БДЖІЛКА

ЧЕРВОНА КВІТКА
Йдемо хутором — ні хати вцілілої, ні душі живої. Аж на околиці чуємо — дівчинка плаче. Охрипла, на згарище показує:
—    Мама моя... Там моя мама!..
Солдат Варивода бере маленьку до себе в обоз. Вона тре кулачками очі, платтячко слізьми обливає.
—    Ось я тебе почастую.— Варивода дістає з кишені грудочку цукру, відламує шматок хліба.— Ще й консервів дам... Ну, як тебе звуть?
—    Сте-ся...— схлипує дівчинка, беручи цукор.
—    Гарне ім'я. І сама ти хороша. Ось на, пограйся...— Солдат кладе біля дитини кілька патронів — Це фашистам гостинці... А прізвище своє знаєш?
—    Знаю,— каже Стеся.— Холоденко.
—    Ну от, внучко, а я Варивода... Саливон Варивода.
—    Хіба я ваша внучка? — Стеся нарешті зовсім втихомирилася.— Я ж Холоденко!
—    Отож... Як буде холодненько, дід Варивода пригріє, у ватянку загорне...
Стесю ваблять його вуса.
—    Чого це вони у вас руді?
—    Хе, справді руді,— посміхається солдат. Дивиться на свої вуса й дивується, наче вперше бачить їх. Потім пригладжує пальцями і розказує: — В одному селі, в яке ми зайшли, німець сховався у хлів до рудого цапа. Цап бив там німця, бив, вигнав на подвір'я і на подвір'ї бив так, що аж бороду свою руду згубив. Всі ми сміялися, а я, мабуть, найдужче реготав. Цапова борода подумала, що я з неї регочу, розсердилась і каже: «Ну, от візьму та й причеплюся до тебе...»
—    Хіба борода вміє говорити?
—    Цап був такий забіяка, що якого хоч збитка зробить, куди захоче, туди й стрибне. Борода ж цапова в нього вдалася і все уміла. І цаповим голосом говорила.
—    А у вас же вуса?!
—    Так теж від забіяки. Причепилася не там, де треба. Ось і маю вуса з цапової бороди. Щоб твій лобик лоскотати, коли будеш у мене на руках.
—    І татко брали мене на руки. А в татка не було вусів. Татко давно пішли на війну, казали мама.
Згадала матір, знову плаче й на хутір показує.
—    Мама... Там моя мама!
—    Ах ти біда моя, лихо моє. Спопелили ж німці! Вщент спалили хутір і відступили. Шукав же скрізь твою маму, і все марно.— Варивода садовить дівчинку на коня, підтримує, отак і заспокоює.— Чим не вершник! Цупко за гриву тримайся.
—    Не хочу-у,— відхлипує Стеся і показує на двоколку.— Там краще.
—    Ну,  коли  краще,   то  й  краще,— бере  солдат дівчинку собі на коліна.— Ось тобі віжки, і паняй собі... А ось і батіжок... Замашний. Бач, яке пужално гнучке! Тільки поцвьохкуй,— кивнув Саливон понад кінські спини.— Коні хороші, вважай, заслужені. У Сталінграді зі мною і тут зі мною... А ні разу не вдарив жодного.
—    Нащо ж батіжок?
—    Для годиться. І в колгоспі їздовий — не їздовий без батіжка, і в обозі... Пішов я в обоз з оцим батіжком, з ним і додому повернуся. Бережу, як гвинтівку. Вона в мене під плащ-палат-кою, щоб пилюка не впала...
Варивода відкинув плащ-палатку, взяв гвинтівку, навіть затвором клацнув.
—    І я хочу,— потяглася дівчинка маленькими ручками до великої гвинтівки.— Я клацну.
—    Хоч і не забава, а клацнути можна. Але нащо воно тобі?..
Доїхали ми до річки. Переправились, у лісі перепочити стали. Утішається Стеся в нашім солдатськім гурті.
—    Я вам усім квіточок нарву,— хвалиться.— Геть усім!
—    Ти спершу нашому кухареві нарви,— показує Саливон на кухню біля гущавини.— Бач, він ополоника взяв...
Щоб і нагодував тебе з отієї великої ложки.
—    Та  вона   ж  у  рот   не   влізе,   та  ложка,— сміється Стеся.— І що він там нею робить?
—    Куліш мішає. Аби смачніший був. Може, підеш по куліш?
—    Піду,— одразу збирається Стеся.— А в чому ж я принесу?
—    Дам тобі свій казанок... Попросиш, аби аж натоптав...
—    Ха-ха! — сплескує в долоні дівчинка.— Хіба куліш натоптують?
Варивода вдає з себе серйозного, пощипує кінчик вуса.
—    В нас такий кашовар, що й натоптати може.— Саливон дістає з-за халяви широку солдатську ложку.— Цією їстимеш. Аж сама до рота проситься... Як батіжок, бережу і її. Розмальована, дерев'яна, губки свої не опечеш.
—    За неї він ледь головою не поплатився,— сказав наш командир так, наче дорікав Вариводі не перед маленькою дівчинкою, а переді мною, хоч для мене це й не була новина.
—    Ет,— відмахнувся Саливон.— Що там згадувать... Платтячко твоє, Стесечко, виперу. А ти побався вже собі квіточками. Скільки їх усяких!
—    І такі, як на вашій ложці? — Мабуть, командирові слова збентежили дівчинку. Вона хотіла щось перепитати, але відразу ж передумала, бо їй здалося, що він знову почне дорікати доброму Вариводі.— Я і нарву таких. Спершу вам, діду.
Таке хороше! Біжить собі у гайок, вертається звідти, і не тільки Вариводі — кожному з нас по квіточці дає. Тому в кишеню гімнастерки уткне, іншому на руку покладе, чуприну погладить, а до кого личком припаде, за шию вчепившись.
—    Хе, бджілка! — усміхається командир.— І до людей, як до медоцвіту, липне.
—    У мене двойко таких. Онучата,— хвалиться Варивода, ідучи до річки із Стесиним платтячком.— Буде й третя, оця, як батько не об'явиться. Вже недалеко до моєї Калинівки.
—    Зате до Берліна ще далеченько,— тяжко зітхає командир.
—    Нічого,— запевняє Саливон.— Дійдемо й туди.
Він старанно, як тільки міг своїми шкарубкими, мозолястими руками, виправ платтячко. Довго розглядав його, навіть на сонце крізь нього подивився, чи не лишилась якась плямина. Потім почепив на кущ, аби висохло. Аж тоді сів коло нас.
Чоботи старі, вичовгані — скільки пройдено бойових доріг! Жалів коней.
Коли обоз ішов повагом, він зіскакував з двоколки і ступав поруч — так само повагом, як бувало в колгоспі, повертав після роботи з поля додому.
І штани та гімнастерка теж старі, вигорілі на гарячих вітрах.
А зморшкувата, жилава шия, трішки довгобразе обличчя з рівним носом і широким чолом такі засмаглі, що наче закопчені коло смолянистого багаття.
Брови густі, широкі і наче припорошені борошном, як у мірошника.
Під бровами — глибокі сірі очі світять мудрістю і добротою щедрої, чесної душі. Думками бувалий солдат Варивода зараз там, у рідній Калинівці, коло старої Вариводихи, невістки, онучок. З боями проходили визволені від фашистів міста і села. Скрізь горьові люди. Лиха зазнали і в Калинівці.
Про онучок йому знову і знову нагадує Стеся. Не відводить від неї очей задуманий Саливон.
А вона, захопившись квітами або шукаючи саме таких, як на ложці в нього, аж у вибалок зайшла.
Білу сорочечку на ній вітром має — чим не бджілка?

* * *
Задивилися ми на Стесю, замилувалися нею, що й не помітили, як з урвища фашисти виповзли. Мабуть, недобитки якісь. Добре, що з дороги кожен з нас перепочивав, розкинувшись на траві, і коні наші були в лісі. Ворожі кулі не заподіяли нам шкоди — над нами продзижчали. А Стеся заметалася. Німці начебто на неї спрямували вогонь — над вибалком загули свинцеві джмелі. Біда! Дівчинка чимдуж назад утікає, спотикається,   падає...   Ось,   ось   вихопиться   на  пагорб,   і   все!
До неї вужем звивається Варивода. За ним — ще кілька бійців. А тоді й усі солдати нашого підрозділу рушили на ворога. Ожили автомати, кулемети, потім ми й гранатами жбурнули у гітлерівців.
—    Дівчинку, дівчинку вогнем прикривайте,— гукає командир кулеметникам.— І Вариводу!
Над Саливоном злітають трасуючі кулі — червоні, сині, зелені...
Так він доповзає до Стесі, ловить її в обійми і разом з нею припадає до землі.
Бій був короткий.
Фашисти відступили, лишивши коло урвища вбитих, і дременули геть.
—    Хай драпають,— зітхнув командир,— Від нас не втечуть.
Варивода вертається зі Стесею. Рукав його гімнастерки червоний.
Наш фельдшер — тут як тут.
—    Ось тобі маєш — квітка,— оглядає і командир Саливонову руку — А що з дитиною могло бути!.. У першім-ліпшім селі когось ублагаємо, аби дали притулок.
—    Та моя Калинівка і є перша,— каже Варивода.— Чи вціліла тільки там пасіка?!
—    Не до жартів. Треба серйозно подумати...
Варивода стиснув надбрів'ями глибоку зморшку над переніссям.
—    Серйозно й думаю, товаришу командир. Самі ж охрестили Стесю Бджілкою. От я і про пасіку свою згадав. І про онучат своїх подумав. І про стару, і про не вістку...
Командир сумно зітхнув.
—    Не з медом їм там.
—    Кому ниньки з медом? — важко зітхнув і Саливон.— Хороші в мене онучата, звикнеться з ними Стеся.
—    Авжеж,— погодився командир.— Твоя хрещениця.— Він вдячно глянув на Вариводу і додав: — Бойова хрещениця!
—    Чи висохло її платтячко? — сказав Саливон турботливо.— Прокляті фашисти, так налякали дитину... Ще б сорочину випрати... Зараз я тебе, Стесечко, помию, зодягну...
—    Вам би в госпіталь.— Обозний фельдшер квапливо забинтував Вариводину лівицю.— Та стійте ж!
—    Або я не стою? Чи, гадаєте, в госпіталь збираюся?
—    Раз поранені, то й треба...
—    Тут цієї рани, як кіт наплакав,— відбивається Саливон.— Як же коні без мене? А двоколка? А Стеся?
Вона вчепилася за Вариводину гімнастерку.
—    Це мій дід. Не сваріть його!
Фельдшер пом'якшав.
—    Коні, двоколка... З ними якось обійдемося. А от дівчинка!..—Він присів біля Стесі.— Ніхто твого діда не сварить. За що його сварити? Він у нас хороший. Та як же йому з тією квіткою? — показує на Саливонів рукав.
Дівчинка біжить туди, де сохне її платтячко, забирає його і швидко вертається назад.
Ми зрозуміли, що зараз вона ним пов'язуватиме Вариводину лівицю,   аби  не  видно  було  червоної  квітки.
Командир підхопив Стесю на руки,  підкинув угору.
—    Твоєму дідові видамо нову гімнастерку, а тобі — ватяночку, щоб увечері тебе студінь не брала. І пілот ку дамо,  аби вдень сонце  не пекло... Поклич старшину,— звелів  командир  своєму ординарцеві.
В куточках великих Сте-синих очей мовби хтось по великій чистій краплині бризнув ненароком — то були сльози радості. Крізь них вона спитала:
—    А мій дід?
—    З тобою буде твій дід. З тобою!
—    Я їсти дідові принесу,— одразу веселішає Сте-ся.
—    Е, ні,— заперечує командир.— Ти в нас єдина. Обід сам кухар принесе. Тебе й посадимо, як нашу дочку. Давайте-но, хлопці, столик спорядимо з якогось ящика.
Ми принесли кілька ящиків з патронами, застелили їх плащ-палаткою, накраяли хліб, а тим часом і кухар з ординарцем та своїми помічниками нагодився. В кришці від солдатського казанка він ставить підсмажену, аж рум'яну картоплю. Гаряча, пахла, з шкварками — теж рум'яними.
—    Це нашій героїні,— ставить він перед Стесею повну кришку.
Не забарився й старшина. Він    подає  Вариводі нову гімнастерку, біля Стесі кладе ватянку. Потім розправляє пілотку.
—    Найкращу вибрав,— аж губами прицмокнув    і зірочка новенька. Зодягни-но!
Пілотка для Стесі завелика.
Але дівчинка на те не зважає. Так радіє, що й слова сказати не може.
А старшина ще й розмальовану банку згущеного молока дістає з кишені.
—    Це на закуску,— каже він.— Як пообідаєш, дочко, тоді й поласуєш. Як мед, солодке!
—    Ти їж, Стесечко,— припрошує командир.— їж собі. Твій дід зі мною посьорбає, з одного казанка охітніше і йому й мені...
Стеся бере банку згущеного молока і тиць її Вариводі на коліна.
—    Це, діду, як до вас приїдемо.
—    Ач яка розумниця,— розчулився Саливон.— Про онучат згадала.
Підсунула й казанка до Вариводи. Командир теж розчулився.
—    Ну, що ж будемо робити? Тепер нас троє, а казанків два. Давайте спершу один казанок спорожнимо, тоді другий. От і впораємося трьома ложками. Правда, Стесю? Почали... Старший серед нас твій дід. Йому й перша ложка. Діставай, Вариводо, свою запасну.
Задуманий Саливон наче аж тепер згадав про себе. Дістав другу ложку з ранця, старанно витер її об полу нової гімнастерки, поважно, як господар вдома, зачерпує і, щоб якась краплина солдатського кулешу не впала на землю, підставляє під ложку окраєць хліба.
Стеся кожен рух свого діда повторює.
Повалено, зосереджено.
І хоч це виходить в неї невправно й кумедно, ніхто з нас не посміхнеться.
Хай їсть собі на здоров'я наша хороша Стеся, наша Бджілочка.

* * *
Курить степовий шлях. В руках у Стесі віжки. Вона погейкує на коней, а вони мовби й не чують — їдуть собі повільно, помахують хвостами, настирливих мух і ґедзів відганяючи.
—    Діду,— каже Стеся.— Я сяду з того боку. Бо з цього боку у вас рука болить, а я ще зачеплю...
—    Вже не болить,— зупиняє коней Варивода.— Як зручніше праворуч, то й пересядь. Не заважає тобі пілотка? Зсовується то на лобик, то на потилицю... Таки завелика трохи.
—    А я її поправляю на голові,— знову поганяє Стеся.— Ні в кого з дівчаток такої нема. Правда?
—    Авжеж. Що ні в кого, то ні в кого... І зустрінуть тебе мої онучки з радістю.
—    Я їм дам поносити пілотку. Добре?
—    Як не пошкодуєш.
—    Не пошкодую,— запевняє Стеся.— Я побуду трохи в пілотці, і вони побудуть... А в них теж маленькі голови?
—    Такі, як у  тебе.
З пагорба віз накочує на коней, вони ліниво тюпають. Стеся править. З допомогою Вариводи, звичайно. Але він робить це так делікатно, що дівчинці здається, наче вона сама править кіньми і вони слухаються кожного її слова.
Потім дорога рівно пролягає через поле. Стеся трохи попускає віжки, морщить лобик, хоч він і не морщиться,— якась думка непокоїть її.
Нарешті запитує:
—    А чого казав командир, що ви ледь головою не поплатилися за свою ложку?
—    Запам'ятала,— похвалив Варивода.— Що було, то було. Та головою, як бачиш, не поплатився. Всяке на війні трапляється. Наступаємо тепер, женемо німця, а було, що й відступали... Якось зупинилися в одному селі  на  перепочинок.   Коней  не  розпрягаємо.   Вкрили  їх плащ-палатками, бо вже осінь підкрадалася. Дозорці вулицями походжають. Ми в сільському клубі покотом полягали. Тільки-но задрімали, як чуємо наказ командира негайно збиратися. Квапились, а темно, я й забув за свій ранець. Згадав про нього, коли вже з кілометр від'їхали... Повернув я своїх рисаків. Вбігаю в клуб, беру ранець — і чимдуж назад. Коли бачу: німці. Гадали, що нас тут зненацька застукають. Стріляю з автомата, а сам усе поганяю коней. Мабуть, німці подумали, що я не сам (в темряві не дуже й видно), і залягли, вдарили й по мені з автоматів...
—    І що?! лякається Стеся.
—    Обійшлося. Коні, як змії,— вискочив. Потім командир вичитував мені: «Чого поліз чортові в зуби?» — «Як — чого? Ви ж самі хвалили мою ложку. То щоб я її фашистові лишив! Віднині за халявою буду берегти її».
—    Це ви й пообіцяли своєму командирові? — перепитує Стеся.— І справді була тоді у вас друга ложка?
—    Була. Та й ниньки є. Та сама. В моєму ранці. Лежить, хліба не просить. То хай собі лежить. Як запасна.
—    Нащо ж вам запасна?
—    Хтось, бува, з однокашників загубить чи десь забуде свою. А як йому без ложки? Ото й виручаю. Бо треба. Тому й фашиста зборюємо, що виручаємо один одного, чим тільки можемо, де і як тільки можемо виручати... Смикни-но, Стесечко, віжками, хай підтюпають наші рисаки. А то, бач, відстали ми трохи... Ну, паняй, хрещенице моя бойова.
Стеся смикнула віжками. Коні затюпали. Заторохтіла двоколка. І на вибоях наче розтрусилася гірка печаль дівчинки.

* * *
До Калинівки прибуваємо під вечір.
Важко Вариводі. Бо й тут потоптався, наробив лиха фашист. Нарив окопів на околиці, попалив хати, понівечив сади.
Саливонова хата в центрі села — вціліла. Але біля хати— ні тину, ні садка. Від пасіки — лише стовпці, від хліва — одна підвалина. Забрали корову. Пожерли й курей та курчат — кляла гітлерівців стара Саливониха. -Вона плакала і раділа крізь сльози. Дістала з мисника лист від сина і фотокартку показала. Герой, на танку бойовому, гвардійському. І сам гвардієць.
Невістка вголос прочитала листа. Тоді забідкалися разом з свекрухою — Саливонихою, де нас посадити, чим пригостити, як Стесю приголубити.
Не відходять від неї і дідові онуки. Ще б пак! Солдатська дочка! Бойова хрещениця! Хоч і не на неї пілотка та ватянка, проте ж таки її! А що боса — так, мабуть, усі діти в світі босі влітку. І як ото солдатам у кирзових чоботях в спеку?!
Коли дорослі сідають до столу, дід і баба припрошують усіх, аби пригощалися, закортіло й дівчаткам до них.
Тільки ж хто до кого упхається на руки? Всім трьом схотілося до діда...
Нарешті, згодилися на тому, що їхня гостя сяде дідові на руки, а вони — якій до кого випаде: одна до командира, друга — до старшини, що приніс і поклав на стіл сухі пайки...
А вранці не обійшлося без плачу. Онуки не відпускають діда. Стеся без діда   лишатися не хоче.
Тоді Варивода дістав свою розмальовану ложку.
—    Коли повернуся додому, тоді й побачу, як ти з нею обходилась. Добре?
Стеся на згоду киває головою.
—    А пілотка? А ватянка? Справді мені? Назавжди?
—    Назавжди. Це наші солдатські дарунки. Від'їжджаємо.
Жінки з дітьми стоять на околиці, руками махають, щось гукаючи. Степ відлунює:
—    По-о-верне-е-мося!..

ДВОКОЛКА
Скільки доріг, скільки мостів і місточків проїхав Варивода своєю двоколкою!
Через маленьку польську річечку, однак, не випало переїхати — скінчилася війна.    .
—    Так і не прогуркотів своєю двоколкою по вулицях Берліна,— скаржиться він полякам.
А поляки слухають і посміхаються.
—    Почули й звідси там вашу знамениту двоколку,— жартує господар хати, сивий кульгавий пан Костинський.— В пам'ятку й мені війна,— показує він на скалічену ногу.— Та що там згадувать. Про інше собі мислю. Чого то, пане Вариводо, наші діти до вас липнуть?
—    Як бджоли до меду,— посміхається і ветеринар пан Бжозович,  сусід Костинського.— Що правда, то правда.
—    Хіба ж тільки до мене?! — помічає Варивода зв'язківця, що йде вулицею і про щось жваво перемовляється з тутешніми хлопчиками й дівчатками, які не відстають від нього.— Як он щось щебечуть нашому зв'язківцеві! Мабуть, листи несе.
—    Листи вам часто приходять,— каже пан Костинський.— То добре!
—    Хіба нікому писати з дому,— гордо похваляється Саливон.— Дружина, невістка, старшенька онучка, дві меншеньких...
Одну з меншеньких — Стесю — він теж вважає своєю онучкою і хвалиться нею, як рідною дитиною. Що ж то  й  вона  написала?   З  допомогою  невістки,   звичайно.
Варивода мружиться, не одриваючи погляду від зв'язківця і дітлашні, зручніше вмощується на лавочці коло дощаної огорожі, де сидить разом з Костинським і Бжо-зовичем, набиває саморобну носогрійку, але не закурює. Околична вулиця біліє чепурними будинками, зеленіє садочками і так пахне бузком, що тут би й клубочок тютюнового диму здавався отруйним.
—    Неабискільки було б цвіту і в моїй Калинівці,— каже Саливон.— І хати наші біліли б, наче намальовані. Та зосталося їх — на пальцях нічого лічити. Попалив німець клятий хати. І садочки понищив... Ну, здоров, здоров,— зовсім не по-військовому вітає він зв'язківця.— А то вже нетерпець, так хочеться знати, що там вдома.
—    Не будемо заважати,— встає Бжозович і до дітей:— Ви теж не заважайте.
—    В нас із старою секретів нема,— каже Варивода.— А що невістка за неї написала, те, може, й вас зацікавить... Неділя ж, пане Бжозовичу, куди вам спішити... А конверт повненький.— Дістає він аркуші, показує їх і радісно хвалиться:—Тут чи не вся моя Калинівка!
За листом невістки наче й справді вся Калинівка постає. Бо з словами привіту звертаються до Вариводи сусіди, родичі й свояки, голова колгоспу навіть приписку від себе зробив у кінці листа, що Саливона ждуть не діждуться вдома.
Саливон зітхає.
—    Саме робоча пора. А хто там у поле виходить? Здебільша молодиці. Хіба що котрийсь фронтовик опісля шпиталю повернувся...
Зв'язківець іде собі назад до штабу. Бжозович знову сідає біля Вариводи, бере на руки дочку Івонку. Вона просить, аби й дружка її, Стасика, на коліна взяв.
—    Ач, яка турботлива,— каже Варивода.— Та бідова. Як мої онучки. Як моя Бджілка...
—    Це ім'я? — похопився Бжозович.
—    Це ми так по-солдатському сирітку Стесю охрестили... Ось і її лист.
Саливон розправляє складений вчетверо аркушик з шкільного зошита.
—    Що то є? — Івонка пальчиком торкається аркуша, розмальованого олівцем.
—    А зараз розберемо.
Діти підходять ближче, обступають Саливона, Костинського і Бжозовича з усіх боків, туляться до них, аби ліпше бачити Стесин лист. Що на ньому намальовано, Варивода пояснює з усмішкою, яку ховає під свої руді вуса.
—    Щось схоже на три постаті. Одна трішки вища, дві меншеньких. Голови в усіх однакові. Кола. В колах цяточки— це очі.
—    А брови? — цікавиться Івонка.
—    Як же без брів,— посміхається Саливон.— Ось вони. Аж до вух наведені. Красиві брови, великі. Носи, правда,   кочережками,   зате  роти так  само   аж до  вух.
Івонка невдоволена.
—    От і не гарно.
—    Так це ж, мабуть, для моєї ложки й намальовано! Лишив я там у Бджілки велику ложку. Як же нею їсти, коли рот малий?
Діти сміються.
А Івонка лукаво мружиться
—    Котра ж з них Бджілка?
—    Бачиш над головою мовби дах. Такою з-під олівця Бджілки вийшла пілотка. Ось і підписано рукою невістки. «В пілотці — це Бджілка. Вона й малювала».
—    Ноги довгі,— веде своєї Івонка.
—    Це щоб дужче по селу гасати,— підхоплює Варивода.
—    А   велике  ваше  село?
—    Івоночко,— хоче вгамувати дочку пан Бжозо-вич.— Не будь такою причепою. Годі.
—    Чого ж,— заговорив Саливон.— Говоримо оце, то я начебто вдома... Добре мені з ними. Тут діти, весна... І там у нас діти, весна...
—    Шваби попалили б і нас, коли б не ви, пане Вариводо,— сказав пан Костин-ський.
—    Що я? Нашому командирові дякувать. Він отак бій повів, що фашисти тікали скільки духу. Свояки ми з ним. Села наші землями сходяться.
—    А землі багато? — поцікавився Бжозович.
—    Гони-перегони. І яка земля! Оце б походити по ній за сівалкою.
Сказав з таким жалем, що й поляків пойняло зворушення. Чи не постало й перед ними в уяві безмір'я ланів з постатями сівачів, які повагом ступають по заскородженій ріллі, у якомусь врочистому мовчанні дослухаючись до легких повівів, як до подихів землі?
Івонка мовчки сидить на руках батька. Біля неї непорушний Стась. Інші діти теж безмовні — слухають, про що говорять дорослі.

* * *
Замість ящиків з набоями та гранатами, Варивода тепер підвозив на своїй двоколці все, що потрібно було для солдатської кухні. Дров набирав трохи менше, аби діти могли повсідатися. Коли віз продукти, малюки йшли поруч майже через усе містечко — назад вертатимуться не пішки. Саливон підмостить їм сінця, сам повільно ступатиме коло двоколки, і хлопчики та дівчатка заслухаються його фронтових оповідок. Вже вкотре Івонка попросить розказати про Бджілку, про те, як вона плакала у спаленому хуторі, як потім у видолинку коло річки потрапила під обстріл гітлерівців.
Мало не все невеличке містечко, де переважна більшість поляків були хліборобами, дивилося тоді на них.
Неабияк тішилися передусім батьки — вони здибалися з паном Вариводою, як із свояком. А вихователі й наставниця містечкового дитячого притулку вбачали у Са-ливоні свого доброго помічника.
Дорослі і малі скрізь помічали його. З ним приязно віталися, запрошували в гості.
Частували Вариводу дуже скромно — самі перебивалися здебільшого картоплею. З неї містечкові жінки, опріч супів, вигадували всяке інше їстиво: деруни, галушки, пиріжки з капустою, горохом, квасолею, маком...
—    Що хата має, тим і приймає,— дякував Саливон, для годиться посидівши за столом разом з Костинським і Бжозовичем.
—    Маєте рацію,— стверджував ветеринар.— Але не завжди в наших хатах буде бідно. Гей, знову стаємо на ноги!
Під весняним сонце)м вигрівалися гори, в зелену обнову одягалися ліси...

Солдатська кухня куріла під поспіхом збитим дощаним дашком на шкільному майдані.
—    Підставляйте казанки,— погукував кухар до малюків, артистично орудуючи черпаком.— Хто перший? Івонка? Стасик?.. Ну, давай, Стасику, давай, їж на здоров'я та   поправляйся.
Діти їли, аж за вухами лящало. Коли борщ, коли куліш, коли локшину... Куди там домашнім дерунам чи пиріжкам з маком!..
Стасик, вихованець дитячого притулку, висьорбував, аж піт виступав на лобику.
—    Вже я собі зовсім не вояка,— випрягши коні і присівши на стельвагу, каже Варивода.— Потюпав би за двоколкою й сьогодні додому.
—    Не відпустимо вас! — Івонка міцно обіймає Саливона за шию.— Стасику!..
Хлопчик вмощується на колінах Вариводи, дивиться йому в обличчя і гладить кінчик рудого вуса.
—    Я поганятиму...
—    Він хоче з вами... Візьмете його з собою? — допитується Івонка.— Візьмете?
—    На це дозвіл потрібен,— міркує собі Варивода.— Поправляється там у мене Бджілка, поправлявся б і Стасик. Гарно іменами виходить: Стеся, Стасик... Начебто близнята. Братик і сестричка. Вибрикували б з моїми онучками...
—    Як будете казати, що поїдете од нас, то я вам не скажу про щось дуже цікаве. Хоч і попросите, не скажу!
Варивода підхоплює її і теж на коліна собі садовить. Поряд із Стасиком.
—    Не скажеш?
—    Ні.
—    Що ж, може, Стасик скаже... Чи не знайшлися твої батьки, Стасику?
—    Німці забрали їх,— за хлопчика відповідає Івон-ка.— Стасик щодня з притулку до нас приходить, і ми граємося.
—    Добре, що граєтесь. То це ти мені, мабуть, про якусь нову забавку хочеш повідати?
—    Не вгадали! — Наче й сама незчулася, як випалює:— Презент вам буде!
—    Презент? — дивується Варивода.— Подарунок,  значить? Що ж то?
—    Кінь!—Стасик ледве не зовсім розкрив Івончину таємницю.— Великий, опісля фашистів...
Не договорює — дівчинка сіпає його за рукав.

* * *
Минув ще якийсь тиждень у вигадливому та потішному для Вариводи дитячому гамір'ї, і настає час в дорогу додому.
На вулицю до обозу повиходили старі й малі.
Пан Костинський щось говорить капітанові — той розводить руками.
—    Спасибі, велике спасибі! Але не можемо...
—    То це ж од наших дітей! — умовляє Костинський.— Вони його доглядали, виходили!.. А пан Варивода з ними довгими тижнями няньчились...
—    То все од душі.
—    Розумію, розумію... Приязнь, нею. не торгуються. Проте і ми од душі... і якщо вже по правді, то він — ваш. Законно! Як трофейний.
—    Ні,— відбивається капітан.— Не можемо. Совісно!
У підтримку Костинського гомонять люди. І раптом
усі затихають. З-за рогу вулиці Івонка в синеньких туфликах, білих панчішках, новенькій випрасованій бордовій сукенці, гаптованій срібними візерунками, і Стасик виводять на довгому повідку буланого коня. Грива хвиляста, золотава. Такі ж розкішні хвіст, мички, На лобі зірочка. За малюками він, великий, аж дивитись страшно, покірно і наче вельми повільно й обережно переставляє пудові копитища та вдоволено стриже вухами, коли Івончин батько залюбки поплескує його по широкій лиснючій шиї.
—    Ваш трофей,— голосно, щоб усі чули, повторює Костинський, показавши капітанові на коня.— Шваби відступили і полишили його пораненим. Але то вже не гандж. Чи не так, пане ветеринаре?
—    На крупі й шраму не видно,— відказує Івончин батько.— Вам, пане Вариводо, презент, що наші діти у вас сердечно закохані. Добрий ви чоловік!
Поляки й польки додають з гурту теплих слів. І поки хтось із них допомагає Бжозовичу прив'язувати буланка до двоколки, Стасик з Івонкою вже хапаються за віжки. Повно набивається туди й інших малюків.
—    Велике спасибі,— нарешті наче здається каштан і знову розводить руками, звернувшись до Вариводи: — Сам бачив, сутужно в нас без тягла. Двоколку спишемо на твою Калинівку, на коня документи матимеш... Там за це на руках тебе носити будуть! Але й тут не з медом... На все містечко, може, й зосталося для підвозу, що цей ломовик. По совісті розміркуй, твоя воля!
Рушає обоз — рушають і поляки обіч вулиці.
На околиці Варивода притримує коней.
—    Почоломкаємось, пане Костинський.— Він тричі цілується з господарем, у якого ті хороші, незабутні весняні тижні був постояльцем. Так само міцно обнімається з Івончиним батьком. Чоловіки й жінки з дітьми юрмляться коло них, стиха перемовляючись.— Аби вам усім тут добре жилося. Жалко й з вами, діти, розставатися. Та що вдієш... Ну, Івоночко!—Зсаджує її з передка, підкидає угору:—Рости здоровенька! — І на руках передає ветеринарові його дочку. — За коня ще і від себе спасибі. Та по совісті відв'яжу буланка — це ж, сказа ти б, трактор! Роботи йому й тут он скільки!—Вариво да показав на тамтешні поля.
Стасик цупко затиснув у худеньких кулачках віжки — зрештою, він один лишається на двоколці. Та коли ветеринар таки зсаджує і його, кінь рве повіддям.
—    От бачите,— полегшено зітхає Варивода.— Буланкові тут добре — до ласки рветься!
Варивода рішуче відв'язує повід і передає коня Стасикові.
—    Він до тебе звик. Може ж, таки знайдуться твої батьки, і помічником у господарстві буде хорошим... І в притулку буланко знадобиться.— Саливон і Стасика підхоплює, підкидає над головою, так само, як Івонку.— Здоров рости, щасливий будь, старого Саливона не забудь.   В   незнаній   стороні   цікаво,   а   своя — наймиліша.
Хлопчик гірко заплакав.
Ще довго стоять поляки, дивляться услід останній двоколці, на якій похитується широка солдатська спина і похила голова Саливона Вариводи.
Ніхто не втішає Стасика — хай поплаче.
Хай поплаче... Поки в міжгірній імлі розтане знайома двоколка.

ВДОМА
Якомога швидше хочеться Вариводі додому. Проте змушений очікувати, поки перепочинуть і напасуться коні. А вони начебто зовсім мляво поскубують траву. Не квапляться. Бо їм добре в лісі.
Варивода не може сидіти склавши руки. Він збирає хмиз, старанно вкладає його на двоколку і слухає, як шумить ліс.
Шумить, мовби на спеку скаржиться.
І крізь зелений шум, наче сонячне проміння у гіллястому мереживі крон, пробиваються чи то дитячі погуки, чи якісь перемовки.
За війну Саливон увібрав, мабуть, усю людську скруту з думкою про дітей. Ось і тут, в дрімучому бору, поблизу завмерлого лісового озера, вони, здається, зачули його.   І   справді,   йдуть   діти   сюди   зарослими   стежками.
Перед галявою спиняються. І солдат, і двоколка з хмизом, і коні дивують хлопчика й дівчинку. Розгублені з несподіванки, діти стоять якусь хвилину. Варивода ніби також дивується, що в них такі сині руки, губи, ще синіші плями на полотняній сорочці у хлопчика і рукавах   ситцевого платтячка у дівчинки.
А що найдивніше, так це їхні очі. На своєму віку Варивода не бачив таких великих, таких синіх, таких гарних очей. Особливо в дівчинки. Може, вони тому й виділяються на її худенькому личку, що тоненькі світло-русі брови кінчиками трішки підскочили над скронями. З важким, повним чорниць, старим кошиком вона ніби не могла зрушити з місця і перед густим кущем здавалася вишита білою заполоччю на зеленому оксамиті. При вишиванні хтось не поскупився на сині нитки для очей.
От і на відстані Саливон бачить їх зовсім виразно.
—    Злякалися, чи що? Я ж не лісовик,— вкладає Варивода останній оберемок хмизу на двоколку.— Зараз буду їхати, підвезу...
—    Це ви аж тепер з фронту? — Хлопчик знімає з плеча торбину, теж поцятковану синім, кладе її біля двоколки.
—    Хіба у ваше село всі повернулися?
—    Аби ж усі,— ставить і дівчинка свій кошик.—То й наші татко...
—    А мати? — похоплюється Саливон, щоб дівчинка не встигла розплакатись. В неї, вразливішої за хлопчика, тремтять губи.— Мати ваша що поробляє?
—    Корівник дотиньковують,— пояснює хлопчик.
—    Як же ти звешся?
—    Корній.
—    А сестра? Сестра ж?
—    Еге. Зіна...
—    Скільки ж це тобі, Зіно?
—    В перший клас піду.
—    Я б уже в п'ятий ходив, коли б не війна,— каже Корній.— А так тільки в другий... Ну, може, в третій...
—    Чого ж якось непевно: другий, третій...
Зіна починає хвалити брата. Що він і матері вдома допомагає, і їй, Зіні, літери в букварі показує, і вчить Зіну писати, щоб легше в першому класі було, і сам вчиться, аби одразу в третій клас вступити. Бо в скільки ж він років десятирічку закінчить!
Ось і Зіна допомагає йому чорниці збирати. Сам він не любить з ними возитися. І замість відра торбу взяв, аби зручніше було. Але у торбі вони помнуться. Та й скільки їх там! Поки Корній одну жменю назбирає, то Зіна встигає дві, навіть три жмені в кошик висипати. І от скільки в нього, скільки в неї!
—    То це ж ви як, ти собі, а він собі?
—    Ні-і! — розтягує Зіна співучим голосом і світить синіми вогниками великих очей.— Коли мама не зможуть, то ми самі все на базар у неділю винесемо. Завтра ж неділя!
—    Нащо ж усе,— веде Варивода коня до двоколки.— Щось би й для хати лишили.
—    До чорниць цукру треба,— йде й Корній до другого коня.— Я теж умію запрягати.
—    Запрягай, запрягай,— каже Варивода.— Бери коня за гриву, він смирний. Ми з тобою, Зіно, якось чорниці підчепимо до двоколки, бо на хмиз поклади — впадуть... І щось виторговуєте на базарі?
—    А ми не торгуємося.— Зіна рве папороть і прикриває нею чорниці в кошику.— Тітки самі склянками міряють чорниці і самі гроші платять. Бо це ж нам на зшитки, олівці, пера... Тут десь і ваше село недалеко, що звідси хмиз везете?
—    Їхати мені ще днів зо два,— підчіплює Варивода кошика на шворку до задка двоколки.— Зміркував собі в дорозі: чо' б, гадаю, з порожніми руками села минати. Паливом на зиму влітку запасаються. От і скину комусь у подвір'я. Котрійсь вдові...
—    То ви й нам скиньте! — попросив Корній.— В нас ще нема дров на зиму.
—    Чого ж, скину.
—    Ми вам чорниці віддамо. Замість грошей. Добре?
—    Хай вже по-вашому,— посміхається Варивода.— Що вдієш!.. А торбу твою, Корнію, ось на передку примостимо.
Зіна веселішає. Втому наче вітром звіває з її обличчя.
Поки Варивода з Корнієм виводять коні з лісу, вона вибігає на дорогу, і там Саливон бачить її вже іншою — жвавою, радісною і зовсім легкою. Зіна нагадує Вариводі його старшу онучку, і він не надивиться на Зіну. А Корній поважно ступає поруч, намагається втрапити в широкий Саливонів крок, немов так само повертається з далекого походу.
—    Це вона і поперед мами стрибає, як упроситься на корівник,— киває Корній на сестру.
Допомагає матері?
—    Ет,— махає рукою Корній.— Там тієї допомоги... Зіні  аби  до  телят,  аби  балувати  їх.  Вони  їй  руки лижуть, а вона ще й щоку підставляє... Одна теличка підкралася ззаду та хвать хустку за кінчик. І жує, жує...
—    А Зіна що? — цікавиться Саливон.
—    Як почула, то тільки пальцем насварила... Он вже вертається. Це щось вже надумала спитати.
Вогники цікавості й справді горять в синіх очах Зіни. Вона мовби на якусь мить забуває про брата, наче й ненароком торкається Саливонової руки.
—    Як же це ви?.. Додому та ще з кіньми і возом?.. Корній косо зиркає на сестру.
—    Це двоколка, а не віз. І не твоє діло!
—    Чого ж не її діло? — заступається Варивода.— Цікаво, то й питає... Всю війну я з цією двоколкою й кіньми... От і сказав командир нашого полку, щоб їхав я додому своїм ходом. Варивода посміхнувся й додав: — Списали, значить, на колгосп. Дякував я. Ще й наші люди подякують.
—    Зрозуміла? — радісно вигукує Корній і починає пильніше приглядатися до двоколки, коней.— Буде і в нашій хаті тепло, коли мати натоплять хмизом у печі. І добре буде нам уроки робити взимку.
Брат і сестра знову заговорили про школу. Варивода дослухався, підтакував і собі. Нарешті — село.
—    Чи не ото ваша хата? — показав Саливон.
—    Вгадали,— підстрибує Зіна.— Корнію, вгадали!
Варивода завертає у двір, скидає хмиз, відчіплює Зінин кошик, подає Корнієві торбину і дістає свій ранець.
—    До хати можна?
—    Заходьте, — відчиняє Корній двері.— Пообідаєте в нас...  А нащо  ж чорниці до  хати?  Це ж вам за хмиз!
—    Скільки горобців чатує! — жартома киває Саливон на дерево.—Одразу накинуться.
Корній знизує плечима, переморгується з сестрою: мовляв, дивний дід!
—    Зіно,— просить Варивода,— подай-но якусь макітерку. Цукру вам надсиплю.
Дістає з ранця білий мішечок, переполовинює з нього цукор.
—    Їжте собі з чорницями. Може, і в якийсь бутель до  чорниць...  То  взимку  і  ліки...  Ну,  бувайте  здоровії
—    Все  задарма! — очі  Зіни стають знову як  вишиті.
—    Авжеж,— виходить з хати Варивода.
—    Що ж мамі сказати? — вкрай розгублюється й Кор-ній. Він також виходить надвір. А за ним — Зіна.
—    А що  їй казати?  Нічого.  Просто матір шануйте, одна вона у вас.
Діти отямлюються тільки тоді, коли Варивода порожняком виїжджає з подвір'я.

Села, гони, містечко...
За околицею Варивода зупиняє коней.
—    Сідайте, хлопці, підвезу,— звертається він до лейтенанта і старшого сержанта, котрі сидять в затінку запорошеного явора.
—    Тут у нас з лейтенантом шляхи розходяться,— каже сержант.— Мені туди,— показує він на путівець, що повертає ліворуч.— А лейтенантові прямо. З вами по дорозі... Чи не з двоколкою та кіньми й демобілізували?
—    Як бачиш. Давай, лейтенанте. А коли наздожене попутна машина, то й пересядеш.
Лейтенант бере чемодан, старший сержант спритно підхоплює польову сумку та рюкзак, допомагає покласти на двоколку.
—    Я вам листа одразу, як додому приїду. Відпишете?
—    Обов'язково,— запевнив лейтенант старшого сержанта.— На все добре!
—    Салют! — козиряє старший сержант.— Щасливої дороги!
Коні рушають.
—    Однокашник? — питає Варивода, кивнувши на старшого сержанта.
—    По госпіталю... Ви справді оце з кіньми?
—    Не ти перший, лейтенанте, питаєш про це. Особливо допитувалися поліщуки, коли я лісами їхав та вдовам хмиз привозив. Чого ж порожняком торохкотіти?!
От і зміркував собі: хоча й небагато хмизу вкину в чиєсь подвір'я, взимку воно знадобиться... А позавчора вдовині діти стрілися. Брат і сестра.
Хороші, такі хороші!.. Розпитували й вони про моїх рисаків, двоколку. От і тобі розкажу. Як говориш, то начебто швидше дорога пробігає під колесами і з кожним ментом ближчає додому. Послухай, як нас де-мобілізовували. Сам командир полку прийшов у нашу роту. Командир роти — мій земляк. В райвиконкомі працював до війни, по дорожньому ділу начальником був. Він доповідав полковникові про кожного з нас, що стояли в шерезі демобілізованих. Той уважно слухав. Дійшла й моя черга. Полковник сумно глянув на мене, потім відкликав командира роти, пошептався з ним про щось осторонь і, повернувшись,  заговорив, ніби в чомусь винуватий. «Ви, дорогий Саливоне Никоновичу, чесно пройшли усю війну. Та опріч медалей за Сталінград і перемогу над фашистською Німеччиною, жодним орденом вас не нагороджено. Пробачайте вже!»—«Чого там пробачатися,— відказую я і дістаю з кишені гімнастерки синову фотокарточку.— Ось,— показую,— син і за мене нагороди має. Високі ордени, медалі... Танкіст, гвардієць, герой...»—«Вам справді є ким пишатися,— підхопив полковник.— Героїчно воював ваш син». Від цих слів у мене в душі похололо. Ховав карточку в кишеню і чув, ніби в моїх грудях билося й друге серце— синове. Тамував дух, слухаючи полковника. Він усе знав про мене. Знав і те, як поляки віддавали мені трофейного коня. Мовляв, тоді відмовився від одного бу-ланка, то відтепер матиму пару коней ще й двоколку. Все це було списано на мій колгосп... З такої, як оце в тебе, лейтенанте, польової сумки полковник дістав конверт, і мені в очах потемніло. Конверт з чорною кай-мівкою — похоронний... «Велике ваше горе, Саливоне Никоновичу, воно й наше горе... Цей лист прийшов вам ще на тім тижні з частини, в якій служив син. Мені показали, і я затримав його у себе... А нащо затримав, то й сам зараз не збагну... Пробачте, ще прошу... Ви не добралися до Берліна, син там ваш поліг як герой».
Варивода помовчав, немов йому чимось горло перехопило, тоді знову звернувся до лейтенанта.
—    Ти  часом не в Берліні добивав фашиста?
—    Ні, у Чехословаччині. В Празі мені закінчилась війна. Звідти відправили мене до госпіталю... Ви, Саливоне Никоновичу, з хмизом, що попутно завозили вдовам, мабуть, і горя свого потроху скидали?
Саливон відказує спроквола:
—    З грудей його ніхто не вирве — моє до скону. І нікому його не віддам.
—    А   вдома? — запитує   лейтенант.— Вдома   знають?
—    Може, й додому сповістили...
—    А як там ще не знають?
Варивода бере батіг, чогось вертить його в руках, тоді кладе, як щось надзвичайне.
Потім торгає віжками і довго вдивляється, як коні переставляють копитами. Рівно ступають і підручний, і борозенний — копито в копито, копито в копито... Жоден навіть мички не торкнеться підковою.
Досі ніколи взагалі Варивода не звертав на це ніякої уваги. У війну й поготів. І ось, задивившись, задумався... І здається йому, що такі сліди підків, кованих шипами, лишаються і в його душі. Чим ближче додому, тим їх стає все більше й більше, і від того в грудях розливається такий біль, що поки Саливон доїде до Калинівки, то зовсім оніміє, і тоді вже ні сказати не зможе правду про сина, як там її ще не знають, ні почути не зможе, коли там вже знають цю гірку правду.
Лейтенант дістає цигарки. Мовчки закурюють обидва. Дві цівки диму зливаються в один сірий клубок. Він тане над двоколкою й спливає геть, а гіркота мовби лишається від нього.
Здається, що лейтенант передчасно виписався з госпіталю, рани розболілися, і він говорить, тамуючи біль.
—    Коли й до половини вашого горя додати ще свого... Ні, може, таки діждуся якогось попутного бензовика,— наміряється лейтенант зіскочити з двоколки.
—    А як не діждешся? — Варивода смикнув за віжки, коні уповільнюють ходу.— Попрошу нашого голову, і тебе підкинуть машиною... Далеко ж тобі іще?
Мовби раптом ще якийсь дуже важкий тягар звалюється на плечі лейтенанта, і він, ледь переводячи дух, над силу вимовляє слова.
Поруч з солдатами він і сам як солдат то йшов, то повз — по своїй і чужій землях...
Та ось ці кілометри додому в сусідню область даються найважче. Там ні дружини, ні дитини, ні двора, ні кола... Сестра недавно повернулася з евакуації, написала лейтенантові, що починають відбудовуватися на згарищах. Старший сержант, з яким щойно розсталися, запрошував у своє село. Але не може лейтенант будь-куди податися, не побувавши в сестри.
Поки він розповідає про себе, Варивода підганяє коней. Поля — як море. Де посіяне, а де й ні. Он вже й горбки. З-за них скоро виглянуть верхів'я вцілілих дерев. Серце завмирає — незабаром і Калинівка. Рідна Калинівка!
Коні тюпають. Котить двоколка. Хлопчики й дівчатка, що пасуть корівок під горбками на леваді, наче не худобу доглядають, а пильнують дороги, хто з демобілізованих прибуває по ній до Калинівки. З'юрмилися коло шляху, радісно волають — одразу впізнали Вариводу.
—    Дядько Саливон!
—    Приїхали! Приїхали!
—    Здрастуйте!
Вітають, юрмляться біля двоколки, вже й дехто з хлопчаків на двоколці... Милі дітлахи — росляві, менші, зовсім малі.
Розчулюється й лейтенант. Діставши з польової сумки коробку кольорових олівців, він роздає їх пастушкам. Кому — червоний, кому — синій, кому — коричневий...
—    Це від вашого дядька Саливона,— наголошує і ніби знічев'я додає: —Від мене теж.— Найменшу дівчинку, яка ледве вичарабкалася на двоколку, лейтенант пригортає.— А тобі аж два. Ось рожевенький і зелений.
—    Спасибі. Це до школи буде.
—    Коли ж тобі до школи?
—    Аж на той рік,— за дівчинку відповідає білявий хлопчик і до Вариводи: —А ваші хату білять. Ждуть вас.
—    Написав же, що їду. От і ждуть,— каже Варивода і зиркає на лейтенанта. Мовляв, про себе Саливон дав знати листом, що повертається додому! Про сина не написав— поки що в собі тамує невтішне горе. Очевидно, ще не сповістили, що син загинув у Берліні.— А вже багато повернулося?..
—    Н-ні, не дуже... Я побіжу у правління про вас скажу.
—    Хіба добіжиш швидше, ніж ми доїдемо? Ось піджену трохи рисаків...— Варивода кивнув на пасовисько і нагадав пастушкам про худобу.— Мабуть, лишайтеся, діти... Бо корівчини ваші розбредуться, шкоди нароблять...
Хлопчики й дівчатка неохоче стрибають з двоколки.
Варивода торгає віжками.
Ось вже й у рідну Калинівку в'їжджає Варивода.
Коні позадирали голови, стрижуть вухами, спішать — ніби зачули, що це село стане і їхнім рідним селом, що незабаром відчиняться перед ними двері до очікуваної всю війну стайні із жолобом вівса чи драбиняком запашного сіна. Спішать, як усякі добрі коні додому. Але Саливон дивиться не на них..
Саливон дивиться, як на околицю вибігли й спинилися поодинокі, вцілілі за війну, старі і молоді дерева. Вони похитують зеленокосими головами — наче отак мовчазно уклін усієї Калинівки передають, як торік цієї самої пори літа, коли він разом з своїми бойовими товаришами вирушав із села, передавали відгоміння степу: «По-о-верне-е-мося!..»
Ось і повертається Варивода тією ж самою дорогою, в'їжджає в ту ж саму вулицю... Все тут наче підновлене. Дерева ніби порясніли гіллям, причепурилися й садочки, на місцях поруйнованих фашистами хат лежать підвалини, крокви. Вже й тини, і перелази то там, то там видніються, і калинівчанки, що на подвір'ях поралися, квапляться до перелазів — солдат Варивода їде з війни. Саливон Никонович Варивода. І йому хочеться голосно, щоб усі почули, гукнути:
—    Добридень, люди!
Але щось забиває дух, і серце мліє, ниє і болить — здається,мовби й лелеки із свого гнізда на старому дубові заговорять до Вариводи людською мовою.
З правління виходять колгоспники й колгоспниці. Голова сідає на двоколку, тисне руки Вариводі й лейтенантові.
—    Листа вашого, Саливоне Никоновичу, на правлінні читали... Невістка похвалилася... Вирішено вітати вас як почесного  демобілізованого...   Он  вже  й ваші  біжать...
Онучки, Бджілка світять очима, гукають:
—    Дід, наш дід приїхали! Діду!..
Варивода передає віжки лейтенантові, але бере їх голова, бо лейтенант на якийсь мент кам'яніє.
Крики, гамір, метушня... Саливон не встигає пригорнути онучок та Бджілку, як сам потрапляє в міцні обійми дружини й невістки, які і плачуть, і посміхаються, і примовляють крізь сміх і сльози.
Так в обіймах Вариводівський рід входить в своє подвір'я.
І лише тепер оживає лейтенант. Він протирає очі, як після сну, щось говорить, хоч і голосу свого не чує, і ні людей не помічає, тільки на Бджілку дивиться:
—    Стесечко! Стесю!
Бджілка не чує, так прикипіла до діда. Разом з Вариводиними онучками крутиться біля нього, хапає то за руки, то за гімнастерку, безмірно рада й щаслива.
А лейтенанта мовби приковано до двоколки.
—    Стесечко, дочко моя дорога!
Дівчинка повертає голову і, немов закам'яніла, не поворухнеться й не зрушить з місця. Впізнала батька, але ноги не слухаються, щоб кинутися до нього.
Калинівчани, дорослі й малі, що зібралися на подвір'ї Вариводи, зачувши крик лейтенанта, розступаються і теж завмирають. Мовби й вітер затихає. В занімілій тиші чути, як шурхотить земля під підошвами — лейтенант ступає наче не своїми ногами. Його кроки ширшають і певнішають, оживає і Стеся. Ось вона вже на руках у батька, рученятами охоплює його за шию, а він обціловує її й шепоче:
—    Знайшлася, знайшлася...
Варивода змикає кущуваті брови над переніссям, тоді роз'єднує їх і зморшками підтягує вгору — очі стають більшими від подиву й хвилювання.
—    А ти, лейтенанте, хотів на якийсь попутний бензовик пересісти.
—    Спасибі вам, Саливоне Никоновичу. Дякуй дідові, дочко!
Завжди заклопотаний, мовчазний і, здається, суворий голова розчулено гладить Стесю по плечах.
—    А ми гадали, що ти вже назавжди наша...
—    Ні, я таткова,— міцніше обвиває вона шию лейтенанта.— Я була маленька, як татко пішли на війну. Я таткова!
—    Тепер бачимо, чия ти. А дідові дякуй, він за всіх дідів найдобріший.
—    Хвали, друже, та не дуже, бо ще перехвалиш,— говорить Варивода не те, що думає.— Ліпше даровані коні з двоколкою приймай. На це ось і документи...
Він розстібує одну кишеню гімнастерки, тоді — другу. Схоже, що"" забув, у котрій з них документи, а в котрій лист про смерть сина.
Лейтенант розуміє Саливоиа, як самого себе.
—    Документи документами, а що коні ваші, дорогий товаришу голова, то це факт. Хай хтось відведе їх на колгоспне подвір'я, у стайню, і все.
Високий, довгобразий, у зачовганих чоботях, чорних вельветових штанях і вигорілій на сонці солдатській гімнастерці, голова скидає картуза, чіпляє його на кілок біля хати, витирає долонею спітніле чоло і господарським оком оглядає подвір'я, втомлений, повний задушевного хвилювання погляд нарешті затримує на крислатій груші-дичці.
—    Посидимо для годиться отут, у затінку, Саливоне Никоновичу, і ви, лейтенанте... По-фронтовому, по-солдатському погомонимо. Може, й породичаємося... Скатертину якусь постелимо, на скатертину щось поставимо... Хлопці двоколкою до крамниці зараз гайнуть, що треба привезуть, а тоді й відведуть коней на стайню. Жінки наші! — звертається він не так до молодиць та дів чат, що юрмляться на подвір'ї, як до Саливонихи і невістки.— Давайте вшануємо Саливона Никоновича і нашого гостя, що в цій хаті свою дочку, своє щастя знайшов. Цю хату треба в рамочку вставляти і дивитися на неї як на святу. Добре ж тобі було тут, Бджілочко?! Ну, скажи, хай і татко твій знає.
—    Добре, — вкрай розгублено відказує Стеся.— Ми з Нінкою і Ганюткою гралися, і на городі бабуні помагали, і до тітки Мар'яни в корівник бігали, і нас тітка Мар'яна молоком поїли, і спали з Нінкою і Ганюткою напечі, і я розказувала, як дід Саливон мене рятував і як його тоді поранило... І мені ватянку тоді подарували, і пілотку, я покажу...
Стеся метнулась до хати. На порозі спиняється на якийсь мент, вертається назад, бере за руки Вариводиних онучок.
—    Ходім винесемо!
Дівчатка біжать до хати. За ними йдуть Саливониха і невістка Мар'яна. Варивода знає, про кого вони зараз думають. Він сумно зітхає, в ногах, як і в усьому тілі, відчуває важку втому, просить людей сідати у затінку, сідає й сам. Йому так треба поділитися своїм горем, сказати їм про сина, але він стримується заради дружини, невістки, онучок, Стесі, щоб не опечалити їх у цей щасливий чи не для всього села день.
Саливон зустрічається з поглядом лейтенанта.
—    Твою дочку, лейтенанте, ми охрестили Бджілкою в нашому солдатському гурті. Вона тоді квіточки для нас рвала...
З хати вибігають дівчатка, несуть на руках згорнуту ватянку, а на ватянці — пілотку, що сяє зіркою. Мабуть, Вариводина невістка так поклала їм на руки.
—    Це мені дарунок, тату,— хвалиться Стеся і разом з Ніною та Ганютою перекладають ватянку й пілотку з своїх рук на коліна Холоденкові.— Тату, я поцілую діда.
—    І я,— каже Ніна.
—    І я,— встигає у Саливонові обійми спритніша Ганюта.
З хати виходять і Саливониха з невісткою. В одної — скатертина, хліб, у другої — полумиски. Обом жінкам ніби запорошило очі. Дівчатка чмокають Вариводу — та в щоку, та в ніс, а він бере їх на оберемок і йде з ними назустріч Саливонисі й невістці.
—    Ось кого цілуйте, мої бджілочки, цілуйте, щоб не плакали. Та допомагайте поратися з полумисками.
Повертається гінкий підліток з крамниці, ставить пляшки на скатертину, кладе згортки.
—    А на двоколці речі. Занести до хати?
—    Аякже,— каже голова.— Занось, звичайно...
Лейтенант обережно, мов скарб, зсовує з колін ватянку й пілотку, встає, підходить до Саливонихи, Мар'яни, Вариводи.
—    Я зараз не знати що зробив би для вас з удячності.
Він біжить до двоколки, легко підхоплює свій чемодан і рюкзак, так само швидко повертається з ними до гурту.
—    Що маємо, дочко, тим і Нінці, і Ганюті, і бабуні, і тітці Мар'яні, і дідові подякуємо. У воєнторзі сестрі купляв. Ну, вона пробачить... Ось це на платтячка дітям, ось на блузки... Роздавай, Стесечко, роздавай... А дідові сукно на піджак...
Голова каже:
—    А ти й сам, лейтенанте, з дочкою нам подаруйся. Хата є,— він кивнув на домівку Вариводи.— Як тісно буде, нову збудуємо. Бригадиром чи механізаторським начальством у нас будеш... Он і дітки те ж саме думають, що і я. Глянь, як світять оченятами,— кивнув він на Саливонових онучок.
Подарований шовк у їхніх руках переливається, утіха на обличчях сяє, а Стеся гордиться за своїх добрих подружок, знову вмостившись на батькових колінах.
—    Я на тебе, татку, дивлюся, дивлюся... І мені радісно. А коли Нінчин і Ганютчин тато повернеться?
Стеся заговорила про те, чого тут ще ніхто, опріч Саливона і лейтенанта    Холоденка, не знав. Лейтенант помітив, як зійшлися брови у Вариводи над переніссям, і майже врочисто промовив:
—    За давнім звичаєм нашого роду в гостях найперша увага дітям, їм і наиперще частування. Бо на вулицю кортить їм. В них там і своя мова. В нас тут мова своя.
—    Такий і в нас звичай,— підхоплює голова.
Холоденко щось шепоче дочці. На знак згоди Стеся
киває головою і звертається до Ніни й Ганюти.
—    Давайте віднесемо подарунки і пограємося на вулиці.
—    Ну, коли так,— каже голова,— то ось вам, дівчатка, по окрайцю хліба, по шматку ковбаси, їжте на здоров'я та грайтеся собі.
Діти встають, біжать до хати, звідти — на вулицю, тільки платтячками лопотять. А Холоденко пересідає до Вариводи.

* * *
Біля воріт — перелаз. Тут же й стара колода. Діти повсідалися    хто на перелазі, хто на колоді, а хто на споришевому килимку і перемовляються.
—    Коли мій тато приїхали з війни,— каже хлопчик,— то в нас два дні гуляли і співали. А у вас не співають.
—    Будуть і в нас співати,— запевняє Ніна.— Хай-то наш тато приїдуть.
Хлопчик з сусіднього кутка не здається.
—    Стесин же тато приїхав, і все там у них щось говорять.
—    Так ми ж не вдома,— виправдовується Стеся.
—    А ти казала,— перебиває Ганюта,— ти казала, що там у вас все німці попалили.
—    І наш голова просить твого татка бути в нас бригадиром,— додає Ніна.— Ще в нашій хаті поживете, поки вам нову хату збудують.
Стеся ні в сих, ні в тих. Хлопчик з сусіднього кутка про школу нагадує.
—    Вже скоро зовсім відремонтують нашу школу, то й підеш разом з Ганюткою в перший клас.
—    Еге,— каже Ганютка.
Хлопчики й дівчатка, що зустріли Вариводу перед селом, пригнали худобу з пасовиська і одразу сюди заспішили. Хваляться подарованими олівцями. Довідуються, що лейтенант — це батько Стесі, і в розмові стають ще жвавішими.
—    Мама куплять мені зшитки, я їх квіточками розмалюю.
—    Зшитки не можна розмальовувати,— каже інша дівчинка.— Мені мама альбом для малювання куплять.
—    А мені плаття шовкове пошиють,— хвалиться Ганюта.
—    І мені,— каже Ніна. Вона помічає, як хмуриться Стеся, і додає:—Тобі теж пошиють.
Однак це не втішає Бджілку. Вона мовчить, думаючи про своє. Всі вихваляються матерями, Стеся тільки й знає про свою неньку, що вона десь там, де тоді куріло і димом огортало обвуглені завали.
Дівчинка встає з колоди, похнюплено простує через подвір'я до батька.
—    Я додому хочу,— схлипує Стеся.— Мама наша там...
—    Як же без тебе Нінка і Ганютка на ферму по молочко бігатимуть? — каже голова.
—    Та й бабуні як вони без тебе допомагатимуть у городі,— зітхає Мар'яна.
—    А я вулики поставлю на тих стовпцях,— показує Варивода на садок біля хати.— Медок і для тебе буде. Розмальованою ложкою їсти будеш. Не закинулась та ложка?
—    Ні. Вона в миснику... І ми ненадовго. В гості до вас з татком приїжджати будемо. Правда,  татку?
—    Правда, дочко, правда... Поїдемо, побачимо... Хоч і попелище там, але й воно рідне.
—    Коли треба, то треба,— мовить Варивода.— Двері моєї хати, лейтенанте, завжди відчинені для тебе і Стесі.
—    Може, він там із недогарків щось зліпить,— пристає ло Саливонової думки й голова.— Машиною відвеземо.
...Другого дня вранці перед подвір'ям Вариводи спиняється вантажна автомашина. Холоденко, все ще зворушений і розчулений, стає на крило кабіни, на якусь мить наче завмирає.
Відчуває на собі співчутливі погляди калинівчан.
—    Бабуню! — волає з кабіни Бджілка.— Хай і дідусь сюди... Я вас поцілую. І тітку Мар'яну... і Нінку, і Ганюту.
—    Цілуй, голубонько, цілуй!
Лейтенант, відштовхнувшись від кабіни, вертається до гурту Вариводиних родичів, голови колгоспу, сусідів, ще потискує усім руки. А з Саливоном зливається в обіймах. По-фронтовому. Як з батьком — син, котрих звела Бджілчина доля.