Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ


Любий друже!
Перед тобою збірка найпопулярніших казок українського народу. Ти вже читав казки інших народів нашої країни, в яких розкриваються життя, мудрість і історія народу кожної республіки, що входить до складу Країни Рад.
Казки народилися серед трудового народу й передавалися з покоління в покоління. Подорожуючи по землі, казки анітрохи не старіють, борються за справедливість, проповідують мудрість, вчать людей виховувати в собі кращі людські риси — зневажати зло, боягузливість, скнарість, бути відважними, добрими, любити свою землю.
Ти розгорнув книгу — і тебе чекає дивовижний світ народної фантазії, цікаві пригоди й зустрічі з твоїми кращими друзями, яких ти вже знаєш, а можливо, що зустрінешся вперше: Іваном-Побиваном, Котигорошком, Кирилом Кожум'якою, Паном Коцьким і іншими героями казок, любимих народом.

ЦАП ТА БАРАН
Був собі чоловік та жінка, мали нони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
—    Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.
—    А забирайтесь, цапе й баране, собі абикуди, щоб вас не було у мене в дворі!
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.
Ідуть та ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:
—    Бери, баране, голову, бо ти дужий!
—    Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!
Узяли вдвох і вкинули в торбу.
Ідуть та ідуть, коли бачать — у полі горить вогонь.
—    Ходімо туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли!
Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:
—    А здорові, молодці!
—    Здорові! Здорові!..— зраділи вовки,— Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас.
Тут цап злякавсь, а баран давно вже злякався. Цап надумавсь:
—    А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
Баран і несе.
—    Та  не  цю,   а  подай   більшу, - каже цап.
Баран знову цупить ту саму.
—  Та подай ще більшу!
Тут уже вовки злякались; стали думати-гадати, як звідси втікати. «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають!» Один вовк і починає:
—    Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відтіля втікати:
—    Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!
Як побіг, так і не вернувся. А третій сидів-сидів:
—    Ось піду лишень я, так я їх прижену!
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:
—    Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня забратись.
Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумавсь перший вовк:
Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятися! Овь ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати.
Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.
—    От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! Не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап — сміливий, не став роздумувати, як закричить:
—    Подай мені ворожбита!
Вовки як схопилися, аж пил по дорозі закурився. А цап та баран пішли в поле, зробили курінь та й живуть там.


ЇЖАК ТА ЗАЄЦЬ
Був собі їжак. Якось вийшов він раненько з своєї домівки подивитися на білий світ.
Вийшов та й каже сам до себе:
—    А піду лишень у поле — подивлюся, як там моя морква та буряки.
Іде собі та пісеньку мугикає.
Коли виходить із-за куща заєць. Він саме у полі оглядав свою капусту, чи велика виросла.
—    О,— каже їжак, - хто прудкий, то вже й на ниві!
—    А ти,— заєць йому,— все кривуляєш, криволапку! І батько твій криволапко, і дід криво-лапко був. Такий увесь твій рід, і ти такий!
Їжак дивом здивувався, що на своє добре слово дістав таку нечемну одмову, що й батька його, й діда лихим словом пом'янули.
От він зайцеві й каже:
—    Ти,— каже,— мене береш на сміх? А хочеш зі мною наввипередки? Побачимо, хто кого пережене!
Заєць як зарегоче:
—    Ти? Наввипередки? Зі мною?!
А їжак спокійно:
—    А так, із тобою.
—    Ну, добре,— засміявся заєць.— Давай бігти.
—    Ні,— каже їжак,— ще ні. Я піду додому, скажу жінці, нехай знає, куди я пішов.
А заєць і тому радий, бо він був голодний, то подумав собі: «І це мені добре: попоїм капусти — краще бігтиму». Та й пішли кожен до своєї хати. Приходить їжак додому та й каже до жінки:
—    Знаєш, жінко, який мені клопіт?
—    Який, чоловіче?
—    Мушу з зайцем бігати наввипередки.
Та й розказує все, як було.
—    То це ти берешся перегнати зайця? — аж зойкнула їжачиха.
—    Помовчи, жінко,— мовить їжак,— якось буде. Збирайся лиш та ходи зі мною.
Ідуть вони, а їжак і вчить свою жінку:
—    Як прийдемо на ниву, то ти станеш з цього краю в борозні та й стій собі. Як добіжить заєць до тебе, то ти скажеш: «Я вже тут!» А  прибіжить він на той край до мене, то там я йому гукну: «А я вже тут!»
—    Добре!— каже їжачиха.
Приходить їжак до зайця на той кінець ниви та й каже до нього:
—    Ну, я вже готовий!
—    То біжімо!
От став заєць в одну борозну, їжак у другу:
—    Раз, два, три! Побігли.
Заєць помчав на той кінець ниви, а їжак пробіг два кроки та й спинився.
Прибігає заєць в кінець ниви, а там їжачиха:
—    Я вже тут!
—    Ей,— каже заєць.— Ану біжімо ще раз!
Побіг заєць. Прибігає в кінець ниви, а їжак підвівся на двох лапках та й гукає:
—    Ого-го! А я вже давно тут чекаю!
—    Ти дивися! Ану біжімо ще раз!
Прибігає на другий край, а їжак знову вже там (а то ж була, ви знаєте, їжачиха!).
Побіг ще раз — а там їжак:
—    А я вже тут!
Знов кинувся заєць бігти.
Так бігав він дев'яносто дев'ять разів, а за сотим разом як упав посеред ниви — підвестись не може, так набігався-на-томився, сердешний.
—    Ніколи не треба сміятися з слабшого,— сказав тоді їжак та й пішов із їжачихою додому.


ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ
Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить. От біжить, а хлопці товар женуть.
—    Здорові були, хлопці!
—    Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
—    Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
—    Де ж таки — бичка за пиріжок.
—    Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!.. Таки знайшла одного,— проміняв.
—    Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала.
Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка,— аж там сміттячко...
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки.-Рубає та й приказує :
—    Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
—    Здорова була, лисичко-сестричко!
—    Здоров, вовчику-братику!
—    А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
—    От, де ж там! Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
—    Ну то підвези ж і мене!
—    Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
—    Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
—    Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:
—    Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
—    Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
—    Ні, не поламаю.
—    Ну, клади!
Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це — трісь!
—    Ой, лишенько,— каже лисичка,— санки тріщать!
—    Та ні, лисичко, то в мене кісточка хруснула.
—    Ну, дарма,— їдуть... А вовчик знову:
—    Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
—    Та де ти її кластимеш? Тати мені зовсім санки поламаєш! Та ні, чого б вони ламалися?
—    Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!
—    Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
—    Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.
—    Дай же й мені!
—    Так останній. Проїхали ще трохи. Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
—    Та куди ти сядеш? 'Тут ніде тобі й сідати!
—    Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
—    Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
—    От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
—    Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались. Давай тоді його лисичка лаяти:
—    А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
—    Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
—    Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
—    А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
—    Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
—    Нащо ж ти такого нарубав!
—    Коли воно таке рубається!
—    А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
—    Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»
—    Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!»
Приходить лисичка...
—    Ну, стривай, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом. Біжить, коли це іде валка запізнілих чумаків з рибою.
Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
—    Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.
Ідуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибку з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк — аж вовк-панібрат біжить.
—    Здорова була, лисичко-сестричко!
—    Здоров!
—    А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
—    Рибку їм.
—    Дай же й мені!
—    Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
—    Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
—    Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
—   Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...
— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
—    Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
—    Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
—    Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
—    Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
—    Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
— Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,— не витягне. А вона його ще й лає:
—    А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,— побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:
—    Ідіть,люди, вовка бити! Ідіть, люди, вовка бити!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!
нікого нема,
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу незамішєну покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
—    А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся! А вона:
—    Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,— так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
—    Та я й сам нездужаю!..
—    Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..
—    То сідай уже, що з тобою робити...
Вона залазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк. От вона їде та все приказує:
—    Битий небиту везе! Битий небиту везе!
—    Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
—    Та то я кажу:  битий биту везе. А сама знов нищечком:
—    Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
—    Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
—    Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не  влізе  вовк.  А  вона  ще  визирає  у  вікно  та  й  дражнить:
—    Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
—    Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.


КОЗА-ДЕРЕЗА
Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу.
Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.
Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому.
Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
—    Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти
—    Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гре-бельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла.
От дід розсердився на сина, що він погано худобу доглядає, та й прогнав його.
На  другий   день   посилає  другого   сина — меншого.   Пас, пас  хлопець  козу  аж до  вечора та  й став  гонити  додому. Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
—    Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
—    Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку.
От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догони-ти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та іі питається:
—    Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
—    Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок,   бігла  через   гребельку  та вхопила     водиці     крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
—    Кізонько моя мила! Чи ти пила, чи ти їла?
—    Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза заичикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує хтось є в хатці. Зайчик і питається:
—    А хто, хто в моїй хатці?
—    А коза сидить на печі та й каже:
—    Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, —
Тут тобі й смерть!

От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
—    Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
—    Як же мені,ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А ведмідь:
—    От я його вижену!
Побіг до хатки:
—    А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з  печі:
—    Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, —
Тут тобі й смерть!
Ведмідь ізлякася.

—    Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком  та й плаче. Коли йде вовк і питається:
—    А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
—    Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А вовк:
—    От я його вижену!
—    Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
—    Отже, вижену!
Побіг вовк до хатки та й питається:
—    А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
—    Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, —
Тут тобі й смерть!

Вовк ізлякався.
—    Ні, —каже, — зайчику-побігайчику,   не  вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
—    А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
—    Як же мені,лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А лисичка:
—    От я його вижену!
—    Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
—    Отже, вижену!
Побігла лисичка до хати та:
—    А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
—    Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, —
Тут тобі й смерть!

Ведмідь ізлякася.Тут тобі й емер
От лисичка теж злякалась.
—    Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.
Коли це лізе рак-неборак та й питається:
—    Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
—    Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А рак:
—    От я його вижену!
—    Де тобі його вигнати! Тут ведмідь   гнав,   та   не   вигнав,   і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
—    Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
—    А хто, хто в зайчиковій хатці?


А коза з печі:
—    Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, —
Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
—    А я рак-неборак,
Як ущипну — буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з  хати — побігла, тільки видно!
От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.


ПАН КОЦЬКИЙ
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай в лісі ходить». Покинув його, а сам поїхав.  Коли  це  приходить до кота лисичка та й  питає  його:
—    Що ти таке?
А він каже:
—    Я — пан Коцький.
Лисичка каже:
—    Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати — та так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
—    Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
—    Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве!
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлися вони докупи, стали думати: як би побачити пана Коцького, — та й кажуть:
—    А зготуймо обід!
І взялись міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
—    Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
—    А я піду по буряки та картоплю.
Ведмідь:
—    А я меду принесу на закуску.
Заєць:
—    А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити.  Як зварили,  стали радитись:  кому йти кликати на обід пана Коцького. Ведмідь каже:
—    Я   не   підбіжу,   як  доведеться тікати.
Кабан:
—    А я теж неповороткий.
Вовк:
—    Я  старий уже і трохи  недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться. Побіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
—    А чого ти прийшов?
—    Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким до' нас на обід!
А вона йому:
—    Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
—    Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ. Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:
—    Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають: «От, вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
І зліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївся, то так і простягсь за столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, та якось комар і' вкусив за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопиться, та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало,— так він додолу впав — гуп! — просто на вовка, мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:
—    От, який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!


ДВІ ВИВІРКИ
Жили собі, були собі дві вивірки в густому лісі у дуплах. Однаково гарні, пушисті, ловкі. Тільки не однакової вдачі. Бо гідна з них цілий день трудилася: збирала орішки, гриби, жолуді і все те складала у своїй хатинці, в дуплі дерева.
А друга була собі зовсім недбайлива. Цілими днями тільки їй роботи, що стрибати з галузки на галузку, лякати пташок у гніздах або сидіти бездільно й свистати на весь бір. А схоче попоїсти — не журиться. Тож літом усюди їжі повно! То горіх, то жолудь з дуба, то шульки з ялиць і сосон, то корінці всякі. Погризе того, скубне цього — та й знову скаче собі весела, сита.
Отже, ціле літо весело прожила.
Тим часом перша вивірка, працьовита й дбайлива, наносила собі в дупло повно всякого корму. Це на зиму придбала. І вже заздалегідь устелила свою хатинку мохом, пушком і сухим листям, щоби було тепло і м'яко в зимі. Та й дверцятка приробила собі до свого дому. Добра була господиня.
Так пройшло всеньке літо, в одної вивірки — у праці й журбі, а в другої — в іграшках.
Минула вже й дощова осінь, і прийшла холодна зима. В лісі стало сумно і пусто: ні листячка, ні грибів, ні орішків. Тільки мороз і вітер, що снігами мете. Сидить собі в тепленькому дуплі роботяща вивірка і гадки про біду не має. Ціле літо на те працювала, щоби в зимі спокійно відпочити. І м'яко їй, і тепло, і з'їсти є що. Спокійно сидить собі, люлечку-фаєчку покурює. Ой, та не так жилося її лінивій і легкодушній посестрі. У її дуплі ні вікон, ні дверей. Непригаздувала. Ні засобів на зиму нема, ані одного орішка! Лиш холодний вітер по хатині свище, гуляє. Сидить бідна вивірка, голодна, марна, змерзла, в клубочок звилася.
Кидається по лісі туди, сюди, нічого нема — геть усе замерзло.
Хоч погибай з холоду та голоду!
Аж пригадала убога вивірка свою пильну, роботящу сусідку та й думає собі: «Піду я до неї. Хай же поможе чим-небудь, у неї гори припасів. А літом їй поверну».
Іде вона до сусідки й несміло стукає в двері.
—    Хто там?
—    Я, твоя сусідка!
—    Просимо,— кличе вивірка і відчиняє двері.
Як поглянула на нещасну, помарнілу, напівмертву від студе-ни сусідку, то зараз усе зрозуміла.
—    Прошу, сідай, саме на обід натрапила! Чим хата багата... От зігрійся трохи в мосі, а я приладжу тобі орішків і жолудів... На, їж на здоровлячко. Та й разом зі мною живи, мені і так скучно одинокій.
Засоромлена вивірка почала говорити:
—    Але ж я не заслужила на таку доброту: я ціле літо — знаєш — гуляла.
—    Нічого,— каже друга,— тепер ти також будеш дбати так, як я, бо пізнала, що без праці нема добра! От будемо разом працювати і разом жити.
Лінива на радощах обцілувала свою добру товаришку. І відтоді жили обі вивірки разом. А ліниву вивірку біда і нужда навчили працювати. Найближчого літа лінива стала також пильною і принесла великі припаси харчів до спільної хати.


ЛИСИЧКА СЕСТРИЧКА
Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от вже й ніч заходить. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:
—    Добривечір, люди добрі!
—    Доброго здоров'ячка.
—    Пустіть переночувати!
—    Ой лисичко-сестричко, у нас хата маленька,— ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
Хазяї й кажуть:
—    Добре, ночуй!
—    А де ж я свою курочку подіну?
—    Пусти її під піч.
От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з'їла й пір'ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.
—    Ой, де ж це моя курочка?
—    А під піччю.
—    Я дивилась, там нема.— Сіла та й плаче.— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!
—    Нема що робити — треба давати. Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла. Біжить та й біжить, аж застала її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди й каже:
—    Добривечір, люди добрі!
Ті їй:
—    Доброго здоров'я!
—    Пустіть переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
—    Ну, добре, ночуй!
—    А де ж я свою качечку подіну?
—    Пусти її в хлів між гуси.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з'їла і пір'ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.
—    А де ж моя качечка?
—    Глянули в хлів — нема. Каже їй хазяїн:
—    Мабуть, гусей випускали   та випустили й її.
А лисичка плаче:
—    Тільки й добра було, що качечка, та й ту забрано.
—    Віддай мені, хазяїне, за качечку гусочку!
Нема що робити — треба давати. Взяла вона гусочку в мііпок та й пішла.
Іде та й іде... Аж ізнову вечір настає. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:
—    Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся, так і переночую.
Люди кажуть:
—    Ну, добре,— почуй!
—    А де ж я свою гусочку подіну?
—    Пусти в хлів до ягнят.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з'їла і пір'ячко загребла.
Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді:
—    А де ж моя гусочка?
Подивились — нема. От вона й каже хазяїнові:
—    Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!
Хазяїн і каже:
—    То, може, ягнята затоптали її.
А лисичка:
—    То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.
Нічого робити. Віддали. Взяла лисичка в мішок те ягня та й пішла. Іде та й іде,— застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:
— Пустіть, люди добрі, переночувати!
—    Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.
—    Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
—    Добре,— ночуй!
—    А де ж я своє ягня подіну?
—    Пусти в загороду.
От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з'їла те ягня.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала та й питає:
—    А де ж моє ягня?
Далі сіла та й давай плакати та примовляти:
—    Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.
Хазяїн їй каже:
—    Ото невістка гнала воли, то, може,  й  випустила.
От вона й каже йому:
—    Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!
Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав'язала невістку в мішок. От іще вона не вийшла, та якось там на часину одвихнулась із хати, а син узяв, вив'язав з мішка невістку, а ув'язав собаку.
Прийшовши, лисичка взяла, не розв'язуючи, той мішок з собакою та й понесла. Несе та й приказує:
—    За курочку — качечку, за качечку — гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко — невістку!
Та як струсоне тим мішком, а собака: «Авурр!..» А лисиця:
—    А, капосна невістко! Ану, гляну на тебе, яка ти є.
Сіла та й розв'язала мішок. Тільки розв'язала — собака звідти як не вискочить! Вона навтіки, собака за нею та далі в ліс... от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака над норою — не може влізти. А лисичка і давай питатися:
—    Вушечка мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    Спасибі ж вам, мої любі вушечка, я вам сережки золоті куплю.
Тоді до очей:
—    Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.
Потім до ніг:
—    Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
—    Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, швидше втікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
—    О, спасибі ж вам, мої ніженьки, я вам куплю червоненькі черевички з срібними підківками.
—    А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?
А хвіст розсердився, що лисичка до нього так неласкаво заговорила, та й каже:
—    Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушину зняв.
Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:
—    На тобі, хортище-собачище, хвоста, відкуси, поки біле!
А хорт як ухопився, так увесь і відкусив.
От тоді лисиця пішла між зайці. А зайці ще тоді хвостатими були. Побачили вони, що лисиця куца,—давай з неї сміятися. Вона їм і каже:
—    Дарма, що без хвоста, але я вмію он як скакати.
—    Як?
—    Та так. Тільки треба вам хвости позв'язувати, то й ви навчитесь.
—    Ну, позв'язуй!
Позв'язувала їм хвости, а сама вибігла на шпиль та звідтіля як гукне:
—    Тікайте, бо йде вовчище!
Зайці як сунуть в усі боки,— так хвости й пообривали. Після того як посходились докупи зайці, бачать — усі без хвостів. От і давай питатись один одного:
—    Ти був у лисички?
—    Був.
—    І я ж, братику, був!
Почали вони змовлятись, щоб як-небудь віддячити лисиці. А вона й підслухала, бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, більше про неї й не чули.


ПІВНИК І ДВОЄ МИШЕНЯТ
Жили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.
—    Круть, Верть,— став гукати півник,— а гляньте-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
—    Коли б це його обмолотити...
—    А хто молотитиме? — питається півник.
—    Не я! — одказує одне мишеня.
—    Не я! — каже й друге мишеня.
—    Я обмолочу,— каже до них півник. І взявся до роботи. А мишенята й далі граються.
От  вже  й  обмолотив   півник колосок та й знов гукає:
—    Гей,   Круть,  гей,   Верть,  а йдіть  гляньте,  скільки  зерна я намолотив!
Поприбігали мишенята.
—    Треба,— кажуть,— зерно до млина однести та борошна намолоти.
—    А хто понесе? — питає півник.
—    Не я! — гукає Круть.
—    Не я! — гукає Верть.
—    Ну, то я однесу,— каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
—    Гей, Круть, гей Верть! Я борошно приніс.
І поприбігали мишенята, пораділи:
—    Ой  півничку!  Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
—    Хто ж міситиме? — питає півник.
А мишенята й знов своє:
—    Не я! — пищить Круть.
—    Не я! — пищить Верть.
Подумав, подумав півник та й каже:
—    Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як  у  печі   нагоріло,   посадив пиріжки.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
—    Ох, і голодний я! — каже Круть.
—    А я який голодний! — каже Верть.
Та й посідали до столу. А півник і каже:
—    Стривайте-но,  стривайте!  Ви мені  перше  скажіть, хто найшов колосок.
—    Ти,— кажуть мишенята. А хто його обмолотив?
—    Ти,— вже тихіше відказують Круть із Вертем.
—    А тісто хто місив?  Піч витопив?  Пиріжків напік? Ти,— вже й зовсім нищечком кажуть мишенята. А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?


КАЗКА ПРО КОТИКА ТА ПІВНИКА
ув собі котик та півник, і були вони у великій приязні. Котик, було, у скрипочку грає, а півник тільки співає. Котик, було, йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить. То котик, було, йдучи, наказує:
—    Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
—    Добре, добре,— каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде  під  віконце,  як  котика  нема  вдома,  та  й   промовляє:
—    Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця.
А півник їй:
—    То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:
—    Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.
Тільки півник за поріг, а лисичка за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
Котику-братику, Несе мене лиска По каменю-мосту На своєму хвосту. Порятуй мене!
Котик поки почув, поки завернув (далеко був), то вже й опізнився лиску догнати. Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку та писану торбину та й пішов до лисиччиної хатки.
А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на лови пішла, а дітям наказала півника глядіти  та окріп  гріти,  щоб ото  вже, як вернеться, зарізати його та обпатрати.
Глядіть же,— наказала, — нікого не пускайте. Та й пішла.
А   котик   підійшов   під   вікно та й заграв, ще й приспівує:
Ой у лиски, в лиски
Новий двір
Та чотири дочки на вибір,
П'ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
Чи хороше граю!

От   найстарша  лисичівна  не стерпіла й каже до менших:
—    Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає.
Тільки що вийшла, а котик її — цок у лобок та в писану торбину! А сам знов грає:
Ой у лиски, в лиски
Новий двір
Та чотири дочки на вибір,
П'ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
Чи хороше граю!

Не  втерпіла  й  друга лисичівна та й  собі  вийшла,  а він  і ту — цок у лобок та в писану торбину! Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються.
—   Піду,— каже,— позаганяю,  а то  мати  прийде,  битиме.
Та й пішов з хати. От котик і його — цок у лобок та в писану торбину! А потім почепив торбину на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв'язав; взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщики з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.


ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК
Плавав лебідь на воді понад берегом; зігнувши шию, дивився у воду. Пливла мимо щука, зупинилась і питає:
—    Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
—    А навіщо тобі знать?
—    Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом задихаюся без свіжого повітря.
—    Я на зиму лечу звідси в теплий край та й живу там до весни.
—    Візьми і мене з собою! — сказала щука.
—    А чого ж, про мене — все одно, хочеш   — так подамось разом, веселіш буде.
Почув їхню розмову рак і каже:
—    Візьміть і мене!
—    Ну так що ж, хочеш — вирушай і ти з нами; гуртом веселіше буде; діждемо осені, я вам тоді скажу, коли летіти.
Лебідь, бач, думав, що як вони плавають у воді, то вміють і в повітрі літать.
Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже:
—    Ну, пора летіти у вирій, збирайтеся на завтра, після обіду рушимо в дорогу.
Щука сказала ракові. Рак подумав і каже:
—    А як же ми візьмемо?
—    А як же ми, сестро, будем на сухопутті жить без їжі? Давай візьмемо з собою на дорогу харчів, щоб нам вистачило до теплого краю. — спитала щука.
—    Та давай складемо харчі на візок, упряжемось в нього і подамось. Запросимо і лебедя за компанію, він нам поможе, втрьох потягнем за собою харчі.
Рак і щука добули воза, насукали з трави посторонків і чекають лебедя. На другий день прилетів лебідь і каже:
—    Ну, ви тут готові? А то я вже лечу!
—    Готові,   готові,   тільки   ти, будь ласка, поможи нам віз вез ти; давай ми всі троє впряжемось і подамося.
—    Добре, чіпляйте посторонка мені за ногу.
Рак прив'язав лебедя за ногу. Свого посторонка взяв у клешні, а щука за третього учепилась зубами.
—    Ну, разом! Рушай!
Рак шарпнув назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась у воду, на глибину, а лебідь, замахавши крилами, рвонувсь угору; обірвались усі посторонки, не дали возові ходу.
Хто з них був винен, а хто прав, цього ніхто не знав і судити їх ніхто не став.
Тільки жаби добре насміялись і немало дивувалися, чого рак і щука не за своє діло брались.


КИРИЛО КОЖУМ'ЯКА
Колись був у Києві князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому данину: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в данину змієві.
А дочка була така хороша, що й сказати не можна. От змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз:
—    Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
—    Є,— каже,— такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити шкури (бо він кожум'яка), то    не    одну    несе,    а   дванадцять разом, а  набрякнуть  вони водою  в Дніпрі, то я  візьму та й учеплюсь за них: чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як потягне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати й на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у  Києві  була.
Думала-думала,  а далі  й написала до батька:
«Отак і так,— каже,— у вас, таточку, є в Києві чоловік на ймення   Кирило,  на  прізвище  Кожум'яка.   Благайте  ви  його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить'мене, бідну, з неволі! Благайте його, татусю, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!»
Написала так, прив'язала під крильце голубові та й випустила у вікно.
Голубок злинув під небо та й полетів додому, на подвір'я до князя.
А  діти  саме  бігали  по  подвір'ю  та  й  побачили  голубка.
—    Татусю, гей, татусю,— кажуть,— чи бачиш — голубок від сестриці прилетів?
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав    і    засумував:
—    Це ж уже проклятий змій згубив,  видно,  мою  дитину!
А далі поманив до себе голубка, глядь — аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину:
—    Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?
—    Є, князю, живе над Дніпром.
—    Як же б до  нього  приступитись,  щоб  не образився  та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Дивляться — сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною і мне руками дванадцять шкур, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою! От один з тих посланців:
—    Кахи!
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять шкур тільки трісь-трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
—   Отак і так:  прислав до тебе князь із просьбою...
А він і не дивиться, й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять шкур порвав.
Вони давай знову його просити, давай його благати. Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш?  Сумує князь,  сумує  і  вся  старшина.
—    Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та й годі, наче не йому й кажуть. Так розсердився.
Далі надумався князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам  Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже:
—    Ну, це ж уже для вас я зроблю.
Пішов до князя.
—    Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмоливсь смолою добре, взяв булаву таку, що,  може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому каже:
—    А що, Кирило, прийшов битися чи миритися?
—    Де вже миритися?  Битися з тобою прийшов!
От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, тх> так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як ударить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить,— так йому жарко, і поки збігає до Дніпра напитися та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями й смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води зміюка — і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою луп, аж луна йде! Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще дужче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається той, а під ним земля тільки стогне.
Коли це змій — бубух! Аж земля затряслась! Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:
—    От так Кирило! От так Кожум'яка!
Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум'яками.


ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ
Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном   ділитися.   От  одне   зерно   зайве   було.   Миша  каже:
—    Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
—    Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
—    Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.
Коли цариця огляділась ,— аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня.
Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
—    Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, так звір її й розірве.
А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього.
А орел просить його:
—    Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
—     Візьми лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити:
—    Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,— я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому.
А він йому каже:
—    Принеси мене до своєї хати та годуй м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік і з'їв та й каже чоловікові:
—    Пусти мене, я політаю, побачу,   чи   вже   відросли   крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:
—    Ще в мене мала сила,— заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел з'їв її за рік. Та знову — як полетів... Пролітав мало не цілий день,— увечері знову прилітає та й каже йому:
—    Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: "Що тут робити — чи зарізати, чи ні?" А потім каже:
—    Більше пропало,— нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він з'їв і того бугая, таки за рік, а  потім   як  полетів,   то  літав  так  високо — аж  під  хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:
—    Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається:
—    Що з того буде?
А він йому каже:
—    Сідай! Цей і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, - коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
—    А що, як тобі здавалось?
А він каже:
—    Так,  наче я вже неживий був.
Тоді орел каже йому:
—    Отак   само   і   мені   було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
—    Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілося сідати  на орла,— ну,  нема що робити,   таки   сів.    Орел   знов його   як   поніс,   та   аж  у   саму хмарку, а звідтіль скинув його, а підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
—    А що, чоловіче, як тобі здавалось?
Він йому каже:
—    Так, наче зовсім вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
—    Так само й мені було, як ти вдруге націливсь. Ну, ще сідай.
Той сів.
Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
—    Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Він йому каже:
—    Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому каже:
—    Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
—    Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже:
—    Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
—    Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
—    Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
—    Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,— та ні чутки, ні звістки.
А він їм каже:
—    Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Вони йому кажуть:
—    Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
—    Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
—    Летімо далі! Летять та й летять та й прилітають до орлового брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,— тільки й тут не здобув яйця-райця.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
—    Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на вічі приведеш.
Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть: 
—    Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
—    Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
—    Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — третє літо: пішов навійну, та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:   
—    Я    бачив,    але    як    дасте яйце-райце, то я й на вічі приведу.
Батько орел каже йому:   
—    Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
—    Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
—    Піди ж приводь,— зараз тобі дамо!
Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:
—    Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілось пити йому... Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розгин те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця! Верне та й верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, п.і другий розійдеться... Кричить бідолаха, нічого сам не зробить. Коли це іде до нього змія і каже йому:
—    Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те нице?
А він їй каже:
—    А що тобі дати?
Вона йому каже:
—    Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:
—    Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно   яйце   і   дала   йому   в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив  він  об  поли  руками.
—    Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
—    Нема що робити,— журбою не поможеш. Якось треба жити.
Погородив     він     загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів. Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже:
—    Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
От він зараз і пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому каже:
—    Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, ізорав і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в одну ніч з пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та зажурився. А там близько був мурований стовп, і її тім стовпі була зміїна дочка зачарована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:
—    Чого ти плачеш?
А він каже:
—    Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ні коли його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.
Вона його спиталась:
—    А що ж там?
Він їй і розказав.
Вона йому каже:
—    Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.
Він каже:
—    Добре.
Вона йому каже:
—    Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється... До світанку спекла паляницю, дала йому. Він приніс до  змії  в  хату  і   поклав на столі.
Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг: тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:
—    Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
—    Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й
щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
—    Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
—    Лягай спати, я це все пороблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються...
Тільки прийшла вона та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор.
Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
—    Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:
—    Що вона загадала?
Він розказав.
—    Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити золотого зайця. Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою; ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори, бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це — вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
—    А що, нічого не вилазило? А він каже:
—    Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
—    А щоб тебе! Ото і є самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду: та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, держи його!
Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:
—    Чого ти, шину, тут шукаєш?
А він їй каже:
—    Золотого зайця.
Вона йому каже:
—    Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього.
Коли це виходить та дівчина та й питається його:
—    А що, немає зайця? І ніщо з нори не виходило?
Він каже:
—    Ба ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
—    Чом ти не держав? Ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці,— тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, поклав його перед змією на стільці та й каже змії:
—    Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
—    Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними. Вони чують — аж стугонить земля. Тоді дівка каже:
—    Оце вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питаться тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди?», то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
—    Чи     не    бачив    тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
—    Йшли.
Той питається:
—    Давно ж вони йшли?
Дід:
—    Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
—    Цю пшеницю пора косить, а їх учора не стало.
Та й  вернувся  назад.  Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
—    А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
—    Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, так я і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
—    Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То ж вони були! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого!
Побігла.
Ото біжить... Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
— Ей, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігає змія та й каже до тієї річки:
—   А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: іцо хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пером гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась,— так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: мила,  пила, напилась багато та й луснула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
—    Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він пішов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову.
Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку дома та надумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,— хоч її й ніхто не знав, що воно за одна. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, — вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
—    А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
—    Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
—    А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
—    Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
—    А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
—    Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку,— за цю-таки саму, що голуби поробила,— та ту другу покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.


КОТИГОРОШКО
Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
—  А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
—    Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв — ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора.
Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
—    Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
—    Як-то не прислала? Адже Оленка понесла. Я думала, во на з вами вернеться. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
—    Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там,
—    Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить?
—    Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
—    А,— каже,— людський дух пахне! А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
—    Ні! — кажуть.— Битися!
—    Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися.
Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув   до   глибокої   темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла.
Згодом народився в неї син.
Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
—    Десь повинні бути в мене брати й сестра?
—    Е-е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
—    Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати.
Батько    й    мати    умовляють:
—    Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
—    Ні, таки піду! Як же таки свою   кров   та   не   визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
—    Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як  почав   коваль   кувати,   то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
—    Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
—    Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
—    На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився,  підставив пальця, булава як ударилась об. нього — тільки трошки зігнулась.
—    Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарців, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а имія нема, сама сестра Оленка вдома.
—    Здорова була, дівчино!
—    Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть!
—    Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така?
—    Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
—    Де ж вони? — питається Котигорошко.
—    Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
—    Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.
—    Де тобі визволити?  Шестеро не визволило,  а то б ти сам! — каже Оленка.
—    Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:
—    Ге,— каже,— людський дух пахне!
—    Де б то не пах,— каже Котигорошко,— коли я прийшов.
—    Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
—    Де   то   вже   миритися,— битися! — каже   Котигорошко.
—    Ходім же на залізний тік!
—    Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
—    Бий ти!
—    Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі.
Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
—    Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся,— так того дуба й вивернув з корінням. Узяв тоді дуба на плечі та й поніс додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
—    А що, мамо, чи в вас іще були діти?
—    Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
—    Оце ж ми його прив'язали,— треба бігти та одв'язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,— замалим хати не розвалив.
—    Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
—    Добридень!
—    Доброго здоров'я!
—    А що ти, чоловіче, робиш?
—    Гори розпихаю, щоб шлях був.
—    А куди йдеш? — питає Котигорошко.
—    Щастя шукати.
—    Ну, то й я туди. А як ти звешся?
—    Вернигора. А ти?
—    Котигорошко. Ходімо разом!
—    Ходім! Пішли вони.
Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. Добридень!
—    Доброго здоров'я!
—    А що ти, чоловіче, робиш?
—    Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
—    А куди йдеш?
—    Щастя шукати.
—    Ну, то й ми туди. А як звешся?
—    Вернидуб. А ви?
—    Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
—    Ходім.
Пішли втрьох.
Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася, що   й   по   дну  можна   перейти.
Вони до нього:
—    Добридень!
—    Доброго здоров'я!
—    А що ти, чоловіче, тут робиш?
—    Та   воду   відвертаю,   щоб річку перейти.
—    А куди йдеш?
—    Щастя шукати.
—    Ну,  то  й  ми  туди.  А як звешся?
—    Крутивус. А ви?
—    Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!
—    Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать,— в лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко каже:
—    Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: -   Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:
—    Відчини!
—    Не   великий   пан,   відчиниш   і   сам,— каже   Вернигора.
Двері відчинились, та й знов хтось кричить:
—    Пересади через поріг!
—    Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
—    А чого ти запізнився з обідом?
—    Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати.
На другий день устають, Котигорошко й каже:
—    Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
—    Відчини!
—    Не великий пан, відчиниш і сам.
—    Пересади через поріг!
—    Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
—    А що це ти з обідом спізнився?
—    Та задрімав,— каже,— трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, діо воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
—    Ну, та й ліниві ви обід варити. Уже ж завтра ви всі йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
—    Відчини!
—    Стривай, відчиню,— каже Котигорошко.
Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
—    Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
—    А чого тобі? — питає Котигорошко.
—    А ось побачиш чого,— каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
—    То ти такий! — та собі — хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защемив її там.
—     Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить  він  у хату,— вже  й  товариство  поприходило.
—    А що обід?
—    Давно впрів.
Пообідали,    а   тоді    Котигорошко й каже:
—    А ходіть лишень,— я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба немає: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв.
—    Коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг,— там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.
Котигорошко й каже:
—    Лізь  туди, Вернигоро! А цур йому!
—    Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
—    Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає.
—    Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюда зайшов?
—    Я,— каже Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода  на  сажень   волочиться.
—    Е,— каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
—    Не вб'є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защемив. А ти чого тут живеш?
—    А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
—    Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка.
Як побачив Котигорошка, то й каже:
—    А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
—    Де     вже,— каже     Котигорошко,— миритися,— битися!
От і почали вони битися. Бились, бились. І таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою.
Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. І Ірийшов і гукає:
—    Агов, побратими,— чи ви ще є?
—    Є!
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
—    Це ваше.
Витягай, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:
—    І це ваше.
І третій їм віддав,— усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну.
—    А це моє, — каже.
Витягли   ті   троє   королівну, тоді   вже   Котигорошка   треба тягти. Вони й роздумали:
—    Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустімо,— він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко й догадався, що   вони  вже   надумали,— узяв прив'язав до мотуза каменюку та й гукає:
—    Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!
—    Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви!
Пішов він підземним світом. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:
—    Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
—    Як не з'їси його, то ми скажемо.
—    Ні,— каже,— не з'їм.
—    Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка й каже:
—    Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град,— вони в гнізді й заллються.
—    Винеси мене,— каже Котигорошко, — на той світ.
—    Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма,— треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то я не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже й долітають до цього світу...
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це проходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
—    Ви мене зрадили, мушу вас покарати!
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.


ПРО ЖАР-ПТИЦЮ ТА ВОВКА
Було в одного царя три сини — два розумних, а третій дурень. От прийшли вони до батька до свого та й просять, щоб він відпустив їх поїздити по світу, подивитися на інші царства.
Батько вислухав їх і каже:
—    Вибирайте собі коней з табунів, яких завгодно (а в нього багато   було:    звісно,   цар!),    і їдьте, куди хочете.
От пригнали ті табуни; почали вони вибирати.
Обидва старші вибрали коней щонайкращих, а менший, дурень, узяв найпоганшого коня. Зібравшись, виїхали вони усі троє однією дорогою. Ідуть та їдуть. Коли дивляться — стоять три стовпи і від кожного стовпа йде дорога; одна прямо, друга наліво, а третя направо. На тих стовпах було щось написано: вони і під'їхали прочитати. На однім стовпі значилось: «Хто поїде дорогою цією, той сам буде ситий, а кінь його голодний»; на другім: «Хто поїде цією дорогою, той сам буде голодний, а кінь ситий»; на третім: «Хто поїде цією дорогою, у того вовк коня з'їсть». Поїхали вони: старший по тій дорозі, що сам буде ситий, а кінь голодний: середульший по тій, що сам буде голодний, а кінь його ситий, а менший, дурень,— по тій, що вовк коня з'їсть.
Тільки що менший трохи проїхав, іде вовк назустріч йому і каже:
—    Злазь з коня, я його з'їм!
Нічого робити — узяв дурень сідло на плечі та й пішов собі дорогою, а коня покинув.  Коли це доганяє його знову той самий вовк:
—    Сідай,— каже,— на мене і кажи, куди тебе везти. А дурень йому відповідає:
—    Вези,    куди    сам    знаєш!
Привіз його вовк у великий ліс, а посеред того лісу стояла хата велика; біля тієї хати стоїть стовп, на стовпі висить клітка, а   у   тій   клітці   сидить   птиця така, аж сяє. От дурень як уздрів її та й каже вовкові:
—    Як би мені украсти цю птицю?
—    Іди,— каже йому вовк,— та полізь по стовпу, та не берись за вірьовочку, а прямо бери клітку.
сторожі
Пішов дурень, зліз на стовп, та замість клітки і зачепив рукою   вірьовку.    Коли   це   дзвоник:    дзень-дзень-дзень!    Вибігають птицю, та до нього:
—    Чого тобі треба?
—    Хотів,— каже він їм,— птицю вкрасти.
А сторожі й кажуть йому:
—    Це не проста птиця, а жар-птиця. Коли хочеш, щоб ми тобі її дали, приведи нам коня до половини золотого, до половини срібного.
Пішов від них дурень, а вовк і питає його:
—    Де ж птиця, що ти хотів украсти?
—    Нема! — каже дурень.
Розказав йому все, як було, і що треба привести коня до половини золотого, до половини срібного.
—    Сідай же,— каже вовк,— швидше, та поїдемо.
Сів дурень на вовка, і поїхали. їхали, їхали,— от вовк і привіз його знов-таки у ліс, а в тім лісі стоять усе кам'яні конюшні, а в конюшнях коні іржуть. Вовк і каже дурневі:
—    Іди ж в оцю конюшню та бери першого коня, та не за уздечку, а за гриву.
Пішов дурень у конюшню та й забув знову, що йому наказував вовк, бере коня за уздечку, а удила тільки — брязь-брязь...
Тут зараз і вискакують сторожі та до нього:
—    Чого тобі треба?
—    Хотів украсти коня.
—    Е, привези нам панну, що живе за сім верст відсіль у дубовім гаю, тоді візьмеш коня.
З тим і пішов дурень від них. Прийшов до вовка, а він його і питає:
—    Де ж кінь?
—    Нема! — Та й розказав йому, як було і чого вимагали від нього сторожі.
—    Сідай же швидше, та поїдемо,— каже вовк.
От поїхали. Вовк і привіз його знов у гай дубовий. Коли дивляться — аж по горі ходить панна з дівчиною, своєю слугою.
—    Іди ж,— каже йому вовк,— до тієї панни та скажи їй, що тобі дуже хочеться пити: нехай вона пошле ту дівчину по воду, а ти бери її скоріш на оберемок та й неси до мене.
Пішов дурень до панни та й просить її:
—    Пошліть, панно, по воду: дуже пити хочеться. Вона, почувши це, стала просить його зайти у хату; він відмовляється, що йому не можна зайти. Візьміть та пошліть дівку по воду. Та й послала, а дурень тоді як ухопить її на оберемок та мерщій до вовка, сів на нього і полетів, як птиця. Прибігли до того місця, де він крав коня до половини золотого, до половини срібного, вовк став та й каже йому:
—    Я ж перекинусь панною, а ти мене відведи і віддай сторожам, та як візьмеш у них коня наполовину золотого, наполовину срібного, то сідай на нього та й їдь швидше по цій дорозі, що до жар-птиці; я дожену тебе. Так і зробили.
Вовк   перекинувсь   панною:   дурень   узяв   його,   підвів   до сторожі та й проміняв на коня до половини золотого, до половини срібного.
Потім посадив на коня панну, ту, що вкрав собі, сів і сам та й поїхав тим шляхом, що йде до жар-птиці.
А сторожі узяли ту панну, що він зоставив їм, принесли їй яблук, ягід і усього-усього та й давай годувати.
От наївсь наш вовк гарно та й каже їм:
—    Випустіть мене трохи погуляти. Вони й випустили його, та тільки що випустили — він зараз і перекинувся вовком, вони не уздріли й як, та й побіг собі скільки видно, тільки курява знялась. Біг-біг він, а далі й наздоганяє дурня аж там уже, де була жар-птиця, та й знову каже йому:
—    Я ж знову перекинусь — конем, а ти відведи мене і віддай сторожам, та як візьмеш жар-птицю, то сідай на коня та їдь аж до тієї дороги, де ти розпрощався з братами, там і підождеш мене. Та тільки не спи, а то брати уб'ють тебе.
Дурень так і зробив, як казав вовк: виміняв жар-птицю, сів на коня, взяв панну та мерщій і дременув. От приїздить на те місце, де три дороги сходяться в одну, та й сів відпочити, а коня пустив пастись.
Жар-птиця сидить у клітці та й співає, а панна й просить:
—    Не засни ж, будь ласкав, а то брати уб'ють тебе і мене.
Коли дивиться  вона — їдуть  два парубки;  вона зараз  до дурня — аж він уже спить. Давай вона його будить: будила-будила — ніяк не розбудить. От під'їхали туди ж і ті парубки.
—    Дивись-но, — каже один,— це ж наш брат-дурень. Давай уб'ємо його, а коня, жар-птицю і красну дівицю візьмемо собі.
Так і зробили, як сказали; убили брата і покинули там, а коня, жар-птицю і красну дівицю узяли та й поїхали.
Незабаром прибігає й вовк. Дивиться, аж дурня вже клює сорока, а гадюка ссе з нього кров.
От він зараз гадюку убив, а до сороки й каже:
—    Як ти мені не принесеш коди цілющої і живлющої, то й тебе уб'ю.
—    В чому ж я тобі принесу? — питає сорока.
Він узяв зробив з листя дві коробочки, одну прив'язав сороці до однієї ноги, другу до другої та й пустив її. На другий день прилітає вона до нього в полудень і приносить воду. Тоді він узяв полив дурня цілющою водою, зцілив його, а далі — живлющою — оживив.
—    Та й довго ж як я спав,— каже дурень.
—    Якби не я, заснув би ти навіки,— обізвавсь вовк.— Сідай швидше, та поїдемо, а то старший брат обвінчається з панною.
Сів дурень на вовка, і поїхали.
Приїжджає додому, коли дивиться — стоїть перед ґанком коляска; а в тій колясці запряжений його кінь, до половини полотий, до половини срібний. Як побачив його кінь той, так і кинувсь до нього, поволік з собою і коляску ту; а як побачила його жар-птиця у вікно, так і пурхнула до нього: розбила й вікно, вилетіла та й сіла йому на плече. Коли це виходить і панна та з його братом, така заплакана,— їхати до вінця. Як угледіла ж вона дурня, зараз до нього так і кинулась.
—   Ось хто мене вкрав,— каже,— за нього й вийду. Дивиться  на це диво батько і  сам не знає,  що воно робиться.
Тут дурень і розказав йому все дочиста, як було діло. А батько йому й каже:
—    Роби ж з братами, що хочеш...
Тоді дурень поїхав до вінця, повінчався з панною, братів простив, а вовкові зжарив цілого барана.
От вам казка, а мені бубликів в'язка.


ІВАН-ПОБИВАН
Унадивсь колись-то давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
—    Ну,— каже змій,— завтра тобою поснідаю.
А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати.
—    А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.
—    Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і оце завтра його з'їсть.
—    Е,— каже хлопець, — не з'їсть.
От уранці прилітає змій, побачив хлопця та:
—    О, це добре,— каже,— був один, а тепер двоє.
А хлопець:
—    Гляди, щоб не завадило!
Змій і дивиться.
—    Як,— каже,— хіба ти дужчий за мене?
—    Авжеж.
—    Який же ти дужчий? Я он, бач.. — Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука й посипалась.
—    Е, це дурниця,— каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут-таки взяв з мисника ворочок сиру, як натисне, так із нього    сироватка    й    потекла.
—    Отак,— каже,— дави за товариша будеш.
—    Ну, ходім,— каже тоді змій. А хлопець йому:
—    Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
—    А як звуть тебе?
—    Іван-Побиван,— каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,— думає,— не побив».
Стало на обід, змій і каже:
—    Піди ж ти, хлопче, та принеси сюди вола, будемо обідать варити.
Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змієвій череді та зв'язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав та й не діждався, побіг сам.
—    Що ти, хлопче, робиш?
—    Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
Узяв змій вола сам та й поволік. От дає він хлопцеві волову шкуру.
—    Іди,— каже,— води повну шкуру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг до колодязя, та як упустив туди, то вже й не витягне. Тоді зробив собі невеличку дерев'яну лопату   та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.
—    Що ти робиш?
—    Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
—    А щоб тебе, — каже змій, а сам злякався хлопцевої сили. Поніс сам шкуру.
—    Піди ж,— каже,— хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде з нас.
—    Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так!
Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.
От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше за нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав і каже:
—    Мало.
—    Ну,— каже змій,— коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
—    А як іти, то йти,— каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».
От як почали їсти,— а вареників стоїть бочок двадцять,— то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за па-іуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подалі, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
—    Ходім на камінь крутитись.
—    А як іти, то йти,— каже хлопець.
Змій як крутнувсь — аж огонь пішов.
—    Дурниця,— каже хлопець,— ти так крутнись, щоб юшка потекла,— Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
—    От так,— каже,— крутнись! Та ще, та ще:
—    От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
—    Ану давай, хто сильніше засвище.
—    Давай.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись. «Ну,— думає   Іван-Побиван, — що   його   робити?»   А   тут лежала одна залізяка.
Глянув Іван на неї та до змія:
—    Замруж очі, бо я як свистітиму, то тобі можуть очі посліпнути.
Змій і зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.
—    Правду кажеш,— каже змій,— ледве справді очі не посліпай.
Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував ото йому хатку на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір'ю радитись, як би їм його звести зі світу. Давай,— кажуть,— його спалимо. А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу й струшується, ніби тільки що виліз. І Іриходить змій.
—    Що ти, хлопче, хіба ще живий?
Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби комар укусив. «Ну, думає  змій,— од такого треба  подалі».  Та як дременув з тих  країв, то тільки його й бачили.


ДІДОВА ДОЧКА  І БАБИНА ДОЧКА
Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні — чує, смерть прийшла. А як умирала, то своєму чоловікові казала:
—    Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
—    Добре,— відказав чоловіку— не буду брати не то її, а й ніякої,— і   женитися   не   буду.
Заховав дід бабу, і похорон підправив, та й живе собі сам, Л трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою»,— і забув, що казав, іабіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
—    Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі — дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха — все гризе голову; та й діти між собою часто сваряться, надто бабина дочка: звичайно, як зведенята — у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а о.ібипа знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз і бувало що гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, то й Кііжс бабина дочка до дідової дочки:
—    Дай,— каже,— мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
—    Добре,— каже,— сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
—    А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
—    Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, — і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було.
Ото й почала баба дідові гризти голову:
—    Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї!
—    Де я найму її? — каже дід.
—    Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко. Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідова й каже:
—    Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
—    Добре,— каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:
—    Дівонько-голубонько,    обчисть    мене,    обполи    мене,— я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала: яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй  і говорить:
—    Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене,— я тобі  у   великій   пригоді   стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком    обсипала:    криничка їй  подякувала,  вона й  пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
—    Дівонько-голубонько,   обчисть   мене,   оббери   мене,— я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась — обчистила, обібрала реп'яхи; собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. І  каже та піч:
—    Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; ніч їй подякувала, дівчина й пішла далі. Йде та йде,— зустрічає її жінка та й каже:
—    Здрастуй, дівчино!
Дівчина відказала їй:
—    Доброго здоров'я!
—    Куди ти йдеш, дівчино? А дівчина й каже:
—    Іду, тіточко, щоб де найнятися.
—    Наймись у мене,— сказала жінка.
—    Добре,— відказала дівчина,— наймусь.
—    У мене,— каже жінка,— невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
—    А чому ж не зумію? — каже дівчина.— Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка   жила. Жінка    й   каже:
—    Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й ввечері нагрій окропу, вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай,— тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
—    Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула,— як почали злази-тись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились*
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
—    Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
—    Хочу додому,— спасибі вам, паніматко!
Хазяйка й каже їй:
—    Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, сама вернулась додому, а дівчина   поїхала   собі. Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
—    Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала,— спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:
—    На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». От заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
—    Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми!
Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не ішла.
Набрала вона повнісіньке барильце додому, та й кухлика не забула. І поїхала далі.
Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
—    Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
Дівчина сказала: «Спасибі!» та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
Приїхала та дівчина додому і гукає:
—    Ідіть, тату, забирайте добро!
Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів,побіг до неї та й каже:
—    Де ж ти, дочко, була?
—    Служила, тату,— каже дочка.— Зносьте добро!
—    А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те ще краще!
Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
—    Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові,  щодня це кажучи,— сказано, заздрість бабу взяла,— то він і сказав:
—    Нехай убирається, поведу.
Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.
Зайшли у ліс, дід і каже:
—    Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
—    Добре,— відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:
—    Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина відказала:
—    Оце  чорт  не  видав,  буду руки   каляти.   Ніколи  мені!
Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
—    Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене,— я тобі у великій пригоді стану!
—    Оце лиха година! Мені треба йти скоренько,— сказала та   дівчина   та   й   пішла   далі.
Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
—    Дівонько-голубонько,    обмаж  мене,— я   тобі   у   великій пригоді стану!
—    Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та:
—    Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені,— я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
—    Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! — І пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
—    Здорова була, дівчино!
Дівчина відказала:
—    Доброго здоров'я, тіточко!
—    Куди ти йдеш? — спитала жінка.
А бабина дочка й каже:
—    Та йду, тіточко, щоб де найнятися.
А жінка каже:
—    Наймись у мене, дівчино!
—    Добре, тітко,— каже дівчина.— А яке ж у вас діло?
—    Та  в  мене  діло  невелике, дочко, аби ти зуміла робити, сказала жінка.
—    А чому не зумію,— відказала дівчина.— Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
—    Ось що, дівчино,— каже жінка,— така твоя робота: оце тобі казани,— рано й ввечері нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,— тільки не бійся,— то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
—    Зумію,— відказала дівчина.
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ — мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі...
От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита — як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і  не встають, пішла до хазяйки та й каже:
—    Що це у вас, паніматко, така чудна скотина: наїлись, та полягали, та й не встають?
—    Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов надвір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
—    Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула: а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Іде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли   дивиться — аж   біжить шляхом   собака  і   несе   на  шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
—    Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намиста брати!
От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться аж повна піч пиріжків. «Ну,—думає,— візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже:
—     Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,— не будеш  і  пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться: як на те ж криничка — вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
—    Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка скік угору, аж на вершок. Яб лунька й каже:
—    Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,— не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Ото приїхала у двір до батька й гукає:
—    Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід   і   баба   вибігли   з   хати, дивляться — аж дочка приїхала.
Дуже обоє  зраділи, увели її  в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися,— аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
—    Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
—    Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.


ПРО БІДНОГО ПАРУБКА Й ЦАРІВНУ
Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
—    На  тобі,— каже,— сину,   ці   гроші  та  піди  купи  хліба.
Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собачку.
—    Здоров, дядьку!
—    Здоров!
—    Куди ти собачку ведеш?
—    Поведу,— каже,— в гай та повішу, а то вже старий став, ні до чого не годящий.
—    Не вішай, чоловіче, продай лучче мені!
—    Купи!
—    Що ж ти хочеш за нього?
—    А що ти даси?
От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собачку взяв і повів додому.
Прийшов додому, а мати його й питає:
—    А що, синку, купив хліба?
—    Ні,мамо, не купив.
—    Чом же ти не купив?
—    Я  йшов,  коли дивлюсь — веде чоловік собачку вішати, так я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.
—    Здоров, дядьку!
—    Здоров!
—    Куди ти, дядьку, йдеш?
—    Несу кота в гай.
—    Нащо ти його несеш у гай?
—    Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не поклав, уже він його не промине!
—    Ти б,— каже, мені його продав!
—    Купи!
—    Що ж тобі дати за нього?
—    Я не буду торгуватися:  що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому.  Приходить, а мати його й питає:
—    А де ж ти хліб дів?
—    Та я й не купив!
—    Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще яке лихо купив?
—    Купив,— каже.
—    Що ж ти купив?
—    Ніс чоловік кота у гай і хотів повісити, так мені його жалко стало, я взяв та й купив.
—    На ж тобі ще грошей, та гляди  вже — нічого  не  купуй:   у хаті   вже  й  окрайця  хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли дивиться — б'є чоловік гадюку.
—    Нащо ти,— каже,— чоловіче, гадюку б'єш? Ти б лучче мені її продав.
—    Купи, — каже, — продам.
—    Що ж тобі дати?
—    Що даси, то те й буде. Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
—    Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав — усе зроблять тобі.
Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — прибігло їх такого, що страх!
—    Щоб мені,— каже він їм,— був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже до матері:
—    Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав,— усе зроблять.
—    За що ж вона тобі дала?
—    За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і ті собачка та кіт із ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.
От  схотілося   йому  женитися.   Він   і   каже   своїй   матінці:
—    Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
—    Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлась, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
—    Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб наїї ногу приишлись, то піде за тебе заміж.
—    Добре,— каже,— пошию.
Увечері вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень,— зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
—    Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз приишлись царівні на ногу.
На другий день устає він,-- уже черевички  готові стоять.
Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона,— якраз на її ногу. От вона й каже:
—    Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб саме на мене приишлась.
Приходить та жінка додому та й каже:
—    Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме тільки на неї приишлась.
—    Добре,— каже,— мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов у двір, перекинув перстень з руки на руку,— зараз слуг найшло такого, що страх!
—    Щоб мені, — каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме приишлась на царівну.
—    Добре, все зробимо.
Ліг він спати.
На другий день устає й каже матері:
—    Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
—    Що ж я,— каже,— синку, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до столу, підняв хустку,— так у хаті й засяяло, неначе сонце зійшло.
—    Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою,— несіть царівні.
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
—    А що ти нам скажеш, жінко добра?
—    Принесла,— каже,— вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе.
Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась.
Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко: так від неї і сяє.
—    Ну,— каже,— жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
—    Казала   царівна,   щоб   був міст від того палацу, де вона живе, до церкви.  Казала,  щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
—    Добре,— каже,— мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг найшло, що й двір тісний став. Він і каже:
—    Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви,— я там буду вінчатися,— і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб усе по співало.
—    Добре,— кажуть,— до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він,  вийшов з  хати,  аж дивиться,— стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже:
—    Ідіть,  мамо,  та  скажіть  царівні,   що  вже  міст  готовий, нехай іде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона каже:
—    Я вже міст бачила,— дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові:
—   Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через день збудував собі палац, а на другий день повінчалися з царівною і повертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є...
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там який час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
—    Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст,  і до ти набрав стільки золота та срібла?
—    У мене,— каже,— є оцей перстень, як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили й черевички,й сукню, і збудували міст і палац цей, що ми живемо,— все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, стихенька зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, так їх такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
—    Щоб зараз тут були і коні, і ридван, — я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
—    Добре,— кажуть,— усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став,— так його й потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня — нічого нема; тільки стовп .гоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу,— не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там,— ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, вхопить із торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і піддасть йому.
Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
—    А що,— каже,— є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь чи не добудемо перстень.
—    Ходім!— каже кіт.
От пішли.
Біжать та й біжать, прибігли до моря. Сів котик на спину собачці, та й попливли. Довго пливли і таки добилися до берега.
Вийшли    на    берег,    погрілись на сонці, собачка й каже:
—    Тепер же ходімо до палацу, та хутесенько, щоб одна нога там, а друга тут. Як добудемо персня, то бігтимемо щосили назад, а то щоб ще й не наздогнали.
—    Добре,— каже котик.
От побігли вони удвох. Біжать та й біжать, біжать та й біжать. І не відпочивають та все біжать.  Перебігли ліс великий.
Коли бачать — стоїть палац і кругом його мур високий. От собачка й каже котикові:
—    Зоставайся ж ти отут під лісом, а я старший, то піду на довідки, чи не знайду якого способу добутись до палацу та викрасти персня.
Зостався той котик. А собачка надбіг до палацу, аж дивиться,— коло брами варта. Чує,— старший каже до вояків:
—    Пильнуйте ж мені гаразд, щоб, бува, який ворог не добувся.
—    Не турбуйся, — кажуть, — у нас ані птиця не залетить, ані миша не пролізе.
От походив собачка, походив під муром — та з тим і вертає до котика. Прийшов, сів, та й журиться.
—    Що,— каже,— коли там мур кругом превисоченний, а до брами варту приставлено, та таку, що ані птиця не залетить, ані миша не пролізе.
—    Тепер же ти зоставайся,— каже котик,— а я піду до царівни.
Та й побіг. Прибігає до палацу,— стоїть варта під брамою, і мур кругом високий. Він тоді зайшов з другого боку — та на Дерево, що коло муру, та й у двір.
Прибіг під вікно до царівни та й бігає.
Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає... Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до
моря та поспішається так — скочив собачці на спину, собачка кинувсь у воду,— попливли.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег,— собачка й питає котика:
—    А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собачка таки не покидає свого:
—    Скажи, я тебе питаю, чи держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собачка так розсердивсь:
—    Ну, не кажеш,— оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
—    Держу-у!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже. Перепливли через море, повиходили,— кіт і напав на собачку:
—    Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував? Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собачка,— бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь, — нема.
Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
—    Будемо ходити понад морем та питати, може, хто найдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать, усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря або чи не знає такого, щоб міг дістати; нікого такого не напитають. А кіт і каже:
—    Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
—    Добре,— каже собачка,— ходім!
От і пішли. Найдуть оце жабу й питають:
—    А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то назад у море не пустимо.
Яку піймають, то вона їм каже:
—    Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки.
То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже:
—    Принесу перстень.
Вони її й пустять.
От ідуть вони ввечері понад морем, аж дивляться скаче жабеня. Вони піймали його та й питають:
—    Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
Не знаю... квак, квак!
—    Як ти не знаєш, то ми тебе назад до матері не пустимо. Стара жаба побачила, вилізла із води, та така здорова,як відро, та й каже:
—    Не кривдіть моєї дитини: я вам за це із моря винесу перстень.
—    Добре,— кажуть,— ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа.
Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні й кришка в роті не була,— такий сухий став, як скіпка.
Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень.
Він перекинув його з руки на руку, зараз і явились слуги.
От він їм:
—    Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав — так усе й зробилося.
Жінку ж він прогнав, а сам живе з матір'ю, з котиком та з собачкою.


ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ
Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі нові білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось пройшла чутка, що так і так, прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні    брати й радяться:
—    Піти  б,  то,  може,  там  де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
—    Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
—    Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
—    Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося,— пішли вони.
А третій парубок сидить на печі та й собі так проситься: 
—    Піду і я туди, куди брати пішли!
—    Куди ти підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їдять!
—    Ні,— каже,— не з'їдять!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що нічого не зробиш, та й кажуть:
—    Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного хліба, пляшку коди дала й випровадила його з дому.
Він і пішов.
Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
—    Здорові, діду!
—    Здоров, сину!
—    Куди йдете, діду?
А той каже:
—    Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
—    До царя на обід.
—    Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
—    Ні,— каже,— не вмію.
—    То й чого ж ти йдеш?
—    А хто його знає,— каже,— чого, загубити не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
—    Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
—    Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
—    Нічого, виймай!
От він виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких! Сказано: як сонце!
—    От бач! — каже дід.
От вони посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід парубкові за хліб та й каже:
—    Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та и удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів.
Парубок подякував дідові, і розпрощалися; дід пішов своєю дорогою, а хлопець пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить:
—  Уставай,   уже   твоє   щастя поспіло, вставай!
Парубок прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались,— тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі,— й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він гукнув:
—    Здорові, дядьку!
—    Здоров, небоже!
—    Що ви робите?
—    Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
—    А хіба ви туди йдете?
—    Туди.
—    Сідайте зо мною, я вас підвезу. Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
—    Здорові, дядьку!
—    Здорові!
—    Чого ви на одній нозі скачете?
—    Того,— каже,— що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу...
—    Куди ж ви йдете?
—    До царя на обід.
—    Сідайте з нами.
—    Добре.
Той сів, знов полетіли. Летіли-летіли,   коли  дивлять-<>і:   стоїть  на дорозі  чоловік  і приціляється    з    лука,    а    ніде не видно ні птиці, нічого.
—    Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого!
—    То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
—    Де ви її бачите?
—    Ет!— каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
—    Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: іде ЧОЛОВІК і несе за спиною повен мішок хліба.
—    Здорові, дядьку!
—    Здорові!
—    Куди ви йдете?
—    Іду,— каже,— добувати на обід хліба.
—    Та у вас і так повен мішок!
—    Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
—    Сідайте з нами!
—    Добре.
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли,  коли дивляться, ходить чоловік біля  озера, мов чогось шукає.
—    Здорові, дядьку!
—    Здорові!
—    Чого ви тут ходите?
—    Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду!
—    Та перед вами ж цілісіньке озеро,  чому ви  не  п'єте?
—    Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
—    Так сідайте з нами!
—    Добре.
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
—    Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
—    У село,— каже.
—    Ото! Хіба в селі нема соломи?
—    Є,— говорить,— та не така!
—    А хіба це яка?
—    А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз  і сніг.
—    Сідайте з нами!
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
—    Здорові, дядьку!
—    Здорові.
—    Куди ви дрова несете?
—    У ліс.
—    Ото! Хіба в лісі нема дров?
—    Чому   нема? Є,— говорить,— та не такі.
—    А які ж?
—    Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
—    Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано, пів-царства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку.
Парубок    прилетів    із    товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами,  повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакевві й каже:
—    Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
—    Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить.
—    Як,— каже,— можна,  щоб мужики  на золотім  кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
—    Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів?
Парубок виступив:
—    Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
—    Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки моди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а його голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав парубкові. Парубок сидить на \аві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив і питає:
—    Чому ти   не їси? Де вже мені їсти! І надушу не йде.
І  розказав — так і так:
—    Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув іюди живущої й цілющої!.. Як я її добуду? Не журись! Я тобі дістану! Ну, гляди!
І приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно і має, як і що.
—    Скажи,— говорить,— що принесу!
От лакей пішов. А Скороход відв'язав ногу під вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще,—думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів  та  й   заснув.  Люди  вже   обід   кінчають,   а  його   нема.
Парубок сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
—    Не  журись,— каже,— під  млином  спить,   вражий   син!
—    Що ж ми будемо тепер робити,— каже парубок,— як би його збудити?
А Стрілець каже:
—    Не бійся, я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
—    Як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок печей хліба, тоді,— каже,— віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав парубкові.
—    Що мені тепер робити? Я й одної хлібини не з'їм! — каже парубок.
Та й знов — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
—    Не плач, я за вас всіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
—    Добре,— каже,— нехай дають!
От засмажили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
—    Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар  бачить,  що  він  такий,— знову  загадав  загадку,  щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є — «мій меч — його голова з плеч!»
Слухало підслухав — розказав: парубок плаче.
—    Не плачі — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам вип'ю, щ й мало буде.
От винесли їм  по сорок сорокових  кухлів  води  й  вина. Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив ще й підсміюється.
—    Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним пе вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!»
От посилає до парубка лакея:
—    Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. «Так він сякий-такий зажариться!»
Грубник натопив лазню — так і пашить.
Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна!
Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре.
Вранці відчиняють лазню, думають — тільки з нього попілець зостався,— аж він лежить на печі; вони його й збудили.
—    Оце,— каже,— як міцно спав!
Та й пішов із лазні.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже:  що його робити? Думав-думав, думав-думав...
— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плеч!
А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало й підслухав і розказав парубкові. Парубок знову сидить та й плаче:
—    Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
—    Ой, виручіть, братці! Виручали не один раз з біди і тепер
виручіть! А то пропав я на світі!..
—    Не  плач! — каже той,  що ніс дрова,— Я  тебе виручу.
Приходить слуга.
—    Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська,— тоді твоя царівна!
—    Добре, зроблю! — каже парубок.— Тільки,— каже,— і кажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною по-іююю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш парубка в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!
На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
—    Що там так гарно грає?
—    То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
...А парубок такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що куди!
Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина...
Підступив під палац.
—    Стій! — крикнув.
Військо в лаву стало
Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
—    Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.


ПРО БІДНОГО ЧОЛОВІКА І ВОРОНЯЧОГО ЦАРЯ
Не не жив, а жив на світі бідний чоловік. Не мав він ніякого майна, крім маленької хатинки, нивки і двох чорненьких кудлатих воликів. Забув я сказати, що мав він ще й жінку та цілу громаду дітей. І сам не знав, скільки їх в його тісній хатині пищить, верещить, просить їсти.
Пішов якось бідний чоловік на свою нивку й узяв найменшого сина. Почав бідний чоловік воликами ниву орати.
Оре, оре... Ледве зорав дві борозни, як над ним захмарилося, та так, немов темна ніч налягла.
Дивиться бідний чоловік, що то за чорна хмара небо заслонила, й бачить над собою велетенського птаха. Дзьоб у того птаха — як гострий, калений у вогні спис, кігті — як гаки, а крила такі, що й сонце заслонили.
Налякався бідний чоловік, коли птах сів на його ниву. Прикрив птах під свої крила не тільки чоловіка, але і його сина, кудлатих воликів, плуг.
Ще дужче чоловік налякався, коли птах заговорив людським голосом:
—    Скажи, чоловіче, що від тебе взяти,— сина чи воликів, бо мої дітки дуже зголодніли?
—    Бери мене! — каже бідний чоловік.— Я вже старий, досить набідувався на світі.
—    Тебе не беру. Ти багато тютюну скурив, твоє м'ясо прокоптіло, від нього мої дітки захворіють. Давай сина або кудлатих воликів! — мовив на це страшний птах.
Замислився бідний чоловік, що йому робити. Дітей у нього багато, коли хлопця віддасть, і так ще досить залишиться. А воликів тільки два. Коли їх цей страшний птах забере, чим він дооре нивку, чим дров привезе, чим заробить на хліб?
А птах підганяє:
—    Ти довго не мудруй, а відповідай, що мені даєш.
Тут птах почав кігтями землю під собою гребти. Глянув чоло-нік на ті кігті й пошкодував сина. «Будь що буде! Не дам я своєї дитини в ті страшні кігті». - Бери воликів! — промовив кін сумно.
Маєш щастя, що дав воликів, а не хлопця. Інакше я і тебе, і воликів звів би зі світу! — промовив птах.— Та щоб ти знав: за воликів я тобі добре заплачу. Зашли до мого палацу одного з своїх синів, я йому дам те, що він тільки забажає.
—    А де твій палац? — питає бідний чоловік.
—    Твій син мій палац знайде за зеленими полонинами, за густими лісами, на срібній поляні. Хай тільки запитає, де живе Воронячий цар.— З цими словами птах вхопив пазури-щами кудлатих воликів разом з плугом і полетів.
Повернувся засмучений чоловік додому.
—    А куди поділися твої волики?— питає жінка.
Розповів   їй   чоловік   свою   пригоду,   засумувала   й   жінка:
—    Що тепер з нами буде? Як хліб уродить, коли ти нивки не орав, зерна не посіяв?
—    Не плачте, мамко! — каже найстарший син.— Ось я зараз піду до Воронячого царя, най він нам заплатить за воликів. Та коли й не повернуся, то хоч одна скибка хліба для інших залишиться.
Заплакала бідна жінка ще дужче:
—    Нікуди не ходи, синку! Той страшний птах ще з'їсть тебе.
—    Най буде, що буде,— серед дітвори й тобі шматок хліба знайдеться!
Та син не послухав. Спекла    мати    синові    паляницю, поклала в торбину цибулину й попрощалася з ним перед далекою дорогою.
Пішов найстарший син шукати, де ті зелені полонини, густі ліси, де той палац на срібній поляні, в якім живе Воронячий цар.
Перейшов син одну полонину, перейшов другу і потрапив до густого лісу. Дуже зголоднів. Сів собі під кущем, вийняв з торбини паляницю, цибулину й почав їсти. Не встиг перший шматок покласти до рота, як бачить — перед ним чорна кульгава ворона на одній нозі скаче, підстрибує.
—    Щасти доле! — мовить ворона.
—    Щасти й тобі! — відповідає хлопець.
Сіла ворона біля хлопця й дивиться, як той смачно їсть цибулю й паляницю.
—    Чи ти б не дав мені хоч шматок паляниці? Я дуже зголодніла! — просить кульгава ворона.
—    Знайди собі сама. Я дуже голодний, а дорога передо мною ще довга, не можу тобі дати! — відповідає найстарший син.
А мав той син тверде і скупе серце.
—    Куди ти йдеш? — спитала ворона.
—    Шукаю срібну поляну, на якій стоїть палац Воронячого царя.
—    Візьми й мене на свої плечі, бо і я туди поспішаю. Та ні крила, ні ноги вже не служать! Я тобі вкажу дорогу.
—    А як тебе понесу, коли й сам ледве ноги тягну! — мовив байдуже хлопець.
Кульгава ворона підстрибнула, махнула крилами, знялася й полетіла.
—    Яка хитра! На моїх плечах захотіла проїхатися! — розсердився хлопець. Поклав він в торбину остаток паляниці й вирушив далі шукати срібну поля ну з палацом Воронячого царя.
Ні срібної поляни, ні палацу хлопець не знайшов. Заблудився він у лісі й не міг з нього иийти. А бідний чоловік з жінкою чекають, коли син повернеться, та ніяк не дочекаються. Минають дні й ночі, а про хлопця ніяких вістей немає.
Каже середульший син:
—    Спечіть мені паляницю, покладіть в торбину цибулину, дайте мені палицю на дорогу, піду я шукати брата. Можливо, мені вдасться знайти й срібну поляну, і палац Воронячого царя.
—    Не ходи, синку, нікуди! — просить мати.— Ми й без платні Воронячого царя якось проживемо. А коли судилося (їратові повернутися, він повернеться.
Та не змогла мати вмовити сина. Довелось і середульшого випровадити в дорогу.
Іде середульший син зеленими полонинами, густими лісами. Іде й бачить: ворони літають. Він подумав, що ось-ось має на трапити на палац Воронячого царя.
«Ачей, десь тут має бути й мій брат!» — думає він.
В густому лісі зголоднів середульший син, сів, вийняв паляницю, цибулину і їсть. Раптом перед ним з'явилася кульгава ворона   й   просить,   щоб   кинув   їй   бодай   шматок   паляниці.
—    Твій цар забрав від нас воликів, най він тебе й кормить! — мовив середульший син.
—    Візьми мене хоч на плече, щоб я, кульгава й голодна, в лісі не загинула!— просить ворона.
—   Най тебе твій цар бере на свої     плечі! — каже     хлопець. Ворона підстрибнула,   піднялася на крилах і полетіла.
Середульший   син   здивовано глянув їй услід і сам встав, щоб іти далі. Та й він не знайшов ні срібної поляни, ні Воронячого царя. Заблудив у лісі і не міг знайти дороги.
Чекають бідний чоловік з жінкою своїх синів, не можуть дочекатися. Ні слуху про них, ні вісточки. Каже наймолодший син матері:
—   Приготуйте, мамко, й мені торбину. Можливо, я від Воронячого царя привезу платню і братчиків знайду.
Заплакала бідна жінка, стала сина просити, відмовляти. Та дарма. Мусила і його відпустити в дорогу. Ішов  наймолодший  син  високими   полонинами,   проходив дрімучими лісами.
Сів він під тим кущем, де колись сиділи його брати, й почав їсти. Не встиг відрізати другого шматка хліба, як з'явилася кульгава ворона. Стрибає ворона на одній нозі й просить хлопця:
—    Дай мені кусочок!
Та не встигла ворона доказати, як хлопець уже відрізав добрий шматок й дає вороні:
—    Їж, небого! Для мене вистачить. Одному і їсти не хочеться.
—    А цибулі не даси? — питає ворона.
—    А де би не дав? Коли хочеш — охоче дам.
З'їла ворона хліб, з'їла й цибулину, гарно подякувала й питає:
—    Куди це ти вибрався, хлопче? Ти забрів до такого лісу, з якого ще ні одна душа живою не  виходила.
—    Мені треба потрапити на срібну   поляну.   На   тій   поляні стоїть срібний палац, а в палаці живе Воронячий цар. Певно, у тому палаці і мої брати.
—    Візьми мене до себе на плечі, бо я не можу ступити на ногу, а крильця мої слабі! — просить ворона.
—    Чому б не взяти? Я ще ніколи ворону на плечах не носив! — посміхнувся хлопець і взяв ворону на плече.
Вирушили в дорогу. Ворона сидить на плечі й усе нашіптує:
—    Іди направо, іди наліво!  Іди прямо!
Йшли вони так два дні й дві ночі. Пройшли один, пройшли й другий густий ліс.
Раптом посвітлішало, й опинилися вони на широкій поляні. А що то була за поляна! Трави, квіти, навіть каміння — все з чистого срібла.
Серед поляни — скеля, теж з срібла, а на її вершині — чудовий палац.
Хлопець стояв як зачарований. Навіть уві сні не бачив такої краси. Сіли вони на краю поляни, з'їли все, що залишилось у торбині.
Мовить кульгава ворона:
—    Там, на тій скелі, стоїть палац мого царя. Туди дорогу вже й сам знайдеш. Та за те, що до мене був таким добрим, я дам тобі одну пораду. Коли мій цар буде тебе питати, яку платню ти хочеш за воликів, ти нічого від нього не проси, крім того, що він кладе собі під голову, коли спати лягає.
При цих словах ворона зникла.
Син бідного чоловіка піднявся на височенну скелю; тут його зустріла сторожа й завела прямо перед срібний трон, на якому сидів Воронячий цар.
—    Як ти сюди дорогу знайшов? — питає Воронячий цар хлопця.
—    Добрі люди показали! — відповів хлопець. Кульгаву ворону не хотів хлопець зрадити.
—    Та коли вже до мене добрався, я мушу дотримати слова. Роздивися по всіх моїх палатах і скажи, що тобі найбільше подобається. Те й дам!
Три дні й три ночі ходив син бідного чоловіка по царських хоромах, та й десятої частини палацу не обійшов. Приходить до Воронячого царя й каже:
—    Чарівні твої, царю, палати. Багато всього я в них побачив, багато мені з того полюбилося. Та що я робитиму з таким багатством? Більше я оглядати хоромів не стану, а тебе прошу: дай мені те, що ти кладеш під голову, коли лягаєш спати.
Розсердився Воронячий цар і з великого гніву наказав усім воронам, що з хлопцем по хоромах ходили, відрубати голови.
—    Це тому, що котрась з них тобі порадила!
Став цар умовляти хлопця, що дасть йому все, що захоче, тільки щоб відмовився від свого прохання.
Та мені тільки це сподобалося! — не відступав хлопець.
Дам тобі й волів, дам тобі стільки золота, скільки вони іможуть на возі повезти!
—   Ні, мені тільки те дай, що кладеш під голову, коли спати лягаєш.
—    Дам тобі все, що є в моїх палатах!
Та хлопець не відступав від свого прохання. Що мав робити Воронячий цар?
Вийняв з-під подушки маленького млиночка, на якому в панських хатах кофе мелють, і віддав його хлопцеві.
—    Ось тобі те, що ти хочеш. Тільки щезни з моїх очей, щоб не заклював тебе! — гукнув сердито.
Налякався хлопець, поклав млинок в торбину й побіг з воронячого царства. Зупинився тільки тоді, коли вже був у густому лісі.
Сів, поклав перед собою млинка й шукає, чи не залишилось її торбині  ще  шматка  паляниці.  Та торбина  була  порожня.
«Погану раду дала мені кульгава ворона,— думає х'ло пець.— Коли б я взяв що з багатства Воронячого царя, було б краще».
Й почав хлопець від нічого робити того млиночка розгля дати,— цікаво знати, що то за штука. Адже ж цар готовий був віддати за нього все багатство. Та на вигляд млиночок простий. «Помру тут з голоду! — зажурився хлопець.— От коли б переді мною з'явився стіл, ЯК II палатах Воронячого царя,— з їжею, напитками».
І    крутнув   ручкою   млинка... Миттю перед хлопцем справді з'явився багато застелений і заставлений стравами стіл.
—    Дивися, що мій млинок знає! — здивувався і зрадів хло пець.
А потім знову засумував: «Та як мені  самому їсти,  коли дома голодний няньо, мама, брати і сестри?»
Крутнув хлопець знову ручку того млиночка й промовив: —  Най тут будуть мої рідні брати й сестри, мої батьки! В ту ж мить за стіл сіла вся рідня хлопця — батько й мати, сестри, брати.
Доти не піднялися з-за столу, поки всього не з'їли. Потім повернулися всі щасливо додому й зажили в достатках. Що тільки захочуть, млинок все змеле.
Коли не вірите, зайдіть у їх хатину і запитайте самі. Коли захочуть, вони вам все розкажуть.


ОХ
Колись-то давно, не за нашої пам'яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі,— жив собі убогий чоловік з жінкою, а в них бул одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик удався, що лишенько! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе на печі сидить, як подадуть їсти, то й їсть, а не дадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться:
—    Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Так  йому  не  до  того:   сидить  та  просцем   пересипається. Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:
—    Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому навчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік.
—    Що його робить? Поведу,— каже,— вражого сина, ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
Притомився я — сяду одпочину трохи. От сідає на пеньок та:
—    Ох! Як же я втомився!
Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена ■ аж по коліна.
—    Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?»
Та й каже йому:
—    Хіба я тебе кликав? Одчепись!
—    Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!
—    Хто ж ти такий? — пита чоловік.
—    Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
—    Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
—    Ні, кликав: ти сказав: «Ох!»
—    Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав.
—    Куди ж ти йдеш?— пита Ох.
—    Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.
—    Найми,— каже Ох,— у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери,   а  не   впізнаєш — ще   рік   служитиме   в   мене!
—    Добре,— каже чоловік.
І погодилися,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все-все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!
—    Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та попоїси трохи! Мавки подають йому страву — і страва зелена. —   Ну,— каже  Ох,— піди ж,  наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув.
Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, за вітром розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою,— наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.
Ох    знову   звелів    наймитові дрова рубати; той знову заснув.
Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець за вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою,— наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його втретє, та знову сприснув вуглину живущою водою,— і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого,сів та й каже: Ох!
Ох і виліз із того пенька та й каже:
—    Здоров був, чоловіче!
—    Здоров, Ох!
—    А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.
—    Прийшов,— каже,— по сина.
—    Ну,    йди:    як    пізнаєш — бери    його    з    собою,    а    не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом.
Приходить до його хати. Ох взяв   виніс мірку проса, висипав — назбігалося такого півнів!
—    Ну, пізнавай,— каже Ох.
Чоловік     дивився-дивився — всі     півні     однакові,     один     у один,— не впізнав.
—    Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому. От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька.
—    Ох! — каже. Ох до нього виліз.
—    Іди,— каже,— пізнавай.
Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
—    Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік служитиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.
—    Здоров, чоловіче!
—    Доброго здоров'я, діду!
—    Куди тебе доля несе?
—    Йду,— каже,— до Оха виручать сина.
—    Як саме?
—    Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
—    Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
—    Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте,
як мені сина вгадать?
—   Знаю! — каже дід.
—   Скажіть же й мені, дідусю  голубчику! Бо все-таки, який він не був,— а мій син,  своя  кров. —   Слухай   же,— каже   дід,— як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти  не бери ніякого    голуба,     тільки     бери того,  що  не їстиме,  а сам  собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син! Подякував  чоловік  дідові  і  пішов.   Приходить  до  пенька:
—    Ох! — каже.
Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
—    Пізнавай,— каже   Ох,— де   твій   син!   Пізнаєш — твій, не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже:
—    Ось мій син!
—    Ну, вгадав! Холи так — бери.
Взяв перекинув того голуба,— і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає.
Батько зрадів, обнімає його, цілує. Раді обидва!
—    Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає.
А далі батько й каже:
—    Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний, і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не зарооив!
—    Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,— тільки продавайте без ре
тязя: от у нас і гроші підуть, розживемось!
Йдуть та йдуть,— аж так:  на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав.  Паничі вискочили з лісу:
—    Це твій хорт?
—    Мій!
—    Добрий хорт! Продай його нам.
—    Купіть.
—    Що тобі за нього?
—    Триста карбованців, без ретязя.
—    Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробимо! На сто!
—    Ні.
—    Ну, бери гроші — давай хорта.
Одлічили гроші, взяли хорта,— давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнаи аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
—    Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.
—    Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.
От ідуть полем,— паничі ви пустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом,— так зразу й насів на перепела. Паничі побачили:
—    Це твій сокіл?
—    Мій!
—    Продай його нам!
—    Купіть.
—    Що тобі за нього?
—    Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
—    Ми йому парчеву зробимо!
Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
—    Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.
—    Постійте, тату, ще буде. Як будемо іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу карбованців; тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! ^Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут насходилось купців — торгують.
—    Тисячу, — каже,— без недоуздка, то й беріть!
—    Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену вуздечку зробимо!
Дають п'ятсот.
—    Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
—    Що тобі, чоловіче, за коня?
—    Тисячу, без недоуздка.
—    Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!
—    Ні, не рука, — каже батько.
—    Ну, шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв, не спускає.
—    Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
—    Ні, цигане: недоуздок мій
—    Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
—    Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
—    Ну, батю: я тобі ще п'ять карбованців накину,— тільки з недоуздком.
—    Чоловік подумав:  недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п'ять карбованців! Взяв і оддав. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом. Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
—    Не втік-таки від моїх рук, собачий син! — каже'жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пити, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце — що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:
Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
—    Коли   ти,   кумонько,   хочеш   балакати,— каже   окунець щуці,— то я й так чую!
Знову — що нажене щука окуня та:
—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
—    Коли ти, кумонько, хочеш,— то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!
А це підпливає той окунь до берега,— аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
—    Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний! Коли це через який там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.)  Цар вийшов:
—    Що тобі треба?
—    Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та и упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
—    Так,— каже цар,— моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився.
—    Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові,— оддай!
А Ох так просить:
—    Що хочете, те й беріть у мене,— тільки оддайте мені перстень!
—    Ну,   коли   так, — каже   царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та   й   кинула   той   перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював, та в вікно й вилетів геть та й полетів собі... А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
—    Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: «Як-то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися — та взяли їх поблагословили, та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!


НАЗВАНИЙ БАТЬКО
Зосталося три брати сиротами — ні батька, ні неньки. 1 дома нема нічого — ні хазяйства, ні хати.
Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.
—    Куди це ви, дітки,  йдете? А вони кажуть:
—    Найматися.
—    Хіба у вас свого хазяйства нема?
—    Нема,— кажуть.— Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.
Тоді дід і каже:
—    Добре! Коли так, то будьте мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись.
Згодилися вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька, у вишневому садочку, квітками обсаджена.
Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:
—    Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!
А дід-батько й каже:
—    Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай!
Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.
Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То підстарший брат і каже:
—    Коли б мені ту дівчину за себе взяти, та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.
А дід-батько й каже:
—    Добре,  синку,  так  і  буде!
Зараз  пішли  вони  в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в при йми пристає.
Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:
—    Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди за правду не забувай!
Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже:
—    Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.
То дід-батько й каже:
—    Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!
Оженив і цього сина та й пішов собі по світах.
А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то з людьми поділиться.
Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як-то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:
—    Якби ваша ласка подати мені милостині!
А той каже:
—    Гей, не який старий! Схочеш, то заробиш,— я сам недавно на ноги зіп'явся.
А в нього добра, аж страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, гроші...
Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало.
Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині сидить.
От дід уклонився низенько та й каже:
—    Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з'їсти.
—    Шкода,— каже,— я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається!
Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин полум'ям.
Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.
—    Дайте, — каже,— хоч шматочок хліба!
То той чоловік:
—    Ідіть,— каже,— дідусю, в хату,— там вас нагодують і з собою дадуть.
Приходить він у хату.
Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожалі ла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому.  Надів він.  Вона глянула, аж у нього на грудях рана!..
Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли... А тоді чоловік і питається:
—    Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?
—    А це,— каже,— така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.
—    Оце лихо! — каже жінка.— І нема на неї ніяких ліків?
—    Є,— каже дід,— та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.
Тоді чоловік і каже:
—    А чому ж не дати? Аби міг! Кажіть які.
—    Та такі,— каже дід,— як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?
Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді й каже до жінки:
—    А ти як, жінко, думаєш?
—    Та так,— каже жінка,— що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.
—     Ну, коли так,— каже чоловік,— то винось дітей з хати!
Повиносили вони дітей, самі повиходили.
Глянув чоловік на хату — жалко йому стало свого добра!
А чоловіка ще жалкіше. Взяв та й підпалив.
Тут ураз хата полум'ям і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.
А дід стоїть та тільки всміхається.
— Бачу,— каже, — сину, що з вас трьох тільки ти й не роз минувся з правдою. Живи ж щасливо!
Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.


БІДНИЙ ЧОЛОВІК ТА ЙОГО СИНИ
Жив собі бідний чоловік. Мав він трьох синів. Найстаршого звали Петром, середульшого Гаврилом, найменшого — Іваном.
Коли хлопці підросли, батько покликав їх до себе й каже:
—    Старий я, діти мої, не можу вас прогодувати. Ви вже виросли, ідіть собі в світ, шукайте роботи. Та за рік повертайтеся додому. Хто з вас найбільше заробить, той і залишиться при мені.
Розійшлись сини в різні сторони, й кожний знайшов для себе службу.
Минув рік. Повернувся до отчого дому найстарший син, приніс з собою багато грошей. Другого дня повернувся середульший син. Цей приніс кілька шматків золота. На третій день повернувся наймолодший і не приніс нічого.
Розсердився батько на наймолодшого сина і прогнав його з дому. Пішов хлопець світ за очі. Ішов, ішов, поки не настав вечір. Зайшов хлопець до темного лісу, сів на пень, вийняв останній шматок хліба, що взяв з дому, і їсть. Їсть і думає, що йому тепер робити, куди подітися. Так задумався, що й не помітив, як перед ним з'явився велетень.
—    Що ти, хлопче, журишся? — питає велетень.
Іван про все йому розповів.
—    Коли хочеш, ходи до мене в найми! — запропонував велетень Іванові.
Погодився Іван і пішов за своїм новим господарем. Прийшли в саму гущавину лісу, де у велетня була хата. І поселився Іван у хаті велетня.
Жилося йому добре. Роботи було небагато. Велетень навчив Іванка їздити на коні, володіти шаблею. Навчив також свого слугу рахувати, читати, писати.
Нинув рік. Приходить одного дня велетень додому й каже Іванкові:
—    Приготуй, Іване, коня, зброю й поїдеш на південь і там, за двома горами, знайдеш великий замок. Навколо того замку — стіна, і проживає в ньому упир, котрого ти мусиш забити.
Зібрався хлопець у дорогу, попрощався з велетнем, поїхав на південь.
Три дні був він у дорозі й нарешті побачив страшний чорний замок, оточений такою ж чорною стіною. В'їхав Іван за огорожу,  бачить — сидить упир  і  тримає  в  руці  залізну  палицю.
Помітив упир Івана і заревів страшним голосом:
—    Що тобі тут треба? Як ти смів прийти на мою землю?
—    Я приїхав битися з тобою! — відповів Іван.
Упир розреготався і кинув у Івана залізною палицею. Відскочив Іван, і палиця полетіла повз нього. Тоді вхопив палицю Іван, прицілився добре та як шпурне палицею в упиря — й забив його до смерті. Увійшов Іван до замку чорного, знайшов у ньому чорного коня, чорну збрую. Сів Іван на чорного коня, а свого прив'язав поводом до сідла й рушив у дорогу.
Велетень уже чекав  Івана.  Коли побачив свого слугу, похвалив, взяв коней і завів до стайні.
Минув якийсь час. Хлопець ріс і ставав усе мудрішим, усе дужчим. Покликав його одного разу велетень і каже:
— Тепер мусиш їхати на північ. Проїдеш непрохідні ліси, непрохідні болота і там побачиш замок. У тому замку живе упир ще один. Багато він лиха робить людям. Треба його забити. Заб'єш упиря — болота висохнуть, люди на тих місцях посіють хліб.
Іван довго не готувався і вже на другий день виїхав на північ, їхав,  їхав,   поки  не  заїхав  у густий,    непрохідний   ліс.    Нелегко    було    пробиратися    тим лісом, та Іван взяв до рук меча й став  собі  прорубувати  дорогу. Цілий день Іван прорубував дорогу в лісі, поки його не застала ніч. Довелося заночувати в лісі. Спутав Іван коня, щоб далеко не пішов, а сам ліг на моху й заснув.
Та недовго спав. Прокинувся й бачить, що дерева довкола нього розступилися. Все навколишнє сяє чарівним сяйвом, земля вкрилася пахучими квітами. На деревах незвичайні пташки співали так, що подібного співу ніколи не чув Іван. З гущавини лісу на той спів виходять мавки, з озер вилізають водяні й танцюють, співають. Навколо них зібралися всілякі звірі. І жодна сильна звірина не чіпає слабшої. Над головою Івана, на гілляці дерева, сидить стара сова, біля сови примостилася маленька горлиця. Сова розповідає щось горлиці, горлиця слухає.
Прислухався до мови сови й Іван. З розповіді довідався, що ліс цей був заклятим, що в ньому все було мертвим. І тільки коли в цей ліс прийшов Іван, прорубавши дорогу, і дійшов до середини, в лісі все ожило. Тому для птахів і звірів настало таке радісне свято.
Дивився Іван, дивувався баченому, потім знову заснув. Прокинувся Іван, коли зійшло сонце. Глянув довкола й побачив, що він на краю лісу, а перед ним простелилося широке поле, вкрите запашними квітами.
«Еге, дивися, вже й болота по-висихали! — подумав Іван.— Треба поспішати, щоб чимшвидше покінчити з упирем».
Осідлав Іван коня й понісся. Недовго треба було мчати, щоб побачити чарівний замок. Навколо замку того — велика стіна. Влетів Іван на двір замку й відразу ж зустрів упиря-чародія, котрий вже чекав Івана.
Почали вони битися. Швидко покинула упиря сила. Забив його Іван. Пішов до замку, знайшов там чародієвого коня і його збрую, забрав і понісся назад.
Їде Іван і дивується: на полях люди працюють — косять траву, сушать сіно, орють плугами. Іванові стало весело на серці, й поспішив він додому, щоб потішити господаря.
Зрадів господар, побачивши Івана. Взяв від нього коня й збрую і сказав, щоб Іван ішов на відпочинок.
Та недовго Іван відпочивав. Довелося їхати на схід, щоб побороти третього упиря. На цей раз Іванові довелося їхати безводними степами, пустелями. Величезні гадюки перетинали йому дорогу, загрожуючи смертю. Нападали на Івана й стра-хіття-павуки, намагаючись заплутати його в павутиння, з'являлися різні примари, що хотіли збити Івана з шляху. Бачить Іван озеро, бачить річку, хоче напитися, а вони від нього все віддаляються, скільки б не йшов.
Вирішив Іван іти тільки на схід, нікуди не звертаючи. Так і вчинив. Нарешті прийшов до великого білого замку, обведеного стіною. Тут Іванові довелося витримати найбільший бій.
Та зборов він і третього упиря, забрав від нього білого коня, його збрую й повернувся назад.
По дорозі додому Іван побачив, що пустелі зазеленіли, в глибоких яругах з'явилася вода, наповнилися водою озера й заблищали на сонці дзеркалом.  На деревах співали  птахи.
Іван приїхав додому, передав велетневі коня й збрую, а сам ліг відпочивати. Відпочивши, взявся за науку і ще багато чому навчився. Не давала Іванові спокою думка: чому його господар сам не ходить боротися? От він і спитав велетня:
—    Ви на мене не сердьтеся, але я хотів би знати, чому ви, такий дужий і спритний, самі не пішли боротися з упирями, а посилали мене?
Велетень посміхнувся і відповідає:
—    Бачиш, сипу, коли велике діло скоїть дужий і мудрий, воно не має тої вартості. Пам'ятай, що великі справи часто вершать не ті люди, які багато знають і мають багато сили, а ті, що мають велику волю і бажання.
Відповідь господаря цілком задовольнила і заспокоїла Івана.
Одного разу велетень запросив Івана піти погуляти. Сіли вони на коней і поїхали. Приїхали до великого міста й бачать, що все тут у траурі. Спитали Іван з велетнем, що за смуток впав на місто. їм відповіли:
Прилетів до нашого міста страшенний дракон. Він з'їв половину худоби, яка у нас є, і, певно, з'їсть усю, коли не дамо йому царської доньки. Царська дочка була дуже добра й погодилася йти до дракона, щоб врятувати решту худоби. Шкода царської дочки, але й худоби шкода — без худоби жити не можна. От чому у нас такий смуток. Коли б знайшовся молодець, який би зборов дракона, цар віддав би за нього свою дочку, а потім віддав би і своє царство.
—    Іване, ти мусиш врятувати царську дочку від загибелі й звільнити край від напасті,— каже велетень.
Повернулися вони додому. Відв'язав Іван чорного коня, котрого відвоював від упиря, попрощався з велетнем і подався до міста.
Прибув до міста й дізнався, що царська дочка вже пішла в ліс до дракона. Настиг Іван дракона саме тоді, коли той прямував з царською дочкою до великої печери.
—    Стій,   царівно,— гукнув   Іван.— Ще  рано  тобі   гинути!
Висохли сльози на обличчі дівчини. Посміхнулася вона до Івана, вітаючись з ним. Іван підійшов до печери, в якій зник дракон, й гукнув:
—    Ей ти, вилазь, буду з тобою битися!
—    Зачекай мало, я ще не готовий! — почувся гучний голос з печери.
Минуло небагато часу, як з печери з грізним гуком і громом вискочив дракон. Іван стрибнув на свого коня й кинувся драконові назустріч.
Зав'язався страшний бій, Іван сміливо рубав драконові голови одну за одною, та не встигав одрубати одну, як на її місці виростали нові. З кожної пащі виривається полум'я, палить Івана. Чує    Іван, що ще трохи — і він втратить силу.
В одну мить дракон звалив Івана разом з конем під себе і почав душити. Та Іван підставив меч і розпоров драконові черево. Так зойкнув дракон, аж листя посипалося з дерев. Та це був останній зойк.
Глянув Іван:  недалеко стоїть царівна.
—  Чому    ти    зажурилася? — спитав    Іван.— Бачиш,    дракон уже загинув. Можеш іти додому.
Дивиться царівна й очам своїм не вірить.
—    Ні, одна я додому не піду! Піду тільки з тобою — адже це ти врятував мене і моїх людей.
Взяла царівна Івана за руку, сіли вони на коня й прибули до міста. А тут люди побиваються, плачуть за царівною.
—    Годі плакати! Я жива, а Іван — мій і ваш рятівник! — сказала дівчина.
Зраділи люди. Пішли супроводжувати Івана з царівною в царські палати. Цар саме оплакував свою єдину дочку, а коли побачив її веселою і щасливою, заплакав з радості. Коли ж цар довідався, хто врятував його дочку від загибелі, видав царівну за Івана. Почався такий бенкет, якого світ не бачив. Іван запросив і свого господаря-велетня, та, може, й донині веселяться, коли не померли.


МУДРА ДІВЧИНА
Було собі два брати — один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:
—    Потроху відробиш мені за неї.
Ну,  бідний  брат відробляв  потроху,  а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
—    Віддай мені корову назад!
Той каже:
—    Брате! Я ж тобі за неї відробив!
—    Що ти там відробив,— як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні,— то він і каже їм:
—    Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
—    Кажіть, пане!
—    Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете скажете.
Пішли брати.
Багач іде додому та й думає собі:
—    От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся.
Вона й питається:
—    Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
—    Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
—    А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.
—    Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?
—    Е, тату, ситніш над усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
—    Чи ба? — каже батько. — Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
—    Ану, відгадали?
—    Відгадали, пане,— кажуть обидва.
От багатий зараз виступає, щоб собі ггопереду поспішитись, та й каже:
—    Ситніш,  пане,  над усе — ваші  кабани,  а прудкіш  над усе — ваші хорти, а миліш над усе — гроші!
—    Е, брешеш, брешеш! — каже пан. Тоді до вбогого:
—    Ану, ти!
—    Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.
—    Правда, правда! — каже пан,— Ну, а прудкіш що на світі?
—    Прудкіш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.
—    Так! Ну, а миліш? — питає він.
—    А миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
—    Так, усе! — говорить пан.— Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?
—    Та що ж, пане, — каже вбогий,— є в мене дочка Маруся, так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
—    Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка, та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, ви годувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:
—    Чого ви, тату, плачете?
—    Та як же мені, дочко,не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання.
А дочка взяла горщечок каші та й каже:
—    Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому,— нехай він виоре, посіє кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.
Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:
—    Так і так дочка казала.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблину льону, дає чоловікові й каже:
—    Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб'є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо.
Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка:
—    Чого ви, тату, плачете?
—    Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом'яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева,   дала   батькові   та   й   каже:
—    Несіть до пана, нехай пан із   цього   дерева   зробить   мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть,вона не з таких, щоб одурити...» Потім думав, думав   та   й    каже   чоловікові:
—    Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні вбута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!
Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
—    Ну, що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.
І розказав їй усе. Маруся каже:
—    Не журіться, тату,— все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла ґринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить до пана, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже слугам:
—    Прицькуйте її собаками!
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:
—    Ось вам, пане, гостинець.— Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів взяти, а він — пурх та й вилетів у відчинене вікно!
А на той час приходить двоє до пана судитися. От пан вийшов   на   рундук   та   й   питає:
—    Чого вам, люди добрі?
Один каже:
—    Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
—    Ні, брехня,— моя! Розсудіть нас, пане!
От  пан  подумав  та  й   каже:
—    Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить, — та й привела.
От привели, поставили, запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти,— взяло та й побігло геть.
Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:
—    Ви лоша прив'яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.
Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.
Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.


ВІВЧАР ВАСИЛЬКО І ЗОЛОТІ ГОРИ
Жив бідний парубок Василько. Щоб якось вилізти із злиднів, пішов у світ, куди очі дивилися. Але ніде не міг знайти роботу — мозолів набити, щоб гріш заробити.
Одного дня дізнався, що можна би найнятися в багатого дідича.
Але йому сказали:
—    Не йди до того шкуродера.
Він не дає наймитові їсти.
Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися.
А той здивувався:
—    Ти, легеню, хочеш робити у мене?
—    Хочу.
—    То роби за їду. Будеш вівці пасти. Але   як   десь    загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.
Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:
—    Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.
Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. їх було — як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:
—    Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.
Шкода стало красного орла, і Василько відповів:
—    Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере із мене шкуру, то ти будеш винен!
—    Не журися, нічого не буде...— Орел схопив ягня і полетів.
А хлопець боявся — довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.
На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.
—    Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкури, то ти будеш винен.
—    Не гризися, не буде біди.
Орел  схопив  ягня  і  полетів. Увечері      Василько     пригнав отару пізно. Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що
одної ночі не вистачило б порахувати всіх.
На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:
—    Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене — понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.
Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:
—    Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.
—    Добре, орлику!
Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як удень.
Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:
—    Ґвалт, горимо! Уставайте, люди!
Василько схопився і — гайда тікати. Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:
—    Чекай, не тікай, хто ти?
Вівчар зупинився.
Пан підійшов до нього і спитав:
—    Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?
—    Золото, пане.
—    Звідки маєш?
—    Мені орлик дав... — І Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.
Дідич попросив:
—    Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару...
—    Най буде й так,— погодився Василько.
Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями. Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.
—    Ти що робиш тут, пане? — питає орел.
—    Овець пасу, орлику.
—    Дай мені одне ягня, бо я дуже голодний.
—    Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.
Орел відповів:
—    Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.
—    Бери собі одразу ягня,— утішився дідич.
Орел зловив ягнятко і з'їв. А потім сказав:
—    Сідай, пане, на мене!
Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:
—    Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.
Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні — та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.
Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:
—    А де пан, вівчарю?
Василько відповів:
Полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там...
—    Ади який! А мене покинув?..— розсердилася пані.— За раз і я полечу туди!
Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.
—    Дайте мені хоч одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.
—    Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.
—    Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.
Орел наївся, узяв пані й полетів у небо.
Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:
— Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить! А пані як побачила купи золота, то не тямила, щ,о робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути — скоро скапала, як свічка. Орел прилетів на пасовисько сам.
Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець.
І тут нашій казці настає кінець.


ЯК ПАН ГАВКАВ НА СТАРОГО ПНЯ
Був  у селі  пан. Одного  разу він сказав бідному селянинові:
—    Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
—    У нашому краї всі мужики розумні.
—    А пани?
—    На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові,— відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
—    А я розумний?
—    Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
—    Ну, що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся...
—    Най буде по-вашому,— мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу.   Де   тільки   не   бували!
А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють.
А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:
—    Що сталося, чоловіче?
—    Тс-с-с... Онде ведмідь, ховайтеся.
Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:
—    Ой, якби в нас був хоч один пес!
—    А то чому? — спитав пан.
—    Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
—    Ти, чоловіче, сам загавкай.
—    Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
—    Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
—    От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
—    Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько. Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів. Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
—    Чого це ви шавкаєте?
—    Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
—    На котрого?
—    Та на того, що в корчах.
—    Ходім та й подивимось на вашого ведмедя...
Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
—    Ну,  що маю  казати  про вас? — посміхнувся  селянин.
Панисько ударив коней батогом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.
 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky