Володимир МІТИПОВ
МАМОНТЕНЯ ФУФ
Повість-казка

Історія, яку я зараз тобі розповім, дуже-дуже давня. Така давня, що важко собі й уявити. Тисячі й тисячі років минули відтоді. Жили в ті часи звірі, яких тепер вже нема, росли дерева, яких уже не побачиш, а одягнені у кошлаті шкури люди ходили на полювання з кам'яними сокирами. Жило собі маленьке мамонтеня Фуф. Мати прозвала його Фуфом через те, що воно хоботком завжди форкало так: «ф-фуф!» — байдуже, сердилося воно чи раділо, сміялося чи пхинькало.
Тепер ти вже знаєш, хто такий Фуф, отже, можна почати про нього розповідь.

З бурятської переклав Авентин Осипчук

РОЗДІЛ  ПЕРШИЙ,
у  якому  приходить  весна, а велетень Рау співає свою пісню
Весна того року була рання. Усе навкруги, куди не глянь, аж потопало у сяйві величезного сонця. Небо світилося, як найсиніший і найпрозоріший камінь-самоцвіт. Замети танули й іскрилися так, що над кожним з них стояла маленька промениста веселка. Що не день — то все більше ставало прогалин, з яких парувала мокра земля.
Одного такого дня велетень Рау, вожак стада мамонтів, що цілу зиму паслося на межі Лісу, вклав до рота оберемок галуззя і відчув на язику терпку гіркість весняного соку. Високо в небі котилося велике сонце й ніжно торкалося теплим промінням Рау.
Мудрий Рау не гірше за нас з тобою знав, що в Білий Час сонце мале й зовсім гладеньке. І лише наприкінді Білого Часу воно стає спечним, великим і кошлатим, як мамонт. Отоді й настає час Великого Сонця — літо, так звемо його ми. Всі мешканці Землі, Води і Неба — від величезного Мамонта до найдрібнішої рибки — так і поділяли рік: на Білий Час і час Великого Сонця.
Вожак був дуже старий і суворий. Очі його бачили, як під час величезних повіней у болотах північних рівнин гинули тисячні стада мамонтів. Од їхнього передсмертного крику розбігалися хмари і здригалась земля. Рау пам'ятав ті часи, коли на землі ще жили останні шаблезубі тигри — ці здоровенні коти, що перемагали носорога. Якось, іще молодим, він зустрівся з таким тигром. Відтоді слід од ікла цього страшного звіра так і залишився на плечі Рау. Зазнав Рау і великого голоду, після якого мерзлі трупи мамонтів устеляли землю не на один день ходьби. Багато перебачив Рау на своєму довгому віку, і через те став він недовірливий і сердитий. Але щоразу, коли після довгої перерви в кінці Білого Часу він бачив у небі кошлате сонце і відчував його тепло, йому чогось здавалося, ніби він ще зовсім маленьким жвавим мамон-теням гуляє зі своєю турботливою матусею.
Довго стояв мудрий вожак мамонтів, замислено горблячи спину. Потім він підняв до сяючого неба хобот і протяжливо засурмив, сповіщаючи про кінець Білого Часу.
Ось про що співав Рау того сонячного доісторичного полудня:

Слухай мене, мій великий рід!
Уважно дослухайтесь, могутні батьки,
Чиї спини схожі на пагорби!
Дослухайтеся, матері, що даєте життя!
Слухайте й ви, молоді мамонти,—
Вік ваш і розум ще не довгий!
Слухайте, руді мамонтенята,—
Слухняні дочки й сини!
Закінчився Білий Час,
Голодний час.
Земля потемніла,
Солодкий сік по жилах дерев
Струмує, мов вода у річках!
Соковиті трави,
Рясна зелень,
Теплі ночі,
Тихі дні
Чекають
На нас!
Рід наш могутній, і нема в пас ворогів.
Ми будем жиріти і множитись.
І сотні маленьких мамонтенят
Тупцятимуть по травах, вибрикуючи.
І буде багато у нас
Зоряних ночей,
Сонячних днів,
Розкішної їжі.
Незліченні сотні літ у майбутньому!

Завмерли могутні мамонти, опустили на очі темні повіки, глибоко вдихаючи вологий аромат землі. Піднімали голови сповнені сили молоді мамонти, пориваючись кудись бігти. Зупинялися в задумі літні мамонтихи, і густа жовто-зелена слина поволі стікала з їхніх губів. Тільки нерозумні ще ма-монтенята, закрутивши кільцями хвости, йезграбно вибрикували задніми ніжками і штовхали матерів у шорсткі боки.
З-за довколишніх пагорбів визирали гостровухі вовчі морди з тремтячими ніздрями. Сторожко нюхали повітря і по-тихцем зникали. У своїх нікому не зрозумілих справах поспішав кудись лютий печерний ведмідь. Зачувши пісню Рау, він спинився, присів на задні лапи, і навіть щось схоже на доброту на якусь мить з'явилося в його маленьких очицях.
Прийшло Велике Сонце! Воно прийшло для всіх: для сліпих черв'яків у глибоких норах, для пильного орла в чистому небі, для віковічних дерев, для трав, що живуть лише одне літо, для гадюччя в камінні, для риб у холодних течіях бистрих річок, для сумирних мишей, для кровожерливих тигрів — для всіх. Тільки сонце буває таке однаково добре до всіх...
Наступного ранку стада тут уже не було. Слідом за відлигою пішло воно своїми одвічними стежками туди, де за серпанком далекого обрію без кінця і краю простелились рівнини Країни Мамонтів. Сотні стад, незліченні тисячі кошлатих велетнів збиралися там щоліта і вволю харчувалися до глибокої осені.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому  Фуф з матір'ю вирушають на південь і з'являється носоріг Рум
Чогось у стаді останніми роками мамонтенята з'являлися дедалі рідше. За кілька років народився один. Тому його мама душі не чула в своєму синочкові. Котру вже весну вона не наважувалася вирушати разом з усіма в Країну Мамонтів.
Поки ще не зовсім потепліло, вони вдвох повільно пересувалися широкою долиною матері усіх річок Амгау і доїдали те, чого не встигло з'їсти стадо за зиму. За звичкою Фуф щоночі забирався під кошлате мамине черево. Між чотирма товстими, як дерева, ногами і звисаючими майже до землі космами шерсті він завжди ховався — і в час снігових хуртовин, і в час осінньої негоди. Як то славно — морозяної ночі обережно висунути хоботок з своєї теплої схованки, одним оком оглянути білу рівнину в холодному місячному сяйві, побачити мамонтів, що дрімають неподалік, і, тихенько повискуючи від солодкої моторошності, забитися назад у затишний сховок. Під час великих морозів мамонти тісно збивалися докупи, зігріваючи один одного своїми боками. Тоді Фуф вирушав на прогулянку по теплому живому лісу, в якому дерева раптом починали переступати й тупцяти, а м'яке склепіння, що нависло над ним упритул, цілком складалося з волохатих животів, у яких щось бурчало.
Коли зовсім зійшов сніг і на деревах почали розпускатися липкі вушка листочків, Фуф, тримаючись за маминого хвоста, вирушив на південь. Там поміж невисоких скелястих пагорків у широких долинах текло багато невеличких річок — притоків великої Амгау. Вздовж них шуміли березові та букові гаї, на воду схилились м'які чагарники, а земля була вкрита килимом високих соковитих трав. Для стада мамонтів тут, звісно, не вистачило б поживи на все літо, а для Фуфа з матір'ю було вдосталь. І не тільки для них. Тут жили величезні олені, які гордовито носили на голові цілий роговий ліс. Водилися олені й трохи менші, дикі свині, цілі стада гарних тоненьких козуль і антилоп. Десь тут-таки неквапливо й поважно походжав шерстистий носоріг Рум — хазяїн цих місць. Хоч на зріст він був не набагато менший за мамонта, їжі вистачало і для нього — він завжди мав вигляд ситий і вдоволений, незважаючи на похмуру і некомпанійську вдачу. Цей необтесаний здоровань був далеким родичем мамонтів і тому доводився Фуфові кимось на зразок дядька. Він першого ж дня причвалав у діброву, яку облюбували Фуф з матір ю.
—    Не раджу ходити стежкою вгору по Амгау,— пробурмотів він, пережовуючи водночас цілий горіховий кущ.
—    Чому? — стривожилася Фуфова мама, навіть забувши вичитати йому за те, що не привітався. На її думку, це був поганий приклад для Фуфа. Відтоді як у неї з'явився син, вона нервувала з усякого приводу, хоч взагалі мамонти не боялися нікого в світі.
—    Люди,— буркнув Рум, озираючись спідлоба в пошуках чергового апетитного куща.— Вони влаштували на стежці замасковану яму-пастку. Минулої осені до неї потрапили свині. Одразу півстада. Стояв такий вереск, що поблизу на деревах згорнулося листя.— Носоріг презирливо форкнув: — Що з них візьмеш, свині є свині.
Рум повернувся і важко рушив до наступного куща.
—    Що ви кажете? — занепокоїлася мамонтиха.— Люди? Це такі маленькі, на двох ногах, що дружать з вогнем?
—     Хрр-гах,— ствердив Рум.— Заради своїх нікчемних ділець вони ладні підпалити весь ліс. Але ви не бійтеся, відкрито вони не наважуються нападати навіть на свиней. Коли в їхні ями ніхто не потрапляє, вони полюють на бабаків і копають коріння.
Рум замовк і, примруживши очі, з хрускотом і причмоку-ванням заходився дожовувати кущ. Він здавався незграбним і добродушним. Боки його вкривав товстий шар засохлої грязюки, адже він любив цілими днями валятися в болоті. Надивившись на Рума, те саме робили свині, і за це з них потішався весь Ліс. Але з Рума ніхто не насмілювався хихикати: надто грізний вигляд мали два роги, що стирчали на його морді. Особливо передній — страшенно довгий і гострий. Навіть злий печерний ведмідь Харр, якому іноді приходили на думку надзвичайно похмурі й дикі жарти, ніколи про Рума нічого  не  говорив.
Фуф не знав усього того. Він з цікавістю розглядав похмурого носорога і не відчував при цьому ніякісінького страху. Адже його мама була вища на зріст, а її величезні бивні мало не вдвічі довші за Румового рога. Тому Фуф сміливо підкрався до носорога і вже зовсім був приготувався смикнути його за хвоста, що кумедно метлявся, але мати встигла спіймати пустунчика.
—    Знов у тебе самі пустощі на думці, ледащо,— гримнула вона і дала синочкові доброго потиличника.— Ти чув, що сказав дядько? Не слухатимешся, впадеш у яму, як оті свині.
Фуф запхинькав і враз заховався під її черево.
Мамонтиха вирвала кущ, гарненько вибила його об дерево, щоб збити з коренів землю, і неквапливо поклала до рота.
Тим часом Рум крок за кроком заглиблювався в хащу, так добросовісно розправляючись з кущами, що за ним лишалася широка простора дорога.
Скоро сопіння і чавкання носорога стихли вдалині, Фуф вибрався із своєї схованки й ображено почав їсти. Невдовзі йому це набридло.
—    Ф-фуф, я більше не хочу,— примхливо заскиглив він.— Мамо, я піду пограюся.
—    Тільки далеко не ходи,— попередила мамонтиха.
Фуф подерся через кущі і враз опинився на краю діброви. Далеко-далеко він побачив гори. Вони були схожі на хмари перед грозою — такі ж білі з синявою, тільки зовсім нерухомі й шпилясті. А вся рівнина перед ними була поросла травою. Неподалік, опустивши голови, походжали великі рогаті звірі — бізони.
Фуфові дуже сподобалися маленькі бізончики — дикі телята. Вони гасали поміж дорослими бізонами, кумедно буцаючи повітря і задерши хвостики.
—    Ма-а-ам,— сказав Фуф,— дивись, хто тут ходить. Я піду з ними пограюся.
Мамонтиха видерлася з кущів і глянула туди, куди показував хоботком Фуф. У мамонтів було гостре відчуття, а бачили вони поганенько.
Тож вона довго й примружено вдивлялася, доки побачила бізонів.
—    Тобі не можна з ними гратися,— сказала вона.— Це чужі.
—    А як це — чужі? — покліпуючи, спитав Фуф.
І тут вона дала Фуфові невеличкий урок Про-Те-Як-Жити.
Мамонтиха ніколи не минала такої нагоди і називала це вихованням.
—    Чужі — це ті,— повчально мовила вона,— хто не схожий на нас, живе не так і їсть не те. Ми живемо на просторих рівнинах, а чужі туляться у вогких лісах, повзають у болотах чи ховаються серед каміння. Ми найбільші, а решта — чужі, менші, не рівня нам, зрозуміло?
Фуф кивнув. Це була правда: хто міг порівнятися з мамонтами?
—    Мамонт не може дружити з тими, хто менший за нього. Він не повинен утручатися в їхні справи, їсти їхню їжу й ходити їхніми стежками. Інакше він ніколи не став би МАМОНТОМ.
—    А як же дядько Рум? — подумавши, спитав Фуф.
Мамонтиха скривилася: вона не дуже полюбляла носорога, хоча й визнавала, що з усіх, що живуть, він найближчий до мамонтів.
—    Від нього ти нічого доброго не навчишся,— стримано сказала вона.— Ти ж бачив, який він брудний.
На цьому вона вважала виховання закінченим і знову апетитно захрумтіла галуззям.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
дуже  маленький, і  неприємності в  ньому теж  маленькі
Фуф нудьгував. Він був уже ситий і, щоб його не примусили знову їсти, вирушив погуляти по діброві.
День був похмурий, але теплий. Над кущами пурхали великі строкаті метелики. У зелені дерев, мов язички полум'я, мелькали прудкі білки. Угледівши Фуфа, вони пронизливо цокотіли: лаялися на своїй мові. Напевне, білки були базіки й плетухи. Фуфові вони не сподобалися — усе ж таки він мамонт, хоча й маленький.
Фуф уже йшов назад, коли раптом побачив на невисокому кущику якусь велику сіру кулю. Він підійшов, обережно обнюхав її піднятим хоботком. Запах був приємний, схожий на квітковий. Фуф трошки подумав і зняв хоботком кулю з гілки. Зсередини чулося невдоволене гудіння. Фуф про всяк випадок поклав її на землю і покотив поперед себе.
Ні, це зовсім не було якесь первісне яблуко завбільшки з добру диню. Ти бачив коли-небудь осине гніздо? Це такі кульки завбільшки з волоський горіх, і зроблені вони ніби з крихкого обгорткового паперу. Отаке гніздо, тільки велике, і котив перед собою нерозумний Фуф. Там жило кілька десятків ос, смугастих, як тигри, і дуже злих.
Навіть коли розгнівані господарі гнізда із страшним гудінням почали вилітати звідти, він ще не зрозумів, з ким має справу. І лише відчувши зразу кілька болючих-преболючих укусів у свій ніжний хоботок, зміркував, що жарти з маленькими мешканцями сірої кулі дуже й дуже погані. Він тонко, по-поросячому, завищав і кинувся до мами. А та вже поспішала назустріч. Спершу вона спробувала було відмахуватися вирваним кущем, але потім почала відступати, підштовхуючи поперед себе синочка. Задля справедливості зауважимо, що тікала вона не так, як, скажімо, мчали б на її місці, сторч головою, метушливі й сварливі свині, а поважно і з гідністю.
Оси намагались уп'ястися в їхні вкриті короткою м'якою шерстю хоботи — єдине місце, куди можна вжалити мамонта.
З хрускотом і тріском Фуф з матір'ю вибігли нарешті на берег річки, скотилися з невисокої піщаної кручі і по вуха залізли у воду. Тут мамонтиха, відчайдушно ляскаючи кущем по воді, здійняла цілу бурю з дощем і майже з громом. І лише тоді розлючені оси дали їм спокій і полетіли назад до свого зруйнованого гнізда.
Після цього у Фуфа кілька днів болів хоботок, а в його мами  опухла   повіка   наполовину   закрила   ліве   око.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому ми зустрічаємося з Оллою та дідом Уча і довідуємося дещо про  Батька-Ворона
Ти пам'ятаєш, як Рум лаяв людей? Не треба йому вірити. По-перше, він усього-на-всього шерстистий носоріг, а що може знати про людей носоріг, навіть якщо він дуже великий і сильний? По-друге, за дуже розумного його ніхто в Лісі не и
вважав, тож бовкнути щось, не подумавши, для нього нічого не варто. По-третє, таку вже він мав удачу, що за все своє життя ні про кого доброго слова не сказав. І нарешті, як на те пішлося, він зроду не мився. Постає питання: чи можна такому вірити? Та, може, Румові просто не везло і він бачив тільки поганих людей?
Не знаю, що сказав би Рум, але рід Великого Ворона, до якого належала дівчинка Олла, нам, напевно, сподобався б. Це були хоробрі й дружні люди, що займалися полюванням, риболовлею, збиранням солодких коренів, диких фруктів, меду і горіхів. Жили вони в хатинах, стіни яких були зроблені із вкопаних у землю величезних кісток мамонтів і носорогів, за дах правили переплетені роги оленів, а зверху ще лежав товстий шар очерету, сухої трави й листя. Посеред житла на земляній долівці завжди горіло багаття, дим якого виходив крізь отвір у стелі. Стіни були обвішані шкурами бурих ведмедів, диких кіз і оленів. І на долівці також лежали шкури. Вікон не було, світло надходило крізь отвір у стелі або вхід, якщо він не був завішений шкурою, яка правила за двері.
Коли Олла прокинулася, то нікого вже не було. Очевидно, мати й старші сестри разом з іншими жінками пішли по трави і коріння. Оллу інколи теж брали, але частіше залишали наглядати за вогнем. У кожному домі хто-небудь неодмінно пильнував його, щоб не погас. Добувати вогонь люди тоді ше не вміли. Вони знаходили його де-небудь у лісі після грози. Якщо доводилося міняти стоянку, плем'я бережно переносило вогонь на нове місце. Щоправда, за Оллиної пам'яті—а їй було вже дванадцять років — їхній рід ні разу не перекочовував. Скільки вона себе пам'ятала, вони завжди жили тут — на високому березі великої Амгау в повернутих дверима до річки оселях з кісток.
—    Аф! — гукнула Олла й прислухалася.— Аф, іди сюди! Аф! Аф!
Приручений Оллою собака не відгукувався.
«Бач який, навіть не сказав, куди йде»,— ображено подумала дівчинка й підійшла до вогнища. Воно сильно куріло. Оллі довелося стати на коліна і роздмухати вогонь, щоб горів сильно й рівно. Вогнище було обкладено гладенькими каменями, і на них лежали великі, засмажені, трохи підгорілі  шматки  риби.
Нашвидку поснідавши, Олла вибігла з хатини.
День мав бути спекотним. Далеко над лісом сонце було ще по-ранковому червонясте, але вже припікало. Внизу, понад річкою, клаптями стелився рухливий, схожий на хмари туман.
—    Аф! — ще раз гукнула дівчинка.
—    Утік твій Аф,— почувся з-за сусіднього житла хрипкий старечий голос. То був дід Уча. Він сидів на блискучому від довгого користування черепі носорога і, підсліпувато мружачи очі, куском пісковика шліфував шмат мамонтового бивня.
—    Цілу ніч твій Аф гавкав, а вранці, тільки-но почало світати, побіг о-он туди,— дід Уча махнув рукою, в якій тримав камінь, на ліс— Мабуть, до своїх родичів утік. Звір є звіром, з людьми він ніколи не житиме.
Але ж Аф мені казав, що залишиться зі мною назавжди,— засмутилась дівчинка.
Вона присіла навпочіпки поруч із старим і торкнула пальцем розщеплені кістки.
Тут же лежали гострі кам'яні ножі, різці, недороблене намисто й фігурки звірів.
—    Е-хе-хе, це ж як ти з ним розмовляєш? — Ніхто не вірив, що Олла може розмовляти з собакою, і дід Уча теж не вірив.
—    Та я тобі вже скільки разів показувала,— з досадою сказала Олла.— От слухай.
Вона склала губи рурочкою і видала неголосний звук — водночас гарчання і виск.
—    Ач розумниця,— засміявся дід Уча і погладив Оллу по голові своєю шершавою долонею.— Дивись, що я тобі зробив,— спохватився він і, нахилившись, витяг з-під черепа носорога тонкий костяний кружечок. На ньому було вирізьблено два переплетені змії з великими головами. Кружечок мав отвір, крізь який можна було протягти ремінець і носити на шиї.
—    Це щоб змії тебе не чіпали,— пояснив старий, знов беручись до своєї роботи.
Пошліфувавши ще трохи кістяну заготовку, дід Уча причепливо оглянув її. Видно, він був задоволений, бо взяв гострого прозорого камінця і почав обережно черкати ним по кістці.
Олла, затамувавши подих, стежила за його рукою. На гладенькій поверхні з'явилася фігура мамонта.
—    Для наших мисливців,— сказав старий, підвів руку й почав здалеку розглядати малюнок.— Узимку — пам'ятаєш? — вони ходили на полювання з моїми бичачими амулетами й добули чотирьох бізонів. Зроблю оцей, і мисливці підуть по мамонта, щоб запасти на зиму м'ясо.
Дід час від часу скоса поглядав на Оллу і з чогось сам собі лукаво усміхався. Оллина ж увага цілком прикута до малюнка мамонта.
Нарешті дід Уча відклав свою роботу, погладив шпакувату бороду й повагом промовив:
—    Сьогодні вранці ще до схід сонця я вийшов з житла, щоб подивитись, чи не повернувся Батько-Ворон.
Олла враз підвела на діда очі, що так і спалахнули.
—    Ти бачив його, діду? Бачив, еге?
Дід промовчав і, приклавши до вуха долоню, чогось дослухався.   Потім   він  устав,   поманив    пальцем    Оллу  і навшпиньки пішов навколо хатини. Обережно заглянувши за ріг, він обернувся до Олли.
—    Дивись, ось він!
Неподалік, посеред круглого утоптаного майданчика в центрі стійбища, височів різьблений стовп, На самісінькому вершечку висів рогатий бичачий череп. На ньому сидів великий сутулий ворон. Одразу було видно, що птах дуже старий. Це і був Батько-Ворон, покровитель роду. Він ліниво поглядав навколо й зрідка лунко стукав дзьобом по черепу.
—    Прилетів! — радісно вигукнула Олла.— Отже, сьогодні можна пливти до духів полювання? Ти візьмеш мене з собою? Адже ти обіцяв!
—    Так, настав час Великого Сонця, і Батько-Ворон знову повернувся до нас,— урочисто мовив дід Уча.— Сьогодні я повинен відвідати духів полювання. Я візьму тебе з собою, бо коли-небудь ти станеш проводирем роду, як твоя мати. Тобі треба побачити духів вдалого полювання!
Вони вернулися, і дід дбайливо почав збирати свої інструменти.
—    Маємо поспішати. Пливти далеко, а надвечір треба повернутися,— бурмотів він.
—    Спускайся до човнів! — кинув він, йдучи до своєї хатини.— Я скажу старій, щоб вона наглянула за нашим вогнем.
Сонце вже стояло високо. По стійбищу з виском гасали засмаглі, аж чорні, малюки. Мерзлякувато кутаючись в облисілі шкури, шкандибали старенькі бабусі.
Туман над річкою уже розійшовся. Дув легкий вітерець, і вся неосяжна широчінь могутньої Амгау була вкрита мерехтливими брижами.
Олла ще раз погукала свого собаку і стрімкою стежиною, що осипалася  під  ногами,   спустилася до річки.   На  березі догори днищами лежало десятків зо два човнів. Це були дуже прості й надійні човни: просякнута лоєм бізоняча шкура, напнута на міцний каркас з гнутого дерева.
Поки надійшов дід Уча, Олла встигла скупатися. Він приніс шкіряний бурдючок з фарбою і шматок спеченого в приску м'яса.
Пливли попід самий берег. Течія там була зовсім слабка. Старий неквапливо веслував, стоячи на кормі. А Олла дістала кістяного гачка, спіймала велику муху і насадила її на гачок.
Вона намотала на палець волосінь з оленячих жил і закинула наживу у воду.
Поклавши підборіддя на борт, Олла сиділа на дні човна, морщила ніс од сонячних відблисків на воді і стежила за наживкою. Клювати почало майже одразу. Першу рибу Олла зразу ж з'їла, решту кидала до човна.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Ведмідь, бики і  пустощі Фуфа
Фуф, як і всякий малюк його віку, не міг обійтися без пустощів. І йому самому вони зовсім не здавалися пустощами. Біди в тому, може, й не було б, але Фуф був у матері один, а тому ріс надзвичайно вередливим. Він страшенно любив робити саме те, що забороняла йому мати. А це ніколи до добра не доводить.
Ми пам'ятаємо, як Фуф заробив шльопанця, коли хотів смикнути за хвоста свого дядька — носорога Рума. І він таки зробив це. Одного разу, коли розморений полудневим сонцем Рум дрімав, уткнувши голову в кущі, Фуф підкрався і смикнув його за хвіст. Зо сну Рум заревів так, що на другому кінці діброви з дерева гепнула рись — вона підстерігала оленів, що йшли до річки. Рум хвицьнув назад обома ногами, і ма-монтеня відлетіло, як сухий листок, підхоплений поривом вітру.
Носоріг обернувся, наставивши свої страшні роги, і побачив зляканого Фуфа. Лаючись, Рум покачав збиточного роди-ченька по траві, як той у свій час осине гніздо, і, сердито сапаючи, подався геть.
Бували у Фуфа пригоди, які могли б. скінчитися й гірше.
Якось вони з матір'ю забрели у володіння печерного ведмедя Харра. Був це злющий та ще й злопам'ятливий звір. Саме за кілька днів до появи мамонтихи з сином він ускочив у неприємну халепу. Під вечір вибравшись із своєї печери, він глянув на сонце і прикинув, що до сутінків залишається не так уже багато часу.
Було це о тій порі, щоб йти підшукувати місце для нічного полювання.
Дорогою Харр розглядів зі схилу гори дику корову з телям, що паслася у переліску. Більше бізонів поблизу ніде не було.
—     Давненько не куштував я телятинки,— сказав собі Харр.— Ця стара корова в рахунок не йде. В разі чого я покладу її однією лапою. А смачне, напевно, зараз телятко,— розмірковував Харр, облизуючись.— Адже народилося воно, шельма, в середині Білого Часу, зовсім ще молоденьке, м'ясо ніжне...
Він спустився з гори й почав обережно підкрадатися на півзігнутих  заростями  високої  бізонячої  трави. В обід він з'їв дикого собаку і встиг уже зголодніти. Та й то сказати: яка ж це їжа — собачатина. Ні смаку в ній справжнього, ні аромату. Від думки про ніжну телятину у Харра бурчало в животі, і, мабуть, тому він і не помітив, як звідкілясь безшумно з'явилося десятків два здоровенних бізонів. Треба сказати, Харр розгубився, побачивши себе в оточенні лютих морд з довжелезними рогами. Бики сопли так, що пилюка чорними клубами піднімалася і крізь неї, як жарини, світилися налиті кров'ю очі. «От тобі й телятина. Зараз вони з мене ведмежатину зроблять»,— в печерно-ведмедячій голові майнула тоскна думка. Навіть холоднокровний убивця і розбійник печерний лев — приятель Харра — і той би, мабуть, вирішив на його місці, що вже капець і треба чимдорожче продавати своє життя.
Та Харр був хитрющий звір, зухвалець і аж ніяк не боягуз.
Він присів на задні лапи, передні журно склав на животі, зітхнув і сказав.
—    А я ж до вас прощатися прийшов. Іду я геть з цих місць...
—    От і прощайся, настав час,— похмуро пробурчав величезний, сивий від старості вожак. Між його відполірованими горбкуватими рогами міг би на всю довжину вміститися дикий собака середнього розміру.
—    Тепер вам узимку від вовків геть життя не буде,— сказав Харр і зажурився.
Бізони були вже зовсім близько. Вони рили землю важкими роздвоєними копитами і дихали так, що на Харра віяло гарячим.
—    А що тобі до вовків? — підозріло проревів сивий вожак.
—    Як що?! — обурився Харр.— Та коли б не я, їх було б у десять разів більше!
Жодному його слову бики не повірили, але оскільки рахувати далі від трьох вони не вміли, то хитромудрі підрахунки ведмедя примусили їх замислитися.
—    У десять, кажеш? М-му...— вожак силкувався щось зміркувати і морщив шкуру широкого лоба.— А хто ж телят їсть?
—    Вовки, хто ж іще,— впевнено відповів Харр.
—    А не ти, бува? — засумнівався вожак.
—    Я?! — смертельно ображений, закричав ведмідь, ляснув себе лапами по боках і вибухнув обуреною промовою. Він клявся всіма мешканцями Землі, Води і Неба, що за все життя не тільки не їв телятини, але навіть і не бачив як слід теляти.
—    Корінням! — кричав Харр.— Самим лише корінням я харчуюсь. А якщо і з'їв коли одного-двох паршивих зайчи-сьок, то тільки зосліпу. Старий я вже, погано бачу!
Скінчилося все тим, що підозріливі бики, так до кінця і не повіривши ведмедеві, примусили його заприсягтися, що він ніколи не зачепить жодного теляти. За свідка взяли всевидющого Орла-могильника. Цей завжди знав, хто, де й на кого полює, бо був неодмінним учасником усіх бенкетів. Орел ніколи й нікому не виказав би місць і секретів чийогось полювання. Але, ставши свідком, він зобов'язаний був повідомити бізонів, коли б Харр роздер теля. Так велів великий і прадавній Закон Землі, Води і Неба. А якщо Харр порушить свою клятву, то за тим самим законом рід бізонів повинен був помститися Харру за будь-яку ціну. Тепер Харр, який і раніше був не дуже приязний, ходив злий на весь світ,
Саме в такий час невгамовному Фуфові надало пожартувати з печерного ведмедя. Сталося це опівдні, коли Фуф, рятуючись від спеки, забрався в річку. З води стирчала сама лише його капловуха голова, та й то не вся. Раптом Фуф побачив великого кошлатого звіра, який не поспішаючи чвалав уздовж берега. Звір одразу ж сподобався Фуфові: він був товстий, весь такий м'який на вигляд і при кожному кроці прекумедно перевалювався з боку на бік. Фуф причаївся і, коли симпатичний звір порівнявся з ним, обдав його струменем води з хобота.
Харр — а це був саме він — злякано ревнув, кинувся було навтьоки, але, розгледівши, що це всього-на-всього мамон-теня, оскаженів.
—    Не вистачало тільки, щоб усякі поросята з мене жартували. Р-р-роздеру! — загорлав він і подався до річки.
Фуф заверещав, побачивши його страшенно ошкірену морду, і кинувся на другий берег, де в кущах паслася його мама. Вона, звісно, враз поспішила на крик сина, по дорозі підхопивши хоботом товстелезну ломаку.
Побачивши мамонтиху, Харр з середини   річки   прудко повернув назад. Утікав він на всі ведмежі заставки, але розгнівана мамонтиха виявилася моторнішою. І дісталося б ведмедеві на горіхи — де там тугодумам-бикам з їх клятвою! — якби Харр не примудрився якимсь чудом протиснутися у вузьку щілину між берегових скель. У добрі часи він тут ледве-ледве всунув би хіба що саму лише голову. Та все одно мамонтиха встигла-таки добряче потягти його по спині своєю важкою ломакою.
Тільки під вечір, та й то з великим побоюванням, вибрався Харр із свого сховища, що так до речі підвернулося йому, і, накульгуючи, пішов геть. Тепер він, як це часто буває у всіх нерозумних і злих істот, був цілком впевнений, що в усіх його напастях винне паршиве мамонтеня. І вредні бики, і біль у спині, і багато іншого — усе це окошилося на капосному сисунцеві.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Ще раз про духів. З'являються Довгорукі
До скель дісталися в полудень. Суцільною сірою стіною вони тяглися вздовж берега. Дерева на їхніх вершинах здавалися зовсім маленькими. Придивившись, дівчинка розгляділа високо на скелях силу-силенну малюнків. Яскраво намальовані антилопи, ведмеді, стада оленів, що біжать кудись, мисливці, що влучають списами биків і коней. Побачила Олла мамонтів, що лежать догори ногами, і фігурки людей, які танцюють навколо них.
Дід став поважним і небалакучим. Звідкілясь він дістав великий амулет з зеленого каменю із зображенням сонця, надів його на шию, взяв у руки бурдючок з фарбою і поліз угору.
Олла залишилася на березі і звідти дивилась, як з'являються на скелях нові малюнки. Ось цеп людей жене стадо наляканих оленів, а назустріч вибігає група мисливців і вправно кидає списи. Фарба була густа й жирно блищала на сонці. Олла колись бачила, як дід готував її. Він брав червону глину, змішував її з бичачою кров'ю, киплячим лоєм, додавав смолу, а потім довго тримав усе це біля вогню.
Надивившись, як дід Уча дереться по скелях і терпляче малює мисливців та звірів, Олла ще раз скупалася і лягла на теплій гальці. Свої довгі чорні коси вона розкидала так, щоб вони швидше висохли. Після цього вона стала міркувати, куди міг подітися Аф. «Мабуть, пішов з мисливцями»,— подумала вона, хоча знала, що на полювання Афа ніколи не брали — боялися, що сполохає дичину.
Аф потрапив до неї минулої весни, саме під кінець льодоходу. Одного разу вдень Олла почула з річки гучні вигуки. Збігаючи стежкою, вона побачила юрбу своїх однолітків. Вони кричали, розмахували руками, кидали каміння. І, вже наблизившись до самої води, Олла зрозуміла, через що зчинився галас. Зеленкувато-сіра холодна річка несла останні крижини, і на одній з них, скиглячи та тоненько підвиваючи, бігало щеня. Воно то кидалося до краю, немовби хотіло пірнути у воду, то вискакувало назад, починало плаксиво гавкати, і короткий хвостик його тремтів.
Олла мовчки скинула стареньку козячу шкуру, в якій пробігала цілу зиму, і стрибнула у воду.
На березі спочатку запанувала тиша, а потім зчинився такий ґвалт, що на берегову кручу висипали дорослі.
Олла пливла, сердито пирхаючи від холоду, потім вчепилася за край крижини й почала кликати щеня. Але те вищало, злякано витріщало оченята й крутилося посеред крижини. Трохи підталий лід був слизький, однак після кількох спроб Олла все-таки залізла, упіймала уперте щеня і стрибнула назад у воду. За цей час їх віднесло далеко вниз, отож дівчинка навіть устигла зігрітися, поки бігла до стійбища. Отоді й сказав дід Уча, що не мине й десяти зим, як Олла стане проводиркою роду...
Сонце непомітно втрачало свій денний жар. Дедалі довшими ставали тіні. Нарешті дід Уча, крекчучи і обтираючи спину, спустився вниз.
—     Ось тут і живуть духи вдалого полювання,— старий ласкаво погладив Оллу по голові. Його лагідні усміхнені очі втомлено покліпували й сльозилися,— Запам'ятай це місце, донечко.  Коли ти станеш проводиркою роду, мене вже не буде на цьому світі. Ти приведеш сюди іншого, хто замінить мене.
—    А навіщо це? — спитала Олла.
—    Усе на світі має свій кінець і початок,— повчально мовив дід Уча, підніс до рота долоні і гукнув у бік скель. Через деякий час звідти повернулася гучна розкотиста луна.
—    От бачиш, я гукнув, і мій слабкий голос породив сильний звук. Так само і вдале полювання на цих скелях породить вдале полювання там,— дід махнув у бік стійбища.
Повертались вони, коли сонце вже ховалося за сизими хвилями віддалених гір. На березі чомусь не було жодного човна.
—    А де ж наші човни? — здивовано оглядаючись, спитала Олла.
—    Не знаю, мабуть, наші мисливці кудись попливли,— невпевнено відповів старий. Він увесь час тривожно озирався і щось бурмотів.
Нагорі на мить хтось показався і зразу ж зник. Йдучи стежкою, старий нагнувся і підняв зелену кам'яну пластинку із зображенням птаха.
—    Амулет твоєї матері,— здивувався він.— Як же вона його загубила?
Житла здавалися порожніми. Не бігали діти, біля багать не сиділи веселі мисливці, смажачи здобич, не було видно заклопотаних жінок.
Вони вже підходили до хатини, де жив дід Уча, коли раптом Олла злякано вереснула і схопила старого за руку.
Звідусюди нечутно з'явилися страшні люди в кошлатих чорних шкурах. Вони стискали короткі списи з широкими наконечниками. На шиї в них у кілька низок висіло намисто з вовчих зубів, а довгі, до колін, руки були пофарбовані в червоний колір.
Кошлаті воїни схопили старого з Оллою, і за мить вони стояли в тій самій хатині, в якій досі жила Олла з матір'ю і сестрами.
Зі світла Олла не зразу розгляділа маленьку поморщену бабусю, по саме горло закутану в хутра. Стара сиділа біля вогню, на почесному місці навпроти входу. Це місце звичайно займала Оллина мати, коли до них заходили родичі нарадитись щодо місця полювання, строків збору тих чи інших трав.
—    Велика Мати,— прохрипів сутулий воїн, який боляче стискав кострубатими пальцями Оллину шию.— Оці люди
припливли згори. Мабуть, не знали, що їхні родичі покинули свої житла. Що з ними вчинити?
У зловісній тиші стара розглядала полонених. В її округлих, мов у сови, очах червоним вогником жеврів відблиск багаття. Потім безброві повіки повільно опустилися, і обличчя Великої Матері стало сонним.
—    Занурте їх головою у воду, поки перестануть дихати,— пропищала вона і ледве махнула висхлою рукою.
—    Велика Мати,— раптом сказав дід Уча.— Мене можна позбавити життя, але оця дівчинка,— він кивнув на Ол-лу,— вона дочка проводирки роду. Вона знає мову звірів, лікарські трави та багато іншого.
Очі в старої знову загорілися червоно.
—    А не брешеш? — підозріло спитала вона і замислилась.— Гаразд, старого виведіть, а дівчину залишимо собі.
Воїни ухопили діда Уча і спиною вперед потягли до виходу. Останнє, що запам'ятала Олла, це босі дідові ноги, які волочилися по землі, та безпомічну усмішку, яка застигла на його зморшкуватому обличчі. Більше діда Уча вона не бачила ніколи.
Через день з випадкових розмов Олла довідалася, що вона   потрапила   до   Довгоруких.   Про   це   бродяче   плем'я грабіжників вона вже чула від дорослих. Того дня, коли вони з дідом Уча попливли до духів на скелях, мисливці роду Великого Ворона здалеку помітили наближення численного загону Довгоруких. Вони встигли попередити своїх родичів, зібралися і разом з усіма відпливли по річці. Частина Довгоруких кинулася в погоню берегом, сподіваючись наздогнати втікачів, а решта на чолі з старою проводиркою залишилася їх чекати.
Олла під наглядом воїнів готувала їжу для Великої Матері Довгоруких, яка цілими днями грілася на осонні. На ніч дівчинку міцно зв'язували, щоб вона не втекла.
На третю ніч за стіною Олла почула неголосне повискування. Вона затаїла подих. Далеко в кутку, загорнувшись у своє пухнасте хутро, тонко сопіла Велика Мати. Біля входу на всі заставки хропіли воїни, які охороняли проводирку. Тліло, потріскуючи, сире галуззя у вогнищі, і зрідка червоні іскри ліниво злітали до горішнього душника, в який заглядали мерехтливі зірки.
Вищання повторилося.
—    Аф,— ледь чутно покликала Олла.
—    Р-рр... я тут,— відізвався собака.
—    Іди сюди, тільки тихо, щоб тебе не почули.
Минув ще якийсь час. Нових звуків, крім сонного хропіння людей, не було чутно. І лише коли вологий собачий ніс торкнувся Оллиного плеча, вона довідалась, що Аф вже тут. Він одразу ж радісно лизнув її у щоку і знову про-скавчав:
—    Що я повинен робити?
Олла перевернулася на бік і, підставляючи свої зв'язані сирицею руки, сказала:
—    Перегризи ці ремені.
Невдовзі вони обережно скрадалися повз воїнів і затим вислизнули з хатини. зо
Стояла тепла безмісячна ніч, і по-нічному були чіткі навіть найвіддаленіші звуки. Десь шалено гавкали дикі собаки, потім земля донесла приглушений тупіт табуна коней, що промчав кудись. Слідом за цим над темними просторами розлігся низький могутній рев, і зразу неподалік тужливо заплакав нічний птах.
Трохи одбігши від стійбища, вони на мить зупинилися на невисокому пагорку.
Аф притиснувся теплим боком до ніг дівчинки і, наїжуючи загривок, озирнувся назад. їх ніхто не переслідував, і він заспокоївся.
—     Ніч перевалила за середину,— прогарчав він, принюхуючись до зустрічного вітерця,— Попереду багато стежок, якою з них ми підемо?
Олла ласкаво погладила собаку по голові, зітхнула і, не відповівши, збігла з пагорка.
Над далекими перелісками ледь-ледь починав світлішати краєчок неба.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Фуф залишається один, потім зустрічає оленятко Тая і розумного Хом'яка
Непосидющий Фуф ще вранці кудись зник, і до полудня мамонтиха не на жарт сполошилася. Вона обійшла кілька дібров і тепер не знала, де ще шукати сина. Раптом назустріч їй Харр. Ведмідь миттю стрибнув за товсте дерево і, висунувши голову, ображено сказав:
—    Даремно ви тоді так розгнівалися на мене. Я зовсім не бажав зла вашому синочку. Ну, стусонув би його разок-другий, то це ж йому на користь!
Але, побачивши, що мамонтисі зовсім не до нього, ведмідь осмілів і виліз з-за дерева.
—    Хрр, не ті тепер діти пішли,— сказав він, скрушно розводячи лапами.— Грубіянять, старших не поважають. От, пам'ятаю, ми в свій час...
—    Ви часом не бачили мого сина? — перебила мамонти-ха, тривожно озираючись на всі боки.
—    Що, невже пропав? — пожвавішав Харр.— Ай-яй-яй. Стривайте-но.
Ведмідь прищурився і вдав, ніби пригадує.
—    Ах-хрр, зовсім з розуму вижив! Я ж бачив його сьогодні!
—    Де? — підняла хобот мамонтиха.— Ви бачили мого сина?
—    Еге,— підтвердив ведмідь.— Знаєте стежку, що йде кручею вгору по Амгау?
Мамонтиха нетерпляче кивнула.
—    От нею він і побіг. Я ще подумав, чи не вернути його, бо далі дуже вже лихі місця.
—    Що таке? Чому? — скрикнула мамонтиха не своїм голосом.
Ведмідь здавався геть пригніченим.
—    Старий я дурень,— примовляв він і навіть умудрився просльозитися.— Як же я не догадався: адже там живе цей негідник печерний лев, розбійник, яких світ не бачив. З'їсти малюка йому нічого не варт!
Мамонтиха повернулася і кинулась до річки. Забувши про обережність, вона бігла вузенькою підмитою стежкою, яка витримала б хіба що оленя, але аж ніяк не величезну мамонтиху.
І стежка не витримала. Разом з брилами землі мамонтиха звалилася з величезної висоти просто на гостре каміння, між яким кипіли пінисті коловороти. За якийсь час вже мертва мамонтиха показалася на середині річки, і широка течія неквапливо понесла її далі.
Харр бачив усе.
Він стежив за мамонтихою доти, поки міг розглядіти її серед хвиль, потім вдоволено усміхнувся і пішов геть від урвища.
Решту дня ведмідь метався у пошуках мамонтеняти. І якби він його знайшов, то нашу розповідь про бідного Фуфа можна було б одразу ж і закінчити. Харр обнишпорив кілька дібров, де звичайно любила пастися мамонтиха. Під вечір, втомлений і голодний, він вирушив по легшу здобич, міркуючи, що мамонтеня від нього все одно не втече і що з'їсти малюка він ще встигне.
А Фуф ніколи не дізнався, чому так несподівано і назавжди щезла його мама. Не знайшовши її там, де вони розлучилися, мамонтеня геть розгубилося. Все навколо — і крислаті дуби, і тоненькі берези, і верби з порепаною сірою корою, і навіть веселі струмочки, що губилися в траві,— враз усе спохмурніло, насупилося. Скрізь, куди не глянь, ввижалося щось лихе й страшне. Тільки тепер Фуф збагнув, що він з самісінького ранку ходить зовсім-зовсім один. Мамонтеня заверещало й кинулося бігти навмання. Наполохавши зграйку темнооких козуль, що прийшли на водопій, Фуф поминув мілку річечку. Він жалібно скімлив і метався по якихось галявинах, що рясніли червоними й білими квітами і, нарешті, кудлатим клубком, скиглячи, викотився на край рівнини.
Тут було просторо й тихо. Вечоріло. Вдалині, понад неозорими заростями синюватої бізонячої трави, неквапливо пливли бурі спини биків, то з'являлися, то зникали щуплі головки полохливих гвинторогих антилоп, проносилися, хропучи, коні з короткими розпатланими гривами.
Була друга половина літа. Найбільша спека уже минула, але попереду ще були довгі дні достигання диких злаків, короткі грози з гіллястими блискавками, що тремтять у глибині сизих хмар. І ще зовсім далеко була ясна затяжна осінь у безкрайньому розливі жовтого й блакитного.
Важко сказати, як далі склалася б Фуфова доля, аби він не зустрів у цей час оленятко, веселого волоцюгу Гая.
Гай виріс сиротою, бо олені не виховують своїх дітей.
Одразу після народження мама покинула маленького Гая, і той цілоденно ховався в траві. Поки він не міг добувати їжу сам, його годували ті олениці, що проходили повз нього.
Потім він підріс, навчився їсти траву, бігати й ховатися від ворогів.
Гаєві минув рік, і на голові у нього вже з'явилися невеликі гілочки рогів. За час самотніх блукань він багато дечого навчився. Він дізнався, що на рівнинах треба остерігатися вовків, особливо взимку, а в лісі — росомахи чи рисі, які чатують звичайно біля водопою, причаївшись де-небудь на дереві. Знав він також і те, що ні бізони, ні коні, ні навіть свині не заподіють йому шкоди. Якось узимку за ним гналися вовки. Врятувався Гай тим, що встиг сховатися в середину бізонячого стада. Коли над довколишніми заметами з'явилися ошкірені вовчі морди, могутні бики оточили кільцем корів і телят і виставили назовні свої грізні роги. Величезний, як носоріг, вожак з глухим ревом кинувся вперед.
Вовки чудово знали, що таке бізон у бою, і вирішили краще швиденько забратися геть. Стадо не прогнало Гая, і з ним він у повній  безпеці  промандрував до самої   весни.
Знав Гай і силу-силенну інших хитрощів, які не раз рятували йому життя. Словом, це був кмітливий і, незважаючи на молодість, уже бувалий житель того далекого, дикого і буйного світу.
Якось теплого полудня другої половини літа Гай, надумавши відпочити до вечора де-небудь у холодку, попрямував до діброви. Він уже підходив до перших деревець, коли його змусив насторожитися якийсь шум. Гай підозріливо оглянув частокіл дерев з густим підліском, втягнув тремтливими ніздрями задушливі лісові пахощі й прислухався. Щось надзвичайне коїлося зовсім поруч, але з жодною знайомою небезпекою Гай цього пов'язати не міг. Якусь мить його цікавість змагалася з обережністю. Перемогла цікавість.
Гай тихо проліз крізь зарості кущів і завмер від здивування.
На невеликій круглій галявині точився відчайдушний бій. Товстий чорний Хом'як з жовтими плямами на боці з усіх сил одбивався від тхора. Тхір був на диво спритний. Його тонке гнучке тіло мелькало в траві так, що за ним важко було простежити. Здавалося, ніби тхорів кілька. Хом'як ледве встигав повертатися, він шипів, бив перед собою пазуристими лапами і, зацьковано мотаючи головою, клацав у повітрі зубами. Верткий тхір напирав просто-таки відчайдушно. Певно, для Хом'яка двобій скінчився б погано: дуже вже він був товстий і незграбний. Але тут сталося зовсім несподіване. З протилежних кущів, блиснувши на сонці, ударив струмінь води. Хом'як тут же ткнувся носом у траву й заплющив очі — для нього це було вже занадто. Дісталося й нахрапистому тхору — струмінь потрапив йому просто в ощирену морду. Він крутнувся дзиґою, придушено вискнув і миттю щез. Ще скоріше, мабуть, накивав би п'ятами Гай, але в ту мить, коли його міцні ноги напружилися, щоб стрибнути вбік, він побачив невелике кошлате мамонтеня.
Фуф тішачись облив водою з хобота забіяк і тепер з великим сумнівом дивився на Гая, якого теж щойно угледів. Одного погляду було досить, щоб досвідчений Гай зрозумів: цей капловухий звір йому не страшний.
Хом'як і досі не розплющував очей. Він протяжно стогнав у траві — видно, прощався з життям.
Фуф з Гаєм разом підійшли до Хом'яка й стали, сумно дивлячись на нього.
Хом'як було трохи розплющив одне око, але, побачивши зразу двох великих звірів, затремтів і закричав ще голосніше.
Мамонтеня і оленя здивовано глянули одне на одного.
—    Хто це? — спитав Гай, обережно торкаючись Хом'яка копитом.
—    Не знаю,— сказав Фуф.— А чого він так кричить?
Хом'як нарешті зметикував, що його не збираються їсти.
Він розплющив   очі,   оглянув   обох і про   всяк   випадок спитав:
—    Адже ви траву їсте, еге ж?
Фуф з Гаєм дружно кивнули.
Хом'як трохи підбадьорився, сів стовпчиком, притиснув до живота скривавлені передні лапки й боязко оглянувся.
—    Цей маленький негідник покусав мені лапи. Та все одно, аби не ви, я б йому всипав! Я б його розшматав! Я можу, я такий!
Він, стогнучи, облизав лапи й попросив:
—    Чи ви, хлоп'ята, не допомогли б мені дістатися до нори, га? Самому ж мені, мабуть, не дійти.
Дорогою, погойдуючись на хоботі Фуфа, він повчально говорив:
—    Старшим треба допомагати, це ви правильно робите. Коли я побачив вас, то одразу подумав: от хороші хлоп'ята. Я в боргу не залишуся. Знаєте, хто я? Хом'як! Розумнішого за мене нема, всі до мене ходять радитися. Сам ведмідь Харр до мене приходить!
Опинившись біля входу в свою нору, Хом'як зовсім повеселішав.
—    Ось мій дім,— сказав він і вдоволено сів біля входу.— Шкода, хлоп'ята, що не можете зайти й подивитись, як я живу. Ех, які ж бо в мене комори! А у вас нори є?
Фуф з Гаєм заперечно похитали головами.
—    Як?! — закричав Хом'як.— А де ж ви мешкаєте?
—    Ми ніде не мешкаємо,— відповіло оленя.— Ходимо скрізь, ночуємо, де прийдеться.
—    А комори, комори у вас є?
—    Навіщо вони нам? — Гай почав виправдовуватися, наче його спіймали на чомусь поганому.— Ми скрізь знаходимо їжу.
—    Це зараз,— поблажливо згодився Хом'як.— А що робитимете, коли прийде Білий Час?
—    Я викопую траву з-під снігу,— сказав Гай.
—    А я їм гілки,— додав Фуф.
—    Ви ж пропадете з голоду, хлоп'ята! — вжахнувся Хом'як.— Вам нечувано пощастило, що ви зустрілися зі мною. Я навчу вас жити. Слухайтесь моїх порад, і ви забудете, що таке голод і холод.
Хом'як знов облизав свої лапи, позіхнув і сказав:
—    Ну, ідіть, хлоп'ята. Я зараз піду відпочивати, а ви приходьте до мене частіше. Я вам багато корисного розповім.
Фуф з Гаєм устигли вже досить далеченько відійти, коли Хом'як висунувся з нори і прокричав їм услід, щоб вони наступного разу не забули прихопити для нього оберемок колосків або стручки гороху.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Хом'як дає  поради. Знову ведмідь Харр
Фуф з Гаєм були тямущі звірятка й добре знали злигодні Білого Часу. Отож вони не пропустили повз вуха спокусливі обіцянки доброго Хом'яка й наступного дня прийшли до його нори набиратися розуму.
Фуф, як просив Хом'як, приніс у хоботі чималий сніп колосків.
Хом'як грівся на сонці, з насолодою мружачи свої круглі, витрішкуваті очі.
—    А, мої хлоп'ятка прийшли,— зрадів він і зразу ж причепливо обнюхав колоски.
Здається, трохи недостиглі,— заклопотано мовив він.— Та байдуже, я їх підсушу.
Навряд коли-небудь у Хом'яка були такі уважні слухачі. Ще від минулої зими його комори ломилися од найсмачніших наїдків — добірних зерен диких злаків, великих стручків гороху, солодких головок конюшини, обчищених земляних горіхів. Та ще за це літо ощадливий Хом'як уже встиг наносити стільки, що нікуди й складати. Хом'як раював і був не від того, щоб розважитися бесідою.
—    Жити, хлоп'ята, треба уміючи, от що я вам скажу,— повчав він, сидячи над купою колосків, принесених Фуфом.— Тепер раз у раз чую я, що от, мовляв, з кожним роком стає холодніше, що у горах лід нагромаджується, що по-дідівському тепер не прожити. Розум потрібен, кричать, якщо хочемо вижити. І все на людей посилаються.
—    Люди! — Хом'як презирливо рохнув.— Візьмімо шаблезубого тигра, мені про нього ще дід розповідав. Ото, кажуть, був звір! Цар природи! Одною лапою міг забити кабана. А ікла в нього які були, а шуба! Кому жити, як не йому, а де він тепер? Нема. Вимер, та й годі. А ви мені про людей, про їхній вогонь. Ні-і, усе це пусте — і вогонь, і ікла, й розум. Защічні мішки — ось що головне. Дивіться!
Тут Хом'як заходився хапати колоски, що лежали перед ним, підносити до рота й спритно вилущувати з них зерна. Ні, що не кажіть, а виходило це в нього напрочуд гарно. Дуже скоро щоки у Хом'яка випнулися так, що і без того кругла його фізіономія роздалася в ширину разів у два. І коли Хом'як повернувся, щоб пірнути в нору з новою порцією припасу, ці його випнуті щоки було видно навіть ззаду.
—    А може, Хом'як має рацію,— задумливо сказав Гай, проводжаючи   поглядом   Хом'якового   хвоста,   що  майнув у отворі нори.— Взимку скільки намучишся, поки дістанеш з-під снігу траву. А як підтане, а потім вдарить мороз, тоді траву зовсім не дістати, хоч усі копита розбий. А Хом'як лежить собі в теплі, їсть та спить без зайвого клопоту. Он вони які, защічні мішки! Цікаво, а в мене так вийде?
Гай поклав за щоку жмутик трави, від чого його мордочка смішно перекосилася на один бік, потримав її там і з'їв.
—    Нічого не виходить,— зітхнувши, сказав він.— Не ходити ж так з нею цілими днями, а складати нікуди — адже нір у нас з тобою нема.
З'явився заклопотаний Хом'як.
—    Усі комори переповнені,—відсапуючись, пояснив він.— Довелося в проході скласти зерно. Хоч би не зіпсувалося. Ну, байдуже, я його з'їм у першу чергу. Про що ото я говорив? Ага! От чую іноді: хапуга, мовляв, Хом'як, жаднюга, усе під себе гребе. А хто каже? Зайці-голодранці та всяка дрібнота. Хіба це не прикро? Може, я обікрав кого? Он куниця або тхір ті справді цуплять яйця з чужих гнізд. А я ж не краду, своєю працею все нажито, оцими лапами.
І Хом'як показав вісім розчепірених пальців — по чотири на кожній лапі.
—    Це, я вважаю, все від заздрощів,— сердито вів далі Хом'як.— Через те, що немає в них защічних мішків. Я давно їм кажу: є защічні мішки — житимеш, нема — вмреш, як шаблезубий тигр. До того все йде. І люди із своїм розумом і вогнем теж не довго протягнуть, бо нема в них мішків. Адже нема, га?
—    Не знаю,— сказав Фуф.— Я ніколи не бачив людей.
—    Я теж не бачив,— сказало оленя.
—    Мабуть, немає у них все-таки,— з надією сказав Хом'як.— Бо тоді навіщо їм вогонь? Ні, ніякі там роги, ікла й хоботи не допоможуть,— вів далі Хом'як.— На землі залишаться тільки защічні мішки. Хом'як буде  царем природи. Заводьте мішки, ось моя порада.
—    А як? — в один голос спитали Фуф з Гаєм.
—    Ну-у, не знаю,— замислився Хом'як.— Може, вам треба більше напихати за щоку? Гляди, й роздуються щоки. Звісно, такими, як у мене, вони не стануть,— самовдоволено мовив він далі,— та з голоду напевно не помрете.
Наслухавшись Хом'яка, Фуф з Гаєм пробували обзавестися защічними мішками, хоча б маленькими на перший раз, але в них, ясна річ, нічого не вийшло. Хом'якові поради явно були непридатні ні для мамонтів, ні для оленів.
Хом'як, до речі, не брехав, коли казав, що його одвідує ведмідь. Харр справді кілька разів навідувався до його нори, але, звичайно, зовсім не по пораду. Він давно вже приглядався до цього напрочуд жирного Хом'яка й вдоволено уявляв, як його з'їсть.
Одного разу, запримітивши, що Хом'як, волочачи по траві своє черево, побіг збирати дикий горох, Харр сів біля нори й почав чекати господаря. День був спекотний. Сонце пекло немилосердно. Якась летюча дг бчота хмарою оточила ведмедя і з кро жерливим писком укрила його вуха й ніс. Харр кректав і те шляче чавив мошкару. Збоку здавалося, що Харр миє голову,— так старанно він тер себе лапами. А сонце дедалі дужче пражило. Все живе поховалося в холодку, і лише високо-високо в небі ліниво кружляв Орел-могильник. Він чекав, доки ведмідь пообідає і піде геть, залишивши недоїдки.
Але обід чомусь — яке неподобство — змушував чекати на себе. В полудень кудлата ведмедева шкура мало не куріла, як дим. І тут він не витримав і втік до сусідньої діброви.
А Хом'як увесь цей час пролежав у своїй прохолодній норі, кепкуючи з нерозумного Харра, який так і не второпав, що Хом'як може пробратися додому запасним ходом.
Та радів Хом'як зовсім даремно. Навіть за тих доісторичних часів було відомо, що добре сміятися тому, хто сміється останній. Харр усе-таки пронюхав про запасні ходи, і одного разу, повернувшись з чергового походу в гори, Хом'як побачив, що всі ходи, крім одного, завалені величезними каменями, а біля того, що залишився, власною персоною сидить і усміхається Харр. Хом'якові з переляку відібрало лапи.
—    Ну, ходи, ходи сюди, мій смачненький,— ласкаво буркотів ведмідь і манив страшним пазуристим лаписьком.— Зараз я тебе трохи гам-гам.
Відмідь облизався і вдоволено зареготав.
—    Чого ж ти мовчиш? — допитувався він в онімілого Хом'яка.— Боїшся? А ти не бійся, не бійся,— примовляв він.— Ти ж любиш, я чув, побалакати. От і побалакай зі мною, розвесели мене перед обідом.
Ведмідь зручно влігся, підпер голову лапою і приготувався слухати. Хом'як стояв і так трусився, що часом Харр ясно бачив перед собою трьох і навіть чотирьох хом'яків вряд.
—    Кажуть, ти дуже розумний і любиш патякати про життя?
Хом'як здавлено пискнув, наче якась дрібна пташина, а не поважний товстун Хом'як.
—    От скажи мені, розумний Хом'яче, що вижитії головне? — уїдливо допитував Харр.
—    Говор-р-ри! — ревнув він,   не дочекавшись   відповіді.
—    Мі-мі-мішки,— пробелькотів Хом'як.
—    Які там ще мішки?
—    За-защічні,— боязко    пояснив    Хом'як.— Ті, що за щокою.
—    За щокою? — здивовано перепитав  ведмідь.— А навіщо вони, дозволь дізнатися?
—    П-п-провізію  на зиму заготовляти,— заїкаючись,  відповів Хом'як.
—    Ну-у... А навіщо? — ведмідь дивувався дедалі більше.— Х-хіба взимку не належить спати, га?
—    Я сплю,— поквапливо сказав Хом'як.— Сплю... і той... їм теж.
—    Кумедно якось ти живеш,— зітхнув ведмідь.— Узимку не спиш, мішки якісь за щоками... Хом'як, одне слово. А чи треба такому жити? Мабуть, що ні.
—    Запам'ятай,— повчально сказав він.— Головне у житті — це ікла. І чим вони більші, тим краще, зрозумів?
Харр вишкірився і показав свої справді дуже великі ікла. Хом'як тремтів і поквапливо кивав головою.
—    Нічого ти не зрозумів,— виголосив  Харр зажерливо розглядаючи  зіщуленими  очима  остовпілого Хом'яка.— Та й звідки тобі таке зрозуміти. Ну, що таке Хом'якове розуміння життя? Ги! Розуміння може бути липщ, одне — ведмедяче. Поясню тобі простіше: ти живеш, що тебе з'їли, а я — щоб тебе з'їсти. Ось так. Усе просто й зрозуміло. А ти щось там верзеш про якісь мішки. Тебе хоч хто-небудь слухає?
—    Е-е... слухають,— видавив  з себе Хом'як  і спробував непомітно зробити крок назад.
—    Стривай, стривай, куди ж ти поспішаєш? Адже я тебе ще маю з'їсти,— невдоволено сказав Харр.— То хто ж тебе слухає?
—    Мамонтеня слухає і це... як його, оленя.
—    Мамонтеня? — насторожився ведмідь і сів.— Воно тут буває?
Хом'як кивнув.
—    Ага,—ведмідь замислився.—А часто буває?
—    Через день, через два...    
—    Гаразд,— сказав Харр.— Я тебе, мабуть не їстиму.— Ведмідь поманив до себе Хом'яка і, нахилившись до самого його вуха, тихо мовив далі: —Давай-но зробимо ми з тобою от що...

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Олла, Аф і ведмідь
Ріжок місяця зійшов десь опівночі, довго брів по небу і лиііге вдосвіта почав непомітно опускатися до загубленого в темряві краю землі.
Цілу ніч у Лісі йшло тривожне таємниче життя. Раптом хтось з шаленим тупотом проносився під деревами, в кущах раз у раз хрускотіли й чавкали, звідкілясь час від часу долинали рев, гарчання, нявкання, уривисте ухання, мукання і пронизливий регіт.
Все це був звичайний шум нічного Лісу, і він мало трив§р* жив Оллу. Вона спокійно,спала на дереві в затишному гнізді з гілок і трави. Та спати в Лісі треба сторожко. Тож Олла враз прокидалась, коли поблизу виникав якийсь звук, щв|рдвг вався підозрілим. Вона підводила голову, прислухалася, чи не лізе на дерево барс або рись, затим знову засинала, і далі дослухаючись до нічного життя Лісу.
Наприкінці ночі, коли все навкруг трохи стихло, Олла вибралася із свого гнізда, постояла трохи, стискаючи гостру кам'яну сокиру, потім м'яко сплигнула на землю. З кущів зараз же, потягуючись, виліз Аф і допитливо глянув на Оллу.
—     Я піду до броду,— сказала вона.— А ти поженеш на мене антилоп. Тільки гляди, щоб стадо було маленьке. А то ти минулого разу вигнав стільки, що вони мене мало не затоптали.
Аф тихо зник у заростях. Олла зручніше взяла свою сокиру й довгими м'якими стрибками помчала в інший бік. Дівчинка бігла легко й навіть якось неквапно, лише швидке мигтіння кущів свідчило про те, як прудко вона біжить. Праворуч низько плив над землею серп місяця, то ховаючись у листі дерев, то знову виринаючи.
На узліссі Олла зупинилася, вдивляючись у синювато-сірий напівморок рівнини, потім побігла далі, але вже повільніше  й  обережніше.
Зупинилася вона в кущах біля невеличкої річечки. Над самісінькою водою по обидва береги тяглися зарості. Безліч стежок сходилося в цьому місці. На протилежному березі вони знову — кожна окремо — розбігалися у трав'яну сизу далечінь, Цим бродом, граціозно ступаючи і полохливо озираючись навкруги, ходили антилопи. З шумом пробігали завжди поквапливі коні, на ходу занурюючи морди у воду. Статечно переправлялися бізони, після яких нижче за течією річка довго залишалася бурою від піднятого мулу.
Поклавши на плече сокиру лезом угору, Олла вслухалася в застиглу передсвітанкову тишу. Під берегом ледве дзюрчала вода, зовсім поруч несміливо попискувала якась рання пташина.
Раптом чутке Оллине вухо вловило неясний шум. Вона оглянулась і завмерла. Шум наближався. Уже чути було уривчастий басовитий Афів гавкіт, а ще за мить долинув квапливий тупіт.
На блідому небі замиготіли легкі тіні.
Антилоп було близько десятка. Передні вже промчали мимо і з шумом влітали у воду. Олла зробила блискавичний рух. Сокира, крутячись, стрімко прорізала повітря, і майже зразу щось з важким плескотом упало у воду. Антилопи, двома стрибками долаючи річку, вискакували на протилежний берег і зникали в сірих сутінках.
Коли Олла підбігла до води, там уже стояв Аф, тихо гарчав і дивився на нерухому антилопу, що лежала майже біля самого берега.
Олла, зайшовши по коліна у воду, підняла з дна свою сокиру і, ухопивши антилопу за ногу, витягла її на берег.
Поки Олла розчиняла тушу, Аф сидів і, облизуючись, ліниво лаяв нетямущих антилоп, які ніяк не хотіли бігти до броду.
Уже зовсім розвиднілось, коли Олла доїла сиру печінку й підвелася, прихопивши з собою задню ногу антилопи.
На краю діброви Олла зупинилася під крислатим деревом і погукала Афа.
—    Ти нікуди не йди,—мовила вона.— Я до обіду спатиму, а потім підемо купатись.
Вона підвісила на гілляку ногу антилопи й сама зручно влаштувалась на розгіллі. Зверху крізь рідке листя вона бачила Афа, що згорнувся клубочком у кущах, і крихітні, ледь рожеві від сонця, що сходило, блискітки роси на траві.
Олла випросталася на товстій гілляці і, підклавши під голову лікоть, швидко заснула.
Розбудило її Афове гарчання. Вона підвела голову й одразу побачила величезного печерного ведмедя. Він навскоси перетяв відкритий простір перед дібровою і зник десь у кущах збоку від того дерева, на якому лежала Олла. Вона простежила за ним очима й вирішила, що він причаївся на самісінькому краєчку діброви.
—    Афе,— тихо покликала вона.— Ведмідь лежить зовсім близько.
—    Знаю,— прогарчав собака.— Чого йому тут треба?
—    Спати, напевно, прийшов,— байдуже мовила Олла. — Якщо він поткнеться сюди, скажи мені.
Вона знала, що ведмідь не полізе на дерево, тож анітрохи не турбувалася і скоро задрімала знов.
І цього разу її розбудив знову ж таки Аф. Він стояв нашорошивши вуха і час від часу кидав на Оллу здивований погляд. Вона поглянула, куди вдивлявся Аф, і побачила мамонтеня з оленятком, що повільно брели одне за одним. Попереду, теліпаючи вухами, перевальцем ступало мамонтеня з оберемком якоїсь трави в хоботі. За ним, озираючись, ішло оленя. Один раз воно зупинилось, довго вдивлялося в той бік, де ховались Олла з Афом, але потім заспокоїлося і пішло далі. Зупинилися вони біля якогось місця, схованого у траві. Олла не могла роздивитись, хто там був з ними ще, але там хтось був. Часом оленя та мамонтеня перезиралися, щось казали одне до одного, а потім знову спрямовували погляд на когось маленького, непомітного у високій траві.
—     Ведмідь! — раптом дзявкнув Аф і наїжився так, що Оллі здавалось, ніби його шия одразу зробилася вдвічі товстішою.
Ведмідь великими м'якими стрибками біг від діброви. Навдивовижу швидко для такого великого звіра він подолав половину відстані до мамонтеняти з оленям, і лише тоді ті помітили його.
Оленя пружним стрибком рвонулося геть. Мамонтеня з виском вайлувато побігло за ним.
Оленя відбігало чимраз далі, але раптом стало, очікуючи мамонтеняти. Воно підстрибувало від нетерплячки, поривалося бігти, але щось міцно тримало його на місці. Воно дочекалося мамонтеняти і, щохвилини оглядаючись, побігло поруч нього.
Ведмідь уже не поспішав. Він ліниво трюхикав, перевалюючись з боку на бік, бо добре знав, що на цій просторій рівнині мамонтеня від нього не втече. На оленя він навряд чи розраховував: наздогнати його, аби воно бігло з усіх ніг, він однаково не зміг би. А оленя не відбігало. Воно вперто бігло поруч з повільним мамонтеням і часом навіть починало у відчаї підштовхувати його ззаду своїми невеличкими ріжками.
—    Афе! — закричала Олла.— Адже ведмідь з'їсть їх!
Аф ніби тільки й чекав цих слів. Він з хриплим  гарчанням рвонувся з місця.
Біг по-вовчому, виструнчившись і притуливши вуха, стелився понад землею, то зникаючи на мить у траві, то знову виринаючи з неї.
Ведмідь не чекав нападу собаки. Коли Аф з ходу вхопив його за задню лапу, ведмідь від несподіванки присів. Але зразу ж він оглушливо рикнув і кинувся на Афа. Собака ухилився, відскочив і аж зайшовся гавкотом. Ведмідь кілька разів намагався вдарити Афа своєю здоровенною лапою, але той вислизав, як в'юн. Ведмідь звернув і побіг було далі, та Аф знову скочив ззаду і вчепився йому в хвоста. Тільки тепер ведмідь зрозумів, що, не спекавшись собаки, погоню йому не продовжити.
—    То ви всі заодно! — заревів він, знову кидаючись за Афом.
Та де там було великому і не дуже вже повороткому ведмедеві спіймати Афа, який в бігу лише трохи поступався перед антилопами, а в спритності міг позмагатися з барсом.
Олла реготала, дивлячись, як ведмідь з ревом і прокльонами намагався вхопити Афа, крутився на місці, плигав і навіть починав качатися від злості по землі.
Тим часом мамонтеня з оленям тікали все далі й далі, у напрямку великого стада бізонів, яке паслося десь біля самого краю рівнини.
Нарешті захеканий Аф, напослідок ще раз обгавкавши ведмедя, побіг до діброви.
Харр якийсь час пришелепкувато дивився йому вслід, потім пошукав налитими кров'ю очима Фуфа з Гаєм, які вже двома маленькими цятками маячили біля самісінького обрію.
—    Нічого не розумію...— пробурмотів він.— Що коїться в світі? Якийсь маленький нахабний звір псує мені все полювання. Мені! Ведмедеві! Харру! Нечувано! Чи я, бува, не божеволію?
Тут він згадав про Хом'яка і враз розлютився.
—    Ну вже оцей від мене таки не втече!
Він підійшов до нори і рявкнув:
—    Виходь!
Хом'як, тремтячи, виліз з нори й, улесливо помахуючи коротким хвостом, запитав:
—    Чи вдалося ваше полювання, могутній Харре?
—    Вдалося,— крізь зуби процідив ведмідь і миттю вхопив
Хом'яка за барки.
—    Це ти нацькував на мене собаку?  Та ще  й глузуєш?
Невдовзі ведмідь лежав,  сердито  сопучи,  й, длубаючись у зубах, бурмотав собі під ніс:
—    Дивно, цей паршивець виявився на диво смачним. Навіть не чекав...
Потім він похмуро зареготав і додав:
—    Хоч цим він трохи спокутував свою провину переді мною. А мамонтеня від мене не втече. Я ще до нього доберуся!

РОЗДІЛ   ДЕСЯТИЙ
Битва Харра із свиньми
Барліг собі Харр підшукав дуже давно і відтоді жив у ньому. За багато років там зібралися гори кісток, рогів та подертих шкур. Спав Харр на купі сухої трави й старих гілок. Хоч боятись йому не було кого, та все ж оселю він вибрав собі таку, щоб у ній було безпечно. Хід з барлога виходив на вузеньку смужку берегового обриву. Зверху громадилися стрімкі скелі. Крім Харра, цим краєм обриву ніхто не ходив, бо в долині цієї невеличкої похмурої річки не було ні трав'янистих галявинок, ні заростей ліщини. Щоправда, десь у верхів'ях були очеретяні болота. Там жили свині, але вони майже ніколи не опускалися по ній донизу, а якщо зрідка й ходили, то намагались триматися протилежного берега. Навіть злі кабани із гострими іклами вважали за краще не зустрічатися з Харром.
Якось надвечір Харр, повертаючись до свого барлога, знову побачив мамонтеня. Фуф був не один — поряд з ним ішло оленя, собака і ще якась істота, в якій Харр з подивом упізнав людину-дитинча.
—     Цьог-го ще бракувало,— обурився вражений Харр.— Собака та ще маленька людина! Спробую-но я пополювати на кого-небудь з них. Невже я й справді злякаюсь собаки? Смішно!
Ведмідь рішуче попростував з гори й почав скрадатися кущами. Усе життя він провів у полюваннях, тож підкрадатись, далебі, умів, як ніхто інший. Йому вдалося підібратись зовсім близько. Із страшним ревом він зненацька викотився з кущів і кинувся вперед, вирішивши не звертати уваги на собаку й добратися-таки до мамонтеняти. Ведмідь на ходу відмахувався од Афа і з кожним стрибком наздоганяв ма-монтеня, що бігло перевальцем. Раптом поблизу пролунав оглушливий тріск, немов блискавка влучила в старого дуба. Ламаючи кущі й молоді деревця, на галявину вихопився носоріг Рум. Його блискучий довгий ріг був спрямований на ведмедя.
Харр усіма чотирма лапами проїхався по землі, залишаючи глибокі борозни, і з усією швидкістю, на яку був здатний, чкурнув геть.
Неповороткий Рум з розгону проскочив через усю галявину, причому зовсім не туди, куди втік ведмідь, зі злості розніс на тріски величезного пня, що потрапив йому під ноги, і, грізно сапаючи, зник у хащах.
Після цього Олла сказала, що ведмідь занадто вже настирливо полює на мамонтеня.
—    Це неспроста,— додала вона, дивлячись на злякано наїжаченого Фуфа.
—    Я теж думаю, що він не дасть нам спокою,— погодився Гай.— Треба піти з цих місць.
—    Ні, ми зробимо так, щоб він нас не чіпав,— заявила Олла.— Ми самі повинні на нього напасти.
—    Хто, ми?! — злякалося оленя.— На ведмедя? Таж він нас передушить, мов тих мишей.
—    Ось заждіть, коли я виросту, я покажу цьому ведмедю,— пообіцяв Фуф.
—    До тої пори він тебе давно вже схрумає,— сумно сказала Олла.— Я все одно щось придумаю. А спочатку треба дізнатися, де він живе. Афе,— вона повернулась до собаки,— нумо розвідай, де він живе, цей ведмідь.
Тієї ж ночі Олла з Афом вирушили по вогонь до стійбища, де розташувалися Довгорукі.
Удосвіта, коли плем'я грабіжників ще спало, дівчинка прокралась у хатину Великої Матері Довгоруких і забрала жарини разом з вимазаним зсередини товстим шаром глини лозовим кошиком, в якому вони зберігалися.
Весь наступний день Аф стежив за ведмедем. Олла з жаринами забралась у верхів'я тієї річки, на березі якої був Харрів барліг. Фуф відшукав велике осине гніздо, а Гай сховався в кущах за річкою, якраз навпроти барлога.
Надвечір Харр повернувся додому. Трохи перегодя за ним прибіг Аф. Він обережно сунув носа в барліг і, переконавшись, що ведмідь заснув, сів біля входу.
Оленя, побачивши це, негайно помчало до Олли.
Надходив теплий вечір, один з тих, які нерідко випадають наприкінці часу Великого Сонця. Над болотом стояв густий монолітний писк комарів. У сухих очеретах, ліниво порохкуючи, бродили й лежали свині: дебелі щетинисті кабани з довгими білими іклами, свині-матки і верескливі смугасті поросята. Олла сиділа в кущах на краю болота й покусаними руками відмахувалася од комарів.
—    Ведмідь спить у барлозі,— повідомило оленя, боязко поглядаючи на кошик, в якому над жевріючими жаринами тріпотіло синювате прозоре полум'я.
—    Як тільки зарості загоряться, біжи й скажи, що я вже підпалила,— прошепотіла Олла і, підхопивши жарини, швидко побігла навколо болота. Через кожний десяток кроків вона нахилялася й підпалювала сухий очерет.
Дуже скоро вогники, що з'являлись уздовж її шляху, перетворилися на вогняні струмки. Вони текли серед очерету, зливались, і от уже червоні тремтячі язики почали випліскуватися над заростями. Гай кинувся назад. На той час у кінці занедбаної  стежини, що вела   повз  ведмежий  барліг, стояв Фуф, тримаючи в хоботі осине гніздо. Дірку, крізь яку вилітали оси, він передбачливо заткнув жмутиком сухої трави.
Гай вискочив на самісінький берег і кілька разів кивнув головою. Фуф зразу ж перевальцем побіг до барлога.
Гаєві з протилежного берега було добре видно, як мамон-теня біжить над обривом. Біля барлога на Фуфа чекав Аф. Якийсь час вони чогось очікували. Гай прислухався і незабаром почув, як від верхів'я річки з глухим тупотом і вереском мчать знавіснілі від страху свині. Тоді Фуф розмахнувся, кинув у чорну пащу Харрового барлога осине гніздо й побіг назад. Слідом за ним, не кваплячись, прямував Аф. Він раз у раз оглядався. Знаючи, що Фуф швидко бігати не може, Олла наказала Афові, щоб він затримав ведмедя, якщо той вискочить.
Уже було видно зверху, як стежкою ринув, мов той потік, цілий табун свиней, а ведмедя все ще не було. Гай вже подумав, що свині так і пробіжать повз барліг, але в останній момент звідти вискочив Харр. Він з ревом відмахувався од розлючених ос, та враз так і завмер з піднятими лапами. Він побачив, як свині бігли просто на нього. Заревівши що є сили та погрозливо вишкіривши зуби, Харр ступив уперед.
Свині налетіли великим гуртом. Ведмідь бився, як, либонь, ніколи у житті, з усієї своєї величезної сили. Одним блискавичним ударом страшної лапи він змахнув зі стежки одразу півдесятка свиней. Передні зупинились, позадкували, але на них напирало все стадо. Харр крутився в цій купі, здіймаючись над нею. Щоразу новоприбулі свині падали з кручі у воду, але сліпе від жаху стадо лізло й лізло вперед. Незабаром ведмедя майже не було видно серед суцільної маси свиней, дедалі глухішим ставало його ревіння. А потім щось велике, невиразно майнувши в густих сутінках, важко шубовснуло у воду, і потік свиней помчав далі...
Над ранок звідкілясь повіяло прохолодою. І хоч прохолода була ледь помітна, Олла відчула її і ніби сама до себе промовила:
Вже кінчається час Великого Сонця.
Ми з мамою в таку пору вирушали до свого стада,— сказав Фуф, сумно дивлячись туди, звідки прийшли вони з матір'ю, коли час Великого Сонця тільки починався.
У Білий Час без стада не прожити,— заклопотано сказав Гай.— Чи не прибитися нам до стада бізонів? А то од вовків життя не буде...
Вони помовчали і всі разом почали підніматися на пагорб, з якого було видно темні поки що острівці дібров, скелясті косогори із зубчастими гребенями й зелений край неба, трохи підсвічений знизу червонястим полум'ям ще далекого сонця.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Росомаха Чіва
Ще задовго до перемоги над печерним ведмедем Олла міркувала над тим, як прогнати Довгоруких із свого селища. Спочатку дівчинка сподівалася, що незабаром вони підуть собі своїми невідомими розбійницькими стежками. Та Довгоруким сподобалось нове місце. Звідкілясь надходили все нові й нові їхні ватаги, і вже хатин у селищі було для них мало. З кісток, гілок та очерету Довгорукі наспіх ліпили для себе кособокі й потворні житла. Невеличке й акуратне селище роду Великого Ворона вже не можна було впізнати. Воно тепер розрослося у багато разів і мало жахливий вигляд. Про те, щоб разом з Афом пробратися до хатини Великої Матері Довгоруких, тепер нічого було й думати: від страшенного смороду та диму, що оповивав селище вдень і вночі, пес починав нестримно чихати. Вечорами все селище одсві-чувало червоними відблисками безлічі багать, а перед хатиною Великої Матері танцювали й гриміли бубнами заклиначі духів. Біля величезного палаючого багаття урочисто сиділа сама Велика Мати і споглядала, як під страхітливе виття всього племені вбивають полонених. Неподалік височів грубезний стовп, обвішаний в'язками людських черепів. Вважалося, що на вершечок цього стовпа кожної ночі спускається покровитель племені Пугач — Жовтоокий Дух Ночі, як вони його називали.
—    Треба знайти твоїх одноплемінників,— сказав дівчинці Аф.— Якщо безперестанку бігти, напевно, ми б зустріли їх через три дні й три ночі.
—    У Білий Час без стада не прожити,— нагадав Гай.— Наша мудра й хоробра Рамі, ти повинна повернутися до своїх.
Рамі — так звали тепер Оллу мовою Лісу. Це нове її ім'я було відоме всім, хто ходить серед рівнин, скрадається в гущавині Лісу, літає у височині чи хлюпочеться у заводях.
—    За нас не турбуйся,— помахуючи вухами, сказав Фуф ламким баском.— Ми...
—    Ми перезимуємо з бізонами,— сміючись докінчила за нього Олла,— Я вірю, що з бізонами вам буде добре, а я поки що не можу повернутися до своїх.
—    Чому? — враз спитали Фуф, Гай і навіть Аф, який краще за них обох розумів Оллу.
—    А ось чому. Відтоді як наше селище стоїть на цьому місці, Велике Сонце верталося стільки разів, скільки в мене пальців на руках, і ще стільки разів, і ще, і ще, і ще...
Рахувати Олла вміла лише до двадцяти — за кількістю пальців на руках і ногах. А більше за двадцять вона називала одним словом — «багато». її чотириногі друзі вміли рахувати ще гірше, та все одно вони зрозуміли, що селище роду Великого Ворона стоїть на цьому березі дуже, дуже давно.
—    І весь цей час мій рід будував свої хатини. Адже їх за одне Велике Сонце не збудуєш... І навіть за два теж,— зітхнувши, додала Олла.
—    Ну то й що? — спитав цікавий Фуф.
—    А от що,— сказала Олла, ляскаючи його по хоботу,— на нинішній Білий Час люди мого роду можуть залишитися без жител.
Тут Аф зробив вигляд, що він давно це знав, і невдоволе-но сказав Фуфові:
—    З усіх нас у тебе найбільші вуха, а чуєш погано. Обов'язково тобі все треба розтлумачувати.
—    Зате я мамонт,— образився Фуф.— Мені ще мама про це  казала.
—    Ні, вуханчику,— засміялась Олла.— Поки що ти не мамонт. От коли ти будеш великий, навіть більший за Рума, отоді ти станеш мамонтом.
—    У мене є хобот,— захищався Фуф.
—    Хобот, хобот... а роги в тебе є? — спитав Гай.
—    А защічні мішки? — лукаво додав Аф.
—    А хвіст у тебе ще менший, ніж у Афа,— додав Гай.
—    Хвальком ти станеш набагато раніше, ніж мамонтом,— суворо сказала Олла.— Мама тебе відшльопала б за це. Ну нічого, за неї це можу зробити я.
—    І я,— втрутився Гай.
—    А я вкушу,— Аф позіхнув, щоб показати свої гострі ікла.
—    Я більше не буду,— винувато кліпаючи, запхинькав Фуф.— Я не хотів...
—    Тож гляди, щоб більше цього не було. А тепер ви собі гуляйте, а я полізу на дерево спати.
Олла підстрибнула, ухопилася за навислий над нею сук і миттю опинилась у густому гіллі. Тут вона лягла на сплетену з м'якого пруття постіль. Фуф з Гаєм рушили на пошуки якої-небудь галявинки з соковитою травою, а Аф, рятуючись  від  полудневої   спеки,   забрався   в   хащу.
Згадаймо, що Олла жила за правилом Лісів: спала в саму спеку й трохи вночі. І ще затемно рушала на полювання.
Ніч у Лісі — це найжвавіший час. Відомо, що вночі й трава соковитіша, й вода смачніша. А докучлива й кровожерна мошкара? Подивись, як вона метушиться у спеку, як радісно вона пищить і густими роями снує над усім живим! Ні, недарма мешканці Лісу не сплять уночі. Ну, а про хижаків — вовків, рисей, барсів та грізного печерного лева — нема чого й казати. Недаремно вночі вони бачать, як удень. Заглянь коли-небудь в очі своїй кішці, коли вона муркотітиме ввечері у тебе на колінах. Ти побачиш, як глибоко в її лінивих жовтих очах жевріє прозорий зелений вогник. Це назавжди збережений відблиск тих неймовірно давніх ночей, коли над прадавнім Лісом сходив прадавній місяць, горіли яскраві прадавні зорі і весь світ був оповитий примарним зеленим туманом. І туман той був по-прадавньому таємничий, він то ніби колихався, то ніби був нерухомий, а може, він зовсім не туманом був, а зеленою таємницею Лісу...
Після перемоги над Харром Олла вже не могла спокійно спати вдень. Вона була тепер Рамі, що мовою Лісу означало «розумна й сильна», тож мусила весь час думати, як прогнати Довгоруких з рідного селища.
Коли сонце вже заходило, четверо друзів знову зібралися всі разом.
—    Де ми зустрінемось цієї ночі? — Олла сиділа на гілляці не дуже високо над землею і весело махала ногами.— Може, знову біля Темного броду?
—    Ні, тільки не біля Темного броду! — запротестував Гай.— Мені туди не можна.
—    Чому?
Росомаха Чіва довідалася, що я там буваю, і вирішила мене підстерегти. Мені сказав про це червоноголовий дятел.
—    Чіва? — Олла примружила очі.— Це ота незграбна ненажерлива злюка з круглими очима й казна на кого схожа?
—    Рр-гаф! — підтвердив Аф.— Вона, здається, доводиться далекою родичкою Харрові.
—    Їй що, мало антилоп? — Олла гойдалася на своїй гілляці, безтурботно усміхалась і водночас устигала помічати все довкола.
—    Антилопи не люблять ходити через брід, якщо поблизу є дерево, на якому хтось може причаїтися,— пояснив Гай.— А на рівнині Чіва їх не дожене.
—    Чіва, Чіва...— відмахуючись од комарів, пробурмотіла Олла.— Гаразд, я з нею поговорю. Стривайте,— раптом пожвавішала вона,— що це там Рум робить?
Дівчинка дивилась туди, де за деревами розкинулась велика галявина. У віддаленому кінці її, біля невеликої річки, росло невисоке товсте дерево з дуже широкою кроною. У густій темно-зеленій хвої розложистої крони полум'яніли здоровенні шишки. Навколо цього дерева незграбно тупцював Рум. Він несамовито терся об стовбур то одним, то другим боком так, що навіть звідси було видно, як похитується дерево.
—    Це плакуча сосна,— пояснив Фуф.— 3 неї весь час тече смола. Дуже рідкісне дерево, тут їх усього стільки... стільки...— Фуф затнувся.
—    Стільки? — прийшла на допомогу Олла, показуючи розчепірену п'ятірню.
—    Навіть менше,— зраділо сказав \Фуф.— А може, й стільки. Але не більше. Мені про це дерево ще мама розповідала.
—    Що ж вона тобі розповідала? — запитала Олла, не зводячи очей з носорога.
—    У нас, мамонтів і носорогів, дуже товста шкіра, комарів і мошкари ми не боїмося. Та коли кінчається час Великого Сонця, з'являються отакі собі безкрилі мухи, ми їх називаємо довгоносиками. Вони забираються нам у шерсть і кусають крізь шкіру.
—    Як кліщі чи блохи,— сказав Аф і зіщулився.— Р-рр, не люблю!
—    Оце дерево нас і рятує,— вів далі Фуф.— Рум зараз вимажеться бмолою, до того ж згори на нього ще "нападає хвоя. Довгоносики бояться запаху цього дерева.
—    Плакуча сосна,— задумливо промовила Олла.— І ти кажеш, що їх тут мало?
—    Мало,— підтвердив Фуф і зітхнув.— Зовсім мало.
—    Це добре,— чогось зраділа Олла і скочила на землю.— Біжімо швидше до Темного броду. Ми там дещо зробимо, а потім   розійдемося.
Біля Темного броду було похмуро від навислих дерев. Невелика річка широко розливалася тут і текла так повільно, що, здавалось, була зовсім нерухомою. У її чорній гладіні віддзеркалювалися хмари, рожеві з одного боку від вечірньої заграви, темна стіна дерев і кущі протилежного берега.
Олла уважно подивилась на ледь помітну стежину, потім оглянула дерева і попрямувала до приземкуватого дуба.
—    Так і є,— вона провела рукою по шорсткому стовбурові.— Ось сліди пазурів, а ось тут Чіва підстерігає здобич.
І Олла показала на товстелезну вузлувату гілляку, що нависла якраз над стежиною.
Ще раз оглянувши дерево, Олла вибрала іншу гілляку, поряд з тою, що облюбувала Чіва, і зашморгнула її довгим ременем з антилоп'ячої шкури.
—    Тримай,— сказала вона, подаючи ремінь Фуфові.
І вони вдвох насилу відтягли неподатливу гілляку так, що вона, пройшовши над Чівиною засідкою, вигнулася у пружну дугу. Кінець ременя Олла міцно прив'язала до сусіднього дерева. Потім вона прикинула собі щось і своєю крем'яною сокирою загострила довгу пряму гілку, що росла з гілляки, яку вони відтягли.
—    Все,— сказала Олла, скінчивши роботу,— Аф залишиться зі мною, а ви йдіть звідси.
Фуф з Гаєм, раз у раз спантеличено оглядаючись, перебрели річку й квапливо попрямували стежкою, що вела на рівнину.
Аф, не дожидаючись наказу, відразу ж зник, щоб на перший поклик Олли знову бути поруч. А Олла, підхопивши свою сокиру, спритно вилізла на сусіднє дерево й зникла у густому листі.
Уже почало сутеніти, коли під дубом безшумно, мов та тінь, з'явилась Чіва. Вона легко ковзнула вгору по стовбуру, м'яко пройшла по вузлуватій гілляці й лягла. Якби Олла не побачила своїми очима, як за мить перед тим на цьому місці стояла, озираючись, Чіва, вона могла б подумати, що то просто потовщення дерева. Мимоволі Олла пригадала, як одного разу ввечері торішнього Білого Часу їй довелося побачити Чівине полювання. Величезний лось без остороги неквапним клусом ішов стежкою рідколісся. Він уже майже досяг рівнини, коли з крайнього дерева на нього скочила Чіва. Не зробивши й десяти відчайдушних стрибків із страшним вершником на спині, лось упав на сніг: Чіва перегризла йому шию. Від своєї здобичі росомаха пішла вже тоді, як стемніло, зиркаючи навкруги палаючими червоними очима. А вночі там побували вовки, і до ранку від рогатого велетня не лишилося клаптика шкури...
У Ліс прийшов той час тиші, коли всі денні його мешканці замовкають, готуючись до сну, а нічні звірі та птахи ще чекають приходу справжньої темряви. Чіва була звіром сутінків, а всякий сутінковий звір — постарайся запам'ятати це — небезпечніший удвічі. У ньому нещадна ясність дня уживається з темною підступністю ночі.
Тиша дедалі тісніше огортала в своїх обіймах заціпенілий Ліс. Лише раз над сонною водою злякано тьохнула якась пташина й одразу змовкла, наче її хто проковтнув.
—    Чого ми чекаємо, людське дитинча? — раптом пролунав і насмішкуватий Чівин голос.— Виходь, я тебе зразу побачила. І твій собака, ця боягузлива тварюка, що лиже чужі ноги, нехай теж виходить, я вб'ю вас ще до настання ночі.
Олла зачекала, а затим сплигнула на землю. Аф, звичайно, чув усе, але він не з'являвся, дожидаючись Оллиного поклику. Чіва, як і досі, нерухомо лежала на своїй гілляці, вона навіть не повернула голови.
—    Хіба ти не знаєш, що Закон Землі, Води й Неба забороняє убивати, крім як для їжі? — запитала Олла.
—    Я не знаю ніякого закону,— так само повільно сказала Чіва,— бо не було й не буде Закону там, де проходить межа світла й темряви. Тут торжествує сила! — раптом вигукнула вона і з хрипким ревом чорною тінню зірвалася на ноги. Спалахнули її криваво-червоні очі.
Олла миттю вдарила сокирою по туго натягнутому ременю, випрямляючись, зігнута гілляка із свистом пронизала повітря. Чіва дико заревла і за мить вже корчилась у повітрі, наскрізь  прохромлена   довгою  загостреною  гілкою.
З тріумфуючим гавкотом з кущів викотився Аф і застрибав круг Олли, намагаючись лизнути її в обличчя. І враз, немов розбуджений його голосом, ожив Ліс. Наче якийсь подих, наче короткий порив пронісся вершечками дерев. Десь запугукав пугач, тонко дзявкнула лисиця, здалеку долинув пронизливий крик і тупіт стада бізонів.
Густа тепла ніч упала на Ліс, і якось зненацька, всі разом, спалахнули зорі в мерехтливому сяйві гострого проміння.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Олла  повертається на стежку людей
Наприкінці часу Великого Сонця буває така пора, коли небо раптом вкривається непроглядною пеленою хмар, коли все навкруг стає мерзлякуватим і вогким, повітря — сірим, а все живе — крім хіба мешканців Води — тьмяніє і зіщулюється. Це на землю лягає перша тінь поки ще далекого Білого Часу. Потім буде ще чимало теплих і ясних днів, буде ще пекти сонце і прілий запах Лісу, але поведінка всього живого стає вже іншою, всі починають готуватися до зими, і на землю помалу приходить жовтий колір, колір осені.
Саме такого непогожого дня Олла прийшла до володінь племені бобрів. До цих невеличких річкових мешканців увесь Ліс ставився по-особливому. Всі знали, що коли в Лісі хто й зайнятий поважним і важким ділом, то це тільки бобри. Нікого не цікавило, чи зуміє досита напхати своє бездонне черево носоріг Рум, зробить чи не зробить чергову капость ведмідь Харр, чи зжеруть вовки оленя, чи запасе горіхів на зиму білка. Та всі у Лісі добре знали, де й скільки гребель будують бобри. Бо вище тих гребель, якими умільці-бобри перегороджували навіть крихітну річечку, розливалося велике озеро. І зразу береги його заростали буйними соковитими травами й густими кущами, якими завжди хтось харчувався. А в самому озері оселялося безліч риби, прилітали сюди й красені-лебеді, поважні гуси, галасливі зграї качок. Коли ж раптом рік видавався посушливий і висихали всі річки, то напитися можна було лише на бобрових ставках. Багато всіляких послуг робила лісовим мешканцям працьовита боброва громада. Бобри нікому не чинили зла, нікого не боялися. В їхні хатки, збудовані посеред озера, можна було дістатися лише під водою. Ні завжди голодним вовкам, ні громилі Харру, ні похмурій Чіві ніколи й на думку не спадало пірнати в озеро, щоб учинити розбій у бобрових хатках.
На березі озера Оллі зустрівся невеличкий, видно, ще дуже молодий бобер. Він поважно крокував на задніх лапах і, притримуючи передньою, ніс на плечі очищену від кори цурпалку. Забачивши Оллу, він кинув свою ношу і сторожко вп'явся очима в дівчинку, готовий будь-якої миті стрибнути у воду.
—    Не бійся мене,— сказала Олла, зупиняючись.— Я хочу поговорити з головним серед вас. Поклич його.
—    Ти гадаєш,— пропищав юний бобер,— що наш головний бігатиме на виклик першого-ліпшого зустрічного?
Олла засміялася: дуже вже не пасував до його кумедної круглощокої мордочки цей задерикуватий тон.
—    А ти все-таки піди поклич, може, він і вийде. Скажи, що з ним хоче побачитися Рамі.
—    Гаразд, піду,— подумавши, погодився бобер і пірнув в озеро.
Ще якийсь час його голова рухалась на видноті, потім сховалася під водою. Боброве озеро розлилося так широко, що навіть зіркі очі Олли не могли розгледіти, які птахи пурхають у кущах на протилежному березі. І вражало те, що сама річка була ж зовсім невелика, а нижче за течією було ще чотири таких самих озера, також створених працею бобрів.
«От молодці»,— захоплено подумала Олла. У цей час поруч хлюпнула вода, і виринув сам глава бобрового племені. Він неквапливо, перевальцем вийшов на берег, струснувся і статечно привітався. Це був дуже великий і товстий бобер, мабуть, похилого віку, бо шерсть у нього на загривку була вже сива. Одразу було видно, що за вдачею своєю це стриманий звір, однак він не міг приховати своє здивування.
—    Невже ти й є та сама відважна Рамі, яка справилася із страшним Харром, а нещодавно убила й Чіву?
—    Так, це я,— відповіла Олла.
—    І що саме привело відважну Рамі до нашого річкового племені?
—    Я прошу зовсім небагато: зваліть для мене кілька дерев.
—    Що ж, це не важко,— глава бобрів діловито склав на животі лапки.— А це далеко від води?
—    Ні, зовсім близько. Адже плакучі сосни ростуть по берегах річок.
—    Тобі потрібні плакучі сосни? — бобер замислився.— Ми їх звичайно намагаємось не чіпати, але для Рамі ми звалимо ці сосни. Де вони?
—    Спасибі тобі, мудрий глава бобрового племені,— зрадівши, сказала Олла.— Поки що зваліть одну сосну, ту, що вище Темного броду. Потім я вкажу ще, якщо треба буде.
—    Я сьогодні ж пошлю своїх синів,— пообіцяв бобер.— До побачення, Рамі, плем'я бобрів бажає тобі перемог і багатих ловів!
Бобер повернувся до себе в озеро, а вдоволена Олла пружними стрибками помчала назад, поспішаючи до дощу забратися у своє затишне гніздо на дереві.
Наступний день видався сонячний. Вранішній вітерець здув з кущів і дерев краплі нічного дощу, а сонце висушило траву ще задовго до полудня.
Навіть носоріг Рум повеселішав цього славного ранку. А втім, повеселішав він по-своєму, по-носороговому. Кожний, хто зустрічався йому, поспішав забратися геть, бо люта, як завжди, морда носорога і зараз не обіцяла нічого доброго. Але в думці сам Рум вважав, що він сьогодні веселий, лагідний, ба навіть і приязний. Цілу ніч йому допікали кляті довгоносики, тож зараз він прямував до знайомої плакучої сосни, наперед утішаючись швидкою розправою з надокучливими паразитами. І як же він здивувався, коли виявилось, що сосна зникла! Хоча ні, сосна все-таки була, але вона лежала на землі, і почухатися об неї міг тепер хіба що миршавий заєць. Рум дуже розлютився. Він на друзки розтрощив пеньок, що стирчав на місці рятівної сосни. Потім Рум з глухим ревом помчав завмерлим од страху Лісом, ладен трощити все, що трапиться йому на шляху.
Від сьогодні йому довелось бешкетувати безперестанку, бо ще одну плакучу сосну, яку він ледве знайшов, спіткала та сама доля. Трапилось подібне на третій і на четвертий раз. Такого зухвалого знущання з себе Рум ще не пам'ятав. Хтось акуратно вистежував його і за одну ніч звалював дерева.
Усе на світі має кінець, навіть лють носорога. На п'ятий день понурий, знесилений Рум мляво бродив Лісом і, ледве ворушачи щелепами, кутуляв перші-ліпші кущі. Ні погрозливо ревти, ні гасати, виставивши ріг, у нього вже не було сили. Іноді він зупинявся і чухався об будь-яке дерево.
Тут йому й нагодився Фуф.
—    Добридень, дядьку. Що, довгоносики замучили? — співчутливо поцікавився він.
—    Іди, іди собі,— буркнув Рум, одвернувся і важко почвалав геть.
Капловухий родич дратував його зараз своїм вдоволеним виглядом.
—    Я бачу, вам тяжко,— підлабузнювався Фуф, забігаючи наперед.— А я знаю, хто повалив ваші сосни!
—    Знаєш?! — Рум заревів так, що довкола захиталися кущі.— Назви мені цих негідників!
—    Це оті...— заквапився Фуф,— двоногі, вони живуть у хатинах на березі річки.
Лісом наче грім покотився. Нарешті Рум дізнався, на кому зігнати злість. Його страшний ріг умить ніби подовшав і став ще гостріший. Від його млявості не лишилося й сліду. Зараз він знову був грізним Румом, найстрашнішим звіром усього прадавнього Лісу.
Далеко навкруги поховалося й розбіглося усе живе, і навіть дерева, здавалось, розступаються перед здоровенною тушею Рума — так стрімко мчав він вперед. За ним щосили поспішав Фуф. Ще далі, на чималій відстані, скакав Гай, потім — Аф, і вже в кінці цієї дивовижної вервечки бігла Олла, розмахуючи своєю бойовою сокирою.
—    А ще я знаю, де росте плакуча сосна,— кричав на бігу Фуф.
—    Потім, потім,— прохрипів Рум.— Спочатку я отих...
Цього дня плем'я Довгоруких готувалося до особливо великого й урочистого вогнища. Напередодні повернувся великий загін воїнів з полоненими і багатою здобиччю. Тут було намисто із строкатих черепашок, амулети з кості, міцні плетені ремені з ослячих хвостів, крем'яні ножі й сокири, гарна хутряна одежа, великі шкіряні мішки з висушеним і розтертим на порошок м'ясом, майстерно зроблене глиняне начиння та багато іншого. Та найголовніше, звісно, були великі — довші за найвищого воїна — списи з розпрямлених мамонтових бивнів, зброя дуже рідкісна. Все награбоване добро було складено у величезні купи перед хатиною Великої Матері. Зморщена, висхла баба шкандибала від однієї купи до іншої і радісно хихотіла. Полонені — шість воїнів, дві жінки й двоє хлопчиків — лежали зв'язані на землі. їх теж оглянула Велика Мати і теж зосталася вдоволеною.
—    Їхні серця,— кістлявим кулачком вона тицьнула на полонених воїнів,— я дарую найхоробрішим моїм воїнам. Решту розділити всім. Жінок та хлопчиків залишимо на завтра.
І, підтримувана двома рослими воїнами, пішла в хатину. А тим часом плем'я  готувалось до бенкету.  Уже  принесли і склали у величезну купу паливо для святкового вогнища. Воїни заново фарбували червоним руки, навішували намиста з вовчих та ведмедячих іклів, обв'язувалися кошлатими шкурами. В окремій хатині заклиначі духів готували жахливі шкіряні маски для ритуальних танців і перевіряли вістря крем'яних ножів, що ними чинили розправу над полоненими. День обіцяв бути по-справжньому святковим, а обід — багатим і смачним.
Кудлаті, з розмальованими обличчями жінки принесли шість глиняних тарелей — якраз на зріст людини,— на них мали покласти полонених. Уже з хатини заклиначів духів, що стояла осторонь, почулися перші страхітливі волання і торохтіли бубни, перед тим підігріті, аби голосніше звучали.
Полонені, навіть жінки й хлопчики, лежали спокійно. Вони приготувались мужньо зустріти свій неминучий і жахливий кінець. Недаремно вони були з безстрашного роду Небесного Вогню. Раптом високий воїн з густою чорною бородою, який лежав скраю, припав до землі вухом.
—    Земля гуде,— схвильовано сказав він.— Біжить хтось величезний. Може, мамонт.
Решта полонених поквапливо зробила те саме, що і їхній товариш. Тверда суха земля доносила розмірений важкий тупіт.
—    Наближається...— прошепотів молодший воїн.
Полонені здивовано перезирнулися.
Довгоруких біля хатини Великої Матері ставало чимраз більше. Підбігали ті, хто відстав. Та ось натовп колихнувся і завмер. Спираючись на воїнів, вийшла сама Велика Мати. Водночас, звиваючись та корчачись у танку, з'явилися й почали наближатись три заклиначі духів. Передній ніс смолоскип для вогнища. Аж тут десь з кінця селища долинув одинокий, сповнений жаху крик і відразу обірвався. А те, що скоїлося слідом за цим, Довгорукі, котрі лишилися в живих, пам'ятали потім усе життя і навіть переказували своїм дітям і онукам. Зненацька поміж хатинами виріс здоровенний шерстистий носоріг. Забачивши натовп, він рвонув уперед, опустивши до землі ріг. Злетіли в повітря у неприродних корчах людські тіла. Натовп наче розрізало навпіл і розкидало в різні боки. Зметнувся у небо відчайдушний зойк сотень голосів. Носоріг розвернувся, збиваючи ногами землю, і знову кинувся в атаку, на мить зник за хатинами і з'явився знов. Майже половина селища вже була зруйнована.
Довгорукі, охоплені жахом, бігли до річки й кидалися з крутого берега. Більшість з них розбивалась об прибережне каміння, тонула, лише небагатьом пощастило врятуватися на човнах.
Тільки відпливши далеко вниз за течією, вони насмілились обернутися й поглянути назад. На високому березі вони побачили самотню дівчинку, що дивилась їм услід. «Це вона втілилась у страшного носорога і напала на нас»,— вирішили Довгорукі і ще дужче налягли на весла.
Відтоді про них у цих краях ніхто більше не чув.
Учинивши Довгоруким страшенний погром, Рум трохи заспокоївся, розпитав у Фуфа, де росте плакуча сосна, і пішов назад у Ліс. Коли його сердите сопіння стихло вдалині, Оллі вдалося, нарешті, спокійно оглянути своє рідне, хоч, правда, добряче зруйноване селище. І тут з'ясувалося, що всі десять полонених живі й здорові. Це було тим більш дивно, що Рум, розлютувавшись, устиг знести і втоптати у землю навіть міцний стовп Жовтоокого Духа Ночі.
Велику Матір і трьох заклиначів духів Румове шаленство якось обминуло, але їх на смерть затоптали самі Довгорукі під час своєї панічної втечі.
Визволені бранці, добре озброївшись, того ж дня вирушили до своїх. На прощання вони пообіцяли, що зроблять дома все для вічної дружби між родом Великого Ворона та родом Небесного Вогню.
—    Що ж,— сказав Фуф по дорозі в Ліс.— Ми з Гаєм підемо до бізонів. А коли знову настане час Великого Сонця, повернемося сюди.
—    Обов'язково повернемось,— пообіцяв і Гай.— Ми з Фуфом тоді вже будемо зовсім дорослі.
—    Однак Рамі завжди буде старшою серед нас,— додав Фуф.
Олла зупинилася, ласкаво погладила обох своїх друзів і легенько підштовхнула їх до Лісу, який мовчазною стіною височів удалині й терпляче чекав на тих, хто був народжений в його зелених надрах...
—    Ідіть. Якщо буде потреба, ми з Афом знайдемо вас.
Олла і Аф дивились їм услід доти, поки Фуф з Гаєм не підійшли до Лісу, там вони трохи постояли, прощально дивлячись назад, а потім повільно сховалися серед дерев.
—    Може, й ти, Афе, хочеш повернутися в Ліс? — тихо спитала Олла.
—    Ти ж знаєш, що я назавжди лишився з тобою,— відповів Аф, віддано зазираючи їй в очі.
—    Тоді віднині стежка людей стає твоєю стежкою,— сказала Олла.— Вона нас і виведе тепер до наших. Ходімо шукати.
І вони неквапливо, заощаджуючи сили для довгої дороги, рушили в той бік, де сонце буває якраз опівдні. Зараз його там уже не було, воно перемістилося до заходу, але все одно до вечора ще лишалося чимало часу.