ДО КИЄВА
І ось вони їдуть! Нарешті їдуть.
А скільки ж то ждав-виглядав Мишко цього дня. Ольга Петрівна ще на початку навчального року обіцяла повезти їх до Києва на екскурсію. Дехто, може, й призабув ту обіцянку, тільки не Мишко. Уже йому той Київ і снився, ну, може, не Київ, а так, величезне красиве місто, але Мишко називав його Києвом. І от дивина: не раз і не двічі привиджувалося йому те місто ночами, а завжди — однаково. Та сама вулиця, ті самі будинки, наче він там уже колись був, запам'ятав усе до найменшої рисочки, і тепер воно йому снилося. Жоден сон не повторювався ніколи Мишкові, а цей — сто разів,
І от учора Ольга Петрівна зайшла до класу, і Мишко відразу помітив, що на її губах зацвіла ота усмішка, коли вона має сказати їм щось дуже хороше. Очі сміються, брови, щоки сміються, і губи отак; сіп-сІп — слова злетіти просяться. Мишко спершу подумав: то вони диктант учора так гарно написали, що Ольга Петрівна сяє.
А вона:
—    Так, дітки. Підніміть руки, хто завтра їде до Києва.
—    Як?
—    Що?
—    Та невже?
А Ольга Петрівна тішиться, що їй не вірять. Геть і не гнівається, що всі загули, як бджоли у вулику.
—    Дали нам,— каже,— автобуса на завтра. Але я щось не бачу рук.
І всі зразу рвиць руками угору. Ліс виріс.
—    Що ж,— кансе Ольга Петрівна. — Тоді ж дивіться мені, щоб гарненько виспалися   сьогодні.   Бо виїжджаємо рано вранці, до схід   сонця. П'ять годин треба їхати, то щоб не поморилися.
—    Де там!
—    Хто — ми?
І знову загули-за гуділи — не втихомириш. У Мишковому класі такий народ, їм тільки дай! Вони ще однією ногою в дитячих яслах. Ну, та не всі, правда. Мишко не такий. Він знає, що можна дошумітнся до того, що Ольга Петрівна ще й передумає. Хоча навряд чи. Он уже й автобуса дали.
Після уроків Мишко прибіг додому засапаний.
—    Мамо! — кричить, ще й двері не встиг відчинити.— Завтра до Києва їдемо. На екскурсію! Так що готуй гроші на морозиво,
І вмить слухняний такий став: і викупався у ночвах, і те принесе, і те подасть, хоч до рани прикладай Мишка. А матері все мало:
—    Біжи,— каже,— до дядька Олекси, хай він тебе підстриже. Он «брехушка»» за комір лізе. А ти ж все-таки У Київ їдеш, а не кудись там.
Мишко іншим разом, може б, і не послухався, а тут — ноги на плечі й гаття до дядька Олексії. Це ще добре, що до дядька, бо раніше батько, бувало, ножичками його «підправляв». То так уже підправить, що покоси на Мішковій голові, як після косарки, зостаються. Мало того, що наскубе до сліз, так ще ж і на люди соромно вийти,
А дядько Олекса — ні, цей підстриже так, що й не почуєш. І акуратненько, наче парубка. У нього ж не ножиці, а машинка-нулівка. Через те в дядька Олекси весь куток стрижеться. То це дядько чики-чики машинкою одного та другого, а тоді каже: «Ого скільки шерсті! Можу рже й валянки на зиму збити».
Так отож і Мишка перед екскурсією підчикрижив рівненько, ще й чубчика спереду лишив на два пальці. «Це ж,— сміється,— ти в Київ поїдеш, а там дівчата подивляться та скажуть: оце козак! Дай-но я тебе ще й надікалоню». Та пирх на Мишка, пирх, аж у очі зайшло. Воно, звісно, щипає, а Мишкові й нічого. «Спасибі, дядьку,— подякував,— колись як мене щось попросите, то і я вас послухаюся».
Ну, поки помився, постригся, то й вечір настав. Треба, думає, раніше спати лягти, бо дорога далека, а вставати рано. Ще, правда, погомонів з батьком та матір'ю, розпитав про Київ, бо вони бували там, бачили.
Мати ховала усмішечку в ямочках на щоках і розказувала, як вона вперше у метро зайшла, а там такі сходи їдуть, їдуть. Як стулила на них, то ледь не загуркотіла вниз. Спасибі, люди підхопили. А батько наче аж дивувався тій розповіді — він у Києві частіше бував: «Чого це ти,— питає,— розгубилася? По-перше, не сходи, а ескалатор, а по-друге, там є за що держатися тільки гав не лови. Метро — це таке, а от у зоопарку цікаво. Ти там, Мишко, дивись верблюда не дратуй, бо плюне. То такий!»
Отак вони побалакали втрьох про се, про те, а тоді Мишко й у ліжко вклався. «Тільки ж не заспіть,— уже вкотре нагадав батькам.— Бо автобус не ждатиме». Заплющив очі, але який там сон! У грудях солодко так, наче меду наївся натщесерце. Аж під ложечкою ссе. Це ж узавтра, зовсім скоро, він буде в Києві. А там метро, зоопарк... «Верблюда не дратуй». Що, Мишко уже геть дурний, щоб його дратувати? Ні, він йому коржика дасть, погладить... Звісно, якщо якийсь телепень показуватиме язика, то верблюд і плюне. І правильно зробить. Не вмієш поводитись — вдома сиди, нічого в Київ пертися. А слон! О, той, кажуть, уминає харчі горами. Що йому той коржик — на один зуб, і то мало. Мавпа — інша справа. Маленьку маипочку Мншко і вдома тримав би. Так де ж її взяти.
А сну нема зовсім. Як Мишко не силував себе, щоб задрімати, нічого не вігходнло. Уже й рахував до тисячі, але збився, бо знов йому Київ привиджувався, уже й уявляв, як десь за вікном шумить дощ — на дощ добре спиться, однак ніщо не допомагало. Біда, та й годі. Це коли не треба, то в Мишка очі самі злипаються. Прокрадуться, бува, з хлопцями на дорослий сеанс у кіно, примостяться десь у куточку, щоб завклубом не витурив, то хлопці регочуть   собі.   «Диви,— шепочуть,— цілуються». А в Мишка очі стуляються, і він кив-кив   носом. І повікислинить, і щипає   себе,   бо стидно ж спати в такому кіно, а воно хвороба б його взяла, спиться та й годі.
А тепер навпаки. Заплющив очі аж до болю заіплющив, а сон не приходить. У голові звірі всякі, сходи довжелезні їдуть, їдуть... І Дніпро — широкий-преширокий, сурмить пароплавами білими. Це вони, мабуть, на пароплаві покатаються. А чого ж— екскурсія як-не-як, скрізь треба побувати. Сказано ж, краще раз побачити, ніж сто разів почути.
Ось вони як зайдуть у метро, то Мишко не ловитиме гав і ближченько до Настусі триматиметься. Сходи як шарпнуть, Настуся тільки падати, а Мишко хап і і попідруки. «Чого ти розгубилася? — скаже.— Це ж ескалатор, держись кріпкенько». Настуся зашарісться, усміхнеться Мншкові, а Василь Куряче Яєчко покаже йому кулака в кишені. Показуй, хтось там боїться тебе. Глевтякуватий такий, хоч на силу, мабуть, і дужчий за Мишка. Бо їсть як не в себе. Це ж його через те й дражнять Курячим Яєчком, що па кожній перерві дістає з портфеля крашанку й наминає. А Мишко до харчів не дуже, то й худеиький. Зате спритний і на ногу прудкий.
Так воно, то так, але як же оце заснути. Уже й за вікном неначе сіріє. Чи, може, Мишко до темряви звик, то бачить вночі, як сова. Таж ні-таки, видно, ранок прокльовується у вікно. Повернувся очима до стіни і давай знов рахувати. Полічу до ста тисяч, а таки засну, думає.
І щось таке як закуняв трохи, коли це батько над вухом:
—    Вставай, сину, бо проспиш свою екскурсію.
Мишко аж здригнувся. Мерщій схопився з ліжка, та за штани, та заплутався у холошах. Врешті-таки розібрався що й до чого, зодягнувся у празникове, чистеньке все, напрасоване.
—    А вмиватися? — батько.
—    Так я ж учора купався.
Все одно вмиватися треба.
Зняв Мишко біленьку сорочку, вибіг надвір до умивальника, а ранок такий, що й сам тебе вмиє,— чистий, світлий, свіжий, аж пахне.
Причепурився Мишко, взяв вузлика із сніданком — не хотів брати, але мама силоміць тикнула, думає, що він, як Василь Куряче Яєчко, оце плямкатиме в автобусі. Іде до воріт, коли й батько-мати за ним.
—    А ви куди?
—    Проведемо тебе.
—    Що я, мала дитіша? — насупився Мишко.
—    Таж їдеш он аж куди.
Увечері ж і назад. Не в армію іду. Засміють.
—    Та мені треба Ользі Петрівні щось сказати,— хитрує мати,— Щоб купила там дещо.
—    «Купила, купила»,— сердиться Мишко. — Ну добре, ти йди, а батько хай вдома зостається.
—    Добре вже, добре,— сміється батько.— Та дивися ж там, слухайся Ольгу Петрівну. Під машину не попади. — І цмок Мишка в щоку. Наче маленького. Мишко хотів було витертись, та передумав. Хай уже. Ніхто ж не бачив.
—    І   верблюда   не   дратуй,   чуєш? — підсміюється батько на прощання.
—    Не буду.
Ідуть вони з матір'ю до школи, і Мишкові здається, що тепер вій щодня вставатиме так рано. Гарно ж як! Ще ніхто й куряви не збивав зі шляху, і через те повітря таке чисте, вдихнеш його — аж бігти хочеться.
Наче він спав сю ніч як після маківок. Он уже й сонця окрайчик випнувся над Глинищем. Ще не гріє, прохололо за ніч.
А коло школи що діється! Ну, наче за море десь їдуть вони. Біля кожного батько, мати, а то ще й дід та баба, наказують щось, метушаться, в автобус заглядають.
—    Ти ж коло вікна сідай, чуєш, коло вікна, бо закачаєшся.
—    Та не їж там багато солодкого, занудить.
—    Ви ж там дивіться, Ольго Петрівно, за моїм, бо воно таке несміливе.
Мишко швиденько ускочив в автобус, щоб мати не встигла обцілувати його перед Настусею, і забіг аж на заднє сидіння. А мати, як на гріх, підійшла до вікна, дзьобала вказівним пальцем у скло і гукала так, що чути було аж до Києва:
—    Ти ж там поснідай гарненько, бо вдома й рісочки не вхопив. Там я поклала тобі і м'яса, і ясчок, й огірочків, чуєш?
Мишко кивав головою і краєчком ока косував на Настусю. Добре, що і їй мати щось говорила — не могла зупинитися, то, може, Настуся нічого й не чула. Чого ж цей автобус і досі стоїть, їхав би швидше, однак усього не перебалакаєш.
—    Усі вже зібралися? — спитав шофер у Ольги Петрівни, збивши на потилицю шкіряного кашкета.
—    Усі!
—    Ну, тоді рушили,— віп смикнув кашкета за козирок і натягнув його на лоба, наче боявся, щоб не здуло вітром.
І завів мотор. Рушили,
А коло школи ще довго стояли люди і махали услід руками.

* * *
І от вони їдуть! Нарешті їдуть. До Києва. Повсідалися зручненько — хлопці до хлопців, дівчата до дівчат. Ті про своє гомонять, ті про своє: хто як спав, що кому снилося. А Мишкові нічого не снилося. І все одно не ловить позіхи, як Василь Куряче Яєчко. Той мовчав, мовчав, а тоді не втерпів і похвалився:
—    Псі, я вже був у Києві.
—    Коли? — питає Ольга Петрівна.
—    Та... ще в школу тоді не ходив. У гості до дядька Миколи з батьком їздили. То чого вже там тільки не бачили!
—    А що?
—    Та... все.
Еге ж, якраз усе, думає Мишко. Їздив пуцьвірінком, то, видно, тільки за татову полу тримався та ковбасу намішав. До ковбаси Василь страх який охочий. Це якось на Жовтневі свята грали вони у п'єсі одній. І там треба таке було грати, що нібито вони, два хлопці, назбирали у лісі грибів та насмажили їх і їдять. А тоді потруїлися, бо гриби отруйними виявились. От перед виставою Ольга Петрівна і каже Мишкові: «Ти забіжи до мами в магазин,— Мишкова мати в магазині працює.— та візьми там чогось, щоб замість грибів їсти. Грибів у нас немає, а сковорідку й виделки я з дому візьму». Мишко забіг у магазин, мати одважила йому чи не з півкіла ковбаси: «Поріжу тоненько,— каже»— то в клубі там і не розберуть, що це не гриби. Одна я знатиму».
От почали вони п'єсу. Мишко з Василем грали тих хлопців-невдах. І як дійшло вже до того, що треба їм гриби їсти, то Мишко візьме кружальце на виделочку і кусає потрошку. А Василь!.. Радий, що на дурничку, та заразом по п'ять кружалець наколює, запихається, так що й говорити до ладу пе може. Ковтає слова разом з ковбасою.
«Оце ще візьму оцього боровика та й досить»,— промовляє Мишко слова із п'єси та цок виделкою в сковорідку — а вона порожня. Люди сміються, Василь гикає на весь клуб, ну, хоч крізь сцену провалися. Отака сміхота тоді вийшла. Хоч би він у Києві чогось не вчудив, бо сорому не обберешся.
Диви, он і зараз — ще не встигли за Лисянку виїхали, а Куряче Яєчко вже дістає крашанки із торбинки.
—    Не вспів поснідати,— усміхається винувато, і лице його якось гостренько витягується до торбинки. Яку їжака.
—    А чого ж, усі підкріпіться трошки,— радить Ольга Петрівна,— щоб не захляли мені в дорозі.
Дехто й собі зашарудів целофановим мішечком, в автобусі запахло часником. Ото ще придумав хтось! Іде до Києва, щоб часником там на людей дихати. Мишко ось навіть наодеколонився вчора. Дядько Олекса попирхав з пляшечки і бач... про дівчат зразу. Наче як київські, то вже й за Настусю кращі.
Мишко дивиться на Настусю, але вона сидить попереду, і йому видно лише золоті кучерики за вушками. Хоч би оглянулася. Так ні ж, із дівчатами шушукається, регочуть.
Ну, реготіть собі на здоров'я, а Мишко у вікно дивитиметься. Це ж хіба він тільки один Київ побачить! Коли б ще так, он по дорозі ще буде й Тараща, і Біла Церква. Ото книжка цікава — «Сни Таращанського полку». Мишко її тричі прочитав, і так йому хотілося мати, як у того Василька, маленьке галіфе, гімнастерочку, чобітки солдатські. Просив матір: поший та поший, на п'ятірки вчитимусь. А мати: пожди, ось підеш в армію, то там тобі н видадуть. Легко сказати, пожди, а до тієї армії Мишкові ще як до Києва рачки... Якби ж туди і малих записували, то Мишко вирядився б, значки начепив би. Тоді Настуся очей би з нього не зводила, а не шушукалася б з дівчатами.
Диви, уже й не шепочуться. Сплять! А бий тебе коцюба, як же це можна заснути, коли до Києва їдеш. Ще ж і Таращу не проїжджали, і Білу Церкву!.. А вони понаїдалися, то, звісно, на сон потягне. Та й повставали сьогодні раненько, не звикли, бач. Хлопці й ті повісили голови на груди й хропуть, аж автобус дрижить. Хропіть, хропіть, проспите все на світі. Теж мені, на екскурсію зібралися. Дітлашня.
Хай Ольга Петрівна задрімала, так вона ж старенька, та й у Києві бувала он скільки разів. їй можна, а цим чого хропака давати? Мишкові ні з ким і словом перекинутися. Хіба я водієм?
Він підводиться і йде наперед, до шофера. Цей дядько чужий, з районного автопарку, але ж вони разом їдуть до Києва, то таке, як свої.
—    А тобі чо' не спиться? — весело питає водій і знов підбиває козирок вищенько. На лобі йому вже червоніє вузенька попружка, надавлена  кашкетом,— Одіспався за ніч?
—    Та... нехо, —каже Мишко.
—    Молодець, нема чого спати ранками. Глянь, яке он сонце зійшло. Котиться з нами до Києва. Ми їдемо — і воно наче летить разом з нами.
—    Еге.
—    А відіспатись можна й на тому світі,— сміється дядько.
—     Дя, а скоро Тараща?
—    Скоро, синку. А ти знаєш Таращу?
—    Читав. Атак ніколи не бачив.
—    Да-а-а, —зітхає водій, але не стомлено, а так, наче дивується чомусь. — Було тут колись,
І вже розповідає Мишкові і про червоних кіннотників, і про батька Боженна, що силу таку мав — ніхто йому не рівня. А Щорс Микола!..
—    Оце воно, синку, отут усе й діялося. Бач он той ліс? За ним і Тараща. Тут наші діди-прадіди на смерть стояли. Бо інакше не їхав би ти сьогодні до Києва, зрозумів?
—    Зрозумів,— киває Мишко. І довго мовчить. Бачить, як з лісу вискакує червона кіннота на біляків Сонце відбилося в їхніх шаблях і летить разом з воїнами на січу. А попереду — велетень з козацькими вусами. Батько Боженко. І десь там із ним син Таращанського полку Василько у маленькому галіфе і гімнастерочці.
Але мороз пішов у Мишка поза шкірою. Здалося на мить, то не Василько Стародуб, а він, Мишко, летить на конику вороненькому вслід за батьком Боженком. Стережіться, вороги прокляті! ЕхІ
—    То де ж та Тараща? — спам'ятався нарешті.
—    Оце ж ми її І проїхали, хіба ти не бачив?
—    А-а-а...
—    Задумався, козаче?
—    Та... А Київ скоро?
—    Скоро, через годинку і Київ.
І знов, поки поле та ліс. Мишко у думках своїх. Так йому якось — аж у грудях лоскоче. Київ! Скоро Київ. То ж вій на малюнках який гарний, а навсправжки? Щорс Микола па коні там стоїть, Богдан Хмельницький теж по коні... Ех, люди були. Трохи пізненько Мишко вродився. А то б...
А Тарас!.. Стоїть, похилив голову. Мучили царі його. Не мов на чужині і коня, бідолаха. Зате ж які вірші писав! Увесь світ його знає. Це як спитає хтось у Мишка, звідки він приїхав до Києва, то скаже: з краю Шевченкового — і всяк зрозуміє. Ще й позаздрить Мишкові. О, то великий край, скаже, славен край.

* * *
Диви, уже й прокидатися почали. Настуся розплющила очі і солоденько ворушить губами.
—    То де ж той Київ? — спросоння вигукнув Василь Куряче Яєчко.— Їдемо, їдемо, уже й спина стерпла, а його нема!
Бач, проспав усе, ще й сердиться. Видно, зголоднів уже.
—    Потерпи трохи,— каже Ольга Петрівна.— Оце як до Виставки народного господарства доїдемо, то, вважай, і Київ. А ти, Мишко, біжи посидь трохи. Бо ми цілий день на ногах будемо, пристанеш. А ти ні спати, ні сісти не хочеш.
—    Та-а! Встигну ще. Як назад їхатимемо,— відгукується Мишко, але таки послухався Ольгу Петрівну. Пішов, сів на заднє сидіння і відчув, що його таки справді розморило. Він же й ока не стуляв он уже скільки. Ні вночі, ні вдень. І хоч думки у Мишка бадьоренькі, однак ноги й руки уже якісь неслухняні, одріж і викинь. Зів'яли наче. І голова стала важкою, щось ніби в тім'я тисне, хилить на груди голову.
—    Приготувалися! — виголошує урочисто Ольга Петрівна, ніби у клубі перед початком вистави.— В'їжджаємо в столицю нашої Радянської України, місто-герой Київ!
Ті слова вже насилу долітають до Мишка, мовби пробиваються до нього десь
із-за   стіни, ще й застрягають у в'язкому, як мед, жовтавому   повітрі. Наче якась нечиста сила обвила Мишка важезною втомою і повела за руку в легкий, мов хмаринка, сон... Він з останніх сил ще розплющив повіки й угледів на високому красивому будинку жінку, вирізьблену із білого каменю, яка тримала на піднятих руках сніп, і ще побачив багато білих будинків... А далі вже Мишко ходив отим величезним красивим містом,   яке   снилося йому сто разів — і завжди однаково. Через те він й уві сні частенько здогадувався, що спить, але цього разу Мишко ні про що не здогадувався. Адже вони ось недавнечко їхали автобусом до Києва, їхали, як і годиться, через Таращу, Білу Церкву... І от ходить Мишко широкими асфальтованими   вулицями,   милується не намилується містом, І легко йому, І солодко, і так, наче й не ходить він тими вулицями, а літає, і бачить усе згори, немов птах...
Та раптом помітив Мишко з висоти пташиного польоту, як там, за містом, де ліс, оточують біляки батька Боженка. І ось він летить уже на коні на підмогу, шабля виблискує у його руці, та ворогів набагато більше. Обсідають вони Мишка чорними круками, шарпають, рубають, та немає такої сили, яка б здолала червоного козака. Домчав він до отамана, і вже вони удвох із батьком Боженком горою стоять за Київ...
А то ж і не круки шарпали Мишка, то хлопці його будили — не могли добудитися, бо приїхали в Київ, а Мишко раптом заснув як убитий. Його смикали за поли, за руки, легенько ляскали по щоках, а Мишко боронився запекло, хоча й сонний був. Може, йому снилося, що вже упав на бранному полі, що вбитий уже, то де тут добудишся. Не руш козака, нехай спочиває, голова завзята.

* * *
А як розплющив очі і враз підхопився на сидінні, то всі так і покотилися зо сміху — таким розгубленим було Мишкове обличчя, ніби він оце з неба упав і не знав, де опинився. Та де ж, у Києві! Києвом їде їхній автобус. Це що, задрімав на хвильку? Ех, сонько, що тепер скаже про нього Ольга Петрівна... А Настуся? Соромно й очі підвести. Та нехай собі кажуть що хочуть, вони ж усі проспали й Таращу, і Білу Церкву, і Мишко закуняв на хвилинку, то це треба отак сміятися, га?
Але тут Куряче Яєчко ніби холодною водою линув на нього:
—    Ех ти, найголовніше проспав. Зоопарк.
—    Як... проспав? — аж похолов Мишко.
—    А отак... хр-р-р, хр-р-р.— Куряче Яєчко заплющив очі і захропів, передражнюючи   Мишка, як той спав.
—    Будили тебе, будили, то от... не добудилися, — зітхнула Ольга Петрівна.
А всі, ніби навмисне, щоб зачепити Мишка за живе, перебиваючи одне одного, стали розповідати і про слона, що хоботом цукерки дістає з обгортки геть тобі як рукою, і про верблюда, що начебто хтось його образив, а він узяв та й плюнув (це вже, видно, підбріхували), і про зебру, в матроску «зодягнуту», і про золотій рибок, і... Та про що вони тільки не розказували, всього не переслухаєш.
І так гірко стало Мишкові, що він сидів як води в рот набрав і навіть до вікна одвернувся, ображений. Ех, не добудилися... Нарошне...
І ще довго б щеміло йому у грудях, та враз аж стрепенувся Мишко, аж серце зайшлося, і всі голоси пощезли довкола — який там зоопарк, які слони! — там, за вікном, поміж височезних тополь плив Мишкові назустріч Щорс Микола на вороному коні, ще й руку здійняв угору, ніби вітав дорогого гостя із краю Шевчеикового...

ЗАДАЧКА
Усе те сталося неждано-негадано, й швидко так, що Петрик не встиг і кліпнути, як воно вже скоїлося. Само. Бо Петрик, якщо поміркувати чесно, не хотів цього. Не хотів, але ж, коли   по правді,   то   сам-таки й винен. Треба зразу було спитати у діда: «Чи це не ви посіяли три карбованці?» або: «Чого це ви, діду, грошиками смітите, хіба вже так запаніли?» Так ні ж, не спитав, а тепер суши собі голову, як його далі бути. Така, зпачить, морока.
А морока ось яка. Мати послала Петрика в магазин по олію (батько вловив карасиків), а грошей на новий м'яч не дала. «Не дам,— каже,— поки не виправиш двійку з арифметики. Тобі за тим м'ячем — каже,— ніколи в книжку заглянути». А при чому тут м'яч, питається, якщо вона, та арифметика, Петрикові у голову не лізе. «Скільки буде: сім помножити на дев'ять?» — викликала його вчора Ганна Сергіївна. Петрик подумав, поворушив бровами (то тільки кажуть: мізками ворушити, а насправді у Петрика брови ворушаться, коли він думає), отож прикинув собі в голові та й каже: «Шістдесят три*.— «А дев'ять на сім?» — питає Ганна Сергіївна. Петрик, скільки не сіпав бровами, так і ні пари з вуст. «Забув»,— каже. Усі сміються. «Так і буде»,— підказують, а де ж воно так і буде, як то сім на дев'ять, а то дев'ять на сім. Ну, вони собі посміялися, та й годі, а Петрик одхопив п'ятірку догори ногами й дістав од матері оце таку відповідь.
А може, він не хоче мати діло з цифрами, може, він футболістом хоче бути. Чим погано? Їздиш по всьому світу, по телевізору показують, всяк тебе впізнає на вулиці: «Диви, диви,— каже —он Петро Одудько пішов». Хе-хе...
І то вже як зайде Петрнк у магазин, як гляне на того коричневого м'ячика із шнурівкою, то вже йому ні халва не пахне, ні повидло, ніякі тобі Інші витребеньки, лише м'ячик І пахне. Новенькою шкірою пахне, приємно так, аж у носі лоскоче. Петрик відкриває щербатого рота — зуба недавно викинув на горище мишці — і дивиться не надивиться на того м'яча.
Так і цього разу. Зайшов у магазин, поставив на прилавок порожню зелену пляшку і, поки продавщиця відпускала діда Микитенка—то сірників йому, то солі, то ще чогось, Петрик гладив очима м'яча і думав, що таки доведеться засісти за табличку множення. Тепер, кажуть, і футболісти інститути   кінчають,  так що хоч круть, хоч верть, а від арифметики нікуди не втечеш.
—    От дай тобі боже здоров'ячка, Пилипівно,— дякував продавщиці дід Мнкитенко.— Накупився, вважай, на всю пенсію, тепер прийду через місяць,— Дід зважував у руці величезну сітку з усякою всячиною і ще трохи пристоював, міркував, чи, бува, чого не забув.
—    Приходьте, приходьте,— раденько припрошувала Пилипівна, Видно, любила, коли багато всього купують. — А тобі, мабуть, олії? — спитала Петрика, глянувши на пляшку.
—    На всі, — сказав він і висипав на прилавок жменю копійок. Він провів очима діда Микитенка до дверей, потім ковзнув поглядом по підлозі і враз угледів зелений папірець. Спершу наче й не здогадався, що то гроші, але у грудях щось йому тенькнуло, так ніби рибина черкнула хвостиком по серцю. Петрнк зиркнув на продавщицю. Та відійшла у куток і наливала олію черпаком у лійку. Олія була в'язка, довго лилася...
Він підступився до папірця, тихенько нахилився, взяв його і поклав у кишеню. Коли розгинався, в коліні   хруснуло, й Петрнкові аж у п'ятах   похололо. Він висмикнув руку з кишені й навіщось став пригладжувати вихрика на голові. Пальці злегенька тремтіли.
Пилипівна подала йому пляшку з олією ще й усміхнулася, а Петрикові здалося, що то вона усе бачила і через те посміхається.
Він швиденько вискочив з магазину, не глянув і на м'яча, і навіть не попрощався, і лише тоді подумав, що це ж, певно, дід Мнкитенко загубив ті гроші. Як одійшов уже далеченько від магазину, дістав з кишені папірець і побачив, що то таки три карбованці. Та він і раніше це бачив, але снував собі думочку, що, може, то й не гроші, а так — хтозна й що.
Небо бубнявіло мокрими хмарами, таке, як на дощ збиралося. «Це скоро як замжичить, то й не до футболу буде»,— міркував Петрик. Він не любив осінньої мжички і через те сердивсь. Чи на осінь сердився, чи, мо, й на себе — не розбереш.
І тут Петрик знову згадав, як дід Мнкитенко тримав у одній руці сітку, а другою совав у кишеню гроші. Здається, щось тоді випало в нього, авжеж, так наче якась тінь майнула додолу. А Петрик одвів погляд на м'яча і більше нічого не хотів помічати, бо мав двійку з арифметики і мати сказала, що грошей не дасть. А потім він і справді побачив на підлозі три карбованці, і ще можна було гукнути діда й сказати йому про це,
але щось притримало Петрика за язика. Він не встиг ще й подумати ні про що, а дід тим часом вийшов на вулицю і його вже й близько не було.
Що більші Петрик згадував, як воно діялося в магазині, то все ясніше бачив, як троячка вислизнула з дідової руки і, крутнувшись літачком у повітрі, впала додолу. Якби ж дід постояв був ще хвнлнну-другу, то Петрик неодмінно сказав би щось таке дотепно: «Чого це ви, діду, грошиками розкидаєтеся» абощо, але він дуже швидко вийшов надвір, так швидко, що Петрик не встиг і рота розтулити.
А тепер хіба догнати його, сказати, що ось, мовляв, нате та не губіть, але ж дід Мнкитенко прикине що й до чого та скаже: «Е, тут щось не те, чого ж він зразу промовчав?»
Петрик плентався шляхом додому, пляшка пітніла йому в руці, і кого не стріне, то все у землю дивиться, наче той щось знає. У горлі якось погіркло, мовби оце полину вхопин.
Сусіда дядько Смалін наздогнав його коло клубу «газоном», затутукав і відчинив дверцята: «Сідай, підкину додому!» Але Петрик похитав головою, бо йому треба було все добренько обмізкувати, а в машині не встигне. Як же це віддати дідові гроші, щоб і не балакати багато, не пояснювати, і щоб усе було як годиться. Отак же просто не підійдеш й не тикнеш три карбованці, тут і дурний усе зрозуміє...
Нічого путнього не спадало на думку Петрикові, лише привиджувалося, як дід прийшов додому й порпається по кишенях, ніяк не дорахується грошем. І в мисник заглянув, і в шухляду... А може, ці три карбованці лишилися в нього останні з пенсії, то дід пошукає, понишпорить, а тоді піде шляхом аж до крамниці, сліпаючи під ноги, чи ніде не лежить троячка. Та де ж вона лежатиме, як її немає там, ось же вона — у Петриковій кишені похрускує... А дід зайде в магазин і спитає: «Чи я тобі, Пилипівно, часом не передав зайвих грошей?» — «Ні», — продавщиця на те. І дід Микитенко ще чого доброго щось про неї подумає й, похнюпившись, піде ні з чим.
Ось уже й хата Петрикова, а він так нічого й не надумав. У голові порожньо просто якийсь гарбуз, а не голова. І так йому прикро, ну, як сам не свій.
Зайшов до хати, віддав матері олію і не знає, до чого руку прикласти. Хіба ж полізе у голову табличка множення, як воно не голова, а гарбуз. Сіп до столу, на цифри дивиться, а перед очима дідова спина, ось вона у дверях, ще не пізно гукнути: «Чи це не ви посіяли три карбованці?» —але язик задерев'янів і не поворухнувся.
Петрик виловлював очима цифри з таблички, та вони павучками стрибали врізнобіч і ніяк не трималися голови. На кухні шкварчала сковорідка, то мати жила на олії карасиків, однак вони зовсім не вабили Петрика, як ото бувало раніше. Не хотілося ні їсти, ні пити, нічого не хотілося, а тим більше зубрити оцю табличку.
Він тихенько вислизнув надвір і зупинився на пороз,  міркуючи, чи таки ж піде дощ, чи ні. Наче ж і кури не кубляться, он півень гордо походжає по дворі. «Ко-ко-ко»,— бубонить сам до себе, а тоді став і, схиливши набік голову, глянув на Петрика оком-гудзиком. І так якось підозріло зиркнув, ніби щось кумекай своїм курячим мізочком.
—    Киш! — крикнув на нього Петрик.— Тут ще тебе не вистачало!
—    Чого це ти там курей колошкаєш? — обізвалося щось від шляху, і Петрик побачив свого однокласника Мишка Юрця. Той стояв коло хвіртки і сяяв, як новенький п'ятачок.
Ага, он чого він так дженджурнться, вирядився в нові кеди, то це вже не втерпів, прибіг показатися. І хоче ж приховати, що задається, але Петрик добре бачить, чого він прибіг.
—    Слухай, Петь, то що мати каже? — питас Мишко, а сам глип-глип на кеди, наче й Петрика припрошує туди глянути. Але Петрик нарошне дивиться десь угору, щоб подратувати Мишка.
—    Про що?
—    Та про гроші ж на м'яч.
—    А я ще й не питався,— каже Петрик.
—    Чого? Може б, у складчину взяли.
—    А навіщо він мені здався, той м'яч? — раптом заявляє Петрик.
—    Як навіщо? Ти ж сам казав...
—    Он дощі почнуться, то де ти будеш гулять?
—    Ти що, Петь?
—    Кажу ж тобі, що не треба він мені. Чого витріщився?
—    Дивись. — Мишко знизує плечима й ображено йде додому, блискаючи білими, ще не заходженими підошвами.
Петрик уже пошкодував, що отак накричав на нього, Мишко славний хлопець, це підвернувся під гарячу руку, то так воно вийшло, а то б...
Може, покласти гроші дідові перед порогом? Камінчиком придавити, щоб не завіяло. А як хтось чужий доходитиме в хату й побачить? А може, в конверті послати? Так адресу ж треба писати, з почерку видно, чия рука. Не те, не те.
А хрусткий папірець тим часом лежав у Петриковій кишені, і йому було б легше, аби там лежала каменюка, еге ж, у сто разів було б легше.
Він вийшов за ворота, глянув уздовж шляху: чи нікого більше не видно там? Ні, діда Микитенка не було, може, він ще й не кинувся, що грошей немає, усього ж накупив, то помітить пізніше. Це ж якби якось підкинути їх, то дід ні про що й не здогадався б. «Ди-ви,— подумав би,— випали й ось лежать». Але ж як ти їх підкинеш, куди? Оце тобі й задачка, оце тобі ії арифметика. Як ти її розв'яжеш?
Та як же... Дід же не знає, коли Петрик помітив ті гроші... А й справді, звідки ж йому знати, як він не бачив, коли вони випали. Може, Петрик ще довгенько крутився у магазині, а тоді глядь — вони лежать на підлозі. Авжеж, так воно й було, аякже. Саме так воно й було, оце щойно Петрик помітив гроші, вхопив їх і біжить до діда Микитенка.

Дід жив недалечко, хата його стояла над ставком майже, п'ять хвилин — і там. Петрик дійшов до дідового двору, ще, правда, постояв трохи біля хвіртки, постояв, наче прислухався до кумкання жаб, але ті не обзивалися. То вони влітку кумкали під вечір на всеньке село, а тепер ні, тепер їх вгомонила осінь. І ставок притих, гладенький, лиш де-не-де жовтіє на ньому вербовий листочок. Скоро вода замерзне,— і листочки вмерзнуть в льодок,— отоді радість буде! Висиплють хлопці гуртом на ставок, тьох-пінь— лід під ногами, а вони — в хокея. Отаке, це ж і м'яча аж до весни не треба, хокей почнеться. Воно в хокей грати якось і веселіше, ясенець під ногами співає — трісь-трісь, а ти вже далі біжиш, не встигає лід проломитися.
Це як Петрик малим ще був, то раз провалився, і його старші хлопці вихопили з крижаної води та мерщій у хату до діда Микитенка. Петрик не встиг і злякатися, навіть змерзнути не встиг, бо дід хутенько познімав з нього мокре та — у свій кожух, та на лежанку    гарячу.  «Діду, — просився    Петрик, — мамі    не кажіть, бо не пустить більше на ставок, добре?» — «Та не скажу, не бійся, тільки ти ж кріпися, щоб не кашляв мені».
Петрик згадав те й аж засміявся, веселіше йому стало. Добре, що це він угледів ті три карбованці, то ось віддасть зараз дідові. А якби хтось інший знайшов, то ще не вгадано— віддав би чи ні. Люди всякі бувають. Він підійшов до дідової хати, навмисне поторгнкав трохи дверима, притупнув у сінях йогами, мовляв, а чуйте, діду, що гості до вас ідуть. Не ждали? Хе-хе! Ну, як собі хочте, а стрічайте, коли вже йдуть, це ж таке діло,
—    Драстуйте вам у хаті,— сказав Петрик з порога. То ж він з дідом у магазині вітався, а тепер ще й у хаті.
Дід Микитенко сидів за столом, тримаючи в руках газету,— у спині випростаний, геть і трошки не горбився, бо, видно, був далекозорий, звіддалік бачив дрібнюсінькі літери, а як обернувся до Петрика, то високо так звів брови — здивувався.
—    Здоровий був, козаче, якщо не брешеш,— пожартував дід.
—    Що там вичитали новенького? — спитав Петрик, не поспішаючи казати, з чим прийшов. Чого ж його поспішати, як гроші в кишені, ніде не дінуться.
—    Та от знов наші в космос полетіли,— сказав дід.— Ти ба!
—    Та я ще вчора по радіо чув.— Петрнк одним оком придивлявся до діда: чи він уже спохопнвся?— Тепер таке. Скоро тих ракет, як літаків, буде. Усі літатимуть.
—    Скоро не скоро, а ти, може, й полетиш. А ким хочеш бути?
—    Ще не знаю,— сказав Петрик.
—    А вчишся добре?
—    Всяко буває.
—    Гм, всяко. Тре вчитися, бо хто ж тебе куди прийме невченого.
—    І ви ото, діду, ще й читаєте без окулярів? — спитав Петрик, щоб трохи підлизатися до діда.
—    А чого ж. Бачу ще ого-го як.
—    Хе, бачите... А грошиками смітите, то й не бачите, ге?
—    Якими грошиками?
—    А в лавці загубили. Три карбованці! — раденько сказав Петрик.— Дивлюсь, а вони причаїлися під прилавком.
—    Та ні! — хитнув дід головою.— Зі мною такого ще не було.
—    А ви подивіться, подивіться.
Дід підвівся з-за столу, підійшов до вішалки і став заглядати по кишенях піджака. Діставав якісь папірці, гроші, плямкав губами і, як Петрик, ворушив бровами. Тільки у Петрика брови тоненькі, наче в дівчини, а у діда кущуваті й колючі, як будячки. Дід щось підраховував у голові, і Петрик аж рота розкрив,— між зубами темніла дірочка, випав же один — щоб, коли дід скаже «Нема»,— вигукнути: «Та ось же вони!» Але дід поплямкав губами, поплямкав і раптом сказав:
—    Ні, мої всі є.
—    Як це?..— не зрозумів Петрик.
—    А так, —засміявся дід, закинувши назад голову.— Мої всі!
—    Хіба ж то не ви загубили?
—    Виходить, не я.
—    Там же й не було більш нікого.
—    Видно, раніше хтось посіяв. І як це я не побачив?
—    То що ж тепер робити? — розгубився Петрик.
—    Собі візьми, як такий молодець. Ти ж знайшов, то й бери.
Дід якось хитренько посміхався, і Петрикові здавалося, що він глузує. Хоче підкусить Петрика за те, що відразу не сказав.
—    Може, ви забули, скільки у вас було?
—    Чого ж би я забув? У мене і пам'ять ще слава богу, і очі, й зуби цілі. А тобі, бачу, одненького зубчика кобила той... — реготнув дід.
Петрик стояв ні в сих ні в тих.
—    А ви не бачили, хто перед вами до магазину заходив?
—    Наче нікого не було... Хоча... пожди. Заходили якісь люди чужі. Проїжджали машиною через наше село та й забігли купити щось. Я ще глянув на машину, еге ж, легковка така, то по номерах побачив, що здалеку.— Дідові очі гостренько поблимували, так якось втішно йому було, що згадав про машину.
—    То це вони загубили?
—    Еге ж, кажу тобі, що вони. А хто ж іще! Знайшов, то й маєш на гостинці. Заробив, значить. Бо де ж ти людей тих знайдеш, як вони уже хтозна й де.
—    Та таке ж.— Петрнкові не дуже подобалися бісики в дідових очах, то знов намагався усе чисто пригадати, як воно було в магазині. Дід тримав однією рукою сітку, а другою совав гроші в кишеню. І тоді... Ні, Петрик тоді нічого до пуття й не бачив. То вже пізніше привиділося, начебто помітив, як щось майнуло додолу.
Він стояв коло порога, уже й за ручку дверей узявся, але не міг отак зразу піти» наче ждав, що дід ще не все сказав. Може, він зараз скаже, що пошуткував, чи, дивись, ще й нагрима на Петрика, хто ного зна. Та дід і не думав гримати, він так само веселенько дивився далекозорими очима й правив своєї:
—    І як це я не помітив тієї троячки, ще ж і зір маю дуженький, а бач — проморгав, роззява. Гм...
—    Ну, то я пішов,— сказав Петрик і насторожено глянув на діда.
—    А йди вже, йди,— кивав дід головою.— Йди та сідай за уроки, бо тепер без грамоти ніде не приймають. Тут проста арифметика: якщо неграмотний, то й до ракет не годишся, й до коней,— ніде. А то ж як ти думав.
Петрик вийшов надвір і чув ще, як дід у сінях щільненько причиняв за ним двері та все доказував уже сам собі щось про грамоту та хтозна й про що. Чудний він, цей дід Микитенко, чи не вигадав отієї машини з чужими людьми?
Петрик намацав у кишені хрустку троячку, поворушив її пальцями і не знав, радіти, чи що. Так наче і його тепер грошики ці, і не його.
Уже як проходив греблею і знов задивився на тиху воду з вербовими листочками, що жовтіли малесенькими корабликами, то ще раз пригадав, як йому тепло було в дідовому кожусі. Добрий він, дід Микитенко: бач, сказав, що то не його гроші. Не всякий і признався б...
Петрикові на душі трохи легше стало, то гребнув ногою землю, наче лошачок копитом, задиркотів ротом, як мотоцикл, і мерщій помчав додому, бо вже й вечоріло.
Тільки в хату, а мати відразу:
—    Де ти гасаєш цілими днями? Хоч би в книжку заглянув!
Отак нагримала, а сама вже ставить на стіл мисочку карасиків, та пузатих таких, — видно, з кашкою. Аж слинка покотилася в Петрика.
—    Та я.. — почав було виправдовуватись.
—    Що ти? Гульки в голові?
—    Я ж по олію ходив,— вихопилося в Петрнка, і враз мов язик прикусив, бо через ту олію знов згадав за своє... Ото ще морока! Як не верти, а таки не його то гроші в кишені. Ні, не його.
Уже й карасики Петрнкові не смакували, побабрався в них над силу, щоб мати менше допитувалася, як та чого, а тоді сів до уроків. Ушнипився в книжку, поворушив бровами, потер лоба, а воно, хоч ти вбий, нічого не лізе в голову. Які там уроки, коли перед очима то продавщиця Пилипівна так загадково усміхнеться, то дід Микитенко лукавенько мружиться, то ще якісь люди чужі, що нібито заїжджали до магазину легковою. Мабуть, хтось із них загубив ті гроші, а ти, Петрику, мучся. Та ну їх під три бульби, гав таких! Він ось ляже хутенько спати н про все забуде.
Але й заснути Петрик не міг. Він тільки вдавав, що спить, коли до кімнати зайшла мати й поклала йому на чоло теплу руку.
«Та ну їх під три бульби, гав,— ще раз сказав собі подумки.— Де знайшов ці гроші, туди й занесу, а вони хай собі шукають». Петрик їм не наймався, завтра ж раненько віднесе ці гроші до магазину. Він же не бачив хто там приїздив та заходив? Не бачив! Ну от, хай самі сушать голови. А то знайшли на кого мороку зіпхнути, тож мені... Роззяви.

«КЛЯТИЙ»  ГОРІХ
Постановка «Сватання на Гончарівці» в нашому селі була чи не єдиною оказією, яка зібрала до клубу стільки люду, що він мало не розвалився від штовханини. І старе й мале хотіло побачити, як «представлятимуть» наші ж таки місцеві «артисти» усім аж терпець уривався — так ждали того передноворічного дня.
Довгожданий час надійшов, поволеньки розсунулася завіса, і люди принишкли, навіть діди перестали кашляти, боялись кліпнути, щоб чогось не проґавити на сцені, а далі загули, зашуміли, і вже до самого кінця вистави не вгавав сміх та голосні вигуки дядьків.
Я почувався героєм дня, бо всім найбільше подобався мій тато. В широчезних червоних шароварах, в солом'яному брилі, він «придурювався» найкраще, та ще й не домовляв слів, як маленька дитина.
І коли клуб вибухав реготом, тато частенько додавав щось од себе, чого не було у п'єсі Квітки-Основ'яненка і що, на його думку, неодмінно треба доточити. Після того «акторам» довго доводилося чекати, поки нарешті їх знову почують. А за цей час тато встигав придумати нове слівце, яке мало припасти до смаку глядачам. Він був певен у цьому, бо добре знав своїх односельців, охочих до веселенького,
—    Не піду я за Опецька, — казали бібліотекарка Люда, яку хотіли «віддати» за мого тата.
—    Бресес, бо підес, як на налигачі,— запевняв тато, і навіть глухий на праве вухо дід Юхрем од сміху брався за живіт і тільки згодом підставляв бабі Юхремисі здорове ліве вухо.
—    Як кае?!
Баба кричала йому татові слова, І тоді старий дивувався:
—    Ге, так і кае?! От дає, чортяка.
...Вистава мала такий успіх, що вирішили їхати в сусіднє село Дібрівку і виступити перед тамтешніми колгоспниками. Вчителька Олена Іванівна, котра була і режисером, і гримером, і суфлером водночас, випросила в голови машину. Мені теж дуже кортіло поїхати, але тато відмовився мене взяти, мовляв, йому ніколи буде зі мною панькатнсь. Та коли «артисти» влаштувалися на кузові і тато кинув шоферові «поганяй», Олена Іванівна непомітно взяла мене в кабіну, і я опинився на сьомому небі.
...У дібрівському клубі назбиралося повно людей. І, либонь, не тільки тому, що по селі красувалися оголошення, виведені величезними літерами. Скорше через чутки про величезний успіх вистави, які встигли дійти до дібрівчан.
Я вже міг показатися татові на очі,— все одно він би не спровадив мене додому,— але не хотілось йому заважати, бо тато був дуже заклопотаний.
Коли наші пішли за лаштунки, я тихцем прошмигнув до невеличкої зали і за мить загубився серед незнайомих людей. Поміж чиїмись ногами я пробирався до сцени, хтось мене одіпхнув, і я образився: не його ж тато виступає, а мій, і я повинен зайняти найзручніше місце. Я таки добився свого і прилаштувався біля самісінької сцени, ставши на коліна і обіпершись підборіддям на її краєчок.
Зала втихла. Почалося.
Цього разу я не почувався таким великим цабе, як у нас. Хлопчаки, що повмощувалися поблизу, не заздрили мені, вони навіть не звертали на мене ніякісінької уваги, хоча я був серед них чужаком, і тільки пильно стежили за виставою.
Тато теж видався мені набагато в'ялішим, ніж минулого разу. Тепер він говорив тільки те, що йому підказувала Олена Іванівна. Додавати своє тато боявся, бо на нього дивилося безліч незнайомих облич, і татові здавалося, що чужі люди не зрозуміють його з півслова так, як свої. Але після першого виступу в татовій голові переплуталися слова п'єси із його власними, і тепер він довго дослухався до того, що шепотіла йому Олена Іванівна. Деякі її слова долітали аж до мого вуха, а потім їх повторював тато, якось боязко і невпевнено. Не знаю, як би скінчилась вистава, аби не ота пригода.
—    Не піду я за Опецька, — сказала бібліотекарка Люда.
—    Бресес, бо підес… — відповів тато і зам'явся. Потім він порився у глибокій, як торба, кишені шароварів, дістав звідти горіха, покрутив його в руках, наче хотів переконатися, що то такії волоський горіх, а не якась чортівня, і вдарив по ньому підбором чобота. Як не везе, то не везе. Горіх виявився міцненьким, не тріснув, а вислизнув і покотився через сцену прямо на хлопчаків. Я зірвався з місця, розіпхав усіх ліктями і накрив його грудьми, як ото хокейний воротар шайбу. А що тато стежив, куди покотиться той клятий горіх, то враз угледів мене. Ного очі від здивування розширились, а брови підскочили аж до чуба.
Всі засміялися.
Я миттю розкрив долоню і покотив горіх татові. Він піймав його і хвацько хряснув по ньому чоботом. Хвиля сміху вдарилася об мою спину.
—    Не розгубився! — почув я чийсь вигук.
—    Наш чоловік! — пролунав ще голос.
І після того все пішло як по писаному. Тато просіяв, заговорив, і до мене вже не долітали слова Олени Іванівни. Мені здавалося, що вистава   щойно   почалася, саме з того самого місця, коли я повернув татові горіх. Гордість переповнила мене всього, адже горіх утрапив саме до мене, а не до когось із хлопчаків.
Було таке відчуття, ніби я теж на сцені і граю у виставі, хоча я тільки торкався до сцени підборіддям. І вона здавалася мені широким світом. Мені було радісно за тата, за те, що хтось назнав його своїм чоловіком, і раптом усі люди, що були в клубі, стали такими близькими, такими рідними...
Коли їхали додому, тато взяв мене в кузов.
—    Тепер ти завжди їздитимеш зі мною,— сказам.— Хто зна, може, й артистом станеш?

ТЕМНОЇ НОЧІ
«Піть-пать, піть-падьом»,— тоненько перегукуються перепелиці в густо-зеленому просі, що темніє смугою попід Губським лісом. Щодалі, то все лінивіше подають свої голосочки. Бо вечір близенько. Потомилися, видно.
Хлопчаки примостилися на горбі, щоб на виду була вся череда, і завзято грають у ножика. Знову доводиться смикати за вухо Вітьку.
—    Може, за це корови завернеш? — пропонують хлопці.— Бо он попаски добираються в просо.
—    Та заверну ж, бо он і Мелашку треба зігнати з землі. Бач, виляглася на сирому, а вона ж тільна! — доказує вже на ходу Вітька.— Застудиться.
Потюгукавши на Мелашку та й на всю череду заодно, Вітька повертається до гурту.
—    Хлопці, лис! — раптом верескнув Славко Карась.
—    Де? Де?
—    Еге, поранений, чи що?
—    Гайда за ним!
За мить хлопчаків з горба наче вітром здуло, і ось вони   вже   шелестять  просом   услід   за   лисом — чах-чах!.. Рудий небезпеку помітив одразу — ґвалт же  який! — і побіг   прудкіше,   незграбно   ковиляючи задніми лапками. Швидше б до лісу, а там йому кожен кущик брат. Сховається.
—    Хлопці, оточуй його! Оточуй!
—    Він майже дохлий, — гукас Славко Карась.— Його, мабуть, привалило у Вовчім проваллі.
Лис уже петляв між деревами. Хлопці добряче вхоркалися, а такії не відставали, аж поки ліс погустішав. А там, де густіше дерев, і смеркає раніше. Темні пасма вечора ніби заплутувалися в гіллі.
Жовтий хвіст ще кілька разів мелькнув то там, то сям і розтанув у вечоровій синяві лісу.
—    Ех, жаль,— відхекується Вітька і витирає картузом розпашіле обличчя. На лоба йому й на носа впала дрібненька, як макове зерня, росичка — Показав він нам п'яти.
—    Це, певно, той, що півня нашого... — сказав Стьопа Куценький.
—    То чого ж ти плівся позаду? — згонив злість Славко, наче не знав, що в Стьопи найкоротші йоги. —Казав же тобі, оточуй.
—    А ти?..
—    Ну й заманив же він нас.
Хлопці лише тепер помітили, як далеко вони забігли. А вже пора б і додому. Між деревами тихенько моститься ніч.
Незабаром вони займали череду.
Вітька розгублено нишпорив очима по полю — не було корови. Він хутенько вискочив на горб І ще раз оглянувся довкола.
Мов крізь землю провалилася.
«Забрела в ліс, тепер шукай вітра в полі»,— подумав Вітька.
—    Хлопці, женіть без мене! Кудись Мелашка потьопала.
—    Може, ми підождемо? — спитав Стьопа.
—    Та йдіть, я наздожену. Вона десь тут близенько.
Вітька побачив у просі витолочений слід, що тягнувся борозенкою до лісу, і гайнув на пошуки. Біґ і відчував, як поколює в литках,— той довгохвостий хитрун таки виморив їх аж-аж-аж. І в горлі солоно. А тут ще й Мелашка зі своїми вибриками. Ось уже й ліс, а її нема.
—    От морока,— сердився Вітька. У людей корови як корови, а ця завжди шукає шкоду. Скільки він набігався за нею цього літа! І вже ж заробляла. Ні, не слуха. Ех, як би це Вітька відлупцював її! Та знову мати лаятиме. Не можна тільну корову бити. Ну, то не викидай же коників, як тільна. А то... Де ж воно, де? Вітька безпорадно блукав поміж темними стовбурами. Ще трохи — і зовсім смеркне. Хлопці, либонь, уже повсідалися перед телевізорами або до клубу пішли, щоб побешкетувати під вікнами, а тут ходи та сліпай у темряві, І де тон лис взявся на його бідну го лову. Влетить же тепер удома,
Вітька знову побіг. Кидався в один бік, у другий — марно. На лобі виступила не те що росичка,— котилося сто потів. Він кляв лиса і все на світі, а найбільше корову, що відірвалася од череди. Ну куди їй плентатися. По другу голову? Ні, я їй дам лупки. Хай лишень знайдеться. А там не подивлюсь ні на що. Якби ж хоч ця ніч забарилася, а то суне сліпицею. Дивись, ще якийсь звірюка підкрадеться...
Раптом Вітька здригнувся. В ліщинових зарослях щось засопло і тріснула галузка. Він набрався духу, глянув туди, у гущавину, і враз одлягло від серця. Там стояла ного Мелашка.
—    Ох, ти ж! — закричав Вітька і, замахнувшись довгим дубцем, кинувся до корови, але тут же притих і зупинився, мов зачарований. Під кущем він побачив маленьке телятко. Воно було біле-біле, як голубочок, і з чорненькою цяткою на лобику. Сердешне тремтіло від холоду, д над ним схилила голову Мелашка, лизала телятко, мабуть, хотіла зігріти.
Вітька стояв заворожений, тепла хвиля лоскітливо підіймалася йому в грудях. Де й ділася злість. Стояв, тамуючи віддих — таки ж он як набігався,— й не зводив очей з теляти, яке біліло у темній зелені, наче скупане в молоці.
«А змерзло бідненьке», — подумав Вітька, підступаючи до теляти. Він простяг руку, щоб погладити його, але корова гнівно засопіла й махнула на хлопчика рогом, що той ледве устиг відскочити.
—    Дурненька,— сказав Вітька.— Хіба ж я що, забрать його хочу?
Тут йому спало на думку, що треба ж і справді якось забрати телятко додому. Але ж як? Воно ж таки важкеньке, нівроку, вродилося. А тут же ця темінь загусла, місяця й того сховала.
Ех, коли б мати знала. Може, хтось із хлопців таки ж здогадався сказати їй. А як ні? Хіба побігти в поле, мо, кого стрінути вдасться, щоб переказати своїм?
Вітька побіг у бік поля, але тут йому здалося, що ліс усе щільніше обступає його зусібіч і він може заблудитися. Холод пробіг по спині: що, коли заблукає? Мелашка з маленьким лишаться самі. А як дикий кабан? Ні, Вітька побіжить туди, до теляти, і стерегтиме його до ранку.
Вітька помчав назад і небавом знову помітив у гущавині біленьку латочку. Ач яке, аж світиться в темені, не треба й місяця.
А тиша у лісі така вже стояла, що віддалік було чутно, як важко дихає Мелашка. І лиже телятко, лиже — тішиться ним не натішиться. Та от не зігріє ніяк, те й досі дрібненько тремтить, не вгамується. Може б, не тремтіло, якби ж хоч удень народилося, а то лиш глянуло на світ — а він темний. Хто б же не злякався. Вітька ось майже дорослий, та й то вже зубами цокає. Зціпить їх, наче й не стукотять хвильку-другу, а там, дивись, якась сила розводить зуби — і знов: цок-цок-цок... Уже й говорити пробував до теляти, але ж довкола така порожня тиша, що власного голосу страшно.
Він підійшов до корови і погладив її шию. Од Мелашки сходило вогке тепло. Потім скинув піджачок І обережно вкрив ним теля. Лише маленька голівка з цяткою на лобику виглядала з-під нього.
Корова вже не відгонила Вітьку. Він притулився до її гарячого боку. Так було тепло. Інколи десь хрускала гілка, і Вітька здригався. Йому вчувалася скрадлива вовча хода. Тоді мерщій гнав од себе морозні здогади і думав про матір. Мабуть, вона вже шукає його. Авжеж, Славко або Стьопа скажуть їй, що сьогодні пасли череду біля Губського лісу, А там же у просі ще й стежечка зосталася, може, мати помітить. Так що немає чого хвилюватися, шкода лиш, що мати там побивається. Не знає, що телятко знайшлося, того й потерпає: ліс є ліс — тут і кабани водяться, і вовк забреде... Ну, та всяке на думку спаде, от мати й сушить голову. Ото ще морока мені, ніяк не звикнуть, що я вже не маленький. Ну, не лишити ж Меланку з телятком самих серед лісу.
Позаду щось ніби зашелестіло, Вітька зіщулився, та озирнутись боявся. Він заплющив очі, але так стало ще страшніше. Вітька подивився на корову — та спокійно дихала, зализуючи теляті чорненьку цятку. Вітька трохи заспокоївся.
«Ну, що тут страшного? — думав він.— Той же ліс, тільки вночі. Телятко мале, і те не боїться. Он як спокійно глипає з-під піджака». Вітьці стало приємно, що то він його найперший побачив і що глядить його. Й ім'я дасть йому він. А хто ж іще? Певно, що він. Стало тепло і зовсім не лячно.
Як же він назве його? Якщо теличка, то... ну. Білочка ж, аякже! Кращого й не придумаєш. Вітька був задоволений. А якщо бичок? Тоді... тоді...
—    У-у-у,— почулося десь на узліссі, і Вітька ще міцніше припав до корови. На мить знову ліс виповнила тиша, німа чорна тиша, од якої ставало моторошно. Довкола ні шереху, а в грудях — гуп-гуп-гуп... Серце паче гукнути хоче когось.
—У-у-у-у!.. Вітю-у-у-у, — і всередині йому знов ворухнулася тепла лоскітлива хвиля — це ж його мати... мама гукає. Шукає таки!
На радощах Вітька не знав, чи обізватися, чи бігти на мамин голос. Ні, краще вже залишатись на місці.
—    Агов! Осьдечки я! — озивається Впька, і йому здається, ніби весь ліс розступився перед ним і довкола повиднішало. Наче місяць виплив з-за хмари. Гуки наближаються, і він уже розрізняє татів І мамин голос. Почули його... Почули...
—    Ти де, сину? — зовсім поруч гукає батько. Вітька відчув, як здригнулася корова.
—    Тихіше, скотину злякаєте,— Вітька вдає із себе сердитого.— Бач, як розкричалися. Не бійся, Мелашко, це свої... свої...
Він гладить долонькою теплого Мелашчиного бона, а рука все ще тремтить, тремтить...
Вітька радіє, що темно. Не бачитимуть його сліз.

ЧЕРЕШНЯ В ЖИТІ
У неділю мама з татом приїхали з Лисянки і привезли мені новесенького картузика-семиклинку, ще й не простого, а коверкотового. Татові пошили костюм, а з клинців, які зосталися, вийшло два картузи —йому і мені.
І такою любою та гарною була мені та обнова! Один гудзик на маківці чого вартий — кругленький,  тверденький, видно, копійка в ньому зашита.
Я тут же зодягнув картуза і подався до ставка. Там завжди бовталася дітвора, то хай побачить, що в мене на голові не якийсь там «оладок», а коверкотовий картуз. Аж пахне новеньким крамом.
На вулиці мене перестрів Толя Оверко (діда його звали Оверком, то це ім'я пристало й до нього). Раніше він ніколи не товаришував зі мною, був років на три старший, а тут підійшов перший, як рівний до рівні. Видно, в картузі я подорослішав.
—    Здоровий зноси та в кращий вберися! — сказав Оверко.
—    Спасибі.
Він, не питаючись, зняв з мене картуза й наміряв на себе. Насилу нацупив його на свою головешку, у мене аж тенькнуло серце: розтягне. А потім ще покрутив у руках, прискалив хитреньке око й сказав сам до себе:
—    Підійде.
—    Нащо? — вигукнув я і вихопив у нього обнову.
Оверко злодійкувато роззирпувся довкола, а тоді зашепотів, хоча поблизу нікого не було:
—    У Яги пристигла черешня. Сам бачив, як червоніє на вершечку.
—    Не може бути,— сказав я, передчуваючи щось лихе.
—    Сам бачив,— повторив Оверко і ще раз оглянувся навсібіч,— Може, зарвемося? Повний картуз нашелепаємо.
—    Ні,— похитав я головою.— Переведемо, він же новий.
—    Так би й сказав, що Яги боїшся, а то...— Оверко глянув на мене, як на слимака.
—    Не боюся! — вигукнув я ображено, бо це таки була правда — Яги я боявся.
Худюща, зігнута, як ключка, жила баба самотиною край вигону в маленькій хатині. Може, та хатина була навіть на курячих лапках, але вона ховалася за густими кущами бузку, жовтої акації, калини, то лапок я не бачив. На подвір'ї у баби росла всяка всячина — бугила, любисток, глуха кропива, дереза,— видно, їй було байдуже до всього того, то вона й не чепурила своє обійстя. І не мала баба ні дітей, ні онуків, не було кому топтати бур'яни на її подвір'ї, через те й росли вони, як коноплі, вгору та вгору. Може, єдине, що вона мала,— це ранню черешню, та й та, ніби цураючись баби, росла далеко від хати, майже в кінці городу.
Однак лише старші хлопці наважувалися   поласувати її черешнями, а я боявся старої, дарма що вона ледве пересувала ноги. Здавалося, що то не горб випинався у неї на спині, а замасковані крила.
Страшною і таємничою була ця баба, того ми й прозвали її Ягою.
Отож хай їм грець, тим черешням.
Але ж і боягузом не хочеться виглядати перед Оверком. Картуз же на мені, як у дорослого дядька.
—    Рушили? — наполягав Оверко.
—    Та...
—    Макуха.
—    Я картузе не дам.
—    Добре, не даси. Так наїмося, і все.
—    Вони ще зелені,— хапався я за соломинку. Здавалося, Оверко брав мене з собою лише для того, щоб, коли доведеться   тікати. Яга вхопила   мене.   Він-бо прудкіший.
—    Ні, ти страхопуд,— безнадійно зітхнув Оверко, і те зітхання мене доконало. Якби він сказав це злостиво, я б образився І пішов до ставка. А так...
—    Стиглі, кажеш?
—    Якщо зелені, повернешся назад.
І за кілька хвилин ми вже кралися поза городами до володінь баби Яги. Ген вона, черешня. Росте в житі. Шкода толочити, але що вдієш. На вершечку дерева, справді, червоніли ягоди.
Ми залягли в житі і довго придивлялися до подвір'я баби Яги. Ніде нікого. Тільки жито шуміло якось погрозливо, і мені ввижалося, що десь у ньому причаїлася Яга. Недарма ж кажуть, що в житі водяться лоскотухи. А Яга й лоскотухи з одного поріддя.
В грудях у мене хололо, серце підкотилося десь аж до горла й не давало дихати. Я ладен був усе літо не їсти черешень, тільки б дременути зараз світ за очі...
—    За мною,— шепнув Оверко і кинувся до черешні, лишаючи в житі слід. Він, мов кішка, видерся на дерево, а зо хвилю, не пам'ятаю вже як, опинивсь біля нього і я.
Черешні були гіркими. Видно, ще не достигли, хоча вже й почервоніли. А може, мені так здавалося, бо хіба розсмакуєш, коли твоя душа в п'ятах? Як би там не було, але черешні гірчили, і я вже хотів сказати про це Оверкові, щоб швидше дати драла. Та раптом мене батогом урепіжив його крик:
—    Яга!
Оверко грудкою упав у жито, і за ним тільки смуга лягла. Я й собі стрибнув з черешні, і тут сталося пан страшніше. Мій коверкотовий картуз зачепився за гілку, злетів з голови й повис на черешні...
Роздумувати не було коли. Щось набагато сильніше, ніж жаль за картузом, підхопило мене і понесло вслід за Оверком. Жито перевеслами хапало мене за ноги, я падав, котився, схоплювлвся і знову мчав куди очі бачать...
Зупинився аж у Карашовій балці, звідки не видно було й села, і тільки тоді відчув, як мені гірко. Додому хоч не з'являйся.
Уже надвечір, коли страх розвіявся, а натомість у грудях піднімалась до горла давка образа — на Оверка, на себе, на бабу Ягу, на весь світі — я таки наважився і підкрався до бабиного городу. Але картуза на черешні пе побачив. Не було його й під  черешнею.
«Ну, тепер все, тепер вона знайде мене через картуз,— думав я, і від того якась комашня лазила по моїм спині холодними лапками.— Та й удома не минути прочуханки…»
Але вдома — то півбіди. Сказав, що картуза посіяв десь на ставку, мама погримала вечір, а батько тільки проказав спересердя: «Ну, то ходитимеш без картуза, як така роззява!» Та й усе.
А от баба Яга... Вона не йшла мені з думок, її тінь весь час блукало за моїми плечима. Навіть ночами снилося, що літає вона, сидячи на картузі...
Я обминав її обійстя десятою дорогою, вечорами боявся навіть на вулицю виходити. Та щось нашіптувало мені на вухо, що це все так не минеться, рано чи пізно ми з нею зустрінемося. І таки зустрілися.
Це сталося днів через десять після тієї клятої оказії з черешнею. Моя пильність уже почала дрімати, і якось увечері проходив я повз двір баби Яги.
«Ну її к бісу,—думав,— нічого вона мені не заподіє. Не тремтіти ж увесь вік! Це що ж виходить? Забрала картуза, а мені до всього ще й селом не можна ходити?»
Отак заспокоюю себе, а як наблизився до її двору, то очі самі мімохіть заплющилися, і вуха заворушилися од напруги.
І раптом чую:
—    Миколовичу, пожди, Миколовичу!
То гукала Яга. Я спершу й не второпав, що Миколович — це мене так по батькові. Глянув на Ягу і хотів було чкурнути що є духу, проте прикипів до землі й не міг зрушити з місця.
Вона, як примара, видибала з двору і знов покликала:
—    А йди-но сюди, Миколовнчу. Чого ти цураєшся баби? А я бачу — на батькові твоєму, Миколі, картузик з такого краму, як і цей, то, думаю, мабуть, твій.
Баба поволеньки дибала до мене, і я ще віддалік побачив, що її обличчя зморщене, як сушене яблуко— а на ньому ворушилося двоє вицвілих очей.
—    Я ось тобі, Миколовичу, черешеньок нарвала, достигли вже.
Яга простягла руку, і тільки тоді я побачив, що вона тримає мого картуза, а в ньому на газетці — купка картуза ка черешень…

БОЯГУЗ
От біда! Людські діти купаються аж ген серед річки, а Славко сам-самісінький бовтається при березі, там. Де жабі по коліна.
Пряжить полудневе сонце, тепла шовкова вода лащиться до нього, манить у прозору глибочінь, однак Славко не піддається звабі. Бо плавати не вміє.
У тому селі, де він жив раніше, не було ні річки, ні ставка, того й плавець із Славка ніякий. Ходить на руках по дну, на мілині, а ногами вибовтує так, що бризки летять аж на берег. Йому й від того втіха. Тільки заздрісно трохи.
Хлопці плавають по-собачому, наввимашки, горічерева, гребки — виросли на річці, то чого б не плавати. Верещать, регочуть! Але і їм далеко до Миколи Кошлецького, вертлявого рудого хлопчиська, що пірнає, мов селезень. Ніколи не вгадаєш, де він вистромить з-під води свою вогнисту, як сонях, голову. Вигулькне на хвильку, сапне ротом повітря — і знову щезне. Зараз його ловлять усім гуртом, та, мабуть, нічого не вийде. Він, чортяка, навіть дивиться під водою. Через те в Миколи й очі червоні, як у білого кролика.
—    Панас, пливи до нас! — гукають хлопці Славка.
Дражняться. Він же ніякий не Панас, це вони так, щоб доприкладно було. Думають, якщо чужий, то вже можна й кепкувати. Не на того напали. То вони ще погано знають Славка, бо до Вербівки хлопчик переїхав з батьками зовсім недавно.
Ну й правда, що Вербівка. Куди не глянь — верби. І найбільше їх ось тут, понад річкою. Світяться на сойці сріблястим листячком, наче то рибки на них тріпотять...
Цікаво, чи в цій річці багато риби? Треба спитати у Миколи Кошлецького. Він же дивиться під водою, то знає.
—    Панас, пливи до нас! — знов за своє хлопці,
—    Ех ти, боягуз!
—    Лемішка!
Чого вони чіпляються? Либонь, злість розбирає, що ніяк не впіймають Миколу, то треба ж на комусь оскому зігнати. Ну та нехай. Славко не ображається, йому просто набридають ці кпини, і він уже готовий вийти з води.
Аж раптом хлопці заспівали іншої:
—    Диви, Жук прийшов!
—    Тепер стережись.
—    О, тепер буде...
І всі дивляться на берег. Славко й собі озирнувся. Там, під вербами, поволеньки роздягався дебелий парубійко. Недбало жбурнув на пісок одежу, зостався в трусах і запацьореній чорними плямами майці,— видно, шовковицю рвав у пазуху. Додумався. Він і сам був чорнющнй увесь — справді, як той жук. Мабуть, те й робив, що вилежувався день у день на сонці. І від того, що лице було таким темним, зуби здавалися білими, наче сніг, аж холодними, та й не тільки зуби,— очі і ті були білими.
Жук лінькувато потягнувся, наче старий котика після сну, підійшов до води, стромив у неї ногу і поворушив товстими вузлуватими пальцями.
Славко не знав, що цьому дженджуристому парубійкові тільки-но перепало на горіхи за оту майку в шовковиці, то шукав, на кому б його зігнати накипілу злість.
—    Ти хто такий? — блимнув на Славка з-під чорного лоба.— І звідки тут узявся?
—    Я... тепер живу у Вербівці.
—    Щось не знаємо таких.
—    Та ми ж оце недавнечко... — хотів пояснити Славко, але Жук його вже не слухав.
—    Як водичка? — спитав.— Нічогенька?
Славко не витримав його білого погляду й опустив очі.
—    Ти що, глухий?
—    Тепла вод...— слово застрягло в горлі.
—    А чо ж не купаєшся, як люди?
Жук побрів до Славка, не знімаючи майку.
—    Там глибоко...
—    То ти ще й боягуз до всього? —Жук під утіхи блиснув холодними зубами: якщо цей хлопчина з лякливих, то хай начувається.
Славко не обзивався. В горлі йому раптом стало солоно і, щоб прогнати давку образу, сказав:
—    Майку зніми, бо замочиш.
—    Не твоя діло,— прогув Жук. — Може, я хочу, щоб вона випралася на мені. Ну то як — попливемо?
—    Та... сам пливи.
Жука це зачепило за живе, бо звик верховодити над хлопцями, а надто—малими. Він підійшов до Славка і поклав йому на плече важку, мов колода, руку.
—    Ану давай наввипередки!
—    Я плавать не вмію.
—    Плавать? — здивувався Жук. — Хе! Це діло наживне.   Навчимо.  Знаєш,   як   учать   плавать?   Не?
—    Кидають, де глибше: випливеш сам — добре, не випливеш—Жук набрав повні груди повітря і тяжко зітхнув: — Жаба цицьки дасть.
—    Пусти,— Славко намагався випручатися з чіпкої п'ятірні, але намарне.— Я вже виходжу, накупався. Пусти!
—    Не бійся, витягнемо.— Жук ще дужче стиснув ного плече і потяг від берега,— Так нас усіх вчили.
—    Пусти! — Тепла вода у річці, здалося, стала крижаною.— Ти що, здурів?
—    Сам ти дурний, я ж плавать тебе навчу,
—    Пусти-и-и! — закричав Славко і щосили штовхнув Жука в груди.
—    Що-о-о? Отако-го, значить? — І тут Жук ухопив його обіруч і кинув на глибину,
—    Якщо випливеш — молодець!
Славко спробував дістати ногами дна, та коли вода сягнула підборіддя, з жахом замахав руками та ногами, аби втриматись на поверхні. Однак нічого з того не вийшло. Щось холодними лапами тягло Славка вниз, і хоч до мілини було недалечко, він не міг пропливти ані метра, борсався на одному місці. А коли в очах стало зелено, Славко закричав.
Боляче шпигонуло в ніс, у скроні, він сіпнув головою угору і на якусь мить знову вихопився на поверхню, та не встиг і повітря набрати, як давка глибина знов усмоктала його в своє зелене черево. У рот полилася  вода...
Жук побачив, що його витівка до добра пе доведе, й нарешті кинувся на допомогу. Він підплив до Славка і хотів було штовхнути його до берега, але хлопчик згарячу вхопився обома руками за Жукову майку. Той погріб до берега, та де там! Також забовтався на одному місці. Аби ж Славко хоч тримався спокійно, а то тяг Жука з усіх сил донизу — вода розпирала йому груди, і хлопчик жадав єдиного: хоч разочок дихнути повітрям. Наляканий, він нічого не розумів і тільки міцно тримався за Жукову майку, як за єдиний рятунок.
Згодом і Жук знесилів, засапався, сьорбнув води і тоді загукав:
—  Хлопці, сюди!
Наступної миті вони обоє зникли під водою. Жук уже силкувався вирватися Із Славкових рук, але не міг. Славкові пальці вп'ялися йому в тіло.
І тоді Жук зрозумів, що роздумувати ніколи. Зігнувшись під водою, вік уперся обома ногами Славкові в груди і штовхнув скільки духу. Пальці розтислися, і Жук кинувся до берега.
У Славковій голові задзвеніло — то дзвеніла вся річка, а може, і цілий світ, і він уже не чув, як хтось ухопив його за чуба й потяг до берега…

Пізніше, коли він знесилений   лежав на теплому піску, переборюючи  млосну  нудоту, коли світ повертався до його очей, виблискуючі срібними вербовими листочками-рибками, Славко побачив над собою руду, мов сонях, голову.
—    Микола...— мовив стиха.
—    Тобі краще? — усміхнувся Микола червонуватими очима.
Славко кивнув.
—    Це ти мене витяг?
—    Та всі гуртом тягли,— сказав Микола, хоча насправді Славка підхопив він.— Хлопці помагали. То ти вже не сердься, що ми Панасом тебе дражнили.
Славко звівся на лікті й побачив, що довкола стоять хлопці й не зводять з нього очей. А в очах тих — і вина, і радість, і ще щось таке, від чого Славкові стало тепло-тепло, тепліше, ніж від липневого сонця.
Лише один сидів од усіх осторонь. Жук. Він викручував мокру майку, і Славко помітив у нього на спині, нижче лопатки, темно-сині смуги.
—    Диви, які синці! — сказав хтось із хлопців.
—    Добре ж ти його ухопив!
—    Так йому й треба,— сказав Микола.— Буде носити знак.
—    Хто? — огризнувся Жук.
—    Сам знаєш,— сказав Микола.— Боягуз, ось хто.

ПІСЛЯ ГРОЗИ
У Вовчиному дворі під високою дикою грушею стояли татові коні. Лиска й Гнідко. Опустивши голови в рептух, вони ліниво жували люцерну, а Вовка лежав на возі і дивився на небо. Там на чисте блакитне плесо насувалася чорна хмара. Вона ворушилася, ніби велетенський слимак, і дедалі ставала темнішою. «Видно, збирається на дощ,— подумав Вовка. — Бо й сонце припікає парко, аж загусає повітря».
«Га-га-га!» — обізвався за Орлянськнм лісом грім, наче підтакував Вовці. А за хвилину так гримнуло, що із сусідської хати повискакували гості баби Степаниди. Син її, дядько Павло, уздрівши хмару, замахав руками, наче одбивався від бджолиного роя, і гукнув до жінки, тітки Олі:
—    Мерщій неси все в багажник, бо тут нас і ніч застане!
Дядько Павло приїхав до баби в гості з райцентру на власних червоненьких «Жигулях», то тепер, певна річ, злякався, що, як розкисне ґрунтова дорога, йому не вибратись із села. До бруківки — кілометрів зо два.
Хмара, ніби її струсонув не грім, а дядьків вигук, б ронила на землю великі, як смородина, краплі. Спершу вони падали ріденько, а потім линуло як з відра. Крізь густе грушеве гілля дощ майже не діставав Вовку, капне коли-не-коли — і все, то він і не поспішав у хату.
Тьотя Оля спритно повкидала в багажник різні вузлики, кошики, банки, а потім сіла поруч із дядьком Павлом у машину, і та заревла і рвонула з місця, мовби схарапуджений кінь.
Баба Степанида стояла лід дощем і дивилася гостям услід. Вона не втікли до хати навіть тоді, коли в небі ляснула звивиста блискавка. Вовка знав, що баба Степаннда боїться грози і, коли починає блискати, завжди біжить до сусідів. А тепер стояла незрушно біля хвіртки, наче то з її вини сина застав дощ і вона мало спокутувати гріх.
Вовка й собі вибіг на шлях — пірнув у дощ, мовби в розбурхану річку. То була справжня злива, яка миттю змочила землю. Крізь рябу пелену дощу Вовка побачив, як занесло червону машину, розвернуло впоперек дороги і мало не жбурнуло иа телеграфний стовп. Машина ще якийсь час побуксувала, покрутилась, ніби на льоду, трохи проїхала і знов розвернулася впоперек шляху.
Баба Степанида сплеснула в долоні, а потім, спотикаючись, бігцем підійшла до Вовки.
—    Іди гукай батька — нехай впру час. Кіньми витягне до бруківки! — перекричала вона шум дощу.
—    Батька немає вдома, пішов десь, — одказав Вовка і, щоб заспокоїти бабу, додав: — Але я теж можу,
—    Хіба ж ти зумієш? Це якби хтось...
Та Вовка вже не чув, як бідкалася баба Степанида. Він підійшов до Лиски й Гнідка, відв'язав рептуха од дишла, а потім поправив на конях упряж. Небо знову розпанахала блискавка і зовсім поруч гримнув такий грім, що Вовка ледь не оглух.
Він одчинив ворота» скочив на віз і, легенько махнувши батогом, прицмокну в на коней:
—    Но-о-о!
Вовка й раніше їздив кіньми, але без тата, до того ж в отаку негоду боязко було вибиратися на ковзкий шлях.
—    Помалепьку, дивись там! — гукнула баба Степанида, і Вовка знав, що до цього вона хвилювалася за дядька Павла, а тепер потерпатиме ще й за нього. Така вже у баби вдача.
Дядько Павло ніби відчув, що до нього їде підмога і вийшов з машини. Побачивши Вовку, він кинувся йому назустріч, потім спохопився і відчинив багажник. З-під бабиних гостинців дядько видобув трос.
—    Я завжди казав, що Вовка геройський хлопець! — крикнув він, коли підвода порівнялася з машиною.— Заїжджай наперед!
Вовка ще трохи проїхав, а потім потяг віжки на себе і сточив воза ближче до машини.
Грозі не видно було кінця. Хмари вже облягли всеньке небо, і від того надворі стало темно, мовби на землю раптово осів вечір.
Змокрілі коні покірно стояли під зливою, по них струмочками стікала вода. Вовчипі сорочка й штани щільно прилипли до тіла, здавалося, він голяка купався у вирі. Час від часу вибухав такий грім, що у Вовки темніло в очах. Він міцно натягував віжки, аби налякані коні не зірвалися в галоп.
Дядько Павло довго вовтузився з тросом, прив'язуючи ного до воза. Нарешті впорався:
—    Панни! Тільки не зупиняйся! — наказав Вовці і сів за кермо.
Машина заревла, і Вовка знову прицмокігув на коней. Рушили.
Вовка легенько помахував батогом над Лискою і Гнідком і раз по раз озирався. Трос натягнувся, як струна. І шкіра на конях теж натягнулася від натуги, видно було, як гостро випиналися кінські хребти.
Час від часу машину заносило на вибоїнах, і тоді вона тягла убік воза, аж заточувало Лиску й Гнідка.
—    Но-о-о!
До бруківки зоставалося якихось метрів із триста, але як на біду, дорога тут підіймалася вгору. Вовка помітив, що коні вповільнюють крок. Вони напружувалися з останніх сил, під цупкою гнідою шкірою бігали тверді м'язи, але ж Лиска й Гнідко не залізні. Машина — і та видихалась, а що вже казати про коней. Вовка сидів на возі, проте здавалося, що він ще ніколи так не втомлювався.
Там, де підйом був найкрутішнй, коні раптом зупинилися. Вовка махнув над ними батогом, однак Лиска й Гнідко стояли як укопані.
—    Но-о-о!
Вовка озирнувся. За склом він побачив розпливчасте обличчя дядька Павла. Воно здалося йому злим. Вовка ждав, щоб відпочили коні.
—    Ну, що ти став? — Дядько Павло висунувся з вікна.— Махаєш тим батогом, наче мух одгониш! Не панькайся з ними! Бо дорога розгасне, тоді... — Він примовк, угледівши чоловіка, що йшов їм назустріч. Чоловік був у брезентовій накидці. Каптур так низько спадав йому на очі, що Вовка насилу впізнав сільмагівського продавця Кіндрата Корницького. Почувши завивання машини, Кіндрат вистромився з-під каптура, паче ховрах із нори.
—    Що, заклинило? — спитав раденько, мовби втішався з Павлової халепи.
—    Та таке,— відказав Павло. — Пособи хлопцеві, бо він...
Знову тарахнув грім і заглушив його слова.
—    Я ж на службу поспішаю,— огинався Кіндрат,
—    Хто там до тебе прийде таким дощем!
—    А нарошне хтось прийде, щоб подивитись, чи я не гуляю,— осміхався Кіндрат.— Знаєш, які тепер люди...
Він підійшов і сів поруч Вовки, взявши у того віжки й батіг.
«Коням і так важко, а тут ще цей усівся»,— подумав Вовка.
—    Газуй! — крикнув Кіндрат і замахнувся батогом. Коли машина заревла, він так уперіщив Гнідка, що Вовка заплющився, як від блискавки. Віз поволі рушив угору. Кіндрат знову так хльоснув по спині Гнідка, що в того на спині здувся рубець.
—    Навіщо ви? Не треба! — скрикнув Вовка.— Не треба, вони і так тягтимуть!
—    На те ж і батіг, щоб ним поганять,— реготнув Кіндрат і знов урепіжив Гнідка, а потім і Лиску.
—    Дайте! Віддайте батіг! — Вовка вхопився за пужално.— Вони і так підуть...— Голос його надломився.
—    А тепер підуть! Ясно, що підуть,— сказав Кіндрат і зіскочив з воза. — Колись і мене виручиш! — крикнув він до Павла.
Щось гаряче й давке підкотилося Вовці до горла. Він опустив голову і, здавалося, забув і про машину, й про дядька Павла, і про грозу, забув, куди і навіщо їде...
Опам'ятався, коли підвода викотила на бруківку і колеса заторохтіли по камінцях. Тільки тоді Вовка помітив, що вже й дощ перестав і гроза покотилася небом далі.
Дядько Павло швиденько відчепив трос, заховав ного у багажник і підбіг до Вовки.
—    Я завжди казав, що ти геройський хлопець,— весело сказав він і тицьнув Вовці у руку якийсь папірець.— Бувай здоровий!
Він сів за кермо, і червона машина швидко помчала синьою, вимитою дощем бруківкою.
Вовка розтулив кулак і побачив у руці зіжмаканого карбованця...

По дорозі додому Вовка зупинив коней біля крамниці. Він зайшов усередину. Людей не було, один Кіндрат вовтузився за прилавком біля якогось ящика. Почувши, що хтось зайшов, Кіндрат підвів голову й побачив Вовку.
—    А що, заробив на гостинці? — здогадався Кіндрат.— От бачиш, а ти сердився.
Вовка поклав на прилавок зім'ятого карбованця.
—    Яких тобі? — спитав Кіндрат.— Раджу Білочку, ти ще таких не їв. Учора завезли.
—    Мені рафінаду,— сказав Вовка, дивлячись мимо Кіндрата.— Коробку.
—    Он як,— здивувався продавець.— Діло хазяйське. Як хочеш, — сказав кислим голосом. Посмішка чомусь зникла з його лиця.
Вовка узяв рафінад і вийшов з крамниці.
Кіндрат бачив у вікно, як хлопчик підійшов до коней розгнуздав їм роти, а потім відкрив коробку і підніс на долоні білі грудочки цукру. Спершу Лисці, потім Гнідкові.
Ще Лисці, і ще Гнідкові.
Ще й ще.
Теплі шовкові губи коней солодко лоскотали долоні...