинки, а цілих цеглин не було. Тоді Таня трохи подумала і сказала:
— А я знаю, де ще є цегла.
— Де? — аж підскочив Вова.
— За будинком.
— Так чого ж ти мовчала? Ану, ходімо.
Взявшись за руки, діти побігли за будинок. І справді побачили там складених кілька цеглин. Восени Танина мама варила тут повидло із слив. Вова кинувся до цеглин, приспівуючи: <Є цегла, є цегла!»
Але раптом він зупинився і розчаровано промовив:
— Тут теж половинки-и-и...
— А от, дивись, з цього боку є одна ціла,— сказала Таня,
Справді, одна цеглина була ціла, тільки майже зовсім чорна від кіптяви... Та це не біда!
— Я понесу,— сказав Вова і підняв цеглину.
— Ні, я! — заперечила Таня.
— Ти ще маленька.
— Ні, велика. І цеглину я знайшла.
— Пхи! Я б і сам знайшов її.
— Це ж моя мама варила на ній повидло! — сказала Таня, і рішуче взяла цеглину з Вовиних рук.
— Ну, добре. Спочатку ти понесеш, а потім я,— здався, на решті, Вова.
Та цеглина була такою важкою, що довелося відпочивати кілька разів. Їм навіть жарко стало, поки донесли цеглину до дяді Колі.
— Дітки, що це ви несете?— запитав він.
— Цеглину,— сказала Таня.
— Вам же потрібно...— додав Вова.
— Ах ви ж, помічники мої малі! — весело вигукнув дядя. Коля.— Давайте вашу цеглину!
А через кілька хвилин прийшла автомашина, доверху навантажена цеглою.
— Нарешті,— вигукнув дядя Коля і знову, як учора, весело почав працювати, наспівуючи свою улюблену пісню про мир.
Він клав одну цеглину до другої, і скоро цеглина Вови й Тані опинилася всередині, між іншими цеглинами. Але її, чорну від кіптяви, було добре видно серед тих інших — червоних, новеньких.
...Прийшла зима. Мороз розмалював крижаними візерунками вікна, розвісив на деревах бурульки. Вже й будинок закінчували. Дядя Коля добудовував останній, шостий поверх, а Вова і Таня все ходили дивитися на свою цеглину, замуровану в стіні.
Нарешті будинок оштукатурили і пофарбували в блідо-ро-жевий колір.
І коли діти із своїми батьками переїхали з маленького і старого будиночка в оцей — новий, великий і красивий,— Таня того ж дня завітала в гості до Вови.
Вони довго гралися, бігали по великих просторих кімнатах-А потім Вова підійшов до стіни і сказав:
— А пам'ятаєш, Таню, тут, у стіні, є і наша цеглинка...

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky