Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ТИМКО

- 1 -
Мати розбудила Тимка рано — край неба ще тільки-но почав рожевіти. З пагорба, на якому стояла їхня хата, за туманом і річки було не видно. Сиві пасма його клубочилися понад очеретами, повзли долиною, підступали аж до городів. Повиносили клунки, Тимко зачинив віконниці, накинув на ворітницю мотузяну петлю, замотав її на хвіртці. Про всяк випадок... Хоча тепер уже міг не остерігатися, що чиєсь теля до двору заблукає. Лише покінчивши з цими справами, сів на воза. Дід Маркіян смикнув віжки, і колеса застрибали по вибоїстій дорозі, заторохтіли по закам'янілому від давньої суші груддю. Поминули горбату греблю, і ось село затулилося садками, кудись відсунулося, ось уже пропало з очей. У цю хвилину Тимкові стало так сумно, так чогось шкода, що мало не заплакав. Знав-бо, що їдуть звідси надовго, може, й назавжди.
— Ой діду, чи не пристане в дорозі ваша шкапина? — засумнівалася мама.— Самі ж кістки та шкіра. Надто вже їй зима далася взнаки...
— Хто пристане, оця худобина? — цьвохнув батогом дід Маркіян.— Та в неї сили, як у битюга!
Мама тільки головою похитала, не заспокоєна, як видно, цими словами.
Уже безкрайній степ розкинувся довкола, зеленим килимом прослався до самого обрію, а хлопцеві все ще ввижався зарослий споришем та щирицею двір, у якому після смерті тата все якось занехаялося; і досі нібито бачив він, як біля хати під ранковим вітерцем жалісливо тріпотіла листячком, припадала до тину молода берізка, мовби прощалася з господарями; як із-за лісу виткнулося кладовище та й знову сховалося за ним; як мама глянула в той бік і витерла сльозу...
З невеликими перепочинками їхали майже цілий день. Кобила так стомилася, бідолашна, що ледве ноги переставляла. Дід Маркіян теж наморився, бо, жаліючи її, чи не весь шлях чвалав обіч воза, майже не присідав. Стоптані чоботи його густо припали пилюкою. Він теж худий, як тріска, латана свитина висить на ньому, мов на кілку. І мама не справніша. Після тифу, що замалим не задушив її, ніяк не оклигає — під очима синці, вилиці загострилися, зсутулилася. Навіть голос у неї став іншим, якимсь хрипкуватим. Та й кашляє часто.
Тимко заприсягається подумки, що віднині ділитиметься з нею кожним окрайчиком хліба, кожною печеною картоплиною, хай і найдрібні-шою. Уже не дасть себе вмовити, як досі, що  їй нібито їсти не хочеться. їла б, так нічого. Ну, та, може, в місті, де тепер житимуть, з харчами не так сутужно, от і поправиться. Тільки ж дід Маркіян, як виїжджали з двору, буркнув собі у вуса, що оце вони, як у тій приказці: за кусок кишки сім верст пішки. А може, й шкурки не дістанеться. В цьому році й городянам, мовляв, не мед, пояси попідтягували. Ще хтозна, де зараз краще. Ех, швидше б вирости! Тоді Тимко, як і тато, піде в Червону Армію або ж стане чекістом і знищить усіх ворогів. А в куркульні познаходить прихований хліб і до зернини передасть комнезамові, щоб поділити між людьми порівну. Хоч на затірку, а всім вистачить борошна до нового врожаю.
— Он і собор,— показав дід Маркіян пужалном.
Попереду, на узгір'ї, вималювалася дзвіниця. Промінь вечірнього сонця, яке стояло вже зовсім низько, сковзнув по її бані й викресав з хреста жовту іскру. Вона сліпуче спалахнула й згасла. Здалека долинув ледь чутний передзвін. Дід скинув картуза з поламаним козирком і почав хреститися, торкаючись пучками спочатку зморшкуватого лоба, потім запалого живота, вугластих плеч. Мама ж лише губи міцніше стулила. Після похорону (а ховали тата згідно його волі без попа вона до церкви й разу не пішла, дома лампадки перед іконою не засвітила. Наче забула про бога. Та його, мабуть, і нема, бо чому ж за людей не заступається? В селі рідко той двір знайдеш, звідки б стежки на цвинтар не протоптали. Неврожай, голод, сипняк... Помер і тато. Не від голоду, правда, і не від тифу, а від кулі денікінської, яка в нього в грудях  застряла.  Лікарі не наважилися її витягти, надто глибоко сиділа. А потім, мабуть, торкнулася серця, от воно й зупинилося...
Мовби зачувши, що дорозі вже скоро кінець, кобила пішла жвавіше. Все ж таки вона не підвела свого хазяїна, виправдала його надії, хоча до битюга їй ой як далеко. Тимко знав, що так називають дуже сильних коней. Сам їх не бачив, але тато розповідав, що два таких огирі у них в полку важенну гармату возили.
Незабаром в'їхали в місто, де Тимку ще й разу не доводилося бувати. Адже народився в селі, там і прожив безвиїзно всі свої вісім років. Відлучався не далі, як до тихого степового озерця з напрочуд чистою, прохолодною водою, що витікала з невидимих джерел. Ех, і гарно ж у ньому купатися в літню спеку, плавати з хлопцями наввипередки, пірнати хто далі! Щоправда, мама відпускала туди неохоче, боялася, що втопиться. Кожного разу доводилося її вмовляти. Начебто він маленький.
І в селі, і на вигоні, де пасли корів, і в навколишніх гайках та яругах було все своє, знайоме, десятки разів бачене. Хоч зав'яжи очі, міг утрапити, куди треба, з дороги б не збився. Знав, де найкращу лозину вирізати, де гніздо сорочаче знайти, з якої нори ховраха викурити, нарвати шипшини, наловити раків. Тут же, куди не глянь, усе чуже. А яка річка широченна, а який міст через неї довгий! От би на самій середині стрибнути з нього! До самого дна з такої височини каменюкою підеш, хтозна, чи й випірнеш...
Одразу за мостом почалася бруківка. Кобила аж вуха насторожила, прислухаючись, як дзвенять підкови. І їй, мабуть, упервину по такій дорозі ступати. Будинки теж на селянські хати зовсім не схожі, траплйлися з-між них навіть триповерхові. Всі вони з цегли, під залізом, уздовж парканів дошки настелені, а в одному місці навіть плити кам'яні вилискували.
— Щоб ніг у грязюку не забруднити,— пояснив дід Маркіян. — А називається — плитуари.
— Ну, й розкошують ці городяни! — вигукнув Тимко.
— Е, синку, не всі,— зауважила мама.
Дивувало й те, що так багато людей на вулицях. Одні кудись поспішали, другі ніби знічев'я вешталися, прогулювалися. Невже в них діла нема? В кожного, хоч поганеньке, а мусить же бути господарство, сяка-така худобина, птиця, городи. Чи, може, сьогодні якесь свято? Минаючи один одного, перехожі й голови не повертали, й словом не обзивалися. А в селі, хай ти вперше когось побачиш, обов'язково мусиш поздороватися. Тут усе не так...
З якихось дверей смачно запахло смаженою цибулею. У Тимка аж під грудьми засмоктало. Задавнений голод, якого лиш новими враженнями вдалося приспати, нагадав про себе, і хлопець, щоб позбутися цього неприємного почуття, стрибнув з воза. Босі ноги його зашльопали по бруківці, нагрітій за день сонцем. На вузлик з харчами, який лежав у мами на колінах, намагався не дивитися. Ось як прибудуть на місце, то й повечеряють. Швидше б уже! Щоб не так їсти хотілося, почав уголос, по складах читати вивіски. Деяких, однак, хоч і намагався, не міг розібрати. Надто довгі й мудровані були на них написи. Хоча б он на тій, де намальований   чоловік   із щоками, вкритими мильним шумовинням. Літер двадцять, не менше, спробуй їх скласти до купи. А ту, що над підвалом, відразу прочитав:
— Бу-лоч-на...
— Та ти грамотний! — здивувався дід Маркі-ян.— Хто ж тебе навчив?
— Тато,— з гордістю відповів Тимко.— Тільки я вже забув трохи. А ось восени піду до школи, то все пригадаю. Правда, мамо?
— Підеш, синку, підеш,— одказала вона якось неуважно. Певно, думками була десь далеко. Обличчя її здавалося якимсь відчуженим, на ньому лежала печать горя, котре давало про себе знати повсякчасно. Присмирів і Тимко.
Їхали ще довго, через усе місто, яке розкинулося вздовж річки не на одну версту. Ось уже й сутінки опустилися на землю. Тепер важко стало щось розрізнити. Будинки злилися в суцільну стіну, яка тяглася нескінченно, вулиці збезлюдніли, собаки, що завидна вискакували з підворіть і проводжали віз заливистим гавкотом, теж кудись поховалися! Нарешті зовсім смеркло. Від смужок світла, які пробивалися крізь віконниці, темрява здавалася ще густішою. Місто поволі замовкало, тишу порушував тільки стукіт коліс та копит дідової кобили. Знову примостившись біля мами, яка не вставала з воза| Тимко непомітно для самого себе заснув. Прокинувся від того, що конячина зупинилася. Вже зовсім поночіло. На небі, щільно затканому хмарами,! жодна зірочка не блимала, місяць теж не міг знайти хоча б невеличкої латочки блакиті. Десь далеко, за річкою, глухо гуркотів грім. У природі все причаїлося, вщухло, ждучи дощу. Віз стояв біля ґратчастих воріт, за якими підносилися   тополі. Верхівок їх не було видно.
В глибині двору бовванів будинок. Він здавався величезним, як гора.
— А де мама? — запитав Тимко.
— Пішла сказати, що приїхала, — відповів дід Маркіян, поправляючи на кобилі збрую.— А кам'яниця в Пріськи добренна. От пройда! Такій і революція ні по чому. З неї як з гуски вода.
— Дідусю, а ким вона доводиться нам? — остаточно розбуркався Тимко. — Буцім родичка якась!
Як чорт козі дядько. Чув таке прислів'я? Саме про неї сказано. Батько її, кривов'язий Галактьон, колись у нас у селі лавку держав. Потім розбагатів, людей обдурюючи, переїхав у місто. І вже тут видав дочку свою, оцю саму Пріську, значить, за охвицера. Стала вона вашим благородієм, Парасковією Галактіонівною. Куди там, велике цабе, через губу не плюне. Пішки не ходила, все на рисакові возили. Приїжджав я сюди якось, сподобився її побачити. Прошуміла по прешпекту, а ресори тільки хить, хить... Щоб жиру не розтрусити. Любила похизуватися. А тепер знову ніщо,— задоволено сказав дід Маркіян.
— Та й де ж той офіцер? — зацікавився Тимко.
— Хто його знає. Може, й кістки погнили десь під Перекопом. Там їх товариш Фрунзе так розмотлошив, що небагато вціліло. А з Пріськи що візьмеш? Радянська влада з жінками не воює, хоча б і з охвіцершами.
Дід почав згадувати якусь давню історію часів його служби в солдатах, але Тимко погано слухав. Він думав про інше. Тато не раз розповідав, що царські офіцери — то найзапекліші, найлютіші вороги робітників і селян. А тепер щоб в офіцерші жити? Таке в голові не вкладалося.
Ворота заскрипіли завісами, відчинилися.
— Їдьте за мною,— обізвалася з пітьми мама. Дід Маркіян смикнув віжки, кобила рушила. Поминули будинок, потім сад і опинилися перед якоюсь хижкою.
— Це сторожка,— пояснила мама. — Ми тут переночуємо.
— А в будинок, значить, не зволила пустити? — насмішкувато запитав дід.— І досі з себе бариню корчить...
— Ет, хтозна-що вигадуєте. Вона хвора. Я сама не захотіла її турбувати.
— Ой Явдохо, не на ту дорогу ти звернула. Піднявся б оце Степан та глянув. Не похвалив би він тебе, ні! — переконано сказав старий.— Може, назад повернемо? Переспимо й на возі, зараз літо.
Нічого не відповівши, мама відчинила двері. Коли засвітили лампу, яка висіла на миснику, побачили невеличкий стіл, біля нього — дві табуретки, під стіною залізне ліжко, заслане смугастим рядном. Більше в хижі не було нічого. З кутка дивилася ікона, така темна, що на ній годі було щось розібрати. Внесли пожитки, повечеряли.
— А це правда, що Парасковія Галактіонівна офіцерша? — запитав Тимко про те, що зараз найдужче його непокоїло.
— Лягай уже, завтра поговоримо, — сердито сказала мама.
На тім розмова й закінчилася.

- 2 -
Тимкові приснилося, що він стоїть на тому довжелезному мосту, через який переїжджали вчора, на самій його середині. Оддалік збилися  в  гурт, чомусь близько не підходять сільські хлопці. Кепкують та під'юджують, що, мовляв, не стрибне в річку, побоїться.
— Стрибну! — вигукує Тимко.
Він не любить, коли йому не вірять, завжди в таких ось випадках відчуває себе ображеним. Адже тато говорив, бувало, що коли пообіцяв, то обов'язково мусиш зробити, інакше тебе ніхто не шануватиме. Отож рішуче вилазить на перила. Внизу, в бездонній прірві шумить, вирує вода, на чорні круговерті дивитися страшно. В голові в нього па-морочиться, в грудях холоне. Та відступати пізно — засміють, що лише хвастав, і перед самим собою соромно буде. Треба було не братися... Здолавши вагання, змахує руками, з силою відштовхується, але замість того, щоб шубовснути в пінясті хвилі, злітає, як птах. Не давши впасти, його підхоплюють чиїсь могутні крила і несуть усе вище, піднімають до самих хмар. Як тут просторо, як привільно, як далеко звідси видно! На десятки верст доокруж... Он знайоме озерце, схоже з цієї високості на блакитну краплю, і дубовий гайок біля нього, наче хтось, граючись, гілочок у землю навтикав; он рідне село розсипало хати над балкою, по дну якої сріблястою ниткою звивається річечка; он їхня садиба з берізкою, яка все ще тужно махає вітами, мовби кличе до себе в надії, що господарі повернуться; он темною смужкою простягся ліс і горбики могил біля нього.
«А що, злякався?» — переможно кричить Тимко, відшукуючи поглядом міст і хлопців на ньому. Подивитися б на них зблизька, почути, що скажуть. Хай знають, що в нього слово ніколи не розходиться з ділом. Та ні мосту, ні хлопців не видно, довкола тільки синява безмежного неба...
Він розплющує очі і якусь мить не може збагнути, де знаходиться, як потрапив до цієї хатини. Він усе ще в полоні чудесного сновидіння, він ще летить, його ще несе кудись надхмарна повітряна течія... Аж ось згадав учорашній день, довгий, курний шлях, що привів, зрештою, аж сюди, на околицю міста, в ось цю хижку. Було вже не рано — в шибку зазирало сонце. А де ж мама? Тимко виглянув у вікно і не побачив ні воза, ні діда Маркіяна. Невже поїхали кудись без нього? Хоча й знав напевно, що мама його не покине, а все ж стало не по собі. Тим-то мерщій надів штаненята, сорочку й вибіг у двір. Так, діда вже не було, тільки сліди коліс виднілися на траві. Помандрував, значить, додому, поки раніше. А з його від'їздом начебто порвалася остання ниточка, яка зв'язувала Тимка з селом. Лиш тепер повірив остаточно, що розлучився з рідними місцями надовго. Хто-зна, чи вдасться колись туди повернутися. Адже мама вирішила й хату продати...
Задньою стіною сторожка ліпилася до високого паркану. Тимко заглянув у щілину між дошками й побачив пустир, порослий бур'янами, а далі, аж на обрії, зеленою стіною піднімався ліс. Цікаво б там побувати. Якщо мама, звичайно, відпустить. А може, погодиться в неділю разом з ним піти? Ото було б найкраще, бо все ж таки далекувато, а головне — хлопців знайомих нема. В лісі чого лиш не побачиш! Можна навіть білочку спіймати, якщо підкрастися до неї непомітно. Тільки зробити це ще нікому з Тимкових товаришів не вдавалося...
Він пішов уздовж паркану, яким було обнесено величезний запущений сад. Гонів за двоє від хижі громадилася   укладиста   комора.   Наблизившись,
Тимко побачив, що на дверях висів величезний іржавий замок, який, мабуть, хтозна-коли відмикали. Найбільше в саду росло яблунь, але траплялися й груші та абрикоси. Вишень же зовсім не було. А ось і велетні-горіхи з товстелезними гілками, якими вони дружньо торкалися один одного. Із-за них якось несподівано виткнувся ріг будинку. Мама, напевно, вже там, бо ж приїхали сюди не в гості. Сидіти, згорнувши руки, не доведеться, говорив дід Маркіян. Він цілу дорогу бурчав, сердячись на сусідку, яка покинула насиджене місце, хату, двір і подалася в найми.
Тимко й сам гаразд не розумів, чому мама на таке наважилася, але не розпитував, бо їй, знав те добре, і так важко.
Пригадався той день, коли біля двору зупинився критий візок, схожий на циганську будку. Звідти, підібравши довгі спідниці, вистрибнула моложава жінка.. На голові в неї красувався кумедний капелюшок із поворозками, в руках була якась торбинка з блискучими застібками. Не інакше, городянка. Але чого їй треба? Мабуть, про дорогу питатиме, хоча це міг би зробити й кучер. Тимко підбіг до тину. Тим часом незнайомка витягла з рукава носову хусточку, а з торбинки — невеличке кругле люстерко, від якого так і стрельнув сонячний зайчик. Вона оглянула себе уважно, витерла обличчя, бо ж пилюка і її не пожаліла. Цієї ранньої бездощової весни пориви вітру піднімали в повітря цілі хмари куряви, яка потім довго не осідала.
— Гречуки тут живуть? — приязно запитала жінка й посміхнулася. В роті в неї було повно золотих зубів. Такого дива Тимкові досі не доводилося бачити, отож і відповів не відразу.
— Тут...— отямився нарешті.
— От і добре. Відчиняй ворота.
Він тільки очима закліпав. Невже ця мамзеля до них приїхала? Хто ж вона така?
— От який ти негостинний,— засміялася жінка.— Мама дома?
— Дома...
— А батько? Щоб ти знав, — увійшла незнайома до двору,— ми колись з ним до школи ходили й на одній парті сиділи. Ти на нього дуже схожий, просто викапаний. Ну, давай знайомитися,— простягла вона пухку долоню з двома перснями на пальцях.— Мене звуть Парасковія Галактіонівна. Чому ж ти мовчиш? Назви своє ім'я.
Хоча від того страшного дня, як ховали тата, минуло вже кілька місяців, у Тимка, коли згадував похорон, перехоплювало горло, він не міг говорити. Тим-то й зараз не відповів нічого, лише слину ковтнув. Дивився на приїжджу, очей не відриваючи.
Вона здвигнула плечима, хотіла щось сказати, аж тут і мама вийшла з хати.
— Ви до кого?— запитала, привітавшись.
— До тебе, милочко, якщо ти Степанова дружина,— рушила до неї золотозуба.— Ми колись з твоїм чоловіком... Чого ж ти сльозуєш?
Згодом, уже в хаті, вони плакали вдвох...
Будинок був просторий, міцний, складений з якоїсь зеленкуватої цегли, мав аж вісім високих вікон. Та на вулицю, значить, стільки ж виходило. Справжнісінькі хороми! І не тільки в порівнянні з хижкою, де Тимкові довелося ночувати. Вчора, коли проїжджали містом, більших кам'яниць серед одноповерхових він не дуже багато бачив. Однак крайні вікна зяяли вибитими шибками, через що будинок здавався похмурим, начебто покинутим господарями. Круті східці вели на широку веранду, де стояло плетене крісло-качалка. В ньому дрімав рудий кіт.
— А ось і наш принц,— вийшла з будинку, засвітила золотими зубами Парасковія Галактіонівна, зовсім не схожа на хвору.—У нас тут по сусідству живе принцеса, от і буде тобі пара. Щоправда, вона з примхами, та для справжнього мужчини це не завада, він мусить і найноровистішу приборкати. Мотай собі на вуса змалку... Ну, як спалося на новому місці, що снилося?
— Я маму шукаю,— пригладив Тимко русявого чуба, який, скільки не морочся, завжди стирчав урізнобіч. Баба Маркіяниха жартувала, що треба олією мастити, та де ж її візьмеш...
— Дуняшо, мазунчик твій прийшов, погодуй його як слід,— гукнула хазяйка.
З дверей виглянула мама, поманила до себе Тимка. Вже на кухні забідкалася, що погана з неї робітниця. Скільки того діла — всього лише підлогу в двох кімнатах помила, а заморилася. Але ж і в коридорі, і навіть на веранді дошки ще були вологі, не встигли висохнути, мама й тут постаралася. А в неї ж поперек болить, їй важко нагинатися.
— Чому ж ти мене не розбудила?— дорікнув.— Я воду б носив.
— Твоє від тебе не втече,— зітхнула мама.— Виростеш — ще напрацюєшся.
— Не треба нам було сюди їхати! Дід Маркіян казав...
— Що зроблено, того не вернеш.
— А що таке принц? — трохи перегодя запитав Тимко. Після хвороби мама стала дратівливою, іноді, трапляється, й нагримає. А от раніше, коли ще живий був тато, вона співати любила. Одну пісню закінчить, другу починає. Лайливого слова ніхто від неї не чув.
— Принц? — здивувалася вона.
— Хазяйка мене так назвала,— пояснив Тимко.
— То вона жартома. Син короля, чи що...
— Тобто, царя?
— Виходить, що так.
— Хоч і жартома, а ніякий я не принц! Тато червоним командиром був, біляків громив... І не мазунчик я!
— Ти ось що, синку... Називай її не хазяйкою, а по імені й по батькові, Парасковією Галактіонів-ною.
— А чому?
— Так їй більше подобається,— пояснила  мама.— Якщо людина просить, то навіщо ж відмовляти? І вона для нас щось хороше зробить.
Тимкові хотілося запитати про таємничу принцесу, що буцім живе десь тут у сусідстві, та коли зиркнув на стіл, який накривала мама, думки його враз на інше перескочили. Там з-під рушника виглядала, наче аж усміхалася до нього, рум'янобока паляниця. Давно вже він хліба не наїдався вволю, та ще такого білого, духмяного. І глибоченьку миску кулешу витьопав, теж дуже смачного, приправленого олією. Картоплі в ньому було густо, ложкою ганятися не доводилося. Тепер уже не шкодував, що сюди приїхали.
— А ти снідала?— дещо запізніло згадав свою обіцянку всім ділитися з мамою. Вона ж не їла, а тільки дивилася та посміхалася.
— За мене не турбуйся. Тепер іди гуляти, тільки з двору ні ногою. Це тобі не в селі, тут людей стільки, що відразу між ними загубишся. Де я тебе тоді шукатиму...
— А що, весь оцей будинок сама хазяйка займає?— запитав Тимко, встаючи з-за столу. В животі він почував приємну важкість, від якої давно вже відвик.
— Як я тебе просила називати її?—розсердилася мама.— Вона для нас Парасковія Галактіо-нівна. Щоб я про це більше не нагадувала, чуєш?
— Тут кімнат, мабуть, з десяток. Хоч конем грай... Хіба ж тобі під силу в усіх прибирати?
— Я до тієї половини,— махнула мама рукою наліво від себе, в бік околиці,— і не виходила. Там ще треба ремонт робити.
— А офіцера справді під Перекопом убили?— запитав Тимко.
— Якого офіцера?
— Ну, що дід Маркіян розповідав. Чоловіка хазяйчиного.
— Твій дід наговорить сім мішків гречаної вовни. Та й що нам до чужих людей.
Тимко любив і шанував маму, ніколи їй не суперечив, а все ж у душі з її словами не погодився. Чужі люди бувають різні. Просто незнайомі — то одне, а вороги — зовсім інше. Хіба не вони в тата стріляли? Ось такі, як хазяйчин чоловік. Хто ж таке забуде й хто простить! У всякому разі, не Тимко. Якби не білі офіцери, тато б і досі жив.
Мама вивела його на веранду, наче боялася, що без неї він і до хижі не потрапить, і знову сховалася в будинку. Хлопець постояв у нерішучості. Це якби дома, у рідному селі, то відразу знайшов би собі діло, а тут не знав, чим зайнятися. Головне — товаришів не було, друзів нерозлучних... Він зміряв очима стіну, що відмежовувала двір від сусідського і простяглася під прямим кутом до паркану. Вилізти б на неї та поглянути, хто там живе, але не наважився. Як побачить мама, то по голові не погладить. Отож побрів уздовж саду, до сторожки...

- 3 -
Хоча Парасковія Галактіонівна була крамаревою дочкою та ще й офіцершою, а дід Маркіян відгукувався про неї вельми несхвально, вона все ж зуміла завоювати в Тимка бодай невеличку симпатію. Вже тим до себе прихилила, що, дізнавшись про смерть його тата, щиро плакала. А трохи заспокоївшись, почала розказувати, що й жили колись по сусідству, через кілька дворів, і до школи ходили разом. Вчився Степан Гречук добре, тільки на уроках закону божого батюшці різними запитаннями дошкуляв, за що той не раз виганяв його з класу. Пригадала й кілька кумедних історій, так що й мама крізь сльози сміятися почала.
В село Парасковію Галактіонівну привели якісь справи, мусила тут документ про народження взяти чи що. Вона привезла з собою ковбаси й печива, так що повечеряли на славу. Тимко ще зроду такими смачними наїдками не ласував.
Ранком мама пішла разом з гостею, їх довгенько не було, а повернулися вже справжніми приятельками. Та й сусідкам, котрі насходилися, Парасковія Галактіонівна здалася простою, не гордою. Про життя в селі вона розпитувала так зацікавлено, слухала так уважно, начебто й сама збиралася сюди переїхати. Прощаючись, сказала:
— Запам'ятай, Дуняшо, я тобі зла не хочу. Ти тут як відрізана скибка. Хто з тобою без чоловіка порахується? Тепер часи такі, що кожен насамперед про себе дбає. І про сина подумай. У місті він школу закінчить, а тут що його жде? Волам хвости крутитиме, як дід Маркіян, ото і все його майбутнє.
— Хто ж ми вам такі,— хрускала пальцями мама.— Зовсім сторонні...
— Не вигадуй! Ми з Степаном колись дружили. Ну, а потім нас доля розкидала. Значить, він комісаром був?
— Червоноармійцем.
— Але ж не рядовим?
— Та чимсь командував...
— Не чимсь, а взводом!— образився за тата Тимко.
— От молодець!— погладила його по голові Парасковія Галактіонівна.— Все знає.
Цієї розмови він тоді не зрозумів, а мама її не забула. В селі вона рідні не мала, тато привіз її здалеку, з якоїсь Таврії, куди парубком ходив на заробітки. Було це до революції... Парасковії Галактіонівні нічого певного не відповіла, а згодом, уже після хвороби, одержала від неї листа й почала збиратися в дорогу. Ось так і переїхали до міста. Тимкові страх не хотілося з товаришами розлучатися, але ж куди мама, туди й він. Хай би й на край землі вирішила помандрувати, нізащо б її саму не полишив.
Такі думки снувалися в нього в голові, поки неквапом брів до хижки. Там його ждала несподіванка — біля порога сиділо на задніх лапах капловухе цуценя, привітно метляло обрубком хвостика.
— Ти чиє?— підбіг до нього.
Цуценя не злякалося, не кинулося навтіки, як того можна було сподіватися. Воно застрибало навколо хлопця, мовби запрошуючи до гри, а потім зірвалося з місця і помчало вздовж паркану. Тимко щодуху побіг за ним, спробував наздогнати, та де там! Тоді, свиснувши, гайнув назад. Так вони довгенько гасали від комори до хижі, поки обоє ухоркалися. Цуценя висолопило язичка, хекало, а очі дивилися весело й хвостик метлявся. Дуже воно кумедне було і страшенно Тимкові сподобалося.
— Живи тут,— сів на порозі.— Будемо завжди вдвох гратися. Знаєш, як я тебе називатиму? Куциком.
Цуценя дивилося на нього, начебто розуміло людську мову, одне вухо йго нашорошилося, друге непорушно висіло. Потім лизнуло Тимкові руку. Союз було укладено.
— Але з двору без мого дозволу ні ногою. Я тобі зроблю конурку, спатимеш у ній. Влітку буде прохолодно, а взимку тепло. А коли піду до шко
ли, проводжатимеш мене. Тільки щоб не заблудився!
Куцик загавкав, пристаючи на таку пропозицію. Відпочивши, побігли до комори. Біля неї в бур'яні валявся всякий мотлох, котрий зносили сюди, мов на звалище. Чого лиш тут не було — тринога табуретка, старий диван з іржавими пружинами, що повилазили з нього, поламаний стілець, якийсь ящик, черепки... Не на одну собачу будку можна матеріалу назбирати. Прихопивши табуретку та кілька дощечок, Тимко поніс усе це добро до хижі. Молоток та обценьки, сокиру й пилку він привіз з села. Адже тато трохи столярував, привчав і його до такої роботи. Тимко міг і гвіздок забити, й кілочок вистругати. Отож і конурка, хоч поморочився, а все ж вийшла на славу. Навіть дверцята прилаштував на мотузяних завісах. Усередині вистелив ганчір'ям — хай Куцик лежить та жирок нагулює; тут йому гарно буде, затишно.
Однак цуценя з цього приводу було, мабуть, іншої думки, бо ні заманити його до будки, ні силою туди вштовхнути не вдалося. Воно опиралося всіма лапами, зрештою почало гарчати погрозливо, попереджаючи, що попри всю доброту, змушене буде пустити в хід зуби. Насильства над собою, як видно, не терпіло.
— От який ти,— сказав Тимко.— Думаєш, завжди на сонечку черевце вигріватимеш? Взимку такі морози вдарять, що не знатимеш, куди сховатися. Я тебе і до хати пустив би, так мама не дозволить. Ну, вольному воля. Ще пошкодуєш. Поглянь, яка хмара насувається. Ось як уперіщить дощ, то знатимеш!
І справді, збиралося на грозу, Раптом налетів вітер, під його натиском глухо й тривожно зашумів сад, враз посутеніло. Ось кресонула блискавка, наче якийсь казковий велетень, ховаючись за далеким лісом, хльоснув небо вогняною хворостиною. Важко загуркотів грім, і впали перші великі краплі. Тимко вибіг на відкрите місце, застрибав на одній нозі, загукав на всі груди:
— Дощику, дощику, припусти!
По ньому зашмагали тугі струмені води. Промокнувши до нитки, він сів під дуплястим горіхом, але згадав, що в грозу ховатися під деревом не слід. Якось у селі одна жінка ось так стала під осокором, а блискавка як ударить — і осокір обпалила, і жінку вбила. Нещасну й землею прикидали, і мідного хреста до лоба притуляли, та ніщо не допомогло. Навіть баба Маркіяниха, яка від усіх хвороб уміла лікувати й кров замовляла, біді не зарадила. Тимко підхопився мерщій і побіг до хижі, а Куцик сховався в будку й виглядав звідти. Зметикував, хитрун, що під дахом затишніше, а комизився. Серед собак теж трапляються ось такі прохані.
Розпогодилося так само швидко, як і нахмарилося, на те й літо. Виглянуло сонце, заясніло небо. Грім покотився кудись за річку й там затих, нібито притулок собі знайшов і в ньому притаївся. Тимко сховав інструмент, а коли вийшов з хижі, Куци-ка в будці вже не було. Куди ж він подівся? За коморою, при самій землі хлопець побачив у паркані лазівку, на яку спочатку не звернув уваги. Він видряпався на яблуню й поглянув на пустир. Але там, у будяках,   годі   було   щось розгледіти.
Йому аж кривдно стало: так старався, таку собачаті хатку зробив... А може, йому їсти захотілося, от і чкурнуло на пошуки, чим би підживитися. Тим-то не варт і сердитися, бо голодному не до забавок. А все ж шкода, що Куцик утік, з ним було так весело!
Тимко довго сидів на дереві, але свого чотириногого приятеля так і не діждався.

- 4 -
Минуло кілька днів. Тимко вже трохи освоївся на новому місці. Мама поралася в будинку, роботи там у неї вистачало, а він нову буду для Куци-ка робив, значно просторнішу й зручнішу. Може, йому стара не сподобалася, от і не захотів у ній жити. Ех, якби повернувся та на цю глянув! Конурка й справді була гарна, на два відділення — в одному можна їсти, а в другому спати. Тільки цуценя як у воду впало...
Виходив Тимко й на вулицю, яка праворуч від воріт налічувала всього лише кілька садиб, далі розкинулося поле, а ліворуч тяглася хтозна й куди, кінця їй не видно було. Але маминого наказу не порушував — постоїть, на людей подивиться і знов у двір. Порівняно з селом було тут нудно, та що вдієш... Хазяйки майже не бачив, вона надовго відлучалася з дому, поверталася, мабуть, пізно. А все ж якось пригостила його цукерками. Він хотів, було, не брати, але ж і відмовитися не зміг, все ж таки незручно.
— Завтра прати починаю,— сказала увечері мама.— Там білизни назбиралося — цілий віз... Ти, синку, ось що. Може, хтось запитає, ким нам Парасковія Галактіонівна доводиться, то говори, що родичка, а яка саме, не знаєш. Ми тут гостюємо, зрозумів? Поживемо з місяць, а там підшукаємо квартиру. Не хочу, щоб мене за наймичку вважали.
— А додому хіба не поїдемо? У нас же там і хата, й двір!— вигукнув Тимко.
— В селі я вже не робітниця,— зітхнула мама.— До землі чоловічі руки потрібні. Та й ніякої худобини. Не встигли   ми з твоїм татом розбагатіти...
— Комнезам допоможе! Дід Маркіян говорив...
— Ні, синку, туди ми вже не повернемося,— твердо сказала мама.— Житимемо тут. А на могилу до тата щороку їздитимемо.
Сумно стало Тимкові. Чи не вперше за все своє життя він розсердився на маму. Та коли глянув на її зсутулену спину, жалість шпигнула в серце.
Повставали разом з сонцем. Небо сіре, трава купалася в росі. Хазяйка ще спала, віконниці в будинку були на прогоничах. Їй не обов'язково рано вставати... Яка там вона родичка! Тимко відчув, як у серці в нього прокинулася ворожнеча до Парасковії Галактіонівни. Він пообіцяв собі, що цукерок від неї ніколи не візьме. Прикидається доброю, а маму так запрягла, що їй вгору глянути ніколи.
В саду вже прокинулося птаство. Метушилися горобці, шукаючи, чим би поснідати, бо за ніч, мабуть, зголодніли. Пурхали синички, вуркотіла дика голубка, або горлиця, в якої на шийці мовби шнурочок чорний пов'язаний. Довбав горіха своїм міцним дзьобом трудяга-дятел. Між деревами поважно походжала ворона, каркала, чимсь незадоволена.
Дуже цікаво за всім було спостерігати, але Тимка чекала робота. Почепивши на коромисла відра, він слідом за мамою вийшов на вулицю. Йшли довгенько, десятків зо два будинків поминули, потім звернули в якийсь тупичок. Там, посеред вимощеного битою цеглою майданчика, стирчала з землі товста труба з важелем. Мама взялася за нього й почала качати. В трубі щось забуркотіло, як у животі, коли дуже їсти хочеться, забулькало, і в відро полилася вода. Здорово хтось придумав! Не треба ні журавля, як біля колодязя, ні мотузки, ні цеберки.
— Зумієш сам наточити?— запитала мама, піднімаючи коромисло з повними відрами.
Тимко знизав  плечима.  Чи  й  не   мудрація... Що ж тут хитрого? Качай, і все. Навіть дитина справиться, якщо обома руками за важель візьметься. Отож удруге він прийшов сюди сам. Біля труби стояли якісь жінки, теж брали воду. Довелося почекати.
— Ти чий?— запитала старша.
— До Мурзенчихи родичка з села приїхала, а це її синок,— пояснила молодша.
Тимко промовчав. Це ж не в селі, де всі знайомі.
Наносивши води повну балію ще й виварку та поснідавши, він вийшов на веранду, звідти попрямував до сторожки. Все ж таки наморився, хоча відро повним і не набирав. Зате мамі легше буде. Чим же тепер зайнятися? Конурка вже готова. Заглянув до неї й очам своїм не повірив. Там, простягтись, лежав Куцик. От волоцюга!
— Де ти пропадав? — зрадів.
Собача знехотя вилізло й позіхнуло з таким виглядом, мовби не відчувало за собою жодної провини. Потім відбігло трохи й зупинилося, метляючи хвостиком. Ждало, певно, що хлопець за ним поженеться. І справді, тільки-но Тимко ступив до нього крок, як зірвалося з місця й дременуло, мов несамовите. Вони довго ганялися одне за одним, ловили метеликів. Куцик, підстрибуючи, клацав зубами, носик його смішно морщився.
Перепочивали біля комори. Цікаво, що в ній? Не інакше, всякий непотріб, що вже відслужив своє. Лежатиме тут, поки для іншого мотлоху знадобиться місце. А може, в коморі хазяйка якісь харчі зберігає? Але навряд чи б вона насмілилася тримати їх на відшибі в цей голодний рік... Зараз і чорний сухар дорогий. Першого дня по приїзді Тимко наївся хліба досхочу, а тепер мама дасть на сніданок тоненьку скибочку і все, а на обід та вечерю теж не більше.
Посидівши, Тимко пішов до будинку. Може, там поміч його потрібна. Ну, вже й білизни в Парасковії Галактіонівни, ціла гора. На півсела б вистачило. І навіщо одній людині стільки? Самих лише скатертин десятків зо два, не менше. Він піднявся на веранду, заглянув до кухні, де мама прала.
— А це що за приблуда?— розігнулася вона, витерла мокрі руки. З коридора, не переступаючи порога, заглядав Куцик, принюхувався, чим пахне. Тимко почав розхвалювати, який він розумний та слухняний.
— Я його Куциком назвав.
— Та бачу, що не хвостатий,— посміхнулася мама й насипала черепок учорашнього кулешу. Собача так до нього допалося, з такою жадібністю почало хлебати, нібито тиждень не їло.
— Відразу потовстів,— засміявся Тимко.
— Цього нахлібника нам лише й не вистачало...
— Та він може й без хліба обійтися.
— Більше його сюди не приводь, бо хазяйка не любить собак,— сказала мама, знову схиляючись над балією.
Тимко вийшов з кухні, сів на східцях веранди ї давай учити Куцика на задніх лапах служити. З крісла-гойдалки на них позирав кіт, зневажливо мружив зеленкуваті очі. На його круглій мордочці було написано, що от, мовляв, казна-чим займаються, спати не дають.
— А це що за цирк?— раптом пролунав чийсь голос.
Тимко оглянувся й сторопів. За два кроки від нього палив цигарку якийсь однорукий у чорній сатиновій сорочці з високим коміром. Дещо розповнілий стан стягував шовковий пояс з китицями. Правицю чоловікові начебто сокирою хтось відчахнув по саме плече, як гілку від дерева. Чисто виголене обличчя було похмуре, ніби закам'яніле, не видавало ні почуттів, ні думок.
Від несподіванки хлопець і слова не міг вимовити, лиш губи облизував.
— Тут мама моя...— пробурмотів.
Куцик, мабуть, теж злякався, бо чкурнув з веранди і пропав у кущах. А може, йому муштра набридла, от і скористався нагодою, щоб її позбутися.
— Як звати?— суворо запитав однорукий.
— Тимофій...
— А цербера, сіреч пса? — не усмішка, а мовби тінь її ворухнула тверді, чітко окреслені губи, в яких диміла цигарка.
— Куцик...
— Досить влучно. А не боїшся, що образиться за таку кличку? Каліки не люблять, коли з них глузують. Навіть, якщо належать до собачого роду. Втім, здорові теж не становлять винятку.
— Чого б же він ображався. Я ж без зла.
— Можливо, ти й правий. Оревуар...
Чоловік круто повернувся на підборах і зник у будинку. Ось уже й не чути, як риплять його до блиску начищені чоботи. Хто він такий? Мабуть, гість хазяйчин. Де ж йому руку відрубало?
— Ти ще тут? — вийшла на веранду мама.— Прив'яжи вірьовку он між тими деревами, будемо білизну розвішувати.
— А однорукого ти бачила?— запитав Тимко.
— Літав крук, та сів вороною,— якось незрозуміло відповіла вона.
Увечері, лігши біля мами, Тимко запитав:
— А чому ти його круком назвала? Де він літав?
— По всіх усюдах. То чоловік Парасковії Галактіонівни...
— Офіцер? — аж підхопився Тимко. — А навіщо ж вона його прийняла?
— Куди ж подінешся... З'явився, як мара. Вона його не ждала, думала, що загинув.
— Може, це він у тата стріляв?— не міг заспокоїтися Тимко, ще довго в ліжку ворочався. А той біляк недобитий йому навіть приснився.
Вночі знову прошуміла гроза, та коли Тимко прокинувся, небо вже було чисте. Біля порога сидів Куцик. Може, назовсім залишиться? Ото було б добре!

- 5 -
Роботи побільшало, бо хазяйка розпочала ремонт. Спершу вона водила маму з кімнати в кімнату та ділилася своїми намірами. Тимко ходив слідом і все чув.
— Своїми силами, Дуняшо, мусимо лад дати. Наймати майстрів ні за що, а я хочу нашій владі Радянській половину будинку віддати. Навіщо мені такий величезний? А ти собі вибирай кімнату, яка найбільш до вподоби.
Однорукий ремонтом не цікавився. Звали його чудно — Боніфацій, а по батькові — Герасимович. Він полюбляв на веранді в плетеному кріслі сидіти, цигарки з рота не випускаючи. Приїхав буцім, говорила мама, аж із-за кордону, чомусь не захотів там залишитися. Радянська влада нібито гріхи йому простила, хоча в революцію боровся проти неї. От діла! Може, цей біляк лише прикидається овечкою, а думка  в нього вовча? От якби тато був живий, то він би вивів його на чисту воду!
— Ось привеземо піску, глини, крейди — із богом. Боніфацію Герасимовичу!— гукнула хазяйка у відчинене вікно.
— Що таке?— обізвався він з веранди так незадоволено, начебто його від важливої справи відірвали. А був зайнятий тим, що порожнім рукавом сорочки дражнив кота, який пирхав сердито, відбивався лапою, однак з крісла тікати не хотів.
— Ти домовився відносно матеріалу? Я так і знала, що ні. Ну, молодець!— засміялася Парасковія Галактіонівна. Вона ніколи не гнівалася, завжди в неї ласкаве слово та приязна усмішка були напохваті. А однорукий, як Тимко примітив, узагалі нічим не цікавився. Втупившись очима в якусь точку, лиш йому видну, міг довго в задумі похмурій просидіти. Хто ж йому правицю відрубав? Не інакше, якийсь відчайдух-будьоннівець. Що ж, ваше благородіє, знай червоних! Так офіцерню, яка хотіла знову поміщиків та фабрикантів людям на шию посадити, й треба вчити!
Наступного ранку до двору в'їхав віз з піском, другий — з глиною. Звичайно, хазяйка й пальцем об палець не вдарила, лише розпорядилася, а про її чоловіка й говорити не доводилося. Цікаво б дізнатися, по яких-то він закордонах блукав і чому назад повернувся. Та хіба ж такого вовкуватого розпитаєш. Та й ніколи, треба мамі допомагати, бо зовсім звалиться. У старих ночвах Тимко замішував розчин і носив у будинок. Хоч і заморився, але не давав про це знати.
— По піввідра, більше не набирай,— турбувалася мама.— Бо ще надірвешся...
— А чому ж Парасковія Галактіонівна нічого не робить?— запитав Тимко. Він не любив тих, хто хитрує, не виконує своїх обіцянок.
— Не нам їй указувати, сину...
Розчин і справді був важкий, не по хлопчачих силах, але ж Тимкові робота не впервину. Коли мама захворіла, на його плечі всі турботи по господарству лягли. Щоправда, того й госпосподарства було, як кіт наплакав. Після смерті тата корову проміняли на борошно, кури від якоїсь чуми подохли, зосталася одна зузулясточка, але й та не неслася. А ще старий пес, який від голоду так охляв, що не гавкав, лиш харчав. Зрештою, й він кудись забіг у надії знайти заможніших хазяїв, котрі б хоч раз на три дні їсти давали.
У наріжній кімнаті, найбільш занехаяній, мама стіни шпарувала. Загледівши Куцика, який, мов на мотузочці, за Тимком ходив, нагримала. Мовляв, Парасковія Галактіонівна не любить собак. Але ж вона й до кота не дуже прихильна. Якби не треба було мишей ловити, то й не держала б. Іноді, як попадеться під ноги, так носком підкине, що рудий аж занявчить жалібно. Тимкові це не подобається. Але з ним хазяйка завжди ласкава, розпитує, чи не голодний, наказує мамі, щоб годувала його краще. Тільки чомусь за ці турботи він особливої вдячності не відчуває.
На веранді Боніфацій Герасимович якимсь чудним ділом займався. На картонці, розмальованій у чорні та білі квадратики, він розставляв шеренгами по дві з кожного боку маленькі дерев'яні ляльки. Попереду стояли однакові, а позаду різні, навіть з конячими головами. Хотілося ближче підійти та як слід роздивитися, але Тимко не насмілювався. Від часу їхнього знайомства хазяїн до нього більше не обізвався. Та цього разу він заговорив.
— Викликаю вас, маестро, на герць. Прошу, займайте місце. Право вибору даю вам. Якими ви хочете командувати — чорними чи білими? Обидва кольори, на жаль, контрреволюційні, але інших запропонувати не можу.
— А що це?— не зміг здолати цікавості Тимко.
— Шахи. Гра така. Найстаровинніша і наймудріша.
— Як наче військо...
— Ти вгадав. А ми з тобою полководці. Може, з тебе чемпіон виросте.
— Який чемпіон?
— Ну, котрий усіх перемагає.
Боніфацій Герасимович коротко, але зрозуміло розповів, у чому суть гри, як називаються фігури та як вони ходять. Тимко виявився здібним учнем, усе запам'ятовував на льоту. Йому лиш те не сподобалося, що й у шахах були король та королева, а також офіцери. Вирішив, що це гра панська, але так захопився нею, що й про роботу забув.
— Загнав ти царя білого на слизьке,— сказав Боніфацій Герасимович, роздумуючи над ходом.— Доведеться йому в далекий вояж вирушити...
Може, він і піддавався, але все ж партія закінчилася внічию. Хотілося Тимкові нову розпочати, та згадав, що мама жде розчин. Надвечір у нього боліли руки й спина. У мами теж був дуже втомлений вигляд.
— А хазяйка так нічим і не допомогла,— обурився.— Вона тільки стелить м'яко. Знаєш що, мамо? Давай додому поїдемо. Пожили тут трохи і досить. Нам цей будинок не потрібний, у нас своя хата є!
— Ми ж про це вже говорили,— відповіла мама, стелячись.— А хату я продам. Будуть у нас грошенята, то й виберемося звідси. Не така вже я дурна, як Парасковія Галактіонівна думає. Запрошувала до себе як сестру рідну, а мало не гейкає. Потерплю до осені...
Коли та осінь! Тимко ладний був і зараз, проти ночі геть з цього двору піти. Йому було шкода маму. А ще його й те мучило, що з колишнім офіцером у шахи грав. Що б сказав тато, якби живий був?
— Якщо його Радянська влада простила,— відповіла вона,— значить, можеш з ним грати.

- 6 -
Тимко виносив відро з сміттям. Тільки-но вийшов на веранду, як побачив, що східцями піднімається дівчинка його приблизно літ з корзинкою в руці.
— О, звідки ти тут узявся?— стрельнула чорними оченятами. І трохи не знітилася, незнайомого хлопця зустрівши. Він не знайшовся відразу, що відповісти, аж тут у вікно Парасковія Галактіонів-на виглянула.
— От і наша принцеса! Де це ти так довго пропадала? Я вже збиралася іншу молочницю шукати.
— У бабусі була, вони прихворіли,— дістала дівчинка з корзини глечик, зав'язаний чистою ганчіркою.
— Мати могла б принести.
— Так я ж і козу з собою брала. А тепер бабуся видужали, ми з Квіткою додому повернулися.
— Свіже молоко?
— Сьогоднішнє.
— Ну, гаразд. Скажеш матері, що розплачуся в кінці місяця, бо зараз ні копійки за душею. А це мій небіж. Познайомся з ним.
— Так у нього ж язика немає,— засміялася дівчина.— Я до нього заговорила, а він як води в рот набрав.
Тимко й на це ні слова, але вже з іншої причини. Небіж... Оце здорово! Хазяйка його вже в племінники записала. Він був так вражений, що лиш очима кліпав. Отямившись, хотів відрізати, що хай не вигадує. Дід Маркіян говорив, що вона — крамарева дочка, а Гречуки — незаможники. До чого хитра ця Парасковія  Галактіонівна.   То   в   пани пнулася, на рисаках роз'їжджала, а тепер з бідняками родичається.
Тимко не любив багатіїв. В його рідному селі було кілька глитаїв, які і в голод нестатків не знали. Що їм неврожай, коли ще торішнього хліба повні ями. А поділитися з людьми, виручити з біди своїх односельців не хотіли. Не дарма ж кажуть: чим багатший, тим зажерливіший.
Почекавши, поки Парасковія Галактіонівна перестане на них звертати увагу, дівчина запитала насмішкувато:
— Ти з села? Можеш не відповідати, й так видно.
На грудях у неї лежали дві кіски, заплетені блакитними стрічками. З-під довгої, чи не материної спідниці, виглядали засмаглі ноженята.
— Що видно?— настовбурчився Тимко. Це дівча йому не сподобалося, надто вже самовпевнене та задавакувате.
— А те, що в тебе на лобі написано, який ти тугодум. Поки на слово зберешся, можна вмерти й знову воскреснути.
Ти ба, яке гороїжисте!
— Спочатку на себе глянь, а потому вже з інших глузуватимеш,— образився Тимко.— Чи й не цяця! Думаєш, як плитуарами ходиш, так тобі й рівні нема.
Дати б стусана, щоб носом кирпатим заорало. Та він з дівчатами не бився. У селі, бувало, коли якась із них почне дражнитися, відходив подалі від гріха. Турнеш її чи хоча б за косу смикнеш, то плачу наробить на всю вулицю. А то ще й скаржитися побіжить. Тим-то й зараз, напустивши на себе байдужість, непоспіхом рушив з веранди. Хай тут сама пащекує, коли така грамотна. Та ця спроба залишити поле бою із гордовитою зневагою до супротивника не увінчалася успіхом. Дівчина заступила йому дорогу.
— Плитуари!— зареготала, аж кіски, схожі на мишачі хвостики, застрибали в неї на грудях.— Ех ти, мазниця! Навіть не знаєш, як правильно сказати. Та з тебе все місто сміятиметься, коли я розповім. Тро-ту-а-ри, щоб ти знав!
Тимко почервонів. Це вже дід Маркіян його під монастир підвів. Та все ж не хотів відразу здаватися, отож буркнув, що однаково, мовляв, києм чи палицею... Він спустився східцями, але дівчина наздогнала його, пішла поряд.
— Чого в'язнеш?— зиркнув.
— На сердитих воду возять,— засміялася вона.— А це правда, що ти Мурзенчисі племінник? Чи, може, тому білякові недобитому? Тоді я тебе теж вашим благородієм називатиму, бо він же з дворян.
І зареготала, аж сльози на очах виступили. От капосна!
— Ти краще спідницю підсмич, бо наступиш і впадеш,— уїдливо зауважив Тимко. Він не любив з когось кепкувати, але ж доводилося оборонятися. Такій ось не даси відкоша, так вона ще дужче на глузи здійме.
Дівчина однак не розсердилася й не образилася. Вона зірвала бур'янину та й давай Куцикові носа лоскотати, аж той чхати почав. А потім сказала, що її звуть Катрею, що мама її на тютюновій фабриці працює, а брат Степан у механічних майстернях, що сама теж, як підросте, робітницею стане. А Квітка молока дає повний глечик!
— Я козячого ні за що б не пив, і в рот би не взяв,— знайшов за  потрібне пояснити Тимко.
Мовляв, ми теж, хоч і сільські, хоч у нас і ноги порепані, бо по оцих самих... тротуарах не ходимо, а see ж де в чому розбираємося. Катя аж зупинилася, вражена цими словами.
Та воно вдесятеро смачніше від коров'ячого! І жиру в ньому більше. Запитай у своєї тітоньки, якщо не віриш. Вона півглечика відразу випиває. Через це й біла така та пухка.
— Ніяка вона мені не тітка!— обурився Тимко.
— А чому ж тебе небожем назвала? Виходить, що той білогвардієць дядечком тобі доводиться.
— Ось як двину, так і зубів не позбираєш!
— Ох, який страшний,— ні на крапельку не злякалася дівчина.— Ти, мабуть, і сам себе боїшся? А я — так ніскілечки. А знаєш, чому мене Мурзенчиха не любить? Бо я її наскрізь бачу, мене не обдуриш. А головне, в неї на Степана зло.
Тимко швидко спалахував, але довго гніватися не вмів, серце мав відхідливе.
— А чому ж у неї на твого брата зло?
Бо він говорить, що в нетрудового елемента та ще й з контрреволюційним душком, з білою підкладкою треба й будинок відібрати, й сад.
— Так вона ж половину будинку віддає.
— Кому?— не повірила Катя.— Ти її слухай. А Степан був матросом! У нього й зараз є безкозирка. Він на есмінці служив.
— На якому есмінці?
— Корабель так називається. Я бачу, ти зовсім темний.
— А як ти дуже світла, то поясни, що таке оревуар? — згадав Тимко, як Боніфацій Герасимович щось не по-нашому сказав.— От і не знаєш, хоч і городянка.
— Чом би  ж я не знала,— і бровою не повела дівчина.— Тільки ж знову переплутав. Резервуар — ось як треба говорити. Це такий бак великий для води, гасу або мазуту... А потім Степан у Петроград поїхав революцію робити.
— А мій тато червоним командиром був!— похвалився Тимко.
— Та й де не він зараз?— поцікавилася Катя.
— Помер...
— Від чого?
— У нього в грудях денікінська куля біля самісінького серця сиділа. Знаєш, хто такий Денікін?
— Чом би ж я не знала! Генерал царський. А мій тато з війни не повернувся, я його зовсім не пам'ятаю, малою була,— посмутнішала дівчина.— Значить, ми обоє сироти. Давай дружити, хочеш? Тільки я не люблю, щоб мною командували. Степан каже, що тепер жінки в усьому рівні з чоловіками.
Тимко не заперечував, хоча в селі його товариші-приятелі на дівчат звисока дивилися й не завжди їх до свого гурту приймали. Бо ж ні в цурки грати не вміють, ні в довгої лози, а побороти кожну однією рукою можна. Та в місті свої порядки... Йому не хотілося, щоб Катя аж до сторожки з ним ішла. Чомусь соромно було зізнатися, що Парасковія Галактіонівна там їх з мамою поселила. Та дівчина вже й сама до воріт повернула. Минаючи веранду, на якій все ще Боніфацій Герасимович сидів, сказала:
— Добре його наші поскубли!
— А чому Парасковія Галактіонівна тебе принцесою називає? Царською дочкою, значить. Та я на твоєму місці ніколи б не змовчав!— вигукнув Тимко.
— Ет, язик без кісток,— зневажливо махнула рукою Катя.— Прийшла якось до нас, а мама мені казку читала про злидарівну, яка вийшла заміж за королевича. Я ще дурна була, от і мені такого щастя заманулося... А в мене їжачок є! В нього лапка перебита. Коли зростеться, випущу в садок або ж у ліс віднесу. Такий кумедний! Він у мене в діжечці живе. Вже пізнає, не скручується в клубочок.
— Чим же ти його годуєш?
— Молоком.
— Козячим?— чмихнув Тимко.
— Ще й як п'є, не встигаю підливати.
— На молоці він довго не проживе. Ти його хоч на ніч випускай, він собі мишу спіймає.
— Приходь до нас,— запросила Катя, беручися за хвіртку.— Будемо разом гратися.
— А де ж ти живеш?
— І досі не  знаєш?— здивувалася  вона.— По сусідству, через стіну.
— Якщо мама відпустить...
На тому й розсталися.

- 7 -
Перелізши через паркан, Тимко опинився на пустирі. Куцик теж не відстав, прослизнув у дірку. Він так і залишився жити в дворі, вже нікуди не тікав. Мама жартувала, що пристав у прийми, знайшов дармовинку — безплатні харчі й квартиру. Мабуть, йому конурка сподобалась. В обідню пору в неї не вилазив, у холодочку вилежувався, зате вночі справно ніс сторожову службу. Тільки-но в саду щось зашурхотить підозріло, з-за паркану звук незвичайний долине, так і подасть голос.
— Підемо в гості до Каті,— сказав Тимко.— Але щоб не гасав і не винюхував по всіх закутках. Бо ще червоніти через тебе доведеться. Розкумекав?
Куцик дивився так пильно, нібито й справді розумів, що йому говорять. А чому б і ні? Хороший собака і найменший знак, поданий хазяїном, навіть погляд, помічає.
Ось і Катин садок, огороджений штахетником. До нього була прив'язана коза з гостренькими ріжками. Загледівши некликаних гостей, вона стривожено замекала. Куцик відразу ж застрибав коло неї, але не гавкав. Хотів засвідчити свої миролюбні настрої, та кізка цього не розуміла. Вона стала дибки, намагаючись зірватися з прив'язі, замекала ще тривожніше, наче їй страшенна небезпека загрожувала.
— Що таке, Квіточко, хто тебе зобижає? — почувся тоненький голосок. Кущі смородини розхилилися, і між листям заясніло, та відразу ж і спохмурніло знайоме личко, затріпотіли бантики на кісках.
— Невже вам воріт нема, що через паркани лазите? І кізоньку лякаєте. В неї молоко пропаде.
— Ото яка вона в тебе благородна, й глянути не можна,— дещо розгубився Тимко від такої зустрічі.
— А ти ж думав!
— Ну й цілуйся з нею!
Розмова набирала небажаного тону. Тимко не за тим сюди йшов, щоб посваритися, а на те повертало. Коза тим часом заспокоїлася й знову взялася ощипувати листя.
— І поцілую,— нахилилася до неї Катя, погладила між ріжками. Куцик дивився на них, висолопивши язика. Дивувався, мабуть, таким ніжностям.
— Де ж твій їжачок? — запитав Тимко, охолонувши.
— Ходімо покажу,— полагіднішала дівчинка.
Стежечка, що в'юнилася між вишнями та сливами, дбайливо доглянутими, з обмазаними вапном стовбурами й підпорками під надто вже розлогим гіллям, вивела їх у невеличкий двір. Від садиби Парасковії Галактіонівни його відмежовував високий цегляний мур, густо заплетений плюшем. З веранди на нього було видряпатися значно легше, діставшись спочатку на горіха. З цього боку вилізти нелегко, без драбини, мабуть, не обійтися.
— Ох, і відгородилися ж ви!— сказав Тимко з осудом. Проти цієї стіни навіть міцні паркани, якими були обнесені куркульські обійстя, здавалися іграшковими.
— То не ми, а твоя тітка,— заперечила Катя.
— Спробуй ще раз так її назвати, я тобі коси повисмикую! Бач, узяла звичку дратувати...
— Овва!— засміялася дівчина.— Ще й дужче тобі допікатиму.
— Ніякі ми їй не родичі!
— Так попихачі, а це ще гірше. Хто вас присилував сюди їхати?
На це запитання хлопець не зумів відповісти, бо й сам не знав. Не захотіла мама жити в селі, от і все. Звісно, їй, знесиленій хворобою та недоїданням, робота в степу, від сівби аж до жнив, не до снаги. Сподівалася, що в місті буде легше. Та, здається, не дуже вигадала...
Катя винесла з сіней їжачка, який уже звик до людей, бо вільно простягся на її долонях і похоркував, мов поросятко.
— Ач, як розвалився,— засміявся Тимко.—Зовсім не боїться.
— Він знає, що я його не скривджу.
— А пусти на землю, хай з Куциком познайомиться. Може, заприятелюють та в гості один до одного ходитимуть.
— В нього лапка перебита,— завагалася дівчина. Та все ж послухалася. їжачок завмер, наполоханий близькістю цуценяти, котре, напевно, здавалося йому великим хижим звірем. Здивувався й Куцик, таку незвичайну істоту побачивши. Він обійшов колючий клубочок, а потім довірлива тицьнувся в нього носом, відстрибнув, мов ужалений, і жалісно заскавучав. Тимко, хоча й шкода було свого дружка, аж за живота схопився.
— На другий раз знатимеш, дурненький,— пересміявшись, присів біля собачки.— Ну, досить уже тобі скиглити, не будь плаксієм.
Катині мама і брат були на роботі, але це зовсім не означало, що вона могла час марнувати. Справ у неї вистачало і в хаті, й на городі, і в садку. Тимкові аж незручно стало, що лише дивиться, як вона працює. Та коли запропонував допомогти, вона сказала:
— Оце добра б з мене хазяйка була, коли б і гостям діло знайшла.
Що ж, у такому разі пора додому. Так вирішивши, Тимко запитав на прощання:
— А чому ти Парасковії Галактіонівні молока більше не приносиш?
Степан заборонив. Ми з мамою ховалися від нього, а він усе ж дізнався. Перепало нам обом на горіхи... Сказав, що хай контра іншу молочницю собі шукає. Приходь, як він дома буде. Попросимо, щоб безкозирку показав. Може, навіть дасть приміряти. Мені в ній так гарно, що, як надіну, то й скидати не хочеться. А підеш зі мною в майстерні? Я Степанові їсти понесу, бо нічого не взяв на обід, а працюватиме сьогодні допізна.
— Піду,— загорівся Тимко.— От лише...
— Боїшся, що мама не відпустить? Я її попрошу,— пообіцяла Катя з таким упевненим виглядом, начебто наперед знала, що їй не відмовлять.

- 8 -
До майстерень ще й кварталу не дійшли, а вони вже дали про себе знати звуками, яких у селі не почуєш. Щось пронизливо вищало, важко гупало, шипіло, скреготало. Та ось і широченні, навстіж відчинені ворота, крізь які начебто виливалося все це ґерґотіння. З них саме виїжджала парокінна підвода, навантажена якимись ящиками. Посеред дворища підносилася простора будівля з численними вікнами. Шибки в них були такі закіптюжені, що скорше відбивали сонячні промені, ніж пропускали їх. Неподалік чорніло друге приміщення, звідки й долинало оте важке гупання, аж земля двигтіла. Тимко здогадався, що то кузня. Поряд з нею під дощаним навісом лежало всяке залізяччя — довгі прути, покручені штаби заліза, рейки, оцупки. Парубчак у засмальцьованій сорочці швиргав лопатою в тачку вугілля, купа якого бовваніла під парканом. Більше людей у дворі не було. Аж ось де не взявся  дідок із шворнем у руці.
— Зараз він нас пужоне звідси,— сказав Тимко, поглядаючи на нього не без остраху. Адже увійшли сюди, ні в кого дозволу не поспитавши. Катя однак ніскільки не злякалася.
— Добрий день, дідусю,— привіталася як до знайомого.— Давно вже я вас не бачила.
— А, Журавлівна,— усміхнувся старий у гостреньку борідку.— Що, братові їсти принесла? Саме вчасно.
Він підійшов до била, що висіло на стовпі, й ударив у нього тричі шворнем. За хвилину двір сповнився робітниками. Серед них були й жінки, хоча не дуже рясно.
— У кого на обід сало, приймайте й мене до компанії!— гукнув якийсь жартівник.— Дорого за це не візьму.
— Є сальце, тільки тюремне,— в тон йому відповів інший, показуючи цибулину.
Робітники сідали на колодах, які валялися попід стінами майстерні, розв'язували вузлики з харчами. Наїдками не могли вони похвалитися. Хто сухаря в кружці з водою розмочував, інший від плискуватої перепічки по маленькому шматочку відламував, щоб і крихти на землю не впало, третій лиш вареною картоплею обходився. Голодний рік, як передрікав дід Маркіян, і тут давав себе знати. Місто теж жило надіями на врожай, що дозрівав на полях.
Аж ось із середніх дверей вийшла ще одна група робітників, які жваво розмовляли. Попереду простував, виділяючись міцною статурою, молодик у шкіряному картузі й сорочці з підкоченими рукавами.
— Степане, я ось!— гукнула Катя й з ходу напосіла на брата з докором: — Чому ж ти пішов, навіть молока не попивши? От, стеж за тобою, як за малим.
— Заробив прочухана,— засміявся молодик. — А це, значить, товариш Гречук? Що ж, давай знайомитися. Журавель,— простяг руку. Потиск її був обережний, та в ньому відчувалася неабияка сила.
Ще й не бачивши Катиного брата, Тимко пройнявся до нього великою повагою. Адже той був матросом, у Петрограді царя скидав, а потім на
і фронтах з ворогами бився. Тато розповідав, що матроси нічого не боялися, в самісіньке пекло кидалися. Тепер він з цікавістю придивлявся до Степана. Це був кремезний парубок, років на п'ятнадцять старший від своєї сестри. Обличчя його, з такими ж чорними очима, як і в неї, з коротким прямим носом і виразно окресленим підборіддям,
І дихало спокійною впевненістю й рішучістю. На лобі проступав шрам від давнього удару чимсь гострим.
— Ох і напився — не дихну,— віддав він Каті порожню пляшку й підморгнув Тимковї.— Спасибі Квітці, не дасть з голоду пропасти. А ти, хлопче, любиш молоко?
— Козячого я не куштував,— ухильно відповів Тимко.— У нас колись корова була, так ціле відро давала. Взимку ми її на борошно проміняли, бо нічим годувати було.
— Ясно. Ну, а взагалі як життя?— вийняв Степан кисета й почав скручувати цигарку.— Усе збираюся в гості до вас завітати та з мамою твоєю поговорити. Ви справді Мурзенчисі родичі?
— Він і сам до ладу не знає,— відповіла Катя, начебто це її питали.
«От штука! Треба буде її провчити,— вирішив Тимко.— Щоб не розписувалася за грамотних».
— Як чорт козі дядько,— згадав діда Маркіяна слова.
— Та ти нашого тіста книш!— засміявся Степан.— Ну, ми з тобою ще побесідуємо.
З нагрудної кишені він дістав газету, яка називалася «Вісті Ради». Заголовок був надрукований такими великими літерами, що прочитати не становило труда. Та й літер було мало, вони легко складалися в слова.
— Сучасний політичний момент і завдання комуністів, — голосно сказав Степан. — Важлива стаття, товариші.
— Читай!—почулося з гурту.— Та голосно, щоб усі чули.
— Можна, я йому майстерні покажу?— підвелася Катя.
— А чого ж, хай подивиться, де ми мозолі натираємо,— погодився Степан.—Ти ким будеш, як виростеш?
Тимко знизав плечима. Що мріє стати чекістом або ж в армії служити, чомусь не насмілився сказати. Власне, його те стримувало, що Катя може на сміх підняти.   Мовляв, знайшовся командир... Язичок у неї гострий. От наче й дівчина хороша, а поглузувати любить. Не втерпіла й зараз:
— Ким Мурзенчиха звелить, він же над собою не владен.
— Це вже наговір,— заступився Степан.— Ти, браток, заглянь до нас увечері, поговоримо. А на сестричку мою не сердься, вона добра тобі хоче.
Про комуністів Тимко вже чув. Тато говорив йому, що так називають себе люди, які горою стоять за бідних. А дід Маркіян, уже після татової смерті, сказав якось, що коли б у селі було хоча з десяток таких хлопців, то куркулям давно б уже скрутили роги,
— А Степан комуніст?— запитав, коли відійшли на кільканадцять кроків.
— Чому б же він не був комуністом,— з гордістю сказала Катя.— Ще коли в матросах служив, так вступив у партію.
— В яку партію?
— Більшовицьку.
— Так і мій тато був за більшовиків! — вигукнув Тимко.
— Ото ж. А ти в Мурзенчихи за подай-прийми.

- 9 -
У кузні було порожньо, вугілля в горнах ледь тліло. Катя, яка й тут почувала себе, мов дома, ніскільки не губилася, почала пояснювати, що й до чого. Ось хоча б оцей краник — навіщо він? Аж виявилося, що коли його повернути, в горно під тиском, наче хто дме, надходитиме повітря. Полум'я розгориться й нагріє залізо. Розпече його хоч добіла. Тоді що завгодно можна викувати, таким піддатливим стане.
— Ніби я в кузні не був,— хмикнув Тимко. Треба було все ж показати, що і він де в чому тямкує.— У нас у селі їх аж дві — біля греблі й на горі. Навіть кращі від цієї. З міхами!
— Кращі...— пирхнула  дівчина.— Тим міхам гріш ціна в базарний день.   Тут  машина   повітря жене, з нею ніхто не зрівняється.
— Яка машина?
— Така... А молот двадцять пудів важить! Ти навіть не знаєш, як його пустити. Треба он за ту ручку смикнути. Колеса вгорі закрутяться, потягнуть дошку, що між ними, а потім розійдуться, і молот як гахне! Аж земля захитається.
Такого молота в сільській кузні не було...
— А хто ж колеса крутить?
— Машина! А знаєш, як молот називається?
Зроду не запам'ятаєш, і слова такого не вимовиш, у тебе ж язик товстий, насилу в роті вміщується. Фрикцийонний! От хрест мене побий, не скажеш!
Тимко подумки повторив це чудне слово, та вголос вимовити його не наважився.
— А в нас за селом цигани стояли,— заговорив про інше.— Я ходив до них з хлопцями. А циганчата босоніж по льоду сковзають. Розганяються — і хто далі! І підошов їм не шкода.
— А ти пробував?
— Пробував! — зізнався Тимко, хоча досі цього секрету нікому не видавав. Хотів довести, що й він калач тертий.
— Дурним закон не писаний! — зареготала Катя.— Ось я матері твоїй розповім. Та не бійся, не скажу... Або ось таке слово — вагранка. Чув? Це така піч величезна, що твоїм циганам і не снилася. В ній метал варять.
— Як-то варять? — не повірив хлопець.— Це тобі не борщ...
—  І не галушки, звісно. А все ж варять, поки рідким, як вода, стане.
— Плещи...
— Відріж мені язик, коли брешу! — заприсяглася Катя.— Ось узнаю в Степана, коли розливка, і приведу тебе сюди, натовчу носом. Тоді повіриш!
Потім вони ввійшли до іншого приміщення, яке називалося токарним цехом. Тут стояли всякі верстаки, і від них, як ото від паровика до молотарки, тяглися ремінні паси, лиш не такі широкі. Вгорі для кожного було своє коліща.
— Давай поб'ємося об заклад, що не вгадаєш,— сказала Катя, ледве приховуючи задоволення від своєї обізнаності.
— Чого не вгадаю? — не зрозумів Тимко. Відчував лише, що дівчина знову йому якусь підніжку готує.
— Як усе це називається. Та куди тобі... Трансмісія!
Він і такого слова не чув, отож у душі мусив погодитися, що Журавлівна остаточно його заклювала. Що ж, їй тут усе знайоме, бо в майстерні бувала вже не раз. А от у селі втер би їй носа. Хай би спробувала сопілку зробити або батога сплести. Хоча це така проноза, що її нічим не здивуєш. А як і здивуєш, то все одно не зізнається.
Біля найбільшого верстата стояли молоді робітниці в червоних косинках, про щось говорили. Загледівши Журавлівну, погукали до себе. Давай її про те, про се розпитувати, а найбільше про Степана. Чи довго він ще холостякувати збирається, найдужче їх, здається, цікавило. А потім одна веселоока й питає:
— А ще хто — твій наречений?
Жартувала, звичайно, а все ж Тимко  почервонів. Йому не терпілося, щоб швидше обідня перерва закінчилася, тоді можна буде побачити, як оця... трансмісія закрутиться. Подивитися б, як залізо обточують. Стружка, мабуть, так і в'ється, так і летить, он її скільки на підлозі валяється.
— Е, нам уже пора,— сказала Катя мовби на зло. Не могла ще хоча б трохи побаляндрасити. Адже почувала себе в гурті робітниць мов рівна, ніскільки не тушувалася. Довелося хоч-не-хоч рушити за нею слідом. Так і не пощастило глянути, як заляскають чорні блискучі паси, як зашумлять верстати. Але нічого не вдієш, треба йти. Тимко торкнувся до верстата, погладив його бік, мов живу істоту, й сховав у кишеню синювато-оранжеве, ніби вогнем обпалене, кільце стружки.
У дворі Степан Журавель, рубаючи долонею повітря, щось пояснював своїм слухачам, яких назбирався круг нього вже величенький гурт.
— Товариш Ленін пише, що коли нас не здолала Антанта, не задушив голод, то всяку контру ми зітремо на порох! — гримів його дужий голос.— Більшовиків не можна перемогти, бо вони виражають корінні інтереси трудящих міста й села. Більшовики завжди з народом, проти його гнобителів!
Вже на вулиці Тимко, наперед втішаючись з того, що зажене  Журавлівну на слизьке,   запитав:
— А ти знаєш, що таке Антанта?
— Чом би ж я не знала,— відповіла вона без найменшого вагання.— Контра всяка з-за кордону. Червона Армія геть їх викинула. А як знову поткнуться, каже Степан, так знищимо дощенту у світовому масштабі.
— Як це?
— Ну, скрізь, у всьому світі.
— А от Боніфацій Герасимович теж був за кордоном. Чому він повернувся?
— Щоб потихеньку шкодити Радянській владі,— переконано сказала дівчина.
Тимкові аж моторошно стало від цих слів. А він з ним у шахи грає... Син червоного командира, а з колишнім царським офіцером зв'язався. Таке діло нікуди не годиться!
Від майстерні вже відійшли далеченько, коли Катя заявила, що має бабусю провідати, яка буцім живе в цьому районі. Так що хай Тимко сам додому дістається.
— Чи не втрапиш? — насмішкувато блиснули її оченята.
— Ще й тебе доведу, якщо треба буде! — спалахнув він.
— Не говори гоп, поки не перескочиш,— шурхнула дівчина в якийсь двір.
Тимко аж зрадів, її спекавшись. І в майстернях з нього глузувала, і тут. Це кого хоч із себе виведе. Хай іде, він обійдеться без неї. Чи й не штука додому втрапити. Ось так прямо й прямо, вулиця сама виведе. Однак невдовзі помітив, що йде начебто зовсім у зворотний бік. Будинки все якісь незнайомі, паркани теж. А запитати в перехожих гордість не дозволяла. Адже цим начебто визнавав свою несамостійність, залежність від того хвалькуватого дівчиська. Зрештою зупинився в нерішучості. Йому здалося, що вже й до річки недалеко, а це ж зовсім в іншому кінці міста. Певно, проґавив, де звернути.
— Що, заблукав, як у лісі? — раптом вискочила з якогось вузенького провулка Катя й зайшлася реготом. Знала, мабуть, усі ходи й виходи. А може, назирці кралася, тепер кепкує. І завтра про це згадуватиме,   мамі  розкаже...   А все ж Тимко зрадів.
—  Це я роздивляюся, як навпростець податись, щоб швидше,— спробував не видати свого замішання.
—  Навпростець... Когось іншого обдури. Ось я тебе й провчила, щоб не приндився. Це тобі не в селі, тут треба на плечах голову мати, а не порожню макітру.
Тимко, хоч і добрий був, а так розсердився, що решту дороги й рота не розтулив. Брати себе на кпини навіть значно дорослішим хлопцям не дозволяв, хоча після сутички з котримсь із них і ходив іноді з синцями. А тут якесь дівча... Отож-то й біда, що дівча. Не заломиш же їй руку за спину. Він хутчій перебіг двір, щоб Боніфацій Герасимович не побачив та в шахи не покликав грати. Крім того, не терпілося знати, чи Куцик дома. Може, розсердившись, що його не взяли в майстерні, знову подався в мандри? Дверцята конурки були відчинені. Аж серце тьохнуло... Однак тривога була марною — він лежав за коморою, на сонці вигрівався. Тимко присів біля нього, почухав животика, Куцик аж очі від насолоди заплющив...

- 10 -
— Налий у графин свіженької води,— сказала мати,— та віднеси у вітальню.
Худа, зсутулена, вона здавалася зовсім недужою. Ремонт будинку, що тривав уже місяць, багато їй сил коштував. Адже все робила сама, тільки й допомоги було, що від Тимка. Парасковія Галактіонівна кудись їздила, її довго не було, а як і повернулася, то лиш командувала. А Боніфацій Герасимович все цигарки палив та сам над шахівницею сидів. Буцім, якісь задачі розв'язував, так пояснив. Та що йому й залишалося, коли напарника нема. Тимкові за роботою ніколи й з Куциком побігати, не те що фігурки переставляти. Хоча пограти кортіло. Треба буде Катю навчити. А шахи можна з глини виліпити.
— Могла б і сама налити,— буркнув, маючи на увазі хазяйку.— В неї тільки й діла, що до півдня спати...
— Прикуси язика! — гримнула мама.— Дуже балакучим став.
Це було не зовсім так, але Тимко не став заперечувати. Мамі й без цього важко, навіщо ж її дратувати. Вчора, повернувшись з базару, куди ходила олії купити, вона розповіла, що бачила діда Маркіяна. Від нього дізналася, нібито покупець на хату трапляється.
Отож вирішила поїхати. Заодно й документ у сільраді візьме, що тато від рани помер. їй як удові червоного командира держава допомагатиме. Так люди кажуть...
— Які люди? — здивувався Тимко. Адже мама нікого з сторонніх не бачить, бо й з двору ні ногою, все ніколи. Хіба що на базарі від когось почула.
— Сусіда наш, Журавель...
— Ти вже познайомилася з ним? — зрадів Тимко.
— Сам до мене на вулиці підійшов.
— Степан у матросах служив! Знаєш, що він мені сказав? Що нам тут не місце. А Парасковію Галактіонівну контрою назвав.
Мама лиш зітхнула. Вона несмілива, а головне — вважає себе зобов'язаною перед хазяйкою, бо та, мовляв, і притулок дала, і харчує. Начебто все це задарма! У мами он руки попухли.
— Коли ж ти в село поїдеш?
— Ще сама не знаю.
— І я з тобою!
— Ні, синку, надто далека дорога, а я мушу швидко, туди й назад.
Засмучений відмовою, Тимко навіть спав погано. Йому снилося, що він біжить до свого села, ось уже гребля, городи, хати, аж раптом наче якась сила відкидає його назад, у місто. І так кілька разів...
Він налив графин водою, вийшов у коридор. У кінці його були двері, що вели до вітальні, а вже звідти можна було потрапити до інших кімнат. Он та, звідки чути голоси,— Парасковії Галактіонівни, а в її чоловіка — своя, вони живуть мовби нарізно.
Голоси долинали чітко. Якби навіть Тимко не хотів їх слухати, так усе одно чув. Співрозмовники були, мабуть, певні, що поряд нікого нема.
— Не думай, що я дурніша від тебе й повірю всяким вигадкам, розрахованим на простачків! — верескнула Парасковія Галактіонівна.— Твоя мати порожняком звідси не поїхала. Знала не гірше від нас, що без золота й камінців за кордоном робити нічого, там своїх жебраків хоч греблю гати. А коштовності мала, я їх своїми очима бачила. То куди ж вони поділися після її смерті? Присягаюся, що твоїх рук не минули. Ти ж був біля неї до останнього подиху, це ж твої власні слова, не пробуй відмовлятися.
— І не збираюся,— заперечив Боніфацій Герасимович. Він говорив начебто спокійно, та в голосі його бриніло стримуване зло.
— Чи, може, вона їх з собою взяла? — засміялась Парасковія Галактіонівна.
Від цього сміху в Тимка по спині побігли мурахи. Треба вшиватися звідси, поки хазяйка його не побачила...
— Ти ображаєш пам'ять моєї матері,— з прихованою погрозою сказав Боніфацій Герасимович.— А я таких речей не прощаю навіть власній дружині.
— Е, кинь із себе люблячого синочка корчити. Ви ж з нею були на ножах. Та й нікого я не ображаю, а говорю святу правду. Так-от, милий чоловіче, зарубай собі на носі. Якщо хочеш мене круг пальця обвести, то знай, що цей номер не пройде. Не для того я за тебе заміж виходила, щоб на старості чорним хлібом давитися. А білого мені більшовики не дадуть, мушу сама про себе потурбуватися! — чимсь грюкнула Парасковія Галактіонівна.
До Тимка вона була завжди привітна — і добре слово скаже, і по голові погладить. її щирості він не дуже вірив, адже обіцяла мамі одне, а робила зовсім інше, та все ж не думав, що в цій жінці стільки прихованої ненависті.
— Даю тобі слово...
— Плювати мені на твоє слово! Я в тебе про золото питаю.
— Ти хоч двері зачини, розкричалася на весь будинок.
— На кухню звідси не чути, можеш не турбуватися,— трохи спокійніше сказала Парасковія Галактіонівна.— І не забивай мені памороки. Кажеш, материних дорогоцінностей у тебе нема. А куди ж ти їх подів? В карти не граєш, подарувати комусь ваша фамільна скупість би не дозволила, проїсти так багато не міг. Значить, приховав у надійному місці. Ти й повернувся з-за кордону лише тому, що сподіваєшся ними заволодіти.
— Помиляєшся. Для мене є речі, дорожчі від золота.
— Наприклад? — глузливо запитала Парасковія Галактіонівна.
— Батьківщина.
— Ой, не сміши мене!
— Не будемо про це говорити,— сказав Боніфацій Герасимович.— Ми надто різні люди, все одно не порозуміємося.
— Ні, ми ще поговоримо! — крикнула Парасковія Галактіонівна.—- Ми ще запитаємо, чому тебе більшовики до стінки не поставили.
— Хто це «ми»?
— Побачиш!
Тимко нечутно вислизнув у коридор. Він розумів, що розмова, яку випадково почув, не для його вух призначена. Із-за багатства сваряться, золота не поділили. Мовби не чоловік і жінка, а найза-пекліші вороги, ладні одне одному горло перегризти. Щоправда, Боніфацій Герасимович, хоч і колишній офіцер, викликав меншу неприязнь, ніж Парасковія Галактіонівна. Ох, і люта ж, ох, і жадібна! А як прикидатися вміє... Треба про все це мамі розповісти. Тільки вона може вилаяти, що чужу розмову підслухав. Не зважить на те, що він же не навмисне це зробив.
Мама мила вікна, час від часу морщилася. Вчора підняла важку виварку, відчула себе погано — заболіло серце. Та, відпочивши трохи, знову взялася до роботи. Тимко подавав їй воду, викручував ганчірку.
Минула година чи й більше, вже не завадило б і пополуднувати. Та про це не варт нагадувати, мама краще знає, коли до столу сідати. До кімнати заглянула Парасковія Галактіонівна. Її обличчя, колись вродливе, а тепер уже прив'яле, з тонкими, начебто вищипаними бровами, так і світилося добротою, на вустах ураз заграла золотозуба усмішка. Мовби страшенно рада була наймичку бачити, мовби ріднішої людини в цілому світі не мала. Втім, це слово — наймичка — ніколи не вживала.
— От молодець, що пособляєш,— вкотре похвалила Тимка.— Таких дітей пошукати. Ви вже обідали? Дуняшо, серденько, скільки разів я тебе просила, щоб ти почувала себе тут, як дома. Захотілося їсти — не жди пори, бери, що є, хлопця годуй. Він же росте, йому тільки дай. В такому віці знаєш, який  апетит! Звичайно, зараз із харчами сутужно, а все ж ми, слава богу, не голодуємо. Тепер ось що я хотіла тобі сказати. Можете перебиратися до будинку, досить уже в тій сторожці жити.
— Нам і там непогано, — відповіла мама. — Хай уже, як повністю з ремонтом управлюся.
— Ну, дивися, як краще, я не наполягаю. Ви там, мов на дачі,— засміялася Парасковія Галак-тіонівна й вийшла з кімнати.
От прикида! Начебто й не вона зовсім недавно з чоловіком лаялася, золото від нього вимагала.
За роботою і день минув непомітно. Ось уже останній промінь сонця сковзнув по шибці, затримався на ній на якусь мить, спалахнув світлою цяточкою і згас за садом. Мама сіла, поклала натруджені руки на коліна та й давай собі докоряти, що запрягла Тимка, мов дорослого. Ну, та ось як управиться, вільного часу побільшає. А восени, як до школи піде, тільки уроки й знатиме. Тато наказував, щоб він обов'язково вчився. Тоді й сам краще житиме, і громаді від нього більше користі буде.
Як і завжди, згадуючи тата, вона заплакала. У Тимка в горлі теж защипало.
— Я найкращим учнем буду! — запевнив гаряче.— Читатиму вже не по складах, а швидко, як тато, і писатиму. Ти мені зошит купиш? І ручку ж треба, й чорнило. А потім вступлю до Червоної Армії, стану командиром полку! Мені дадуть коня вороного або сірого і шаблю, а за пояс наган заткну.
— Скільки зброї...— посміхнулася крізь сльози мама.— Що ти нею робитимеш?
— Як-то що? Усіх бандитів вирубаю до одного!
— Не злякаєшся?
— Хай вони мене бояться! А як вилущу їх, щоб і на розвод не залишалося, мене товариш Фрунзе до себе покличе та й запитає, чий я син. А коли дізнається, що Степана Гречука, то при всіх командирах руку потисне. Тато ж разом з ним проти деніківців воював!
— Воював,— підтвердила мама.

- 11 -
Надвечір Тимко запитав маму, чи можна йому до Журавлів ненадовго збігати. Вона дозволила, сказавши, що то люди хороші. От лиш набридати їм не треба. Та останніх слів хлопець уже не чув. Він свиснув Куцика й уздовж саду побіг до воріт. На веранді Боніфацій Герасимович сидів з незмінною цигаркою в зубах. Від нього димом за кілька кроків пахло.
—  Що, маестро, зіграємо? — озвався.— Покажу цікавий варіантик.
— Який варіантик? — зупинився Тимко. Такого слова він ще не чув, а що таке маестро, вже знав.
— Вельми повчальний. Король тікає через усю територію. Як у недалекому минулому наш цар-батюшка.
Звичайно, подивитися б не завадило, але ж Тимко пообіцяв собі, що з колишнім денікінцем в шахи більше не гратиме. Хоча, відверто кажучи, Боніфацій Герасимович не викликав такої неприязні, як його дружина. Все ж таки не залишився десь там, за кордоном, додому приїхав. Невже лише для того, щоб золото знайти й знову втекти?
— Мене мама до сусідів послала...
— Причина поважна. Привіт твоїй кирпатій Дульцінеї. Як вона?
За весь час знайомства це він уперше так розговорився. З нудьги, мабуть, або ж після сварки з Парасковіею Галактіонівною хоче душу відвести. От би й запитати його зараз, куди золото й камінці сховав. Закрутило б у носі... А ще краще сказати, щоб, перш ніж з інших глузувати, на себе в дзеркало подивився. У самого ніс, як дуля. Справжня дульцінея! Вже ліпше кирпатим бути, ніж таку ось картоплину на обличчі носити, образився Тимко за Катю.
Але нічого такого він не сказав. З дорослими треба ввічливими бути, навіть з колишніми царськими офіцерами. Тим більше, якщо їх Радянська влада простила.
Тимко вибіг на вулицю і наперегонки з Куциком подався до Катиного двору. Устиг першим, бо Куцик на півдорозі натрапив на якусь знахідку, почав її обнюхувати. А може, слід якоїсь знайомої собаки почув.
Степан уже був дома. Він сидів на дровітні біля повітки, щось майстрував. Поряд стояла Катя, пильно стежачи за кожним його рухом та час від часу якісь зауваження роблячи. Поради, мабуть, давала, а може, й указівки.
— Що це буде? — запитав Тимко, вітаючись.
— Клітка для їжачка,— пояснила.— Передню стінку заплетемо дротом, щоб не душно було. Вона підніматиметься й опускатиметься.
— Тут усе розплановано,— засміявся Степан.— Ну, товаришу Гречук, що нового? Говорив я з твоєю мамою, та поки що без особливих наслідків. Рішучості в неї не вистачає. А треба з Мурзенчихою одним ударом всі зв'язки порвати. Вона ж вас обох експлуатує. Ти мусиш добре знати свої класові інтереси, тобто, хто ваші друзі, а хто вороги.
— Та ми тільки до осені,— заступився Тимко за маму.— А якщо продамо хату, й раніше виберемося.
— При чому тут хата? — не погодився Степан.— Квартиру ми вам знайдемо. У всякому разі, кращу, ніж та халупа, в якій вас Мурзенчиха поселила.
— Вона нам кімнату в будинку дає!
— Обіцянки-цяцянки,— докинула слівце Катя. І так довго мовчала, не втручалася в розмову.
— А відносно роботи,— продовжував Степан,— так можна й до нас у майстерні. Або на фабрику, теж приймуть. Хай вливається в ряди робітничого класу. Ти поговори з мамою.
— Хіба ж вона мене послухає...— почухав Тимко потилицю. Скориставшись тим, що Катя відлучилася в садок, до кози, він розповів про розмову, почуту в вітальні. Дівчині не обов'язково про це знати, бо ще не втерпить, скаже кому-небудь, дивись, чутки й до Парасковії Галактіонівни дійдуть. А справа така, що не всім про неї знати.
Степан слухав уважно, але зовсім не здивувався, начебто іншого й не ждав. Зрештою, зауважив, що Мурзенчиха все ще на повернення старої влади надії не втратила. Тоді б їй золото пригодилося.
— А Боніфацій Герасимович справді його приховав? — запитав Тимко.
— Чого не знаю, то не знаю. Мені лиш те відомо, що він дав підписку сидіти тихо й смирно, проти нашої держави робітників і селян голови не піднімати. Бо зрубаємо! Чи додержить обіцянки, покаже майбутнє. У всякому разі, треба з нього очей не пускати. А Мурзенчиха — то справжня гідра контрреволюції.
— Яка гідра?
— Змія така.
— Вона каже, що половину будинку людям віддасть.
— Боїться, що весь реквізують. Відберуть, значить. От так, браток,— сказав Степан,— Знай, у кого живеш, і не забувай, чий ти син.
— А про які-то камінці хазяйка допитувалася?
— Дорогоцінні. Діаманти всякі та алмази. За них лани великі гроші платять. Одним словом, товаришу Гречук, нам усім треба насторожі бути. Контра не дрімає. Скориставшись неврожаєм, тифом, несвідомістю деяких громадян, сіє смуту, а подекуди й за зброю береться. Куркульня, спекулянти, всякі колишні... Он і вчора на продовольчий магазин бандити напали. Так що мусимо пильнувати. Помітиш щось підозріле, сповіщай негайно.
— А як вас дома не буде?
— Біжи в майстерні. Дорогу знаєш?
— Так я ж був там! — вигукнув Тимко. Йому ще хотілося з Степаном поговорити, аж тут Катя з повним глечиком молока.
— Хочеш свіженького? Ох і смачне!
Тимко навідріз відмовився, адже слів на вітер не кидав. Привіту їй від Боніфація Герасимовича вирішив не передавати. Бо ж на якусь там Дульцінею зовсім не схожа. Носик у неї маленький, а що трохи кирпатий, так від цього лише красивіший.
Він гостював, аж поки клітка для їжачка не була готова. Тоді чимдуж побіг додому.

- 12 -
Тимко так захопився роботою, що й не почув, коли Катя підійшла. Аж здригнувся, коли вона запитала здивовано:
— Що це ти ліпиш?
— Крадешся, як кішка...— буркнув невдоволе-но.— Хіба не бачиш?
— Солдатики якісь... А цей ось з кобилячою головою.
— Це кінь!
— А чому ж він без ніг? І хвоста нема.
— Так це ж не справжній, а шаховий,— пояснив Тимко.— Знаєш, як він ходить? Дуже кумедно. Усі прямо чи навскоси, а він боком. Ось як висохнуть, я тебе навчу грати.
— А тебе хто навчив?
— Я давно вмію,— схитрував Тимко. Про Боніфація Герасимовича не хотів говорити, бо Катя почне допікати, що з недобитим біляком заприятелював.
— Нічого не вийде,— сказала вона.— Для ліпші ця глина не годиться. Як висохне, так і порепається. Якби тебе мама відпустила, то ми б пішли аж до монастиря. Там я знаю одне глинище.
Про монастир, звичайно, марно було й заїкатися, це-бо аж за містом. Та навіть якби й не далеко, Тимко не зміг би відлучитися. У мами так поперек розболівся, що ось уже півдня лежить, треба бути поблизу. Ось і зараз гукає:
— Синку, ти б приніс води свіженької.
— І я з тобою,— вирішила Катя.— А що з мамою?
— Нездужає...
— Як звідси не виберетеся, то вона нінащо зведеться. Мурзенчиха з вас усі соки вижме.
— Не вижме...— Хоча Тимко й заперечив, та не дуже впевнено.
Дорогою він більше мовчав, бо чоловікові взагалі не личить багато базікати. Зате Катя була доброю щебетухою. Отож, слухаючи її, незчувся, як І до водопроводу дійшов. Тільки-но наточив повне зідро, як десь далеко заграв духовий оркестр. Тимкові одразу пригадалося, як минулої осені через село йшов загін червоноармійців. У передніх були блискучі мідні труби, а в одного при поясі — величезний барабан. Як гупнув у нього калатачкою — аж грім покотився над хатами. Музиканти грали щось бадьоре, веселе, ноги самі просилися в танок. Навіть дід Маркіян розправив вуса й узявся в боки, а дівчата, які повисипали з дворів, на місці не могли встояти. Тих червоноармійців проводжали до самої околиці, а дітлахи бігли аж за греблю. Тато дуже шкодував, що не міг на них глянути, бо лежав, йому погано було. Мабуть, сподівався серед них когось із знайомих побачити...
Тепер же оркестр грав щось невимовно сумне. Урочисті й тужні звуки хапали за серце, було когось до сліз жалко й водночас тривожно. Вони заповнювали собою все навколо, линули над парканами, над будинками, то піднімалися високо-високо, то спадали, важко давили на груди. Тимко заціпенів, вражений цією незвичною музикою.
— Похоронний марш, — сказала Катя, — Мабуть, небіжчик у бога не вірив, бо з оркестром ховають, без попа.
— Е, дочко, того мало,— озвався якийсь дідок, що теж прийшов по воду.— Ще не досить з богом посваритися, треба й перед людьми заслужити.
— А ви не чули, кого ховають?
— Міліціонера. На посту застрелили сердегу.
— Хто? — запитав Тимко.
— Якісь бандюги. Хотіли склад пограбувати, а він не дав. Нема на них, іродів, погибелі!
Катя розповіла, що одного Степанового товариша, який з ним ще на кораблі служив, а потім став чекістом, теж бандити вбили. Повертався пізно вночі додому, а вони його з обріза. За труною багато людей ішло, а на кладовищі з прощальним словом виступали. Клялися, що проти ворогів Радянської влади боротимуться до останньої краплі крові.
— Я теж чекістом стану,— остаточно вирішив Тимко.
— Так тебе й візьмуть,— насмішкувато оглянула його дівчина. Мабуть, те мала на увазі, що він не дуже-то видався ростом, був урівень з нею, плече в плече.
Але Тимко нічого їй не відповів. Коли й додому йшов, журна мелодія, хоча її вже й не чути було, відлунювала в його душі, ще довго не замовкала. От кляті бандити! Дід Маркіян розповідав, що вони в навколишніх лісах переховуються, що їм куркулі допомагають. Вдень сидять у хащах, а вночі грабують та вбивають. От би вистежити хоч одного! Тільки самому це не під силу, треба товариша вірного, а де ж його тут візьмеш. З дівчини ж, навіть ось такої меткої, як Журавлівна, користі мало. Злякається, плакати почне...
Довго ще по тому вчувалася йому журна музика та роїлися думки про бандитів. Навіть приснилося, що він їх ловив.
Другого дня Тимко до обіду допомагав мамі, а коли прибіг до хижки, то ніде Куцика не знайшов. І гукав, і свистів, і в садку під кожний кущ заглянув — усе марно. От же злокапосний! Мабуть, по сусідських дворах гасає. Чи, може, старого хазяїна свого згадав та до нього подався? Дивись, ще й не повернеться. Адже там його можуть прив'язати або й на цеп посадити.
Тимко видряпався на яблуню, з якої видно було пустир, і довго сидів, собача виглядаючи. Знічев'я почав яблука рвати. Вони були ще зеленкуваті, але їсти можна. Аж раптом почув мамин голос:
— Ти чого по деревах шастаєш? А йди-но сюди!
Мама стояла біля сторожки. І здалеку видно було, що сердита. Коли наблизився, почала дорікати. Не сподівалася, мовляв, що з сина розбишака виросте. До Журавлів бігає, вже й дозволу не питаючи, чужі яблука рве. Своєю негідною поведінкою він ославить її на все місто, через нього людям у вічі глянути буде соромно. Тимко особливої провини за собою не відчував, та й сварила його мама дуже рідко, а зараз і зовсім незаслуже-но, отож запитав:
— Ти, мабуть, з Парасковією Галактіонівною не помирилася? Степан говорить, що й квартиру нам знайде, і на роботу тебе влаштує.
— Висипай яблука! — гримнула мама.
— Та я лиш одне зірвав,— вивернув він кишені, закотив сорочку.
— І одного не можна, вони не наші. Навіть дивитися в той бік не смій! Ми з тобою не злодії й не жебраки, чуже добро нам не потрібне.
— Та їх же до гибелі...
— Ти ще зі мною сперечатися будеш? — зовсім розгнівалася мама.— От лишенько мені з такою дитиною. Піднявся б оце тато, глянув на тебе.
Краще б Тимка вдарили, ніж отаке чути. Гірко йому стало... Похнюпившись, побрів за мамою в хижу. Та вона, пересердившись, приголубила його й почала розпитувати про Куцика, який їй сьогодні щось і разу під ноги не потрапляв. А потім борщем нагодувала й знову пішла в будинок.
Залишившись на самоті, Тимко взявся з дощечки шаблю майструвати. Проморочився замалим не до вечора. Зате ж і шаблюка вийшла! Попався б оце якийсь бандит, то йому не здобрувати. Шкода, піхов ні з чого зробити. Він почепив її до пояса і пішов шукати, на чому б спробувати. Одну бур'янину скосив, другу, але справжнє вороже військо у вигляді будяків вилаштувалося за парканом. Тимко врізався в нього, рубаючи наліво й направо, Голови стинав десятками і денікінцям, і петлюрівцям, і махновцям — усім дісталося. Далеко забрів, опинився аж біля кукурудзи, що вже в ріст людини піднялася зеленою стіною. Була така стеблиста, що за нею й лісу не видно. Можна й вертатися, он скільки всякої нечисті наклав. Хай би глянула Катя, не дорікала б малим ростом. Аж тут з кукурудзи вийшов якийсь чоловік, одягнутий, незважаючи на спеку (липнева жара і надвечір давала себе знати), в довгополий дощовий кобеняк. На голові в нього був вилинялий картуз з невеличким, колись лакованим козирком.
— Здоров, козаче,— підійшов ближче. Було помітно, що накульгував на ліву ногу.
— Здрастуйте, — відповів Тимко, придивляючись до незнайомця.
— Та ти при зброї! Хто тобі таку шаблю зробив?
— Сам.
— Краще б із жерсті вирізати. І гостріша, й на сонці блищатиме.   Як  махнеш, від одного страху вороги попадають.
— Де ж тієї жерсті взяти...
— І то правда. Тепер нічого нема. Ти що, живеш тут десь неподалік?
— Живу...
— Де саме?
— Погляд у кульгавого був якийсь важкий, посмішка до нього зовсім не пасувала.
— Он у тому дворі. Ми з села приїхали. Я і мама,— пояснив Тимко.
— А батько?
— Помер.
— Так... І що ж ви тут робите?
— Мама прибирає в Парасковії Галактіонівни, а я допомагаю.
— Це ти молодець! А дома ж зараз ваша хазяйка?
— Не знаю.
— Ну, бувай здоров.
Незнайомець пішов уздовж кукурудзи, потім звернув до Катиного садка й сховався за ним. Тимко переліз через паркан і присів відпочити біля коморки. Все ж таки наморився, шаблею махаючи. Аж рука боліла.

- 13 -
Мама уважно оглянула Тимка, поправила на ньому пояс, щоб пряжка була посередині живота, пригладила волосся. Сьогодні вона відпросилася в Парасковії Галактіонівни на півдня, бо своїх справ невідкладних нагорнулося багато. Найголовніша з них — школа. Попереду ще серпень, та він збіжить непомітно, а слід заздалегідь дізнатися, які документи, крім метрики, потрібні. Може, за ними доведеться в село їхати, і то негайно, щоб уже потім ні про що не клопотатися. І по магазинах треба позаглядати, прикинути, що з одежі придбати. Старе пальтечко Тимкові вже не годиться, виріс з нього. Босим теж до школи не підеш, а взутися гаразд ні в що, татові чоботи надто просторі.
— Собаку прив'яжи, щоб за нами не побіг,— звеліла мама.
Тимко не відразу кинувся виконувати цей наказ. У нього й мотузки не було, крім того, Куцик не любить, коли його силують, не по-товариському з ним обходяться. Хіба до Каті відвести? Та в неї й своїх турбот вистачає — і їсти наварити, і козу напасти, і їжачка нагодувати. Спочатку Тимко не вірив, що вона може справжнього борщу наварити, думав, що тільки хвалиться. Аж недавно на власні очі переконався, що з неї куховарка хоч куди.
— Я його в будці зачиню...
— А він там усидить? — засумнівалася мама.
— Він мене слухає,— сказав Тимко, певний у своїй владі над собакою. Той уже не раз засвідчував, що розуміє, чого від нього вимагають. І зараз зрозуміє, що в місто йому йти не варто. Адже там людей багато, рух великий, можна заблудитися або під підводу потрапити. Відійшовши кроків на двадцять, на всяк випадок повторив:
— З двору не смій, чуєш?
Куцик на знак згоди гавкнув двічі.
На веранді господарі пили чай. Від пузатого самовара, Тимком начищеного (не пошкодував ні рук, ні битої цегли, бо щось робити сяк-так не любив), аж промені бризкали. Він так і сяяв.
—  Що, ведеш свого мазунчика людям на показ?— підійшла до перил Парасковія Галактіонів-на.— О, як принарядився, справжнісінький принц! Може, чаю вип'єте на дорогу, щоб води не хотілося? Сьогодні буде жарко. Боніфацію Герасимовичу, презентуй своєму партнерові на морозиво.
— Ні, ні, нам нічого не треба,— потягла мама Тимка за руку.— У нас свої гроші є...
— Ти чуєш, що я тобі говорю?— блимнула на чоловіка Парасковія Галактіонівна.
— Не треба,— ще раз сказала мама й швидко пішла до воріт. Тимко ледве встигав за нею. Відчував, що сердита, тим-то обізвався, аж коли поминули кілька кварталів. Та й почав здалеку:
— А чому його так чудно звуть?
— Кого?— вже трохи посвітлішала на обличчі мама.
— Однорукого.
— Негаразд так говорити про людину.
— Так він же денікінець!
— Тепер просто каліка...
— У нас у селі ні одного Боніфація нема.
— Зате Парасок багато, та й що з того? Не в імені справа.
— Навіть батюшку, і то краще звуть,— вів своєї Тимко,
— Ох ти ж, безбожнику!— засміялася мама. І додала, знову спохмурнівши: — Не смій нічого від хазяїв брати. Навіть на очі їм старайся не попадатися. На тому тижні поїду в село, продам нашу хату, і хай Мурзенчиха собі іншу наймичку шукає.
— Так я ж тобі давно про це говорив!— аж підстрибнув на радощах Тимко.— А школа на якій вулиці? Як вона називається?
— Ось прийдемо, то й почитаєш.
Вони довгенько тюпачили, аж поки вийшли на просторий майдан. Посередині його підносилася кам'яна брила з погруддям якогось лобатого чоловіка. На вустах у нього застигла журна посмішка, за незрячими очима таївся світлий розум.
— Хто це такий?— запитав Тимко.
— Не знаю, синку,— відповіла мама.— Якійсь ученій людині пам'ятник.
Навколо брили з усіх чотирьох сторін були вкопані кам'яні стовпчики, з'єднані між собою ланцюгом. Тимко спробував його підняти, але куди там! Такий важенний, що й дорослому не під силу. На пам'ятникові було щось викарбувано, але розбери хоч слово. Літери якісь чудні, з хвостиками та закарлючками, мов пуголовки. Не те, що на вивісках.
Неподалік розіп'явся брезентовий дашок, під ним громадилися дерев'яні підмостки, заставлені всяким крамом. Чого лиш тут не було! Аж очі розбігалися, не в змозі все одночасно поглядом охопити. І одяг найрізноманітніший — сорочки вишивані й прості, з стоячими комірами й відкладними, кожухи, пальта зимові й осінні, костюми з усякого сукна й шерсті, з жилетками й без них; взуття всяке — черевики чоловічі й жіночі, з халявками різної довжини, на шнурках і гапличках, чоботи юхтові й хромові, калоші глибокі й мілкі, боти на блискучих застібках,— от би мамі такі купити! Досить було й посуду череп'яного та фарфорового, як у Парасковії Галактіонівни, а також дерев'яного, розмальованого ягодами й квітами. А ще виварки, ночви, відра, чайники, підситки, щітки та безліч іншого добра. З усього міста, мабуть, назвозили. До помосту була прив'язана ряба корова з надламаним рогом. Вона покірно дивилася на жінок, які товпилися круг неї.
— Давай подивимося,— смикнув Тимко маму за руку. Та вона й сама зацікавилася. Справді, що за диво? Адже це не базар, поблизу ні крамниць, ні яток, ні рундуків. Ніхто начебто не продає нічого й не купує, а люди не розходяться. Навпаки, їх стає все більше, бо підходять і парами, й поодинці. Навколо помосту вже вирувало їх стільки, що й не пробитися. Там розмахував руками якийсь жвавий чоловічок у брилику, з бантиком на шиї. Біля нього стояв на чотирьох ніжках засклений ящик, схожий на барабан, що обертався на осі. В ньому було повно паперових джгутиків. Чоловічок брав у людей плату, а вони самі діставали з барабана джгутики — хто один, а хто й кілька. Що за чудасія? Мама теж пояснити не могла.
— Придбавайте, православні, хто хоче розбагатіти!—з новою силою загукав чоловічок, аж бантик застрибав.— Останні номери наищасливіші. Не шкодуйте копійок, натомість матимете сотні й тисячі. Ви навіть можете виграти ось цю корову симентальської породи, яка дає по три відра молока щодня. Поспішайте, бо пізно будеї
— Обіцянки-цяцянки, а дурню радість,— зауважив якийсь громадянин з хлистиком.
— Діло добровільне,— заперечив інший.— Ніхто не примушує.
— В лавках нічого нема,— колупнув хлистик землю,— а очі замилюють.
— А ти що — за царськими порядками скучив? До революції сам лавку держав та по три шкури з нас дер. Морда твоя бакалійна...
— Прошу без образ, а то відповідати доведеться.
— Бачили ми таких!
Сварка розгорялася, аж тут майстровий у засмальцьованому фартусі виграв смушеву шапку. Його ляскали по плечах, поздоровляли. Потім якійсь молодиці чоловічок з бантиком видав емальовану миску. А після душ двадцять на свої білети нічого не виграли. Нарешті, поталанило літньому селянинові в латаній свитці — виграв хомут. Він схопив його та й почав проштовхуватися крізь натовп. Побоявся, мабуть, що назад відберуть. Слідом за ним сміх так і стелився.
— Мамо, візьми й ти!— загорівся Тимко.
— Даром не дають,— усміхнулася вона.— А в нас кожна копійка на обліку, зайвої нема жодної. Викидати гроші на вітер — не по нашій з тобою кишені.
— На те й лотерея,— роз'яснив громадянин з тростиною.— Розумний виграє, дурний програє. От і вся премудрість.
— А може, нам пощастить,— наполягав Тимко.— От і не треба буде чобіт купувати. Мені б он ті, з підківками.
Чоловічок знову почав закликати, щоб купували білети. Піддавшись його наполегливим умовлянням, мама не витерпіла й витягла два джгутики. Тільки нічого на них не виграла. Пустий номер, як сказав хтось співчутливо. От шкода! Вже завернули в якийсь провулок, вже не стало видно ні пам'ятника, ні помосту з крамом, ні майдану, а Тимко не міг заспокоїтися. Ех, треба було самому витягати, бо мама нещаслива.
Але вголос цього не сказав, щоб ще дужче її не роздосадувати. Мамі й так прикро, що гроші, яких було зовсім мало, витратила, а нічого на них не придбала.

- 14 -
Школа містилася в старовинному будинку, що займав добрих півкварталу. Високі двостулкові двері з мідними кільцями були наглухо зачинені. Мама посмикала їх, посмикала, навіть кільцем постукала, однак ніхто не відповів. Тоді пішли до чавунної хвіртки. Огорожа, що тяглася по обидва боки будинку, теж була чавунна, дуже гарна, начебто мережана. У двір вела доріжка, вимощена гладенькими плитками. Тимкові згадалося, як перед Катею осоромився з отими плитуарами. Тепер уже твердо знав, що треба говорити — тротуари, хоча звідки взялося це слово, навіть вона не могла пояснити.
Біля квітника поралася жінка з голими по лікті руками, засмаглими, по-чоловічому мускулястими.
— До кого тут можна звернутися?— запитала, привітавшись, мама.— Сина хочу до школи записати.
— Це на другому поверсі,— відповіла жінка.— Он у ті двері йдіть.
На другий поверх вели широкі й досить круті східці. Перила, відшліфовані сотнями дитячих рук, а також і штанців, блищали, як лаковані. Поминувши коридор, опинилися в якомусь залі, де все сяяло чистотою.
Підлога була вимощена малесенькими дощечками у вигляді ялинки.
— Ви до канцелярії?— озвалася з протилежного кінця залу якась бабуся з великим стосом книг у руках.—-Чи, може, до бібліотеки? Тоді прошу за мною.
— Записуватися...— несміливо сказала мати.
— Значить, до канцелярії. Верніться назад і йдіть коридором до самого кінця.
Вони так і зробили. Назустріч їм попався сивий чоловік з уважними, трохи підпухлими очима. Він посміхнувся до Тимка, наче до знайомого, обмінявся кількома словами з мамою. Потім завів їх у якусь кімнату з великим столом і двома шафами, посадовив на стільці.
— Ну, що ж ми вміємо?— приязно глянув і простяг книжку. — Мама говорить, що ти вже знаєш літери.
— Буквар,— почав Тимко з палітурки.
— Чудово! А ось тут,— перегорнув сивий кілька сторінок.
— Ми не ра-би. Ра-би не ми...
— Вельми пристойно. А як з арифметикою?
В цій науці Тимко почував себе як риба в воді, бо тато навчив його і лічити до тисячі, і невеличкі задачі розв'язувати. А таблицю множення знав як свої п'ять пальців, хоч і серед ночі розбуди й спитай, то не зіб'ється.
— О, з тебе вийде математик!—похвалив сивий. Мама так і засвітилася радістю, була від синових успіхів на сьомому небі. Тимко ж відчув себе справжнім школярем.
Додому поверталися іншою дорогою, не повз пам'ятник. А шкода! Кортіло ще раз поглянути на ту, як її, ло-те-рею. І хто її видумав? Кожному хочеться щось виграти. Попробувати б і собі! Тимко чомусь був певен, що неодмінно витяг би щасливий номерок. От би здивувалася Катя, якби він корову привів. Хай би тоді не задавалася своєю козою. Три відра молока — це не якийсь там глечик, що Квітка дає.
Вони чимчикували довго, а на знайому вулицю все не виходили. Чи не заблукали? Мама однак трималася спокійно, як додому втрапити, людей не розпитувала. В крамничках полиці під товарами не вгиналися. Може, все на ту лотерею вивезли? Ні пальтечка годящого, ні чобітків дешевеньких, по вдовиних статках. Тимко аж зажурився. В чому ж до школи ходитиме? Поки тепло, можна й босоніж та в самій сорочці, а як сніг випаде, ударять морози, треба мати в що вдягтися й узутися.
— Доведеться в неділю на товкучку поїхати,— сказала мама.— Там на руках що завгодно можна купити. Хотілося б, звісно, новеньке, та от нема. Ще походимо, чи ти вже заморився?
— Наче я маленький,— образився Тимко.
— Ось я тобі морозива куплю. їстимеш?
— У нас же грошей мало. Можу й обійтися...
Насправді ж Тимкові   страшенно  кортіло того морозива покуштувати, бо й не знав, яке воно на смак. А тут саме і мороженицю побачили. Вона стояла з своїм возиком на розі.
— Вершкового чи фруктового? — здогадалася, що ці двоє так повз неї не пройдуть.— Велику вафлю чи малу?
— Велику,— сказала мама.
Тимко заглянув у возик. Там, обкладені льодом, стояли три блискучі банки, і в кожній морозиво було не таке, як в іншій: в одній — біле, в другій— рожеве, в третій — жовте. Морожениця наклала йому всіх трьох сортів. Ох і поласував же він! Солодке, холодне, пахне чимсь, а в роті так і тане.
В одній з крамниць несподівано наткнулися на Журавлівну. Вона роздивлялася на барвисті хустки. В руках тримала корзину з порожнім глечиком. Мабуть, молоко бабусі носила.
— А ми в лотерею грали,— не витерпів Тимко, щоб не похвалитися. Слово це чудернацьке вимовив швидко й недбало, ніби знав його від малих літ. Йому хотілося дівчину вразити.
— Та й що виграли?— поцікавилася вона.
— Нічого...
— Куди тобі!— засміялася.— Треба ж знати, який білетик витягти.
— Так вони ж усі однакові.
— Отож і зумій угадати.
— А ти б угадала?
— Чом би ж ні!
— Щоб ти здорова була,— засміялася мама, яка, виявляється, слухала їхню розмову. Вона купила їм обом морозива. Тимко потроху лизькав, так що надовго вистачило. А Журавлівна швиденько з своїм упоралася. Вона була тієї думки, що морозиво треба їсти, поки тверде, а коли розтане, то з нього ні смаку, ні користі.
— А шахи й не порепалися!— похвалився Тимко, коли дійшли додому.— Ось ходімо, подивишся. Я їх пофарбую, і можна грати. Тільки ще треба дошку зробити.
— Може, увечері загляну,— непевно пообіцяла Катя.
Від воріт Тимко загледів на веранді якогось чоловіка, котрий розмовляв з Парасковією Галактіо-нівною. Щось у ньому здалося начебто знайоме. Та коли підійшов ближче, на веранді вже нікого не було.

- 15 -
Найкоротша дорога від Журавлів додому —через їхній садок, далі пустирем аж до комори, а біля неї в паркані дошка відхиляється. Прослизнеш у дірку — і вже в дворі. До того ж не треба проходити повз веранду, на якій чи не завжди Боніфацій Герасимович цигаркою попихкує. Грати в шахи він уже не запрошує. Зрозумів, мабуть, що Тимкові це не до душі. Хоч не нападається, і то добре...
Ось таким шляхом дістався Тимко до свого двору й цього вечора. Здалеку йому видно, що двері хижки зачинені. Значить, мами ще нема. Він присів на піддашках біля комори, а Куцик за горобцями давай ганятися. Коли набридло на нього дивитися, Тимко ліг на моріжку, глянув на небо. По ньому мандрували кудись легенькі хмарки. Так, бувало, набігавшись, любив він і раніше, коли ще жили в селі, упасти на гарячу землю, розкинути руки й ноги й завмерти. В бездонній синяві, що напнулася над ним, лише ластівки зрідка пролітали та іноді чорною крапкою повисав шуліка, вистежуючи здобич. Якщо шугав униз каменюкою, то значило, що в якомусь дворі вже не долічаться курчати...
Тимко розімлів, йому аж спати захотілося. Отож, щоб розігнати млость, схопився на ноги. Зненацька його увагу привернув іржавий замок, що висів на дверях комори. Бачив він його неодноразово, а ось тепер щось начебто було не так. Що ж саме? А те, що досі висів дірочкою назовні (він ще й заглянув у неї, розмірковуючи, якого ж сюди ключа треба), а зараз був повернутий до стіни. Хто б же це міг зробити і навіщо? На це запитання Тимко відповіді так і не знайшов.
Вночі він прокинувся від того, що Куцик розгавкався. Що ж його могло розтривожити? Кіт, мабуть, чужий, бо з хазяйським не свариться, навіть заприятелював із ним. А може, вивірка десь узялася, з лісу сюди забігла. Тікала від когось та й збилася з дороги, назад не втрапила. Чи вуж повзе, травою шелестить, собаку дражнить. Або пацюки в коморі заворушилися. Тільки ж до неї далеко, від своєї конурки Куцик їх не почує...
Сон остаточно відлетів. Тимко спустив з ліжка ноги. Боявся розбудити маму, але вона, натомившись за день, спала так міцно, що не почула.
Від повного місяця було добре видно. Тимко шурхнув у сад і, перебігаючи від дерева до дерева, опинився напроти комори. Тут він притаївся за стовбуром старої яблуні. Куцик гавкав зовсім начебто поряд. На кого ж це він? Прокравшись ближче, хлопець побачив якусь постать. Хто б же це міг бути й чого заблукав сюди серед ночі?
Саме в цю мить невідомий чимсь пошпурив у Куцика, який, аж захлинаючись від гавкоту, напосідав на нього. Тимко насилу втримався, щоб не крикнути, попереджуючи свого дружка. А коли собача жалібно заскавучало, закрутилося на місці, як дзига, аж кулаки стиснув. Кинутися б на виручку, але ж це означає видати себе. За цією людиною треба простежити, може, в неї якісь злочинні наміри.
Тим часом невідомий, прогнавши Куцика, виніс із кущів великий мішок, чимсь туго напханий. Потому відімкнув замок, відчинив двері і увійшов у комору.
А бідолашний Куцик не переставав скавучати. Мабуть, йому дуже боляче, може, навіть лапку перебито. І допомогти чимсь, хоча б погладити ніяк. У хлопчаковому серці закипає гнів. Як би ж цьому заброді відплатити, як помститися? Теж би цеглиною пошпурити. Хай знає, як інших бити! Але Тимко нічим не видав себе. Йому хтось мовби на вухо нашіптував, що незнайомцю краще не потрапляти на очі. Отож принишк у своїй засідці, чекав, що буде далі.
Аж ось невідомий вийшов з комори, замкнув двері й рушив до саду. Уже без мішка. Стривай, та він накульгує! Це ж той самий, що на пустирі зустрівся. Тільки тоді був у дощовику, а зараз піджак на ньому. Розпитував, чи дома Парасковія Галактіонівна, та радив шаблю з жерсті зробити, як наче й без нього невідомо, що з заліза краще, ніж з дерева. Знайшовся розумко... Та й на веранді, коли позавчора, проходячи повз неї, Тимко за-гледів якогось чоловіка, був він. Може, на розвідини приходив?
Звичайно, добра хазяйського не шкода, хай би воно все згоріло, але в хлопця прокинулася одвічна ненависть селянина до злодіїв. Від них-бо потерпали насамперед бідняки. У глитаїв і паркани високі, і засуви міцні, і пси з теля завбільшки. Спущені на ніч з ланцюгів, по дворах гасають, спробуй до таких підступитися. А в незаможника тини низенькі, хліви благенькі. Як поцуплять корівку-годувальницю або конячину єдину, то хоч з торбою по світу. Он у діда Маркіяна ще перед революцією конокради побували, скільки часу минуло, міг би забути, аж ні. Зло проти них і досі не остигло, краяло старому серце.
А може, це й не злодій? Бо не став би він крадене в чужу комору ховати. Тут щось не так...
Почекавши, поки стихли кроки, Тимко нечутно пішов за кульгавим. Раптом тріснула гілка, начебто на неї хтось наступив. У хлопця аж морозом сипнуло поза спиною. Невже його помітили? Може бути. Кульгавий же знає, що в сторожці живуть, от і не спускав з неї очей. Він лише вдавав, що Тимка не бачив, а зараз стоїть он за горіхом і спостерігає... Минуло кілька хвилин, у саду було тихо. Коли це до Тимкової руки торкнулося щось холодне. Він помертвів з несподіванки. Може, змія? Боявся поворухнутися, щоб не наполохати. Знав, що, коли її не чіпати, вона не вкусить. Хай повзе далі... Але то був Куцик, то його ніс був такий холодний.
— Тихо! — наказав Тимко пошепки.— Не пискни!
По східцях веранди загупали чиїсь підбори. Господарі сплять, значить, це кульгавий. Але піднімався він не криючись. Що б це значило? Злодії мусять ходити нечутно, а цей мов у себе дома. Рипнули двері, і знову все завмерло. Пробравшись до будинку ближче, Тимко помітив, що з кімнати Парасковії Галактіонівни крізь віконниці пробивалася смужка світла. Невже хазяйка чекала гостя?
Сидячи в кущах бузку, які росли неподалік веранди, він даремно сушив голову над цією загадкою. Чого прийшов кульгавий так пізно і хто він такий? А Куцик уже й забув про свого кривдника, дрімав, поклавши голову на передні лапи. А може, думав, як тому чужому штани полатати, щоб і дорогу сюди забув.
Довго сидів Тимко, аж поки захотілося спати. З будинку не долинало й звуку. Значить, нікого там не грабують, не вбивають...
— Де тебе носить серед ночі?—невдоволено обізвалася мама, коли він пробирався на своє місце.
— Двері зачинив, бо протяг...
Про свої походеньки Тимко вирішив не говорити. Мама, стривожившись, до ранку просидить, а їй треба як слід відпочити, бо ж знову на роботу. Ех, швидше б уже вибратися звідси! А найкраще — повернутися в село. Щоправда, там школи такої гарної нема...
Це була остання думка, потім усе в голові змішалося, і Тимко заснув.

- 16 -
Мама не відразу вирішила, їхати залізницею чи йти пішки. Залізницею хоч і швидше, бо від станції до села не так уже й далеко, та біда, що поїзд прибував пізно. Хтозна, чи трапиться попутник, а самій іти боязко. За Тимка теж непокоїлася — сам же ночуватиме. Раптом чогось злякається. Хіба попросити хазяйку, щоб узяла в будинок? Можна й на кухні переспати. Всього ж лише дві ночі...
— У будинок не піду!— навідріз відмовився Тимко.— А щоб не страшно, я в сінях Куцика покладу. Удвох ми нікого не боїмося! Він за півверсти чужого чує.
— Та які чужі можуть бути,— заспокійливо сказала мама. Мабуть, пошкодувала, що страхи свої видала.— Значить, відпускаєш мене?
— Краще б і я з тобою поїхав.
— Ні, сину, сама я швидше.
Лиш почало сутеніти, мама вирушила на вокзал. Хотіла заздалегідь туди прийти, щоб квиток узяти, а то ще не вистачить. Тепер багато людей їздить, де й вагонів на них набрати.
— Гляди ж, сину,— ще раз наказала,— далеко з двору не відлучайся. До Журавлів можеш піти, або ж Катю до себе поклич, от і грайтеся.
Мовби надовго їхала, таких настанов надавала...
Тимко помахав мамі рукою, почекав, поки вона сховається за людьми (далі, ніж до водопроводу, проводжати себе не дозволила), і почимчикував додому.
На веранді, як і завжди, Боніфацій Герасимович попихкував цигаркою. От життя — ніяких турбот, ніякої роботи!
Увійшовши до хижі, Тимко підвечеряв. Так наполіг на галушки, що аж живіт став твердим. Не забув і про Куцика.
— Ночуватимеш у сінях,— сказав Куцикові, який, облизуючись, ждав добавки.— І щоб голосу твого не чув. Все одно не випущу, як не скавучи. Ось зараз перевірю, як ти мене послухаєш.
Він вийшов з хижі, причинив за собою двері. Від саду по землі   стелилася   густа   тінь.   Зненацьканалетів вітер, дерева під його пружним натиском глухо зашуміли, мовби заговорили між собою, ділячись якимись тривогами. Оце, мабуть, яблук нападало! Не завадило б схрумати з десяток. А в роті, як на те, зовсім пересохло. Тимко видряпався на яблуню, яка росла трохи осібно, біля самої комори. Усівся позручніше на гілці, почав смакувати. Довго він тут сидів, аж поки стемніло. Вже лагодився злізати, але двері комори відчинилися і звідти вийшов кульгавий. Знову, мабуть, лантуха з чимсь припер.
Тимко поворухнутися боявся. А коли кульгавий проходив повз яблуню, так що, нахилившись, можна було б рукою дістати, навіть дихати перестав. Гілку здавив, аж пальці заніміли. Усім своїм єством відчув, що це людина лиха.
Кульгавий зник за деревами. Хлопець переждав кілька хвилин, обережно спустився з яблуні. Згинці, скрадаючись, оббіг сад і затаївся в бузкових хащах. Звідси добре видно було веранду і підступи до неї. Кульгавий, напевно, вже в будинку. От би послухати, про що там зараз говорять! Степан же попереджував, що треба бути насторожі, бо всяка контра голову піднімає, проти Радянської влади чорні плани виношує. А що Мурзенки та їхній гість саме до цього кодла належали, не сумнівався. Хіба зараз побігти до Журавлів? Так можна щось тут проґавити.
Для спостереження за будинком місце в кущах було, звісно, хороше, та тільки, сидячи в них, нічого не взнаєш. Тимко порачкував до східців, по-вужиному проповз верандою. Обережно надавив плечем на двері. Чи не замкнув їх за собою кульгавий? Так і є, накинув защіпку. Та цю перешкоду здолати неважко. Хлопець вийняв складного ножика, просунув лезо в щілину. За мить був уже в коридорі. Серце калатало так, що, мабуть, аж на вулиці перехожим було чути. Отож пробрався до комірки й принишк там, трохи заспокоївся, потім нечутно прокрався у вітальню. В ній було напівтемно. Світло пробивалося лише з-під дверей, що вели до кімнати Парасковії Галактіонівни.
Звідти долинали голоси, однак невиразно. Схоже, що розмова текла мирно. Певно, вечеряють. Зголоднів кульгавий за день, ось і надолужує. Дізнатися б, що це за птах, звідки прилетів і з якою метою.
Аж ось, тралялякаючи веселеньку пісеньку, до вітальні зайшла Парасковія Галактіонівна. Не інакше, хильнула за компанію добрячу чарку, от і наспівує. Тимко встиг присісти за диван. Він чув, як   хазяйка   попрямувала   до кухні   й   невдовзі повернулася звідти, щось, мабуть, прихопивши. Дверей за собою не причинила. Тепер Тимко міг розібрати кожне слово.
—  Я співчуваю вам, ротмістре,— почув він знайомий уже голос кульгавого.— У розквіті сил стати, вибачте, калікою — це жахливо. Але водночас не можу збагнути, як ви простили своїм заклятим, своїм смертельним ворогам, як відмовилися від справедливої і нещадної помсти. Це над моє розуміння. — Я був глибоко переконаний, що ви станете в ряди активних борців проти нашого спільного супротивника — більшовиків. На жаль, помилився.
— Не вам про це говорити,— відповів Боніфацій Герасимович.
— Як накажете розцінити цю заяву?
— Як хочете, мені байдуже. Нас ніщо не єднає.
— Он воно що... Вважаєте мене звичайнісіньким бандитом, не бажаєте мати справу. Ось із-за таких білоручок, із-за таких, вибачте, чистоплюїв ми й потерпаємо. Треба діяти, виходячи з конкретних умов. Мета виправдовує засоби. А мета в нас одна — знищити комуністів. Для досягнення її ми не зупинимося ні перед чим! Підпалюватимемо заводи, грабуватимемо банки, сіятимемо паніку. Ми розхитаємо їхню державу зсередини, викличемо загальний страх. Ось тоді, і лише тоді на допомогу нам прийдуть друзі з-за кордону.
— Дожити б до цих днів!— вигукнула Парасковія Галактіонівна.
— Дозвольте вам нагадати,— озвався Боніфацій Герасимович,— що подібні спроби вже мали місце. А чим вони закінчилися? Конфузом на весь світ.
— Цього разу вийде!— пообіцяв кульгавий.
Голос його, повний ненависті, примусив Тимка здригнутися. Він слухав, стараючись запам'ятати кожне слово. Адже мусив усю цю розмову перепо-вісти Степанові Журавлю, нічого не пропустити.
— Я вийшов з гри,— якось утомлено й байдуже сказав Боніфацій Герасимович.
— Надто рано!— заверещав кульгавий несподівано тонко, по-жіночому.— І досить нерозсудливо. Перемігши, ми запитаємо декого з колишніх офіцерів, котрі присягали на вірність царю, що вони поробляли в скрутний і відповідальний момент. Із зрадниками панькатися не будемо!
— Не треба лякати. Хто бачив смерть, тому погрози не страшні.
— Він дав більшовикам підписку, що не візьметься за зброю, а порушити слово йому не дозволяє честь,— насмішкувато зауважила Парасковія Га-лактіонівна.— Яке благородство!
— Благородство тут ні при чому,— відповів Боніфацій Герасимович.— 3 гри я вийшов тому, що вона програна. Всі наші козирі биті. Ось так...
— Ви просто боягуз. Посоромилися б вашої дружини. Вона хоробріша й рішучіша від вас.
— Можливо. За лаврами сміливця я не женуся. А взагалі буде краще, якщо ви підшукаєте собі інше пристановище.
— Ти забуваєш, що це мій будинок!— прошипіла Парасковія Галактіонівна.— Ти сам тут на правах квартиранта.
— Ви мене образили, ротмістре, і я цього не забуду!— з гуркотом відсунув стільця кульгавий і вийшов у вітальню. Мурзенчиха поспішила за ним, щільно причинила за собою двері, мовби не хотіла, щоб їхню розмову чув чоловік. Вони стали так   близько   до   Тимка, що в ніс   йому   вдарив горілчаний дух, перемішаний з важким   запахом поту й тютюну.
— Не звертай уваги на ту ганчірку,— заспокійливо сказала Парасковія Галактіонівна.
— Ганчірка? Ні, тут інше... Від нього можна всього чекати. Мене продасть, а сам вислужиться перед комісарами. Пустити б його в розход, та передчасно шуму не хочеться піднімати.
Тимко сидів за диваном ні живий ні мертвий. Тепер знав напевне, що ці двоє ні перед чим не зупиняться. У всякому разі, небезпечного свідка живим не випустять. А кричи — не кричи, однаково ніхто не почув. Оце вскочив!
— Не продасть,— запевнила Парасковія Галактіонівна.— Я за цим постежу.
— А як відносно золота й камінців?— стишив голос кульгавий.
— Боюся, що номерок пустий. Мамця його все в Одесі спустила...
— Ти зі мною не хитруй! Я таких жартів не люблю. Ну, про це ще поговоримо. Зараз мушу йти.
— Зачекай хвилину... Коли акція?
— Все знатимеш — швидко зістаришся.
— Я цього від тебе не заслужила,— образилася Мурзенчиха.— Якщо не довіряєш...
— Ранком все стане відомо. Я вже сюди не повернуся.
— Значить, цієї ночі?
— Прощай,— сказав кульгавий.
Парасковія Галактіонівна вивела його з будинку й повернулася до себе в кімнату. Тимко навшпиньки вийшов у коридор, тихо відчинив двері, прислухався. Поблизу нікого не було. Так само лезом ножичка накинув защіпку, щоб у хазяйки ніякої підозри  не  виникло.  Тепер  не мав  права втрачати й хвилини. Мов кішка, видряпався він на черешню, яка росла біля самого муру. Десь біля комори загавкав Куцик. Не послухався-таки, вискочив з сіней... Та зараз не до нього. Приземлився трохи невдало — вдарився об корінь, аж у голову заштрикало. Насилу втримався, щоб не ойкнути. А ждати, поки переболить, було ніколи. Літня ніч коротка, до ранку близько... Отож біг, пришкандибуючи, до повітки, де спав Степан. А раптом його дома нема, обпекла тривога, що тоді, де шукати? Без допомоги Каті не обійтися, а їй у двох словах всього не розкажеш, бо ж така цікава, що найменші подробиці захоче вивідати. Та ні, он жевріє вогник цигарки. У Тимка як гора з плеч звалилася.
— Вставайте швидше!—гукнув з порога.— Бандити хочуть якусь акцію вчинити!
— От як їм ніколи,— засміявся Журавель.— А що, і тебе в свої плани втаємничили? Ти, браток, з такими новинами не жартуй, бо можеш нервову людину, як ось мене, до смерті перелякати. А мені вмирати ще рано, треба спочатку оженитися, бо вже мати голову прогризла, ніяк невістки не діждеться. І взагалі, ще всяких справ багато... Акцію?— враз посерйознішав. Збагнув, мабуть, що хлопець від когось почув це слово.
— Так він сказав...
— Хто?
— Кульгавий. Мурзенчиха в себе його переховувала. Я їхню розмову підслухав. Так ніби цієї ночі. А що таке акція?
Степан, вдягаючись, не відповів. Він вихопив з-під подушки револьвер, поклав у кишеню. Ех, потримати б його в руках, прицілитися! Однак Тимко зрозумів, що зараз не до цього.
— Побачимо, хто кому акцію вчинить,— сказав Журавель, швидко виходячи з повітки.— Шуруй, браток, додому, спасибі, що дав знати. А я змотаюся в одне місце. Треба ж гостей зустріти як слід.
Він бігцем подався з двору.

- 17 -
Виходячи з Катиного двору, Тимко з почуттям деякої переваги над нею подумав, що от вона спить і не знає, які події насуваються, яка небезпека нависла над містом. Невідомо ж, скільки тих бандитів. Однак про такі речі дівчині й знати не слід, бо ще злякається. Побачила б кульгавого, почула б отой голос! З тих, видать, кому вбити людину нічого не варто, все одно, що якого-небудь жучка задавити. Та й Мурзенчиха не дуже від нього відстала... От змія! На вустах посмішка, а камінь за пазухою. Як вона більшовиків ненавидить, живцем би їх у землю закопала. Та тільки зась, руки короткі! Минулися її часи. Що ж воно за акція, яку цієї ночі збирається вчинити кульгавий? Ех, подивитися б, як бандитів ловитимуть! Однак про це годі й мріяти. Адже Степан наказав іти додому.
Тимко постояв біля воріт, почекав кілька хвилин, чи не вийде хто на веранду, чи все спокійно. В будинку було темно й тихо, господарі його затаїлися, ждуть тієї акції. Тихо було і в місті, лиш від вокзалу, приглушений відстанню, долинув басовитий гудок паровоза. Мама вже в дорозі...
Куцика щось не видно, сховався, мабуть, у будці. Знає, що за непослух перепаде на горіхи. Тимко ліг, однак вирішив не спати, чатувати до ранку. Довгенько він кріпився, а все ж незчувся, як задрімав.   За  ним   це   водилося — заснути саме тоді, коли треба очей не змикати. Бувало, жде увечері, коли дід Маркіян почне розказувати, як панський маєток громили, як у село козаків нагнали. Це ще до революції... Та й не діждеться. Прочуняє ранком у ліжку, куди його мама сонного покладе, як малу дитину. Потім лає себе, та пізно, вже не вернеш. Так і цього разу. Наче ж і пильнував, а проґавив мить, коли сон підкрався непомітно, склепив йому повіки.
Прокинувся від того, що Куцик загавкав. Підхопився, виглянув у вікно. Біля комори не було нікого. Кульгавого, мабуть, уже й слід простиг. Шкода, що його чекісти не застукали. Ну, та все одно не втече!
Тим часом гавкіт став ще настирливішим. Потім почулося жалібне скавучання. Схоже, що Куцик потрапив десь у біду. Тимко вибіг з хижі, подався чимдуж до комори. Аж із-за неї виткнувся кульгавий. Через плече в нього висіла рушниця.
— А, це ти...— зупинився.— Чому й досі не спиш? Малим пора вже давно бути в ліжку. Ну й собацюру ти викохав, справжнісінький вовкодав,— засміявся, але якось неприродно.— Ти мене впізнав? Я ще в тебе розпитував, чи Парасковія Галактіонівна дома.
— Впізнав...— пробурмотів Тимко.
— От і гаразд. Я тепер за сторожа, найнявся до твоєї хазяйки. Сад охоронятиму, бо яблука вже достигають. З цього дробовика як пальну, то на кого хоч страху нажену. Ось ми з тобою як заприятелюємо, то візьму в напарники. Може, навіть дам вистрелити. Ну, придерж свого барбоса, щоб штани мені не полатав, а я до комори загляну. Подивлюся, чи можна собі кубельце там обладнати. Житиму поки що тут.
Тимко прикинувся, що повірив. Без військової хитрості не обійтися... Хоча б кульгавий нічого не запідозрив, бо ось такі на розправу швидкі. Чи не він, бува, і продовольчий магазин грабував, чи не він міліціонера вбив? Треба бути насторожі, бо одне необережне слово, навіть погляд — і все пропало.
А ключ же у вас в?— запитав так прихильно, мовби ні про що інше не турбувався, як про затишний куток для свого співрозмовника. А сам мізкував гарячково, як би Степану сповістити. От лиш де його тепер шукати? Побіг, мабуть, не в майстерні, а до чекістів. Та й спробуй звідси вислизнути непомітно. Одна надія, що кульгавий укладеться спати. А якщо ні?
— Звичайно, хазяйка особисто вручила,— показав він ключ.— Ну, а як вам тут живеться, ніхто не кривдить?
— Поки що ні...-- промимрив Тимко.
— Ти її слухай, з нею не пропадеш.
— Я маму слухаю,— все ж вирвалося в Тимка.
— То само собою...
Невідомий відімкнув замок, увійшов до комори. От би зачинити його тут, щоб не вирвався! Стіни такі, що не проламаєш, і дах міцний. Тоді можна б до Каті гайнути, а вже разом з нею — на розшуки Степана. Однак кульгавий і замок узяв із собою. Хитрий... Коли двері за ним зачинилися, Тимко на всяк випадок ще трохи постояв, прислухався. З комори не долинало й звуку. Ну, здається, тепер нікого боятися.
Він метнувся до паркана, та тільки-но перекинув ногу через верхню дошку, як хтось рвонув його за сорочку, аж затріщала.
— А куди це ти зібрався?—погрозливо запитав бандит.— Марш додому, бо як приварю, то вмиєшся юшкою. Ну, кому я говорю?
Він замахнувся, але в литку йому гострими зубами вп'явся Куцик. Важкий удар прикладом відкинув його на кілька кроків. Цуцик жалібно заскавучав.
— Не смійте бити!— закричав Тимко, забувши про свій намір бути обережним.— Ви думаєте, я не знаю, хто ви?
— Хто ж, по-твоєму?
— Білогвардієць!
— Ах ти ж щеня!
Товсті пальці так крутнули Тимкові комір, що дихати стало нічим. Спробував боронитися, але сили були надто нерівними. Комір здавлював шию все дужче, і раптом в очах потемніло, під ногами роз-верзлася чорна безодня, поглинула і комору, і сад, і небо...
Тимко не знав, скільки минуло часу, може, день чи навіть тиждень. Коли опритомнів, найперше подумав про маму. Якщо вона приїхала, то вже, напевне, де лиш його не шукає.
— Я тут!— крикнув, та голос його прозвучав слабо. Голова тупо боліла, огидна слабість сковувала тіло, навіть підвестися відразу не зміг. Ось так і в мами після тифу зовсім не було сили, зробить два-три кроки і сідає на лаву... В коморі було темно. Невже й досі ніч? Коли ж придивився пильніше, то побачив смужку світла, що ледь пробивалася крізь якусь щілинку. Починало розвиднятися. Довго ж він провалявся безпам'ятним. Ех, не зумів того біляка перехитрити, дорікнув собі Тимко. Він обмацав рублені стіни, поторгав двері, але відчини ти їх не вдалося. Мабуть, на замку... Хто ж порятує, хто визволить з цієї пастки?
Аж ось почулося скавучання. То Куцик давав про себе знати. Так, напевно, перепало бідолазі, що й не загавкає. Може, його скалічено? Але ні, ось уже він під самими дверима. Звісно, яка ж від собаки поміч, а все ж веселіше стало. Ех, якби мама була дома! Вона б здогадалася, що з Тимком якась пригода приключилася, поспішила б на виручку. Може, щоправда, Мурзенчиха навідатися. Кульгавий, напевно, сказав їй, хто в коморі сидить. Та хіба ж вона випустить? Від неї добра не жди. Вже краще б з Боніфацієм Герасимовичем мати справу. Він, бач, з тим бандитом не поладив. Чи ж удалося Степанові попередити чекістів? Ех, вирватися б звідси, щось розвідати, чимсь допомогти, не сидіти ось так без діла!
Тимко помацав навколо себе, знайшов залізний прут і щосили загупав у двері. Якщо Катя в садку, то мусить почути. А Куцик так і зайшовся гавкотом. Минуло з півгодини. Перепочивши, Тимко знову давай у двері бити, аж луна розлягалася. Куцик теж не мовчав. І старання їхні не минули марно. Почувся Катин голос, а ось і вона сама стала на порозі.
— Ти як сюди потрапив?— здивувалася.— І замок на дверях. Добре, хоч ключ у ньому стирчить. А я саме Квітку прив'язувала...
— Кульгавий замкнув...
— Хто-хто?
— Е, довго розказувати...
— Або ж вигадувати.
— Що ж, по-твоєму, я сам себе сюди вкинув? І в Куцика он око зовсім запухло. Це той гад прикладом його вдарив.
— Який гад?
— Що в Мурзенчихи переховувався.
Тимко в кількох словах переповів випадково почуту ним розмову у вітальні. Лиш тепер Катя повірила.
— Біжимо в майстерні! — вирішила. — Там я всіх знаю. Якщо Степана й нема, все одно допоможуть.
Вони подалися з двору, та за ворітьми змушені були зупинитися. До будинку під'їхав автомобіль, з нього на ходу вистрибнули двоє з револьверами, за ними Степан.
— Пташки ще не вилетіли з гніздечка?—гукнув.
Тимко і радий був відповісти ствердно, але ж нічого не знав. Ну, а Катя тим паче. Можливо, господарі вже накивали п'ятами. Тим часом чекісти піднялися на веранду. Степан поспішив за ними. Невдовзі повернулися, але не самі. Попереду йшла Парасковія Галактіонівна, обличчя в неї було бліде, злякане. А ось і Боніфацій Герасимович. Цей начебто спокійний, попихкує цигаркою, мовби нічого не сталося.
— Це свавілля!— раптом закричала Парасковія Галактіонівна.— Я на вас поскаржуся. Вам доведеться відповідати! Я нічого не знаю!
— Бач, яка свята та божа,— глузливо засміявся Степан. — Зовсім безневинна овечка, тільки й того, що вовчі ікла видно. Нічогісінько вона не відає. Ні про те, що її дружки хотіли банк пограбувати, майстерні підпалити, ні про свого приятеля, якому притулок давала. Шкода, що його в перестрілці шльопнули, а то б ми влаштували очну ставку. Ну, та знайдуться інші свідки.
— Це провокація!— зарепетувала Мурзенчиха.
— Облиш істерику,—гидливо скривився Боніфацій Герасимович.— Тепер повірила, що гра давно програна? Все їй мало було, золота хотілося, камінців. Ось і навалила на себе таку каменюку, що не зрушиш. Сідати чи що?— запитав чекістів.
— Мадамі першою,— відчинив шофер дверцята. У машині щось загуло, зафоркало, вона дрібно затрусилася й поволі рушила з місця. А потім набрала швидкість і зникла за поворотом.
— Достукалася, відьма білогвардійська,— сказала Катя.— І денікінця взяли.
— Він не такий винуватий,— зауважив Тимко,
— Горбатого могила виправить.
— Значить, не вдалася їм акція. А ти й не знаєш, що означає це слово,— козирнув ним Тимко, сподіваючись вразити дівчину своєю обізнаністю,
— Чом би ж я не знала,— відповіла вона.— Всякі підступи ворожі. Твоя мама ще не приїхала? Ходімо до нас снідати, я Квітку здою, молока поп'ємо.
Тимко хотів було нагадати, що козячого і в рот не бере, але тільки почухав потилицю й поплівся слідом. За ним побіг і Куцик.
 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky