Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

назад




Б. ДАН
МИ — МАЛЕНЬКІ ДРУЗІ

Ми — маленькі друзі,
Українські діти,
Мов квітонькам в лузі,
Добре нам всім жити.

Наша рідна ненька
Про нас добре дбає,
Горне до серденька
І до сну співає.

А батенько любий,
Мов те сонце ясне,
Вчить нас і голубить,
Каже казку красну:

Про князів, гетьманів,
Про сплячих героїв,
Що з могил повстануть
І підуть до бою.

Станьмо ж разом, друзі,
Хлопчики, дівчатка,
І, мов птички в лузі,
Співаймо для татка,—

Співаймо для неньки
Пісні веселенькі,
Хай неньці за труди
Вічна дяка буде.

І по всьому світу,
Став спів гомоніти.
То співають пісню
Українські діти.



ЗОЛОТА ПШЕНИЦЯ

Жили собі чоловік та жінка. Такі були бід¬ні, як церковні миші. Мали вони стільки ді¬тей, що й забували, котрого як звати.
Цей чоловік дрова рубав у лісі і тим хліб заробляв.
Одного разу йшов ранком на роботу і по¬чув крик. З болота хтось кричав і просив до¬помоги. Бідний чоловік мав добре серце і пі¬шов на поміч. Дивиться — в болоті застряла золота карета, а на ній сидить золотоволоса дівчинка. Вона попросила витягти карету. Чо¬ловік поміг витягти карету. Дівчинка подяку¬вала йому і сказала:
— Як сонце буде заходити, я привезу вам додому мішок золота.
Попрощався бідний чоловік і пішов у ліс. Працював за двох. Співав, танцював з радо¬щів і все поглядав на сонце. Ще ніколи йому день не був таким довгим, як сьогодні.
Ледве дочекався до обіду. Кинув сокиру і поспішив додому. Коли вже близько був до хати, то почав гукати на дітей, щоб бігли йо¬му назустріч. Жінка теж вийшла' з хати і сер¬дито каже чоловікові:
— Чому тебе треба зустрічати, коли ти ідеш додому з порожніми руками?
— Не з порожніми руками, а з великою радістю, бо щастя несу додому,— відповів чо¬ловік.
Тоді попросив, щоб усі сіли навколо нього. І почав розповідати, що рано, коли йшов на роботу, то поміг дівчинці, в якої карета за¬стряла в болоті. Дівчинка пообіцяла привезти мішок золота, як сонце буде заходити. Усі дуже зраділи цій звістці.
Чоловік почав розповідати, де він діне це золото, як буде використовувати його:
— Перш за все побудую великий будинок. У. тому будинку буде дуже гарна веранда, а на підвіконнях цвістимуть цілий рік різні кві¬ти. Біля хати розведу сад. А в саду розміщу пасіку з бджолами, що приноситимуть лікар¬ський мед. Недалеко у долині буде ставок з усілякою рибою. Жінка і дочки ходитимуть у пишному вбранні, а синів віддам до школи, до вищої науки. Кожен буде займатися улюб¬леною роботою...
Всі уважно слухали, аж роти порозкривали. Як сонце уже мало заходити, батько закін¬чив. Першою отямилася жінка і сказала, що краще б чоловік додому карету приніс, то знала б, що їхня, а так шукай вітра в полі. Вже і час, а нема золота, і півдня згаяли. Як накинулася на чоловіка, а діти за нею. Мало до бійки не дійшло.
Але в цей час коло їхньої хатини зупини¬лась карета. З неї виглянула золотоволоса дівчинка і сказала, щоб чоловік швидко йшов забирати мішок золота. Діти почали підстри¬бувати, а чоловік з радощів стояв на місці, як стовп. Схаменувся лише тоді, коли жінка штовхнула його під бік.
Чоловік ледве зняв з карети великий зав'я¬заний мішок. А карета в ту ж мить зникла так швидко, якби її вітром здуло. Заніс чо¬ловік мішок до хати. Розв'язав і бачить, що в мішку гарна велика пшениця.
Лиш тепер попав у біду чоловік. Вже не міг далі слухати плачу дітей, крику жінки. Узяв той мішок на плечі і подався геть. Коли відійшов трохи від хати, то, сердитий, порозкидав сюди-туди всю пшеницю. І пішов найнятися десь слу¬жити.
На другий рік вернувся додому. Коли став підходити до хати, то бачить, що пшениця ви¬росла, як ліс, а на кожному стеблі великий важкий колос, аж стебло похилилося. І всі ко¬лоски виблискують на сонці. Тоді він подумав, що це те золото, яке дівчинка дала. Справжнє і надійне золото.
Дуже зрадів чоловік. І знову, як і рік тому, побіг, гукаючи, щоб ішли зустрічати його. Тепер уже не повірили йому і не вийшли назустріч. Зайшов він до хати і просить жінку та дітей, щоб ішли з ним. Спершу вони не хотіли, потім пішли, Як побачили золоті колоски, що так гар¬но виблискували на сонці, то дуже зраділи. Діти доторкалися до колосків руками, гладили, цілували їх. І не могли вирішити, що з ними робити.
І так вони полюбили цю працю. Щороку сіяли золоту пшеницю й збирали добрий урожай. З того часу зажили вони заможно. І більше раділи гарній погоді, урожаю, ніж мішку золота.



ХОДИТЬ СОНКО ПО ВУЛИЦІ

Ходить сонко по вулиці,
Носить спання в рукавиці. (Двічі)
Чужих дітей пробуджае,
А Оксану присипляє. (Двічі)

— Ходи, сонко, сюди, до нас,
Буде тобі добре у нас: (Двічі)
У нас хата тепленькая
І Оксана маленькая. (Двічі)




За сонцем хмаронька пливе
Тарас Шевченко

За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає,
І сонце спатоньки зове
У синє море; покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
Очам любо... годиночку,
Малую годину
Ніби серце одпочине,
З богом заговорить.
А туман, неначе ворог,
Закриває море
І хмароньку рожевую,
І тьму за собою
Розстилає туман сивий.
І тьмою німою
Оповиє тобі душу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш його, того світу,
Мов матері діти.


ДІД, БАБА І ВОВК-СШВАК
Жили собі дід та баба. Жили вони не в , селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло новорічне свято. Дід і баба приго¬тувалися і ждуть гостей. Ждали вони, ждали — ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чу¬ють:
— Дозвольте заспівати! Дід і баба в один голос:
— Співайте!
Раптом товстий голос каже:
— А в діда, діда перша ягничка, Друга теличка, Третя баба, Давай, діду, ягничку! Дід каже, що не дам, баба каже, що не дам, вона в нас одна.
Вовк як почав стукати, грюкати у вікна і в двері, аж хата трясеться, і кричить:
— Давай, бо й тебе з'їм!
Що було робити дідові? Узяв та й вивів ягничку.
Взяв вовк ягничку на плечі та й поніс у ліс. З'їв вовк ягничку і знову приходить. Під¬ходить до вікна, гукає:
— Дозвольте заспівати! Дід відповідає:
— Нема чого давати!
А вовк стукає, грюкає, добивається:
— Дозвольте, бо й вас з'їм! Дід і каже:
— Співай.
Вовк знову співає:
— А в діда, діда перша ягничка, Друга теличка, Третя баба, Давай, діду, теличку! Дід плаче, баба плаче, а вовк стукає, грю¬кає. Що було дідові робити? Взяв та й віддав теличку.
Вовк забрав теличку і поніс у ліс. їв, їв, не доїв вовк телички. Вернувся знову до діда. І знову питає:
— Дозвольте заспівати! Дід відповідає:
— Нема чого давати!
Вовк почав стукати, ламати двері, ось-ось влізе в хату. Дід злякався і дозволив. Вовк співає: — А в діда, діда перша ягничка, Друга теличка, Третя баба, Давай, діду, бабу! Дід каже:
— Не дам. Вовк кричить:
— Давай, бо й тебе з'їм, хату поламаю! Попрощався дід з бабою, заплакав, а баба
зав'язалась великою хусткою. Узяв вовк бабу на спину і поніс.
Приніс до того місця, де лежала недоїдена теличка, посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку.
Баба сидить на пеньку і шепче:-
— Рошти, рошти, пеньку, вгору! Вовк питає:
— Що ти кажеш?
— Та кажу, щоб ти швидше їв та й мене з'їв.
І знову баба каже:
— Рошти, рошти, пеньку, вгору!
Доїв вовк теличку, не наївся, хотів бабу їсти; як гляне, а баба високо на пеньку си¬дить. Вовк розсердився, почав гризти пеньок. Поламав зуби і пішов до коваля, щоб вста¬вити залізні.
Баба сидить на пеньку і каже:
— Рошти, рошти, пеньку, вниз!
Пеньок зробився низенький, баба скочила і пішла. Іде, іде баба лісом, вже втомилася. Аж дивиться: стоїть хатка, зроблена з сиру та масла; колодка також зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колодку і з'їла, а сама увійшла в хату. В хаті все зроблено із сиру та масла.
Баба вколупала з плити сиру та масла, на¬їлася і залізла під корито, яке стояло посеред хати, і сидить. Коли це приходять господарі — дикі кози. Ввійшли й питають:
— Хто був у нашій хаті? Хто поламав гру-
бу?
їм ніхто не відповідає.
Подоїлися кози, позаліплювали грубу, по¬лягали спати. На другий день пішли пастись, а цапа залишили сторожувати.
Баба сидить під коритом і шепче:
— Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!
Цап заснув. Баба вилізла з-під корита, на¬їлася сиру і знову сховалася.
Прийшли вечором кози, забили цапа, що не встеріг хатки, подоїлися, позаліплювали дірки і полягали спати. А вдень залишили ца¬па з трьома очима.
Баба сидить під коритом і шепче:
— Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!
Цап заснув на два, а на третє дивиться. Ба¬ба тільки вилізла, хотіла вколупати сиру і масла, а цап бабу цап за рукав і держить.
Прийшли кози і хотіли бабу забити. Але вона відпросилася, сказала, що буде їм вірно служить.
Вона все робила, а кози йшли пастися і за¬лишали одного цапа стерегти, щоб баба не втекла. Потім привикли кози до баби і пере¬стали стерегти.
Баба і воду носила, і траву рвала, і хату підмітала.
Добре було козам з бабою жить. Але скуч¬но було бабі за дідом. Як тільки пішли кози пастись, баба наколупала сиру - та масла в платок і пішла до діда.
Приходить до діда, залізла на горище і си¬дить над діркою. Дід наварив кашу, сів у сі¬нях на порозі і їсть. Баба взяла грудку масла та й вкинула в кашу. Дід подумав, що то щось погане впало, і вилив кашу в цебрик. Ще було трохи в горщику; вилив у миску і їсть.Баба знову взяла і кинула кусок масла в кашу. Дід почав їсти, бо більше нема. Роз¬куштував дід, що каша добра, то з'їв ще й ту з цебрика. Баба тоді й каже:
— Дідусю, зніми мене!
Дід зрадів, зняв бабу з горища. І живуть вони дружно, добро наживають.



Ой ходить сон по долині

Ой ходить сон по долині (Двічі)
У червоній кожушині. (Двічі)
Кличе мати до дитини: (Двічі) —
Іди, сонку, в колисоньку, (Двічі)
Приспи мою дитиноньку. (Двічі)



Вечірня пісня
Володимир Самійленко

Тихесенький вечір
На землю спадає,
І сонце сідає
В темнесенький гай.
Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай.

Світи ще годину,
Бо рано ще спати;
Милуй нас, як мати,
Теплом обгортай.
Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай.

Без тебе так страшно
І темно надворі,
Хоч місяць і зорі
Освітять наш край.
Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай.

Не слухає сонце,
За гору сідає І нам посилає
На всю ніч: прощай!
Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай.



Вівчар, пан, його внук та бичок

Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше як тиж¬день ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й спі¬ває. Під'їжджає пан ближче, питає:
— Чого, хлопче, співаєш?
— Аби не плакати, пане.
— Чи не пішов би ти до мене на службу?
— Та я на службі — чужі вівці пасу.
— А що тобі платять?
— Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
— Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не ба¬чив?
— Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
— А де твоя мама?
— В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
— Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм ону¬ком бавитися, а я добре платитиму.Кажете, він за фіру дров літо пастушить?
— Та так.
— Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.
Пан нащебетав — жінка повірила й відпус¬тила хлопця.
Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.
— Пане, — каже новий слуга, — буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
— Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вер¬бах шукай сопілки.
— Та з верби, пане, погана сопілка.
— А що я тобі зроблю?
Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викру¬тив з неї сопілку.Зробив ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже: — Чуєш, Іване, навчи мене грати.
— Скажи панові, най моїй матері дров при¬везе, та й навчу.
Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає. Просить малий навчити.
— Добре, — погодився Іван. — Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй У сопілку.
Панич дує, перебирає, а музики нема. Му¬читься Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:
— Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову тан¬цювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:
— Що ти, Іване, сказав?
— Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці гра¬ти.
— А бичка міг би навчити?
— Міг би й бичка.
— Знаєш що, Іване? — каже пан. — В ме¬не є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати — тобі добре заплачу.
— Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завез¬ли, а вже зима йде.
— Я тобі гроші дам.
— Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
— Бери, Іване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що й мій бичок — танцюрист?
— Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
— Добре.
Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додо¬му, потримав до зими, а взимку відвів на яр¬марок і продав. Каже матері:
— Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
— Добрий день, пане!
— Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
— Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
— Та що ти кажеш, Іване?

— Те, що чуєте, пане. Треба грошей. Пан почухався в голову та й дав калитку
грошей.
— А як далі буде, Іване?
— Та так буде, пане, що навчиться він чи¬тати — писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.
— Добре, Іване.
— Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
— Тепер, мамо, будемо жити, як пани. Але минув рік — треба йти до пана. Питає
дідич:
— Іване, що там мій бичок робить?
— Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане. Йому со¬ромно в будь-якому вбранню ходити. Каже пан:
— Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
— Але ви, пане, будете мати свого суддю.
— Та добре, добре, Йване. Дав пан нову калитку грошей.
Минуло три роки. За цей час Іван пере¬брався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
— Поздоровляю вас, пане, — каже Іван. — Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до Нього, па¬не, тепер треба стукати в двері.
— Добре, Іване.
Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов со¬бі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав — Бик відчиняє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.
— Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.
Суддя Бик як закричить:
— Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!
Пан розсердився та й як улупить суддю:
— Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!
А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували. Так Іван з паном розрахувався.



Котику сіренький

Котику сіренький,
Котику біленький,
Котку волохатий,
Не ходи по хаті,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти.
Дитя буде спати,
Котик воркотати.
Ой на кота воркота,
На дитину дрімота.
А-а-а-а!



«Тішся, дитино, поки ще маленька…»
Леся Українка

Тішся, дитино, поки ще маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
Як то колись принесла
Тую цілющу-живущу водицю
Дрібна пташина мала?

Їй не страшні були дикі простори,
Скелі і хвилі морські,
Перелітала найвищії гори, –
Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине,
Тільки їй волю даси,
І принесе з чарівної країни
Краплю живої роси.

І як приступить журба невсипуща
Та до серденька твого, –
Тая росиця цілюща-живуща
Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці
Лине в незнані світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!



Котигорошко

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до
тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди. Поїхали.
А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх па¬лаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхо¬пив.
Поприходили сини ввечері додому та й ка¬жуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
— Як то не прислала? Адже Оленка понес¬ла. Чи не заблукала?

— Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зай-шли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
— Ні, — кажуть, — битися!
— Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той бік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із'їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопа¬лись до великого каменя. Батько побіг кли¬кати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й ви¬кинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до вели¬кого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні бути в мене брат і сестра?
— Е-е,— кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,— каже він, піду їх шукати. Батько й мати умовляють його:
— Не йди, сину: шестеро пішло та загину¬ло, а то ти один щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку бу¬лаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Ко¬тигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як ле¬тітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу летить та бу¬лава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
— Ні, з цією булавою не можна йти шу¬кати братів та сестру, треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На,— каже,— перекуй, щоб була по мені! Викував коваль ще більшу. Котигорошко й
ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збу¬дили Котогорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього — тіль¬ки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв ту булаву, в торбу — буханців та су¬харів, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
— Здорова була, дівчино! — каже Котиго-рошко.
— Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з'їсть.
— Отже, може й не з'їсть. А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули. — Де ж вони?— питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю,— каже Ко¬тигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визво¬лило, а то б ти сам!— каже Оленка.
— Дарма!— відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз: — Ге,— каже,— людський дух пахне!
— Де б то не пах,— відказує Котигорош¬ко,— коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Би¬тися чи миритися?
— Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім!
Прийшли.Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спо¬чатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котиго¬рошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вир¬вався змій, ударив Котигорошка,— і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці гли¬бокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомив¬ся після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми ше¬стеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся — так того дуба й вивернув з корінням. От узяв того дуба на плечі та й пішов додому.
Підходить до хати, аж чує — брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
— Оце ж ми його прив'язали,— треба бігти та одв'язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату — замалим хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі!— каже.— Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та іде, коли дивиться — відтіль го¬ра і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх.
Каже Котигорошко:
— Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш?— питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходім разом!
— Ходім.
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік се¬ред лісу як махне рукою — так дуби й ви¬вертає з корінням.
— Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просто¬ріше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
— Ходім.
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоло¬вік із здоровенними вусами сидить над річ¬кою: як крутнув вусом — так вода й розсту¬пилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Добридень!
— Доброго здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине: де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать — в лісі стоїть хатка. Увійшли — ні¬кого нема. Котигорошко й каже:
— Отут ми й заночуємо. Переночували, а на другий день Котиго¬рошко й каже:
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та ва¬ри їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Невеликий пан, відчиниш і сам,— ка¬же Вернигора.
Двері відчинились, та й знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на
сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Верни-гори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зір¬вався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Невеликий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Невеликий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода на са¬жень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, бросався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом спізнивсь?
— Та задрімав,— каже,— трохи...
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.
На третійдень зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось У двері:
— Відчини!
Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
— А чого тобі?— питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого,— каже дідок, до п'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а
Котигорошко:
— То ти такий!— та собі хап його за бо¬роду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, роз¬колов дуба, заклав у розколину дідову боро¬ду й зачепив її там.
— Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату,— вже й товариство поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну! Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні
дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко роз¬казав товаришам,що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
— Е,— каже Котигорошко,— коли він та¬кий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг — там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не вид¬но. Котигорошко й каже:
— Лізь туди, Верни горо!
— А цур йому!
— Ну, ти, Вернидубе.
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
— Коли ж так,— каже Котигорошко,— по¬лізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорош¬ко на руку кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали — таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть па¬лац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.
— Ой,— каже,— чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я,— говорить Котигорошко,— шу¬каю діда маленького, що борода на сажень волочиться.
— Е,— каже вона,— дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб'є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?
— А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи мирити¬ся?

— Де вже,— каже Котигорошко,— мири¬тися — битися!
От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєї булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає:
— Агов, побратими, чи ви ще є?
— Є!
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.
Витягли, спустили знову мотуз. Він прив'я¬зав другий мішок:
— І це ваше.
І третій їм віддав — усе, що добув. Тоді прив'язав до мотузка королівну.
— А це моє,— каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котиго¬рошка треба тягти. Вони й роздумали:
— Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пу¬стимо,— він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,— узяв прив'язав до мотузка каменюку та й гукає:
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!
— Добрі ж ви,— каже Котигорошко.
Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. По¬бачив гриф, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив? А діти кажуть:
— Як не з'їси його, то ми скажемо.
— Ні,— каже,— не з'їм.

— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене,— каже Котигорошко,— на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову напра¬во, то ти мені і вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість ка¬довбів води, сів Котигорошко на грифа,— по¬летіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трбхи води. Довго так летіли,— от-от уже до¬літають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав свою ногу.
— От чого,— каже.
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку та покро¬пили тієї водою,— вона й приросла.
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорош ко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони по¬лякалися, а він каже:
— Ви мене зрадили,— мушу вас покарати. Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.



Питається сон дрімоти

Питається сон дрімоти:
— Де ми будем ночувати?
— Де ми будем ночувати,
А в которій будем хаті?
— Там, де хата тепленькая,
— Де дитина маленькая,
Там ми будем ночувати
І дитину колихати.



Думка
Уляна Кравченко

Як палають в темнім борі ягідки калини,
Так любов палає в серці Нені України.
Як найкраща в темнім борі червона калина
Так на всім немає світі, як та Україна.
Як далека, як простора наша Україна —
В ній мені всі серцю рідні, всі — одна родина.
Гнеться вниз верба зелена вітами гнучкими
Тут дівчата, наче сестри, хлопці — побратими.
Тут і шум твій розумію, луже і діброво,
А музикою для мене — українське слово.
Ой музикою для серця, Матінко Христова,
Є для мене наша пісня, українська мова.
Чи дзвін дзвонить, легіт віє, чи шумить діброва —
Чи дзвін дзвонить, легіт віє, чи шумить діброва —
Всюди чується для мене українська мова. Величаві наші гори й бори сосновії,
Тут родивсь я, тут минають літа молодії.
Тут і сад нам процвітає пишно і багато,
Луг в зелені оксамити прибраний, мов в свято.
На красу-землі дивлюся і не надивлюся
І за нашу долю-волю серцем всім молюся:
З ясного на нас глянь неба, Матінко Ти Божа,
Хай нам сонце волі сяє — щезне тьма ворожа.
Поблагослови Ти труд наш, глянь на нашу долю,
По віках тяжких недолі дай здобути волю!



Ненькова сопілка й батіжок

Жив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарилися, а сини повиростали, стали легінями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, по одному поприходьте на мою могилу ночувати — кожний один тиж¬день.
— Добре, неньку,— відповіли хлопці. Чоловік помер. Його поховали. А тут на
могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся,— відповів найстар¬ший.— Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий ко¬жух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову мо¬гилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстар¬ший?
— Сказав, що боїться.
— їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопі¬лочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені. Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову мо¬гилу середульший син. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти,— погодився дурний. Його нагодували, дали теплий сардак і ве-
рітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, на¬крився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим се¬редущий не прийшов?
— Казав, що він часу не має.
— Коли так, візьми й цей батіжок. Він буде рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди до¬дому і можеш більше на мою могилу не приходити вночі.
Оферма засунув батіжок за пояс, подався до¬дому і ліг на піч спати. Середущий спитав:
— Ну, балакав з неньком?
— А як же!
— Що він сказав?
— Аби-м більше вночі не приходив. Середущий не повірив.

— А щоб ти скис! Таке може тільки при¬снитися дурному.
Оферма захропів на цілу хату. Спав три дні й три ночі. А коли прокинувся, брати і їх жінки сказали йому:
— Ти нам, як сіль в оці та як хрін у носі. Іди звідси, куди очі дивляться, бо ми не бу¬демо тебе, дурного, годувати.
— Най буде й так,— відповів Оферма. Одягнув на себе дрантивий сардак, засунув за черес сопілку й батіжок і поманджав до самої столиці. Питав одного, другого і третього, чи нема десь муки на руки, бо вже дуже хотілося їсти. Один чоловічок порадив йому:
— Нашому королеві треба вівчаря. Іди до палацу... Як попасеш п'ять років його вівці, то віддасть за тебе одну із своїх доньок.
Хлопець — до палацу. Поклонився коро¬леві й каже:
— Хочу бути твоїм вівчарем. Король утішився:
— Дуже добре, легіню! Але одна умова: як поженеш отару в гори, то най вона пасеться там, де схоче...
— Най буде й так,— погодився Оферма. Наступного дня погнав вівці в гори. Вони
йшли і йшли, не хотіли стати ні на хвильку. Вийшли на галявину, яка була покрита шовко¬вою травою. Оферма ліг під дубом і заснув. Його розбудило ревіння: то прилетів триголовий змій, який розкрив над ним страшну пащеку.
— Чого ти роззявився? — спитав Оферма.

— Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву! За це я тебе з'їм!
Оферма схопив батіжок з-за череса — й почалася бійка. Як цьвохне один раз — го¬лова змія котиться до ярка, як гарбуз. Цьвох¬не другий раз — уже друга голова летить.
Уздрів змій, що біда, і почав просити:
— Не вбивай мене, легіню! Лиши хоч одну голову. Я тобі подарую свою золоту хату.
А в Оферми добре, м'яке серце. І він від¬повів:
— Най буде й так. Ходімо до твоєї хати. Змій повзе за парубком і на кожному кроці
хоче його вкусити.Але Оферма не ховає за черес батіг.
Стали перед іюрогом золотої хати. Змій сказав:
— У моєму лівому вусі є ключ від дверей засунь руку, візьми й відчини.

— Твоя ж хата і твій ключ — то сам і відчиняй.
Змій стріпнув головою — ключ упав на землю!
— Підніми ключ, легіню,— зманює змій далі. Але Оферма теж не є не дурний.
— Ти ж сам кинув — то сам підніми. Коли змій нахилився, хлопець упік його
батіжком — і фертик: змій більше не встав.
Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту пушку-табакерку, але коли її відкрив, то звідти вискочив якийсь кудлатий псисько і спитав людським голосом:
— Чого хочеш, господарю?
— Спочатку люльку викурити, а потім ко¬ня, та не простого,— золотого. Хочу об'їхати цю хату.
— Усе буде зроблено, господарю.
Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже став золотий кінь. Хлопець вий¬шов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.
Поїдемо над хмарами чи понад зем¬лею?— спитав його кінь.
— Понад землею.
Кінь пустився і летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були зно¬ву на подвір'ї, кінь спитав:
— їдеш і далі чи злізаєш?
— Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ді¬лися королівські вівці.
Оферма повернувся на галявину й шукає отару. Але вона гейби крізь землю провали¬лася — нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про ненькову сопіл¬ку — витягнув з-під череса й заграв. Не ми¬нуло й хвилини, як вівці позбігалися й забе-кали довкола на весь ліс. їх було ще раз так, як він залишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.
А найменша донька короля глипнула у вік¬но, уздріла його і радісно крикнула:
— Тату, вівчар вертається з вівцями!
— Не говори дурниць,— заперечив ко¬роль.— Молодий змій давно його роздер на дрібні кавалки.
— Правду кажу, тату...
Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й зарепетував:
— ...Я все одно уб'ю лайдака, як не дора¬хуюся якоїсь вівці!
Хлопець пригнав отару на подвір'я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й на¬рахував ще більше, ніж було перед тим.
— Завтра знову поженеш!— наказав Офермі.
— Най буде й так. Це ж моя служба,— погодився вівчар.
Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шов¬ковою травою.
Вівці паслися, а Оферма з'їв хліба з ци¬булею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запале¬ним околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.
— Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!
Змій відповів:
— Мой, твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!
Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола.
А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п'ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:
Змилуйся, легіню, дарую тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені ос¬танньої голови.
— Най буде й так, живи, доки сам не здохнеш,— відповів Оферма.— Ходімо до твого кришталевого дому.
Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з'їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро звивається. Перед порогом змій сказав:
— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми...
— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!
Змій виплюнув кришталевий ключик.
— Бери й відчиняй!— наказав Оферма.
— Відчини ти сам!— відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.
Леґінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі стола пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:
— Чого тобі треба, господарю?
— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об'їхати дім...
Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір'я і сів на коня.
— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.
— Понад землею, аби видно все, що є довкола дому.
Оферма вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір'я, і кінь спитав:
— Поїдемо далі?
— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.
Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці. А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.
Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:
— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.
— Не кажи, його вже давно з'їв середущий змій!— відповів король.
— То Оферма, тату!
Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:
— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як не дорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінець!
А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.
Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:
— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?
— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці,— сердився король.— Найстарший змій мас тебе роздерти... Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.
Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.
Леґінь з'їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.
— Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій,— подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.
Справді, на галявину налетів старий два-надцятиголовий змій. Сипав долвкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:
— Нащо талабуєш тут мою траву?
— Бо мені так хочеться,— відповів Оферма.
— Я тебе з'їм, як пес муху!
— Подавишся,— вигукнув Оферма і вихопив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за одною до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:
— Змилуйся, легіню, не рубай останню... Я тобі подарую діамантовий палац.
— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з'їсти! Нема дурних!..— Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий кЛючик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.
— Чого потребуєш, мій господарю?
— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.
Не встиг Оферма і три раза пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір'я і сів на коня, у діамантове сідло.
— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів.
їхали три роки, доки об'їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.
— Ідеш далі, господарю?
— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.
Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно. Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з'явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися. Оферма погнав отару додому.
— Тату, вівчар вернувся живим!— зраділа наймолодша королівна.
А король розсердився:
— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..
Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.
Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — в діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:
— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.
— їдьмо, чоловічку!
У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєї жінкою у любові й злагоді.



Ой ти, кицю, кицю

Ой ти, кицю, кицю,
Піди по водицю,
Не впади в криницю.
Ой ну, люлі, люлі.
Пішла киця по водицю
Та й упала у криницю.
Пішов котик рятувать,
А вже киці не видать.
Узяв кицю за вушко
Та й положив на сушко. —
Лежи, кицю, висихай, Свого кота дожидай.
Ой ну, люлі, люлі.



Над колискою
Олександр Олесь

Пісня матері

Спи, мій малесенький, спи, мій синок...
Я розкажу тобі безліч казок!
Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.
Стогне і виє уже він давно,
Б'ється і стукає в наше вікно...
Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи!
Ось уже й вітер зовсім занімів...
Мабуть, заснуть під намет полетів...
Холодно зараз в лісах і лугах,—
Все потонуло в глибоких снігах.
Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,
Затишок хочуть собі відшукать.
Ось вони вгледіли,— кущик стоїть,—
Годі! Давно вже лисичка там спить.
Кинулись знову кудись на грядки,—
Ой, там ночують сьогодні вовки.
Краще ви в поле біжіть, за лісок...
Знайдете там ви соломки стіжок,—
Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
Щоб не знайшли вас голодні вовки...
Спи ж, мій малесенький, годі гулять...
Зайчики білі давно уже сплять.



Золотий черевичок

Був собі чоловік та жінка, і була в них одна дочка. Мати була гарна, а дочка ще краща. От те дівча ще підлітком було — умирає ма¬ти. А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже їй нишком:
— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра, і що тобі треба буде, йди до тієї верби, то все тобі й буде.
От поховав чоловік жінку, пожурився-по-журився та й знов оженився з удовою. А в тієї вдови та своя дочка.
От баба свою дочку жалує, а ту дівчину зненавиділа так, що й просвітку їй нема. Ба¬бина ж дочка лінива, така ледача: ні до хо¬лодної води не береться, все б сиділа згор¬нувши руки. А та дівчина роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити, і скільки не дай, то все зробить.
Та що з того, коли нічим бабі вона не до¬годить. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, а то й межи плечі стусана дасть чи таки й зовсім добре поб'є. За роботою і за тими штурханцями ніколи дівчині і вгору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити, а що було в неї пошите ще за материного часу, своїй дочці баба повідіймала. Ходить, бідолашна, в такому рам'ї, що й люди смі¬ються. Мовчки терпить усе та бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще біль¬ше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує та так усе визирає, до чого б прискіпатися. Коли ж усе дівчина робить як треба.
От баба й надумала.
— Жени,— каже,— ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зо-м'яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і по¬ткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!
Взяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж та¬ки видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Єсть же в мене зернятко від матінки!»
От узяла посадила його на леваді, полила, а сама сіла й знову плаче. Плакала, плакала та й заснула. Прокидається, аж із того зернятка така гарна верба яра виросла, а під тою вербою криничка, і вода в ній така холодна та чиста як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде. От верба й відчинилася, а відтіля так пан¬ни й вилинули.
— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?
Вона й каже:
— От вам круг прядива: треба його зо-м'яти, й потіпати, і попрясти, і помотати, і полотно з нього поткати, і побілити.
— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.
Та й назад усі в вербу.
От допасла дівчина до вечора, знов до вер¬би:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде. От верба й відчинилася, і ті панни виносять
їй полотно тонке, таке біле, хоч зараз сороч¬ки ший. Узяла дівчина те полотно, пригнала бичка додому, віддає полотно бабі. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, та нічого казати.
І свою дочку послала бичка пасти та й каже:
— На тобі, донечко, мичечку: спрядеш — спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.
Погнала та бичка пасти та й мичку заки¬нула, а ввечері приганяє бичка та й каже:
— Голова в мене, мамо, так боліла, що й не зведеш.
— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь! От діждали вони неділі. Баба свою дочку
причепурила і веде до церкви, а на дідову гримає:
— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й ви¬топила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!
От пішла баба з дочкою до церкви, а дів¬чина швиденько витопила, обідати навари¬ла, в хаті поприбирала, тоді побігла на ле¬ваду до верби та й каже:
— Вербо яра, відчинись! Ганна-панна йде. Верба й відчинилась, а відтіля панни так
і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
— Треба з цього полотна, поки з церкви вийдуть, сорочку пошити... Та ще й дайте мені вбратися, хочу до церкви поїхати.
Ті зараз кинулись, убрали її гарно-гарно, а на ніжки маленькі золоті черевички взули. Тут і коні під'їхали, сіла вона та й поїхала до церкви.
Як увійшла вона в церкву, так церкву й осіяла. Люди аж не отямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили». А на той час князенко в церкві був. Як угледів, то й очей уже не відведе від неї... Відправа кінчається, вона перша з цер¬кви вийшла, сіла, поїхала. Під'їхала до вер¬би, верба відчинилася, вона поскидала все з себе, знову наділа своє рам'я, пошиту со¬рочку взяла... Коні в вербу в'їхали, зачини¬лася верба, а дівчина пішла в хату, сіла та й виглядає бабу з церкви. Коли приходять.
— А що наварила?
— Наварила.
— А сорочку пошила?
— Та й сорочка пошита. Подивилась баба, нічого не сказала, тіль¬ки плечима здвигнула.
— Давай обідати!
Посідали обідати та й почали розказувати, яку-то вони панночку в церкві бачили — як сонце гарну, що аж князенко і молитись за¬був та на неї дивиться.
— А до кого вона підхожа? — питає дів¬чина.— Може, до мене?
Бабина дочка в сміх, а баба:
— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!
От діждали й другої неділі. Знову дід з бабою та з бабиною дочкою до церкви, а тій звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. А вона впоралась швиденько та до верби:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде! Відчинилась верба, а з неї панни так і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
Вона їм загадала, убралася до церкви, в золоті черевики взулася, поїхала. Коли кня¬зенко вже там. Вона як увійшла, то й церкву осіяла. Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає... А князенко очей не зведе... Кінчається відправа, вона вийшла, приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам'я наділа, сіла та й дожидає з церкви.
Поприходили з церкви, посідали обідати, розказують за ту панну.
— Князенко гарний, а вона ще краща.
— А може, вона до мене підхожа? — Ганна питається.
Бабина дочка регочеться, а баба трохи не била дівчини... На знає вже, що б їй і ро¬била, так зненавиділа.
А князенко тим часом усе довідується: хто та панна? Ніхто не знає. Радились, радились, як би його дізнатися. От один хлопець і каже:
— А я знаю, як довідатися.
— А як? — питається князенко.
— На тому місці, де вона стає, смоли під¬лити, черевички й попристають.
Так і зробили... Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала... А ті вже — князенко з панами — так і пильнують, так і пильнують... Рвонулася вона, таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла вона до¬дому, приїхала, убралася знов у своє рам'я та й сидить.
Приходять із церкви, як стали розказувати!..
— Такий,— кажуть,— маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся.
— А може, на мою прийдеться? — питає дівчина.
Баба як розлютується, як почне її лаяти вдвох із дочкою:
— Та ти нетіпаха! Та ти грубниця, тільки в попелі гребешся, ноги як ті колоди, а до кого рівняєшся!
Попобила її баба та й з хати прогнала.
А князенко геть скрізь розпитується: хто золо¬тий черевичок загубив? Ні, ніхто не знає. Що його робити? А той парубок та й каже знову князенкові:
— А я знаю, як її знайти.
— А як?— питає князенко.— Кажи!
— Послати скрізь міряти той черевичок, на чию ногу прийдеться, то то й вона.
От так і зробили. Пішли ті дворами князен¬кові міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах... Боже, як-то всім дівчатам хотілося, щоб черевичок прийшовся та князенкові за жінку бути! Ні, не приходиться!.. Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах — ні!.. Треба йти по мужиках. Пішли.
Ходять та міряють, та й міряють — нема! От заходять і в ту хату, де дідова й бабина дочка були. А баба ще здалека їх побачила, що йдуть, та на свою дочку.
— Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть че¬ревичок міряти!
А на дідову:
— А ти, нечупаро, задрипанко, грубниця по¬гана, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!
Та й загнала її. Прийшли ті.
— Здорові!
— Дай боже доброго здоров'я.
— Чи є у вас дівчата?
— Та є в мене дочка,— каже баба.— До¬ню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку золотий черевичок міряти! От люба дитина, ніжки бі¬ленькі!..— Почали міряти, ні, не приходить-ся.— Та ти дужченько, доню, стромляй ніж--ку, вона влізе!
Стромляла-стромляла, де там!.. А дідова дочка дивиться з печі.
— А то ж яка дівчина у вас на печі?— пи¬тається пан.
— Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха! — говорить баба та на дівчину: — Ти чого ви¬лізла, задрипо, сказано тобі — сиди там!
— Ні, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дівчино!
Злізла вона, стали черевичок міряти — враз так і прийшовся.
— Ну, бабо,— кажуть вони,— ми цю дів¬чину візьмемо у вас.
— Оце лихо! Де ж таке видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи ж то годиться?! Я не пущу!
— Ні, бабо, таки візьмемо!
Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній со¬рочки ніколи білої нема...
Так ті й не слухають.
А дівчина каже:
— Стривайте трохи — піду приберуся! Вийшла на леваду:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!
Як відчинилася верба, а ті панни так і ви¬линули... Убралася вона, як увійшла в хату — і хату осяяла... Так усі й поторопіли,
— Дай же ж,— каже,— обую й другий че¬ревичок...
Посідали, поїхали, швидко й весілля від¬були... А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.



У нашого хлоп'ятонька...
Олександр Олесь

У нашого хлоп'ятонька
Блакитні оченятонька,
Волоссячко м'якесеньке,
А личенько білесеньке.

І зайчики, і пташечки,
Й малесенькі комашечки
Хотіли б з ним погратися,
Та страшно їм озватися.



Ой ну, коте, коточок

Ой ну, коте, коточок,
Не йди рано в садочок,
Не полохай галочок —
Нехай зів'ють віночок

Із руточки, із м'яточки
Дитиночці до шапочки,
З хрещатого барвіночку,
З запашного васильочку.




Ким хочеш бути, хлопчику, в житті?
Максим Рильський

Серйозний, як усі Котигорошки,
ти на питання це подумав трошки
і відповів: людиною. Дитя!
Благословляючи твоє життя,
у трудну виряджаючи дорогу,
яку пораду чи пересторогу
я кращу дам, ніж дав собі ти сам?
Будь вірним слову, що усім словам
із ним одним ніколи не зрівняться!
Хай веселять тебе любов і праця,
Хай дружби непочасної крило
гірке від себе відганяє зло,
і хай у час останній свій про сина
спокійно я подумаю: Людина!



ДОБРИЙ СПІЛЬНИК

Лесик ходить гордовитий —
Від чого ж такий він став?
Батько коника купити
Лесикові обіцяв.
«Таточку, — сказав хлопчина, —
Немалий це кошт, тому
Всіх видатків половину,
Я на себе перейму».
Через тиждень радий, бравий
Знов біжить до батька він:
«Батога уже я справив,
А де ж, таточку, твій кінь? »



ШОВКОВА ДЕРЖАВА

Дуже давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем усе на схід дивиться, гейби когось очі¬кував звідти. При тому одне око завжди пла¬кало, а друге сміялося.
У того царя були три сини. Вже дорослі хлопці. І вони щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:
— Ба, чого наш нянько усе на схід дивить-ся> й одне око плаче, а друге сміється?
Жоден із них не міг відгадати. Зрештою старший каже:
— Браття, я йду до нянька; довідаюся в нього.
— Йди, йди...
І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хло¬пець батькові, а той лише нахмурився:
— Що хочеш від мене? Іди собі геть!..
— Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?
Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що, коли б той не відхилив голову, одразу б його вбив.
Хлопець злякався й вибіг.
— Ну, що сказав няньо?— прискочили до нього брати.
— Ідіть та дізнаєтесь...
Пішов середущий. І з ним таке сталося: ма¬ло-мало не вбив його цар. Як вибіг із кім¬нати, питає його наймолодший брат, якого звали Володимиром:
— Ну, що казав няньо?
— Іди й ти, Володику, і дізнаєшся! Пішов Володимир. Але не встиг і рота роз¬крити, як цар ухопив булаву і — бух!
Хлопець відхилив голову, й булава зарила¬ся в стіну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву й передав батькові у руки.
Тут її маєш. Як хочеш мене вбити — вбий! Та не кидай, як у собаку. Старий подобрішав.
— Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?
— Я вас няню, коротко спитаю: скажіть, чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміється?
— Через те, сину, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава назива¬лася Шовкова. Вона звідси — на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість до¬живемо вкупі. Та на його державу почали на¬падати вороги й не дають йому спокою. Тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюся на схід і його чекаю. Одно око моє через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини і моя держава перейде в надійні руки. Від¬тепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав... Но, роз¬повів я тобі все, і можеш іти.
Доки Володимир говорив із батьком, брати чекали зі страхом. Думали, сердитий цар уже його вбив. Але хлопець зостався живий і спо¬кійно розповів братам, що почув од батька. Тоді
старший каже:
— Коли так, я йду просити няня, аби до¬зволив мені пошукати його вірного друга й привезти сюди. Й одразу побіг.
— Няню, дозволь мені йти в Шовкову дер¬жаву і знайти твого друга.
— Добре... йди... спробуй...
Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, озброївся, взяв із собою їс¬ти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.
Іде день, ніч... Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блу¬див більше як рік і дійшов до срібного мосту.
«Досить мандрувати,— подумав собі.— Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак».— І ві¬дірвав з мосту срібну дошку.
Вернувся додому.
— Но, чи знайшов ти Шовкову державу? — питає цар.
— Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се з нього дошка.
Оглянув батько дошку.
— Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вірного друга.
Засоромився хлопець і змовчав.
— Тепер я піду,— сказав середущий, —
Побачите, що я знайду Шовкову державу!
Попросив у батька дозволу й зібрався в путь.
Ходив-блукав цілий рік. Дійшов уже до зо¬лотого мосту, а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, по¬казав її батькові.
— Ей, сину, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту лише од¬ну ніч. І ти ніколи не приведеш мого вірного друга!
І середущий з ганьбою пішов од царя.
— Но,— каже Володимир,— спробую ща¬стя й я!
І побіг просити дозволу йти в Шовкову де¬ржаву. Батько лише рукою махнув:
— Якщо старші не привели... А ти ще діт¬вак! Проте, коли хочеш, я тебе не держу.
Вийшов Володимир — і просто до стайні. Я на дворі зустрівся із бабою, котра його ба¬вила дитиною.
— Куди, куди, Володику? — питає його баба.
— Йой, дозволив мені няньо їхати в Шов¬кову державу, то йду собі коня вибирати.
— Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з межи сих коней, а йди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. Всі будуть чарівні. Але ти із них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухореб¬рий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.
Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мі¬дяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней, ніби з неба, впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бра¬кує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькає сухарда.
Володимир підійшов до нього й почав гладити.
— Знаю, чому ти мене гладиш,— озвався кривак.— Хотів би поїхати до Шовкової дер¬жави?
— Ти угадав, конику!
— Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя — сідло і узда, що двадцять п'ять років тому були на мені.
Хлопець побіг до батька.
—Няньку, де є збруя з сухого коня?
— А хто тобі порадив про таке спитати?
— Кажіть швидше, бо я поспішаю.
— Спустися в другу пивницю і там знай¬деш збрую. Двадцять п'ять років тому я ки¬нув її там. Уже, мабуть, погнила...
Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була за¬пліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця — все вийшло із ладу.
Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.
—Тут є!
— Добре. Тепер готуйся, й увечері в путь. Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався й
— до стайні. Але свого сухарди не впізнав: такий золотий коник став з кривака, що лиш дивитися на нього! А збруя, шабля, рушниця — так і світяться!
— Но, рушаймо!
Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош наказав:
— Зажмур очі.
Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у по¬вітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спустився на землю.
— Розплющ очі. Що видиш?
— Виджу срібний міст.

— Знай, оце той міст, до котрого твій стар¬ший брат за цілий рік їхав. Рушаємо далі.
Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:
— А тепер що видиш?
— Виджу золотий міст. Мабуть, той, ко¬ло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.
~ Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді — Далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.
Відпочили, й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався уперед, що лиш передніми ногами проривав собі дорогу. За тим стояла скляна гора, а тою горою, са¬мим верхом-гребенем іти. Страшно й гляну¬ти у прірву.
— Нічого не бійся,— говорить татош.— У моїх підковах діамантові вухналі, що їх двад¬цять п'ять років тому цар наказав набити. Я не сковзну з гори.
І цілих сім миль верхом гори пройшов.
— Ще буде темний тунель, довгий на сім миль. Зажмур очі.
Володимир нараз зажмурився, і кінь проліз крізь потемок. Як були вже на другому боці, заговорив:
— Розплющ очі й подумай — де ми?
Володимир глянув і аж руками знову за¬крив очі: така зоря-світло! На гіллі золоті квіти, трава вся шовкова. Куди лише гляну¬ти — така краса, що не можна й розповісти.
— Невже ми в Шовковій державі?
— Так і є ! Подивись добре: бачиш — чор¬ніє шатро? Ото намет батькового друга.
І тільки це сказав, вже були коло шатра. А тут пасеться кінь такий самий, як татош. Його господар спить під шатром. Волосся вже сиве. Володимир скочив із коня й пустив його пастися. Відв'язав із себе шаблю, ліг коло не¬знайомого й тої ж миті заснув і собі.
А чоловік прокинувся: дивиться — коло ньо¬го спить молодий хлопець. «Міг би його забити,— думає собі,— але не зачеплю, бо й він мене не рушив, коли знайшов сплячим».
Оглянувся довкола, побачив другого коня й упі¬знав його:
— Гей! Та се хтось прийшов від мого цимбо-ри!— вигукнув радісно.
І не мав далі терпіння, розбудив легіня:
— Вставай! Хто ти за один? Чого прийшов у мою державу?
Володимир прокинувся, встав і розповів: чий він син, нащо прийшов. Старий з радості аж заплакав:
— Я би, сине, пішов із тобою, та ворогів у мене ще дуже багато. Кожний день напа¬дають на мою державу.
— Де ж ваші вороги?
— Та за них і не питай. Зараз з'являться. А доки нема, їжмо й пиймо!
Виніс із шатра їжу і пиття, і почали гости-тися. При тому старий розпитує за Володи-мирового няня. Хлопець відповідає, але не встиг договорити, бо вороги посунули із усіх боків: і піхота, і кіннота — всяке тобі військо.
— На коней, сине, бо біда!
Тої ж миті вихопили шаблі, почали рубати во¬рогів. Рубали, сікли. Перебили всіх. Тільки шість гусарів лишилося в живих. Ті обернули коней — і навтьоки! Володимир і старий - за ними! Гусари добігли до одної,гори, а в ній розчинилися залізні ворота, й заскочили у схованку.
— Вертайся, сине! — гукає старий.— Бо як заскочиш усередину — загинеш!
Але Володимир не слухав, поскакав за во¬рогом в гору, і залізна брама за ним зачини¬лася. Татош і за горою догнав утікачів, і хло¬пець усіх порубав.
А що було довкола? Там за горою був палац. А з того палацу виходили весь час по два во¬яки: один верхи, один піший. Доки Володимир розглядався, їх назбиралася уже ціла рота. Смі¬ливець усіх порубав і зайшов до палацу. Ба¬чить: стоять кросна, а за кроснами стара баби¬ще тче. Не полотно, а військо! Коли кине чов¬ника у лівий бік — вискочить з-під кросен піхотинець, коли у правий бік — гусар.
Володимир відрубав їй голову. Витяг крос¬на на двір, поколов і запалив. Як вогонь роз¬горівся, кинув бабу в полум'я. «Ну,— думає собі,— вже тепер, напевно, минулася війна з-за Шовкової держави. Ворога нема».
Тільки так подумав, коли з вогню виско¬чила кістка і стала тою ж самою бабою, що ткала. Володимир вхопив шаблю й хотів ста¬ру зарубати знову, але вона почала просити:
— Не вбивай мене, легіню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб'єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа. Як мене вб'єш, я пропаду, але й ти звідси не вийдеш, бо ніхто на світі не знає, крім мене, як звідси можна вийти.
Володимир пошкодував бабу.
— Я вас не вб'ю. Лишайтеся живі. Як хо¬чете, вертайтеся зі мною в Шовкову державу.
— Мені туди не можна, бо ми закляті во¬роги з царем Шовкової держави. Та більше я не буду на нього нападати. А тобі за добре серце покажу дорогу. В додачу подарую двад¬цять чотири діамантові клинці. Сховай їх, бо придадуться.
І повела Володимира до тої гори, крізь яку прийшов, махнула рукою й закричала:
— Відчиняйся!
Гора розступилася, вчинився тунель. Тим тунелем хлопець повернувся в Шовкову дер¬жаву, і гора замкнулася.
Старий гірко плакав. Думав, що хлопець навіки пропав.
— Та ти повернувся?!
— Авжеж, я вернувся і визволив вашу Шовкову державу. Ніколи на неї не будуть нападати!
Сіли гоститися: їли, пили і при тому Воло¬димир розповів усе, що з ним сталося за ви¬сокою горою.
— А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре з жалю за вами.
— Та вже можемо їхати спокійно, бо те¬пер ніхто не нападе на мою державу.
Посідали на коней і рушили. А коли до¬їхали до скляної гори, старий засмутився.
— Ой, сине, мені більше не судилося бачити твого няня. Через сю гору мій кінь не перейде, бо нема у підковах діамантових клинців. Вже давно зносилися, і я набив йому простих.
— Якщо тільки у цьому біда, то зараз допоможемо,— каже Володимир. Швидень¬ко вийняв ті клинці, що їх дістав від баби, набив у підкови, і рушили далі.
Цар сидів під хижею, поглядав на схід, і його очі плакали. Але, коли побачив свого вірного друга, відразу очі почали сміятися. Не знав, кого і обіймати — чи друга, чи сина.
Відразу замовив велику гостину. Старі друзі посідали коло столу і почали розпо¬відати один одному, що сталося за двадцять п'ять років, відколи не бачились.
Перейшла бесіда на Володимира.
— Прекрасного сина маєш,— сказав вір¬ний друг.— Ми не могли побити наших во¬рогів, а він сам їх знищив.
— Добрий витязь,— каже й старий цар.—
Але Песиголовця і він не переміг би.
— Так-так... Песиголовця не міг би побити, бо ще такий на світі не вродився, щоб його пересилив.
Володимир чув бесіду старих. Підійшов і звідує:
— Де той Песиголовець? Вірний друг говорить:
— Не раджу тобі починати боротьбу з Пе¬сиголовцем. Ти вже показав свою хоробрість, а там на тебе смерть чекає...
Але Володимира не можна було відрадити. Дарма просили й батько й вірний друг. Хло¬пець не мав спокою. Пішов до свого коня й питає його:
— Чи був ти коли-небудь у Песиголовцевій державі?
— Ой, був! Але ледве виніс звідти ноги.
— Я хочу йти проти Песиголовця!
— Що зможу, все зроблю. Завтра рано мо¬жемо пуститися в путь.
Справді, другого ранку рушили в дорогу. Татош знявся в повітря й за добрі три години спустився на землю.
— Но, ми тут,— каже.— Чи бачиш палац? Там живе Песиголовець. Але уважай: коли потрапиш у біду, добивайся скоріше до мене, і, може, ще вирвемося звідси.
— А що то за дівчина з вікна виглядає? Песиголовцева донька?
— Не вгадав. Ото дочка Чорного царя. її вкрав Песиголовець і держить у полоні.
З тим увійшли у двір. А дівчина з вікна махає руками і кричить:
— Не йди сюди, Песиголовець тебе вб'є! Володимир нічого не слухав. Тоді дівчина
спустилася вниз і почала хлопця просити:
— Рятуйся! Песиголовця тепер немає вдо¬ма, але як повернеться, в ту ж мить уб'є тебе!
— Я для того й прийшов, аби поборотися з Песиголовцем!
Дівчині сподобався леґінь, і вона каже:
— Слухай! Я не можу тобі допомогти, але хоч розповім, від чого в Песиголовця така страшна сила. У пивниці має такий напій, що як його випити, з'являється сила за п'ятде¬сятьох людей. У той напій треба замочити па¬лець. Скільки разів замочиш, стільки разів по десять сил додається.
І повела його в пивницю, показала бочку із чарівним напоєм. Володимир напився його, налив повну флягу, прив'язав її на шию і сховав під плаття. А бочку розбив.
Вийшов на двір і почуває в собі таку силу, що може дерева з корінням вимикати.
Нараз лиш щось банчить у повітрі. Не встиг і подумати, що воно таке, як перед ним упала булава.
— Песиголовець вертається,— пояснила дівчина.— Як наближається до дому, кидає булавою — дає про себе знати.
Хлопець, не довго думаючи, замочив па¬лець у напій, вхопив булаву й кинув у той бік, з котрого прилетіла. І булава впала про¬сто перед копитами коня Песиголовця, хоч він був десь за сім миль од свого палацу.
— Гей, та що се?— закричав Песиголо¬вець.— Там хтось мене чекає?
Вхопив булаву знову, стис коня острогами і за хвилину опустився серед свого двору.
Хлопець став перед ним. Але Песиголовець засміявся.
— Добре, що ти прийшов, бо вже мені на¬докучило чекати тебе. Двадцять років тому приснилося мені, що прийдеш боротися зі мною. Звідси не вернешся живий! — І швид¬ко побіг у пивницю. Але ж напою вже не було.
— Но, нич. Я й так з тобою розрахуюся. Як хочеш — розщибатися чи шаблями руба¬тися?
— Як хочеш ти...
— Зачинаймо шаблями!
Вхопили шаблі й почали рубатися.. Сі¬чуться так, аж шаблі іскри мечуть, але не мо¬жуть поранити один одного.
— Недобре,— каже Песиголовець,— шкода шаблі тупити. Будемо розщибатися.
— Най буде по-твоему.
Відв'язали шаблі й, поставивши, почали чи¬гати, як би вхопити один одного. Добрих пів¬години не могли зчепитися. Зрештою Песи¬головець таки влучив мить, вхопив Володи¬мира і так ним ударив, що той до литок за¬стряг у землі.
Але хлопець вискочив із ями, схопив Пе¬сиголовця і кинув ним до колін у землю. Швидко замочив палець у напій, і сила при¬була, але й Песиголовець ще не подавався. Вхопив Володимира й кинув ним до пояса у землю. Тоді посяг за шаблею, хоче йому від¬рубати голову.
Володимир вихопився, вдарив Песиголов¬цем й відтяв йому голову.
То була перемога! Дівчина не знала з ра¬дощів, що чинити. Почала просити Володи¬мира, аби зостався у палаці. Хлопець не схо¬тів.
— Наперед підемо до няня, а там буде, як старі розсудять.
Підготувалися в дорогу.
— Сідай до мене на коня.
— Ні, зробимо не так,— сказала дівчина й побігла до своєї кімнати. Звідти принесла діа¬мантовий прутик.
— Вдар ним палац з чотирьох боків, і він стане завбільшки з яблуко.
Так і вчинив. Вдарив палац з чотирьох бо¬ків, і сталося з нього мале яблуко, яке поклав собі у кишеню.
— Вернувся! — радісно зустріли Володи¬мира старі.— Чи так, що за сміливість мало життям не заплатив?
Але Володимир не відповів нічого, лише вибрав місце для палацу, поклав яблуко на землю і чарівним прутиком постукав. Пома¬лу, помалу — і з яблука виріс діамантовий палац.
— Гей, та се Песиголовців замок! — диву¬ються старі.— Ми його знаємо! Но, хлопче, тепер віримо, що ти переміг і Песиголовця!
І знову вчинили велику гостину. Але по¬слали і по Чорного царя. А як той з'явився, справили весілля, й батько молодої передав на зятя половину царства. А вірний друг по¬дарував царевичу цілу Шовкову державу.
Більше Володимир нічого не хотів. Вирішив так, що старший його брат засяде вітцівщину, а середущий — Песиголовцеву країну.
І всі народи сих держав жили собі в мирі.



Спи, дитиночко кохана...
Олександр Олесь

Спи, дитиночко, кохана,
Баю, люлі, бай,
А ти, місяцю, до рана
В колисоньку сяй.

Стану я казки казати
Та співать пісні,
Щоб ти щастя міг зазнати
У дитячім сні.


Ходить кіт по горі

Ходить кіт по горі
Носить сон в рукаві,
Всім дітям продає,
Василькові так дає.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky