КАЗКОВА ОРБІТА
Невтомно, постійно,
в завіях, у цвіті
кружляє круг Сонця
Земля по орбіті.
Отак, як супутники,
Місяць і зорі
снують по орбітах
в космічному хорі.
У вирій, верстаючи
далі далекі,
летять по одвічних
орбітах лелеки.
Вовки та ведмеді,
та всяке створіння
довкола пильнують
свої володіння.
Спортсмени, що їздять
по цілому світу,
виходять, буває,
на славну орбіту.
Як ледар у ліжку
всю днину пролежить,
то наче б колує
орбітою лежнів.
І там лиш, де чемні,
допитливі діти,
як еліпси й кола —
казкові орбіти!
Там чесні в пошані,
в повазі хоробрі,
покарані — злі,
нагород ясені — добрі.
Там дійсність і мрія —
володарі слова,
що сяє, мов знайдена
щастя підкова.
Там дружба квітує,
як мак серед літа.
Вчить правдою жити
казкова орбіта.
НАЙДОРОЖЧЕ
(За російською казкою)
В хатці, скраю села,
баба із дідом жила.
Дід корзиночки плів
і носив на базар,
на хліб-сіль заробляв
невсипущий трудар...
Баба ткала такі
рушники й килими,
що гарніших ніде
не знайти між людьми.
Мали б хліб на столі —
то й жили б
по сто літ!
Пропливали літа,
наче в річці вода.
А минулі літа час
назад не верта.
Дуб засох край села,
в бурю впав сухостій.
Ось і прядка стара
поламалась старій.
— Йди-но, діду, в лісок,
пошукай, походи —
і міцненький дубок
там на прядку знайди!
Може, ще й поживу —
треба прядку нову!
Дід сокиру узяв,
шкандиба в чагарник.
Путь йому перетяв
бородань-Лісовик:
— Ці правічні ліси
за оселю мені.
Не винищуй краси
в лісовій стороні.
Не губи, далебі,
віку юним дубкам,
а за це я тобі,
що захочеш віддам!
Дід до баби верта,
щоб пораду дістать:
що ж на старості літ
їм обом забажать.
Лісовик-чарівник
все задарма дає.
Але баба у крик,
але баба своє:
— Нам не треба чужих
ні овець, ні корів,
ані шат дорогих,
ані срібних скарбів.
Принеси мені прядку,
та гарненьку, нову!
Без чужого достатку
я свій вік доживу.
Бо багатство людині
добра не дає...
Скнара золото в скрині
ховає своє,
і над скринею тою
із ляку тремтить,
і боїться розбою,
і спокійно не спить.
Жодне золото-срібло
не зарадить біді.
Жити людям потрібно
у чеснім труді!
У житті-круговерті
час без горя мине —
руки, вмілі й уперті,
прогодують мене...
В хаті, скраю села,
баба з дідом жила...
Дід корзиночки плів
і носив на базар,
на хліб-сіль заробляв
невсипущий трудар.
Баба ткала свої
рушники й килими,
що гарніших ніде
не знайти між людьми.
Мали б хліб на столі —
то й жили б
по сто літ!
ЯК У ЖМУРКИ ГРАВСЯ ЦАР
(За білоруською казкою)
Де й коли, скажу не нині,
а брехати я не звик,—
жив, було, в одній країні
цар, хитрун і чарівник.
Він любив
у жмурки гратись,
всіх
підносячи на сміх,
бо від нього заховатись
аніхто ніде не міг.
Цар
одного дня —
ой, леле! —
розтрубив
по всім краю:
— Хто сховається від мене,
тому царство віддаю!
Ні, либонь, охочих, враже,
не знайти і вдень з вогнем.
То не жарти,— кожен скаже,—
в жмурки гратися з царем!
Ждати цар
збиравсь три літа.
Ждати б ще йому
сім літ.
Тільки ж хлопець Синя Свита
став у дверях скоросвіт:
— Я сховаюсь!
Цар на ложе
сів, сказав: —
— Ховайсь!
Але ж,
як знайду тебе, небоже,
головою накладеш!
Хлопець
радий усміхнувся,
русий чуб пригладив,—
та й
на одній нозі крутнувся
Синя Свита Полатай.
Чорним соболем
з палаців
він шмигнув
чимдуж у двір.
(Якби я того не бачив,
не повірив би, повір...)
Усміхнувсь і цар навзаєм:
— Почалась весела граї
Хлопець
білим горностаєм
під ворота —
шмиг з двора.
Сірим зайцем
мчав у полі —
навпрошки, без перепон...
Ген, на лузі, на роздоллі,
перекинувсь
в квітку-сон.
Вранці цар
розплющив очі,
в книжку глянув,
кличе слуг:
— Мигом ока, поторочі.
перекиньтеся на луг!
Квітку-сон
з корінням рвіте
і несіть сюди
раз-два!
Слуг
мов здув
одразу вітер,—
отакі в царів слова!
Чи барились довго слуги,
я годинам втратив лік,—
попри пагорби-яруги
повернулись
через рік...
Цар,
мармиза гордовита,
всівсь на трон —
як на коні:
— Синя Свита,
не так вшита,
я знайшов тебе —
чи ні?!
Перекинувсь
хлопець хлопцем,
набік відступив на крок:
— Царю, ти мене розтопчеш,
але ще дозволь разок
заховатись!
Цар дозволив,
бо погратись, бач, любив,
хоч ізроду він ніколи ж
анікого не щадив.
Хлопець радий
усміхнувся,
русий чуб пригладив,—
та й
на одній нозі крутнувся
Синя Свита Полатай.
Чорним соболем
з палаців
він шмигнув
чимдуж у двір.
(Якби я того не бачив,
не повірив би, повір...)
Усміхнувсь і цар навзаєм:
— Далі йде весела гра!
Хлопець
білим горностаєм
від порога
шмиг з двора.
Сірим зайцем
мчав у полі,
аж за ним
курився дим,
і за овид
мимоволі
біг —
прибіг
за сім хвилин.
В озерце
між болотами
де ніхто не був давно
срібним окунем
без тями
він пірнув
на саме дно.
Вранці цар
розплющив очі,
в книгу глянув,
кличе слуг:
— Мигом ока, поторочі,
перекиньтесь ген на луг,
між боліт і очерету —
в озерце
закиньте сіть,—
згідно царського декрету —
рибу-окуня
зловіть!
Чи барились довго слуги,
я годинам втратив лік,—
попри пагорби-яруги
повернулись через вік.
Риба-окунь на тарелі.
В зябри їй
намул наліз.
Світять очі
невеселі —
ледве що
не видно
сліз.
Цар,
мармиза гордовита,
всівсь на трон —
як на коні:
— Синя Свита, не так вшита,
я знайшов тебе — чи ні?!
Перекинувсь
хлопець хлопцем,
каже, наче без образ:
— Царю, ти мене розтопчеш,
тож дозволь останній раз
заховатись!
Цар дозволив,
бо погратись, бач, любив,
хоч ізроду він ніколи ж
анікого не щадив...
Хлопець радий усміхнувся,
русий чуб пригладив,—
та й
на одній нозі крутнувся
Синя Свита Полатай.
Чорним соболем з палаців
він шмигнув чимдуж у двір.
(Якби я того не бачив,
не повірив би, повір...)
Усміхнувсь і цар навзаєм:
— Верх бере весела гра!
Хлопець
білим горностаєм
від порога
шмиг з двора.
Сірим зайцем біг полями,
аж забіг на давній зруб,
попід хмарами-гілками —
там шумів широкий дуб.
Сизим соколом на кроні
на найвищу гілку впав —
гулко бухало у скроні:
був — знебув,
немов розтав.
Я на крону не дивився
і ніяк не доберу,
як він голкою за-шив-ся
під дубову під кору.
Нічичирк.
Зашивсь і — добре!
«Ну, тепер мене піймай!»
Сколихнувши сонний обрій,
сів на дубі птах Негай.
Птах Негай, це річ відома,
не звичайний — чарівний.
Цілий світ
йому, як дома,
хоч всякчас
і скрізь новий.
Птах Негай сказав розважно,
вчувши раптом людський дух:
— Тут знайти тебе не важко,
хоч який ти відчайдух!
Царські слуги-яничари
знайдуть скрізь тебе як стій!
Проти всяких чарів
чари —
то не схованка,
а бій!
Засіяло небо сонцем.
Зашумів гіллястий дуб.
Перекинувсь
хлопець хлопцем,
русий свій пригладив чуб:
— Більш ховатись я не стану,
в жмурки граючись з царем!
Проти смерті
просто стану,
як супроти слуг —
лицем.
Тут і казку
слід кінчати...
Вранці цар
гарикнув грубо:
— Поторочі! вмить спиляти!
там! на зрубі! зелен-дуба!
Дуб спиляли і спалили,
голки ж в попелі нема.
Цар метнувся скільки сили,
схований шукав дарма...
Сам, як грім
з ясного неба,
перед троном
став смільчак:
— Оддавати
царство треба,
як домовлено! Оттак!
ЯК ГОРОБЧИК У ВИРІЙ ЛІТАВ
(За латвійською казкою)
Горобчик
на стовбчику
сів.
Холод. Голод.
Не пив. Не їв.
Сніговіє зима.
Поради нема.
Морозище...
хай тобі грець!
Їжиться горобець:
— Чом я тут
на морозі тремчу?
Краще у вирій
візьму й полечу!
На півдні —
ласкава теплінь.
Сонячно.
Голубінь.
Спурхнув горобець —
летить.
День промайнув —
як мить.
«Чи далеко від дому?
Їй-право,
вернусь —
подивлюсь:
цікаво!»
...Знов з раннього ранку
у тиші двора
пісенька
лине стара:
— Цінь! цьвірінь!
Чом я тут тремчу?
Краще у вирій
візьму й полечу!..
Отак
вже не рік,
і не два,
і не п'ять,
як горобчик
збирається
в вирій літать.
З мораллю
казочка ця:
діло доводь до кінця!
Казочка
не для
горобчиків,
а
непутящих
хлопчиків!
БОЯЗЛИВА МИШКА
(За мордовською казкою)
Прошуміла лісом злива,
сонце шле землі привіт.
Сіра мишка боязлива
з нірки вилізла иа світ.
Мерехтить роса навколо
на зеленій мураві.
Сонце, як червоне коло,
тихо котиться вгорі.
Раптом жолудем із гілки
мишці просто в лоб — бабах!
Мишка кинулась до нірки,
світ померк в її очах.
Шмиг направо, шмиг наліво,
страшно, загубилась путь.
Серце стерпло, затремтіло,—
небо валиться, мабуть!
І давай вона тікати,
вже й сама не зна куди,
не додому, не до хати,
а подалі від біди.
Щур, вусатий лежебока,
на осонні ліг спочить,
сонно дивиться в пів-ока:
«Це ж куди кума біжить?»
— Мишко, мишко!
Що з тобою?
Стрімголов
куди ж то ти?
Хто женеться
за тобою?
Може, капосні коти?
— Ой сусіде, щуре-брате,
насміхатися не час:
раджу й вам
чимдуж тікати:
небо валиться
на нас!
— Небо валиться!
Ой люди!
Біжимо тоді удвох! —
За одну хвилину всюди
в лісі знявсь переполох.
— Небо валиться! —
волають
пташка пташці,
звіру звір...
Разом з мишкою тікають
заєць, білка,
лис і тхір.
Бігли з ранку
аж до ночі —
миготіли їхні п'яти.
Має страх великі очі —
більш нема
чого й казати.
ЗОЛОТИЙ ЖЕНИХ
(За башкирською казкою)
Очі-зорі,
губки-вишні,
щічки — наче маків цвіт.
Отака красуня диво
у Башкирії жила.
Час виходити вже й заміж,
а вона все ні та й ні,
батька-матері не слуха,
безтурботливо співа.
— Не знайде собі до пари,—
побиваються кругом,—
промине краса, нікого
в світі старість не мина.
А вона собі жартує:
— Хоч сьогодні вийду заміж
за того, що буде бідним
і багатим водночас!
Поголос пішов степами,
і стрімка, неначе птаха,
у краї близькі й далекі
стрімголов летіла звань.
Незабаром на подвір'ї
стало десять караванів,
поклонилися у пояс
нареченій женихи.
Вн багаті?
Ми багаті,
таж нав'ючені дарунки,
жити будеш, як царівна —
в діамантах і шовках.
— А чому ж то вам здається,
що ви бідні? — Так, ми бідні,
бо ні в кого, бач, немає
скарбу дивного — тебе!
Засміялася красуня
гонорово, голосисто:
— Геть від мене, бо чекаю
не такого жениха!
Незабаром на подвір'ї,
десять воїнів з'явилось,
всі при зброї, в обладунку,
молоді, як на підбір.
Ви багаті?
Ні, ми бідні,
та коли на чолі війська
підемо в краї багаті —
все здобудемо в бою!
— Ха-ха-хаї — вона сміється
білозубо.— Вийду заміж
за того, що буде бідним
і багатим водночас!
На подвір'ї, звісно,
натовп не розходився до ночі,
ми, хвилюючись, чекали
на щасливий рішенець.
Розсуваючи плечима
молодиць, дітей і хлопців,
раптом вийшов до красуні
красень леґінь — в личаках,
у полатаній свитині,
солом'янім капелюсі,
полотняна торба збоку —
зразу видно, що бідак.
Ти багатий? — запитала
зацікавлено красуня.
Так, багатий! Ось багатство:
голка, ложка, молоток!
Розв'язав торбину леґінь —
те багатство показати,
бо підняти недовірки
можуть кожного на кпин.
— Я кравець на всю округу,
я такий убір пошию,
що ніхто на білім світі
у гарнішім не ходив.
Окрім цього, я ще й кухар,
я такі зготую страви,
що ніякий повелитель
смаковитіших не їв.
Я коваль, і молоточком
підкую коней буланих,
повезу тебе світами,
щоб побачили красу!
— Золоте у тебе серце!
Золоті у тебе руки!
Всі ви бачите: він бідний
і багатий водночас!
Гучно вдарили музики,
підківки дзвеніли лунко,
цілий тиждень із подвір'я
не розходився народ.
Бачив я ті очі-зорі
губки-вишні... маків цвіт...
Там текли пісні дівочі,
ніби срібні ручаї.
ЗІМ'ЯН
(За татарською казкою)
Кажуть,
десь колись на світі,
у хатині під ліском,
бідний
був щасливий дітьми
з незвичайним таланом:
старший син —
мав нюх чудовий,
нюх такий, що будь здоров!
Навіть запах випадковий
відчував
за сім верстов.
Середульший син із лука
в ціль без промаху стріля:
промигне в повітрі муха —
здожене її стріла...
Змалку
спритністю-снагою
відзначавсь
найменший син,
що, якби іти до бою,
міг супроти ста — один.
У братів була сестриця,
наче квітка —
диво з див...
У красуню —
не дивниця —
закохавсь потворний Див.
Підстеріг, коли удома
лиш одна вона була,
ухопив — і слід по ньому
Вітряниця замела...
Плаче ридма
бідна мати.
На однім
зійшлись брати:
— Підемо
сестру шукати!
Мусимо
сестру знайти!
Старший брат,
як вийшов з хати,
гострим нюхом уловив
запах Дива,—
що й казати! —
угадав,
де зникнув Див.
Не барилися
ні миті —
з двору вибігли мерщій:
ген, під хмарами,
в блакиті,
Див летів у замок свій.
Середульший брат
зі свистом
навздогін
пустив стрілу:
Див поранений
повиснув
на смертельнім
волоску...
Ген, з-під хмар
сестричка пада,
вниз летить із висоти!
Де спасіння? де порада?
як од смерті вберегти?!
Наймолодший брат
швиденько,—
змалку спритним
він зростав,—
уперед стрибнув
і — ненько!
на льоту
сестру впіймав...
Повертаються щасливі —
всі, четвірко, в рідний край
через луки, через ниви,
через брід і зелен-гай...
А в цей час
удома мати
у світлиці
за столом
жде синів своїх
до хати,
нахилившись
над шитвом:
оксамитними нитками
вишива зім'ян-халат,
пояс гарний, з торочками,
а зім'ян — до самих п'ят...
«Вернетесь, синки,
тоді я
дам цю одіж
тому з вас,
хто подужав
лиходія,
хто сестру
від Дива спас!»
На порозі
браття стали,
кожен
з радості сія...
Хто сестру
звільнив?
Сказали
воднораз утрьох:
Таж я! —
Той, найстарший,
слово вставив:
— Нюхом
визначив я шлях.
А без мене
ми шукали б
хтозна-де
сестру в світах.
Середульший каже:
— Пробі!
Щоб із Дивом
ти зробив,
якби я його навиліт
та стрілою не прошив?!
Обсмикнув найменший свиту,
проказав такі слова:
— Без мого, братове, сприту
не була б сестра жива…
— Ну кому ж
зім'ян віддати?
хто носитиме халат?
у людей питає мати
і донині
жде порад.
КРИВА БЕРЕЗА
(За татарською казкою)
Яке тобі діло,
де і коли,
але два сусіди
на світі жили:
один був багатий,
а другий — бідак.
Багатий — хитрун,
але й той не глупак.
Хитрун — то й хвалько,
це відомо давно,—
недаром розмову
таку ведемо...
На всіх перехрестах
хіхікав крутій:
— Та я будь-кого
обхитрую як стій!
...Отож багатій,
хитруватий як лис,
ішов по дорозі
прямісінько в ліс.
А ген, на узліссі,
береза росла,
обшарпана вітром,
похила, стара.
Тут очі харцизник
руками протер:
чом це сусіда
березу підпер?!
Крутій до сусіди
прямує чимдуж:
— Що ти тут робиш?
Стоїш аніруш!
Всі люди говорять,
що й ти не глупак.
А бачу —
не так!..
Я б радо повірив
і навіть зрадів,
якби ж то круг
пальця мене ти провів!
— Гей,— бідний говорить,-
я б тобі втнув,
та каверзи-хитрощі
вдома забув.
Всі мудрощі-штуки
у торбі в кутку.
Що я без них?
Нічого не втну.
Нахабно у вічі
сміється багач:
— А ти не журися,
не плач!
Я тут почекаю,
а ти побіжи —
і каверзи-штуки
свої принеси!
«Ні, ні, він додому
тепер не піде,
бо, бачиш, береза
додолу впаде».
Багач-ошуканець
березу підпер,
і, кажуть, під нею
стоїть дотепер.
І слух між людьми
розійшовся навкруг:
березу криву
підпира криводух.
ЛЕЖЕНЬ-ЛЕДАР-ЛЕЖЕБОКА
(За азербайджанською казкою)
Було це давно,
не за наших часів:
нероба один
батьків спадок посів.
Він мав і ставок,
і млинок, і поля...
Та тільки без праці
не родить земля.
В саду розрослись
кропива і будяк,
там тільки побачиш
приблудлих собак.
Млинок поламався,
молоть перестав.
Заріс очеретом
й лепехою став.
Лежить лежебока,
не хоче робити.
Морочиться жінка:
— Як бути? Як жити?
Мов пилка, пиляла,
що хай йому грець!
Нарешті у лежня
ввірвався терпець.
Встає нехотя
з лежака Шейдулла,
позіхнув, потягнувсь
і сказав спроквола:
— До мудрого діда
в далеке село
піду запитаю,
чом багатство спливло.
Хай мудрий порадить,
як мені жити,
щоб їсти і пити,
і нічо' не робити?
Три дні і три ночі
Ішов Шейдулла.
Через темну діброву
дорога лягла.
З-за пагорба вийшов,
хитаючись, вовк,
худий як жердина
і ласкавий як шовк.
Не гарикає він,
а, сердега, поблід
і тримається лапами
за живіт.
— Чоловіче, будь добрий,
спитай в мудреця,
звідкіля це на мене
впала напасть оця.
Вже три роки
болить безнастанно живіт.
Остогидів од болю
світ.
— Добре, вовче, спитаю,
то не важко мені...
Далі йшов Шейдулла
ше три ночі, три дні.
При дорозі на яблуні
в'яне зав'язь рясна,
хоч навколо зеленим
рясніє весна.
Каже яблуня: — Друже,
ти зарадь і мені:
запитай в мудреця,
чом я сохну на пні?
— Добре, добре, спитаю,
то не важко мені...
Далі йшов Шейдулла
ще три ночі, три дні.
Як проходив дорогою
біля озера він,
з глибу випливла риба
і гука навздогін:
— Попроси, чоловіче,
хай повість чудодій,
що застрягло і коле
у горлянці моїй.
— Добре, можу спитати,
то не важко мені...
Далі йшов Шейдулла
ще три ночі, три дні.
Поминаючи сад,
мандрівник зупинивсь.
А на нього дідусь
пильним зором дививсь.
— Добрий день!
— Добрий день!
— Як ішлось, Шейдулло?
Розкажи, яке лихо
сюди привело?
— Я хотів мудреця
запитати... Так от:
як зробитись багатим
і не знати гризот?
Вітровій зашумів,
а прибулець замовк...
І згадались чомусь
риба, яблуня й вовк...
Мудрецеві прохання
передав, як зумів...
Дід бровою повів
і на лаву присів.
— Рибі в горлі застряг
цінний камінь агат.
Той, хто вийме його,
буде знахідці рад.
Під корінням у яблуні —
золота жбан.
Хто його відкопа,
заживе наче пан.
Вовку також порада:
стане сірий здоров,
як найбільшого ледаря
проковтне без розмов!
— Що ж зробити мені,
щоб не знати біди?
— Шейдулло, не журись -
багачем станеш ти.
Шейдулла йде додому,
і, веселий, співа —
тішать серце йому
мудрецеві слова...
З глибу випливла риба,
б'є хвостом по воді:
Вийми камінь агат
і зарадь у біді!
Ти мене не проси,
не розчулюй плачем.
Я без жодної праці
зроблюсь багачем.
Одвернувся від риби,
додому спішить,
щоб, нічого не роблячи,
в розкошах жить.
А коли біля яблуні
став Шейдулла,
вона низько нагнула
зів'яле гілля:
Чоловіче, викопуй
скарби з-під землі,
хай дозріють у мене
плоди на гіллі.
Я не дурень трудитись,—
сказав Шейдулла.
І далі дорога
його повела.
Шейдулла йде додому
і, веселий, співа,
тішать серце йому
мудрецеві слова...
— Стану я багачем,
і зрадіє рідня...
Багачем, багачем
буду спати щодня...
Палець в палець не вдарю
на своєму віку,
а пролежу в перинах,
на м'якім лежаку!
Раптом — гульк! — з гущини
вовк виходить на шлях,
сіроманець худий
ледь стоїть на ногах.
— Ось порада тобі:
станеш, вовче, здоров,
як найбільшого лежня
проковтнеш без розмов!
Вовк не довго роздумував,
не далеко ходив:
тільки клацнув зубами —
нашу казку скінчив...
Дітки, ви здогадались,
напевно, про те,
що неробство ніколи
до добра не веде!
ВЕРЕДЛИВА ДОЧКА
(За болгарською казкою)
Дочекалися батьки
доні-донечки-доньки.
Ще вона у сповиточку,
У сріблистому візочку,
а батьки навперегони
упадають біля доні:
те гаряче! те солоне!
може, масла? може, моні?
що подати? що зробити?
як дитині догодити?
Доню пестять і цілують,
доглядають і пильнують.
Одиначка підростає,
вже лепече — гу-гу-гу.
То годує,
то гойдає
мама доню дорогу-у-у.
Тато бігає на пальцях,
прибирає, подає —
одіяльця, калатальця,
чашки, кашки, монпансьє.
Доня-донечка мала
вже до столу доросла,
вже могла б
на стільчик сісти,
вже сама
могла б поїсти,—
тільки де там! —
мама проти:
як дитину дорогу
запрягати до роботи?
Ні, не будемо — гу-гу!
— Гу-гу-гу,—
дочка всміхнулась,
і сама вона незчулась,
як сказала перше слово,
перше слово пречудово
проказала: — Дай-подай!
Мама скрикнула: — А-яй!
що подати? що зробити?
як дитині догодити? —
Мостить під бочок подушку,
подає пухку пампушку.
Тато бігає на пальцях,
прибирає, подає
одіяльця, калатальця,
чашки, кашки, монпансьє.
Люба доня
підростала,
те — не те,—
вередувала...
пальцем тикала,
гнівилась,
поки не
розговорилась.
Отоді вже вереда
закричала: —Дай-подай!
І пампушку, і подушку,
леденців і шоколаду,
з калатальцями шухляду,
пиріжків і калачів,
і казок про королів!
Так і виросла дочка,
не метка, та говірка.
— Дай-подайІ —
кричить велика
вереда гостроязика,—
і пампушку, і подушку,
леденців і шоколаду,
з мальовидлами шухляду,
пиріжків і калачів,
ще й до того —
женихів!
Назбиралось женихів,
як у лузі комарів.
Каже мати женихам:
— Хто з вас візьме
за дружину
нашу пещену дитину —
мусить все робити сам,
а про неї мусить дбати,
їй в усьому догоджати!
На слова ті женихи:
ха-ха-ха! хи-хи-хи!
тільки гупали дверима —
так втікали женихи,
аж курилося за ними:
ха-ха-ха! хи-хи-хи!
Все ж таки посеред них —
бідний парубок-жених
на слова ті не зважав —
вереду за руку взяв...
оженився — і дружину
муж повів
в свою хатину,
А вона,
лишень прийшла,
знов своєї завела:
— Дай-подай! Дай-подай!
вередує вереда...
Але муж немов не чує,
навіть оком не моргне,
не підносить, не годує,
з личка мух не оджене.
А чомусь посеред хати
він мітлу нову поклав,
став їй тихо докоряти,
пальцем строго накивав:
— Ти, мітло, не сиди,
гарно хату підмети,
навари і напечи,
в ступі проса натовчи!
Набирайся-но охоти,
щоб готовий був обід,
поки я прийду з роботи,
щоб зробила все як слід!
Муж пішов, жона чекає,
а мітла не підмітає,
в ступі проса не товче,
і не варить, не пече...
Муж з роботи повернувся
і навколо роззирнувся:
— Що?! мітла не мела?
не варила? не пекла?
Ой мітло! ой мітло! —
Що було тут! що було!
Він мітлою
бив об двері,
об одвірок,
об поріг.
Без обіду, без вечері
голоднющии спати ліг.
Зранку
ніжними словами
повторив мітлі
те саме:
— Ти, мітло, не сиди,
гарно хату підмети,
навари і напечи,
в ступі проса натовчи!
А дружина все те чує
і міркує-метикує:
— Що, коли
отак зі мною
зообить він,
як і з мітлою?
Схаменулась,
швидко встала,
чисто хату замітала,
і варила, і пекла,
в ступі проса натовкла,
ще й городець прополола...
Повернувся муж із поля,
усміхнувся: — Що?! Мітла
наварила? напекла?
вже й вечеря на столі?
Треба дякувать мітлі!
Молода ґаздиня теж
усміхається: — Авжеж!
Так обоє жартували,
їли кашу і горох:
раз обоє працювали,
та й вечеряли удвох.
...Отака,
будь ласка,
казка.
Те, що чув,
те й вам повів...
Може, гнів,
а може, й ласка —
жити вчить
вередунів.
КАРАМБОЛА
(За в'єтнамською казкою)
Над морем, у горах,
стояло село.
В селі біля моря
два брати жило.
Один був багатий,
мав хату і хлів,
а другий у злиднях,
як проклятий, скнів.
Бідасі нічим
не поміг багатій,
страшенний жаднюга,
жмикрут, скупердій.
У бідного тільки
що того добра —
карамбола-дерево
серед двора.
Та якось, як напасть,
під осінь — сюди
унадився ворон
клювати плоди.
Господар у розпачі,
жінка рида:
— Ізвідки ж така ще
напала біда!..
На крону щоранку
той ворон сідав,
і гілка за гілкою
плід об'їдав.
— Ой вороне, вороне,
що нам робить,
як з дітьми голодними
зиму прожить?!
Той ворон по-людськи
озвався тоді:
— Не треба, не плачте,
зараджу біді!
Наївся смачних я
плодів досхочу,
за скльовані яблука
я заплачу!
Сакви приготуйте
негайно свої.
Візьму я господаря
в дальні краї...
Над гори, над море
знялися — летять.
Далекі простори
в очах миготять.
Три дні і три ночі
минуло... І от
на острів пустельний
спустились з висот.
Тут золото й срібло
лежить на землі,
розсипані перли,
великі й малі.
— Бери, скільки хочеш,
те срібло й сапфір,
на острові того
багатства безмір.
По зав'язь наповнив
сакви чоловік.
— Спасибі, спасибі
за щедрість! — прорік.
І чорному ворону
сів на хребет,
той крильми змахнув,
і знялися у лет.
П'ять діб повертались
додому, бо зваж:
сакви не порожні —
у кожній вантаж.
Такого багатства
на ціле село,
либонь, споконвіку
іще не було.
Молодший до старшого
брата іде,
спочатку розважно
розмову веде.
Так слово за словом
і каже тоді:
— Прожив я піввіку
у горі-біді.
Піввіку я в гості
не кликав тебе,
я був злидарем,
ти ж велике цабе!
А нині — багатий,
відкрию секрет,—
є хліб і до хліба,
цитрини і мед.
Той вирячив очі,
не вірить ніяк,
що раптом багатим
зробився бідняк.
І каже: — 3 дружиною
прийдемо ми —
тоді, як простелиш
на шлях килими,
тоді, як зі злота
ворота зведеш.
Брат менший радіє:
— Чекаю. Авжеж...
І він килимами
дорогу встелив.
Високі ворота
позолотив.
Дивується з дива
такого багач:
— Звідкіль
в нього гроші?
Украв, не інач...
Ступивши до хати,
одразу й спитав:
Звідкіль це багатство?
Кажи, не лукав.
Поглянь у вікно:
он криниця добра —
карамбола-дерево
серед двора.
І він розповів,
як під осінь сюди
унадився ворон
клювати плоди...
За зроблену шкоду —
чи вірите ви? —
дав перлів і золота
повні сакви!
Тамуючи подив,
захланець принишк,
від заздрощів лютих
він танув як віск.
Нарешті отямивсь,
нарешті прорік:
— У хижці старенькій
не жить тобі вік.
Міняймося, брате:
йди в хату мою.
Любові до тебе
я, бач, не таю.
Ти згоден?
— Та згоден.—
І зразу як стій —
у хижку стару
перебравсь багатій.
Минали хвилини,
години і дні,
розквітла карамбола
знов навесні.
Під осінь достигли
плоди на гілках.
З'явився на дереві
знову той птах.
З-за причілка вискочив
сквапно багач,
за ним і дружина,
і діти у плач:
— Ой вороне, вороне,
що нам робить,
як нам, голодним,
зимою прожить?!
Той ворон по-людськи
озвався тоді:
— Не треба, не плачте,
зараджу біді!
Сакви приготуйте
негайно свої.
Візьму я господаря
в дальні краї.
Не будете знати
довіку біди —
рубінів і злота
я дам за плоди.
Два міхи великі
вхопив багатій,
на ворона чорного
всівся мерщій.
Над гори, над море
знялися — летять.
Далекі простори
в очах мерехтять.
Три дні і три ночі
минуло... І от
на острів пустельний
спустились з висот,
Там золото й срібло
лежить на землі,
розсипані перли,
великі й малі.
Жмикрут загрібає
в два міхи добро,
рубіни кладе,
відкидає срібло.
Та й золота повно
кругом на землі,
лежать самородки,
великі й малі.
Напхав їх у пазуху
повно, і в рот.
Відтак з вантажем
піднялись до висот,
Махає крильми
перевтомлено птах:
— Ой, важко летіти,
ой, важко, ой, жах!
Вже крила зів'яли,
вже сили нема —
у хвилі, як камінь,
він пада сторчма...
Дозвольте тут казку
скінчити мені:
захланність добром
не кінчається, ні!
МУШЛЯ ДОСТАТКУ
(За німецькою казкою)
З вас кожен, мабуть,
вже читав у книжках,
що рибалки живуть
на морських берегах,
що прожити вони
без води не могли б,
як без плуга лани,
як без дощику гриб.
Мають люди віддавна
своє ремесло,—
так, як має рибалка
човен і весло.
Чи негідь надворі,
чи погода стоїть,—
рибалка на морі
розмотує сіть...
Кажуть, що риби
водилося тьма.
Кажуть, що ніби
вже зовсім нема.
На березі моря
сумують без слів
посивілі з горя
жінки рибаків.
Хороший, нівроку,
рибалонька Ганс
проїв у негоду
увесь свій запас.
Що далі робити? —
допоки не вмер,
не знає, як жити,
сірома тепер.
До діда Всевіда
Ганс мусить піти,
можливо, розвіда —
є вихід з біди?
Всевідо насупився —
знітився дід —
у тому-то й суть вся,
що біднішає світ.
Дорога до риби
тепер не близька:
риба в глибіні,
де царівна морська.
В океані бурхливім
царівна живе —
той лиш стане щасливим,
хто туди допливе!
Ганс не вагавсь,
а взявсь за весло.
Ні з ким не прощавсь,
бо ні з ким було.
Штормами у безвість
жбурляє човном,—
і Ганса бере злість,
що темно кругом,
що біснується хвиля,
а прірва без дна...
Залишилася миля
за плічми не одна,
поки стихнуло море,
відлетіли шторми,
безгоміння прозоре
простяглось від корми...
— Покажися, з'явися,
царівно, мені!
Приплив я не зблизька
на утлім човні.
Не знати, чи сон це,
ява чи мана —
красуня, як сонце,
з глибин вирина!
Юначе-сміливче,
що хочеш — вволю.
Ти будеш щасливим,
знай добрість мою.
Прошу одним словом, —
промовив юнак,—
щоб завше з уловом
вертавсь я, рибак!
— Радій, далебі:
за сміливість твою —
я мушлю тобі
чарівну віддаю!
Та мушля притягне
всю рибу з морів.
Віднині ти, Гансе,
багач з багачів.
У Ганса в руках
заблищав перламутр.
Радіє рибак,
що не знатиме скрут.
Подякував ґречно
царівні морській,
на весла наліг:
ну, рибаче, радій!..
«З уловом вернусь я
і рибу продам...
Відтак розживуся,
буду сам собі пан».
Але ж буде голодний
навколо народ.
Я б жити не годний
без праці й турбот.
— Негоже це, братку, —
собі дорікнув.
І мушлю достатку
у хвилі жбурнув!
— Лежи собі, рідна,
глибоко на дні,
бо ти не потрібна
такою мені!
Щасливим не будеш
ніколи, ачей,
як бачиш повсюди
голодних людей!
До мушлі спливайтесь,
тунців косяки.
Щасливо рибальте
брати-земляки!
РОСЯНА КРАПЛИНА
(За англійською казкою)
Внучка блискавки і грому —
Іскра
вибігла із дому
і гасає навкруги,—
а на полі,
на роздоллі —
ген полукіпки й стоги:
то пшеницю люди зжали,
у снопи її зв'язали,—
добрі будуть пироги!
Іскра
чваниться, стрибає,
через поле пробігає
і сміється:
— Тільки схочу,
на стіжок пшеничний скочу -
враз його обмолочу:
чорне борошно просію,
пироги собі спечу
і наїмся досхочу!
А в селі голодні діти
цілу зиму будуть скніти.
Будуть жалібні плачі:
де ж книші і калачі?
Сонця і води дитина,
тиха росяна Краплина
біля скирти в холодку
спочивала на листку.
— Гей, хвастунко,—
Крапля каже,—
лиха діяти не смій!
Сила силу переваж є —
стань зі мною на двобій!
Горда Іскра
люто приска
і до стогу підбіга:
— Ту краплину
за хвилину
я спалю вогнем дотла!
Крапля
(тут про те і мова)
до борні була готова —
спритно скочила з листка.
Вмить на Іскру налетіла:
Іскра тільки зашипіла,
пшик — і згасла,
навісна!
Крапля ж — парою угору
піднялась і в ясну пору
в небі з хмарами ґуля.
А коли веселка встане,
хай з вас, діти, кожен гляне -
Крапля
райдужно сія:
сонця і води дитина,
тиха росяна Краплина,
відбиває світ в собі:
і лани широкополі,
скирти збіжжя на роздоллі,
хвилі моря голубі.
І будинки, і дороги,
і ліси, і перелоги —
все, що видно навкруги.
Навіть діток, що, веселі,
в теплій батьківській оселі
уминають пироги!
ПТАШИНИЙ ОСТРІВ
(За казкою острова Тринідат)
У морі у Карібському
є острів Тринідат.
Росте на тому острові
солодкий виноград.
Цвітуть на лузі квіти,
а в лісі, в зелен листі,
живуть пташки колібрі,
маленькі та барвисті.
В них пір'ячко блакитне,
червоне, золоте —
серед густого листя
веселкою цвіте.
Там дівчинка Гайлаті
стрибала серед трав,—
метелики сідали
на вишитий рукав.
Зліталися до неї
веселики-пташки,
і дівчинка Гайлаті
кормила їх з руки.
На плечі їй сідали
колібрі чепурні.
Над островом у небі
дзвеніли їх пісні.
Жили вони у дружбі,
у злагоді жили,
раділи — не тужили,
щасливими були...
...Одного дня до острова
причалив пароплав,
під чорними вітрилами
на чорний якір став.
Озброєні чужинці
зійшли на Тринідат,
де ріс, на радість людям,
Слодкии виноград,
де квіти квітували,
де в лісі, в зелен листі,
жили пташки колібрі,
маленькі та барвисті...
Чужинці ті непрошено,
не гостями прийшли,
де острів'яни мирно
споконвіків жили.
Одразу, тільки вгледіли
веселиків малих,
із галасом і криком
метнулися до них.
І голосок Гайлаті
тривожно затремтів:
— На острові мисливці,
мисливці на птахів!
Полетіли чорні стріли,
град свинцевий полетів.
Мисливці розсміялися:
ха-ха! хи-хи! хи-хи!
Будуть нашими птахи!
На базар для чепурух
понесемо пір'я-пух,
наберем грошей лантух!
Влучно ціляться мисливці,
просто в серце в акурат.
Потекла червона крівця
із пташиних груденят.
Б'ються крильця золотисті,
і червоні, й голубі...
Острів'яни заніміли
у розпуці та журбі.
— Що робити? що робити?
як пташкам допомогти?
як своїх маленьких друзів
врятувати від біди?
Заплакала Гайлаті
і руки заломила:
— Маленьких наших друзів,
рятуй, о земле мила!
Земля задвиготіла,
здригнулась, як жива,
і луг, де ще недавно
гойдалася трава,
запався, провалився,
став озером умить.
Озерна гладь круг
лісу страхітливо блищить.
Із трьох боків — вода стоїть,
з четвертого — скала.
Ой, не вода на озері —
справжнісінька смола.
Мисливці шаленіють —
до лісу як дійти?
Їм озеро-чорнозеро
вже не перепливти!
Гайлаті звеселіла:
до лісу вбивцям зась!
Хто вплав пустився озером,
той у смолі зав'яз.
Вжахнулися мисливці,
жорстокі і страшні:
— Ми зловимо Гайлаті
і спалим на вогні!
Гайлаті затремтіла
і руки простягла
до лісу...
Ой, не руки,
не руки —
два крила.
Від вбивць
Гайлаті вирвалась —
крильми залопотіла:
предивною жар-птицею
під хмари полетіла...
...Давним-давно було це.
Роки ішли-минали.
І острів'яни озеро
асфальтовим назвали.
На острові асфальтовім
доріжки і стежки.
У кронах на деревах —
веселики-пташки.
І на узліссі квіти,
до пояса трава.
Про дівчину Гайлаті
пташиний світ співа.
ПРИГОДА З ХВОСТИКОМ
(За американською казкою)
Довгохвоста сіра Мишка
погуляти з нірки
вийшла на осоння золоте.
Кіт на тихому осонні
довго жмурив очі сонні,
тільки й мріючи про те,
щоб маленька сіра Мишка
погуляти з нірки
вийшла на осоння золоте.
Він стрибнув до неї швидко,
але й сіра Мишка, видко,
теж спритненькою була —
шурх! — метнулася від нього,
і драпуга, тільки й того,
відкусити встиг хвоста.
Бідна Мишка гірко плаче:
— Любий Котику, одначе
хвостика віддай назад!
Каже Кіт: — Віддам без мови,
принеси лиш від Корови
ти гладущик молока!
Поклонилась Мишка низько:
— Ой Корівко, люба Лиско,
дай, будь ласка, молока!
Віднесу його Котові,
Кіт віддасть мені без мови
мій чудовий довгий хвіст!
А Корова їй говорить:
— Ти за це мені з обори
в'язку сіна принеси!
Сіра Мишка бігла скоро
до обори: — Гей, оборо,
в'язку сіна дай мені!
Нагодую сіном Лиску,
а вона тоді гладущик
дасть смачного молока.
Віднесу його Котові,
Кіт віддасть мені без мови
мій чудовий довгий хвіст!
— Добре, дам, але тим часом
я засунена на засув,—
ти біжи до Коваля,
в Коваля багаття тепле,
він залізо клепле-клепле,
викує залізний ключ!
Сіра Мишка плаче з жалю,
просить, бідна: — Гей, Ковалю,
викуй-но залізний ключ!
Принесу той ключ оборі,
а вона поможе в горі —
в'язку сіна дасть мені.
Нагодую сіном Лиску,
Лиска дасть мені гладущик
пресмачного молока.
Віднесу його Котові,
Кіт віддасть мені без мови
мій чудовий довгий хвіст!
А Коваль до Мишки каже,
до словечка слово
в'яже заклопотаний мастак:
— Ключ зробити — не морока,
тільки вмить од вуглекопа
ти вугілля принеси!
— Ой вугляре,— Мишка плаче, —
порятуй мене, земляче,
і вугілля дай мені!
Розпалю багаття-горно,
а Коваль годі моторно
викує залізний ключ.
Принесу я ключ оборі,
а вона поможе в горі —
в'язку сіна дасть мені.
Нагодую сіном Лиску,
Лиска дасть мені гладущик
пресмачного молока.
Віднесу його Котові,
Кіт віддасть мені без мови
мій чудовий довгий хвіст!
Мишка враз повеселіла:
Мишці дав вугляр вугілля,
і вона роздула горно,
а Коваль тоді моторно
викував залізний ключ.
Мишка ключ дала оборі,
помогла обора в горі —
в'язку сіна їй дала.
Пригостила сіном Лиску —
й від корівоньки гладущик
надоїла молока.
Молоко смачне Котові —
Мишці Кіт віддав без мови
пречудовий довгий хвіст.
ЯК ВИНИКЛО СОНЦЕ
(За австралійською казкою)
Австралійський страус Ему
подружився з журавлем...
Може, нині по рівнині
погулять собі підем?
Погулять, то й погуляти,
знайдем нивку конопель.
Тільки годі поспішати! —
просить друга журавель.
Довгонога птаха Ему
озирається назад:
Хай вже буде по-твоєму,
я іти повільно рад,—
але що ж мені робити,
як ті ноги вгамувать?
Мені досить раз ступити,
а тобі ж потрібно п'ять!
Ой, ті ноги-довгоноги —
ноги, ноги, ноги, ноги —
замелькали вздовж дороги —
годі страуса догнать!
Зупинися! То наруга! —
журавель кричить до друга.
Ему каже: —Налягай-но
на ноги, ноги, ноги,
ноги, ноги, ноги, ноги,—
доганяй-но, доганяй!
Підожди! Не можу! — та й
посварилися украй.
Журавель біжить і злиться,
Ему зиркає, сміється:
Ширше крок! Не відставай!
Журавель ковтнув образу,
а вернулися, то зразу
у гнізді своєму зліг, бо не чув, бідняга, ніг.
За насмішку та наругу
відомстить рішився другу...
А було це, любі друзі,
ще колись, давним-давно,
коли ще на виднокрузі
навіть сонця не було.
Тільки місяць, тільки зорі
в небі темному цвіли,
та й не місяць то, не зорі —
а то велетні були,
що вгорі собі жили...
Ясні зорі — їхні очі —
ясно сяли серед ночі.
Мав найбільше око місяць —
неба темного владар,—
міг не спати цілий місяць,
а дивитися з-за хмар...
Западала ніч глибоко,
як, було, заплющить око...
Отоді-то, в горобину ніч,
обурений зі зла, журавель,
пригнувши спину,
підікрався до гнізда,
і коли збагнув достоту,
що той страус Ему спить,—
він зробив свою роботу
ухопив яйце — і вмить
так жбурнув його високо —
щоб розбилось, впавши вниз!
А на небі ненароком
те яйце упало в хмиз!
На ломаччя наштовхнулось
і розбилось, ясна річ! —
жовто-жовто спалахнуло
і засяло —
на всю ніч!
Місяць-велетень збудився:
освітив його пожар!—
і ураз розпорядився
скликати зірки з-за хмар:
— Сонцем — вогнище назвати,
хмиз стягати звідусюд,
коли Сонце ляже спати,
то самим світити тут!
Отаке. І з того часу
світить сонце-огнецвіт,
і на землю рідну нашу
щирий людям шле привіт,—
і радіють всюди люди,
ліс, вода, пташина й звір,
що довічно сонце буде
серед неба, серед зір!
ЗАВТРА — СЬОГОДНІ
(За малайською казкою)
Ой, жабка Ках-ках
і горила Апчих
промокли і змерзли
у джунглях густих,
бо хмари над джунглями
сіють дощі,
а в жабки й горили —
діряві плащі...
Нема ні кола,
ні двора в бідолах,—
зненацька осяяла
думка Ках-ках:
— Давай побудуєм курінь.
В курені
тихіше, тепліше,
а ще й при вогні...
Апчих! — не сьогодні...
Завтра! — Ках-ках...
Регочеться вітер
в чагарниках.
А сонечко вранці
росинками — дзінь!
Кому ж при погоді
потрібен курінь?!
Раз сонечко гріє
та в спину пече —
робота — не вовк,
і в кущі не втече!..
Навколо веселість,
навколо теплінь:
узавтра почнем
будувати курінь!
Ха-ха! — не сьогодні,
а завтра — ха-ха!
Під кроною пальми
смішок не вщуха!
А сонце підвечір
за овид зайшло,
і ніч опустила
холодне крило...
Знов злива під ранок,
знов блискавка й грім,—
отут би й згодився
теплесенький дім.
Ой, жабка Ках-ках
і горила Апчих
до нитки промокли
у джунглях густих,
бо так — з дня на день —
вони знову і знову,
гайнуючи час,
відкладають будову.
— Давай побудуєм курінь!
В курені
тихіше, тепліше,
а ще й прн вогні...
Апчих! — не сьогодні...
Завтра! — Ках-ках...
Регочеться вітер
в чагарниках.
Та знають всі люди,
та знає весь мир,
що добре одно лиш —
відкладений сир!
ЧОМУ ВОДА В МОРЯХ СОЛОНА
(За японською легендою)
Новий рік незабаром,
а турботи старі —
ані мисочки рису
на святковім столі.
Діти плачуть голодні,
жінка хмура як снч:
— Чоловіче, що-небудь
у сусідів позич!
А сусіди самі
ледве зводять кінці.
Порожнє міщатко
в руці...
«Краще,— думає Віо,—
в ополонці втоплюсь,
а з порожнім міщатком
назад не вернусь».
Він зверта до ріки
навпростець, без стежок.
Перетяв йому путь
сивий-сивий дідок:
— Ти куди, чоловіче,
бредеш без пуття?
— В ополонці втоплюсь —
надоїло життя!
Новий рік незабаром,
а турботи старі —
ані мисочки рису
на святковім столі.
Обійшов я село,
всюди горе одне —
ані рисочки рису
не позичив ніде.
— Не відчаюйсь, однак,
обізвався дідок.—
Ось візьми чарівний
порятунок — млинок.
Лиш направо крутни —
запрацює млинок.
А наліво крутни —
то затихне млинок.
Що накажеш,
тобі він намеле умить.
Бідний Віо додому
мов на крилах летить:
вдома діти голодні
і жінка сумна —
зачекалися зранку
побіля вікна.
В хату Віо забіг
і поставив млинок:
— Зараз рисом смачним
нагодуєм діток!
Оселедці, банани,
горіхи, книші...
Намололи за вечір
повніські коші...
Віо скликав до себе
на учту село —
ще такої гостини
ніде не було!
Гості їли й пили,
хто скільки хотів,
а господар підносив,
припрошав і радів.
Не хваливсь лиш,
звідкіль
ті наїдки бере,—
надаремно сусідів
цікавість дере.
Під ранок
господар
в комору побіг —
намолоти гостинців
гостеняткам малим:
— Мели
марципани
і цукерки,
млинок! —
А тим часом
злодюжка
прокравсь у куток.
Господар, крутнувши,
спиняє млинка,
і важкого з комори
виносить мішка...
Всім ясно, що вранці
в отому селі
смоктали іриски
всі дітки малі.
А тим часом
злодюжка
зна своє ремесло:
з комори у гори —
аж загуло!
А з гір — у долину,
збиваючись з ніг,
з долини до моря
засапано біг...
На пристані човен
спихає плечем:
— На безлюдному острові
заживу багачем!
Гойдається човен
на хвилі крутій.
Злодіяка кермує,
радіє крадій...
Згадав, що в кишеню
ще й смикнув огірок
і тихцем заховав
в торбу хліба кусок...
— Наразі
я так собі
перекушу,—
на острові тільки
млинок запущу...
Не смакує без солі
смачний огірок:
— Дай солі, дай солі,
дай солі пучок! —
крутнув — і струмочком
сіль з млиночка струмить.
А злодій не знає,
як зупинить.
Вже сіль — по коліна...
вже сіль — невпрогорт...
вже сиплеться, сиплеться,
сипле — за борт...
спускається човен
поволі на дно,
а сіль струменіє,
струмить все одно...
Хоч я цій легенді і віри не йму,
скажіте, а море ж солоне чому?!
ПАК — ЗАГРЕБУЩА РУКА
(За корейською казкою)
Де гори алмазні
та срібна ріка,
там жив собі Пак —
загребуща рука.
Мав коней табун
і стадо корів,
та більше удвічі
їх мати хотів.
Була в нього хата —
високий поріг,
широке подвір'я —
зелений моріг.
Той Пак в лихоманці
тремтів над добром —
жадоба його
поїдала притьмом:
все мало! замало! —
потилицю шкріб;
усе, що побачить,—
під себе б загріб!
Добро —
воно їсти не просить...
Однак
скрізь люди казали:
— Зажерливий Пак!
Він вдосвіта охляп
сідав на коня
і їздив у гори
на лови щодня...
І якось в ущелині
стрів бабака,
що біг по стежині в'юнкій
до струмка.
На тім бабакові
сріблилася шерсть —
бабак не звичайний!..
Отут йому й смерть!
І Пак —
загребуща рука —
на ходу
прицілився пильно...
Відчувши біду,
спинився бабак...
Ще півмиті, ще мить —
і постріл в ущелині
гір загримить!
Та що це?
По-людськи озвався бабак —
ніколи в таке не повірив би Пак..
— Мисливче!
Помилуй мене!
Не вбивай!
Я сріблом
за все відплачуся...
— Стривай!
Даси мені срібла?
Багато? Дарма...
Мішечок? Бабаче,
дурненьких нема!
Зроби, щоб до чого
торкатимусь я,—
те й сріблом ставало,—
ось воля моя!
— Хай буде, як кажеш! —
погодивсь бабак.—
Торкнися рукою до каменя!
Пак
взяв камінь —
і камінь враз срібним стає!
Гукає на радощах Пак:
— Це моє!
Моє це! Моє це!
І стріли, і лук!
Захланно каміння
хапає до рук,
забув бабака —
і додому біжить:
тим сріблом
комори набити кортить!..
Все в руки хапав,
що на очі попало,
до чого торкався —
те сріблом ставало!
У срібло вдягнувся,
на сріблі — і зліг,
бо їсти ж, сердега,
нічого не міг:
чи хліб, чи банани
у руки хапав —
одразу ж бо срібним.
наїдок ставав!
Він худ на очах...
Ні круть, ані верть! —
до срібної хати
постукала смерть...
На тому закінчити
й казку не гріх:
захланному — сльози,
а щедрому — сміх!
НЕ-МОЯ-ЦЕ-РОБОТА
(За китайською казкою)
Повірте, насправді
це діялось так:
десь жив самолюб,
чоловічок-дивак.
Він тільки себе знав,
своє лиш беріг,
ніколи нікому
ні в чім не поміг...
Скажімо, горить
насупроти сусід,
а він — ані руш,
лиш зіпреться на пліт,
не гасить, позиркує
тільки з-за плота,
і бурка під ніс:
— Не моя це робота!..
Вже й люди ім'я його
навіть не знали, а так:
Не-моя-це-робота —
прозвали...
І от
Не-моя-це-робота якось
зібрався до міста —
купити-продати,—
і, звісно, підвечір
йому довелось
покупку додому
на плечах таскати.
А він вторгував
собі сої мішок,—
посвистує, топче
ногами пісок.
А в тому мішку,
з тої дірки малої,
все капають-капають
зернятка сої.
І ось доганяє
сусіда сусід,—
воно б і сказати
про дірочку слід,
бо поки додиба
базарник додому,
то й сої не лишиться
в лантуху тому...
Тож став
Не-моя-це-роботу
питати:
— Сусіде,
чи треба пораду подати,
якщо щось у когось
побачиш не те?..
«Яка там порада?
І що ти плетеш?» —
на плечах мішок свій
базарник підносить:
У справи чужі
я не тикаю носа!..
— Раз так,
то бувайте здорові,
сусіде,—
порада така
вам на добре не піде!
— Побачим,—
дивак-чоловічок сміється, —
яка то порада
кому надається.
У мене, наприклад,
скажу, і без того
зібралось роботи
своєї премного...
Ну й звісно,
що, відповідь вчувши таку,
сусід не сказав
про ту дірку в мішку.
А з того мішка,
з тої дірки малої
все капали-капали
зернятка сої...
Мораль у цій казці
подати б охота,
та, правду скааать,—
не моя це
робота!
ДИВО-НОЖИЦІ
(За іранською казкою)
Річка. Берег.
Лепеха.
Липень. Літо.
Припіка...
Хлопчик
з вудкою в руці
цілу днину
на ріці.
Друзі ген
ганяють м'яч,
а йому — хоч сядь
та плач.
В хаті злидні
розвелись...
«Помагай, синок,
трудись!»
Молить мати:
— От коли б
щось продати —
мали б хліб...
Нині ж риба
не клює,
на черв'як
хлопчак плює,
шепче потайки
слова:
— Клюнь велика
і мала!
Клюнь-зловися,
рибко-риб...
Поплавок
шугнув
углиб.
В хлопця радість
на лиці:
срібна рибка
у руці.
Переливчаста, слизька,
сяє райдужно луска...
В рибки очі
пресумні:
наче плаче,
наче — ні...
Рибка никне
перед ним,
каже голосом
тремким:
— Ой рибалонько,
не неволь мене,—
без води життя —
не життя мені...
Ой рибалонько,
я тобі за те подарую
ножиці чарівні.
З переляку зблід хлопчак:
— Що за диво?
Як це так?!
Зняв мерщій
з гачка улов...
Будь здорова!
Будь здоров!
Рибка сплеснула
хвостом,
зникла рибка
за мостом.
(Замість рибки,
що в ріці,—
диво-ножиці
в руці).
З дерева
упав листок.
Хлопчик — чик!
листок разок...
чик!чик!чик!
бац! бац! бац! —
витяв із
листка палац:
опинивсь
раптово він
серед мармурових стін...
Швидкома,
як тільки міг,
до батьків
синок побіг...
Хочеш вір
або не вір —
зажили вони
з тих пір;
замість
домотканих свит —
носять
одяг-оксамит,
замість
личаків — що ну —
чобіточки
з сап'яну...
Серед розкошів,
в добрі,
ходить хлопчик
по дворі...
Строга мама,
батько — теж:
— За ворота
не підеш:
там голодні
діти, рвань.
Ти ж не пара їм.
поглянь!
Ситому ж йому —
дарма! —
в серці радості
нема…
...От і поночі
крізь сад
з дому хлопчик
втік навгад...
Хвиля плюскає
в ріці...
Диво-ножиці
в руці...
— Срібна рибко,
озовнсь!
Хочу бути
мов колись!
Хай голодним,
але все ж —
мати радості
без меж.
Друзі ген
ганяють м'яч,
а мені — хоч сядь
та плач!..
За далеким,
за мостом
рибка сплеснула
хвостом.
Рибка стала
перед ним,
каже голосом
твердим:
— Розкажи
всім людям про
радість, щастя
і добро:
що не в тім воно,
не в тім,
щоб з достатком
мати дім,
а добро добром
тоді,
як зароблене
в труді.
В бистрину,
в крутіж,
в узьмінь —
диво-ножиці
укинь!..
Рибка сплеснула
хвостом,
зникла рибка
за мостом.
...Через луг
хлопчина біг,
був легким
веселий біг.
Вийшла мати
до воріт:
— Ти, синочку,
чом так зблід?
Там, де пишний
був палац,—
знов проста
хатина, бач...»
— Мамо, я тебе люблю,
завтра рибки наловлю.
НАЙКРАЩІ РУКИ
(За індійською казкою)
На березі річки
у тіні платана
три пишні красуні
сидять спозарана.
Хлюпочеться хвиля,
зефір повіва,
і здалеку чути
хвастливі слова:
— У мене ні плямки
ніде на руці,
бо руки я мию
щодня в молоці!
— У мене, як лотос,
білесенькі теж:
ніжніших, гарніших
ніде не знайдеш.
А третя манірно
бундючиться: — Ох!
У мене ще кращі,
аніж в обидвох!
У себе закохана
кожна без тями,
одна перед одною
хваста руками...
В цей час із дороги
підходить до них
старенька бабуся
в лахманах старих.
Утома й зажура
не сходять з лиця.
— Подайте голодній,
нещасній хлібця!
Але тим красуням
до неї байдуже.
Прохання вони
і не слухали, друже.
їх мучать-конозять
турботи свої,—
красуні притьмом
оточили її.
З них кожна простягує
руку й гука:
— Чия, розсуди нас,
найкраща рука?!
Бабуся ж ні слова
їм не сказала,
дорогою далі
собі почвалала.
Аж ген за рікою
натруджену зранку
в маїсовім полі
зустріла селянку.
А руки селянки
в труді загрубілі,
на спечному сонці,
як мідь, загоріли.
Утома й зажура
не сходять з лиця...
— Подайте голодній,
нещасній хлібця!
Селянка, на мить
розправляючи спину,
бабусі старенькій
підносить хлібину.
У вузлику бідний обід, далебі.
— Візьміть половину,
бабусю, собі!
Бабуся ж за руку
селянку взяла
й до пишних красунь
навпрошки привела.
— Натруджені руки,
в труді загрубілі,
дорожчі і кращі,
ніж пещені білі!
Але тим красуням
до правди байдуже.
Бабусі вони
і не слухали, друже.
У себе закохана
кожна без тями,
одна перед одною
хваста руками.
Одна перед одною
зойкає злісно,
що, бачте, вона лиш
найкраща тут, звісно..
І дряпає іншу
зі злобою знов.
— Я краща! Найкраща! -
аж капає кров...
Де їхньої крові
краплини упали,
то там на очах
будяки забуяли.
А там,де селянчина
чорна рука
торкнулась, натруджена,
до будяка —
там зразу маїсом
земля покривалась,
а сонце на стебла
згори дивувалось...
Тож знають тепер
і дорослі, і діти:
натруджені руки —
найкращі у світі!
РОСЛИНЕЦЬ
Жмуток віршів
ПЕРШІ ВІСНИКИ ВЕСНЯНІ
Люди
скинули кожухи,
крига
скресла на річках.
Ранні квіти жовтобрюхи
золотіють на горбках.
Лунко пташка жовтобрюха
про тепло щебече скрізь.
Кожен чує,
кожен слуха:
— Кидай сани!
Бери візі
Їхав Дід Мороз санками
через темний ліс.
Дід Мороз покинув сани,
пересів на віз.
КВІТУВАННЯ
Квітує весною
навколо краса.
Коміть головою
в ставку небеса,
глибокі, блакитні —
аж терпне в очу...
На березі в квітні
біляву свічу
в зеленім пагіллі
тут світить каштан.
На світлім привіллі —
діброва і лан.
Дурманно, п'янисто
луг квітом пропах,—
розлігся врочисто
у всіх кольорах:
оранжево, жовто,
фіалково, біло...
Замріявшись, довго
дівчатко несміло,
само, наче квітка,
стоїть у квітках,
усмішка привітна,
зліта, наче птах,—
зринає до неба
дзвінкий голосок:
— Не треба, не треба
зривати квіток!
КОЛЬОРОВІ ПІВНИКИ
У квітник
побіля хати
збіглись півники чубаті,
через ті чубки, мабуть,
їх і півниками звуть.
— Ви ж гарненькі квіти-птиці,
я ж вас, півники, люблю,
я вам винесу водиці,
я вас на ніч напою!
У погідну, добру пору
ви ростіть, ростіть угору,
заглядайте у шибки,
наче ши-бе-ни-ки!
Півники
із поливальниці
п'ють, щоб стебел
сквар не спік...
Збудить сонце
завтра вранці
кольорове
«кукурік»!
ГВОЗДИКИ-ІНДИКИ
Є у мене —
чорні брівці
і гвоздики —
чорнобривці.
Я вечірньою порою
полила квітник водою,
щоб не в'янули гвоздики,
а росли собі великі...
У сукеночці червоній
між індиками стою:
не шиплять вони на мене,
а приймають, як свою..
Поясніть, чому гвоздики
називають ще й — індики?!
МЕТЕЛИКИ
В зелен полі
та в діброві
повно сонця і тепла,
скрізь метелики чудові —
біля кожного стебла.
Сіли соні на осонні
між метеликів собі,—
ті метелики в долоні
просто просяться самі,
їхні крила зелененькі
проти сонця мерехтять.
Чом вони такі тихенькі:
не літають,
а сидять?
Чом
скидаються
на квітку,
що й розгубишся на мить,
де зело розквітло влітку,
де метелик мерехтить?
Гей же, гей,—
сміються діти,—
ті метелики —
то ж квіти!
РІДНІ КМИНОВІ БРАТИ
У діброву зі степів
нечуйвітер
залетів.
Джміль-сварливець
нечуйвітра
у діброві перестрів:
Де ти, де ти взявся тут,
із яких сторін,
степовий головокрут,
а попросту — тмин?!
Од діброви
до степів
нечуйвітер
зашумів:
— Джмелю, джмелю,
не сварись, голови нам не крути:
ми ж подібні, подивись,
рідні кминові брати!
БІЛОКВІТ
У ставку гуски
миють білий пух.
— Ні, то не гуски —
водяний лопух!
Ще, скажу тобі я,
звуть цю квітку й так:
Водяна лілія
чи водяний мак.
Капелюші, момич,
латаття жіноче,
листопруг і ломич,
всяк — хто як захоче...
Серед літа білий
красить плеса цвіт,
радує собою
білий світ.
СОРОЧІ КОНИКИ
У пшениці
на обочі
паслись
коника сорочі.
І сорока
білобока
не спускала їх
із ока.
Комарики пролітали —
і коників осідлали,
ген видніють у долині
їх носики комарині...
Ішли собі шляхом діти
і узріли в збіжжі квіти,
підійшли до квітів збоку —
наполохали сороку...
— Де ж ті коники сорочі
у пшениці на обочі?
Ген видніють у долині
лиш носики комарині!..
Петрик
хоче зрозуміти,
як синенькі
звуться квіти?
Дві Оленки чепурненькі,
ой, сміються ж, веселенькі:
— То не коники сорочі
у пшениці на обочі!
Сині квіти невеличкі —
зозулині черевички!
Як тут бути?
Що робити? —
хлопчик дивиться сердитий.
Підбіга до них Тарас:
Хай розсудить вчитель нас!
Держить квіти у руці:
Помиріте нас ви...
Одні й тії ж квіти ці
мають різні назви!
БУРУНДУК
По стежині
крізь люцерну
нині зранку —
скоросвіт —
на свою колгоспну ферму
йде з малим онуком дід.
Біля ферми, кажуть люди,
(десь якось почув онук)
має бути, має бути,
має бути бурундук!
Усмішку сховав у вуса
дід, напевно, неспроста:
Подивлюся, подивлюся,
може, зловим за хвоста...
Скрізь онук пряде очима:
Де ж той звір утік, скажіть?!
Він у тебе за плечима
нашорошений стоїть!
Озирнувсь онук: нема! —
у нору сховався...
Дід лукаво недарма
знову засміявся...
Люди просто так говорять,
їм, напевно, невтямки,
що в глухій тайзі, у норах,
лиш живуть бурундуки!
А в селі серед полів
не знайти бурундуків!
Дід уперся на своє:
кажуть люди — значить, є!
Мабуть, то не звір, а паша,
і така смачна, мов каша...
І телята, і корови
знають добре це
й без мови...
Зрозумів нарешті внук,
що люцерна — бурундук.
СКОРОСПІЛЕЦЬ ОВЕС
На роздоллі той канарок
жде у літній день жниварок.
Шепче вітрові: шу-шу!
жменю зерен натрушу!
Як жниварка не приїде —
людська праця прахом піде.
І за мною на припоні
гірко плакатимуть коні.
...Жодних тут нема чудес:
той канарок — то овес! —
так його у нас повсюди
звуть чомусь віддавна люди.
БІЛКА
За селом —
піщана гірка,
на піску —
гніздиться... білка.
Я до неї мчусь
чимдуж.
Де ж та білка?
Просто — кущ!
Зникла білочка —
овва!—
це ж росте
поріз-трава!
ПЕРЕКОТИПОЛЕ
На пагорбі
лисиця,
стрибає,
веселиться.
— Куди ж
та лиска побіжить? —
мисливець зняв рушницю.—
Ага, он бачу...
Слушна мить —
вполюємо лисицю!
Налякана лисиця
рвонула
через поле...
Одурило мисливця
перекотиполе.
ЧЕРВОНА ЗМІЮЧКА
Глянь, зміючка червоніє,
сто голів на сонці гріє.
Сто голів, а хвіст один.
Та невже? — не вірить син.
— Йдем, побачим,—
не боюся:
заховаюсь за татуся...
Ти диви, зміючка
не така вже злючка —
не шипить, не утіка
по пісочку із горбка.
Ми до неї підійшли —
зілля рясен кущ знайшли:
стоголовник — сто стеблин,
тільки корінь один.
СОБАЧКИ
На плесі
відскоком стрибали
камінчики в Ониська.
Ніде собачок не було,
та вчувся гавкіт зблизька.
Він озирнувсь туди-сюди:
тікати треба від біди!
Метнувсь, а тут халепа:
штанці трима причепа.
— Ти бач! ти бач! —
Онисько в плач.—
Рятуйте, мамо, тату!
Через болото стрімголов
біжить у рідну хату...
А жаби, сівши під купчак,
сміються: хи-хи-хи! —
ну й налякали хлопчака
собачі реп'яхи!
ЦАРСЬКЕ ЗІЛЛЯ — ХОЛОДОК
У розповні — гоже літо,
диха спека гаряче,
всюди промені розлито,
всіх спекотний день пече.
Синюватими очима
у кущі синичка блима.
Голосочком — як дзвінок —
закликає зайця:
— Ось цар-зілля — холодок,
в тінь його сховайся,—
бо на луках косарі
торбу солі мають:
дещицю сипнуть на хвіст —
і тебе спіймають!..
Зайчик довго не вагався —
і в цар-зілля заховався.
А у нього за плечима
кущик-пущик —
холодок
синюватим цвітом
блима
і —
мовчок!
ВОВЧИЙ БІБ
Недалеко і неблизько,
жив у лісі злий вовчисько,
Не орав, не сіяв зроду —
тільки все робив на шкоду:
на поляні зловить зайця —
вимагає: — Дай окрайця!
А не дасть окрайця заєць —
з'їсть вовк зайця, мов окраєць.
Пити воду до потоку
вийде сарна полохлива,—
вовк хапне її знаскоку,
і у тім немає дива!
Тільки ратиці і ноги
вовк залишить край дороги.
Навіть ласиця і вуж
в нори шурхали чимдуж,
як почують у діброві
розбишацькі вовчі лови.
Тут, не знати відкіля,
чи зблизенька, чи здаля,
а прийшов їжак в діброву
і почав сміливу мову:
— Годі вовка нам боятись,
спільно слід оборонятись!
Вчувши те сміливе слово,
всі змінилися раптово.
Палиці та каменюки
узяли зайці у руки.
Навіть ласиця і вуж
з нірок вилізли чимдуж...
— Ми гуртом собі зарадим:
пажеру на біб посадим!
Слів не кинули на вітер —
слід за вовком вітер витер.
Втік вовчисько і в мочарах
доживає віку зараз,
і, говорять, на городі
сіє вовчий біб та й годі!
В'ЯЗАНКА ЗАГАДОК
(За Василем Зуйонком)
З ВИРІЮ
Коли в рідний очерет
прилетів з чужих земель —
танцював, що сили
мав навприсядки... (Журавель)
ГРАМОТІЙКА
Не читала, не писала,
букви жодної не знала,
хоч про книгу,
як зазнайка,
день у день кигиче... (Чайка)
СТЕРЕЖИСЬ!
Крізь вільшину,
крізь ліщину —
із вершини
на вершину —
скоком-боком,
скоком-боком,
за сорокою сорока!
Сорок сорок
одним хором
і скрекочуть, і скрекочуть:
— Свій не свій —
на дорозі не стій!
Розступіться, бо на зруб
вийшов... (Зубр)
НІЧНИЦЯ
Цілу ніч вона кричала,
ні хвилини не мовчала,
аж під ранок розболілась
з того крику голова.
У дуплі тоді вмостилась
і заснула враз... (Сова)
БОСОНІЖ
Через пагорби і хащі
од вовчої злої пащі
так п'ятами накивала,
аж копитця позбивала.
Черевички б вона взула,
та де візьме їх... (Козуля)
ТОРОХТІЙ
Без угаву торохкоче —
хоч язик повісь на крюк.
Ледь протре спросоння очі —
і за пісню... (Тетерюк)
ЖМУРКИ
Курчата круг курки
гуляють у жмурки.
Навіть півень осліп,
бо зацвів... (Куросліп)
ВВЕЧЕРІ У КВІТНИКУ
Я букет хотів нарвати,
довелося ж драла дати:
в квітнику, немов у хащі,
роззявились... (Львині пащі)
ВЕСНОЮ
Єноту сниться
добрий сон,
бо біля нього
квітне... (Сон)
ЛІТНІ КАНІКУЛИ
Не до школи,
а до лісу в холодочок
кличе діток
голубий... (Дзвіночок)
В'ЯЗАНКА ЗАГАДОК
(За Франтішком Грубіним)
У ріці посеред хвиль
золотистий плава бриль:
годі витягти з ріки —
вислизає він з руки.
(Місяць)
Двері всі переді мною
зачиняють скрізь зимою;
тільки влітку, коли спека,—
ждуть, щоб я прибіг здалека...
Капелюхи рву з голів.
Всі ви чуєте мій спів.
(Вітер)
Гордо він стоїть на лузі
у червовім капелюсі,
оглядає світ навкруг,—
він лиш тільки перед Вітром
зніме красень-капелюх.
(Дикий мак)
Під мостами
я біжу —
горілиць прн тім лежу.
(Річка)
На дворі за мить одну
в білий плащ тебе вдягну,
а лишень зайдеш до хати
— зникне плащ, коли — й не знати.
(Сніг)
На траву, квітки і листя
з неба я вночі спадаю,
я не зірка-літавиця,
не самотня — сестер маю.
(Роса)
Я, хоча й співаю,
але губ не маю,
хоч один,
однак я не одинак.
(Ліс)
Ту дівчину синьооку
завжди стрінеш край потоку,
в неї ніжки вмиті в росах,
в неї небо сяє в косах.
(Незабудка)
В'ЯЗАНКА ЗАГАДОК
НЕУТОМНИЙ МАНДРІВНИК
Поїздами
їздить він,
любить він літати,—
але все ж
найбільше звик
пішки мандрувати.
Ходить світом
навпростець,
не пита й дороги:
всюдиходи має він —
неутомні ноги.
Перепинить шлях вода —
він піде й водою:
тільки раптом сколихне
хвилі за собою.
На заваді стане ліс —
теж не перепона:
він ступа з верха на верх,
пробіжить по кронах.
А зимою на сніжку —
килимку пухкому —
він слідів не залиша,
як спішить додому.
Тиша... Він за овид зник,
небо чисто витер...
Незвичайний мандрівник —
то, звичайно,—
(Вітер)
ЧОРНИЙ КІНЬ
Чорний кінь летить полями,
з ніздрів дим іде клубками.
А за ним учвал підряд —
двадцять сім лошат-близнят.
Утікай мерщій з дороги,
бо зіб'є тебе під ноги:
нічим-бо його злякати —
він убік не звик звертати.
Дітям я шепну на вухо —
і скажу, кого він слуха:
— На скоку коня спиня
(семафор і прапорець)
Тут і загадці кінець.
БАРАНИ НА ГРУШАХ
Вилізли на дерево
барани,
випасають черево
там вони...
Я в сторожа за плечима
баранів пасу очима.
Замалий ще в мене зріст,
щоб хапнути їх за хвіст...
Барани
гілляки гнуть,
восени
з гілляк стрибнуть.
А тепер ти їх не руш! -
не зривай
нестиглих...
(Груша)
В'ЯЗАНКА ЗАГАДОК
(За Миколою Костаревим)
В посуху завжди з далини
її ми кличем на лани,
запрошуєм: — Над нами
заплач, заплач сльозами!
Коли вона заплаче —
уродить лан добряче.
(Дощова хмара)
Подивіться: гарний дім,
а води по вінця в нім.
Хоч без вікон, але він
світлий з чотирьох сторін.
В цьому домі пожильці —
вправні, спритні всі плавці.
(Акваріум)
Хоботок його з резини,
в нього шлунок з парусини,
як мотор у нім заграє —
він сміття і пил ковтає.
(Пилосос)
Він, стрибун, від мене втік,
вистрибом шугнув убік.
Хоч надутий він —
ніколи з ним не сумно біля школи.
(Футбольний м'яч)
По лісах вона гуляє,
дзвінко-голосно співає.
Хоч і гострі має зуби,
дружать з нею лісоруби.
(Пилка)
Він стоїть на соломинці,
пишні вуса має він.
А зімни його в долоньці —
золотих сипне зернин.
(Колосок)
Дерев'яний коник —
вдатний горбоконик.
З нього з-під копитця
біла стружка в'ється.
(Струмочок)
Вабить очі пишним цвітом,
дозріває пізнім літом.
Обважнілу і звабливу,
я люблю дозрілу...
(Сливу)
Зеленесенькі, кругленькі,
братики сидять маленькі,—
тишкома сидять хлоп'ятка,
в їхній хатці —
завжди ніч;
а як лусне їхня хатка —
розбіжаться навсебіч.
(Горох)
Схопившись за тоненьку гілку,
вона між зеленню густою,
неначе акробатка в цирку,
звиса донизу головою.
Уся у золотих веснянках,—
її до часу ти не руш! —
медок в мініатюрних жбанках
зірвеш серед достиглих...
(Груша)