ЛИТОВСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

ПІВЕНЬ, СОБАКА Й ЛИСИЦЯ
Один  господар  погано доглядав свого собаку та півня. Собаці похлебтати нічого не давав, а півневі — подзьобати. От вони й нарадилися до лісу втекти, без господаря пожити. Півень знайшов собі сідало на гілляці високого дуба, а собака трохи нижче в дупло заліз І зробив там собі лігво. Отак вони удвох тихо та мирно й вік прожили б, по-дружньому все між собою ділячи, коли б не та звичка у півня ночами співати та людей до роботи будити.
Заспівав півень у лісі перший раз — і почула його голос лисиця, а почувши, вилізла з нори. Заспівав півень удруге — лисиця вуха настовбурчила, слухає, з якого боку голос долинає. Прислухалася та й пішла на той голос. Прибігла до дуба, стала та й думає: «Я цього півника Із дуба зманю, піймаю та й з'їм». Підняла писок угору й завела солоденьким голоском:
—    Ти один-однісінький півник на весь ліс, а я теж тут сама-самісінька лисичка. Спустися, півнику, вниз, будемо з тобою жити в дружбі та злагоді.
—    А я тут не один,— каже півник.— Унизу піді мною живе мій друг — воротар. Постукай у ворота, попроси, щоб він тебе впустив. Може, він одчинить ворота й тебе прийме.
Лисиця подумала, ш.о той воротар — другий півень, і зраділа невимовно: от із'їсть не одного півня, а відразу двох. Постукала хвостиком об дуба, сидить і чекає, поки їй ворота відчинять. Аж тут собака як плигоне з дупла та як ухопить її за загривок! Крекче лисиця, стогне, неначе ота коза, і хвостом вертить, та тільки й устигла подумати: «Заманулося півнячого м'яса, та своє півневі й собаці принесла».
Собака так її трусонув, що на цьому й кінчились усі лисиччині хитрощі.

ЛИСИЦЯ, ВОВК І ЗАЄЦЬ
Жив собі селянин біля самого лісу. От надумав якось він спіймати вовка й викопав у лісі глибоку яму. Посередині її вбив стовпа — так, щоб він трохи стирчав над ямою. Прикрив усе гіллям, соломою ще й снігом притрусив, щоб вовк не помітив ями, коли бігтиме. На самому вершечку стовпа на ніч прив'язував живу качку, щоб вона, крякаючи, вовка приманювала.
Почув вовк, як качка кряче, наставив вухо — слухає. Послухав, послухав і подався у той бік, де качка кряче. Підбіг до неї, обнюхав, чи немає поблизу людини, й сміливо кинувся на качку. І незчувся, як опинився в ямі, — аж Іскри з очей йому посипалися. Перелякався бідолаха, трохи спини не зламав, але що вдієш? Хапається за край ями, а вилізти ніяк не може. Зажурився вовк, сів у кутку, свого кінця чекає.
Як тільки розвиднілося, почали собаки-гончаки у лісі за зайцем ганятись. А той невдаха утікав проти вітру, та ще й сніг у вічі б'є — не побачив ями і беркицьнув прямо вовкові на голову.
Вовк з переляку як завиє! А заєць теж настрахався — і ну пищать.
Отак і сидять удвох у ямі — той в одному кутку, а той — у другому.
Почула й лисиця качиний голос — і собі чимдуж подалася на нього. Прибігла, дивиться — на стовпі качка, довкола стовпа глибока яма, а там вовк із зайцем сидять. Усміхнулася лисиця глузливо та й каже:
—    Добрий день, кумоньки! Хто це вас туди зіпхнув?
—    Бачиш, сусідко,— відповідає вовк,— почув я вночі, як качка кряче, та й поспішив качатини скуштувати, а тут пастку поставлено,— я стрибнув і провалився.
—    А за мною собаки гналися,— пожалівся зайчик,— я щодуху біг, та ще й проти вітру, а тут сніг прямо в очі б'є — от і впав у яму.
А лисиця плигає через яму та все глузує з вовка і зайця:
—    А чого ж це я не впаду в яму, а ви обидва впали? Того не впаду, що я свята! Я свята! Я свята! А святі в яму не падають!
Отак плигаючи, вона все норовила ту качку вхопити, що до стовпа була прив'язана.
І не помітила лисиця, як зачепилася ногою за стовп та й гепнулася в яму.
Тепер їх стало троє в ямі.
—    А що, кумонько, — привітав вовк лисицю,— і святі потрапляють у яму?
—    Та клята нога зачепилася за стовп і потягла мене в яму,— виправдовується лисиця.
Сидять утрьох, дивляться одне на одного. Лисиця й питає вовка:
—    Куме, про що ти увесь час думаєш?
—    Сто думок мене обіймає,— відповів вовк.
—    А ти, кумонько, про що думаєш? — питає зайчик.
—    Ай справді, кумонько, про що ти думаєш? Таж ми всі загинемо тут,— каже вовк.
—    Та є одна думка, — відповіла лисиця.— Чого це ми сидимо такі засмучені?! Нумо, заспіваймо!
І завели: вовк виє — ауууу, ауууу, лисиця гавкає — ау, ау, а зайчик пищить — кві, кві. Цілий оркестр. Годину покричали, повили та й замовкли. Почула лисиця, що до ями хтось підходить, та й каже:
—    До нас хтось іде. Прикиньмося неживими!
Так і зробили: вовк простягся, наче він давно вмер, зайчик перевернувся на бік і не дише, лисиця вилізла вовкові на спину, скорчилася — геть нежива.
Підійшов чоловік, заглянув у яму, а там усі мертві лежать.
Думає чоловік: «Як же воно сталося? Недавно вили, а це всі неживі лежать? Може, то вони перед смертю так вили?»
Вліз чоловік у яму і першу лисицю обмацав. Чує — вона ще тепла, то він і каже сам собі:
—    Ну, лисичко, ти ще тепла: добре, що здохла. Твоя шкура згодиться на кожух, а м'ясо собакам буде,— і викинув її з ями.
Лисиця хутенько схопилася на ноги, відскочила подалі та й каже чоловікові:
—    Вітра спіймаєш собі на кожух, а не мою шкуру! — І гайнула до лісу.
Чоловік аж рота роззявив від подиву.
—    Ах ти ж негіднице! Коли б знав, що ти жива, був би тобі кінець.  Щастя  твоє,  що ти  така хитра! — розсердився   він.
Потім приніс кілка, вбив вовка і зайця та й повіз додому шкури здирати.
А лисиця через свої хитрощі лишилася жива.

ЯК ЛИСИЦЯ ВОВКОВІ КОЖУХА ШИЛА
Іде раз вовк понад лісом. Бачить — аж дятел дерево довбає.
—    Дятлику, дятлику, ти довбаєш літо й зиму, чом же ти собі чоботи не видовбаєш?!
А дятел і відповідає:
—    Мені чоботи ні до чого. А ти, вовче-вовчиську, овечок усе ріжеш, ріжеш, а зима надійде — ти й мерзнеш. Чом же ти
собі й досі кожуха не пошиєш?
Вовк пригадав, що й справді у нього в люті морози зуб на зуб від холоду не попадає. Зажурився вовк, іде й плаче. А назустріч йому — лисиця. Вона й питає вовка:
—    Куме, чого це ти плачеш?
—    Як же мені не плакати, коли дятел каже: «Вовче-вовчиську, овечок усе ріжеш, а кожуха собі ніяк не справиш».
—    Є чого плакати! Я тобі такого кожуха пошию, кумцю! Тільки принеси мені овечку.
Пішов вовк, зарізав овечку й приніс лисиці.
—    Прийди завтра — і кожух,буде готовий,— каже лисиця.
З'їла вона овечку та й качається собі ситенька, гріється на сонечку. Приходить вовк.
—    Ну, лисичко-ягідко, чи пошила вже мені кожуха?
—    Пошила, кумоньку, пошила, тільки на комір не вистачило. От якби шмат конячої шкури на комір дістати!..
—    А де ж його узяти? — питає вовк.
Лисиця й відповідає:
—    Недалеко на толоці пасеться гарний жеребчик — от із нього вийшов би чудовий комір. Бери віжки й гайда зі мною! Ти придержиш його, а я й викрою, скільки мені на комір треба.
Підійшла лисиця з ножницями до жеребчика та чирк йому біля вуха. А вовк поруч із віжками націляється. Жеребчик злякався та як плигне, як понесе вовка, то в нього аж шерсть закуріла. А лисиця все кричить навздогін:
—    Кумцю, тримай жеребчика, бо я ще не викроїла.
Вовк уже хотів відпустити віжки, та заплутався в них і ніяк не може вивільнитися. А жеребчик несе вовка прямісінько до свого подвір'я.
—    Кумцю, кумцю, хапайся за ворота! — кричить лисиця здалеку.
Але де там вовкові за щось хапатися, коли його кістки по землі торохтять. Так і не вдалося йому надягти того кожуха, що лисиця пошила.

НЕБО ВАЛИТЬСЯ
Жила собі стара бабуся, І мала вона котика. Одного разу пішли вони віники різати. Нагнула бабуся берізку, а з неї і впав листочок — та прямо котикові на хвостик. Котик і заверещав:
—    Бабусю, бабусю, небо валиться — я тікатиму!
—    Не тікай, котику, нічого не валиться.
Ще один листочок упав котикові на хвостика. Котик знову кричить:
—    Бабусю, небо валиться, тікатиму!
Та як кинеться навтьоки, як припустить! Зустрів зайчика:
—    Зайчику, зайчику, тікаймо, тікаймо скоріше, бо небо валиться !
—    Хто це тобі сказав?
—    Я сам бачив: мені на хвостик було упало.
І ну тікати! Ну тікати!
Зустріли вони лисицю:
—    Лисичко,   лисичко,  тікаймо,   тікаймо — небо  валиться!
А хто тобі, котику, сказав?
—    Я сам бачив: мені на хвостик було впало! І ну далі тікати! Ну тікати!
Зустріли вовка: 
—    Вовче сірий, тікаймо, тікаймо — небо валиться! 
—    А хто ж тобі сказав?
—    Я сам бачив: мені на хвостик було впало!
І ну тікати усі! Ну тікати!
Прибігли до лісу, знайшли хатку й позалазили в неї. Згодом усі дуже захотіли їсти, а їсти нічого. Радилися, радилися й надумали покликати собі на обід лося. Кажуть:
—    Поховаймося, а коли лось прийде, кинемося враз на нього й розірвемо.
Лисиця вилізла на піч, котик вистрибнув на жердку, зайчик заліз під віник, вовк — під піч, а ведмідь — у піч.
Коли всі поховалися, то виявилося, що нікому йти лося кликати.
Сплигнула тоді лисиця-з печі, пішла до лося й каже:
—    Лосику, лосику, прийди до нас, ми тебе обідом почастуємо,— усього наварили, усього наготували.
Прибігла лисиця й знову на піч сховалася. Прийшов згодом І лось. Не встиг він двері прочинити, на нього усі й напали,— як і домовилися. Та лисиця була дуже вже прудка, — плигаючи з печі, звернула собі в'язи; а котик, плигаючи з жердки, поламав собі ніжки; а зайчик, із-під віника вилізаючи, виколов собі очиці, а Вовк, вилазячи з-під печі, поламав собі ребра, а ведмідь, вибираючись із печі, переламав собі спину. А лось залишився живий і повернувся додому.

ВОВК І КРАВЕЦЬ
Іде раз кравець лісом і зустрічає голодного вовка. Вовк йому й каже:
—    Лягай, я тебе з'їм!
Став кравець вовка просити,— доводити, що він у його животі не поміститься. Вовк примусив кравця зміряти вовкові живота. Міряє кравець та як схопить вовка за хвоста, та як обкрутить його навколо руки, та як витягне з пазухи праску та и давай нею гамселити вовка по спині, по боках, по чому тільки вцілить. Вовк скиглить, виє, скакає, а вирватися ніяк не може. Бачить, що кравець його так і прикінчити може, став кравця благати:
—    Стривай, добрий чоловіче! Як тобі мій хвіст потрібний, то візьми його собі, тільки відпусти мене живим; я тобі вже ніколи нічого лихого не заподію!
Узяв кравець ножиці, чирк — і відбатував вовкові хвоста, та й відпустив його.
Прибіг вовк до лісу, страшенно завив і скликав вовчу раду. Збіглося вовків сила-силенна. Розповів їм безхвостий, як над ним кравець поглумився, побив та ще й хвоста відчикрижив. Домовилися вовки догнати кравця й розірвати. Чує кравець — недалеко виє ціла зграя вовків, а що робити, не знає. Оглянувся навколо бідолаха й стрімголов видерся аж на самий вершечок ялини. Збіглися вовки до ялини та й радяться, як кравця дістати. Один із вовків і каже:
—    Стривайте! Все одно він не втече. Ставай, безхвостий, знизу, а ми всі — на тебе, один на одного, та так і доберемося
до нього.
Почув це кравець і дуже перелякався. Бачить він, як вовки один на одного стають, ось-ось уже схоплять його за ногу, та як закричить:
—    Ну, лізьте, лізьте! Кому попаде чи не попаде, а тому безхвостому   то вже перепаде найбільше!
Безхвостий як почув ці слова — вискочив зісподу, а всі вовки так і покотилися на землю, як груші. Багато з них повбивалося, а решта до лісу чимдуж подалася. Зліз кравець із ялини й щасливий пішов своєю дорогою.

ЗАЯЧІ ГУБИ
Іде заєць топитися й зустрічає дорогою дятла. Дятел його І питає:
—    Чого це ти, куме, такий сумний?  Куди йдеш?
А заєць і каже:
—    Чого ж мені сумним не бути: ніхто мене не боїться, а я .мушу всіх боятися. Піду втоплюся! Дятел каже:
—    Не будь дурником!.. Коли так уже хочеш, щоб тебе боялися, сховайся в кущах, — як тільки побачиш, що овечок женуть на луг, виплигни з кущів — овечки тебе й злякаються.
Послухав заєць дятла.  Пішов у кущі,   причаївся.   Побачив овечок та як плигоне з куща — овечки злякалися і врозтіч, хто куди. Зрадів зайчик і став сміятися. Сміявся, сміявся, аж поки йому губи й тріснули посередині.

ЯК ВОВК ЗАДУМАВ ХЛІБА НАПЕКТИ
Одного   разу   зустрічає   вовк чоловіка в лісі й просить його:
—    Дай мені хліба!
Дав йому чоловік хліба. З'їв вовк, облизався. Дуже смачним здався йому той хліб. От він і каже чоловікові:
—    А що треба зробити,  щоб і я завжди хліб мав?   Навчи мене!
—    Добре,— згодився чоловік І став вовка навчати.— Спершу треба землю виорати...
—    А як землю виореш, то вже можна й їсти?
—    Ще ні. Потім треба жито посіяти.
—    А як жито посієш, то вже можна буде й їсти?
—    Ще ні. Треба почекати, поки воно виросте.
—    А як виросте, то можна вже й їсти?
—    Ще ні. Треба скосити.
—    А як скосиш, то можна вже й їсти?
—    Ще ні. Треба змолотити.
—    А як змолотиш, то вже можна й їсти?
—    Ще ні. Треба змолоти.
—    А як змелеш, то вже можна й їсти?
—    Ще ні. Треба хліб спекти.
—    А як спечеш, то вже можна й їсти?
—    Можна.
Подумав вовк, подумав і каже:
—    Краще я хліба й не пектиму, якщо так довго треба чекати.
Коли й досі без хліба обходився, то й далі проживу без нього.

СОБАКА-ЧИНБАР
(Як собака шкури чинив)
ПобІг раз собака з пастухом у поле. Забіг у кущі й наскочив прямо на вовка. Вовк хап собаку за шию та й придавив до землі. Завив собака з горя. Почув пастух, що собака виє, і ну гукати:
—    Майстер, Майстер, Майстер! — так собаку звали.
Як почув вовк, що собаку кличуть майстром, перестав його давити та й питає:
—    А який ти майстер?
—    Я вмію шкури чинити,— каже собака.
А вовкові того тижня пощастило — аж п'ять шкур настарався: три здер зі старих кіз і дві з чималих ягнят. Відпустив вовк собаку та й каже:
—    Ходімо зі мною, у мене п'ять шкур, ти мені їх вичиниш, і я тебе добре пригощу.
Так вони й домовилися. Собака приніс ті шкури і намочив під містком. Та сталася з собакою біда. Якось прошмигнув він у кухню, щоб залізти за піч і в теплі полежати, але сунувся між горшки та й перевернув один з молоком. А господиня розсердилась та й хлюпнула ополоник юшки на Майстра. Кинувся собака в, двері, а господиня ще й закричала йому вслід:
—    Щоб я тебе тут більше не бачила!
Вибіг собака надвір, витирав-витирав лапами очі од тієї гарячої юшки, та одне око дуже боліло, став Майстер недобачати. Настали для собаки тяжкі дні: у хату ніхто не пускає, їсти не дають, асам роздобути їжі неспроможний,— став він голодувати. Що робити? Як проголодався, витяг із-під містка одну шкуру й згриз її. На той день йому І вистачило. На другий день з'їв він другу шкуру, і так до останньої.
Через якийсь час пішов собака з наймитом коней пасти, і знову нещастя — зустрів свого друга вовка. А вовк одразу й питає:
—   Ну, майстре, чи вже вичинив шкури?
Собака, опустивши долу очі, каже:
—    Недобре вийшло, не вичинив я вчасно шкури: заболіли в мене очі, а намочені шкури за той час погнили.
Вовк каже:
—    П'ять шкур — не жарт, я тобі цього не подарую, подам на тебе в суд.
—    Подавай,— відказав собака,— що зробиш, я ненавмисне їх занапастив, нещастя до того призвело.
—    Яких ти суддів призначиш зі свого боку? — питає вовк.
—    Я покличу суддів справедливих,— сказав собака,— своїх найкращих сусідів: цапа, кота і півня. А які будуть у тебе судді?
—    Мені досить і двох, я покличу ведмедя та лисицю, лісовики розумніші за вас, домашніх.
На узліссі ріс великий дуб, біля нього й домовилися зустрітися  завтра  після  снідання.  Так  домовились  і  розійшлися.
Назавтра вовк попросив ведмедя та лисицю — і вони втрьох прийшли на призначене місце й стали виглядати собаку з його суддями. А їх не, видно й не видно. Ведмідь і каже:
—    Ходім до дуба, я вилізу на дерево й подивлюся, звідти краще буде видно.
Прийшли вони до дуба. Ведмідь пихкав-пихкав, ледве виліз на дерево й роздивляється, коли це бачить: од села ідуть четверо. Ведмідь і міркує:
—    Погано це для нас кінчиться, бо собака веде дуже поважних суддів: один із довгою сивою бородою, в білому, спереду в нього два кинджали, — як повз кущ іде, все гілки загрібає у руки; і другий в смугастому мундирі-, довгу піку вгору задер; ну а третій, мабуть, якийсь військовий — одежа в нього оторочена сріблом, лацкани червоні, і несе два кривих кинджали.
Ведмідь злякався й подерся ще вище. Лисиця обережно прилягла за хмизом. Прийшли ті з села, а тут вовк сам стоїть. Півень зупинився й вигукнув:
—    Боже поможи, хлопці!  А де ж судді?
Лисиця, щоб краще роздивитися, вовухнулася за хмизом. Кіт подумав, що там миша, та плиг на хмиз. Лисиця подумала, що на неї нападає той зі списом, та як чкурне в ліс. Собака побачив, що лисиця біжить, подався за нею і кричить:
—    Стій! Стій! Стій!
Страшно зробилося котові, І він кинувся на дуб. В цьому переполосі півень як закричить:
—    Чи ви з глузду з'їхали, чи ви подуріли?! — та мах, мах, мах крильми — і на верхівку дуба. Злякався ведмідь, що аж двоє таких сильних на нього нападають,— один зі списом, другий   з   двома   кинджалами,— тільки   гуп   на   землю,   перевернувся з голови на ноги й подався в ліс. Цап побачив, що таке робиться, задер бороду та й потрюхикав до череди. І залишився вовк сам-один, набридло йому це діло, поклявся він ніколи більше шкури не здирати, а їсти все підряд.

ЯК ПІВНИК ПАНСЬКИЙ МАЄТОК РУЙНУВАВ
Жили собі дід та баба. Нічого вони не мали, окрім півника та жорна. Бувало, півник знайде зернятко, дід і змеле з нього повнісіньке сито борошна, а баба хлібця чи пирога спече. Так вони собі й жили. Дізнався пан із великого маєтку, що дід такого млинка має, який з одного зернятка ціле сито намелює. Приїхав він до діда й забрав собі те жорно. Бо були тоді такі часи, коли пани що хотіли, те й робили! Дід плаче, баба плаче: «Тепер нам кінець прийшов, не буде в нас хліба». Бачить півник, як тяжко діду та бабі жити, виліз із-під печі й став лаштуватися до маєтку — жорно в пана відбирати.
—    Де ж тобі, такому малому, та жорно відібрати? — каже ДІД-
—    Нічого, що малий. Все одно відберу!
І рушив півник до маєтку. Іде лісом та й співає. А назустріч йому біжить лисиця.
—    Півнику, півнику, куди це ти йдеш, співаючи? — питає лисиця.
—    Жорно відбирати, панський маєток руйнувати!
—    Візьми і мене з собою! — каже лисиця.
—    Лізь мені у воло.
Лисиця як розженеться — і плиг пІвникові у воло. Іде півник далі лісом, іде та й співає. А назустріч йому вовк. Вовк і питає:
—    Півнику, півнику, куди це ти йдеш, співаючи?
—    Жорно відбирати, панський маєток руйнувати.
—    Візьми й мене з собою,— каже вовк.
—    Лізь мені у воло.
Заліз вовк півникові у воло.  Іде півник далі,  співає. Зустрівся з ведмедем.
—    Півнику, півнику, куди це ти йдеш, співаючи?
—    Жорно відбирати, панський маєток руйнувати.
—    Візьми й мене з собою!
—    Лізь мені у воло.
Заліз і відмідь у воло.
Став півник товстий та великий, як діжка.
Іде півник далі. Підійшов   до   воріт   маєтку, вилетів на тин та як заспіває:
—    Кукуріку! Я цей маєток за вітром пущу. А цього пана повік не прощу. Кукуріку!
Вийшов пан і слухає:  хто це так співає? Слухає-слухає, а півник усе співає та й співає:
—    Кукуріку! Я цей маєток за вітром пущу. А цього пана повік не прощу. Кукуріку!
Розгнівався пан, велить спіймати півника І до гусей укинути: «Хай його гуси за ніч защипають». Не встигли півника до гусей вкинути, як він І каже:
—    Лисице, лисице, лізь із вола, передави усіх гусей!
Подушила лисиця усіх гусей, підрилася під хлів і втекла у ліс. Вранці звелів пан наймитам півника з хліва викинути, думав — він уже мертвий. Відчинили двері, а півник — пурх над головами наймитів, вилетів на тин і ну співати:
—    Немає вже в пана гусей, немає вже в пана гусей!
Пан ще більше розгнівався:
—    Киньте його до стайні. Хай його коні затопчуть!
Не встигли вкинути, як півник І каже:
—    Вовче, вовче, вилазь із вола, дави коней!
Виліз вовк із вола і порізав усіх коней! Потім підрився під стайню й утік до лісу.
Вранці посилає пан наймитів подивитися, чи ще живий півник.
Ледве встигли двері прочинити, як півник через голови — пурх!'Сів на тину й співає:
—    Немає вже в пана коней! Немає вже на чому панові у гості їздити!
А пан і каже:
—    Вкиньте його до биків, хай вони його за ніч заколють!
Вкинули до биків. А півник знову:
—    Ведмедю, ведмедю, лізь із вола, ріж биків!
Прийшов пан — усі бики порізані. Півник — пурх.у двері, та на тин   І ну кукурікати:
—    Немає в пана вже биків, немає в пана вже биків! Тут пана й страх пойняв. Велить він наймитам півника схопити і в колодязь укинути: «Хай він утопиться!» Вкинули півника в колодязь, ще й накрили — щоб не іїилєтів. А півень і каже:
—    Воло, воло, пий воду! Воло, воло, пий воду!
Випило воло всю воду, колодязь зовсім висох. Наступного ранку іде пан подивитися на півня, кличе наймитів, щоб викинули його мертвого. Відсунув кришку, а півень знову — пурх! І вже співає на тину:
—    Немає вже в пана води й на чай! Немає вже в пана води й на чай!
Пан і не второпає, що йому робити, страх його зовсім пойняв. Велить наймитам добре піч натопити. «Вкиньте його в міч, хай він там згорить!» Вкинули півника в піч, а він як закричить:
—    Воло, воло, лий воду! Воло, воло, лий воду!
Загасив піч, усі кімнати затопив, немає панові куди й подітися. Півник вилетів на тин і знову співає:
—    Попалив пан дрова, а печі нетоплені! Попалив пан дрова, а печі нетоплені!
Пан зі злості не знає, що вже й робити: «Убийте його і зваріть».. Наймити не йдуть, бояться: що це. за півень — коней, корів погубив, кімнати затопив! Тоді пан сам ухопив сокиру і пішов півня рубати. Півник як закукурікає:
—    Сокиро, сокиро, рубай панові голову!
Сокира зарубала пана, а півник забрав жорно й повернувся до діда та баби.
Здихалися вони і маєтку, і пана. А дід з бабою ще й досі живуть, пироги жують і горя не знають.

ВОЛОВА ХАТКА
Зустрічає раз віл барана, питає він барана.
—    Куди ти йдеш? — питає він барана. Баран йому:
—    Від зими лютої тікаю — Літечка теплого шукаю!
—    Ну, то ходімо разом!
Ідуть, ідуть і зустріли свиню. Віл гукає:
—    Куди ти, свинко, йдеш?
Вона й відповідає:
—    Від зими лютої тікаю — Літечка теплого шукаю!
—    Ну, то ходімо разом!
По дорозі зустріли гусака.
—    Куди ти йдеш, гусаче?
—    Від зими лютої тікаю — Літечка теплого шукаю!
—    Ну, то ходімо всі разом,— каже віл.
Ідуть собі та й ідуть. Зустріли півня. Віл гукає:
—    Куди ти, півнику, йдеш?
А півник йому:
—    Від зими лютої тікаю — Літечка теплого шукаю!
—    Ну, то ходімо всі разом!
Ішли, ішли разом, але ніде літа так і не знайшли. Віл надумав будувати хатку. Каже баранові:
—    Давай збудуємо хатку!
А баран йому:
—    У мене кожух теплий, я і так перезимую.
Тоді віл до свинки:
—    Давай збудуємо хатку!
А свинка йому:
—    Я зариюся у землю, мені холодно не буде, я і так перезимую.
Каже віл гусакові:
—    Давай збудуємо хатку!
А гусак йому:
—    Я одним крилом постелюся, а другим укриюся, то й так перезимую.
Тоді віл до півника:
—    Півнику, давай збудуємо хатку!
А той йому:
—     Я й так перезимую.
Ну що тут вдієш,— довелося волові самому будуватися. Віл і поставив хатку. Прибіг баран:
—    Волику, дозволь мені з тобою разом жити!
Віл йому:
—    Твій кожух теплий, ти й так перезимуєш!
—    Пусти, а то я рогами стіни обіб'ю, будеш у холоді жити.
Пустив віл барана до своєї хатки.
Прибігла свиня:
—    Пусти мене в хатку жити!
—    А ти ж у землю зариєшся, та й так перезимуєш!
—    Пусти! А як не пустиш, то я тобі підмурок підрию і холодно тобі буде у твоїй хатці.
Пустив віл і свиню.
Прилетів гусак, каже:
—    Пусти і мене з тобою жити!
Віл йому:
—    Ти й так обійдешся: одним крилом постелишся, другим укриєшся — так і перезимуєш!
Гусак каже:
—    Пусти, пусти! Бо як не пустиш, то я із твоїх стін мох повискубую, буде тобі холодно жити.
Впустив віл і гусака. Прибіг півень і каже:
—    Пусти й мене!
А віл півневі:
—    Ти й так перезимуєш, як і гусак.
—    Пусти! А як не пустиш, то я вилечу на горище, розгребу землю на стелі, і буде тобі холодно.
Ну що тут волові робити — впустив і півня. Усіх впустив, усі живуть собі в теплі. Півень вилетів на горище і ну співати своєї пісеньки.
Почула те лисиця, побігла до вовка й ведмедя та й каже:
—     Захотілося мені курятини, ходімо зі мною разом!
Нарадилися і рушили гуртом до волової хатки. Постукала лисиця, зайшла всередину. А віл як притисне лисицю до стіни, а баран її рогами, рогами — колов, колов, поки вона й дух спустила.
Вовк з ведмедем стоять за дверима і гомонять між собою:
—     Чого це вона так довго возиться з тим півнем? Треба піти та подивитись.
Ведмідь каже:
—     Іди ти, вовче!
Вовк зайшов, а ведмідь за дверима на нього чекає. Віл узяв вовка, притиснув рогами до стіни, а баран його рогами, рогами — аж поки вовк і дихати перестав. Зайшов ведмідь до хати — так само почастували там і ведмедя. Віл притиснув його рогами до стіни, а баран бігає навколо та рогами з усієї сили коле,— аж клоччя з ведмедя летить. Убили і ведмедя.
Після такої перемоги усі мешканці хатинки зажили весело й щасливо.
Ніхто їх більше не лякав.
А тепер наставляйте вуха, закривайте рота, складіть тихо руки і слухайте оці казочки.

АНЮТЕ
Жили собі тато й мама, і була в них донька Анюте. Анюте не вмивалася, не причісувалася, ходила закудлана, неприбрана і тата з мамою не слухалася. Надумав тато повести Анюте до ставка — хай вимокне,, одбілить-ся, чистенькою стане. Як сказав тато, так і зробив: укинув у ставок — хай вимокає. Щодень приходив подивитися, чи вибілилася вже Анюте, їсти їй приносив. Бувало, прийде до ставка і гукає:
—     Анюте, донечко, вистроми пальчика! Чорний він чи білий?
Вистромить Анюте пальчика, але що з того — палець як був чорний, так і є. Покладе татусь на той пальчик харчів, і знову Анюте у ставку мокне.
Недалеко в кущах сидів вовк. Почув він, як тато Анюте гукає. Прийшов до ставка і став товстим голосом кликати:
—     Анюте, донечко, вистроми пальчика! Чорний він чи білий?
Анюте каже:
—     Це не татусь мене кличе. Голос у мого татуся тоненький. Побіг вовк до коваля й просить йому язика поклепати, щоб
голос тонший став. Того ж дня знову тато прийшов — Анюте їсти приніс.
—     Оце хтось мене кликав дуже грубим голосом, — мовить Анюте. А тато їй і каже:
—     Ти не озивайся, у мене ж тоненький голос.
Поклав тато їй на пальчик харчів, і знову зосталася Анюте мокнути у ставку. Прийшов вовк і гукає:
—     Анюте, донечко, вистроми пальчика! Чорний він чи білий?
Анюте вистромила пальчика, а вовк хап за нього й потяг її до лісу. Наступного дня прийшов тйто, кличе, кличе Анюте, але ніхто не озивається. Ще раз покликав — все одно Анюте пальчика не вистромляє. Прийшов тато додому, розповів мамі, що вже немає їхньої Анюте, і стали вони обоє гірко плакати та примовляти:
—     Берімо сіті в білу ручечку, Підемо ловити Анюте-донечку.
Пішли вони до ставка, закинули сіті, але Анюте не витягли. Ще дужче заплакали. Нарешті тато й каже:
—     Це, певно, вовкова робота. Піду я шукати свою донечку. І пішов лісами та полями Анюте шукати. Іде лісом, зустрічає
мисливців, питає:
—     Чи ви не бачили вовка?
Мисливці відповідають, що не бачили. Стемніло вже, у лісі страшно, а тато все іде й іде. Аж бачить — удалині малесенький вогник блимає. Підійшов ближче, дивиться — аж це вовк сани майструє. Тато в нього й питає:
—     Чи не знаєш ти, де живе моя донечка Анюте?
—     Знаю,— відказав вовк.— Вона тут живе.
Увійшов тато до вовка в хату. Дивиться: Анюте вечерю готує. Дала вона татусеві повечеряти, в постіль поклала переночувати. Запросив тато Анюте і вовка до себе в гості. Анюте пообіцяла тоді приїхати, коли вовк сани зробить, а вона пирогів напече. Повернувся тато додому й розповів мамі, що Анюте з вовком у гості приїдуть. Домовилися покликати сусідів, добре пригостити вовка, вбити його, а Анюте вдома залишити.
Коли вовк змайстрував сани, Анюте напекла пирогів, запрягла вона вовка в ті сани й поїхала в рідне село. А там уже чекали на них батьки й сусіди. Розпрягла Анюте вовка, залишила його на подвір'ї, а сама вбігла в хату. Анюте всі радісно зустріли, привіталися, а потім узяли кочерги, кілки, ополоники й ну вовка чекати. Вовк відчинив двері і став у дверях — боїться до хати заходити. Сусіди кличуть:
—     Вовчику, гостю наш,  ближче йди, хутчіше! Пригощайся пирогами, буде ще й смачніше!
Вовк зайшов до хати. Тут усі як взялися та й убили його. Тато зняв з вовка шкуру й зробив Анюте хутро. Вона ще й досі хутро те носить. І я там був, ополоника мав, він із рук випав, вовкові на ногу попав.

ЯК СОБАКА З ВОВКОМ ПОТОВАРИШУВАВ
Жив собі один господар. І мав він дуже старого собаку. Поки пес був молодий, усі його любили, гладили, годували, а як постарів — вигнали геть.
Побіг собака до лісу й зустрів там вовка. Вовк і питає:
—     Куди це ти біжиш?
—     Служив господареві, доки в силі був, а як постарів, перестали їсти давати і в ліс до вовків вигнали.
Вовк і каже:
—     Не буду я тебе рвати. У тебе самі кістки та шкура — що ж із тебе за наїдок? Краще я тобі допоможу. Коли люди підуть жито косити — господиня понесе косарям їсти. Покладе дитя на землю, а сама снопи в копи складатиме. Я ляжу під копою. Як тільки вона далі одійде, я схоплю її дитя й тікатиму, а ти мене доганяй, за хвоста тягай — я й покину дитину. Люди подумають, що ти дитину врятував, і шануватимуть тебе до самісінької смерті. Але як станеш добре жити, не забудь мене, за добро добром віддяч.
Прибіг собака додому, а господиня схопила віника та й ну виганяти його з-під лави:
—     Знову повернувся, ледацюго, даром хліб їсти?
На другий день понесла господиня косарям обід і маленьку дитину з собою взяла. На полі поклала дитину в холодок, а сама заходилася копи складати. Як тільки вона одійшла далеченько — вовк із-під копи хап дитину й навтьоки.
Господиня як закричить:
—     Собачко, доганяй, доганяй вовка, одніми дитину! Собака як метнеться за вовком! Догнав, ну його за хвіст смикати — вовк і покинув дитину. Прибігла господиня, схопила дитину, не знає, що й робити на радощах, та собаці дякує:
—     Ну й добрий ти, собачко! Доки житиму, їстимеш те саме, що й ми.
І справді, настали для старого пса добрі часи: ніхто йому злого слова не скаже, усі його люблять і ласого шматка не шкодують.
Зібрався господар хрестини влаштувати. Собака пригадав свою обіцянку вовкові, побіг у ліс і покликав вовка в гості. Залізли вони в комору і наминають собі, що тільки там знайшли: то хліба, то м'яса, то пироги. Вовк навіть пива з глечика хильнув. Почали жінки в хаті співати. Не витримав і вовк:
—     Тепер і я заспіваю.
—     Ой, не співай, вовче, бо лихо буде,— вгамовує його собака.
Та де вже вовкові витримати! Як тільки гості затягли гучнішої пісні, почав і він підтягувати. Почули люди вовче виття, схопили хто що міг — той палицю, той кочергу, той ополоника,— і ну вовка лушпенити. Ледве живий із комори вирвався. Отак і кінчилося товаришування собаки з вовком.

ПІВНИК ТА КУРОЧКА
Жили собі дід та баба. Мали вони тільки курочку та півника. Якось пішов півник у ліс по горіхи, а за ним і курочка подалася.
Виліз півник на кущ ліщини і почав горіхи їсти. А курочка під кущем тупцює і просить:
—     Півнику, півнику, дай і мені горішка!
Скинув півник одного горіха. З'їла курочка і знову просить:
—     Півнику, півнику, дай і мені горішка!
Набридло півникові по одному горішку кидати. Скинув він цілу гілку та й вибив нею курочці око. Прибігла курочка з плачем додому, скаржиться бабі:
—     Бабусю, бабусю, покарай півника за те, що він мені око вибив!
Покликала бабуся півника й ну лаяти:
—     Ти навіщо курочці око вибив?
А півник виправдовується:
—     Я не винен: то ліщина зламалася, я й сам мало не вбився.
Пішла бабуся до ліщини і ну її лаяти:
—     Ти чого зламалася і мало півника не вбила? Через тебе він курочці око вибив!
Ліщина виправдовується:
—     Я не винувата, бабусю,— мене коза обгризла.
Покликала бабуся козу і ну її лаяти:
—     Козо, козо, ти навіщо ліщину погризла? Ліщина зламалася, півник мало не впав, а курочці вона око вибила.
Коза виправдовується:
—     Не лай мене, бабусю, я не винувата. Мене пастух не пасе.
Почала бабуся пастухів лаяти:
—     Чому ви козу не пасете? Коза ліщину погризла, ліщина зламалася, півник мало не впав і курочці око вибив.
Пастухи й собі виправдовуються:
—     Ми не винні. Як же ми ту козу пасти будемо, коли ми вовка боїмося.
Пішла бабуся до вовка і взялася його лаяти:
—     Ти навіщо пастухів лякаєш? Пастухи кози не напасли, коза ліщину обгризла, ліщина зламалася, півник мало не впав і. курочці око вибив.
А вовк як гляне скоса на бабусю та як завиє:
—     Не лайся, бабусю! Знай, що і я живий і мені щось їсти треба!

КОРОВА-ПРЯЛЯ
В одної маленької дівчинки померла мати, і незабаром батько привів мачуху з двома дочками. Мачуха була дуже сердита й незлюбила сирітку з першого ж дня. Вона давала їй найтяжчу роботу, одягала в найгіршу одежу, клала спати у найтвердішу постіль.
Ранньої весни мачуха вигнала сирітку худобу пасти. Та ще й кужіль льону їй дала і наказала до вечора весь льон без веретена попрясти, без мотовила змотати. А як не спряде та не змотає, то хай і додому не вертається.
Вигнала сирітка худобу на пасовисько, сіла на пеньок і плаче. Тут підійшла до неї бура корова й питає людським голосом:
—     Дівчинко, чого це ти така сумна і чого ти плачеш?
—     Як же мені не плакати, чого ж мені не сумувати, — від-повіда дівчинка, — коли мачуха дала кужіль льону й звеліла до вечора попрясти його без веретена і змотати без мотовила. А я не знаю, з якого боку й почати.
—     Не плач, дівчинко! — відповіла корова.— Надінь кужіль мені на роги, — льон буде спрядено і нитки змотано.
Наділа дівчинка кужіль корові на роги, а та й пішла собі.
Надвечір корова вернулася уже з мітком гарних ниток на рогах.
Тільки-но пригнала дівчинка худобу, а мачуха й питає:
—     А льон попряла?
—     Попряла, — відповіла сирітка й подала мачусі гарні нитки.
Мачуха від подиву аж рота роззявила — як це сирота могла попрясти без веретена і змотати без мотовила? І надумала вона про все дізнатися.
На другий день вранці мачуха принесла два кужелі та й каже:
—     До вечора щоб попряла без веретена й змотала без мотовила.
Погнала дівчинка худобу, сіла на пеньок і знову плаче. Підійшла корова й каже:
—     Не плач, дівчинко, надінь мені на роги льон — буде його попрядено й змотано.
А тим часом мачуха, вирядивши сирітку з худобою, каже своїй найменшій дочці:
—     Піди на пасовисько й присліди, як наша чередниця пряде.
Пішла дочка, дивиться, а в дівчинки льону немає. Увечері сирітка побачила, що корова вже йде з прядивом, і каже сестрі:
—     Іди, сестричко, відчиниш ворота, будемо худобу додому гнати.
Як тільки мачушина дочка пішла ворота відчиняти, корова й принесла сироті на рогах прядиво.
Пригнала дівчинка худобу, а мачуха й питає:
—     А льон попряла?
—     Попряла,— відповідає сирітка й подає їй два мітки ниток. Знову здивувалася мачуха й питає у дочки:
—     Ну, то чи ти бачила, як чередниця пряде?
—     Ні, не бачила, — відповіла дочка.— Коли я до неї прийшла, то у неї льону вже не було.
—     Отака з тебе користь! — вилаяла мати дочку. На третій ранок мачуха каже сироті:
—     Ось тобі три кужелі льону. Спрядеш їх без веретена й змотаєш без мотовила.
Вирядила сирітку, покликала старшу свою дочку й каже їй:
—     Піди на пасовисько і висліди, як наша чередниця пряде. Але й ця не побачила льону, бо сирітка його вже віддала корові.
Увечері сирітка бачить, що йде корова з пряжею, і каже сестрі:
—     Іди, сестричко, відчини ворота, будемо гнати худобу додому.
Але та не пішла воріт відчиняти, зосталася й побачила, як корова пряжу на рогах принесла.
Коли сирітка пригнала худобу додому, мачуха й питає її:
—     Чи льон попряла?
—     Попряла, — відповіла вона й подала мачусі три мітки ниток.
Невдовзі прийшла додому й старша дочка. Мати і питає її:
—     Ну, чи ж бачила ти, як чередниця пряде?
—     Як пряла, то не бачила,— відповіла дочка.— Тільки бачила, як корова на рогах пряжу принесла.
Розгнівалася мачуха та й каже:
—     Завтра ж ту корову заріжемо.
Зажурилася сирітка, пішла до корови, плачучи, обійняла її за шию та й каже:
—     Добра моя корівонько, господиня нахваляється зарізати тебе.
—     Що ж, нічого не вдієш,— відповіла корова.— Але я все одно тобі допоможу. Тільки пильно вислухай усе. Коли мене різатимуть, ти придивляйся, куди перша крапля крові бризне. Ти ту краплю пальцем вдави у землю. Потім, коли вся кров витече, умочи в неї фартух і закопай у городчику напроти першого вікна. Та дивися, щоб ніхто не побачив.
На другий день зарізали корову. Сирітка першу краплю крові вдавила у землю, а фартух змочила в крові й закопала в городчику.
Минуло кілька років. Сирітка виросла, стала гарною-пре-гарною дівчиною. Але мачуха все одно мала її за попихача, а дочки її збиткувалися над сиріткою.
Одної весни в селі, на тому місці, де сирітка вдавила краплю крові, відкрилася криниця справжнього вина, а в городчику, де вона закопала змочений кров'ю фартух, виросла яблуня. Дерево рясно зацвіло, і незабаром на ньому красувалися золоті яблука.
Якось тим селом їхав молодий король. Побачив він незвичайну яблуню і завернув попросити яблук. А на подвір'ї угледів криницю з вином і захотів того вина покуштувати. Господиня покликала свою старшу дочку та й каже:
—     Піди, доню, нарви яблук, зачерпни вина й пригости високого гостя.
Але старша сестра не змогла ні яблук нарвати, ні вина зачерпнути: як тільки простягне руку по яблука — яблуня й підніме гілку вгору, а як нагнеться вина зачерпнути — вино стікає. Тоді мати звеліла другій дочці піти. Але й та ні яблук не нарвала, ні вина не зачерпнула. Розгнівалася мати, сама пішла. Де там! І вона нічого не зробила. Тоді мачуха каже сироті:
—     Іди ти, може, тобі поталанить. Підходить сирота до дерева й співає:
Яблунько золота, нахились! Криниченько з вином, піднімись!
Тут гілки яблуні нахилилися, а вино в криниці піднялося. Дівчина нарвала яблук, зачерпнула вина й пригостила гостя. Потім знову заспівала:
Яблунько золота, піднімись! Криниченько з вином, опустись!
Яблуневі гілки піднялися так високо, що ніхто вже й дістати їх не міг, а криниця зробилася така глибока, що ніхто вина не зачерпне.
Королю сподобалася дівчина, і він подарував їй шовкову сукню та золоті пантофлі. Те вбрання так личило сирітці, що король очей від неї не міг одірвати.
Тоді король і питає:
—     Дівчино-красуне, чи погодишся за мене заміж вийти? Кивнула дівчина головою на знак згоди, й король посадив
її на коня. Не встиг кінь із місця рушити, як одразу ж зашелестіла яблуня в садочку, зажебоніла криниця на подвір'ї, та й подалися за молодими — сиротою й королем.

ЇЖАК ТА ПАН
Іде пан шляхом, а поруч біжить їжак. Знайшов їжак копійку і ну приспівувати:
—    Я знайшов копійку, я знайшов копійку!
Набридло панові слухати їжакової пісеньки, і він звелів наймитові відняти ту копійку. Наймит відняв. Їжак знову почав вигукувати:
—    Наймит відняв, наймит відняв у мене копійку!
Пан знову каже наймитові:
Кинь ти йому межи очі ту копійку! Наймит кинув. 
А їжак знову виспівує:
—    З  переляку оддав копійку,  з  переляку оддав копійку!
Дуже розгнівався пан і звелів наймитові їжака через тин кинути.
Наймит і перекинув їжака через тин. А їжак біжить по той бік і все кричить:
—    Переплигнув, як козак, переплигнув як козак!..
Звелів пан на їжака собак нацькувати. Наймит нацькував.
Їжак згорнувся в клубок — нічого не можуть собаки з ним вдіяти.
Так їжак і лишився живий та здоровий, а пан поїхав далі, осміяний їжаком.

ЯК ГОЛУБ УЧИВСЯ ГНІЗДО ВИТИ
Якось голуб попросив дрозда, щоб той навчив його гніздо вити. Дрізд прилетів до голуба й став гніздо вити. Та не встиг дрізд і кілька соломинок покласти, як голуб уже й тут, злетів на своє гніздо і ну вертітися та приказувати:
—    Умію, умію, умію.
Дрізд розсердився й каже:
—    Як сам умієш, то чого мене просив? — і полетів собі геть.
Так голуб і не навчився як слід гніздо вити. І вміє він лише
кілька соломинок покласти, бо далі не бачив, як гніздо вити, більше дрізд його так І не навчив...

ЧОМУ СОНЦЕ СВІТИТЬ УДЕНЬ, А МІСЯЦЬ УНОЧІ
Давно-предавно, коли ще й людей не було на світі, в одному гарному будиночку жили Місяць і Сонце. Жили вони, жили, полюбили одне одного та й одружилися. Кохаючись, і доньки діждалися. Доньці своїй дали ім'я Земля.
Багато, багато років Місяць із Сонцем в добрі та злагоді прожили, але одного дня посварилися.
—     Як ти така гаряча, то я тебе полишу, — сказав Місяць Сонцю.
—     А як ти й.далі будеш такий холодний, то я з тобою жити не буду,— відповіло Сонце.
—     Добре, розійдемося. Але дочка залишиться в мене,— каже Місяць.
—     Ні. Не віддам я тобі дочку! Ти хочеш, щоб вона в тебе, такого холоднющого, замерзла? — розсердилося Сонце.
Звернулися вони до Грому, щоб він розв'язав їхню суперечку.
Грім вислухав Місяця і Сонце та й каже своїм громовим голосом :
—     Хай буде так: Сонце доглядатиме дочку Землю вдень, а Місяць - уночі.
Так вони й донині виконують Громову волю: з ранку до вечора доглядає свою доньку Землю Сонце, а з вечора до ранку — Місяць. А коли у Місяця немає часу, тоді Землі світять його сестри — Зорі.

МУДРА ДІВЧИНА
Якось король загадав загадку: що на світі наймиліше, що найбистріше, що найжирніше?
Король пообіцяв шість тисяч золотих тому, хто відгадає цю загадку. .Думали, думали усі, але ніхто не відгадав.
А в тій країні в одного бідного чоловіка була тямуща донька. Почула вона загадку та й каже батькові:
—     Піди, тату, до короля і скажи: «Наймиліше на світі здоров'я, найбистріше — думка, а найжирніше — земля».
Пішов бідняк до короля та й сказав усе це.
—     Хто тобі, діду, так придумав? — здивовано питає у нього король.
—     Моя дочка, — відповів бідняк.
А король був дуже скупий. От він і думає: що б його загадати, аби не віддавати оті^ шість тисяч Нарешті каже біднякові:
—     Хай твоя дочка із одного волоконця льону витче мені сто сувоїв полотна, тоді віддам їй гроші, а якщо не витче — покараю.
Прийшов додому старий і, плачучи, все розповів своїй дочці.
Дочка й каже батькові:
—     Не плачте, тату! Ось витягнемо лозинок із старого деркача, поламаємо їх і пошлемо королеві — хай він зробить верстат, щоб можна було те полотно виткати.
Поніс бідняк королеві ті лозинки й просить зробити із них верстат, щоб полотно виткати. Король подивився, подивився та й каже:
—     Із таких цурупалків не можна верстата зробити. А бідняк йому відповідає:
—     То, королю, не можна ж і з одного волоконця так багато полотна виткати.
Дає король біднякові варені яйця і каже:
—     Неси, діду, своїй дочці, і нехай вона висидить з них курчатко. Бо погано їй буде.
Іде бідняк додому і плаче.
Прийшов додому, розповів усе дочці. А вона знову батькові мовить:
—     Не журіться, татусю, усе буде гаразд.
Взяла вона проса, насипала в піч, висушила і каже:
—     Понесіть, татусю, це просо королеві. Хай він його посіє, скосить і крупи надере, щоб було чим курчаток годувати.
Бідняк знову пішов до короля і все йому розповів. Почув це король та як закричить:
—     Хіба ж сухе просо сходить?!
—     То й з варених яєць курчата не вилуплюються, — відповів бідняк.
Бачить король, що дуже тямуща дівчина в бідняка, ще трохи подумав і мовить:
—     Скажи своїй дочці, щоб прибула до мене не на возі, не на коні, не пішки, і щоб була не вдягнена й не гола, і щоб принесла мені те, що має і чого не має.
Біднякова дочка спіймала зайця і голуба, загорнулась у невід, сіла на козла й подалася до короля.
Як угледів король дочку бідняка, що їде верхи на козлі, повипускав усіх собак, аби її розірвали, а гроші йому залишилися.
Побачила дівчина, що до неї собаки біжать, випустила зайця,— собаки й погналися за ним у поле.
Отак і прийшла до короля — ні верхи, ні пішки, ні на возі, і не гола, й не вдягнена.
Подала королеві голуба, а той випурхнув у небо.
Тоді вона й каже:
—     Я принесла,королю, те, що маю і чого не маю.
І змушений був король віддати дівчині шість тисяч. Так вона перехитрила короля.

БРЕХУН
Раз пан насипав повний мішок грошей, поставив його на стіл і пообіцяв віддати тому, хто найкраще брехатиме. Багато кому хотілося тих грошей, то й стали іти у маєток брехуни, але хоч скільки вони рота сушили, язиком мололи, та пан нікому з них не сказав «брешеш».
І прийшов один дуже бідний чоловік, який і собі захотів щастя попробувати, і розказує:
—     Іду я оце дорогою, аж зустрічаю чоловіка, що веде кобилу. Не хотів я далі йти пішки і надумав ту кобилу купити. Чоловік просить за неї п'ять грошів, а в мене стільки не було, то я сяк-так за шість грошів кобилу й купив. Веду я кобилу, заходимо на поле, а на тому полі гречка посіяна. Кобила стала по полю качатись. Отак вона валялася, а на неї налипла земля й зернята гречки. Через три дні гречка зійшла, а ще через три дні — зацвіла, а ще через три — поспіла. Понадились куріпки у ту гречку. Я не знав, як від них і відбитися. Сплів два кошики, зв'язав їх вірьовкою і повісив кобилі на спину, а до хвоста прив'язав ціпа і велів тим ціпом бити куріпок, коли вони прилетять. Кобила так і робила. Як тільки куріпки сідали гречку подзьобати, кобила молотила їх ціпом, і вони так і падали в кошики. Кобила так багато набила куріпок, що незабаром обидва кошики були повні. Ті кошики були такі важкі, що вірьовка перерізала кобилу пополам. Перед кобили побіг собі, а зад собі. Зостався я на своїх ногах. Ішов я, ішов, і захотілось мені води напитися. Нагнувся над річкою, та нічим води зачерпнути. Думав, думав, що ж мені робити, здійняв я свій череп, набрав води і напився. Ще чимало пройшов і побачив серед поля дуб, а на верхівці того дуба люди горох молотять. Стручки гороху на землю падають, а сам горох у листі тримається. Питаю: «Люди, що ж це воно таке, що стручки падають на землю, а горох тримається і не падає?» А вони відповідають:
«Видно, в тебе не голова, а порожній горщик, як ти нічого не тямиш». Полапав я свою голову — аж у мене черепа немає. Вернувся я до річки, знайшов свого черепа, надів його на голову і далі йду. Бачу — росте біб, та такий високий, що я задер голову, а верхівки не видно. Захотів я ту верхівку побачити та й поліз на той біб. Ліз, ліз, поки й на небо добрався.
—     А що чути на небі? — питає пан.
—     Та те саме, що й на землі. Одні льон труть, інші молотять.
—     А чим тебе там пригощали?
—     Допоміг льон терти, то дали мені гречаної каші з вишкварками. Поробив я свою роботу й захотів на землю вернутися. Прийшов нате місце, де я на небо заліз, а бобу й не знайшов. Розірвав я свій сіряк на стьожки, позв'язував їх, прив'язав й почав спускатися. Спускаюся, спускаюся, аж стьожки із сіряка не вистачає. Тоді я, щоб до землі дістатися, одрізав зверху і внизу доточив. Таж все одно ще не діставало. Довелося мені плигати. Плигнув, і мої ноги загрузли по самі коліна. Ніяк не можу я ті ноги витягти. Тоді я пішов додому, взяв лопату, відкопав ноги й пішов далі.
—     А де ж біб зостався? — питає пан.
—     Верхівку бобу знайшов, а стеблини довжиною в п'ятдесят сажнів уже й не знайшов.
—     Хто ж ту стеблину міг понести? — тоді знову питає пан.
—     Ваш, пане, прадід запряг дванадцятеро коней і ту стеблину одвіз.
—     А навіщо моєму прадідові та стеблина?
—     Він, бачте, пас худобу, то хотів із стеблини батога вирізати.
—     Брешеш! — закричав пан.— Мій прадід ніколи худоби не пас.
—     Спасибі на доброму слові,— сказав бідний чоловік.— Тепер гроші мої.
Узяв мішка на спину й пішов собі, так його пан більше і не бачив.

ВИНАГОРОДА ЗА ЗНАХІДКУ
Один кріпак дуже ненавидів ланового й хотів йому помститись. Якось узяв він на полі соломинку й окрутив нею пальця. Лановий побачив — щось жовтіє на пальці у кріпака, та й питає:
—     Що ти, чоловіче, знайшов?
Кріпак засунув руку за пазуху та й відповідає:
—     Не скажу.
Лановий йому:
—     Можеш не казати, я все знаю.
—     А що ж ти знаєш?
—     А те, що панночка із маєтку тут проходила й згубила золоту обручку, ти знайшов і мовчиш. Ось я піду до пана й поскаржуся, що ти знайшов обручку й не хочеш її віддати — буде тобі.
Веде лановий кріпака до пана та все просить:
—     Я перший побачив обручку, то поділімо винагороду за знахідку пополам.
—     Згоден,— каже кріпак.
Коли вони прийшли до маєтку, лановий сказав панові, що вони знайшли обручку його панночки. Пан питає:
—     Хто із вас знайшов обручку?
—     Я побачив, а він схопив,— заверещав лановий.
—     Тоді я вам дарую по бику! Кріпак каже:
—     Я не візьму цієї нагороди. Мої діти не звикли їсти м'яса, а тепер як звикнуть, то де я їм того м'яса наберу?
Лановий шепче:
—     Бери, бери, я у тебе відкуплю!
—     Ну, так я вам дам до діжці пшениці! Кріпак знову не погоджується:
—     Діти звикнуть пироги їсти, а де я їм борошно братиму? Лановий знову каже:
—     Бери, бери, я в тебе відкуплю. Нарешті вони домовилися.
—     То де ж та обручка? — питає пан. Кріпак відповідає:
—     Ніякої обручки я не знаходив — то я соломинку намотав на палець!
Пан розгнівався й велів обом по двадцять п'ять нагайок дати. Лановому першому відлічив. Хотів відшмагати й кріпака, але той каже:
—     Але ж я половиною своєї винагороди за знахідку йому поступився!
Так кріпак помстився лановому.

ПАРУБОК У ЗЕЛЕНОМУ ПІДЖАКУ
Давно колись жив собі старий пан. Ніхто не знав чому, але в нього жоден наймит довго не вживався. Та от якось приходить до нього парубок у зеленому піджаку й просить якої роботи. Пан прийняв його, але з умовою: як він не слухатиметься, погано працюватиме, - то пан йому в'язи зверне. Парубок на ці слова не зважав і залишився наймитувати. Якось пан йому й каже:
—     Я від'їжджаю надовго. Ось тобі три ключі. Одним відімкнеш амбар і візьмеш там вівса коневі, другим одімкнеш комору й знімеш ковбаси — свиню нагодуєш.
Здивувався парубок: навіщо це пан свиню ковбасами годує?
—     А що робити з третім ключем? — питає наймит.
—     Нічого! — сердито відповів господар.— Дивись мені, не лізь, куди тебе не просять, бо як повернуся — шкуру спущу.
Так нахваляючись, старий вирушив у дорогу. Наймит одімкнув комору, зняв ковбасу й нагодував нею свиню. Потім одімкнув амбар, набрав у засіку вівса й насипав коневі. Раптом кінь заговорив до нього людським голосом:
—     Милий друже, випусти мене з цієї стайні, визволи від злого чаклунського закляття.
Від коня хлопець і дізнався, що господар у нього чаклун.
—     З радістю допоможу тобі, тільки скажи, що я маю робити,— каже наймит.
—     У нас лишилося мало часу,— відповів кінь.— Треба поспішати. Третім ключем, до якого чаклун не велів тобі навіть торкатися, відімкни двері, що є між коморою й амбаром. Там у стіні дерев'яний кілочок, а на ньому висить сідло з вуздечкою і шабля. Шаблю причепи до пояса, а сідлом осідлай мене й сідай верхи.
Наймит так усе й зробив, як йому кінь велів. Прив'язав ,шаблю, осідлав коня, вивів його на подвір'я, сів верхи. Сидить на коні й питає, в який же бік їхати.
—     Їдь у той бік, звідки вітер віє,— відповів кінь.— І прислухайся, чи не гуде земля.
Сказавши так, кінь заіржав та й полетів, наче блискавка.
А саме в цей час чаклун додому повернувся. Побачив, що немає ні наймита, ні коня, одразу ж сів на свиню й кинувся їх доганяти.
Парубок почув, що земля загула, і сказав про це коневі. А кінь йому каже:
—     Обернись і рубони шаблею!
Наймит рубонув шаблею — і за ними враз виріс густий, високий ліс. Поки чаклун крізь той ліс пробивався, парубок з конем далеко вже заїхали.
Через годину він знову почув, що земля загула. Сказав коневі. Кінь звелів йому вдруге рубонути шаблею. Наймит махнув шаблею — і позаду них встала висока й крута гора. Употів, аж милом вкрився чаклун, стомився до краю, поки на ту гору вибирався. А наймит тим часом далі помчав на коні.
Через годину він знову чує,— гуде земля. Сказав коневі. Кінь йому і втретє велить махнути шаблею. Наймит рубонув шаблею — і за ними розлилося широке та глибоке.озеро. Прискакав чаклун до озера й захитав головою — що ж робити? Але роздумувати ніколи — треба доганяти,— і скочив у воду. Свиня плавати добре не вміла, втомилася, і невдовзі вони обоє пішли на дно — і чаклун, і свиня.
Поскакав наймит далі.
Приїхав до королівського палацу.
—     Пусти мене отут пастися на узліссі,— каже кінь,— а сам іди в королівські хороми і проси, щоб тебе кухарем узяли. Але хоч вряди-годи провідуй мене. Як тобі щось потрібно буде або щось із тобою погане станеться, прийдеш, мені розкажеш,— мовить йому кінь.
Подякував наймит коневі і пішов до палацу. А в палаці зустрів самого короля й попросився до нього за кухаря. Король
здивувався й питає:
—     А звідки ти знаєш, що мій кухар помер?
Парубок нічого не відповів. Але королеві він припав до душі, і той залишив парубка в себе служити. Добре у нього з роботою ладилося, аж поки...
Була в короля дочка-одинач-ка, дуже вродлива. Закохалася вона в кухаря й сказала королеві, що, тільки за кухаря заміж вийде. Батько почув новину й страшенно розгнівався, покликав кухаря та й каже йому:
—     Слухай ти, зеленопіджачнику, щоб твого й духу тут не було! Забирайся негайно з палацу, а ні, то звелю тобі голову з пліч зняти.
Кухар перелякався, бо не знав і не відав, чим він так королеві не догодив. Пішов він на узлісся, знайшов свого приятеля-коня, обняв його за шию та й гірко заплакав.
—     Що сталося? — питає кінь,— Чого ти так гірко плачеш?
—     А як же мені не плакати,— каже кухар,— коли мене король вигнав та ще й нахвалявся голову з пліч зняти. А я й не знаю, чим не догодив йому. Куди мені тепер іти, що ж мені робити?
Жаль стало коневі свого товариша, от він йому й каже:
—     Не вішай голови, брате! Тут твоє щастя, і не треба нікуди йти звідси. Піди до королівського садівника — він дасть тобі роботу.
Парубок послухав коня й пішов до садівника. Розповів йому, що з ним скоїлось у королівському палаці. Парубок сподобався садівникові; хоч-той і боявся короля, а залишив його в себе за помічника.
Королівна дуже сумувала й скучала за парубком у зеленому піджаку. Багато сваталося до неї гарних королевичів, але ні за кого з них не погоджувалася вона вийти заміж.
Невдовзі після цього у королівство вдерлися жорстокі вороги. Король скликав усіх чоловіків зі своєї держави й заявив: тому, хто переможе ворога, він оддасть у дружини свою дочку.
Страшно билися між собою воїни обох сторін. Багато загинуло ворогів, але немало й вірних слуг короля наклало головами на полі бою. А ворог дедалі більше й більше загарбував земель. Коли дізнався про це парубок у зеленому піджаку, пішов до свого друга-коня й сказав йому, що хоче йти воювати з ворогами короля. А кінь йому й каже:
—     Добре, лізь мені в ліве вухо, а вилізь у праве!
Він так і вчинив, як йому звелів кінь, і замість звичайного хлопця в зеленому піджаку з'явився чудовий воїн: обладунки золоті на ньому сяють, срібна шабля при боці висить.
—     Тепер сідай на мене! — каже кінь.
Парубок скочив на коня й полетів прямо в бій. Прискакав саме вчасно: короля вороги вже в полон забрали, а ті з воїнів, що в живих лишилися, усі повтікали. Вороги весело прямували до королівського палацу.
Золотими латами прикриваючись, кинувся на ворогів — голови стинає, мов .колоски жита. Воїни королівські, котрі повтікали були раніше, побачивши, як б'ється невідомий лицар, повернули назад усі до одного й стали допомагати йому ворогів бити. Билися доти, поки перемогли й короля з полону визволили. Король як побачив, що то хоробрий і гарний, наче сонце, воїн його визволив,— не знав, як уже йому й дякувати. На полі бою він надів йому на палець найдорожчий свій перстень і запросив до палацу, щоб воїн дістав обіцяну нагороду. Але воїн відповів:
—     Красно дякую, королю. Але прийду я лише через три дні. Ще стікає кров із моїх лат, і стомився я дуже.
Прискакав на узлісся, зіскочив з коня, заліз у праве вухо, виліз через ліве. І знову став простим хлопцем у зеленому піджаку, помічником садівника. Подякував він коневі, а кінь йому й каже:
—     Через три дні настане твоє щастя. Але коли щасливий будеш, не забувай свого коня.
Зав'язав парубок пальця, щоб ніхто не побачив, як сяє перстень, і повернувся до королівського саду.
Три дні готувалися в палаці до весілля. А король усе чекав хороброго воїна. Усі були раді й веселі, тільки королівна сумувала та журилася. Все кохала й чекала вона парубка в зеленому піджаку, що служив колись у них за кухаря.
Настав третій день. Увесь королівський палац сяяв золотом і сріблом, скрізь висіли гірлянди з квітів, майоріли прапори. Такого свята в палаці ще ніколи не бачили. На балконі стояв король, убраний у червоний оксамит, із золотою короною на голові. А біля нього стояла королівна в білій сукні й гірко плакала. Король усе виглядав свого зятя, що мав проїхати між двома довгими рядами королівських воїнів. Та ось з'явився чоловік у простому зеленому піджаку. Охорона затримала його й не пускала до палацу.
—     Куди це ти, жебраче, прешся? Хіба не бачиш, що король свого зятя чекає? Іди швидше геть звідси, поки голова ціла!
Але парубок у зеленому піджаці і не думав тікати.
—     Мене король покликав, і все це свято влаштовано на мою честь. Не затримуйте мене, я йду до короля!
—     Мабуть, він збожеволів,— сказали королівські слуги.— Хай король сам його судить.— І повели парубка в зеленому піджаці до короля.
Король як побачив його, то дуже розгнівався й наказав голову зітнути цьому нахабі. А парубок у зеленому піджаку тоді й каже королю:
—     Коли б ти мене не кликав, я б до тебе, королю, ніколи сам не прийшов.— Розв'язав пальця — а на ньому аж горить королівський перстень. І додав: — Коли вирішив мене вбити, осудив, то я повертаю тобі цей перстень, який ти мені надів на полі бою в подяку за те, що ворогів твоїх знищив і з полону тебе визволив.
—     То хіба ж то був ти — отой відважний воїн? — промовив король, побачивши свій перстень.
—     Пробач мені, зятю, що так невдячно тебе зустрів. Тільки цей перстень тебе й виручив. При всіх людях дарую тобі землі, які ти відвоював у ворогів, і свою дочку віддаю тобі за дружину.
Зажив щасливо королів зять і зовсім забув про свого товариша-коня.
Одного разу їхав він з королівною і побачив свого дорогого коня, сумного та худющого. Попрощався з дружиною і пішов до нього. Обняв за шию і гірко заплакав, щоб кінь простив його.
А кінь йому й каже:
—     Ще не пізно. Зітни мені шаблею голову. Але це ще не все. Я обернуся в семиголового дракона. Ти всі ті голови зітнеш. З дракона вилетить голуб, і ти його перерубаєш навпіл.
Він усе те зробив, як звелів кінь.
Коли розітнув голуба, перед ним з'явився прегарний молодий королевич.
Удвох вони повернулися до королівського палацу і по-братерськи поділили між собою королівство.

ТОЙ, ЩО ДУМАЄ
В одному селі жив собі дуже бідний чоловік. Мав тільки хатину, де по всіх кутках вітер гуляв, хвору жінку та п'ятеро голодних діток. Його сусід-багатій, якому бідняк вчасно боргу не повернув, забрав у нього останню корівчину. Хоч як просила багатія біднякова жінка не забирати корови, хоч як плакали діти, він все одно забрав їхню годувальницю. Тоді узяв бідняк торбу за спину та й каже жінці:
—     Піду між люди, може, десь влаштуюсь, на хліб вам зароблю.
Проходив той чоловік цілий день, а роботи так ніде й не знайшов. Увечері, сумний та стомлений, повертався додому. Дорогою в лісі його й ніч застала. В глибині лісу він помітив якийсь вогник. Підійшов ближче, аж бачить: на пеньку якийсь пан сидить ще й цигаркою попихкує. Чоловікові якось не по собі зробилося.
Привітався й хотів далі рушити, та незнайомець обізвався до нього:
—     Чому це ти такий сумний? І куди так пізно йдеш?
—     Чом же мені сумним не бути? — відповів бідняк.— Проходив- цілісінький день, а в роті ще й крихітки хліба не мав. Сподівався якусь роботу знайти, але не щастить мені. Повертаюся з порожніми руками, а вдома мене виглядають голодні діти.
—     Я тобі дам роботу,— каже пан. — І добре за неї заплачу. Сядь на цей пеньок і висиди на ньому три ночі. Але не дрімай, бо як дріматимеш — голову тобі зверну.
Чоловік погодився. Сидіти — робота неважка, може, дасть бог, і не засне. Сів чоловік на пеньок та й сидить. А пан — то був чорт, що в людину обернувся, — сів на сусідній пеньок і дивиться: чи не стане чоловік дрімати. «Він все одно засне,— думає чорт,— а я його — хап та й понесу до пекла».
Сидить чоловік годину, сидить другу — нічого. Опівночі опустився сон і приспав увесь ліс, дерева, птахів, комах... А коли знайшов людину, то так його обвіяв, що чоловікові аж серце розтануло. І він став мріяти про теплу постіль. Голова тільки хляп — упала на груди, а чорт помітив це, сплигнув зі свого пенька та й питає:
—     Ти вже дрімаєш?
Чоловік стрепенувся, підвів голову та й каже:
—     Ні, не дрімаю.
—     А що ж ти робиш?
—     Думаю,— каже чоловік.
—     Про що ж ти думаєш? — допитується чорт.
—     Думаю оце, чого більше є на землі — води чи землі.
—     А як тобі здається?
—     Мені здається, води,— відповів чоловік.
—     Ну, подивимося,— сказав чорт і відразу подався перевірити. Поки чорт землю оббіг, поки виміряв, скільки є чого, чоловік і поспав солодко. Прилетів чорт і каже:
—     Твоя правда, води більше.
На другу ніч сідає чоловік на пеньок знову. А чорт напроти нього вмостився й придивляється, чи не спить чоловік.
—     Уже, певно, дрімаєш? — питає чорт.
—     Ні, не дрімаю,— стрепенувся чоловік.
—     А що ж ти робиш?
—     Думаю,— каже бідняк.
—     Про що ж ти думаєш?
—     Думаю, яких дерев у лісі більше — кривих чи рівних.
—     А тобі як здається? — питає чорт.
—     Мені здається, кривих більше,— відповів чоловік.
—     Добре, я збігаю перевірю, — і чорт зник у глибині лісу. Поки чорт обскакав усі дерева, поки їх переміряв, уже й
світати почало.
Чоловік за цей час добре виспався. Прибігає чорт — захекався, аж язика висолопив, і каже чоловікові:
—     Твоя правда — кривих дерев більше.
На третю ніч знову сидить чоловік на пеньку. Опівночі став носом клювати.
—     Чоловіче, та ти справді засинаєш! — зарепетував чорт радо.
Чоловік як стрепенеться та відразу й каже:
—     Що це ти вигадав! Я не сплю, а думаю!
—     Про що ж ти думаєш? — питає чорт.
—     Думаю, що цей пень, де я сиджу, якраз посередині землі стоїть.
—     Добре,— каже   чорт.— Побачимо,— і   тільки п'ятами блиснув: подався міряти. А чоловік добряче-таки за цей час виспався.
Прилетів чорт, упав стомлений і каже:
—     Одну половину землі оббіг, треба б Другу оббігти, та якщо ти досі правду казав, то я й тепер тобі вірю. Хай буде так, як ти кажеш. А що ти ні разу не заснув, то виграв. На тобі торбинку золота,— і чорт простяг чоловікові торбу золота.— Тепер можеш іти додому.
Приніс бідняк те золото до своєї хати, і з того часу його родина вже не голодувала.
Якось надумав чоловік чортове золото переміряти. Послав до сусіда мірку позичити. Багатія взяла цікавість — що той бідняк може міряти, коли в нього нічого немає. І вимазав багатій мірку дьогтем.
Переміряв   бідняк чортове золото й повернув мірку сусідові. Той дивиться, а в ній на дні дві золоті монети прилипли. Багатій відразу ж подався до сусіда та й питає, де це той грошей набрав.
—     Вже ж не вкрав,— каже бідняк. — У лісі заробив. — І все чисто розповів, як він те золото в лісі заробляв.
Багатій ледве не вмер од заздрощів. Так йому закортіло ще більше розбагатіти, що він ледве дочекався вечора й подався до лісу. Зустрів у лісі пана та й каже йому, що заробітку шукає. Пан і йому велів сісти на пеньок і не дрімати, бо як задрімає, голови позбудеться.
Багатій собі й думає: хіба це робота — на пеньку посидіти і за те мішок золота мати.
Та недовго йому довелося на тому пеньку сидіти. Як завів, як завів позіхати — мало щелепи не вивихнув. А потім захропів на весь ліс.
Чорт як плигоне зі свого пенька та як крикне йому над вухом:
—     Чи ти спиш?
—     Ні, не сплю,— каже, прокинувшись, чоловік.— Тільки трошки покуняв.
А чорт цього тільки й чекав. Хап багатія за комір, звернув йому в'язи, усівся верхи і, як на рисаку, поскакав прямісінько в пекло.

ЯК НАЙМИТ З ПАНОМ ПОКВИТАВСЯ
Один пан наймитів на роботу наймав. А про заробіток так домовлявся: як за рік наймит не розсердиться, а пан розсердиться, то дасть пан наймитові багато грошей; а як наймит розсердиться, то пан наймитові виріже паса на спині й вижене.
Були собі три брати: два розумні, а один дурень. Пішов служити до того пана найстарший брат — розумний. Став рано-вранці ціпом молотити. Молотить, молотить, уже скоро обід, а снідати все не кличуть. Розсердився наймит — гайда до пана їсти просити. Пан каже:
—     Ти, може, розсердився, що так довго без сніданку?
—     Звісно, що серджуся.
Тут пан вирізав йому паса на спині й вигнав.
Іде тепер другий брат, теж розумний. Став молотити. Молотить, молотить, а снідати все не кличуть.. Уже й обід настав — він усе молотить, а снідання не дають. Прийшов той брат до пана, вилаяв його, а пан два паси й вирізав йому на спині та й вигнав.
Іде тепер найменший брат, той дурень, до пана служити. Також пішов молотити із самісінького ранку. Молотить, молотить, уже недалеко обід, а ще й снідати не кличуть. У цей час проїздив пекар з паляницями. Наймит зупинив його, насипав віз пшениці і попросив паляниць. Дав пекар йому паляниць, скільки той захотів, наївся наймит і знову молотить. Ось по обіді прийшов пан подивитись, чого наймит не йде снідати просити. Аж бачить — зерна немає. Молотить із самісінького ранку, а зерна немає.
—     Де зерно?
—     Таж снідання довго не давали, от я поміняв зерно на паляниці. То, може, сердишся, пане?
—     Чого б мені сердитись! — каже пан. Думає пан: що ж тепер з наймитом робити? Наступного дня послав наймита биками орати. Орав він, орав із самого ранку; вже обід скоро, а йому ще й снідання немає. А тут саме їхав м'ясник із ковбасами. Зупинив наймит м'ясника.
—     Бери,— каже, — одного бика, дай ковбаси поїсти. М'ясник дав ковбас, скільки той захотів. Наївся наймит, а в бика, що м'ясникові оддав, відрізав хвоста, всунув до рота другому бикові, а сам розлігся, відпочиває. Приходить пан.
—     Чого не ореш?
—     Таж снідання не принесли, виголодався я, і бики виголодалися, з'їли один одного, тепер не маю чим орати. То, може, сердишся, пане?
—     Чого мені сердитись?!
Назавтра випровадив його пан свиней пасти. Пасе він ті свині, аж знову м'ясник із ковбасами. Взяв наймит і поміняв свиней на ковбасу. Наївся та ще й на другий день залишив. А свиням хвости' повідрізував, повстромляв у болото й лежить.
Прийшов   пан — свиней немає.
—     Де свині?
—     Та потопились усі в болоті, тільки он хвости стирчать. А свиней немає, черва поїла.
Пан повиймав ті хвости із болота, поклав до кишені.
—     То, може, сердишся, пане?
—     Чого б це мені сердитись! Послав тоді пан наймита корів пасти. Пасе той корови з
ранку до самого обіду — і знову без снідання. Узяв він, витяг одну корову на березу, а другу віддав м'ясникові. Наївся ковбаси й чекає, що буде далі.
Приходить пан.
—     Де корови? — питає.
—     Таж на небо усі подалися, бо пан довго снідання не приносив. Одна ще не встигла на небо залізти, то на березі он сидить.
Дивиться пан, а корову хтось витяг аж на березу, і не можна її звідти стягти. Скликав усіх своїх наймитів, півдня потіли, доки корову з берези стягли...
Що тут панові робити? Хоч як старався він дурня розсердити, той все одно не сердиться. Надумав тоді пан його спалити. А наймит і почув, як пан із панею про це радяться. Узяв він, вліз у ту скриню, де пан гроші ховав, і сидить. Ось пан намірився запалити хату. Перед тим рано-вранці виніс скриню з грошима, позачиняв вікна, позамикав двері і підпалив хату. Горить хата, палає. Пан радіє, що згорить отой сатана. Відчинив пан скриню з грошима, дивиться — аж там дурень сидить.
Здивувався пан та й каже:
—     Гроші не згоріли, але ж і той сатана цілісінький!
А наймит сидить у скрині на грошах і питає:
—     То, може, сердишся, пане?
—     Чого б це мені сердитись! Боїться пан сказати, що сердиться,— багато  грошей доведеться платити.
Тоді надумався пан наймита втопити. Іде зі своєю панею увечері на прогулянку, і наймита беруть із собою. Ходять вони, ходять біля річки, ось уже й стемніло, а вони все ходять. Полягали на березі річки спати. Наймита поклали скраю, ближче до води, пан — посередині, а його дружина — з того боку. Думає пан: «Як тільки він засне, я його штовхну в річку і втоплю».
Пан і пані звикли довго спати, лягли — одразу ж і заснули. А наймит, як тільки пан захропів, устав, узяв пана за загривок — та й шубовсть у річку. Пані ще пробувала пручатись, то він її як штовхнув, вона сторчма й полетіла у річку — втопилася.
І став наймит сам паном у тому маєтку.

ТАЛАН І БЕЗТАЛАННЯ
В одному селі жили собі два брати. Один був багатий, скупий та бездушний, а другий — бідний, але з добрим серцем чоловік. Коли проходив який-небудь жебрак селом і надвечір заходив до багатого попроситися переночувати, то його виганяли та ще й, бувало, собаками цькували. А бідний кожного жебрака на ніч приймав. Клав він його на останній куль соломи, ділився останньою шкоринкою хліба.
Одного холодного зимового вечора бідний брат не мав чим печі розтопити. Пішов він до багатого брата сірників позичити. Але брат йому сірників не позичив та ще й випровадив:
—    Може, ти думаєш, що мені хтось даром сірники дає? А ти до того дожився, що я вже й не сподіваюсь, аби ти коли-небудь позичене мені віддав. Іди геть з-перед моїх очей! Я нікому нічого не позичаю.
Сердешний бідак поплентався додому сумний-пресумний, бо ж знав, що вдома в темній та холодній хаті на нього чекають голодні діти й хвора жінка. Отак ідучи лісом, він помітив вогник, а згодом побачив і сивого дідуся, який ніс ліхтаря.
—    Оце тобі вогонь,— промовив дідусь,— але завтра ти повинен покинути свою стару хату, як хочеш пожити щасливо.
Зрадів чоловік, що хоч руки біля вогню погріє, але запали йому в душу дідусеві слова: мусить покинути свою хату. Повернувся він додому й про все розповів жінці та дітям. Усім було шкода покидати свою хату. Хоч яка вона була стара, але не знали вони, куди підуть і де притулок знайдуть. Однак і тут зоставатися було нічого. І надумалися всією родиною того дідуся послухати. Прокинулись уранці, зв'язали в рядно усі свої пожитки, завдали за спину, аж чують, хтось кричить із-під печі:
—    Не покидайте мене, не покидайте мене!
Здивований бідняк прислухався: що воно таке і чого йому треба?
—    Я талан твого брата, а твоє безталання. Візьми і мене з собою, коли сам ідеш! — озвався з-під печі той голос.
Бідняк, не довго думаючи, узяв пляшку та й каже:
—    Лізь у цю пляшку! Будемо разом блукати.
Безталання влізло в пляшку, бідняк міцно заткнув її й пішов з хати. А коли вони йшли через річку, вкинув ту пляшку в ополонку. Через якийсь час родина бідного брата повернулася знов додому, до своєї хати. Тепер їм у всьому щастило: і хліб родив, І худоба плодилася, і все господарство розросталося, як на дріжджах.
Незабаром бідний брат і хату збудував, зробився зовсім багатим господарем. Одного разу скликав він усіх сусідів, щоб і вони потішилися його щастям. Серед гостей був і його багатий брат-скнара. Здивувався він, побачивши, що в його бідного брата з'явилося таке господарство. І все думав: з чого б ото цей злидень отак розбагатів? Він і так і сяк випитував брата, але нічого не взнав. Тоді покликав багатій братового сина і став у нього випитувати. А той, нічого злого не підозрюючи, все й розповів дядькові: І як батько безталання своє у пляшку загнав, І як ту пляшку в ополонку вкинув. Хлопчик навіть про те місце розказав, де батько безталання в ополонку вкинув.
—    Ну, братику, тепер ти у моїх руках! — просичав багатій і вибіг з хати. Чимдуж подався він до річки, знайшов ту ополонку й витяг із неї пляшку з безталанням. Повернувся до гостей, щоб випустити братове безталання. Та не встиг він пляшки відіткнути, як безталання кулею вилетіло з неї та плиг багатому на спину. І як вчепиться своїми гострими кігтями в нього та ще й кричить нелюдським голосом:
—    Ти добрий чоловік, ти мене визволив, то я тепер нікуди від тебе й не піду!
Хоч як старався багатій позбутися безталання, але нічого не міг зробити — було вже пізно. З того часу його господарство занепало і життя його стало нещасливе. Отож копав він яму іншому, а потрапив у неї сам.

КОРОЛЕВА-ЛЕБІДКА
Жили собі дід та баба. Ходили вони щоранку ліс корчувати, щоб на тому місці поле орати. Як тільки ото вони вийдуть за ворота, одразу ж у подвір'я прилітає лебідка, скине із себе крила, обернеться дівчиною, витопить піч, їсти наварить, попере й знову летить собі. І не треба було старим домівкою клопотатися. Старі дивувалися, звідки такий доброчинець узявся. Якось дід залишився вдома, ліг під жлуктом і чекає, хто ж воно прийде. Аж дивиться: прилетіла лебідка, скинула крила, обернулася дівчиною і пішла по воду. Дід узяв та й спалив її крила.
Повертається дівчина з водою, дивиться, аж крил немає. Гірко заплакала, заридала:
—     Шкода мені батечка, шкода мені матінки, шкода мені хлопця коханого!..
Так і зосталася дівчина в діда та баби жити.
Раз там недалечко король полював. Побачив він дівчину, і дуже вона йому сподобалася. Тоді король і каже дідові:
—     Я тобі дам мільйон грошей, віддай лише мені дівчину! Що ж було робити дідові — узяв він та й віддав її. Забрав король дівчину з собою, привіз додому й одружився з нею. Згодом вони й синочка маленького дочекалися.
Якось пішла королева з сином у сад. Дивиться — летять лебеді. З самого переду летить батько її і співає:

Дивився, дивився — та й побачив
Свою доньку-лебідоньку,
Сидить донька — колише синочка!
Сидить у шовковій хустині,
Золота обручка на пальці сяє,
Золоту книжку донька читає!
Скину тобі, донько, крилонька літати,
А ти покинь сина біду бідувати.

Стиснулося, заболіло у молодиці серце, покотилися, полилися пекучі сльози. І піснею відповідає вона батькові:

Не скидай своїх крилець, милий тату,
— Не покину я сина біду бідувати!..

Зустрів король її і питає:
—     Чого це в тебе очі заплакані?
—     Синок плакав, то і я заплакала.
На другий день летить уже мати і те саме дочці співає. Потім летіли брат, сестра і знову те саме співали. Нікого не послухалася королева. Нарешті дивиться — летить її суджений і співає:

—       Дивився, дивився — та й побачив:
Моя суджена у саду сидить,
Свого синочка колише-глядить.
Сидить у шовковій хустині,
Золота обручка на пальці сяє,
Золоту книгу суджена читає!
Скину тобі, мила, крилонька літати,
А ти покинь сина біду бідувати.

Не витримала королева-лебідка та й відповідає судженому:

Скинь, суджений, крила до тебе злітати —
Покину синочка біду бідувати.

Скинув суджений їй крила, лебідка знялася та й полетіла.
Та незабаром лебідчин милий загинув... Знову вона в горі та скруті, а король, не дочекавшись дружини, оженився. Не знав, що відьму взяв.
Відьма ж дуже незлюбила лебідчиного сина. А лебідка прилетить до королівського палацу, скине крильця, викупає сина та й заспіває, відлітаючи:

Спить пан,
Сплять пани,
Спить пані,
Сплять челядниці,
Сплять слуги.
Тільки мій синочок сну не має,
У ногах лежить — сльози проливає.

А коли вона його приспить, то дитина все спить та й спить, аж доки мати знову прилетить до неї.
Дивується тоді король, чому дитина так довго спить. Одного разу він побачив, як прилетіла лебідка, і почув, що вона співала.
Поклав собі король ту лебідку піймати, та ніяк не надумає, як це зробити. На той час прийшов до королівського палацу один дідусь. Король і питає у нього, як можна лебідку піймати.
Дідусь і каже:
—     Висліди, через яке вікно вона влетить, налий на підвіконня смоли; крила і ноги її до смоли й поприлипають; тоді лівою рукою хапай, а правою кидай — як була королевою, так і знову нею стане.
Король так і Зробив: налив смоли — ноги і крила в лебідки прилипли; лівою рукою схопив, а правою кинув — як була королевою лебідка, так і знову нею стала. А відьму король убив.
По тому, через три дні, бенкет справив.

ЧОМУ Я НІЧОГО НЕ МАЮ
Жив собі один парубок. І такий уже він був бідний, іцо нічогісінько в світі не мав. Одягнувся він одного разу як міг і пішов у світ. Кого не зустріне, то й питає:
—    Чого я нічого не маю?
—    А якусь роботу маєш?
—    Ні, не маю.
—    Коли роботи не маєш,— відповідають йому,— то звідки ж у тебе щось буде?
Іде бідняк далі і все питає.кожного стрічного, чого в нього нічого немає. І прийшов він до одного міста. Іде собі, роздивляється, аж у саду король з королевою ходять. Підійшов він до короля та й питає:
—    Чого я нічого не маю?
—    А ти вмієш писати, читати чи щось інше робити?
—    Ні, не вмію.
—    То як же ти щось матимеш, коли нічого не вмієш робити.
Іде бідняк далі,  бачить:  біля дверей палацу сидить  королівна і тче пояси. Підійшов він до неї і питає:
—    Чого я нічого не маю?
—    А ти одружений?
—    Ні, ще не одружений.
—    То оженися і матимеш дружину,— відповіла йому королівна.
Засміявся бідняк і пішов собі далі. Куди він дружину подіне, коли й сам нічогісінько не має.
Побачив король, що бідняк сміється,— захотілося йому довідатися, що йому королівна сказала.
І питає він у королівни:
—    Що питав у тебе той парубок?
—    Та питав, чого він нічого не має.
—    А що ж ти йому відповіла?
—    Не скажу.
—    Скажи!
—    Не скажу.
Хоч як примушував король дочку, вона нічого йому не сказала. Тоді звелів король розшукати того парубка. Знайшли бідняка, привели до короля. Король його й питає:
—    Що ти питав у королівни?
—    Питав, чого я нічого не маю.
—    А що ж вона тобі відповіла?
—    Оженися, то матимеш дружину!
Як розгнівається тут король на дочку!
—    Як так,— каже,— він ще не одружений і то бідно живе, а що ж буде, коли він жінку приведе та дітей діждеться?.. Коли ти йому таку раду дала, то іди й живи з ним!
М вигнав король свою дочку разом з тим бідняком. Прийшли вони  до  іншого  міста. Тут королівна  й  мовить  біднякові:
—    Я перевдягнуся в іншу одежу, а ти віднеси моє королівське вбрання до того купця, в якого мій батько завжди усе купує, І продай за стільки-то і стільки-то карбованців. Коли він питатиме, чия це одежа, скажи, що твоєї дружини.
Поніс бідняк оте вбрання до купця, сказав ціну, а купець і питає:
—    Де це ти таке вбрання взяв?
—    Це моєї дружини.
—    Ти його украв!
—    Це моєї дружини,— знову відповідає бідняк.
Розгнівався   купець,   покликав  стражників  і  велів   арештувати парубка.
—    Де ти це вбрання взяв? — питає начальник стражі.
—    Це моєї дружини.
—    Коли   справді   це   вбрання   твоєї   дружини, — каже   купець, — я віддам тобі все своє майно.
—    Гаразд!
Забрали бідняка, а купець підписався, що віддасть усе своє майно, як справді одежа належить дружині бідняка.
—    А де ж твоя дружина?
—    Там, за містом, чекає, коли я повернуся.
І повезли купця й бідняка до королівни.
Як тільки побачили її, відразу ж усі впізнали, що то королівна, а вона їм і каже:
—    Чого ви знущаєтеся з нього? Це ж мій чоловік.
Зажурився купець і мусив віддати біднякові усі свої статки.
Переселився бідняк з королівною до купцевого будинку.
Все вони мали, чого тільки бажали, бракувало тільки грошей.
Виткала тоді королівна пояса, вишила самоцвітами І звеліла чоловікові понести той пояс продати. Прив'язав він пояс на тичку (знаєте, як простий чоловік) і носить по місту. А в тому місті ніхто не мав таких поясів. Побачив один купець, що продається пояс, і  питає:
—    Де ти взяв цей пояс?
—    Це моєї дружини.
—    Украв, зізнайся!
—    Це моєї дружини.
Тут підійшли ще купці.  І всі як один торочать, що пояс крадений. А бідняк одне:
—    Це моєї дружини.
Склалися тоді усі купці по дві тисячі й кажуть:
—    Як справді це пояс твоєї дружини, то гроші залишаться тобі.
А коли бідняк привів купців до королівни, вона на них насварилася, чого до її чоловіка даремно чіпляються. Злякалися купці, віддали біднякові ті гроші, що склалися, і повернулися ні з чим. Тепер у подружжя всього вдосталь: і грошей, і всякого добра.
Живе бідняк із королівною і не журиться. От послав король своїх слуг до купця, в будинку якого стали жити королівна зі своїм чоловіком, щоб дали йому стільки-то і стільки-то товару.
—    Хай сам король приїде,— каже королівна,— інакше не дамо!
Повернулися слуги й розповіли про все королеві: так і так, мовляв, не хоче купець дати товарів.
—    Хай,— кажуть,— сам король приїде.
—    Як? Невже так і сказав: «Хай сам король приїде»? Добре!
—    Запряжіть коней.
Запрягли. Поїхав король. А королівна, знаючи гарячу батькову вдачу, одягла наспід залізну одежу. Приїхав король, зіскочив із брички й прямо до королівни. Та як вдарить мечем. А меч і відскочив. Тоді тільки він отямився і впізнав свою дочку. І дуже здивувався.
—    Як ти тут,— каже,— опинилася?
—    Так і так,— розповіла королівна батькові,як усе сталося.
—    Твоя -правда, — мовив король, переписав їм половину своєї землі, і того ж самого вечора справили весілля.
—    На тому весіллі і я був: у кужелі сидів і на гостей глядів, а що бачив та чував — слово в слово записав.

ДВА БРАТИ РОЗУМНІ, А ТРЕТІЙ ДУРЕНЬ
Жили собі три брати: два розумні, а третій дурень. Помираючи, батько залишив одному кота, другому собаку, а найменшому, дурневі, — дрюка. Старші брати продали кота й собаку і взяли за них багато грошей. А найменший свого Дрюка не продав, а лише сказав: «Мені він ще знадобиться». Через якийсь-то час усі брати пішли з дому.
Ідуть вони та й ідуть, аж бачать — стоїть халупа. А біля неї город, і там росте ріпа. Дурень забіг у город і ну ріпу рвати та в купу складати, рве та все кидає. Брати злякались і закричали на нього:
—     Тікай мерщій, бо ще біду на нас накличеш! А дурень рве й каже:
—     Я ту ріпу рву, яка червона! — та все рве і кидає.
Тут як вискочить із халупи відьма та як схопить усіх трьох братів — і закрила в підпіччя. Це була старша дочка старої відьми.
А вона мала ще двох дочок,— вони саме полетіли з матір'ю-відьмою на відьомські вечорниці.
Незабаром знялася буря, вітер... То прилетіла стара відьма.
—     Дивись, мамо! — закричала дочка.— Впіймала трьох кабанів, буде м'ясо!..
—     А де ж ті кабани? — питає відьма.
—     Закрила в підпіччя!
Стара відьма звеліла дочці спекти одного кабана, а сама знову полетіла'кудись.
Старша дочка відкрила підпіччя й лагідним, тоненьким голоском питає:
—     Чи є з вас тут хоч один, братики? А дурень з-під печі:
—     Ми тут!
Брати перелякалися, просять брата мовчати. А той не слухає та ще раз як криконе:
—     Ми тут, тут!
Відьмачка тоді й каже:
—     Вилізьте хоч один, братики!
—     Лізь ти, дурню! — Кажуть брати та й випхнули дурня. Відьмачка умила його, посадила на лопату, поставила на припічок і каже:
—     Ляж, братику, я тебе погойдаю.
А дурень хоч і дурний, а змикитив, що відьмачка хоче його в печі спекти. От він то криво ляже, то впоперек і все приказує:
—     Коли ж я, панночко, не вмію... Коли ж, панночко, не вмію!
Тоді відьмачка сама сіла на лопату та й каже:
—     Дивися — отак, отако!
А дурень хутенько за лопату та й упхнув відьмачку в піч, а сам знову заліз до братів у підпіччя.
На світанку прилетіла стара відьма з обома дочками. Витягла з печі свою дочку, не впізнала її — зжерла до кісточки й полетіла знову людей ловити. А вилітаючи, залишила вдома середульшу дочку й веліла їй другого брата спекти. З цією так само сталося, як і з першою. Прилетіла мати й цю дочку з'їла.
На третій день залишила стара відьма наймолодшу дочку господарювати, ^веліла їй третього брата спекти. А сама знову подалася кудись.
—     Вилізьте хоч один, братики! — промовила дочка тоненьким голоском,
І знову брати дурня виштовхнули. Дурень лягає упоперек лопати та все приказує:
—     Коли ж я, панночко, інакше не вмію!
Відьмачка хотіла показати дурневі, як треба на лопату сісти, та й сіла сама. Дурень засунув лопату в піч, а сам знову поліз у підпіччя.
Прилетіла стара відьма і з'їла свою останню дочку. Їла, їла, аж дивиться — щось блищить. Відьма глип — а то обручка її найменшої дочки. Заголосила відьма:
—     То це ж я всіх своїх дочок поїла!.. Я ж їм покажу! Усіх понищу! Щоб і духу їхнього не лишилося!
Відкрила вона підпіччя та й каже тоненьким голоском:
—     Чи з вас, братики, тут є хоч один?! А дурень озивається:
—     Тут, тут ми, де ж би ми поділися!
—     Вилізьте хоч один з вас, братики!
—     Як тобі треба, то витягни,— знову озивається дурник. Відьма й полізла туди,,ткнула голову в підпіччя. А дурень як угилить її дрюком по голові — вона й ноги витягла.
Повилазили брати із-під печі й рушили далі в мандри. Дурень узяв із собою мертву відьму й дзвіночки із заслінкою. Брати казали йому не брати, але він і слухати не схотів.
Ідуть брати й ідуть. Настала ніч. Повилазили вони на дерева в лісі — переночувати. А вночі приїхали до лісу розбійники. На добрячих конях, у пишних каретах, одягнені в дорогу одежу. І зупинилися вони під тим самим деревом, де брати ночувати Бланшувалися. Розвели вогонь. Кухар підвісив казана й став кашу варити. А дурень тут як задзвонить у заслінку. Брати кажуть йому: перестань дзвонити! А він ще гучніше дзвонить та. ще й відьму скинув з дерева. Розбійники перелякалися — і врозтіч хто куди. А кухареві шкода було кашу залишати, то він назад і вернувся. Побачив біля каші дурня, а той і питає його:
—     Чи смачна твоя каша?
—     Ще я не пробував,— відповідає йому кухар.
—     То роззяв рота — я тобі дам покуштувати! Тільки-но кухар рота роззявив, а дурень — раз! — і відрізав
йому язика. Кухар як зарепетує — і ходу! Розбійники ще більше перелякались і ну п'яти сушити. А дурень покликав своїх братів,— мовляв, злазьте уже з дерева. Позабирали вони всіх коней, карети, гроші, які покидали розбійники, приїхали до-- дому і зажили щасливо.

ТРИ СЕСТРИ
Жило собі три сестри. Наймолодша була не така розумна, як старші, то вони й кривдили її ще й дурненькою прозивали.
В найстаршої сестри був маленький синок.
Раз пішли старші сестри на річку прати і взяли з собою дитину купати. Прийшла до них дурненька та й каже:
—     Сестрички, навіщо ви його так миєте-вимиваєте? Побачать лебеді, подумають, що їхня дитина, та й занесуть.
Сестри нічого дурненькій не відповіли. Викупали хлопчика — він такий білий-білісінь-кий став, поклали на березі й почали собі прати.
А в цей час прилетіла відьма, обернулась лебедем і вкрала дитину.
—     Де   дитина?!   Де дитина?! — загукали вони.
—     Казала ж, не купайте так набіло,— озивається, дурненька. — Коли ви прали, прилетіла відьма, обернулась лебедем г вхопила дитину.
—     Піду я дитину шукати,— каже середульша сестра. Відрізала вона шмат сала, півпаляниці і рушила в дорогу. Прийшла вона в країну, де росте багато груш, яблунь, вишень — а там аж гілля вгинається від плодів.
—     Дівчинонько-голубонько, потруси мене, щоб легше було мені гілля тримати,— просить груша.
—     Ніколи! — відказала дівчина й мерщій далі. Аж тут яблуня просить:
—     Дівчинонько-голубонько, потруси з мене яблука, щоб легше було мені гілля тримати.
—     Ніколи! — відказала сестра й подалася далі.
Іде, іде та й приходить до печі, а там повно пирогів.
—     Дівчинонько-голубонько, витягни з мене пироги, щоб не пригоріли,— просить піч.
—     Ніколи! — відрізала сестра й пішла собі далі.
Аж зустрічає вона рябу корову на пасовиську.
—     Дівчинонько-голубонько, видій мене, щоб легше було мені ходити,— просить корова.
—     Ніколи! — відповіла вона і пішла далі.
Іде вона та й іде. Уже й темніти почало. Запримітила дівчина вогник і звернула туди. Незабаром підійшла до хатини, а в ній коло дверей піч стоїть. На печі муркоче великий смугастий кіт, на долівці лежить купа дров. У кутку, на ослоні, простяглася відьма, а біля неї дитина.
Побачила відьма гостю й каже:
—     Дочко, пошукай мені в голові. Як руками не хочеш, то візьми в кутку тріску.
Вибрала сестра тріску в кутку і стала відьмі в голові шукати.
А відьма дрімала, дрімала та й заснула. Тоді сестра схопила дитину й давай тікати. Прокинулася відьма, сіла верхи на рогача і ну доганяти сестру з дитиною. А та вже встигла з дитиною до корови добігти. Тут вона й почула, що відьма наближається. Прибігла до корови і просить її, благає:
—     Корівко рябесенька, оборони мене од відьми!
—     Не схотіла мене подоїти відмовилася корова.
Прибігла втікачка до печі:
—     Піченько, піченько, оборони мене од відьми!
—     Не витягла пирогів — не буду тебе захищати, — відмовилася піч.
Прибігла втікачка до яблуні:
—     Яблунько, яблунько, оборони мене од відьми!
—     Не схотіла потрусити яблук — не буду тебе захищати, — відмовилася яблуня.
Прибігла втікачка до груші:
—     Грушенько, грушенько, оборони мене од відьми!
—     Не схотіла потрусити груш — не буду тебе захищати,— відмовилась і груша.
Наздогнала відьма втікачку й відняла дитину. Вернулася сестра без дитини й про все розповіла рідним. Тут і дурненька подала голос:
—     Коли б ви тільки дали мені сала й хліба, то я б принесла дитину.
Подумали сестри, подумали й сказали:
—     Ну що ж, іди.
Дали сестри дурненькій шматок сала та півпаляниці і вирядили в дорогу.
Іде собі дурненька, іде, їсть сало з хлібом. Підходить до груші.
—     Дівчинонько-голубонько, потруси мене, щоб легше було мені гілля тримати,— просить груша.
—     Які ж у тебе гарнесенькі груші! — здивувалася дурненька. І стала трусити грушу. Натрусила стільки, що мало їх і на дереві лишилося. Набрала повний фартух, іде, їсть — аж за вухами лящить. Згодом підійшла до яблуні.
—     Дівчинонько-голубонько, потруси мене, щоб легше було мені жити,— просить яблуня.
—     Ой, які ж прегарні яблучка, — здивувалася дурненька. Потрусила дерево, замалим усіх яблук не позбивала. Набрала повний фартух яблук, іде собі, смакує.
Ось і піч недалеко.
—     Дівчинонько-голубонько, витягни-з мене пироги, щоб не підгоріли,— просить її піч.
—     О, які чудові пироги тут печуться! — здивувалася дівчина, заглянувши в піч.— Добре, пічечко, я зараз.
Вийняла пироги з печі й наклала собі повний фартух. От стріла корову.
—     Дівчинонько-голубонько, видій   мене, щоб легше було мені ходити,— просить корова.
—     Добре, рябенька, видою, теплого молочка покуштую,— відповіла дурненька.
Подоїла вона корову, напилася молока та й рушила собі далі.
Іде вона та йде, от уже й темніти почало. Дісталась нарешті до хатинки, в якій відьма жила. Відьма розляглася на ослоні й дитину біля себе тримає. Побачила гостю та й каже:
—     Пошукай, дочко, мені в голові. Як руками не хочеш, то візьми тріску в кутку.
Вибрала дурненька тріску і почала в голові відьми шукати. Відьма'дрімала, дрімала та й заснула. Тоді нашкребла дівчина глини з долівки, заліпила відьмі очі, котові дала того сала, що не доїла, взяла дитину й ну тікати. Прокинулася- відьма, зіскочила з ослона, але ніяк очей не може розплющити. Утямила, що очі глиною заліплені, та як заверещить:
—     То це та нечиста сила, що була тут, очі мені заліпила! Котику-голубчику, порятуй мене!
—     Ніколи, ніколи,— промуркотів кіт,— сало їм. Сало їм...
—     Потім з'їси, котику! Мерщій до мене, глину з очей сколупай!
—     Ніколи,— знову промуркотів кіт.— Сало їм! Тільки-но з'їм, тоді й сколупаю.
Мусила відьма чекати, поки кіт сало з'їсть. А коли кіт глину з її очей сколупав, відьма сіла верхи на рогача й погналася за дурненькою. Дівчина встигла мало не до корови добігти. Чує — аж відьма її вже доганяє. Прибігла вона до корови, благає:
—     Корівонько рябесенька, оборони мене од відьми!
—     Ти мене послухала, то і я тобі допоможу,— каже корова. Стала вона на дорозі і ну відьму рогами колоти, не давати їй
верхи на рогачі далі їхати.
Тим часом дурненька прибігла до печі:
—     Пічечко, пічечко, оборони мене од відьми!
—     Ти мене послухала, то і я тобі допоможу, — відповіла піч і стала черепками та уламками цегли шпурляти, не пускати відьму далі їхати.
Прибігла дурненька до яблуні:
—     Яблунько, яблунько, оборони .мене од відьми!
—     Ти мене послухала, і я тобі допоможу,— відповідає яблуня і ну відьму гіллям бити, не пускати її далі їхати.
Прибігла дурненька до груші:
—     Грушко, грушко, оборони мене од відьми!
—     Ти мене послухала, то і я тобі допоможу,— сказала груша і загородила відьмі дорогу, гіллям її відштовхує.
Відьма уже зовсім знесиліла, впала під грушею та й посиніла. А дурненька здоровісіньку дитинку принесла щасливій матері.

ЛЕДАЧА ЖІНКА
Одружився один чоловік з ледачою жінкою. Не робила вона нічогісінько ні вдома, ні в полі. Бувало, вийде в поле льон брати, ляже і спить. Усе відкладає роботу на другий день ще й приказує:
—     Це на завтра, а це на післязавтра, а на сьогодні й немає роботи.
Так день за днем пробайдикувала, а льон лишився на полі невибраний. Тільки невеличкий снопик приніс чоловік додому, висушив, вим'яв і велів молодій дружині прясти. А та знову відмовляється:
—     Таж у мене мотовила немає, як же я прястиму? Зібрався чоловік у ліс вирізати хоч якесь мотовило. Ледащо-праля й собі до лісу гайнула. Вилізла на ялинку й чекає, поки чоловік прийде. Коли він підійшов і став деревце на мотовило рубати, вона змінила голос та й гукає:
—     Хто мотовило зрубає, у того жінка помре! Хто мотовило зрубає, у того жінка помре!
Почув чоловік ці слова і чимдуж додому: не хотів, щоб його жінка померла.
Прийшов, а жіночка його вже тут як тут — вдома. Ще й питає:
—     А де ж мотовило? Той і каже:
—     Подумай тільки! Добра чарівниця попередила мене: «Хто мотовило зрубає, у того жінка помре». Чи ж я заради отого мотовила мав тебе втратити? Краще вже не треба ні мотовила,ні прядіння!
Ледащиці. дуже сподобалась чоловікова відповідь. Немає мотовила — вона й не пряде. Так вона нічого й не робила. Зносила всю одежу,— уже одна сорочка лишилася, та й та ледве тримається на спині — так порвана була.
Якось прийшли молоді на весілля запрошувати. Ледача жінка й собі стала моститися на весілля з чоловіком. А що не могла вона у драній сорочці на люди поткнутися, послала чоловіка до родичів сорочку позичити. А сама затопила піч — пирогів на весілля напекти. Пішов чоловік, але йому замість сорочки дали білу гуску. Несе її під пахвою.
Жінка здалеку побачила, що в чоловіка щось біліє під пахвою, і подумала, що то сорочка. Скинула вона швиденько стару порвану сорочку, кинула в піч і спалила. Прийшов чоловік і показує їй гуску. Зажурилася гірко жінка: зосталася без сорочки, а так же хочеться на весіллі побувати. Сидить, плаче, не знає, що їй робити.
І надумався чоловік провчити її за безпросвітне ледарство. Запріг коня, приніс сніп соломи та й каже:
—     Можемо поїхати, але тобі доведеться трошки потерпіти. Згодна?
Погодилась ледащиця. Чоловік обв'язав її соломою, поклав на передок, сів на неї зверху та й рушив на весілля. Приїхав, поставив воза на подвір'ї, а жінку в снопі поклав недалеко від дверей, напроти вікон. Вряди-годи вийде з хати, подивиться, як вона там, просуне крізь солому щось поїсти та й піде. А вона все просить і просить — то їсти, то пити.
Випили гості, повеселішали, вийшли на подвір'я,дехто й на снопі посидить. Але що ледащиці робити: лежала ледве жива та й годі. І так їй допекло, що стала просити чоловіка, щоб він її додому віз. Пообіцяла, що й льон братиме, аж горітиме у неї в руках, а прястиме так, що аж курітиме. Як стала проситися, зрозумів чоловік, що вже її провчено. Вкинув її знов у віз та й поїхав додому.
І зробилася ледача жінка працьовита. Стали її усі в гості запрошувати, і йшла вона туди завжди у новій гарній сорочці. А в гостях ніколи не засиджувалася, поспішала, щоб дома щось зробити.

МУДРИЙ ПАСТУХ
Один король надумався знайти таку людину, в якої не було б ніякого клопоту. Та куди б він не їхав, кого б не питав, усі бідкалися, що в них дуже багато клопоту. Якось король заїхав до ксьондза й питає:
—     Чи є в тебе клопіт? Ксьондз йому й відповів:
—     Немає у мене ні жінки, ні дітей, який у мене може бути клопіт. Ніхто мені голови не морочить.
—     То й добре. Як у тебе голова не заклопотана, то відгадай мені три загадки. Коли я ще раз приїду, ти мені їх і відгадаєш. А не відгадаєш, то ксьондзом не будеш — я тебе звільню. Перша загадка така: чи небо вище, чи земля глибша? Друга: чого вартий король? А третя: про що король думає?
Ксьондз так зажурився, що не знає, що й робити. Уже не молиться, а ходить полем ні живий ні мертвий. Побачив це молодий пастух, який панську череду пас, і питає ксьондза:
—     Чого це ти такий зажурений? Котрий день усе-бачу, що ходиш полем сам не свій.
Ксьондз відповідає:
—     Чого ж мені не журитися, як король загадав мені таку загадку, вже недалеко час, коли король приїде, а я не знаю, що йому й сказати.
Тоді пастух і питає:
—     Що тобі король загадав?
—     Загадав він мені три загадки: перша — чи небо вище, чи земля глибша? Друга — чого король вартий? Третя — про що король думає?
Тут пастух ксьондзу й каже:
—     Простій людині раз плюнути ці загадки відгадати!
Ксьондз каже:
—     То ти за мене королю їх і відгадай. Я тобі заплачу, скільки захочеш.
Пастух каже:
—     Я можу, ксьондзе! Але хто за мене череду попасе? Ксьондз каже:
—     Того дня я за тебе попасу, а ти одягнеш мою одежу, зустрінешся з королем і відгадаєш його загадки.
Як настав день, коли мав король приїхати, ксьондз пішов до пастуха, вони помінялись одежею, і ксьондз став пасти, а пастух пішов зустрічати короля. По дорозі пастух купив хрестика, заплатив за нього ауксинас і начепив на шию. Зустрів він короля, а той і питає:
—     Чи відгадав ти мої загадки? Пастух каже:
—     Аякже, королю, загадано, то і відгадано. Скажу всі три.
—     То скажи мені першу: чи небо вище, чи земля глибша? Подумав-подумав пастух і каже:
—     Земля глибша. На небі видно сонце, уночі бачу зорі, місяць. А як заховали мого батька в землю, то вже минуло двадцять років, а він і досі не вернувся, отож земля глибша.
—     Гаразд. Тепер скажи, чого король вартий? Подумав-подумав пастух і каже:
—     Король вартий гривеника!
Розсердився король на пастуха і закричав на нього:
—     Як це так, що я тільки гривеника вартий?! Пастух йому й каже:
—     Ось я бога купив за ауксинас,— і показав королю хрестика,— то король має бути хоч утроє дешевший за бога.
Король погодився й запитав:
—     То скажи, що я думаю?
—     Король думає, що я ксьондз, а я лиш пастух із маєтку.
—     А де ж ксьондз? — питає король.
—     Ксьондз за мене череду пасе, а я за нього королю загадки відгадую.
—     То добре, що так,— каже король.— За те, що всі мої загадки відгадав, я тебе нагороджу — і більше не треба буде тобі череду пасти! А ксьондзові скажи, хай він собі корів пасе. Ксьондзом він більше не буде!
Оце й уся казка.

ЖАЛІСЛИВИЙ СИН
Давно колись був собі король. І видав він наказ, щоб столітніх дідів не годували, а вивозили десь під ліс чи на болото й кидали, — хай, мовляв, там і помирають. Один син посадив на воза старого батька й повіз. Аза ним слідом його малий синок подався. Зіпхнув син старого разом із возом з гори і йде додому. А хлопчик гукає:
—     Тату, навіщо ж ти воза покинув?
—     А тому, що він більше нам ні до чого.
—     А чим же я тебе вивезу, коли ти постарієш? Повернувся тоді син назад, забрав старого батька й привіз
додому. Боявся, щоб ніхто не побачив, то й тримав його в клуні.
Настали тяжкі часи. Пішов син у клуню й скаржиться батькові:
—     Тату, що ж це буде, скрута гнітить нас, вже й хліба немає ані зернини. Я лишив тебе живим, то порадь тепер, що маємо робити?
—     Зніми, сину, стріху з повітки,— я її ще молодим у жнива немолоченим житом покрив. А як змолотиш — висип усе, разом з половою, в мішок, сядь на прудкого коня й лети, скільки кінь зможе, паровим полем, обома руками розсівай зерно на всі боки.
Син так і зробив: засіяв аж кілька шнурів. Прийшла осінь — нічого не сходить. Пішов він до батька в клуню та й каже:
—     Любий таточку, я все зробив, як ти велів, але не сходить нічого на полі.
—     Не журися, сину. Піди вночі в поле, ляж на землю, приклади вухо й послухай, що жито говоритиме.
Пішов син, ліг на землю й чує, як жито одне до одного кличе: у-у-у!
—     Ну, що чув? — питає батько.
—     Та заукало то в одному кутку, то в іншому.
—     Добре буде, сину.
Навесні йде син поле провідати. Чорне воно, нічого не сходить. І знову звелів батько піти уночі в поле землю слухати. Приклав син вухо до землі, чує, як посів говорить:
—     Посунься, посунься, пусти мене! Прийшов додому і розповів батькові.
—     Все, сину, добре буде.
Настав час, жито зійшло, а десь посеред літа — стеблина об стеблину дзвонить — прямо стіна стоїть. А що вже колосок — ледве у жмені вміщається.
Був тоді голод великий,-люди прохання послали королю. Виїхав король перевірити. їде полями — ніде жита немає, тільки в одному місці, дивиться, три шнури — як стіна. Велить король покликати господаря того поля.
—     Кажи, звідки ти взяв зерна на посів? У всьому королівстві моєму немає такого поля. Кажи правду.
Чоловік і так і сяк викручується, але — нічого не зробиш — зізнався, що старого батька тримає,і той так порадив йому зробити.
—     Коли вже твій батько такий розумний, приведи його сюди,— звелів король.
Привели діда до короля.
—     Як ти, старий, такий розумний, то скажи, коли ти помреш?
—     В останній день цього року, володарю.
—     А я коли помру?
—     На перший день великодня, володарю.
—     А чи можна якось урятуватися від смерті?
—     Мені не можна, а король може врятуватися, тільки задля цього треба буде піти йому на крадіжку.
Засміявся король і поїхав далі.
Однак по приїзді додому з його голови весь час не виходило дідове пророкування.
Наступав Новий рік. Послав король своїх слуг подивитися, чи живе ще той дід.
Посланці повернулися й кажуть:
—     Просили   на похорони, дід учора помер.
Зажурився тяжко король: чим ближче до великодня, тим тривожніше ставало в нього на душі. Тривога ота спати королю не давала. В ніч на Великдень устав він, одягся й вийшов до міста. Підійшов до тину, чує — хтось повзе.
—     Хто ти? — питає король, побачивши злодія.
—     Хто ти, той і я.
—     То віднині будемо приятелями.
—     А куди підемо красти?
—     Ну, хоч би й до короля, я знаю його палац.
—     Добре.
Підійшли до королівського палацу. Зверху, де пани живуть, світиться. Злодій і каже:
—     Лізь і послухай, що ті пани говорять.
—     Але ж я не вмію по стіні лазити.
Тут злодій як зацідить королеві в голову:
—     Який же ти злодій, що не вмієш по стіні лазити?!
Надів злодій на руки й на ноги залізні пальці, виліз, послухав, зліз і каже: >
—     Хочуть короля вбити. Завтра буде великий бенкет, покличуть короля й подадуть, йому вино з отрутою.
Потім знову виліз по стіні й повернувся з двома скриньками, в яких було золото.
—     Оце вже як повезло, то повезло!
Пішли вони в кінець міста і там у хатинці почали гроші ділити. Король узяв небагато. Повертаючись до палацу, він скрізь дорогою хрести на тинах ставив — так і позначив дорогу.
Назавтра запрошують вельможні пани короля на бенкет. Оточив король усі будинки своїм військом. Найвищий радник подав королеві келих вина.
—     Кожний, хто пригощає гостя, спочатку сам випиває і тільки тоді наливає гостеві. Сам спершу випий,— звелів король. І всі його підтримали.
Ну, що тут вдієш — треба пити. Як випив радник — так і впав мертвий на місці.
Гукнув тоді король своє військо й звелів усіх панів, що його запросили, забрати.
Покликав король і того злодія, щедро обдарував його. Згодом злодій оженився й зажив собі щасливо — не треба було йому красти.
Видав король також наказ, щоб старих людей більше не знищували. «Молоді хай роботу роблять, а старі поради їм дають»,— сказав він.

ЯК ГУСКУ ДІЛИЛИ
Були собі дід та баба. Вони нічого не мали, крім однієї гуски. Незабаром дід і ту гуску зарізав, засмажив, поставив на стіл і каже своїй бабі:
—    Як же це ми їсти будемо, коли у нас і хліба немає. Я краще гуску пайові подарую й попрошу хліба.
Баба каже:
—    Неси.
Узяв  дід   гуску  й   поніс   панові.   Вклонився   йому   й   каже:
—    Приніс гуску панові подарувати, а мені, може, дали б хліба окраєць?
Пан йому відповідає:
—    Дуже дякую! Поділи гуску між нами так, щоб нікого не покривдити, тоді дам хліба.
Пан мав дружину, двох синів і дві дочки. Він подав дідові ножа, і той став ділити. Найперше відрізав голову, дав панові та й каже:
—    Ви, пане, голова дому, то вам  голова і має  належати.
Потім відрізав гузку й подав пані:
—    Вам, пані, треба завжди вдома сидіти і за домівкою наглядати.
Відрізав ноги, віддав синам І каже:
—    Ви  повинні  йти  по слідах свого батька,  то вам  ноги.
Відрізав крила, дав дочкам і каже:
—    Ви недовго будете біля батьків, виростите й полетите до своїх суджених.
Потім узяв тулуб і каже:
—    А я людина дурна, то мені тулуб!
Пан похвалив діда, що він так мудро поділив гуску, обдарував його: дав грошей і хліба.
Почув про це один багатий господар. Засмажив він п'ятеро гусей і поніс панові. Вклонився йому й каже:
—    Я приніс п'ять гусок ясновельможному подарувати.
А пан йому:
—    Дякую! А тепер поділи їх так, щоб усі були задоволені.
Багатій думав і так і сяк, але нічого у нього не виходить. Тоді пан послав наймита по того бідного діда, що так мудро гуску їм поділив.
Прийшов дід, а пан йому й каже:
—      Розділи ті п'ять гусок так між нами, щоб ніхто не був у кривді.
Дід узяв одну гуску, подав панові та його дружині й каже:
—    Вас двоє — гуска третя.
Потім узяв другу гуску, подав синам І каже:
—    Вас двоє — гуска третя.
Взяв третю гуску, подав дочкам і каже:
—    Ви дві — гуска третя.
А собі узяв дві гуски й каже:
—    Гуски дві — а я третій.
Пан похвалив дІда і обдарував ще більше, а багатія прогнав і нічого йому не дав.

КАМІНЬ-СВІДОК
В одного багатія прослужив наймит аж п'ятнадцять років. За такий довгий час він зібрав собі трохи грошей. Інколи багатій у того наймита позичав їх, а то й зовсім не платив за роботу, все обіцяючи пізніше віддати. Отак він награбастав у свого наймита чимало грошей, а повертати їх і не думав.
Якось наймит, працюючи у полі, сів на камінь відпочити. Сидів-сидів, тоді почав багатієві про борг нагадувати. А той і слухати не хоче.
Наймит і каже:
—     Коли треба буде, цей камінь мені за свідка стане.
Минув якийсь час. Наймит знову просить багатія борг віддати. Багатій відмагається,— мовляв, ніяких грошей не позичав. Тоді наймит подав на пана до суду. Але і в суді боржник відмовляється. А свідків же у наймита немає. Одне тільки він багатієві торочить:
—     Ми ж із тобою так і так говорили, тоді й тоді на тому камені, що лежить на твоєму полі.
—     Ні,— каже багатій,— не знаю я ніякого каменя, ні про що я не говорив з тобою.
—     Як же це? Та тут би й камінь міг посвідчити!
—     Ну, коли так, — каже суддя,— то боржник повинен при-ііезти свідка, ми його запитаємо.
—     Хто ж таку каменюку привезе! Навіть троє коней його мс потягнуть! — каже багатій.
—     Кажеш — великий, отже, знаєш, який він! Видно, що позичав ти гроші,— каже суддя.
Багатій луп-луп очима — не знає, як уже й виправдуватися. Так він і не викрутився: довелося повернути борг наймитові.

ЩИГОЛЬ
Жив собі один господар — великий жмикрут і шахрай. Ніколи він наймитам усього заробітку не виплачував, кожного обдурював. Ніхто до нього не хотів іти на роботу. Тоді прийшов до нього парубок Пятрас і каже:
—     Чи не хочеш мене на рік найняти?
А господар і каже:
—     Зроби ласку, наймися до мене, я вже челяді шукаю.
Потім питає:
—     Що ти просиш за роботу?
—     Я нічого не хочу, тільки по закінченні року, перед тим як піти від тебе, я дам тобі одного щигля — того мені буде досить.
Господар подумав: хіба воно болітиме, та сам собі щиглів дає. Домовилися. Посилає пан наймита в будень на роботу, а в святкові — череду пасти. Якось наймит побачив, що бики не стоять, розсердився, підбіг до одного й дав йому щигля в лоба — бик так і впав неживий. Господар уздрів оте диво — злякався: тож і йому так буде!
Що ж робити? Підбіг до свого пана поскаржитися:
—     Паночку, що мені робити? Найняв такого наймита, який іншої плати за працю не хоче, тільки одного щигля мені дасть. Щойно бика він щиглем убив — а мене ж іще легше щиглем убити.
Пан господареві таке порадив:
—     Посилай його ввечері у мій овес; там є приручені ведмеді, побачать його і роздеруть.
Зрадів господар, прийшов додому, а ввечері й каже: — Любий Пятрасе, іди поглянь, чиясь кобила в пайовому вівсі пасеться, злови її й приведи додому. Узяв наймит недоуздок та й пішов.
«Слава богу,— зрадів господар,— ну, вже роздеруть його ведмеді!»
Та Пятрас знайшов у вівсі двох ведмедів. Надів недоуздок, привів їх у сіни та й прив'язав до ступи. А сам ліг у кімнаті й хропе. Почув господар та й каже:
—     Пятрасе, я ж тебе посилав овес стерегти, а ти розлігся тут.
А той відповідає:
—     Та я ж із вівса привів чиїсь дві кобилки.
—     Де ж ти їх подів?
—     Прив'язав до ступи.
Засвітив господар свічку і пішов подивитися. Дивиться, аж біля ступи ведмеді стоять. Дуже перелякався господар і пішов знову до того самого пана.
—     Пане, ради бога, рятуй, як можеш, бо мій наймит привів двох ведмедів і прив'язав до ступи.
А пан йому радить:
—     Я знаю одного дуба, чортами обсадженого,— і ніхто не може його зрубати. Пошли наймита, хай зрубає його.
Прийшов господар додому й каже:
—     Іди, Пятрасе, і зрубай дуба,, бо з маєтку велять рано-вранці хуру дров привезти. Іди сьогодні ж увечері.
Узяв наймит сокиру і пішов до того дуба. Зрубав дуба й поколов на поліна. А в дубі чорт сидів; узяв наймит його, привів у двір, прив'язав до ступи, а сам ліг спати.
Питає господар:
—     Чи ти був там, куди я тебе посилав?
—     Був, зрубав і поколов.
—     А ти нікого в дубі не бачив? Наймит каже:
—     Та знайшов якесь опудало, привів он додому й прив'язав до ступи.
Пішов господар хутенько подивитися, а як побачив чорта, прив'язаного до ступи, то до смерті перелякався. Побіг і просить пана:
—     Дорогий паночку, що ж мені тепер робити? Вже й чорта привів і прив'язав до ступи.
А пан і каже:
—     Я тобі дам папір. Пошли його в одне місто; хто б до того міста не заходив — ніколи назад не повертався, бо там живуть головорізи.
Прийшов господар додому й показує наймитові той папір.
—     Пятрасе, що ж маємо робити? На пошту пан посилає. То ти пішки підеш чи поїдеш верхи до того міста? Ось пан папір дав: там його три сотні золотих.
Пятрас відповідає:
—     Поїду, але ти дай мені конопель і бочку смоли. Господар приніс. Наймит віддав усе прив'язаному чортові, а той сплів з конопель батога й вимочив на нього усю бочку смоли. Потім запріг клишоногих ведмедів: чорт сів за кучера, а Пятрас за пана — та й поїхали.
Коли були вже недалеко від міста, наказав батогом вимахувати — шибки у місті так і посипалися. Всі кинулися дивитися: що пе за голос такий, аж шибки дзвенять. А як побачили пана, що на ведмедях приїхав, зацікавилися:
—     Що, паночку, хочеш?
Показав наймит папір:
—     Ось маю папір від свого пана. Тут у вас його три тисячі золотих.
Усі божаться, що це неправда, що ніяких панових грошей у них немає. Тоді наймит каже кучерові:
—     Свисни батогом! Той як свиснув — усе місто
кинулося благати:
—     Не свисти, паночку, зараз віддамо!
Склалися усі, віддали гроші ще й просять, щоб скоріше додому їхав. Пятрас забрав гроші, привіз додому, віддав господареві й каже:
—     Віднеси ці гроші своєму панові, але спочатку піди висповідайся, бо вже рік минув,— одержиш те, про що домовилися. А як дам тобі щигля, то і в живих не лишишся.
Господар як почув ті Пятрасові слова, впав на коліна:
—     Пятрасе, любий, хоч усе моє господарство забирай, тільки не вкорочуй мені віку!
Забрав наймит у нього все майно й розділив між-тими, кому господар не заплатив за працю, а сам хтозна-куди зник.
Може, й тепер десь ходить по білому світу, лякаючи щиглями отаких господарів-крутіїв?

ЯК ПАНА ПОЗДОРОВЛЯЛИ
В одного пана були іменини. Кріпакам наказали поздоровити пана й принести подарунок. Лановий каже:
—    Пан не любить, коли хтось багато говорить, то ви не дуже розбалакуйте. Коли відчините двері до пана в кімнату, то один з вас хай скаже: «Вітаємо пана!» А ті, що за дверима стоятимуть, хай підхоплять «Зі всією ріднею!»
Як домовилися, так і зробили. Вибрали одного найсміливі-шого нести подарунки, а всі інші залишилися за дверима. Той узяв в обидві руки по горщику з медом і йде. А в панському будинку підлогу було так начищено, що в дерев'яних черевиках можна було йти тільки тоді, коли за стіну тримаєшся. Ледве встиг кріпак поріг переступити, як дерев'яні підошви підсковзнулися, горшки з медом із рук випорснули, а сам він так і простягся на підлозі. Падаючи, закричав:
—    А щоб тебе чорти забрали!
А кріпаки, знаючи, що мають казати, в один голос гукнули:
—    Зі всією ріднею!

НЕБАЧЕНА Й НЕЧУВАНА КАЗКА
У одного батька були три сини — два розумні, а третій дурний. Надумали вони усі втрьох у світ іти, щастя шукати. Розумні пішли одною дорогою, а дурень — іншою. Пройшов дурень трохи й давай до них гукати:
—    Агей, брати! Ідіть сюди, подивіться, що я знайшов!
А брати й кажуть:
—    Ходім побачимо, може, той дурень справді щось путнє знайшов.
Прийшли до нього й питають:
—    Ну, що ти тут знайшов?
А він їм показує зуб Із борони та й каже:
—    Чи не бачите, брати, який це добрячий рожен лося смажити?
Ті два сплюнули та й кажуть:
—    Дурень дурнем і зостанеться. Ні лося немає, ні чого іншого, а вже радіє, що зуба з борони знайшов — добрий рожен, буде чим лося смажити.— І пішли своєю дорогою.
Третій брат ще трохи пройшов І знову гукає:
—    Братики, братики! Ідіть-но сюди, я ще знайшов!
Радилися, радилися брати — то йти, то не йти, та й знову:
—    Ходімо, чи що, може, той дурень і справді щось путнє знайшов.
Підійшли, дивляться, аж дурень стоїть біля сухої верби й гукає. Вони його й питають:
—    Ти чого галасуєш? Що там ще знайшов?
—    Гляньте, братики, яке це сухе дерево — лося смажити!
—    Зв'яжися з дурнем: ще ні лося, нічогісінько, а він уже репетує... Ходімо своєю дорогою!
І знову рушили вони своєю дорогою, а дурень своєю. Незабаром дурень знову гукає:
—    Гей,  брати,   братики!   Ідіть-но  сюди  хутчіш!   Дивіться, що я знайшов!
Брати  й  слухати  не хочуть,  а він  усе  гукає та  й  гукає:
—    Коли вже він так уперто кличе й кличе, то, може, сходимо, глянемо, чи що, може, й справді він щось путнє знайшов.
Прийшли й питають:
—    То що ж цього разу ти знайшов?
А він їм:
—    Дивіться — лось!
Одразу ж того лося разом убили, принесли ту суху вербу, той рожен — із борони зуб, але ні в кого з братів сірника не має. Дивляться: недалеко вогник блимає — вогнище горить.
Один із розумних братів швиденько подався туди, дивиться, аж палить те вогнище бридкий, потворний дід. Він тому дідові й каже:
—    Діду, дай мені вогню.
А дід:
—    Розкажи мені нечувану й небачену казку, тоді я тобі й дам вогню, а не розкажеш — виріжу на твоїй спині пасок шкі- ри
Брат і так і сяк, мик, мик, але нічого Не виходить. Дід йому й викраяв пасок на спині. Повернувся брат без вогню.
Пішов другий брат вогню просити. І з ним таке саме сталося. Дід до нього:
—    Розкажи мені нечувану й небачену казку, тоді й дам тобі вогню, а не розкажеш — виріжу на спині паска.
Той розказував, розказував, та так нічого й не розказав. І в нього дід на спині злупив паска. Нарешті йде вогню просити дурень. Дід йому знову те саме:
—    Розкажи мені казку нечувану й небачену, то дам вогню, а не розкажеш — вріжу тобі пасок на спині.
Але   дурень   йому   й   каже:
—  Я тобі розповідатиму, але ти  мені  не  скажи  «брешеш». Бо як скажеш «брешеш», то я тобі на спині пасок викрою.
Дід погодився.
Тут дурень і почав:
—    Іду я та й їду лісом, аж бачу — дупло; вилажу, дивлюся-дивлюся — а в ньому дятлята. Я в те дупло заліз, усіх дятлят перебив, общипав, випотрошив, розвів вогонь, обсмалив їх, посмажив і поїв. Хочу вже вилізти Із дупла й не можу. Сходив додому, приніс сокиру, прорубав більшу дірку й виліз. Потім знов іду та й Іду тим лісом; слухаю, коли це чую — гримить, тріщить, свистить, гуде й усе ближче й ближче до мене; дивлюся-дивлюся — аж то дев'ять сарн на одній нозі скачуть. Я по тій нозі торох, а вона — трісь і переламалася. Я сарнам голови поодкручував, шкури на себе понатягував і далі рушив. Знову іду й іду лісом, чую — щось пищить, виє, свистить, дзижчить. Дивлюся-дивлюся — дев'ять вовків одну бджолу ріжуть. Я тих вовків прогнав, бджілку спіймав і поніс із собою. Бджілка принесла мені повні шкури із сарн меду. Іду й іду собі далі, приходжу до річки. Коли переходив кладкою — в річку упав. Сім . сарнових шкур з медом шубовснули в воду, мед і розтав. Що мені робити?! Стільки солодкої водички, а пити нічим. Поду-мав-подумав та й зняв у себе череп з голови. І як став ту водичку пити, як став пити! Пив, пив, доки вона солодка була. А тоді знову далі рушив. Іду собі та й іду, а всі люди з мене сміються. Дивуюся: чого це вони з мене насміхаються? А вони й кажуть: «Подивися, чоловіче, у тебе ж на голові черепа немає!» Я мац. себе за голову — а всі пальці так і вгрузли в мозок. Плюнув я й пішов назад. Узяв свій череп, надів на голову й рушив далі. Тепер у мене залишилося три шкури із сарн, повнісінькі меду, а в семи шкурах самі стільники з воском. Я з того воску зліпив кобилу, сів на неї верхи І їду собі. Приїхав до корчми, не маю чим кобилку прив'язати. Тоді я відламав гілку з верби, при-стромив кобилку до землі — вона й стоїть. Зайшов до корчми — порожньо, нікого немає. Вернувся до своєї кобилки. Дивлюся-дивлюся, а та верба, що я нею кобилку пристромив, виросла аж до самого неба. Як почав я на ту вербу дертися,— ліз, ліз і виліз на самісіньке небо. Хутенько всі три шкури Із сарн, повні меду, поніс богові й віддав. А мені пан бог подарував сім корів. Я всі сім і пригнав до тієї дірки, якою виліз на небо. Дивлюся, а моя кобилка з вербою пішла попаски в бік од дірки. Думав-думав, іііо ж мені тепер робити? Погнав я корів до святого Петра й поміняв їх на сім мішків полови. Та як став із тієї полови вірьовку плести, як став плести! І таки сплів. Забив кілок, прив'язав до нього вірьовку й ну спускатися вниз. Спускався-спускався, аж тут не вистачило вірьовки,— так і повис у повітрі. Невдовзі приїхали вершники й розпалили пря- мо піді мною вогнище. Вискочила з полум'я іскра, потрапила прямо на мене й випалила у моємі лобі дупло. Згодом прилетів бджолиний рій, сів у те дупло, і стали бджоли мед носити. Носили, носили бджоли мед, і зробився я дуже важкий. Вірьовка не витримала, тріснула, і я впав прямо в пекло. Дід у нього й питає:
—    І що ж ти в тому пеклі бачив?
А дурень йому:
—    Дивлюся-дивлюся — мій батько на твоєму батькові верхи із пекла їде!
Дід як зарепетує:
—    Брешеш! Цього не могло бути!
Тут дурень йому відразу аж два паски на спині й викраяв, приніс братам вогню — підсмажили вони лося, і всі добряче понаїдалися.

МЕРТВА КВІТКА
Колись давно-давно жив собі король. А в нього було три гарні-прегарні дочки. Якось король зібрався в далеку подорож по чужих краях. Стали його дочки просити подарунків привезти. Старша просить сукню шовкову з діамантовими застібками, середульша — перли з найглибшого дна морського, а найменша — мертву золоту квітку.
Минув рік. Король повертався додому. Як тільки побачив, що палац забілів удалині, так і згадав подарунки, що віз своїм дочкам. Шовкову сукню з діамантовими застібками — найстаршій, низку перлин із найглибшого дна морського — середульшій... А де ж подарунок найменшій, найулюбленішій?
Зажурився король, що забув привезти їй неживу золоту квітку. Не гаючись, велів повернути коней назад — поїхав шукати золоту квітку.
Їхав-їхав, доки до моря доїхав, бачить — при березі човен гойдається на хвилях, а в тому човні старий рибалка сидить.
—     Слухай, діду,— мовить до нього король,— чи не знаєш ти, де росте мертва золота квітка?
—     А чому ж не знати,— відповів рибалка.— Треба тільки перепливти море... Як не боїшся бурі, то сідай у мій човен — я тебе перевезу.
Море тоді було тихе й на бурю не показувало. Та не встиг король у човен сісти, як повіяв сильний вітер, здійнялися хвилі, завирувало-запінилося море. Глянув король — аж котиться на них хвиля, та така велика, як гора. Підхопила вона човен та й понесла. Темно стало — нічого не видно, тільки чути, як море гуде.
Чи довго вони так пливли, чи ні — ніхто не знає. Коли це буря вщухла, море стало тихе й гладеньке, як дзеркало. А велика хвиля обернулася в острів. А на тому острові, бачить король, стоїть палац із чорного мармуру, покритий золотим дахом.
Підійшов король ближче — ніде ані душі. Дивиться король: перед палацом сад, а в тому саду золоті квіти цвітуть. Зайшов він до саду й зірвав золоту квітку. І тут хтось його хап за руку — неначе обценьками стиснуло. Обернувся король, а біля нього Кощій із косою стоїть, кістками торохтить.
—     Відпусти! — закричав король злякано.
—     Не відпущу! — каже Кощій.— Навіщо зірвав мою долю? І не відпущу, доки не пообіцяєш видати за мене свою найменшу дочку. Через три дні приїду, заберу її.
Що він мав робити? Хотів чи не хотів, а мусив пообіцяти йому свою дочку. Вмить Кощій десь щез, а в руці король тримав золоту квітку.
Знов повіяв вітер, завирувало море, загойдався острів і перетворився у величезну хвилю. Короля винесло на берег. Сумний та невеселий повертався він до свого палацу.
—     Де ти так барився, татусю? — питають його дочки та все дякують за подарунки. А найбільше зраділа своїй золотій квітці найменша дочка. Тільки король був зажурений. Перед його очима так і стояв страшний Кощій, що через три дні забере найменшу королівну.
Король про це нікому нічого не сказав. Скликав на бенкет багато гостей, три дні вони пили, їли й танцювали. А надвечір третього дня зненацька зчинилася страшна буря, вдарив грім, і перед палацом зупинилася чорна карета, запряжена чудовими кіньми. Але в тій кареті не видно ні пана, ні кучера. Всі гості цьому дуже здивувались, а король одразу здогадався, що це Кощій приїхав по його дочку.
І надумав король хитрощами позбутися небажаного гостя. Нічого нікому не кажучи, велів служниці надіти гарне вбрання й послав її в карету замість дочки. Та тільки-но вона підійшла до карети, коні заіржали й копитами стали землю бити.
—     Збігаю подивлюся, хто там приїхав, — каже найменша дочка. Та й побігла. Ніхто не встиг і слова промовити, як невидимі руки схопили дівчину, вштовхнули в карету, а коні рвонули з місця. Знову зчинилася буря, закрутила-завертіла — і карета зникла разом із королівною.
Королівна лежала, мов мертва, й нічого не чула: ні того, як її хвиля несла, ні як та хвиля островом стала... Тільки як опритомніла, розплющила очі, то побачила: горить світло в бурштиновій світлиці, сама вона сидить у золотому кріслі, на шовкових подушках, а перед нею стоїть вродливий, стрункий воїн із золотою зброєю. І такий він сумний та зажурений, що королівна усміхнулася до нього -й питає:
—     Чого ти такий сумний, славний воїне?
—     Як же мені сумним не бути, прекрасна королівно, коли мене і всі мої маєтності злий чаклун зачаклував. Не мине й години, як буду вже не славний воїн, не королевич, а страшний Кощій.
Страх пройняв королівну після цих слів, але вона ще спитала королевича:
—     Скажи мені, як я сюди попала?
—     Твій батько пообіцяв мені тебе за золоту квітку. І вчора я тебе непритомну переніс до свого палацу.
Королівна злякалась і гірко заплакала. Парубок заспокоював її:
—     Не плач, красна королівно! Як ти мене покохаєш і погодишся стати моєю дружиною, то з мене спаде закляття, і ми будемо щасливі.
Королівна втерла сльози й подала йому руку.
—     Коли я можу тобі допомогти,— сказала вона,— то я буду тобі дружиною, хоч ти й страшний Кощій.
Невдовзі королевич знов обернувся Кощієм і пішов у сад, де росли золоті квіти. Тільки то були не квіти, а королевичеві заворожені воїни.
Королівна зосталася сама у великому палаці, і дуже їй було сумно. Лише на третій день провідав її наречений. Він мав вигляд справжньої людини, та був такий усього дві години. Потім знов обернувся Кощієм і пішов у сад мертвих квітів. А. королівні до краю набридло буТи самій в порожньому маєтку.
Одного разу, коли до неї прийшов наречений, королівна попросилась в нього провідати своїх батька та сестер. Королевич довго не хотів її пускати, а потім дозволив-таки. Прощаючись, він дав їй червоне яблучко й сказав:
—     Візьми це яблучко! Тільки бережи його. Коли воно побіліє,— значить, настав'тобі час повертатися до мене. Ще дев'яносто дев'ять днів я і мій палац будемо заворожені злим чаклуном. Як ти за цей час повернешся, я буду врятований, а як ні — я помру.
Швидко летів королівні час серед рідні. Вона геть забула про Кощія — свого нареченого. Якось випадково покотилося їй під ноги забуте яблучко. Дивиться королівна, а воно біле-біле. Пригадала вона, що настав час повертатися, щоб нареченого врятувати. І хоч уся рідня просила її ще погостювати, вона й на хвилину не схотіла більше лишатися.
Повернулася королівна в зачарований палац, шукає повсюди свого нареченого й ніде не може знайти. Тоді пішла вона в сад мертвих квітів. Кощій лежав там непритомний. Обняла його королівна, поцілувала — враз Кощій обернувся людиною.
Він узяв її за руки й каже:
—     Коли б ти хоч на хвилинку спізнилася, не знайшла б уже мене в живих. А зараз кінчився час закляття. Спасибі тобі, що приїхала вчасно.
Тоді королівна перецілувала усі мертві квіти в саду, й вони обернулися на воїнів.
Королевич і королівна справили бучне весілля й жили довго й щасливо.

ЧАКЛУН
В маленькій старій хатинці жив собі літній чоловік із сином Йонукасом. Поки батько був здоровий та дужий, він заробляв на хліб обом: то рови копав, то дрова рубав, то іншу роботу робив, до якої не хотіли братись багатії. Але одного холодного осіннього дня копав батько рів, застудився й захворів. Йонукас, як тільки міг, доглядав батька: приносив йому аж із міста ліків та молока. Грошей у них було мало, а незабаром і зовсім не стало. Батько був ще слабий, хоч із ліжка вже вставав. На той час батько з сином зовсім не мали чого їсти.
—     Тату, піду я до людей, — каже Йонукас — Вони багаті, то дадуть мені скибку хліба й молока трішки. Сам поїм і тобі принесу. Не будемо з голоду пухнути. А може, й копійчину на ліки випрошу.
Довго не погоджувався батько. «Людина мусить працею на хліб заробляти, а не жебрати,— думав він.— Але ж хлопчик ще малий, хто йому роботу дасть? Не помирати ж із голоду».
Почепив хлопчик торбу через плече, взяв у руку кийка і, мов справжній жебрак, подався в люди хліба просити.
Іде Йонукас селом — собаки гавкають. Не встиг у двір зайти, а на порозі вже став гладкий хазяїн з люлькою в зубах. Зняв хлопчик шапку й розповідає про своє горе. Та хазяїн йому й слова не дав сказати:
—     Не студи дарма рота. Чули ми ваші байки. Дармоїди ви всі. Вам би тільки їсти, а робити — то нема кому. Наче й мале, а вже таке ледащо.
—     Я можу працювати,— озвався Йонукас.
—     Ви чули? Працівничок знайшовся, коли вже все пороблено і в клуню складено. Нема про що з тобою говорити, йди геть! Ну, чого ждеш? Спущу собаку — з твого лахміття тільки пір'я полетить!
Злякався хлопчик собаки — і навтьоки з двору.
Іде Йонукас і від кривди гіркі сльози додолу ронить. «Як тяжко бути жебраком! Краще вже сісти десь під вербою та й померти,— думає Йонукас— Але .ж хто принесе татові хліба й ліків?» Ця думка піддала хлопчикові сил, і він завернув до іншого господаря. На подвір'ї він побачив наймичку: вона стояла з повним кошиком вареної картоплі — годувала курей. Хлопчик хотів зайти до хати, але наймичка затримала його:
—     Як ідеш просити, то й не заходь, бо все одно нічого не дадуть.
—     Я хочу їсти,— несміливо мовив Йонукас. У нього аж слина текла, коли він дивився на варену картоплю.
—     Бачу, що хочеш, але тут даром нічого не дають. Ось візьми дві картоплини і гайда з подвір'я,— каже наймичка, простягаючи йому картоплю.
А господиня побачила у вікно, що наймичка дала хлопчикові дві картоплини, і ну кричати на неї:
—     Звідки це ти така щедра взялася? Чуже добро волоцюгам роздаєш!
Йонукас уже й не чув, як вона сварилася. Картопля випала йому з рук; переляканий хлопчик метнувся на вулицю. Зажурився дуже Йонукас, та як згадав про батька, то наче хто його в спину підштовхнув,— подався далі. Він уже й змерз добре. Голодний і стомлений,завернув хлопчик ще до одного двору.
Тільки поріг у хаті переступив — потемніло йому в очах. Хитаючись, насилу добрів до ослона та й упав на нього.
—     А це що за нечепура? — почув Йонукас сердитий голос господині..— І не соромно?.. Не встиг порога переступити — й уже на ослін мішком гепнувся. Що, від холодного вітру п'яний? А обірваний, а брудний!.. Ще вошей нанесеш! Ану, йди собі геть! — і з цими словами господиня виштовхала малого жебрака в двері.
Плентається Йонукас і ніг під собою не чує. Похитується, як п'яний. Схаменувся — аж він на корчі в лісі сидить. Уже сутеніє, і ліс чужий. «Заблудився,— злякався хлопчик.— Вдома хворий тато, а в торбі ані крихти хліба». Йонукас гірко-гірко заплакав.
—     Чого це ти, Йонукасе, плачеш? — нараз він почув незнайомий голос.
Підвів хлопчик голову — перед ним стоїть високий пан у чорній оксамитовій одежі.
«Звідки цей пан знає, як мене звати?» — здивувався хлопчик.
А незнайомий веде далі:
—     За цілий день ти так нічого й не випросив — ані крихти хліба, ані копійки грошей. А твій батько дуже хворий. Як не принесеш йому ліків, то він помре.
Хлопчик аж затрусився від плачу, чорний пан його заспокоює:
—     Не побивайся так, хлопче. На ось тобі три золоті монети. Йонукасові навіть в очах зарябіло, — у нього у руці золоті гроші! А незнайомий узяв його за плечі та й каже:
—     Ходімо, я покажу тобі, як додому втрапити.
Підвівся Йонукас, і незабаром вони удвох вийшли на узлісся. Недалеко вогники блимають. Йонукас одразу впізнав знайоме містечко. А там недалеко й батькова хатинка. Зрадів хлопчик, подякував панові за його доброту, хотів далі йти, та незнайомий затримав його:
—     Ти не ходи жебрачити, а наймайся до мене на роботу. Он бачиш,— він показав пальцем, на я^сому була обручка із зеленим камінчиком, — отам за болотом, на горі, мій маєток стоїть. Завтра, коли сонце зайде, приходь — я тоді тобі дам роботу.
Сказав так чорний пан та й щез — наче крізь землю провалився.
Дивиться хлопчик — на горі стоїть чорний палац із вежами, у вікнах червоні вогні горять. Страшно якось йому зробилося — аж мороз пішов поза шкірою. Та згадав, що зможе грошей заробити і допомогти бідолашному батькові, то аж повеселішав. Веселий, хутенько1 подався до містечка, купив хліба, ліків, молока й прийшов додому. І правда, батько дуже хворий був. Дав йому ліків випити, і вперше за цілий день вони з батьком поїли. Розповів Йонукас батькові про свою пригоду, про чорного пана та про те, що збирається завтра ввечері йти до нього на заробітки. Батько боявся, щоб той пан та не був чаклуном, але синові нічого не сказав про це — і так їм тяжко жилося. На другий день Йонукас вийшов і бачить: гора, на тій горі велике дерево, а ніякого палацу й близько нема, бо не видно навіть маленької хатки.
«Що воно означає? — думав хлопчик.— Може, він з мене посміятися схотів?» Та коли стемніло, на горі наче виріс великий чорний палац і червоні вогні у вікнах загорілися — так само, як і вчора. Попрощався хлопчик із батьком та й пішов. Тільки-но вийшов на шлях, а назустріч йому вершник. Зупинився, посадив Йонукаса до себе на коня, зав'язав йому очі, й поскакали разом. Через деякий час кінь зупинився. Зсадив вершник хлопчика, повів із зав'язаними очима якимись східцями — то вниз, то вгору, то вниз, то вгору. Кругом виють сови та кричать сичі, щось хрипко сміється, щось стогне. А вгорі літають кажани, ще й крильми їх зачіпають. Хлопчик так злякався, що в нього й чуб дибки став. Але враз усе стихло. Чоловік що вів його, розв'язав йому очі. Але хлопчик стояв засліплений, бо очі відвикли од світла. Та поступово Йонукас почав знову розрізняти усе навколо. Перед собою він побачив велику гарно прибрану світлицю. Посередині стояв великий стіл, заставлений різними стравами та напоями. А за столом сидів той самий чорний пан. Він звелів Йонукасові пити й їсти все, що йому заманеться."
Попоїли. Пан повів хлопчика в іншу — меншу кімнату, в якій стояло ліжко з білою постіллю, стіл, два стільці й книжкова шафа.
Пан йому й каже:
—     Це твоя кімната. Тут житимеш і працюватимеш. І щоденно я тобі плататиму одну золоту монету. Ти повинен охороняти ці двері.— Він показав на залізні дверцята у стіні.— Але попереджаю тебе: ніколи їх не відчиняй і не заходь туди. Бо загинеш.
Сказав це пан і щез. «Дивно,— думає хлопчик, залишившись на самоті, — іцо ж там може бути, за тими залізними дверима?» Але йому дуже захотілося спати, і він, тільки-но в ліжко ліг, як одразу й заснув.
На другий день вранці знову прийшов до нього чорний пан та й каже:
—     Я їду в далеку подорож, повернуся через два тижні. Ти охороняй ці двері. Але ще раз повторюю: не подумай лишень їх відчиняти, бо загинеш. Щоб тобі не було нудно, бери з шафи книги й читай.
Коли пан поїхав, хлопчикові стало неспокійно на душі. Страх як хотілося йому знати, що ж там, за тими дверима. «Ану подивлюся»,— подумав Йонукас, та як пригадував панові слова, то боявся на ті двері й дивитися.
Читати Йонукаса навчив батько. Тож узяв він книжку, став читати, але нічого не втямить,— усе ті залізні двері в голову лізуть. Так минув день. Увечері ліг Йонукас спати, та ніяк не може заснути — усе йому кортить дізнатися, що ж за тими дверима. Устав, притулив вухо до замкової щілини й слухає. Чує: кіт нявкає, собака гавкає, сич стогне... Йонукас і за ручку взявся — і в ту ж мить почув, як за дверима заторохкотіли кістки мертвяка і хтось пронизливо, страшно зареготав. Йонукас мерщій од дверей, зарився в подушку, укрився з головою й так протремтів до ранку. Наступного дня Йонукас ходив, мов блекоти об'ївся. Його мучила спокуса подивитися, що там за дверима і діймав страх.
На третій день Йонукас не витримав і відчинив двері. Там було зовсім темно, якісь сходи вели кудись униз. Він навпомацки рушив тими сходами, нарахував тринадцять східців і спустився в напівтемну кімнату. Роздивившись трохи, хлопчик угледів у кутку людський кістяк. Замість ліхтаря, під стелею висіла кобиляча голова, і з її очей падало зелене світло. Усі стіни були обліплені кажанами й гадюками. На шафі сидів сич. Усе здавалося мертвим. Раптом із кутка вибіг кудлатий собака з червоними очима й став гарчати й скалити зуби. Йонукас страшенно злякався. «Чорт! — подумав він.— Отепер він мене з'їсть». Та згадав, що в нього в кишені є чотки. Він витяг їх і — трах, трах ними собаку по голові. Той тільки заскавчав, загавкав і простягся мертвий.
Застогнав сич, засичали гадюки, заторохкотіли кістки у мертвяка, заіржала кобиляча голова, але невдовзі все затихло.
На столі посеред кімнати лежали черепи, кістки, різні пляшечки й велика товста книжка. Йонукасу захотілося почитати її — про що там пишеться? Розгорнув він її й бачить, що то книжка про чаклування, ще й з картинками. Йонукас заховав книжку під полу й повернувся до своєї кімнати.
І став Йонукас днями й ночами читати ту книжку. Довідався, як можна обернутися в якусь річ чи тварину. Тепер хлопчик зрозумів, що його господар — чаклун. Перечитав Йонукас книжку, одніс і знову поклав на столі.
А невдовзі й господар появився — він їздив на бенкет до відьми. Довідавшись, що в його кімнаті побував Йонукас, чаклун дуже розгнівався. Схопив хлопчика, запхнув у мішок і наказав наймитові вкинути в річку. Але чаклун не знав, що Йонукас теж навчився чаклувати. Одніс наймит мішок з хлопчиком і вкинув у річку — туди, де найглибше. Хлопчик одразу ж обернувся на рака. А старий рибалка ловив рибу та й упіймав того рака. Приніс додому і віддав жінці зварити. Тільки-но жінка хотіла рака в окріп кинути, як він заговорив людським голосом.
—     Відпусти мене,— каже,— я не рак.
Жінка злякалася та й випустила його з рук. А він обернувся дитиною й пішов додому. Як побачив батько, що його син живий та здоровий, то так зрадів, що й не сказати.
—     Щастя моє, тату, що я вивільнився з кігтів чаклуна,— каже Йонукас,— але грошей я й копійки не приніс. З чого ж ми тепер житимемо? А знаєте що, тату? Недарма я в чаклуна служив — навчився доброго ремесла, тепер з голоду не помремо. Я обернуся цапком, а ти поведи мене на ярмарок і продай. Тільки не забудь із шиї мотузка зняти.
Сказавши це, хлопчик обернувся цапком. Зав'язав батько йому на шию мотузка й повів на ярмарок. Обступили люди їх і дивуються.
—     Та який же гарний цапок!
—     А який веселий і пустотливий!
—     Та який упертий — справжній цап!
Підійшов той хазяїн, що на Йонукаса собаку нацькував, обдивився цапка з усіх боків і купив.
—     Пуття з нього мало,— каже жмикрут, платячи за цапка.— Та хай буде чим дітям бавитись.
Одв'язав батько мотузка з цапкової шиї, забрав гроші й пішов собі додому. Прийшов додому — а його син за столом сидить і книжку читає.
—    А чи добре мене продав, татку? — сміється.
Батько висипав гроші на стіл. їх вистачило на якийсь час обом на харчі. Та як гроші вийшли, батько знову зажурився.
—     Добре, тепер я обернуся бараном,— каже син.— Завтра ярмарок, веди мене, тату, й продай. Тільки не забудь у мене з рогів мотузочка зняти.
Вивів батько барана на ярмарок. Люди дивуються: який він жирний та яка у нього вовна біла й м'яка. Підійшла та сама жінка, що випхала тоді голодного й стомленого Йонукаса за двері. Довго вона торгувалася, хотіла якнайдешевше купити. Нарешті сторгувалися.
Веде вона барана і бурчить собі під носа:
—     Піддурила-таки старого — заплатила мало, а вигоду велику матиму.
Дід одв'язав мотузка од рогів та й пішов собі додому. А Йонукас, веселий і задоволений, зустрів батька дома.
—     Добре зробили тій скупій бабі,— каже він.— Хотіла іншого піддурити, а сама ні з чим залишилася.
Знову син із батьком живуть ситі й щасливі. Та прийшов день, коли й ці гроші кінчилися.
—     Тепер, тату,— сказав Йонукас,— я обернуся конем. Веди мене на ярмарок, але добре продай, щоб надовго грошей вистачило. Тільки дивись, коли вже сторгуєтесь, не забудь із мене вуздечку зняти.
Аж обернувся хлопець у прегарного карого рисака. Повів батько його продавати. Тепер ще більше дивувалися люди: хвалили, торгувалися, але ніхто не купив, бо старий заломив високу ціну.
Але тут підходить пан, весь у чорному, й каже:
—     Давай, чоловіче, я твого коня куплю. Скільки ти за нього просиш?
Старий назвав ціну. Пан вийняв з кишені гроші платити.
—     Підставляй руки! — каже він чоловікові. Та як став сипати гроші, — та все золоті, та багато,— аж на землю стали падати. Дід кинувся їх із землі збирати й відпустив повід. А чорний пан хап за вуздечку, сів на коня — і тільки курява знялася.
Покупець був той самий чаклун. Оглянувся батько, а вже немає  ні   коня,   ні покупця.
І згадав старий, що вуздечку не зняв...
Сумний та невеселий повернувся він додому. А сина вдома не було.
—     Нащо мені це золото, коли я сина втратив,— бідкався старий, висипаючи гроші на стіл.
А чаклун прискакав додому, завів коня в кузню й наказав підкувати його, та такими підковами, що по два пуди кожна. Коваль став підковувати. Тут прийшла подивитися на коня чаклунова дружина.
—     Конику, конику,— гладить вона коня по голові.— Як же ги упрів, весь аж піною покрився. Треба тобі хоч вуздечку зняти.
Не встигла вона вуздечки зняти, як кінь обернувся на хлопчика. А в ту мить чаклун влетів у кузню. Та хлопчик обернувся на ластівку й випурхнув надвір.
Чаклун обернувся шулікою й кинувся наздоганяти ластівку.
Ластівка побачила вікно в одній вежі й влетіла туди. А в тій вежі була маленька кімнатка, в ній сиділа старенька бабуся — льон пряла. Бабуся встала й зачинила вікно перед самісіньким носом шуліки. Шуліка потарабанив дзьобом у вікно та й полетів собі геть. Ластівка обернулася знову на хлопчика. Все розповів він бабусі про чаклуна та й просить її:
—     Допоможи мені, бабусю, добре? Треба покінчити з отим лиходієм. Ось я обернуся на ячмінне зерно.
Бабуся набрала ячменю в фартух і посипала на подвір'ї. А одну зернину ногою притоптала. Коли це де не взявся індик і кинувся те зерно клювати. А тут із-під бабиної ноги лисиця як шасне — схопила індика за горло й розірвала. Лисиця знову на хлопчика обернулася, а замість старої бабусі хлопець побачив перед собою молоду красуню. Вона обняла його, поцілувала та й каже:
—     Дякую тобі красно за те, що ти чаклуна знищив. Ти визволив увесь мій палац, бо його заворожив чаклун.
І дівчина розповіла, як той чаклун убив її батька, а її взяв собі за дружину. Та вона не слухалася його, і чаклун обернув її в стару бабусю й посадив у вежу льон прясти.
Заворожена гора обернулася в пречудовий палац, з'явилися в ньому люди. Хлопець привіз до палацу свого батька, згодом одружився на красуні й зробився господарем того великого маєтку.

ЗОЛОТОВОЛОСИЙ І ЗОЛОТА ЗІРКА
Жив собі король. І хотів він оженитися на такій дівчині, щоб вона була найкраща і найрозумніша за всіх у світі. Просватали йому гарну-прегарну дівчину: коси золоті, хто на неї гляне — очей відірвати не може.
Дуже сподобалася вона королю, й він із нею одружився. Але стара зла мати так не злюбила своєї невістки, що ладна була отруїти, аби у своєму маєтку не бачити. Невдовзі народила молода королева напрочуд гарненького синочка. Стара королева взяла його й поклала не в колиску, а в невеличку скриню, закрила її віком, понесла до річки й пустила за водою. А в колиску стара злюка примостила кота, сповивши його, наче дитину.
Наступного дня зранку усі прийшли подивитися на немовля. Глянули — й здивувалися, що таке воно волохате. Розповили — аж там справжнісінький кіт лежить. Молода королева так і оніміла; стара карга трохи помовчала, а потім рознесла чутку, що її невістка — відьма, тому й народила кота. Через рік знову так само вчинила. В королеви народилася донечка — гарна, мов ясне сонечко. Стара й її вкинула в річку, а в колиску кота поклала. Розгнівався король на свою дружину. Тяжко зажурилася молода королева, і не було більше в них дітей. А всі люди молоду королеву прозвали відьмою.
Саме тієї ночі, коли народився перший син, один чоловік рибу ловив. Почув він дитячий плач. Приплив човном на той плач, дивиться — аж на хвилях скриня погойдується. Зловив він її — аж там немовлятко. Зрадів дуже й хутчіш додому, щоб показати знахідку своїй дружині. Приніс і питає:
—    Відгадай, що в мене у цій скрині?
Вона не відгадала; тоді він одчинив скриню, показав немовля, що солодко спало собі, й каже:
—    Ти не подарувала мені дитинки, то я тобі хоч знайдену приніс.
Розповили вони немовля, дивляться, аж там пелюшки гарні, .полотна покладено багато,, а на дні ще й гроші в шматинку загорнуті. Обдивилися дитинку, за вушком три золоті волосинки побачили, то й назвали Золотоволосим. Гляділи-кохали його, як рідного сина. А гроші й пелюшки у скриню поклали.
—     Гроші,— кажуть,— нам не потрібні: свого хліба нам і нашій дитині вистачить. Краще заховаймо їх, може, колись йому ще знадобляться.
Минув рік. Рибалка знову піймав скриню й приніс додому. Дивиться — аж у ній гарнесенька дівчинка лежить і так само з дорогими пелюшками та грошима; схоже, що вона тому першому хлопчикові сестричкою доводиться. Розглядають рибалка зі своєю жінкою немовля — бачать, за вушком — три золоті зірочки. І прозвали вони її Золотою Зіркою. Радо, так само, як і хлопчика, плекали та ростили вони дівчинку.
Довго діти росли у рибалки. Були вони веселі й здорові, аж одного разу прибігли знадвору й питають:
—    Татусю! Мамусю! Чи правду діти кажуть, що ми у вас не рідні, а знайдені, з води виловлені?
Що ж мали рибалка з жінкою робити? Взяли та все й розповіли дітям і скрині показали, і те, що в них було покладено. Вислухали усе це діти, обдивилися покладене й сказали: — Дякуємо вам красно за те, що годували й одягали нас, за все, що ви для нас зробили: а тепер ми підемо у світ своїх батьків шукати.
Довго   вони   мандрували   та розпитували, вже й стомилися в дорозі. В одному місті купили хату й посадили біля неї гарний сад. Невдовзі рознеслася по всьому місту слава про Золотоволосого і Золоту Зірку. А вони й не знали, що жили зовсім близько від своїх батьків,— якраз у тому самому місті їхні рідні королями були.
Почула якось стара королева про дітей, а з імен їхніх зрозуміла, що це ті самі немовлята, яких вона у воду повкидала, бо ще коли сповивала їх, запримітила золоті волосинки у хлопчика й золоті зірочки у дівчинки.
Переодяглася стара королева й пішла до них.
Прийшла й стала вихваляти усе, — і така ж вона добра та лагідна до них:
—    Ой, яка ж гарна хата у вас! А які ви молоді та вродливі!
А ще дуже мені хочеться на ваш сад подивитися. Кажуть, що він у вас гарний-прегарний.
Повела її дівчинка до саду, а вона й тут прикидається та все вихваляє:
—    Ой, яка тут краса! Моє серденько, чи це ти сама такі гарні квіти виростила? А ти, Золотоволосику, невже усі дерева сам посадив? Мої голуб'ята, який гарний ваш сад! Але було б. краще, аби на кожному.дереві та був дзвіночок, та ще й дзво нив!
—     А де ж ті дзвіночки можна дістати? — питає Золотоволосий.
—     Я знаю, де їх узяти. Он там на горі їх повний сад, треба тільки одного звідти принести, і за ніч їх зробиться стільки, що вистачить на цілий сад. От коли б ви ті дзвіночки дістали, мої дорогесенькі!
Отак сказавши, пройшла, як посуха, і свій слід лихий полишила. Просто в пащу до смерті дітей посилає, бо той сад на горі був відьмами заворожений,— хто в ньому більше одної години пробуде, той уже звідти не повернеться, а стане деревом. Пішла стара від них, а вони між собою стали радитись, іцо робити. Золотоволосий каже:
—    Сходжу я по того дзвіночка,
—    Не йди, не йди! — відмовляє його сестричка.— Хто-зна, що з тобою там може статися?
—    І не кажи, й не проси — піду і все! Нічого я не боюся.
—    То хоч не барися та швидше повертайся, благає йогосестричка.
Рано-вранці прокинувся брат, вибіг швиденько на гору, дивиться: аж тут буяє чудо-сад без кінця-краю. Зірвав Золотоволосий одного дзвіночка і, не оглядаючись, побіг, наче хто за ним гнався. Прибіг до своєї хати і на дерево дзвіночок прив'язав. На другий день весь сад задзвенів — втішно й приємно було слухати його!
Та стара відьма прийшла знову й завела солоденьким голосочком.
—    Моя ти донечко, тепер так дивно дзвенить у садочку! Та було б ще краще, коли б у вашому озерці жили золоті рибки! Було б краще, мій голубчику!
—    А де ж їх можна дістати?
—    На тім самій горі, в озеречку, мій славний козаченьку!
Отак сказала і щезла.
Рано-вранцІ побіг Золотоволосий на гору по рибку, швиденько приніс її і пустив в озерце.
На другий день сила-силенна рибок з'явилась у воді; вони пірнали, виблискували на сонці — аж радісно було на те озе ро дивитися.
Почула про це стара відьма й здивувалася: як же він зміг живим залишитись і з того саду вибратись? І надумала вона їх занапастити — як не обох, то хоч одного.
На третій раз, як тільки прийшла, знову стала вихваляти їхній сад, примовляючи:
—    Мої квітоньки, гарно, дуже гарно у вас, але одного ще бракує — пташки праведної!
—    А де ж її взяти?
—    Серденько моє, та на тій самій горі! Вона в будинку в останній кімнаті на печі сидить.
Отак сказала й пішла собі, сміючись: «Тепер-то одне з них обов'язково загине». Не встигла вона піти, як Золотоволосий і каже:
—    Я ту пташку повинен дістати.
Сестра хоч як його просила, хоч як відмовляла — все марно.
Вранці прокинулася вона й знову відмовляє брата йти на гору:
—    Братику любий, не йди — мені так тяжко на серці. Ти мені сю ніч якось дивно снився. Братику, благаю тебе, зостанься вдома!
Але він не послухався й вранці подався, на своє нещастя, на гору. По саду походив, роздивився на дерева та квіти, а потім зайшов і в хату. В першій кімнаті побачив такі дивов-ижні речі, що й очей не міг від них одірвати, у другій — срібний та золотий посуд, третя була вся картинами завішана, у четвертій прекрасна одежа лежала, в п'ятій було повно грошей та коштовного каміння. На все він хотів роздивитися — та Й забарився. Нарешті й птаха угледів. Уже збирався його піймати, аж він — трісь, неначе скла шматочок на землю упав, і лежить.
Сестра чекає свого брата день, чекає ніч, а тоді вранці встала й пішла на ту гору шукати його. Шукає та плаче. Ходила, ходила й зустріла там стару жінку. Жаль стало жінці дівчину. Вислухала вона сестру й навчила, як та що треба робити. Все дівчина добре запам'ятала. Перебігла через сад І всі кімнати — нікуди й не глянула, — зібрала усі шматочки скла у фартух, вилізла до птаха, вхопила його й стрімголов кинулася додому. Як тільки вибігла Із саду, ті шматочки взяли та й випали із фартуха і перетворилися враз на малесеньких дітей. Між ними сестра впізнала І свого брата. Швиденько схопила його за руку й повела додому. А птаха в кліточці поставила в себе в хаті.
Знову чутки прокотилися по всьому місту про успіхи та гаразди дітей. Дійшли вони й до Короля з королевою — І ті надумались на брата й сестру подивитися. З усього дивувалися, а найбільше з птаха, що міг правду говорити. Відразу ж стали вони розпитувати його про своїх діток, що з ними і чи живі вони, чи ні. Птах усе їм по правді розповів. Завдяки йому, усім на превелике диво, батьки знайшли своїх діток, а дітки батьків. Ой, як раділи вони цій зустрічі! Від птаха дізналися також, що то стара королева-мати у всьому була винувата. Король розгнівався й звелів схопити її, зв'язати і в такій самій скрині в річку вкинути. Хтозна, куди вона й попливла!
У королівському палаці батьки своїм дітям гучний бенкет зробили, силу-силенну гостей на нього наскликали. Лише тебе та мене, здається, забули покликати, а то б і ми той бенкет побачили.

СІГУТЕ
Жив собі брат, і була в нього сестра Сігуте. То була гарна-прегарна дівчина. Мали вони злу мачуху, а самі й не знали, що вона відьма- І була в тієї відьми рідна дочка — бридка, нечупара, недотепа.
Раз Довелося братові поїхати на війну в далекі краї. Залишилася його сестра з мачухою одна жити. Стала мачуха поїдом їсти свою пасербицю, тяжко над нею знущатися. Сігуте робила найгіршу роботу по хазяйству, а влітку пасла худобу.
Мачуха й за людину не мала Сігуте: дівчина і їла, й спала разом з худобою у повітці. Сігуте завжди ходила з порепа-ними руками й ногами, замурзана, в лахмітті. А мачушина дочка сиділа на покуті, ніби гостя якась, наряджена, розцяцькована й нічогісінько не робила.
А в тому дворі була чорна собачка й чорна корівка. Обидві вони уміли розмовляти, бо давно-давно, кажуть, і тварини розмовляли. Вдома Сігуте завжди балакала з собачкою, а коли йшла доїти,— з корівкою. Отак, бувало, стане говорити то з тією, то з тією та й забуде про свою роботу. І за це мачуха на неї гнівалася. Мачусі все здавалося, що Сігуте не працює, а тільки байдики б'є.
Одного разу, коли Сігуте збиралася гнати худобу, відьма звеліла їй скинути сорочку, дала кужіль льону й грубим голосом наказала:

—     Пряжі напрядеш,
Полотна натчеш,
Сорочку пошиєш —
Тоді і надінеш.

Що ж мала Сігуте робити? Скинула вона сорочку, взяла кужіль льону і, плачучи, погнала худобу пасти в ліс. Пригнала на пасовище, обняла чорну корівку за шию й стала так гірко плакати та побиватися, що, здається, серце от-от розірветься.
Коли ж вона на ту сорочку собі напряде? Шкода стало корівці Сігуте, от вона їй і каже тоненьким голоском:

—     Ой, Сігуте-пастушечко,
Не плач, не ридай
—     Витчу тобі сорочечку,
Гарну, як розмай!

Ухопила корова губами кужіль льону, проковтнула, а через якусь годину одригнула гарну полотняну сорочечку. Зраділа Сігуте — дякує та цілує корівку.
Як пригнала Сігуте череду ввечері, побачила відьма, що в неї така білісінька сорочка, й закортіло їй дізнатися, як це вона зуміла таку гарну собі сорочечку випрясти. На другий день, коли Сігуте зібралася гнати череду, відьма знову наказує їй сорочку скинути.
Дала кужіль льону і каже:

—     Пряжі напрядеш,
Полотна натчеш,
Сорочку пошиєш —
Тоді й надінеш.

Не встигла Сігуте вигнати худобу, а відьма уже й послала свою дочку, щоб та вислідила, як вона прястиме собі на сорочку.
Відьмина дочка заховалася за деревом і все побачила: і як Сігуте, обійнявши корову за шию, плакала, як корова кужіль льону проковтнула і як потім сорочку відригнула. Прийшла мачушина дочка додому й про все, що побачила, розповіла своїй матері. Відьма подумала: «Як за Сігуте й худоба заступається та допомагає їй, то що ж буде, коли брат повернеться? Вона йому розкаже все, покличе в свідки худобу, й тоді мені не минути лиха». І мачуха поклала собі будь-що здихатися Сігуте — надумала спалити її.
Стала відьма зі своєю дочкою копати яму в хаті під порогом. Копали цілий день і цілу ніч. На другий день, коли Сігуте зібралася худобу гнати, відьма вже не здирала з неї сорочку, а ще й приголубила дівчину. Поки Сігуте догнала череду до лісу, відьма натопила піч, вигребла жар і насипала його в ту яму, що викопали з дочкою під порогом. Потім прикрила яму хмизом, зверху притрусила соломою, а на солому землі насипала; землю розрівняла — ями наче й не було. Коли Сігуте пригнала додому череду, відьма вперше, одколи брат поїхав, стала припрошувати її до хати грубим голосом:

—     Йди, Сігутонько, моя донечко,
Хліб ще тепленький, красне сонечко,
Квас свіжісінький, вчора зроблений —
Їж і пий собі на здоров'ячко!

Сігуте вже зібралася йти, аж тут під ноги їй кинулася собачка. Вона все те бачила й стала попереджати дівчину тоненьким голоском:

—     Не йди, Сігуте, не слухай скнару
— Там під порогом повна яма жару!
За поріг ступнеш — у яму впадеш!

Тут відьма як закричить на собачку: «Чого ще ти курей у сінях полохаєш?!» Зловила її й зачинила в коморі.
Але Сігуте не зайшла до хати й залишилася жива. На другий день повторилося усе спочатку.
Коли Сігуте пригнала худобу, відьма стала її знову заманювати до хати:

—     Йди, Сігутонько, моя донечко,
Хліб ще тепленький, красне сонечко,
Квас свіжісінький, вчора зроблений —
Їж і пий собі на здоров'ячко!

А собачка в коморі почула це й попередила дівчину:

—     Не йди, Сігуте, не слухай скнару —
Таж під порогом повна яма жару!
За поріг ступнеш — у яму впадеш!

Не послухала Сігуте відьми, не зайшла до хати. Відьма дуже розгнівалася на неї. Кинулася до собачки й скрутила їй передню лапку. На другий день не встигла ще Сігуте й худоби вигнати, відьма знову до неї:

—     Йди, Сігутонько, моя донечко,
Хліб ще тепленький, красне сонечко,
Квас свіжісінький, вчора зроблений —
Їж і пий собі на здоров'ячко!

А собачка знову попереджає:

—     Не йди, Сігуте, не слухай скнару —
Там під порогом повна яма жару!
За поріг ступнеш — у яму впадеш!

Відьма ще дужче розгнівалася. Кинулася до собачки й скрутила їй другу передню лапку. Так було й на третій, і на четвертий день: відьма поскручувала собачці усі лапи. На п'ятий день, тільки Сігуте пригнала худобу, відьма знову припрошує:

—     Йди, Сігутонько, моя донечко,
Хліб ще тепленький, красне сонечко,
Квас свіжісінький, вчора зроблений —
Їж і пий собі на здоров'ячко!

Собачка востаннє застерегла Сігуте, а відьма так розгнівалася, що підскочила до неї і вирвала язика.
На шостий день, тільки-но Сігуте пригнала худобу, відьма знову кличе:

—     Йди, Сігутонько, моя донечко,
Хліб ще тепленький, красне сонечко,
Квас свіжісінький, вчора зроблений —
Їж і пий собі на здоров'ячко!

Не було вже кому застерегти Сігуте. Пішла дівчина, впала в яму і згоріла. Відьма змела попіл, винесла з двору й висипала під ворітьми. Наступного дня череду погнала пасти відьмина дочка. Підійшла чорна корова до воріт і по духу відчула, що це попіл Сігуте. Лизнула вона його язиком, з рота бризнула зелена слина, а з попелу вилетіла качка...
Закінчилася війна. Брат Сігуте повертався додому. І випало йому лісом їхати. Дорогою почув він голос своєї сестри Сігуте. Зупинив брат коня і слухає. А бачити не бачить, звідкіля той тоненький голос долинає:

—     Ой братику-голубчику!
Мачуха-відьма під порогом яму копала,
А в ту яму повно жару насипала.
Ой братику-голубчику!
Мачуха-відьма в яму жару насипала,
Мене, сиротину, в хату закликала:
«Йди, Сігутонько, моя донечко,
Хліб ще тепленький, красне сонечко,
Квас свіжісінький, вчора зроблений —
їж і пий собі на здоров'ячко!»
Ой братику-голубчику!
Послухала мачуху, послухала відьму:
За поріг ступнула —
У яму шугнула.
Ой братику-голубчику!
Мачуха-відьма мій попіл зібрала
І під ворітьми порозсипала.
Ой братику-голубчику!
А корівка той попіл злизала,
З рота слина зелена упала —
І зробилась я качечкою...

Брат оглядається навколо — шукає очима качечку, яка так жалібно йому виспівує. Нарешті побачив її. Став він про все розпитувати, а вона йому про все розповідати. Брат дуже розгнівався на мачуху та й надумав за сестру помститися. Намазав він товстим шаром смоли свого коня і рушив додому.
Як тільки почула відьма, що пасинок їде,— вийшла йому назустріч із золотим келихом вина. Угледів брат відьму — сплигнув з коня. Мачуха йому й каже:
—     Синочку, одведи вороного, бо я його боюся.
—     Кінь мій смирний, не хвицається. Торкни його, матінко, рукою, і він відступить.
Відьма штовхнула вороного, а її рука й прилипла до нього. Тоді вона мовила братові:
—     Синочку, у мене рука прилипла!
—     Торкни коня другою, то й відклеїться. Ударила другою — і друга прилипла.
—     Торкни ногою — обидві відклеяться. Тут і нога прилипла.
—     Торкай другою. І друга прилипла.
Злякалася відьма й стала проситися.
—     Бий лобом — уся відклеїшся!
Відьма бах лобом — і лоб прилип. Тут брат бідолашної Сігуте й каже:

—     Оце тобі, оце тобі, відьмо,
Сестроньку мою кривдити!
Оце тобі, оце тобі, відьмо,
Горличку мою спалювати!

Обернувся до коня й промовив:
— Біжи, конику, куди ноги несуть, куди очі бачать, розвій, розсип відьмин мозок по усьому світу. І помчав вороний у світи.
Ще й тепер, коли надворі мороз тріщить,— на сонці сніг іскриться. Ото відьмин мозок виблискує.

БРАТИ ПЯТРАС І ПОВІЛАС
Давно-давно   жили   собі два брати — Пятрас і Повілас. Померла в них мати, а батько взяв мачуху. Та мачуха була відьма й дуже не злюбила обох хлопчиків. Терпіли-терпіли хлопці та й утекли з дому. Прибилися вони на берег моря до рибалок, там і роботу собі знайшли. Навчилися добре гребти й рибу ловити. А коли повиростали, спорудили великого човна й перепливли море. Там брати побачили чудові палаци, в яких жив дуже багатий пан. І мав той пан дочку-красуню. Пятрасові та дочка так припала до душі, що він захотів узяти її собі за дружину. Дівчині Пятрас теж сподобався, але батько й слухати не хотів, щоб його дочка та вийшла заміж за простого рибалку. І наказав пан своїм слугам вигнати з палацу обох братів та ще й собаками нацькувати. Але брати вночі повернулися до маєтку, влізли через вікно до дівчини, вкрали її, посадили у човен і попливли. Пливли довго-довго. Пятрас і панова дочка заснули, а Повілас не спав. Коли це чує він лопотіння лебединих крил. Летять птиці зовсім низько й людським голосом промовляють:

—    Красна пара внизу в морі пропливає,
Але вдома на них вже біда чекає.
Хто одразу уб'є коня вороного,
Той врятує обох від лиха страшного.
Але хто про біду обмовиться з ними,
В того навік ноги стануть кам'яними.

Почувши ці слова, Повілас страх як перелякався за свого брата та його наречену. Але поклав собі мовчати й нікому нічого не розповідати. На другу ніч знову Пятрас заснув. Заснула і його наречена. А Повілас залишився вартувати. Десь опівночі знову чує він лопотіння лебединих крил.
Знову над ними лебеді пролітають і людським голосом промовляють:

—    Красна пара внизу в морі пропливає,
Але вдома на них вже біда чекає.
А хто чарку з вином виб'є у старої,
Той врятує обох від смерті лихої.
Але хто їм про це сказати посміє,
Половина того навік скам'яніє.

Як почув це Повілас, затремтів од страху. Та все ж надумав будь-що брата і його наречену врятувати від страшного лиха. Пливуть вони третю ніч. І на цей раз Пятрас із своєю нареченою заснули, а Повілас зостався вартувати. Опівночі він знову почув лопотіння лебединих крил. Летять лебеді над головою і говорять:

—    Красна пара внизу в морі пропливає,
Але вдома на них вже біда чекає.
Хто страшного вужа встигне зарубати,
Той від смерті обох зможе врятувати.
Але хто їм про це сказати посміє,
В того тіло усе навік скам'яніє.

Злякався дуже Повілас, коли почув оте лихе пророкування. Та братові Пятрасові ні слова про це не сказав. Незабаром вони припливли до берега. Батько їхній зрадів невимовно, а мачуха ніби й рада, та все якось злостиво зиркає на них, особливо на привезену дівчину.
Невдовзі й весілля зібралися справляти. До ґанку під'їхала бричка, щоб молодих до церкви везти. Повілас тоді й каже:
—     Я хочу у вас за кучера бути.
Підійшов до брички та й дивиться: троє коней запряжено, двоє білих, а третій чорний, аж вороний. Тоді Повілас і згадав розмову лебедів. І надумав він вороного коня застрелити. Пролунав постріл, Вороний кінь упав, а на тому місці, де він був, калюжа дьогтю розлилася.
Почула мачуха про це та як заголосить! А тим часом молоді до церкви поїхали.
Коли вони з церкви повернулися, їм назустріч вийшла мачуха. Рада та весела, вона привітно простягла молодим чарку з вином. Тут де не взявся Повілас і ніби ненавмисно вибив чарку з відьминої руки. Зашипіло, запінилося розлите вино, й замість нього чорний дим угору знявся.
Настав вечір. Молоді пішли спати в приготовану для них кімнату.
А Повілас узяв сокиру й прошмигнув у кімнату ще до того, як молоді зайшли туди. Заховався там і сидить, не задрімав ані на хвильку. Так уже йому хотілося молодих від смерті врятувати.
Опівночі дивиться Повілас — із кутка страшний-престраш-ний вуж виповзає, прямо до молодих лізе. Повілас трах його обухом по голові! А тоді ще й на куски порубав і через вікно викинув. Але братовій дружині з того вужа крапля крові на обличчя впала. Повілас нагнувся ту краплю витерти, а тут відчинилися двері й у кімнату з ґвалтом і криком влетіла мачуха. Та як вересне:
—     Пятрасе, Пятрасе, хіба ж тине бачиш, хто твою дружину цілує?
Прокинувся Пятрас, дивиться, а його брат стоїть біля ліжка, в якому спала його дружина. Дуже здивувався він та й повірив мачусі. І страх як розгнівався на брата!
—     Прости мені, брате! — каже Повілас — Я тобі все розповім.
І став Повілас розповідати, як вони пливли, як він почув розмову лебедів, чому вороного коня застрелив...
Тільки став Повілас говорити, а вже ноги кам'яні зробилися. А як розповів, чого в мачухи чарку вина з рук вибив — скам'янів до пояса.
Та Повілас усе розказував,— як охороняв їх уночі, як вужа зарубав, як крапля крові попала молодій на обличчя, а він хотів ту краплю витерти... і весь у камінь обернувся. Плачуть обоє молоді, руки ламають... Але камінь стоїть собі холодний і ні словечка не мовить.

ДЗВІН У ВОСКОВІЙ ВЕЖІ
Давно колись в одного короля було три сини. Якось він і каже їм:
—     Діти мої, я вже старий і хочу за життя одного з вас своїм спадкоємцем призначити. Але ніяк не можу вирішити, кого саме. Ідіть у ліс ягоди збирати. Котрий з вас найкращих ягід назбирає, тому й дістанеться престол після моєї смерті.
Гарного погожого дня вирушили королевичі у ліс по ягоди. Старші брати усе між собою перешіптувалися та радилися, як-то їм батьків престол успадкувати, а найменший тим часом назбирав багато ягід і ліг під крислатим дубом відпочити. Тут брати й наткнулися на нього. Напали на хлопця, викололи йому очі, забрали ягоди й понесли батькові. А вдома'й кажуть королю:
—     Тату, зробили ми так, як ти велів. Ось тобі ягоди, що ми удвох назбирали.
—     А де ж ваш брат? — питає король.
—     Не знаємо, де подівся той дурень, — відповідають сини.— Може, заблудився? Ось пошлемо слуг шукати його.
Батько повірив їм і перестав турбуватися за найменшого сина.
А сліпий королевич ніяк не міг дійти додому. Увечері він виліз на дуба, під яким брати йому очі викололи, і вмостився там серед гілля ночувати. А вранці, сумний та невеселий, рушив у дорогу.
Ішов він, ішов та й сів трошки відпочити. Хотілося їсти, тільки не було чого. І напали на королевича якісь мурашки. Він піймав кількох і питає:
—     Хто ви?
—     Мурашки,— озвалися тоненькі голосочки
—     Я вас поїм, бо дуже хочу їстц, — каже королевич.
—     Не їж нас, не їж,— просяться мурашки.— Відпусти! Ми тобі колись у пригоді станемо.
Королевич відпустив мурашок.
В іншому місці налетів на нього цілий рій бджіл. Піймав юнак їх цілу жменю та й питає:
—     Хто це?
—     Це ми, бджоли.
—     Я вас поїм, бо дуже хочу їсти.
—     Не їж нас, не їж! — просяться бджоли.— Відпусти! Ми тобі в пригоді станемо.
Королевич відпустив і бджіл.
Згодом він підійшов до дерева. А на тому дереві маленькі пташенята пищать.
—     А хто на Оцьому дереві так пищить? — питає він.
—     Та це наші діти у гнізді, — озвалися старі ворони.
—     Я їх поїм.
—     Не їж наших діток, не їж,— просяться ворони.— Колись і ми тобі в пригоді станемо.
Пожалів королевич і воронят, пішов далі. Коли це чує, назустріч йому хтось важко гупає.
—     Хто це? — питає королевич.
—     Та це я, старий ведмідь,— озвався грубий голос.
—     Я тебе, ведмедю, заколю і з'їм, бо дуже голодний, ледве ноги переставляю,— мовить королевич.
—     Не коли мене і не їж мене — все одно тобі не справитися зі мною. А краще сідай на мене, і я понесу тебе скрізь, куди захочеш.
Сів королевич на ведмедя й їде. Підійшов ведмідь до струмка й каже:
—     Чуєш — струмок дзюркоче? Візьми з нього води й промий собі очі.
Промив королевич очі й став трошки бачити. Згодом зупинився ведмідь біля другого струмка.
—     Це,— каже,— другий струмок. Промий його водою собі очі.
Промив королевич очі — ще краще став бачити. Пішли далі. Невдовзі зупинився ведмідь і каже:
—     Оце третій струмок. Ще раз промий цією водою собі очі.
Промив королевич очі — й зовсім добре став бачити. Тоді ведмідь і каже:
—     Тепер ти добре бачиш, більше я тобі не потрібний.
Королевич подякував ведмедеві й пішов додому. Побачивши його, брати спершу злякалися,— а що як він розповість батькові про їхній злочин,— а потім осміліли й стали нашіптувати батькові, що брат дурень і десь ото блукав довго — тільки сорому королівській родині завдає.
Розгнівався король і вигнав найменшого сина гусей пасти.
Якось старші брати почули, що найменший співає пісеньку про мурашню. Послухали, послухали та й пішли до батька наговорювати:
—     Отой наш дурень ще й глузує з тебе. Співає, що він розумніший і сильніший за тебе, що може за одну ніч вирубати п'ятсот беріз у лісі, звезти їх в одну купу, порубати й скласти. Не дозволяй, тату, кепкувати з себе.
Розсердився король, покликав сина та як закричить:
—     Ти ще з мене глузуєш? Як так, то цієї ж ночі зрубай п'ятсот беріз, звези їх докупи, поріж, порубай і склади. Як не зробиш цього — прощайся з головою.
Пішов гусячий пастух у клуню, упав на солому, гірко зажурився. І тут де не взялася мурашка й питає його:
—     Чого зажурився, юначе?
—     Горе мені, мурашко,— відповів королевич і розповів їй про все.
—     Не бійся,— мовила мурашка, — іди собі й спи спокійно. Завтра побачиш, усе, що велів король, буде зроблено. Ти колись пожалів нас, і ми допоможемо тобі цієї важкої ночі.
Пастух махнув рукою і пішов спати: все одно, мовляв, завтра йому кінець.
Наскликала мурашка силу-силенну мурашок, і всі вони гуртом узялися працювати: одні дерева валять, другі стягають докупи, треті ріжуть і рубають, четверті складають, а п'яті просіку прокладають. Поки сонце зійшло, усе було зроблено.
Розгнівалися дуже брати, що не пощастило їм занапастити брата, й послали його індиків пасти.
Знову почули вони,як брат співав, пішли до батька й стали набріхувати:
—     Наш індичий пастух знову глузує з тебе. Співає, що він розумніший і дужчий за короля. І що може за одну ніч воскову вежу звести перед нашими хоромами. Не дозволяй, тату, щоб отой індичий пастух та глузував з тебе.
Покликав король найменшого сина та як гримне на нього:
—     Ти знову з мене глузуєш?! Як так, то мусиш цієї ночі збудувати воскову вежу перед моїми хоромами. А не збудуєш — прощайся з головою.
Пішов індичий пастух у клуню, упав на солому, гірко тужить, а тут звідки не взялася бджола та й питає його:
—     Чого зажурився, юначе?
—     Ой, погано мені, бджілонько, — відповів королевич і розповів їй про своє горе.
—     Не турбуйся,— каже бджола.— Іди собі й спи спокійно. Завтра встанеш і побачиш готову вежу. Ти пожалів нас, і ми допоможемо тобі в скруті.
Наскликала бджілка силу-силенну бджіл, і робота закипіла: ті носять віск, ті будують вежу. До схід сонця вежа була готова. Та гарна ж — такої ще ніхто ніколи й не бачив.
Не сподобалося старшим братам, що й цього разу їм не пощастило, і послали вони найменшого курей пасти.
Курячий пастух уже й співати перестав, щоб знову брати до нього не прискіпалися.
Та все одно пішли старші брати до батька набріхувати:
—     Тату, курячий пастух знову з тебе глузує. Співає, що він розумніший і дужчий за тебе. Він, мовляв, може зробити такого дзвона, що коли той дзвонитиме, то вся наша країна почує. І цей дзвін він винесе й повісить у восковій вежі. Не довзоляй курячому пастухові з тебе знущатися!
Король покликав найменшого сина та як гримне на нього:
—     Ти й досі наді мною знущаєшся?! Як так, то в цю ж ніч зроби дзвін, винеси його на воскову вежу, і хай він дзвонить так, щоб усі в нашій країні чули! А не зробиш — прощайся з головою!
Пішов королевич у клуню, упав на солому, геть нещасний. І тут раптом прилетіла ворона та й питає:
—     Кар-кар, чого зажурився, юначе?
—     Ой, лихо маю, ворононько,— відповів курячий пастух і розказав їй про свою біду.
—     Не бійся,— відповіла ворона.— Іди собі й спи спокійно. Завтра побачиш дзвона на вежі. І коли в нього дзвонитимуть, то почують усі, хто в нашій країні живе. Ти пожалів мене, я допоможу тобі цієї важкої ночі.
Наскликала ворона силу-силенну вороння, й усі вони полетіли до такого міста, де на майдані лежав дзвін. Зчепилися ворони між собою крильми, підняли того дзвона і перенесли на воскову вежу. Вранці пішов король із синами і всією челяддю до вежі й наказав курячому пастухові задзвонити. Взяв королевич вірьовку й легенько вдарив у дзвін — той задзвонив гучним жалібним голосом, ніби розповідав усій країні про несправедливість і горе. Обидва брати почули в тому голосі про свій злочин — як вони рідному братові очі викололи, а король — як він тяжко скривдив свого найменшого сина... Затремтіли їхні серця і розірвалися від страху. А молодий король старався так жити і правити, щоб не боятися голосу того дзвона.

ТРОЄ ЧЕЛЯДНИКІВ
Колись давним-давно в одного короля пропало три дочки. Було в короля три челядники: Думсюс, Тумсюс і Парейгус. Вони вірно служили королеві найтяжчі роботи робили, найскладніші справи розплутували. Дуже журився король за своїми дочками. Одного разу покликав він до себе Думсюса та й каже:
—     Запряжи в карету добрих коней, візьми мішок грошей і їдь шукати моїх дочок. Як знайдеш їх, віддам за тебе найстаршу дочку — станеш моїм зятем.
—     Слухаю, ясновельможний королю, — відповів Думсюс і вирушив на пошуки королівен. Невдовзі він під'їхав до великої корчми, зайшов туди, дивиться — аж за столом сидить корчмар і сам із собою в карти грає.
—     Чи ти ба — картяр сам із собою грає,— здивувався Думсюс.
—     Сідай до столу — гратиму з тобою, — запропонував корчмар.— Але як програєш, будеш мені три роки служити.
Сів Думсюс за стіл, і стали вони грати.
Грали, грали, аж поки Думсюс програв усі гроші, коней, карету й, нарешті, самого себе — три роки важку роботу робити.
Чекав, чекав король Думсюса — не дочекався.
І покликав тоді він до себе Тумсюса й каже:
—     Запрягай в карету добрих коней, бери мішок грошей і їдь шукати моїх дочок. Як знайдеш,віддам за тебе середульшу дочку — станеш мені зятем.
—     Слухаю, ясновельможний королю, — відповів Тумсюс і рушив на пошуки королівен.
Тумсюс їхав тим самим шляхом, що й Думсюс, тож приїхав до тієї самої корчми і також програв усі гроші, карету, коней, і самого себе — три роки тяжко працювати.
Не діждався король і Тумсюса, покликав до себе Парейгуса та й каже:
—     Запрягай добрих коней у карету, бери мішок грошей і їдь моїх дочок шукати. Як знайдеш, віддам за тебе наймолодшу дочку — станеш моїм зятем.
—     Слухаю, ясновельможний королю,— відповів Парейгус і рушив на пошуки королівен.
І Парейгус у тій самій корчмі програв усі гроші, коней і самого себе... Корчмар збирався уже Парейгуса в комору замкнути, але той був дужим юнаком — як схопить залізного кия і ну корчмаря молотити.
—     То це ти виграв і в моїх товаришів коней, гроші та карети! Негайно ж поверни мені друзів, і всі речі, що забрав у них!
Корчмар почав викручуватися.
—     Віддам,— каже він,— тільки не бий мене! Гроші я заховав глибоко у воді, а карети та коней порозвозив по своїй рідні... Вдома тільки парубки: в лісі пеньки корчують.
Перестав Парейгус його бити, покликав своїх товаришів, узяв залізного кия, і всі троє рушили в дорогу.
Ішли вони довго-довго й нарешті дісталися до лісу. А в тому лісі маєток стояв. Нарадилися вони по одному в той маєток зайти — попросити їсти. Першим зайшов Думсюс. Дивиться—в маєтку ані лялечки -у усе неначе вимерло. Тільки столи стоять, і на них усяких страв повнісінько наставлено. Наївся добре Думсюс і рушив назад-до своїх товаришів. Аж тут де не взявся із-за печі карлик з довгою бородою, схопив гостя за комір і ну його кийком лупцювати. Бив, бив — ледве живого та теплого відпустив.
Думсюс розповів товаришам, що смачно попоїв, а про те, що його відлупцьовано,— ані слова.
Другим пішов'у маєток Тумсюс. І він добре наївся, а про те, що карлик відлупцював, промовчав.
Останнім пішов Парейгус. І на нього напав карлик. Але Парейгус схопив його за бороду, віддубасив добряче ще й поніс у ліс і защепив його бороду в розколині дуба. Повернувся та й каже своїм товаришам:
—     Ви й не хвалилися, що вас відлупцювали, а я інакше зробив.
—     А як? — питають вони.
—     Я карлика віддубасив ще й бороду його в дубі защепив. Ходімо, покажу вам.
Пішли всі троє до дуба, дивляться, дивляться — а карлика ніде не видно — тільки борода його на дубі метляється та тягнеться слід із крапель крові аж у лісові хащі. Рушили друзі по тому сліду через чагарі та байраки і прийшли до печери, в яку сховався карлик. Лізти в печеру випало Парейгусу. Товариші надерли лика, сплели довгу вірьовку й спустили в печеру Парейгуса.
Він прихопив з собою і свого залізного кия. На дні величезної печери побачив юнак дуже гарний палац. Біля перших дверей стояв прив'язаний старий ведмідь. Глянув Парейгус на звіра та й каже йому:
—     Що мені зробити для тебе, аби я міг з тобою домовитись?
—     Нічого,— відповів ведмідь, людським голосом,— кажи, що тобі треба.
—     Скажи мені, ведмедю, чи немає тут трьох сестер-коро-лівен?
—     Є,— відповів ведмідь.
—     Я хочу з ними побачитись.
—     Без відома пана не побачиш королівен. У нього ключі від їхніх кімнат.
—     А де ж той пан? — питає Парейгус.
—     Він зараз тяжко хворіє. Недавно повернувся дуже побитий, з вирваною бородою. І тепер лежить у цій кімнаті — ледве дихає. Як не боїшся, то зайди.
Парейгус зайшов. Там справді лежав карлик, весь у крові, і важко дихав. Юнак схопив його за барки й ну лупцювати та ще й примовляти:
—     Віддай королівен! Віддай королівен! Карлик застогнав тяжко і каже:
—     Усіх забирай, тільки пожалій мене! ,
І віддав Парейгусбві ключі від кімнат, у яких тримав королівен.
Першою Парейгус вивів найстаршу королівну. Посадив у кошик, і товариші витягли її нагору. Потім вивів ще двох королівен. Найменша сестра, ніби що лихе передчуваючи, зняла зі свого пальця каблучку, переламала навпіл і половину віддала своєму визволителю, другу залишила собі.
Тільки-но товариші найменшу королівну витягли нагору, Парейгус притулив вухо до стіни печери й почув страшне: приятелі домовляються між собою вбити його, а себе визволителями об'явити. Королівни не погоджуються. Тоді Думсюс і Тумсюс давай страхати їх:
—     Як не скажете королю, що це ми вас визволили, то ми вас знову в печеру зіпхнемо. Як пообіцяєте, що не викажете нас, то повернетесь додому живі й здорові.
Королівни змушені були погодитись.
Тумсюс і Думсюс опустили Парейгусові у печеру кошика, але він у нього не сів, а поклав туди здоровенну каменюку й залізного кия. Товариші довго витягали того кошика, і коли він був майже зверху, раптом відпустили його. Кошик заторохтів, затріщав і зі страшним гуркотом упав на дно печери. Спекавшись Парейгуса, Думсюс і Тумсюс привезли королю його дочок, себе назвали визволителями. З радості король скликав великий банкет.
Тим часом Парейгус думав-думав, як із підземелля вибратися та додому повернутися. Побачив його ведмідь сумного, зажуреного та й каже:
—     Відпусти мене, і я допоможу тобі звідси вибратися. - Парейгус перебив своїм залізним києм ланцюга і відпустив ведмедя. А той і каже йому:
—     Тепер крутни києм над своєю головою дванадцять разів, і ми полетимо вгору.
Крутнув Парейгус києм — вони враз вилетіли з печери.
—     Тепер крутни києм навколо своєї голови двадцять чотири рази, і ми опинимося недалеко від королівського палацу.
Парейгус так і вчинив — і вони вмить опинились біля королівського палацу.
—     Тепер крутни києм навколо своєї голови сорок вісім разів,— каже ведмідь,— і виростуть хороми, кращ, ніж у короля.
Крутнув Парейгус навколо голови залізним києм — і серед поля виріс пречудовий палац.
Завів ведмідь Парейгуса в одну з кімнат, поклав спати у білосніжну пухову постіль, а сам узяв залізного кия й став біля дверей чатувати.
На другий день король дуже здивувався, побачивши на своїй землі такий чудовий палац. Послав він слугу довідатися, хто володар того палацу й відкіля він родом.
Прийшов слуга й питає у ведмедя:
—     Наш король хоче знати, хто є володарем цього палацу й відкіля він.
А Ведмідь відповідає:
—     Це мій пан, а ваших королівен визволитель. Ми обидва цієї ночі прибули з підземелля, де його дочки були ув'язнені.
Задумався король, а згодом послав другого слугу. А цей слуга та був напідпитку. Підійшов він до ведмедя й каже:
—     Король прислав мене, щоб я познайомився з володарем цих хоромів. Впусти мене до нього.
—     Не можна, — відповів ведмідь.— Пан ще відпочиває. Тоді слуга штовхнув звіра, а ведмідь як ударить його по спині — той так і скрутився та й пошкутильгав геть.
—     Тепер знатимеш, що скрізь треба бути чемним,— нагримав на зухвальця король і послав третього слугу, щоб той запросив пана на весілля королівен.
Парейгус уже прокинувся. Королівський слуга чемно привітався з ним і запросив на весілля.
Парейгус погодився і згодом разом із ведмедем рушив до короля.
—     Та це ж мій Парейгус! Здрастуй, здрастуй! — зрадів король і став розпитувати, де був, що бачив і хто насправді його дочок визволив.
Парейгус про все йому розповів.
Покликав король дочок, Думсюса і Тумсюса. Королівни зраділи, побачивши живим і здоровим свого визволителя, обнімають його, плачуть од радощів. Зібралися всі люди в маєтку — і свої, і ті, що на весілля з'їхалися. Попросив король, щоб Парейгус при всіх розповів, як він королівен визволив. Обіперся юнак на свого кия, поставив біля себе ведмедя й розповів усе від початку до кінця. А тоді вийняв з кишені половину каблучки й каже:
—     Це половина каблучки королівни.
А наймолодша королівна показала другу половину каблучки. Челядь і гості гучно привітали його.
А Думсюс і Тумсюс стояли бліді від страху, голови низько похилили від сорому. Тоді король і каже:
—     За визволителя королівен віддаю свою найменшу дочку, а Думсюса й Тумсюса за все те погане, ідо вони учинили, караю на смерть.
—     Найсвітліший володарю й батьку,— звернувся до короля Парейгус,— прости їм.
—     Гаразд, як ти сам прощаєш їм. Та цієї ж миті хай залишають мою країну і більше ніколи сюди не повертаються,— відповів король.
Думсюс і Тумсюс негайно виїхали. Парейгус одружився з найменшою королівною, а ведмідь переселився у пущу. Парейгус видав такий закон, щоб у його країні ніхто не полював на ведмедів, тому той ведмідь, мабуть, і досі живе.

КОВАЛІВ СИН
В кінці одного села стояла собі стара закурена кузня. Багато років коваль працював у ній для всього села: то коня підкує, то лопату зробить, то ще щось з господарського начиння. Дзвенить і дзвенить його ковадло — з раннього ранку до пізнього вечора. Та ось коваль зістарівся й вже не міг стільки вистояти з молотом. Поступово на його місце ставав коваленко. В синових руках, як віск, гнеться і сталь, і залізо, бо й він навчився по-батьківськи кувати. Кує, кує, цілий день потом обливається, а заробіток-нікудишній. «Міцний я, дужий чоловік, міг би й більше заробити»,— думає молодий коваленко, виглядаючи у маленьке віконце.- Далеко-далеко видно крізь нього.
Широкі поля, за полями гори, а за горами заходить червоне сонце...
Уже давно коваленко думав: а що там, за тими горами?.. Може, велике місто з залізними мостами... Усе кинув би й побіг туди, та чи захоче батько відпустити його?
Одного вечора молодий коваленко й каже батькові:
—     Тату, я добре знаю ремесло, якому ти мене навчив. Але ж сам бачиш — твоя кузня затісна для мене. Хотів би я світу широкого побачити, на людей подивитись, як вони там живуть. Та й роботи більше знайшов би, на гроші розжився б. А тоді повернувся б назад, і зажили б ми без клопоту. Пусти мене помандрувати по світу.
Зажурився батько, а мати навіть заплакала, почувши таке. І почали вони удвох свого сина вмовляти:
—     Що це ти надумав, синку? Що тебе у ті світи тягне? Покинеш батька, матір, а сам і не знаєш, що там спіткає. Ану біда яка трапиться, а то й смерть?
Але батьки так і не вмовили сина.
—     Що ж, хай подивиться,— каже батько,— як люди живуть. А набридне блукати по світу — знову до нас повернеться.
І став син збиратися в дорогу. Три дні кував собі залізного кийка. Спробував, чи міцний, — вигнув в один бік, у другий, обкрутив навколо руки, мов бублик,— і знову кує. Але й цього разу кийок вийшов не такий міцний, як йому хотілося. Тільки на третій раз, коли він взяв удвічі більше заліза, викував такого кийка, який його задовольнив. Поклав коваленко того кийка на плече, попрощався з батьком-матір'ю та й рушив у дорогу.
Стояв теплий, весняний ранок, сонце приємно пригрівало юнакові в спину, а він усе йшов і йшов у той край, де мріли гори, а за тими горами — його щастя.
Спливло півдня, а він не зустрів жодної людини. Нарешті край битого шляху показалася якась хатина. Хлопець уже стомився, його мучила спрага, то він і завернув до тієї хатинки відпочити й води напитися. Зайшов до хати, бачить — сидить чоловік і такий нужденний сніданок їсть. То був кравець. Як
побачив він коваленка, здивувався: навіщо він такого важкого кийка несе з собою.
Коваленко йому й розказав, чого й куди йде.
Кравцеві теж захотілося разом з ковалем піти щастя пошукати, і вони рушили далі удвох.
Йшли, йшли, а надвечір прибилися до якоїсь хатки. Зайшли попроситися переночувати, а в хаті сидить чоловік — згорбився весь і старі чоботи латає. Виходить, тут швець живе. Привіталися і просяться переночувати. Швець впустив їх, розпитав, звідки й куди вони, такі стомлені й закурені, шляхом-путівцем мандрують. Почали вони шевцю розповідати про золоті гори й про море щастя, що на них десь чекають. Сподобалася їхня мова шевцеві.
—     Добре це ви надумали,— каже він.— А я вже й згорбатів і очі геть-чисто перевів, цілий вік старі чоботи латаючи. А того заробітку — лише на хліб та воду. Може, й мені іцастя пошукати? Гірше не буде, ану й справді багатство знайду?
Обидва гості підтримали його, бо що більше їх подорожуватимемо веселіше буде.
Прокинулися вони рано-вранці. Зійшло сонце, день заповідався прехороший. Швець замкнув на закрутку свою хату, і всі троє рушили в дорогу.
їм кивали гіллям берізки, горобина та верби, їх вітали співом пташки.
Напилися води із струмка, з'їли чорного хліба, один одному про всякі пригоди розповіли — так і день минув.
Дивляться: сонце вже сідає, прохолодою повіяло. Не стало чути пташиного щебету — й їм треба відпочити. Троє приятелів помітили щось чорне під горою. Підійшли ближче, бачать — хатинка.
—     Ходімо попросимося переночувати,— каже коваль. Але кравець вагається:
—     Хтозна, чи тут чесні люди живуть. Може, краще підемо до лісу й там переночуємо.
Але коваленко знову своєї:
—     Чого ви боїтесь? Бачите мого кийка? Хай тільки хто спробує зачепити нас!.. Я його як зачеплю, то не встане.
Так усі троє зайшли в хатинку. А в ній піч топиться і, чути, там, щось вариться.
То старий дід капусту варить.
—     Добрий вечір, дідусю,— привіталися подорожні.— Може, і нас капустою почастуєш?
—     А чого ж,— відповів старий,— моя капуста, ваше м'ясо. Сказав так — і ну гостей ловити. А був той старий дужий і проворний.
Першого упіймав кравця і вкинув його в піч. Швець хотів утекти, але де ж там у темноті двері знайдеш — і його старий схопив та в піч. Лишилося дідові коваленка впіймати.
Але коваленко, не гаючись, як улущить старого кийком — аж хата здвигнулася. Старому з очей іскри посипалися, та він ще завзятіше кинувся на коваленка. Той удруге вперіщив діда кийком. Старий присів, але ще на ногах тримався. Утретє коваленко так луснув, що кийок аж тріснув, а старий осліп. Сів тоді старий на порозі — думав упіймати коваленка, коли той з хати виходитиме. А тут із-за печі дві овечки вибігло. Одна плигнула на поріг, і старий піймав її. Помацавши, зрозумів, що це вовна, й одразу ж відпустив овечку. Так само відпустив і другу. Тепер у хаті зостався один коваленко. Не довго думаючи, він вивернув кожуха, накинув на себе і плиг до дверей. Старий схопив коваленка, помацав, але подумав, що це теж овечка, й виштовхнув його в сіни.
Коваленко ну тоді з старого кепкувати. А дід ,і каже:
—     Обдурив ти мене, але я тобі прощаю, бо ти розумний чоловік. Хочу тобі подарунок зробити. Бачиш — он там кузня стоїть? — і показав рукою на кузню, що недалеко стояла. — У ній на ковадлі лежить золотий молоток. Візьми його собі!
Коваль і гадки не мав, що старий хоче його обдурити, та й повірив чаклунові. Пішов до кузні — справді, на ковадлі золотий молоток лежить. Та як тільки коваль доторкнувся до нього — рука так і прикипіла до ковадла. Тут і старий з'явився. «О, тепер мені кінець»,— злякався коваленко. Раптом він помітив, що на ослоні лежить іржава шабля, схопив вільною рукою шаблю і відрубав ту руку, що прикипіла до ковадла.
Страшенно заболіла понівечена рука,— але коваленко зціпив зуби, терпить і дивиться: що ж буде далі.
Старий витяг величезного залізного молота та як ударить по ковадлу — воно й тріснуло навпіл. Коваленко не витримав і зареготав. У старого аж вуха настовбурчилися: адже він був певен, що коваленко уже мертвий.
—     Тепер моя черга,— сказав коваленко та як розмахнеться, та як угатить старого — йому й голова злетіла з плечей. Пішов тоді коваленко до хати — хотів чимось руку перев'язати. Шу-кав-шукав, аж глип у вікно — старий до хати йде і під пахвою свою голову держить.
Відчинив дід шафу і вийняв звідти пляшечку з якоюсь маззю. Узяв він тієї мазі на пальці, помазав відрубану голову й поставив її собі на плечі, наче горщик. Голова одразу ж прижилася до в'язів. Як тільки коваленко побачив це, схопив пляшечку й гайда надвір.
Старий помітив це й дуже розлютився. Але надумав щось інше коваленкові зробити. От дід і каже:
—     Бачу я, що ти добре шаблею рубаєш. Тому я дарую тобі золоту шаблю. Дивись, он під стелею висить.
—     Добре,— каже коваленко.
Зайшов він до кузні, взяв свою руку, помазав маззю, і рука одразу ж прижилася. Під стріхою коваленко справді знайшов шаблю. Але перед тим, як узяти її, змазав маззю собі руку,— шабля й не прилипла. Обернувся коваленко, а за ним сліпий чаклун стоїть. Коваленко як сіконе чаклуна по голові шаблею — він розсипався на шматки золота. Десь узялися дві овечки і так мекають жалібно. Коваленко торкнувся шаблею до одної, а потім до другої — і перед ним постали швець і кравець. Радіють усі троє, що знову вкупі. Та все розповідають один одному, що їм довелося пережити, та нагрібають золота в мішки. Набрали по повному мішку й рушили в дорогу. Коли це чують — ціла отара овець мекає і на них пильно дивиться. Коваленко торкнувся шаблею до них — і вони усі людьми стали. Красно й щиро дякували вони коваленкові, а тоді розповіли, як їх чаклун заворожив. Від них коваленко довідався, що й ота хатина була теж із зачарованого золота. Коваленко як рубонув по ній — вона так і розсипалася, а замість неї — велика купа золота утворилася. Люди набрали золота й щасливі поверталися додому. Повернувся й коваленко додому з повним мішком золота.
Батьки дуже зраділи, побачивши свого сина живим і здоровим.

ЕГЛЕ - КОРОЛЕВА ВУЖІВ
Колись давно-давно жили собі дід та баба. Мали вони дванадцять синів і три дочки. Найменшу з них звали Егле — Ялина.
Якось улітку три сестри пішли купатися. Викупались, вийшли вони на берег і стали одягатися.
Дивиться найменша сестра — аж у рукав її сорочки вуж заліз. Що робити? Схопила найстарша сестра палицю й хотіла його вигнати.
А вуж обернувся до найменшої сестри й мовить людським голосом:
—     Обіцяй, Егле, що за мене заміж вийдеш, то я й сам по-доброму вилізу!
Заплакала Егле: ну, як так за вужа заміж іти! Потім сердито відказала йому:
—     Поверни мені сорочку та й іди собі, відкіля прийшов! А вуж їй знову каже:
—     Обіцяй, що вийдеш за мене заміж, то сам із сорочки вилізу.
Мусила Егле пообіцяти, що вийде за вужа заміж.
Через три дні дивляться — аж хтозна-скільки вужів приповзло на їхнє подвір'я. Злякалися всі, а вужі лізуть, звиваються та сичать-сичать. Лізуть свати прямо в хату — з батьками та нареченою домовитися. Попервах батьки й говорити не хотіли, не хотіли вірити, але що вдієш, як їх сила-силенна наповзло. Хочеш не хочеш, а треба віддавати найменшу, найкращу свою доньку. А так не хотілося батькам віддавати її! Веліли вони вужам трохи зачекати, а самі пішли до сусідки й усе їй розповіли. А вона їм і каже:
—     Вужів можна легко обдурити: дайте їм замість дочки гуску, і хай собі йдуть геть.
Так і вчинили. Нарядили білу гуску, взяли її свати й поїхали.
Їдуть і їдуть, аж чують — зозуля на березі кує:

—     Куку-куку, куку-куку,
Вас піддурили:
То не Егле мила,
А то гуска біла.
Куку-куку!

Почули свати, розгнівалися — викинули гуску. Повернулися назад, вимагають справжню наречену. А батьки, — так їм знову нарадила стара сусідка, — убрали білу овечку та й віддали сватам.
Знову їдуть свати й чують — кує зозуля:

—     Куку-куку, куку-куку,
Вас піддурили:
То не Егле мила,
То овечка біла.
Куку-куку!

Знов повернулися вужі й зажадали справжньої нареченої. Цього разу їм дали білу корову. Та зозуля знову накувала, що їх обдурили. Повернулися свати, аж сичать од люті. Та ну страхати батьків, що нашлють на них посуху, потоп, голод, як ті не дотримають свого слова. Зібрались усі родичі Егле, поплакали, потужили та й віддали дівчину вужам. Ведуть вужі Егле, а зозуля все кує при дорозі.
Нарешті Егле й усі, хто проводжав її, прийшли до моря. Тут вона побачила гарного-прегарного парубка, що чекав на неї. Парубок сказав, що він і є той вуж, що заліз був у рукав її сорочки. Молоді одразу ж перебралися на острів, недалеко від берега, а там спустилися в підземелля, прямо під морем, де стояли пишні палаци. Тут і весілля справили — три тижні пили, танцювали та гуляли.
У палацах було всього, чого тільки душі заманеться. Егле заспокоїлася, повеселішала, а згодом і зовсім забула про свою батьківщину.
Минуло дев'ять років. В Егле було вже три сини — Ажуолос (Дуб), Уосіс (Ясен) і Бяржас (Клен) — й одна дочка — Дре-буле (Осика). Наймолодша була дочка.
Якось, одягаючись, старший син запитав у матері:
—     Матусю, а де живуть твої батьки? Давай-но коли-небудь провідаємо їх.
І згадала Егле батька й матір, братів, сестер, усю свою рідню. Зажурилася-засумувала молодиця, бо хотіла знати, як вони там усі живуть: чи живі-здорові, чи, може, давно повмирали. І так їй закортіло провідати своїх! Он як давно не булатам, не бачила їх, скучила за ними. Та вуж про це й слухати не хотів.
—     Ну, добре,— каже,— відпущу, та спершу спряди отой кужіль,— і показав на прядку.
Стала Егле прясти. Пряла, пряла, а кужіль який був, такий і лишається, анітрохи не меншає. Бачить Егле, що це омана: кужіль, видно, зачарований. Прястимеш його чи не прястимеш — усе одно ніколи не спрядеш. Пішла вона до одної баби-чарів-ниці, що недалеко від них жила, і благає:
—     Бабусю, рідненька, навчи мене, як той кужіль спрясти.
—     Укинь,— каже чарівниця,— кужіль у вогонь, як піч топитимеш, інакше ніколи його не спрядеш.
Прийшла Егле додому, натопила піч хліба спекти й вкинула туди кужіль. Шовк одразу спалахнув. Бачить Егле — аж на вогні жаба велика-превелика, як добрий прач: то ж вона й випускала із себе шовк, якому кінця-краю не було. Випряла Егле шовк і знову пішла вужа просити, щоб відпустив її хоч на кілька днів до батьків погостювати. А чоловік витяг із-під ослона залізні черевики й каже:
—     Як тільки зносиш їх, одразу до батьків поїдеш. Взула Егле залізні черевики, ходить, човгає, тре ними об камінь, об цеглу, але черевики грубезні, тверді, ніяк не зношуються. Човгай не човгай — на все життя вистачить. Знову пішла Егле до чарівниці поради шукати. А бабуся й навчила:
—     Понеси оці черевики до коваля й попроси, щоб прожарив їх у горні.
Так Егле й зробила. Черевики добре обгоріли, й зносила їх Егле за три дні. Знову просить чоловіка, щоб пустив її батьків провідати.
—     Добре,— каже вуж,— але ж ти хоч пирогів спечи на гостинець своїм небожатам.
А сам звелів увесь посуд поховати, щоб Егле не змогла пирогів напекти. Думала-думала Егле, як води без відра принести, а тісто без діжі замісити, та й знов пішла до чарівниці. Бабуся й каже:
—     Вимаж опарою сито, зачерпни ним води та заміси пироги.
Вужиха так і зробила: замісила, спекла — і пиріг готовий. Попрощалася вона з чоловіком, узяла дітей і вирушила на батьківщину. Провів їх Жільвінас, переправив через море й наказав, щоб гостювали там лише дев'ять днів — не більше.
—     Коли повертатимешся,— каже,— іди з самими дітьми, а прийдеш на берег моря — клич мене так:

—     Жільвінасе, Жільвіночку,
Як ти живий,— молочна піна,
Як не живий, — піна кривава...

—     І коли,— каже він,— побачиш, що пливе морем піна молочна, то я ще живий, а як піна кривава, — знай, що я вже помер. А ви, діти, ніколи й нікому не розказуйте, як мене викликати.
Сказав він отак, попрощався, побажав усім добре гостювати й щасливо повернутися.
Дісталась Егле з дітьми на батьківщину, а там така радість, що й не сказати:, уся рідня й сусіди зібралися на неї подивитись. Одне перед одним розпитують Егле — як їй живеться з тими вужами. І молодиця все розповідає та розповідає. Так пригощали всі Егле, приязно розмовляли з нею, що гостя не огляділась, як ті дні летіли.
А тим часом усі брати її, сестри й батьки тільки й думали та гадали, як би так зробити, щоб Егле більше не вернулася до вужів. Та й порішили випитати у дітей, як їхня мати, коли до моря прийде, кликатиме батька. А тоді піти й собі на берег, викликати вужа й убити його.
Так нарадившись, першим повели у гай найстаршого сина — Дуба. Обступили його з усіх 'боків і ну допитуватись. А він прикинувся, що нічого не знає. Що тільки з ним не робили, різками шмагали, але випитати так і не зуміли. А коли відпустили, то наказали, щоб він своїй матері і словом не обмовився. На другий день привели в гай Ясена, потім Клена, але й у них нічого не добилися. Нарешті виманили в гай наймолодшу дочку Егле Осику. Та спочатку теж казала, що нічого не знає. Та як побачила, що з-під поли різка стирчить, одразу все й розповіла.
Тоді дванадцятеро братів узяли в руки коси й подалися до моря. Стали на березі й гукають:

—     Жільвінасе, Жільвіночку,
Як ти живий, — молочна піна,
Як не живий,— піна кривава!

Тільки-но Жільвінас виплив на берег — схопили його брати й зарубали. Повернулися додому й Егле нічогісінько не сказали.
Минуло вже й дев'ять днів. Попрощалась Егле зі всією ріднею, сусідами та й рушила до моря.
Стала на березі й гукає:

—     Жільвінасе, Жільвіночку,
Як ти живий, — молочна піна,
Як не живий, — піна кривава!

Гойднулося, завирувало море до самого дна. Бачить Егле — пливе, погойдується на хвилях... піна кривава. І тут почула вона голос свого чоловіка:
—     Дванадцятеро твоїх братів косами мене порубали, а розповіла їм, як мене з моря викликати, наша найдорожча донька!
Заплакала Егле, обернулася до дітей та й каже доньці:

—     Щоб ти, доню, осикою стала,
Щоб ти удень і вночі трепетала,
Щоб тобі дощ личко вмивав,
Щоб тобі вітер головку чесав!..

Синам:

—     Станьте, сини, деревами міцними,
А я, ваша мати, ялиною стану.

Не встигла вона цих слів мовити, як усе так і сталося: і тепер дуб, ясен, клен — найміцніші дерева у нас, а осика — трепетна, і тільки-но вітер найтихіший війне, то й стане дрібно трепетати.
За те, що перед дядьками тремтіла й зрадила батька свого і рідну матір.

ПАРУБОК І ГАДЮКА
Колись-то давно недалечко від Паланги жив один парубок. Якось послав його батько женитися.
їхав парубок, їхав та й попав у ліс. Уже зовсім стемніло, а лісу кінця-краю не видно. Гілля очі коле, шапку з голови здирає. Аж дивиться парубок — праворуч щось світиться. Під'їхав ближче, бачить: високий-високий дуб, наче величезне багаття, синім вогнем горить, а на самому вершечку гадюка звивається, ще й людським голосом благає вирятувати її з вогню. Парубок забіг з одного боку, з другого,— боїться й до вогню підсту-питись, і страшно, щоб гадюка не вкусила.
—     Не бійся мене,— каже гадюка.— Виламай довгу-предов-гу тичку й подай мені. Допоможи мені, і я тобі колись у пригоді стану.
Виламав парубок тичку, сунув у синє полум'я, а гадюка по тичці — прямісінько до нього. Потім плигнула йому на плече, обвилася навколо шиї і каже:
—     Їдь тепер у той бік, куди голову повертатиму.
І помчав парубок, як вітер,— майже землі не торкається. Аж під'їжджає до гори, та до такої високої, що й вершини не видно. Гора чорна-чорнюща, ніби її хто смолою облив. Під горою лежить камінь — сірий, як овечка, і великий, як хата. Сповзла гадюка з парубкової шиї на камінь, звеліла йому злізти з коня і той камінь посунути.
—     Як же я його посуну, коли він такий великий? — питає парубок.
—     Ти не дивись, який він, а роби так, як велено. Узявся парубок за той камінь, а він легкий, мов подушка. Під тим каменем лежало сто ключів у в'язці.
—     Візьми ці ключі, і їдемо далі, — сказала гадюка й знову повисла в парубка на шиї.
Доки знайшли вони дорогу, якою на гору можна було виїхати, то проїхали багато верст. Довкола були болота, гаї, а на горі стояв чорний замок зі стома дверима.
—     Тепер я тебе залишу,— сказала гадюка.— Маєш ключі від усіх дверей, іди, живи собі й нічого не бійся. З тобою нічого лихого не станеться. А коли біда яка загрожуватиме, ми з тобою знову зустрінемося.
Відімкнув парубок перші двері, дивиться — усе приготовано для подорожнього: і вмитися, й одежу почистити. Відчинив другі двері — м'яку постіль постелено, гора подушок до стелі. Відчинив треті — на столі страви парують, пахощі носа лоскочуть. І для коня все приготовлено — сіна, конюшини, вівса повні ясла, а в жолобі чиста й свіжа вода тече. Викупався, випарився, парубок, добре наївся, ліг у м'яку постіль та й заснув як убитий. Вранці прокинувся: від смачних страв стіл аж гнеться. Знов парубок уминає, аж за вухами ляіцить, а наївшись та напившись, чемно вклонився невидимим господарям і сказав:
—     Дякую вам за гостинність, за те/що на ніч прийняли, що мені й моєму коневі притулок дали! Та все-таки поїду я далі, бо мені батько велів наречену знайти, а тут ні духу живого не чути, ані роботи ніякої не видно.
Тоді відчинилися двері, увійшов у світлицю якийсь дід, висипав парубкові дві жмені золота й каже:
—     Це тобі плата за першу ніч. Побудь ще одну ніч — не пошкодуєш.
Побув парубок ще одну ніч — куди йому поспішати? Кінь ситий, сам він у м'якій постелі ніжиться, п'є та їсть за столом, повнісіньким таких страв і напоїв, яких у батьковій хаті зроду не бачив. Але переночував і знову нахваляється їхати.
І тоді відчинилися другі двері, увійшла стара бабуся й насипала йому дві жмені золота.
—     Це за другу ніч, що у нас був. Переночуй третю ніч — побачиш, не пошкодуєш.
Переночував він і третю ніч. Вранці осідлав коня й повернувся у замок зі стома дверима по свою шапку. Аж тут виходить із третіх дверей молода дівчина і просить:
—     Зостанься у нас на чотири тижні. Оце тобі дві жмені золота за третю ніч, але благаю тебе: зостанься.
—     Міг би й зостатися,— каже парубок,— коли ти так гарно просиш. Але ж мені самому дуже нудно — аж у вухах дзвенить від тиші. Я й мохом обросту від ледарювання, бо ж ні землі у вас не орю, ні волочу, ані до якої іншої роботи не беруся.
—     Зостанься, благаю тебе,— просить дівчина. — Удень я тебе провідуватиму, щоб ти не нудився в самоті, тільки ні про що не запитуй мене й не затримуй, коли я ітиму від тебе.
І справді — приходила дівчина й знічев'я парубка, наче якого ведмедя, муштрувала: показувала, як меча вичистити, як списом колоти, радила не кидати об'їдків під стіл, не витирати жирних пальців об поли... Пробувала дівчина парубка й грати навчити, але з того нічого не вийшло: пальці у нього були грубі й кострубаті — тільки струни на канклях * рвали. Ніяк не міг парубок збагнути, для чого дівчина його до дворянської зброї призвичаює та шляхетному поводженню навчає, а розпитувати не наважувався. Так і пролетіло чотири тижні. В останній день він знову осідлав коня й доброму дому вклонився:
—     Дякую вам, що так гарно мене вітали, смачно поїли-годували, терпляче навчали. Та настав час і в люди мені рушати, дружину собі шукати.
Відчинилися одразу троє дверей, і вийшли з них дід, баба та дівчина:
—     Чого хочеш проси, нічого тобі не пошкодуємо за те, що стільки часу в чорному замку пробув. Тепер зійде з цього замку закляття, оживе й замок, і гора, а ми зможемо до людей вернутися, звільнимося від злих чаклунів.
І справді: дивиться парубок, аж стіни замку білішають, гора яснішає, трава землю покриває, дерева на очах'виростають, пташки виспівують. Гора осіла, стежки та дороги пролягли.
—     Як уже кажете, можу просити, чого тільки душа забажає,— відповів парубок, — то хотів би я такого меча мати, щоб одним ударом кам'яну стіну розколоти, густий ліс прорубати, тисячу голів зітнути. І таку сорочку, щоб, коли надіну її, усе робилося так, як мені заманеться.
—     Бери, але по-розумному користуйся ними,— промовив дід.— Не матимеш голови на плечах — горе тобі буде.
Поїхав парубок. Його щедро обдарували, славно вирядили. І дістався він до такої країни, до такого міста, які спіткав страшний голод. Діти плачуть, худісінькі рученята до перехожих простягають, а дорослі — хто від голоду просто на вулиці конає, а хто ледве ноги волочить, од вітру хитається. У місті не видно ні котів, ні собак, ні мишей — усе люди поїли, навіть кору на деревах пообгризали. їде парубок містом, і жаль його бере великий, на усе те дивлячись. І подумав він: «О, коли б у цьому місті по всіх закутках, вулицях, площах та з явилися такі страви й напої, які мені в чорному замку давали! І щоб кожній дитині — по шматку солодкого пирога та по глечику молока! І щоб усі, хто від голоду на вулицях падає, наїлися та знову сили набралися!»
І враз усе зробилося так, як він забажав. З'явилися столи, повнісінькі різних страв та напоїв, люди пооживали, веселяться, співають, танцюють. А діти п'ють молоко, у долоні плещуть,
галасують. Чутка про ці дива дійшла аж до короля. Злякався король, що люди від довгого голодування розум втратили. Вийшов на вулицю подивитися, що там діється. Побачив, що люди ситі, здорові, ще й сміються від утіхи, а на вулицях столи вгинаються од страв та напоїв, і сам кинувся їсти та пити, і страви видалися йому ще смачніші, ніж у королівському палаці.
—     Хто зробив це диво й нагодував моїх людей? Коли б я знав того рятівника, я не пожалів би свою дочку за нього видати.
—     Це я — той рятівник,— мовив парубок.— І саме шукаю собі нареченої. То можеш видати -за мене свою дочку.
—     Стривай, стривай,— каже король.— А звідки це ти такий хитрий узявся? Хто бачив, що ти усі ці страви на столи ставив?
—     Коли так, то хай усі ці столи зникнуть,— промовив парубок.
І столи зникли. Злякався король, що парубок таке робити може. А потім дотямив, яку з парубка можна користь мати, бо він уже геть замучився у цьому бідному королівстві. Повів король парубка до свого палацу. А парубок — трах! — і знову такий бенкет учинив, що годі й сказати. І звелів король доньці за парубка заміж виходити. А королівна була заручена з королем із сусідньої країни, то на простого хлопця і дивитися не хотіла. Але батько, наїдений та напоєний, ще й золотом обсипаний, про те, що вона заручена, й думати не хотів, узяв і віддав дочку за парубка
Тут володар із сусідньої країни розгнівався на короля, що той слова не тримає, зібрав велике військо та й рушив на виснажене голодом королівство.
—     Нагодував і напоїв ти моє воїнство, зятечку, але величезна сила іде на нас. Чи ж вистоїмо перед нею?
—     А чого ж не вистояти? — каже зять.— Дай мені яких сто чоловіків, — хай видно буде, що військо маємо, — а самі можете спокійнісінько на печі спати.
Узяв парубок сто чоловіків, але й тих ста не треба було, хоч військо вороже, мов туман, три дні й три ночі по землях королевих сунуло. Підняв парубок свого зачарованого меча й одним махом, ніби мух отих, усіх ворогів понищив. Залишився живий тільки володар сусідньої країни, бо королі здебільшого за спини своїх воїнів ховаються. Цей володар ніяк не міг забути своєї колишньої нареченої, потайки зустрічався з нею та все випитував, звідки в її чоловіка така велика сила, що одним махом він усіх його воїнів поклав.
—     Як ти мене любиш,— сказав він,— то вивідай у свого чоловіка його таємницю, і ми заживемо вкупі, як голуби.
Любо було їй з цим королем бути, то вона й зуміла усякими хитрощами у свого чоловіка таємницю вивідати. Тоді володар чужої країни, скликав великий бенкет — нібито, щоб примиритися. Запросив короля, його дочку й зятя. А тоді всипали парубкові в чарку з вином сонного зілля, і, коли він заснув за столом, володар зідрав з нього чарівну сорочку, забрав меча й ним порубав зятя на дрібнісінькі шматочки. Ті шматочки склав у мішок, закинув на парубкового коня, уперіщив його нагайкою та й вигнав зі своєї країни.
Королівна зосталася в нього, а батька її він у глибокий склеп посадив і всією його землею заволодів.
Зупинився кінь, вухами стриже, не знає, куди йому бігти. І пригадав, що ніде не було йому так гарно, як у чорному замку, ніде його так вівсом не годували, ніде так славно та безпечно він не жив. І поніс кінь свого господаря до того замку, заіржав голосно біля перших дверей. Відчинилися усі сто дверей, вийшли господарі та їхні дворові; дід зняв мішка з коня, дивиться — аж там парубок порубаний-посічений. Склав дід усі частини тіла як належить, покропив їх цілющою водою, і тут парубок протер очі, солодко потягнувся й каже:
—     Ех, і спав же я міцно — чи не занадто багато вина випив?
—     Спав би ти й вічним сном...— сказав старий. І тоді парубок пригадав усе, що з ним сталося: і як жінка випитувала у нього таємницю, і як жорстоко його обдурили. Плаче-ридає він, що збувся усього: чарівної сорочки, меча, безчесної жінки і шляхетного тестя.
—     Не плач,— каже дід.— Спробую тобі допомогти, але багато ще горя доведеться зазнати. Візьми оцього візка, насип у нього повно золота й їдь у те місто, де голодних людей нагодував, а потім відпусти коня з візком додому.
Парубок так і зробив. У тестевому місті, яким тепер володів новий король з безчесною жінкою, парубок прикинувся п'яним і ну золоті гроші по вулицях розсипати, а тоді впав на купу золота й заснув. Люди повитягали гроші з-під нього, зовсім уже мало й лишилося, а тут саме їхав бідний чоловік з повним возом коліс. Віддав йому парубок усі гроші, які ще мав, та й каже потихеньку:
—     Не потрібні мені твої колеса, бери їх назад, тільки зроби мені одну послугу. Я обернуся конем, а ти поведи мене на ярмарок і нікому не продавай, а лише своєму новому королеві.
Погодився бідняк. Обернувся парубок конем золотогривим та таким баским, що аж земля під ним дрижить. А той король дуже полюбляв верхових коней. Отож він тільки запримітив дивовижного коня золотогривого, захотів будь-що його придбати. Бідняк навіть не знав, скільки за нього й правити, і вони швидко сторгувалися. Король одразу скочив на коня й помчав до свого палацу. Прив'язав його біля ґанку, а сам вивів свою дружину, щоб конем помилувалась. А вона глянула, затремтіла, як осика, та й каже: .
—     То ти не коня привів, а мого першого чоловіка!
Перелякався король і звелів порубати коня на малесенькі шматочки, а далі спалити їх на семи вогнях, ще й попіл вистрелити із дванадцяти гармат. Вибігла на ґанок служниця королеви, погладила коня по золотій гриві й каже:
—     Конику золотогривий, уже король зарізати тебе збирається.
—     Коли тобі хоч трохи мене жаль, дівчинонько,— каже їй кінь людським голосом,— то допоможи мені. Як тільки мене заріжуть, змочи хустинку в моїй крові і закопай у короля на подвір'ї.
Служниця так і зробила, як кінь просив. І виросла на тому місці, де вона хустинку закопала, чарівна яблуня із золотими яблуками. Радіє король: такої яблуні ніде на світі нема. Покликав він жінку на ту яблуню подивитися.
А жінка спохмурніла, як темна ніч:
—     Це не яблуня — це ж мій перший чоловік...
Наказав король слугам зрубати яблуню, спалити, а попіл з гармат вистрелити. Прийшла знову та сама служниця до яблуні, пригорнулася до стовбура й плаче-журиться:
—     Ой ти, яблунько, золота яблунько, велить король тебе з корінням викорчувати, на вогнищі спалити, із гармати попелом твоїм вистрелити.
—     Коли хочеш мені допомогти,— прошепотіла яблуня людським голосом,— зірви з мене яблуко і вкинь у королівський сад.
Служниця так і зробила. На другий день пішов король садом погуляти, дивиться — ставок розкинувся, вода в ньому фіалками пахне, ще й качур плаває. Узяв'король рушницю й вистрелив у того качура. Влучив він чи ні, ніхто того не знає, але качур перевернувся догори черевом і плаває посередині ставка. Скинув король одежу, поклав біля неї меча й поплив до качура. Тут враз ставок зник, качур підлетів до одежі, торкнувся крилом чарівної сорочки і став знову тим парубком; далі взяв меча, зарубав злого короля, а свою лиху дружину велів спалити і попіл її з дванадцяти гармат вистрелити. Випустив парубок тестя зі склепу та й почав володіти обома королівствами в мирі й злагоді, бо всі сусіди його чарівного меча боялися. А згодом і весілля справив. З ким же він одружився — спитаєте? Та із тією самою служницею, яку колись у гадюку обернуто було і яка все нашого парубка із біди визволяла.
І я на тому весіллі був, мені подарували бриля з меду, та той бриль на сонці розтав, гляньте, чи не розтали у вас вуха, поки ви слухали цю казку.

ТРИ БРАТИ
Жили собі три брати. Набридло їм на одному місці жити, і надумались вони піти у світ щастя пошукати.
Одяглися хлопці в найкращу одежу, поприв'язували до поясів шаблі й вирушили в мандри. Та тільки до роздоріжжя разом ішли. А там брати побачили великий-превеликий камінь і поховали під ним свої шаблі. Домовилися, що коли хто з них повертатиметься додому, хай загляне під камінь: чия шабля заіржавіє, значить, того вже на світі немає.
Попрощалися брати й розійшлися кожен своєю дорогою.
Ішов старший брат, ішов, аж перед ним густий ліс постав.
Як став він тим лісом іти, то лише надвечір вибрався з нього. Бачить: королівський палац височіє, а над палацом чорні стяги мають. Зайшов юнак до палацу розпитати, чого чорні стяги повісили, що тут за горе сталося.
Його зустріла вродлива королівна в жалобі. Від неї довідався хлопець, що помер король, батько її, тому й чорні стяги вивішено. Просить дівчина, щоб хлопець залишився в її палаці. Він так і зробив, а невдовзі й одружився з королівною.
Одного разу він узяв рушницю й пішов у ліс полювати. Настріляв багато лосів та зайців і велів слугам усе додому нести, а сам пізніше повернеться. Тут йому велика пишнохвоста лисиця дорогу перебігла. Він вистрілив, і лисиця пошкутильгала в кущі — певне, поранив її в ногу. Погнався за лисицею, забрів аж у глиб дрімучого лісу, та так і не спіймав. На той час уже зовсім стемніло. Лисиця десь щезла, а як вийти з лісу, не знає, бо дороги не видно. Блукав він, блукав лісом, коли це бачить — десь далеко-далеко вогник блищить. Підійшов ближче, хатка на курячих лапках крутиться. Звелів хатці зупинитися і ,коли вона зупинилася, зайшов усередину. Глянув: із-під печі відьма вилазить — у сажі, закудлана, горбата, очі як полумиски, от-от з лоба вискочать. А в сухій, як головешка, руці кийок тримає.
Питає в неї, як із лісу вибратись. А відьма урепіжила його по голові та й обернула на голуба. Сама знову під піч полізла.
Другий брат попомандрував, попоїздив по світу і врешті дістався до роздоріжжя. Посунув камінь, дивиться, аж шабля найстаршого брата поіржавіла. І зрозумів, що з братом якесь лихо скоїлося. Сів на коня й поскакав тим шляхом, яким пер ший брат їхав.
Скоро чи не скоро, а під'їхав і він до палацу. Тут його зустріла королівна й мовить:
—     Де це ти так довго пропадав? Три дні й три ночі виглядаю тебе. Чи тиза своєю дружиною не скучив? Чи, може, тебе відьма в лісову гущавину заманила?
Бачитє, королівна його за свого чоловіка прийняла, бо брати були дуже схожі один на одного.
Хлопець зрозумів, що вона помилилась, але признатися, що він не її чоловік, не захотів, і відповідає:
—     Не розпитуй мене зараз, дружино кохана, бо я дуже стомився. Вранці я все тобі розповім.
Але вранці він узяв рушницю й пішов нібито на полювання. Його непокоїли думки, що там з братом та як його розшукати.
І перед другим братом з'явилась у лісі лисиця, і він гнався, гнався за нею та й попав до відьми в хату. І так само пропав, як і перший брат.
От повернувся третій брат зі своєї щасливої мандрівки. Відсунув камінь, аж бачить — шаблі обох братів іржею покрились. І запало найменшому братові в голову, що обидва його брати загинули в одному й тому ж місці. Не довго думаючи, подався він ускач до палацу.
Королівна і його за свого чоловіка прийняла, питає та дорікає йому:
—     Знову ти три дні й три ночі вдома не був. Я хвилююся, щоб з ним нічого лихого не сталося, а він...
—     Заспокойся, дружино кохана,— каже брат.— Дай мені відпочити — вранці я все тобі розповім.— І цей не признався, що він не її чоловік. Але зрозумів, що тут його брати були.
Дочекавшись ранку, пішов він у ліс братів своїх шукати. У лісі підвернулася йому білка під ноги. Він як кине капелюхом та й упіймав білку.
А білка й каже йому людським голосом:
—     Відпусти мене, я знаю, що ти братів своїх шукаєш. І я пораджу тобі, як їх знайти. Побачиш ти лисицю, й заведе вона тебе до відьми. Ота відьма й полонила твоїх братів. А щоб ти не загинув і братів визволив, я дам тобі жменю горіхів. Як тільки вона кинеться горіхи збирати, а ти вихопи у неї з руки кийок і переламай навпіл.
Подякував хлопець білочці й подався в самісіньку гущавину лісу. Скоро вибігла лисиця, на яку обернулася відьма, щоб людей у свою хату заманювати, юнак — слідом за нею й дійшов аж до її хати. Тут одразу відьма з-під печі вилізла й кийком на нього замахнулася. Брат висипав перед нею жменю горіхів. Відьма кинулася їх збирати, аж кийок із пазурів упустила. А хлопець хап за кийок і переламав його навпіл. Обидві половини тут же обернулися на дві страшні гадюки. Вони як стрибонуть до відьми та й задушили її. Враз обидва брати його ожили. Дякують йому, що визволив їх. Усі троє повернулися до палацу. Королівна дивиться, дивиться й ніяк не може розпізнати, хто ж із них її чоловік — такі вони були схожі між собою. Тільки по каблучці на пальці й упізнала свого чоловіка. З тієї великої радості вони великий бенкет справили.

СТАРИЙ СОЛДАТ
Було це давно-предавно. Відпустили старого солдата з війська. Не мав він з чого жити й став шукати роботу. Та ніяк не міг її знайти. Якось зустрів він бабусю й похвалився своєю бідою. А вона й каже:
—     Далеко-далеко на сході, в пустелях несходимих стоїть скляний палац, а в тому палаці живе чорний пан. Піди до нього й дістанеш роботу.
Послухав солдат бабусиної ради й вирушив на схід шукати скляний палац і чорного пана. Настав вечір. Зупинився солдат під яблунею переночувати. Зашелестіла яблуня своїм листом до нього:
—     Куди йдеш, чоловіче, такими пустелями?
—     Іду до чорного пана у скляний палац роботи просити,— каже солдат.
—     Чула я, що той пан усе знає. Може, запитаєш у нього, коли на мені почнуть яблука родити? Учора приходили люди й сказали: як наступного року на мені не буде яблук, то вони мене зрубають.
—     Добре, запитаю,— пообіцяв солдат.
Згодом підійшов солдат до двох гір, та таких високих і широких, що ні перелізти через них, ні обійти їх. Зажурився солдат, почав просити їх:
—     Гори, гори, будьте такі ласкаві, пропустіть мене!
—     А куди ти йдеш, чоловіче? — питають гори.
—     Іду до чорного пана, що в скляному палаці живе.
—     Чували ми про того пана, що він дуже розумний. То, може, запитаєш його, доки ми тут, наче вартові, стояти будемо?
—     Добре, запитаю,— пообіцяв солдат.
Гори відразу ж розступилися, й солдат щасливо пройшов крізь них. Згодом він підійшов до річки. Дивиться: немає ніде ні моста, ні човна,— ніяк не можна на той берег перебратися.
Походив солдат, походив, а тоді й каже:
—     Річко, річко, будь ласкава, переправ мене на той берег! «— А куди ж ти йдеш, чоловіче? — питає річка.
—     Іду до чорного пана, що живе в скляному палаці.
—     Гаразд, переправлю. Тільки пообіцяй мені запитати у того пана, чого в моїй воді ані риба не може жити, ані хробак, ані жук який.
—     Добре, запитаю,— пообіцяв солдат.
—     То ставай на мої хвилі, —я тебе перенесу на той бік.
Став солдат на хвилі, й перенесла його річка на другий берег, навіть не замочивши нітрохи. Здалеку помітив солдат скляний палац. Ще до заходу сонця він був уже біля палацу. Палац стояв гарний, пишний, аж мінився на сонці всіма барвами веселки.
Провів слуга солдата всередину. Тільки-но угледів солдат чорного пана, а той уже й каже:
—     Я знаю, ти прийшов на роботу проситись. Я візьму тебе, але з умовою, що служитимеш дуже старанно.
—     О, пане, не сумнівайтеся,— відповів солдат. — Я служив у війську, і ніхто не ганив мене. Навіть зістарівся в солдатах. Догоджу й панові.
Тоді пан мовить слузі:
—     Поведи цього чоловіка — нагодуй і поклади відпочити. А завтра вранці він піде отару пасти.
Вранці прийшов до солдата слуга, дав йому батога, сопілку й сказав:
—     Стьобнеш цим батогом — овечки розбредуться, на сопілку заграєш — усі докупи зійдуться. Тільки дивись, щоб вовки шкоди не наробили.
Став солдат отару пасти. Добре пас. Минув рік, і нічого лихого з овечками не сталося. Солдат і близько вовків до отари не підпускав. В останній день служби пан покликав його й каже:
—     Служив ти добре, старанно. Тепер проси за все це, що тільки хочеш.
—     Перед тим, як залишити тебе, пане, я хотів би дізнатися про три речі, аби дотримати слова, яке дав річці, двом горам і яблуні за те, що вони допомогли в дорозі.
—     Запитуй, поки ще тут,— дозволив йому чорний пан.
—     Річка мене сухим перенесла на своїх хвилях, гори розступились і пропустили мене, а під яблунею я спокійно переночував,— почав солдат. — За все це вони просили дізнатись у тебе, чого в річці живе не водиться, чи довго ще горам, наче вартовим, на одному місці стояти і чому на яблуні яблука не родять?
Пан і відповів:
—     У річці тоді почне водитися риба та інші водяні мешканці, коли вона хоч одну людину втопить. Гори перестануть стояти, мов ті вартові, коли привалять хоч одну людину. А на яблуні вродять тоді яблука, коли з-під неї хтось заховане золото викопає.
Подякував солдат панові й рушив тим самим шляхом, що й до пана йшов.
Підійшов до річки, а вона вже гукає:
—     Чи запитав ти в чорного пана, чого в моїй воді нічого живого не водиться?
—     Запитав,— відповів солдат.
—     А що він відповів?
—     Перенеси мене на той бік, тоді й скажу.
Річка перенесла. Солдат вибрався на крутий берег і каже:
—     У твоїй воді тоді почне риба водитися, коли ти хоч одну людину втопиш.
Як зашумить річка після цих слів, як завирує чорториями! Закипіла, здійнялася велетенськими хвилями, вийшла з берегів. Але солдата не догнала й нічого лихого йому не заподіяла.
Згодом солдат прийшов до гір. А вони ще здалеку до нього гукають:
—     Чи запитав ти в пана, доки нам, наче вартовим, стояти тут?
—     Запитав,— каже солдат.
—     А що він відповів?
—     Пропустіть мене, то скажу.
Розступилися гори, й солдат пройшов крізь них. Відійшов од гір далеченько й каже:
—     Ви перестанете бути вартовими тоді, коли хоч одну людину привалите.
Загули, загриміли обидві гори, аж земля затряслася навколо. Але солдат був уже далеко, й нічого лихого йому вони не зробили.
Нарешті солдат прийшов до яблуні. А вона вже здалеку листям шумить до нього.
—     Чи запитав ти чорного пана, коли на мені яблука почнуть родити?
—     Запитав,— відповідає солдат.
—     А що ж він сказав?
—     Під тобою заховано багато золота. Коли хтось золото викопає, тоді на тобі й яблука родити почнуть.
—     Чоловіче, будь ласкавий, викопай те золото,— попросила яблуня. — Станеш багатий, не треба буде тобі в люди йти, по наймах бідувати.
—     А навіщо мені золото, я можу і без того тягаря жити?
—     Чи ти хочеш, щоб я загинула?
Шкода стало солдатові яблуні — став він копати. Не прокопав і двох вершків — де не візьмуться три розбійники. Вибили солдатові око, викопали золото, набрали повні лантухи — насилу ноги волочать. Сів солдат під яблунею, зажурився гірко, нічого зі своїм лихом вдіяти не може.
Забідкалася яблуня, зашелестіла листям:
—     Ти так тяжко постраждав через те, що хотів мені допомогти.'А я, на жаль, нічим тобі не можу в пригоді стати. Єдине тільки: заслонятиму тебе широким гіллям своїм від пекучого сонця, щоб легше було тобі голод і біль терпіти. А ще скажу. Завтра вночі прилетять сюди три пташки про новини поговорити. Щороку вони прилітають в цю саму ніч. Добре прислухайся,— може, й для себе щось корисне почуєш.
Наступної ночі прилетіли троє птахів, сіли на яблуню й гомонять між собою. Один каже:
—     Побував я в місті. До нього треба аж три дні летіти. По-висихали там геть усі криниці, люди страх як без води бідують. Коли б знайшлася людина, яка відкотила б камінь, що лежить посеред міста, відразу б усі колодязі водою наповнилися.
Другий птах каже:
—     Далеко-далеко звідси, там, де сонце заходить, живе один князь. Уже рік, як його дочка тяжко страждає і ніхто з лікарів не може вилікувати її. А зробити це дуже легко. Кілька волосинок князівни вітер виніс у двір, а зачарована жаба вплела їх у своє гніздо під ворітьми. Відтоді дівчина тяжко захворіла. Коли б хто ту жабу вбив, а гніздо її спалив, хвора б ураз одужала.
А третій птах каже:
—     Я знаю менше. Три розбійники учора з-під цієї яблуні викопали багато золота. Один нагріб стільки, що підірвався, несучи його, й помер в дорозі. Другого розбійника засипали дві гори. А третій утопився в річці. Розбійники ці дуже скривдили безневинного чоловіка, який хотів допомогти яблуні. Вони вирвали в нього око й викинули геть. Коли б він почув нашу розмову, то зумів би знайти своє око. Під цією яблунею росте трава. Як нею потерти те місце, де було око, то воно знову там з'явиться. Став би він у пригоді й місту, в якому вода пропала в криницях, і тому князеві, у якого дочка хворіє.
Погомоніли птахи та й полетіли.
—     Чи чув ти?
—     Чув, — каже солдат і одразу ж став шукати ту траву під яблунею.
Довго шукав. Нарешті знайшов, потер очницю й знову став бачити. Тоді рушив солдат до того міста, де криниці повиси-хали. Прийшов до володаря міста та й каже:
—     Чув я, що у вашому місті води не стало. Накажи камінь відвернути, той, що лежить на базарі, й вона появиться.
Камінь відвернули, і відразу вода наповнила усі криниці. Володар мовив солдатові:
—     Велике добро зробив ти нам. Проси що хочеш — усе я тобі дам — чи грошей, чи маєток, чи ще чого...
А солдат відповідає:
—     Навіщо мені те багатство, я й без нього проживу.
—     То хоч коня візьми,— каже володар міста.— Все-таки легше на коні їхати, ніж пішки ходити.
—     Гаразд,— погодився солдат.
Через кілька днів приїхав солдат до князя й вилікував його дочку. Батько не знав, як і віддячити солдатові — хотів був навіть дочку за нього заміж видати. Але солдат сказав:
—     Ні, князю, моя голова вже сива, а твоя дочка молода; я простий чоловік, а твоя дочка — князівна. Чи ж буде з нас гарна пара?
—     То чим же можу віддячити тобі за таку послугу? — питає князь.— Хоч поживи в моєму маєтку.
—     Спасибі тобі, князю, за добре серце,— відповів солдат.— Але не хочу я бути нахлібником — краще ще походжу по білому світу та на людей подивлюся.
І пішов собі солдат. Куди він рушив і що з ним сталося — про те ніхто не знає. Може, в іншій казці ще зустрінемося з цим добрим чоловіком — старим солдатом.