Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Анатолій РИБАКОВ
ПОСТРІЛ

1


Коло пивниці «Гротеск» походжав Вітька Буров, на прізвисько Альфонс Доде. Порожні пляшки приймали на подвір'ї пивниці, і Вітька бачив усю чергу.
Змарнілий дідусь, гномик в окулярах, складав пляшки в ящики: темні — пивні, світлі — горілчані, жовтаві — з-під лимонаду й ситра. Пляшки здавав Шнира, а в черзі, яку Шнира закривав спиною, Фургон, Паштет і Білка перекладали пляшки з ящиків у свої сумки, маючи намір продати їх ще раз.
— Тридцять п'ять копійок, — оголосив гномик Шнирі, — так тебе вчили у школі?
Шнира витяг кепку з кишені, насунув на голову, на очі, відійшов, потім непомітно став за Паштетом і наповнив кошик пляшками з ящиків.
— Одержуй гроші, віднеси мамі, ти гарний хлопчик, — закінчив гномик торг з Фургоном.
Хлопці вважали це за гру, ризиковану, але захоплюючу та ще й з прибутком. Гроші їм були потрібні для поїздки в Крим.
Потім, сидячи на кострубатому асфальті, вони здавали виручку Вітьці Бурову.
— Вісімдесят дві копійки, доповів Шнира.
— Молодець, гарний хлопчик! — на втіху всій компанії, передражнив Вітька гномика. — Слухайся мами!
— П'ятдесят вісім копійок, — сказав Фургон.
— Поганий хлопчик, лінькуватий, вийди з класу!
— Дев'яносто три, — докинула й собі Білка.
— Ізюм — білий хліб! — вигукнув Вітька (вищої похвали він не знав).
Вони пішли по Смоленському ринку, могутня компанія, об'єднана потаємною метою, на чолі з безстрашним ватажком, котрий безцеремонно всіх розштовхував: «Куди преш, не бачиш — діти!» — фраза, що також викликала в них захоплення.
Службовці в косоворотках, мануфактурники в піджачних парах, у галстуках і без галстуків, з метеликами й без метеликів, продавці овочів у брезентових і рибники в шкіряних фартухах, селяни в намащених чоботах і селяни в личаках, українки в сукняних свитах, китайці з повітряними кулями і всякими паперовими чудесами, залізничники у формених куртках, баришники, спекулянти, молочниці, байдужі шевці, точильники, босяки — все це збіговисько людей рухалося, гомоніло, сперечалося, торгувалося, співало, грало, плакало, проклинало, збиралося в юрби, розтікалося по Новинському й Смоленському бульварах і найближчих до ринку провулках.
Товстий незграбний Фургон затримався біля продавщиці з лотком на грудях. На її форменому кашкеті золотим шнуром вигаптувано «Моссільпром».
— Іриски, — доповів Фургон.
— Вивіска на голові, крамниця на пузі! — відповів Альфонс Доде.
Фургон уторопав, що ірисок не буде.
Суворе Вітьчине серце здригнулося лише тоді, коли він побачив гінку українку в намисті, що продавала пряники в ятці під вивіскою: «Наталка з Києва».
Вона помітила Вітьчин зачарований погляд.
— Усі ви дивитесь на мене, а не купуєте.
Вітька кинув на прилавок гроші — широка влюблива натура — роздав усім по прянику, собі не взяв, здачу поклав у нагрудну кишеню.
— Це кримські.
— З Криму приїхали? — поцікавилася «Наталка з Києва».
— Нібито, — невизначено відповів Вітька.
По базару розвалькуватою вуркаганською ходою простував Шаринець, нікчема в кашне, сторожко скоса позирав рудим оком.
Вітька напружився, готовий до сутички.
— Білка! — вимогливо гукнув Шаринець.
Білка не обізвалась на поклик Шаринця, запитливо дивилась на Вітьку — сильного, сміливого, та ще й такого, що купує пряники.
Шаринець пройшов, усміхаючись, як людина на ринку надто поважна, щоб знатися з такою дрібнотою.
Але дрібнота знала, що Шаринець боїться Вітьки, і це посилювало в них свідомість своєї могутності.

2

На своєму дворі вони теж були господарі. Старші хлопці їх не чіпали, побоюючись Вітьки, ровесники хотіли потрапити до їхньої компанії, але компанії більше ніхто не потрібен: узяти всіх у Крим не можуть. Вони сиділи в затінку восьмиповерхового корпусу. Шнира та Фургон малювали крейдою на асфальті пальми з високою кроною, хвилясте море, чайок, сонце з довгими променями — все це мало зображати Крим. Вітька мовби знехотя бавився фінським ножем і курив цигарки «Наша марка» — єдина витрата з кримських грошей, яку він собі дозволяв. Цигарку одержав також і Паштет. Шнирі й Фургону дали затягнутися. Шнира виказав насолоду, якої ще не відчував, Фургон закашлявся, Білці нічого не дали — дівчатка не повинні курити.
Ідилія урвалася появою двірнички з мітлою.
— Увесь двір розмалювали, шибеники!
Вітька підкинув ніж, вправно спіймав за рукоятку.
— Ой, Вітьку, дограєшся, не минути тобі в'язниці. Тебе не жаль, маму твою жаль.
Вітька симпатично посміхнувся, через це фінка в його руках набула трохи зловісного вигляду.
На четвертому поверсі відчинили вікно. Валентин Валентинович Навроцький провів долонею по підвіконню — чи не запорошилося? Він був у світлому шевйотовому костюмі. До вікна підійшов Юра — його більше не дражнили скаутом, але він мав бундючніший вигляд, ніж до цього: довготелесий, в оксамитовій толстовці, з білим бантом.
— Вітька Буров, він же Альфонс Доде, гроза Арбату, — пояснив Юра, — і його банда: Шнира, Паштет, Білка та Фургон. Паштет і Білка — колишні безпритульні, а тепер бездоглядні. В чому різниця — не знаю.
— Який справді товстий хлопчик Фургон, — погодився Валентин Валентинович, — перегодований.
— Його справжнє ім'я Андрій, прізвище Зимін, батько — інженер на фабриці.
— Син інженера в такій компанії? А чому Альфонс Доде?
— Може, він чимось схожий на Тартарена з Тараскона? Навряд чи… Чому, наприклад, Паштет? Він паштету і в очі не бачив. Усі потенційні карні злочинці починають з того, що прибирають прізвиська.
У дворі з'явився Шаринець, усівся на лавці біля під'їзду, шкірячись споглядав Вітьчину компанію.
— А це справжній карний злочинець, професійний кишеньковий злодій, — сказав Юра.
— Кишеньковий злодій не найпомітніше, але цілком пристойне злодійське ремесло, — сміючись, зауважив Валентин Валентинович.
— Вітьчин конкурент за вплив у дворі.
Підтверджуючи ці слова і демонструючи свою владу, Вітька наказав:
— Фургон, скажи вірш!
— Який?
— Про гарну людину.
Фургон ударив себе в груди:

Рожа брита,
Грудь открыта,
Брюки клеш,
Даешь — берешь!


— Хороший вірш, — похвалив Вітька. — А ще знаєш?
— Про що?
— Про гарну людину.
— Про гарну людину більше не знаю, — зізнався Фургон.
— Фургон! — гукнув його Шаринець.
— Чого?
— Підійди!
Фургон непевно вихнув туди, де сидів Шаринець, але його зупинив грізний Вітьчин оклик:
— Стій!
Фургон зупинився.
— Навіщо пішов?
— Так він покликав.
Вітька затиснув Фургонові ніс двома пальцями.
— Облиш, Вітьку! — невдоволено зауважив Шнира.
Фургон метляв головою, намагаючись вирватися.
— Іншим разом одірву й голову, — пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу.
Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз.
Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ.
— За що ти його?
Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою.
— А тобі що до того?
Юра дав довідку:
— Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому — я на цьому кепсько розуміюсь.
— Сильний, певно, хлопець, — зауважив Валентин Валентинович.
— Вітька сильніший.
— Сильніший той, хто сміливіший.
— Миша сміливий тільки на зборах, — сказав Юра.

Вітька бавився фінкою.
— Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци — і в воду кінці.
«Арци — і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози.
— Сховай ніж!
— Так і сховав…
Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа.
Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку.
Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона — Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям.
— Андрюшо! Що він з тобою зробив? Ніж! Коли це припиниться кінець кінцем?
Поява міліціонера зібрала ще більше глядачів. Міліціонер забрав у Саші фінку.
— Чий ніж?
Усі мовчали, підкоряючись законам двора: побитися — одне, підвести — інше.
— Твій? — запитав міліціонер у Вітьки.
— Нехай хлопці скажуть, — відказав Вітька.
Білка показала на Мишу:
— Його фінка, він хотів Вітьку порізати.
— Не бреши! — крикнув Саша Панкратов. — Вітьчин ніж. Скажи, Фургон, скажи, Шнира, чий ніж?
Шнира і Фургон мовчали.
— Які, все-таки, мерзотники! — обурився Валентин Валентинович і встав з підвіконня.
— Начхати! Нехай самі розбираються, — сказав Юра.
— Ну, знаєш… Я тебе не розумію!
Валентин Валентинович звісився з вікна:
— Товаришу! Я все бачив, зараз спущусь.
Через хвилину він стояв у дворі, спокійний, викликаючи довір'я, показав на Вітьку:
— Ніж його, він ним розважався, між іншим, досить необережно, мордував хлопчика. А цей хлопець, — він показав тонким пальцем на Мишу, — заступився… — Потім обернувся до Зиміної:— Якщо не помиляюсь, за вашого сина.
— Атож, — сказала Ольга Дмитрівна. — Вітю! Ти ж уже великий. Хіба Андрій тобі товариш?
— Що скажеш? — запитав міліціонер у Вітьки.
Вітька мовчав, злобливо поглядаючи на Мишу.
— Негаразд, дівчинко, брехати, некрасиво, — сказав Валентин Валентинович Білці.
Міліціонер опустив ніж у сумку.
— Розберемось, ходімо!
І разом з Вітькою рушив до воріт.
— Дякую вам, — сказала Ольга Дмитрівна Валентинові Валентиновичу.
— Мадам… Громадянко… Я просто сказав правду.

3

Валентин Валентинович повернувся до себе, на четвертий поверх.
— Голубе, — сказав він Юрі, — ти виявився не на висоті. Ти побоюєшся Альфонса Доде? До речі, прізвисько йому не пасує.
— Я його не боюся, — зашарівся Юра, — але Миша ненавидить мене, як буржуя; якби я втрутився, він би розцінив це як підлабузництво. За нього не турбуйтеся: йому не потрібен ні ваш захист, ні мій.
— Правду треба захищати скрізь, завжди й повсюдно. — Валентин Валентинович усівся в крісло й закурив тонку цигарку. — Щодо Альфонса, то він закінчить в'язницею. Тиняється в дворі з фінкою, дорослий парубійко!
— А куди йому податися? В комсомол? Позіхати на зборах?
— Ти теж не комсомолець.
— І що мене жде? В інститут не приймуть: не робітник, не син робітника.
— Приймають і не робітників. Твій батько — лікар, вступай до медичного.
— Длубатися в чужому сопливому носі?
— Що ж тебе приваблює? — й собі запитав Валентин Валентинович.
— Кіно.
— Є здібності?
— В кіно потрібен зовнішній вигляд.
Валентин Валентинович окинув оцінюючим поглядом Юру.
— Зовнішність у тебе є.
— Один кінорежисер, татків пацієнт, обіцяв узяти мене на зйомки.
— Чудово! Будеш радянським Рудольфо Валентіно або Дугласом Фербенксом.
— Вів почне знімати нову картину через рік, — знічено проказав Юра. — Що я робитиму після школи? На фабрику?
— До речі, чому ваша школа так зв'язана з фабрикою?
— Проходимо виробничу практику — два дні на тиждень, дістаємо «трудове» виховання, навіть пишемо дипломні роботи, майже як у вузі. З нас готують щось на зразок статистів. Така нудота!
— Даремно нехтуєш цим, — сказав Валентин Валентинович, — інші після школи йдуть на біржу праці або в чорнороби. А ти одразу дістаєш фах.
— Мені потрібна незалежність.
— Професія актора тобі її дасть?
— До певної міри.
— Помиляєшся. Незалежність дається тільки цими…
Валентин Валентинович поворушив пальцями, ніби перебираючи монети.
— Але де їх узяти?
Валентин Валентинович загасив цигарку в попільничці, пройшовся по кімнаті, чистій, порожнюватій, з фотографіями коней на стінах.
— Треба починати з невеликого. Хто я такий? Уповноважений товариства «Друг дітей». Раніше я розповсюджував лотерейні білети, листівки, значки, підіймався сходами, стукав у двері, несвідомі громадяни зачиняли їх перед моїм носом. І все-таки мені вдавалося декого переконати. Зваж, яку гуманну роль я виконував: допомагав нещасним, голодним крихіткам і пробуджував у людей жалість. Тепер заготовляю мануфактуру для наших підприємств, прибуток від них іде знову ж таки на допомогу безпритульним дітям. Раз на місяць одержую свої проценти. Рокфеллер має більше, але я ситий, одягнений, взутий. — Він випростав ногу й показав лакований черевик «джиммі». — Роблю свої гроші й думаю, як би зробити їх більше.
— На лотерейних білетах? На відвантаженні мануфактури?
— Друже мій! Гроші роблять на всьому. Неп! Цигарки «Іра» — не все, що зосталося від старого світу. Воруши звивиною, як пишуть у журналі «Смехач». Життя з ходу дає шанс — не проґав його. Приживися на фабриці. Вийде з режисером — підеш у Дугласи Фербенкси. Не вийде — заробиш виробничий стаж і вступиш до вузу. До речі, яка в тебе тема?
— Облік на складі, — гидливо відказав Юра.
— Чудова тема! — вигукнув Валентин Валентинович. — На складі ти станеш діловою людиною, вивчиш тканини. Вельми актуальна проблема! За десять років люди обносилися, ринок вимагає мати…
— Мати? Що це таке? — запитав Юра.
— Мата — мануфактура мовою контрабандистів, цим терміном користуються й комерсанти, — пояснив Валентин Валентинович. — Які назви! Амарант, бельфанс, туаль-д-ете, канбера, віола-макміно… Тільки заради самих назв я пішов би працювати на склад, слово честі!
— Ви говорите про фабрику з таким ентузіазмом, як Миша Поляков на шкільних зборах про світову революцію, — посміхнувся Юра.
— Ну що ж, з усіх, кого я бачив сьогодні, Миша Поляков сподобався мені найбільше.
— Ви його мало знаєте, — спохмурнів Юра.

4

Наступний день був «фабричний» — учні проходили виробничу практику. З блокнотом і олівцем Миша стояв на фабричному подвір'ї коло залізничної вітки. Вантажники носили у вагони паки з мануфактурою.
Підійшов Валентин Валентинович.
— Що ви робите, Мишо? — Після вчорашньої пригоди він поводився з ним, як з добрим приятелем.
Миша показав на блокнот.
— Занотовую, куди відправлять товар.
— Це має відношення до вашої дипломної роботи?
— Авжеж. «Транспортування готової продукції».
— Прекрасно! Можете занотувати моє відправлення. — Валентин Валентинович показав на порожній вагон у тупику. — Станція призначення — Батум, одержувач — швейна фабрика товариства «Друг дітей».
— Занотую, коли повантажать, черга дійде не скоро.
— Аж надто довго все це триває, — підхопив Валентин Валентинович, — і я вам скажу чому: затримують возовики. Анахронізм. За кордоном переважає автомобіль.
Біля воріт складу стояли ломові коні з волохатими ногами. Візники складали паки на полиці, вкривали брезентом, ушнуровували мотузками, затягували ломиками.
У складі було тісно, але робітники вправно маневрували возиками, скидаючи паки, куди їм показував комірник Панфілов. За маленьким столиком Юра виписував накладні.
Увійшов Красавцев, завідуючий збутом, товстун з брезклим лицем, щось сказав Панфілову і вийшов.
— Представник диткомісії, громадянин Навроцький! — вигукнув Панфілов, з'явившись на воротах складу.
Валентин Валентинович оглянувся.
— Мене кличуть… Іду!
Він подався в склад і одразу ж повернувся, весело повідомив Миші:
— Зараз буду вантажитися!
Показав вантажникам порожній вагон у тупику:
— Нумо, хлопці, давайте посунемо, по чвертці на брата!
Сказав щось машиністові та зчіплювачеві й рушив до порожнього вагону, на ходу кинувши Миші:
— Допоможемо, Мишо!
Миші сподобалася його весела хвацькість, і він допоміг вантажникам підштовхнути вагон до состава.
Забрязкотіли буфери, зчіплювач накинув зчеп, Валентин Валентинович відтягнув двері вагона, вони м'яко покотилися на роликах, вантажники встановили трап, почали носити паки.
Стоячи у вагоні, Валентин Валентинович упевнено порядкував:
— Хутко, хлопці, крок назад, два вперед, пак на пак, товару якраз на вагон. Кепсько вкладемо — доведеться перекладати.
Він зіскочив з вагона й пішов у склад.
— Накладна готова?
— Готова, — відповів Юра.
— Молодець.
Притискаючи книжку лінійкою, Юра відірвав і передав йому накладну.
Валентин Валентинович глянув на состав (зчіплювач закривав і опломбовував вагон), кивнув Юрі й Панфілову: «До нових зустрічей!» — і через бокові двері вийшов на вулицю.
Машиніст дав гудок, состав рушив і витягнувся з воріт фабрики. Миша занотував вагон Валентина Валентиновича.
І тільки-но зачинили ворота за составом, до складу зайшов інженер Микола Львович Зимін. Він був гладенько поголений, у добре відпрасованому костюмі, тримався підтягнуто. Поза очі його звали «пан» — слово на той час уже не образливе, а насмішкувате. Воно було незаслужене й примушувало Миколу Львовича триматися ще пряміше, говорити ще спокійніше.
— Де бракована партія? — запитав він у комірника Панфілова.
— Яка, Миколо Львовичу? — перепитав Панфілов.
— Для диткомісії… Я наказав Красавцеву затримати її. Передав він вам мої розпорядження?
— Правильно, наказали… Але ж транспорт уже навантажили, не розвантажувати ж його, Миколо Львовичу.
— Цікаво… — невдоволено мовив Зимін і вийшов зі складу.
Миша добре пам'ятав: Красавцев приходив на склад до того, коли вагон Валентина Валентиновича завантажили. Красавцев щось сказав Панфілову і після цього вагон Валентина Валентиновича блискавично завантажили й відправили. Що ж загадав Красавцев? Затримати вагон чи, навпаки якнайшвидше відправити його?
— Юро, ти часом не чув, що Красавцев сказав Панфілову? — запитав Миша.
— Ні.
— Він звелів затримати вагон чи, навпаки, відправити?
— Не знаю.
— Ти був поруч.
— Не прислухаюсь до чужих розмов.
— Товаришу Панфілов! — сказав Миша. — Але ж Красавцев приходив до того, коли було завантажено вагон диткомісії.
Панфілов скосився на нього з-під залізних окулярів.
— Ну то й що?
— А ви сказали товаришеві Зиміну, що вагон уже було завантажено.
— Ну, сказав.
— Ви сказали неправду.
По суворому обличчю Панфілова, по його косому погляду можна було припустити, що він пошле Мишу під три чорти. Проте він цього не зробив: добре знав цих молодих товаришів, від них нікому нема просвітку, їх усе цікавить, і краще з ними не зв'язуватись.
_ — Товаришеві Зиміну легко віддавати накази, тільки ж він не в Бутикових працює, — ущипливо проказав Панфілов.
— При чому тут Бутикови? — здивувався Миша.
— При тому… «Затримай, подивлюся»!.. А за простій вагонів штрафують, чималенькі гроші, хто платитиме? Фабрика? Держава?
— Зимін хотів як гірше?
— Не сказав я цього, тільки не комерційна він людина. Хочеш брак виявити? В цеху виявляй, а не на складі, коли товар упаковано, клієнт чекає і вагони подано.
У поясненнях Панфілова була логіка, але згадування колишніх хазяїв фабрики Бутикових було натяком на те, що Зимін служив тут ще при фабрикантах, натяком на старорежимність Зиміна, спробою знеславити його, представити соціально чужим. Миша відчув фальш.
— А що все-таки зажадав Красавцев: затримати чи відправити вагон?
— Про це спитай Красавцева! — роздратовано відповів Панфілов.
— Не Зимін, не Красавцев відповідають за відправлення, я відповідаю. А мені товар нема куди складати, сам бачиш. — Він обвів рукою захаращене паками приміщення складу. — Пани, розумієш, б'ються, а в мужиків чуби мокрі. Ні, вибачте, красненько дякую.

5

Увечері Миша пішов у ресторан «Ермітаж», до Славки. Бульвари Садового кільця були безлюдні, де-не-де мерхло світили ліхтарі на дорогах центральних вулиць.
Славчина мати пішла до другого чоловіка. Славка лишився з батьком, покинув школу, грає вечорами в оркестрі ресторану «Ермітаж», заробляє на прожиток: Костянтин Олексійович хворіє, не працює, пустився берега. Мишу вражала така слабкість. Якщо жінка пішла від чоловіка, порядної й достойної людини, кинула сипа, її можна тільки зневажати. Звісно, кохання, пристрасті і таке інше, та все ж обов'язок насамперед.
У ресторан Миша зайшов з двору, повз кухню, офіціантів, що снували, з підносами вузьким коридором. Усі бігли, поспішали, нікому нема діла до Миші, і він благополучно дістався до маленької кімнати, віддаленої од естради важкою завісою.
Поряд гримів оркестр, Миша ледь розсунув завісу і побачив ресторанний зал. За столиками, вкритими білосніжними скатерками, сиділи вичепурені жінки, чоловіки, вельми поважні, мовби заклопотані справжнім ділом. А все їхнє діло тут — пити, їсти, реготати, буцімто їм дуже весело. Рятуються від турбот і тривог життя непмани, спекулянти й розтратники, беруть реванш за своє приниження в тому, іншому світі, де їх обмежують, дошкуляють податками. Тут вони пани, реалізують своє багатство, сиплять грішми, перед ними запобігливо схиляються офіціанти. Безумовно, неп необхідний для відбудови країни, тут його зворотний бік, доводиться миритися з цим, але ці люди огидні. В ім'я чого вони живуть?
Оркестр замовк, музиканти лишились на своїх місцях. Сидячи за роялем, Славка розмовляв з контрабасистом, літньою людиною в сіро-голубому костюмі з метеликом.
Потім на естраду вийшли чечітники в чорних фраках, білих манишках, чорних циліндрах і чорних лакованих черевиках. Оркестр гримнув бравурну мелодію, чечітники вибивали чечітку, фалди їхніх фраків метлялися, вони хвацько виторохкували черевиками і співали куплети…

Два червонца, три червонца или сразу пять,
За червонцы, за червонцы можно все достать…


Безглузді куплети про червінці, про те, що саме можна дістати за червінці, ідіотський гімн червінцю. Ніхто не звертає на чечітників уваги, хоч вони щосили старалися, шкода їх, і Славку шкода, і решту музикантів, змушених розважати цей набрід.
Чечітники залишили естраду. Музиканти підвелися зі своїх місць, спустилися в кімнату за естрадою…
— Мені ще відділення грати, — попередив Славка.
— Почекаю, — відповів Миша.
Він стояв біля завіси й дивився в зал.
— Ну й пики!
— Ці пики дають привід для певних роздумів, — сказав Славка.
— Яких саме?
— Чи могли ми з тобою два роки тому думати, що буде все це?.. Нові хазяї життя.
— Точніше, хазяї своїх грошей.
— Та ще яких грошей! Зараз я тобі покажу декого з представників сучасного капіталу. Тільки не дуже витріщайся на них і не тикай пальцем.
— Постараюся, — розсміявся Миша.
— Праворуч, за другим столиком, обличчям до нас, бачиш: приземкуватий череванчик з пишною чуприною?
— Бачу.
— Цей череванчик коштує сорок тисяч.
— Як в Америці, — усміхнувся Миша. — Містер Сміт коштує сорок мільйонів доларів.
— Атож. Череванчик заробляє сорок тисяч за рік, а він усього-на-всього представник Харківського державного кондитерського тресту. Зваж, державного! Хіба в нас так багато кондитерських виробів? Їх не купують? Ні, їх купують, хапають і без цього прищика. Та цей прищик одержує десять відсотків за реалізацію — це якраз сорок тисяч — і ділиться з начальством.
— Чи ти ба, — сказав Миша, — поруч нього Красавцев.
— Хто це Красавцев?
— Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.
— Можливо, але теж, безумовно, хабарник.
Мишу вразив жовчний тон Славки.
— Хіба ми з цим не боремося?
— Припустимо, — не став суперечити Славка. — Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, — а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто — Ачинськ?
— У Сибіру?
— Авжеж. Не на всякій карті знайдеш. Є там малесенька крамничка, торгує личаками, цвяхами, дьогтем, мотуззям, косами, серпами. Де ж ця крамничка себе рекламує? Не вгадаєш. У паризьких газетах. І за рекламу сплачено золотом. Отакечки!
— Уявляю собі радощі парижан, — засміявся Миша. — Анекдот, певно?
— Анекдот? Прочитай «Крокодил». Дивись далі: Іван Піддубний, але він не Іван Піддубний, а фірма «Дешева сукня». Поруч два джентльмени в галіфе — «Вишукана сукня»… А ще далі, в косоворотках і піджаках — це так звані кооперативи, артілі, звісно, липові, але вивіски… Вивіски найідейніші. «Своя праця», бачите, сьомгу їсть, «Колективна праця» п'є шампанське. Праця, праця, праця… Зручне слово!..

— Слухай-но, — перепинив його Миша, вдивляючись у глиб залу, — там, у кутку, часом не Юра з Людою Зиміною?
— Вони.
— Я знаю чоловіка, з яким вони сидять, — Валентин Валентинович Навроцький.
— Я його теж знаю, віднедавна він живе в нашому будинку.
— І вони часто тут бувають?
— Люду бачу вперше, Юра буває, Навроцький наш постійний гість.
— І скільки він коштує?
— Не знаю, загадкова фігура.
— Він усього-на-всього агент-заготівельник диткомісії.
— Це нічогісінько не означає, у всіх тут скромні титули: агент, уповноважений, власник магазину або рундука, касири, — як правило, розтратники — гуляють перед посадкою. Тут багато чого надивишся. Зворотний бік суспільства.
— Поворотний бік, а покидьки.
— Можна сказати й так, — знову не став сперечатися Славка.
— Ходімо! — сказав віолончеліст, сходячи на естраду.
— Зачекаєш? — спитав Славка.
— Зачекаю, — відказав Миша.

Заграв оркестр.
Юра й Люда підвелися й змішалися з натовпом танцюючих.
Навроцький видобув з кишені конверт, поклав на стіл, прикрив карткою меню, клацнув кришкою портсигара, розм'яв цигарку, закурив, кинув сірник у попільничку, відкинувся на спинку крісла, глибоко затягнувся й навіть не обернув голови, коли до столика підсів Красавцев.
Навроцький підсунув йому портсигар, ледь підняв картку меню. Красавцев дістав цигарку, вийняв з-під меню конверт, поклав у кишеню.
— Тут уся сума?
— Можете не перелічувати. Коли я одержу наступну партію?
На брезклому, червоному від горілки обличчі Красавцева з'явився звичайний для хабарника вираз неприступності.
— Через тиждень, не раніше, і без знижки на брак і третій сорт.
— Чому?
— Зимін має намір особисто перевірити брак і сорт, стурбований, що його дуже багато.
— З ним не можна порозумітися?
— Із старих спеців, боїться. Хотів затримати вашу партію, але я встиг відправити її.
— Я встиг відправити її, — спокійно заперечив Навроцький.
Красавцев покосився на нього.
— Якби я не попередив Панфілова…
Навроцький перепинив його.
— Якби я не встиг за півгодини завантажитися, ви попалися б на фіктивному браку й пішли під суд.
Красавцев знову покосився на нього — піжона слід осмикнути.
— Зимін вимагає документи по вашому відправленню.
— Будь ласка, з документами все гаразд, — відповів Валентин Валентинович.
— Якщо в них особливо не порпатися.
— З документами все гаразд, — повторив Валентин Валентинович. — Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.
Оркестр замовк.
— Отже, домовились? — Навроцький натякав, що Красавцев може йти.
Підводячись, Красавцев посміхнувся.
— Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.
Повернулися Юра й Люда. Люда сіла, обсмикала сукню, оглянула себе.
— Ну, то як? — запитав Валентин Валентинович.
— Чудово!
Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого — п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити — побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема — Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.

— У вас знайомі в оркестрі? — запитав Валентин Валентинович.
— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.
— Не без хисту, — милостиво погодився Юра.
— Ні, дуже талановитий, — заперечила Люда. — Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.
— Це піде йому на користь, — сказав Валентин Валентинович.
— Справді? Чому? — запитала Люда.
— Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.
— Отже, нехай живуть труднощі! — проголосив Юра. — А якщо їх немає?
— Їх не може не бути, — відповів Валентин Валентинович.
— Чого ви не танцюєте? — запитала Люда.
— Не вмію.
— Фокстрот — це дуже просто.
— Мені пізно вчитися.
— Вам? Ви вважаєте себе старим?
Валентин Валентинович усміхнувся:
— Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?
— Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.
— Робітники всюди не люблять хронометристів, — сказав Валентин Валентинович, — а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.
— Саме так, фахівець, — підхопив Юра, — буржуазний спец, навчався в Англії, служив на фабриці ще до революції, у хазяїв-капіталістів, і, отже, сам капіталіст. А Люда — дочка буржуазного спеца. У нас обожнюють наклеювати ярлики: інтелігент, спец… Я, наприклад, занепадник, у мене, бачите, занепадницькі настрої. Чому, через що — ніхто не знає, і що означає занепадницькі, також ніхто до пуття не знає. Уявляю, що б коїлося, якби дізналися, що ми сидимо в ресторані та ще й танцюємо фокстрот і чарльстон. Нас би оголосили білогвардійцями.
— От бачиш, — засміявся Валентин Валентинович, — а ти кажеш, що в тебе немає труднощів.

6

Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.
Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.
— Юначе, — холодно мовив Валентин Валентинович, — відійдіть, будь ласка.
— Місця вам мало? — Вітька все ще заслоняв хвіртку широкими плечима.
— Вітьку, перестань! — поморщилась Люда (вона його не боялася).
— Або відійдіть, або я допоможу вам це зробити, — сказав Валентин Валентинович.
Вітька неохоче посунувся.
— Чухрайте, не ви мені зараз потрібні.
— Так буде, мабуть, розумніше, — лишив за собою останнє слово Валентин Валентинович.
У дворі, на лавці, бовваніла ще одна постать — Шаринець.
— Мені сюди, на добраніч! — Юра зайшов у свій під'їзд, лишивши Валентина Валентиновича наодинці з Вітькою й Шаринцем.
Прощаючись з Навроцьким, Люда сказала:
— Вітька знову до вас чіплятиметься.
— Якось переживу, — посміхнувся Валентин Валентинович. — Ви задоволені сьогоднішнім вечором?
— Ще б пак!
— Я радий, що Юра познайомив нас, — сказав Валентин Валентинович.
— Так, спасибі йому.
— Ваші вже, певно, сплять.
— У мене свої ключі.
Навроцький сковзнув поглядом по ключах, які вона дістала з сумочки.
— Ну що ж, на добраніч, привіт вашій чарівній матусі.
Люда зійшла сходами, обережно повернула ключ у замку, відчинила, потім зачинила двері, зняла черевики, в одних панчохах пройшла темним коридором, зайшла в свою кімнату.
Почулися кроки, і слідом за нею до кімнати ввійшов Микола Львович.
— Ти не спиш, таточку?
— Ти теж не спиш.
— Сказати тобі, де я була?
— Будь ласка.
— У ресторані… Так, так, уяви собі… І мені там сподобалося: музика, танці… Та якщо ти не хочеш, то більше не піду, обіцяю.
— Нічого страшного в ресторанах немає… Але мені здається, що туди ходять лише спекулянти. І може, тобі ще трохи ранувато… Втім, якщо ти захочеш ходити, ніхто тебе не втримає…
— Ні, таточко, я тобі сказала: якщо ти не хочеш цього, я більше жодного разу туди не піду.
— Але ж ти пішла, захотіла й пішла і нам нічого не сказала… Звичайно, потім зізналася, так би мовити, постфактум, і на тому спасибі, нічого не видумувала й не придумувала, це дуже добре… Але ж ми не знали, де ти.
— Ти не лягав спати через мене? І мама?
— Ти ще питаєш?
— Я гадала, що ви… Я розуміла, що завдам вам прикрощів… Та коли б я знала, що ви не спите через мене…
Зайшла Ольга Дмитрівна.
— Донечко, господи, як я хвилювалася, чого я тільки не передумала! Ну, слава богові, ти дома! Я вже одягалася, щоб іти тебе шукати!
У халаті, рожева, рум'яна, Ольга Дмитрівна мала свіжий, моложавий вигляд, здавалася не матір'ю, а старшою Людиною сестрою — таке ж ніжне обличчя, такі ж каштанові кучерики, такі ж тонкі стрілочки брів і зеленкуваті очі.
— Ну, мамо, — тільки зітхнула Люда, — я не розумію, чого ти боялася?
Ольга Дмитрівна зніяковіла при цьому запитанні. Люда відчула її зніяковіння і, виручаючи матір, сказала:
— Адже я не маленька, і я нікого не боюся — ні бандитів, ні злодіїв.
— А я боюся, — підхопила Ольга Дмитрівна, — боюся нашого двора, боюся Вітьки Бурова. Він бандит.
— Ми, до речі, якраз його зустріли, він поводився, мов цяцінька.
— Авжеж, тому, що його провчили… Та не в цьому річ… Де ти була?
— Мамуню, я вже сказала татові…
— Атож, я поінформований, — озвався Микола Львович.
— Але обіцяй мені, — вела далі Люда, — що не будеш сердитися й лаяти мене. Обіцяєш? Ну, так ось, я була в ресторані з Юрою та його приятелем Валентином Валентиновичем, ти його знаєш — це той молодий чоловік, котрий тоді в дворі заступився за Андрія та за Мишу Полякова, пам'ятаєш?
Ольга Дмитрівна кинула меткий, тривожний погляд на чоловіка, її ніжне лице зашарілося. В їхній родині не було чвар і скандалів, але зараз їй здалося, що Микола Львович невдоволений, розчарований, засмучений. Вирішивши, що вона має зробити все сама, сухо проказала:
— Про Юру мені нема чого казати, його ми знаємо десять років, і від цього він не стає кращий, але цей молодик… Валентин Валентинович… Щоправда, він поводився тоді, з Андрієм, цілком пристойно, але цього замало, щоб скласти думку про нього…
— А навіщо, власне, треба скласти думку? — запитала Люда.
— Я хочу сказати, що ми зовсім не знаємо його.
— Але ж зрозумій, мамусю, адже я не можу знайомитися тільки з твоїми або татковими друзями.
— Це правильно, — погодилась Ольга Дмитрівна, — але ти тільки-но познайомилася з ним і одразу прийняла запрошення піти в ресторан. Адже з будь-ким не ходять до ресторану, правда? Це до чогось зобов'язує. Піти до ресторану з майже незнайомою людиною…
— Я пішла не з ним, а з Юрою, — сказала Люда, визнаючи в душі певну материну правоту.
— Ідеться, мабуть, про молодого чоловіка, котрий одержує мануфактуру на нашій фабриці, — сказав Микола Львович.
— Атож…
— Мені він не подобається, — вів далі Микола Львович. — Ти знаєш, я зрідка так певно говорю про людей, про нього я кажу напевне: не подобається.
Люда глянула на батька, звела тонкі брови, спохмурніла:
— Дивно… Втім, якщо ти не хочеш, щоб я з ним зустрічалася…
— Зустрічатися чи ні — твоя справа; я просто висловлюю свою думку.
Люда продовжувала:
— Мені зовсім нецікавий і байдужий Валентин Валентинович… Але я не розумію, в чому справа, чого цьому надають такого значення… Слово честі, нічого особливого тут немає. Та коли забороняють — це жахливо…
— Я не забороняю, — запротестував Микола Львович, — я сказав: мені він не подобається, зваж на це, придивись до нього уважніше…
Вона засміялася:
— Щоб придивитися, треба зустрічатися… Таточку, мамулю, любі, все це такі дрібниці, їй-богу! Не турбуйтеся ні про що… Ну, сходила в ресторан, подивилася, потанцювала з Юрою, скуштувала їхньої страви…
— Ну й як? — запитала Ольга Дмитрівна.
— Смачно… Дуже… Але твої млинці смачніші, — додала вона великодушно.
Люду довго не брав сон: перебирала в пам'яті цей вечір, повернення, сцену в дворі й прихід додому. За ресторан вона не карталася. Їй хотілось там побувати, це правда. Вона пішла туди з Юрою, якого знає сто п'ятдесят років. Юру непокоїть, що говоритимуть у школі, — він боягуз, а їй начхати, вона нічого такого антигромадського не вчинила і не чинить, навіть навпаки, хоче бути як усі, але в неї нічого не виходить, її вважають чужою, а чому? Одягається не так, дочка інженера. Ну, й вона не набивається, не вішати ж їй на груди плакат: «Хочу бути як усі!» І Юра не такий вже й поганий, як його шкільна репутація; ніякий він не занепадник; його біда — хоче вирізнятися, а вирізнятися йому, між іншим, нічим. І якщо говорити чесно, то Юра — боягуз. Це головне. Через це вона його зневажає, через це він ніколи їй не подобався. Даремно дівчиська щось там натякали — це все смішно. Єдиний, хто їй по-справжньому подобався, точніше, міг би сподобатися, якби й вона йому подобалася, — це Миша Поляков. Він пряма протилежність Юрі, але він на неї нуль уваги, пуд зневаги. Цей пуд зневаги зовсім незаслужений. Просто в Миші така вдача, він нікого зокрема не помічає, вони для нього маса. Та вона не маса. В кожному Разі, не для нього…
Тепер щодо Валентина Валентиновича. У нього досить красиве лице, в міркуваннях щось значуще навіть загадково значуще. Але він ходить у лакованих черевиках, і це про багато що свідчить. І те що в нього такі гроші, він так їх недбало розтринькує в ресторані — теж не на його користь; у них у сім'ї та в їхніх знайомих таких грошей немає, хоч вони цілком достойні люди. Та, можливо, він дозволяє це собі коли-не-коли і частував їх ґречно це було йому приємно. Трохи старомодно, щоправда, таке собі гусарство: мовляв, прогулюю останнє… І він сміливий по-справжньому, не прикидається: Вітьку Бурова не злякався ні цього разу, ні тоді, і це теж очко на його користь…
Ні, батьки неправі. Звісно, зрозуміти їх можна. Побоюються, що трапиться т е саме. Але даремно побоюються; те саме може трапитися, але тільки з коханою людиною, а вона нікого не кохає, могла б, може, покохати Мишу Полякова.
Мама — страх яка боягузка, навіть чарівна, бо ніколи не прикидається. Інколи Люді здається, що не вона її дочка, а мама її дочка… Вона всього боїться, це в неї з тих часів: боялася будкому, боялася, що їх ущільнять, відберуть кімнату, боялася за тата, боялася, що нічим буде нагодувати сім'ю, а потім, коли з'явилося борошно і все з'явилося, мама почала перегодовувати їх, особливо Андрюшку, почала смажити млинці.
І все-таки з батьками їй пощастило, вона це розуміє й цінує. Просто вона стала бачити більше, ніж бачить мама, і саму маму бачить і тата, як він, наприклад, намагається не втратити свій авторитет у сім'ї, напускає на себе похмурий, неприступний вигляд, приховує свою надзвичайну доброту; мама це, певно, розуміє, тато на п'єдесталі, законодавча влада, а мама виконавча влада. І сьогодні розігрували цю роль… Ой, як вона їх любить… І не засмучуватиме, хоча й бачить, що сьогодні вступила з ними в нерозв'язне протиріччя… Подумати тільки, вони намагаються вирішити, з ким їй зустрічатися, з ким ні, — вони такі невиправні, довірливі романтики…

Людині батьки так само не спали. Це був не перший випадок, коли Люда пізно приходила додому, але вона завжди попереджала, вони знали, де вона. Цього разу вона якось непомітно пішла з дому, нічого не сказала, не хотіла брехати, але й правду сказати не хотіла. Вже це їх стривожило… Ресторан… Франт у лакованих штиблетах… Втім, як познайомилися вони самі? На дачі, в Ліанозові, теж ненароком, на аматорській виставі…
— Запевняю тебе, — говорила Ольга Дмитрівна, — вона доросла дочка, ми вже нічого не можемо їй заборонити. Треба скористатися з того, що ми поки що маємо право щось їй дозволяти.
— Це логічно, — погодився Микола Львович, — треба рятувати те, що ще можна врятувати.
— Нема чого рятувати, любий, запевняю тебе, це все таке молоде, дитяче!.. Я тільки проти ресторанів. Молодий чоловік має приходити в дім, бувати в домі. Тільки так ми можемо якось впливати на Люду, на її стосунки, ми можемо бачити, з ким вона спілкується. Крім того, якщо людина у нас буває, я суто по-жіночому постараюся відкрити їй очі на неї, на її вади, потім можна пожартувати, посміятися…
— Усе це правильно, — мовив Микола Львович, — але, розумієш, цей молодик не викликає в мене довіри. І я, відверто кажучи, розгубився: через службові міркування мені не хотілося б, щоб він бував у нас дома. Але ж і заборонити Люді спілкуватися з людиною, незручною мені по службі, це, по суті, те ж саме, що радити їй зустрічатися з людиною, зручною мені по службі. Висхідна позиція в обох випадках фальшива, кепська.
Ольга Дмитрівна залюбки слухала чоловіка, це було саме те, що вона так цінувала і любила в ньому. Звичайно, він не тільки не змушує Люду зустрічатися з потрібними людьми, а й сам з ними ніколи не зустрічається, і хід міркування був напрочуд притаманний йому.
— Ти надто перебільшуєш, мій любий, — зауважила вона, — ти справді нічого їй не забороняв, ти лише висловив свою думку про людину, яку знаєш більше, ніж вона. Т Люда це правильно зрозуміла. Гадаю навіть, що в цьому разі вона розумніша за нас. Справді, що сталося? По суті, нічого. Затрималася на танцюльках, а ми колись не затримувалися? Тільки тоді танцювали в саду, тепер танцюють у ресторанах, от і все.
— Авжеж, — погодився Микола Львович, — ти маєш рацію і головне, сама не хвилюйся.
Микола Львович заспокоїв дружину, але сам не заспокоївся, щось тривожило його в цій історії.

7

Ресторан нарешті закрили, і Миша зі Славкою рушили додому.
Славка розповідав про оркестр. Серед музикантів є обдаровані люди, навіть талановиті, наприклад, контрабасист, має консерваторську освіту, але не зміг знайти місце в справжньому оркестрі, їх обмаль, і ось змушений грати в ресторані, де пристойно платять і де перепадає дещо від гостей, що замовляють музику.
Своєю байдужою розповіддю Славка мовби підкреслював примітивність своїх теперішніх інтересів, відокремлював себе од вищого світу, в якому живе Миша, жив колись і він, Славка. Був піонером, комсомольцем — і ось, будь ласка: піаніст у ресторані «Ермітаж», грає фокстроти для непманів, аферистів і розтратників, веселить їх, ублажає, зате в хазяїна безплатна вечеря — щоправда, не така, як гостям, а ті, що залишається від гостей.
— Не слід робити з цього трагедію, — сказав Миша, — епізод у біографії актора. Даремно тебе це так пригнічує.
— Людина не може двадцять чотири години на добу верещати від захоплення, — заперечив Славка.
— Тимчасовий, випадковий заробіток, — вів далі Миша. — Вступиш до консерваторії, одержиш стипендію — все переміниться. До речі, завтра у фабричному клубі виступає наша жива газета. Може, проведеш? Як, бувало, раніше?
— Не знаю… О котрій?
— О шостій. Тобі в ресторан о дев'ятій, можеш не залишатися на диспут, проведеш виступ і поїдеш.
— Про що диспут?
— Вплив непу на молодь.
— І як з цим боротися? — не без глуму додав Славка.
— Авжеж, і як з цим боротися.
— Не знаю… Якщо не буде зігранки.
— Не приїдеш — проведе Яшка Полонський, — підсумував Миша, — а приїдеш, я особисто буду радий і чекатиму тебе. Постарайся, будь ласка.
Вони підійшли до будинку. На воротах стояв Вітька Буров.
— Привіт!
— Привіт! — відповів Славка.
— Здоров будь! — сказав Миша.
Вітька обернувся до Славки.
— Іди додому, Славку, лягай спати.
— Ти мене відправляєш спати? Може, ще в ліжко покладеш?
— По-доброму кажу: йди собі геть! Нам з ним, — Вітька кивнув на Мишу, — побесідувати треба.
Миша посміхнувся:
— Славка нам не завадить. Славку, скажи, заважатимеш? Дуже тебе прошу. Не втручайся в нашу інтимну розмову. Що, Вітьку, ти мені хочеш сказати?
— Ще раз полізеш не в свою справу — шкодуватимеш! Арци — і в воду кінці!
— І цей грубіян носить ім'я великого письменника! — Миша глузливо похитав головою. — До речі, Вітьку, чому тебе називають Альфонсом Доде? Ти його читав коли-небудь?
Вітька підніс кулак:
— Оце бачив?
Славка намагався стати між ними.
— Облиште, хлопці, припиніть!
— Відійди! А то й тебе вгрію! — закричав Вітька.
— Ти ж обіцяв не втручатися, — Миша відсторонив Славку. — Дай нам спокійно побесідувати. Отож, Вітеньку, візьми до уваги: Альфонс Доде був великий французький письменник. А французи, між іншим, вирізняються ввічливістю.
Вітька підніс до його носа кулак:
— Я тобі покажу ввічливість!
Миша був комсомольський активіст, та він був арбатський, зростав у цьому будинку, знав закони й повадки вулиці. Він схопив Вітьчину руку й вивернув її. Вітька висмикнув руку й кинувся на Мишу. Відповіддю йому були підніжка й цілком кваліфікований удар у підборіддя.
Вітька гепнувся.
— Знову дістанеш!
Вітька не прислухався до цього попередження, підвівся, знову кинувся на Мишу, але між ними вже стояв Славка.
— Хлопці, припиніть зараз же!
Славчине втручання навряд чи подіяло на Вітьку. Але з-за рогу з'явився Валентин Валентинович Навроцький.
— Добрий вечір!
На лаві все ще темніла постать Шаринця.
— У вас знову серйозна розмова! — посміхнувся Навроцький.
— Нічого особливого, — сухо відказав Миша. — Ходімо, Славку!
— На добраніч! — сказав Навроцький.
— Поки що, — відповів Миша, не обертаючись.
Обернувся ввічливий Славка:
— До побачення!
Навроцький провів їх задумливим поглядом, потім спитав Вітьку:
— Усе ще не ладите?
— А тобі яке діло?
— Як грубо, як грубо, — поморщився Навроцький. — Тож слухай, Вітюню: розмовлятимеш так зі мною, зроблю з тебе бефстроганов, затямив?
Це говорив не лощений ділок, а якась зовсім інша людина…
Його чув і Шаринець. Валентин Валентинович Навроцький вимовив свою погрозу досить голосно.

8

У фабричному клубі повно людей, за лаштунками чулася метушня — учасники готувалися до виступу. Незабаром початок, а Славка не прийшов — Миша відзначив це з прикрістю. А Вітька Буров прийшов, Миша відзначив і це… Прийшов, звісно, аби поскандалити, аби зіпсувати вечір.
Завіса розсунулася. Яшка Полонський заграв на роялі марш живої газети — химерна мішанка революційних пісень, вальсів, старовинних романсів і опереточних мелодій.
Під звуки цієї своєрідної, але досить гучної музики стрій живої газети — хлопчики й дівчатка (сорочки й кофточки білі, брюки й спідниці чорні) промарширував по сцені, декламуючи вступ:

Мы, сотрудники газеты,
Не артисты, не поэты,
С мира занавес сдерем,
Всем покажем и споем.
Что в Марокко? Все морока!
Что у вас сейчас под боком,
Как во Франции дела,
Как экскурсия прошла.
На Арбате что у нас,
Как в Италии сейчас,
Что в деревне. И короче:
Обо всем ином и прочем!
[1]

Хор замовк, шеренга застигла, з неї виступила дівчинка, загримована під Люду Зиміну, сплела пальці, простягнула руки і, поводячи плечима, заспівала:

Я жеманство, тру-ля-ля,
И скажу вам смело:
Люблю глазками стрелять,
Не люблю лишь дела.
Как приятно день-деньской
Шевелить глазами,
И влюбляться с головой,
И не спать ночами.
Завела я дневничок,
В нем пишу стихи я:
Мопассан и Поль де Кок –
Вот моя стихия.


Дівчинка відійшла осторонь. Із строю ступив хлопчик, одягнений, як Юра: оксамитова толстовка з білим бантом.

Только станет лишь темно,
Страстно ждет меня кино,
Мэри Пикфорд, Гарри Пиль
Вскочат вдруг в автомобиль.
И, сверкая, как алмаз,
Прыгнет к ним Фербенкс Дуглас.
Ах, держите вы меня,
Сколько жизни и огня!
Что мне школа, забыл давно,
Дайте мне кино!


Хлопчик став поруч дівчинки. Із строю вийшов вайло, схожий на Вітьку Бурова, і басом, наслідуючи Вітьку, заспівав:

Эй, берегись! Посторонись!
Я очень гордый, с поднятой мордой.
Я разгильдяйство! Я друг лентяйства!
Я чемпионов всех сильнее.
Я весь проныра и пролаза.
Стекла бью я до отказа.
Мне каждый враг, кто не со мной.
И всех зову с собой на бой!


З'явився хлопчик, загримований під Мишиного приятеля Генку — злиняла солдатська гімнастерка й латані штани, заправлені в стоптані чоботи. В руках у нього була величезна мітла.

Я чемпион, я чемпион,
Нас легион, нас легион.
Эти паразиты здесь и там
Не дают работать нам.
Всех их с собою требую на бой!
С шеи долой
Сбросим метлой!


Чемпіон б'є мітлою панночку, піжона й хулігана — вони падають під його ударами; стрій, крокуючи, зникає. за лаштунками. За ним, охкаючи й стогнучи, плентаються піжон, панночка й хуліган.
На сцену зійшов Миша.
— Жива газета показала персонажів, на яких ми бачимо згубний вплив непу: хуліган, піжон і панночка. Неп приніс з собою ще й інші негативні явища. Як з ними боротися — ось предмет сьогоднішнього диспуту. Хто зголошується на слово?
Встав Генка, одягнений так, як його щойно зобразили — злиняла солдатська гімнастерка й латані штани, заправлені в стоптані чоботи.
— Вульгарність і міщанство — ось головний ворог. Носять банти, галстуки, ажурні панчохи, смердять духами. До чого ці декорації?
— Чим тобі заважає галстук? — запитав Яшка Полонський.
— Треба відкривати шию сонцю, а не ходити, мов цуцик, у нашийнику.
— А ажурні панчохи?
— Для чого вони? — вигукнув Генка. — Щоб який-небудь гнилокровний буржуазний виродок милувався «витонченою дамською ніжкою» на танцюльках?
— Ти проти танців?
— Їхню шкідливість доведено наукою.
— Де це ти вичитав?
— Можу й тобі дати почитати. А декотрі елементи все ще видригують ногами. Танці формують дрібнобуржуазні звичаї. Звертаються на «ви», кажуть: «вибачте», «простіть», «пардон» — усе це гнила інтелігентщина. Я сам бачив, як один комсомолець подавав комсомолці пальто. Навіщо? Щоб підкреслити її нерівноправність? Адже вона йому пальто не подала.
— Хочеш, щоб тобі подавали?
— А якщо в них кохання?
— Хіба кохання в тому, щоб подавати пальто? Я не відкидаю кохання…
— Спасибі, добродію!
— Але тільки на основі спільної ідеї…
Молодий дзвінкий голос із залу проспівав частівку:

Ох, по дороге колокольцы,
Сердце словно прыгает.
Ох, не влюбляйтесь в комсомольца,
Скукою измызгает.


— Генко, про тебе!
На сцену зійшла Зіна Круглова у формі юнгштурма — захисного кольору гімнастерка й спідниця, широкий ремінь, портупея через плече.
— Мужчину називають мужчиною тому, що він мужній.
— Воду називають водою тому, що вона водяниста, — вцюкнув Яшка Полонський.
— Тому, — правила своє Зіна, — якщо хлопець подасть дівчині пальто, в цьому нема нічого принизливого, звичайна ввічливість.
— Жінку називають жінкою тому, що вона жіночна, — затявся Яша.
— Іменно! Чому неодмінно ходити в чоботах, я віддаю перевагу черевикам…
— Танцювати зручніше?
— А хоч би й так! Ми танцюватимемо незалежно від того, дозволяє це Генка чи ні.
На сцені з'явився Юра.
— Я вдячний Яші Полонському за те, що слугував йому за прообраз, дав поживу його багатій фантазії, його блискучій музі, пишаюсь цим. Та ще більше вдячний Генці: він поставив усі крапки над «і». Чого він хоче? Стандарту! Всіх підігнати під один кшталт: однаково одягайтесь, однаково розважайтесь, однаково думайте! А я так не хочу. Хочу бути самим собою. І носитиму бант. Привіт!
— Ми не хочемо стандарту, — заперечив Миша, — але не можна думати тільки про себе — про свій зовнішній вигляд, кар'єру, добробут. Не в тому річ, що ти носиш бант, а в тому, що бант замінив тобі все.
— Він забантувався! — вигукнув Яша.
Руку підніс Саша Панкратов.
— Я хочу сказати про хуліганів. Дехто розмахує фінками.
— Це ти про мене, чи що? — ошкірився Вітька Буров.
— Атож, про тебе. Ти чорно лаєшся. Нецензурні слова говориш.
«Молодець, сміливий хлопчак», — подумав Миша про Сашу Панкратова.
— А ти чув? Чув, як я чорно лаявся? — запитав Вітька.
— Чув, — рішуче відповів Саша.
— Як? Повтори!
— Сам знаєш як. Я тобі наодинці повторю.
— І я чув… І я! — закричали хлопці в залі.
— А ви не слухайте! — огризнувся Вітька.
Зіна Круглова сказала:
— Мало того, що Буров хуліганить сам, він утягує в хуліганство малечу.
— Судити показовим судом! — оголосив Генка.
— А право маєш? — визивно запитав Вітька.
— Маємо. Школа відповідає за наш дім.
— Ой, злякався, — посміхнувся Вітька, вдоволений тим, що опинився в центрі уваги. — А коли ж судитимете?
— Повідомимо, не забудемо, — пообіцяв Миша, — не турбуйся, якось упораємося з тобою. Запам'ятай про всякий випадок. Отже, пропозиції?
— Повести рішучу боротьбу з міщанством, вульгаризмом і обивательщиною, — запропонував Генка.
— Загально. Давай конкретніше! — заперечив Миша.
— Заборонити галстуки, банти, ажурні панчохи, духи.
— А одеколон? — запитав Яша.
— Теж.
— Одеколон не розкіш, а гігієна! — вигукнув хтось із залу.
— Це гасло видумали перукарі-приватники, — відпарирував Генка.
— Хто за пропозицію Генки? — Запитав Миша.
Руку підніс один Генка.
— Які ще пропозиції?
— Заборонити танцюльки! — оголосив Генка.
— У мене інша пропозиція, — сказала Зіна Круглова. — Танці дозволити, крім фокстроту й чарльстону.
— Це чому?
— У фокстроті притискуються.
— А ти не притискуйся.
— Це буржуазний танець, — наполягала Зіна, — і ніхто не вміє по-справжньому його танцювати, виходить саме кривляння й вихляння.
Той же молодий, дзвінкий дівочий голос із залу вигукнув:
— А бариню-судариню можна?
— А тропак?
— Особисто я віддаю перевагу лезгінці, — сказав Миша, — кабардинській і наурській, але в перервах між ними іноді задумуюсь: для чого я живу й працюю?

9

Диспут тільки звеличив Вітьку Бурова у його власній уяві: він став на ньому центральною постаттю. Він і йшов у клуб, розраховуючи, що про нього заговорять, а як ні, то він утне таке, щоб заговорили.
У своїй звичайній розслабленій позі Вітька сидів у дворі, на порожньому дерев'яному ящику позаду першого корпусу, у вузькому проході між стіною будинку і огорожею. Поряд на асфальті сиділи Шнира, Фургон і Білка. Біля рогу, на варті, стояв Паштет. Був ранок, не зовсім ранній, десь о дев'ятій. Неділя.
Паштет махнув рукою — все гаразд.
Вітька неквапом підвівся, потягнувся, навіть позіхнув, підняв Білку, вона стала йому на плечі й просковзнула в кватирку.
Вітька опустився на ящик, прибрав звичну позу, Шнира й Фургон не зробили жодного руху, Паштет чатував на посту. Все зроблено блискавично, ніхто не помітив — задній тупик двора, по ньому не ходять, задня стіна будинку — ні дверей, ні під'їздів, попереду — глуха цегляна стіна.
Білка опинилася в порожньому фойє кінотеатру «Арбатський Арс».
На стінах висіли афіші, реклами, фотографії з кінофільмів.
Коло стіни височіла буфетна стойка під круглим склом. Білка відсунула дверці. Скрип не збентежив її: кінотеатр замкнено ззовні. Перевірено.
Вона зняла з прилавка п'ять пляшок лимонаду, тістечка, цукерки, бутерброди, склала в мішок, повернулася до вікна, шкрябнула об шибку.
Вітька знову так само неквапом підвівся, простягнув руку, взяв мішок, допоміг Білці вилізти з вікна. Білка схопила мішок і зникла з ним у під'їзді чорного ходу.
Хлопці обійшли корпус, опинилися на передньому дворі, де грали дітлахи, і підійшли до пожежної драбини.
Вузька металева драбина починалася від другого поверху і, прикріплена до стіни металевими пруттями, сягала даху восьмиповерхового корпусу. Біля даху пруття були відірвані, верх драбини хитався.
Вітька всівся на нижньому щаблі драбини.
— Куди забрався, місця тобі іншого нема? — невдоволено зауважила двірничка.
— Сидіти не можна?
— Не можна, злазь!
Вітька потягнув носом повітря:
— Мені кисень потрібен, кисню не вистачає. — Він піднявся ще на два щаблі, знову потягнув носом. — Хороший кисень, перший сорт.
— Дограєшся, Вітьку!
Двірничка подалася геть зі своєю мітлою. Вітька посміхнувся: мету досягнуто, всі бачили, що він на драбині і, отже, до буфету не може мати відношення. Йому потрібне було алібі, слово, якого він не знав, але мав про нього уявлення.
Шнира, Паштет і Фургон, задерши голови, дивилися, як Вітька піднімався по драбині.
Досягнувши четвертого поверху, Вітька завис і зазирнув у відчинене вікно. Перед вікном сиділа Ольга Дмитрівна в халаті і з рушником на голові.
Посміхаючись, Вітька дивився на неї.
Вона оглянулася, зойкнула з переляку.
Вітька скорчив страхітливу пику.
Ольга Дмитрівна схопилася з пуфика, зачинила вікно, засмикнула фіранку.
Задоволений своєю витівкою, Вітька глянув униз, бажаючи побачити, який вона зробила ефект, і раптом побачив у дворі Шаринця.
— Де Білка? — запитав Шаринець Шниру.
— Не знаю.
Вітька спустився вниз, зіскочив з драбини,
— Тобі чого?
— А тобі чого?
— Ну й чухрай звідси!
— Ти, Вітьку, один, а я не один.
— Плював я на твоїх, ти моїх не чіпай.
— Діждешся! — пригрозив Шаринець і потюпав з двора.
Вітька знову піднявся по драбині. Ризиковано балансуючи на пруті, дотягнувся до вікна, взяв банку, що стояла на підвіконні, встромив у неї палець, набрав варення і відправив у рот.
Хлопчики криками й сміхом висловили своє захоплення.
У наступному вікні, поверхом вище, Вітька побачив парочку, що цілувалася.
— Сусіде, що робиш?
Парочка оглянулася, дівчина вискочила з кімнати.
У вікні наступного поверху вусатий дядько зосереджено уминав за столом великий шмат сала.
— Дай шматочок!
Вусатий перестав жувати й вибалушився на Вітьку.
Бавлячись у такий спосіб, Вітька досяг верхотури драбини. Її край не торкався даху — обидва прути зламано.
Треба було здійснити найнебезпечнішу частину операції.
Сильно й розмашисто розгойдуючись, Вітька наближав верх драбини до даху і, коли вона досягла його, схопився за жолоб, підтягнувся, перекинувся на дах, водночас утримуючи драбину спершу ногами, потім руками.
Розтягнувшись на даху, гукнув униз:
— Нумте!
Спритно й швидко, наче мавпа, піднявся Шнира.
За ним, завмираючи від остраху, почав видиратися Фургон. Добувшись до середини, спинився, глянув униз.
— На мене дивись! — крикнув Вітька.
Фургон знову почав незграбно підійматися.
Вітька подав йому руку й перетягнув на дах. Після того, як упевнено дістався Паштет, Вітька відпустив драбину.
Хлопчаки внизу заздрісно стежили за їхнім сходженням. Вітьчине марнолюбство було вдоволене, і він крикнув униз:
— Привіт!
Через дахове вікно він спустився на горище, переліз через бантини, відкинув засувку на дверях. На сходовому майданчику чорного ходу сиділа Білка з мішком.
— Годину сиджу!
Він впустив її на горище, засунув засувку.
Уся компанія сиділа на даху.
Вітька дістав з мішка пляшки з лимонадом, тістечка, бутерброди, цукерки, відклав набік дві закупорені банки з монпансьє:
— Це в Крим.

Він знову спустився крізь дахове вікно на горище й сховав банки в комірчинці, замаскованій дошками та фанерою. На підлозі лежали матрац і подерта ковдра, на дошках, що правили за стіни, висіли листівки з краєвидами Криму.
Вітька повернувся на дах, відкоркував лимонад, розклав тістечка й цукерки:
— Наминайте! В Крим поїдемо — у вагоні-ресторані обідатимемо.
— Що за вагон-ресторан?
— Вагон, а в ньому столики, ресторан. Поїзд іде, колеса вистукують, а ти наминаєш, офіціант подає, що замовиш, а замовиш, що захочеш, — розмальовував Вітька майбутню поїздку в Крим. — Пообідаєш — і до себе, по тамбурах, з вагона у вагон, усе на ходу. Прийшов у свій вагон, укладайся спати, у кожного своя полиця — називають плацкарт. Не хочеш спати — дивись у вікно. Головне — зробити гроші.
— А як зробимо гроші? — запитав Фургон.
— Хто тобі дозволив ставити такі запитання?
Зляканий Фургон мовчав.
— Хто, питаю, дозволив? Або хто підучив? Підіслав? Хто? Мишка Поляков? Сашка-Фасон? Говори! А то скину з даху. Арци — і в воду кінці!
— Він просто так запитав, — заступився Шнира.
— Заткни пельку! Якщо хтось розпатякає про Крим, голову відірву.
— А чого патякати? — заперечив Шнира. — Думаєш, не знають? Знають.
— Звідки? Хто сказав?
— Та облиш ти! Сам скільки разів казав: Крим… Крим…
— А гарно в Криму? — запитала Білка, щоб не дійшло до сварки.
Її наївну дипломатію підтримав Паштет.
— Питає! Всі в Крим їдуть, якби було погано, не їздили б. Там море навкруг.
— Всесоюзною здравницею називають, — додав Шнира.
Вітька ліг на спину, підставив лице сонцю, замріяно мовив:
— Найкраще місце — Крим. Море, звичайно, тепло всенький рік, хочеш — купайся, хочеш — загорай. Фрукти за безцінь: груші «дюшес», виноград «дамські пальчики», абрикоси — копійка фунт. У Лівадію поїдемо, там палац, цар Миколка жив. Ялта. Головне, мати надійну ксиву, а то знімуть з поїзда як бездоглядних.
— Яку ксиву? — запитав Фургон.
— От дурник, — засміявся Паштет, — ксива — документ, значить.
— Ксива буде така, — сказав Вітька, — екскурсія, ви учні, я за старшого. Печатку поставимо — і порядок.
— А де печатку візьмемо? — знову запитав Фургон.
Вітька підвівся, пильно глянув на Фургона. Шнира знову захистив приятеля:
— Він просто так запитав… Хіба не бачиш, дурник ще, нічого не тямить.
Вітька погрозив Фургону пальцем:
— Багато знати хочеш, патякаєш. Не метушись, за тебе все зроблять.
Він замовк, прислухався: смикали горищні двері. Вітька зробив знак сидіти тихо, спустився на горище, прокрався до дверей, прислухався.
За дверима розмовляли. Вітька впізнав голоси Миші та Генки:
— … Хтось замкнув двері. Кербуд, чи що…
— … Замка нема, замкнено зсередини…
— … Ходімо з двору.
Було чутно, як вони спускалися сходами. Вітька повернувся на дах, ліг на спину:
— Мишка з Гонкою… Пішли геть…

10

Миша і Генка повернулися в двір і підійшли до пожежної драбини.
Миша надів на шию моток дроту, прикріпив до пояса в'язку роликів і почав підніматися по драбині. За ним, з двома жердинами, видирався Генка.
Їхнє сходження перепинила поява у вікні жінки з розпатланим волоссям і банкою в руці.
— Хулігани! Злодюги! — закричала жінка, обертаючись навсібіч і показуючи банку пожильцям. — Півбанки варення зжерли!
Миша зачудовано дивився на неї:
— Не чіпали ми вашого варення.
Чоловік у підтяжках, у другому вікні, докірливо хитав головою:
— Соромно, Мишо, а ще комсомолець. І ти, Генко. Аж ніяк не сподівався.
— Не бачили ми ніякого варення! — закричав Генка.
— Хулігани! Гультяї! — бушувала жінка.
— Яке варення? — поцікавився Миша.
— Ще питає! Полуничне.
— Вибачте, ми не їмо полуничного варення.
Хлопчики піднялися вище.
— Митарства перших радіоаматорів, — сказав Миша. — Такі, як ти, торують дорогу в майбутнє.
— Свідомість цього тільки й підтримує в мене бадьорість духу, — відказав Генка, підтягуючи жердини.
На восьмому поверсі з вікна виглянув білявий робітфаківець, підморгнув:
— Радіозайці?
— Ми зареєстровані.
— Ламатимете дах? Адже дах наді мною.
— Навіть не торкнемося, — заспокоїв його Генка.
Миша зробив те ж саме, що й Вітька: розгойдав верх драбини, перебрався на дах, утримав драбину. Генка передав йому жердини і теж перебрався на дах.
Вони не здивувалися, побачивши на даху Вітьчину компанію: вони самі лазили сюди свого часу погрітися на сонечку. Але компанія була ворожа. І цей бенкет… Звідкіля таке їство? Крадене, в цьому не могло бути сумнівів.
Миша не хотів затівати розмови тут, на даху. Не місце.
Та Генка, як завжди, не зміг утриматися:
— Багато живете!
— Живемо! А що? — відповів Вітька, спокійно хлебчучи ситро із шийки пляшки. — Завидки беруть?
— Атож, — буркнув Генка, прикріплюючи жердину до димника.
Коли Миша натягував антену, Вітька, котрий лежав на його шляху, не ворухнувся. Миша переступив через нього. Вітька вишкірився.
Пересвідчившись, що спуск висить добре, між вікнами, Миша й Генка спустилися крізь дахове вікно на горище, перелізли через бантини й підійшли до горищних дверей.
— Влаштували нічліжний будинок, — сказав Генка й відірвав засувку. — Сам краде, — провадив він далі, спускаючись з Мишею по драбині, — і маленьких привчає. Ось тобі й диспут! Чхав він на наш диспут. Його треба ізолювати.
Опинившись у дворі, вони натягли дріт, що звисав з даху. З вікна виглянув Славка.
— Приходь, зараз будемо слухати, — сказав Генка.
— Гаразд!
У цей час з під'їзду вийшов Валентин Валентинович Навроцький, цього разу не в світлому, а в темно-синьому бостоновому костюмі.
— Здрастуй, Мишо!
— Гутен таг! — відповів Миша.
Навроцький удав, буцімто не помітив глузування.
— Радіо влаштовуєте?
— Намагаємося, — відказав Генка.
Миша пильно й вивчально роздивлявся Навроцького.
Навроцький відповів йому тим же поглядом. Так деякий час вони мовчки дивилися один на одного.
По паузі Навроцький сказав:
— Радіостанція Комінтерну незабаром почне свої передачі. Так, у всякому разі, пишуть у газетах.
Миша мовчав.
— До речі, — вів далі Навроцький, — на даху ви часом не зустрілися зі своїм недругом?
— З яким недругом?
— З цим, як його, Альфонсом Доде, так, здається, його називають.
— Його звати Віктор Буров, — похмуро відповів Миша.
— Можливо. Якраз перед вами зі своїм акціонерним товариством видерся на дах.
— Горище — його постійне місце проживання, там і ночує, — сказав Генка.
— Я приголомшений, — сказав Навроцький. — Він так легко відбувся. Розмахував фінкою, а його потримали годину в міліції й відпустили.
— Він нікого не зарізав, — заперечив Миша.
— Але ж була спроба.
Навроцький мав рацію, але Миша не хотів з ним погоджуватися.
— Я гадаю, що тільки була спроба похизуватися своїм ножем.
Навроцький засміявся:
— Він хвалько, виявляється, через те його й називають Альфонсом Доде… Однак, бачте, сьогодні він хизується ножем, завтра пустить його в хід. Ми в товаристві «Друг дітей» часто стикаємось з подібними ситуаціями — один негідник псує десяток дітей: вони так само заводять ножі.
— Цього ми йому не дозволимо, — сказав Генка, — якось справимося. Не з такими справлялися.
— Між іншим, — сказав Навроцький, — в одного мого приятеля є італійський детекторний приймач. Свій ви, напевно, самі зібрали?
— Самі, — підтвердив Генка.
— Ну от, а то фабричний, справжній, їх виробляють в Італії. Якщо хочете, я попрошу на певний час, ви послухаєте, може, скопіюєте щось.
— Спасибі, ми спробуємо свій, — відповів Миша.
— Бажаю успіху, — сказав Навроцький.

11

Той же комод, вкритий білою серветкою з мереживною оборкою, квадратне дзеркало з зеленою пелюсткою в кутку, моток ниток, простромлений довгою голкою, старовинні фотографії в овальних рамках з тисненими золотом прізвищами фотографів. Мало що змінилося в цій кімнаті. Тільки замість широкого ліжка з гіркою подушок стояли дві вузькі койки: одна, відгороджена завіскою, для тітки, друга для Генки. На маленькому столику в кутку — детекторний приймач, пачки тонкого шнура в білій обмотці, шурупи, гайки, гвинти, викрутка.

Генка приєднав антену до приймача, надів на голову навушники і, обережно доторкаючись вістрям голки до камінців, намагався спіймати яку-небудь станцію. З навушників долинали шипіння, хрип, свист. Генка поклав навушники в склянку. Крізь хрип і свист долинув далекий глухий голос:
«З Парижа передають: уряд Пенлеве-Бріана-Кайо порушив в палаті депутатів питання про довір'я…»
— Ну що? — тріумфуюче запитав Генка.
— Чудеса!
— Краса!
Однак знову хрипіння, свист, тріскотіння і шум…
— Дарма, — сказав Генка, — працюватиме не гірше італійського.
— А ти його бачив, італійський? — запитав Славка.
— Розповідав тут один тип, Валентин Валентинович, навіть пропонував. Даремно ти, Миша, відмовився. Була б хоч користь від непмана.
— Він не непман, а агент по постачанню.
— Їх сам чорт не розбере! Глянь на костюм, галстук, лаковані черевики.
— Ти примітивний соціолог, — зауважив Миша, — для тебе одяг головна ознака класової приналежності.
— Більше того! — підхопив Генка. — Ознака його психології. Людина, що підносить у культ лаковані черевики, пуста, мов барабан.
— Культом можуть стати й стоптані чоботи.
— Просто в мене інших нема.
— Можливо, Валентин Валентинович не такий уже й поганий, — втрутився Славка. — Тоді з Вітькою інший би побоявся встрявати, а він вийшов і сказав правду.
— Це так, — погодився Миша, — і все ж… Прилизаний, солодкий, обхідливий…
— Комерсант, він і має бути обхідливий.
— Зимін наказав затримати його вагон, а Красавцев відправив. Потім я їх бачив разом у ресторані. В чому суть оборудки?
— Дає Красавцеву в лапу, а той якнайшвидше відпускає йому товар, — пояснив Славка.
— Спокійно ти про це говориш…
— А що?! Стогнати, лементувати, посипати голову попелом? Тільки сліпий не бачить, що коїться. Хапають, деруть, таскають, дають хабарі, беруть хабарі. Дрібнота звалює все на чотири «у»: усушка, утруска, угар, убуток; крупняки стають мільйонерами на чотирьох «без»: безгосподарність, безвідповідальність, безграмотність, бездіяльність. Яке мені діло до Навроцького, до Красавцева, коли їх тисячі.
— Рано ти складаєш зброю.
— Просто я бачу трохи більше. Інший, знаєш, майданчик.
— Естрада для оркестру.
— Ти хочеш мене образити?
— Просто хочу сказати, що ресторан не такий уже високий майданчик для огляду життя.
— Тоді лишається додати, що я гнилий інтелігент.
— Не треба говорити за мене, — заперечив Миша. — Я можу сказати сам за себе…
— Будь ласка, говори!
— Охоче. Не слід власні злигодні перетворювати в барометр, у мірило життя всього людства. Тобі зараз кепсько, так, кепсько, важко. Та це не означає, що настав світовий потоп. Він ще не настав. Ти бачиш непманів, аферистів, хабарників, але життя — це не тільки ресторан «Ермітаж», життя значно більше, ніж ресторан «Ермітаж». І якщо купка паразитів, саме купка, обкрадає державу, розкрадає й розтягує народне добро, навряд чи можна бути байдужим.
Ця розмова рано чи пізно мала відбутися, її просто відкладали. Все ж Генка примирливо сказав:
— Думаю, що ви обидва неправі. Безумовно, ти, Славку, суб'єктивний. Неп — це тимчасово, і не можна так узагальнювати. Та й сушити голову над їхніми дільцями теж не варто. Нам у їхній комерції не розібратися, до того ж, є кому розібратися без нас. У нас свої завдання й свої обов'язки, ми ухиляємося від них, прямо скажу. Юра та Люда вештаються по ресторанах — хіба їм місце в радянській школі? А ми мовчимо, ми стоїмо осторонь. Вітька Буров розбещує учнів нашої школи, малолітніх, зважте, — ми знову осторонь, знову мовчимо.
— Їм цікаво з Вітькою, — сказав Славка, — він їх зачарував Кримом.
— Ти ба! У нього, у Вітьки, значить, романтика, а в нас нудна проза. Це ти хочеш сказати?
— Саме це, — підтвердив Славка.
— Ну, знаєш… Захищати Вітьку… — розвів руками Генка.
— А що такого? По суті, він не злий хлопець.
— Він гультяй! — сказав Миша.
— Не забувай, що в нього вдома, — нагадав Славка.
— Еге ж, батько алкоголік, це — виправдання?
— Не виправдання, а пояснення.
— Вітька Буров досить доросла людина, щоб відповідати за себе самому, а не ховатися за батька-алкоголіка, і не сидіти на материній шиї, і…
Генка перепинив Мишу:
— Тихше, тихше! Чуєте? Говорить Нижній Новгород…

12

Тільки-но Миша й Генка спустилися з даху, Вітька підійшов до антени:
— Що за фігура?
— Антена для детекторного приймача, — пояснив Фургон.
Вітька поняття не мав, що таке детекторний приймач, але показувати свою необізнаність не хотів, а тому зневажливо спитав:
— Ти звідки знаєш?
— Хлопці у школі роблять. Навушники надівають і слухають радіо.
— Нічогісінько вони не почують!
Так він висловив свою зневагу до авторів цієї витівки. Але сама витівка занепокоїла: вони вторглися в його володіння. Дах — його резиденція; комірчина — його спальня; горище — сховище всього, що збирають вони на Крим.
Першим спонуканням було зірвати дріт, зламати дивакуваті палиці, що стирчали над димарями й спотворювали дах.
Він цього не зробив. Миша й Генка з'являться знову, поставлять палиці, натягнуть дріт; вони не відступлять, Вітька добре їх знає, і якщо тут, на даху, почнуться бійки, то він зовсім його втратить.
Ці міркування свідчили про наявність у Вітьки здорового глузду. Проте відірвана з горищних дверей засувка викликала в ньому шаленство, він мало не вернувся на дах і не зламав їхньої чортової споруди. Та вулична, суто арбатська витримка перемогла й цього разу. Надто важливе для нього горище, щоб прийняти рішення, продиктоване бажанням помститися. Горище — його дім. Батьківський дім Вітька не любив, не любив батька-алкоголіка, набридли докори: коли працюватимеш? Коли зароблятимеш? А що він?! Стояв на біржі, черга на бронь підлітків велика, у ФЗУ не послали, в пекарню загнали, до чорта в зуби, на Розгуляй, з'являйся о п'ятій ранку. Ночувати йому в пекарні, чи що? Пекарня тісна, парка, брудна — прій! Полишив, вернувся на біржу, а йому: «Не хочеш працювати!»
З'їздить у Крим, погуляє, а потім влаштується на роботу, тільки на таку, що до вподоби. Завод, фабрика, щодня одні й ті ж мармизи — нізащо! Хотіла мати прилаштувати до чоботаря — спину гнути, підметки підбивати. Чоботар — остання людина: в кіно й то кричать на механіка: «Чоботар!», коли частини сплутає або показує догори ногами. Ось ліфти — це підходить. Приходив майстер, лазив на горище, в машинне відділення. Вітька ув'язався за ним. Майстер сказав: улітку ліфти лагодитимуть. Раніше електроенергії не було, через це не пускали, а тепер енергія є, а майстрів бракує. Ліфти старі, зношені, поламані, все розкрадено, ремонтувати треба, справа тонка, складна, а майстрів на всю Москву — один, два та й усі.
Вітька лазив з ним по горищах, показував троси, блоки, знав, де що лежить, майстер його підтримав: сказав: візьму в помічники, навчу, доглядатимеш за ліфтами. Налагоджувати ліфти — це те, що треба, це влаштовувало. В будинку шість під'їздів — шість ліфтів. Пустить ліфт — будуть люди підійматися, не пустить — хай тюпають пішки на восьмий поверх. Це надасть йому поважності. Вітьці хотілося бути поважним саме тут, у себе вдома. Прийдуть до нього: товаришу Буров, поладнайте, будь ласка, ліфт, не працює, не піднімається, або не спускається, або застряв якийсь чудій між поверхами — забава! Захоче — поладнає, не захоче — ні, не поладнає. І не треба тюпачити на завод, штовхатися в трамваї. Не тільки сам собі — всьому будинку хазяїн. Ключі від горища в кишені, на горищі — апаратна буда, ніхто не має права ввійти, всіх з даху прожене, покаже їм палиці з дротом, їхні антени й радіо! Сиди собі вдома; коли що треба, самі по тебе прибіжать. Після Криму ліфти були другою Вітьчиною мрією.
Він походжав по Арбату, здійснював звичайний рейс вулицею, інтересами якої жив, де знав кожен камінчик бруківки, кожну вибоїну на тротуарі. Та нічого нового на вулиці не було, і Вітька почвалав чогось поїсти.
Картина, яку він побачив удома, його не здивувала, він звик до подібних спектаклів, особливо в неділю.
За столом сидів п'яний батько. Де встиг набратися зранку, біс його знає! Вітька неприязно дивився в його побуріле від горілки лице. Миршавий якийсь, брудний, жалюгідний. Вітька зневажав його особливо за те, що жалюгідний. Було соромно, що в нього такий батько. Ніхто його в домі не шанує.
І через те, що батька ніхто не шанує, Вітька вперто утверджував себе.
— Дай карбованець, кажу, тобі кажу, дай зараз же, кому кажу?! — бубонів батько.
— Нема в мене карбованця, сказала тобі!
Засукавши рукава, мати прала білизну в дерев'яному кориті.
— Кому кажу?! — ледь варнякав батько, не звертаючи уваги на прихід Вітьки, наче той і зовсім не прийшов.
— Годі, насмоктався, лягай спать! — заявила мати.
— Я борг маю сплатити… Второпала? Б-борг… Б-борг честі, второпала?
Батько комизився, показуючи, що він городський, а мати селючка. Він намагався встати, але захилитався й знову опустився на табуретку.
— Працювати треба, а не борги робити. — Мати сильними руками перетирала білизну в мильній піні.
— Я без… безробітний… Борг честі…
— Не пив би, то й не був би без роботи.
— Робота… Я майстер, дурепа!
— Не майстер ти, алкоголік! Фіранки й ті пропив. Від людей соромно… Хоча б куди провалився з моєї голови, проклятущий алкоголік! Хоча б тебе п'яного, трамваєм задавило!
— Ц-це… Ц-це ти на кого?! — Буров знову підвівся, цього разу втримався у вертикальному положенні. — На кого, питаю, на чоловіка? Чоловіка, котрий, значить, тут є особа… Такі слова?!
Вітька заступив матір:
— Лягай спати, татку!
Він був одного зросту з батьком, але кремезніший і сильніший за нього.
— Ти! Як смієш?!
Батько підніс кулак, але Вітька перехопив його руку.
— Лягай спати, татку!
Зметикувавши, що коли він висмикне руку, то впаде, Буров-батько залементував:
— На батька?! Люди! Народ! Караул! Убивають!
Та люди не відгукнулися: в квартирі звикли до скандалів у Бурових. Жили вони на першому поверсі, лемент було чутно у дворі, але й звідки ніхто не відгукнувся: теж звикли. Вітька тримав батькову руку:
— Не смій її чіпати!
Зарипіли двері, і з'явився Миша, зупинився, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається в домі.
— Тобі чого? — запитав Вітька.
— Є справа.
— Не кликали тебе. Чухрай!
Буров-батько вирвав руку, гепнувся на табуретку, грюкнув кулаком по столу:
— Ні! Не йди, товаришу! Дивись, як син на батька кидається. Дивись, які діти пішли. Колись їх ремінякою, а тепер ні, не маєш права.
— Не вчасно ви прийшли, — зауважила Бурова-мати.
— Не йди! — кричав Буров-батько. — Я їх, паразитів, утриманців, годую, пою… І мене ж, у моєму домі… Куди мені тепер подітися?.. Син — гультяй, хуліган, батька не шанує, на батька кидається… Вбити хоче, смерті моєї жадає…
— Чого на хлопця клепаєш, — сказала Бурова-мати. — Сам ти паразит, нероба. — Вона обернулася до Миші: — Мене вдарити хотів, а Вітя не дав. Хіба син дозволить бити матір?
— Ти навіщо з ним розмовляєш?! — спохмурнів Вітька. — Він хто? Лізе теж! Забирайся геть, чухрай! Сказали тобі!
— Може, й ти зі мною вийдеш? — запропонував Миша.
— Навіщо?
— Поговоримо.
— Нема про що. Кликали тебе? Йди геть!
— Бувай здоровий! Тільки не галасуйте так, на весь двір.
— Не твоє діло! — відрубав Вітька.

13

Комбінація Навроцького була проста. На фабриці високоякісний товар оформляли як бракований або третьосортний. Збуваючи його приватникам по ціні, що набагато перевищувала фабричну, Валентин Валентинович заробляв стільки, що був цілком підготовлений до відродження в Росії капіталізму, а про те, що Росія до нього повертається, свідчив неп: вісімдесят п'ять відсотків роздрібної торгівлі вже у приватних руках.
Треба одержати на фабриці ще п'ять вагонів мануфактури. Такий куш розв'яже проблему, дасть змогу затаїтися і чекати, коли нова економічна політика остаточно повернеться до старої, дореволюційної. Оголосили, що відступ закінчено, посилили податковий прес, тиснуть на приватника — все це тимчасове, держава робить відчайдушні спроби зберегти втрачені позиції. Марно, проти законів економічного розвитку не попреш, без приватної ініціативи не обійдешся.
Він фінансовий геній, потенційний промисловий магнат, що потрапив в умови соціальної революції. Виїхати на Захід? Доля російських емігрантів його не влаштовувала. Вони не передбачали майбутнього Росії, вони короткозорі, а він прозорливий. Він завершує свій період первісного накопичення, повертає собі те, що держава відібрала в інших. Кому належала ця фабрика? Братам Бутиковим. За яким правом Радянська влада відібрала її? Для створення нового суспільства? Чудово! Тепер він відбирає одібране, щоб повернутися до старого суспільства.
Така кінцева мета. А конкретне завдання — одержати п'ять вагонів мануфактури. Та шлях перетнув інженер Зимін, звелів затримати вагон, хотів перевірити товар, тепер вимагає документи. Проте інженер при всій своїй панській зовнішності, певно, не такий вже й неприступний. Вечір у ресторані і Люда — перший крок. Люда, вельми мила дівчина, хоч її «маман» подобалася ще більше. Але «маман» дивиться на нього так, ніби й не бачить, ледь відповідає на уклін. Люда перспективніша, в неї до нього зажеврів якийсь інтерес, лишається його роздмухати. Тямовита дівчинка, тримається з гідністю, навіть аристократично; як і він, ужалена дійсністю. Він ще не розібрався, як діють на неї його розповіді та філософія, але те, як він одсунув плечем Альфонса Доде, вплинуло напевне. Дівчинці потрібен герой. Б'єн! Він і є герой.
Валентин Валентинович вимагав від людей шани, яку він відчував сам до себе, високо цінував свою репутацію; вона потрібна йому не тільки майбутньому, а й тепер; оберігає, вселяє певність і спокій. Він нікого не боїться, але завжди напоготові, зібраний, мобільний — чужа неприязнь не буває випадкова, треба знати, що за нею криється, — удар, навіть найслабкіший, може мати згубні наслідки.
Миша Поляков дивиться вовченям! Чому? Утямив з вагоном? Навряд. Шокує модний костюм. Адже вони ходять у косоворотках і шкірянках. Ну, вже таке він на себе не напне, така мімікрія ні до чого. І взагалі, до всіх чортів цього хлопчиська-молокососа, не варто про нього думати…
Однак цей хлопчисько зіпсував йому настрій. Щось непримиренне в його погляді, такого не купиш, на промислового магната він не працюватиме. Навроцький знав, як розмовляти з фінінспектором, навіть із слідчим. Миша уособлював не владу, а ідею, мораль, а до цього Валентин Валентинович ключа не мав.
Кепського настрою Навроцький ніколи не визнавав, у нього немає права на кепський настрій Свій теперішній настрій він називав не кепським, а ліричним.
Він так і сказав Юрі, коли вони зустрілися коло ресторану «Ермітаж»:
— У мене, мій друже, сьогодні ліричний настрій. Ми не підемо в цей вертеп. Ми чесні трударі і я не бажаю сидіти поруч з горилами й мандрилами. Ми підемо до артистів. Ти маєш намір стати Рудольфо Валентино, я в душі поет.
Так вони опинилися в маленькому кафе «Еклер» — назва трохи дивна для місця, де збиралися артисти й поети.
Перед тьмяно освітленим входом Валентин Валентинович затримався:
— «Еклер»! Багато солодкого, жирного крему. Ти любиш крем? Чи віддаєш перевагу чомусь іншому? Морозиву, наприклад? Чи що-небудь міцніше? Невдала назва. Але тут ти пересвідчишся, що зміст не завжди відповідає формі.
Крутими кам'яними сходами вони спустилися в низьке, тісне, прокурене приміщення із склепистими стелями. За маленькими столиками якимось чудом уміщалися купи людей.
На підвищенні, що зручно правило за естраду, молодий чоловік недбало й віртуозно перебирав клавіші піаніно.
Продираючись між тісно розставленими столиками, Юра привітався до Елен та Ігоря Буш, котрі сиділи в гомінкій молодій компанії.
— Хто це? — запитав Валентин Валентинович, коли вони нарешті втиснулися між стіною та чиїмись спинами й сіли до столика, роздобутого з великими труднощами Навроцьким.
— Знаменита циркова пара — Елен Буш та її брат Ігор.
— Звідки ти її знаєш?
— Знайомий, — загадково відказав Юра, але не втримався й додав: — У неї втелепався Миша Поляков.
Валентин Валентинович звів брови:
— Гарненький хлопчисько, але для такої королеви?! — Він спохмурнів. — Мені не подобається твій Миша Поляков.
— Мій?! Я його сам терпіти не можу. А ви хвалили, вам дуже сподобався.
Не звертаючи уваги на докір, Валентин Валентинович вів далі:
— У нього надто важкий погляд. Навіть дивно в такому юному віці. Я не люблю, коли на мене так дивляться.
На естраді небритий поет у подертих сандалях босоніж, завиваючи, читав вірші про те, як прекрасно бути дикуном, ходити по Африці голяком з однією лише бамбуковою палицею… «И бей по голове бамбуковой палкой…» — це при зустрічі з ворогом. «Ее тихонько оглоушь и делай с нею все, что хочешь…» — при зустрічі з жінкою.
— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — ми чесні трударі і, як хтось сказав, повинні стояти над колотнечею.
— Це сказав Ромен Роллан.
— Молодець Ромен Роллан! Гарно сказав! Однак…
Він задумався, помішав ложечкою в чашці і з гіркотою узагальнив:
— Однак дехто, начебто недурні інтелігентні люди, все ще в полоні станових забобонів. Революція їх нічого не навчила. Я не все схвалюю в нашій дійсності. Більше того, я не згоден з нею в ряді питань. Але, мій друже, погодься, що станові забобони — це міщанство.
— Про кого йдеться?
— Розумієш, для декого слово «агент-заготівельник» звучить несолідно, занадто по-плебейському… Якийсь там агентик…
— Хто може так мислити у наш час?
— Коротко кажучи, банальна історія — я закохався, — зізнався Валентин Валентинович.
— Без взаємності?
— Допускаю.
— Цього не може бути. Що вас турбує?
— Ну, хоча б різниця у віці. Мені двадцять п'ять, їй сімнадцять.
— Мій тато старший за маму на двадцять років.
— Іще одне: їй треба вчитися.
— Нехай вчиться, хіба це заважає?
— Слухай-но, про кого це ти? — запитав Валентин Валентинович.
— Про ту, в яку ви закохані.
— Хто вона?
Юра здивовано глянув на Валентина Валентиновича:
— Думаю, що Люда…
— Вгадав. А як ти вгадав?
— Це зовсім неважко вгадати. В неї багато хто закохується.
— А вона?
— Ні в кого.
— А ти в неї не закоханий?
— Був, — визнав Юра, — але потім набридло: Снігова королева з принципами. Гарне взагалі дівчисько, вродливе, а от якесь дуже самотнє.
— Невже? При таких батьках?
— Можливо, саме в батьках уся суть, — відповів Юра. — Вони несучасні.
— У якому розумінні?
— Таточко знає три мови, мати — дві.
— Ти маєш рацію, мій друже, це занадто.
— І при всьому тому, — вів далі Юра, — дивовижна дитячість, інфантильність. Дотепер влаштовують ялинку, ви подумайте! І веселяться, мов діти. Таточко стоїть на табуреті, прикрашає, матуся потай готує подарунки, вранці їх знаходять під ялинкою, усі в неабиякому захопленні — їх, бачите, підклав Дід Мороз… В отакі ігри вони досі грають, і не тільки на різдво, а й за будь-якої нагоди…
Валентин Валентинович повільно смакував каву, помішуючи її ложечкою, задумливо поглядав у зал. Його погляд затримався на Елен Буш.
— Красуня оточена циркачами, я їх пізнаю по обличчях.
— Атож, мабуть.
— Один до неї дуже уважний.
— Це її брат.
— Ні, брат же той, блондин, ти з ним привітався.
— Атож.
— А я маю на увазі шатена, бачиш, такий кремезний хлопець. Втім, усі вони дужі хлопці. Боюсь, що шанси нашого Миші душе маленькі.
— Шанси… — Юра презирливо закопилив губи. — Аскет, як усі вони… «Кохання можливе лише на спільній ідейній основі». Яка ж може бути спільна основа з циркачкою? Вона навіть не комсомолка.
— Ти ж сам сказав, що він у неї закоханий.
— Тайкома, всупереч власним переконанням.
— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — я вже мав нагоду сказати тобі: цигарки «Іра» не все, що лишилося від старого світу. Лишилися людські пристрасті… — Він підніс палець. — Вікопомні, неминущі пристрасті; важливо не бути їхнім рабом… Я повинен працювати, повинен творити своє майбутнє, але й мені хочеться спокою, затишку, дбайливої жіночої руки. З тринадцяти років я заробляю на свій шматок хліба, я пережив світову війну, громадянську, втратив батьків, мене шпурляло, мов тріску, я стомився. Але, — він розвів руками, — в цій родині кілька поколінь носили формені інженерські кашкети. А я? Я простий агентик. У мене немає навіть родоводу. В коней є родовід, а в мене нема. Який родовід може бути в агентика? Він виникає з нічого, постачає! Хіба порядні батьки дозволять своїй дочці побратися з людиною, котра виникла з нічого?
Юра стенув плечима:
— Батьки! Хто на це зважає?
— Я зважаю! — вигукнув Валентин Валентинович. — Я щодо цього консерватор. Я хочу не сімейних чвар, а сімейної злагоди.
— Ольга Дмитрівна до вас прихильна, як на мій погляд, вдячна за той випадок у дворі, сказав Юра, — вона добра й ділить людей тільки на хороших і поганих. Середини нема. Вас вона напевне віднесла до хороших.
— Вона — можливо. А Микола Львович?
— Атож, перед ним якось торопієш, і все одно Ольга Дмитрівна головна. А Люда ще головніша.
— Так, все складно, дуже складно, — задумливо проказав Валентин Валентинович, — і все-таки… І все-таки ти мене підбадьорив. Так, так, уяви собі: ти подав мені надію.
— Що ж, — мовив Юра, мені це вельми приємно чути.
— І я тобі скажу, чим ти подав мені надію, — вів далі Валентин Валентинович, — але передусім вибач мені, не ображайся, я рішуче не поділяю твоєї іронії.
— Іронії?
— Ти зневажливо відізвався про ялинку в Зиміних, а я, наприклад, на цьому виріс, мій друже. Ялинка — це моє дитинство. В мене защеміло серце, коли ти заговорив про це.
— Ви мене не так зрозуміли, — намагався виправдатися Юра. — Колись і в нас влаштовували ялинку, але Люда виросла з цього, а її батьки й поготів.
— Ні, голубе, — похитав головою Валентин Валентинович, — не треба кривити душею; в цьому випадку ти піддався нашому прозовому часу: ялинки нині не в моді. Ти не встояв перед цим, а Зиміни встояли… І це викликає до них ще більшу симпатію й шану, якщо хочеш.
— І мені вони подобаються… Я просто хотів…
— Прикрашають ялинку, — перепинив його Валентин Валентинович. — Це прекрасно, так людяно. Грають — це чудово! Ти ходиш зі мною на перегони — невже тільки заради виграшу?
— Ну що ви! — Юрине обурення прозвучало не дуже натурально.
— Мене на перегонах захоплює передусім видовище. Люблю коней, їхній біг!.. — правив своє Валентин Валентинович. — Тоталізатор для мене не гроші, а саме гра, азарт, ризик, радий виграшу, навіть мізерії… І подарунки під ялинкою копійчані — а скільки радощів! Сюрприз, несподіванка, знак уваги…
Поета, котрий завивав про Африку, змінив інший, в сорочці навипуск, у личаках, онучах; читав щось про село, тихо, задумливо. Що саме читав, не було чутно.
Валентин Валентинович глянув на Юру.
— Можеш зробити мені послугу?
— Яку?
— Так друзям не відповідають. Якщо друг просить зробити послугу, йому відповідають: будь ласка, яку завгодно!
— Будь ласка, яку завгодно! — усміхаючись, повторив Юра.
Валентин Валентинович вийняв з внутрішньої кишені піджака пласку коробку, обтягнуту сап'яном. У її заглибленнях виблискували інструменти для манікюру: ножички, щипчики, пилочки.
Милуючись набором, Валентин Валентинович сказав:
— З Парижа, останнє досягнення косметичної техніки. Хочу презентувати Ользі Дмитрівні. Але як це зробити?
— Подаруйте.

Валентин Валентинович поморщився:
— Це неможливо: вона не візьме. Потрібне саме те, що ми з тобою говорили, — гра, весела гра, в цьому весь сенс. Потрібен сюрприз, щось таємниче, загадкове. Ти буваєш у них, поклади це непомітно на трельяж Ользі Дмитрівні.
— Я?! — Юра був приголомшений. — Це неможливо…
— Чого?
— Я зрідка буваю в Люди, і завжди хтось є вдома, хоча б та ж Люда. Як я пройду в спальню Ольги Дмитрівни? Простіше попросити Люду.
— Ні, — розчаровано проказав Валентин Валентинович. — Люда так само відмовиться, як і її мама… І потім губиться гра, пропадає ефект… — Раптом він пожвавішав: — Слухай-но! Я бачив, як хлопчаки лазять пожежною драбиною, вона якраз біля вікон Зиміних. Удень квартира порожня. Микола Львович на роботі, Люда й Андрій в школі. Ольга Дмитрівна йде в магазин, на базар, у перукарню. Отож можна вибрати час… Піднятися драбиною, влізти у вікно, покласти коробку. Га?
— Чудовий план, — погодився Юра, — але хто його здійснить?
— Як хто? Ти!
— Я?! — Юра зовсім сторопів. — Але ж удень я так само в школі або на фабриці.
— Ти боїшся! Боїшся піднятися драбиною. Сьогодні на моїх очах Миша Поляков піднявся на дах, та ще й з жердинами в руках, з дротом для антени на шиї. Ось у чому їхня перевага — вони знають, чого хочуть, і добиваються свого. Ти боїшся Вітьку Бурова, а він ні. Він захистив бідолашного Андрія, а ти не рушив з місця. І ти сподіваєшся виграти в них життя? Ні, голубе, ти його програєш, танцюватимеш кінець кінцем під їхню дудку, бо сила в них, а не в тебе.
— Тисячу разів піднімався по цій драбині, — збрехав Юра, — але не можу піти зі школи.
— Ти нічого не хочеш для мене зробити, — . розчаровано мовив Валентин Валентинович. — Прекрасно, так і відзначимо. Дуже добре, прекрасно. Я сам залізу крізь вікно и покладу набір.
— На очах усього будинку?
— Я закоханий і ладен на будь-яке безглуздя, — капризно сказав Валентин Валентинович. — Я хочу вписатися в стиль цієї родини. Цей стиль — добра й цікава гра.
Елен і циркачі підвелися й рушили до виходу. Валентин Валентинович провів її задумливим поглядом і сказав:
— Ради неї Миша заліз би на Ейфелеву башту.
— Ви глибоко помиляєтесь щодо Миші і коли-небудь у цьому пересвідчитеся.
— Що ти маєш на увазі? — сторожко запитав Валентин Валентинович.
— Нічого конкретно… Ви самі щойно сказали, що він вам не подобається, а тепер вихваляєте.
— У всякому разі, якби він був моїм другом, він би мені не відмовив; піднявся б драбиною й поклав набір.
— Може, попросити когось із хлопців у дворі? — запропонував Юра.
— Довіритися Вітьці Бурову? Показати йому дорогу в квартиру Зиміних? Ти розумієш, що говориш?
— Та я шукаю варіант, — відказав Юра.
Валентин Валентинович ляснув себе долонею по лобі:
— Еврика! Ти казав, що в школі зберігаєте свої речі в ящиках.
— Авжеж, у таких клітках, вони стоять у коридорі.
— Отже, в клітці лежить і Людин портфель?
— Авжеж.
А в портфелі ключі від квартири? Залізти в чужу клітку, взяти ключі, ввійти в чужу квартиру, — ні, на це він не піде нізащо!
— Я не розумію.
— Боже мій, так просто, — нетерпляче правив своє Валентин Валентинович. — Візьмеш ключі, передаси мені, я за годину все зроблю, покладу набір, поверну тобі ключі, ти їх покладеш знову в портфель — і розв'язано проблему.
Юра полегшено зітхнув: у чужу квартиру йому не доведеться заходити… І все ж красти ключі… В коридорі завжди хтось є.
— А що буде потім? Адже Зиміни з'ясовуватимуть, як до них потрапив набір?
— Ну, це вже дрібниці! Щоб була цілковита ясність, я прив'яжу до коробки дві квітки. Зиміни все зрозуміють, у них є почуття гумору, почуття гри. І вони не будуть з'ясовувати, як і яким чином він потрапив до них.
— А якщо все-таки будуть?
— У такому разі я неминуче буду викритий, — весело оголосив Валентин Валентинович.
— І що тоді?
— Отоді й скажу, що піднявся пожежною драбиною. Це виглядатиме дуже весело й романтично. І прихилить до мене й Люду й Ольгу Дмитрівну. І, можливо, розчулить черстве серце Миколи Львовича.

14

Відкрити чужий портфель, узяти ключі від чужої квартири…
Блазенська витівка, ідіотське дивадцтво… Задля чого? Люда не піде за нього заміж, навіть якщо він оселиться на цій пожежній драбині. «Закоханий, здатний на безглуздя, гра…» Дивно чути це від такої людини! Кретинізм, соплі, сентименти! А може, й не сентименти?! І нема особливої закоханості?! Потрібна не Люда, а Микола Львович, потрібна не дружина, а мануфактура. Хто він такий, по суті? Ординарний постачальник, хоч і є лоск, шик, респектабельність; плебей, хоч і вимовляє це слово з іронією. «Сюрприз» — слово із Замоскворіччя. Принеси! Утни якусь банальність — для ваших чарівних пальчиків, Ольго Дмитрівно! Адже дарує не діамантове кольє. Копійчана коробка з ножничками й пилочками. В його, Юриної мами, десятки таких ножничок, щипчиків і пилочок. І нема чого влаштовувати спектакль. Так розмірковував Юра, сидячи за письмовою роботою в кабінеті літератури. Яскраве травневе сонце сліпило очі, тиша класу присипляла, поскрипували пера, шелестіли сторінки.

Генка з гуркотом відсунув стілець, зібрав зошити й пересів на інше місце.
— У чому справа, Петров? — спитав учитель.
— Не хочу сидіти біля Зиміної.
— Чому?
— Всю школу засмерділа своїми духами.
— Сиди, де хочеш, — невдоволено проказав Віктор Григорович.
— І потім, Вікторе Григоровичу, я хочу перемінити тему.
— Яка в тебе тема?
— Селянство в зображенні Тургенєва.
— Вона тобі не подобається? Чому?
— Селянство треба вивчати не в кріпосника Тургенєва.
— Тургенєв був проти кріпацтва, — зауважила Зіна Круглова.
— Все одно! Література повинна пояснювати історію з правильних ідейних позицій.
— Література не пояснює історію, а виховує людину, — сказала Зіна Круглова.
— Зараз не диспут, — втрутився Віктор Григорович. — працюйте! Тема за тобою, Петров. Можеш викласти в ній свої погляди.
Тиша повернула Юру до гірких роздумів. Наближалася перерва, а рівно об одинадцятій він має винести Валентинові ключі.
Треба було одразу відмовитися. Категорично! Не мимрити, не канючити. На очах у всієї школи відкрити чужий портфель, узяти ключі — він що, з глузду з'їхав чи вважає його заплішеним дурнем?
Не виходити! Сказати потім, що були зачинені двері. Або вийти й сказати, що в коридорі були учні, і пін не зміг узяти ключі. Або ще краще: не було портфеля в клітці, Люда взяла його в клас. Думка!.. Втім, Валентин напевне скаже: «Гаразд, зроби це завтра». Ні, ні, ні! На таку авантюру він не піде. Виженуть зі школи. За місяць до закінчення, ні, красненько дякую! Звичайно, якщо його спіймають, можна збрехати: хотів покласти в Людин портфель записку, Люда виручить, підтвердить… І все-таки треба пояснювати, виправдовуватися; вони сидітимуть на учкомі з кам'яними обличчями, питатимуть, допитуватимуться, читатимуть нотації… Навіть якщо в школі все обійдеться, то невідомо, як складеться у Валентина. Зайде в дім, а тут з'явиться Ольга Дмитрівна. Не повірить же вона, що він заліз через вікно пожежною драбиною.
Продзвенів дзвінок. Юра вийшов у коридор, глянув на клітки.
Клітками називали стелажі, поділені на відкриті ящики, над кожним — папірець з прізвищем власника. Сюди складали книжки, зошити, креслення, особисті речі; клітки недоторканні, взяти щось, навіть заглянути в чужу клітку вважали злочином.
Юра наблизився до свого ящика, вдав, що перебирає там щось, поглядом примірився до Людиної клітки: досить простягнути руку, щоб узяти її портфель. Портфель відкритий. Люда не защепнула його, просто втиснула в ящик.
По коридору бігали учні, юрмилися біля кооперативу — столика, на якому розкладено зошити, олівці, ручки, чорнильниці, лінійки, циркулі, транспортери, гумки.
Один із шкільних анахронізмів, що їх так зневажав Юра, кооператив зберігся з донепівських часів, коли зошити й олівці добувалися з великими труднощами і розподілялися учкомом. Тепер усе можна купити в будь-якому магазині — там великий вибір, хоч і на копійку-дві дорожче. Але кооператив лишився: не треба, бач, купувати в непманів і тим підтримувати приватний капітал, а головне — традиція, яку треба зберегти у всій її. чистоті й недоторканості.
Як набридло! Одне й те ж з року в рік, з класу в клас. Таке неподобство! Валентин затіває безглузду історію, але в ній хоча б прозирає особистість, індивідуальність; він не боїться ввійти в чужу квартиру, покласти набір; він виріс в інший час — у той далекий час влаштовували маскаради, жартували, містифікували й нічого не боялися. Чому ж він, Юра, має жити за чужими для нього законами? На диспуті він декларував свою незалежність, своє бажання бути самим собою. Отож він і буде самим собою. Його приятель закоханий, хоче зробити подарунок, робить у не зовсім звичній жартівливій формі. Що тут ганебного?
Пролунав дзвінок. Усі потяглися в класи й кабінети. Коридор збезлюднів.
Юра вийняв з клітки портфель, відкрив, видобув ключі, один великий, другий маленький для французького замка, поклав у кишеню, поставив портфель у ящик і спустився сходами.
На першому поверсі біля вішалки здибався з Сашою Панкратовим.
— Ти куди? — запитав Саша.
На рукаві в нього була червона пов'язка — знак чергового по школі. В іншій ситуації Юра не звернув би уваги на цю дрібноту, хоч і з червоною пов'язкою на рукаві. Але страх ще не минув і він розгублено промимрив:
— Я вийду на хвилинку, віддам батькові ключ від квартири, свій він загубив. Зараз повернуся.
Валентин Валентинович уже чекав на нього. Юра передав ключі.
— Коли у вас обід?
— З дванадцятої до першої.
— За чверть о першій я поверну ключі.
— Тільки не запізнюйтесь, бо зачинять двері.
— Не турбуйся; може, прийду раніше.
— Це було б дуже добре.
— Поки що!
— Поки що!
На дверях стояв Саша Панкратов. Ідіот!
— Ти чого тут стовбичиш?
— Замкнути двері.
— Я можу зробити це сам.
Юра зайшов у школу. Саша замкнув двері. Попереду — дві години томливого чекання. Треба робити фізику, але Юра пішов в історичний, там була Люда: чи не вийде вона до своєї клітки, раптом знадобиться портфель…
Люда конспектувала, з кабінету не виходила.
Дзвінок провістив велику перерву.
Вигукуючи: «Розподіл! Розподіл!», усі висипали в коридор, помчали вниз сходами, шалено загрюкали кулаками в зачинені двері їдальні: «Розподіл — відчиняй!..»
Яша Полонський прокричав:

Девочки-прелестиицы,
Не ломайте лестницы!
Мальчпки-соколики,
Берегите столики!


Двері відчинились. Розштовхуючи один одного учні ввірвалися в їдальню, всілися за довгі, криті клейонкою столи. На кінці стола — каструля з супом, по краях — алюмінієві миски й ложки, в середині — таріль зі скибками чорного хліба, його одразу ж розхапали, кожен хотів дістати окраєць… Юра вийшов з класу за Людою.
Люда вийняла з клітки портфель, сунула в нього зошити, поклала назад. Слава богові! Тепер візьме його тільки після обіду…
Єдиною прикрасою їдальні був плакат: «Добре пережована страва йде на користь». Внизу олівцем було написано: «Що таке користь?»
Хлопці гримотіли ложками по столу:
— Розподіл — розподіляй!
Яша Полонський став на лаву:

Перестаньте шуметь!
Бросьте разговаривать!
Пищу надо переваривать.
Тише — эти, ша — и те!
Вы жевать мешаете!


Чергові в халатах насипали суп у миски. Кит великим кухонним ножем розрізував на листі млинчастий пиріг.
— Що це таке? — Юра гидливо тицьнув виделкою пиріг.
— Млинчастий пиріг.
— А де м'ясо?
— Воно з кашею.
Юра відсунув миску.
— Казна-що, загорнуте в гидоту!
— Ти, певно, лободу пополам із соломою не жер? — запитав Генка.
— Вибач, не їв ні соломи, ні сіна.
— Не добитий контрик! — кинув йому вслід Генка.
Учні гримотіли ложками по столу:
— Добавки! Добавки!
Миша гукнув Шниру й Фургона:
— Панфілов! Зимін!
Вони підійшли.
— Адже ви знали, що фінка не моя, а Вітьчина. Чого мовчали?
І цього разу Шнира й Фургон мовчали. Що вони могли сказати?
— Незрозуміло, в які ігри ви з ним граєте? — запитав Генка. — Він удвічі старший за вас. Бенкетуєте разом. На який кошт? Крадете?
— А ти бачив? — осмілів Шнира.
— Боягузи ви нещасні, — сказав Миша, — ще раз зрадите, ми з вами таке зробимо — луска полетить. А тепер тюпайте!
Шнира й Фургон поспішили це зробити.
— Даремно ти їх так відпустив, — сказав Генка.
— У куток поставити?
— Гнати зі школи до чортової мами!
— Усіх повиключаємо, сам Генка залишиться, — всміхнувся Миша.

15

Юра вийшов на вулицю, Валентина не було. Правда, ще тільки пів на першу, але все одно Юра нервував.
Вийшла зі школи Люда з дівчатами, хлопці подалися на спортивний майданчик, Миша й Генка приєдналися до тих, хто грав у італійську гилку.
Юра глянув на годинник. Чорт забирай! За чверть о першій!
Люда походжала по двору з подругою. Юра не спускав з неї очей: якщо вона спробує повернутися в школу, він будь-що затримає її до Валентинового приходу, залишить з Валентином і в цей час покладе ключі.
Валентин Валентинович прибув за десять о першій.
Юра рушив йому назустріч.
— Ну як?
— Усе гаразд, — весело відповів Валентин Валентинович, повертаючи Юрі ключі.
— Якщо можна, затримайте Люду на кілька хвилин.
— Це потрібно?
— Потрібно.
Валентин Валентинович підійшов до Люди, привітався, познайомився з подругою…
Юра ввійшов у школу, зійшов сходами, коридор був порожній, поклав ключі в Людин портфель, засунув портфель на місце.
Тепер його страхи здавалися смішними. Ідіот, психопат, істерик, панікер! Як весело і впевнено тримався Валентин Валентинович! Так, людина.
На останньому уроці Миша оголосив, що сьогодні засідання учкому. Всі члени учкому мають бути; можуть лишитися й бажаючі.
Юра не був ні членом учкому, ні бажаючим лишитися. Та після занять, збираючи книжки коло своєї клітки, він почув, як один хлопець сказав іншому:
— Я залишусь на учкомі.
— А що буде?
— Хтось у когось щось поцупив з клітки.
Юра скам'янів. Втім, якщо про нього, то чому його не викликали?
До кліток підійшли Миша з Генкою.
Миша якось дивно глянув на Юру, а Генка сказав:
— Між іншим, і тобі не завадить залишитися на учкомі.
— Навіщо? — із завмерлим серцем запитав Юра: боявся, що зараз він почує про портфель.
Та Генка сказав тільки:
— І тебе стосується.
Юра знизав плечима:
— Не розумію.
— Там зрозумієш!
У червоному кутку було задушно, натовпилося багато учнів. Тягло на вулицю. Миша квапив Генку:
— Давай, що в тебе, тільки коротко!
— Диспут про міщанство нічого не дав, — сказав Генка. — Обивательщина нас захльостує, негативні явища множаться. Відомий усім Вітька Буров, злодійське прізвисько Альфонс Доде, все ще розбещує учнів молодших класів, а ми ніяк не реагуємо. Є й інші факти, зовсім свіжі, — він глянув на Юру, — але про них потім…
Чекати, нудитися дві години, поки дійдуть до нього? Ні, нехай вже одразу!
— Чому потім? Кажіть зараз! — сказав Юра.
— Устигнеш! Отож продовжую, — Генка вийняв із сумки зошит у коленкоровій обкладинці. — Зараз я прочитаю вірші, які пишуть учні шостого класу — до речі, піонери. — Генка погортав зошит. — Ось: «Розы тогда расцветали и пели тогда соловьи, когда мы друг друга узнали, то были счастливые дни». Далі! «Пускай другую ты ласкаешь, такую гордую, как я, но, может, счастье потеряешь и вспомнишь обо мне тогда». Це пише учениця радянської школи і піонерка… — Генка погортав ще кілька сторінок. — «Ты не знаешь, что я тайно страдаю, ты не знаешь, что я тайно люблю, к тебе подойти я не смею, люблю, но сказать не могу»… А ось іще: «Вспомни минувшие годы, вспомни минувшие дни, вспомни денек тот веселый, когда познакомились мы». Мало? Будь ласка: «Не плачь, когда крылом могучим твой горизонт тоска затмит, не верь ты этим грозным тучам, за ними солнышко блестит». І малюнок.
У зошиті старанно було намальовано серце, простромлене стрілою.
— Зоя Новикова, це твої вірші? Ти їх написала?
— Я їх не писала, а переписала, — відповіла Зоя Новикова, гарненька дівчинка з навислим на чоло чубчиком.
— У кого?
— Не скажу.
— Як так не скажеш?
— Так, не скажу.
— Ми хочемо знати, хто в школі поширює цю вульгарність.
— А я все одно не скажу.
— Отже, ти приховуєш паскудників і міщан і сама міщанка.
— Я не міщанка, просто в мене був поганий настрій, і я переписала.
— Поганий настрій? — здивувався Генка. — Адже ти піонерка! Хіба в тебе може бути поганий настрій?
— А як тобі поставлять «ензе», в тебе гарний настрій? — запитала Зіна Круглова.
— Я комсомолець, і в мене завжди гарний настрій.
— Годі губами шльопати! — сказав Яша Полонський.
— Генку, звідки в тебе цей зошит? — запитав Миша.
— Це не має значення.
— Зою, ти давала Генці зошит?
— Ні! Його витягли з моєї клітки. Хто витяг, не знаю, хоч і підозрюю.
Юрі на мить відлягло од серця — ось, виявляється, про що йдеться!
— Кого підозрюєм? — запитав Миша.
— Не скажу, — відказала Зоя Новикова.
— Але ти стверджуєш, що зошит витягли з клітки. Наполягаєш на цьому?
— Стверджую й наполягаю.
— Подумай, згадай, може, ти комусь його давала?
— Нікому не давала, його в мене витягли з клітки.
Щоразу, коли вимовляли слово «клітка», Юру мовби обдавало жаром, наче йшлося про нього самого… Може, ще скажуть. Напевно скажуть. Їхня манера! Спершу розпечуть атмосферу цим випадком, а потім перейдуть до нього. Якщо за те, що витягли віршики, оголосять догану, то за ключі…
Тут вони розіграються.
Справа чимдалі повертала на гірше.
Генка сказав:
— Зошит мені дала Лара Усова.
— Так я й знала! — тріумфуюче оголосила Зоя.
Усі дивилися на Лару, чорняву дівчинку з вузько поставленими очима.
— Як до тебе потрапив цей зошит?
Потупивши очі, Лара мовчала.
— Ти мені сказала, що тобі дала Зоя, так? — запитав Генка.
Лара мовчала.
— Украла?
— Я випадково, помилково, — прошепотіла Лара, — наші клітки поряд.
— Чому назад не поклала?
Лара мовчала.
— Навіщо Генці віддала?
Лара кинула на Генку меткий погляд, але нічого не відповіла.
— Ні, скажи! — наполягав Генка. — Я що, просив тебе? Відповідай!.. Адже ти сама підійшла до мене й сказала: ось Зоя написала вірші, почитай, для стінгазети… Так ти сказала чи не так? Відповідай!
Лара мовчала.
Генка спалахнув:
— Мало того, що крадеш! Ти ще й обдурюєш!
Лара почала схлипувати.
— Реви, реви голосніше! — сказав Генка. — Злочинці завжди несамовито лементують, це допомагає.
«Чорт забирай, — сумовито подумав Юра, — швидше б вони кінчали з цим».
— Як вирішимо? — запитав Миша.
— Ларі бойкот на сім днів, — запропонувала Зіна.
— А Генці?
— А мені за що? — схопився Генка.
— Читаєш чужі щоденники.
— Ні, зачекай, — захвилювався Генка, — не можна, знаєш, так, ні з того ні з сього… «Що Генці?» У чому мій злочин?
— Повторюю: читаєш чужі щоденники.
— Але ж мені його дали, сказали: подивись для стінгазети. Я не знав, що його викрали. Гадав: Зоя всім дає читати свої вірші, дала Ларі, Лара дала мені.
— Перш ніж виносити вірші на обговорення, ти мав спитати дозволу в Зої: це її власний, особистий щоденник.
— Що значить особистий? — заперечив Генка. — А якби там було написано, що Зоя знає про якогось злочинця, то і в такому разі я повинен мовчки повернути їй щоденник і по всьому? Ні, я це розумію інакше.
— Демагогія! — розсердився Миша. — Вірші погані, але в них нема нічого злочинного. А ось викрасти з чужої клітки — злочин. Винести їх на учком — сприяти злочину.
— Я ж не знав, що їх викрали! — заволав нещасний Генка. — Я хотів як краще. Повинні ми боротися з міщанством чи ні?
— Генка припустився помилки, вчинив неетично, але все-таки його нема за що карати, — зауважила Зіна Круглова.
Звертаючись до Зої, Яша Полонський продекламував:

Милая, кроткая, нежная,
Вся воплощенье мечты,
Нравится мне твоя муза унылая,
Только вот Генке не нравишься ты!


— Гаразд, — сказав Миша, — я не наполягаю на стягненні Генці, але нехай буде обачливішим. Що в тебе ще, Генко?
— Ще… Ось випадок, не далі як сьогодні…
Юра напружився — це, певна річ, про нього.
— Не далі як сьогодні, за обідом, Юра не став їсти пиріг — більше того, назвав його «казна-що, загорнуте в гидоту». І це в той час, коли країна тільки-но виходить з голоду й розрухи, коли мільйонам людей у Поволжі та інших місцях не вистачає шматка хліба. Така заява — обурливе панство, нетерпиме в нашому середовищі!
Тепер усі дивились на Юру.
— І задля цього ви мене викликали? — запитав Юра, ще не вірячи, що все виявилося такою мізерією.
— Тебе не викликали, а порадили прийти.
— І більше вам нема чого сказати?
— Кому це вам? — запитав Миша. — Ти що, відокремлюєш себе від нас?
— Знаєш, Миша, можу відповісти тобі твоїми ж словами: не треба демагогії! Генка, більше ти нічого не хочеш мені сказати?
— Цього тобі мало?!
— У такому разі загальний привіт!
Юра махнув рукою і вийшов.
— Ось, будь ласка, — сказав Генка, — демонстративно покинув засідання учкому. Так залишати це не можна.
Зіна Круглова запропонувала:
— Догану йому за панство, за ігнорування учкому.
— Голосуємо, — сказав Миша.
Усі піднесли руки.
Підбадьорений тим, що в даному разі він виявився правий, Генка діловито спитав:
— Як бути з Вітькою Буровим і його компанією? Може, передати в СПОН[2]?
— Давайте поки що нічого не вирішувати, я спробую з ним поговорити, — запропонував Миша.
— Ти вже намагався поговорити з Вітькою. Що вийшло? — заперечив Генка.
— Спробую ще раз.

16

Розмова з Вітькою справді не вийшла. Але те, що побачив тоді Миша, внесло в його уяву істотну поправку: Вітька захищав матір від п'яного батька.
Після учкому, ввечері, Миша пішов до Білки.
Вузькими вищербленими цементними сходинками спустився в підвал, відчинив двері з подертою обшивкою із брудної мішковини й опинився в темному коридорі з вологими стінами, просоченими гнилими запахами сирої штукатурки, злиденного житла, смердючого ганчір'я, підгорілої олії.
Кімната була теж волога, з голими стінами, низькою склепистою стелею, що надавала їй вигляд келії.
Під стелею тьмянів маленький прямокутник вікна, що виходив у яму, прикриту з двору гратами.
На ліжку, застеленому ганчір'ям, сиділа тітка чи бабуся Білки — жебрачка, прохачка. За квадратним, грубим столом на табуретці — Білка.
Табуретка була єдина. Миша став, прихилився до одвірка.
Білка спідлоба глянула на нього й відвернулася.

Стара, белькочучи, перебирала ганчір'я на ліжку.
— Слухай-но, Білко! — сказав Миша. — Як твоє справжнє ім'я?
— Білка! — визивно відповіла дівчинка.
Миша обернувся до старої:
— Як її звати?
— Хтозна, — прошамкотіла та, перебираючи ганчір'я, — приблудне дівчисько. Підібрала на вокзалі, ще в голод, от і живе. Як хрестили, не знаю. У дворі Білкою називають.
— Чому в школу не ходиш? — запитав Миша.
— Не хочу й не ходжу.
— А якщо в колонію відправлять?
— Утечу.
— Брали її, — сказала стара, — втекла, хоч звідки втече, моторна.
Стіл був порожній, жодних слідів їжі, навіть посуду не було: ні склянки, ні каструлі, ні чайника.
— На що ж ви живете?
— Що люди добрі дадуть, на те й живемо. І Білка он годує, не зобижає, спасибі!
— А ти де дістаєш? — запитав Миша в Білки.
— Де треба, там і дістаю.
— Можна попастись.
Гойдаючи ногами, Білка заспівала:

Что вы советы мне даете, словно маленькой,
Ведь для меня уже давно решен вопрос.
Оставьте, папенька, ведь мы решили с маменькой,
Что моим мужем будет с Балтики матрос.
Ах, сколько жизни он вложил в свою походочку,
Все говорили, что он славный морячок.
Когда он шел, его качало, словно лодочку,
И этим самым он закидывал крючок.
Была весна, цвела сирень, и пели пташечки…


Вона урвала пісню:
— Ти чого прийшов?
— У гості.
— Погуляти зі мною хочеш? Гроші в тебе є?
— Грошей у мене немає.
— А на кіно в тебе вистачить?
— На кіно, мабуть, вистачить.
— Теж мені кавалер знайшовся!
— Чим не кавалер?
— Лягавий — ось хто ти!
— Ну вже й лягавий!
— Лягавий! — повторила Білка, не міняючи пози — сиділа спиною до Миші, підперши рукою підборіддя.
— Я не хочу, щоб тебе посадили у в'язницю.
— Мені і у в'язниці добре — там годують.
— У колонії теж годують, а ти втекла. А з в'язниці не втечеш: чотири стіни, грати.
— А за що у в'язницю, що я накоїла?
— Сама знаєш.
— Знаю, а не скажу.
— А я тобі скажу: буфет у кіно обікрала.
Білка нічого не відповіла.
— Ти думала, ніхто не знає. А я знаю.
— Ну й знай!
— Посадять у в'язницю, й тобі буде погано, й твоя бабця з голоду помре. Скільки тобі років?
— Ніскільки.
— Чотирнадцять років записано, — сказала стара.
— Записано… — всміхнулася Білка. — Де це?
— У будинкоуправлінні, а як же інакше?
— Хочеш, на фабрику влаштую? — запропонував Миша.
— Чого, чого? — насмішкувато перепитала Білка.
— На фабрику влаштую, на роботу. Здобудеш спеціальність, матимеш зарплату, одягнешся. Хіба погано?
— Усе ж краще, ніж із злодіями плентатися, — докинула стара. — Ти послухай, що людина говорить.
Білка мовчала.
— Хустку б купила, ботинки, — вела далі стара. — Взимку босоніж не побіжиш. Цукру б попоїла.
Білка знову затягла тонким голоском:

Была весна, цвела сирень, и пели пташечки,
Братишка с Балтики сумел кой-что залить.
Ему понравилась красивая Наташенька,
Такой кусочек не хотел он пропустить…


— Я поговорю на фабриці, — сказав Миша.
— Сам працюй, якщо тобі треба! — відповіла Білка.

17

Років два тому Миша був у Люди на дні народження. Людина мама трималася з гостями як товариш, співала смішні куплети, пародії, затівала шаради, потім вона й Микола Львович грали з ними в слова: з одного слова складали інші, нові слова — не менше ніж з чотирьох літер. Потім Ольга Дмитрівна пішла на кухню, насмажила там млинців, дуже смачних, гості ум'яли всю цю гору вмить. Потім Ольга Дмитрівна й Микола Львович пішли в кіно. Ольга Дмитрівна сказала, що вони йдуть, аби не заважати, й запрошувала гостей навідувати їх, сказала, що це її особисте прохання — вона любить грати в слова, а Люда з нею не грає, задається, бо завжди її обігрує. Вона щедро сміялася, і гості сміялися, і Микола Львович. У Миколи Львовича було тоді зовсім інше обличчя, Миша навіть не впізнав його, коли зустрів на фабриці. Два роки тому, на дні народження, це було легке, добре, навіть молоде і навіть красиве обличчя, хоча з цим поняттям — краса — Миша дуже плутався, взагалі вважав цю проблему перебільшеною, тим паче, що єдина думка тут неможлива: навіть щодо Аполлона і особливо Венери ще можна неабияк сперечатися. В школі, наприклад, усі вважали Люду Зиміну дуже гарненькою, найгарнішою. Миша чудувався. Її мати, на яку, до речі, Люда була дуже схожа, справді була вродлива, передусім тому, що була весела. Люда ніколи не була весела. Навпаки, вона була якась заморожена: певно, вважала, що це їй більше пасує.
Таким же трохи гордовитим і неприступним тримався на фабриці і Микола Львович.
Як Люда в школі, так і Микола Львович на фабриці був самотній, старомодний у своєму добре відпрасованому костюмі, чужий у новому світі, буржуазний спец, якого терплять через те, що немає своїх спеців. На зборах його часто лаяли. Всіх лаяли — на фабриці багато недоладностей, — але Зиміна лаяли стримано, не як свого, а як чужого. Він виходив на трибуну і відповідав надто стримано, докладно.
Миші важко було звертатися до нього — чимось чужа людина. І все-таки треба звернутися. Треба влаштувати на фабрику Білку та Шниру, інакше пропадуть…
… Зимін підвів голову й глянув на Мишу, котрий зайшов до кабінету.
— Миколо Львовичу! — Миша наблизився до стола. — Чи не можна прийняти на фабрику одну дівчинку й одного хлопчика? Їй чотирнадцять років, а хлопчикові, певно, п'ятнадцять.
— Сідайте!
Миша сів на стілець біля стола.
— У школі вони не вчаться, нехай хоч працюють.
— Я не займаюсь наймом і увільненням, — відповів Зимін, — це вирішує директор. Зверніться до нього… Наскільки мені відомо, бронь підлітків заповнено.
— Бездоглядні діти…
— Атож, розумію, — проказав Микола Львович, збираючи. папірці в папки і розкладаючи їх по шухлядах стола, — але бронь є бронь, вийти за її межі ми не можемо. І потім — хлопчик? На фабриці працюють жінки, і бронь підлітків — дівчатка.
— Ну, хоча б дівчинку, — наполягав Миша. — Вона сирота, втекла з колонії.
— А з фабрики не втече?
Запитання поставлено неуважно, для годиться, аби підтримати розмову, аби щось сказати. Микола Львович був заклопотаний своїми паперами, склав їх нарешті в стіл, замкнув шухляди й підвівся, натякаючи, що розмову закінчено.
— Пропаде дівчисько, шкода, — мовив Миша. — Поряд Смоленський ринок, Проточний провулок, злодії, шахраї…
Микола Львович зняв з вішалки плащ, взяв у руки кепку.
— Вам слід поговорити з директором, хоч боюсь, він нічого не зможе зробити до нового набору. Набиратимуть, повторюю, у вересні. Я підтримаю ваше прохання. Ви гадаєте, що це їй допоможе?
Він одчинив двері кабінету, запрошуючи Мишу вийти, і вийшов услід за ним.
Отже, він погодився допомогти і, виходить, допоміг. Але, чорт забирай, у якій формі?! І який сенс від його обіцянки?! «Я підтримаю ваше прохання, але директор все одно нічого не зможе зробити до нового набору». Іронічне: «А з фабрики не втече?» — і одразу ж байдуже-ввічливе: «Ви гадаєте, що це допоможе?» Дивна постановка питання! Атож, Миша сподівається, що допоможе; аби не сподівався — не прийшов би, не просив би! А ви, отже, ні не сподіваєтесь; тоді навіщо обіцяєте допомогти? Вам байдуже. Саме так, найімовірніше байдуже…
З несподіваною жорстокістю, яка іноді проймала його і про яку він потім шкодував, Миша проказав:
— Ця дівчинка в поганій компанії. Між іншим, у цій поганій компанії ваш Андрій.
Вони стояли у коридорі. Поряд гуркотів снувальний цех, виднілися станки, нескінченні нитки тяглися з великих котушок на малі, робітниці пильно стежили за ними; коли нитка обривалася, робітниця зупиняла станок, швидко зв'язувала нитку маленьким, майже непомітним вузликом.
— Андрій?! — він кивнув у бік цеху, показуючи, що гамір заважає розмовляти.
Вузькими металевими сходами з залізним поруччям вони спустилися у двір.
— Андрій? Малюк? У компанії? Може, він грає в компанію?
— Я сказав вам про це тому, що вважаю це досить серйозним.
— І що за компанія? Розкажіть, Мишо.
— У нас у дворі… Андрій, ще два хлопчики, дівчинка Білка, про яку я вас просив, ватажок — Вітька Буров, живе також у нашому будинку.
— Дружина говорить, що Вітька знущався з Андрія, бив його, мало не зарізав, якби ви не втрутилися тоді.
— Він його, певна річ, не мав наміру зарізати. Він ватажок, учиняє розправу над підлеглими. Нічого хорошого він Андрія не навчить, а Андрій бігає за ним, як собача.
Вони прямували до прохідної, їх обганяли робітниці, котрі закінчили зміну.
— Я весь день на роботі, Андрієм займається мати, — сказав Микола Львович, — але я, звісно, вживу заходів… Так дивно — Андрій у злодійській компанії. Дякую, що ви попередили мене, я вам дуже вдячний… Який скритний, дурник, удома — анітелень… Та коли вже йдеться про мою сім'ю, то в мене до вас ще одне запитання: що скоїлось у Люди в школі?
— У Люди в школі?.. Здається, нічого, в усякому разі я нічого не знаю.
— Щось трапилось. Після вашої живої газети вона прийшла додому сама не своя. Плакала.
— Дивно, — пробурмотів Миша, — а там гучніше за всіх сміялася.
— Це робить їй честь, — сказав Микола Львович. — Удома вона не сміялася, та й тепер не сміється. Я прекрасно розумію: і справедливу критику важко сприймати спокійно, а несправедливу? Та ще й публічну, зі сцени, і, мабуть, досить окарикатурену… У вашій школі немає упереджень проти дітей з інтелігентних родин?
— Ні, ми нікого не поділяємо за соціальною ознакою. В тій же живій газеті протягли і дітей робітників — Генку Петрова, наприклад, того ж Вітьку Бурова. Люда даремно образилася. Там про неї проспівали дуже безневинні куплети. Я не пам'ятаю тексту, щось у стилі оперети.
— Отже, моя дочка не шанувальниця цього жанру. Дякую вам. Не хотілося б, щоб Люда дізналася про нашу розмову, вона буде невдоволена моїм втручанням.
— Я їй нічого не скажу, — пообіцяв Миша. Спалах гніву минув, йому чогось стало жаль Зиміна.
— Спасибі, дякую. Про ту дівчинку, вашу підопічну, я переговорю з директором.
Зимін поклонився Миші, рушив у прохідну, але його гукнули:
— Миколо Львовичу!
До прохідної поспішав Красавцев, подав Зиміну папку:
— Документи по браку, Миколо Львовичу, ви просили.
— Документи? Зараз? — здивувався Зимін. — Я ж іду додому.
— Тільки-тільки закінчили, — пояснив Красавцев. — Добирали документи, як ви дали вказівку. Несу — бачу, ви йдете. Назад нести? В мене у відділі працівники вже розійшлися.
Микола Львович поклав папку в портфель:
— Гаразд, завтра неділя, я їх подивлюся вдома.
Зимін явно не хотів брати документи. Красавцев не хотів повертатися у відділ. Зимін узяв документи неохоче. Миша подумав, що міг би й не брати. А взяв. Типовий м'якосердний інтелігент.

18

Удома Миколу Львовича чекали квитки в Художній театр на «Дні Турбіних». До квитків додавався елегантний Валентин Валентинович в смугастому костюмі й лакових черевиках, такий собі князь Данило, бракує бутоньєрки в петельці.
Вірні рішенню, схваленому після Людиного повернення з ресторану, Зиміни, як передові батьки, дозволили цей візит. Сьогодні всі йшли в театр, а з завтрашнього дня Ольга Дмитрівна почне обережно кепкувати з цього чепуруна й розвінчувати його в Людиних очах. Усе це не дуже подобалося Миколі Львовичу, але він погодився з дружиною, що з усіх гірших варіантів — цей кращий. І дай боже, щоб цей візит був останній…
З-під напіввідкритих повік він роздивлявся Навроцького: не дуже в'яжеться зі звичним типом постачальника — інтелігентний, коректний, тримається з гідністю.
— Популярні зараз «Ліс» у Мейєрхольда, «Принцеса Турандот» у Вахтангова, «Жирофлє-Жирофля» у Таїрова, — говорив Валентин Валентинович, — але найкраща вистава — «Дні Турбіних» у Художньому. Я думаю, вистава вам сподобається.
— «Принцесу Турандот» ми нещодавно бачили, — сказала Ольга Дмитрівна. — Театр Вахтангова поряд. Таїрова Микола Львович не дуже шанує, тут ми з ним розходимося в смаках. Щодо Мейєрхольда, то це, загалом, спірно.
— Авжеж, — погодився Валентин Валентинович, — Мейєрхольд незвичний, але, безумовно, оригінальний, це цілком сучасне видовисько.
— От бачите, а ми бігали на гальорку в Художній, — сказала Ольга Дмитрівна.
— Тим паче вам мають сподобатися «Дні Турбіних», — серйозно мовив Валентин Валентинович. — Виставу підготували Станіславський і Судаков, зайняті Хмельов, Добронравов, Яншин. Я вже раз дивився, залюбки подивлюся вдруге. П'єса про крах білої армії, перша спроба серйозно розглянути трагедію людей, котрі вірили в правоту своєї справи. Можна приймати таке тлумачення, можна не приймати, але цікаво безумовно.
Не простий ділок. Судячи з манер — з пристойної родини.
— Ви москвич? — запитав Микола Львович.
— Авжеж, оскільки живу в Москві. Але народився я у Воронезькій губернії, мій батько управляв кінними заводами графа Орлова.
Прозвучало так, начебто батько Валентина Валентиновича був не управляючим чиїмись заводами, а їхнім власником.
Чим він подобається Люді? Адже розумна, прониклива дівчинка.
… Утім, він, здається, припускається звичайнісінької батьківської помилки. Хіба можна визначити, чому цей суб'єкт подобається дочці? Можна лише визначити, чим він не подобається йому самому. Чим же? Лакованими штиблетами? Звісно, ні, не штиблетами. Вся суть, безумовно, у фабриці, в епізоді з тим вагоном, який він наказав затримати і який не затримали. Можливо, Навроцький ні при чому, йому навантажили вагон, і він його відправив, і все-таки… Красавцев на руку хапкий, і все це, мабуть, не випадково. Коротше: пройдисвіт він чи ні?
Ольга Дмитрівна глянула на годинник.
— Андрієві на часі бути вдома. Де він, Людо?
— У дворі, напевно.
— Треба покликати.
Люда підійшла до вікна:
— Андрюшо! До-до-му!
— Вабить його двір, — сказала Ольга Дмитрівна, — а в нас жахливий двір, один Вітька Буров чого вартий.
— Двір… — усміхнувся Валентин Валентинович. — Це природно в його віці. І навіть, якщо хочете, необхідно. Двір краще підготує його до реального й надто жорстокого життя, ніж… Зрозумійте мене правильно, в мене теж була гарна мама, навіть, може, занадто гарна, так що кажу це з власного нелегкого досвіду.
— Ваша мама жива? — запитала Ольга Дмитрівна.
— Батьки загинули в залізничній катастрофі…
Запало коротке ніякове мовчання, потім Ольга Дмитрівна сказала:
— Може, двір і краще підготує його до майбутнього життя, але поки не було двора, він був набагато слухняніший.
— Андрій приятелює не з Вітькою Буровим, а з Льонею ІІанфіловим, той його захищає, — мовила Люда. — Все це нормально, мамочко. Але діти не квіти життя…
— Як представник диткомісії, я так не думаю, — сказав Валентин Валентинович. — Як представник диткомісії, я просто не маю права так думати.
Усі засміялися, крім Люди. Їй було ніяково. Навіщо затіяла все це? Він був терпимий там, у ресторані, а тут, у їхньому домі, це чужий чоловік, невідомий, банальний. Цей натяк на знатне походження — яка дешевина! Батьки загинули в залізничній катастрофі — брехня.
А Микола Львович думав про те, що сказав йому Миша Поляков. Усе-таки він не допускав, що його Андрій, товстий, незграбний, добрий і, між іншим, досить здібний хлопчик, росте бандитом. Ось і Люда підтверджує, що він приятелює не з Вітькою Буровим, а з Льонею Панфіловим, сином комірника.
— А все-таки в чому справа з Вітькою Буровим? — запитав він обережно, намагаючись не стурбувати Ольгу Дмитрівну — вона так нервувалася, коли про це йшлося.
Люда мовчала.
Відповіла Ольга Дмитрівна:
— Діти бояться його. Якби можна було виїхати з цього будинку, я виїхала б.
— Певно, він погано впливає на дітей, — сказав Валентин Валентинович. — Ми в диткомісії часто стикаємося з такими ситуаціями: один дорослий йолоп псує хороших підлітків. Я можу вам пообіцяти навести там порядок. Мені, як колишньому дворовому хлопчику, це буде не дуже важко.
Знову фальш! Граф перетворюється в дворового хлопчика. Що за дурниці?!
— Вітька непоганий хлопець, — встряла Люда, — я його знаю тисячу років. Просто він пнеться зображати з себе грозу Арбату, вожака й отамана. І в нас дуже хороший двір, ми в ньому виросли, і ніякого особливого порядку наводити нема потреби.
Валентин Валентинович здивовано глянув на неї; її визивний тон був для нього несподіваний, щось він проґавив, щось вислизнуло від нього, десь дав маху? А може, все це стосується не його, а матері, батька… Ні, вона прямо й неприязно дивиться на нього…Валентин Валентинович навіть на якусь мить розгубився, не знаючи, що сказати.
Виручила поява Андрія в замазаній крейдою сорочці.
— Я тобі загадала бути вдома! — суворо проказала Ольга Дмитрівна.
— Я вдома, — відповів простодушно Андрій.
— Щоразу тебе доводиться кликати, — так не можна, Андрюшо. Ти дуже брудний. Вмийся, повечеряй — вечеря на кухні, — зроби уроки й лягай спати. Двері на ланцюжок не бери, щоб не було як минулого разу…
— Я здогадуюсь, що було минулого разу, — всміхнувся Валентин Валентинович — він уже стямився. — Богатирі саме так і повинні спати.
Ольга Дмитрівна підняла з підлоги портфель чоловіка, поставила на письмовий стіл.
— Пора, мабуть? Трамвай довезе нас тільки до Охотного.
— У нас ще досить часу, — відповів Навроцький.
Його неквапливість з'ясувалась, коли вийшли на вулицю.
Коло тротуару стояв відкритий автомобіль. За кермом сидів шофер у шкірянці та шкіряних крагах.
Валентин Валентинович відчинив дверці:
— Прошу!
— Навіщо це? — поморщився Микола Львович.
— Не хотілося, щоб наших дам штовхали в трамваї.

19

Діти ще спали. Микола Львович і Ольга Дмитрівна пили ранкову каву. Ольга Дмитрівна в халаті, Микола Львович у домашній куртці.
Учорашня вистава йому сподобалася, давала привід для роздумів. І перед ним свого часу стояли ті ж питання: співробітництво з новою владою, визнання нових господарів країни. Були роки розрухи, здавалося, все розсипалось на порох. Однак відновлено господарство, працюють заводи й фабрики, як працювали раніше, відчуження між владою і технічною інтелігенцією зникає. І треба працювати. Для блага Росії.
Ольга Дмитрівна відчувала його настрій, усміхалася й мовчала…
Бог послав йому добру вродливу дружину, вірну супутницю життя. Вона вчилася співу, її навіть запрошували в оперету (знову оперета, щастить йому на оперети), але сама не захотіла собі такої долі. Вони двічі їздили за кордон, у Париж і Лондон, але й ці поїздки вона майже ніколи не згадувала, обдарована рідкісним талантом радіти з того, що в них є, любити те, чим володіє, і не говорити про те, чого немає; навіть тоді, коли було важко, вона викручувалася, як могла, щось продавала, тягнула сім'ю і зуміла зберегти веселу вдачу, мовби прожила легкі, безтурботні роки, не знала голоду й злигоднів, страху дитячих хвороб і всього, що вона зазнала й пережила.
Налити ще кави? — пошепки запитала вона, щоб не розбудити Андрюшу, котрий спав на канапі.
— Налий. Смачна сьогодні кава.
Вона кивнула кучерявою головою. І цю рису вона зберегла — любила, коли її хвалили. Та їй кортіло обговорити вчорашній похід…
— Ну, як він тобі?
— Занадто обхідливий, — відповів Микола Львович.
— Але без лакейства…
— Іще: занадто зібраний, занадто насторожі… Мені здається, що Люда не дуже ним зачарована.
— Мені це теж здалося… Мені здається, він просто для неї нецікавий, так само, як тобі й мені. Та він їй чомусь потрібен… Хоче мати при собі постійного залицяльника? Це тішить її дитяче самолюбство? Незрозуміло. Бажання морочити голову? На неї не схоже. Вона й не кокетує зовсім. З хлопчиками з її класу, якщо ти пам'ятаєш, вона кокетувала набагато сміливіше. Одружитися з ним? Ні, вона не має такого наміру. Перед тим, коли він прийшов до нас, я спитала її: навіщо він тобі. Вона напустила таємничості, сказала: значить, потрібен. Але вигляд був надто таємничий, ї нічого за цим, я гадаю, немає.
— У такому разі лишається зрозуміти, навіщо це потрібно йому?
— Ну от, це типово чоловіча постановка питання. Глянь на Люду, я гадаю, що цей Валентин Валентинович не останнє розбите серце.
— Щось не схоже на розбите серце.
— Схоже, схоже, — безапеляційно мовила Ольга Дмитрівна. — Може, тому він і був ненатуральний — від зніяковіння. А взагалі, я гадаю, що все незабаром минеться.
— І чим швидше, тим краще, — додав Микола Львович, — їй цього року вступати до вузу. І не треба забувати, який конкурс — їй доведеться все літо готуватися; тут, я думаю, не до парубків.
— Ясна річ, тільки-но закінчиться школа, поїдемо на дачу, і нехай сидить і готується аж до екзаменів… До речі, треба було б нам з'їздити на дачу, допомогти мамі. Дачею користуємося, а все на мамі — і будинок і сад.
У тещі була дача на Клязьмі по Ярославській дорозі; теща жила там цілорічно, вони приїжджали влітку.
— Не знаю, чи зможу вибратися. Поїдьте з Людою. Весняне сонце, загар вам до лиця.
— Мені хотілося з тобою, тобі теж загар пасує, — пожартувала Ольга Дмитрівна.
Микола Львович пересів до письмового стола, закурив, вирішив переглянути документи, які вчора впихнув йому Красавцев, пошукав очима портфель. Портфеля на столі не було. Нахилився, подививсь, чи нема портфеля коло стола, — там його теж не було.
Ольга Дмитрівна допила каву, пішла в спальню, присіла до трельяжа, почала причісуватись.
— Олю, ти не бачила мого портфеля?
— Портфеля? Сьогодні не бачила.
Микола Львович вийшов у передпокій, засвітив світло, подивився під вішалкою — портфеля не було.
Він повернувся до їдальні, ще раз подивився навколо стола, оглянув канапу, за канапою. Портфеля не було.
Він пройшов у спальню, подивився й там.
— Що ти шукаєш? — усе ще пошепки запитала Ольга Дмитрівна.
— Усе той же портфель. Куди я міг його приткнути?
— Може, ти його залишив на роботі?
— Ти сама вчора, перед театром, переставила його на стіл.
— Атож, правильно, пригадую. Тоді він на столі.
— Його немає на столі.
— Чого ти так занепокоєний? Там щось важливе?
— Службові документи.
— Але він нікуди не міг подітися. Давай шукати разом.
— Я все обшукав.
— Гаразд, ти сідай, я сама пошукаю. Як знайду, що мені за це буде? Залишайся тут.
Ольга Дмитрівна вийшла зі спальні, невдовзі повернулася.
— Ніде немає. Я розбуджу Андрія?
— Розбуди, — погодився Микола Львович.
— Господи, значить, це так важливо! — вигукнула вона й підійшла до канапи, тихенько покликала сина: — Андрюшо, прокинься! Прокинься, малюк! Прокинься й пригадай, що було. Ти виходив у двір?
Андрій підвівся, протер кулаками очі, сів на канапу.
— Андрюшо, коли ми поїхали в театр, ти виходив у двір?
Андрій протирав очі.
— Ти виходив у двір?
— Який двір? — невдоволеним, заспаним голосом перепитав Андрій.
— Ну, прокинься, хлопчику, згадай, скажи: ти виходив на двір?
— Нікуди я не виходив.
— Це правда?
— Правда.
— Атож, я знаю, ти завжди говориш правду, — сказала Ольга Дмитрівна.
— А до тебе хтось приходив? — запитав Микола Львович
— Ні.
— Товариш який-небудь?
— Ні.
Микола Львович показав на стіл.
— Отут стояв мій портфель. Де він?
— Хто?
— Портфель.
— А я звідки знаю?
— Андрюшо, розумієш, це дуже важливо для тата, — сказала Ольга Дмитрівна.
У хлопчика зробилося стривожене обличчя, йому передалася тривога батьків.
— Я його навіть не бачив, портфеля.
— Але ж не міг він вилетіти у кватирку! — вигукнула Ольга Дмитрівна.
Микола Львович відчинив вікно і завис через підвіконня. Пожежна драбина проходила між вікнами спальні та їдальні, однак перелізти з неї було неможливо — прут, що закріплював драбину, стирчав значно вище вікна.
— У вікно ніхто залізти не міг, — мовив Микола Львович. — Якщо навіть зміг би, навіщо знадобився портфель зі службовими паперами?
— Але ж самий портфель гарний, шкіряний, зі срібною монограмою, — заперечила Ольга Дмитрівна, — подзвони в міліцію.
Микола Львович подумав, потім сказав:
— Спи, синку, портфель знайдеться. Ходімо, Олю, не будемо йому заважати.
Вони повернулися в спальню, Микола Львович причинив двері.
— Треба негайно подзвонити в міліцію, — настійливо повторила Ольга Дмитрівна.
— А кого звинувачувати? Крім Андрія, нікого вдома не було, — заперечив Микола Львович. — І по суті, це не так уже й страшно — документи не дуже важливі: старі акти на брак. А затівати все через портфель, через монограму не варто.
Ольга Дмитрівна пильно дивилася на чоловіка.
Вона завжди безпомилково вгадувала, коли він говорить неправду, говорить задля того, щоб заспокоїти її. Зараз він сказав саме так.
Микола Львович мовчки пройшовся по спальні, постояв біля вікна, подумав, потім сказав:
— Мабуть, я поїду з тобою на дачу. Поїдемо в суботу, переночуємо, повернемося в неділю ввечері. Заспокоїмося, подумаємо, як бути. Про портфель поки що нікому не кажи.
— Господи, кому я можу сказати? Що ти, Колю! Все це дивно. Може, це зробив Вітька Буров?
— Усе може бути, — погодився Микола Львович і, подумавши, додав: — Я гадаю, що й Люді не слід казати.
Ольга Дмитрівна розгублено пробурмотіла:
— Люді?.. Я нічого не розумію… Колю! Чого це треба приховувати від Люди?
— Я не хочу хвилювати її.
— Які дурниці! Ми всі хвилюємося. Вона хіба не член нашої сім'ї, їй чужі наші турботи?
— Я цього не кажу… Але вона проходить практику на фабриці…
— Вона проговориться?
— Звісно, ні. Але вона почуватиметься на фабриці непевно, чи що, побоюватиметься якихось ускладнень для мене, а жодних ускладнень не буде, все це, загалом кажучи, дрібниці…
Ольга Дмитрівна все ще дивилась на чоловіка, все було дуже непереконливо.
— Ти це пов'язуєш з Навроцьким?
— Оленько, люба, я ні з ким не пов'язую, в мене немає жодних підстав пов'язувати це ні з Навроцьким, ні з Андрієм, ні з Вітькою Буровим. Я маю подумати. І я не хочу зайвих розмов і тому прошу тебе нікому. нічого не говорити, в тому числі й Люді.
— Але їй може сказати Андрій.
— Скажи йому, що портфель знайшовся.

20

Усе продумано: Красавцев зробив так, щоб він узяв документа додому. Навроцький повів їх усіх у театр, хтось третій викрав документи. Хто він, цей третій? Хто цей невідомий, що проник у квартиру, коли Андрій спав? Чи Андрій сам віддав портфель синові комірника Панфілова? Він виключає таку можливість, але те, що змушений про не думати, вже страхітливо. Якщо це товариші Андрія, компанія — як називає Миша Поляков, — то в міліції їх примусять говорити, злочинця буде виявлено, але й його син виявиться причетний. Це неможливо. На свідоме зло, крадіжку хлопчик нездатний, але його могли обдурити, використати. Якщо Андрій не причетний, то злочинця не знайдуть, злочинцем буде він, Микола Зимін; він виніс документи з фабрики, у нього в домі вони пропали, він відповідає за брак на виробництві й хотів приховати його причини. В обох випадках він на підозрі, й подальша робота на фабриці немислима.
Звернутися до Красавцева? Той запросто приховає пропажу документів. Але в такому разі він у їхніх руках, отоді вони розпережуться, покажуть себе, розкрадуть фабрику.
Отже, або компрометація, або шантаж.
Вони не доможуться ні того, ні другого. Він не дурніший за них, працює на фабриці двадцять років, знає всі можливості хитрування.
У понеділок на фабриці Микола Львович сказав Красавцеву:
— Я переглянув документи, але там їх дуже мало. Будьте ласкаві, підберіть усі документи по браку, скажімо, за останні два місяці. Крім того, підберіть усі документи Навроцького. Так, здається, прізвище представника диткомісії?
— Так Навроцький, — підтвердив Красавцев, міркуючи, навіщо це вимагає Зимін.
— От і прекрасно. Зробіть це якомога швидше.
— Потрібен час. Документів багато.
— Розумію. Три-чотири дні вам вистачить? Ну, п'ять днів? Отже, одержую їх у суботу. Щоправда в суботу я їду на дачу, з собою їх, природно, не візьму. Але в неділю повернуся з дачі трохи раніше й перегляну.
— Кого ви перевіряєте, Миколо Львовичу.
Зимін усміхнувся:
— Себе перевіряю, Георгію Федоровичу, себе. Ви допускаєте таку можливість?

21

Оборудка з Навроцьким не викликала у Красавцева побоювань. Службові документи в порядку: товар для диткомісії. А що з товаром далі, його, Красавцева, не обходить, за це він не відповідає. Щодо комбінації з браком, то бракувальні акти оформлено, підписано майстром і технічним контролером — людьми, підпорядкованими Миколі Львовичу Зиміну. Акти липові, але вони є, перевірити їхню відповідність якості товару неможливо, товар відправлено.
Вимога Зиміна передати йому нові документи насторожила Красавцева. Задля чого, якщо Навроцький з ним порозумівся. Виходить, не порозумівся. Зиміна не купиш. «Себе перевіряю». Це сказано неспроста, він добре розуміє алегоричні звороти інженера. Даремно послухався Навроць-кого, даремно передав Зиміну документи, позволікав би тиждень-другий, Зимін би забув про них. І нові документи не дасть, у комерційному відділі три працівники, нема коли цим займатися.
З Навроцьким на часі кінчати: міри не знає, підведе, та ще й корчить із себе аристократа. Цього Красавцев не терпів. Комбінуй, але не корч із себе принца Уельського.
Красавцев з Навроцьким зустрілися в казино.
Валентин Валентинович не грав у рулетку, а усіх ігор визнавав лише тоталізатор: на перегонах владарює не випадок, а знання. Навроцький знав коней, розумівся на них, грав напевно.
Зайшовши до залу, Валентин Валентинович відшукав очима Красавцева за гральним столом, але не підійшов до нього, удав, що не помічає. По обличчю Красавцева було видно, що його справи кепські. Як затятий гравець, він здебільшого вигравав, але в кінцевому підсумку завжди лишався в програшу і мав потребу в грошах.
Валентин Валентинович мовчки вивчав розкреслені на клітинки гральні столи.
Круп'є оголошував:
— Громадяни, робіть ваші ставки!
Гравці клали на клітинки фішки. Круп'є смикав за важіль, крутилося коло, по ньому металася кулька, поки не падала в одне з нумерованих відділень. Усі напружено стежили за нею… Потім Круп'є лопаточкою згрібав фішки.
Усе як у справжній рулетці. Тільки не було блідих, змарнілих облич дідів і бабів, котрі роками важно сиділи за гральними столами, немає князів і графів, що лишали тут свій достаток. Середніх років люди, сповнені снаги й здоров'я, пробують щастя, грають на дріб'язок, провінційні касири та уповноважені, що попропивали в столичних ресторанах казенні гроші, роблять тут відчайдушні спроби повернути їх, хабарники, як-от Красавцев, протринькують те, що хапонули в непманів і постачальників. Ці люди програють не гроші, а життя. Ні, його гра інша.
Краєм ока він стежив за Красавцевим. І цей програє життя. Втім, чим більше втрачає Красавцев, тим більше одержує він, Навроцький.
Нарешті Красавцев підвівся. Валентин Валентинович пішов йому назустріч.
— Здрастуйте, Георгію Федоровичу!
— Здрастуйте, ви мені потрібні.
Вони вийшли на вулицю, повернули за ріг і поплямували Тверською.
— Зимін вимагає документи по всіх ваших відправленнях, — невдоволено повідомив Красавцев.
— А що він сказав про папери, які ви йому вже передали?
— Сказав, що їх недостатньо, хоче переглянути решту.
— Дайте йому решту. Дайте, дайте! У тих документах він нічого не знайшов і в цих не знайде. Тай що можна знайти? З документами все гаразд, акти оформлені, ви це самі добре знаєте.
— Навіщо він їх вимагає?
— У нього свої міркування, — загадково відповів Навроцький, — хоче остаточно пересвідчитися, що зі мною можна мати справу. Невже не зрозуміло? Дайте йому документи, а мені зробіть п'ять вагонів і всі оформіть браком.
Красавцев зупинився:
— Ви з глузду з'їхали?
— Хіба я скидаюсь на божевільного? Так, так, п'ять вагонів. У понеділок Зимін сам підпише який завгодно акт, даю вам гарантію, відповідаю головою.
Його весела впевненість похитнула зневіру Красавцева. Усе ж він сказав:
— П'ять вагонів браку неможливо, дуже помітно, втрутиться трест. П'ять вагонів! Надзвичайна подія! Навіть якщо Зимін підпише акт, я на таке не піду.
— Чим ви ризикуєте? Вагони підуть, залишиться акт — офіційний, оформлений, всіма підписаний.
Деякий час вони йшли мовчки, потім Красавцев сказав:
— Мені потрібно тридцять червінців.
— Не пощастило? — співчутливо запитав Валентин Валентинович.
— Мені потрібно тридцять червінців.
— Я можу вам дати, але прошу — не грайте, сьогодні вам не щастить.
— Не вчіть мене… Сьогодні не гратиму.
Вони зайшли в підворіття. Валентин Валентинович вручив Красавцеву тридцять червінців. Той сунув їх у кишеню.
П'ять вагонів забезпечено, і він тимчасово зникає. Треба оглянутися, відпочити, може, поїхати на південь з якою-небудь блондинкою… Елен Буш! Краля! Ось із ким поїхати в Ялту або в Кисловодськ. Заслужив він відпочинок чи ні? Королева! Він одягне її, мов королеву! Люда не підходить. Навіщо йому дівчина-аристократка, коли він сам аристократ? Аристократові потрібна артистка — це має вигляд, як кажуть в Одесі.
— То як з вагонами?
— Оформити всі браком не можу.
— Половина браком, половина третім сортом?
— Подумаємо… І я не можу зробити все для диткомісії. Занадто часто.
— Зробіть частину для Мінської швейної фабрики.
— Доручення справжнє?
— Георгію Федоровичу, — поважливо проказав Навроцький, — мої документи всі справжні. Липи не буває. І гроші з Держзнака, а не з Мар'їної рощі. Нехай вас ніколи не турбує цей бік справи. І Зиміна теж нехай це не турбує.
Красавцев мовчав.
То як, домовилась? — Якщо в понеділок Зимін поверне документи і не буде жодних ускладнень, я вам зроблю пару вагонів третім сортом для Мінської швейної фабрики.
— Не пару, а п'ять.
— Чому саме п'ять?!
— Так розраховано, Георгію Федоровичу. Нам треба розійтися на серйозній операції з приємними спогадами один про одного. Ця операція дасть вам можливість ще багато разів посидіти в казино. А мені — купити шале, невеличку дачу під Москвою. Розумієте, я люблю природу, особливо в середній смузі Росії… Адже Підмосков'я — це теж середня смуга Росії, чи не правда?

22

Вітька не залишився байдужим до появи Миші Полякова в своєму домі — завітав, хотів налякати. І до Білки приходив — так само хотів налякати. Буфет обікрали. А ти доведи! Хто бачив? Тістечка на даху їли, так їх он у булочній продають. Нема свідків. Від кого можуть дізнатися?
Вітьку це не турбувало. Він узагалі рідко непокоївся. Але своїми друзяками був невдоволений.
Білку бачили на вулиці з Шаринцем, а їй заборонено з ним знатися. Шнира й Фургон узяли навантаження в школі, якийсь кооператив, проторгувалися, просять з кримських грошей.
Ким би вони стали без нього? Паштет — кишеньковим злодієм, Білка — кватирковою, давно сиділи б у колонії. Шниру й Фургона завербували б у піонери, марширували б, дурники, у червоних галстуках. А він їх у Крим бере, людьми зробив.
Сидячи в дворі, Вітька ліниво вислухав їхні пояснення.
— Нас із Фургоном поставили зошити продавати, олівці і таке інше, — розповідав Шнира, — а потім із учкомом перевірили — три карбованці недостачі.
— Навіщо погодились? Вам більше за всіх треба?
— Але ж постанова учкому…
— Дурники ви! — зневажливо мовив Вітька. — Мишка навмисне накинув вам кооператив, аби залякати. А як проторгувались? Щось узяли?
— Нічого не брали! Фургон переплутав. Лінійки є й по чотири копійки, й по десять, і по п'ятнадцять, залежить від довжини, а він усе говорив — чотири. Все переплутав.
— Навіщо переплутав?
— Я бачу, написано: дерев'яні лінійки — чотири копійки, я й кажу — чотири копійки; всі галасують, кваплять, я й переплутав, — намагався виправдатися Фургон.
— Викручуйтесь як хочете, — сказав Вітька. — Не дам грошей, вони на Крим. Вскочили — вискакуйте.
Вітька обернувся до Білки, несподівано спитав:
— Про що з Шаринцем розмовляла?
— Зовсім не розмовляла.
— Біля магазину з ним стояла?
— Стояла біля вітрини, він підійшов, я відійшла.
— Брешеш!
— Не брешу.
— Шнира! Говорила вона з Шаринцем?
— Говорила.
— Чого ж брешеш?
— Не говорила я, — затялася Білка. — Він підійшов, я відійшла.
— Я ще розберусь, — сказав Вітька. — Шаринець-ширмач до наших грошей підкрадається. Хто йому про Крим розпатякав?
Білка притулила руки до грудей:
— Ось, Христом-богом…
— Ще раз побачу з Шаринцем, ніякий Христос не допоможе! — пригрозив Вітька. — Гаразд! У неділю поїдемо на Дорогомилівський цвинтар ловити синичок.
— Я не можу, — сказав Фургон, — у суботу мої вибираються на дачу, загадали в неділю вдома сидіти.
— Обійдемося без тебе, — зневажливо відповів Вітька.
Вітька не знав, що в суботу ввечері Шнира й Паштет збираються з Мишею Поляковим піти в цирк. Шнира й Паштет не сказали йому про це: знали — Вітька заборонить. А піти в цирк їм страх як хотілося.

23

Небачений повітряний атракціон під куполом цирку без стінки Три-Буш-три!
Елен та її партнери вправно піднялися вірьовочною драбиною. Погасло світло. Прожектори осяяли в повітрі стрункі постаті, що перелітали від однієї трапеції до другої. Барабан вибивав дрібний дріб.
Вони спускалися по канатах, розкланювалися, зникали за лаштунками, поверталися, викликані оплесками, знову зникали й знову поверталися, затримані жестом інспектора манежа. Всі дивилися на Елен, осяяну прожекторами красуню в трико з блискітками. До її ніг упав букет квітів. Миша оглянувся: букет кинув Валентин Валентинович. І він сюди приплентався!

В антракті Миша, Шнира й Паштет пройшли за лаштунки. На них чекала Елен. Вона була в сірому вовняному костюмі, туфлях на високому каблуці і в береті.
— Ти йдеш? — запитав Миша.
— Атож, я вже виступила.
— Я проведу тебе.
— Навіщо, ще ж одне відділення. — Вона кивнула на хлопчаків, котрі роздивлялися звірів у клітках. — Хто це?
— Хлопці з нашого двора. В них чудові акробатичні здібності. Може, ви їх подивитеся?
— Безпритульні, бездоглядні, невлаштовані, — засміялася Елен, — ти все ще клопочешся цим?
— Доводиться.
— А далі?
— Збираюсь у Плехановський.
— Кого він готує?
— Економістів.
— Будеш усе економити, рахувати, жадувати, — знову засміялася Елен. — Не нудно?
— Ти плутаєш: економіст — це не економка. Й нудьгувати я не буду, нудьгувати можна за людиною.
Миша скраснів. Освідчення, навіть таке віддалене, здавалося йому нав'язуванням себе.
— Це правильно, — погодилась Елен, — я дуже скучила за тобою, Генкою, Славкою.
— Ми тебе рідко бачимо, — мовив Миша, зрадівши з того, що вона не помітила чи вдала, що не помітила його освідчення.
— Я циркова, гастролюю, — неуважно проказала Елен, оглядаючись, певно на когось чекаючи — Як тобі подобається наш номер?
— Сподобався. Але я віддаю перевагу два-Буш-два.
— Чому? — В її голосі забриніла грайливість, трохи поблажлива: для неї Миша був ще хлопчик, він відчував це.
— Мені це дещо нагадує, - відказав Миша.
— Я не знала, що ти так прихильний до спогадів дитинства.
— До деяких дуже, — мовив він твердо.
— Доводиться поновлювати номер, інакше він набридне публіці, — сказала Елен. — Ти міг би дивитися весь час одне й те ж?
— Міг би.
— Якщо на арені будуть твої знайомі, — засміялася Елен. — Та не в усіх глядачів знайомі актори. Тепер у нас новий номер і він потребував нового партнера, Серьожу. Він приєднався до нас, а не ми до нього, й тому він теж став Бушем.
— Самозванець! — засміявся Миша.
Підійшли Ігор і Серьожа — стрункий молодий чоловік з мужнім обличчям.
— Знайомтеся: Миша, Серьожа.
У Серьожиному рукостисканні Миша відчув цілковиту до себе байдужість. У супроводі уніформіста з'явився Валентин Валентинович.
— До вас, — сказав уніформіст, звертаючись до Елен.
— Я захоплений вашою чудовою роботою, — мовив Валентин Валентинович.
— Спасибі, — відповіла Елен, — і за квіти спасибі.
— Оплески й квіти — єдине, чим глядач може висловити свою вдячність, — вів далі Валентин Валентинович. — Кого я тільки не бачив… Німців, італійців… Але ніякого порівняння! Подвійне сальто на такій висоті — дивовижно!
Ігор, ігноруючи Навроцького, спитав Мишу:
— Чого ж ти не привів Генку, Славку?
— Вони не можуть сьогодні, наступного разу прийдуть.
— Давненько я їх бачив.
Пролунав настійливий дзвінок, за ним другий.
— Ідіть, сказала Елен, — а то ваші місця займуть.

24

У той час, коли Миша й Валентин Валентинович були в цирку, Зиміни збирались на дачу.
Ольга Дмитрівна зробила великий розгардіяш Микола Львович мав підозру, що вона весь тиждень шукала портфель: у домі все було зсунуто й пересунуто. Зараз вона намагалася впоратися з пакетами й пакетиками: в неї завжди було їх дуже багато. Люда, кидаючи з цього приводу іронічні зауваження, збирала пакетики у великі пакети та клунки. Її іронія здавалася Миколі Львовичу недоречною, але він мовчав. Люді явно не хотілося їхати. Чому? Невже цей пройдисвіт у лакованих штиблетах відіграє в її житті більшу роль, ніж вона намагається показати? Весь цей тиждень вона про нього анітелень, у домі він теж не з'являвся. І про портфель ані слова. Вони їй, щоправда, нічого не сказали. Але невже вона й справді нічого не знає?
— Як хочете, — сказала Ольга Дмитрівна, — а я візьму ще старе пальто. Я його вже не ношу, а бабусі в ньому буде зручно виходити в сад. Як подумаю, що вона там сама… Ми зовсім не уявляємо її життя.
Микола Львович перебирав папери. Папку, одержану сьогодні від Красавцева, він залишив на столі, на видному місці, скоса глянув на Андрія.
— З дому не виходь, почитай і лягай спати в Людиній кімнаті. Двері нікому не відчиняй, скажи — нема вдома.
— Гаразд, — буркнув Андрій.
За виразом його обличчя нічого не можна було зрозуміти. І все ж іншого виходу немає, треба перевірити Андрія. Якщо не Андрій, у чому він певен, тоді він застукає злочинців. План безпомилковий: якщо взяли ті документи, мають прийти й за цими.
Про свій план він не сказав дружині, не хотів її хвилювати. Й без того він сказав їй багато зайвого, створив у домі атмосферу недовір'я, підозрює Андрія, підозрює Люду. Як усе це жахливо: він сам руйнує найдорожче в своєму житті — родину. Хоч якими б були Людині стосунки з Навроцьким, вона не здатна придурюватися й брехати. Ні, ні, ні! Саме через те він учинить так, як поклав собі. На карту поставлено не тільки його службове становище, а й його незаплямоване ім'я, майбутнє його дітей.
Коли поїзд підходив до Лосиноостровської, Микола Львович раптом сказав дружині:
— Зовсім забув! Директор просив терміново підготувати доповідну записку. Треба повертатися додому. Їдьте без мене.
— Але ж, Колю… — тільки й змогла відповісти приголомшена Ольга Дмитрівна.
— Будь ласка, благаю тебе!
Люда здивовано дивилася на них, не розуміючи, що відбувається.
Поїзд гальмував, наближаючись до платформи.
Микола Львович дістав цигарки, приготував сірники, встав і рушив до виходу.
У тамбурі він закурив. Коли поїзд зупинився, вийшов на платформу, змішавшись з натовпом пасажирів, підняв комір плаща, перейшов на іншу платформу й через хвилину-дві сів у поїзд, що йшов на Москву. Розклад він вивчив точно.
У Москві, на Арбаті, він зійшов з трамвая на одну зупинку раніше своєї; повільно пішов протилежним боком вулиці, все ще з піднятим коміром; зайшов у ворота свого будинку, коли звідти посунула юрба з кінотеатру «Арбатський Арс», — Микола Львович свій приїзд розрахував так, щоб потрапити до кінця сеансу. Змішавшись з юрбою, він пересік двір, кинув погляд на вікна своєї квартири — вони були темні. Із задвірка він увійшов у під'їзд чорного ходу, зійшов сходами й відчинив двері.
Не вмикаючи світла, пройшов через кухню до їдальні. В тьмяному світлі, що сіялося з вікон сусіднього корпусу, побачив папку на столі, на тому ж місці.
Микола Львович прочинив двері до Людиної кімнати. Андрій спав.
Отже, Андрій ні при чому.
У потемках Микола Львович зняв пальто, повісив на вішалку, глянув на годинник: ще тільки пів на десяту. Ну що ж! Зачекаємо!

25

З цирку вони доїхали до Арбатської площі на «Аннушці» (так називали москвичі трамвай «А») і по Арбату пішли пішки.
Шнира й Паштет побігли вперед. Миша й Валентин Валентинович повільно простували вулицею.
Від зустрічі з Елен Миша чекав іншого. Чого саме — не знав. Ішов з надією. Якою — теж не міг сказати.
Дівчинка, до якої ще рік тому він був поблажливий, тепер була поблажлива до нього — думка, образлива для юнака, котрий вважає себе мужчиною.
Заглиблення в особисте Миша завжди розцінював як обкрадання суспільного. Тепер цій формулі було завдано удару: думка про Елен не полишала його.
— Цирк — прекрасне видовисько, — говорив між тим Валентин Валентинович, — але багато в чому перебільшує. Ефекту досягають маніпуляціями, глядач сприймає їх за щиру правду. На манежі чоловіки здаються Аполлонами, жінки — Афродітами, а за лаштунками… Таке розчарування… Я не кажу про Елен Буш, вона справді красуня, це робить честь вашому вподобанню.
— Чому моєму? — спохмурнів Миша.
— Мені здалося, що у вас до неї особливе ставлення…
Миша зупинився, визивно спитав:
— Як ви смієте так говорити? Яке, власне, вам діло?
Вони стояли один проти одного.
Гаразд, стерпимо, візьмемо себе в руки, він покарає Мишу, коли викраде Елен, отоді цей ідейний хлопчик поскаче. Усьому свій час.
— Перепрошую, Мишо, я поводився як хам, визнаю. Але злого умислу не було, повірте. Я ставлюсь до вас якнайкраще, якнайдоброзичливіше. А за панібратство ще раз перепрошую.
Вони рушили далі. Миша похмуро мовчав.
— Ви гніваєтесь, — мовив Валентин Валентинович, — ви маєте рацію. У вашому віці це трепетно, серйозно, а ми, старики, — скоти й циніки. Мені соромно за себе, повірте… Хочете поїхати зі мною на перегони? — раптом запитав він.
— Мене це не приваблює.
— Шкода. Коні — моя пристрасть. У цьому я дещо тямлю. Гравець! Атож, граю в тоталізатор. Це ганебно, я знаю, за азартну гру в тоталізатор виключають з партії, але я безпартійний, більше того, я обиватель. Уявіть собі! Обиватель також ганебно, але в кожного своя доля. Ви комсомолець, ідейний хлопець, а я рядовий радслужбовець, одержую невеликий оклад, мізерні проценти…
— Усі люди живуть на зарплату.
Валентин Валентинович глянув скоса на Мишу. Хлопчик повчає. Що ж, продовжимо комедію.
— Розумієте, Мишо, люблю добре пожити. В мене примітивні потреби. Добре жити — теж примітивна потреба, чи не так?
Миша знизав плечима. Його викликають на розмову, а він не хоче розмови — цей чоловік для нього чужий, що він йому доводитиме?!
Не дочекавшись відповіді, Навроцький вів далі:
— Авжеж, люблю добре пожити. Ви спитаєте як? Відповідаю: конячки виручають. Я не просто гравець, я щасливий гравець.
Його сміх гучно пролунав у тиші нічної вулиці.
— Так, Мишо, я щасливий гравець, ось хто я такий. Я знаю, я вам не подобаюсь, і ось бачите: роблю все, щоб сподобатися ще менше. Дурна вдача! Замість того щоб здобути ваші симпатії, я, навпаки, поглиблюю ваші антипатії. До речі, — раптом запитав він, — чого я вам не подобаюсь?
Його базікання дратувало Мишу, він відчував приховане знущання й сухо відказав:
— Яка різниця? Мені, наприклад, байдуже, подобаюсь я вам чи ні.
— Ви не зважаєте на думку інших людей?
— Зважати на думку інших людей зовсім не означає всім подобатися.
— І все ж я вам не подобаюсь, признайтеся! — наполягав Навроцький.
— Атож, не подобаєтесь.
— За що саме, цікаво знати?
— Ви одержали вагон мануфактури. Пам'ятаєте, я допомагав штовхати цей вагон?
— Звісно, пам'ятаю.
— Зимін наказав затримати цей вагон, але вагон відправили, а Зиміну сказали, що не встигли затримати.
— Хто сказав?
— Комірник Панфілов.
— А я при чому?
— Ви разом з Панфіловим і Красавцевим обдурили Зиміна.
— Ой Мишо, Мишо, — посміхнувся Навроцький, — і по таких речах у вас складається думка про людей?! Хочете знати правду? Так, усе зроблено з мого відома. Більше того — на мою вимогу. Міркуйте самі. Я ледь-ледь роздобув мануфактуру, оббив десятки порогів, вирвав сотні резолюцій. Нарешті мені видали товар, я його оплатив, одержав залізничний вагон, також, між іншим, не без зусиль, телеграфував у Батумі, що відвантажую товар. І раптом, в останню мить, Зимін наказує затримати вагон, мабуть, для того, щоб передати його іншому агентові, можливо, більш наполегливому або більш знайомому. А я мав починати все спочатку, знову чекати місяць чи два. Який же я після цього постачальник? Лопух, йолоп і нездара.
Вони проходили повз темні, але знайомі вітрини. Миша мовчав. У міркуваннях Навроцького була своя логіка. Втім, логіка була і в міркуваннях Панфілова. Чужа логіка. Валентин Валентинович правив своє:
— Уявіть: ви директор швейної фабрики, чекаєте вагон мануфактури, інакше фабрика не може працювати. А ваш уповноважений, тюхтій, бовдур проґавив цей вагон, уступив його невідь-кому і фабрика повинна зупинитися. Триматимете ви такого уповноваженого?
— Може, ви захищали інтереси свого підприємства, — сказав Миша. — А Красавцев? Панфілов?
Вони стояли в дворі, в глибокому темному колодязі, створеному корпусами будинку. Кілька вікон ще світилися.
Валентин Валентинович розвів руками:
— Про Красавцева нічого не знаю.
Не хоче говорити про Красавцева. Але ж зустрічався з ним у ресторані. Все бреше, все вигадує.
— А Панфілов? Чого Панфілов захищав інтереси вашого підприємства, а не виконав наказ свого інженера?
— Я повинен відповідати за якогось там Панфілова?
— Ви з ним вступили в оборудку, дали хабара. Він хабарник, а ви хабародавач.
Удар був точний. Прямолінійність цих хлопчиків може бути небезпечна.
Обдумуючи кожне слово, Валентин Валентинович проказав:
— Хабара я йому не давав. Просто Панфілов не хотів зайвої тяганини і мав, між іншим, рацію: затримка спричинила б багато ускладнень — простій вагона, штраф, неустойку тощо… Але припустімо, суто теоретично, що я дав Панфілову п'ятірку, десятку; припустімо, дав. Ну й що? Адже мануфактуру я одержую не для себе, а для державного підприємства.
— Це не грошове, а моральне питання, — заперечив Миша. — За десятку людина продає честь і совість.
— Та нічого я йому не давав! — закричав Навроцький. — Ви помиляєтесь!
— Я нічого не стверджую, — відповів Миша, — не бачив і тому не стверджую. Ви мене спитали: чого ви мені не подобаєтесь, я вам відповів.
Валентин Валентинович задумливо проказав:
— З такими принципами, з такою прямолінійністю вам важко буде жити, Мишо…
У нічній тиші глухо, але близько й виразно пролунав постріл.
— Ви чули? — Валентин Валентинович обернувся в той бік, звідки пролунав постріл.
— Схоже на постріл, може, пугач?.. — сказав Миша.
— Ні, не пугач, — занепокоєно мовив Валентин Валентинович, — це не пугач!
Миша показав на під'їзд Зиміних:
— Наче звідти.
— Подивимось! — рішуче проказав Валентин Валентинович і швидкою ходою рушив до під'їзду.

26

Вони зайшли в під'їзд і почули, як хтось біг сходами.
— Вони побігли нагору, — сказав Миша і, стрибаючи через дві сходинки, подався навздогін.
— Обережно, Мишо, вони озброєні! — закричав Валентин Валентинович і побіг за ним.

Вони пробігли кілька поверхів і зупинилися дослухаючись. Тупотіння вже не було чутно.
— Утекли на горище, — сказав Миша.
І раптом до них долинув крик:
— Тато, тато…
Вони зійшли ще на один поверх і побачили на дверях квартири Андрія Зиміна, босоніж, у трусах і майці. Розмазуючи кулачками сльози по обличчю, він повторяв:
— Тато, тато…
У коридорі на підлозі лежав Микола Львович.
— Засвітіть світло! — крикнув Навроцький.
Миша повернув вимикач.
Валентин Валентинович нахилився над Зиміним, побачив струминку крові на підлозі.
— Дзвоніть сусідам! Негайно лікаря, міліцію!
Сусіди вже юрмилися на сходовому майданчику, заглядали в квартиру, напіводягнені постаті, злякані обличчя…
— Товариші! — сказав Валентин Валентинович. — Чи є поблизу лікар?
— У другому під'їзді. Ілья Борисович, — відказала сусідка.
— Збігайте за ним, якнайшвидше, будь ласка!
— Зараз, пальто накину.
— Товариші чоловіки, біжіть до двірника! У кого є телефон, дзвоніть у міліцію!
Валентин Валентинович діяв швидко, рішуче, всі підкорялися йому. Згори й знизу, розбуджені шумом, підходили пожильці, юрба заповнила майданчик.
— Я почув постріл, розбудив Соню, кажу: чуєш, стріляють!
— Я дрімала, але крізь сон теж почула постріл. Потім — тупіт ніг по сходах.
— Вони нагору побігли.
— Навпаки, вниз.
— Людину застрелили, у власній квартирі, який жах!.. Але побігли нагору.
— Бандити! Вони побігли вниз. Навіщо нагору? На дах? На небо?
Валентин Валентинович сказав:
— Андрію, піди одягнися, застудишся!
Андрій ступив у коридор, але злякано відсахнувся, побачивши розпростерте батькове тіло.
— Ходімо, дитинко…
Сусідка повела Андрія до себе.
З'явився лікар, з нахмуреним обличчям пройшов у квартиру.
Валентин Валентинович стояв на дверях.
Лікар нахилився над Миколою Львовичем, потім підвівся:
— Він мертвий.
— Боже мій! — сплеснула руками сусідка. Хтось запропонував: — Може, покладемо його на канапу?
Лікар заборонив:
— До приїзду міліції не чіпайте!
Запало тяжке чекання.
Валентин Валентинович курив цигарку за цигаркою.
Підходили ще люди, розпитували, їм розповідали про постріл, про тупіт ніг…
З'явилися міліціонери, троє, вони зайшли в квартиру, оглянули тіло Зиміна, коридор, пройшли в кімнати, переговорили з лікарем, вийшли на майданчик.
— Хто що бачив або чув?
Миша показав на Валентина Валентиновича.
— Ми з товаришем Навроцьким стояли у дворі, почули постріл… Ми вбігли в під'їзд, почули тупіт ніг нагорі, побігли за ними, але не догнали. Може, вони сховалися на горищі.
— Ти знаєш горище?
— Знаю.
— Ходімо!
Миша й два міліціонери піднялися сходами і ввійшли на горище.
Міліціонери вийняли пістолети, освітили горище кишеньковими ліхтариками.
Вони рухалися обережно, перелазячи через бантини, старанно освітлювали кутки. Горище було порожнє.
Так вони дісталися до Вітьчиної комірки. Миша потягнув саморобні двері. Міліціонер освітив комірчину. На матраці сидів Вітька, мружив очі, засліплений світлом ліхтарика.
— Ти чого тут?
— Нічого, сплю.
— Вставай! — наказав міліціонер.
Вітька підвівся.
— Зброю!
— Яку зброю?
— Підніми руки!
Вітька підняв руки.
Один міліціонер направив на Вітьку світло ліхтарика, другий обшукав.
Зброї при Вітьці не було.
— Хто тут ще є? — запитав міліціонер.
— Нікого нема.
— Вийди!
Вітька вийшов з комірчини, побачив Мишу, здивовано глянув на нього.
— Ти?
— Хтось утік на горище. Ти не чув, не бачив? — запитав Миша.
— Нікого я не бачив! — огризнувся Вітька.
Міліціонер витяг з-під матраца жерстянку з паперовими, срібними й мідними грошима.
— Чиї гроші?
— Мої.
— Куди револьвер закинув?
— Не бачив я ніякого револьвера, чого причепилися?
— Не галасуй, я тобі так погаласую! — пригрозив міліціонер. — Попильнуй за ним, — сказав він товаришеві, — я тут пошукаю.
З Мишею він пішов по горищу. Світло ліхтарика ковзало по бантинах і кроквах. Коло однієї бантини міліціонер затримався, нахилився, розрив купу жужелиці, витяг портфель, відкрив, освітив ліхтариком.
Портфель був порожній, на внутрішньому клапані сріблилася монограма: «Миколі Львовичу Зиміну від колективу фабрики»…
Вони повернулися до комірчини, міліціонер показав Вітьці портфель.
— Де взяв портфель?
— Не бачив я цього портфеля.
— Ходімо.
Пожильці стояли на сходах, внизу і вверху, звисали через поруччя, раз у раз грюкали двері під'їзду, надходили ще люди. Натовп розступився, пропускаючи в квартиру міліціонерів і Вітьку. Миша залишився на майданчику. Валентин Валентинович стояв на дверях.
Долинув шум машини, що під'їхала до під'їзду.
Агенти карного розшуку зайшли в квартиру. Вони вийшли звідти з Вітькою й піднялися на горище.
Миша стомився, хотілося спати, він присів на сходинку, прихилився до поруччя.
У широких вікнах мерехтів ранній травневий світанок.
Валентин Валентинович стояв на дверях квартири. І хоч як стомився Миша, він не міг не помітити на обличчі Навроцького вираз погано прихованої тривоги, напруженості, готовності до будь-яких несподіванок.
Мешканці не розходилися, підійшли Вітьчині батько й мати. Батько був тверезий, метушливий, обертався навсібіч, слухав розмови, безнастанно примовляючи: «Так треба ж розібратися по справедливості, а як же, інакше не можна». Мати дивилася на всіх благальним, жалюгідним і зацькованим поглядом.
У квартирі щось відбувалося, огляд чи обшук. Тіло Миколи Львовича перенесли в кімнату.
Повернулися з горища агенти карного розшуку з Вітькою. Мати метнулася до нього, але Вітька суворо проказав:
— Чого кидаєшся?
Можна було тільки дивуватися з його зухвалої байдужості.
— Відійдіть, громадянко, — сказав агент.
— Це його мати, — пояснив хтось із юрби.
— Нема чого хвилюватися, — відповів агент, — усе з'ясується.
Вони знову зайшли в квартиру. Миша сидів на сходах. Валентин Валентинович стояв на дверях.
Настав ранок, люди йшли на роботу, а дехто юрмився на сходах, у дворі, біля під'їзду.
З квартири вийшли міліціонери, між ними йшов Вітька. Всі ринули за ними. Спустилися в двір і Миша з Валентином Валентиновичем.
— Проходьте, громадяни, проходьте! — говорили міліціонери, розтинаючи натовп.
На воротях Вітька оглянувся, шукаючи очима матір, але, мабуть, не знайшов її. Його погляд зустрівся з Мишиним поглядом.

27

Миша не міг забути, як оглянувся Вітька, шукаючи матір. Він побачив Вітьку таким, яким знав у дитинстві, той Вітька не міг убити. І Вітька, котрий шукав очима матір, теж не міг і не вбив Зиміна. Суто психологія, звісно, а все-таки не міг убити.
Якось Миша зайшов до Люди. Вона читала, відклала книжку, коли Миша зайшов, глянула на Мишу глибоким, очікувальним, зовсім новим поглядом, потім раптом усміхнулася:
— Сідай!
У Миші защеміло серце від цієї усмішки. Дивне дівчисько, горде. Він пригадав розмову з Миколою Львовичем. Микола Львович сказав того разу: «Це робить їй честь». Вона й зараз тримається так само, намагається тамувати своє горе, не нав’язує його нікому. А вони співали про неї: «Я манірність, тру-ля-ля-ля…»
— Де мама? — запитав Миша.
— Скоро прийде.
— Як вона?
— Мені здається, що вона досі не розуміє, що скоїлось, не вірить, не усвідомлює. То раптом стає такою, мовби сама померла. А буває, що раптом починає гарячково звинувачувати Вітьку Бурова, хутко, хутко, і все про Вітьку, все про нього, ніби хоче і себе й мене переконати, що саме він в усьому винен.
— Певно, вона так і думає, — зауважив Миша.
— Атож, переконана в цьому. Вона завжди його побоювалась, хоч не завжди зізнавалася, храбрувалася, а тепер твердить, що до всього він намагався ще на її очах влізти у вікно.
Миша поглядом примірився до пожежної драбини.
— Це досить складно.
— Я те ж саме їй сказала, а вона відповідає: «Складно? Для нього?»
— А що було в портфелі?
— Службові папери, якісь документи на брак.
— Навіщо вони Вітьці?
— Можливо, він їх просто викинув. Мама твердить, що йому був потрібен портфель. Адже вони збиралися в Крим. Андрій заялозив том енциклопедії на «К». Андрій же зовсім ще дурник. Він, наприклад, своїм почерком, з помилками через кожні два слова, виготовляв «дАкумент». В «дАкументі» вказувалося, що вчитель Вітя Буров їде зі своїми хворими на сухоти учнями в Крим.
— Для Криму потрібен не портфель, а чемодан. Але припустимо. Скажи, якщо не секрет, чому про зникнення портфеля твій батько не заявив у міліцію?
— Фатальна помилка. Якби заявив, то лишився б живий. Але розумієш… Того вечора вдома лишався один Андрій, тато побоювався, що підозра впаде на нього. Крім того, якщо Андрій якось причетний до пропажі, то тато сподівався, що з часом він зможе повернути документи. Навіщо вони хлопцям?
— Невже Андрій причетний?
— Ні, ні в якому разі, цього не може бути. Я намагаюсь уявити собі хід татових думок.
— Ну гаразд. Вітька вкрав портфель, припустимо навіть за допомогою Андрія. Але вбивство…
— Я не вірю, що Вітька вбив тата, не вірю… — сказала Люда. — Гадаю, що нас хотіли пограбувати, прослідкували, коли ми поїхали на дачу, залізли в квартиру, але тато несподівано повернувся з дороги.
— Правда? Чого?
— Згадав, що йому треба написати доповідну записку. Звичайно це дуже дивно, я досі сушу над цим голову.
— Справді, дивно, — погодився Миша.
— Взагалі багато незрозумілого… Наприклад, про зникнення портфеля я дізналася після того, як убили тата.
— Тобі не говорили? Приховували? Весь тиждень?
— Так.
— Чого?
— Мама каже: не хотіли хвилювати мене… Я в це не дуже вірю.
— І Андрій теж не знав?
— Андрій знав, вони питали в нього, де портфель.
— Отже, тільки від тебе приховували?
Люда пильно глянула на Мишу.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Просто констатую цю обставину.
Та для самого Миші ця обставина була зрозуміла: Зимін не довіряв Люді через Навроцького.
Чи може Миша зараз довіряти Люді? А якщо вона перекаже Навроцькому?.. Після того, що скоїлося, навряд. А втім… Нехай думає іншого разу, з ким швендяти по ресторанах!
— Хочу, щоб ти на всяк випадок знала: в портфелі справді були документи на брак. Але цей брак було відпущено твоєму знайомому, Валентинові Валентиновичу…
Миша докладно розповів Люді про епізод з вагоном.
— До речі, — безжально вів далі Миша, — коли ви з Юрою танцювали в ресторані, Валентин Валентинович розмовляв з Красавцевим, а потім Красавцев передав документи Миколі Львовичу біля прохідної, коли Микола Львович ішов додому. Микола Львович не хотів брати, Красавцев нав'язав їх йому.
Люда ошелешено дивилася на Мишу.
— А коли пропав портфель, Валентин Валентинович був з нами в театрі…
— Був… А коли вбили Миколу Львовича, був зі мною в цирку… Я його не звинувачую, я просто розповідаю тобі деякі обставини.
Люда дивилася великими очима на Мишу. Потім закрила лице руками.
— Ну, ти чого…
— Це я вбила тата. — Вона відняла руки, її очі були сухі й червоні. — Я привела цю людину в дім.
«Щось не так виходить у мене з цією сім'єю, — подумав Миша. — То злюсь на них, то жалію».
— Я ж нічого не стверджую, просто намагаюсь пов'язати між собою деякі факти.
— Це я вбила тата, — повторила Люда, — я привела цю людину в дім. Тато казав, що він йому не подобається, не хотів бачити його в нашому домі. Тепер я розумію чому: він знав, він передчував… Боже мій… Це я, я, я… Все я… Винна одна я. Адже коли він прийшов до нас перед театром, я одразу зрозуміла, що він таке: все бреше, жодного слова правди, я все відчула, але в мене забракло сміливості відмовитися, не йти в театр, мені було соромно перед татом, перед мамою… Ой лишенько, що ж я накоїла…
Вона розгойдувалася, заплющивши очі. Миша вперше бачив такий розпач, не знав, що йому робити, як заспокоїти.
— Нема жодних доказів, що це зробив Навроцький, — сказав він. — Ти даремно себе картаєш. Навпаки, всі докази на його користь, ти сама їх наводила. Крім того, вбивши твого батька, вони не взяли документів — виходить, справа не в документах і, отже, не в Навроцькому. Просто я так, як і ти, не вірю, що Вітька вбивця.
Вона сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку, потім сказала:
— Я уб'ю цього мерзотника.
— Перестань! — мовив Миша. — Не кидайся з однієї крайності в другу. Йде слідство, воно все з'ясує. Єдине, що від тебе вимагається, — не показуй Навроцькому своїх підозр. Обіцяєш?
— Я з ним більше не бачусь, — відказала Люда.

28

Славчина квартира, колись така радісна, мала тепер вигляд нудної і захаращеної. Запорошені килими на підлозі, підгорілий абажур над столом, на канапі безладно розкидані маленькі подушки. І тільки рояль у кутку такий же чистий і блискотливий, як і раніше, і той же перед ним обертовий стілець.
Двері в спальню були відчинені, там промайнула постать Костянтина Олексійовича в заношеному халаті. Небритий, змарнілий, мішки під очима, він не вийшов і не привітався.
Славка поставився до цього спокійно, звик до батькових дивацтв чи не хотів, звертаючи увагу, наголошувати на них.
— Я не допускаю думки, що Вітька вбив Зиміна, — сказав Миша. — Обшукали все горище, переорали кожну скіпку — зброї немає. Проник у квартиру? Як? У вікно? На виду всього будинку? Через двері? Ні ключів, ні відмичок у Вітьки не знайшли. Двері відчинив Андрій? Андрій брав участь у вбивстві батька?! І головне — мотиви злочину? Пограбування? Чому забрали тільки портфель? Документи? Навіщо вони Вітьці?
— Я теж не вірю, що Вітька вбив Зиміна, — сказав Славка.
— А я вірю! — оголосив Генка. — Хто такий Вітька Буров? Початкуючий бандит, підкреслюю — початкуючий. Він уперше забирається вночі в чужу квартиру, хвилюється, бачить портфель, гадає, в ньому щось цінне, хапає, тікає. Минає тиждень, ніхто портфель не шукає, все тихо. Чудово! Вітька йде знову, стежина знайома, але там несподівано господар… Вітька з остраху стріляє, йому вже не до манаття, тікає, закинувши кудись пістоль, забирається на горище в свою хижку і вдає, що спить.
— Якби у Вітьки був револьвер, він неодмінно показав би його хлопцям, — заперечив Славка.
— Може, й показав! А вони приховують. Головне — як потрапив на горище портфель?!
— Так, — мовив Миша, — портфель — єдиний доказ проти Вітьки. Але в портфелі були документи на брак; вони потрібні не Вітьці, а Красавцеву, Панфілову й Навроцькому.
— А може, за їхнім дорученням Вітька й зробив це? — припустив Генка.
— У нього були погані взаємини з Навроцьким, — заперечив Миша.
— Про людське око можна й по мармизах угріти один одного. Хто, якщо не Вітька? Навроцький? Коли вкрали портфель, він був із Зиміним у театрі, коли вбили Зиміна — з тобою в цирку. Якщо він і взяв портфель, якщо і вбив Зиміна, то Вітьчиними руками, а сам влаштував собі алібі: спершу Художній театр, потім цирк.
— Ви обидва гарячкуєте, а даремно, — сказав Славка — Один стверджує — Вітька, другий — Навроцький. Ну, а сам Зимін? Чого він приховав пропажу портфеля з документами? Боявся, бач, підвести Андрія? Що загрожувало малолітньому Андрієві? Анічогісінько. Більше того! Незважаючи на пропажу перших документів, Микола Львович узяв додому другу паку документів, відправив на дачу дружину й дочку, а сам з дороги раптово повернувся додому. Навіщо? Згадав про доповідну записку? Дурниці. Микола Львович не та людина, щоб забути про доповідну записку. Якщо навіть забув, то написав би у неділю ввечері. Він повернувся не випадково, повернувся спеціально, навмисно, поїхав на дачу, аби виманити з дому Ольгу Дмитрівну та Люду, а сам повернувся. Чого?
— Що ти торочиш: чого, чого? — зауважив Генка. — Сам скажи — чого?
— Можна припустити лише одне, — сказав Славка. — Зимін мав зустрітися з кимось у себе вдома. Зустрілися, посварилися, вони його і вбили. Але зважте: документів не взяли. Отже, не в них справа.
— Тобто Навроцький ні при чому, це ти хочеш сказати? — запитав Миша.
— Атож, можливо, справа не в Навроцькому, не у Вітьці, а в комусь третьому. Зиміна могли втягти в якусь аферу, заплутати. Він, припустімо, захотів вийти з гри, і його вбили, побоюючись викриття.
— Зимін був нечесна людина?
— Чесна. Може, навіть надчесна. І в цьому, може, вся суть: він у чомусь заплутався або його заплутали.
— Виходить, нікому не можна вірити?
Славка похитав головою.
Просто я більше бачу, більше чую. Я вже казав: зворотний бік життя. Ви його не бачите, я бачу. Сам подумай: навіщо Навроцькому й Красавцеву вбивати Зиміна? Заради документів? Красавцев міг із цими документами зробити на фабрик ці що завгодно. Ці документи в його руках. Вони прекрасно розуміють, що за вбивство вишка! Ні не Навроцький, не Красавцев, це інші люди, котрих, може, ніхто, крім самого Зиміна, не знав. І саме тому, що ніхто, крім Зиміна, не знав, вони й наважилися на таке.
— Підіб'ємо підсумки, — сказав Миша. — Генка вважав вбивцею Вітьку Бурова. Так, Генко?
— Так. Допускаю, що Вітька був виконавцем, знаряддям у чиїхось руках, можливо, в руках того ж Навроцького, того ж Красавцева. Та портфель украв він, убив Зиміна він.
— Ясно! Тепер Славчина точка зору: Зимін заплутався у зв'язках з якимись невідомими для нас ділками, і його вбили. Так, Славко?
— Загалом, так.
— І нарешті моя думка: Вітька ні при чому. За цією справою стоїть Навроцький. Отже, постає питання: що будемо робити?
Славка здивувався:
— Що ми можемо робити? І чому ми повинні щось робити? Слідство само розбереться.
— Як ми можемо втручатися? — додав Генка. — І навіщо? Вітьку виручати?
— Атож, — сказав Миша, — треба виручати.
— Бог тобі на поміч. Я цього не маю наміру робити, — заявив Генка.
— Бог мені не помічник і не товариш. Ви мої товариші. Від вас я чекаю допомоги.
— Що саме?
— Хотілося б знати, що говорять про це на фабриці. Твоя тітка, певно, в курсі.
— Це можна, — погодився Генка.
— А ти, Славко, оскільки так добре знаєш зворотний бік життя…
— Твоє кепкування мене не чіпає.
— Тим краще. Отож Навроцький — частий гість «Ермітажу». Не міг би ти дізнатися про нього докладніше?
— Як щось узнаю, скажу.
— Чудово! Від самої справи ви усуваєтесь?
— Я не маю наміру марнувати на це час, та в мене його й нема, — сказав Славка.
— А в мене нема бажання захищати Вітьку Бурова, бандита! — оголосив Генка.
— Ну що ж, — сказав Миша, — значить, цього разу я залишився сам.

29

Що він має в своєму розпорядженні? Анічогісінько, по суті. Історія з вагоном? Малувато. І все-таки серед численних облич, що мелькали тієї ночі на сходах, приголомшених, збентежених, зляканих, обличчя Навроцького було єдине, пойняте затаєною тривогою, внутрішньою напругою, готовністю до будь-якої несподіванки. Згадка про це обличчя зміцнювало Мишу в його певності більше, ніж усе інше. Знову психологія? Ну й нехай!
З чого починати? Кого він знає з оточення Навроцького? Тільки Юру. Проте Юра нічого не скаже, вірний паж. Запродався за ресторанну юшку, за бефстроганов і каву з вершками. Не з нього треба починати.
Починати треба з Андрія Зиміна та Льоньки Панфілова. Вітьку вони захищатимуть, вигороджуватимуть, і все-таки можуть виявитися якісь подробиці, щось істотне на Вітьчину користь. А все, що на Вітьчину користь, те проти Навроцького. І говорити більше ні з ким, треба говорити з ними.
Шнира й Фургон чергували в бригаді розподілу, і Миша пішов на кухню.
Нагрітим кухонним ножем Кит розрізав круг масла на однакові кубики. Віртуоз, нічого не скажеш! Людина, що знайшла своє покликання.
Шнира й Фургон чистили картоплю.
— Тонше зрізуйте шкурку, вкотре вже вам кажу! — дорікав їм Кит.
— Картопляна каторга! — пробурмотів Шнира.
Миша попросив Кита відпустити Фургона.
— Але ж невдовзі вечеря, — невдоволено відповів Кит.
— Тільки на кілька хвилин. Ходімо, Андрію!
Вони, вийшли на шкільне подвір'я, сіли в затінку високої тополі.
— Андрію, як ти думаєш, Вітька винен у тому, що трапилося з твоїм батьком?
— Звідки я знаю? Я не бачив, хто вбив тата.
— А хто вкрав портфель?
— Я спав, коли його вкрали.
— І не чув, як хтось забрався в квартиру і взяв портфель?
— Не чув.
— А як портфель опинився на горищі?
Замість відповіді Фургон знизав плечима, губи в нього затремтіли.
«Мордую дитину», — подумав Миша.
— Слухай-но, Андрію, — сказав Миша, — твого батька вбив негідник, мерзотник. Невже ти його захищатимеш?
— Таж я нічого не знаю! Мене й слідчий викликав, і мама питала. А що я знаю? Я спав. Я не бачив, хто стріляв.
— Але сам ти як думаєш: Вітька винен?
Андрій мовчав.
— Чого ж ти мовчиш? Ти його боїшся? Кого ти боїшся?
— Нікого я не боюсь, — відповів Андрій, потупившись.
— Ну, то говори!
— Нічого я не знаю. І про Вітьку не знаю: він крав чи ні — не знаю.
— А чого ти з ним водився?
— Я не з ним, а з Шнирою, а вже потім разом…
— Що разом?
— Ну, були разом.
— А револьвер ти бачив у Вітьки?
— Ні.
— Слово честі?
— Слово честі!
Миша дивився на Фургона. Не може бути, щоб брехав, не схожий на брехуна, незграбний, добродушний хлопчисько, нічого в ньому немає злодійського, блатного, нічого хитрого, лукавого.
Усе-таки Миша перепитав:
— Отже, в нього не було револьвера?
— Не знаю: був чи не був. Тільки я не бачив, він мені його не показував.
— А ти говорив кому-небудь, що твої йдуть у театр?
— Нікому не говорив. Я сам не знав, що вони підуть. Мене покликали з двору, сказали: йдемо, залишайся вдома, лягай спати. Я й ліг.
— Гаразд. А вдруге? Ти знав, що твої збираються на дачу?
— Знав.
— Говорив кому-небудь?
— Чого?
— Що твої їдуть на. дачу, говорив кому-небудь?
— Ні…
Андрій раптом осікся, розгублено глянув на Мишу…
Миша це помітив.
— Сказав кому-небудь, згадай! Це дуже важливо.
Андрій знову похнюпився, потім тихо проказав:
— Вітьці сказав.
— Отже, Вітька знав, що твої їдуть на дачу?
— Знав, — прошепотів Андрій.
— Навіщо ти йому сказав?
— Сказав…
— Він питав тебе?
— Ні.
— Навіщо ж ти сказав?
— Вітька нам говорить: поїдемо в неділю на Дорогомиловський цвинтар синичок ловити. А я відповів: не можу я, наші в суботу їдуть на дачу і мені загадали сидіти вдома. Отак він і дізнався про дачу.
— Хто при цьому був?
— Ну, хто… Я, Шнира, Паштет, Білка.
Чорт забирай, все складніше, ніж він гадав!
— Слухай мене уважно, Андрію! Нічого й нікого не бійся. Скажи мені правду: Вітька брав портфель?
Андрій, похнюпившись, мовчав.
— З тебе все доводиться витягувати обценьками.
— Усі кажуть, що вкрав.
— І вбив він?
— Усі кажуть, що вбив.
— А ти як думаєш?
— Я не вірю, — прошепотів Андрій.

Таким чином, Вітька знав, що Зиміни їдуть на дачу, і, певна річ, бачив, як вони йшли в театр. В обох випадках йому було точно відомо, що нікого, крім Андрія, вдома немає.
Серйозний доказ. Багато що міняє.
Невже праві оці таємні «всі», а він неправий?
Може, неприязнь до Навроцького заважає йому бути об'єктивним? Він так повірив у його провину, що не бачить фактів, які викривають Вітьку, не хоче їх бачити, ігнорує. І Фургон недоговорює. Кого він боїться? Шниру? Паштета? Білку? Головний у них, після Вітьки, безумовно, Шнира, права рука отамана. Андрій під його заступництвом, під його впливом. Чи не його боїться Андрій?
Миша провів Фургона на кухню й покликав Шниру. Той, не чекаючи дозволу Кита, скинув фартух, з огидою відкинув ніж і вийшов з Мишею на подвір'я. На відміну од Фургона, Шнира категорично виголосив:
— Ніякого портфеля Вітька не брав, а вже вбивати… Нікого не вбивав.
— Як це ти можеш стверджувати? Ти всі його діла знаєш?
— Знаю.
— Вигороджуєш Вітьку.
— Не вигороджую, а правду кажу.
— Ти ж був зі мною в цирку. Звідки ти знаєш, що в цей час робив Вітька? Коли ми були в цирку, якраз і вбили Зиміна.
— Все одно Вітька не вбивав.
— А буфет у кінотеатрі ви обікрали?
Шнира мовчав.
— Мовчиш?! Не хочеш говорити правду? Чому ж я маю вірити тобі про Вітьку, якщо ти не хочеш говорити правду про буфет?
Не дивлячись на Мишу, Шнира сказав:
— Так, у буфеті ми взяли.
Миша пильно дивився на Шниру. Його визнання значуще. Розуміє, що зараз невигідно брехати: вирішується Вітьчина доля. Цьому хлопчакові можна вірити. Миша повірив.
— Що взяли?
— Тістечка, цукерки, ситро, монпансьє дві банки.
— От бачиш, — сказав Миша. — Якщо Вітька обікрав буфет…
— Не Вітька, а ми всі.
— Без Вітьки ви б цього не зробили. Не зробили б, га?
Шнира знизав плечима, не знав, що відповісти.
— Вітька вчив вас красти, — вів далі Миша. — Він блатний і вас хотів зробити блатняками.
— Вітька не блатняк! Не знався з ними і нам не дозволяв. Він, коли дізнався, що Білка знається з Шаринцем, сказав, що не візьме її в Крим.
— Хіба Білка знається з Шаринцем?
— Раніше зналася.
— А тепер?
— Розмовляла. Вітька питає: говорила з Шаринцем? А вона заперечує: ні, не говорила. Бреше! Вітька їй сказав: будеш із Шаринцем — не поїдеш у Крим.
— А про що Білка розмовляла з Шаринцем?
— Не знаю, стояла біля вітрини й розмовляла.
— Ну й що Вітька?
— Вітька й говорить: не смій знатися з Шаринцем, він ширмач, до наших грошей підбирається.
— До яких грошей?
— А що ми на Крим збирали.
— Ті, що в банці були, в комірчині?
— Еге ж.
— Він хотів, щоб Білка вкрала ці гроші?
— Не знаю як: щоб украла або щоб йому сказала, де їх Вітька ховає. Тільки не дізнався б зроду: Вітька їх переховував. Шаринець скільки разів їх шукав — не знайшов.
— Де шукав, на горищі?
— Авжеж! Скільки разів на горище лазив, та не знайшов. Вітька ховав у різних місцях.
— Як же він залазив на горище? Щось не бачив я, щоб він піднімався пожежною.
— Пожежною він не лазив. Він через чорний хід…
— Але ж двері Вітька брав на засувку.
— Вітька зачиняв наш чорний хід, а Шаринець зі свого ходу лазив.
— Його під'їзд у другому крилі.
— А він по даху.
— А ви його бачили на даху?
— Скільки разів.
Шаринець розмовляв з Білкою? Ну й що? Хоче відбити її од Вітьчиної компанії, давня історія. Що ще? Шаринець зв'язаний з карними злочинцями? А навіщо йому документи? Втім, документи не були потрібні й Вітьці — докази тут однакові. А ось горище — це суттєво: Шаринець теж міг сховати портфель на горищі. Шаринець, якщо він убив Зиміна, міг би по даху перелізти на свій хід — живе він на восьмому поверсі, — просто в свою квартиру… Звісно, Шаринець — кишеньковий злодюжка, не більше, але чому на Вітьку можна подумати, а на Шаринця не можна? Він скоріше повірить, що це зробив Шаринець.
— Слухай-но, — знову заговорив Миша, — ти пам'ятаєш, як Андрій сказав, що його рідні їдуть у неділю на дачу?
— Говорив. Ми за синичками збиралися, він і сказав: не можу, мої від'їжджають.
— А хто при цьому був?
— Усі були.
— І Білка?
— І Білка.
Миша пильно подивився на Шниру. Треба йому довіритися, іншого виходу немає.
— Скажи, могла Білка сказати Шаринцю, що Зиміни їдуть у неділю на дачу?
— Не знаю… Могла… Вона все може. Непевна.
— Що значить непевна?
— Ненадійна.
— А мені ти віриш? — запитав Миша.
— А чого, чому ти питаєш?
— Я, як і ти, переконаний, що Вітька не винен, не крав портфеля і не вбивав Зиміна. І постараюсь це довести. Допомагатимеш?
— Аякже. Що я маю робити?
— Поки що мовчати.
— Гаразд, — сказав Шнира.

30

На горищних дверях висіли замки: після всіх подій кербуд закрив горище. Довелося вилізти на дах пожежною драбиною.
На даху Миша пройшов шлях, яким міг би пройти Шаринець після вбивства Зиміна, якщо припустити, що саме він убив його, а потім тікав по даху до свого чорного ходу. Його шлях у даному разі пролягав краєм даху, небезпечний шлях, і перехід на своє крило також небезпечний, але при певній спритності й кмітливості цілком можливий.
Потім крізь дахове вікно Миша спустився на горище.
Вітьчиної комірчини більше не існувало. Хистку споруду було поруйновано, на її місці валялися дошки з іржавими погнутими цвяхами, обідрані листи фанери, драний матрац.
Зараз, коли він був тут сам, Миша відчув горище таким, яким відчував його в дитинстві, — таємничим, загадковим, відокремленим од усього будинку. Глуху тишу порушували деякі звуки вулиці й двора, туркотіння голубів, царапання їхніх пазурів об бляху, і ніби літали невидимі птахи, їхні крила тріпотіли в кутках і щілинах горища.
Він навіть не почув, а відчув когось за своєю спиною й оглянувся: біля дахового вікна стояв Шаринець.
Деякий час вони мовчки розглядали один одного.
— Ти чого тут? — першим спитав Миша.
— А ти чого?
— Антену перевіряю, — відказав Миша.
Він опинився у пастці: горищні двері замкнуто, а на дах Шаринець перетинав дорогу. Впоратися Шаринцем йому не важко — нікчема! Однак він, можливо, озброєний. Що в нього: револьвер чи ніж?
— Антену? — перепитав Шаринець, ледь вимовляючи це слово. — Дріт, чи що? — він кинув у бік даху.
— Еге ж, він, — спокійно відказав Миша, наближаючись до вікна й виглядаючи на дах. — Провисає, доводиться підтягувати.
Тепер він стояв біля Шаринця, готовий запобігти будь-який його рух. Думки працювали чітко й ясно. Револьвер страшний на відстані, а коли стоїш упритул, він не встигне його вихопити.
Однак жодних ворожих намірів Шаринець не виявляв. Кинув на зруйновану Вітьчину комірку, зловтішно посміхнувся:
— Тепер не викрутиться, бандюга! З фінкою на тебе кидався, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — відповів Миша й, підтягнувшись, усівся в отворі вікна.
Один рух — і він на даху. Головне — вибратися на дах.
— Чого ж ви не вкоротили його? — запитав Шаринець.
— Хіба ми міліція? — відказав Миша, перекинув ноги на дах, підвівся й підійшов до антени.
Шаринець піднявся за ним.
— Ми не міліція, — повторив Миша, відтягуючи жердину.
Він почувався в безпеці, стоїть на виду вікон сусіднього корпусу. Втім у Шаринця, мабуть, немає ворожих намірів.
— Комсомольці, штаб у вас, а ви просто так, мимо саду-городу… Проґавили!
— Атож, — погодився Миша, переходячи до другої жердини. — Тепер хлопців затаскають до слідчого.
— А їх за що? Адже вбивав сам Вітька, його одного знайшли на горищі. Фургон спав. А Шнира з Паштетом у цирку були. З тобою були. Адже були?
Добре, що Миша стояв спиною до Шаринця і Шаринець не бачив його реакції: Шаринець відводить можливих Вітьчиних свідків, знає, де вони були.
— Атож, — підтвердив Миша, — вони були зі мною в цирку, а все ж одна компанія з Вітькою… — Він обернувся, повільно ступав по даху, торкаючи антену руками, і вів далі: — І Білка з тієї ж компанії. А де була того вечора — невідомо.
Шаринець спідлоба глянув на нього, Миша відзначив подумки й це: зауваження щодо Білки занепокоїло Шаринця.
— Що ж, по-твоєму: Білка була разом з Вітькою? — запитав Шаринець.
— Сам же знаєш, з його компанії.
— Убивала, виходить, разом? Дівчинка?
— Хіба я кажу, що вбивала? Я кажу: хлопців по слідчих затаскають. А щодо Білки я взагалі хотів з тобою поговорити.
— А чого говорити? — насторожився Шаринець.
Миші було важливо не те, що говорить Шаринець, він не проговориться, важливо, як говорить.
— Її можуть узяти на фабрику — не хоче. Що порадиш?
— А я при чому? Чого ти до мене?
— Кажуть, ти маєш на неї вплив.
— Хто сказав? Ну! — брутально запитав Шаринець.
Миша всміхнувся:
— А ти чого на мене кричиш?! Думаєш, я глухий? Може, ти сам глухий? Можу так гаркнути, що в тебе барабанні перетинки лопнуть. Знаєш, що таке барабанні перетинки? — Миша простягнув руку до вуха Шаринця. — Отут вони в тебе, ти ними слухаєш, а лопнуть, нічого не чутимеш, глухим до скону залишишся. Второпав?
Шаринець похмуро мовчав.
— Я тобі не хлопчик, закарбуй, — вів далі Миша, — не Шнира, не Паштет. Мені сказали, що ти маєш вплив на Білку. Хто казав? Вітька Буров казав, ось хто! Вітька казав, що Білка тебе слухається, отож я й прошу: умов її піти працювати на фабрику, добру справу зробиш.
Мишине пояснення, напевне, вдовольнило Шаринця, і він спокійно проказав:
— Не маленька, сама все розуміє про себе. І не знаюсь я з нею, вона з Вітькою була. В Крим, дурні, збиралися, на сонечко, позагоряти, от і загоряє, бандюга!
У балакучості Шаринця Миша відчув збентеженість людини, до чогось причетної, в звинуваченнях Вітьки — фальш, у зловтішності — тріумф месника. І його обізнаність, хто де був тієї ночі, і його занепокоєність щодо Білки…
На другий день, у школі, Миша відкликав Шниру, відійшли осторонь.
— Можеш дізнатися: чи говорила Білка Шаринцю, що Зиміни їдуть на дачу?
— Якщо вона Шаринця навела, хіба вона скаже, — засумнівався Шнира.
— Це правильно. А могла вона навести Шаринця?
— Не знаю. Тільки Вітька ні при чому, це точно.
— Хочеш виручити Вітьку?
— Питаєш!
— Слідкуй за Шаринцем і Білкою.
Шнира зиркнув спідлоба на нього:
— Шаринець дізнається — вб'є.
— А ти так, щоб не дізнався. Білці нічого не говори. І Фургону.
— Я з Паштетом, — подумавши, сказав Шнира.
— Не продасть?
— Він вірний, любить Вітьку.

31

Валентин Валентинович не грав у карти. Є картярські ігри, які потребують уміння, але треба сушити голову, а свою голову Валентин Валентинович оберігав для дечого суттєвішого.
Проте місцеперебування картярського кубла, де грав Красавцев, було йому відоме.
Він подзвонив двічі коротко в двері.
Насторожений жіночий голос спитав:
— Хто там?
— Від Антоніди Аристархівни, — паролем відповів Навроцький.
Двері відчинила дебела нафарбована жінка — хазяйка закладу.
За яскраво освітленим столом сиділи гравці.
У кутку, на маленькому столику, стояли пляшки й закуски. Туди й підсів Валентин Валентинович, чекаючи кінця гри.
Чекати довелося довго, але він нікуди не поспішав. Він перехопив насторожений погляд Красавцева; тим спокійніше й незворушніше виглядав він сам, респектабельний молодий чоловік у чорних лакованих ботинках з гетрами на блискотливих ґудзиках.
Нарешті Красавцев підійшов до столика, налив чарку горілки, стоячи випив, ледь чутно спитав:
— Чого ви тут?
— Побачитися з вами, — весело відказав Валентин Валентинович. — Присядете?
— Нам нема чого бачитися, — відповів Красавцев, однак сів.
— Мені важко жити, не бачачи вас, — Валентин Валентинович погойдав ногою в лакованому ботинку.
— Ваші жарти недоречні.
— Жарти доречні за будь-яких обставин, дорогий Георгію Федоровичу, а в комічних ситуаціях — і поготів.
— Про яку комедію йдеться?
— Сидите з убивцею Зиміна, спокійно п'єте горілку й закушуєте оселедчиком з цибулею.
— А що зволите робити? Заволати: тримайте його?!
— Ідея! Це буде забавно.
Красавцев витер губи серветкою.
— Що ви хочете мені сказати?
— Ви повинні твердо усвідомити: ніякої, повторюю, ніякої причетності до пригоди я не маю. Якби я був хоч трохи причетний, мене давним-давно не було б у Москві, взагалі не існувало б ніякого Валентина Валентиновича Навроцького. Невже ви цього не розумієте? Абищо! Дурниці! Які підстави пов'язувати мене з цією справою?
— Ви наполягали, щоб я передав документи Зиміну.
— Документи лежать на столі, ніхто їх не чіпав.
— Другі документи. А перші?
— Вони пропали з портфелем і, певно, через портфель. Зимін став би нашою людиною, повірте! Але вплутався негідник, хлопчисько, бандит якийсь Альфонс Доде, чорти б його забрали, усе зіпсував. Я не знаю деталей, не хочу знати, мене це не обходить. Я чистий! А якщо чистий я, чисті й ви. Соромно панікувати, Красавцев!
— Не соромте мене, будь ласка! — скипів Красавцев. — Багато на себе берете. Я не стверджую, що ви причетні до пригоди, як ви зволили висловитися. Але вона має відношення до нас. Поки все не скінчиться, не вляжеться, я нічого не можу зробити і не робитиму. І вам не раджу з'являтися на фабриці. Зникніть до пори до часу.
— Зникнути? Мені? Коли я сном-духом не знаю! Красавцев, будьте мужчиною, не втрачайте голови! Все має продовжуватися, як було.
— Що саме?
— П'ять вагонів.
— Ви що, здуріли?
— Вибачте, це ви деморалізовані вбивством Зиміна, всі це бачать, між іншим.
— Все одно доведеться переждати, — вже спокійніше відповів Красавцев. — Призначено нового інженера, треба до нього придивитися.
— Навпаки, — заперечив Валентин Валентинович, — одразу обмежте його: твоя справа — виробництво, моя — збут.
— Вашу вказівку, товаришу Навроцький, буде виконано, тільки-но ви станете директором фабрики.
Валентин Валентинович встав, холодно сказав:
— Я дав вам кілька дружніх порад, на мій погляд, корисних. Головне, будьте спокійні, як спокійний я. Жодних, щонайменших підстав для занепокоєння нема з однієї простої причини: ні я, ні ви не причетні до цієї справи. Я чекаю відповіді. І не затримуйте. А то потрібні мені п'ять вагонів я одержу в іншому місці. Маю честь.

32

Усе так само рухалися юрби в тісних рядах Смоленського ринку, між ятками, палатками, відкритими прилавками, коробками з фруктами й овочами, м'ясними тушами, підвішеними на гаках, розтікалися по Арбату, по Смоленському й Новинському бульварах, численними провулками, що збігали до Москви-ріки, кривими, заплутаними, пильними і брудними.
У провулках так само торгували дозволеним і забороненим, гнилим і цілим, власним і краденим, ховаючись від міліції та фінінспектора у глухих прохідних дворах, біля скособочених, підпертих колодами будиночків, що вросли в землю, в колишніх нічліжках, де мешкали безпритульники, лахмітники, фальшиві сліпці, у візницьких трактирах, чайних і пивницях. Одна з них, «Гротеск», була поряд зі складом порожніх пляшок.
Добропристойна на вигляд, з вивіскою, де красувався пивний кухоль з величезною шапкою білої піни, вона, однак, мала недобру славу навіть серед постійних відвідувачів Смоленського ринку. Тут збиралися злодії, шахраї, їхні подруги, скупники краденого. Порядні комерсанти заходили сюди тільки вдень.
Валентин Валентинович завітав у «Гротеск» так само вдень, побув там деякий час, вийшов і змішався з базарним натовпом, не звернувши уваги на двох хлопчиків, що сиділи на краю тротуару.
Цими хлопчиками були Шнира й Паштет. Вони бачили, як Навроцький зайшов до «Гротеску» і як вийшов звідти.
Повідомлення про це було для Миші несподіване. Шнира й Паштет слідкували за Шаринцем — постійним відвідувачем «Гротеску». Туди ж, виявляється, заходить і Навроцький.
Пивниця на відкритому місці, Навроцький міг зайти випити кухоль пива. І все-таки це перше про що вдалося дізнатися Шнирі й Паштету, причому одразу, з ходу.
Друге, не менш важливе повідомлення Миша одержав наступного дня. Паштет ішов за Білкою.
На Смоленському ринку, біля галантерейної ятки, на неї чекав Шаринець. Паштет зайшов за ятку і прислухався до їхньої розмови.
— До тебе Миша приходив? — запитав Шаринець.
— Ну, приходив.
— Чого мені не сказала?
— А ти мені хто: дідусь, бабуся?
— Дограєшся!
— Сам дограєшся!
— Що ти сказала Миші?
— Нічого.
— А він тобі що?
— На фабрику, сказав, іди.
— А ти що?
— «Що, що»… Нічого!
— Ще з Мишкою побачу — уб'ю!
— Йолоп!
— Віддухопелю!
— Боюсь я тебе дуже! — зневажливо відповіла Білка й пішла геть.
Паштет зміг вийти з-за ятки тільки слідом за Шаринцем.
Проти «Гротеску» сиділи на тротуарі Шнира й Білка. Шнира перелічував пляшки, Білка, підперши підборіддя кулаком, похмуро мовчала.
Шаринець підійшов до них.
Підійшов і Паштет, сів біля Шнири.
Шаринець тицьнув ногою в кошик з пляшками.
— Казна-чим займаєтесь, копійки рахуєте?
— Ти! Обережніше! — крикнув Шнира. — Розіб'єш!
— Як ваш Альфонс? — глузливо запитав Шаринець, скоса глянувши на Білку.
Хлопці мовчали.
— Казав: не водіться. Влип! Попались би разом з ним, попарились би.
І знову ніхто не озвався.
— З пляшками кінчайте! Бабраєтесь на смітнику! Хочете заробити — дам діло. Справжнє. Помізкуйте!
Шаринець зайшов у «Гротеск».
— Сходи, Білко, здай пляшки! — сказав Шнира.
— Не піду.
— Чому?
— Не хочу.
— Чого ж ти хочеш?
— Нічого не хочу! Померти хочу! Набридло все!
— Так, нудно без Вітьки, — озвався Паштет.
— Шаринець радіє, що Вітьку посадили, гад! — додав Шнира.
— Через нього Вітька й сидить, — сказала раптом Білка.
— Чому через нього? — в один голос запитали Шнира й Паштет.
Білка схлипнула, скочила, крикнула:
— Ідіть ви всі під три чорти!
І побігла провулком.
З «Гротеску» вийшли Шаринець та ще якийсь чоловік і зникли за рогом.
Шнира й Паштет рушили за ними.

33

«Через нього Вітька й сидить…» Білка марно не скаже.
Допит, який учинив їй Шаринець, не випадковий. Занепокоївся після розмови на горищі. Отже, недаремно тоді на горищі Шаринець здався йому підозрілим. Не випадкова також поява Навроцького в «Гротеску».
Слідчий Свиридов, давній Мишин знайомий, викликав його. Миша розповів тоді про вагон, про Навроцького й Красавцева, розповів усе, що знав і що припускав. Свиридов свого ставлення не висловив: «Подивимось».
Але тепер у Миші не тільки припущення. Шаринець! Новий персонаж, ще невідомий слідству.
Миша одразу зателефонував Свиридову. Того не було на місці. Миша дзвонив ще, але застав його лише наступного дня надвечір. Свиридов попросив негайно приїхати. Миша поїхав, хоч і домовився цього вечора зустрітися з Елен Буш після її виступу. Прикро! Але нічого не поробиш.

Миша розповів Свиридову все докладно, починаючи з розмови з Фургоном і кінчаючи тим, що крикнула Білка біля «Гротеску».
— Ти пізно прийшов! — сказав Свиридов.
— Пізно?
— Попов Володимир Степанович, він же Шаринець — убитий.
Миша ошелешено дивився на Свиридова.
— Коли твої хлопці бачили його востаннє?
— Позавчора, десь о п'ятій, мабуть. Він вийшов з кимось із «Гротеску».
— Того ж вечора його і вбито. У лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» Брянської залізниці. Труп знайдено вчора.
— Навроцький! Валентин Валентинович! — переконливо мовив Миша.
— Тієї ночі Навроцький мирно спав удома. Крім того, Шаринця вбито з револьвера, ось куля… — Свиридов видобув із шухляди стола маленьку приплюснуту свинцеву кульку — того ж калібру, що й куля, якою вбито Зиміна. Можливо, стріляли з одного й того ж револьвера. Цього револьвера в Навроцького не було й немає. Найімовірніше Шаринця вбив той, хто вийшов з ним з пивниці «Гротеск».
— Поговоріть зі Шнирою й Паштетом, адже вони бачили цю людину.
— Ти гадаєш, вони його впізнають? Вони його запам'ятали?
— Ясна річ! Вони йшли за ними до трамвайної зупинки. Шаринець і ця людина сіли в трамвай, на «четвірку», і якраз у бік Брянського вокзалу.
— От бачиш! Значить, не Навроцький, а, найімовірніше, саме ця людина і вбила Шаринця. Але кликати сюди хлопців я не буду. Приблизне обрисування нічого не дасть, неточне — зіб'є зі сліду. Тобі також не варто говорити про це з ними.
— Вони все одно дізнаються, що Шаринця вбито.
— Нехай. Тільки не від тебе.
— Чому?
— Бачиш, що робиться, — убивають.
— Можуть і мене? — всміхнувся Миша.
— Можуть і тебе. За цим стоять люди страшніші за Навроцького.
— А Навроцький?
— Убивав не він.
— Виходить, убив Вітька Буров?
— Я цього не сказав.
— Вітька ні при чому, — переконано сказав Миша, — тепер це абсолютно ясно. Вітька у в'язниці, ніякого відношення до вбивства Шаринця він не має. На Шаринці вони засипалися… — Він з тріумфом повторив — Вони попалися на Шаринці: усунули співучасника.
— Ще не видно зв'язку між обома вбивствами, — заперечив Свиридов, — крім припущення, що їх убито з одного нагана.
— Цього мало?
— Мало, поки що це припущення; багато, коли буде встановленим фактом.
Але ж Білка сама сказала, що через Шаринця посадили Вітьку, — наполягав Миша.
— Хто це підтверджує?
— Як хто? Шнира й Паштет.
— Чи не хочуть вони виручити свого ватажка й приятеля?
— Чого ви їм не вірите? Спитайте Білку.
— Вона скаже правду?
— У Білці я не певен…
— От бачиш!
— Таж Шаринця вбили не випадково.
— Безумовно! Головне в тому, в чиїх інтересах.
— Навроцького з Красавцевим! — затявся Миша.
— Докази?
— Вони зацікавлені в документах, украдених у Зиміна.
— Документи знайдено.
— Правда? Де?
— Підкинуто в поштову скриньку Зиміних. Хто підкинув? Знову Навроцький?
— Не знаю, — розгублено відказав Миша.
— А не могли зробити це твої хлопчики?
— Сумніваюсь.
— Подумай! Буров викинув документи з портфеля; вони десь валялися; хлопчики поклали їх у поштову скриньку.
— Я вірю цим хлопцям, — сказав Миша.
— Я теж хотів би вірити, — зітхнув Свиридов, — тільки ж самої віри замало.

34

Свиридов дуже обережний. А все-таки сказав: «У Навроцького такого револьвера не було й нема», іще: «Тієї ночі Навроцький мирно спав у своєму ліжку»… Перевіряє Навроцького, але не подає виду. Навіть не захотів розмовляти зі Шнирою та Паштетом, котрі бачили ймовірного вбивцю Шаринця. Побоюється, криється, виявляє обережність, збиває зі сліду.
Трохи прикро; можна було б розраховувати на більше довір'я. Свиридов ні в чому його не похитнув, ні в чому не переконав.
На якусь мить закралася думка, що Шнира міг підкинути документи в скриньку Зиміних за дорученням свого батька, комірника Панфілова. І все ж ні! Шнира — похмурий, відлюдькуватий хлопчисько, але на підлість не здатний.
Та хтось же поклав документи в скриньку Зиміних. Найімовірніше, сам Навроцький, — ось, будь ласка; по-вашому, я зацікавлений в документах, ба ні, ось вони, не через документи все скоїлось, отже, я ні при чому.
І хтось же бачив його, як він заходив у під'їзд, молодші класи вже на канікулах, дітлахи всенький день бавляться в дворі — так і пройшов Навроцький непоміченим?
В одному під'їзді з Зиміним мешкав Саша Панкратов. Зустрівши його в дворі, Миша спитав:
— Ти пам'ятаєш чоловіка, який втрутився тоді, коли Вітька кинувся на мене з фінкою? Він крикнув згори, що все бачив.
— Звісно, пам'ятаю.
— Ти не бачив: заходив він учора-позавчора у ваш під'їзд?
— Ні, — відповів Саша.
— А Юра часом не заходив?
— Не знаю, я їх бачив коло школи.
— Коли?
— Тижнів зо два тому.
— Їх усі бачили, — знизав плечима Миша.
— Усі не могли бачити, це було під час уроку, — сказав Саша.
— Ні, на великій перерві.
— Того дня я був черговий, — заперечив Саша. — Вранці, під час лабораторних, Юра вийшов на вулицю. Я спитав: «Ти куди?» Він відповів: «Передати ключі батькові». А то був не батько, а цей Тип Іванович.
— Ти не пам'ятаєш точно, коли це було?
— Можна глянути по журналу чергувань.
— І Юра передав йому ключі?
— Юрка простягнув руку, може, вони просто привіталися.
— А ти б сказав: «Ручкання відміняються», — пожартував Миша. — Слухай-но! А це було часом чи не того дня, коли на учкомі, пам'ятаєш, Генка розбирав Зоїні вірші?
— Точно! — підтвердив Саша.
Миша згадав, як розгубився Юра, коли Генка покликав його на учком, як нервував на засіданні, згадав прихід Навроцького, як хутко рушив йому назустріч Юра, як потім залишив їх удвох з Людою, а сам подався в школу і, що цікаво, ні до, ні після цього Валентин Валентинович у школу не приходив.
І найголовніше: Юра збрехав! Збрехав! І кому? Піонерові Саші Панкратову. Якби в нього совість була чиста, він не те щоб виправдовуватися, а й розмовляти б з ним не став, дав би йому щиглика й спокійно вийшов на вулицю. А він збрехав! Не хотів, щоб бачили, як він виходить на вулицю, як зустрічається з Навроцьким, і тому, здибавшись з черговим, розгубився, хоч цим черговим був усього-на-всього тільки піонер Саша Панкратов.
Чому Юра хотів приховати побачення з Навроцьким? Адже на великій перерві він одкрито, на очах у всіх з ним зустрівся. На великій перерві побачення може бути випадкове, будь-хто проходить повз школу, а під час уроків це побачення заздалегідь обумовлене, термінове, таємне. Саме тому Юра сторопів і розгубився перед піонером Сашою Панкратовим, збрехав, що йде до батька. І ключі якісь приплів… Чому саме ключі?
Безумовно, Юра не брав участі у вбивстві Зиміна, але стосунки з Навроцьким існують, близькі стосунки… Тоді, на фабриці, він напевне чув, що сказав Красавцев Панфілову, чув, але покривав Навроцького.
Стояли спекотні червневі дні. В школі йшли консультації, здавання незданого, все на ходу; вчителі, вчора такі суворі, вимогливі, статечні, тепер квапилися; молодші класи вже на канікулах, аудиторії пустували, їдальня не працювала, в розкладі — прочерки, через день-два видаватимуть посвідчення про закінчення школи.
Закінчуються заняття, закінчується школа…
На останньому бюро обговорювали, кого рекомендувати на голову учкому на майбутній рік. Миша запропонував Сашу Панкратова. Тільки-тільки передали в комсомол? Ну й що? Тямущий хлопець, сміливий, принциповий. З ним погодилися — гідна кандидатура. І решта кандидатур теж нічого: Ніна Іванова, Максим Костін… І завжди здається, що той, хто прийде після тебе, буде гірший, але ж і ті хлопці, котрих змінив він, Миша, так само вважали його маленьким, побоювалися, що далі буде не так. Не так, звичайно, по-іншому, а нічого, працював.
Миша зупинив Юру й Люду на сходах. Не хотілося б при Люді, але іншого виходу немає.
— Юро, пам'ятаєш історію з вагоном для Навроцького, ти мені відповів тоді, що не прислухаєшся до чужих розмов, пам'ятаєш?
— Я справді не прислухаюсь до чужих розмов.
— Потім я досить голосно сказав Панфілову про цей вагон, ти теж чув?
— Не пам’ятаю… Може, й чув, але несуттєво, не засмічую пам'ять.
— Чудово! — вів далі Миша. — Після випадку з вагоном ти, Юро, вранці, під час лабораторних виходив на вулицю.
— На вулицю? Під час занять? Можливо… Не пам'ятаю.
— Он як… Цим ти так само не хочеш засмічувати мозок… Нагадаю. Того дня чергував Саша Панкратов. Ти йому сказав, що маєш передати ключі від квартири своєму батькові.
— А… Атож… Щось пригадую.
— І ти передав татові ключі?
— Мабуть.
— Ти не передав батькові ключі, того дня твій батько з дев'ятої до першої приймав хворих у лікарні на Басманній і нікуди не відлучався.
— Звідки ти знаєш, що не відлучався?
— Я їздив у лікарню, перевіряв цю обставину.
Юра насмішкувато проказав:
— Я гадав, що часи кортика й бронзового птаха минули. Виявляється, ти все ще граєшся в ці ігри. Ну що ж! Так, я бачився того дня з Валентином Валентиновичем. Більше того, я приятелюю з ним, ти це точно запримітив. Дружу й пишаюсь цією дружбою, уяви собі! Буваю з ним на іподромі, на перегонах, навіть граю в тоталізатор.
— І виграєш?
— Трапляється.
— Поздоровляю.
— Дякую. Але це моя особиста справа, ні перед ким я не зобов'язаний звітувати. Щодо Саші Панкратова, то йому приверзлося. Ні про батька, ні про ключі я не говорив. У нього багата фантазія, у Саші Панкратова.
— Ну що ж, — сказав Миша, — а чи не краще по-іншому?
— Що ти маєш на увазі?
— «Часть прав своих в пучину я бросаю и тем корабль свой спасаю…»
— Не тисни на психіку! За дев'ять років мені все це аж надто набридло!
— До того ж, виявляється, ти ще й істерик! — сказав наостанку Миша. — Вибач, Людо, затримав вас. Щасти!

35

На вулиці Юра сказав Люді:
— Школу закінчено, а Миша все ще уявляє себе начальником. Смішно на нього дивитися.
Люда мовчки йшла поруч нього. В руках у неї був чорний клейончатий портфель, той самий, з якого він витягнув ключі.
Юра покосився на нього й вів далі:
— Я розмовляв з Валентином Валентиновичем… Що було з вагоном… Я розумію, що Миша вгвинчується… Але яка нетактовність — говорити про це при тобі.
— Справді, яка невихованість!
Щось дивне забриніло в її голосі. Люда дивилася прямо перед себе. Звичне її серйозне, ніжне лице з тонкими стрілочками брів, каштанові кучерики, зеленуваті очі.
Вони простували повз кондитерську на розі.
— Зайдемо в Черево… — запропонувала Люда.
— Охоче, — погодився Юра, але подумки неабияк здивувався: тільки-но вбили батька, а їй хочеться тістечок.
Кондитерська була малесенька, як і всі подібні приватні заклади, податок яких залежав від їхнього розміру. Колись, у п'ятому чи шостому класі, Кит з'їв тут чотирнадцять тістечок, а п'ятнадцятого не зміг і, згідно з умовою, мав сам заплати. Якби з'їв п'ятнадцять, то платив би Юра — суперечка була з ним.
Грошей у Кита не було, хазяїн не випускав його з кондитерської весь день, поки хлопці збирали гроші й виручили Кита. Відтоді цю кондитерську називають «Черево Кита» або просто «Черево…»
Люда сіла за столик. Юра пішов до прилавка.
— Тобі яких?
— Одну картоплю і один еклер.
— Собі я візьму картоплю й наполеон.
Він повернувся з тістечками на тарілці й пляшкою лимонаду.
— Смачна картопля, — похвалила Люда.
— Тут завжди все свіже.
Люда доїла картоплю, витерла губи носовичком і буденним голосом, буцімто вони продовжують розмову про тістечка, проказала:
— Тепер, Юро, розкажи мені все.
— Що саме?
Він не одразу збагнув, про що вона питає.
— Розкажи мені те, чого ти не захотів розказати Миші.
— Я тебе не розумію, — розгублено промимрив він.
— Прекрасно розумієш. Чи я не ясно висловлююсь?
Вона дивилася на нього своїми зеленими очима, і він раптом відчув страх перед її твердим, холодним, очікувальним поглядом… Невже знає про ключі? Звідки? Валентин розпатякав? Не може бути!
— Повторюю тобі: не розумію, про що ти питаєш.
— Питаю про історію з вагоном.
Слава богові…
— Людо, і ти про те саме… Господи, звичайнісінька фабрична історія: дають вагон, не дають вагон, вантажать, розвантажують, відпускають відміняють, один устиг відправити, інший не встиг. Валентин Валентинович устиг, Миші Полякову це не подобається, що тут поробиш?.. Їй-богу, не суши над цим голови, це так несуттєво. Хочеш іще тістечка?
— Спасибі, в мене є. Отже, про це ти не хочеш говорити.
— Ні, чого ж, якщо хочеш…
— Ти не хочеш говорити, — повторила Люда чітким голосом, яким звичайно відповідала на уроках, — ти не хочеш говорити, і я не наполягаю. Друге запитання: навіщо під час лабораторних до тебе приходив Навроцький?
Вона сказала не Валентин Валентинович, а Навроцький. І як дивиться! Зроду не бачив її такою. Чорт забирай, знає вона про ключі чи ні?
— Людо, а чого ти мене допитуєш?
— Я тебе не допитую. Допитуватимуть тебе в іншому місці. А я з тобою тільки бесідую. Миша, по-твоєму, продовжує свої ігри. Можливо. Але для мене ігри скінчилися: у мене вбили батька.
Чорт забирай, як вона дивиться! Божевільна, слово честі!
— Чи не мене ти часом підозрюєш у цьому?
— Юро, востаннє: навіщо ти виходив до Навроцького?
Знов за рибу гроші — Навроцький! Юра відсунув тарілку, лимонад, поставив лікті на стіл.
— Ти дивачка! Гаразд! Не хотів, не мав права говорити, бо пов'язаний словом честі. Та оскільки ти надаєш цьому такого значення, скажу: Валентин Валентинович говорив зі мною про набір.
— Про який набір?
— Косметичний, який подарував твоїй мамі.
Він не дарував мамі ніякого набору.
— Як це?!
— Він не дарував мамі ніякого набору.
— Та ти що?! Він його подарував, причому досить оригінальним способом.
— Подарував… Оригінальним способом… Набір. Як ти гадаєш, могла моя мама взяти від нього якийсь подарунок? З чого ти взяв? Він тобі сам це сказав?
Юра приголомшено дивився на неї.
— Я в тебе питаю: він тобі сам це сказав?
— Бачиш… — Юра гарячково обдумував, що йому сказати; він усе починав розуміти, починав здогадуватися. — Ти мене змушуєш говорити такі речі. Він не сказав, що подарував, він сказав, що хоче подарувати, і хотів зробити це через мене.
Люда мовчки слухала.
— Ну ось, — вів далі Юра, — я, природно, відмовився — все ж, погодься, делікатна пропозиція… Тоді він сказав, що зробить це сам. От і все.
— А що за оригінальний спосіб?
— Ну, він так сказав… «Це буде оригінально», — отак він сказав…
— Ні, я чула слово «спосіб»…
— Може, я помилився на слові… Адже ти знаєш, він полюбляє такі «вишукані» звороти…
— Твої пояснення мене не вдовольняють, ти не договорюєш.
— Ну, знаєш… Я тобі все сказав, навіть більше, ніж треба.

36

З невблаганною ясністю Юра раптом усвідомив не зовсім ще зрозумілий, але безумовний зв'язок між ключами й тим, що сталося в сім'ї Зиміних. Хоч як далеко були віддалені одне від одного, хоч якою була справжня роль Валентина, все одно він, Юра, співучасник чогось жахливого, може саме він відчинив двері вбивцям.
Страх перед відплатою охопив його. І страх перед Валентином Валентиновичем: ця людина не зупиниться ні перед чим, уб'є його, як убив Зиміна.
Ні про що не питати, не з'ясовувати, не розповідати, не ходити до Валентина, стати осторонь порвати, відкараскатися тим, що готується в інститут… Думка! Поїхав на дачу готуватися до екзаменів. Валентин не наважиться з'явитися на дачі, незнайомий з батьками. Так поступово все забудеться.
Ні, не забудеться. Вітьку заарештовано, йде слідство. Миша Поляков щось підозрює, і Люда теж підозрює. Доберуться до Валентина, доберуться й до нього.
А може, він усе вигадує, може, нічого немає. Валентин — убивця! Неможливо… Квапляться перехожі, гримотять трамваї, деренчать прольотки, все як завжди… Він причетний до вбивства?! Не може бути! До Валентина негайно, не відкладаючи, він усе з'ясує, розповість, заспокоїть…
Із завмиранням серця він натиснув на кнопку дзвінка. Там, за дверима, його доля.
У сітці, що туго облягала вологе лискуче волосся, Валентин Валентинович скидався на молодика з реклами туалетної води «Вежеталь». Сковзнув поглядом по Юрі.
— Чим ти збентежений?
— Чого?.. Йшов зі школи, зайшов…
Вікно відчинено. При відчиненому вікні Валентин нічого з ним не зробить. Гомін двора додав Юрі сміливості.
— Миша Поляков присікується до мене з вагоном, пам'ятаєте, що тоді відправили.
— Він і до мене з цим чіплявся, — знехотя відповів Валентин Валентинович. — Ну й що?
— Я просто так розповідаю…
— Ах, так? Ну, розповідай! От і все!
— Може, не все?
Навіть не запропонував сісти. Розсівся в кріслі, погойдує ногою, легенько торкає сітку на голові.
— Бачите, — непевно почав Юра, — у нас такий порядок: під час занять не можна виходити зі школи.
— Такий порядок в усіх школах.
— В інших школах є гардеробниці, вони замикають двері, а в нас самообслуговування, ключ у дверях, ставка на свідомість.
Валентин Валентинович погойдував ногою, торкав пов'язку на голові.
— Коли я виносив ключі, — вів далі Юра, — мене помітив черговий по школі й доповів Миші Полякову.
— Чого саме йому?
— Він голова учкому.
— І йому доповідають про кожен такий випадок?
— Коли як…
— Черговий бачив тебе, але хіба він знає мене?
— Атож, він живе в нашому будинку і знає вас.
— Як його ім'я?
— Саша… Саша Панкратов.
— І бачив, що ти передав мені ключі?
— Ні, не бачив.
— Що ж тебе непокоїть? Ми з тобою не приховуємо нашого знайомства. Виходив під час уроків… Тебе за це покарають?
— Просто я хотів вам сказати: Миша Поляков вишукує факти проти вас.
— Навіщо?
— Мені здається… Він навіть так говорить:.. Вагон він пов'язує з документами, які вкрали у Зиміна.
Валентин Валентинович звів красиві, тонко окреслені брови.
— Великий криміналіст! А з убивством Зиміна він цього не пов'язує?
— Не знаю.
— А ти?
— Що я?
— Ти пов'язуєш вагон, тобто, скажімо прямо мене, з викраданням документів і з убивством?
— Та що ви, Валентине Валентиновичу, як ви можете навіть запитувати про це?
— Дякувати богові!
Валентин Валентинович наблизився до дзеркала, обережно, обома руками зняв сітку з голови, розчесав волосся, ледь-ледь підбив, щоб не виглядало прилизаним, поклав пов'язку на туалетний столик, не обертаючись, сказав:
— Чого стоїш? Сідай.
Юра сів на канапу.
Валентин Валентинович обернув голову в один бік, у другий, милуючись зачіскою, потім підійшов до вікна й зачинив його.
Юра обімлів. Цього він боявся найбільше. Але ні встати, ні рушити з місця не міг.
Валентин Валентинович знову сів у крісло, підтягнув штани, закурив цигарку, випустив довгий струмінь диму.
— Ну, розповідай!
— Що?
— Що тебе привело до мене?
— Бачите, — боязко проказав Юра, вчепившись пальцями в канапу й намагаючись у такий спосіб затамувати або хоча б приховати їхнє тремтіння, — Люда сказала, що косметичний набір ви її мамі не дарували.
— Ну й що?
— Адже ви для цього брали ключі.
— Так, для цього я брав ключі. А хіба я тобі говорив, що зайшов у квартиру й поклав набір? Говорив я тобі це?
— Ні, не говорили.
— Отож… Я не заходив у квартиру. Не наважився. А тобі не сказав, не хотів скидатися на боягуза. Походив, походив навколо будинку і не зайшов. І слава богові. Наше з тобою щастя! Який би ми мали вигляд тепер, після всього, що трапилося? Моя безглузда затія — а я тепер бачу, що вона безглузда, — кінчилася нічим. Все дурниці, і історія з ключами дурниці. Зиміна вбили через два тижні після того, як ти дав мені ключі. І ключі були в мене рівно півтори години — адже так?
— Атож.
— Заспокоївся щодо цього?
— А я й не хвилювався.
Може, Юру й не вдовольнили пояснення Валентина Валентиновича, щось дивне в цій історії… Та його заспокоїв вигляд Валентина Валентиновича, його безтурботність, те, як він ретельно робив зачіску, знімав сітку з голови. Людина, над якою тяжіє підозра в убивстві, не може так ретельно укладати волосся.
— Чудово! — Валентин Валентинович переклав ногу на ногу. — А тепер мені цікаво знати, як у тебе виникла розмова з Людою про косметичний набір?
До цього питання Юра був готовий, чекав на нього. І добре розумів: ні в якому разі не повинен признаватися, що йшлося про ключі; цього Валентин йому не подарує, про ключі жодної розмови не було.
— Бачите, Миша Поляков питав, навіщо я виходив до вас під час уроків. Питав при Люді. Я, природно, відмовився відповідати: яке твоє діло?! Взагалі він безнастанно говорив про вас. Потім ми з Людою вийшли на вулицю й продовжили розмову.
Валентин Валентинович пильно роздивлявся Юру.
— Ти їй сказав що-небудь про ключі?
— Що ви! — вигукнув Юра з обуренням, зовсім щиро тому, що говорив правду. — Ні про які ключі я їй не говорив, про ключі й мови не було.
— А Миші чи комусь іншому ти говорив про ключі?
— Нікому.
— Правду кажеш?
— Абсолютно.
Те, що він сказав Саші Панкратову про якісь ключі для тата, не має ніякісінького значення. Не треба ще більше заплутувати.
— Твій Миша ревнує мене до своєї циркачки, — сказав Валентин Валентинович, — ось джерело його недружелюбності. Його допити не варті дірки з бублика. Для нас з тобою це був жарт, до того ж нездійснений. Але після трагічної загибелі Миколи Львовича, природно, жоден слідчий не може, не має права байдуже поставитись до того, що ти взяв з портфеля ключі від квартири. І цей факт, якщо ним зацікавляться, може штовхнути слідство на хибний шлях. Цього не слід допускати. Якщо ти пробовкнувся про ключі — на нас чекають ускладнення, ми маємо бути до них готові. Тому будь зі мною відвертим, це дуже важливо, попереджаю тебе. Скажи чесно: ти говорив кому-небудь про ключі?
Усе ясно! Бреше! Жодного слова правди! І Юра твердо відповів:
— Ні-ко-му!
— Гаразд! І нікому про це ані слова. У наш час жартувати не люблять і жартів не розуміють. Наш жарт з ключами може обернутися катастрофою. Для нас обох. Утямив?
— Аякже.
— До речі, ти вже закінчив школу чи ще ні?
— Нібито закінчив.
— За мого часу закінчення гімназії було подією. Щось дарували. Наприклад, мандрівку в Італію або Єгипет.
— Я віддав би перевагу Індії — країні чудес, — розсміявся Юра.

37

«На нас чекають ускладнення» — ось головне, що сказав Валентин. Решта — брехня; сітка на голові — мішура, облудність.
Можливо, Валентин не вбивця, навіть напевно не вбивця, але аферист — безсумнівно. І попадеться. Юра не має наміру гинути разом з ним. Ні, дорогий Валентине Валентиновичу, це на вас чекають ускладнення, а не на мене. Я ладен поділити з вами компанію в ресторані, пити за ваше здоров'я, разом з вами вигравати на перегонах, але поділяти з вами лаву підсудних я не маю наміру. В мене, знаєте, попереду життя, про що вам варто було б подумати, коли ви втягували мене в сумнівну махінацію з ключами. Сюрприз, жарт — як любо, як чарівно. Дурник розпустив вуха… Помиляєтесь, не такий уже й дурник! Цей дурник не чекатиме, коли його притягнуть як співучасника, він вважає за краще бути свідком.
Але спокійно, без гарячкування! Не говорити про ключі! Навіщо? Ніхто не бачив, як він їх брав. Валентин зроду не зізнається, що скористався ключами, взагалі все заперечуватиме, документів не крав — був із Зиміним у театрі, не вбивав — був з Мишею в цирку. Отже, лишається афера на фабриці. Про це він чесно розповість. Трохи запізно, звичайно. Дарма!
Кому розповісти? Слідчому? Страшно туди йти. Один раз прийдеш — потім затаскають. І слідство йде про вбивство інженера Зиміна; якщо Юра прийде туди, то він мовби з'єднає аферу з убивством, тобто звинуватить Валентина у вбивстві. Цього робити не слід. Треба про аферу розповісти Миті Полякову. Він ще голова учкому і займається цією справою, цікавиться. І нехай Миша сам думає, що робити з цим визнанням. Якщо доберуться до Валентина, а через Валентина до нього, то будь ласка — він сам усе розповів у школі, в учкомі, товаришеві Ем Полякову.
Але ж товариш Ем Поляков не повірить у його щирість, буде щось вивуджувати, випитувати…
Піти до Генки? Ще гірше! З цієї трійці лише Славка єдина інтелігентна, порядна людина. Він не навчається в школі, але все одно перебуває в шкільному осередку, ходить на комсомольські збори. Коли щось трапиться, Славка підтвердить, що він нікого не покривав і нічого не приховав. А якщо й відмовився розповідати Миші, то тільки через те, що Миша грубо й упереджено допитував його, але ж він, Юра, не підслідний. Розповісти Славці — значить розповісти Миші Полякову. Для Миші все це й призначено.
Прийшовши до Славки, Юра розповів про відправку того вагона, розповів точно так, як воно було насправді.
— Нічого нового, — відповів Славка, — це підтверджує й сам Навроцький.
— Правда? Кому ж це він підтверджує?
— Миші Полякову.
… Дивно! Вони про таке говорять.
— І чим Навроцький це пояснює? — запитав Юра.
— Тим, що не хотів проґавити свою партію товару.
— Я теж так попервах думав, — усміхнувся Юра, — але фокус у тому, що це товар першого сорту, а його оформили як брак.
— Ця афера теж усім ясна. Головне в тому, наскільки вона пов'язана з убивством. Могли вони вбити, як ти вважаєш?
Юра стенув плечима:
— Валентин Валентинович був з Мишею в цирку. Вбити Зиміна? Смішно! Він дружив і дружить з його родиною. Він не грабіжник, не вбивця, просто ділок.
— А ось дехто вважає, що він причетний.
— Ці «дехто» — Миша Поляков, — усміхнувся Юра. — А ось Навроцький вважає, що Миша ревнує його до Елен Буш.
— Він тобі це сказав?
Юра зніяковів: щось бовкнув зайве.
— Загалом, я так зрозумів…
— Юро, чого ти прийшов до мене?
— Йшов і зайшов….
— Я щось не пригадую, коли ти востаннє заходив. Взагалі не пам'ятаю, чи заходив ти до мене коли-небудь. Скажи прямо: Миші щось загрожує?
— Що ти?! — зніяковіло пробурмотів Юра, вражений тим, що Славка заговорив про небезпеку. Небезпеку відчуває також і він, небезпека загрожує всім. — Я просто хотів розповісти тобі те, що розповів, — сказав Юра. — Ти дивуєшся, чому саме тобі? Миша розмовляє зі мною, як прокурор, а я цього не люблю, тому й розказав тобі, його другові.
— Нічого нового я від тебе не дізнався, — твердо проказав Славка.
— Інших новин у мене немає, — відповів Юра.

38

Посвідчення про закінчення школи видавала секретар, печатку ставила завуч, тиснула руку, поздоровляла. Буденно й просто. Домовились про випускний вечір. Юру це не цікавило — обійдеться без випускного вечора з рідким чаєм, дешевими цукерками, гучними розмовами. Одвічний барабанний бій! Сьогодні він їде на дачу. Все, що треба, він сказав Славці, все гаразд; якщо знадобиться — нехай шукають. І Валентин нехай шукає, тільки навряд чи знайде… Загальний привіт!
Та як тільки він повернувся зі школи, Валентин зателефонував і попросив зайти. Бачив з вікна, коли Юра прийшов. Слідкує, не відпускає. Знову цей морок…
Валентин Валентинович зустрів його як іменинника.
— Поздоровляю!
Розчулено потиснув руку, жестом запросив сісти.
— У мене для тебе подарунок.
Він простягнув руку до конверта на столику, розгорнув, вийняв залізничний квиток.
— Квиток до Одеси, там сядеш на пароплав до Батума, ось квиток на пароплав… Морська прогулянка із заходом у Севастополь, Ялту, Новоросійськ, Туапсе і Сухумі. Цим же пароплавом повернешся в Одесу, а звідти в Москву. Тут… — він ледь розгорнув конверт, — гроші на мандрівку. Ну як, замінить поки що Індію? Їхати сьогодні. Поїзд відходить з Брянського вокзалу о дев'ятій вечора. Ти встигнеш зібратися?
Усе ясно: пастка! В Одесі або в Батумі його вб'ють. У Валентина скрізь люди, викинуть з поїзда, скинуть з пароплава. Та не вийде, любий Валентине Валентиновичу, не вийде ваш номер цього разу.
— Не можу. Завтра випускний вечір.
— Які сентименти, кому це потрібно? Проміняти таку поїздку на випускний вечір?
— Що я скажу вдома?
— У вас у школі щороку екскурсії.
— Мама поїде мене проводжати, а на вокзалі нікого нема.
— Умовиш не проводжати — ти не маленький, скажеш, що нікого не проводжають.
Як у нього все просто виходить. Невже він пришелепкуватий? Ні, гірше, він примітивний, ординарно примітивний. Усі його афери й махінації примітивні, він заплутався в них, він борсається.
— Мені треба вступати до вузу.
— Чудово. Поїздка займе дванадцять днів. Засмаглий, просякнутий морським повітрям, просолений морською водою, сильний, красивий, ти успішно складеш екзамени.
— Мені незручно приймати від вас такий подарунок.
— Пусте! Я у виграші, і мені приємно зробити тобі невеличкий сюрприз.
Юру пересмикнуло. З косметичним набором так само був «сюрприз», чим він закінчився?! Так само сподівається Валентин закінчити і цей «сюрприз». Не вдасться!
— Квитки, як ти розумієш, я придбав не сьогодні, — вів далі Валентин Валентинович, — про складність мовчу, аби не набивати собі ціну. Я розумію: тобі вперше випала така велика й самостійна мандрівка. Але ж, дорогий мій, «чи не на часі й мужчиною стати»? — Він підвівся. — Чекаю тебе на вокзалі о пів на дев'яту, там я вручу тобі квиток і гроші, оскільки ти їдеш зі своїм класом, то, звичайно, в тебе їх на руках не повинно бути. Можна, певна річ, і не робити з цього секрету, але не слід забувати, що я скромний агент, звідки в мене гроші на такі подарунки?.. Отже, нагадую: о пів на дев'яту на Брянському вокзалі.
Люда й Ольга Дмитрівна знають адресу й телефон слідчого, але признатися їм про ключі — йому понад силу. Лишається один шлях, той самий, через Славку з Мишею, через Мишу зі слідчим. І нехай з нього візьмуть підписку про невиїзд. Одеса, Сухум, Батум — чудесно! А ось не можу, не маю права. Вітька Буров щось на мене наплів, якісь дурниці, сидить у в'язниці, знічев'я вигадує, слідчий цим дурницям не вірить, але взяв підписку про невиїзд: Красненько дякую за квиток, за турботи, за «сюрприз», але обставини сильніші за нас.
Якщо Валентина посадять, він у безпеці. Якщо Валентин ні при чому, нікого не вбивав, то і його теж не вб'є, знову ж він у безпеці.
Благородно чи неблагородно він поводиться? Риторичне запитання. Благородство — умовне поняття. А красти ключі — благородно? Говорити про сувенір, коли ніякого сувеніра не підносив, — благородно? Одержувати перший сорт під виглядом браку — благородно? Посилати його в Батум на смерть — благородно? Краще помовчимо про благородство!

39

Славка не хотів втручатися. До таких справ він тепер байдужий. Романтика скінчилася. Чи не була ця романтика лише дитинством, милим, захоплюючим, мрійливим? Хтось украв вагон? Вагони крадуть десятками й сотнями. Хтось хабарник? Усі хабарники. Хтось заплутався в афері? Ну й що? Миша хороший хлопець, але він відстав, застряв у тому самому милому, захоплюючому, мрійливому дитинстві. Він не такий прямолінійний, як Генка, але обидва вони живуть у минулому: час змінився, вони — ні.
Однак Юрків прихід змусив його задуматися. Юра тремтить від страху, це ясно! Загроза нависла над Мишею — ось що збагнув Славка. Миша в небезпеці, встряв у справу, де вбивають, хоче виручити Вітьку Бурова, свого найлютішого ворога, через те, що за його, Мишиним, переконанням, Вітька не винен,
Миша завжди втручався і втручатиметься у такі історії, повсякчас шукатиме справедливості. Він не знає страху — дивовижний хлопець! Йому потрібне відкрите небо, а не стеля над головою. Суворий, незламний Миша Поляков захищає Вітьку, а він, доброзичливий, м'який, чуйний Славка, не захищає, відсторонився, умив руки. Це дуже добре й зручно: переживати власну журбу і відсторонитися од чужих нещасть.
Чому? Що з ним сталося? Покинула мати? В Генки мати померла, він багато років живе в тітки, Миша Поляков усе життя прожив без батька.
Змушений заробляти? Хіба мало хлопців працює на виробництві? Колись він жив набагато краще за своїх товаришів, вони жили бідно, голодно, але не скиглили, не бідкалися, не занепали духом.
Чому Юра прийшов до нього, а не до Миші? Тому, що покидькові Юрі він ближчий, ніж Миша. Сумно, але факт. Вони обидва бачать лише один бік життя. Різниця в тому, що Юра його визнає, а він, Славка, ні.
Наслідком цих роздумів була зустріч, цього разу в Миші. Славка й Генка просто прийшли до нього. Без будь-яких пояснень. Вони були й залишилися друзями, ніщо не могло їх розлучити. Вони знову разом, знову заклопотані однією справою — цього достатньо.
— Юрка даремно не з'явиться, — сказав Миша, — тільки побивається він за себе.
— Може, його Навроцький підіслав, — розмірковував Генка.
— Він на грані відвертості, — озвався Славка.
— Але як примусити його заговорити?
— Сказати Свиридову, — запропонував Генка, — нехай викличе.
— Я намагався давати поради Свиридову, — сказав Миша, — він мене швидко спровадив… Треба, щоб Юра сам пішов до нього.
— Хіба його умовиш?
Подзвонили, хтось зайшов у квартиру, постукав у Мишину кімнату.
— Заходьте! — крикнув Миша.
Відчинилися двері, і на порозі з'явився Юра, оглянув усіх.
— Привіт!
— Привіт!
— Усі в зборі, — сказав Юра, — от і прекрасно. Я давно чекав нагоди, коли ви будете разом. У мене є дещо вам розповісти.

40

Після Юриних показань, слідчий Свиридов, походжаючи по кабінету, говорив Миші:
— У чому була неясність? Шаринець — дрібний кишеньковий злодюжка, і зв'язаний він з кишеньковими злодіями вищого класу — маравіхерами, їхньою мовою. Злодії дотримують своєї спеціальності, удосконалюються, набувають віртуозності. Було сумнівно, щоб професіональні маравіхери намагалися пограбувати квартиру, — у них не буває навіть відмичок. Юра викрав ключі — все стає на своє місце. Ключі були вручені Шаринцю…
— Вони були в Навроцького годину-півтори, не більше, — зауважив Миша.
— Цілком достатньо, щоб у будь-якій слюсарній майстерні виготовили такі самі. Отже, Навроцький вручив ключі Шаринцю. Але в чому полягало його завдання, поки що неясно. Викрасти документи? Вони Навроцькому не потрібні — товар відправлено, і перевірити нічого неможливо. Вбити Зиміна? Зовсім безглуздо. Гаразд! Розшукай своїх хлопчаків і тягни їх до мене. І якнайшвидше!
Через годину Миша був у Свиридова зі Шнирою й Паштетом.
Свиридов показав Паштетові на стілець коло стіни.
— Посидь осторонь, а ти, Льоню Панфілов, сядь коло мене й відповідай.
Свиридов розклав на столі фотографії.
— Ти впізнав би людину, з якою Шаринець вийшов з пивниці?
— Упізнав би, мабуть…
— Є він тут?
Шнира переглянув фотографії, показав пальцем на одну.
— Гадаю, цей.
— Точно?
Шнира ще раз переглянув фотографії.
— Гадаю, він.
— Ще кого-небудь із цих бачив?
— Ні.
— Сядь на місце Паштета, а ти, Паштет, сядь сюди.
Шнира й Паштет помінялися місцями. Свиридов потасував фотографії, розклав їх в іншому порядку.
— Покажи, з ким Шаринець вийшов з «Гротеску»?
Паштет показав на того ж, на кого показував і Шнира.
— Кого ще з цих людей бачив?
Паштет показав ще на літнього чоловіка, трохи брезклого, з важким поглядом.
— Оцього.
— Коли? Вчора? Позавчора?
— Раніше.
— Де?
— У дворі, де приймають порожні пляшки.
— Він пляшки здавав?
— Ні, проходив через двір. Пивниця поряд зі складом, у паркані прохід… Я його разів зо два бачив.
Свиридов підкликав Шниру, показав фотографію.
— А ти його бачив?
— Ні, не пам'ятаю.
— Він бачив, а ти не бачив?
— Шнира старого забалакував, — пояснив Паштет, — а я в черзі стояв, на всі боки дивився, от і бачив.
— Гаразд! — Свиридов зібрав зі стола фотографії, поклав у шухляду. — Заждіть у коридорі, хлопці, а ти, Мишо, затримайся.
Шнира й Паштет вийшли.
— Я вірю цим хлопцям, — сказав Свиридов, — і все-таки прохання: сьогодні вони ні з ким не входять у контакт, нікому не розповідають, що були в мене й розпізнали цих людей.
— Братимете? — здогадався Миша.
— Можливо. Зацікав хлопців чимось, тримай при собі, не спускай з них очей.
— Я хотів би взяти участь в іншій справі.
— Це виключено. Може не обійтися без стрілянини.
— Тим паче хотілось би.
— Я не встигну оформити твою участь. Зате обіцяю: ти будеш на їхньому допиті, більшого не можу — закон.

41

Прямо від Свиридова Миша повів Шниру й Паштета в цирк.
Трибуни були безлюдні, на манежі тренувалися артисти.
— Подивіться, вам буде цікаво, — сказала Елен.
Вона посадила в першому ряду Шниру й Паштета, а сама з Мишею сіла осторонь.
— Ти не дізналася щодо хлопців? — запитав Миша.
— Говорила… Вже пізно. В цирку починають з трьох-чотирьох років.
— Не всі зростають у цирковій родині.
— Наша робота складніша, ніж ти собі її уявляєш.
— Чого ж… Уявляю…
— Тобі хочеться прилаштувати їх до діла, адже так? — вела далі Елен. — Але в цирку потрібні певні здібності, навіть обдарованість або тренування з раннього дитинства.
— Усе зрозумів! — сказав Миша. — І більше не наполягаю.
Вони сиділи на пустих трибунах і спостерігали тренування артистів.
— Незабаром ми їдемо на гастролі, — мовила Елен.
— Куди?
— У Мурманськ..
— Краще б на південь.
— Ні, там тепер гарно, весна… Я люблю весну. Інколи мені хочеться поїхати туди, де весна починається ще в лютому, куди-небудь у Туркестан або Закавказзя. А потім разом з весною рухатися на північ, переїжджати з міста в місто… Ми, циркові, віковічні мандрівники.
— Ти хочеш сказати, що й тебе я можу бачити раз на три роки?
— Я не це мала на увазі, — ухильно, як здалося Миші, відказала Елен. — Але моє життя — це їздити, працювати і всміхатися.
— Справді, чого ти весь час усміхаєшся? В театрі актори теж розкланюються, але не всміхаються.
— Безглуздо було б всміхатися Гамлету або королю Ліру, — заперечила Елен, — а ми звеселяємо глядача. Навіть якщо я мало не розбилась, я повинна всміхатися: все гаразд, прекрасно, весело і вдало. Отож ми всміхаємося… Слухай-но, отой дядечко, котрий кинув мені тоді букет квітів, а потім з'явився за лаштунки з компліментами… Ти з ним знайомий?
— Так, а що?
— Артист погорілого театру! Перекажи йому щоб він більше не посилав мені квітів.
— Охоче, — погодився Миша, хоча зовсім не уявляв собі, як він це скаже Навроцькому.
— Ти залишишся на виставу? — запитала Елен і підвелася. — Сьогодні будуть Бім-Бом, Віталій Лазаренко, залишишся?.. Гаразд, посидь, а я збігаю за контрамарками.

42

На той час, коли Миша зі Шнирою та Паштетом додивлялися в цирку виставу, Смоленський ринок поринув у темряву.
Темно було і в прилеглих завулках, тут рано лягали спати, рано вставали — ринок починався вдосвіта. Тільки мерхло світилися позавішувані вікна «Гротеску», і, коли відчинялися двері, долинав звідти приглушений гомін, стукіт пивних кухлів, жіночий сміх, уривки пісень.
Свиридов наказав своїм людям підходити по одному з усіх боків, так, щоб о десятій опинитися біля «Гротеску», троє — біля головного входу, троє — біля заднього, у дворі.
Рівно о десятій Свиридов відчинив двері і з двома співробітниками зайшов у «Гротеск».

Вигляд людей у шкірянках, що зупинилися біля дверей, не залишав сумнівів у тому, хто вони такі. Все змовкло. Урвалася пісня в кутку, закляк офіціант з кухлями в руках, гравці прикрили карти — хто долонями, хто ліктями, замовкли парубки й наквацьовані дівиці.
Тишу розпанахав істеричний жіночий зойк:
— Облава!
Зойк обірвався, всі мовчали.
— Нікому не вставати! — наказав Свиридов. — Офіціант!
— Слухаю! — відповів офіціант, усе ще тримаючи в обох руках чотири кухлі з пивом.
— Іди вниз, скажи Василеві Івановичу, Сіренькому і всім, хто там є, щоб виходили.
— Слухаю. Буде виконано.
Офіціант поставив кухлі на прилавок, витер руки фартухом і зник за завісу.
У задньому приміщенні «Гротеску» в напівпідвалі за столом сиділи четверо, на столі лежали карти й гроші.
— Василю Івановичу, — сказав офіціант, — вам звеліли вийти.
Василь Іванович, опасистий, дужий чолов'яга років п'ятдесяти, з красивою сивиною на скронях, з прямим, важкуватим поглядом, не випускаючи карт з рук, спитав:
— Скільки їх?
— Троє.
— Скажи, зараз вийдемо. Іди!
Офіціант позадкував і вийшов.
Василь Іванович поклав карти на стіл, простягнув руку, відчинив задні двері. Смуга світла впала на вузькі круті сходи.
Згори пролунав голос:
— Виходити по одному. Хто вийде зі зброєю, буде застрелений на місці.
Василь Іванович зачинив двері.
— От сволота, не дали банк додержати, яка карта йшла!

43

— Складна справа, — сказав Миші Свиридов. — Головний — це Василь Іванович, аристократ…
— У якому розумінні?
— Не граф, не князь, а маравіхер, кишеньковий злодій вищого класу, витягає гаманці в солідних людей. Сіренький, той, що виходив із Шаринцем з «Гротеску», — помічник Василя Івановича. Щодо Шаринця, то він і зовсім був дрібний злодюжка, котрий витягав з кишені все, що завгодно, аж до носовичків. Отож: торік, — вів далі Свиридов, — Василь Іванович, як злісний рецидивіст і соціально небезпечний елемент, дістав п'ять років. Але втік. Сумнівно, щоб після втечі він наважився на таке безглузде вбивство, яким уявляється вбивство Зиміна. Після втечі вони, як правило, відсиджуються в закутку. І не міг він змінити свою злодійську професію на іншу, до того ж іще небезпечнішу: він не молодий. Загалом, проти нього жодних доказів. Наш єдиний доказ — Шаринець. Ми маємо довести, що вбив Шаринця Сіренький, вони разом вийшли з «Гротеску». Ось розклад дачних поїздів по Брянці. Якщо припустити, що вони виїхали поїздом за п'ятнадцять на шосту, а повернувся Сіренький поїздом за чверть о восьмій, то він мав бути відсутній у «Гротеску» мінімум години три-чотири, десь між п'ятою й дев'ятою. Твої хлопчики стверджують, що він вийшов разом із Шаринцем і сів з ним на трамвай. А ось Василь Іванович та ще чоловік з двадцять постійних відвідувачів «Гротеску» стверджуватимуть, що Сіренький нікуди не виходив. Тим паче, що вони із Шаринцем виходили через чорний хід. Отак-то, мій голубе. І все ж треба починати.

Сіренький був нічим не примітною людиною; цією особливістю його нагородили і природа і багаторічна звичка бути непомітним — безликий, інертний, сонний. Мишу вразило те, що Шнира й Паштет упізнали його на фотографії. Навіть важко визначити його вік. Років двадцять п'ять, а може, й тридцять п'ять.
Свиридов записав у протокол його справжнє прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і тому подібне, потім спитав:
— Що ви можете сказати з приводу вбивства громадянина Попова Володимира Степановича, він же Шаринець?
Сіренький знизав плечима:
— А що можу сказати? Нічого не можу сказати. А хіба його вбили?
— Ви про це не знаєте?
— Не чув про це.
— Ви були з ним знайомі?
— Знав, є такий Шаринець, бачив разів зо два в «Гротексу».
Він так і сказав: «Гротексу».
— Ви були з ним знайомі?
— Ну як? Як з усіма.
— А де ви були шостого червня ввечері?
Сіренький подумав, непевно сказав:
— У «Гротексі», мабуть, атож, точно, в «Гротексі».
— Що робили?
— У карти грав.
— З ким?
— З людьми, з тими, кого ви зі мною забрали.
— А вночі де були?
— Дома спав.
— Хто може підтвердити?
— Хто… Мати, дружина, сусіди.
— А інженера Зиміна ви знали?
— Зиміна… Інженера… Ні, не знав… Хто такий?
— На Арбаті жив, будинок п'ятдесят один.
— Не знаю такого.
— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?
— Хто такий?
— Агент по заготівлі мануфактури.
— Не знаю…
Підписуючи протокол, Сіренький спитав:
— За що забрали?
— Підозрюєтесь у вбивстві Шаринця.
— Ото ще новина! Кому він потрібен, цей ваш Шаринець!
— Не наш, а ваш, — зауважив Свиридов. — Ідіть собі, я вас ще викличу.
За Сіреньким з'явився Жоржик, вродливий молодик з густою чорною чуприною, схожий на вірменина. Він підтверджував усе, що говорив до нього Сіренький. Атож, грали того вечора в карти, Сіренький нікуди не ходив, про вбивство Шаринця не чув, про Зиміна і Навроцького нічого не знає. Так само спитав, за що його взяли, але, на відміну од Сіренького, тримався жваво й вільно. І зовсім не скидався на злодія.
Нарешті ввели Василя Івановича. Порівняно із Сіреньким і Жоржиком він справді мав вигляд аристократа.
— Сідайте!
— Можна й сісти. — Василь Іванович невимушено всівся на стілець. — Може, одразу скажете, на скільки всаджуєте.
— Строк уже, в усякому разі, доведеться досидіти.
— Не без цього, — зітхнув Василь Іванович.
Він показав на Мишу:
— Дозвольте спитати, хто цей громадянин?
— Практикант.
— Прошу занотувати в протоколі.
— Занотуємо.
Сіренький і Жоржик навіть не звернули уваги на Мишу, а Василь Іванович наполіг, щоб занотували в протоколі.
— Перейдемо до справи, — мовив Свиридов. — Ідеться про якогось Попова, він же Шаринець. Знаєте такого?
— Аякже, знаю, бачив у «Гротеску».
На відміну од Сіренького він правильно вимовив назву пивниці.
— Розмовляли з ним?
— Був якось у мене, напрошувався на роботу тільки ж я тепер нічим не займаюсь, прошу врахувати. Після втечі за мною нічого немає, хотів почати нове життя — шкода, завадили.
— Коли до вас Шаринець приходив?
— Кілька днів тому.
— Точніше, будь ласка!
— Три… ні, чотири дні тому.
— Шостого червня?
Василь Іванович зморщив лоб, задумався.
— Може, й шостого. Адже я там нібито лев у клітці відсиджувався і числа всі переплутав. Яке сьогодні число?
— Дванадцяте.
— Отже, у четвер, іменно, отже, шостого числа.
— Ну, про що ви говорили?
— Грали ми в карти, вся, значить, компанія, яку ви тут тепер безплатно годуєте. Шаринець зайшов, каже: «Василю Івановичу, візьміть мене з собою». Я йому: мовляв, сам зав'язав і тобі раджу. З тим він і пішов.
— Сам пішов?
— Сам.
— Розумна ви людина, — сказав Свиридов.
— Дякую.
— Тільки мене за дурня маєте.
— Що ви, громадянин слідчий, — образився Василь Іванович, — я вас вважаю за людину рідкісного розуму. І через те, як є, все щиросердно розказую. Так, утік з-під варти. Кому волі не хочеться? Тільки зважте, втік без застосування сили, ніхто не сприяв, гав ловила охорона, я й пішов. Хотів нове життя почати. Минув ще один рік, що за мною помічено?
— Хто вбив Шаринця?
— Шаринця? — здивувався Василь Іванович. — Хіба його хто вбив? Коли? Де?
— Шостого числа ввечері, у лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» по Брянці.
Василь Іванович розвів руками.
— Це, перепрошую, новина. Кому він був потрібен, Шаринець, шлепер — несерйозна людина?..
— Інженера Зиміна знали?
— Перепрошую, як ви сказали?
— Зимін Микола Львович, інженер. Арбат, будинок п'ятдесят один. Його вбили й забрали портфель з документами.
— Ах, портфель з документами забрали й убили. Знаю, як же.
— Звідки знаєте?
— Як звідки? В газетах писали.
— Читаєте газети?
— Аякже. Відділ суду та пригод — особливо.
— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?
— Як?
— Навроцького Валентина Валентиновича.
— Ні, не знаю такого.
— Подумайте.
— Щось не пригадаю, — розвів руками Василь Іванович. — Жодного номера не пропускаю: «Известия», «Вечерняя Москва», а про такого не читав.
— Я питаю: чи не знаєте його особисто?
Василь Іванович благодушно посміхнувся:
— Вибачте, я подумав — теж якийсь убитий. Ні, не знаю такої людини.
— Приховуєте! Я вам скажу, чого приховуєте. Розрахунок у вас простий: вас пошлють досиджувати строк, ну, може щось додадуть, зате на волі лишиться багата людина, вона у вас у руках. У в'язниці ви чи на волі — все одно він у вас у кулаці. Лантух з грошима на волі — ось ваш розрахунок.
— Дуже хитро ви міркуєте, — посміхнувся Василь Іванович.
— Ви розрахували ще хитріше, ніж я, — заперечив Свиридов. — Тільки маю вас засмутити: прорахувалися ви, сплив ваш грошовий лантух, заплутаний у великій афері з мануфактурою.
Василь Іванович знизав плечима:
— Дивні речі ви говорите, громадянин слідчий… Мануфактура… Зроду-віку не мав справи з мануфактурою.
— Ну що ж, — спокійно, навіть байдуже мовив Свиридов, — діло, як кажуть, хазяйське. Я дав вам усі можливості, ви не захотіли їх використати. Ви непоправний рецидивіст. — Свиридов несподівано нахилився вперед і, некліпно дивлячись в очі Василя Івановича, сказав: — Про мануфактуру ви не знаєте, а про ключі від квартири Зиміна теж не знаєте? Про те, що Навроцький передав ці ключі Шаринцю, теж не знаєте?
Василь Іванович деякий час похмуро мовчав, потім сказав:
— Гаразд, скажу, що знаю. Тільки врахуйте: в порядку щиросердного визнання. А не зізнався я одразу тому, що мене все це аж ніяк не стосується, інших стосується, а за нашими законами, тобто правилами, про чужих…
— Ближче до справи, будь ласка! — перепинив його Свиридов. — Дві години товчемо воду в ступі.
— Так ось, — як і до цього, спокійно й розмірено вів далі Василь Іванович, — справді один чоловік у їхньому будинку дав ключі Шаринцю, загадав украсти портфель з документами, пообіцяв два червінці. Шаринець зробив, одержав два червінці, а потім приходить до мене, все це розповідає й каже: боюсь я цієї людини, уб'є мене, аби, значить, не показав на нього. Що за людина, питаю. Він каже: Валентином Валентиновичем звати, на перегонах грає. Ну, я сам, вибачте, на перегони їжджу, граю по маленькій і не заради гри їжджу, а так, коней дуже люблю, і, пробачте, в моїй комірчині тиждень просидиш, треба й провітритися. Взяв я Шаринця на перегони, він мені цю людину показав, Валентина Валентиновича. Я роздивився його: бачу — ого! У нас, знаєте, око набите… Кажу Шаринцю: навіщо ти, дурню, не в своє діло поліз, адже ти, кажу, не по квартирах працюєш, хочеш людиною стати — своєї професії тримайся. А він відповідає: на два червінці зазіхнув. Ну, кажу, сам зазіхнув, сам і викручуйся. А тепер бачите як! Убили! Значить, правильно передчував, розумів свою долю.
Свиридов поклав перед Василем Івановичем чистий аркуш паперу.
— Усе це напишіть і, будь ласка, якнайдокладніше, з числами.
Василь Іванович незграбно взяв перо.
— Відвик я писати, громадянине слідчий. Може, з моїх слів запишете…
— Ні, самі пишіть! І якомога розбірливіше. І що ще згадаєте, теж напишіть.
Свиридов замкнув шухляди стола і разом з Мишею вийшов з кабінету.
— Він правду говорить?
— Багацько бреше. Досвідчений, чортяка. Одразу все осягнув. Розповів лише про те, про що ми самі здогадуємося. Та, в кожному разі, цього досить, щоб звинуватити Навроцького.

44

Убивство Зиміна, Юрин виклик до слідчого і нарешті арешт Василя Івановича — цього Навроцький не чекав у найгірших своїх розрахунках, а він завжди розраховував і на гірше.
Викрадаючи документи, він ставив обмежену мету: нейтралізувати Зиміна. Він розраховував, що Микола Львович приховає зникнення документів: узяв додому, вдома був син, у привиди тепер ніхто не вірить. Розрахунок виявився точним — про зникнення документів Зимін не заявив. Отже, він у руках Красавцева, знешкоджений, п'ять вагонів гарантовано.
Зимін зажадав нові документи — крок, що так налякав Красавцева. Красавцев — йолоп! Зимін збирався повернути всі документи разом, сподіваючись, що недбалий Красавцев не розбиратиме їх, суне в шафу, кому вони потрібні, ці старі акти? Якщо навіть Красавцев зверне увагу на відсутні документи, то Зимін відмахнеться: «Не знаю, повертаю те, що брав». Красавцев не зчинить галасу, промовчить і тим прислужиться Зиміну. А послуги вимагають взаємності.
І ось безглузде вбивство Зиміна! Все сплуталося, змішалося, опинилося під ударом. Негідник, нікчема, сучий син! Хто міг таке завбачити? Кишеньковий злодюжка, шлепер, у нього навіть бракувало відмичок, довелося діставати ключі, зробити другу пару, вивезти Зиміних у театр.
Після театру вони зустрілися з Шаринцем у Кривоарбатському провулку.
Шаринець повернув ключі, віддав документи, сказав, що підкинув портфель на горище, як загадав Валентин Валентинович.
— Що ще взяв?
— Щоб мені волі не бачити! — заприсягнув Шаринець.
— Якщо взяв щось, краще зараз поверни.
— Що взяти? Ложки-виделки? Ви з документами сторгуєтесь, а я у в'язницю?
— Якщо взяв щось, я тебе й на тому світі дістану!
— Таж сказав! — буцімто щиро мовив Шаринець.
Валентин Валентинович подав йому два червці.
— Додав би п'ятірку, — попросив Шаринець, — там і срібло й рижев'є було, нічого не взяв.
Як тепер розумів Валентин Валентинович, тут таїлася його генеральна похибка — він не надав значення словам Шаринця «срібло й рижев'є було». «Рижев'є» на їхньому жаргоні — золото. Отже, Шаринець оглянув квартиру, бачив столове срібло, одяг, навіть золоті речі, мацав, дотикався, але не взяв. Не взяв, але запам'ятав, як проник у квартиру, взяв портфель, і все минулося безкарно. Як же йому не взяти таку квартиру на приціл? Не для себе — для домушників, з якими зустрічався в «Гротеску». Він тільки навідник. Навів, але прорахувався: Зимін опинився вдома.
Як же Навроцького не насторожили слова Шаринця? Приписав прагненню зірвати зайву п'ятірку? П'ятірки він не шкодував, але не любив потурати.
— Ніякої п'ятірки! Все, як домовились. — Та слова про «рижев'є» якось закарбувалися, і він додав — Щодо золота, то найкраще золото — мовчання. Сподіваюсь, ти второпав?
Його погроза не вплинула, трапилося зовсім непередбачене. Якщо вбивць знайдуть, вони видадуть навідника — Шаринця. Шаринець видасть його.
Саме це й покликало Валентина Валентиновича в «Гротеск». Світ гри стикається зі світом карним: на перегони їздять не лише ті, хто грає в тоталізатор. Через них Навроцький вийшов на Василя Івановича.
Офіціант провів його в заднє приміщення пивниці — комірчину, тьмяно освітлену голою лампочкою.
За столом сидів Василь Іванович — Навроцький бачив його на перегонах, показали.
Біля дверей, притулившись до одвірка, стояв чоловік, котрого, як одразу помітив Навроцький, природа нагородила здатністю аж ніяк не запам'ятовуватися.
Вони вичікувально дивилися на Навроцького.
Акуратно підтягнувши штани, Валентин Валентинович опустився на табуретку коло стола, закинув ногу на ногу.
— У мене з вами розмова віч-на-віч.
Василь Іванович кивнув тому, хто стояв біля дверей. Той вийшов, причинивши за собою двері.
— Не представляюсь, — почав Валентин Валентинович, — наше знайомство навряд чи триватиме довго. Та вважаю за обов'язок попередити: якщо я не повернусь додому о третій годині, — він глянув на годинник, — то мене шукатимуть тут.
Василь Іванович важко дивився на нього.
— Крім того, якщо я не повернусь додому о третій годині дня, то тут шукатимуть не тільки мене, а й убивць інженера Зиміна.
Василь Іванович усе так само мовчки й важко дивився на Навроцького.
— Хто вчинив цей жахливий злочин, я не знаю, — спокійно вів далі Валентин Валентинович, — мене це не стосується, я займаюсь іншим… Але я хочу поставити вас до відома ось про що… Якийсь молодий чоловік, на прізвисько Шаринець, ще до вбивства інженера Зиміна вже побував у цій квартирі, взяв там портфель з документами. Таким чином, молодий чоловік Шаринець знав, що друге відвідання квартири небезпечне. Можливо, молодий чоловік Шаринець аж ніяк не причетний до вбивства, тоді я даремно сюди прийшов. Але не виключено, що причетний. Отже, він приховав, що побував у цій квартирі і взяв там портфель з документами. Отже, він когось обманув. Людина, здатна обманути раз, може це зробити і вдруге. Це ненадійна людина.
Він замовк, чекаючи відповіді. Василь Іванович важко дивився на нього й по якомусь часі сказав:
— Ніякого Шаринця не знаю, ні про якого інженера не чув. Що за каламуть ти тут розводиш?
Брутальна відповідь. Але на іншу Валентин Валентинович і не сподівався. Підводячись, він проказав:
— Ну що ж, у такому разі вибачте за турботи. Бувайте здорові!
Він рушив до дверей, але Василь Іванович зупинив його:
— Навроцький!
Порушили умову, взяли гроші й порушили. Домовилися, що його ім'я залишиться невідоме. Нікому не можна вірити. Та дарма! На цю карту в нього є інша, ще більша.
Він знову опустився на табуретку, на його обличчі сяяла чарівна посмішка.
— Ми, виявляється, знайомі.
— Як вагончики, відвантажуються? — запитав Василь Іванович.
— Відвантажуються, транспорт у нас поступово налагоджують. Але який тісний світ! Тепер пригадую, мені ваше лице знайоме, десь я вас бачив — нібито на перегонах; там буває багато людей, але вас я запам'ятав, і знаєте чому?
Навроцький зробив паузу. Лице Василя Івановича було непроникне.
— Я вам скажу чому, — вів далі Валентин Валентинович. — Ви дуже схожі на одну людину. Так, так, буває ж така подібність, дивовижно! Ця людина дістала п'ять років. П'ять років суворої ізоляції! І уявіть собі, зумів утекти. Сувора ізоляція, а він утік. Сміливець! Я схиляюсь перед ним. Досі не можуть знайти.
— Знайдуть.
— Чому? — заперечив Навроцький. — Можуть і не знайти. Як свідчить прислів'я: не май і сто рублів, та май одного друга.
— У нас кажуть інакше: май сто рублів, матимеш сто друзів.
— Можна й так, — погодився Валентин Валентинович. — Головне, завжди, за будь-яких обставин, бути правдивим із своїми друзями. А молодий чоловік Шаринець когось обманув. Маю за честь кланятися. — На дверях він обернувся — До речі, мало не забув. Документи вбитого інженера Шаринець продав одній людині за два червінці. Просив додати п'ятірку, але йому відмовили. Це деталь, подробиці. Маю честь!

45

Правилка була коротка.
Шаринець з'явився в заднє приміщення пивниці.
За столом грали в карти Василь Іванович, Сіренький, Жоржик і ще один — Кукольник.
Вони грали, не звертаючи уваги на Шаринця, що ввійшов. Шаринець закляк. Василь Іванович його викликав, і він чекав, не сміючи ні сісти, ні нагадати про себе. Василь Іванович бачить його — отже, треба чекати.
Він терпляче чекав біля дверей, переступаючи з ноги на ногу, чекав, коли скінчиться банкування. Банкував Жоржик. Банк довго не стукав…
Нарешті Сіренький зірвав Жоржикове банкування.
Шаринець думав, що тепер з ним заговорять, але ні, і банкування перейшло до Василя Івановича; він перетасував колоду, здав карти.
— Кликали, Василю Івановичу? — боязко запитав Шаринець.
Василь Іванович не глянув на нього, коротко кинув:
— Чекай!
Василь Іванович банкував хвилин, напевно, п'ятнадцять. Виграв. Віддав карти Жоржикові, зібрав зі стола виграш, відрахував, що лишає на столі, і вже після цього, все ще не дивлячись на Шаринця, спитав:
— Ну, хто тебе навів на квартиру інженера?
Жоржик тасував колоду, але не здавав, чекав на відповідь Шаринця. Сіренький і Кукольник так само чекали.
Шаринець збагнув: над ним вершиться суд, правилка, і розправа буде нещадна. І він знетямлено пробелькотів:
— Дівчисько навело.
— Яке дівчисько?
— Білка… Білкою звати…
— Як навела?
— Сказала, всі на дачу їдуть, один Фургон, їхнє хлопчисько, вдома залишається.
— А чого інженер не поїхав?
— Таж він поїхав, поїхав він…
— Не горлань! — урвав його Василь Іванович. — Тихо говори!
— Поїхав він, — квапливо зашепотів Шаринець, — я сам бачив, як сідали в поїзд дружина, Людка… Я на вокзал за ними їздив, Ярославський вокзал, сам бачив, як сідали в поїзд… І діждався, коли поїзд пішов. Потім приїхав на Арбат, кажу Сіренькому — поїхали. Ми з ним і пішли, правда, Сірий? Адже правда? Адже я їздив на вокзал? Га? Скажи!
Сіренький мовчав. Жоржик тасував колоду.
— А як же він опинився вдома, якщо поїхав? — Запитав Василь Іванович.
— Не знаю, не знаю, ось вам хрест, не знаю, тільки поїхав він, поїхав… — бурмотів Шаринець. — От не зійти мені з цього місця…
Він говорив правду: їздив за Зиміними, сам бачив, як сідали у вагон, дочекався відправлення поїзда.
— Брешеш ти все, — сказав Василь Іванович. — Якби поїхав інженер, його не було б дома.
— Правда, правда! — твердив Шаринець. — Поїхав він, поїхав!
Він благально дивився на всіх, але бачив понурі, застиглі, суворі обличчя.
— Поїхав він, — знову заговорив Шаринець, — тільки, кажуть, повернувся.
— Хто каже?
— У будинку розповідали, мешканці. В поїзді згадав, що забув документ, і вернувся. І Фургон, їхній хлопчик, і Людка, дочка, і дружина — всі кажуть: згадав про документ і вернувся.
— Може, й правда вернувся, — задумливо проказав Василь Іванович.
— Ну, звичайно, вернувся, — забурмотів Шаринець. — І Фургон розповідав: слідчий навіть питав, чого повернувся батько? Хіба ж я міг знати?
— Правильно, вернувся він, з Лосиноостровської, — задумливо проказав Василь Іванович.
— Ну от, — зраділо забурмотів Шаринець, — хіба ж би я став… Хіба ж би я пішов, якби знав, що він удома. Поїхав він, сам бачив…
— А портфель хто взяв?!
І знову жах охопив Шаринця, збагнув: головне тільки починається.
— Вітька… Вітька взяв…
— А хто Вітьку навів?
— Не знаю… Не знаю… Білка, мабуть…
— А документи з портфеля кому Вітька продав?
— Не знаю… Не знаю… — бурмотів Шаринець, втягуючи голову в плечі.
— За два червінці кому Вітька документи продав? П'ятірку додати в кого Вітька просив?
Шаринець упав на підлогу, припав до ніг Василя Івановича, затіпався в істериці:
— Простіть, простіть, не вбивайте…
Василь Іванович відштовхнув його чоботом:
— Викладай!
— Чоловік один попросив, — схлипуючи, почав Шаринець.
— Соплі підбери!
Шаринець шморгнув носом.
— Чоловік ключі дав…
— Що за чоловік?
— У нашому будинку живе… Валентином Валентиновичем звати… Навроцький — на прізвище…
— Куди портфель подів?
— Вітьці на горище підкинув… Він звелів, Валентинич…
— Нам чому не розказав?
— Думав… Діло вірне, думав…
— Нас навіщо підвів?
Шаринець знову поповз по підлозі, припав до ніг Василя Івановича.
— Простіть… простіть… не думав… не знав… не вбивайте!
— Встань!
Шаринець ще дужче обхопив його ноги, боявся відірватися од них, ніби в тому, що тримається за ноги Василя Івановича, вбачав свій порятунок.
Кукольник і Жоржик відтягли Шаринця, підняли, але не випускали з рук — Шаринець падав на підлогу, чи то навмисне, чи не міг стояти на ногах від розпачу.
— Тож слухай, — проказав Василь Іванович. — Завтра підеш у Рахмановський провулок, на біржу праці, станеш на облік. Працюватимеш, куди пошлють, Од роботи не смій відмовлятися. І гривеника ніде не посмій взяти, зрозумів? Щоб жодної справи не було за тобою. Не ходи ні на ринок, ні сюди, в «Гротеск», не з'являйся. Настане час, сам покличу. Якщо заберуть тебе по цій справі, все звалюй на Вітьку, зрозумів?
Шаринець слухав його з роззявленим ротом, не ймучи віри, що йому залишають життя.
— Дійшло до тебе чи ні?
— Дійшло, дійшло, усе втямив… — вичавив із себе Шаринець.
Василь Іванович обернувся до Сіренького, вихопив з рук карти.
— А ти, гусак! Розсівся!
Сіренький підвівся і так само, як Шаринець, мовчки стояв перед Василем Івановичем.
— Цей — шмаркач! А ти? Навіщо з ним пішов? Хто дозволив?
Сіренький мовчав.
— Теж тут більше не з'являйся, забудь! Покличу, коли треба.
Василь Іванович видобув з кишені піджака пакет, подав Сіренькому:
— Поїдете на «Дев'ятнадцяту версту», знаєш до кого. Передай бабці, нехай сховає… В дачу ввійде Сіренький, а ти на сторожі, зрозуміли?
— Зрозумів, зрозумів, — белькотів Шаринець, усе ще не вірячи тому, що його помилували.
Сіренький мовчав. Василь Іванович уп'явся в нього важким поглядом.
— А ти чого мовчиш, чи чогось не зрозумів?
— Усе зрозумів…
— Зрозуміли, то йдіть і сюди не смійте! Покличемо, як треба буде! — Василь Іванович кивнув на двері: — Ідіть!
Вони зійшли на платформі «Дев'ятнадцята верста» й пішли до лісу — повільно, так, щоб дачники йшли із сумками попереду.
Ліс був добре знайомий Сіренькому, він упевнено простував його стежками. Попереду замріла галявинка. Не доходячи до неї, Сіренький присів на бурелом.
— Посидьмо, нехай по дачах розійдуться.
Шаринець сів поруч, залюбки вдихнув свіжий смолистий запах лісу. Небезпека минула, його залишили жити, і Сіренького залишили жити, адже і його могли вбити. А про те, що веліли не приходити, так це ненадовго; поманіжать, поманіжать і знову покличуть. Адже довірив до бабці поїхати, він чув, що є така бабця у Василя Івановича, але не був жодного разу, не бачив, а зараз ось послали. Може, тепер його у фартіцери візьмуть, куди від нього подінуться, — при ньому, на його очах Сіренький застрелив інженера. А куди було Сіренькому? Інженер прямо на них ішов, якби Сіренький не вбив його, він би весь будинок здибив! Інженер дужий, високий, ухопився б — не відчепишся… Довелося Сіренькому застрелити його… Цікаво, звідки Василь Іванович дізнався, що він одержав два червінці і просив ще п'ятірку? Він, Шаринець, начебто нікому не розповідав; виходить, Валентинович розповів, мало не під смерть його підвів, спекулянт проклятий… Гаразд, настане час — розрахуємося з ним!
Сіренький прислухався до лісу. Все тихо.
— Ходімо! — і показав стежку.
Шаринець пішов стежкою, Сіренький за ним.
Сіренький вийняв з бокової кишені револьвер і спроквола почав піднімати його.
— Шаринець!
Шаринець обернувся. Сіренький вистрілив.
Сіренький сунув револьвер назад у кишеню, наблизився до розпростертого на землі Шаринця, нахилився, пересвідчився, що він мертвий, і швидко попрямував до станції. Він прийшов на станцію за одну хвилину до поїзда на Москву.

46

Цих подробиць Валентин Валентинович не знав.
Він розумів, що Шаринця вб'ють, ішов на це, з'явившись у «Гротеск», і не жалів: убивць не жаліють. Взагалі він не проти смертної кари, але застосовувати її треба лише в одному випадку — до вбивць. Шаринець — убивця, вбив ні в чому не винного Зиміна і дістав по заслузі.
Проте він аж ніяк не сподівався, що Василя Івановича так швидко заарештують. Як Московський карний розшук вийшов на нього? Незграбно діяв? Не та людина? Випадковий збіг, розшукали як утікача — теж не віриться.
Чи видасть його Василь Іванович? Який сенс? Усе зроблено чужими руками, нічого на себе Василь Іванович не візьме, все заперечуватиме.
Небезпечний Юра, може пробовкнутися про ключі. Це вже серйозно: взяти ключі від квартири, де вчинено спершу крадіжку, потім убивство. Можливо, Юра вже пробовкнувся. Клянеться, що ні, — гріш ціна його клятвам. Закінчений маленький негідник, батька продасть. Аморальна молодь!..
Геть-чисто всі обманули — Шаринець, Юра, люди, що вивели його на Василя Івановича, сам Василь Іванович, що так безглуздо сів у в'язницю.
Коло змикається, треба поспішати, на часі кінчати з фабрикою, зникнути, звітритися. Сьогодні вантажать другий вагон, потрібно ще мінімум тиждень, щоб відвантажити ще три. Чи є в нього цей тиждень? Має бути. Надто далеко зайшло, щоб він відмовився од призу. Тиждень Василь Іванович напевно протримається. А поки що Юра один, усе це обмова, наклепи, ревнощі до Люди Зиміної, анічогісінько більше… Тиждень у нього є, і треба квапити Красавцева. Прийнявши таке рішення, Валентин Валентинович поїхав на фабрику. Кінчалося вантаження його вагона. Все йшло нормально. Красавцев і Панфілов були спокійні. Ніщо не провіщало ускладнень. Але, розмовляючи у відділі збуту з Красавцевим, Валентин Валентинович глянув у вікно і побачив незнайомця, що прямував на фабрику.
— Свиридов, слідчий, — сказав Красавцев.
У Свиридова багато підстав з'являтися на фабриці, він веде слідство про вбивство інженера Зиміна. І все-таки Навроцький прийняв єдино правильне рішення: поки Свиридов переговорить з директором, потім з Красавцевим, промине хвилин сорок, ну, хоча б півгодини. Один вагон ще можна врятувати. На складі він сунув Панфілову п'ятірку, розписався в одержанні товару, взяв накладні і вийшов на товарне подвір'я.
Чахкав паровозик, складач опломбовував вагони. Навроцький і складачеві і машиністові сунув по карбованцю… Паровозик дав гудок…
Проминаючи околичні склади, пакгаузи, фабрики й заводи, маленький состав повільно рухався вперед, до товарної станції.
Навроцький дивився йому вслід. Хорошу оборудку зірвано. Шкода! Та дарма… Ці склади, пакгаузи, фабрики й заводи — все належатиме йому, час настане, важливо ще трохи протриматися…

47

У цей час Миша на Ярославському вокзалі проводжав Елен.
Гуділи паровози, з-під коліс з шипінням виривалися клуби пари, мастильник стукав молотком по буксах вагонів — споконвічні сигнали далекої дороги, сумної розлуки.
Ігор і Сергій навідувалися до багажного вагона перевіряли, як вантажать циркове обладнання.
— Коли повернетеся? — запитав Миша.
— Не знаю. Літо перебудемо в Мурманську, на зиму ще нічого не відомо.
— Отже, ще рік не побачимося?
— Приїду, а ти вже студент.
— Передостаннього курсу, — засміявся Миша.
— Не виключено. — Елен так само засміялася.
Вона була дуже вродлива, всі дивилися на неї.
Але вона не дивилася ні на кого.
— Випаде часинка, черкни мені, Генці, Славці…
— Я така неохоча писати, не надійся… Ну як, спіймали ви своїх злодіїв?
— Загалом, так…
— Невже цей любитель букетів — бандит?
— У прямому смислі, може, й не бандит. А загалом — бандит.
— Щось складне як для мене…
— Люди гинуть за метал…
Не дивлячись на Мишу, Елен проказала:
— Знаєш, Мишо, я виходжу заміж.
Завжди всі важливі новини вона повідомляла таким буденним голосом. Зберігаючи цілковите самовладання, Миша відповів:
— Правда? Вітаю! За кого, якщо не секрет?
— За Серьожу, за свого партнера.
— Циркова традиція? — пожартував Миша.
Вона так само намагалася жартувати.
— Ну звичайно… — Вона показала на небо, маючи на думці купол цирку: — Адже він там, нагорі, тримає мене в зубах. Отож дружину триматиме міцно, не зронить.
— У такому разі я за тебе спокійний.
Так вони жартували, як і належить вихованим людям. Миша гідно зустрів крах свого першого кохання. В погляді Елен він уловив навіть розчарування, вона чекала потрясіння. Потрясіння не буде.
Пролунав третій дзвінок.
Ігор і Сергій попрощалися з Мишею і зайшли у вагон. Елен затрималася на площадці і, всміхаючись, помахала Миші. Потім, не чекаючи відправлення поїзда, пішла, може, щоб не заважати іншим заходити у вагон.
Та Миша дочекався відправлення поїзда, той повільно витягувався з-під даху вокзалу і нарешті зник, вихнувши довгим закругленим хвостом.
Миша пригадав той, інший поїзд на станції Бахмач, що віз ешелон туди, де блискотливе плетиво рейок зливалося в одну вузьку смужку, яка вгвинчувалася в горбатий серпанковий горизонт. Перед його очима знову червоноармійці. Матрос Польовий у сірій солдатській шинелі і мускулястий робітник, котрий розбиває важким молотом кайдани, що оплутали земну кулю. До горла підступив клубок…
Та мимовільні сльози не з'явилися. Дитинство скінчилося… Елен — це теж його дитинство, маленька циркачка, котра так вразила колись уяву.
Він вийшов з вокзалу на Каланчевську площу і по М'ясницькій, через центр, поїхав до себе, на Арбат. Іти додому не хотілося, і він пішов на задвір'я. Хлопці грали в волейбол.
Біля корпусу на асфальті сидів Вітька Буров, стрижений під машинку, блідий і схудлий.
— Привіт! — сказав Миша.
— Привіт! — відповів Вітька.
Кінчилася партія, команди помінялися місцями.
— Прийміть нас! — попросив Миша.
— Ставайте! — сказав Генка.
Миша й Вітька Буров перейшли на майданчик і гру поновили.
Москва 1975

Примітки
1
Ці та наступні вірші написано в двадцятих роках учнем московської школи імені Лепешинського Яшою Полонським. Загинув на фронті у Велику Вітчизняну війну.
(обратно)
2
СПОН — соціально-правова охорона неповнолітніх.
(обратно)
 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky