ВЕРХИ НА ВОВКОВІ
Про горобенятко, яке взяла в прийми вільшаночка, про кролика Білолапчика, що ганявся за цуциком і їздив верхи на спині, про сороку Раню, що неймовірно бешкетувала в хаті та обкрадала сусідів, про зайця Трунь-Труня, що жив на печі й кумедно канючив їжу коло столу, про дивовижну пам'ять у тварин, їхнє вміння орієнтуватися у просторі та що про багато дивних див читачі дізнаються з оповідок цієї книжки. Вони теплі, щирі, сповнені м'якого гумору.
НІЧНИЙ ДВОБІЙ
1
Великий рудогривий вовк нечутно вийшов із чагарів на галявину і зупинився. Пильно оглянувши зелену стіну кущів по той бік галявини, він сторожко ворухнув вухами, повів носом. Серед безлічі лісових запахів його тонкий нюх уловив запах корови. Вовк стрепенувся і, принюхуючись, ступив уперед. Запах корови посилився. Незабаром до нього приєднався запах людини, потім запах молока, залишений на траві губами теляти, і ще запах корови, але вже іншої...
Вовчий нюх — диво природи. З його допомогою вовк може читати місцевість, як людина книжку. Обійшовши й обнюхавши галявину, Рудогривий швидко дізнався, що з годину тому на ній побувало стадо корів, що за ними йшло двоє людей і що серед корів були телята. Він несхибно визначив також напрям, куди погнали худобу, і кинувся
слідом.
Череду Рудогривий наздогнав край лісу. Спершу він помітив двох чередників з ґирлиґами і кількох корів
поперед них. Він звернув убік і почав обганяти їх, тримаючись осторонь. Корів ставало все більше. Ситі й обважнілі, вони йшли повагом, розсипавшись поміж обрідними столітніми сенами та кущами глоду й ліщини. Сонце вже сіло за обрій, і на ліс напливали чорно-зелені сутінки, обіцяючи хижакові удачу.
Досвідчений і бувалий вовк, Рудогривий знав, що найлегша здобич — теля. Треба лише не сполохати корів і непомітно відбити його од гурту. Скрадаючись поза кущами, він назирці просувався збоку від череди, видивляючи жертву... Аж ось і теля. Воно йшло по цей бік стада, ні на крок не відстаючи од меткої чорної корови. Рудогривий хижо блиснув очима й обережно став наближатися до теляти.
Неподалік від узлісся чорна корова взяла ї|юхи осторонь від череди і шмигнула в зарості ліщини, аби спекатися в'їдливих комарів і мух. Не відриваючись од матері, теля шелеснуло слідом. Рудогривий, мов тінь, майнув поміж соснами за ними...
2
Зникнення корови з телям пастухи помітили тільки в селі, коли споночіло, і відклали пошуки на ранок.
Другого дня, ледь засіріло, вони,були на узліссі. Розділилися і пішли в тому напрямі, звідки гнали вчора корів. Невдовзі пролунав тривожний голос підпасича:
— Пе-е-тре-е! Сюди-и!
Петро завернув на поклик і скоро вийшов на невелику галявину, оточену» кущами її соснами. «Який дідько тут виорав?» — подумав він здивовано і одразу ж помітив свою помилку. Галявина була не зорана, а зрита копитами. Ні, не копитами — ратицями... Петро глянув у закут галявини, куди показував школяр-підпасич, і побачив чорну корову. Вона стояла з низько опущеною головою, впершись рогами у стовбур велетенської сосни. Передні ноги її по коліна увійшли в землю, до задніх тислося закривавлене теля.
— Лиско, Лиско!— покликав Петро, наближаючись.
Корова здригнулася, дико захропла, але не зрушила і голови не підвела. Петро підійшов ближче і відсахнувся. З-під Лисчиних рогів виглядали сірі собачі лапи і величезна ікласта морда.
— Вовк! — гукнув Петро і кинувся в кущі ламати кий.
Але киї хлопцям не придалися. Вовк був геть потовчений і ледве дихав.
Зате з коровою довелося помордуватись. Ніяка сила не могла зрувигги її. Вона чула, що вовк живий, і не випускала його зі своїх залізних лещат. Відігнати Лиску од сосни пощастило тільки тоді, коли Рудогривий зовсім захолов.
Хлопці довго дивилися на чорну зриту галявину, де відбувся смертельний нічний двобій корови з вовком... Потім прив'язали велетенську важку тушу хижака до жердини, кінці її взяли на плечі і разом з Лискою та врятованим нею телям рушили до села...
РАНЯ
Неспокійна гостя
Якось я збирав у лісі гриби і здибав звалену вітром грушу з сорочачим гніздом на маківці. З-під груші рудою блискавкою майнула лисиця, і невдовзі я зрозумів, чому в гнізді лишилося одне сороченя. Воно уже вбилося в колодочки, але сидіти на дереві ще не могло. Покинути ж пташеня на вечерю лисиці мені не хотілось, і я приніс його додому.
Новим житлом малої сороки стала моя стара шапка, яку я підвісив за вуха до фікуса, що стояв у великій кімнаті.
Лісова гостя була не з сором'язливих. Голосним криком вона одразу ж зажадала їжі. їла пожадливо й багато. Харчами не вередувала. Хліб, сир, кашу, мух, черв'яків — усе ковтала з однаковим задоволенням. Апетит вона мала пречудовий. Ми з сестричкою тільки те й робили, що пхали в її роззявлений дзьоб усяку живність. І, здається, не було випадку, щоб цей дзьоб не розтулився, коли до нього підносили корм.
За тиждень Сороченя почало вистрибувати з шапки, плигати по підлозі і їсти самостійно.
А ще через тиждень воно довело нашу родину до відчаю.
Як усі птахи, сороченя прокидалося на світанку. І одразу ж, вискочивши з шапки, починало нестерпно галасувати на всю кімнату. Ні натягнуті на голови ковдри, ні покладені на вуха подушки не допомагали, і, замість шостої години, хлібодари нашої хати мусили прокидатись о четвертій.
Спершу ми гадали, що пташеня кричить з голоду і почали залишати йому звечора якнайбільше корму. Але й після цього воно щоранку здіймало галас, хоч їжі вистачало ііому майже на цілий день. Чому ж кричало?
Поки що це лишалося загадкою.
Щоб угамувати галасувате пташеня, бабуся якось запропонувала:
— Накрить його, ідола, решетом, і хай сидить, поки не повстаємо!
Це всім сподобалось. Але наслідки такого втихомирення були зовсім несподівані. Удосвіта решето перетворилося на потужний гучномовець, з якого дві години підряд лунало несамовите сорочаче репетування.
Та думка бабусина не пропала марно. На другу ніч решето замінили кошиком, який накрили чорною хусткою. Обдурене штучною темрявою, сороченя спало до шостої ранку, і наші дорослі повеселішали.
Весела нишпорка й «секрет божої кари»
Раня — як назвали ми свою вихованку за її звичку підхоплюватися до схід сонщя — була дуже непосидюща і надзвичайно допитлива. Весь день вона нишпорила по кімнатах, заглядаючи у найвіддаленіші куточки. І не було, мабуть, речі, яка не зацікавила б її і якої вона не торкнулася б своїм чорним дзьобом. То вона розглядала будильник, чорнильницю, дзеркальце, то ворожила над брошкою і сережками, що лежали на тумбочці, то розглядала ґудзики, шпильки, монети. Найбільш цікавили її невеличкі блискучі предмети.
Ледве до кімнати вбігала моя сестричка, Раня злітала їй на плече і заходжувалася смикать намисто. Маленькі скляні кульки страшенно подобалися їй, і вона намагалася одірвати якусь із них.
Взагалі Раня була напрочуд весела, компанійська й довірлива. Коли до хати заходив хтось із нашої родини, вона одразу ж кидалася до нього з радісним криком. Сідала на плечі, зазирала в очі, смикала за ґудзики. Але в руки не давалась.
Чужих людей Раня завжди відрізняла од своїх і трималася від них поодаль.
За обідом вона злітала на ріжок стола й уважно спостерігала, як наша сім'я працює ложками. Застольний ритуал і гомін явно сподобалися їй. Трималася ж Раня при цьому на диво пристойно. Осоромилася вона тільки раз, коли сіла в миску з гарячим борщем. Та цю науку запам'ятала, мабуть, назавжди, бо відтоді за обіднім столом ніколи більше не пустувала...
Наприкінці літа Раня стала дорослою красивою сорокою. Ночувала вона тепер на верай|і, але, як і раніш, під затемненою корзиною. Відучити її од ранкового галасування ніяк не вдавалося. Більш того. Вона стала здіймати крик іноді й удень.
Секрет такої її поведінки допоміг розгадати один випадок.
Якось після обіду дідусь з бабусею вирішили подрімати. Я лежав хворий. Окрім нас і Рані, в хаті нікого не було.
Тільки старі вляглися, сорока злетіла на спинку бабусиного ліжка й почала репетувать.
Бабуся встала, дала їй каші і знову лягла.
Раня облишила їсти й зчинила галас.
Зі словами «кара божа» бабуся, крекчучи, підвелась і налила білобокій у блюдце води.
Раня напилась, заїла кашею і, тільки бабуся вмостилася на відпочинок, заходилася кричать.
Шепочучи щось про нечисту силу, бабуся хвацько скочила з ліжка, злапала довгохвосту в жменю і викинула її на веранду.
Та за мить уперта птаха почала з криком битись у вікно. Так і зіпсувала старим усю «тиху годину».
Цей випадок ми обговорювали за вечерею, а наступного дня експеримент повторили.
Щоразу, як усі лягали в ліжка й затихали, Раня тривожилась і зчиняла галас. Звикнувши бачити людей у русі, вона терпіти не могла, коли вонц ставали непорушні.
Якщо ж у хаті Раня лишалась сама, вона ніколи не кричала.
На волю!
Хоч білобока, як казала бабуся «робила в хаті страшний розгардіяш», але розлучатися з нею ніхто не хотів. Усі так звикли до цікавої життєрадісної пташки, що, коли настала хвилина прощання, сім'я якось одразу притихла. У моєї-ж сестрички оченята були червоні од сліз іще з учорашнього ранку.
І ось наша родина висипала на подвір'я. Останнім з Ранею на плечі вийшов з хати дідусь.
Я був певен, що, опинившись на волі, сорока одразу ж шугне в піднебесся і полетить у ліс. Але Раня спокійно сиділа в дідуся на плечі й заклопотано крутила дзьобом ґудзик його сорочки.
— Ну, лети!—мовив дідусь, пересадивши її на простягнуту вперед долоню.
Раня повернулася до дідуся, кумедно зазирнула йому в очі, потім глянула на хату, на дерева, в бездонне сине небо. Вона була явно здивована новим, не баченим досі світом.
Дідусь підкинув її в повітря й опустив руку. Раня ледь скрикикнула, перелетіла через двір і сіла на вишню. Не перестаючи з подивом озиратися довкола, вона перепурхнула на сливу, на верхівку тополі і, поступово відлітаючи все далі, загубилася в гущавині сусідського саду...
Ми довго стояли в тихому надвечір'ї і дивились туди, де зникла наша вихованка. У мене було таке відчуття, ніби від нас пішов веселий і жаданий гість...
Повернення
— Марфо! Чуєш?
— Чого тобі?
— Хтось наче стукає...
Старі прислухались. З веранди долинув стукіт у шибку і невиразний приглушений крик.
— І хто воно в таку рань?—здивувалась бабуся. Вона накинула спідницю й вийшла.
За хвилину двері відчинились, і в хату поперед бабусі з радісним криком улетіла Раня.
— Бачили такої?— засміялася з порога бабуся.— Уставай, діду, будем гостю шанувать!
А гостя таки зголодніла — виривала їжу просто з рук. І тільки добре наївшись вилетіла з хати й подалась у садки. Вона пізнала вже радість волі і майнула їй назустріч...
Кожна істота може жити лише в середовищі, до якого вона пристосувалася. Раня виросла в хаті і, опинившись на волі, не знала, як добувати їжу. Ні сиру, ні каші в природі вона не знайшла і повернулася по них до людей.
Ми вирішили: житиме Раня надворі, а харчуватиметься поки що в нас — доки не навчиться, добувати свій «хліб».
Так і повелось. Гуляла й ночувала Раня в садках, а їсти прилітала до нас на веранду. Вікно веранди було відчинене цілу добу, і вона могла їсти, коли схоче. Ранкове ж її галасування під вікнами тепер уже нас не турбувало, бо вересневе-сонце вставало разом з нашими дорослими.
«Курси перепідготовки»
Вересень хилився до кінця, а Раня й не думала переходити на свій «хліб». Її, очевидно, цілком задовольняла «їдальня» у нас на веранді.
— Кепські твої діла, пташко,— мовив якось дідусь, спостерігаючи, як Раня з криком добивається у зачинене вікно веранди.— Що ж ти взимку робитимеш, отака білоручка?.. Доведеться влаштувати для тебе курси перепідготовки...
Початковий урок цих «курсів» відбувся першої ж неділі і виглядав так. Уся наша сім'я, розсипавшись по садибі, заходилася полювати на жуків, гусениць і всяких кузьок. «Дичину» знесли на стежку й покликали зголоднілу Раню. Вона швидко втямила, чого від неї хочуть, і за хвилину від наших мисливських трофеїв не лишилося й мокрого місця. Вдовольнившись, білобока кілька разів добродушно скрикикнула й подалася в садки. А дідусь підняв догори палець і сказав:
— О! Тепер вона розсмакувала і почне промишляти...
Та дідусеве пророкування збулося не скоро. «Дичина» Рані подобалася, але шукала вона її не в садках, а в нас на веранді? Довелося міняти тактику. Зловлених жуків і гусениць ми стали чіпляти на гілках дерев і напускати на них Раню. Проте скльовувала вона їх знехотя й безупинно поривалася до годівниці.
— Нічого,— втішав нас дідусь.— Голод навчить. Ви тільки не кидайте їй у годівницю.
Проте золотий дідусів принцип «голод навчить» весь час порушувала моя жаліслива сестричка. Вона нишком підгодовувала сороку і цим підривала основи дідусевої педагогіки. Отож «трудове» виховання непристосованої до життя пташки посувалося з великим скрипом, і вона й далі лишалася утриманкою.
Скарби квоччиного гнізда
Одного разу я вчив уроки в товариша і додому повертався надвечір. Ще з вулиці помітив метушню у нас на подвір'ї. Уся наша родина, зібравшись біля порога, збуджено вимахувала руками, потім розійшлася попід хатою і стала заглядати у вікна.
— Що сталося?— спитав я тривожно, підбігши до матері.
— Хтось ключа від хати вкрав!
Сінешні двері ми замикали внутрішнім замком, а ключ від нього клали на веранді в умовне місце. І ось він зник...
Після тривалих розмірковувань і припущень усі зійшлися па дідусевому здогаді:
— А чи не Раня, бува, пожартувала?
Підозра здалася цілком імовірною. Згадали таємниче зникнення маминих сережок і брошки, маленьких ножиць, мого циркуля... Правда, згуби ці сталися вже по тому, як Раню випуйтили на волю. Та це нічого не міняло. Зрісши в хаті, сорока вважала її за свою домівку й щодня літала в кімнати через відчинену кватирку.
Ось і тепер вона вилетіла з неї і, радісно скрекочуча, кинулася до людей...
Щоб перевірити дідусів здогад, ми виробили гуртом дуже простий, але хитрий план: вирішили підкинути Рані якусь цяцьку і, якщо вона вкраде її — простежити, де заховає. Можливо, вона покладе її на те саме місце, куди віднесла й ключа.
Отож я відрізав у сестрички з плаття її найкращого ніжно-блакитного ґудзика, що його так полюбляла сорока, і нобіг з ним на веранду. Раня шугнула за мною. Я підійшов до лавочки і на виду в білобокої поклав дивовижну річ на те саме місце, де лежав ключ. Сорока зирнула на ґудзика і байдуже пострибала до годівниці. Я побіг з веранди й присів за кущем бузку. Поховалася й уся рідня.
Раня розгледілася довкола. Ніде нікого. Вона швидко підскочила до відчинених дверей веранди і пильно обдивилась подвір'я. Анічичирк. Білобока перелетіла на лавочку. Злодійкувато озирнувшись, вона подивилася на ґудзик одним оком, потім другим, стрибнула до нього ближче, знову кинула довкола поглядом і| схопила дзьобом чарівну цяцьку. Дострибавши до дверей веранди, вона злетіла на землю і, оглядаючись на всі боки, бочком-бочком поскакала під комору.
Невдовзі, так само зиркаючи навсебіч, вона вистрибала з-під комори на подвір'я, злетіла на веранду і радісно заскрекотала.
Комора стояла на товстих дубових пеньках, і її поміст був піднятий над землею сантиметрів на сорок. Знімаючи головою густі пасма запиленого павутиння, я поплазував на животіфорочачим слідом.
Косі промені сонця, що заглядали під комору, підсвітили в найдальшому закуті щось схоже на царську корону. Вона вигравала самоцвітами. Я підповз ближче. Корона перетворилася на гірку коштовностей, що виблискували й леліли | всіма барвами веселки. І на вершині цих скарбів, обіч ніжно-блакитного ґудзика, лежала нічим не примітна залізячка — ключ від нашої хати...
Три повні кепки скарбів було в дивовижному «ермітажі», влаштованому сорокою в старому квоччиному гнізді. На його огляд ми згаяли майже весь вечір.
Чого тут тільки не було! Уламки кольорового скла й дзеркал, кришталеві призмочки від старовинних люстр,
ялинкові прикраси, дитячі іграшки, ґудзики й пряжки, золотаві коліщатка годинників, монети, гільзи, нова-новісінька радіолампа і ще безліч розмаїтого «самоцвітного» брухту. І, звичайно ж, тут були мамині сережки й брошка, наші маленькі ножиці, мій циркуль і чимало всяких давно забутих блискучих дрібниць.
Оскільки в «скарбі» ми знайшли кілька придатних до вжитку і зовсім невідомих нам коштовних речей, довелося сповістити про це сусідів. І тоді виявилося, що білобока не раз залітала в чужі кватирки. Дві сусідки назвали й речі, що загадково зникли з їх квартир. Отож на якийсь час наша хата перетворилася на «Бюро знахідок».
На щастя, всі таємничі згуби знайшлися, і конфлікт з «пограбуванням» сусідів закінчився веселим сміхом і гомоном...
Делегація білобоких
Після викриття «підпільної діяльності» довгохвостої злодюжки вікно веранди й хатню кватирку ми стали зачиняти на день. Це допомогло Рані остаточно перейти на свій «хліб». Билась у вікна вона все рідше й рідше, зате енергійно нишпорила тепер по садках і городах, добуваючи собі їжу.
Але, як і раніше, домівкою своєю Раня вважала нашу хату і часто прилітала в гостину.
Іноді ми заставали Раню в товаристві двох-трьох її лісових родичок. Вони прилітали до нас на подвір'я і, всів-шись на великій тополі, вели розмови з нашою вихованкою. Трохи поскрекотавши, вони летіли ге'ть, так, мабуть, ні до чого й не домовившись. Раня ж злітала на маківку тополі, збуджено вертілась і дивилась їм услід, доки вони не зникали в лісі по той бік долини.
Одного разу на тополю прилетіла ціла делегація білобоких. Гості обступили Раню з усіх боків і довго щось доводили їй. Спершу делегати висловлювалися спокійно й розважливо, далі все енергійніше й схвильованіше. Деякі посланці сідали обіч Рані й запально викрикували репліки, схожі на короткі кулеметні черги.
На якийсь час сороки змовкали, потім усе повторювалось. Але й під час найзапальніших дебатів лісові дипломати поводилися на диво ґречно: скрекотали по черзі, не перебиваючи одне одного.
Раня ж, як завжди, озивалася зрідка. її тихе, нерішуче «скрики» означало, мабуть, «не хочу»...
Одначе договірні сторони кінець кінцем дійшли згоди. Через півгодини делегація білобоких знялася в повітря і, голосно скрекочучи, полетіла на ліс. А з нею — і наша Раня.
Коли земля сховалася під білою ковдрою, до нас на подвір'я стала прилітати зграйка сорок. Вони порпалися на смітнику, визбирували біля хлівця рештки корму, що лишалися після курей. І щоразу, як хтось із нашої родини вигукував «Раня, Раня!», одна з сорок оберталася на поклик і весело скрикикала. Та підлетіти до людей вона вже не наважувалась, бо звикла жити за лісовим законом, перша заповідь якого — обережність і недовіра...
ГОРОБЕНЯ
1
П'ятеро горобенят сиділи в дуплі лісової груші і жалібно пищали.
Ці-в| Ці-ів! Ці-ів!— сумовито розлягалося узліссям і завмирало в чагарях за ставом.
Голод і спрага мучили їх усе дужче, і вони пищали все голосніше, сподіваючись, що ось-ось прилетять до них батьки з поживою у дзьобах. Так було, завжди. Тільки-но заводили вони своє незмінне «ці-ів», як невдовзі прилітали тато з мамою і частували їх жучками й гусеницями. Але три дні тсру батько їхній зник і більше не повертався. Вони прожили день надголодь, бо одна мати не могла найрачити їжі п'ятьом майже дорослим пташенятам. А позавчора зранку не стало й матері...
Горобенята не знали, звичайно, що три дні тому, шукаючи для них поживу, їхній батько залетів на луки і трапив у пазури яструба-гороб'ятника, а вчора вранці від камінця з рогатки загинула й мати. Приречені і безпорадні, вони корчилися від голоду і сповнювали навколишній простір тягучим тужливим цівканням, марно чекаючи на своїх батьків...
Надвечір горобенята геть знесиліли. Вони пищали все тихіше й тихіше і, нарешті, змовкли.
Коли сонце торкнулося верхівок дерев і заглянуло в дупло лісової груші, там було тихо, як у домовині. Пташенята лежали німі й нерухомі.
Та ось крайнє од входу горобеня, зігріте сонячним промінням, розплющило очі. Воно було трохи більше за своїх і братів і сестер і дужче за них. Пташеня кволо підвело голову й тьмяними очима стало дивитися в отвір дупла. Там, за отвором, був неосяжно великий світ з ясно-рожевим небом і темно-зеленого зубчастою стіною дерев, за яку ховалося оранжеве сонце. Але все те здавалося йому лиш невиразною світлою плямою. Безмовно і нерухомо воно дивилося в надвечір'я, ніби прощалося з життям...
Горобеняткову увагу привернула якась цятка, що з'явилася в отворі дупла. Повільно рухаючись, вона наближалася до нього. Це була невелика зелена гусениця — така сама, яких приносили в дупло батьки. Коли вона підповзла зовсім близько, горобеня витягнуло шию і невміло тицьнуло її дзьобом. Гусениця застигла. Горобеня клюнуло її ще й ще раз, але вона вп'ялася своїми численними ніжками в кору і мов прикипіла до дерева.
В очах йїашеняти плавали жовті кола, воно ледве тримало голову. Та гостре, пекуче відчуття голоду зросило його знову кинутись на здобич. Цього разу половина гусениці опинилась у нього в дзьобі. Тримаючись за кору другою половиною тіщ, гусениця відчайдушно борсалася, виривалась і майже зовсім було вислизнула із дзьоба, як горобеня останнім зусиллям рвонуло її до себе, відірвало від кори й проковтнуло...
Боротьба з гусеницею вкрай знесилила його, і воно зомліло. Таніне рухаючись і майже не дихаючи, пташеня пролежало кілька хвилин. А коли опритомніло, відчуло себе бадьоріше. Підвело голову і тихо цівкнуло. Кволий поклик його розтанув у вечірній тиші і завмер без відповіді. Та й хто міг відгукнутися, коли брати й сестри його лежали неживі, і воно лишилося зовсім самотнє?..
Горобеня підсунулось до самого краю дупла, вистромило в отвір голову і почало оглядати кору. Але гусениць рільше не було. Воно жалісно цівкнуло й опустило голову... Неподалік від нього на стовбур груші сілі велика синьо-зелена муха. Горобеня конвульсійно сіпнулося їй назустріч і випало з дупла...
2
На ліс насувалися вечірні сутінки. Вони непомітно виповзали з лісових нетрів і темно-зеленою повінню повільно затоплювали усе довкола...
Збираючи хмиз для багаття, я йшов високим берегом ставка і біля груші з дуплом наткнувся йа горобеня. Воно лежало, розпластавшись на траві,— безживне і нерухоме. Заплющені очі його і трохи роззявлений дзьоб обліпили маленькі руді мурашки.
Я взяв пташеня в руку, поздмухував з нього мурашок і приклав до вуха. В холодному горобенятковому тільці ледь чутно стукотіло серце...
Повернувшись до намету, я дістав термос і крізь соломинку капнув у дзьоб пташеняти трохи солодкого чаю. Воно швидко опритомніло. А коли я нагодував його гречаною кашею і ще раз напоїв чаєм, воно й зовсім ожило — почало спинатись на ніжки і цівкати.
Цівкало воно дедалі голосніше — проникливо і невимовно тоскно. Це був плач покинутої малої дитини, від якого щеміло серце.
Ні їсти, ні пити горобеня більше не хотіло. Воно виривалося з рук, охоплене якимось незр»зумілим тривожним бажанням. Я пустив його на траву. Горобеня було майже доросле, але ні ходити, ні тим більше літати ще не могло. Воно тільки спиналось на ніжки, ступало крок і падало в траву. Так, безперестанку схоплюючись і падаючи, воно вперто посувалося в одному й тому ж напрямі — туди, де в лісовій гущавині загубилася невидима для нього груша з дуплом.
Мій товариш Сашко кілька разів переносив горобеня з місця на місце і завжди повертав його носиком в інший бік. Але воно щоразу, мов стрілка компаса, поверталося в бік свого житла.
Ми були дуже здивовані. Як могла ця безпорадна недосвідчена істота несхибно визначати напрям до свого гнізда? Адже принесли горобеня до намету зовсім непритомне — воно нічого не бачило й не відчувало! Яким дивом обирало воно правильний шлях?
Та хоч би як там було, а горобеня вперто посувалося все в тому ж напрямі. Воно безпорадно борсалось у траві, раз у раз заплутувалось у ній, переверталося з боку на бік, але знову й знову ставало на ніжки і пробивалося до рідного закутка. І цівкало, цівкало, розливаючи в тихому надвечір'ї свою тремтливу тугу за домівкою...
Над нами низько пролетіла якась пташка. Вона сіла на кущ неподалік від намету і стиха тівітькнула. Горобеня повернулося на її голос і зацівкало голосніше. Пташка перелетіла на ближчий до горобеняти кущ і знову тівітькнула, сторожко позираючи в наш бік.
Я відніс горобеня кроків за сорок від намету і посадив на пень/ Ледве я Повернувся назад, пташка пурхнула ближче до малюка, обмінялася з ним позивними і сіла на пень. Та глянула на горобеня спершу одним, потім другим оком, підскочила ближче, торкнулася носиком до його дзьоба і полетіла геть. За кілька хвилин вона повернулась і впхнула горобеняті в дзьоб якусь поживу...
Смеркалося. Над лісом зійшов великий повний місяць. Усе птаство давно влаштувалося на ночівлю і спало по своїх схованках. Усе, крім горобеняти й вільшаночки, що заходилася рятувати чужу дитину. Вона підгодовувала її, аж поки в лісі майже зовсім споночіло.
Горобеня нарешті змовкло. Воно вмостилося посеред пенька, настовбурчило трохи пір'ячко й задрімало.
Побоюючись, аби вночі не набрів на нього який хижак, ми посадили його в кишеню намету...
Уранці нас розбудило пронизливе тужливе цівкання. Вистромивши з кишені голову, горобеня що дві секунди посилало в навколишній простір свої позивні. Незабаром десь близько почулося знайоме тівітькання.
Довелось передати пташеня його названій матері. Я змостив із сухої трави й моху гніздо, прилаштував його на молодому дубку недалеко від намету і переселив туди горобеня.
Вільшанка швидко розшукала його і взяла на догляд. Мати з неї була чудова. Тільки-но заясніє на сході,— вона вже починає носити своєму вихованцеві усяких кузьок. Працювала вона цілий день до темряви, дивуючи нас своєю невтомністю і ретельЙстю, а найбільше тим, що врятувала дитину геть іншого пташиного роду....
Перший день горобеня сумовито поцівкувало, а потім призвичаїлось і змовкло. Воно озивалося тільки на світанку, коли в нього прокидався неймовірний пташиний апетит. Та це вже було зовсім інше цівкання — спокійне і вимогливе, без тіні жалю і смутку...
Через тиждень ми згорнули намета й почали складати ірочі. Відпочинок наш закінчувався — час додому. Коли все було зав'язане й запаковане, ми підійшли до дубка глянути на горобеня. Гніздо було порожне. Придивившись, я побачив на гілці горобчика. Тільки за жовтими кантиками коло дзьоба можна було здогадатись, що це горобець. Помітивши нас, воно перескочило на гілку вище. В цю мить щ повітрі прошурхотіли пташині крильця. На верхівку дубка сіла вільшанка і стиха тівітькнула.
— Жив-жив! — радісно озвалось горобеня, завертівшись на гілці і простягаючи вгору роззявленого дзьоба.
— Живи, пташко! — весело мовив Сашко і махну із горобеняті рукою.
Ще раз оглянувшись, ми рушили в дорогу...
БІЛОЛАПЧИК
Історія кролика
Голубий велетень
Про кролика, що гонився за цуциком і їздив верхи на свині, я довідався в одному наддеснянському селі, коли приїхав туди на відпочинок.
Хазяїн кролика — Іван Михайлович Бровенко — жив на тій самій вулиці, де я квартирував, і зустрів мене привітною усмішкою, як давнього знайомого. Це був високий енергійний чоловік років тридцяти п'яти з добрим красивим обличчям і по-дитячому ясними блакитними очима. Він одразу ж запросив мене до хати, познайомив із своєю дружиною Марією Петрівною і восьмирічною донькою-школяркою Люсею.
Дізнавшись, що мене цікавить їхній кролик, родина весело розсміялася.
— То, може, й до вас у Київ дійшла чутка про нашого Білолапчика? — жартома запитала Марія Петрівна.
По цьому вона пригостила мене яблуками з власного садка, вибачилась і пішла з Люсею поратися по господарству. А ми з Іваном Михайловичем повели мову про його захоплення — кролів.
— За тридцять років у нас на подвір'ї виросло понад тисячу кроликів. Різні траплялися. Але такого, як Білолапчик, ще не було... Хочете глянуть?
Ми вийшли надвір. Іван Михайлович кинув довкола поглядом і гучно поцмокав язиком. На цей дивний поклик з-за хати вибіг гігантський голубий кролик і насторожено зупинився, дивлячись у наш бік. Господар поцмокав ще ран. Красень приплигав до нього впритул, звівся на задні лани і зазирнув йому в очі. Іван Михайлович дістав з кишені грушу, показав її Білолапчикові і підняв майже до і грудей. Кролик вільно дотягнувся до гостинця, схопив його зубами, і я з подивом відзначив про себе незвичайні розміри його тіла.
Іван Михайлович повів мене в свій садок, показав вирощені ним яблуні й груші і запросив до невеликої альтанки, повитої диким виноградом. І там, під шерхіт листя і І гупання яблук, він розповів мені все, що знав про свого І дивовижного кролика.
Білошийка і Колобок
Велика голуба кролиха Білошийка жила в коморі разом з іншими кроликами і була гордістю Івана Михайло-нича. За тиждень до того, як вона стала матір'ю, він посадив її в окрему клітку й накидав туди соломи..Невдовзі кролиха наскубла з себе шерсті, вимостила затишне кубельце, але мороз несподівано різко подужчав, і з шести кроленят, що найшлися вночі, до ранку дожило тільки одне — найбільше і найгрудастіше.
Малого взяли до хати і поселили в картонній коробці з-під черевиків, утепливши її ватою.
Молода мати спершу було відмовилася від свого одинця, але Іван Михайлович вдався до хитрощів. Раз на добу він уносив Білошийку до хати, садовив собі на коліна, підпускав до неї кроленя, а її тим часом пригощав окрайцем хліба. Поступово вона звикла до сина і почала годувати його сама.
Достаток молока і свіжого повітря, тепло кімнати робили свою справу, і кролик швидко ріс. Через місяць він уже вистрибував по хаті, гриз буряки й моркву і цілком міг обходитися без матері. Але вона сама тепер напрошувалася в годувальниці. Надвечір, коли Марія Петрівна востаннє заходила до комори, щоб покласти кроликам на ніч корму, Білошийка одразу ж. кидалася до неї. Ставши на задні лапи, вона заглядала господині в очі і спиналася на неї передніми лапами — неси мене, мовляв, до свого житла! О цій порі її брали до хати, і вона добре запам'ятала час, коли мала туди вирушити. Якщо ж Марія Петрівна не звертала на неї уваги, мудра кролиха плигала їй просто в пелену і в такий спосіб змушувала добросердечну жінку виконувати своє бажання.
Важко сказати, чому так поривалася Білошийка до хати, що її туди тягло. Материнський інстинкт? Ласощі, якими частували її на кухні? Те й друге? Так чи інакше, а подорожувала вона з комори до хати на руках у Марії Петрівни ще два місяці.
Опинившись у кімнаті, кролиха бігла мерщій у куток до плити і зупинялася біля своєї мисочки з кормом, а її здоровань-синок безцеремонно підсовував під неї мордочку, перекидався на спину і заходжувався вечеряти. Апетит у нього був пречудовий. Він так насмоктувався, що ледве дибуляв. І все ж таки йому було мало. Коли Білошийка, наївшись, починала снувати по хаті, він клубочком котився за нею слідом, сподіваючись на «добавку».
Увечері сім'я збиралася в хаті й бавилася з кролихою та її кумедним товстим нащадком. Як тільки не кепкували з малого! То його порівнювали з баклажаном, пампушкою, барабаном, то величали «кульбабою», «мазунчиком», «маминим синком». Люся ж прозвала свого улюбленця Колобком, і він скоро почав відгукуватися на це несолідне прізвисько.
Набігавшись по кімнатах, Білошийка плигала до сінешніх дверей і спиналася на них передніми лапами. Це значило, що вона хоче повернутися в комору. Її виносили, а Колобок, як завжди, лишався в хаті і довго ще розважав дружну й веселу родину своїми вибриками і походеньками.
У грі маленьких звірят є щось незбагненно привабливе, що будить у нас добрі почуття. Кроленята ж на диво славні. І хто не захоплювався в дитинстві кроликами, не милувався пустотами їхніх малюк той ніколи не зрозуміє, якими втішними бувають ці звірята і скільки радощів та приємного настрою можуть дати вони людині.
Серед таємниць людського буття
У чотири місяці Колобок став струнким метким кра-сенем з лискучою голубою шубкою і гарними ясно-фіолетовими очима. Люся звала його тепер Білолапчиком — за білосніжну рукавичку, яку він дженджуристо носив на правій передній лапці.
Кролик ріс допитливим, кмітливим і винахідливим. Він добре пристосувався до умов хатнього життя і навчився користуватися багатьма його вигодами.
Насамперед він збагнув, що їжа буває тільки на кухні, і, зглоднівши, біг мерщій у куток до плити, де стояла його мисочка. Наївшись, Білолапчик
мандрував по кімнаті, уважно оглядаючи й обнюхуючи всі речі. Стіл, табуретка, лава й стільці неприємно пахли фарбою і тільки заважали йому бігати. Тумбочка також відгонила трохи фарбою, але водночас пахла хлібом, і кролик щодня навідувався до неї з незмінною цікавістю. З чавунців і каструль під лавою безнастанно линув щонайприємніший аромат їжі, та, на жаль, вони завжди були найриті покришками. Посудини, щойно зняті з плити, пашіли теплом і кілька разів обпікали Білолапчикові його допитливого носа. А ось плита — справжнім загадка. Вона нецікаво пахла крейдою, як стіни кімнат, а проте це була найдивовижніша річ. Всередині в ній щодня палахкотіло пекуче полум'я, зверху сичало, шкварчало й булькало, а дверцята й піддувало дихали жаром.
Біля плити поралася його господиня. Вона бряжчала посудом, хлюпалася водою і чаклувала з їжею. Сама вона теж пахла їжею і часто кидала щось Білолапчикові в його мисочку. Кролик зрештою дійшов висновку, що найпев-ніший спосіб наїстися — вдатися до цієї людини. Отож, коли мисочка була порожня, він починав бігати за господинею слідом і смикати її зубами за спідницю, поки не діставав гостинця.
Гірше бувало, коли його лишали самого в хаті. Та незабаром Білолапчик знайшов вихід і з цього становища. Одного разу він був сам на господі і дуже зголоднів. Марно бігав кролик до своєї порожньої годівниці і смикав її зубами. Їжа не з'являлась. Він шарпнув дужче — мисочка перевернулася догори дном. Білолапчик сердито тупнув лапою і, вкотре вже, поплигав під лаву до чавунця, від якого так пахло гречаною кашею. Цього разу йому пощастило. Коли він підняв мордочкою покришку, вона брязнула на підлогу, і кролик заходився бенкетувати.
Правда, після того, як він учинив так кілька разів, посуд під лавою більше не з'являвся. Але це його нітрохи не засмутило. Невдовзі кролик почав розкривати чавунці й каструлі на лаві, а потім — і на столі, дістаючись туди із стільця або табуретки.
Якось Марія Петрівна застала його на місці злочину і почастувала віником. Білолапчик зважив на «критику» і швидко перебудувався. Наївшись у недозволений спосіб, він одразу ж тікав у велику кімнату під диван і сидів там доти, доки сердитий голос його господині не лагіднішав. Тоді хитрий вухань -знову повертався на кухню.
Взагалі «науки» йому давалися дуже легко, і на шкоді він більше не попадався, хоч посуд розкривав майже щодня. Просто став уважніше прислухатися до ходи в сінях і вчасно зникати під диваном.
Раз, правда, кролик таки піймався на гарячому, але це зовсім не залежало від його пильності. Розкривши на столі цукорницю, Білолапчик вихопив, з неї іриску, та в цей час у сінях задріботіла Люся, і йому довелося майнути під диван. Проте скоро він вибіг із схованки і, крутячи мордочкою, панічно зашарпався по кімнатах. Люся піймала його, заглянула в писок і, регочучи, покотилася по підлозі. А йому було зовсім не весело. Іриска так уп'ялася в зуби, що він довго не міг розтулити рота...
Минали дні. Білолапчик ріс, мов на дріжджах. Воднораз розвивалися і його здібності. Він навчився відчиняти дверцята тумбочки і, коли йому хотілося хліба, міг без сторонньої допомоги поласувати окрайцем. Кролик тямив також, що брязкання посуду, ножів і ложок пов'язане з їжею, і стрімголов мчав на ці звуки. Так само поспішав він, зачувши плямкання губами чи сьорбання. Тому, коли сім'я збиралася їсти, він перший з'являвся до столу, дивуючи всіх своєю пунктуальністю.
За сніданком, обідом і вечерею кролик незмінно чатував біля столу. Здебільшого він, мов свічка, стояв на задніх лапах, проводжав очима кожну ложку і кумедно пересмикував носом. Якщо його довго не пригощали, кидався під стіл і сердито штовхав мордочкою ноги Марії Петрівни, їв він геть усе — від квашених помідорів та солоних огірків до яєчні і м'яса. Не любив тільки оселедця, риби й і квасолі.
Поступово Білолапчик проник майже в усі тонкощі хатнього життя і дістав чітке уявлення про навколишні явища й речі. Не збагнув він лише таємниці плити. Але дещо все-таки підмітив і зробив практичні висновки. Коли її плиті палахкотіло полум'я й від дверцят пашіло жаром, пін умощувався біля піддувала і грівся. Кілька разів, правда, плита кидала на нього сліпучі білі жарини й обпікала нестерпним болем. Та він став сідати від неї трохи далі, і жарини більше не долітали до нього.
Нерозлучні друзі
Щойно Білолапчик навчився вискакувати з своєї коробки, Люся почала брати його на руки і в ліжко. Кролик поступово звик до цього й анітрохи не протестував проти такого панібратства. Ночувати на перині йому сподобалось, і він зовсім облишив своє картонне житло. Увечері, коли дівчинка лягала спати, він почав підбігати до її ліжка й спинатися на нього лапками. Люся, звичайно, тільки на це й чекала, і Білолапчик миттю зникав у неї під ковдрою,
Підрісши, кролик сам вискакував на ліжко і вмощувався на ночівлю поруч з Люсею. Висунувши з-під ковдри мордочку й передні лапки, швидко засинав і прокидався аж уранці, розбуджений брязкотом посуду. На ці звуки він поспішав мерщій на кухню, а вгамувавши голод, знову повертався на ліжко. Спати йому не хотілось. Проте без дівчинки в хаті було нецікаво й самотньо, і він, усівншсь біля неї, терпляче ждав, поки вона прокинеться.
Коли надворі потеплішало і ночувати під ковдрою Білолапчику стало жарко, він почав лягати поверх ковдри, але, як і раніше, притулившись мордочкою до Люсиного обличчя. Сусідством з маленькою людиною він, очевидно, був дуже задоволений, бо усміхався навіть уві сні.
Так між дівчинкою й кроликом зав'язалася дружба, що з кожним днем міцніла. Скоро вони й справді стали нерозлучними, проводячи цілі дні разом.
Як усі малята, Білолапчик любив погратися. Але жирувати самому було нецікаво. І він підбивав на пустощі Люсю. Підкравшись, він смикав її зубами за плаття і вистрибом летів на кухню. Вона гналася за ним слідом, та кролик робив хитрі зигзаги, проскакував у неї під руками і повертався назад до великої кімнати. Піймати кролика, звичайно, дівчинці не щастило, бо меткий стрибун щоразу вислизав у неї з-під самого носа. Коли ж тікала Люся, Білолапчик швидко наздоганяв її.
Набігавшись, дівчинка ховалася за шафу чи етажерку, а кролик заходжувався шукати її. І важко уявити щйсь кумедівяше за маленького кролика в ролі шукача. Як він смішно заглядав у закутки! Яка в нього при цьому була серйозна мордочка! Знайшовши Люсю, він переможно тупав лапою і кидався навтікача. Тепер ти мене лови, мовляв...
Та ось дівчинка починала одягатись. Білолапчик знав, що вона хоче піти з хати й покинути його самого, і одразу ж кидався до неї. Він хапав її зубами за плаття і тяг од дверей. Але Люся незрозуміла його. Вона думала, мабуть, що: він хоче їсти, Діставала з тумбочки скоринку й клала йому в мисочку. Кролик не звертав уваги на свою улюблену їжу і знов чіплявся за плаття. Дівчинка промовляла до нього щось веселе й ласкаве, ніж гладила йому спинку і, сміючись, зникала за дверима.
Білоланчикові одразу ж ставало сумно. Він підбігав до порога, настовбурчував вуха і жадібно ловив кожен звук, що долинав знадвору. Він чатував під дверима годинами, аж поки Люся не поверталася до хати. І треба було бачити, з якою радістю він зустрічав дівчинку. Кролик млинком вертівся довкола неї, терся їй об ноги й зазирав у нічі. А коли дївчинка сідала на диван, він плигав їй на коліна, тягся до обличчя і лизькав його своїм маленьким шершавим язичком.
Іноді Люся сідала за стіл і надовго затихала. Даремно смикав він її тоді за плаття і штовхався їй об ноги. Вона зовсім не помічала його. Кролик виплигував їй на коліна і з цікавістю зазирав на стіл. Там він бачив щоразу тії саме. Схилившись над розгорнутою книжкою, дівчинка водила по ній пальчиком і щось шепотіла. Тоді він вискакував на стіл, обнюхував і обдивлявся книжку, але, як завжди, крім рядочків якихось чорних значків і різнобарвних, плям, нічого цікавого в ній не помічав. Одного разу, правда, він угледів там чудову апетитну морквину, та коли спробував гризнути її, вона чомусь перетворилася на червонясту пляму, що неприємно нахла фарбою.
Відтоді книжкою він більше не цікавився, хоч щоразу, коли дівчинка сідала до неї, він і собі вмощувався коло книжки і стежив, як Люся водила пальчиком по сторінках. Біля дівчинки йому було все-таки веселіше, ніж самому...
На поклик волі
Сонце припікало вже по-літньому, коли Марія Петрівна взяла Білолапчика на оберемок і винесла до комори, де жили його мати Білошийка і три десятки їхніх родичів.
Кролик засумував і кілька днів майже не їв. З ранку до вечора він просиджував під дверима комори, прислухаючись до звуків і голосів, що долинали від хати. Там, у хаті, була його домівка і маленька весела дівчинка, яку він так любив. Зачувши її голос, Білолапчик здригався, стривожено бігав попід дверима, заглядаючи в кожну щілину. Та вони були надто вузькі, щоб крізь них пролізти. Тоді він знову сідав біля дверей, байдужий до всього, крім звуків, що долітали з хати.
Люся також не забувала свого улюбленця. Вона часто навідувалася в комору і пригощала його всякими ласощами. Одного разу дівчинка зробила кроликові, як їй здавалося, найприємніше — віднесла його в садок і пустила пастися в траву, обхопивши його кільцем своїх рученят. Але Білолапчик і не думав тікати. Він злякано припав до землі, приголомшений небаченим грандіозним світом дерев і кущів. Зрештою страх його розвіявся, він звівся на лапки і почав скушувати вершки травинок. Зелень була соковита й смачна. Кролик захопився їжею, йому стало зовсім добре. Захотілося навіть побігати. Він зробив кілька маленьких непевних стрибків. Та кільце рук не розмикалося, тримаючи його в полоні. Тоді він перескочив через «огорожу» і опинився на волі. Від несподіванки пастушка ойкнула, кинулася до кролика, та було пізно — він поплигав геть. Марно кликала вона свого улюбленця і бігала за ним слідом, намагаючись зловити. Білолапчика ніби хто підмінив. Тікаючи від переслідувачки, він почав бігати кругом хати й комори і вкрай зіпсував дівчинці настрій. Знесилившись, вона сіла посеред двору і зайшлася плачем. Схлипування Люсі нагадало Білолапчикові плямкання під час їжі. Він поспішив на ці звуки і опинився у дівчинки в обіймах...
Ця перша прогулянка на волі залишила в серці кролика глибокий слід — непереборний потяг до широкого ясного світу дерев і трав. І він став шукати виходу в цей чудовий і радісний світ.
В коморі, де жили кролики, нанувала-щапівтемрява, а плітку — ще й задуха. Отож теплої пори року Іван Михайлович, повернувшись із роботи, випускав своїх виховавців на піддашшя подихати вечірньою прохолодою і погуляти. Утекти звідси на подвір'я вони не могли, бо піддашшя здіймалося високо над землею, а приставлені до нього сходи були такі круті, що їхні вузенькі східці майже ховалися один під одним. Збігти цими сходами вниз за тридцять років не пощастило жодному кроликові.
Висипавши на піддашшя, одні кролики лягали, щоб віддихатися після задушливого дня, інші заходжувалися коло свіжої, щойно принесеної зелені. І тільки Білолапчик неспокійно бігав туди й сюди понад краєм піддашшя, раз у раз заглядаючи вниз. Але всі знали, що з такої висоти йому не плигнути, і не звертайя на нього уваги.
Та якось, на превелике здивування всієї родини, Білолапчик опинився на подвір'ї. Його піймали, віднесли до комори, а наступного дня він знову розгулював по двору.
Секрет Білолапчикових вилазок зацікавив Івана Михайловича, і третього вечора, коли кроликів випустили на прогулянку, він улаштував засідку. Побігавши трохи по піддашшю, Білолапчик зупинився над сходами, позаглядав униз і зіскочив на перший верхній східець якраз біля правого поручня. Повернувшись мордочкою до протилежного поручня, він прицілився і навскіс плигнув на нижчий східець — до лівого поручня? Там він знову повернувся на сто вісімдесят градусів і так само навскіс плигнув на черговий східець — тепер уже дії правого поручня. Так, зигзагами, праворуч, ліворуч, від поручня до поручня, Білолапчик спустився на останній східець і вже прямо зіскочив на землю. Таким чином, він винайшов спосіб, до якого вдаються лижники, спускаючись з дуже крутої гори.
Для розуміння звичайного кролика цей спосіб виявився недосяжним. Хоча Білоланчнк протягом кількох місяців щодня долав сходи на очах у своїх родичів, проте жоден з них не зміг повторити його хитрого спуску. Наймудріші кролики, йдучи за своїм кмітливим товаришем, сплигували тільки на перший верхній східець, де й тупцювалися, з острахом позираючи вниз...
Вилазки Білолапчика на подвір'я змусили Івана Михайловича прилаштувати в дверях комори хвіртку, аби кролики не вибігали на піддашшя. Та Білолапчик не вгамувався. Він, як і раніше, поривався на волю. Безліч разів спинався він на хвіртку, але його передні ноги ледве сягали її верхнього краю. Він знову й знову заходжувався гризти товсті непіддатливі дошки, що заступали йому шлях надвір, кружляв, нудьгуючи, по коморі або сідав біля хвіртки і дослухався — насторожений і неспокійний.
Одного разу кролик відбіг од дверей до протилежної стінки і помчав на хвіртку. Сильні задні лапи підкинули його високо вгору, він перелетів через ненависний бар'єр і опинився на піддашші. Вміння стрибати на ліжко й стільці прислужилося йому якнайкраще. Білолапчик швидко спустився сходами на подвір'я і майнув у садок.
Увечері того ж дня Іван Михайлович взявся за молоток і пилку. Але наміру свого — видовжити хвіртку — так і не здійснив. Нагулявшись, Білолапчик присмерком сам вибрався на піддашшя і попросився в комору. Здивований таким несподіваним поворотом справи, господар вирішив подивитися, що буде далі, впустив кролика до приміщення і відніс інструмент на місце. А що втікач кожного вечора став акуратно повертатися до комори, Іван Михайлович на його вилазки махнув рукою.
Так Білолапчик завоював собі волю, не підозрюючи, звичайно, скільки несподіванок чекає на нього попереду.
Права здобуваються в боротьбі
Кролик від кролика здебільшого мало чим відрізняється. Проте, як і в інших тварин, серед них трапляються одинаки з незвичайним обдаруванням, через що вони різко виділяються з-поміж своїх родичів. Таким вельми обдарованим кроликом був Білолапчик. Тривале життя в хаті і спілкування з людьми розвинули його виняткові розумові здібності, а перебування на волі сприяло розквіту всіх його талантів.
Неосяжний світ, що так приголомшив Білолапчика, коли він потрапив до нього вперше, насправді виявився невеликою садибою з городом, маленьким садком і ще меншим двориком. За тиждень він уважно обстежив кожен закуток цього світу і грунтовно розібрався в його рослинності.
Найбільше зелені було на городі. Майже весь він заріс густими джунглями з картоплі, соняшників, гарбузів і смородини. Але цю ділянку Білолапчик оббігав з презирством, бо там не було жодної путящої стеблини. Лише в кінці городу він надибав грядочку моркви, трохи буряків і капусти, де можна було побенкетувати.
Садок Білолапчикові сподобався. Правда, й тут стриміло чимало всякого непотребу — колючі кущі аґрусу і зовсім не їстівні стовбури дерев, але між ними були ділянки чудової соковитої трави, в якій до того ж валялися яблука, груші і пресмачні чорні шовковиці.
У дворику з усієї рослинності кролик уподобав тільки великий кущ бузку, що ріс під самою хатою. Листя його, звичайно, мало поганенький смак, та під кущем була чудова схованка з неабиякими вигодами. По-перше, вона містилася недалеко від його друзів-людей, з якими він тільки й почував себе цілком спокійно; по-друге, з неї було видко весь дворик з усіма його мешканцями, а по-третє, в схованці завжди панувала приємна прохолода, і полежати там піу час спеки було справжньою розкішшю. Тому кущ бузку й став головною резиденцією Білолапчика.
Та якщо з рослинністю кролик упорався досить легко, то налагодити добросусідські стосунки з мешканцями двору було значно важче.
Під час першої ж вилазки на волю, коли Білолапчик хотів познайомитися з курми, півень дав йому такого дзьобака в тім'я, що в нього аж іскри з очей посипались. Довелося відкласти знайомство і дременути під комору.
Іншим разом він підбіг до курей, коли їх годували, і вхопив грудочку м'ятої картоплі. Але півень знову кинувся на нього із своїм долотом і зіпсував йому апетит.
Таке неввічливе поводження півця зрештою набридло йому. Якось, тільки-но півень вигукнув свій бойовий клич,
Білолапчик стрибнув просто на нього і на льоту огрів задираку своїми міцними задніми лапами. Старий вояк брикнув догори шпорами і довго потім кокошився перед своїми дамами, нахваляючись, мабуть, стерти зухвалого кролика на порох.
Після того як Білолапчик іще кілька разів випробував на півневі свій чудовий прийом, войовничий запал у того згас, і між ними встановився вічний мир. Тепер, зачувши звичне «тю-тю-тю-тю-тю-тюууу-у!», яким господиня кликала курей на годівлю, кролик першим прибігав на це запрошення і, не звертаючи уваги на півня, спокійнісінько ласував собі курячим кормом. Більш того. Незабаром він збагнув суть півневого «ки-ки-ки-ки-ки!», яким той згукував своїх дам, знайшовши поживу, перекидя летів на цей поклик і вихоплював у півня делікатес з-під самого носа.
Війна з півнем зробила Вїлолапчикові неоціненну послугу. Вона навчила кролика пускати в хід бойовий прийом і додала йому певності у власних силах. Ці набутки потім урятували йому життя під час зустрічі з котом.
Сусідський кіт Вовчик був справжнім розбійником. На його совісті було немало курчат і кроликів. Але його терпіли за те, що він нуздав пацюків.
Білолапчик сидів у своїй резиденції під бузковим кущем? помітивши на подвір'ї великого чорного звіра, з цікавості поплигав йому назустріч. Він зупинився за два стрибки від незнайомця, повів криваво-червоним оком і грізно тупнув лапою. Гордий свідомістю своїх численних перемог, Вовчик ступив уперед. В очах йому палахкотіла зелена лють, кінчик хвоста нечутно бився об боки. Він ще раз ступив до кролика і став присідати. Тієї ж миті Білолапчик, голосно крикнувши «чурр-чурр!», стрибнув йому просто на голову, встромивши в неї пазури задніх лап. Кіт глухо вакнув і з жахом кинувся геть від небаченого досі кролика.
Корінними мешканцями двору, крім курей, були коза Білка і свиня Машка. Перша зустріла Білолапчика рогами, друга — роззявленою пащею.
Проте з козою кролик порозумівся досить швидко. Якийсь час він остерігався її рогів, а потім перестав звертати на неї будь-яку увагу. Білка підійде до нього, тицьне помалу лобом, поштовхає, поштовхає, як у подушку, і відійде.
Скоро козі набридло тицькатися, і вони стали пастися разом.
Заприязнення із свинею тривало довго і зіпсувало Білолапчикові немало крові. Від цього неповороткого й безцеремонного страховиськй віяло смертельною небезпекою, і кролик весь час пильнував за його рилом.
Тільки-но Машка забачить Білолапчика, одразу ж суне до нього свою величезну пащу. Перебіжить він на інше місце — рило посувається за ним слідом. Утече він до своєї схованки під бузок — в'їдлива капловуха потвора лізе й туди і ходить за ним доти, доки він не втече з двору, прослизнувши в садок крізь дірку в паркані.
Одного разу, коли свиня наблизилась до нього, Білолапчик став на задні лапи, сердито вигукнув своє «чурр-чурр!» і щосили дряпнув передніми лапами по ненависному п'ятаку. Машка кувікнула й зупинилась. Кролик повторив атаку. Страховисько з кувіканням позадкувало.
Білолапчик переможно тупнув лапою і повагом пострибав у садок.
Сутички з Машкою стали повторюватися щодня, і щоразу Білолапчик мужньо зупиняв гігантське рило своїми маленькими колючими лапками. Поступово цікавість свині до нього почала згасати, і зрештою вона дала йому спокій.
Між корінними мешканцями садиби настало цілковите взаєморозуміння. Тепер на подвір'ї Білолапчик почував себе господарем. Він залюбки безперешкодно міг пострибати в будь-який закуток, пастися, де йому заманеться, визбирувати з курми їхній корм або, розлігшись у холодку під бузком, спостерігати за двориком і його пожильцями. Життя на волі давало йому величезне задоволення, і він був дуже щасливий.
Володар садиби
Минув серпень. Білолапчик став зовсім доросдим — великим красивим кроликом з розкішним голубим хутром, стрункими довгими ногами і блискучими очима. Як і раніше, удень він розгулював по садибі, а на ніч повертався до комори. Там він почував себе у безпеці й міг спокійно відпочивати. На волі ж весь час доводилося бути насторожі, бо на подвір'я першої-ліпшої хвилини міг забігти собака.
Якось кролик пасся в садку і через шум вітру не дочув, як від кущів аґрусу ззаду до нього наблизився величезний рудий пес. Білолапчик помітив ворога, коли той уже кинувся до нього. На цьому життя нашого героя, мабуть, і обірвалося б, якби не Біляга. Схопившись з місця, Білолапчик круто завернув убік і щодуху помчав до кози, яка паслася в кінці садка. Собака тицьнувся носом у те місце, де сидів кролик, спритно крутнувся і вихором полетів за втікачем. Відстань між ними швидко зменшувалась. Три метри... Два... Один. Свистючий хрип ворога обпікав йому спину, він напружив усі сили і кинувся під Білку. Тієї ж миті коза крутнулась на місці, підставивши собаці лоба. Пес з усього маху налетів на роги і, скиглячи, утік із садка.
З усіх зайд-чужинців, що забігали іноді на подвір'я, рудий собака був найнебезпечнішим ворогом. Він бігав швидше за Білолапчика, і врятуватися від нього можна було, тільки скочивши в колючі кущі аґрусу, куди пес не міг продертися, або на територію дворика, прослизнувши в дірку паркану, надто малу для собаки.
Крім рудого пса, до володінь Білолапчика забігало ще кілька собак, але вони були зовсім не здатні змагатися з ним у бігові.
Що ж до інших непроханих гостей, з якими доводилося зустрічатись на території садиби, то вони не викликали в нього і найменшого страху. Поважного- сусідського гусака Білолапчик так швидко виганяв з двору, що той майже летів на крилах. Так само хутко покидали двір і чужі кури, яких він несхибно відрізняв од своїх.
Кілька разів на подвір'ї з'являвся кіт Вовчик. Але, забачивши дивовижного вухатого велетня, що яструбом летів йому назустріч, старий розбійник, не озираючись, тікав прахом.
Білолапчик так увійшов у роль володаря садиби, що став виганяти з неї навіть сусідського цуцика, який іноді забігав покопатися на смітнику. Він опукою кидався на чужинця і, почастувавши його лапами, гнав до воріт. І чималий цуцько, заливаючись жалібним скавчанням, переверти тікав од кролика, що насідав йому на п'яти.
Переслідуючи небажаних відвідувачів, Білолапчик, проте, ніколи не захоплювався і не вибігав за межі садиби. Він проганяв чужинців тільки до кордону своїх володінь. Там він зупинявся, грізно тупав лапою вслід утікачеві і з хвилину стояв, пильно дивлячись, куди той побіг. По цьому кролик повертався кругом і гордо плигав до хати.
Незвичайний вершник
На початку листопада садиба невпізнанно змінилася. З городу давно зникли зелені джунглі, і він став сірою безживною пустелею. Кущі й дерева скинули з себе розкішне убрання і встелили ним холодну мокру землю. Вони журно похитували голими вітами під акомпанемент сумовитого посвисту вітрів і синиць. Іноді в повітрі з'являлися білі пушинки. Покружлявши, вони сідали на землю і перетворювалися на краплини води.
Особливо порожньо й непривітно було на подвір'ї в негоду, коли дощ заганяв у хлівець курей і Білку. По вуха забрьоханий, Білолапчик у такі дні годинами просиджував під коморою і з нетерпінням чекав на Люсю. Вона стала тепер школяркою і приходила додому лише в обідню пору. Забачивши біля хвіртки свою маленьку людину, кролик поспішав їй назустріч. А що дівчинка поверталася із школи майже завжди в той самий час, Білолапчик скоро пойав бігати до воріт хвилин за десять до її приходу. Якщо ж вона іноді затримувалася, він терпляче сидів біля хвіртки, доки в ній з'являлася маленька знайома фігурка з коричневим портфеликом.
Одного разу, коди надворі йшов дощ і Люся пересиджувала його в своєї товаришки, Білолапчик дві години чекав її під хвірткою, аж поки вона не повернулась додому і не забрала ярго, мокрого і задубілфо, сушитись до хати.
Зате в неділю маленька людина цілий день гуляла на подвір'ї, і кролик раював. І не лише тому, що вона напихала його по зав'язку всякими ласощами. Просто він радий був її бачити і невідступно бігав за нею слідом.
Машка тепер Білолапчика не турбувала. Вона дуже поправилась, обважніла і ходила зовсім мало. Зробивши по двору два-три кола, свиня лягала біля хлівця й заплющувала свої маленькі очиці, що майже запливли жиром. Підплигавши якось до неї, кролик відчув приємне тепло її тіла й присів погрітися, як це він робив колись біля плити. Одначе від землі тягло вогкістю й холодом, і Білолапчик несподівано для самого себе скочив на Машку. Вона прокинулась, зарохкала, але встати полінувалась. Так і сидів він на цій живій плиті, доки її не загнали в хлівець.
Відтоді щоразу, як свиня лягала коло свого житла, Білолапчик сплигував на неї гріти лапи. З часом його зухвальство сягнуло далі, і він почав сідати на Машку й тоді, коли вона ходила по двору.
Чутка про незвичайного вершника дійшла до школи, і одного дня на подвір'я Бровенків разом з Люсею прийшов увесь перший клас. Діти хотіли на власні очі побачити дивовижного кролика і його цирковий номер. Білолапчик було трохи засоромився такої великої аудиторії, але після того, як малюки відступили до воріт і притихли, посміливішав. Коли Машку випустили з хлівця, він хвацько скочив на неї верхи й проїхав по двору ціле коло. Звичайно, він катався б і довше, та гучні оплески й сміх сорока маленьких глядачів спантеличили його і змусили чкурнути під комору...
Коли випав сніг і двері комори стали зачиняти й на день, Білолапчик знову опинився в неволі. Він так засумував, що через два дні його пожаліли й почали випускати на подвір'я.
— Нехай бігає,— сказав Іван Михайлович, пропускаючи кролика на піддашшя.— Він завоював собі волю, і не будемо віднімати в нього цього щастя.
І сусіди не раз дивувалися, спостерігаючи, як і в найбільші хуртовини рівно о другій годині з-під Бровенкової комори вибігав гігантський голубий кролик і, втопаючи по вуха в заметах, поспішав до воріт зустрічати свою маленьку школярку...
ВЕРХИ НА ВОВКОВІ
Нашого недалекого сусіду дядька Михайла по-вуличному прозивали Царенком. Одного разу я й запитав дідуся:
— Чого дядька Михайла Царенком звуть? Хіба його батько був царем?
Дідусь засміявся.
— Царем не царем, а Іваном Царевичем був... Тільки не батько, а дід Михайлів — покійний Кирило Маркович.
Коли мені було років з десять, дід Кирило жив на Михниці — на старому дворищі. Подвір'я у них було маленьке, і будівлі стояли стріха до стріхи. А кошара притулилась до хати.
Якось узимку прокинувся дід Кирило вночі, чує — гупотнява в кошарі. Аж піч стугонить. То затихне, то знову — як гуркотне, як гуркотне... Що за лиха година!? Зліз дід Кирило з печі і, як був — у сорочці й полотняних штанях,— до кошари. Одхилив дверцята, просунув голову та як гаркне:
— Чого ви мордуєтесь!?
Дід наче й незавидний був, сухенький, лагідний, а голос — як труба ієрихонська... Тільки ото гримнув він на овець, з кошари й рвонуло щось... І прямо дідові між ноги. Не встиг він оком змигнути, як його винесло з двору й поперло ба ліс. Скаче дід верхи, а на кому скаче — не видно, бо задки сидить.
Правда, скакав він недовго — зразу ж за двором і брикнув у сніг.. Ми, дітлахи, другого дня й кубельце те бачили в заметі, де дід упав, і сліди його босих ніг. То вже він потім доточив цю скачку...
А тої ночі вибрався дід Кирило із замету, оглядівся — ніде нікого... Ніби нічого й не було... Перехрестився він тричі, витрусив з пазухи сніг і почапав у двір. Похрестив кошару, бо ясне діло — нечистого робота, підпер дверцята і ноліз собі на піч. Досипати...
Уранці пішов дід Кирило овець годувати, бачить — дірка в покрівлі. Він — за кошару — вовчі сліди. Снігу намело по стріху, вовк і вибрався на дах. Продер мантелі і до овець стрибнув. А назад у ту дірку йому не вискочити, бо дуже високо.
Невдовзі й чутка пройшла: в Кишканівському проваллі вовк лежить. Пішов дід Кирило по вовчому сліду —справді, лежить. Як теля завбільшки. Той самий, значить, на якому він уночі катався. Не витримав, сірий, з переляку й дуба дав...
Відтоді дід Кирило, як хильне, було, чаркуі так і починає: «... Мчу я на сірому вовкові, як Іван Царевич, а воно ж морозяка — аж верби лопають! Долітаю до Кишканівки...»
Любив дід Кирило повеселити компанію!
Так жартома й прозвали його Іваном Царевичем, а нащадків — Царенками.
НА ВУЗЬКІЙ СТЕЖЦІ
— А то ще така була пригода з вовком,— мовив дідусь, виймаючи з кишені люльку. Він вистукав її об ніготь великого пальця, набив тютюном, запалив і повів далі: — Одного року видалась дуже люта зима. Снігу навалило по самісінькі стріхи, а чиї хати по низу, то й димарі позаносило.
Гнат Козаренко гостював саме в родичів на хуторі. Повернувся додому — нема хати. Самі вершечки дерев із снігу стримлять... Лазив, лазив він між деревами і шуснув у якусь дірку. Ну, думає, каюк. У колодязь лечу... А він до баби Одарки в хату попав. У сусідчин димар провалився...
Одне слово, насипало того року снігу, що й зроду стільки не було. Не можна було стежки в дворі прокидати. Продовбували в снігу тунелі та так і ходили ними до худоби й по воду.
По селу стежки попротоптували. Тільки дуже вузькі й глибокі. Як іде хто, бувало, стежкою, то сама шапка над снігом майорить. А щоб розминутися, треба було одному або на перехресті стежок зачекати, або в нішу заступити, поки стрічний пройде. Закамарки ті біля стежок для того й повидовбували в снігу...
Ото коли натоптали стежки, вирішив дід Овсій на базар сходити. У Сміле. Підхопився — ще й треті півні не співали, взяв кошика з ковбасами, що баба звечора наготувала, й пішов... Доходить до Чижевої левади, дивитися — щось суне стежкою назустріч. А що — не розбере в темряві... Ішло, йшло воно і стало — так сажнів ! за десять. «Ага, дорогу дає», подумав дід Овсій і наддав ходи. Підходить ближче, придивляється — невисоке стоїть. Точнісінько як Чижева Палажка на зріст. І кінці шалі над головою стримлять, як у неї.
— Це ти, Палажко?— озвався дід Овсій.
Мовчить.
Дід голосніше:
— Це ти, кажу, Палажко?
А воно як засвітить очима та як клацне зубами — дід Овсій і люльку з рота випустив. Шапка так і піднялась на голові...
Одначе дід не з ляркливих був. Оговтався, давай вовка проганяти. Кричав, кричав на нього, тупав, тупав — сірий і вухом не веде. Став як укопаний посеред стежки й ані руш. Обминути не обминеш його — стежка, як рів, глибока, не вилізти дідові з неї, і прогнати нічим — ні ломаки, ні каменя напохваті...
Стояв, стояв дід Овсій і надумав.
Дістав з кошика ковбасу, відламав кусень та — бац ним вовка. А той ніби цього й ждав. Схопив ковбасу, з'їв і знову стоїть, мов нічого й не сталося... Дід його замашнішим кавалком поцупив. Вовк і цей з'їв. А тікати й не думає...
Тут уже діда Овсія зло почало розбирати. Одно, що ковбаси жалко — він і сам її зроду не наїдався, бо жив у злиднях, а друге — на базар спізнюється. А вже як дід Овсій розсердиться чого, бувало, то й на чорта голіруч кинеться. Отож і попер він на вовка...
Дід хоч і невеликий був на зріст, а здоровий, як ведмідь. Правда, й вовк скаженющий видався. Пошматував дідові кожух на гноття. І руку погриз трохи... Попововтузились вони... Дід у рукавицях — ніяк не вхопить його за горлянку... То він — руку йому в пельку, а другою як згріб за шию — сірий живо й дух спустив. Так і приволік його дід Овсій за хвоста додому. Оддячив-таки вовкові за ковбасу.
ЧОТИРИНОГІ ШТУРМАНИ
Одного вечора мова зайшла про вміння тварин орієнтуватися в просторі. Згадали бджіл, що несхибно повертаються до вулика, хоч би на місцевості не було жодного орієнтира; і мурашок, для яких трава — все одно що для людини непрохідний праліс, і які за всякої погоди потрапляють до свого мурашника і перелітних птахів, що знаходять свої гнізда після тисячоверстих мандрів.
Зачепили й свійських тварин. І тоді виявилося, багато з них від природи майсть також неабиякі штурманські здібності.
Ось що розповів дідусь.
Волячий «компас»
Їздив я колись на Поділ нивку орать. Туди, кажуть, десять верст, і щоб за день упоратись, треба було вирушати з дому вночі. Налаштував я звечора воза, скинув на нього свого дерев'яного плуга та бсдкшу і, як треті півні проспівали, запріг волів і поїхав.
Поминув я вигін — темнішати стало. То було хмарно та чорно, а це ще чорніше стало. Поки виїхав за село на шлях — зовсім нічого не бачу: ні дороги, ні верб понад шляхом, ні воза, на якому сиджу. Хоч в око стрель — така темнина.
Одначе сиві йдуть упевнено й рівно — як і вдень. Поклав я на воза батіжка, їду мовчки. Що ти вже собкатимеш-цабекатимеш, коли й волів не видно...
А треба сказати, на подільську ниву і вдень потрапити було не просто. Битим шляхом доводилось їхати, може, з версту. Далі дорога звертала круто ліворуч і петляла ма-лонакоченими проїздами, що в'юнилися поміж нивами і численними болітцями та озерцями. До того ж раз у раз траплялися малопримітні розвилки та перехрестя. І жодної путящої прикмети доблизу. Ні кущика ніде, ні деревця. З нашої ниви як глянеш, було, навкруг — рівно скрізь, мов на долоні. Тільки на самому обрії дві смужки мріють: придорожні верби за нашим селом та острівець Кавунового хутора — за п'ятнадцять верст од Подолу... Недарма дід Цілуйко виорав колись мою нивку. А другий наш сусіда — Іван Кириленків — майже щороку блудив, шукаючи свою подільську латку...
Їду я ото й міркую: «Не побачать воли поворотки на Поділ. Ітимуть собі шляхом і, поки проясниться, завезуть мене під Кавунів хутір...»
Тільки я це подумав, віз заскрипів і різко повернув ліворуч. Колеса покотили м'якше. Ясно — воли звернули з шляху і йдуть малонакоченою дорогою в бік Подолу. А куди саме — хто його зна...
Поглядаю я на небо — не світліє. Ще й накрапать почало. Нап'явся я кобеняком і знову метикую: «Ну, двічі-тричі воли, може, й повернуть, куди треба. А до Озерищ як дійдуть — у перше ж болото впруться...» Але вирішив їхати далі. Що буде. Зачавкає під ногами — одразу ж спиню...
Минуло з годину — видніть і не збирається. Що за лиха година?! Воли як ішли, так і йдуть — упевнено й розмашисто. Тільки ступають іще м'якше — майже нечутно. Віз теж котить, мов на перині,— не підстрибує і не трясеться. Виходить, не навмання їдемо — через ниви й обніжки, а таки затрав'янілими проїздами. Та й вісь передня раз у раз поскрипує — петляємо, значить, як і дорога до ниви...
Прикинув я в умі, скільки проїхали — ось-ось має бути Озерище — перша заболочена лощина. Почав я прислухатись. Тільки чвакне багнюка — «тпру, сиві!».
А сиві махають і махають. І все наче по сухому. У мене вже й чуб змок од прислухання. Сиджу як на голках. Так і здається — ось-ось у болото в'їдемо...
Минуло ще з годину. Воли петляли-петляли і раптом стали, як укопані. Ну, думаю, допетлялись. Мабуть, у таку прірву вскочили, що вже ні вперед ні назад. Стрибнув я мерщій на землю, потупав — твердо. Обійшов навпомацки кругом воза І волів — теж твердо. А де стоїмо — хоч убий, не знаю. І розвиднятися не розвидняється.
Аж тут до мене дійшло: виїхав я з дому не після третіх, а після других півнів.
Ліг я на возі, жду світанку. Нарешті почало розвиднятись. Подивився я кругом і очам не повірив: воли стояли посеред нашої нивки...
Якби мені дали найкращий ліхтар і компас — зроду-віку не знайшов би я в такій темряві своєї подільської латки. А воли — знайшли, хоч побували на ниві тільки двічі!
Бізон
Було це ще минулого століття, коли я у війську служив. Якось- під час маневрів захворів наш вістовий. Замість нього призначили мене. Треба було доставити пакет у штаб сусідньої дивізії, що стояв за п'ятдесят верст у населеному пункті Щетиніно. Дорогу туди перехопив «противник», і в штаб можна було добратися лише бездоріжжям — навпростець через заболочену лісову місцевість. Але цим маршрутом, крім вістового Ляща, ніхто з полку ще не їздив, Командир довго морщив лоба, нарешті сказав:
— Бери Лящевого Бізона і їдь. Минеш річку — кидай поводи й сиди тихо. Цей кінь сам тебе довезе в Щетиніно. Тільки не думай смикати й підганяти його!..
Узяв я пакет, засідлав Бізона і наскакав до річки. За містечком кінь повернув до броду, перейшов річку й виніс мене на протилежний берег. Я кинув поводи на луку сідла і дав йому волю.
Од броду розходилися три стежки. Бізон вибрав крайню ліву і побіг чвалом понад берегом.
Попереду лежала велика рівна лука, всіяна острівцями верболозу. Через усю широчінь її в'юнилася тиха повновода річка. Вона то відхилялася далеко ліворуч, то праворуч, роблячи численні плавні коліна. І куди не глянеш,— стежки. Ціле мереживо стежок, протоптаних худобою. Вони розбігалися в різні боки, схрещувалися, сходилися в одну біля бродів і знову розсипалися віялом па протилежному березі річки.
Бізон перебігав із стежки на стежку, впевнено долав броди, зрізуючи великі річкові коліна. Маршрут його був кручений, але посувався він загалом в одному й тому ж напрямі — на північний захід. Це занепокоїло мене, бо на карті Щетиніно лежало від нашого містечка на північ...
Та ось лука скінчилась, почався ліс. Стежок одразу поменшало, а потім і зовсім не стало. Де-не-де виднілися тільки старі кінські сліди, залишені, мабуть, Бізоном під час попередніх поїздок. Ліс часто заступали чагарники, крізь які проглядали невеликі озера й болітця. Іноді вони підступали майже впритул одне до одного, розмежовуючись вузькими перешийками. В таких, місцях кінь переходив на рись, намагаючись проскочити їх якнайшвидше. І недаремно: сліди його копит майже оДразу заповнювалися чорною болотною водою...
Я глянув на компас. Бізон посувався тепер на північний схід. «Невже заблукав?»— майнула думка. Але скоро все з'ясувалося. Кінь піднявся на пагорб, і я побачив причину такого викривлення маршруту: праворуч лежало велике болото, яке він і обходив зліва.
За болотом пішли зарості малини, в яких темніла стежка, протоптана, очевидно, ведмедями. Кінь ступав по ній обережно, сторожко піднявши голову і прядучи вухами. Він був явно чимось стурбований...
З малинника стежка повзла в старий густий ліс. Вона крутилася поміж величезними соснами, що утворювали подекуди майже суцільний вузький коридор. То тут, то там виднілися повалені гігантські стовбури, які свідчили про незайманість цього лісового закуту.
На одному з поворотів Бізон схарапудився і стрибнув убік. Я ледве втримався в сідлі. Кінь знову дико захріп і позадкував. Попереду, сажнів за двадцять, на стежці стояв ведмідь.
Я схопився за карабін, але тут же згадав, що заряджений він холостими патронами. Володар лісу кілька секунд дивився мені в очі, потім повільно відвернув голову, повернувся боком і, не поспішаючи, почвалав у ліс.
Наполоханий звіром, кінь дрібно тремтів і відмовлявся йти далі. Він крутився на одному місці і злякано косував очима довкола. Я зіскочив на землю, поплескав його по шиї, почастував грудочкою цукру. Бізон схрумав гостинець, почав заспокоюватись.
У мене ж на душі було далеко не спокійно. Що, як кінь з переляку понесе мене хтозна-куди? Аби подалі од цього закуту?.. Не привезу вчасно пакета — військово-польовий суд...
Уперше в житті доля моя залежала від коня, і я міцно тримався за поводи. Провів Бізона через те місце, де стояв ведмідь, і скочив у сідло. Кінь одразу ж рвонув уперед, бажаючи, мабуть, якнайшвидше покинути володіння клишоногого...
День згасав. З тінистих кутків лісу проглядали вечірні сутінки. Кінь раз у раз переходив на рись, явно поспішаючи. А лісові, здавалось, не буде краю.
Гіршої місцевості годі й знайти. За озерами йшли болота, за болотами — чагарники, ділянки старого лісу, захаращеного поваленими деревами й сушняком, і знову вода, мочарі, зарості й бурелом...
Я й досі не можу збагнути, як міг запам'ятати кінь усю безліч поворотів, стежок та манівців і самостійно пройти неймовірно складним маршрутом. Адже добра половина його пролягала цілковитим бездоріжжям і була позначена хіба що старими слідами його копит, розмитими дощами порослими травами й засипаними опалим листям.
Але Бізон легко подолав цей лабіринт. Коли сонце сіло за обрій і ліс по вінця налився сутінками, він виніс мене на узлісся і весело, протяжно заіржав. Попереду виднілося Щетиніно...
Чимало коней пройшло за вік через мої руки. Але такого героя, як Бізон,— не зустрічав!
Арфа
Або ще така історія.
Подорожував я колись з одним чоловіком з Ромен до Харкова. Возом. День — у дорозі, а ночували в дядьків по селах і хуторах.
Кобилиця в того чоловіка була незавидна, але везуча. Усе тюпає помаленьку. І не дурна, певно, розуміє найменший порух господарів. Звали її тільки по-панському — Арфа. Не знаю вже, де він її запопав з такою кличкою...
Приїхали ми до Харкова, кинувся мій напарник — кобеняка немає. Забув його десь на ночівлі. А де саме — не пам'ятає... Доведеться, каже, поворітьма заїжджати до всіх дядьків, де ми ночували...
Поки добиралися ми до Харкова та залаштовували справи, минуло два тижні. їдемо назад — уже й села та хутори деякі призабули... Знаємо, наприклад, що через Богодухів і Охтирку треба, а якими дорогами — доводиться людей розпитувать.
Поминули ми першого дня Богодухів — до нього, ріллях довів,— в'їжджаємо надвечір на якийсь хутір. Дворів з півсотні по один бік вулиці, півсотні — по другий. В усіх дворах дощані паркани, всі хати під бляхою, всі ворота однакові, на кожному подвір'ї собака гавкає...
Хутір таки ми впізнали, а де ночували — не пам'ятаємо. На який двір не глянеш — він і не він. Як близнюки. Поки ми роздивлялись-придивлялись, кобшййщя завернула до чиїхось воріт і стала. Тепер ми пригадали — те саме подвір'я, де ми зупинялись півмісяця тому...
Другого дня Арфа довезла нас до невеликого села за'Охтиркою і знову тицьнулась у чийсь двір.
— А я вже думала, ви так і не приїдете за кобеня-ком,— гукнула з ґанку молодиця і кинулась відчиняти нам ворота...
Після цього ми й на дорогу вже мало дивились. Арфа самостійно везла нас до Ромен. І щовечора зупинялася під тим двором, де ми ночували по дорозі на Харків.
Буває ж отака пам'ять у коней!
Гривкова таємниця
Був у нас собака — Гривко. Здоровлючий такий — як вовцюга. На вівчарку схожий. Якої він породи — не вгадаю, бо попав до нас випадково. Виміняли ми його малий цуценям за мірку вівса у проїжджого цигана.
Добрий був пес. Надійнішого сторожа годі й шукати, їв тільки багато. Як кабан. Отож ми й вирішили віддати його кому-небудь, а собі взяти якогось цуцика — аби дзяволів.
Невдовзі й нагода трапилась. Заскочив до нас проїздом мій давній товариш по військовій службі — дід Степан. Побачив Гривка й одразу ж: «Продайте!»
Зроби ласку, кажу, даром бери. Ми тобі ще й могорич а поставимо.
Поогинався він трохи — не хотів брати без грошей. А потім таки згодився. Тільки цього собаку, каже, за возом не поведеш. Як бачитиме дорогу — назад прибіжить. Треба робити клітку.
Злагодий я клітку, посадив уч неї Гривка. Дід Степан обтягнув. || з усіх боків попоною — так що, крім душника вгорі, ніде й щілини не лишилось. Умостили ми ту клітку на возі, дід Степан запріг коней, попрощався з нами й поїхав.
А жив він од нас далеченько — верст за сто тридцять. Добрими кіньми та по добрій дорозі — це два дні їзди.
Забрав ото він нашого собаку, а третього дня Гривко додому прибіг. Голодний, покусаний, ледь на ногах стоїть. І шмат ланцюга приволік. Першої ж ночі зірвався з ретязі і втік од нового хазяїна. І клітка не допомогла.
Оддавали ми потім Гривка ще двічі в «прийми», і щоразу він додому вертався.
Останній «сват» завіз його залізницею аж під Кременчук — за двісті верст од нас. Узяв його у вересні, а в жовтні Гривко дома опинився. По запаху, сказати б? Так який запах через місяць та ще й після скількох дощів?! До того ж і сліду, вважай, ніякого не було, бо пес у вагоні їхав...
Як він дорогу знаходив — загадка.
Мурко повертається додому
Старий Нежет, мабуть, і сам себе любив раз на тиждень. Тільки й чути було з його двору:
«Га, щоб на вас погибель! Киш, прокляті!..», «Куд-ди, Ряба,— сибірки на тебе немає... На пий, щоб ти лопнула!..»
Це він так на свою птицю і корівчину-годувальницю. А вже що «дармоїдів»— собак і котів — терпіти не міг. Сам не держав їх зроду і тих лаяв, у кого вони були. Як забачить у чиємусь дворі пса, одразу ж: «Га, собака собаку й держить!..» Або: «Ич, тигра повзуча!»— на кота.
Та одного року в селі з'явилася сила-силенна мишей, і дід Нежет дозволив бабі завести кота. Поки мишей винуздає. А тоді, мовляв, щоб і духу його в дворі не було.
Отож восени баба Нежетка роздобула десь чимале кошеня і принесла додому. На літо воно виросло, мишей поменшало, дід укинув його в мішок і потаскав за п'ять верст у ліс. Витрусив його там, натюкав ще й ногами натупотів. Так що бідний Мурко прахом забіг з переляку...
Дід радий такий — ходить по двору, пісеньки мугиче. Та сусідам хвалиться, як він «дармоїда» спекався.
Порадів він днів три, коли це за обідом — Мурко на поріг. Дід як глянув — і ложку вищербив од злості...
Другого ж дня потарабанив кота знову в ліс. Цього разу — під Морозенку — верст за дванадцять. Їхав туди по дрова наш сусіда, він і прилаштувався до нього з котом. Заодно, каже, й грибів назбираю...
— Ну, тепер уже не прийде! — задоволено мовив дід Нежет, повернувшися з лісу.— В таку прірву запроторив, що там йому жаба й моні дасть.
Та днів через п'ять кіт додому прийшов.
Втретє спровадив його дід Нежет аж у Ромни — за двадцять верст од села. їздив туди на ярмарок, там і лишив кота між возами.
А Мурко знову вернувся. То дід уже свою «тигру» так і не заносив нікуди. Шкода стало...
Виходить, і в котів є якийсь «компас»... Який, кажеш? А виростеш, онучку, та вивчишся — може, й розгадаєш цю таємницю. Коли не ти — однолітки твої додумаються.
ТРУНЬ-ТРУНЬ
Цього вечора дідусь пообіцяв мені розповісти про зайців.
— Косив я колись у Корщаківщині траву,— почав він спроквола,— і викосив п'ятеро зайченят. Маленькі такі — з тиждень їм, не більше. Я б і не взяв їх, та жалко стало. Пропадуть, думаю, бідолахи. Трави скрізь покошені, і заховатися їм ніде. Як не лисиця, то яструб вхопить. А віднести їх кудись далі — зайчиха може не знайти, з голоду загинуть...
Склав я їх у кишеню і приніс додому. Дітям радість, звичайно, а нам з бабою клопіт—годувати ж якось треба...
У нас тоді корова була. Налила баба в блюдечко молока, стала їх туди мордочками тицькати. Тицяла, тицяла — не п'ють. Пирскають — і все... Баба вже й пальці в молоко вмочала — не розуміють. Що ти вдієш з ними! Тут роботи— врору ніколи глянуть, а ми з зайченятами граємось.
Вирізав я соломину, ану, кажу, бабо, спробуй іще цією піпеткою... Мучилась вона мучилась — нагодувала-таки. По краплині. То в блюдце соломину вмочить, то зайченяті в рот пхає... Цілий вечір з ними промарудилась.
Через два дні зайчиська розкумекали — самі. почали за соломину хапатись. Полегшало бабі... А згодом це діло припоручила вона дітворі. Як вечір — дівчата за соломини й давай зайців годувати. Понагодовують їх і знову в коробку покладуть — до наступного вечора.
Ростуть малі... Не помітили, як вони і з коробки стали вистрибувати. Спершу боязко, з оглядкою. А далі, як зве-черіє, так і висиплють усі посеред хати. Стануть укупці на задні лапки, понастовбурчують вушка і ждуть, поки їм молока дадуть. З порога як глянеш — не зайченята, а букет цілий. Самі вуха стримлять.-..'"
Понапиваються ото молока і давай по хаті бігати. Кругала. Одне за одним. До того добігаються, що й вікон не видно — таку куряву знімуть! Не встигає баба долівку водою порскати... Так до ранку й вибрикують по хаті. А вдень більше під піччю сидять — одсипаються.
Поки менші були зайченята — воно її нічого. І дітям забава, і нам якось веселіше, на їх глядячи. А підросли — ціла біда з ними. Почали на лави скакать, на столи, на підвіконня. А там і на піл та на ліжко стали вилазити. Як заходяться жирувати та вистрибувати — чистий розор у хаті. То на піл, то з полу. То на ліжко, то з ліжка. Куди одне, туди й усі... Землі з долівки такого нанесуть на постіль, що хоч мітлою змітай...
Та й шкоду стали робити. Забудеш прийняти на ніч зі столу пиріжок чи садовину яку — на ранок як корова язиком, злизала. Струблять усе до цурки.
А восени, як захолодало, взяли звичку двері гризти. Ті, що з передньої кімнати в спочивальню вели. У дитячій кімнаті, ми почали підтоплювати й зачиняти двері. Так зайцям не сподобалось. Не стало їм розгону бігати. Залишимо їх у передній хаті — вони гризуть двері, в спочивальню просяться. Впустимо їх у спочивальню— назад добиваються, знову двері гризуть. І так цілу ніч. Люди сплять, напрацювавшись, а ми з бабою навперемінки зайців з хати в хату переганяємо...
Намерзлися якось ми за день і.полізли спати на піч. Та й поснули як убиті... А вранці глянув я на двері, а там така дірка, що й курка проскочить.
Не встиг я залатати дверей — нова капость.
Зібралася баба хліб пекти. Насіяла звечора повні ночви борошна й поставила на стіл... Прокидаємось уранці — що за мара? Зима в хаті! Вся долівка, лави й підвіконня снігом укриті... Я подумав було, що зайці шибку вибили. Коли ми до того снігу, а воно — борошно! Заглянула баба в ночви — нема з чого хліба пекти. Борошна й пучки не лишилось. Усе вимочали зайці лапами та шерстю і рознесли по хаті. Знайшли забавку.
Два дні потім прибирали в кімнатах та витрушували.
Розсердилась баба. І на зайців, і на мене. Щоб і ноги їхньої, мовляв, не було більше в хаті. Ти приніс, ти й дівай їх, куди хочеш... Довелося роздати зайченят родичам. Одне — найбільше — дівчата таки собі виплакали, а решту віддали на зимівлю тіткам.
Засумував наш зайчик. Поки в гурті жив — перший розбишака був. А то притих, ніби його і в хаті немає. Перебіжить тихенько з кутка в куток, стане, подивиться, прислухається, в інший закуток постриба... Два дні снував по хаті — братів і сестер своїх розшукував. А на третій — геть зажурився. Заліз під піч і їсти не вилазить. Як сів у кутку, схиливши голову на лапки, так і сидить бідолаха. Наче помирать зібрався... Дівчата до нього «трунь-трунь, трунь-трунь»... Найкращого сіна внесли, і яблук, і цукерок понакладали. А він і не дивиться. Зовсім уклякнув... Три дні нічого в рот не брав. Потім став їсти, але довго ще невеселий був...
З часом призвичаївся, почав до дітей звикати. Тільки зачує «трунь-трунь»— вибігає з-під печі. Дівчата йому яблуко квашене або баклажана дадуть. Він умне швиденько і дивиться на них — дайте ще, мовляв. А їм більш нічого й не треба, аби з зайцем гратись. Тичуть йому одна поперед одної всякі мимлики. Де скоринка яка або млинець чи коржик — усе пооддають Трунь-Труневі... їстівний був заєць. Скільки не давай — усе мало. Правда, й вибехкав здоровлючий,— як собацюра.
Поступово звик він до дітей і зовсім ручний став. Так і бігає за ними хвостиком. Мов цуцик. Вони в спальню — і він за ними. Дівчата на піч — і він туди. Спершу на піл вистрибне, потім у запічок і на піч. Витягнеться на черені й гріє живіт.
Вигріється, зголодніє — почина додолу проситись. Бігає понад краєм печі туди та сюди, а в запічок стрибнути боїться. Високо. Звідти на піч одним махом зліта, а назад боїться. Того, мабуть, що передні лапи дуже короткі... То вже дівчата його на руках із печі зносили.
Якось ми сіли обідати, а він на печі лежав. Тільки ложки брязнули, він так і схопився. Бігав, бігав понад краєм — не зсаджує ніхто. Давай він тоді лапами тупать. Як гупне, як гупне в черінь — аж луна йде. Розсердився, мабуть, що без нього їсти почали...
Зсадили його — він одразу ж до столу. Так вже звик. Ми за стіл — і він як тут уродився. Кота прожене й стоїть на задніх лапах, на стіл зазира. Жде, поки і йому чогось дадуть. Нічим не вередував. Борні, кашу, сметану, узвар — все їп, крім м'яса й квасолі. Навіть цукор і цукерки гриз... Та найдужче любив квашені яблука й помідори. Як забачить їх у кого в руці, так і вихопить. А дівчата ще й дражнять його. Підніми котрась у руці яблуко чи баклажан — діставай, мовляв. Трунь-Трунь — на задні лапи й тягнеться вгору. Стоятиме навитяжку, аж поки гостинця йому не віддадуть. Так і навчився «служити».
Розумний був. Увійде баба з погреба — він одразу ж до неї. Знає вже, що вона якусь свіжину внесла. Зведеться на лапи й зазира у вічі — що ти мені даси, мовляв? Вона йому моркву або лист капустяний кине. Трунь-Труде гостинця в зуби й під піч.
Заходимося грубу топити — і він до груби. Сяде біля дверець і дивиться на вогонь. Або вмоститься біля піддувала — гріється...
Коли зима повернула на весну, занепокоївся наш Трунь-Трунь. Бігає туди та сюди по хаті, то на підвіконня вискочить, у вікно вигляне, то до дверей пострибає... О цій порі зайці саме «весілля» справляють — паруються, от він і захвилювався. Бігав, бігав, поки вислизнув-таки з хати... Ну, думаю, шукай тепер вітра в полі... А він далеко й не забіг. У садку під яблунею і знайшла його баба. Сидить, як переляканий, до світу припав. Незвичне йому все довкола. Зачув бабин голос та до неї мерщій...
Так до весни й жив у нас Трунь-Трунь. А як сніг зійшов, віднесли ми його на узлісся. Всією сім'єю проводжали...
Повипускали своїх зайців на волю й тітки.
ХИТРЕ ЗАЙЧЕНЯ
А одного разу зайченя обдурило нас із дідом Іваном... Нам тоді, удвох разом, за сто років перевалило, а йому й тижня не було. І все-таки воно нас ошукало. Та ще заодно з нами й Ганну Кирпаневу...
Якось під час сінокосу присіли ми з дідом Іваном підобідати. Тільки розташувалися в холодку під вербою,— чую — гукає хтось. Підводжу голову — Ганна Кирпанева. Стоїть з граблями на своїй ділянці і махає нам рукою — ідіть, мовляв, швидше сюди.
Сінокіс їхній був недалеко — подались ми... Підходимо, вона показує на кущик бур'янцю під обніжкода, гляньте, каже, що воно там за звірок сидить.
Розхилив я бур'ян — зайченя. Як картоплина завбільшки. Днів з п'ять йому, може, або й того не було. Сіреньке таке, з жовтим відтінком. Вушка до спинки притулені, сидить, не ворушиться... Узяв я його в руку — задубіле неначе. Поклав на долоню, перевернув на один бік, на другий, догори ніжками... Як покладу, так і лежить. Мов цурпалок... Глянув на очі — розплющені. Аж наче витріщені трохи. Гарні такі очиці — темно-фіолетові з голубуватим відтінком. Мов тернини завбільшки. Тільки безживні якісь. Нерухомі й імлою заслані, як у мертвого.
Дід Іван і собі взяв зайченя. Повертів його в руках, подивився, приклав до вуха... Живе ще, каже, серце стукотить, але недовго, видно, протягне. Доходить...
«Ох, бідне... Може ж, воно з голоду вмирає?— забідкалась Ганна.— Чим би ж його підгодувати?»
У мене тоді досвід уже був, як зайців вигодовувати, я й порадив їй молоко та соломину.
Поклала вона мерщій зайченя назад у бур'янець, накрила зверху хустиною — щоб не так сонце його пекло, а сама гайнула по сінокосах молока добувати...
Підобідали ми, стали коси мантачити, дивлюсь — біжить Ганна з глечиком. Роздобула-таки в когось із косарів.
Не встигли ми налаштувати кіс — знову Ганна кличе. Оце, думаю, розкудкудакалась над тим зайченям, як квочка над курчам... Приходжу—Ганна по обніжку лазить, шукає щось. Зайченя, каже, десь ділося...
Тут дітвора до неї підбігла, дехто й з жінок підійшов. Почали гуртом шукати... Шукали, шукали, обнишпорили все довкола, а зайченяти так і не знайшли. Втекло.
Обхитрило нас мале, мертвим прикинувшись.
МАНДРІВКА У ВІК ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Було це восени 1929 року. Ходили ми з дідусем на якийсь далекий лісовий хутір. Мені тоді сім поминуло, дідусеві — п'ятдесят п'ять… Забулися вже стежки ті і назва хутора, а билиці про рідний край, що їх розповів дідусь по дорозі, і досі у мене в пам'яті.
Тепер це вже сива історія, занесена листопадом років...
Край села ми вийшли на гору, густо всіяну маленькими, ледве примітними горбками.
— Тут колись — ще за прадідів — було кладовище,— пояснив дідусь, провівши довкола рукою.— Та як пан загарбав цю землю і заборонив у ній людей ховати — спустіло воно. Огорожа й хрести повалились, згнили, дерева пан поспилював. На сінокіс перетворив цей шпиль. Бо такого сіна, як тут, не було в нього. Хоч чай заварюй...
З гори, як на долоні, виднілась широка лука з невеликим болотом посередині і маленькою звивистою річечкою, що протікала вздовж луки поза болотом. І по всій низовині, мов незліченна отара овець, розсипались кущики верболозу.
— Ні ліс, ні сінокіс,— мовив дідусь, дивлячись на зарослу чагарниками здичавілу луку.— А ще за моєї пам'яті тут було велике озеро. Чисте, як дзеркало. Дна ніхто не діставав. Панське, правда, але риби в ньому — кишма кишіло. Навесні, під час повені, розпливеться вона по всіх струмках, копанках і канавах, а вода спаде — в яку не глянеш — риба. Особливого гибелі було в'юнів і карасів. Улітку ковбані по низах пересохнуть, а вони й у грязі живуть...
Косив я колись у Корщаківщині траву, наморився, дай, думаю, піду в лози — освіжуся з рівчака. Прийшов, схилився над водою, аж у рівчаку повно в'юнів. Дна не видно. Так і в'ються, мов гаддя... То я вже, додому йдучи, набрав їх у торбину — з відро... Відтоді, майже щоліта, як риби схочеться, я за торбу і в панські лози.
В самому ж озері й велика риба була.. Щуки й соми — качок ковтали...
А ще давніше, коли ця лука громаді належала, бабця моя на озері лебедів бачила. Щороку гніздувались. Люди за десять верст приїжджали, щоб подивитись на них...
Спустившись із шпиля, ми пішли понад лукою і невдовзі прийшли до Вовчого яру. Він був глибокий, з крутими
голими схилами, по дну протікав струмочок, порослий осокою.
— Коли я чередникував, тут стояв ліс,— махнув рукою дідусь у бік яру.— Мов стіна. Не пролізти. Ми, дітлахи, без дорослих і не потикалися сюди, бо в цьому яру вовки жили...
Покійний Грицько Тараненків — теж пас тоді худобу, тільки був на п'ять років старший за мене — надибав тут вовчу нору і вирішив вовченят забрати. Підмовив він своїх однокашників — Миколу Задорожного і Петра Масюту, вирубали вони добрі кийки, взяли мішок, копаницю і подалися в яр.
Грицькові тоді шістнадцять стукнуло, але одчаюга був — страх. Микола й Петро тихіші, та за Грицьком — в огонь і воду.
Прийшли вони до нори, поштирхали в ній дрючком — тихо. Немає, значить, старих вовків. Подивились — нора прямо під кручу іде. Ще й повростало скрізь кущами та корінням. Сплоха не розкопаєш. Краще, каже Грицько, я сам туди полізу, а ви дивіться тут, щоб вовки, бува, не нагодились. Як побачите — кричіть мені.
Поліз він у нору, Микола й Петро на варті лишилися. Тільки вони сюди-туди глянули — вовк до нори суне. У них і мову одібрало. Як пужнули через яр — та на дуба. Сидять, зубами цокають і покричати Грицькові не можуть — духу немає...
Вовк потоптався біля входу, понюхав-понюхав кругом і поліз задки в нору.
А Грицько шарабурив-шарабурив у норі впотьмах, вовченят не знайшов — вони з ляку по кутках, видать, розповзлися — і рушив назад. Коли це хтось вихід затулив, до нього лізе. Грицько подумав, що це котрийсь із хлопців — та хап його за ногу. То «нога» та як рвонула, не зуздрівся Грицько, коли його й з нори винесло. Бо вхопився він за вовчий хвіст...
Дідусь якийсь час ішов мовчки, дивлячись у далечінь. Мабуть, пригадував своє дитинство і події давно минулих літ.
— А далі що? Дідусю!?
— Та що ж, — проказав він у задумі, поступово вертаючись до дійсності.— Позлазили хлопці з дуба, Грицько набив їм пики, і розбіглися по домівках...
Багато звіра колись було в наших місцях. Щодня як не вовка, то лисицю чи борсука хтось здибає. А зайці щокроку траплялись...
Пас я тут малим свиней з поросятами. Бавлюся з пастухами, не помітив, як льохи й до яру підійшли. Чую — улюлюкає хтось з гори. Оглянувся — вовк од яру біжить. І прямо на луку до свиней. Чоловік той на горі ціпком розмахує, кричить щосили, а вовк — і вухом не веде. Підбіг до табуна, схопив порося, закинув собі на в'язи і потюпав не поспішаючи назад до яру.
Кинувся я навперейми, біжу, галалакаю на нього та гирлигою сварюся. Вовк біг, біг, а тоді поклав порося на землю і до мене вертається. То я вже не пам'ятаю, як і на гору вилетів...
Дідусь зупиняється, запалює люльку і знову йде понад лукою, лишаючи за собою прозорі пасма синього диму. День також прозорий і синій. З придорожніх верб нечутно зриваються пожовклі листочки і, кружляючи, падають на траву. У повітрі біліють тисячі струн-павутинок, на яких мандрують кудись крихітні лапаті повітроплавці... Я дрібочу за дідусем, і мені здається, ніби я теж пливу над землею і над прадавніми темними лісами з вовками-сіроманцями... До чого ж легко — в ногах, на душі й на серці! І — безпричинно радісно...
— Дідусю!— гукаю я, не витримуючи далі мовчанки.— А що то за долина?— і показую рукою на розлогий вибалок, що притулився до луки трохи поперед нас.
— Куничин яр... Тут також ліс був. Колись сюди аж із Полтави пани наїжджали — куниць полювати... А потім пан викорчував ліс, почав льоном засівати це місце. Так і лишилася од куниць сама назва.
За Куничиним дорога звернула на луку, ми перейшли маленьким містком річечку, піднялися на гору і опинилися в полі. Навкруг було по-осінньому порожньо і трохи сумно. Далеко попереду темнів ліс.
— Дійдемо до лісу, — сказав дідусь, — я покажу тобі знамените Ведмеже провалля, де мою бабцю ведмідь «хрестив»...
У давнину, років сто з лишком, у тому лісі водилися дикі кабани й ведмеді. Бабця моя, ще дівчиськом, пасла біля Ведмежого провалля корову, стала над кручею і дивиться вниз. По дну провалля вепр ходить, жолуді збирає... Коли це неподалік од нього пеньок упав. Сікач рило вгору — дарма, що кажуть, не дано свині в небо дивитись — на той бік провалля визвірився. Глянула бабця й собі туди — ведмідь над урвищем стоїть, кущ із землі смиче. Вирвав і в провалля на кабана погирив. Той лютує — місця не знаходить. Ведмідь — ще кинув на нього дровиняку. У кабана аж піна з рота падає — так злиться та шарпається. А ведмедеві забавка. Мабуть, молодий був і любив гратися. Вчепився він знову в корч над кручею, крутив-крутив його, та оступився, видать, і разом з корчем покотився в провалля. То сікач пошматував його геть-чисто...
Дідусь оповідав бувальщину за бувальщиною, ніби читав їх з дуже гарної книжки. Кожен видолинок, пагорб, кожна латка рідної землі нагадувала йому якусь історію про людей і тварин, про все те, що його називають життям. А хіба може бути щось цікавіше, ніж історія життя рідного краю?!.
Заслухавшись дідуся, я не помітив, коли ми дійшли до лісу і зупинились над Ведмежим проваллям. Воно й справді було дуже глибоке. Тільки від п'ятсотлітніх дубів, що росли колись на його стрімких схилах, ніде й пня не лишилось. Прямовисні стіни провалля світили жовтими глиняними боками. На дні сльозилиеь руді калюжки, вкриті синіми плівками осуги...
— За останні сорок років,— журно мовив дідусь,— провалля стало втричі ширше. Валиться. А землю з нього вода виносить на луки. Нижче од провалля — за лісом були колись по низині красиві озерця й ставки. Один із ставків бобри збудували. Повалили впоперек ручаю кілька дерев, наносили до них ломаччя та хмизу, і вийшла справжня гребля. Така, що й весняні води її не могли прорвати. Цілий хутірець бобрів на тому ставку виріс. Розумні і дуже цікаві звірки... Тепер од тих ставків та озерець і сліду не лишилось. Позаносило глиною з цього провалля....
Ми рушаємо в'юнкою лісовою стежкою далі. Дідусь палить люльку і про щось думає. Повз нас пропливають золотаві кущі горішини, червонясті копиці глоду, буйнолисті клени з великими оранжевими або фіолетово-багровими шапками крон. І над усім цим — сумовита лунка тиша, яка буває в лісі тільки восени.
Я зиркаю поза кущами — чи не покажеться, бува, ведмідь або могутній дикий кабан з величезними, мов шаблюки, білими іклами. Могли ж вони заховатися од людей і жити собі в якомусь потаємному закутку, про який ще ніхто не знає?..
Та хоч скільки я вдивлявся в гущавину, ні ведмідь, ні кабан не показувались. Я вже ладен був задовольнитися вовком або лисицею, ба навіть білкою. Але й ця дрібнота не хотіла навертатись мені на очі. Лише зрідка то тут, то там по кущах шелестіли миші...
Ліс залишився без своїх мешканців і тепер стояв самотній і невеселий, мов безрідний старий...
Я згадую дідусеву обіцянку і прошу розповісти, як ведмідь «хрестив» мою прапрабабу.
Дідусь ховає до кишені свою нерозлучну люльку-носогрійку і трохи стишує кроки.
— Отут, де ми зараз ідемо, колись росло багато малини. Якось бабця моя і прийшла сюди по ягоди. З сусідкою Лукією. Тоді вона була ще зовсім молода — років двадцять, не більше... Щипають вони малину, розбрелися по кущах, коли це недалеко від бабці дровиняка на землю ляпнула.
— Лукіє, не дурій! — гукнула вона своїй подрузі і далі збирає ягоди. Рвала-рвала — другий оцупок біля неї впав.
— Та чи ти сказилась, Лукіє?! Так і голову ж можна пробити!
Подивилася бабця кругом — не видно Лукії. І не озивається.
— Чи ти ба, ще й заховалась. Як маленька!
Постояла вона трохи і знову взялася за ягоди... Так воно як гепнуло її ззаду пеньком — бабця і з ніг брикнула. Підхопилась, глянула — неподалік ведмідь стоїть. То вона не пам'ятала, як і з лісу вилетіла...
А Лукія, виходить, ще раніше його забачила і втекла з малинника.
Не сподобалось клишоногому, що до нього по ягоди прийшли.
Розповіла бабця вдома чоловікові свою пригоду, той розпалився, я, каже, з того ведмедя шкуру здеру...
Другодні взяв він рушницю і подався в ліс до малинника. Побродив трохи — ведмідь назустріч. Прицілився він, стрельнув і... схибив. Ведмідь заревів, підбіг до нього, вирвав рушницю і побив її об дуба на друзки. А його не зачепив... Чи то в доброму настрої був, чи, може, розумів, що головна сила людини — в рушниці...
Ми підходимо до маленького лісового джерельця, п'ємо по черзі прозору холодну воду і рушаємо далі. З голови мені не виходять ведмеді та кабани, і я прошу дідуся пригадати ще яку-небудь билицю про них.
— За моєї пам'яті в наших краях ведмеді й кабани вже не траплялися, а іншої дичини в цьому лісі було багато. Ми сюди з дідом Іваном щозими по дрова їздили. І щоразу лисиць та зайців бачили. Далеко од нас і не тікали. Одбіжить трохи, стане й дивиться, поки ми проїдемо. Це заєць здебільшого. А лисиці, так ті ще й дражнитися з нами заходжувались. Вискочить оце якась на дорогу і ну поперед саней туди та сюди шастати. Або одбіжить подалі, сяде посеред дороги і сидить, як печериця, поки ми не під'їдемо до неї зовсім близько... Що було б, каже дід Іван, рушницю прихопити. Був би оце комір...
Другого дня поклав він у сани рушницю, поїхали ми знову по дрова, а лисиці мов крізь землю запалися. Ніде ні одної... І так щоразу. Приїдемо в ліс без рушниці — бачимо лисиць. А візьмемо з собою зброю — як корова язиком їх злизала... Чують, собачі душі, запах пороху і на очі не навертаються.
Білок було багато в цьому лісі. Колись я одну й додому привіз — поранену. Виходили ми її, підгодували — ожила наша Пушинка.
Перезимувала вона в нас у хаті і зовсім свійською стала. До людей звикла, їжу з рук брала. Так і літає, було, попід стелею, мов на крилах. З комина — на сволок, із сволока — на образи, на полицю. Справді, як пушинка. Така вже славна була та втішна... Дамо їй лісових горіхів, вона їх перебирать заходжується — перекладає лапками з місця на місце. Порожній горіх умить розпізнає і додолу пошпурить.
А під весну Пушинка зникати почала. Заховається десь у хаті, та так, що й знайти ніхто не може. Куди вже не заглядають дівчата — і під піч, і за ікони, і навіть у шухляду стола та в чоботи — немає білки...
Зібралася раз баба в гості, стала вдягати кожушину — білка в рукаві. Вискубла з рукава всю вовну і гніздо собі там змостила... Баба й за голову схопилась. Нова-новісінька кожушина, а рукав — голий, як бубон... Здогадалися ми, що білці пора «весілля» справляти, і віднесли її до лісу...
Десь недалеко попереду загавкав собака. Незабаром із-за дерев завиднілися хати.
— Ось ми й прийшли,— сказав дідусь і став оббирати на чумарці павутину. По цьому він пригладив п'ятірнею бороду і повагом пішов назустріч чепурним білим хаткам, що проглядали крізь жовто-червону лісову завісу.
Я плентаюся за дідусем, але мені зовсім не хочеться виходити з лісу, хоч у ньому, окрім мишей, і не має вже ніяких див...
Нещодавно я побував у краю мого дитинства і дуже зрадів, довідавшись, що лісами Роменщини — як і багатьох районів України — знову бродять дикі кабани, олені, козулі та інша дичина. Мало її ще, правда. Але є. А далі більшатиме. Бо народ наш вирішив зробити свою природу ще багатшою і кращою, ніж вона була колись. І неодмінно так станеться, якщо кожен з нас воюватиме за цю велику й благородну справу словом і ділом.
Заради цього й мандрували ми з тобою, дорогий читачу в часи минулі.