Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ
БАБИНІ КАЗКИ
Оповідання, новели


В книгу входять оповідання та новели письменника.

ОДИН ІЗ П'ЯТИСОТ
П'ятсот — саме стільки українських письменників було арештовано, кинуто за тюремні грати, вислано в далекі північні табори, а то й просто розстріляно в часи сталінщини. Серед них — Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. В одній із «Сибірських новел», написаних на матеріалі табірних вражень, він змальовує загадкового в'язня з подвійним, як в нього, прізвищем — Петренко-Черниш, який нагадує нам самого письменника: «Справді, незвичайний цей в'язень. Коржеві відповідав він чистою українською мовою, яку Корж хтозна-коли чув, нічого не просив у Коржа й, відповідаючи на запитання, тримався незалежно, мовби говорив не з начальником, а з таким же в'язнем, як і сам. Дивно, але це викликало пошану до нього, і, мабуть, через те Корж казав йому «ви», а не тикав, як усім в'язням. На запитання начальника, за що він сидить, той коротко й урочисто відказав: «За Україну».
«Петренко-Черниш», «Антоненко-Давидович» — сполучення, справді незвичні. Подвійні прізвища зустрічаються в нас доволі рідко. Антонєнко-Давидович дуже дорожив своїм прізвищем. Воно йому, як і такі поняття, як батьківщина, рідна мова, далися нелегко. Він мусив сам докопуватися до нього як до коштовного, але занехаяного скарбу. Річ у тім, що його батько Дмитро і дід Олександр носили прізвище Давидов. Десь у середині XIX ст. сільський   священик   з-під   Тернів з архієрейської волі змінив своє українське прізвище на російське. А далекий нащадок у XX ст. не тільки відновив давнє «Давидович», і ще й додав до нього «Антоненко», бо саме так звався основоположник їхнього роду.
Рід Антоненка-Давидовича має глибокі корені в українській землі. Тут, у невеликому містечку Ромни, що на Сумщині, і народився 1 серпня 1899 року майбутній письменник. Небагато часу залишилося владарювати на землі XIX століттю, незабаром ступить на поріг XX вік, що принесе з собою світові війни, революції, переверне життя мільйонів, у тім числі й Антоненкові-Давидовичу. Йому, синові України, доведеться сповна випити гірку чашу страждань, яку піднесе «прекрасний час, неповторний час» сталінського свавілля. Та це все попереду, а поки що... Благословенне роменське безгоміння. Тиха радість лагідної бабусі Олени та її доньки Юлії, бо народився первісток, хлопчик, якому судилося зростати одинаком. До речі, мати письменника була з роду Яновських із Сорочинців, себто чи не родичка славетного Гоголя. Проте Борис Дмитрович не вельми визнавав цю спорідненість, горнувся більше до батькового роду. І дуже любив свого безталанного батька. Його люди вважали   диваком,   невдахою.   Хто   нишком   співчував,   а   хто   в   вічі   насміхався. І все тому, що він був наскрізь ліричною і зовсім не практичною людиною, не вмів збивати копійку, мав різні романтичні захоплення — любив мандри, полювання і, що було для його часу дуже чудним, різну техніку. Не зміг продовжити попівську традицію батька й діда, не зміг учитися в бурсі, зате закінчив технічну школу й став машиністом. Роботу одержав у Брянську, куди й переїхала до нього дружина з малим Борисом, якому сповнилося тільки рік.
З Брянськом назавжди пов'язалися для малого Бориса «крижані мережки» на шибках, «холодні пластівці пухкого снігу». Зате Україна уявлялася йому в дитинстві як земля вічного літа, де завжди тепло, сонячно, ясно, де веселі білі хати, соковиті й солодкі кавуни. Бо ж тільки влітку Борис їхав на батьківщину — до Ромен, до баби по матері, і до Недригайлова, до баби по батькові, а восени знову повертався на «засніжену північ». Тому-то й видавалася йому Україна райською стороною.
Однак і тут не обходилось без колючок. І все через мову. Справа в тому, що Борис розмовляв по-російськи, а це по-різному сприймали його баби, про що він на схилі віку розповість у чудовому автобіографічному оповіданні «Бабині казки». Лагідній роменській бабусі Олені надзвичайно подобався «городський» онучок з його «культурною мовою», вона захоплювалася його декламаціями на кшталт «Петушок, петушок, золотой гребешок». Недригайлівська ж баба Олександра не хотіла їх і чути, вона гнівно обурювалася звичаями свого недоладного, на її думку, онука: «Щоб отаке мале і не по-нашому базікало! І в кого воно вдалось, отаке перекотиполе?». Та саме ця сувора баба закинула в серце хлопця перші зерна любові до рідного краю і до рідної мови. І, може, ця її суворість допомогла згодом Борисові набрести на праведну стежку, що привела його до рідного порога. Найдужче вплинули на онука її пісні й перекази про козаків, особливо ж про того сміливця, що по-лицарськи гукає своїм недругам: «Наїжджайте, воріженьки, сам вас викликаю». Чи ж думалося бабі Олександрі, що з усіх її численних онучат саме той, якого вона зневажала за чужомовність, найглибше заховає в серці її заповіт і сам згодом стане, як той останній козак-лицар, на сторожі рідного слова, ніколи не зрадить його, ще й буде терпіти за любов до нього муки не менші, ніж його чубаті предки, хіба що на палі не сидітиме?..
А тоді малий Борис тяжко мучився від своєї неповноцінності, через те, що він і «пісні путньої не знає», і не вміє говорити «по-нашому». Ці почуття посилилися після переїзду з родиною в Охтирку, де батько оселився після залізничної катастрофи в Брянську.
Борисові страшенно подобалися відчайдушні охтирські хлопчаки, які вміли спритно лазити через високі паркани, глибоко пірнати у воду, запускати високо в небо повітряного змія. Йому хотілося подружні нош. з ними, та на заваді знову ставала його мова, через яку кмітливі однії літки вважали його паничем: по-російському в Охтирці тоді говорів саме начальство, урядовці, крамарі й попи. А ще більш прикрім було те, що Борис часто-густо не міг уторопати, що йому кажуть ронсійською. Щоб не   бути   білою   вороною   в   дружному   гурті   охтирських хлопчаків, він почав опановувати   їхню  жваву  говірку,  до  того   ж   вона   чарувала   своєю мелодійністю,   він — не  розумом,  а  серцем! — відчув уже тоді,  що  це  не зіпсований «мужицький   діалект», а справжня мова, мова великого народу.
Аж ось, коли Борис уже майже цілком освоївся в українській мовній стихії батько віддав його до Охтирської гімназії. Тут його знову почали одучувати від усього українського. І тому коли відчув потяг до писання  — сталося   це   досить   рано,   ще   в   другому   класі,— то   віршував російьською мовою. У старших класах його раптом потягнуло на сатиру —
складав фейлетони на учнів та вчителів. Попробував сили юнак ще в одному жанрі: у листопаді 1916 року в гімназійному друкованому журналі «Школьный луч» опублікував нарис «Моя поездка на Кавказ».
Хоча в гімназії Борис не писав українською мовою, та саме тут почалося його національне самоусвідомлення. У спогадах з юнацьких літ, об'єднаних заголовком «На довгій ниві», Антоненко-Давидович роповідає про перші свої сутички на національному грунті з гімназійним начальством, як-от з директором Квіцінським, що його дражнили учні Клишком. На уроці російської словесності Борис обстоює ідею вільного розвитку української літератури. Директор пригрозив гімназистові, щоб той шанувався,   бо   з   такими   думками   недовго   й   з   гімназії   вилетіти.
Та він помилився. Йшли інші часи. І міняти погляди довелося не гімназистові Давидову, який невдовзі стане Антоненком-Давидовичем, її йому, директорові Квіцінському, що перетворився незабаром із запеклого російського державника на палкого (та чи ж щирого?) українофіла. Цю   метаморфозу   зображує   письменник   у   нарисі   «Колишні   поляки».
Чому Борис так рішуче став на позицію свідомого українця? Сам Він пояснює своє раптове прозріння впливом трьох книжок. Це «Кобзар» Шевченка, «Історія України» Аркаса, декламатор «Досвітні вогні». Українство, для Бориса, як і для багатьох його національно свідомих ровесників, означало водночас і демократичне, щиро народне начало. Україна була тоді селянською країною, селянство — найбільш пригніченою верствою, тож чи не природно було молодим хлопцям, котрі шукали справедливості, юність яких збіглася з порою революційного піднесення, не кинутися у вир національно-визвольної борні? Ці настрої відбилися пізніше у повісті «Серце матері», де головний герой, гіиназист, має вибирати поміж світом аристократії і світом пригноблених, що його уособлює мати гарненької, але пустої покоївки, яка не тільки не припиняє глузування панів з рідної неньки, а й сама бере в ньому участь. Та цього не може знести вразливе серце юнака, він рішуче пориває зі світом насильства й облуди, гнівно кидаючи в обличчя кривдникам: «Я не можу бути там, де зневажають мій народ».
Отже, Борис, як і Іван із «Серця матері», уже в гімназії визначив своє місце — бути зі своїм народом. Та ідейна визначеність не йшла в парі з житейською, він не зразу знаходить своє покликання. Закінчивши гімназію, вступає до Харківського університету на природничий факультет,   як   свого   часу   М.   Рильський   учився   на   медичному:   «Я   був медиком на диво світу всьому». Таким  «диваком»  на природничому факультеті   був   і   Борис:   деякі   предмети   йому   подобалися,   а   до   інших він і не брався, тому навчання  покинув й  перевівся на  історико-філологічний факультет Київського університету. Але університету закінчити не довелося.
Студентство Антоненка-Давидовича збіглося з жорстоким часом революції   та   громадянської   війни   на   Україні.  Були   матеріальні   нестатки,     розруха, голод, холод, тиф. Матеріальної допомоги чекати було нізвідки. Борисів  батько  загадково  пропав безвісти   в   1915   році   під  час  першої світової війни. Спадщини своїй дружині і єдиному синові Дмитро Олександрович не залишив ніякої. Отож  мусив Борис давати  собі  раду сам, що було не легко. І не лише через матеріальні нестатки. Було й страшніше. Україна за часів громадянської війни — це    суцільне криваве поле бою. Влада без кінця мінялася, і лилася кров не лише супротивників, а й невинних  людей.  А  починалося  все  так сонячно  і  гарно!   Повалено  ненависну владу царя, прийшла довгоочікувана свобода.
«Яка    краса — відродження    країни!» — заклично-дзвінко    провістить Олександр Олесь, наш найщиріший і найліричніший поет. «Золотий гомін» над Софією і Лаврою оспіває геніальний Тичина. Та не мине й двох років, як він же проголосить:

Стоїть сторозтерзаний Київ
І двісті розіп'ятий я.


Свято відродження країни, проголошення Української Народної Республіки в Києві, потім Західно-Української Народної Республіки у Львові, урочистий акт їхньої злуки 22 січня 1919 року — усе це було потоплене в крові. Територію УНР зайняли німецькі загарбники, прикрившись оперетковою фігурою гетьмана Скоропадського, на територію ЗУНРу прийшла окупаційна польська влада. Студент Антоненко-Давидович, безперечно, не міг стояти осторонь жорстокої боротьби, яка точилася на Україні і, зокрема, у Києві, з яким його надовго злучила доля. Щоправда, про цей період життя письменника знаємо найменше. З окремих творів та автобіографічних нотаток довідуємося, що він служить в українській армії, що надзвичайно болісно сприйняв скоропадщину як компрометацію самої української ідеї, гостро засуджував як денікін-ський (були вбиті, зокрема, «перші хоробрі» — українські письменники В. Чумак, Г. Михайличенко), так і червоний терор, жертвою якого став один із найталановитіших українських поетів Г. Чупринка. Коли до Києва ввійшли більшовицькі війська на чолі з Муравйовим, тоді розстрілювали за кожне українське слово. Чудом урятувалися майбутні керівники УРСР — М. Скрипник і Д. Затонський.
Не дивно, що для Б. Антоненка-Давидовича це був період важких роздумів і мук, болісних вагань. Треба було вирішити, «з ким ти виступаєш у лаві»; було це нелегко, однозначної відповіді юнак не міг дати. У 1920—1921 роках він перебуває у лавах Комуністичної партії, працює головою повітової народної освіти. Однак, як згадує пізніше письменник, він не сидів у кабінеті, а гасав скрізь по повіту, їздив з рушницею в загонах ЧОПу (частин особливого призначення), які боролися тоді з численними бандами, організовував шкільне життя на селі, укладав різні проекти майбутньої освіти, що були такими ж химерними, як і їх автор.
Час тоді був такий. Усі марили великим, світовою революцією, яка мала ніби то ось-ось початися. Але Антоненка-Давидовича світова революція цікавила не так-то вже й дуже. Його більше журила доля України. З установленням на Україні більшовицької влади його починає тривожити національне питання, яке, як йому здавалося, вирішується неправильно. У своїх сумнівах він був не одинокий. Згадаймо долю лідера українського національного відродження, одного з керівників Центральної Ради, письменника з європейським ім'ям Володимира Винниченка, який приїхав на Україну зі щирим бажанням включитися в будівництво нової української державності. Та, побачивши, як далеко розходяться його наміри з прагненням тодішніх урядів у Москві й Харкові, приймає рішення назавжди виїхати за кордон. Так само, либонь, мислив і Антоненко-Давидович. І тому він пориває з КП(б)У, виходить Із її лав і вступає до УКП (Української комуністичної партії). Та і в ній перебував недовго — очевидно, розчаровується в діяльності і цієї партії, уже до кінця своїх днів залишаючись безпартійним. Хоча в 20-ті роки, власне, у другій половині 20-х років, віддає свої симпатії більшовикам. Справді, як було не симпатизувати, коли вони запровадили в республіці таку українізацію: на українську мову переводиться діловодство всіх установ, співробітники складають екзамен з української мови, не тільки початкова й середня, але й уся вища школа стає українською. Л скільки виникає українських газет, журналів! Скільки українських видається книжок! Навіть зараз ми заздрісно оглядаємося на цю епоху найвищого досі розквіту українського слова.
Цього всього не міг не вітати національно чутливий Антоненко-Да-видович, який уже встиг на цей час визначити свою життєву дорогу — він став письменником.
Власна творча біографія Антоненка-Давидовича починається оповіданням «Останні два», яке було вміщено в журналі «Нова громада» в 1923 році. У ньому передано один із героїчно-жорстоких фрагментів громадянської війни на Україні. Написав був молодий автор і п'єсу «Лицарі абсурду», однак скоро закинув драматургію і більше ніколи до неї не повертався. А оповідання стало його улюбленим жанром на все життя. Незабаром вийшла і перша збірка «Запорошені силуети». Критика зустріла літературного первістка захоплено, цілий каскад хвалебних відгуків звалився на голову талановитого початківця, і він захмелів від першого успіху. Та швидко прийшло протверезіння. Цим він мав іавдячувати на той час професорові, згодом академікові О. І. Білецькому, який у рецензії на збірку розгромив її вщент, починаючи від назви — що то за силуети і чому вони запорошені?
Антоненко-Давидович згадує, що він довго не міг отямитися від такої різкої критики, та з роками забув прізвища тих, хто хвалив його (безпідставно!), а про сувору критику академіка Білецького пам'ятав з удяч-ністю все життя. Може, завдяки їй сам Антоненко-Давидович став людиною надзвичайно вимогливою як до себе, так і до інших. Ось цікавий випадок з літературної практики письменника. Він працював над романом, і йому захотілося один із розділів назвати «Годинник життя спиняється». Та, читаючи мемуари відомої революціонерки Віри Фігнер, Антоненко-Давидович натрапив майже на такий самий заголовок: «Когда часи жизни встановились». І це перелякало письменника: що було: б, коли б він не прочитав тих спогадів?! Читачі могли б подумати, що він украв той заголовок! І він, зітхнувши, закреслив його, хоч заголовок був вдалий і самостійно знайдений.
Сувора прискіпливість відрізняла літературну атмосферу бурхливих пореволюційних років. У той час існувало безліч літературних організацій, що видавали журнали, обстоювали ті чи інші погляди на літературу, сперечалися — і часом дуже різко! — одна з одною. Щоправда, це все було в основному в Харкові, тодішній столиці України. У Києві літературний шторм не досягав такої сили. Спочатку майже всі київські письменники входили до однієї організації — Аспису (асоціації письменників). Проте вона скоро розпалася. Зокрема з неї виділилася «Ланка», група з шести чоловік, згодом перетворена в «МАРС» — Майстерню революційного слова. Сюди входили Є. Плужник, Г. Косинка, В. Підмогиль-ний, Б. Антоненко-Давидович.
Ланківці були щирими друзями; вони вміли захоплюватися своїми успіхами, зате ж і критикували себе не менш відверто. Зрештою, у 20-т роки це було нормою для всіх. Завдяки повній свободі, розкутості літературний рівень був тоді настільки високим, що цей період називаємо українським ренесансом чи відродженням. Для Антоненка-Давидовича це були найщасливіші роки життя. Часи його молодості й становлення літературної зрілості. Одна за одною виходять у світ книжки «Синя Волошка» «Тук-тук», «Смерть», «Справжній чоловік». Він стає популярним письмен ником. Уже в той час Антоненко-Давидович узяв собі за правило пильне приглядатися до дійсності і вибирати найхарактерніші деталі, які (. свідчили про правдивість зображеного. Він ставив за мету примусити читача повірити в те, що відбувається в творі. І молодому літераторов це вдавалося. Одна з читачок при зустрічі здивовано вигукнула: «Та вії же зовсім не схожий на телеграфіста!». Вона була розчарована, бо їі здавалося, що письменник, який з таким знанням справи пише про працк на телеграфі, сам неодмінно мусив би бути телеграфістом. Особливо популярності відразу після її виходу в світ набула повість «Смерть» У різних кутках України читачі впізнавали в її персонажах знайомих людей: одні вважали, що автор «списав» їх з натури в остерській парторганізації, інші — в канівській, тоді як Антоненко-Давидович, пишучі цей твір, користувався охтирськими враженнями. Такі суперечкі були найкращими рецензіями на його твори.
Та були й інші рецензенти. їх не цікавив, як академіка Білецькогс художній  рівень,  вони  вишукували  ідейні помилки.  І знаходили.  Показує приміром, автор, як болісно проходив процес вростання старих інтелігентів у нове життя,— обвинувачення готове: співчуває недобиткам-сксплуататорам; дозволив собі об'єктивно показати реальні труднощі — июдить наклепи на радянську дійсність; вивів суперечливий образ більшовика — значить, замахнувся на керівну роль Комуністичної партії; створив негативного персонажа з неукраїнським прізвищем — це вже націоналізм. Інколи вдавалися до відвертого пересмикування тексту: у повісті «Смерть» жінорг Славіна — нешлюбна донька архієрея, критик   же   читає    «архієврея» — і ось звинувачення в антисемітизмі.
Так проявлялися всі суперечності суспільного життя 20-х років: з одного боку,. повна розкутість, свобода слова, аз другого — шельмування, обвинувачення в неіснуючих провинах. Хибний обмежений критерій — усе оцінювати з точки зору класової боротьби — був перенесений і в літературу як проповідь людиноненависництва.
Згодом закінчиться все це вельми трагічно.
А тим часом ще ніхто, крім членів вигаданої Спілки визволення України, процес над якими відбувся в 1930 році, не сидить, хвиля арештів і розстрілів прокотиться пізніше, досягнувши вершини в 1937—1938 роках. А зараз — колективізація, індустріалізація, українізація... Антоненко-Давидович успішно працює в літературі, видаються й перевидаються його книжки. Особливо цікаві — «Крила Артема Летючого» (1932), де вперше з'являється трагічний образ селянина, опанованого високою мрією літати, як птах, і «Паровоз № 273» (1933), призначена для дітей середнього та старшого шкільного віку. Великі успіхи були в письменника і в жанрі  нарису.  У   1930 році  виходить книжка «Землею українською».
Мандрівки — одна з пристрастей Антоненка-Давидовича, яку він успадкував від батька. Письменник об'їхав майже всю Україну. З захопленням передає враження від подорожей до Кам'янця, Нікополя, Донбасу, подає правдиві неприкрашені малюнки сучасності. Поруч із могутніми машинами, домнами, фабриками й заводами, із залізницями й пароплавами бачить злидні, безвихідь, «тупу жорстокість застиглого життя». І скрізь, на кожному кроці, озивається до чуйного серця митця рідна історія: «Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку, неповторну романтику, яку жодні тенденції істориків не могли вкласти в прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого». Чи ж могла сподобатися ортодоксальним пролетарським критикам така відверто висловлена любов до України? Та хоч би до її сучасності, а то ж до історії! Звичайно, що ні. Надходили сумні часи, коли історія України почне вважатися чимось небезпечним і полишить надовго стіни шкіл і вузів. Довженко пізніше напише, що ми єдина в Європі країна, де не вивчається її історія... Отож критики шаленіли, хоч і не дуже заглиблювалися в зміст, для грізних обвинувачень досить було заголовка, в якому один побачив обмеженість дрібнобуржуазного націоналіста, а другий здивувався, чому землею українською, а не радянською... Отже, мандрувати по Україні ставало небезпечно.
Ще менше пощастило Антоненкові-Давидовичу з іншим захопленням, успадкованим від батька. Йдеться про полювання, яке він любив до самозабуття. Був закоханий у мисливські причандалля — рушницю, набої, шріт, порох, та не менше і в природу. З яким замилуванням пише Антоненко-Давидович про дику птаху, що воліла краще вмерти, ніж жити в неволі, в оповіданні «Чиря»! Крик пораненого зайця примушує його здригнутися від жалю, і рука вже не підіймається, щоб підвести рушницю вдруге. А запопадливі критики зуміли причепитися і до мисливських оповідань. Йому приписали проповідь убивства тварин, яка є, мовляв, замаскованим закликом до вбивства людей. А звідси висновок: автор — «апостол гітлеризму... »...
Далі вже було йти нікуди. Після таких погромних статей Антоненка-Давидовича перестали друкувати. Він не міг знайти ніякої роботи. На руках у безробітного письменника сім'я — мати, донечка Яринка, дружина Наталя. У лютому 1934 року Антоненко-Давидович був змушений виїхати до Алма-Ати. Тут він як натура діяльна й талановита відразу завоював визнання. Його дуже цінував директор філіалу Московського державного видавництва «Казахстан» за те, що новий завідувач відділу художньої літератури почав виводити видавництво з прориву, сам багато й успішно перекладав з казахської й удмуртської мови на російську, домовився про видання в Казахстані антології української літератури, а на Україні — казахської. Та це тривало недовго. Після вбивства Кірова в Радянському Союзі почався справжній терор. У Києві 16 грудня 1934 року було розстріляно 28 чоловік. Серед них — українські письменники: Іван і Тарас Крушельницькі, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Близько, Григорій Косинка.
Настала черга й Антоненка-Давидовича. За ним прийшли просто на роботу серед білого дня 2 січня 1935 року. Двоє енкаведистів перевернули все догори дном у шухлядах робочого столу, а потім повели письменника додому, щоб продовжити обшук. І тут зустрілися з несподіваним опором: на захист господаря став молоденький мисливський песик-лауреат Еней, який ніколи зроду ні налкого не гавкав. Уже один із не-прошених гостей почав розстібати кобуру, щоб пристрелити непокірного пса, та Борис Дмитрович попросив цього не робити і відвів собаку до сусідів. Потім Енея забрав один із співробітників видавництва, однак той не захотів у нього жити, два місяці вив безперестанку, а потім утік і пристав до зграї безпритульних собак. Майбутні критики докорятимуть згодом Антоненкові-Давидовичу за те, що в романі «За ширмою» собака виявляє більше людяності, ніж люди...
Так почалася довга, більш ніж двадцятилітня невільнича одіссея письменника. Спочатку була алма-атинська в'язниця, а потім довга дорога — чотири доби до Москви і ще доба до Києва. Тут поводилися з «контрою» цілком не зле — був м'який вагон, і обід з' ресторану, і цигарки найкращі, і свіжі газети, що страх дивувало конвоїрів з Комі, хлопців, що вперше в житті побачили поїзд і розмірковували, чому це через  Чорне  море  немає  моста...  У Москві  на  вокзалі   пригода — знайомий російський письменник кинувся назустріч: «А, Борис Дмитриевич!». Пому ж: «Стой! Нельзя!». А з репродуктора лине мелодія «Травіати», найулюбленішої опери... І подумалося арештованому: «Боже мій, Борисе, це вже ти, мабуть, останній раз у житті взагалі чуєш будь-яку музику... А тим більше твою улюблену «Травіату».
І ось приїхали до Києва. Начальник конвою — чи то лейтенант, чи майор — передав арештованого залізничним енкаведистам, а сам мерщій витягнув черевики з ковзанами і подався кататися. А «ворога народу» відправили до київського НК.ВС (тепер це Жовтневий палац, тут у роздягальні ще й досі можна побачити сліди перебування колишніх господарів), у нього відібрали пальто, яке повністю розпороли, і черевики, від яких повідривали підбори й підошви,— так шукали доказів неіснуючого злочину, а потім спеціальний майстер зліпив усе це докупи, і речі повернули власникові. Після завершення цієї процедури Антоненка-Давидовича «чорним вороном» перевезли до Лук'янівської тюрми. Атмосфера була страшна. Щохвилини чулися крики збожеволілих від тортур і тих, кого вели на розстріл.
І почалися щоденні, точніше щонічні, допити. Забирали о 1-й годині, відпускали о 5-й. А вже о 6-й був «підйом». Удень спати категорично заборонялося. За це належався карцер-льох з цементною підлогою, без постелі, там було повно щурів, людину туди кидали роздягнену, давали на день 300 г хліба і через день — баланду. І все тільки за те, що в'язень «порушив режим», тобто ненароком заснув. А за більші провини карали ще тяжче. Антоненкові-Давидовичу влаштували інсценіровку розстрілу. 1 відразу взяли на допит. Розрахунок був простий: після такого потрясіння людина зламається і буде казати те, що потрібно слідчому. В Антоненка-Давидовича слідчим був Хаєт, відомий з процесів над багатьма українськими письменниками (до речі, похований у Києві на Байковому кладовищі на почесному місці). Він одразу почав вимагати, щоб Борис Дмитрович визнав себе винним у тероризмі. Письменник рішуче відмовився від цієї «фантасмагорії». Та найбільше потрібно було слідчому, щоб арештований назвав своїх однодумців, за це було обіцяно життя. Антоненко-Давидович гнівно заявив, що не буде обмовляти невинних людей.
Незалежно тримався письменник і під час очних ставок, і на суді військового трибуналу, який відбувся у вересні 1935 року. Перед цим Борис Дмитрович попросив дружину передати його вишиту сорочку, у ній він був на суді — щоб бачили, що судять українця. На столі лежав єдиний доказ приналежності Антоненка-Давидовича до терористичної організації — лист із Алма-Ати до Г. Косинки, в якому він писав: «Дорогий Грицю, живу самотньо, єдина істота, яка чекає мого повернення з роботи додому,— це щеня, мисливський песик-лауреат Еней, якого я сам дресирую, сам годую і з якого має вийти добрий мисливський собака». На основі цього суддя зробив глибокодумний висновок: «Не-безьштересно отметить, что все украинские писатели, обвиняемне в тер-рористической деятельности, бьіли охотники». Антоненко-Давидович кинув репліку, що й російські письменники Аксаков, Толстой, Тургенєв були мисливцями і ніхто не звинувачував їх у терористичній діяльності. Та блискучий самозахист нічого не допоміг. Рівно через 10 хвилин після судового засідання — а саме стільки часу потрібно було, щоб віддрукувати на машинці вирок,— було оголошено: Антоненко-Давидович засуджується на 10 років ув'язнення з конфіскацією майна.
Однак ні через 10, ні через 20 років письменник не вийшов на свободу. Хто потрапляв у страшну систему ГУЛАГу (Главное управление лагерей), той не міг розраховувати на звільнення — строки усе додавали. В'язнів використовували на найважчих роботах у місцях з найсуворішим кліматом. Усього цього довелося скуштувати Антоненкові-Давидовичу. Його запроторили в найвіддаленіші табори — СИБЛАГ, БАМЛАГ. Було йому дуже важко фізично, бо він не був велетнем, а швидше тендітної статури, прийшлося ж працювати на лютому морозі, валити ліс і довбати скелі.
Побував письменник землекопом і шахтарем, слюсарем і бухгалтером, фельдшером і секретарем суворого начальства. Скрізь Антоненко-Давидович тримався з гідністю, виявляв кмітливість і винахідливість. Так, у секретарі він потрапив завдяки вмінню писати протоколи: помітивши, що на зборах завжди одне й те саме, заготовляв їх наперед і здавав одночасно із закінченням зборів, що страшенно вражало вимогливого начальника.
Секретарство — це єдиний вид творчості, який був дозволений письменникові. Та він не забув про своє покликання і в тих жахливих умовах. Начальство відбирає в нього якісь записи, жадає пояснень, і Борис Дмитрович каже, що це він збирає жаргонні вислови, які можуть пригодитися йому в літературній праці. На нього подивилися як на божевільного: у цьому пеклі він думає ще про повернення в літературу! Записи відібрали, але в свідомості назавжди закарбувався весь той убогий словник покидьків суспільства, з якими звела письменника жорстока доля. «Дундук», «кантуватися», «вкалувати», «темнити» — як часто ми бездумно повторюємо ці слова, не замислюючись, з якого середовища вони походять. Підліткам, які захоплюються кримінальною романтикою, варто перечитати «Сибірські новели» Б. Антоненка-Давидовича, щоб навіки позбутися цього шкідливого замилування. Чого вартий хоча б той епізод, коли злодій підступно втирається в довір'я до політв'язня, дізнається прізвище його слідчого і робить страшний на нього донос — буцімто він чув, як його жертва хвалила Гітлера. Політичному це загрожувало розстрілом, а «уголовник» діставав цигарку...
У такому середовищі Борис Дмитрович не втратив своєї гідності і віри. І всупереч усьому творив — писав вірші. Вони складалися в тюремній камері і навіть в ізоляторі, коли над головою висів присуд з єдино можливим вироком — розстріляти. Мотиви «невольничої музи» Антоненка-Давидовича здебільшого трагічні:

Отут, між сопками, в долині
Сконають мовчки твої дні,
І все життя і Україна —
То лиш глухі, химерні сни...


Україна приходила в снах, мучила невідомістю долі найрідніших людей. Нічого не знав Борис Дмитрович про свою матір, яка вмерла, так і не довідавшись про долю свого одинака... Невдовзі після заслання Лнтоненка-Давндовнча була заарештована його дружина Наталя. Як це відбулося, розповідає Галина Коваленко, дружина Є. Плужника: «Прийшли її заарештовувати, звичайно, вночі, а її шестирічна донька Яринка була тяжко хвора на скарлатину і в той час, коли прийшло НКВС, лежала непритомною в сильній гарячці. Коли Наталя відкрила на дзвоник агентам НКВС і вони показали їй ордер на арешт і обшук, вона почала дико кричати, що дитина її хвора, лежить непритомною, може кожної хвилини померти, що вони не мають права її брати в такий тяжкий для неї час, що вона не має на кого залишити дитину... Та коли енкаведисти попросили її не кричати і збиратися в дорогу, бо інакше не може бути, вона впала непритомною, і такою її на руках і винесли енкаведисти та одвезли до в'язниці». Дитину доглядали сусіди, а потім бабуся, яку викликали з Москви. Засобів до існування не було, допомагав, як міг, материн брат, якось вижили... Крім доньки Яринки, від першого шлюбу в Антоненка-Давидовича був ще син Левко, якого він безтямно любив. Левко і Ярннка зустрілися вперше вже після арешту батька і Яриннної матері й дуже прив'язалися одне до одного. Та ось 19-річний хлопець застуджується   (у  черзі  за  маслом  для   молодшої  сестрички)  і  помирає.
Мабуть, не було нічого страшнішого для Бориса Дмитровича ні до, ні після цієї звістки. Може, тому і вижив він, що всі наступні знущання — важка непосильна праця, голод, холод, моральне приниження, перебування в ізоляторі під загрозцю смертного вироку — здавалися не такими жорстокими, як уже пережита трагедія. А може, рятувала віра, віра в те, що чорний морок сталінської ночі розвіється колись і настане для всіх ясний ранок.
І він настав. Березень 1953 року, коли помер Сталін, залишився для Лнтоненка-Давндовнча пам'ятним ще й тому, що раптом йому захотілося і творчо працювати, чого не відчував ось уже 22 роки...
У червні 1957 року Антонецко-Давидович повернувся до свого улюбленого Києва. Не привіз із собою ніякого майна, зате мав рукопис роману «За ширмою», який удосконалював ще кілька років. І твір йому вдався. Трагічна історія лікаря Постоловського, який весь віддається роботі і водночас не помічає, як на його очах гине від невиліковної хвороби його мати, не одного чутливого читача примусила плакати над її сторінками і задуматися: а чи ж і я належно сповняю найсвятішнй обов'язок щодо батька-матері?
Проте знайшлися черстводухі рецензенти, які побачили в романі не гуманізм і високу майстерність, а ущербність, натуралізм, очорнення дійсності і тому подібні страшні речі. До кінця днів Антоненко-Давідовичу судилося витримувати образливу, несправедливу критику. Та він на це не зважав. Був щасливий уже тим, що міг писати.
Як і колись, до арешту, Борис Дмитрович подорожує по Україні; враження від цих мандрівок лягли в основу книг «Збруч» і «В сім'ї вольній, новій». Хочеться сказати своє слово немолодому вже письменникові і про своїх літературних учителів, і про побратимів по перу. Найперша і найбільша любов — це, звичайно, Шевченко, про якого він пише з надзвичайною задушевністю.
Знаходить Антоненко-Давидович проникливі слова і для улюблених класиків української прози — І. Нечуя-Левицького і П. Мирного. Особлива сторінка — це взаємини Антоненка-Давидовича з С. Васильченком, чи не єдиним представником дожовтневої української літератури, який утілював на той час стару демократичну традицію нашого письменства, був живою ланкою між минулим і сучасним. Світлий образ цього письменника-вчителя постає не тільки зі спогадів і статей Бориса Дмитровича, а й з його оповідання «Не святі горшки ліплять». Не обминув увагою Антоненко-Давидович і славетних сучасників — Рильського, Сосюру, і тих, кого певний час у літературі замовчували (В. Еллан), і друзів по трагічній долі (репресованих Є. Плужника і Б. Тенету), про яких на повний голос починаємо говорити лише тепер. Ці нариси склали книжки «Про що і як», «В літературі і коло літератури», «Здалека і зблизька», тут же вміщено статті про літературну критику, про художню майстерність, а також про мову.
Боротьба за культуру мови, за її чистоту і красу була головною турботою Антоненка-Давидовича в останні роки життя. Оволодівши з дивовижною наполегливістю скарбами рідного слова, надзвичайно прискіпливий до себе, Антоненко-Давидович зробився нещадно вимогливим до інших письменників, не терпів мовної недбалості, обурювався неправильним уживанням слів. Він був чи не останнім лицарем українського слова, чи не єдиним знавцем тонкощів його, чи не найбільшим авторитетом у всіх спірних мовних питаннях від того часу, як не стало М. Рильського. На книжці «Як ми говоримо» виховалося вже кілька поколінь шанувальників української мови. Мову художнього твору Антоненко-Давидович порівнював зі скрипкою, що під вправними пальцями майстра співуче передає людям думки, настрої, переживання митця.
Антоненко-Давидович був чудовим перекладачем. Борис Дмитрович пишався, що ввів до української мови неологізм «мацаки» (рос. «щупальца»), а також створив дві нові приказки: «Жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся» («От суми да от тюрьмы не отрекайся») і «Хоч тісно, та не пісно» («В тесноте, да не в обиде»).
Повернувшись у літературу, Антоненко-Давидович з головою пірнув у вир бурхливого громадського життя. Не тільки пише, а й читає лекції з культури мови, зустрічається з читачами, бере участь у всіх громадських заходах прогресивної київської інтелігенції, контактує з діячами української діаспори, безстрашно підтримує літературний рух шістдесятників (ця назва закріпилася за поколінням тодішніх 25-літніх Б. Олійника, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Коротича та ін).
Весняні, бурхливі були ті роки. Однак хрущовська «відлига»  швидко закінчилась. До влади прийшла брежнєвська кліка, і почалося «закручування гайок».
Прокочуються хвилі арештів. Фальсифікуються обвинувачення і засуджують на десятки років. Дехто з репресованих у другій половині 60-х виходить на волю вже в 1987 році, а дехто гине, так і не дочекавшись свободи, на чужині, як наш геніальний поет В. Стус. Репресіям піддаються не тільки люди, а й книги — «Собор» О. Гончара, «Мальви» Р. Іваничука, «Неопалима купина» С. Плачинди й А. Колісниченка. Починається цькування всього чесного й талановитого... Важко було тоді не зламатися, не піти на компроміс, не покоритися темній силі.
Проте були такі, що не скорилися. Не приховував своїх поглядів, що йшли  врозріз з офіційною політикою,  Ігор  Калинець і,  по суті, лише за «інакомисліє» був запроторений до  мордовських таборів.  Не міг витерпіти зла  й  неправди, які заполонили  світ,  Григір Тютюнник і  врешті-решт укоротив собі віку. Гнівно протестувала, кидала слово істини в вічі можновладцям   безкомпромісна   Ліна   Костенко.   З   почуттям   найвищої   гідності старого    інтелігента    безстрашно   тримався    Г.    Кочур.    Безоглядно,    по-лицарському   заманіфестував   свою   солідарність   з   арештованими   однодумцями   М.   Лукаш.   Шляхетність   поведінки,   міць   духа   виявляє   в   ці сумні   дні   й   Антоненко-Давидович.   Вдасть   імущі   не   можуть   простити цього  старому   письменникові.   Як  і   всіх   непокірних,   його   переслідують, піддають  нищівним  розносам,  розповсюджують  про  нього  брудні   плітки, іабороняють друкувати  його твори. До самої смерті письменника  більше не   вийшла   жодна   книжка   Антоненка-Давидовича.   Проте   він   «духа   не вгашав».  Незважаючи  ні  на  що, продовжував працювати.  Не друкують? Дарма!   Писати   не  заборонять.   І   писав.   Не  для  друку,  «для   шухляди» створює «Сибірські  новели»,  які  стали  в один  ряд із «Колимськими оповіданнями»   В.   Шаламова,   «Колимою»   І.    Іванова,   з   художніми   документами про жахіття сталінських таборів, що пишуться тепер і ще напишуться, бо тема ця бездонна, як і ті муки, що їх терпіли безправні в'язні. Проте Антоненко-Давидович не зосереджує уваги лише на стражданнях. Він  намагається осягнути причини виникнення  всієї потворної соціальної системи,   виявляє  абсурдність   її   існування,   та   найголовніше — його   новели наскрізь гуманістичні.
«Добром нагріте серце» зупинилося 8 травня 1984 року. Б. Антоненко-Давидович прожив довге життя. Та не судилося йому перейти той часовий рубіж, коли впала стіна сваволі й деспотизму, коли знову воскресла надія на вільний розвиток української державності, замріяв у далечині шлях у незалежну, соборну Україну. І ось тепер, коли стоїмо лише на. початку цієї довгої і важкої путі, нам так бракує того, кого називали лицарем українського слова,— Б. Антоненка-Давидовича. Він, один із 500 українських письменників-великомучеників, мав би бути зараз із нами. Зрештою, чому мав би бути? Він разом з нами є — радить, застерігає, вчить — своїми творами і своїм життям.
Лариса БОНДАР

БАБИНІ КАЗКИ
З дитячих вражень

Моє раннє дитинство минулося в Росії, в Брянську, куди батька занесла служба машиніста на залізниці. Батько з матір'ю говорили, хоч і не цілком гаразд, по-російському, і тільки коли батько сердився й треба було вилаятися, переходив на українську мову. Проте, якщо йому кортіло показати, що він дуже розгнівався на матір, він випивав шкалика, хоч від горілки його нудило, скидав піджака, розстібав жилетку й випускав з-під неї спідню сорочку, як то звичайно носили тутешні російські двірники та крамарі. Я гак і не знав, що хотів довести цим нескладним маскарадом дивак батько, але на матір це справляло таке ж страшне враження, як на Одарку в «Запорожці за Дунаєм», коли перебраний у чалму й турецький халат Карась співає: «Тепер я турок, не козак». Але такі сцени траплялися рідко. Пригадую один випадок, коли несподівано для мене батьки заговорили раптом удома українською мовою. Це було тоді, коли гурток аматсрів-залізничників надумав поставити в нашому робітничому висілку власними силами «Наталку Полтавку», де мати мала грати роль Наталки, а батько — Петра. До самої вистави так і не дійшло чомусь — чи поліція не дозволила, чи зайшли такі події, що всім не до вистав стало (то ж був бурхливий 1905 рік), але цілий місяць мати повторювала в хаті: «Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та горі, а може, забув свою Наталку?..».
Хоч я і розумів, що мати каже ці слова «не справді», що вони ні до кого в домі не стосуються, але мені завжди ставало від них сумно і якась незбагненна тривога охоплювала мою дитячу душу. Ніби й справді десь далеко від нашого висілку, геть за великими брянськими борами, отам між Недригайловом і Ромнами, хтось блукає «в нужді та горі» і ремствує, що його забули...
Блукає не деінде, а саме між Ромнами і Недригайловом, бо на всій земній кулі тільки ці два місця були мені відомі поза Брянськом. Там жили мої баби, і щороку вліті я їздив туди з матір'ю, а то часом і з батьком. Мабуть, саме тому, що ми приїздили в розповні літа, коли цвіла и зеленіла пишна українська природа, приїздили в гості, мені здавалося, що в тих краях ніколи не буває холодної брянської зими, а лиш завжди літо й свято, коли всі раді, всі тішаться. І Недригай-лів, де жила в дядька Євлантія моя баба по батькові, і ро-менське Засулля, де була маленька хатка під стріхою моєї баби по матері, видавалися мені в Брянську чимось таким, що могли вкластись у поняття хіба що тільки чарівного, але «втраченого раю», як сказав би я згодом. У роменської лагідної бабусі в хаті мирно вистукують час дивовижні старі дзиґарі з зозулею, пахне м'ятою і любистком, а ввечері десь у запічку затишно цвіркає без угаву цвіркун. Коло хати садок з сливками та грушками, якими бабуся частує мене, два вулики з клопіткими, як і сама бабуся, бджілками... У недригайлівської баби на клуні живе лелека, або чорногуз, як каже баба, а за клунею — хащі бузини, де добре ховатись і з якої можна легко зробити цікаву пукав-ку... Ну, хіба ж не рай!
Чудні материні слова, звернені до якогось відсутнього Петра, завжди дивували мене: і чого тому Петрові тинятись у «нужді та горі» серед такого раю? Чудний той Петро! Чудна й мова, якою промовляла до нього мати не інакше лиш для того, щоб Петро краще розумів її, бо ж, мабуть, і він сам говорив так, як мої роменська та недригайлівська баби, до яких, приїжджаючи, принатурювалась у мові й моя мати, стаючи вже справжнісінькою Наталкою Полтавкою. Я був малий і дещо затятий, щоб ламатися перед бабами, і говорив так, як і в Брянську, по-російському, та це не однаково подобалась бабам. Роменська бабуся Олена аж руками сплескувала від задоволення, ба навіть розчулення, коли я декламував їй:

Петушок, петушок, золотой гребешок...

І, сповнена радощів і гордощів за успіхи онука, завжди захоплено зверталася до когось із присутніх:
— І глядіть, як воно чеше, як ви мов ля цей Бориско! Ну, просто як по книжці батує!
Недригайлівська баба Олександра інакше дивилася на це. До неї з «петушком» або віршиком «Вечер был, сверкали звезды» і не підходь! З-поміж своїх численних онучат вона явно недолюблювала мене і не раз казала:
— Щоб отаке мале і вже не по-нашому базікало! І в кого тільки воно вдалось, отаке перекотиполе?..
Я тьмяно догадувався, що то значило в баби «не по-нашому», але що таке перекотиполе — збагнути не міг, а питатися в старої буркотливої баби було страшно. Я бачив, що й батька мого, дарма що він був її наймолодший син, баба Олександра не дуже шанувала за те, що він, Дмитро, «подався з дурного розуму хтозна-чого світ за очі в тую Московщину між майстеровщину, замість того, щоб роду й землі держатися».
Баба не тільки що нікуди не виїздила з Недригайлова, вона рідко куди виходила з свого двору, а якщо й виходила, то далі церкви не сунулась.
Я побоювався баби Олександри і сам до неї ніколи не підходив. Та баба Олександра могла бути й іншою. Начистить, бувало, з дядиною Марією та з старшими моїми двоюрідними сестрами картоплі на вечерю, вимиє руки й вийде на вулицю. Сяде на призьбі і до нас, цілої купи своїх онуків та онучок:
— Ану, діти, гратись у гусей та вовка!
Ми вже знаємо, що треба робити: одбігаємо на другий бік вулиці, до хати якогось дядька Степана, того самого Степана, що його позаторік бугай панський у живіт буцнув, і чекаємо. Баба підіймає високо до очей долоню ребром, мов дивиться кудись далеко, й поважно каже:
— Гуси, додому!
— Чого? — хором питаємо ми, хоч усе дальше нам наперед уже давно відомо.
— Вовк за горою.
— Що він робить?
— Гуску скубе!
— Гиля-гиля! — весело кричимо ми й стрімголов летимо до теплих бабиних колін, а вона, як добра господиня гусей, пригортає кожного з нас до себе. Хто прибіг останній, тому й бути вовком. Коли ми засапувались і пашіли від біганини, баба збирала нас у коло й починала разом з нами співати. Вона пильнувала, щоб співали всі, раз у раз поглядаючи на мене, бо, за її словами, я «таке дурне, що й пісні путньої не знає!». Хоч я і не перечив бабі, але тут я вже почував свою перевагу, бо вмів ще в Брянську співати «Марсельєзу», «Смело, товарищи, в ногу» і «Вьі жертвою пали», та з цими піснями до баби Олександри й близько не підступай! Вона визнавала тільки три свої найулюбленіші пісні, які кожного разу загадувала співати й нам. Першою був «Заповіт» — його перша й остання строфи. Хто зна, чи вона не хотіла, чи просто не знала середини «Заповіту», як, можливо, через малописьменність свою, не знала й автора його, а тільки ні про Тараса Шевченка, ні про його заклик: «Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!» вона й словом ніколи не обмовилася. Доспівавши «Не забудьте пом'янути незлим, тихим словом», ми переходили до жвавенької пісеньки «Тече річка невеличка», а далі бралися за бабиним проводом до «Козаченьку, куди йдеш». Ця пісня, як і багато інших українських пісень, завжди дивувала мене контрастною суперечливістю свого мотиву: починалася журно й враз, без особливої на те внутрішньої причини, переходила на веселий, майже грайливий приспів:

Я вернуся, серденько, восени,
як упаде листячко з калини.


Немов і сама пісня хотіла вирватись із безпросвітньої вічної журби народу й вдарити об землю тим лихом-жур-бою. Але кінець цієї пісні баба, попри все, виводила сумним, мінорним речитативом:

А як жито зацвіло,
Прийшла звістка у село:
Не вертатись вже додому козаку —
Заснув в степу він, сердега, довіку...


Баба сама підпадала під враження проспіваної пісні й, доспівавши останні слова, журно зітхала й проказувала до нас, немов пояснюючи:
— Заснув отож козак довіку, в бою поліг...
Рідко бувало, щоб після цього баба не переводила мову на давнину — про козаків, татар, польську шляхту... І оповідала те все не з книжок, яких ніколи не читала, а з народних уст, як дійшло воно до неї з діда-прадіда.
Одного вечора, невдовзі після того, як ми з дорослими їздили за Сулу на городище в неділю погуляти, баба розповіла таке:
— А то ще було швед проз наш Недригайлів проходив. Так тоді всі люди в Недригайлові заповзялися вмерти, а не пустити сюди ворога. Отож тоді на тій горі, де городище, і облягли наших козаченьків вороги звідусіль та й ну ж їх воювати. Бились козаки день, бились другий, а на третій невдержка в них вийшла: пороху не стало. Не стало, значить, у них пороху, поламалися списи, шаблі козацькі пощербились, а вони все б'ються. Билися навкулачки, гроші ворогові межи очі кидали, а не піддалися! Так усі там і погинули до одного...— закінчила баба свою сумну розповідь, а потім по-діловому додала: — Воно й досі на дні Сули під тою горою козацькі барила з золотом лежать, тільки ж нема кому їх дістати відтіля...— і, зітхнувши, невдоволено буркотіла: — Тепер і люди пішли все миршаві та ледачі, куди їм там лізти кладу козацького шукати!
Мене мало цікавило золото на дні Сули, а от завзятість козаків захопила, і мені хотілось уточнити не зовсім ясну бабину розповідь:
— А з ким же, бабусю, билися тоді козаки?
— Як — з ким? Звісно, з ворогом, дурний!
Баба починала сердитися на мою допитливість. їй самій було байдуже, з ким саме ото билися козаки, головне; що бились і загинули. Однак бабина відповідь не вичерпувала цілої низки питань, що враз постали передо мною, і я замислився.
Перед моїми очима знову стояла та гора з обсипаними валами, з зарослими травою й терном ровами, де в неділю ми, дітлахи, бігали, ганяючись одне за одним. Ось і урвище, над Сулою, відкіля, мабуть, кидали козаки барила з золотом, ось і галявина, оточена старими дубами, де билися з ворогами козаки, а посеред галявини стоїть високий гіллястий клен. Під ним сидить на траві дядько Євлантій, журно звісивши голову, співає напідпитку густим басом:

Рости, рости ти, клен-древо,
Рости вгору високо,
Поховали пана отамана
В сиру землю глибоко...


Дядькові Євлантію підтягає, хтозна-де взявшись, швидкий до горілки Степан. Той самий, якого панський бугай у живіт буцнув. Він співає без особливого піднесення, як у церкві, сподіваючись, видимо, що і його почастують горілкою, а через те — на чийому возі їдеш, того й пісню співай. Зате дядько Євлантій так розчулився, що на останніх словах голос йому затремтів, ладний ось-ось зірватися на плач, немовби сам дядько Євлантій брав участь у тому похороні й досі не може забути безіменного козацького отамана.
Від усього цього бабина легенда набирає реальних рис, сплітається з дійсністю. Не інакше як під тим «кленом-дрє-вом» поховали козаки свого отамана, тільки клен росте й досі, а козаків вже давно нема. Невже вони так і перевелися всі?..
Коли діти розійшлись, я тихо підійшов до баби Олександри й несміливо спитав:
— А дядько Євлантій і дядько Степан — козаки?
— І скаже ж таке! — здивувалась баба з мого недоумства.— Козаки були, та збули, а це просто — дядьки, або хохли, чи хлібороби, сказать...
Я одійшов і замислився. Були, та збули... Невже так-таки й перевелися всі козаки?
Ні, не всі! Іншим разом баба Олександра розповіла таке:
— Вертався якось один козак з бою. Всі товариші його полягли, а він один-однісінький вийшов живий з того бойовища, та й то з бідою. Рушницю-гаківницю вороги забрали, шаблю гостру з рук йому вибили, самий тільки спис надломлений у козака лишився. їде він, зранений, потомлений, зажурений, на списа голівоньку хилить, коник вороненький під ним на передні ноги припадає, всилу йде, а тут уже й вечір заходить. Треба козакові спочити й коня попасти. Під'їхав він до діброви, шапочку скинув, низенько вклонився: «Добрий вечір, зелена діброво! Переночуй хоч ніченьку мене, козака молодого». А діброва йому: «Не перемочую, бо вже на  твою  голівоньку буйную  ворогів чую».
Поїхав козак далі та до байраку звертається: «Добрий вечір тобі, зелений байраче! Переночуй хоч ніченьку ти волю козачу!». А байрак йому одвіт дає: «Не переночую, бо жаль мені буде, вже ж про тебе, козаченьку, вороги питають, щодня й ночі в темнім лузі все тебе шукають...».
Повернув козак до гаю, та тільки ж і там вороги на нього чигають. І нема йому, нетязі, ні дороги, ні повороту — сама смерть навколо. Стрепенувся тоді козак, стиснув рукою списа, та як крикне, аж луна пішла гаєм: «Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!».
Шапку на чоло насунув, списа наставив та й помчав до гаю...
У роменської баби Олени все не так, як у недригайлівсь-кої. У кімнаті на стіні обабіч дзиґарів із зозулею висіли маленькі портрети Шевченка в кожусі та шапці й лейтенанта Шмідта, розстріляного за повстання на Чорноморському флоті. Це було вже не бабиних рук діло, а її синів, моїх дядьків, Василя й Петра — недавніх полтавських бурсаків, а тепер студентів Харківського університету. Дядько Василь говорив українською мовою, раз у раз вставляючи у фрази «позаяк», і наспівував «Шалійте, шалійте, скажені кати»; молодший дядько, Петро, любив сперечатися за демократію і пролетаріат і більше подобав співати «Варшавянку». Дядько Василь замислено поглядав на Тараса в шапці; кумиром же дядька Петра був лейтенант Шмідт. Проте це не заважало братам жити дружно. Дядько Василь добрав навіть способу посидіти місяць у харківській тюрмі за політику, чому нишком заздрив дядько Петро, який при всьому своєму словесному запалі чомусь ніяк не міг туди потрапити. Мабуть, доморосла політика моїх роменських дядьків не дуже бентежила поліцію, і вона не турбувалася за них. І справді, коли згодом дядьки покінчали університет, вони стали тихими педагогами.
У маленькій хаті баби Олени всі пнулися за новими днями, і мені здається, що й сама баба Олена, якби їй не вічний клопіт усіх нагодувати, за всіх подбати, якось би й собі пошкандибала за  новим часом,  аби не відстати   від своїх численних дітей. Вона лагідно дивилась і на Шевченка, і на Шмідта, а коли дядько Петро пришпилив унизу й листівку З портретом Карла Маркса, їй подобався й Маркс. Я спитав її, показуючи на Шевченка:
— Це козак?
— Козак, козак! Доїж тільки борщику.
У Засуллі стояв загін черкесів, щоб охороняти поміщицькі маєтки в околиці. Баба Олена і їх називала чомусь козаками, а цього вже я ніяк не міг второпати.
Одного разу я бачив з вікна, як кілька черкесів на конях гнали кудись нагаями до міста зв'язаних, збитих, уболочених селян. Мені стало шкода цих нещасних людей, які так скидалися на мого недригаилівського дядька Євлантія і його сусідів. Я сказав бабі Олені обурено:
— Які ж це, бабусю, козаки? Це, мабуть, татари або турки. Хіба ж козаки такі бувають?
— Всякі бувають... Ти, голубчику, краще не дивись на них. З'їж ось вареничків з черешнями та сметанкою.
Коли в мене виникали конфлікти з дядьками або з матір'ю і я починав комизитися, дарма що діло могло кінчитися ляпасами,   баба   Олена   завжди   казала   мені   примирливо:
— А ти підкорися, Борисику, підкорися, голуб'ятко! Тобі ж краще буде...
Я любив бабу Олену і скорявся. Одного разу я навіть поскаржився на бабу Олександру:
Недригайлівська баба сердиться, бабусю, на мене, що я не по-нашому говорю...
А ти їй скажи, голубчику, що-небудь по-малоросійському, то вона й не буде сердитися. Вона ж малороска, як і всі ми тут, от їй тому й хочеться так...
Я замислився. Мало-роска, мало-російський?.. Виходить, у Брянську багато російського, а в Недригайлові й Ромнах — мало. Чому?
Але й це питання розв'язав мені в Брянську батько:
— Ми — руські всі. А якщо для начальства — то одні хохли, а другі кацапи. А нам воно, сину, ні до чого, бо ми — робочі.
Якщо ні до чого, то хай так і буде! Я поклався на батьків авторитет і надовго відклав ці чудні нерозв'язані питання. І тільки коли-не-коли, згадавши далекий Недригайлів і померлу незабаром бабу Олександру, я згадував і її козаків, і ту огорожену рівчаками й валами гору, і ту останню пісню, яку баба Олександра заспівала разом з іншими дорослими немовби на прощання:

Віє вітер, віє буйний,
Дуби нахиляє,
Сидить козак на могилі
Та й вітру питає:
— Скажи, вітре, скажи, буйний,

Де козацька доля?
Де фортуна, де надія,
Де козацька воля?
Йому вітер одвічає:
—    Знаю,— каже,— знаю:

Твоя доля козацькая —

В зеленому гаю.

Лежить вона, затоптана

Сірими волами.
Крикнув козак та й заплакав
Дрібними сльозами...


Заплакав козак... Але на строгому, посіченому глибокими зморшками обличчі баби Олександри я ніколи не бачив сліз — вона плакала, здавалося, тільки своїми казками та піснями, і вони будили в мені мішане почуття жалю, кривди й гарячої любові до чогось неусвідомленого ще, але такого великого й дорогого, за що не жаль і життя своє віддати...
Журні бабині очі дивилися тільки в минуле, але баба, і гадки не маючи про те, перекинула своїми піснями та казками немилому онукові хиткий місток від давньої давнини до недалекого майбутнього. І вже не їй випало побачити, як упав той ветхий старий світ, що держався богами, царями й панами, а на руїнах його постав «у народів вольних колі» і наш відроджений народ, що знайшов нарешті самого себе.
...Давно повмирали мої баби, гей і могил їхніх не знайдеш уже. Було й мені в житті не раз — і на коні, і під конем.. Та коли заходила крайня скрута, насувалося безголів'я, стискала безвихідь, до мене на раду приходили мої давно померлі баби. Лагідна, огрядна баба Олена звичайно умовляє мене завжди:
— Підкорися, Борисику, тобі ж краще буде!..
Я слухаю, але мовчу. Квола ж тілом та незламна духом баба Олександра нічого не каже, лиш суворо дивиться на мене з далечі віків і чекає. Тоді я зціплюю зуби і, як отой її останній козак у казці, кидаю в темну безвихідь:
— Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!..
1964 р.

СЛОВО МАТЕРІ

Якби ви знали, паничі...
Тарас Шевченко

Це оповідання я почув від і одного пенсіонера. Як і я, він зайшов ненадовго до нашого спільного знайомого, начальника цеху великого київського заводу, де вони вдвох попрацювали десь близько тридцяти років. Зацікавившись темою нашої розмови, він затримався. Ми говорили про стиляг, про бешкетників, про тих молодиків, у яких через надмірне захоплення футболом голова часом відстає в своєму розвитку від ніг. Господиня, подаючи нам склянкиз чаєм, вставила і своє слово, скаржачись, Що нашим дітям часто бракує належної пошани до батьків, що вони не слухаються і слово матері вже мають за ніщо. Тут господиня скоса глянула на своїх принишклих синів, старшого Юрка і першокласника Михайлика, які готували за окремим столом уроки. Видимо, перед цим у неї була з ними крута розмова, бо хлопці, хоч і удавали, що ретельно читають підручники, проте в той же час  уважно   прислухалися   до   розмови   дорослих.
Новий гість довго сидів мовчки й лиш слухав інших, але, коли господиня сказала про слово матері, його очі дивно заграли, і він повернувся до вікна, за яким уже густішав присмерк раннього осіннього вечора й журно тріпотіло на деревах останнє листя. Якийсь час він сидів замислений, ніби вдивляючись у невидиму іншим далечінь, що простягалась десь за деревами й будівлями, потім тихо застукотів пучками по скатерці і підпер рукою насуплене, мов обважніле від думок чоло.
— Так-так... слово матері... — тихо промовив він сам до себе. Потім одхилився на спинку стільця і повагом почав оповідати.

Мій батько був простий сільський коваль. Він був малописьменний, його шкарубка від молота й усякого заліза рука могла написати, та й то з великим напруженням, тільки своє ім'я і прізвище, але друковане він читав непогано. І це, мабуть, тому, що читав він тільки одну книгу, яка була в нас у хаті і яку він знав майже всю напам'ять. То був «Кобзар» Тараса Шевченка. Чи батькові не доводилось читати нічого іншого, чи, може, Шевченкова поезія, тяжке життя і сама непокірна постать і бунтівничого Тараса справили на нього таке велике враження,  але  «Кобзар»  був  для  батька  все.  Він  заступав йому і ті божественні книжки — всякі біблії та «житія», які ніколи не водилися в нашій хаті, і історію, і енциклопедію. Чи йому тяжко стане на душі, чи невдача яка, чи просто в неділю на дозвіллі — розгорне він, бувало, свого «Кобзаря» і завжди знайде там і розвагу, і раду, і підтримку. Батько запевняв, що, коли б усі люди прочитали та вдумались у «Кобзаря», тоді на світі настав би той благословенний час, про який сказав Шевченко:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.


Люди! А не пани, підпанки та всякі посіпаки, яких батько і за людей не вважав. Він так і казав, бувало: «Ну й багато ж людей на ярмарок з'їхалось, а панів так, що й не видати ні одного».
Батько був роботящий, любив і шанував працю, добре знався на своєму ковальському ділі, а як треба, то міг і за слюсаря впоратись. Любив він усякі нескладні механізми і сам своїм розумом доходив, що в них і до чого. Нашому сільському вчителеві він розібрав і склав зіпсованого стінного годинника, і той знову почав махати маятником і видзвонювати час; паничеві з поміщицького маєтку, чи, пак, економії, як тоді звали, склепав поламаного велосипеда. Одне слово, про батькову кузню йшла гучна слава на всю округу, і якби не сумління та гордість, що ними визначався батько, він міг би збити грошенят і жити в достатку. Та батько на зайвину не ласився. З людей у кузні брав поцінно, «по-божому», як казали тоді, а якщо кого нужда допече й злидні обсядуть, то й так, за спасибі, зробить. Перед паном, попом і урядником шапки не ламав, поводився незалежно, бо знав собі ціну.
Такою ж була і моя мати, яку батько взяв із бідного, але гордого роду. В усьому вона була до пари, не дорікала, коли випадали нестатки, і не пишалася, коли в хаті заводилась яка зайва копійчина. Була розсудлива, не по літах поважна і статечна. От тільки щодо церкви вони не зійшлись трохи: батькові було байдуже — чи є та церква, чи нема, а мати не пропускала жодної неділі, щоб не піти на службу божу. Навертала вона до церкви й мене, і я часто бачив, як зворушували її в церкві малозрозумілі божественні слова з «святого письма». Слухаючи їх, вона тяжко зітхала і не раз витирала мережаним рукавом свої очі. Точнісінько так само її розчулювала й доля Шевченкової Катерини, яку батько не раз читав їй з «Кобзаря».
Але одного разу вона дуже посварилася з батьком. Сталось це через мене. Я саме закінчив нашу церковнопарафіяльну школу, і треба було думати, куди мене далі поставити — чи в кузню до ковальства привчатись, чи в пастушки овець або телят пасти. І заманулось батькові повезти мене до міста, віддати в гімназію. Щоправда, гімназія була не про нас, «репаних», там учились діти чистішої породи, як ми, селюки, але чому не спробувати. Читав я вже прудко, а ще краще вмів лічити і літери гарно виводив.
Не думаю, щоб татові закортіло ото зненацька перед панами заноситись своїм ученим сином. Не інакше, як і це підказав йому Шевченків «Кобзар», бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на словах:

Не дуріте самі себе,
Учіться, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...


Я був тоді в батьків одинак, то чи ж дивно, що матері на саму думку про розлуку зі мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й інше. Мати була старосвітська жінка, міцно держалась старовини й боялась усякої новизни, а надто всього «городського». Город, де повнісінько панства й усяких пройдисвітів та злодіїв, видавався їй проклятим місцем, де, куди не ступиш, скрізь або спокуса, або розпуста на тебе чигає. Ну, як то віддати єдину любу дитину в такий Вавілон, та ще в науку, де самі паничі вчаться!
Ніколи вона ні в чому не перечила батькові, а тут назвала його Іродом, що сказився і до рідної дитини жалю не має. Але батько затявся і стояв на своєму — світ синові розкрити, вивчити на механіка, а то й на інженера.
Набідкалась, наплакалась мати, та хоч як їй гірко було, а мусила скоритись: батько — голова сім'ї, споконвіку так заведено.
Батько й сам би хотів переїхати до міста. Там би він із своїми вмілими руками не пропав, а до городської механіки, де є залізниця, паровий млин і всякі майстерні, не рівнятись сільській кузні. Як на те в нього сталася прикра сутичка з нашим поміщиком. Панок це був задрипаний — в боргах, як у реп'яхах, але пихатий, шкідливий і мстивий.
Навесні в батьковій кузні й так завізно, а тут ще чорт пана приніс з поламаною бричкою. Батько був заклопотаний, на пана й не глянув. А той розприндився, кричить, щоб йому негайно бричку одремонтувати. Та не на того наскочив! Батько не любив, щоб на нього нукали, отож, поки не вдовольнив селян, він до панської брички й не підійшов.
З'їв пан від батька облизня, мусив чекати своєї черги, але й батькові це так не минулося.
Почав ображений панок нашіптувати становому на батька всячину. І бунтівник, мовляв, коваль, і мужиків проти поміщиків та начальства підбурює, і нелегальщину передержує. Так нацькував станового, що той сам з двома урядниками налетів незабаром до нас. Трусили вони в кузні, і в материній скрині, навіть на горище лазили. Нічого вони, звісно, не знайшли в нас, тільки «Кобзаря» забрали. Нагримали, налякали та й поїхали з двору. Проте, якщо такі гості завітали раз до хати, добра не жди — можуть унадитись.
Якби не мати, то батько того ж літа спродався б і переїхав до міста, бо вже йому не світило тепер на селі. Але мати — нізащо. Щоб ото продати дідову хату, покинути своє село й пуститись світ за очі в той осоружний город? Та краще під тином умерти, аби серед своїх людей!.. І тут уже батько мусив піддатись і поступитись перед волею матері.
Але мене до міста таки повіз. Вступні іспити я склав краще за паничів, і мене, на диво батькові й самому мені, прийняли до гімназії. Купив мені батько синього гімназичного кашкета, набрав сукна, яке подешевше, і замовив кравцеві формені костюм і шинелю до п'ят — «на виріст». Улаштував мене на квартирі в одного ремісника, погладив мозолястою, загрубілою долонею по моїй   стриженій   голові   і  сказав   на  прощання:
— Ну, ти ж тут, Іване, гляди, не балуйся...
З тим і поїхав назад.
Дико й сумно здалося мені попервах без батьків у місті, серед чужих людей, а надто в тій гімназії. Сміялися з мене учні за моє прізвище — Сметана й продражнили «Сметана без сиру», кепкували й учителі з моєї української вимови. Але вчився я добое і, якби не те моє гекання, окання та м'яка вимова, був би я першим учнем у класі.
По десять разів поспіль загадував мені вчитель російської мови голосно на весь клас повторювати, як скоромовку: «гетман, а не гетьман», «вада, а не вода», поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з похвальним листом і сам на підводі з базару приїхав до батьків на літні канікули.
Батько був у кузні, а мати поралась біля печі. Коли я одчинив двері й переступив поріг, мати саме засувала рогачем чавуна в піч. Чи то, щоб похвалитись матері своєю вченістю, чи з пустощів дитячих я привітав її «по-городському»:
— Бонжур, мамаша! Как поживаєте? Что нового и все такое прочее?
Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий дитячий образ її
— Это я, маменька... Не смущайтесь...— промовив я, починаючи сам ніяковіти під тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.
— Та як же мені, сину, не смутитися,— не второпала мати моєї вченої мови,— коли тебе в городі он уже як образували!..
Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя. Бачу, тут уже не до жартів. Виходить, я передав, як то кажуть, куті меду. Глипнув я спідлоба на матір, а їй з очей — кап сльоза, кап друга, а далі як заплаче, як застогне моя матінка, наче ховає мене... Тут уже я не витримав, кинувся до неї, схилив низько голову і, не сміючи підвести очей, прошепотів:
— Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду...
Відколи на міському базарі якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матері півмішка яблук, а другого разу крамар обмахлював її аж на вісімдесят копійок, вона не терпіла міста, де кожний чоловік видавався їй якщо не паном, то злодієм. Не любила вона й коли хто перед паном чи урядником у мові на «городські слова» ламався.
Проте, коли одного разу під жнива переходили через наше село кудись у Таврію заробітчани, мати охоче пустила їх до хати ночувати. Були вони всі в лаптях та сермягах, говорили подібно до городської мови, цебто по-російському, та мати їх добре пригостила вечерею, а рано-вранці спекла їм на дорогу хліб і, прощаючись, одрізала чималий шматок сала. Довго дивилась вона на шлях услід їм і співчутливо хитала головою. То були подорожні, прості, як і ми, люди, бідаки-селяни з дальньої російської сторони.
Мати простила. І я справді ніколи вже так не викаб-лучувався ні перед односельцями, ні перед батьком, ні, поготів, перед нею. Але тих моїх привітальних слів, що вразили її тоді в саме серце, вона не забула до смерті. Проте і вмерла вона невдовзі після того.
На зимові канікули я знову приїхав додому. Та цього разу я не впізнав нашої хати. Заходило різдво, всі люди в себе по хатах сидять, готуються до свят, тільки в нашій хаті куди не глянь — рейвах страшенний і чужі жінки, як у заїзді, товчуться та зітхають. Лежить моя мати на полу простоволоса, без очіпка, і мечеться, бліда як крейда. Батька нема. Як потім уже я довідався, він позичив у сусіди коні і зрання чимдуж погнав по фельдшера у волосне село. Збентежений і вражений, оглянувся я довкола і побачив колиску, прив'язану до сволока, якої в нашій хаті досі не було. Я здивовано зазирнув у неї здаля, коли це раптом там щось чмихнуло й заверещало. Це була моя сестричка, яку мати породила вчора, після чого й занедужала так. Колись, як був я ще зовсім малий, мені так хотілося, щоб у хаті до пари мені був братик або сестричка, але тепер мені було не до неї. Матері ставало дедалі гірше. На крик немовляти мати немовби прокинулась від бентежного сну. Вона підвелась на ліктях, розплющила змученії очі і — побачила мене.
— А я все кличу тебе, Івасику... Де ти був? — прошепотіла вона засмаглими вустами, видимо, ще марячи.— Підійди ближче, сину...
Потерпаючи від незрозумілого мені страху, що нараз пойняв мене всього, я тихо підійшов. Мати поклала мені на голову гарячу, аж пашіло від неї, руку і уривчасто дихала. їй, мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину помовчала, збираючи останні сили, і спрагло, як риба на березі, ковтаючи розкритим ротом повітря, строго проказала:
— З панами, сину, не водись, з багатими не знайся, горнись не до тих, що… — мати не доказала, але я збагнув, про кого вона хотіла сказати.— Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей...
Мати здригнулась і замовкла. Рука її безсило скотилась з моєї голови і важко впала на постіль.
— Оце моє тобі останнє слово...
Мати тихо застогнала і важко зітхнула.
В хаті заворушилися жінки, мене завели до сусідів, і більше я вже не чув своєї матері.
Коли пізно ввечері батько привів мене додому, мати лежала в труні на столі, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очіпку, в чорній керсетці, в якій завжди ходила до церкви, і в білій мережаній сорочці. Лежала вона спокійно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по важкій роботі, а над нею сільський дяк гугняво читав псалтиря. Та це вже була не моя лагідна і строга, як треба, матуся, а щось інше, нетутешнє, до чого вже не можна було підійти приголубитись, з чим навіть боязко було б лишитися самому в хаті.
Це я надто гостро відчув третього дня, коли перед тим, як накриють труну віком, батько підвів мене востаннє попрощатися з матір'ю. Я з острахом поцілував тверду й холодну, як крига, материну руку і жахнувся. Ні, це була не матуся, така тепла, ніжна й чула! Щось розмежувало й відгородило мене з батьком від тої нашої матусі — чи піп у чорних ризах та дяк з півчими, чи сама невблаганна смерть, що послала їх забрати від нас матусю.
Дивно і страшно було дивитись на горбик чорної перекопаної землі, що скоро піднісся над білою пеленою снігу на кладовищі... І тоді раптом пригадались мені останні материні слова, ніби це з своєї свіжої могили вона ще раз прошепотіла їх мені:
— З панами не водись, з багатими не знайся, горнись, сину, до простих, до роботящих людей...
Та все на світі минає, все помалу забувається, забув згодом і я про свою страшну втрату, стерлись у пам'яті й ті материні слова...
Батько ближчої ж весни переїхав до міста, де я вчився, і стали ми жити тепер сиротами втрьох: батько, я і маленька сестричка Настя, що лишилась після смерті матері, як жива згадка про нашу незагоєну рану.
Хоч як журився батько по матері, хоч як шанував її пам'ять, та мусив оженитися вдруге. Треба ж комусь лад у квартирі дати, коли він на роботі, треба Настю доглядати та й мене нагодувати і обшити. Взяв батько городську, бо, як виїхав із села, так і слід за ним туди
запався.
Мачуха була з простих, видати, незлостива, сумирна жінка, сама вже вдова. Дітей у неї не було, тим-то ми з Настею не мали причини ремствувати, що вона, обділяючи, кривдить нас. Та й батько, якби дізнався, не потерпів би того. Як і мати колись, вона пильнувала, щоб на мені була чиста та ціла одежа, щоб не був голодний, не скажу, щоб і сварила коли вона мене, хоч і бувало за що. Та все ж заступити мені рідної матері вона не могла.
Настя не пам'ятала, як підросла, нашої матусі, і їй було байдуже, хто в хаті порядкує. Я ж з першого дня дивився на мачуху вовкувато й через неї не держався дому. Я не міг їй простити, що вона посіла в нашій сім'ї те святе місце, яке могло належати тільки матусі.
Надвечір, вивчивши уроки,— а влітку цілий день — я гасав з хлопчаками по вулицях, ходив на річку, в ліс, знав усі околиці нашого міста, не минав жодної пожежі, хоч би де вона трапилась. Вчився, як і раніш, добре, переходив з класу в клас з похвальними листами, через те, мабуть, і батько спустив мене з ока і не звертав особливої уваги.
Навіть з вимовою в гімназії тепер у мене було гаразд. Хіба що тільки й досі не привчив себе казати «вада» або «дарога», бо мені все здавалось, що люди, які «акають» там, де на письмі стоїть «о», навмисне штучно кривляються. Був я в сьомому класі і вже вчив літературу, чи «словесность», як вона в гімназії звалася. Я вже не бігав по вулицях, а зачитувався вдома Гоголем і Тургенєвим, Сенкевичем і Дюма, навіть роман Шпільгагена «Один у полі не воїн» я десь підхопив і одним духом прочитав.
Я почав жити нереальним, вимріяним життям своїх улюблених героїв. Я був спочатку д'Артаньяном, одним із мушкетерів Дюма, далі месником — графом Монте-Крісто, перекинувся в нігіліста Базарова і остаточно спинився на Інсарові, головному персонажі роману Турге-нєва «Напередодні», що справив на мене велике враження.
Але мої думки почали крутитись і коло подруг моїх героїв, і я став замислюватись, намагаючись уявити собі, котра ж із них усміхнеться мені в житті. Чи буде вона поміщицею Одинцовою, яку покохав Базаров, чи самовідданою Єленою, що поїхала з Інсаровим навіть на війну — визволяти Болгарію, чи лєрмонтовською княжною Мері? Всі вони належали до того світу, в якому я ніколи не бував та й навряд чи міг коли доступитись туди. Зо всіх відомих мені досі літературних жіночих постатей єдина Шєвченкова Катерина становила виняток, але вона була занадто проста, щоб увійти в складну гру моїх перших юнацьких марень. Та й Шевченків «Кобзар» мені давно вже заступили інші книжки.
І раптом переді мною несподівано прочинилися двері в цей вищий світ, про який не могли й мріяти ні мій батько, колишній сільський коваль, а тепер простий слюсар невеличкої майстерні, ні покійна мати, що так страхалась панів і всього панського.
До нашого міста приїхав з Орловської губернії новий земський начальник. За тих часів це було неабияке цабе — дворянин, поміщик, один із перших на весь повіт аристократів. Посередині навчального року в сьомому класі до мене на парту посадили його сина, Анемподис-та Кузьміна-Караваєва.
Я б не сказав, що цей юнак був зарозумілий чванько, як то часто бувало між людьми його породи, та й гнути кирпу йому не було чого. До науки він був не дуже кмітливий, а тут переїзд на нове місце, нова гімназія, нові вимоги, багато пропущено часу. Одне слово, він дуже відставав від нас і, щоб не лишитись на другий рік у класі, йому треба було багато надолужувати. Самі обставини звели його зі мною, і він раз у раз звертався до мене по допомогу. Йому слід би бути навіть не в гімназії, а десь у кадетському корпусі, де вчились самі дворяни, та його батько вважав себе за ліберала і не віддав туди сина, хоч за кадетський корпус була Анемподистова мати, пишна, гордовита пані, та й сам Анемподист. Він мріяв після гімназії одразу податись до кавалерійського училища, щоб стати, коли не лейб-гусаром, то кавалергардом. Він мало цікавився літературою, з якої йому імпонував тільки лермонтовський Пе-чорін, погано знав історію, з якої любив тільки походи Наполеона й перемоги Єрмолова на Кавказі, але зате йому були відомі назви й мундири всіх полків гвардії, знався на породистих конях і мисливських собаках, добре танцював навіть мазурку й умів  грати в преферанс.
Він був убраний у формений, але дорогого сукна костюм з крохмальним білим комірцем під сірою блузою і носив добре пошиту касторову, як у офіцерів, шинелю. Мої Базаров з Інсаровим наганяли на нього нудьгу, але самим мною він зацікавився не тільки тому, що в мене можна було списати домашнє завдання з алгебри чи геометрії, дістати характеристику різних героїв з «словесності», але я міг бути й добрим провідником по недалеких річках та озерах, знав, де водяться дикі качки або де можна ловити щук на блешню.
"Мене теж не могли не зацікавити акваріум, краєвиди Карлсбада й Баден-Бадена, де Анемподист устиг уже побувати з батьками та сестрами на курортах, а головне,— справжня мисливська рушниця-двостволка з усім мисливським риштунком.
Наступного літа ми поїдемо вдвох на полювання за місто. Я показуватиму, де качки та бекаси водяться, Анемподист стрілятиме. Ну, звісно, він дасть постріляти й мені. А тепер ми б могли повправлятись, стріляючи в що-небудь з маленької рушнички «монте-крісто», яка теж у нього є.
Все це була велика спокуса, але я не зважувався скористатись з неодноразових запрошень Анемподиста і прийти самому до його великопанських покоїв. Я все ж успадкував од батька його гордість, і мене стримувала думка про те, яким приниженим і нужденним виглядатиму я серед багатої обстановки Кузьміних-Караваєвих у своєму потертому, старому костюмчику, в залатаних бо-тинках.
Та одної травневої суботи, коли ми з Анемподистом вийшли з гімназії після останнього уроку, по вулиці проїхав і спинився неподалеку нас розкішний фаетон, запряжений парою рисаків, і хтось зсередини фаетона крикнув:
— Анемподисте, сідай!
В гімназії багато говорили — хто підлесливо, хто заздро— про Анемподистового батька Миколу Миколайовича Кузьміна-Караваєва, який мав у місті великий вплив, але я його досі не бачив. Зараз я збагнув, що це був він. Анемподист підбіг до фаетона, сказав щось батькові, і той одразу ж, широко загрібаючи в повітрі рукою, запросив мене:
— Прошу ласкаво, молодий чоловіче!
Я зніяковів, але відступати було соромно. На розраду собі я тут же подумав: «Хай позаздрять тепер ті мої однокласники, що вважали мене нишком за мужлана, а зараз бачать, як мене посаджено поруч самого Кузьміна-Караваєва, тоді як Анемподист легко вмостився на передньому ослінчику насупроти нас.
Рисаки рушили, і фаетон помчав.
— Так ось він який — Ваня Сметанов! — сказав поблажливо Анемподистів батько, випадково чи свідомо перекручуючи    моє    прізвище. З чемності я його не виправив, сам собі думаючи, що так моє прізвище звучить навіть краще, стаючи подібним до Базарова або гончаровського Марка Волохова. А тим часом Кузьмін-Караваєв, злегка, киваючи мені головою, казав далі в тоні тої ж приязної зверхності:
— Чув, чув, молодий чоловіче, про вас багато похвального! Про ваші успіхи, бездоганну поведінку, мн-да...
Не знаючи, як підтримати розмову, я не зовсім до ладу промовив:
— Дякую, стараюсь, скільки можу...
На що почув одразу ж схвальний відгук:
— Це зо всього видно... Хвалю!
Я густо почервонів, але тут у розмову вступив Анем-подист, повідомляючи батька, що до міста приїхали на гастролі цирк Панкратова і малоросійська трупа Саксаганського.
— Чув, чув. Що ж—завтра подивимось цирк,— відповів Кузьмін-Караваєв, склавши витягнуті руки на чудернацькому набалдашнику свого ціпка.— Кажуть, там є чудова наїзниця і навдивовижу спритні жонглери.
Я утримався щось висловити, бо мене це мало обходило: в моїй кишені не було грошей ні на цирк, ні на театр, а просити їх у батька на розваги я вважав за неможливе. Фаетон круто завернув у широко розчинену велику залізну браму і в'їхав на чисте, просторе подвір'я.
З перших же кроків у цьому домі мене причмелило багатство, вигадливість і незвичайність обстанови. Мені боязко було йти по лискучій паркетній підлозі, я не знав, чи можна ступати своїми нечищеними ботинками по дорогих килимах на підлозі, і напружено остерігався, щоб не зачепити та не розбити який-небудь дріб'язок невідомого мені призначення, що то в бронзі, то в мармурі, то в порцеляні — підступно попадався скрізь під мої руки. Мабуть, через це вся дальша сцена мого першого знайомства з родиною Анемподиста пройшла передо мною, як у тумані. Нашвидку замаскувавши своє обличчя безглуздо-чемною усмішкою, я незграбно човгав правою ногою, віддаючи поклони, і невправно тискав за кінці пальців простягнуті мені руки. Тут я одразу ж двічі сплохував. Перший раз тим, що не поцілував, як годилося, білої пещеної руки в перснях, яку велично подала мені Анемподистова мати. Далі, привітавшись з двома панянками, очевидно, сестрами Анемподиста, простягнув руку ще й якійсь гарненькій дівчині, що саме проходила збоку, несучи^порожню карафку. Дівчина хихикнула й, не відповідаючи мені на привітання, шмигнула кудись. Це була покоївка Зіна, яка знала більше за мене правила панського етикету: за ними не годилось ручкатись з прислугою...
Я відчував, що на сестер, а надто на матір Анемподиста я справив неприємне враження. Видно було, що мене терплять тут тільки через те, що я здібний, перший учень у класі, але то багато важило тільки за партою в гімназії, а не в цих покоях, де насамперед цінували походження, титули й звання.
Мені хотілось мерщій вискочити з цього дому, де мене могла чекати тільки зневага, але моя воля була паралізована. З цього йолопського становища мене вивела старша Анемподистова сестра Мері, що вчилась у шостому класі дівочої гімназії.
— Ви в лаун-теніс граєте?
Де там грати, коли я і назви ще не чув такої панської забавки!
— Ну, тоді в крокет зіграємо,— запропонувала Мері і  владно  гукнула: — Кіті, Аня — в   крокет!
Кіті була меншою сестрою, другокласницею, Анею ж, виявилось, був Анемподист — так зменшено звали його в сім'ї.
Був початок травня, і на посиланому піском плацику перед верандою в саду було сухо.
Хоч у крокет я ніколи ще не грав, однак швидко опанував його нехитрі правила і під керівництвом Мері, яка великодушно запропонувала бути моїм партнером, одразу почав робити успіхи. Ми стали обігрувати байдужого до такої дитячої гри Анемподиста і азартну маленьку Кіті,  що  ревниво стежила за нашою перевагою.
Ганяючи дерев'яним молотком на довгому держаку жовті поліровані кулі з червоними смугами, я потроху оговтався і почав нишком розглядати панянок. Маленька гладка Кіті з пухкими губками, які вона раз у раз вередливо закопилювала, мені не подобалась: «Мабуть, злючка й вереда»,— подумав я і більше не звертав на неї уваги. Зате від старшої, Мері, я не міг одірвати своїх очей, які самі, поза моєю волею, тяглись до її стрункої статури, ясного високого чола, великих зеленавих очей і двох русявих кіс. Вони лежали їй на спині, але часто заважали грати, бо, коли Мері нахилялась, щоб стукнути молотком кулю, коси спадали їй наперед і, розплітаючись, затуляли золотим серпанком ЇЇ скроні. Одного разу, відкидаючи за плече неслухняну косу, Мері випадково зачепила кінчиком її мою щоку.
— Пардон! -— перепросила вона мене по-французьки, як то водилось у їхній сім'ї, і винувато глянула на мене. Та, видимо, почуття блаженства, що пройняло мене всього від того легкого дотику до моєї щоки м'якого дівочого волосся, розлилось на моєму обличчі. Мері здивовано розплющила свої і без того великі очі, пильно вдивляючись у мене. Потім, ледве помітно усміхнувшись, різким рухом низько нахилилась над кулею. Цієї маленької сцени не помітив ні Анемподист, що бєзжурно наспівував собі якийсь бравурний військовий марш, ні Кіті, яка, боячись програти, стежила тільки за кулями. Але мене ця  сцена перевернула всього.
Перший раз за все своє назчання в гімназії я не вивчив того вечора урокіз, і, якби наступного дня мене спитали з будь-якого предмета, я дістав би, на подив учителям і учням, одиницю. Через кілька днів з фізики мені поставлено не п'ять, як завжди, а чотири, а ще через день здивований латиніст, докірливо хитаючи головою, вліпив мені трійку, хоч мої відповіді не варті були й того. Я ступив на похилу площину й почав котитись додолу, та це мене мало турбувало. Всі мої думки крутились коло Мері, яку мені ввесь час хотілось бачити і разом із тим жаско було глянути в її гарні зелені очі. За своєю новою учнівською звичкою я пробував укласти і Мері в один із моїх улюблених жіночих образів, але цього разу в мене щось нічого не виходило. Хто вона, ця дівчина, що, як сказала б моя покійна мати, «зав'язала мені світ»? Лермонтовська княжна Мері? Хоч тут і збігалось її перероблене з Марії, як і в Кіті — з Катерини, ім'я, та мені було ясно, що на княжну Мері вона подібна не більше, як я на Печоріна. В ній не було нічого спільного ні з пушкінською Тетяною, ні з тургенєв-ською Єленою, ні з гончаровською Вірою. Єдиний літературний образ напрошувався мені в порівняння: сцена з «Тараса Бульби», де Андрій, бувши ще київським бурсаком, продерся в покої панночки-шляхтянки. Та що могло нагадувати в Мері ту польську панночку? Нічого, її можна було прийняти скорше вже за шведку, норвежку, тільки не за польку. Говорила вона півучою мовою центральних російських губерній, і в її устах «мая дарога», «хачу халодной вадьї» мені не здавалось кривлянням, як у інших. Зате я в її присутності, як дві краплі води, скидався на Андрія Бульбенка, а головне,  я почував, що можу піти й далі Андрієвою стежкою, аби хоч трохи пасувати до чарівної володарки моїх марень. Я почав соромитись свого убогого вигляду, свого дому, мені страшно було й подумати — що сталось би, коли б Мері раптом спитала мене про моїх батьків. Старші Кузьміни-Караваєви, мабуть, уявляли собі в загальних рисах моє походження і мій домашній побут, але з делікатності чи не бажаючи зачепити моєї амбіції, ніколи не заводили мову на цю дражливу тему, Я був уже близький до того, щоб нишком почати тягти з дому гроші: ану ж я зустріну зненацька Мері і їй забажається з'їсти морозива або купити квітів. Але мачуха була добра господиня і ховала гроші далеко... А скільки часу я змарнував, тиняючись коло дівочої гімназії та суміжними вулицями — з кволою надією хоч здалека побачити увіч свою мрію!.. Мені й на думку тепер не спадало наслідувати мого улюбленого Інсарова, що вмів стояти на сторожі своєї ідеї і цим зачарував Єлену. Де там! По-перше, в мене не було тоді ні сталих поглядів, ні глибоких переконань. Хоч я вже й намацував ідеї з прочитаних книжок, та все те ще колобродило в страшній плутанині й хаосі, й жодна з ідей ще не встигла осісти в моїй нерозважливій голові. По-друге, ті великі зелені очі й довгі русяві коси так засліпили мене, що я сам ладен був тричі перевернути всього себе навиворіт, аби хоч трохи відповідати Мері й її оточенню. Під різними вигаданими приводами я добирав способу хоч ненадовго зайти в дім Кузьміних-Караваєвих і, сам не помічаючи того, унадився туди. Щоб не бути смішним хохою, я попросив Анемподиста навчити мене грати в лаун-теніс, а далі у преферанс, що той охоче і з великим знанням діла виконав. Червоніючи за своє невігластво, я розпитував його, як годиться поводитись за столом, у вітальні, про що можна починати розмову, а де краще промовчати. І тут вказівки Анемподиста дуже допомогли мені. Я знав уже, що розрізати під час обіду котлети або рибу ножем — розцінюється у «вищому світі» майже як злочин; простягти, вітаючись з жінками, самому руку, а не чекати, поки її тобі подадуть — ганьба, а цокаючись чарками з вином, не можна тримати свою чарку вище від жіночої, бо то майже образа; паням треба конче цілувати руку, але, боронь боже, поцілувати руку якійсь, хоч би й літній уже, панні — страшний скандал! І я тепер шанобливо цілував Анемподистовій матері, Калерії Олександрівні, її напахчену руку і не помічав, як не помічають повітря в кімнаті, покоївки Зіни, коли вона мелькала перед моїми очима.
Одне слово, я швидко й успішно засвоював від Анемподиста ту «світську» премудрість, без якої не обійтись у товаристві порядному джиґунові. Зате як мало міг тепер засвоїти від мене мій новий, безжурний вчитель Анемподист!.. Я стояв уже на межі двійок і одиниць, без опору поступившись іншим своїм недавнім становищем першого учня. Мені навіть знизили оцінку за поведінку, бо я почав курити тютюн і одного разу необережно попався на вулиці гімназичному наглядачеві, тримаючи в зубах запалену цигарку.
За столом у Кузьміних-Караваєвих я почав розбиратись у винах, відрізняючи якості мадери від, скажімо, токайського. Загалом мені непогано повелося в цьому аристократичному домі; от тільки трохи муляло іноді те, що я їм з чужого столу, користуючись чужим, а не купленим за власні гроші. Та я ладен був змушувати себе не зважати й на це, аби лиш бути близько коло неможливої Мері.
А вона таки справді була неможлива. Ніхто в домі Кузьміних-Караваєвих, навіть Анемподист, і гадки не мав, який гармидер вчинила в моїй душі Мері. До мене тут призвичаїлись уже, і я не справляв більше сенсації своєю1 появою. Анемподист прив'язався до мене, наперед смакуючи літні мисливські втіхи вдвох зі мною. Він по секрету сказав мені, що просив у батька гроші купити й для мене рушницю і батько погодився дати, в разі Анемподист перелізе у восьмий клас. Калерія Олександрівна примирилась зі мною, як із черговою примхою свого ненаглядного первістка. Сам Кузьмін-Караваєв, хоч і далі тримався свого зверхньо-поблажливого тону до мене, та був не від того, щоб іноді забавити себе і моєю фігурою. Він любив пореготати і, певно, то для того він привіз сюди з свого маєтку на Орловщині дивака Афонь-ку і допустив до покоїв нашу сільську дівчину Зіну. Проте ця Зіна, що вже добре наламалася в панських покоях, чула своїм нутром моє мужицьке походження і не поспішала, як іншим, прислужувати мені за столом. Вона б охоче обминула мене і якою-небудь доброю стравою, та за цим пильнував Анемподист. Маленька Кіті не звертала на мене уваги — вона не мала ще в родині голосу, та й для неї я був старший і тому не цікавий. Інша річ — Мері.
Вона, безперечно, догадувалась, чого я червонію при ній, замовкаю, стаю як поплутаний. Це її цікавило і, певно, в якійсь мірі тішило дівоче самолюбство. Мені ніколи не випадало лишатися з нею наодинці, та я був щасливий і з того, що бачу її близько. Шельмівська панна навмисне упиналася в мене своїми зеленими очима, розважаючись з того, що я млію під її поглядом, а піймавши раптом на собі мої тужні закохані погляди, здивовано підводила брову, немовби мовчки запитуючи мене, і ледве помітно загадково усміхалась.
Після таких її вправ я повертався додому як очманілий. Мачуха, як і раніш, закликала мене до столу вечеряти, але мене нудило від її борщів та каш після маринадів, салатів, сирів, біфштексів та бефів кйраваєвської кухні. Про око я брався за підручник, але на розгорнутих сторінках я, замість літер і рисунків, бачив знову Мері. Таку загадкову, незрозумілу і тому, мабуть, ще більш знадну. Мачуха трохи побоювалась мене і ніколи не розпитувала, де я був і чого так змінився останнім часом. Настя допомагала мачусі по хазяйству, і їй ніколи було чіплятись до мене. Тільки батько став турботно, мабуть, не без впливу мачухи, приглядатись до мене, а може, вже й до нього дійшли чутки про мій занепад у класі. В його очах я так високо видерся в науку, що йому, малописьменному, ніяково було втручатися в мої учбові справи. Проте одного вечора він наважився мене спитати:
— Ну, як воно в тебе, Іване?..
— Та важкувато щось стало вчитись, тату...— невиразно, щоб дленше брехати, відповів я, не підіймаючи від книжки очей.
— Та воно конешно... Науку пройти — не сапку склепати!..— погодився батько і зітхнув. Трохи помовчавши, він сказав: — Ну, вчись же, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам крутити!
Від батькових слів мене аж пересмикнуло. Які там хвости, коли я з самим Кузьміним-Караваєвим у преферанс граю і з тенісною ракеткою вправляюся не гірше від Анемподиста... Проте в батьковому голосі я почув стільки невимовного жалю, благання і останньої надії, що мені стало шкода його. Того ж вечора я гарячково взявся надолужувати прогаяне і таки дещо наздогнав за останні два тижні учбового року.
Ми з Анемподистом усе ж перейшли у восьмий клас. Мене перевели — більше з пошани до моїх колишніх успіхів, Анемподиста ж — хіба що тільки з пошани до його авторитетного батька.
Другого ж дня, як ми закинули подалі свої підручники, збувшись нарешті свого гімназичного клопоту, Анемподист попросив мене прийти до них увечері раніш. Я, розуміється, не забарився скористатися з запрошення. Подумати тільки — цілих два тижні я не бачив Мері!
Виявилось, уся родина Кузьміних-Караваєвих збирається сьогодні в театр, і Калерія Олександрівна та Мері вже закінчували туалетну процедуру. Не знаю, що тоді в лісі здохло, але сам Микола Миколайович надумав подивитись українську трупу Саксаганського, яка давала останню бенефісну виставу'. Досі в домі Кузьміних-Караваєвих про цю трупу не було ніколи й мови. З тодішніх міських розваг тут віддавали перевагу тільки цирку та кінематографу.
В театрі наперед закуплено окрему ложу, а перед парадним під'їздом у дворі вже перебирали нетерпляче тонкими, як виточеними, ногами рисаки, запряжені в фаетон. Позад фаетона стояла запряжена однокінь-бричка, коло якої порався Афонька, що був у дворі за сторожа, дроворуба, двірника, а в разі потреби, й за другого кучера. Та основне завдання його було, здається,— смішити панів, хоч сам він ніколи не сміявся, а лиш зітхав. Я не раз бачив, як Анемподист, гуляючи зі мною по двору й, видимо, наслідуючи свого батька, підступав до Афоньки з усякими безглуздими, заради сміху,  питаннями. Спитає, бувало, Анемподист:
— Афонька! Какой губернии Кавказ?
— Чаво? — навмисно перепитує,  щоб  зволікти  й  виграти   час,   Афонька,   і  поволі   кидає  роботу.   Вже   одне це викликало звичайно регіт.
— Кавказ, спрашиваю, какой губернии?—удавано суворо питає вдруге Анемподист, і Афонька неодмінно засуне брудну п'ятірню під шапку і довго шкребе там у зарослому, покошлатому волоссі. Нарешті знизує високо піднятими вугластими плечима і, дивлячись своїми ясними очима на панича, каже:
— Да, нешто, барин, нам, сиволапьім, положено зто знать? Никак — Тамбовской, а, может, поди, и Воронеж-ской...
Регіт покривав Афоньчині слова, і довго потім у панській вітальні, сміючись, оповідали про новий номер Афоньки. В домі Кузьміних-Караваєвих усі, навіть покоївка Зіна, вважали Афоньку за пришелепуватого. Однак я бачив, що він тільки при панах накидав на себе личину дурника,— певно, щоб відмогтись од них; з челяддю і на вулиці він говорив розсудливо й поважно. А взагалі рухався він поволі, був самотній, мовчазний і трохи, справді, дикуватий. Казали, що п'ять років тому в нього на Орловщині померла жінка, яка робила пташницею в панській економії, а за нею скоро й їхня єдина донька. Після того це й «найшло» на нього. Став неохайний, млявий, забував потроху не тільки свій рік народження, але й прізвище та своє ім'я. Заради поїздки в ролі кучера до театру йому наказано вмитись і трохи причепуритися, що він і зробив без усякої охоти.
Зараз він сидів уже на козлах, байдужий — чи їхати до театру, чи на кладовище.
Микола Миколайович і Калерія Олександрівна сіли з дочками у фаетон, а я з Анемподистом і Зіною, яку взяли до театру носити панам з буфету солодощі й чай, умостилися в бричці.
Як  тільки  бричка  виїхала  з  двору,   Анемподист,   що був сьогодні в прекрасному настрої, почав щипати Зіну, лукаво  підморгуючи  мені   прищуленим  оком.
— Та нуте-бо! — сміючись, одводила його руку Зіна.— Воно ж даже  некрасиво получається...
Я був ні в тих ні в сих. Жирування Анемподиста ніяк не пасувало до того урочистого настрою, який охопив мене від думки, що ось-ось я буду сидіти в театрі близько Мері. Я знав, що Анемподист ніколи не дозволив би собі нічого подібного з дівчиною свого кола, тому мені було соромно за нього перед Зіною, і навіть перед Афонькою, хоч той сидів мовчки, спиною до нас і, здавалось, нічого не помічав. Що ж до Зіни, то я побачив, що їй подобаються ці брутальні жарти. Вона хихикала й далі, щоки їй пашіли від задоволення, а гарні карі оченята раз у раз хитрувато косились на веселого панича.
Анемподист до того знахабнів, що, коли ми проїздили якимось малолюдним, зарослим акаціями провулком, чмокнув Зіну в щоку. Це вже було занадто навіть для Зіни, і вона, щоб прохолодити якось панича, скрикнула:
— Пустіть, безсовісні! їй-бо, он бариня обернулись і дивляться!..
і по-сільському так одштовхнула Анемподиста ліктем у груди, що той мало не випав з брички.
Афонька, не обертаючись, ворухнув правою рукою, ніби хотів почухати потилицю, але роздумав і, смикнувши віжками, гукнув на коня:
— Но , милый! Пошел!..
У театрі було повнісінько народу. Але публіка—-студенти, молоді народні вчителі, ремісники, міщани, базарні перекупки й дрібний служилий люд — явно не подобалась Калерії Олександрівні.
— Oh mon dieu! Quels paysans, quels parvenus! — промовила вона до Миколи Миколайовича, який теж здивовано лупав банькатими очима по сторонах і не знаходив ніде знайомих облич, крім кількох земських діловодів та повітового ветеринара. Зате я був на сьомому небі. В ложі мені випало сидіти поруч Мері. Ще ніколи я не сидів так близько біля неї! Коли підняли завісу й почалась вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас і профіль Мері. Я бачив краєчок її високого чола, довгі густі вії, коси, що спадали їй з пліч, гарні, мов різьблені, пальці, які тримали програму; мені здавалось навіть, що я чую її рівне, спокійне дихання і ніби від нього легко й приємно пахне якимись не нашими квітами.
Однак і дія на сцені з першого ж моменту захопила мене. Я ще ніколи не бачив українського театру, і все в ньому було для мене нове. Проте в сюжеті п'єси «Невільник», яку сьогодні ставили, я скоро пізнав Шєвчен-кову поему «Сліпий». Хоч і тьмяно, але я пам'ятав її з дитячих літ, коли слухав, як батько читав «Кобзаря», Старий, чесний Яринин батько, що його грав бенефіціант Саксаганський, щире кохання Ярини й її названого брата Степана, сцена прощання з Степаном перед від'їздом його на Січ — так зворушили мене, що я довго не міг оговтатись, коли впала завіса і антракт повернув мене з далекої козаччини в освітлену електрикою сучасну залу, де серед публіки впадали в очі білі мундири пристава  та   кількох  околодочних  міської  поліції.
Калерія Олександрівна, яка під час дії раз у раз зверталася то до Миколи Миколайовича, то навіть до Анемподиста:  Je ne comprend pas — qu'est ce qu'il dit — була невдоволена з вистави і через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами, тістечками й цукерками принесла на таці з буфету Зіна. Миколу Миколайовича не покинув апетит і тут: він зі смаком поїдав бутерброди й тістечка і, запиваючи чаєм, ділився враженням:
— Що ж — артисти непогані, нічого не скажеш, але сама п'єса і цей їхній малоросійський діалект — страх який примітив!
Нащо вже Зіні — і тій не подобалась вистава. На початку першої дії вона стояла коло дверей ложі і з-за портьєри спостерігала «кумедію». Та раптом вона так голосно пирхнула, що не тільки я з Мері, а й Микола Миколайович здивовано обернулись. Я навіть подумав: невже Анемподист наважився й тут, за спиною батьків, повторити свої штуки в бричці? Та виявилось, що Зіну розсмішило інше:
— Чудно, як ото артисти по-мужицькому разговори балакають!— крізь сміх вимовила Зіна і вибігла в коридор досміюватись.
Маленьку Кіті теж смішили мужицькі слова, які вона чула тут не тільки зі сцени, а й від декого з публіки під час антрактів, але вона була задоволена вже з того, що її також узяли з дорослими до театру, тоді як могли б лишити й дома. Одна тільки Мері мовчала. Вона уважно стежила за виставою і з цікавістю розглядала незвичну їй простувату публіку.
Коли зі сцени полинула в залу пісня молодого сліпого кобзаря:

І згадав Степан в неволі
Свою Україну,
Нерідного  свого батька
Ще й сестру Ярину,—


по мені наче пройшов електричний струм. Мері, очевидно, помітила це і спитала пошепки:
— А  вам,  Ваню,  певно,  дуже  подобається  це?
Що крилося в її запитанні, я не встиг добрати, бо саме наближалось трагедійне розв'язання п'єси, але вже те, що вона нічого не сказала на моє запальне ствердження,— видалось мені за ознаку мовчазної солідарності зі мною. Я не міг припустити, щоб Мері не зворушила драма осліпленого в турецькій неволі Степана, його поворот на Україну, де в цю пору розігнано Січ і запроваджується кріпаччина, несподівана зустріч засмученої розлукою Ярини з коханим, але вже сліпим Степаном, і, нарешті, незвичайний їхній шлюб.
Коли Степан, Ярина і старий батько стали в кінцевій дії разом з сільським натовпом навколішки й заспівали:

Дай   нам, боже, дай із неба,
Дай, чого нам  більше треба,—
Дай нам миру і спокою
Під могутньою рукою,—


якісь спазми стиснули мені горло, і я мало не заридав від досі невідомого, надмірно великого почуття. Передо мною був на сцені не тільки Степан — колишній козак, а тепер сліпий, безпорадний кобзар-жебрак, а враз постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ, що заступив колись своїм трупом шлях туркам і татарам і прогримів своєю звитягою на весь світ. Знесилений і кволий, знекровлений і осліплений, він благав собі навколішках, простягаючи до байдужого неба руки, тільки миру і спокою, а нові — свої й чужі — пани вже готували для нього кріпацтво...
І я відчув себе нараз, як і багато, мабуть, хто в залі та на гальорці,— часткою цього скривдженого, знедоленого народу...
Коли почала тихо спускатись завіса, в театрі зчинилось щось неймовірне. Звідусіль зірвалась така буря оплесків і вигуків, що Калерія Олександрівна майже зомліла. Вона болісно скривилась і затулила пучками свої тендітні вуха. А в залі, й надто на гальорці, все шаленіло. Глядачі повставали з місць і кричали: «Браво!», «Слава!» Якийсь студент у вишиваній сорочці під тужуркою вискочив на кріселко і несамовито горлав: «Заповіт»! «Заповіт» просимо!» — і до нього, притримуючи піхви шаблі, сквапно протискався околодочний наглядач...
Коли вдруге підняли завісу й на сцену вийшли, низько вклоняючись, Саксаганський з артистами, жар загального піднесення дійшов апогею. На сцену кидали квіти, хтось на гальорці так розчулився, що почав метати артистам великі антонівські яблука і мало не попав у підстрижену «йожиком» голову пристава, який стояв у першому ряді і настирливо махав комусь рукою за лаштунки. Кілька голосів у залі з різних місць непевно й розбіжно почали співати «Як умру, то поховайте»...
Заносилось на скандал або демонстрацію, і в ложі всі повставали, щоб іти.
Під цей галас Мері, підводячись з стільця, спитала мене тихо:
— А ви б згодились стати Степаном, якби я була Яриною?
— Безперечно! — в захваті відповів я, мало не застогнавши від божевільного щастя, що раптом сповнило моє серце від її слів. Але Мері пильно подивилась на мене, примружила очі й усміхнулась. І я завмер від її посмішки. Щось хиже, як у кішки, коли вона схопить мишеня і ось-ось запустить у його тремтяче м'ясо пазури, блиснуло на мить у зелених очах Мері. ! вона таки запустила свої пазурки глибоко в мою душу.
— А  я б... я б ніколи не могла стати отакою «Яриною».
Мері грубо, ніби копіюючи когось із дійових осіб п'єси, вимовила це ім'я, що вже стало мені дорогим.
— Хіба вам не здається, що це занадто банально?— жбурнула вона мені на прощання заучену від когось фразу, яку я вже не раз чув з її уст, і, одкинувши рвучким рухом голови свої коси назад, подалась за Анемподистом, що останнім виходив із ложі.
Я навмисне затримався, щоб змішатися з публікою і не попастить більше на очі Кузьміним-Караваєвим.
Мені плюнуто в душу, і саме тоді, коли моя душа в пориві святої наївності найбільше розкрилася перед Мері. Але і враження від вистави було таке велике, що не могло розвіятись навіть після цієї образи. Різні, протилежні думки й почуття роїлись у моїй голові, і мені треба було як слід у всьому розібратись.
Темними вулицями й провулками я повагом ішов додому, думаючи воднораз і про Мері, і про Ярину, і про Степана, і про весь мій народ...
Отут би вже й поставити крапку і більше до Кузьмі-них-Караваєвих — ні на поріг. Та треба було, мабуть, дістати ще одного доброго стусана, щоб я остаточно повернувся   на  те  місце,  де  мені   й   належало   бути.
Днів через три я знову пішов надвечір до Кузьміних-Караваєвих. Не можна ж бо, справді, так раптом, без видимої причини зникнути й дати привід до всяких пересудів. Що подумав би Анемподист, який усе ж непогано до мене ставився? Він, безперечно, сприйняв би моє зникнення як бойкот, як демонстративний осуд його поводження з Зіною або, ще гірше,— за скритий прояв ревнощів до цієї гарненької, але бридкої мені після ЇЇ смішків у театрі Зіни. Та й самій Мері треба було показати, що хай, мовляв, не дуже заноситься своїми ко-шачими зеленими очима, які тепер для мене ніщо перед незрівнянною  красою   душі  мужицької Ярини!
Але це треба було передусім практично довести самому собі,— виявити, чи ті очі ще ваблять мене, чи я вже звільнився з-під їхньої страшної влади.
Я прийшов, як виявилось, дуже до речі, бо Микола Миколайович, Анемподист і великий аматор преферансу, наш повітовий поліцейський справник Слатін саме сідали на веранді за ломберний столик, щоб почати «пульку».
— Ну, ось і четвертого партнера бог послав! — радо вигукнув одягнений у білий, свіжовипрасуваний костюм Микола Миколайович і показав мені за столиком місце насупроти себе.
— Ласкаво прошу!
Хоч грали тут «по маленькій», тільки для розваги, і я під керівництвом Анемподиста опанував уже правила гри і не боявся пошитись у дурні, але грати мені не хотілося ні раніше, ні тим більше тепер. Гра — повільна, забарна, а мені так кортіло мерщій стати до словесного турніру з Мері, яку я зустрів на східцях веранди. Вона усміхнулась мені підкреслено привітно й пильно подивилась на моє лице, немовби в театрі нічого не сталося між нами. Ніж грати в преферанс у таке елегійно-чудове надвечір'я, я охотніше погодився б навіть постояти мовчки коло Калерії Олександрівни, яка в глибині веранди, боячись одночасно і сонця і протягів, сиділа в плетеному кріслі й читала черговий французький роман. Я (ніколи не бачив у її руках інших книжок, і мені здається, що читати все не по-французьки написане, навіть і російську класику —вона вважала за «моветон». Як і завжди, вона велично простягла мені до поцілунку руку і попросила покликати Кіті, яка віддалік на алейці бавилась у серсо. Я радо виконав її доручення, але це не врятувало мене від картярського столика, де Микола Миколайович уже взяв із свіжої колоди карти й урочисто проголосив:
— Вісім чирва!
— Пас! — невдоволено буркнув на відповідь хрипким басом огрядний справник, ворушачи, як прусак, довгими, хвацько закрученими вгору вусами. Я бачив його в Кузьміних-Караваєвих не раз, і, скільки пам'ятаю, йому завжди не щастило в карти. Він тяжко переживав свої копійчані програші і, щоб приховати від інших хвилювання, раз у раз вискакував з-за столу й бігав до телефону. Він дзвонив то до поліцейської управи, то до пожежної команди, то раптом на вокзал чи, нарешті, в тюрму. Бачачи його перший раз, можна було подумати, що він, обтяжений державними обов'язками, почував себе в нашому тихому повітовому місті, як на вулкані, весь час сподіваючись заколотів, пожеж, катастроф і втеч з тюрми. Він і сьогодні через півгодини вже розпочав свою біганину до телефону, від чого став позіхати не тільки Анемподист, але й сам Микола Миколайович. Про мене ж — годі й казати. Я ненавидів його не стільки за те, що він був у повіті найвищим поліцейським стовпом (у мене ще не було тоді конфліктів з поліцією), скільки за неможливе затягання гри. Тим-то я дуже зрадів, коли на веранді з'явилась із самоваром у руках Зіна й почала на великому столі готувати вечірній чай. Це могло на якийсь час перервати гру, а може, й зовсім звільнити мене від неї.
— Віст! — вигукнув, повернувшись од телефону, заклопотаний справник і підніс руку з жировим королем.
У цей час десь у дворі люто загавкав Рекс і забряжчав ланцюгом, на якому його тримали вдень. Це був здоровезний дворовий псяра, гроза жебраків, прохачів і всякого дрібного люду, що боязко заходив іноді в подвір'я земського начальника. Мабуть, чуючи нюхом мою плебейську породу, Рекс недолюблював і мене і, незважаючи на мої часті відвідини, завжди сердито гарчав, тільки-но з'являлась у дворі моя постать. Зараз він шаленів од люті, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого нахабу, що перся з двору до хвіртки в панський сад. Я саме спасував у картах і прислухався до собачої гавкотні, коли хвіртка рипнула і з неї вийшла, несміливо озираючись навкруги, сільська баба. З свого місця я перший побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав'язану вгорі хустку. Тихо й обережно переступала вона, як по ковзькій кризі, по присипаній піском алеї, наближаючись до ґанку. Майже нечутно звелася сходами нагору й стала край веранди. Зіна, побачивши її, впустила з несподіванки чайні ложечки на стіл і кинулась їй назустріч, немовби хотіла перейняти стару.
— Ніззя. Ніззя сюди, мамо! Ідіть на кухню підождите.
— Стривай, доню, мені до панів треба.
— Та ніззя ж, кажу! — заступила їй дорогу Зіна, червоніючи по самі вуха за свою матір.— І як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцім це вам десь у селі!..— дорікала вона старій і, щоб виправдатись якось перед панами, обурено висловила здогад: — Це чи не Афонька здуру пустив їх сюди?..
— А в чому, власне, річ? — спитав, обертаючись на стільці, Микола Миколайович і поклав на стіл карти.
Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед і низько вклонилася.
— До вашої милості, паночку,— зробіть ласку, пустіть Зіньку...
— То-есть, как зто — сделайте «ласку»? Куда пустить? Зачем?
— Та отож я і кажу: дівка вже на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба...
— Постой, постой, матушкаї Зто какие же «ручники»? — і, обертаючись до справника, спитав, що означає «на порі». Справник пошепки, оглядаючись скоса на Калерію Олександрівну й Мері, пояснив це, видимо, якось по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, і він перевів свої очі, які від подиву стали ще лупатішими, на зашарілу Зіну.
— Пікантно! А я і гадки не мав...
— Та це ж вони говорять,— втрутилася Зіна, відчуваючи щось недобре в поясненні справника,— вроді як заміж треба мене видавати...
— Замуж? — не сходив з дива Микола Миколайович.— За кого — замуж?
— Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок...— стрепенулась стара, зрадівши, що розмова підходить ніби до діла. Однак Микола Миколайович і далі не міг ніяк добрати ладу:
— Позволь, матушка! Допустим — замуж, но к чему ты приплела эти свои «ручники»?
Стара вибачливо усміхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя бозна-що лепетало, і повчально промовила:
— Не плетуть їх у нас, паночку, а — тчуть. А потім сама дівка їх  вишиває.  Закон  так  велить.
— Це щоб старостам подавати...— вдруге пояснила Зіна, соромливо потупивши очі.
— Хоть убейте, ничего не понимаю! — знизав плечима Микола Миколайович.— «Сначала чтут, а потом вышивают»! Девка какая-то, старосты почему-то... И вдобавок утверждает еще, что зтого закон требует!.. Вы понимаете, Никанор Петрович, что-нибудь в зтой око-лесице? — залупав  очима   на  справника    Микола  Миколайович   і  похитав  головою...— До  чего  ж  бестолковьій народ! Двух слов связать не может!..
— Нет-с, это не то!—авторитетно заперечив справник і підвівся з стільця.—Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил и говорю—этому народу нельзя спуска давать!
Пройшовшись по веранді, щоб трохи прохолонути від гніву, який на нього наганяла своєю присутністю баба-мужичка, справник метнув на неї обурений погляд і безапеляційно сказав:
—    Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!..
Баба потерпала від страху, бачачи, як розлютилося начальство. Адже всі його гнівні слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не розчула, чи не второпала останніх слів справника, але звела вгору, як на молитві, очі й перехрестилася.
— Матінко божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався. Ось хоч і забожусь на тому! То вже, паночку, ви надарма таку пеню на мене наводите...
— Слышите, слышите! — тріумфуючи, мов піймав бабу на гарячому, звернувся до всіх справник, потрясаю-чи в повітрі руками. — Врет и не краснеет! Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за что-то! А ведь я ее, мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех держать! — і він стиснув міцно кулака, блиснувши масивною обручкою на волосатім пальці.
— А що таке «чаклуни»? — тихо спитала мене збоку Мері і, почувши мою відповідь, аж застогнала, регочучи.
— Она говорит — «колдуны», — згинаючись од сміху, намагалась пояснити Мері справникові, але той, не розуміючи гаразд причини сміху й невдоволений, що в розмову лізуть молодші, сердито обірвав її:
— Да я же собственными ушами слышал только что, как она сказала «ы», а не «колдуны»!
Від цих «щелкунів-колдунів» гучно реготав тепер, заплющуючи очі, й сам Микола Миколайович. Його почала навіть потішати кумедна Зіньчина мати, і він був не від того, щоб його й далі смішили, та й хотілося подратувати Никанора Петровича: він ставився до справника трохи іронічно, вважаючи в глибині душі за обмеженого реакціонера й бурбона. Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свій голос штучного меду і досить прихильно спитав стару:
— Так, значить, замуж, матушка? Мн-да... А кто же он, этот герой романа? Как его?..
— Ні, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий...
— Уверен, что такой же негодяй, как и все! — перебив бабу справник, що ніяк не міг досі очуматись.
— Та він же, як і батько його покійничок — нехай царствує — бондар, і добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвірились...— спробувала була захистити репутацію свого майбутнього зятя баба, але справникові при останньому бабиному слові урвався терпець, і він, забувшись, гаркнув на бабу:
— Молчать!
Становище набирало небажаної гостроти, і Зіна вирішила сама перепросити перед справником за свою недотепу-матір.
— Звиніть їм, пожалуйста! Вони, як необразовані, темні, сказать, то ніякого обхожденія не іміють...— і до матері:— І чого ви, мамо, з своїм Данилом лізете, даже не понімаю!
— Но тебе-то этот Данило нравится? — спитав Зіну Микола Миколайович, бажаючи повернути на смішне.
— Нужні вони мені з тим Данилом! — образливо закопилила губу Зіна.— На таких Данил у городі й не гляне ніхто!..
Я весь час мовчав. Мене не смішила розмова Зіньчиної матері з Кузьміним-Караваєвим та справником. То були два різні світи, що ніколи не могли порозумітися. Між ними була така страшна прірва, яку годі переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зінька, той калічився набезвік. Та як же міг я опинитись на панському боці цієї прірви, коли мені годилось би стояти поруч цієї баби, що так нагадувала і своїм виглядом, і своєю мовою мою матір? Це ж вона, моя покійна мати, сказала колись мені, як свій заповіт: з панами не водись, з багатими не знайся... Як. же я міг переступити через її останнє святе слово?..
Бачачи, як із Зіньчиної матері роблять тут посміховисько, я почував сором за те, що сидів за одним столом із справником та Кузьміним-Караваєвим, і водночас обурення. Дух бунтівничих Базарова й Волохова, пригашений в мені дворянськими очима Мері, дух палкого Інсарова знову сповнювали мене, але вже не тільки як уподобані літературні образи, а як частина моєї душі. Вони перепліталися між собою і виливались у якесь нове, ще не гаразд усвідомлене почуття, яке почало клекотіти в мені після недавньої вистави українського театру.
Я спалахнув і підвівся, коли справник крикнув на бабу «молчать!». Та цього ніхто не помітив, бо тоді увага всіх була звернута на нещасну Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди. З неї сміялися, кепкували, на неї гримали, ось уже й рідна донька відкинулась од неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір.
—    Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому городі! — сказала тихо стара на останні зухвалі Зіньчині слова, а мені аж мороз пройшов поза шкірою. «Образувалася»!.. Та це ж достоту слово моєї матері, що колись вона з докором сказала мені, як перший раз я приїхав додому з гімназії. І такі ж сльози, як зараз у Зіньчиної матері, полились тоді в моєї матусі! Гіркі сльози образи й жалю...
Зневажена, скорботна й похила, пішла вона східцями геть, низько схиливши голову. І тоді враз щось стиснуло моє серце. Таж це пішла назад од Зіньки на село не тільки її мати,— то поверталась до своєї далекої могилки на сільському кладовищі і моя матуся. Єдина, неповторна...
Я з грюкотом одсунув стільця й прожогом кинувся за нею.
— Куди ти? Чекай! — крикнув мені позаду Анемподист, скочивши з місця, та я і сам спинився на першій сходинці. Я оглянув їх усіх, починаючи від Мері, на якій затримались востаннє мої очі, і з невідомою мені силою, що виросла десь у моїх грудях і сама промовляла за мене, сказав:
— Я не можу бути там, де зневажають мій народ!
Ці слова прохопилися в мене скоромовкою, як заздалегідь приготована фраза, і від хвилювання голос мій кумедно зірвався на слові «народ». Хоч у тому стані я не годен був нічого бачити перед собою, але іронічну посмішку Мері я все ж таки помітив. І це розв'язало все. Не тямлячи себе, я, захлинаючись, майже крикнув, мов дав гучного ляпаса:
— Таж ви... ви всі тут не варті... Не варті й брудного мужицького нігтя цієї баби!
Позад мене істерично зойкнула Калерія Олександрівна, кричав, розмахуючи руками, справник: — Ось до чого доводить лібералізм!..— Та мене як одрубало від них. Коли ми вдвох із Зіньчиною матір'ю переходили через двір, Афонька стояв коло Рекса, що вже настовбурчив на нас гострі вуха. Афонька зацитькував пса, звільна гладячи його по спині. Коли ми наблизились, він подивився смутними очима на стару і тяжко зітхнув:
— Эх, милая! Поди, не легко-то с барами договориться!..
Я підбіг до Афоньки і міцно потиснув його зашкарублу, здорову, як у ведмедя, долоню. Афонька за звичкою підняв другу руку почухати під шапкою і невиразно, чи то ніяковіючи, чи виправдуючись, промимрив:
— Чего уж там!.. Это, стало быть,— к примеру, как значит, если понять человека нужно...
Він подався в сутінках червневого вечора до стайні, а я з Зіньчиною матір'ю вийшов з двору Кузьміних-Караваєвих...

* * *
— От і вся вам казочка! — закінчив, журно усміхаючись, гість.— Добрих фей у ній мало, та де їх було і взяти нам у ті часи, але про всяку чортівню, що водилась у тодішньому житті, я розповів вам таки багато.
Семикласник Юрко, забувши про закордонний фільм, якого хотів сьогодні подивитись, і неприготовану алгебру, слухав старого, затаївши дихання. Не все в цій розповіді було йому цілком зрозуміле, про багато чого він почув сьогодні вперше, але враження було велике, і він, дарма що оповідання скінчилось, ще не міг зійти думкою на щось інше.
— Ну, а як же далі, дядю Ваню? — спитав він за хвилину.— У восьмому класі ви знову сиділи на одній парті з тим Анемподистом.
— Ні,   більше   я   не  бачив   ні   Анемподиста,   ні   Мері, ні кого іншого з їхньої сім'ї. Чи Кузьмін-Караваєв дістав підвищення чином, чи з яких інших причин, бо саме почалася тоді перша імперіалістична війна, тільки наприкінці літа вся їхня сім'я виїхала з нашого міста. Справник Слатін лишався в нас і, видимо, щось казав про мене директорові гімназії, бо той почав пильно приглядатись до мене. Та я знову був першим учнем у класі і скінчив гімназію з золотою медаллю. Через три роки революція, що вибухнула в нашій країні, змела і того Слатіна. Гадаю, що й Кузьміних-Караваєвих десь змило теж далеко з нашої землі.
Гість підвівся прощатись, але тут його затримав ще на хвилину Михайлик, який давно вже розв'язав арифметичну задачу і затаївся, нишком слухаючи й собі оповідання пенсіонера:
— А чого ж ви, дядю, того справника не вбили? Я б на вашому місці його з пістолета або й з автомата — рраз і нема!
Гість  усміхнувся   і   погладив  Михайлика  по   голові:
— Сплохував я, виходить, хлопче. Нічого не скажеш! Визнаю... Ну та ви, бачу, такі ростете, що не сплохуєте, як буде треба! Авжеж ні?..

КОЛИШНІ ПОЛЯКИ
Мені колись випало прочитати в одній анкеті відповідь про національну приналежність: «бывший еврей», і ця відповідь звучала анекдотично, але в житті до революції мені довелось зіткнутися з двома колишніми поляками, які себе вважали за росіян, і ніхто в місті не сумнівався в їхній російській приналежності.
Коли після третього поділу Польщі більша частина її опинилась у складі Російської імперії, за влучним висловом Леніна, цієї великої тюрми народів, її стали підганяти під загальний всеросійський ранжир, як і всі поневолені нації. Почалася русифікація освіти, витіснення польської мови з офіційного життя й рекрутчина; тільки релігій не торкалась енергійна нівелізаторська рука, і Польща .лишалась католицькою. Поки поляк лишався католиком, він лишався й поляком за національністю, дарма що й назва «Царство польское» помалу замінялась на «Привислянский край». Звісно, все це викликало ворожнечу й ненависть, але після поразки останнього повстання 1863 року Польща втратила надію на своє відродження і, хоч не так багато, як Україна чи Білорусь, усе ж стала давати свою данину на вівтар «оте-чества чужого». Усі ці славнозвісні російські діячі — Ціолковський, Пржевальський, Кржижановський, нарешті Дзер-жинський і Менжинський — були з походження поляки, а подекуди й нащадки польських повстанців 1863 року.
Були такі два й серед педагогів Охтирської гімназії, про польське походження яких свідчили тільки їхні прізвища — Сєдлєцький і Квіцінський, більше відомі серед гімназистів та охтирських обивателів своїми прізвиськами — Козел і Клишко: перший через свою незвичайну упертість, другий через криві ноги. Обидва вони були православні, а не католики,  і   в  своїх   політичних  поглядах  крайні  реакціонери.
Козел був до того ж «гласним» міської думи, але і в гімназії, і в думі він виявляв таку упертість, з якої Козла ніхто не міг спихнути. Якщо в якогось учня з усіх предметів були самі «п'ятірки» в атестаті, а з математики, яку викладав Козел, стояла «двійка», вся педагогічна рада не могла умовити Козла поставити бодай «трійку»: Козел лишався непохитний. Через Козла вішались і стрілялись гімназисти, але ніщо не могло змінити Козлової вдачі — він був як кремінь і лишався далі грозою гімназії. Досить було після перерви вийти Козлові з учительської, як у класі наставала могильна тиша. Лисуватий, брезклий на виду, з випнутим черевом і понурим поглядом Козел досить прудко, як на його літа, входив у клас, поважно сідав за кафедру і, нашвидку записавши в журналі зі слів чергового, кого нема на лекції, витягав із бічної кишені свого маленького записника. Наставала жахлива хвилина, коли Козел із записника вибирав чергову жертву. Річ у тім, що Козел не просто перевіряв знання учнів,, а намагався впіймати на слизькому тих недбайливих щодо опанування математичної премудрості простаків, котрі, бувши викликані вчора, сьогодні спочивали на лаврах і не приготували як слід завдання. Головне, що проти Козла не діяло навіть безглузде заклинання — тихо сидіти й шепотіти: «Сухое дерево назад не пятится» — досить поширений серед гімназистів забобон, що ніби рятував од виклику. Рідко яка лекція з математики обходилась без «двійок» і «одиниць».
У кожної людини буває своє шкульке місце, а в Козла їх було аж два: він захоплювався фотографією і над усе на світі любив гігієну. Кожної неділі Козел сідав у свого тарантаса, на передку якого сидів разюче подібний на Козла парубійко, і їхав до крамниць, де торгували всяким фотографічним начинням або термометрами й барометрами. Поповнивши запаси всяких віраж-фіксажів та подивившись, чи не продається якоїсь нової конструкції барометр, Козел урочисто повертався додому.
Не можна сказати, що Козел визначався віртуозністю у фотографії, але це був своєрідний аматор, якого, здавалось, захоплював сам процес перенесення живої натури на глянцьовитий папір фотознімка, через що Козел фотографував будь-що: знайомих і незнайомих людей, коней, собаку-дворнягу, що спинився чогось серед двору, або горобця, котрий злетів на підвіконня. Якщо фотознімок був удалий, Козел дуже тішився, і казали, що вдома в Козла назбиралось багато  альбомів   з  такими   беззмістовними   фотовправами.
З великою ретельністю Козел міряв щодня температуру повітря і записував у спеціальний щоденник. Про користь й потребу пильно додержуватись Козел міг просторікувати хтозна-скільки часу.
Цими Козловими дивацтвами й користувались нездібні до математики або ледачі учні: Козла можна було «заговорити», цебто витягти на розмову про фотографію на цілу годину його лекції. Ця місія доручалась бездоганному щодо знання математики учневі, котрий, піднісши вгору руку, чим питав дозволу спитати, підходив до кафедри і показував Козлові позичений у вправного аматора фотознімок, прохаючи оцінити його й дати пораду. На цього гачка Козел часто ловився, забував про свого записника і пускався у розмови про всякі системи фотоапаратів, радив, як ліпше проявляти й закріпляти платівки, поки не чувся рятівний дзвінок у коридорі, що сповіщав про кінець лекції. Але горе було гому учневі, котрий наважувався самотужки «заговорити» Козла! Піднесе руку який-небудь Пилипець, що з якихось причин вдома і не доторкнувся до домашніх завдань, і спитає:
— Я чув, Костянтине Фердинандовичу, що вже вигадали кольорову фотографію. Чи правда цьому?.
— Кольорова фотографія — це справді цікавий винахід, але про це поговоримо іншим разом, а тим часом ідіть до дошки,— відповідає незворушно Козел, а Пилипець перелякано, як кріль у пащу полоза, йде до дошки, щоб повернутись через кілька хвилин з «одиницею».
Зрідка траплялось, що Козел, почувши серед лекції чийсь кашель, несподівано сідав на свого улюбленого гігієнічного коника і заводив мову про всякі хвороби та як від них устерегтись. Насамперед треба добре мити руки, чистити зуби, уникати застуди й ні в якому разі не курити.
— А то зайдеш у кімнату гімназиста, а там так тютюнищем тхне, хоч сокиру вішай! — казав наостанку Козел, вважаючи, що висловився дуже дотепно. Козлові подобалось, коли ми удавано реготали з цих його неоковирних дотепів і заохочували далі говорити про гігієну.
— А чом би, замість витрачати гроші на тютюнище, не купити собі надвірного термометра і записувати щодня температуру, а потім через рік подивитись: цікаво, яка була температура повітря торік або позаторік.
Ми удавали, ніби це справді нас дуже зацікавило, хоч я не знаю жодного випадку, шоб хтось справді придбав собі термометра й морочив соб голову торішньою температурою.
Козел ніколи не сміявся, мені важко уявити його завжди похмуре обличчя навіть хоч трохи усміхненим, але Козлові подобалось, коли клас, звісно удавано, реготав з його важкуватих дотепів, і ми реготали, щоб заохотити Козла не вертатись до осоружної математики. Та це спричинилось до трагікомічного випадку, що надовго відбив у Козла охоту просвіщати нас у галузі медицини взагалі й гігієни зокрема.
У старших класах гімназії вчився дуже здібний учень Веселовський, котрий відзначався до того ж і артистичною здібністю реготати, для чого йому не потрібні були ні репетиції, ні найменша підготовка. Домашні завдання він робив на перервах між лекціями, одразу схоплюючи суть предмета. На лекціях він преспокійно читав під партою черговий випуск пригод сищикїв Ната Пінкертона, Ніка Картера ти Шсрлока Холмса. Він не робив винятку й для Козлових лекцій, коли Козел пояснював нову теорему або викликав когось до дошки. Поруч Веселовського сидів син поліцейського пристава Слатін, на обов'язку якого було штовхнути сусіду вбік, коли треба було реготати з приводу якоїсь нової потуги Козла на дотеп. Одного разу Слатін розсердився за щось на Веселовського і надумав помститись.
Веселовський забув уже про сварку з Слатіним і весь поринув у дальші незвичайні пригоди спритного сищика, коли Козел, записуючи в журналі, кого нема на лекції, звернув увагу, що вже третю лекцію пропускає учень Андрушов.
— А що з ним сталось? — запитав Козел чергового.
— Андрушов захворів на інфлюенцу,— журно відповів черговий, і Козел несподівано впіймався на свого улюбленого гачка.
— Дехто помилково думає, що інфлюенца зовсім незначна хвороба, на яку не варто звертати серйозної уваги,— сказав Козел, кладучи на каламар перо й не витягаючи свого страшного записника,— а тим часом це захворювання, якщо не вберегтись, може дати вельми сумні наслідки. Та ось нема чого за прикладом далеко йти. Позаторік моя теща захворіла на інфлюенцу, пролежала три дні в ліжку, на четвертий встала і через день поїхала кіньми в Тростянець на весілля своєї небоги. Дорогою вона перемерзла, її добре провіяло, і, приїхавши, до Тростянця, одразу ж захворіла на запалення легень... — Усі в класі вдали скорботні обличчя, виявляючи цим співчуття Козлові й його тещі.
— І що ви думаєте — через чотири дні ця мила, добра, люб'язна жінка померла...
Слатін тихенько штовхнув Веселовеького в бік, і той, кинувши Ната Пінкертона в парту, зайшовся таким голосним заразливим реготом, що не тільки Козел, а й усі ми заціпеніли від несподіванки. Веселовський, почувши, що його щирий регіт ніхто не підтримує і він регоче соло, зблід і круто урвав на півноті регіт, а Козел оговтався тільки за хвилину й ледве зміг промовити обережно:
— Ви збожеволіли, Веселовський! Вийдіть з класу.
Звісно, після цього посипались «двійки» й «одиниці», а Веселовський, незважаючи на свої математичні здібності, вище «трійки» ніяк не міг піднестись у Козла.
Химерний кінець спіткав Козла: будучи таким ентузіастом гігієни, він загинув від недодержання елементарної гігієнічної вимоги: загнав скалку у пучку вказівного пальця правиці і, не продезинфікувавши голки, став виколупувати скалку, що призвело до зараження крові, від чого Козел через тиждень «у бозі почив», чи, як ми всі радісно казали, дуба дав...
Не тільки учні гімназії, але й учителі та гласні міської думи полегшено зітхнули, дізнавшись про смерть Козла. Мало кому кидали пригорщі землі в могилу з такою охотою, як ми, гімназисти, коли ховали Козла.
Минуло чотири роки, як помер Козел, і два роки, як я скінчив Охтирську гімназію. У серпні 1919 року я був в українській армії на денікінському фронті. Перехід пішим порядком з тилу на фронт протягом цілої ночі мене дуже стомив, але спати було ніколи, бо зрання почався бій. Мене з кількома козаками призначили охороняти артилерійську батарею від можливого наскоку ворожої кінноти. Батарея добре, замаскувалась за невеликим гайком, і денікінська артилерія довго не могла намацати її, «.дарма що за батареєю, мов на ярмарку, скупчилось багато тимчасово мобілізованих селянських возів з снарядами. Коли ворожий артилерійський вогонь перенісся на інші ділянки широкого фронту, я, стомлений, приліг на одного воза поряд з снарядами і миттю заснув.
1 сниться мені кошмар: я знову в гімназії, з учительської вийшов Козел з своєю математикою, з якою в мене бували часті конфлікти. Козел сів на своє місце на кафедрі іі витягнув записника. Не приготувавши як слід домашнє завдання, я чую з жахом, як Козел називає моє прізвище... Я підводжуся з місця — і прокидаюсь від недалекого вибуху денікінського снаряда. Перебуваючи ще під сильним враженням сну, я ніяк не можу отямитись і дібрати, де сон, а де дійсність. Лиш коли розривається неподалік другий снаряд, я остаточно переконуюсь, що я — не в гімназії, а в бою, і це,
очевидно, ворожа артилерій таки намацала нарешті нашу батарею. Читачеві важко буде повірити мені, але це справді було так: я полегшено зітхнув і подумав, яке щастя, що Козел   більше   вже   ніколи не викличе   мене   до   дошки!..
На схилі віку я випадково зустрівся в Коломиї з старшим сином Козла, відомим в Охтирці адвокатом. Гай-гай, куди його занесло життя! 1937 року він необачно взявся боронити на суді жінку, що з ревнощів убила свого чоловіка-командира. Убивцю він таки оборонив, але за свою адвокатську спритність заплатив десятирічним ув'язненням у далеких таборах, обвинувачений у тому, що хотів послабити бойові сили Червоної Армії, захищаючи вбивць її командирів... У Коломиї він працював палітурником, набувши в цьому фаху неабиякої досконалості й загальної пошани. Мене не вразили сумні сторінки його біографії — подібні перипетії траплялись тоді з багатьма людьми, але я був дуже здивований, дізнавшись, що син Козла на схилі віку раптом зацікавився своїм польським. походженням і став вивчати польську мову з польсько-українського словника і навіть брав приватні лекції в якоїсь старої, вцілілої в Коломиї польки. Не знаю, чи вийшов із нього майбутній поляк, як із батька, колишнього поляка, вийшов росіянин...
Цілковитою протилежністю Козлові був спочатку інспектор, а потім директор Охтирської гімназії Квіцінський Павло Якович. Якщо Козел з очима кольору гнилого винограду й тяжкою вдачею являв собою скоріше інтернаціональний тип бурмила, то Квіцінський, або Клишко, десь одних з Козлом літ, своєю зовнішністю дуже скидався на польського шляхтича: Посріблене сивиною, трохи кучеряве волосся 'на голові, такі ж охайно підстрижені вуса та жваві сіро-блакитні очі свідчили про давню шляхетську породу і разом із характерним польським прізвищем нагадували про його національне походження. Якби не клишоногість, яку він прикривав довгополим мундиром, його можна було б і тепер вважати за красеня.
Навряд чи він був ревним православним, хоч, як директор, вистоював усі вечірні й обідні в нашій домашній гімназіяль-ній церкві, а будучи ще інспектором, організував прощу залізницею до мощей Іосафа в Білгород. Але це диктували суто кар'єристичні міркування. Вище начальство цінило запопадливість Квіцінського й рано зробило його директором. Він був щирий монархіст і, демонструючи це, дозволяв собі прикру нетактовність, почувши, що в нашому класі гармидер під час перерви, він раптом заходив і вигукував: «Що за жидівський меламед?!», дарма що в нашому класі вчились два євреї...
Для нього не існувало ні польського, ні якого іншого національного питання. Коли почалась перша світова війна, Павло Якович раз у раз улаштовував у гімназії літературно-музично-вокальні «патріотичні» вечірки, на які неодмінно запрошував вищого представника поліції — повітового справника. На цих вечірках гімназіяльний хор співав на мотив польського національного гімну: «Гей, славяне, здесь свободно речь родная льется» — і замість української «Гей, на горі женці жнуть» таку ж безглузду: «Полк пехотный на войну идет». Гімназіяльний духовий оркестр з великим піднесенням вигравав гімни союзних держав, починаючи від російського «Боже, царя храни» й кінчаючи екзотичним гімном Японії, що захопила на початку світової війни німецьку колонію в Східному Китаї Дзін-Дао і теж вважалася за союзника.
Одне слово, Павло Якович мав тепер широке поле доводити свій російський патріотизм і бездоганну вірнопід-даність.
У гімназії подейкували, що Клишко має широку шпигунську мережу, до якої залучив навіть перукаря на центральній вулиці, щоб наглядати за гімназистами й бути в курсі всіх справ, що стосувались його гімназіяльних вихованців. Але треба віддати належне Клишку: він не зловживав шпигунськими відомостями, бо хотів бути популярним серед учнів. Якось гімназисти восьмого класу розсердились на нашого гімназіяльного законовчителя, отця Михайла Коче-това і побили йому вночі шибки. Ця зухвала помста поставила на ноги не тільки гімназіяльне начальство, а й поліцію, та бешкетників так і не знайшли. Через рік, коли заводій цієї операції був уже студентом, Клишко, зустрівши його на вулиці, спинив: «А я ж знав, що вікна Кочетову розбив ти, Ісиченку...». Ісиченко зніяковів і сердечно подякував Клишкові, бо, коли б той «дав хід цій справі», не бачити б Ісиченкові університету...
Треба сказати, що Квіцінський був чудовий педагог. Викладаючи «русскую словесность», як тоді звалась російська література, він дав нам елементарні знання з теорії літератури й привчив нас багато читати й роздумувати над прочитаним. Він не задовольнявся тим, що учень слово в слово перекаже все написане в підручнику про того чи того класика,— хотів, щоб учень висловив ще й свій погляд на класика, дав йому свою оцінку.
Десь у жовтні 1916 року, коли ми у восьмому класі вивчали творчість Гоголя, Квіцінський викликав мене. Це припало на той час, коли я прочитав «Історію України-Русі» Лркаса, декламатор «Досвітні вогні» і нецензурований Шевченків «Кобзар», що його, як трофей, привіз із окупованої Галичини офіцер Гожієнко, старший браг мого однокласника. Цієї лектури було досить, щоб я стан «свідомим українцем», як казали тоді.
Коли я докладно переказав Квіцінському все, що було надруковане в підручнику про великого .класика російської літератури, Павло Якович спитав мене, чи все мені подобається в Гоголя, маючи на увазі, чи всі його твори заімпонували мені.
І отут моя солодка нова віра прорвалась назовні. Із запалом неофіта я відповів:
— Ні, не все. Мені не подобається, що Гоголь писав свої твори не рідною мовою...
— Цебто як — «не рідною мовою»? — вилупив на мене очі з крайнього подиву Павло Якович.
— Він їх писав по-російському, а не по-українському, як то робив Тарас Шевченко.
— Ах, он воно що,— промовив Квіцінський, і я приготувався сприйняти на свою голову всі громи й блискавки, що мали посипатись на мене від такого вірного слуги царату, яким був Квіцінський. Та розумний педагог знав, що я радо зазнаю будь-якої кари, бо за ідею треба ж постраждати, і він удався до іншої тактики. Помовчав хвилину, а потім, розвалившись на стільці, став висміювати те, що стало мені найдорожчим у житті:
— Ну хіба ж можна говорити серйозно, Давидов, про якусь «українську мову», цей мужицький жаргон, якого крім базару, ніде не можна застосувати! Невже ви думаєте, що цю мужицьку говірку можна запровадити в словесність, в культурне життя?
— Цією мовою вже створено літературу,— тихо пробурмотів я.
— Ви хочете сказати — Шевченко? Шевченко — це виняток, а винятки, як відомо, стверджують правило. Це безперечно, талант, але можна тільки пошкодувати, що він вбрався не в ті шати, в які слід було б. Якби Шевченко писав по-російському, з нього вийшов би малоросійський Кольцов, а так...
— Крім Шевченка, є ж ще Котляревський, Леся Українка, Грінченко...— боронився я, але Павло Якович перебив мене:
— Чув   про   таких,   але   всі   вони — фантасти   й  диваки. Бачив я у Валуйках, де два роки був інспектором гімназії, одного нотаріуса-українофіла:  освічена людина, а «балакає по-хохлацькому» й носить вишивану сорочку! Це ж просто смішно, клоунада якась...
Гучний дзвінок у коридорі провістив велику перерву, і Павло Якович, забираючи  класний  журнал, сказав мені:
— Зайдіть,   Давидов,   до   мого  директорського   кабінету.
У кабінеті, де ми сиділи тільки вдвох, Квіцінський спитав:
— Скажіть, Давидов, де ви набрались таких шкідливих і небезпечних ідей?
— Нівідкіля,— спокійно відповів я.
— А все ж — хто на вас так вплинув, що ви захопились Шевченком? — допитувався далі Квіцінський, намагаючись вивідати, чи не попав я під вплив нелегального українського гуртка в Охтирці, яким керував сухотний стельмах Бездрабко і про якого міг щось почути Квіцінський через мою шпигунську мережу. Я відповів так, як воно й було насправді:
— Ніхто на мене не впливав,  я сам дійшов цих думок, читаючи книжки.
— Які  книжки? — жваво  поцікавився   Квіцінський і на клаптику паперу щось занотовував собі.
— «Кобзар» Шевченка я взяв з нашої гімназіяльної бібліотеки; прочитав «Історію України-Русі» адмірала Аркаса (я навмисне наголосив на слові «адмірала»); ця книжка вільно продається і в нашому охтирському газетно-книжковому кіоску...
— Уся ця література дозволена, але висновки з прочитаного ви зробили дуже хибні, Давидов. Ну, так ось що: ви непоганий учень, і я не хочу псувати вам вашої життєвої кар'єри, але, як директор гімназії, я повинен попередити нас: якщо я дізнаюсь, що ви займаєтесь у гімназії пропагандою українофільства, то, вибачайте, я муситиму виключити вас із гімназії з «вовчим білетом», і перед вами, Давидов, зачиняться двері всіх вищих учбових закладів Російської імперії. Зрозуміли?
Після цього Квіцінський відпустив мене і більше до цієї справи не повертався.
Та треба ж було так статись, що через півроку, в лютому 1917 року, вдарив перший грім революції, і могутній, здавалось, непохитний царат раптом упав, а за ним, випереджаючи одне одного, пішли події, які й не снились ще зовсім недавно громадянам Російської імперії. Квіцінський швидко зорієнтувався і владною рукою послабив гуго загвинчені досі гайки гімназіяльного порядку й дисципліни.
Десь на початку березня я звернувся до нього по дозвіл відбути в гімназіяльній залі загальноміські збори учнів-українців.
— Прошу, прошу! — ніби аж зрадів Павло Якович, що така знаменна подія відбудеться в стінах його гімназії.— А мені, Давидов, дозволите бути присутнім на цих зборах?
Тепер уже я в свою чергу відповів:
— Просимо, просимо, Павле Яковичу! Будемо дуже раді бачити вас на наших зборах!
Квіцінський таки прийшов на збори. Узяв стільця й сів збоку біля стінки, щоб усіх бачити. Він зацікавлено розглядав юнаків і дівчат, що заповнили залу, і на обличчі його виразно було помітно велике здивування. «Як же так? — мабуть, думав він.— Я гадав, що є тільки один українофіл Давидов, а їх он скільки назбиралось: і гімназисти, і з ремісничого училища, і з вищої початкової школи, ба навіть гімназистки є!..»
6 червня в Охтирці відбулась велика українська маніфестація, в якій і я, звісно, теж брав участь. Коли маніфестанти проходили повз будинок гімназії, я вигукнув гасло: «Хай ця гімназія буде українською!». Маніфестанти підтримали мене, і почулись вигуки: «Хай живе українська наука! Слава!». Квіцінський, що вийшов на ґанок свого директорського будинку глянути на це незвичайне, небачене ще ніколи в Охтирці явище, старанно заплескав у долоні на знак свого цілковитого схвалення мого гасла.
Десь у місяці липні я випадково зустрівся з Павлом Яковичем на вулиці, і він спинив мене:
— Я читаю «Селянську газету», що її видає охтирська «Просвіта». Ну, скажіть, Давидов, навіщо там пишуть «кляса», «фльота», коли український мужик каже «клас», «флот»? Треба, щоб газета була близька до нього своєю мовою, а   не   відштовхувала   від   себе   всякими   тими   клясами.
Отаке диво: Павло Якович починає турбуватись за мову української преси! Яку величезну еволюцію пройшов він за десять місяців революції після тої пам'ятної розмови зі мною, коли загрожував «вовчим білетом» за українську пропаганду!
А ще через рік він вразив мене так, що я отетерів. Коли на кілька днів приїхав із війська до матері, я знову зустрівся з ним випадково на вулиці. Побачивши мене у військовому вбранні й сивій шапці з синім шликом, Павло Якович сплеснув від захвату руками й заговорив зі мною... по-українському:
— Здрастуйте, Давидів!  Дуже  радий  вас бачити!  Скажіть, Давидів, чому в Києві ще й досі стоїть пам'ятник Богданові Хмельницькому, а не Мазепі?? Чому взагалі панькаються з кацапами? Якщо в нас самостійна українська держава й гетьман, то кацапів треба гнати з України. Це одвічні її вороги! Ні, Давидів, я цього ніяк не розумію.
Я слухав Павла Яковича й думав: яку круту еволюцію зробив цей колишній поляк, що обернувся на росіянина, а тепер стає українцем! Він буде зразковим директором української гетьманської гімназії. Він буде пильно стежити, хто ще говорить по-російському, й нещадно переслідувати їх. Він буде вірно служити всім владикам на землі, він зможе обернутися ще будь у кого, тільки поляком уже не буде ніколи.  Для   Польщі — він   назавжди   втрачена   людина...

ЯК СОЛОВЕЙКО СТАВ ЧИЖЕМ
Ви думаєте, що тільки в казці соловейко може обернутися на чижа? Помиляєтеся! Це може статися і в звичайному житті. Звісно, важко уявити собі соловейка, чудовим співом якого люди тішаться кожної весни, раптом — чижем. Тою жовто-зеленою пташкою, що не стільки співає з власного, не такого вже й мелодійного голосу, скільки наслідує спів інших птахів навколо себе, особливо чомусь синиць. Ви дивуєтесь, навіщо й чому таке безглузде перетворення? Інша річ, коли було б навпаки—чиж заспівав солов'єм! Але про таке диво я не чув навіть у казках.
І все ж таке перетворення скоїлося. І скоїлося воно не з пташкою, а зі мною самим, тодішнім учнем першого класу Охтирської гімназії... Ви питаєте, до чого тут я, коли мова мовиться про соловейка? Але почекайте, майте терпець — зараз я розповім вам усе до ладу.
Це було дуже давно, коли ще Російською імперією правив самовладно останній російський цар Микола II. Тоді не тільки в гімназії, а й у початкових школах учили скрізь російською мовою; по-українському нам, учням, заборонялося навіть розмовляти між собою. На уроках співу ми також співали тільки російських пісень.
Уроки співу — не важкі, на них учні, власне, відпочивають, а для тих, хто має добрий голос і слух, спів може дати й велику насолоду. Однак, ніде правди діти,— ми, старі тепер, колись були теж пустунами, і якщо вчитель трохи попускав, нам кортіло скористатися з цього й утнути якусь штуку. Ось ми співаємо дитячу пісеньку «Вот лягушка по дорожке скачет, вьітянувши ножки»,— ну як тут котромусь малому шибеникові втриматися й не показати, надимаючи щоки й виставляючи далеко перед себе руки, як то стрибає жаба! Надто, якщо вчитель обернувся в другий бік. Та й як його співати такі дитячі теревені, що до лиця хіба тільки учням підготовчого класу, а не нам, першокласникам!
Однак наш учитель співу з чудним прізвищем Крику-нов, що ніяк не пасувало до його предмету, пильно додержувався рекомендованого для гімназій пісенника, і поки ми не переспівали всіх тих пісеньок для малят, кінчаючи «Войной грибов», тримав нас, так би мовити, на вокальній манній каші. Нас трохи нудило від такої пісної пісенної поживи, й ми шукали собі розваги — хто в пустощах, хто в задумі про щось далеке-далеке від Крикунова та співу и взагалі від одноманітного гімназичного життя.
Наш учитель співу був одночасно й регентом «півчої», або церковного хору в міському соборі, та керував такою ж «півчою» в нашій невеликій гімназичній церкві, що містилася в одній із зал просторого двоповерхового будинку гімназії. Вайлуватий і неохайний, у завжди заплямованому стравою одязі, підстаркуватий Крикунов наганяв самою вже своєю появою в класі нудьгу й тугу. Як на те, ми часто бачили його на похоронних процесіях у місті, коли він своїм козлячим голосом виводив «вічну пам'ять», проводячи мерців з своєю «півчою» на кладовище. На уроках співу, де він, награючи собі на скрипці, виспівував, аж вуха дерло: «до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до», ми почували себе справді як на похороні й хоч-не-хоч мусили чимось розважатися. Сам Крикунов являв собою досить комічну особу. В нього була Віттова хвороба, через яку він раз у раз кумедно сіпався й підморгував густими, покошланими бровами. Закликаючи до уваги або чуючи, що хтось фальшивить у співі, Крикунов різко стукав смичком по партах, підтягав обома руками свої широкі штани, що весь час чомусь зсувалися з нього, й переморгнувши — не знати, чи то всміхаючись, чи сердячись,— розтинав повітря, по-цапиному відтворюючи потрібну ноту. Якби не звуки скрипки, ми, мабуть, не навчились би виспівувати навіть нотної гами, бо бридкий козлетон нашого вчителя міг скоріше однадити від співу, ніж навчити чогось, але, прислухаючись до скрипки, на якій Крикунов виводив нескладний мотив дитячої пісеньки, ми підхоплювали його й сяк-так співали.
Та ось, після «Войны грибов», ми перейшли послідовно до серйознішої частики нашого гімназичного пісенника й стали розучувати сумну російську пісню «Среди долиныровные». Ця пісня одразу сподобалася мені. Образ самотнього дерева, що одним-однісіньке стоїть серед пустки, «как рекрут на часах», і тужить по своїх далеких братах у лісі, зворушував мене й переносив думкою далеко від крикуновського козлетону й незугарного співання однокласників.
Коли ми засвоїли мотив і почали співати пісню «начисто», я, з подивом прислухаючись до власного голосу, відчув, що в мене виходить непогано. Ні, таки справді, я співаю добре! Навіть збоку послухати можна...
Виявилося, що це помітив не тільки я, а й сам учитель Крикунов.
— Будеш співати в півчій. У неділю після обідні лишись на співанку.
Співати нудних, монотонних молитов у церкві — мене не дуже вабило, але в півчій були свої переваги. По-перше, до церкви, так чи так, а кожної суботи й неділі треба було йти й вистоювати всю довгу службу божу. Стояти в церкві треба рядами, відповідно до ранжиру, виструнчившись, як солдати, й раз у раз хрестячись. Спізнюватись або піти раніше з церкви, оглядатися й розмовляти з сусідами — суворо заборонялося. За цим стежили два наглядачі, Павло Іванович Сисоєв, прозваний «Цмоктієм», і Олександр Іванович Покровський, більше відомий не тільки в гімназії, а й у всьому місті своїм прозвиськом «Гарбуз». Спробуй-но шепнути щось сусідові або усміхнутися з чогось — і до тебе одразу ж підкотиться опецькуватий Гарбуз і гнівно зашипить: «Шилишь!», що означало в нього російське «шалишь!» або українське «пустуєш!». Якщо твого порушення не помітив Гарбуз, то вже напевно побачить верткий Цмоктій і ганитиме тебе, прицмоктуючи, як індик.
Стояти   непорушно   дві   години й дивитися на те ж саме, що бачиш кожної неділі,— що там не кажіть, а таки нудно, й тут важко обійтися без порушень правил поведінки. Інша річ, коли ти співаєш у півчій! Тут ти виходиш з-під нагляду Гарбуза й Цмоктія, бо стоїш коло задньої стіни церкви, де тебе бачить тільки регент, якому байдуже, як ти стоїш і чи хрестишся,— аби лиш правильно співав свою партію. До того ж у неділю, після співанки, всім співакам дають безплатно чай з білими, пухкими марципанами, що звуться «плюшками». Шкеда тільки, що цим керує древній, як сама віра в бога, гімназичний сторож Шийка, який прислужує в церкві: запалює вугілля в кадилі, поправляє пучками ґноти свічок, коли вони чомусь погано світять, і гасить їх наприкінці вечерні чи обідні. Для цього в нього є маленькі чорні щипці, але Шийка не покладається на них цілком і, погасивши щипком свічку, неодмінно помацає ще пучками гніт, щоб пересвідчитися, чи він не тліє ще. Від цього пальці в Шийки завжди брудні, немов їх зроду не мили.
Посічений зморшками, зарослий, як мохом, тонким сивим волоссям, у довгополому, заляпаному воском мундирі з старезною медаллю на грудях, Шийка вже недобачав і недочував, але з ласки гімназичного директора залишений був при божому ділі добувати свого віку. Проте ці немудрі обов'язки він виконував ретельно. Наливаючи співакам після співанки чай, Шийка боявся помилково кинути в склянку замість належних двох грудок цукру ще й третю, і щоб такої біди не сталося, він, не довіряючи своїм підсліпуватим очам, довго мацав кожну грудку, немовби чекаючи, коли вона в його пучках з білої стане чорною. Не минали Шийчиних пучок і тендітні, білосніжні плюшки. Та хоч би як там, а це був заробіток учня-співака, і тому він видавався нам далеко солодшим, ніж чай з такими ж марципанами вдома. До всього цього у великодню ніч після служби божої кожному співакові давали велику коробку шоколадних цукерок — за «труди». Це могло привабити хоч кого, і я охоче пішов співати до гімназичного церковного хору.
Але тільки-но я опинився у вільних, ба навіть, як бачите, привілейованих умовах півчої, як виявилося, що я зовсім не підготований до такого діла. Річ у тім, що Крикунов, пославши мене співати в церкві, не потурбувався перевірити, чи вмію я читати ноти й з нот співати. Щоправда, я щодо цього нічим не відрізнявся від своїх однокласників, які могли легко проспівати гаму вгору й униз, але щоб витягти окремо з тої гами якесь «ля» чи «фа»,— про те й мови не було. Такої вправності я ще не дійшов тоді й, бачачи, як старшокласники, тенори й баси, заглядають, співаючи, в ноти, простодушно гадав, що вони, як і я, тільки удають, ніби читають ноти, а насправді співають собі, як їм заманеться. Вчитися співати з нот тут ніколи було, бо доводилося співати одразу, «з ходу», як то кажуть.
Попервах я мугикав собі щось під ніс, прислухаючись, як співають інші хлопчаки моєї партії, другокласники та третьокласники, які вже давно оббулися в церковному хорі. Це були здебільшого одчайдухи й шибайголови, які, помітивши мою ваду, взяли мене на приціл для своїх безнастанних витівок. Ці капосники то перевертали ноти догори низом так, що я не міг вчитати навіть слів молитов, то, змовившись між собою, замовкали серед співу всі враз, щоб регентові було чутно моє незугарне мугикання. Вийшовши з-під очей Гарбуза й Цмоктія, вони почували себе в півчій вільно, штовхалися, давали одне одному щигля, а то й щипали зненацька якогось роззяву в хорі, щоб той, скрикнувши від болю серед співу, накликав на себе гнів регента, якщо не самого гімназичного інспектора, який стояв у церкві неподалеку від того підвищення, де співала півча.
Пустуни добре знали, що ніякий скривджений не наважиться переступити через неписаний закон гімназичного товариства й поскаржитися інспекторові, якого вс*і боялися більше, ніж директора й бога. Цим лопоухим бешкетникам ніколи не спадало на думку, що бог, який усе бачить і все чує, може помітити й їхні пустощі й тяжко покарати.
З досвіду ми вже знали, що й не такі гріхи проходять у бога безкарно, а явна доброчинність лишається без нагороди. Приміром, нездібному до науки Петренкові, який завжди ревно молився, стаючи навколішки й притискаючи до чола, грудей та пліч складені докупи три пучки, бог зовсім не допомагав, і Петренко не вилазив з двійок за диктанти й арифметичні задачі, а от Олексієнкові, який хрестився на молитві абияк і у великий піст пив привселюдно «скоромне» молоко й смачно уминав за обидві щоки ковбасу, все це сходило. Невже бог за всяким клопотом не помічав того, що бачили тридцять учнів у класі?..
Якщо вірити повчанню отця Михайла, що викладав нам закон божий і правив службу божу в гімназичній церкві, під таким зухвальцем повинна була б давно вже розверзтися земля й спровадити грішника в пекло до чортів пити гарячу смолу й заїдати розпеченими пампушками, але Олексієнко ходив безжурно по землі, легко засвоюючи гімназичну премудрість. Спитати про це в отця Михайла — було страшнувато: він міг не тільки сприйняти саме запитання як гріховний помисел, а, головне, розцінити його як погану поведінку, а це загрожувало куди гіршими прикростями, ніж виявлений ненароком гріх. Ні. хай з циаа усім розбирається сам отеиь Михайло:   він  ближче,   ніж  ми,   стоїть  до  бога,   йому  й видніше — що воно й до чого. Отож він молився у вівтарі разом з отцем дияконом Лоскотом, а ми в півчій підспівували їм.
Проте я з жалем став помічати, що якому-небудь «Оченашу», не кажучи вже про монотонне «Господи, помилуй» у моєму виконанні, годі було рівнятися до тої «Среди долиньї ровньїе», що зачарувала навіть учителя Крикунова!.. Головне, я став співати не своїм голосом. Спочатку я підспівував своїм альтам, та коли вони стали коїти мені всякі прикрощі, я перекинувся до вусатого восьмикласника-баритона, що стояв позад мене, а далі вирішив принатурюватися до тенорів, які своїми співучими голосами заливалися, мов солов'ї, посеред хору. Отже, замість співати альтом, я, наче той чиж, наслідував то дискантів, то баритона, то тенорів. Я майже одвик співати власним голосом. Вдираючись зненацька в чужі партії, я пантеличив часом інших співаків.
Подумайте самі,— який соловей не замовкне з подиву, почувши коло себе нужденні спроби якогось чижа відтворити його прекрасні трелі! Мені перепадали за це стусани, часом навіть і потиличники, якими нишком під час вечерень нагороджували мене вусатий баритон і білявий перший тенор. Я сприймав це як заслужене й не обурювався, а вони, як, мабуть, і регент Крикунов, гадали, що згодом я засвою, якщо не з нот, то з пам'яті, мотиви молитов моєї альтової партії.
До великодня, коли настануть весняні канікули і я за своє співання в церкві мав одержати поряд з іншими співаками коробку шоколадних цукерок, лишалося два тижні.
Великдень того року був пізній, а весна зайшла рано. Земля вже вкрилася зеленим моріжком, на деревах набрякли бруньки й ось-ось мали розпускатися. Я стояв, як звичайно, під час недільної відправи в церкві поміж своїми альтами, але думки мої витали далеко. Я дивився у велике широке вікно, крізь яке було видно не тільки західну частину міста, але й дальні, осяяні ясним весняним сонцем гаї та діброви понад річкою Ворсклою, і укладав собі літні плани. Незабаром скінчиться навчання, і я знову матиму змогу ходити купатися на Ворсклу, ловити вудкою рибу, а трохи пізніше збиратиму суниці; не встигнеш оглянутися, як уже поспіють у саду яблука, грушки, а там далі покличуть у ліс гриби та горіхи...
Я так захопився літніми принадами, що перестав співати й забув навіть, що стою в церкві. Хтось із альтів смикнув мене, і я спам'ятався. Саме в цей час почали співати «херувимську», дуже відповідальну частину обідні, де особливо визначаються високі голоси тенорів. Від несподіванки я похопився співати, але, ще не прийшовши гаразд до тями, зопалу кинувся наслідувати першого тенора, що саме видирався на найвищі ноти свого соло. Перший тенор, зовсім не передбачаючи, що може з'явитися другий соліст, який копіюватиме його спів, вражений замовк. І тут сталося страшне: на всю церкву чулося тільки моє несамовите поросяче верещання, що ним я марно силкувався довести замість тенора його соло до кінця. Не витримавши напруги, я зірвався з голосу, різко кукурікнув, як молодий, недосвідчений півник, і теж замовк...
У церкві зчинилося сум'яття. Баритон і другі тенори смикали мене за пояс і плечі, регент, одною рукою підтягаючи свої штани, другою махав на мене й одчайдушно моргав очима й бровами першому тенорові; з вівтаря через бічні двері стурбовано виглянув чорний, як циган, отець диякон Лоскот і скрушно закивав патлатою головою до півчої; навіть статечний, поважний директор бентежно ступив крок уперед, щоб глянути, який це пустун наважився так зухвало зіпсувати урочисту частину обідні...
За хвилину тенор оговтався й став наново співати своє соло, і я вже не заважав йому. Я замовк. Замовк назавжди.
Чомусь я не дуже засмутився, що мене з ганьбою вигнали з церковного хору і коробка шоколадних цукерок, до якої було вже так близько, пропала для мене. Гірко було те, що я тепер не міг уже співати ні в якому хорі, бо на все життя втратив власний голос, так і не дізнавшись, що вийшло б з мене — тенор чи баритон, чи ні те ні се...
А шкода! Мені й тепер іноді хочеться заспівати. Заспівати так, як ото колись першокласником я проспівав на подив самому собі  «Среди  долины  ровные»...


ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЬ
Синові  Євгену

Якось   мій    син-шестикласник зацікавився   тими    далекими часами, коли я сам був хлопчаком і вчився в середній школі. Слухаючи мою розповідь   і   воднораз   думаючи   про   щось   своє,   син   раптом спитав мене:
— А  яка  напруга  електричного  струму  була тоді  в тій квартирі, де ти, тату, жив,— теж 220, як у нас тепер?
— Ніякої напруги не було.
— Як  це  так? — здивовано  розплющив  син  очі.
— Бо не було електрики. Не було не тільки в нашій квартирі, а взагалі в усьому нашому місті не було.
— Електрики не було? — ще більше здивувався син.— А  як  же  тоді   показували   фільми   в   кіно?
— Ніяк, бо не було тоді ні фільмів, ні кіно.
Уявити собі такий   час,  коли   люди   обходилися  без
електрики, радіо, кіно й авіації, що давно вже вкорінилися в нашому побуті, синові було так важко, аж він закліпав повіками.
— Це все, сину, почалося тільки за мого дитинства, на світанку XX сторіччя, цієї ери революцій і чудесних винаходів, що полегшили людську працю й дали людям стільки вигод у житті.
— Як же воно починалось? Розкажи мені, тату, це дуже цікаво! — попросив мене син, і я став розповідати.

СВІТЛО В ІМЛІ
Глибока осінь зависла над невеликим повітовим містом Охтиркою. Січе дрібна мжичка, мрячно й холодно. Пройди трохи вбік від забрукованого центру міста—і ти побачиш посеред вулиці загрузлого в багнюці воза, з якого хазяїн випряг з одчаю коня й поїхав наохляп додому. Поза центральною вулицею, де світять чотири газові ліхтарі на все місто, скоро зайде ранній осінній вечір, лягає непроглядна тьма, яку не можуть здолати кволі вогники гасівок, що тьмяно поблискують крізь вікна старосвітських одноповерхових будиночків. У всьому місті є тільки три світляні точки. Це парові млини Курила та Виноградова й ще велика мануфактурна крамниця Пономарьова, де світить електрика від малопотужного динаміка на цих млинах. Коло великої вітрини Понома-рьовської крамниці  завжди  людно.  Людей,  як метеликів вогонь, приваблює до себе єдина електрична лампочка, яка освітлює вітрину. Вони ще гаразд не знають, як зветься ця новина, що її завіз сюди хтозна-звідки багатій, — одні непевно вимовляють чудне нове слово «лектричиство», дехто виправляє на «лепестричиство», а більшість каже по-своєму: «штучний вогонь». І часом чути, як хтось, поблискуючи очима, в захваті шепоче сам до себе:
— Диви, до чого додумалась людина!
Через рік Пономарьов утнув на подив усьому місту ще більше чудо: поставив серед вітрини іграшкового зайця з морквою в передніх лапах, і той заєць, тільки-но ввечері засвічувалась електрична лампочка, ввесь час підносив собі до рота моркву. Невже та чудодійна сила, що беззвучно засвічує через дріт електричну лампочку, рухає заячі лапи з морквою!
Так, це була та електрика, яка, виявляється, дає людям не тільки світло, а може рухати й механізми. Незабаром стало відомо, що в нашому губернському місті Харкові пішов по одній колії електричний трамвай, загрожуючи витіснити з вулиць стару «конку» — металеві вагони, яких підтюпцем тягли по рейках впряжені  коні.
Аж ось 1910 року і в нашому місті збудували першу електростанцію. Мій батько, який на той час мусив через залізничну катастрофу кинути свою працю машиніста, пішов працювати туди електромонтером. Щодня він зрання до пізнього вечора проводив електрику в різні контори, крамниці та квартири крамарів і урядовців, але йому кортіло освітити чарівним світлом і нашу квартиру. Проти цього рішуче заперечила квартирна хазяйка:
— Що ви! Зробити електричне освітлення, щоб хату спалило? І не думайте!.. Електричний дзвінок — то ще так-сяк, хоч і така штука дуже небезпечна, а про ті електричні лампочки, що сліплять очі,— і слухати не хочу!..
Довго батькові довелося умовляти стару, всяко переконувати, що ніяка небезпека від електрики не загрожує, поки хазяйка нарешті піддалася: важко зітхнула й, махнувши рукою, пробурмотіла:
— Та робіть уже, як знаєте. Мабуть, від цієї диявольської напасті нікуди вже не втечеш!..
Одного осіннього вечора засвітилася електрика і в нашій квартирі. Це було справжнє свято, яке затьмарила, на жаль, другого дня двійка за домашнє завдання. Адже я цілий вечір не міг одвести очей від сяйва лампочки, що вяадно вабила до себе й переносила думку в казковий світ новітньої техніки...

ЖИВІ КАРТИНИ
На Сінному майдані, де звичайно неділями торгували сіном, завжди на великодні свята було людно й весело. Тут крутилася під звуки катеринки карусель, високо вгору здіймалися гойдалки, продавали морозиво й насіння. Та нас, хлопчаків, найбільше вабила до себе таємнича, нашвидку збудована з дощок, довгаста буда з загадковою назвою «Паноптикум». Спритний ділок, що привозив на великдень цю сумішку музею, панорами й звіринця, брав з кожного десять копійок і впускав до паноптикуму, де можна було побачити воскові постаті якоїсь знаменитої розбійниці, сіамських близнят, забитого під Цусимою японського матроса, невеликого живого крокодила і панораму з краєвидами Каїра й розбоєм на Балканах турецьких башибузуків.
На великдень 1909 року паноптикум приїхав до міста з  новим чудом:   крім  відомих уже   воскових   постатей, там за додаткового п ятака показували в окремому темному відсіку «живі картини». Живі картини? Досі я бачив у школі тільки картини «Чарівного ліхтаря» — примітивного попередника сучасного фільмоскопа, а це живі картини. Всю мою істоту нестримно тягло за дощану стінку, відкіля долітали вигуки подиву й захоплення та сміх глядачів. Тепер до паноптикуму плавом пливли не тільки дітлахи, а й дорослі: ще б пак, кому не кортить, хоч краєм ока, глянути на чудодійні «живі картини», де на великому шматі полотна люди бігають, падають, б'ються, як живі! Я ледве прошмигнув між ногами дорослих і, затаївши дух, принишк у кромішній тьмі. І раптом на полотні щось замигтіло, блиснуло, і я побачив там якогось хлопця, який, перекидаючи стільці, раз у раз падаючи й розбиваючи тарілки, склянки, статуетки, тікав від поліцая в трикутному наполеонівському капелюсі... Ця біганина тривала не більше як п'ять хвилин, знову стало темно, і хазяїн паноптикуму сквапно почав випихати надвір глядачів, щоб впустити нову партію цікавих.
Я вийшов на освітлений весняним сонцем святковий майдан, як із казки, і пішов на велику жертву: віддав свої останні п'ятнадцять копійок, щоб, не оглядаючись ні на що в паноптикумі, знову побачити, як біжить, перекидаючи посуд, чорнявий хлопчисько від поліцая. Я подивився чи, власне, проковтнув очима вдруге щойно бачене й міг би ще дивитись не знати скільки разів цей коротенький смішний епізод, щоб збагнути таємницю нового чуда прогресу.
Техніка, зробивши якесь відкриття, швидко освоює його і простує далі. Через рік у місті з'явились одночасно два ілюзіони, як тоді звались кінотеатри,— «Чари» й «Ліра», де щовечора демонструвались три сеанси, що складалися кожний з трьох частин — видова, драма й комічна. Трохи  згодом  ілюзіони стали  називатися синематографами, а ще далі кінематографами, поки нарешті набули своєї теперішньої назви — кінотеатр, або скорочено— кіно. Між школярами тоді вважалося за велике щастя дістати десь хоч один кадр плівки цього «великого німого», який заволодів нашими думками й мріями. Довгий час, щоб оживити сеанси німого кіно, демонстрування фільмів супроводжувала гра на роялі, але десь 1913 року вперше в нашому місті пустили озвучену «Оборону Севастополя». Та це була примітивна спроба, позбавлена сучасної звукової апаратури. За екраном сидів військовий духовий оркестр, який грав бравурні марші, а коли в картині стріляли гармати, за екраном гучно бухав барабан. Директор кінотеатру й сторож раз у раз кричали за лаштунками: «Давай!», «Єсть!», «Урра-а-а!» Це мало оживляти німі постаті солдатів у фільмі, які заряджали на батареях гармати й стріляли. Але й цей безперервний галас за екраном під супровід духоврї музики й удари барабана справляв на глядачів велике враження й здавався якимось новим кроком у кіномистецтві. Та це був крок на місці. Лиш за Радянської влади, наприкінці 20-х років, «великий німий» заговорив по-справжньому, так як ми чуємо його тепер у кіно.

ВОСКРЕСЛИЙ ІКАР
З багатьох античних міфів на мене чи не найбільше враження справляв міф про людинолюбця Прометея, який ніби вкрав у богів вогонь, щоб передати його людям, і міф про Ікара, першу людину, що знялась на крилах у небо. Він ніби змайстрував собі крила з пір'я, склеєного докупи воском. Прагнучи пізнати таємниці високості, Ікар піднісся занадто близько до сонця, за що розгніваний  цар  богів   Юпітер  наказав    сонцю    розтопити віск крил, від чого Ікар упав у море й потонув. Образ, хоч і поверженого, але прекрасного в своїй сміливості Ікара заполонив мої мрії, витиснувши казкових Івасика-Телесика, що літав на «гусях-лебедях», та Івана-царевича, якого носив під хмарами орел. Не раз мені марилось: от зробити б і собі з чогось крила, злізти на височенну Успенську дзвіницю, що правила в місті за пожежну каланчу, та й плигнути з неї на тих крилах. А ще ліпше, коли б вигадали таку машину, що підіймала б тебе на крилах з землі, тоді можна було б спробувати політати. Але таких машин не було. Якщо люди й підіймалися досі в повітря, то тільки на повітряних кулях. І мрії лишалися мріями... А втім, десь 1909 року стали писати в газетах, що вигадано гвинт, який всвердлюється в повітря, а трохи згодом повідомили, що такий гвинт, чи пропелер, доданий до видовженої повітряної кулі, створив за кордоном дирижабль. Минуло кілька місяців, і в газетах та журналах можна було прочитати про перші літальні машини — аероплани й відважних людей — авіаторів, що знімаються в повітря на тих машинах. Нове, досі невідоме слово «авіація» так зацікавило великих і малих, що, коли до міста приїхав лектор, який мав розповісти про таємниці літальних машин, в залу, де відбувалась лекція, важко було протовпитись. Лектор оповідав про польоти американців братів Райт, про успіхи французького авіатора Блеріо і продемонстрував літання маленького пропелера. Пущений з спіральної залізної палички, пропелер плавко пролетів половину зали, викликаючи захоплення глядачів-школярів. Незабаром такі пропелери стали продавати як модну іграшку по крамницях. Нас, дітлахів, уже не вабили тепер паперові змії, яких ми запускали раніш у повітря на вигоні за містом; тепер кожний із нас мріяв придбати собі цей маленький залізний пропелер, що десь у світах підіймав над землею справжню літальну машину. Через рік мені пощастило побачити випадково і саму літальну машину.
Влітку 1910 року мати поїхала зі мною до Харкова в гості до родичів. Дітей у тих родичів не було, і, щоб я не нудився весь час між дорослими, мене познайомили з сусідським хлопчиком Вітею, моїм однолітком. Вітя охоче водив мене по харківських вулицях, де що не крок, то й побачиш якесь чудо великого міста. Для Віті це вже було не новина, а я витріщав очі і на конку, і на трамвай, і на поодинокі автомобілі, яких ще зроду не бачив. А в неділю, нишком від дорослих, він повів мене далеко за місто глянути на таке, що навіть і йому було первиною. Ще в суботу він таємничо прочитав мені наклеєну на паркані афішу, в якій повідомлялося, що з дозволу начальства відомий спортсмен і улюбленець публіки Уточкін буде демонструвати польоти на літальній машині на іподромі, де звичайно бували кінські перегони.
Скільки коштують квитки — Вітя не прочитав, бо однаково в нас на це не було грошей, а просити в батьків на таке непевне діло було ризиковано: нас могли й зовсім не пустити на той далекий іподром, де напевно буде сила народу. Вітя тільки прочитав для чогось, що, в разі політ не відбудеться, гроші повертаються назад. Це нас насторожило: значить, це ще хтозна, чи зможе той Уточкін полетіти, чи нічого в нього не вийде з його наміру. Та це й зрозуміло: летіти вгору — не з ґанку стрибати, тут, як у приказці:  казала Настя, як удасться!
На вулицях, що вели на іподром, було людно. На конках, які їхали вгору по Сумській, було напхом набито людей. Усе те линуло подивитись, як людина здійметься в повітря. Коло високого паркану, що огороджував іподром, було людське стовпище, над яким височіли кінні городові. Раз у раз вони вигукували: «Осади назад!» і разом з пішими поліцаями відтискали людей від паркану. Я з Вітею довго бігав навколо високої дерев'яної огорожі, поки, нарешті, знайшов вільну шпаринку й прикипів до неї.
На широкому полі іподрому, то плигаючи, то несучись над самісінькою землею, деркотіло щось незграбне й біле, схоже на величезного жука. Гомін став переходити на тисячоголосий рев, і юрба безбілетних цікавих не витримала загальної напруги. Людська хвиля перемахнула й мене з Вітею за огорожу. Ми побігли разом з іншими до літальної машини, що саме спинилась на середині поля. Надбіглі за нами люди притиснули мене майже впритул до самої машини, яку я спрагло розглядав. Невелика споруда з полотна, металевих дудочок і чотирьох коліс, з яких два під крилами були завбільшки з велосипедні колеса, а задні, під хвостом літака, далеко менші,— мало була подібна на машину. Хіба що невеликий бачок, маленький моторчик та блискучий пропелер нагадували глядачам, що це все ж таки машина. Коли ж глянути на маленьке бамбукове сидіння для пілота, схоже на дитяче кріселко, й бамбукову поперечку — під ноги, то можна було подумати, що перед тобою якийсь складний пристрій для акробатичних циркових номерів. Так виглядав перший літак на світанку нашої авіації!.. Та мене не менш цікавив і сам новітній Ікар, який не побоявся тепер, що червневе сонце розтопить його полотняні крила. Подейкували, що ці сміливці, які зважуються долати в собі природжений страх людини перед височінню й літають у повітрі, чимось схожі в обличчі на птахів. Але перед моїми очима був звичайний чоловік, що, хоч і мав пташине прізвище, але зовсім не літальне — Уточкін. Він сидів у своєму бамбуковому кріселку, щось пояснював надбіглим простим людям, з одягу   видати — майстеровщині,   й на щось скаржився. Сам Уточкін вважав свій сьогоднішній політ за невдалий, бо, за його словами, інколи йому щастило підійматися аж на п'ять сажнів, а сьогодні він злітав тільки на пів-тора-два аршини...
З своєї шпарини у паркані я не бачив, чи таки літав Уточкін над поверхнею землі, чи його літальна машина лише підстрибувала. В цей час надбігла публіка чистіша — в білих накрохмалених манішках і капелюхах-«котелках». Вона припізнилася, бо сиділа на верхніх ярусах іподромного амфітеатра, відкіля здавалося, що Уточкін тільки кружляє по іподрому, а не літає.
— Ніякого польоту не відбулося! Шантаж! Гроші за квитки назад! — вигукували ці панки ще здалека, обурено розмахуючи руками. Але в Уточкіна знайшлися несподівані захисники! Це були вуличні хлопчиська, що добрали способу нишком пролізти на іподром зайцями й, щоб бути непомітними, тихенько лежали під час польоту на траві подалі від амфітеатра. Вони то й бачили на власні очі, що літальна машина не тільки бігала та підстрибувала на землі, але й підлітала. Хай не високо й не далеко, та все ж одривалася від землі...
Однак з іподрому більшість людей розходилася розчарована. Чулися навіть слова маловірів:
— Сказано — людина не птах, тож і літати не може.
Я повертався з якимось роздвоєним почуттям: був на
польоті й самого польоту не бачив; вперше в житті побачив авіатора, але ніяк не міг позбутися враження, що на бамбуковому сидінні був акробат, у якого сьогодні не вдався його головний трюк.
Мені й на думку тоді не спадало, що прийде такий час, коли літак стане доступний кожному, як вагон поїзда. Лиш через двадцять років після того я вперше полетів у тому ж Харкові на пасажирському літаку. І коли літак, пробігши по стартовій доріжці, непомітно одірвався від землі и знявся в повітря, я нараз відчув велику радість. Радість за здійснення давньої людської мрії і гордість за проникливий людський розум.

Я замовк, а син сидів тихо, чи то чекаючи на дальшу розповідь, чи замислившись над міфом, що став дійсністю, й загиблим Ікаром, який воскрес в образі сучасного пілота.
— Отак, сину, воно починалося, а до чого дійшло — ти сам бачиш сьогодні. Але зверни увагу, мій хлопчику,— все починалося з мрії. Мрія оберталася згодом у легенду про вогонь Лрометеїв, у міф про ікара та його крила, в казку про килим-літак і скатертину-самоданку. І всі ці мрії обернулися в дійсність в епоху електрики, авіації й автоматики...
Колись ти так само, як я тобі зараз, будеш розповідати своїм дітям і онукам, як літав зі мною над хмарами на комфортабельному літаку ТУ-114, згадаєш атомний криголам «Ленін» і наші сьогоднішні кібернетичні обчислювальні машини. Твоїм дітям видаватиметься все це занадто простим. Подумай тільки, які чудесні відкриття та винаходи несе людству ера розщепленого атома й кібернетики!
Мене тоді вже не буде — так, так, синку,— ніхто не вічний на землі, вічна лиш людська думка, що безнастанно лине вперед і вгору. А думці завжди передує мрія. Вона, як крила, підносить нашу думку над дріб'язком щоденного і несе її у незнану далечінь прийдешнього. Тож не бійтесь і не соромтеся ні ти, сину, ні ви, мої далекі нащадки, мріяти. Хай вічно живе мрія!

КРИЛА АРТЕМА  ЛЕТЮЧОГО
Нам розум дав сталеві
руки-крила
І, замість серця,
палкий мотор.
З пісні пілотів

Над громаддям багатоповерхових кам'яниць, над димарями заводів, над зеленим масивом задніпрянських борів — високо в блакитне небо злетіла легка біла спіралька. Це реактивний літак. На хвилину приглушивши своїм рокотом гомін київських вулиць, він з страшною швидкістю, випереджаючи свій власний звук, полетів на північ.
Я дивився, як танула   в блакиті неба   довга   біляста спіралька, і моя думка сповнювалась гордістю за могутній людський розум, що обернув мрію на дійсність, створив із казки бувальщину.
Реактивний літак!
Плід давньої мрії, сміливий зліт у височінь проникливої людської думки, витвір довгої напруженої праці вчених, інженерів, техніків, робітників...
І пригадався мені один мрійник з глухого села на Полтавщині, який на початку цього століття, десь на світанку авіації, захотів сам злетіти в загадкове, нездоланне небо.
Його давно вже нема, він заплатив своїм життям за спробу літати, та якась маленька частка і його мрії, якийсь далекий відгомін його радісного вигуку— вчувався мені в потужному рокоті реактивного літака...
І я привітно усміхнувся його пам'яті.

В селі Артема вважали за дивака. Горілки не пив, до церкви його хіба що на налигачі тільки затягнеш, тяжко працював на маленьїкому клапті землі, що ледве могла прогодувати його сім'ю, а книжки купував. Бувало, на ярмарку люди, спродавшись, і до шинку заглянуть, а він—ні-ні. І замість того щоб, як годиться доброму господареві, хильнути чарку-другу й заспівати веселої, він купить на виторгувані гроші книжку з малюнками та так же на неї дивиться, так її рукою гладить, немовби хтозна-яке добро придбав! І вдома ввечері потім марно лій переводить, луплячи очі в ту книжку. А для чого то? Не пан же який, не піп, навіть не писар з розправи, а простий собі мужик! Хіба то мужицьке діло книжки читати!.. Головне ж, і до школи малим не ходив, а оповідали, що то п'яниця дяк із сусіднього села за шкалик горілки навчив його на біду літери докупи складати.  І ото  відтоді  Артем — як  розуму  рішився.   І   громади став ніби цуратись, усе, знай, сидить у своїй хаті, пучкою по рядках у книзі водить і губами ворушить. Ні, чисто тобі здитинився дядько!.. Проте, коли його жартома питав хто, що він там у тих книжках знайшов, Артем охоче розповідав. І сміялися ж потім люди, переказуючи один одному, як Артем вичитав у книгах, що японці, приміром, збирають по горах пташиний послід і тим послідом землю угноюють, а котрий японець багатіший, так той і оселедцями свою землю здобрює.
А найбільше любив про птахів оповідати. І тут же й сам уголос міркував,   немовби  радився  з  кимось.
— І то сказати: птах птахові не рівня! Той птах швидкий, моторний, той повільний, важкий, а той, дивись, і — так собі. З вигляду наче й птах, а тільки й слави тієї, що крила в нього є,— курка в дворі, приміром... А от за морями-океанами, у вирії, птах страус водиться. Літати той птах не може, бо хоч у нього і є крила, та ті крила йому ні до чого, бо в нього вся сила — в ногах. Ноги довгі й цибаті. І біга на тих ногах страус дуже швидко. Отак, як кінь. Ну, тільки й кінь не всякий за ним уженеться! Хіба що от огир з графського маєтку, той міг би, а наші мужицькі шкапи його не наздогнали б, бо птах прудкий. І на ньому можна верхи їздити. А для чого тому страусові крила і чому його за птаха мати, коли він не літа,— того в книзі не вичитав... Або ще, приміром, яйця. Страус кладе яйця в пісок, а інші птахи мостять свої гнізда на деревах, у кущах, у траві. Нащо вже курка, а й та висиджує яйця в гнізді. І знову ж таки, взяти таке: птахи несуть яйця, та й гадюка — теж несе яйця, і з тих яєць вилуплюється мале гаддя. І черепаха так само. Тільки птахи літають, а гаддя повзає. Чому воно так?..
І ніхто не міг Артемові пояснити, тільки дивувалися потім поміж себе: не інакше, як Артем з глузду з'їхав.
Дехто тут же й жалів його:— А шкода! Ніде правди діти — хороший був чоловік, роботящий, сумирний...
Спитав якось Артем про птахів, гаддя та яйця й батюшку, коли той, повертаючись із церкви, спинив Арте-ма на вулиці, щоб найняти його луг викосити. Батюшка, почувши дивні Артемові запитання, спочатку засміявся і дивився на нього, як на пришелепкуватого, мовляв, чи ти, Артеме, сповна розуму? Потім прокашлявся і поважно сказав:
— Бог сотворив, Артеме, багато чудес, та не збагнути тайни созданія Всевишнього слабому людському розумові.
Вислухав побожні батющині слова й пішов додому замислений: «Невже й сам учений піп, що найближче від усіх людей стоїть до бога, не знає? А може, й знає, тільки таїться чогось...»
Артем спинив коня, повернув чепіги й зчистив з чересла істиком землю. Вона спадала додолу гливка, як каша. Він узяв грудку і розтер у долоні. Земля була масна, як олією заправлена. Він схилив голову, густа темна борода увігнулась йому в розхристані груди й зламалась навпіл, а він дивився на розтерту сиру грудку й думав: «І земля, знову ж таки, не однакова: на Полтавщині більш родюча, чорноземля, а по інших губерніях— супіски, солонці, піски. І на тих солонцях мужик бідкається, а де краща земля — там панська або багатирська. Та воно й на солонцях уродить, тільки не в нас, а в німця або француза. Вони угноювати землю вміють. Книга так пише, а в книзі правда. Якби зібрати всі книжки, що є на світі, та прочитати їх — геть би всю правду вичитав! Та чи ж є такий чоловік, щоб усі книжки подужав? А може, де й сидить він поміж книжками і в трубку на зорі дивиться, бо він лік усім зорям на небі знає.
Тільки мужикові того не звісно; від мужика правду ховають. А вона десь та є!..»
Артем важко зітхнув і знову взявся за чепіги. Удалині парувала розпанахана рілля. І була вона не рахманна, як стерня восени, а збентежена. Бо навесні все прокидається, все оживає—і рослина, і тварина. Все знає свій час, свою пору — коли цвісти, коли вистигати, а коли й умирати. Через те весну змінить рясне, багате літо, далі надійде осінь, коли пожовкне все, зажуриться хмарними днями, заплаче дощем, а потім усе покриє снігом холодна, мертва зима...
У всьому на світі є свій порядок, тільки в людини воно не так, мовби шкереберть. Той працює тяжко, гірко б'ється над своєю нивкою, а в злиднях і помре, а той нероб ледачий, чужою кривавицею живиться, а — багатий, у розкоші живе і від усіх йому шана. Чому? Такий чудний цей світ і незбагненний...
Неподалеку коло озерця спустився чорногуз. Розпростер крила і, як по нитці навкоси, він плавко знизився додолу. Ходить на тонких ногах край берега і наче хизується чогось. А чого б ото птахові німотному та пишатися? Проте він, хоч і птах, а все ж по-своєму щось знає, тільки не скаже. Не дано чорногузові язика такого, щоб слово людське промовити. І все воно в світі роз'єднано: птах крила має, та говорити не втне, а людині крил бракує. Руки без пір'я, замість крил. А втім, бачив раз на ярмарку — носив якийсь пройдисвіт з города — зеленого птаха на катеринці. Скаже він щось птахові, і птах йому по-людському відповідає. Не вірив довго, думав, Ману катеринщик напускає, фокуси, сказать би. До самої катеринки протовпився між люди, заглядав птахові в дзьоба, наслухав пильно й пір'я полапав. Пір'я — пташине, тільки що шорстке, а голос — то таки, справді, птах, -а Не катеринщик балакав. Птах — папуга.
Артем дивився, як цибав бережком чорногуз, довгим дзьобом хапаючи жаби, і червоні чорногузові ноги видались йому зараз чимось прикметними. Пустив чепіги й одійшов од плуга.
Скільки ж разів бачив чорногуза, а тільки тепер воно спало на думку! Як був ще на дійсній військовій службі в 29-му драгунському полку: корнет Штокке в третьому ескадроні— чисто тобі чорногуз. Ноги довгі та тонкі — стукни ломачкою, і поламались би враз, а коли було проз ескадрон схильці йде, задом трусить... І чорногуз ішов схильці й трусив задом. Зненацька став на одній нозі, а другу під себе манірно підігнув.
— Охвицер! — буркнув Артем у дивному захопленні й подався до озера глянути ближче. Чорногуз нашорошився, крутнув головою туди-сюди, тріпонув крилами, змахнув, розігнався на тоненьких офіцерських ногах і важко злетів угору.
Артем спинився зачудований. Очі йому широко розплющились і горіли. Дихав уривчасто й неспокійно. Правицею тер розхристані волосаті груди, а ліва рука легенько змахувала. Розчепірені шкарубкі пальці — як простягнуті крила. І раптом йому здалось, що власне тіло стало легке-легке. Геть зовсім без ваги. Його пойняла божевільна думка і, як вітровій, поривала з ніг. Летіти! Він, як сновида, широко розпростер кремезні руки і непевно змахнув перший раз. Потім дужче відштовхнувся від місця і побіг навмання за лелекою, несамовито вимахуючи руками й підстрибуючи.
Хапав спрагло відкритим ротом повітря і мчав. Ноги ледь-ледь торкались землі, і йому здавалось, що він підіймається. Треба тільки дужче і швидше! Швидше!..
Він упав, зачепившись об висохлу купину, й перевернувся горілиць. Груди йому бентежно здимались, а розкуйовджене чорне волосся •— десь загубив шапку — уболотилось; він лежав знеможений і важко відсапував біг. Запалені червоні очі тоскно й допитливо дивились угору. По щоці — чи то від вітру, чи так від чого — текла сльоза.
Високо в небі буяв чорногуз. Змахне крилами й лике в повітрі, мов пливе, змахне ще раз — і лине далі вдалину. Крила широкі, а тулуб — малий. Як цурупалок. Птах!..
У селі говорили всячину. Казали, що над книжками розуму одбіг, казали, що й з чортом злигався, хтось бачив, як Артем у чортячому танку полем крутився. Були й такі, що запевняли, ніби Артем — відьмак і то здавна вже в нього, тільки не примічали якось перше. А більше казали: здурів. Був дядько роботящий, землю шанував, і хоч змагали його злидні, та працював чоловік. Знесилювався, надвереджувався, сяк-так вибивався з голоду. Сина Васька посилав до школи, і жінка, Христина, по сусідах позичатись не ходила. Бо гордий був чоловік і не допускав того. Був чоловік, та збувся.
Спричинилось йому таке — чи то око лихе глянуло, наврочило, пристріт його обпав, чи то переполох дійняв його, чи, може, з'їв чого: змарнів, на виду спав, тільки очі горять, як вугілля, замовк і все думає. Думки, як хмари, обсіли його, а не знати, що то він там собі укладає. Тільки й сказав жінці:
— Якщо птах може забалакати, то й чоловік полетить. І в книзі так написано, що вже літали...
А до чого воно — не добрала Христина. Допитувалась — не сказав.
— Підожди — сама побачиш.
Тільки й того. Вже й обсіялись давно люди, ось незабаром і жнива зайдуть, а він занедбав усе. Якби сама з хлопцем на посміх людський не вийшла в поле, була б нива й досі, мабуть, несіяна. Мовчить і, знай, щось майструє в клуні. І нікого не підпускає туди. Ночує в клуні й возом двері на ніч заставляє, щоб не підгледів, бува, хто. З людей дехто догадувався. Казали сміючись:
— То Артем літати надумав.
Через те й прозвали «Летючий». Дітвора на вулиці дражнитись почала вже:
— Артем Летючий! Летючий пішов!
І на неї перекинулось:
— Летюча!  Христина Летюча  по  воду йде...
Малому Васькові — хоч не виходь з хати: вийде хлоп'я у двір, а з-за тину вже кричать навісні:
— А в тебе батько — летючий! А в тебе батько — відьмак!
Не стерпіла Христина. Виказала всю правду в живі очі.
— Люди сміються! По світу з торбами підемо!.. Схаменись, Артеме!..
Мовчав і не дивився на жінку. ! все своє думав. Як вичитала йому все, глянула на нього, і серце заболіло.
— А може б, Артеме, теє... по попа — хай би молебня... і хату посвятити б...
Нічого не відповів. Тільки підвівся і так страшно глянув, що аж поточилася назад Христина.
Грюкнув дверима й пішов до своєї клуні.
У петрівку ночі короткі та темні. Вийдеш з хати, і тьма, як чорна хустка, обляга тобі очі. І в тій тьмі наче щось ворушиться. Волохате й чорне. Аж лячно стає. А в хаті духота. Десь цвіркун під піччю цвірчить, і об шибку щось цибонить. Джміль, чи що воно? Спорожніла хата. Спить на полу Васько, руку набік відкинув — малому що! Чути, як дихає він—рівно й глибоко. А все ж порожньо. І жаско якось. З того часу, як перейшов Артем до своєї клуні,— наче вмер хтось у хаті. Чогось не стало в господі. Не так воно  в  Артемовій хаті,  як у людей.
Не спалось Христині. Ніч у петрівку коротка, а як сон тебе не бере, тоді наче довга-довга та темна. І неспокій ссе тобі серце, як гадина там кублиться. І не знаєш, чого тобі треба. На душі нудить. Хіба води напитись? Злізла з полу, пройшла в сінці до водянки й напилась, і ніби одлягло від серця. Прочинила двері й вийшла надвір.
Село спало. Вже й парубки обляглися, дізчата давно сплять потомлені, тільки на дальньому кутку собаки валують.
Вдихнула на повні груди повітря свіжого й журно повернула голову до клуні. «Як підмінив хто чоловіка!..» Хотіла зітхнути, коли це... Христина прикипіла до місця й не ворушилась. Жах пройняв її наскрізь і пришпилив до одвірка. Широко розплющені очі застигли на стрісі.
Там, на клуні, де ось три тижні вже день і ніч сидів її чоловік, вилізло щось здоровезне й чорне. Воно зіп'ялося на гребінь і порається. Випросталось і застувало зорі. І тоді Христина побачила, що то крила застували їй зорі. Великі й чорні. Начеб кажан здоровенний сів на клуню. Христина хотіла перехреститись, та тремтячі пальці не складались до хреста; вона хотіла прошепотіти молитву, а вуста були німі. Вона затаїла дихання, і серце їй спинилось. Тоді раптом чорне змахнуло крилами й плигнуло на вгород. Христина тільки побачила, як майнули в повітрі босі людські ноги, вона крикнула й знепритомніла.

І хата стала як пустка.
Того ж ранку, як знайшли її сусіди долі коло дверей — бліду, простоволосу, із зведеними в корчах руками, Христина втекла до батька. Забрала сорочки та кожушину, взяла за руку Васька й мерщій з хати. На дворі  товклися  чужі  люди,  заходили  до  хати,   розпитували. Христина нічого не сказала. Мовчки, як причинна, пройшла вона з сином через двір, а на вулиці побігла. Аж як прибігла до старого Гудзія, батька свого, спинилась захекана й зайшлась сльозами.
Артем прокинувся пізно. Вже давно зійшло сонце, вже одспівали вранішні птахи, а він усе ще спав. Як по хворобі. Крізь тонкий серпанок сну почув, як тріщить позад нього щось і ламається. То крила його борються з вітром, а вітри шарпають їх, зривають бляху й ось-ось понівечать геть. Він напружив у останній знемозі м'язи й розплющив очі. Позаду тріщало й ломилось, як уві сні. Він протер очі й прислухався. Знадвору долітало шамотіння й голоси. Кликали його на ймення.
— Артеме! Ге, Артеме!.. Одчини!..
Тоді він збагнув: ідуть! Ломляться в двері. То тремтять під натиском двері, рипить віз коло дверей, а за возом тріщать крила. Його крила! Він скочив на ноги й закричав:
— Не підходь!
За дверима замовкло й стало.
Він крадькома зліз із сіна і, як зацькований, простягнув над своїми крилами скарлючені, тремтячі руки.
— Та одчини ж бо, Артеме! — то гукнув сусіда Іван, і за дверима знову зашамотіло.
Тоді він випростався і спокійно промовив до дверей:
— Не пустю! На Петра сам об'явлюсь народові, а зараз і не просіть.
Нова хвиля знялась за дверима, і віз посунувся на нього.  Тоді  він  скочив  на  воза  й  дико  заревів:
— Спалю!!! Клуню спалю! Одійдіть!
 За дверима одлягло. Хтось проказав:
— Чи не сказився чоловік! — і люди почали боязко розходитись.
І коли пересвідчився,  що  нікого  близько  нема  вже, заходився коло крил. Крила були завалисті й важкі. Стара увігнута бляха по обидва боки дерев'яного хомута видавалась при тьмяному світлі в клуні нужденною. Це були його, Артемові, крила. Воїни були таки важкі, і соснова планка під сподом лівого крила зламалась уночі, але ці крила пронесли його в повітрі аж на край городу. Він відчув на цих крилах лет і таки одірвався від землі. З передостаннім змахом зламалось ліве крило і, падаючи, він боляче забився коліном. Та то тільки на мить. Він болю не чув, і коли б не зламане крило, він подрався б на клуню вдруге й втретє. Та годі було поночі полагодити планку. Він одволік крила назад до клуні і за ту недовгу путь враз збагнув: треба, щоб крила були легші, а планки міцніші. Планки з граба, приміром, а замість бляхи — полотно. Можна полотно вдвоє — тоді видержить. І крила треба — ще ширші. Як у чорногуза. Також, щоб і ноги не теліпалися. Хвіст такий із планок приладнати, щоб туди ноги можна було встромити, щоб ніби ти лежиш у повітрі, і тоді — небезпремінно полетить. Він зараз же схопив сокиру, побіг за хату, зліз на старий граб і, як навіжений, заходився обрубувати щонайгрубше гілля. Коли відтягнув гілля до клуні, хотів побігти до жінчиної скрині по полотно, та зненацька почув, як йому нестерпно пече в грудях. Піт у три ручаї струменить йому з лоба, з потилиці, сорочка прилипла до спини, а в грудях — огонь. Гарячково метнувся через городи й леваду до ставка, усилу роздягнувся і — геть год з двадцять не купався в ставку — шубовснув у прохолодну воду.
Замкнув зсередини пильно, як завжди, двері з клуні, заставив возом, виліз на сіно й одразу заснув. І ні разу за всю ніч не прокинувся.
Тепер йому хотілось їсти, а найголовніше — треба б якось до хати, взяти в скрині сувої полотна, але при світлі боявся покинути свою засідку. Там були його крила, і їх могли знайти люди. Ці крила були вже непотрібні йому. Він планував собі нові, легші, справжні крила, хіба що гвіздки з старих повитягати, але ті крила, старі, вже полетіли раз, і він не міг їх показати на посміх людям. Він покаже людям крила, він навчить потім людей самих робити такі крила й літати, як птиці, та перше він мусить об'явитись народові, щоб уся громада, ввесь мир бачили й щоб усі повірили. ! для цього треба нових легших крил і хвоста на ноги. Він просидів голодний цілий день і вечір. А коли зайшла пізня ніч і одспівали другі півні, він, як злодій, продерся крадькома попідстін-ню до своєї хати. Двері були незачинені, і в хаті нікого не було, та він не помітив того. Як у лихоманці, тряслись йому руки, коли витягав із скрині, мов крадене, жінчине полотно й намотував сувої собі на шию. Забрав з столу паляницю під пахву і в сінцях прихопив відро води. Полохливо озираючись довкола, прийшов до себе в клуню і замкнувся.
Сусіда Іван кілька разів виходив уночі на двір.
— Чи ж довго божевільному справді підпалити клуню!..

Іван навшпиньки підкрадався до Артемової клуні й тривожно наслухав.
Там було тихо, і тільки наче щось стругало з темряві.

Йому не дали діждатись Петра. На третій день, як пішла з його хати Христина, клуню оточили. Серед багатьох голосів, що гомоніли навколо, він розпізнав сердитий голос волосного старшини:
— Та ти не придурюйся, бо все'дно підважимо двері.
І він вирішив одчинити. Хотілось — щоб воно на Петра, на свято, коли народ з церкви  вийде, та хай!  Його нові крила були вже готові, і він знав, що вони полетять. Він обережно, як немовля, одсунув далі до сіна білі полотняні крила, прибрав набік стару увігнуту бляху й повагом одчинив двері. Старшина сердито увійшов у клуню, а за ним несміливо ступили, озираючись на всі боки, соцькі. На дворі коло самого входу товпились, як на ярмарку, люди, ставали навшпиньки, видирались на чужі спини й тиснули на передніх. Але в клуню ніхто з них не входив. Старшина здивовано глянув на чудернацьку споруду з дерева й  полотна  і  розгублено спитав:
— Ти ж це, Артеме, як: придурюєшся чи в самом ділі?
Соцькі боязко поглядали на старшину, на Артема й крила. Артем виступив урочисто наперед і тихо промовив:
— Птиця літає, ну й чоловік може. І саме я того допевнився. А щоб ніякого обману й по-хорошому воно — хай уся громада бачить...
Він узяв свої полотняні крила, й перед ним відступив спантеличений старшина, поточились назад приголомшені соцькі й увесь мир. Він не поспішаючи виніс свої крила надвір, і тоді всі побачили, як він страшенно одмінив-ся за ці дні. Позеленів на виду, щоки позападали, тільки очі блищать. Перед ним, як перед навіженим, далеко поступились, і він легко проніс свої крила. Він приставив до стріхи драбину й поліз. І коли подерся вгору по розгорнутих у старій соломі своїх приступках, десь заплакала дитина й коло драбини почувся голос тестя, старого Гудзія:
— Та чи ти ж, Артеме, бога не боїшся, що на нього повстав, чи воно тобі запаморочило так?..
Дитина зайшлася ще дужче. Та Артем дерся далі. Коли доліз до гребня й зіп'явся на ноги, востаннє почув, як крикнув на нього, оговтавшись, старшина:
— Та ти що ж—порядок мені? Злазь, кажу!
І більше нічого не чув. Було хмарно й вітряно. Вітер кошлав йому волосся, хльоскав по штанях і шарпав крила. Було важко стояти і поривало у височінь. Дітвора повидиралась на явір, край стріхи внизу виглядали сполохані обличчя селян, старшина підштовхував коло драбини двох переляканих соцьких і гримав, десь голосила якась жінка. А він нічого того не чув і не бачив. Обернувся лицем до вітру й хотів щось сказати вниз до громади, та роздумав. Випростав широко свої полотняні крила, стиснув у кулаках ремені, пригнувся, змахнув крилами й стрімголов стрибнув у вітер.
Він не встиг заправити у дерев'яний хвіст свої ноги, як його підхопило й понесло. Стріхи, село, левада замайоріли в очах і закрутились у скаженому танку. Він навіть не махав своїми крилами, лиш чув, як шумить у вухах і якась потужна свавільна сила несе його від землі. В нестямній радості він дико закричав; та вітер доніс до землі лиш глухий відгомін його крику.
Вітер повернувся від землі, наздогнав його в небі, схопив благенькі полотняні крила, підкинув їх високо вгору й з силою жбурнув об землю...

Його знайшли за версту від села в глибокій ярузі. Він лежав закривавлений, з вивернутими руками на своїх потрощених полотняних крилах. Кліпав повікою і мовчки дивився на небо. Коли, жахаючись, хрестячись і одвертаючи набік голови, щоб не дивитись на те страхіття, люди помалу підняли його й поклали на воза, він тихо застогнав. На возі він знову замовк, а коло перших хат за цариною почав холонути. А скляні очі все ще дивились у небо.

КРИЖАНІ МЕРЕЖКИ
І

Коли випаде перший сніг і сиротливо похилиться додолу останнє сухе стебло минулого літа, мов журиться, мов тужить за тим, що одцвіло й одшуміло,— мені згадується давнина. Мої згадки линуть у минуле, в ті далекі, неповторні дні мого дитинства, до тих людей, яких давно вже нема, які не встануть більше ніколи... Виють і в'ються мотками безконечних, поплутаних білих дротів завірюхи, мигтять запорошені снігом людські постаті, перед очима постають з далекої минувшини призабуті події, і перейдені биті шляхи мріються в імлистій далині, як розгорнуті сторінки не-закінченої повісті мого життя.
І коли сивий, знайомий мені з дитинства, лагідний дідуган, пустуючи, вигаптує на шибках свої чудернацькі крижані мережки-лисиці,— тоді десь у кутку моїх грудей засвітиться теплий вогник колишньої дитячої радості, і я стаю на хвилину тим завзятим хлопчиськом Колькою і, хоч на моє дитинство лягли товстим шаром літа, мені кортить вибігти, як колись, надвір і по-дитячому — весело й безтурботно — ковтати на льоту холодні пластівці пухкого снігу.
І пригадується мені, наче крізь далекі одвіяні сни, моя улюблена тодішня  пісня  на засніженій півночі:

Зимушка-зима
Холодна была,
Морозливая...


Занесла колись з України мого батька робота в ті густі, несходимі Брянські бори, і зійшлися шляхи на північ із стежками до моєї колиски в Брянську. І я люблю ту далеку, рідну мені, холодну й теплу затишком мого дитинства північ.
Хай же гаптує і далі на шибках старий, веселий дідуган свої крижані мережки, хай мете завірюха й перегортає в книзі минулого сторінку за сторінкою і, хоч ненадовго, хай поверне мені знову те, що одійшло вже на-безвік.
Хай!..

II
Зимовий вечір.
Надворі гуде холодний вітер із сніговими голками, тужно  рипить   за   вікнами   непроглядний   Брянський   бір, і звільна суне на наш дім підступна чорна ніч. Татко мій одягне засмальцьованого, латаного кожушка, візьме свій благенький кошик з їжею, попрощається з мамою і буркне мені крізь попелясті вуса своє неодмінне:
— Учись же, Колько!
Мені шкода татка. Надворі темно, холодно, заходить на метелицю, і до того ж цілу ніч татко не буде спати на паровозі, а вдома так затишно, тихо, тепло пашить грубка і злегка потріскують у ній дрова, по яких грайливо з поліна на поліно перебігають сині вогники. Але таткові треба йти на роботу. Там, у депо, на нього вже чекає паровоз. Мине скількись часу, і той паровоз, як живий, зачмихає і запахкає на станції, мов сердитиметься, що його затримують, нараз свисне по-молодецькому, хвацько відкине далеко назад свого темного, довгого чуба і, впевнений, дужий, рушить уперед у дальню путь. І розступляться перед ним сполохані, дрімотні простори і сама ніч, а він лунко загуркотить на рейках і помчить, пильно вдивляючись у тьму своїми вогнистими очима. І, може, мчатиме через усю ніч до ранішньої, скутої морозом Москви, а може, поверне на Україну, де лишились у Недригайлові дід з бабою, де річка Сула, верби коло хати, а там дядько Євлантій і маленька синьоока Надійка... Туди, може б, і я оце поїхав з татком. Але татко вже йде до дверей. Коло порога він спиниться, важко зітхне, бо таки не хочеться йому в таку ніч виходити з дому, і обернеться до мене:
— Учись,  Колько,  може,  інженером будеш!
Він завжди вкладає половину своєї душі в це «інженером будеш»,— я ж бо в нього одинак,— і воно виходить у нього якимось занадто урочистим, навіть трохи таємничим. Двері за татом зачиняються, я починаю думати, що то, мабуть, страшенно важко стати тим інженером. Та й для чого?..
Я ховаюсь у дальній темний куток і в сутінках солодко мрію:
— Ні, я нізащо не буду інженером! Ну, що — інженер? От хоч би й наш інженер у депо, Рудольф Карло-вич: він завжди, коли їде поїздом, сидить у вагоні, а не в паровозі. Навіть у вікно не дивиться, а тільки газету читає. Ну, що тут хорошого?.. Коли я виросту, неодмінно буду машиністом, як тато, або навіть хоч би й кочегаром,— аби лиш пахло від мене шмаровилом і можна було б досхочу свистіти на паровозі. Воно добре й морозивником бути: він сам робить морозиво, сам його продає і може скільки завгодно його їсти... А все ж таки машиністом, що керує паровозом і паровозним гудком, мабуть,   краще  бути.  Ні, таки  направду — краще!
Передо мною стелеться в невідому далечінь безконечна колія, якою полетить колись мій паровоз і понесе в безвість мою буйну дитячу радість.
О, я ще не так тоді свисну!..
А надворі за вікнам'и причаїлась ніч, гуде під дахом рвучкий, сердитий вітер, жбурляє снігом у шибки, і ніби за вікном хтось журно співає:

Эх, холодна была
Да морозливая...


ІІІ
Ми з Толькою завдали таки доброго гарту Генці Климовському. Грали в російсько-японську війну: Генка був за японця, а ми — руські.
Генка довго не погоджувався бути Японією, але кінець кінцем ми його умовили: ну кому ж, справді, як не йому, бути Японією? Генка — поляк. Навесні, першого квітня, він подарував мені цукерку з усатим польським паном на обгортці. Я пожадливо розгорнув тоді папірця і, подумайте: всередині була грудка вогкої землі!.. З того часу я добре запам'ятав, що першого квітня треба неодмінно когось обдурити, але разом із тим не довіряв уже ніколи й Генці, завжди сподіваючись від нього якихось нових підступів. До того ж мій тато — машиніст, Тольчин — слюсар з депо, а Генчин — конторник. І Генка, і його сестричка Ядзя одягаються краще за нас, їхню сім'ю в нашому дворі, де живе майже сама тільки «май-стеровщина», всі вважають за багатих. Ну кому ж, як не Генці, бути Японією? Тільки йому, та ще хіба Гіазлуш-ці Купровичу, що живе в сусідньому дворі. Пазлушка Купрович, хоч і не поляк, але батько його — касир, теж багатший за майстеровщину. їм ніяк не пристало бути Росією! Отже, я з Толькою—Росія, Генка з Павлуш-кою — Японія.
Десь далеко-далеко за тими борами, що оточили звідусіль наш виселок і станцію, за дальніми горами, що їх і не видно відціля, аж коло самого моря, була тоді російсько-японська війна. На ту війну їхали через нашу станцію солдати, в поїздах везли коней і гармати. На ту війну брали й людей з міст та сіл. Узяли кількох і з нашого робітничого висілка. Тяжко плакали, проводжаючи їх на станцію, жінки й старенькі бабусі, здивовано лупали очима їхні діти. Всі у висілку дивились на цих похнюплених дітей, як на сиріт. На це сумно було дивитись і самому хотілося плакати, проте там, на війні, було багато й цікавого. Батько часом читав газету й оповідав про війну матері. На березі далекого чужого моря стояла російська фортеця Порт-Артур, що геройськи одбивалась від японців; на полях Маньчжурії наші солдати стріляли в японців з рушниць і гармат; кінні козаки  з довгими списами  виловлювали  по  хащах  високого гаоляну розбійників-хунхузів, які шпигували, руйнували залізницю та всяко шкодили російському війську. Мене особливо цікавили козаки з списами. Це ж бо, мабуть, про них розповідав мені в Недригайлові мій дід, що хвалив їхнє завзяття й сміливість, коли вони воювали з турками, татарами та польськими панами. Тільки дід звав їх запорожцями і казав, що всі вони давно вже загинули, лиш високі могили по них у степу зосталися. А тепер, виходить, козаки знову об'явились десь аж у Маньчжурії під Тюренченем та Ляояном... Не інакше, як це ті ж самі запорожці! Треба буде в тата розпитати.
Отож Генка засів за кучугурами снігу й гатив по нас горошинами з своєї дерев'яної гарматки, касирів син Павлушка Купрович допомагав йому, кидаючи в нас зліпленими нашвидкуруч сніжками.
Ми з Толькою жваво одбивались із свого Порт-Артура — засипаного снігом смітника, але, коли Купрович влучив мене в лоба, я добрав способу віддячити Японії. Не гаючись я побіг у наші сінці, прочинив тихо двері до коморки й схопив там з добрий десяток яєчок, що мати припасла на різдвяні моргуни.
Тепер доля була в наших руках: я сміливо вилазив з Порт-Артура й, підбігши до японської кучугури, гатив яйцем у крижану шапку, що Генка вивернув із цеберка, де замерзла полишена вода,  і назвав її Токіо.
Яйця одне по одному, як камінці, підлітали до криги, востаннє коротко цокали, і раптом жовта пляма заліплювала Генчине Токіо і повільно стікала на сніг. Це була незвичайна вигадка, і навіть сам Толька був вражений. Японія була зовсім приголомшена: Генка з Купровичем, покинувши    свої    позиції,    вилізли    обдивитись    наслідки обстрілу моєї незвичайної артилерії. Тольці не хотілося відставати від мене й тому він вискочив з-за моєї спини і, підбігши з криком до Купровича, раптом зацідив його сніжкою в лице. Генка скочив за кучугуру й заходився жваво одбиватись, та Японія вже зазнала поразки: маленький ніс Купровича страшенно почервонів і на очах у нього несамохіть виступили сльози.
Павлушка Купрович, хоч і був сьогодні японцем, усе ж таки не заплакав. Кілька хвилин він стояв спантеличений, не знаючи, що робити, та нараз спам'ятався і почав пригорщами жбурляти в Тольку сніг. Та перемога наша була очевидна, і це додало нам завзяття. Я так захопився, що піймав Генчину сестричку Ядзю, яка ліпила братові сніжки, й розправився з нею, як із хунхузом: розстебнув їй пальто й запхнув за комір добру жменю снігу.
Ядзя спочатку пручалась. Я бачив її червоненькі пальчики, що намагались одіпхнути мою руку, але враз вона жалісно скулилась і гірко розплакалася.
АЛені стало ніяково, навіть перехотілося вже далі грати у війну, і я, похнюпившись, відступив од Ядзі. Та тут вона зірвалася з місця і з плачем побігла скаржитись до моєї матері.
Я почув у дверях нашої квартири її плаксивий голос:
— Ваш Колька б'ється і крашанки вам усі перебив.
Через   хвилину   надвір,   напнувшись   хусткою, вибігла моя мати й ахнула: на крижаній шапці розплескалась мало не половина всього її запасу.
— Ах ти ж убоїще! Ступай мені зараз же до хати!— Вона чіпко вхопила мене за вухо, і я покірно поплентався за нею. Найбільше було шкода, що ми не довершили перемоги: війна тепер скінчилась внічию. Я, похмурий, стояв лицем до стінки в кутку й слухав, як бідкалась над рештою яєчок моя мати.
«Ябеда проклята! — думав я про Ядзю.— Я тобі — тільки снігу за комір, а ти вже й до матері. Я ж тобі покажу, як скаржитись!..»

IV
Вранці Генка катався на санчатах, а Ядзя, трохи засмучена, стояла тихенько серед двору і зрідка покашлювала.
Генка під'їхав на своїх чепурненьких санчатах мало не впритул до моїх ніг (йому заборонили тепер гуляти зо мною у війну) і докірливо, хитнувши головою в бік Ядзі, сказав:
— Бачиш, через тебе тепер кашляє. Застудилась...
Мені, правду кажучи, стало дуже соромно, бо я одразу пригадав, як я вчора сипав Ядзі за комір снігу, але мені не хотілось, щоб Генка це помітив, і я, одвернувшись від нього, глухо буркнув:
— Хай не мішається!
— Так недобре,— повчально, ніби він якийсь старший, сказав Генка.— Ти нехороший. І мама сказала мені, щоб я не гуляв з тобою.
— І не треба. Хіба що!
Я гордовито пішов геть від Генки, але відчував, що позад мене стояла Ядзя і жалібно дивилась мені вслід. Мені було таки шкода Ядзі; я з острахом подумав: «А що, коли Ядзя захворіє і вмре?.. А Ядзя ж така добра, вона позавчора дала мені половину свого яблука й показувала книжку з птахами!» У мене защеміло серце: «І навіщо було сипати Ядзі за комір снігу?..» Та у хвіртці з'явився Толька. Він допіру прибіг із дому, після того як цілу годину муштрував хазяйського кота, і був захоплений.   Квартирна    хазяйка не дозволяла дітям квартирантів бавитись з її цапом, і Толька, шукаючи способу дошкулити їй, натрапив якось на хазяйчиного кота. Йому спало на думку вивчити кота ходити на передніх лапах. Недарма ж бо Толька був такий мастак вигадувати всякі штуки. Влітку, коли Степанида Іванівна виносила свого папугу у великій клітці надвір «провітритись», Толька заходився був муштрувати й папугу. Заховавшись за ґанок так, щоб Степанида Іванівна не могла його побачити крізь свої відчинені вікна, Толька вперто торочив:
— Степанида Іванівна — ненажера Іванівна, Степанида Іванівна — ненажера Іванівна...
Папуга бентежно крутив головою, підозріло позирав по сторонах сердитим оком, нашорошувався і раптом здуру кричав:
— Попка дурний!
Тоді Степанида Іванівна, як та пава, підпливала до лутки вікна і ніжно відгукувалась:
— Попочка мій, золотко моє!..— але, помітивши за ґанком Тольчині ноги, вона аж мінилась на обличчі й починала кричати.
Зустрівши Тольчиного батька, вона скаржилась:
— Ваш негідник мені папугу псує. І що це, справді, таке! Через нього, паскудника, мій попочка кепсько тепер вимовляє — «дурний».
Вивчити кота ходити на передніх лапах — була давня Тольчина мрія! Кота звичайно випускали по обіді на прогулянку; Толька вже пантрував на нього у дворі. Він крадькома ловив його за тулуб і мерщій ніс у суточки між дровітнею та парканом, де починав своє муштрування. У ситого, маніжного кота потроху псувався настрій, але кіт ще сяк-так терпів. Коли ж Толька задирав котові задні лапи й ляпасами по животу не дозволяв йому їх опускати, кіт спочатку незадоволено нявчав, далі намагався втекти, але Толька міцно його притримував, командуючи: «А-ле-оп-ля!», і знову починав муштрувати. Далі кіт уже пручався, дряпався, дико верещав, аж поки хтось, проходячи мимо, не гримне на Тольку, і тоді Толька щезав у один бік, а переляканий кіт у другий.
Зиркнувши крізь хвіртку, Толька зразу ж побачив мене й радісно побіг назустріч.
— Розумієш, сьогодні пішов! Та ще як! Я його, значить, поставив — стоїть. Ну, думаю, ти в мене таки підеш! Та й штовхнув його. Він — тиць лапою, тиць другою, а тоді й пішов. Не віриш? От їй же богу, пішов!.. Правда, я його трохи за хвіст притримував.
Мені стало шкода кота. Я глянув туди, де стояла Ядзя, й подумав:
«Коли б Ядзя бачила, як Толька мучить кота, вона, мабуть, плакала б...»
Я сказав Тольці сумну новину:
— А Ядзя кашляє.
Тольку   це  не   вразило,   і   він   зневажливо   кинув:
— Так і треба їй! Тонкосльоза...
— Ядзя й Генка тепер не будуть з нами гуляти, їм мама заборонила.
Толька й на це махнув рукою.
— І хай! Нам — що! Подумаєш!
Мене гукнула мати обідати, і я пішов додому замислившись.
Чомусь пригадався мені той далекий Недригайлів, де живуть мій дядько з дядиною, їхня синьоока Надійка, старі дід з бабою, в яких під стріхою коло хати стрибає і не настрибається в мотузяній клітці жирна перепелиця. Цій перепелиці підрізали лапку під час косовиці й отаку, поранену, тремтячу від страху й болю, принесли з лугу. Баба загоїла їй лапку, дід змайстрував з мотуззя клітку, щоб   непосидюча   пташина, стрибаючи,  не розбила собі голівки, і вона живе в них тепер замість папуги й канарейки. Як би мені хотілося зараз опинитися там!
До Недригайлова ми приїздили з Брянська тільки влітку, коли батько мав відпустку, і через те мені здається, що зима буває тільки в Брянську, а в Недригай-лові завжди тепло, зелено, сонячно, ясно. Моє справжнє літо з усіма його радощами починалось з станції Ворожби, де ми виходили з поїзда й мій батько, вже не машиніст, а звичайний, як і всі тут, «дядько», ішов шукати коло станції воза, що заздалегідь приїздив по нас. За якийсь час батько повертається з дядьком Євланті-єм, розмовляючи вже по-українському, та й мати відповідає на привітання дядька якось уже не так, як у Брянську. Дядько Євлантій простягає і мені свою здоровенну шершаву долоню, а другою тримає батога й каже, всміхаючись крізь довгі вуса:
— Здоров, козаче!..
Я з захватом дивлюсь на кремезну статуру дядька Євлантія, на його батіг, свиту, з повагою спостерігаю, як він хвацько підганяє відпочилі, нагодовані конячки, і мені тільки досадно, що я не можу йому відповідати так, як батько й мати. Через те, коли дядько Євлантій звертається до мене, я мовчу й до болю ніяковію. Скажи йому щось на відповідь — і він, гляди, як дід торік, сміятиметься з мене: «Диви, таке мале, а вже не по-нашому говорить!..»
Як би я хотів зараз знову побувати в Недригайлові! Тут у нас зима, морози, ось-ось і різдво буде, а там, напевно, літо. От тільки чому дядько Євлантій звав мене козаком? Який же я козак? Козаки, оповідав дід, були, та збули. Колись вони воювали з турками, татарами... Ні, я і коли виросту, не буду козаком. Я буду тільки машиністом!  Я приїду до  Недригайлова до  дядька  Євлантія і покатаю їхню Надійку на паровозі. Ану хай лишень почують, як засвистить мій паровоз! Бідна Надійка — вона ще зроду не бачила поїзда!..
Тато мій уже пообідав і, спочиваючи після маршруту, стиха наспівує на ліжку:

Славное море, священний Байкал,
Славный корабль, омулевая бочка,
Эй, баргузин, пошевеливай вал!..


Я прислухаюсь до цієї знайомої вже мені пісні, і в її словах тане й зникає, як крапля в «славному морі», і далекий Недригайлів, і білі хати, і рясні верби, і розлягається за батьківським співом безкрая Росія, далекий Сибір, ліси, сніги, тайга...

Долго я звонкие цепи носил,
Долго скитался в горах Акатуя,
Старый товарищ бежать подсобил,—
Ожил я, волю почуя.


Хай я ще ніколи не бачив ніякого моря, але я вже уявляю собі той священний Байкал-море, хай я ще не розумію, що баргузин — то назва певного вітру на Байкалі, а не «брат грузин», як вимовляю я сам до себе, але мене  вабить  ця   безкраїсть   засніжених  просторів   Росії.
Позавчора заходив до нас дядя Ваня Кисельов з вагонного цеху. Розмовляв про щось пошепки з татом. Та я почув, як дядя Ваня, запалившись, сказав таткові:
— От тобі й держава наша вся: цар, піп і горілка. Оце вона тобі й є вся наша Росія! Та ще Сибір з каторгою і жандарми...
Хоч я і мало що розумів з того, але мені подобались ці загадкові слова, і я вже оповів про них Тольці й Купровичу.
Про Сибір тепер часто говорять стиха дорослі: там страшна каторга, де люди вмирають за волю, де людей б'ють, мордують, розстрілюють, там непрохідна тайга, де, озираючись, продираються нещасні втікачі-варнаки, на яких пантрують і стрільці-солдати, і дикі звірі...
Про цей Сибір, як страшну казку вночі,— і страшно слухати, і воднораз дуже цікаво. Такий він таємничий, такий неосяжний той далекий каторжний Сибір!
Женуть туди вусаті жандарми юрби зморених, скутих кайданами людей, таких, як мій тато, як Тольчин батько, може, й дядька Євлантія теж поженуть туди з Недригайлова, а назустріч їм — крижані вітри сибірські віють, завірюхи метуть, хуртовина казиться, а люди йдуть і йдуть, і замикається за ними тайга глуха, і покриває їх темна, непроглядна ніч. І тільки й чути здалека:

Динь-бом, динь-бом —
Слышен звон кандальный,
Динь-бом, динь-бом —
Путь сибирский дальний.

Динь-бом, динь-бом —
Слышно там и тут:
Где-то, кого-то
На каторгу ведут...


У нашому робітничому висілку діялось щось непевне. Люди юрмилися, переказували один одному якісь новини. Казали, що не тільки в Петербурзі, а й у Москві вже революція, барикади, повипускали в'язнів з тюрем, цар видав якийсь маніфест. Толька навіть навчився десь співати:

Царь испугался, издал манифест:
Мертвым— свобода, живых — под арест!


Кілька днів тому робітники з депо й залізничних майстерень пройшли з червоним прапором через виселок до міста. Вони співали нової бадьорої пісні, що звалась «Марсельєза», і кричали: «Геть!» І в той день — як позмітав хто з станції та висілка і жандарма з медалями, і поліцаїв. А крамар Тюрін з Тюрінчихою сквапно зачинили серед дня свою велику крамницю. З учорашнього дня пішла по висілку чутка, що в місті громадиться якась «чорна сотня» і ось-ось піде на виселок. Там згуртувалися всякі бешкетники, двірники й крамарі, носять вони, п'яні, портрети царя з царським триколірним прапором і б'ють робітників.
— Щось буде! Щось то буде... — перешіптувались люди у висілку і чекали чогось.
Вчора ввечері Толька сказав мені пошепки новину:
— А наш цар — дурень.
Я  підійшов сьогодні до тата й  нерішуче спитав:
— Тату, а правда, що наш цар дурний?
Татко хитро посміхнувся крізь попелясті вуса й хляпнув мене по плечу.
Забастовщиком ростеш, синку! Я вперто перепитав:
— А правда ж?
— Не базікай,  а то,  знаєш, куди  за такі  штуки!.. Татко  пішов  збиратись  на  роботу,  а  я  побіг надвір. З учорашнього   дня ми поділилися:  Генка й Купрович — «чорна сотня», а я, Толька й тихенький праччин син Козорєзов — революціонери. Толька потяг у матері червоного напірника, приладнав його до кийка, і ми урочисто   проходили   повз   Генку,   Ядзю   та   Купровича   й   на ввесь двір співали:

Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног...


Тут Генка несподівано зареготав, і це нас образило. Перший похопився Толька: він підскочив до Генки, схопив його санчата і з переможним вигуком повернувся до нас. Якщо «чорна сотня» кепкує з нас, то санчата Генки-чорносотенця будуть нам за барикаду. Ми перекинули санчата набік, устромили збоку в сніг Тольчиного кийка з червоним напірником — і революційна барикада готова! Спритно почали кидати з-за барикади в «чорну сотню» сніжки, а над нами пурхав на легкому вітерці наш прапор. Ми на хвилину замислились,— що б оце повинні зробити ще революціонери, здобувши таку перемогу над «оборонцями» царя, як раптом хтось крикнув у дворі:
— На станції б'ються! Замкніть ворота! Чорна сотня наскочила!..
Наша хазяйка похапливо замикала хвіртку, на ґанки повиходили стурбовані мешканці, і серед напруженої тиші, що враз зайшла у дворі, здалека почувся глухий гомін. Я,Толька і Генка з Купровичем забули про нашу  сутичку   й    барикаду   і   полізли на паркан   дивитись.
Від станції лунали крики, спів і поодинокі зойки. Все те мішалось у страшний галас, дужчало й котилося сюди. Толька перший не витримав:
— Я побіжу подивитись!
— І я!.. Тільки ж хвіртку зачинено?
— Плювать!   Ходім за дровітню, а там—через  паркан.
Ми  весело  стрибнули на пухкий  сніг за нашим двором, уже почуваючи себе учасниками незвичайної події.
Я тільки на мить з гіркотою глянув на свій щойно розірваний рукав, за який мені вдома, безперечно, буде від матері прочухан, і ми побігли до станції.
Я дуже засапався й просив Тольку почекати, коли це враз перед нами постала дивовижна картина, аж ми спинились і прикипіли до місця.
Назустріч від станції просто до нас сунув перемішаний, скаламучений, галасливий натовп. Від подиву ми пороззявляли роти й не могли нічого зрозуміти. Перед нами махали в повітрі руками, ціпками, летіли вгору калоші, хтось одчайдушно кричав, чути було, як кілька грубих голосів почали співати: «Боже, царя храни...» Та ось збоку залунало ще дужче: «Вставай, подьімайся, ра-бочий народ! Вставай...» І знову заревли п'яні баси: «Сильньїй, державньїй, царствуй на славу!..»
Натовп котився, тупцяючи й кружляючи, немов його розмішувано зсередини велетенською кописткою, і окремі люди цієї ворушкої строкатої маси мигтіли перед нами, як на каруселі.
Ми трохи оговтались, підійшли ближче, і я перший злякався: ще ніколи не бачив я, щоб билося стільки людей! Ось висунувся наперед кремезний дядько в білому фартусі й з рудою бородою. Здоровезні кулаки його молотили на всі боки, і я чув, як за кожним замашним ударом дядько гучно кректав і важко відсапував. «Не інакше, як двірник якийсь,— промайнуло мені на думці.— Оце ж вона і є та чорна сотня!» І я з страхом подумав:   невже   вони  переможуть   робітників?..
Толька смикнув мене за рукав і, показуючи на кулак рудого дядька, де блиснуло щось металеве, прошепотів:
— Диви, диви — з кастетом б'ється! Хіба ж це по правилу? Так нечесно...
Від важкого вдару по голові відлетів якийсь худорлявий чоловік з одірваним коміром на пальті і покотився від натовпу. Він, стогнучи, підвівся і, заточуючись, поплентався до нас. Обома руками він тримався за голову і з-під його пальців по зблідлому обличчю струмочками текла кров і капала на сніг.
Побачивши нас, він хрипко прошепотів:
— Діти! Чого ви тут?
Ми  не знали,  що  відповісти,  й   винувато  розглядали скривавленого чоловіка. Тоді він суворо крикнув:
— Зараз же мені додому, жовтороті!
З завулка вискочили якісь нові люди й  кинулись до натовпу. До нас збоку долетіло:
— Бий христопродавців! Лови! Бий їх, червоних!..
І ми щодуху пустилися навтіки.

VI
Вже два дні, як мовчить станція. І вранці вже не нагадує мені бадьорий гудок московського поїзда, що треба йти до школи.
Страйк...
Я приходжу до класу, але мені не хочеться розв'язувати моїх книжок і дивитись, у зошит. Справді, з якої речі ми тут, коли всі не працюють? Толька підліз до мене з своєї «Камчатки» й почав спокушати:
— Давай забастуємо! Мій тато не пішов і сьогодні в депо. Чого нам тут сидіти? Ходім на станцію.
Ми скористувались тим, що вчителя ще не було, й шмигнули з школи.
Опинившись надворі, ми, весело підстрибуючи, зневажливо підкидали вгору наші книжки й простували до станції.

...Нам не нужны златые кумиры,
Ненавистен нам царский чертог!..


Наче невидима всемогутня рука вирвала в одну мить із станції її душу. Стояли коло депо мовчазні, покинуті паровози. Здавалось, вони замовкли навіки.
З чорних, закурених вікон залізничних майстерень віяло холодом і пусткою.
Ми цікаво розглядали незвичайну, дивовижну картину. Через перон мляво пройшли якісь випадкові транзитні пасажири й, мов тіні, зникли в дверях вокзалу. Начальник станції нерішуче виглянув з-за ріжка й повернувся назад. Тиша.
Толька, що почував себе зовсім вільно серед цієї загальної настороженої тиші, сказав:
— Ось тепер-то  ми покатаємося  на  дрезині.  Гайда!
Покататись на дрезині вже здавна було нашою заказаною мрією. І от зараз ця мрія мала здійснитися. Ми пробігли через північний парк, заглянули на всякий випадок у вікно стрілочної будки, але і там, як і скрізь, було тихо і навіть сумно, наче стрілочник розвів останню колію і вже ніколи не зніметься його рука з зеленим прапорцем, вітаючи московський поїзд, що, немовби дуже зморившись, поволі підходить до станції.
Була відлига, й порский вітерець, розігнавшись із сизої безконечності, куди побігла колія, тричі перестрибнув через шпали  й  закрутився  коло наших облич.
Толька вже порався на дрезині. Він завзято крутив якусь гайку, натискував на держальце, але дрезина упиралася. Вона жалісно скавчала, наче скаржилась комусь на нових, нахабних хазяїв, поволі посувалась трохи наперед і знову поверталась назад. Толька скомандував:
— Чого рота роззявив? Стань сюди й крути. Ну — раз!
Я з усієї сили почав крутити колесо, та раптом перед нами виросла сіра жандармська шинеля, мигнули в очах
червоні  аксельбанти,  срібні  медалі   й  над   вухом  гримнуло:
— Ви тут чого, сучі сини?..
Ми стрімголов метнулись у рівчак за колію й загрузли в пухкому снігу, але новий гуркіт жандармського баса виніс нас на поле й погнав навпростець.
Вітер вилетів нам назустріч і радісно хльоснув по щоках. Стало до лоскоту весело й кортіло утнути ще щось таке, від чого б засміялись і пішли навприсядки далекі хати, і густий бір, і вітер, і навіть низьке, похмуре небо. Толька, розігнавшись, став на руки й задриґав у повітрі своїми благенькими шкарбанами. Я зупинився й, витанцьовуючи на одному місці, сукав жандармові дулі.
Толька одсунув на потилицю шапку і, надриваючи горло,  щодуху  заревів   своїм  хрипкуватим  голосом:
— Барбо-о-ос!..
Жандарм здалека погрозився кулаком і сердито забубонів щось.
У відповідь Толька задерикувато заспівав ненависну жандармові «Марсельєзу», від якої тому аж рота перекосило.
Жандарм гримнув, погрозливо затрусив над головою кулаком і, підібравши поли шинелі, обережно ступив до рівчака.
Перед нами знову мигнули назад широкі простори, муром став праворуч Брянський бір і переможно пахкав у лице й співав над ухом свою «Марсельєзу» баламут вітер.
Дзвіночком калатало під кожушком серце, в грудях уже бракувало повітря, а Толька на бігу, не обертаючись назад, усе кричав:
— Барбос! Оселедець! Барбо-о-ос!..

VIІ
Це був пам'ятний вечір 1905 року.
Завтра різдво. А тата мого нема. Вже п'ятий день, як вимерло все на станції, і ні один гудок не розітне тиші зимового вечора. Мій тато поїхав саме за день до страйку, і його паровоз замовк тепер десь під Ворожбою. В кімнаті холодно і не стоїть у кутку ялинка, бо тато не привіз її, як привозив торік і  позаторік.
Мати дивиться, підперши рукою голову, в замерзле, мережане вікно, мовчки вдивляється туди, де станція, де рейки врозтіч тікають до Москви й до Ворожби.
Я витяг із скрині кілька торішніх ялинкових цяцьок, що їх колись зробив з картону мені тато, і по моїй щоці тече й капає на паперову хатку маленька, гірка сльоза. Цього різдва не буде ялинки... А з-під стелі раз у раз долітають до нас з другого поверху веселий сміх і рвучкі слова:

...Вечер был, сверкали звезды,
На дворе мороз трещал...


То касирів Павлушка вивчає святкові вірші. Його запросили на ялинку до Генки Климовського й Рудольфа Карловича. Йому справили на різдво новий костюмчик і чобітки. У горлі в мене застрягають якісь грудочки, і я знаю, що тільки сльози розтоплять їх. Але я нізащо не буду сьогодні плакати — хіба годиться плакати революціонерові!
То може рюмсати тільки Ядзя, Генка та Павлушка, а ми з Толькою — майстеровщина! І хай касирів Павлушка йде до Рудольфа Карловича і Генчин батько тепер спокійнісінько сидить удома! Зате мій тато — робітник. Він теж, як повернеться, промовлятиме на мітингу разом із Тольчиним батьком. Мій тато — страйкує! О!..
Мороз скував уже половину вікна й добирається до кватирки. Він вигаптував на шибці якісь казкові срібні рослини, лапате листя, буйне гілля пальм і тільки ледве-ледве пробиваються крізь них далекі, тьмяні вогники нашої станції.
Надворі темно й тихо. Люди кинули працю й сидять по домівках. У кутку на сіні, там, де блимає старезна лампадка, стоїть наша самотня кутя.
Я хотів був намалювати собі на свята червоного прапорця і вже взяв був олівця, коли раптом від станції... Ні, то не здалося мені й не наснилося,— справді від станції протяжно долинув тоненький  паровозний  гудок.
Мати стрепенулась і прикипіла до шибки. А знадвору чулося таке самотнє, таке жалісливе, але заразом таке чітке й виразне — гу-у-у... гу-гу-у-у... гу-гу-гу-гу-у-у... То просився десь під семафором на станцію якийсь паровоз.
Ми одвикли вже за кілька днів страйку від гомону на станції, і цей раптовий гудок, що голосив серед вечірньої морозної тиші, чомусь здався нам страшним. Він не віщував нічого доброго. Цей жалісливий, тоненький гудок начебто наважився зламати страйк, він зрадив замовклі, покинуті, припорошені снігом паровози, він зганьбив урочисту тишу замкнених майстерень і чорного мовчазного депо.
За стіною зашаруділи в сусідів. Хтось похапливо пробіг під вікном. До  нас стукали  з  коридора.
— Гудок! Що таке? Хто міг приїхати? Відкіля паровоз, коли на станції ні душі?..
— Тривога! Товариші, готуйтеся!
— В чому річ?.. Чорна сотня? Солдати? Де?..
В коридорі метушилися. З усіх квартир повибігали люди й, стурбовані, розпитували одне одного. Чоловіки поспіхом одягалися й бігли надвір.
Од станції знову долетів  гудок  і обірвався.
Я схопив своє пальтечко й кинувся на вулицю. З усіх боків виходили темні робітничі постаті й збивались до гурту. В декого було видно ломаки, а один високий робітник перекинув на ремені через шию мисливську рушницю. Під ногами пронизливо верещав сніг, і чулося звідусіль приглушене шепотіння.
Я крадькома посунув за людьми до станції. Від неї вже не долітав гудок, і страйкова тиша знову оповила її густою мовчанкою.
Я вийшов за ріг нашого висілка й хотів був уже бігти навпростець до станції, коли за п'ять кроків від мене побачив перед трьома чоловіками мого батька.
В руках у нього був його постійний заяложений дорожнии кошик, а під пахвою свіжа маленька ялинка.
Тато приїхав! Тато привіз мені ялинку. Тато мій — молодець. Він приїхав своїм паровозом! Хіба його могло щось зупинити, коли він знав, що ми його ждемо? Татку, мій любий!..
Я кинувся до нього.
Чоловіки, що стояли перед татом, голосно лаялись, розмахуючи погрозливо руками.
— ...А страйк? Ти не знав!
— Та один твій гудок підкосив усе діло!
Тато щось мимрив, але його за голосами не було чути.
Я нерішуче став. З вулиці вже наближались до нас нові люди.
Високий з рушницею перший підбіг і стурбовано захрипів:
— Що таке?
Йому не відповіли.
— ...Не міг пождати!  Празники йому!  Ех!..
Тихо  впала на сніг татова ялинка,  і  він,  скулившись, узяв мене  за  руку й  пішов  крізь  натовп  додому. Як мені хотілося сказати йому:
— Татку, татку мій!  Нащо ти  приїхав?..
Але  я   не  сказав   нічого   і   мовчки   ступив   за  ним  у хвіртку нашого подвір'я.

VIII
Татку! Мій засмучений, мовчазний татку! Як я розумію твою тугу! Твої товариші, з якими ти по складах читав якісь забруднені папірці й радився про наше гірке життя, ці товариші обминають тепер зневажливо нашу хату. їм не забути тоненького гудка твого паровоза, що збудив  увечері  страйкову тишу  нашої  станції.
Я розумію, татку, твою журбу. До мене теж, як і до тебе, не приходить тепер Толька і не прийде. Він гордуватиме прийти до того, чий батько зламав страйк... Але ж — хіба ти зламав? Хіба ти міг не приїхати до нас і не привезти мені ялинки? Свіжої, зеленої ялинки, яка випала тоді в тебе з рук та яку вже забрали з вулиці чиїсь чужі руки?.. І хай принишкла в кутку, насупившись, заплакана мати, а ти сидиш біля столу, схиливши голову на руки, і біля тебе стоїть зеленкувата пляшка з червоненькою сургучною шийкою і маленьким двоголовим орлом на наличці. Я дивлюсь на тебе, і мені хочеться   сказати   тобі: — не   пий,   татку!   Не   пий!..
А надворі, за вікном, понад мережаним срібним листям і білими зірками на шибках — морозний сірий день, сумирні старі сосни, і десь у Генки тепер коло цяцькованої ялинки з пухким Дідом Морозом, яблучками й кольоровими  свічками — чепурненькі  діти; Ядзя   показує всім книгу з птахами, і Павлушка Купрович, касирів син, говорить вірша:

Шел по улице малютка,
Посинел и весь дрожал...


Проте я помстився й за тата, й за себе. На перший день різдва, саме тоді, коли світилася в Генчиних вікнах висока ялинка і хтось грав на роялі, я тихенько підліз до їхнього будинку. Перед вікнами стояли три маленькі берізки, що їх Генка посадив був навесні. Я пам'ятаю, як він тішився й шукав мас, щоб показати їх. Ці берізки ростимуть і ростимуть. Пройдуть літа, і Генка вже буде начальником станції або офіцером, а берізки будуть тоді високі, гіллясті, від них буде влітку холодок, а взимку — волохаті сиві шапки на білих стовбурах.
Тепер же вони були нужденні, малосилі, безпорадні. Я проминув їх і прислухався до веселого гомону, що долітав до мене з дому крізь освітлені  вікна.
Мені стало заздрісно й сумно. І такий жаль охопив мене за себе, й за тата, і за ту покинуту серед вулиці ялинку! Я одвернувся від блискучих вікон, і нараз мої очі спинились на тих трьох зажурених берізках. Я почув, як щось здригнуло в моїх грудях. Ні, ці берізки не ростимуть більше! Бреше Генка! Хай бігає він навколо своєї ялинки, а оці берізки, що тут, за мною,— вони мої! Я понівечу їх зараз же! Я метко глянув на ґанок і пробіг очима вздовж двору. Скрізь було тихо, тільки звуки рояля розливали якусь веселу пісню й за вікном гасали діти. Я ступив обережно до першої берізки і тихенько торкнувся її стовбура. Навколо стало ще тихше, ніби причаїлось. Я нагнув поволі стовбура до себе, і тоненькі галузки, струснувши мені на комір і ніс сухий сніг, торкнулись мого лиця, а потім щось тріснуло коло ніг, і стовбур, як на пружині, слухняно схилився додолу. Зламана берізка, немов благаючи, простягла на снігу до мене свої голі тоненькі гілочки... Я подивився на ті гілочки, що вже ніколи не зазеленіють, не вкриються листочком, і мене охопив жаль. Навіщо я це зробив? Хіба берізка винна, що її садив Генка? Хіба ж вона не така, як і моя коло наших вікон?.. Та було вже пізно: не поставити знову понівечене деревце, не повернути більше його до життя!..
Каяття і одчай ятрили моє серце, і воднораз зростало ще більше обурення проти Генки та Купровича. Це ж бо через них, тому що я сердився на Генку та Купровича, я знищив маленьку, невинну берізку. І як на те, за вікном ще дужче заграли на роялі і кілька голосів голосно зареготали.
— Смієтесь?—недобре глянув я на вікно і, не тямлячи себе, схопив обламаний кінчик бурульки, що трапився мені коло ринви, й навідліг кинув у засвічене вікно.
— Нате ж вам, щоб не сміялись, щоб не веселились, коли мені плакати хочеться!..
Як я не розбив тоді шибки — не знаю. Чув тільки, як за вікном враз усе затихло, обірвалась музика і спішно почали гасити на ялинці свічки. Я біг до нашої квартири, а з очей моїх — чи від морозу, чи так від чого — текли сльози. А може, я й справді тоді плакав...
Ранком по нашому висілку пройшли солдати. Вони наближались із міста розміреним, чітким кроком під барабанні дрібушки. їхні чорні безкозирки набакир, наче прибиті до стрижених голів, і сірі незграбні шинелі ще здалека одгонили нам холодом тюрми й передзвоном кайданів на Сибірському шляху. Рівна смуга багнетів суворо й загрозливо заповнила нашу вулицю.
Пролунала коротка  команда,  і  солдати  стали.
Вони розділились на взводи й розійшлися по висілку.
Двадцять шинелей з червоними погонами зупинилось коло нашого дому. Вони поставили рушниці в піраміди й похмуро походжали перед нами. Вулиця збезлюдніла. Тільки дітвора попід парканами не могла вгамувати своєї цікавості й боязко розглядала солдатів.
Я стояв коло нашої хвіртки сам. Неподалеку видряпався  на  паркан  Толька  й кричав  комусь  назад:
— Завтра гармату привезуть!
Солдати скрутили цигарки, і синюваті димки звелись у морозному повітрі. Толька сплигнув додолу й сміливо підійшов до солдата.
— Дай, дядю, закурити.
Солдати, посміхаючись, глянули на нього й почали глузувати. А Толька вже ступив на середину й наближався до рушниць. Йому страшенно кортіло їх поторкати. Він уже націлився помацати рукою затвор, коли зашкарублий фельдфебельський чобіт штовхнув Тольку в бік і відкинув його на сніг.
Я з жалем, співчутливо подумав: «Це тобі не жандарм  коло  дрезини!   І   чого  б  ото було  лізти?..»
Толька, зіщулившись, як побите щеня, під голосний регіт солдатів зашкутильгав геть.
Од станції сполохано заторохкотів барабан.
Солдати хутко розібрали рушниці й вишикувались.
Фельдфебель рявкнув команду, солдати хитнули багнетами,   змахнули   руками   й   прискорено   рушили.
Барабан від станції не гамувався. Його дрібне тремтяче торохкотіння наче кликало до себе. Швидше, швидше, швидше!.. І від того торохкотіння наструнчилися сосни й принишкли будинки.
Один по одному на вулицю виходили сполохані люди.
Раптом барабан замовк, і від станції долинули невиразні вигуки й метушня. За хвилину на вулицю вискочив якийсь робітник у розстебнутій тужурці. Захеканий, він ледве міг вимовити:
— Всі до станції!.. Бойова дружина не пускає солдатів у депо... Жандарми хочуть заарештувати комітет... Скоро!..
Ось тепер і мій тато піде на станцію. Він приєднається до робітників, він розкаже про ялинку і про все. Вони зрозуміють його.
Я побіг додому, а назустріч мені сунули звідусіль збентежені  люди.  Вони  похапцем  бігли   на  станцію.
Тато, як і вчора, як і позавчора, сидів край столу. Він почервонілими очима глянув на мене і, мабуть, зараз же одвернувся б, але я схопив його за рукав і благально сказав:
— Татку, там усі побігли на станцію! Заарештовують. Солдати пішли...
Татові очі широко розплющилися, заблищали. В них промайнув якийсь сполоханий гарячий вогник. Я схопив його  шорстку  руку  й у  запалі  поцілував.
— Татку! Ти підеш з ними?..
В цю мить у вікні мигнула від станції кінська грива, малинова черкеска й крізь вікно долетів похапливий цокіт копит.
— Козак!
Батько схопився з місця, і його очі застигли на вікні. Він раптом накинув кожушка й побіг з хати.
Я так і не міг наздогнати його. Коли я манівцями обминув станцію і колією прийшов до майстерень,— тата вже не було видко. Чорна закурена головна брама була відчинена, перед нею безладно були нагромаджені якісь діжки, дрезини, рейки, шпали. Зсередини чувся приглушений  гомін  багатьох людей. Я  висунувся  за ріг кам'яного муру і вперше побачив: на перевернутій дрезині стирчав уже не маленький прапорець, а палахкотів справжній великий червоний прапор! Він сміливо й вільно маяв над загальною пусткою і безладдям і наче відмежовував майстерні з робітниками від двох шеренг солдатів у сірих шинелях.
Я причаївся за рогом і стежив. Сутеніло. Сірий морозний день танув і чорнів. За кілька днів страйку сніг позасипав уже колії, і мертвий насип журно простягся, як біла видовжена пустка, до похмурого Брянського бору.
В майстернях загуло. Багато людей сипонуло нараз з дверей праворуч і рушило заднім ходом з двору. Чийсь владний голос закликав коло дверей:
— Товариші, виходь! До міста! Там демонстрація. Вперед, товариші! Вони не зможуть нас затримати. Приєднаймось до фабричних!..
Я оббіг майстерні й вскочив на майдан перед станцією. З вузенької закуреної хвіртки від залізничних майстерень бурхливо струменів до майдану людський потік і тут на бруку ладнався в ряди. Натовп швидко ріс, а від майстерень все ще бігли й бігли робітники. Зненацька з середини натовпу, там, де збиралися в чорну купу якісь поважні, літні люди, злетів угору великий червоний прапор, і з сотень уст зірвався могутній спів «Марсельєзи». Ніхто, здавалось, не керував тут, ніхто не командував. Тільки червоний прапор, як живий, підносився над людьми й вів усіх вперед.
Це запізно помітив офіцер, що привів до майстерень роту солдатів. Розмахуючи рукою в білій рукавичці, він біг до майдану й здалека кричав:
— Розійдись! Розійдись!
За ним незграбно бігли спантеличені солдати й збоку   три   жандарми.  Кілька   солдатів    випередило   свого командира й кинулось на майдан, та потужний рух натовпу відпихнув їх до рівчака. Офіцер вихопив з піхов шаблю й надсадно волав:
— Наказую, роз...
Але його голос потонув у могутньому співі багатьох людей:

Вставай, подымайся,  рабочий   народ!

Перед натовпом простелився рівний брук до міста, а з боків засвітилися по хатах нашого робітничого висілка перші вечірні вогні, немов привітно всміхалися людям. Солдати лишились десь позаду, ніхто більше не стояв на шляху, і сотні робітничих чобіт твердо ступали по бруку, а над ними лопотів на вітрі, темніючи у вечірньому присмерку, немов густішала й спікалась у ньому кров, великий червоний прапор.

Вставай на борьбу, люд голодный!..
Раздайся клич мести народной!
Вперед! Вперед! Вперед!


Я змішався з натовпом і біг підтюпцем, намагаючись потрапляти з старшими в ногу. Я не бачив свого тата, але я знав, що він десь тут. Я чув, що всі наші тут. Тут десь, напевно, і Толька, і Козорєзов, і всі, всі...
Навколо темнішало, праворуч з-за Брянського бору насувалась ніч, дужчав мороз і під ногами кувікав, як порося, мерзлий сніг, а мої щоки пашіли, і так тепло було в грудях. Мені хотілося кричати щось дуже радісне, невимовне, та я обережно перестрибував по каміннях бруку, щоб не наскочити на передніх і не порушити загального ладу, що без команди пильно держався в робітничих рядах.
Вже замигтіли недалеко вогники передмістя, і повіяло вітром із засніженого, відкритого поля, коли це десь попереду в темряві густо зацокотіли по бруку копита. Ці коротенькі, різкі цокоти розсипались, як скалки, в морозному повітрі й летіли все ближче, ближче... Вже зовсім близько. Хтось крикнув у натовпі: «Геть царський режим!» І ось просто в натовп, витягнувши шию, врізався вороний кінь... Далі другий, третій, ще коні... Десь неподалеку збоку хижо свиснув нагай, і люди кинулись з бруку на поле. Навіжено крикнула якась жінка й упала під копита. Збитий з ніг, падаючи, я вхопився за чийсь чобіт і тільки й встиг побачити, як вигнулась малинова черкеска козака з піднесеною рукою і потім мовчки поточився  простоволосий, без шапки, сивий дід...
Натовп зім'яв мене, підхопив і одніс аж до узлісся. Я очутився тільки тоді, коли замовк на бруку цокіт копит і по всьому полю чорними цятками розпорошилися люди. Затаївши дихання, я звівся, вражений, на ноги й кинувся шукати по полю тата. Повз мене бігли назад до висілка закривавлені люди, хтось стогнав, затуливши долонею око. Я жахнувся: де тато?
— Тату! Тату!..
Я біг, стиснувши в кулачки руки, і ось перед самим бруком я побачив, що на снігу хтось лежить горілиць. Поруч навколішках, низько схилившись, порався коло лежачого якийсь чоловік. Я одразу пізнав у ньому дядю Ваню Кисельова з вагонного цеху. Я спинився і перелякано глянув додолу. І перше, що впало мені в очі й змусило здригнутись усім тілом — це темні краплинки крові на посинілому вечірньому снігу. Далі я побачив знайомий татів кожушок, почув пах шмаровила й несамовито крикнув...
Мене гладив по плечу дядя Ваня і, заспокоюючи, ніжно казав:
— Нічого, браток, нічого! Пусте! Зачепило, значить, трохи по лобі... Загоїться!..
Тата однесли на руках робітники до залізничної лікарні.
Тої ж ночі в нашому висілку зловіще палахкотів насупроти станції чепурненький будинок нашого інженера Рудольфа Карловича. Казали, що хтось підпалив його, бо то Рудольф Карлович викликав з міста солдатів проти робітників і передав офіцерові якийсь список.
Гаряче тріщало у вогні сухе дерево, аж осідав і танув поблизу сніг, і високо над висілком до далеких холодних зір здіймались полум'я і дим.
І не було кому гасити пожежі, рятувати майно Рудольфа Карловича. Тільки прислуга та кілька солдатів клопотались коло невеликої купи врятованих пожитків і з острахом поглядали на яскраво освітлену, але порожню, безлюдну вулицю.
Цілу ніч по висілку ходили солдатські патрулі. Але тихо було скрізь. Лиш десь тягуче й жалібно завивав на вогонь чийсь собака.

IX
За холодними завірюхами, за тими бурхливими днями одлетіли й мої дитячі роки. Гей-гей, коли те все було!.. Давно вже немає мого тата, нема й дяді Вані Кисельова, і хтозна, чи живий ще десь штукар Толька та тихий Козорєзов. Я сам давно вже — тато, моє волосся густо вкрила срібляста паморозь, і над далеким дитинством лягли сніговими заметами прожиті літа. Але кожного разу, коли я їду з Києва до Москви і поїзд підходить до станції Брянськ, я тривожно вдивляюсь у вікно, силкуючись побачити сліди свого дитинства. Марно! Я не пізнаю ні колишньої станції, ні майдану перед нею, ні тих закурених залізничних майстерень. Певно, давно вже нема і того дому, де ми жили, та й виселок з високими, світлими будинками й асфальтовими тротуарами зовсім не той, що я знав... Ні, таки не той!.. Я дивлюсь на пишну клумбу з квітами серед майдану, на довгий ряд зелених дерев уздовж вулиці, між якими засвічуються електричні вогні, дивлюсь на високий будинок великого, яскравого освітленого магазину, коло якого юрмляться люди. Тут колись торгував при підсліпуватих гасівках у своїй крамниці Тюрін з Тюрінчихою, але я не бачу нічого-нічого від свого дитинства, і моїм спраглим згадкам нема за що тут зачепитись...
Тільки іноді, коли випаде, буває, перший сніг і захолоне в синюватій імлі тоскна далечінь, мені знову кортить вибігти надвір, гукнути Тольку й по-дитячому безжурно й весело ковтати на льоту тендітні пластівці пухкого снігу.
І хай сипле сніг і гуде десь у комині чи між дротами подорожній вітер із півночі. Я сяду в темний куток кімнати, як колись, і мовчки буду прислухатись, чи не вчую, бува, знову, хоч здалека:

Зимушка-зима
Холодна была,
Морозливая...


Я заплющу очі—і на мить знову побачу на снігу темні краплини крові, і мені буде здаватись якийсь час, ніби в кімнаті пахне шмаровилом від таткового кожушка.

ПАРОВОЗ №273
До великого міста підступали ,червоні. Білогвардійці сквапно тікали на південь. На вокзалі розпачливі гудки тоскно рвали вечірнє повітря. Паніка... На рейках стояли безконечні поїзди, чекаючи паровозів і машиністів. Полохливо метушилися між вагонами постаті з клунками, чемоданами, кошиками, де-не-де виринали офіцерські шинелі, поспішали гладкі чоловіки в хутрах—на станції було напружено й лячно. З міста приїздили нові й нові візники, військові вози, автомобілі; з них вилазили огрядні заклопотані жінки, офіцери, урядовці, крамарі і бігли мерщій на перон шукати своїх вагонів.
Але місць у вагонах не вистачало, ніхто не знав, коли рушить поїзд, біля вагонів лаялись, кляли когось, нарешті  якось умощувалися  і знов метушилися.
А тим часом на вокзалі, на пероні, по вагонах ширилися полохливі чутки. Казали, що червоні нестримно наступають, що їхні передні частини вже за десять верст від міста, що в самому місті сподіваються повстання, що залога зовсім непевна, що штаб, комендатура й генерал Невєров давно вже виїхали, що лишатись на вокзалі далі небезпечно. Все це ще більше наганяло паніку, жах і безладдя.
Офіцери бігали до начальника вокзалу, в депо, вимагали паровозів, погрожували револьверами, але це мало помагало. Б депо було тільки шість непопсованих паровозів, на яких машиністи неохоче й мляво розводили пару, але й ті були призначені везти харч, гармати й снаряди. Офіцери, бажаючи, насамперед, вирядити свої родини в безпечні місця, бігли знову до коменданта, вимагали паровозів з найближчих станцій, але кожний новий паровоз чіпляли до військових ешелонів, і обурені пасажири, здіймаючи гармидер, бігли до першого ж поїзда, що рушав на південь, а дехто з одчаю кидав своє майно, стрибав на східці і отак виїздив.

* * *
Кочегар Каплуненко проминув останню хату робітничої колонії залізничників і вийшов на рейки. Далеко перед ним мигтіли вечірні вогні міста; над містом снувався синій туман, а праворуч у зарослому бур'яном тупику видовжилися сумною чорною процесією старі зіпсовані паровози. їх було безліч. Наче чавунні мерці, вони стояли мовчазні й нерухомі. Каплуненкові здавалось, що вже ніколи ці паровози не зрушать з місця, і їхній бадьорий посвист не розбудить зморений сон робітничої колонії. Від того йому стало сумно, і його сірі очі скорботно дивилися в млу.
— А втім, хай розвалюється все! Не наше воно...— відкинув уїдливі думки Каплуненко й, махнувши рукою, пішов до депо. Сьогодні він виходив на свою чергу їхати з поїздом. Але, коли він пройшов уздовж станції до депо, його раптом вразила нагла метушня евакуації і навантажені поїзди.
— Вивозять!..
Денікінці вивозять награбоване добро, і він, робітник, мусить їм допомагати... Каплуненко винувато глянув на ешелони, знайомі вантажні пакгаузи і нерішуче зупинився. Його збудив насмішкуватий голос слюсаря Поно-маренка:
— А що, Петре, далеко везтимеш буржуїв?
Каплуненко сердито буркнув:
— Віз би ти сам їх! — і пішов до депо. Услід йому ще раз долетіли Пономаренкові слова:
— Вези, вези, та тільки  щоб аж у саме Чорне море!..
Коли Каплуненко ввійшов у велику, закурену будівлю депо, на нього війнуло знайомим запахом мастила, пороху й пари. Три паровози були вже напоготові й сердито сопіли. За півгодини вони вирушать.
«Чи будуть вони тут коли-небудь ще?» — подумав Каплуненко.
— Припікає, брате, панам! — сказав, підійшовши, машиніст Мотузка.— Диви, як тікають. Кажуть, завтра наче й «товариші» вже прийдуть... Ех, неохота мені їхати оце!
Хтось прибіг з телеграфу:
— Товариші! Всі апарати знімають. Один тільки й лишили для зв'язку.
Робітники обурилися.
— Це що ж таке?.. Грабувати? А нам же з чим працювати?
Каплуненко спохмурнів. Приском опекло йому мозок.
«Невже я буду вивозити буржуям наше добро? Воно— наше, ми  працювали коло нього десятки років!..»
Але враз засвітилася ясно чітка думка:
«Не дати!.. Нізащо! І ці шість паровозів повинні лишитися тут».
Каплуненко зібрав до гурту робітників і розповів їм про свій задум.
— Мій паровоз пустити під три чорти — в поворотне коло. Захарастити паровозом вихід, а тоді стоятимуть й інші. Ану берись, хлопці!
Миттю кинулися робітники повертати перед депо коло і поставили його так, що паровоз, вийшовши з дверей депо, мусив зірватися з рейок просто  в  яму.
Каплуненко наполіг на довге металеве рушило і пустив чорну могутню машину в рух. Паровоз гордовито засопів і повагом поїхав.
Каплуненко на ходу зіскочив з паровоза й на мить зупинився. Йому кортіло глянути ще раз на цю слухняну, рідну машину, яка ось зараз покалічиться в колі, щоб своїми ранами врятувати решту п'ять паровозів від де-нікінських рук.
Робітники вже розбіглися врозтіч, коли паровоз, нічого не передчуваючи, викотив із дверей депо свої передні колеса і... Каплуненкові востаннє мигнуло в очах біле число 273, потім паровоз з грюкотом зірвався в яму, а позаду, наче відломившись, випнувся вгору його тендер. Далі все застелила густа пара.
Вітер свистів Каплуненкові в ушах, бив у лице, кудись тікали будинки, станційні вогні, а він біг без пам'яті геть від депо.
Через півгодини комендант станції, сповіщаючи телефоном про аварію в депо, благав допомоги. П'ять паровозів, готових везти перелякану буржуазію, стояли, важко дихаючи, в депо, але їм годі було вийти. Перекинутий шостий паровоз загородив їм на кілька днів дорогу, і вони спантеличено дивилися вогнями засвічених ліхтарів на перекинутого товариша.

* * *
Вночі на станції виразно було чути далеку канонаду червоних гармат...
З того часу минуло кілька років. Багатьох колишніх товаришів не долічив голова завкому спілки залізничників Каплуненко на загальних зборах робітників, присвячених Жовтневій річниці. Немає вже машиніста Мотузки: він загинув на панцирнику під Перекопом; немає Поно-маренка, що його замучили бандити, коли він збирав хліб на селі для міста... І пекуча туга огортає Каплунен-кове серце, коли він дивиться на знайомі стіни робітничого клубу, де немає і ніколи вже не буде сміливих борців, таких близьких, дорогих товаришів... Відкриваючи збори, Каплуненко перемагає хвилювання й каже зворушеним, тремтячим голосом:
— Насамперед, товариші, я пропоную вшанувати пам'ять тих, що загинули за наше діло... яких немає між нами...
Робітники тихо встають, і по залі розливаються урочисті акорди жалібного маршу...
— Їх безліч, що вмерли по різних кутках нашої республіки за кращу будучину, але наше діло тепер міцне. Ми перемогли на незліченних фронтах нашого озброєного ворога й почали будувати наше мирне, творче, трудове життя,—каже Каплуненко, і його слова, тверді, як криця, розлітаються по залі й відлунюють у серцях слухачів.
— Ударна бригада нашого депо взялася позачергово відремонтувати старий паровоз і подарувати його на Жовтневу річницю нашій республіці. Паровоз відремонтовано. Хай же мчить він тепер по радянській землі до капіталістичних кордонів і покаже нашим потойбічним братам, як ми працюємо по-соціалістичному, по-більшо-
вицькому!..
Гучні оплески зриваються з місць і виповнюють усю залу, наче сюди влетіли тисячі голубів; робітники підводяться з місць. Від могутніх звуків «Інтернаціонала» дрижать у вікнах шибки і стає тісно в залі. Ось кілька душ підняло Каплуненка і з криками радості виносять його надвір; за ним виходить і ввесь робітничий натовп.
У морозному вечірньому повітрі стиха лопотять червоні прапори й розсипаються слова якогось промовця. Звідусіль сунуть до трибуни, що коло рейок, нові групи робітників, їхні жінки, діти, збоку стоїть підшефна червоноармійська частина.
Раптом знову зринають у повітрі хвилі «Інтернаціонала» — це до трибуни під'їздить щойно відремонтований паровоз. Попереду бовваніє на ньому велика п'ятикутна зірка. Вичищений, пофарбований, могутній, він стиха підходить до станції; на тендері в нього сидять діти з дитячого будинку залізничників, а під ними кричать золотою   смугою   великі   літери   на   червоному   полотнищі:

Ми путь землі покажем нову,
Царем всесвіту буде труд!


Робітники вп'ялися очима в це дитя своєї наполегливої праці. Воно належить однаково всім. Кожний уклав туди свій піт, своє старання.
— Дивись, лишень, який видався!
— Гладкий, нічого не скажеш!..
— А глянь-но: за буржуїв не краще як ми робили. Наш паровоз не поступиться перед буржуйськими.
— Та куди там буржуйським! Дай нам добре стати на ноги — не такого ще зробимо!..
Весело й радісно гуторять поміж себе робітники, а паровоз, порівнявшись із натовпом, зупиняється. З вікна його висовується секретар райпарткому й каже промову, а паровоз уже обступили робітники, жінки, малеча дря-пається на східці. Старі й молоді любовно оглядають кожну гайку, кожний гвинтик, і в їхніх очах світиться любов і перемога, і наче самі хочуть вихопитися з уст слова: — Наш! Наш паровоз!..
Каплуненко гордовито дивиться на струнку статуру могутнього локомотива. Ось проминули перед ним передні маленькі колеса, циліндр, далі велике колесо, тендер... І нараз очі Каплуненка спинилися на трьох цифрах: № 273. Щось промайнуло йому в пам'яті на мить і зникло. Він напружив думку, пильно подивився на цифри і враз пригадав. Паровоз 273! Це він! Він, той самий... Йому хотілося схопити в обійми великий корпус машини й притулити до своїх грудей старого металевого товариша. В нестямній радості він скочив на приступки й замахав до натовпу кепкою:
— Товариші! Та це ж той самий 273, що врятував нам дев'ятнадцятого року п'ять паровозів! Від генералів. Він самий і є!..
Нова хвиля оплесків зірвалась над паровозом і в ній потонули Каплуненкові слова. Та він уже нічого не чув і не бачив. Він тільки знав, що стоїть на приступках його, паровоза 273, і цей паровоз йому рідний, як дитина, як давня, неповоротна молодість... Каплуненко ніжно пестив долонею його металеві поручні, а з очей покотилася одна важка стареча сльоза.
Ось скінчився мітинг і стрункими рядами проходить комсомол. Молоді голоси лунко співають:

Наш паровоз вперед лети,
В Комуні нам зупинка...


І пісня лине через станційні будинки, семафор, водокачку до перших зірок вечірнього синього неба. Проходять жінки, робітники, червоноармійці. Десь поблискують зелені вогні стрілок, і над вокзалом горить червона зірка. Повагом, немов пишаючись своєю силою, відремонтований паровоз їде в депо, і довго ще в очах миготять його блискучі боки й долітає прощальний протяжний гудок.
Уже розійшовся натовп і здалека долинали лише приглушені звуки маршу, горів, сяяв вогнями новий, збудований торік великий будинок вокзалу, а Каплуненко все ще стояв на одному місці й мовчки дивився на депо, де зник у темному здоровенному отворі паровоз.
! здавалося йому, немов допіру він зустрів старого вірного друга і згадали вони вдвох минувшину. Згадали, як працювали колись і як боролись ті, що їх уже немає між ними... Все згадали. 1 від того було і сумно і радісно...
Відкілясь востаннє долетіли до Каплуненка тонкі голоси піонерського загону:

Ми діти тих, хто виступав
До бою з ворогами,
Свій паровоз він покидав
І йшов на барикади...


І тоді ще раз Каплуненко стиха проказав до себе: «Паровоз 273!..» Проказав і усміхнувся. Насунув на брови кепку й рушив до залізничного клубу.

ГРИШКА-РОЗВІДНИК
Цілий день Гришка никав голодний містом й не знаходив поживи. За давньою звичкою він майнув на базар, щоб піднести якійсь гладкій пані кошика та заробити собі на шматок булки й ковбаси. Але на базарі було порожньо.
Канонада  цілих  два  дні   не   вгавала  й   на  хвилину,   і вночі було чути лункі постріли на околицях міста,  а потім горожани шепотіли по завулках і закутках:
— Червоноармійці прийшли...
Пани сиділи по льохах, і хіба яка перекупка виходила на базар та зразу ж і повертала назад; боязко оглядалась  і хрестилася  серед порожніх глухих  вулиць.
Гришка пробіг майданом, де раніш щодня клекотів базар, і тільки-но хотів повернути на якусь бічну вулицю,  як за  рундуком почув  розмову  двох  крамарів:
— А які ж вони з себе?
— Страшні, Прокопе Герасимовичу, в бога, кажуть, не вірять...
— Ви чули — людей усіх перестріляють. Казали, і крамниці спалять?
— О, то такі, що можуть! Двох офіцерів коло церкви вбили.
— І, кажете, вже ввійшли?
— На Петропавлівській сам бачив п'ятьох кінних...
Гришка   більше   не  слухав  їх.   Він   стрімголов   полетів на Петропавлівську, де мали бути ті червоні, страшні, з рушницями люди. Але Гришка не боявся їх. Гришці що? Вони проти буржуїв. Це Гришка добре знає. А який з Гришки буржуй? Навіть батьків у нього немає. Був тато колись — мовчазний, натруджений. Забрали на війну німця воювати: не вернувся. Три місяці тому й мати померла. Прала довгими днями чужу білизну, зігнувся стан, намозолилися руки, а налетів тиф — скосив на дванадцятий день. Залишився відтоді Гришка сам.
З того часу ніхто вже не називав його Грицем, Грициком, а став він для одних — Гришка, для інших — пацан.
Цілий день він шукав, де б його попоїсти, а ввечері спав на кухні у старої квартирної хазяйки, де жив він з матір'ю. За це він щоранку виносив хазяйці помиї, носив воду і двічі на тиждень мив підлогу. Отак і пробивався.
Гришка пробіг останній провулок, вискочив на Петропавлівську й зупинився. Дорогою йшла піхота,  везли на возах кулемети, а збоку від бруку стояла похідна кухня і кілька червоноармійців коло неї. Вони були одягнені в старі, задрипані, уболочені шинелі, а за єдину окрасу їм була червона стрічка на грудях і зірка на сивій шапці. Проте вони були веселі й бадьорі. Дехто крутив з махорки цигарку, інші жартували й сміялися. Гришці вони одразу сподобалися. Це тобі не офіцери, що не підступити до них! Гришка сміливо, як до своїх, підійшов до гурту й звернувся до кашовара:
— Товаришу, дай пошамати.
— А ти ж відкіля взявся?
Гришка не знав, що відповісти. Одначе пахощі гарячого борщу з м'ясом приємно залоскотали йому в носі. Гришка тихо сказав:
— Я тутешній. Базару цілий день нема. А їсти хочеться.
Кашовар насипав йому в миску борщу й кинув великий шматок м'яса.
— Ну, бери, коли не їв. Тільки в нас так: хто не робить, той не їсть! Зрозумів?
Гришка мугикнув набитим ротом, коли це підійшов якийсь червоноармієць і, простягнувши Гришці хліба, ляснув його по плечі:
— А ти, малий, до буржуїв — як?
Гришка проковтнув ложку борщу й, косо подивившись, весело відповів:
— Буржуїв треба гнати!
Червоноармійці дружно зареготали, а Гришці, чи то від борщу, чи від гурту молодих, бадьорих людей, стало тепло й хороше. Доївши борщ, Гришка витер рукавом рота й звернувся до старшого.
— Я буду з вами. Можна?
Старший посміхнувся:
— А буржуїв будеш бити?
Гришка   хитро   усміхнувся   й   собі   і рішуче   відповів:
— Авжеж,   товаришу,  буду!  Ось  тільки візьміть!

* * *
Гришка прив'язався до людей піхотного полку. Йому здається, що він давно вже й сам червоноармієць, і ті дні, коли його мати прала чужу білизну, такі далекі-да-лекі, наче уві сні.
Гришку залишили в полку. Спочатку ротний хотів прогнати, але Гришка розплакався:
— Візьміть мене! Візьміть. В мене нікого нема.
Тоді Гришку послали до похідної кухні чистити картоплю й мити казанки. Щодня він тепер скріб ножем між брудними пальцями картоплю і доброхіть приносив кашоварові води в казан.
Коли картопля парувала вже у великому казані, Гришка витирав об свою нужденну куцину руки й ховав за пояс ножа. Ніж, що дали йому чистити картоплю, Гришка залишив собі. Це буде йому зброя: ану ж зустрінеться він десь із офіцером — чим тоді Гришка боронитиметься?
Полк вирушив на південь. Гришка безжурно сидів на передку похідної кухні, а назустріч йому йшла переможна, щаслива весна. Зеленіють ниви, ніжно квітнуть у садах яблуні, і Гришці радісно на душі.
Він справжній червоноармієць. На грудях у нього теліпається якась замусолена червона поворозка, а на кашкеті (подарував ротний) — зірка! От коли б тільки ще   рушницю  дали!   А   більше   Гришці   нічого   не   треба.

* * *
Коло просторої хати, що посеред села, командир полку радився з батальйонними й ротними.
— На станції вони мають панцирний поїзд — це нам відомо; потім у них, мабуть, близько сотні чеченців... А що крім того? Скільки піхоти, гармат?..
— Ото ж то й лихо, що ми не знаємо,— зітхнувши, сказав командир першого батальйону, кремезний чоловік з голеним обличчям.
— Денікінці, здається, гадають затриматися на станції,— знову сказав командир полку,— але ми за всяку ціну мусимо до ранку зайняти її.
— А які відомості принесла розвідка? — спитав другий командир.
— Дуже малі. Те, що ми знали й досі. Денікінці отаборилися на станції й не підпускають туди нікого, А нам, як собі хочете, раніш, ніж виступати, треба дізнатись, що там за сили.
Командири мовчки міркували. Кожен бачив, що це конче треба, але як то зробити — ніхто не міг добрати способу.
Нараз із двору, де вже парувала кухня, вискочив з газетою Гришка. Побачивши знайомого ротного, він, чухаючи потилицю, підбіг до гурту.
— І що це воно за слово таке? Зроду не чув: «конкретно»? і газета червоноармійська, а так, наче по-буржуйському написано...
Командир полку пильно глянув на Гришку, і раптом його лице проясніло й радісно усміхнулось.
— Ось хто міг би дізнатись! Далебі, кращого розвідника не знайти! А йди-но, хлопче,  сюди!
Гришка підійшов і став струнко.
— Так ось що: скидай шинелю, одягни якесь барахло і — гайда на станцію. Проминеш наші дозори, а там уже сам викручуйся. Тільки щоб усе роздивився як на долоні,— чи є гармати, скільки піхоти,— розумієш?
— Розумію, товаришу командир полку! — весело гукнув Гришка, а в оченятах його блиснув щасливий вогник: ще б пак не зрозуміти!
Через п'ять хвилин Гришка, вбравшись у якесь лахміття, із скринькою ірисок простував по залізничній колії.
Вже проминув він ліщину, де були останні червоні пости, і вийшов на поле. Здалеку бовваніла кількома тополями й високою водокачкою станція.
Гришка рішуче звернув з колії і пішов полем. Він знав, що треба робити. На станції Гришка продаватиме іриски й непомітно огляне ворожі сили. Гришка глянув на свою скриньку. Смачні іриски виблискували проти сонця й непереможно вабили. Гришка не витримав і поклав одну в рот. Коли вона розтанула, Гришці закортіло з'їсти ще. Він простягнув уже руку, але спам'ятався: сором! Треба ж продавати їх.
Він прискорив кроки, коли раптом з-за кущів грубий голос:
— Стій! Ти хто?
Гришка побачив смагляве обличчя з синіми погонами, а потім з-за куща вилізло ще двоє.
— Ти хто? — сердито перепитав, підходячи до Гришки, перший.
Гострий холодок пронизав Грищині груди й шпигнув поза спиною. Та Гришка не виказав себе:
— Я — стрілочників. Торгувати — на станцію...
Смаглявий нахилився до скриньки, взяв дві іриски й проковтнув.  Гришка умисно  сльозливо заверещав:
— Дядю, а гроші? Дядю, заплатіть!..
— Ану, котись! — Смаглявий торснув його ногою, і Гришка, хлипаючи, поволі подався геть. Коли пост лишився далеко позаду,  Гришка щодуху побіг до  станції.

* * *
Перша небезпека минула, і тепер надходить саме лихо. Ще здалека він побачив на колії зеленуватий панцирник, що злегка пихкав і чатував на ворога. Далі потягнулися довгі, безконечні валки вагонів, станційні будівлі.
Гришка поминув водокачку і вийшов на перон. Тут було людно. Скрізь стояли, сиділи й лежали солдати, прогулювались офіцери, сновигали санітари, сестри-жалібниці, але між ними, окрім двох-трьох залізничників, не було жодного цивільного.
— Сочный, молочный ирис! — загукав несподівано Грищин голосок, і це мимоволі привертало до нього загальну увагу. До нього підходили, купували, глузували з нього, а Гришка гасав по перону, і його голосок лунав з різних кінців.
— Сочный, молочный...
Він уже продав зо два десятки і встиг помітити, що за станцією стоїть другий панцирник; з товарних вагонів виглядали солдати.
— Сочный, молочный ирис! Ирис! — Він перелічив вагони, та треба було дізнатися ще про гармати. Гришка звернув з перону. А чому це той білявий з тоненькими вусиками офіцер так пильнує за Гришкою? Може, іриску купити хоче? — Ирис! Сочный... — Гришка обернувся назад. Офіцер дивиться на нього. Гришка прислухався до свого голосу, йому стало боязко: він сам серед сотень денікінців. Гришці здалося, що за ним усі стежать і ось-ось... Та ні! Це так тільки здається. Гришка сердито вилаяв себе: «От іще, заєць полохливий! Чого ж лякатися? А може, таки справді стежать?..» — Гришка обернувся й знову побачив пильні очі білявого офіцера. На цей раз офіцер ще здалека крикнув: «Стій!» — і  прудкими   кроками  підійшов  до   Гришки.
— За мною!—він смикнув  Гришку за рукав  і повів до станції.
Гришка намагався удавати безневинного «пацана»:
— Дядю, пустіть!    Мені    продавати    треба...   Їй-бо! Пустіть!
Офіцер мовчки вів його до коменданта.

* * *
Перед комендантськими дверима Гришка відчув, що справа його кепська. Він насупився й мовчки ввійшов до кімнати. Холодом війнуло на нього від чужої обстанови й грізного, гладкого офіцера, що сидів коло столу за паперами.
Білявий офіцер щось прошепотів йому на вухо; той суворо глянув з-під буйних брів на Гришку й басом гримнув:
— Ти  відкіля?  Чого  ти  тут  швендяєш,  га?
— Я цукерки продаю... тутешній... — тихо відповів Гришка.
Комендант стукнув кулаком по столі:
— Брешеш! Відкіля ти?
— Стрілочників... батько там, у будці... Я... — шепотів Гришка.
Комендант гукнув на чеченця:
— Розв'яжи йому язика!
Тільки-но Гришка обернувся, щоб глянути на чеченця, як в очах йому мигнув нагай і боляче оперезав спину. Ноги підкосились, здригнули руки й випустили додолу скриньку. Іриски,   мов   камінці,   розсипались   по   підлозі.
— Так хто тебе послав сюди? Ну?! — нахилився до нього з-за столу комендант.
Чеченець ще раз замахнувся, і Гришка поточився додолу. Та він не скаже. Нічого їм не скаже! Він буде терпіти до кінця. Хіба він може зрадити тих? Своїх?..
— Мовчиш?
Гришка хрипло сказав:
— Пустіть...
Нагай розрізав лахміття й прилип до самого тіла. Дужче, дужче... Гришка вже нічого не пам'ятав. З губи йому капала на підборіддя кров, стікала за комір, і було там щось вогке й тепле...

* * *
Була густа темрява й тиша, коли Гришка розплющив очі. Він ворухнувся, але в ту ж мить застогнав. Тіло пекло з усіх боків, мов опечене. Перемагаючи біль, Гришка підвівся і почав мацати коло себе. Тут були нагромаджені якісь діжки, полумиски, горщики, лахміття.
«Де це я?» — спитав себе Гришка й силкувався пригадати. В тумані своєї пам'яті він побачив тільки суворе комендантове обличчя, посвист нагая і... далі було темно.
«Це чи не комора яка?» —напружував свої очі Гришка. Він помацки ступив кілька кроків. Ніби двері? Так, так — двері. Але їх замкнено. Гришка штовхнув їх, але даремно: двері не піддавались.
«Що ж його робити?» — Гришка ступив назад і раптом помітив шматочок зоряного неба. Віконце! Він скочив до нього, та воно було замале — чи ж пролізеш? От якби з луткою його вийняти, тоді напевно проліз би... Гришка почав пригадувати, і ось знову, наче живе, гримнуло: «Хто тебе послав?!» Ох, та Гришка ж був у розвідці. Там  ждуть  його  і  звісток  від  нього.   Він  у  полоні.
Але ж як вилізти? Треба ж якомога швидше доповісти про все, що він бачив! З одчаю Гришка схопив руками лутку віконечка, і — яке щастя! — спорохнявіле дерево легко подалось, і десь на землю брязнуло скло. Гришка завмер. Знову стихло, тільки від станції долітав легкий гомін. Гришка нишком одсунув лутку й наполіг на дошку. Вона заскрипіла, відсунулась. Ставши на діжку, Гришка виглянув у віконечко. Стрибати було низько. Тепер він з певністю відсунув ще дошку й ногами наперед виліз через дірку, де було віконце. Так легко й приємно стукнулись його ноги об свіжу землю, і Гришка полегшено зітхнув, а потім прислухався. Знову було тихо, тільки на станції блимали вогники; в пітьмі виринали людські постаті. Гришка тихенько перейшов вуличку, попід парканом шмигнув через провулок і опинився в полі. Коли зникли з очей станційні вогники й вітер полохливо покотився по ріллі, Гришка, як вихор, помчав до своїх здати рапорта про розвідку.

* * *
На ранок сонце радісно залило станційні будинки; тягнулись угору стрункі тополі, а з-за водокачки, перебігаючи, наступала червоноармійська лава.
Гришка захоплено тулив до плеча одержану нарешті вночі  рушницю і, незважаючи на посвист куль, стріляв.
Привітно усміхалося йому сонце, і широко розливався перед ним новий, ясний день.

ЯЛИНКА З „ХЛОПУШКАМИ"
Мама почала нервуватись. Надворі, щоправда, тільки-но починало вечоріти, до приходу гостей лишалося ще добрих п'ять годин, усе «печене» й «варене», як каже дід Спиридон Харитоно-вич, було вже готове, але мамі, як і завжди перед святом, усе ще здавалося, ніби чогось бракує, ніби ще чогось не передбачила вона. А чого саме? Випити є що, закусити й поїсти смачного — поготів. І все ж... Купити грибків би слід. Охочі до них будуть. А головне, ще ж і ялинку не прикрашено та й докупити б треба ялинкових цяцьок дітям. Треба поспішати!
Мама вже хотіла одягати пальто й іти, а тут, на біду, ще Федя причепився:
— І я з тобою, мамочко! Ходім на Хрещатик — там лебеді на ялинці!..
П'ятилітній Федя добре знає, що, коли, як оце тепер, прийшов до них його дід,— можна трохи й повередувати. Дід хоч і суворий з вигляду, та дуже любить свого меншого онука, і мама при дідові, хоч і свариться на Федю, та все ж дарує йому всі його пустощі. Але сьогодні це вже занадто дратувало маму. До того ж у кімнаті сидів ще й Свирид Фролович, що прийшов запрошувати їх на завтра до себе та затримався, розмовляючи про щось з татом; що може подумати стороння людина, побачивши в домі такого вереду! А малий — як найнявся:
— Поведи, мамо, на Хрещатик! Я хочу подивитись на лебедів!
На цей раз, аби тільки малий не показував далі своїх викрутасів, мама піддалась:
— Добре, підеш зо мною до опери,— там ще більша ялинка стоїть.
Та хлоп'я затялося:
— Коло опери на ялинці самі зайці, а я хочу — з лебедями.
Мама зітхнула й з благанням у голосі звернулась до старшенького, Сашка:
— Хоч би ти, Сашку, втихомирив Федю! Просто біда!
Першокласник Сашко, почуваючи себе перед меншим братиком «зовсім великим», охоче взяв на себе обов'язки вихователя й рішуче підійшов до нього:
— А по задку, замість лебедів, не хо?..
Малий на мить  замовк  і перевів сердиті  оченята на брата, не знаючи, чи той серйозно загрожує, чи тільки нахваляється. Користуючись з цієї паузи, мама мерщій вийшла з кімнати. Побачивши це, Федя хотів уже був розплакатися, та тут втрутився дід:
— А цить-бо! Чого розкис? Зо мною підеш! Я тобі всі ялинки покажу...
Малий замовк і запитально дивився на діда. Як на таке пішло, то що ж — він не від того, щоб оглянути з дідом хоч і всі ялинки. Але — коли? Зараз?.. Проте діда він не наважувався одразу спитати. А дід, Спиридон Харитонович, чомусь нараз замовк і низько схилив голову. Потім постукав дрібно пучками по столі, цмокнув і — чи то всміхаючись, чи збираючись заплакати, сказав:
— Так, так... Ялинка!.. Пам'ятаю і я одну ялинку... Далася вона мені взнаки на все життя!
Старий Спиридон Харитонович, поринаючи в давню минувшину й ніби вже нікого не помічаючи в кімнаті, почав свою розповідь:
— Було мені тоді років дев'ять, а може, й усі десять. Знаю тільки, що саме тоді батько мій поступив на завод Греттера... Так от, значить, поступив батько і попав він там під одного майстра. Чоловік, цей майстер, був серйозний і спуску не давав. А головне — любив «лапу», чи, по-простому сказати,— хабарі. Ну, звісно, майстер на заводі тоді був — усе: від нього й заробіток твій, і штрафи всякі, а як захоче майстер, то й по шапці тобі з заводу дадуть. Це не те, що тепер: завком, комісії, парторги, — є кому жалітися, а тоді час був серйозний. Одне слово, почув мій батько від товаришів своїх, що, як не захабариш цього майстра, добра на заводі не жди. Невдовзі й різдво підійшло. Одержав
батько «получку» перед святами, прийшов додому та й прикидає і так   і сяк. І  на те треба гроші, і на це, хоч умри, а дай, і заробітку того всього приніс — що кіт наплакав, а тут ще й на хабара майстрові треба. Порадилися батько з матір'ю та й надумали: щоб купити щось майстрові, сказати б, подарунок який абощо,— ніяк не виходить, то треба хоч запросити його додому та пригостити: ачей, не погидує та й, думка, може ж, він не все й пожере, то самим що лишиться. Все ж таки — користь виходить! Так і зробили. Запросили вони його, чорта, на мою голову, як тепер пам'ятаю, на третій день різдва. 1 чого ж бо то, думаю,— саме на третій, а не коли інше! Це мені, бачите, зовсім не з руки було. Саме ж на цей третій день у купця Ханенка, що на нашій Борщагівській вулиці через шість домів від нас жив,— «ялинка» буде! Про це я знав достеменно. Сам бачив, як привезли з Святошина до його будинку здоровенну, крислату ялинку, таку, що її і в парадні двері ледве вперли. А тут ще й мати перед святом ходила до Ханенків білизну прати, так оповідала, що там тих цяцьок та прикрас усяких накупили — аж очі розбігаються. І янголи з вати, і Дід Мороз, і зірки срібні, і горіхи золоті, а головне — «хлопушки» з подарунками всередині... Чи не ці «хлопушки» й погубили тоді мене! Бачив я і раніше на вітринах у магазинах і янголів, і зірки, та навіть і «хлопушки», а от — що там усередині тих «хлопушок», які там подарунки,—не знати.
— А хіба у вас дома не було ялинки? — не стерпів спитати здивований Сашко.
— Ялинки — вдома? — перепитав дід, глянувши на онука, й усміхнувся.
— Не те, що, хлопче, ялинки, а як купили батьки все, що вкрай потрібно було, та ще й горілку з закускою майстрові, то не знати було, за що й хліба до нової получки купувати! Хе, ялинку вдома захотів!.. Життя тоді, кажу, серйозне було.
Федя непорозуміло подивився на старшого брата, на батька і собі хотів спитати діда, а які тоді ялинки були на вулицях, але Спиридон Харитонович уже оповідав далі:
— І далися ж мені тоді ці «хлопушки»! Тільки й думки в мене про них. Будь-що-будь, а я на третій день різдва через вікно з вулиці подивлюсь, коли купецькі діти будуть у Ханенка «хлопушки» розривати,— що там у тих «хлопушках» усередині... На пальцях рахував, скільки днів лишилося до Ханенкової ялинки. Та ось прийшов кінець кінцем і цей третій день різдва. і довгим же він видався мені! Ледве діждав я вечора, коли до Ханенків почали сходитися гості з дітьми. Ну, вже, здається, час! І тільки-но я взявся за шапку, щоб з хати чкурнути, коли це батько мені:
— Куди? Нема чого собак ганяти на вулиці! Підсобиш матері вдома.
Що ти його будеш робити? Батько теж серйозний був і не любив двічі казати. Іншим разом він і не здумав би оце про мене, а сьогодні, сам розумію,— майстра ждуть. Останні дні в батьків тільки й мова про нього —де посадити та як пригостити. Мусив я скоритися. Довелося, замість на ялинку дивитись, халявою роздмухувати самовар, що його заради такої оказії в сусідів позичили, і гірко ж було поратись коло самовара, коли мене так і рвало до будинку Ханенків! Аж ось і майстра бенєря до нас притарабанила. Огрядний собі чоловік, у сивій шапці, й вуса, як у кота, стирчать. Зайшов, розглянувся, кивнув згорда головою, роздягається. Батько закрутився коло нього — то пальто допомагає скинути, то шапку його підхопив і не знає, куди її покласти; мати гостеві в дверях низько" вклоняється, а той щось мугикнув, погладив статечно свої вуса, кашлянув і поважно пішов до кімнати. Тільки краєм ока я його бачив, а одразу ж зненавидів так, що, мабуть, і сам батько не мав на нього такий храп, як я тоді. Та й то сказати — це ж через нього, чорта, я не побачу Ханенкової ялинки і «хлопушок»! А більше й не було тоді ні в кого ялинки: на нашій вулиці сама дрібнота жила...
Тільки-но сів гість до столу, як пішла веремія в нашій хаті! Батько коло нього крутиться, мати раз у раз з кімнати на кухню бігає, а я то оселедця скубу, то огірки солоні матері з бочки виймаю, то тріски колю, бо батько необачно запропонував гостеві яєчню і той не посоромився згодитись. Тільки й передихнув я, коли трохи впоїли його; чую — сопе та уминає, сопе та уминає... А мені аж сльози котяться — такий жаль-досада! А мати все його масненько припрошує:
— Призволяйтесь, чим бог послав! Уже вибачайте нам — ми по спромозі: як кажуть,— що хата має, тим і приймає... А може ж, випили б іще? Будьте ласкаві!..— Майстра, видати, пройняло, бо він уже не мугикнув, а сказав:
— Та наче й уконтентувався вже; хіба оце пивця б— саме в раз!
В кімнаті раптом замовкли. Мати метнулася на кухню й у розпачі кликала з порога на мигах батька. Що робити? Високий гість забажав пива, а його в хаті чортма! Стурбований батько прибіг на кухню й похапцем витрусив з вигорнутої кишені останні гроші. Похитав головою і сунув мені кілька мідяків.
— Спиридоне, збігай швидко по пиво! Дві пляшки. Та гляди мені — одна нога там,  а друга тут!
Я спочатку аж не повірив. Не інакше, як сам бог на-путив майстра зажадати ще й пива. Це ж дорогою до крамнички я зможу глянути й на ялинку! Я зірвався з місця, схопив на бігу шапку й, не одягаючи пальтечка,— мерщій на вулицю. Мені кортіло одразу кинутись до Ханенкових вікон, але я розмислив,  що краще, мабуть, спочатку купити пиво, щоб, бува, не зачинили крамнички, а тоді вже досхочу дивитись на ялинку. Про те, щоб поспішати задовольнити майстрову спрагу,— мені й на думці не було. Тут — ялинка й «хлопушки», а з пивом підожде! Я й незчувся, як добіг до крамнички, взяв пляшки й щодуху назад. Надворі був добрячий мороз, а я, дарма що був у самій тільки сорочці, без пальта, аж зіпрів. Ось і Ханенкові вікна. Чути, як у домі грають на роялі щось веселеньке, наче польку, і дітвора щебече. Та, на біду, вікна приморозило й через лапасті лисиці на шибках нічого не видно. Тільки вгорі шибки ясні й крізь них бачу стелю з візерунками. Та нащо мені стеля, коли мені ялинку треба. Озирнувся навкруги, а коло залізної огорожі перед домом дерево стоїть. Я, не довго думаючи,— на нього. Не раз улітку по горобині яйця доводилося видиратись і не на такі ще дерева, то тепер придалася мені та практика, сказать. Пляшки — в кишені, раз-раз та й угорі вже. Відціля все видати: і дітвору, що в якихось паперових шапочках кружляла навколо ялинки, і саму ялинку з засвіченими свічками, й «хлопушки» на ній. Очі мої розбіглися, не знаю, на що й дивитись. Коли це підходить збоку до ялинки старший панич Ханенків, чиркнув сірника, підпалив щось, і відтіля як посиплються в різні боки зірочки, та як замиготять! Я аж рота роззявив, а панич ходить, як чаклун, усміхається і все собі підпалює... Дивлюсь, і там, і там палахкотить та зірочками кидає. По всій ялинці! Ну, чисто тобі, як на малюнку, а то й у казці... Дивлюсь, далі панич на стільця став, простягнув руку й дістає відкілясь з ялинки саму що не є здоровенну «хлопушку». Такої я і на вітринах ніколи не бачив. Узяв він її за обидва кінці, смикнув за щось там усередині й... Отут я і стеряв-ся. Забув і про пляшки, й про все на світі. Кинувся вперед,   щоб  не   пропустити   нічого,   як   він   ту   «хлопушку» розкриватиме, коли це — брязь підо мною щось, потім ще раз — брязь!.. Оглянувся і завмер: та це ж у мене пляшки з пивом вислизнули і впали! Чи не вони то й забряжчали долі? Вирячив я очі, щоб роздивитись, бо після світла погано було видно, бачу — наче щось чорніє на снігу. Я сплигнув з дерева. Матінко моя рідна, так воно і є! І треба ж було впасти тим пляшкам не просто на сніг, а об залізну огорожу вдаритись! Та хоч би вже одна, а то обидві. Ну, як тепер додому вертатися? Немилі мені стали враз і ялинка, і «хлопушки», і весь світ наче затьмарився, бо знаю, буде мені вдома непереливки. Та нічого не вдієш,— почвалав до нашого двору. І боязко вертатись, а йду. Мов на шибеницю в петлю лізу. Думка тільки, як би його відтягти розплату, і через те ще повільніше човгаю. Підходжу до дому й уявляю собі, як там майстер з котячими вусами здивовано очима лупає, мовляв,— а де ж пиво? Уявляю, як і батько спересердя казиться: послав щеня по пиво, та тільки його й бачили! Стривай же!..
Ось і двері наші, та тільки мені страшно на них і глянути, не то що відчинити... Мороз на ніч бере, припікає. Стою я під дверима в самій сорочці, скулився весь, тремчу, як цуцик... Не знаю, скільки я отак стояв — почав уже клякнути й на сон мене ніби хилить — аж раптом одчинилися двері, й з них повагом вийшов одягнутий майстер, а за ним, уклоняючись та перепрошуючи, висунулись і батько з матір'ю:
— Ось і обормот ваш! — сказав здивовано майстер, та батько вже вискочив наперед: — Пиво де?
Я мовчу.
— Де? — пошепки, аж захлинаючись від гніву, визвірився він на мене і схопив за плече.
— Роз... роз-бив...— не сміючи звести очі, ледве чутно проказав я.
— Мн-да... Виходить, значить, по усах потекло, а в рот не попало,— в'їдливо всміхнувся майстер і, ледве кивнувши головою, подався з двору. Це ще більше розлютило батька, він згріб мене за карк — і сам не при собі — потяг до хати.
— Розбив — кажеш? Так, що й черепків нема? Добре навчився брехати, синку!..
Задихаючись, він рвучко зняв з своїх штанів ременя. Я мовчав. Що вже там виправдовуватись, коли винен, та й однаково не одвернути кари! Але того, що випало мені,— і я не сподівався... Не пам'ятаю, як опинився я на ліжку, як і коли заснув... Чи не тієї ж ночі й запалення легенів у мене почалося,—не минулось стояння на морозі!.. Два тижні вивалявся я тоді в ліжку і як ото дуба не дав — і сам не розумію. Спиридон Харитонович зітхнув і нахилився до свого улюбленця:
— Отака, Федьку, була в твого діда ялинка, отакі й «хлопушки»!.. А ти коверзуєш: «Не ту ялинку хочу, а оту; не з зайцями, а з лебедями!..»
Старий докірливо подивився на малого і знову, немов   згадавши  щось,  повернувся   до   дорослих:
— І скажіть же: кожного року, бувало, читаєш, у газетах на різдво оповідання про бідного хлопчика, що знадвору крізь вікно зазирає на ялинку багатіїв, а нікому — ні міській думі чи там земству, скажімо,— і в голову не стукнуло, хоч би одну ялинку поставити на вулиці для бідняцької дітвори! Куди там! Звісно,— капітал, а це вже діло серйозне...
Обидва онуки широко розплющеними очима дивилися на діда. Феді хотілось спитати, яким то «обормо-том» був колись дід, але він уже забув і не міг пригадати цього слова, а Сашко ніяк не міг собі уявити того часу, коли для дітей не було ялинки ні на вулиці, ні вдома. Просто неймовірно!

НЕ СВЯТІ ГОРШКИ ЛІПЛЯТЬ
Нарешті мама дозволила Павликові піти в двір до хлопців, і Павлик вистрибом вискочив з дому. Та у дворі він мимоволі затримався. Ціла купа дітвори згрудилась навколо Костя Піддубно-го, Павликового приятеля й однокласника, що жив у цьому ж дворі. Павлика зацікавило, чого то вони пнуться і зазирають один одному через плече.
Кость щось показував на простягнутій долоні й гордовито відповідав комусь:
— Питаєш! Звісно, справжній! Тільки не «конпас», а — компас.
Для більшої певності він додав:
— Морський компас.
Повернувши нікельоване кружальце в різні сторони, щоб усі могли переконатись, що стрілка однаково показує на двірникову квартиру, цебто на північ, Костя похвалявся далі:
— І ще атлас подарував, там усі карти, які тільки є на світі. А Сашкові— накрутного глісера. Ну, чисто як справжній, тільки що маленький...
Павлик підійшов до гурту й собі спрагло, з затаєною заздрістю розглядав справжній морський компас. Ще вчора ввечері Кость сказав Павликові, що до них приїхав погостювати дядя Михайло з Миколаєва. Той самий, що кораблі будує. Це, мабуть, його подарунками і хвалився Кость. Павлик протиснувся наперед і вже хотів просити Костя дати і йому подержати компаса, але Кость, побачивши Павлика, з яким мав незабаром їхати до піонерського табору, схопив його за руку й мерщій одвів убік.
— Це нам пригодиться в таборі, коли в похід кудись підемо, правда?.. Знаєш що — ходім зараз до нас: покажу атлас і попросимо дядю Михайла щось розказати. Він і на Чорному морі плавав, і навіть у підводний човен лазив.
У Павлика було сьогодні багато інших справ, але побачити та послухати чоловіка, що сам будує кораблі й потім же на них плаває в морі,— це не кожному випадає. До того ж — компас, атлас, маленький глісер!., і Павлик не вагаючись побіг слідом за Костем.
Смаглявий, кремезний дядя Михайло в незастебнутому білому кітелі сидів на дивані, посадивши собі на коліно п'ятилітнього Сашка. Сашко мацав на дядиному кітелі золоті ґудзики з якірцями и допитувався, ким краще бути на кораблі — матросом чи капітаном. Павлик, затамувавши дух, зачудовано подивився на незнайомого, дивуючись із сміливості Сашка: отак запанібрата розмовляти з таким великим чоловіком, ще й ґудзики йому крутити!.. Тим часом Костикові не терпілось похвалитися перед Павликом своїм дядею, і він, перебивши на правах старшого Сашка, одразу перейшов до діла:
— А скажіть, дядю, чи важко ото будувати кораблі?
— Чи важко будувати? — перепитав дядя Михайло, хитрувато примруживши очі.— Розуміється, важко, коли не вмієш, а от коли навчишся, тоді сама робота тобі в руки проситься.
Дядя Михайло сказав щось мудрувате, і ні Кость, ні Павлик не збагнули гаразд, чого це і як то робота в руки проситься. А Сашко, який усе ще думав про своє, спитав:
— А хто старший — боцман чи капітан?
Щоб витягти дядю на розмову й воднораз не дати малому Сашкові відвернути дядину увагу, Кость знову спитав:
— А як же ви самі навчились?
— Вчаться на це діло з спеціальних інститутах. Тільки спочатку треба добре вивчити математику — алгебру, геометрію.
— А навіщо ж алгебра? Це ж кораблі будувати, а не гроші  там  якісь  лічити!.. — здивувався  Кость.
— Як це навіщо? Саме для того, щоб збудувати корабель, і потрібна математика. Хто ж за тебе обчислить, скільки чого треба, який буде той корабель заввишки, завдовжки...
Кость спохмурнів. Він нишком уже мріяв, скінчивши школу, поступити туди, де вчизся дядя Михайло,  щоб і самому стати кораблебудізельником, а тут, виявляється, треба математику добре знати.
— Чого насупився? — посміхнувся дядя Михайло.— Чи не сваришся, буза, з алгеброю?
— Я до неї нездібний. Ледве на трійку витягнув... — сумно проказав Кость.
— Нездібний? — здивувався тепер уже дядя Михайло, аж пересадив Сашка з коліна на диван.— Це дурне верзеш. «Нездібний», хе! Я теж колись «нездібний» був, та один добрий чоловік вибив мені ту дурницю з голови.
— А хіба можна з нездібного стати здібним?—-невпевнено   спитав   Кость   і  спідлоба   глянув   на   дядю.
— Можна з ледаря стати працьовитим, із затурканого — сл4Іливим. От у чому річ! Послухайте, як зі мною було, може, й вам пригодиться. Сідайте.
Дядя Михайло зручніше сів на дивані і відкинув рукою з чола довгого гарного чуба, Кость примостився поруч Сашка, який притих, задоволений, що його не виганяють з товариства старших, а Павлик тільки приступив до бильця дивана, не зважуючись сісти в присутності такого визначного дяді.
Дядя помовчав хвилину, втокмивши очі в стелю, а тоді почав:
— ...До школи імені Франка я попав серед навчального року. Саме наприкінці зими нам дали квартиру на Лук'янівці, от ми й переїхали сім'єю туди з Куренівки. Батько твій був тоді не набагато більший за Сашка, а я вже був школяр, до третьої групи, чи класу, як тепер кажуть, ходив. Неподалеку від нашої нової квартири була простора двоповерхова Франківська школа з великими, як двері, вікнами. Та, признатись, мені спочатку було мало втіхи, що мене перевели до такої гучної школи,  яку тоді  вважали    за   зразкову.  Ще  в    куренівській школі записали мене до нездібних. Бувало, на уроці вчитель каже іншим школярам: «Ви, діти, допомагайте Михайлові, бо він малоздібний, сам не впорається з домашнім завданням». Або завідувач, чи по-теперішньому директор, школи наприкінці року каже батькові: «Ваш син нездібний; звісно, важко йому дається наука, але все ж за літо треба його підігнати якось». Отак і пішла про мене слава «нездібний», «відсталий», одне слово, Михайло Піддубний — ні до чого, тільки школу ганьбить. Навіть у класі виділили мене в окрему ганебну групу відсталих, з якої інші учні кепкували: «Група одірви та викинь».
Привів мене батько до Франківської школи, а я собі думаю: «Якщо я в куренівській задніх пас, то до цієї зразкової мені, нездібному, краще б і не рипатись».
І так ото я вклав собі в голову свою нездібність, що сиджу на уроці, кліпаю очима, а з думки мені не сходить:  «Не   тратьте,  куме,  сили,   спускайтесь   на   дно...»
Правда, в цій школі мене поки що ніхто не прозивав нездібним, учителі приглядались до мене як до новака, учні були такі ж прості, як і я,— здебільшого діти лук'янівських робітників. Між ними я швидко оббувся, а от учитель один і цікавив мене дуже, і в той же час я боявся його. Був це викладач рідної мови Степан Васильович Панасенко. Чого я боявся його? Зовні він був наче й зовсім не страшний — чорнявий, смаглявий, видати, лагідний літній чоловік. Ніколи він не нагримає, не підвищить голосу на будь-кого. Телепні, подібні до мене, були, виявляється, і в цій школі, але й вони пнулися з усіх сил, щоб з рідної мови мати, якщо не «відмінно», то принаймні «добре». (Тоді не було теперішніх двійок, тпійок, п'ятірок,— нам записували в щоденник: «незадовільно», «задовільно», «добре», «відмінно»). Але так уже повелось, що дістати з рідної мови, якої вчив нас Степан Васильович, навіть «задовільно», тобто теперішню трійку, вважалось між франківськими учнями за ганьбу. Це ж був найулюбленіший учитель! Та він мене цікавив не тільки тому. В школі всі знали й пишались тим, що цей учитель Панасенко був воднораз і відомий український письменник — Степан Васильченко. Хоч Степан Васильович і не любив, коли хто з учнів згадував його твори, мовляв: «Прочитав оце, Степане Васильовичу, ваше оповідання «Мужицька арифметика»; ой цікаво!» Він одразу переводив мову на інше, та всі учні знали його оповідання. Прочитав і я ту «Мужицьку арифметику», «Романа»  й   «Свекра»   і   ще  більше   став   його   боятись.
Думаю собі: «Мені важко книжку прочитати, а Степан Васильович сам пише книжки. Яка-то здібна голова має бути, щоб книжки складати!» Сиджу на парті й потерпаю: ану ж спитає щось цей найрозумніший від усіх людей учитель мене,  нездібного та відсталого!
Але він мене чогось не питав, тільки приглядався; зате з арифметики і географії я вже схопив «незадовільно». Ніяк не міг збагнути тих дробів і меридіани з паралелями плутав. З рідної мови ми дійшли вже до наростків, або суфіксів, як тепер кажуть, а я і з приростками, тобто префіксами, ніяк собі ради не дам. Одне слово — нездібний.
Був, пам'ятаю, кінець березня. Надворі сонце, десь з-за Дніпра повіває свіжий, вогкий вітерець. У шкільному дворі весело біжать струмочки від останніх латок та-лого брудного снігу. Учбовий день скінчився. Гучно лунає в порожньому коридорі дзвінок, сповіщаючи, що навчання сьогодні кінчилось, а з ним кінчились і мої муки. Оце мій час! Вискочу зараз із школи і — пропаде моя нездібність. На вулиці я такий же, як і всі діти. А вже як почнемо гратись у цурки, а ще більше в м'яча — хай ще позмагаються зі мною інші!
Галасливою юрбою вискочили ми з класу, і враз порожній і німий досі коридор ожив, запознився школярами, вигуками й сміхом. Після парти, книжок і зошитів так хочеться пострибати, поборюкатись!
Степан Васильович жив тоді при школі: отак, просто з коридора, двері до його кімнати. Він завжди виходив наприкінці навчання глянути, як учні йдуть із школи. Вийшов він і цього разу, і тільки-но діти побачили його низеньку'постать коло стіни, як галас стаз ущухати, учні спинились і оточили улюбленого вчителя.
— Степане Васильовичу! Вже й у лісі снігу нема, ось-ось зацвітуть проліски та сон.
Усі знають, що Степан Васильович любить ці перші скромні весняні квіти.
— Може, в неділю, Степане Васильовичу, поїдемо в Пуща-Водицю збирати квіти?
— Ні, цієї неділі ще рано, але трохи згодом неодмінно поїдемо,— відповів Степан Васильович, і учні аж заплескали з радості з долоні. Вони так люблять ці подорожі з Степаном Васильовичем у ліс, у поле, збирати квіти, ягоди, гриби. А наступного літа вони гадають вирушити з ним пароплавом аж до Канева — на могилу Тараса Шевченка.
Я спинився також. Мене завидки беруть слухати, як ото інші школярі так по-простецькому балакають з Степаном Васильовичем. Захотілось і мені звернутись до нього, сказати йому щось привітне, але не насмілююсь і від того серджуся сам на себе. В дальньому кінці коридора якийсь запізнілий хлопчисько завів, пританцьовуючи, веснянки:

А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле...


І вс|м   учням   уже   кортить   підхопити   дружнім   співом:

Молодому   козакові
Мандрівочка   пахне...


Я визирав за спинами інших. Раптом лагідні, темні очі Степана Васильовича уважно спинились на моєму обличчі.
— А ти, Михайле, чого посмутнів? — підступив він до мене ближче.
— Та він, Степане Васильовичу, і досі не второпа, що таке приросток, а сьогодні ми вчили наростки, так він і зовсім спантеличився,— відповів за мене якийсь сміхотливий учень з гурту, а я від того зашарівся весь і очі в підлогу втупив.
— Так-таки й справді не знаєш, що таке приросток?— нахилився до мене Степан Васильович. Мовчу, мов заціпило мені. Наче то не граматику я не вивчив, а невідь-що накоїв.
— Я ж бо тебе питаю, скажи мені,— тихенько ворушить мене за плече Степан Васильович.
Я тільки й спромігся промимрити собі під ніс:
— Умгу...
— Ну, хлопці, хто — додому, а ми з Михайлом поговоримо, розберемося в тих капосних приростках! — Степан Васильович потягнув мене вбік і помалу повів до своєї кімнати. Тепер уже мої товариші заздрили мені, дивлячись, як я тупцяю в своїх благеньких чобітках з рудими халявками до завітної кімнати. Воно, звісно, мало радості не розуміти граматики, але хто б не хотів побувати в просто прибраній кімнаті Степана Васильовича, побути з ним ще кілька хвилин.
Не причиняючи дверей, Степан Васильович зайшов до своєї кімнати й посадив мене проти себе.
— А скажи мені, Михайле, яке це дерево не схиляється перед бурею?
Я насторожився: чого це він про таке питає, приростки — це ж граматика, а не природознавство? Коли б це інший учитель спитав, я б одразу почав думати, які це підступи криються в цьому чудернацькому запитанні, але тут я тільки роззявив рота, зморщив чоло і не одразу, вагаючись, відповів:
— Яблуня?
— Чому ж яблуня? Ні, подумай краще.
Я мусив трохи подумати  і  нараз радісно усміхнувся:
— Дуб!
— Еге ж, дуб,— ствердив Степан Васильович.— Ну, а тепер скажи своє прізвище.
— Піддубний,— відповів я, ніяково всміхаючись і починаючи здогадуватись, куди то хилить Степан Васильович.
— Добре. Під-дуб-н-ий. Чи є в твоєму прізвищі слово «дуб»?
— Є.
— А що до нього приросло спереду?
На цей раз я упевнено відповів:
— Приросло «під».
— Отже, де буде в твоєму прізвищі  приросток?
— Приросток буде «під»,— уже рішучіш відповів я, трохи ще соромлячись своєї некмітливості й разом з тим радіючи,   що   збагнув   нарешті   граматичну   премудрість.
— Ну ось, а ти журився! — лагідно усміхнувся Степан Васильович. Він загадав мені знайти корінь та приросток ще в кількох словах і, коли побачив, що я знаходжу їх уже так спритно, як ручку чи олівця в своєму пеналі, знову повернувся до мого прізвища.
— А де ж буде в твоєму прізвищі закінчення? Назви його.
Про закінчення я визудив напам'ять з граматики так, що не зупиняючись одразу бухнув:
— Ий, а, є.
— Стривай, стривай! Хіба ж тебе кличуть: Піддубний? Ти ж, либонь,— Піддубний?
Я одразу збагнув, що ляпнув дурницю, і миттю виправився:
— Закінчення в мене «ий».
— Добре! А що ото за Н, що стоїть у твоєму прізвищі між коренем «дуб» і закінченням «ий»?
— Наросток? — нерішуче відповів я, сам не вірячи, що докопався до істини.
— Це буде наросток. Бачиш, сам знайшов його, значить, не святі горшки ліплять, га, Михайле? — сказав мені на прощання Степан Васильович і весело засміявся, аж блиснули в нього під чорними вусами два ряди рівних гарних зубів.
З того дня стало в мене з граматикою діло на мазі: послухаю уважно на уроці, а вдома сам, без нікого, дійду, що воно й до чого. А от з арифметикою в мене, як було «незадовільно», так і далі лишилось. Інші вже складати й віднімати дроби навчились, а я ще й досі не збагну, що то воно таке дріб. Дивлюсь на дробні цифри, а вони мені як китайські літери — тільки миготять в очах, а нічого в них не второпаю. «Це, мабуть, я тільки до арифметики нездібний»,— думаю собі і гірко мені, що та арифметика з дробами поперек дороги мені стоїть.
Учитель арифметики був з молодих, заклопотаних, усе поспішав кудись. Кінчить урок — і тільки ми його й бачили. Поставив мені вдруге «незадовільно» і мелькнув з класу. Виходжу я того дня останнім із школи, а тут Степан Васильович із шкільного садка йде з прутиком у руці.
— Чого це ти,  Михайле,  знову сумний?
— Та до арифметики я нездібний...
— Що таке? Ану розкажи.
Присів він зо мною на шкільному ґанку, і я йому розповів, як мені дроби в голові не вміщаються. Вислухав він  мене  і  знову  його обличчя  заясніло  в  усмішці:
— І скажеш же таке — «нездібний»!.. Ну, давай удвох розберемось, що то за штука дріб. Бачиш у мене прут у руці? Скільки я маю прутів?
— Одного.
— Так, одного. А тепер я переломив його надвоє — скільки половинок?
— Дві.
— А тепер кожну половинку ламаю надвоє,— скільки то буде від цілого прута кожний  цей  цурпалок?
— Четверта частина прута.
— О! Бачиш? А ти: «Нездібний, нездібний»! Казав же тобі, що не святі горшки ліплять,— і знову сміється.
Почав і я мимоволі сміятись. З самого себе смішно: таке воно просте, ті дроби, нічого мудрого в них нема, то я сам заворожив себе. Отут на шкільному ґанку навчився я на тих паличках складати й віднімати дроби, а головне, відтоді назавжди викинув з голови думки про нездібність. Нема нічого такого, що його не можна було б зрозуміти й вивчити. То тільки здуру ману на себе напускають, мовляв, нездібний та незугарний. Треба лиш захотіти  та  напружитись,   коли   тобі   важко,   і   все!
Школу кінчив я на «відмінно» і до інституту легко склав вступні іспити. Був я вже студентом. І ось у серпні 1932 року приїхав з практики до батьків на кілька днів до Києва перед початком навчання. І дізнався я, що тиждень тому поховали на Байковому цвинтарі нашого любого вчителя, Степана Васильовича Панасенка, видатного   українського    письменника   Степана   Васильченка.
Тяжко мені стало, немов я рідного батька втратив, а може, й більше щось. Пішов я на Байків цвинтар, поклав на свіжу могилку букет айстр і пригадав, як він любив проліски та сон, Жаль мене охопив, що нема наприкінці літа цих перших квітів весни, а то я ними всю могилу б всипав. Стою я над маленьким горбочком сирої землі, і не віриться мені, що вже нема на світі того прекрасного вчителя. І все мені здається, що десь він ще є, десь  каже  якомусь  «нездібному»,   як  мені   колись:
— І скажеш же таке! Та не святі ж горшки ліплять!
Дядя Михайло замовк, замислившись, мовчали і його слухачі.
Кость дав собі слово з нового навчального року неодмінно надолужити алгебру, а Павликові було шкода, що помер веселий учитель, а то б Павлик спитав його, як треба краще взятись за англійську мову, що так важко дається йому. І навіть малий Сашко подумав, чи не слід йому вже почати вчитись арифметики, щоб скоріше стати капітаном або боцманом.

ЗОЛОТИЙ КОРАБЛИК
Це було дуже давно. Ще за мого дитинства. Багато чого я вже забув з тих часів, але цю маленьку подію я пам'ятаю і досі. Бачу до дрібниць усю ту невеличку драму, ніби скоїлася вона лиш учора. Стоїть вона мені перед очима, як правдива, повчальна казка для малих і великих, і ні час, ні перейдені в житті шляхи не припорошили ЇЇ, не затьмарили. Вона лишилась   незайманою,   як   згадка   про   те   краще,   що   будь-коли   прокидалося   в   мені,   як   неписаний   заповіт   мого дитинства.
Лишилась не тільки в пам'яті, а й у серці.

Ви драли коли-небудь змалку пташині гнізда? Чи відоме вам оте лоскотне почуття азарту — хто з вас, малих шибеників, найбільше назбирає біленьких, голубеньких, сіреньких, з цяточками й без них, тепленьких ще яєчок; хто видереться, ризикуючи зірватись з гілляки або порвати штани, до найвищого воронячого гнізда на вербі чи осиці? Чи зазнавали ви гордого почуття малого володаря, який стискає в руці пійману тріпотливу пташину, тішачись своєю необмеженою владою над бідолашним створінням, коли від вас залежить, чи пустити її на чотири вітри, чи занести до хати, чи дати котові на розправу?
В нас не було тоді ні гуртків юннатів, ні Палаців піонерів, ні літніх піонерських таборів. Чи не найбільшою з небагатьох доступних нам розваг було драти гнізда. І ми драли їх наввипередки один перед одним, не замислюючись ні над шкодою, яку ми чинили птахам і людям, ні над тим, чи маємо право позбавляти волі й життя цих маленьких невинних істот. Це був своєрідний спорт з своїми майстрами, невдахами  й  «уболівальниками».
Я, мабуть, належав до тих третіх. Не скажу, щоб мені було заказано вдома не чіпати гнізд чи я сам був жалісливий до малих співучих і неспівучих пташок. Батько мій був робітник, і йому по роботі лишалось мало дозвілля, щоб приглядатись до мене й моїх розваг. Щоправда, часом, коли я збирався кудись із хати, він казав мені: «Краще б ото змайстрував що або книжку розумну яку прочитав, ніж собак ганяти та горобців драти!» Але казав він це на всякий випадок, більше для годиться, ніж з  якоїсь   видимої  потреби.  Самому  ж  йому  бракувало часу навчати мене щось майструвати, не було в хаті й зайвої копійчини на «розумні» книжки. Мати ж, власне, пильнувала тільки, щоб я не рвав одягу, а якщо їй траплялося запримітити свіжу дірочку в моїх штанях, вона за звичкою сплескувала в долоні й бідкалася: «І де ж на тебе напасешся тої одежі, безсовісний!» Я знав, що й вона казала ці сльозливі слова більше для застереження, щоб хлоп'я, мовляв, не пустилось берега. Я ж бо вже навчився орудувати голкою і нишком залагоджував дрібні ушкодження—наслідки моїх необачних розваг.
Я довго не зважувався драти гнізда тільки тому, що був затаєний і самолюбний. Коли вже діяти, то — напевне і неабияк, а не пасти задніх або, ще гірше, зганьбитись. Ні, то не для мене сказано: «Краще синиця в руці, як журавель у небі!» Я подерся б і на саме небо, якби тільки хтось міг запевнити мене, що неодмінно спіймаю там за хвіст жар-птицю, а не гепнусь з порожніми руками на сміх і глузи своєму замурзаному товариству.
Я спрагло прислухався до успіху інших малих паливод з нашого робітничого висілка, мене завидки брали, і від того я довго не міг заснути ночами, коли щастило комусь піймати в полі перепелицю, знадити чужих голубів чи вистежити в саду солов'їне гніздо. Ви уявляєте, який то вибуховий матеріал накопичувався в мені, що сам обмежував себе пасивним спогляданням, тоді як мене гнала якась сила і на дерева, і на дахи, і на горища? Рано чи пізно мав статися вибух.
І ось час прийшов.
Ще навесні я помітив, що коло бовдура нашої висіл-кової двокласної школи клопотались галки. На початку літа, коли в школі кінчилось навчання і в порожніх класах стало тихо й навіть трохи журно, пташина метушня на даху не вщухла. Раз у раз надлітали сюди галки й зникали всередині комина. Там, без сумніву, було гніздо, і галки годували своїх пуцьверінків. Галки й перше, минулих років, мостилися там, але вчителька, яка жила при школі, загодя загадувала шкільному сторожеві, дідові Кіндрату, чистити димарі. Цього літа вчителька одразу ж, скоро кінчилось навчання, поїхала кудись, а дід Кіндрат, якого у висілку дехто прозивав Кощієм Безсмертним, а ми, діти,— просто Бурмилом, не квапився лізти на шкільний дах прочищати від усякого галчачого непотребу захаращений бовдур. Проте це зовсім не означало, що нам, дітлахам, було тепер вільно похазяйнувати коло тих гнізд замість Бурмила. Безрідний, самотній Бурмило був відлюдний і сварливий. Надто не полюбляв він дітвору і її пустощів, і коли школа закривалась на літні канікули, він не то що на дах, а й на шкільне подвір'я не пускав нас. «Чи довго ж якому ледащу шибки там розбити або дошку де на ґанку одірвати»,— бурмотів він, скоса зиркаючи, якщо хтось із школярів чи просто з висілкової дітвори проходив улітку побіля школи. Ми шанувались перед Бурмилом, бо він, не панькаючись з нами, як учителька, міг дати потиличника, а до того ж завжди намірявся зірвати з голови провинного шапку. Потиличники — то півбіди. Нам не первина було діставати їх і по заслузі, й так собі, знічев'я, а от шапку втратити — то вже зовсім інша річ! За неї могли бути великі прикрості вдома, а головне, сорому після того не оберешся.
І от саме школу, що стояла у висілку на видноті, школу, до якої тепер із хлоп'ят ніхто не наважувався заходити, я обрав собі для свого першого і рішучого наступу. Це було не тільки сміливо, ба й зухвало, і, щоб не схибити, я наперед розвідав здаля все як слід. На даху було два комини. Той, куди залітали галки, був старіший—на ньому де-не-де покришилась і поодвалювалась цегла. Нижче під ним було дахове вікно без шибок, з яке легко можна було пролізти на горище, щоб дістатись до лежня в комині, де ззичайно мостились галки. До того ж саме тут була приставлена драбина. Галченят, звісно, не видно було, не чути звідси й щоб вони пищали, та я знав, що вони там. Я навіть план уклав собі, як мені повестися з своїми майбутніми бранцями. Спочатку я триматиму їх під старим решетом, у дровітні, а тим часом зроблю з жердин і пруття для них клітку. Я їх годуватиму, і вони помалу стануть свійськими. Я навчу галченят сидіти в мене на плечі, літати за мною, а потім... Ну, та це ще буде видно, на що вони здібні. Попервах досить і того, що вони літатимуть скрізь за мною і сідатимуть, коли я покличу, на мою руку. Уявляю, як пороззявляють від подиву роти всі, хто мав мене досі за ніщо!
Тепер лишалось тільки призначити день моїх ловів. Та я був не дурний, щоб пертись на таке ризиковане діло в перший-ліпший день і, не дійшовши навіть до драбини, попасти в кощаві руки Бурмила. Треба було все передбачити, все врахувати, щоб діяти напевно. Я навіть обміркував, що в цей небезпечний похід не слід надівати шапки, щоб, у разі чого, повернутись назад з найменшими втратами. Краще було б виждати дощового дня, коли Бурмило кунятиме в своїй комірчині всередині школи, відкіля його не вижене ніяка сила мокнути надворі. Але кінець весни й початок літа були того року сухі. Вже й городина на грядках вибуяла, вже рясно зав'язалися по садах маленькі яблука та груші, а дощу нема й нема. Багато хто вже прорікав посуху й неврожай, і люди з тривогою дивились на білясте, зли-няле небо, через яке звільна котилося день при дні розпечене, сліпуче сонце.
Тільки старі діди наперекір усьому, за якимись лише їм відомими ознаками, віщували незабаром дощ. І дощ справді прийшов. Та який!..
Довго збиралася ця громовиця, довго ниділи в спеці розморені рослини, тварини й люди. Собаки важко й часто дихали і, висолопивши язики, збайдужілі до всього, залазили вдень далеко під ґанки та комори, і їх не було чути у висілку. Лише півні того дня так розкукурікалися зрання, немовби очманіли від спеки і геть зовсім  переплутали   призначені   їм   для   співу   години.
Опівдні над обрієм стали громадитись біло-сірі хмаринки, а за якийсь час насунула й величезна темна хмара, запнула півнеба й заступила сонце. Вона була гнівна і ще здалека ричала громами. На хвилину хмара була затрималась на одному місці, ніби роздумуючи, в якому напрямі їй рушити, потім надумалась і подалась на виселок.
Я був не з боязких, гроза не лякала мене. Я навіть любив відчувати легкий холодок у грудях, коли, припавши до шибки, дивився на сліпучі змії і стріли блискавок або на полум'яні стрічки та зловісну заграву пожежі. Коли, випереджаючи хмару, у виселок заскочили з розгону ошаленілі передгрозові вітри, збиваючи на вулиці куряву та нахиляючи верхівки дерев, я зрозумів, що мій час настав. Слушнішої нагоди, як ця гроза, що вже підступала до висілка, і не діждатись. І поки мати ще не загнала мене до хати, я щодуж помчав до школи. Все живе поховалося перед бурею, і вулиця була порожня. Лиш я один біг, не відчуваючи під ногами землі, майже нічого не бачачи за сльозами, що застилали од вітру очі. Біг назустріч вітрам, назустріч блискавкам і громам, назустріч своїй фортуні...
Це був виклик усім ворожим мені силам, починаючи від Бурмила й кінчаючи громом... Я, здається, навіть реготав і кричав щось.
Легко перескочивши по щаблях драбини' вгору, я проліз уже через дахове вікно на горище, коли по блясі лунко задріботіло кілька важких крапель. Потім на мить усе стихло, немов хмарі забандюрилось обминути нас. Не гаючись, схильці, як злодій, я підійшов до бовдура, де він упирався в лежень, і видобув з кишені припасеного здоровенного цвяха. Та він був непотрібний, бо ледачий Бурмило ще з минулого року, коли востаннє чистив димарі, лишив, щоб не морочитись, цеглину неза-мазаною. Я вийняв її і засунув по лікоть руку. Мої пальці розсунули якісь галузки й торкнулись чогось шорсткого й ворушкого, і я мимоволі одсмикнув руку назад. І в ту ж мить у бовдурі щось заметушилось, залопотіло й пурхнуло. То повилітали з гнізда старі галки, а за ними заверещали галчата. Знову по даху задріботіли краплини, далі більше, густіше... Притьмом я повитягав з гнізда одного за одним трьох галчат, здригаючись від огиди, коли наосліп доторкнувся до їхніх тепленьких голих тілець. Це були тремтячі, на смерть перелякані голопуцьки. Леле, здійснена мрія гірко розчарувала мене! Майже зовсім голісінькі, лиш на кінці крилець у них стирчало щось подібне до пір'ячка, з широкими дзьобами й жовтавими заїдами, вони були потвооні. Але то була моя здобич, і я мусив їх забрати з собою. Та розмірковувати не було коли. Дощ уже стукотів по даху, й удари грому чимоаз дужчали. Я схопив у руки галчат і кинувся через віконце на дах.
і тільки-но висунулась надвіо моя голова, як навколо зчинилась веремія: наді мною крутиться, вимахуючи крилами, і розпучливо кпякає галка, голопуцьки веое-щать, дощ дужча.-... Раптом блїдо-рожева блискавка розпанахала небо і стрілою впала десь неподалеку висілка. І одразу ж страшний вибух гоому, аж мечі залящало у  вухах, потряс землю  й  повітря,  а  за ним хлюпнула, як з відра, злива. Я кинувся спускатись, але послизнувся на мокрій блясі і, якби не вперся ногою в драбину, мене б змило водою додолу, як змило враз моїх голопуцьків, яких, падаючи, я впустив. Та зараз було не до них. Такої грози мені ще не доводилось бачити. Здавалось, з неба прорвався на землю збунтований океан, і це вже чи не самий кінець світу заходить. Тут треба було самому рятуватись, а не думати про свою непоказну здобич.
По коліна у воді, мокрий як хлющ, я ледве дочвалав крізь водяну запону до хати, не сміючи звести на перелякану матір очей.
— І де тебе лиха година носить під таку бурю!.. В кого воно і  вдалося таке халамидне на мою голову!
Та в голосі матері я почув не стільки обурення, скільки страху за мене, одинака в сім'ї, і навіть затамованої радості, що я все ж таки зацілів, хоч могло б статись бозна-що.
— Скидай мені зараз усе! — крикнула вона ніби сердито і тут же заходилась витирати мене рушником, метнулась до скрині по суху одежу, а за хвилину я вже сидів на печі і боязко поглядав на матір, яка викручувала над відром мою мокрісіньку сорочку і скрушно зітхала.

Бурю, як принесло до нас відкілясь, так і погнало геть кудись за річку до міста. Через годину засяяло привітне, мов умите, сонце, защебетали птахи, кольорова дуга веселки вперлась одним кінцем у річку, а другим у далекий гай. Тільки краплі ще вряди-годи зривалися з дерев та у дворі блищали великі калюжі. Мати не заперечила, коли я тихо, як і належить по шкоді, зліз з печі й несміливо подався до дверей. Вона й сама вийшла подивитись, як оживає вся природа після такого дощу, і лиш сказала мені з ґанку:
— Не брьохайся ж тільки там!
І я сприйняв її наказ як пестощі. На віддяку їй я мовчки підкачав високо штанини і спроквола вийшов на вулицю. Сонце перевалило вже на захід і ніжно гріло мені потилицю, щедро сиплючи на землю останнє передвечірнє проміння. Треба було б мерщій піти до школи розшукати галчат; але навколо було стільки цікавого після дощу, що я мимоволі затримався. Вулиця обернулась на мілку річку. По ній і зараз пливли тріски, солома, тирса з сміттям. Подекуди навіть вирували маленькі чорториї, де все те крутилося, мішалося і знову кудись пливло. На майдані, де з одного боку стояла церква, а з другого, протилежного, — школа, було справжнісіньке море. Де-не-де на ньому підносились темно-зелені острови споришу, а на його берегах буяли, як десь у вирії, хащі кропиви й лопухів. Я спинився зачарований, бо то був не наш буденний, висілковий майдан, а — новий, незнаний світ. То була не розповіджена чи вичитана, а здійснена казка. І я майже не здивувався, коли між споришевими острівцями, там, де чогось брижилась вода, побачив золотого кораблика. Так, золотого кораблика! Мені здається, я бачив не тільки його золоті облавки, а й щогли з вітрилами, і золотий якірець спереду. Оце так знахідка!.. Куди там ті галчата, солов'їні гнізда й перепелиці! Це вразить хоч кого. І я, нестямний від близького щастя, кинувся вперед. Але золотий кораблик мелькнув і зник. За споришем його теж не було. Де ж він? Не міг же кораблик так раптом потонути, та й зблизька не було нікого, хто б міг перехопити його в мене... Я схвильовано оглядався навкруги, коли це знову, але вже далі, ніж перше, мелькнув золотий  кораблик. Тепер  він був  за    старою  колодою, де вода, обтікаючи спорохнявілий бік, збивала маленькі хвильки. Я метнувся туди, і знову золотий кораблик мелькнув і зник, не давши мені навіть добре роздивитись на нього.
Так водив він мене по затопленому майдану, чимраз далі й далі віддаляючись від мене, то щезаючи, то знову виринаючи, знадний і недосяжний...
Коли сонце сховалось позад мене за вербами, золотий кораблик пропав зовсім. Та я все ще марно шукав його, аж поки не зайшли сутінки. Я оговтався і одійшов від тої мани тільки тоді, коли на церковній дзвіниці задзвонили до вечерні, бо саме була субота. Тепер тільки я збагнув, що то був не кораблик, а блищики від сонця. Поодинокі людські постаті, сягнисто переступаючи, пробирались краєм майдану до церкви. Між ними я побачив і Бурмила, який, спираючись на сучкувату ґирлиґу, теж шкандибав на вечерню. І тут я згадав про галчат. Після золотого кораблика мені вже не хотілося брати їх додому, таких мізерних і гидких, але ж не годилось і лишати їх напризволяще. Треба було бодай позносити їх на старе місце в бовдурі. І я поспішив на шкільне подвір'я.
Та їх ніде вже не було. Дарма я шукав їх під стінами школи, нишпорив руками в мокрій траві, навіть здуру заліз на дах пересвідчитись, чи не опинились вони якимось чудом знову в гнізді. Не було ні їх, ні старих галок, Усе понесла за водою буря. Все тепер затихло, і не знати, де саме урвалось те крихітне, коротеньке життя, де тепер побивається за своїми дітьми галка-мати...
Ясно, до болю ясно, аж мені защеміло серце, було тільки одне: це я загубив тих маленьких, безпорадних пташенят, це я завдав такого непоправного лиха їхній бідній матері...
В тяжкому роздумі я повернувся додому. Вже зовсім звечоріло. Батько сидів за столом, а мати подавала вечерю. Видимо, перед цим вони щось говорили про мене, і зараз обоє лагідно глянули в мій бік.
— Набігався, гультяю? Сідай — борщу теплого поїси,— сказала, усміхаючись, мати.
Але я не міг їсти. Щось підкотилось мені до горла і стискало, а з очей ось-ось поллються рясні сльози. Мати стурбовано підійшла до мене і легенько погладила по голові, заглядаючи в мої очі.
— Диви! Чи не наполохалось від грози, дурне?
Почувши  коло  себе  збентежений материн голос, я уявив собі нараз, як би то голосила моя мати, коли б мене не стало, як тих пташенят. Пригадав, як крякала в розпуці галка над дахом, і не витримав. Ревне ридаючи, я уткнув голову в шкарубкі, але такі теплі й пестливі руки моєї здивованої матері...

Я не шукав більше в житті золотих корабликів, та й вони—ні увіч, ні в химерних, пустих мріях — не припливали вже ніколи до мене. Але те крихітне, тріпотливе життя трьох галченят, яке я звів із світу, ганяючись за оманою, я пам'ятаю і досі.
І досі мені соромно за мій вчинок і боляче за ту галку та її галченят.

ЧИРЯ
Мене збудили, як я того й просив, ще затемна. Але поки я одягався, поки вмився холодною криничною водою, щоб остаточно одігна-ти сон, а далі навішував на себе весь мій мисливський риштунок, небо на сході почало світлішати, і високо над обрієм, провіщаючи недалекий день, запломеніла світова зоря.
Селянська сім'я, в якої я випадково спинився, зійшовши  вчора пізно    ввечері  з  пароплава,   вже   повставала.
Літня жінка поралась коло розтопленої печі, засуваючи туди рогачем чавуни та горщики, старша дочка подоїла вже корову і квапилась тепер нагодувати худобу, сам хазяїн хати взував чоботи, збираючись до колгоспної стайні. Тільки два хлопчики не злазили з печі: старший ще міцно спав, а меншенький, хоч і прокинувся вже, але соромився при чужому дядькові злазити додолу і лиш цікаво спостерігав з своєї безпечної позиції на печі, як я застібав на поясі патронташа.
Я випив теплого, з-під корови, молока, закинув на плече рушницю,  подякував  господарям  і  пішов.
Після хатньої задухи було приємно дихати свіжим, прохолодним повітрям серпневого передрання, і я бадьоро рушив уздовж дніпрового берега до знайомої мені затоки, що крилася вдалині за оситнягом і кущами верболозу. Мені не раз випадало раніш добре поживитись там на всяку дичину, і я знав, що в цю пору там повинні бути качки, а неподалеку затоки, між купинами драговини, завжди вистрибують мало не з-під ніг довгодзьобі бекаси.
Щербатий місяць на посірілому небі вже блякнув у високості, а над самим обрієм за дальніми борами ясніла жовтогаряча смуга нового дня. Моя чітка, мов вирізана з чорного паперу, тінь, що безшумно рухалась за мною по зрошеному прибережному піску, теж потьмяніла, а коли я востаннє витягнув з піску ноги у високих мисливських чоботях і пішов по твердому, вона зникла зовсім. Треба було прискорити ходу, щоб потрапити на початок ранішнього льоту, бо ранок уже починався і сквапно змітав з неба останні недогарки ночі.
Було вже недалеко до моєї завітної затоки, і, переходячи краєм драговини, я сполохнув двох бекасів, які з переляку одчайдушно заволали своє «кара-кац! кара-кац!»    і    шмигнули    кривулястими    лініями    у   височінь.
Лишалось обійти невелике озерце, плесо якого поблискувало між осокою та лататтям. Щоб скоротити путь, пішов мульким берегом, чавкаючи у твані своїми важкими чобітьми. Я був уже проти середини озера, коли мої очі запримітили якийсь ледве відчутний рух між високими стеблами оситнягу. Я притьмом зняв з плеча рушницю й присів, тихо спускаючи пальцем запобіжника на бойовий удар. Мої мисливські очі, що звикли самі фіксувати на полюванні кожну дрібницю, не помилились. Видимо, збентежена підозрілим гавканням чиркова качка воліла податись далі від небезпечного берега, і ось її чіткий на тлі плеса обрис уже випливав з-за оситнягу, а за нею замелькало в сутінках ще щось. «Чи не цілий табунець їх тут?» — подумав я, старанно вицілю-ючи качку.
Прогримів постріл, було вже по всьому. Непорушна качка безсило занурила глибоко в воду голову, а коло неї безпорадно крутилися жовтенькі, пухнасті каченята, перелякані громом мого пострілу. Це був, очевидно, запізнілий виводок, що не вбився ще в колодочки й не вмів літати. Не інакше як через це й стара качка не злетіла з озерця, коли почула здаля мої кроки. Хіба ж могла вона, мати, лишити напризволяще своїх нерозумних, незрілих дітей!
Мені було прикро, що я, не роздивившись, забив її і посиротив недолітків-чирят. Але нема чого робити — мертвій качці вже не повернеш назад життя! 1 я, хлюпаючи чобітьми у мілкій воді, побрів підбирати свою здобич. Коли я став наближатись, каченята кинулись урозтіч, і тільки одне не знало чогось, куди йому кинутись, і метлялось біля мертвої матері.
Коли я витяг качку з води й почепив на тороки біля пояса, каченя метнулось убік тікати й собі. Воно двічі неглибоко  пірнуло,   як,  мабуть,  навчила  його  мати  рятуватись від небезпеки, бо моя рука з розчепіреними пальцями простяглась і по нього. Коли чиря знову виринуло на поверхню, задираючи вгору маленького зеленавого дзьобика, воно наштовхнулось на перешкоду. Перед ним було широке листя латаття, і чиря, не маючи часу обпливати, почало видряпуватись на його слизький, занурений у воду край. Я міг би тут же й зловити його, коли воно, по качиному перехняблюючись з боку на бік, перебігало через листя. Воно було таке ще легке, що латаття майже не вгиналося під ним. Коли воно добігло до краю і знову хотіло пірнути, я обережно, намагаючись не притиснути тендітні розпростерті крильця, взяв його. Проте маленька пташина, ця пухнаста кулька життя, що майже цілком уміщалася в моїй жмені, виявилась завзятою і не хотіла без бою віддаватись. Схоплене за тулуб чирятко силкувалось дряпатись своїми маленькими полотенчатими ніжками, дзьобало тупим холоднуватим дзьобиком мого вказівного пальця, не завдаючи мені ані найменшого болю. Та це не могло йому зарадити.
Однак ці марні, наперед приречені на невдачу змагання вибороти собі волю мені подобались. Адже я, що забив його матір, я, що схопив його самого своєю за-гоєбущою рукою, мав видаватись цій крихітці чимось більшим і стоашнішим навіть за казкового велетня! І все ж воно боролось зі мною!..
На мить я завагався, чи не пустити його в різак — шукати химерного щастя-долі на маленькому озерці, де на нього чекає стільки небезпек?.. А втім — що воно, мале, недосвідчене, дурне, робитиме тепер без матері? Як проживе до того часу, коли зможе знятись у повітря на своїх крилах?.. Таж боно напевно стане здобиччю, коли не шуліки, то стрекотливих сорок, які не від того, щоб поласувати слабшим! Ні, краще я його візьму й повезу додому. Уявляю, як буде тішитись мій п'ятилітній син, міська дитина, яка ще не бачила живої качки. Мій малий догляне це миле чирятко, і в нього воно виросте не гірше, як під доглядом старої качки.
Я вийшов на берег, нарвав м'якої травички й вистелив нею сітку ягдташа, куди й посадив чиря. Сиди, мовляв, і не журись — у твоєму житті ще не все пропало!
Я, звісно, спізнився на свою улюблену затоку, де мені завжди так щастило. Коли я прийшов туди, ранішній літ уже почався. Над затокою парував легкий туман, і в тому тумані раз у раз чувся над головою посвист прудких качиних крил, і то тут, то там ледве чутно плюскалась під чирковими тулубами вода.
Нашвидкуруч я нарізав гілля і зробив край мулистого берега засідку, сполохавши табунець чирят, що мирно попасався в кутку затоки. Але то дурниці! Незабаром налетять нові качки, а тим часом я, стоячи на колінах, зручніше вмощувався в середині засідки, зняв з плеча ягдташ і обережно розстелив його сітку, щоб чиряті було теж не мулько сидіти, і знову спустив на рушниці запобіжника.
Та мені сьогодні щось не гговелося з полюванням. Чи то день такий нещасливий випав, чи мій непотрібний постріл на озері скаламутив раптом мою душу і мені не ставало тепер снаги стріляти так влучно, як то раніш бувало. Я схибив дуплетом по чирку, що сів на плесо просто засідки, збив уліт з невеличкого табунця крайню качку, але вона впала в різак, і я ніяк не міг там знайти підранка. Та ось недалеко берега, праворуч, сіла пара чирят-трав'янок. Я не поспішаючи добре вицілив ближчу до себе і вистрілив. Постріл був влучний, бо поцілена трав'янка занурила у воду голову, але й друга, хоч і збентежена, все ж держалась на воді, а не злетіла в повітря.    «Мабуть,   підранена    в    крило», — подумав я, вискакуючи із засідки схопити птахів. Я навіть не прихопив з собою рушниці — так я був певний, що й другій качці не минути моїх торочків. Вона метушилась на одному місці, немов прип'ята якірцем, і тоді, коли я став наближатись, і лиш після того, як я схопив рукою мертву подругу, селезень, якого я розпізнав одразу з пір'я, почав одпливати, а далі, на подив мені, легко знявся вгору і полетів за Дніпро.
Я стояв з опущеною рукою, з якої звисала трав'ян-ка-самиця, і дивився на маленьку цятку в небі, що швидко танула і ось зовсім щезла. Мені не жаль було, що я не вбив селезня. Навпаки, щось близьке до радості, що я не захопив рушниці й через те не стріляв більше в нього, пойняло мене, коли я знову почав пригадувати, як він, обстріляний, перед видимою смертю, не хотів покинути своєї, мертвої вже, подруги... І знову щось неприємне— чи то незрозумілий докір, чи неусвідомлений жаль — осіло в моїй душі, коли я неохоче, без усякого піднесення, як то буває звичайно на полюванні, поніс до засідки свій новий трофей. Мене знову через те осиротіле  чиря  жаль  брав  за першу  забиту  качку.
Чиря сиділо нерухомо на своєму місці, вистромивши в дірку голівку, й ні на що не реагувало. Його вже не лякала моя поява, не вразив вигляд другої забитої качки, і воно не борсалося в сітці, марно шукаючи виходу. Можна було б подумати, що чиря вже неживе, якби воно не так рівно трималося і не були відкриті чорні намистинки його очей. Але й ці намистинки дивились тепер не на мене, не на довколишній ранковий світ, у якому все вже прокинулось від сну й тішилось життям, а кудись усередину самого себе.
Дивно, але це все вплинуло й на мене. Я не журився тим, що літ, мабуть, кінчився і на мою затоку вже не залітали птахи, а коли за яких два кроки від засідки каменем упав коло берега необачний бекас, мені й на думку не спало стріляти в нього. Не помічаючи, яка страшна небезпека причаїлась поряд нього, бекас длубався у твані своїм довгастим тонким дзьобом, повертаючи в різні сторони свою вертку маленьку голівку. Я навмисне свиснув, і бекас стрепенувся. Він помітив нарешті мене і, пройнятий жахом, очманіло кинувся вбік наосліп. За мить він зник з очей, але якийсь час лунало ще в повітрі його перелякане «кара-кац!..».
Лишатись далі на затоці вже не було чого, я знову надів на себе ягдташ з мовчазним чирям, закинув за плече рушницю й поволі подався луками. Тут на просторі, де звідусіль щось стрекотало, співало й шаруділо в траві, радіючи дневі й сонцю, я був єдиний представник найкращого витвору природи — людини. Але ж як усе живе в цій природі лякалось мене, людини, й тікало! Від мене кидались геть веселі коники, пурхали подалі прозорокрилі бабки, стрімголов стрибаяи з берега в воду жаби, заспаний заєць ще здалека, почувши мою ходу, метнувся щодуху на поля, і навіть крук на дальній копиці підозріло поглядав на мене, хоч мені непотрібні були ні його м'ясо, ні його пір'я. Все живе сахалося  людини, тим-то й  чиря  закам'яніло поруч  мене.
Кілька разів протягом дня я підносив його до води, щоб напилося, кришив хліб і круте куряче яйце і підсував до самого дзьобика, але чиря як заріклося, і не приймало з моїх рук ні води, ні їжі.
Сам я вже двічі під'їз і відпочив добре, але мале чиря, таке ненажерливе коло матері, за цілий день і не доторкнулось ні до чого. Я дивувався, як воно ще може тримати так рівно голову й  не марніє на очах.
Надвечір я повернувся на село, щоб вечірнім пароплавом повернутись до Києва. На березі, недалеко пристані, я вийняв чиря з сітки, щоб востаннє перед дорогою спробувати напоїти його. Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилилось до води, серед якої виросло.
— Е, то ви надарма його взяли — чиря в неволі не житиме! — промовив позад мене якийсь дідок, що шкутильгав берегом, спираючись на ціпок.— Воно й непоказна пташина — сіреньке, невеличке, а, гляди, волі ні на що не проміня! — казав, віддаляючись, дідок, чи то до мене, чи до самого себе.
— Не житиме в неволі? — запитав я сам себе.— Тоді для чого ж я тримаю його? Адже це тільки уздовжить його передсмертні муки! — І я розпустив пальці, що досі тримали пухнастий, малий тулуб...
Чиря спочатку не повірило своєму визволенню. Воно, як і перше, в моїй руці, не пило води й не рухалось. Але помалу течія почала одиосити його від берега. Метрів за чотири від мене, там, де на глибокій воді я вже не міг досягти його, чиря раптом ожило і заметушилося. Глянуло праворуч, ліворуч, торкнулось дзьобиком води і, переконавшись, що таки справді тепер воно вільне, заходилось пити. Воно спрагло пило прохолодну дніпрову воду, раз у раз занурюючи й високо підіймаючи потім угору дзьобика. Хвилин з десять воно задовольняло свою пекучу спрагу, потім стрепенуло крильцями і жваво попливло на середину Дніпра. Але на бистрі, лишаючи позад себе довгі хвилі, завертав до берега пароплав. Та — що пароплав! Хай попереду будуть і хвилі, і бурі, і безліч небезпек — пусте! Аби лиш не тиша полону, не сон у неволі! Вперед, чиря!..
Я довго дивився  йому вслід,  радіючи за  нього...

КАМІНЬ ДОВБУША
— А чом би нам тут не спинились? — звернувся Петрик
Гончаренко до семикласника Костя Кравчука, що був у них за начальника походу.— Ось і річечка чи гірський струмок тече, отже, вода близько, і по хмиз недалеко йти, а он якийсь камінь здоровенний,— додав він, скоса поглядаючи на Федора Карповича, що йшов край дороги, на ходу перегортаючи сторінки путівника. Щоправда, вчитель історії Федір Карпович   не   втручався   під   час  екскурсії   в   такі   дрібні справи — цим розпоряджався Кость Кравчук, та Петрик знав, що до порад Федора Карповича всі учасники походу прислухаються, і, якби Федорові Карповичу захотілося тут перепочити, всі, розуміється, пристали б на це. Петрик, як і кожний учень-екскурсант, мав свої обов'язки під час походу — він кашовар, але йому ще не довелось готувати страву в поході, адже досі вони їхали поїздом, де харчувались готовими консервами та салом, і тільки годину тому, вийшовши на залізничній станції з вагона, вони вперше рушили пішки в гори. Правду кажучи, воно таки ще ранувато обідати, таж нещодавно всі добре поснідали в поїзді, але що ж робити, коли Петрикові кортить швидше взятись за свої обов'язки й нагодувати товаришів супом з макаронами й перловою кашею!
Петрика підтримав Льоня Павловський. Він був у поході за кореспондента й фотографа, тому в його рюкзаку, крім звичайного спорядження, було ще п'ять широких блокнотів, «Щоденник походу» й чимало конвертів з марками; до бічної кишені блузи причеплено ручку-самописку, а на грудях теліпався фотоапарат. Льоні теж не було досі нагоди по-справжньому розгорнути свою діяльність. Ну, що з того, що він уже сфотографував початок походу, коли учні-екскурсанти виходили з шкільного двору в Кам'янці-Подільському, та вдруге, коли вони на вокзалі сідали у вагон. Це можна було б сфотографувати й не вирушаючи нікуди з Кам'янця! В «Щоденнику походу» Льоня поки що зміг тільки записати ясну погоду за два дні та назви станцій, через які вони проїздили, але й то далеко не всі, бо і його, як усіх інших, здолав увечері міцний сон. І це б ще нічого, от кепсько тільки, що досі не було ще жодної пригоди, тож не було чого й дописувати до редакції рукописного шкільного журналу   «Промінь», тим-то   й   усі   блокноти лежали в рюкзаку ще не розпочаті. Тепер, коли обабіч дороги здіймалися вкриті зеленим лісом гори, Льоня відчув нарешті, що настав час, коли він по-справжньому може проявити свою діяльність і як фотограф, і як кореспондент. Це ж вони вже в Карпатах! Про Карпати вони стільки мріяли ще взимку, коли укладали з Федором Карпозичем у шкільному історико-краєзнавчому гуртку план літньої мандрівки! Тут що не крок, то й чудові краєвиди, а історичних місць, куди не глянь, мабуть, повнісінько. До того ж і самого Льоню зацікавила велика кам'яна брила, завбільшки з маленьку повітку, яка лежала недалеко дороги і на яку вже звернув увагу Федора Карповича Петрик Гончаренко.
— А й справді, що то за камінь, Федоре Карповичу? — звернувся Льоня до вчителя.— Може, це якийсь історичний?
Федір Карпович ще раз порівняв очима ілюстрацію в путівнику з виглядом загадкової брили й сказав:
— Це таки і є той Камінь Довбуша, що його ми мали сьогодні оглянути.
Льоня одразу ж націлився на камінь фотоапаратом, немов боявся, що камінь ось-ось заберуть кудись відціля, а Петрик аж підскочив з радості:
— Так, значить, можна вже обід варити?
— З обідом ще почекаємо, а от спинитись тут треба, — відповів Федір Карпович, розглядаючись, де б йому зручніше сісти.
— Сигналь на перепочинок! — наказав Кость горністові Василькові Бойчуку, і одразу ж гучна трель сурми злетіла між гори й луною віддалась далеко в бескидах. Коли всі п'ятнадцять учасників походу наблизились, Кость скомандував:
— Рюкзаки з пліч! Спочити!
Неподалеку грайливо дзюрчав гірський потік, з гір, де смереки і ялини зводили свої шпилясті верхівки до синяви чистого, безхмарного неба, повіяв свіжий лагідний вітерець, але червневе опівденне сонце досить-таки припікало, і учні охоче розташувались у затінку коло каменя. Очі всіх на якусь хвилину замилувались чарівною красою зеленої верховини, та тут культмасовик Сашко Компанієць завів відому коломийку, яку розучували колись до шкільного вечора на Перше травня:

Верховино, світку ти наш,
Гей, як у тебе так мило!
Як ігри вод, пливе тут час —
Свобідно, шумно, весело...


І всі враз підхопили:

Ой, немає краю-краю
На ту верховину,
Коби мені погуляти
Хоч одну годину...


Коли обірвалась остання жвава нота веселої коломийки і далеко між горами покотилась дзвінкою луною, Федір Карпович трохи урочисто, як то бувало на початку навчання в школі, промовив:
— Ми перебуваємо зараз у Карпатах, у тій гірській частині України, що зветься Гуцульщина. Гуцули, як вам відомо,— це плем'я українського народу, що до возз'єднання Західної України з Радянською 1939 року було довгі століття під шляхетською Польщею та Австро-Угорською монархією. Тяжко жилося тоді гуцулам, дуже визискували й гнітили їх пани-шляхтичі, та гуцули завжди прагнули до волі, і завзятіші з-поміж них у XVII та XVIII віках гуртувались у ватаги народних месників, або, як їх тут звали,— у ватаги опришків. Опришки — це...
— Як у нас козаки або гайдамаки, Федоре Карпови-чу? — не втерпів, щоб не запитати, а воднораз і показати свою обізнаність, відомий у шкільному гуртку знавець історії, чорнявий Левко Шаботинський, що виконував у поході обов'язки санітара й етнографа.
— Так, це дуже подібно до гайдамаків. Тільки цих дала степова Україна, а опришків — західна, Карпати. А породив і тих, і тих — панський гніт, злидні і любов до свого народу й волі.
У опришків було багато розумних і хоробрих ватажків, та найбільше між ними вславився Олекса Довбуш. Народ склав про свого улюбленого героя багато пісень, легенд і казок, тим-то й на Гуцульщині стільки місць пов'язано з народними переказами про сміливого й справедливого Довбуша. Певно, й цей камінь таїть у собі якусь легенду про нього — недарма ж і зветься він Каменем Довбуша. Але стривайте...
До учнівського гурту збоку тихо підійшов у м'яких шкіряних постолах старий, але кремезний ще дід. На ньому була біла вишита сорочка, поверх якої, незважаючи на тепло, дід одягнув ще й хутряну безрукавку-кип-тар, а на голові в нього був чорний повстяний капелюх-крисаня, пов'язаний широкою барвистою стрічкою, за яку застромлено пір'ячко. В одній руці дід тримав різьблений ціпок-топірець, а Льоня Павловський аж рота роззявив і мерщій схопився за фотоапарат, щоб сфотографувати незвичайного діда.
— Скажіть нам, дідусю,— підійшов до старого ближче Федір Карпович, привітавшись,— чому це звуть — Камінь Довбуша?
— Чому   звуть? — перепитав    дід,   приставляючи   до вуха руку з люлькою.— А так, так — Довбуша то є камінь... А чому то люди прозвали так — повім вам, абис-те слухали...
— Просимо! Будь ласка, дідусю! Розкажіть! — загомоніли всі, а Левко Шаботинський з Льонею Павловським сквапно кинулись до своїх рюкзаків, щоб дістати блокноти й записувати дідове оповідання.
Петрик Гончаренко, забувши про обід, зацікавлено дивився, як дід, крехтячи, присів на приступку в камені, добув з кисета тютюну й поволі почав набивати люльку.
— Чудне яке вбрання і говорить якось дивно! — промовив стиха до Федора Карповича Петрик.
— Дід говорить гуцульською говіркою. Мова кожного народу поділяється на окремі говірки, чи діалекти, і тільки літературна мова єдина. Отож і українська мова поділяється... — почав був пошепки поясняти вчитель, та в цей час дід пихнув люлькою і почав:
— Давно було те все. Десь років двіста, а то й більше буде, коли Довбуш ходив тут... Як орел, буяв він по горах наших, а вже як злетить з гір у долину, то всі пани геть аж до Станіславова, а то й до Львова тремтять, мов ті листки на буках восени. Бо мав на них гнів великий у серці Олекса Довбуш і не дарував їм жодної народної кривди. Де тільки поскаржаться люди на свого пана, там, глядіть, уже й Довбуш є! Наб'є того пана лихого Довбуш, а як лютий пан трапиться, то й на горло скарає, скаже легіням узяти панське добро та й вертає з опришками в гори...
— Леґінь — це парубок, молодець,— стиха пояснив, користуючись паузою, вчитель.
— Багато там мав у печерах схоронок та комор своїх Довбуш, а найбільше уподобав він Чорногору, бо звідтам не могли його добути ні панські лайдаки пушкарі, ні королівські жовніри. На Чорногорі та в печерах, казали люди, багато панського добра після Довбуша лишилося, та ще більше того добра пороздавав Довбуш сам бідним людям. Бо справедливий був на те чоловік і сам з бідної хлопської хати вийшов.
Повертався одного разу Довбуш з опришками після наскоку на панський маєток у гори та й сів тут, як ви оце, перепочити. Тяжко було його легіникам горами йти, бо велику здобич несли вони з панського двору того разу з собою. Наказав Довбуш поскладати все панське добро, що в кого було, докупи, бо не любив він, щоби хто сам користав з добутого: частину він бідним людям пороздає, а решта най на весь гурт, на все товариство буде. Наскладали опришки добра того велику купу, таку, як цей камінь, та й полягали збоку відпочивати. Аж ось іде дорогою старець-жебрак з торбою. Старий, обдертий, змарнілий ще й, видно, голоден...
Побачив старця Довбуш та й питає, бо він до кожного бідного жаль мав:
«А куди, чоловіче, простуєш?»
«Іду,— каже старець,— між люди хліба кусень просити, бо не маю ні грунту, ні хати, ані ніц!»
«Не мордуй, чоловіче милий, ніг своїх старечих. Ось маєш хлібину, а щоби ти далі клопоту не мав що їсти,— бери собі срібла-злата, скільки потребуєш на прожиток».
Обернувся Довбуш до легенів, і стали вони раду радити, як їм далі діяти. А старець був дуже скнарий і пожадливий чоловік. Бачить він, що Довбуш з опришками не вважають на нього, та й ну тягти собі з купи — срібла, злата й самоцвітів усяких! Понапихав усі свої кишені, за пазуху набрав собі, скільки тільки влізло туди,  ще  й торбу свою  жебрацьку   повнісіньку  насипав...
Зрадів він, що забагатів нараз з чужого добра, і хоче вже йти собі геть, але чує, що надміру ваги взяв, не дає йому тота коштовна вага не тільки кроку ступити, а й від землі підвестися. Та шкода захланному щось назад кинути — він би й усю купу собі загарбав, якби-то лиш моці йому стало! Борсався він, борсався отак на землі коло того добра, аж заки Довбуш не вгледів його біду.
«Помочи треба старому чоловікові на ноги звестися»,— сказав він одному легіникові, та годі зарадити чимось, як чоловік такий ненажерливий, що й у могилу забрав би з собою все добро, коби міг! Хоч і підвів його опришок молоденький, та старець, зіп'явшись, враз по коліна в землю вгруз. Що витягне йому опришок із землі ногу, то друга ще більше загрузне — так тисне старця його золото!
«А чи не дам я ради з тобою, чоловіче, як ти не годен тепер і з місця рушити?» — сказав Довбуш і підійшов до старця. Взяв він того захланного своїми дужими руками, над які не було ні в кого дужчих, та й підніс угору. А з старця як посиплеться срібло-золото, як задзеленчать талери й дукати!.. Спустив його Довбуш, полегшало трохи старому, та однак не може ще він випростатись, хилить ще його золото додолу. Трусонув його Довбуш ще раз, та так, що мало й душу з старого скнари не витрусив, і каже:
«Ніколи не бери більше, як тобі треба! Не гаразд, коли золото руки й ноги чоловікові в'яже, розум ясний тьмянить, серце чисте каламутить».
Пустив Довбуш старця, обернувся до купи добра здобутого, глянув гнівно й закричав, аж у горах птахи й звірі сполохалися:
«Най буде прокляте панське золото, що й з бідного чоловіка захланного ненажеру може зробити!»
І як закляв він, так уся купа панського добра враз на цей камінь обернулася. Отож через те й прозвали його — Камінь Довбуша.
Оповідали мені люди й інакше: ніби цей камінь приніс сюди Довбуш аж з самої Чорногори, бо він був дужчий над дужчими і силу велику мав... Усяко люди кажуть, а котра байка правдивіша — то самі міркуйте...
Дід замовк, замислено схилив голову, ніби пригадував ще щось, мовчали й учні-екскурсанти. Всім, звісно, подобалась більше перша легенда. Левко Шаботинський уважно дивився на потрісканий у багатьох місцях, покарбований написами сірий камінь — чи не лишився де обрис якоїсь панської речі на ньому? А Льоня Павлов-ський підозріло поглядав на маленьку ямку коло каменя, вагаючись, чи не сфотографувати на всякий випадок і її. Може ж, то слід ноги лишився від старця, коли він загрузав у землю з своїм клятим золотом, або, може, й сам могутній Довбуш стояв тут?..

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky