КАЗКИ НАРОДІВ АФРИКИ

ВСТУПНЕ СЛОВО
Любі діти! Казки, зібрані в цій книжці,— лише часточка тих скарбів, що сягають своїм корінням у глибину не одного століття і не одного з тих народів, які населяють нині Африку, таку таємничу й омріяну, з її непрохідними тропічними лісами та болотами, спекотними пустелями, неприступними скелями, водоспадами, дивовижними звірами.
Велетенський, загадковий, неповторний Африканський континент... З його таємницями обізнані лише африканці, люди з темною шкірою і білосніжною усмішкою, відкриті серцем, щирі душею, бистрі розумом. Ці чудові казки — плід їхнього таланту і натхнення.
П'ятдесят п'ять країн налічується нині в Африці. Багатомовність цих країн разюча: лише на південь від Сахари люди розмовляють двома тисячами мов. В одній тільки Нігерії їх аж двісті, а в Заїрі кількість мов і діалектів перевищує вісім сотень. Та всі ці мови, на жаль, не мають свого письма.
Казки, легенди, міфи сивої давнини переказуються тут із роду в рід, із покоління в покоління, із уст в уста.
Для маленьких африканців казка — це основне джерело пізнання навколишнього світу, форма усного навчання поведінки в житті. Казка тлумачить їм походження звірів, людей, явищ природи. В ній відбивається побут, культура та своєрідність африканської природи. Завдяки казкам ми знайомимося з життям африканського села, дізнаємося, як розчищали, засівали, обробляли поле, як вирощували просо, арахіс, маніоку. Як і казки інших народів світу, африканська казка навчає добра, засуджує зло, жадібність, людську глупоту та інші вади.
Коли ніч опускала на землю свої шати, в усіх африканських селах старі і малі збиралися біля великого вогнища слухати казку. Під звуки гучного тамтаму в казку вривалася пісня, всі слухачі підхоплювали її, а потім знову слухали казку. Найчастіше казка починалася із загадок, їх промовляли в швидкому темпі, і так самсривидко треба було відповідати. Це був своєрідний турнір на допитливість, дотепність, знання. А потім хтось промовляв: «Я кажу казку. Слухайте всі. Хай моє слово проросте!»
Оповідач імітував казкових персонажів голосом, мімікою, жестами, ніби перевтілюючись у них. Казки вміли розповідати всі. Та не зрівнятися їм з майстерністю старого мандрівного поета і казкаря, з уст якого ллються прості і мудрі слова, що їх дід його діда чув від свого діда.
Значне місце серед африканських казок належить казкам про тварин. Традиційні герої цих казок — здебільшого тварини: заєць   (мудрий чи злий), заздрісна, дурна і зла гієна, працьовита білка, хитра, а іноді й зла черенаха, змія, мавпа, антилопа, буйвіл, пантера, лев, рідше — слон та бегемот. Вони поводяться у казках, як люди: розмовляють між собою, полюють, варять кашу, сваряться, ходять у гості.
Мова африканських казок проста і ясна, образи викінчені і напрочуд поетичні. Так у малійській казці «Як заєць з гієною квасолю садили» дурна гієна, коли зацвіла квасоля, обриває всі квіточки, бо думає, що то метелики прилетіли обідати на її поле.
В африканських казках зібрано зерна народної мудрості. «Пам'ятайте, що дерево росте вгору тому, що його коріння йде в глиб годувальниці землі»,— повчає старий казкар Амаду Кумба.
Дитина найближче нахиляється до цього живодайного джерела. Слова добра і мудрості, почуті на світанку життя, вкарбовуються в пам'ять назавжди.
МАРІЯ ВЕНГРЕНІВСЬКА

ЯК ПРИЙШЛИ КАЗКИ
(Сомалі)
Миші трапляються скрізь — і в оселях багатих людей, і в оселях бідняків.
Здавна миша складала казки про те, що вона бачила. Казки були її дітьми. Кожна казка-дитина мала свою сорочечку — білу, блакитну, червону, зелену, чорну... Казки жили в її хаті і допомагали їй у всьому.
Якось вівця штовхнула двері мишачої хатки. Двері були трухляві й поламалися, а казки розбіглися яка куди. І тепер вони ходять по всій землі.
Послухайте декотрі з них!

ЧОРНИЙ ЧОЛОВІК І ЧОРНИЙ ТАРГАН
(Камерун)
Був собі чорний чоловік і взяв собі чорну жінку, яка народилася безмісячної ночі серед чорної-пречорної пітьми. Купив чоловік чорного осла, посадив на нього свою чорну жінку та й подався через чорні джунглі на чорну гору. Спинився він перепочити в чорному кратері.
Настала ніч.
Коли це приходить чорний тарган, бачить чоловіка в чорному кратері і питає:
—    А ти що тут робиш?
А чоловік і каже:
—    Я сам чорний, і жінка в мене чорна, і осел мій чорний. Ішов я через чорні джунглі, піднявся на чорну гору і знайшов чорний кратер. Оце я в ньому спинився і тепер тут житиму!
А чорний тарган йому на те:
—    Цей кратер — моя хата ще з діда-прадіда. Як хочеш, йди собі з миром. А ні, то я, чорний тарган, тебе з'їм.
—    Не піду! — каже йому чоловік.
—    А таки підеш! — тарган йому на те.
Повернувся тарган і пішов скаржитися чорній білці. Кличе білка до себе чорного чоловіка. Виліз чорний чоловік із чорного кратера і пішов до чорного термітника. Чорна білка вистрибнула з чорного термітника, привітала чорного чоловіка й каже:
—    Чорний тарган прийшов до мене, чорної білки, зі скаргою на тебе, бо ти зайняв чорний кратер. Як хочеш, щоб я судила на твою користь проти чорного таргана, принеси мені повну бочечку чорного арахісу!
Приніс чорний чоловік білці чималу бочечку чорного арахісу. Тоді й каже білка чорному чоловіку:
—    Бери гроші, йди на базар чорних поганів, купи там чорного кота, винеси його на чорну гору, випусти в чорний кратер, і той кіт з'їсть чорного таргана.
Послухав чорний чоловік білку, вернувся додому, взяв гроші, пішов на базар чорних поганів. Купив чорного кота, вернувся на чорну гору, щоб випустити кота в чорний кратер.
Надвечір прийшов чорний тарган. Випустив чоловік чорного кота, кинувся той на чорного таргана. Тарган сховався на чорному дереві. Чорний кіт видряпався на чорне дерево, зловив чорного таргана і з'їв його.
Чоловік лишився господарем чорної гори і чорного кратера.
От і казка уся.

СОНЦЕ І МІСЯЦЬ
(Руанда, Танзанія)
Люди кажуть, що Сонце і Місяць були братами. Сонце було старшим братом, а Місяць — молодшим. Жили вони разом в одній хатині далеко від батьків.
Якось їм сповістили, що їхній батько тяжко захворів і хоче їх побачити перед смертю.
Сонце й каже:
—    Я піду завтра зранку, бо вже пізно.
А Місяць, занепокоївшись, що батько може й не дожити до ранку, негайно подався в дорогу і застав батька ще живим. Батько запитав:
—    А де твій брат?
—    Він прийде завтра.
—    Ти один мій справжній син, бо тільки ти поспішив до мене, коли дізнався, що я вмираю.
Батько благословив свого сина Місяця і сказав:
—     А твій брат весь час шукатиме мене, але ніколи не побачить.
Сказав і помер.
Сонце прийшло наступного дня аж опівдні. Батька вже не було, і Сонце пішло його шукати. Увечері воно лягло спочивати, стомившись за день. А зранку знову рушило на пошуки. Але й цього разу нікого не знайшло. Розгнівалося Сонце і сховалося за хмари, а щоб покарати людей, наслало удосвіта на землю тропічну зливу.
А потім знову пішло блукати небом. Щовечора воно спускалося на землю, аби хоч щось знайти попоїсти, але так нічого й не знаходило. Знову вирішило покарати рід людський. Тривала посуха впала на землю.
І досі Сонце не може наїстися і, гніваючись, посилає на людей то зливи, то посухи.
Отак Сонце встає щоранку і йде на спочинок увечері, цілісінький день блукаючи у пошуках батька...
А Місяць час від часу з'являється на небі, згадуючи про той день, коли батько помер, благословляючи його.

СВЯТО ВОГНЮ
(Дагомея)
із олись дуже давно жив собі вождь племені дагомба і мав він сина, якого так любив, що не міг спати, якщо хлопчика не було поруч. Якось увечері вождь разом зі своїми одноплемінцями сидів під великим деревом біля хатини. Вечір був теплий, погожий. Лунали звуки тамтамів. Довкола співали й танцювали діти.
—    Як добре жити на білому світі,— мовив вождь.
І люди заплескали в долоні. Люди племені дагомба завжди плескали в долоні, коли погоджувалися з кимось.
Через деякий час дружина вождя підійшла до нього й каже:
—    О володарю, час уже нашому хлопчику спати.
—    Але ж він був з тобою в хаті,— сказав вождь.
—    Хіба його тут немає? — запитала жінка.
—    Жінко, я ж кажу тобі, що він у хаті. Піди поклич його.
—    О любий мій володарю,— відказала вона сумно.— Його немає в хаті.
Тоді вождь скочив на ноги й закричав:
—    Припиніть танцювати! Нехай барабанщики б'ють у тамтами на сполох! Шукайте мого сина!
За хвилину озвались тамтами. «Зник син вождя,— відбивали вони.— Той, хто знайде хлопця, хай приведе його до вождя».
Всі люди племені кинулися шукати хлопця. Але хоч де шукали — не знайшли. Вождь страшенно лютував.
І люди шукали далі. Минуло багато годин. Коли це хтось вигукнув:
—    Ось він!
Вождь кинувся туди, звідки долинув голос. На траві під деревом спав хлопчик.
—    Вставай, мій любий,— покликав вождь свого маленького сина. Та хлопчик не прокинувся.
—    Вставай,— покликав вождь знову. Нарешті хлопчик розплющив очі.
—    Тату, це ви? — мовив він і підвівся.
Вождь був дуже щасливий. Знову загриміли тамтами: «Знайшовся син гвождя! Знайшовся син вождя!» — вибивали вони. Раптом вождь сердито глянув на дерево:
—    Спаліть це дерево! Воно сховало мого сина!
І слуги вождя піднесли смолоскипи до стовбура й гілок. Дерево спалахнуло і незабаром упало на траву. А тим часом щасливий батько повернувся із сином додому. Люди бігли позаду, співаючи й танцюючи.
Відтоді у липні люди племені дагомба щороку святкують свято вогню. Вождь виходить із хати, й люди запалюють свої смолоскипи. Вони починають танцювати і підносять смолоскипи до дерева. Але тепер вони спалюють не все дерево, а тільки дві-три гілочки.

ЯК З'ЯВИЛИСЯ НА ЗЕМЛІ ПЕРШІ ЛЮДИ
(Танзанія, Уганда)
Могутній Дух Землі жив собі самотою у своєму великому селі і дуже нудьгував.
—     Ох і нудьга! — бідкався він.
Та найбільше дошкуляло йому те, що не було в нього приятеля, з яким можна було б викурити люльку. А треба сказати, що тютюн ріс усюди. Отож Дух Землі був один-однісінький і мусив палити на самоті. А опівдні не було кому приготувати для нього обід. Йому зовсім не подобалося жити самому, і він вирішив: «Треба створити людей, щоб вони готували мені обід і палили зі мною тютюн».
Пішов він до лісу і знайшов дерево, на якому росли горіхи нкула. Потрусив він дерево, і горіхи попадали додолу.. Дух Землі позбирав горіхи й повернувся додому. Багато днів ходив він до лісу по горіхи нкула, аж поки наносив їх велику купу. Подивився на них Дух Землі і подумав: «Певно, вже досить».
Зсипав він усі горіхи до одного кошика і відніс його на берег великого озера. Там у нього була велика й гарна пірога. Пересипав він горіхи до піроги й покликав крокодила, що саме висунув голову з води:
—    Йди-но сюди!
Крокодил підплив до Духа Землі, і той впріг його в пірогу.
—    Пливи! — наказав він крокодилу. А треба вам сказати, що Дух Землі ніколи сам не веслував.
Крокодил слухняно потягнув пірогу за собою.
—    Далі від берега,— наказав Дух Землі крокодилові, і той поплив на середину озера.
Крокодил довго гріб лапами, і з них почала сочитися кров, але він все гріб і гріб. То було велике озеро, таке велике, що й берегів не видно, таке велике, що тяглося аж туди, де сідає сонце. Отож крокодил усе плив і плив, тягнучи за собою пірогу все далі й далі.
Коли вже далеченько відплив від берега, Дух Землі наказав йому спинитися.
Крокодил охоче спинився. Дух Землі взяв найбільшого горіха, дмухнув на нього й мовив:
—    Ти будеш першим чоловіком!
І кинув горіха у воду. Горіх не потонув, а поплив до берега.
Тоді Дух Землі схопив другого горіха, дмухнув на нього і теж кинув у воду:
—    Ти будеш жінкою!
І цей горіх не потонув, а поплив до берега. Так само Дух Землі вчинив з усіма іншими горіхами.
А тоді наказав крокодилу тягти пірогу до берега.
Крокодил послухався, почав гребти лапами і потяг пірогу до берега. Коли вони дісталися берега, Дух Землі вийшов на сухий пісок, де на нього уже чекав натовп людей. Їхній ватажок виступив уперед і сказав:
—    Це я!
А інші закричали:
—    Це ми! Це ми!
Дух Землі повів людей до своєї оселі і, коли вони прийшли на великий майдан, мовив:
—    Ось тут ви житимете.
Дух Землі став вождем. Він розмовляв із чоловіками, жінки готували їсти, а треба сказати, що куховарити вони вміли, і Дух Землі більше не нудьгував. А після обіду чоловіки курили люльки і розповідали один одному про різні пригоди.

ЯК НАРОДИЛИСЬ БЛИСКАВКИ
(Екваторіальна Гвінея)
3а давніх-предавніх часів, про які тепер і не згадаєш, на околиці невеликого селища жив собі старий чоловік з дружиною. Коли знайшовся у них синок, жінка померла. Дуже побивався чоловік після її смерті. Лишилася в нього єдина втіха — маленький синок. І так-то він його любив, так пестив!
Доля була милосердною до чоловіка, виріс його синок і став красенем. Було в батька на той час велике поле, а яке завбільшки, ніхто вже й не пам'ятає. Коли сходило сонце, брав він із собою ніж-мачете і йшов працювати в поле. Син лишався вдома варити обід і носив його батькові.
Одного разу прокинувся хлопець, розклав, як завжди, багаття і заходився варити обід. Робота горіла в його руках,і невдовзі обід був готовий. Коли це де не взявся велетень-людожер і пригрозив, що з'їсть хлопця, як той не віддасть йому обід. Злякався хлопець і віддав велетню батьків обід.
Унадився людожер ходити до хлопця і з'їдати все, що той наготує. Хлопець розповів про все батькові. Вирішив чоловік піти до ворожбита, може, скаже, що їм робити.
І ось що порадив йому ворожбит:
—    Ти сховайся, а коли прийде чудовисько, яке з'їдає обід, і почне погрожувати твоєму сину, хапай головешку і підпалу його довге волосся.
Наступного дня, рано-вранці, приготував батько смолоскип і сховався за хатою, як йому порадив ворожбит. Хлопець прикинувся, розклав багаття і заходився варити обід. Не встиг обід зваритися, аж людожер уже тут, та такий лютий, як ніколи:
—    Спочатку,— кричить,— я з'їм обід, а тоді й тебе.
Тільки сказав, а тут з-поза хати вискочив батько із запаленим смолоскипом і встромив його в довге волосся чудовиська. Спалахнуло волосся. Кинувся людожер до найближчої річки, щоб погасити його. Хотів був занурити голову у воду, але не встиг: утекла частина "річки в?море, а частина в землю пішла. Кинувся він до другої річки, але й та втекла. Втекла і третя, і четверта. Не міг людожер загасити пожежу на своїй голові — повтікали від нього всі річки і ріки.
Нарешті дістався він до берега моря і кинувся у воду. А море розступилося і пішло в землю. Гримнувся людожер на скелясте дно. Побачив між скелями маленьку калюжку і спробував встромити в неї голову. Але не пролазить голова — застрягла між скелями. Почувся страшний гуркіт, посипались іскри.
Отак і з'явилася блискавка. Як тільки починає людожер витягати свою затиснуту скелями голову, гримить грім і спалахує небо.

ЯК ГІЄНА І ЗАЄЦЬ КАРТОПЛЮ САДИЛИ
(Малі)
Якось умовилися пєна та заєць друзями жити і купили собі два поля, одне біля одного.
А коли настав сезон дощів, вирішили посадити квасолю.
Цілих два місяці тяглися вгору стебла, а на третій зацвіли квіточками, схожими на малесеньких метеликів. Побачив те гієна, захотів прогнати метеликів та й позбивав усі квіточки на своєму полі. А тоді побіг до зайця й застерігає:
—    Я щойно знищив усіх метеликів, які паслися на моїй квасолі. Раджу й тобі це зробити.
Здогадався заєць, що гієна ошукав себе, та й каже:
—    Красненько дякую, але я зроблю це трохи згодом.
Минуло кілька тижнів, і на зайцевому полі з'явилися чудові стручки квасолі. Як повиростали вони, заєць попросив дружину приготувати з них смачну страву, щоб і самим поласувати, і сусіду почастувати.
Гієні страва дуже сподобалася, от він і питає зайця:
—    Як ти зумів виростити таку гарну квасолю? Я ж із свого поля не зібрав ані стручка!
—    А тут нічого хитрого немає: квасолю мені дали оті метелики, яких я лишив на своєму полі. Хіба ти не знаєш, що квіти з часом перетворюються на зернята?
Коли гієна повернувся додому, його жінка не могла стримати гніву:
—    І не соромно тобі — насадив квасолі і нічогісінько не зібрав! Нехай тепер заєць тебе годує! Хіба можна тебе після цього любити!
Той докір глибоко вразив гієну, і він почав думати, як би помиритися з жінкою, а заодно й зайцю насолити.
Думав-думав та й надумав. Набрав повен рот вугілля, ліг за заячою хижкою і стогне.
«Що воно там стогне?» — подумав заєць.
Вийшов із хижі і бачить: корчиться гієна на землі, качається на спині і глухо стогне:
—    Зжалься, друже, рятуй мене! У мене повен рот крові...
—    Ану покажи... Та що це?
—    То загусла кров. Якби ж ти знав, як мені болить.
Пожалів заєць гієну, засунув лапку йому в пащу, а той зараз і схопив її гострими зубами.
—    Ой, ти мені пальці відкусиш! — зойкнув заєць.
—    Саме це я й збираюсь зробити, якщо не скажеш, як мені перед жінкою виправдатись.
—    Гаразд. Завтра вранці я поведу тебе в таке місце, де багато харчів. Тільки, будь ласка, відпусти мої пальці... —    Приходь до мене, як заспівають півні.
Серед ночі гієна, якому дуже кортіло швидше з жінкою помиритися, розбуркав свого півня і змусив його кукурікати. А тоді пішов будити зайця:
—    Вставай! Мій півень уже проспівав!
—    А мені саме снилося, що хтось дрочив твого півня, шпигав його і тряс,— відказав хитрий заєць.— Ану лишень, почекаймо, поки старі жінки почнуть бухикати, отоді вже й рушимо в дорогу.
Побачив гієна, що його хитрощі викрито, пішов, буркочучи, і сипнув меленого перцю до хижі своєї тещі, а тоді знову бігом до зайця.
—    Моя теща,— кричить,— хоч і прокидається завжди пізно, вже бухикає!
А мені оце снилося, що якийсь злий жартівник сипнув перцю до хижі твоєї тещі. Зачекай, хай розвидніється, тоді й рушимо в дорогу.
Бачить гієна, що знову спіймав облизня, але дуже кортить йому швидше в дорогу! Отож назбирав він соломи і розклав багаття за найближчим пагорбом, звідки щоранку з'являлися перші промені сонця. А тоді щодуху кинувся до заячої хижі. Стукає в двері і кричить:
—    Гей, зайцю! Дивися, вже схід сонця палає!
—    Мені здається, що то хтось запалив багаття!
—    Гр-р-р! — загарчав гієна.— Як ти й далі так глузуватимеш з мене, то я тебе з'їм!
—    Потерпи ще трошки! Кажу тобі, що незабаром твоє бажання здійсниться.
Аж ось настав довгожданий світанок. Подалися заєць з гієною в дорогу до галявини, де на землі лежало багато-багато яєць. Як прийшли, хотів був гієна їх збирати, але заєць застеріг його:
—    Яйця ті належать Брісі, духові з велетенською головою. Він їх дуже пильно стереже. Ми його чемненько попросимо дати нам кілька яєць. Як говоритимемо з ним ввічливо й ґречно, він з нами поділиться...
На їхнє прохання Брісі погодився дати їм частину своїх припасів:
—    Усі яйця, які ви встигнете полічити за час, поки я пройду три кроки, будуть ваші. Тільки лічіть по черзі.
—    О, щедрий Брісі, можна я буду першим? — попросив гієна.
Почав гієна лічити яйця одне за одним, та так швидко, що вже й слів розібрати. Налічив дев'ятнадцять штук.
Настала черга зайця. Чітко й голосно лічив він, поки Брісі робив свої три кроки: «Десять, двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят...», і спинився на ста тридцяти!
Можете собі уявити, як зустріла жінка гієни свого дурного чоловіка?

КОШЕНЯ І МИШКА
Кошеня і мишка були великими друзями і гралися завжди разом. Якось, коли кошеня, награвшись, повернулося додому, його мама кішка відчула приємний запах.
—    Чим це від тебе пахне? — запитала кішка.
—    О, мамо, то запах мишенятка. Я часто граюся з ним,— відповіло кошеня.
—    Як підеш гратися з мишеням наступного разу, клич його здалеку й голосно, аби я могла почути і заховатися десь поблизу,— сказала кішка з хижим і хитрим виглядом.
—    Ви якось казали мені, мамо, що мишка дуже смачна, а в нас зараз нічого їсти. Я зроблю все так, як ви сказали, щоб ми спіймали мишку,— запевнило кошеня.
Повернувшись додому, мишка мусила відповісти на запитання своєї мами.
—    Що це за неприємний запах? — поцікавилась миша.
—    О, то запах одного кошеняти. Ми з ним товаришуємо і граємось разом,— щиро відповіла мишка.
Ой, як налякалася і розсердилася мама-миша!
—    Та ти хіба не знаєш, що це наш смертельний ворог? — запитала вона малу мишку.
—    Ой, мамо, не знала! — скрикнула мишка.— Я скажу тому кошеняті, що більше не буду з ним дружити і не піду з ним гратися, як воно мене покличе.
Наступного ранку кошеня швиденько побігло до знайомого куточка і почало кликати мишку:
—    Мишко, мишко, йди-но гратися зі мною!
Мишка не забарилася з відповіддю:
—    Більше я з тобою не гратимусь! Як не мудруй, а тобі мене не обдурити. Ти, мабуть, і не здогадуєшся, що я знаю про наказ твоєї мами. Але моя мама мені теж дещо порадила! І з цієї миті нашій дружбі край!
Отак довір'я і доброзичливість зміцнюють дружбу, а хитрість та злість руйнують її.

ЧОМУ КІТ УМИВАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ОБІДУ
(Заїр)
Зловив якось кіт  необережного горобця та й збирається його з'їсти. А горобець і каже:
—    Вихований кіт ніколи не обідатиме, не вмившись.
—    Твоя правда,— погодився кіт. Кинув він горобця і почав умиватися. А горобець тим часом утік, сів на високій гілці та й глузує з дурного кота. Обурився кіт.
—    Наступного разу,— каже,— я спочатку пообідаю, а вже потім умиватимусь!
Відтоді коти вмиваються завжди після обіду.

ЧОМУ У БАБОК ТОНЕНЬКИЙ СТАН
(Заїр)
Колись у сиву давнину люди прокидалися вранці з першим криком півня. Але півень кукурікав тільки тоді, як квакала жаба.
Аж ось якось увечері сталася дивна пригода. Одна жінка товкла, маніок у ступі. Бабку-лібелюлю, яка жила поблизу, розлютив той шум. Кинулася вона на жінку і вжалила її.
Жінка від несподіваного болю впустила товкач. Упав товкач на великий глек із водою. Розлиїдася вода по землі і потрапила в нору, де спав полоз. Кинувся полоз з переляку тікати і впав у рів, просто на жабуИ&ка сиділа там. Жаба злякалася й квакнула. Півень, почувши її, одразу закукурікав. Попрокидалися люди. Але бачать — ще темна ніч надворі. Пішли вони скаржитися царю. Усі складають провину на півня. Тоді кличе цар півня до себе. А півень виправдовується:
—     Я,— каже,— закукурікав тільки тоді, як почув жаб'яче квакання!
Кличе тоді цар жабу, а та теж захищається:
—    Я заквакала, бо мені на спину впав змій і налякав мене!
Привели полоза. Розказує той свою пригоду:
—    Мене розбудила вода перекинутого глечика!
Нарешті знайшли й жінку, глечик якої перекинувся, і вона розповіла, як її вжалила бабка-лібелюля.
От кличе цар до себе бабку, а та не знає, як пояснити свій вчинок. Кинули бабку до в'язниці. Почала вона літати з кінця в кінець. Посадили її тоді на ланцюг. Хоче бабка літати, та ланцюг не дає. Коли випустили бабку з в'язниці, стан її, стягнутий ланцюгом, став тонесенький-тонесенький.
Ото відтоді у всіх бабок такий тонесенький стан.

СУМНА КАЗКА ПРО ПУГОЛОВКА
(Зімбабве)
Помер жаб'ячий король, поховали його жаби та й думають, як їм далі жити, кого вибрати новим королем. Зійшлися на раду усі впливові жаб'ячі родини.
Багато було охочих на вільний трон. Ну й пересварилися всі, мало до бійки не дійшло. Ні до чого не домовившись, вирішили звернутися до чаклуна. Дуже поважали його всі жаби, і чаклунове слово було для них закон. Як незмога їм вибрати короля, то хай хоч чаклун підкаже, що його робити.
Як там воно було, що там наворожив чаклун — ніхто до ладу не знає, але випало бути королем одному молодому пуголовку.
Жаби дуже здивувалися з тої дивної поради, а найбільше сам майбутній король.
Але ж справу треба було доводити до кінця, отож і вирішили жаби, що коронуватимуть пуголовка через сім днів. Дійшовши такої згоди, пострибали по домівках.
Розумні люди кажуть: не кажи «гоп!», доки не перескочиш.
А що ж пуголовок?
А йому нежданий успіх запаморочив голову. Доти жодна жаба не помічала його, а тепер кожна вітається, підлещується.
Окрилений успіхом пуголовок надумав влаштувати веселе гуляння протягом усіх сімох днів, що залишились до коронації.
Запросив він на свято своїх нових друзів. Такого свята ще не знав жаб'ячий світ. Найкращі барабанщики, танцюристи та музики розважали гостей. А який там був бенкет! Коли б ви покуштували ті биточки, смажені у пальмовій олії! А скільки живності забили, щоб нагодувати гостей! А ще на подвір'ї пуголовка стояли величезні жбани з пальмовим вином, та й не лише на подвір'ї, а й на вулицях і на базарі.
Всі веселилися, всі забули про роботу. Жаби, за своїм звичаєм, танцювали на вулицях, а пуголовок найдужче.
Аж ось настав шостий день. Гулянка у розпалі, а наш хвалько ніяк не вгамується — хочеться йому бути найпримітнішим.
Похвалився він, що станцює за будь-якого танцюриста, та й ну танцювати! Жаби йому плескали, а він ще дужче хизується — і танцює, і стрибає, і так, і сяк, і вважає, що з нього найкращий, танцюрист в усьому жаб'ячому світі.
А правду кажучи, то був зовсім не танець, бо пуголовок спотикався та падав у калюжі. Здогадалися чому? Саме так! Випив він забагато вина. Стрибав пуголовок отак, доки впав у помийну яму коло базару та й зламав собі лапку,— дуже вже тоненькі вони у нього були.
Витягли його звідтіля, однесли додому й поклали на ліжко. Лежав пуголовок, і все йому боліло, а найбільше голова та ноги.
На сьомий день мала відбутися коронація, та не відбулась.
У жаб існував закон, за яким жаба з вадами тіла чи розуму не може бути королем.
І знову зібралися на нараду всі впливові жаб'ячі родини.
Не виправдав сподівань пуголовок, поводив себе погано, та й лапка зламана.
Так і не довелось йому надіти корону. Дісталася вона одному старому розумному жабичу — він і став королем.
От бачите, як буває,— сказав пуголовок «гоп!», та не перескочив.

ЗАЄЦЬ І ГІЄНА
(Мавританія)
Заєць та гієна були сусідами, і напередодні одного великого свята пішли вони вдвох шукати подарунків для своїх родин.
Як вийшли із села, заєць і каже:
—     Ти йди ліворуч, а я — праворуч.
—    Ні,— прогугнявила гієна,— не піду я ліворуч, я хочу йти праворуч...
—    Гаразд,— погодився заєць,— тоді праворуч підеш ти, а я піду ліворуч.
Розійшлися вони кожен у свій бік. Гієна йшла і на смітниках підбирала ган
чірки та щербаті горщики. А заєць не знайшов нічого.
На сьомий день мандрів, як і домовилися, вертають вони назад. Гієна несе щербаті горщики і старе ганчір'я, а заєць вертає з порожніми руками. Зайшовши у тінь квітучого гумового дерева — так називають сенегальську акацію. Ліг у затінку, потягся й зітхнув:
—    Ох, яка прохолодна тут тінь!
Не встиг сказати, як на нього посипався дощ коштовностей: коралі, браслети, сережки. Скочив заєць у захваті на ноги, зібрав усе у великий клунок, подякував дереву і стрілою помчав додому.
А гієна вже два дні як повернулася. І все не може нахвалитися зі своєї удачі. Заєць прибіг додому вночі. Сховав клунок і ліг спати.
Нарешті настав, день великого свята. Гієна ще вдосвіта викупала своїх дітей і повдягала у те ганчір'я, що знайшла. Ще й на шию замість прикрас почіпляла щербаті горщики. Заєць і собі розкрив клунок і розкішно вбрав своїх дітей. Усі подалися на свято.
Проте гієнині діти одразу прибігли назад додому, гірко плачучи, бо всі з них сміялися. Засмучена гієна пішла до зайця просити, щоб він допоміг і її малюкам знайти такі самі гарні прикраси, як у його дітей. Заєць мав дуже добре серце. До того ж він був дуже послужливий, тож і показав гієні галявину, на якій росло гумове дерево, ще й чарівних слів її навчив: «Ох, яка прохолодна тут тінь!»
Не встигли ще й перші півні проспівати, а гієна вже подалася з дому, закинувши на плече велику сокиру. Прийшла до гумового дерева, зрубала його, взяла на спину і притягла до села. Відтак викопала біля своєї хати яму і увіткнула в неї дерево. Потім пересунула якомога далі огорожу з усіх чотирьох боків, щоб двір став ширший, замкнула ворота, а тоді лягла горілиць під деревом і крикнула:
—    Ох, яка прохолодна тут тінь!
Але нічого не впало. Вона знову крикнула:
—    Ой, яка прохолодна тут тінь!
Знову нічогісінько. Цілий день і всеньку ніч кричала вона чарівні слова, але так нічого з дерева і не впало.
А вранці зірвався сильний вітер, закрутив дерево у вихорі й заніс кудись далеко-далеко.

КОШІЛЬ ЧЕРЕПАХ
(Камерун)
Заходилась якось черепаха кувати різні господарські знаряддя та зброю. Кувала вона і списи, і мачете, і шомполи, і сокири, і мотики, а як-то вже майстерно!
Одного разу заходить до кузні тарган. Черепаха й питає його:
—    Чого тобі треба, друже?
А тарган відповідає:
—    Треба мені викувати списа!
Та й висипає на землю цілісінький кошик вугілля і залізної руди. Каже тоді черепаха тарганові:
—    А йди-но лишень допоможи мені роздмухати міхи.
Виліз тарган на міхи і почав роздмухувати їх. Коли це бачить: просто до кузні чимчикує курка.
—    Що мені робити? — вигукнув тарган.— Сюди йде та, що присягалася звести мене зі світу!
—    Хто ж то? — питає черепаха.
—    То курка з довгим дзьобом,— каже тарган.— Як побачить вона мене тут, одразу й з'їсть!
А черепаха йому на те й радить:
—    Ти сховайся он там, під корою.
Послухався тарган і сховався під корою.
Коли це й курка заходить до кузні. Бачить коло стіни списа та й питає черепахи:
—    А хто це поставив там списа?
Черепаха й відповідає:
—    Та то тарган!
—    А де ж він сам? — питається курка.
Черепаха витягла трубочкою губи і ледь помітно вказала курці на те місце, де тарган принишк під корою. Скочила туди курка, підняла кору, знайшла таргана,  клюнула його,  проковтнула   ще  й дзьоба  об  землю  почистила.
А черепаха тоді їй і каже:
—    Сусідонько, ти з'їла того, хто роздмухував міхи, тепер тобі доведеться самій мені допомагати.
Сіла курка біля міхів і почала їх бадьоро роздмухувати. Трохи згодом спинилася вона, щоб дух перевести, коли дивиться, а через отвір просто до кузні йде мангуста. Кинулася курка до черепахи:
—    Черепахо, сестронько, оборони, іде-бо сюди мій заклятий ворог. Що мені, бідній, робити? І чого я сюди прийшла?
А черепаха й радить:
—    Сховайся он там, під лубом, ніхто тебе й не займе.
А мангуста, зайшовши до кузні, дивується:
—    Як ці списи схожі на списи курки!
—    А це й є списи курки,— каже черепаха.
—    А де ж сама курка? — питає мангуста.
—    Черепаха витягла трубочкою губи і вказала на луб, під яким сховалася курка. Мангуста тут-таки витягла курку та й з'їла. Про черепаху теж не забула — ніжку їй залишила.
Та коли мангуста хотіла собі йти, черепаха їй каже:
—    Раз ти з'їла мого помічника, який мені роздмухував міхи, то тепер сама ставай на його місце.
Почали вони вдвох роздмухувати міхи. Та ось глянула мангуста надвір, а там, ой лишенько,— коло самісінької кузні хижа рись! Мангуста й каже черепасі:
—    Що мені, бідній, робити? З'їсть мене рись.
А черепаха на те:
—    Сховайся під луб.
Зайшла рись до кузні і впізнала мангустині списи.
—    А де ж сама мангуста? — питає рись.
Відтак витягла вона мангусту з-під луба, роздерла, але й з черепахою поділилася. А черепаха їй і каже:
—    Ти з'їла мого помічника, тепер сама ставай роздмухувати міхи.
Сіла рись на долівку і почала роздмухувати міхи.
Аж ось до двору забрів леопард. Затремтіла рись. А черепаха дивується:
—    Чого ти так тремтиш, чого злякалася?
А рись їй:
—    Ой, смерть моя! Хіба не бачиш у дворі леопарда!
Черепаха й радить:
—    Швиденько ховайся он там під лубом!
А тут леопард суне до кузні, язик висолопив, дивується:
—    Ой, черепахо, щось тут ніби риссю пахне.
—    Ти вгадав,— відказує черепаха.
—    А де ж вона? — допитується леопард.
Черепаха і йому вказала на схованку самими губами. Витяг леопард зі схованки рись, роздер її і з'їв. Про черепаху теж не забув, лишив і їй шматок. Коли леопард хотів іти собі, черепаха йому й каже:
—    Ти з'їв мого помічника, тепер сам допомагай роздмухувати міхи.
Сів леопард на долівку і почав роздмухувати міхи.
А тут де не візьмись лев, от-от до кузні зайде! Затремтів леопард, заско-чений зненацька. Нема куди тікати. Питає він черепахи:
—    Що його робити?
Черепаха йому радить:
—    Ховайся мерщій он за тією луб'яною стіною.
А тут і лев, просунув голову в кузню. Побачивши списи біля стіни, він і питає черепаху:
—    А чи не схожі ці списи на списи леопарда?
—    Це й справді леопардові списи,— відповідає черепаха.
—    А де ж він сам? — зацікавився лев.
Черепаха йому й показує самими губами на луб'яну стінку. Скочив лев на стінку, повалив її на землю, схопив леопарда і вбив. А черепаха левові:
—    Будь ласка, допоможи роздмухувати міхи.
Сів лев на землю і став роздмухувати міхи.
Ще й оком вони не змигнули, аж бачать іде чоловік. Хотів був лев сховатися, та не встиг. Прицілився чоловік і бах! — лежить лев мертвий! Витягає чоловік ножа і давай розбирати тушу лева. Тільки чоловік не мав куди м'ясо складати. Коли бачить, стоїть великий кошіль. Каже він черепасі:
—    Дай мені кошіль, я туди м'ясо складатиму.
Дала черепаха чоловікові кошіль. Поскладав той м'ясо лева в кошіль,.ще й місце лишилося.
—    Що б його покласти сюди? — питає він черепаху.
Принесла йому черепаха всі шматки, які їй лишали мангуста, рись, леопард і лев. А кошіль все ще напівпорожній.
—    Немає в мене більше нічого, чоловіче, щоб тобі у кошіль покласти,— каже черепаха.
А чоловік їй на те:
—    Тоді йди сюди, я тебе покладу в кошіль, і він буде повний.
Схопив він черепаху і поклав у кошіль. Отак підступна черепаха сама стала здобиччю людини і потрапила у свій власний кошіль.

ГОРИЛА, ПАНТЕРА І ШИМПАНЗЕ
(Габон)
І кось горила, пантера і шимпанзе надумали поласувати горіхами з високої олійної пальми, яка росла неподалік. Але пантера хотіла поласувати ще й горилою та шимпанзе.
Швиденько прийшли звірі на галявину, де росла пальма. Але як дістати горіхи із самого вершечка? Розгубилися вони. От шимпанзе й каже:
—    Невже треба шукати ще якогось верхолаза, коли я тут?
А щоб слова не розходилися з ділом, кинулася вона до стовбура пальми і швидко та спритно видряпалася на вершечок, туди, де ріс кетяг горіхів.
Здивувалися горила та пантера і питають, чого шимпанзе не взяла сокиру.
—    Зачекайте,— відказала  та,— ось  побачите,   як  я   зриватиму  горіхи!
Міцно обхопила вона стовбур, а ногами твердо вперлася в пальмове листя коло горіхового грона. Натиснула дужче — і горіхове гроно разом із листям полетіли вниз.
—    Ловіть! — крикнула шимпанзе приятелям.
Горила вискочила наперед, випнувши груди. Мить — і горіхове гроно, як блискавка, впало їй просто на груди. А горила, й оком не зморгнувши, зловила велетенське гроно і обережно поклала його на землю. Тим часом і шимпанзе злізла з пальми. Але лишалася ще одна важка справа: обчухрати горіхи.
—    Ну то вже моє діло! — загарчала пантера і висунула пазурі.
В одну мить було все зроблено.
—    Зберіть лишень горіхи! — наказала пантера з виглядом переможця. Та інші заперечили:
Е ні! Передусім треба нарвати листя, щоб було їх у що загорнути.
І подалися вони шукати листя. От іде горила та й каже сама до себе: «Відколи живу, ще не бачила, щоб отак обчухрували горіхи з грона! Чи хто коли бачив такі пазурі? Якщо пантера так легко дає собі раду з горіхами, то що вона може зробити з живою істотою? Якби вона на мене напала, то подерла б, певно, на шматки! А та клята шимпанзе? Чи ж хто коли бачив, щоб зривали ціле гроно пальмових горіхів голими руками! Навряд чи вдасться мені по-дружньому поділитися горіхами з пантерою та шимпанзе. Хай вже ділять без мене!»
Сказавши це, подалася вона додому.
А шимпанзе в цей час йде та й каже до себе: «От де нечиста сила, мої сьогоднішні приятелі! Відколи живу, такого не бачила. Пантера самими пазурами обдирає пальмові горіхи. Хоча таких колючок, як у тих горіхів, ще треба пошукати! Як у неї такі звички, то що буде з живою істотою, яка потрапить їй до лап! А горила! Велетенське гроно пальмових горіхів, що летить з такої висоти, вона ловить та ще й кладе так, ніби їй це заіграшки! Якщо горила може піймати таке гроно горіхів, то я для неї не більше, як кулька для жонглювання. Хай уже беруть і мою частку, а я піду додому».
І шимпанзе пішла додому.
А пантера знайшла місце, де було багато гарного зеленого листя. Зрізала вона кілька листків, якраз таких, щоб горіхи загортати. Коли це схаменулася й каже собі: «Звідки це на мою голову одразу двоє цих чортяк! Зроду таких не бачила. Те голими руками зриває велетенський кетяг пальмових горіхів, друге його ловить, і оком не зморгнувши, а потім спокійнісінько кладе на землю. Е ні! Як вони так дають собі раду з велетенським гроном горіхів, то що зроблять зі мною, коли розлютяться? Хай уже беруть собі і мою частку, а я піду краще додому».
І пантера пішла собі додому.
Отак горила, пантера і шимпанзе кинули в лісі горіхи, які здобули власною працею, бо кожен злякався сили двох інших.

ПАВУК ТА ДВА ГОСПОДАРІ
(Лесото)
Ось вам, дітки, казка про павука.
Лютував колись давно такий голод, що й не сказати. Ніде не можна було знайти ані крихти хліба, ані краплини води, ні на землі, ні у воді.
Павук та його павучата геть схудли від того голоду. От і пішов якось павук до слона та й каже:
—    Господарю, дай Боже тобі довгого життя! Послав мене до тебе гіпопотам, водяний цар. Він просить тебе позичити йому сто кошиків зерна. А натомість, коли прийде час збирати, врожай, пришле тобі великого коня. Але про це знатимуть лише наидостоиніші: ти, він та я. Я й однесу йому те зерно.
А слон йому на те:
—    Гаразд. Я не заперечую і нічого поганого в цьому не бачу.
Та й наказав сотні молодих слоненків віднести павукові сто кошиків із зерном.
Подякував їм павук та й послав назад, удавши, що йому треба переговорити з водяним царем.
Слоненки пішли собі геть, а павук з павучихою та павучатами позаносили кошики до хати.
Наступного дня павук пішов на берег річки і зайшов у воду. Йде він до царського палацу та й просить дозволу говорити. Йому дозволяють, і він починає:
—    Господарю, дай тобі Боже довго жити!
—    Здоров був, павуче! Чого тобі треба?
А павук:
—    Допоможи мені. Послав мене до тебе земляний цар — слон. У нього є зерно, з голоду він не помре, але йому нема чого покласти в юшку. От я й прийшов позичити в тебе сто кошиків риби. А натомість, коли прийде час урожай збирати, слон пришле тобі великого коня.
Зласкавився гіпопотам:
—    Гаразд. Мені не жаль.
А павук:
—    От і добре. Але про це знатимуть лише найдостойніші: ти, він та я. Я й однесу йому ту рибу.
І сто молодих гіпопотаменків виставили на берег сто кошиків з рибою.
Подякував їм павук та й послав назад, удавши, що зараз мають прийти сюди слони.
Гіпопотаменки пішли собі геть, а павук з павучихою та павучатами позаносили кошики до хати.
От і голоду кінець. І врожай час збирати. Посилає слон по павука. Павука знаходять, приводять та й питають:
—    А що, павуче, чи збирається гіпопотам, водяний цар, виконувати свою обіцянку?
А павук відповідає:
—    Ось я зараз піду до нього та й спитаю, а через день повернусь.
Відпустили павука. Ходив він десь три дні та й повернувся.
Вам, мабуть, цікаво, що ж він робив оці три дні? А ось що!
Пішов він на берег річки, знайшов велике дерево і прив'язав до нього довгий міцний мотузок, з тих, що коней в'яжуть. А кінець мотузка відніс до слона та й каже:
—    До цього мотузка прив'язаний кінь, якого тобі передає гіпопотам. Завтра гіпопотами почнуть витягати його з води. Вони просять, щоб ти допоміг їм. Прив'яжи-но цього мотузка до великого дерева, а вранці, як побачиш, що воно хилиться, міцніше тримай мотузок, бо то кінь виривається.
—    А чи правду ти кажеш, павуче? — питається слон.
—    А то як же, чистісіньку правду! — відповідає павук.
І слон починає скликати усіх слоненків.
А що ж робить у цей час павук?
А павук простує до гіпопотама й каже:
—    Слон доручив мені привести тобі коня, але він завеликий для мене.
Я прив'язав його до Церева. Вранці підіть і потягніть з# мотузок. Ото й буде
вам кінь.
Наступного ранку гіпопотамові помічники вилізли з води і знайшли дерево, до якого був прив'язаний мотузок. Той мотузок був натягнутий, мов струна, і видно було, що хтось десь далеко смикає за нього. Схопилися і вони З* мотузок.
Смикали так слони й гіпопотами за мотузок, шукали помічників, а тоді знову смикали.
От і каже гіпопотам:
—    Нехай хтось піде до слона та спитає, що ж то за кінь такий великий.
А слон каже до своїх помічників:
—    Нехай хтось піде до водяно}© царя та подивиться на того коня, що його ніхто з води витягти не може.
Пішли слонові та гіпопотамові гінці і зустрілись на півдорозі і питаються одні в одних про обіцяного коня. Нарешті збагнули, що павук їх обдурив. А слон із гіпопотамом не можуть зрозуміти, в чому справа. Що ж це виходить? Вони обидва винні один одному коня?
Але ось уже всі бачать: найхитрішим йікявився павук — видурив у них їжу.
А де ж павук?
А його й слід загубився! Зник у джунглях разом із павучихою та павучатами.
От і вірте після цього павукам!

ЧОМУ КІТ І МИША СТАЛИ ВОРОГАМИ
(Екваторіальна Гвінея)
Вирішили якось звірі збудувати собі спільний дім. Збудували і стали всі разом жити в ньому. Розійшлися вони якось у своїх справах, крли це біжить миіяка. Щчить, стоїть новий будинок, забігла всередину і з'їла все, що можна було з'їсти, а наївшись, побігла собі далі. Повернулися господарі, побачили шкоду та й дивуються: що то за звір такий у джунглях з'явився? Як потрапив він до замкненого будинку?
А треба вам сказати, що хоробра мишка прорила нірку за барабаном у кутку кімнати. На тому барабані давно вже ніхто не грав.
Розійшлися звірі по джунглях шукати їжу, коли це чують здалеку гуркіт барабана. Налякались вони, не знають, хто то грає в їхньому будинку, і від страху пусіцлися в танок. Через якийсь там час вирішили таки послати антилопу дізнатися, хто то грає на їхньому барабані. Антилопа побігла, але перечепилася через коріння і зламала собі бистрі ноги.
Бачать звірі: нема антилопи, ще більше злякалися і вирішили послати мавпу. Прудко застрибала мавпа з дерева на дерево, аж поки впала додолу і, вдарившись головою об землю, знепритомніла.
Зголосився тоді олень рушити на пошуки і побіг швидше за вітер. Незабаром бачить: лежить антилопа, не може звестися, а трохи далі — мавпа, вже й не ворушиться. Посміявся з них олень і побіг далі. Але, напевно, мишка була велика чаклунка, бо впав від утоми олень, хоч і був дуже впевнений у своїх силах.
Зовсім зажурилися звірі і вирішили послати до будинку кота. Той на відміну від попередніх посланців не кинувся стрімголов бігти, а пішов повільно, ніби нічого й не сталося. А ті звірі, що лишилися, все танцюють зі страху.
Побачив кіт спочатку антилопу, але не зупинився. Удав, що не помітив й інших своїх переможених друзів. Самовпевнена мишка знай собі грає, а кіт все ближче й ближче.
Коли вже було недалечко, хитрий кіт удав, що танцює, а сам тим часом присувається все ближче й ближче до мишки. Але в ту мить, коли він стрибнув на неї, мишка швиденько пірнула в нірку. Побачив кіт, що немає мишки, збентежився та й давай шукати її навколо барабана, але даремно.
Відтоді й ворогують кіт і миша. Відтоді й риє миша нори.

ЧЕРЕПАХА І ПАВУК
(Екваторіальна Гвінея)
Сподіваюся, казка ця сподобається вам так само, як і мені, коли я почув її одного вечора від своєї матері. Ось вона.
В одній далекій-далекій країні, відстань до якої ви навіть уявити не можете, жили черепаха й павук. У тій країні був страшенний голод, і черепаха завжди із заздрістю дивилася, як її сусіда десь бував і приносив додому їжу.
Якось, не витримавши голоду, пішла вона до павука і зійїитала:
—    Де ти береш їжу, коли всі гинуть від голоду?
А павук їй на те:
—    Я приношу їжу з городу одних злих господарів. Якщо хочеш, ходімо зі мною. Але гляди, не галасуй, коли ми туди заліземо.
Наступного ранку взяла черепаха торбу і подалаєя до хатини свого товариша, який уже її чекав. Ішли вони довго-довго, та нарешті- таки дісталися до городу злих господарів.
Спочатку черепаха приглядалася, як павук виламує качани кукурудзи і вправно маскує місця злому, щоб господарі нічого не помітили, а потім мовчки і сама взялася до діла.
Дізнавшись, де павук дістає їжу, череЩха одразу перестала з ним дружити і на город уже ходила сама. Невдовзі вона так осміліла, що стала поводитися на чужому городі, як на власному.
Помітили господарі, що хтось чужий унадився до них на город, і поставили на городі опудало.
Наступного дня черепаха, як звичайно, напхала повну торбу і вже збиралася додому, коли це бачить — опудало. Повагалась якусь мить, а тоді пщйшла й привіталася. Не почувши відповіді, привіталася ще й ще, а опудало все мовчить. Черепаха вирішила, що воно з неї сміється, і спересердя гепнула його кулаком у спину, щоб помститися за образу, та так гупнула, що її передня лапа прилипла до спини, бо опудало було вимазане в смолу. Поки вона борсалася, прилипли й інші лапи, та черепаха не злякалася. Навпаки, щосили силкувалася визволитися і кричала:
—     От ти недотепа! Думаєш, якщо схопив мене за лапи, то вже все? Зате голова в мене вільна, нею я й захищатимусь.
Взяла і вдарила ненависне опудало. Голова її теж прилипла до опудала.
Прийшли наступного ранку на город господарі, бачать, що злодій — черепаха, і понесли її до хати. Вирішили з'їсти злодійку під час найближчого свята, отож кинули її в горщик.
Напередодні свята господар разом із дружиною пішов на город по банани, наказавши дітям стерегти чщрепаху. На нещастя, батьки забули попередити дітей, щоб ті не носили черепаху до моря. Довелося кричати про це здалеку, але відстань була така велика, що діти не розчули, про що йдеться.
Цим і скористалася хитра черепаха.
—    Ви дуже дурненькі діти,— сказала вона.— Хіба ви не чули, що вам веліли батьки? Віднесіть мене до моря, щоб я освіжилася і стала жирнішою. Тільки ні в якому разі не підносьте мене до вогню!
Черепаха говорила так переконливо, що її послухався б кожен. Діти анітрохи не сумнівалися, що вона каже правду. Отож і віднесли її на берег моря!
Погравшись з ними, черепаха занурилась у воду і висунула звідти голову лише тоді, коли була вже далеко від берега. І зробила це вже, не граючись, а для того, щоб сказати:
—    От яка я молодця! Коли б не була хитрою, зняли б з мене панцир та й повісили б сушити.
Відтоді і живе черепаха у воді. І це життя здається їй набагато кращим, ніж життя на суші.

ВСЕ ХОЧЕ ЖИТИ
(Гамбія)
Полетіла якось оса шукати пух, щоб збудувати собі гніздо, і травинкою поранила ніжку. Потекла кров, і одна краплинка попала в око горобця, що дрімав у листі. Злякавшись, горобець скрикнув. Почувши цей крик, прокинулась ластівка, полетіла і вдарилась об тамтам. Відгук тамтама розбудив мавпу, яка спала на верхівці дерева. Мавпа з переляку так труснула дерево, що з нього зірвалось кілька зелених плодів. Один з них влучив у голову селянина, який відпочивав під деревом, і той помер. Світ нагадує павутину: досить торкнутися однієї з ниточок, щоб затремтіло все мереживо.

ДИЧИНА, ЯКУ МИСЛИВЕЦЬ ЇВ  БАГАТО РОКІВ
(Бенін)
Якось мисливець уполював буйвола. Багато різників прийшло до нього, щоб купити м'яса, але кожному з них мисливець казав:
—    Я не продаю цю здобич.
І різники йшли ні з чим, лаючи мисливця за його дурість. А мудрий мисливець розрізав тушу і роздав м'ясо всім жителям свого села.
—    Бог допоміг мені,— сказав він,— тож треба, щоб і мої близькі та друзі поласували плодами моєї праці.
Відтоді селяни щодня давали своєму шляхетному землякові хто трохи м'яса, хто городини.
Отак усе своє життя мисливець прожив у достатку. Те, що даєш своєму сусідові, колись повернеться тобі.

ПЕС І КІТ
(Мозамбік)
Біг якось пес та и ніс спілі кокосові горіхи, коли це назустріч йому кіт.
Куди ти несеш кокосові горіхи? — питається кіт.
На продаж,— відповідає пес.
Скільки ж ти за них просиш?
.   — Оці два маленькі по одному ескудо, оці більші по півтора ескудо, решту по два з половиною.
—    Слухай-но, позич мені ці горіхи. Завтра я продам свій арахіс, а після
завтра поверну тобі гроші.
—    Гаразд! — сказав пес і віддав усі горіхи котові, а той враз поїв їх.
Того ж дня хтось передав котові гостинця — кукурудзяну кашу. Пес сидів
поруч із котом, але той не дав йому ані ложки тої каші. Промовчав пес, а про себе подумав:
© Леся Рубашова, 1993, переказ із англійської мови.
60
«Диви-но! Поїв усі мої горіхи, з'їв кукурудзяну кашу, а мені не дав ані горішка, ані зернятка. Не бачити мені грошей! Нехай би повернув хоч горіхи!»
І пес зажадав назад свої кокосові горіхи! А кіт вигнув спину і втупився в землю.
Горіхи! Горіхи! Віддай мої горіхи! — гарчав пес.
Горіхи! Та вони ж усі зелені! — вишкірився кіт і дряпонув пса. Пес заскавчав і позадкував.
«Що ж це таке? Чого він раніше не скаржився на те, що горіхи зелені? Що він задумав?» — промайнуло в голові у пса. Він знову кинувся до кота і грізно загарчав:
Ану віддавай мої горіхи! А кіт знову вигнув сяйну:
Зелені вони! Недозрілі! — і подряпав псові носа.
Скаву! Скаву! Скаву! — заскавучав пес та як дремене.
Відтоді пес і кіт стали ворогами повіки. І коли ви побачите кота з вигнутою спиною, будьте певні — він сердиться на пса і все через ті горіхи!

ХАМЕЛЕОН І ПІВЕНЬ
(Мозамбік)
Пішов якось хамелеон зі своєю дружиною в гості до півня та курки. Курка радо зустріла їх — дуже сподобалося їй хамелеонове вбрання.
Коли їх запросили до столу, хамелеон змінив свій одяг. Під час розмови знову змінив його. Він міняв його тричі перед тим, як сісти за стіл.
За обідом його вбрання було вже іншого кольору. Після обіду, як вони сіли до розмови в іншій кімнаті, він знову змінив колір. Коли прощалися, він знову виглядав інакше.
Прощаючись, хамелеон у свою чергу запросив півня з куркою до себе в гості, бо не хотів відставати від приятеля.
—    Я мушу мати зміну вбрання, коли підемо в гості до хамелеона,— мовив півень до дружини.
—    Схаменися, чоловіче, як можна міняти вбрання, коли воно в тебе одне-однісіньке? — здивувалася курка.
Але півень стояв на своєму:
—    Я мінятиму вбрання, хоч би чого це мені коштувало!
Півень був упертий, і вони почали думати, як же йому міняти вбрання. І придумали: у гостях курка вискубуватиме йому пір'я!
Наступного дня півень з куркою пришли до хамелеонової оселі. Зайшли в хату, і курка вискубала пір'я в півня з правого крила. Сіли за стіл, надійшла*, черга й лівого крила. За обідом він попросив жінку вискубати все пір'я, щоб жодної пір'їни не залишилось.
Курка намагалась відмовити півня:
—    Не треба цього робити, бо вмреш!
—    Не вмру — це я так міняю вбрання.
Коли ввечері вони повертались додому, півень дуже змерз, а вночі помер.

МОЛОДЕ І СТАРЕ КАПОКІЄ
(Малі)
Молодесеньке, малесеньке деревце капокіє спитало у старого дерева капокіє:
—    Чому це в тебе стовбур такий чорний і покорчений, а в мене стовбурець гладесенький і світлесенький?
—    Братику, через рік я відповім тобі.
Через рік, коли в джунглях лютували пожежі, докотилося полум'я і до молодого капокіє. Воно дуже постраждало від опіків, все покорчилося, тоді як старе дерево стійко опиралося нищівному вогню.
—    Минулого року ти мене питало, чого в мене така чорна кора. Тепер ти знаєш відповідь, а біль навчив тебе розуму. Це лише перша лісова пожежа в твоєму житті, і ще невідомо, чи одужаєш ти від опіків. А для мене, що пережив тих пожеж багато,
чорна кора означа
загартоване тіло
і розум змужнілий.

МАЛАДО-ПЕРУКАРКИ
(Малі)
Найкраща перукарка на всю округу мала чоловіка лева. Отож треба було бути неабияким сміливцем, щоб робити в неї зачіску.
Щоранку лев ішов на полювання, а повертався лише після обіду. Коли його не було вдома, дехто зрідка наважувався робити зачіску в його жінки. Однак лев силою своїх чарів дізнавався про те відразу ж, навіть коли був за десятки кілометрів від домівки.
Якось нагодився до Маладо-перукарки один чоловік. А треба вам сказати, що й чоловікам іноді доводиться виплітати волосся кісками для особливо значних свят.
Маладо одразу ж його застерегла:
—    Мій чоловік — лев. Він страшенно ревнивий.
—    Я його не боюся,— відказав відвідувач.— До того ж, він зараз дуже далеко. Будь ласка, швидше берися до діла.
Почала Маладо розплутувати волосся сміливця. Тої ж миті лев відчув, що в нього вдома хтось чужий, і заревів.
—    Чуєш цей рик? — стурбувалася жінка.— Мій чоловік, певно, вже біжить додому.
—    Розчісуй мене, Маладо. Не поспішай. Страх нікого ще не вберіг від смерті.
Лев помчав ще хутчіше. Ось він уже біля своєї хижі. Знову заревів звір люто. Але й цього разу чоловік не злякався.
Ускочив тоді лев до хижі і з люттю пошматував чужинця. Але той і пошматований спокійно сказав:
—    Розчісуй мене, Маладо.
Тоді лев і каже:
—    Бачу, що до нас сьогодні прийшов справжній сміливець.
Узяв він пошматованого і зробив його ще гарнішим, ніж той був досі. А тоді попросив, щоб жінка заплела його якомога краще.
Чоловік повернувся до селища з чудовою зачіскою. Усі захоплювалися, дивлячись на неї.
—    Скажи, хто тебе так гарно зачесав? — в один голос просили всі.
—    Хто ж, як не Маладо, левова жінка!
Один заздрісний чоловік вирішив і собі піти до Маладо. Прийшов і на її застереження дуже голосно відказав, що не боїться лева. Майже тої ж миті почувся сердитий рик, спочатку здалека. Тому зухвалець не дуже й злякався. Але коли трохи згодом лев зарикав вже біля самої хижі, чоловік пере лякався й затремтів від страху.
Ускочив лев до хатини і пошматував необережного чоловіка, а той і мову втратив.
А лев зібрав шматки зарозумільця і склав його незугарним та потворним, ще й жінку попросив, щоб зачесала його абияк. А коли той повернувся до села, то замість захоплення викликав лише регіт.
Не слід бездумно мавпувати тих, кому смієш заздрити, бо в тебе можуть виявитися і сили, і хист зовсім не ті.

ОСЛИЦІ І ГІЄНА
(Центральноафриканська Республіка)
Якось увечері, після цілого дня важкої роботи, ослиця відпочивала, прив'язана до кілочка за хижею свого господаря, а її маленький віслючок весело стрибав біля неї.
Неподалік гуляла гієна.
Побачила вона ослицю і віслючка, спинилася та так вже солодко звертається до ослиці:
—    Який гарненький віслючок! Шкода було б його втратити. Треба його оберігати і пильно доглядати. А чи маєш ти, ослице, чим боронитися?
Ви вже, звісно, здогадалися, що насправді гієна хотіла зловити віслючка й з'їсти, але спершу їй треба було розвідати, чи нема тут небезпеки. Ослиця здогадалася про таємні наміри гієни.
—    Бачиш мої великі рухливі вуха? — відказала вона.— Оце і є моя зброя. Дякую за турботу, але з такою зброєю я нічого не боюся.
Гієна всміхнулася, вищиривши гострі зуби, і, думаючи, що вивідала в ослиці її таємницю, пішла собі, міркуючи, що при нагоді зловить віслючка.
Настала ніч. Гієна почала тихенькбТпідкрадатися ззаду, щоб зненацька схопити ослицю за вуха. Але ослиця лише вдавала, що спить. Вона чекала. І як тільки гієна підійшла досить близько, щосили вдарила її по носі задніми ногами.
Оглушена гієна впала на спину. А як оговталася, то насилу підвелася й мовчки побігла геть. Відтоді ніхто її більше не бачив коло того загону.
Чи ви помітили, любі друзі, що, на щастя, злість і дурість у парі ходять?

ПТАХ-СУРМАЧ І ГРІМ
(Малі)
Одного разу, коли королівська чапля завела свої голосні співи, раптом загуркотів грім, ніби кепкуючи з птаха-сурмача.
—    Слухай, громе,— звернувся той до неба.— Всі тремтять від твого могутнього голосу. Але й мене можуть почути дуже далеко.
У відповідь Бог джунглів ще більше розгуркотівся, перекочуючи по небу дзвінкі переливи свого голосу і кепкуючи:
—    Ти смієш рівнятися до мене?
—    Аякже, я маю на це повне право!
—    Добре, ось що ми зробимо: хай кожен з нас крикне своїй дружині, щоб приготувала просяного пива, а завтра підемо й перевіримо, чи вони почули.
—    Хай буде по-твоєму,— погодився птах-сурмач.
Бог джунглів тоді загуркотів, загримів так, що здригнулася небесна широчінь, а тварини й люди аж поніміли від жаху.
—    Чи чуєш, дружино? Я хочу, щоб назавтра ти приготувала калебас доброго пива! Я хочу пригостити ним свого зухвалого суперника.
Птах-сурмач і собі крикнув якнайголосніше, а тоді, очевидно задоволений, розправив крила і пішов у танок.
Наступного дня подалися вони вдвох до села, де на них чекали їхні дружини.
Тим часом, якщо дружина Бога джунглів наготувала пива, дружина зухвалого птаха тільки й змогла, що принести порожній калебас.
—    Ти не загадував мені приготувати пива,— пояснила вона здивованому і обуреному птахові-сурмачу.
Присоромлений сурмач більше не наполягав на тому, що має дужий голос. Він зрозумів, правда, трохи запізно, що ніхто не годен змагатися з могутнім Богом джунглів.
А щедрий Бог джунглів пригостив пивом свого жалюгідного суперника.
Через пиху іноді забувають про повагу, але пам'ятай, що для змагання з іншими самої зухвалості мало.

СТРАШНА ГУСІНЬ
(Гана)
Колись дуже давно гусінь заповзла до хати зайця, коли того не було вдома. Повернувшись, заєць побачив слід на землі й закричав:
—    Гей, хто там у моїй хаті?
Гусінь відповідає страшним голосом:
—    Це я — непереможна дочка страхітливого велетня, який перебив усіх у вашій долині! Я вганяю носорога в землю і розтоптую слона, як коров'ячий кізяк!
Похнюпився заєць і пішов геть, бідкаючись: «Що я, такий малий, можу зробити з чудовиськом, яке розтоптує слона, як коров'ячий кізяк?»
Зустрівши шакала, він попросив його піти разом з ним і поговорити зі страховиськом, яке зайняло його хатку. Шакал погодився, а коли вони підійшли до дверей, голосно загавкав:
—    Гав! Гав! Хто там у хаті мого приятеля?
А гусінь відповідає страшним голосом:
—    Це я — непереможна дочка страхітливого велетня, який перебив усіх ворогів у вашій долині! Я вґаняю носорога в землю і розтоптую слона, як коров'ячий кізяк!
Злякався шакал та й утік. А заєць подався знову шукати допомоги. Коли це назустріч йому леопард. Заєць і його просить піти з ним і поговорити зі страховиськом. Леопард погодився і, коли вони підійшли до хатки, загарчав:
—    Грр! Грр! Хто там у хаті мого приятеля?
А гусінь і йому відповідає страшнарі голосом:
—    Це я — непереможна дочка страхітливого велетня, який перебив усіх ворогів у вашій долині! Я вганяю носорога в землю і розтоптую слона, як коров'ячий кізяк!
Злякався леопард та й утік. Потім заєць попросив носорога допомогти йому, але коли той почув, що страховисько може увігнати його в землю, то теж перелякався і втік.
Пішов заєць до слона. Почувши, що страховисько може розтоптати його, як коров'ячий кізяк, слон так злякався, що навіть іти разом із зайцем не захотів.
Аж тут заєць помітив жабу, що стрибала неподалік, і попросив у неї допомоги. Жаба погодилась і, підскочивши ближче до хатки, голосно заквакала:
—    Ква! Ква! Ква! Хто там у хатці мого приятеля?
Коли вона почула з хатки ту ж саму відповідь, що й інші, то заквакала ще гучніше:
—    Це я, богатирка і стрибуха! Ноги мої — як стовбури найтовстіших дерев, ао мій язик — найотруйніший у світі!
Почувши ці слова, гусінь затремтіла і пробелькотіла:
—    Вибачте мені, я тільки гусінь...
Тут усі звірі, які зібралися поблизу, схопили її, витягли з хатки, а потім почали сміятися зі свого страху.

БАГАТТЯ НА ПАГОРБІ
(Кенія)
Оголись дуже давно було в Кенії велике озеро з дуже холодною водою.
Багато звірів приходило до озера вночі напитися води. А люди вночі ніколи туди не ходили — боялися, що звірі можуть роздерти або з'їсти їх.
Якось один багач, у якого була прегарна дочка, оголосив:
—    Я віддам дочку за того, хто піде до озера ввечері й просидить у воді до ранку.
А в тому селі був юнак, який палко кохав дочку багатія. І сказав він своїй матері:
—    Я спробую просидіти у воді всю ніч, щоб одружитися з моєю коханою.
—    Не роби цього,— злякано сказала мати.— Ти ж у мене єдиний син. Вода в озері дуже холодна, тебе можуть з'їсти звірі.
Вона не переставала плакати, але син твердо сказав:
—    Не плачте, мамо. Я спробую щастя, бо кохаю цю дівчину!
Пішов він до батька дівчини і сказав, що просидить в озері цілу ніч. Багач наказав своїм слугам сховатися там, щоб можна було слідкувати за хлопцем.
Коли настала ніч, юнак пішов до озера. А мати його пішла слідом, та так, щоб він її не бачив.
Недалеко від берега, де юнак увійшов у воду, був пагорб. На тому пагорбі жінка розклала багаття. Дикі звірі бачили вогонь і не зважувалися підійти до берега.
Хлопець теж побачив вогонь і зрозумів, що це зробила його мати. Він думав про материнську любов, і вона зігрівала його всю ніч у холодній воді.
Настав ранок. Юнак пішов до багача, але той сказав:
—    Мої слуги кажуть, що неподалік від озера вони бачили вогонь. Він зігрівав тебе, тому ти й просидів у холодній воді цілу ніч. Не віддам за тебе мою доньку.
Юнак дуже розсердився і пішов до судді.
—    Ну,— мовив суддя,— це дуже простий випадок.
Наступного ранку юнак із матір'ю і багач зі слугами прийшли до судді. В залі було багато людей, які хотіли послухати, чим це скінчиться.
Суддя попросив, щоб йому принесли глечик із холодною водою. За сорок кроків від глечика він розклав багаття.
—    А зараз,— сказав він,— почекаємо, поки вода нагріється.
Та люди закричали:
—    Але вогонь так далеко, що він не може нагріти воду! Тоді суддя запитав:
—    А як же міг цей юнак зігрітися від багаття, що було за сорок кроків від
нього?
Суд закінчився на користь юнака, і той одружився з дочкою багача, і про-; жили вони щасливо багато-багато років.

ЛІСОВІ ТАЄМНИЦІ
(Конго)
Якось пішов один чоловік із сином ставити в джунглях пастки. Нарили вони ловецьких ям, наставили пасток та й повернулися в село.
Через три дні посилає батько хлопця перевірити пастки і принести додому дичину, яка туди потрапила.
Пішов хлопець у джунглі і назбирав таку купу дичини, що й не знає, як її до села донести. Поскладав він усю ту здобич у лісовій хижі і думає, якого звіра вибрати, щоб узяти з собою. Поки він так вибирав та вагався, аж чує раптом, хтось зовсім близенько б'є у барабан і співає:
Нам начхати на їжу,
Ми живемо самими піснями й танцями!
Нам начхати на їжу,
Ми живемо самими піснями й танцями!
Хлопця так заворожила та пісня, той ритм тамтама, що він і собі пішов у танок і став співати разом з невидимкою. Отак протанцював хлопчина аж до заходу сонця. А тоді згадав, що вже час додому. А в селі вже всі чекали його зі здобиччю.
Яке ж було розчарування, коли він прийшов з порожніми руками! Батько зустрів його такими словами:
—     Чому ти прийшов так пізно, якщо в пастках нічого не було? Наші прадіди казали: «З невдалого полювання мисливець вертається рано». Відтепер, як не знайдеш дичини в пастках, швиденько вертайся до села, щоб люди даремно не сподівалися на здобич.
Хлопець нікому не сказав про свою пригоду. Минуло три дні, і батько знову посилає його перевірити пастки. Як і першого разу, зібрав хлопець дичину з кожної пастки. Знову поскладав її в лісовій хижі і вирішив принести додому двох гарних антилоп. Почав він складати їх у кошик, який сам зробив з пальмового волокна. Та щойно підняв ношу і зібрався йти до села, як почув той самий звук барабана, що й першого разу. І так його зачарував швидкий ритм, що він кинув на землю кйшика і знову пішов у танок. Танцював хлопець, танцював, навіть про голод забув. Настав вечір. Не наважився хлопець нести до села дичину, яку склав у кошик, так і повернувся з порожніми руками. Цього разу вже всі стали його картати. Образився хлопець і вирішив розповісти про свою пригоду батькові. Розсміявся той і каже сину:
—    Завтра поведеш мене до лісу, щоб я пересвідчився, чи ж справді чарівний той тамтам, через який ти нас вже цілий тиждень позбавляєш м'яса.
Наступного дня подалися вони вдвох перевіряти пастки. У кожній знайшли дичину. Перенесли здобич до лісової хижі. Батько став пакувати дичину. Але в ту мить, коли вони вже збиралися йти, заграв чарівний тамтам і почулася чарівна пісня:
Нам начхати на їжу,
Ми живемо самими .піснями і танцями!
Нам начхати на їжу,
Ми живемо самими піснями і танцями!
Музика справді була така весела, що ноги самі просилися до танцю, отож батько й син кинули свою ношу на землю та й пішли в танок. Але батько завів своєї пісні у відповідь на спів невидимок. Ось що він співав:
О, що то за мелодійна пісня!
О, що то за чарівний тамтам!
О, яка то майстерна рука на ньому грає!
А чи не пригостилися б співець та музики хоч трішки м'ясом?
Батько співав так гарно, що зі своїх схованок юрбою повилазили лісові духи. Чоловік тоді їм і каже:
—    Я вам дам дичини, якщо ви допоможете мені перенести до села оцю здобич.
Лісові духи дуже зраділи. Кинулися вони йшатувати м'ясо, співаючи й танцюючи. А тоді навантажили собі на плечі те, що лишилося, і провели батька з сином аж до самого села. Поклали вони свою ношу біля першої хатини і повтікали назад у джунглі.
Відтоді хлопець почав пізнавати лісові таємниці. От і казці кінець.

ЯК ЖИТТЯ ПО СВІТУ ХОДИЛО
(Південно-Африканська Республіка)
Подалося якось Життя у світ мандрувати. Йшло воно та й прийшло до хатини чоловіка з таким роздутим тілом, що сердешний уже насилу ворушиться.
—    Хто ти? — пита чоловік.
Воно відповідає:
—    Я — Життя.
—    Як ти справді Життя, вилікуй мене...
—    Добре,— каже Життя,— але знаю, що ти про мене геть забудеш, як і про свою хворобу, коли одужаєш.
—    Як я можу забути? — обурився чоловік.
—    Гаразд. Я повернуся сюди через сім років, от тоді й побачимо,— погодилося Життя.
Відтак посипало воно трохи пилом зі шляху на голову чоловіка, той і одужав.
Пішло Життя далі. Йшло, йшло та й надибало хатину, а в тій хатині — чоловік, на проказу хворий.
—    Хто ти? — питає прокажений.
—    Я — Життя.
—    Життя? — здивувався чоловік.— То, може, ти мене вилікуєш?
—    А чого б ні,— відказує Життя.— Тільки ж я знаю, що ти про мене геть забудеш, як я тебе вилікую.
—    Ні, ні, я тебе ніколи не забуду! — пообіцяв прокажений.
—    Я повернуся сюди через сім років, от тоді й побачимо,— відказало Життя. Тоді посипало голову чоловіка пилом зі шляху, і чоловік одужав.
Пішло Життя далі. Йшло, йшло та й надибало хатину, а в тій хатині — сліпий чоловік.
—    Хто ти? — питає сліпий.
—    Я — Життя.
—    А, Життя! — зрадів чоловік.— Прошу тебе, поверни мені зір!
—    Я тобі поверну зір, але знаю, що ти про мене геть забудеш, як одужаєш,— відказало Життя.
—    Що ти! Я ніколи тебе не забуду і завжди буду тобі вдячний! — пообіцяв сліпий.
—    Гаразд! Я повернуся сюди через сім літ, от тоді й побачимо,— каже Життя.
Відтак посипало пилом зі шляху голову чоловіка, і він прозрів. Минуло сім років, і Життя рушило назад. Перекинулося воно сліпим та й прийшло до чоловіка, якому колись повернуло зір.
—    Чи можна мені переночувати в тебе? — питається.
—    Ні! — закричав чоловік.— Іди своєю дорогою. Нащо мені в хаті такий каліка, як ти!
—    А що, моя правда! — каже Життя.— Сім років тому ти був сліпий, і я повернуло тобі зір. Тоді ти казав, що ніколи цього не забудеш.
Відтак узяло воно пилу зі шляху, посипало ним сліди злого й невдячного чоловіка, і той знову осліп.
Відтак пішло далі і прийшло до хатини чоловіка, якого сім літ тому вилікувало від прокази. Перекинулося Життя прокаженим, зайшло до хати і проситься переночувати.
—    Геть звідсіля! — закричав чоловік.— Заразити мене хочеш!
—    А що, моя правда! — каже Життя.— Сім літ тому я тебе вилікувало,і ти обіцяв ніколи цього не забути.
Взяло воно пилу зі шляху і посипало ним сліди невдячного чоловіка: той знову став прокаженим, і тіло його вкрилося страшними виразками.
Пішло Життя далі. Перекинулося воно чоловіком з роздутим тілом та й завітало до останнього з тих трьох, яких вилікувало сім років тому.
—    Чи не можна мені у вас переночувати? — проситься.
—    А чого ж, звичайно! — відказав чоловік.— Заходь, заходь. Сідай ось тут, я тобі їсти принесу. Знаю, як тобі важко, сам колись отакий був. Та сім літ тому тут проходило Життя і мене вилікувало. Казало, що через сім років вертатиме. Може б, ти його почекав у мене? Воно б і тебе вилікувало!
—    Я і є Життя,— каже тоді Життя чоловікові.— Ти єдиний з тих, кого я зцілило і хто не забув ні про мене, ні про свою хворобу. Тому ти й будеш здоровий до кінця своїх днів.
А тоді додало:
—    Життя — вічноплинне. На зміну щастю приходить нещастя, на зміну злидням — добробут, на зміну коханню — зненависть. Горе тому, хто про це забуває і не чинить так, як того вимагають закони життя.

ІРАНІШРІ
(ЗамБія)
О інчі був такий негарний, що жодна дівчина не хотіла йти за нього заміж.
Одного разу пішов хлопець у гори шукати дерево іранжирі. Знайшов те, що шукав, узяв сокиру і зрубав дерево. Потім вирізав зі стовбура прекрасну дівчину, вбрав її у яскраву сукню, прикрасив залізними браслетами, мідними перснями й намистом. А на чоло їй надів білу плоску черепашку-чінгуру, яку носять лише люди з царського роду. Як тільки черепашка-чінгуру торкнулася чола дерев'яної дівчини, та ожила.
—    Ти будеш моєю дружиною,— сказав Бінчі,— і ми разом підемо до країни, де сходить сонце.
Дівчина погодилась, і вони пішли разом. Коли це назустріч їм слон.
—    Яка в тебе гарна дружина, Бінчі! — каже слон.— Давай поборемося. Хто переможе, тому вона й дістанеться.
Бінчі нічого не лишалося, як погодитися. Як почали вони сходитися, красуня заспівала:
Бінчі, мій Бінчі!
Не впади, Бінчі!
Я — дике й могутнє дерево!
Не впади, Бінчі!
Тільки скінчилаа вона пісню, як слон, переможений, упав на землю.
—    Хто б міг подумати, що ти мене подолаєш! — пробурчав слон.
А Бінчі з дружиною пішли своєю дорогою.
Коли це назустріч їм лев.
—    Яка в тебе гарна дружина, Бінчі! — каже лев.— Давай поборемось.
Хто переможе, тому вона й буде.
Довелося Бінчі боротися і з левом. Та тільки вони зійшлися, як красуня заспівала:
Бінчі, мій Бінчі!
Бий з усієї сили!
Я — дике й могутнє дерево!
Не бійся, Бінчі!
Не встигла вона скінчити пісню, як лев упав на землю з риком:
—    Хто б. міг подумати, щ#ти дужчий за мене!
Пішли Бінчі з дружиною далі.Жоли це назустріч їм антилопа.
—    Яка в тебе гарна жінка, Бінчі! — каже.— Нумо поборемось, хто переможе, тому вона й дістанеться.
Не довго думаючи, кинувся Бінчі на антилопу, а дівчина тим часом заспівала:
Бінчі, мій Бінчі!
Гарненько тасуй її кулаками!
Я — дике й могутнє дерево.
Не бійся нічого!»
Скінчила дружина пісню, впала антилопа на землю переможена, та потім скочила на ноги і втекла, згораючи з сорому.
Пішли Бінчі з дружиною далі і прийшли до села, де сходить сонце.
—     Почекай мене тут,— сказав Бінчі дружині, коли вони підійшли до першої хатини.— Я пошукаю, де нам заночувати, і повернуся по тебе.
Не встиг Бінчі піти, аж тут нагодилися слуги вождя того села. Побачили гарну жінку, питають, хто вона й звідки. А та відказує, що вона дружина Бінчі.
—    Бридкому Бінчі не потрібна така гарна жінка! — сказали слуги і повели її до вождя. А той тільки глянув на неї — і вже закохався. Тим часом повернувся Бінчі до хатини, де лишив свою дружину, а там нікого нема.
—    Хто, хто міг вкрасти мою дружину? — заплакав він у відчаї. А тоді почав усіх розпитувати, чи не бачив хто його дружину.
—    Бачили ми слуг вождя з чужою гарною жінкою,— сказали йому люди.— Може, це та, яку ти шукаєш?
Побіг Бінчі до вождя і каже:
—    Володарю, це ви забрали мою дружину?
—    Так, Бінчі. Нащо тобі, такому бридкому, така гарна дружина? — відповів вождь.
—    Верніть мені дружину! — закричав Бінчі.— А то пошкодуєте!
Вождь  на  це  засміявся  і  наказав  слугам  викинути  Бінчі  геть.   Коли
Бінчі випхали у двір, він почав співати:
Іранжирі, Іранжирі,
віддай мої дарунки.
Я вертаю сам туди,
звідки ми вдвох прийшли!
Дівчина почула пісню і передала Бінчі через слуг яскраву сукню, залізні браслети, мідні персні і намисто. Але черепашку-чінгуру, пласку й білу, лишила собі. Тоді Бінчі знову заспівав:
Іранжирі, Іранжирі,
віддай мені черепашку-чінгуру.
Я вертаю сам туди,
звідки ми вдвох прийшли!
Та дівчина не хотіла віддавати черепашку.
Тоді Бінчі зайшов до неї в хату, вийняв черепашку з її волосся і швиденько пішов геть. Ту ж мить прекрасна жінка перетворилася на дерево іранжирі. Дерево почало рости і виросло таке велике, що перекинуло хатину і розчавило вождя та його слуг.
А Бінчі повернувся додому і більше ніколи не одружувався.

ЖАДОБА ЗОЛОТА
(Гвінея)
Того вечора гіркі думки снували в голові великого чаклуна Фатали: обидва його учні |Иамбі і Коджу, які сім років навчалися в нього премудрощів мистецтва, заявили про свій намір піти від нього. Спочатку старий розсердився і накинувся на юнаків з прокльонами, погрожуючи громами й блискавками. Та Мамбі й Коджу незворушно витримали той натиск і знову зажадали, щоб він відпустив їх. Ба більше, вони заявили, що як він їм відмовить, то вони підуть і без дозволу. Палаючи бажанням звільнитися, Мамбі й Коджу зайшли ще далі в своєму нахабстві і оголосили вчителю, що не вірять більше в його надприродну силу і не збираються бути чаклунами в своєму селі. Саме цього великий чаклун не міг їм подарувати, бо навіщо ж тоді чаклуни, коли ніхто не слухатиметься їх? І подумав чаклун Фатала, що без своїх вірних послідовників рід великих чаклунів, цих мудрих посередників між мертвими духами, ^яятощами і людьми, невдовзі згасне. Все змінюється, все згасає в цьому світі.
Затамувавши лють, Фатала вирішив розпрощатися з відступниками. Покликав він Мамбі й Коджу та й каже:
—     Орел не турбується, як зронить кілька пір'їн з хвоста. Ви хочете від мене піти,— гаразд, я згоден. Раз ви більше не вірите в святощі, які заповідали нам предки, я не буду вас затримувати біля себе. Сім літ, сім сухих сезонів і сім сезонів дощів ви згаяли даремно, підкоряючись звичаям, яких не любили і не розуміли. Вас не привабили ні захопливий світ померлих, ні святині, які промовляли моїми вустами, ні таємниці рослин і тварин. Недарма кажуть, що не всі здатні осягнути надприродне, і ви — живе свідчення Того.
Я знаю, що все на цій землі пливе, як вода в річці, і зникає, як калюжі після дощу. Наші вірування відступають перед віруваннями, які не визнають наших Молитов, а ті, в свою чергу, хитаються під владою грошей, якій ви всі, хто сумнівається, поклоняєтесь.
Я ж за мої знання, за будь-яку таємницю, яка мені відкривається, віддав би все золото світу.
Коли я бачу, як маячить минуле, як займається майбутнє, то вже не турбуюся про недоліки сучасного. Проте за сім років страждань, що ви їх зазнали біля мене, я вам зроблю подарунок.
Якби ви були бездоганними учнями, я передав би вам усю свою силу. Але ви більше в мене не вірите, тому я подарую вам талан, якого ви збиралися шукати по білому світу. Ви станете багатшими і могутнішими за будь-якого чаклуна в світі. Але користь від цього талану вам буде лише тоді, коли ви здобудете віру в себе і в ще дещо. Я даю вам чарівний ріжок. Варто вам на ньому заграти, і він принесе вам цей талан.
Сказавши це, чаклун повернувся до учнів спиною.
Мамбі й Коджу подякували вчителеві і взяли чарівний ріжок, зроблений з рога антилопи і обтягнутий мавпячою шкурою, на якій було нашито дев'ять сліпучо-білих черепашок-каурі.
Наступного ранку, о тій порі, коли жінки йдуть до річки брати воду, юнаки йшли із селища, насолоджуючись першими хвилинами свободи. На радощах вони пройшли таки добрячий шмат шляху, не відчуваючи втоми, не розмовляючи між собою і навіть не озираючись назад. Перед очима в них ще стояв величезний Фатала, і слова чаклуна ще звучали у їхніх вухах. Вони знали, що заспокояться лише тоді, коли відійдуть якомога далі від свого грізного вчителя.
Йшли вони довго-довго, обминаючи села, де тільки можна було. Сонце палило савану своїмі||іроменями, розпечена земля обпікала босі ноги, спрага душила за горло, піт сліпив очі. Але вони мали йти вперед, тікати, не спиняючись, щоб якомога швидше забути селище чаклуна.
Через кілька днів цієї виснажливої подорожі Мамбі й Коджу вийшли якось по обіді на межу савани й пустелі. Вони так стомилися, що стали потроху забувати прощальну промову чаклуна. Посідали на землю й почали думати, як бути далі, бо, поспіхом тікаючи, попрямували не до своїх сіл, а вбік. Тепер на невидимій межі між деревами й пустелею вони зрозуміли, що їхня безглузда подорож скінчилася.
Сонце вже повільно котилося до обрію по чудовому тлі жовтих та червоних хмар, коли друзі помітили караван багатих купців. Вони сховалися в кущах і звідти спостерігали, як у супроводі арабських вершників безпечно і неквапно йшли навантажені товарами віслюки й верблюди. Коджу прошепотів, що саме тепер час випробувати чарівний ріжок. Мамбі погодився. Він дістав ріжок, підніс до рота й подув. З ріжка вирвалося оглушливе ревіння лев'ячої зграї. Жах охопив караван. Коні ставали дибки і викидали із сідел вершників, верблюди скидали свою ношу на землю, віслюки з неймовірним ревом звільнялися від поклажі. Люди й тварини повтікали, кинувши напризволяще караванний скарб.
Мамбі й Коджу вийшли зі своєї схованки. Вони повідкривали тюки й ящики, порозбивали скрині й забрали найлегші і найкоштовніші речі: золото, амбру, діаманти, бронзові касетки. На довгих мотузках вони опустили здобич до криниці, яка була неподалік, а тоді знову повернулися до своєї схованки. Через деякий час купці почали вертатися один по одному, ведучи на поводі тварин, які ще тремтіли від страху. Боячись, що лев'яча зграя от-от може повернутися, купці не стали перевіряти, чи ціле їхнє добро, а швидко повантаживши все на віслюків, коней та верблюдів, пішли далі.
Мамбі й Коджу просиділи в кущах, аж поки зійшов місяць. Коджу погодився спуститися в криницю, щоб покласти вкрадені речі у велике відро, яке тягтиме Мамбі. Та не встиг він спуститися, а Мамбі вже склав на цямрині три великі каменюки. Витягши перше відро, Мамбі кинувся ховати коштовності під великим деревом, за півста кроків від криниці. Тричі витягав Мамбі відро і тричі бігав ховати коштовності під деревом. Коджу, сидячи в криниці, помітив, що порожнє відро повертається до нього з підозрілим запізненням. Здогадавшись про підступні наміри приятеля, Коджу навантажив решту коштовностей, заліз у відро й сам, зіщулився, зробившись зовсім маленьким, і крикнув Мамбі:
—    Мамбі! Це передостаннє відро! Воно дуже важке, тому тягни його що сили, а тоді допоможеш вибратися і мені.
Мамбі витягнув відро і швидко переніс його до купи під деревом. А потім побіг назад до криниці і скинув у неї три великі каменюки, гадаючи, що позбувся свого приятеля. Тим часом Коджу вибрався з відра, забрав усю здобич і кинувся тікати. Мамбі знайшов біля дерева лише чарівний ріжок. Він одразу здогадався, що в останньому відрі, яке він підняв, сидів Коджу. Мамбі пробіг кількасот кроків, зупинився і дмухнув у чарівний ріжок. З ріжка вирвався звук, схожий на крик віслюка. Коджу не встиг далеко відійти. Він зрадів, що зможе повантажити на віслюка свої коштовності, і подався шукати віслюка. Та на превеликий свій подив натрапив на усміхненого Мамбі, який чекав на нього, тримаючи в руках ріжок.
—    Ти що, хотів мене одурити? — закричав Мамбі.
—    А ти? Думав мене розчавити, коли кидав каміння в криницю? — відказав Коджу.
Вони вп'ялися очима один в одного і хотіли були вже битися не на життя, а на смерть, але передумали. Кожен вирішив позбутися суперника хитрощами. Вони подалися на найбільший базар і обміняли там коштовне каміння на срібні монети.
Мамбі наполягав на тому, що берегтиме при собі торбинку з вирученими грішми. Наступної ночШриятелі дісталися до селища Мамбі. Після бурхливої зустрічі з рідними Мамбі і привітань приятелі пішли спочивати до хатини.
Серед ночі Коджу, який тільки вдавав, що спить, підвівся і обережно витяг у Мамбі з-під циновки торбинку з грішми. Він вийшов з хатини, побіг до свого селища і віддав гроші сестрі. А тоді повериувся і, ніби нічого не сталося, ліг поруч із Мамбі.
Вранці Коджу розбудив Мамбі й запропонував йому поділити здобич, бо він, мовляв, поспішає побачитися з родичами. Даремно Мамбі шукав торбинку. Коджу вдав, що страшенно гнівається, і сказав приятелю:
—     То ти, виявляється, злодій! Поверни мою частку, а ні, то заплатиш життям!
Мамбі зрозумів, що хитрий приятель обвів його круг пальця. Він заспокоїв його і сказав:
—    Гаразд, зачекай на мене тут. Я піду до чаклуна, і він вкаже того, хто вкрав наш скарб.
Коджу погодився. Мамбі подався прямісінько до села Коджу. Там він знайшов сестру приятеля і сказав їй:
—    Коджу прислав мене по торбинку, яку лишив у тебе минулої ночі.
Сестра Коджу віддала йому торбинку без зайвих слів. Мамбі повернувся до свого села і сховав торбинку за хатиною. А приятелеві, який зустрів його, тремтячи від нетерпіння, оголосив, що чаклун не може сказати, куди подівся скарб. Мамбі гірко заплакав. Коджу заходився втішати приятеля, хоча в душі радів, гадаючи, що багатство все ще у його сестри. Попрощався він з Мамбі і пішов собі.
Прийшов до свого села і мало глузду не втратив, дізнавшись, що його приятель приходив і забрав торбинку. На якусь мить цей удар здався йому таким тяжким, що він не міг навіть говорити і в нього підкосилися ноги! Проте він опанував себе і подався до села Мамбі, твердо переконаний, що цього разу йому не доведеться повертатися з порожніми руками. На жаль, він прийшов до села Мамбі лише наступного ранку о тій порі, коли селяни йдуть у поле.
На подвір'ї приятеля Коджу помітив велику юрбу людей. Посеред двору лементували жінки. Певно, якесь нещастя сталося в родині Мамбі, вирішив Коджу. З його появою плакальниці залементували ще голосніше. А треба вам сказати, що в тому селі Коджу вважали найближчим другом Мамбі. Тож його поява ще раз нагадала про померлого. Бо ви, звісно, вже здогадалися, що саме смерть Мамбі оплакували в родині. Батько Мамбі підійшов до Коджу і сповістив йому сумну звістку. Коджу вдав, що дуже засмутився, хоча ні на мить не повірив у таку раптову смерть. Але він скропив гіркими сльозами свіжу могилу приятеля. Після похорону Коджу зайшов до хатини Мамбі і з радістю побачив, що чарівний ріжок висить на цвяху над ліжком. Він ліг на ліжко й заснув з хитрою посмішкою на вустах.
Опівночі, коли земля трохи вичахає після спекотного дня і коли дикі звірі ходять довкола села, Коджу вийшов з хатини, прихопивши із собою чарівний ріжок. На цвинтарі він спинився біля могили Мамбі і дмухнув у ріжок, який озвався похмурим завиванням голодної гієни. Сидячи в могилі, Мамбі, що поховав себе живцем, злякався. Він подумав, що то гієна добувається до його кісток. Швиденько розширив дірку, через яку дихав, просунув у неї голову і вирвався назовні. Коджу аж душився зо сміху, слухаючи, як удаваний мрець лається через те, що дав себе одурити чарівним ріжком.
Раптом, ні слова не кажучи, приятелі оскаженіло зчепилися і покотилися по землі. Вони билися доти, доки притомилися. Тоді, важко дихаючи, посідали на землю і, насилу переводячи подих, пильно подивилися один на одного, але в їхніх поглядах вже не було ворожості. Вони зрозуміли, що не поступаються один перед одним ці в хитрощах, ні в силі. Вони зрозуміли, що за сім років, які провезли разом, кожен з них навчився вгадувати найїіотаємніші думки товариша. Зрозуміли й те, що лише з появою золота стали думати про крадіжку, вбивство. Низько пихи ливши голови від сорому і плачу, друзі підповзли один до одного і обнялися.
—    Тепер я добре розумію,— мовив Мам€і,— що, якби меіяі вдалося тебе вбити і заволодіти скарбами, я не зміг би ними користуватися. ТІісля твоєї смерті я зрозумів би, що вбив частину самого себе.
—    А я знаю,— відказав Коджу,— що якби я загубив скарб, то не дуже й сумував би, зате якби я втратив тебе, життя моє нічого б не важило.
Тільки сказав він це, як з рогу раптом пролунав страшенний гуркіт, неначе то гримів грім. Клуб диму вирвався з землі поруч із застиглими від страху Мамбі й Коджу. Клуб диму рШ і ставав дедалі білішим. Від ядучого запаху паленого рогу друзі закашлялись. Невідомо звідки налетів легкий вітерець і швидко розвіяв дим. І тоді з'явився великий чаклун Фатала в урочистому вбранні з леопардових шкур. У лівій руці він тримав лев'ячого хвоста — сщмвол найвищої влади над життям і смертю.
Голос його звучав ніби з-під землі:
—    Мамбі! Коджу! Ви пішли від мене на пошуки щастя. Я дав вам багатства. Але замість того, щоб скористатися з нього, ви почали сваритися. Це свідчить про те, що ви ще не такі зрілі, й|об володіти ним. Це багатство вам не належить, і я повертаю його купцям. Воно прислужилося мені, щоб вас випробувати. Але чарівний ріжок допоміг вам знайти інше багатство — дружбу. Відтепер ви знаєте, що гроші не завжди приносять щастя. Щоб вони приносили користь, треба вміти ними ділитися, прикіусити їх служити друзям, рідним, бідним. Жодна людина на землі не повинна сама користуватися своїм багатством. Багатствойстворюють люди, і справжнє багатство будь-якої людини визначається кількістю ротів, які вона може нагодувати. Тепер ви придбали найбільше багатство на світі. Тепер ви вірите в людину і вірите в майбутнє.
Після цих слів чаклун зник так само раптово, як і з'явився, прихопивши із собою чарівний ріжок і торбинку з коштовностями.
Якийсь час Мамбі й Коджу стояли, як зачаровані. Сонце підбилося вже високо в небі, коли, взявшись за руки, друзі пішли до села.
І жили вони довго й щасливо, і всі любили їх і поважали.

ЦІНА БАЙДУЖОСТІ
(Гвінея)
Одного ранку стара Н'Ту пряла в своїй хатині бавовну. Біля її ніг весело палахкотів вогонь, а поруч дрімав білий кіт.
Раптом зі стелі хатини впали дві ящірки. Вони зчепилися в клубок й аж шипіли з люті, кусаючи однЬ одну. Бійка точилася не на життя, а на смерть. Кіт, побачивши це, попрохав стареньку Н'Ту розняти розлютованих ящірок.
—    Котику,— відказала стара Н'Ту,— не можу я кинути роботу через двох звіряток, які вирішили погратися. Мені треба прясти бавовну.
Стурбований кіт вибіг надвір і побачив козу, яка мирно скубла тра
вичку.    
—    Кізонько-сестричко, у хатині старенької Н'Ту дві ящірки б'ються на смерть. Чи не могла б ти розняти їх? — запитав він.
—    Котику-братику,— відказала коза,— яке мені діло до тих ящірок? Батько й мати казали мені, що тому, хто часто втручається у сварки молодших, колись доведеться відповідати перед старшими.
Побіг кіт далі. Він летів, як стріла, і незабаром опинився в чагарях. На галявині побачив корову, яка паслася окремо від череди. Підбіг до неї та й каже:
—    Корівко-сестричко, у старенької Н'Ту дві ящірки б'ються так, що аж луска з них летить. Зглянься, якщо твоя ласка, помири їх.
Корова хитнула головою так, що кіт ледве встиг відскочити від її рогів. Тікаючи, він почув, як корова бурчала:
—    Нікчемна кицька! Не вистачало ще мені рознімати оскаженілих ящірок! Хай гризуться, хай зжеруть одна одну, яке мені до того діло?
Та кіт не втратив надію і побіг до сусіднього села, в якому жив вождь громади.
Спинився він біля прекрасного вороного коня-скакуна вождя.
—    Прекрасний конЮ в хатині старенької Н'Ту на смерть б'ються дві ящірки. Може, поки не пізно, ти побіжиш туди і рознімеш їх?
—    Котику-братику,— відказав кінь,— у ящірок немає розуму, а тому вони можуть зрозуміти, що велить здоровий глузд. А якщо так, то чого мені бігти й рознімати їх?
Побіг кіт далі. Серед сільських хатин він відшукав великий будинок вождя. Не звертаючи уваги на гавкіт собак, наблизився до володаря і сказав:
—    О володарю, у сусідньому селі гризуться дві оскаженілі від люті ящірки. Вони напевно загинуть, якщо ти не пошлеш туди вояків розняти їх.
—    Слухай, котику, я люблю тебе так само, як і своїх собак. Ящірки, звичайно, теж корисні тварини, але, якщо вони загинуть, нічого від того не зміниться в світі. Вертайся краще додому і не метушись.
Кіт знехотя подався назад у село і там побачив, що хатина старої Н'Ту згоріла дотла. Пізніше він довідався, що ящірки штовхнули кошик з бавовною у вогонь. Стара Н'Ту поспіхйм схопилася на ноги і зачепила головешки. Жар посипався на одежу та хатнє начиння. Марно-старенька намагалася погасити вогонь. Від диму у неї запаморочилась голова, і вона знепритомніла. Вогонь перекинувся на солом'яну стріху, і хатина невдовзі ріере-творилася на вогняне пекло, яке не вдалося погасити водою. Отак загинула стара Н'Ту.

КАЗКА ПРО ДІАМАНТИ
(Заїр)
Колись давно-давно на північ від річок, які тепер звуться Мембере і Лобайс, дрімучі ліси вкривали гору Яде.
Люди завжди хотіли побувати в тих лісах,  але все не наважувалися.
Аж ось одного разу хтось сказав:
—     У глибині тих лісів сховано незліченні скарби. Але ніхто з тих, хто вирушив на їх пошуки, так і не повернувся. Невідомо, чи загинули вони, а як загинули, то від чого. Може, дикі звірі їх роздерли, може, вони померли від голоду.
А тим часом скрізь попід лісом жили сильні, могутні й сміливі чоловіки, які не боялися полювати на тигрів і слонів, не боялися воювати з сусідніми племенами. Пройшли вони піски і савани, долини й гори, перепливли широчезні ріки, щоб подивитися, що там на другому боці. Ні безмісячні та беззоряні ночі, ні грім та блискавки не спинили їхнього тривалого походу на південь.
Спинилися вони лише тоді, коли дійшли до зеленого і темного лісу. Тут вони й оселилися.
Ліс став для них останньою межею. Далі ніхто не пішов.
Один ватаг, сильніший, цікавіший і відважніший за решту, якось вирішив таки піти до лісу.
Скликав він найстаріших і наймудріших одноплемінців і питає поради:
—    Ліс багатий, а ми бідні. Ніхто ще не наважувався ступити в пітьму дерев. Може, нам спробувати?
—    Ніхто не вертався живим з того лісу,— сказали старі одноплемінці.
—    Сам чоловік нічого не може, але тридцять добре озброєних вояків можуть спробувати,— мовив на те ватаг.
Роздав він зброю тридцятьом найкращим своїм воякам. А вранці рушили вони в ліс.
Багато годин уже йдуть сміливці. Насилу прорубують собі шлях серед ліан. Коли це почувся крик. Один з вояків упав. Зелена блискавка метнулася і зникла серед гілок.
—    Змія! — скрикнув ватаг.— Беріть луки й стріли. Цільтесь в усе, що во рушиться серед гілок!
Поки він це казав, ще один вояк упав мертвий до його ніг, навіть не скрикнувши.
—    Не можна більше гаятися,— мовив ватаг.— Рушайте на ліс!
Вояки кинулися рубати хащі ножами, мечами, сокирами. Тріщать гілки, з страшним гуркотом падають дерева.
Час від часу десь майне зелена блискавка, і хтось із сміливців падає мертвий.
Бачить ватаг, як гинуть його брати, його найближчі товариші. Але він уперто прагне вперед.
Він ніколи ще не відступав.
Останні вояки оточили ватага і не наважуються йти далі. Вони перестали рубати дерева і не слухаються його наказів.
Коли ватаг нарешті згодився повернутися до села, було вже запізно. Останні сміливці загинули.
Ватаг повернувся сам. В очах старих мудреців, у яких він просив поради, прочитав гіркий докір. Мудреці нічого не сказали, але ватаг зрозумів, що вони не хочуть більше ні помагати йому, ні слухати його.
Згнітивши серце, він пішов до своєї хатини. Довго думав, як убити зміїв, що живуть на деревах. Не спав ні вдень ні вночі. І таки надумав.
«Ті змії думають, що я їх злякався! А я доведу, що дужчий за них!»
Надвечір вийшов він зі своєї хатини і скликав усіх одноплемінців:
—    Слухайте всі! Чоловіки й жінки, старі й малі! В лісі повно скарбів. А ми бідні. Якщо зуміємо продертися крізь хащі, то знайдемо незліченні багатства.
—    Ніхто ще не вернувся з того лісу. Ти повів туди найкращих з нас. Де вони?
—    Усі ми разом можемо перемогти там, де нічого не вдіють тридцять чоловік. Завтра вранці ви підете і зрїжете всю траву в савані. Ви наріжете цілі гори сухої трави і поскладаєте її під деревами на узлісйі А тоді ми її підпалимо.
Наступного ранку молоді й старі, чоловіки й жінки подалися в савану різати траву. Три дні падали трави під мачете. Три дні люди збирали зрізану траву і зносили її на велетенські купи під дерева. І наскладали навколо лісу височенний мур із сіна, заввишки як найвищі дерева.
На сьомий день ватаг підпалив сіно, а від нього загорівся і ліс. Дим здійнявся до неба і затьмарив сонце. Три дні і три ночі горіли дерева. Не вщ|но було ні сонця, ні місяця. Вогонь, що його запалив ватаг, спалив майже весь ліс, убив майже всіх його мешканців.
На четвертий день пожежа згіісла.
Земля була вкрита самим білим попелом і гарячир вугіллям.
Усі мешканці села, молоді й старі, чоловіки й жінки, мовчки обступили ватага. Дивляться вони на нього, а той і голову првісив.
Коли це серед німої тиші озвався голос. То заговорила найсФарша |кінка села:
—    Що ж ти тепер робитимеш?
Тут озвався ще один голос, голос найстаршого в селі чоловіка:
—    Нема більше ні змій, ні зелених блискавок, які вбивають наших вояків. Але ж нема і скарбів!
Озвався тоді й юнак:
—    Нема більше й звірів для полювання.
Озвалася й дівчина:
—    Нема більше ні дерев, ні фруктів.
Озвалася дитина:
—    Не почуємо ми більше пташиного співу.
—    Замовкніть! — скрикнув гнівно ватаг. Він добре розумів, що вчинив зле. До нього підійшла найстарша жінка, взяла за руку і мовила:
—    Ось що ти маєш робити.
Вона взяла два калебаси і налила в них молока. Тоді поставила один калебас із молоком собі на голову, а другий дала ватагові і, попросивши зробити те саме, повела з собою.
Удвох вони пішли по згарищу до кількох дерев, що вціліли від вогню. Побачив ватаг, як з гілки метнулася зелена блискавка. Почув сухий тріск. Дивиться, аж у калебасі старої змія п'є молоко.
—    От бачиш! Всі змії люблять молоко. Вони до нього дуже ласі!
Не встигла стара доказати, коли друга змія кинулася до ватагового калебаса.
Ватаг і стара повернулися до села живі й неушкоджені, несучи на головах калебаси зі спійманими зміями. Поки йшли вони, змії так пообпивалися молоком, що вже й подохли.
Коли познімали вони калебаси з мертвими зміями і поставили їх на землю перед усіма людьми племені, молодими й старими, чоловіками й жінками, очі мертвих зміїв перетворилися на коштовні камені — діаманти.
—    Бачиш,— каже  тоді  стара,— що  ти  спалив.  Скарби — то  очі  зміїв.
Відтоді ніхто не палив більше лісу. Бо ліс — то краса й багатство.

КОЛИ СМІХ ПРОГАНЯЄ СТРАХ
(Гвінея)
Ніколи, ніколи, скільки живуть люди, не було ще такого веселого народу. Ніколи ще не було таких добрих і таких завзятих до праці людей, як мешканці Севасо, країни сміху, країни радості. Це була щаслива країна, де зранку люди замість звичних і невиразних слів вітали одне одного усмішкою або й щирим сміхом. Бо й справді, якщо двоє людей, дивлячись одне одному у вічі, всміхаються чи сміються на всю губу, показуючи чудові білі зуби, то годі питати, як їм ведеться вдома, та й не тільки вдома!
Коли тамтам кличе в поле гарних хлопців, а жінки підплескують йому в долоні, чи ж може бути краще заохочення до праці! Скрізь лунав веселий сміх, бо у Севасо головним законом була радість. Старі діди під тисячорічним деревом говорили лише про сміх, про його чудодійний вплив на мозок і тіло. Вони повсякчас вправлялися в гуморі і так гарно, так безневинно жартували!
А коли старий дід регоче, то це означає, що вдома у нього не плаче жодна дитина, жодна жінка.
У Севасо правила цариця Тенеба, така гарна, як квітка, така мудра, як наймудріші з чоловіків. Цариця Тенеба була жінка свого народу, відважна матір своїх дітей, добра господиня й дружина. Народ дуже любив свою володарку, бо її краса, доброта, чистота були втіленням радості й миру, які панували в країні. Старійшини царської ради дуже поважали її.
Та ось одного дня на кордонах Севасо залунав дріб барабанів війни. На нього тривожно відгукнулись тамтами. Веселий народ Севасо із застиглим на вустах сміхом кинувся до мудрих радників і цариці. Коли Тенеба вийшла, безтурботно всміхаючись, народ полегшено зітхнув.
Тенеба ніжним поглядом обвела своїх підданих. А тоді поволі простягла до них свої прекрасні руки й мовила:
—    Брати мої і сестри, ми — веселий народ, народ роботящий, але ми ще й сміливий народ. Настав час показати всім, що сміх проганяє страх і що сміятися в щасті і перед лицем ворога не означає слабкості. Зустрічати з усмішкою на вустах життєві труднощі, з вірою в рідних і в майбутнє — ось що таке відвага для народу Севасо.
Сьогодні, коли мечі блищать на кордонах нашої батьківщини, коли орди дикунів кривавого тирана Болоби зазіхають на наш край, відкиньмо страх! Ми не будемо битися зброєю, що нею бряжчать загарбники, ми не вояки. Ми — хлібороби, які працюють для того, щоб квітнула наша земля. Вертайте додому і спокійно чекайте.
Люди розійшлися.
Невдовзі ніч оповила Севасо. Прадавні страхи охопили її мешканців: жах перед пугачем, який кричить на стрісі хатини; жах перед собакою, що виє на місяць; жах перед духами, які несправедливо і невідомо чого ненавидять людей; жах перед вояками Болоби, які обложили Севасо. Хто може пишатися тим, що ні разу в житті не відчув страху? Людина, яка запевняє, що нічого не боїться, бреше. Всі люди бояться. Але того, хто відкрито тремтить перед лицем небезпеки, засміють як боягуза, коли ця небезпека мине.
У таборі Болоби велетенський барабан відбивав бойовий ритм. Крізь голосний спів ворогів час від часу долинало одноманітне деренчання їхньої музики.
—    Завтрашній світанок стане свідком ще однієї перемоги, царю,— гримів голос ворожого співця.— Ти вже розбив ущент шидцять царів, розвіяв за вітром мури, які оточували найнеприступніші міста свіі|, там тепер гніздяться лише куріпки. Ти — лютий вихор, що змітає на своєму шляху правічні баобаби, ураган, який викорчовує цілі ліси, ти — сліпуча блискавка, яка трощить гори. Завтра сиіх застигне потворною гримасою смерті на вустах мешканців Севасо. А їхня цариця, пихата Тенеба, впаде перед тобою навколішки, умиваючись сльозами, і віддасть тобі ключі від своєї країни і від свого серця. Спи, Болобо, на світанку ти побачиш біля ніг своїх підкорений народ, який благатиме твоєї милості.
Замовк співак, і гучно заволали ріжки. В Севасо ніхто не спав. У Севасо більше ніхто не сміявся.
Ще треті півні не співали, а мешканці Севасо вишикувалися перед своїм селищем. Попереду стояли старі діди, за ними старі жінки, позад них — дорослі чоловіки, а за ними — діти й молоді жіяки. Про те дивне шикування до бою домовилися на схвильовайій нараді під тисячорічним деревом, навпроти хатини цариці Тенеби. Чоловіки і юнаки домагалися честі накласти головою, аби жили батьки, матері, сестри й дружини. Старі діди й баби від- казали, що хоч їхні очі ще не намилувалися на світ, але вони самі собі заподіють смерть, як діти поляжуть у бою. Старі наполягали на своєму, і цариця Тенеба з ясною усмішкою на вустах схвалила те рішення. А тоді владно додала:
—    Братове, довіртесь мені. Смійтеся з жорстокості Болоби, смійтеся з його люті. І нічогісінько з вами не станеться. Нехай вибух гучного сміху спинить кривавий похід. Нехай ваш твердий погляд зневажить і спопелить боягузів, які прикриваються зброєю, щоб напасти на мирний народ. Країна, де сміють ся повсякчас, де сміються в будь-яку пору дня,— справді щаслива країна. Спитайте у старих, спитайте у каміння, яке розкидане по стежках, спитайте у тисячорічних дерев, у незрушного неба, і вони вам скажуть, що країна сміху завжди була непереможна. Це наша країна. Наші люди зустрічаються з усмішкою на вустах, щоб вибухнути щирим, дзвінким сміхом і потиснути одне одному руки. На усмішку відповідають сміхом, який свідчить про веселощі й здоров'я! Ідіть відпочивати, а завтра ми покажемо ворогові, чого ми варті.
Можливо, сміх витав у повітрі того краю, можливо, він був і в чисігйх водах ручаїв та річок. Старі люди кажуть, що країна сміху була в серцях її мешканців, в серцях простих хліборобів. Живучи біля землі, мешканці Севасо гадали, що життя — то великий дар, з якйго треба користуватися, якомога більше працюючи, якомога більше втійаючись. У Севасо всі громадські роботи робилися із захопленні, а кінчалися народними гуляннями. Та війна зі своїм почтом нещасть і жахів постала перед мирним народом.
Отож наступного раи&у мешканці Севасо вишикувалися перед своїм селищем. Болоба на чолі загону вершників кинувся в бій. Ніхто не зрушив з місця в лавах відважних хліборобів. За кЩька кроків перші коні звилися дибки, коли мешканці Севасо зустріли ворогів гучним сміхом. Так! Справді смішний той чоловік, який озброює армію, щоб поневолити волелюбний народ! Вершники гарячково натягли поводи. Від подивуавони опустили оголені мечі і звернули погляди на Болобу, який застиг ні в сих ні в тих перед таким дивним опором. Він наказав верцщикам від'їхати на кілька кроків назад. Звівшись у стременах, з налитими кров'ю очима, тремтячими вір, люті вустами він мовив:
—    Захищайтесь, жалюгідні сільські барани. Я прийшов битися в чесному бою, а не вбивати. Захищайтеся або іцопустіть моїх вояків до Севасо. Ви не чоловіки, а отара баранів, мені гидко топтати вас кіньми.
Та ніхто не відповів на ті образи. Усі мешкаіщі Севасо звели руки догори і засміялися ще гучніше.
Болоба аж пінився з люті. Він знову прокричав наказ до бою. Та його вершники не зрушили з місця. Сміх стих на вустах мешканців Севасо, всі глузливо дивилися на Болобу, якого не слухалась його армія.
Кеулен, воєначальник Болоби, його права рука, під'їхав до ватага і мовив:
—     Слухай, Болобо, облиш цих людей. Зі зброєю в руках ти переміг тридцять царів. Відтоді, як ти наш ватаг, ні твоя армія, ні ти ще ні разу не відступали в бою. Сьогодні ж твої відважні вояки обеззброєні, скуті якоюсь силою перед цими дивними селюками, у яких немає іншої зброї, крім сміху й відваги. Не вимагай, щоб ми вступили в нерівний бій, не роби нас убивцями. Прошу тебе, сховай свій меч.
З подивом слухав Болоба свого воєначальника.
Перші промені сонця залляли землю.
Раптом натовп хліборобів розступився, і цариця Тенеба виїхала на білому коні, ще усміхненіша, Мж будь-коли. Вона поволі звела руки і мовила:
—    Спинись, Болобо, слухай, що тобі скаже Тенеба. Тебе звуть непереможним левом, але ж лев убиває лише тоді, коли голодний! Ти прийшов на мої землі на чолі могутнього війська, щоб нас підкорити. Але ні я, ні мої брати й сестри з Севасо ніколи не тримали зброї в руках. Ми люди мирні. Слухай, Болобо, ти переміг тридцять царів, твоє ім'я наганяє жах на наймогутніших правителів світу. Але народ Севасо тебе не боїться. Ми не просимо у тебе милості, бо не зробили нічого такого, за що б ти мав нас убивати. Спинись!
У тебе є землі, царства, але зрештою тобі лишається тільки сім ліктів тої землі, яку топчуть твої коні. Ти підкорив наймогутніші народи, які тільки зустрічав. Але чи став ти від цього могутніший? Чи став непереможний, невразливий для голоду, спраги, холоду й хвороб? Ні!
Слухай, Болобо, тобі здається, що ти всесильний, та чи можеш ти збити сонце з його споконвічного шляху на небозводі, сховати місяць чи погасити найменшу із зірок? Спинися, Болобо!
Стережися, Болобо, ти звик перемагати і домагатися перемоги навіть ціною власного життя. Тобі доведеться вбивати все більше й більше, але останньою твоєю жертвою будеш ти сам. Спинись, Болобо, є ручаї, через які не можна переступити безборонно! Народу потрібен мир, щоб працювати в полі. Замислись над тим, що твоє військо не пішло за тобою!
Болоба дав остроги коню, зневажливо оглянув своїх вершників й усміхнувся Тенебі:
—    Тут треба посадити баобаб, щоб перехожі знали, що сміх може прогнати страх.
Мовивши це, він поїхав геть, і військо рушило за ним.

БЛИЗНЯТА
(Південно-Африканська Республіка)
Давно-давно у країні зулусів жили багаті чоловік Зонді та його дружина Номамба. Вони працювали коло землі, засівали її, і їхні комори аж ломилися від багатих урожаїв. Добрі духи благословили їхню худобу, яка помножувалась і приносила їм багатство; але попри все це вони дуже сумували, бо не було*в них Ц сина, ні доньки, щоб розділити з батьками любов і достаток. День у день ходили вони до знахарів свого племені і пили чарівне зілля, що ті їм давали, а дітей так і не було.
Нарешті, через багато років, вони дізналися, що їхня мрія здійсниться. Так-то вони вже раділи, так раділи! Але, коли та мрія здійснилась, радість батьків потьмарилася, бо в них знайшлося одразу двійко дітей — двоє близнят. А в ті далекі часи в їхній країні це вважалося великим нещастям.
Чоловік і жінка вирішили приховати правду від своїх одноплемінців, бо закон зулусів вимагав, щоб близнюків убивали відразу після народження.
Багато разів вони хотіли вчинити, як велить закон! Але щоразу, коли маленькі рученята обвивали шию матері, батьків покидала мужність. Коли до них хтось приходив, то вони показували людям лише одного з близнят.
Хлопчика назвали Демана, а його сестричку — Демазана. Спочатку батькам легко було приховати правду, але з часом ставало дедалі важче вберегти таємницю від одноплемінців і вождя.
Батьки Вирішили переселитися в дике й безлюдне місце, де по ущелині, повз стрімку скелю, що називалась Нтунджамбілі, текла бистра річка.
Скеля та була розколена зверху донизу так, ніби блискавка розсікла її. Люди казали, що іноді зсередини скелі долинали якісь чудні пісні й гомін. А кілька разів бачили, як ця скеля розсувалась, а потім знову зсувалася докупи. Саме тому всі з жахом дивились на Нтунджамбілі, і ніхто наіють близько не підходив до неї.
Отож Зонді і Номамба вирішили, що малюкам буде краще у новому житлі, і якийсь час вони жили спокійно в тій безлюдній ущелині.
Близнятам було по шість років, коли настала велика біда. Майже вся худоба загинула від невідомої хвороби, родюча земля потріскалася від страшенної посухи, мешканці села стали вмирати.
Тоді зібрав вождь усіх людей племені і сказав, що опівдні наступного дня шамани будуть викурювати злих духів, бо хтось учинив щось дуже погане і тому на них звалилося таке нещастя.
Зонді і Номамба зажурилися. Вони були певні, що все те діється через їхній непослух, адже вони приховали народження близнят. Скріпивши серце, Зонді відвів маленьких Демаяу і Демазану до швидкої річки і кинув їх у воду.
Затуливши очі руками, щоб не бачити, як діти тонуть, він, плачучи, піднявся на берег і побрів до своєї хижі.
Але добрі духи охороняли малюків. Брат схопив свою сестричку за руку, і течія понесла їх униз повз навислу над водою гілку, за яку Демана встиг учепитися. Він був сильним і розумним хлопчиком. Міцно тримав він Демазану і не випускав з руки гілку. Хвиля підштовхувала їх до мілини, вони вибралися на берег і опинилися біля підніжжя скелі Нтунджамбілі.
Якийсь час діти грілися на сонечку. Вони сиділи й думали, що його робити далі. Коли це почули позад себе якийсь гуркіт. Озирнулися — аж то розкололася навпіл величезна скеля, з глибини її почулася якась дивна пісня, і гурт карликів вийшов з печери, що була всередийї скелі.
—     Демана і Демазана, ласкаво просимо до нашої оссді,— кликали вони дітей,— ідіть до нас і живіть з нами. Ми лікуємо всі скорботні серця.
І вони повели дітей до великої печери, в яку звідкись лилося м'яке світло. Діти здивовано озиралися довкола. їх оточували маленькі чоловічки, що живуть під землею, а м'яке світло лилося від мільйонів крихітних світлячків, які гронами звисали з високої стелі. Всі, в кого серця були розбиті й скорботні, знаходили тут притулок, і маленькі чоловічки опікувалися ними. Діти побачили маленьких жучків з поламаними ніжками, яких тут ніжно доглядали; ящірок з відірваними хвостами; крихітне оленятко, маму якого розірвав лев; орла зі зламаним крилом. Усіх тут радо зустрічали, і всі ставали тут друзями.
Діти з радістю залишились у тому затишному, мирному куточку і вважали його за свою домівку.
Вони їли гриби, що росли біля стін печери, та мед, який добували з великого бджолиного гнізда, що висіло на скелі. А маленькі господарі приносили їм з лісу фрукти. Чоловічки навчили їх розчиняти скелю, коли їм хотілося піти погуляти. Треба було лише сказати: «Нтунджамбілі, відчинись». Тоді скеля розсувалася, щоб випустити дітей. Щодня вони гуляли берегом річки і були дуже щасливі. Вони полюбили маленьких чоловічків, і їм більше не хотілося повертатися в селище, бо вони не забули, що це їхній батько кинув їх у річку.
А в цей час Зонді і Номамба гірко плакали за своїми дітьми.
Зонді часто ходив до річки, сподіваючись, що якимось чудом вони врятувалися.
І от одного разу він побачив, як розсувається скеля і з неї виходять близнюки. Сміючись і співаючи, вони заходилися гратись на березі річки.
Зонді хотів був гукнути їх, але потім вирішив сховатися і подавитись, як вони граються у воді. Невдовзі діти втомилися і вийшли з води. Батько побачив, як велика скеля ще раз розчинилась, і маленькі чоловічки покликали малюків. Чоловік кинувся додому, щоб розповісти все Номамбі. Почувши новину, Номамба аж нетямилася з радощів і все благала чоловіка привести дітей додому.
Щодня ходив Зонді до скелі, але минуло багато місяців, перш ніж вінінову побачив близнюків. Цього разу він підійшов до них і попросив їх вернутися додому.
Взявши обох за руки, він повів дітей до Номамби.
Але, побачивши дітей, Номамба зрозуміла, що близнюки вже забули свій дім, вони сумували за чоловічками, які допомогли їм у біді, і за всіма своїми чотириногими друзями.
Якось увечері, коли батьки позасинали, Демана взяв сестричку за руку, і вони тихесенько вийшли з хатини. При ясному місячному сяйві діти подалися через хащі до річки. Там біля великої скелі вони зупинилися й почали співати ніжними голосами:
Скеля, скеля Нтунджамбілі,
Відчинись, ми хочемо зайти.
Якщо не відчинишся для нас,
Відчинись ластівкам,
Яких ми бачимо в небі.
Відчинись, ми хочемо зайти.
Розколина в скелі розширилась, і діти почули голоси. То маленькі чоловічки вітали їх, кажучи:
—     Заходьте, Демано і Демазано, ми сумували без вас.
Ці слова потонули в чарівному хорі — то всі підземні істоти піснею вітали дітей.
Так   вони   живуть  там   і  досі   й   допомагають  маленьким   чоловічкам.

ТРИ ЗАВДАННЯ
(Малаві)
Жив у одному місті чоловік, і була в нього дочка, гарна-прегарна, ласкава-преласкава.
Коли дівчина підросла, до неї почали свататись наивродливіші царевичі та королевичі, але батько не хотів її ні за кого віддавати.
Він усім загадував три завдання, і ніхто не міг виконати жодного з них.
А неподалік від того міста жив собі один селянин. Почув він про ті невдалі сватання та й вирішив теж випробувати свою долю.
А чи ті завдання були важкі, судіть самі.
Спочатку треба було висидіти цілий день у кімнаті з комарами. А хіба це легко, коли їх хмари, а ви голі; вони вас кусають, а вам не можна й пальцем ворухнути — умова така!
Потім треба було з'їсти пекучу червону перчину, і щоб ніхто не здогадався, що вона вам пече, немов розпечене залізо.
А насамкінець треба було розповісти історію завдовжки в цілий день.
Як же поводився селянин?
У кімнаті з комарами він став оповідати вартовим про свого коня — такий вже він у нього гарний, та й у яблуках і тут, і там, і он там — та й руками показує, де в того коня ті яблука. А вартові вуха порозвішували, слухають і не розуміють, що то селянин так комарів од себе одганяє. От і став він переможцем.
А другим завданням було з'їсти перчину, пригадуєте? Що ж робить наш жених?
А він насипає на землю пшона, і до нього збігаються кури. Перчину він з'їв та й ну руками одганяти курей:
—    Киш звідси! Не докучайте мені!
Ніхто й не зрозумів, що йому так пекло язика, що довелося руками махати.
Останнє завдання — розказати довгу-предовгу історію. І дуже вже хочеться селянинові одружитися з тією вродливицею.
От і починає він свою оповідь:
—    Якось зібрав я багато пшениці та й позсипав її у мішки. Аж коли дивлюсь — миша, та й шмиг у нірку. Вирішив я її зловити. Затаївся та й став чекати. Ось знову миша — прогризла дірку в мішку, схопила зернятко — та до себе в нірку, а потім знову до мішка, та й знову із зернятком у нірку, та й знову до мішка, та й знову за зернятко, та й знову... та й знову...
Ось уже й сонце сховалось, а оповіданню кінця-краю не видно. Нічого було робити впертому батькові, віддав він свою красуню хитрому селянинові.

КАЗКА ПРО ТЕ, ЩО Є В БІДНИХ І ЧОГО НЕМАЄ У БАГАТИХ
(Мадагаскар)
Розказують, що в одному селі жили два брати. Старший жив дуже просто. І завжди був у злагоді з людьми. Він обробляв землю і ловив рибу, але насилу зводив кінці з кінцями. А молодший, навпаки, був кремезний, сміливий, але шахраюватий. Він, і оком не змигнувши, дурив людей. Ставши купцем, молодший брат дуже розбагатів.
Якось старший брат заслаб та, навіть одужавши, почував себе слабим. Він не міг, як доти, працювати або ходити на риболовлю. Отож пішов він до свого брата позичити грошей. А молодший за це відібрав у бідолахи все, що той мав: худобу, клаптик землі, посуд та інший скарб. Лишив йому тільки рибальську сіть, собаку та кілька курей з курника.
А бідний не міг навіть нікому поскаржитися, щоб у нього не відібрали останнє.
—    Ми ж однакові люди,— казав він своєму братові.— Не треба бути таким злим.
Але молодший тільки сміявся. А далі знайшов дивну миску з кори кокосового горіха, в яку бідний брат клав черв'яків, коли йшов рибалити, і викинув, сказавши сердито:
—    Ніколи більше не принось до хати такого сміття!
Жінка багатія була при надії, і їй захотілось такої рідкісної риби, яку мало хто вмів ловити. Слуги багатія оббігали все село, щоб знайти таку рибу, але дарма. Саме в цей день старший брат упіймав трьох рідкісних рибин.
Жителі села сказали слугам, що брат наловив саме такої риби, якої забаг-лося дружині багатія.
Тоді один слуга прийшов до бідняка, щоб купити рибу, а бідний і каже:
—    Ні, сьогодні мені не треба грошей. Того, що я приніс, вистачить і мені, і братові. Хай сам приходить до мене.
Присоромлений молодший брат змушений був сам прийти до старшого брата по рибу. Той віддав йому все, водночас нагадавши, що негаразд збиткуватися з родичів, навіть коли вони дуже бідні.
Відтоді брати поновили дружбу і жили у мирі та злагоді.

ВОДА ЛАДІ
(Нігерія)
Діти, послухайте казку про воду Ладі.
Жив собі мисливець,та й побудував він у лісі хатину. Його дружина народила йому двох діточок. Жила родина мисливця в мирі та злагоді, доки настав час старим помирати. Померли батьки, і діти залишилися одні-однісінькі на всім білім світі.
Жили вони у батьківському домі, і коли хлопець ішов на полювання, то замикав двері, і сестра залишалась удома сама. А коли повертався з полювання, то гукав:
—     Фатісмато! Фатісмато! Одчиняй-но двері!
Коли дівчина чула ті слова, вона відчиняла двері, і хлопець заходив до Штпл.
Якось гієна підслухала, що каже брат сестрі, і одного дня, коли хлопець пішов на полювання, вона підкралася до хатини та й завела:
—    Фашміто! Фашміто! Одчини-но двері, пусти мене до хати! А дівчина й каже:
—    Ні, не відчиню. Я знаю, хто ти. Ти — гієна, бо шепелявиш!
Як прийшла гієна, так і пішла собі геть. Вирішила порадитись із левом. Той усе знає, все вміє. Знайшла лева та й попросила якихось ліків, щоб позбутися шепелявості. А той і дав. Вона й вилікувалась.
Приходить назад до хатини та й знову:
—    Фатісмато! Фатісмато! Одчини-но двері, пусти мене до хати!
Дівчина й відчинила двері. А гієна схопила її, проковтнула та й зникла в лісі.
Увечері повернувся брат додому з полювання. Став перед дверима та й загукав:
—    Фатісмато! Фатісмато! Одчиняй-но мені двері, пусти мене до хати!
Але ніхто не відгукнувся, в хаті стояла мертва тиша. Він знову загукав, і знову марно. І знову гукнув, та й цього разу марно. Штовхнув він двері, вони й розчинились. Хата була порожня, сестри ніде не було.
Узяв хлопець тикву, поставив її на голову та й пішов шукати сестру. Ішов він, ішов та й прийшов до гієнячої печери. Ніля печери лежали сестрині коралі, спідниця.
«Ось хто винен! Це гієна вкрала мою сестру»,— здогадався хлопець. Але не зупинився коло печери, пішов далі.
А далі було озеро Ладі. І всі дикі звірі приходили сюди пити воду. Більше ніде не було води в усьому лісі. Прийшов хлопець на берег, став на коліна і занурив тикву у воду. А тиква та була чарівна — вона забрала всю воду з озера, й краплини не залишилось. Заліз хлопець на дерево та й став чекати.
Аж ось іде табун слонів. Дуже хочеться їм пити, а води в озері — ані краплини! Хлопець і гукає з дерева:
—    Скажіть мені, хто вкрав мою сестру, я й поверну воду в Ладі!
А ватаг слонів відповідає:
—    Немає серед нас того, хто з'їв твою сестру.
Сказав та й ліг на землю, й усі інші слони також полягали. Аж ось іде череда буйволів. Хлопець і гукає з дерева:
—    Куди це ви, буйволи, йдете?
А вожак відповідає:
—    Хочемо напитись води з Ладі!
А хлопець:
—    Нема води в Ладі. Вся висохла. Але я поверну воду в озеро, коли ви мені віддасте того, хто з'їв мою сестру.
А вожак:
—    Нема в нас нічого, крім спраглих шлунків.
Сказав та й ліг на землю, і всі буйволи також полягали.
Звірі йшли до озера одні за одними. Кожного разу хлопець питав про свою сестру  і кожного разу одержував ту саму відповідь.
Отак зібралися коло озера всі звірі, що жили в лісі, усі, окрім гієни та її сім'ї. А їх же теж мучила спрага, тож і вони прийшли до озера.
А хлопець з дерева:
—    Куди це ти, гієно, йдеш? А гієна:
Хочу напитися води з Ладі. А хлопець своєї:
—    Нема води в Ладі. Вся висохла. Але я поверну воду в озеро, коли ти мені повернеш сестру.
Мовчить гієна. Не знає, що й казати. А хлопець знову:
—    Ти мені віддаси сестру, а я црверну всім воду Ладі.
Три рази повторив він свою умову, і тричі промовчала гієна. А леву усе це набридло. Він помирав од спраги і не міг терпіти далі. Розлютований звір кинувся до гієни, розірвав її навпіл, і всі побачили дівчину.
—    Забирай свою сестру,— сказав лев хлопцеві.
І хлопець вилив з тикви усю воду Ладі. І озеро знову стало озером. А брат із сестрою пішли до своєї хатини.

ТАМАР ГУМ'ЄРА
(Чад)
У далекій-предалекій краща за давніх-предавніх часів, коли ще не було нікого із нас на світі, жила собі одна весела, щаслива родина: батько, мати і двоє близнят — брат Гамар і сестра Гум'єра. І була в них дійна корова, яку вони дуже любїіли; корова давала багато смачного цілющого молока. Близнюки щодня пасли корову на трав'янистих берегах річки.
Одного вечора, пригнавши корову до двору, близнюки відчули, що скоїлося щось лихе. Вони кинулись до хщжі і побачили, що їхня люба ненька лежить у ліжку й стогне. Діти були в розпачі, вони й не знали, що діяти, як допомогти матусі. Вони не вміли боротися з непроханим лихом, їхні серця стислися в|щ туги, адже на очах у них помирала рідна мити. Смерть от-от мала прийти по неї, щоб забрати назавжди.
Нещасна жінка з останніх сил підвелася з ліжка, підійшла до корови і сказала:
— О прекрасна корівко, ровеснице моєї юності, я доручаю тобі своїх дірочок, сили мене покидають, очі мої згасають, я залишаю цей світ. Будь їм за матір, оберігай їх від холоду й голоду, не дай померти від спраги. Прощавай люба корівко!
Після цих слів мати заплющила очі й померла.
Через якийсь час батько Гамара і Гум'єрі одружився вдруге. До їхнього дому, прийшла зла, сварлива мачуха зі своїми дітьми. Вона не злюбила близят. Змушувала їх виконувати найтяжчу роботу, весь час на них гримала і навіть била. А їсти сиротам зла жінка майже не давала. У холодну пору Гамар і Гум'єра змушені були спати під дірявою ковдрою, яка зовсім не гріла, а рідні діти мачухи спали під товстими ковдрами з верблюжої вовни. Зла мачуха з лайкою й криками будила близнят ще до схід сонця. Гамар з Гум'єрою носили воду, а тоді гнали на пзйшіу свою корівку.
Пасучи її, діти часом гірко плакали, згадуючи свою матір. Корова лежала неподалік і, здавалось, співчувала їм. Коли діти дуже Хотіли їсти, корова не забувала.нагодувати їх. З її дійок текло молоко, мед і ще багато чого такого смачного, про що люди і не здогадувались. Нагодувавши малих пастухів, корова йшла собі скубти зелену травичку.
Ось чому Гамар і Гум'єра мали повненькі личка, кругленькі щічки, а тим часом мачушині діти з кожним днем худли й |поганіли. І мачуха вирішила прослідкувати за близнятами.
Одного разу син мачухи підгледів, як корова годує близнят, і про все розповів своїй матері.
Не довго думадачи, мачуха звеліла чоловікові зарізати корову, і той виконав її наказ. Це так вразило близнят, що горю їхньому не було меж. Без матері, без корови на них чекало гірке життя. Але мачуха на цьому не заспокоїлась. Позбувшись корови, вона вирішили погубити й сиріт.
Вона наказала чоловікові вигнати їх з дому. Бідному батькові нічого не лишалося, як послухатися жінки.
Одного погожого ранку, взявши в руки своїх рідних дітей, він завів їх далеко в джунглі і надвечір повернувся додому сам.
Одні-однісінькі, в густих джунглях, Гамар і Гум'єра плакали, кликали на допомогу, але відповідала їм лише лунії Потомившись, д|ти притулились одне до одного і сіли під великим деревоїй Гамар пальчиком почав колупати землю. І раптом відкопав невеличкий їстівний корінь. Хлопчик зрозумів, що десь поблизу повинна бути вода і пташки. Не гаючи часу, він узяв гілку з дерева, змайстрував пастку і поставив її неподалік.
Через деякий час прилетіли цесарки, і Гамар спіймав аж дві. Брат і сестра зраділи, розклали невелике багаття, підсмажили двох цесарок і поласували ними. Потім напилися води чистої, неначе кришталь, яка текла поміж камінням.
Під вечір Гамар змайстрував курінь. Цілу ніч діти прислухалися до шуму вітру і до рику диких звірів.
На другий день піднялося на небі сонечко, прогнавши темну ніч і страх. Гамар майстрував пастки, Гум'єра зліпила невеличкого глечикам з глини на воду.
Насувалась друга ніч гцшого життя в темних непролазних джунглях. Близнята лягли в курені, настеливши травижпід голови замість подушок, і боялись навіть поворухнутися, так було їм страшно. Жах холодив їм кров, серця билися так, що, здавалося, от-от повискакують з маленьких тіл. Вони прислухалися до кожного шереху в джунсйях. Десь кричали сови, моторошно вила гієна, повзали гадюки.
Гамар і Гум'єра не могли заснути, вони чекали ранку, їм здавалось, що він ніколи не настане. Нарешті защебетали пташки, вітаючи світанок. Нищечком Гамар і Гум'єра, протерши свої очі, вийшли з куреня і... що вони побачили! В їхню пастку піймалася дивна істота: нагівланиця — напівдівчина-красуня.
Чудовисько з благанням в очах дивилося на дітей. А ті боялися поворухнутися. Чудовисько почало прохати відпустити його, обіцяючи велику винагороду.
Гамар, набравшись сміливості, сказав:
—    Покажи нам спочатку свої дарунки.
Чудовисько голосно свиснуло, і миттю з'явилася ціла череда корів. За другим посвистом з'явилися отари овець, табуни коней, ослів, а за ними й люди з багатими дарунками.
—    Звільніть мене,— попрохало ще раз чудовисько,— і все це буде ваше.
Гамар перерізав мотузок, і чудовисько неначе розтануло в повітрі. Маючи незліченні багатства й підданих, брат із сестрою збудували розкіш не королівство з багатими містами. Величні палаци, розкішні сади виростали неначе з землі. Невеличкий струмок, що біг поміж камінням, перетворився на велику ріку, яка понесла свої води до моря.
Ще вчора в цьому глухому місці Гамар і Гум'єра візували себе самотніми і знедоленими, а сьогодні тут пишно розцвіло щасливе життя.
Слава про ліс Гамара і Гум'єри розійшлася по всьому світі. Навіть царі почали навідуватись до близнят  у гості.   Брат із сестрою жили щасливо.
Кожного року, святкуючи свій день народження, вони роздавали дарунки бідним і знедоленим. Вони просили Бога зберегти життя їхньому батькові. Дуже хотіли побачити його і обійняти. І от їхнє палке бажання здійснилося.
Одного вечора до брами їхнього палацу підійшов нещасний, обдертий старець. Його пісня проймала кожного перехожого до самого серця, у багатьох стояли сльози в очах, коли вони слухали ту пісню. Слуга сповістив близайят про старця, і ті наказали запросити його до палацу. Бідолаха зайшов, кульгаючи на одну ногу, і заспівав свою сумну пісню:
О вічна мудрість світу,
Яке я нікчемне створіння!
Зла жінка наказала мені вбити корову,
І я її вбив.
Вона наказала мені вигнати дітей,
І я їх вигнав.
Вона пустила по вітру все моє майно,
Нарешті вигнала й мене.
Я залишився без дітей, без житла,
Я блукаю від дверей до дверей, від села до села.
О люди, не жалійте мене!
Плюньте на мене і йдіть геть.
О мої любі діти, де мені вас шукати?
Проспівавши пісню, старий розридався. Поки він співав, Гамар і Гум'єра плакали, бо це ж був їхній батько!
Всі троє кинулись цілуватися й обніматися, бо немає нічого кращого в світі, як жити з рідними однією сім'єю, допомагати одне одно мул оберігати одне одного.

ПРО МИСЛИВЦЯ, ЧОРНИЙ КАМІНЕЦЬ І ПОМАРАНЧЕВУ ШКУРИНКУ
(Ангола)
Жив собі колись мисливець на ім'я Жоан. Якось, вирушивши на полювання, він побачив біля річки лева й крокодила, які тоді ворогували. Вгледівши хлопця, крокодил почав прохати його:
—    О мисливцю, вбий цього лісового звіра, а мене не чіпай, я за це тобі віддячу.
А лев і собі:
—    Не слухай його, мисливцю. Вбий цього річкового звіра, а мене не чіпай, я за це тобі віддячу.
А мисливець їм на те:
—    Ні, ні, нікого я не вб'ю, адже ви мої друзі.
А крокодил йому каже:
—    Ти повинен убити когось із нас двох, ти ж бо мисливець, то вбий лева, а я тобі віддячу.
А лев і собі:
—    Не вбивай мене, я допомагатиму тобі на полюванні.
Хлопець хвилину подумав і вирішив: «Гаразд, якщо я повинен когось убити, то нехай це буде лев». Узяв він рушницю, прицілився, вистрілив у лева і пішов додому.
По дорозі його зустріла одна жінка та й питає:
—    Навіщо ти вбив лева? Невже ти не знаєш, що він був нашим захисником у лісі?
—    А що я мав робити? Адже я мисливець і мусив був убити одного з них.
Наступного разу побачив Жоан крокодила. Той йому й каже:
—    Дякую тобі, друже. Ти врятував мені життя, тепер я тобі віддячу. Ходімо зі мною, я познайомлю тебе з моїм батьком.
—    А що мені робити з рушницею?
—    Залиш її на березі.
Жоан сховав зброю недалеко від берега і ввійшов у воду.
Довго пливли вони по річці, а потім пірнули на дно і ввійшли у велику печеру. Деякий час ішли мовчки, аж ось прийшли до села. Біля однієї хати весело танцювали молоді красуні. Крокодил привітався до них:
—    Добридень, красуні.
А вони йому:
—    Добридень, друже. Як ся маєш? Це ти рибу впіймав на обід?
—    Ні,— відповів крокодил.— Це не риба, це мій приятель. Він мені життя врятував.
—    Он воно що! Тоді заходьте до хати, їжте, відпочивайте.
Жоан з крокодилом попоїли, відпочили, а тоді знову вирушили в дорогу. Невдовзі зустріли вони сестру крокодила.
—    Добридень. Як ся маєш, братику? Ого, яку ти велику рибу впіймав на обід!
—    Ні, люба сестричко. Це мій приятель, він мені врятував життя, і я веду його до батька.
—    Он воно що! Тоді йдіть до хати, батько ось-ось має прийти. По дорозі зустріли ще й матір крокодила.
—    Добридень, синочку. Ти що, рибу впіймав на обід?
—    Ні, матусю. Це не риба, це мій приятель, я його запросив до нас у гості за те, що він урятував мені життя.
—    Тоді йдіть до хати, батько ось-ось прийде.
Пішли вони далі, коли це назустріч їм стара жінка, у якої все тіло було вкрите колючками.
Жоан і каже:
—    Добрий день, бабусю. Що це з вами?
—    Здоров був, синочку. Я дуже хвора, все тіло вкрилось колючками. Але руками їх не витягнеш, це можна зробити лише зубами.
—    Лише зубами?
—    Саме так.
—    Добре, бабусю, я вам їх повитягаю.
Так і зробив. А коли повитягав з тіла старої всі колючки, рот у нього був закривавлений.
Старенька дала йому мазі і вина. Хлоаець розтер тіло бабусі, а сам випив вино. Бабуся одужала, і Жоан також.
Тоді бабуся й каже:
—    Три Калебунгу!
І відразу з'явився стіл, накритий чудовою скатертиною, що аж угинався від різноманітних страв, солодощів і напоїв.
—    Їж, синочку,— сказала стара,— адже ти мене вилікував, хоч я й не твоя бабуся. Інші відмовилися мені допомогти, твердячи, що я не їхня родичка.
Жоан і крокодил почали їсти, а стара питає:
—    А куди ти йдеш, синку?
—    Йду до батька мого приятеля,— відповідає хлопець.— Я йому життя врятував, ось він і запросив мене до себе в гості.
—    Будь обережним, сину. Коли прийде батько крокодила, не сідай ліворуч від нього, а сідай праворуч.
—    Дякую, бабусю. Бувайте здорові.
—    Будьте і ви здорові.
Пішли вони далі. Нарешті прийшли до хати, сіли в світлиці, а невдовзі прийшов і господар.
—    Добрий день, сину! Гарну рибину ти на обід упіймав!
—    Добрий день, тату! Це не риба, це мій приятель, що врятував мені життя. Його не можна їсти.    |§й|
Ну добре. Сідайте до столу.
Сів крокодилів батько за стіл, а крокодил із Жоаном сіли ліворуч від нього.
Почали їсти, уаптом хлопець пригадав слова старої, підвівся і сів праворуч від господар»;"
Нараз батько крокодила розкрив пащу, повернувся і вкусив того, хто сидів ліворуч,— свого сина.
—    А хай тобі всячина! Я помилився. Думав, що тут твій приятель, а він сів з другого боку. І замість нього я вкусив тебе.
—    Батьку, це мій рятівник, ми не можемо його з'їсти. Я запросив його сюди і повинен відвести на землю.
—    Хто приходить сюди, той ніколи не повертається на землю. Але якщо це твій приятель, який урятував тобі життя, нехай повертається, а в дарунок я йому дам бика, козу і курей.
—    Ні, тату. Краще хай дістане з вашого живота помаранчеву шкуринку і чорний камінець з-під помаранчевого дерева.
—    Нехай буде по-твоєму. Хай увійде в мій живіт і дістане все, про що ти кажеш. Але нехай поспішає, на все це я даю йому лише п'ять хвилин.
Крокодил роззявив пащу, і Жоан увійшов туди. Спустившись у живіт, він побачив помаранчеве дерево. Взяв помаранчеву шкуринку і чорний камінець, що лежав біля дерева. Повернувши назад, сміливець хотів був уже вийШз пащі, як крокодил закрив її. Заплакав син крокодила:
—    Тату, не їжте мого друга. Він урятував мені життя і повинен вернутися на землю.
—    Тоді батько роззявив пащу і випустив Жоана. Попрощавшись з усіма, сміливець повернувся на землю з чорним камінцем і помаранчевою шкуринкою.
Узявши свою рушницю, він пішов далі. Дійшовши до пойя, хлопець побачив старого чоловіка.
—    Здоров був хлопче! — привітався старий.
—    Здорові були, діду. Що ви тут робите?
—    Я шукаю красуню Марікіну, з якою ніхто ще не зумів одружитися.
—    Якщо ніхто не зумівгіцосі одружитися з нею, то як же ви зробите це? Адже ви вже дідусь?
—    Я не можу одружитися з нею, бо не маю грошей, а її батько править за неї багато золота. Я хочу зустрітися з любою Марікіною і попросити її змилуватися наді мною. її дім ось за цим високим каменем, але я не можу зрушити його. Ну добре, хлопче, бувай,— сказав старий і пішов додому.
А хлопець дістав чорний камінець і помаранчеву шкуринку, вдарив ними і промовив:
—    Три Калебунгу!
І тут з'явилося чудове дороге вбрання. Знову вдарив хлопець камінцем і помаранчевою шкуринкою і промовив чарівні слова, і з'явилися блискучі чобітки. Мисливець убрався, взувся і рушив до великого каменя, за яким жила красуня.
Знову стукнув він камінцем і помаранчевою шкуринкою і промовив:
—    Три Калебунгу!
Камінь розкрився і з нього вийшла чарівна Марікіна: нічого прекраснішого не бачив ще хлопець на цьому світі.
Дівчина й мисливець розгублено дивились одне на одного. Нарешті, зачарований її Трасою, хлопець тут-таки освідчився їй у коханні.
Наступного дня він знову прийшов до каменя. Камінь розкрився. І хлопець знову освідчився красуні в коханні. Вона йому сказала, що також кохає його, але одразу попередила, що батько віддасть її за того, хто має багато грошей. Мисливець попросив її поговорити з батьком про одруження.
Марікіна розказала батькові про свого коханого і про те, що він просить у нього дозволу одружитися з нею. Батько на це відповів:
—    Той, хто хоче одружитися з моєю дочкою, повинен віддати мені за це три будинки без вікон і без кімнат, заповнені до самої стелі золотом.
Довідавшись про це, мисливець ударив чорним камінцем та помаранчевою шкуринкою і сказав:
—    Три Калебунгу!
І одразу з'явились три будинки, повні золота.
Якби це були кораблі, вони неодмінно потонули б під вагою цього золота.
Дізнавшись про це, батько красуні був задоволений, наче мавпа, яка зірвала сто грон бананів, і пообіцяв віддати доньку за Жоана.
Чутки про цю подію швидко розлетілися по всьому царстві. Люди дивувалися цьому, бо навіть сам цар не зумів одружитися з Марікіною. Він дуже розлютився і вирішив помститися. Шбрав своє військо, щоб знищити мисливця. Але той зібрав ще більше військо. Почалася кривава січа, в якій цар зазнав поразки.
Після одруження Жоан знову вдарив чорним камінцем та помаранчевою шкуринкою і одразу з'явився палац з у^їм, що тільки забажаєш. І стали вони жити з дружиною в мирі та злагоді.
Пан Жоан перестав ходити на ізолювання, а всю роботу вдома виконували служниці.
Одного дня він пішов на прогулянку, а гаманець з чорним камінцем і помаранчевою шкуринкою залишив удома, в спальні. Служниця, Шка зайшла поміняти постіль, побачила гаманець і подумала: "Ось цей камінець і ця шкуринка принесли щастя пану Жоану. Візьму і сховаю їх, а потім віднесу царю».
Пані Марікіна, яка в цей час була вдома, відчула щось недобре і зайшла в спальню. Не знайшовши гаманця, вона запитала служницю:
—    Послухай-но, чи не знаходила ти тут чорного камінця і помаранчеву шкуринку?
—     Ні, пані, я знайшла лише оцей порожній гаманець, який Жоан залишив удома.
—    Якщо він залишив гаманець, то і камінець та шкуринка повинні бути в ньому...
—    Але я нічого не бачила, пані, окрім цього гаманця. А що, це дуже важливі речі?
—    Та ні, цей камінець та шкуринка виганяють кашель,— відповіла Марікіна, щоб не виказати свого хвилювання.
В обід служниця побігла в палац до царя і передала йому камінець та шкуринку, кажучи, що саме в цьому причина щастя пана Жоана, Цар одразу послав вояків, щоб вони негайно спіймали Жоана.
Мисливця кинули у в'язницю.
Сидить Жоан сам у темній в'язниці, а цар насолоджується помстою у своєму палаці. Уже четвертий місяць минає, як Жоан розлучений зі своєю дружиною.
От одного разу просить він, щоб йому дозволили обмінити брудний одяг на чистий. Цар дозволив дружині передати йому чистий одяг.
Склала Марікіна чистий одяг у торбу і засунула туди ще двох кошенят. Коли Жоан розв'язав торбу, кошенята почали ловити мишей, яких у в'язниці була сила-силенна. І спіймали маленьку мишку. Почала плакати мишка:
—    Панове коти, не їжте мене, я ж нікому не зробила нічого поганого!
—    Ми з'їмо тебе,— відповідають кошенята,— бо ти крадеш їжу в людей. Але якщо зробиш нам послугу, то ми тебе відпустимо.
—    Я нічого не боюся, панове, кажіть, що треба зробити?
—    То ти така смілива?
—    Так, я дуже смілива і відчайдушна.
—    Тоді слухай. Ти повинна забратися у царський палац, викрасти там чорний камінець і помаранчеву шкуринку, що заховані в спальні.
—    Добре, панове коти. Чекайте, я швидко повернусь.
Кошенята відпустили мишку, та вимочила з в'язниці через відому їй дірочку й невдовзі опинилася біля палацу. Швиденько прогризла вона собі прохід у спальню. Схопивши камінець і шкуринку, повернулася до в'язниці і віддала їх кошенятам, а ті передали камінець і шкуринку Жоанові. Мисливець дав кошенятам два шматки м'яса, а ті віддали м'ясо мишці, як винагороду за службу.
А пан Жоан стукнув чорним камінцем та помаранчевою шкуринкою і промовив:
—    Три Калебунгу!
І вийшов з темниці. А тоді знову промовив:
—    Три Калебунгу!
Тут з'явилася чудова карета, яка відвезла його до дружини, а та вся в дорогих шатах уже зустрічала свого любого чоловіка.

ПЕРША НІЧ
(Кот Д'Івуар)
Іди за мною,— наказала Дорога.
І Котоко пішов за Дорогою. Вони йшли, як давні друзі. Котоко оповідав про своє життя, про те, що йому страшенно хочеться мати дітей, чути, як вони бігають, плачуть, співають, танцюють, сваряться у дворі його дому. Він мріяв про це і вдень і вночі...
А Дорога розповідала йому, який то клопіт з дітьми, як важко їх виховувати, які вони неслухняні, адже в неї теж були діти — стежки й стежинки, алеї й алейки, вулиці й вулички... Вона розповідала йому про безсонні ночі, про хвилювання за дітей, про те, що сто разів на день треба повторювати їм одне й те саме.
Котоко слухав і більше, ніж будь-коли, хотів мати дітей, щоб сто разів на день повторювати їм одне й те саме, щоб говориш з ними, коли навіть охрипне, коли навіть утратить голос...
Він ішов за Дорогою, || Дорога, пряма-прямісінька, йшла своїм шляхом. Довго йшов Котоко, притомившися, вже збирався відстати від Дороги і спочити, коли бачить Велику Зелену Муху.
—    Куди йдеш, чоловіче, перший з людей, хто спинився в наших краях?
—    Шукаю собі дитину.
—    Друже, хіба ти не знаєш, що дітей ніхто не шукає на дорогах, у всякому разі, у нашому краї?
—    У нашому також дітей не шукають на дорогах, але життя щое таке дивне, що...
І чоловік розказав про своє життя Великій Зеленій Мусі. Задзижчала Муха схвильовано, застогнала від жалості й попросила, вмиваючись сльозами:
—    Візьми мене з собою!
Котоко взяв Велику Зелену Муху і посадив собі на плече. Ох і тяжка була та Велика Зелена Муха! Чоловік насилу переставляв ноги, така вона була важка.
Дорога теж ніби відчувала вагу Великої Зеленої Мухи. Вона то збігала вниз, то йшла під гору, то звертала вбік, то повертала назад, в'юнилася, ставала то слизькою, то кам'янистою. Та чоловік не відступав, він йшов і йшов, згинаючись під тягарем, який ніс на плечі.
Дорога спускалася в яри, дерлася на стрімкі скелі, обминала ріки, струмки, болота, бігла через піски, продиралася через бамбукові хащі, проштовхувалася між полями цукрової тростини, перетинала пальмові гаї...
—    Якось уранці на розі Дороги Котоко зустрів Вранішню Зорю.
—    Куди йдеш, чоловіче?
—    Шукаю собі дитину.
І Вранішня Зоря, рожева, тремтлива, усміхнена, готова до подорожі, цікава знати, як-то собі знаходять дітей, попрохала:
—    Візьми й мене з собою!
Чоловік узяв Зорю і посадив її на вільне плече, росяно чисту, сповнену радості життя, шовкову Зорю, і пісня полинула йому з вуст. А Зоря іскрилася від радощів, щастя, веселощів і сповнювала його силою та впевненістю!
Дорога знову стала прямою, заквітчалася пахучими квітами. Над нею літали барвисті пташки. А серце Котоко ще більше ніж коли-небудь прагнуло мати дітей, щоб тисячу разів на день казати їм одне і те саме, щоб дивитися, як вони граються, щоб чути, як вони галасують, співають, бігають, сваряться.
«Тату, ви бачили?»
«Це він перший почав».
«Ні, ні, це неправда».
«Як ти знову битимешся, я тобі покажу».
Котоко і його друзі дійшли до білої?білої ріки, через яку їм допомогла переправитися Велика Зелена Муха. Ріка була така широка, що, перебравшись на той бік, Зелена Муха знесилено впала на землю і померла, забарвивши воду в зелений колір. Ви й тепер можете чіасом побачити зелену воду в річці.
Йдучи за Дорогою, Котоко поминув золоту сапку, на яку не звернув жодної уваги. Радий-радісінький чоловік весело йшов, несучи на плечі Вранішню Зорю. І співав усіх давніхпісень свого краю, які тільки знав. Шсншзмінювали одна одну в його вустах, поспішаючи ожити, кваплячись, щоб їх знову проспівали, щоб вони могли полинути з вітром і пробудити всі пісні, які дрімають у людських серцях. Гарно співав Котоко своїм чистим голосом! | зачаровані його співом за ним услід ішли дерева, гори, струмочки й пагорби. Та й кого не зачарує той, у кого на плечі сидить Вранішня Зоря, у кйго серце переповнене щастям і радістю? Чиє серце не зачарує чоловік, який іде шукати собі дітей з Вранішньою Зорею на плечі, з такою спокійною, такою мирною, такою закоханою у життя Вранішньою Зорею? Й усі йшли слідом за Котоко, і золота сапка теж пішла за ним.
І от дійшли вони до початку Дороги — до розлогої долини біля підніжжя гори, вершина якої губилася в хмарах.
У тій долині Котоко збудував собі хатину. Одного дня він працював на полі, і золота сапка википала небаченої краси бульбу. Чоловік взяв її в долоні і довго милувався нею. Бульба була така гарна, що Котоко притулив її до серця, якому так хотілося мати дітей, і сказав:
—    Гарна бульбо, як тебе звати?
—    Ямса! Ямса!
—    Яке гарне ім'я! О прекрасна Ямсо! Чи можеш ти стати жінкою і подарувати мені дітей?
—    Стати жінкою і подарувати тобі дітей?
—    Так, девей, прекрасна Ямсо.
—    А як мені стати жінкою? Якою силою?
—    О! Я знаю, що ви, звірі і рослини, маєте чудодійну силу!
—    Та й ви, люди, теж.    
—    Прекрасна Ямсо, послухай-но мою історію.
І Котоко розповів про своє життя.
Бульба Ямса замислилася:
—    Еге ж, я стану тобі за жінку, потрую дітей, а мене потім дражнитимуть Ямсою!
—    Хто ж тебе дражнитиме?
—    Та хоча б твої сестри.
—    Але ж я тут сам-самісінький.
Послухалася його Ямса, стала вродливою жінкою. Одружилися вони з Котоко і стали щасливо жити. А тим часом у рідному селі Котоко хтось сказав, що він живий, і сестри пішли його шукати.
Ямса подарувала Котоко багато дітей. І жили вони щасливо й мирно, ніколи не сварилися одне з одним. Та ось одного разу Дорога, яка не вміла берегти таємницю, привела до Котоко двох його сестер. А з ними прийшло нещастя. Сестри принесли його в своїх речах, своїх серцях, своїх очах, бо в дорозі їх не супроводжувала Вранішня Зоря.
Поселилися сестри в Котоко і почали прискіпуватися до його дружини Ямси, Та Ямса не відповідала. Вона думала, що Котоко за неї вступиться. А Котоко мовчав. І Ямса вдавала, що нічого не чує і ні на які глузування не відповідала. Це нарешті розізлило Котоко, і він не стримався, буркнув:
—    Ямса Ямсою й залишиться!
—    Що ти кажеш? — здивувалися сестри.
—    А нічого!
—    А нам здалося, що ти говорив про Ямсу.
—    Ви не дочули.    
Але сестри наполягали, погрожували, що рідуть геть:
—    Ми підемо від тебе, якщо не скажеш, хто та особа, з якою ти одружився.
Чи ж не мав тепер Котоко дітей? Та їх був повний двір, он як весело вони зараз щебечуть. Ямса, маленька бульба, може тепер іти собі геть. А діти лишаться з ним. І, підійшовши ближче до сестер, Котоко шепнув їм на вухо:
—    Моя жінка — то ямса.
—    Що? — не зрозуміли вони.
—    Мати моїх дітей — звичайнісінька ямса.
—    Праве вухо зрозуміло, а ще є ліве.
І чоловік зашепотів у ліве вухо сестер:
—    Моя жінка — ямса.
—    А! Тепер ми розуміємо, чому вона тремтите, коли дме вітер.
—    Тільки нікому не кажіть.
Ту розмову підслухав вітер і переказав її Ямсі, яка стала ще стриманішою, ще мовчазнішою. Але й найміцніший терпець уривається. Одного вечора Котоко, повернувшись із полювання, побачив, що його сестри намагаються побити Ямсу. Він кинувся рознімати їх.
—    Ага! Ага! Заступайся за свою красуню Ямсу,— пирхнули жінки.
—    Мовчіть! Мовчіть!
—    Ага, а своїй красуні Ямсі ти дозволяєш нас ображати,— розреготалися вони образливим сміхом, сміхом у якому зібрали всю свою ущипливість, усю свою жовч, сміхом, який обпалює шкіру, мов вогонь, сміхом, який доводить до нестями.
—    Ямса! Дика Ямса!    
—    Що ви кажете?
—    Я-а-а-мса! Маленька бульба, яка стала жінкою!
—    Вона терпіти не може, щоб її називали Ямсою.
—    Хоче чи ні, а ми зватимемо її Ямсою.
—    Я-а-мса! Ха-ха! Я-а-а-мса! — дражнили злі жінки й аж били себе по боках від сміху, аж стрибали з радощів.
Ямса зібрала дітей і подалася в джунглі.
Котоко метнувся за нею, намагаючись затримати її. Ямса йшла дуже швидко. Чоловік насилу встигав за нею. Трави розступалися перед жінкою й дітьми, а чоловікові заступали дорогу.
Котоко насилу продирався крізь хащі. Діти, весело вистрибуючи, бігли вперед.
Стежка примхливо в'юнилася лісом. І от за одним з поворотів Котоко побачив прекрасне витке стебло ямси, яке ніжно хитала головою. Здавалося, що листочки рослини тримали остайиі золоті промені сонця. На деревах співали пташки. По землі повз черв'ячок; бігали тисячоніжки; серед гілля бавилися мавпочки; над стежкіро ширяли ластівки.
Котоко дивився на прекрасну ямсу. Та ось Сонце, спинившись на найвищій горі, яка височіла над долиною, замість того, щоб там лишитися, як завжди, на ніч, покотилося далі. Диво дивне! Пташки перестали літати, мавпочки припинили свої ігри, вода перестаф текти, вітер ущух! Диво дивне! Сонце йшло від них. Сонце пішло далі, не спинившис на звичайний нічліг Сонце впало в прірву, і одразу настала ніч, темна й важка.
То була перша, ніч. Бо доти Сонце спочивало на горі, яка височіла над долиною, на тій горі, від підніжжя якої починалася Дорога. А ніч -настала тому, що не зумів чоловік утримати свого язика за зубами...

ГАРНА ДРУЖИНА
(Ефіопія)
Жив на світі чоловік, який дуже любив хвалитися. Якось він похвалився, що може виміряти всю землю — від сходу й до заходу сонця — і полічити всі зірки на небі. Похвалився і навіть об заклад побився, що наступного ранку скаже всім, скільки зірок на небі і скільки ліктів має земля від сходу до заходу сонця.
Опісля він, звичайно, зрозумів, що набалакав зайвого. Звісно, він програє і втратить своє добро. Прийшов хвалько додому смутний-невеселий. Дружина ставить на стіл їсти, а йому і не їсться, і не п'ється. Почала дружина допитуватися, що з ним таке.
—     Я вскочив у халепу по самі вуха,— признався чоловік.— Побився об заклад, що завтра вранці скажу, на скільки ліктів тягнеться земля від сходу до заходу сонця і скільки зірок на небі. А якщо не скажу, у нас заберуть усе наше майно.
Дружина вислухала його та й каже:
—    Не така це вже й халепа! Не бійся. Я навчу тебе, як викрутитися з неї. Завтра йди до тих людей і скажи, що, мовляв, від сходу і до заходу сонця стільки-то ліктів, й; зірок на небі стільки, скільки зерен проса ось у цьому горщику. А хто не вірить — хай перевірить.
На другий день чоловік зробив так, як йому порадила дружина. Усі дуже здивувалися з його кмітливості. Аж до самого царя докотилася слава про нього, і цар звелів привести його до себе. Коли чоловік прийшов, цар повів з ним таку мову:
—    Твоя відповідь дуже розумна. Не всяк зуміє так відповісти. Мабуть хтось дуже розумний навчив тебе. Хто це?
Хвалько відразу ж і признався:
—    О мій царю! Дружина моя навчила мене. Вона в щвне розумниця.
—    Невже? — здивувався цар.
—    Еге ж! І розумниця, і вродливиця!
Вислухав його цар та й каже:
—    Якщо вона така розумна та ще й вродлива, то мусить бути дружиною царя, а не дурня, як оце ти. Іди приготуй вечерю і чекай на мене. Я приїду і візьму її собі за дружину.
Повернувся чоловік додіму похнюплений. Не їсть, не п'є, а все думає. Питає його дружина:
—    Яка біда сталася з тобою? На тобі лиця не видно.
А чоловік у відповідь:
—    Така біда, що гірше нікуди. Покликав мене цар і почав випитувати, хто навчив мене, як виграти суперечку. Я відповів, що ти навчила, і цар здивувався, що ти така розумна. Тоді я сказав, що ти не тільки розумна, а ще й вродлива. Аби знав, яка в мене друж|ра! А він і каже, що коли ти розумна та вродлива, то мусиш бути за дружину йому, а не мені. Отаке-то сталося!
Вислухала його дружина та й мовить:
—    От бачиш до чого довів тебе твій язик! Та що тепер балакати! Треба відвернути біду. Іди знову до царя і запроси його на вечерю.
Пішов чоловік запрошувати царя на вечерю, а дружина тим часом наставила на стіл усяких горщиків — і великих, і малих, і глибоких, і мілких. Але замість страв сипнула в кожен горщик по жменьці пилу і всі понакривала накривками. Поверх кожної накривки вона поклала клаптик тканини — куди шовк, куди парчу, куди грезет, куди оксамит, а куди просто бавовняну шматинку. Одні клаптики були візерунчасті, інші — барвисті, ще інші — сіреньк| й майже непомітні. Одні були новенькі, а інші — напівзотлілі, що ледве купи трималися.
Прийшов цар зі своєю челяддю. Посідали за стіл.
Відкрили один горщик — а там лише жменька пилу. Повідкривали всі інші — і там те саме.
Розгнівався цар і вигукнув:
—    Що все це означає?
Жінка промовила:
—    О великий царю! Не гнівайся! Я не мала наміру глузувати з тебе. Я просто хотіла натяками сказати тобі те, що думаю. Ось на столі горщики, накриті клаптиками. Всі ці клаптики різні. Одні пишні й дорогі, інші прості й дешеві, одні новенькі, інші старі. А пил у всіх горщиках однаковий. Мине час, і всі клаптики зотліють і стануть пилом. Так само й жінки — вродливі вони чи невродливі — постаріють. І та, що була красунею, з роками змарніє, і та, що була невродливрю, стане в старості не гіршою від тієї, що замолоду була найгарнішою красунею. Тільки вірне серце — і замолоду, і в старості — залишається прекрасним. Ось що я хотіла тобі сказати. Отож не засмучуй мене та чоловіка. Не розбивай нашого кохання, не знищуй нашої сім'ї.
Цар уважно вислухав, похвалив жінку за розум, обдарував золотом та сріблом і, полишивши лихі наміри, повернувся до свого палацу. А чоловік, зоставшися наодинці з дружиною, сказав:
—    Тепер я зрозумів, що гарна дружина — окраса чоловіка. Вона — найкоштовніший його скарб. Хто знайшов гарну дружину, той знайшов своє щастя.

ЯК ГУКНЕШ, ТА І ВІДГУКНЕТЬСЯ
(Ефіопія)
Жили собі двоє братів. Вони все робили разом: спільно поставили будинок на двох, купили в складку осла. Свої невеликі прибутки вони ділили порівну і жили хоч і не в розкошах, зате в мирі та злагоді.
Та ось один з братів знайшов у землі скарб. Жадібність спалахнула в його Серці, і він вирішив приховати знахідку. Збудував собі новий будинок і почав жити окремо. Запишався так, що куди там. Бідного брата він і знати більше не хоче. А жаднюга зробився такий, якого ще світ не бачив.
Прийшов він якось до бідного брата та й каже:
—    Я хочу забрати свою половину будинку. І половину осла також — буде сякий-такий харч собакам.
Почув бідний брат ці слова і почав просити багатого брата:
—    Будь ласка, не роби цього! Коли ти зламаєй свою половину будинку, то й моя розсиплеться. Я тобі заплачу за твою половину будинку і за твою половину осла.
Але багатий брат не погодився:
—    Ні, не хочу. Те, що належить мені, те моє. А те, що моє, я хочу забрати й заберу. І не треба мені натомість ані грошей, ані чогось іншого.
Прийшли вони до судді.
—    О суддя! — сказав бідний брат.— Вислухай нас і розсуди. Ми — брати. Жили бідно і все ділили порівну. Разом поставили будинок, купили осла в складку. Тепер мій брат розбагатів. Він поставив собі новий будинок — пишний-препишний. У нього тепер величезні отари худоби. І от він хоче зруйнувати наш старий будинок і забрати свою половину, зарізати осла і також забрати половину. Я просив його залишити мені будинок і осла, але він на це не пристає. Я пропонував йому гроші за півбудинку й півосла. Але він і на це не згоден. Тому-то ми й прийшли до тебе, щоб ти розсудив нас.
Вислухав суддя бідного брата і звернувся до багатого:
—    А що ти скажеш?
Багатий брат сказав таке:
—    Справедливий суддя! Хіба не може всяк робити зі своїм добром усе, що хоче? Я ж не прошу, аби брат віддав мені те, що належить йому. А він зазіхає на те, що належить мені.
Суддя сказав бідному братові:
—    Навіщо ти заважаєш брату робити зі своїм добром усе, що він хоче? Хай зламає будинок, заріже осла і візьме свою частку того й того.
Пішли брати від судді. Бідний — сумний та невеселий, а багатий — радісний та щасливий. Бідний брат сказав:
—    Це вирок нерозумного судді!
А багатий брат заперечив:
—    Хай буде так, як постановив суддя.
Багатий брат зарізав осла, а тоді покликав слуг і звелів ламати будинок. Тим часом бідний брат виніс зі своєї Половини будинку сяке-таке майно і почав підпалювали будинок. Побачив це багатий і закричав:
—    Не підпалюй будинку, бо загориться й моя половина!
А бідний на те:
—    Ніхто не має права завадити мені робити зі своїм добром усе, що я хочу. А я хочу спалити свою половину будинку і посадити на цьому місці боби.
І знову пішли вони до судді. Вислухавши їх, суддя мовійк
—    Те саме, що я сказав вам минулого разу, скажу й тепер. Кожен має право робити зі своїм добром усе, що йому заманеться. Один може ламати будинок, аби забрати свою половину, а другий палити свою половину.
Пішли брати від судді. Багатий озвався:
—    Це вирок нерозумного судді.
А бідний у відповідь:
—    Хай буде так, як постановив суддя.
І він спалив свою половину будинку, а разом із його половиною згоріла й друга — братова.
Після цього бідний брат перекопав землю й посадив боби. Коли боби виросли, син багатого брата нарвав із грядки стручків і поїв їх.
Бідний брат привів хлопця до батька і сказав:
—    Твій син з'їв мої боби. Я розріжу йому живота і заберу їх.
Багатий брат почав прохати його:
—    Ой, не вбивай мого сина! Я дам тобі інших бобів замість тих, які він з'їв.
Але бідний брат на те відповів:
—    Ні, інших мені не треба. Я хочу мати свої боби.
Багатий брат упав навколішки і почав благати:
—    За твої кілька бобів я віддам тобі цілий мішок — тільки не вбивай моєї дитини.
Але бідний брат стояв на своєму:
—    Мені не потрібні твої боби — навіть цілий мішок. Мені потрібні ті, які з'їв твій син.
Пішли вони знову до судді.
Вислухав суддя багатого брата й сказав:
—    Мій вирок буде такий самий, як і досі. Кожен має право робити зі своїм майном те, що йому заманеться. І коли твій брат хоче повернути собі свої боби, навіщо ти пропонуєш йому замість них інші? Забирайтеся геть і більше не приходьте до мене!
Повернулися брати додому.
Багатий покликав до себе найстарших і найпочесніших жителів села і почав їх просити:
—    Заступіться за мого сина! Я віддам братові половину свого багатства, аби лиш він змилувався над сином.
Старі підійшли до бідняка. І тоді бідняк сказав:
—    Не треба міні його багатства. Мій брат, либонь, убив би мого сина навіть за одне бобове зернятко. Але я не збирався вбивати його сина. Я лише хотів провчити свого жаднючого брата.
Отаке-то розповідають люди.
А хто прочитає цю казку, нехай запам'ятає:    
Якщо кинеш камінь угору — він може впасти тобі на голову.
Якщо зазіхнеш на чуже — можеш утратити своє.
Якщо задумаєш зле діло — воно принесе спочатку нещастя іншому, а потім ще більше нещастя тобі самому.