Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ФРАНЦУЗЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

ВСТУПНЕ СЛОВО
Любі друзі! Ви всі, звичайно, знаєте казки «Попелюшка», «Кіт у чоботях», «Хлопчик-мізинчик», «Червона Шапочка», «Зачарована красуня», «Синя Борода». їх автором вважається Шарль Перро, славетний французький казкар XVII сторіччя. Але Перро тільки використав і літературно опрацював теми, сюжети та образи казок, що їх створив французький народ.
Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. В казках відображено світогляд народу на всіх етапах його історії, його прагнення й сподівання. Навіть найфантастичніші казки нерозривно зв'язані з життям людей, їхньою працею і класовою боротьбою. В них втілено мрії народу про підкорення природи, про перемогу над ворогами, про справедливість, волю і щастя.
Всі ці особливості властиві й французьким народним казкам, збірку яких ви оце розгорнули. До збірки входить двадцять сім казок. Ми намагалися вибрати найцікавіші, найхарактерніші казки, створені за різних часів у різних провінціях Франції — Бретані, Бургундії, Шампані, Гасконі, Ельзасі, Провансі, Нормандії та інших. 6 тут казки фантастичні, пригодницькі, побутові, казки про тварин. Як і у всіх казках світу, в них викриваються багатії-гнобителі — королі, церковники, дворяни, купці, чиновники. Іноді вони виступають в образах хижих звірів, у фантастичних образах   драконів-людожерів   та   злих   духів-чародіїв.  
Герої французьких казок, як і герої казок інших народів, часто богатирі-велетні, а   ще   частіше — звичайні,   прості    люди:    землероби, партухи, дроворуби, теслі, ковалі, кравці, солдати. Вони розумні, хоробрі, наполегливі в досягненні мети. Вони захищають бідних і знедолених, борються зі злом і перемагають його.
Французькі казки, як і казки інших народів, оспівують працьовитість, щирість, правдивість, вірність, засуджують хитрість, зажерливість, ледарство, боягузтво.
Принци й принцеси, королі й королеви в цих казках бувають добрими й злими, розумними й дурними, щедрими й скупими — такими, якими француз бачив людей довкола себе. Фантастичні створіння — чудовиська, добрі й злі духи, чародії — теж змальовані як живі люди, з усіма їхніми чеснотами й вадами.
Разом з тим сюжети та образи французьких казок позначені національним колоритом, обумовлені місцевим побутом, підказані реальною дійсністю.
Вам, юні друзі, напевне сподобається казка про братів, які навчилися дивовижних ремесел і врятували принцесу з діамантовими очима («Шестеро братів»); про крихітку-дівчинку з чарівним голосом, що жила в дуплі старого дуба («Просинка»); про дівчинку Бріжіт, яку покарала чаклунка, забравши її розкішні коси («Необачна дівчинка»); про пригоди красуні Маріон, яка обійшла півсвіту, щоб знайти і звільнити від злих чарів свого чоловіка ^«Дроворубова донька»); про Жана-Луї, що переміг трьох велетнів — залізного, срібного та золотого — і одружився з принцесою («Пастушок»); про півня, який перехитрив дурного пана («Про півня»); про кмітливу лисицю («Лисиця і куріпка»).
Цікаво вам буде прочитати казку «Золота головня», в якій викривається зажерливість, користолюбство. Саме за ці вади лісовик карає вугляра Франсуа — обертає його на дерево. А в казці «Відданиця» страшною карою покарано за жадібність дівчину Марію: вона стає кам'яною скелею.
Ви посмієтеся зі скупого священика — такий він у казці «Паламаревий собака» — і з недолугих чиновників у казці «Бугай-ласун».
Французька казка звеличує простих людей, показуючи їхню перевагу над панами. Про це розповідають казки «Про селянина та його пана», «Піймався, цвіркун!», «Чарівна скрипка». А герої казок «Учень чародія», «Дік-Дон», «Тесля із Арля» гіошивають у дурні чародія, чорта і навіть саму смерть.
Часто героям казок допомагають звірі та птахи. В казці «Повернення Ля Раме» це роблять вовк, орел і мурашка, в казці «Щасливий Жан» — біла лошиця. Друзями героїв виступають і чарівниці та чарівники, а також гноми. Про них ви прочитаєте в казках «Жан-Ведмідь», «Вразливий Шустик».
Зустрінетесь ви і з своєю давньою знайомою — лисицею, що перехитрила вовка й поїла його ковбаси.
Отже, ми запрошуємо вас, любі друзі, до країни французької казки.
Михайло   Гайдай

ПРО ПІВНЯ
Колись давно був в нашому селі старий півень. Любив він водити своїх курей у ліс та в поле. Якось півень щібся в землі під деревом і знайшов гаманець, повний золотих та срібних монет. Схопив півень гаманець і мерщій з ним додому! Ніг під собою від щастя не чує, співа на все горло.
А в селі жив один багатій на ім'я д'Арглан. Побачив радісного півня, підійшов до нього та й каже:
—     Ану покажи мені свій гаманець!
Схопив гаманець та й гайда з ним додому.
А півень як кукурікне:

Пане д'Арглан, оддай моє добро!
Золото віддай, віддай срібло!


Та пан д'Арглан не віддав ні золота, ні срібла. Півень кукурікнув іще голосніше. Розгнівався пан д'Арглан та й каже:
—    Ач, співець знайшовся! Ось зараз спіймаю і замкну на ніч у стайні з моїми віслюками, вони тебе провчать. Довго пам'ятатимеш.
Злякався півень, чкурнув геть. По дорозі зустрів вовка.
—    Добридень, куме! — каже.
—    Добридень, куме! Куди це ти біжиш?
—    Знаю, куди біжу. Біжи й ти зі мною!  Не пошкодуєш — почастую смачненько.
—    Хто  ж  від  доброго  частування  відмовляється?   Біжімо,   куме!   Це далеко?
—    Та ні, я побіжу, а ти лізь осюди в мішок, я тебе понесу.
Побіг півень далі. Аж тут назустріч йому лис.
—    Добридень, куме! — каже півень.
—    Добридень,   куме!   Куди   це   ти   біжиш?
—    Знаю, куди біжу. Біжи й ти зі мною — почастую смачненько.
—    Люблю я смачно попоїсти! Біжімо!
—    Та ні — ти лізь до мене в мішок, я тебе понесу.
Побіг півень далі. Аж тут назустріч йому летить рій бджіл та шершнів.
—    Як   хочете   жала   погострити, добре   пожалити — лізьте   до   мене   в мішок! — каже півень.
Бджолам і шершням того тільки й треба! Біг, біг півень, аж поки натрапив на струмок.
—    Куди біжиш, півню? — питає струмок.
—    Знаю куди...  Пан д'Арглан  забрав  моє  добро — все  моє  золото  й срібло. Ходімо зі мною — допоможеш мені.
Струмок погодився, і півень сунув його в мішок.
Добіг  півень  до  дверей  пана  д'Арглана,   постукав   та  як  кукурікне:

Пане д'Арглан, оддай моє добро!
Золото віддай, віддай срібло!


—    Ну, начувайся, дурноверхий горлане! — розлючено вигукнув пан д'Арглан.
Надвечір наказав він спіймати півня і замкнути в стайні разом з віслюками.  «Дадуть вони йому чосу!» — подумав пан д'Арглан зловтішно.
Замкнули півня з віслюками. Віслюки хвицають, б'ють копитами в стіни, ревуть.
Злякався півень, але не показав цього — бадьорився.
Врешті-решт віслюки кинулися на півня.
А він як гукне вовкові:
—    Вилазь із мішка! Гризи їх! Ось тобі й частування!
Вовк вискочив з мішка, кинувся на віслюків і позагризав їх.
Рано-вранці пан д'Арглан побіг у стайню глянути, чи вбили віслюки півня. Відімкнув двері, а півень — фррр! — вилетів у двір та як кукурікне:

Пане д'Арглан, оддай моє добро!
Золото віддай, віддай срібло!


«Ну й дивовижа! — подумав пан д'Арглан.— Щоб віслюки та не подужали півня...»
Зайшов він у стайню, аж бачить — усі віслюки мертві.
«Оце так півень! Остогид він мені, та й боюсь я його. Накажу посадити його до гусей. Хай гуси його поскубуть!»
Увечері наказав пан д'Арглан посадити півня до гусей. Гуси відразу кинулися на нього, засичали й заґелґотали, затеребили його й заскубли.
А півень як гукне:
—    Куме-лис, вилазь із мішка! Подуши їх усіх! Ось тобі й частування!
Лис вискочив з мішка та й ну ловити гусей! Всіх половив, подушив і наївся донесхочу.
Пан д'Арглан ледве діждався ранку — так кортіло йому дізнатися, чи живий півень, чи ні. Відімкнув він гусник, а півень вилетів у двір та як загорлає:

Пане д'Арглан, оддай моє добро!
Золото віддай, віддай срібло!


«Ой лишенько! — жахнувся подумки д'Арглан.— Невже цей клятий півень і гусей моїх подушив?»
Зайшов у гусник і бачить: лишилося в ньому кілька гусей, та й ті лежать подушені.
«Це не півень, а якийсь біс! Та все одно я його подолаю! Мій буде верх!»
—    Сьогодні ти підеш спати до моїх дочок,— каже пан д'Арглан півневі.— Вони вже тебе не випустять, ураз в'язи скрутять!
А півень у відповідь:

Пане д'Арглан, оддай моє добро!
Золото віддай, віддай срібло!


Увечері пан д'Арглан сказав трьом своїм дочкам:
—    Ось вам півень, донечки! Він спатиме у вас. Скрутіть вночі йому в'язи!
Та коли дочки хотіли були скрутити півневі в'язи, він гукнув:
—    Бджоли, шершні, летіть із мішка! Жальте д'Аргланових дочок, не жалійте!
Рано-вранці пан д'Арглан прийшов глянути, чи скручено півневі в'язи. А півень — фррр! — злетів під самісіньку стелю та як загорлає:

Пане д'Арглан, оддай моє добро!
Золото віддай, віддай срібло!


Глянув д'Арглан на дочок — аж у очах йому потемніло: червоні як жар, запухлі, заплакані.
«Де ж тепер ради шукати? — подумав геть розгублений д'Арглан.— Як збутися півня?.. Ага, накажу я затопити піч і посадити його туди. Згорить, клятий, на вугілля, напевне згорить!»
Затопили піч, розжарили, спіймали півня та й кинули його туди. А півень і каже струмкові:
—    Витечи з мішка!
Струмок витік, по всій печі розлився, полум'я загасив. Прийшов пан д'Арглан глянути на переможеного ворога, а півень — фррр! — вилетів з печі та як кукурікне:

Пане д'Арглан, оддай моє добро!
Золото віддай, віддай срібло!


Вихопив пан д'Арглан гаманець із кишені, закинув його на дах і крикнув:
—     Забирай своє золото й срібло! Не хочу я тебе бачити і чути про тебе нічого не хочу. Такої ти шкоди мені наробив, таких збитків завдав...
Узяв півень гаманець і почимчикував до себе в курник, щасливий та гордий.
Кури, побачивши його, привітали радісним кудкудаканням. Тут і казці кінець!

ТЕСЛЯ З АРЛЯ
Жив колись у місті Арлі один тесля. Палко любив він своє ремесло, а крім усього іншого, був напрочуд гостинний чоловік. І зайшли якось до нього двоє прочан. Один товстий, з великою бородою, другий — маленький, непоказний. Побачив їх тесля і одразу зметикував, що ніякі вони не прочани. Бородатий — то сам господь бог, а його супутник — святий Петро, отой, що в нього ключі від раю зберігаються. Впізнав їх тесля, але не показав цього. А бородатий підступив до нього та й каже:
—    Чи ти, чоловіче добрий, не нагодуєш нас?
—    З дорогою душею,— обізвався  тесля і  приготував  для  непроханих гостей смачний обід.
Наївшись,  бог попустив очкур  і спитав у  теслі,  скільки вони  мають заплатити за обід.
—    Ані єдиного су,— відповів тесля.— Бо ж навіть по одежі видно, що гаманець у вас порожній. Іншим разом поквитаємося,
Здивувався бог з такої доброти і каже:
—    Якщо так — ми тобі в інший спосіб віддячимо. Скажи мені три своїх бажання, і я неодмінно їх виконаю.
Тесля був чоловік кмітливий і відразу зрозумів, яка незвичайна нагода йому випала. Задумався він і раптом чує — святий Петро шепоче йому на вухо:
—    Попроси місце в раю!
Глянув на нього тесля, скривився та й каже богові:
—    Люблю я в карти пограти. От коли б мені завжди вигравати!
—    Що ж, це штука нехитра. Віднині будеш ти завжди вигравати. Яке ж твоє друге бажання?
Святий Петро підштовхнув теслю ліктем і знову зашепотів:
—    Не будь дурнем! Проси для себе місце в раю!
—    Не говори під руку, до раю мені ще далеко,— всміхнувся тесля і, відвернувшись од святого Петра, каже богові: —Лежить там у мене в кутку здоровенний сувій полотна. От коли б зробити так: як хто сяде на нього — хай сидить доти, доки я сам не дозволю йому встати.
—    Гаразд, віднині так і буде. Ну, а яке ж твоє третє — вже останнє — бажання?
Знову задумався тесля, а святий Петро просто нетямиться: штовхає та штовхає його ліктем:
—    Подумай про рай! Проси там собі місце!
—    Стривай, не заважай мені... Ось вам і останнє моє бажання. Росте у мене в саду персикове дерево. Хай той, хто залізе на нього, там і сидить, поки я не дозволю йому спуститися.
—    Що ж, і це бажання збудеться. Ну, а тепер дякую тобі за хліб-сіль і — до побачення.
—    До побачення, до побачення...— вклонився тесля.
—    До побачення, дурню, во гріхах погрузлий! — буркнув святий Петро.— Ми ще зустрінемося з тобою, друже.
І пішли вони далі, а гостинний тесля лишився із своїми радощами та клопотами.
Пролетіли літа, постарів тесля, згорбився, і одного разу прийшла до нього пані Смерть.
—    Ну, теслю, пожив ти немало на білому світі. Досить уже, збирайся в дорогу, підеш зі мною.
—    Зажди хвилинку, — попросив тесля, — я тільки перевзуюсь. А ти посидь тим часом он там, на сувої. Там м'яко.
—    Гаразд, посиджу, відпочину. Але ти не зволікай!
Всілася Смерть на полотно і жде. Не минуло й хвилини, а тесля вже стоїть перед нею.
—    Готовий? — усміхнулася Смерть.— Ну що ж, ходімо!
Хотіла Смерть підвестися, та де там! Рвонулася раз, другий — марно. Так і лишилася сидіти на сувої як приклеєна. А тесля стоїть, руки в боки, сміється, аж заливається.
Попалася! От і посидь тут, подумай, до кого тобі приходити. А я тим часом добрим людям поможу — кому хату поставлю чи хлів, а кому двері чи раму зроблю... Роботи в мене, як бачиш, чимало.
—    Та й мене діло жде! — каже Смерть.
—    Ет,— махнув рукою тесля,— твоє діло не спішне, підожде.
Бачить Смерть, що тесля не збирається її відпускати, та й ну благати його:
—    Відпусти мене, голубе! Не заважатиму я твоєму теслярському ремеслу. Повір мені!
—    Ну добре, відпущу я тебе на всі чотири сторони, тільки з умовою: раніше як через сто літ і не показуйся мені.
—    Зітхнула Смерть — шкода випускати з рук теслю! Проте згодилася. Тоді тесля дозволив їй підвестися з сувою. Схопилася Смерть і побігла без оглядки.
—    Минуло сто років — знову прийшла Смерть до теслі.
—    Привіт, друже! — усміхнулася вона. — Я по тебе. Пора вже тобі збиратися.
—    А-а, це ти! Зараз я зберуся, а ти поки що лізь он на те дерево, поласуй солодкими персиками.
—    Ай правда — в тебе дуже смачні персики!
—    От і пригощайся.
Вилізла Смерть на дерево і ну ласувати соковитими плодами. Наїлась уволю і хотіла була вже з дерева злізти, та де там! Не може одірватися від стовбура, ніяк не може.
Збагнула Смерть, що й на цей раз підманув її тесля.
—    Попалася! От і сиди на дереві.
—    Не личить мені тут, на дереві, сидіти. Відпусти краще мене додому, теслю, а я поки що не чіпатиму тебе.
—    Відпущу, тільки з умовою: ти даси мені ще двісті літ пожити, а то не встиг я всю свою теслярську роботу зробити. Згодна?
—    Що ж удієш? Згодна.
—    Коли так, то поклянися, що раніше не з'явишся до мене.
—    Клянуся, хай тобі грець!
—    Гаразд, тоді злазь із дерева і геть звідси! Прийдеш через двісті літ.
—    До кого-кого,  а до тебе таки прийду,— буркнула Смерть і щезла. Минуло двісті років, і знову Смерть з'явилася до теслі.
А щоб не дати маху й на цей раз, прийшла до нього вночі. Схопила теслю, коли той спав, і потягла прямо в рай.
Але в рай тесля не попав. Побачивши його, святий Петро вмить зачинив ворота і закричав на все горло:
—    Геть, нечестивцю! Не хотів колись місце в раю дістати — нарікай тепер на себе. Тягни його, кирпата, прямо в пекло!
Та замість пекла Смерть потягла теслю спочатку в чистилище. І в чистилище його не прийняли: не було в списках.
Аж тоді вже привела його Смерть у пекло. Ну, а в пекло, самі знаєте, всіх пускають.
—    Заходь, пане тесля, не бійся. Ми всіх приймаємо,— люб'язно запросило чортеня, що стояло на варті біля воріт.
—    Дякую за ласку, доведеться у вас пожити,— похмуро мовив тесля і ніби ненароком переклав із одної кишені в другу новеньку колоду карт.
Чортеня помітило це й питає:
—    Ти що, може, в карти граєш?
—    Ого! На землі мене ніхто не обігрував. Ну, а тут, ясна річ, не до карт. А жаль!
—    Ти, видно, просто хвастаєш, ніби всіх обігрував. Не буває такого! Брешеш ти!
—    Брешу?! Та, якщо хочеш знати, я можу обіграти навіть сатану!
Привело чортеня теслю до сатани і розповіло про його похваляння. Вислухав сатана, що казало чортеня, та як гримне на теслю:
—    Що таке?! Як ти смієш похвалятися, буцімто навіть мене, сатану, можеш обіграти?
—    Не гнівайтеся на мене, пане сатана, але я таки й справді можу вас обіграти.
—    Гм... Сміливий ти, бачу. Ну, тоді зіграймо. Тільки на що ж ти гратимеш?
—    Як бачите, нема у мене нічого, окрім душі. От і поставлю я на кін свою душу. Якщо виграєте — забирайте душу, а якщо ні — відпустіть мене назад.
Почали вони грати.  І  скільки не грали — сатана весь час програвав.
Виграв тесля останню гру, і його, як домовлялися, виставили за двері, а двері на здоровенний засув замкнули: хай, мовляв, цей тесля ніколи більше сатані на очі не попадається, а то не минути йому лиха!
Посидів тесля під стіною пекла, відпочив і подався до воріт раю. Прийшов, постукав.
—    Хто там? — сонним голосом озвався святий Петро.— А-а, це знову ти. Видно, хитрощами втік із пекла? Тільки даремно ти сюди заявився: місця для тебе немає і не буде. Чом ти не послухав тоді мене?
—    Відкіля ж мені було знати, що ви — святий Петро,— ніяково почухав тесля потилицю.— Згляньтеся на мене, бідолашного, дозвольте десь тут у вас притулитися. Не блукати ж мені, як неприкаяному.
—    Е ні, твоє місце в пеклі. Як це тобі вдалося звідти вирватися?
Розказав тесля святому Петрові, як він поставив на кін свою безсмертну душу, як грали вони з сатаною, як він обіграв сатану і як його вигнали з пекла та ще наказали, щоб ніколи назад не вертався.
І поки тесля відповідав, зібралися біля воріт раю всі його мешканці і, слухаючи веселі теревені, аж качалися зо сміху. Так їм цей чоловік сподобався, що почали вони благати святого Петра залишити небораку в раю. Але не послухав їх святий Петро і тут же, хряпнувши дверима, двічі повернув важкий ключ.
Подивився тесля на замкнені ворота, плюнув з серцем і вернувся до себе додому, до свого верстата.
Певно, й понині живе там і працює.
А хто хоче впевнитися, хай сам піде в Арль, знайде теслю і послухає його веселі оповідки.

ЩАСЛИВИЙ ЖАН
Жив собі в одному невеличкому селі сирота Жан. Кепсько йому велося, голодно й холодно. І надумав він податися в місто. Може, там йому всміхнеться щастя?
Спочатку найнявся він до одного пана за слугу. А пан той був не хто інший, як сам диявол. Та звідки ж було знати про це такому простому сільському парубкові, як Жан?
Служив він справно, чистив панові одяг, прибирав у домі. А головне —-доглядав його коней. Було у господаря двоє коней: вороний лошак та біла лошиця.
Одного разу зібрався пан поїхати чогось до сусіднього міста і каже своєму слузі Жанові:
—     Їду я, може, на день, на два, а може, на тиждень чи й на місяць. А тобі на цей час мій строгий наказ: годуй вороного коня вівсом і, поки він їстлме овес, ти лошицю білу шмагай батогом. Та гляди, не ослухайся, а то не жити тобі на світі!
Здивувався Жан, почувши такий наказ, але побоявся лютого пана розсердити. Коли хазяїн поїхав і наспів час годувати коней, насипав Жан у кормушку ворному коню вівса, а сам узяв батога та як замахнеться на білу лошицю! А вона раптом озивається людським голосом:
—    Не бий мене, Жане! Краще тікай скоріше від свого хазяїна. Знаєш, хто він такий? Сам диявол!
Страшенно здивувався Жан, проте не вдарив лошицю, а засипав і їй вівса. Попоїла вона та й каже:
—    Ти, Жане, пожалів мене! І я тобі довіку цього не забуду. А тепер нам треба тікати звідси. Не вір, що хазяїн довго не повернеться. Він сьогодні ж приїде, щоб перевірити, як ти виконуєш його наказ, і тоді лихо тобі буде. Сідай-но верхи на мене, та прихопи в дорогу мішок вівса, скребницю і мокрий віхоть.
Скочив Жан верхи на білу лошицю та й помчав.
От скачуть вони день і два, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи, і каже йому лошиця:
—    Оглянься, Жане, чи нема чого незвичайного позаду?
Оглянувся Жан і бачить — суне за ними чорний дим, по землі стелиться.
—    Дим чорний, а більш нічого,— відповідає він лошиці.
—    Біда! — каже лошиця.— Женеться диявол за нами, от-от дожене. Кинь мерщій на землю скребницю!
Кинув Жан на землю скребницю — одразу ж позад них виріс густий ліс і чагарі колючі.
Скачуть вони далі. День скачуть і два скачуть, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи, і мовить Жанові біла лошиця:
—    Оглянься, Жане, чи нема чого незвичайного позаду?
Оглянувся Жан і бачить, що вже не дим чорний суне за ними, а червоне полум'я біжить.
—    Вогонь біжить за нами! — відповідає Жан.
—    Ой, біда, не відстає диявол, хоче нас догнати й погубити! Кинь мерщій на землю мокрий віхоть.
Кинув Жан на землю мокрий віхоть — одразу ж розлилася позад них широка річка. Подув вітер, здійнялися на воді хвилі, завирувала річка, з берегів рветься. А біла лошиця все вперед скаче. І день скаче, і два, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи. Обернувся Жан — позаду нема нічого.
—    Ну, значить, пропав диявол,— каже лошиця.— Тепер ми з тобою вільні, Жане, і можемо тут розійтися.
Зажурився Жан: не хотілося йому з білою лошицею розставатися, та й куди він піде в незнаних краях?
—    Не журися, Жане,— каже лошиця.— Ти мене від нещастя врятував, а я тобі щастя подарую. Іди собі оцією дорогою, а як дійдеш до графського замку — попросися на службу в помічники до садівника. А далі сам усе побачиш. Але пам'ятай: як буде тобі кепсько і потрібна буде моя допомога — тільки поклич: «До мене, біла лошице!» — і я відразу прийду виручу тебе.
Розпрощалися вони, і Жан пішов дорогою сам. Прийшов у графський замок і найнявся, як веліла біла лошиця, в помічники до графського садівника. А у графа донька була, гарна-прегарна. Вона частенько виходила в сад гуляти, одного разу побачила там Жана і, звісно, закохалася в нього, а Жан — у неї. В казках завжди так трапляється: хоч-не-хоч, а яка ж то казка без дівчини-лебідоньки та хлопця-молодця?
От тільки не сподобалася та любов самому графові. Не про такого нареченого для своєї доньки мріяв вельможний граф. І надумав він позбутися Жана. Загадав йому за один день прополоти геть увесь сад і всі дерева від сухих гілок очистити. А не очистить — хай забирається геть. А сад був здоровенний, кінця-краю не видно. І дерев у ньому — без ліку: яблуні, груші, сливи...
Пішов Жан у кінець саду, де густіші дерева та кущі, і голосно покликав:
—    До мене, біла лошице!
Вмить біла лошиця перед ним опинилася, копитом землю б'є, з ніздрів пара виривається. Розповів їй бідолашний Жан про своє горе: так, мовляв, і так, жаль йому з графською донькою розставатися.
—    Не таке вже й трудне це діло,— мовила на те біла лошиця і веліла мерщій сідати верхи на неї.— Тричі ми з тобою круг саду об'їдемо, і йди тоді сміливо до графа — ні сучка, ні травинки зайвої в саду не зостанеться.
Так Жан і зробив. Здивувався граф, що він такий спритний, прогнати не прогнав, а надумав нове завдання дати, трудніше, ніж перше.
—    Коли ти такий меткий,— сказав він Жанові,— то зроби так, щоб усі мої дерева на ранок знову зацвіли. А не зробиш — значить, нікчемний ти садівник, тоді йди собі куди очі дивляться.
Злякався Жан, що такого завдання навіть біла лошиця не виконає: була вже глибока осінь, перший сніг випав. А проте пішов Жан у найдальший кінець саду і стиха покликав:
—    До мене, біла лошице!
Вмить біла лошиця опинилася перед ним. Побідкався Жан, розповів, що загадав йому граф,  але й на цей раз біла лошиця помогла.  Тричі об'їхали вони круг саду, і Жан повернувся в свою комірчину. А вранці зирк у вікно — диво дивне! Весь сад зацвів, і пташки поміж гілками пурхають, щебечуть, мовби знову настала весна. Всі зраділи новій весні. Всі, крім садого графа: відомо ж бо — навесні розцвітають не тільки квіти, а й любов. І надумав граф скоріше знайти своїй доньці жениха, щоб вона забула садівника Шана.
І от оголосив граф по всіх сусідніх графствах, що збирається видати свою доньку заміж. А хто хоче її руки добитися, повинен взяти участь у турнірі. Дістанеться ж донька тому, хто поранить самого графа у праву ногу.
Дивна умова, скажете ви? Але ж зажадати, щоб яблуня зацвіла, коли вже достигли яблука — то ще більше диво! Видно, такий уже чоловік був той граф, усе робив якось по-чудернацькому.
У призначений день з'їхалися до графського замку вельможні дворяни, графи, князі та барони. Кожному хотілось одружитися з такою красунею, та ще до того й багатою спадкоємицею.
Невесело було тільки самій нареченій. Бідолашна дівчина знала, що простому садівникові не дозволять на турнірі битися. А якби й дозволили, то де ж йому взяти коня та обладунок? Невже доведеться їй назавжди розлучитися з коханим Жаном?
І ось засурмили сурми, й усі учасники турніру виїхали на бойовисько, щоб коней своїх показати і дорогими обладунками похизуватися. Коні у всіх були добрі, а обладунки ще кращі, а проте жоден не зміг до графа ближче, ніж на довжину списа, під'їхати, щоб поранити його в праву ногу.
«Невже не знайдеться достойного вояка, який заслужив би мою дочку?» — вже гнівався граф.
Коли це на бойовисько виїхав новий верхівець, тільки одягнений він був біднувато, та й кінь під ним на одну ногу накульгував. Придивився граф до нього і впізнав свого садівника Жана.
—     Геть! Геть! — вигукнув граф.— Не сміє простолюдець на шляхетному турнірі битися!
І всі інші женихи та глядачі закричали на нього, замахали руками. Довелося бідолашному Жанові на своїй шкапі покинути бойовисько.
Та не минуло й хвилини, як перед графом з'явився новий супротивник. Кінь під ним вороний, очі у коня вогнем палають, грива на вітрі має. Збруя на коні з чистого срібла, а обладунок у прекрасного лицаря—з червоного золота. Не встиг граф отямитись від подиву, як новий лицар під'їхав до нього на вороному коні і кольнув графа прямо в праву ногу.
На тому турнір і закінчився. А переможець одразу щез, ніхто його більше не бачив.
На другий день запросив граф усіх учасників турніру на пишний бенкет. Дуже йому кортіло вивідати, хто із шляхетних дворян його поранив, кому випало щастя одружитися з його красунею-донькою. Показав він своїм гостям кінчик списа, вийнятий з його ноги. У кого зламаний спис і цього кінчика немає, той і переможець! Але не знайшлося серед дворян такого щасливця.
Коли це на подвір'ї заграли сурми, і до бенкетної зали ввійшов — ну, хто б ви думали? — садівник Жан. Показав графові свій зламаний спис та й каже:
—    Визнаєш ти мене нареченим своєї доньки?
—    Геть! Геть! — вигукнув граф.
А Жан тихесенько покликав:
—    До мене, біла лошице!
Вмить опинилася перед ним біла лошиця. Підхопив Жан графську доньку і разом з нею помчав на білій лошиці.
Тричі об'їхали вони довкола графства, а як вернулися — відгуляли бучне весілля.
—    Оце й усе? — запитаєте ви.
Все! Бо чим більше я розповідатиму, тим більше набрешу. Ніхто мені грошей не платив, щоб я вам правду розказував.

ПРО СЕЛЯНИНА І ЙОГО ПАНА
Якось зібрався один селянин на ймення Гаспар повернути панові борг. Прийшов він до пана додому та й питає у наймички:
—    Чи пан дома?
—    А де ж іще? Сидить снідає зі своїми приятелями.
—    То скажи йому, що приніс я позичені гроші.
Побігла наймичка і відразу ж сповістила панові:
—    Прийшов до вас Гаспар, гроші приніс.
—    От і добре! Веди його до мене,— радо засміявся пан і, обернувшись до приятелів, додав:— Це один мій боржник, дурень дурнем. Ось побачите, як я з нього зараз покепкую. Він і не помітить нічого, а ми посміємося досхочу.
Завела наймичка Гаспара до кімнати.
—    День добрий, пане!
—    Здрастуй, Гаспаре, здрастуй.
—    Ось приніс вам гроші.
—    Молодець, Гаспаре! Сідай он там, біля каміна. Відпочинь, мабуть, стомився з дороги.
—    Сів Гаспар скраєчку на лавці і втупив очі в пана та його гостей.
А пан підморгнув приятелям і питає Гаспара:
—    Ну, що новенького в твоєму хазяйстві?
—    Та, бачите, пане, трапилась у нас дивна пригода! Привела наша корова аж п'ятеро телят.
—    П'ятеро телят? — здивувався пан.— Ой, брешеш! Що ж тоді робить п'яте теля, як четверо корову ссуть?
—    Що робить? А те саме, що й я зараз: чекає та очима пасе.
—    Гм...— буркнув пан, зрозумівши натяк.— Гей, Сюзанн, подай-но Гас-парові тарілку!
Принесла наймичка Гаспарові тарілку, і сів він до столу. Аж тут поставили перед паном величезний таріль із смаженою рибою.
Поклав пан на Гаспарову тарілку дві маленькі худющі рибинки. Взяв їх селянин за хвостики, підніс до вуха, прислухався і, похитавши головою, знову кинув на тарілку.
—    Чи не хочеш ти сказати,  що вони  не дуже  свіжі? — спитав  пан.
—    Не в тім річ, пане,— почухав за вухом селянин.— Рік тому втопився у річці мій дядечко. От я й спитав у рибок, як йому там ведеться. Тільки не втішили вони мене, сказали, що нічого не чули про дядечка, бо їх ще й на світі не було, коли сталося з ним нещастя. Хай я краще візьму он того жирненького коропа. Може, хоч він мені скаже що-небудь.
—    От дивак! Ну бери, коли... Після риби принесли великий окіст.
—    Гаспаре, а шинки не хочеш?
—    Ще й як хочу!..
—    Тоді частуйся,— запропонував пан і простяг селянинові крихітний шматочок.
Проковтнув Гаспар той шматочок і задоволено кахикнув: смачна шинка! Вийняв він з кишені складаного ножика, відрізав від окосту добрячий шматок, з'їв і знову потягся до окосту...
—    Зачекай, Гаспаре, мені, звісно, не личить уривати твою трапезу, але затям:  у того,  хто  їсть забагато шинки,  відбирає мову. Чув про таке?
—    От спасибі, що сказали, пане, бо в мене страх яка балакуча й сварлива жінка. Візьму-но я, коли ваша ласка, решту окосту і примушу її з'їсти. Може, тоді перестане мені голову гризти.
Забрав Гаспар окіст і попрощався, а пан, щоб іще чогось не трапилося, вирішив аж на вулицю його провести.
Коли вони вийшли, панові гості вхопилися за боки та так і покотились зо сміху. Як ви гадаєте, з кого вони сміялися? Мабуть-таки, не з Гаспара!

ПОВЕРНЕННЯ ЛЯ РАМЕ
Солдат Ля Раме повертався з війни додому. Весело й бадьоро йшов він дорогою, радіючи, що невдовзі побачить рідний дім і стару матір. Випало йому по дорозі пробиратися через дрімучий ліс, і тут, у лісі, здибав він вовка, орла та мурашку. Всі троє сиділи на землі коло вбитого ягняти й сперечалися, як-то їм по справедливості розділити поживу. Довго сперечалися, та так ні до чого й не дійшли. Бо коли поділити здобич порівну, то вовкові буде мало, орлові якраз у міру, а мурашці забагато.
Почув Ля Раме їхню суперечку, вийшов з-за дерев та й каже:
—    Ну що, друзі, ніяк не впораєтесь із цією простою справою?
—    Атож, солдате! Думаємо, думаємо і не придумаємо, як нам розійтися по справедливості,— відповіли йому всі троє.— Ти от з війни йдеш, багато чого бачив на своєму віку. Чи не поможеш нам розділити здобич?
Замислився Ля Раме, а тоді вийняв з піхов ніж, махнув ним і каже:
—    Тобі, вовче, оці чотири ноги! Зуби в тебе гострі, миттю перемелеш усі кості.
—    Правда, правда! — загукали сперечальники.
—    А тобі, орле,— кістяк! Недарма ж дзьоб у тебе міцний і загнутий!
—    Правда, правда! — знов озвалися сперечальники.
—    Ну, а тобі, мурашко,— голова. Ти ж маленька, проворна і легко всюди пролізеш.
—    Правильно розсудив! По справедливості.
Засміявся Ля Раме:
—    Ну, якщо ви задоволені, то бувайте веселі та здорові, бо я по спішаю   додому.
І Ля Раме хотів був уже рушити далі, та нові друзі заступили йому дорогу   і   кажуть:
—    Ні, ми тебе не відпустимо з порожніми руками! Хочемо добром відплатити за добро, не так, як деякі люди. Скажи, чим тобі віддячити?
—    Вашою дружбою! Нічого більше від вас мені не треба! — знову засміявся Ля Раме.
—    Дружбою — то й дружбою. Проте в житті всяке буває. Може, тобі колись знадобиться наша поміч. То знай: тільки-но ти забажаєш — одразу обернешся вовком, або орлом, або мурашкою — ким захочеш. Треба лиш гукнути: «Вовче, візьми мене в брати!» Або: «Орле, візьми мене в брати!» Або: «Мурашко, візьми мене в брати!» І ти вмить станеш вовком, або орлом, або мурашкою.
Подякував їм Ля Раме і пішов далі. Ішов собі, йшов, аж поки прийшов в   одне   місто.
Хотів там відпочити, погуляти, але бачить — смутні всі ходять, шепочуться про щось, на очах у всіх сльози. Здивувався Ля Раме, питає в одної старенької бабусі:
—    Що це тут у вас? Чи не сталося якого лиха?
А бабуся й каже:
—    Вгадав ти, солдатику, у нас і справді біда. Рік тому люте чудовисько викрало в нас веселу Жаннет, королівську доньку. Нікому не пощастило її врятувати, і завтра чудовисько з'їсть нашу красуню, а тоді по другу доньку короля з'явиться.
—    До завтра ще є час...— замислено мовив Ля Раме.— А чому ж ніхто не врятував прекрасну Жаннет із пазурів чудовиська?
—    Ех, солдатику, солдатику...— зітхнула старенька.—Багацько сміливців пробували її врятувати, та всі поплатилися за це життям, бо сидить принцеса замкнена в неприступному замку, і дістатися до нього непросто: замок той — на високій стрімчастій скелі, оточений з усіх боків міцними мурами. А стереже замок люте чудовисько. Вбити чудовисько нікому не вдалося, бо життя його в яйці заховане.
—    А що то за яйце? — спитав Ля Раме.
—    О солдатику, яйце те не просте, а чарівне. В ньому вся сила чудовиська. Але якщо яйце розбити — чудовисько помре. Багато героїв намагалися дістатися до нього, а назад ніхто не повернувся.
—    Але спробувати можна,— сказав Ля Раме.— Тільки допоможи мені радою.
Розповіла йому бабуся, як і де знайти той замок, і подався Ля Раме, ступаючи швидко, по-солдатському, щоб устигнути.
Та хоч як вш поспішав, а час летів швидше. Невдовзі зрозумів Ля Раме, що не встигне дістатися до замку. Отоді й згадав він про своїх нових друзів. «З самого ранку всякі чудеса зі мною приключаються,— подумав солдат.— Може, і ще одне чудо буде?»
Гукнув він:
—    Орле, хочу стати твоїм братом!
І вмить виросли у нього крила. Махнув він ними раз, другий і злетів угору. Летить Ля Раме, дивиться вперед. Бачить — ген далеко замок стоїть, вежами хмари підпирає.
Підлетів Ля Раме ближче. Круг замку мури товсті та високі, неприступні. Та хіба орел проситиме, щоб підвісні мости опустили? Перелетів він через ті мури. А перед входом до замку сидять два страшні пси, вогонь із пащі в кожного так і пашить.
—    Вовче, візьми мене в брати! — вигукнув Ля Раме і вмить обернувся вовком.
Розправився вовк з лютими сторожами і кинувся до дверей замку. Але як проникнеш далі, коли двері замкнені? Довелося Ля Раме третього друга на поміч кликати.
—    Мурашко, мурашко, візьми мене в брати!
Не встиг доказати, як обернувся чорною мурашкою, одразу ж крізь замкову щілину проліз. А тоді по щілинах і тріщинах в заповітний тайник поповз-побіг. Стіни в тому тайнику були ще товщі, ніж вал фортеці, а на вікнах густі грати, навіть світу білого не видно, хоч уже й світало, наставав ясний день. Кому ясний, а кому останній... Тож і поспішала мурашка. Що для неї стіни і грати? Була б хоч вузесенька щілинка...
І ось проникла мурашка у заповітний тайник. Посеред великої зали стояв високий стіл, а на столі — скринька золота.
Настав час Ля Раме самому до діла братися. Обернувся він знову людиною, схопив свій вірний ніж, збив замок із золотої скриньки, а там — яйце, міцніше від каменю, і чорне, чорніше від заліза.
Розбив Ля Раме яйце, і потекла з нього чорна кров. А коли витекла остання  чорна  краплина,   почув   він передсмертний   крик   лютого   чудовиська.
Отакий був подвиг Ля Раме. Обійшов солдат увесь замок і в останній вежі на самісінькому верху побачив бідолашну Жаннет. Вона сиділа й плакала, і до кожного шарудіння прислухалася, страшного чудовиська ждала. Коли ввійшов Ля Раме, вона очам своїм не повірила.
—    Хто ти? — спитала Жаннет, ледве дихаючи.
—    Я — солдат Ля Раме. І прийшов сюди, щоб визволити тебе від чудовиська. Його вже немає, тепер ти вільна!
Ну звісно, дівчина покохала хороброго Ля Раме. Невдовзі відгуляли весілля. І коли Ля Раме став королем, він велів на гербі свого міста намалювати мурашку, вовка і орла — на згадку про вірних друзів.
Відтоді місто Бурже має такий гарний герб.

БУГАЙ-ЛАСУН
Ця смішна історія сталася в Анжевілері — маленькому містечку на півночі Лотарінгії. Стояла там церква, стара та облуплена, з глибокими тріщинами в стінах. У ті тріщини залітало насіння різних трав, навіть кілька кущів кривим корінням закріпилися поміж цеглинами. Навесні тут розквітали кульбабки, а влітку так щедро розростався мак-самосій, що здавалося, ніби сірі стіни церкви покроплені кров'ю.
Того літа стояла нестерпна спека. Два місяці не було дощів. Нещадне сонце попалило траву, і вона була як сухий мох, як вовна на килимі. Худоба, не напасаючись уволю, худла на очах.
Одного дня під самісінькою церковною банею мешканці Анжевілера помітили зелений кущик трави. Ту соковиту розкішну зелень годі було й порівнювати з хирлявою і жухлою травицею на землі. Але як могла трава так пишно розростися на такій висоті?
—    Хто скористається ним? — питали одні.
—    Це ж треба — вирости так високо такого посушливого літа! — казали інші.
І майже кожен селянин твердив, що то його кущик, і виникали між ними гострі суперечки.
Щоб помирити анжевілерців, мер вирішив зібрати муніципальну раду. Надав слово своєму заступникові, потім радникам. Та вони говорили казна-що і не могли дійти згоди.
Тоді мер сказав:
—    Трава росте скрізь; може вона вирости і на будь-якій іншій громадській будівлі. Вона не належить комусь одному. Ось що я пропоную. В нас є бугай, один на все село. Такі бугаї є всюди, та вони теж нікому не належать. Отож хай саме він з'їсть кущик трави, що виріс під банею нашої церкви.
Десять муніципальних радників Анжевілера захоплено слухали свого мера і прийняли його пропозицію. Але трава росла високо. Як же дістанеться до неї бугай? Це питання обговорювалося радниками ще дві довгі години.
Нарешті вони вирішили, що до шиї бугая прив'яжуть довгу конопляну мотузку. Потім за допомогою блока, укріпленого на дерев'яній балці, бугая піднімуть до зеленого кущика.
Всі анжевілерці зібралися біля церкви, щоб побачити, як підніматимуть бугая.
Шість дужих селян, вибраних з-поміж найшаповніших мешканців Анжевілера, потягли довгу мотузку.
—    Ану разом! Ану разом!
Важенний бугай почав повільно підійматися вгору. Він уже був під самісінькою банею, і всі анжевілерці підбадьорювали своїх героїв вигуками й жестами.
Та раптом бугай вирячив очі, відчайдушно замахав хвостом і жалібно заревів.
Довгий язик висунувся в нього з рота.
Всі добрі люди Анжевілера, вітаючи свого мера, загукали, киваючи на бугая і на кущик трави:
—    Дивіться! Який ласун! Він висунув язика. Він уже хоче злизнути траву!
Та ба! Бідний бугай був неживий. Його задушив мотузяний зашморг...

УЧЕНЬ ЧАРОДІЯ
Жив колись у наших краях один бідний селянин, і був у нього син. Син як син, недурний хлопчина, тільки що не лежала його душа до селянської роботи. От і надумав батько відвезти сина в місто — хай, мовляв, побачить, що там люди роблять, роздивиться, та й вибере собі якесь ремесло, щоб до серця було.
Сказано — зроблено. І ось одного чудового ранку прийшли вони вдвох у місто. Познайомив там батько енна з усякими роботящими людьми: теслями, каменярами, гончарами, ковалями... А хлопчина дивився, як вони працюють, і сумно зітхав:
—    Ні, тату, не для мене це діло...
—    Ех, горе ти моє гірке...— журився батько.
Цілий день шукали вони, але нічого підходящого так і не знайшли. Настав уже вечір, і син та батько вирушили додому Вийшли на околицю міста й побачили там великий темний будинок.
—    Що воно за домисько такий? — поцікавився син.
—    О! Цей дім усі обминають, бо в ньому живе сам чародій, — злякано прошепотів батько.
—    Чародій?! — скрикнув хлопчик. — От коли б мені навчитися його ремесла! Це саме те, що мені треба.
—    Гм... Може, воно й так...— задумливо мовив батько.— Тільки грошей у мене малувато. Треба було б поспитати, скільки він заправить за науку.
—    Постукали вони в двері — немає відповіді! Ще раз постукали — а хоч би що! Аж за третім разом розчинилися двері, і на порозі став сам хазяїн дому. Зиркнув на сторопілого селянина, потім на кмітливе лице хлопця і все зрозумів. Не встиг селянин і рота розкрити, а чародій уже підняв руку вгору і каже владним голосом:
—    Грошей від тебе я не зажадаю, зате поставлю одну умову: рівно через рік і один день ти повинен прийти сюди, в мій дім, і впізнати свого сина серед інших моїх учнів. Тільки май на увазі: і твій син, і всі мої учні будуть перед тобою в якійсь іншій подобі — чи то як звірі, чи як птахи. Ну от... Упізнаєш свого сина — забереш його з собою, а не впізнаєш — зостанеться він у мене.
Почухав селянин потилицю: що його діяти, як бути? Надто вже велика спокуса, та боязно сина втратити. Довго вагався селянин, а проте упросив його син. Махнув селянин рукою — хай уже як буде! — і згодився.
Так і лишився хлопець у домі чародія.
А треба вам сказати, що за рік і один день хлопець міг тричі провідати свого батька. От приїхав він уперше в село, а батько й питає:
—    Ну як, сину, подобається тобі майбутнє твоє ремесло?
—    Дуже подобається! Тільки боюсь я, тату, що ви не впізнаєте мене, коли чародій покаже своїх учнів. А я й сам ще до пуття не знаю, чим і як вам помогти. Ну нічого, не втрачаймо надії. Поживемо — побачимо.
Приїхавши до батька вдруге, син сказав:
—    Сподіватимемося на краще, тату. Поки що я не дуже великий мастак у чародійських премудростях, але дещо вже вмію. Пождіть іще трохи, і я скажу вам, як можна буде мене впізнати.
Нарешті, приїхавши до батька втретє — востаннє вже,— син радісно мовив:
—    Отепер, тату, я такий же чародій, як і мій учитель. Прочитав усі його книги, вивідав усі його секрети. І ось що я вам скажу. Того дня, як ви приїдете, він оберне мене й усіх моїх товаришів на півнів — червоних і зелених. Спочатку перед вами тричі пройдуть по колу червоні півні, а за ними — зелені. Пам'ятайте: я буду серед зелених. І коли ми підемо по колу, я спіткнуся, мовби ненароком. Як побачите це — знайте, що то я. Але не забувайте: якщо не впізнаєте, то назавжди мене втратите. І тоді хоч-не-хоч доведеться мені довіку служити своєму хазяїнові.
І ось настав призначений день, з'явився селянин до чародія. Оглянув його той з ніг до голови, посміхнувся зле і каже:
—    Прийшов, значить, до мене по свого синочка... Ну що ж... Зараз побачимо, чи впізнаєш ти його.
Плеснув чародій у долоні, і селянин миттю опинився в середині великого кола, а по колу пихато походжали червоні півні. Подивився на них селянин, подивився і, пам'ятаючи синове застереження, рішуче сказав чародієві:
—    Ні, хазяїне, щось не видно серед них мого рідного сина.
—    Ага, не видно, кажеш... Ну що ж... Дивись іще.— І чародій знову плеснув у долоні.
Миттю щезли червоні півні, а замість них з'явилися зелені, теж ідуть по колу. Пройшли раз, удруге...
—    Шукай, батеньку, шукай пильніше. А то проґавиш сина,— сміється чародій.
Нічого не відповів йому селянин. Та й що відповідати — не до сміху було. Хоч як придивлявся він до цих півнів, а впізнати між ними свого рідного сина не міг.
—    От лихо! Вони ж схожі один на одного як дві краплі води! — розгубився селянин.— Диви, вже третій раз проходять. Ну, пропав тепер мій синок ні за цапову душу!
Коли це бачить — один півень зачепив шпорою за його штани з домотканого полотна.
—    А-а-а!.. Ось він! — щодуху закричав селянин.— Ось він!
Страшенно здивувався чародій, а проте   не   показав того —  перестав сміятись і процідив крізь зуби:
—    Щастя твоє, чуперадло... Забирай свого синочка і геть звідси, поки я не передумав!
Не тямлячи себе від радості, селянин схопив зеленого півня на руки і кинувся з ним на вулицю, якнайдалі від страшного хазяїна.
Так і вернувсь у свій рідний дім колишній учень чародія. Вернувсь і, як не дивно, почав допомагати батькові в його нелегкій селянській роботі.
Минув якийсь там час, і ось одного разу, коли вони вдвох перекидали сіно, батько й питає хлопця:
—    Чого ж ти, синку, не покажеш мені, яких хитромудрощів навчився? Невже вони тобі зовсім непотрібні?
—    Охоче покажу, тату. А потреби в них досі наче й справді не було. Та коли вже ви хочете побачити, що я можу,— будь ласка. Завтра вранці підете  в  хлів  і  побачите   там  угодовану  свиню. Зав'яжіть їй на шию посторонок і одведіть свиню на ярмарок, там продайте її, візьміть гроші та й ідіть додому. Тільки не забудьте зняти посторонок.
—    Оце так придумав! — зареготався батько.— Ну й кумедний ти, синку! Про яку свиню ти кажеш, коли її у нас і в заводі нема?
—    Нема, то буде. Одне слово, це не ваш клопіт. Ви тільки зробіть так, як я сказав.
Похитав батько головою, але синові більше не перечив. А вранці зазирнув у саж, бачить — стоїть там здоровенна, вгодована свиня. «Ну й чудасія!» — здивувався селянин і, накинувши свині на шию посторонок, повів її на ярмарок. Не минуло й години, як він продав свою худобину і, весело подзенькуючи золотими монетами, подався додому.
А тим часом свиня дріботіла собі лісовою дорогою поперед баришника, який був дуже задоволений своєю покупкою. Ішли вони й ішли, коли це свиня шмиг у кущі — тільки й бачили її. Баришник туди, сюди, та хіба в таких хащах знайдеш! От і лишився він ні з чим, а свиня, не виходячи з лісу, перекинулася селянським сином.
Прийшов син додому та й питає батька:
—    Ну як, тату, задоволені ви моїм умінням?
—    Ще б пак! Ти, хлопче, ціни собі не знаєш!
—    Знаю, тату, добре знаю. Як хочете, зробимо цю штуку ще, коли підемо знов на ярмарок.
—    А чого ж, я згоден!
—    От і гаразд.
Напередодні ярмарку син каже батькові:
—    На цей раз ви продасте бичка, тільки не забудьте забрати назад посторонок.
—    Ох і спритний же ти! Гаразд, не хвилюйся марно — не забуду я про посторонок.
Так і сталося: продав батько на ярмарку бичка баришникові, узяв дзвінкі золоті монети і вернувся додому. А бичок тим часом од баришника втік і зник у лісі. А потім обернувся дроворубом і ну рубати дрова. Почув баришник— цюкає сокира, кинувся до дроворуба:
—    Ти, чоловіче, не бачив — не пробігав тут часом бичок?
—    Який бичок? Ніякого бичка я не бачив, — спокійнісінько відповів дроворуб.
—    От горе! От біда! — розпачливо сплеснув руками баришник і знову подався в хащі.
Засміявся дроворуб і, тільки-но зник баришник, перетворився на хлопчака й побіг додому.
Тепер батько вже зовсім повірив, що син його — великий майстер свого діла. І подумав: а чому б іще раз не покласти в кишеню такі легкі грошенята? От і завів якось мову:
—    Слухай-но, синку, скоро буде великий ярмарок. Можна було б добряче заробити на ньому.
—    Заробити, кажете? Хіба в вас уже немає грошей?
—    Гроші-то є, — почухався за вухом батько, — та тільки жаль таку нагоду пропускати.
—    Ну, якщо вже вам так хочеться, хай буде по-вашому. Продасте на ярмарку лошака, тільки не забудьте вуздечку з нього зняти.
—    Аякже,  синку,  аякже! — зрадів селянин.— Неодмінно  зніму.
—    От і гаразд. Домовились.
Домовитись вони домовилися, але, як на зло, геть забули про свого давнього знайомого — чародія. А той частенько хлопця згадував — досадно йому було, що так дав маху і втратив свого найкращого учня. Довго він кмітив, як це селянинові вдалося впізнати свого сина, і зрештою додумався, що його обдурив учень, обвів круг пальця.
«Ну стривай же, мій вихованцю! Ти в мене ще наплачешся! Відомщу я тобі за цей обман». І, не відкладаючи надовго, чародій кинувся по ярмарках — чи не натрапить де на хлопця.
І справді натрапив. Бувають же такі дива! У той день чародій побачив на ярмарку красивого коня, оточеного юрбою баришників і просто роззяв. Зметикував чародій, що коник цей — не хто інший, як його колишній учень.
Перемінивши свою подобу, підступив він до селянина і запропонував за коня цілий мішок грошей. Від такої несподіванки селянин аж рота роззявив і, не торгуючись, сказав:
—    Кінь ваш, добродію. Забирайте його, я тільки скину вуздечку.
—    Е-е, чоловіче, так діла не буде. Я ж купив його разом з вуздечкою. Та й нащо вона тобі, коли кінь тепер мій?
—    Кінь ваш, а вуздечки я не віддам. От і все,— уперся селянин.
—    Ну й ну... А скільки ж ти хочеш за вуздечку?
—      П'ятсот екю! — вигукнув селянин, щоб набридливий покупець скоріше відчепився.
А той не відступається.
—    Дорогувато, звісно, — каже, — та що вдієш. Ось тобі п'ятсот екю, чоловіче!
Забувши про все на світі — і про вуздечку, і про синів наказ,— селянин тремтячими руками згріб гроші, віддав чародієві лошака разом з вуздечкою і, радий та веселий, мерщій подався додому.
Ну а чародій, не гаючись, скочив на лошака і погнав його вперед. Довго мчав дорогою і нарешті зупинився в якомусь поганенькому заїзді. Гукнув до себе наймита і каже:
—    Слухай-но, парубче, відведи мого коня на стайню, тільки ні в якім разі я не скину з нього вуздечки.
Поставив наймит лошака в стійло і приніс йому оберемок сіна. Проте лошак і не доторкнувся до пахучого сіна — стояв у своєму стійлі стомлений і понурий. Пожалів його наймит — такий же гарний кінь!
—    Ну що, красунчику? — погладив він лошака по спині.— Може, пити хочеш? Поведу я тебе до річки.
Повів наймит лошака на річку, але той і пити не захотів. Ще дужче здивувався наймит:
—    Ну й чудний кінь! Чого ж ти хочеш, га? Певно, тобі заважає вуздечка. А, що вже там, скину її.
Скинув наймит вуздечку, а кінь — шубовсть у воду і одразу коропом став!
Остовпів од несподіванки наймит і, не знаючи, що робити, кинувся в заїзд. Прибіг, знайшов хазяїна лошака і розповів усе, як було.
Скипів чародій так, що й сказати важко, вилаяв наймита і прожогом помчав до річки.|ІДрибіг, перекинувся щукою та й ну ганятися за коропом. А короп вискочив із води і перетворився на ластівку. Ну, а чародій— на коршака. Налетів коршак на ластівку, от-от схопить її, але в останню мить влетіла пташина в комин якоїсь хати. Влетіла в комин і, перекинувшись золотою каблучкою, бух просто в попіл!
Побачила золоту каблучку дівчина, що сиділа з нареченим біля печі, зраділа, взяла та й наділа її на палець.
Проте чародій не здався — не хотів випускати з рук свою здобич. Прибрав собі подобу мандрівного музики, вийшов на вулицю і грає всякі веселі пісеньки.
Дівчина та її наречений почули музику, вийшли з хати послухати. Побачивши їх, чародій підступив ближче і здивовано вигукнув:
—    Яка гарна каблучка! Продайте її мені або краще поміняйтеся зі мною.
І показав дівчині іншу каблучку, таку гарну, що дівчина й очей не могла відвести. Зняла вона з пальця золоту каблучку і вже подає чародієві, а каблучка раптом вислизнула з її рук і перетворилась на лляне насіннячко. Впало насіннячко на землю та й загубилося, бо на подвір'ї валялося безліч усяких зерняток, насінин...
Аж застогнав чародій з досади і, обернувшись у півня, заходився мерщій дзьобати насінинки. Але й учень його був не в тім'я битий: миттю став лисом, кинувся на того півня, задушив його і втік. А потім звернув на дорогу до свого дому. Прийшов і каже батькові:
—     Ну й дісталося мені через вас од чародія! Ні, тату, не до душі мені таке життя. Набридло хитрувати, обманювати, морочити людям голову... Досить, не хочу я більше бути чародієм!
Розказав він батькові про свої дивовижні пригоди і відтоді перестав і думати про чародійство, хіба що іноді згадував, коли з сусідом хотілося пожартувати або, наприклад, добути бідній дівчині посаг. А то весь час ревно працював у полі, батькові помагав.

ЖАН-ВЕДМІДЬ
Жила собі на світі дівчинка Орсан. Не мала вона ні батька, ні матері. Збирала сирітка в лісі ягоди, гриби та квіти, продавала багатіям — тим і заробляла собі на хліб.
Якось восени, заблукавши в хащах, Орсан наступила на чарівну траву. Кольором схожа на золотаве полум'я, трава вночі випромінювала світло, а вдень від неї надала тінь. Але людське око цього не помічало. І той, хто наступав на цю траву, міг зробити ще тринадцять кроків, а потім умить забував, куди і чого йшов, і лиш блукав, блукав, блукав...
Правда, можна було врятувати таку людину — варто лише вивернути її одяг, а лівий черевик озути на праву ногу. Та хіба Орсан знала про це?
Надходила ніч. Дівчинка помітила якусь нору і вирішила переспати у ній на сухому листі.
На світанку Орсан прокинулася від хрипкого урчання і якогось шурхоту. Розплющивши очі, побачила ведмедя, що стояв над нею, немов людина, схрестивши лапи. Схожий він був на мішок з м'якої шерсті, крізь яку ледь пробивалися маленькі блискучі очиці. Поруч з ним стояв невеличкий хлопчик.
—    Ти хто? Що тут робиш? — гримнув ведмідь.
—    Я Орсан, сирота, заблукала в лісі, не можу вийти. Я втомилася і дуже голодна.   .
—    Гаразд, залишайся тут, коли хочені;
Ведмідь був буркотливий, але добрий.
Орсан стала жити в його барлозі. Вона ласувала диким медом і ягодами, які приносив ведмідь, їй тепло було вночі біля його шуби.
Та найдужче полюбила вона хлопчика, ведмедевого сина, доглядала, годувала й ніжно пестила його.
У нього було волосся кольору міді, а нігтики міцні, мов залізо. Орсан називала його Жаном. А він називав її мамою.
Коли Жанові сповнилося дванадцять років, він засумував за людьми. Він сказав Орсан, що хоче вийти з лісу і виведе її: чарівна трава — йому не перепона.
—    Якщо батько захоче з нами піти, візьмемо і його з собою,— додав Жан.
Та ведмідь понад усе любив свій барліг і спокій. Коли Жан говорив йому про людей, ведмідь дуже сердився, казав, що це дурниці, повертався на другий бік і міцно засинав. Ну що було робити?
—    Я все одно піду звідси,— рішуче заявив Жан.— Я знаю, мамо, що й ти дуже хочеш жити з людьми. Ходімо!
Був морозяний день. А снігу насипало — кучугури вище дерев. Орсан провалювалася в сніг і швидко вибилася з сил.
Як же здивувалися люди, побачивши, що після стількох років Орсан повернулася до села, та ще й з таким гарним хлопчиком. її хатина збереглася, і Орсан почала нове життя.
Вона віддала Жана до школи. Але хлопчик був дуже високий та сильний і щодень ставав сильнішим,— діти сміялися з нього і дражнили, прозвавши Жаном-Ведмедем. Жан зненавидів школу. Він не знав ігор, якими захоплювалися його однолітки, він умів тільки борюкатись, битися, а за це його карали, зачиняли в класі, не пускали до дітей.
Якось учитель несправедливо вилаяв Жана. Жан побив учителя і побіг додому.
Та невдовзі з'явилися жандарми й заарештували Жана. А коли вгорьо-вана Орсан пішла до тюрми провідати хлопчика, то побачила, що його посадили за дубові двері, міцно забиті величезними цвяхами. Почувши плач, Жан виглянув у віконечко і, сміючись, почав заспокоювати Орсан:
—    Не плач, мамо, краще приготуй смачненький суп з баранини. Я при йду на обід.
Опівдні, зголоднівши, Жан злегка натиснув плечем на двері, відчинив їх і пішов собі додому. Наївся супу й баранини і сказав Орсан:
—    Мені не можна залишатися вдома — жандарми знов заберуть до тюрми. Дай, будь ласка, мої нові черевики і трохи грошей.
Він поцілував Орсан і пішов у мандри. Довго ходив від села до села, не знаходячи роботи. Якось натрапив на кузню.
—    Чи не потрібен вам помічник? — спитав Жан у коваля.
—    Потрібен. Та чи вмієш ти працювати?
Жан кинув вузлик з харчами, взяв молот, поклав розпечене залізо на ковадло, розмахнувся і враз увігнав ковадло в землю, а від заліза й сліду не лишилося.
—    Ти диви! — занепокоєно вигукнув коваль.— А тепер постав на місце ковадло.
Жан легко витяг ковадло і переставив його на інше місце, де земля видалася йому твердішою.
Злякався коваль такого помічника і вирішив швидше його спекатись.
—    Послухай мене, хлопче. Чого тобі в кузні коптіти? Пошукай чогось іншого, кращого.
—    Мені в кузні подобається. Я можу перекувати вам усе оте залізо хоч зараз.
—    Е, ні. Для цього треба ще помічників чотири...
—    Та що ви! Я сам упораюся. Ось побачите.
І Жан, ніби граючись, перекував усе залізо. Потім узяв свого вузлика, весело попрощався з ковалем і, не взявши з нього ніякої плати, помандрував далі.
Під вечір, утомившися, Жан вибрав затишне місце й сів перепочити. Раптом над ним із свистом пролетів і впав неподалік великий круглий камінь. Потім просвистів ще один, ще... Жан озирнувся й помітив, що вилітають вони з ущелини Святого Петра, а пильніше приглянувшись, побачив і чоловіка, який кидав млинові жорна.
—    Ось де ти, чудовий метальнику! Нумо знайомитися. Я — Жан-Ведмідь. А тебе як звати?
—    Я — Вали-Млин. Дуже сумно мені самому.
—    То помандруймо разом!
—    А чого ж — помандруймо!
І пішли вони вдвох. Наступного дня дорога їм випала лісом, і надибали вони там дивного лісоруба, який рубав дрова, немов траву косив: одним помахом серпа стинав вісім—десять сосон, потім висмикував дуба і, наче перевеслом, зв'язував ним сосни.
—    Гарно в тебе це виходить, друже, — сказав Жан, привітавшися. — Нумо знайомитись. Я — Жан-Ведмідь. А ти хто?
—    Я — Верни-Дуб. Заробляю на прожиття як можу.
—    Хочеш з нами мандрувати?
—    Залюбки.
Тепер вони міряли дорогу втрьох. Увечері друзі підійшли до гори, на якій стояв величезний старовинний замок, весь осяяний вогнями.
—    Чий це замок? — спитали вони бабусю, що пасла обіч дороги козу.
—    Краще й не розпитуйте. І ходити туди не раджу. То прокляте місце. Більш як сто молодців туди зайшли, та жоден не вийшов.
Проте Жан-Ведмідь умовив своїх друзів, і вони піднялися на гору. Вже поночіло, коли мандрівники підійшли до замку. Двері відчинені, хоч ніде ніякої охорони. Порожніми були й коридори, й покої. Всюди позолота, таємничість і тиша.
—    Гарно в цьому замку! — сказав Жан-Ведмідь. — І нікого немає. Перепочинемо тут.
—    Тепер би попоїсти,— мрійливо сказав Верни-Дуб.
—    Переспимо і так,— відгукнувся Вали-Млин.—У мене є трохи харчів, завтра зварю вам смачний обід. А ви тим часом підете на полювання, свіженького м'ясця принесете на вечерю.
Вранці Жан-Ведмідь і Верни-Дуб пішли на полювання. А Вали-Млин розшукав кухню, нагрів води, насмажив грінок, сала, цибулі і з усього цього зварив дуже смачний суп. Опівдні він відчинив вікно, щоб погукати своїх супутників, та в цю мить почувся дивний гуркіт. Обернувшись, Вали-Млин побачив худого, маленького, завбільшки з веретено, чоловічка в чорному вбранні. Мав він щетинясті вуса і неприродно сплюснуту голову, наче в дикої кішки.
—    Звідки ти взявся? Чого тобі треба? — спитав Вали-Млин.
—    Я хочу твого смачного супу,— відповів чоловічок.
—    Йди туди, звідки прийшов, мала нікчемо, а то розчавлю тебе.
—    О! Що ти кажеш? Бережися, сину мій!
І чоловік лозиною, яку тримав у руках, шмагонув Вали-Млина. Той з огидою відсторонився. Тоді чоловік пустив йому в ногу стрілу. Нестерпний біль обпалив хлопця, і він упав.
Лише через три години Вали-Млин прийшов до тями — він почув кроки й розгнівані голоси своїх друзів.
—    Скільки можна чекати обіду? Чому ти нас не покликав опівдні?
—    Я зварив дуже смачний суп. Але з'явилося якесь страховидло і захотіло з'їсти той суп. Я намагався прогнати непроханого гостя, але він обкидав мене гарячими стрілами. Я мало не вмер. А казан, як бачите, порожній.
—     Гаразд,— сказав Верни-Дуб.— Завтра я залишусь удома. І нехай-но тільки з'явиться те страховидло, я йому...
Наступного дня Жан-Ведмідь і Вали-Млин пішли на полювання, а Верни-Дуб, як і обіцяв, залишився вдома. Але опівдні мисливці не почули очікуваного сигналу, походили лісом ще зо дві години й голодні повернулися в замок.
—    О, мої друзі! Знову приходило страховидло, але воно набагато більше й страшніше за те, про яке розповідав Вали-Млин. Воно високе, як вежа, й червоне, як перець. Воно знущалося з мене, било мене. І казан, як бачите, порожній.
Верни-Дуб заплакав.
—    Не кажіть мені більше нічого! — вигукнув Жан-Ведмідь. — Ви — кволі нікчеми! Завтра я залишусь удома.
Сказано — зроблено. Наступного дня в замку залишився Жан-Ведмідь.
Приготувавши обід, він, не відчиняючи вікна, підійшов до печі і засурмив у мисливський ріг. Тої ж миті перед ним уродився маленький блідий чоловічок.
—    О, то це ти «велетень» і «страховидло»? — засміявся Жан.
Чоловічкові не сподобався такий прийом, і він схопився за свою лозину.
Та Жан виявився меткішим і вибив лозину йому з рук.
Тоді чоловічок усім тілом навалився на Жана-Ведмедя. Він, дарма ,що маленький, був такий важкий, ніби зроблений із заліза. Ледве відірвав його від себе Жан-Ведмідь і, притиснувши до підлоги, почав допитуватися, навіщо той прилітає в замок.
—    Я хочу, щоб ви забралися звідси.
—    Не буде цього! — сказав Жан-Ведмідь.
—    Подаруй мені життя,— заблагав чоловічок,— а я розкрию тобі таємницю замку.
—    Спочатку розкажи, що знаєш, а потім я вирішу, що з тобою робити.
—    Гаразд. Замок цей зачарований. У печі під каменем є хід до глибокої ями, в якій замурована найвродливіша в світі принцеса.
—    Ну що ж, спасибі. А тепер іди геть і більше сюди ніколи не вертайся.
Маленький чоловічок зник, і в ту ж мить з'явилися друзі Жана-Ведмедя.
—    Обід готовий? — спитали вони.— Ти бачив страховидло?
—    Ні. Я бачив маленького миршавого чоловічка і прогнав його. А ви— боягузи. Кожен з вас удвічі старший від мене і сильніший. Та, виявляється, що сильні руки і ноги — то не все. Треба ще мати розумну голову і відважне серце. — 1 трохи заспокоївшись, Жан примирливо додав: — У мене є сюрприз для вас. Ви ще зможете показати свою відвагу. Але спочатку пообідаймо.
Друзі смачно попоїли, і Жан-Ведмідь розповів їм про таємницю замку.
Розшукавши залізний прут і мотузку, вони взялися до діла. Під піччю вони й справді побачили глибочезну чорну яму, схожу на колодязь. Обв'язали мотузкою Вали-Млина і почали опускати його. Але за кілька хвилин той заволав, що мотузка коротка, яма глибока, і хай його швидше піднімуть нагору. Коли його витягли, він був блідий і тремтів із ляку. Жан-Ведмідь доточив мотузку, але Вали-Млин нізащо не хотів знову спускатися в яму. Тоді обв'язали Верни-Дуба, але й він злякався і заблагав, щоб витягли його якнайшвидше.
—     Я боюся, я боюся,— белькотів він, блідий зі страху.— Не ходи туди, Жане-Ведмедю.
Та Жан-Ведмідь уже обв'язав себе і попросив друзів міцніше тримати мотузку.
Спускався він дуже довго. Мотузка почала тремтіти й крутитися, як веретено. Війнуло холодом.
Нарешті він торкнувся землі. Було темно. Тільки десь удалині блимав промінчик, і Жан-Ведмідь, розв'язавши мотузку, пішов на те світло. Ось уже й зовсім розвиднилось. А вдалині тремтить щось примарне, ніби вода в озері.
Збоку Жан-Ведмідь побачив купу людських кісток і мимоволі подумав про тих сто молодців, що не повернулися на землю. Йому стало жаль їх. Великий старий пес сидів на постаменті з голубого каменя. Він простяг лапу Жанові-Ведмедю, і той, погладивши її, пішов далі.
Та ось де не взялася річка, глибока й непідступна. Важко було перепливати її. А тільки-но Жан-Ведмідь сягнув другого берега, як побачив перед собою вогнедишного дракона. Одним ударом свого залізного прута хлопець убив його. Та вдалині з'явився другий дракон — семиголовий; на кожній голові було по одному оку. Ударом прута Жан-Ведмідь стяв йому всі голови. Тоді сім очей дракона заплакали кривавими слізьми, із сліз утворився струмок, який підступав до Жана-Ведмедя, щоб його утопити. Не чекаючи того лиха, хлопець настромив очі дракона на залізний прут і пішов далі.
Раптом перед ним з'явилася мати всіх драконів. Була вона в зеленому шкіряному платті, яке закінчувалося довжелезним хвостом. Вона обхопила хвостом Жана-Ведмедя і полетіла. Жан-Ведмідь хотів вивільнитися з хвоста, але де там! Шкіра була така товста й міцна, що прут її не пробивав. Згори Жан-Ведмідь помітив, що вони наближаються до невеликого будиночка. Він вихопив мисливського ножа і полоснув зелений хвіст. З шматиною хвоста благополучно приземлився перед самісіньким будиночком.
Був цей будиночок без вікон, маленький, дуже красивий і сумний водночас. Жан-Ведмідь одразу збагнув, що тут живе принцеса. На дверях висів великий замок, а весь будиночок був оточений міцними залізними ґратами.
Над головою в Жана-Ведмедя промайнула мати всіх драконів і опустилася поряд. А із складки її обрізаного хвоста вискочив уже знайомий Жа-нові маленький чоловічок з палицею в руках. Ударом прута Жан-Ведмідь намертво пришив хвіст матері всіх драконів до землі. Маленький чоловічок, ступивши на кам'яний поріг, зник у будинку. Розгніваний Жан-Ведмідь зібрався на силі й тричі вдарив по ґратах. Зламалося залізо, тріснув ланцюг, посипалося   каміння,   відчинилися   двері.   Жан-Ведмідь побачив величезного кота, схожого на здибленого коня. Жан-Ведмідь почав лупцювати його, та кіт ніби й не відчував ударів.
Тяжким був для Жана-Ведмедя цей бій. Промайнула думка, що загине він тут. Але, напруживши сили, він знову вдарив кота, і то був смертельний удар.
Мов пташка, випурхнула із своєї кімнати принцеса і міцно обняла Жана-Ведмедя.
Через кілька годин Жан-Ведмідь, забувши про рани, вже міркував, як би вирятувати свою наречену з цього підземелля. Вони підійшли до колодязя, де звисала мотузка, і Жан-Ведмідь смикнув її. Він вирішив підняти принцесу першою. Принцеса вийняла з-за корсажа дві фіалки, поцілувала їх і з слізьми на очах віддала Жанові.
Коли Вали-Млин і Верни-Дуб побачили чарівну принцесу, кожен, нишком усміхнувшись, вирішив, що одружиться з нею. Треба було витягати Жана-Ведмедя з колодязя-прірви, та ні Вали-Млинові, ні Верни-Дубові цього не хотілося, і вони, перезирнувшися, зрозуміли один одного.
Опустили мотузку і, почувши сигнал Жана-Ведмедя, повільно потягли, крекчучи й стогнучи. Тягли повільніше й повільніше і говорили стривоженій принцесі:
—    Боже, який він важкий проти вас, красуне.
—    Так, це не вниз спускати.
—    У мене вже руки потерпли.
—    У мене теж.
І коли побачили, що мотузка ось-ось має скінчитися, кинули її, дружно брешучи, що вона обірвалась. Глухо гупнуло щось у глибині колодязя. Принцеса знепритомніла. А Жан-Ведмідь тільки розсміявся, дивлячись, як падає величезний, камінь, якого вій прив'язав замість себе — він-бо вже знав своїх друзів.
Треба було вибиратися на землю, але як? Жан-Ведмідь повернувся до будинку принцеси зажурений, сподіваючись побачити інші будинки, людей. Та нічого не знайшов.
Камінний пес, як і раніше, незрушПо сидів на своєму місці і дивився на Жана-Ведмедя. Хлопець зробив ще один крок, потім зупинився. Взяв одну з фіалок, подарованих принцесою, і поклав на купу людських кісток. Камінний пес, як і перше, простяг йому лапу. Жан-Ведмідь погладив її і тоді пес проказав: «Той, хто хоч раз у житті літав, зможе полетіти знов».
І Жан-Ведмідь згадав, як летів він на хвості матері всіх драконів. Він притьмом повернувся до принцесиного будинку, де лежав обрубаний ним
хвіст дракона, загорнувся в ту шкуру й відчув, що може летіти. Може повертати ліворуч, праворуч, підніматися вгору...
Але, вибравшись із колодязя-прірви, Жан-Ведмідь не знайшов у замку ні принцеси, ні своїх товаришів.
Поки принцеса лежала непритомна, Вали-Млин і Верни-Дуб про все домовилися. І ось що вони їй сказали:
—     Нещасний Жан помер, хоч ми зробили все, щоб його врятувати. І тепер ми маємо на вас право. Ви мусите вийти за нас заміж — за обох. А якщо відмовите, кинемо вас туди, звідки витягли, а володіння батька зруйнуємо, адже ми найсильніші люди на світі.
Принцеса довго плакала. Розповісти правду батькові вона не наважилася. А він на радощах не помічав дивної поведінки двох її супутників.
Готувався великий весільний бенкет. Влаштувати його вирішили на лузі, бо запрошено було стільки гостей, що королівські покої їх не вмістили б.
Коли бенкет був у розпалі, над лугом раптом з'явилося чудернацьке створіння. То на хвості дракона прилетів Жан-Ведмідь, який усюди розшукував свою наречену. Він приземлився, скинув шкуру і попрямував до королівського столу. Він був у порваному одязі, та його прекрасне, кольору міді волосся, розкуйовджене вітром, виблискувало на сонці. Обличчя світилося любов'ю. А в руках він тримав і досі не зів'ялу фіалку.
Побачивши його, принцеса усміхнулась. Вона вийшла з-за столу, взяла своєю маленькою ручкою руку Жана-Ведмедя й більше її не випускала.
А Вали-Млин і Верни-Дуб, уздрівши живим того, кого вважали мертвим, кинулися навтьоки.
Та Жан-Ведмідь і не думав їх наздоганяти. Він міцно обійняв свою принцесу.

ЗОЛОТА ГОЛОВНЯ
У Броссельянському лісі стояла хатина, і жило в ній троє братів. Були вони бідні, не мали ні батька, ні матері і працювали від світання до смерку, щоб заробити на хліб. Вони палили деревню на вугілля, а вугілля продавали.
Якось увечері, коли вони напалили повну піч вугілля, Жан, старший брат, сказав:
—    Ну, на сьогодні ми майже скінчили роботу, треба тільки пильнувати вогонь у печі. Піду-но я в Пемпон — потанцюю на весіллі у друга.
—    Іди,— мовили менші брати Жак і Франсуа.
Жан убрався в стару куртку, латані штани, взувся в сабо, надів на голову старого капелюха та й пішов на весілля.
А Жак, середульший брат, подумав:
«Чом би й мені не піти погуляти? Піду-но до Жюльєна. Сьогодні в нього зібралися хлопці та дівчата, каштанами смакують, вином запивають, казки й цікаві бувальщини розповідають... А вогонь у печі й Франсуа може впильнувати».
І Жак подався до Жюльєна, загадавши Франсуа наглядати за вогнем.
Франсуа минав п'ятнадцятий рік. Був він хлопець лагідний і слухняний на вдачу, завжди покірно робив усе, що загадували брати, і ніколи не сказав їм жодного слова наперекір. Отож і тепер сів він біля печі, взяв кочергу і став ворушити жар. Ворушив, ворушив, аж поки здолав його сон. Снилося йому, що він принц і пасе вівці, сидячи на гарному білому коні. Франсуа почувався уві сні щасливим. Та прокинувшись, похолов із жаху — вогонь у печі погас.
Що робити? Як зарадити лихові? Як розпалити вогонь? Адже сірників тоді ще не було, і жінки щоранку ходили від хати до хати зі старим сабо, просячи жаринку.
Похилив голову Франсуа, гірко зажурився. Аж раптом підвів очі, глянув у вікно і бачить: ген над деревами в лісі полум'я танцює, звивається, міниться яскравими барвами — червоною, жовтогарячою, білою...
—    Мабуть, це вуглярі розклали вогнище в лісі! — вигукнув зраділий Франсуа.— Ну ж бо попрошу в них вогню!
Побіг Франсуа на полум'я і забився далеко в ліс. Розглянувся навколо — аж бачить: він у Трессельському гаю, там, де живуть лісові духи й чарівниці!
Жахнувся Франсуа — адже це прокляте місце. Лісові духи сходяться сюди опівночі, заводять танки і забави. Але якщо їх побачить хтось із людей, вони хапають його, втягують у стрімкий танок, і той танцює, аж поки впаде мертвий.
Бігти? Тікати? Та, мабуть, уже не втечеш...
Раптом перед Франсуа з'явилося кілька чарівниць. Вони схопили його й кудись повели. Франсуа був ні живий  ні мертвий.
Незабаром опинилися вони перед невеликим вогнищем; біля вогнища сидів лісовик і грів ноги.
Побачив лісовик хлопця та як гукне:
—    Ти що тут робиш?
Франсуа заплакав і сказав, що він бідний вугляр, бо брати загадали йому пильнувати вогонь, а він не впильнував, і тепер   його   чекає кара.
Лісовикові стало жаль Франсуа. Показав він на вогнище й лагідно мовив:
—    Підійди, хлопче, до вогню, візьми на лопатку головню та й біжи додому, а сюди більше не вертайся.
Франсуа сунув у вогонь лопатку і витяг головню, охоплену полум'ям. Потім побіг додому, вкинув головню в піч — і в ній спалахнув, заграв, затанцював вогонь.
Коли повернулися Жан і Жак, у печі жевріли жарини...
Вранці Франсуа, як завжди, заходився вигортати жар. Коли це бачить — головня блищить якимсь дивним блиском.
Він підступився ближче і став повертати кочергою головню. Побачивши, що вона не горить, витяг її, обтер фартухом, придивився і збагнув: це золота головня!
Голова у Франсуа пішла обертом.
«Золото! Це моє золото! Я тепер багатий, а всі багаті люди щасливі й довго живуть... Це моє золото! Ні! Не скажу про головню ні Жанові, ні Жаку...»
Франсуа вирив під буком яму і закопав головню.
Ні на мить не забував він про свій скарб. Мріяв, як викопає головню, як поїде з нею в Париж, продасть, а потім повернеться додому і скупить усю землю в окрузі. Сусіди луснуть від заздрощів, а він житиме й горя-біди не знатиме.
Франсуа працював не розгинаючи спини — збирав гроші на поїздку в Париж і повсякдень мріяв про своє майбутнє багатство та щастя.
Нарешті настав день, коли Франсуа вирушив у путь. На плечі хлопець ніс торбину з золотою головнею.
Ішов він од села до села, їв яблука, каштани, виноград, що їх збирав дорогою. Селяни пускали його на нічліг і ділилися з ним вечерею.
І ось Франсуа дістався до Парижа. Переспав ніч, а вранці розбив свою головню на кілька шматків і пішов до золотарів продавати. Взяв за головню величезні гроші.
Франсуа накупив собі розкішної одежі, оселився в найбагатішому заїзді. А що був він розумний і гарний з лиця, то незабаром познайомився і подружив з вельможними панами, а згодом і сам вибився в пани — став маркізом де Компе.
Жив Франсуа раюючи: солодко їв і нив, м'яко спав, розважався як хотів,   добру   славу   мав.
Та по недовгім часі занудився він за рідним лісом, за округою, за братами   Жаном   і   Жаком.
«Поїду-но я додому,— вирішив нарешті Франсуа.— І там житиму в багатстві й славі, і друзів позаводжу — вони розраджуватимуть і звеселятимуть мене».
Купив Франсуа коня і зброю: адже в ті часи мандрівника чигала на дорогах небезпека — дикі звірі, лихі розбійники,—   та й поїхав додому.
Приїхавши, купив собі пишний замок і оселився в ньому.
Знов зажив Франсуа розкошуючи. Бенкети змінялися полюваннями, бали турнірами. Завжди у замку лунала музика, дзвеніли келихи... Тільки бідняків ніколи не запрошував до себе Франсуа і ніколи не дав їм жодного су. А сам жменями розкидав своє золото.
Незабаром приохотився він до гри в карти. Небагато часу минуло, і багатства Франсуа як не було. Він став таким бідним, як і колись. Але він не знав упину і грав, грав у карти, сподіваючись виграти великі гроші.
Одного дня зайнялися стайні Франсуа. Та він, коли йому про це сказали, тільки рукою махнув, бо саме грав у карти.
Полум'я перекинулося на замок і все понищило. Франсуа залишився сам серед руйновища й попелу. Просидів день, просидів другий, а потім голод змусив його піти з пожариіця. Аж тоді згадав він, що в нього є брати, і подався до їхньої вбогої хашни.
Жан і Жак, як завжди, палили в печі вугілля й при цьому співали.
Побачивши Франсуа, вони відразу його впізнали, хоч і був він у розкішних шатах.
—    Брати мої, прихистіть мене! — заблагав Франсуа.— Мій замок згорів, гроші я розтринькав, друзі мене покинули. Я бідний і безталанний. Не женіть мене!
—    Сідай до вогню та попоїж з нами,— відповіли брати, показуючи на горщик з лемішкою з чорного борошна.— Ми не проженемо тебе.
Франсуа попоїв і зігрівся. Але на серці в нього лежав важкий камінь. Не горя, не туги, не каяття, а заздрощів. Він бачив, що брати його спокійні та веселі, і заздрив їм. Мовляв, братам добре, а йому погано... До того ж, Франсуа відвик од роботи, а він-бо добре знав: не можна йому буде жити в братів, якщо не працюватиме...
—    А спробую-но щастя востаннє! — вирішив нарешті Франсуа.— Піду до Трессельського гаю, до лісових духів.
Дочекавшися вечора, Франсуа подався до гаю.
Погода була жахлива: гуркотів грім, блискавки краяли небо. Франсуа тремтів зі страху, але йшов і йшов уперед — на полум'я над найвищими деревами.
Зловісно кричали сови. Кажани та сплюшки, як тіні, шугали поміж деревами. Шумів вітер, зітхали дуби, трепетала папороть, хилився до землі верес. Здавалося, вся природа стогнала й голосила.
А Франсуа йшов та йшов, долаючи кволість і страх.
Нарешті почув він сміх, голоси, співи. За мить до Франсуа підбігли чарівниці, потягли на галявину, закрутили в нестямному танку.
А лісовик, угледівши Франсуа, відразу впізнав  його та  як вигукне:
—    Ти чого прийшов сюди, чоловіче?
Франсуа сказав те, що й колись: мовляв, у печі погас вогонь, і йому треба жаринки.
Вислухав його лісовик, а потім кинув глузливо:
—     Чув уже, чув про це, та щось не дуже віриться! Ось зараз побачу, правду ти кажеш чи брешеш! Сунь лопатку у вогонь і спробуй витягти головню.
Франсуа, трусячись, підійшов до вогнища, сунув у полум'я лопатку й хотів був її витягти. Аж ні — лопатка не витягалася. Здавалось, її тримає якась невидима сила.
Франсуа хотів пустити лопатку, але й цього не зміг зробити. Вона мовби приросла йому до рук...
А полум'я спершу лизало лопатку, потім добралося до рук Франсуа, а тоді обійняло його всього. Франсуа зник у вогні!
На світанку вогнище погасло, чарівниці щезли, і на галявині лишився тільки сірий попіл...
Минув час, із попелу пробився хирлявий стовбурець. Згодом виросли на стовбурці гілки — кволі, тонкі, покручені...
І нині стоїть на тій галявині старе зниділе дерево; гілки його поопускалися до землі. Називають те дерево «деревом вугляра».

ВРАЗЛИВИЙ ШУСТИК
Був собі колись на світі маленький веселий гном. Звали його Шустик. Носив Шустик чепурненький синій каптанчик, чорні лаковані чобітки та яскраво-червоний ковпачок, що сидів у нього на голові завжди трішечки набакир. Гномик був лагідний, ніколи не журився і не цурався ніякої роботи. Щоправда, мав він одну ваду: був надзвичайно вразливий і довго не прощав кривди...
Та це тільки приказка, а казка далі буде.
Отож занадився Шустик до дядечка Чомутака, в якого куховарила добра бабуся Клюзере. І так гном її полюбив, що став уночі робити за неї всю роботу: кухню підмітав, посуд мив, сковороди та чавунці чистив, каструлі та мідні тази до блиску натирав ще й сумлінно змітав порох зі старих дубових шаф, буфетів і стільців.
Було, як усі поснуть, шусне гномик у дім, скине свій синій каптанчик і ну трудитися не згортаючи рук. А як упорається з усім, сяде на гладенький теплий камінець біля самої печі, поп'є з глечика теплого молока і, підперши голову рукою, слухає, немов зачарований, нескінченну пісню свого приятеля-цвіркуна.
Старенька Клюзере не знала, як і дякувати Шустикові, і годила йому як тільки могла: лягаючи спати, неодмінно лишала в печі трохи жару, щоб і в кімнаті було тепло, і камінець не нахолоняв. А на столі завжди ставила для Шустика глечик свіжого молока з густими вершками.
Щоночі чекала стара куховарка свого турботливого помічника, а коли той приходив, Клюзере милувалася на його охайну роботу. Одне лиш було прикро: ні разу не довелося їй побачити в напівтемній кухні Шустикове обличчя. Надто крихітний він був — такий, як долоня, не більший,— та ще й ковпачок, що звисав на лобик, заважав його розгледіти.
Отак жили всі вони в мирі та злагоді... Тільки спіткало їх горе: померла від старості Клюзере. Пожурився, пожурився хазяїн та й узяв у дім замість старої бабусі нову куховарку — сміхотливу пустунку Агнес. Знову Шустик став навідуватися до дядечка Чомутака та допомагати на кухні. І, треба сказати, полюбив він нову куховарку не менш, ніж любив колись добру Клюзере. Подобалися Шустикові і її дзвінкий сміх, і її веселі жартівливі пісні. Здавалося йому, що навіть старі каструлі та мідні тази дзвенять у неї в руках веселіше, ніж досі.
Все було б гаразд, якби не спало якось на думку Агнес недобре пожартувати з св'оїм працьовитим приятелем. Розпекла вона в печі камінець, поклала його на місце, а сама шмигнула в постіль та й підглядає за гномиком.
Поробив гномик усю роботу, одягнув каптанчик і, взявши глечика з молоком, подріботів до свого камінця. Сів гномик на камінець та враз як підскочить! Вислизнув у нього з рук глечик і на дрізки розбився, а сам Шустик прожогом кинувся до дверей, перекидаючи тазики, каструлі, сковороди та інше кухонне начиння.
Побачила Агнес, що накоїла, схопилася з ліжка і ну кликати гномика:
—     Вернися, Шустику! Вибач мені, нерозумній, що я так зле пожартувала з тебе. Вернися, Шустику! Пробач мені, якщо можеш!
Та було пізно. Не захотів Шустик простити їй того безглуздого жарту і зник хтозна й куди.
І пішло все в домі дядечка Чомутака шкереберть: у кімнатах порох та павутиння, на кухні — брудний посуд, іржаві тази, нечищені сковороди... Хоч як старалася Агнес дати всьому лад, нічого в неї не виходило. Ось тоді-то й збагнула вона, що значить скривдити доброго гнома! Невесело стало їй на душі. Розучилась вона співати й сміятися і щораз частіше мовчала та супилась. Та й дядечко Чомутак почав скоса позирати на куховарку: чого це, мовляв, у неї нічого не клеїться?
Змовчала Агнес, ні слова не сказала хазяїнові про свою безглузду витівку, а згодом забрала свої речі і пішла геть із села. Що ж, сама винна!
Як тільки вона пішла, Шустик знову повернувся до дядечка Чомутака. Правда, в будинку він більше не з'являвся і хатньої роботи не робив, зате припало йому до душі коней порати. Щоночі ходив він у стайню і брався до діла: вівса коням засипав, напував їх, чистив, розчісував хвости й гриви, а потім, помилувавшись на свою роботу, зникав у нічній темряві.
Здогадувався, звичайно, дядечко Чомутак, що все це Шустикова робота. Отож і вирішив він якось віддячити малюкові. Але як це зробити, коли Чомутак його навіть не бачив ніколи?
Покликав Чомутак до себе конюха і звелів вистежити вночі маленького гнома:
—    Коли з'явиться Шустик у стайні, негайно поклич мене, зрозумів?
Та гляди не сполохни його ненароком.
Вислухав конюх хазяйську настанову і причаївся вночі біля стайні. Довго чекати йому не довелося. Якраз опівночі рипнули в стайні двері, і в тьмяному місячному сяйві з'явився крихітний гном у синьому каптан-чику, в чорних лакованих чобітках і в червоному ковпачку. Не встиг гном і кроку ступити, а конюх — хап! — і зірвав ковпачок з його голови. Підскочив Шустик та як закричить на конюха:
—    Негайно віддай ковпачка, бо лихо тобі буде: оберну тебе на віслюка!
—    За що? — зареготав конюх.— Не віддам я тобі ковпачка, доки хазяїн не прибіжить та не подякує тобі за приязнь...
—    Віддай ковпачка! Чуєш? — ще дужче розгнівався Шустик.
Та не послухався його конюх, а поки бігав по хазяїна, Шустика і слід прохолов. Розпитав дядечко Чомутак конюха, що там трапилося. Той і розповів усе як було. Розлютився дядечко Чомутак, вилаяв конюха за його безглузду запопадливість і, сердитий, спати пішов.
Наступного ранку вийшов дядечко Чомутак у двір, бачить: стоїть під стайнею якийсь клишоногий віслюк. Приголомшений Чомутак роздивився віслюка з усіх боків, і йому сяйнуло:
—    Та це ж витівки Шустика! І віслюк цей — не віслюк, а. мій конюх.
Еге, помстився Шустик за свій червоний ковпачок... Треба б його десь
відшукати та повернути гномикові.
Довго Чомутак шукав ковпачка, а той наче в воду впав. Не день і не два минуло, поки знайшовся ковпачок на гілці високого дерева — очевидно, сам конюх і закинув його туди.
Узяв дядечко Чомутак ковпачка, почистив його гарно щіткою та й поклав на видноті. А коли на ранок зайшов у стайню, то побачив, що червоний ковпачок десь зник, а біля коней його конюх стоїть. Усміхнувся дядечко Чомутак, однак нічого не сказав, а лише подивився на вичищених, аж лискучих, коней і вийшов у двір...
От бачите: хіба можна кривдити добрих і працьовитих помічників?

ШЕСТЕРО БРАТІВ
—    Діти мої,— мовив старий батько до шістьох синів, які зібралися навколо нього після вечері,— ви знаєте, що я небагатий. Війни — це людське лихо — зовсім розорили мене. Від колишніх достатків лишився тільки старий замок та дрібні угіддя, які нас ще так-сяк годують. Та бачу я, що незабаром ми не зможемо прожити   на   ті   гроші.
—    Авжеж, тату, знаємо,— відповів старший син,— а до чого ти все це ведеш?
—    До того, що треба нам на якийсь час розлучитися. Звичайно, я дуже хотів би, щоб ви завжди були коло мене. Ви добрі діти і, гадаю, любите свого батька.
—    Дуже любимо, тату,— дружно відповіли сини.
—    От тільки ні я, ні ваша покійна мати ніколи не ледарювали, не вилежувались, весь вік працювали пе покладаючи рук,— а вам і в будень свято. Не слухаєте ви ні моїх умовлянь, пі докорів. Ви будете ходити голодні, але їсти собі не зварите. Час покласти цьому край. Кожному з вас я дам по двісті екю на подорож і на    навчання   якомусь   чесному ремеслу. Через рік і день ви повернетеся додому, і, коли я доживу,— а я сподіваюся дожити до того дня, щоб вас усіх побачити,— ви, добрі діти, розкажете, як минув рік, і чого ви навчилися.
Взяли брати по двісті екю і весело попрощалися з батьком. Вони раділи з того, що хоч ненадовго втечуть од нудного життя в збіднілому замку і побачать широкий світ.
Побажали воші один одному щастя і розійшлися різними шляхами, але домовились зустрітися через одинадцять місяців там, звідки пішов своєю дорогою старший брат. Хотіли вони порадитися перед тим, як вернутись у батьківський дім.
Прийшовши на великий майдан якогось міста, старший брат побачив юрбу людей, що позадирали голови й дивилися кудись угору.
—    Що там таке? — чемно спитав він якогось чоловіка.
—    Хіба ви не бачите? Он той чоловік, мов білка, дереться на високу струнку тополю. Дивіться, він зараз буде на вершечку!
—    Справді... Як спритно він лазить!
—    Ну, це ще для нього дрібниці! Він лазить по стінах будинків, вибирається на найвищі вежі. Він такий гнучкий, меткий і спритний, аж дивом дивуєшся.
—    Чудово! — вигукнув старший брат.— Я теж хочу навчитися так лазити!
Коли акробат спустився, старший брат підійшов до нього і сказав:
—    Навчи мене лазити так, як ти.
—    А що мені за це буде?
—    Всі гроші, які я маю з собою.
—    Скільки ж ти маєш?
—    Двісті екю.
—    Небагато. Але ти мені до душі. Згода. Я навчу тебе свого ремесла.
Мандруючи всюди з акробатом, старанно   навчаючись   його   ремесла, старший брат незабаром став лазити,  як  білка,  по  деревах та  стінах.
Тим часом п'ятеро інших братів і собі навчилися різного незвичайного ремесла.
Один став удатним паяльщиком: навчився паяти будь-які розламані й розбиті речі не тільки з заліза, а й зі скла, глини, дерева...
Другий вивчився на лучника, та такого вправного, що і в хруща на льоту поцілить.
Третій став скрипалем і грав так гарно, що ніхто не міг устояти перед чарами його скрипки: старі, недужі, прикуті до ліжка — всі йшли в танок. Навіть мертві оживали від його гри.
Ще один став корабельником і такі будував кораблі, що вони і по воді, і по суші ходили.
А меншому братові зустрівся дід-ясновидець. Нап'явши на голову мішок, щоб краще зосередитися, він провіщав майбутнє, вказував, де лежать загублені речі, розгадував будь-які таємниці,— одне слово, не було запитань, на які він не відповів би. От і пішов старший брат до цього діда вчитися.
Збігло одинадцять місяців, і шестеро братів, живі та здорові, зустрілися на роздоріжжі. Кожен розповів про свою науку.
Останнім обізвався старший брат.
—    Бачу я, ніхто не марнував часу. Ото здивується батько, дізнавшися, чого ми навчилися за одинадцять місяців! Тепер, мабуть, немає роботи, яка нам була б не під силу, немає труднощів, яких би ми гуртом не подолали. Я пропоную вам зробити одне діло — важке, але гідне нас. Якщо щастя нам усміхнеться, ми повернемось до батька з гордо піднесеною головою та ще й з повними пригорщами золота. Маємо ще місяць і один день. То як, згодні?
—    Згодні! — в один голос відгукнулися брати.
—    Тепер,— вів далі старший брат,— поясню вам, що ми робитимем. Так-от: коли ви згодні, ми врятуємо принцесу з діамантовими очима. Живе вона у великому золотому палаці, підвішеному на чотирьох золотих ланцюгах над диким островом посеред моря. її полонив страшний дракон. Звичайно, діло це неймовірно важке, але тим більша для вас буде честь, якщо ми доведемо його до ладу. До того ж у палаці хтозна-скільки багатства, якого нам вистачить до кінця наших днів. Не кажучи вже про...
—    Про що? — зацікавлено сщітали брати.
—    Ні про що. Потім дізнаєтеся. То як, згодні? — Згодні! Врятуємо принцесу з діамантовими очима!

Незабаром брати зійшли на збудований корабельником вітрильник і попливли до дикого острова, де на чотирьох золотих ланцюгах висів величезний дзвін, що лунко дзвонив, тільки-но хто-небудь торкався ланцюгів. Почувши дзвін, дракон блискавкою нападав на зухвальця і в одну мить спопеляв його.
Коли корабель пристав до берега, брати кинулися до дзвона і з усіх боків напхали його клоччям, щоб дзвін їх не видав.
Старший брат, якого всі одностайно обрали за командира, послав акробата викрасти принцесу. Акробат ухопився за ланцюг і спритно, наче мавпа, виліз нагору; хоч як хилитався дзвін, а дзвонити не міг.
Походив акробат навколо палацу, розвідав, де принцесин покій, та й заліз у відчинене вікно. Принцеса спала на золотому ліжку, прикрашеному шовками і мереживом. Навіть із заплющеними діамантовими очима вона була така вродлива, що акробат відразу її покохав. Не марнуючи ні хвилини, він підняв принцесу з ліжка, все-таки розбудивши її, попросив мовчати, щоб не почув дракон, і почав спускатися на острів. Спускаючись, він тримав принцесу перед собою в лівій руці, а сам тримався за ланцюг правою рукою й ногами.

Коли врятована принцеса опинилася серед братів, вона глянула на них своїми діамантовими очима, і так ті очі сяяли, така вродлива була принцеса, що всі брати, засліплені, попадали навколішки, ніби то була не принцеса, а саме сонце.
Перший оговтався старший брат. Він знав, яка страшна небезпека загрожує їм.
—    Брати,— гукнув він,— швидше напинаймо вітрила! Найважче, безперечно, позаду, але ми ще не довели до кінця свого діла. Дракон може з хвилини на хвилину помітити, що принцеса зникла, і кинутись навздогін. Що далі ми будемо від   острова, то більше у нас надії   врятуватися.
Принцеса і шестеро братів поспіхом підняли вітрила і покинули острів.
У синьому безхмарному небі сяяло ясне сонце. Та воно не було яснішим за принцесині очі, і принцеса дивилася на нього, не кліпаючи. Вітрила надимав легкий погожий вітер. По морю котилися невеликі хвилі з білими   пінистими   баранцями.
Корабель   швидко   мчав  уперед.
Раптом сонце померкло, небо потемніло, море захвилювалося...
—    Летить дракон! — стурбовано вигукнув старший брат.
І справді, розтинаючи повітря величезними крилами, на втікачів, як ураган, летів дракон.
—    Приготуйся, лучнику! — сказав старший брат.— Швидше бери лука і клади стрілу на тятиву. Коли дракон пролітатиме над кораблем, ти побачиш у нього під серцем білу пляму. Треба будь-що поцілити в цю пляму, а то ми всі загинемо.
—    Не бійся, брате! —- відповів лучник.— Я ще ніколи не хибив.
Не схибив лучник і цього разу — смертельно поранений дракон упав на корабель. Але дракон був такий великий і важкий, що розламав корабель навпіл, саме там, де стояла принцеса,— і вона впала в море.
—    До роботи, паяльщику! — крикнув старший брат і пірнув у воду — рятувати принцесу.
Паяльщик і ще четверо братів стояли на двох половинах розломленого корабля.
Четверо братів — двоє з цього, двоє з того боку — підтягували одну до одної обидві половини корабля, аж поки ті зійшлися. Тоді паяльщик швидко з'єднав їх, та так міцно й добре, що навіть зблизька не помітиш розлому. Ледве п'ятеро братів зробили своє діло, як на поверхню випірнув старший брат з принцесою на руках. Підняли принцесу на палубу, але хоч як намагалися привести її до тями — все марно. Вона, здавалось, померла: з рожевих уст не зривався жоден подих, діамантові очі були накриті шовковими повіками, серце не билося.
Поки п'ятеро братів приголомшено перезиралися, старший покликав скрипаля:
—      Гей, скрипалю! Швидше грай, та так гарно, як тільки можеш!
І скрипаль натхненно заграв.
Незабаром діамантові очі розплющились, принцеса зраділо звелася, скочила на ноги і пішла в танок у колі п'яти щасливих братів.

Здійснивши свій славний подвиг, шестеро братів вирішили негайно повертатися додому, хоч у них іще був час. їм хотілося скоріш поділитися своєю радістю з батьком, який, вони були певні, живий і чекає на них.
І принцеса також погодилася поїхати у гості до їхнього батька. Адже вона була свідком їхніх славних пригод.
Чи радий був старий батько, побачивши живими й здоровими своїх переможних синів? Звичайно, радий! А ще дужче зрадів батько, коли його познайомили з принцесою, врода якої полонила його з першого погляду.
На честь принцеси батько влаштував бучний бенкет, витративши всі гроші, які тільки мав.

Під кінець бенкету, на якому принцеса сиділа поруч батька, один із шістьох братів попросив принцесиної руки, ладен одружитися з нею, якби навіть вона була убогіша за найбіднішу пастушку.
Всі інші брати і собі сказали, що хочуть одружитися з принцесою. І кожен доводив, що саме він найдужче її кохає. А що ніхто з них не хотів поступитися, то звернулися вони за порадою до батька, і кожен пояснив, чому, на його думку, він заслуговує бути принцесиним чоловіком.
Перший почав акробат:
—    Це я, ризикуючи життям, викрав принцесу із палацу, де дракон тримав її ув'язненою.
—    Це я побудував корабель, який довіз вас до острова,— сказав корабельник.
—    А хто, як не я, вбив дракона? — спитав лучник.
—    А хіба не я полагодив розломленого корабля і врятував життя вам усім, а заодно і прекрасній принцесі? — звернувся до інших паяльщик.
—    А хто, як не я, граючи на скрипці, повернув принцесі життя? Без моєї скрипки вона не ожила б, і ми сьогодні не сварилися б за честь одружитися з нею.
—    Не забувайте,— мовив останнім старший брат,— що якби я не дістав принцесу з моря, скрипка не могла б повернути їй життя. А хіба не я давав поради кожному з вас і казав, що слід робити? Хіба не я влаштував похід на острів? Адже ви лише виконували мою волю. Я був головою, а ви — руками.
Скрутним було батькове становище: хоч би що він сказав, щастя одного сина мало завдати горя п'ятьом іншим.
Тоді він звернувся до принцеси, що сиділа праворуч од нього і незворушно слухала, як сперечаються брати.
—    Тобі вирішувати, принцесо, якщо ти хочеш вийти заміж за якогось із моїх синів. Адже йдеться про твою долю.
—    Не квапте мене, — мовила нарешті принцеса. — Я скоро сама вам скажу. Але повірте мені: обираючи собі чоловіка, я хочу знайти п'ятьох братів... і батька.
Принцеса приховала таємницю свого серця; однак старший брат, який умів відгадувати думки, відразу здогадався, кого хоче мати вона за чоловіка. Щоправда, він не сказав цього ні батькові, ні братам, лише коли зустрівся  поглядом  з  очима  принцеси,   його  пойняло   безмежне   щастя.

ПАЛАМАРЕВИЙ СОБАКА
Послухайте-но цікаву історію, що сталася в одному селі поблизу Реймса. Стояла в цьому селі стара церква, в якій правив службу такий же старий кюре, тобто священик. Помічників він не мав, окрім безмежно відданого йому, теж старого паламаря. Паламар, хоч був уже старий, всюди встигав: був і дзвонарем, і сторожем, і могильщиком, і півчим, ще й допомагав кюре по господарству, тому що наймички у того не було. Та й звідки їй взятись, якщо парафія у кюре була нікчемна, парафіяни — сама біднота. Але річ не в тому, одначе...
Жили собі кюре й паламар спокійно, не нарікаючи на долю. День минув — і добре... Бо й чого радіти? Хоч, правду кажучи, була у паламаревому житті велика втіха: улюблений собака. Чи можна дорікнути йому за цю слабість? Звичайно, ні. До того, собака цей був найкращий у світі.
Собака слухався паламаря у всьому.  Вдосвіта будив,  щоб той устиг віддзвонити до утрені, стеріг уночі, гавкав геть на всіх старців і перехожих, радісно вертів хвостом. Більше того, інколи собака бігав до лісу і приносив своєму господареві, а значить і кюре, дичину. Кюре та паламар душі не чули в цьому дивовижному собаці.
Якось собака приніс додому величезного зайця. Паламар і кюре зготували чудове рагу. Сіли вони до столу та й ну його наминати. Однак і про собаку не забули: кинули йому мозкову кістку. Схопив він кістку та й вдавився нею. Вдавився й одразу здох. Заридав паламар з горя, волосся рве на собі, в стіну головою б'ється, але що вже поробиш: лежить біля порога мертвий собака... Потужив паламар, потужив, та й утішився: потрапила, мовляв, душа його собаки прямо в собачий рай, не інакше.
Рай-то рай, але тіло поховати треба. Де ж його поховати? Адже не простий це був собака — з усіх найкращий.
—    Ох, пане кюре,— зітхнув паламар,— не хочеться мені навіки з моїм собакою розлучатись.
—    Правда твоя,—-притакнув кюре,—вірний був пес. Придумаймо щось!
Думали вони, думали і нарешті придумали.  І знаєте що?  Ніколи не Здогадаєтеся! Вирішили поховати собаку в отому куточку цвинтаря, де паламар вирощував капусту і селеру.
Ось так і зайняв паламаревий собака почесне місце на цвинтарі.
Минув якийсь час, і звістка про нечуваний похорон долетіла до вух пана єпископа. Обурився єпископ:
—    Як! Поховати нікчемного собаку поруч з людьми! Це ж святотатство! Гей! Пошліть по цього богохульника.
Єпископ був людиною владною і ревно стежив за поведінкою своїх учнів та помічників. І не мав він ніяких вад, крім однієї-єдиної: був страшенно жадібний.
Примчав посланець єпископа до бідного кюре й наказує:
—    Щоб уранці ви неодмінно були в пана єпископа!
—    А не  знаєте,  чим  я  завинив? — спитав  кюре  і   зблід  з  переляку.
Напевне не знаю,— відповів посланець.— Подейкують, ніби ви поховали собаку в святому місці, де ховають тільки людей.
—    О лихо мені! Адже й справді! — вжахнувся кюре.
Посланець поїхав, і аж тоді збагнув кюре, що він накоїв.
—     От напасть! — вигукнув він.— Єпископ може кинути мене до в'язниці. Весь день кюре молився, каявся, плакав...
А тим часом паламар спокійнісінько копався на цвинтарному городі неподалік собачої могили. Аж раптом... Яка несподіванка!
Наче вітер, влетів паламар, не постукавши навіть, до кімнати кюре.
—    Пане кюре! Пане кюре! — заволав він і простяг кюре стару, вкриту пліснявою скриньку, яку щойно вирив на капустяній грядці.— Погляньте, пане кюре, погляньте, що я знайшов у землі!
—    Ну що там іще? — знехотя спитав кюре.
Відчинив він скриньку, та так і сів на стілець: у ній було повнісінько золотих екю. На мить забувши про всі свої лиха й гріхи, старий кюре усміхнувся і навіть очі заплющив від блаженства. Коли це чує голос паламаря.
—    Пане кюре, все це золото належить вам.
—    Ні, ні...— розплющив нарешті очі кюре.— Вони твої. Ти ж їх знайшов, а не я.
—    Якщо так, то я вам їх дарую.
—    Ні, друже мій, вони твої.
—    Та навіщо вони мені? Самі подумайте.
—    Гаразд. Поділимо їх порівну.
Поділили вони золото порівну. А потім кюре розділив монети ще на дві купки: одну поклав до шафи, а другу в мішечок висипав.
Наступного дня ні світ ні зоря подався він у місто.
Єпископ уже чекав кюре і, навіть не запросивши сісти, накинувся на бідолаху. Так його лаяв, що зрозумів кюре: дуже він завинив, і доведеться йому добувати віку у в'язниці. Одначе, не забув наш кюре про вразливе місце пана єпископа — його жадібність. І тому сказав смиренно:
—    Пане єпископ, я винен. Я вчинив жахливо, але... але пробачте мені, грішному. Адже цей собака був найкращим з-поміж собак, і я вважав, що не буде великого гріха, якщо я поховаю його у святій землі. О пане єпископ, коли б ви знали його, то неодмінно полюбили і самі б сказали: ні, цього собаку ховати аби   де не можна.
—    Це ж чому? — здивувався єпископ.
—    А тому, що перед смертю собака зробив заповіт.
—    Що за нісенітниця! — знову розсердився єпископ.
—    Це не нісенітниця, пане єпископ, а щира правда. Самі розважте: заповів він вам сто золотих екю. Ось вони!
І висипав кюре із мішечка сто блискучих золотих екю,
—    Гм...— глибокодумно мовив єпископ.
Потім, повернувшись до кюре, милостиво сказав:
—    Мабуть, правда ваша... Це був таки розумний собака. Що ж, нехай лежить там, де заритий.
Ось так і закінчилася дивовижна історія з собакою, який заповів єпископові сто золотих екю.
Правду кажучи, я теж шукав такого собаку, але так і не знайшов.

ДРОВОРУБОВА ДОНЬКА
Був  собі на світі   добрий   дроворуб. Щоранку йшов він у ліс і до пізнього вечора рубав там дрова. Мав він трьох дочок-красунь. Щодня котрась із них приносила батькові обід — казанок гарячої юшки.
Рубає якось дроворуб дрова і раптом бачить: вилазить із хащі страшний звір, не звір навіть, а справжнє чудовисько,— і шасть до нього. Зблід дроворуб від страху, впустив сокиру. А чудовисько схопило його за руку та й каже:
—    Якщо не віддаси мені за дружину одну із твоїх дочок — кепсько тобі прийдеться, з'їм я тебе!
І чудовисько зникло в густому лісі.
Цього дня принесла батькові обід старша дочка. Вийшла вона на галявину й бачить: сидить батько, спершися на топорище, а в очах у нього сльози.
Схвилювалася дівчина, кинулась до дроворуба:
—    Що з тобою, тату? Чому ти такий сумний? Нічого я для тебе не пошкодую, навіть життя свого!
—    Ох, донечко, що зі мною приключилося! Рубаю я дрова і раптом бачу: вилазить із хащі кошлате чудовисько — і шасть до мене! Хапає за руку та й каже: «Якщо не віддаси мені за дружину одну із твоїх дочок, з'їм я тебе».
—    Таточку любий, не боюсь я чудовиська, якщо треба, піду за нього заміж.
Тільки-но вона це сказала, затріщали кущі, і на галявині з'явилось чудовисько. Підступилося до дівчини та як зареве:
—    Ось і ти, красунечко! Тепер од мене не втечеш!
Побачила дівчина кошлате чудовисько, затремтіла від страху і, забувши про свою обіцянку, закричала:
—    Ні, ні, таточку, не піду я за нього заміж! Ніколи в світі не піду! І дівчина побігла додому. А чудовисько каже дроворубові:
—    Не журися, чоловіче, адже ти ще двох дочок маєш.
На другий день принесла батькові обід середульша дочка. Побачила, що сидить батько смутний-невеселий, схвилювалася й стала розпитувати, що гнітить його душу. Раз питає, і другий, і третій, а батько мовчить, голови не підводить.
—    Скажи мені, таточку любий, чим ти журишся? — заблагала дівчина востаннє.
Підвів дроворуб голову, глянув на дочку, зітхнув тяжко і повідав їй про свою біду.
—    Не сумуй, таточку, не побивайся! — сказала дочка.— Не боюсь я того чудовиська! Якщо треба, хай бере мене собі за дружину!
Сказала вона так,— а чудовисько тут і вродилося. Підскочило, зубами заскреготіло, заревло:
—    Ти вже тут, красунечко! Зараз я заберу тебе! Затремтіла дівчина від страху, позадкувала, руками замахала:
—    Ні, ні, не піду я за тебе! Надто вже ти страшне!
Та й кинулася бігом додому, як і старша її сестра. Глянуло чудовисько на дроворуба і каже:
—    Не журися, чоловіче! Адже в тебе є ще одна дочка — найменша і найгарніша.
—    Правда твоя — є ще в мене Маріон, моя менша,— відповів дроворуб і похилив голову.
Назавтра принесла батькові в ліс обід Маріон. Поставила на пень казанок із юшкою, глянула на батька — а він аж чорний від туги. Стала вона розпитувати, що гнітить його душу. Не втримався дроворуб і розповів їй про чудовисько. Вислухала Маріон батька та й каже:
—    Не боюсь я, таточку, того чудовиська, якщо треба, піду за нього заміж.
Тільки-но це сказала, де не взялося на галявині чудовисько. Підскочило до Маріон, смикнуло її за руку та як зареве на весь ліс:
—    Заберу я тебе! Будеш мені за дружину, красунечко!
А Маріон каже:
—    Роби як хочеш, тільки не муч мого бідного таточка.
Зареготало чудовисько, підстрибнуло від радості, схопило Маріон і вмить зникло в хащі.
Впав дроворуб на землю та й залився гіркими слізьми.
—    Дитино моя мила, дитино моя люба, не побачу я тебе більше!
А чудовисько завело Маріон далеко в густий ліс. Там стояв серед високих ялин і сосон розкішний замок. І раптом обернулося чудовисько прекрасним юнаком. Зраділа Маріон — та й як не зрадіти! — але ні про що юнака не спитала; мовляв, поживемо — тож побачимо, що воно буде.
Незабаром вони побралися і стали жити в коханні та злагоді.
Пролетіло літо, минула зима, настала весна. Якось пішли сестри Маріон у ліс корів пасти. Коли чують — хтось співає.
—    Ану послухаймо! — каже старша сестра.— Схоже, це голос нашої пропалої Маріон. Ходімо поглянемо!
Подалися сестри в глиб лісу. Йшли вони, йшли, аж поки дістались до розкішного замку. Дивляться — біля вікна сидить їхня сестра Маріон і співає веселої пісні. Впізнала Маріон сестер, зраділа, повела їх у замок, за стіл посадила, пригостила щедро і смачно. Потім про батька й матір розпитала і послала   по них — хай   приїдуть   погостювати на  тиждень.
А слід вам сказати, що відразу після весілля дав чоловік Маріон важку в'язку ключів від усіх покоїв і дозволив будь-який з них відчиняти, крім одного-єдиного.
—    Якщо не хочеш біди на нас накликати, не ходи до того покою! — сказав він.
Кивнула тоді Маріон головою: мовляв, зрозуміла, волі твоєї не порушу. Може, так і було б, якби не сестри. Повела їх Маріон замок показувати. Обдивилися сестри всі покої, крім того єдиного, що його чоловік Маріон заборонив відчиняти. Але сестри цього не знали — і ну вмовляти Маріон: відчини та відчини! Може, це найпишніший покій у всьому замку?..
Довго вагалася Маріон, а потім усе-таки відчинила таємничий покій.
Тільки-но відімкнула вона замок, як ключ упав на підлогу. Підняла його Маріон і бачить: на ключі червона пляма, схожа на кров. «Звідки взялася пляма? — злякалася Маріон.— Може, в цьому покої є сліди якогось злочину? О лихо!» І Маріон заходилася стирати криваву пляму. Терла, терла, та так і не стерла. Навпаки, пляма стала ще червоніша, ще яскравіша.
Заплакала Маріон, заридала, а тут і чоловік нагодився. Поглянув він на пляму, похилив голову та й каже дружині:
—    Просив я тебе: не відчиняй цього покою! Але ти не послухалася мене. Ти не знаєш, що я колись посварився із злим чаклуном, і той, розгнівавшись, перетворив мене в чудовисько на сім довгих років. І ось тепер я знову обернуся на звіра та й подамся в далекі-далекі мандри. Ніде буде мені спочити, ніде голову прихилити... А ти залишишся сама.
—    Ні, цьому не бувати! — вигукнула Маріон.— Я винна в твоїй біді — тож я не покину тебе. Куди ти, туди і я!
—    Ти справді не покинеш мене в біді? — зрадів чоловік.
—    Ніколи не покину, любий!
Вийшли вони вдвох із замку та й подалися в далекі мандри. Довго блукали по білому світу. І трапилось так, що розминулися вони в лісі, загубили одне одного. Залишилася Маріон сама.
Довго плакала вона, довго тужила, але слізьми біді не зарадиш,— та й пішла шукати чоловіка. Проте не судилося їй знайти його. Певне, і тут не обійшлося без злого чаклуна.
Так збігло сім довгих років, і настав час, коли чоловік Маріон знов міг обернутися на людину. Але чаклун поставив умову: прибравши людську подобу, він забуде свою дружину Маріон, мовби ніколи й не знав її. Така була помста злого чаклуна.
Маріон, шукаючи чоловіка, забрела врешті-решт у кам'янисту пустелю. Вдалині виднілася неприступна скеля. Маріон піднялася на її вершечок і побачила великий похмурий замок. То був замок чотирьох Вітрів.
—    Вітри вільні! — в розпачі простягла до них руки Маріон.— Ви літаєте всюди і все бачите. Скажіть мені, як вибратися з цієї пустелі?
—    А куди ти йдеш, Маріон? — спитав вітер на ім'я Містраль.
—     Я хочу знайти свого чоловіка, добрий Містралю.
—    Гаразд, я покажу тобі дорогу. Йди за мною.
Сім днів і сім ночей бігла Маріон за Містралем, а на восьмий день вітер поник і каже їй:
—    Бачиш он там, удалині, хатину? Живе в ній найдобріша на світі чарівниця. Йди до неї, вона допоможе тобі розшукати чоловіка.
—    Спасибі, добрий Містралю,— уклонилася Маріон і пішла до далекої хатини.
Ледве жива від утоми, добрела вона до хатини і постукала в віконце.
Вийшла на поріг добра чарівниця, взяла Маріон за руку й повела в хатину. Відпочивши, розповіла Маріон чарівниці про те, як пішла вона заміж за кошлате чудовисько, як це чудовисько обернулося на красеня-юнака і як із власної вини втратила вона коханого чоловіка. Пожаліла добра чарівниця Маріон і сказала їй ось що:
—    Знаю я: твій чоловік живе в одному місті. Сім днів і сім ночей іти до нього. Але він забув тебе і збирається одружитися з молодою дівчиною. Так начаклував злий чаклун. Проте не побивайся—я допоможу тобі. Ось тобі кісточка персика, кісточка мигдалю і круглий горішок. Бережи їх як зіницю ока: вони допоможуть тобі повернути чоловіка. А тепер спочинь трохи —  і в дорогу!..
Через сім днів і ночей дісталася Маріон до того міста, про яке казала чарівниця. На вулиці вона познайомилася з балакучою жіночкою і дізналась від неї, що в місті недавно з'явився молодий красень і що відразу вподобав він дівчину. Дівчина гарна з лиця, тільки на вдачу лиха, та ще й завидюща і пожадлива.
На другий день Маріон прийшла до будинку дівчини — нареченої свого чоловіка, а коли та вийшла на поріг, умить розбила кісточку персика. І тут сталося диво: з кісточки вилетіла срібна карета, запряжена двома чудовими білими кіньми. Побачила наречена таку розкіш, і закортіло їй мати цю карету. Підійшла вона до Маріон та й питає:
—    Чи не продаси мені свою карету і коней?
А Маріон їй у відповідь:
—    Не продаються вони, ні за які гроші, лише за послугу даруються.
—    Яку ж послугу тобі зробити?
—    Дозвольте  мені  пересидіти  ніч  біля  узголів'я  вашого   нареченого.
—    Ні! Не потрібна мені твоя карета! Та й не вельми вона мені до вподоби.
І наречена рушила була в будинок, але мати зупинила її:
—    Що ти, дочко, хіба можна нехтувати таким добром? Хай пересидить ніч біля узголів'я твого нареченого, а ми йому сонного зілля підсиплемо, він і знати нічого не знатиме.
Подумала наречена, поміркувала і погодилася.
Пізно ввечері слуга приніс нареченому сонного зілля. Наречений випив і вмить заснув. Тоді впустили в спочивальню Маріон.
Сіла Маріон біля чоловікового узголів'я і стала йому розповідати про свої біди-злигодні. Але він не прокидався. Заходилася Маріон його кликати, будити, за плечі торсати... Марна робота! Всю ніч умивалася Маріон гіркими слізьми, а рано-вранці наречена з матір'ю вигнали її на вулицю.
Вдень Маріон знову прийшла до будинку нареченої, а коли та вийшла на прогулянку, розбила каменем кісточку мигдалю. Ту ж мить в руках у Маріон опинилася пишна весільна сукня. Побачила таку розкіш наречена, і забаглося їй мати цю сукню.
—    За скільки продаси мені сукню?
У відповідь почула знайомі слова:
—    Не продається ця сукня ні за які гроші, а лигає за послугу дарується!
—    Яку ж послугу тобі зробити?
—    Дозвольте мені пересидіти ніч біля узголів'я вашого нареченого.
—    Знов ти своєї! — розгнівалася наречена і рушила була в будинок, але мати зупинила її і шепнула:
Не можна нехтувати таким добром, дочко! Не куплено, не плачено, а сукня буде твоя.
Погодилася наречена і на цей раз.
І сталося все так, як напередодні: випив чоловік Маріон сонного зілля і заснув. Маріон не могла його добудитися. Всю ніч заливалась вона слізьми і кликала:
—    Прокинься, мій коханий, від міцного сну, подивися на мене! Може, не побачимося ми більше з тобою! Промов до мене хоч єдине слово!
Але чоловік не почув Маріон, а ледь зазоріло, її випхали за двері.
Вдень Маріон знову прийшла до будинку нареченої. Коли та вийшла на прогулянку, Маріон розбила круглий горішок і дістала з нього золотий ланцюжок, браслет та сережки, всипані діамантами. Побачила наречена чудові оздоби, і загорілися в неї очі. Кинулась вона до Маріон і стала просити, щоб та продала їй коштовності. Але у відповідь почула: не продаються вони, а міняються. І наречена спокусилася: обміняла свого нареченого на сережки та браслет з діамантами.
Тим часом до чоловіка Маріон підійшов старий слуга та й каже тихенько:
—    Пане, до вашої спочивальні щоночі приводять молоду жінку. Сидить вона до світанку біля вашої постелі, гірко плаче і про щось вас благає. Але ви міцно спите й нічого не чуєте, бо наречена та її мати напувають вас сонним зіллям.
—    Спасибі тобі, друже,— сказав чоловік Маріон і глибоко замислився.
«Щось  тут  не так»,—  подумав  він  нарешті.
Коли пізно ввечері принесли йому келих з питвом, він сказав слузі:
—    Поставте келих на столик. Я вип'ю згодом.
Але він не випив зілля, а вихлюпнув його за вікно. Потім ліг і вдав, що міцно заснув. Незабаром до спочивальні ввели молоду жінку. Сіла вона біля узголів'я і гірко заплакала, минулі щасливі дні згадуючи... Слухав чоловік, слухав — і раптом згадав. Це ж його кохана дружина Маріон! Скочив він з постелі й гаряче пригорнув її до серця. А рано-вранці пішов до нареченої і попросив, щоб вона та її мати вийшли до нього. Коли вони прийшли, промовив:
—    Я прийшов до вас за порадою. Якби, скажімо, замовили ви новий ключ до скриньки замість загубленого, а потім знайшли старий,— яким ключем відмикали б ви скриньку: старим чи новим?
—    Звичайно, старим,— відповіли мати й дочка.
—    Отож і я так думаю. А тепер скажу вам ось що. Сім років тому мав я кохану дружину, та лиха доля розлучила нас. І ось я знайшов її!
Він підвів до нареченої та її матері Маріон. Мати й дочка аж пороззявляли роти від подиву, але сказати їм було нічого.
Маріон з чоловіком повернулися в свій замок і жили там довго-довго в коханні та злагоді.

ЧАРІВНИЙ СВИЩИК І ЗОЛОТІ ЯБЛУКА
Жив собі король з красунею донькою, такою гарною, мов ясне сонечко, тільки непокірною і вередливою, як і всі королівські доньки. Коли дівчині минув двадцять Один рік, надумав король видати її заміж. Але хто не сватався до принцеси — ніхто їй не подобався. Одначе король-батько наполягав на своєму, і тоді принцеса придумала одну хитрість.
А на хитрі видумки вона була скора! От і сказала принцеса, що її нареченим стане тільки той, хто пройде випробування.
У призначений день з'їхалися в королівський замок — та що там/замок, справжній палац! — еге ж, з'їхалися до короля з усіх кінців землі женихи багаті, пишно вбрані, хто в капелюсі з пером, хто в чоботях із срібними пряжками, хто в оксамитовім камзолі з мереживом. На всіх оздоби — золоті, коштовні. Тільки собою женихи не вельми гожі були. Той товстопузий, а той косоокий, один накульгує, інший ногу тягне.
Як побачила їх принцеса — так і пирхнула сміхом. А стояв там один пригожий хлопець. Тільки не серед женихів, ні,— у юрбі, що зібралася на видовисько. То був простий собі пастух і попав він у королівський замок — та що я кажу — справжній палац! — еге ж, попав він зовсім випадково, мимохідь зайшов.
Вирушив він рано-вранці з дому і стрів по дорозі стареньку бабусю з великою в'язкою хмизу. Важко було бідолашній таку ношу нести, а пастухові це невдивовижу, от і взяв він у неї ту в'язку, до самого дому провів стареньку. А там вони розпрощалися, і на згадку бабуся подарувала хлопцеві свищик. Звичайний дерев'яний свищик. Таким свищиком пастух звик свою череду збирати і собак кликати.
—    Дуже ти мені до вподоби припав,— сказала йому старенька.— Ось тобі за добрість моя нагорода. Коли з тобою що станеться, тільки свисни, і до тебе миттю мої помічники прийдуть.
Подякував пастух бабусі, сказав: «Бувайте здорові!» — і пішов своєю дорогою. А свищик у кишеню поклав та й забув про нього — подумаєш, диво! Здалося йому, що бабусині слова — просто жарт.
От іде пастух дорогою, а його обганяють і карети позолочені, і панство ошатне, та й простий люд. Душ сто, либонь, пройшло і проїхало. Та що я кажу — не менше як двісті! І всі кудись поспішають. Надумав пастух разом з усіма піти. Що ж, він молодий був, цікавий, мов та синиця, і веселий, як дрізд-пересмішник.
Прийшли вони в замок — чи то пак у палац, а не в замок,— а принцеса вже сидить, жде своїх женихів і випробування для них підготувала, не дуже й хитромудре, а все-таки. Принесла вона в кошику яблука — у принцес завжди про запас є золоті яблука. Як зібрались усі женихи в залі — душ п'ятнадцять, мабуть,— та ні, що це я, душ двадцять, не менше! — еге ж, як зібралися, вона й кинула їм золоте яблуко.
—    Хто піймає, той буде нареченим! — сказала.— Лічу до трьох!
Отож кинула вона золоте яблуко, а женихи всі хто куди порозбігалися, видно, злякалися, що вдарить їх. Ще ґуля на тімені набіжить, а то й на лобі, всю красу їхню зіпсує! Вони ж без капелюхів були, не можна перед принцесою в капелюсі стояти, виховані люди так не роблять. Отож полякалися вони — і врозтіч, один на одного наскакують, спотикаються, а хто незграбніший — той і долі простягся.
Принцеса сміється, і всі регочуть, аж за животи беруться, а найдужче сміється молодий пастух — дуже сподобався йому принцесин жарт.
Ось кинула принцеса друге яблуко. Тепер женихи вже не порозбігалися — все-таки не хотілося їм без молодої додому вертатися. Почали вони ловити золоте яблуко, руками махають, один одного штовхають, але заважають їм манжети мереживні, та одяг тісний, парадний, та підбори високі.
Одне слово, і цього яблука не впіймали. А принцеса й задоволена, сміється собі та й годі.
Та ось вона втретє кинула золоте яблуко. Женихи заметушилися, загаялись, а пастух — спритний був хлопець! — хап і піймав яблуко! Не думайте, що він хотів з принцесою оженитися, пастухи з принцесами не женяться! А все-таки піймав яблуко для забавки та на потіху людям.
А принцеса взяла та й підвела його до батька-короля:
—    Оце, ваша величність, мій наречений!
Казав я вам, що вона примхлива була, але щоб таку штуку утнути — цього вже король не сподівався. Ох і розсердився він!
—    Не буде цього! — вигукнув.
—    А ваше королівське слово? — мовила принцеса.
Довелося королю погодитись — ні, не зовсім погодитись, придумав він для нареченого три випробування. От як пройде він ці випробування, тоді вже — що вдієш — хай одружується з принцесою.
—    Є у мене в зайчатнику сто зайців, — сказав пастухові король. — Завтра ти поженеш їх у поле пасти, а ввечері   всіх   додому   приженеш.
Нелегке то було діло. Рано-вранці випустили зайців із зайчатника на волю, й вони одразу ж порозбігалися хто куди. Ну як їх зібрати? І тоді згадав пастух про дерев'яний свищик — бабусин подарунок. Засвистів він у той свищик, і — о чудо! — з усіх боків до нього позбігалися зайці. Рівно сто зайців! Зрадів пастух і ну на тому свищику пісень насвистувати, а зайці, мов зачаровані, круг нього стрибають, травичку скубуть, але далеко не тікають.
Надумав король узнати, як справляється з його дорученням самозваний жених, і послав у поле головного свого міністра. Тільки спочатку загадав йому перевдягтися в одяг дроворуба, щоб пастух не впізнав його.
Повернувся головний міністр од пастуха і розповів королеві про чудо: мовляв, усі зайці навколо пастуха танцюють, травичку скубуть, а він тільки на свищику насвистує. Страшенно здивувався король і звелів своїй доньці-принцесі йти в поле до пастуха.
—    Роби що хочеш, тільки умов його, хай продасть тобі хоч одного зайця! — наказав король.
Перевдяглася принцеса простою селянкою: на ноги дерев'яні сабо наділа, на голову—капелюшок з барвистими стрічками, у руки взяла кошик— і побігла в поле. Дуже їй цікаво було, хто кого перехитрить: вона пастуха чи пастух її.
—    Чи не продаси бідній дівчині зайця? — спитала принцеса пастуха, прийшовши в поле.
—    Не продаються,— сказав пастух.— Так що продати не можу. Але заслужити одного   ти,   красуне,   можеш.
Пастух зразу догадався, що це принцеса, а не проста селянка.
—    А як? — зраділа принцеса.
—    Посидь зі мною на травичці, поцілуй мене!
Розгнівалася принцеса, але що вдієш—сіла поруч з пастухом, посиділа, побалакали вони про те, про се — швидко час пролетів, і зібралася принцеса вже йти. Зажмурившись, поцілувала вона пастуха, а той посадив їй у кошик зайця. Та тільки не встигла принцеса до королівського замку — ой, що це я, до королівського палацу! — підійти, як пастух у свій свищик засвистів, заєць миттю з кошика вискочив і дременув у поле.
Ні з чим, виходить, вернулася принцеса до батька.
Ну, а король — той страшенно розлютився і сам у поле надумав їхати. Перевдягся в селянський одяг і верхи на віслюку приїхав до пастуха.
—    Продай зайця, пастуше! — каже йому.
—    Мої зайці не продаються,— відповів пастух.— Але заслужити одного ти   можеш!
Упізнав пастух короля, от і сказав так.
—    А як? — питає король.
—    Поцілуй тричі свого віслюка — от і матимеш зайця! — знайшов що відповісти пастух, бо хлопець він був не дурний.
Отак жартувати з королем, га? І що ж, хоча король і був справжнім королем, а довелося йому злізти і тричі поцілувати віслюка. А тоді король мерщій схопив зайця, запхав його в кошик і помчав у палац.
Та тільки недовго сидів заєць у його кошику: свиснув пастух, і заєць одразу до нього вернувся. А хіба ж легко було королеві в дурнях ходити? Віслюка поцілував, та ще й не раз, а тричі! І все марно. Єдина втіха: добре, хоч не впізнав його пастух. Так міркував король.
На другий день король придумав пастухові нове діло.
—    Коли настане темна ніч,— сказав він,— ти спустишся в підвал, там зсипано в одну купу сто мірок гороху і сто мірок сочевиці. До ранку ти їх перебереш і складеш на дві рівні купи. Щоб в одній горох був, а в другій — сочевиця.
Оце-то   завдання!   Пастух  тільки потилицю   почухав.
А проте коли споночіло, пастух, замість спати, як і належить усім людям, спустився в підвал і — хоч пан, хоч пропав! — посвистів у свій свищик. І враз поналазили з усіх щілинок мурашки, та жуки, та комашки і, поки пастух спокійно собі спав, як і належить людям, перебрали горох та сочевицю, розділили на дві рівні купи.
Ох і розсердився ж король, побачивши вранці їхню роботу! Але нічим не показав того — соромно було перед пастухом у дурнях ходити. Цілісінький день король думав, яке б іще завдання пастухові дати. Трете й останнє! І надумав:
—     Піди в мою королівську пекарню і поїж увесь хліб, усі булки й тістечка! Щоб уранці там нічого не було!
Ох-ох-ох... Ви, звісно, можете собі уявити, скільки всякої всячини напекли на весілля королівські пекарі — і для гостей, і для їхніх родичів та слуг! Як побачив наш пастух ті буханці, та паляниці, та булочки, та тістечка — за голову схопився: з чого ж почати? І почав з того, що засвистів у свій чарівний свищик.
Ви й самі вже, певне, здогадалися, що свищик той був не простий, а чарівний.
Засвистів пастух — умить понабігали в королівську пекарню пацюки та миші з усього королівства і хутко впоралися з хлібом та булками і ще всякою там усячиною. Нічогісінько в пекарні не лишилося. Сміявся б король   на   голодний   шлунок...
Сміявся б, якби йому до сміху було!
—    Що ж, усі мої завдання ти виконав,—сказав він пастухові.—Можеш брати собі принцесу, тільки зроби мені наостанці невеличку послугу.
От так король! Казав, три випробування пастухові дасть, а тепер і четверте придумав. Ну, хіба це по-королівському?
—    Наповни мені оцей мішок брехнею!  Наповниш, і принцеса — твоя.
Почухав пастух потилицю: це ж не жарт — цілий мішок брехні! Надумав він до брехні трохи правди додати, щоб більше було, і каже:
—    Ваша величність, ви спочатку звеліли мені зайців пасти. Пасу я. І приходить до мене в поле принцеса, перевдягнена селянкою. Попросив я її зі мною на травичці посидіти, а на прощання поцілувати мене. І принцеса виконала моє прохання, як я ваше.
—    Брехня, брехня! — заволав король.
—    Брехня то брехня, — згодився пастух. — Півмішка, значить, уже є? — І додав ще трохи правди: — А після принцеси приїхав до мене сам король у селянській одежі і тричі...
—    Досить! Досить! Мішок повен! — закричав король.
А якщо повен і принцеса не перечить, то якраз настала пора нам весілля відгуляти.
Принцеса, звісно, не перечила.  І незабаром відгуляли пишне весілля.

МІРОШНИКІВ ЗАПОВІТ
Мав старий мірошник чотирьох синів. Не багатий він був, а все ж таки чотирьох синів виростив і, помираючи, заповів: старшому — вітряка, двом середульшим — півня й драбину, а найменшому — кота.
їм би жити-поживати, дружно гуртом працюючи, якби не старший брат. Як став він хазяїном вітряка, почав присікуватися до трьох менших братів, дорікати їм куснем хліба. Не витримав найменший брат, підхопив під пахву кота — все багатство своє—та й пішов щастя десь-інде шукати.
Ішов він, ішов і прийшов у такі краї, де котів зроду не бачили. Покликала його до себе в дім якась добра жінка. Вона саме кашу варила для своїх дітей — а їх було аж семеро,— та заразом і стомленому мандрівникові поїсти запропонувала. Зварилася каша, всі посідали до столу. Насипає жінка каші в миски, аж раптом хтозна-звідки як набігло мишей, сила-силенна! І всі до каші.
—     Оце так щоразу! — поскаржилася жінка.— Відбою від них немає! Незабаром ми всі тут з голоду перемремо, коли не надумаємо, як їх позбутися.
—    Не журіться, цьому лиху можна зарадити! — відповів найменший брат і випустив на мишей свого кота. Кіт миттю з ними розправився: яких не поїв, ті розбіглися. Жінка не знала, як і дякувати хлопцеві.
—    Усе, кляті, понівечили б, коли б не ваш кіт.
—    Що ж, візьміть його собі за подарунок. Вам він потрібніший, а мені добре і без нього.
У подяку за кота всі місцеві селяни стільки всього понадаровували доброму хлопцеві! Та ще й великий гаман грошей назбирали. І повернувся найменший брат додому радий-радесенький.   
—    Мабуть, і нам нічого дома відсиджуватися,— вирішили середульші брати.— Щастя само до рук не прийде, треба його знайти!
Але старший брат не відпустив обох братів зразу: пішов шукати талану той, якому в спадок дістався півень.
Ішов він, ішов, та й застала його ніч на шляху. Постукав він у перший-ліпший дім на околиці якогось села, щоб переночувати у добрих людей.
—    Тільки знай,— сказали господарі,— сьогодні наша черга день зустрічати, отож нам доведеться вставати ще вдосвіта.
—    Як це день зустрічати? — здивувався хлопець.
—    А так,— відповів господар.— Прокидаємося ми серед ночі, сідаємо на воза і їдемо край поля день зустрічати. А як почне сіріти, повертаємося до села і всіх будимо: прокидайтеся, мовляв, день настав!
—    От диваки,— засміявся другий брат.— Хіба у вас півнів немає?
—    Пі-пі-півнів? — здивувалися люди.
Тоді хлопець показав їм свого півня.
—    Лягайте і спіть собі аж до ранку,—мовив він,—мій птах за вас день зустріне і вам про те тричі прокукурікає. А як він утретє кукурікне — час вставати.
Повірили люди і полягали спати. Ледь зазоріло, півень стрепенувся і заспівав:
—    Ку-ку-рі-ку! День новий настає!
А згодом і вдруге та втретє прокукурікав, коли сонце зійшло. Почули люди його третій спів та й собі повставали.
Подякували вони хлопцеві за науку та за допомогу і ну його вмовляти, щоб він їм півня продав.
Шкода було хлопцеві з півнем розлучатися, але й людей шкода. Одне слово, віддав він їм півня. А ті йому віддячили, чим багаті були. Отож і другий брат не з порожніми руками додому вернувся. А дорогою натрапив він на якесь дивовижне містечко, де стояв височенний вітряк. Селяни  там  ні сном,  ні духом  не  відали,  що  таке  драбина,  і  мусили видиратися один одному на плечі, щоб нагору дістатися та звідти мішки з борошном униз передавати.
Повернувся другий брат додому і розповів про ті дива третьому братові, котрому в спадок драбина дісталася. Ви, звичайно, вже й самі здогадалися, як воно далі було.
Одне слово, розжилися трохи на гроші троє менших братів та й спромоглися самі гарного вітряка збудувати; легко в нього колеса крутилися, і навіть тихий вітрець підганяв його крила. А в веселих братів і борошно добріше, ніж у похмуріш» та прискіпливих.
З часом розорився старший брат і пішов по світу поневірятися. Кликали його брати до себе, та відмовився він.

ВОВК І ЛИСИЦЯ
Пішов якось вовк з кумасею-лисич-кою на річку рибалити. Наловили вони чимало риби й поскладали її в кошик.
—    Хто понесе кошик? — питається вовк.
—    Ти,— відказує лисиця,— в тебе хвіст товстіший.
Вона прив'язала кошик до вовчого хвоста, і вони подалися в ліс. Несе вовк важкий кошик, відсапує, аж тут хвіст — хрясь! — обірвався.
—    Я тебе з'їм! — гримнув вовк на лисицю.— Це ж ти повісила мені на хвіст важенний кошик!
—    Пожалій мене, любий кумцю! Ходім краще в кузню — там тобі викують новий хвіст, міцний-міцний,— ніколи вже не обірветься.
Пішли вони в кузню. Лисиця сказала ковалю, щоб він добре розжарив на ковадлі шматок заліза і приклав його вовкові до того місця, де був обірваний хвіст.
Коваль так і зробив.
—    Ой, боляче! — нестямно завив вовк і кинувся геть із кузні.
Незабаром лисиця зустрілася з кумом-вовком на дорозі.
Як закричить вовк:
—    Ну, начувайся! Тепер ти від мене не втечеш! З'їм я тебе!
—    Кумцю-вовче, та я пожартувала! Не гнівайся на мене! Краще ходімо зі мною, Я знаю одну комірчину, повну пресмачних ковбас. Ото наїмося, ото поласуємо!
Вони прибігли до комірчини, залізли в неї, поцупили ковбаси і помчали в ліс.
—    Повісимо ковбаси на вершечок дуба, а то інші звірі поїдять,— каже лисиця.
Вовк погодився, і лисиця перетягла всі ковбаси на вершечок дуба, високого-високого. Упоравшись, сіла на гілку і ну наминати ковбаси! А вовк не вмів лазити по деревах.
—    Скинь-но, кумасю, мені кілька ковбас!
—    Ось тобі мої недогризки, кумцю!
—    Та й капосна ж ти лисиця! Ну, начувайся! Як спіймаю тебе, так і з'їм!
Завив вовк на весь ліс, і до нього збіглося багато інших вовків.
Він розповів, як обдурила його лисиця, і попросив, щоб товариші допомогли її схопити.
Вовки погодилися. Вовк-кум став під дубом, на нього виліз другий вовк і сперся передніми ланами на стовбур, на другого — третій, на третього — четвертий... Останній вовк виліз до самісінького вершечка. А лисиця як гукне:
—    Ковалику, ковалику, неси-но мерщій розжарене залізо, прикуй моєму кумові хвіст!
Вовк, почувши ці слова, перелякався й кинувся бігти, забувши про те, що тримає на спині цілу зграю. А вовки попадали один на одного, а потім скочили на свої чотири і помчали вслід за кумом-вовком. Наздогнали його й задушили.
А хитра лисиця сміялася й наминала ковбаси, сидячи на дубі.

ЧАРІВНА СКРИПКА
Молодий хлопець Жан, щоб заробити на хліб, найнявся якось до багатія пасти худобу. А через три роки вирішив піти з ферми і попросив хазяїна сплатити йому зароблене. Хазяїн вийняв з гаманця і дав Жанові три ліарди *. Жан попрощався і пішов куди очі дивляться.
Ішов він день, ішов другий, а на третій побачив дідуся — сидів край дороги нестрижений, брудний, обірваний. Дідусь мовив до Жана:
—    Подайте хоч якусь милостиню!
—    В мене є три ліарди,— сказав Жан.— Візьміть. За три роки я зможу ще стільки ж заробити.
—    Щоб віддячити за вашу щедрість, я виконаю три будь-яких ваших бажання,— радісно мовив дідусь.
—    Ну, коли так, то я попросив би рушницю, яка завжди б'є без промаху, скрипку, яка змушує танцювати будь-кого, і проникливе слово, на яке ніколи не буде відмови.
Дідусь виконав усі Жанові бажання, і хлопець, пританцьовуючи, пішощ собі далі. Нарешті він дістався до лісу й сів перепочити. Раптом чує на диво знайомий голос:
—    Ех! Дорого б я дав, щоб заволодіти красенем-соловейком, який співає на цьому дереві.
То був хазяїн, у якого Жан заробив три ліарди.
Жан зняв рушницю, що б'є без промаху, вистрілив у солов'я, і той упав у колючі зарості. Жадібний хазяїн кинувся за птахом. Тоді Жан узяв свою скрипку і заграв, а хазяїн, підкорений чарівній її силі, затанцював і застрибав у колючих чагарях, до крові роздираючи тіло.
—    Покинь грати! — кричав він Жанові.— Я дам тобі п'ятсот екю! Та швидше, бо я більше не витримаю!
Жан покинув грати, одержав від хазяїна гроші, а той, лаючись, почав нахвалятися, що подасть на Жана в суд. Невдовзі хлопця заарештували й засудили до смерті.
Настав день кари. На майдан зійшлися хазяїн, судді, селяни.
Коли Жана підвели до шибениці, він попросив суддів, щоб ті дозволили йому перед смертю востаннє заграти на скрипці. Хазяїн, почувши це. заволав:
—      Не давайте йому скрипку! Або мене зв'яжіть!
Але Жан володів чарівним словом, і йому не відмовили. Хлопець узяв чарівну скрипку, заграв, і ніхто не міг устояти на місці. Перший затанцював скупій-хазяїн. Зморені, знеможені. аж падаючи від утоми, судді благали Жана покинути гру, обіцяючи йому свободу. Жан покинув гру, і, справді, його випустили на волю.
Він повернувся до свого рідного села з рушницею і скрипкою, на якій грає людям і досі.

КОБИЛЯЧЕ ЯЙЦЕ
Анжевілер, як ми вже казали — маленьке містечко на півночі Лотарінгії. Розкинулося воно неподалік од люксембурзького кордону. Розмовляють там дуже кумедною говіркою, якої не розуміють в інших провінціях. Тому з давніх-давен мешканці Анжевілера зажили поганої слави, їх вважали простачками й дурнями. Мали вони й прозвисько — «заяча юшка», бо коли одного разу заєць, перебігаючи село, переплив калюжу, всі жінки кинулися черпати з неї воду, щоб зварити капусту на заячій юшці.
Ніколя Дортен був справжнім анжевілерцем, не розумнішим і не дурнішим за інших. Він зроду не виїздив із свого села і, коли вперше вибрався до Тіонвіля, подумав, що потрапив до самої столиці.
Він прогулявся Паризькою вулицею, помилувався вітринами крамниць і, як справжній селянин, помітив, що все тут багато дорожче, ніж у Анжевілері.
Невдовзі Ніколя Дортен вийшов на ринковий майдан. І ось в одного торговця городиною він помітив щось велике, жовте і кругле, мов колесо від воза. То був гарбуз.
Ніколя довго дивився на ніколи не бачену дивину. І коли торговець вийшов з-за прилавка, спитав у нього:
—    Що ото таке?
Торговець одразу зрозумів, з ким має справу.
—    Це кобиляче яйце,— відповів він.
—    Кобиляче яйце? — здивовано повторив Ніколя.— Невже? І з нього може вилупитися лошатко?
—    Звичайно. Для цього ти повинен вигрівати яйце в ліжку два тижні.
Ніколя не мав коня. Здавна мріяв купити, та не було в нього грошей.
Велика надія полонила душу Ніколя.
—      Воно дорого коштує? — спитав він.
—    Один екю і п'ять франків,— відповів торговець.
Ніколя не вагався і миті. Він заплатив, узяв гарбуз і поспішив до Анжевілера.
—    Що з тобою? — спитала Сідоні, його дружина, побачивши захеканого чоловіка.
Ніколя розповів їй, у чому річ, і додав, що сам буде висиджувати кобиляче яйце. Здивована Сідоні погодилася.
Ніколя добре повечеряв, ліг у ліжко, поклав яйце собі під бік і вкрився теплою ковдрою.
Протягом двох тижнів не вставав він із ліжка, там снідав, обідав і вечеряв. Вигрівав яйце.
Та минуло два тижні, а з яйця нічого не вилуплювалося. Ніколя вирішив потримати його в теплі ще два дні.
Як і раніше — нічого.
Ніколя захвилювався:
—    А що, коли торговець випадково продав мені негодяще яйце?
І він послав дружину в Тіонвіль порадитися з торговцем.
—    Яйце як яйце,— запевнив той. — Може, шкаралупа дуже тверда. Щоб розбити її і не зашкодити лошаткові, можна скотити його з невисо кого і не дуже кам'янистого пагорба.
Повернувшись додому, Сідоні переказала пораду продавця чоловікові. Ніколя швидко встав, одягся, обережно поклав яйце у великий кошик і пішов на пагорб. Цілий гурт односельців супроводив його, щоб побачити народження лошати.
Вибравшись на вершину пагорба, Ніколя обережно вийняв яйце з кошика і поклав його під укіс, звідки воно й покотилося. Важко дихаючи, з мокрим від поту чолом, він не відводив очей від яйця. Анжевілерці теж поставали так, щоб нічого не проґавити. Всі приготувалися ловити лоша.
Спочатку гарбуз котився вниз повільно, підскакуючи на камінні. Та чим далі — швидше, і ось уже гарбуз летить, мов ядро із гармати.
І, як на те, на його шляху трапився пеньок. Гах! — і гарбуз розколовся на безліч маленьких шматочків, що розлетілися далеко довкола.
Заєць, який жив під пеньком, кинувся тікати, петляючи й перекидаючись на ходу.
Подумавши, що то лоша, всі метнулися за ним. Ніколя кричав:
—     Ловіть його!.. Швидше ловіть його!
Заєць був меткий, і хіба що добрий мисливський собака міг би його наздогнати. Та жоден анжевілерець не здогадався взяти з собою собаку...
Зажурений повертався Ніколя додому, щоб розповісти про свою велику невдачу вірній Сідоні.
Ніколи більше він не наважувався висиджувати лоша і мусив змиритися з думкою, що ніколи не матиме коня в стайні.

ПРОСИНКА
Були собі чоловік та жінка, і дуже їм хотілося   мати   донечку.   День і   ніч   благали   долю,     щоб    послала вона їм хоч крихітну дівчинку. Нарешті знайшлася в них дочка — гарненька, як сонечко, тільки така дрібненька, що її навіть назвали Про-синкою.
Одна лиш біда: минали роки, всі діти росли, а Просинка — ні.
Зажурилися батько й мати, стало їм соромно, що їхня дитина не така, як у людей, та й надумали вони позбутися її. Якось увечері, коли дівчинка міцно спала, вони занесли її далеко-далеко й покинули на узліссі.
А в тому лісі жила стара буркотлива чарівниця — тітмнька Лаклет. Це вона колись зглянулася над тими чоловіком і жінкою. Пожаліла тітонька Лаклет бідну Просянку й забрала її жити в свій дім — старе дерево з великим дуплом, устеленим м'яким мохом.
З ранку до вечора тітонька Лаклет клопоталася своїми справами: чарувала, чаклувала... І щодня, ідучи з дому, наказувала Просинці:
—     Ти ж гляди, хоч би хто їхав дорогою, не показуйся з дупла, ховайся, бо як не послухаєшся — буде тобі велика біда!
Якось, повертаючись з полювання, їхав поблизу королевич. Раптом чув — хтось співає в лісі. Голос гарний, дзвінкий, мов кришталь, а нікого ніде не видно. Зацікавився королевич. Наступного дня приїхав він на те ж місце і знову почув той самий срібний голос, що долинав із стовбура старої верби. Здогадався королевич, що то не дерево співає, а якась чарівна красуня. Такий голос міг бути лише в юної й дуже вродливої дівчини. Однак скільки не шукав її королевич — все марно. Приїхавши на третій день, знову почув він незвичайний спів. Нахилився королевич над дуплом старого, порослого мохом дерева і гукнув:
—    А хто там співає?
—    Це я, Просинка,— відповів срібний голос.
—    Іди до мене, я помчу тебе на своєму баскому коні.
—    Я не можу. Тітонька Лаклет заборонила мені навіть показуватися людям на очі.
Тоді королевич подав їй у дупло свій довгий вовняний пояс (такими поясами чоловіки колись обв'язували стан), Просинка обгорнулася ним, а королевич витяг її з дупла і посадив поруч себе на коня. Вертається тітонька Лаклет, а Просинка — тільки майнула... Розгнівалася тітонька Лаклет і послала вслід Просинщ закляття: «Зухвале, неслухняне дівчисько! Порушила мою заборону, то будь тепер жабою!»
І привіз королевич у батьків палац не юну красуню, а зелену жабку.
Поселив королевич свою зелену жабку в гарній світлиці, та й почалося в Просинки невтішне жаб'яче життя. Боліло серце в королевича за Про-синку, яку він, ледь побачивши, покохав. Вирішив він послати до тітоньки Лаклет свого собаку Вірного, щоб той умовив її повернути Просинці людський образ.
Вірний був незвичайний собака, тепер таких більш немає: ніхто не вмів так гарно і переконливо говорити, як він. Знайшов Вірний тітоньку Лаклет і довго умовляв її не держати зла на свою хрещеницю. Адже хоч і не слухалась іноді Просинка, проте завжди була доброю дівчинкою і тепер кається, що розгнівала тітоньку Лаклет.
Тітонька Лаклет і слухати не хотіла. Довелося Вірному ні з чим повертатися до палацу.
Збігали дні... Зелена жабка жила собі, як усі інші жаби, стрибала по підлозі, купалася у великій мисці і їла тістечка, які їй приносив молодий королевич. Але, лишаючись сама, вона гірко плакала. її друг, що також дуже страждав, вирішив ще раз послати до тітоньки Лаклет Вірного. Наказав йому не повертатися, поки не погодиться чаклунка зняти своє закляття.
Подався Вірний вдруге до тітоньки Лаклет. Він так довго та гаряче просив і молив її, аж обрид.
Зглянулася нарешті тітонька Лаклет над ГІросинкою і гукнула: «Нехай Просинка стане такою самою дівчиною, як раніш!»
Тієї ж миті Просинка знову стала людиною. Щасливий королевич пішов до батька просити дозволу одружитися з ГІросинкою. Король погодився, але поставив умову: щоб і менший, і старший сини гуляли весілля в один день. А старший королевич якраз мав одружитися з негарною, горбатою, ледачою і лихою на вдачу, але дуже багатою дівчиною.
Привезли слуги посаг обох наречених і виставили його перед усім королівським двором. Все, що мала Просинка, уміщалося в горіховій шкаралупці, яку тітонька Лаклет передала собакою  Вірним,  а в нареченої старшого королевича були великі важкі скрині. Та коли їх відчинили — побачили тільки сувої сирового полотна, грубі сорочки та шмаття.
За звичаєм, дівчата повинні були самі пошити собі весільне вбрання. Просинка почала шити сукню з шовку, зітканого з тоненької павутинки; а наречена старшого брата зовсім не вміла шити і прийшла до Просинки просити поради. Добра серцем Просищш порадила їй пошити весільну сукню трохи довшу ззаду, а на плечі пристебнути шлейф, щоб приховати горб.
Довго трудилися дівчата. Зате в день весілля на Просинку любо було подивитися, а наречена старшого брата все переплутала: шлейф пристебнула спереду, сукню одягла коротшим краєм зі спини, так що горб здавався ще більшим, ніж був насправді.
Король з королевою цілий день частували гостей найсмачнішими в світі стравами, і Просинка раз у раз кидала крихти хліба в пелену своєї сніжно-білої сукні.
Наречена старшого брата тільки й думала про те, щоб робити все так, як Просинка, але недодивилася і стала кидати в пелену обсмоктані кістки.
Увечері всіх гостей запросили на бал. Старший брат відкривав бал із своєю дружиною, а менший — з Просинкою.
Як вставала Просинка з-за столу, з її пелени спурхнули золоті пташки; танцювала Просинка легко, красиво, ледь торкаючись підлоги. А коли підвелася дружина старшого брата, то з її пелени на блискучу підлогу посипалися малі й великі кістки; танцювала вона незграбно, під забрудненою, недоладно пошитою сукнею виднівся горб, а знизу виглядали негарні ноги.
Насупився король, розгнівався і оголосив меншого сина своїм спадкоємцем. А пожадливий старший син пішов зі своєю ледачою і незугарною дружиною світ за очі.

«ПІЙМАВСЯ, ЦВІРКУН!»
Колись давно дітям не треба було ходити до школи, та й шкіл тоді не було. Навчав дітей сільський староста, який умів так-сяк читати, писати й рахувати. І всі, хто хотів учитися, збиралися в його домі. Навчалися діти тільки взимку, бо ранньої весни починалась сівба — тут уже не до книжок. З весни дітям теж було що робити: одні, накинувши на плечі яку-небудь стареньку шматину, пасли на лузі череду, інші йшли до лісу хмиз збирати. А часом сходилися гуртом на галявині, розкладали багаття й веселилися аж до ранку.
За тих часів жив у селі пастушок. Звали його Венсаном, а прозивали Цвіркуном.
Якось підійшов він до батька та й каже:
—    Мабуть, тату, я стану ясновидцем, щоб заробляти собі на хліб.
—    Ясновидцем? Ти? — засміявся батько.— Вигадав таке, що й купи не держиться.
—    Ось побачиш! — вигукнув Венсан і подався на луг розказати хлопцям про свій намір.
—    Влаштуймо йому іспит! — вирішили хлопці.— Ти повинен відгадати три загадки,— сказали вони Венсанові.— Якщо відгадаєш,  вважатимемо тебе ясновидцем, а ні — матимеш на горіхи!
Стали вони збоку, поклали щось в олов'яну тарілку, прикрили великим лопухом, а потім підійшли до Венсана:
—    Кажи, що в тарілці.
Почухав   Венсан   за   вухом   і   сказав:
—    Ех, недаремно мені батько казав, що буду я липовим ясновидцем! Скинули хлопці лопух з тарілки, а в ній липове листя лежить.
—    Молодець! — вигукнули вони.— А тепер — друга загадка. Написали вони щось на  тарілці, склали  той папірець учетверо  та  й питають Венсана:
—    Що тут написано?
Побачив Венсан, що не виплутатися йому, і, вже й сам не радий, що похвалився завчасно, сумно зітхнув:
—    Ех, Венсан, Венсан!
Розгорнули хлопці папірець і показали написане на  ньому слово.  Це слово було «венсан», а означало воно за тих давніх часів «дві тисячі».
—    Знову вгадав! — захоплено вигукнули хлопці.— Тепер остання загадка. Почекай трохи!
Вони кудись пішли, а за кілька хвилин повернулися з коробкою в руках.
—    Відгадай, що в ній!
Сушив, сушив голову Венсан і, вирішивши, що не минути йому прочуханки, крикнув:
—    Піймався, Цвіркун!
Відкрили коробку, а в ній справжній цвіркун сидить...
Отоді-то визнали Венсаиа ясновидцем. Він навіть сам у це повірив і вирішив піти в далеку дорогу, щоб і світу побачити, і себе показати.
Ішов, ішов Венсан та й дійшов до великого міста. Якраз тоді був ярмарок, тож людей зібралося сила-силенна. Та не побоявся Венсан і на весь базар оголосив, що він — великий ясновидець і ладен показати свій хист усім, хто тільки захоче.
Аж раптом підбігла до нього якась жінка і, кинувши оком на його поношену одежину, недовірливо запитала:
—    Це ви ясновидець?
—    Так я, Венсан-Цвіркун, ясновидець.
—    Тоді ходімо зі мною. У моєї господині вкрали коштовний перстень з діамантами. Якщо знайдете злодія — вона віддячить   вам   по-королів-ському.
Пішов Венсан за служницею в дім і там дізнався, що трапилося; Виявляється, коли господиня підрізала троянди в саду, то скинула з руки перстень і поклала його на край фонтана. Та й забула. Згодом похопилась, а там і місце холодне.
—    Пані, я знайду злодія,— впевнено мовив Венсан.— Дайте мені на це три дні!
—    О! Живіть у нас скільки завгодно! — сказала господиня.— Я накажу відвести для вас найкращу кімнату і подавати вам найсмачніші страви!
«Це теж непогано,— подумав Венсан.— Хоч три дні матиму м'яку постіль та смачну їжу. А далі видно буде».
Надвечір подав йому слуга в кімнату обід. Ніколи в житті не їв Венсан таких смачних страв. Наївся досхочу, вийшов з-за столу і, подумавши, що один з трьох обідів уже з'їдено, вигукнув:
—    От уже один і позаду!
Почув ці слова слуга, що стояв позад Венсана, зблід і кинувся до кухні, де на нього нетерпляче чекали двоє інших слуг: це вони, змовившись, украли перстень.
—    Він справжній ясновидець! — розпачливо крикнув слуга, увірвавшися в кухню. — Побачив мене та й каже: «От один уже й позаду!»
Більше я нізащо до нього не піду.
А наш Венсан гарно виспався на м'якій постелі і вранці в сад вийшов. Помилувався квітами, подивився на фонтан і повернувся в кімнату.
Того дня приніс йому обід другий слуга. Наївся, напився Венсан, устав з-за столу і мовив:
—    От і другий позаду!
Переказав другий слуга його слова своїм поплічникам, і тепер вони вже не на жарт полякалися.
На третій день подавав Венсанові обід третій слуга. Коли обід було з'їдено, почув слуга, як каже ясновидець:
—    От і третій позаду! З цим таки треба кінчати!
Сказав так і пішов спати. Однак заснути не міг, а все думав, як би рано-вранці непомітно з дому ушитися.
Тим часом зібралися на кухні всі троє слуг і почали раду радити.
—    Краще нам признатися,— вирішили вони нарешті,— бо як не признаємось, завтра нас кинуть до в'язниці. Тож зробимо так: повернемо перстень ясновидцю, умовимо його, щоб він нас не виказував, а за це віддамо йому всі наші гроші.
Прийшли вони всі троє до Венсана і впали перед ним навколішки:
—    Пане ясновидець, ви відгадали: це ми вкрали злощасний перстень. Ось він. Тільки не виказуйте нас, бо запроторять нас до в'язниці. Скажіть пані, що знайшли перстень у саду, а ми віддамо вам усі наші гроші.
Подивився Венсан суворо на злодіїв та й каже:
—    Підлі злодюжки! Плаче за вами шибениця! Та хай уже так і буде, не викажу вас... І грошей ваших не візьму.
Згодом, подумавши, спитав:
—    Скажіть, чи немає в пташнику гусака?
—    Аякже, аякже! У нашому пташнику п'ятнадцять гусок і великий білий гусак.
—    Добре. Треба зробити так, щоб він проковтнув цей перстень.
Заліпили слуги перстень в шматочок солодкого тіста і підсунули білому гусакові.  Схопив  гусак дзьобом солодкий  шматочок і  миттю  його  проковтнув.
А вранці Венсан-Цвіркун зажадав побачитися з господинею.
—    Пані,— поважно промовив він,— знайшов я винного: вашого персня проковтнув білий гусак. Звеліть його зарізати, і ви знайдете той перстень в гусаковому волі.
Господиня наказала куховарці зарізати білого гусака, і в його волі справді знайшовся перстень.
—    Пане! — захоплено вигукнула господиня.— Ви таки великий ясновидець. Візьміть з моїх рук щедру винагороду!
І простягла Венсанові велику калитку, повну золотих монет.
Узяв Венсан гроші та й пішов додому. Купив він собі гарний дім, завів господарство й зажив щасливо та весело.
Минуло багато років, перш ніж стало відомо про Венсанову пригоду, та хай там як, а обійшла ця історія усю Францію. І тепер, коли поліцейський схопить злодюжку, або солдат візьме за петельки браконьєра, або ж хлопчик знайде товариша, що сховався від нього, всі — і поліцейський, і солдат, і хлопчик — завжди вигукують: «Піймався, цвіркун!»

ПАСТУШОК
У короля і королеви була єдина донечка — принцеса Анн. Росла вона дуже пещеною дитиною. Батьки палко любили доню і в усьому їй потурали.
Одного разу принцеса разом з батьками пішла в поле прогулятися. Раптом обіч дороги на лужку побачила вона отару овець, які скубли траву, їй упало в око маленьке кучеряве ягнятко, що бавилося трохи збоку.
Принцеса підійшла до нього і погладила своїми білими ручками. І одразу ж їй захотілося доглядати ягнятко.
Батьки не перечили і купили те ягнятко, заплативши пастухові два золотих екю.
Безмежно щаслива принцеса повела своє ягнятко в палац. Наступного дня вона сама вирішила вести його на пашу. Батькам не сподобалася нова доньчина забаганка, але, як завжди, вони не перечили.
Минуло кілька місяців, і ягнятко стало гарною овечкою, яка невдовзі окотилася. Наступного літа овечка привела ще одне ягнятко, а за кілька років у принцеси Анн була вже чимала отара.
Принцеса невсипуще доглядала своїх овець. Обличчя її засмагло і обвітрилось, як у селянки. Батьки дуже цим журилися, бо хотіли, щоб личко у доньки було біле, мов молоко, і рожеве, наче травнева вишня.
—    Нам потрібен пастух,— сказав якось король.
Невдовзі він пішов у село. По дорозі зустрівся йому гарний юнак, з вигляду добрий та лагідний.
—    Куди прямуєш, друже? — спитав король.
—    Шукаю роботи. Мене звати Жан-Луї.
—    А чи не хочеш піти до мене? Я — король. Ти будеш пасти отару овець моєї доньки — принцеси Анн.
—    А скільки ви мені платитимете?
Король запропонував двадцять луїдорів, і юнак погодився.
—    Тепер тобі вже не треба пасти отару,— сказав король принцесі.
Та вона відповіла:
—    Батьку, дозволь мені самій виганяти овець на пашу рано-вранці й заганяти їх увечері до кошари.
—    Гаразд, — сказав король. — Вранці й увечері в полі прохолодно, й сонце не палитиме тобі обличчя.
І вже з наступного ранку пастушок пас принцесиних овець. Король давав йому торбину з хлібом, м'ясом і пляшкою вина.
Минув час. Одного чудового липневого ранку принцеса Анн привела юного пастуха у велику долину, яка межувала з густим дубовим лісом.
—    Не ходіть до того лісу,— сказала вона.— Бо в ньому живуть три злих велетні.
—    Гаразд,— відповів Жан-Луї.
Але тільки-но принцеса пішла, як юнака потягло до лісу. Він вийняв з кишені невеличку дудочку і почав весело награвати. Коли це бачить — стоїть перед ним велетень, закутий у залізо. Як гримне велетень на Жа-на-Луї страшним голосом:
—    Ти що тут робиш, негіднику?
—    Я тут гуляю, а взагалі пасу овець принцеси Анн,— відповів Жан-Луї, ледь тремтячи.
Велетень пильно на нього подивився і спитав:
—    А що в тебе на спині?
—    Торбинка,— відповів пастушок.— А в ній хліб, м'ясо, вино. Хочеш?
Велетень з'їв усе, що було в торбинці. Одним ковтком вихилив пляшку.
Та пастушок знав, що велетні незвиклі до вина. І справді, за якусь хвилину той простягся на землі й заснув глибоким сном.
Жанові-Луї захотілося приміряти блискучий обладунок велетня, і він обережненько роздяг його. І в ту ж мить побачив: велетень змалів, став мурахою, а тоді й зовсім щез.
Здивований і збентежений пастух пішов далі лісом. Невдовзі він побачив на галявині великий будинок, весь із заліза, й зайшов туди. На кухні, в кімнатах — усе виблискувало: стільці, столи, ліжка, тарілки. А в стайні стояв чудовий кінь, покритий залізною попоною.
Це був будинок велетня.
Увечері, коли принцеса вийшла зустрічати свою отару, пастух був спокійний, ніби й не сталося дивовижної пригоди.
—    Ви ходили до лісу? — спитала вона.
—    Ні, моя принцесо.
—    То й добре, бо я так хвилювалася!
—    Моя принцесо,— сказав пастух,— сьогодні дуже жарко. Я страшенно хочу пити.
—    Якщо однієї пляшки вина вам було мало, завтра я дам дві. Тільки нічого не кажіть батькові.
Наступного дня принцеса зробила, як обіцяла, й провела Жана-Луї в ту саму долину. Повертаючись додому, знову попросила, щоб пастух не заходив у ліс. Та тільки-но вона зникла за обрієм, його знову потягло до лісу, і цього разу він зайшов далі.
Зненацька побачив перед собою велетня, страшнішого, ніж учорашній, з ніг до голови закутого в срібло.
—    Ти що тут робиш? — спитав велетень грубим голосом.
—    Я прогулююся і пасу овець принцеси Анн,— відповів пастух, цього разу й трішки не злякавшись.
Велетня розізлила незворушність Жана-Луї, і він нахилився до нього, ніби хотів з'їсти.
—    Що ото ти носиш на спині?
—    Це торбинка з харчами на день: там хліб, м'ясо, вино. Ти голодний?
—    Так, я дуже голодний!
Пастух вийняв з торбинки свій обід, і велетень з'їв усе так жадібно, ніби голодував цілий тиждень.
—    А чи нема в тебе чогось випити? — спитав він.
Пастух подав йому пляшку вина — велетень випив її одним духом. Другу випив так само й одразу ж заснув. Пастух зняв із нього срібний обладунок, а сам пішов у глиб лісу і невдовзі натрапив на будинок із срібла. Кінь, стайня — все тут було оздоблене сріблом.
Увечері принцеса знову спитала пастуха:
—    Чи не ходили ви часом у ліс?
—    О ні, моя принцесо! Але сьогодні була ще сильніша спека, ніж учора.
—    Я давала вам дві пляшки вина,— сказала вона,— завтра дам три. Але батькові — ні слова.
Другого дня принцеса знов повела отару в ту саму долину. І знову благала Жана-Луї не ходити в ліс. Пастух пообіцяв, та тільки-но принцеса пішла, він подався до лісу.
Цього разу він зустрів велетня, всього закутого в золото. Жан-Луї віддав йому свій обід і три пляшки вина. Велетень заснув міцним сном. Жан-Луї роздяг його, позбавивши тим тіла і сили, й одразу ж кинувся шукати будинок. Знайшов його дуже швидко, бо, осяяний сонцем, будинок виблискував золотом посеред великої поляни. Юний пастух завмер, побачивши там позолочені меблі. І кінь у золотій збруї, навіть підкови мав золоті.
Минуло небагато часу, і король, задумавши видати заміж свою доньку, влаштував турнір, який мав тривати три дні. Щодня переможцеві турніру мали вручати квітку. Лицар, який здобуде три квітки, стане чоловіком принцеси Анн.
Пізно увечері принцеса прийшла до юного пастуха і сказала йому:
—    Приходьте завтра вранці й постарайтеся виграти квітку.
У призначений день на арені зібралося багато сеньйорів. Юний пастух прибув у залізному обладунку і вбраний був так гарно, що ніхто його не пізнав.
Король замилувався вбранням незнайомця і його конем. «Який прекрасний лицар! — подумав  він.— Я  радо віддав би йому свою доньку».
Жан-Луї тішився своїм успіхом. Тільки принцеса була нещасна.
—    О! Мій пастушок уже не прийде,— зітхала вона.
Під кінець першого дня турніру Жан-Луї одержав першу квітку. Увечері, побачивши пастуха, засмучена принцеса спитала:
—    Чому ви не прийшли?
—    Я був дуже хворий. Спека мене замучила. Але завтра я постараюся прийти.
Наступного дня він одяг срібний обладунок і гордо пройшовся перед усім королівським почтом.
«Який благородний сеньйор! — подумав король.— Сьогодні він вбраний ще краще, ніж учора. Тільки йому я віддам свою доньку».
Жан-Луї знову переміг усіх суперників і одержав другу квітку. Принцеса Анн бентежилася дужче й дужче і, зустрівши юного пастуха, дорікнула йому.
—    Я не наважуюсь з'явитися серед цих лицарів,— сказав Жан-Луї,— я бідний хлопець...
—    То я принесу вам одіж,— мовила принцеса.
—    Спасибі, ви дуже добра. Але мені її не треба. Я таки спробую завтра прийти.
Другого ранку він з'явився в замку одягнутий у золото. Вгледівши його, король був вражений.
«Ніколи я ще не зустрічав такого благородного сеньйора! Я дуже хочу віддати за нього свою доньку».
Одначе принцеса, не побачивши пастушка, попросила батька відкласти змагання. Чекали годину, другу, третю. Нарешті терпець урвався, і король запросив учасників турніру на арену. Юний пастух і цього разу одержав квітку.
Увечері принцеса Анн прийшла до пастушка в сльозах і сказала:
—    Ви так і не з'явилися в замок. А я мріяла вийти за вас заміж. Тепер батько віддасть мене за іншого.
—    Завтра я все вам поясню,— сказав пастушок, попросивши принцесу супроводити його вранці, як завжди.
Наступного дня, коли вони прийшли в долину, Жан-Луї запропонував принцесі піти з ним у ліс. Повагавшися трохи, вона згодилась. Пастушок завів її до будинку першого велетня і показав три горщики з квітками, які він виграв. Потім показав їй ще два будинки — один срібний, другий золотий.
Принцеса не вірила власним очам.
—    Друже,— зітхнула вона,— ви куди багатший, ніж я.
Разом вони поспішили до короля. Вислухав той розповідь про незвичайні пригоди юнака і радо віддав йому свою доньку.
Ось так чарівна принцеса Анн вийшла заміж за юного пастуха.

ВІДДАНИЦЯ
У серці Корсіки, поблизу Чінарки, стоїть сувора стрімка гора, яку називають Відданицею, або Нареченою. Здіймається вона на півтори тисячі метрів над морем, і, коли її вершину осяває призахідне сонце, на тлі неба чітко вирізняється постать вершниці.
Відданиця — незвичайна гора. Люди розповідають про неї навдивовижу   цікаву   історію.
У маленькому селі Несса жили колись мати й дочка. Матір звали Джо-анна Амб'єна, а дочку — Марія. їхня хижка стояла під самісінькою горою.  Жили вони  в  безпросвітних  злиднях,  найбідніше  від усіх  у селі.
Стара слаба мати клопоталася дома, їсти варила, а дочка пасла чужих кіз, за що їй платили по кілька су. На ті гроші й мусили перебиватися мати з дочкою, бо, крім старої хижки і поточених шашелем стола та двох лав, після смерті Маріїного батька нічого не лишилося.
Добра була стара мати, лагідна, та не вдалася в неї дочка; ніколи Марія не сказала матері ласкавого слова, ніколи не пригорнулася (а чого ще треба бідному материнському серцю?).
Отож цілі дні Марія пасла в горах кіз, а надвечір, загнавши їх до обори, поверталася додому, вечеряла, і мовчки лягала спати. Не раз умивалася слізьми стара мати, зоставшись на кухні, де і їла, і спала.
Безсердечна була дочка, зате напрочуд вродлива: великі чорні очі, високе чоло, рівний тонкий ніс, чорні шовкові коси — жодна дівчина у всій околиці не могла зрівнятися з нею.
Якось, полюючи на гірських баранів, побачив Марію найбагатший у Чінарці вельможа Лючіано де Теллано. Запала йому в серце вродлива пастушка. Зачастив він до того села і навіть перебрався із далекого замку до свого будинку в містечку Віко.
Коли розмовляв Лючіано з Марією, дикі барани могли вільно пастися, куріпки безпечно злітали просто з-під його ніг, а зайці не ховалися по чагарниках,— цей затятий мисливець їх навіть не помічав.
Настав день, коли Лючіано де Теллано запитав Марію:
—     Хочеш стати володаркою Чінарки?
Марія, що давно чекала цих слів, погодилась.
Усі корсіканці від Віко до Евіза, від Сагона і аж до Ажаксіо були приголомшені новиною. Подумати тільки — гордий, гарний із себе вельможа, який міг би взяти за дружину найбагатшу та найродовитішу дворянку, хоче одружитися з найбіднішою пастушкою!
Звичайно, Марія була б на сьомому небі від щастя, якби не гризла її думка, що вона не має ніякого посагу, крім кількох убогих шматин.
Джоанна Амб'єна пишалася шлюбом своєї дочки і водночас журилася; вона відчувала, що ніколи більш не побачить Марії, що та в розкошах і багатстві відцурається своєї матері. Не пом'якшало доччине серце перед шлюбом. Марія не тільки не стала уважнішою і добрішою до матері, а навпаки, тільки те й робила, що з ранку до вечора вичитувала Джоанні: мовляв, не вміла мати надбати їй посаг, не зберегла, як належить, батьківського спадку. А що то за спадок — дві кози, похилена хижка і поточені шашелем стіл та дві лави? Зажадала Марія забрати з дому все майно, воно, бачте, «їй належить». Змовчала мати. Поскладали в кошелі все, що тільки було в дворі і в хижці. Нічого дочка не залишила. Забрала весь посуд, старі рядна, навіть, погну ті олов'яні тарілки. Звичайно, Марія й на думці не мала всім тим користуватися у своєму майбутньому домі — палаці Орсіно, про розкіш якого складали легенди,— але вона не хотіла увійти в дім чоловіка «з порожніми руками».
Нарешті настав знаменний день. На сільський майдан у супроводі великого кінного кортежу святково вбраних друзів, гостей і слуг прибув сеньйор Лючіано. Позаду йшли мули, нав'ючені кошелями з «посагом». їх старанно понакривали, щоб ніхто не побачив убогого збіжжя нареченої. Марія, поквапливо поцілувавши про людське око свою матір, сіла верхи на струнку білу лошицю, накриту попоною з пурпурового оксамиту. Серед радісного гамору вершників, які супроводили сеньйора Лючіано й вітали його рушничними залпами в повітря, наречена, не оглядаючись, покинула рідне село.
На порозі спустошеної хижки, де не лишилося нічого, що мало б хоч якусь вартість, жодної дорогої материному серцю дрібнички, що нагадувала б про небіжчика-чоловіка, стояла Джоанна й дивилася повними сліз очима, як віддалявся кортеж. Шлях на Орсіно в'ється горою, здіймаючись від самого села. Тому бідна вдова могла ще провести очима весільну процесію, що посувалася вздовж стрімких схилів. На чолі кортежу їхала її дочка, поруч із нею — володар Чінарки.
Здавалося б, Марія мала радіти і думати тільки про втіхи, які на неї чекають: про те, як вона стане світською дамою в Орсіно, про безмежні землі, якими вона володітиме разом з своїм чоловіком, про непрохідні ліси, про незчисленні череди та отари, що їй належатимуть, хоч із самого малку їй доводилося пасти тільки чужих миршавих кіз... Та де там! Через свою жадібність вона думала лише про те, що везла з дому, про відібрані в бідної матері речі. Марія всю дорогу перебирала в пам'яті, чи не забула часом чого...
Раптом вона плеснула себе по лобі — таки забула: не взяла скребачку від діжі, в якій місять тісто! Ту скребачку брала мати, бо напередодні від'їзду пекла млинці.
Лючіано, уважний до кожного поруху нареченої, яку палко кохав, помітив той жест.
—    Що трапилося, серденько? — спитав він стурбовано.— Чи не забули ви чого-небудь, чим дорожите?
—    Так, мій любий володарю, — відповіла Марія, — я забула в Несса скребачку від діжі.
Розсміявся сеньйор Лючіано.
—    Не біда, голубонько! Та скребачка придасться вашій матері. Чи не так? До того ж, в Орсіно вам не доведеться більше самій місити тісто, і я впевнений, що там є скільки завгодно скребачок.
Марія насупилася. Вона страшенно розгнівалася.
—    Я хочу мати власну скребачку, а не якусь іншу! Тож веліть вашим слугам повернутись у село і забрати її!
Лючіано, що як тільки міг догоджав Марії, намагався відмовити її від тієї вигадки, але, помітивши гнів нареченої, все ж таки послав слугу в Несса.
Джоанна все ще стояла на порозі хижки й дивилася на кортеж, що вже піднявся на вершину гори і от-от мав зникнути з очей. Вона бачила, як один вершник від'їхав від кортежу і став спускатися дорогою до села. Коли слуга під'їхав ближче, бідна вдова подумала, що її дочка картаеться сумлінням і вирішила переказати матері кілька ласкавих слів. 0! За одне тепле слово Джоанна ладна була віддати Марії своє материнське серце!
Коли слуга скочив з коня перед хатиною, вона чемно спитала його:
—    Чи не доручила моя дочка що-небудь мені переказати?
—    Так,— сердито відповів слуга, роздратований, що його послали назад і тепер йому доведеться наздоганяти господарів. І все через таку дрібницю!
—    Так, донна Марія просить передати, що вона забула скребачку від діжі і що ви мусите негайно віддати мені ту скребачку, щоб я доставив її донні Марії.
У душі старої матері спалахнуло обурення; вона побачила, яка невдячна й жорстока її дочка, побачила себе: самотню, бідну, обібрану. Повернула Джоанна обличчя в бік пишного кортежу, що спинився на вершині гори, простягла гнівно руку й вигукнула:
—    Нехай тебе небо скарає, дочко з кам'яним серцем!!!
Тієї ж миті в безхмарному травневому небі загримів страшний грім, аж усе захиталося; густий туман ураз огорнув весільний кортеж, а в скелю вдарила блискавка, розметавши і вершників, і коней. Іще кажуть, що затремтіла земля, а з безодні почулися погрозливі голоси, але то, мабуть, тільки здалося людям від жаху, від неймовірного жаху. Коли розвіявся туман, усі побачили, що безжальна дочка закам'яніла на місці разом з конем.
Це її, що закам'яніла на вершині гори, розглядають тепер люди...
Скеля Відданиця. Кам'яна, як серце тієї дочки, скеля.

ДІК-ДОН
Якось  до сільського    ткача завітав незнайомець. Приніс йому великий моток прядива на полотно.
—    Я прийду забрати полотно через тиждень. Заплачу тобі дев'ять екю за роботу. Та коли не впораєшся — нарікай на себе.
Ткач старанно взявся до роботи, працював ночами, але не встиг виткати й чверті замовленого шматка полотна.
—    О лихо! — сказав він собі.— Мені треба принаймні місяць, щоб закінчити роботу. Чого б тільки не дав я тому, хто допоміг би мені!
Аж тут відчинилися двері, і до кімнати прошмигнув маленький зелений чоловічок.
—    Я виручу тебе з біди! Я почув твоє прохання — і ось я тут. Миттю зітчу твоє полотно. Але за цю послугу я заберу твою душу, якщо за три дні ти не відгадаєш моє ім'я. Можеш назвати три імені — одне з них має бути моїм. Прощавай!
Маленький зелений чоловічок стрибнув у піч і зник. Озирнувшися, ткач побачив, що на лаві замість прядива лежить готове полотно — хоч зараз віддавай замовникові! Але бідному ткачеві не стало від цього легше. Як же відгадати ім'я чорта, бо то, ясне діло, був таки чорт?! Мабуть, це неможливо.
Наступного дня прийшов замовник, забрав полотно і замість обіцяних дев'яти екю дав дванадцять.
У сусідньому селі жила ткачева хрещена мати. Вона зналася на чарах. Отож ткач і вирішив звернутися до неї за порадою.
—    Піди завтра до лісу, сховайся в кущах і запам'ятай усе, що там почуєш,— сказала ткачеві хрещена.
Рано-вранці пішов ткач до лісу. Просидів у кущах до вечора, але так нічого й не почув. Уже втратив був і надію.
Раптом над головою в нього тріснула гілка. Величезний чорний чортисько стрибнув звідкись згори і опинився біля самісіньких ніг ткача. Той з переляку закляк на місці. А чорт виліз на дерево і заверещав:

Дік-Дон, Дік-Дон —
Так мене звати!
Та нікому цього не вгадати!


Він довго повторював ці слова—щоразу голосніше й голосніше. Нарешті зник. Та ще довго чув ткач слова, які йшли луною:

Дік-Дон, Дік-Дон —
Так мене звати!
Та нікому цього не вгадати!


Пішов ткач до хрещеної матері. Вона його і питає:
—    Ну, що ти почув від чорта?
—    «Дік-Дон, Дік-Дон — так мене звати! Та нікому цього не вгадати!»
—    Отепер він твій: ти зйаєш його ім'я. Йди додому, він скоро прийде.
Ткач пішов додому. Сів біля печі, чекаючи чорта. Невдовзі в комині загуркотіло, і маленький зелений чоловічок, розбризкуючи навколо себе іскри, вискочив з вогню. Сів навпроти ткача, засміявся глузливо й питає:
—    Ну що, відгадав моє ім'я? Побачимо, який ти кмітливий.
—    Мабуть, відгадав. Тебе звати Жан?
—    Ні,— відповів чорт, радісно потираючи руки.
—    Тебе звати П'єр?
—    Ні!
—    Тебе звати... Ой, як же тебе звати?! Тебе звати... Чи не Дік-Дон?
Чорт закричав не своїм голосом і кинувся туди, звідки прийшов. Ткачева хата наповнилася димом і смородом.
Відтоді ткач ніколи більше не чув про чорта на ймення Дік-Дон.

НЕОБАЧНА ДІВЧИНА
Сердитий осінній вітер віяв на Крезькому плоскогір'ї. Сутеніло. Стомлена маленька Бріджіт поверталася зі школи; у неї боліли ніжки. Воно й не диво: багато бігала на перервах, та й школа була від її домівки аж за п'ять кілометрів. П'ять кілометрів туди та назад... Це далека дорога, навіть коли не стомлені ноги.
Хотілося трохи спочити, але зупинятися не можна — мама заборонила. І в глибину лісу також не можна заходити. Дівчинка йшла широкою стежкою, по якій у базарні дні проїздили возами.
Кажуть, вовки не виходять на стежку. Хіба що дуже вже зголодніють.
Простуючи лісом, Бріжіт щоразу згадувала про вовків: чи не дуже вони голодні? Якось вона таки зустріла одного, але подумала, що то великий собака, і не злякалася, хоч у нього й світилися очі. Вовк якийсь час ішов слідом, а потім зник у лісі.
Дома Бріжіт розповіла про свою пригоду. Після того трохи не місяць мама проводжала її майже до самої школи, а ввечері тато робив так, щоб забрати Бріжіт із собою. Однак завжди так не могло бути, бо в мами багато клопоту ще з трьома дітьми — двома меншими братиками і старшою хворою сестричкою, А тато, працюючи на сусідніх фермерів, надвечір ледве   ноги   носив.
Мусила дівчинка знову сама ходити до школи.
На щастя, «великий собака» більш не з'являвся.
Найчастіше Бріжіт згадувала про нього, як поверталася зі школи. Коли у верховіттях дерев свистів вітер, вона тремтіла не тільки від холоду...
Вона чула, як потріскують, наче у вогнищі, гілки, але то, звичайно, не від вогню, а від вітру... Звідусіль вчувалося зловісне виття. Невже так виє вітер? А може, то завиває якийсь велетенський звір: «У-у-у! У-у-у!..»
Мабуть, так само виє «великий собака». Але чому Бріжіт тремтить від холоду? Адже ще тільки листопад. А вона ж не мерзла навіть узимку, ідучи засніженою дорогою через гору Жує. Бріжіт ходила швидко, і їй завжди було тепло. А того осіннього вечора вона ніяк не могла зігрітися. Дівчинка мимохідь ступала щораз повільніше, ноги її обважніли, стали немов дерев'яні. Вона б і рада йти швидше. Коли вона зійде на гору, буде легше.
«Бадьоріше, дівчинко! Бадьоріше! Поспішай!» — шепотіло сухе листя, що летіло поперед неї.
«У-у-у!.. У-у-у!» — глузливо завивав вітер.
Щоб позбутися страху, дівчинка намагалася думати про свою маму, хвору сестричку й меншеньких братиків, які гуртом чекають на неї в рідній хатині.
Під сволоками висять вінки цибулі і кілька четвертин сала, але хоч стеля нависає низько над головою, їх не видно, аж поки мама перед татковим приходом на засвітить свічку. Доти кімнатку освітлюють тільки відблиски вогню з печі, де гріється смачний овочевий суп.
Бріжіт попросить, щоб мама насипала їй повну тарілку супу, і відразу зігріється, бо суп буде гарячий, аж виступатимуть сльози.
А поки що в неї котяться сльози від холоду.
А може, не тільки від холоду?..
Чи довго цей вітрюган знущатиметься з неї? Хай знає, що Бріжіт не боїться його. Ні його, ні непроглядної темряви, яка раптом запала навколо, ні «великого собаки», що може вискочити із кущів.
Тремтячим голоском Бріжіт заспівала пісеньку:

Ой у нас, ой у нас усі працьовиті,
Ой у нас, ой у нас та найкраще в світі.


Але через те, що дівчинка співала, дихати їй стало ще важче і пішла вона ще повільніше; ноги наче свинцем налилися.
«У-у-у!.. У-у-у!..»
Мама, мабуть, вийшла за поріг і вдивляється в ніч, виглядаючи свою донечку... І тато повернеться до її приходу. Ніколи ще Бріжіт не йшла так довго зі школи. Ніколи не було такого сильного вітру; він штовхав дівчинку в груди, шарпав її.
Знесилена, змерзла й перелякана Бріжіт раптом побачила якусь бабу, що сиділа на пеньку і всміхалася старечим беззубим ротом. її дивне, бліде, мов у мерця, обличчя моторошно біліло у темряві. Та все ж, коли є хтось поряд — не так страшно. А  може,  Бріжіт із  бабою  по  дорозі?
—    Добрий вечір! — сказала вона чемно.
—    Добрий вечір, маленька! Ти не стомилася? — прошамкотіла баба.
—    Так, я дуже стомилася.
—    То сядь коло мене. Тут обом місця вистачить.
Баба посунулася на край пенька.
—    Спасибі, але я не можу сідати. Мама заборонила мені зупинятися.
—    Але ж не вона зараз у дорозі. Хіба твоя мама зраділа б, якби ти впала від утоми, не дійшовши додому? Чи в тебе не болять ноги?
—    Ой, болять, бабусю!
—    То сядь, спочинь трошки. А потім, як захочеш, я проведу тебе аж додому.
«Не слухай її, дівчинко! Тікай звідси! Тікай! Тікай!» — шепотіло листя, закручуючись вихором навколо Бріжіт, ніби бажало потягти її за собою, відштовхнути подалі від тієї баби.
Та хіба могло бідне сухе листя подолати спокусу знеможеної дівчинки? Якби хоч кілька хвилин перепочити! А далі піти разом з цією доброю бабусею...
—    Я добра бабуся, чи не так? — жебонів хрипкий голос, і Бріжіт анітрохи не здивувалася, що стара відгадала її думки. Дорослі часто відгадують думки дітей, еге ж?
Дівчинка більше не опиралася і сіла поруч   з «доброю бабусею».
Листя поприпадало додолу. Вітер ще порипував гілками дерев, однак, знесилівши, не водив більше танку з опалим листям, не гнав його поперед себе.
Листя завмерло.
Тепер, коли листочки й здіймалися над землею, то зовсім не так весело, як досі, і відразу падали на пожовклу траву, горнулися до неї, мовби хотіли сховатись, або ковзали по ній, похмурі, безсилі, збентежені.
—    Ти слухняна дівчинка,— сказала баба,— мені хотілося б зробити для тебе що-небудь приємне. Що ти бажаєш?
Бріжіт аж дух перехопило. Адже їй так багато всього хочеться! Все, чого вона будь-коли прагнула, раптом зринуло в пам'яті.
—    А можу я загадати кілька бажань?
—    Ти можеш загадувати стільки бажань, скільки в тебе волосинок на голові, бо за кожне своє бажання ти даси мені лише одну волосинку.
Дівчинка радісно засміялася, заплескала в долоні. Що таке одна волосинка? Що таке двадцять... п'ятдесят... сто волосинок? їх у неї аж он скільки!
—    Перш за все, я хочу вчитися далі, але не хочу більш ходити до школи...
—    Дай волосинку!
Бріжіт швидко, рішуче вирвала з голови волосинку; баба намотала її собі на палець.
—    А ще я хочу, щоб моя паралізована сестричка ходила так, як усі... І щоб мама щодня могла засмажувати салом овочевий суп... І щоб я вранці і ввечері могла їсти пироги з вишнями. А ще я хочу багато красивих сукенок...
—    Скільки? Не забувай, за кожну сукню одна волосинка!
—    Одну сукню з блакитного шовку... одну — з рожевого шовку... одну — із зеленого оксамиту... Ще одну — із серпанку...
І щоразу Бріжіт давала одну волосинку. І щоразу омріяна сукня стелилася до її ніг.
Сп'янівши від щастя, дівчинка навіть не роздивлялася їх. Вона просила ще й ще...
—    Одну — із зеленого оксамиту з- мереживом... Одну — підбиту горностаєм,— я читала про таку в казці, одну — гаптовану перлами... Одну...
З чарівним шелестом сукні м'яко стелилися перед Бріжіт.
А вона зажадала ще безліч пальт: синіх, рожевих, зелених, білих, підбитих хутром дорогих шуб.
Вона вже не відчувала холоду, не чула завивання вітру... Вона просила, просила... І що більше Бріжіт мала речей, то дужче їй хотілося ще. Потім посипались черевички. Хкільки їх!.. Відтак вона захотіла безліч шарфів, капелюшків, коштовностей...
Всього й не перелічиш — браслети, коралі, персні, золоті гаманці, гребінці з діамантами брязкотіли, падаючи дівчинці до ніг. І щоразу вона давала одну волосинку.
Ах! Що вона ще читала про принцес у казках?.. їй спадали на думку щораз нові найкоштовніші речі, і незмірна гора тканин, золота, срібла, самоцвітів росла, росла...
За кілька кроків од Бріжіт спинився небаченої краси виїзд: золота, оздоблена бірюзою карета; на баских конях шкіряна упряж; кінські підкови підбиті сапфірами; каретою правив кучер у розкішній лівреї, а супроводив карету шанобливий слуга.
—    Я хочу...
І щоразу вона давала одну волосинку...
Їй забаглося мати пташку, що одним помахом крил могла б здійнятися аж до зірок і співати краще за цілий хор солов'їв... А для цієї пташки потрібна, золота клітка. їй забаглося мати ягня з руном білішим за сніг...
Тієї ж миті казкова пташка пурхнула в золоту клітку, і клітка сама зачинилася. Лагідно замекало біліше за сніг ягня...
І щоразу вона давала одну волосинку...
Знесилившися, але не задовольнившися, Бріжіт зажадала грошей, і вони, виблискуючи, посипались, мов золотий дощ. А щоб золота злива була ще рясніша, дівчинка виривала волосся цілими пасмами...
—    Я хочу...
Та голос їй раптом урвався — рука ковзнула по голові і не знайшла жодної волосинки!
Жодної волосинки! Жодної!
—    О, лихо! Що я маю робити з усіма цими прикрасами, коли я лиса?
Баба зловісно зареготала.
—    Бабусю! Бабусю!—розпачливо кричала бідна Бріжіт.—Де ви? Я вас не бачу!
І справді, Бріжіт сиділа сама на пеньку.
Сіріло. Між деревами повз вогкий туман.
Бріжіт сиділа одна-однісінька в лісі на старому пеньку. Кучер, коні, карета, всі скарби, що досі горами лежали навколо, розтанули разом із сутінками. Замість них лежали величезні купи пожовклого листя.
Може, Бріжіт усе це приснилося? Тремтячою рукою вона помацала голову' й перелякано закричала. На жаль, усе, що було вночі, не примарилося, бо її голова була зовсім лиса.
Ридаючи, Бріжіт упала на землю, на ті купи листя, що тільки й лишилося від нічних чарів, через які дівчинка втратила свої пишні коси.
Але що це лагідно торкнулося голови? Бріжіт підвелася. Поруч з нею замість потворної баби стояла гарна молода жінка. Вона мовила ласкавим голосом:
—    Я добра чарівниця. Не владай у відчай, дівчинко. Я нічим не змогла б зарадити твоєму горю і була б безсила проти лихих чарів найпідступнішої й найнебезпечнішої з-поміж нас, якби...
Вона замовкла, співчутливо розглядаючи Бріжіт, і повела далі:
—    ... якби серед безлічі твоїх себелюбних бажань не було одного такого доброго, що його досить, аби спокутувати решту. Ти попросила здоров'я для своєї сестри. Завдяки цьому бажанню я змогла виблагати в нашої цариці незвичайної ласки — зняти з тебе жахливе закляття.
Промовляючи, чарівниця раз у раз ніжно пестила Бріжіт по голівці.
—    Чи запам'ятаєш ти на все життя минулу ніч, що могла б коштувати тобі так дорого? — мовила добра чарівниця.— Запам'ятай назавжди: за кожне бажання людина мусить платити... І ця плата найчастіше буває багато дорожчою, ніж того варте бажання...
Бріжіт відчула, що в неї знову відростають коси. Безтямна від щастя, вона пролепетала:
—    Дякую! Дуже дякую, добра чарівнице!
Вона не шкодувала вже за багатством, яке прагнула виміняти на своє волосся. І раптом у неї промайнула думка, від якої боляче стислося серце.
—    Моя сестричка!.. Чи вона... О! Я б усе віддала, аби тільки вона ходила!.. Задля цього я ладна зостатися без волосся.
—    Цариця чарівниць знала, що ти це попросиш, добра дівчинко... Звернувшись до нашої цариці цариць, вона дістала дозвіл здійснити твоє бажання... але за однієї умови... У твоєї сестри видужають ноги, і вона зможе ходити лише тоді, якщо ніколи не знатиме, що завдячує цим тобі.
—    О! Я згодна! Я згодна навіть на більше!
—    Я знаю, дівчинко! І наша цариця це знає. Вона читає твої думки... Тож поглянь!
Бріжіт підвела голову. Чи не приснилося їй знову? Не може бути! До неї бігла сестра. Вона бігла легко, наче на крилах, а підбігши, пригорнула Бріжіт до грудей.
—    Люба Бріжіт! Ми вирішили, що ти заблукала. Я так розхвилювалася, що несподівано стала на ноги. Адже треба було бігти тебе шукати!.. О, які в тебе гарні коси, сестричко! Мені здається, вони ще ніколи такі не були!
Сестра не вигадувала: волосся, що виросло під добрими руками чарівниці, було довшим, шовковистішим і хвилястішим, ніж раніше.
—    Ходімо мерщій! — сказала сестра.— Позаду йдуть мама й тато, вони відстали, бо я бігла щодуху. Тобі ми залишили тарілку овочевого супу і великий шматок пирога з вишнями. А тато знайшов гарну роботу, і ми зможемо щодня їсти такі пироги.
Бріжіт хотіла подякувати чарівниці.
Але чарівниці ніде не було.
Чи варто казати вам, що після тієї пригоди Бріжіт більше не зупиняється в лісі на Горі? Вона чимдуж поспішає з дому до школи і з школи додому...
Час від часу, коли Бріжіт минає той злощасний пеньок, їй ввижається на ньому стара чаклунка, що киває дівчинці, запрошуючи посидіти. Та тепер їй несила затримати Бріжіт, бо дівчинка не хоче втрачати своїх пишних кіс.

ЛИСИЦЯ І КУРІПКА
Побачила якось на узліссі лисиця сіру куріпку та й питає: «Скажи-но, куріпонько, як це ти примудряєшся вдень   спати?»
—    А так собі. Сховаю голівку під крильце та й сплю. Ось подивися!
Сховала куріпка голівку під крильце.  А лисиці того тільки й треба.
Стрибнула вона до куріпки, вхопила її за крильце та й помчала геть. Коли лисиця пробігала понад річкою, побачили її пралі й загукали:
—    Ви гляньте! Ви тільки гляньте! Лисиця тягне куріпку!
—    Що воно за нахаби тут живуть! І не соромно їм пхати носа в чужі справи? — тихенько сказала куріпка.
«Справді, хіба це їх обходить?» — подумала лисиця, і закортіло їй вилаяти праль. Розціпила вона зуби. Та не встигла слова мовити — куріпка шасть у неї з пащі! Злетіла вгору і на дубовій гілці вмостилася.
—    Гай-гай! Ніколи не слід базікати на вітер! — мовила лисиця.
Усміхнулася куріпка та й відказує:
—    Правду кажеш, лисичко! А вже спати лягати раніше пори — і поготів!

КАЧАНЕЦЬ, ЯКИЙ НЕ ХОТІВ РОСТИ
Сидів собі на грядці один качанець капусти і ніяк не хотів рости — хоч ти йому що.
—    Агов, Антуанет! — гукнув господар.
—    Чого вам?
—    Піди-но полий качанець.
—    Краще я піду погуляю.
—    Цуцику, ану вкуси неслухняну Антуанет за ногу!    
—    Я краще гризтиму кісточку.    
—    Гілко, відшмагай-но цуцика!    
—    Краще я лишуся на дереві.
—    Вогню, спали-но цю гілку!
—    Вона надто зелена та соковита; я димітиму без вогню.
—    Водичко, залий-но вогонь!
—    Я краще побіжу струмочком по квітучому лугу.
—    Корівко, випий-бо всю воду із струмка!
—    Я не хочу пити.
—    Різнику, ану заріж корову!
—    Таж вона сухоребра.
—    Смерте, візьми-но різника!
—    А чого ж, залюбки.
—    Я зараз заріжу корову! — вигукнув різник.
—    Я вип'ю всю воду із струмка,— сказала корова.
—    Я вмить заллю вогонь,— сказав струмок.
—    Я зараз спалю зелену гілку,— сказав вогонь.
—    Я відшмагаю цуцика! — сказала гілка.
—    А я вкушу неслухняну Антуанет за ногу! — сказав цуцик.
—    Побіжу поллю качанець,— сказала Антуанет.
І почав тоді качанець рости та рости...

ЯК НЕ ВБЕРЕГЛИ ЗВІРІ СВОЇХ ТАЄМНИЦЬ
Жили колись  батько і  двоє  синів. Старший син   був   видющий,  а   менший — сліпий.   І   ось   настав  батькові час помирати. Покликав він старшого сина та й каже:
—    Помираю я, сину, і, крім боргів, нічого після себе не залишаю. Тож прошу тебе: хоч би як скрутно тобі прийшлося, не кидай напризволяще свого сліпого брата.
Вислухав батьків заповіт старший син і присягнув із слізьми на очах, що виконає останню його волю.
—    Тепер я спокійний, — зітхнув з полегкістю батько, заплющив очі і помер.
Поховали його сини, зачинили вікна, замкнули двері своєї вбогої халупи і рушили в путь-дорогу. Люди жаліли їх, давали хто хліба, хто м'яса, а хто і грошей. Проте сліпому братові майже нічого не перепадало, бо старший брат виявився немилосердним і все краще забирав собі.
По недовгім часі забув старший брат про свою присягу батькові. Зібравши сякі-такі гроші, надумав він покинути сліпого брата. Завів його в густий ліс і, сказавши, що незабаром вернеться, пішов геть.
Сліпий брат, нічого не підозрюючи, ліг на траву під деревом і міцно заснув. Прокинувшись, став кликати брата, але відповіді не почув. Чекав він його, чекав, та марно. Ось тоді і збагнув бідолаха, що покинув його брат, що не вернеться більше,— і гірко заплакав.
Тим часом споночіло. Але сліпому юнакові було однаково, що ніч, що день: адже він нічого не бачив. Раптом почув він звіряче виття і, злякавшися, виліз на вершечок могутнього дуба.
Ледве встиг він причаїтися поміж гілок, як під дубом розлігся лев'ячий рик. Услід за левом прибіг вовк, потім ведмідь, тоді вепр, лисиця і нарешті заєць. Повсідалися звірі кружка й заходились розпитувати одне одного про новини.
Першим обізвався лев:
—    Де блукав ти, вовчиську? Які добрі чи злі вісті приніс?
—    О, братчику лев, побував я в далеких краях! І дізнався про велику таємницю. Про те, як зцілити сліпого від сліпоти.
—    То як же його зцілити? — спитав лев.
—    Легше легкого. Треба прикласти сліпому до очей кору з оцього дуба, і він умить прозріє.
—    Диво дивне! — вигукнули звірі в один голос.
—    Що диво, то диво,— кивнув лев головою.— Але і в мене є новина, не гірша за твою. Блукав я по Франції і потрапив випадком у місто, де немає води і люди гинуть від спраги. І ніхто не знає, що на головному майдані лежить каменюка, яку можна відсунути. А коли відсунеш і копнеш у тому місці землю, заб'є там чисте джерело. І тоді води стане на всіх!
—    Чудова новина! — вигукнули звірі.— Тільки як нам скористатися з неї? Може, ти скажеш, клишоногий? — звернулися вони до ведмедя.
—    Чого не знаю, того не знаю,— відповів ведмідь.— Краще послухайте мою новину! Я оце повернувся з далекого міста Труа. Править ним граф. І має він доньку-Одиначку. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив з лісу страшний звір. Вона так злякалася, що знепритомніла. Відтоді вона слабує, не підводиться з постелі і тане як віск. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, пообіцяв їм щедру нагороду, але жоден не може допомогти його доньці. А проте її можна зцілити. Треба витягти в неї з-під подушки зелену жабу, і дівчина враз одужає.
—    Оце новина! — вигукнули звірі. — Слід би нам податися в місто Труа. Ото поживилися б!
Довго ще говорили звірі про свої таємниці, а коли розвиднилось, розбіглися хто куди.
Сліпий юнак зліз із дуба і вирізав шматок кори з його стовбура. Потер очі тією корою і — о диво! — побачив синє небо, золоте сонце, зелений ліс, могутній дуб, поміж гілок якого ховався вночі...
Погладив юнак стовбур і, щасливий, мерщій подався в те місто, де люди гинули від спраги. Довго шукав його, та зрештою знайшов.
Постукав у віконце якоїсь убогої хатини. Визирнула з віконця бабуся, питає:
—    Чого тобі треба, юначе?
—    Розкажи мені, бабусю, що тут у вас приключилося. Чому нікого немає на вулицях?
—    Тяжке лихо спіткало нас, юначе! Немає в місті ані краплини води. Отож і почалася моровиця: люди гинуть як мухи. За що тільки карає нас доля?
—    Не знаю, бабусю, за що, але я можу вас усіх врятувати.
—    Як же ти нас урятуєш? — питає бабуся.
—    Треба скликати на головний майдан усіх городян, тоді я скажу, що робити далі.
Побігла бабуся до сусідів, ті до своїх сусідів, а ті — до інших... Нарешті посходились усі на головний майдан, де лежала каменюка. Взялися гуртом і зсунули каменюку. Юнак попросив лопату, копнув землю в тому місці, і ту ж мить вдарив угору струмінь прозорої води. Набігли люди — хто з відром, хто з цебром, хто з глеком,— і понесли додому холодну прозору воду. Все місто раділо. Та й як було не радіти — адже позбулися люди тяжкого лиха. Ніхто більше не загине від спраги...
А юнак, тільки-но забило джерело, непомітно пішов собі і сховався в бабусиній хатині. Не звик він до того, щоб його хвалили та славили, і дуже від цього ніяковів.
Довго шукали люди свого рятівника і нарешті знайшли у злиденній хатині. Вони принесли юнакові мішок золота. Глянув він на мішок та й каже:
—    Не задля користі дав я вам воду, а тому, що пожалів вас. І золота мені не треба. Та коли ви неодмінно хочете щось мені подарувати — подаруйте карету із шістьма баскими кіньми.
Дивом здивувалися люди, що не взяв юнак золота, та перечити не стали, і, як просив він, подарували йому карету, запряжену шістьма баскими кіньми.
Подякував юнак за подарунок, попрощався і поїхав у те саме місто Труа, де танула від невідомої недуги графова донька. Приїхав він у місто і зупинився в бідному заїзді. За вечерею спитав господаря, що цікавого в них у місті. Господар розповів, що графова донька лежить слаба і що всі її жаліють, бо дівчина вона гарна й добра душею.
—    Що ж у неї за недуга? — спитав юнак.
—    Ніхто цього не знає,—розвів руками господар.—Яких тільки лікарів не привозив граф — жоден не допоміг його доньці. Дівчина слабне, згасає. Кажуть, що незабаром піде з цього світу, безталанниця.
—    Ні, це несправедливо! — вигукнув юнак.— Я знаю, як її врятувати. Піди-но, друже, до графа і скажи, що приїхав славетний лікар і, мовляв, може зцілити його доньку.
Господар побіг до графа з радісною звісткою. Нещасний батько вже й не сподівався, що донька одужає, а тут така новина!
Запросив він юнака до себе і познайомив його зі всіма знаменитими лікарями, які марно лікували його доньку.
—    Чого ти прийшов сюди, голодранцю? — спитали вони.
—    Та я хочу зцілити графську доньку від смертельної недуги.
—    Зцілити? Чи знаєш ти, нещасний, що навіть ми не в силі її зцілити?
Юнак нічого не відповів, уклонився графові та й пішов у покої до його доньки. Коли двері за ним зачинилися, підійшов він до постелі, підняв подушку і витяг з-під неї зелену жабу.
Ту ж мить дівчина розплющила очі, сіла в постелі та питає:
—    Чому це я тут лежу?
—    Тому, що ви слабували,— відказує юнак.— Але тепер ви одужали, так що можете встати і йти на прогулянку!
І він розповів дівчині все як було.
—    О, яка чарівна історія! — вигукнула вона.— А ви, певне, чарівний принц.
—    Ні,— похитав юнак головою,— я бідняк з бідняків і ще зовсім недавно блукав сліпий по світу.
І він розповів дівчині про свої пригоди.
—    О, це так цікаво, що я мушу вийти за вас заміж! — вигукнула дівчина.
Вона повела юнака до батька. Як побачив граф, що донька здорова та весела, знетямився від щастя. Звичайно, батькові не дуже припала до вподоби звістка про те, що вона збирається заміж за бідняка без роду і   без племені.   Та   перечити   не   став — яка   була   б   із   того   користь?..
Незабаром відгуляли бучне весілля.
Час збігав. Якось гуляв юнак у лісі і зустрів там злиденного жебрака. Придивився до нього й упізнав свого старшого брата. Підкликав його до себе та й питає:
—    Давно ти жебракуєш?
—    О вельможний пане, раніше ми з братом ходили по світу, а потім він мене покинув!
—    Чому?
—    Був він чоловік пожадливий і завидющий. Завжди боявся, що мені перепаде більший і кращий шматок. Тож завів він якось мене в ліс і там покинув...
—    Невже отак усе було? А може, навпаки? Згадай лишень! Приглянься до мене — хіба не впізнаєш?
Приглянувся жебрак до розкішно вбраного пана і впізнав у ньому рідного брата.
—    Невже це ти? Ти ж був сліпий та ще й убогий!..
—    Авжеж, був, але завдяки тобі став зовсім інший.
Упав жебрак на коліна і заблагав брата, щоб той простив його. Брат щиро простив, бо був він добрий, зла не вмів держати. На цьому б і казці кінець. Але річ у тім, що старшому братові повсякчас гризла голову думка: як же прозрів його брат і як він забагатів? Коли вже стало невміч, прийшов він до брата й питає:
—    Як ти прозрів, як забагатів? Я дуже хочу це знати! Розкажи мені, брате, прошу!
Не хотів менший брат розказувати, але старший так просив і молив, що він не встояв. Все розказав як було. Але відразу застеріг:
—    Брате, не ходи до того дуба, не гніви долю! Тобі ж тепер добре живеться!
Але старшого брата взяли чорні заздрощі. А заздрощі, ми всі це знаємо,— кепський порадник. Вирушив він у далеку дорогу. Нарешті добувся до знайомого лісу і знайшов заповітний дуб. Виліз на його вершечок і заховався поміж гілок.
Опівночі почув він виття і ревіння. Під дубом збіглися звірі й повели свою бесіду.
—    Скажи-но, леве, — першим обізвався вовк, — які новини ти нам приніс?
—    Маю новини, та не скажу,— пробурчав лев.— Адже те, що ми говорили останнього разу, стало комусь відомо, бо графова донька вже не слабує, а в тому місті, де люди гинули від спраги, зненацька забило чисте джерело.
—    Отже, хтось виказав людям наші таємниці! — гнівно вигукнув ведмідь.
—    Присягаюся, це не я! — вищирив зуби вовк.
—    І не я! — рохкнув вепр.
—    Та вже ж і не я! — вереснула лисиця.
—    І не я! — прошепотів заєць.
—    Цитьте, цитьте! — заспокійливо мовив лев.— Мабуть, хтось сидів тоді на дереві й підслухав нас.
Тут заєць підвів голову й поміж темного дубового листя помітив людину.
—    Ага! — мовив він протягом.— Він і тепер нас підслуховує. Лізь-но, ведмедю, нагору і скинь цього пройдисвіта на землю.
—    Овва! — скривився ведмідь.— Та доки я скину його з дерева, доки злізу на землю, від нього залишаться ріжки і ніжки!
—    Як тобі не соромно! —обурено вигукнули звірі.—Невже ти не віриш у нашу чесність? Ми, ясна річ, тебе почекаємо.
—    Ну, якщо так, то полізу...
Вибрався ведмідь на дуб, ухопив старшого брата за пояс і скинув на землю. Зліз униз — аж диви! — ні людини, ні звірів! Образився ведмідь на своїх друзів і побіг у лісову хащу. Відтоді він так і не виходить з лісу.

 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky