Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

КРИЛАТИЙ КІНЬ

ПЕРЕДМОВА

Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо в міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості первісного племені. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання.
В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності. У давніх греків або еллінів слово «мютхос» означало: «слово, промова, розмова, порада, намір, прислів'я, чутка, відомість, розповідь, оповідання, переказ, байка». Як бачите, колись це слово мало набагато більше різних значень, ,ніж тепер. Коли ми хочемо сказати, що в історії не було тієї чи іншої події, бо її не підтверджують тогочасні документи, ми називаємо цю подію «міфічною». Наприклад, бій Геракла з лернейською гідрою — це міфічна подія. А ще є слово «міфологія» — ним ми називаємо як сукупність міфів того чи іншого народу, так і науку, що вивчає міфи, відокремлюючи в них історичне ядро від шкаралуїці людської фантазії.
В кожного народу від найдавніших часів його існування зберігаються перекази, де справжнє, історичне переплітається з вигаданим. В них дійовими особами виступають не лише звичайні люди, але й казкові істоти, витвори багатющої народної фантазії: безсмертні боги, демони, напівбоги, могутні герої, небувалі тварини, велетні, карлики, всякі потвори. Згадаймо, наприклад, кентаврів — напівлюдей-напівконей з грецьких міфів, крилатого коня Пегаса, Сфінкса — левицю з жіночою головою, Химеру з головами лева і кози та зміїним хвостом, солодкоголосих сирен — напівжінок-напівптахів та безліч інших фантастичних образів.
У міфах відбуваються найнеймовірніші події — чудеса. Люди перетворюються на тварин і на рослини. Вправна ткаля Арахна стає павучихою, вродливий юнак стає квіткою гіацинтом, німфа Дафна, переслідувана Аполлоном, стає лавровим деревом, прекрасна статуя на прохання скульптора Шгмаліона стає живою жінкою— Галатеєю. Колишні герої та різні міфічні істоти стають сузір'ями: Велика Ведмедиця — це покарана Артемідою німфа Каллісто, мисливець Оріон — також сузір'я, Пегас, Персей, Андромеда, Кефей (Цєфей), Кассіопея — всі ці міфічні постаті можна знайти вночі на зоряному небі.
В Давній Греції — чи Елладі — міфи стали основою художньої літератури, скульптури, живопису, театрального мистецтва — драматургії, хоча із перебігом часу вже лише дуже забобонні люди вірили в їхню правдивість. На значення давньогрецької міфології для нашої культури свого часу звернув увагу Карл Маркс: «Передумовою грецького мистецтва є грецька міфологія, тобто природа і самі суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народною фантазією. Це його матеріал. Але не всяка міфологія, тобто не всяка несвідомо-художня переробка природи (тут під природою розуміється все предметне, отже, включаючи і суспільство). Єгипетська міфологія ніколи не могла б бути грунтом або материнським лоном грецького мистецтва».
Міфи складалися в самій Греції і в усіх краях, де тільки мешкали грецькі племена на островах Егейського моря, на великих островах Кріті й Кіпрі, на узбережжі Малої Азії,— ще надовго до того, як пращури античних греків навчилися писати. Отже, міфи переказувалися від покоління до покоління лише з уст в уста. Один і той самий міф — про якогось бога чи героя, про якусь подію — часто існував у численних варіантах: місцевих (у різних місцевостях), часових (що склалися за різних часів) і авторських (це вже пізніше, залежно від того, хто по-новому опрацював старий міф).
Схожі міфи є в різних племен і народів. Наприклад, міфи про викрадення небесного вогню і дарування його людям існують у Полінезії, в Індонезії, в тубільців Північно-Західної Америки і в Давній Греції (Прометей). Річ тут не в тім, що одне плем'я могло запозичити в іншого той чи той міф. Найчастіше схожість міфів виявляється тоді, коли різні племена стоять на однаковому ступені суспільного і господарчого розвитку, коли вони перебувають у схожих умовах життя. Іноді схожість міфів різних народів пояснюється первісною спорідненістю, їхнім спільним походженням, як, наприклад, у народів так званої їндо-європейської мовної сім'ї: у греків, римлян, кельтів, германців, слов'ян, вірмені,  іранців,  індійців.
Хоч зміст міфів у різних народів досить різноманітний, але можна перелічити певні міфологічні теми. Це насамперед міфи про виникнення світу, про походження богів, про походження людей, про подвиги героїв, про родовід знатних родів, про заснування міст, про благодійників людства, про прикрашені фантазією історичні події, про чудеса і чудовиськ, про чудесні перетворення (метаморфози), про покарання людей за блюзнірства, іноді й про кінець світу.
А які ж були міфи у давніх греків — еллінів?
Як і в інших народів, у них були міфи про виникнення світу. Існував міф про початок світу від першої богині Евріноми й північного вітру, якого вона перетворила на великого змія Офіона, а сама стала голубкою і знесла яйце, що з нього згодом вилупився Всесвіт: сонце, місяць, зорі, планети й земля з усім, що на ній є. Потім Еврінома з Офіоном оселилися на горі Олімп, але між ними не було згоди. Еврінома розгнівалася на змія за те, що він твердив, ніби це він сам створив Всесвіт, і скинула його з Олімпу в підземну темряву. В іншому міфі богиня Ніч знесла яйце, а з нього вийшов бог світового ладу Ерот, що згодом став богом кохання. Нарешті, в пізніших міфах уже не йдеться про яйце, а про первісну богиню Гею — матір-Землю, яка створила бога Урана — батька Небо, а потім від нього народила все, що є на світі.
Далі йдуть міфи про народження і справи богів — фантастичних істот, що в уявленні давніх греків утілювали різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, воду, сонячне світло, нічну темряву, вітри, річкові потоки тощо. Всю природу, все, що в ній сприяє чи протистоїть людині, елліни «олюднювали», тобто уявляли собі в образах, схожих на самих людей. Від шлюбу богів — Землі та Неба — народилося перше покоління богів-титанів, шестеро братів: Океан, Кой, Крій, Гіперіон, Іапет, Крон (або Кронос) — та шестеро сестер: Тетіс, Тейя, Феміда (або Теміда), Мнемосіна, Феба і Рея. Один із титанів, Кронос, захопив верховну владу, скинувшії з неба свого батька Урана. Кроносові було провіщено, що й у нього один із синів забере владу. Отож, коли його дружина Рея народжувала дітей, Кронос відразу хапав і поглинав їх. Але коли народився Зевс, майбутній владар олімпійських богів і всіх людей, Рея сховала його в печері на острові Кріті. Там Зевс і виріс, вигодуваний божественною козою Амалфеєю, і, не впізнаний Кроносом, пішов до нього служити чашником. Зевс якось домішав до вина такого зілля, що від нього Кронос відригнув усіх поглинених богів — Зевсових братів та сестер.
Між дітьми Кроноса, молодшими богами: Зевсом, Посейдоном, Герою, Гестією, Деметрою,— і дітьми Урана, старшими богами-титанами, зав'язалася жахлива десятирічна війна за владу над усіма трьома світами — небом, землею і підземним світом. Нарешті, молодші боги з допомогою випущених тимчасово з підземного світу Гекатонхейрів (Сторуких) та Кіклопів (Кругло-оких) гїеремогли старших богів-титанів і оселилися на найвищій горі Гр-еції — Олімпі. Вони стали відтоді олімпійськими богами. До олімпійців належали ще й діти Зевса і Гери — Аполлон, Арей (або Арес), Гермес, Гефест, Афіна, Артеміда, Афродіта. Наприклад, Афіна з'явилася на світ просто з голови Зевса — цілком доросла, зі спис ом і щитом, адже вона — богиня мудрості і справедливої війни.
Дужге багато існувало міфів про вчинки богів — часом сприятливі, а часом згубні для смертних людей, міфічних осіб, напівбогів-гезроїв. У цій книжці ви можете прочитати про те, як було покарадано корінфського володаря Сісіфа (Сізіфа) і мисливця Актеона.
В попередній книжці міфів («Міфи Давньої Греції» К., «Веселка», 15377) розповідалося про покарання богами фрігійського владаря Мідаса, Фаетона — сина бога сонця Геліоса, Прометея — сина титана Іапета, Данаїд — дочок царя Даная, лідійського владаря ТГантала та його дочки Ніоби і її дітей.
Богия в релігії та в міфах давніх греків зовсім подібні до людей із їхніми чеснотами та вадами. Боги відрізнялися від смертних людей своїм безсмертям, а проте в міфах розповідалося не лише про нзародження богів,  але іноді навіть і про їхню смерть. Так, наприклад, на Кріті показували «Зевсову могилу». Щоб усунути це явне непорозуміння, у міфах про деяких померлих богів (наприклад, про бога вина й веселощів Діоніса) розповідалось і про їхнє воскресіння.
Міфічні оповідання про походження людей були дуже заплутані й суперечливі. За деякими міфами боги створили людей, щоб ті служили їм, шанували їх, приносили їм жертви. Згідно з іншим міфом, людей виліпив із глини той самий Прометей, який викрав для них з Олімпу небесний вогонь і навчив їх користуватися ним. Ще в одному міфі — про всесвітній потоп — перше покоління людей гине в хвилях і залишається тільки одне помилуване богами подружжя — Девкаліон і Пірра. Дітей у них не було, а щоб народилося нове людство замість винищеного богами, вони мусять кидати через голови каміння, яке перетворюється на людей (гра слів, що стає міфом: «лаас» — камінь, а  «лаос»—люди,  народ).
Було багато міфів про героїв напівбогів-напівлюдей, здебіль-шогб синів безсмертних богів і смертних жінок. Крім того, людей, що робили для людства багато доброго, були сильні, хоробрі, дуже розумні, після їхньої смерті називали героями і їм віддавали шану на могилах, а інколи їм будували храми. Такими героями були Геракл, Персей, Тесей, Ахіллес (Ахілл), Одіссей. Герої виступають у міфах переважно як добродійники людства. Проте першим серед добродійників був син титана Іапета Прометей, міф про якого вам уже відомий. Рятуючи людей від гніву олімпійців,  він жертвує собою, страждає за своє доброчинство.
В різних краях Греції існували міфи про засновників міст. У Фівах розповідали, ніби їх заснував виходець із Фінікії Кадм («Кадм і Гармонія»), що прибув до Греції, шукаючи сестру Європу («Європа»), яку викрав Зевс. Іноді імена засновників виводили з самих назв міст. Так засновником міста Мілета в Малій Азії називали героя Мілета. Багато міфів розповідали про родоначальників різних знатних родів. Знатні люди хотіли виводити свій рід від богів або уславлених подвигами героїв. Так складалися міфи про славетних предків.  У довгих родоводах перелічувалися міфічні та історичні предки: такий мав таких синів і дочок, а ті мали своїх дітей, а ті діти народили ще своїх нащадків і, нарешті, з'явився на світ той, що живе нині. Так, наприклад, лідійський владар Тантал був сином Зевса й німфи Плутб, а в нього був син Пелоп (від його імені походить назва південної частини Греції— Пелопоннес, тобто «острів Пелопа»). Сином Пелопа і Гіпподамії був Атрей, родоначальник Атрідів — Агамемнона і Ме-нелая. Сином Агамемнона і Клітемнестри був Орест. Від Ореста і Герміони виводили свій рід владарі Спарти й Аргоса на Пелопоннесі.
Історія, прикрашена міфами, становить основу давньогрецького епосу— «Іліади» та «Одіссеї». Про цей епос ви можете прочитати в книжках К. Гловацької «Гомерова «Одіссея», (К., «Веселка», 1980) і «Гомерова Іліада» (К., «Веселка», 1981). Участь олімпійських богів у сутичках ахейських і троянських вождів, звичайно, цілком міфічна, але історичне існування Ахіллеса, Агамемнона, Менелая, Діомеда, Одіссея, Пріама, Гектора, Паріса — цілком можливе, я|3 і сама Троянська війна. В цій книжці переказуються пов'язані з Троянською війною міфи «Пелей і Фетіда», «Парісів суд»,   «Викрадення Єлени»,   «Троянський кінь».
У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанування повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія). Багато поколінь письменників і художників різних країн і народів брали й беруть образи для своїх творів із грецької міфології. Ось, наприклад, образ титана чи, точніше, титаніда Прометея. Ним надихалися й античні автори («Прикутий Прометей» Есхіла), і письменники пізніших часів: Кальдерон, Вольтер, Шеллі, Байрон, Гете, Рилєєв, Шевченко. Згадаймо такі твори української літератури, пов'язані з міфічними сюжетами: поему «Кавказ» Тараса Шевченка, драму «Іфігенія в Тавриді» Лесі Українки, поему «Прометей»  Андрія Малишка.
Неможливо переоцінити значення грецької міфології для світової культури. Це підкреслив свого часу Фрідріх Енгельс, який у своїй «Діалектиці природи» писав про досягнення «того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечили йому в історії розвитку людства місце, що на нього не може претендувати жоден інший народ».
Тому не випадково, що історію грецького народу ми починаємо з ознайомлення з його міфами. їх можна назвати тим золотим фондом, що його в скарбниці своєї пам'яті повинна зберігати кожна освічена людина.
АНДРІЙ  БІЛЕЦЬКИЙ,
доктор фглологічих наук




ТІФОН
Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі в річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. А вгорі, над землею і морем, розпросторилася небесна блакить, майже завжди безхмарна, осяяна сонцем.
Море безбережне, безкрає, тільки островів на ньому чимало, менших і більших. А найбільший — острів Трінакрія, що мореплавцям здалеку видний, бо на тому острові височить незвичайна гора — Етна.
Серед   осяйної   тиші  й   спокою  нараз  у   безхмарну блакить виривається з Етни густий дим і темно-червоний вогонь, летять угору уламки скель, каміння, пісок. Увесь острів тоді стугонить і двигтить, і горе смертним людям, що десь поблизу поставили собі, необачні, оселю. Нажахані, вони тікають чимдуж, бо знають: то знову ремствує і рветься з кам'яного полону вогнедишний велетень Тіфон, покараний невблаганним Зевсом.
А сталося те за сивої давнини, коли боги-олімпійці перемогли титанів, синів Геї-Землі. Могутня богиня не подарувала цієї кривди звитяжному Олімпу. Вона народила ще одного, свого останнього сина — стоголового велетня Тіфона, сподіваючись, що він переможе олімпійських богів.
Такого чудовиська ще ніхто зроду-віку не бачив: напівлюдина, напівзвір, Тіфон мав кошлатий, зарослий волоссям і пір'ям тулуб, що здіймався над найвищими горами, а голова торкалася неба. Його довжелезні руки простяглися від сходу сонця аж до місця, де сонце заходить, а з широченних рамен зводилися драконові голови, і було тих голів ціла сотня. З усіх його пащ та очей клубочився чорний дим, палахкотіло полум'я, далеко навсебіч сипались іскри. Замість ніг у чудовиська крутилося й сичало кубло змій, а на спині, наче у велетенського птаха, маяли широченні крила.
Тіфон літав, перекидаючи великі скелі, наче дрібні камінці, пирхав вогнем і здіймав страшенний галас. Кожна його голова нестримно кричала щось по-своєму— то ревла, як голодний віл, то скімлила, як щеня, то свистіла птахом, то сичала змією, то гавкала собакою, то рикала, наче поранений лев, то реготала по-людському.
Той галас почули боги-олімпійці, побачили дим і вогонь. А велетенське чудовисько вже наближалося до верхів'я Олімпу. Кинулися настрахані боги тікати до далекого Єгипту, на ходу міняючи собі вигляд: хто ставав птахом, хто звіром, хто рибою. Всі повтікали, тільки одна ясноока Афіна Паллада зосталась.
Гучно залунав з надхмарного Олімпу її голос, глумливий і гнівний:
—    Великий Зевсе, батьку всіх безсмертних і смертних! Невже ти ганебно тікаєш, злякавшись тієї потвори? Адже ми — могутні, непереможні боги, тож не сміймо ганьбитись! Згадай про мужність, про честь та хутчій повертайся сюди, на Олімп!
Почув Зевс свою мудру дочку, схаменувся і за мить прибрав уже свого звичайного вигляду. Ставши на колісницю з крилатими кіньми, він повернувся на осяйний Олімп.
Аж захиталася священна гора під ходою розгніваного Громовержця, як той став кидати в Тіфона свої вогненні блискавиці. Від божественного грому пішла жахлива луна на весь світ, збурилося спокійне море, задудніла земля, а небо наче взялося вогнем. Без упину краяли його сліпучі Зевсові стріли, що непомильно влучали в стоголову потвору.
Вже смертельно поранений велетень сичав і кричав, вивергаючи стовпи полум'я і чорного диму. Розлючений, у дикій нестямі, він відривав цілі скелі й шпурляв їх у Зевса. Та скелі розсипалися від блискавиць Громовержця, і кам'яні брили падали на Тіфона.
Спливаючи чорною кров'ю, кинулося чудовисько тікати морем, але Зевс наздогнав його на острові Тріцакрія. Гримнув Тіфон на землю, аж вона застугоніла тяжким стогоном і розкололась. У ту безодню, у найглибшу глибінь скинув звитяжний Зевс свого ворога і завалив те місце високою горою Етною.
Тяжко покараний за своє зухвале змагання з Олімпом Тіфон, проте, не змирився і раз у раз прагне вирватися з кам'яного полону. Тоді знову двигтить уся земля, з Етни летить угору каміння, а полум'я з Тіфонових пащ сягає високого неба.
Страшенний гуркіт докочується далекою луною аж до підземного царства тіней, де завжди панує темрява й тиша. Тоді занепокоєний бог Аїд виїжджає на чорних конях на землю і ретельно обдивляється, чи вона десь не тріснула, чи не проникає світло до його похмурого царства.
Тож і мертвим немає спокою від Тіфона. А на землі зосталися були його страхітливі сини й дочки, що привела йому Єхидна, велетенська напівзмія-напівжінка. Ці страховища — пес Кербер, немейський лев, лернейська гідра, пес Ортос і Химера — вже не зважувалися боротись із безсмертними богами, але для звичайних смертних вони довгий час були справжньою карою, бо нищили і поля, і худобу, і навіть людей. Але згодом могутні герої Геракл і Беллерофонт повбивали всіх Тіфонових нащадків, подарувавши людям спокій і мир.
Над лазуровим морем з його численними островами розпросторилось ясно-блакитне небо, майже завжди безхмарне, осяяне сонцем. Та часом у ту бездонну блакить вривається чорний дим і вогонь, земля стугонить і море здіймає величезні буруни. То й досі ремствує вогнедишний велетень Тіфон, що не хоче коритися всемогутньому Зевсові.


ЄВРОПА
На високому березі блакитно-зеленого моря стояло колись могутнє місто Сідон. Володарював у ньому Агенор, син бога морів Посейдона та Зевсової онуки Лівії, що її ім'ям названо цілу країну. Агенор мав дітей — кількох хлопців і єдину дочку Європу, його велику гордість і втіху.
Весело, безжурно жилося Європі в батьковім домі. Цілими днями бавилася вона із своїми подругами в лузі чи на березі моря, струнка і гарна, наче олімпійська богиня в колі юних Харіт.
Та от якось уранці прокинулася царівна незвично стривожена,   збентежена   дивним   сном.   Той  сон  наслала на неї сама Афродіта, богиня кохання і вроди. Наслала тоді, коли вже збігла остання третина ночі й край неба зажеврів од проміння Еос, богині світанку. Як солодко спиться тоді! І Європі віщий сон міцно склепив повіки. Та нараз із глибокої темряви виринули дві жіночі постаті.
Перша, у звичному вбранні, була Азія, безкрая земля, що розпросторилася ген за Сідоном. Друга жінка, по-чужинському вбрана, ще не мала ніякого ймення, хоч це була теж велика земля, десь далеко, за морем широким. Обидві жінки гаряче сперечались, і сідонська царівна вкрай здивувалася, почувши, що завелися вони через неї.
—    Дівчина належить мені! — запально твердила  Азія.— Я її народила і зростила, я виплекала її, наче рідкісну квітку, і нікому тепер не віддам!
Але чужинка владно притягла Європу до себе:
—    Хай ти її народила і виплекала, та дарма!  З волі всемогутнього Зевса Європа піде тепер зі мною і її ім'я стане навіки моїм!
Царівна прокинулася, та ще довго вдивлялась у ранковий присмерк і дослухалася. Навкруг панували тиша і спокій. Але дівчині вже не спалося.
«Який дивний, незбагненний сон! — занепокоєно думала вона.— Чого ті жінки сперечалися через мене? І хто та чужинка? її слова сповнили моє серце якоюсь солодкою тугою».
Та солодка туга не щезла і вдень, коли Європа майнула із своїми подругами на луг. У кожної дівчини був свій кошик на квіти, а царівна мала найкращий. Колись його зробив божественний майстер Гефест у дарунок Лівії, улюблениці могутнього Посейдона. А згодом той кошик перейшов до її онуки, і Європа часто роздивлялася його химерне плетиво із величною головою Зевса посередині.
Сьогодні дівчині здалося, що Зевс дивиться на неї якось пильно й ласкаво, і знову дивна туга солодко стисла їй серце. Дівчата розбіглися по лузі, наповнюючи свої кошики різними квітами, а царівна рвала тільки червоні троянди, подовгу спиняючись біля запашних кущів.
Зненацька Європа аж зойкнула з переляку: за трояндовими кущами стояв здоровенний бик. Та він мирно скуб собі траву, і, заспокоївшись, Європа мимохіть замилувалася ним. Сніжно-білий, із довгими рогами, що, наче самоцвіти, яріли проти сонця, бик підвів голову і лагідно глянув на дівчину великими вимовними очима.
Підбігли подруги і теж задивилися на гарну тварину. Підохочені її миролюбним виглядом, вони заходилися рвати для неї соковиті стеблини, прикрашати квітучим шафраном довгі роги, гладити білу шовковисту вовну на гордому карку. А царівна насмілилась і поцілувала бика в чоло. Той вдячно мукнув, і з його пащі полинув дух лугових квітів.
Дівчата закружляли у веселому танку навколо Європи й бика, а він лизав царівні руки, плечі, шию і раптом укляк на передні ноги, підставляючи їй свою спину.
— Ну ж бо, дівчата, сідаймо на бика! — вигукнула Європа.— Він гарно нас усіх покатає. Погляньте, яка в нього широченна спина, тут усім стане місця.
І вона перша притьмом усілася на бика. Але ту ж мить, не чекаючи її довгокосих супутниць, він звівся на ноги і подався, не поспішаючи, до моря.
Зручно вмостившись на його могутній спині, дівчина спершу голосно сміялася, та поволі той сміх затихав — її почав огортати неспокій. А коли білий бик скочив з берега в воду й поплив просто в море, Європа злякалась і розпачливо загукала на поміч.
Підбігли до берега інші дівчата, дехто спрожогу навіть стрибнув у хвилі, але бик із своєю гарною ношею був уже на глибокій воді. Вони тільки бачили, як зіщулилася на ньому бідна царівна, та чули її жалібний плач. Незабаром і його не стало чути, а бика вже не можна було розрізнити серед сніжно-білих баранців морських хвиль. Ридма ридаючи, побігли дівчата назад, до Агенорового палацу, щоб розповісти там жахливу новину.
А тим часом бик плив далі й далі, зрідка озираючись на Європу. Ласкавим поглядом він наче прагнув заспокоїти дівчину, той погляд щось їй нагадував, і раптом солодка Туга знову стисла їй серце. Європа згадала: на кошику із квітами величний Зевс дивився на неї такими ж вимовними очима.
Той бик і справді був Зевс. Якось він угледів сідонську царівну в лузі, коли вона рвала квіти із своїми подругами, і саме тієї хвилі гостра стріла малого бешкетника Ерота влучила в серце всемогутнього бога. Відтоді щодня він милувався Європою і дедалі дужче палав від кохання.
Нарешті Зевс надумав удатися до хитрощів, щоб не збудити підозри в господині Олімпу — пильноокій Гері. Загорнувшись у ранковий туман, він перетворився на великого білого бика, спустився на сідонську землю і вчинив так, як задумав.
Отож  тепер  Зевс  плив  із своєю  обраницею  морем, вигинаючи горду спину, щоб дівчині було зручно сидіти.
Європа вже не плакала, надто чарівно і дивно було довкола. Море заспокоїлося і блискучим люстром стелилося перед ними. З води вихопилися пустотливі дельфіни й кумедно затанцювали круг них. З темних глибин виринули красуні нереїди і, вмостившись на спини дельфінам, вітали сідонську царівну. Не знати звідки взялися поважні божки — тритони, що везли велику рожеву мушлю, а на ній стояла усміхнена Афродіта й осипала Європу барвистими квітами. Поперед усіх їхав на четверику баских коней грізний володар морів Посейдон, правлячи путь своєму рідному братові — Зевсу, а весь гурт оточували невеличкі морські божества, що урочисто дуділи в мушлі, граючи весільних пісень.
ЦІироко розплющивши очі, Європа вже не щулилась. на смерть перелякана, а рівно сиділа в бика на спині, підібгавши ноги та своє пурпурове вбрання, щоб їх не змочили бризки води. Правою рукою вона трималася за довгий ріг, а лівою і досі притискала до себе кошик із трояндами. Легенький Зефір куйовдив їй коси і надимав, наче вітрило, дівочий білий серпанок. А весняне сонце лагідно осявало згори ту дивовижну прегарну процесію.
Врешті дівчині стало легко і весело плисти, дарма що з очей уже зовсім щез рідний берег. Вона всміхалася до німф і дельфінів, до поважних тритонів, і хоч не насмілювалася звести очей на богиню кохання, та в душі у неї наче щось гарно співало.
Так збігав час, і врешті Європа зважилася нахилитися до бика і сказати:
—    Напевне, ти не бик, а безсмертний бог, адже бик не зміг би так долати морський простір. А ти пливеш легко, навіть здається — от-от знімешся в небо, в бездонну блакить. А що буде зі мною?
—    Не бійся, царівно, ні моря, ні неба,— відказав людським голосом бик.— Я справді — безсмертний бог, я — Зевс і можу приймати яку тільки схочу подобу. А ти, мабуть, втомилася? Та незабаром нас привітає гостинний Кріт, той острів, що в давні-давні часи був мені за колиску. Він і тобі стане рідною землею, бо там ми поберемось і там народяться наші сини, майбутні знамениті герої й царі.
І дійсно, незабаром вони ступили на крітську землю, ступили удвох, бо весь їхній урочистий почет щез у морі, знявши величні хвилі на знак прощального вітання. Щез і білий бик, а замість нього біля Європи стояв прекрасний могутній бог.
Усе справдилося так, як провістив Зевс. Незабаром сідонська царівна стала його дружиною і зажила щасливо на Кріті. Тут, біля неї, повиростали, як дужі дубочки, їхні сини — Мінос, Сарпедон і Радамант, у майбутньому — знамениті герої і царі. А на шану і згадку про Зевсову обраницю велика, ще безіменна земля стала назавжди зватися її ім'ям — Європою.


КАДМ І ГАРМОНІЯ
У великому приморському місті Сідоні стояв стогін і плач: красуню Європу, єдину дочку царя Агенора, серед ясного дня умчав кудись у безвість дивний сніжно-білий бик. Не знали сідонці, не знав і старий Агенор, що то був не бик, а всемогутній Зевс у його подобі, тож шукати тепер юну Європу — марна річ. Не знав цього старий і ще сподівався її знайти.
Прикликав Агенор своїх трьох синів — Фойніка, Кіліка та Кадма — і сказав:
— Візьміть три найкращі кораблі з найдужчими веслярами та й вирушайте врізнобіч шукати сестру. Шукайте  пильно  і  не  здумайте  повертатися  додому без неї. Бо тоді не буде вам тут, у Сідоні, ані спадщини, ані царської влади.
Так суворо сказав Агенор, і юнаки слухняно подалися на швидких кораблях в різні боки шукати Європу. Довго борознили їхні кораблі морські хвилі, раз у раз приставали до чужих берегів і не минали жодного, ба навіть найменшого з багатьох островів, що траплялися їм на путі. Скрізь юнаки питали в людей, чи не бачив хто молоденької дівчини на білому бику, та у відповідь чули завжди одне й те саме: ні, не бачили, тут її не було.
Двоє старших братів — Фойнік та Кілік — не схотіли далі шукати сестри, а що добре пам'ятали батькові суворі слова, то й не стали вертати додому. Фойнік оселився в Фінікії, а Кілік обрав місцевість неподалеку від неї, став там володарювати і назвав свою державу Кілікією.
А Кадм плив ще далі й далі, хоч і втрачав уже надію знайти Європу. Нарешті його корабель досяг грецького берега, але і тут ніхто не бачив дівчини на білому бику. Кадм геть розгубився — що ж далі робити?
Якісь доброзичливі люди порадили йому податися в Дельфи.
—    Бачиш он гору, оповиту сивими хмарами? — сказали вони.— То знаменитий Парнас. З південного боку під горою, там, де, розтинаючи скелі, біжить Кастальський ручай, стоять Дельфи із священною печерою сонцесяйного бога Аполлона. У тій глибокій печері Аполлонова прислужниця — піфія — провіщає всім смертним майбутнє чи дає пораду, як жити далі. Можливо,   юначе,   попервах  ти  й  не  збагнеш  її  слів, але  дослухайся  уважно,  а  потім  усе так  і роби,  як скаже віщунка.
Кадм послухався мудрої ради і невдовзі був уже в Дельфах. Тамуючи страх, увійшов він у темну, похмуру печеру скраю ущелини. Згодом на тому місці виріс величний храм Аполлонів, але за часів Кадма там була тільки глибока печера. Після сонячного світла юнак тут нічого не бачив і сказав навмання у пітьму, як його люди навчили:
—    Віща піфіє, порадь, де мені шукати Європу, мою рідну сестру?
Довго схвильований юнак чекав відповіді. Спершу він нічого не чув, тільки внизу щось гуло і глухо стогнало. Та Кадм дослухався пильно, терпляче і врешті став розрізняти окремі слова, невиразні, ледь чутні:
—    Кинь шукати... Іди... Іди за коровою... Де ляже корова — зводь місто... Іди...
Збентежений Кадм вийшов з печери. Не шукати сестри? А батьків наказ? І яка ще корова? Де її взяти?
Замислено пройшов юнак повз своїх сідонських прислужників, що чекали на нього, і подався дорогою, яка вела з Дельфів у зелену долину. Прислужники поспішили за Кадмом, не зважуючись зайти з ним у мову. Співали птахи, пахло зіллям і квітами, та юнак нічого не чув і не бачив — у голові роїлися дивні слова дельфійської піфії.
Нараз Кадм мало не перечепився через корову, що лежала майже поперек стежки. Поволі вона підвелась і спокійно пішла попереду, часом спиняючись поскубти соковитого зілля чи попити води з ручая.
Спершу юнак не звернув уваги на ту звичайнісіньку свійську тварину і хотів її обігнати, та тільки-но пришвидшив ходу, як вона і собі пішла швидше. А коли він, приваблений розлогим деревом, сів із своїми сідонцями трохи перепочити у холодку, корова стала пастися, майже не рушаючи з місця.
«Може, це та сама корова? — зненацька сяйнула Кадмові думка.— Куди ж вона йде? І коли врешті ляже?»
Але корова йшла знову далі. Ось перетнули вони неглибоку річку Кефіс і пішли широким лугом. Хоч утома вже давалася Кадмові добре взнаки, та він повеселішав і розповів сідонцям про віщування дельфійської піфії.
—    Погляньте, яка земля тут родюча,— голосно радів юнак,— і скільки лісу, скільки джерел! А ми збудуємо гарне місто, хай тільки корова мерщій ляже.
Але вона й не збиралася лягати. Аж десь уже на доброму смерку корова раптом спинилася біля чималого пагорба, озирнулася на людей, вперше замукала й лягла на траву. Зрадів стомлений Кадм, упав навколішки і поцілував землю, вітаючи незнаний край, його долини, ліси й річки.
Згодом Кадм назвав той край Беотією, а на пагорбі звів перші гарні будови акрополя — Кадмеї. З плином часу навкруг Кадмеї виросло велике місто — семибрамні Фіви, столиця родючої Беотії. Але те сталося згодом, а поки що Кадм нічого не мав, крім молодості, завзяття і сили.
Уже геть поночіло, вже богиня-Місяць — зажурена Селена — запрягла свої білі коні та й виїхала на темне небо, що яскріло зірками. Здорожені, потомлені чоловіки вклалися спати під духмяними оливами. Та спали  вони не довго.  Ще й на світ не світилось, як прокинувся Кадм і нетерпляче збудив своїх сідонців.
—    Підіть до лісу й пошукайте питної води, певне, там є джерело,— звелів їм юнак.— Та не баріться, треба мерщій принести жертву безсмертним богам на знак нашої великої дяки.
Сідонці пішли — і наче крізь землю запались. Довго чекав на них Кадм, та коли від дерев уже зовсім покоротшали тіні, він збагнув, що сталось якесь лихо. Занепокоєний юнак схопив свою зброю — спис і меч — та поспішив до лісу.
То був старезний праліс, зроду-віку його не торкалася ще рука чи сокира людини. Серед густих хащів темніла печера, утворена з великих кам'яних брил, а з того каміння витікав дзюркотливий ручай.
«Ось і вода. А де ж мої люди?» — подумав Кадм. І раптом мало не закричав з переляку й огиди. Біля печери лежав величезний чорний дракон, очі в нього палахкотіли вогнем, із здоровенної пащі, де блискотіли три ряди зубів, висолопилися три язики, червоні від свіжої крові, а довкола чудовиська лежали останки нещасних сідонців.
Цей вогнедишний дракон належав самому Ареєві, богу війни, він стеріг ліс і джерела від людей. Тепер дракон трохи вгамував собі голод, та, зачувши Кадма, підвів голову і засичав із такою силою, що захиталися, наче від буревію, дерева.
Та Кадм уже не боявся, його пойняла тепер лють.
—    Мої вірні друзі! — скрушно мовив він, не криючись, голосно.— Я помщуся за вас, хай хоч і сам тут загину.
Схопив  юнак  найбільшу  каменюку,   що  її  не  зміг би іншим разом навіть підважити, а тепер підняв догори та й жбурнув чимдуж у дракона. Від такого удару задвигтів би міський мур із високими вежами, а дракон тільки засичав іще дужче та кинувся на сміливця.
Але назустріч йому полетів Кадмів спис, його вістря пробило чудовиську черево і застрягло всередині. Аж закрутився дракон і став виривати зубами спис із чорної рани. Одначе зброя міцно застрягла, і тоді чудовисько знову кинулося на свого ворога, широко роззявляючи пащу із потрійним рядом зубів. Звідти війнуло нудотним смородом, димом, вогнем, та юнак не відступив, не злякався, а втопив свій меч у ту пащу аж по самий держак, і страховище брязнуло мертве на землю.
Кадм ледве стояв, від знемоги йому трусилися руки, підгиналися коліна, він ще не отямився від нелюдського двобою і важко зводив дух. Раптом юнакові причулося, ніби його хтось гукає. І справді, якийсь жіночий голос, суворий і владний, уже виразно промовив:
—    Агенорів сину, вирви в мертвого дракона всі зуби та посій їх у землю. Чого зволікаєш? Не гайся! Це наказую я, Афіна Паллада!
Схаменувся юнак і мерщій взявся до діла. Переборюючи огиду, він повибивав у дракона всі зуби, а тоді, вийшовши на поляну, зробив мечем у землі борозни та й посіяв ті зуби.
Геть знесилений, Кадм сів край поляни під розлогим дубом трохи перепочити, та раптом схопився на ноги: там, де він посіяв драконові зуби, земля заворушилася,   щось   замигтіло,   заблищало,   вся   поляна взялася дивними блищиками, а тоді з землі виткнулися металеві списи й блискучі шоломи, і нарешті вийшли на поверхню воїни в повному бойовому обладунку.
Здивований Кадм і собі схопився за зброю, але той самий жіночий голос його зупинив:
—    Агенорів сину, не хапайся за зброю, ті воїни самі себе переб'ють. А як зостанеться їх тільки п'ятеро, сміливо вийди вперед і припини цю криваву сутичку.
І справді, воїни вже билися один із одним, билися завзято, навмируще, а зачудований Кадм стояв осторонь, під дубом, і мовчки дивився. Коли з воїнів зосталося тільки п'ятеро — найдужчих, найсміливіших,— Кадм вийшов наперед і звелів їм покласти зброю. Воїни слухняно покидали на землю свої списи й мечі, щоб більше ніколи до них не торкатись. Вони стали Кадмові першими помічниками, з їхньою допомогою він і звів свій акрополь — Кадмею.
А з засніженого Олімпу вже давно стежили за Кадмом очі блаженних богів, стежили, як завжди, суворо, але дедалі погляди богів лагіднішали, недарма юнакові раз у раз ставала в нагоді сама Афіна Паллада. Безсмертним подобалася Кадмова чесність і відданість у пошуках Європи, його покірність волі богів, його мужність і працьовитість.
На знак своєї прихильності олімпійці надумали віддати за Кадма прекрасну Гармонію, юну дочку Афродіти й Арея, і буйне свято завирувало в Кадмеї. То було перше весілля на землі, яке безсмертні вшанували своєю присутністю. На чолі з державним подружжям — Зевсом і Герою — боги спустилися з високого Олімпу, несучи молодим щедрі дарунки — пишні шати для Гармонії і міцну куту зброю для її чоловіка.
А Кадм подарував своїй молодій дружині золоту прикрасу, що її доладно зробив сам божественний майстер Гефест.
Тоді вперше смертні люди побачили золото.
Довго тривало свято в Кадмеї. Раз у раз пролітав бог шлюбу Гіменей із смолоскипом і трояндовим вінком у руках, і в повітрі лунало: «О Гімен, о Гіменей!» То славили бога шлюбу співучі Музи й Харіти, а їм вторували безжурні німфи і смертні жінки.
Багато було на святі в Кадмеї прегарних жінок, та молода вирізнялась і з-поміж них. Дочка самої Афродіти, гінка і тендітна, вона приваблювала погляди всіх смертних. Тільки не знати — чи надзвичайною вродою, а чи золотом, що в неї на стрункій, ніжній шиї дивно мерехтіло і мріло.
«Як гарно воно мерехтить, як сяє, як відбивається блиском в очах у Гармонії!»—думав Кадм, сп'янілий від щастя, кохйння й вина.
Хіба міг знати Кадм, скільки чорного горя завдасть те блискуче золото всім смертним людям!


АКТЕОН
У фіванського царя Кадма був онук Актеон, гарний і сміливий юнак, що надзвичайно кохався в мисливстві. Тільки-но рожевоперста Еос засяє на млистому сході, провіщаючи людям гарну днину, а вже Актеон із своїми юними друзями та цілою зграєю мисливських собак вирушає на лови.
Мисливці поспішають до гори Кіферон, здавна багатої на звірину. Гущавиною незайманого лісу підіймаються вони вище й вище, і їхні тенета дедалі важчають від забитої здобичі.
За улюбленим ділом швидко збігає час. Ось уже й сонце   підбилося   високо   вгору,   від   дерев   майже   не падає тінь, стає душно і спекотно навіть таким дужим, загартованим юнакам, як ті мисливці. Тоді Актеон припиняє лови і кличе всіх спускатись у долину.
Так і того фатального дня, коли сонце сяяло вже просто над головою, Актеон став голосно скликати своє товариство:
—    Любі друзі, годі вже сьогодні полювати. Пов'яжіть у тенета всю здобич та несіть додолу.
Поки юнаки поралися коло здобичі, Актеон, приваблений дзюркотом якогось потічка, поволі спускався вниз. Довго він ішов краєм того потічка, милуючись його примхливою грою, коли раптом вийшов на зовсім йому не відому поляну.
Все тут вражало красою: і темні стрункі кипариси, що наче вінком оточили поляну, і вся в квітах оксамитна трава, і веселий прозорий потічок. І та, що купалася в ньому...
Завмер Актеон. Зроду-звіку він ще не бачив такої дивної, божественної краси. Мимохіть юнак ступив крок уперед, але під ним зненацька тріснула гілка, і та, що купалась у струмку, враз озирнулася.
То була сама Артеміда, Зевсова ясночола дочка, могутня богиня мисливства і охоронниця звірини.
Як рум'яніє біла хмарина, вся береться пурпуром і багрецем, коли раптом упаде на неї промінь призахідного сонця, так запалало прекрасне обличчя в богині. Пекучим гнівом блиснули в неї очі, рука звично потяглася по сагайдак із стрілами, та він лежав далеко, недбало кинутий у траву. Тоді Артеміда зачерпнула у пригорщ води із струмка і бризнула на зухвальця.
—    Тепер,— почув Актеон її владний голос,— як хочеш, розповідай усім смертним, що бачив мене невбрану. Та навряд чи ти зможеш віднині бодай одне слово сказати.
Від тої води, що її бризнула богиня на Актеона, його тіло .нараз почало дивно мінятися. Шия витяглася, на голові випнулись роги і стали швидко рости, на ногах і руках з'явилися ратиці, а все тіло вкрилося плямистим хутром лісового оленя.
Якась дивна, досі не знана полохливість зірвала Актеона з місця, і він помчав геть, сам щиро дивуючись, як швидко біжить. Далеко позаду зосталася гарна поляна, часом на перешкоді йому ставали гірські струмки й каміння, та він легко їх перестрибував і тільки раз спинився напитись.
І тоді він побачив себе у тихому водному плесі — не себе, а лісового оленя з великими гіллястими рогами. Розпач пойняв юнака. «Горе мені!» — хотів був він вигукнути, та жодного слова не мовив. Тільки тяжко застогнав і заплакав.
Зрозумів Актеон, що з волі могутньої Артеміди він став тепер лісовим оленем. Правда, розуму й душі жорстока богиня в нього не відібрала. Та що ж тепер робити? Повернутися додому, до царського палацу — соромно, сховатися в лісі — самотньо і страшно.
Поки юнак так міркував, мисливські собаки — його власна зграя! — напали на слід оленя і люто завалували на весь ліс. Актеон аж стенувся, зачувши собак. Спершу хотів був крикнути їм: «Це ж я, ваш хазяїн!», та знову не зміг здобутись на слово, і тільки розпачливий зойк вирвався в нього з грудей.
Тоді Актеон побіг, скільки стало сили в струнких ногах та в міцних м'язах молодого оленя, побіг навмання, крізь ліс і долини, крізь непрохідні хащі, по скелях і урвищах Кіферона, там, де найважча путь і де зовсім путі немає.
Тут колись він сам гнав звірину, нацьковуючи на неї мисливських собак, а тепер ось тікає від них. Кілька найпрудкіших собак уже догнали оленя, наче скажені, вчепилися в нього й повалили на землю. Аж тут наспіли і юнаки-мисливці, голосно гукаючи Актеона, щоб глянув, яку прегарну здобич вони вполювали. Ледве живий, юнак благально дивився на своїх друзів, та вони нічого незвичайного не помічали і в захваті марно гукали його.
Так помер Кадмів онук Актеон, покараний невблаганною Артемідою за те, що насмілився глянути на неї невбрану. А може, за те, що кохався в мисливстві й нещадно полював її звірину?


АРГОНАВТИ


ФРІКС І ГЕЛЛА
Поміж грецькими землями далеко славилася Беотія, що її вінчає гора Гелікон, улюблена оселя прекрасних Муз. У цьому родючому, зеленому краї, у місті Орхомен, владарював юнак Афамант, син могутнього Еола. Афамант видався такий ставний і гарний, що всі милувалися ним. Навіть тендітна Нефела, богиня хмар, пролітаючи якось на золотій хмарці над Орхоменом, задивилася на юнака. З волі богині та хмарка зачепилася за гору, а Нефела легкою ходою спустилася на землю і ввійшла до царського палацу.
Тиха, замріяна, з пишними косами, що, наче світла імла,   огортали   її  струнку  постать,   Нефела   полюбилася Афамантові і стала його дружиною. З нею прийшло щастя в його країну і в дім — пасовиська і ниви тепер мали вдосталь дощу, бо сестри-хмари раз у раз прилітали на поклик своєї богині, а в царському палаці невдовзі залунали дитячі дзвінкі голоси й веселий сміх — то знайшлися в Нефели й Афаманта близнята:  хлопчик Фрікс і дівчинка Гелла.
Збігав час, діти росли, як із води, і Нефела тішилася ними, тамуючи тугу за високим вільним небом. Бачила вона, що Афамант збайдужів до неї, відтоді як прийшла до них шукати притулку Іно, дочка фіванського царя Кадма.
Хоч і сувора доля випала Іно, та вона була завжди весела, балакуча, охоча до співів, і тиха, мовчазна Нефела наче зникала при ній, як зникає вранішня мла при яскравому світлі. Тепер Афамант бачив тільки Іно, ловив кожне її слово, і незабаром темнокудра фіванка стала господинею в його домі.
Скривджена, ображена Нефела, вмиваючись тихими сльозами, поцілувала дітей і подалася на захмарний Олімп, до оселі безсмертних богів. Могутня Гера, опікунка шлюбу і родини, відразу помітила блідий вид Нефели, її заплакані очі й примусила ту все розповісти.
Страшним гнівом спалахнули очі Зевсової дружини і вона урочисто сказала:
— Я помщуся за тебе, Нефело, за кривду, що завдав тобі смертний. Вічно тяжітиме моє прокляття над Афамантовим домом.
А на землі Іно й Афамант тішилися своїм щастям. Одне тільки непокоїло Іно — Нефелині діти, що підростали  і  врешті могли  їй помститися за матір.  Іно теж народила Афамантові сина, та першим спадкоємцем був усе-таки Фрікс.
Довго міркувала Іно, і нарешті сяйнула їй підступна, лиха думка. Напровесні, коли настав час сіяти хліб і люди прийшли до царських комор, Іно щедро роздала зерно людям, але напередодні так висушила його, що воно вже не могло прорости. А земля тієї весни була суха, аж потріскана, бо сестри-хмари тепер далеко минали цей край, де скривдили їхню богиню.
Настав голод, чорний, страшний. Люди день і ніч ревно молилися богам, та, видно, їхніх благань розгнівані боги не чули. Тоді, за порадою Іно, Афамант послав чоловіка у Дельфи спитати в Аполлоновому храмі у піфії, як уласкавити безсмертних. Підступна Іно підкупила того посланця, і він, повернувшись, сказав так, як вона потай звеліла:
—    Щоб змилувалися вічні боги, треба принести їм у жертву царевича Фрікса.
Жахнувся Афамант, і всі люди жахнулись, та хто міг піти проти волі богів? Тяжко ридав Афамант, востаннє цілуючи сина, а маленька Гелла так вчепилася в брата, що її не змогли відтягти. Так обох дітей і повели до жертовника.
Тісним колом стояли люди круг жертовника на високому священному пагорбі. Ось привели близнят, блідих, засмучених, поставили їх біля великого каменя, щойно відмитого від кривавих плям,— тут звичайно різали биків та овець на жертву богам.
—    Мамо, де ти? Врятуй нас, мамо! — тихо, ледь чутно благали діти, дивлячись у лебо.
І враз на пагорб опустилася золота хмара, огорнула   всіх  людей  та  жертовник,   і  діти  почули  рідний голос:
— Діти, бідні мої діти! Я не вільна взяти вас на Олімп, але сідайте мерщій на золотого овна, дарунок бога Гермеса, і він вас врятує.
За мить хмара щезла, і здивовані діти побачили біля себе великого барана, що виблискував золотом. Вони хутко вилізли на нього, і на очах усіх вражених людей овен із дітьми легко знявся в повітря.
Далеко внизу діти побачили Орхомен, далі простяглися поля, пасовиська, ліси. Ще вище піднявся овен, пролітаючи над горами, аж дітям дух перехопило. Нарешті під ними заясніла морська протока, її блакитне плесо мінилося проти яскравого сонця.
У радісному захваті Фрікс оглядався довкола, а Геллі враз потемніло в очах, запаморочилося в голові, і вона випустила з рук золоту вовну. Почувся легкий плюскіт, і байдужі хвилі назавжди поглинули дитяче тільце. Згодом на шану загиблій дівчинці ту морську протоку люди назвали морем Гелли, Геллеспонтом, а ми тепер звемо її Дарданеллами.
У розпачі, ридма ридаючи, Фрікс припав до овна, а той незворушно летів далі й далі. Під ними розпросторилася безкрая гладінь Гостинного моря, що в наш час зветься Чорним. Довго летів над морем золотий овен, уже й Фріксові помліли руки триматися за вовну. Та ось удалині замріли суворі обриси Кавказьких гір із величними білими шапками снігу. Ось гори ближче і ближче, вже видно зелені ліси на схилах, видно швидку гірську річку. В цій далекій незнаній країні Колхіді овен нарешті спинився.
Владарював тоді в  Колхіді Еет, син світлого бога Геліоса. Він радо зустрів Фрікса, прихистив його, а згодом, коли той став розумним і гарним юнаком, одружив із своєю дочкою Халкіпою. То була старша Еетова дочка, а менша звалася Медея...
Сам віщун і чаклун, Еет знав, що золоте руно принесе його краю щастя. Тож коли овен уже зовсім постарів, його закололи за велінням богів, а ті взяли овна на небо, і відтоді він блищить уночі яскравим сузір'ям. А шкуру із довгою золотою вовною Еет повісив на великому дубі в священному гаї, присвяченому богові війни Арею. Той гай звідусіль оточували скелі, а єдину дорогу до нього стеріг вогнедишний дракон, що ні вдень ні вночі не стуляв своїх всевидющих очей.
Відтоді як овен із Фріксом пристав до Колхіди, вона забагатіла і з кожним роком ставала ще багатша і дужча. Слава про це полинула далеко за межі Колхіди і досягла берегів сонячної Греції. Багато сміливців мріяло податись у Колхіду по золоте руно, щоб здобути його в чеснім бою або хитрощами, але подорож була надто далека і небезпечна.
Фрікс із Халкіопою мали чотирьох синів, та хлопці були ще зовсім малі, коли Фрікс раптом помер. Казали нишком люди, що його підступно вбито, а інші твердили, що Фрікс дуже нудьгував на чужині і все мріяв про свій Орхомен. А коли відчув, що забракло вже сил, що він помирає, то прикликав синів і заповів їм повернутися на батьківщину.

ЯСОН
У родючій Фессалії, на березі тихої морської затоки, стояло багате місто Іолк. Заснував його Кретей, брат орхоменського царя Афаманта. Вмираючи, Кретей передав владу своєму синові Есону, доброму, лагідному чоловікові. Але Есон царював недовго: його зведений брат, підступний Пелій, силою забрав владу собі до рук, і Есон став жити в Іолку як простий городянин.
Дружину він мав таку ж лагідну, тиху, жили вони добре, та, коли знайшовся в них хлопчик, в Есоно-вій домівці оселилася тривога. Есон із дружиною боялися, що жорстокий Пелій уб'є їхнього сина — єдиного прямого спадкоємця царської влади. Тож вони удали, ніби немовля відразу померло, навіть справили пишні поминки. Вірні служниці, вбрані в чорну жалобу, бігали по вулицях і, рвучи на собі коси, так голосили, що все місто швидко довідалося про сумну новину.
А вночі Есон виніс хлопчика з міста і подався до гори Пеліону, де оселилися кентаври.
То було дике плем'я напівлюдей-напівконей, що мали голову, груди і руки чоловіка, а тулуб коня. Дикі, жорстокі кентаври часто завдавали селянам великої шкоди, як раптом набігали з гори, знищуючи все на своєму шляху, наче лавина.
Та був поміж них один старий мудрий кентавр, Хірон на ім'я, якого поважали навіть боги і на знак шани зробили безсмертним. Мудрий Хірон часом брав до себе на виховання хлопчика з хорошого роду. От Хіронові й приніс свого сина Есон, знаючи, що тут хлопець ростиме в безпеці, а Хірон виховає його мужнім, розумним і справедливим.
Таким і виріс Ясон. Щоранку він довго робив різні вправи,   від   яких   тіло   ставало   міцним,   витривалим, удень виконував усе, що загадував вимогливий Хірон, а ввечері слухав його розумні повчання про життя і про весь навколишній світ. Скромний, до всіх привітний юнак .навіть гадки не мав, що він царського роду. Тільки коли виповнилося йому двадцять літ, мудрий Хірон розповів, як і чому він тут опинився. Здивовано слухав Ясон, і очі в нього дедалі дужче палали.
—    Я мушу йти до батька в Іолк,— рішуче вигукнув нарешті Ясон.— Мушу повернути йому владу, що так несправедливо забрав собі Пелій.
Сумно було старому кентаврові відпускати до людей юнака, якого він полюбив, наче власного сина, та недарма ж він сам розповів йому правду. І наступного ранку Ясон подався до Іолка.
Дорога з гори була неважка, і Ясон швидко йшов, весело наспівуючи. Вже сонце підбилось високо, коли путь йому перетяла гірська річка, розбухла від недавніх дощів.
Шукаючи броду, юнак помітив стару жебрачку, що сиділа на камені край води й жалібно дивилася на нього.
—    Перенеси мене, хлопче, на той берег,— попросила стара.— Скільки люду пройшло, та ніхто не зглянувся на мене. Невже і ти не допоможеш мені й підеш собі далі?
Ясонові стало жалко старої, адже Хірон вчив його бути завжди добросердим. Юнак підняв жебрачку на руки і легко переніс на той берег. Тільки як уже виходив з води, побачив, що загубив одну сандалю десь серед каміння у річці. Важко йти напівбосому, та Ясон не журився. Лагідно попрощався він із старою, а вона раптом сказала:
—    Бувай здоровий, Ясоне. Може, і я колись стану тобі в пригоді.
Юнак довго міркував, ідучи далі, звідки жебрачка знає його ім'я. Він навіть іще раз спинився поглянути на стару, та вона мов крізь землю запалась. Хіба міг Ясон знати, що подобу старої жебрачки прибрала сама могутня Гера, аби перевірити, чи добре кентавр Хірон виховав Есонового сина. А впевнившись у цьому, стала назавжди доброзичливою до Ясона.
Нарешті Ясон дістався Іолка. Йому наче снаги додалось, як ступив він на землю рідного міста, і всі люди оглядалися на ставного, дужого юнака з гарним, привітним обличчям. Коли Ясон вийшов на міський майдан, там саме скінчилась урочиста відправа — цар Пелій приніс жертву володарю підводного царства Посейдонові.
Пелій прагнув зміцнити свою владу і тому всім казав, ніби Посейдон — його батько. Лиходія весь час гризла зневіра і чорна турбота, а надто відтоді, як піфія йому провістила: «Бійся напівбосого чужинця, свого земляка». Тих дивних слів збагнути Пелій не міг, але став дивитися кожному на ноги.
І от тепер, принісши жертву Посейдонові, Пелій повертався вже до свого палацу, коли його погляд привернув до себе гарний юнак, вбраний по-чужинському.
Цар мерщій глянув юнакові на ноги, і блідий страх стис йому горло — чужинець був напівбосий!
Ледве здобувшись на слово, Пелій звелів покликати незнайомця. Люди вже встигли попередати юнака, що то сам цар Пелій, та Ясон не знітився, хоч ніколи не розмовляв із такою вельможною людиною. Він підійшов до Пелія і, сміливо дивлячись йому в очі, чемно привітався.
—    Хто ти? Звідки родом? — похмуро спитав Пелій.— Тільки гляди, не здумай брехати.
—    Я ніколи не принижуюся до брехні,— гідно відказав юнак.— Так навчив мене мудрий Хірон, що в нього я прожив двадцять літ у зелених ущелинах Пеліону. Звати мене Ясон, я син твого брата...
—    Ти син мого брата? — збентежено перепинив юнака Пелій.
—    Так, твого зведеного брата Есона, колишнього іолкського царя. Ти силою забрав у нього владу і нажив по тому велике багатство. Нехай воно лишиться тобі, але царську владу ти повинен віддати.
Ця відверта впевнена мова спершу збентежила, а тоді розлютила Пелія. Та, пригасивши в очах лютий блиск, він розважливо мовив:
—    Гаразд, я поступлюся царською владою, якщо ти зробиш мені одну-єдину послугу.
—    Авжеж, я зроблю! — радо вигукнув щирий Ясон.
І   Пелій,   людина   мстива   і   злопам'ятна,   спокійно сказав:
—    То привези сюди, до Іолка, золоте руно.
Колись Ясон чув від мудрого Хірона розповідь про своїх родичів, близнят Фрікса й Геллу, про чудесного овна та про його золоте руно, що висить тепер у колхідського царя Еета в священному гаї бога Арея. Але як же добутись туди, в ту далеку Колхіду? А цар Пелій повторив іще раз:
—    Привези до Іолка золоте руно, а я поступлюся царською владою. Недавно вночі мені з'явилася тінь бідного Фрікса, що помер у Колхіді, далеко від рідної землі. Фріксова тінь сказала мені: царем Іолка буде той, хто привезе з Колхіди золоте руно. Ти, Ясоне, сам бачиш: я вже старий і немічний, я не годен цього зробити. А ти молодий, дужий, повний снаги і завзяття. Ти привезеш золоте руно і станеш господарем Іолка.
Так сказав Пелій, а сам плекав підступну надію, що юнак не дістане в чаклуна Еета золотого руна та й взагалі не повернеться з такої небезпечної далекої мандрівки.
А юного сміливця ніщо не лякало. Він радо пристав на царську умову, певний, що неодмінно переможе. Збуджений, щасливий, він подався до батькового дому, а за ним поспішала ціла юрба показувати йому дорогу — далеко, аж на околицю міста.
Як же зраділи Ясонові батьки, коли їхній красень-син став на порозі! Три дні тривала пишна учта в Есоновім домі, куди поз'їжджалися всі родичі з сусідніх міст. Три дні пили вони променисте вино, славили безсмертних богів і милувались Ясоном. А на четвертий день Ясон став ладнатись у путь.
У всі грецькі землі подалися гінці скликати наймужніших, найславніших героїв. І герої радо поспішили до Іолка. А тим часом у місті на березі моря зводили великий, на п'ятдесят весел, корабель, якого ще ніхто з-поміж греків не бачив.
Спершу Ясон розгубився: як будувати той корабель і хто зугарний взятися до цього? Якось подався він до Пеліонського лісу й заходився рубати височенну сосну для майбутнього корабля. Важка була то робота навіть для його дужих рук. Спинився юнак відпочити, і раптом причулося йому, ніби хтось кличе:
—    Ясоне!
Він озирнувся, та навколо нікого не було. А голос зазвучав зовсім поряд:
—     Ясоне, ти допоміг старій жебрачці, тож і тобі буде поміч в усьому. Корабель у тебе вийде такий, якого ще не носили хвилі священного моря. Доручи його будувати найкращим іолкським майстрам, а ними хай керує славетний корабельник Арг, син Арестора.
Так Ясон і зробив. І застукотіли в Пеліонському лісі сокири, залунали чоловічі голоси. А жінки тим часом ткали великі й міцні сніжно-білі вітрила. Здавалося, весь Іолк зводив той корабель, а досвідчений Арг устигав усьому дати раду.
На прохання Гери, Аргові допомагала сама Афіна Паллада, опікунка всякого ремесла і наук. Вона сама вставила в корабельну корму шматок священного дуба з Додонського гаю, щоб провіщав мандрівникам майбутнє. А ніс корабля прикрасила голова божественної Гери, що її найкращі майстри вирізали з дерева й позолотили.
Довго, старанно зводили корабель, зате він і вийшов напрочуд добротний і гарний: стрункий, із високою щоглою, з крутими боками, він був легкий на воді, швидкоплинний.
На честь будівничого корабель назвали «Арго» і нарешті врочисто спустили на воду.

ВІДПЛИТТЯ
Ніколи ще жителі Іолка не бачили стількох прекрасних мужів, скільки їх посходилося тепер до Ясона. На його заклик прибула вся окраса тодішньої Греції: славетний   Геракл   із  своїм   вихованцем   Гіласом;   нерозлучні брати Діоскури — Кастор і Полідевк, сини Леди і Зевса; афінський герой Тесей; мужній Мелеагр із Калідона; володар сонячної Ітаки Лаерт; сини старого Еака Пелей і Теламон; Гераклів друг Адмет; знаменитий лікар Асклепій; неперевершений співець Орфей; крилаті сини північного вітру Борея Зет і Калаїд та ще багато інших героїв.
Аргонавти — так назвали героїв, що відпливали на «Арго»,— спершу обрали за вождя Геракла, та герой відмовився й наполіг, щоб вождем став Ясон. Керманичем наставили Тіфія, бо у фінікійському полоні він добре навчився водити човни. А зіркий Лінкей, який бачив крізь воду найглибше дно, мав пильнувати на корабельному носі.
Увечері, напередодні від'їзду, аргонавти принесли багаті жертви богам-олімпійцям та грізному Посейдонові, володарю безбережного моря. А коли ясно спалахнув вогонь на жертовнику, всі зрозуміли — то схвала богів і добра прикмета. Зраділи аргонавти і весело посідали вечеряти просто при березі, смажили м'ясо, пили  вино  і слухали  тих,  хто бував  уже в далеких мандрівках.
А вдосвіта, коли почали мерхнути зорі й золотошатна Еос простягла по небу свої рожеві пальці-проміння, Тіфій збудив усіх, кваплячись відплисти до схід сонця. Герої швидко посідали на свої місця, Тіфій став за кермо, а Ясон, як годилося, на знак щастя вилив у море повний кратер вина...
Гребці дружно взялися за весла, і «Арго» полетів, наче вранішня чайка над морем. Ось вийшли вони із затоки у вільне, відкрите море, напнули сніжно-білі вітрила, і ходовий вітер ще швидше погнав корабель.
А на сході небо дедалі дужче палало, і от на осяйній колісниці з крилатими кіньми виїхав на небо сам Геліос, даруючи людям світлий день і світлу надію.
Радісними вигуками вітали аргонавти божественне світило, а співець Орфей узяв кіфару, вдарив по золотих струнах і заспівав, та так дивно, так гарно, що заслухались не тільки гребці, а навіть риби й дельфіни, які бавились у морських хвилях. Зачувши чарівний спів, припливли і морські німфи — нереїди, прекрасні створіння з довгими косами. Отак цілий почет із нереїд, дельфінів і риб випроводжав «Арго» в далеку мандрівку.

ОСТРІВ ЛЕМНОС
Обігнувши гористі береги Фессалії, аргонавти здалеку побачили величезну гору, що здіймалася в небо, в захмарну височінь. То був Олімп, оселя безсмертних богів. Зачудовано дивилися туди подорожні, та їхні очі, очі смертних, бачили тільки темні хмари, що оповивали гірську верховину.
Побожний дрож пойняв усіх, а Ясон підвівся, і ставши лицем до Олімпу, голосно помолився богам, щоб ті не кинули їх напризволяще у безбережному морі чи в далеких чужих краях.
Коли Олімп зостався далеко позаду, інша гора привернула їхні погляди. Вже швидко сутеніло, бралося на ніч, та попереду мріло якесь дивне сяйво. Спершу всі подумали, що то сходить місяць, та сяйво було надто велике і дедалі більшало, розгорялося. Вже геть споночіло, і в чорній пітьмі палахкотів дивний вогонь, червоним стовпом здіймаючись до неба.
—    Певне, то острів Лемнос,— пояснив Орфей,— земля, куди безстрашний титан Прометей приніс смертним людям вогонь із Олімпу. Відтоді він палає і досі. А бог-майстер Гефест зробив там, у вогнедишній горі, собі кузню. Коли Гефестові помічники — одноокі велетні-кіклопи — б'ють по ковадлу, то двигтить вся гора, а вогненні іскри шугають до неба. Та не біймося роботящого бога. Заночуймо на морі, а вранці побачимо, що далі робити.
Вранці вогонь згас, і тільки пасмо чорного диму здіймалося з верхівки гори. Аргонавти пристали до острова і посходили з корабля, обережно ступаючи по землі, що ховала в своїх надрах вогонь. На березі зосталися стерегти корабель Геракл, Тіфій і ще кілька аргонавтів. А всі подалися в глиб острова, цікаві дізнатись, хто тут живе і чи багатий цей край.
За гострим закрутом берега вони побачили вдалині місто. Звідти поспішав до них гурт людей, озброєних списами і луками. Аргонавти і собі схопилися за зброю, та далекозорий   Лінкей   спинив   їх   і   сказав, посміхаючись:
—    Не  витрачаймо   даремно   стріл — то   не  воїни,   а звичайні жінки.
І справді, то були лемноські жінки. Над ними тяжів кривавий гріх — вони повбивали за зраду своїх чоловіків і стали жити й трудитися самі, а владаркою обрали юну Гіпсіпілу, дочку царя Тоанта. Тільки над однією Гіпсіпілою не тяжів страшний гріх — вона нікого не вбила, а свого батька нишком врятувала, хоч жінки й ухвалили, щоб жодного чоловіка не було на Лемносі. Коли невідомі чужинці висадилися на острові, його жительки злякалися,  що прибульці помстяться їм за вбитих чоловіків. Та аргонавти виявилися такі миролюбні, а до того ж такі вродливі й мужні, що лем-носянки забули свій страх і люб'язно запросили гостей до міста.
Гостина тривала не день і не два. Ясон, зачарований юною Гіпсіпілою, навіть забув, чого він подався у мандри. Та й інші аргонавти, оточені дбайливими, ласкавими жінками, і гадки не мали рушати з Лемносу. Щодня лилося п'янке вино, весело звучали флейти й тимпани, лунав радісний сміх... Та враз- наче грім ударив з ясного неба — то з'явився до безжурних аргонавтів Геракл. Гнівом палав його погляд, могутні руки стискалися в кулаки.
—    Що, розкошуєте? — кинув він зневажливо, гнівно.— Хіба ти забув, Ясоне, куди ми тримаємо путь? Нехай наші земляки марно чекають на золоте руно, а ми залюбки оселимося тут, на Лемносі. Чи не так?
—    Ні, не так! — відказав, підводячись, Ясон.— Ти слушно нас соромиш, Геракле, і слова твої хоч і болючі, але справедливі. Ми забули про святу обітницю, що дали землякам. Тож годі бенкетувати, рушаймо сьогодні ж. А вам спасибі, любі жінки, що нас привітали і дали відпочити. Тепер прощавайте і не згадуйте нас лихом — далека нам путь, аж до заморської Колхіди, і хтозна, чи вернемося ми звідти.
Зрозуміли лемноські жінки, що не втримати їм чужинців, та не стали журитись, а веселою юрбою провели їх до самого берега. Тільки одна Гіпсіпіла не співала і не сміялась, як інші. Вона не зводила залюблених очей з Ясона і шепотіла, наче закляття, одне тільки слово: «Повернись! Повернись!» Та ніхто не чув того шепоту — ані Ясон, ані всевладні боги.
Дужі руки швидко звільнили «Арго» від кітви — чималої каменюки на грубій линві. Всі сіли по місцях, враз дружно ударили веслами, і корабель полетів далі на схід. Спереду сяяла проти сонця золота голова могутньої богині, і здавалося — то сама Гера веде корабель.

ПРОПОНТІДА
Лемносянки дали аргонавтам у путь вина та всяких наїдків, тож довгий час їм не було потреби приставати до берега. Нарешті «Арго» ввійшов у широку протоку, її тиха прозора гладінь виявилася підступною, бо кам'янисте дно було місцями мілке, небезпечну.
—    Геллеспонт!—пояснив Тіфій, і всі аргонавти побожно згадали маленьку небіжчицю Геллу.
Довго пливли вони протокою, та нарешті береги розступилися — то почалася Пропонтіда, що її ми тепер називаємо Мармуровим морем. А за кілька днів зіркі очі Лінкея розгледіли у вранішній млі невисокі гори. Підпливли ближче і побачили острів чи, радше, півострів, бо кам'яниста смужка з'єднувала його із фрігійським берегом.
—    То Ведмежа гора,— пояснив досвідчений Тіфій,— та люди живуть не вгорі, а тут, на узбережжі.
І справді, на березі вже зібралися люди й цікаво роздивлялися чужий корабель. То були мирні доліони, що вели свій рід від самого Посейдона. І могутній бог оберігав їх від усякої кривди, а надто від найближчих сусідів — шестируких велетнів, що жили на Ведмежій горі.
Доліонами правив юний цар Кізік. Він перший привітав аргонавтів, гостинно запросив їх до свого палацу, а його слуги вже різали й білували найкращих баранів — пригощати гостей.
Незадовго до того старий віщун провістив Кізікові, що як до нього припливуть сміливі мандрівники на великому, ще не баченому кораблі, то він має їх ласкаво прийняти і нізащо не встрявати з ними в бій. Тож Кізік добре прийняв аргонавтів, частував їх цілий день, а наступного ранку показав їм свої володіння.
Із Кізіком охоче пішли всі аргонавти, крім Геракла,— той, як завжди, зостався стерегти корабель. Обдивившись півострів, що був напрочуд зелений, багатий на джерела й звірину, аргонавти вже повертались до моря, коли раптом почули якісь дивні звуки, немов тріщало й гупало каміння. Вискочивши на берег, вони з жахом побачили шестируких велетнів, що відривали від скель великі кам'яні брили й кидали у воду, закриваючи вихід із затоки, де стояв безпорадно «Арго».
Ні, не безпорадно! Геракл із корабля сипав своїми непомильними стрілами. Велетнів полягло вже багато, а коли Ясон із друзями напали ззаду, шестирукі створіння, здоровенні, але незграбні, незугарні, відразу кинулися врозтіч. Та їх утекло небагато, на радість боязким доліонам, більшість зосталась непорушно лежати при березі, наче величезні дуби, що їх повалив буревій.
Аргонавти попрощалися з юним Кізіком та доліонами, сіли на свій корабель і знову взялися за весла. Збуджені битвою з велетнями, у поспіху й метушні вони  забули  набрати  свіжої  питної води.  Тож довелося їм уже наступного дня виглядати, чи не видно землі.
Щоб тим часом розважитись, Геракл заохотив усіх позмагатися на веслах. Усі радо погодилися, не знаючи, певне, що воно таке — змагатись із Зевсовим сином. Довго всі дружно гребли, і «Арго» стрілою летів уперед. Та от стомлені аргонавти стали один по одному кидати весла, ось уже, крім Геракла, гребуть тільки п'ятеро, але й вони знемоглися. Нарешті тільки один Ясон ще гребе, не відстає від Геракла.
Ні той, ані той не бачили, що «Арго» підпливає до якоїсь землі. Але досвідчений Тіфій, хоч захопивсь, як і всі, змаганням двох могутніх героїв, не забував міцно тримати кермо, спрямовуючи корабель до вже близького берега. Раптом у дужих Гєраклових руках тріснуло весло, і в ту ж мить Ясон упав непритомний. Змагання скінчилося, за згодою всіх аргонавтів, перемогою обох героїв.
Вийшли аргонавти на берег і полягали в холодку відпочити, а невтомний Геракл одразу подався в ліс шукати дерево собі на весло. Всім хотілося пити, тож послали по воду наймолодшого — юного Гіласа, майже хлоп'я, що його Геракл узяв із собою в подорож.
Схопивши глиняний глек, Гілас побіг шукати річку або джерело. Місцина була незнайома, і довелося йому поблукати, аж поки вийшов на тінисту галявину і побачив невеличке тихе озерце. Його спокійне плесо відбивало зелене віття і клапті блакитного неба, відбило воно і хлоп'ячу постать, струнку, засмаглу. Вода була чиста, прозора, навіть видно камінці на піщаному дні. Схилився хлопець до води, припав спраглими  вустами  до  неї,   аж  тут  дві  ніжні  дівочі руки обплели йому шию, принадно блиснули зелені очі, і красуня-наяда потягла хлопчину на дно.
Гілас устиг лише злякано зойкнути і ще раз, голосніше, а тоді почувся плюскіт і все стихло, тільки брижі пішли по воді. Тільки ще зостався на березі Гіласів глиняний глек, і на нього по довгому розшуку нарешті натрапив Геракл.
Герой саме вертався до корабля, несучи молоденьку сосну собі на весло, коли раптом почув розпачливий зойк і знову зойк, ще дужчий. Геракл упізнав — то був голос його улюбленця Гіласа. Кинувши додолу сосну, він побіг на той зойк, гукав хлопця щомиті, продирався крізь зарості й хащі, розривав руками чагарник, та хлопця ніде не було.
Вискочивши на галявину, Геракл побачив невеличке тихе озерце, а біля самої води — Гіласів глек. Зрозумів герой, що сталося з хлопцем, зажурився і не схотів нікуди йти звідти, де загинув його юний друг.
А здорожені аргонавти, нічого не знаючи, лаштувалися до сну. Втома їх швидко зборола, і вони міцно поснули. Удосвіта, ще й на світ не благословлялося, суворий Тіфій усіх побудив і сказав негайно сідати до весел.
Тільки вранці, як зійшло вже сонце, аргонавти побачили — немає поміж ними Геракла й Гіласа. Мимохіть усі притримали весла і втупились очима в Ясона. А той сидів мовчки, і ясне чоло йому наче оповила чорна хмара.
Зненацька не витримав Теламон, найщиріший Гераклів друг. Він підбіг до Ясона і гнівно крикнув:
— Підступний Ясоне, я знаю—ти навмисне зоставив   на   березі   Геракла.   Адже   тільки   він   може затьмарити  твою  славу  героя.   Ганьба  тобі,   і  навіки буде ганьба, коли не завернеш назад корабля.
А що Ясон похмуро й мовчки сидів, не зважаючи на Теламона, той геть розлютився, підскочив до старого керманича і закричав знову:
—    Тіфію,    завертай   назад   корабель!    Завертай!
Розгубилися   аргонавти,   не   знали,   гребти   їм   далі чи ні. Умовляли Теламона схаменутись, але той нікого не слухав і силоміць поривався до керма.
Раптом корабель спинився. Мореплавці аж принишкли — спинити корабель міг тільки бог, смертним це не до снаги. І справді, то був морський бог, віщий Главк. Він висунув з хвиль голову, сиву, кошлату, повиту морськими водростями із химерними мушлями, і владною рукою спинив  «Арго».
—    Смертні, киньте сперечатися,— загуркотів, наче морський прибій, його голос.— Де вам іти проти волі всемогутнього Зевса! А саме з його волі Геракл зостався на березі — йому роковано зробити великі подвиги, щоб стати безсмертним. А Гіласа затягли наяди до себе, в чисту озерну воду. Видно, таку долю випряли йому невблаганні Мойри. Тож не вертайте назад, а їдьте спокійно туди, куди вам призначено путь.
Замовк голос, схожий на гуркіт прибою, і сива кошлата голова сховалася в хвилях. Зраділи аргонавти віщим словам морського бога і дружно взялися гребти. А засоромлений Теламон підійшов до Ясона і ніяково мовив:
—    Даруй мені гнівні слова, з розпачу я не тямив сам, що казав.
Ясон не таїв лиха на щирого Теламона, і знову згода і мир запанували на «Арго».

ДАЛЬШІ ПРИГОДИ
Наступну зупинку мореплавцям довелося зробити в Місії, де, як вони чули, жило дике плем'я бебриків. До берега, куди вони вийшли з «Арго», звідусіль бігли якісь люди в звіриних шкурах. З-поміж них один особливо вирізнявся високим зростом і свавільним, жорстоким обличчям.
Ясон, виступивши наперед, спокійно і лагідно мовив до нього:
—    Вітаємо тебе і всіх, хто живе у цім краї. Ми — люди мирні, пливемо далеко, аж до заморської Колхіди, то чи не дасте нам трохи харчів та питної води? Той, хто допомагає подорожнім, завжди любий безсмертним богам.
—    Га, це ти так гадаєш? А в мене, царя Аміка, Посейдонового сина, свої, інші закони,— і здоровань зареготав.— Закони такі: той, хто прибув у мої володіння, повинен битися навкулачки зі мною. А тоді переможець хай робить із переможеним усе, що йому заманеться, це справедливо, еге ж? Тільки завжди переможцем виходжу я, а мої вороги всі вже в Аїдовім царстві. Адже погляньте, яка в мене зброя!
Амік підняв свої здоровенні кулачиська, кожний завбільшки з чоловічу голову, і, милуючись ними, знову зловтішно зареготав.
Аргонавти, ставши тісним гуртом, похмуро мовчали. Враз   Амік   перестав   реготати   і   презирливо   кинув:
—    Ач, боягузи, принишкли. Ану виходь, хто тут найдужчий.
Ясон перший ступив наперед, та юний Полідевк випередив його, сказавши:
—    Ти, Ясоне, наш вожай, ти вдатний до всього. А я вмію тільки одне — битися навкулачки, зате добре вмію. Ось побачиш!
І він, посміхаючись, став перед грізним Аміком. Став невеличкий юнак, веселий і гарний, наче зірка яскрава, перед здоровенним, як гора, дикуном, чорним, патлатим, страшним.
Прислужник кинув поміж ними на землю ремені, що ними бійці обмотують руки. Амік, пхнувши їх згорда ногою, сказав:
—    Бери які хочеш.
Полідевк нахилився і, не вибираючи, взяв ремені, ближчі до нього. Тоді спокійно, не кваплячись, обмотав собі руки і став, готовий до бою. Кров'ю наллялися очі в Аміка. Наче хижий звір, стрибнув він на Полідевка, та спритний юнак крутнувся і сам затопив дикунові збоку в скроню, аж того захитало. Засліплений болем і люттю, Амік заходився навмання гатити своїми кулачиськами, та невеличкий верткий Полідевк щоразу встигав ухилятись і сам непомильно бив дикуна. Коли він утретє щосили вдарив Аміка в ту саму скроню, здоровань заточився і, спливаючи кров'ю, упав неживий.
Бебрики звідусіль кинулися із зброєю на Полідевка, але біля нього вже вимахував блискучим мечем брат його рідний Кастор, та й усі аргонавти схопилися за зброю.
Бій тривав недовго: бебрики зразу відчули перевагу чужинців і здалися в полон, благаючи, щоб їх не вбивали.
Аргонавти радо пішли на згоду, тільки зажадали від дикунів священної клятви.
—    Ми люди мирні й не хочемо нікого вбивати,— сказав їм Ясон.— У вас ми гадали тільки дістати харчів та питної води, а ніякої кривди й на думці не мали. А ви зустріли нас як вороги, за що ваш володар і дістав по заслузі. Ніколи більше не порушуйте святого закону гостинності й будьте ласкаві до всіх подорожніх, до всіх стомлених, спраглих. Покляніться нам вічною клятвою в цьому.
Бебрики щиро поклялися, а тоді хутко назносили до берега м'яса, сиру, вина. Аргонавти набрали чистої джерельної води, попрощалися з бебриками, а Ясон наостанок сказав:
—    Пам'ятайте свою святу обітницю бути гостинними, бо за нами прийдуть інші мореплавці, дедалі більше кораблів пливтиме безкраїм морем.
Увінчавши юного Полідевка лавровим вінком, аргонавти весело подалися до свого корабля. Саме дув ходовий вітер, і «Арго», наставивши вітрила, полетів білокрилою чайкою. Орфей узяв кіфару, торкнувся золотих струн, і до здивованих бебриків, що досі стояли на узбережжі, долинули дивні, нечувані звуки.
— Ні, видно, то не люди, а безсмертні боги! — вирішили бебрики, і клятва, яку вони щойно дали, стала для них   непорушним законом.
А швидкий «Арго» плив усе далі й далі. Знав Тіфій, що невдовзі випливуть вони у величезне море, бурхливе й небезпечне, хоч і звалося Гостинним. Керманича непокоїла думка, де б розпитатися про морський шлях і почути мудрої ради. Нарешті надумав Тіфій пристати до фракійського берега, де стоїть місто Салмідес. Пильно вдивлявся Лінкей у далечінь, де мріла земля. Обриси її ставали дедалі чіткіші, виразніші, вже видно затоку,  покручену й,  певне,  мілку,  та Тіфій вправно довів корабель до самого берега.
Місто вразило аргонавтів. Воно ніби вимерло, ніде не видно було людей. З-за прибережних будинків здіймався високий палац, але дорога до нього вся поросла травою і будяками. Здивовано перемовляючись, аргонавти спинилися перед палацовим ґанком. Та, мабуть, хтось почув їхні голоси: двері повільно прочинилися, і на порозі, мов сіра тінь, став сліпець, старий, немічний, в якомусь лахмітті.
—    Привіт вам, чужинці,— проказав ледь чутно старий.— Скажіть, чи то не ви часом пливете до Колхіди по золоте руно? Я чекаю тих сміливців, бо тільки вони можуть зарадити в моєму горі.
Ще дужче здивувалися аргонавти, а старий, почувши ствердну відповідь, аж засяяв і радісно заспішив їм назустріч, та раптом заточився і мало не впав. Аргонавти обережно підхопили його й посадовили на лаві, а самі стали довкола. І старий розповів глухим, пригаслим голосом:
—    Я — Фіней, Агенорів син, колишній фракійський володар. Могутній бог Аполлон був ласковий до мене і навчив дізнаватися, що судилося смертним. Та я, жаліючи людей, часто допомагав їм уникати жорстокої
долі, а цього робити не вільно. От боги й покарали мене — осліпили, ще й наслали гарпій, цих чудовиськ-птахів, і через них я тепер помираю з голоду. Я знаю свою долю, недарма вчив мене сам Аполлон: врятува
ти мене можуть тільки сміливці, що пливуть до Колхіди, бо серед них є двоє крилатих героїв — сини північного вітру Борея. Нарешті ви тут, та я вже вмираю.
Сліпець казав правду — він таки помирав із голоду. Життя ледве мріло в його виснаженому старечому тілі, з незрячих очей тихо текли гіркі сльози. Вражені аргонавти мерщій подіставали хто мав при собі який харч і поклали те все перед Фінеєм. Та не встиг старий простягти руки до їжі, як щось моторошно зашелестіло, заґелґотіло в повітрі, зашуміли дужі крила — і великі чорні птахи закружляли низько над ними.
То були гарпії — дивовижні птахи з жіночими головами на довгих кістлявих шиях. Розпатлані коси, худющі люті обличчя, носи, наче дзьоби, і криваво-червоні роти — все було в них бридке, потворне. Немов кара богів, злетіли вони на старого сліпця. Своїми довгими лапами з кривими гострими пазурами гарпії миттю похапали всі харчі, покладені перед Фінеєм, вирвали хліб в нього просто з рук, дряпаючи їх до крові та розриваючи вже й так подерте вбрання.
Бідолаха не встиг з'їсти й крихти, дарма що аргонавти, оговтавшись, вимахували мечами й дрюками та кричали чимдуж. Зробивши своє гидке діло, гарпії знову зловтішно заґелґотіли й полетіли геть.
Та за ними знялись у повітря крилаті Бореєві сини, тримаючи в руках гострі мечі. Довго переслідували обидва юнаки хижих гарпій, аж до далеких скелястих островів, та, коли вже нарешті догнали й занесли над ними гострі мечі, раптом небо заясніло, заграло веселковими барвами-блисками, і перед юнаками з'явилася Зевсова вісниця Іріда, богиня веселки. Простерши свої райдужні крила, ніби боронячи гарпій, вона сказала:
—    Хоробрі Бореєві сини, не вбивайте цих Зевсових слуг. З волі безсмертних богів гарпії більше ніколи не прилетять до Фінеєвого дому.
Послухалися прекрасної вісниці юні Бореади та й повернулися назад, і відтоді ті скелясті острови стали зватися Строфадами — островами повернення.
Коли сміливі юнаки прилетіли назад, Фіней, уже скупаний, чисто вбраний, сидів за столом і вперше за довгий час спокійно обідав. Він обійняв Бореадів і знову заплакав, тільки тепер із вдячності й щастя.
Уже вгамувавши перший голод і спрагу, він повчав аргонавтів, як їм далі плисти:
—    Діти мої! Я не можу розкрити все ваше майбутнє, бо знову впаде на мене гнів безсмертних. Тільки скажу, що попереду на вас чигає ще багато страшних небезпек. І найперша — то Сімплегади, дві величезні плавучі скелі у найвужчому місці протоки, що веде до безбережного моря. Ті скелі раз у раз стикаються одна з одною і не дають кораблям пройти поміж ними. А вам треба пройти, бо немає іншого виходу до Гостинного моря. Та ось що я вам пораджу: візьміть із собою дикого голуба і спершу пустіть його. Як голуб устигне пролетіти поміж Сімплегадами, то й ви сміливо рушайте, тільки так швидко, як голуб. А як він не пролетить, то вертайте назад або чекайте слушного часу.
—    А коли нам пощастить і ми пройдемо Сімплегади, то куди далі плисти? — спитав Ясон.
—    Як вийдете у велике море, то стережіться: воно неспокійне, бурхливе, недарма згодом люди назвуть його Чорним. Пливіть попід правим берегом, та не підходьте близько, бо той берег мілкий, кам'янистий. Увесь  час  беріться   на  північ   і   схід,   ви   ж,   мабуть, знаєтесь  на  яскравих  нічних  зорях,   що  здавна світять усім мореплавцям.
—    А де ж та Колхіда? Де нам пристати до берега? — спитав розважливий Тіфій.
—    Колхіда далеко,— мовив Фіней і, поглянувши на Тіфія, тяжко зітхнув. А тоді відповів чомусь не керманичу, а Леонові: — Приставати будете там, де бурхливий Фасіс впадає у море. Вище на його берегах стоїть палац царя Еета, а в священнім гаю на велетні-дубі висить золоте руно. І вдень і вночі стереже його вогнедишний дракон. Та ви люди сміливі, не бійтеся чудовиська, але не забудьте насамперед принести жертви богам. А ти, Ясоне, помолися ревно богині кохання, золотій Афродіті,— вона зарадить тобі в найбільшій скруті.
Щиро подякували аргонавти старому Фінеєві за розумні поради, добре відпочили в його покоях, а вранці подалися в далеку путь, назустріч новим небезпекам.

НОВІ НЕБЕЗПЕКИ
Перші дні «Арго» спокійно плив блакитним плесом, що тихо стелилося перед ним. Та вже скоро береги стали вужчати, корабель увійшов у протоку, неглибоку, прозору. Сонце ясно світило з неба, і ясно вигравала, мінилася проти нього вода. Навперейми з «Арго» мчали веселі, товариські дельфіни, а вгорі кружляли чайки, сніжно-білі, мов корабельні вітрила. Здавалося, ніщо не загрожує мореплавцям, усі повеселішали, спокійно гребли і залюбки слухали, як грає та співає Орфей.
Попереду, на корабельному носі, стояв, як завжди, Лінкей, пильно вдивляючись у дно протоки, щоб «Арго», бува, не наскочив на каміння. Раптом Лінкей стривожився, спохмурнів: його зіркі очі угледіли попереду якусь дивну млу, що клубочилася, наче тем-,на грозова хмара. Вже чувся далекий гуркіт, щось гримотіло, тріщало, і враз наставала тиша. А тоді знов гуркотіло, щоразу дужче і дужче.
Тепер уже й інші аргонавти почули той загрозливий гуркіт. Усі посхоплювалися на ноги і мовчки втупилися в ту химерну імлу. З неї поволі вимальовувалися обриси двох великих скель, що невпинно рухалися — то сходилися, стикаючись із страшним гуркотом, то розходилися знову.
—    Сімплегади! — похмуро крикнув Тіфій.
Ніхто не озвався, кожний тільки міцніше стис весло.
Все ближче плавучі скелі, навколо них шалено нуртує вода, здіймаючи до неба хмари дрібних бризок. Десь уже зникли веселі дельфіни, щезли білі чайки, і «Арго» опинився сам перед брамою смерті.
Ясон став поряд із Лінкеєм і в ту мить, коли підступні скелі почали розходитись, випустив дикого голуба. Всі, затамувавши віддих, стежили за сіреньким птахом. Ось голуб уже поміж скель, та вони насуваються одна на одну все швидше і швидше. Ось скелі зіткнулись із страшним гуркотом, а море збурилося чорними водограями. Та маленька пташина вже обминула скелі й тепер летіла до корабля, відбувшись кількома пір'їнами з хвоста.
Радість пойняла аргонавтів, радість і водночас блідий страх — адже їм самим треба проскочити ту браму смерті. Велетенська хвиля раптом підхопила «Арго» і помчала просто на скелі, та інша, зустрічна, хвиля закрутила корабель, наче горіхову шкаралупу. Але Тіфій міцно тримав кермо дужими руками, напруживши м'язи так, що жили от-от, здавалося, лопнуть.
—    Пильнуй! — крикнув Ясон.— Скелі розсуваються!
Усі воднораз рвонули весла, і слухняний «Арго» блискавкою помчав між Сімплегадами. Та знову зустрічна хвиля закрутила, завихорила його на одному місці, а скелі вже насувалися.
«Кінець, тепер кінець!» — подумав Ясон, а разом із ним і всі аргонавти.
Зненацька у цьому шаленому вихорі, в чорних водограях збурених хвиль заяріла золотом прекрасна голова Гери спереду «Арго». Вона стала наче більша і ще ясніша, і така влада відчувалася в ній, що скелі на мить спинилися, пропускаючи корабель. А тоді загуркотіло, та «Арго» був уже у вільному морі, лише з його корми зірвало кілька прикрас.
Чи справді могутня богиня прийшла аргонавтам у тяжкій скруті на поміч, а чи це їм здалося — хто знає? Розповідають старі легенди й таке: в тому шаленому вихорі, в гуркоті спінених хвиль, що розбивались об скелі, раптом дзвінко й чисто залунав небесний голос Орфея і, вторуючи йому, забриніли золоті струни. Це було так прекрасно, що хвилі притишились, а скелі, які от-от мали зійтися, раптом стали, пропускаючи корабель із божественним співцем.
Було воно так чи, може, інакше — не знає ніхто. Тільки відтоді, як сміливий «Арго» проплив поміж Сімплегадами, ті грізні скелі розійшлись і стоять непорушно. Збулося прадавнє пророцтво: як хоч один корабель пропливе поміж Сімплегадами, вони назавжди зупиняться і вічно стоятимуть по обох берегах Боспору.
Довго не могли отямитись аргонавти, а коли нарешті збагнули, що найбільша небезпека минула, всі стали радіти, сміятися, наче хлоп'ята, а найстарший за віком — мудрий, досвідчений Тіфій — склав щиру подяку безсмертним богам.
Радісно, на повні груди відітхнули аргонавти, тільки один Ясон не тішився, як усі. Чи він нездужав, або гнітила його яка турбота? Тіфій спитався про це, і Ясон скрушно мовив:
—    Справді, гнітить мене думка: навіщо я пообіцяв Пелієві привезти золоте руно? Тепер через мене ви зазнаєте страшних небезпек, важите власним життям.
Ясон говорив голосно, щоб усі чули. То він навмисне, вдавшись до хитрощів, випробовував друзів, чи не занепали вони духом, чи не хочуть повернути назад. Та на його скрушні слова всі весело відгукнулись:
—    Ну то й що? Хіба краще сидіти вдома і не бачити світу? Чи нам забракло снаги? Чи дужі руки послабли?
Від тих слів повеселішав  Ясон і радісно крикнув:
—    То їдьмо далі! З такими супутниками нічого не страшно. Ну ж бо вперед, до Колхіди!
І довгі весла дружно збурили рівну гладінь широкого моря. Воно плюскотіло спокійно, тихо, але це незнане море таїло в собі стільки небезпек, могло враз стати таким суворим і грізним, що аргонавти, пам'ятаючи Фінеєву раду, трималися південного берега, не підходячи близько до нього: Здалеку вони бачили незнайомі краї, здебільшого пустельні й дикі.
Та якось довелося-таки аргонавтам пристати до берега. Велике горе спіткало їх — несподівано занедужав і помер Тіфій, відважний і мудрий керманич «Арго». Друзі поховали його на далекому чужому березі, і Ясон, дивлячись на високу могилу, згадав мимохіть, як віщий Фіней відповів йому, а не Тіфію, де саме приставати в Колхіді. Видно, старий уже знав, що той незабаром помре.
Новим керманичем обрали Анкея, Лікургового сина. Хоч не мав Анкей великого досвіду кермувати судном, зате мав світлий розум та міцні руки, і їм слухняно скорився  «Арго».

ОСТРІВ МІДНИХ ПТАХІВ
Дні минали за днями. Море було все так само спокійне, але зовсім безлюдне. Жодного корабля не зустріли аргонавти, жодне вітрило не блиснуло їм на безмежній морській блакиті. Та якось Лінкей голосно крикнув: «Земля!» Усі зірвались на ноги й побачили: попереду рівною смужкою темніє невеличкий острів.
Стали до нього веслувати, та раптом аргонавтам у вічі щось сяйнуло вогнем. Величезний птах, вимахуючи мідногарячими крилами, знявся з острівця і летів до «Арго». Опинившись просто над кораблем, птах зронив одну пір'їну, вона майнула блискавкою і вп'ялася, наче стріла, в плече гребця Оїлея. А до корабля вже летіла ціла зграя мідних птахів.
Кинули аргонавти весла, сховалися під шоломами і щитами та самі стали стріляти в птахів. Кілька з них попадало в воду, а решта, обсипавши корабель пір'їнами-стрілами, ключем полетіла за море. То були мідні птахи грізного Арея, бога війни.
Мореплавці пристали до острівця і тільки-но вийшли на берег, як із кущів вибігло четверо юнаків, виснажених, худющих, у подертій одежі. Вони впали аргонавтам до ніг і, вмиваючись слізьми,  стали благати:
—    Добрі люди! Візьміть нас із собою, візьміть!
—    Та хто ж ви такі? — здивовано спитав Ясон.
І юнаки розповіли: вони — сини Фрікса, що з далекої Греції прибув до Колхіди на золотому овні. Вмираючи, Фрікс наказав своїм синам повернутись на батьківщину, в рідний Орхомен. Вони свято виконували батьків заповіт, та буря розбила їхнє суденце, і вони ледве добулися до цього острівця, а тепер тут помирають із голоду.
Ясон  кинувся до юнаків,  підняв  із землі,  обійняв.
—    Ми з вами родичі,— радісно пояснював він.— Наші діди Афамант і Кретей були рідні брати, сини Еола. Звичайно, ми не кинемо вас. Їдьмо з нами назад, до Колхіди, по золоте руно. Кращих проводирів нам і не треба.
Злякалися юнаки, почувши, куди держать путь мореплавці, а старший з-поміж них збентежено мовив:
—    Та чи знаєте ви, який підступний, який жорстокий цар Еет? Він — син бога Геліоса, добре знається на чаклунстві, до того ж і військо має численне. Добром він не віддасть золотого руна, а забрати силою теж не зможете, бо день і ніч стереже те руно вогнедишний дракон.
Уважно слухали аргонавти юнакові слова, і блідий страх лягав їм на лиця. Тоді наперед виступив Пелей, син царя Еака. То був відомий сміливець, герой, хоч, правда, не такий славетний, як згодом став його син Ахіллес.
—    Не лякай нас, хлопче, ми не лякливі,— спокійно мовив Пелей.— В нас теж тече кров безсмертних богів, а від нашої гострої зброї не врятується і вогнедишний дракон.
Ті слова підбадьорили всіх. А ще більшої снаги додала добра вечеря і молодий міцний сон.

КОЛХІДА
Аргонавти вже втратили лік, скільки днів збігло відтоді, як «Арго» покинув берег рідного Іолка. Минав день, за ним ніч, знову згасав світлий день, знову з нічного неба високі зорі сяяли мореплавцям, а вони вже геть потомились.
Фріксові сини запевняли, що Колхіда вже недалеко, проте мандрівники все пливли і пливли.
Та от якось уранці Лінкей урочисто простяг руку вперед, і всі побачили вдалині на тлі блакитного неба нерухомі пасма сніжно-білих хмар.
—    То   Кавказькі   гори! — скрикнули   Фріксові   сини.
І справді, що далі плив «Арго», то виразніші ставали обриси суворих засніжених гір. От і скелястий берег уже видно, дикий, безлюдний, ніде ані сліду житла.
Сонце ясно світило, море затихло, вітер ущух. Та зненацька затріпотіли, забилися вітрила, наче буревій закрутив корабель. Почувся голосний клекіт — то летів велетенський орел, збурюючи повітря могутніми чорними крилами.
Аргонавти стежили за дивовижним орлом, поки він щез серед скель. Та враз вони аж стенулися з жаху: до них долинув протяглий, страдницький зойк, і гори його   стоголосо   відбили.   Той  зойк  шарпав  душу,   віщував щось лихе, і зимний дрож пройняв аргонавтів. Знову зойк, смертний стогін, наче в нелюдських муках конав чоловік. Ні, людина не могла так страшно стогнати...
—    То Прометей! — пояснив один аргонавт, що знався на давніх легендах.— Колись цей титан викрав у богів на Олімпі вогонь і приніс його людям, що доти жили, наче звірі. За це Зевс жорстоко покарав Про-метея: він прикутий до скелі тут, на Кавказі, і щодня прилітає Зевсів орел та клює йому груди. От і стогне від мук Прометей.
Уже вечоріло, та ніхто з аргонавтів не думав про відпочинок. Нарешті страшні зойки стихли, і знову завихорилося повітря — то Зевсів орел, наче велетенська   тінь,   шугонув   над   ними,   вертаючись  назад.
Тієї самої ночі «Арго» доплив до Фасісу — найбільшої річки Колхіди. Аргонавти спустили вітрила, на веслах піднялися річкою трохи вгору і в тихій заплаві спинились. Ліворуч од них лежало Еетове місто з його великим палацом, праворуч — Ареєве поле, а за ним темнів гай, де вогнедишний дракон стеріг золоте руно.
Ясон наповнив великий келих чистим, як мед, вином і вилив його в річкову воду на шану безсмертним богам, а насамперед — золотій Афродіті, як навчив його мудрий Фіней. Щиро молив Ясон прекрасну богиню зарадити їм у тяжкій скруті, адже він розумів, що найтяжче настало тепер.
Помолившись богам, аргонавти повкладалися спати на прибережній траві. Та тільки, здалось їм, заплющили очі, як засяяла рожевоперста Еос, провісниця сонця.

НА ОЛІМПІ
Стурбовані долею аргонавтів, дві могутні богині — Гера й Афіна — зійшлися порадитись, як найкраще сміливцям здобути золоте руно — чи хитрощами, чи силою, або ще в який інший спосіб. Довго вони міркували, і нарешті Гера сказала:
—    Цар Еет — чаклун, тож не страшні йому ні зброя, ні хитрощі смертних. Та є сила, дужча навіть за чаклунство, то — велике кохання.
Холодно посміхнулась на те Афіна Паллада:
—    Я ніколи не знала кохання і дивуюсь, як це люди, ба навіть безсмертні боги, підвладні йому. Та коли ти гадаєш, що коханням можна зарадити Леонові, хай буде по-твоєму. Тільки доведеться нам, хоч це і прикро, йти до Афродіти.
Обидві богині відразу подались до величних чертогів, що їх звів кульгавий Гефест для своєї красуні-дружини. Тільки стали богині на дверях, як їм навстріч заструміли п'янкі пахощі квітів, заясніли мармурові колони, повиті гірляндами троянд і лілей, замерехтіло золото на стінах, на стелі.
Бога Гефеста дома вже не було — він, як звичайно, ще вдосвіта подався до своєї величезної кузні, де разом із кіклопами кував для Зевса гострі блискавки та майстрував усякі хитромудрі вироби на прохання богів   чи   дивовижні   прикраси   примхливій   дружині.
А вона, Афродіта, саме прокинулась і розчісувала гребенем коси, що вкривали їй білі, як морське шумовиння, плечі, спину і груди, і перед блиском тих кучерів тьмяніло все золото навкруги. Побачивши двох великих богинь, Афродіта, ласкаво всміхаючись, подалась їм назустріч, недбало скрутивши коси на голові, та вони слухняно лягли золотим прегарним вінком.
Привітавшись, Афродіта лагідно спитала, що привело їх, богинь над богинями, до неї в гостину, адже вони не надто вщедряють її своєю увагою.
—    Не ображайся,— примирливо мовила Гера.— Привела нас сюди пильна справа: аргонавти вже прибули до Колхіди, щоб забрати золоте руно. Ми вболіваємо за них, а найдужче — за хороброго Ясона. Ще тоді він припав мені до душі, як переніс через бурхливу річку стареньку жебрачку, не знавши, що то я, могутня богиня. А тепер йому загрожує страшна небезпека, і, здається, тільки ти можеш зарадити сміливцеві.
—    Я? Що я можу зробити цими безсилими руками? — І здивована Афродіта простяглі вперед свої тендітні, ніжні руки.
Тут потрібна не сила, а велике, непереборне кохання. Ясон молодий і гарний, наче бог. А менша дочка царя Еета — Медея — теж гарна, і хоч знається, як її батько, на всяких чарах, та не здолає кохання. Тож попроси свого сина Ерота, хай він поцілить їй у самісіньке серце золотою стрілою. Покохавши Ясона, юна Медея все зробить, усі чари прикличе, щоб тільки допомогти йому в скруті.
Щиро зітхнула богиня краси і кохання:
—    О, малий Ерот став такий неслухняний! Я вже навіть обіцяла поламати йому іграшки — стріли і лук,— якщо він бешкетуватиме знову.
Побачивши, як нишком глузливо перезирнулися Афіна Паллада із Герою, золотокоса богиня на мить замовкла, а тоді сумно завважила:
—    Не варто було вам цього казати, то ж бо моя турбота й печаль. Та ви не хвилюйтесь, я спробую умовити сина.
Коли задоволені гості пішли, Афродіта подалась по Олімпу шукати малого Ерота. Довго блукала вона, поки, нарешті, на гарній галявині знайшла свого бешкетника-сина: він грав у золоті бабки з іншим хлопцем, Зевсовим улюбленцем Ганімедом, що був куди старший.
Простак Ганімед увесь час програвав, а меткий Ерот, лукавий, веселий, уже напхав собі повну пазуху виграних бабок. Кинув Ганімед свої дві останні, знову не влучив і скрушно подався геть, навіть не помітивши богині. А Ерот, дзвінко сміючись, підбіг до матері й притулився до її струнких ніг.
—    Чого ти смієшся? — спитала вона, і сама сміючись.— Певне, знову обдурив тюхтія Ганімеда? Ох ти ж, розбишако! Ну, годі сміятися, послухай мене уважно. Хочеш, я подарую тобі іграшку, що нею німфи бавили Зевса, коли він був іще зовсім малий?
—    Хочу! — аж скрикнув Ерот.— А що ж то за цяцька?
—    То золота куля на золотих коліщатках. Як кинути її догори, вона мерехтить і падає, наче зірка вночі. Я подарую ту цяцьку тобі, тільки спершу зроби мені послугу. Полети до далекої Колхіди, там в Еетовім палаці ти побачиш чорнооку царівну Медею. Поціль їй у серце золотою стрілою, та найгострішою, щоб вона навіки полюбила аргонавта Ясона, полюбила дужче за батька, за брата, дужче за рідну землю. Тож лети здобувай собі цяцьку.
Афродіта  нахилилася до  сина й ніжно  поцілувала його в круте чоло, осяяне світлими кучерями. А малий Ерот поспішав: висипав матері в пелену виграні бабки, схопив свій лук із сагайдаком, що лежали, недбало кинуті, під кущем, та й полетів, весело виблискуючи золотими крильцятами.

В ЕЕТОВОМУ ПАЛАЦІ
Того дня аргонавти прокинулися рано — турбота позбавила їх спокою і сну. Ще й Геліос не виїхав своїми полум'яними кіньми на небо, а вони вже зібралися радити раду.
—    Друзі,— сказав Ясон,— зоставайтесь із зброєю тут, у затоці, де ні вас, ні «Арго» ніхто не побачить, а ми з Теламоном, Авгієм і двома старшими Фрік-сідами підемо до Еета. Хтозна, може, по-доброму ми швидше дійдемо згоди з колхідським царем і він сам віддасть золоте руно, бо це ж було б справедливо.
На тому аргонавти і стали. А дбайлива Гера оповила Ясона та його супутників непроникною млою, як ті йшли до Еетової столиці. Тож ніхто з-поміж колхів не побачив чужинців, ніхто не образив їх лихим словом, ніхто не попередив Еета.
Так ніким не помічені аргонавти дійшли до самого царського палацу, і тут розтанула мла. Дивом дивувалися прибульці, оглядаючи цю величезну споруду, яку звів сам божественний митець Гефест для Еета, сина осяйного Геліоса.
Колись давно, під час битви богів із гігантами, Геліос урятував кульгавого Гефеста, умчавши з бойовища на своїй вогненній квадризі. А згодом вдячний митець спорудив для його сина палац, що радував око: скрізь сяяло золото, срібло і мідь, здіймалися стрункі колони з чистого мармуру, а поміж ними стояли гарні постаті, вирізьблені зі слонової кістки.
Висока брама вела у середнє подвір'я, де під зеленим шатром розлогих дерев струміли водограї: з одного лилося медвяне вино, з другого — густе молоко, з третього — духмяна олія, а з останнього — чиста джерельна вода, взимку тепла, а влітку холодна як лід.
Обабіч найбільшого палацу, де жив сам Еет, стояли ще три трохи менші палаци. Вони належали Еетовим дітям — старшій дочці Халкіопі, що лишилася вдовою по Фріксові, Медеї та юному Апсірту, синові Еета від другої, молодої дружини.
Аргонавти ще роздивлялись довкола, коли в одному палаці прочинилися двері і з них вийшла струнка дівчина з чорними косами, що сягали аж краю її чорного хітона. То була царівна Медея. Ще зовсім юна, вона вже була жрицею страшної богині підземного царства Гекати. Щоранку Медея молилася в .її похмурому храмі, та цього дня — чи не з волі дбайливої Гери? — зосталася вдома. Вона саме йшла до своєї сестри Халкіопи, та, побачивши якихось чужинців, злякано скрикнула.
На її голос вибігла із своїми служницями Халкіопа, кинувши пряжу й шитво, та не встигла вона вгледітись, як  її сини,   цілі-здорові,   вже  обіймали її й  цілували.
Заплакала Халкіопа зі щастя і враз засміялась. А сини підвели до неї аргонавтів і шанобливо сказали:
—    Це наші рятівники, мамо, якби не вони, ти ніколи б нас більше не побачила.
Подякувала Халкіопа прибульцям від щирого серця,  аж тут на голоси вийшов з палацу сам  цар Еет дізнатися, що означає той гомін надворі. Знову почалися вітання, розмови, одна тільки Медея стояла осторонь, прихилившись до колони, і її струнка чорна постать чітко вирізнялася на тлі білого мармуру.
Враз наче сонячний зайчик блиснув по стінах палацу— то пролетів на своїх золотих крильцятах малий бешкетник Ерот. Сховавшись угорі за химерними прикрасами колон, він оглядівся, побачив меншу царівну-красуню і радо всміхнувся: Зевсова іграшка тепер буде його! Невидимий для всіх, Ерот став за спиною в Ясона, витяг найгострішу золоту стрілу і стрелив у Медею, просто в те місце, де під чорною тканиною гаряче билося юне серце.
Пекучий біль вразив Медею, але біль дивний, приємний, від нього тугою і щастям спалахнули їй очі, глибокі, чорні як ніч. Не зводячи палкого погляду з чужинця, Медея шепотіла нечуване досі ім'я: «Ясон! Ясон!»
За царським наказом слуги вже смажили гладких овець і теличок на пишний обід, наливали в срібні кратери променисте вино, і незабаром гості сиділи за величезним столом та розповідали Еетові про свою довгу, небезпечну мандрівку.
—    А що ж вас привело до Колхіди? — насторожено спитав цар, ховаючи очі під чорними насупленими бровами.
Почувши, що аргонавти припливли сюди по золоте руно, Еет страшенно розлютився. Звівшись на весь свій велетенський зріст, він гнівно крикнув:
—    Якби ви не були мої гості, я звелів би відтягти вам язики й руки, негідники, брехуни! Не золоте руно вам потрібне, вам і цим Фріксовим синкам, а моє могутнє царство, що розпросторилося від синього моря до скіфських снігів.
Від тієї образливої мови скипів гарячий Теламон і стис погрозливо кулаки, та Ясон не дав йому прохопитися й словом і спокійно сам відказав Еетові:
—    Твоє царство нам не потрібне, ми всі мріємо мерщій повернутись до рідного краю. Та ми обіцяли привезти додому золоте руно, і не для того ж ми так довго пливли, уникли стількох страшних небезпек, щоб повернутися з порожніми руками.
Еет похмуро слухав лагідну, мирну мову свого гостя,  а сам потай снував чорні думки.
—    Гаразд,— сказав він уголос,— я віддам золоте руно, але тільки справжньому сміливцеві. Коли ти, Ясоне, зробиш те, що я загадаю, то повезеш додому золоте руно.
Зрадів Ясон, бо ще не знав, який лихий і підступний Еет. А той нишком усміхнувся і повів мову далі:
—    Колись бог Гефест викував мені залізний плуг — дивину, якої ще ніхто з-поміж смертних не бачив. А в додачу до нього подарував дужих биків із мідними ногами і мідними вогнедишними пащами. Запряжи тих биків і зори ними поле, а я дам тобі драконові зуби. Ти посієш ті зуби, з них повиростають воїни і підуть збройно на тебе. Як подолаєш те військо, то можеш  негайно рушати додому із золотим руном. Ну як, згодний?
Мовчки сидів Ясон, не зводячи погляду. Він розумів, що Еет загадав неможливе. Та, глянувши на своїх збентежених, зажурених супутників, Ясон підвівся і твердо сказав:
—    Я згодний!

МЕДЕЯ
Менша царівна пильно прислухалася до розмови між батьком і гостем. Вражена жорстокістю Еета, вона в розпачі думала:
«Батько навмисне прирікає Ясона до загибелі. Ні молодість, ні врода, ні царська кров, що струмує в жилах сміливого юнака, не врятують його від скорої смерті. Тільки мої чари можуть тут зарадити. Та хіба я зважуся піти проти рідного батька? І заради кого— заради чужинця?»
Та ці горді думки відразу урвалися, тільки-но Медея глянула на того чужинця.
«Я вже не підвладна собі, —знічено зітхаючи, думала царівна.— Наймогутніший бог, бог кохання, заволодів моїм серцем, і я все зроблю, чого зажадає Ясон,-— піду проти батька, кину рідний дім і рідний край. О Гекато, підземна богине, якій я вірно служу, допоможи мені врятувати Ясона!»
Нарешті учта скінчилась, і аргонавти стали прощатися. Нечутною тінню Медея прослизнула поміж колонами і зникла в присмерку. Аргонавти йшли до свого корабля, та, як минали священний гай богині Гекати, зненацька з-за дерев вийшла Медея і тихо гукнула Ясона. Здивований герой трохи відстав од свого товариства і ступив крок назустріч Медеї, назустріч великому коханню і непозбутній біді.
З волі дбайливої Гери юнак став напрочуд гарний ту мить, привертаючи погляд, мов яскравий Сіріус темної ночі. Медея не зводила з Ясона своїх чорних очей і ніяк не могла здобутись на слово.
—    Не дивуйся, Ясоне,— нарешті заговорила царівна, та голос їй зрадливо тремтів. — Я хочу тобі допомогти, врятувати від неминучої смерті. Візьми ось цю мушлю із зіллям, я сама здобула його серед Кавказьких гір. Там, де впала краплина крові з тяжкої рани титана Прометея, виросла чорна квітка, я зірвала її і зробила це чудодійне зілля. Воно надає великої сили і боронить від зброї й вогню. Удосвіта намасти цим зіллям собі тіло, меч свій і щит та сміливо йди запрягати Гефестових вогнедишних биків.
—    І той вогонь не спалить мене? — здивувався Ясон.
—    Ні, не спалить, навіть не завдасть тобі ніякої шкоди. Але пам'ятай: це зілля діє один тільки день, тож завтра ти повинен перебороти всі перешкоди і забрати золоте руно.
—    О царівно, як мені дякувати тобі? — вигукнув розчулений Ясон.
—    Коли повернешся до своєї сонячної Еллади, згадуй мене хоч зрідка, я відчуватиму це і буду щаслива.
Медея казала спокійно, та в її голосі бриніли причаєний біль і нездоланне кохання. Що далі дивився на царівну Ясон, то дужче переймався чаром її дивної юної вроди.
—    Ми поїдемо до Еллади разом,— впевнено мовив герой.— Адже Еет одразу здогадається, хто міг мене врятувати, і жорстоко тебе покарає. В Елладі ж усі будуть вдячні тобі, рятівниці аргонавтів, а найдужче
радітиме мій батько, обіймаючи рідного сина і його прекрасну дружину.
Від щастя в Медеї замліло серце, прекрасні очі взялися сльозами, але ті сльози швидко щезли, як щезають на квітах краплини роси від перших променів сонця.
—     А ти любитимеш мене, Ясоне? — ще не вірячи своєму щастю, спитала Медея.— Любитимеш вічно? Поклянись мені тут, у священному гаї богині Гекати.
—    Любитиму вічно, клянуся тобі, Медеє,— вигукнув щиро Ясон.
Скільки разів по тому він згадував цю свою клятву, згадував у розпачі, в чорній смертельній скруті...

ЯСОНОВІ ПОДВИГИ
Наступного дня, тільки-но заясніло на небі, всі колхи подалися до Ареєвого поля, зачувши про те, що його має зорати сміливий чужинець, як приборкає Гефестових мідноногих биків. Незабаром прибув сюди з великим почтом і цар Еет, пишно вбраний, у золотому шоломі і з золотими ознаками царської влади.
Водночас на Ареєвім полі з'явились і всі аргонавти. Попереду йшов Ясон — високий, дужий, стрункий, а тіло його блискотіло і немов променилось — таким воно стало від чарівного Медеїного зілля. Намастившись ним, Ясон відчув небувалу силу в м'язах, а його щит і меч стали від того мастила напрочуд міцні. Зрадів герой і тепер ішов Ареєвим полем так спокійно та гордо, що всі колхи мимохіть милувалися ним.
Зненацька розляглося дике ревіння, таке моторошне, страшне, що навіть звичні колхи сахнулись назад. Тільки в Ясона не затремтів жодний м'яз, ніби він нічого й не чув. Із підземного хліва вискочили мідноногі бики, вони люто ревли, а з їхніх мідних пащ виривався пекучий вогонь.
Та Ясон пішов просто на них, і сталося диво: вогонь не завдавав йому ніякої шкоди, хоч огортав звідусіль, і герой спокійно стояв у вогненному колі та чатував. Знавіснілі бики наставили роги і кинулись на сміливця, та наскочили на щит, мов на камінь. Тричі кидались вони нй героя, та тричі не подужали пробити той щит. Тоді могутній, наче юний бог, Ясон схопив їх руками за роги, пригнув до землі, і за якусь хвилю бики були вже в ярмі. Незабаром Ясон стояв уже за плугом і довгим списом, що подали йому аргонавти, поганяв мідноногих биків.
Ніколи не гадав, цар Еет, що чужинець приборкає вогнедишних биків, і тепер спохмурнів іще дужче. Та, згадавши про драконові зуби, він лиховісно посміхнувся і звелів прислужникам мерщій принести ті зуби Ясонові, щоб засівав ними зоране поле.
Цілий день ішов Ясон за плугом, поганяючи приборканих, слухняних биків, та кидав у землю драконові зуби. А як стало вже сонце хилитись до заходу, проклав герой останню борозну і розпріг потомлених биків, що одразу ж повтікали до підземного хліва. Аргонавти оточили Ясона і всі разом подалися до річки. Витерши піт на ясному чолі, герой набрав шоломом води і вгамував страшну спрагу.
Та Ясонові не було часу спочивати. Глянув він здалека на Ареєве поле, а воно все взялося якимись дивними блищиками. Ті блищики швидко більшали, зростали, і от із землі повитикалися блискучі гостряки мідних списів. Тепер усе Ареєве поле нестерпно блищало. А далі виросли із землі озброєні люди, ціле військо, і, наставивши свої мідні списи та щити, пішли на Ясона.
Герой   не   розгубився:   легко  піднявши   здоровенну каменюку,  яку четверо чоловіків не змогли б навіть підважити, він метнув її аж у середину війська, і там враз знялася колотнеча.
Наче скажені собаки, кинулися землеродні воїни один на одного, кожний гадаючи, що каменюкою його вдарив сусіда. Забули воїни про Ясона і рубали, вбивали один одного, поки все військо було винищене до ноги. Ще й Ясон насамкінець допоміг тому лютому війську полягти незворушно, і незабаром усе Ареєве поле було всіяне трупом. Так страшний буревій, промчавши над лісом, залишає по собі вирвані з коренем ясени і дуби.
Аргонавти гучно вітали Ясона і як переможця повели до царя Еета. Але той, нетямлячись із люті, скочив на свою колісницю, рвонув учвал коней і помчав до палацу, а за ним поспішили всі колхи.

ЗОЛОТЕ РУНО
Того ж вечора цар Еет скликав до себе найспритніших прислужників і звелів їм удосвіта зненацька заскочити аргонавтів та всіх живцем спалити разом із кораблем.
Медея, зачаївшись у своїй спочивальні, чула за стінами люті вигуки, брязкіт зброї, і чуйне серце віщувало їй небезпеку. Напевне, батько здогадався про її допомогу чужинцям і тепер її покарає, а Ясонові та його друзям щось зробить жахливе. Зірвалася Медея з ліжка, в яке була вже вклалася спати, схопила свою скриньку із всяким чарівним зіллям і, скрадаючись, босоніж вибігла надвір.
Ніч була місячна, ясна, і Медея майнула знайомими стежками через гаї та луги до швидкоплинного Фасісу, туди, де стояв «Арго». Ніхто її не бачив, ніхто не гукнув, тільки з високого зоряного неба дивилася на неї зажурена Селена, богиня Місяць, і сама до себе казала:
—    А, не тільки я страждаю від кохання. Тепер Медея теж відчула його силу і через нього тікає з рідного дому. Дарма що вона чаклунка — те кохання завдасть їй великого горя.
А Медея не думала, що її чекає попереду,— вона поспішала на допомогу своєму коханому. Невдовзі царівна побачила вогнище, яке аргонавти розклали на тому березі річки. Вони щиро веселилися, пили вино і гучними вигуками знову й знову вітали переможця Ясона. Видно, сміливці і гадки не мали про небезпеку, що вже простерла над ними свої чорні крила.
Ясон перший почув голос Медеї і перший опинився біля неї. Розповіла йому царівна, що віщувало їй чуйне серце, і Ясон, хоч і не дуже перейнявся її тривогою, зрозумів: зволікати не можна, треба мерщій здобути золоте руно та тікати з Колхіди.
Вони пішли вдвох — Ясон і Медея — густим Ареєвим гаєм. Ніч у зоряному плащі вже проминула півдороги на небі, сумна Селена сховалася за хмарами, і все довкола огорнула пітьма.
Але царівна впевнено вела юнака, адже вона не раз блукала тут уночі, шукаючи чарівного зілля, і всі стежки були їй здавна знайомі.
Попереду стало щось дивно ясніти, наче там сходило сонце й осявало своїм промінням нічну пітьму. Що далі вони йшли, то дужче розгорялася та заграва.
—    То мерехтить золоте руно,— пояснила Медея.— Тепер    стережись:    біля    нього    чатує    вогнедишний дракон, що не знає спочинку ні вдень ні вночі. Он бачиш у темряві дві червоні жарини? То його очі.
Криваво-червоні жарини наче більшали — мабуть, дракон помітив людей і вже нишком скрадався до них. От на тлі мерехтливого сяйва виникли обриси гидкої потвори. Дракон сунув уперед, витягши довгу драглисту шию і висолопивши три язики.
Раптом він люто дихнув вогнем, засичав, і те сичання ніби поповзло по траві слизькими гадюками. Леонові аж дух перехопило з огиди, а Медея сміливо ступила драконові назустріч. Дивним голосом стала вона кликати собі на поміч підземну богиню Гекату й бога сну Гіпноса. А потім тихо і владно сказала драконові:
—    Засни, засни, стуляй повіки і спи.
І дракон, наче сп'янілий від того чарування, справді став ладнатись до сну: перестав сичати, важко простягся на землі, проте очі в нього ніяк не стулялись. Тоді Медея дістала зі своєї скриньки сонного зілля і бризнула ним драконові просто в очі. За мить дракон уже міцно спав, а Медея, виламавши гілочку ялівцю, мазала тим зіллям повіки потворі й увесь час тихо приказувала:
—    Спи, спи, спи...
За її знаком Ясон кинувся до золотого руна, зірвав його зі священного дуба і завдав собі на плечі. Медея схопила героя за руку, і вони побігли щодуху назад. Дорогу тепер було добре видно, бо далеко навколо розливалося мерехтливе сяйво від золотого руна, що, мов плащ, вкривало Ясона.
Поки дісталися вони «Арго», вже й на світ зайнялося, та навіть у сонячному промінні не тьмяніло чудесне руно. Дивом дивувалися аргонавти, розглядаючи, як воно мерехтить і міниться золотом. Нарешті Ясон згорнув його і сховав на палубі, прикривши рядниною.
— Тепер, друзі, немає часу милуватися цією красою,— сказав стурбовано Ясон,— Здобувши золоте руно, що стане славою нашого краю, нам треба мерщій рушати додому. Цар Еет швидко дізнається про все і пошле нам навздогін свої кораблі. Тож не гаймо часу!
Аргонавти взялися хутчій ладнати корабель, відрізали з обох боків камені-кітви, і звільнений «Арго» полетів, наче білий птах, підхоплений швидким плином бурхливого Фасісу.

ВТЕЧА
Цар Еет справді швидко дізнався і про золоте руно, і про Медеїну втечу. В лютій нестямі він звелів своєму синові Апсірту скликати колхів до берега і сам поспішив туди на конях, що йому колись подарував бог Геліос, його батько. Ніби подих північного вітру Борея, летіли коні й на млі ока примчали царя Еета до берега бистроплинного Фасісу. А там уже була така тьма-тьменна збройного люду, як жовтого листя на лісовій землі в листопаді.
Усі голосно гомоніли, горлали, та враз запала мертва тиша, коли Еет, страшний у своєму нестримному гніві, випростався на колісниці й владно сказав:
—    Начувайтеся, колхи! Якщо ви не спіймаєте і не приведете до мене Медеї, щоб я вгамував своє серце лютою помстою, то ви всі відчуєте цю лють на собі. Тож негайно рушайте навздогін за «Арго», а поведе вас мій син Апсірт.
Колхи притьмом кинулася до своїх чорнобоких кораблів, стали їх хутко спускати на воду, а юний Ап-сірт ще й квапив їх, запалений батьковим гнівом.
Як летять у вирій птахи і немає їм ані числа, ані ліку, так один по одному рушали колхські кораблі навздогін за самотнім «Арго». Він уже встиг щезнути з обрію, і марно найгострозоріші колхи пильно вдивлялись удалечінь — жодної цятки не видно було на безбережному морі.
Тоді Апсірт звелів кораблям роз'їхатись у різні боки і навмання шукати «Арго», а сам із кількома кораблями швидко подався попід північним берегом туди, де лежить Скіфія, дика країна. Як Апсірт здогадався обрати правильну путь — невідомо, але зробив він це собі на біду.
Аргонавти вертали на батьківщину не тим морським шляхом, яким дісталися Колхіди, а зовсім іншим,— попід північним берегом, сподіваючись, що колхи не здогадаються плисти сюди. І тільки надумали це, як на небі засяяла довга золота смуга і пролягла до обрію саме туди, куди вони обрали путь,— то Гера посилала добрий знак своїм улюбленцям-аргонавтам. Вона ж дбайливо послала їм ходовий вітер, і ніс «Арго» із золотою головою богині швидко розтинав морські хвилі.
Та все ж колхи на чолі з Апсіртом випередили «Арго». Подавшись навпростець, вони перші дісталися місця, де в море впадає багатовода річка Істр, що тепер ми звемо Дунаєм. Тут вони перетяли дорогу аргонавтам і змусили їх пристати до острова в Істро-вім гирлі.
Ясон зрозумів:  сили надто нерівні, й треба будь-що уникнути бою. Врешті обидві ворожі сторони дійшли мирної згоди: золоте руно лишиться аргонавтам, бо Ясон виконав усе, що зажадав від нього Еет, а Медея повинна покинути «Арго» і чекати справедливого суду в храмі богині Артеміди, що стоїть серед острова.
Дізнавшись про це, Медея стала просити Ясона не укладати такої угоди, і благання в її голосі раз у раз уривалось докором:
—    Не віддавай мене, любий, пам'ятай свою клятву, яку дав у священному гаї богині Гекати. Хіба не я врятувала тебе від вогнедишних биків? Хіба не я допомогла тобі здобути золоте руно? І далі я завжди стану тобі в пригоді. А тепер нам треба позбутись Апсірта, без нього колхи не дадуть собі ради, і ми швидко від них втечемо.
І Медея намовила Ясона до чорного діла. Вона переказала Апсіртові, щоб прийшов уночі до храму богині Артеміди. Там, мовляв, вона передасть братові золоте руно, яке потай сама викраде з корабля, і вони повернуться разом до батька.
Юний Апсірт був ще такий довірливий, щирий, так не відчував підступу, що зробив усе, як казала сестра, невдовзі лежав мертвий в Артемідинім храмі. О, коли б Ясон і Медея бачили, як гнівно дивились тоді на них невблаганні Еріннії, богині кривавої помсти! Ті Еріннії, що ніколи нічого не забувають...
Поки колхи ще не дізнались про Апсіртову смерть, «Арго», в нічній темряві вислизнув у відкрите море. Трохи згодом схаменулися колхи й теж вивели свої кораблі, та могутня Гера перепинила їм шлях, метнувши перед ними вогненно-сліпучу блискавку. Злякалися колхи і не стали наздоганяти «Арго», але й вертати додому не насмілились, пам ятаючи слова жорстокого Еета. Так і зосталися вони жити на берегах широкого Істру.
А слухняний «Арго», напнувши білі вітрила, чимдуж мчав до вже недалеких рідних берегів.

ЗЕВСОВА КАРА
Вечоріло. Аргонавти наближались до Греції і тішились думкою, що незабаром пристануть до Іолка. Та, стомлені до краю, вони надумали переночувати на березі, там, де в море впадає ріка Ерідан.
Та місцевість була здавна відома всім грекам: колись саме тут упав із небесної височини юний сміливець Фаетон, Геліосів син, що схотів був промчати небом на батьковій сонцесяйній квадризі. Тут і поховали Фаетона зажурені німфи, тут його рідні сестри Геліади так плакали й тужили, що врешті стали гінкими тополями на березі Ерідану.
Аргонавти, вкладаючись спати, чули, як сумно шелестить тополине листя. Від цього ставало так моторошно, що герої ледве перебули тут ніч.
Уранці небо облягли темні хмари, заходило на бурю, та аргонавти на те не зважали. Рідний берег уже близько, близько! Дружно веслуючи, вони підганяли свій корабель, і не було їм коли глянути вгору.
А чорні лиховісні хмари вже громадилися просто над ними. Раптом знявся вітер, все навкруг загуло, заревло, а спінені хвилі ставали все вищі. Буревій закрутив «Арго», наче тріску, в шаленім вихорі і погнав у відкрите море, все далі й далі від грецьких берегів.
Довго носило аргонавтів розбурхане море то в один бік, то в інший. Вони не мали тепер уже й гадки, чи близько, а чи далеко земля і скільки днів минуло відтоді, як покинули вони Ерідан. Дні були непроглядно чорні, як і ночі, тільки часом пітьму краяли сліпучі блискавки, і тоді страшний грім розлягався довкола. Здавалося, збігли вже роки, а буревій не вщухав, тільки дужчав.
Знесилені аргонавти геть занепали духом. їх гнітили тяжкі думи. Чи буде коли край їхнім мандрам? Чи, може, вони роковані загинути тут, серед моря? Чим розгнівили вони безсмертних богів? Так стурбовано перемовлялися аргонавти, коли раптом усі почули віщий голос, що промовляв із корми:
— Всемогутній Зевс Громовержець розгнівався на Медею і Ясона за вбивство юного Апсірта. Цей гнів тяжітиме над ними, аж поки вони очистяться від пролитої крові. Зробити це зможе тільки чарівниця Кірка, рідна Еетова сестра, що живе на острові Ееї. Прямуйте туди!
Дивний голос лунав із корми, де був шматок деревини з віщого додонського дуба,— його вставила сама, Афіна Паллада,  щоб допомагав аргонавтам у скруті.
Наблукавшись розбурханим морем, що поволі заспокоювалося й затихало, аргонавти нарешті добулися до острова Ееї. Господиня сама вийшла на берег зустріти чужинців, а за нею бігло ціле стадо свиней. То були колись люди, що випадком попали на острів, і тут їх зачарувала своїм зіллям лиха чаклунка.
Зловтішно блиснули очі в Кірки, коли вона побачила, скільки людей на кораблі. Та на берег зійшло тільки двоє — Ясон і Медея. Чарівниця, хоч зроду не бачила своєї небоги, відразу впізнала її — адже в усіх, хто походив від Геліоса, мріло сонячне сяйво в очах.
Господиня повела Медею до свого палацу, а за ними знічено йшов Ясон. Не зводячи на Кірку очей, обоє сіли біля вогню і довго мовчали, та їхні скорботні постаті наче благали милосердя.
Нарешті чарівниця розпитала про все Медею і звеліла їм обом помити руки в теплій крові жертовного ягняти.
Але потім суворо сказала:
—    Я не порушила святого Зевсового закону—прощати тих, хто благає милосердя. Але тепер іди звідси із своїм чужинцем, на якого ти проміняла батька і брата і кинула рідний дім. Іди геть і ніколи більше не сподівайся на мою допомогу.
Від тих слів Медея зайшлася гіркими сльозами й затулила обличчя краєм одежі. Ясон узяв її за руку та мерщій повів до  «Арго».
Море було напрочуд спокійне, вітер ущух, тільки дув легенький «Зефір, і «Арго» полетів, наче на крилах. Острів Ее'я нарешті зник удалині, і навкруг розпросторилася безмежна мерехтлива блакить.

НОВІ ВИПРОБУВАННЯ
Навіть у тиху, безхмарну годину на аргонавтів чекали небезпеки, одна страшніша за одну. Якось герої побачили невеличкий зелений острів. Від нього далеко линули медвяні пахощі квітів і чувся спів, такий милозвучний і звабний, що вражені аргонавти кинули веслувати, пильно прислухаючись до нечуваних звуків.
То співали й вабили мореплавців сирени, дивні створіння — напівжінки, напівптахи. Вже не один корабель тут розбився, наскочивши на підводні скелі, що звідусіль оточували той острів. Скільки загинуло тут мужніх героїв! Вони витримали найстрашніші морські бурі, а тут, серед начебто тихого моря, зачаровані сиренами, знайшли наглу смерть.
Так загинули б і аргонавти, бо вони вже ніби сп'яніли від того солодкого співу. Керманич Анкей уже завертав «Арго» до острова, просто на підводне каміння, а пильноокий Лінкей навіть не бачив цього, не помічав, як попереду нуртує вода і тягне в той вир корабель.
Аж тут підвівся Орфей і, вдаривши по золотих струнах своєї кіфари, заспівав на весь голос. То була пісня, що її найдужче любила його мати, прекрасна Муза Калліопа, і, може, згадка про рідну матір надала Орфеєвому голосу ще більшої сили, щирості, влади.
Збентежено   замовкли   сирени,   їм   забракло   снаги змагатися з дивним співцем, а звуків кіфари вони ще.'; зроду-звіку не чули.
Тільки-но замовкли сирени, як аргонавти отямились, схопилися за весла, а керманич Анкей усім дужим тілом наліг на кермо. І слухняний корабель спокійно проминув сирен, а над морем ще довго лунав чарівний Орфеїв спів.
Так аргонавти щасливо уникнули смерті, але попереду на них уже чигала інша страшна небезпека.
У морі стало траплятися дедалі більше й більше островів, і нарешті «Арго» підійшов до вузької протоки поміж високими скелястими берегами. Аргонавти наперед жахалися тієї протоки, бо знали:  обабіч неї живуть чудовиська Скілла і Харібда, що трощать кораблі, а мореплавців пожирають живцем.
Здавалося, немає тепер аргонавтам рятунку, та могутня Гера не забула за них. З її волі до «Арго» невидимо підпливла ціла зграя морських німф— нереїд, підхопила його і так швидко промчала протокою, ще  Скілла  й  Харібда  навіть не зауважили корабля.
Ще не раз загрожувала героям неминуча загибель, поки нарешті дісталися вони острова Схерії, де жили мирні люди феаки і правив ними мудрий цар Алкіной. Аргонавти сподівалися тут бодай трохи відпочити, та майже водночас із ними до Схерії прибилися колхські кораблі, що зовсім з іншого боку шукали  «Арго».
Колхи зажадали від феакського володаря видати їм царівну Медею, і той розгубився: Ясон і Медея були його гості, та й чи не шкода розлучати таку гарну пару? Але незаміжня дочка має бути завжди при батькові. Від тих думок у мудрого Алкіноя вже голова йшла обертом. Тоді його дружина, цариця Арета, спокійно порадила:
—    То хай Ясон і Медея одружаться!
І тієї ж ночі аргонавти відгуляли їхнє весілля.
А на ранок цар Алкіной урочисто повідомив колхів, що він не може розлучати подружжя, і хоч як колхи ремстували й напосідали, та справедливий господар стояв на своєму.
Ці колхи теж не зважилися вертати додому без Медеї — надто всі боялися мстивого, лихопомного Еета. Вони бачили, що цар Алкіной зовсім інший, добрий і справедливий, тож надумали зостатися на острові Схерії, і радо прийняли їх гостинні феаки. А невтомний  «Арго» полетів білою чайкою далі.
Та знову, коли вдалині замріли обриси грецьких берегів, раптом знявся шалений вітер і не вгавав дев'ять ночей. А на десятий день височенні хвилі викинули корабель на пустельний положистий берег, і «Арго» глибоко ввігнався в пісок.
Коли буря врешті затихла, аргонавти розгледілися довкола, і їх пойняв чорний розпач. Перед ними лежала дика, гола пустеля. Жодне дерево, жодний кущик, ба навіть жодна зелена стеблина не вабили зору, ані ручай ніде не дзюрчав, ані джерельце не било. А велика затока, куди занесли їх збурені хвилі, швидко пересохла, скрізь стирчало каміння, та на мілководді щільно плелися темно-зелені водорості. Скільки сягало око, тяглась ця затока, і не було надії провести по ній корабель.
Можна було б довго-довго розповідати, як скрутно довелось аргонавтам, як голодні, знесилені, вони несли на своїх плечах корабель, згинаючись під неймовірним тягарем, несли через Лівійську пустелю, як поховали там кількох товаришів, що не витримали голоду й спраги, як усі вже геть занепали духом і прощалися з білим світом, як ішли до знемоги, до скону, та все-таки дійшли до священного моря.
Мабуть, самі боги-олімпійці схилилися перед мужністю цієї купки людей і не дали їм загинути. А коли на морі знову знялася буря, сам далекосяжний Апол-лон став кидати попереду свої золотосяйні стріли, вказуючи героям путь до рідного берега.
На тій путі трапився їм ще великий острів Кріт, що славився багатими містами, жвавою торгівлею з іншими країнами, славився своїм мудрим, але жорстоким володарем Міносом,  Зевсовим сином, а також
мідним велетнем Талосом. Божественний коваль Гефест сам викував того велетня, а Зевс подарував його синові, щоб вартував острів Кріт.
Талос був увесь мідний, а всередині в нього, наче в людини, текла тепла кров, але одною-єдиною жилою, що кінчалася на п'яті, де її затуляв мідний цвях. Тричі на день Талос швидко оббігав увесь острів Кріт і пильнував його краще за ціле військо.
Побачивши «Арго», що прямував до острова, Талос заходився жбурляти в нього великі уламки скель та кам'яні брили. Одна така брила могла б розтрощити судно, і з переляку керманич Анкей уже взявся мерщій завертати корабель, та його спинила Медея. Вона стала обличчям до Талоса і заговорила чаклунською мовою, повторюючи, ніби закляття: «Спи, спи, спи...»
Мідний велетень слухняно стулив очі, ще ступив крок, наче сновида, і впав на землю. Та, падаючи, зачепився п'ятою за гострий камінь, цвях випав, і з того . місця заструменіла кров, схожа на розтоплену мідь. А з кров'ю вийшло із штучного тіла життя, і Талос зостався назавжди лежати на крітському березі нерухомою мідною горою, що своїми обрисами нагадує лежачу людину.
Аргонавти спокійно перебули на Кріті кілька днів, добре спочили, а тоді знову сіли до весел. їм і далі траплялися острови, невеличкі, але зелені, привітні. То були вже грецькі острови, і, пристаючи ввечері до них, аргонавти приносили від щирого серця жертви безсмертним богам. А вранці, тільки-но радісна Еос простягала по небу свої рожеві руки, «Арго» поспішав уже далі.

ПОВЕРНЕННЯ
І от настав той щасливий день, коли «Арго» підійшов до рідного Іолка. Та ніхто не зустрічав героїв, ніхто їх уже не чекав. На березі сидів тільки старий рибалка, і від нього аргонавти дізналися про дивні й прикрі речі.
Всі жителі Іолка давно вже повірили в загибель «Арго», а найперший повірив цар Пелій, що сам послав Ясона на неминучу смерть. Коли збігло багато часу, а від аргонавтів не було ні чутки, ні звістки, Пелій звелів убити Неонових батьків, гадаючи, що тепер ніхто за них не помститься. Добрі люди попередили старих, але ті випросили в Пелія тільки одне — дозвіл самим позбавити себе життя. Так загинули Есон та його вірна дружина.
Від тих слів Ясонові аж потьмарився сонячний день, і люта ненависть до Пелія обпекла йому серце. Проте він не сказав ані слова, тільки глянув на Медею, і та мовчки кивнула.
...Аргонавти прощалися з кораблем, що витримав найстрашніші бурі, не раз долав розбурхані хвилі, пройшов поміж скелями, де ледве птах пролітав, промчав повз кровожерних чудовиськ і завжди—і в ясну годину, і в чорну негоду — був їм вірним другом, рятівником. Герої витягли «Арго» далеко на берег і поставили біля Посейдонового храму, присвятивши корабель могутньому володарю моря.
По тому аргонавти всі разом подалися до міста. Коли вони урочисто вступили в царський палац, несучи золоте руно, вкрай здивований Пелій мимохіть встав їм  назустріч,  не зводячи погляду з блискучого дива. Ясон нічим не виявив перед старим і недужим царем своїх почуттів і віддав йому, як належало, золоте руно, здобуте нелюдськими зусиллями. Пелій став голосно вихваляти мужність і розум Ясона, але і не здумав передати йому царську владу.
Перемігся Ясон і змовчав, та ввечері, побачивши його скам'яніле обличчя, Медея заходилася варити якесь чорне зілля.
Недарма Медея була чаклунка — вона швидко заприязнилася з Пелієвими дочками і розповіла їм потай, що вміє повертати молодість. Спершу царівни не йняли тому віри, ніколи ж бо вони про таке диво не чули. Тоді Медея на їхніх очах зарізала старого, барана, що ледь дихав, укинула його в казан, де кипіло чаклунське зілля, і невдовзі з того казана на очах у здивованих Пеліад вискочило маленьке біля ягня.
Нетямлячись із захвату, царівни стали благати Медею повернути молодість цареві Пелію, що був уже зовсім хирлявий, кволий.
—    Нашого батька геть дужає старість, а що станеться з нами? — казали царівни.— Допоможи нам, Медеє, зроби батька знову молодим і могутнім.
А чаклунці тільки того було треба. Не виказуючи своєї радості, Медея помовчала і ніби по довгій надумі сказала:
—    Гаразд, хай тільки сонцесяйний Геліос тричі випряже потомлених коней, а на четверту зоряну ніч я поверну молодість цареві Пелію.
Проте в ту зоряну ніч старий Пелій через, Медеїне чаклунство не став молодим, а навіки зійшов в похмуре царство тіней. Жахнулися царівни, збагнувши свою провину і чорну підступність чаклунки.
Та, вдавшись до злочину, Медея не зарадила Леонові. Царем Іолка став Пеліїв син Акаст, колишній товариш і супутник Ясона на «Арго». Ще в Колхіді він намовляв Ясона не брати із собою на корабель чорноокої чаклунки. А тепер, після наглої смерті старого Пелія, розгніваний молодий цар звелів Леонові й Медеї негайно покинути Іолк.

У КОРІНФІ
Знаменитий герой, вождь аргонавтів, що про нього по всій Греції йшла гучна слава і прослава, тепер смиренно подався разом із дружиною з рідного Іолка. їм дав притулок давній друг Ясонового батька Креонт, що царював у великому місті Корінфі. Тут Ясон і Медея прожили десять літ, тут знайшлося в них двоє синів, що стали втіхою в домі.
Але безтурботне, щасливе життя поволі ставало Леонові гірше за кару. Сіра, безнадійна туга оповивала його, коли згадував подорож на «Арго» і вірних друзів, бурхливе море і нестримне буяння сил у молодому дужому тілі, що долало всі перешкоди на шляху до звитяги, до щастя.
Скільки він зазнав небезпек, скільки витратив сил, а навіщо? Ясон нічого не мав — ні царства, ні рідного дому—і жив як жебрак на ласкавому хлібі в Креонта.
Все його щастя — сини. Вони підростають, та що їх чекає попереду? Ця думка дедалі дужче ятрила серце Леонові, і він нарешті звірився старому царю. Креонт, який уже давно прихилився серцем до мужнього, щирого, але завжди сумного Ясона, несподівано порадив йому:
—    Одружися з моєю дочкою Главкою. Коли я помру, ти станеш царем у Корінфі, а згодом царську владу успадкують твої діти.
—    Та я ж одружений,— збентежено мовив Ясон.
—    Викинь те з голови. Ти привіз із далекого краю варварку, полонянку, а ми, греки, не вважаємо це за шлюб. Ти належиш до давнього царського роду, тож повинен узяти грецьку царівну.
Нічого не відказав на те Ясон, але відтоді став мимохіть придивлятись до юної Главки. З нею, завжди привітною, лагідною, доброзичливою, він охоче проводив час у Креонтовім палаці. Та коли повертався додому, чорні Медеїні очі пронизували його наскрізь, від них ставало незатишно, зле.
Своїм диким, гордим серцем Медея відчувала, що Ясон її вже не любить, і тяжко страждала. Велике кохання спалило її, як палить нещадний вогонь струнку сосну на жертву безсмертному богові.
А тут іще містом пішла чутка, що Ясон одружується із царівною Главкою. В нестямі Медея стала йому докоряти:
—    То це так ти віддячуєш мені за те, що стільки разів рятувала тебе від неминучої смерті, що допомогла здобути золоте руно, а для цього кинула старого батька  і  батьківський дім,  убила рідного брата  і подалася за тобою в далеку, незнану країну. Все це я зробила заради тебе, ти ж бо поклявся мене вічно любити. А тепер, коли у нас двоє синів, ти згордував мною і порушив святу обітницю.
—    Я одружуюся заради наших синів,— тихо мовив Ясон.
Та Медея ще дужче розпалилася від тих слів.
—    Іди справляй своє свято, запалюй Гіменеєві смолоскипи! — вигукнула вона.— Але закликаю у свідки підземну богиню Гекату, що день цього весілля коли-небудь ти проклянеш!
О, як вона ненавиділа тепер Ясона! Як бажала йому — не смерті, ні! — а найтяжчого горя, що гірше за смерть.
Спохмурнілий Ясон поспішив у Креонтів палац, а Медея, наче мана, блукала всю ніч покоями і вголос картала себе:
—    То я, я винна в усьому! О мій батьку, мій брате Апсірте, це ваша кара, я розумію. Жорстоко скривджена, я тільки тепер збагнула ціну того, що віддала заради Ясона. Та хай начувається! Моя помста буде така люта, страшна, що навіть сама богиня Геката здригнеться!
Напередодні весілля цар Креонт зажадав, щоб кол-хідська чаклунка залишила Корінф. Він сам прийшов до неї оголосити свою волю і здивувався. Медея була покірна, слухняна і просила тільки одне — дозволити їй зостатись хоч на день, щоб намилуватися дітьми і попрощатися з ними. Розчулився Креонт і сам себе запевнив, що за один день чаклунка нічого лихого не вдіє. А вголос сказав:
—    Гаразд, залишайся ще сьогодні в Корінфі, але якщо завтра перше ранкове проміння застане тебе ще тут — ти помреш!
І Медея залишилася. На один тільки день, та хіба чаклунці для чорного діла треба багато часу? Креонт помилився, а Медея потай зловтішно сміялася, але не підводила своїх довгих вимовних очей, аби ніхто не побачив їх грізного чорного полум'я.
Усе місто радісно готувалося до весільного свята: хто плів великі гірлянди з троянд і лілей, хто ладнав смолоскипи, хто вирізав новенькі сопілки. Готувалася у  своїй  спочивальні  і юна  Главка,  весела,   щаслива.
Такою застав її Ясон, що прийшов із своїми малими синами. Хлопчики несли скриньку — дарунок молодій від їхньої матері. Ясон переказав, що Медея просить Главку опікуватися дітьми, а за те посилає їй весільне вбрання) якого не мала ще жодна грецька царівна.
І справді, у скриньці лежав тканий золотом пеплос і золотий вінок такої краси, що Главка засміялася з радості, наче дитина. Коли Ясон із дітьми пішов, вона мерщій вбралася в блискучий пеплос, а вінком приборкала пишні кучері. Сяючи золотом, вродою, щастям, Главка всміхалася до подруг, а ті милувалися нею.
Та враз обличчя молодої зблідло, пополотніло, ноги їй підігнулися, і вона мало не впала. Марно царівна силувалася зірвати вінок — він тільки дужче стискав їй голову. Раптом його золоте сяйво перетворилося на полум'я, вогнем узявся весь пеплос, і Главка закричала нелюдським смертним криком. На той крик, прибіг Креонт, став зривати з дочки вогненну одежу, та отруєна тканина прилипла до ніжного тіла. Тим часом полум'я перекинулося на старого, і незабаром і дочка і батько лежали мертві.
Тяжкий плач і стогін залунали в палаці. Ясон, ще нічого не знаючи, здивувався, прислухався, і тривожне, млосне передчуття пойняло героя. Він побіг на той плач, на той стогін і скам'янів на порозі. Так він стояв якусь мить, і враз пекучою блискавкою сяйнув йому страшний здогад. Він крутнувся і побіг назад, до свого колишнього дому.
А Медея не гаяла часу. Вона вся палала невгамовною жадобою помсти і, знаючи, як найдужче зранити Леонові серце, звела ніж на власних дітей. їхній крик шарпав їй душу, сльози лилися в неї з очей, та рука не схибила, не здригнулася.
Коли вбіг Ясон, діти були мертві. Наче лев, кинувся він до чаклунки, та вона випорснула йому з рук підбігла до дверей і щось дико гукнула. Ту ж мить підлетіли два чорні крилаті дракони з колісницею, Медея вскочила в неї і щезла за хмарами.

ЯСОНОВА  СМЕРТЬ
Минули довгі роки. Старий, знесилений Ясон самотою блукав з одного грецького краю в інший, і ніхто не впізнавав у ньому колишнього славетного героя, вождя аргонавтів. Невблаганний час зорав глибокими зморшками високе чоло, розумні очі погасли, зникла сила в руках, колись дужих і вправних, могутні рамена зігнулись.
Та старечі ноги не знали спокою, як не знала спокою його вбита тяжким горем дупла.
Якось, блукаючи узбережжям, Ясон добувся місця, де стояло велике старе судно, пошарпане хвилями й вітром, а ще дужче роками. Ясон підійшов ближче, і враз наче сонце яскравіше засяяло навколо. Давно забуте почуття радості пойняло старого, і він схопився тремкими руками за напівзотлілі дошки. То був «Арго», його вірний друг, свідок і товариш його далекої прекрасної юності.
Тепер Ясон часто приходив до «Арго» і, сидячи під кораблем у холодку, згадував молоді роки, згадував небезпеки, морські бурі та звитяжні свої перемоги. Як і Ясон, «Арго» доживав свого віку. Вітер руйнував його дедалі дужче, облавки ледь трималися, деревина потрухла.
Одного пекучого дня Ясон ліг спочити під кораблем. Спека дужчала, вже заходило на громовицю, і Ясона огорнув тяжкий сон. Довго він спав і не чув, як над морем знявся страшний буревій, як налетів на «Арго». Старий корабель захитався, затріщав і враз розвалився, поховавши під своїми уламками Ясона, колишнього вождя аргонавтів.
Та рід аргонавтів не щез. Згадка про них навіки лишилась у невмирущій мові людей. Аргонавтами і тепер ми вдячно звемо гордих сміливців, що, долаючи смертельні небезпеки, важачи власним життям, торують шлях у далекі, незнані краї, і веде їх незгасна золота мрія,  наче яскрава зірка на небі.


СІЗІФ
Колись давно жив на грецькій землі Еллін, онук Прометея, від імені якого греки стали зватися Еллінами, а весь край - Елладою. Еллін мав багато синів, а згодом ще більше онуків, і ті володарювали в еллінських землях і містах. Так в Орхомені, столиці родючої, зеленої Беотії, володарював онук Елліна Афамант, а його рідний брат Сізіф дістав у спадщину  тільки невеличку смужку землі, що з'єднувала південний півострів з усією Елладою.
Одначе Сізіф не журився. Розумний і хитрий, він швидко  збагнув: на цій невеликій смужці варто звести місто, бо саме тут перетинаються всі торговельні сухопутні шляхи. Та й морські кораблі охоче завертають у глибокі затишні затоки, що їх утворили по обидва боки два  моря - Егейськеe та Іонічне, як згодом назвали їх люди.
 На тому перешийку Сізіф побудував місто Корінф, і воно справді стало невдовзі  відоме  всім морякам і торговцям. Багатство так і плило сюди звідусіль і то завдяки самим корінфянам. Сізіф  навчив їх різним ремеслам і мореплавству, його люди перші стали споруджувати великі триреми й борознити на них безбережні моря. Аж у далекі краї линула  про них чутка, як про людей тямущих і роботящих, але надзвичайно хитрих і спритних.
А їхній владар  Сізіф перехитрив навіть Гермесового сина Автоліка, неперевершеного облудника й хитруна, чий онук Одіссей згодом найхитромудришим серед людей. Гермес навчив свого моторного сина, як перетворювати рогату худобу в безрогу, щоб і  господар її не впізнав. Отже Автолік безкарно збільшував собі череду, а в його сусіда Сізіфа худоби чим далі меншало. Не стерпів цього корінфський володар і сам удався до  хитрощів: на ратицях своєї худоби він вибив якісь дивні  позначки і став дожидати слушної днини.
Чекати довелося недовго. Тієї ж ночі Автолік, як звикле, подався до Сізіфового подвір'я і звідти погнав до себе чимало худоби. Але який же вранці здійнявся галас і регіт, коли Сізіф, скликав  сусідів й всі побачили  на землі численні відбитки копит і ратиць, а на них чітко виднілися слова: украв Автолік.
 Дорого коштувала синові Гермеса ця ганебна крадіжка - довелося віддати Сізіфу його худобу, а на додачу  ще й власну дочку Антіклею.
Але Сізіф і гадки не мав одружуватись із звичайною смертною. Згодом  він побрався з Меропою - дочкою титана Атланта, однією із семи Плеяд. Меропа стала Сізіфу  вірною дружиною, але тепер, коли всі Плеяди сяють яскравими зірками на темному небі, сьому зірку - Меропу - майже ніколи не видно: досі соромно дочці титана Атланта, що вона  видалася  за смертного мужа.
Усе мав Сізіф - прегарну дружину, розум, багатство, загальну пошану, та надто він став заноситись й не боятися навіть безсмертних.
Якось до Коринфа заблукав річковий бог Асоп, що шукав свою дочку, молоденьку Эгіну. Ніхто не знав, куди вона щезла, і старий уже втрачав надію її розшукати. Та в Коринфі йому  пощастило. Кмітливий Сізіф бачив, як велетенський орел - а то був, безперечно, сам Зевс - поніс Эгіну на недалекий острів, той острів, що його згодом  люди назвали на згадку про Асопову  дочку Эгіною.
—    Я знаю, Асоп, де твоя дочка, і можу тобі розповісти, - сказав посміхаючись, Сізіф. Але надто корисливий, він тут же додав: Тільки спершу хай з цієї скелі заб’є  джерело, щоб мої городяни завжди мали удосталь питної води.
Щосили вдарив річковий бог Асоп своєю патерицею в  каміння, і звідти раптом задзюрчала, заблискотіла джерельна вода, холодна й чиста.
—    От маєте тепер джерело, воно ніколи не висохне, - мовив Асоп. А ти, Сізіф, нарешті скажи, де моя люба  донька.
І Сізіф розповів  старому про Зевса - орла, забувши , що він сам - тільки смертна людина.
Розгнівався Зевс і відразу ж про це йому нагадав. Він звелів Аїдові, богові підземного царства, забрати до себе Сізіфа. А в Асопа Громовержець кинув вогненну блискавицю, і тому річка Асоп ще й досі несе в своїх хвилях схожі на вуглини чорні камінці.Бог  Аїд вволив волю  Зевса, і Сізіф відчув  наближення смерті. Та він не впав духом, а надумав хитрістю і підступом обдурити богів. Підстерігши  бога смерті Таната, він перший напав на нього, закував у кайдани та й замкнув у льоху.
І враз  порушився на землі лад, заведений віддавна безсмертними. Люди перестали вмирати, ніхто не  справляв   урочистого похорону, ніде не приносили багатих жертв похмурим богам підземного царства.Обурився грізний Аїд, поскаржився рідному братові, і Зевс іще дужче розгнівався на зухвалого Сізіфа. Він прикликав бога війни Арея, що саме нудився без діла, і той з радістю поспішив зробити, що загадав йому Зевс: він спустився на землю й звільнив ув’язненого бога смерті.
Випростав Танат затерплі руки, довгі, костляві, і мерщій схопив Сізіфа в обійми. Та перш ніж Танат повів його душу до царства тіней, корінфський володар знову вдався до хитрощів. Прощаючись із своєю дружиною, вірної Меропою, Сізіф  устиг їй наказати, щоб вона не робила йому похорону і не приносила жертв підземним богам.
Слухняна Меропа так і зробила. А Сізіф, опинившись на березі Стіксу, чорної підземної річки, взявся і тут хитрувати. Правда, він не наважився звернутись до самому Аїда, а став благати його дружину, холодну, неприступну Персефону:
—    О велика богине! Мені не вільно входити до царства тіней, бо тіло моє й досі не поховане. Моя дружина, підступна Меропа, не хоче витрачатися на похорон і на багаті жертви безсмертним богам.
Велика богиня зневажливо мовчала, а Сізіф не вгавав:
—    Дозволь мені на якусь часинку повернутися на землю та покарати Меропу за підступ, і скнарість. Хай, нарешті, поховають моє смертне тіло, і хай жертовний вогонь довго палає на шану  володарям підземного світу.
Ця улеслива мова сподобалася Персефоні, і на знак згоди вона ледь кивнула величною головою. Але Сізіфу вистачило і того. Незабаром він уже був на землі, у своїй господі, і став там    безжурно  жити, впевнений, що обдурив безсмертних.
Так якось  під час пишної учти, коли Сізіф саме вихвалявся  перед гостями своїм розумом і спритністю, нечутно прочинилися двері і, невидимий для інших людей, до Сізіфа наблизився чорний Танат і простяг до нього кістяві руки...
У підземному царстві Сізіфа судили жорстоко й невблаганно. За брехню, облуду і підступ, а  головне - за зневагу до безсмертних богів, він мусив тепер викотити на високу гору кам'яну брилу й скинути її по той бік  гори.
Спершу дужий Сізіф не злякався тієї кари й відразу ж  узявся до діла. Він викотив ту здоровенну  каменюку майже на самий вершечок гори, та зненацька камінь зірвався і з гуркотом покотився назад, аж у долину. І так ставало щораз: хоч як силувався Сізіф, хоч як напружувався, весь умиваючись потом, але камінь знов і знов виривався з  рук і котився додолу.
Так і досі Сізіф котить той камінь угору, а люди всяку  важку, але марну роботу і тепер називають “сізіфовою  працею”.”


КРИЛАТИЙ КІНЬ
Онуком невгамовного Сізіфа був Беллерофонт, якого всемогутні боги обдарували надзвичайною вродою. Високий, ставний, з прегарним обличчям юнак мав правити, як і його дід, у Корінфі. Та якось сталося лихо: випадково, через прикру необережність, Беллерофонт убив свого брата і мусив, на знак кари, покинути рідне місто.
Юнак подався в Тірінф, де володарював цар Пройт, рідний брат аргоського царя Акрісія, що згодом став дідом великого героя Персея. Замолоду Пройт сам зазнав багато лиха і мусив залишити рідний Аргос, поступившись Акрісієві. Тож, співчуваючи, він ласкаво прийняв Беллерофонта, але і в Тірінфі юнакові не повелося. Недарма кажуть, що Еріннії, богині кривавої помсти, нічого не забувають.
Пройтовій дружині, цариці Антеї, полюбився їхній гість, схожий на юного бога. Але той, шануючи закони гостинності, не відповів на її почуття. Тоді у розпалі гніву Антея поскаржилася Пройтові, що Беллерофонт начебто хотів її викрасти.
Прикро стало старому цареві, і він надумав звести юнака, але сам не зважився цього зробити. Він послав Беллерофонта до Антеїного батька — Іобата, царя далекої Лікії, і доручив віддати йому листа. Тим листом були дощечки, намащені воском, де стояли якісь позначки. Пройт знав, що юнак не зможе ті лиховісні позначки збагнути, а Антеїн батько зрозуміє: гарного посланця слід будь-що убити.
Не мавши про це й гадки, послужливий юнак одразу ж рушив у путь, переплив на кораблі море і вже невдовзі був у Лікії. Цар Іобат гостинно зустрів чужинця, милуючись його прекрасним лицем і шляхетною поставою.
Як велить охоронець подорожніх — громовладний . Зевс, лікійський володар дев'ять днів пригощав свого гостя, заколовши дев'ять биків. І тільки як удесяте засяяло сонце на небі, цар ласкаво спитав чужинця, хто він і звідки. Мило всміхаючись, схожий на юного бога гість простяг господареві дерев'яні таблички.
Нараз спохмурнів Іобат, наче чорна хмара оповила йому високе чоло.
Довго він мовчав, прочитавши зловісні позначки, та нарешті промовив:
—    Зроби мені, юначе, велику послугу і вбий Химеру, що тепер оселилася в Лікії на острах усьому, живому. Потвора нищить наші поля, рве людей і худобу.
Так сказав лікійський володар, бо не схотів сам убивати свого гостя. Він знав, що двобою з Химерою не годен витримати жодний смертний, ба навіть ціле військо. Отож він послав Беллерофонта на вірну загибель.
Юнак уже чув, що Химера — то огидне страхіття, породжене вогнедишним стоголовим Тіфоном і велетенською напівжінкою-напівзмією Єхидною. Спереду Химера була левом, посередині — дикою козою, а ззаду —драконом, і з усіх її трьох пащ шугало пекуче полум'я. Зрозумів Беллерофонт, що не здолає він сам-один такої потвори,  і зажурений подався до віщуна.
Вислухав його мудрий віщун і сказав:
—    Важко тобі буде, юначе, але ти не журись. Насамперед спіймай крилатого коня Пегаса. Чув ти про нього?
—    Та колись чув, що то білий кінь із білими крилами. Мабуть, Пегас — кінь божественний?
—    Авжеж, його батько — сам бог Посейдон, а мати— Горгона Медуза. Колись Медуза була дівчиною, красунею із довгими косами, яку покохав Посейдон. Захоплені своїм великим почуттям, вони ненароком образили Афіну Палладу, а сувора богиня ніколи не прощає образи. Тож вона перетворила Медузу на страшну потвору Горгону, в якої замість кіс голову обплели отруйні змії.
—    А Пегас? — спитав юнак.
—    А Пегас живе тепер на горі Гелікон серед Муз, служниць світлосяйного бога Аполлона. Часто удосвіта   Пегас   злітає   до   джерела   Пірени   пити   воду.   Ти пристережи його там і спіймай. Як злетиш на ньому, то згори зможеш тоді вбити кляту Химеру.
Знову зажурився Беллерофонт, бо хіба спіймаєш того крилатого коня! Проте не мав він іншої ради, тож подякував старому віщунові і подався до джерела.
Шлях був довгий, та коли нарешті здорожений юнак дістався до Пірени, то гаряче помолився звитяжній Афіні Палладі і ліг спочивати на землі просто неба.
Сон відразу здолав юнака, та раптом він побачив у сліпучому сяйві Афіну Палладу.
—    Не спи, славний нащадку великого Елліна,— сказала богиня.— Візьми ось вуздечку і йди-но ловити Пегаса.
Чи довго спав Беллерофонт, він і сам не міг би сказати. Та коли прокинувся, то з подиву аж зірвався на ноги: біля нього на землі лежала золота вуздечка. Схопив збентежений юнак дарунок осяйної богині й побіг до джерела.
День тільки-но розгорявся, по ще тьмяному небу пролягли перші промені,— то богиня світанку, прекрасна Еос, простягла свої рожеві персти, віщуючи появу бога сонця Геліоса. Але і в цьому світанковому присмерку Беллерофонт ще здалека побачив сніжно-білі крила Пегаса.
Довго крилатий кінь не давався юнакові до рук, довго крутився і борсався, та золота вуздечка, видно, мала чарівну силу, бо коли юнак прихитрився й накинув її на Пегаса, той відразу слухняно затих, і Беллерофонт злетів на ньому високо в небо.
Вони кружляли над горами і темними ущелинами, аж поки юнак побачив потрійне полум'я, що вилітало з   Химериних   пащ.   Він   спрямував   до   того   полум'я вже приборканого Пегаса і став згори стріляти в огидну потвору. Багато стріл вп'ялося в чудовисько, та воно ніяк не конало. Химера пирхала димом, вогнем, била в повітрі своїм хвостом-драконом, та героя не могла досягти. Нарешті Беллерофонт дужою рукою кинув свій спис і влучив Химері в роззявлену пащу. Від пекучого вогню мідь розтопилася, полилася Химері аж у нутрощі, і потвора сконала.
Переможцем повернувся юнак до лікійського володаря, але той, пам'ятаючи прохання свого родича знищити Беллерофонта, негайно послав його битися з цілим народом. На Лікію часто нападали гірські жителі — соліми, і була їх тьма-тьменна.
Та Еллінів нащадок не злякався. Завдяки своєму крилатому коню Пегасу він швидко розбив солімів, а потім і інших ворогів Лікі'ї — амазонок.
Тоді цар Іобат послав своїх найкращих, найдужчих мужів у засідку, щоб вони пристерегли Беллерофонта, як той вертатиме назад, і вбили. Але ніхто з тих дужих мужів не повернувся додому, всі вони полягли у битві з нездоланним юнаком.
І лікійський володар зрозумів: його гість — не звичайна людина, а великий герой. Він зробив Беллерофонта   своїм   спадкоємцем   і   віддав   за   нього   дочку.
Незабаром у молодого подружжя знайшлися діти, а згодом і внуки, серед яких виросли знамениті герої, що вславилися під стінами священної Трої.
Великим щастям вщедрили безсмертні боги Беллерофонта, але він став прагнути чогось надзвичайного. Якось сяйнула йому неймовірна, шалена думка — піднятися на легкокрилому Пегасі на небо, аж на Олімп,   і  подивитись,   чи  справді  є  там   оселя  богів.
Та божественний кінь із сніжно-білими крилами, що завжди слухняно корився героєві, цього разу раптом затявся — він скинув зухвальця з високої височини і помчав собі геть.
Довгий час блукав скалічений Беллерофонт безлюдними дорогами. Із сорому він уникав людей і тинявся сам-один, поки його, нарешті, забрав чорний бог смерті Танат. А Пегас повернувся на гору Гелікон і став служити Музам і сонцесяйному богу Аполлону.
Усі дев'ять Муз полюбили Пегаса, а надто по тому, як сталася дивна річ в їхній оселі. Музи звичайно часто співали, голосно, гарно, але якось їхній спів залунав так могутньо, що задвигтіла, захиталася гора Гелікон. Злякалися тендітні Музи, та вірний Пегас їх заспокоїв. Він щосили вдарив ногою по горі, і вона слухняно затихла.
Знову веселе життя запанувало на Геліконі. А з того місця, де вдарив копитом Пегас, заструмило, заяскріло чисте джерело — на користь і втіху безжурним Музам, Зевсовим вічно юним дочкам.
Згодом безсмертні боги взяли крилатого коня на небо, і відтоді він сяє звідти вночі яскравим сузір'ям, що зветься так само — Пегас.


ЕАК
З високого зеленого Кіферона, улюбленої гори бога радості й вина Діоніса, збігало багато веселих ручаїв і потічків. Деякі з них, швидкі та бурхливі, зливалися докупи, поволі вгамовувались і текли далі долиною, ставши вже річкою, що називалась Асоп. Пагорб, на якому стояла Кадмея, а навколо неї розросталися семибрамні Фіви, Асоп обминав і ніс свої хвилі до вже недалекого моря. Люди любили ту річку й шанували її бога — Асопа, сина бездонного Океану. У річкового бога було безліч дочок, гарних і славних, та з-поміж них особливо вирізнялася дивною вродою найменша — Егіна.   І   хоч   як  беріг   її  батько,  хоч  як пильнував, але врешті сталося лихо: щезла не знати куди його красуня-дочка.
Не гаючи часу, старий Асоп подався шукати Егіну. Багато довелося йому сходити доріг, а чи йти бездоріжжям, багато попитати людей, та ніде не було й сліду його любої дитини. Нарешті Асоп дістався до Корінфа, міста, що його заснував Сізіф, Еолів син і онук славетного Елліна.
Кмітливий і спритний Сізіф умів помічати те, на що інші люди навіть не звертали уваги. Тож він якось удосвіта бачив, що до моря летів велетенський орел, обережно несучи в лапах юну дівчину.
«Мабуть, він полетів до острова,— подумав Сізіф.— А який здоровань той орел! Може, то не птах, а сам Зевс Громовержець? Бач, знов умкнув якусь юну красуню ».
І він зухвало всміхнувся. Зроду Сізіф не відзначався повагою до богів, недарма ж він був Прометеїв нащадок.
Коли нагодився до нього річковий бог Асоп і розповів про свою скруту, Сізіф одразу збагнув, кого ніс велетенський орел.
І Сізіф розкрив — авжеж, не задурно! — Асопові свою таємницю, але обидва вони були на смерть покарані Зевсом.
Бо той велетенський орел справді був Зевс Громовержець. Він приніс Асопову дочку на прегарний зелений острів, що згодом став зватися її ім'ям — Егіною. Тут, на острові, красуня народила Зевсові сина Еака, і від нього пішов великий грецький рід Еакідів.
Еак виріс чоловіком вельми справедливим і доброчесним. За це до нього стали прихильні всі боги, всі, крім лихопомної Гери. Могутня богиня зненавиділа Зевсового сина Еака, зненавиділа вона й весь острів, що звався ім'ям її суперниці. Тож вона і наслала на острів Егіну страшну моровицю.
Не знаючи її причини, люди спершу силувалися зарадити лихові різними ліками, цілющими травами, та все було намарне. Що далі, то більше гинуло люду й тварин.
Важкі чорні хмари оповили небо і наче давили на острів, що знемагав від задухи. Нарешті по тому, як чотири рази ставав місяць уповні, подув з півдня вітер, поривчастий Нот, але такий пекучий і смертоносний, що люди насилу зводили дух.
Настала весна, та не було кому орати землю, і на ній порозводилось безліч змій, що отруювали не тільки зілля, але й воду в річках та озерах. Від пошесті насамперед гинули свійські тварини. Ось витривалі дужі воли раптом падають серед дороги, і вражений селянин не годен дати їм ради; у кошарах жалібно мекають вівці, а в стайні стогне, наче людина, гордий кінь, що завжди, був окрасою всіх перегонів.
У лісі конають люті вепри, оленів уже не тримають їхні стрункі бистрі ноги, а ведмеді не нападають, як колись, на череди й отари. Та й тих уже немає.
Стоять порожні домівки, а людей мертвих стільки, що несила тим, хто ще живий, їх ховати. Лежать вони по всій Егіні, наче жолуді восени під великим дубом, і стає їх дедалі більше й більше.
Хто з людей мав ще сили, той плівся, ба навіть плазом повз до Зевсового храму. З останніх сил молили вони всемогутнього бога зглянутися на них і покласти край  страшній моровиці.  Та часто людям  не ставало  снаги  доказати  молитви,   і  вони,  знеможені, падали мертві.
Врешті вимер весь люд на Егіні, зостався тільки Еак із своїми синами, але й ті ледь животіли. Тоді Еак подався до Зевсового храму, щоб принести в жертву останнього бика і тим уласкавити рідного батька. Але біля самого вівтаря жертовний бик раптом жалібно заревів і впав, конаючи, додолу.
—    О Зевсе, боже великий! — вигукнув розпачливо Еак.— Якщо ти справді колись любив мою матір і не соромишся бути мені батьком, то не губи моїх синів ясночолих, відроди життя на Егіні або нехай і менезабере чорний Танат.
Тільки-но Еак проказав ці слова, як зненацька серед білого дня сяйнула яскрава блискавка і загримотіло далеко навкруг.
Наче сили раптом додалося Еакові.
—    Я розумію! — радісно скрикнув він.— Батьку мій рідний, ти дав знак, що почув мою ревну молитву. Тож хай та блискавка, той грім стануть запорукою життя на Егіні.
Повертаючись додому, Еак стомлено сів перепочити під старим, великим дубом. То було дерево не просте — воно виросло з жолудя священного додонського дуба, що шелестом свого листя віщує людям майбутнє. Знічев'я Еак звернув увагу на мурашник під деревом. Звідти вибігали мурашки, метушилися, тягли щось назад або повзли нагору, по дубових гілках.
І знов Еак став благати:
— Милосердний батьку, дай мені стільки люду, скільки є отут мурашви, тоді заселиться весь острів Егіна.
Зашарудів старий дуб, загойдав густим гіллям, хоч не було ані найменшого вітру. Вражений Еак упав навколішки й поцілував святу землю та дуб. Він ще не зважувався повірити в чудесні ознаки, проте в ньому, десь у сховку душі, вже сяяли радість і ясне сподівання.
Тієї ночі Еакові привидівся дивний сон. Він знову побачив той старий дуб, а на його гілках — метушливих мурашок. Гілки загойдались, і мурашву сипонуло додолу. А на землі вони стали більшати, зростати, товстішати, звелися на ноги і врешті прийняли подобу людей.
Тут Еак прокинувся. Його збудив якийсь галас, що долинав знадвору. Старий прислухався і врешті збагнув: то були людські голоси, від яких він давно вже відвик. Звідки ж ті люди взялися?
Аж тут до спочивальні Еака вбігли його сини Теламон і Пелей.
—    Батьку! — збуджено загукали вони.— Вийди й поглянь, яке сталося диво. Знову на нашій Егіні повно-повнісінько люду.
Вийшов з дому Еак і побачив тих самих людей, які йому щойно привиділись у віщому сні. Розчулено подякував егінський володар своєму великому батькові і з радістю став ділити поміж людьми землю й оселі, а вони щиро  вітали  його  за справедливість  і ласку.
Тих людей Еак назвав мірмідонцями, бо вони виявилися такі ж роботящі, невибагливі й хазяйновиті, як  їхні  малесенькі  предки.   А  крім   того,   вони  були надзвичайно хоробрі. То їхні нащадки воювали десять років міцномуровану Трою, а на чолі в них стояв онук старого Еака, Пелеїв син, славнозвісний Ахілл.
Після смерті першого володаря Егіни йому на шану щороку відбувалися на острові великі свята—еакії, де молодь виступала в різних змаганнях, виявляючи силу і мужність. А Зевс зробив свого мудрого, справедливого сина суддею у підземному царстві тіней, де Еак править суд разом із іншими Зевсовими синами — Міносом і Радамантом.


НА ОСТРОВІ КЕОСІ
Південні краї з давніх-давен прикрашають вічнозелені стрункі кипариси. Вони не схожі на інші дерева, що весело шумлять своїм верховіттям,— кипарис ніколи не відповідає на пустотливі заохочування до гри легковажного Зефіра, а стоїть нерухомий, ніби в глибокій зажурі. Тільки коли налітає нещадний буревій, гнеться і наче стогне тоді кипарис, а потім знову стоїть незрушний, сумний.
Давні греки здебільшого садовили його на кладовищах, як дерево жалоби й плачу, бо всі знали сумну, незвичну історію кипариса.
Колись він був не деревом, а гарним струнким юнаком, улюбленцем того бога, що однаково влучно напинає тятиву лука чи струни дзвінкої кіфари. Аполлон охоче полював з Кипарісом, навчав його вистежувати здобич та непомильно влучати в неї, а сам милувався з юнакової вроди, веселої вдачі та спритності.
Жив Кипаріс на острові Кеосі, славному своїми лісами. Багато водилося в тих лісах всякої звірини, але одна тварина була особлива. Аж у далекі краї линула слава про кеоського оленя, велетенського красеня з такими широченними рогами, що і в спеку його голову оповивав холодок.
Часто бавилися з оленем лісові німфи — дріади, але він не цурався й людей: заходив на їхні подвір'я і, спокійний, лагідний, дозволяв себе пестити навіть незнайомій   руці.   І   люди   любили   лісового   красеня.
Але найдужче за всіх любив його син кеоського володаря Кипаріс. Він водив оленя на пасовиська, де буяло молоде зілля і де з глибоких джерел струміла чиста, прозора вода. Юнак заклечував зеленим гіллям і луговими квітами могутні роги оленя, а тоді сідав на нього, як на коня, і весело гасав горами й долинами, а розумний звір слухняно корився вуздечці, що її хлопець зробив із пурпурової стрічки.
Якось улітку видався особливо пекучий день. Навіть зірки, що їх не видно за сонячним промінням, мало не розжарились, і Рак посунув свої грізні криві клешні аж до морської води.
Уся звірина у лісі завмерла, сховалася. Забився в хащі  й   красень-олень,   зморений   небувалою  спекою. Та враз усе його тіло пройняв гострий, пекучий біль — то вп'ялася в нього безжальна стріла, що її випустив з лука якийсь вправний мисливець.
Тим мисливцем був Кипаріс. Блукаючи лісом, він раптом угледів серед кущів тіло якогось лісового звіра і, довго не думавши, стрелив із лука. Радісно закалатало йому серце, бо звір не кинувся тікати, навіть не дуже й борсався, видно, рана була смертельна. Юнак сміливо підбіг, розсунув кущі—і з жаху мало сам не сконав. Ридма ридаючи, впав він на свого вірного друга, на свою любу втіху, і закричав у нестямі:
—    Це я, я тебе вбив! Але я не житиму теж, я вб'ю і себе!
На весь ліс лунав юнаків лемент і плач. Чули їх і звірі, і птахи, й жалісливі дріади, та ніхто не озвався до   вбивці.   А  хлопець  уже   знемігся  від   горя   і  сліз.
Зненацька якась владна рука звела Кипаріса на ноги. То бог Аполлон, здалека почувши розпачливий зойк свого улюбленця, поспішив йому на пораду. Довго він умовляв юнака заспокоїтись, ласкаво втішав його, та хлопець   одно   тільки   плакав   і   крізь   сльози   благав:
—    Боже всевладний, дозволь мені досхочу посумувати над моїм бідним другом. Я все   одно помру з горя.
—    Ні, ти не помреш! — відказав засмучений бог.— Ти житимеш вічно, щоб вічно сумувати.
І знеможене тіло нещасного юнака раптом почало тверднути, братися'корою, а волосся, яке щойно спадало на біле чоло, тепер зазеленіло, стало дрібненькою глицею, швидко потяглося вгору, і ось уже на тлі неба завиднів стрункий обрис досі не баченого дерева.
Скрушно зітхнув Аполлон і врочисто промовив:
—    Я вволив твою волю, юний мій друже, хоч сам тяжко журюся, бо надто вже прихилився палким серцем до тебе. Тепер ти станеш деревом жалоби й плачу, і хоч ніхто не побачить твоїх сліз, та весь твій незруш-ний вигляд буде втіленням суму.
Відтоді й росте на землі вічнозелене струнке дерево кипарис.


АРАХНА
Зроду-віку ніхто з-поміж смертних людей не зважувався бодай подумки змагатись у ремеслі чи в будь-якій іншій роботі з неперевершеною майстринею, улюбленою дочкою самого Зевса — Афіною Палладою. Та якось прочула горда богиня: у Лідії є дівчина, що не хоче поступатися їй у ткацькій майстерності. Та ще й походить вона з бідного, незнаного роду.
—    Яке зухвальство! — спаленіла богиня. І надумала помститись тій смертній.
А юна Арахна — так звали дівчину — справді виросла в простій ремісничій родині. Мати рано в неї померла, а батько цілісінькі дні працював у майстерні, фарбував тонкорунну вовну в усі відтінки найбагатшо-го кольору — пурпуру. Милувалося дівча тими барвами,   а  ще  дужче  вічно  мінливими барвами природи.
Змалечку Арахна навчилася ткати і з роками ткала дедалі краще і краще. Вона мала меткі пальці, очі зіркі й пам'ятливі, а душу ще дитинну й гарну, і через те її тканини вражали красою. Легкі, мов повітря, невідчутні на дотик, як ранковий туман, вони мінилися дивними кольорами, сяяли сонцем, вабили хвилями, мерехтіли зірками чи стелилися зіллям і квітами.
З усієї Лідії — з зелених виноградників високого Тмолу чи з берегів золотодайного Пактолу — часто прибігали до Арахни безжурні німфи, цікаві поглянути, як вона тче ті прегарні тканини. Наче зачаровані, дивилися німфи на Арахнину працю, бо то було справжнє мистецтво. Залюбки приглядалися вони, як спершу дівчина довго розминає прудкими пальцями грубу вовну і та стає легкою і пишною, наче хмаринка, як намотує вовну в мотки, як крутить своє веретенце, як нарешті гаптує голкою, немов пензлем малює.
—    Тебе, мабуть, навчала сама Афіна Паллада! — у захваті вигукнула якось молоденька німфа.
Та Арахна, хизуючись, мовила:
—    Афіна Паллада? Нехай вона ще спробує позмагатися зі мною. Я і не здумаю поступитися їй.
Аж сахнулися назад злякані німфи — вони ж бо добре знали, що грізна богиня нікому не дарує образи.
І справді, невдовзі по тому якось Арахна сиділа на подвір'ї й уважно ткала, тож і незчулась, коли до неї підійшла стара, сива бабуся і стала, спираючись на ціпок.
Арахні здалося, що то котрась із стареньких служниць, і вона байдуже відвернулася від неї. Але стара раптом мовила:
—    Послухай, дівчино, моєї ради. Замолоду люди часто не годні стриматись від гострого слова і тільки на схилі літ стають обережні й мудрі. Колись ти пожалкуєш, що образила велику богиню. Ти прагнеш слави найкращої ткалі, та дарма! Мерщій схилися перед богинею та ревно благай, щоб простила тобі зухвалість і гонор.
Розгнівалась Арахна, прудко схопилася з місця — аж ткання її впало додолу—і мало не вдарила стару, та насилу перемоглась і тільки кинула згорда:
—    Навіщо ото стільки жити? Від старості ти вже геть позбулася глузду. Іди, повчай свою дочку чи невістку, коли вони в тебе є, а я собі і сама зараджу. Чого мені боятися Афіни Паллади? Бачиш, вона не зважується змагатись зі мною у ткацтві, бо й досі сюди не прийшла.
—    Ні, прийшла! — залунало у відповідь, і вже перед Арахною стоїть не благенька стара, а могутня Зевсова донька.
З переляку всі німфи й служниці впали долілиць перед нею, одна тільки Арахна не злякалася. Правда, вона підвелася з місця й обличчя їй на мить взялося рум'янцем, але тоді знову зблідло. Так удосвіта, коли прокидається богиня світанку Еос, небо наче займається вогнем, а як вимчить на своїй квадризі Геліос-сонце, воно яснішає й блідне.
—    Тож будемо змагатися? — глузливо спитала богиня, і очі їй спалахнули вогнем зловтіхи.— Чи ти передумала?
— Ні,   не   передумала,— твердо   відказала   Арахна. І тим накликала на себе чорну недолю.
Почалося не бачене досі змагання. Обидві жінки — безсмертна і смертна,— підперезавши під груди одежу, швидко стали до кросен, і їхні пальці забігали спритно та вправно серед пурпурових ниток ледь помітних відтінків. їх так важко було розрізнити, ті відтінки, як у веселці, що сяє на небі, коли сонце і дощ водночас тішать очі смертних людей. Багато у веселці барв, і одна непомітно для ока переходить у іншу. Так само мінилися барви і тут, та ще, наче сонячні промені, вплітались у вовну тонесенькі смужки щирого золота.
На полотнині в Афіни Паллади вимальовувалася повість з прадавніх часів —як сперечалися боги за назву нового грецького міста. У величному спокої сидять навколо Зевса дванадцятеро богів-олімпійців, наче судді, і дивляться всі на Посейдона й Афіну. Ось Посейдон довгим тризубцем ударив щосили в каміння, і звідти чистим водограєм бризнула джерельна вода.
—    Я дав новому місту воду, тож хай воно зветься моїм ім'ям! — вигукнув тоді Посейдон.
Та поруч стоїть Афіна Паллада із списом і щитом у руках, голову їй боронить мідний шолом, а груди — велика егіда. Афіна встромила спис глибоко в землю — і звідти виросла срібляста олива, що годуватиме своїми плодами людей. Сподобалося це безсмертним богам, і вони визнали переможницею богиню, а місто — їй на шану — назвали Афінами.
Оцю свою перемогу над Посейдоном і відтворила Афіна Паллада. А щоб Арахна збагнула, яка доля чекає на неї, богиня виткала по кутках полотнини кілька малюнків про долю зухвалих людей.
В одному з кутків постали засніжені фракійські гори Гем і Родопа. Колись то були живі люди, рідні брат і сестра, молоді, гарні, щасливі. Та вони надумали називати себе Зевсом і Герою, за те і стоять тепер нерухомо, вкриті кригою й снігом.
В іншому кутку Афіна Паллада виткала нещасну матір низькорослих пігмеїв, що насмілилася була змагатися з Герою, і та зробила її журавлем. У третьому кутку теж виткано птаха — лелеку. Ним стала троянська царівна Антігона, що всіх запевняла, ніби в неї коси кращі, ніж у самої Гери. Не зарадив Антігоні навіть її батько Лаомедонт, цар багатої Трої, і з волі лихопомної богині стала його дочка лелекою, що хизується своїм білим пір'ям та клацає раз у раз довгим дзьобом:   клац-клац!
В останньому кутку плаче Кінір, володар міста Пафос на Кіпрі. Лежить він у смертельній тузі на мармурових сходах священного храму, обіймаючи ті сходи руками — бо то його юні дочки, дивовижні красуні, перетворені на мертвий мармур. Вчинила це Афродіта, бо царівни якось насмілилися сказати, що з лиця вони кращі навіть за богиню кохання і вроди.
Край тканини Афіна Паллада обвила гіллям свого дерева—оливи, і від того весь витвір став довершено гарний. Милуючись ним, богиня закінчила роботу і тоді глянула на тканину своєї суперниці. Глянула і аж завмерла від заздрості й гніву.
Посередині своєї полотнини Арахна виткала юну фінікійську царівну Європу, що її викрав Зевс: прийнявши подобу білого бика, він умчав її морем. Видно, як дівчина в розпачі дивиться на рідний берег, як кличе своїх подруг, як боїться вона морських хвиль і вся зіщулилась, підібгавши голі ніжки. А. бик пливе далі й далі від берега.
Виткала Арахна й інші малюнки, і в кожному йшлося про те, як боги-олімпійці ошукують смертних. Багато було тих малюнків, а круг них лягла вузька облямівка з яскравих квітів та виткого плюща.
Хоч як стало заздрісно Афіні Палладі, та мусила вона бодай подумки визнати, що Арахнин витвір не гірший за її власний. Гнів пойняв могутню богиню, ще дужчий від того, що ця смертна насмілилася без шаноби, зневажливо змалювати безсмертних богів.
Вихопила розлючена богиня в Арахни з рук полотнину, подерла на шмаття, ще й кілька разів ударила дівчину ткацьким човником по голові.
У відчаї Арахна кинулася до свого покою і хотіла повіситись, та Афіна Паллада сказала їй владно:
—    Живи! І тчи своє прядиво. Тільки, негіднице, знай: ти довіку висітимеш і довіку прястимеш, і ти, і всі твої нащадки!
По тих словах богиня плеснула на Арахну соком якогось отруйного зілля та й щезла. А бідна дівчина перетворилася враз на невеличкого павука і стала ткати в повітрі тонесеньке павутиння.
Так помстилася жорстока богиня своїй смертній суперниці.


ГІАКІНТ
Хто з-поміж смертних людей не чув, що сонцесяйний бог Аполлон буває у гніві грізний і лютий? Бог з мечем золотим, бог срібнолукий, він не знає тоді пощади, і милосердя йому не відоме.
Навіть коли Аполлон когось покохає, бурхливо і палко, як тільки може кохати бог-олімпієць, то цьому коханню часто вторує не безхмарне щастя, а горе або й неминуча загибель.
Колись Срібнолукий покохав юну німфу Дафну, що безжурно і вільно жила собі в лісі. Там, ненароком зустрівши красуню, Аполлон хотів був її перейняти, але настрахана німфа знялась і побігла, ніби підхоплена вітром. Та хіба від могутнього бога втечеш? І щоб врятуватися від нього, Дафна перетворилася на дерево, стала вічнозеленим лавром.
Згодом, гостюючи в Лакедемоні, Аполлон угледів якось юного Гіакінта, сина спартанського царя. Чутка про дивовижну вроду юнака линула далеко за межі невеличкої Спарти. Може, ту чутку розніс легкокрилий вітер Зефір, що любив ласкаво куйовдити пишні кучері Гіакінтові. А може, усім про юного спартанця розповів фракійський поет Таміріс, що схилявся перед чистою вродою і співав про неї    пісні.
Та ні натхненний співець, ані вільний Зефір не могли змагатися з Аполлоном. Одразу прихилившись палкою душею до юнака, владний бог схотів тепер сам-один милуватись його дивною вродою. Своїм вірним служницям Музам він звелів осліпити Таміріса і позбавити співочого дару.
Музи й самі гнівалися на фракійського поета, бо він насмілився твердити, ніби співає краще за них. Тож вони залюбки вволили Аполлонову волю, та пам'ять про співця Таміріса не згасла — її передав нащадкам інший великий митець.
Тепер Аполлон надовго забарився в Лакедемоні, й даремно чекають його гостинний Делос і Дельфи священні. Бог-олімпієць блукає з Гіакінтом горами й долинами, полює з ним звірину чи ловить рибу в веселій  річці  Еврот,   вчить  його  стріляти   і  вправлятися так, щоб стати справжнім атлетом, недарма ж бо юнак народився у Спарті.
Якось гарної днини обидва скинули своє нехитре вбрання, намастилися свіжим соком оливи і взялися до вправ — кидати диск. Великий, важкий, він, проте, здавався іграшкою в руках далекосяжного бога. Крутнувся Аполлон, щосили метнув диск угору, і той блиснув на сонці високо в ефірі.
Захоплено загукав Гіакінт і, збуджений грою, побіг необачно туди, де мав диск упасти, щоб самому мерщій йото теж далеко метнути. Але тієї ж миті з гори Тайгет зірвався легкокрилий Зефір і, сповнений заздрості, спрямував невидимо диск. Той упав на скелястий грунт, відскочив і врізався юнакові в прекрасне лице.
Аж затьмарився ясний день Аполлонові, аж ніч йому стала в очах, коли він підбіг і схопив в обійми юне, але вже безвладне тіло. Прагне бог спинити цілющими травами кров, прагне затримати, не пустити душу свого улюбленця до похмурого царства тіней. Та все намарне. Перед суворою, невблаганною Долею безпорадні навіть всевладні боги.
Дивиться засмучений Аполлон, як життя покидає Гіакінтове тіло і воно в'яне, наче квітка з безжально поламаним стеблом. Хилиться та зламана квітка додолу — і все важче звисає юнакова голова з Аполлонових обіймів.
І могутній бог застогнав:
—    Ти гинеш, любий, у розквіті літ через мене: То я привів тебе сюди, я кинув смертоносний диск. Моє ти горе, моя скорбота безкрая! Якби я міг віддати за тебе життя чи разом із тобою померти! Та я мушу коритись одвічним законам.  Але все одно ти завжди будеш зі мною. Тільки-но моя рука торкнеться кіфари — ти оживатимеш знов у піснях. І щоразу, як вижене холодну зиму переможна весна, ти розквітатимеш яскравою квіткою.
Тільки-но мовив це Аполлон, як із землі, политої юнаковою кров'ю, виросла прегарна квітка із пломенистими пелюстками.
Ту квітку спартанці назвали гіакінтом, і щовесни, коли вона розквітала, в Спарті на згадку про загиблого юнака відбувалися великі урочисті свята — гіакінтії. А тепер ту гарну духмяну квітку люди звуть гіацинтом.


КІКЛОП І НЕРЕЇДА
На острові, де височить вогнедишна Етна, жив колись величезний кіклоп Поліфем, син могутнього бога Посейдона і німфи Тооси. Найбільший з усіх кіклопів, він скидався на гору, порослу диким чагарником. Здоровенний, незграбний, мав він потворне обличчя з одним-єдиним оком, що лиховісно виблискувало на похмурім чолі.
Жив Поліфем самотою у великій темній печері, що правила і за кошару,— кіклоп займався скотарством. Пив молоко, заїдав овечим сиром, та понад усе полюбляв він сире м'ясо — чи свійської тварини, чи лісового звіра, а найдужче — людське.
Чутка про людожера розійшлась ген по світу, і всі кораблі далеко обминали той берег, де жив Поліфем. А якщо у чорну негоду мореплавці мусили тут шукати притулку, сумна була їхня доля — ще ніхто не вертався звідти живий.
Поліфем не боявся гніву ні Зевса, ні інших блаженних богів, бо вважав себе дужчим за них. Та він помилявся. О золота Афродіто, не знав кіклоп, яка нездоланна сила, яка могутність у твоїй ласкавій усмішці!
Якось угледів Поліфем своїм єдиним оком прегарну нереїду Галатею і відтоді втратив спокій і сон. Забув він свої густорунні отари, свою похмуру печеру, де кисло молоко у численних діжках, забув усе на світі, а тільки з ранку до смерку стояв на березі, незрушно, мов скеля, та пильно вдивлявся у море — чи не зрине хоч раз серед хвиль Галатея.
Морські німфи часто залишали підводний палац свого батька, бога Нерея, та розкошували у безкрайому морі. Весело жилося з нереїдами-сестрами і Галатеї, загальній улюблениці, бо завжди була вона лагідна, спокійна, привітна.
Коли Галатея чула, що на морі ремствує буревій, вона зринала з прозорого батькового палацу на поверхню — і лютий буревій покірно вщухав, розгойдані хвилі вгамовувались, а за мить уже лащились до нереїди і тихо гойдали її, наче дитину.
Усі любили Галатею, і от — нереїді на горе — полюбив її жахливий кіклоп Поліфем.
Тепер потворний велетень став навіть дбати за себе: розідрав граблями свій хтозна-відколи не чесаний чуб, відтяв серпом пелехату брудну бороду і, поглядаючи, наче в дзеркало, у воду, силувався надати своєму обличчю   іншого  виразу — бодай  не  такого  лютого,   як завжди.
Поліфем навіть уже не звертав уваги на кораблі, що могли тепер вільно приставати до берега. І не здивувався, коли якийсь корабель сміливо кинув кітву неподалеку від місця, де він саме стояв, а з того корабля вийшла на берег смертна людина. То був старий віщун Телем, що розумівся на леті птахів і з нього дізнавався майбутнє.
—    Стережись, Поліфеме! — сказав мудрий Телем.— Бо незабаром сюди припливе найхитріший з-поміж людей, Лаертів син Одіссей.
—    Ну, то й що?—похмуро спитав, наче каменя кинув, кіклоп.
—    Хитромудрий Одіссей позбавить тебе єдиного ока, і ти житимеш завжди у безпросвітній пітьмі.
Зненацька гримнуло  важко у горах — то  зареготав Поліфем.
—    Брешеш, старий дурню! — вигукнув він.— Інша істота вже позбавила мене ясного дня.
І знову загриміло навкруг — то Поліфем зайшовся реготом, а може, плачем.
Даремно зневажив кіклоп Телемове віщування: воно, хоч і згодом, але справді збулося.
Та велетень швидко забув віщунові слова. Важко ступав він уздовж берега чи знову ставав непорушно, спираючись на свою палицю — чималу сосну,— та одно вдивлявся у хвилі лазурового моря.
Врешті   Поліфемові   якось   урвався   терпець,   і   він заволав:
—    Галатеє! Виринь із моря, не ховайся від мене, красуне!
Громом-луною відбився той поклик у горах, і кіклоп збагнув, що так він нереїду ще дужче злякає.
Велетень схаменувся і заговорив тихо, майже благаючії:
—    Галатеє, яка ти гарна! Ти біліша за молоко, солодша за достиглий золотий виноград, легша за лебедячий пух, а грайлива, як мале козеня. Не ховайся у морі, виринь до мене! Хіба я такий потворний, як базікають смертні? Допіру я дивився у воду і побачив, наче став куди кращий. А що око в мене одне, то й на небі одне тільки сонце.
Марно кіклоп умовляв і благав. Тільки часом якась нереїда-пустунка на мить виринала із хвиль, лукаво всміхалась і знову щезала в воді.
—    Он яка ти, Галатеє, уперта, затята! — щиро бідкався Поліфем.— Тікаєш від мене, як гірський олень від мисливських собак. Ти тверда й непохитна, наче віковий дуб, хоч гінка і струнка, мов тополя. Може,
ти й гадки не маєш, який я багатий, які в мене ліси, пасовиська, сади? Оті всі численні отари — мої, я навіть їм ліку не знаю. То тільки біднота мусить лічити худобу. Може, ти не віриш на слово, то прийди і поглянь. Станеш господинею в моїй просторій печері, будеш там бавитись із овечками й козенятами, а ще я спіймав у лісі двійко ведмежат тобі на розвагу. О Галатеє, невже ти згордуєш великим коханням, що палає у мене в грудях, наче то дихає Етна вогнем!
Та Поліфем даремно просив, даремно благав. Нажахана Галатея втекла аж на морське дно і сховалась у батьковому палаці серед сестер-нєреїд.
—    Ти вся тремтиш, Галатеє,— казали вони,— але ж Поліфем сюди не дістане.
—    Я не за себе тремчу, любі сестри, я боюся за того, кого покохала,— за юного Акіда. Якщо Поліфем про нього дізнається — хлопцю не жити.
І то була правда.
Акід, син лісового бога Пана й німфи, був зовсім юний, в нього ще й не сіявся вус, а гарні, смагляві щоки вкривав легенький пушок, наче в дитини. З першого погляду Галатея закохалася в нього, і юнак відповів їй ніжно і щиро. Скільки щасливих, веселих годин провели вони разом на гойдалках-хвилях, чи на березі серед пахучих олив, чи в прохолодних гротах, оповитих плющем. А тепер над ними стала чорна кіклопова тінь. І хоч настрахані Галатея з Акідом завжди ховались, та   Поліфем   своїм   єдиним   злим   оком   вистежив   їх.
Побачивши, як вони милуються, кіклоп заревів, немов водночас заревло сто биків:
—    Ага, попалися! Бач, на якого плюгавця мене проміняла, дурна. Ну, то це була ваша остання щаслива хвилина!
І оскаженілий велетень кинувся до них. Галатея, наче рибка, блискавично метнулась у море і щезла у хвилях. А бідолашний юнак тікав не знати куди від кіклопа, і кричав, і волав:
—    Рятуй мене, Галатеє! Рятуйте, батьку й мамо! Сховайте...
І замовк. Бо лютий велетень відламав від скелі здоровенну брилу і шпурнув її, що мав сили, в нещасного юнака.
Не стало Акіда. Аж ось із-під брили заструміла червоною цівкою кров. Трохи згодом струмок поширшав, потекла вже вода, тільки якась каламутна, наче після сильної зливи. Вздовж струмка виріс шелесткий очерет, і нарешті чиста, прозора річка потекла із каміння до моря.
Часом на березі тієї річки журно сидить Галатея, і їй крізь сльози здається, що з води виринає вродливий юнак у вінку з очерету. Гарним обличчям він схожий на її коханого Акіда, тільки обличчя те голубе і дивно прозоре.
А смертні люди так і назвали ту річку — Акід, і ця давня назва збереглася й понині.


ПЕЛЕЙ І ФЕТІДА
Міниться і сяє проти сонця безбережне море, то синє, то зелене, то зеленаво-блакитне, всіяне безліччю яскравих блищиків. Вони так мерехтять, що аж боляче смертним очам. Зате як тішаться ними безсмертні красуні нереїди, дочки морського бога Нерея! Наче коштовні самоцвіти-прикраси спалахують ті сонячні блищики на їхніх мокрих косах, на прекрасних руках, на сніжно-білих раменах.
А коли сонце заступлять важкі чорні хмари і море темніє, здіймається хвилями,— як весело тоді нереїдам гойдатися на тих хвилях чи пірнати в біле легке іпумовиння.
Багато дочок було в старого Нерея, одна краща за одну. Та й з-поміж них вирізнялася юна Фетіда, її дивна врода причарувала навіть наймогутніших володарів світу — Зевса і Посейдона. Обидва хотіли побратися з надзвичайною красунею, і хтозна, чим скінчилося б суперництво між рідними братами, якби не титан Прометей.
Зевс уже давно шукав приводу примиритися з незламним титаном, бо той знав якусь страшну таємницю про нього. Прометей затято мовчав, довго мовчав, та нарешті здався на благання своєї матері, мудрої богині Феміди, і сказав Громовержцю:
—    Стережися, Зевсе, Нереєвої дочки Фетіди. Бо здавна роковано:  її син стане могутнішим за свого батька.
Жахнувся великий бог — навіщо йому такий син? Щоб здолав його і скинув з надхмарного Олімпу в чорну безодню, у Тартар? Так, як сам він колись скинув свого батька Кроноса?
Тепер ані Зевс, ані Посейдон уже не мріяли про дивовижну красуню Фетіду. Навпаки, щоб усі боги позбулися небезпеки, Зевс надумав одружити її із смертним. Але той смертний мав бути гідним богині.
Достойних мужів було чимало в Елладі, і Зевс обрав одного з них — свого онука, Бакового сина Пелея.
Одійшовши від батька, Пелей із вірними мірмідонцями оселився у Фессалії, де заснував гарне місто Фтію. Тепер він уже не юнак: позаду в нього роки, сповнені звитяги і слави. Колись, на юнацьких змаганнях, Пелей часто бував переможцем, замолоду брав участь у знаменитих калідонських ловах разом із своїм братом Теламоном, із Мелеагром, Тесеєм та іншими героями, окрасою грецьких земель.
А коли у фессалійському місті Іолку, що стоїть на березі моря, син колишнього володаря Ясон став скликати сміливців на свій корабель «Арго», щоб їхати за золотим руном до далекої Колхіди, то аргонавтом став і Пелей.
...Швидко пливе «Арго» тихим, лагідним морем. Вода така осяйна й мерехтлива, аж боляче веслярам дивитись на неї. Та як не дивитись, коли серед грайливих хвиль раптом сплесне сніжно-біла рука, майнуть довгі коси у сонячних блищиках-самоцвітах, вирине на мить прекрасне лице. То безжурні нереїди тішаться сонцем, і морем,  і кораблем,  що,  наче чайка,  летить уперед.
Дужі чоловічі руки невпинно занурюють весла у воду, бо далека ще путь. Гребе чимдуж і Пелей, та очі його пильно вдивляються в море. І гарячково б'ється в голові одна-однісінька думка: хоч би на мить ще побачити ту нереїду, ту дивовижну блискучу красу!
Не знає Пелей, що з морських хвиль йому сяють очі тієї, яка з волі всевладного Зевса згодом ртане йому за дружину...
Збігло кілька років, і от у Фессалії, на зеленій горі Пеліон, зібралися боги-олімпійці на бучне свято — весілля Пелея і Фетіди. Не відразу згодилася Нереєва дочка стати дружиною смертного мужа. Довго ремствувала і відмагалася пишнокоса богиня, вдавалася до різних хитрощів, але перебороти Зевсової волі вона не могла.
Та й Пелей був не з тих, хто відступається від своєї мети. Довідавшись від-мудрого кентавра Хірона, який жив на горі Пеліон, що Фетіда вміє прибирати різні подоби, Пелей узяв із собою міцні пута й подався шукати красуню.
Край неглибокої морської затоки, на березі, порослому миртами, був гарний, затишний грот. В його прохолодному смерку любила відпочивати Фетіда, ховаючись від полуденної спеки. Там, у прибережному гроті, і знайшов нереїду Пелей.
Вона солодко спала, недбало вкрившись своїми довгими косами.  А коли зненацька прокинулась, то вже вся була в путах. Розгнівана богиня силувалась вирватися з них, ставала то птахом, то деревом, то тигром, то навіть вогнем чи водою, та Пелей міцно тримав пута.
Нарешті Фетіда знемоглась і, знову ставши нереїдою, втомлено мовила:
—    Ти переміг, Пелею, але не пишайся. Напевне, була в тому Зевсова воля, і я мушу скоритись.
І от тепер, на зеленій горі Пеліон лунають Гіменеєві гімни, звучать кіфари, тимпани і флейти. Всі безсмертні зійшлись на весілля Зевсового онука з юною богинею. Олімпійські вісники Гермес та Іріда весело запрошують нести молодим гойні дарунки.
Перший прийшов мудрий кентавр Хірон, що був тепер молодому за батька. Він простяг Пелеєві великий спис із пеліонського ясена. Божественний майстер, кульгавий бог Гефест подарував молодому гострий меч своєї роботи. Спільним дарунком богів був обладунок із щирого золота, а Посейдон ще додав двох безсмертних  коней,  що  могли  мчати  швидше  за  вітер.
Багато дарунків одержала й Фетіда: від Гери — коштовні шати, від Афіни Паллади — співучу флейту, а золота Афродіта принесла чудову фіалу, прикрашену постаттю її лукавого сина Ерота.
Ніколи ще лісові мешканці на Пеліоні не бачили такого  пишного  і  врочистого  свята.   Посеред  великої лісової галявини біля молодих за весільним столом сіли Зевс із Герою, а навкруг — усі олімпійці .та морські божества на чолі з Посейдоном.
Як гарно співають юні Музи, адже з ними сам Аполлон! Вони славлять Пелея і Фетіду та бога, що їх об'єднав: «О Гімен, о Гіменей!» А от і він пролітає — прекрасний бог Гіменей із трояндовим вінком і яскравим смолоскипом, знаком палкого почуття. Барвисті троянди і в руках Афродіти —богиня кохання і вроди обсипає молодих духмяними квітами.
Круг лісової галявини, побравшись за руки, ведуть танок Ори, Харіти і німфи, такі стрункі, вродливі і звабні, що схоплюються зі своїх місць Арей, Діоніс і Гермес та вриваються в їхнє коло. Тепер танок стає стрімкий і бурхливий, а в повітрі лунає: «О Гімен, о Гіменей!»
Хлопчик Ганімед, Зевсів виночерпій, наливає у золоті келихи небесний нектар та п'янке пурпурове вино, і всі п'ють за щастя і здоров'я молодих.
Нараз стихають усі вигуки, сміх, навіть Гіменеєві гімни, і серед глибокої тиші чути тільки якісь старечі тремкі голоси, що виводять протяглу пісню. То співають Мойри, три богині невблаганної Долі. Старі, сиві жінки, вони навіть Зевсові не підвладні, а смертним їх ні бачити, ні чути не вільно.
Та на весілля Пелея й Фетіди старезні Мойри прийшли, сіли осторонь із своїми веретенами, стали прясти і тихо співати:
—    Гей, веретена, крутіться мерщій! А ти, Пелею, слухай: у день твого світлого свята ми віщуємо тобі майбуття.
Голоси в старих, немічних Мойр глухі, ледве чутні, ще и веретена їхні хурчать, та навкруги залягла мертва тиша. Всі слухають, затамувавши подих, віщі слова:
—    Пелею, ти й тепер — окраса всієї Фессалії, та дзвінка слава твоя полине ще далі. Навіки прославить тебе цей шлюб, шлюб смертного із богинею. А ваш син, на ймення Ахілл, ще дужче прославить тебе і твій рід. Гей, веретена, крутіться мерщій! Ахілл перевершить батька і силою, і славою. А зустрічі з ним на кривавому бойовищі не витримає жодний, навіть найдужчий герой. Стануть- свідками Ахіллової доблесті невпинні хвилі Скамандра і стіни високої Трої, і не буде кращого мужа на всіх землях Еллади. Тільки,' Пелею, твій син сам обере—чи йому жити спокійно і довго, чи сяйнути падучою зіркою в темному небі. Гей, веретена, крутіться мерщій!
Далі старі Мойри забурмотіли вже щось незрозуміле, нечутне. І врешті серед гостей знову почулися голосні вигуки, сміх і пісні. «О Гімен, о Гіменей!» — знову радісно залунало в повітрі.
І ніхто не завважив, як у самому розпалі свята за деревами чорною тінню промайнула Еріда, лиха богиня чвар і розбрату. її навмисне не запросили на весілля, і розгнівана богиня надумала хитро й жорстоко помс-титись.
Нечутно наблизилась Еріда до божественних гостей і кинула на весільний стіл золоте яблуко із написом: «Найвродливішій».   А   тоді   щезла  знов  за  деревами.
Побачивши те яблуко, миттю посхоплювалися зі своїх місць три великі богині — Гера, Афіна Паллада та Афродіта, бо кожна гадала, що саме вона — най-вродливіша на світі. Богині зняли страшний галас, і заспокоїти їх зміг тільки Зевс Громовержець.
—    Гермесе! — гукнув він так, що враз усе замовкло й принишкло, а вигук той відбився стоголосим громом-луною. Зевс насупив густі свої брови і похмуро повів мову далі: —Тобі доручаю, Гермесе, відпровадити мою дружину Геру та-обох дочок — Афіну Палладу й Афро-діту — аж за море на троянську землю. Там, на горі їді, багатій чистими джерелами, пасе отару юнак Паріс. Він звичайний пастух, але насправді — людина царського роду. От і хай Паріс гїрисудить золоте яблуко тій богині, котра, на його думку, найвродливіша.
Замовк Громовержець, але темна хмара ще оповивала його високе чоло, і ніхто не насмілився більше співати й сміятись. Так лиховісна богиня Еріда домоглася свого: вона зіпсувала веселе свято, а її золоте яблуко стало врешті причиною розбрату і смертельної ворожнечі поміж двома народами — Еллади і Трої.


ПАРІСІВ СУД
Далеко від Еллади, ген аж за морем, стояло велике місто Троя. З ним не могло змагатися багатством чи військом жодне з еллінських міст — ні семибрамні Фіви, ні просторі Мікени, ні войовнича Спарта, ні торговий Корінф.
Правив Троєю цар Пріам, Зевсів нащадок. Він мав чимало дітей, розумних і гарних. Та найдужче цар пишався старшим сином — Гектором, що, наче молодий дубок, дедалі міцнів і вбивався у силу. А Пріамова дружина Гекаба знову була при надії сповити дитя. Та якось уночі Гекабі наснилося щось жаске, неймовірне, вона закричала і раптом прокинулась.
Довго заспокоював дружину Пріам, поки вона нарешті змоглася на слово.
—     Наснилося мені,— почала Гекаба,— наче в нас знайшлася не дитина, а смолоскип, що яскраво і грізно палав. Від того червоного пломеню взялися вогнем усі будинки і стіни високої Трої, зайнялися навіть дерева на горі Іді, завжди зеленій.— Та зненацька цариця знову зайшлася криком, плачем: — Горить... Усе довкола горить! Як важко дихати від того вогню, як важко! — стогнала майже непритомна Гекаба.
А вранці народився в неї хлопчик, напрочуд гарний, великий. Щасливий Пріам не зміг, одначе, здолати тривоги і звелів привести віщуна, що добре знався на сновидіннях.
Почувши про нічний сон цариці Гекаби, віщун довго мовчав, а тоді, ніби по тяжкій надумі, похмуро промовив:
—     То сон лиховісний, Пріаме. Через твого сина, що народився сьогодні, загине священна Троя.
—     Що ти сказав? Загине Троя? Через мого сина? — не йняв віри Пріам.
—     Загине! — ствердив віщун. — А щоб того не сталося, дитину треба убити.
Цареві потьмяніло в очах. Хіба міг він убити дитину, убити власного сина? Але віщун сказав: через нього загине Троя. Загине священна Троя!
Пріам аж почорнів з лиця, і перша паморозь лягла йому на темні скроні, коли наступного дня прийшов його вірний раб Агелай. То був уже літній чоловік, що пас худобу на Іді.
—     Я покликав тебе, — сказав цар Пріам тихим, пригаслим голосом, — бо знаю: ти зробиш усе, що я накажу. Візьми оце немовля, мого сина, занеси його в лісові хащі високо на Іді і там покинь. Нехай загине одна дитина, але вічно стоятиме Троя.
Не смів Агелай відмовлятись, хоч пройняв його живий жаль до дитини. Взяв він хлоп’я і подався на Іду. Пішов не туди, де жили пастухи й паслися отари, а вище, в самісінькі нетрі, поклав там дитину в якійсь невеличкій улоговині й майже бігцем повернувся до своєї лісової хатини.
Минуло п’ять днів, довгих, нестерпних. Не витримав більше Агелай і подався знов угору поглянути, що сталося з бідолашним хлоп’ям. Підійшов Агелай до тієї улоговини і з подиву мало не скрикнув: на землі лежала ведмедиця й годувала немовля своїм молоком.
Мов заворожений, стояв Агелай. А тоді обережно позадкував і сховався за деревом. Коли нарешті ведмедиця почвалала геть, він підняв заснуле дитя, поклав собі в торбу та й заквапився додому.
“Ач, яке воно гарне! — милувався дорогою Агелай, зазираючи в торбу. — Нехай мені буде за сина. І ймення дам йому гарне — Паріс”.
Дивом великим здивувалися всі пастухи, що в лісі знайшлося таке ловке, дуженьке дитя.
— Мабуть, воно не простого роду, — вголос міркували вони.
Та Агелай не прохопився і словом, що знає, звідки взялось те хлоп’я. Він глядів його, поїв молоком, купав у нагрітій сонцем воді і врешті незчувся, як хлопець зіп’явся на ноги, а незабаром уже був пастушком.
Збігли роки, і той пастушок став струнким юнаком дивовижної вроди. Не одна лісова німфа задивлялась на нього, а найсміливіша — Енона — навіть якось зазирнула до нього в курінь, та й зосталася там.
Безжурно минала Парісова юність, осяяна першим великим коханням. Енона навчала Паріса, як розрізняти сліди лісових звірів, як цілющим зіллям гоїти рани, як знаходити в хащах дорогу. А сама все чепурила і прикрашала квітами їхній убогий курінь, і він здавався їм кращим за багатий палац.
Власне, Паріс тільки чув про палац, та не знав, який він на вигляд. Він і гадки не мав, що сам народився в палаці, і так щасливо, спокійно прожив би в курені на Іді весь вік, якби про те не дізнався.
Одначе царська кров раз у раз озивалася в юнакові. Гарний, дужий, сміливий, він вирізнявся з-поміж інших пастухів, наче ясний сокіл серед чорної галичі. А в юнацьких змаганнях — у борні, в перегонах, у метанні диска чи списа — Паріс завжди ставав переможцем.
Була в пастухів ще й інша розвага — двобій найдужчих биків. І тут Паріс завжди вигравав, його улюблений бик жодного разу не підвів свого пастуха. Після двобою йому заклечували роги яскравими квітами, а переможеного бика ганьбили вінком із соломи.
Впевнений, вже трохи зухвалий Паріс якось прилюдно пообіцяв, що бика, який переможе його улюбленця, він сам увінчає лаврами, наче героя. Почув ці слова лихий бог Арей1, що саме нудився без діла — любої його серцю війни тоді ніхто серед смертних не вів. Тож задля власної втіхи Арей перекинувся на здоровенного бика і легко здобув перемогу. Прикро стало Парісові, з образи він аж спаленів, але отямився і вчинив справедливо — увінчав чужого бика лавровим вінком.
Не знав юнак, що із захмарного Олімпу за ним пильно стежили очі безсмертних богів і що його справедливий вчинок сподобався Громовержцеві.
Саме тому, коли на весіллі Зевсового онука Пелея і нереїди Фетіди три найперші богині засперечалися через золоте яблуко з написом “Найвродливішій”, володар Олімпу згадав про Паріса:
—     Ось хто буде богиням справедливий суддя!
Того дня Паріс, як звичайно, пас на гірській полонині отару. Він лежав у холодку під крислатим деревом і чекав на Енону, що мала принести якийсь немудрий обід. Ось, нарешті, почулась хода, але не така легка, ледве чутна, як завжди. Ні, під тією ходою аж задудніла земля, задвигтіла гора Іда і захиталася її найбільша вершина Гаргар. Звідти хтось напрочуд швидко спускався, і враз перед здивованим пастухом став високий вродливий юнак, а за ним — три прегарні, пишно вбрані жінки.
Схопився на ноги Паріс, та вони його ледве тримали. Незнайомий юнак усміхнувся і лагідно мовив:
—     Я — Гермес, вісник богів. А це — могутні богині Олімпу — Гера, Афіна Паллада і Афродіта. Та не бійся, Парісе, ти ж не з лякливих. І падати на коліна не треба. Стій і слухай уважно: Зевс, батько всіх безсмертних і смертних, хоче, щоб ти віддав це золоте яблуко тій з трьох богинь, яка, на твою думку, найвродливіша.
І Гермес простиг Парісові золоте яблуко, що аж яріло на сонці.
—     Та я ж простий пастух, — затинаючись, спробував відмагатися Паріс. — Хіба я можу судити, котра з богинь найвродливіша, коли навіть звести очі на них я не годен?
Залунав тихий сміх, наче хто сипонув кришталевими скельцями, і від того сміху Парісові стало раптом весело, гарно. Він глянув на богинь, і тоді найвеличніша з них ступила кілька кроків до нього і владно сказала:
—     Я — Гера, владарка всього Олімпу. Подивись і скажи: хіба я, Зевсова дружина, не найвродливіша в світі? Якщо ти вчиниш справедливо і присудиш яблуко мені, я щедро віддячу: ти станеш панувати над усіма смертними, що живуть на землі.
Другою до Паріса ступила була Афродіта, але Афіна Паллада випередила її, ще й роздратовано гримнула:
—     Не поспішай, Кіпрідо, знай своє місце. Та не забудь зняти гаптований пояс, адже в ньому всі твої чари кохання.
—     Дарма, я і без нього чарівна, — безтурботно всміхнулась Афродіта. — А от ти зніми свій високий шолом, без нього ти просто кумедна!
Насилу меткий Гермес заспокоїв богинь, і до Паріса велично приступила Афіна Паллада.
—     Не слухай, юначе, тієї безсоромниці і придивись пильніше до мене. Хіба ти бачив коли таку войовничу красу?
Паріс розгублено мовчав, і мудра богиня повела мову далі:
—     Якщо ти присудиш золоте яблуко мені, то ніколи не знатимеш поразки в бою і станеш славетним героєм.
Останньою до Паріса підійшла Афродіта. Ще зранку Харіти й Ори розчесали їй золоті кучері, й вони, наче сяйво, ясніли круг голови і рамен. Легке, прозоре вбрання не ховало прекрасного тіла. Звабно всміхаючись, Афродіта простягла сніжно-білу руку Парісові.
—     Віддай яблуко мені, ти ж сам бачиш: вродливішої за мене богині немає. А серед смертних є тільки одна, що може вродою рівнятися до мене. То Єлена, дружина спартанського царя Менелая. Я владна зробити так, що вона покине дім, родину і Спарту та й поїде за тобою хоч на край світу.
—     А Енона? — вихопилося в юнака.
—     Енона? Ця простенька німфа? Хіба вона до пари тобі? — І богиня засміялася, наче сипонула кришталевими скельцями. — Поглянь на себе, Парісе, такого красеня немає в усій Трої. І місце тобі не в пастушому курені, а в царському палаці.
Паріс збентежено всміхнувся і, ледве зводячи дух, запитав:
—     Але ж, ти сказала, Єлена — дружина царя Менелая?
—     Хай це тебе не обходить. Звірся на мене, богиню кохання. Якщо яблуко буде моє, Єлена покине Менелая і стане твоєю дружиною. Тільки тоді ти збагнеш, що таке врода і справжнє кохання.
Кров шугонула Парісові в голову. Він простяг Афродіті золоте яблуко і знеможено впав їй до ніг.
Так і знайшла його згодом Енона: він лежав на траві, якийсь дивний, знесилений, але з радісним блиском в очах.
—     Що тобі сталося? — спитала Енона.
Та він мовчав, і юна німфа вперше в житті відчула тривогу.
Саме тоді у Трої цар Пріам надумав розважити свою вірну Гекабу. Наближався день, який цариця щороку стрічала в чорній жалобі. То був день народження їхнього сина, яким вона і Пріам пожертвували заради священної Трої. Уже вдвадцяте Гекаба вбиралася в чорну жалобу, але так само сльози пекли їй очі і краялась болем душа, як двадцять років тому.
От і надумав Пріам розважити дружину і на пам’ять про загиблого сина влаштувати великі грища. Покликав він старшого пастуха — Агелая — і звелів йому приі звелів йому пригнати з Іди найкращого бика, що стане нагородою переможцеві в різних змаганнях.
У всьому великому гірському стаді найкращий бик був Парісовим улюбленцем. Не хотілося юнакові з ним розлучатись, і він попросив в Агелая дозволу самому допровадити бика до Трої. Агелай дозволив, але потім якось тривожно стало старому, і він теж подався до міста.
Спускаючися з Іди, Паріс вів бика на налигачі й розмовляв сам до себе:
—     Хто ж дістане цю нагороду? Якийсь зухвалий городянин? Та хіба серед городян є такі дужі хлопці, як наші гірські пастухи? А поміж них я завжди був першим. Чого ж мені не спробувати щастя й тут? Якби я переміг отих городян, бик став би моїм і я погнав би його назад на Іду.
От нарешті і великий майдан, де зібралася молодь на грища. Керує всім Гектор, як старший Пріамів син, але сам у змаганнях участі вже не бере. Видно, змагатимуться тільки юнаки на чолі з Гекторовим меншим братом Деїфобом та його родичем Енеєм, Анхізовим сином. А круг майдану поставали інші троянці з дітьми, надавши кращі місця Пріаму, Гекабі та їхньому почту.
Поки Паріс, міцно тримаючи налигач, цікаво розглядався довкола, наспів старий Агелай. Паріс щиро зрадів, тицьнув йому до рук налигач, а сам гайнув у гурт юнаків, що вже ладналися до грищ.
Спершу ніхто не звернув уваги на прийшлого юнака, але раз по раз, у всіх видах змагань, той юнак ставав першим, і тоді всі зацікавились, хто він і звідки.
Коли виявилося, що то звичайний раб, убогий пастух, усі обурились, а запальний Деїфоб кинувся на Паріса з мечем. Марно розумний Гектор силкувався зупинити брата — той аж нетямився з люті, і кепсько довелося б беззбройному пастухові, якби не підбіг він до Зевсового вівтаря.
Спинився Деїфоб: навіть у розпалі гніву він не насмілився торкнутись того, кого боронив Зевсів вівтар. А тим часом старий Агелай упав Пріамові до ніг, ревно благаючи:
—     Царю, врятуй свого сина!
Так дізналися Пріам і Гекаба, що той красень-пастух — їхній син, якого потай врятував і виростив Агелай.
Тепер у Трої настало справжнє свято. Після багатої вдячної жертви безсмертним богам усі зібрались у царському палаці на учту. Вже не чорна жалоба, а пишні шати прикрашали царицю Гекабу. І вона, і Пріам не зводили щасливих, залюблених очей із Паріса. Гектор, Деїфоб та інші брати пили з ним медвяне вино, жартували, сміялись. Тільки одна людина — дівчина в чорнім убранні — сиділа осторонь, похмура та мовчазна, і дедалі страшнішим ставав її погляд: якийсь лихий вогонь жеврів у її чорних довгастих очах. Зненацька дівчина підвелась і дико скрикнула:
—     Загасіть той смолоскип! Мерщій загасіть! Хіба ви не бачите, що від нього займається все навкруги?
А тоді впала на своє місце і зайшлася нестримним плачем.
—     Кассандро! Заспокойся, Кассандро! — підбігли до неї сестри, Пріамові менші дочки. — Тобі, певне, щось привиділось?
—     Авжеж, я бачила! — з притиском вигукнула Кассандра крізь сльози. — Бачила, як Троя палає. І станеться те через нього!
Вона враз підвелася, вказала рукою на Паріса і владно сказала:
—     Нехай іде звідси, іде геть з нашої Трої!
—     Ні, ні, сина я тепер не віддам! — схопилася кричма цариця Гекаба. — Тепер він довіку буде зі мною! Яка ж ти, Кассандро, лиха дочка і сестра.
Та Кассандри вже не було в палаці. Вона вибігла на подвір’я, підставляючи розпашіле лице нічній прохолоді.
Колись — тоді вона була ще зовсім юною — її, найвродливішу Пріамову дочку, покохав бог Аполлон. Щоб прихилити дівчину до себе, він ущедрив її даром віщунки, але потім, так і не домігшись від Кассандри кохання, Аполлон згорда кинув їй:
—     Свого дарунку я відняти в тебе не можу, ти завжди знатимеш майбутнє, але ніхто з-поміж смертних людей тобі ніколи не йнятиме віри!
Так воно і сталося. ніхто не вірив Кассандрі, не повірили їй і тепер, навіть батько й мати. Вона стояла, дивлячись на свій рідний дім, на Пріамів палац, що сяяв у нічній пітьмі святковими вогнями, — і бачила інший, зловісний вогонь, в якому гинула священна Троя.


ВИКРАДЕННЯ ЄЛЕНИ
З високого Тайгета, що здіймається на півдні Еллади, весело струмить річка Еврот і далі швидко тече зеленою долиною, омиваючи Спарту — державу і місто, знамените з давніх-давен.
Гучної слави Спарта набула ще за царя Тіндарея, Персеєвого онука. Він був знаний по всій Елладі, знаний не своїм великим багатством, не звитяжним військом, а завдяки юній дочці Єлені, чия божественна краса сліпила очі й тьмарила розум.
Матір'ю Єлени була красуня Леда, така гарна, що навіть Зевс задивлявся на неї з Олімпу. Тіндарей і Леда мали чотирьох дітей. Двоє синів-близнят Кастор і Полідевк стали відомими героями, що брали участь у поході аргонавтів, у калідонських ловах. За мужність їх прозвали Діоскурами, тобто Зевсовими юнаками. Брати надзвичайно любили один одного, завжди і скрізь були разом, бо не хотіли і на день розлучатись.
Але сталося так, що Кастора вбив підступний суперник. Полідевк, який не встиг його захистити, у розпачі обняв  мертвого  брата,   аби з горя і самому померти.
Ця велика любов розчулила Зевса, і він забрав обох братів на небо, щоб сяяли там уночі яскравими зорями. Всі мореплавці знають те сузір'я Близнят, бо воно допомагає у темряві ночі знаходити серед хвиль правильну путь.
Крім синів, Леда подарувала Тіндареєві ще й двох дочок — Клітемнестру та Єлену. Правда, тямущі люди казали, що батьком Єлени був сам Зевс Громовержець, бо хіба можна було інакше пояснити її небесну красу?
Старшу дочку — Клітемнестру — віддали за мікенського царя Агамемнона, Атреєвого сина, а до Єлени посватався його брат Менелай.
Та не тільки менший Атрід сподівався побратися з прекрасною спартанкою. З усієї Еллади до Тіндареєво-го палацу почали збиратися найкращі, найсміливіші герої. Слідом за Менелаєм прибув сюди з острова Ітаки хитромудрий Одіссей, а тоді дужий Діомед із Аргоса, хоробрий Антілох із Пілоса, із Локріди — зухвалий Еант, а потім — інший Еант, саламінець, із своїм братом Тевкром, із Фер — юний Евмел, а за ним Патрокл, згодом уславлений великою дружбою з непереможним Ахіллом. Прибув також Філоктет, неперевершений стрілець, що йому великий Геракл, умираючи, подарував свій лук із отруйними стрілами.
Сватати Єлену надумали навіть нащадки богів — Махаон, Аполлонів онук, син лікаря-бога Асклепія, та Аскалаф, син Арея, бога війни.
Проте хіба можна перелічити всіх, що понаїхали в Спарту! Аж сам Тіндарей розгубився, не знаючи, кому з тих славетних мужів віддати дочку та як це вчинити, щоб не образились інші й зопалу не схопилися за мечі.
Хитромудрий Одіссей відразу все те збагнув, а що серед його суперників були й молодші, і вродливіші за нього, то він не схотів гаяти марно часу. До того ж він уже кілька разів наче ненароком перестрівав Пене-лопу, дочку рідного Тіндареєвого брата Ікарія. Стримана, скромна, з розумними ясними очима, вона дедалі дужче подобалася Одіссеєві.
«Мабуть,— міркував він собі,— Пенелопа буде куди кращою дружиною, ніж ота неймовірна красуня, біля якої так усі упадають».
І він рішуче подався до Тіндарея.
—    Я ладен відступитись, аби ти не журився, що нас, женихів, так багато,— хитро почав Одіссей.— Тільки зроби мені велику ласку — будь моїм сватом до Ікарієвої дочки Пенелопи. А я віддячу тобі доброю радою,
як обрати найкращого зятя і не прогнівити решту гостей.
На тому і стали. Невдовзі Одіссей мав уже вірну дружину, світлу розумом Пенелопу. Але ще до того цар Тіндарей — за його ж таки радою — зібрав усіх мужів і сказав:
—    Любі гості мої! Сьогодні я справляю велику жерт ву безсмертним богам, щоб вони дали моїй доньці щастя у шлюбі. Нехай Єлена сама обере серед вас того, хто їй найлюбіший. Та аби не було потім сварки між вами, станьте всі круг вівтаря і покляніться над священною жертвою, що не здумаєте мститись обранцеві. Ба навпаки — у якійсь великій скруті ви прийдете йому на допомогу і захист.
Усі як один мужі поставали круг вівтаря і врочисто поклялись над священною жертвою, кожен-бо сподівався, що саме він буде тим щасливим обранцем. Та хоч які були вони певні, а всім аж дух у могутніх грудях затамувало, коли вийшла до них нарешті Єлена.
Ясно всміхаючись, Тіндареєва дочка підійшла до Менелая Атріда і   простягла йому руку.
Коли згодом Тіндарей прощався з життям, він передав царську владу над Спартою своєму любому зятеві Менелаю та заповів йому і Єлені мирно, у коханні й злагоді жити.
Так вони і жили, ростили дочку Герміону і навіть гадки не мали, що на них неминуче суне важка чорна хмара.
Але вже падали віковічні дерева на зеленій їді, троянській горі. То найкращі майстри царя Пріама будували корабель, міцний, витривалий, щоб царевич Паріс легко доплив до Еллади. За звичаєм, корабельний ніс мало прикрасити визолочене погруддя однієї з могутніх богинь — Гери чи Афіни Паллади, що завжди допомагають мореплавцям у довгих, небезпечних мандрах. Однак, на подив майстрам, Паріс звелів поставити інше погруддя — нехай його корабель веде Афродіта, богиня кохання і вроди.
Нікому Паріс не сказав, яка справжня мета його подорожі. Всі повірили — а насамперед батько і мати,— що юнак їде розважитись та побачити світу. Не повірила тільки Кассандра, його рідна сестра.
Та ще на високій їді, де Паріс оглядав із майстрами, яке дерево зрубати на щоглу, пристерегла його німфа Енона. Змарніла, бліда, вона кинулася юнакові на груди і крізь сльози стала благати:
—    Не їдь, любий, не їдь, зостанься зі мною. І не вигадуй нічого, я знаю, куди і навіщо ти їдеш. Згадай, як нам гарно жилося тут, серед лісу. Тоді ти був не царевич, а раб. А я, безсмертна німфа, тебе покохала  і стала навіки рабою.
Слухав Енону Паріс, і щирий жаль до неї стискав йому серце, сльози туманили очі.
—    Ой, ти плачеш, мій любий! — вигукнула Енона.— Та не соромся, наше кохання було чисте й чесне, не забувай його. Я знаю, у щасті ти мене навряд чи згадаєш, але в чорній, смертельній біді прийдеш на Іду до мене.
Вона ще казала щось ніжне, ласкаве, знов умовляла нікуди не їхати, але Паріс її вже не слухав, він згадав за свій корабель. Випручавшись з її обіймів^ він поспішив униз, до майстрів.
А невдовзі білі вітрила вже маяли далеко в морі, і лазурові хвилі невпинно розтинав ніс корабля із золотим погруддям Кіпріди.
У зеленій Спарті ясночолий цар Менелай з пошаною прийняв чужодальних гостей. Він багато чував про могутнє заморське місто Трою та про її володаря Пріама, що походив з великого роду Зевсового сина Дар-дана.
Паріса супроводжував його  юний родич  Еней, син Афродіти й Анхіса, Пріамового брата. Сама божественна мати наказала юнакові їхати з Парісом та скрізь ставати йому в нагоді.
Цар Менелай запросив гостей на почесні місця і, поки прислужники ладнали пишну вечерю, розпитав юнаків про їхніх батьків, про міцномуровану Трою та як їм велося в путі. Паріс потай зрадів, що поруч був кмітливий Еней, бо сам він не міг відповідати доладно — йому в голові роїлися думки тільки про ту, заради якої він здолав таку путь.
Паріс знав — Єлена прекрасна, так усі про неї казали, та коли врешті господиня дому ввійшла до зали, він мало не скрикнув:  то була сама Афродіта!
Чи йому це здалося? Врода Менелаевої дружини так збентежила юнака, що він не міг і на слово здобутись. Зрадницьки спаленівши, Паріс мовчки стояв і тільки дивився, йому забракло снаги відвести від Єлени вимовного погляду. А до нього щось казали гожі вуста, сяяли ласкавою усмішкою великі блискучі очі.
Нарешті лагідний голос його отямив.
—    Так, так... Ми приїхали з Трої,— затинався Паріс, навіть гадки не маючи, який був він прегарний у тому юнацькому шалі.
Єлена дивилася на стрункого юнака, на його збентежене вродливе обличчя, і в її серці спалахнув пекучий вогонь.
А потім була довга вечеря, і зичливий господар ревно пригощав заморських гостей. Уранці він мав виїхати далеко, аж на острів Кріт, у якійсь пильній справі. Тож він доручав гостей своїй любій дружині, а їх просив дбати про господиню.
Наступного дня Паріс і Єлена зосталися вдвох: Менелай поїхав, а Еней їм не заважав. Та, певне, була ще з ними невидима для смертних очей золота Афродіта, бо в кожному їхньому погляді й слові відчувалось нестримне кохання. Тепер Паріс уже не мовчав, а говорив вільно, натхненно:
—    Ні, сюди я приїхав не торгувати з містами Еллади, не милуватися ними, і не буря прибила до Спарти мій корабель. Я приїхав заради тебе, Єлено, бо у мріях бачив ці променисті очі, це дивне обличчя. Ні, навіть у мріях ти не була така сліпуче-гарна, як насправді в житті.
—    Ти   бачив   мене   у   мріях? — здивувалась   Єлена.
—    Ще й скільки разів! Бо мені сама Афродіта обіцяла тебе. Це вона послала мене в далеку дорогу, вона вгамувала хвилі, дала ходовий вітер і сама повела корабель. Заради тебе я знехтував дарами найперших богинь — Гери й Афіни Паллади, що обіцяли мені владу і славу.
І Паріс розповів усе враженій Єлені: як він мусив обрати найвродливішу з богинь і як він віддав золоте яблуко Афродіті.
—    Ой, цього тобі не подарують ні Гера, ні Афіна Паллада, надто вони лихопомні! — стривожилась Єлена.— Тож начувайся!
—    Я знаю, тепер вони довіку мої вороги. Та навіщо мені їхні дари? Ти — моя влада, ти — моя слава! їдьмо зі мною! Вся Троя схилиться перед твоєю небесною вродою і шануватиме тебе як богиню.
—    А Менелай? А цар Агамемнон? Хіба вони стерплять образу? Хіба стерпить ганьбу вся горда Еллада?
—    Невже ти гадаєш, що могутня Троя безсила тебе захистити?
—    То почнеться війна? Ні, ні, тоді потоне в крові й наше кохання.
Ніколи, такого ніколи не буде! — гарячково запевняв Наріс.— Та навіщо журитися, люба? Мерщій збирайся та їдьмо!
І засліплена коханням Єлена покинула все — свою маленьку дочку Герміону, палац царя Менелая та улюблену Спарту.
Швидко мчав назад корабель, прикрашений золотим погруддям богині кохання. А Паріс квапив раз у раз веслярів, бо надто боявся, що перестріне їх у відкритому морі корабель Менелая Атріда.
Нараз море стало чорніти й братися білими гребінцями, вітер подужчав, загув, небо повилося в важкі хмари, і вже не хвилі, а справжні буруни понесли корабель, наче тріску, по морю.
—    О, то мстяться, мабуть, оті лихопомні богині! — вигукнула Єлена, злякано тулячись до Паріса, що дужими руками тримав неслухняне стерно.
І справді, бурю на морі зняла ображена Гера. Власне, Паріс уже вдруге образив її, тепер — як богиню шлюбу й родини. Угледівши з високого Олімпу Парісів корабель, а на ньому Єлену, Гера не на жарт розгнівилась і надумала потопити зухвальців.
Та не тільки державну Геру обурив; Парісів нерозважливий вчинок. Морський бог Нерей, завжди лагідний, добрий і до всіх смертних зичливий, піднявся зі свого прозорого підводного палацу на морську поверхню і владно спинив корабель.
—    Що ти накоїв, Парісе! — зарокотав його голос, схожий на гуркіт морського прибою.— Ти викрав Єлену на горе собі та на горе всій Трої. Адже ти порушив Зевсів закон гостинності й насміявся над великою святинею—шлюбом. Цього ганебного вчинку тобі не подарують ані безсмертні боги, ані люди. Вся Еллада вже береться до зброї, уже бряжчать мечі й щити, і сама божественна войовниця Афіна Паллада взяла в руки свій непомильний спис. Війна буде довга, багато крові проллється. Загинуть у розквіті літ твої численні брати, загине твій батько Пріам, і згорить уся Троя священне. Схаменись, заверни корабель, доки не пізно! Сказав ті пророчі слова морський бог Нерей і щез у розбурханій безодні. Вражені Паріс і Єлена мовчали. А корабель, розтинаючи високу хвилю, підняв догори ніс, і в очі їм сяйнуло золоте погруддя богині.
—    Афродіта!—радісно вигукнув Паріс.— Ти бачиш, Єлено, як вона навіть у темряві сяє! Навіщо нам слухати морського діда, що від старості вже позбувся глузду і наплів нам дурниць? Золота Афродіта сама обіцяла мені щастя в коханні, тільки їй нам і треба звірятись.
І справді, золота богиня врятувала їх від бурі та щасливо довела корабель до троянського берега.
Насторожено, мовчки зустріли Паріса троянці, бо до них уже долинули з Еллади якісь темні чутки. А як дізнались, кого він привіз, спохмурніли обличчя в мужів, надто добре всі розуміли, чим це загрожує Трої.
Та ніхто з-поміж них не дорікнув Парісові, бо, коли Єлена ступила на вулиці Трої, навіть старі люди підводилися зі своїх місць, вражені її небесною вродою. А молодші казали:
—    Заради такої краси і воювати не сором!
І тільки Кассандра, Парісова віща сестра, глухо ридала.


ДО ЗБРОЇ!
Менелай дуже скоро дізнався, що сталося в Спарті, бо могутня Гера, охоронниця шлюбу й родини, послала на Кріт до нього Іріду з тією несподіваною звісткою. Юна вісниця богів миттю вбралася в свої райдужні шати та полетіла на Кріт, залишивши по собі на небі барвисту веселку.
Спохмурнів Менелай від чорної, образливої звістки і звелів мерщій ладнати корабель. А коли повернувся до Спарти, тяжко вразила його пустка в палаці — він усе сподівався, що Єлена отямилась і повернулася додому.
Плакала за матір'ю мала Герміона, хоч як розважали
її няньки та служниці. Мало не заплакав і сам Менелай, та гнів і образа взяли верх над сльозами. До того ж він дізнався, що Паріс і Єлена забрали з собою всі коштовності з царського палацу. Не гаючись, Менелай виїхав до Мікен, де владарював старший Атрід — Агамемнон, наймогутніший з усіх грецьких царів.
—    Яка ганьба! — обурився Агамемнон, вислухавши меншого брата.— За таку ганьбу треба мститись, треба кров'ю змити її!
—    Авжеж, змити кров'ю! — зловтішно підхопила його дружина Клітемнестра.— Хоч Єлена мені рідна сестра, але я завжди казала, що її врода накоїть великого лиха.
—    Єлена ще така молода,— заступився за дружину добросердий Менелай.— Це той прийшлий зухвалець Паріс звабив її, нещасну, а мене не було, щоб її врятувати.
—    О, ти вже ладен, напевне, Єлену простити! — глузливо засміялася Клітемнестра.— А вона зганьбила твій дім і Елладу.
—    Я сказав: Змити кров'ю!—розлютився цар Агамемнон.— І до того ж негайно! Згадай, Менелаю, скільки могутніх мужів поклялись у Тіндареєвім домі стати тобі на поміч у скруті. Отож хай дотримують клятву. Та й, крім них, усі грецькі вожді стануть, без сумніву, нам на підмогу. Треба якнайшвидше скликати всіх, і хай кожен веде свої кораблі з військом.
Атріди послали гінців у різні грецькі міста, і вже незабаром почали прибувати герої. Перший приїхав із піщаного Пілоса старий Нестор із своїми синами, а морем, на кораблях, пливло їхнє військо. За ним ще пливли й пливли кораблі з усієї Еллади.
Старий Нестор, що багато на своєму віку воював, давав мудрі поради, а коли всі вожді зібралися, він перший  завважив,  що  серед  них  немає  ітакійського володаря Одіссея.
— О, то хитромудрий чоловік,— похитав головою Нестор.— Сам же придумав отак усіх об'єднати, а тепер і словом не озивається. Видно, добре йому живеться з молодою дружиною і первістком-сином. Доведеться їхати на Ітаку до нього.
За Одіссеєм поїхав сам Агамемнон із своїм помічником  Паламедом.  Та поки їхній корабель,  обминаючи Елладу, плив до Ітаки, її мудрий володар, відіславши назад мікенського гінця, прикро замислився: що йому робити? Розумів Одіссей, що події у Спарті загрожують його родинному щастю. Чому він має ним жертвувати заради тієї красуні Єлени?  А тут іще старий віщун, до  якого він вдався, промовив грізні пророчі слова:
—    Якщо ти візьмеш участь у поході всіх греків до Трої, то повернешся на рідну Ітаку тільки через двадцять літ, без війська, на чужім кораблі. І в одежі раба ступиш на рідний поріг.
Жахнувся Одіссей такому пророцтву і, довго не думавши, вирішив: нікуди він не поїде. А як знов пришлють по нього, то недарма ж він онук відомого хитруна    Автоліка і нащадок самого Гермеса!
Тож коли Агамемнон із Паламедом припливли до Ітаки і зайшли до Одіссеєвого дому, їх зустріла засмучена   господиня   з   малим   Телемахом   у   сповитку   на руках.
Привітавши шанобливо високих гостей, вірна Пенелопа скрушно сказала:
—    З   Одіссеєм,   моїм   чоловіком   коханим,   скоїлося щось лихе. Він наче впав у непам'ять, нікого не впізнає, навіть мене, навіть нашого первістка-сина. А оце подався поле орати, та, людям на глум, до вола запряг віслюка. І в землю, замість зерна, сипле сіль. Ось погляньте самі.
І справді, коли гості подалися на поле, то побачили Одіссея, що в якійсь чудернацькій одежі йшов за плугом, поганяючи вола й віслюка. Він наче зовсім не помітив гостей, не чув їхнього привітання, а йшов собі далі за плугом та сипав у землю сіль замість зерна.
Гості мовчки споглядали те сумне видовище, аж раптом кмітливий Паламед вихопив з Пенелопиних рук Телемаха і поклав на смужку землі, яку Одіссей мав саме зорати.
Щосили орач рвонув убік свій запряг, обминаючи дитину. А тоді спинився, узяв на руки сина й пішов із ним до гостей.
—    Не хотілося мені воювати,— щиро признався господар, привітавши гостей.— Не хотілося кидати молодої дружини і сина. Але доведеться, я теж клятву давав у Тіндареєвім домі.
Втішені гості разом з Одіссеєм наступного дня подались до Еллади, а невдовзі за ними вирушило з Ітаки і військо на дванадцятьох кораблях.
Мудрий Одіссей розумів, безперечно, що, коли об'єднались до гурту всі греки, він не може зостатися осторонь і тихцем пересидіти час, і що врешті йдеться не про красуню Єлену, а про всю батьківщину — Елладу, її честь і майбутнє.
Ітакійський володар уже не думав про грізне пророцтво старого віщуна — бойовий дух нестримно палав у серці героя.
З прибуттям Одіссея зібралися наче всі грецькі вожді, але мікенський віщун Калхант нагадав ще про одного — про юного Ахілла, володаря фессалійського міста Фтії. Хоч Пелеєвому сину сповнилося тільки п'ятнадцять літ, та Калхант провістив:
—    То буде найбільший герой усієї війни. Без Ахілла вам не взяти високої Трої. Тож поспішайте до Фтії, поки юнака не сховала його рідна мати, богиня Фетіда. Але богиня, звичайно, випередила смертних людей. Ахілл був її єдиний, улюблений син, і хоч мав смертного батька, Пелея, та Фетіда надумала зробити хлопця безсмертним. Тому, тільки-но Ахілл народився, богиня вдень мастила немовля /небесною амброзією,  а вночі потай вставала й держала його над вогнем униз головою, обережно тримаючи за маленьку п'яту. Вогонь і амброзія зробили б Ахілла безсмертним, ніяка зброя не могла б уразити  загартоване тіло.  Але  в Ахілла зосталося небезпечним, вразливим для зброї одне-однісіньке місце — п'ята, бо Фетіда не встигла закінчити свого чаклування: якось серед глупої ночі прокинувся Пелей і побачив над вогнищем сина. Мерщій кинувся Пелей до Фетіди, вихопив у неї з рук немовля, а її саму вигнав назавжди зі свого дому.
Богиня повернулась у підводний палац свого батька, морського бога Нерея, але весь час пильно стежила за життям любого сина. Коли Пелея не було поблизу, вона   виринала   із  хвиль  до   малого,   пестила  його   й
цілувала.
Ледве хлопець зіп'явся на ноги, Пелей віддав його на виховання мудрому кентавру Хірону, що жив теж у Фессалії на горі Пеліон.
Мудрий   Хірон  виховав  уже  багатьох  юнаків,   які згодом уславили свою рідну землю. Найдужче любив він Ясона, що став вождем аргонавтів і повернув до Еллади   золоте   руно   з   далекої   заморської   Колхіди.
Але було те давно, а тепер Хірон прихилився всім серцем до малого Ахілла. Він годував хлопця ведмежим м'ясом і лев'ячим серцем, щоб той якнайпівидше вбивався у силу. А щоб мав прудкі ноги, Хірон частував хлопця печінкою гірської сарни. В мудрого кентавра Ахілл навчився влучно стріляти, їздити верхи, полювати, а ще знатися на лікуванні, грати на кіфарі та гарно співати.
У шість років Ахілл забив свою першу здобич — величезного вепра, а незабаром уже притягав до Хїро-нової печери навіть левів, що їх сам забивав у лісових нетрях на Пеліоні.
З високого Олімпу Афіна Паллада і Артеміда здивовано стежили за малим, що сам, без гончих псів, доганяв оленів і сарн. Стежила за прудконогим хлопцем і богиня Фетіда і що далі, то більше тішилося її материнське серце. Але і стискалося від невимовної туги: Фетіда знала, що Ахіллові судилося або жити спокійно і довго, або сяйнути падучою зіркою в темному небі. Він має сам обрати свою долю і навряд чи схоче жити спокійно.
А тут іще греки стали єднатися до походу на Трою, і Фетіда стривожилася не на жарт. Бо знала богиня, що її син здобуде у Троянській війні блискучу, безсмертну славу, але вже ніколи не повернеться до рідного дому.
Чорний розпач пойняв богиню. Треба все зробити,— гарячково міркувала вона,— аби Ахілл не їхав до Трої. Як уже Фетіда умовляла сина, до яких вдавалася божественних чар, ніхто того не знає, але врешті Ахілл послухав матір і погодився перебути якийсь час на острові Скіросі у царя Лікомеда.
На Скіросі Фетіда вбрала сина в дівочу одежу, щоб ніхто не розпізнав юнака серед Лікомедових численних дочок, та наказала йому пильнувати й не викрити себе зайвим словом чи необережним зрадливим рухом.
Тоскно жилося Ахіллові на жіночій половині палацу, і, мабуть, він довго не витримав би такого життя, та одна з Лікомедових дочок, юна Деїдамія, стала юнакові великою втіхою. Вона на все життя покохала Пеліда і згодом народила йому хлопчика Неоптолема, та Ахіллові не судилося побачити власного сина.
А тим часом у Мікенах віщий Калхант уперто повторював, що вирушати до Трої треба тільки з Ахіллом. Старий же і підказав Атрідам, де саме шукати Пелеєво-го сина, і Агамемнон негайно відправив на Скірос найхитрішого з-поміж грецьких вождів — Одіссея, а той узяв собі на підмогу дужого Діомеда.
Обидва перебрались у мандрівних купців, наскладали в торби всякого краму і на невеличкому кораблі подалися до Скіроса. На острові їх ніхто не зайняв, не спинив, бо купці були завжди бажаними гостями Лікомедових дочок. Отож коли у палаці до Одіссея і Діомеда веселою зграйкою позбігалися царівни, ті порозкладали перед ними пурпурові весільні шати, блискучі прикраси, коштовні тканини та алебастрові дзбанки з різними духмяними мастилами. А трохи осторонь Одіссей непомітно поклав бойовий меч та оздоблений золотом щит.
Наче пташки, щебетали дівчата, розглядаючи дивовижний заморський  крам.  Хто чіпляв  собі на чоло, на шию чи руки блискучі прикраси, хто загортався в легкий, як хмаринка, серпанок, хто, завмираючи, тулив до себе весільне вбрання. Тільки одна царівна стояла байдужа, розглядаючи знуджено крам, та раптом її погляд спинився на зброї. Як зблиснули очі, як міцно схопила рука бойовий меч — і ту ж мить підбіг Одіссей та голосно мовив:
—     Годі критися, Ахілле! На тебе чекає Еллада. І дзвінка слава чекає!
Незабаром Ахілл уже був у Мікенах, а його вірні мірмідонці пливли морем на сорока кораблях.
Тепер, коли під руку старшого Атріда — царя Агамемнона — стало з півсотні грецьких вождів, а на морі чекали кораблі з їхнім військом і було тих кораблів тьма-тьменна,— тепер прийшов час вирушати до далекої Трої.
Важкий був путь кораблям: то буря шалено кидала їх врізнобіч, то вітер спадав і безсило завмирали вітрила, то хмари надовго затуляли зірки і керманичі навмання шуканій дорогу. Тож багато збігло часу, поки грецькі кораблі врешті пристали до троянського берега.
І почалася велика війна...


ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ
Минав уже десятий рік війни, але священна Троя несхитно стояла. Даремно ахейці та їхні численні спільники силкувалися узяти її приступом. Як розбурхані хвилі, накочувалися вони на міцно муроване місто і   наче ті хвилі, відступали щоразу назад.
Але те чого не вдіяла сила і мужність, здолала підступна хитрість. Не могла Афіна Паллада, безсмертна войовниця, бачити, що ненависна їй Троя досі не впала, тож навчила вона наймудрішого ахейського вождя Одіссея, що далі робити.
Коли зійшлись ахейські вожді на раду, Одіссеи і своє слово промовив:
—    Немає вже у нас такого дужого війська, як спершу. Під високими мурами Трої загинуло безліч наших воїнів, загинули славетні герої і найперший серед них — богорівний Ахілл. А коли нам забракло снаги, то треба вдатись до якоїсь хитромудрої витівки. Ось послухайте, друзі, що я надумав.
І Одіссей притишив голос, аби зайвий хто не почув:
—    Треба збудувати величезного дерев'яного коня. Всередині в ньому хай сховаються наші найвідважніші герої, а решта хай спалять наш табір, посідають на кораблі й відпливуть неначе додому. Насправді ж вони сховаються за островом Тенедосом у тихій затоці. А до троянців ми пошлемо надійну людину, хай скаже, буцім дерев'яний кінь — то наша жертва всемогутнім богам, щоб дарували нам щасливу зворотну дорогу. Ось побачите — троянці повірять і втягнуть до міста коня, а тоді вже нехай начуваються!
Сподобався ахейським вождям цей хитрий задум, і вони всі як один пристали на нього. Споруджувати дерев'яного коня доручили найкращому майстрові серед ахейців — Епею, а допомагало йому багато молодих воїнів. Хто рубав на лісистих схилах зеленої Іди дерева, хто зносив їх у долину, ще інші тесали колоди.
Швидко звівся той кінь, величезний, наче гора, і здалеку видний. Хто ж із сміливців сховається в ньому? Та охочих виявилося стільки, що довелося їм тягти жереб.
І от у нічній темряві в середину дерев'яного коня повлізали могутні герої:   хитромудрий Одіссей, ясно чолий Менелай, видатний майстер Епей, дужий Діомед і ще багато героїв. Наймолодший серед них був Ахіллів син Неоптолем, гарячий, нестримний юнак.
Тільки-но з темних глибин Океану почало підводитись ясне сонце, як троянські дозорці, що чатували на високому мурі, побачили дивне диво: від берега один по одному відпливають чорнобокі ахейські кораблі, і легкий вітер уже напинає їм білі вітрила. Ніде по всій долині не видно жодного ахейського воїна, а там, де був їхній табір, тільки дим від згарища здіймається вгору.
Ця новина швидко облетіла всю Трою. Збуджені троянці розчинили міську браму й побігли до берега. Здивовано розглядалися вони довкола — весь табір зруйновано, намети попалено, скрізь безлюдно і порожньо. Тільки по деяких слідах ще можна впізнати: тут стояли кораблі, тут був намет лютого Ахілла, а тут іще недавно вирував бій.
А що ж ото за споруда? Якийсь кінь, величезний дерев'яний кінь! Збентежені троянці щільно обступили дерев'яне диво, кожному хотілося зблизька глянути на того коня і свою думку сказати.
—    Тягнімо коня до міста! — гукнув хтось, та з натовпу обурено закричали:
—    Ні, це якийсь ахейський підступ!
—    Киньмо коня в море!
—    Краще його підпалити!
—    Або пробити списом черево та глянути, що там усередині.
—    Не  руште коня!  Може,  це дар  небесним  богам!
Троянці ніяк не могли дійти згоди, і гамір знявся ще дужчий.
Тим часом до берега поспішав Аполлонів жрець Лаокоон із своїми синами. Ще здалеку він став гучно кричати:
—    Нещасні! Чи ви глузду позбулися? Невже хтось повірив, що вороги насправді забралися звідси? Хіба ж ви не знаєте, на які хитрощі й підступи вони здатні? Може, в дерев'яному коні сидять озброєні воїни? А може, вони сподівалися з цієї величезної потвори роздивлятися, що ми робимо в місті? Ой, бійтеся данайців, навіть тих, що приносять дари!
По тих словах Лаокоон схопив у воїна, що стояв поруч, важкий спис і дужою рукою метнув його в коня. Спис застряг у дерев'яному череві, аж затремтіла вся споруда, розлігся гуркіт і наче мідь забряжчала. Та, видно, боги засліпили троянцям розум. А якби вони послухалися свого жерця, то священна Троя стояла б і досі.
Аж тут іздалеку залунали вигуки й галас: пастухи вели з долини ахейця, що добровільно здався в полон. Це був той молодий воїн, що його ахейці навмисне зоставили на узбережжі, і тепер він чинив так, як навчив його хитромудрий Одіссей.
Звідусіль збігалася молодь, щоб глянути на полоненого ворога й поглузувати з нього. А він, безборонний, із міцно зв'язаними руками, став перед царем Пріамом, розпачливо перебіг натовп очима і заплакав:
—    Горе мені, горе! Чия земля, чия вода мене прийме? Ахейці кинули мене, не пустили на корабель, а тепер троянці жадають моєї крові!
Той плач трохи розчулив натовп. Юнаки перестали глузувати з полоненого, а цар Пріам звелів йому все розповісти про себе — якого він роду, чого зостався сам-один на березі та на що сподівається далі.
—    Але кажи тільки правду,— похмуро зауважив старий Пріам.
—    Авжеж, тільки щиру правду казатиму,— вигукнув полонений.— Звати мене Сінон, роду я небагатого і не забагатів на війні. Ніколи я не крився, що не хочу воювати, завжди мріяв якнайшвидше повернутися до рідного Аргосу. За це мене і не злюбили вожді, а найдужче — ненависний Одіссей. Він чекав тільки нагоди позбиткуватися з мене. Та навіщо про це згадувати? Карайте мене швидше, це добре потішить і вас, і ахейців.
Натовп знову загув. Тепер усіх зацікавила доля полоненого, і той повів розповідь далі:
—    Ахейці нарешті потомилися воювати і надумали вертати додому. Та на заваді їм стали супротивні вітри й буревії. Тоді віщун Калхант пояснив, що треба принести в жертву морським божествам людину. Жахнулися воїни, а лихий Одіссей підказав віщунові моє ім'я. Всі зраділи, що уникли смерті, а мене притьмом зв'язали і мали вдосвіта вбити. Та я порвав пута і в темряві втік. Усю ніч я переховувався на багнистому озері в густім очереті, аж поки відпливли ахейські кораблі. Тепер я не побачу милої батьківщини, не побачу рідних дітей і старого батька. Мабуть, їх покарають, щоб помститись мені за втечу.
На мить полонений замовк та, скинувши швидким оком на царя Пріама, заголосив:
—    Благаю тебе, царю, зглянься на людину, що без невинно стільки лиха зазнала. Хай блаженні боги, що знають усю правду, дарують тобі милосердя.
Зворушений тими словами, цар Пріам звелів розв'язати полоненому руки і ласкаво мовив до нього:
—    Забудь про своїх кривдників, віднині ти житимеш з нами. Та поясни ще одне: навіщо ахейці збудували дерев'яного   коня?   Це   якась   обітниця   богам,   а   чи військова споруда? Тільки кажи мені правду.
—    Клянуся тими путами, які я розірвав, і тими кривавими ножами, що їх я уникнув: усе, що я кажу,— щира правда! — І віроломний Сінон аж руки звів догори.— Ахейці збудували дерев'яного коня в дарунок Афіні Палладі, аби власкавити сувору богиню. Коня навмисне зробили такого завбільшки, щоб ви не змогли втягти його крізь міську браму. Адже якби дерев'яний кінь опинився всередині Трої, то могутня Афіна  Паллада  стала  б вашою  опікункою  у  війні.
Повірили троянці підступному Сінонові, його брехливій мові, страшним клятвам та удаваним сльозам. Повірили ті, кого не здолали ні десять років війни, ні криваві рани, ні загибель вождів, родичів, друзів.
Раптом усі обернулися до моря. Там, від острова Тенедоса, пливли до берега два здоровенних змії. Раз у раз вони підводили голови з червоними, наче кривавими, гребенями, вигинали дужі хребти і хвости, аж від того здіймалися хвилі. Біля берега море запінилося, вкрилося білим шумовинням, і змії повилазили на землю, бридкі, лиховісні.
Настрахані люди кинулися врозтіч, та змії на них не зважали, вони повзли просто до жертовника, де Лаокоон із двома хлопцями, своїми синами, ладнався принести жертву безсмертним богам. Змії миттю обвили стрункі хлоп'ячі тіла і стали їх душити. Кинувся Лаокоон мерщій боронити синів, та змії обвили і його, ще раз і ще.
Потвори здавили могутнє тіло і кусають, бризкаючи отрутою. Даремно жрець, упершись дужими ногами в землю, силкується   розсунути ті слизькі,   але   наче залізні обійми,— вони стискають дедалі дужче і дужче. А сини вже геть знемагають.
Тоді закричав Лаокоон, як кричить недобитий жертовний бик, і нелюдський той крик здійнявся до самого неба. Та незабаром усе стихло. Обидва змії кинули мертвих і поповзли геть, до храму Афіни Паллади. Там вони і сховалися під круглим щитом біля підніжжя статуї грізної богині.
Мовчки спостерігали все це троянці, і в кожного серце мало не спинилося з жаху.
—    То кара!—почулися голоси.— Кара Лаокоонові за те, що насмілився кинути спис у коня, подарованого Афіні Палладі. Треба якнайшвидше втягти того коня до міста, щоб грізна богиня зласкавилася.
Не довго думавши, троянці кинулися руйнувати міський мур і прилеглШЗудинки, щоб протягти в місто коня, інші підвели йому під ноги котки, обв'язали дерев'яну шию линвами і нарешті гуртом потягли коня в місто. Навколо бігли юнаки й дівчата, співаючи святкові гімни, і щиро тішились, коли їм щастило бодай торкнутися линви.
У проломі міського муру кінь чотири рази застрягав, і щоразу в ньому глухо і грізно бряжчала зброя. Та збуджені троянці нічого не чули. Вони протягли дерев'яного велетня аж до акрополя і там установили, заклечавши його свіжим зіллям і квітами.
Нараз із царського палацу вибігла, наче сама Не своя, віща Кассандра, Пріамова гарна дочка. Пойнята жахом, вона стала благати троянців:
—    Схаменіться, люди, отямтесь, адже чорна загибель вже близько! Через вас упаде наша Троя!
Та віщій Кассандрі ніхто не йняв віри, як завжди.
Всі гучно веселились і святкували кінець довголітній війні.
А в дерев'яному коні причаїлись ахейські герої. Найбільша небезпека для них уже наче минула. Вони чули веселі вигуки, музику й співи, чули, як ллється вино з численних сосудів,— видно, троянці випили його вже чимало. Аж тут знадвору почувся ласкавий жіночий голос, він кликав на ймення ахейського героя, що сидів у дерев'яному коні.
—     Це моя дружина! — здивовано схопився той.
Але ту ж мить Одіссей владно затулив йому рукою вуста.
Тоді знадвору обізвалася дружина іншого героя, потім — ще іншого, та всі ахейці мовчали, стискаючи зброю в руках. Ніхто не міг збагнути, звідки взялися тут, у Трої, їхні дружини, тільки мудрий Одіссей розумів, що то якісь підступи ворогів.
Насправді воно так і було. Пріамів син Деїфоб, що після Парісової загибелі взяв собі за дружину прекрасну Єлену, повів її тепер до дерев'яного коня і там наказав викликати найсміливіших ахейців на ймення голосами їхніх дружин.
Єлена це зробила майстерно, її дзвінкий голос звучав щоразу по-іншому, але завжди ніжно і звабно. Та з дерев'яного велетня ніхто не озвався.
Уже сонце зайшло, і швидко посутеніло, поволі стихали музика й гамір. Сп'янілі від радості й вина троянці розходилися по домівках, а дехто вже спав просто неба, примостившись десь на вулиці чи на майдані.
А в цей час від острова Тенедоса відпливали до Трої чорнобокі  кораблі з  ахейським  військом,  готовим  до бою. Зійшов ясний місяць, замерехтіли зірки, та ахейці і так добре знали дорогу до узбережжя, де стільки років вони воювали.
Тихо йшли кораблі, ніде ані вогника, ані зайвого звуку. Зненацька на передньому судні блиснув яскравий вогонь. То був домовлений знак для Сінона.
Ахеєць уже давно чатував на міському мурі. Побачивши нарешті, як блиснув на морі вогонь, Сінон хутко зліз додолу і побіг до дерев'яного коня. Пильно оглядівшись, він подав умовний знак ахейцям; що сиділи в коні, й відчинив старанно замасковані дверцята.
Обережно, один по одному, повиходили сміливці й наче розтанули в ночі. А незабаром знялися в небо криваві омахи пожеж.
Місто зайнялося враз звідусіль, і в яскравому світлі заграви було видно, як крізь пролом у міському мурі, крізь той пролом, що його зробили вдень самі троянці, тепер вбігає до міста ахейське військо.
Страшна, кривава була та ніч, остання ніч священної Трої...

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky