Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

назад



Одного разу на моріжку біля річки жуки й метелики влаштували свято. А щоб малеча не заважала дорослим розважатися, комашатам до трьох днів вхід був заборонений. Раптом до моріжка підлетіла прозора біленька комашка, якій не минуло ще й півгодини. Вік у цих комашок дуже недовгий — лиш один день. Як тут бути? Коли ж комахи на лузі довідались, що за малою женуться вороги, то пустили її без вагання...
Так починається казка, що розповість вам про великі дива й таємниці природи. Написала цю казку сучасна югославська письменниця Десанка Максимович.


ЯК ПОСТАЛА КАЗКА, ЩО ВИ її ТУТ ПРОЧИТАЄТЕ

Народилась я в селі Рабровиці в Сербії, де багато річок і метеликів, луків та комах. Дитинство моє минуло серед природи. І початкову школу закінчила я в селі Бранковині, що лежить там, де починаються Подерські гори. Школа, де я й жила, стояла над самісіньким струмком неподалік од лісу, а також од веселки, гроз і вітрів.
З кротами, білками та вовчками, а також бджілками та шовковичними черв'яками я познайомилася не на уроках з природознавства. З тими створіннями я змалечку наїла поруч. Ще до того, як мені купили першого підручника, я полічила . хрущеві ноги, їжакові колючки, насиділася біля лисячої нори, надивилася на зайців і борсуків, находилася по стерні з гайворонням та воронами, стежила за кібцевим летом під хмарами. Міські діти люблять роздивлятися іграшки по вітринах, ті малі чудеса техніки, а я, гуляючи полями, милувалась чудесами природи та її красою. Мене заворожували бабки, їхні різкі, як у заводних іграшок, рухи, мене захоплювало, як квочка висиджує курчат, тішили барвисті кури, дивувала висота мурашника і його маленькі будівничі, вражала геометрична правильність комірчин у сотах. Ще до школи за ластівчиним летом та кумканням жаб уміла я визначити, яка буде завтра погода. Знала я, що журавлі їв небі віщують початок осені і що слідом за дикими гусьми прийде завірюха.
Можливо, казка про Коротковічну зародилася ще тоді, в дитинстві, коли я побачила біля струмка зграйку білих метеликів, що, граючись, змагалися з бабками, які раптово вилетіли з-під схилених над сонним плесом віт. А може, вона виникла тоді, коли я почула, що метелики-одноднівки живуть один-одпісінький день,— за цей час і зростають, і мужніють, і залишають потомство.
Існує безліч наукових істин, схожих на чарівну казку. Для мене завжди казкою було те, що з гусені виходить метелик, що комаха пряде шовк краще, ніж яка пряля, що світло зірок іде до нас довгі місяці, а то й роки, буває, сама зірка вже погасла, а останні промені з неї ще не досягли Землі. Отож я написала казку про тих дивоглядних істот, що впродовж свого короткого життя не їдять, не п'ють, охоплені тільки тугою кохання та світла. У казці моїй метелик став дівчиною-сно-видкою. Привівши її на гостини до комах, які марно частують гостю всілякими наїдками, показала її наївність і безпорадність, знайшла їй учителів фізики, математики, географії.
Усяка справа потребує підготовки. Щоб опанувати математику, треба насамперед вивчити числа та найпростішу лічбу. Перш як стати космонавтом, людина мусить тренуватись. Щоб зрозуміти чудеса природи, мусить вона подружитися із безсловесними істотами з лісів і полів, мусить знати норов вітру й води, мусить любити і черв'яка, і мурашку, і цвіркуна, й оленя, мусить уставати рано-прерано, кохатись у барвах і сонячних променях, мусить знати основи природничих наук. Чудес природи годі збагнути тому, хто, йдучи лісом, тільки й бачить, що він зелений; тому, хто не помічає, що листок бука гладенький, а листок граба — жорсткий, що у дуба стовбур чорний, а в бука сиво-білий, не розрізняє явора від платана чи клена, а ясена від акації. Не слід думати, буцімто людина така досконала істота, що їй нічому вчитись.
Читаючи «Казку про Коротковічну», насамперед підіть до потоку, де літають одноднівки та бабки, подивіться на їхній весільний лет; разів хоч би двадцять розгорніть траву на луках і роздивіться усіх, хто в тій траві живе, потримайте на долоні сонечко і перелічіть цяточки на його крилах; заприятелюйте з цвіркунами п поспитайте в них, де і як вони живуть, навчіться розрізняти, де цвіркун, а де турун; придивіться, як терпляче плете павук своє тонке мереживо; зауважте, як народжується веселка і якими вона міниться барвами, та навчіться розрізняти мешканців півдня від мешканців півночі чи сходу; постежте за боротьбою, постежте захоплено, як стежать за змаганням двох футбольних команд, вирахуйте, скільком місяцям людського віку відповідає хвилина життя одноднівки. Погортайте принаймні зоологію та зазирніть у фізику.
Залишаю тепер вас наодинці з Коротковічною, з її друзями та ворогами. Ідіть пограйтеся з нею на луках. Побудьте в неї на уроках фізики й математики. Покличте її на обід, але почастуйте не наїдками чи напоями, а пахощами. Допоможіть цвіркунам замісити тісто на хліб. Відвідайте конкурс на кращу весільну пісню. Принесіть їй довгождану звістку. Постійте в задумі над виром, що буде їй могилою, а її нащадкам колискою.
Коли вам ця казка сподобається, прочитайте метеликові, сонечкові, цвіркунові чи турунові або своєму вчителеві з природознавства, бо я писала цю книгу для всіх, що дихають, люблять, дивляться, бігають, радіють і сумують.
Десанка МАКСИМОВИЧ

АВТОРОВА МОЛИТВА НА ВЕРХОВИНІ

Ходила я верховиною з кількома дівчатками й хлопчаками. Було це літнього ранку, йшли ми понад річкою, де шугали бабки. Коники, знай, вистрибували попід ногами, павукове мереживо так і чіплялося за нас. Сонце то сліпило нам очі, то припікало спину. А діти все питали. Одне хотіло знати, чи розумію, що говорить трава, раз прислухаюсь до неї; друге, чи знаю, куди летять бабки, раз гукаю їм щасливої дороги; третє, чи їла я цвіркунів хліб, раз питаю в них, де їхня пекарня; четверте, чи справді зумію я сплести мереживо, раз пообіцяла допомогти павукові, що сидів на кущі; п'яте, чи справді вміють метелики малювати, раз я попросила того жовтого ілюструвати мені казку про верховину; шосте, що видно в калюжах, раз я над ними схиляюсь.
Почала я просити природу, щоб допомогла мені відповісти дітям на всі їхні запитання.
— Калюжко чиста, помережана звіриними слідами,— казала я,— дай мені побачити у твоєму люстерку світло, навчи, як розповісти про навколишні дива.
— Позичте мені, соняшники, очей, щоб на сонце могла надивитись і побачити новим зором комашок та квіти.
— Метелики-одноднівки, розкажіть про своє життя, поясніть мені, чому вас так назвали, щоб я потім дітям про вас казку написала.
— Вітре, що гуляєш по луках, розтлумач мені, про що говорить трава, аби я потім іншим розповіла.
— Цвіркуни, поведіть мене до своїх осель, щоб побачила я, як хліб місите, поведіть до млинів, де борошно мелете.
— Хруще, мій давній знайомий, іди переді мною крізь густу траву й розповідай мені, що бачиш своїми шестикратними очима.
— Допоможіть мені, павуки, сплести казку, прозору, як ваші мережива, і спіймати нею, як ви своїми мереживами, і небо, і землю, і воду, і хмари.
— Метелику, що одвічно виписуєш кола по небу, допоможи мені знайти метелика чи дівчину, які б намалювали героїв верховинської казки й розповіли про їхні пригоди.


ДІТЯМ ДО ТРЬОХ ДНІВ - ЗАБОРОНЕНО

Якось на луках край берега раннім ранком зібралися комахи костюмований бал справити. На воротях стояли два цвіркуни і раз по раз оголошували: «Дітям до трьох днів — заборонено», бо, як відомо, кузьки багато чого не вміють робити, тож не зуміли вони й оголошення написати. Поряд з ними стояли ще дві дуже поважні підперезані комахи в чорних панцирах. Вони мали не пускати до грища недолітків — не те щоб у старших були якісь від них таємниці, просто їм не хотілось, аби малеча крутилася попід ногами, лізла з розпитами та заглядала під маски.
З першими променями сонця з'явилося десять довгоногих жучків, бо приїхали вони верхи. Вартові комашки зараз же попросили їх показати крильця, бо по них визначали вік.
— Проходь! Проходь! Проходь! — повторила перша комашка-воротар дев'ять разів, але коли розкрив крильця останній, десятий, жучок, вона мовила суворо: «Тобі не вільно сюди заходити, тобі лише один день!»
Почав наймолодший довгоногий жучок обурюватись, спробував прорватися силою, але ніщо йому не допомогло, другий вартовий умовив його відступитися, — адже прибули нові музики, треба перевіряти їм документи, тобто оглядати їхні крильця чи суглоби на ногах, якщо вони безкрилі.
Пропущені швидко перебігали переліг, відведений на грища, та йшли просто до музик: цвіркунів у зелених каптанах, польових цвір-кунчиків, сурмачів і стрекотярів, які розсілися в траві і без ладу гуділи, пробуючи смички та сопілки.
Щомиті прибували нові гості, всі в незвичайних і смішних вбраннях. Деякі були так затягнуті в стані, що, здавалося, їхні груди й черевця тримаються на одній волосині. Деякі були на високих хідлях, а вуса поприліплювали втроє довші за самих себе. В одного вони були такі довжелезні, що він їх обмотував довкола тіла. Деякі тримали в зубах маленькі вила, в деяких штани ззаду кінчались тоненькою волосиною, і вони, йдучи, мусили озиратись, щоб на неї хто не наступив та не одірвав. Були смішні комахи: схожі на граблі чи на восьминога, були товстелезні, були круглі й блискучі, як намистини, були такі, що скидалися на ціпок, на маківку.
Незабаром посунули й метелики в чудових строях, що мінилися усіма барвами веселки, в них були великі жовтаві очі з чорними зіницями. Дехто мав зовсім прозорий, наче серпанок, одяг, інші вбиралися в коротенькі сині та жовті сукні. Прийшли туди чотири сестрички, на масть точнісінько такі, як зозуляста курка, а на їхніх подругах були сукні з вишитими гребенями й різнобарвними місяцями. Деякі понакидали волохаті хустки, заткані пухом кульбаби. Всі вбрання були яскраві, барвисті й помережані великими візерунками. І кожен метелик надягнув маску, з-під якої видно було тільки очі та перенісся. Усі почали впізнавати, хто де; ото була розвага вгадувати знайомих по ході, голосу чи по якійсь дрібниці, на зразок персня чи сережок.
Ось прибули і три шовкопрядки, шелестячи шовковими шатами й мерехтячи золотавими та сріблястими блискітками. Вони стояли біля воріт, розрум'янені, зніяковілі, а з перелогу на них уже позирали гості.
— Проходьте! — сказав вартівник двом шовкопрядкам, а третій мовив, зніяковіло затинаючись:
— Жаль, що не можу тебе пустити, адже тобі немає трьох повних днів!
її старші товаришки обернулись і почали умовляти вартівника:
— Це наша небога! Ми за неї відповідаємо, їй за якусь годину сповниться три дні. Погляньте їй краще на крила!
Але вартівники лишились невблаганні, отож тітки оголосили, що без небоги на грище не підуть. Біля воріт зібралися гості, музики і, вподобавши наймолодшу шовкопряд-ку, напосілися на поважного вартівника, щоб той пропустив, раз уже йдеться лише за одну годину до повноліття. Зрештою шовкопрядоч-ку пустили, і вона приєдналася до інших святково одягнених гостей. Якийсь жучок-пустун сказав зумисне голосно:
— Я впускав би всіх дівчат, однаково їм за кілька годин три дні мине.
По тому запросив її на танок. Слідом за ним підступив цілий гурт, і збентежена красуня пообіцяла з усіма ними потанцювати.
Вартовий на вході голосно сказав:
— Проходь, повні десять днів! Увійшла метеличка, не тямлячися з люті
за те, що воротар так голосно перелічив її дні. Гості цікаво оглянули її. Впізнаючи один одного і під масками, вони робили ущипливі зауваження щодо віку та вбрання інших.
Танці відкрив тоненький жучок у сурдуті з зеленими полами. Він запросив метелика в прозорій одежі, з безліччю дірочок неправильної форми, і зробив з ним декілька кіл над луками. Після нього і решта знялася до танців, і все заворушилось та замиготіло.
Прийшли сюди й комахи, яким було байдуже до того грища: старі гусені, одягнені в шовк, оздоблений перлами, жучки з довгими писками, схожі на мишей, деякі підстаркуваті неповороткі комахи, що не очуняли після хвороби, туруни, що вивихнули ногу, статечні комахи, які вважали, що їм уже не до танців. Ото було б смішно сімдесятирічному дідусеві, аби він почув, як вони жаліються:
— Минає життя, сусідоньку; сьогодні стукнуло двадцять дев'ять днів.
— Уже ми з тобою не молоді, Сіренький, сьогодні на світанку й мені сповнилось двадцять вісім. І з тих двадцяти восьми сім припало на дощі, мимоволі думаєш: що ж мені лишилось?
Усі комахи живуть мало: один рік чи одне літо, а то й саму весну. Тож вони силкуються взяти од життя якомога більше. Цілісінький день тішаться сонячними променями, і квітками, і пахощами. Щомиті злітають високо вгору й виписують кола, орбіти, крутяться круг себе, падають стрімголов у траву, пірнають у листя, літають над водою, щоб видивитись на себе, і знову прямують до Сонця.
У самий розпал грища, коли юна шовко-прядка станцювала всоте, від річки, чи не з-над самого виру, випурхнула хмарка прозорих метеликів і метеличок і закружляла над моріжком. Всі гості припинили гру, оглядаючи ті тендітні істоти, які й миті не відпочивали, не сідали на квіти, щоб вдихнути пахощів, так ніби їм було дужче ніколи, ніж будь-яким створінням на світі. Хтось із гостей сказав:
— То одноднівки: метелики й метелички, які вивелись на воді і живуть тільки один день на цьому світі.
— Одним-однісінький день! Одним-однісінький день! — ішов здивований шепіт від квітки до квітки.
Жучки в сяючих панцирах злетіли покликати їх до гри, але ті повітряні істоти і не повернулись до них. Вони були наче яке біле плетиво, трималися гордо вкупі, аж раптом, підупавши на силах, попадали на рівну гладінь води й потонули.
За мить з'явилося перед вартовими малюсіньке біле, як сніг, створіння і попросило, щоб його пропустили.
— Покажи крильця!
Коли ж воно, сівши на колосок трави, розправило легенькі, як подих, крильця, вартовий здивовано вигукнув:
— Тобі ж немає й півгодини життя! Таких малих не пускаємо.
Тоді малюсіньке створіння вдарилося в плач, благаючи, щоб його пошвидше сховали тут, а потім уже воно пояснить, у чім річ. Бачачи, що гостя від когось тікає, воротар її впустив. Музика змовкла, і всі з'юрмились довкола ніжного створіння, допитуючись, хто воно і від кого його сховати. Але воно від хвилювання не могло й слова мовити й тільки просило, щоб його зразу ж сховали. Сонечко зглянулося над ним і сховало на ротиках, які можуть стулятися щільно, мов коробочка.
— Як тебе звуть? — спитало сонечко, коли вони лишились самі.
— Коротковічна, — відповів голос, тихі-ший за шелест трави.
— Чому таке дивне ім'я в тебе?
— Ми живемо тільки один день, одним-один неповний день.
— Коротковічна! Коротковічна! — розляглось над луками, і обоє помітили, що од річки летять кілька прудких бабок.
— Коротковічна! — гукали вони знову.— Тебе кличе батько. За кілька хвилин мають бути твої заручини з сином нашого ватажка.
На ту мову нещасна затремтіла і закрилась, як тільки могла, в ротиках, а сонечко розвело крила і стояло, затуляючи квітку, доки бабки полетіли на другий край луків. Весь той час Коротковічна шепотіла:
— Не виказуй мене! Не виказуй мене!
Сонечко, чи Червона Крапелька, як назвало його щойно народжене створіння, бо не знало навіть, як звуть ту чи ту комаху, пожаліло свою підопічну і дало слово не кидати її напризволяще.
— Хіба той, за кого тебе сватають, негарний? — спитала Червона Крапелька.
— Гарний, але я уві сні під водою бачила метелика, якого звуть Одноднівка, і полюбила його. Його батько ватажок одноднівок з якогось далекого виру.
Червона Крапелька не могла тих слів гаразд уторопати, і Коротковічна їй знову докладно пояснила, що лялечкою вона спала міцним сном у піску на дні річки і чекала, поки їй виростуть крила. Коли, прокинувшись, злетіли вони з виру, ватажок одноднівок просив віддати її за свого сина, саме того, якого уві сні бачила і якому так само судилося прожити одним-однісінький день. Одно-днівків батько просив на віно тисячу лугових павутин по тисячі павутинок і ще стільки прозорої павутини лісових павуків, сто шапок роси й тисячу перламутрових черепашок, які б стали підводними колисками для його внуків, одноднівок. Та батько Коротковічної на те не пристав і вирішив віддати її за сина ватажка бабок, якому не треба віна. А мала од-ноднівочка хотіла піти за того, ким снила ще лялечкою і кого полюбила. Ще вві сні сподобалися їй його очі і трикутні прозорі крила. І тепер як насправді бачила те, чим снила край води, повної сяйва, яке він ловив крилами й носив собі додому.
Поки вона розповідала Червоній Крапельці про своє горе, навколо них знову зібралися гості. Усі вони, зворушені її долею, дали слово, як і сонечко, будь-що влаштувати їй жадане весілля, дістати посаг, послати вістуна до Одноднівки, який, мабуть, десь біля свого виру впав у відчай, що їхні батьки не порозумілись. Усі зараз же склали чудовий план, як те зробити і добре сховати наречену від батькових спостережників.
Довгенько порадившись, перенесли Корот-ковічну з ротиків, де їй було надто душно, у веселий дзвіночок і поставили на сторожі знов-таки Червону Крапельку, а самі взялись за інші нагальні справи.


ЛІЧБАР

Усі гості, скільки їх було на ранкових грищах, полюбили Коротковічну, розчулені її долею. Жили вони на світі по цілому місяцю, тобто в тридцять разів довше, ніж Коротковіч-на, якій судилося жити під сонцем одним-од-нісінький день. Отож нехай би вона принаймні прожила щасливо свій короткий вік і одружилася з тим, кого любить. Комахи поклали зробити для неї все і то якнайшвидше. А справ було безліч: замовити шовкові шати у майстра-павука, дістатися до Перламутрової річки і набрати черепашок, щоб були колиски майбутнім одноднівчиним діткам; купити хліба і напоїв на весілля, поробити візки для тих, кого люб'язні молоді запросять у свою весільну подорож; обміркувати навчання Ко-ротковічної і ознайомити її з різними науками, розкрити перед нею красу світу, який вона мала так швидко покинути.
Була одна-однісінька істота, що могла усе зорганізувати: жучок Лічбар, обдарований математик. Звичайно вважають, що той, хто знає і любить рахунок, не чулий до краси. Проте Лічбар і в красі тямив не менш як у числах. Отож він поклав собі дбати того дня тільки про юну одноднівочку. Щоб робота пішла швидше і щоб знати, скільки часу на що витратити, все її життя він поділив на дев'я-ностини, по п'ятнадцять хвилин кожна, і зразу взявся за розрахунки, скільки тих дев'яностий піде на підготовку до весілля, скільки на навчання та на інші речі. Лічбар будь-коли й будь-де тільки й робив, що підраховував. Увечері лічив зірки у Великої і Малої Ведмедиці, Волосожара, лічив Соломинки Чумацького Шляху. Коли йшов луками, лічив на квітках чашечки й пелюстки. Лічив риб, комах, звірів. Підраховував вік птахів і в скільки разів один живе більше за іншого.
Як тільки Коротковічна прибула на верховину і як тільки він почув, що наступної зорі їй не дочекатись, почав підраховувати, на скільки і хто житиме довше за неї, і чим далі, то все дужче й дужче проймав його жаль до бідолашної. Були тут істоти, що жили в тридцять чи в триста, а то й у три тисячі разів довше за неї. Особливо довго жили птахи. Жайворонок жив у дев'ять тисяч разів довше за Коротковічну, а орел у тридцять шість тисяч разів. Дізнавшись про це, Лічбар зовсім розжалобився.
Аби можна було, він би лічив без кінця й краю, та час не ждав, треба було до роботи братися. Громада ухвалила призначити Коротковічній опікунів, з яких трьох найголовніших назвали Три Свати. Вони
мали допомагати Лічбареві. Правду кажучи, геть усі мешканці верховини стали на поміч ніжній чужинці. Птахи припинили ліпити гнізда і забули за своїх підлітків. Бджоли не роїлися. Мурашки облишили своє будівництво. Вовчки того дня покинули свої шахти. Бджоли сказали, що подбають за питво; кожному по чашечці нектару і велику чашу меду. Лічбар зараз же взявся перевірити, чи можуть вони обіцяне виконати:
— На верховині є десять вуликів меду, по двадцять стільників у кожнім — маємо двісті. У стільнику тисяча комірчин меду — отже, двісті тисяч. У комірчині по десять крапель— це десять разів по двісті тисяч...
Далі вже Лічбар не зміг множити, бо не вистачило члеників на ногах у його помічників, а на письмі він лічби не знав. Але то вже було байдуже, бо й підраховане показувало, що бджоли зможуть дотримати обіцянки.
По тому старшини хатніх цвіркунів оголосили, що вони забезпечать хліб на весілля.
— Скільки одна комора може вмістити хлібин? — запитав Лічбар.
— Сто двадцять! — відповіли цвіркуни.
— А скільки їх є?
— Тридцять.
Лічбар почав спритно загинати свої ноги, кажучи:
— Сю двадцять раз по тридцять буде три тисячі шістсот. Так, на весілля цього вистачить.
Небавом прийшли лугові павуки. Вони принесли щойно виткану сотню клаптиків мережива, а павуки-хрестовики сповістили, що в них є ще стільки. Лічбар одразу зауважив:
— Сто та сто буде двісті. А нам треба ще вісімсот, тобто чотири рази по стільки.
Вовчки пообіцяли полагодити дороги. Цвіркуни, хатні й польові, нарядилися грати протягом усього весільного польоту Коротко-вічної. Птахи сказали, що нестимуть подарунки або коли хто з сватів стомиться, то вони на плечах донесуть до виру, де зупинився Одноднівка.
Поки про все те говорилось, поки Лічбар обраховував, скільки часу на що піде, минуло чверть години. Як на людський вік, це б означало, що тільки на нараду витрачено близько року. Тут усі як налякаються, чи вистачить часу, аби все поробити, тим паче, що треба було ще подумати про коляски, про перламутрові черепашки, про те, яку дати Коротковіч-ній освіту. Нашвидку порадившись, вирішили замовити коляски комахам-свердлярам і хоботним, що мали якийсь розряд з теслярства.
— Тільки на балачки пішло дві дев'яно-стини життя нашої підопічної,— оголосив Лічбар, який ані їв, ані пив, відколи почав дбати про Коротковічну, бо на обід пішло б принаймні півдев'яностини її життя, тобто, коли міряти людськими мірами, цілих півроку.
Зразу після цього він запропонував три речі, на що всі одразу пристали: перше, він що чверть години оголошуватиме, скільки ще лишилось жити Коротковічній, аби нагадати, що час не жде; друге, сховати наречену від Злого Жениха і його приятеля Прудкого Лицаря та інших, які б забагли на ній женитись; і третє, послати вістуна за десять лугів на далекий вир до Одноднівки передати, щоб прилинув по Коротковічну, коли сонце сягне крони великого береста на горбі, а це буде одразу пополудні.
Тим часом метелики розважали наречену. Легенькі вітри приносили їй ніжні пахощі верховини. Цвіркуни цвірчали під вікнами, їй розповідали казки, події в яких тривали не довше її життя. А довкола так, щоб вона не побачила, стала сторожа: найвужчим колом оси, другим, трохи ширшим, джмелі, третім— шершні і четвертим, найширшим,— птахи.
В цей час, зачинившись у замку, Лічбар ревно узявся до діла:
— Двадцять чотири години відняти вісім нічних годин буде шістнадцять. Шістнадцять разів по чотири буде шістдесят чотири. Отже, до заходу сонця ще п'ятдесят дев'яностий життя Коротковічної.
І він замислився, як би то зробити, щоб, перш ніж місяць зайде, Коротковічна вже б була на Одноднівковому вирі.


ПЕРЕМОЖЕНИЙ ВІТЕР-ШПИГУН

Друзі Коротковічної хотіли справити їй весілля потай від Злого Жениха, за якого батько збирався її силоміць оддати. Отож мусити стерегтися вітра Нашепта, а також настирливих залицяльників, що почали увиватись коло неї, як тільки вона з'явилася на луках.
Той вітер Нашепт був природжений шпигун. На лету він запам'ятовував усякий шелест і всяке щебетання, чув, що говорять і мурашки й риби. Підслухані таємниці він переповідав серед ущелин, а ті вже усьому світові. Інші вітри віяли гучцо, так що їх можна було почути ще з-за гори, Нашепт же йшов тихою котячою ходою, стримуючи подих. Навіть вітри не хотіли з ним зустрічатись. Забачивши його здалека, потік стишував плескіт; ті, що сміялись, робили серйозні обличчя, а хто доти був серйозний — починав безпричинно сміятись; ті, що стояли, рушали з місця, а ті, що ходили, зупинялись, доки він пройде. У кого було свято, боялися, щоб не зайшов. У кого бенкет, остерігалися, щоб він його не зіпсував. Хто мав які неприємності, ховався з ними, щоб Нашепт не насміявся.
Побачивши його ще здаля, метелики на лугу, як за командою, замикались, равлики залазили в хатки, черепашки стулялися, риби спускалися на дно річки, а цвіркуни зачиняли пекарні.
Саме коли друзі Коротковічної кінчали свою раду, вартовий жучок за вікном ззаду помітив його раніше за інших і підняв обережно праву передню ніжку до вуха, що мовою комах означало: «Увага, Нашепт!» І зразу весь той комашиний гурт став навколішки і, звернувшись до сонця, почав благати його, щоб врятувало їх вщ лихого злостивця. Благали вони подумки, бо Нашепт міг навіть з сотої частки їхнього шепоту решту домислити.
Уклякнувши півколом, вони скидалися на разки намиста, перлів і дукатів. Жоден з них не смів повернути голови, аби подивитись, чи вже пройшов їхній ворог. Від сліпучого сонця з очей їм текли сльози.
— Минуло сім дев'яностий життя Коротковічної!— перший озвався Лічбар, порушивши тишу на луках.
Він боявся згайнувати час, не зваживши, що шпигун десь поблизу, а тих кількох його слів було досить для Нашепта. Той гайнув собі далі, мовби не помітивши комашиного гурту, а сам помчав допитатися, що означають ті незвичайні слова. Він уже придумав, як вивідати таємницю. Була там скеля над проваллям, звідки, звичайно, розголошувалось те, що хто хотів приховати. І от Нашепт вигулькнув туди і, наслідуючи Лічбарів голос, вигукнув:
— Минуло сім дев'яностий життя Коротковічної!
По тому промайнув над лукою, аби побачити, яке враження справить сказане, чи не скаже хто ще чого за цю Коротковічну і навіщо Лічбар мірить її життя. Коли луна повторила його слова, з усіх боків прошуміло зітхання:
— Бідолаха Коротковічна! Уже й ранок минув, а на добре їй і досі не йдеться!
Нашепт швиденько прикинув, що одна де-в'яностина життя тої Коротковічної не може становити більше за п'ятнадцять хвилин. Отже, то мусить бути одноднівка, бо саме в них такий короткий вік. Щоб і решту узнати, звернувся до звірів, птахів і комах, але всі вони уникали розмови. Нараз позад нього хтось каже тихо-тихо, мовби трава заговорила:
— Справді всі проти мене вчинили змову...
Вітер-шпигун озирнувся й побачив біленького метелика з прозорими крильцями. Був то Злий Жених, той, що йому Коротковічна відмовила. Єдиний він не знав Нашепта, а якби й знав, то все одно звернувся б до нього, бо хто прагне помститися, той ладен і на шпигуна звіритися.
— Всі проти мене вчинили змову,— повторив він довірливо.— Сховали її десь на лузі і посилають вістуна до Одноднівки, мого суперника, щоб присилав до неї старостів. Як її знайти, як викрасти, як перейняти вістуна? І все це — доки місяць не зійшов.
— Я тобі її розшукаю,— каже послужливо вітер-шпигун, певний, що йдеться за Коротковічну.— Я літаю швидше за птаха і ступаю тихіше за равлика.
Злий Жених наперед у нагороду видав вітрові свої підводні таємниці, таємниці піску на річковому дні, таємниці річкових черепашок і риб та пуголовків, водяних вирів та водоспадів, а для Нашепта чиясь таємниця була дорожчою за золото й коштовне каміння. Домовившись, де знову зійдуться, Злий Жених подався до батька сказати, що знайшов спільника, а вітер пірнув у високі лугові трави.
Ступав тихо, що й з кульбаби жодної пушинки не здмухнув, і пильно прислухався. Проте тут, поміж травами, запала Мертва тиша. Жодна травина, жодна комашка не згадали за Коротковічну. Лопаючись зі злості, Нашепт заглядав у вічі білим ромашкам, придивлявся до сережок, але чув тільки дзвінкий сміх. Чи його луговий люд помітив, чи змовився не говорити про одноднівку.
Никаючи так, підійшов до блекоти. У неї саме була лихоманка в сорок градусів, і вона весь час марила. «Зараз або ніколи»,—подумав шпигун і прислухався, не наближаючись, бо міг чути і здаля. «Не бійся нічого! — марила хвора рослина.— Коло тебе потрійна сторожа. Кого не помітять шершні, то вжалять птахи». «Кого птахи не помітять, ужалять шершні!» —поправив її Нашепт, радіючи, бо немає більшої насолоди такому створінню, як узнати те, що від нього приховують. Від нього нічого не сховається. Хіба можуть помітити того, хто прозорий, і почути того, хто ступає тихіше за равлика? Запишався сам до себе. Хіба можуть шершні жалом зашкодити тому, хто й списа не боїться?
Міхи його марнославства й нахабності від тих думок нап'ялися, як вітрила в бурю, і піднесли його високо над луками. Ті міхи марнославства Нашепт приховував, як змія ноги, і на верховині це сталося вперше. Мав їх кілька, бо для його пихи мало було одного чи двох, зеленавих та сірих; і скидались вони на дитячі повітряні кульки. Така біда йому не часто траплялась. Спробував крилами, як веслами, аби подолати тяжіння зеленавих міхурів, залізти під хмари, а згодом нишком упасти на тверду землю, причаїтись у кущах. Хіба він видасть себе тепер, коли наближатиметься до мети! Невже всі квіти й комахи побачать те, що він приховував усе життя.
І справді сторожа його незабаром помітила й упізнала.
— Ось він! Ось він, з зеленавими міхурами! Гляньте на нього, несе туману повні міхи, щоб нас приспати ним, а потім украсти Коротковічну!
За мить довкола нього закружляли шершні та оси й почали жалити його в оті зеленаві міхури. Було їх так багато і з такою силою вони напали, що він, злякавшись, упав далеко од квітки, де була Коротковічна. Вона чула, як дзижчали в небі шершні та оси, але ніхто їй нічого не сказав. Навіщо лякати малу?
А Злий Жених саме розповідав батькові, як він знайшов спільника, зовсім не підозрюючи, що Нашепт за кілька хвилин лежатиме переможений, знічений і в десять разів менший. Щоправда, все ще сподіваючися перейняти вістуна, коли вже не можна украсти Коротковічну.


ЦВІРКУНИ-ПЕКАРІ

За лукою біля пастушої колиби лежали купи попелу. Тут стояла нова пекарня цвіркунів. Усі вони були однакового зросту, всі одягнені в темні, аж до землі довгі каптани, підперезані травинками, і були схожі на ченців або вихованців якогось жучиного інтернату. Начиння вони мали добряче. За ночви їм правили сухі горохові стручки, яких щоліта повно було коло пастушої колиби. Борошно вони робили з насіння вики та маку і не мололи його, а товкли у ступах з жолудевих шапинок. Хлібини в них виходили не більші за горошини, але для малих цвіркунів вони були, як наші хлібини на десять кілограмів.
Хоча вони тільки пекли хліб, та схильність до мистецтва мали більшу, ніж деякі комахи з лісу та луків, що видавали себе за великих митців. Нерідко бувало, що подорожній, як тільки на поля спадав вечір, слухав їхню щиру й тиху пісню радніше, ніж солов'їний спів, і чабани облишали свої сопілки, коли де біля своєї колиби зачували цвіркуна.
Цвіркуни-пекарі любили сонце та всяке інше світло. Вони вміли розгледіти маленький промінь і крізь імлу, і в далекій далині. Навіть заплющивши очі, бачили, як світяться світляки, трухлі пеньки, бачили осяйне місяцеве плесо і сліпучий сонців кратер, гострі промені білих і рожевих зірок, вогняні спалахи блискавки, що часто витанцьовує на полонині. Коли хворіли, снився їм вогонь у чабановому домі, ліхтарі совиних очей, пожежі. А коли вночі розкривались і мерзли, їм снилось, що вони на блискучому січневому снігу і що у них паморозь на одежі,
їхній старшина цвіркун Пекар був природжений поет, умів помітити красу і в себе, й довкола себе. Умів і мовчати довго й замислено, і всю ніч співати — і то завжди про спокійне життя, про домашнє вогнище, про вечірню тишу, про відблиск світла та відгомін звуків та про інші скороминущі явища. Любив шум дощу, сонячні жмури на воді, запахи вогкої землі. Ніхто в лісі, проте, не знав, що він має поетичний дар, не знав, яку красу бачать його очі, бо він одягався за прикладом усіх цвіркунів, як вояка чи селянин, а комашині поети, як і людські, люблять вирізнятися і одежею, і поведінкою. Деякі ходили на руках, а не ногами; декламували, коли треба було просто сказати; задирали голову, наче весь час нюхали хмари. Деякі завше ходили з великою квіткою в руці, аби їх здалеку бачили; деякі казали, що сонце від них сяє і що дощ не йшов би, якби їм не подобався його шелест. Деякі хвалилися, що живляться місячним світлом, а деякі, що їм єдиний напій — солов'їна пісня.
Одного разу цвіркун Пекар витяг хліб із печі і, накривши його листям, заснув. Тим часом повз попелище проходив гурт цвіркунів з жаринами в руці, щось зашелестіло, і побачили вони, як Прудкий Лицар, той поет, який хвалився, що живиться місячним світлом, потихеньку одчинив ворота пекарні й набрав хлібин з макового зерна. Цвіркун Пекар прокинувся й, забачивши це, так здивувався, що скочив з місця. Прудкий Лицар упустив хлібини і, задеренчавши крилами, одлетів. Відтоді він зненавидів цвіркуна Пекаря і щораз, коли говорив про нього, голос йому ставав деренчливим, як і його пісня, що закінчувалася завжди словами: «Я і тільки я!»
І вони обидва були серед інших комах на луках, коли біля потоку з'явилася Коротко-вічна. І це юне створіння такої незвичайної долі і такої рідкісної краси сподобалось їм більше, ніж свої метелики, що їх вони досі зустрічали на луках; тільки кожен виявляв це на свій лад. Прудкий Лицар одразу став увиватися круг неї, декламуючи їй свої вірші, а цвіркун Пекар не наважився до неї підійти, гадаючи, що куди йому, скромно вдягненому й непоказному, мірятися з іншими. Звістку про те, що Коротковічна має вийти заміж за Одноднівку з далекого виру, він сприйняв як неодмінний закон природи, що його мусить виконати.
Ідучи додому, побачив він маленьку бридку комашку і замислився, чому цій призначено жити аж кілька місяців, а та, така ніжна, ласкава й приваблива, не побачить завтрашнього дня. Тої миті повз нього промчали десять вістунів-турунів, вигукуючи щосили:
— Оголошується конкурс на весільну пісню для Коротковічної. Треба, щоб була готова за три години.
Затремтіли серця в усіх лісових і лугових поетів. Кожен побажав узяти участь у конкурсі: хто, щоб показати свій хист, хто, щоб потішити малу одноднівку, якій судилось таке коротке життя.
У цвіркуна Пекаря і без цього заклику бриніли пісні про Коротковічну. Хоч він і не знав, яка мусить бути весільна пісня, та й не хотів брати участі в конкурсі, але в нього народжувалося почуття, без якого чудової весільної пісні не скласти. А втім, саме тої миті, як перші вістуни оголосили про конкурс, підійшли другі до пекарні й замовили тридцять шість тисяч хлібин на весілля Коротко-вічної. Стільки хліба ще зроду не замовляли, а цвіркун Пекар був старшина всіх цвіркунів і мусив подбати про все. Та він міг творити пісні, навіть працюючи, бо вони в нього із серця самі лилися.
Коли прибуло замовлення, цвіркуни в пекарні не мали насіння ані вики, ані маку. Вже кілька днів не було вітру, а без нього малі пекарі не могли набрати насіння навіть на повсякденні потреби, а кожна згаяна хвилина цього дня важила більше за години людського життя. Тому й без вітру рушили на луки, ладні пруттям оббивати насіння, якщо й далі буде тихо.
Від пекарні рушив довгий темний потік і зайшов у зелені хащі трави, де були тільки вузенькі мурашині стежечки та тісні хідники хрущів і польових цвіркунів, з собою вони несли мішки з сухих шкуринок кавуна. Коли вістуни замовили хліб і цвіркуни подалися на луки, Лічбар оголосив:
— Минуло десять дев'яностий життя Коротковічної!
Дві і півгодини минуло, відколи з'явилася вона на луках, отже, лишилося їй ще близько двадцяти годин. Тому цвіркуни після Ліч-баревого нагадування ще дужче засмутились. На щастя, й вітер подув і затряс стиглими коробочками. Насіння посипалося на всі боки, і працьовиті пекарі взялися до роботи. Пахло м'ятою і непросохлою землею по хідниках, і цвіркуни, раз по раз згадуючи одноднівочку, шкодували, що їй так мало відміряно віку.
Лічбар що чверть години оголошував, скільки минуло дев'яностий, то цвіркуни могли й не зводити на сонце очі. Коли Лічбар оголосив утрете, перший гурт цвіркунів уже рушив з повними мішками, щоб товкти насіння на галявині під великим дубом.
Цвіркун Пекар працював з усіма як звичайний робітник: збирав насіння, товк його, загортав гарячим приском хлібини, і весь час у ньому бриніла пісня про одноднівчину красу, про її нетривале життя. Та пісня виникала сама собою. І тому була краща від тих, що складали на конкурс. Заплющивши очі, він за блискучими римами бачив перед собою одноднівочку й безперестану шепотів:
— Сонце, сяй сьогодні, доки місяць зійде,— білій одноднівочці єдиний день жити.
— Потічку, плюскоти сьогодні якнайдзвін-кіше,— білій одноднівочці єдиний день жити.
— Квіти, пахніть сьогодні якнайзапашні-ше,— білій одноднівочці єдиний день жити.
— Місяцю-князю, коли зійдеш, світи до ранку,—білій одноднівочці єдиний день жити.
Він трохи помовчав і почав нової пісні:
— Вітри, розкажіть їй про далекі краї,— біла одноднівочка не встигне їх побачити.
— Павуки, сплетіть їй найтонші сукні,— біла одноднівочка не встигне їх зносити.
— Одноднівко з далекого виру, поспіши по білу одноднівочку, недовго будеш її красою милуватись.
— Далекий Луже, приголуб білу одноднівочку, як вона туди прилине,— бо їй один день жити.
Пробила двадцять друга дев'яностина, і ві-стуни-туруни поскликали конкурсантів; суддями були три жуки, що дбали за весілля. Звідусіль збігалися учасники: і ті, що грали на дзьобі, і ті, що акомпанували на цитрі чи скрипці, і ті, що свої пісні виголошували без будь-якого супроводу. Три Свати все слухали та слухали, але жодна пісня не видалася їм гідною краси одноднівочки, її сумної незвичайної долі.
Поки Три Свати розмірковували, що робити, цвіркун Пекар виймав з приску печений хліб і складав його у корзини, плетені з сухої трави та соломи. Йому й на думку не спадало піти й виголосити свою пісню, бо за вдачею наш співець був скромний і вважав, що вона в нього не досить гарна і для такого бучного весілля не годиться. Де вже йому рівнятися з іншими.
У цей час туруни-вістуни оголосили, що конкурс триває далі, може, ще хто хоче взяти участь у конкурсі. Цвіркун Пекар мовби не чув їх. Тоді його найближчий друг сказав йому:
— Кидай роботу на мене, а сам біжи кажи свою пісню, поки ще є час!
Цвіркун Пекар робив своє, наче й не чув його. На щастя, його приятель, слухаючи його крадькома, запам'ятав пісню. Тож він швиденько пішов, не питаючи дозволу, сказати сватам, що це скромний поет Пекар склав.
Перед суддями зібрався великий гурт птахів, комах, метеликів, чекаючи наслідків. Прудкий Лицар зарозуміло бурчав собі під ніс, готовий насміятися з будь-чиєї пісні. Найстарший Сват вже хотів був присудити перемогу соловейкові за старі співи, як цвіркунів друг добіг і почав задиханий декламувати:
— Сонце, сяй сьогодні, доки місяць зійде,— білій одноднівочці єдиний день жити...
Весь натовп, затамувавши подих, слухав ту пісню. Коли декламатор закінчив, усі радісно загули, защебетали, засюрчали, декламуючи рефрен пісні: «Білій одноднівочці єдиний день жити», вітаючи його з успіхом, так що й Прудкий Лицар нічого не сказав на осуд. Коли ж усі почули, що пісню склав цвіркун Пекар, як же здивувалися, бо всім здавалось, що він скромний пекар та й годі. Вдячні слухачі пішли його вітати. Дехто ніс йому квіти, дехто жменю насіння, дехто новий мішок з кавунової шкуринки, дехто жолудеву шапинку. У всіх тільки й мови було про те, як дивно, що між цвіркунами народився кращий пісняр за солов'я.
Лише Прудкий Лицар підупав духом і міркував, як і чим йому ту славу затьмарити.



ВЕСІЛЬНІ ПОДАРУНКИ

Незадовго перед тим як вістуни оголосили конкурс на весільні подарунки, павук Ткач, надзвичайно обдарований і скромний митець, гойдався на павутині над потоком. Спостерігаючи цілий ранок срібні кола на воді і зачарований ними, вплітав у павутину узори, що відбивали гру тих водяних кіл. З тої висоти земля йому здавалась інакшою, ніж мурашкам та іншим комахам, що весь свій вік прив'язані до неї. Луки йому схожі були на зелене море, де пливуть білі й лілові вітрила і де відбиваються сонце й зірки. Час від часу збігав павутинкою аж до самого виру, а по тому вмощувався в павутинні і знов роздивлявся риб у воді, що, полюючи комах, випливали на поверхню. Коли, почуваючися у безпеці, вони грайливо шугали на всі боки, то Ткачеві здавалися такими прозорими, наче тіні, що пролітають одна крізь одну. Аж ось він почув, що вістуни-туруни оголосили про конкурс на найкращу намітку для Коротковічної, в якій повинно бути не більше двадцяти ниток, і на весільну хустку й серпанок, які мають бути щільними, сплетеними з тисячі волокон кожне. Ткач спершу не хотів змагатись. По-перше, тому, що був боязкої вдачі, по-друге, вважав, що нема краси, яка була б кожному мила, і що нема такого, хто б поборов усі свої хиби: заздрість, суєтність, користолюбство.
Тої миті вранішнє сонце осяяло його павутину, і те чарівне видіння заполонило Ткача, дало йому натхнення і волю до праці. Серце йому тріпотіло від захвату, він відчував: може спрясти за одну годину і три намітки. Обравши знову гілку над потоком, почав робити основу із світлих ниток, натягнутих, мов струни на скрипці. Він мріяв зіткати тканину, тоншу за одноднівчині крила. Адже ті крила, помережані зірчастими візерунками, такі прозорі, що крізь них видно і небо, й річку. Крила ті — мистецький витвір природи. Так, і Ткачеві, як і всім на верховині, дуже сподобалася біла одноднівочка. Як вона зрадіє, думав він, коли побачить, що в її намітці виплетено узори з крил одноднівок і то всього двадцятьма пасмами.
Решта павуків і собі притьмом узялися за роботу. Дехто вже мав готові мережива і тепер по них виплітав срібні зірки, схожі на пушинки, білі дрібні бджоли та ягоди. Дехто наслідував візерунки з метеликовими крилами та водяними колами. У лугових павуків було стільки наплетеного мережива, і в жодному не було менше як тисяча волокон. Багато хто вже сидів, чекаючи Прапороносців, що мали одібрати годяще.
Прапороносцями звалися павуки, які оцінювали в лісі красу. На тому місці, де в інших серце, у них був пристрій, що на кожен колір, звук, розумну чи дурну мову тріпотів, начеб яке прозоре крильце. Коли їм що приємне, той пристрій розтулявся і тремтів, як осиковий лист, а коли їм що не подобалося, то він стулявся. За знавцями краси сунула юрба комах, звірів і птахів, чому, можливо, і назвали тих Прапороносцями. Комахи боялися їх, бо були розділені на дві ворогуючі групи. Коли Прапороносець з лівого берега на-брідав на правому на павутину, мурашник чи вулик, то усіляко ганив їх. Правобережні так само робили на лівому.
Незабаром Прапороносці завітали й у ліс, весь повитий ніжним срібним мереживом. Ось вони підійшли до мережива павука Ткача і зупинилися вражені: листочки їхніх пристроїв збуджено затремтіли. Рій уболівальників, що супроводжував їх, пожвавішав і захвилювався. Бджола задзижчала:
— Павук Ткач упіймав у своє мереживо сонце.
Соловейко заспівав:
— Павук Ткач має пасмо ясне, як голос співочого птаха!
Гайворон оголосив басом:
— Його серце битиметься ще довго й предовго!
Мереживо, виплетене для намітки, усім їм найдужче сподобалось. Подивишся крізь нього й бачиш небо, все в дрібних кружечках, трикутничках і трапеціях, і ще було воно геть усипане ягідками, схожими на снігові пушинки. Найстарший Прапороносець закінчив похвалу словами:
— Ткачева намітка для Коротковічної, мов Русалчина коса. Тільки, знімаючи, роси не струсіть.
Ткач аж завмер з радощів, адже похвалив його Прапороносець з іншого берега, який ніколи не хвалив сьогобічиих митців. Спершу йому закортіло, щоб нічийого мережива так не хвалили. Ал? Ткач був справедливий, і йому одразу стало соромно за таке бажання. Бджоли тим часом заходилися знімати мереживо і так, що жодної краплини роси не зронили. Взявши його за краї, понесли, куди їм звеліли. Всі, пе одводячи очей, чудувалися їхнім рівномірним летом. Ось вони сховались за горою, і звідти долинуло, як найстарший Сват хвалить їх, що так майстерно донесли. Ткач полегшено зітхнув. Щоб заспокоїтись від великої радості, він спустивсь на павутині до лугових павуків поговорити. Внизу виспівував зухвало цвіркун: «Любо мені, то й співаю! Любо мені, то й співаю!» І так безперестану. Ткач упізнав того польового цвіркуна, що провалився на конкурсі весільної пісні. Спершу здивувався, як це можна веселитись після невдачі, але, подумавши трохи, мусив визнати, що і йому більшою була радість, коли плів мереживо, ніж потім, коли його похвалили й відзначили. Був він молодий і на кожному кроці набував досвіду.
А вгорі, па кущах, весь час лунали голоси Прапороносців чи їхніх уболівальників. Чути було, як Прапороносець говорив за чиюсь роботу:
— Пасма грубо спрядено. То мотузяр, а не павук!
Уболівальники, як по команді, підхопили хулу. Дрізд зневажливо свиснув:
— То капкан, а не весільний подарунок!
Якийсь джміль підхопив:
— Він не вміє й кружечків виплести!
Декому дорікали, що мереживо мале, декому, що надміру велике, декому, що надто рідко плетене, але подарунків стільки потрібно було, що мусіли брати й ті мережива, які за щось гудили.
Тим часом трапилась біда: не всі бджоли були такі досвідчені, як ті, що однесли Ткачеве мереживо. З багатьох мережив пострушували росу. Поки стояли, не знаючи, як цьом^' радл' дати, одна комашка, тте більша за мачпну, запропонувала не рушити мережива, а коли надійдуть свати, знімати з гілок і давати їм у руки. Всі одразу пристали на ту
пропозицію і послали вістуна до Трьох Сватів, щоб сповістити їх про своє рішення.
Ряд дійшов до мережива лугових павуків, і Прапороносці рушили туди у супроводі уболівальників. Одразу по вході на луки зупинились зачудовано: в одному тільки куті було кілька сот мережив і кожне повне росою, що мерехтіла від сонця. Густо плетені і повішені на стебла трави, скидались вони на гойдалки для лугового люду і на шовкові торбинки, повні коштовного каміння.
їх теж не займали, поки свати надійдуть, хоча роса з них не так опадала.
Поки Три Свати, уболівальники та Прапороносці робили оте все, Ткач плів нове мереживо, докладаючи всіх зусиль, щоб і це було таке саме легеньке, як одноднівчине крило. Він дав собі слово і повік, навіть коли її більше не буде на світі, плести тільки такі мережива, щоб пам'ять про неї не зів'яла. Біля нього літали і дзижчали різні комахи: гарні й бридкі, добрі й злі, і всі вони жили принаймні місяць, а їй доля не дала навіть єдиного повного літнього дня. Ткач їх усіх оглядав майже вороже, наче вони винні, що їм більше поталанило. А втім, на серці йому теплішало, коли думав про те, яка гарненька буде наречена в намітці його роботи, коли Одноднівка прибуде зі сватами по неї. Бачив у думках себе, як він стежитиме згори поглядом, затуманеним слізьми, а вона повернеться і помахає йому хустинкою, зітканою на луках.


ВЕСЕЛЧИН МІСТ

Найтяжчою за всі забаганки, що їх жадав Одподнівків батько, були перламутрові черепашки, колиски для Одноднівкових нащадків. Легко було сплести легесеньку, як подих, весільну намітку з двадцяти ниток, маючи стількох лісових павуків, і ще легше зробити сва-тівські каптани з тисячі тонюсіньких волокон, маючи стількох лугових павуків. І хліба на весілля цвіркун Пекар напік без особливих труднощів. А музики й співці залюбки наскладали силу весільних пісень. Перламутрові ж черепашки були тільки в річці, що протікала за глибочезною ущелиною, де над кручами клубочились такі густі хмари, що й птахи там блукали. Три Свати з-за того клопоту мало не похворіли. До черепашок пішки через полонину треба п'ять днів, а птахам летіти, мабуть, від ранку до смерку і то коли б могли крізь імлу пробитись, а біла однодні-вочка житиме одним-однісінький день. Поки черепашок принесуть, то ніколи весілля буде справляти і нащадків не буде. Невже справді нічим тут не зарадиш?
Розгублені й безпорадні дивились вони один на одного, а їхній порадник, чорний твердокрилець, зітхнувши, мовив: '
— От коли б пішов дощ!
Всі поглянули на нього зизом,—ну й бовкнув, мовляв, недотепа, а найстарший Сват зауважив з докором:
— То її єдиний день життя мине під дощем і хмарами!
Чорний твердокрилець, проте, провадив уперто:
— Ось так, піде дощ, раптом серед літньої спеки, і нам сонце спорудить міст до Перламутрової ріки.
— Ненадійний то міст,— зауважив найстарший Сват.— Він швидко зникне.
— То наша єдина можливість, — знову своє твердокрилець.
І Три Свати зрештою мусіли визнати, що іншої ради немає. І поскликали вони все живе на верховині до молитви володареві усього світла, щоб послав дощ і спорудив веселку. То було хапання за соломинку, проте всі ухопились. Багато разів сонце виконувало їхні побажання, то нехай так станеться і зараз.
Скоро все, що повзало, літало і стрибало, з'юрмилось біля Трійці Сватів.
Змилувалося й сонце над сердегою. Якщо вже судилось їй бачити його на стежині неба тільки раз, то нехай принаймні за той час зазнає трохи радощів, вважало воно. Постане веселчин міст кращий і більший, ніж будь-коли досі, і триматиметься довго на небі, нехай Коротковічна не йде з цього світу, не побачивши чогось з його найкращих світових див; і нехай їй принесуть те, що життя їй прикрасить. Постане він одразу вгору з річки на луки і простеле золотим килимом дорогу. Роса на луках заграє коштовним самоцвітом, зелень лісу стане ще зеленішою, а рожеві квіти ще рожевішими. З рослин і землі полинуть духмяні пахощі, аби одноднівочка не пішла з верховини, не зазнавши усієї благодаті, що її сонце землі дає. І схвильоване сонце, сипнувши на землю гарячим промінням, наслало дощу. Ще мить — і над урвищем аж до Перламутрової ріки постала чудова ясна веселка.
Одразу кілька сміливців зголосилися рушити отим мостом, яким доти земні істоти не ходили. Були серед них навіть равлики та інші подібні створіння. їм свати доручили інше, а по черепашки послали турунів, бо вони найпрудкіші й найлегші. Зграя птахів подалася провести їх якомога далі й вище, щоб, коли ті вертатимуть з вантажем, допомогти їм нести. Тої миті Лічбар оголосив:
— Минуло десять дев'яностий життя Коротковічної!
І сотня турунів рушила. Йшли так швидко й так перебирали ніжками, що здавалося, ніби їх є більше, ніж було насправді. Всі, хто лишився на верховині, невідступно вели поглядом за ними, боячись, чи не почне веселка бліднути, і тоді самовіддані сміливці загинуть, зірвавшись з такої висоти. Сонце, проте, незмінно пекло, на верховині весь час стояла страшенна спека.
А що міст мав сім кольорів, то й подорожні, ідучи, стали — одні синіми, другі зеленими, треті жовтими, а решта — жовтогарячими, червоними, фіолетовими і блакитними. Коли їм очі боліли від однієї й тієї самої барви, мінялися. З синьої стежки переходили на зелену, з червоної на жовтогарячу і так по порядку. Небавом вони опинилися так високо, що вже нікого не могли побачити. Деякі не наважувалися глянути в безодню під собою, аби голова не запаморочилась.
Десь біля вершини веселчиної дуги потягло холоднішим повітрям, і краєчком ока спостерегли вони якийсь водоспад, що бив з льодовика. Повно дрібних дуг, справжніх іграшок проти тої, по якій вони ступали, витало над водоспадом, але в них не було часу милуватися тим видовиськом. Задихані, зморені, вони чимдуж поспішали, аби встигнути, куди пішли.
Були на самому вершечку мосту, як з жахом помітили, що він блідне. Насамперед почали зникати перехідні кольори. Що буде, коли стежки не стане? Часом на них находив смуток за своїми луками, де вони народились, за друзями, за іграшками — строкатими піщинками, соломинкою, що була їм за сопілку, шишечками, на яких вони гойдались.
—- Швидше, швидше!— гукали один одному, біжачи так прудко, що п'ятами себе по спині хвицали.
Веселка пішла круто вниз. Туруни помчали в річкову долину, наче на лижвах по снігу, і тільки вони стали на землю, веселка зникла. Туруни розбрелись по долині, роздивляючись навсібіч. Посередині текла Перламутрова ріка, а те, що вони, спускаючись з мосту, вважали за кучугури піску, були малюсінькі черепашки. Деякі мінилися червоними, деякі зеленими, фіолетовими або сріблястими барвами. Малі робітники одразу почали їх збирати в мішечки з кольорових пелюсток. Ті черепашки були такі гарні, а робота така цікава, що не помічали, як і час плине.
Там десь за полониною Лічбар, мабуть, міряє час і оголошує робітникам та учасникам конкурсу, але в Перламутровій долині його голосу не чути. Саме коли вони пригадали про це й заговорили, боячись, чи не залишаться тут довше, як їм можна було, сонце їм знову спорудило міст. І знову, як і тоді, коли йшли до ріки, ступали спершу стежкою одного кольору, коли їм в очах миготіло, переходили на іншу. Десь під верхом чекали на них птахи, ті, що їх сюди супроводили, і до них долинув Лічбарів голос:
— Минуло сімнадцять дев'яностий життя Коротковічної!
— Сімнадцять дев'яностий! — жахнулись подорожні, поспішаючи до верховини.
У деяких, знеможених, черепашки взяли птахи, а багатьом взятий вантаж, що був такий легкий, поступово поважчав. Лет пристосували до їхньої ходи, щоб в один час усі встигли.
Уже бачили ліс і луки на верховині, уже миготіла річка, як веселчаний міст, що ним вони спускалися до землі, звузився: знову зникали одна по одній стежини, поки не лишилась тільки одна, якою всі на землю зійшли.
А тут, поки їх не було, багато чого сталося.


ОДНОДНІВЧИНЕ НАВЧАННЯ

Хоча й жити Коротковічній судилось неповний день, вона мусіла закінчити бодай початкову метеликову школу. За директора тої школи з єдиним учнем, де навчання мало тривати не більше як півтори години, призначили Лічбаря. Він вибрав такі предмети: природознавство, фізику, музику і лічбу, а за клас правив малий куреник, сплетений з шавлії. Сюди негайно принесли камінці на гру і палички на лічбу, музичні інструменти, сланцеві таблички, нарешті зразки верховинських комах і рослин.
Малючка дуже боялася школи і вся за-
тремтіла, коли до класу ввійшла учителька природознавства, гусінь, у світло-жовтій сук-1 ні з блакитними намистинками. Проте учениця скоро заспокоїлася і вже за хвилину навчилася розрізняти мурашку від туруна, міль від шовкопряда, конюшину від кульбаби краще за будь-якого школярика. Щоправда, мала швидко стомлювалась, тому їй частіше давали відпочити, ніж у школі. Учителька була стара, досвідчена і навчала особливим способом, розповідаючи малій одноднівочці коротенькі казочки. Тільки вона закінчувала яку казку, учениця просила:
— Розкажи ще!
— Носила одна бджола в торбі квітковий пилок, стомилась і сіла на квітку, а пилок просипався. Після цього на тій квітці зав'язались зернятка солодкі, як мед.
— Що було далі?
— Нічого, оце і вся казка.
— Розкажи ще!
— Злетіли дві одноднівки з річки і, обнявшись, спурхнули на лісові гілки. А коли стомились, упали у вир і потонули в ньому.
— Що було далі?
— Нічого, оце і вся казка.
— Розкажи ще!
— Біла одноднівочка, помираючи над виром, знесла яєчка, і з них вивелись нові метелики, викапана мати, а вони так само, помираючи на воді, знесли яєчка, і з них вивелись їхні дочки.
— Що було далі?
— Віддавна так було і так буде довіку. Вона б, мабуть, іще розповідала, та Лічбар
оголосив, що урок минув. Він призначив одноднівці тільки хвилину спочинку, але те для неї було стільки, як учням цілі канікули. Насамперед вона гралася в м'яч зернятком вики, потім перестрибувала через прядиво, вужче за павутину, як то роблять усі дівчатка на шкільних дворах.
Аж ось перерва скінчилася, і прийшов учитель фізики, кумедний дядечко жук, у зеле-ио-червоному панцирі з довжелезним, мов дзьоб, носом, схожим на пенал. На долоні він ніс обережно-преобережно краплю роси, мов переповнену чашу з водою.
Увійшовши до класу, сказав учениці:
— Подивись крізь оцю краплю на сонце! Звідкіля їй знати, що вчителям не перечать? Тож відповіла простодушно:
— Краще дивитимусь так, ніж крізь краплю.
«Що тут поробиш з таким несвідомим створінням, — подумав фізик, — якому не бути на землі й двадцяти годин».
Зрештою він таки умовив її подивитись, і вона вигукнула:
— Як чудово! Перед очима миготять, розливаючись, розмаїті барви. Ой, що може бути краще за оте червоне!
Учитель, сяючи, пояснив їй, що то веселка, і хотів слідом їй пояснити заломлення світла у воді і як від блискучої поверхні відбивається сонячний одблиск, але не міг більше відтягти її від росинки. Даремно стояли тут речі, необхідні для дослідів: платівка слюди і вода в горіховій шкаралупі. Раптом линув великий дощ, і Коротковічна сховалася в квітку. Одразу по тому з'явилась веселка, великий різнобарвний міст від верховини до Перламутрової ріки.
— Диви, то мати отих барвистих стрічечок, що я їх бачила в росині! — вигукнула вона радісно, виглядаючи з квітки.
«Ти їй викладаєш фізику, а вона тобі: мати»,— бурчав сам до себе фізик.
Аж тут саме гурт турунів ступив на веселку, і дядечко жук мусів припинити урок, бо одноднівочка тепер тільки й споглядала, як біжать подорожні різнобарвними стежками. Відвела очі тільки, коли веселка почала бліднути і малі туруни зайшли на другий її бік.
— Перерви не буде. Зараз урок музики! — оголосив директор.
З трави звідусіль вискочив цілий оркестр: комар, польовий цвіркун, хатній цвіркун, шершень, жаба. Музики насамперед хотіли, аби учениця навчилася відрізняти сопрано від альта, тенор від баритона чи баса, але в них з цього нічого не вийшло. Одноднівочка сказала, що корова мукає сопрано, соловейко співає басом, комар дзижчить альтом. Жаба так' зареготала, що вивернула щелепу й не могла закрити рота. Тож весь оркестр мусів допомагати їй стулити щелепи. А комар, рего-чучи, зірвав голос і мусів його ниточкою в'язати. Хоч як учениці не розтлумачували, вона твердила, що горобці цвірінькають басом, а гайвороння каркає сопрано. Зрештою вчителі махнули рукою на теорію і дали їй кілька концертів,— хай потішиться музикою. Деякі музики грали на роялі, де за клавіші їм правили кришталеві піщинки, інші дули в труби, бренькали на цитрі, цигикали на скрипці.
Поки вона була на уроках, дві золотаві бджілки в'язали їй гойдалку з березки та з двох стебелець золототисячника, і як тільки урок музики закінчився, посадили її і розгойдали з усієї сили. Одноднівочці паморочилась голова, та вона просила, аби підкидали пови-ще. Поруч на високому синьому будякові була чудова комашина карусель, яка теж трималась на мотузках, плетених з березки. Своєю вдачею Коротковічна скидалася не на повнолітню дівчину, а на дівчатко, якому кортить погратись. Отож її довелося повести на карусель. Опікуни вважали, що гріх не розважити вдосталь того, кому доля дала такий короткий вік.
Хоч на перший погляд Лічбар видавався дуже суворим, проте серце мав лагідне. Він розмірковував: «Досить з неї, якщо вмітиме перелічити крильця, очі, пелюстки у віночку, а рахувати до мільйона хай вчаться інші».
— Скільки сонць на небі? — запитав він.
— Одно.
Учитель був у захваті. Ні, він, природно, не знав астрономії і того, що сонце, яке нас гріє, не одно. Коли учениця легко відповіла, скільки в неї очей і скільки крилець, він запитав:
— Скільки днів у році?
— Один,— відповіла учениця.
— Так, — сумно ствердив учитель, подумавши: «Бідолахо! Живеш один неповний день на цьому світі, то годі полічити ті дні, яких ніколи не побачиш».
Як тільки перелічили листочки конюшини, цяточки на пальті в сонечка, намистинки на сукні у вчительки природознавства та довколишні кущі, Лічбар повів Коротковічну на невеличку прогулянку стежками поміж травою, щоб показати їй хоч трохи того світу, у який вона тільки ненадовго увійшла.
По тому вчителі видали їй свідоцтво про закінчення школи — слюдяну табличку, на якій каменем було списано оцінки. З великої любові до неї з кожного предмета їй поставили не просто п'ять, а п'ять сотень, п'ять десятків і п'ять — 555.


СТРАШНЕ ВІДКРИТТЯ КОРОТКОВІЧНОЇ

Після того як вчителі розійшлися, Коротковічна стала зі свого верху розглядатися довкола. її увагу привернули метелики і бджоли, які забирались у віночки квітів, вилазили звідти і знову залазили в інші. Вона сперпгу гадала, що то гра, і спробувала збагнути її правила. Нараз у заростях трави побачила комаху-богомола. Спершу висунулась її трикутна голова з банькатими очима, потім руки, довші аніж тіло, нарешті вилізла вся, вбрана в темну кофту, довгу, як у черниці. Пробираючись поміж стеблинами, ковтнула дрібних жучків, що на них по дорозі натрапила. Одноднівочка забилась у квітку, боячись, щоб те дивне створіння не сховало і її в рота. Природа визначила, що все своє життя одноднівочка живитиметься тільки повітрям і пахощами, не знаючи ні голоду, ні спраги. Отож вона не могла збагнути цієї незвичайної і страшної гри. Аж тут назустріч рукатій зажерливій комасі вийшла така сама, і між ними розпочався бій. Вони одна одну гризли, відкушували руки й ноги, поки дужча з'їла слабшу. Перелякана одноднівочка причаїлася в своєму дзвіночку, але й туди донеслися голоси якихось двох комах, що від їхнього бігу коливалась трава:
— Голодна я, мов той богомол. Ходімо до дубів на луках, пополюймо.
І друга відказала, що теж вмирає з голоду. Потім їхньої розмови не стало чути за шелестом трави.
Доки вона дивувалась, що таке голод, і чому од нього можна вмерти, і як це смерті од нього уникнеш, запихаючи в рота інших створінь, неподалік од неї верховинські мешканці приготували святковий обід. Гострозубі комахи нарізали широке липове листя, а ко-махи-плетярі сплели з нього велику зелену скатертину й простелили її на траві. Кожен приніс усе, що мав добренького. Були тут ліскові й волоські горіхи, кукурудза, капуста й інша городина, насіння, мед, пилок, роса в жолудевих шапинках. І всюди розкидано пахучі квіти.
— Цілу дев'яностину життя Коротковіч-ної витратили тільки накриваючи стіл,— розкричався Лічбар.— Скільки ж тоді на обід треба? Підіть приведіть білу одноднівочку.
Коли привели, Лічбар запросив її сісти; всі інші теж посідали на свої місця. Потому всі, як велів звичай, звернулись до сонця:
— Володарю всього світла, грій, поки обідаємо, хай буде нам краще й веселіше.
— Володарю усього світла, зроби так, щоб завжди дозрівали добрі плоди, щоб роса піднімалась під хмари, щоб хмари проливалися зливою, щоб дощ стікав у швидкі струмки.
— Володарю усього світла, повартуй, поки ми обідаємо, оборони нас від ворогів і шпигунів, дай нашій гості миру й спокою.
Тоді два метелики, жовтий з правого боку і червоний з лівого, сказали одноднівці:
— Пригощайся! Перед тобою найдобріші наїдки, які ми тільки мали на верховині.
Так сказали і чекали, як і решта, щоб вона перша взялася до їжі, але одноднівочка не знала, що треба робити, хоч хотіла їм догодити, бо ж знала, що все це для неї готували. В цей час з краю столу побачила вона богомола, що, не чекаючи на гостю, вже нишком запихав щось у рота. Здогадавшись, чого від неї чекають, мала одноднівочка, що жила тільки з сонця, повітря й любові, злякалась і заплакала.
— Я не знаю, як це робити,— сказала боязко.
Думаючи, що гостя ніяковіє, бо не знає місцевих звичаїв, Лічбар поклав собі в рота якогось мертвого жучка. Так зробили й усі її добрі опікуни й приятелі, і Три Свати, і павуки, і птахи, а зайчата накинулись на городин;, та фрукти. Вона здивовано запитала:
— Навіщо так робите? Навіщо так робите?
Усі з подивом поглянули на неї. Один з Трьох Сватів, ще не збагнувши, чому вона так питає, ласкаво зауважив:
— Хіба ти не голодна? Коротковічна відповіла:
— Я голодна тільки на сонце й повітря і хочу, щоб Одноднівка прийшов.
—- Самим сонцем і повітрям не проживеш, — зауважив Другий Сват. — Хто хоче жити, мусить і їсти, хоча й не відчуває голоду. Ще хтось за столом зауважив:
— Почни тільки їсти, як прийде й бажання.
Сонечко тоді подало знак, щоб обідали, не звертаючи уваги на гостю, аби вона трохи оговталась. Час від часу чулося тріщання волоських і ліскових горіхів, лущіння кукурудзи, хлебтання, клювання, шелестіння. Кожен прикидався, мов не помічає гості, в надії, що зрештою і вона почне обідати. Коли, проте, знову поглянули на неї, їжа перед нею стояла ще не почата, а вона дивилась на них, як і перше, з подивом.
— Чи їла коли мед? — питали в неї. Вона вже знала, що означає слово «їсти»,
і відповідала:
— Ні, ми не їмо.
— Пила коли-небудь воду?
— Ні, ми не п'ємо.
Нарешті всі зрозуміли, що природа створила Коротковічну такою, що не відчуває потреби ні в їжі, ні в питві. Не тільки визначила їй такий короткий вік, але й позбавила властивості, яку всі кругом мали. Зрозумівши це, враз і ті, які ще частувались, перестали їсти й пити і замислились. І враз ще дужче їм стало жаль її. Бджола до бджоли дзижчала здивовано й схвильовано:
— Ніколи не скуштувала краплини меду! Птах до птаха цвірінчав:
— Ніколи не попила роси з листя! Повернувшись до нори, борсук усе розповідав своїм дітям:
— На землі живе одна істота, яка ніколи не з'їла й шматочка.
Вітерець, що слугував біля столу і витирав гостям губи, вуса, ніжки, розповідав десь у густій траві:
— На землю прибуло якесь створіння, схоже на нас, вітрів,—не їсть, не п'єі легеньке, як ми, тільки й те, що має очі.
Якийсь дядько жук бубонів сам до себе:
— Коли б я був забобонний, подумав би, що наша Коротковічна — це сестра якогось духа, обернена метеликом.
А Три Свати, Лічбар і решта її опікунів замислились, чим потішити створіння, яке буде так мало часу між ними, а до того ж не п'є й не їсть. Може, їй треба без упину перед дзвоником співати та грати? Кадити їй найприємнішими пахощами? Ловити в горіхову шкаралупу сонце і пускати їй на горище? Чим їй відшкодувати те, що природа забрала?
Геть усі мешканці верховини жаліли бідолаху, якій не судилось зазнати стількох життєвих утіх. Вона ж тим часом питала у Червоної Крапельки:
— Скільки треба летіти до Одноднівки?
— Десять дев'яностий твого життя,— відповіла рожева комашка, яка вподобала Лічба-рів спосіб лічби.
А одноднівочка замислилась: скільки їй тих дев'яностий, про які весь час чує, лишилось, поки вилетить до Одноднівки.


ВІСТУНІВ відліт

Незабаром до весілля все було готово, і Три Свати почали прикидати, кого б вибрати за вістуна. Треба було, щоб його не помітив вітер-шпигун, який одразу все чисто передасть Злому Женихові і Прудкому Лицареві. Порадившись, одрядили наймолодшого на верховині шершня; був він прудкий, дужий, кмітливий, мав отруйне жало.
Оса змалювала йому таємні знаки, що ними оси позначили дорогу до виру, де вони гніздилися. Знаки ті шершневі мали бути дороговказом. Вовчок розповів йому, де які є потаємні ходи. Довірили шершневі ще багато інших таємниць лісових, польових, розповіли, як знайти глибоку печеру.
Маючи, отже, все потрібне, вістун вилетів з нори, де радились, але не повернув одразу на дорогу, щоб не виказати себе. Кружляв спершу над луками, завернув у хащу, збив, летячи, якусь павутину, аби показати, що йому до весілля байдуже, і тоді повернув на дорогу, зірко вдивляючись, щоб побачити перший осиний знак. Зачувши його дзвінке дзижчання, дрібні комашки у траві злякано задирали голови до золотавої цятки, що мчала над ними, не обіцяючи нічого доброго. їм аж у душі холонуло, коли він раптом шугав до землі, щоб наче знайти їх і знищити. А він ніяк не міг розшукати осині знаки: на деякі осипалось листя, закривши їх, перед другими павук виплів павутину і завинув їх, мов завісою, треті дятел, шукаючи поживу, дзьобом загріб. Так його ті дурні обставини змушували щоразу шугати з висоти і пильно придивлятись. А якщо дуже придивляєшся, то й до тебе придивляються.
— Погляньте на того злюку! — вигукнула насмішкувато сорока. — Немов п'яний крутиться на тому самому місці.
Шпигунам сорока мимовільна помічниця, бо дуже цікава, усе бачить, а все, що бачить, розпатякує. Тому вітер Нашепт, який уже трохи очуняв од своєї невдачі, миттю примчав на сорочин голос. Глянувши туди, куди вона дивилась, він одразу помітив шершня. Що той шершень з верховини, вітер упізнав по крилах... Раз він крутиться тут, значить, у нього пильна справа — мабуть, ця справа пов'язана з одноднівкою, яка стільки тривоги зняла. Якщо полетіти до Злого Жениха, який хоче одно-днівочку взяти, шершень може втекти; стежити за шершнем, не сказавши нічого своїм спільникам, теж ризиковано. На що ж зважитись?
Вістун тим часом попрямував на південь, куди, він знав, веде головний напрям. Тепер він налетів на здоровенний будяк, що цвів ніжним фіолетовим квітом, потім на реп'яхи з листям, дрібним і великим, як слонячі вуха, тоді на веретенястий коров'як, обліплений жовтими квітами, наче на нього сів рій дрібних жовтих метеликів. Потім пірнув у густі хащі, де й точилась боротьба за простір: там Дубовий пагін притис до землі граба; там ліщина простягала з двадцять тонких рук до сонця поміж густо порослих буків; там терен з кизилом стусалися, обидва згорблені, замірялись один на одного кулаками; там маленька липа розіп'яла шатро, під яким ме тушилися руді мурашки.
Вістунові, щоправда, не було часу роздивлятися, вся його увага була звернута на те, щоб відшукати дороговказ до виру. Може, спитати оту жовту гусінь, розцяцьковану блакитними намистинами, або оту волохату, що ніяким гребінцем не причешеш? Але ні, таємницю краще нікому не довіряти, бо коли він сам не зможе зберегти, як же тоді інші! Повагавшись, вирішив нарешті спитати равлика: він самотній і скоро не зможе виказати. Щоб йому полестити, сказав ласкаво:
— Друже, заздрю на твій будиночок,— який не є, хоч і малий, проте свій.
Задоволений равлик кілька разів висунув і втяг ріжки, а вістуй вів далі:
— Чи не міг би ти мені сказати, де осиний знак, що веде до їхнього селища?
Равлик утяг лівий ріжок, а правий висунув, як вказівний палець, і показав на сусідній бук.
Вістун не мав часу подякувати і помчав до того бука, щасливий, що він на правильному шляху. Тепер уже набагато легше пішло: на кожному злеті його чекав осиний знак. Летів, радіючи, мов той подорожній, що заблукав був на великій полонині, де повно вовків і ведмедів, і раптом побачив дорогу до туристського табору. Хоча й поспішав, з радощів подеколи облітав круг дерева чи каменя, де бачив знак.
Так зайнятий, він не помітив, що вітер-шпигун зі спільниками уже наздогнали його і уважно за ним стежать. Придивившись дужче до предметів, які він облітав, вони помітили осині знаки і все зрозуміли. «Зараз ми тобі наплюємо в кашу»,— подумав шпигун і, заскочивши наперед, почав витирати знаки, а Злий Жених і Прудкий Лицар .тримались йому за поли, так він мчав.
— Не буде весілля в Одноднівки,— кинув він їм, обертаючись переможно.
— Не можу більше відшукати ознак, —
розгубився вістун.
Він облітав камені, дерева й кущі, вражений. Не знайшовши жодного знака, почав сам
себе винуватити:
Забув я, скільки ворогів чатують на мене, і таки я сам чимось себе виказав.
Аж раптом Нашепт зі своїми спільниками кинувся за ним наздогін. Мало їм було, що всі осипі знаки понищили, вже хотіли його живцем у полон забрати. «Куди тепер,— думав вістун.— їх троє, а я один. Що, як залізти у чашечку якої квітки? Але якщо мене тут знайдуть, пропав я».
На щастя, він угледів луки, де жили хро-баки-шахтарі. У нього майнула думка, що під землею в тих заплутаних ходах можна й задихнутись, та іншої ради не було. Там усе-таки втече, бо вже й шпигунів подих чути було на шиї.
Вискочив з лісу і прожогом забився в купку пухкої землі, що вкривала нору. Його зустрів похмурий морок, та шпигуна шершень бояся ще дужче. В норі була задуха, повітря ледь-ледь просочувалось крізь ті купки пухкої землі, де були отвори й ходи нагору. Підземні хідники були дуже вузькі, пристосовані для проходу хробаків, але коли хто боїться, то і в щілинку протиснеться.
Так і вістун притиснув позад себе крила і протискувався якось, весь час кидаючись до будь-якої дірочки, звідки потроху надходило повітря. Думка, що нагорі його переслідувачі злостяться, загубивши його, полегшувала йому всі муки.
Переждавши деякий час, почав думати, як і де вилетіти. Тут він зустрівся зі старшиною усіх хробаків-шахтарів, випадково наткнувшись у ході на його хату. І до них долинула добра чутка про Коротковічну і про те, куди його послано. Старшина люб'язно одвів вістуна до нори, з якої легко можна вийти назовні і яка недалеко від того виру.


ВІСТУНОВА ЗУСТРІЧ з одноднівкою

Поки вістун мчав, аби передати Одноднівці звістку, що Коротковічна його чекає, той розгублено літав поблизу виру, не знаючи, де шукати її і чи не віддалась вона за іншого. Його батько, повернувшись додому після невдалого сватання, порадив йому:
— Хіба не всі одноднівки такі білі, й ніжні, й легкі, як подих? Не зволікай! Вибери іншу: сонце швидко здіймається вгору, а ще швидше спускається.
Але Одноднівка мав вірне серце і не захотів його послухати. Покинувши зрештою своїх родичів, сам подався шукати наречену. По дорозі від кожної білої цяточки, від кожного світлого шматка слюди чи кварцу, від кожного сонячного відблиску серце йому завмирало: він думав, що то вона. І знову ще раз зазирав під вербове гілля, що похилилось низько над річкою, в свіжозорані борозни, що виблискували на сонці, мовби на них нападало безліч метеликів, на метушливих бджіл, на кожного сріблястого перетинчастокрилого.
— Скажи, де ти, Коротковічна! Скільки разів махну крилом, на стільки кроків сонце наблизиться до заходу. Скажи, чи хоч вірна ти мені?
Десь далеко заблищала квітуча гілка, і йому здалося, що то рій білих метеликів. Може, то Коротковічна зі своїми родичами летить йому назустріч? Наблизившись, помітив, що то біла омана, як і блискуча борозна і камінці на стежці, і знову почав кликати:
— Де ти, Коротковічна? Вітром пошли мені голос, світлом — одблиск своєї білої одежі. Скажи, чи хоч вірна ти мені?
Уже втрачаючи надію розшукати наречену, підійшов він до нори, якою пробирався вістун. Поблизу біліли сільські хати, по городах стояли тички для гороху, вишикувавшись, як вояки. На луках дрімала дощана хижка, обросла мохом. Раптом повз нього промчала золотава цятка. Був то вістун, який саме вилетів з нори. І може б, розминулись, якби Одноднівка не почав знову кликати:
— Де ти, Коротковічна? Скажи, чи хоч
вірна ти мені?
Вістун враз повернувся і радісно вигукнув:
— Одноднівко, це ти? Яке щастя, що ми не розминулися. Не побивайся! Коротковічна тебе чекає. Весільні подарунки готові, вінчальний серпанок зіткано, черепашки зібрано, чекаємо тільки на тебе. Уже кажи батькові та сватам, й одразу рушимо. День, як бачиш, іде до кінця.
З радісної несподіванки Одноднівка знетя-мився і закидав вістуна запитаннями: чи справді його Коротковічна послала, чи буде вона чекати, що з Бабкою, за кого її батько хотів віддати, а що, коли він забере її, не чекаючи сватів. Тому шершень мусів, хоч як йому спішилось, розказати бодай коротко, як усе було, як усі полюбили її, боролися за неї, як з раннього ранку ніхто на верховині не знав спокою.
Коли Одноднівкові родичі узнали що і як, їх теж охопила радість. Зібралися всі, скільки їх було, і майнули валкою до лугу на верховині, наче смуга ранкової імли. А вітер-шпи-гун тим часом лежав у траві зморщений. Він уже не наважувався ні на які капості. І Злий Жених, що зібрав був зграю чорних, як ніч, метеликів, відмовився від нападу на сватів, як забачив, скільки їх.
Линучи понад квітучими луками та гаями, Одноднівка знову розпитував вістуна:
— Які крильця у Коротковічної?
— Легенькі, як місячне сяйво, зв'язане сріблястими ниточками.
— Чи така ж тендітна вона, як одноднівки
з нашого виру?
— Тендітнішої за неї й на світі немає. Вона б і крізь бульку пролетіла, не розірвавши її.
— А як говорить?
— Тихо й мило, як молода травичка.
— Чи добра вона?
— Добра, як і всі, кому недовго судилося жити на світі.
— А розумна?
— Не перевершив її розумом і отой Ліч-бар, що про нього я тобі розповідав.
— Чи вірна вона своїм мріям?
— Вірна, як сонце землі.
Усе те Одноднівка уже десять разів питав і знов перепитував. Слухав і ніяк не міг наслухатись. Добре, що вістуй був балакучий і любив вихованку. Розповів йому і про поета цвіркуна Пекаря, і про Ткача, і про вітра На-шепта, і про те, як туруни мандрували Веселчаним мостом, і про дзвіночок, де живе вона на луках, і як сторожа спершу не хотіла пропустити її на грища.
Сонце вже почало хилитися за гори, і перед ними відкрився луг, оточений з двох боків лісом, з третього глибоким і диким проваллям, а з четвертого — річкою, де народилася Ко-ротковічна. Вістун розмірковував, як подати знак про прибуття. Тим часом Одноднівка озвавсь тихо-тихо:
— Вийди, Коротковічна! Скільки разів махнемо крильми, на стільки кроків наблизиться сонце до заходу.
А з лугу долинув Лічбарів голос:
— Минуло шістдесят п'ять дев'яностий життя Коротковічної, а сватів усе ще нема.
Старий і приглухуватий, він, звичайно, не чув тихого Одноднівкового поклику.


ВЕСІЛЛЯ

На верховину поступово насували сутінки. Десь крізь гілки старого дуба виглянув сміхотливий місяць, хоча сонце ще й не зайшло: сонце з місяцем домовились, що під час весілля Коротковічної світитимуть разом. Так ті два світила завжди роблять, коли на землі щось важливе відбувається: коли люди косять чи жнуть, коли птахи відлітають у вирій чи повертаються звідти, коли орли хворіють чи помирають, коли потече нова ріка чи виходить заміж найкраща метеличка.
І Три Свати подбали, щоб улаштувати бучне весілля. Усе вони влагодили заздалегідь: на всіх стежках поставили світлячків через кожні два кроки, і стежки стали схожими на вулиці великих міст, де сяють миготливі світлофори. Ту схожість посилювало й те, що лугові світлячки відсвічували зеленаво, ті, що з другого боку річки,— рожево, а були й з синявим відблиском. Наче неонове світло. І по луках, місту жучків і метеликів, на кожну високу квітку, будяк, золототисячник чи коров'як вилізло їх по кілька. Місячне сяйво зливалося з останніми одблисками сонця і спалахами світлячкових ліхтариків. А більш ніж будь-коли того вечора пахли рослини і земля, річки і далечінь, і пахощі розтікалися щільними струменями. То війне солодкавий дух іржі, то гіркуватий букового листя й кори, то запахне свіжою ряскою та водою, тоді землею, раптом хвилями долинуть пахощі м'яти, і за мить повійне ніжний подих якої-не-будь самотньої квітки.
На луках і на перелозі, зарослому травою, густою й короткою, як мох, жучки тренувалися для спортивних виступів. Коники готувалися до бігу з перепонами, вистрибуючи з високої трави зеленими іскорками. На галявинці було чорно, жучки гарцювали круг дикої груші, мов коні на току. Якась комашка тренувалася, щоб стрибати з місця, а якась — стояти на голові і йти на двох ногах, що для комах те саме, як нам на одній. Вовчки тренувалися з боксу, а павуки проробляли карколомні гімнастичні вправи на павутинці.
Тим часом останні білі метелики, родичі Коротковічної, падали у вир. Злий Жених, забувши Коротковічну, пішов на дно виру з якоюсь із метеличок. І суворого батька Коротковічної не стало, і вона дуже жалкувала за ним десять хвилин, але ті десять хвилин її смутку важили для неї, як для людей цілий рік. Та все на світі минуще, тож і вона потроху заспокоїлась і знову почала думати про Одноднівку.
А був уже й час на весілля збиратись. Тепер вона вільно могла злізти зі свого горища й піти луками куди хоче. За чверть години обійшла всю верховину, побувала в лісі, на річці, тоді два шовкопряди одвели її назад додому, щоб уже одягалась, бо звідкись загримів Лічбарів голос, що цілу дев'яностину свого життя витратила на прогулянку і що свати можуть ось-ось прибути. Вмить злетіли-ся всі метелики з довкола і почали допомагати сонечкам і шовкопрядам готувати що хто міг. Півтораденні шовкопряди, які були їй найближчими за віком, вдягли святкові вбрання і, шелестячи шовковими довгими сукнями, діловито облітали круг неї. Бджоли принесли прозорі серпанки, що їх зіткали павуки, шовкопряди заходилися посипати ті серпанки золотистими іскорками, струшуючи їх зі своїх крилець. Інші метелики й жучки пудрили наречену квітковим пилком і напахчували пахощами. Нарешті обличчя їй покрили Тка-чевою наміткою. Два жуки-рогачі тримали на рогах перед нареченою слюдяні люстерка.
Поки вона вбиралася, на луг приставили ноші й коляски з горіхової шкаралупи, що їх наробили жуки-свердлярі. Коляски мали дишла й чудові колеса, плетені з сухої трави та кори. Ті ноші й коляски мали перевезти перламутрові черепашки, а також гостей, які не зможуть іти самі. Посеред лугу цвіркуни-пе-карі поставили стіл для сватів: на широких листках порозкладали хлібини, що вони їх самі пекли на своїх вогнищах; у жолудеві чашечки бджоли налили меду. Звірята лущили горіхи й носили зернятка до столу.
Сутінки тим часом дедалі густішали, й свати скликали всіх світлячків, місяць вирвався з крони старого дуба і зійшов на небо, а від сонця на заході лишилася тільки червона заграва. Ліс ніжно шумів, річка жебоніла, а біля одноднівчиної світлиці сюрчали польові цвіркуни. Раптом крізь ті гуки долинула пісня:
— Вийди, Коротковічна! Вітром пошли мені свій голос, а світлом одблиск своєї білої одежі!
Усі враз підвели голови й побачили вдалині білий рій, попереду якого легенькою пушинкою мчав Одноднівка.
Мить — і назустріч йому з лугу полинула друга біла пушинка, й, обнявшись, почали вони кружляти то над річкою, то над луками.
— І не поцілувала на прощання,— сумно зауважили Три Свати, поглядаючи на небо, куди зникла їхня підопічна.
Лічбар змахнув сльозину і сказав заспокійливо:
— Коротковічній залишилось жити тільки п'ятнадцять дев'яностий, і вона мусить поспішати.
Жуки-рогачі ще тримали на своїх рогах горіхові люстерка, дивуючись, куди зникло її відображення. Шовкопряди сторопіло дивились у небо, тримаючи повні жмені золотих блискіток, і не могли збагнути, куди зникла наречена. Сонечко з туги стало мале і тверде, мов дрібненький червоний камінчик. Поки всі вони дивувались, поглядаючи в небо, Одноднівка й Коротковічна спустились аж над самісінькі луки, і вона сказала тихше за траву:
— Час нам одлітати на Одноднівкові вири. Проведіть нас, бо мені жаль з вами розлучатися.
Усі страшенно зраділи, що Коротковічна їх не забула.
— Спустіться хоч на півчаші меду, — покликали Три Свати білі рої, що гралися в небі.
Звідти долинув ледве чутний голос Одноднівки:
— Усі ми, як і Коротковічна, живемо тільки від сонячного й місячного світла.
Полишивши незайману трапезу, комашиний люд рушив стежками, понад якими світились ліхтарі світлячків. Попереду найдужчі жуки несли на ношах перламутрові черепашки. Над ними бджоли і метелики в хоботках, а птахи в дзьобах несли серпанки, пильнуючи, щоб роса не оббилась, і накидали їх по черзі на сватів. Одноднівків батько, побачивши, яка його невістка гарна, ладен був і відмовитись від своїх забаганок, але Три Свати хотіли виконати всі умови.
За ношами з перламутровими черепашками комахи тягли малят у колясках. Польові цвіркуни в траві, хатні цвіркуни, птахи, які не несли в дзьобах серпанків, співали весільну пісню цвіркуна Пекаря:
— Сонце, сяй сьогодні, доки місяць зійде,— білій одноднівочці єдиний день жити.
— Потічку, плюскоти сьогодні якнай-дзвінкіше, — білій одноднівочці єдиний день жити.
— Місяцю-князю, світи до ранку, — білій одноднівочці єдиний день жити.
— Вітри, розкажіть їй про далекі краї,— біла одноднівочка не встигне їх побачити.
— Одноднівко з далекого виру, поспіши по білу одноднівочку, недовго будеш її красою милуватись.
— Далекий Луже, приголуб її, як вона туди прилине,— бо їй один день жити.
І цвіркун Пекар співав з усіма разом, хоч серце йому стискалося з болю. Сонечко Червона Крапелька з хвилювання зовсім заслабло і час від часу сідало на крило якому дужому метеликові, щоб трохи підніс. Знало воно, що Коротковічна любить і що тепер нікого не бачить, окрім нареченого, ким ще під водою снила. Старий Лічбар швидко стомився, і його довелося посадити на воза. Він і тепер не міг не лічити. Лічив вози і по скільки сватів у кожному, потім те перемножував, аби визначити, скільки їх їде; потім перелічував піших, стежки і по скільки ліхтарів на кожній. Усе те робив за звичкою, а більше — аби заглушити свій жаль, що Коротковічна кидає їх. З лісу вибігали й звірята поглянути на те диво. Білочки висіли кетягами на кожній гілляці. Звірі, які не вміли лазити на дерева, вибігли на горбочки, щоб роздивитись. Якийсь їжак хотів будь-що вилізти на дуба і щосили заганяв колючки в кору, як птахи кігті, але нічого не виходило. Два ведмеді несли ведмежат на собі. Зайці з гуртами зайчат вистрибували з кущів.
А вгорі над луками й лісом миготів білий метеликовий караван, і щомиті з нього, як цвіт з вишні, падали метелики в річку. Ось уже й вир, де мала скінчити життя Коротковічна. Лічбар більше і не хотів і від печалі не міг оголошувати, скільки їй на землі бути.
Коли настала їй остання дев'яностина життя, вона з Одноднівкою ще раз спустилась додолу і, побачивши сонечко, що причаїлось на крилі якогось жовтого метелика, махнула йому крильцем і прошепотіла:
— Прощавай, Червона Крапелько! Не забувай мене!
І так само по черзі кожному лагідно прошепотіла:
— Добрий старий Лічбарю, скажи, скільки ще жити мені лишилося? Шовкопряди, спасибі вам за золото, що ви ним мене обсипали! Цвіркуне, твоя пісня, якою мене проводили, солодша за плескіт потоку! Прощавайте, мої учителі-музики, чудово ви грали! Не забувай мене, Ткачу! Ніколи кращого серпанку не мала жодна одноднівка. Іду, не забуду ані вас, Три Свати, ані тебе, вчителько природознавства. Одноднівці я розповіла, скільки ви всі мені добра зробили.
Місяць посріблив Одноднівків вир. Свати зупинились над річкою, і кожен кинув у неї по перламутровій черепашці, колисці для майбутнього дитяти Коротковічної. Прокружлявши в повітрі ще разів зо двадцять, Коротковічна з Одноднівкою впали у воду виру, а за ними все нові й нові рої інших, їхніх родичів, і здавалося, що поплив сніг серед літнього вечора.
Тої миті й місяць сховався за горби, і мешканці верховини поночі рушили додому. Темрява була до речі: багато хто з них плакав, і вони не хотіли, щоб їх бачили інші. Що тепер вони будуть робити? Життя їхнє стало порожнє. Не буде більше тривог за малу одноднівочку, які їм життя скрашували. Всі вертали мовчки, а світлячкові ліхтарики випромінювали сяйво, подібне до місячного.


ЗИМА НА ОДНОДШВКОВОМУ ВИРІ

На верховині випав сніг. Біло стало й довкола виру, де Коротковічна, вмираючи, поклала яєчка. Глибоко під кригою, в найтеплішій ковбані, тисячорукий струмінь погойдує колиски, де росте потомство Коротковічної та Одноднівки. Одного літнього дня виростуть у тих немовлят крила, і вони злетять під сонце, щоб там, як і їхні батьки, провести у високості кілька коротких годин.
Біля черепашок лежать сріблясті кам'яні уламки, і з-під них рачиний люд висуває раз по раз свої рожеві тверді клешні і хвости, схожі на віяла. Тільки раки при тому нічого не кажуть, щоб не пробудилось мале створіння у люльці. Риби довкола ходять навшпиньках і теж мовчать, а якби яка помилилась і заговорила, то інша певним знаком, як ми підносячи пальці до губ, нагадає, що треба мовчати. Часом жаба, нудячись від довгого чекання під кригою, пробує розтягти свої гармонії, але зараз же похоплюється, — малята в пелюшках дуже чутливі. За грубою кригою там нічого не було чути — ані вічного каркання голодного гайвороння, ані лисичого скавуління. Не чути було, і як по льоду над виром ходять цікаві звірята, видивляючись, що у вирі робиться. Не чути було, як білки вистрибують з дупла і розгрібають сніг і як ворони дзьобають гладенький лід. Тільки часом крізь розгребений сніг заблукає стяга тьмяного світла, замиготять черепашки й біле каміння, а жаби стрепенуться з дрімоти. А скрізь на березі замети й замети; мороз та зима закидали снігом кущі ломиносу, аж до землі попригинавши гілля старих дерев. У теплих кублах з сухого пахучого листя звірята граються в зимові кімнатні ігри. Заєць нашорошує чутливі вуха, як тільки десь трісне суха гілка, зажебоніїть вода чи загомонять птахи. Білочки дрімають на перинах із власного хвоста і бачать уві сні, як цілі хмари пушинок, сестер Коротковічної, прибули на вир, засипавши і його, й довколишні гаї та поля.
І верховина під снігом. Нема ні жуків, ані павуків. Тільки сонце часом поміж срібним гіллям сплете мереживо, схоже на Ткачеве, та простягне веселку по замерзлій горі. І часом на далекого гайворона можна подумати, що то Лічбар, замотаний у чорний плащ, ходить по снігу і думає про свою вихованку.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky