Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ЧЕСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

ВСТУПНЕ СЛОВО

Любі діти! Кожний з вас, певно, добре пам'ятає казки про Івасика-Телесика й Червону Шапочку, про золоту рибку й Буратіно, про Горбоконика і про дванадцять місяців та безліч інших. Але чи знаєте ви, звідки беруться казки, хто їх складає?
Найкращі, найдавніші і наймудріші казки склав великий письменник, ім'я якого — НАРОД.
Їх можна порівняти з барвистими запашними квітами, які ростуть у полях, садах і лугах багатьох країн, чаруючи людей найрізноманітнішими кольорами і пахощами. Та, читаючи казки різних народів, навіть дуже далеких між собою, бачиш, що вони інколи близькі за змістом. Це тому, що у народів різних країн часто бувають однакові думи і мрії. Трудящі люди, хоч би в якому краю вони жили, хоч би якого кольору була в них шкіра, однаково засуджують зло, підступність і несправедливість, висміюють дурнів, скупих, ледарів і боягузів, прославляють добро, хоробрість і правду.
Можливо, і в цій книжці знайдете ви щось, уже знайоме вам трохи з казок українських, російських, білоруських, болгарських, польських, словацьких, сербських чи хорватських. Це й не дивно, бо всі ті казки складали народи однієї слов'янської сім'ї, близькі й рідні між собою, як брати. Та водночас кожна казка своєрідна і неповторна.
Чеський народ складав свої казки у часи, коли люди не знали ще електрики й радіо, коли не було ще поїздів, пароплавів, літаків, автомобілів і кіно, коли новини ще не передавалися ані газетами, ані телевізором. Довгими зимовими вечорами, коли сніг замітав стежки й дороги і вся сім'я збиралася біля свічки або каганця, лилися одна за одною пісня і казка, чулися дотепні приказки і хитромудрі загадки, лунали дивовижні перекази та легенди. Часто від села до села, від містечка до містечка переносили їх бувалі фурмани, що везли в далекі краї різні товари і збіжжя, мандрівні музики і крамарі, молоді підмайстри, які ходили від міста до міста, вдосконалюючись у ремеслі і шукаючи собі щастя, старенькі жінки, що торгували цілющим зіллям і різними лісовими корінцями, та інші люди перехожі. І діти, й дорослі жадібно слухали їх, а згодом і самі переповідали почуте іншим. Так і передавалися казки й легенди, пісні й приказки від покоління до покоління, розповідаючи про думки і прагнення народу.
А найдавніші з цих казок — про тварин, які радяться поміж собою і говорять людською мовою, про дивовижних зміїв та драконів, про сили природи — Сонце, Вітер, Місяць — складені і зовсім у сиву давнину, коли люди вигадували собі богів і духів, чортів, лісовиків, водяників та русалок, добрих і злих чарівників, які живуть у лісах і горах, у скелях і річках, у старих закинутих оселях та млинах. Про ті давні часи в українських казках говориться, що діялось те «за царя Панька, як земля була тонка, за царя Омелька, як людей була жменька», тобто багато-багато сотень років тому.
У всіх цих казках переможцями над силами зла. над жорстокими чарівниками й велетнями, пихатими панами, купцями і попами виступають розумні, чесні й відважні пастух, мисливець, селянин, бідний підмайстер, молодий лицар, який іде на бій за справедливість, щоб допомогти людям. їхні вороги — жадібний корчмар, зажерливий купець і пан, підступний король, який хоче загарбати сусідній край,— завжди виявляються покараними, бо так хотів оповідач, так хотів сам чеський народ, який склав ці казки, мріючи про щасливе і справедливе життя
У чехів, як і в інших народів землі, казки і пісні — це частина їхнього серця, їхнього життя. Багато витерпів за свою історію чесний, працьовитий і відважний чеський народ. Довгі сторіччя боровся він за рідну землю і волю. Ще в давнину були у нього і славні герої, як Ян Гус та Ян Жижка, і мудрі вчені Ян Коменський, Йозеф Шафарик, Ян Коллар, були знамениті письменники Карел Ербен, Вожена Немцова та багато інших, які майже сто п'ятдесят років тому почали збирати казки і передали свій заповіт наступним поколінням письменників і вчених — плекати народну творчість. Були в нього славні звитяги і тяжкі поразки, та завжди чеський народ вірив у свою перемогу, у світле майбутнє, у допомогу братів-слов'ян. Вона прийшла, ця допомога, у 1945 році, коли славна Радянська Армія визволила народи Європи від фашистського ярма, коли чеський і словацький народи пліч-о-пліч почали будувати свою спільну вільну державу — Соціалістичну Чехословаччину.
Тож   щасливої   вам   дороги   у   сад   чеських   народних   казок,   любі   друзі!
Олег Микитенко

ЧОМУ МИШІ, КОТИ Й СОБАКИ МІЖ СОБОЮ НЕ МИРЯТЬ

За давніх часів привчали люди всяких тварин, щоб стали свійськими і допомагали в роботі. Пес споконвіку був вірний своєму господареві, чесно йому служив, і через це дістали собаки від людини грамоту, писану на овечій шкурі, що вони одні мають право супроводжувати своїх хазяїв у дорозі, служити їм, як уміють, і стерегти їхню хату і двір.
Собаки тією грамотою страшенно пишалися, а коти хтозна-як заздрили їм. От одного разу зійшлися коти на раду і змовилися поцупити грамоту. Як вирішили, так і зробили. Дочекалися вони слушної хвилини, коли пес, що стеріг грамоту, побіг недалечко, викрали її та й затягли в комору поміж старе начиння. Там натрапила на грамоту голодна миша, котра шукала собі чогось попоїсти. Вона одразу ж гукнула своїх сестер і похвалилася, що знайшла таку коштовну річ.
Скликали миші раду і почали думати, що їм зробити, аби та грамота лишилася в них. Довго не могли вирішити, аж ось каже найстаріша миша:
— Здається мені, сестри, що найкраще буде, коли ми грамоту з'їмо! Тоді вже ніхто її у нас не забере!
Ці слова припали всім до серця. Розірвала мишва овечу шкуру на клапті, почала бенкетувати і з'їла дорогоцінну грамоту, так що й на макове зерно не лишилося.
За якийсь час зійшлися собаки й собі на раду і вирішили поглянути на свою грамоту. Пес-охоронець мусив вийти наперед і з соромом признатися, що коти вкрали її у нього. Тоді собаки кинулися до котів, щоб ті вмить віддали грамоту. Пішли всі разом до комори, але так і не знайшли нічого.
Зрештою спало одному старому котові на думку, що до комори влізли миші, і тоді коти наказали мишам признатися, де вони поділи собачу грамоту. Тільки ж миші вже ніяк не могли грамоти повернути, бо давно з'їли її.
Отак і зродилася між ними велика ворожнеча, яка триває і досі. Собаки на котів гавкають і женуться за ними, де тільйи побачать, а коти кидаються на мишей і нищать їх.

СУДНЕ ПОЛЕ
За давніх часів наш світ був не такий, як тепер. Якби ото наші батьки й діди встали, нині вони б нічого не впізнали. Де тепер, скажімо, лежить село Макоїди, там колись зеленів ліс, та ще який ліс! Дерево до дерева, кожне високе аж до неба і таке грубе, що і двоє дядьків не обхоплять. Було в тому лісі темно і опівдні, де пак нинішнім лісам! Тепер ми в посадках все проріджуємо та проріджуємо деревця, і, поки ліс підніметься, уже він такий ріденький, що в ньому де хоч гарбою розвернешся. Воно-то нині інакше й бути не може, бо людей усе прибуває, а поля — ні.
А їсти кожному дай, отож і треба ліс корчувати, щоб дістати земельки під плуг.
Коли ж зазеленіло жито замість смерек уже в Диких Козах, Лахці й на Підскаллі, дійшла черга й до того місця на Тетеручій горі, котре зветься у нас Судним полем. На тому кутку з прадавніх часів мала лисичка під старим буком, поміж каменями, свою нору. У тій норі пам'ятала вона ще своїх бабу й діда, батька й матір, там сама народилась і там' же своїх діточок привела.
А було це якраз з того боку, де тепер починається на узліссі рів дядька Печериці. •
Якось рано-вранці вийшла лисичка, як завжди, на прогулянку, а назустріч їй мчить чорний пес Циган, що із млина в Макоїдах. Пес, мов скажений, гавкав густим голосом і чимдуж гнався за зайцем, мало лисичку не збив з ніг.
— Стій! Аніруш! — крикнула лисичка і почала з ним сваритися.— Куди тебе нечиста сила несе? Хіба ти не знаєш, що це мій куток? Я тут нікому не дозволю ловити зайців у мене під носом та ще й у всіх на очах, серед білого дня! Хіба ти забув нашу угоду?
— Було, та загуло! — зареготав пес.— Тепер я сюди перебираюсь, а тебе ми звідсіля викуримо!
— Споконвіку Тетеруча гора належала лісовим звірам, а не дурним собакам! — розлютилася лисичка.
Ще трохи вони полаялись і покричали, як-то завжди буває, коли двоє сперечаються за одну річ, аж поки стомились і замовкли. Тоді лисичка:
— Даремно ми з тобою сперечаємось. Адже у нас є свої звірячі закони, хай вони й говорять. А за цими законами все, що до рову,— моє! Якщо ж хто хоче це собі взяти, мусить перше у мене відвоювати. Отож
поки сонце сяде, приходь до рову зі своїми товаришами, а я зі своїми. Будемо битись, і хто виграє, тому й дістанеться ліс!
Закон є закон! Проти того не смів Циган ані гавкнути, і так вони з лисичкою й розійшлися.
Аж тепер напав на Цигана-неборака страх. Потьопав він навпростець до села і тільки одне думав: «Охо-хо, добру я кашу заварив! Адже я тієї ледацюги-лисиці не подолаю. То така, що всіма мастями мазана. Як приведе з собою вовка й ведмедя, то що мені діяти? Доведеться відступити їй ліс та ще й просити, щоб не гнівалась».
Так і дибуляв бідний пес, попустивши хвіст до землі і похиливши голову. Аж раптом трапився йому дорогою Крачанеків кіт, старий, сивий і вусатий, наче тюремний стражник. Сидів кіт на ґаночку у своїх господарів Крачанеків і вигрівався на сонці. Циган його й не помітив би здаля, якби той сам не озвався:
— А чого це ти, сусіде, похнюпився? Чи не сталося чого лихого?
— Це ти, сусідочку? — спинився пес і почав розповідати: — Авжеж, сталося. Клята лисиця не хоче нас пускати до лісу. Хоче воювати. Доки сонце сяде, мушу з нею битися при рові.
— Я тебе самого не пущу! — вмить стрибнув кіт з ґанку і став поряд із Циганом, аж у того на серці трохи полегшало.
Коли проходили вони повз ставок на майдані, купався там яновцівський гусак. Крилами тріпотів так, що вода на всі боки бризкала, шиєю тер собі спину, чистив пір'я дзьобом, щоб гускам краще сподобатись. Як побачив він поряд собаку й кота, одразу ж зрозумів, що тут щось не так. Був гусак цікавий, отож і запитав;
— Га-га-га! А куди ви отак рано?
Циган і йому розповів, що його чекає в лісі біля рову, і гусак заґелґотів:
— Го-го-го! Бий її лиха година, ту лисицю! Як хочете, піду і я з вами!
— Аякже, хочемо! — гукнули пес і кіт один поперед одного. Тоді гусак виліз швиденько із ставочка, обтрусився та й пішов разом з ними.
Біля садиби Коваржиків стояв на плоті півень і позирав униз на курей, що греблися в гною. Він теж нічого не знав, що діється у селі. Побачив мельникового собаку, Крачанекового кота і яновцівського гусака, чемно привітався до них і запитав:
— Кукуріку! Куди це ви поспішаєте, хлопці-молодці?
— Гайда з нами! — погукав його гусак, котрий добре знав півня через іншу пригоду, і розповів, про що йдеться.— Ото буде привілля, якщо ми той ліс відвоюємо! І мурашиних яєчок, і хробачків, і жуків — усього там знайдеш.— І так йому розписував, що скортіло півню покуштувати всіх тих ласощів, злетів він до них з муру і закричав щосили:
— Кукуріку! Ходімо разом!
— Ну, тепер нас досить,— мовив пес і гордо оглянув своє військо. Був він радий, що зібрав стільки товаришів і що вони його люблять.
— Треба нам десь підкріпитися, бо до вечора ще далеко,— озвався гусак, якому завжди хотілось і їсти, і пити.
— Ну, то за мною! Я плачу!— відповів пес і запросив усіх до корчми. Кіт замовив собі рибки, гусак — горщечок вареного вівса, півень — гороху з часником. Попоївши, друзі почали радитись, як їм краще воювати з лисичкою. Час спливав, як вода, і, коли сонечко стало хилитись до гори Верховиці, всі четверо рушили в дорогу.
Селом уже пішла поголоска, й кожному було цікаво глянути, як четверо приятелів марширують, галайдакають і співають, наче військо, що йде до бою.
— Гайда за мною! Тепер я плачу! — вигукнув гусак, коли побачив крамничку, і перший завернув до дверей.
— І то правда! — погодились усі й посунули за ним. Крамар кожному налив з плящини солодкої наливки, і друзі рушили до лісу.
А лисичка теж не губила часу. Як тільки пес Циган побіг до  села, вона одразу ж подалася шукати допомоги. Побігла спершу до самого ведмедя, але той, побачивши її, щось забурчав сердито і почвалав у хащі. Вовк теж навіть говорити з нею не схотів, бо, коли нещодавно забрів на її куток, лисичка миттю сполошила всю дичину, так що він не зміг уполювати ані миші. Побігла вона до борсука.
— Поможіть, дядечку!
Але борсук і бровою не повів, перекинувся на другий бік і захропів ще дужче. Побачила лисичка, що на всій Тетеручій горі ніхто про неї й чути не хоче, бо кожного вона або обдурила колись, або капость якусь устругнула.
«Що ж мені робити?» — замислилась лисичка і вирішила, що треба бігти туди, де її так добре не. знають. Задерла вона хвіст і подалася лісом аж на німецький бік. Поки проскочила притьмом повз село Валтиржів і дісталася до Нейбауської гути, усяка звірина від неї тікала або ховалася, і тільки під кінець надибала руда зайця Матея. Спав заєць під ялинкою, як забитий, і, коли його лисичка збудила, затрусився з переляку, аж зуби в нього зацокотіли.
— Ану, Матею, швиденько вставай і біжи за мною! — наказала йому лисичка.— Я маю битися з Циганом із Макоїдів, а ти мені допоможеш.
— Я? Битися з собакою? — зарюмсав заєць.— Що ж я йому зроблю?
— Коли  я   із   Циганом   зчеплюся — стрибай   мерщій   йому   на   спину і щосили дряпай його і кусай! А як не підеш зі мною — я тебе на цьому ж місці роздеру! — пригрозила лисиця.
— Ну, якщо так, то я піду,— неохоче мовив заєць і спроквола встав зі свого ліжка.
Пішли вони разом і за хвилину зустріли на галявині дикого цапка з молоденькими ріжками.
— Оце добре! Ти нам теж допоможеш! — скочила до нього лисичка.— Пес — твій ворог так само, як і наш. А як не допоможеш — я тобі на цьому ж місці перекушу! горлянку!
— Якщо треба, то допоможу, тільки ж я не знаю, як це зробити! — затремтів цапок від страху.
— Коли ми зітнемося з Циганом, будеш у нього буцати рогами, наче в пень, щоб йому дух перейняло!
Не встигла лисичка до кінця все пояснити, як прилетіла з Тетеручої гори стара цікава тетеручка, сіла поближче на гілку і одразу ж запитала, що тут сталося.
— Оце добре, що прилетіла! Наче знала, що ми тебе чекаємо,—  зраділа лисичка.—  Хочуть мене вороги вигнати з лісу і хто й зна, чи не прийде потім твоя черга. Отож мусиш і ти нам пособити: скочиш Циганові на голову і виплюєш йому очі. Сама я його не подужаю, бо то міцний лобуряка. А як не допоможеш — попрощаєшся до   ранку зі своїми пташенятами!
— Добре, поможу чим зможу,— пообіцяла тетеручка, бо дуже боялася за своїх пташат.
— Ну, тепер нас багато. В дорогу! — звеліла лисичка.— Виберемо собі зручне місце, заховаємось, а коли прийде поганець-пес, усі разом кинемось на нього, й поборемо!
— Та й повела із цим своє військо до рову. І хоч не хотілося звірам іти за нею, проте йшли, бо кожен лисички боявся.
На Тетеручій горі залізла лисичка разом з ними в кущі і почала визирати, чи не йде пес від села.
Недовго довелось їм чекати, аж раптом бачать, як від Гонзиного обійстя чеше Циган із»своєю ватагою.
Лисичка подивилась-подивилась і чує, як у неї пробіг мороз по спині.
— Хай йому біс! Щось їх забагато,— промовила вона наче сама до себе.
Тут і заєць Матей обізвався:
— Дивіться, дивіться! Он за собакою якийсь дядько іде, залізний шворінь   несе,   ще   й   бурмоче,   як   капрал   у   війську:   «Гераус,   гераус!»
— Цить, страхополоху! — крикнула на нього лисичка.— Це ж кіт наїжачився, хвоста задер і мурчить собі, а ти подумав, що він по-німецькому балака!
— Н-н-не знаю, н-н-не знаю! — промекав переляканий цапок.— Он за ним біжить ще один, несе на плечах сталеві серпи і ключки і все вигукує: «Карки рву! Карки рву!»
— Ти теж боягуз! — злісно крикнула на нього лисичка.— Чи ти не бачиш, що то півень? Це в нього пір'я на хвості труситься і блищить, крила по землі теліпаються, наче шаблі, а сам він кукурікає з переляку!
— Гляньте! А той, що позаду, несе спис на білому ратищі, а сам шипить, мов гадюка! — вигукнула тетеручка, яка сиділа на гілці, мов на кафедрі в костьолі, і бачила далі за всіх.— Оцей вже, певно, на мене намірився.
— Цить, боягузко! — розгнівалась по-справжньому лисичка.— Така стара і така дурна! Чи ти не бачиш, що то шкандибає старий гусак? Шию витягнув, наче спис, дзьоб щосили роззявив і гелгоче.
Але все було марно, бо в страха великі очі. Чим ближче підходив пес зі своїми товаришами, тим було гірше.
— Друзі,  ми  пропали! — крикнув  заєць  і  дременув   щодуху  до  лісу.
— Я теж тут не зостануся,— замекав цапок і чкурнув слідом.
«А чи ж я така дурепа, щоб дати себе прохромити цією жердиною?» — подумала тетеручка, затріпотіла крильми і полетіла чимдалі.
Тільки лисичка не сміла зрушити з місця і чекала, поки пес надійде ближче. Знала вона, що по-злому нічого з ним не вдіє, тому ступила назустріч, впала перед Циганом навколішки і попросила миру.
— Ну то як, виберешся звідси по-доброму? — суворо запитав пес.
— Виберуся разом із дітьми аж за Файтоуцеву скелю і, поки житиму, носа сюди не поткну, тільки подаруй мені життя!  —  просила лисичка.
— Чуєте це? — повернувся Циган до свідків, а коли ті покивали головами, що чують, мовив лисиці: — Щоб до ранку не було по тобі й сліду, а як не втечеш — побачиш, що тебе- чекає!
Кіт одразу ж почав так нявкати, гусак ґелґотати, півень кукурікати, а пес гавкати, що бідолашна лисичка з тієї музики мало не очманіла. Напав на неї ляк, взяла вона ноги на плечі і більше тут не з'являлася.
Пес Циган повернувся до села зі своїми друзями, наче генерал з військом. Всю дорогу вони вигукували: «Ого-го-го! Ліс наш! Ми перемогли! Гайда всі до лісу!» — і люди в селі раділи. На другий день узяли вони пилки й сокири, почали рубати ліс і возити дрова, потім випалили пні, викорчували коріння, повикопували каменюки з землі, і до зими вже зеленіла замість дикого лісу озимина, густа, як кожух.
А на Тетеручій горі той куток, де все це сталося, ще й нині на вічну пам'ять про те, як воювала лисичка з собакою, зветься Судним полем, і так він зватиметься, аж поки стоятиме білий світ.

ВУГЛЯР І ВЕДМІДЬ
Якось один вугляр пішов до лісу палити вугілля і побачив, що назустріч йому суне ведмідь, а поряд з ведмедем кабан.
— Гей, вугляре, я голодний, і я тебе з'їм! — рикнув ведмідь.
— Ой ведмедю, ведмедю, я від тебе не оборонюся, бо вас аж двоє, а я сам один. Тільки ж є в мене з собою обід, то дай мені хоч востаннє наїстися! — каже вугляр.
Ведмідь йому дозволив. А у вугляра був з собою окраєць хліба і свиняча ковбаса. Попоїв він трохи, кинув і ведмедеві ковбаски. Ведмедю вона припала до смаку, облизався він та й питає:
— Скажи мені, вугляре, а де ростуть такі корінці?
— Е, братику,— каже вугляр,— я б сказав, та не смію.
— Не бійся нічого,— мовив ведмідь,— тільки скажи!
Вугляр показав на дикого кабана і каже:
— Ось із цього вепра; вийшло б чимало таких корінців!
Ведмідь вхопив кабана, роздер його і кинув вугляреві:
— Ось тобі свиня, роби з неї корінці!
— Гай-гай, це так просто не робиться,— всміхнувся вугляр.— Для цього треба ще вогню і горшків, та й помитися я ще мушу, бо руки в мене брудні, і корінці тобі не смакуватимуть!
— Ну то йди собі й помийся,— звелів ведмідь.
Вугляр вимив руки в потічку, але не мав чим втертися, тому ведмідь дозволив йому обтерти руки об свій кожух.
Покликав ведмідь свою куму лисичку і послав її по горшки, а тоді ще гукнув свого небожа вовка, щоб той розклав вогонь. Вугляр узяв сокиру і почав поратися біля здоровенної букової колоди. Надколов її з одного боку, забив у колоду клин.
— Ну ж бо йди сюди, ти в нас силак! Давай сюди передні лапи і допоможи розколоти колоду,— каже до ведмедя.
Стережіться, дядечку, бо цей вугляр — хитра шельма. Глядіть, щоб він вам чогось не натворив,— гукнув ведмедеві вовк.
Ведмідь на те не зважав, бо дуже йому кортіло попоїсти смачних свинячих корінців, і він щосили^ помагав вугляреві. Отож вугляр вибив сокирою клин і защемив ведмедеві обидві передні лапи в буковій колоді.
— Ой, болить! Ой, тисне! — заревів ведмідь.
— Потерпи, це так і має бути, ти тільки помагай!  — каже вугляр.
Потім ухопив важкий дубець, узяв ведмедя за хвіст і як   заходився йому латати боки, аж шерсть полетіла.
Заревів ведмідь на весь ліс, а вовк тоді й каже:
— Чи ж я вас, дядечку, не попереджав, щоб береглися вугляра? Чи ж я не казав, що то хитра шельма? І хотів би вам підсобити, але боюсь що й мені лихо буде, як і вам!
Покинув він вогнище і втік до лісу. Лисичка принесла була горщики, та як побачила, що кумові непереливки, мерщій узяла ноги на плечі.
Ведмідь заприсягнув вугляреві, що не зробить йому шкоди і залишить всього вепра, аби тільки відпустив його живого. Тоді вугляр знову вбив клин у колоду, ведмідь витяг звідти лапи, облизав їх, заревів і сумно пошкандибав до лісу. А вугляреві залишився весь дикий кабан.

ЯК У МІСТЕЧКУ КОТЯЧОМУ РАКА ТОПИЛИ
За давніх часів не було в містечку Котячому свого кравця, і люди носили шити одежу аж у сусіднє місто. Дуже їм було прикро, що стільки доводиться бити ноги до майстра, та ще й перед Великоднем, коли в усіх свято, а сусіди-городяни глузують з них, що живуть вони наче в лісовій глушині.
Якось один чоловік на ймення Матєй ішов з Котячого до кума в гості і раптом побачив за містом, у болоті при річечці, дивного звіра з ножицями. То був рак, але Матєй ніколи його не бачив і подумав, що це і є кравець. Укинув він рака в торбину, повернув назад у Котяче і побіг прямісінько до бурмистра, щоб той звелів скликати раду. Бо він, мовляв, приніс важливу звістку.
Зійшлися пани радники, і Матєй розповів їм, що знайшов майстра, який буде тепер кроїти крам і шити всім одежу. Пан бурмистр прорік, що варто було б щось пообіцяти кравцеві, ну хоч би дров на зиму, щоб він лишився в місті і старанно працював. Пани радники на це пристали.
Новина враз розлетілася по всіх усюдах, і все місто раділо, що мають тепер свого кравця. Було це якраз перед Великоднем, матері вже понакуповували дочкам тонкого полотна і смугастого льону, пані бурмистерка приготувала своїй доні шовку на плаття, і всі чекали тільки  на   кравця.
У корчмі на великому столі розклали матерію, Матєй приніс рака, посадив посеред столу і порадив усім вийти, щоб не заважати пану майстрові. Хай працює собі, як уміє.
Коли проминула якась година, пані бурмистерка зазирнула нишком у корчму, бо думала, що кравець уже щось покроїв. Глянула вона на стіл і вмить вибігла вся у сльозах, почала ламати руки і гукати сусідок, щоб мерщій бігли подивитись, що там робиться. Усе полотно, і весь льон, і навіть шовк було подерто на клапті! Матері голосили, що їм пороблена така шкода, дочки рюмсали, що не матимуть на свято нових сукенок і не зможуть піти на музики. Тоді бурмистер скликав раду, пани радники добряче вилаяли кравця-невдаху і почали сушити голови, яку йому присудити кару.
Матєй теж прийшов на раду і сказав панам радникам, що знає, як треба діяти.
— Буде, мабуть, найкраще, коли пригрозити шахраєві, що ми його втопимо. Нехай нас не дурить! От побачите, що він одразу вгамується і, може, щось іще пошиє.
Пан бурмистр і радники погодилися з Матєєм, нічний сторож приніс цебро води, і Матєй кинув туди рака.
Усі думали, що кравець схоче вилізти з цебра, але ракові було добре у воді, він весело хлюпотів хвостом і щосили стриг клішнями. Усі чекали, що скаже Матєй, бо знали, що він страх який розумний. Матєй одразу ж придумав, що робити:
— Бачте, як тут міленько для пана майстра!? Треба, щоб водички було більше і щоб глибина була добряча. Ну постривай, пико твоя шахрайська, кинемо тебе на глибоке, там тобі буде досить водички!
Поклав він рака в торбину, виніс на узлісся, де була ковбаня у річці, розв'язав торбину, і промовив:
— Шануйся! Востаннє тобі кажу!
Але рак-неборак нічого не сказав, тому Матєй розгнівався, витрусив торбину, і рак — бульк! — вже був у воді. У ковбані було йому, як удома, плюскався він на волі, крутився на всі боки, і городяни реготали, аж за боки бралися.
— Бач, бач, нікчемо, допекло тобі! Ото як постелив, так і ліг! Тут тобі й квит!
І так вони галасували, що рак нарешті пірнув під воду і сховався в норі при березі.
У цей час ішов ненароком повз місто якийсь мельничук. Побачив він, що біля ковбані на річці повно людей, підійшов ближче, щоб подивитись, і запитав:
— А що воно тут діється, люди добрі? Може, раків, ловите?
— Де пак, голубе! Це ми кравця топимо за те, що спартачив нам увесь крам!
Мельничук мерщій побіг до млина, мов із гарячим пирогом за пазухою, і розповів там, що бачив і чув. Дізнались про це в князівському замку і звеліли розслідувати, кого це в Котячому втопили. А як дізналися люди, що там було, то розлетілась новина по всіх околицях, і весь той край реготав, що в містечку Котячому хотіли рака втопити.

КІНЬ І ВІЛ
Якось приїхали на ярмарок двоє господарів — один конем, а другий волом.
Поставили вони худобу голова до голови, а самі пішли собі ярмаркувати.
Перший чоловік був хазяйського роду, завдав коневі сіна.
А в другого нічого не було. Лишив він вола голодним.
От волик раз у раз і сягав язиком по сіно.
Коневі те допекло, махнув він на вола головою та й кусонув за язик.
Отака біда!
Віл заревів, господарі прибігли і почали сваритись.
— Це ти винен! — кричав перший.— Треба було дати волові паші, тоді нічого б і не сталося!
Та другий селянин не хотів нічого й чути і потягнув хазяїна коня До суду.
СуддяІ вислухав обох і запитав першого чоловіка:
— Скільки років твоєму коневі?
— Дванадцять, ваша мость,— відповів той.
— А твоєму воликові скільки? — запитав суддя у другого.
— Чотири роки, ваша мость!
Суддя замислився.
А далі й виніс рішенець:
— Понеже кінь старший, то він не винен: нема чого молодшому на старшого язика висолоплювати. А як віл таке вчинив, то нехай не жаліється!
Ото й був суду кінець.

ХИТРИЙ МИСЛИВЕЦЬ
В одному маєтку служив собі мисливець. Був він бідний, не щастило йому в житті, та люди про нього казали, що він дуже хитрий і вміє не тільки хліб жувати.
Коли у мисливця народився синок, попросив він багатого мельника бути хрещеним батьком дитині. Мельник той мав грошей, як полови, тільки був він дуже зажерливий — за мідяк дав би собі коліно просвердлити. Любив він здерти з людей зайвий мірчук, але селяни їздили до нього, бо на всю округу то був єдиний млин, і дорога до нього лежала рівна. Знав мельник, що він потрібен людям, і тому різав їх без ножа. До челяді ставився недобре, обраховував бідарів, де міг — недоплачував, за кожну дрібницю сварився. Люди кляли його на чому світ стоїть.
Мельникові не сподобалося, що мисливець обрав його кумом, але не відмовився, боячись, що той накладає з нечистим і зачарує його. Охрестив він хлопця, дав йому дукачик, але з тих пір про хрещеника вже не дбав і, коли мисливець якось натякнув, що синові треба на зиму теплу одежину й черевики, виставив його за двері ще й лайнуві добре.
Мисливець не відповів нічого, але запам'ятав це і дав собі слово, що покарає кума. Якось восени подався він рано-вранці у засідку, встрелив добрячого зайця і поклав його на косогорі в кущах. Повертаючись узліссям, підстрелив ворону і лишив її у траві під старим дубом. Потім пішов на луг, де мельникові наймити косили отаву, і почав походжати, чекаючи  на   пана   кума.
Незабаром мельник прийшов на луг подивитися, як наймити працюють, і ще здалеку зарепетував, щоб вони не байдикували.
Потім глянув він на всі боки і побачив па лузі мисливця, який цілився з рушниці у дальній косогір. Коли мисливець вистрілив, мельник підійшов ближче і в'їдливо посміхнувся:
— Авжеж, можна бухкати, коли хазяїн платить за порох і дріб! Чуже не болить... Навіщо ви, куме, стріляєте в таку далечінь? Адже туди ваші залізячки не долетять!
— Долетять, кумцю, — запевнив його мисливець. — Вже ж я знаю, що   не   схибив!
Побіг він до косогору і за якийсь час повернувся з зайцем.
— Оце порося, хоч на свято! — сміючись, мовив він. — Треба буде панові управителю віднести!
Мельник подивився-подивився на того зайця і раптом накинувся на мисливця:
— Послухайте, а що б ви хотіли за оцю пухкалку?
— Кумцю, — мовив мисливець, — то річ дорогоцінна і чарівна, вона у мене ще від діда, а той купив її в одного жевжика, котрий був якраз у  біді і продав з умовою, щоб рушниця лишалася в мисливських руках!
— А ви й повірили тому жевжикові! — посміхнувся мельник.— Просто вам випадково пощастило встрелити зайця!
— Ба ні, не випадково!  — мовив мисливець.
Набив він рушницю, націлився на дуба, що стояв за лугом аж біля лісу, вистрілив і пішов у той бік. Мельник не йняв віри, подався за ним і побачив, що під дубом лежить застрелена ворона. Попросив він показати рушницю, оглянув її з усіх боків і покрутив головою,
— А що дав за неї ваш дід? — спитав він.
— Цього вже я не знаю, кумцю, але я б її не продав і за сто червінців, бо можу з неї вцілити куди завгодно, хоч би як це було далеко!
— Чи ви здуріли! — вигукнув мельник.— Цілу сотню за таку стару пухкалку?
Але подумки він прикинув, що рушниця коштує дорожче і за неї можна здерти у людей грубі гроші. Почав він торгуватися, але мисливець не хотів навіть слухати. Тоді мельник повернувся разом з ним до млина і відрахував йому сто золотих монет.
Надвечір забіг до мисливської хатини лісник і похвалився, що пан мельник здурів: ходить поза млином між деревами і стріляє по воронах за двісті кроків. Тільки він пішов, як мисливець схопив молоток і мовив до жінки:
— Візьми в рота чотири червінці і, коли я тебе торкну молотком у скроню, впусти один червінець на стіл!
Тільки жінка запхала монети до рота, як мельник влетів до кімнати і вже з порога закричав:
— Давай назад гроші, твоя пухкалка не варта й шеляга!
Кинув він рушницю на лаву і почав лаятись, що це шахрайство.
Мисливець удав, ніби не бачить кума,   узяв   молоток, вдарив   жінку злегка у скроню і промовив:
— Дай червінця!
Жінка впустила на стіл червінець, і мисливець поклав його перед собою. Кум злякано дивився на них, а потім вигукнув:
— Чоловіче, що! це ви робите?
— Хіба не бачите, куме? — засміявся мисливець.— Оцей молоток має чарівну силу. Кожна жінка випльовує з рота по червінцю, якщо стукнути її у скроню!
«Знову якесь шахрайство»,— подумав кум. Та мисливець мовчки торкнув жінку молотком, і на стіл покотився другий червінець. Мельник аж горів, дивлячись на гроші, і раптом нетерпляче вигукнув:
— Продайте мені цей молоток!
Овва! — мовив мисливець, вдарив утретє і поклав перед собою ще одну монету.
— Я вам дам сто червінців! — крикнув мельник. Та мисливець тільки засміявся, вдарив учетверте — і вже мав на столі чотири золоті монети.
— Двісті червінців! Ходімо до млина, я готівкою заплачу! — не відставав мельник.
Мисливець удав, що розмірковує, а тоді сказав:
— І не хотілося б мені випускати чарівний молоток із хати, та вже вам, пане куме, продам!
Пішли вони до млина, про ту сотню, яку мельник заплатив за рушницю, уже й не згадували, мисливець дістав двісті червінців і повернувся додому. А мельник покликав жінку в комору, посадив її за стіл і сам сів навпроти. Потім узяв молоток, клепнув паніматку по скроні і наказав:
— Дай червінця!
— Чи ти здурів! — зарепетувала мельничиха, але чоловік клепнув ще і ще раз.
Мельничиха була жінка рішуча, люди про неї казали, що в її мізинці більше розуму, ніж у мельника в голові. Стала вона перед мельником і так вибатькувала його за дурість і зажерливість, що сидів він мов рядном накритий.
Розлютився мельник на мисливця і ну кричати, що піде до замку і пожаліється, хай шельму-кума кинуть у холодну.
— Нікуди ти не підеш! — вирішила мельничиха.— І нікому й словечком не обмовишся! Сам знаєш, що пани тебе не люблять, вони рознесуть по всіх усюдах, що ти пришелепуватий, люди над нами глузуватимуть, і ти, крім збитків, матимеш іще й сором! Іншим разом не будь такий ласий, у нас і свого вистачає!
Мельник промовчав, але відтоді обминав мисливця десятою дорогою і ладен був зробити добрячий гак, аби тільки з ним не зустрічатися.

ВЧЕНИЙ КУМ
Якось один чоловік віддав свого сина до школи. Коли хлопець приїхав на літо додому, батько розпитав, як у нього йде наука, і мовив:
— Хотілося б мені побачити, чого ти вже навчився. Ходімо до кума, він дуже вчений чоловік, і ти з ним побалакаєш!
Після полудня пішли вони до кума, посиділи, попоїли,  а  тоді батько попрохав кума трохи вивірити хлопця. Кум і спитав:
— А скажи-но мені, як зветься той звір, що ловить мишей?
— Такий звір зветься котом,— відповів хлопець.
— Овва! Він зветься спритністю! — вигукнув кум. Батько покрутив головою, а кум запитав:
— А як зветься те, на чому ми варимо їжу?
— Вогонь! — відповів школяр.
— Еге! — знову заперечив кум.— Ця штука зветься пекучістю! Батько почав хмурніти, а кум випробовував хлопця далі:
— А як зветься ота хата, куди ми звозимо снопи з поля?
Хлопець  здивувався,  що  хрещений  питає  його  про  таке,  і  відповів:
— Та стодолою ж!
Ба ні! Вона зветься достатком! — засміявся кум.
Батько сидів мов на голках, та кум вів своєї:
— А як зветься! те, що носить на собі кораблі?
— Вода,— відповів хлопець.
— Гай-гай! — вигукнув кум і зацідив кулаком по столу.— Та штука зветься могутністю!
Тут батько вже не втримався, узяв ціпка і добряче відлупцював школяра. Хлопець гірко плакав.
Під кінець літа пішов хлопець разом із батьком до кума попрощатися. Зайшли вони у двір і побачили, що наймичка вибирає з кабиці попіл, а під ноги їй увесь час лізе кішка. Наймичка розгнівалась і сипонула на кицьку попелом із лопатки. У попелі лишилися розпечені вуглинки, вони застрягли в кішки на спині, і шерсть у неї затліла. Кішка наче шалена   шугонула   до   стодоли,   полізла   в   солому,   і   солома   зайнялася.
Батько побіг у хату, хлопець метнувся за ним і закричав:
— Ой-йой-йой! Спритність із пекучістю скочила у достаток, біжіть мерщій з могутністю!
— Тю, синку, я тебе не розумію. Що сталося? — здивувався кум.
— Спритність із пекучістю скочила у достаток, біжіть мерщій з могутністю! — знов закричав хлопець.
— Та я ж тобі кажу, що не розумію! — вигукнув кум.— Кажи, що сталося?
Тоді хлопець сказав:
— У кішки загорілася шерсть, вона скочила в стодолу, несіть швидше воду!
Кум із батьком вибігли надвір, та стодола вже зайнялася. Кум побивався, рвав на собі чуба і голосив:
— І що це мені до макітри влізло, і чого це я вчив тебе говорити не по-людськи? Оце мені кара!
— Авжеж,— мовив батько і відтоді не водив сина до кума на іспити.

ЛУКАВИЙ ЧОЛОВІК
За давніх-давен носили годинники в кишенях тільки пишне панство, усякі графи та князі. От в одного князя і був дорогоцінний годинник із щирого золота, обкиданий самоцвітами. Узяв він серед зими того годинника з собою на полювання та й згубив десь у снігу. Тоді звелів князь оголосити по всіх усюдах, що, хто годинника знайде і принесе в замкову канцелярію, той дістане велику нагороду.
На другий день пішов один дядько на базар продати мішок вовни. Увечері повертався він додому лісом і раптом чує, як в снігу посеред дороги щось наче гарчить. Не знав чоловік, що воно таке, і замислився: чи ж затовкти його глибше в сніг, чи взяти з собою. Подумав він, що це якесь звіря, та й сказав сам собі:
—   Щоб воно мене не вкусило, наставлю на нього мішок та спіймаю!
Натягнув дядько рукавиці, наставив мішок і загорнув туди звіра разом із снігом. Потім міцненько зав'язав мішок, завдав собі на плечі й пішов додому. А що дорога йому лежала повз корчму, то він і зазирнув туди трохи зігрітися і похвалитись, якого дивного звіра він уполював: весь час сопе у нього в мішку.
— От послухайте, що воно там витворяє,— сказав він корчмареві.
Корчмар одразу ж зметикував, що воно й до чого, і сказав селянинові:
— А витягніть-но, дядечку, оте звіря з мішка, та й погляньмо, що воно таке.
Чоловік розв'язав мішка і, щоб звір його не вкусив, висипав усе на землю. Корчмар узяв годинника в руку, обдивився з усіх боків і мовить:
— Ну, дядечку, маєте щастя! Це ж годинник, якого згубив сам князь!
Селянин одразу пригадав, що князь оголосив нагороду тому, хто знайде годинника. Зрадів він, але корчмар йому каже:
— Це ж я розтлумачив, що ви знайшли! Без мене ви нічого б не одержали. Тому мусите відписати мені половину князівської нагороди.
Чоловік викручувався, як міг, а що корчмар не підступався, то мусив він підписати на це папір і аж тоді піти  в замок.
При брамі воротар запитав, що йому треба, і, коли селянин усе розповів, сказав йому:
— Пущу тебе до пана князя тільки тоді, як відпишеш мені половину того, що дістанеш у нагороду.
Чоловік побачив, що інакше у замок не доступиться, ще й годинника можуть забрати, і пообіцяв воротареві половину. От прийшов він до князя, привітався гарненько та й каже, що знайшов отой годинник. Князь зрадів дуже і враз запитав у чоловіка, яку б він хотів мати нагороду. Селянин відповів, що не хоче нічого, проте князь не відступався, і тому він сказав:
— Накажіть, ваша вельможність, вліпити мені п'ятдесят київ по плечах, тільки ж дуже прошу дати на це папір, бо половину я маю віддати корчмареві, а тією половиною, що зостанеться, поділитися з воротарем.
Князь посміхнувся і мовив:
— Хто не слухає поради, тому не допоможеш.
В ту мить прибігли слуги, і селянин-неборак дістав свою пайку по плечах.
Після того як дядька віддухопелили, рушив він додому і по дорозі віддав воротареві папір із князівським повелінням. З ним воротар побіг просто до канцелярії. Там про все вже знали від князя і добряче вибили йому пилюку з кунтуша.
Корчмар теж очікував селянина, і, коли почув, що той повертається з нагородою, одягнув на себе святкове вбрання і майнув до замку. Там він дістав повних двадцять п'ять київ, як було записано, і ледве дошкандибав додому.
Минуло небагато часу. їхав якось князь тим самим селом, зустрів ненароком чоловіка, який знайшов годинника, і знову запропонував йому нагороду. Чоловік сказав, що в нього всього вистачає, та коли вже ясновельможний князь так просить, то хай дасть йому своє старе сідло.
— Ото й усього? — засміявся князь.
— Атож,— відповів селянин.— Тільки дайте мені, ясновельможний князю, папір на те старе сідло!
Князеві весело було це чути, і він зробив усе, як просив той чоловік.
Селянин ледве дочекався, поки все скінчиться. Вхопив він папір, запряг коні та й подався швидше до одного князівського маєтку, який звався Старе Сідло. Приїхав туди і почав усім порядкувати й казати, що Старе Сідло — це його маєток, що він має на нього князівський папір. Управитель мерщій його послав економа до канцелярії, щоб взнати, що це сталося із Старим Сідлом, бо прийшов якийсь чоловік, розпоряджаються усім і каже, що маєток, мовляв, його. Старший управитель одразу побіг до князя, розповів усе, і тільки тепер князь почав шкрябати собі потилицю, коли пригадав, що віддав селянинові цілий маєток.
— Нічого не вдієш,— мовив він зрештою,— вже я папір підписав, а князівський підпис і сокирою не вирубаєш.
Лукавий чоловік довго господарював у Старому Сідлі, і добре там жилось і йому, і всій його родині.

ЯК ШВЕЦЬ ПОПА КРУГОМ ПАЛЬЦЯ ОБКРУТИВ
Жив собі один швець із своєю жіною, і такі убогі, що вже й не знали, як їм далі бути. Ходили вони по наймах, бо своєї нивки і клаптя не мали, а чобіт шити ніхто їм не ніс, так що пан швець не мав куди й шилом ткнути. Тільки й того, що дітей мали повну хату. От одного разу, коли й на зуб нічого не було, і не стало вже нічого з одежі, щоб тіло прикрити, і нізвідкіля було помочі чекати, бідний швець сам собі й сказав:
— Оце вже мені іншого не лишається, як померти або навчитися красти.
Та помирати йому все-таки не хотілось, тому що був чоловік і при силі, і при здоров'ї. Скільки ж то йому могло бути років? Десь біля чотирьох десятків. Покинути жінку й дітей — теж нелегко, отож і зважився він на таке шалапутство. Щоправда, на серці в шевця було неспокійно. Ну, та що вдієш: як не зміг жити правдою, доведеться спробувати кривдою.
Отож швець і почав вчитися красти.
В одного хазяїна на задвірку була велика купа землі, бо думав той чоловік насипати собі грядки. От узяв швець дома шмат шкури, пробрався потайки до тієї купи, нагріб землі і принишк. За хвилину устав, озирнувся на всі боки, вхопив шкуру та й потюпав з нею додому. Так учився бідолашний швець красти цілісінький день. Та коли думав він, що жодна жива душа його не побачить, то помилився. За муром у своєму саду стояв піп і все бачив, тільки не втямив, що то швець витворяє. Отож погукав він шевця; до себе в дім та й каже:
— Що це ти, шевче, робиш? Я зранку дивлюсь, як ти щоразу нагрібаєш землі з купи і чухраєш з нею до своєї хати. Видно, або чаклуєш, або чаруєш. Ану ж признавайся!
— Я не чарую і не чаклую, а вчуся красти, щоб разом із жінкою й дітьми не вмерти з голоду,— каже йому швець.
— Ну і як, навчився?
— Та думаю, що вже зміг би.
— Тоді знаєш що? Я тебе випробую! Ось тобі задачка: якщо викрадеш у мене до ранку найкращу ялівку з хліва — буде вона тобі, ще й дам сотню срібняків на додачу. А як спіймаєшся — відпочинеш у буцегарні.
— Домовились! — вигукнув швець і подався додому, щоб швидше переказати жінці, про що вони говорили з попом.
— Не сподівайся, що це тобі легко вдасться,— налякала його жінка.— Піп пильнуватиме телицю як ока в лобі. Та вже не журись, якось зробимо!
Мав швець мудру жінку. Пішла вона до корчмаря, купила пляшку спотикача, потім убралася, наче старчиха, узяла на спину кошик для картоплі і пішла ввечері до попової садиби проситись переночувати.
— Та в мене, мабуть, не можна,— пошкрябав собі піп потилицю.
Звісно, що вигнати за двері бідну стару бабу він не міг так просто, бо якраз у неділю мав говорити казання про милосердні діла, а хто не знає, що приймати до хати подорожніх і є милосердне діло? — Тісно у мене вдома, та ще й бліх ви мені напустите, тож ідіть краще до хліва, де сплять наймити. Скажіть їм, що я послав, хай дадуть соломки, там і переспіть собі, — вирішив піп, аби відчепитися від старої.
Шевцева жінка пішла до хліва і просила наймитів так довго, аж поки вони сказали:
— Ну, добре, бабо, лягайте собі нишком отам на соломі. А нам цілу ніч заснути не вільно, бо ми чекаємо злодія!
Старчиха сіла на ослінчику, витягла чотки і почала молитися, але поміж молитвами видобула з торби пляшку.
— А що воно у вас таке, бабо? — зиркнули иа неї наймити.
— А   це   в   мене   такі   ліки   від   кашлю.   Скуштуйте,   якщо   кортить.
Наймити ковтнули раз, ковтнули вдруге і прикладалися до плящини доти, поки видудлили всі ліки, після чого поснули, мов колоди. Тоді шевцева жінка встала, відв'язала телицю від ясел, і разом з чоловіком, який вже чекав надворі, відвели худобу до своєї хати.
А вранці, як тільки сонечко встало, піп схопився з ліжка і побіг швидше до хліва. Наймити ще спали, мов постріляні, а ялівки не було й сліду. Піп одразу ж впізнав, звідки вітер віє. Послав він по шевця, поплескав його по плечу і заплатив сотню срібних. Та хоч швець і зробив, що йому було загадано, але іспит для нього ще неї скінчився.
— Око за око, зуб за зуб,— мовив піп по-вченому.— Якщо ти вже поцупив у мене ялівку, то мусиш щось принести на заміну.
— А що б ви хотіли? — спитав швець,
— Якраз учора пропав наш півень, і треба нам іншого. От і вкради його десь. Тільки ж я хочу такого півня, щоб і не спав, і не їв нічого! Принесеш — дістанеш дві сотні срібняків, а ні — до криміналу відправлю!
— Домовились! — жваво вигукнув швець і подався додому.
Поки він ішов, хоробрість у нього розвіялась, дома він усе розповів жінці і знову зажурився. Проте жінка всміхнулась і сказала:
— Це зробити неважко. Такий півень в усьому селі тільки один, і сидить він на даху цвинтарної сторожки.
У шевця в ту ж мить спав камінь із серця. Цього разу він уже не боявся, а коли звечоріло, пішов на кладовище, видерся на дах сторожки і зірвав з нього бляшаного півня. Потім почимчикував до попового двору і там запхав півня в курник.
Вранці хотіла куховарка випустити курей, а вони не можуть вийти. Зазирнула вона в курник і бачить, що дорогу затуляє шмат бляхи. Витягла вона його, але одразу ж випустила з рук, мов розпечене залізо, і загаласувала з переляку, бо впізнала півня з кладовища. Побігла куховарка до попа, але той засміявся і послав по шевця. Дав йому дві сотні, поплескав по плечу й каже:
— Ну ти ж і дурисвіт! Тепер дам я тобі найважче завдання. Якщо й цього разу тобі пощастить, дістанеш таку нагороду, що зможеш ні про що більш не дбати, а як ні — чекає на тебе холодна. Найбільше дошкуляють мені мої помічники — капелан, кантор і паламар. Вони щодня пиячать, мене не слухаються, і якщо ти їх вкрадеш, зроблю тебе самого паламарем, і минуться всі твої злидні та клопоти.
— Гаразд! — вигукнув швець і гайнув додому.
Там сміливість його покинула, розповів він жінці, що має зробити, і вдарився руками об поли:
— Ой лишенько, цього вже я ніяк зробити не зможу, і залишимось ми навіки-віків старцями!
— Та ти не побивайся,— втішила його жінка.— Разом ми й не таке подужаємо! Аби мені спало щось на думку. А поки що облиш мене і нічого не бійся!
Пішла вона на річку і наловила повен кошик раків. У крамаря купила копу тонесеньких свічечок, які світять по церквах, дома прихопила три порожні мішки, і, коли під вечір паламар пішов дзвонити, вони удвох з чоловіком прошмигнули в костьол і причаїлися, щоб їх там замкнули. У темряві повитягали раків з кошика, застромили кожному в клешні по свічці і, коли дзиґарі на вежі відбили північ, запалили всі свічки та й пустили раків по костьолу. Самі ж піднялися на хори, жінка заходилась роздувати міхи, а швець сів за орган і почав грати. Нічний сторож це почув, побачив, що в костьолі світяться вікна, і побіг прямісінько до корчми, де ще сиділи капелан з кантором і паламарем, пили-гуляли і грали в карти.
Попа якраз не було вдома, кудись поїхав на ніч, тож мусив капелан встати від столу, взяти ключі і піти подивитися. А що совість в нього була нечиста, то й прихопив він із собою кантора й паламаря. Усі троє підійшли до костьолу і, коли піднялися на паперть, побачили, як у вікнах блимають вогники, немов усередині ходить натовп людей із свічками, як грає орган і хтось співає:

А хто у райські хоче простори,
Хай усі гроші бере із собою.


— Хай йому лихо! — мовив капелан.— А ми хіба не хочемо? Гайда всі додому по гроші та й пожертвуємо їх, а то гірше нам буде.
Послухалися вони його, побігли по гроші, потім відімкнули костьол І побачили, що скрізь повно вогників, які наче плавають по храму. Капелан одразу ж крикнув:
— Це душі з чистилища, вони за нами прийшли!
І всі троє затрусилися з переляку, як листя на осиці.
А швець, який сидів за органом, набрався духу і заспівав під музику низьким голосом, немов із того світу:

Хай грішні люди гроші забирають
І у мішки мерщій залізають!


В ту ж мить лантухи злетіли вниз, і капелан, кантор та паламар так очманіли, що один поперед одним позалазили в них. Тоді швець вискочив з-за органа, міцно зав'язав лантухи і повитягав їх надвір. А жінка його тим часом побігла швиденько додому по візок.
То звісно, що було трьом горілчаним приятелям непереливки, коли швець тягнув їх через поріг, а потім по приступках і далі від костьолу, співаючи:

До неба дорога тверда й кам'яниста,
Трохи потерпиш — душа буде чиста!


Отож ті троє чули його слова і мовчали, радіючи, що незабаром потраплять на небо. Швець поскладав мішки на візок, жінка спереду тягла за мотузку, він штовхав ззаду, і так вони хутко привезли їх додому і поскладали в гусячому хлівці.
На світанку почали гуси ґелґотати, і аж тепер капелан подав голос:
— Оце вже скоро кінець нашим мукам! Я чую, як співають ангели. Тоді вже й півні почали кукурікати.
— І я чую,— зрадів кантор.
— І я, я теж чую,— озвався з лантуха паламар, коли занявкали коти.
Такі були всі троє задурені, що навіть не впізнали звірячих голосів.
Вранці зібралися люди перед костьолом і чекали, коли ж це відімкнуть двері. В цей час біжить паламариха і бідкається, що в неї пропав чоловік. За нею канторова жінка ламає руки. А там куховарка з попового будинку подає голос, що капелан теж кудись подівся. Тут прийшов піп у ризах.
— А де це наш паламар? Чого це костьол не відімкнутий? —  питає.
Тієї миті згадав він про шевця і каже, наче нічого не знає:
— А чи не покрав їх хто часом? Треба пошукати,— та й повів людей просто до шевцевої хати. Той уже здалеку реготав, коли їх побачив, відімкнув хлівець і розв'язав лантухи. Ото було сміху! Всі троє одразу подалися в інші краї,— такого сорому набралися.

ЧОРТІВ МЛИН
Жив собі один мірошник, і був він дуже бідний. Млин його стояв казна-де, люди заїздили туди коли-не-коли, частенько не було чого молоти, і мірошникові жилося зле.
Якось розділив він дітям останній окраєць хліба, собі не взяв і крихти, сів біля лотоків і замислився, що його робити. У цей час підійшов до нього незнайомий купець. То був переодягнений чорт, але мірошник, звісно, цього не знав.
— Чого ви такі смутні, панотче? — почав розмову купець.
— Як же мені не журитися,— мовив мірошник.— Я удівець, маю дев'ятеро дітей, а достатку ніякого. Не знаю, що вдіяти, і ви мені не допоможете, бо з вами я навіть не знайомий!
Тоді чорт відкрився мірошникові і каже:
— Дам я тобі добру раду: продай мені свого млина на триста років!
— Еге, добре сказати — продай! Хіба в тебе є гроші? — відповів мірошник.— Бо мені так гроші потрібні, що хоч; ґвалт кричи!
— Та в мене грошиків вистачить,— засміявся чорт,— якби не мав, то й не торгувався б! Що ж ти правиш за свій млин?
— Не хочу себе кривдити,— мовив мірошник,— але не хочу й заправ ляти багацько. Тому скажу тобі просто в вічі: дай мені стільки талярів, скільки піднесеш за три рази, але заплатити зразу ж!
Чорт зареготав та й каже:
— Дурний ти! Якби заправив усі гроші, які є на світі, і тоді б я погодився!
— А я б стільки й не взяв, бо то було б нечесно,— мовив мірошник.— Але дав слово — кріпись! Сип одразу гроші, бо завтра мені розплачуватися за зерно!
Чорт зник і за мить повернувся з мішком талярів, а потім приніс ще два важкі мішки. Мірошник подивився на гроші і сказав:
— Млин твій, але я залишуся тут аж до смерті, бо ж не буду я на схилі віку шукати собі десь кутка!
— А я тебе не виганяю,— мовив чорт,— але слухай і ти мене: я тобі заплатив, а на руках не маю паперу, що млин мій. Навіть свідка нема, що ми домовилися!
— Про це не турбуйся,— заспокоїв його мірошник.— Я напишу заповіт і звелю дітям після моєї смерті піти з млина!
Так і сталося, як сказав мірошник. Навесні наступного року він помер, діти вибралися звідти, і чорт мешкав у млині аж двісті років. За цей час люди забули про того мірошника, а млин обминали десятою дорогою, бо ходили чутки, що там нечисто.
Якось тим краєм ішов старий гусар. Повертався він з військової служби, і одна нога в нього була дерев'яна. Прийшов він у село, постукав до старости і попросився на обід. Староста сам був колись вояком, запросив він гусара до хати, добре почастував, і по обіді сіли вони погомоніти про те про се. Розпитався староста, що нового в світі, гусар розповів, хто з ким воює, а потім і сам запитав:
— А що у вас тут цікавого?
— Та що б у нас могло бути цікавого,— сказав староста.— Хіба те, либонь, що є у нас один млин, і чортяка лякає в ньому людей уже дві сотні років. Кажуть, що сидітиме там іще сто!
Гусар був уже напідпитку, засміявся він і мовив:
— Двісті років щось та важать! Хотів би я побачити, як виглядає старий чортяка! Дайте мені, старосто, хліба, кілька свічок, щоб поночі там не сидіти, і я на цей млин подивлюся. Тільки пошліть зі мною, будь ласка, провожатого, бо я сам туди не втраплю!
Дав староста гусарові в торбу буханець хліба, свічок і звелів молодому наймитові провести його до чортового млина. Дорогою наймит увесь час озирався на всі боки, а загледівши здалеку млин, показав на нього пальцем і мовив:
— Ондечки, пане вояче, і є той млин!
— Бачу,— відповів гусар,— тож ходімо, вже близько!
— Е ні, хоч убийте мене, далі я не піду! — сказав наймит, міркуючи, як йому швидше дременути звідсіль.
— Еге-ге, небоже, якщо в тебе заяче серце, то біжи додому,— розгнівався вояк.— Тепер я і сам знайду дорогу!
І за хвилину він був уже біля млина.
Млинове колесо крутилося упорожні, ніде ані живої душі, навіть собака не гавкне. Зайшов гусар до ванькирчика у млині, поклав на стіл торбу, запалив свічку і повечеряв. Коли наївся, набив люльку і запалив. Так просидів він сам один аж до глупої ночі.
Раптом хтось закалатав у двері. Гусар гукнув із-за столу:
— Якщо ти чорт тутешній, заходь до хати, бо у мене, сам знаєш, одна нога дерев'яна, вставати не хочеться!
Чорт зайшов, а гусар глянув на нього та й каже:
— Люди балакають, що ти поганющий, але я бачу, одежина в тебе гарна, наче у панського мисливця. Скільки заплатив?
— Вона у мене тільки другий тиждень, а віддав я за неї сто срібних! — відповів чорт.
— Чого ж ти не сидиш у млині, а коїш по світу шкоду? — запитав вояк.
— А що мені тут робити? — засміявся чорт.— Помольців нема, кожне обходить млин стороною! Посиджу тут іще сто років, а тоді візьму до себе трьох приятелів, щоб не так нудно було!
— Ну, це ми ще побачимо,— сказав гусар.— Сьогодні нема в мене охоти теревенити з тобою, тому біжи куди очі дивляться, а я побуду сам!
— Ану не задавайся! — розсердився чорт.— Бо я тобі покажу, почім напуша лиха!
— Голубчику, я ж тебе не боюся,— зареготав гусар.— Давно вже мені кортіло побачити такого старого чортяку, як ти!
— Забирай своє манаття і геть звідсіля! — заревів чорт.— Та не гніви мене, бо горе тобі буде! Знаєш, яка в мене сила?
— Я добре знаю, що ти чорт! Але ж я — гусар і кажу тобі по-добро: му: лети звідси і більше сюди не потикайся!
Чорт кинувся на гусара, та вояк — людина бувала, вигукнув він зак-ляття, яке взнав у одного пустельника, і приморозив чорта на місці. Потім зав'язав його личаною мотузкою, завдав собі на плечі, пішов до жорен і почав молоти чорта, аж поки йому півспини не змолов. Чорт репетував від болю і просився:
— Ой пане гусаре! Змилуйся! Годі вже! Поки світ стоятиме, я сюди не поткнуся! І людей більше не лякатиму!
— От бачиш, ти вже іншої заспівав,— сміявся гусар.— Але так легко я тебе не відпущу! Насип мені в оцю торбу дукатів та ще принеси мішок самоцвітів, а то буду молоти, поки з тебе самі копита зостануться! А як гроші й самоцвіти принесеш, то щоб твого тут і духу не було — ані в млині, ані в цьому краї!
Коли чорт присягнувся, що все так і зробить, гусар його відпустив. Майнув чорт, за хвилину повернувся з дукатами, насипав їх гусарові в торбу і поставив на землю мішок самоцвітів. Гусар зазирнув у мішок, і серце в нього звеселилося, коли побачив таке багатство. Після цього чорт зник з очей, і тільки сморід залишився після нього.
Переночував гусар у млині, а другого дня повернувся до старости. Той зрадів, що вояк прийшов живий і здоровий, і сказав йому:
— Слухай, приятелю, поживи у нашому селі ще чотири тижні. Якщо чорт не повернеться — буде млин твій!
Та чорт так і не потикався до цього краю. Гусар розвалив старий млин і побудував собі новий. Потім узяв до себе сестру, бідну вдову з шістьма дітьми, та й мірошникували вони разом аж до смерті.

СКУПИЙ ТЕСТЬ І ХИТРИЙ ЗЯТЬ
Якось подався один молодий підмайстер мандрувати. Довго блукав він білим світом, але ніде не знаходив собі роботи і все перебивався з хліба на воду. Часто лягав він спати голодний, та ніколи цим не журився. Був то веселий, вродливий хлопець ще й завзятий співака. Звався він Веселий Ян.
Одного разу прийшов він до якогось містечка і не зміг там заробити ані шматочка хліба. Згадав тоді Ян, що є в нього кілька загорнених у ганчірку мідяків для тітоньки Лихої Години, зайшов до корчми і замовив собі обід.
Добре він наївся і напився, та, коли хотів платити, побачив, що не має ані шеляга, бо ті мідяки, мабуть, витрусилися дорогою з кишені. Стало йому соромно, і не знав Ян, що вдіяти. Признався він корчмареві про свою   біду.   Корчмар   був   чоловік   крутий,   він   розгнівався   і   закричав:
— Тепер кожен волоцюга так і гне, аби задурно наїстися і напитися у корчмі, а корчмар щоб йому й грошиків підсипав на дорогу! Ні, голубе! У мене закон такий: нема грошей — до корчми не лізь! Як не маєш чим платити, знімай одіж!
Ян просився, щоб лишили йому одежу, бо ж він замерзне, та корчмар не відступав, тож і довелося бідному хлопцеві стягти з себе куртку, штани й сорочку і напівголим вибігти з корчми. Уже сутеніло, на вулиці йому не стрілося жодної живої душі, побіг він на околицю і заліз у чийсь незамкнений сарай. Там Ян знайшов оберемок соломи, постелив її на землі і, підклавши під голову кулак, заснув. Незабаром він прокинувся від лютого холоду, схопився й почав поночі нишпорити в сараї. Нарешті знайшов у кутку стару рибальську сітку, накрився нею та й перебув ніч.
На світанку Ян так закляк, що не міг більше терпіти, та й страх як їсти схотілося. Загорнувся він у сітку, як тільки міг, вибіг із сарая і почав стрибати через рови, щоб зігрітися, а коли трохи розігнав кров — попрямував до найближчого села, щоб випросити собі шматок хліба. По дорозі зустрів він якогось купця, що їхав пишною каретою. Купець звелів зупинитися, покликав підмайстра і спитав у нього:
— Гей, чоловіче, у що це ти вбрався? Хіба тобі не холодно?
— Де там холодно! — засміявся Веселий Ян.— Ви й не повірите, як гріє ця сітка!
— Так віддай її мені, а собі бери мою шубу, бо я дуже мерзну,— запропонував пан купець.
— Е ні, нічого не вийде,— відказав підмайстер.— Я й за десяток шуб не віддам цієї сітки!
Купець витяг з кишені папір, щось написав, подав його підмайстрові і мовив:
— Йди прямо оцим шляхом, дістанешся аж до королівського міста. Там спитаєш будинок купця Якуба — кожна дитина тебе проведе. Віддай оцього листа моїй дружині, і вона заплатить тобі за сітку. А зараз давай її мені, а собі бери шубу! Мені холодно, а дорога в мене ще далека!
Купець узяв сітку і поїхав. Дорогою він трохи не задубів і страшенно лютував, що дав себе так одурити. А Ян узяв шубу, зрадів, що вона добре гріє, і весело почимчикував до міста.
Незабаром помітив він на узліссі якусь хатку, зазирнув у вікно і біля печі побачив сивого дідуся. Старий стругав із дерева якесь начиння, а коли уздрів Яна, запросив його до хати і пригостив юшкою. Почали вони балакати. Ян розповів, що з ним сталося, і показав папірець, який дістав від купця. Дідусь усміхнувся і сказав:
— Ляж, хлопче, і спочинь трохи. Я тебе збуджу, аби ти завидна дістався до міста!
Коли Ян міцно заснув, дідусь приписав щось у листі купцевою рукою і поклав папір на місце. Незабаром збудив він Яна, дав йому на дорогу хліба і сказав:
— Не забувай, хлопче, свого хрещеного!
Ян подякував і пішов собі далі. Дорогою він весь час думав про дідуся, і пригадувалось йому, ніби він іще дома чував, що хрещений давно помер. Та підмайстер недовго сушив собі тим голову і незабаром щасливо дістався до королівського міста.
Розпитався він, де живе купець Якуб, і почув від людей, що в того купця є дочка-красуня.
«Охо-хо, коли б мені з нею оженитися, то не блукав би я більше по світу!» — подумав собі підмайстер.
Тут спало йому на думку, що він роздягнений і не може в такому вигляді з'явитися в купецький дім. Тому продав він шубу, купив собі пристойний одяг і аж тоді завітав до Якубів. Купчиха зустріла його привітно,— адже він приніс листа від чоловіка,— та коли прочитала того листа, вельми здивувалася і не знала, що й казати. Почала вона розпитувати Яна, де і як познайомився він з її чоловіком, і проговорилася, що Якуб у листі велить, щоб дочка вийшла заміж за Яна і щоб весілля зіграли негайно. Привітала вона підмайстра як свого зятя і одразу ж почала з ним радитись, як влаштувати весілля.
— Треба слухатись Якуба,— казала вона.— Мій чоловік крутої вдачі, він розгнівається, якщо ми не зробимо так, як він наказав!
Дала вона Янові гаман з грошима і послала у місто скупитися до весілля.
Ян зайшов до найкращого кравця, купив собі дороге вбрання і, коли одягнувся в нього й глянув у дзеркало, здався собі справжнім джиґуном. Як повернувся він з міста, купцева жінка привела свою дочку і сказала, що батько звелів їй вийти заміж за цього юнака. Дочка здивувалась, але Ян припав їй до серця, і вона зраділа, що судився їй молодий і гарний наречений. За два дні зіграли весілля, і Ян лишився жити з молодою дружиною в тестевому домі.
Жили вони з жінкою щасливо, та й стара купчиха полюбила зятя, бо вдався він працьовитим і моторним, щиро дбав про торгівлю і завжди був веселий та добрий. Через рік у купецької дочки народився гарний синок, але якраз того дня повернувся з мандрівки Якуб. Коли жінка розповіла йому про все, він страшенно розлютився і пригрозив, щоб зять - не смів потикатись йому на очі. Жінка умовляла його, дочка благала лишити їй чоловіка, з яким вона зазнала щастя, голосила, щоб не відбирав у її дитини батька, та Якуб у своєму гніві не хотів нічого знати, а вигнав зятя з дому і на прощання гукнув:
— Забирайся у пекло до всіх чортів!!!
— Що ж, гаразд,— мовив Ян,— подивлюсь, як у чортів живеться. може, щось зароблю, і тоді ви самі попросите мене у зяті!
Пішов він по білому світу і скрізь говорив, що хоче потрапити в пекло. Якось прийшов Ян до міста, запнутого чорним сукном. Розпитав він одного королівського слугу і дізнався, що єдина королівська дочка захворіла і лікарі не дадуть їй ради.
— Треба буде в пеклі спитати, чим їй допомогти,— сказав Ян.
Не встиг він іще перейти місто, як наздогнав його інший слуга і передав від короля гаман з грошима, щоб, мовляв, легше було в дорозі.
Тепер Ян мав доволі грошей і мандрувалося йому куди краще, але він ніде не затримувався, бо попереду лежав довгий шлях. Прийшов він якось до іншого міста і почув від людей тільки плач і лемент.
— Чого це ви плачете? — запитав він в одного чоловіка.
— Як же не плакати, коли спіткало нас таке горе! — крізь сльози пояснив чоловік.— Росте в нашому місті яблуня, і родить вона чарівні яблука: хто одненьке з'їсть — той видужає від усіх чисто хвороб, хоч би й смерть у нього чигала на порозі. А тепер дерево всихає, не родить яблук, і ми боїмося, щоб воно зовсім не всохло.
— Треба буде порадитись у пеклі,— мовив Ян.— Але переді мною ще довгий шлях, а гаманець мій уже добре схуд!
Тоді люди наскидали йому стільки грошей, що ледве можна було піднести гаман, і Веселий Ян пішов далі.
Дістався він до третього міста і побачив, що старі люди в ньому дуже смутні. Запитав Ян, чого вони журяться.
— Було в нашому місті чарівне джерело,— поскаржилася йому одна бабуся.— Хто з нього пив, той знову ставав молодим, але тепер вода у джерелі пропала, і ніхто не знає чого!
— Не журіться, я у пеклі дізнаюсь, в чому тут причина,— втішив Ян стареньку і розповів їй, куди йде.
Новина одразу рознеслася по місту, і люди назбирали Янові на дорогу добрий гаман з дукатами. Ян зрадів, що в нього стільки грошей, але не забував, куди прямує, і все розпитував у людей про дорогу. Зрештою дістався він до синього моря. Довго тинявся берегом, шукаючи якогось човна, аж раптом здибав чорта, що ніс на плечах тяжке млинове жорно. Ровбалакалися  вони,  і  Ян   спитав,   чи  не   знає  чорт   дороги  в   пекло.
— Та онде воно за морем, те пекло,— сердито мовив чорт,— але ти туди не доберешся!
—  Шкода!  —  зітхнув Ян.—  Дуже б мені хотілося   глянути,   як там живеться!
— Знаєш що? — порадив чорт.— Я тебе перенесу через море, але щоб ти запитав у пеклі, чи довго мені ще перти оцю каменюку?
— А хто ж мені це скаже? — спитав Ян.
— Люципер, наш найстарший чорт, усе знає, але сам нічого не говорить. Та є при ньому стара баба, і він їй у всьому довіряється. Іди туди, добре попроси бабу, і вона про все взнає! А тепер слухай, — звелів чорт.— Я кину камінь на березі, ти швиденько сідай на мене, і ми полетимо. Та мерщій, бо мені перепаде, як Люципер дізнається, що я скидав камінь з плечей!
Сів Ян чортові на спину, підстрибнув чорт у повітря, мов той олень, і помчав через море. За хвилину опинився Ян на тому березі. А чорт, мов вихор, погнав назад, ухопив жорно і ну носити берегом.
Коли Веселий Ян зайшов у пекло, чортів не було вдома, вони саме літали по світу, тільки стара Люциперова баба сиділа біля воріт.
— Що тобі треба, небоже? — закричала вона, угледівши хлопця.
Ян чемно привітався з нею і попросив:
— Любенька бабусю, допоможіть мені, будь ласка. Це мій тесть послав мене сюди, а сам би я хотів дізнатися чотири таємниці.
І Ян розповів їй про хвору принцесу, яблуню, джерело і чорта над морем.
Бабуся вислухала його, покрутила головою і сказала:
— Е, золотенький мій, нічого я про це не знаю! Може, ось випитаю у Люципера. Треба тільки сховати тебе, бо коли він зайде — буде тобі горе!
Дала вона Янові попоїсти, а тоді сховала в купі дров біля печі. Надвечір повернулися чорти до пекла, і останнім прилетів Люципер. Бабуся дала йому повечеряти, і, коли Люципер наївся, поклав він голову їй на коліна й звелів розчісувати волосся.
Бабуся почесала його кудлату чуприну, а тоді смикнула за одне пасмо. Люципер прокинувся і забурчав:
— Ти чого мене будиш?
— Та це я задрімала, і приснилося мені, що в одному місті тяжко захворіла королівна.
— Гм, цьому легко зарадити,— мовив Люципер.— Хай віддадуть її заміж за того, кого вона любить, от і видужає!
Ледве він заснув, як бабуся знову смикнула його за чуба.
— Що ти робиш? — вигукнув Люципер.
Та бабуся не злякалась і промовила:
— Це мені приснилося, що в одному місті росла у людей чарівна яблуня, а тепер вона їм всихає!
— Якби її викопали,— пробурмотів Люципер,— і відрубали середній корінь, то родила б яблук іще більше, ніж раніше, бо на тому корені сидить хробак і смокче з дерева силу!
Бабуся тихенько чесала Люциперові голову, але за якусь часину знову скубнула його.
— Бабо, не гніви мене, бо розірву на шматки! — ошкірився найстарший чорт.
— Та я заснула,— виправдовувалася бабуся,— і побачила сон, ніби жодному місті висохло чарівне джерело!
— Дурні люди! Чого не вичистять те джерело? Мали б води удосталь! — зареготав Люципер і заснув.
Бабуся довго чесала його, але потім все-таки насмілилась іще раз смикнути за чуба. Люципер скочив на ноги, вчепився бабусі за шию і хотів її задушити.
— Ой паночку, я ж не винна, що мене сьогодні мучать тяжкі сни! — заголосила вона.— Оце й зараз приверзлося, ніби прилетів до мене чорт, отой, що носить жорно по той бік моря, і запитав, чи довго йому ще надриватися. Не знала я, що сказать, а він розгнівався і швиргонув у мене тим каменем. Хотіла я уві сні відхилитися, от і скубнула тебе ненароком за кучері.
— Так йому й треба,— зареготав Люципер.— Це найдурніший з усіх тортів! Було б йому комусь те жорно віддати, отак би й визволився! Але ;тепер, бабо, дай мені спати, бо справді задушу тебе і розірву на шматки.
Бабуся більше Люципера не будила, і за мить обоє вони вже спали. І Рано-вранці найстарший чорт вилетів з пекла, а за ним і всі інші чорти. Бабуся лишилася сама, допомогла Янові вилізти з-поміж дров і роз-новіла, що вивідала в Люципера. Ян їй подякував, розпрощався і подавші до моря. Чорт уже прилетів по нього і тільки побачив Яна — так зразу і спитав, що він дізнався.
— Спершу перенеси мене на той бік,— звелів Ян,— тоді скажу!
Чорт скорився, і не встиг Ян озирнутись, як вони були на тому боці. Чорт ухопив своє жорно, а Ян видерся крутим берегом і тільки тоді, воли чорт уже не міг його дістати, закричав йому:
— Дай жорно кому-небудь потримати, а сам тікай — отак і визволишся!
Чорт заревів з досади, почав грозитися, але на берег вилізти не посмів, І Ян утік од нього.
Весело поспішав Ян до того міста, де висохло   джерело.   Ледве люди, і його порадою, джерело вичистили, як звідти    забила вода, і  король жо краю  звелів  дати  Янові  повний  віз  срібняків.   У  місті,   де   росла йлуня. одержав Ян другий віз срібла. А коли вилікував королівну у тре-I місті, дав йому старий король повний віз золотих дукатів ще й із ним цілий полк вояків, щоб Ян безпечно дістався додому. Вернувся він у місто,  де жив Якуб,  із  гучною  славою,  одразу  ж до тестя і показав свою здобич. Потім попрощався з вояками,  і полк вернувся додому.
Як побачив зажерливий Якуб багатство зятя, очі в нього заблищали, і від заздрощів він аж позеленів. Тепер він, звісно, прийняв Яна з розкритими обіймами і заходився розпитувати, де той узяв стільки грошей.
— У пеклі! Адже ви мене туди послали, коли виганяли з дому, — сміявся Ян.
Купець одразу ж повів його до своєї жінки, гукнув дочку з її синочком і влаштував пишний бенкет.
Жінка й теща раділи, що Ян повернувся, і тішили себе думкою, що старий купець із ним помирився.
Після бенкету Якуб відвів зятя в куточок і розпитався про дорогу в пекло. Ян застеріг тестя, щоб був обережний, коли прийде до моря, бо там чигає чорт із млиновим жорном, але Якуб слухав його на піввуха. Передав він Янові свою крамницю й усе господарство, а сам другого дня вирушив у пекло. Ішов, ішов і щасливо дістався до моря, а там чорт пообіцяв йому розповісти про величезні скарби.
— Потримай хвилиночку цей камінь,— мовив він Якубові,— а я злітаю до пекла, дізнаюся, де лежать ті скарби, викопаємо їх разом та й поділимось!
Якуб думав тільки про те, як повернеться додому із скарбами, забув він зятеве попередження та й узяв на плечі камінь. Тієї ж миті чорт підстрибнув, злетів у повітря і закричав:
— Бувай здоровий!
І по цих словах полетів на той бік, мов стріла.
А Якуб носить, мабуть, те жорно по березі моря ще й досі.

ЯК КНЯЗІВСЬКИЙ СИН БІДИ ШУКАВ
Жив собі колись князь, і було в нього троє синів. Батько дуже пишався ними, бо вдалися вони вродливі хлопці, і бажав тільки, щоб росли вони порядними людьми і навчилися в житті чогось путнього. Коли сини підросли, послав їх князь побачити світу й людей. Кожному дав він доброго коня й повний гаманець, і троє княжичів весело рушили в мандри. Дорогою познайомилися вони з легковажними людьми, навчилися витрачати гроші без ліку, і незабаром у них ледве лишилося на зворотну дорогу.
Коли молодики повернулися додому, батько розпитав, де вони були і що бачили, але швидко зрозумів, що сини його тільки тинялися по корчмах і марно розтринькували гроші.
Зажурився він, наказав синам сидіти вдома, загадував їм різну працю і добре пильнував за ними, та це мало помагало, бо хлопці вже звикли до лінощів, до марнотратства і весь час тільки й думали, де б дістати грошей і погуляти.
Якось загуляли вони аж до ночі, а вранці вийшли у ліс і проспали там майже цілий день. Надвечір, коли сонечко сіло, поверталися хлопці додому, ноги в них заболіли, і всі троє полягали спочити на моріжку понад дорогою. У цей час верталися з поля люди і балакали між собою.
— Ой біда, біда, коли хто старий і не має сили робити, — побивався дідусь, який плентався позаду.
Княжичі почули це, і один брат спитав у другого, що воно таке біда. Ніхто з них цього не знав, і вони надумали попрохати батька, щоб він пустив їх ще раз у білий світ, — мовляв, кортить їм побачити біду. Повернулися додому і зразу ж пішли до князя просити дозволу на мандрівку. Старий замислився і сказав:
— Ви, хлопці, самі не знаєте, чого хочете, але йдіть, може, наберетеся розуму! Тільки бережіться, адже біда злюща!
Дав він їм знову добрих коней, доволі грошей, і княжичі рушили в дорогу. Поки гаманці були у них повні, жилося їм легко, їздили вони з міста у місто, бенкетували і розважалися. Та одного разу сіли вони грати у карти з якимись пройдисвітами і всі грошики програли. Корчмар накинувся на них, щоб вони негайно заплатили за все, що їли й пили, а як не було у них чим — забрав . їхніх коней, і наші любі княжичі почимчикували з корчми пішки.
Стали вони раду радити, як швидше дістатися додому, і найстарший сказав:
— Не варто йти битим шляхом, ходімо ліпше манівцями, то й вкоротимо собі дорогу!
Пішли вони полем, але невдовзі заблукали і потрапили у таку глушину, де ні близько ні далеко не було людської оселі. Жодної живої душі не стріли княжичі, опівдні з'їли останній окраєць, а ліс, яким вони йшли, дедалі густішав. Незабаром спустилася темрява, і хлопці, хочеш не хочеш, мусили шукати собі десь нічліг.
Довго вони блукали лісом, аж поки знайшли дуплясте дерево, понаносили туди моху й сухого листя і вже сподівалися відпочити в дуплі. Та ледве вони вмостилися, як навколо заревіли дикі звірі, і княжичі зрозуміли, що поночі їм не оборонитися. Вилізли вони на старий дуб і пересиділи на гілках цілу ніч.
Боячись упасти, до ранку не склепили вони очей, було їм голодно й холодно, і хлопці ледве дочекалися світанку. Як тільки розвиднилось, злізли вони з дуба, позбирали трохи лісових ягід і знову блукали лісом цілий день. Другу ніч теж перебули на дереві і тільки на третій день вибралися з лісу. Але тут спіткав їх новий клопіт. На узліссі стояв страшнючий велетень і, ледве помітивши їх, заревів:
— Ану повзіть сюди, хробачки!
Княжичі збагнули, що їм не втекти від велетня, і підійшли до нього. Велетень обдивився їх з усіх боків і цмокнув язиком.
— Що вам треба в моєму лісі? — спитав він.
Хлопці призналися, що поїхали у світ шукати біди.
— Біди? — зареготав велетень.— То вам пощастило, у мене ви її знайдете. Ну ж бо, гайда за мною!
Прив'язав він їх на довгий мотуз, ніби трьох цуциків, і повів у ліс. Швидко дійшли вони до печери, велетень відчепив мотузку і наказав:
— Ану лізьте мерщій!
Княжичам не хотілося лізти у темну печеру, та велетень схопив одного, потім другого, третього і, наче цурки, покидав їх усередину, мало вони собі в'язи не поскручували. Трохи огледівшись, побачили хлопці, що в глибині печери збилося в купу із сотню овечок, а збоку біля вогнища темніє лігво велетня. Не встигли вони усе роздивитись, як велетень уже стояв у печері і ревів на них, щоб розпалили вогонь.
За хвилину покликав він хлопців до свого лігва, обмацав при вогні, наче різник телята, і спитав, хто з них найстарший. Потім схопив старшого княжича, а за ним середульшого і з'їв.
Тоді випив велетень бочку вина, звалився на свою постіль і голосно захропів. Наймолодший княжич довго стояв ніби стовп, але потім отямився і почав роздивлятися на всі боки, міркуючи, як би йому втекти. Побачив він, що печера має тільки один вихід і крізь нього не вилізеш, бо велетень затулив його здоровенною кам'яною брилою. Тихенько обійшов княжич усю печеру, та коли зрозумів, що марно тиняється, вихопив свого меча, підкрався до лігва і виколов велетневі обидва ока!
Велетень заревів, аж земля задвигтіла^ скочив на ноги, розставив руки і почав бігати по печері, та княжич спритно втікав від нього і зрештою сховався поміж вівці. Велетень шукав його і там, проте княжич щоразу від нього вислизав, аж поки велетень розлючено заревів:
— Все одно не втечеш від мене, вранці я тебе спіймаю — і буде тобі біда!
На світанку велетень відтулив брилу при вході, загнав овець у куток, брав одну по одній, обмацував і викидав із печери.
Княжич нагледів собі великого барана, заліз під нього, вхопився за його густу вовну, і велетень викинув його разом із бараном надвір. Княжич був радий, що втік від смерті, і загукав до велетня:
— Ага! Уже ти мене не спіймаєш!
— Від смерті ти втік! — закричав велетень у відповідь.— Якщо ти такий хитрий, ось тобі від мене пам'ятка!
І на цих словах викинув він з печери дорогоцінний перстень. Тільки княжич настромив його на палець, як велетень гукнув:
— Перстеньочку, де ти?
— Я тут! — закричав перстень гучним голосом.
Велетень вискочив і погнався на голос за юнаком. Княжич тікав щодуху, але у велетня були довгі ноги, незабаром він гупав уже в нього за спиною, а перстень без угаву кричав:
— Я тут, я тут!
Княжич побачив, що від велетня йому не втекти, хотів стягти перстень, але той ніби приріс до пальця. Витяг він тоді ножа, відрізав палець і кинув разом із перснем, а сам побіг далі.
— Я тут, я тут! — кричав перстень.
Велетень побіг туди, помацав у траві і знайшов палець. Княжич був уже далеко, але велетень усе ревів, і голос його лунав по всьому   лісі:
— Ну як, побачив біду? Якщо додому дістанешся — можеш усім розповісти!
Княжич утікав, скільки духу йому ставало. А коли щасливо вибрався з лісу, то не спинявся і мчав усе далі, аж поки напівживий не добіг до якогось села. Там він спочив, зав'язав собі рану на руці і геть знеможе-ний повернувся додому. Розповів батькові, чого йому довелося зазнати в мандрах, і благав простити його, що раніше поводився так легковажно. Лишився він вдома, чесно працював і ніколи не забував, як ходив по світу шукати біди.

ПАН І ВОДЯНИК
В одного графа при замку була броварня. За броварнею ріс гарний сад, і панство туди ходило гуляти й розважатися, але хто залишався там пізніше десятої години, той при доброму здоров'ї додому не повертався. У річці, яка текла повз броварню, жив водяник, і коли він після десятої години стрічав у саду якого-небудь пана, то одразу ж душив його або кидав у річку, так що бідолаху добре товкло водою об каміння і він повертався додому весь у синцях.
Водяник любив навідуватися до броварні, і броварі його вже знали, бо він носив куций зелений фрачок, в якого одна пола завжди була мокра і з неї капотіла вода. На броварні він нікому не робив капостей, допомагав молоти солод, а коли йому давали трішки пива, то й сам працював за чотирьох.
Поряд з броварнею стояв млин, і в мірошника була вродлива дочка. Один сільський парубок, добрих батьків син, кохав ту дівчину і просив мірошника віддати дівчину за нього. Та мірошник не хотів і чути про це, бо затявся, що віддасть дочку тільки за якогось пана   із  замкової   канцелярії. Вже він і нагледів одного. Був той пан старий, лисий і худющий, як тріска, але страх який багатий. Дівчина йому припала до серця, і мірошник вже тішився в душі, як-то доця його їздитиме в панській кареті.
Дочка плакала, просила батька не силувати її, але мірошник гнівався і грозився вигнати її з хати світ за очі.
Якось прийшов парубок до млина. Мірошник почав кричати, щоб той забирався геть, а якщо насмілиться прийти знову, то він, мовляв, нацькує на парубка собак. Гірко стало хлопцеві, відступив він за млин, сів при березі на пеньочку та й заплакав. Раптом мов з-під землі де не взявся перед ним водяник і питає:
— А чого це ти, хлопче, так журишся?
Упізнав парубок водяника, але такий був зажурений, що навіть не здивувався, а просто відповів:
— І не питай, все одно мені не допоможеш!
— Хтозна,— промовив водяник.— Ти мені тільки звірся, бо я багато чого знаю і чимало можу зробити.
Дивно було парубкові, що водяник його так випитує, отож вирішив він одвести душу і про все розповів: як його мірошник прогнав і як хоче він свою єдину дочку віддати старому панові з замку.
— Не бійся, я тому панкові женихання з голови вижену, — втішив парубка водяник.— Приходь завтра опівдні до цього пенька і поклади отут, біля води, козубець з горохом і молоточок. А сам катай у вільшину, що за млином. Там буде мельниківна, то ти скажи їй, що як панок із замку прийде в гості, хай заведе його до млина. А що далі буде — побачиш!
Зробив парубок усе, як йому водяник звелів: знайшов у вільшині дівчину і пояснив, що треба зробити. Під вечір прийшов до млина пан із замку, мірошник звелів дочці убратися в найкращі шати і попросив гостя залишитися на вечерю. Метнувся він на хвилинку до льоху по вино, а дочка тим часом погукала пана до мукомельні подивитися, як з-під жорен біжить борошно. Старий пішов би за нею куди завгодно, та тільки переступив він поріг, як дівчина враз замкнула двері і втекла у свій ванькирчик.
А в мукомельні у цей час причаївся водяник. Схопив він пана, скинув з нього черевики і заходився забивати молоточком горох у п'яти, горошину за горошиною, аж поки весь козубець спорожнів. Пан спершу зомлів з переляку, потім очуняв і почав благати відпустити його.
— Я тебе   відпущу,— прогугнявив    водяник,— якщо   заприсягнешся, що ніколи більше не ввійдеш до млина, а мірошникові перекажеш, що його дочка тобі не потрібна. Тільки ж гляди, лихо тобі буде, коли мене обдуриш!
Напівживий з переляку, пан пообіцяв усе зробити і молив водяника відпустити його. Відчинив водяник двері млина і тієї ж миті зник з очей. Пан мерщій взувся, але не міг навіть звестися на ноги.
Тим часом мірошник почав уже шукати пана, і коли почув від дочки, що той дивиться на жорна, то й сам побіг туди. Пан сидів на купі мішків і побивався, що в нього заболіли ноги і він не може навіть поворухнутися. Попросив він мірошника, щоб той звелів челяді віднести його до карети, і одразу ж поїхав додому. Наступного дня відписав він у млин листа, що мельниківна його, мовляв, не обходить і що млин йому без інтересу.
Мірошник був дядько гордовитий, прикро йому зробилось, що панок його спекався і що люди з нього глузуватимуть, тож і не знав він, на яку стати. Тоді хазяйський син прислав до млина свата, і той усе владнав. Мірошник більш не коверзував, сказав, що віддасть дочку за парубка, отож за місяць і весілля зіграли.

ПРО СИНЬОГО ПТАШКА
Якось у давні часи померла одна жінка і залишила чоловіка з малою дівчинкою, яку звали Барушка. Був той удівець людиною доброю і про те, щоб знову оженитися, довго і думки не мав. Та коли довелося йому самому і їсти варити, і посуд мити, і одежину прати та іце й бачити, як мала Барушка бігає в нього обідрана й нечесана, він сам собі й сказав:
— Тут уже нічого не вдієш. Треба оженитись і привести дитині нову матір.
Нагледів він собі не якусь молоду дівчину, а вдовицю, у якої теж була дочка — така ж дівчинка, як і в нього, і звали її Анічкою. Думав він собі: «Коли я любитиму її дитину, як свою рідну, то й вона не розділятиме, де моя, де її дочка».
Та тільки не так сталося, як гадалося. Мачуха не терпіла Барушки, не хотіла її навіть бачити, ані голосу її чути, щодня виганяла її вдосвіта з хати пасти гусей, а з собою давала на цілий день один маленький картопляний млинець. То й звісно, що на таких харчах росло дівча худе, самі шкіра й кістки, і бліде наче смерть, хоч у труну її клади. Батько увечері повертався з поля, сумно дивився, як тане дитина на очах, як худне і в'яне, але не спадало йому на думку нічого злого. Якось запитав він був про це жінку, але та сказала, що, мабуть, Барушка надто швидко росте. Дівчинка й справді хоч голодувала, але росла як із води, і гарна була, мов намальована.
От одного разу пасла вона гусей за селом, і забрели гуси у людський ячмінь, а Барушка була слаба, мов муха навесні, навіть встати не могла, щоб вигнати їх із шкоди. Сиділа вона під кущиком і гірко плакала від страху і болю, від жалю й голоду, згадувала небіжчицю-маму, зітхала по ній і кликала:
— Мамо, мамочко моя золота! Прийди до мене!
Де не взявся раптом якийсь пташок, сів до неї на кущ і защебетав людським голосом:
— Ой Барушко-чепурушко! Більше ти не будеш тужити, віднині я сам тобі буду служити.
Барушка очей від пташка не могла відірвати, так він їй припав до серця. Був він увесь синенький, як небо, голос мав ніжний, наче срібло, а пір'ячко гладеньке, мов оксамит.
«Це мені мама послала»,— подумала Барушка і так пташка полюбила, що весь острах загубила. Прилітав пташок до неї щодня, приносив їй з лісу щільники з медом на обід і все наспівував:

Ой Барушко-чепурушко,
Несу тобі щільничок.
Поки медом поласуєш,
Буду пасти гусочок!


Зрозуміло, що Барушка незабаром вклигала, піддужчала, і щічки в неї порожевіли, як яблучка, аж мачуха помітила і подумала: «З чого це дівка очуняла? На самій воді і картопляниках не розгуляєшся. Що б їй іще встругнути?»
Пішла вона одного разу потайки за Барушкою і побачила, як до неї прилетів синій пташок.
«Постривай, я тобі покажу!» — подумала мачуха і люта повернулась додому. Наступного дня дала вона вранці своїй дочці великий смачний пиріг і сказала:
— Сьогодні, Анцю, ти поженеш гусей!
Барушка жалібно заплакала і попросила, щоб її саму послали пасти гуси, але мачуха розгнівалась, замкнула її в курник, кинула   туди скоринку хліба і поставила черепок з водою.
Опівдні, як завжди, прилетів на пасовисько синій пташок, побачив Анічку і одразу ж запитав:
— А де моя Барушка-чепурушка? Несу їй меду щільничок, попасу їй гусочок.
— У курнику твоя Барушка, мама її туди замкнула! — посміхнулася зловтішно Анічка і запхнула за щоку шмат ситого пирога.
Пташок в ту ж мить спурхнув і полетів до Барушки. Дівчина сиділа в куточку плетеного курника, згадувала пташка і плакала так, що аж серце розривалося з жалю.
— Не плач, моя Барушко-чепурушко! — озвалося раптом у неї над вухом, і, коли Барушка підвела голову, синій пташок був уже тут.

Несу тобі солодку грушечку
Потішити твою душечку,


щебетав він їй любо і мило,   вистрибував перед нею і приспівував,  дав себе гладити по пір'ячку і пообіцяв, що завтра прилетить знову. Барушка з'їла грушку, і враз їй зробилося так втішно на серці, ніби в раю. На другий день пташок прилетів і заспівав:

Ой Барушко-чепурушко,
Я в далекий край літав,
Тобі яблучко дістав,
Краще воно за малину,
За горішки й ожину!


З'їла Барушка те яблучко і одразу ж красою розквітла, наче рожа, аж мачуха здивувалась, коли вранці знову тицьнула їй у курник черепок з водою і скоринку хліба. Знову почала вона назирати за пасербицею і встежила, як опівдні прилетів синій пташок, несучи щось у дзьобику, як впурхнув він до Барушки у плетений кіш і заспівав їй пташиною мовою, якої мачуха не розуміла:   

Ой Барушко-чепурушко,
Прилетів я з далеких доріжок,
Приніс мигдалевий горішок...


Та тільки не встиг він доспівати, бо мачуха вхопила камінь і швиргонула в нього. Пташок знявся і полетів геть.
— Зажди, я тобі нажену холоду! — похвалялася мачуха йому вслід, а потім напалась на Барушку: — Моя бідолашна Анця мерзне в полі, ходить бліда, мов вишневий цвіт, а ти, ледащо, ніжишся тут, як принцеса?
Принесла вона оберемок тернового гілля, понапихала в курник шпильок і голок, скільки влізло, обплутала весь кіш терном ще й глеєм зверху обмазала, так що бідолашній Барушці всередині зовсім темно стало. Скрутилась вона там калачиком і була така сумна, голодна й слаба, що навіть горішка мигдалевого розкусити не могла.
Третього дня на світанку, коли мачуха ще спала, знову прилетів синій пташок. Почув він, як Барушка побивається, побачив, що навколо повно голок, терну і шпильок, але не побоявся і довго шукав шпаринку, щоб продертися всередину, до Бару піки.
Був пташок увесь закривавлений, увесь зранений, синє пір'я обскублося, ніжки пошкрябались, крильця пообдирались, аж Барушка над ним з жалю ридма заридала. Пташок теж заплакав і жалібно мовив:
— Оце сьогодні я востаннє прилетів!
Тут у Барушки сльози ще рясніше полилися, заломила вона руки і просила, його:
— Пташку мій синенький, пташку любенький, ради всього доброго на світі не залишай мене!
— Мушу, Барушко-чепурушко, нічим тут не зарадиш,— сумно відповів пташок.— Цієї ночі прийшов наказ: кличе нас пташиний король, бо надходить зима. Всі мої птахи-брати відлетіли, я останній лишився. Поглянь на мене — увесь я зранений, увесь закривавлений, і тут я загину. Лишайся з миром, більше я не прилечу до тебе! — сказав він і тієї ж миті Зник з очей, так що Барушко й не помітила куди і як.
Більше пташок і справді не прилетів. Барушка без нього мало не вмерла від горя. Мачуха катувала її чим далі, тим гірше, батько про неї не дбав, не прийшов на неї навіть поглянути, хоч словечком її втішити, і от, коли стало Барушці зовсім зле, пригадала вона, що лишився в неї мигдалевий горішок. Розкусила вона його і, як тільки проковтнула, відчула в руках і ногах силу, враз перестала плакати й нарікати, розвалила курник, вистрибнула на травичку, побігла до батька і сказала йому:
— Далі я тут не витримаю, тату! Пора мені в дорогу шукати синього пташка. Без нього я помру з туги.
— Так воно ж зима на носі, ти замерзнеш десь на шляху,— відмовляв і розраджував її батько, як умів, але так і не відговорив. Барушка не відступала від свого, тож подумав він: «Хай собі йде, куди хоче, а я матиму дома спокій»,— та й відпустив дочку, як стояла, у білий світ.
От і пішла собі Барушка куди очі дивилися. Вже аж під вечір прибрела вона до величезного чорного лісу, а в тому лісі надибала рублений будиночок і сміливо постукала закляклою рукою у віконце.
— А хто це грюка? Добра чи зла людина? —почувся голос із будиночка.
— Дуже добра,— відповіла Барушка.
Двері відчинились, і на порозі стала сива бабуся.
— Барушко-чепурушко, звідкіля ти взялася? — одразу ж упізнала її бабуся і завела в світлицю, де було тепло, як у лазні.
— Я шукаю мого синього пташка і вже не можу йти далі, бо ноги в мене підламуються,— пожалілася Барушка і присіла поближче до груби.
— Тут тобі не можна лишатись,— занепокоїлася бабуся.— За хвилину повернеться мій чоловік Вітер, він допіру вилетів погуляти в ліс, щоб краще спалося. Якщо він тебе тут побачить — в ту ж мить на шматки розірве і рознесе по світу. Треба, щоб він до тебе звик, а якщо звикне — тоді твоє виграло, він тобі й порадить, і допоможе. Сховайся поки що ген туди!
Барушка послухалась і швиденько влізла у казан, вмурований у плиту, бабуся закрила її дерев'яною покришкою, а в цей час зашумів ліс, в димарі засвистіло, вікна й двері затрусились, до світлиці увірвався бабусин чоловік Вітер і засвистав:

Фіть-фіть, ух-ух-ух!
Чую тут людини дух!
Кого, жінко, в хаті маєш,
Кого в хаті ти ховаєш?


Чхнув він щосили, аж йому в носі свиснуло, покрутився біля грубки, але не зайшло йому в голову зазирнути в казан.     
— Якщо не зобидиш гостя, покажу,— пообіцяла бабуся.
— І пальцем не торкну, якщо це добра людина,— мовив Вітер.
— Дуже добра,— всміхнулась бабуся, зняла покришку, і з казана вистрибнула Барушка.
— А, Барушка! — як давню знайому, привітав дівчину Вітер, бо частенько бачив її на пасовиську.— Ти, мабуть, шукаєш синього пташка? Тільки ж ти його більше не побачиш, у нього за три дні весілля.
— Тоді мені треба швидше бігти до нього, мого любого пташка!— вдарилась у сльози Барушка і зірвалася бігти.
— Почекай у нас до ранку, відпочинь, а вранці я тебе проведу, бо сама ти не втрапиш,— мовив Вітер.
Барушка не могла дочекатися ранку, встала ще раніше за Вітра і дуже просила показати їй дорогу.
— Взувай ці чоботи-семимильці і йди все на схід і на схід, аж поки прийдеш до такої ж хатини, як наша. Там живе мій брат Місяць. Передай йому уклін, і він скаже, куди йти далі,— сказав Вітер, поставив перед дівчиною пару легких чоботят та й полетів собі.
Бабуся показала Барушці, як треба взути чарівні чоботи на босі ноги, дала їй в дорогу таку ж саму грушку, яку приносив колись синій пташок, і промовила:
— Цю грушку розріж, коли буде тобі скрутно.
Барушка подякувала за все, поклала грушку в торбину і рушила в дорогу. А що з кожним кроком минала вона цілих десять миль, то й ішлося їй весело. Не встигла вона й озирнутись, як добулася під самий вечір до такого ж будиночка, як у Вітра. Місяченько стояв біля вікна, готовий в дорогу, а його жінка наказувала йому, щоб добре світив.
— А, це Барушка до нас іде,— всміхнувся Місяць Барушці ще раніше, ніж вона встигла передати привіт від брата Вітра.— Ти, певно, шукаєш свого синього пташка? Гай-гай, більше ти його не побачиш, бо в нього за два дні весілля з пташиною царівною.
Гірко заплакала Барушка, як почула ці слова.
— Не плач, бідненька,— погладив її Місяць по голові,— відпочинь у нас, поспи, а вранці я повернуся і пораджу, що робити.
Барушка не могла й ночі доспати. Почула, як під ранок тихенько повернувся з дороги втомлений Місяць, і одразу ж схопилася на ноги.
— Ось тобі чоботи-семимильці, іди навпростець на схід, аж поки добудешся до точнісінько такої хатини, як наша. Там живе мій брат Сонце. Передай йому привіт, і він скаже, куди йти далі. А тепер рушай, бо мені треба спочивати.
Місяцева жінка допомогла Барушці взути нові чобітки — легкі й просторі, так що можна було натягти їх на перші, дала в дорогу таке ж саме яблучко, як те, що приносив синій пташок, і наказала:
— Це яблучко ти розріж, як потрапиш у біду.
Барушка подякувала за все і вирушила в дорогу. Йшлося їй дуже легко, бо кожний її крок був тепер двадцять миль, але пройшло чималенько часу, перш ніж побачила вона, як за високою крижаною горою приліпилася хатка, вся освітлена зсередини, наче у ній щось горіло. У хаті на припічку сиділо Сонце і дрімало.
— А, це Барушка? Чекав, чекав я, коли ти сюди завітаєш. Саме вчасно втрапила. Шукаєш ти свого синього пташка, але завтра у нього весілля з дочкою пташиного царя у пташиному місті.
— А де ж воно лежить, оте місто? — запитала швиденько Барушка.
— Сама ти до нього не дістанешся, виспись краще у нас, а вранці я тебе проведу.
Сонцева жінка постелила Барушці на підлозі, і дівчина заснула так міцно, що вранці треба було її будити.
— Вставай хутчіш, Барушко! — гукало Сонце, вже готове в дорогу.— Взувай іще й ці чоботи-семимильці і гайда за мною!
Сонцева жінка допомогла Барушці взути і третю пару чарівних чобіт, тицьнула їй в руки горішок, такий самісінький, як і той, що приносив синій пташок, і прошепотіла на вухо:
— Заховай добре цей горішок і розкуси аж тоді, коли прийдеться тобі найгірше.
Барушка не встигла й подякувати як слід. Ступила вона крок — аж то тридцять миль! Ступила другий — знову тридцять! Тільки ж Сонечко йшло іще швидше, то й мала вона роботу, щоб встигати за ним. З кожним кроком край навколо змінювався. Проминули вони сніги й льоди, от і травичка зазеленіла, дерева зацвіли, квіти пахтіли, на землі було як у раю, і коли Сонечко стало опівдні, побачила Барушка перед собою дивовижне місто, повне гарних будинків і високих веж. Усі дзвони в ньому дзвонили, мов найчистішим сріблом, ніжний спів лунав по всіх усюдах, і люди звідусіль поспішали до міста.
Сонце на хвилинку сховалось за хмару, і Барушка, мов уві сні, запитала подорожніх:
— Куди це ви поспішаєте, людоньки?
— У пташине місто, на весілля синього пташка! Дочка царя віддається за нього! — весело відповів їй хтось.
У Барушки аж серце завмерло і мало ноги не підломилися, так що дівчина й з місця рушити не могла, але незабаром вона прийшла до тями і подалася мерщій за людьми. Дорога вже не летіла у неї під ногами, і коли Барушка глянула вниз, то побачила, що вона боса, як і тоді, коли вийшла з дому. Побігло дівча щодуху, а коли дісталося до костьолу, весілля вже рушило до палацу на бенкет, який мав тривати аж три дні.
— Невже я спізнилася!? — шпигонуло Барушку в саме серце. Пролізла вона чимшвидше поміж людей і побачила свого пташка з блискучим синім пір'ячком, що аж переливалося на сонці, як він ішов поряд з царівною. Серденько в Барушки затріпотіло з радощів, але одразу ж зайшлося жалем, і вона мимохіть вигукнула:
— Це мій пташок синенький, це мій друженько миленький!
Та навколо вигукував і кричав славу кожен, хто мав язика в роті, тому ніхто її не почув, а синій пташок і поготів. Людей кругом прибувало, Барушка наперед проштовхатися не змогла, весілля її проминуло, і всі посунули за нею. Залишилася Барушка сама-самісінька. Присіла вона, мов жебрачка, на костьольні сходи і гірко заплакала:
— Бідна я, нещасна, все пропало, це ж я пізно прийшла!
— Як буде тобі скрутно, розріж мою грушку,— почула раптом Барушка, наче хтось прошепотів їй на вухо.
Сягнула вона рукою в торбину, витягла грушку, розрізала ножичком і побачила, що в ній лежить срібна сукня — тонесенька, мов павутинка! І черевички, і панчішки — все-все там було. Убралася вона швиденько та й пішла по місту. І хто тільки був на вулицях, кожен на неї задивлявся, бо, відколи тут люди жили, ніхто зроду такої краси не бачив.
Дійшла Барушка аж до царського палацу, де бенкетували гості за широкими столами, і спинились на моріжку під вікнами. Вітрець грався з її сукнею, сонечко на неї світило, і стояла вона гарна,   мов зіронька ясна.
Царівна одразу ж вийшла з палацу і питає її:
— Гарна в тебе сукня, краща, ніж у мене. Може, продаси?
— Продам,— каже Барушка.
— А що ж ти хочеш за неї?
— Щоб увечері сказати твоєму нареченому одне словечко наодинці.
— Та хоч би й десять,— засміялася молода і запросила Барушку прийти під вечір у палац і принести сукню. А за столом весь час підливала синьому пташкові стільки пташиного вина, що він упився, і, коли увечері Барушка прийшла до нього, заговорила, кликала його, він тільки лежав мовчки, мов колода. З тяжким серцем віддала Барушка вранці срібну сукню царівні, а сама у старому сірячку з торбиною на руці пошкандибала зажурено назад до костьолу. Сіла там на поріг і подумала; «Що ж його тепер робити?»
— Як потрапиш у біду, розріж це яблучко,— почула вона раптом над вухом шепіт Місяцевої жінки.
Швиденько полізла вона рукою в торбину, намацала яблучко, розрізала на дві половинки і побачила, що в ньому лежить золота сукня і горить, як вогонь. Убралася вона в золоту сукню і пішла прямо під царський палац. Гості знову сиділи за столами, їли всякі наїдки, мед-пиво пили, любо гомоніли, надворі попід вікнами грали музики, люди танцювали і співали. Коли Барушка підійшла, всі замовкли і задивились, яка вона гарна. Сонечко кинуло промінь на Барушку, вітрець на неї повівав, а Барушка походжала і всміхалась, як зіронька ясна.
— Що хочеш за цю сукню? — враз вибігла до неї молода з палацу.
— Сказати одне словечко твоєму нареченому.
— Хоч би й десять! Приходь до мене увечері!
Напоїла царівна знову синього пташка так, що й слова він не міг промовити, і, коли ввечері прийшла до нього Барушка, він і ймення свого не пам'ятав. Марно будила вона його найсолодшими словами, марно вмовляла його і вичитувала, що він упився. Вранці скинула Барушка з себе золоте вбрання, віддала царівні, а сама знову сумно попленталась жебрачкою до костьолу. Впала вона там на коліна перед вівтарем, почала гаряче молитися і раптом згадала про горішок.
— Коли прийдеться тобі найгірше, розкуси цей горішок,— почула вона шепіт Сонцевої жінки. Одразу ж відступила Барушка в куточок, витягла ножичок з чохла, намацала горішок у торбині і розколола його.
З торбини так жаром і хлюпнуло, аж Барушка очі примружила. І тільки як очі звикли, побачила вона, що в горішку лежать діамантові шати. Легесенькі вони були, як пара, виблискували, як роса під ранішнім сонцем, і, коли Барушка вийшла в них із костьолу, вигравали вони на ній всіма барвами, наче небесна райдуга.
Усе місто на неї дивилось, але Барушка йшла навпростець до царського палацу. Там уже всі гості були напідпитку, хто співав, хто свистів, хто танцював, воно й звісно: три дні їсти й пити — це, самі знаєте, нелегко.
Ну а Барушка, наче свіжа квіточка, походжала під вікнами туди й сюди, вітрець їй сукню розвівав, сонечко на неї світило, усе на ній так і сяяло, і вся вона була така прекрасна, мов зіроньки в небі.
— Що хочеш за сукню? — вискочила до неї з палацу розпашіла наречена.
— Одним словечком із твоїм нареченим перемовитись.
— Хоч би й десятьма! — зареготала царівна і .звеліла Барушці прийти увечері, коли скінчиться бенкет.
Тільки ж синьому пташкові стало дуже дивно, чого це наречена так напоює його щодня пташиним вином. Не сказав він нікому ані словечка, тільки прив'язав на груди під дзьобиком шкіряний мішечок і виливав чарку за чаркою туди, а не в горло. Увечері удав він, що впився, ліг у постіль, прикинувся, ніби заснув, а сам чекав, що буде далі.
А воно й було чого чекати! За хвилину відчинилися двері, потім знову обережно причинилися, і почув пташок, як хтось легенькими кроками підступив до ліжка. Хотів пташок уже схопитися на ноги, коли раптом чийсь голос заголосив, заплакав:
— Ой прокинься, пробудися, мій пташку синенький, мій друженьку миленький!
— Барушко! Це ти?! — вигукнув синій пташок, бо пізнав її з голосу. А коли на неї поглянув, то вже очей не зміг відірвати. Стояла вона в діамантовому вбранні, місяць на неї світив із вікна, а діаманти так і грали під місячними променями. Такої краси пташок ніде у світі не бачив.
— Як же ти сюди дісталася? Хто тобі шлях показав? — защебетав пташок, і Барушка цілу ніч розповідала йому все, що з нею було.
— От бачиш, Барушко, ми з тобою судилися одне одному! Я царівни не думав брати, вона сама хотіла за мене заміж, і пташиний цар теж мене силував. А тепер я і царя не боюся! Вітер, Місяць і Сонце — це троє моїх братів. Вітер мене навчив літати, Сонце — дихати, а Місяць — співати. Як тільки настане ранок, підемо разом до царя.
А надворі вже якраз сіріло і заходило на гарний день. Цар сидів собі на троні і підснідував, коли до нього зайшов синій пташок. Прийшов він сам, а Барушку залишив поки що під дверима.
— Чого це так рано? — всміхнувся цар до свого зятя.
— Пане тестю,— мовив пташок,— я б хотів у тебе щось запитати.
— Так питай!
— Якось я згубив золотого ключа від замка і знайшов новий, але срібний. Тепер знайшовся й золотий ключ, отож маю я два, а це недобре. Порадь мені, який треба закинути.
— Авжеж новий,— недовго міркуючи, вирішив пар.
— Ану ж бо зайди сюди,— гукнув у двері синій пташок, і до покою ступила Барушка в діамантових шатах.
Старому цареві аж дух перехопило від такої краси.
— Це і є перший і справжній ключ від мого серця,— мовив пташок.
Тільки тепер зрозумів цар, що воно й до чого.
— Іди геть з моїх очей! — закричав він і кинувся з мечем до синього пташка. Але Барушка вмить підскочила до пташка, вхопила його в обійми і обома руками притиснула до серця. Та тільки притиснула вона вже не пташка, а прекрасного лицаря з синім пером на капелюсі. На плечах у нього переливався всіма барвами довгий плащ, при боці висіла шпага, а на ногах були всі три пари чобіт-семимильців, що їх дали Барушці
Вітер і його брати Місяць та Сонце.
Не встиг пташиний цар отямитись, як лицар разом із Барушкою були вже хтозна-де.
Тільки ж ми оце тут, в селі Макоїдах, взнали, що за діамантове вбрання купили собі молодята цілий палац і переказали Барущиному батькові: нехай їде до них, якщо хоче, буде йому в них добре жити аж до самої смерті. А що пішов старий — то це певна річ.
А на тому палаці висів дзвін-талалай, і то буде нашій казочці край. У добру погоду, людоньки милі, чути той дзвін аж до нас в Макоїди.

КОРОЛЕВИЧ БАЯЯ
Якось один молодий король розпрощався з дружиною і поїхав на війну, а королева незабаром після його від'їзду породила двох синів. Пішли по всьому краю такі веселощі, що ні словами сказати, ні на папері списати, і королева одразу ж вирядила гінців віднести чоловікові радісну звістку. Хлопчики вродилися здоровенькі і росли як із води. Тільки той, що народився перший, ріс жвавішим, аніж другий. Перший завжди гуляв надворі, гасав, стрибав, їздив на конику, що був такого ж віку, як і він. А другий понад усе любив гецькати на м'яких килимках, отирався біля матусі і якщо й виходив •з палацу, то тільки разом із нею до саду; тому мати й не жалувала першого, а другий був її мазунчиком.
Коли хлопцям минуло по сім років, король повернувся з війни і з великої радості пригорнув до серця матір і дітей.
— А хто ж таки з них старший і хто молодший? — запитав він у королеви.
Королева подумала, що чоловікові цікаво, хто з синів має згодом посісти трон, та й підсунула свого    мазунчика за старшого. І хоч   король любив своїх дітей однаково, та, як дійшли вони юнацьких літ, старший не раз чув, як молодшого брата називали майбутнім королем, і так цим смутився, що стало йому несила жити вдома, і він тільки й мріяв вирватися у світ.
Одного разу звірив він свою тугу й жаль малому коникові, на якому завжди їздив, і сказав, що страх як хоче кинути домівку й податись у мандри.
І тоді сказав йому кінь людським голосом:
— Якщо вдома тобі немило, іди в білий світ, але без батькового дозволу не ступай і кроку. А ще раджу тобі: нікого не бери з собою і на жодного коня, крім мене, не сідай. Тоді знайдеш ти своє щастя.
Королевич здивувався, що кінь   говорить людським голосом, і спитав, як це у нього виходить. Та коник йому відповів:
— Про це мене не питай. Я буду твоїм оборонцем і порадником, поки ти мене слухатимеш!
Королевич пообіцяв, що слухатиметься коника в усьому, і пішов до замку поспитати в батька, чи можна йому вирушити в білий світ. Коли сказав він батькам своє бажання, король не хотів про таке й слухати, але мати одразу дала згоду. Королевич від свого не відступався і зрештою вмовив батька. Одразу ж кинулися готувати челядників, коней і почет — супроводжувати королевича в дорозі. Та юнак відмовився від почту, сказавши таке:
— Навіщо мені, тату, стільки лицарів, коней і челяді? Візьму я трохи грошей та й подамся у білий світ сам на своєму коникові. Так мені буде менше клопоту!
Знову довелося йому вмовляти короля. Нарешті кінь етояв осідланий біля воріт, а нагорі в палаці королевич прощався з батьком, матір'ю та братом. Усі гірко плакали, матері    наостанку теж стало шкода пускати" рідну дитину в далекі мандри, і вона суворо наказала синові, щоб за рік повернувся додому чи хоч дав про себе.звістку. •
За годину коник з королевичем у сідлі скакав чистим полем уже далеченько від столиці. Хтось би подумав, що кінь-сімнадцятиліток не який уже й прудкий! Але той кінь не старів — був він конем чарівним: шерсть у нього блищала, наче осамит, ноги були мов струночки, а сам швидкий, неначе сарна. Шляхи стелились і стелились перед ними; довго вони їхали, аж ось побачив королевич попереду вежі прекрасного замку. Коник звернув з дороги і помчав полем до високої самотньої скелі поблизу зеленого гайка. Як приїхали туди, вдарив   він   копитом у скелю. Скеля відчинилась, і вони в'їхали всередину. Була там гарна і затишна стайня.
— Тепер побуду я тут, — мовив коник своєму господареві, — а ти піди до замку й прикинься німим. Король візьме тебе на службу, а ти пильнуй, щоб часом не прохопився словом. Коли тобі що-небудь знадобиться, приходь до скелі, тричі стукни  — і скеля відчиниться!
Королевич подумав: «Коник у мене розумний, він краще знає, що мені треба». Узяв свій клуночок з одежею і пішов. Прибувши до замку, що недалечко від нього стояла та скеля, юнак на мигах попросив доповісти про себе королю. Той побачив, що хлопець німий, пожалів його і взяв до себе на службу. Незабаром король переконався, що новому служникові можна доручити будь-яку справу. Усьому він давав у замку раду і цілий день бігав скрізь та клопотався. А як потребував король писаря — то й на це не було нікого понад німого юнака. Усі його любили, але через те, що був він німий і на все відповідав тільки «ба-я-я», прозвали хлопця Баяя, а далі тільки так його й кликали.
Король мав трьох дочок, одну вродливішу за іншу. Старшу звали Здобена, середню — Будина, а меншу — Славена. Цим трьом дівчатам Баяя слугував з найбільшою охотою, і йому дозволяли гуляти з ними хоч би й цілий день. Адже він був німий, обличчя мав засмагле, аж страх, і одне око в нього завжди було перев'язане, тож хіба міг король помислити, що хлопець припаде до серця котрійсь принцесі?! Та принцеси все-таки любили його, і Баяя скрізь мусив ходити разом з ними. Він плів їм вінки, рвав квіти, перемотував золоті нитки, малював пташок і всякі візерунки для гаптування, і це їм подобалося. Та найменшій принцесі він слугував з особливою радістю, тож сестри часом кепкували з неї. Славена мала добре серце і легко терпіла кпини від любих сестер.
Минув якийсь час. Одного ранку прийшов Баяя до зали, де снідав король, і побачив, що той сидить сумний та невеселий. Тоді Баяя на мигах запитав, що сталося.
Король зажурено глянув на нього і мовив:
— Ой хлопче, чого ти мене питаєш, адже всі знають, яке лихо нас чекає і які страшні три дні настануть незабаром для мене.
Баяя покрутив головою, показуючи, що він не знає. Тоді сказав йому король:
— Що ж, розповім я тобі все, хоч ти й нічим не допоможеш.   Кілька років тому прилетіло сюди, троє   зміїв:   один    дев'ятиголовий,    другий вісімнадцятиголовий, а третій двадцятисемиголовий.    Настали   в   моєму
місті така нужда і горе, що волосся на голові   вставало з жаху.   Люди б ховалися хто куди, бо не знали, чи залишаться живі. Незабаром позбулися ми всієї худоби, повіддавали її тим потворам, щоб вони не кинулись на місто. Та зміюки все одно пожерли чимало людей. Не міг я більше дивитися на це лихо рідної землі і звелів привести у палац чарівницю, щоб навчила, як вигнати зміїв. Але горе менії Чарівниця сказала, що змії щезнуть із нашого краю лише тоді, коли я пообіцяю віддати їм своїх трьох дочок, які тоді лише розквітали. Я думав тільки про те, щоб позбутись біди у своєму королівстві, і згодився на таку нечувану жертву!
Королева з горя вмерла, але дочки не знали справжньої причини її смерті. Того ж дня змії щезли з наших країв, і довгенько не було про них і чутки. А вчора ввечері прибіг на смерть переляканий пастух і повідомив, що змії знов сидять у тій самій горі, що й раніше, і люто ревуть! Нещасний я батько! Завтра вранці мушу задля рідної землі послати на смерть одну свою дитину, післязавтра — другу, потім — третю. Як же я житиму далі?
Гірко побивався бідолашний    король і в розпачі рвав на собі волосся.
Засмучений Баяя пішов до принцес, та, коли побачив їх, жахнувся ще дужче. У чорних сукнях, з обличчями ніби з білого мармуру, сиділи вони поряд і жалібно плакали. Баяя втішав їх і показував на мигах, що, може, хто-небудь їх врятує. Сердешні не звертали на нього уваги і заливалися гіркими слізьми. Сум і розпач охопили всіх, бо люди любили королівську сім'ю. Все місто, як і замок, запнулося чорним сукном.
Вибравши хвилину, коли його ніхто не бачив, Баяя помчав із міста до тієї скелі, де був його коник. Коли юнак тричі постукав, скеля відкрилась і він зайшов усередину. Погладив коникові блискучу гриву, поцілував його в білу пляму на лобі і сказав:
— Любий конику! Сьогодні прийшов я до тебе на пораду і, якщо допоможеш мені, буду навіки щасливий.
І він розповів, що сталось у замку.
— Я все це знаю,— відповів коник,— адже для того я й привіз тебе сюди, Щоб ти допоміг принцесам. Завтра на світанку приходь до мене, і я скажу, що тобі робити!
З радістю в серці побіг Баяя до замку, хоча чимало людей могли б обуритися, що він радіє у цей смутний день.
Та, на щастя, ніхто юнака не побачив. Цілий день не виходив він із покоїв, де жили принцеси, і вигадував різні витівки, щоб хоч якось розважити сердешних дівчат, та все даремно.
Вранці другого дня, коли надворі тільки-тільки засіріло, був він уже біля скелі. Коник привітав його і сказав:
— Ну ж бо, підваж камінь під моїми яслами і вийми те, що там знайдеш!
Баяя підважив камінь і вийняв з ями велику скриню. Коник звелів відчинити її, і Баяя витяг звідти три прекрасні убори, розкішний меч і вуздечку. Один убір був червоний, гаптований сріблом і діамантами, з блискучою крицею на грудях, а шолом прикрашений червоно-білим пір'ям. Другий убір був увесь білий, золотом гаптований, а на золотому шоломі майоріло біле-біле пір'я. Третій убір був ясно-синій,   гаптований сріблом, діамантами й перлами, і мав білі та сині пера. Піхви меча сяяли самоцвітами так само, як і вуздечка.
— Це твої шати,— мовив коник.— На сьогодні візьми червоні.
Баяя переодягнувся, причепив до пояса меч і накинув вуздечку на голову коневі.
— Не смій боятись і не злізай із сідла! Сміливо рубай страховисько і покладайся на меч! — так напучував коник свого хазяїна, коли вони виїжджали із скелі.
Тим часом у замку сумно прощалися із старшою принцесою, і натовп людей проводжав нещасну Здобену з міста. Ось уже підійшли до страшного місця, принцеса вийшла з карети і, вгледівши, де вона, зомліла й упала на землю.
В ту ж мить побачили всі, як скаче на коні лицар у блискучому шоломі з червоно-білими перами. Під'їхавши ближче, наказав він, щоб люди відійшли од гори і забрали з собою принцесу, а його лишили самого. З якою радістю його послухалися, то й казати годі! Тільки принцеса не хотіла вертатись і стояла на тому, що мусить побачити, чим усе скінчиться.
Ледве ступив Баяя на гору, як земля задвигтіла, скеля розчахнулася і звідти вилетів дев'ятиголовий змій. Почав змій озиратися, шукаючи здобич, але тут підскочив до нього на конику Баяя, вихопив меч і одним ударом зітнув три голови. Змій звивався, плював вогнем і кидався так, що отрута бризкала на всі боки, та Баяя на те не зважав і рубав мечем, доки зітнув дев'яту голову і потоптав змія копитами свого вірного коника.
Коли змій випустив дух, Баяя повернув коня і поїхав у той бік, звідки з'явився. Здобена зачудовано глянула йому вслід, але згадала, як побивається за нею батько, і швиденько вернулася до замку разом з почтом. Годі описати радість короля, коли він побачив дочку живою, і радість сестер, в яких ожила надія на порятунок.
Незабаром і Баяя прибіг до дівчат і одно показував на мигах, щоб вони заспокоїлися: мовляв, і двом меншим доля пошле визволителя. І хоч як боялися принцеси лихої напасті, але все-таки повеселішали.
Другого дня повели до змія Будину. Ледве прийшли вони на згубне місце, як побачили, що до змія скаче лицар з білим пером на шоломі. Мужньо кинувся він на двобій з вісімнадцятиголовим змієм. Коли страховище впало мертве, поїхав лицар геть, як і минулого дня. Повернулася принцеса в замок, і всі шкодували, що не можуть віддячити відважному лицареві.
— Я знаю, сестри,— мовила Славена, коли дівчата знов зійшлися,—ви, мабуть, не запрошували лицаря до замку. Але я кинуся перед ним навколішки і благатиму піти зі мною, аж поки він погодиться!
— Чого ти смієшся, Баяє? — спитала Здобена, поглянувши на німого.
Тоді Баяя застрибав по кімнаті, показуючи, як нетерпляче він чекає на того лицаря.
— Бідолашний блазню, лицаря тут ще немає, а ти вже радієш,— мовила Здобена.
Третього дня повезли Славену, і цього разу сам король поїхав разом з нею. Серце нещасної дівчини затремтіло з жаху, коли їй подумалося, що визволитель може не прийти і вона дістанеться змієві. Тієї миті пролунали радісні вигуки, що лицар їде! Як і двох перших зміїв, убив Баяя і третього, хоч і він, і його кінь так знемоглися в бою, що трохи не попадали. Тут приступили до лицаря король із Славеною і прохали його відвідати замок, але він нізащо не погоджувався. Славена впала перед ним навколішки і, хапаючись за його вбрання, вмовляла так щиро і так мило, що юнацьке серце трохи не розтало з жалю. Але тут коник його рвонувся, і лицар умить щез із очей.
Сумуючи, що не може винагородити свого рятівника, поверталася Славена з батьком додому. Вони думали, що приведуть з собою лицаря, але надія їхня й цього разу не справдилася.
Тепер у замку знову панувало щастя. Та тривало воно недовго. Одного дня дістав король звістку, що володар сусіднього королівства іде на нього війною. Тутешній король дуже злякався, бо знав, що сусід куди сильніший за нього. Одразу ж понаписував він листи, і гінці розлетілися на всі боки, скликаючи князів і високе панство на раду. Наїхало панства стільки, що й оком не осягнеш. Король розповів їм свою біду і попросив допомоги, в нагороду обіцяючи своїх дочок. А хто б відмовився від такої нагороди? Князі, паничі, лицарі роз'їхались по домівках, але присяглися в домовлений день прибути кожен із своїм військом.
Всі готувалися до битви. Король вирішив сам вести військо. Напередодні приїхали князі й лицарі, їм влаштували великий бенкет, а по тому король розпрощався з заплаканими дочками, наказав Баяї порядкувати в замку і під звуки сурм та флейт вирушив на бойовище.
Баяя пильно виконував королівський наказ, порядкував у цілому замку, але найохочіше дбав про всякі розваги для принцес, щоб вони не сумували. Та несподівано хлопець занедужав, і, не звертаючи уваги на замкового лікаря, який хотів підлікувати його, сказав, що сам пошукає цілющих корінців. Принцеси подумали, що він просто дурний, і відпустили його. Та Баяя пішов не по ліки проти своєї недуги, бо знайти їх міг би тільки у ясних очах прекрасної Славени,— пішов він до свого коника, щоб порадитися, чи не треба допомогти королю у війні. Коник його привітав, звелів одягти біле вбрання й узяти меча, тому що поїдуть вони на бій. Зрадів Баяя і поцілував коника в голову.
Тим часом війна точилася вже багато днів, і королівське військо слабшало, не спроможне подолати могутнього ворога. Надійшла й вирішальна битва. Всю ніч давав король накази і не забув послати гінців до своїх дочок з повелінням, що їм робити на випадок поразки. Вранці віддав він себе на ласку долі й звелів війську шикуватися. І вмить засурмили сурми, зброя задзвеніла, дощем посипалися стріли, гук і гамір розляглися широкою долиною.
Аж раптом поміж ворогів з'явився юнак у білому вбранні й золотому шоломі з білими перами. Сидів він верхи на малому конику, а в руці мав здоровенного меча і так нещадно рубав ворогів, що їм здалося, ніби січе їх сам недобрий дух. Тоді опам'яталося й королівське військо і дужче вдарило на ворогів. Незабаром ворожі вояки відступили, а коли білий лицар забив чужинського короля, розбіглися вони, мов отара без пастуха.
Саме в цей час лицаря легко поранило в ногу, і кров бризнула йому на білі шати. Король скочив з коня, розірвав свій плащ і власноруч зав'язав лицареві рану, прохаючи, щоб той завітав спочити до його намету. Та лицар тільки подякував, ударив коня острогами і зник вдалині. Король трохи не плакав, що герой, якому він завдячує перемогою, уже вчетверте відмовляється від запросин. Потім король з величезною здобиччю повернувся додому. Зустріли його в столиці з гучною славою, а в замку приготували бенкет, щоб одсвяткуватй перемогу.
— Ну що, мій управителю,— звернувся король до Баяї, — як ти правив замком, поки я воював?
Баяя зробив знак, що все добре, але принцеси засміялися, а Славена сказала:
— Я мушу поскаржитися, батьку, на твого управителя, він страх який неслухняний. Почав був хворіти, лікар хотів дати йому добрі ліки, а він чкурнув по зілля й не повертався аж два дні. А повернувся кульгавий і ще хворіший, ніж до того.
Король глянув на Баяю, але той усміхнувся і крутнувся на одній п'яті, показуючи, що у нього вже нічого не болить.
Як почули принцеси, що й цього разу батькові допоміг у бою їхній рятівник, вони хоч і погодилися вийти заміж за князів, але дуже неохоче, бо сподівалися, що таємничий лицар все-таки приїде по котрусь із них. Правда,  жодна  не  знала,  гарний  він чи  ні,  бо  ніхто  не  бачив  його в лице, але кожна уявляла, що він найкращий у світі.
Король вагався, не знаючи, як бути з обіцяною нагородою. Сусіди допомагали йому, як могли, і кожен у бою тримався гідно. Кому ж віддати дочок? Тоді подумав він, як усіх їх задовольнити, і вийшов до князів з такими словами:
— Любі друзі! Я обіцяв віддати своїх дочок заміж за тих, хто найбільше допоможе мені у битві.Та ви всі добре билися за мене, і тому яхочу зробити так, щоб нікого з вас не скривдити. Станьте усі в ряд, а кожна моя дочка кине з балкона по золотому яблуку; до кого яблуко докотиться, той і стане чоловіком принцеси. Згода?
Усі погодилися. Король оголосив свою волю дочкам, і ті теж дали згоду, щоб не осоромити батька. Дівчата пишно вбралися, взяли по золотому яблуку і вийшли на балкон, під яким стали князі, паничі й лицарі. Поміж глядачів, поряд із женихами, примостився і Баяя.
Найперша кинула яблуко Здобена; котилося воно, котилося і потрапило прямо до ніг німому. Але Баяя відступив, і яблуко скотилось до одного вродливого князя, котрий з радістю підняв його і виступив з ряду. Потім яблуко кинула Будина, і покотилося воно теж до ніг Баяї. Але німий знову так спритно його відштовхнув, що здалося, ніби яблуко прямою дорогою потрапило до іншого хвацького лицаря, котрий підняв його і метнув прекрасній нареченій палкий погляд.
Тепер яблуко кидала Славена. Але цього разу Баяя не відступився, а радісно підняв яблуко, побіг нагору, впав навколішки перед принцесою і поцілував їй руку. Але Славена висмикнула руку, втекла у свої покої і гірко заплакала, що мусить виходити заміж за німого. Король гнівався, князі ремствували, та ради не було: коли так випало — треба коритися.
Потім гості сіли за стіл, побенкетували, а тоді вирішили влаштувати лицарський герць, на якому одна з наречених мала вручати нагороди. Славена сиділа, мов неприкаяна, не озивалася й словечком. її наречений Баяя кудись щез, і король подумав, що той, мабуть, образився і втік. Бідолашній Славені всі співчували і, щоб якось розважити, попросили її вручити нагороди переможцям турніру.
Славена трошки повагалась, але згодилась. Вже усі придворні посідали біля огорожі, вже перші лицарі зітнулися в герці, і вже виявилися переможці й переможені, аж раптом сторожа оголосила, що під замковою брамою чекає лицар на низенькому коні і бажає й собі спробувати щастя в турнірі. Король звелів його пропустити. Тут виїхав на поле лицар у синьо-срібному вбранні, а на срібному шоломі його майоріли білі й сині пера. Королівни трохи не скрикнули, -побачивши свого рятівника. Лицар уклонився дамам і почав битися з князями. Скільки їх там було, усіх він подолав і вийшов переможцем. Славена зійшла до нього з балкона, несучи золотий пояс. Лицар опустився навколішки, і принцеса повісила йому на шию власноручно вишитий пояс. Руки в неї тремтіли, щоки горіли, і вона не розуміла, чи це сонце так палить, чи вогненний погляд відважного лицаря. Опустивши очі, почула вона солодкі слова:
— Прекрасна наречена, ще сьогодні я тебе побачу.
Король та обидві старші дочки теж спустилися з балкона, щоб затримати лицаря і подякувати йому за порятунок. Але він поцілував на льоту Славенину руку і тієї ж миті зник.  Знову сіли бенкетувати,  тільки Славена зачинилась у своєму покої і не виходила до гостей, усе згадуючи ті слова, які прошепотів їй таємничий лицар.
Коли зійшов ясний місяць, поніс коник востаннє свого хазяїна від скелі до замку. Як домчав він його аж до брами, скочив Баяя з сідла, поцілував коника в шию і лоб, і той щез йому з очей. Гірко було лицареві  втрачати вірного друга,  та зате чекала на нього славна  нагорода.
Зажурена Славена сиділа в своєму покої і думала, що вже навряд чи прискаче її лицар, але тут відчинила покоївка двері і сказала, що з принцесою хоче говорити Баяя. Славена ні слова не відказала і впала головою на подушку. Та в цю мить хтось узяв її за руку. Підвела вона очі і побачила перед собою прекрасного героя — свого визволителя.
— Чим прогнівив тебе наречений, що ти ховаєшся від нього? — спитав Баяя.
— Навіщо ти мене питаєш, адже не ти мій наречений!
— Ні, я, люба дівчино! Перед тобою стоїть німий Баяя, що плів тобі вінки, що врятував тебе і твоїх сестер від смерті, а батькові твоєму допоміг у бою. Я твій наречений!
Що Славена на нього не гнівалася, це б міг кожний зрозуміти! Незабаром розлетілися двері у бенкетній залі, і до неї вступила Славена разом із лицарем у білих шатах і золотому шоломі. Підвела вона лицаря до короля і сказала, що це і є її визволитель — німий Баяя, Батько зрадів, гості дивувалися, а сестри не відривали очей від юнака. Тільки тепер і настали справжні веселощі, і гості аж до самісінького ранку пили, за здоров'я заручених.
Після весілля поїхав Баяя із Славеною провідати своїх батьків, та коли побачив, що його рідне місто все запнуте чорним сукном, жах охопив юнацьке серце. Одразу ж запитав він, що значить ця жалоба, і почув, що помер його брат — молодий король.
Поспішив Баяя до замку, щоб утішити старих батьків. Тільки він і міг розважити їхнє горе, бо в місті довго про нього не чули і мали його за небіжчика. Королівський замок ніби прокинувся з тяжкого сну. Чорне сукно зразу познімали, а натомість вулиці застелили червоним. Баяя став королем у своїй землі і аж до смерті жив собі з дружиною в щасті і згоді.

ДВАНАДЦЯТЬ ПРИНЦЕС
В одному селі жив собі селянин Матєй. І хоч було в нього чимале господарство, та Матєй геть-чисто заборгувався, бо чигала на нього біда за бідою. Одного року була страшна посуха; другого — увесь час лив дощ і хліб погнив на стеблі; третього року хліб побило градом, так що не зібрали ані зернини; а потім трапилась пожежа,  і  в  Матєя  згоріло  все  обійстя  із  стодолою   та  хлівом.
Так воно і йшлося весь час. Тільки на діти і мав Матєй щастя: прибувало їх щороку. І зрештою стало аж дванадцятеро.
Були то все хлопці, як соколи, щохвилі хотіли їсти, комора стояла порожня, і зранку мати часто не знала, з чого зварити їм обід. Матєй попросив помочі у замку, та замковий управитель за щось гнівався на нього і тому виставив його за браму. Тоді вирішив Матєй сходити до короля і попросити в нього милості. Розпитався він, якою дорогою йти, та й рушив до королівського міста. Прийшов до палацу, але біля брами затримала його сторожа і не пустила до короля. Матєй був у відчаї, почав сваритися з вояками, та все одно його викинули за ворота. Король у вікно побачив метушню і звелів камердинеру привести селянина в покої.
Матєй упав перед королем навколішки і мовив:
— Ясний королю, маю я дванадцятеро синів, а їсти нам нічого!
— Чому ж вони не працюють?  — спитав король.
— Помилуйте, ясний королю, ми б працювали, ще й як би працювали та не знаходимо роботи!
— А в тебе їх справді дванадцятеро? — спитав король.
— Атож, ваша милість, повна хата, — мовив селянин.
Король дав йому гаман з дукатами і сказав:
— Ось поки що поміч тобі і твоїй жінці, а синів пришли до мене, я
їм роботу знайду!
Матей уже дякував, дякував, мало не плакав. Король відпустив його і сказав, щоб повертався додому і не впадав у розпач. Подався Матєй із замку, наче йому п'яти припекли, і зупинився аж у широкому полі. Полічив дукати і вирішив, що найперше заплатить усі борги, полагодить хату і хлів, поставить нову стодолу, купить сяке-таке начиння, а решту грошей залишить сім'ї на прожиток.
Радий повернувся Матєй додому, розповів, як ходив до короля, показав гроші, та й сів радиться з жінкою. Купили вони кожному синові одежину і черевики та й вирядили їх у широкий світ. Хлопці раділи, що потраплять до короля, тільки найменший, якого звали Вітеком, неохоче прощався з господарством, так що аж батько здивувався. Він-бо знав, що Вітек з усіх братів найдотенніший і найжвавіший.
Король ласкаво зустрів братів і, що всі вови були високі й поставні, звелів записати їх у своє військо. Прати швидко навчилися військової науки і служили так ревно, що одинадцятьох із них незабаром призначили офіцерами, тільки Вітек лишився без відзнаки і ходив на варту, як звичайний вояк. Не був він дурніший за братів, та не зумів призвичаїтися до нового діла. Брати ходили панами офіцерами, гарно вбрані, а про найменшого брата зовсім не турбувалися.
Зажурився Вітек, що брати занедбали його, і, коли минув рік, попросив короля відпустити його додому допомагати старим батькам по господарству. Король умовляв його лишитися, та що той стояв на своєму, нагородив його за вірну службу і відпустив. Дізналися брати, що Вітек збирається додому,  прийшли до короля і  теж попросили їх відпустити.
Король і дозволив їм повернутися додому.
Отак і пішли Вітек та одинадцятеро його братів битим шляхом. А як мали брати-офіцери багато грошей, то й сказали вони, що хочуть побачити світу. Вітек їх спершу відмовляв, та брати не схотіли й слухати, і тому пішов він разом з ними.
Кілька днів велося їм дуже добре. Мандрували вони по світу, де бачили хорошу корчму — там зупинялися і їли й пили, що аж гай шумів. Вітек уживав самий хліб і звичайно сідав осторонь, тому що брати ніко-.ііи не кликали його до свого столу, соромлячись його простацьких харчів. Та ось одного дня прийшли вони до густого лісу. Думали, що перейдуть його до вечора, аж заблукали і бродили в хащах цілих три дні. Розгубилися брати, не було в них чого їсти, тільки Вітек мав у торбі чимало хліба і охоче поділився з братами. Брати підкріпилися і почали міркувати, що їм робити. Сказав тоді Вітек:
— Виведу я вас, браття милі, з цього лісу, якщо пообіцяєте завжди і в усьому слухатися мене!
Братам дивно було чути цю річ, але вони хотіли вибратися з лісу, тож і пообіцяли слухатися. Вітек їх, повів, брели вони весь час в один бік і за кілька днів дісталися на широку галявину. Посередині стояв могутній замок, обведений потрійним муром, а під кожним муром блищав рів. Дорога до замку вела через три брами і три мости. Мури були високі, рови глибокі й повні води, а мости підняті догори. Зупинилися брати перед замком, не знаючи, що їм робити і як влаштуватися на ніч. Були вони голодні, бо другий день уже їли самі лісові ягоди, і гнівалися на Вітека.
— Що з того, що ти вивів нас із лісу? Все одно ми помремо з голоду!
— Не бійтеся! — мовив Вітек і підійшов до першого мосту.
Міст одразу ж опустився, і всі вони проминули першу браму. Так само пройшли через другий і третій міст і за хвилину вступили у замок. Скрізь було там повно срібла й золота, та ніде не бачили вони живої душі. Зайшли брати у бенкетну залу, оглянули всі покої — скрізь було порожньо й мертво, як і навколо замку. Але коли згодом повернулися вони до бенкетної зали, великий стіл вже був заставлений рідкісними наїдками.
— Гляньте, хлопці, накрито на дванадцять душ, начебто нас тут чекали,— засміявся один із братів, сів за стіл і заходився їсти.
— Але ж ми тут непрохані гості, ще в халепу вскочимо! — застеріг другий.
Та за хвилину сів до столу Вітек, а за ним і всі інші брати. Коли наїлися й напилися, Вітек устав і мовив:
— Треба нам розвідати, хто володіє цим замком.
Знову передивилися брати всі покої, вилізли на горище, спустилися в льохи, оглянули двір, та ніде не було ані живої душі.
— Мабуть, хазяїна нема вдома,— сказав Вітек,— треба бути обачними, особливо вночі! Сьогодні вартуватиму я!
Брати зраділи, що добре виспляться, бо всі втомилися мандрівкою. Смачно вони повечеряли і пішли спати у просторий покій, де було заслано дванадцять ліжок. А Вітек вийшов за першу браму, витяг шаблю, приготував пістолі і почав вартувати.
До півночі було тихо як у вусі. Коли ж на башті пробило дванадцяту годину, з гуркотом опустилися всі мости, щось зашуміло-загриміло, і раптом перед головною брамою спинилося дванадцять карет. Із них виступили дванадцять чорних, як вугіль, принцес і пішли сходами до бенкетної зали. Вітек спершу не второпав, що воно діється, і забув віддати їм шаблею честь. За хвилину побіг він за ними до зали, вклонився принцесам, та вони навіть оком на нього не повели, не промовили й словечка і мовчки їли собі та пили. Коли настала перша година, загриміли колеса, принцеси вийшли у двір, сіли в карети і поїхали з замку. І одразу ж усі мости знову піднялися самі собою.
Довго Вітек думав про те, що побачив, і залишився на варті аж до ранку, але у замку знову все стихло, як і раніше. Коли брати прокинулись, не сказав він їм нічого, а поснідав разом з ними й пішов спати, На обід і на вечерю знову столи були повні їжі, брати добре наїлися.
— Сьогодні, братики мої, я теж вартуватиму! — каже Вітек.
Брати зраділи, бо їх уже хилило до сну, і пішли собі спочивати, а Вітек знову вийшов за головну браму. Опівночі принцеси приїхали, як і в першу ніч. Вітек їх привітав, пішов слідом, заговорив до них, та принцеси йому не відповіли і о першій годині залишили замок.
Вітек вирішив, що третьої ночі неодмінно поговорить з принцесами, і вранці признався братам, що бачив у замку. Брати й собі захотіли поглянути на принцес, тому вирішили вони не йти сьогодні спати, а стали поряд із Вітеком за головною брамою і чекали.
Опівночі принцеси приїхали. Брати шаблями віддали їм честь і зайшли слідом за ними у бенкетну залу, де було накрито в цю ніч на двадцять чотири особи так, що біля кожної принцеси було вільне місце. Посідали брати кожен за своїм віком, і Вітекові випало місце поряд із наймолодшою принцесою. Мав він добре серце, побачив, що дівчина сумна, і стало Вітекові так шкода її, ни> він аж заплакав.
— Чого ти плачеш? — пошепки спиталась його принцеса.
— Мені шкода тебе і твоїх сестер,— прошепотів Вітек.
— У нас і справді невесела доля. Нас закляв злий чаклун!
— А чи можна вам допомогти? — спитав Вітек.
— Та можна,— відповіла принцеса,— тільки не знаю, чи пощастить нам врятуватися. Якби знайшлося дванадцять синів однієї матінки і якби вони три ночі повартували біля нас, не промовивши й слова, були б ми врятовані. Цей замок наш, і наше ціле королівство,— тоді б до нас вернулося щастя!
— Ми врятуємо вас, дівчино! — зрадів Вітек.— Нас якраз і є дванадцять синів однієї матері, і ми будемо вартувати біля вас три ночі!
— Аби ви тільки змогли мовчати,— зітхнула принцеса.
«Брати пообіцяли, що завжди і в усьому будуть слухатися мене. Може, й пощастить нам»,— втішав себе Вітек.
Вийшов він з братами у сусідню залу, розповів їм, що почув, і брати пообіцяли слухатися його у всьому. Опівночі пішли вони з принцесами до їхніх покоїв і стали на чатах. Рано-вранці дівчата встали, подякували братам і нагадали, що ті мусять вартувати ще дві ночі. Брати з радістю пообіцяли їм все так і зробити, бо в принцес уже побіліли обличчя.
Друга ніч теж минула щасливо, і вранці у принцес вже побіліли руки, а брати тішилися, що завтра зовсім їх урятують. Третього дня весело сіли вони за стіл, частувались, бажали щастя й здоров'я принцесам, тільки Вітек усе нагадував братам, щоб вони виконали свою обіцянку.
О першій годині дівчата розійшлися по покоях, але незабаром загриміли колеса, принцеси повибігали з покоїв знову чорні, як вугіль, сіли в карети і поїхали. Вітек від гуркоту прокинувся і злякався, побачивши, що наймолодша принцеса гірко плаче.
— Що сталося? — вигукнув він.
— Ти дотримав слова,— мовила принцеса,— але твої брати не промовчали, заговорили до сестер і тепер зазнали страшної кари.
І вона повела його у спальню, в якій брати провели перші дві ночі. Там лежалоі одинадцять камінних брил!
— Нещасні хлопці, і чого ви не змогли втримати язика за зубами? — плакав Вітек.— А що ж сталося з твоїми сестрами? — спитав він у приНцеси.
— Вони знову всі почорніли і тепер тяжко страждають.
— Але ж ти біла! Я хоч тебе визволив,— втішав її Вітек.
— Я теж іще не врятована,— мовила принцеса.— Вже за мною летить той самий чаклун, що нас закляв. Занесе він мене за море, у свій замок, утричі більший і неприступніший за наш!
Ледве вона це доказала, як розлетілися двері, у кімнату ввірвався потворний чаклун, зареготав, схопив принцесу і вилетів з нею у вікно. Вітек підскочив до вікна, щоб побачити, в який бік вони полетять. Потім повернувся до спальні і глянув ще раз на своїх скам'янілих братів: жаль йому було їх, але й гнівався він, що вони все зіпсували.
Думав Вітек, думав, що йому робити, і вирішив іти шукати наймолодшу принцесу. Пішов він із замку в той бік, куди полетів чаклун, дістався до густого лісу, і там один дідусь-пустельник надоумив його, як дійти до моря. Промандрував Вітек ще кілька місяців і зрештою ступив на морський берег. Коли ж побачив море, упав на коліна і голосно заплакав:
—    Що мені діяти? Ноги в мене збиті до крові, пройшов таку далечінь, то невже маю тепер повертатися, тільки поглянувши на море?
Пішов Вітек берегом, сподіваючись натрапити на якийсь човен або хоч на якусь шкаралупку, та ніде не побачив ані живої душі. Раптом почув він лисяче дзявкотіння, котячий нявкіт і орлиний клекіт та й пішов у той бік. Незабаром побачив він, що орел, лисиця та кіт б'ються над мертвим конем. Ледве помітили вони Вітека, як орел гукнув:
— Іди швидше сюди, хлопче, й поділи між нами це м'ясо, а як ні, то ми тебе самого роздеремо на шматки!
— Атож, атож,— гудів комар, який теж бився за м'ясо, але якого Вітек не бачив.
— Гаразд, поділю,— мовив юнак, узяв мисливського ножа і розчетвертував тушу.
Орлові припав кінський зад, лисиці — перед, кіт дістав нутрощі, а комар — кістки, щоб смоктати з них мозок.
— Добре ти нас розсудив,— сказав орел.— Хотів би я віддячитись тобі! Ось три моїх пера, як глянеш на них і мене згадаєш, у ту ж митьперекинешся орлом!
Потім орел ухопив м'ясо, здійнявся в повітря і полетів на скелю, де було його гніздо.
Лисиця теж була задоволена, дала Вітекові три свої шерстинки і сказала:
— Як поглянеш на них і мене згадаєш, враз обернешся на лиса!
Подякувала вона Вітеку і потягла м'ясо до своєї нори.
Кіт потерся об Вітекові ноги і промурчав:
— Вирви три шерстинки з моєї спини — і ти зможеш перекинутися на кота!
Вітек сховав шерстинки, й кіт одразу ж накинувся на кінські нутрощі. В цю мить загудів у Вітека над вухом комар і тоненько пропищав:
— А що ж я тобі дам? Пір'я в мене нема, шерсті нема, та маю я багато ніг, і одна з них трохи крива. Вирви її і, коли подивишся на неї та мене згадаєш, — враз станеш комаром! Може, це тобі придасться, бо комар куди завгодно пролізе!
Вітек дбайливо загорнув у хустку все, що дістав од звірів, відпочив і вже не так журився, бо знав, що тепер перебереться через море.
Подивився він на перо, згадав орла, і відразу ж одяг його перетворився на пір'я, на ногах виросли гострі кігті, замість рук затріпотіли крила, замість носа виріс дзьоб, і раптом Вітек легко піднісся в повітря, ніби по воді плив. Довго летів Вітек через море і зрештою помітив далеко попереду, на пустельному березі, маленький будиночок.
Коли ж підлетів ближче, то побачив, що це — величезний замок з баштами, високими мурами і глибокими ровами. Навколо замку ріс ліс. Вітек опустився на старий дуб і спочинув, потім перелетів високі стіни й глибокі рови і потрапив до замку, але скрізь було порожньо і безлюдно.
Посеред двору стояла величезна башта, викладена з тесаного каменю. Вели до неї одні залізні двері, а вгорі у башті було єдине віконечко. Вітек перекинувся з орла на людину, обережно розгорнув хустку, згадав про комара, подивився на його ніжку і враз сам зробився комаром. Проліз він крізь замкову щілину у тих залізних дверях, піднявся в башту, потім проліз іще через одну замкову щілину до кімнати. Там на простій лаві сиділа його принцеса, бліда й змучена. Комар спершу облетів кімнату, оглянув усі куточки і, коли пересвідчився, що більше тут нікого немає, перекинувся на людину. Принцеса трохи не зомліла, коли Вітек упав перед нею навколішки, не могла й словечка мовити, а тільки плакала. Обнялися вони, поцілувалися, але принцеса прошепотіла:
— Тікай звідси! Чаклун може повернутися кожної миті, і як знайде тебе — обом нам смерть!
Вітек перекинувся на комара і заліз у шпаринку в підлозі. За хвилину прилетів чаклун і, ледве зайшов до кімнати, вигукнув:
— Хто тут є? Я людський дух чую!
— Хіба не бачиш, що нікого немає? — спокійно мовила принцеса.
— Зараз немає, але раніше був! — ревів чаклун, бігав по кімнаті і придивлявся до кожного кутка.
— Не гнівайся! — заспокоювала його принцеса.— Хіба ж людина може   сюди   дістатися?
— Та знаю, що не може,— гордо сказав чаклун,— але все одно людський дух чую!
— Це ти, мабуть, приніс той дух із собою в одежі. Просякла людським духом у світі, то й пахтить,— сказала принцеса.
Чаклун промовчав і за хвилину наказав:
— Дай   мені   їсти!
Принцеса принесла йому накришеного заліза, чаклун узявся його гризти, аж із його потворного рота посипалися іскри, а коли з'їв до крихти — упав на ліжко і незабаром захропів.
Принцеса поприбирала, приготувала чаклунові сніданок із кришеного заліза, а потім лягла й собі, але всю ніч навіть очей не склепила. Вітек-комарик сидів у шпарині і чекав, що буде далі. Чаклун устав рано-вранці, проковтнув своє залізо і полетів у білий світ. Ледве він зник удалині, як комар виліз, перекинувся на людину, привітався з принцесою і розповів їй про свої мандри.
Вітечку,— плакала принцеса,— я знаю, що ти мене кохаєш, але хіба це нам допоможе?! Мабуть, мені судилося страждати тут до смерті.
— Я вб'ю чаклуна! — вигукнув Вітек.
— Що це ти надумав?! — зітхнула принцеса.— Йому не вадить ані криця, ані отрута, ані вода, ані вогонь!
— Але ж він не безсмертний,— мовив Вітек.— Ми мусимо дізнатися, як його спровадити зі світу! Коли чаклун опівдні повернеться, поспитай його, може, він викаже свою таємницю!
Потім Вітек знову перекинувся на комара і заліз у шпарину, а принцеса взялася готувати обід.
Опівдні прилетів чаклун і ледве пройшовся кімнатою, як заревів:
— Тут хтось таки є! Я чую людський дух!
— Що тобі влізло в голову? — засміялася принцеса.— Ти ж сам казав, що до нас ніхто не добереться! Чи, може, ти боїшся когось із людей?
— Ні, не боюсь, тому що людська сила мені не зашкодить!
— Авжеж, хто б тобі зашкодив, коли ти безсмертний!
— Я не безсмертний, але небагато мені до того бракує,— запишався чаклун.
Принцеса довго в нього випитувала, аж доки він сказав:
— Бачиш, ондечки посеред лісу росте дуб? На ньому любить сидіти біла ворона. Якщо її хтось застрелить, упаде ворона на землю і перекинеться на чорну курку; якщо й курку хтось уб'є, перекинеться вона на мишу, а миша — на мідну кульку. Оту кульку треба комусь узяти, зарядити нею рушницю, що стоїть отут у кутку, і вистрілити в мене — отоді вже нічого мені не допоможе! Он воно як! — гордо закінчив чаклун.—Тому я й не боюся нікого!
Принцеса принесла йому обід, чаклун наївся і полетів. Тим часом Вітек зробився людиною, і принцеса показала йому той дуб. Потім він знову зробився комаром, виліз із башти, надворі перетворився в орла і полетів до лісу. Піднявся високо-високо над лісом і побачив на старому дубі білу ворону. Каменем упав він на неї, вхопив у пазурі і розірвав, але в ту ж мить зробилася з неї чорна курка, опустилася вона на землю і зникла у гущавині. З орла вродився лис, винюхав курку і зразу ж її придушив, але курка перекинулася в мишу і забігла у високу траву. Тоді лис зробився котом, учепився в мишу, і з неї випала маленька мідна кулька. Вітек із кота перекинувся орлом, узяв кульку в дзьоб і полетів до замку. Комаром проліз у кімнату, знову перекинувся на людину, набив рушницю, став проти дверей і почав чекати.
Незабаром загуділо-зашуміло, і чаклун зайшов до кімнати. Та тільки став він на порозі, як Вітек вистрілив у нього, і чаклун мертвий упав на підлогу. В ту ж мить усі мури розсипалися, двері до башти самі собою відімкнулися, і Вітек вільно вийшов разом із принцесою аж на берег моря. Там перетворив він себе й принцесу в орлів, піднеслися вони аж до неба і перелетіли через море. На тому березі перепочили й полетіли щодуху до замку, де були інші принцеси і Вітекові брати.
Перед замком обернулися вони на людей і побачили, що замість мурів і ровів скрізь ростуть пишні сади, замість дикого лісу розкинулись поля, села і міста, скрізь повно людей, веселих, щасливих.
— Вітечку,— зраділа принцеса,— сестри, мабуть, уже визволені, ході мо до них!
Зайшли вони до замку, і там привітали їх одинадцять принцес — білих мов свіжий сніг. Усі дякували Вітекові, що він їх урятував, і вклонилися йому як королю.
— А де ж мої брати? — спитав Вітек.
Принцеси заплакали і повели його до спальні, де серед чудових квітів лежало одинадцять камінних брил.
— Невже їм не можна допомогти? — зажурено спитав Вітек.
Та принцеси тільки мовчки похитали головами.
Вітек вийшов із спальні смутний і невеселий, але в цю мить набігли придворні, щоб привітати свого короля, поздоровити його і попросити вийти до народу.
Так Вітек став королем. Наказав він, щоб улаштували велике свято, а потім справив весілля з найменшою принцесою. За рік народився у них гарний синок, знову одгриміло свято, всі веселилися, тільки сестри молодої  королеви  були  сумні,   й  люди  не   знали,   чому  вони   журяться.
Маленький королевич ріс як із води, батьки були щасливі, та однієї ночі радість їхня обернулась на печаль. Молодій королеві приснилося, що до неї прийшли Вітекові брати і сказали, що вони оживуть, якщо король потре їхні скам'янілі тіла кров'ю свого синочка. Королева серед ночі прокинулися і вранці не могла навіть глянути на свою дитину. Нікому не сказала вона й слова і замкнулася у своїй кімнаті. Вітек теж був чогось зажурений і зранку поїхав у ліс полювати.
На другу ніч приснився королеві той самий сон, і рано-вранці стало їй так страшно, що хотіла вона піти до Вітека і розповісти, що їй снилося. Але Вітек був хворий, замкнувся у своїй кімнаті й звелів, щоб до нього нікого не пускали. Коли страшний сон повторився і третьої ночі, королева скочила з ліжка, щоб бігти до короля, та в цю мить двері відчинилися і зайшов Вітек, увесь блідий і наляканий.
— Що з тобою? — спитав він у королеви.
— Мені снився страшний сон,— прошепотіла вона.
— Мені теж,—і признався Вітек,— сьогодні вже третю ніч! Розповіли вони одне одному, що їм снилося.    Вітек обняв королеву і сказав:
— Думаю, що це віщий сон, мабуть, нам судилася така жертва!
Підскочив він до колиски, розрізав синові руку, вмочив хустку у кров і побіг до спальні, де лежало одинадцять брил. Потер їх кров'ю, і в ту ж мить один за одним повставали брати, ніби прокинулися з міцного сну. Обняли вони Вітека і від щирого серця подякували йому. За хвилину прибігли принцеси, а потім прийшла і молода королева. Привітала вона діверів і плачучи побігла у спальню до своєї дитини, боячись, що знайде сина мертвим. Та де там! Хлопчик сидів у колисці й весело усміхався до неї.
Отоді вже почалися в усьому королівстві справжні веселощі! Вітек влаштовував бенкет за бенкетом, накликав гостей і справив одинадцять весіль одразу. Всі були щасливі й вдоволені. Вітек хотів поділити королівство між братами, та вони попросили, щоб він сам лишився королем, бо виявився серед них найрозумнішим.
Незабаром поїхали всі дванадцятеро братів зі своїми дружинами до того короля, у якого вони раніше служили. Король їх зустрів радісно, гарно пригостив, а потім усі гуртом заїхали у Вітекове село до батьків. Посадовили батька і матір у карету і з гучною славою повезли у Вітекове королівство, де всі разом спокійно і щасливо жили аж до смерті.

ЯНІЧЕК
Десь-не-десь у тридесятому царстві жив собі король, і була в нього дочка-красуня. Одного разу скликав він усіх навколишніх принців, щоб прийшли подивитися на неї. Принци чули про королівну, але знали, що побратися з нею може тільки один, і через це вирішили між собою, що вона дістанеться тому, хто побачить її перший.
Один з-поміж тих принців дістав собі пастуший одяг, просту куртку і крислатий капелюх, вкинув у торбу чотири хлібини і рушив до королівського замку. По дорозі зустрів він жебрака, і той попрохав у нього шматочок хліба. Принц віддав йому цілий буханець, та незабаром зустрів другого жебрака. Сказав він собі, що хліба в нього ще досить, і віддав старому другий буханець. Жебрак подякував, принц пішов далі, але потім зустрів ще двох жебраків, стало йому шкода їх, і він дав кожному по буханцю.
Тоді останній жебрак дав принцові батіг, ціпок, сопілку й торбину і сказав:
— Кого ти цим батогом опережеш — той помре. Як устромиш ціпок у землю — будуть довкола нього вівці пастися і не розбіжаться. Заграєш на сопілці — скакатимуть вівці, скільки ти схочеш. А торбина ця врятує тебе від голоду: якщо вкинеш у неї сиру, ніколи його весь не з'їси! Принц щиро подякував, а жебрак мовив йому на прощання:
— Я охоче дарую тобі все це, бо ти віддав мені останній буханець, і я бачу, що в тебе добре серце!
Прийшов принц до замку, де жила та красуня, і попросився на службу. А звали того принца Яном. Взяли його за пастуха і звеліли пасти овечок. Якось сидів він на пасовиську, коли підходить до нього мисливець. Ян щедро почастував його сиром із своєї торбини і попрохав попасти отару, поки він піде помилується на пташок. Мисливець залишився біля отари, а Ян пішов собі.
Довго він ішов, аж поки дістався у далекий ліс, де височів могутній замок. Посеред замкового двору стяв велетень і щось варив собі в казані. Побачив він Яна, схопив тяжку залізну булаву, підскочив до нього і заревів:
— Ах ти ж, комахо нікчемна, тобі чого тут треба?
Ян не ловив гав, стьобнув велетня батогом і одним махом убив його. Потім вернувся до отари, подякував мисливцеві і погнав свої вівці додому.
Наступного дня пішов він знов до замку і побачив там другого велетня. Той теж щось варив собі у казані і, побачивши Яна, заревів на нього:
— Оце прийшла та блоха, що мого брата вбила?!
Схопив він залізну булаву і помчав до Яна. Та Ян не злякався й, коли велетень підбіг до нього, відскочив убік і оперезав його батогом. Велетень упав на землю, а Ян повернувся до своєї отари і погнав її додому.
На третій день знову прийшов він до лісового замку, але не знайшов там нікого. Зайшов Ян у замок, відчинив двері до світлиці, обдивився усі закутки і на одному столі помітив скриньку. Сподобалася вона йому, схотів він побачити, що там всередині, і постукав пальцем по вічку. В ту ж мить вродилися перед ним двоє челядників і запитали:
— Що пан накаже?
— Я хочу знати, що є в цій господі,— відповів Ян.
Челядники повели його до саду. Росли там такі прекрасні квіти, яких Ян ніколи раніше не бачив. Сплів він з них запашний віночок, потім повернувся на пасовисько і погнав свої вівці додому.
Коли йшов він містом, люди озиралися на нього, бо ті квіти солодко пахтіли. Грав він на сопілочку, яку дістав від жебрака, овечки йшли пара за парою і втішно пританцьовували. Принцеса глянула у вікно і засміялась. Послала вона своїх слуг, щоб узяти пахучий віночок у пастуха, та Ян сказав їм:
— Коли закортить комусь мати оці квіти, хай сам прийде і скаже: «Янічку, дай мені віночок!»
Принцеса прийшла і попросила, як їй слуги передали, але Ян сказав:
— Хто хоче мати квіти, хай скаже: «Янічку, будь ласка, дай мені віночок!»
Принцеса усміхнулась і сказала:
— Янічку, будь ласка, дай мені віночок!
Тоді Ян віддав їй квіти. Наступного дня знову пішов він до замку, де побив тих велетнів, і сплів собі ще гарніший вінок. Коли увечері гнав він отару додому, квіти пахтіли на все місто. Принцеса дивилась .у вікно, побачила пастуха, квіти їй так сподобалися, що вона сама прибігла до пастуха і мовила:
— Янічку, будь ласка, дай мені цей віночок!
Та Ян одказав:
— Хто хоче мати ці квіти, хай скаже: «Любий Янічку, дуже тебе прошу, дай мені віночок!»
Принцеса попросила, як він хотів, і дістала вінок.
На третій день Ян сплів віночок утричі прекрасніший, принцеса його побачила, та Ян не чекав, поки вона попросить, а сам відніс їй. Принцеса поклала усі квіти на вікно, і вони так пахтіли, що все місто ходило дивитися на них.
Четвертого дня пішов Ян знову до того замку, де були велетні, набрав купу дукатів, віддав їх мисливцеві, котрий три дні підряд пас за нього отару, і сказав:
— Це я знайшов у лісі під старою ялиною, там повно таких жовтих бляшок. Якщо у вас є вдома діти — віддайте їм, хай бавляться!
Коли пригнав отару додому, почув він у замку, що за місяць з'їжджа-тимуться принци дивитись на королівську дочку. У принцеси, мовляв, є три хустини й перстень, і вона віддасть їх тому, хто припаде їй до серця. Ян цілий місяць старанно пас отару і того дня, коли принци з'їхалися, теж був серед овечок. Швиденько застромив він у землю свій ціпок, щоб овечки спокійно паслися навколо нього, а сам подався до лісового замку і постукав пальцем по скринці. Вискочили двоє челядників і запитали:
— Що пан накаже?
— Хочу біле вбрання, яке пасує принцові, і білого коня, підкованого сріблом!
В ту ж мить вродився перед замком білий кінь, підкови в нього блищали сріблом, сідло і вся збруя теж були поцяцьковані срібними прикрасами. Біле вбрання, сріблом гаптоване, лежало на столі. Ян одягнувся, скочив на коника і поїхав до королівського замку, але примостився останнім у черзі.
Пишні, вродливі принци проїжджали повз принцесу, але хустину вена кинула Янові. Коли процесія скінчилась, Ян поїхав на своєму білому коні до лісового замку, перебрався у пастуше вбрання, потім зайняв овечок і погнав їх додому. Надвечір прийшла до нього принцеса і сказала:
— Яне, це був ти!
Ян відпирався, що то не він, бо де, мовляв, міг би він узяти такий одяг? Зрештою принцеса сказала, що хай поки що буде по його, але, коли за місяць принци з'їдуться знову, вона виведе його на чисту воду.
За місяць, коли знову з'їхалося молоде панство, Ян пішов до замку, постукав пальцем по скриньці, вискочило звідти двоє челядників, і він наказав:
— Хочу червоне вбрання, яке пасує принцові, і буланого коня, підкованого золотом!
Вмить уродився перед ним буланий кінь, підкови в нього виблискували золотом, сідло і вся збруя теж були прикрашені золотими оздобами. Ян помчав до замку, останнім проїхав повз принцесу і знову дістав од неї хустину. Король доручив слугам затримати принца на буланому коні, але Ян втік у ліс, перебрався в пастуший одяг і увечері пригнав овечок додому. Принцеса прийшла до нього і сказала:
— Янічку, оце вже був ти!
Та Ян відмовлявся і на цей раз.
— Що це ви намовляєте на мене?! — сердито відказував він.— Я сидів біля своїх овечок, де б я міг узяти таке пишне вбрання?!
Тоді принцеса сказала:
— Нічого, за місяць, коли принци з'їдуться втретє, я все одно тебе впізнаю!
Цілий місяць Ян пильно пас отару, и коли принци з'їхалися втретє, пішов до замку, викликав отих двох челядників і наказав їм:
— Хочу чорне вбрання, яке пасує принцові, і вороного коня, підкованого діамантами!
Вмить уродився перед Яном кінь, на копитах у нього сяяли діаманти, а сідло і збруя були обкидані самоцвітами. Ян скочив на коня і помчав до принцеси. Всі принци проїхали повз неї, і останнім був Ян. Дістав він третю хустину і принцесин перстень. Цього разу принци були вже напоготові, хотіли вони Яна спіймати, і, коли він від'їжджав, один із них поранив йому шаблею стегно.
Ян скинув у лісовому замку свої шати і пішов до овечок, які спокійно паслися навколо застромленого в землю ціпка. Ліг він на сонечку, оглянув рану, перев'язав її принцесиною хусткою і заснув. А тим часом принцеса сама прийшла до нього на пасовисько, побачила, що в Яна перев'язана нога, і впізнала свою хустку. Розбудила вона Яна і мовила:
— Здоров був, Янічку, все ж таки це ти!
Тоді Ян признався, хто він насправді. Розповів, як принци вирішили між собою, що принцеса дістанеться тому, хто її перший побачить, і як він для цього перебрався пастухом і пройшов у замок.
Принцеса зраділа, привела Яна до свого батька, і незабаром зіграли весілля. Ян знайшов у замку, де жили велетні, незліченні скарби і по смерті старого короля щасливо правив у цьому краї. А решті принців тільки й лишилося шкодувати, що не вони здобули принцесу.

КАЗКА ПРО ЇРЖИКА
Жив собі один швець, і був у нього син Їржик. Нелегко заробляв той швець собі на хліб, грошей на добрий крам у нього не водилося, отож і перебивався тим, що латав старі шкарбуни, а коли не шевцював, то ходив з жінкою на заробітки до заможних селян. Їржик допомагав батькам, і люди його любили, бо вдався він працьовитий, весело здоровкався з усіма і не соромився ніякої праці. Пішов йому чотирнадцятий рік. Хлопець виріс височенький, спритний і при силі, тому батько не раз радився з матір'ю, куди б їм віддати Їржика навчатися якогось ремесла, щоб мав він у житті надійний шматок хліба.
Одного разу пішов Їржик у ліс по гриби і вертався додому аж надвечір. Дійшовши до панського ставу, сів на березі й почав перебирати гриби, щоб уранці понести їх на продаж у місто. А в цей час до ставу підкрався панський лісник. Лісника того всі люди в селі боялися, бо був він лихий та похмурий, а коли ловив дітей у лісі, то розкидав їм ягоди і гриби, топтав ногами кошики ще й, бувало, бив дітвору ціпком. Лісник одразу ж накинувся на Їржика.
— Ти що тут виробляєш, негіднику?! Ану, що у тебе в кошику?
Підскочив до хлопця, вихопив кошик, гриби викинув у став, кошика розтоптав ногами і жбурнув у кущі, а потім замахнувся на хлопця рукою. Та їржик жваво відскочив, лісник підсковзнувся і — бульк! — тої ж миті опинився у воді.
— Ну  стривай,  поганцю,  ти в  мене  дістанеш! — люто   закричав  він.
Та Їржик не слухав його і щодуху помчав до лісу.
Кинувся він у густий молодняк, вилетів, мов олень, на косогір, потім метнувся в долину і знову схилом, аж поки не забіг у дрімучий ліс, в який ще ніколи не заходив. Пішов хлопець навмання, ледве зводячи дух. У лісі потемніло, Їржик набрався страху, але все-таки простував уперед, поки не потрапив на галявину.
На тій галявині ріс розлогий дуб. Хлопець видряпався на дуба і примостився на гілці, щоб його не дістали хижі звірі. З'їв він окрайчик хліба, що лишився в кишені, але все одно було йому голодно й холодно і сон його не брав. Сидів їржик на дубі і міркував, що ж його робити. Журився він за батьком і матір'ю, але додому йти не наважувався, боячись лісника.
«Як би його вийти з цього лісу і знайти добрих людей, щоб ними переказати додому, що зі мною сталося?» — думав хлопець.
Тим часом сердитий, мов хмара, лісник ледве виліз із ставка на крутий берег. Він добре знав, що люди глузуватимуть з нього, як почують про цю пригоду, і тому жінці словом не промовився про Їржика, сказав тільки, що гнався за видрою і ненароком упав у воду.
Вдома чекали Їржика до вечора, а коли посутеніло, пішов батько йому назустріч аж до лісу, гукав, гукав, але марно. Мати гірко плакала, а коли Їржик не повернувся й наступного дня, коли про хлопця й далі не було звістки, подумали всі, що він заблукав у лісі і його розірвали вовки.
Коли настала неділя, батько й мати розпитували в людей, що зійшлися до міста з навколишніх сіл, та про Їржика ніхто не чув.
— Така вже наша доля,— мовив батько, втішаючи дружину, щоб вона не дуже побивалася.
Часто вони гомоніли між собою про Їржика і все-таки сподівалися, що він десь живий.
А Їржик просидів на дубі цілу ніч, уранці зліз додолу, знайшов лісове джерело, умився в ньому, потім назбирав собі ожини і мав іти далі. Правда, був він наче весь побитий. В кишені у нього знайшовся ніж, вирізав хлопець собі з горіхового дерева добрячий ціпок і озирнувся, куди ж його йти. Дороги не було і сліду. Тому пішов Їржик схилом аж у долину. Довго він ішов, уже й знову посутеніло, та раптом почув, ніби десь цюкає сокира. Побіг хлопець у той бік і натрапив на хатинку. Біля дверей стояв дідусь і  рубав на пеньку дрова.
— Доброго здоров'ячка, дідусю,— промовив Їржик,
— Спасибі, хлопче, за добре слово,— відповів дідусь,— Звідкіля ти тут узявся?
Їржик розповів про свої пригоди. Дідусь мовчки похитав головою, а потім сказав:
— Ти мабуть, голодний? Моя вечеря вже зварилася, давай-но повечеряємо разом!
Дав він Їржикові горнятко грибної юшки, добру скибку хліба, і Їржик накинувся на їжу, як вовк. Коли попоїли вони, Їржик подякував, а дідусь приніс йому оберемок сіна, постелив на долівці і сказав:
— Ляж, Їржику, та поспи, бо ти зморився з дороги!
Їржик згадав батька й матір, заплакав, та незабаром заснув мов убитий.
Коли хлопець прокинувся, то спершу не втямив, де він опинився, але потім пригадав усе, скочив на ноги й озирнувся по хатині. Дідусь підкладав у піч і варив обід.
—    Довго ж ти спав, Їржику, вже й полудень скоро. Біжи швиденько до річки та вмийся,— мовив він.— Сніданок ти проспав, то будемо обідати.
Їржик умився, потім сів поруч з дідусем на порозі, і вони пообідали. По обіді Їржик подякував, а дідусь йому й каже:
— То що ж воно буде, Їржику? У село тобі йти не випадає, бо заблукаєш у лісі і пропадеш ні за цапову душу. Переказати додому, що з тобою трапилося, теж не можна, бо крім нас двох немає тут живої душі.
Знаєш що? Залишайся у мене, будеш мені допомагати, може, і навчишся чогось корисного.
Їржик трохи посумував за домівкою, та швидко зрозумів, що дідусь дає йому добру раду, і лишився жити в лісовій хатині.
Носив він дідусеві воду, бігав по хмиз, ловив у річці рибу, збирав ягоди та гриби, а дідусь разом з ним ходив у ліс, учив його розпізнавати всякі корінці, розповідав про рибу й звіра і навчив хлопця різьбити з дерева посуд та майструвати скриньки. Після жнив дідусь відносив посуд і скриньки в село за річкою і вимінював за них борошно.
Їржик цілими днями не відходив од дідуся. Тільки влітку, коли наближався найдовший день, і восени, коли ставало холодно і птахи збиралися у вирій, дідусь ішов у ліс сам, щоразу лишався там на кілька днів і повертався додому пізно вночі. Тоді Їржик не смів ходити за ним і мусив господарювати вдома. Цікаво було хлопцеві, куди дідусь ходить, і одного разу він запитав про це. Дідусь посміхнувся, похитав головою і промовив:
— Не побивайся про те. Помалу їдеш — довше житимеш!
Так Їржик нічого й не довідався, але більше не питав, бо боявся розгнівати дідуся.
Якось хлопець занедужав, голова в нього пашіла вогнем, і ніщо йому на душу не йшло. Тоді відкрив дідусь маленьку дерев'яну скриньку, яку завжди носив при собі, вийняв звідти довгенький червонястий горішок, розколов його і дав Їржикові зжувати півзернятка. Недугу зразу ж мов рукою зняло, і Їржик зробився здоровий і бадьорий, наче молодий линок.
На третій рік пішов одного разу Їржик уранці по рибу. Вода в річці була чиста і прозора аж до дна, і повно в ній риби, але їржик просидів з вудкою півдня, і в нього не клюнула жодна рибина. Опівдні прийшов до нього дідусь і спитав, скільки він наловив.
— Не ловиться,— відповів Їржик.— Оце зранку сиджу, а риба наче втікає від мене.
Дідусь мовчки усміхнувся, похитав головою і дістав з тієї самої скриньки, з котрої брав тоді горішок, сопілку. Тільки заграв він на цій сопілці, як з води прямо на берег виринув чималий короп. Дідусь пограв ще трохи, і за хвилину на пісочку лежало ще кілька гарних окунів.
— Ну годі,— мовив він,— тепер наваримо собі юшки.
Потім узяв дідусь із скриньки якусь дивну синю пір'їну, провів нею по лівій долоні, і перед ним вродився низенький бородатий чоловічок у зеленому одязі, в зеленім капелюсі і в зелених чобітках.
— Які будуть накази? — запитав чоловічок. Дідусь звелів:
— Почистиш нам оту рибу на юшку!
Чоловічок підскочив, схопив одну рибину, другу, і ледве він торкався до рибини, як вона переставала скидатись. Потім почистив рибу, переніс у хатину і вкинув у казанок на вогні. А коли юшка зварилася, смикнув з голови капелюх, уклонився дідусеві і щез, ніби його вітром здуло.
Їржик стояв мов заворожений. Потім тихенько пішов у хатину і сів до вогню, помішуючи ополоником юшку в казанку. За хвилину прийшов дідусь, усміхнувся до нього похитав головою і сказав:
— Знаю, Їржику, тобі цікаво дуже, як воно сталося — оте, що ти бачив. Живеш ти в мене третій рік, поводишся добре, і бачу я, що ти порядний хлопець. Завтра цайдовший у році день, пора нам разом піти в ліс. Візьми у торбу хлібину і приготуй оту он сіть, що лежить на верхній полиці. Попоїмо та й рушимо.
Посідали, дідусь насипав юшки з казанка у дві дерев'яні миски, і обоє взялися до їжі. Зроду ще юшка так не смакувала їржикові, він аж облизувався. Згадав хлопець про батька й маму і подумав, що добре було б хоч на свято погодувати ЇХ отакою стравою.
Як тільки попоїли, дідусь залив вогонь, узяв із собою стару повстину й ціпок, і вони рушили в дорогу.
Ішли вони, йшли від полудня аж до пізнього вечора, але не заблукали, бо дідусь навіть потемки знаходив дорогу в лісі, як удень. Переночували вони біля якогось струмка, а рано-вранці пішли далі, і тільки пізно ввечері дісталися до чорного озеречка посеред невеликої галявини у густих хащах.
На березі стояла стара вільха, а навкруги росло багато горіхових дерев. Дідусь накреслив ціпком коло, посередині простелив повстину, посадив на неї Їржика й сказав:
— Оце, хлопче, сиди тут і мовчи, хоч би там що! Як послухаєш мене, добре тобі обійдеться, але, якщо промовиш хоч словечко, лихо буде і тобі, й мені!
Сів Їржик на повстині й ніби скам'янів. Дідусь теж став у коло і обома руками розіп'яв сітку. Довго стояв дідусь, аж на їржика напав сон, і він задрімав. Раптом він прокинувся, бо якесь сяйво вдарило йому в очі і одне горіхове дерево заблищало, мов золоте. Придивився Їржик і побачив, що на горіховій гілці гойдається якесь чудне дитинча.
Дідусь швиденько накинув на нього сітку і стягнув з дерева до себе в коло. Дитинча залементувало, і враз перед дідусем виросла лісова чарівниця — висока й люта, у білій хустці і з горіховою лозиною в руці.
— Віддай моє дитя,— закричала вона і хотіла скочити у коло.
Пальці в неї були мов залізні кігті, руками вона вимахувала, ніби хотіла на шматки розірвати і дідуся, і Їржика, але в коло зайти не сміла.
— Віддай моє дитя! — не вгавала вона.
— Дай нам горішків і лозину!  — відказав дідусь.
У чарівниці при поясі висів капшук, сплетений з лика. Відв'язала вона його і разом з лозиною, яку тримала в руці, кинула дідусеві у коло. Дідусь розгорнув сітку, дитина вислизнула, як рибина, і вчепилася чарівниці за шию.
Закаркала лісова чарівниця, наче ворона, і зникла у лісі.
Дідусь мовчки присів на повстину. їржик сидів нищечком, та, коли все стихло, ліг і за хвилину міцно заснув. Коли ж прокинувся, сонце підбилося височенько, дідусь сидів на повстині і роздивлявся капшук. Була в ньому жменя ліщинових горішків, довгастих і червоних. Таким горішком дідусь вилікував їржика від хвороби. Потім дідусь розклав у колі вогонь, спалив капшук, горішки сховав у кишеню і промовив:''
— Уставай, сину, ходімо десь умиємося, а цієї води й не торкайся.
Уночі перед найдовшим днем сюди ходять злі лісові чарівниці купати своїх дітей. Оці горішки будуть тобі, а з лозини я виріжу для тебе сопілку.
Їржик подякував, і вони знову жили собі в злагоді й мирно господарювали. Якось восени, коли день уже ставав коротший, дідусь промовив;
— Пора нам, Їржику, знову вибиратися, до лісу, тільки тепер уже в інший бік. Поклади в, торбину буханець хліба й вузлик проса і подай мені ціпок та повстину!
Їржик зробив усе, як звелів дідусь, і вони рушили в дорогу. Довго йшли, аж поки дісталися на голий вершечок високої гори. Росла там стара смерека, а навколо пробивалися молоді пагони і подекуди зеленіли кущі. Дідусь мовив Їржикові:
— Посип просо під смерекою. На цій горі сідають пташки, коли летять у вирій, нехай підхарчуються перед дорогою.
Посипали вони проса, потім серед кущів дідусь обвів на землі коло, розстелив повстину, сів на неї удвох з їржиком, взяв у руки сопілку й сказав:   
— Ну, Їржику, сиди нишком, що б там не діялось! Послухаєшся мене — добре тобі обійдеться, а як промовиш хоч одне словечко — лихо буде і тобі й мені!
Посідали вони в колі й почали чекати. Перед заходом сонця летіли на південь пташині зграї. Кілька зграй опустилося на смереку, посідало на траву і припало до проса. Дзьобали птахи, дзьобали, і в Їржика та дідуся аж у вухах залящало від пташиного щебету. Але раптом усі птахи знялися й полетіли геть, а над смерекою закружляв орел-велетень. Ширяв він усе нижче й нижче над кущами, де сидів дідусь з Їржиком, і за хвилю вже літав так низько, що вони чули, як шарудять над головою його широкі крила. Орел клекотав і клацав дзьобом. Дідусь двічі заграв на сопілку, і в ту ж мить кілька орлів накинулось на орла-велетня, той злетів у височінь і зник з очей. Їржик не ворухнувся і сидів мовчки. Минув якийсь час, і ось на смереку прилетіла пташка, схожа на голуба, з синіми, мов небо, крильцями, а сама вся ніби з райдуги. Сіла вона на смереці і солодко заспівала. Дідусь заграв двічі, і пташка злетіла до них на землю. Сердито запитала вона у дідуся:
— Чого тобі треба? Без сопілки ти б зі мною нічого не вдіяв: вас обох розірвав би орел — мій вірний охоронець!
— Дай мені синю пір'їну,— мовив дідусь.
Пташка розгорнула крила, і дідусь вирвав у неї з лівого крильця синю пір'їну, таку самісіньку, якою викликав зеленого чоловічка. Потім дідусь відпустив пташку, вона весело защебетала і знялась у небо, мов синя стрілка.
Дідусь загорнув перо у полотняну шматину, обережно сховав його до скриньки і сказав Їржикові:
— Оця пір'їна має велику силу, і вона теж дістанеться тобі. Як поведеш нею по лівій долоні, прийдуть до тебе чарівники іс зроблять усе, що їм загадаєш. Але горе тобі буде, якщо схочеш чогось лихого.
Їржик подякував, повернулися вони до хатини і прожили разом ще цілу зиму. Навесні четвертого року сказав дідусь Їржикові:
— Три роки ти вірно служив мені, пора тобі рушати в дорогу, побачити світ і пошукати щастя. Ось тобі скринька, а в ній горішки, сопілка й пір'їна. Горішки мають чарівну силу: як хворий з'їсть шматочок зернятка — видужає, хоч би й смерть вже стояла у нього на порозі. Горіхові шкаралупки теж бережи. Коли візьмеш їх у жменю і задумаєш, щоб у злого чоловіка виросли на лобі роги або щоб у нього з'явилися ослячі вуха — вмить виростуть, а спадуть тоді лише, як ти даси йому шматочок зернятка. Як обходитись із сопілкою й пір'їною, ти вже знаєш. Іди ж собі з миром, живи чесно й скрізь помагай добрим людям!
Їржик заплакав, подякував дідусеві і сказав, що хоче служити йому аж до смерті. Дідусь на це мовив:
— Не плач! Мене, старого чоловіка, доля не зрадить. Три роки ти ме не слухався, послухай і востаннє: повертайся додому!
Дідусь твердо стояв на своєму, тож вони попрощалися, Їржик узяв торбину, поклав туди скриньку й хлібину і вирушив у дорогу. А щоб хлопець не заблукав у лісі, дідусь показав йому, куди треба йти.
Опівдні вийшов Їржик із лісу, сів на моріжку біля джерела, попоїв дідусевого хліба, напився води і пішов далі. Аж раптом бачить: іде назустріч стара жінка і гірко плаче.
— Добридень, тіточко,— привітався Їржик.
— Щасти тобі, хлопче,— відповіла жінка.
— Чого це! ви плачете? — запитав Їржик.
— Любий хлопче,— мовила жінка,— чоловік мій надірвався у лісі, лежма лежить уже третій день, не ворухне й пальцем. Оце й іду я ген за село до знахарки по якесь зілля.
— Не ходіть нікуди, тіточко,— мовив Їржик.— Повертайтеся додому, а я вашого хазяїна вилікую!
Жінка здивовано глянула на Їржика — не вірилося їй, але послухала хлопця і привела його до хати. Сердешний селянин почав бурчати, що хлопець, мовляв, не лікар, в нього й молоко на губах не висохло. Та Їржик мовчки відкрив скриньку, розколов один червонястий горішок, розділив навпіл зернятко, подав чоловікові і сказав:
— Не бійтеся, дядьку, пожуйте добре оцей горішок, запийте молоком, ляжте тихенько, а я почекаю!
Чоловік послухався, а Їржик вийшов у двір і почав тим часом складати дрова. За хвилину вибігла з хати жінка й гукнула, що чоловікові полегшало, Їржик повернувся до хати, аж бачить: господар сидить на печі, сміється й гукає, що він уже здоровісінький. Почастували вони Їржика, чим могли, а по вечері селянин розпитав хлопця, хто він такий і куди прямує.
Їржик розповів, що ходив по світу, навчився теслярського ремесла і тепер хотів би побачити, що робиться вдома. Селянин йому й каже:
— Знаю я ваше село. Хоч це й далеко від нас, але ми відбуваємо панщину для того ж самого князівського замку, що й ви. Були ми якось восени у вашому селі — виловлювали для князя рибу з двох ставків. Але ж і нелюд той ваш лісник! Прийшли ми з риболовлі мокрі мов хлющ, вода з нас так і дзюрчить, а він нас навіть у сарай не впустив посушитися, щоб, мовляв, пожежі не наробили! Так цілу ніч і просиділи ми у дворі біля багаття, а вдосвіта пішли закидати невід у другий став. Лісник стежив за нами, мов та рись, щоб хтось, бува, не приховав рибини, а сам укинув у кишеню добрячого вугра — як те порося. Що ж, панщина і є панщина!
Після вечері постелили вони Їржикові у комірчині, хлопець добре виспався і встав рано-вранці. Хазяїн теж устав, ніби й не хворів. Дали вони Їржикові поснідати і ну просити його, щоб лишився в них жити. Мовляв, дітей у них немає і хатина колись перейде до нього. Коли ж Їржик подякував і сказав, що хотів би спершу подивитися світу, господар порадив йому піти в місто, де є велика теслярня і де він може знайти собі роботу. Розпрощалися вони, хазяйка наклала в Їржикову торбу млинців та сиру, і хлопець рушив до міста.
Прийшов він, розпитав, де живе майстер-тесля, і попросився на роботу. Майстер подивився на нього і каже:
— Що ж, робота у мене знайдеться, бо саме пішов від мене молодший підмайстер, тільки хотів би я знати, що ти вмієш. Поклади свій клунок у коморі. Попрацюй, а тоді побачимо!
Їржик вибрав собі суху дубову дошку, за кілька днів змайстрував скриньку, добре виглянсував її і показав майстрові. Усі теслярі дивувалися, а майстер сказав:
— Бачу, хлопче, що ремесло ти знаєш. Таку скриньку не кожен майстер зладнає, давно вже я не бачив такої чистої роботи. Будеш за молодшого підмайстра і лишишся в мене, скільки захочеш.
Узяв майстер скриньку і відніс її до графського замку на дарунок. Графові скринька сподобалась, похвалив він майстра, але той був чесною людиною і сказав, що зробив скриньку молодий підмайстер, який недавно найнявся на роботу. Граф дав п'ять дукатів, замовив іще одну скриньку, таку самісіньку, і звелів, щоб той, хто її зробить, сам приніс скриньку до замку. Майстер повернувся додому в доброму гуморі, розповів, як йому ходилося, і віддав Їржикові гроші. Їржик поділився з ним порівну, купив собі гарне вбрання, придбав теслярське знаряддя і за кілька днів змайстрував іншу скриньку.
Убрався він у новий одяг, майстрова жінка позичила йому скатертину, загорнув він скриньку і пішов до замку. Вартові одразу ж пропустили його. Побачивши графа, Їржик ґречно привітався і віддав йому скриньку. Граф заплатив десять дукатів, а що їржик йому сподобався, то сказав:
— Мій тесть, князь у тридесятому царстві, кохається в гарних виробах, і в замку в нього є своя теслярня. Передам я тобою листа до князя, піди до нього, може, знайдеш собі хорошу роботу.
Їржик подякував графові і повернувся до майстерні. Розповів, як йому ходилося, і порівну поділився з хазяїном грошима. Майстрові шкода було розлучатися з таким помічником, але він не відмовляв їржика шукати ліпшої роботи. Їржик накупив теслярського начиння, придбав добрий ранець і, прихопивши дідусеву торбу, подався у тридесяте царство. Ще здалеку побачив він великий замок. При брамі стояв мушкетер і супив брови.
— Чого тобі треба, волоцюго? Геть звідси! — гримнув він.
Їржик не злякався, показав листа, і мушкетер пропустив його у двір. Якийсь челядник підскочив до Їржика, взяв у нього листа, але минула ціла година, поки він повернувся й дозволив хлопцеві пройти до князя.
Побачивши Їржика, князь сказав йому:
— Мій зять пише, що ти змайстрував йому дві гарні скриньки. Залишайся у замку і завтра ж берися до праці. Побачимо, що ти вмієш!
Пішов Їржик до теслярні. Майстер поводив його майстернею, і Їржик тільки чудувався, скільки там було гарного дерева і всяких інструментів. Вибрав він суху кленову дошку і за кілька днів зробив чудову скриньку. Майстер похитав головою і звелів, щоб він сам відніс її князеві. Тому скринька так сподобалася, що він одразу ж покликав дружину і дочку. Всі хвалили Іржика, а князівна попросила, ту скриньку собі.
Їржик залишився в замку і працював у теслярні. Якось майстер послав його до лісу підшукати кілька високих кленів на дошки. Їржик любив блукати лісами і тому вирушив удосвіта. Добрі клени знайшов він ще на узліссі, але пішов далі і незабаром опинився в долині серед густого пралісу. Та ось чує він, що поблизу хтось стогне. Кинувся він на голос і побачив, що то князь тоне у трясовині й не може визволитися. Кінь його чогось схарапудився, скинув їздця, а сам утік. Їржик допоміг князеві вилізти з трясовини і сказав:
— Зачекайте хвилинку, а я пошукаю вашого коня!
Пішов він у кущі, витяг сопілку, задумав, щоб з'явився перед ним князів кінь, і тричі заграв. В ту ж мить де не взявся біля нього змилений кінь, крешучи копитами землю.
Коли Їржик привів коня у долину, князь аж очам своїм не повірив і мовив:
— Я згубив мисливський ріг, нікого не міг догукатися і, якби не ти, мабуть, отут би й загинув. Віднині ти мій головний мисливець і будеш завжди їздити зі мною!
Їржик допоміг князеві сісти на коня і вивів його на сухе місце. Князь забив собі ногу і ледве тримався в сідлі, тому Їржик узяв коня за поводи і повів до замку. Мисливці і слуги давно повернулися. Всі думали, що князь уже вдома, бо він часто їздив у замок іншою дорогою. Коли ж княгиня з князівною побачили, що його немає, злякалися вони й стривожились, чи не сталось якого нещастя.   Звеліли вони мисливцям роз'їхатись по лісах шукати князя. Коли посутеніло, мисливці повернулися ні з чим, та князь на той час був уже в замку.
Пролежав князь у ліжку кілька тижнів, а коли видужав, покликав Їржика до себе і звелів головному мисливцеві:
— Вибери цьому юнакові найкращого коня і поший мисливське вбрання. На полюванні він буде при мені. Тепер він найстарший над вами, робіть усе, що він велітиме!
Дали Їржикові гарний одяг, навчився він їздити верхи і на полюванні завжди був поряд із князем. Колишній головний мисливець заздрив Їржикові і думав тільки про те, як би його обмовити.
Одного разу виїхали вони разом із князівною і всім почтом у ліс на лови. Їржик їхав поряд з князем як головний мисливець. В лісі водилися дикі кабани, тож узяв він з собою мисливський ніж і міцний спис. Коли опинилися вони в лісі, колишній головний мисливець поставив князя й князівну на безпечне місце, а Їржика попросив заїхати під крислатий дуб на широкому лісовому лузі. Та, коли полювання розпочалося, князівна сказала батькові, що хоче теж переїхати під крислатий дуб, до Їржика, бо звідти краще видно гонитву.
Собаки вигнали з чагарника величезного дикого кабана. Зрадливий мисливець побачив, що поряд з Їржиком сидить на коні князівна, але зненависть у ньому перемогла, і він погнав вепра прямо на них. Їржик помітив вепра здалеку, одразу ж як той вискочив з кущів на другім кінці лугу. Він гукнув князівні, щоб вона мерщій тікала в ліс, а сам спустив собак і миттю видерся на дуба.
Дістав Їржик із торби сопілку, подумав про трьох великих вовків, тричі заграв — і в ту ж мить вовки вибігли з гущавини. Тим часом вепр гострими іклами тут-таки поклав обох псів, які кинулися на нього, і хотів був мчати далі, але до нього підскочили вовки. Тоді Їржик зліз із дуба, схопив списа і одним ударом прохромив вепра наскрізь.
— Спасибі вам, вовчики,— мовив він, і вовки щезли у хащах.
А в цей час князівна засурмила у мисливський ріг, князь із почтом негайно примчав до неї, і вона розповіла їм лиху пригоду. Під'їхали всі до  Їржика,  а  в  ногах  у нього  лежав  величезний  вепр.   Князь  сказав:
— Ти врятував мою дочку. Якої бажаєш нагороди?
Їржик відповів, що волів би лишитись на службі в князя, але хотілося б йому також провідати батьківський дім.
— Добре, лишайся у мене,— мовив князь.— Ось тобі мій перстень, і з цієї хвилини ти мій головний помічник, перший після мене в усіхволодіннях. Що кому звелиш, так усе й буде!
Князівна теж дякувала Їржикові і при цьому почервоніла, як троянда, бо тільки тепер помітила, який з Їржика вродливий юнак. Сподобався він їй, і відтоді вона про нього тільки й думала. Їржикові дівчина теж припала до душі, і він сказав сам собі, що коли не здобуде її, то зовсім не ожениться, а поїде мандрувати білим світом.
Потім князь почав допитуватись, як це вийшло, що вепр вибіг якраз напроти Їржика. Мисливці розповіли, як було діло, і князь, що добре знався на ловах, зрозумів, хто тут винен. Покликав він підступного мисливця і сказав йому:
— Знаю, що ти ненавидиш Їржика і весь час обмовляєш його. Сьогодні тебе не спіймали на гарячому, але все одно я не хочу тебе бачити. Збирай своє манаття і забирайся геть із мого князівства, а якщо знову поткнеш носа — начувайся!
Зрадник стояв, похнюпивши голову, але не озвався; і словом.
Князь оголосив, що полювання скінчилось, і повернувся з дочкою і почтом додому. Лісники поклали вепра на віз і відвезли у замок. Потім звелів князь улаштувати частування, щоб усі разом з ним раділи з щасливого порятунку князівни.
Злий мисливець залишився у лісі. Від люті він скреготав зубами, згадуючи, як хотів згубити Їржика, але тільки допоміг йому. Пізно ввечері притьмом помчав він додому, щоб забрати свої речі і залишити замок. Нещадно бив він острогами свого вороного, так що бідолашний кінь аж спіткнувся, а вершник перелетів йому через голову і скрутив собі в'язи. Уночі кінь прибіг до замку, а злого мисливця вранці знайшли селяни, що працювали на князівських полях. Князь наказав поховати його при дорозі, на тому ж місці, де він загинув.
Для Їржика час спливав як вода. Князь помітив, що дочка смутна й невесела, а тому їздив на полювання і влаштовував різні розваги, аби її розвеселити. Лікарі не могли дати ради, готували дівчині різні ліки, та вона все одно сумувала і ніколи навіть не всміхалася.
Якось восени покликав князь Їржика і сказав йому:
— Надумав я цього року виловити рибу в моєму найбільшому ставу і поїду туди разом із князівною, щоб вона трохи розважилася. Той став недалеко від твого села, тому ти поїдеш уперед до батьків. А за день і я прибуду з дружиною і дочкою.
Побіг Їржик лаштуватися в дорогу.
Наступного ранку на Їржика вже чекали карета й пара вороних, і челядник запросив його в дорогу. Хоч на Їржикові було гарне вбрання, але він узяв із собою й ту одежину, в якій уперше прибув до замку. Сів у карету, і коні помчали. Опівдні приїхали в князівський маєток, звідти вже близько було до того села. Їржик наказав кучерові і челядникові ночувати в маєтку, а через день приїхати по нього рано-вранці просто до ставу. Узяв він стару торбу, яку подарував йому дідусь, перебрався в стару одежу, нове вбрання сховав у торбу і рушив лісом у рідне село.
Здалека впізнав Їржик батькову хатину. Там уже світилося. Підійшов він ближче, притулився до вікна і зазирнув усередину. Батько сидів за шевським столиком і лагодив черевики, а мати дерла пір'я коло печі. Їржик зайшов у хату, привітався і сказав:
— Пустіть мене, будь ласка, переночувати. Я мандрівник, іду з самісінького ранку. Завтра мені знову рушати в дорогу.
Батько не впізнав Їржика, бо юнак став у затінку біля дверей, але мати аж скрикнула:
— Старий, та це жі наш Їржик!
Привітався Їржик з батьком і матір'ю. Наплакалися вони всі троє добре, бо ж таку розлуку пережили, і за хвилину Їржик сидів уже за столом. Мати приготувала йому вечерю і взялася навперейми з батьком розпитувати, як синові велося в білому світі.
Їржик розповів, як він утік від лісника, як жив у дідуся, але не згадав ані про його подарунки, ані про своє життя у замку. Батько зрадів, що Їржик навчився теслярського ремесла, а мати все згадувала, скільки вона пролила сліз, відколи син щез.
— Не знали ми, синку, що з тобою сталося,— говорила мати,— бо лісник і словечком не прохопився, як ти йому дошкулив. Він і тепер лютий, але вже не служить лісником. Довго оббивав він пороги в конторах, і призначили його наглядачем ставків. Тепер він тільки й знає навколо ставків стежку топтати.
— Та що нам до нього! — мовив батько.— Але ти, їржику, до ставу краще не потикайся!
— Не бійтеся, тату, він мене не впізнає, та й не піддався б я йому,— відповів їржик.
Довго згадували батьки минулі дні, розповідали про своє життя і полягали спати аж уночі. Вранці Їржик поніжився трохи в постелі, потім цілий день сидів удома і тільки після полудня вийшов надвір і сказав, що хоче провідати хрещеного.
Погостював він трохи у хрещеного на тому кінці села, а надвечір пішов до ставу.
Під греблею, перед будинком, грілися біля вогнища селяни, що прийшли ловити рибу. Їржик підійшов до них і чемно привітався. Його запросили до гурту, сів він при вогні й став розпитувати людей, коли вони почнуть рибалити. Один селянин довго придивлявся до Їржика, і юнак упізнав того самого бідака, якого він колись вилікував. Селянин одразу ж простягнув Їржикові свою хлібину, щоб той відкраяв собі скибку, а рибалкам розповів, який з Їржика добрий лікар.
Усі наввипередки розпитували Їржика, жваво гомоніли, та раптом на порозі будиночка виріс ставовий — той самий колишній лісник, через якого Їржик утік із села. Підійшов він до вогню і загримав на селян, щоб полишили теревені, а краще готувалися до завтрашньої риболовлі. В цей час помітив він Їржика, у темряві не впізнав його, але завважив, ще це — чужий чоловік, і накинувся на нього:
— А тобі що потрібно? Забирайся геть, тут волоцвзгам нема чого робити, тільки час у людей  забираєш!
Їржик сказав, що він підійшов трохи погрітися біля вогню і скоро піде далі.
— Ну й чеши звідси, а то я тебе ціпком нагрію,— сердито мовив ставовий.— А ви,— гукнув він двом селянам,— гайда вартувати, вночі міняйтеся, але глядіть, щоб ніхто не спав!
Посварився він, полаявся, а тоді вернувся до будиночка.
— От бачиш, хлопче, як нам живеться,— зітхнув бідний селянин. Узяв він ціпка і пішов на греблю сторожувати.
Їржик попрощався з людьми і подався аж на край ставу, густо порослого вербами й очеретом; відкрив скриньку, дістав синю пір'їну, провів нею по лівій долоні, і в ту ж мить вродився перед ним бородатий чоловічок у зеленому вбранні, в зеленій шапці і зелених чобітках.
— Які будуть накази? — спитав він у Їржика.
— До ранку виловіть усю рибу зі ставу і перенесіть ген у ті сажалки під греблею. Беріться зразу ж до праці, а сторожів приспіть, щоб нічого не бачили,— сказав Їржик.
Чоловічок смикнув з голови шапочку, вклонився Їржикові і щез, ніби його вітром змело.
Їржик повернувся додому, повечеряв з батьками і одразу ж ліг спати. Рано-вранці він прокинувся, одягнув своє найкраще вбрання і вийшов із комірчини в світлицю. Батько й мати спершу його не впізнали і хотіли йому вклонитися, та Їржик їм усе пояснив і розповів, яку має службу. Але про те, що дістав від дідуся, знову не сказав і слова. Мати крутила Їржика на всі боки, обдивлялася його одежу, а батько все розпитував, що Їржик робить та як йому ведеться.
Поснідавши, пішов Їржик до ставу, там на нього вже чекала карета, і челядник доповів, що князь ось-ось приїде.
Коли це надійшов ставовий. Їржика він не впізнав, уклонився йому низенько і почав кричати на селян, показуючи перед паном, який вів старанний. Потім виліз аж на піддашшя свого будиночка і задивився крізь віконце, чи не їде князь. Тоді Їржик узяв зі скриньки шкаралупу червоного горішка, стиснув у кулаці і задумав, щоб у ставового виросли довгі оленячі роги й волохаті ослячі вуха. В ту ж мить вони з'явилися у того на голові, і ставовий не міг навіть поворухнутися у вузенькому віконці. Марно крутив він головою, зрештою гукнув жінку, щоб вона взяла сокиру і відрубала роги. Та тільки сокира торкнулася їх, як ставовий зарепетував з болю.
В цей час приїхав князь із жінкою та дочкою, зупинилися вони на греблі, і Їржик пішов їх привітати. Потім підвів їх до будиночка. Побачила князівна червоне обличчя ставового з оленячими рогами й ослячими вухами і засміялася так, що в неї аж сльози побігли з очей. Батько зрадів, що дочці весело, усміхнулися вони з княгинею, засміявся і Їржик, нарешті зареготали і їздові, і челядь, і селяни. Коли всі насміялися досхочу, дівчина попросила, щоб ставового витягли з вікна. їржик розповів князеві, як йому дошкулив цей чоловік, як він збиткувався над дітьми і вбогими людьми. Потім виліз їржик нагору, відкрився ставовому, хто він такий, дав йому з'їсти шматочок горіхового зернятка, і роги та ослячі вуха враз одпали.
Після того сорому подався ставовий світ за очі.
Селяни хотіли були взятися до праці, та Їржик сказав, що рибу вже виловлено. Спершу люди подумали, що він жартує, та коли побачили повні сажалки риби, захитали головами, не знаючи, як це могло статися.
Князь зрадів, що дочка повеселіла, і рибалити вже й не думав. Їржик відіслав селян грітися до вогню, де вони сиділи вчора, а сам повів князя до сажалок з рибою. Тут він признався, як уночі виловив став, яку силу мають горішки, пір'їна й сопілка, і попросив ніколи й нікому про це не розповідати. Потім узяв сопілку, заграв, і зразу ж на греблю викинулась із сажалки велика рибина. Їржик жбурнув її назад у воду, потім вийняв пір'їну, потер нею ліву долоню, і враз вродився перед ним чоловічок у зеленому одязі, в зеленім капелюсі та зелених чобітках і запитав:
— Які будуть накази? 
Їржик мовив:
— Приготуй отут, на лузі, великий намет, а в ньому обід з усякої риби, яка є в ставку. А перед наметом постав столи й лави, і щоб на столах було повно їсти й пити для всіх рибалок!
Чоловічок смикнув з голови капелюх, вклонився і щез з очей. Князь глянув навколо, дивуючись, куди ж міг зникнути цей бородань, а коли озирнувся позад себе — височів перед ним прекрасний намет, а в ньому стояв накритий стіл з рибними стравами і найкращим питвом, а перед наметом простяглися столи з різним наїдками і напоями.
Здивувався князь, помовчав, а тоді й каже Їржикові:
— Люблю я тебе за вірну службу, та бачу, що ти могутніший за будь-якого короля. Не знаю, чи схочеш ти залишатися у мене.
Тут Їржик і попросив віддати за нього князівну. Хоч він ще не освідчився їй, але кохає з того самого часу, як врятував її в лісі. Князь замислився і сказав:
— Ти бідняцького роду, але маєш велику силу. Якщо дочка погодиться, буде вона твоя!
Потім він вернувся до людей і покликав їх на обід. Рибалки спершу думали, що це їм ввижається, та потім охоче сіли за столи. Тим часом і в наметі бенкетували, князівна була весела, і батько побажав їй, аби вона була така ж щаслива і на своєму весіллі. Дівчина зашарілася, мов троянда, хвилину мовчала, а тоді упала перед батьком на коліна і мовила:
— Милостивий батечку мій, простіть мене, я вже собі нареченого вибрала, він сидить разом з нами за оцим столом!
Перезирнулися вони з Їржиком. І щоки в обох загорілись, мов од вогню.
Князь усміхнувся і мовив до Їржика;
— Як я сказав, так і буде. Князівна твоя!
Княгиня, правда, здивувалася,— не до смаку їй був зять із простого роду, та князь заспокоїв її, що Їржик — рівня наймогутнішим королям і що такий зять їхній родині принесе щастя. Наречені подали одне одному руки, поцілувалися, а після обіду пішов Їржик по батька та матір і забрав їх із собою в замок, щоб жили вони біля нього аж до самої смерті.
Потім усі повернулися додому і за тиждень зіграли гарне весілля.
Їржик жив щасливо, а коли старий князь помер, успадкував його володіння й допомагав кожному, хто потребував допомоги.

МЕЛЬНИЧУК І ТРИ ЛЕЛЕКИ
На одній річечці стояв млин, але люди обминали його десятою дорогою, бо тамтешній мірошник був чаклун і накладав з нечистою силою. Закляв він трьох принцес, обернув їх на лелек і тримав під замком у своєму хліві.
Якось забрів до того млина молодий наймит. Мірошник доручив йому дещо полагодити і побачив одразу ж, що парубок уміє тримати в руках. сокиру. Вподобав він хлопця і одного разу сказав йому:
— Живу я тут самотою, коли хочеш — лишайся в мене за мельни-чука!
— Гаразд, панотче,— відповів наймит,— Я залишусь у вас, бо мені вже набридло тинятися од млина до млина.
Показав йому мельник отих трьох лелек та й каже:
— Будеш годувати і доглядати лелек, тільки ж гляди: якщо випустиш хоч одну — лихо тобі буде!
Годував мельничук лелек, дбав про них, чистив їм хлівець і щодня наливав свіжої водички. Полюбив він птахів, пестив їх і, коли мав щось ласеньке, завжди порівну ділився з ними. А лелеки так звикли до нього, що бігали слідом,   наче цуцики, і якщо він коли-небудь барився у місті, то смутніли і не могли його дочекатися.
Одного разу зайшов мельничук до хлівця погодувати лелек. Раптом одна з них і промовила людським голосом:
— Гей, хлопче, а ти міг би нас врятувати і цим прислужився б не тільки нам, але й собі!
Завмер мельничук, ніби громом вражений, але по хвилі опам'ятався і спитав, що йому треба зробити.
— Відпусти одну з нас на волю,— мовила лелека,— і нічого не бійся. Про все інше ми подбаємо самі!
Пам'ятав парубок, що наказував йому мірошник, але все-таки не побоявся відімкнути хлівець, і одна лелека злетіла високо у небо. Побачив це мірошник, прибіг і зітнув парубкові голову. А лелека, яку відпустив мельничук, кружляла в цей час над млином. Принесла вона у дзьобі якесь зіллячко, поклала на юнацьке тіло, і устав мельничук здоровий і веселий, як і досі. Нагодував він двох лелек, що лишились у хлівці, й опівдні прийшов до мірошника обідати, мов нічого й не сталося.
Хазяїн здивувався, глянув пильно на нього і сказав:
— Еге. Та ти, я бачу, теж умієш не тільки кашу їсти! Та й у ремеслі млинарському тямиш, інакше б я тебе і не взяв. Тільки тепер шануйся мені!
Юнак нічого не відповів, та другого дня не зважив на хазяїнові погрози і, коли друга лелека добре попросила його, відімкнув хлівець і випустив її на волю.
У ту ж мить прибіг мірошник, убив хлопця та й покинув на подвір'ї. А лелека, яку юнак визволив, покружляла, покружляла над обійстям, потім опустилася на землю, притулила юнакові до тіла якусь травичку, і зробився парубок знову живий і здоровий. Устав він і попростував до млина. Злякався мельник, коли побачив його живого й здорового, і промовив:
— Не може учень бути розумніший за майстра! Двічі тобі пощастило та, як відпустиш мені останню лелеку, не буде тобі рятунку!
Наступного дня пішов мельничук годувати лелеку і розповів їй, як грозився йому хазяїн. Лелека й каже:
— Не бійся, юначе! Про твоє життя я сама подбаю. Якщо відпустиш мене, будемо всі ми щасливі, ти королюватимеш разом із нами, і не спіткає тебе ніяке лихо!
Мельничук погладив лелеку рукою та й відпустив її на волю, але мірошник прибіг і, проклинаючи наймита, почав рвати на собі чуба. Потім убив хлопця та й пішов, собі поратись у млині.
Аж ось третя лелека опустилася додолу, поглянула на хлопця і полетіла геть. Незабаром повернулася вона, несучи у дзьобі горіхову шкаралупу з кількома краплями живої води. Покропила лелека мертве тіло, і юнак знову зробився живий і здоровий. Скочив він на ноги і побіг до млина, але мірошник так перелякався, що почав мекати, мов старий цап. Потім кинувся він тікати, але раптом поточився і тої ж миті випустив Дух.
Став мельничук серед двору та й замислився, що йому робити. Раптом прилетіли до нього три лелеки, подякували йому, і перша лелека промовила:
— Ти зробив нам велику послугу, врятував нас од лютого ворога! Допоможи ж нам іще раз і зроби, що ми тебе попросимо!
Мельничук пообіцяв, що залюбки допоможе їм, аби тільки сказали що і як.
Перша лелека й каже:
— Налий у казан води, розклади під ним вогонь і, як вода закипить, укинь нас трьох у казан!
Юнак спершу і слухати не хотів, та лелеки не переставали просити, і тоді він вкинув їх у казан. Було йому так шкода лелечок, що пішов він за млин, сів під деревом і сумно похнюпив голову. Та незабаром напав на нього нездоланний сон.
Довго він спав, а як прокинувся, побачив себе у прекрасному кришталевому палаці, навколо стояли челядники і одразу ж спитали у нього:
— Які будуть накази?
Мельничук мовчав, бо думав, що це йому тільки ввижається, та раптом відчинилися двері і до кімнати ввійшли три принцеси. Вони вклонилися йому і сказали:
— Ми і є ті три лелеки, яких ти визволив із неволі. Спасибі тобі, юначе! Кого з нас вибереш ти собі за дружину?
Вибрав він наймолодшу і найгарнішу, а дві інші принцеси в ту ж мить звеліли готувати їм славне весілля.
Жив мельничук із своєю жінкою в добрі й любові, і якщо вони не померли, то королюють там і досі.

ПТАХ-ВОГНЕКРИЛ І ЛИСИЧКА РУДИЙ ХВІСТ
В одного короля був великий і гарний сад. Росло в ньому багато дивовижних дерев, та найдорогоціннішою була одна яблуня, що стояла посеред саду. Кожного дня виростало на ній одне-однісіньке яблуко, і було воно не просте, а золоте. Рано-вранці яблуневий квіт облітав, удень яблуко наливалось, до ночі достигало, а вранці другого дня яблуня квітла знову. Але жодне спіле яблуко не могло дочекатися наступного ранку: щононі зникало воно з дерева невідомо куди і як. Через це король того краю дуже журився. Одного разу покликав він до себе найстаршого сина і сказав йому:
— Підеш, сину, цієї ночі вартувати. Якщо розвідаєш, хто в мене краде золоті яблука,— скарбниці своєї не пожалію, щоб тебе нагородити. А як пощастить злодія спіймати — дам за це півкоролівства!
Королевич почепив на бік меча, узяв на плече самостріл, застромив за пояс кілька гартованих стріл і пішов надвечір сторожувати в саду. Там він сів під яблунею і приготувався чекати. Не довго й посидів, як напав на нього раптом сон, і ніяк не міг він його відігнати. Руки у королевича впали на траву, очі заплющились, і він,   ніби його у воду кинули, проспав аж до білого дня. А вранці, коли юнак прокинувся, золотого яблучка не було й близько.
— Ну що? — спитав його король.— Чи бачив ти злодія?
— Нікого там не було,— відповів королевич,— а те яблуко щезло само собою.
Король похитав головою і не схотів повірити.
— Іди сьогодні ти вартувати,— мовив він до середнього сина.— І якщо спіймаєш злодія, матимеш за це незліченні скарби.
Другий королевич озброївся, як і перший, і пішов вартувати. Та за якийсь час він теж заснув під яблунею, як і старший брат, а коли прокинувся — яблука вже не було. Коли і його запитав батько вранці, хто взяв яблуко, королевич відповів:
— Ніхто, воно само щезло!
Тоді промовив найменший син:
— Сьогодні, тату, я піду вартувати.
— Люба дитино,— мовив йому король,— навряд, щоб ти чимось допоміг. Ти ще малий і нерозумний. Якщо вже старшим братам не пощастило вберегти золотого яблука, то тобі й поготів. Але якщо хочеш — іди!
Увечері, коли вже стемніло, пішов і наймолодший брат у сад вартувати. Взяв він із собою меча, самостріл, кілька стріл, але, крім того, захопив ще й їжакову шкуру. В саду сів королевич під яблунею і простелив колючу шкуру собі на коліна, щоб, коли спаде на нього сон і руки в нього опустяться, шкура його пробудила. Опівночі прилетів золотий птах, сів на дерево і хотів дзьобнути яблуко. Вмить схопив королевич самостріл і пустив гартовану стрілу птахові в крило. Птах спурхнув, та одне золоте перо випало в нього з крила на землю, а яблуко залишилося на дереві.
— Ну, спіймав злодія? — спитав король уранці.
— Не спіймав,— відповів королевич,— але чого нема, те ще може бути. Тим часом маю дещо з його одежини.
Вийняв він перо і розповів, що з ним трапилось. Дуже зрадів король, як побачив золоте перо. Було воно таке гарне і таке сяйво лилося від нього що в королівській спальні навіть серед ночі не треба було світла. Придворні, котрі на цьому зналися, сказали, що це перо залишив Птах-Вогнекрил і що воно дорожче за всі королівські скарби.
З того часу Птах-Вогнекрил до саду не прилітав і яблука більше не щезали. Та королю вже ніщо не було миле, а думав він увесь час тільки про Птаха-Вогнекрила і так журився за ним, що серце в старого почало танути з жалю. Одного разу покликав він своїх трьох синів і сказав їм:
— Любі діти, ви бачите, як день у день підупадає ваш батько. Лиш одне знаю я напевне: якби хоч раз почути мені спів Птаха-Вогнекрила, серце б моє помолодшало. Хто принесе того птаха живого, щоб він співав мені, тому півкоролівства відступаю одразу ж, а по моїй смерті буде він моїм спадкоємцем.
Сини вмить почали збиратися в дорогу, попрощалися з батьком та й поїхали шукати Птаха-Вогнекрила. Недовго їхали, як дісталися до лісу, а в лісі натрапили на роздоріжжя.
— Куди далі? — запитав найстарший брат,
— Нас троє, і маємо перед собою три шляхи,— відповів середульший.— Хай кожен поїде якимсь одним. — — Коли ми роз'їдемось на три боки, легше буде знайти Птаха-Вогнекрила.
— А хто ж у який бік поїде?
— Їдьте ви собі, куди хто хоче,— мовив найменший,— а я поїду тим шляхом, який лишиться.
Коли кожен вибрав, куди йому їхати, один з королевичів сказав:
— Давайте залишимо на цьому місці якийсь знак. Хто раніше повернеться—побачить, як ведеться іншим. Застромімо кожен у землю гілочку: чия проросте, то й буде знак, що йому пощастило здобути Птаха-Вогнекрила.
Ця порада братам сподобалася, кожен при початку своєї дороги застромив гілочку в землю, і після цього вони роз'їхались.
Довго їхав найстарший королевич, аж поки дістався до якоїсь гори. Тут він скочив з коня, пустив його на пашу, а сам сів на травичку, вийняв, що мав, попоїсти та й почав обідати. В цей час придибала до нього лисичка Рудий хвіст і каже:
— Ой, паночку, дуже мені їсти хочеться, дай мені, будь ласка, що-небудь на зубок.
Та королевич, як тільки її побачив, узяв самостріл і послав у її бік гартовану стрілу. Вцілив чи не вцілив, та лисичка щезла йому з очей.
Другому братові повелося так само. Коли на одному широкому лузі вмостився він у траві і витяг їжу, прибігла до нього голодна лисичка і попросила дати їй шматочок. Стрельнув він у неї, і лисичка зникла у нього з очей.
Наймолодший брат їхав своєю дорогою усе прямо й прямо, аж поки приїхав до якогось ручаю. Втомився він і зголоднів, тому скочив з коня і сів на травичці при березі, щоб попоїсти. Та тільки взявся їсти, як побачив лисичку Рудий хвіст. Підкрадалася вона все ближче й ближче, а яц стала недалечко від нього, промовила:
— Ой, яка я голодна! Дай, будь ласка, і мені чогось укусити!
Королевич кинув їй шматок шинки і сказав:
— Іди ближче і не бійся мене, лисичко Рудий хвіст! Бачу, що ти голодніша за мене, та на сьогодні нам обом їсти вистачить.
Потім розділив свої харчі на дві частини: одну собі, а другу лисичці. Лисичка Рудий хвіст наїлася донесхочу та й каже:
— Добре ти мене нагодував, добре ж і я тобі віддячу. Сідай на коня і скачи за мною. Коли зробиш, як я пораджу, буде Птах-Вогнекрил твій!
Потім побігла вона вперед і скрізь своїм пишним хвостом прокладала королевичу дорогу: змітала гори, рівняла долини, ставила мости через води і броди. Королевич мчав за нею чвалом, аж поки неждано-негадано опинився біля мідного замку.
— У цьому замку й живе Птах-Вогнекрил,— мовила лисичка Рудий хвіст.— Зайди сюди рівно опівдні, коли вартові заснуть, тільки ніде не затримуйся. У першій залі знайдеш дванадцять чорних птахів у золотих клітках, у другій побачиш дванадцять золотих птахів у дерев'яних клітках, а в третій сидітиме на жердині Птах-Вогнекрил. Поряд із ним побачиш дві клітки — золоту і дерев'яну; якщо хочеш, щоб тобі поталанило, не сади його в золоту, а посади в дерев'яну!
Пішов королевич у мідний замок і знайшов усе так, як сказала лисичка Рудий хвіст. У третій залі сидів Птах-Вогнекрил на жердині і наче спав. Був він такий гарний, що серце в королевича аж заграло з радості. Узяв він птаха і посадив у дерев'яну клітку, але враз передумав і сказав сам до себе:«Хіба ж пасує вбога клітка такому прекрасному птахові? Птах-Вогнекрил має бути в золотій!» І одразу ж пересадив Птаха-Вогнекрила з дерев'яної клітки у золоту. Але тільки він його туди пересадив, як Птах-Вогнекрил прокинувся, защебетав, і в перших двох залах умить здійнялося таке щебетання і каркання, що вартові при брамі попрокидались. Прибігли вони, схопили бідного королевича і повели до тамтешнього короля.
Король дуже розгнівався і мовив так:
— Хто ти такий, злодію, що наважився обдурити сторожу і викрасти мого Птаха-Вогнекрила?!
— Я зовсім не злодій,— відповів королевич,— а сам прийшов по злодія, якого ти переховуєш у своєму замку. Дома, в нашому королівському саду, є яблуня, і родить вона золоті яблука. Та ледь яблуко за день зросте і достигне, як твій Птах-Вогнекрил щоразу забирає його серед ночі. Мій батько, король, через це тяжко захворів, в'яне в нього серце, і не видужає він, поки не почує співу твого Птаха-Вогнекрила. Ось чому прошу я віддати мені його.
— Можеш взяти, якщо приведеш сюди Коня-Злотогрива,— відповів на це король.
— Чом же ти не послухався мене і взяв золоту клітку? — напалися на юнака лисичка Рудий хвіст.
— Я й справді помилився,— відповів королевич.— Але ти не гнівайся, а скажи краще, чи знаєш ти про Коня-Злотогрива?
— Авжеж знаю,— відповіла лисичка Рудий хвіст.— Ще й дістатися до нього допоможу. Сідай на коня і скачи за мною!
Знову побігла вона вперед і пухнастим хвостом прокладала дорогу. Королевич скакав за нею, аж поки неждано-негадано опинився біля срібного   замку.
— У цьому замку живе Кінь-Злотогрив,— сказала лисичка Рудий хвіст.— Зайди туди рівно опівдні, коли варта задрімає, тільки ніде не барись. У першій стайні знайдеш дванадцятеро вороних коней з золотими вуздечками, у другій — дванадцятеро білих коней з чорними вуздечками, а в третій стоятиме Кінь-Злотогрив. На стіні поряд з ним побачиш дві вуздечки — золоту й ремінну, але золота хай собі й висить, а ти надінь на нього реміння, інакше не пощастить тобі!
Пішов королевич до того замку і знайшов усе так, як лисичка сказала. У третій стайні стояв Кінь-Злотогрив біля срібного жолоба і їв з нього живий вогонь. Був він такий гожий і ставний, що королевич не міг на нього надивитись. Тоді зняв він зі стіни чорну ремінну вуздечку і надів на Коня-Злотогрива. Кінь стояв, мов ягнятко. Та побачив королевич на стіні ще чудову золоту вуздечку, всипану самоцвітами, і дуже вона йому припала до душі. «Ну хіба ж це годиться — такий прекрасний кінь і така вбога вуздечка? — сказав він сам собі.— Коневі-Злотогриву пасує вуздечка золота!» Тут королевич ремінну вуздечку зняв і накинув на коня золоту. Але тільки-но кінь відчув її на собі, як став дибки і голосно заіржав.
Вмить коні у двох перших стайнях теж почали скакати й іржати, люди на варті попрокидалися, прибігли, схопили королевича і привели його перед королівські очі.
— Хто ти такий, злодію!? — накинувся на нього король.— Чому насмілився обдурити сторожу і красти мого Коня-Злотогрива?
— Я зовсім не злодій,— відповів королевич.— Не хотілося мені йти по твого коня, але треба було!
Тут розповів він, як усе сталося, як король мідного замку не схотів віддати Птаха-Вогнекрила, поки не приведуть йому Коня-Злотогрива, і зрештою попросив віддати коня.
— Що ж, можеш його взяти,— відповів на це король срібного замку,— тільки здобудь мені натомість Дівчину з золотими кучерями із золотого замку на чорному морі.
Лисичка Рудий хвіст чекала на королевича в лісі за замком і, коли побачила, що йде він без коня, дуже на нього розсердилася.
— Чи ж я тобі не казала, щоб ти золоту вуздечку лишив на стіні, а взяв ремінну? Марна з тобою праця! Хто не слухає ради, тому не поможеш!
— Не гнівайся, лисичко,— просив королевич.— Я і справді схибив, але ти мені допоможи ще раз!
— Оце востаннє допоможу,— мовила лисичка Рудий хвіст.— Як послухаєш мене, можеш усе виправити, що зіпсував з дурного розуму. Сідай на коня і скачи за мною.
Після цього побігла вона уперед прокладати дорогу, аж поки приїхав королевич до золотого замку на чорному морі.
— Володарка цього замку — морська королева,— мовила лисичка.— Є в неї три дочки, і в наймолодшої з них золоті кучері. Проси королеву віддати за тебе одну дочку, а як скаже вона вибирати, бери ту, котра вбрана найпростіше.
Морська королева ласкаво зустріла королевича і, коли він розповів, навіщо прийшов, повела його до кімнати, де сиділи і пряли три її дочки. Були вони такі схожі між собою, що ніхто в світі їх не розрізнив би, і такі вродливі, що королевичу аж дух перехопило, коли він глянув їм у вічі. Кожна дівчина була запнута, щоб не побачив він, яке в неї волосся, і кожна інакше вбрана. В однієї сукня і хустка були ткані золотом, а пряла вона золотим веретеном; у другої хустка і сукня вишиті сріблом, а в руці вона тримала срібне веретено; у третьої була тільки біла хустина на голові й біле вбрання, і пряла вона звичайним веретеном.
— Вибери собі яку хочеш,— мовила королева, і юнак вказав на дівчину, вбрану в біле.
— Віддай мені цю!
— Ого! — здивувалася королева.— Сам би ти її не зміг вибрати. Заче-кай-но лишень до завтра.
Тієї ночі королевич від думок не міг заснути, все міркував, що його чекає завтра. Як тільки небо на сході почало рожевіти, вийшов він у замковий сад, і зразу ж, де не взялася перед ним дівчина в білій сукні.
— Якщо хочеш мене сьогодні впізнати, дивись уважно, біля котрої з нас літатиме мушка,— мовила вона тихо і зникла так само несподівано, як і прийшла.
Після полудня знову повела королева юнака в ту кімнату, де були її дочки.
— Якщо впізнаєш, котру вибрав учора — твоя буде. А як не впізнаєш — голова тобі геть!
Дівчата стояли одна поряд одної, усі однаковісінькі, усі пишно вбрані, і в усіх трьох було золоте волосся. Воно так сяяло, що в королевича замерехтіло в очах. Та за якусь хвилину, коли юнак трохи примружив очі, помітив він, що навколо однієї дівчини в'ється маленька золота мушка.
— Оця панна моя! — мовив він.— Оцю я вибрав!
Королева здивувалася, що він упізнав ту ж саму дочку, і сказала:
— Все одно так легко ти її не дістанеш! Ще й завтра мусиш зробити, що я звелю.
Наступного ранку показала вона королевичу з вікна великий став під лісом, дала йому золоте ситечко і промовила:
— Якщо вихлюпаєш цим ситечком став до вечора — віддам тобі дочку, а не вихлюпаєш — голову зітну!
Узяв королевич ситечко і смутний пішов до ставу. Занурив його у воду, набрав повне, та, коли витяг, вибігла з нього уся вода до краплі. Побачив юнак, що так нічого він не вдіє, сів на греблі й почав думати, що тут можна зробити. Зненацька де не взялася — стала поряд з ним знову   біла   панна.
— Чому ти так зажурився? — спитала вона.
— А чого мені радіти? — відповів королевич.— Бачу я, що тебе не здобуду: надто важку роботу загадала твоя мати.
— Не турбуйся,— сказала дівчина,— цьому клопоту ще можна зарадити.
По цих словах узяла вона ситечко і закинула аж на середину ставу. І враз вода у ставу почала кипіти, й густі хмари посунули на берег і попливли по землі, так що нічого не можна було побачити перед собою і за три кроки. Зненацька почув королевич тупіт, а як озирнувся — стояла перед ним лисичка Рудий хвіст, а за нею бив землю копитами його кінь.
— Не барися! — мовила лисичка.— Бери дівчину поперед себе на сідло і жени мерщій!
Кінь мчав назад прокладеною дорогою, мов стріла, а лисичка бігла за ними і пухнастим хвостом змітала мости, проривала глибокі долини, городила високі гори, як було раніше. Королевич був радісінький, що здобув Дівчину з золотими кучерями, але дуже журився, що повинен віддати її королю срібного замку за Коня-Злотогрива. Чим ближче під'їжджав він до замку, тим повільніше їхав і тим більша облягала його серце журба.
— Видно, шкода тобі віддавати красуню за Коня-Злотогрива? — спитала у нього лисичка Рудий хвіст.— Ну, якщо я вже раніше тобі допомагала, то не залишу й тут.
Скочила вона посеред лісу через повалене дерево, перекинулась через голову, і замість лисички стала перед ними друга дівчина з золотими кучерями — точнісінька як і та, що її віз королевич.
— Хай твоя красуня залишиться тут, у лісі, а мене відвези королю срібного замку за Коня-Злотогрива. А вже як матимеш його, їдьте собі щасливо додому.
Король срібного замку дуже зрадів і без вагань віддав за красуню Коня-Злотогрива разом, із золотою вуздечкою. Потім на честь прекрасної Дівчини з золотими кучерями наказав влаштувати пишний бенкет і скликав на нього все навколишнє панство. Коли всі вже добре розвеселилися, запитав король у придворних, як їм подобається його наречена.
— Вона прекрасна,— відповів один,— красивішої бути не може, але здається мені, що в неї трохи лисячі очі.
І тільки він це слово сказав, вмить зробилася з тієї дівчини-красуні знову лисичка Рудий хвіст, одним стрибком вистрибнула вона за двері — та й по всьому. Помчала вона за королевичем та Дівчиною з золотими кучерями і замітала за ними свою лисячу дорогу, пухнастим хвостом валила мости, проривала долини, ставила гори — усе так, як було раніше. Догнала їх вже біля самого мідного замку, де жив Птах-Вогнекрил, і промовила до королевича:
— Ой і гарно ж Дівчині з золотими кучерями на Коні-Злотогриві! Чи ж не шкода тобі, королевичу, віддавати такого коня за Птаха-Вогнекрила?
— Авжеж дівчині-красуні гарно на Коні-Злотогриві,— відповів королевич.— Та не шкода мені нічого задля батька, аби він знову був здоровий!
На це мовила йому лисичка Рудий хвіст:
— Де є Дівчина з золотими кучерями і Кінь-Злотогрив, хай там буде і Птах-Вогнекрил. Вже я тобі у всьому допомогла, то треба й тут пособити!
Скочила вона посеред лісу через вивернуте дерево, перекинулась через голову, і замість лисички став тут другий Кінь-Злотогрив, точнісінько як той, що на ньому їхала красуня.
— Відведи мене до короля мідного замку,— мовив другий Кінь-Злотогрив,— хай віддасть за мене Птаха-Вогнекрила. А як матимеш його — жени щодуху!
Король дуже зрадів, що дістав Коня-Злотогрива, і не забарився віддати за нього Птаха-Вогнекрила разом із золотою кліткою. Потім покликав до себе придворних, почав похвалятися своїм Конем-Злотогривом і запитав, чи він їм подобається.
— Гарний кінь,— мовив один пан,— гарнішого і бути не може. Але здається мені, наче в нього лисячий хвіст.
Як тільки вимовив він це слово, вмить зробилася з того Коня-Злотогрива знову лисичка, одним стрибком вискочила з воріт— та й по всьому. Побігла вона за королевичем та його красунею, замітаючи за ними свою лисячу дорогу, і догнала їх біля того самого струмка, де вперше зустрілася з королевичем.
— Тепер ти маєш Птаха-Вогнекрила,— мовила вона,— здобув ти більше, ніж прагнув, і вже я тобі не потрібна. їдь собі з миром додому і ніде не зупиняйся, бо інакше не побачиш свого щастя!
І   по   цих   словах   щезла.
Королевич поїхав далі своєю дорогою, на руці в нього сидів Птах-Вогнекрил у золотій клітці, поряд ступав Кінь-Злотогрив у золотій вуздечці, а на ньому їхала прекрасна Дівчина з золотими кучерями. Коли прибули вони на те роздоріжжя в лісі, де королевич розлучився з братами, згадав він про гілочки, що їх усі троє повстромлювали у землю. Прутики старших братів всохли, а з його гілочки виросло при дорозі розложисте дерево. Королевич зрадів, а що й він, і злотокоса красуня втомилася від довгої дороги, вирішили вони під тим деревом відпочити. Скочив він з сідла і допоміг дівчині зійти з коня. Потім прив'язали вони коней до дерева, а клітку з Птахом-Вогнекрилом повісили на гілку. Не минуло багато часу, як спустився на них сон і обоє міцно поснули.
Поки вони спали, повернулися водночас на роздоріжжя старші брати: один з одного боку, другий — з другого, і обидва з порожніми руками. Тут побачили вони, що їхні гілочки повсихали, а з прутика наймолодшого брата виросло розложисте дерево. Під тим деревом спали брат і золотокоса дівчина, поряд стояв Кінь-Злотогрив, а над ними в клітці сидів Птах-Вогнекрил. Тут зродилися в їхніх серцях лихі думки, і сказав один брат до другого:
— Брат наш наймолодший дістане тепер від батька півкоролівства, а після його смерті стане його спадкоємцем. То краще буде, коли ми брата заб'ємо! Золотокосу дівчину візьмеш ти, Коня-Злотогрива заберу я, а Птаха-Вогнекрила віддамо батькові, хай тішиться його співами. А королівство поділимо на двох!
Як замислили, так і зробили. Тіло братове порубали на шматочки, а красуні пригрозили смертю, якщо скаже комусь правду. Коли приїхали брати додому, Коня-Злотогрива пустили в мармурову стайню, клітку з Птахом-Вогнекрилом поставили в покої, де лежав король, а золотокосій королівні дали пишний покій і багато дівчат для слугування. Старий, недужий король глянув на Птаха-Вогнекрила і спитав у синів, чи знають вони що-небудь про свого найменшого брата.
— Нічого ми про нього не чули,— сказали брати.— Мабуть, він десь загинув.
Так і не всміхнувся старий король, Птах-Вогнекрил не заспівав, Кінь-Злотогрив похилив голову, а красуня не промовила й словечка, не розчісувала своїх золотих кучерів і одно плакала.
А тим часом у ліс, де лежав порубаний найменший брат, прибіглд лисичка Рудий хвіст. Дуже хотілося їй оживити королевича, та не могла. Тут побачила лисичка, як ворона з двома пташенятами кружляє над ним, і сховалась у затінку під кущем. Коли одне вороненя сіло на королевича, лисичка миттю скочила, спіймала його за крило і прикинулась, ніби хоче розідрати. Стара ворона з переляку підлетіла зовсім близько, сіла на кущ і мовила до лисички:
— Кра, кра! Облиш моє бідне дитя, воно нічим не завинило! Коли треба буде, я тобі віддячу.
— Якраз тепер мені й треба,— крикнула їй лисичка Рудий хвіст.— Принеси мені з чорного моря живої і мертвої води — відпущу твоє пташеня на волю!
Ворона пообіцяла принести і мерщій полетіла.
Літала вона три дні й три ночі і повернулася, несучи у дзьобі два риб'ячі міхурці: в одному була жива вода, в другому — мертва. Лисичка узяла ті міхурці й розідрала вороненя навпіл. Потім притулила половинки одну до одної, покропила мертвою водою — і вони вмить зрослися, покропила живою водою — і вороненя затріпотіло крильми й знялося в повітря. Тоді побризкала мертвою водою посічене тіло королевича, і воно одразу зрослося, навіть шрамів не стало. А коли ще й живою водою покропила — прокинувся королевич, ніби зі сну, підвівся й промовив:
— Ох як міцно я спав!
— Ще б пак не міцно,— відповіла лисичка Рудий хвіст.— Якби не я, повік не пробудився б! Чи ж я тебе не попереджала, щоб ти ніде не спинявся і їхав просто додому?
Потім вона розповіла, що з ним сталося, провела аж на узлісся, по-ближче до батькового замку, дала про всяк випадок просту одежу, попрощалася з ним і зникла назавжди.
Пішов королевич у замок і найнявся на стайню, до коней, бо ніхто його так і не впізнав. Тут почув він, як двоє конюхів балакають між собою:
— А шкода цього Коня-Злотогрива! Пропаде він — бач, як голову похнюпив і нічого їсти не хоче!
— А дайте-но мені оберемок горошиння,— мовив їм королевич. — Б'юсь об заклад, що в мене цей кінь їстиме.
— Го-го! — зареготали конюхи.— Такого сушняку навіть прості коні після оранки не їстимуть!
Королевич, однак, побіг до стодоли, приніс оберемок горошиння і поклав коневі у мармуровий жолоб, потім погладив його по золотій гриві і сказав тихенько:
— Чого ж ти невеселий, Коню-Злотогриве?
Тут упізнав кінь голос свого хазяїна, підскочив, форкнув, весело заіржав і враз почав хрумати сухе бадилля.
Одразу ж рознеслася чутка по всьому замку, навіть до немічного короля дійшло, що один з конюхів вилікував Коня-Злотогрива. Король звелів його одразу ж покликати до себе і сказав:
— Почув я, що ти вилікував Коня-Злотогрива. От якби ти ще Птахові-Вогнекрилу зумів допомогти, щоб він заспівав! Сумний він, крила попускає і нічого не хоче їсти. Якщо він помре — загину і я.
— Не тривожся, ясний королю, не помре він! — мовив королевич.— Звели, щоб принесли трохи ячного посліду, попоїсть його птах, звеселиться, а тоді й заспіває.
— Ге-ге! — реготали слуги, йдучи по ячмінь.— Оце нагодує він Птаха-Вогнекрила послідом, якого навіть наші гуси не хочуть дзьобати!
Та все ж мусили вони принести торбину ячменю, і королевич посипав птахові зерна в золоту клітку. Потім погладив його по золотому пір'ю і спитав:
— Чого ж ти невеселий, Пташе-Вогнекриле?
Птах тієї ж миті впізнав його голос, стрепенувся, обтрусив на собі пір'ячко, почав стрибати й дзьобати зерно і так гарно заспівав, що в недужого короля серце одразу ж відпустило. А коли Птах-Вогнекрил заспівав ще і ще раз, королю зовсім полегшало, він устав з ліжка і з великою радістю притиснув до грудей незнайомого конюха.
Потім король промовив:
— А що ж нам робити з тією прекрасною золотокосою дівчиною, котру привезли мої сини? Не розмовляє вона, не розчісує своїх золотих кучерів, не їсть,  а тільки весь час плаче!
— Дозволь, ясний королю, сказати їй словечко,—відповів тут конюх.— Може, вона розвеселиться.
Король одразу ж повів його до красуні, королевич узяв її за білу руку й мовив:
— Чого ж ти невесела, наречена моя?
Красуня вмить його упізнала, скрикнула від радості і міцно обняла. Король дуже здивувався, що конюх назвав її своєю нареченою і що красуня його обняла, та королевич мовив йому:
— Хіба ж ти не впізнаєш, батьку, свого наймолодшого сина? То не брати мої, а я здобув Птаха-Вогнекрила, Коня-Злотогрива і оцю прекрасну Дівчину з золотими; кучерями!
Потім розповів він про всі свої пригоди, а красуня призналася, що старші брати пригрозили їй смертю, якщо вона викаже їх злочин. Брати теж стояли тут; побачили вони, що їх викрили, і затремтіли, мов дві осики, навіть словечка не могли вимовити. Король на них розгнівався і звелів обох стратити без жалю. Потому королевич одружився з прекрасною Дівчиною з золотими кучерями і дістав від батька половину королівства, а як той помер — то й другу.
 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky