Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

ХЛОПЧИК ЧОБІТОК І ЗІРОЧКА

ДЕ ВЗЯЛИСЯ БІЛА БАБУСЯ ТА БІЛИЙ ДІДУСЬ
Він був трішки вищий за чоботи, тому й прозвали його Чобітком.
Мама бачила хлопчину дома тільки вечорами, а вдень лише його чоботята знали, де він бував.
Якось шукає його мама —нема. Туди, сюди, а Чобіток у курнику.
—    А чого це ти забрався на сідало?
Чобіток, примруживши оченята, здивовано глянув на маму: невже вона не розуміє?
—    Зігріваю  гніздо,   щоб   не  простудилося  курчатко.
—    Яке курчатко, сину?
—    А те, що в яєчку, яке знесе курочка.
Курчатко не простудилося, а Чобіток увечері почав кашляти.
Мама поставила йому банки, та наступного дня привів його за руку якийсь чоловік. У Чобітка чоботята були мокрі-мокрісінькі. Знайшов той дядько хлопчика далеко за селом.
—    І куди ж це ти ходив?
—    Побачити, де кінчається зима, і хотів принести тобі квіточку.
По тому, як Чобіток заснув, мама, зітхнувши, сказала татові:
—    Горе нам із цим хлопчиною — провалиться десь у замет і замерзне...
Тато, вставши вдосвіта, замкнув хвіртку на замок і спокійно пішов на роботу.
Побачивши, що хвіртка замкнена, Чобіток виліпив біля муру снігову бабу, вибрався їй на плече, а звідти шусть за мур.
—    Це ти, Чобіточку? — спитала його сусідка.
—    Я, та ніколи говорити,— відповів, пробігаючи, хлопчина.— Я виліпив снігову бабусю, і вона послала мене шукати снігового дідуся!
З'явився він аж увечері. Побачивши, що хвіртка замкнена, швидко виліпив снігового дідуся, виліз йому на плече, а звідти — на подвір'я.
—    Не бійся,— сказав він сніговій бабусі,— твій дідусь близько — за муром.
Заставши Чобітка дома, тато похвалився мамі:
—    Замкнув я хвіртку — і все гаразд.
Лягаючи спати, заховав ключ під подушку.
Вранці мама пішла на ферму, тато— з люлькою в зубах і ключем в кишені — в теслярську майстерню.
Виходить Чобіток на поріг, а снігова бабуся киває, щоб підійшов ближче.
—    Глянь, дитино, чи той сніговий дідусь не з голою головою стоїть? — попросила вона мовою сніговиків, яку   Чобіток   знав.— Здається,   він   усю   ніч   тремтів   за муром.
—    Це так,— схопився за голову Чобіток.
Бабуся передала йому старий капелюх Чобіткового тата.
—    Це тобі від твоєї бабусі! — натяг того капелюха сніговикові на голову Чобіток.
Повертаючись із села додому, хлопчина всунув у рот сніговій бабусі цукерку:
—    Це тобі од дідуся за капелюх.
Треба сказати, що в Чобітка в селі не було ні бабусі, ні дідуся, то й попросив він снігову:
—    Будь мені бабусею. Чи, може, не хочеш?
—    Мока, нока, чуку, бу! — відповіла сніговою мовою бабуся, що означало: «Чому не хочу? Приємно мати такого онучка!»
Не було дня, щоб бабуся не передавала щось дідусеві — то рукавицю, то ціпок, бо на вулиці холодно і злі пси бігають.
—    Буку, чуку! Тека, ме? — спитав дідусь. Тобто: «Як поживає бабуся? Чи дуже холодно на подвір'ї?» — Булі, тулі, цока, мок!
—    Зрозумів,— кивнув Чобіток і потім передав бабусі:
—    Дідусь сказав, що він засвітив у небі місяць, щоб тобі не було сумно вночі.
Якось мама побачила на сніговій бабі свій шарф, а тато, загубивши шарф чи люльку, неодмінно знаходив їх у снігового дідуся, хоч ключ од хвіртки постійно лежав у кишені.
—    Добре, що хоч Чобіток нікуди з дому не ходить,— тішився тато,— от що значить замочок на хвіртці!
А сніговики, які допомагали Чобітку перебиратися через мур,— ані слова, щоб не почули люди.
Прибігає   на  ферму  до   Чобіткової  мами  молодиця:
—    Ти от доїш корів, а на серці в тебе спокійно?
—    А що трапилось? — затривожилась мама.
—    Твій Чобіток запріг у саночки пса, перебрався через річку Реут і подався на Півневу гору.
—    Ой лишенько! Там же три криниці!!!
—    І не тільки це, кумо, він ще прилаштував до саночок пропелера, а ти знаєш, яка висока та гора?!!
Мама накинула на плечі ватянку, побігла до тата:
—    Роби щось, чоловіче!
Тато, як був у майстерні, простоволосий із сокиркою в руці, вибіг на вулицю, зупинив чоловіка, що віз саньми мливо, випріг коня, скочив верхи і помчав на Півневу гору.
Чоловік, що віз у мішках борошно, з подиву розвів руками, але що мав робити?.. Сам впрігся в сани, а мама підтручувала їх іззаду та все поглядала в небо, чи не летить над селом Чобіток, адже саночки з пропелером, як вертоліт. Краще б летів, ніж має падати в криницю! А снігова бабуся все питала снігового дідуся:
—    Нікі, мікі? Не видно онучка?
—    Йока, турі! Йока, му! Думаю, що він повернеться аж увечері!
Біла бабуся мала зіркі очі, то й помітила вранці, що Чобіток ладнав до саночок пропелер. Коли ж хлопчина вибрався їй на плече, вона швидко висотала нитку із своєї блузи і прив'язала її до саночок. Скільки катався Чобіток, стільки й соталася нитка. Бабуся потерпить холод, тільки вистачило б блузи, щоб онучок не залетів дуже далеко.
—    Мукі, мурі! Рікі, мі! Коли скажу, хапайся за нитку і тягни! — гукнула вона дідусеві.
Мама дорогою почула «Чука, ме-ка!», але нічогісінько не зрозуміла. Підійшовши ближче, побачила, що дідусь з бабусею тягнуть якусь нитку, і од бабусиної блузи зостався тільки шматок рукава.
Вхопилася за ту нитку й мама. Вона тягне, а бабуся змотує нитку на клубок. Тягли, тягли і притягли Чобітків чобіток.
—    Ой лишенько! — скрикнула мама.— Мого Чобітка з'їли дикі звірі!
Тут підійшли дві сусідки і, замість того, щоб заспокоювати маму, стали голосити й вони, поки не заговорив з порога тато:
—    Та ось же він, тільки чобіток загубив.
Хлопчина сидів у тата на руках, заховавши в нього за пазухою босу ногу.
Біла бабуся, поспішаючи, вранці, замість того щоб прив'язати нитку до саночок, прив'язала до чобітка.
Пізніше притяг санчата пес Фараон.
—    Ріті, тікі? Що там трапилось? — спитав його дідусь.
—    Такі, тура! — відповів Фараон. Тобто: «Хоча ви й старенькі, а кепсько жартуєте — до чобітка нитку при в'язали!»
А тато сказав мамі:
—    Чобіток доведеться підписати. Якщо хлопчина заблукає далеко — знайдеться по чобітку, люди тепер грамотні.
Наступного дня снігова бабуся спитала онучка, що написано на його чобітку.
«Чо-бі-ток,— по складах читав пес Фараон,— із се-ла Тур-ту-рі -ка».
—    Йока, мока! Юку, чу! — гукнула бабуся.— Чуєш, Білий? І я з цього села, і ти. Не думай, що ти просто з вулиці!

ГНОМИК-МІРОШНИК
Наступного дня тато взяв пса Фараона з собою на роботу, щоб Чобіток не запрягав його в саночки.
—    А хто ж стерегтиме обійстя? — зсунувши шапку на потилицю, задумався Чобіток.
Дома він був сам, то й заліз у собачу будку. Сидить він там, сидить, коли чує: відчиняється хвіртка і входить на подвір'я та молодиця, що бігала на ферму до мами. Чобіток висунув голову і:
—    Гав-гав-гав!
—    Чого ти сердишся? — лагідно питає сусідка.— Ось я тобі коржик спекла.
—    Гав-гав! — виліз Чобіток із халабудки і рачки по тупав до молодиці. Хоче вкусити І годі.
Сусідка — туди, сюди і таки вийшла з подвір'я із своїм коржиком та й поспішила на ферму — понесла нову вістку.
—    Я ж йому!..— йде перелякана мама.
А Чобіток гавкає й на неї, і на тата. Лише тоді, як на подвір'ї з'явився Фараон, хлопчина став на ноги.
Впізнавши Чобітка, мама зраділа, взяла його на руки, навіть дістала сховані саночки.
Тато пустив пса в будку і сказав Чобітку, що він може його запрягати, коли захоче.
Хлопчина позіхнув, і мама поклала його спати.
А ввечері знову витівка. Тато роззувається, а Чобіток питає:
—    Ти дужий, то що зараз із своєю силою робитимеш?
—    Коли сплю, мені сили не треба.
—    То позич її мені до ранку.
Тато почухав потилицю, але подумавши, що синок так гарно просить, пом'якшав:
—    Гаразд...— і, скарлючившись, ледь втисся в Чобіт -кову колиску.
—    Лю-лі, лю-лі,— поколихав його хлопчина.
Коли тато заснув, Чобіток став дужим. Побачивши в сінях мішки з пшеницею, став викидати їх на горище.
Мама, не знаючи нічого, здивувалася й побігла до тата:
—    Ой лишенько!.. Чого це ти вклався в колиску? Може, тобі ще й пелюшки підстелити? Ой, іцо робиться у цій хаті?.. Встань же, та побачиш свого сина!
Тато прокинувся, хотів вилізти із колиски, але не зміг, бо в нього була тільки Чобіткова сила. Опустив додолу одну ногу і сказав:
—    Я втомився...
І знову заснув.
Коли лягла спати й мама, Чобіток вийшов на подвір'я.
—    Іка, чіка? — спитала снігова бабуся.— Як справи? Вже не гавкаєш?
Чобіток хотів штовхнути її кулаком, щоб знала, який він дужий, але передумав — узяв лом і почав ним довбати кам'яний мур — пробивати у ньому вікно.
—    Добрий вечір, бабусю! — скинув капелюха сніговий дідусь.
—    Рада тебе бачити... Як добре мати вікно! А коли є вікно, то наче й хату маємо.
—    Авжеж,    авжеж,— погодився    сніговий    дідусь.— Непогано було б і стільчик мати, щоб гостям було на чому сісти.
І Чобіток спорудив під вікном стільчик.
—    Ока, лока! — проказала бабуся. Тобто: хочу гостя!
—    Завтра когось запросимо, бо зараз люди сплять,— сказав хлопчина.
—    А гномик-мірошник?
Чобіток здивувався.
Він уже чув про того гномика. Казали, живе самотній у старому млині, що стоїть за Реутом. Коли є татова сила, можна піти й до млина, поки стоїть ніч.
—    А ти візьми білого коника,— порадив дідусь.
Хлопчина швидко виліпив із снігу гривастого коника, запріг його в санчата і помчав по гостя.
У вікнах млина світилося.
—    Тпррру! — зупинив коника Чобіток перед самим порогом. «Чи не розбійники в млині?» — застукотіло його серце, але із-за дверей долинула пісенька:
Мій тато був мельник
І я млин люблю,
Полагоджу скоро —
Муки намелю.
Молоти, молоти
Мені до душі —
Калачики будуть
І з маком коржі!
І Чобіток насмілився постукати.
—    Привіз  щось  молоти,  чоловічку  добрий? — почув Чобіток із млина голосочок.— Млин ще не працює. Приїзди наступного року... Ой, який гарний коник! — глянувши в замкову щілину, захоплено проказав гномик і відчинив двері.
Він був з великою бородою, одягнений у кожушок, а сам завбільшки, як хлопчиків чобіточок. У руці тримав свічку, відводив її подалі від бороди, щоб часом не підпалити.
Чобіток протер очі: чи не привиділось це диво? В селі тільки чули про гномика, але ніхто його не бачив, бо не перед кожним він з'являється.
—    Це ти співав? — спитав Чобіток.
—    Ми,— кивнув гномик.
—    Хіба ж вас два?
—    Я співаю, я слухаю... Авжеж, два, тільки борода одна на двох.
—    І давно ти живеш у цьому млині?
Гномик повів хлопчину до стіни, на якій висіли три листочки: два жовтих і один зелений.
—    Ясно: дві осені і одне літо.
—    А в селі ще є печі? — спитав бородатий.
Почувши, що є, він вхопив молоточок, взявся до робо ти і знову заспівав:
Я заб'ю в щілину клин,
Щоб молов скоріше млин!
Стук-стук!
Хай тече в ріці водиця,
Хай питлюється пшениця!
Стук-стук!..
Поруч із мірошником Чобіток здавався велетнем.
—    А я приїхав до тебе в справі,— сказав він.— Двоє снігових людей святкують новосілля і запрошують тебе в гості.
—    Скажи їм, що я зайнятий,— і взявся зачиняти двері, та, побачивши коника, забув про млин і скочив на нього верхи.
Чобіток стрибнув у санчата і помчали в село. Дорогою гномик заговорив:
—    Я ніколи не був у гостях, то скажи мені, друже, що там треба робити?
—    Злізти з коника.
—    Навіщо?
—    Бо в господарів є стільчик для гостя.
На вікні в мурі вже звисала фіраночка. Сніговий дідусь наспівував марш:
—    Бум-бум-бум!..
—    Заходьте, заходьте, дорогі гості! — запрошувала снігова бабуся.
На стільчик сів Чобіток, а гномик — на підвіконня, щоб добре бачити снігових людей.
—    Запросив я тебе в нову хату, бо мельникам ми наче трохи ріднею доводимось,— погладжував вуса сніговий дідусь,— мельники білі, ми білі, тому й калачі білі.
Дідусь не сказав, що й він має млина високо в небі, що той млин меле сам — і тоді на землю сиплеться білий сніг.
—    Пригощайтеся, дорогі мої,— просила бабуся.
На підвіконні на блюдечку лежала та цукерка, що вчора подарував їй Чобіток.
—    Чим же ти ремонтуєш свій млин, голубчику? — розпитував мірошника дідусь.
—    Молотком.
—    Виходить, ти майстер.
—    Еге ж.
—    Коли майстер, то чи не зміг би ти прип'яти над моєю бабусею місяць, бо, коли настає темрява, здається, що її нема.
—    Почекайте, дідусю, хай впораюсь з млином,—сказав гномик, подумавши: «Чи не краще було б прип'яти місяць над млином? Стільки б люди привезли млива!»
З'ївши цукерку, гномик заховав блюдце за пазуху, подумавши, що то теж дарунок. Сподобалось маленькому в гостях, бо сказав:
—    Я ще прийду.
Коли Чобіток взяв з колиски тата на руки і переніс у ліжко, півні заспівали на світанок.

ЩЕДРУВАЛЬНИКИ В ХАТІ СНІГОВОГО ДІДУСЯ
Вранці зарепетувала снігова бабуся:
—    Чукі, мі! Булі, чок! Рятуйте!
І дідусь із-за муру:
—    Туку, муку, барабуку?!! Що ти маєш, чоловіче до моєї хати?!!
А все тому, що тато взявся замуровувати їхнє вікно. Тут прокинувся Чобіток, шмигнув надвір і сів на тому нікні. Тато проганяє, а він не йде.
—    Що з тобою? — вибігає мама.— Невже ти хочеш, щоб тато тебе замурував?
А він таки не втік.
Врятувавши хату дідуся й бабусі,  пішов додивлятися сон.
Рада снігова бабуся не зводила погляду із свого діда, хотіла з ним поговорити, та він кивнув, що зайнятий і взявся писати люлькою на полі снігового пальта:
Тінга, рінга,
Ті, ті, рі —
Рінга, тінга,
Рі, ті, ті?!
Це нашою мовою мало означати:
Що погане ми
Зробили вам з бабусею,
Нащо хочете розлучити нас
Кам'яним муром?
Написавши, глянув на бабусю. І вона часу не гаяла — малювала на своїй спідниці квіти.
Потім до них почали приходити гості.
Перший побажав їм доброго ранку пес Фараон, прилітали  пташки,   тричі  повз  їхню  хату  пройшла  овечка.
—    Гарні наші гості,— сказав дідусь,— але треба нам і когось свого мати.
Бабуся того ж таки дня виліпила маленького снігового хлопчика.
В хаті сніговиків було свято.
Правда, дідусь із вулиці не міг побачити малюка і просив бабусю, щоб вона підняла його до вікна та ще й примовляв:
—    Рости великий! Ось хто захистить нашу хату!
І назвали снігового хлопчика Уку.
Бабуся виліпила маленькому ніжки, навчила його ходити. Туп-туп,— і вийшов він ополудні на вулицю до свого татка. Повернувся на подвір'я більшим і в капелюсі. Вже чекав біля порога Чобітка. Той вийшов, зміряв його поглядом. Сніговичок був нижчий, але Чобіткова сорочка при-йшлася йому якраз — не ходитиме ж тільки в капелюсі.
Потім Чобіток показував сніговичку, що має біля хати: корову, овечок, курочку, півня, пса Фараона, горобчиків на дереві.
Ходячи по подвір'ю, Уку ріс і ріс. Коли повернувся до своєї мами, був зростом, як вона.
Сніговий дідусь не міг натішитись сніговичком, а той уже грався з Чобітком у піжмурки.
Затуляє руками очі і кричить:
—    Я вже заховався!
Бабуся з дідусем заходились реготом.
Але в Уку не було штанят, а ввечері похолоднішало, і Чобіток обклав його кукурудзяними снопами.
Тато, не знаючи нічого, вийшов пізно ввечері на подвір'я, побачив кукурудзиння, взяв його на оберемок разом із Уку і одніс овечкам.
Вранці Уку розказував Чобітку, що йому довелось витерпіти:
—    Олду, долду, ноле! Якби я був не прокинувся, з'їли б мене твої овечки.
Тоді Чобіток взяв клубочок вовняних ниток і обмотав ними ноги Уку. Сніговичок хвалився, що ні в кого нема таких штанців, як у нього.
Якби того дня хтось притулив вухо до телеграфного стовпа — почув би веселий дзвін.
То наближався до села Новий Рік.
Чобіток з Уку ввіткнули в мур біля вікна ялинову гілку. Не маючи ялинкових прикрас, вчепили на неї качан кукурудзи, пшеничні колоски, засушені квіти — було гарно, і дідусева хата пахла літнім полем.
Наставав щедрий вечір.
—    Сніговий дідусю, приймайте вітання!
—    Уку, чуку, чукуруку! Бабусю, Уку, щедрувальники прийшли!
Стає   Чобіток   біля   вікна,   придзвонює  дзвіночком і щедрує:
У замет загруз
Сніговий дідусь,
Але між зав'юг
Він побачив плуг,
Коні, як вітри...
Плуже мій, ори!
Поорав-орав
Цілу ніченьку,
Потім засівав
Золоту пшениченьку...
Коні, як вітри...
Плуже мій, ори!
Щезнуть холоди,
Полечко, роди
Гей, гей, гей!
З Новим Роком!
З новим щастям!
—    Дякуємо за щедрівку, будь здоровий! — сказала бабуся.
—    І за хату дякуємо! — додав дідусь.
Почастувала  бабуся  Чобітка  горіхами,   а дідусь дав гроші.
Уку теж мав дзвіночок, і Чобіток узяв його з собою щедрувати по всьому кутку.
«Гей, гей!» — тільки знав по-людськи сніговий хлопчик, зате його дзвіночок видзвонював, як великий дзвін.
—    Скільки там вас? — питали господині, не маючи коли глянути у вікно.
—    Двоє! — відповідав Чобіток.
Виносили дарунки й для Уку.
—    Ми завтра ще підемо щедрувати і післязавтра, і кожного вечора! — тішився сніговичок. Усе, що він за щедрував, віддавав пташкам.
Було гамірно в хаті снігового дідуся, бо пташки прилітали звідусіль.

ДВА МАЛЕНЬКІ МІРОШНИКИ
Після свята, якось увечері, Чобіток знову попросив тата, щоб позичив сили. Тато ніби й не почув того прохання. А мама стала захищати малого:
—    То й що, як проламав у мурі вікно?.. Це ж для снігових дідуся та бабусі, адже у селі своїх у нього нема.
—    Але ж крізь ту діру може пролізти вовк до наших овечок... Думаєш, він злякається, коли я зможу тільки свиснути в колисці? — не здавався тато.
—    Гаразд, я ляжу в колиску — позичу Чобіткові свою силу,— сказала  мама.— Ой,   як  давно  мене  колихали!..
—    Лю-лі, лю-лі,— заспівав колискової Чобіток.
Коли мама заснула, він оволодів і її силою, а вона, позбувшись хатніх турбот, бігала вві сні зеленим лугом, ловила метелика.
Тато не займався маминими справами, а дістав із горища стару колиску і втиснувся в неї, щоб помогти мамі ловити метеликів.
Чобіток того вечора взяв собі і мамину, і татову силу.
Надворі світив місяць.
Чобіток підійшов до снігового дідуся і сказав йому на вухо, щоб не почула бабуся:
—    Як прийде вовк, ти полічи по німецьки «айн, цвай, драй»— і він утече. Якщо побачиш, що він од голоду ледь
стоїть на ногах, погодуй його,— і поставив біля дідуся кошик з харчами,— а я піду до мірошника.
На вулиці — ні душі, тільки з коминків подекуди тяглися в небо стовпи диму.
Мовчали собаки, замість них за річкою загавкала лисиця.
—    Де ти там? — відчинивши двері млина гукнув до гномика Чобіток.
—    Тихо, тссс…— почув він глухий, наче із криниці, голос, а глянувши вниз, побачив під підлогою млина озерце, на якому в човнику сидів мірошник і вудочкою ловив рибу. А коли виліз нагору, сказав:
—    Ота лисиця, що гавкала,— моя. Вона хоче їсти. Курей у мене нема, я ловлю для неї рибу.
Відколи замерз Реут, Чобіток жодного разу не куштував свіжої риби та й не вечеряв же того вечора, але гномик не догадався поставити на вогонь сковорідку — залишивши риболовлю, взявся за молоток. Чобіток став йому допомагати лагодити млин.
—    Я виріс у водяному млині,— заговорив гномик.— Отож пливу якось човником, бачу, що цей млин не меле, то й думаю: а чому не перемонтувати його, коли я вмію?.. То кажеш, в селі ще є печі?
Чобіток ствердно кивнув.
В млині було холодно, і Чобіток грів руки при гно-миковій свічці, а той, не маючи рукавичок,— у своїй бороді.
—    В мене й ковдри нема. Сплю, підігнувши ноги та вкрившись бородою,— сміявся мірошник, постукуючи молотком.
—    Коли ж ми пустимо млин? — спитав Чобіток.— В селі не вистачає борошна.
«Стук-стук-стук» — тричі вдарив молотком мірошник і сказав:
—    Готово! Можна молоти.
Потім зійшов із свічкою вниз, до млинового колеса:
—    Еге! А вода замерзла. Колесо крутиться тільки тоді, коли вона тече.
Ось тобі й маєш — водяного млина полагодили, але забули, що надворі зима.
Чобіток, маючи мамину й татову силу, спробував покрутити те колесо, та воно не піддавалось.
Треба було більше сили.
«Тільки дядько Тоадре зможе помогти, він здоровенний»,— подумав Чобіток.
Співали опівнічні півні, коли хлопчина опинився біля дядькової хати та постукав у двері.
В хаті засвітилося, почулися кроки.
—    Це ти, Чобіточку, серед темної ночі?..— став на порозі дядько Тоадре і хотів був узяти Чобітка на руки.
—    О ні! — сказав хлопчина.— Я вас візьму! — вхопив його нижче колін, підняв угору, аж дядькова шапка зачепилася за стріху.
—    Чекай, чекай... Де моя шапка? — вхопився за голову дядько, а потім задивився на Чобітка: — То це ти такий дужий, голубчику?
Хлопчина знав, що дядько Тоадре — людина добра. Але чи захоче він лягти в колиску?
Бо інакше млина не пустити.
—    В колиску? — засміявся дядько.— А де таку колиску взяти, в якій я міг би вміститися?
—    Тоді лягайте в корито.
—    Побачать люди — сміятимуться,— але, скарлючившись, таки втиснувся в корито.
—    Лю-лі, лю-лі!..— колисав його Чобіток.
Тітка, побачивши дядька в кориті, жахнулась і поставила йому аж два термометри — один під праву пахву, другий — під ліву.
Дядько заснув, а Чобіток уже переходив через річку.
—    Навіщо ти, друже, приніс ворота? — здивувався гномик, побачивши Чобітка з ворітьми на плечах.
—    Відчув себе таким дужим, що й не помітив, як на мені опинились дядькові ворота.
Взявся він рукою за млинове колесо і зрушив його з місця.
Гномик одяг фартушок, засвітив усі свічі, які мав у млині, щоб видно було, чи біле потече борошно, і засипав пшеницю в кіш.
—    Ой біле-біле! — зрадів мірошник, уже й сам білий від голови до ніг.
Чобіток теж побілів.
Так змололи вони всю пшеницю.
—    Хіба ж я не казав, що з мене непоганий мірошник? Я із жовтої пшениці роблю біле борошно! — тішився гномик, замітаючи бородою млин та наспівуючи:
Біла вся земля,
Тра-ля-ля, ля-ля.
То скажіть мені,
Мельник я чи ні?
Вранці дядько Тоадре знайшов на стрісі свою шапку, яка була наповнена білим-білим борошном.

ЦЕ ТИ, МАМО?
Того дня тато не пішов на роботу — гордо ходив селом.
— Це правда? — питали його люди, і він ствердно кивав.
Всьому селу було радісно.
Кому треба намолоти борошна,— не ходить на інші села. Винось увечері мішок до воріт і лягай у колиску, а ранком у мішку — м'яке, гіитльоване борошно.
А як запахло все село! Тут печуть калачі, там — коржики, там — пироги.
Діти, пообідавши, знову вертаються до столу, а матері, розчервонівшись од вогню, поглядають у печі.
Чобіток, посадивши в саночки маленького мірошника, привіз його в село, бо тому дуже подобалось сільське повітря, яке пахне достатками.
—    Хі-хі-хі,— тішився гномик, показуючи на дими, що валували з димарів, і, сівши верхи на мішок з борошном, співав:
Я, малий проворний гном,
Маю справу із зерном,
Тому й лантухи зерна
Возять люди до млина.
Дід Мороз — то родич мій —
Має млин у небі свій,
Меле борошно вночі
Теж на білі калачі.
Маленький мірошник грошей за помол не брав. Нащо вони йому? Та й лічити він не вмів. Але люди в селі Туртуріці добрі, хотіли йому віддячити, то й протягли вони довжелезну нитку од найвищого горба, що на краю села, до
млина, що стояв у долині. Насилять на нитку бублик чи калач, і не встигнеш оком моргнути, як те, що тільки-но із печі, вже в млині. Ще й дзвоник на нитці подзвонює, що ласощі прибули. Прилітали по нитці горіхи й цукерки.
Дивувались пташки, кружляючи в небі, бо ніколи не бачили літаючих калачів.
—    Смачного! — проказували господарі, дивлячись, як над їхніми хатами линуть бублики.
Все було добре, але взялася мама прати білизну, глянула на Чобіткову сорочину та й пішла до тата:
—    Глянь, який наш Чобіток маленький, йому рости треба, а він... Негайно йди і зачини той млин!
—    Е, ні! Млин хай працює. Чобіток же його пустив,— захищав тато хлопчину,— хоч і маленький, а такого борошна, як меле наш Чобіток, треба пошукати!
—    Це правда,— погодилась мама.
Млин молов у понеділок, у вівторок, у середу, а в четвер увечері один чоловік сказав:
—    А що як Чобіток вранці не поверне силу? Уявіть собі, що зимуватимем у колисках без води, без палива, стоятимуть завалені снігом паркани, мури та ворота.
—    Чи не захоче він стати найдужчим у селі? — задумався другий.— Якщо захоче, нічого не вдієш...— і попросив жінку, щоб почухала йому за вухом, бо він не може підняти руку.
Хіба ж Чобіток примушував їх позичати силу? Самі лягали в колиски.
А одного вечора трапилось таке, що натерпівся б і Чобіток, якби його не виручив сніговий хлопчина.
Саме намололи два мішки борошна і Чобіток хотів іти додому, але йому раптом захотілося спати. Побачивши, що в гномикове ліжечко не вміститься, приліг в колиску, що влітку принесла річка.
—    Лю-лі, лю-лі...— поколисав його гномик.
Чобіток міцно заснув,  а сила всього села перейшла в гномика, і він так швидко замахав руками, задриґав ніжками, що знявся в повітря і почав літати попід стелею. Погасла його свічка, упав з ноги валянок. Гуп! — ударився об стелю головою гномик, але, замість того щоб закричати «Рятуйте!», весело зареготав, адже досі ніде не було літаючих мірошників!
Сніговий дідусь, побачивши, що вже пізно, а Чобітка нема, послав до млина Уку.
Двері в млині відчинені навстіж, а гномика нема. Звідки знати сніговому хлопчикові, що той долітав до місяця, аби спустити його вниз і прилаштувати над млином? Став Уку будити Чобітка, що спав у колисці,— торсав його, тулив йому до чола свої холодні руки, але збудити не міг. Тоді виліпив із снігу хлопчика і сказав йому:
—    Йока, мока, трока, на!
Той виліпив іншого і сказав йому на вухо те, що почув од Уку — і той став ліпити іншого.
Не більше як за годину шеренга снігових хлопчиків сягала хати снігового дідуся в Туртуріці. Дідусь гукнув бабусю, вона зліпила сніжку і метнула нею в шибку.
—    Що трапилось? — здивовано глянула у вікно Чобіт -кова мама.
—    Алі, цулі, ока, у. Я бачила, що з коменка виходив дим,— показала бабуся вгору, потім кілька разів піднесла руки до рота.
Мама зрозуміла, накинула на плечі хустину і винесла бабусі свіжу паляницю, спечену з борошна, що молов Чобіток.
Бабуся перекинула хлібину крізь вікно дідусеві, той дав її сніговому хлопчику, а той — іншому — і так хлібина опинилася аж у млині. Уку поклав її коло Чобітка—і запах свіжої хлібини, що спекла мама, розбудив його.
—    Це ти, мамо? — спитав хлопчина, вибираючись із колиски та протираючи очі.
І раптом щось гупнуло... То впав на дах гномик. Добре, що саме тоді пролітав над млином, коли сила повернулась до Чобітка.
—    Глянь, зійшла ранкова зоря! — квапив Уку Чобітка.— Світає, а люди не можуть встати з колисок.
За стільки часу, як полічити до ста, Чобіток розніс мішки до воріт господарів, а коли озирнувся — побачив, що всі снігові хлопчики йшли за ним. Він попліскував їх по плечах:
—    Чобі, міо! — Що по-нашому означало: Чобіток вам дякує!
—    Яко, чі? Коли ми ще зустрінемось? — питали вони,
—    Чіко, ніо! Вночі,— відповідав малий мірошник.

МІСЯЧНЕ ЯЄЧКО
Гномик був радий, що, впавши на дах, не поламав млина.
—    А коли б не 5і впав, а якийсь велетень... Добре, що все обійшлося! — сказав гномик і, кульгаючи, пішов спати.
Наступного ранку даремно сповіщав дзвіночок, що прибув калач. Закутавшись у бороду, гномик спав як убитий. Прокинувся аж ополудні. Розплющив очі — млин цілий, але голова не тримається на плечах. Взявся руками за вуха, підняв голову, а вона знову падає. Може, заховався хтось у бороді й тягне голову донизу?
—    Ану вилазь, бо буде тобі погано! — насупився гномик.
Не виліз ніхто.
Коли ж глянув у дзеркало — ого! На лобі ґуля, як голубчине яєчко. Гномик пошукав у шапці, чи нема яєчка й там? Не знайшов і засмучений подався надвір.
Побачивши шеренгу снігових хлопчиків, подумав, що вони прийшли молоти.
—    Чому ж ви без пшениці? — почав докоряти маленький мірошник.-— З порожніми руками до млина не ходять! Мовчать хлопчики, мовчить і гномик. Але один із них нахилився до іншого і щось шепнув на вухо.
Тоді гномик спитав їх, чи не хотіли б вони бути живим телефоном між. млином і селом.
Всі кивнули на знак згоди.
—    Алло, Чобіточку, ти дома? З тобою по телефону говорить гномик.
—    Алло, Чобі, дома? Тіку, фон,— передавали один одному сніговички.
Почекав гномик, почекав і нарешті дістає відповідь із села: «Мене звуть Чобіток, а не Алло».
—    Ти розсердився? — спитав гномик.— Ну політав я трішки... Не до самого місяця... Впав на млин.
А Чобіток зрозумів, що місяць впав на млин.
—    У мене ґуля завбільшки з голубчине яєчко! — поскаржився гномик.
А до Чобітка дійшло: «Маю місячне яєчко завбільшки з голуба».
Чобіток сказав, що не треба те яєчко варити, а гномик почув: «Я на тебе не сердитий». ї легко йому стало на душі, наче й ґуля на лобі поменшала. Подякував гномик телефону і ввійшов до млина.
Чобіток же походжав подвір'ям і думав: «Яке воно, те місячне яєчко?»
Не знали того й снігові дідусь з бабусею.
«Якщо його підкласти під квочку, чи вилупиться місяченятко?» — подумав  Чобіток  і  пішов  по  селу  шукати квочку. Знайшов на іншому кутку, але хазяйка не дала, поки не приніс взамін курку.
Коли Чобіток увійшов з квочкою до млина, гномик сидів на ліжку з перев'язаною головою, та «яєчко» мусив
показати, але про квочку й слухати не хотів. Ледве переконав його Чобіток.
Цілу ніч просидів гномик під квочкою, а вранці глянув на нього Чобіток — місячного яєчка як і не було.
—    Невже нема? — кинувся до дзеркала гномик.
Потім  гордо  ходив  у  млині — голова  трималася  на плечах.
—    Бачиш, який я лікар! — радів Чобіток.
Потім схаменулись обидва — тієї ночі не пустили млина, а скільки ж людей спало в колисках?!

ЧОБІТКОВА ВЕЖА
Чобіток скочив з ліжка, взувся і побіг на ферму. Йому приснилось, що корова, пасучись, зірвала мамині очі, подумавши, що то дві волошки.
—    Матусю!..— обняв її Чобіток і поцілував спершу одне око, потім друге.
Згодом приніс їй окуляри:
—    Заховай за окулярами свої очі, матусю,— просив хлопчик.
Йшов сніг...
Чобіток повертався з ферми, а смуток — за ним. На подвір'ї хлопчина знову пожалів маму.
—    Тука, ука, о? Чому такий сумний? — спитала снігова бабуся.
—    Тому, що я маленький і не можу звідси побачити маму на фермі. Хочу бути високим, як дерево. Ходив би по подвір'ю, і мама бачила б мене з ферми.
—    Нік, нік, у! Не ставай таким високим,— попросила снігова бабуся.— їо, чіо, бо! Мама змушена буде подавати тобі миску борщу аж на дах! Ека, мека! І хмари скуйовдять тобі чубчик. Дуд, руду, є. Одягни шапку з високим верхом — і мама побачить тебе звідусіль,
—    Але я її теж хочу бачити звідусіль...
І спало Чобіткові на думку підняти сторчма мур, що довкола подвір'я, щоб він став високою вежею.
Запріг він у саночки снігового коника і почав звозити додому снігових хлопчиків, що стояли рядком від хати до млина. Побачивши увечері, що їх залишилось ще багато, став кликати — і вони пішли слідом за ним. Уку тим часом виліпив ноги бабусі й дідусеві.
Тато побачив на подвір'ї повно сніговичків, але не міг збагнути, що надумав Чобіток.
А той увечері, запрігши в саночки Фараона, послав його по гномика, а сам став підігрівати в казані воду для будівельного розчину.
—    Добре,— сказав гномик, засовуючи за пазуху бороду, щоб не заважала працювати.
Тато і мама вже спали в колисках — знову ловили в лузі метеликів, а надворі виростала вежа.
Чобіток клав розчин, а гномик — каміння.
Працювали й снігові хлопчики — носили камені, які дідусь з бабусею виважували з муру. Клали їх у кіш, якого Чобіток тяг за мотузку вгору.
Коли вежа стала врівень з хатою, гномик сказав:
—    Далі не можу, спати хочеться.
Залишилась би вежа недобудованою, коли б не пес Фараон, якого Чобіток завів у будку і так ту будку підвісив на шворці, що її можна було колихати.
—    Лю-лі, лю-лі,— поколисав гномик Фараона — і став бадьорий, як пес, що стереже двір.
Мурували все вище й вище, поки не розібрали весь мур, залишили тільки вікно снігового дідуся.
Вежа вийшла така висока, що навіть місячної ночі не було видно її верха.
А як же мулярам спуститися вниз?
Гномик сів у кіш й з'їхав, а Чобіток залишився на вежі.
До світанку ще було далеко.
Сніговички збиралися спорудити снігову гору, по якій міг би спуститися Чобіток.
—    Нік, а, ду! Станьте! — зупинила їх снігова бабуся.— Аун, каун?! А як провалиться в ту гору, чи знайдемо його потім?
Але Чобіток спокійно спустився по мотузку.
—    Чобі, міо! — сказав він сніговим людям, що означало: «Чобіток дякує вам!» Потис руку гномику, розбудив Фараона, запріг його в саночки, щоб одвіз гномика до млина.
Потім Чобіток вишикував сніговичків один при одному там, де був кам'яний мур, розбудив у колисках тата і маму, а сам ліг спати.
Коли зійшов місяць, снігова бабуся оглянулась довкола і спитала дідуся:
Це всі наші хлопчики?
—    А чиї ж, коли снігові?
—    Отой он схожий на тебе. Як тебе звати, хлопчику? Чого мовчиш?
—    Він не має рота,— пояснив інший сніговичок.
—    Ой, лишенько...
Снігова бабуся стала придивлятися до всіх. В того не було рота, в другого — носа, один стояв без вух, інший тільки з одним оком.
—    Та що ж це таке, дідусю?
—    Кахи, кахи...— задумався сніговий дідусь.— Ліплені наспіх, але ж бачила, як працювали.— І звернувся до них: — Гей, хлопчики, гляньте, яку ви спорудили вежу!
Ті, що мали очі, задирали голови, милувались високою спорудою.
Снігова бабуся трішки заспокоїлась: дідусь має рацію.
Вранці тато, глянувши у вікно, закам'янів:
—    Ой-ой-ой, зараз провалиться! — скрикнула мама, вхопила на руки Чобітка і кинулась тікати.
Тато почав виносити надвір миски, полумиски — боявся, що вежа впаде на хату.
—    А якщо звалиться на хлів?..— повернулась без Чобітка мама.
Тато підпирав вежу стовпцями, а мама тим часом вигонила в село овечок.
Збіглись сусіди, страхаються, що вежа, розвалившись, сягне і їхніх дворів.
—    Розберімо! Чого зволікати? — взявся за кайло один.
—    Та як же її знизу розбирати? — питав другий.— В'яжімо драбини...
—    Бери кайло, вилазь нагору!
—    Тут не до жартів. Шапка упаде з голови, коли глянеш на таку височінь,— сказав третій.
А тут прокинувся Чобіток, підійшов до вежі:
—    Не   бійтеся,   не   розвалиться — мурував   майстер.
Сусіди почали гупати у вежу кулаками, а вона хоч би здригнулась.
Розійшлися люди по домівках, та все одно на вежу поглядали з острахом.
Тато ходив, зітхаючи, довкола хати: не стало муру — кури з подвір'я розбредуться.
А мама, довідавшись, для чого збудована вежа, сказала Чобітку:
—    От сьогодні я не піду нікуди, дивись на мене скільки хочеш, тільки не вилазь на ту вежу!
Минув день — вежа стоїть, минув другий — мама внесла до хати миски.
Третього дня тато пригнав до кошари овець, змайстрував драбину, що сягала верха вежі, аби Чобіток міг виглядати маму»
—    Чобіточку, ти сьогодні цілий день не сходив з вежі,— сказала увечері мама.
—    Бо цілий день нудьгував за тобою.
Тато прилаштував на вежі дашок, щоб на Чобітка не йшов сніг.
Вгорі не було нудно — приходили й сусідські діти виглядати своїх матусь.
Вибрався нагору й тато і помахав шапкою в бік ферми, мовляв, приходь скоріше, мамо, я теж занудьгував за тобою. Потім похвалив Чобітка за надійну вежу.

ЧОМУ ПЛАКАЛА ВИНОГРАДНА ЛОЗИНА І ЯК її ВРЯТУВАЛИ ЧОБІТКОВІ ДРУЗІ
Навчившись ходити, сніговички не хотіли стояти на місці. Вдень не часто наважувались кудись вирушати, бо траплялися хлопчаки, які кидали в них шапками, підставляли їм ногу, щоб побачити, як падають і встають. За сніговими хлопчиками ходили цілі ватаги роззяв. Та й було на що подивитися; одягнені абияк, більшість — голі, взуті в кімнатні капчики, інші — в чоботи. Взувались сніговички не тому, що боялись холоду, а для того, щоб не росли ноги.
Ходив з ними гуляти й Чобіток.
Туп-туп, шурх-шурх,— ступали сніговий дідусь, Уку, снігова бабуся, наче білі ведмеді, що стали на задні ноги.
—    Ух, аж пара з мене, наче з казана,— дивиться сніговий дідусь, де б присісти на узбіччі дороги, але бабуся не дозволяє.
—    А чому цей горб без шапки? — спитав сніговий дідусь, коли вийшли в поле.
—    Влітку він був у шапці, та восени її зняли, замість неї посіяли пшеничку,— пояснює Чобіток.
Бабуся розгребла сніг:
—    А глянь-но: зелений чубчик у цього горба, нехай він здоровенький буде.
Білі гості нахиляли голови, цікавились, яка з вигляду пшеничка.
Коли снігові гості з Чобітком рушили далі, одна зелена травиця сказала іншій:
—    Будуть у нас великі повнозерні колоски, коли стільки сніговиків ходить.
Тим часом Чобіткові друзі ввійшли в сад.
—    Оці, що стоять на одній нозі,— яблуні,— сказав сніговою мовою Чобіток.— Навесні вони одягаються в зелені капелюшки, а восени тримають жовті й червоні яблука.
Бабуся почала розгрібати сніг.
—    Ні, яблука не на землі ростуть, а на гіллі,— показує вгору Чобіток.
—    Жартуєш...— каже сніговий дідусь.— Як же вони не падають з гілля?
—    Яблуня тримає їх за хвостики.
—    Зрозуміли? — питає дідусь снігову малечу.
—    ...розуміли,— відповідають деякі, а той, якого вчора подряпала кішка, питає: — Якщо яблуко потягнути за хвостик, воно теж дряпає?
—    Яблуко? — засміявся Чобіток.— Ні, воно спокійне, як місяць у небі.
Потім Чобіток казав, що взимку сад мовчить, а коли розвесниться, на кожній яблуні з'являється музика-щебетунчик: там — дрозд, там — соловейко...
—    Он як! — похитав головою сніговий дідусь.— Гарний цей світ, малюки. Зрозуміли?
—    ...зуміли,— хором відповіли сніговички й почали лазити по яблунях. Один вибрався на найвищу гілку і крикнув звідти:
—    Ку-ку!
Яблуня, на якій утримався від осені один-єдиний листочок, шепнула іншій:
—    Побачиш, скільки цвіту буде в саду, коли так багато сніговиків!
Туп-туп, шурх-шурх,— пішли далі на пагорб снігові гості. Чобіток брав їх на саночки і мчав у долину. Те дуже подобалось сніговим хлопчикам. Навіть дідусеві та бабусі закортіло спуститися з пагорба на санчатах.
—    Дідусю, ти не чуєш нічого? — раптом спитала снігова бабуся.
—    Ара, уля, каракуля! Чую, що плаче якась жінка.
І всі рушили на той плач. Санчата на пагорбі залишились порожні.
На сусідньому горбі плакала виноградна лозина. Якийсь роззява восени забув прикрити її землею, і мороз, що примчав верхи на вітрові, закував її в кригу. Тому вона тремтіла і плакала:
Сор-р-рочка стис-с-скає,
Всю мен-н-не лам-м-має.
Ой, гор-р-ре, ой, лихо,
Пус-с-сти мене, кр-р-риго!..
Не мала де заховатись од морозу й вітру.
—    Оло, доло! — гукнув дідусь.
І сніговички стали довкола лозини — заступили дорогу вітрові,— і вона з Чобітком була, наче в сніговому курені.
Так минула година, друга, потім бабуся залишила гурт, вибралася на самий верх пагорба, майже до хмар, звела вгору очі й загукала:
—    Цип-цип-цип!
І запрацював млин снігового дідуся — з неба посипались сніжинки.
Коли бабуся повернулась до своїх, виноградна лозина була вже в білих рукавичках.
Всі сніговики, взявшись за руки, щоб не заблукати в хурделиці, весело повертались у село.

ПРИГОДИ УКУ. СНІГОВИЙ ДІДУСЬ ПЕРЕНОСИТЬ СВІЙ МЛИН В ІНШІ КРАЇ
Не сказавши нікому жодного слова, Уку виліз драбиною на горище і забрався в димар — хотів побачити, як робиться дим. Довго всидіти там не зміг, бо почав кашляти, з очей потекли сльози. Набрав він повен капелюх диму, щоб показати сніговій бабусі. Коли зліз, глянув: у капелюсі нема нічого. Зате сам Уку був чорний-чорний, як чортенятко.
Три сніговички, побачивши його, почали тікати. Один
заховався  в  хлів,   другий — за  хатою,   третій   стрибнув у кошару до овець.
Сніговий дідусь сміливіший — вирішив захистити свою хату, навіть ступив назустріч чорному, замахнувся ціпком:
—    Хто ти такий? Чого тобі треба у володінні зими, нічний чоловічку?
—    Я — Уку.
—    Ні, мій син — денний хлопчик.
—    Капелюх, здається, його,— втрутилася снігова бабуся,— і один черевичок упізнаю.
—    Так це ти забрав в Уку капелюх і черевички? — гнівно спитав сніговий дідусь.
Уку не повірили, поки він не роззувся і не показав свої білі ніжки.
Хлопчика хотіли вмити, але на ньому замерзала вода. Так чорним і залишився. Дивився в дзеркало і сміявся сам із себе.
Потім звикли й до такого. Хіба не все одно — чорний чи білий? Аби добрий душею...
А він був добрий — навчив снігових хлопчиків вітатися, але дома не було кого вітати, то й ходили вони по селу шукати людей.
Зустрівши когось, оточують колом. Людина думає, що вони хочуть подарунка, починає нишпорити по кишенях, а малюки хором людською мовою:
—    Добрий день!
Привітавшись, біжать додому, хваляться сніговій бабусі:
—    Сьогодні в Туртуріці буде гарний день!
Скоро знайшли собі в селі друзів, бо Чобіток їх залишав — виходив на вежу виглядати маму.
Сніговички ранками помагали найменшим школярикам нести до школи портфелики, а потім допитувались у снігової бабусі:
—    Ми теж підемо до школи?
—    Звичайно, тільки... — голубила їх бабуся. Снігових   хлопчиків   можна   було   побачити   й   перед магазином. Не купували нічого, бо не мали грошей,— чекали, щоб помогти стареньким дідусям та бабусям нести покупки, а сніговій бабусі ввечері приносили кольорові папірці від цукерок, сніговому дідусеві — свисточок чи стару парасольку, бо почули, що незабаром весна.    
А одного дня в селі зібрався ярмарок. Чи могли сніговички не піти туди? Продавати не мали що, ясна річ, але походити між людьми їм хотілося.
Дорогою побачили дядька, що купив корову, та вона упиралася, не хотіла йти до нового господаря. Сніговички ж узяли по кукурудзяній стеблині, показали їй — і пішла за ними. Господар подарував за те малюкам старий бі нокль.
Скільки було радості!.. Дивилися в бінокль один на одного і не впізнавали. Глянули на Чобітка — і побачили хлопчика, як його тато завбільшки.
—    Такий він буде, коли виросте,— сказав сніговий дідусь.— Я чув, що всі дорослі люди колись були маленькими, як Чобіток.
—    Диви! — сказала снігова бабуся, глянувши на бінокль.— Крізь цю річ можна побачити майбутнє дітей.
—    Звичайно,— кивнув сніговий дідусь.
І той бінокль став переходити із рук у руки. Взяла й снігова бабуся. То подивиться на Чобіткове майбутнє, то на поріг його хати.
—    Там нема нікого, бабусю! — сміялися сніговички.
А вона попросила дротяну шпичку, два клубки ниток — один зелений, другий — голубий, і взялася в'язати шапочку.
—    Глянь, що може твоя бабуся! — похвалилася дідусеві, потім почала плести зелену блузку і знову глянула на хвіртку.
—    Ще не видно...— зронила тихо. Потім до сніго-вичків: — Не галасуйте,  бо  постукає,  то й  не почуємо.
—    Хто постукає? — цікавилась малеча.
—    Скоро буде гостя,— відповіла бабуся і знову взялась за в'язання.
Сніговий дідусь останнім часом був мовчазний, а в неділю сказав Чобіткові:
—    Глянь: чому твоя хата хитається?.. І ти сам хитаєшся, і вежа... Мені темніє в очах...
Це було ополудні. Чобіток подумав, що сніговий дідусь захворів, то й перев'язав йому голову рушником. Стала нижчою на зріст снігова бабуся, а снігова малеча ховалась у тіні, що падала од вежі.
Наступного ранку Чобіток став на порозі й закам'янів. на подвір'ї жодного сніговика, тільки валялася мамина блуза, старий татів капелюх, бінокль, ціпок... Лишилося вікно в кам'яній огорожі та стільчик для гостей. І ще Чобіток побачив сліди, що вели до річки, в якій за ніч зібралася вся сила снігових людей,— і вдосвіта закрутилося млинове колесо, а гномик вибрався на дах млина і кричав, що немає пшениці. Але як перейти людям із села, коли повінь залила місток? Та й хто думав про борошно, коли пропало стільки снігових людей? Чобіткові вони ввижались у воді — всі були без шапок. Чобіток зняв з голови свою шапчину і кинув у річку. Тут з даху стрибнув гномик і почав ловити її сачком, але не впіймав — її схопили сніговики й понесли до Чорного моря.
—    Чобі міо! Чобі міо! — кричав сніговичок, що про пливав останнім.
Слідом за сніговиками пливло кілька паперових корабликів. Діти із сіл, побіля яких тече річка, прочитають на тих корабликах «Сніговий дідусь», «Снігова бабуся», «Уку».
Чобіток не міг збагнути, чому бігав із сачком гномик за його шапкою. Може, у воді й не було снігових людей...
Коли повінь увійшла в береги і з'явився місток, Чобіток побіг до млина, і там гномик розказував:
—    Чую вночі: туп-туп... Глянув у вікно — сніговий дідусь із своїми... Ходять тим берегом, не можуть перейти через річку. Прийшли, думаю, до млина... Але чому дідусь із парасолькою?.. Бачу: помахав він рукою — і з неба спустилась хмарина.
—    Сідай на неї, бабусю,— сказав він,— всіх вона підняти не зможе...
Бабуся сіла, і хмарина злетіла в небо. А потім почали спускатися на берег хмаряні коні. Снігові хлопчики сідали верхи і мчали у височінь. Попереду — сніговий дідусь, а позаду, на великій хмарі, його млин. Полинули»». А куди? Може, ти знаєш, друже? — питав гномик.
— А-а-а!..— запромінились в Чобітка очі.— Очевидно, сніговий дідусь поніс свого млина в ті краї, де ще холодно.

ФІАЛОЧКА
—    Гав-гав-гав! — сказав на порозі пес Фараон, що означало: «Вставай, господарю, маємо гостей!»
Чобіток побачив гостю на призьбі снігового дідуся. Ніколи він не зустрічав такої малесенької дівчинки. А оченята в неї голубі-голубі... На голівці голубенька шапочка і зелена блузочка на дівчинці, тільки ніжки босі.
—    Тебе  мама  прогнала  з  дому? — спитав   Чобіток.
—    Ніка, мама,— похитала голівкою дівчинка.— В мене нема мами.
Тільки тепер хлопчик упізнав шапочку та блузку, що виплела снігова бабуся. Видно, чекала дівчинку. А от панчішки сплести не встигла.
Чобіток    виніс    із    хати    мамин    черевик.    Дівчинка сіла  в   нього,   як  у  корабель,   тільки  ледь  видно   було голівку.
—    Міо. Нік, па, па, рі! Дякую. От мені й не холодно!
—    А що ти тут робиш? — спитав Чобіток.
—    Я йшла в гості до твоїх снігових людей, але, як бачиш,  запізнилася. Дозволиш мені жити в їхній хаті?
—    Але ж на ній немає даху,— знизав плечима Чобіток,— живи в нашій.
—    Ні, дякую. Я не хочу жити під дахом. Як увійдуть до мене вітер, сонечко, зірки?.. А чому ти не хочеш дозволити мені жити в хаті снігового дідуся?
—    Гаразд, живи. І скажи, як тебе звати?
—    Фіа, лоа, чока.
—    А, Фіалочка, — розібрав Чобіток.— Якщо хочеш, я віддам тобі свою вежу.
—    Нік,— заперечливо похитала голівкою дівчинка.— Я люблю землю.
Увечері Чобіток постелив Фіалочці в капелюсі снігового дідуся, навіть маленьку подушечку1 поклав їй під голівку і вкрив рукавичкою.
Не відомо, як спала надворі Фіалочка, а Чобіткові в хаті не спалось. Міг же хтось забрати капелюх з Фіалочкою. Хлопчина навіть чув чиїсь кроки на подвір'ї. Глянув у вікно, потім увімкнув світло.
Мама, прокинувшись, побачила: котиться по підлозі клубочок, а хлопчик, нап'явши на ніс окуляри, щось в'яже шпичкою снігової бабусі.
—    Лягай, синку, спати,— сказала йому й сама вив'язала маленькі панчішки та й поклала біля Чобіткової подушки.
Вранці в капелюсі снігового дідуся було порожньо. Босенька Фіалочка сиділа біля єдиної травиці, що проросла вночі, подзвонювала крихітним, як горошинка, дзвіночком і проказувала:
—    Це ти, Йонеле? А де Георгіке? Вставайте, вже весна!
Почувши ті слова, із землі пробивались зелені шапочки Георгіке, Іле, Васіле. І відчинили віконечка три бруньки на дереві, і небо стало голубе-голубе...
Чобіток хотів надягти Фіалочці панчішки, та вона відмовилась, сказавши, аби вив'язав панчішки всім пташкам, адже вони теж босі.
—    Пташок дуже багато...— задумався хлопчина.
А Фіалочка зміряла його поглядом з ніг до голови і сказала:
—    Велетню, я відкрила б тобі одну таємницю, якби твоє вухо не було так високо.
Чобіток посадив Фіалочку собі на плече й почув:
—    Тіо, іго, у. Цієї ночі щось приходило до мене, дихало на мене теплом...
Чобіток і справді чув чиїсь кроки. Не заснув тоді, став чатувати. Коли похолоднішало, чує — туп-туп-туп... Глянув у вікно — до капелюха підходить ягнятко, нахиляє голову і дихає над Фіалочкою, щоб їй не було холодно. Тоді Чобіток вибіг надвір і поцілував його. Потім снилося Чобіткові, що те ягнятко із дзвіночком-тронкою на шиї, запрігшись у зоряного Великого Воза, тягне його між іншими зорями.
—    Куди тягнеш? — питає Чобіток.
—    Їду по травицю для мами.
—    Урі, турі, о? Ти спиш, Чобіточку? — питає Фіалочка.— Вставай, я чую журавлів!
Надворі розвиднялось, і Чобіток з Фіалочкою швидко вибрались на вежу. Він весело грав на барабанчику, а Фіалочка на пальчиках лічила журавлів:
—    Дев'ять, десять і ще один пальчик, і ще один... Скільки це буде, Чобіточку? О, і лелека прилетів! Тільки один, а восени відлітало троє...
Чобіток грав марш — і було чути всьому селу.
Прибули й ластівки. У Фіалочки не вистачало пальчиків, щоб полічити всіх.
Три дні стояли Чобіток з Фіалочкою на вежі. А зійшовши на землю, почули, що й люди в селі рахують пташок, і виходить, що не повернулися сім ластівок, два лелеки й жайворонок.
Чобіток з Фіалочкою пов'язали жалобні стрічки на воротях тих дворів, куди не повернулися пташки. Стрічку про жайворонка  прикріпили  на  цямринні  польової  криниці.
Довкола було зелено. А травиця, що звалася Георгіке, Йоніке, Іле, Васіле, вже сягала Фіалочці пояса і могла втримати на собі по кілька мурашок.
І всі в селі знали віршик, що склала Фіалочка. У перекладі з її мови він звучить так:
Тіштесь, мамо й донечко,—
Ясно світить сонечко.
Линуть гуси-лебеді
У веснянім щебеті!

ЯК МЕТЕЛИКИ ПЕРЕМОГЛИ ЧОБІТКІВ КАПЕЛЮШОК
Цікаво було слухати, як Чобітків тато, поклавши собі на коліна капелюх снігового дідуся, говорив з Фіалочкою:
—    Розказати  тобі казочку  «Коза з  трьома козеня тами»?
Дівчинка   знизала   плечиками.   Тоді   тато   заговорив по-російськи.
Фіалочка похитала голівкою: не розумію, мовляв. А тато не здавався.
—    Гутен морген! — сказав по-німецьки.
Дівчинка мовчала.
Потім тато — по-французьки:
—    Мерсі...
На тому й закінчилось татове знання мов. Він чув, що в Кишиневі є великі, бородаті вчені, які знають усе, то й сказав мамі:
—    Треба повезти дівчинку в столицю. Тільки там можна довідатись, з яких вона країв.
—    Не роби цього, голубе! Вони віддадуть її в музей або в цирк,— заговорила мама.— Там посадять дівчинку в клітку. Хоч вони й бородаті, та "її мови не зрозуміють. Присягаюсь, що приїдуть по Чобітка, щоб був за перекладача. І його віддадуть до музею чи в цирк, а там же ведмеді, леви... Ти про це подумав?
Тато почухав потилицю і на тому закінчилась розмова про столицю.
Наступного дня тато з Чобітком зробили в сінешніх і в хатніх дверях маленькі дверцятка для Фіалочки, до відра з водою прилаштували маленьку драбинку, бо дівчатко не їло нічого, тільки часто пило воду. Не питиме ж вона з курячого коритця.
Прилаштували вони драбинку й до дзеркала.
Маючи гарні голубі очі, не могла дівчинка не поглядати в дзеркало. Зробили їй і ліжечко не в кутку, де спала кішка, а в світлиці при килимі з розквітлими трояндами.
Увечері мама попросила Фіалочку по-молдавськи:
—    Йди, дівчинко, до хати, лягай у своєму ліжечку чи де хочеш. Я не можу заснути, коли ти надворі.
—    Міо, міо! Тобто: щиро дякую,— доземно вклонилася Фіалочка, але зосталася ночувати надворі, в капелюсі снігового дідуся.
Вночі тато і мама виходили подивитися, як спиться дівчинці, не покладались лише на турботу ягнятка.
Та й хто ж, як не Чобіток з мамою, пошив їй ковдрочку, помережив по краях ще й вигаптував на ній букву «Ф»?
Вранці глянув Чобіток у вікно і побачив, що ковдрочка валяється біля капелюха.
—    Все! Замерзла наша Фіалочка...— зітхнув хлопчина, бо надворі було холодно.
Тим часом дівчинка спала між метеликами, тільки носик було видно з-поміж крилець.
Вночі, пролітаючи поблизу, один метелик побачив, що ковдрочка зсунулась з капелюха, збудив усіх метеликів, що жили на тому кутку.
їх було багато, а ковдрочки підняти не змогли, і вкрили Фіалочку своїми крильцями.
—    Ой, яка гарна в мене ковдра! — прокинувшись, сказала дівчинка.— Дякую вам, метелики!
Фіалочка була здорова.
А от два метелики почали кашляти, то й замахали швидко крильцями, щоб зігрітись.
—    Хоч скажи, як тебе звати! — біг Чобіток за одним із тих метеликів.
—    Еге, я казатиму, а ти накриєш мене своїм капелюшком,— не зупинявся метелик.
—    Не бійся. Ось я зроблю в капелюшку дірку. Коли накрию, зможеш крізь неї вилетіти.
Побачивши дірку, метелик зупинився:
—    Мене звати Кирил.
—    І куди ти летиш?
—    Це моя справа. Ви, люди, хочете дуже багато знати. До побачення! — і полетів.
Весело сміялася Фіалочка, побачивши дірку в Чобітковому капелюшку:
—    Туту, уту, і! Розумний метелик, нічого не скажеш!
А Кирил тим часом облітав усіх своїх, розповів їм про дірку в капелюшку.
—    Ура! Ура-а-а! — дружно гукали метелики біля майстерні і на фермі.
Ті вигуки чули тато і мама, та не могли й подумати, що метелики зуміли так легко перемогти Чобітків капелюшок.
Ластівки, почувши вигуки, задивилися на вежу:
—    Чіка, міка, і-і-і! Ой яка вежа! Давайте трішки посидимо на ній!
Чобіток їм дозволив навіть виліпити на стіні вежі гніздечко.
Як не виліпити, коли навіть Чобіток з Фіалочкою помагали — збирали пух, суху траву, тільки глину від річки доводилося носити в дзьобиках.
Гніздечок із двадцять виліпили на вежі пташки.
Нарешті одна ластівка, що знала нашу мову, сіла Чобітку на плече і сказала:
—    Ми вас запрошуємо у наші гніздечка, вони вже готові. Тільки не забудьте роззутися перед порогом, а капелюшок можна повісити на кілочку за дверима. І вибачайте, що не маємо кімнатних капців на ваші ноги.
Чобіток страшенно здивувався — досі жодна пташка не запрошувала його в своє гніздо. А ластівка вела далі:
—    І радіо ми не маємо, бо співаємо самі оцю пісеньку:
Як людина добра ти,
Просимо до нас ввійти,
Будеш ти, як старший брат,
Серед наших ластів'ят...
Чобіток, довго не думаючи, роззувся, скинув капелюшок і ввійшов у ластівчине гніздо.
—    Дякую   тобі,— каже   пташечка,— цього   року   ти перший вклонився перед нашими гніздечками. Назву твоїм ім'ям своє перше пташенятко. Ви з Фіалочкою — люди з нашої пісеньки. Приходьте до нас у гості!
А метелики довкола все гукали:
— Ура! Ура-а-а!

ФІАЛОЧКА ВИКЛИКАЄ ДОЩ
З того часу, як з'явилася Фіалочка, в мами стало менше турбот. Хіба не Фіалочка годувала птицю? Правда, Чобіток брав з горища зерно і кликав курчаток:
— Цип-цип-цип!
А дівчинка стриб у мисочку і розкидає зеренця по под вір'ю.
А хто замітав хату? Правда, віник був завеликий і тримав його Чобіток, але ж дівчинка навчала, як треба замітати.
— Отак і отам,— сидячи вгорі на вінику, проказувала Фіалочка. Іноді додавала: — Не думай, що я тільки гойдаюся, ми замітаємо вдвох!
Коли хлопчина нудьгував за мамою,— покидав усе і вибирався на свою вежу. Тоді за господиню в хаті і на подвір'ї була Фіалочка.
Якось увечері мама глипнула на відро, а воно порожнє. Невже всю воду випила Фіалочка, коли Чобіток стояв на вежі? Хлопчик знизав плечима. І тато не міг повірити. Може, десь порозливала.
Мама глянула у татові чоботи, помацала кишені — скрізь було сухо. Таки випила!
І наступного дня відро було порожнє. Як про це спитати? Дівчинка може образитись.
І все-таки Чобіток розкрив таємницю. Він із своєї вежі помітив, що зграйка ластівок то залітає в хату крізь маленькі дверцята, то вилітає, і відчиняє їм Фіалочка. Пташки, набравши в дзьобики води, поливають на подвір'ї травицю, квіти. Чобіток навіть подумав був побігти по тата, по маму, щоб і вони побачили те диво, а ластівки тим часом вже поливали травицю на вулиці, та хіба ж вистачить відра води? .-
—    От піде з неба дощик — поллє всюди,— сказав Чобіток.
—    З неба? А як же він піде? — глянула вгору Фіалочка.
—    Коли хмари своїми водяними ніжками біжать полями, селами,— це зветься дощиком.
Минає день, другий, третій, а сонце пече, травенята просять пити.
Коли надходила якась хмарина, Чобіток з Фіалочкою піднімалися на вежу і гукали:
Хмари, хмарки, мов квітки,
Чом ви взуті в чобітки?
От послухайте ви нас —
Всі роззуйтеся ураз,
Пробіжіться ніжками
Травами й доріжками!
А Фіалочка ще й парасольку тримала в руці, аби хмари зрозуміли, що треба дощику.
—    Ану спустися вниз та довідайся, чого хочуть ті діти,— сказала Хмара своєму синкові, що звався Хмарко.
Той шролетів над селом, а потім, наче ненароком, зачепив хвостиком парасольку, разом з нею полетіла в небо й Фіалочка.
Дивиться вона вниз — і стає їй страшно: підстрибують хати, журавлі над криницями самі опускаються та піднімаються, сонце з'являється то на сході, то на заході, ніби його перекидають туди-сюди якісь невидимі велетні.
Фіалочка хотіла закрити руками очі, але вчасно збагнула, що тримається за парасольку.
Ластівки, побачивши те, затривожились, підлетіли до Чобітка:
—    В тебе нема хусточки?
—    Є,— сказав хлопчик.
І ластівки підхоплюють хусточку за чотири ріжки, розтягують її та летять під Фіалочкою, щоб впіймати, коли падатиме. А Хмарко несе й несе...
Небесні двері відчинила сама Хмара:
—    Ти завше бешкетуєш, Хмарку,— дала йому щигля, а коли глянула на дівчинку, враз подобрішала і погладила Хмарка по кучерявій голівці та попросила його змайструвати для Фіалочки летючий стільчик.
—    Міо,— зручно сівши, подякувала дівчинка і стала розглядати Хмариних родичок: та — з півнячим гребенем, та — з лев'ячою гривою, інша — із заячими вухами.
—    Так чого ти, дівчинко, хочеш? — спитала Хмара.
—    Ірі, мірі, тіо, ду! Травенята просять води! — сказала Фіалочка ще й ківшиком склала долоньки, піднесла до ротика і кивнула на землю.
—    Ану піди, Хмарку, глянь, чи повні наші кадуби! — наказала синкові Хмара.
І раптом якийсь велетенський птах з чорними крилами, а може, то був і не птах, обіймив небесний сад, наче впав морок.
То там, то тут спалахували вогники сірника: Хмарко, присвічуючи, заглядав у кадуби.
—    Не бався з вогнем! — крикнула Хмара.— Бо розбудиш діда Грома.
—    Кадуби повні, мамо. Можна виливати? — спитав Хмарко.
—    Гаразд, дівчинко... Коли кадуби повні, проллємо з них воду на твоє село,— лагідно сказала Фіалочці Хмара.— А зараз іди додому... Боюся, що мій бешкетник розбудив діда Грома,— і відчинила небесні двері, за якими Фіалочку чекали чотири ластівки.
Було ще далеко до землі, як пролунало:
—    Гур-гур-гур!..
Фіалочка замружила очі, їй здавалось, що в небі гуркотить каміння.
Тато вибрався на хату, сусіди — на сарай, мама з Чобітком — на вежу, куди й принесли ластівки Фіалочку, Чобіток кожну з них поцілував у дзьобик. Потім узяв у пригорщу Фіалочку, йому не вірилось, що все так легко обійшлося.
—    Ора, мора, улі, а! Ой страшно ж було вгорі...—досі тремтіла дівчинка.
Мати сподівалась, що того вечора маленька ляже спати в світлиці, а вона знову:
—    Міо, міо! — і вмостилася в капелюсі снігового Дідуся.
Тато виніс стільчик, поклав на нього капелюх з Фіалочкою і розпустив над ним парасольку. Все ж дівчинка спала погано — дуже лунко стукотіли краплі дощу.
—    Гуп-гуп-гуп... Ти спиш, Фіалочко? Не спи, я прийшов...— тупотів дощик.
Задрімала   і   знову   прокинулась — злякав   дід   Грім. А опівночі входить дівчинка в хату,  будить Чобітка:
—    Іка, міка, уну, бу, бу, бу! Чобіточку, дай мені свою парасольку, бо я боюся. Там хтось дуже сердиться...
—    Лягай спати в хаті.
—    Ні.
—    Яку ж тобі дати парасольку? — протирає очі Чобіток.
—    Ту, що твоя мама носить на грудях.
—    А-а-а, ти хочеш медальйончика з моєю фотокарткою! Дам...
І Фіалочка, накрившись медальйончиком, вже не лякалась ні блискавки, ні грому. В капелюсі снігового дідуся ночувала й Чобіткова парасолька.

ГНОМИКОВЕ ВЕСІЛЛЯ
Якось уранці Чобіток знайшов біля капелюха снігового дідуся кілька обгорілих сірників. Хтось там був уночі, а дівчинка нічого не знає. Наступного ранку в її узголів'ї було знайдено огарок свічки...
Виходили до Фіалочки і тато, і мама: та хто світить — не довідались.
—    Це якась добра людина,— сказала мама, але тато свічку погасив, щоб не трапилось пожежі.
Не встиг він увійти в хату, як засвітилася інша свічка. Тато забрав і ту. Заснув, прокинувся — біля дівчинки світиться. Мусив розбудити Чобітка, і той зразу впіймав винуватця — ним був бородатий чоловічок.
—    Це ти світиш? — спитав Чобіток гномика.
—    Я.
—    Навіщо?
—    Щоб дивитись на дівчинку. Чобіток запросив його до хати.
Вранці, вийшовши із капелюха, Фіалочка задивилась на гномика, а він, не знаючи, що їй казати, попросив:
—    Смикни мене за бороду!
І дівчинка вчепилась за ту бороду. Гномик похитував головою — і Фіалочка гойдалась, як на гойдалці. Йому боліло, але мовчав, як німий. Потім опустив ЇЇ на підлогу і вибіг надвір — боявся, що Фіалочка спитає, як його звати, а він забув, бо давно живе сам...
Стояв за хатою й вигадував собі ім'я.
—    Мене звати Біла Шапочка,— сказав потім Фіалочці і, згадавши, що він мірошник, спитав Чобітка, котра година. В млині, певне, було багато людей, і йому треба поспішати...
Вибіг на вулицю і зразу ж повернувся:
—    Слухай, Чобіточку... Того вечора, коли я вперше побачив цю дівчинку, я, мабуть, заснув з відкритим ротом — мені в груди залетіла пташка і тріпоче там крилами та й тріпоче. Чуєш?
—    То не пташка — серце.
—    Ні,— хитає головою гномик і знову питає, котра година»— О-хо-хо! В млині повно людей... Біжу!
Щоранку приходив гномик дивитись на Фіалочку, подарував їй дрібненьке, як мурашині очі, намисто. Відколи йому в груди залетіла пташка, світ для нього змінився.
—    Та це ж не підвіконня в млині, а закіптюжене дно казана,— сказав він і почав носить з річки воду, все пере
мивати і замітати всюдис
Гномик не виходив з млина, як раніше, а прибирався, мов на свято, стежив, чи не одірвався на сорочці ґудзик.
Надворі говорив з травицею, з квітами, особливо з голубими. Увечері, лягаючи спати, відчиняв двері, щоб до млина залітали зорі.
А одного дня не прийшов до Фіалочки вранці. Не було його і після обіду. Що трапилось?
На вежу сіла ластівка. Чобіток став її питати:
Білий хвостик — значить,
Ти з млина, небого.
Може, ти там бачила
Гномика малого?
Бачила: на кладочці
Колесо підштовхує
Невеликий дядечко
З бородою довгою! —
відповіла ластівка з білим хвостиком. «Чи не захворів він, що не з'явився?» — захвилювався Чобіток.
—    Піду я до млина,— сказав Фіалочці.
—    Не забудь однести йому пілюлю...
Але гномик був цілком здоровий — плутаючись у бороді, ловив біля млина метеликів.
—    Ти не мелеш борошно? — здивувався Чобіток.
Важко мені самому, то й пішов у відставку...
А насправді гномик бігав за метеликами, щоб пересвідчитись, що він ще не старий. Побачивши Чобітка, прояснів:
—    Хочу вручити тобі дарунок!
—    Який?
Гномик схопив ножиці, відчикрижив свою бороду і вчепив її Чобітку:
—    Хі-хі-хі-хі!.. Вже й ти, наче дідусь. Носи здоровий, вона мені не потрібна. Я одружуюся!
І повернувся Чобіток у село з гномиковою бородою. Тато з мамою реготали, але він не знімав бороди, навіть коли лягав спати.
—    Арпі, нарпі, є! — тішилась Фіалочка.— Це він тобі подарував, щоб я його більше не смикала!
Прийшовши знову до млина, Чобіток почув стукіт барабанчика — гномик вчився грати, готувався до весілля.
—    Якщо ти гратимеш, хто ж танцюватиме з молодою? — спитав Чобіток.
—    Теж я.
—    З барабанчиком за плечима? Ні! В мене є приятель, він тобі гратиме.
Три доби готувалися до весілля. Навчили баранця стукати ріжками в барабанчик, насукали з воску свічок, щоб і ввечері на весіллі було світло, потім зліпили три голубці: два маленькі — для молодого ї молодої, більший — для Чобітка. І ще багато дечого наготували,, Варення для молодих було в шкаралупках. ■ од горіха, для Чобітка — в глечику. За ніч напекли пряників, дрібненьких, як зірочки, та один, як місяць, а вдосвіта, наморившись, так заснули, що забули запросити на весілля молоду.
Бум-бум-бум! — заграв баранець.
А Чобіток спить, і гномикові сниться, що десь гупає бубон, то й залазить він під подушку. Почула музику й Фіалочка.
—    В кого ж це сьогодні весілля? — поцікавилась вона і рушила до млина.
Коли баранець зморився і заграв тихіше, гномик виліз із-під подушки, протер очі: в млині танцювала Фіалочка.
—    Вставай, друже, молода прийшла! — штовхнув Чобітка гномик.
—    Лорі, дорі, а? Хіба ж я молода? — засоромилась Фіалочка.— Нік, нік! Ука, на іка! Я просто гостюю в селі Туртуріка. Скоро піду звідси. Та й де ви бачили босу молоду? — спитала дівчинка й побігла берегом.
З води виринали рибки, і вона кидала їм крихти:
—    Це з весілля!
Так і залишився гномик нежонатим, і пташка досі тріпоче в його грудях.

БРАТИК СОНЕЧКА
Три півні — один Чобітків і два сусідських — запіяли на порозі:
—    Ку-ку-рі-ку-у-у!
—    Чекаймо гостей,— сказала Чобіткова мама.— Хто ж це прибуде? А в нас ще й не прибрано...
І, пов'язавшись хустиною, заквапилась: помазала стіни, пофарбувала двері. Навіть не присіла спочити того дня, але не прийшов ніхто.
—    Агуша, обманники! — прогнала вона півнів.—
Даремно я старалась.
Наступного ранку півні прийшли знову ще й четвертого, старенького, привели, він увійшов аж у сіни, та й запіяли дружно:
—    Ку-ку-рі-ку-у-у!
Тато не вірив у ту прикмету, а мама таки поглядала у вікно, прислухалась, чи не скрипне хвіртка. Навіть світла не гасила в кімнаті, аби було видно, що господарі вдома.
І знову ніхто не прийшов, тільки на світанні не стало Чобітка. А міцно ж спав обличчям до подушки, щоб не заважало світло, та ввійшла Фіалочка, полоскотала йому підошву і повела хлопчину на Реут. Він босоніж брів росяною травою, Фіалочка сиділа в нього на плечі.
На березі дівчинка сказала:
—    Стрибни у воду, скупайся!
Спокійно проносив свої хвилі Реут. Йому й на думку не спадало, що під вербами полощеться, плаває Чобіток, він вважав, що то якась рибка»
Вийшов хлопчина з води, Фіалочка подала йому чисту сорочку.
—    А тепер купайся ти, я нагрів воду, бачиш, он у бере зі аж пара йде,— порадив Чобіток.
Тато з мамою шукали їх усюди, тільки про річку не подумали. Коли раптом з'являється малеча з мокрими головами.
—    Алда, малда, ока, у! — зашепотіла Фіалочка.—
Скажи їм, що всім треба скупатися — до нас прибуде високий гість.
Швидко помилися тато й мама.
—    Гість стукає у ворота! — сповістила Фіалочка і поманила пальчиком усіх за собою. Навшпиньках підійшли до хати снігового дідуся. І там уже стояв високий соняшник із тільки-но розкритими пелюстками. Саме на тому місці, де сиділа снігова бабуся.
О-о-о! — здивувалися всі. Тато побажав соняшникові доброго ранку. Потім оточили високого гостя, взялися за руки й заспівали:
Ти іздалеку прийшов,
Наче сонечко, зійшов,
Братик Сонечка!
Ти по травах, по росі
На одній стрибав нозі,
Братик Сонечка!
Ми тобі спасибі скажем,
Що спинавсь при хаті нашій!
Фіалочка не розуміла слів пісні, але теж співала, плескала в долоньки, сидячи на татовому капелюсі. Там же
примостилася  бджола  Меріуца,  присів  метелик  Кирил.
—    Я ще вчора знала, що прийде,— хвалилася бджола,
—    А я позавчора,— розмахував крильцями метелик.
Чобіток бігав селом, стукав у вікна:
—    Виходьте, люди! Там, де була хата снігового дідуся, зацвіла Сонячна квітка!
—    Подумайте, як поквапився цей сонях! — дивувався сусід.— Ті, що в полі,— невеличкі, а цей зростом, як Чобітків тато.
—    Бо він у хаті снігового дідуся. Певне, снігова бабуся приготувала йому добре місце,— казала сусідка.
Тато наносив води у бочки, що стояли в сараї. Кожен, хто прийшов зустрітися з Братиком Сонечка, мусив помитись.
Якийсь чоловік зупинив біля криниці коней, хлюпнув на них по відру води, якийсь шофер мив машину, тракторист покинув далеко на вулиці чорного, в мазуті трактора, а сам пішов у сарай купатися.
До сараю двома бочками підвозили воду.
Дядько Тоадре просив Чобіткового тата:
—    Пусти мене, голубе, до гостя, я вчора купався в бані.
Але тато таки спровадив його до сарая,
—    А я оце полаявся із своєю старою,— помившись, скаржився дідусь Георге,— то чи можна мені глянути у вічі Братику Сонця? Я ж помився тільки зовні, а в душі, можливо, щось чорне залишилось...— І подався додому помиритись з бабою, щоб потім прийти до соняшника з нею.
Якась бабуся вклонилась Братику Сонечка, подякувала за те, що він з'явився.
—    Не буду митись і не хочу його бачити! — сказав один впертий і, насунувши капелюх на очі, пішов геть.
Розійшлися на роботу всі дорослі, біля соняшника залишились тільки діти.
А хто ж там, угорі, наче під великою парасолею?
Хлопчики вибралися на вежу, почали кидати в нього паліччям, почали стріляти з луків.
—    Обо, нобо, ма! Не займайте його! То проворний Хмарко! — зупинила малюків Фіалочка.
А Хмарко, почувши її голосок, почав струшувати, своїх кучерів краплини.
І тієї миті випруджував свої золоті пелюстки другий Братик Сонечка — там, де стояв сніговий/дідусь.
Хмарко ж наздогнав у полі тих, що не хотіли купатись і промочив їх до нитки. Побігли вони додому, переодяглися в чисту білизну і таки прийшли глянули, що трапилось у хаті снігового дідуся.

ЯК ЧОБІТОК ОБМАНУВ МЛИНА
Тепер ластівки приносили од млина інші вісті. Коли Чобіток вивішував на вежі білий прапорець — це означало, що гномик меле пшеницю, коли жовтий — кукурудзу.
Влітку почалася спека, Реут змілів і не міг крутити млинове колесо. Люди знову виносили мішки із зерном до воріт і звечора лягали спати в колиски. Але влітку ночі короткі, і не всім міг намолоти борошна Чобіток, то й порадив гномику:
—    Давай зробимо для твого млина крила.
Маючи татову силу, від понеділка до суботи працював Чобіток з гномиком — і в неділю рано млин був з крилами.
—    Трохи Реут крутитиме жорно, трохи — вітер, і млин працюватиме вдень і вночі,— сказав Чобіток.
Тільки пізніше мірошники помітили, що вітри ходять горою, а млин стоїть у долині, і ніякої користі із тих крил не було, навпаки...
Раптом почалася гроза, пролилась злива... Реут заревів, як тур, і так закрутив колесо, що, здавалось, розтрощить його на друзки. І саме тоді заблукав у долину дужий вітер та почав крутити крила.
юмик закричав, що в нього нема зерна.
А млин загарчав жорнами, весь затремтів, вирвався з берега і, орудуючи колесом та крилами, посунув у поле.
Гномик тільки рота роззявив.
Із звісткою про те прилетіла на вежу ластівка:
—    Чобі чіп! Ма, тік, тік!
—    Знаю,— сказав хлопчина,— з вежі все бачив.
Тим часом млин посунувся на пшеничний лан. Чобіток кинувся йому навперейми, але назустріч вибігли три колоски:
—    Заховай нас, маленька людино,— онде сунеться млин!
Тільки накрив Чобіток ті колоски своїм капелюшком, а млин уже біля нього.
—    Стань, млине! — просив його Чобіток.— Невже ти мене не впізнаєш? Я ж тобі крила зробив!..
—    Гур-рур-гур!.. — стугоніла дерев'яна потвора.
—    Зупинись! Не сунься в пшеницю, вона ще зелена. Повертай назад, бо перемелеш жайворонячі гнізда, метеликів, польові квіти!
А млин гуркоче й сунеться — не розуміє людської мови. І зупинити не може його хлопчина, бо вдень не має татової сили, і людей поблизу не видно, а пшеницю треба рятувати...
І Чобіток швидко скидає з себе сорочку, робить з неї мішечок, кидає в нього капелюшок і завдає на плече. Млин подумав, що хлопчина несе змолоти зерно — і рухається за ним. Так і привів Чобіток водяного млина на місце. Про те ластівки дали знати людям, і вони забили в землю стовпи та й прив'язали млина міцним мотуззям.
А гномик мовчав.

МІСТОК
Равлик висунув голову із своєї хатки, глянув на сонце: треба поспішати!
Переповзши горбок, що здавався йому горою, зупинився на листочку спочити.
І раптом той листочок рушив з равликом у долину, бо в нього був впряжений жук.
—    Це твій листочок? — спитав равлик жука.
—    Ні.
—    Куди ж ти мене везеш?
—    Я — таксі.
—    Ясно.
Побачив жук, що равлик геть зморився — чому не підвезти?
З допомогою таксі і пішки равлик добрався надвечір до Реута. Туди, сюди, а містка нема. Повернув равлик один ріжок на схід, другий — на захід — нема, тільки два стовпчики стирчать.
«Не що інше, як забрала вода...» — пошкріб потилицю равлик. Його хатина з ним, але на тому березі родичі. Там невеличка країна равликів. Брати його не пускали в дорогу, та хіба він такий, що послухає? Забаглось йому побачити велетнів зблизька. Велетнями равлики вважають людей із Чобіткового села.
І  от вертається із безліччю  новин,  а містка нема...
«Мати б хоч невеличкий кораблик...» — розмірковує равлик.
Чобіток із вежі побачив на березі равлика, що не може перебратися через річку, і сказав про те людям. Вони принесли на берег жердини, дошки, зубату пилку, молотки, цвяхи. Залізли у воду та стукотіли, поки й спорудили місток. Так, так, збудували місток, щоб равлики могли ходити до велетнів.
А дома не вірять і край, та він узяв із собою трісочку, що одлетіла від дошки і питає:
—    А це що? Хіба не від нового містка?
От і прикусили язики.
Відколи равлик повернувся од велетнів, дружина не все розуміє, що він каже. От вранці вмився і питає:
—    А де рушник? Хіба ти не бачиш, що мені треба втертися?
Не тямить вона, що таке рушник, то й втерся її ріжком. Після сніданку равлик питає:
—    Листоноша приніс газету? Дай окуляри...
Про окуляри вона знає, що це скалочки з голубої пляшки, а про газету вперше чує, але, аби равлик не подумав, що його Міхаєла зовсім дурна, полоскотала йому за вухом — і він заснув. По тому, тільки почує про газету, то й каже:
—    Зараз,  зараз,— і  лоскоче  йому  за  вухом,  тільки ніяк  не  може  збагнути,  навіщо  окуляри,  коли  чоловік збирається спати?
Коли сходив місяць, і все довкола ставало таємничим, равлика оточували равличенята:
—    Ми бачили сьогодні велетня, який ішов кінськими ногами. Чому він не ходить своїми? — допитувався онучок.
—    Я скажу,— озивається равличок, що зветься Ку-леєш.— Це в них така гра: спершу кінь несе велетня, а потім велетень — коня.
—    Гм...— посміхається дідусь, гладячи його по голівці.— Гарно кажеш, але якби ж так було.
—    Так є, дідуню,— намагається переконати равличок.— Я завтра бачив, як кінь сидів на бричці, а два велетні були впряжені в шлеї, ще й кінь їх батогом хльоскав: вйо-о-о!
—    Вчора, а не завтра, Кулеєше.
—    Ні, завтра, дідуню, бо вчора в бричці сиділи велетні, а кінь їх віз.
—    Що ж,— голубить малого дідусь,— я такого не бачив, а хатини на своїх спинах вже носять і велетні, тільки їхні хатини на колесах, і дуже швидко вони бігають по дорогах з хатинами і з усім. І стукочуть у них серця від того бігу, аж дим куриться за ними. Думаю, що так вони далеко не забіжать...
Наступного дня бабуся навчала онучків:
—    Ходіть поволі, щоб не зіткнулись один з одним. Чули увечері,  як велетні  зіткнулись своїми  хатинками?
—    Розкажіть нам ще щось про велетнів, дідусю,— просила малеча, коли знову зійшов місяць.— Розкажіть, як ви ходили до школи.
—    Так і ходив. Хоч і старий, та прилип до школярського портфелика. Тільки один день був — і навчився лічити до двох. Ось послухайте! Досі пам'ятаю: один, два! До того бачив, що маю на голові ріжечки, але не знав, що вони — два. І так добре тепер знати, що маю на голові не один, а саме два ріжечки!
—    Один, два!
—    Один, два! — повторювали равличенята, висовуючи із мушлів то один ріжечок, то другий.— А що далі, за «два»,, дідусю?
—    Там? Повинно щось бути, але кажу, що я в школі був тільки один день.
—    А я думаю, що за «два» нема нічого,— втручається в розмову бабуся-равличка.
І раптом щось затулило місяць. Равличенята і навіть старі, виставивши ріжки, закричали:
Хмаро, хмаро, дай води,
Дістань місяць з бороди!
Хмаро, хмаро, не дурій,—
Красти місяця не смій!
—    Ой, через вас оглухну! — струснув кучерявою головою Хмарко.— Я не краду місяця, тільки витер пилюку на ньому.
Хмарко полетів далі, а місяць став ясніший, ніж був. Аж   тепер   дідусь-равлик   звернувся   до   бабусі-рав-лички:
—    Кажеш, що там, за «два»,— порожнеча? В нас, можливо, й так, бо нічого я при ріжках не бачу, а у велетнів все-таки щось є, бо інакше вони ходили б до школи теж тільки один день.
—    Дідусю,   а   що   таке   канікули? — спитав   Кулеєш.
—    От був я у школі, а тепер на канікулах.
—    А ти бачив Чобітка?
—    Бачив. Він маленький велетень. Це ж той, що має свою вежу.
—    Знаємо, дідусю. Ти вже казав. І ти був на тій вежі?
—    Три дні і три ночі повз, поки добрався до верха. Коли ти вгорі — всі хати внизу стають малесенькі, а велетнів на землі нема — тільки дрібненькі люденята...
Онуки йому не вірили. Як це нема велетнів, коли вони є? І як.можуть хати бути маленькими, коли вони великі?
—    Але й країна велетнів має край. За нею — поле. Ось що я бачив з вежі! Так, так, присягаюся своїми ріжками.
—    Дай нам спокій, бо й так затуманилося в голові! — зупинила його равличка, намочила в Реуті листочок і приліпила старому до чола. А коли малеча розповзлась, шепнула на вухо:
—    Невже ти не знаєш, що тепер є різні апарати, якими велетні підслуховують, що про них говорять? Може, вже й почули твої розмови... Пригадуєш, як зруйнували місток? Думаєш, не зможуть переорати всю нашу маленьку країну?
Мокрий листочок остудив равликові голову, і він сказав:
—    Мовчатиму... Але чому мовчати, коли це так? І місток вони не зруйнують, адже збудували його для мене!
Ходить равлик з трісочкою од містка, показує її всім.

ЧОБІТКОВА ЗІРОЧКА
Три дні мама не виходила з дому — захворіла.
Хлопчина приносив їй води із джерела, клав на чоло руку, щоб зняти температуру. А якось увечері краєчком вуха почув, що в селі Пітпалак в однієї бабусі є лікувальні трави — і вирушив у дорогу. За ним — Фараон.
У тому селі мукала корова, він ішов на те мукання, а коли корова замовкла,— не знав куди йти, уже хотів був лягти в кукурудзі спати»
Але зорям з неба було видно все. Квочка з курчатами була саме над хлопчиком.
—    Ліо, ти чула про село Пітпалак? — спитала квочка невеличку зірочку.
—    Чула і знаю те село, мамо.
—    Злети вниз і покажи Чобіткові дорогу.
«Тук-тук-тук!» — сипала   Зірочка   по   зеренцю   світла перед хлопчиком, рухаючись у небі.
Того вечора по небу швендяв Хмарко. Побачивши Ліо, догнав її і впіймав у свої кучері.
—    Чобіточку-у-у! — гукнула Ліо.— Стій на місці! А ти, Хмарку, дай мені спокій.
Але Хмарко не відпускав Зірочку, вона йому подобалась. Та Зірочка була мудра — кинула хлопчикові світляну ниточку через хмарину:
—    Прив'яжися, Чобіточку, щоб не загубився!
—    Що ти робиш, господарю? — питає Чобітка Фараон.— Вона смикне за цю ниточку — то й полетиш слідом за нею. Як потім спустишся? Звідки тобі знати, що думають зорі?
Чобіток ніби й не почув тієї застороги — підперезався світляною ниточкою. Тоді Фараон вхопився зубами за його піджак, щоб утримати на випадок чого.
—    Куди ж ти йдеш? — спитала Чобітка Зірочка з Хмаркових кучерів.
—    По лікувальні трави. А ти не квапся, спочинь, засни, маленька, лю-лі, лю-лі...
Заколисуючи Зірочку й сам задрімав — ішов із заплющеними очима.
Побачивши, що Хмарко звернув убік, Фараон хотів загавкати, але як? Розтулить рота — випустить Чобітка, і саме тоді може потягти його Зірочка.
Хмарко летів до головерхої гори, щоб сісти на неї, як папаха. Чобіток розплющив очі, і його із трави щось запитав коник-стрибунець.
—    Тссс…— зацитькав його Чобіток і почав роззуватися, щоб тупанням не потривожити Зірочку, що була вже  на  горі.   Поки  він  вибрався  на  вершину,   Хмарко перестав бути папахою і кудись полетів. Зірочка лишилася сама.
Стрибунці розбрелися по травах, а до вершини наблизився орел, зупинився біля Зірочки. Побачивши хлопчика з черевичками в руках, не заступив йому дорогу. Певне, злякався собаки.
—    Взуйся, хлопчику,— хотіла сказати Зірочка, але змогла тільки ворухнути крильцями.
—    Тебе гнітить повітря, ти наморилась,— здогадався Чобіток,— ходімо швидше!.. Дома я ляжу в колиску, ти візьмеш мою силу, то й повернешся в небо. Гаразд?
Зірочка кліпнула на знак згоди, і хлопчик поклав її у свій капелюшок. Вона показала дорогу в Пітпалак, і Чобіток дістав лікувальні трави.
Коли ж повертався із Зірочкою в Туртуріку, люди зіскакували з ліжок, бігли з відрами на світло — думали, що пожежа. На Чобітковому подвір'ї зібралося мало не все село. Одні лізли на хату, інші — на вежу, всі хотіли побачити Зірочку в капелюшку.
—    Впала з неба, сердешна...— заплакала якась жінка.
—    Ні, вона прилетіла допомогти моїй мамі,— сказав Чобіток і поніс Зірочку в капелюшку до хати. Потім ліг у колиску, бо вже світало, і Зірочці треба було вертатися додому.
Майже все село заспівало Чобіткові колискової:
—    Лю-лі, лю-лі!..
І Зірочка з Чобітковою силою ворухнула крильцями, випурхнула у вікно, та злетіла до верха вежі, потім повернулась і сказала:
—    Не можу покинути тебе, добра людинко, залишусь на землі, поки не видужає твоя матуся.
Прокинувшись, Чобіток побачив Зірочку з Фіалочкою біля маминої подушки, побачив, що у вікна зазирають діти, впізнав серед них і гномика з новою бородою. Дітвора, прийшла не з порожніми руками — те принесло пиріжок з маком, інше — горішок, а один малюк навіть привів на шворочці козу, подумавши, що Чобіткова Зірочка захоче свіжого молока.
Засмутилась дітлашня, довідавшись, що Ліо не їсть-нічого, тільки п'є світло.
Увечері Чобіток підняв Зірочку на вежу — і стільки було світла, що в селі ніхто не світив ламп, навіть за Реутом, у млині, було видно, як удень, і від того гордо походжав гномик.
Усі діти, навіть малюк, що приводив козу, знали і вночі, сумні чи веселі в їхніх матерів очі, чи пробивається сивина в чупринах батьків... Було видно, як шукають їжі рибки в ставку, як бджоли у вуликах роблять мед, як із' соловейкового дзьобика лине щебетання.
Ліо, зірко, зореня,
Не світи нам аж до дня.
Люди сплять, їм сняться сни,
Ти також приляж, засни,—
співала Зірочці Фіалочка, піднявшись на вежу, а Ліо відповідала:
Квітко, посестро моя,
Як засну — то вже не я,
Зникне зоряна краса,—
Хто заснув, той погаса.
І Ліо світила. Біля неї лежали букетик волошок, горіховий листок, гілочка вишні.
Чобіткова мама дякувала не тільки за цілющі трави, а й за світло, і тішилась, що Чобіток віддає його всім, і що люди вже не казали, що вони з Туртуріки, а із села, в якому світить Зірочка.
Тільки Керебуля надумав її вкрасти. Дав Фараонові сонну пілюлю, нап'яв на себе маску, що схожа на Чобітка, аби його не впізнали ластівки, виліз на вежу, вхопив Зірочку, вкинув у мішок з овечої шкури.
Хто не спав, побачили, що на село раптом упав морок, тільки не відали, чому.
Керебуля поніс мішок додому, заховав у сараї.
Щонеділі у далекому селі збирався ярмарок, то і думав собі Керебуля продати там Зірочку.
—    Я поскаржуся своїй бабусі Кометі...— плакала у мішку Зірочка, а Керебуля вдавав, ніби й не чує, хоч мав такі великі вуха, що міг ними накриватися од дощу. Та не знав він, що Ліо зв'язана з Чобітком світляною ниточкою.
Сидів той Керебуля за столом, напихав свій кендюх і прикидав, скільки на ярмарку можуть дати за Зірочку, коли відчиняються двері і входить Чобіток.
—    А, це ти! Я вже занудьгував за тобою. Сідай зі мною вечеряти!..— защебетав Керебуля.
—    Ви віддайте Зірочку! — твердо сказав Чобіток.
—    Яку Зірочку?
—    Ту, що світила на вежі.
—    Ой-ой-ой!..— вдавав здивованого Керебуля.—Невже хтось вкрав?.о 1 так високо забрався злодіяка! Якщо я його впіймаю, приведу прямо до тебе. Добре, що ти сказав...
—    Я вже впіймав того злодіяку! — сказав Чобіток і побіг до сарая, дістав із мішка Зірочку й повернувся на вежу.
—    Я пожартував, а ти й розсердився...— скиглив, ідучи слідом, Керебуля.— Роби зі мною, що хочеш, тільки не кажи нікому...
Минув тиждень, другий. Чобіткова мама цілком видужала, то одного вечора Зірочка й каже Чобітку:
—    Пора мені вертатись додому. В мене теж є мама, є сестрички. Скоро вилітатимуть у вирій птахи, а я — та зірочка, що показує їм дорогу.
Чобіток мало не заплакав, але що мав робити?
Всі діти села Туртуріки того вечора лягли спати в колисках, і Зірочка, взявши їхню силу, полетіла в небо, несучи своїй матусі стебельце земної трави.

ЧОБІТКОВІ СИНОЧКИ
Чого мама чекала, те й трапилось. Сон, якого не доспав Чобіток, ходив слідом за ним і в понеділок таки звалив його в ліжко. Весь вівторок Чобіток спав, а в середу прокинулись пальчики на руці. Побачивши, що їхній татко-Чобіток міцно спить, відступились один від одного і перетворились на п'ять манюніх чоловічків, пострибали з ліжка і крізь Фіалоччині дверцята майнули надвір.
«І куди це ми потрапили?» — озираючись, дивувались чоловічки. Хата їм здавалась височенною горою, горобчики на дереві — великими, як кури, а пес Фараон — слоном, не інакше.
—    Тримаймося гурту,— радив чоловічок, що звався Великий, і весь час перелічував братиків, щоб пересвідчитись, що є всі:
—    Один,  два,  три,  чотири...  А де  Мізинчик?  Біда!..
Почали шукати — нема ніде.
Задзижчала бджола завбільшки з ластівку. Чоловічки, злякавшись, поховались за глечиком. І раптом у тому глечику щось гупнуло і долинув голосок:
—    Це я — Мізинчик...
—    Що ти там робиш?
—    Вліз подивитись, хто в глечику свистить, а тут нема нікого.
«А як хтось наллє в посудину води?» — подумав Великий і побіг по шнурок од черевика, щоб витягти Мізинчика. Коли витягли, Великий знову взявся лічити... О, вже нема Підмізинного. Гукали, шукали — не знайшли. А коли подумали, що пропав назавжди, він з'явився закутаний у пальто, підперезаний золотою каблучкою.
—    Натягніть на нього ще й шапку! — засміявся Середній.
—    Якщо я скину пальто: упаде каблучка,— ніяковів чоловічок, обливаючись потом.
—    Тихше, галасуни,— вгамовувала їх Фіалочка.— Ще й корова реве...
—    А чого вона реве?
—    Хоче пити.
—    Ми напоїмо,— сказали братики, вп'ятьох вхопили порожню маківку й подалися до Реута по воду.
Вказівний показував дорогу, за ним ступав Середній, а Великий командував. Підмізинний присвічував каблучкою, коли сонце ховалося за хмари.
—    А я сам напоїв би корову! — сказав Мізинчик.
—    Ха-ха-ха!..— засміялись братики.— Оте, що свистіло в глечику, і ти — це все одно.
Якось таки принесли вони повну маківку води, та величезна, як сарай, корова й не помітила — подумала, що у відро впала росина.
—    Прив'яжіть мене до коров'ячого хвоста, то й побачите, що буде,— попросив найменший.
—    Мізинчик хоче погойдатися! — сміялися, прив'язуючи, братики.
А він, прив'язаний, узяв лозинку і погнав корову до річки.
—    І як малий до цього додумався? — дивувалися четверо чоловічків.
—    Міо! — обняла Мізинчика Фіалочка.— В тебе таткова вдача!
Увечері братики спали в ліжку біля Чобітка. Опівночі Великий їх полічив. Нема Мізинчика. Став шукати. Коли дивиться: вилазить він з-за пазухи Чобіткового тата:
—    Утік... Та все одно я його впіймаю!
—    Кого?
—    Того, що хурчить в дідуся на грудях!
Великий силоміць тягнув його спати, але не поклав. Мізинчик узяв голку і почав просилювати у вушко нитку, а вранці дідусь не зміг скинути сорочку — була зашита пазуха. Бабуся глянула на свою руку: каблучка була, тільки на іншому пальці.
Подумавши, що це витівка Фіалочки, дорослі пішли на роботу, а Мізинчик миттю вибрався аж на вершечок вежі й закричав:
—    Ря-туй-те-е-е!
—    Що трапилось? — прибігли до вежі братики.
—    Бачу диню стиглу-престиглу і кавуни!
Принести   б   хоч   один   кавунчик   та   поласувати.   Ні, потрібно візка, а їхній татко спить. І Чобіткові синочки звалили собі на плечі ножик та й потупали на баштан. Фіалочка, йдучи слідом, сміялася:
—    Дитячий садочок!
У Підмізинного весь час спадала каблучка.
—    Давай я тобі поможу,— сказав Мізинчик, пролазячи в каблучку до братика.— Бачиш, обидва вмістились і каблучка не спадає.
Не йшли стежкою, а попід парканом, щоб хтось ненароком не наступив на них. Добрались до грядки, на якій дозрівали кавуни.
«Стук-стук» — і припадали до кавуна п'ятеро вух, щоб почути, що він скаже: зелений чи стиглий... «Стук-стук» — по другому, по третьому, поки не знайшли такий, який хотіли.
Пересвідчившись, що кавун справді зрілий, підкидали вгору свої капелюшки, бралися за руки й танцювали довкола кавуна. Танцювала й Фіалочка ще й приспівувала:
Кілька променів і струн
Заховалися в кавун!
Наїлися досхочу й рушили додому. З Підмізинного вже не спадала каблучка. Дорогою сіли спочити, та їм знову захотілося кавуна.
—    Тітко Фіалочко, вернімося, там дозрів інший,— просили дівчинку братики.
Як не повернутися, коли з Підмізинного знову почала спадати каблучка?
Так і ходили цілий день то з грядки, то на грядку. Аж увечері вернулися додому, тільки не було кому похвалитися, що вже дозріли кавуни, бо їхній татко-Чобіток ще не прокинувся.
А ще їм спало на думку принести додому хвостики од кавунів, аби татко побачив, що вони не байдикували.
Якось, після дощику, Чобіткова мама побачила за огорожею багато дрібненьких слідів.
—    Чиї це сліди? — покликала вона тата.— Невже хтось приходив по Фіалочку? Я нізащо нікому її не віддам!
Тато став наглядати за городом, але не впіймав нікого і подумав, що то Фіалоччині сліди. Тільки мама знайшла в сараї нанизані на нитку хвостики та шкаралупки з кавунів.
—    Невже Фіалочка носить кавуни в сарай? Чим же вона їх розрізує?  Ні,  це  хтось  інший...— казала мама.
—    Так, так,— роздумував тато,— корова напоєна, кури нагодовані... Якщо й з'їсть хтось кавунчик — шкода не велика, але хоча б побачити, хто...
Мізинчик був з ластовиннячком. Фіалочка вхопила його на оберемок, скуйовдила йому волосячко на голівці:
—    Чіка, тіка, а! Спи, бо ти дуже маленький... Лю-лі!.. Лурі, у? Даси мені одне ластовиннячко?
—    Чому тільке одне? — сміявся Мізинчик.
У неділю він сказав своїм братикам:
—    Годі! Більше по кавуни не піду —наївся досхочу! — і пішов у гості до ластівки Пакіци.
Побачивши маленького чоловічка, вона заспівала:
Як людина добра ти,
Просимо до нас ввійти,
Будеш ти, як старший брат,
Серед наших ластів'ят!
І взяла Пакіца Мізинчика на спинку, й носила по всьому небу, навіть у Францію, бо принесла звідти муху, що говорила по-французьки.
Наступного дня пішли до Пакіци й Мізинчикові братики — хотіли побачити світ. Але їх покликала Долоня — прокинувся татко-Чобіток. Звідки йому знати, що якісь чоловічки ходили на город по кавуни? Тільки відчував, що зморилася рука, гули ноги... Але його гнітило інше: зникла Фіалочка! Шукав усюди — і даремно.
А тато з мамою вели своєї: чоловічки наробили шкоди! Вони й Фіалочку кудись одвели. І чому ж було не розбудити Чобітка, га?!!

ЛЕЛЕКА ХАРАЛАМБ
Кажуть, що яйце, з якого він вилупився, лежало в шапці, інакше не був би такий розумний.
Він вимостив собі гніздо на хаті діда Пинтиліє. Самотній дід і лелека самотній, то й піклувались один про одного.
Побачить Хараламб, що обвалилася глина на димарі,— летить на Реут, бере глини, замішує з половою, заліпить обвалене місце ще й дзьобом напише букву «X», що означає: тут попрацював Хараламб.
Йому найбільше подобається забивати цвяхи, бо колись одне літо жив на столярній майстерні.
Хата діда Пинтиліє стара, боїться води. Піде дощик, то Хараламб чує, як у горшки та в миски падають із стелі краплі» Маючи молоток, лелека не байдикує — накриває хату чим трапиться — дощечкою, шматком картону. Якщо хтось забуде надворі калоші, то він і їх приб'є на хаті діда Пинтиліє.
—    Доброго ранку, Хараламбе! — вітаючись, знімає капелюха якийсь чоловік, а лелека хапає того капелюха і прибиває цвяхами до даху.
—    Нехай... Що зробиш? — махає рукою перехожий.
Все було на тому даху: старі шапки, парасолі, школярські ранці, навіть книжка.
За доброї погоди Хараламб її гортав. Дехто думав, що лелека розглядає малюнки, а коли побачили підпис на димарі, зрозуміли, що він ходив до школи.
—    Ой, Хараламбе, Хараламбе,— усміхався господар, коли бачив, що лелека приносить щось на дах,— гляди,
щоб не дістали ми з тобою на горіхи!..
Але скаржитись не приходив ніхто. Навпаки, в селі лелеку хвалили, казали, що віддали свої капелюхи самі, аби не змок дід Пинтиліє.
—    Ти дома, Хараламбе? — прилітає до нього ластівка Пакіца.— Я знайшла Фіалочку,
—    Де?
—    Далеко за селом, вона пішки йшла у вирій.
—    Боїться зими...
—    Боса вона, буслику... Застануть її холоди. Ти, Хараламбе, якось зимував у теслярській майстерні, маєш багато розуму, то скажи, як бути Фіалочці.
Довго думав лелека, чим помогти дівчинці. Знайшов би якісь черевички, якусь хатину, але ж вона не взувається і спить лише надворі.
У темряві Хараламб забув, що од вечора стоїть на одній нозі, коли зійшов місяць,— згадав, переступив на другу — і зразу ж з'явилась гарна думка.
Вранці стук-стук та й зробив млинок, хоч і не дуже гарний, але при вітрі крутився.
—    Ой, який ти розумний! — похвалила Хараламба ластівка Пакіца.
—    Для Фіалочки змайстрував. Візьме у дзьобик і полетить у вирій.
—    А як не буде вітру?
—    Поможе Хмарко. Я зараз його знайду,— сказав Хараламб і знявся в повітря.
Знаючи Фіалочку, Хмарко погодився:
—    Однесу, дядьку Хараламбе.
—    На Хмарка не можна покладатись,— застерегла ластівка.
—    Не ображайте мене, тітонько Пакіцо,— ніяковів Хмарко.
—    Підв'яжемо йому на шию капелюх снігового дідуся — і полетить Фіалочка із своєю хатиною — заспокоював ластівку Хараламб.
—    Ненадійний він,— сумнівалась Пакіца,— може занести Фіалочку в холодні краї.
—    Ми ж йому не шапку підв'яжемо, щоб у холодні, а капелюх.
І вже думав лелека цілу ніч про пілота, а вранці прилетів до Чобітка:
—    Усуруку, бусуруку. Чув я, друже, що твій Мізинчик дуже здібний, спитай-но його, чи не захоче він бути за пілота, бо на Хмарка цілком покладатися не можу.
—    Хочу,   дядьку   Хараламбе! — загорівся   Мізинчик.
А коли почув, що побуває в теплих краях, з радістю побіг на вежу.
—    Дозволь йому, татку-Чобіточку,— попросив за братика Великий пальчик.
І Чобіток дозволив. Хай хоч один його пальчик побуде з Фіалочкою.
Мізинчик вмить перетворився на чоловічка.
—    Повчимося трішки географії,— сказав лелека, несучи Мізинчика до свого гнізда.
Довго не спав Хараламб — боявся, що підкрадеться кішка Текла і з'їсть пілота, але зборов його сон. Коли ж прокинувся, Мізинчик на його дзьобі робив гімнастику і гукав:
—    Настав день, дядьку ХараламбеІ
—    Овва!  Проспав світання — запізнився на озеро,— зітхнув лелека і поквапився.
Тільки націлив дзьоба на жабку, як почув:
—    Доброго ранку!
Озирнувся — неподалік на березі стояв Мізинчик.
Тиждень готувалися в дорогу. Пілота не впізнати. Пакіца вив'язала йому пухові штанці, блузку, навіть шапочку. А Фіалочка взуватися не хотіла...
Хараламб з Пакіцою почали шукати Хмарка — не знайшли. Невдовзі він прилетів сам і сказав:
—    Був я в свого приятеля — шпака.
Чобіток підв'язав Хмаркові до шиї капелюх снігового дідуся, в якому сидів пілот з біноклем. Фіалочка примостилась за пілотом.
—    Будемо прощатись! — глянув на хату діда Пинтиліє лелека Хараламб.
—    Хвилиночку...— зупинив його Чобіток і простяг Фіалочці барильце.— Тут голубе домашнє повітря, в теплих краях пригодиться.
—    Міо! — подякувала Фіалочка.
Перша знялася в небо ластівка Пакіца, за нею — Хмарко, потім — лелека Хараламб.
Люди з усієї Туртуріки виходили на вулицю, махали руками:
—    Щасливої дороги!
Вийшли Чобіткові тато і мама, дядько Тоадре, дідусь Пинтиліє. А гномик вибрався на млин і, замість хусточки, замахав новою бородою.
—    Будь обачний, Хмарку! — гукнув Чобіток.
—    Чуєш? — спитав Хмарко пілота.— Виходить, я тут капітан!
Чобіток стояв на вежі до вечора, поки далеко на півдні не побачив Зірочку.
—    То Ліо! — втішився хлопчина.— Вона показує їм дорогу у вирій.
Зійшовши з вежі, підступився до Фараонової будки і простяг песикові пожовклий листочок, якого підняв біля вежі:
—    Читай!
—    Че-кай-те ме-не на-вес-ні. Фі-а-лоч-ка,— прочитав по складах Фараон.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky