Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Вступне слово
Юний друже! Ти, мабуть, не уявляєш свого життя без казки. її чарівний світ кличе до справедливості, добра, знань. Немає такого народу, який не створив би своїх казок, бо в них висловлена мрія про краще життя, щастя трудівника.
Румунські народні казки дуже багаті і вражають своєрідністю. Це виявляється у казках побутових і жартівливих, де розповідається про звичаї й народні традиції, що складалися упродовж багатьох століть. Чимало самобутнього, властивого лише румунській казці, бачимо і в казках героїчних, у яких прославляються подвиги хоробрих витязів. Фет-Фрумос, наприклад, відважно виходить на бій з цілим військом і перемагає. Тож не дивно, що Фет-Фрумос став улюбленим героєм румунських дітей — так само, як, скажімо, Котигорошко українських. Я вірю, дорогі читачі, що й ви любите цього славного витязя, борця за народ, за справедливість.
Поряд із Фет-Фрумосом у цих казках зустрічаємо багато інших героїв, як витязь Присля чи богатир Шперле, що зачаровують нас не лише вродою і фізичною силою, а й красою своїх вчинків, відвагою й хоробрістю. До речі, Фет-Фрумос у перекладі українською мовою означає «хлопець-красень».
Цікаво, що в румунських народних казках прославляються також подвиги дівчат. Вони своєю відвагою, сміливістю й силою не поступаються навіть перед героїчними юнаками. Така Іляна Сімзяна, що вражає всіх і розумом, і хоробрістю, і чарівною красою. У казках побутових дівчата приваблюють своєю добротою, старанністю, щирою та сердечною увагою до людей бідних, знедолених, а також до тварин і рослин. Не можна без хвилювання читати казку «Дідова дочка й бабина дочка» чи «Батькова донька», у яких дівчата зазнають багато лиха, але все ж перемагають зло.
Читаючи румунські казки, ми зустрічаємося з новими для нас іменами, з своєрідними краєвидами, бо героям часто доводиться долати високі гори, забиратися на стрімкі скелі, потрапляти у прірви. Адже значна частина території Румунії вкрита високими горами — Південними Карпатами. А в горах людина своїм зороv сягає далеко, однак пройти ту відстань іноді просто не може. А люди прагнуть усе пізнати і скрізь побувати. Про це вони й мріють. Тоді виникають казки чарівні, у яких на допомогу людям приходять крилаті коні чи різні птахи. Часом людська уява примушує дівчину перетворюватися в птаха і проникати туди, куди, здавалося, ніяк не проникнеш. Сюди прилучаються й казки про тварин, які допомагають лкй дям у їхній боротьбі з ворогом.
Є в румунських народних казках і зовсім вигадані істоти, які нагадують наших мавок і чаклунок. Румуни називають їх добрими феями. Але є серед них і злі феї. З ними також борються відважні витязі, сміливі царевичі, хоробрі хлопці, на допомогу яким приходять дерева й цілі ліси, скелі, гори й криниці. І тоді все відбувається так, як і належить у казках. Правда перемагає кривду, добро перемагає зло, працьовитість — лінощі. Одне слово, в румунських казках відбувається все так само, як і в казках інших народів, незважаючи на те, що герої мають, інші імена і діють в інших умовах.
Інакше й бути не може, бо народи, як і окремі люди, постійно спілкуються між собою, допомагають один одному. Крім того, умови життя сусідніх народів подібні. Через те в румунських казках зустрічаємо такі ж мотиви, як в українських, угорських, болгарських, сербохорватських та інших. Сусідні народи живуть у дружбі й злагоді. І це знаходить своє відображення в казках. Так виховуються почуття взаємної поваги, розуміння й любові. Ці почуття ми називаємо інтернаціоналізмом.
Ось чому в румунських казках прославляються риси характеру, які властиві людям усіх національностей,— хоробрість і відвага, працьовитість і кмітливість, чесність і доброта. Цим вони й близькі до казок інших народів. А їхня своєрідність часто виявляється в манері оповіді, піднесеності стилю, багатстві уяви. Ці казки починаються іноді словами: «А було це тоді, коли про це ніхто й гадки не мав...» Далі у жартівливому тоні пояснюється, що ж там було. А було, мовляв, таке, що бліх підковували шестипудовими гирями, і вони легко стрибали до неба. У  казках часто зустрічаємо дотепні приказки, прислів'я. На закінчення оповідач іноді зауважує, що він прискакав на коні, щоб розповісти про переказану подію. Часто казкар вихваляється, що був на бенкеті. Читаючи про це, ми одразу ж згадуємо, що оповідачі в українських казках так само жартують, кажучи: «І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в рот не попало...»
Своїми казками румунський народ прилучається   до   культурних цінностей усіх народів світу, вносить у загальну духовну скарбницю багато цікавого, своєрідного, перш за все думи, почуття й прагнення добра, справедливості, братерства й миру на землі.
Володимир П'янов, письменник.

МУДРА БІДНЯКОВА ДОНЬКА
Жили собі чоловік та жінка. Були вони такі бідні, що ледве не помирали з голоду. Навіть кутка свого не мали ці люди...
Ходили вони, тинялися, але знайти собі житла так і не-могли. Хто ж їх прийме, двох жебраків, з купою дітей? А дітей у них було стільки, що й уявити важко! Усі старші діти — дівчата, а зовсім маленькі, мов грибочки в лісі,— хлопчики.
З усіх дітей старша дочка була найрозумнішою. Вона доглядала молодших сестричок та братиків, учила їх бути витриманими, терпіти свою гірку долю.
Бояринові, по землях дкого тинявся чоловік із своєю родиною, чомусь стало жаль тих дітей.
Одного разу, коли чоловік прийшов до нього просити притулку, він сказав:
— Чоловіче, бачу, що ти працюєш, як віл, від зорі до зорі, а живеш таки погано! Ось і вирішив я дати тобі клаптик землі. Вибери собі місце, яке тобі буде до вподоби, і починай будувати собі землянку.
Подякував бідний чоловік бояринові, а до вечора вже й викопав яму для землянки.
Але й цього разу йому не поталанило. Сталося так, що місце, яке він вибрав, було поруч з двором багатого селянина. Вночі корова багача, ніби її чорт попхав туди, впала в ту яму й здохла.
Вранці, ні світ ні зоря, багач перестрів бідняка, схопив його й потягнув
до боярина на розправу.    
—    Боярине, цей чоловік — чужак у нашому селі,— сказав багач.—Коли ти змилостивився й дав йому шматок землі, він вибрав собі місце біля мене, щоб будувати землянку. Він викопав яму, залишив її на ніч неприкритою, а моя корова впала в ту яму й загинула!.. Тепер суди сам: чи повинен він заплатити мені за корову? Яке мені діло до того, що платити нічим?
—    Боярине! — заговорив бідний селянин, гірко плачучи.— Мені нічого сказати, хоч убий мене, хоч повісь... Що ж мені робити, коли злидні обсіли мене? Сусіда сказав правду... Справді, яму я викопав, але не думав завдавати йому шкоди. Я все сказав, боярине, тепер ти суди сам, суди справедливо...
Задумався боярин. Не знав він, як учинити, оо бачив, що бідняк потрапив у біду не з своєї волі. Подумавши, сказав так:
—    Ось що, люди добрі. Загадаю вам три загадки і дам три дні на відгадування. Запам'ятовуйте. Перша загадка: що наймасніше в світі? Друга: що найшвидше в світі? І третя: що найкраще в світі? А тепер ідіть і знайте: якщо не відгадаєте, буде вам лихо!..
Повернулися селяни додому. Багач радів, що він усі відгадає. А бідняк плакав, не знаючи, що відповісти бояринові...
Минув день, другий... Весело було в багача на душі, бо він був певний, що все на світі знає. А бідняк усе думав та зітхав... Діти оточили його, бачачи, що він сумує, але не насмілювалися питати, чому... Лише старша дочка насмілилася спитати, чому батько такий сумний.
—    Біда, доню, от і все! Боярин загадав нам три загадки. Відгадати їх не під силу не тільки такому бідному чоловікові, як я, а й замовним людям...    Щш
—    А ти скажи, тату, і нам, може, ми допоможемо тобі...
—    Як ви допоможете, коли ви не всі навіть мамалиґу їсти вмієте?
—    А хто знає, може, й ми станемо в пригоді тобі. І взагалі, хіба це погано, коли ми знатимемо ті загадки?
Тоді батько й розповів їм усе. Сказав і про погрозу. Довго думала старша дочка, а потім підійшла до батька.
—    Не сумуй, тату,— сказала вона.— Як ітимеш до боярина, я тобі щось скажу, може, тобі вдастся викрутитися з біди...
Вранці, коли старий батько мав іти до боярина з відповіддю, старша дочка навчила його, що він має казати там.
Прийшли селяни до боярина. Багач — самовпевнений, пихатий, а бідняк — сумний, у латаній свитині...
Боярин звернувся спершу до багача:
—    Ану скажи, чоловіче, що наймасніше в світі?
Багач відповів:
—    Що, боярине, може бути масніше за свиню з мого сажа? На ній же сала на чотири пальці!
—    Не те кажеш! — мовив боярин і звернувся до бідняка.
Бідняк відповів:
—    Я своєю дурною головою думаю, що наймасніша в світі земля, адже від неї всі багатства...
—    Правильно! — підтвердив боярин і знову звернувся до багача:
—    Скажи, чоловіче, що найшвидше в світі?
—    Мій жеребець, боярине! — відповів багач.— Він, коли випущу його, так біжить через гори й долини, що й копит не видно!
—    А я, боярине, думаю собі, що немає нічого швидшого за думку...— сказав бідняк.
—    Правда твоя, чоловіче! — погодився боярин і ще раз спитав багача:— Що найкраще на цьому світі?
—    Нічого кращого, вельможний добродію, нема в світі за твій суд справедливий!
—    А я, боярине, так думаю: немає нічого кращого в світі за мир між людьми!
—    Правду кажеш! — погодився боярин і закричав до багача:— Геть звідси, підлесний і підлий чоловіче! Геть! Або я звелю побити тебе так, що й кісток своїх не збереш!..
Багач утік, не чуючи ніг під   собою. А боярин ласкаво спитав:
—    Скажи, чоловіче, хто тебе навчив так мудро відповідати?
Бідняк знітився. Йому не хотілося казати правди: боявся боярина... Але той наполягав, і селянин розповів йому все.
Боярин здивувався, що в бідняка така мудра донька, і звелів наступного дня прибути їй до нього, але щоб вона не прийшла й не приїхала, і не дорогою, І не обочиною, і щоб була вона й не одягнена й не гола.
Почувши це, бідняк гірко заплакав і з сльозами на очах повернувся додому.
Старша дочка, вислухавши батька, заспокоїла йогаї
—    Не бійся, тату, я провчу його, тільки дістань мені двох котів.
Вранці дівчина закуталася в волок яким рибу ловлять, взяла двох котів, сіда верхи на цапа й подалася до маєтку. Отже, вона не їхала і не йшла пішки, бо, сидячи верхи на цапові, то однією, то другою ногою торкалася землі. Добиралася вона не дорогою, й не обочиною, бо цап весь час ішов, пасучись: то там, то там зривав листочки з дерев. Дівчина була й не одягнена, і не гола, а обмотана волоком.
Побачивши дівчину, всі челядники оніміли, а боярин не хотів визнати своєї поразки і звелів спустити двох найлютіших собак. Ті кинулися на дівчину, а вона випустила обох котів, і собаки погналися за ними. Біднякова дочка тим часом підійшла, як і велено було, до боярського ґанку.
Боярин вимушений був прийняти дівчину. Він звелів одягнути її в весільний одяг, бо дівчина видалася йому найвродливішою в світі, і вирішив одружитися з нею. Але перед тим, як іти під вінець, сказав:
—    Я одружуюся з тобою, але ніколи не дозволю тобі вершити суд без мене!
Дівчина погодилась.
Минуло чимало часу після їхнього весілля. Одного разу, коли боярина не було вдома, до двору прийшли судитися селяни. Довідавшись, що боярина нема, вони підійшли до його дружини, яка сиділа саме на ґанку, й почали скаржитись.
—    Я збирався в дорогу, а тут колесо поламалося. Я не міг запрягти у триколісного воза кобилу, яка, до речі, мала жеребитись. Тоді я попросив сусіду, ось він тут, позичити мені колесо. А він — що правда, то правда — звечора позичив мені колесо, аби я вранці повернув його. Але сталося так, що кобила вночі ожеребилася...
Другий селянин, перебиваючи його, сказав:
—    Не вірте йому, пані, не вірте! То ожеребилося моє колесо!
А пані, як і раніше, слухала та мовчала.
Селяни ждали, ждали, та бачать, що пані не збирається судити їх, і питають:
—    Де боярин, пані?
—    Пішов,— каже вона,— до кукурудзяного лану над ставком, бо щоночі жаби вилазять на поле і з'їдають кукурудзу...
Селяни перезирнулися між собою, здивувалися, що пані верзе таку нісенітницю, а тоді один із них і питає:
—    Хіба жаби, пані, можуть їсти кукурудзу?
—    Не знаю, можуть жаби їсти кукурудзу чи ні,— відповіла пані.— Але знаю твердо, що колесо жеребитись не може.
Тільки тепер зрозуміли селяни, що хотіла сказати жінка, здивувалися її мудрості й помирилися.
Боярин повернувся додому й спитав:
—    Що тут нового?
—    Що тут може бути нового? — відказала пані,— оце приходили селяни.— І вона розповіла, що вони хотіли, а що вона їм сказала.
—    Оскільки ти не додержала своєї обіцянки,— розгнівався боярин,— без мене судила, ми більше не будемо жити разом. Забирай усе, що тобі найбільше подобається в моєму маєтку, і вертайся до свого батька!
—    Слово твоє — для мене закон,— відповіла пані.— Але я ні в чому не винна, бо я не судила нікого, не розглядала позову, а тільки сказала селянам, де їхній пан!.. Тепер тільки про одне я тебе прошу: оскільки ти виганяєш мене, то дозволь наостанку повеселитися в домі свого чоловіка. Влаштуй бенкет, поклич сюди наших друзів і знайомих, та й повеселимося всі разом на прощання.
Боярин погодився і звелів влаштувати бенкет, на який запросив друзів і знайомих. Сиділи вони, гуляли, веселилися. Пані все підливала та підливала бояринові в чарку, а він знай пив та пив. Тоді пані взяла його, повела до свого батька і вклала на цечі спати. Тут він і проспав до ранку.
Прокинувшись уранці, боярин спитав:
—    Де я?
Пані відповіла йому:
—    У хаті мого батька. Коли ти виганяв мене з дому, то дозволив узяти з твого маєтку все, що мені найбільше подобається. То я так і зробила. Найбільше мені подобається мій чоловік. Я його дуже люблю! Тож не лай мене, що я його взяла з собою.
Боярин по думав-подумав та й сказав:
—    Ходімо, жінко, додому, будемо жити, як досі жили. Тепер-то я розумію, яка в мене мудра дружина!


ГОРІХОВА ГІЛКА
Жила на світі бідна вдова, було в неї двоє діток: хлопчик і дівчинка. Дівчинку звали Спритниця, а хлопчика — Пагінчик.
Спритниця вдома прибирає, мамі допомагає, а Пагінчик з криниці воду носить та хмиз у лісі збирає. Спритниця в печі топить та обід готує, а Пагінчик ягоди та гриби збирає. Спритниця шиє та пряде, а Пагінчик личаки плете.
Коли увечері мати зі поля повертається втомлена й голодна, то двір уже чисто підметений, у хаті скрізь лад, посуд помитий, усе прибрано, стіл накритий і вечеря готова.
Одного разу Спритниця й Пагінчик пішли в ліс по гриби. Сонце вже за полудень повернуло, а в кошиках у них порожньо. Вони все глибше в пущу заходять, увсебіч зиркають, коли бачать — стоїть на осонні великий гриб. Підбігли, нагнулися, щоб зірвати, а гриба — як не було, зник. Стоять вони вражені, озирнулись, аж ось і гриб неподалік сидить. Підбігли, нагнулися — він знову щез. І так той гриб то появлявся, то щезав, а вони все бігали, нахилялись, але марно. Ганяючись за грибом, вони опинилися на зеленому лужку, всіяному грибами.
Але що за чудасія? За яким би грибом вони не нагну лиш — кожен під землю ховається.
Придивилася Спритниця до лісу, бачить: усі дерева без листя і гойдають гілками, ніби живі потвори скручені пальці простягають. Спритниця аж остовпіла. Хоче Пагінчика покликати, але несила. А той усе за грибами ганяється. Нарешті вхопив одного гриба, смикнув, зломив, а з нього ядучо-жовтий дим повалив і вмить весь лужок заслав, хмарою над лісом знявся і розтанув над обрієм. А разом з димом зникли і зелений лужок, і дерева-потвори, зник і Пагінчик.
Спритниця розпачливо закричала, почала кликати на допомогу. Але довкола — ні душі. Вийшла дівчинка на галявину, стала дорогу додому шукати. Але як їй додому без Пагінчика повертатись? І пішла вона шукати братика. Йде, гукає, доки не опинилася в рідколіссі. І тут побачила горіха. Гнеться той горіх, гойдається, ніби його хто трясе. А листя його на очах жовтіє і опадає.
—    Що з тобою? — запитала Спритниця.
—    Коріння моє точить черв'як,— почула вона голос горіха,— вже сили терпіти не мають ні гілки, ні листя.
Спритниця швиденько заходилася рити землю. Земля була тверда, а коріння глибоко сиділо в землі. їа Спритниця дорилася до черв'яка й знищила його. А потім засипала коріння землею, принесла кілька разів води в пригорщах із струмка й полила дерево. Горіх одразу ж струсив з себе пожовкле листя, випустив бруньки, зазеленів і сережки звісив. Щиро подякував він дівчинці, нагнув гілку в сережках і каже:
—    Зламай її собі. Якщо цією гілкою торкнутися сухого дерева, то воно вмить оживе й зацвіте, а як торкнешся до сухої гілочки, то вона зазеленіє й коріння пустить. Коли прикладеш гілочку до зеленого пагінчика, він зразу ж великим деревом стане...
Спритниця взяла гілочку, сховала за пазуху.
А вже й вечір. З-за хмар визирнув місяць.
Якби дівчинка могла, то і в місяця б запитала, чи не бачив він Пагінчика. Вже й сльози навернулись на очі, але вона змахнула їх, вилізла на дерево й зробила із зеленого гілля постіль.
Рано-вранці Спритниця попростувала далі. Ішла вона багато днів і ночей та все розпитувала річок, струмкрй, співучих пташок, чи не знають чого про її братика. Ніхто нічого не чув. Одного разу вона почула якесь сичання. Зирк — а по траві повзе велетенський зелений змій. Повзе і час від часу голову піднімає, палючим вогнем дихає, очі жаром горять, а крізь зуби такий пронизливий свист виривається, що аж у вухах закладає. Повз він до крислатого дерева, на якому було величезне гніздо. Як побачив він Спритницю, в клубок-колесо згорнувся й на неї покотився. Дівчинка встигла відскочити вбік, висмикнула гілочку й провела по довгих батогах сухої ожини, вони одразу ж перетворилися в живий та густий ожинник, і змій заплутався в ньому, наче в міцній сітці. А Спритниця швидко почала збирати сухиШ'хмиз, кидати його на змія. І тільки торкнеться до хмизу своєю гілкою, як він одразу зеленіє, коріння в землю пускає, розростається довкола змія, обплутує його і стискає, мов лещатами. Так дерева та кущі задушили змія, і від нього й сліду на землі не лишилося. Спритниця зібралася іти далі. Коли чує з високого дерева голос:
—    Дівчинко, ховайся, бо наша мати, срібнопера птаха летить, вона може тебе проковтнути!..
Спритниця й отямитися не встигла, як бачить — у небі велика-велика птаха ширяє. Раптом вона шугонула   вниз на   дівчинку. А пташенята:
—    Мамо, відпусти її відпусти!.. Дівчинка нас від смерті врятувала!..
Срібнопера птаха полетіла до ожинника, побачила, що дітки її правду кажуть, вернулася до гнізда, подякувала Спритниці, ще й пообіцяла весь світ облітати, але знайти її братика. За одну мить срібнопера птаха за обрієм зникла й тут же назад повернулася.
—    Щоб добратися до твого братика, треба мати богатирську силу та ще залізну взуванку. Він — на Чорній горі, де володарює Зла фея. Сама вона в чарівній фортеці сидить, а гору її охороняє вовчиця, в якої зуби сталеві, а очі недремні. Візьми ось пір'їну. Коли тобі доведеться скрутно, поклади її на долоню — я вмить прилечу й допомогу тобі. А тепер іди і весь час простуй на північ. Та ще пам'ятай, що Зла фея дуже підступна, знищити її можна тільки величезним мечем.
Спритниця не встигла й слова сказати, а птаха зникла. От дівчинка йде і йде по долинах, поміж скель гірських, через бурхливі річки й темні кодри, і так день за днем.
Раптом перед нею виросла висока гора. Уся вона від підніжжя до вершини голим каменем світить, жодного тобі кущика. А за нею, скільки око бачить — сірі хребти тягнуться.
Втомилася Спритниця, присіла на камінь трохи перепочити під горою. Тільки задрімала, як тут пролунав такий гуркіт, що аж земля ходором заходила. Дивиться, а долиною йде велетень — височезний та опасистий, спина широчезна, як ворота руки товстелезні, як стовбур дуба, а в руках меч. Розмахує він праворуч і ліворуч, по скелях та горах гатить, вони в друзки розлітаються, а земля гойдається й дрижить.
Як побачила Спритниця цього грізного велетня, то ящіркою в розколину майнула. А велетень усе мечем трощить, каміння кидає, аж іскри сиплються, та все стогне:
—    Якби мені хто прокляту осу з ока витягнув, то я віддав би йому все, що він захоче!
Вибігла Спритниця із схованки та як закричить:
—    Я тобі осу з ока витягну, тільки вгамуйся, бо до тебе й підступитися страшно! Стій! Зупинись!
Підбігла дівчинка до велетня, але й до колін йому не достала. Вилізла вона на скелю, та й тоді тільки до пояса сягнула. Здерлася по схилах на вершину гори — аж тепер з його очима порівнялася. Велетень заспокоївся, а дівчинка кінчиком хустки витягла з ока ту осу.
Подякував велетень дівчинці та й каже:
—    Я — коваль з Лисої гори. Кажи, чим я тобі можу віддячити?
Тепер Спритниця вже не боялася; велетня, бо побачила, що він добрий, і розповіла про свою біду. Велетень вислухав уважно, підняв меча і вдарив ним по горі. В горі прочинилися двері, і вони зайшли до кузні.
—    Дав би я тобі свого меча, але в ньому сто пудів, ти його й не піднімеш. Та я відіб'ю від нього скалку й зроблю для тебе меча. Якщо в тебе вистачить відваги, то за своєю силою цей меч буде такий же, як мій.
Велетень відбив шматочок від свого меча, розім'яв його в пальцях, ніби віск, і виліпив з нього меча для дівчинки. Далі зробив для неї сім пар постолів із заліза, і всі різної величини. Потім відбив ще шматок свого меча, зробив з нього молоточка, дав дівчинці й каже:
—    Цим молоточком стукатимеш по горі, і вава розчинить свої двері.
Спритниця подякувала, причепила збоку меча, молоточка поклала за пазуху, взулася в найменші постоли, а решту зв'язала й через плече перекинула — знадобляться.
Ішла вона довго, вже й лік дням та ночам згубила. Нарешті дійшла до Чорної крем'яної гори. А тут раптом звідки не візьмись назустріч їй вискочила вовчиця. Як загарчить вона, як заклацає сталевими зубами, як сипне з горлянки іскрами!
Спритниця від страху вискочила на дерево й сидить, сподіваючись, що до вечора вовчиця засне. Та вовчиця і вночі все зирить на неї своїми очиськами. Три дні й три ночі просиділа Спритниця на дереві та все ду-мала-міркувала, що ж їй робити. І раптом згадала про срібноперу птаху.
Дістала пір'їну, поклала на долоню.
Одразу ж прилетіла срібнопера птаха, стрепенула крильми, і раптом злетілася сила-силенна птаства. Срібнопера птаха ще раз махнула крильми, і кожен із птахів приніс у дзьобі по сухій хмизині й кинув поблизу вовчиці так, що та опинилася ніби в високому дров'яному кільці.
Інші птахи принесли в дзьобах по палаючій головешці й кинули на дрова.
Спалахнуло велике вогнище.
Сталеві зуби вовчиці почали плавитись, сама вона з переляку кинулася крізь вогонь і, охоплена вся з ніг до голови полум'ям, щезла десь у прірві.
Не встигла Спритниця й подякувати птахам, як вони зникли, тільки шурхіт їхніх крил долинав з високості.
Спритниця підійшла до гори, стукнула щосили по ній молоточком, і вона розчинилася. Зайшла дівчинка всередину, а двері зачинились. Ось вона піднімається вгору сходами з блакитного мармуру. А довкола безліч різних стежинок — одна з зеленого каменю, друга — з жовтого, третя — з червоного, мов вогонь. Аж розгубилася — не знає, по якій з них іти. Двері перед нею самі розчиняються, а в палатах каміння сяє, очі сліпить. І скрізь така тиша, що чути, як серце б'ється. Дівчину вже сумнів узяв, чи вдасться їй тут братика знайти.
Але вона йшла далі, доки не опинилася в печері, де й стіни, і склепіння були кришталеві. Бачить — посеред печери колодязь, а в його глибині наче щось гуде і ніби там хтось ходить. Раптом бачить: вилазить із колодязя якийсь маленький чоловічок і торбу тягне за собою.
Спритниця як закричить:
—    Пагінчику!
—    Спритнице! Сестронько! Як ти сюди потрапила?
Спритниця обняла братика, поцілувала, розповіла йому про свою довгу путь-дорогу сюди.
—    А я,— каже Пагінчик,— щодня опускаюся в цей колодязь і шукаю там самоцвіти. Бо він веде до підземних скарбів. Це ще відтоді, як мене Зла фея вкрала. Вона сказала, що відпустить мене, коли я назбираю коштовного каміння сім повних палат. А я встиг тільки один куточок засипати, бо коштовне каміння знайти не дуже легко.
—    А де та Зла фея? — спитала Спритнице,
—    Не знаю. Вона приходить сюди один раз на три дні лічити каміння. Якщо вона застане тебе тут, то обом нам буде погано. Краще вертайся додому, бо Зла фея ось-ось має прийти. Тікай, сестронько!
—    Чого б це я тікала? — відповіла Спритниця.— Я за тобою прийшла, і ми підемо разом!
Пагінчик тієї ж миті дістав із торби один коштовний камінь і сховав його.
—    Цей камінь,— пояснив він,— перемагає пітьму. Сліпих виліковує. Він такий рідкісний, що рівного йому немає в цілому світі.
Побігли вони. Але дороги, по якій ішла Спритниця, вже не видно. Біжать вони по печерах з високими склепіннями, по палатах із самоцвітами, по звивистих стежинках, по рівнинах, на яких то валяються грудки солі, то зяють темні провалля. І раптом їхня стежка обірвалась, бо з'явилась скеля й перегородила їм дорогу.
Пагінчик вийняв свій самоцвіт і при його сяйві побачив тріщину в скелі. Але не встигли вони проскочити крізь неї, як скеля зімкнулась.
Тоді Спритниця вдарила молоточком по ній — і перед ними розчинилися двері. І побачили діти білий світ! Та не встигли вони вибратись, як Зла фея помітила їх, відколупала своїми кігтями каменюку й кинула.
Перед ними виросла височенна — аж до неба — гора.
Спритниця швидко взула свої залізні постоли, підхопила брата на руки і в одну мить перебралася через гору. Побачила це Зла фея, оскаженіла й послала за ними лютий вітер-сівер. Та ще й наказала:
—    Занеси їх, вітре, на Суху гору, хай там загинуть! Та зніми з дівчинки залізні постоли, вирви з її рук меча і все те принеси мені!
Наздогнав вітер дітей, підхопив, підняв до самісіньких хмар і закинув на Суху гору. Тоді зняв з дівчинки залізні постоли, але меча вирвати не зумів. Відніс він постоли Злій феї, а про меча сказав, що впустив у провалля.
Зла фея взяла постоли й крикнула:
—    Там і згиньте, кляті... Хто бачив мої скарби, не повинен світу білого бачити!
А Суха гора була така страшна, що на ній — ні травинки, ні краплини води. І злізти з неї не можна, бо гора — висока-висока, а стіни стрімкі-стрімкі й гладенькі-гладенькі, наче мармурові.
Сидять діти на горі, мучить їх голод і спрага. А ніде нічого знайти не можуть. Коли це Спритниця помітила в одній ущелині майже струхлявілий стовбур дерева. Зраділа вона, аж у долоні сплеснула. Дістала з-за пазухи горіхову гілку, торкнулася того стовбура. Він тут же випустив гілля, зазеленів, зацвів і плодами заряснів. Угамували діти плодами голод-спрагу ще й у затінку дерева відпочили.
Дерево росте, розпускає свою крону, сидять під ним діти, думають-гадають, як з гори спуститися, коли це з дерева гілочка впала. Спритниця торкнула її своєю горішиною, а гілочка враз коріння пустила й пішла в ріст. Тоді Спритниця й Пагінчик стали гілочки ламати, розкидати їх по горі й торкатися до них горішиною. Гілки тут же пускали коріння, росли, й гора почала вкриватися лісом. У кронах дерев защебетали пташки, з-під каміння зажебоніли чисті, мов кришталь, струмки.
І діти вирішили спускатись, тримаючись за коріння дерев. Та коли вже добрались до самісінької підошви гори, побачили глибочезне провалля, через яке ні кореню не прорости, ні оленеві не перестрибнути.
—    Спритнице! — раптом почувся голос горіхової гілки.— Я тобі допоможу, але це вже востаннє. Візьми мене й посади в землю. Але цього разу ми з тобою розлучимося назавжди...
Спритниця взяла гілочку, ввіткнула в землю, й над прірвою почав тягнутися місток. Виростав він із живого гілля, яке перепліталося між собою. Побігли брат і сестричка, радіючи, що спекалися і Сухої гори, і того страшного бездонного провалля.
Побачила Зла фея, що Суха гора зеленим лісом поросла, і давай від злості волосся на собі рвати. А потім вихором майнула навздогін дітям. Не встигли Спритниця й Пагінчик з косогору спуститися і в тиху долину вийти, як їх перейняла Зла фея.
Спритниця відступила на крок, вихопила меча, а коли Зла фея простягла руки, щоб забрати йогот дівчина відрубала їх. Але руки крутнулися й знову на місце приросли. Спритниця аж розгубилася від подиву. Але тут же почула голос коваля: «Якщо в тебе вистачить відваги, то в цьому мечеві буде стільки ж сили, як і в моєму». Посміливішала вона й заходилася Злу фею мечем сікти. А Зла фея то в ворона обернеться, то змією стане, то очеретиною до самого неба витягнеться, то по землі розпластається, як жаба. Та ще й зубами скрегоче, що аж небо пітьмою вкривається. А Спритниця знай рубає мечем та рубає, і чим далі, то все сильнішою стає.   Ось вона махнула мечем та й назавжди покінчила із Злою феєю.
Потім узялися діти за руки й побігли. Бігли вони квітучими лугами, відпочивали коло чистих струмків, ішли тінявими дібровами та обважнілими від урожаю полями.
А матуся Спритниці та Пагінчика й надію втратила побачити дітей.
І ось вони вернулися. Спритниця й каже:
—    Мамо, мамо! Ми повернулись! Ти хіба нас не впізнала?
—    Я, любі мої,— відказує мати,— чую вас, відчуваю, а бачити не бачу, бо я за вами очі виплакала.
Почувши це, Пагінчик дістав чарівний камінь-самоцвіт, сяйнув ним — і мати прозріла.
Обнімає мати дітей, цілує й приказує.
—    Які ж ви славні повиростали!
Радості їхній не було меж. А той чарівний камінь і досі світить над лісом, як тільки сутінки на землю лягають. Оце він і казку мені розказав.


ЗАЧАРОВАНА ЧЕРЕПАХА
Із одного царя було три сини. Як настав їм час одружуватися, покликав він синів і каже:
—    Любі мої діти, пора вже вам власні родинні кубельця звивати. Ідіть і шукайте своєї долі.
Твоя воля, батьку, для нас закон,— відповіли царевичі, поцілували йому руку й почали збиратися в дорогу.
Старший син одягнувся якомога краще, узяв з собою грошей, скільки треба було, військо і пішов на схід.
Ішов і йшов царевич, доки прибув у далеке царство, в палац до одного царя, в якого була єдина донька. Не довго думаючи, засватав її, а батько їх благословив.
Спорядився в похід середульший син і подався на захід. Довго чи не довго йшов він, але прибув у далеке царство, у володаря якого теж була одна-єдина дочка. Середульший царевич так само не роздумував довго і одружився з царівною.
А молодшому царевичу одруження і в голову не йшло. Та робити нічого, коли батько звелів шукати собі наречену. Одягнувся сяк-так, аби лиш люди не казали, що він нечупара, і спроквола почалапав собі з дому.
Тільки ж він і сам не знав, куди йому йти. Та і йшов він так, аби люди не казали, що на місці стоїть. Натрапив на якусь стежину й пішов нею. Приходить до великого озера. А дорогою він знайшов горіхову гілочку й прихопив знічев'я з собою.
Усівся царевич на березі, у воду дивиться, щоб люди не подумали, ніби байдики б'є. Цвьохнув горішиною по воді — бризки летять, а він сміється. Потім задумався царевич. Дивиться в озеро, але нічого не бачить, б'є по воді гілочкою, а для чого — й сам не знає, про все   на світі забув.
Раптом з глибини озера випливла черепаха й подивилася на нього сумними очима.
Царевич ударив ще раз гілочкою по воді, черепаха звела над водою очі і з хлопця їх не спускає. А він нічого не бачить, думає свою думу.
Згодом помітив царевич, що за, кінчик гілочки вчепилася черепаха. Тенькнуло йому серце, але від чого — і сам не збагнув.
Коли стрепенувся від задуми, вже смеркало. Царевич звівся на рівні й пішов додому, а про черепаху забув.
Наступного дня знову прийшов він сюди. Про одруження вже й не згадував.
І третього дня він на озері, ніби його сюди щось тягне.
Сидить царевич на березі, гілочкою воду каламутить. Знову випливає з глибини черепахі й дивиться сумними очима на нього. І згадав царевич, що йому ж треба одружуватись, бо старші брати незабаром з дружинами повернуться.
Вирішив він далі іти шукати свого щастя. Коли черепаха так глянула на царевича, що він відчув, як болісно стислося йому серце. Ноги його ніби вросли в землю. Царевич наважився і крикнув:
—    Бути тобі моєю нареченою!
—    Спасибі тобі, мій коханий,— відповіла черепаха.— Твої слова зняли з мене чари. Ти — мій суджений, і доки я жива,  буду завжди з тобою.
Почувши, що черепаха заговорила людською мовою, царевич злякався, хотів уже було тікати, але її ніжний голос вабив до себе.
Перекинулася черепаха тричі через голову і стала дівчиною такої вроди, якої ще світ не бачив. Царевич хотів приголубити її, але з місця не міг зрушити, боячись розгнівити красуню. Тепер він уже знав, що жити без неї не зможе.
Розмовляли-говорили вони про всяку всячину. Раптом царевич згадав, що завтра вранці мають повернутися старші брати з нареченими, і подався додому сказати батькові про свою наречену.
А красуня знову обернулася в черепаху та й пірнула в озеро.
Приходить царевич до палацу, а там уже зібралися всі. Коли він розповів про свою пригоду, брати почали глузувати з нього. Він хотів був розповісти, що то за черепаха, але йому й слова не дали вимовити.
Наступного дня брати роз'їхалися за своїми нареченими. А цар звелів причепурити якомога краще палац і все місто, щоб пишно зустріти невісток.
Наречені й справді були вродливі, одягнені ошатно, в кожної багатюще придане — і раби, й коні, і ковані вози.
А царевич тим часом прийшов до озера. Випливла йому назустріч черепаха, перекинулася тричі через голову й стала людиною. Царевич сказав їй, щоб готувалася в дорогу.
—    Любий мій,— відказує йому красуня.— Я теж царівна, мій батько — могутній та багатий цар. Але кляті чаклуни затопили наші палаци водою, а мене перетворили в черепаху.
Красуня говорила, ніби мед точила, голосом серце тішила. Царевич аж розгубився був, але стримався й сказав:
—    Що про це говорити! Якщо я вже вибрав тебе, отже, ти моя. Хто б що не казав, мені до того байдуже. Збирайся й ходімо. Нас чекають мої батько й брати зі своїми нареченими.
А красуня веде далі:
—    За нашим звичаєм перед вінчанням треба скупатися.
—    У палаці мого батька скупаємося,— відповідає царевич.
—    Не варто завдавати клопоту людям. Скупаємося тут.
Повела вона рукою — озеро розступилося. Побачив царевич на дні такі розкішні сліпучі палаци, як вони своїм блиском затьмарювали сонце.
Взяла красуня свого судженого за руку й повела до палацу. Зайшов царевич усередину, й очі його розбіглися — хоч він і царський син, але такого багатства і вві сні не бачив.
Царевичу навіть шкода було ступати на дорогі килими, якими були застелені долівки.
Купальня викладена блискучим мармуром, на ньому вирізьблені різні рослини, птахи та всілякі дивні візерунки. Вода текла з золотих кранів, а набирати її треба було золотими глечиками. Рушники вишиті розкішними мережками та прикрашені перламутром.
Царевич та його наречена святково одяглися, цариця звеліла подати їм золоту карету, запряжену двома парами баских коней. Карета була прикрашена коштовним камінням і сяяла так, що словами передати не можна. Як тільки сів царевич у карету поруч із царівною, в неї на чолі спалахнула зірка, та така яскрава, що аж очі сліпить. Коні рвонули з місця й понеслися, ніби й землі не торкалися. За якусь мить царевич і його наречена опинилися коло палацу, де їх чекав стривожений батько-цар.
Як побачили всі красуню, то стали навперебій вихваляти найменшого царевича за такий вибір. Тільки старші брати мовчали: ніколи їм не доводилося бачити чарівнішої красуні. І визнали вони тоді, що були несправедливі, й покаялися, що глузували з меншого брата.
А красуня була така чемна, така ласкава, така привітна, що припала всім до серця.
Збулося цареве бажання, який давно вирішив справити весілля для всіх синів в один день.
А весілля — як весілля. Бенкетують, гуляють. Ось і царевичі із своїми нареченими в танок пішли. Танцюють люди, хто як може, а красуня ногами землі не торкається.
Дивдяться люди на неї й радіють, очей не можуть відвести.
А тим часом повечоріло. Всілися люди за столи, а столів тих тут — не злічити: і царський, і боярський, і для простих людей. Заходилися гості коло страв. Красуня брала з кожної страви по шматочку й ховала собі за пазуху.
Коли повставали з-за столу, дружина молодшого царевича підійшла до свекра-царя, поцілувала йому руку, подякувала, витягла з-за пазухи букет квітів і подала йому на знак своєї любові до нього.
Усі обступили царя й царицю, вітають та зичать доброго здоров'я. А молодша невістка тим часом тихенько відійшла вбік, до свого чоловіка. Іде, зі складок її сукні сиплються перли. Всі гості — від малого до великого — кинулися йбираш їх.
Тоді всі вирішили, що царювати повинне наймолодше подружжя. Цар покинув свій трон, і його посів найменший із царевичів.
І всі, навіть старші невістки, полюбили молоду царівну за її привітну мову й за лагідну вдачу. А царевич правив царством усе життя в мирі, супокої та радощах.
Одного разу і я там був. Вони бенкетували, а мені огризки зі столу кидали. Тож я й вирішив розповісти вам цю небилицю. Хто мені повірив, той збагнув, що я вигадку втнув.

ЛІСОВИЙ МИСЛИВЕЦЬ КРИНКУ
Колись жив на   світі один чоловік і мав він трьох синів. Коли прийшов йому час помирати, він прикликав усіх трьох до ліжка і звелів:    
—    Любі мої діти, як я помру, привезіть на мою могилу дев'яносто дев'ять возів дров і дев'яносто дев'ять возів соломи і все це запаліть.
Коли він помер, брати заготували дев'яносто дев'ять возів дров, дев'яносто дев'ять возів соломи і склали на могилу.
Як уже все було готове, виявилося, що дрова сирі, а кресала й губки в братів не було. Озирнулися довкола — ніде ні диму, ні вогника, тільки на вершині гори зірниця горить.
—    Що ж,— каже найменший брат, лісовий мисливець, якого звали Кринку,— ви залишайтеся тут, а я піду на гору, може, вогню дістану!
Іде він, коли назустріч йому Вечір-Вечорило. Кринку привітався до нього.
—    Здоров був, ласкавий чоловіче! — відповів Вечір-Вечорило.— Звідки ти й куди простуєш?
—    Іду від могили свого батька он на ту гору, де палахкотить зірниця, хочу вогника дістати, на татовій могилі багаття розпалити.
—    Сьогодні вже не встигнеш вогнище розпалити.
—    Чому б це?
—    Бо я — Вечір-Вечорило!
—    Он воно що! — сказав Кринку й міцно прив'язав його до дерева.— Стій тут, поки я не відв'яжу.
І пішов, собі далі. Іде і йде, коли йому назустріч Ніч-Ночисько. Кринку і її прив'язав до дерева. Далі його зустрічає Ранок-Спозаранок, він і його до дерева припнув, а сам на гору виліз і до вогню підійшов.
А на горі довкола вогнища сім велетнів-розбійників сплять. Узяв Кринку з вогнища головешку, хотів був іти, але подумав, що не годиться на батьковій могилі розпалювати багаття краденим вогнем, і став будити велетнів, вогника просити.
А велетні йому й кажуть:
—    Ми дамо тобі вогню, якщо ти допоможеш викрасти дочок Зелен-царя, бо як ми не старались, у нас нічого не виходить.
—    Ходімо до царя,— відповідає їм хлопець.
Пішли вони всі разом до палацу Зелен-царя, а коли прийшли, Кринку каже:
—    Царевих дочок ми можемо викрасти тільки через димар. Я полізу перший, а ви поодинці — услід за мною.
Виліз Кринку на димар, а за ним. один велетень. Там хлопець убив його, а тіло спустив з даху в двір. Так він зробив з усіма розбійниками, а потім обійшов усі світлиці й кожну сонну царівну в щічку поцілував, а в найменшої зняв з пальця каблучку. Потім повернувся до вогнища, взяв жару, пішов відв'язав Ранка-Спозаранка, і Ніч-Ночиська, й Вечора-Вечорила та й подався до батькової могили, де чекали його брати. І розпалили вони велетенське вогнище, як заповідав їм батько.
А в цих братів та було ще три сестри, і всі на виданні. То й повіддавали вони їх одразу за тих, хто до них посватався. Старшу за орла, середульшу за яструба, а найменшу за вовка.
А всі вони — і орел, і яструб, і вовк — були чарівниками
Зелен-цар побачив уранці мертвих велетнів-розбійників, зрадів і на, радощах звелів по всіх шинках людей частувати, а кожного, хто казку розповість, годувати задарма.
Сидять люди по шинках, п'ють-їдять та розповідають про свої пригоди. Лісовий мисливець Кринку зайшов до шинку і теж свою історію-при-году розповщ Коли дійшов до того місця, як він у палаці Зелен-царя був, брати почали його за поли смикати, мовляв, не забріхуйся. А він і каже:
—    Я знищив усіх розбійників, а з пальця найменшої царівни каблучку зняв — ось вона, на моєму мізинці!
Почув це шинкар і послав цареві грамоту, мовляв, так і так, один хлопець на ймення Кринку вихваляється, що знищив сімох розбійників, а з пальця найменшої царівни каблучку зняв.
Зелен-цар звелів, щоб Кринку негайно прибув до нього.
Кринку пішов до царя разом з братами й геть усе розповів. Цар подивився на братів та й каже:
—    Ви славні хлопці. Віддаю за вас своїх дояок.
Брати взяли та й одружилися з трьома царівнами. Кринку взяв собі за дружину найменшу й найвродливішу.
Повертаються вони всі разом додому: старші брати з своїми дружинами попереду, а Кринку зі своєю — позаду. Коли це стрічається йому Лихо-змій, разів зо два вищий за людину. Він убив Кринку, а його молоду дружину собі забрав. А брати попереду навіть не помітили, яка біда спіткала Кринку.
Довго чи недовго лежав мертвий Кринку, тільки пролітав там чоловік старшої сестри — Орел. Він упізнав Кринку, приніс живої води, щоб оживити його, та дужої води, щоб зміцнити його, зробити сильнішим за трьох буйволів. І полетів.
Підвівся Кринку, пішов уперед. Дуже довго йшов, доки не побачив у лісі хатку. А там жила його старша сестра, що була за Орлом.
Сестра й питає:
—    Як ти сюди добрався, брате? Адже тут, скільки я живу, людська нога не ступала!
—    Ох, сестрице, біда мене сюди привела. Лихо-змій викрав мою молоду дружину. Ти не знаєш, де його знайти?
—    Я не знаю, а мій чоловік з Лихо-змієм воду беруть з однієї криниці. Почекай його, він тобі розкаже.
А тут прибув і Орел і двома дзбанами води, зайшов до сіней, обернувся в гарного хлопця і став таким красенем, що й очей не відведеш. Розповів йому Кринку про свою пригоду з Лихо-зміем   і попросив:
—    Чи не скажеш, де його знайти та як дружину свою забрати?
—    Я щойно бачив твою дружину, вона по воду до криниці йшла. Ходімо.
Пішли вони до криниці. І справді Кринку побачив там свою дружину, забрав з собою, і ось повертаються вони додому. Але на тому казці не кінець. У Лихо-змія був чарівний кінь, який говорив своєму володареві все, що б де не сталося. Ось і тепер почав той кінь іржати та в усі боки кидатись. Лихо-змій зайшов до конюшні, а кінь і каже:
—    Володарю! Щойно тут був лісовий мисливець Кринку, забрав свою дружину й додому подався.
—    Гаразд, а можна почекати, доки я коровай з'їм, дзбан води вип'ю та висплюсь?
—    Можна й довше почекати.
Сів Лихо-змій до столу, наївся-напився, виспався, потім сів на коня й подався за Кринку. В одну мить догнав, убив, а його дружину з собою забрав.
Ніхто не знає, скільки там Кринку мертвий лежав, та натрапив на нього чоловік другої сестри — Яструб. Він теж приніс живої та могутньої води. Покропив живою водою — оживив Кринку, покропив могутньою — став хлопець таким дужим, як шість буйволів разом. І полетів собі.
Підвівся Кринку, очі протер, бачить: нема дружини. Отже, знову треба  йти по білому світу шукати її.
Ішов Кринку, ішов, доки не натрапив на узліссі на хатинку середульшої сестри, яка була за Яструбом. Привіталися. Сестра й питає:
—    Як ти тут опинився, адже тут тільки я одна з людей?
Кринку розповів сестрі все про Лихо-змія та свою дружину. І попросив:
—    Ти не знаєш, де мені його знайти? Я хочу забрати дружину, та не знаю, де він живе.
—    Я не знаю, але мій чоловік знає.
Незабаром бачать: Яструб несе повні дзбани води. Приніс, обернувся у славного хлопця й питає:
—    Що тебе привело сюди?
Розповів Кринку всю свою історію-пригоду з Лихо-змієм та дружиною, розповів і про те, як допоміг йому Орел, але змій знову викрав його молоду дружину. І додав:
—    Ось я й шукаю її, але не знаю, де Лихо-змій живе. Тож якщо знаєш, допоможи мені знайти та вирятувати дружину.
—    Я щойно бачив твою дружину, вона по воду йшла. Ходімо, покажу, а ти вже сам метикуй, як бути.
Пішли вони до криниці. Там саме була дружина лісового мисливця, хлопець схопив її — і кинулися вони тікати.
Але кінь знову дав знати Лихо-змієві про те, Що сталося, і змій запитав його:
—    А можна зачекати, доки я з'їм два короваї, вип'ю два дзбани води та годин зо дві посплю?
—    Можна,— відповів кінь.
Лихо-змій зробив усе, як собі хотів, потім скочив на коня, за якусь мить наздогнав Кринку, убив, а його дружину повіз до своїх володінь.
Ніхто не знає, скільки Кринку мертвим лежав при дорозі, тільки біг там якось Вовк, чоловік його найменшої сестри. Приніс він живої та могутньої води. Живою водою оживив Кринку, могутньою зміцнив, дав йому стільки сили, як у дев'яти буйволів разом. Та й пішов собі.
Опритомнів Кринку, потягнувся. Думав, що просто собі заснув. Озирнувся довкола й побачив, що знову нема дружини.
Що ж, хлопче, знову йти тобі на пошуки або вертатися додому без дружини — на посміховисько всьому світові! І Кринку пішов. Ішов він, ішов, коли це на узліссі стоїть якась хатинка. А в тій хатинці жила його найменша сестра, що була за Вовком.
Нагодувала-напоїла сестра брата, тоді він розповів про все чисто: і про одруження, і про всі пригоди з Лихо-змієм, і про те, як йому допомагали Орел та Яструб. І додав:
—    Може, знаєш, де живе Лихо-змій, то покажи, я заберу дружину. — Я не знаю, братику, але мій Вовк навчить, що робити.
Не встигла вона й закінчити, як Вовк приніс два дзбани води. Прийшов, під дверима обернувся в молодого красеня й поцікавився, яким вітром принесло сюди Кринку. А той і каже:
—    Попутним, але не зовсім.— І розповів усю свою історію-пригоду з Лихо-зміем, а наостанок додав:— Оце я прийшов до тебе. Скажи мені, де він живе, бо в ваших краях я не знаю жодної стежини.
А Вовк і каже:
—    Дійти до його володінь не дуже важко. Ми твою дружину хоч і зараз можемо забрати, тільки що з того? Лихо-змій тричі тебе вбивав, тричі забирав її від тебе. Ми ж тебе тричі оживили. Спершу Орел, потім Яструб, а оце я. Тепер найперше треба добути чарівного коня, прудкішого за коня Лйхо-змія, а тоді вже виручати дружину.
—    А де ж мені дістати такого коня?
—    Такий кінь є у Вихор-баби.   Вона живе на самісінькому дні пекла.
—    А як мені його взяти?
—    Прийдеш до неї й наймешся на роботу на цілий рік. Але не лякайся. Рік там триває всього три дні. За роботу вона подарує тобі коня. А як почнеш вибирати собі коня, то вибирай найнікчемнішого, шкапу із шкап. А коли станеться якась біда, то подумай про когось із нас — про Орла, Яструба чи про мене.
Подався бідолашний Кринку в дорогу і йшов без перепочинку до самісінького пекла, на дні якого жила Вихор-баба.
—    Добридень, тітко! — привітався Кринку.
—    Здоров був, богатирю! — відповіла вона.— Звідки це ти і куди прошкуєш?
—    Здалеку я, з білого світу. Злидні-нужда обсіли мене, то прийшов найматися до тебе на роботу. Візьми на один рій!
—    Візьму,— відповідає баба,— але якщо ледарюватимеш, то — бачиш он ті кілки? На дев'яносто дев'яти стримлять уже голови ледацюг, сотий кілок може бути для тебе. А коли працюватимеш старанно, то за рік служби дам тобі коня, якого ти сам собі вибереш.
—    Я згоден. А що ж я повинен робити?
—    Та що — вдень спати, а вночі мою кобилу пасти, і як тільки почне світати, пригонити її додому, бо я вранці кобиляче молоко п'ю. Якщо не догледиш, вона побіжить до свого лошати, лоша молоко виссе, а мені молока не буде. Тоді я тебе з'їм, а голову на кілок насаджу. Згоден на таку роботу?
—    Згоден.
Пішла баба до своєї дочки й каже:
—    Дивись, обкрути його круг пальця, а то нам не будеде що їсти...
—    Не хвилюйся,— відповідає дочка.— Все зроблю, як слід.
Після цих слів вона перекинулася через голову й стала кобилою.
Як почало смеркати, Кринку скочив на кобилу й погнав у степ. Усю ніч пас її, повода з рук не випускав. А коли почало світати, задрімав і заснув міцним сном. Побачила це кобила, посадила його на копицю сіна, та тільки її й бачили.
Прокинувся Кринку, коли вже сонце зійшло. І став побиватися, сам себе клясти. Почув його Яструб та й каже:
—    Та кобила зовсім не кобила, а дочка Вихор-баби. Зараз вона обернулася в ворону й піднялася високо в небо, аж за хмари. Але я її наздожену. Коли вона пролітатиме зовсім низько, махни вуздечкою й скажи: «Но, бабина кобило, а лоша за нею!»
Полетів Яструб, розшукав за хмарами дочку Вихор-баби і став її до землі гнати. Коли вони підлетіли до Кринку, хлопець махнув вуздечкою й крикнув: «Но, бабина кобило, а лоша за нею!» Ворона миттю обернулася в кобилу, Кринку піймав її й додому пригнав.
—    Доброго ранку, тітко! Ти ніби не рада, що я кобилу привів?
—    Чого ж, рада, як тим колючкам, що в спину впилиоя.
Ліг хлопець спати та й заснув безтурботно, як і належить напрацьованій людині. А баба заходилася сварити дочку за те, що не зуміла його обдурити.
Як стало смеркати, Кринку знову погнав кобилу в степ. І не злазив з неї до самісінького ранку, а вранці здолав його важкий сон, і тільки він на мить заплющив очі, як одразу ж опинився на копиці, а за кобилою й слід прохолов. Прокинувся Кринку, зрозумів, що сталося, та й зажурився. Коли прилітає до нього Орел. Розпитав, що трапилось, та й каже.
—    Не сумуй. Бабина дочка обернулася в ягнятко, притулилася до вівці, яка он там, на горі пасеться. Я зараз полечу туди, схоплю ягня й прилечу. Коли я його випущу, ти шмагни вуздечкою й скажи: «Но, бабина кобило, а двоє лошат за нею!»
Як домовилися, так і зробили. Кобила знову опинилася в руках у Кринку, він скочив на неї й погнав додому.
—    Доброго ранку, тітко! Ти ніби не рада, що я кобилу привів?
—    Чого ж, рада, як тим колючкам, що в спину впилися.
Коли Кринку ліг спати, Вихор-баба пішла до дочки й заходилася бити її.
Звечора Кринку знову поїхав на кобиліщВ степ. Пас її, з рук не випускав, але опівночі задрімав і одразу ж опинився на копиці, тільки вуздечка в руках залишилася. Злиться на себе хлопець та плаче, як мала дитина. Та й як тут не плакати, коли вже останній день настав, а він голови позбудеться?
Коли це з'явився перед ним Вовк та й каже:
—    Не сумуй, хлопче. Кобила вже клубком пряжі стала, в сінях під ночвами лежить, а на ночвах баба сидить. Я залізу в кошару, буду овець та кіз роздирати, баба почує, як вони кричатимуть, вийде подивитися, що там таке. А ти заскоч до сіней, підніми ночви, візьми клубой пряжі, вийди на дорогу й крикни: «Но, бабина кобило, а троє лошат за нею!»
Як домовились, так і зробили. Коли в кошарі зчинилося ревище, баба вибігла з сіней, а хлопець тим часом забрав з-під ночов клубок пряжі, вибіг на вулицю й крикнув: «Но, бабина кобило, а троє лошат за нею!» В ту ж мить перед ним з'явилася кобила, він піймав її й зразу до баби:
—    Доброго ранку, тітко! Ну як, рада бачити мене?
—    Ще б пак, рада-радісінькаа! — каже баба, а сама диву дається, як це він добув кобилу, коли добре ж знала, що клубок під ночвами був.
—    То як, тітко, добре я працював?
—    Добре. Іди вибирай собі коня та й бувай здоров.
Зайшов Кринку до конюшні, всіх коней оглянув і зупинився коло рудої конячини, в якої одна шкура та кості, а ребра — аж світяться.
Вихор-баба почала відмовляти Кринку, мовляв, їй соромно відпускати його з такою шкапиною. Та той уперся на своєму — ніякого іншого коня йому не треба. Бачить баба, що нічого не вдіє, та й каже:
—    Якщо ти сам додумався вибрати цього коня, то ти розумний хлопець, якщо ж тебе хтось навчив, то подякуй йому за науку.
Поїхав Кринку тим конем, а коли дотюпали до лісу, кінь каже:
—    Розпали, господарю, велике вогнище, щоб жару було якомога більше, нагодуй мене вволю — побачиш, якого ти собі коника вибрав.
Хлопець повалив десятків зо три дубів, розклав вогнище, а як усе перегоріло, він змахнув шапкою з жару попіл і підвів коня. Кінь ковтав-ковтав жар, доки нічого вже не лишилося, потім стрепенувся і став гладенький, ніби маслом змащений.
—    Тепер, господарю, сідай на мене й кажи, як будемо мчати — швидше за вітер чи швидше за думку?
—    Швидше за думку!
Не встиг Кринку й оком кліпнути, як опинився в палаці Лихо-змія. Схопив там свою дружину, яка саме несла воду, посадив у сідло — і в дорогу!
А кінь Лихо-змія так заіржав, що аж шибки в вікнах потріскали. Змій розлючено схопився:
—    Що там таке? Адже Кринку мертвий лежить, за дружиною не прийде!
—    Кринку живий, він забрав дружину й повіз із собою.
—    Можна зачекати, доки я три короваї з'їм, три дзбани води вип'ю і годин зо три посплю?
—    Де там можна? Кринку мчить на моєму молодшому братові, а він утричі прудкіший від мене.
—    Тоді негайно їдьмо!
І помчали вони швидше за вітер, під самі хмари злетіли, женуться за
Кринку, а наздогнати не можуть. А коли побачив зміїв кінь коня Кринку, почав його своєю мовою просити:
—    Братику, не мчи так швидко, бо нема в мене більше сили!
А кінь лісового мисливця відповідає йому, знову ж таки своєю, кінською мовою, щоб змій нічого не збагнув:
—    Я охоче це зроблю, коли ти підкинеш змія до неба, а потім на землю скинеш, щоб від нього й мокрого місця не лишилося!
Зміїв кінь так і зробив... Тоді кінь Кринку зупинився, почекав свого брата, і вони разом подалися додому, до братів Кринку. Ті вже старими поставали, дітей у них повно. А Кринку, хоч і зазнав стільки лиха, а все ще вдатний із себе і здоров'ям могутній. Та недовго пожив він у рідному селі. Незабаром переїхав до свого тестя, сів після нього на трон і почав правити царством мудро та справедливо.


СЕРЦЕ МАТЕРІ
Серед високих гір стояла невелика фортеця. Там, у маленькому будиночку, жила колись одна вдова: чоловік її, як це часто буває серед мешканців фортець, загинув на війні.
У тієї вдови було двоє діток: хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Войнічел, а дівчинку — Гарнікуца, тобто Хоробрий і Працьовита.
Жили вони дуже бідно. І радісно вдові було лише тоді, коли вона дивилася на своїх дітей.
Одного разу до фортеці в'їхала карета. Такої карети ще ніхто тут не бачив — оздоблена золотом, коштовним камінням, а в запрягу витанцьовувало дванадцять чорних коней-скакунів, самі як вогонь, збруя на конях срібна, у гриву вплетені стрічки та жовте пір'я. Слідом за каретою верхи їхала юрба слуг. Усі озброєні до зубів, у поволочених кольчугах.
У передку карети сидів бородатий кучер у гаптованій золотом парчевій лівреї, а в самій кареті, розвалившись на подушках, сиділа пані. Була вона стара, огрядна, злими очима зиркала на зустрічних людей.
Карета проїхала через подвір'я фортеці до вдовиного будиночка.
Діти саме бавилися в садочку, а мати з заклечаного ґанку стежила за їхньою грою та шила їм сорочечки. Пані пихато звернулася до матері:
—    Я — Богація! Я — наймогутніша королева! Мої багатства — неміряні, моїх слуг — не злічити!..— Потім уже м'яко, вдавано улесливо:
—    Я чула про твоїх дітей. Знаю, які вони добрі та слухняні, і приїхала сюди, щоб ти віддала їх мені... Разом з ними будеш щасливою й ти!
Мати серцем відчула небезпеку, схопила дітей на руки, пригорнула до себе й відповіла:
—    Не віддам я їх тобі! Багатство твоє здобуте грабунками та війнами... Ніякого щастя в такому багатстві нема. Воно приносить тільки горе. Моє щастя — це моя праця та мої діти. Іди геть звідси, Богаціє, іди, ти нам не потрібна!
—    Слухай мене, бо погано буде! — заскреготіла Богація зубами. І тут же лагідно, медовим голосом додала:— Я хочу зробити з твого сина ватажка витязів. Він воюватиме проти моїх ворогів, охоронятиме рабів моїх та добуватиме дедалі більше для мене скарбів! Він здобуде собі славу! А дочку твою я повезу до себе, щоб вона жила поруч зі мною в моєму золотому палаці!
Мати ще міцніше пригорнула дітей до себе і, гнівна та безстрашна, вказала пальцем на дорогу, що вела з фортеці.
Пані розгнівалась, обличчя її почорніло й перекосилося від люті. Вона вихопила з кишені шовкову хустку махнула нею перед материним обличчям. Від хустки повіяло отруйним запахом — мати знепритомніла.
Воїни в золотих кольчугах накинулись на неї, вирвали з її рук дітей, і каретадвмить зникла з фортеці.
Опритомніла бідолашна мати і не знайшла своїх дітей. Від жаху та горя мати не знала, що їй робити, і заплакала.
Але слізьми горю не зарадиш, дітей треба рятувати. З ціпком у руках і з торбиною за плечима пішла вона в далеку важку дорогу. Всіх зустрічних розпитувала про своїх дітей, але їх ніхто не бачив.
А мати йшла і йшла, все далі й далі — широкими полями, густими лісами, переходила бродом великі ріки...
У дорозі матір захопила зима. Люди й звірі принишкли й поховалися. Тільки мати все йшла і йшла...
Якось опівночі підійшла вона до підніжжя стрімкої, мов стіна, гори, та такої високої, що вершина її ледве виднілася серед чорних хмар. Мати видиралась на покриті кригою скелі, обривалась і знову, чіпляючись скривавленими руками за виступи та тріщини, піднімалася все вище й вище. Раптом мати побачила вгорі на стрімкій скелі величезного беркута. Він погрозливо змахнув крилами, але мати не злякалась.
—    Беркуте, беркуте, чи не знаєш ти, де палаци Богації?
—    Кру!.. Кру!..— закричав у відповідь беркут і вдарив дзьобом у скелю.— Я знаю, де палаци Богації! І дорогу туди знаю! Але я — Холод! Я не покажу тобі дороги, поки ти не віддаси мені чудових золотистих кіс, якими я прикрию свою голову й тіло!..
Мати, не задумуючись, розплела свої розкішні шовкові коси й простягла хижому птахові:
—    Візьми мої коси! Тільки покажи дорогу!..
Беркут закутався в коси, витягнув крило вбік і хрипко закаркав:
—    Он там, далеко-далеко, темний ліс. За ним дорога, яка приведе тебе до палаців Богації. Але ліс той безмежний, густий, як віник, а в ньому повно диких звірів. Тобі не вдасться пробратися через нього!...
Беркут ще не закінчив каркати, а вдова вже пішла в дорогу. З неймовірними труднощами перебралася вона через обледенілу гору, провалювалася в снігові замети, вибиралася з них і все йшла і йшла вперед, поки опівдні не потрапила в дрімучий ліс.
Праліс був такий густий, що мати: ледве пробиралася між деревами та колщчими чагарниками, які шматували одяг і рвали тіло.
Мати була вкрай стомлена і виснажена, а в очах її світився такий сум, що навіть хижі звірі не наважувалися чіпати її. Та ось вискочив здоровенний сірий вовк і закричав:
—    Що тобі тут треба, жінко, і як ти посміла зайти в мої володіння?
Бідолашна мати зупинилася перед сірим вовком і заплакала:
—    Вовче, володарю лісу! Я ніколи б не наважилася зайти в твої володіння, коли б королева Богація не вкрала моїх дітей... Вибач мені і скажи, будь ласка, куди йти, щоб потрапити до її палаців?
Вовк, ошкірившись, вислухав матір, а потім завив:
—    Ти повинна віддати мені свої білі зуби, бо я—Голод! Я вічно голодний, а мої зубш вже затупилися! Тільки тоді я покажу тобі, куди поїхала Богація!
Мати віддала вовкові свої білі, мов перламутр, зуби.
—    Ось тобі мої зуби, вовче! Тільки скажи, куди мені йти?
—    Он туди! — показав вовк.— Бачиш піски, що сяють під сонцем? Тільки ти ніколи туди не дійдеш! Ніколи! Чуєш?
Та мати вже діє слухала його. Вона поспішала в синю далечінь. Ішла довго-довго. Та ось, нарешті, дійшла до сипучих пісків, що сяяли під сонцем. Ноги її глибоко вгрузали в пісок, спека обпалювала тіло. Мучила спрага. І ніде жодної краплини води.
Господаркою цього краю була велика жаба із зеленою зморщеною шкірою та вибалушеними, наче блюдця, очима.
Мати попросила жабу, щоб та показала дорогу до палацу Богації. Жаба пильно подивилася на неї своїми банькуватими очимаі,і заквакала:
—    Знай, жінко, що я — Спрага. Я скажу, куди треба йти, але тільки тоді, коли ти віддаси мені свої рожеві нігті. Я ритиму ними пісок, щоб знайти воду!
Не промовила мати ні слова. Мовчки віддала жабі свої нігті й пішла туди, куди вона сказала...
Довго ще мати ходила, багато зазнала страждань та мук і раптом, перед заходом сонця, помітила на вершині сірої стрімкої скелі золотий палац. Скелю обмивала каламутна й чорна, немов глибока ніч, вода. Палац був прекрасний. Але наскільки він гарний, настільки ж ядуче повітря висіло над ним... Мати згадала, що саме таким запахом віяло й від хустки, якою махнула їй в обличчя Богація...
Отже, це і є палац Богації.
Над каламутною водою перекинувся перловий міст, з'єднуючи берег з палацом. І мати пішла тим мостом. Серце її повнилося радісними надіями. Ослаблими руками вона постукала в єдині великі ворота, які вели в палац. Але ніхто їй не відповів. Мати ще раз постукала. Потім стукала ще й ще... Тільки тоді, коли на небі зійшов місяць, ворота відчинилися. І побачила мати на порозі палацу привида.
—    Це був сторож — напівлюдина, напівсобака. У нього крила, як у кажана, волосся та борода — немов з колючого бур'яну, а зуби в роті — сталеві.
Не злякалася мати потвори-сторожа, впала перед ним на коліна:
—    Скажи, будь ласка, де мої діти? Пожалій мене, скажи!
—    Ха-ха-ха! — зайшовся сторож сміхом.— Пожаліти, кажеш? А чи знаєш ти, жінко, що я — Безжалісний?! Я — сторож Богації, сторож усіх її багатств. Діти твої тут. Тут і інші викрадені діти. Але я тебе не пожалію!..
Мати, плачучи, впала на коліна, благала сторожа, надіючись якось пом'якшити його серце. А він лише глумився із щирих материнських сліз.
—    Саме тепер,— сказав він,— через кілька днів твоєму синові Войнічелу виповниться стільки років, що його можна посилати на війну! Він служитиме нашій королеві. Він здобуде для неї нові багатства, а сам загине. Зрозуміла? Загине на полі бою!
—    Загине? Мій Войнічел загине? — заламала мати з горя руки.— А моя дівчинка Гарнікуца? Що станеться з нею?
Вона в золотих покоях королеви. Разом з іншими викраденими рабинями вона тче полотно, щоб збільшувати багатства королеви.
Два дні й дві ночі плакала мати, благаючи Безжалісного. З її сліз біля палацу утворився ясний та чистий струмок, і води його потекли вниз. На третій день, коли Войнічела разом з іншими хлопцями мали посилати на війну, сторож відчинив мідні ворота й сказав матері:
—    Королева передала, що вона згодна відкласти похід хлопців на війну, якщо ти віддаси їй своє материнське серце.
—    Віддам! — прошепотіла мати.— Тільки щоб мій син не йшов на війну грабувати людей...— Вона вирвала серце з грудей і віддала його.
Сторож дико зареготав, задоволений, що вдалося обманути жінку: вирване серце не рятувало сина від походу. Сторож схопив серце матері й поніс його Богації. Королева на радощах звеліла кинути серце до інших скарбів.
А вимучене серце, сповнене великою материнською любов'ю, стало так гаряче гріти, що від його тепла розтопилися всі кайдани невільників і розвіявся отруйний запах. З відімкнутих темниць вийшли хлопці й дівчата. Вільні й радісні, вони збиралися в розкішних садках.
Побачивши це, королева перелякалася й разом із своїми прислужниками сховалася в потаємному підземеллі.
На місці, де мати вирвала своє серце, виріс величезний кущ троянд, усіяний прекрасними квітами. Попід кущем тік струмок материнських сліз. Тут і зустрілися Войнічел та Гарнікуца. Відколи вони були в палаці, то так і не бачили одне одного. Тепер вони не могли наговоритися, розповідаючи про себе та згадуючи матір... Брат і сестра так і заснули біля куща, думаючи про матір.
Схилившись над головами Войнічела й Гарнікуци, трояндовий кущ пестив їхні обличчя й ніжно шелестів. Той шелест перетворювався в хвилюючі слова, що лилися у вуха братові й сестрі.
І діти проснулися. Войнічел заграв на ріжок і всім, хто підходив на цей клич, розповідав про те, що почув від троянд.
Запалені справедливим гнівом, викрадені сини озброїлися мечами, що готувала для них Богація, й зайшли в палац. Хлопці знищили королеву. Безжалісного та усіх її прислужників і вщент зруйнували все королівство Богації. На місці золотого палацу виникла родюча земля.
Потім Войнічел із побратимами пішов у наступ проти Холоду, Голоду й Спраги. Водночас хлопці шукали живої води, щоб повернути життя матері.
У довгих походах і в тяжкій боротьбі вони знайшли всіх потвор і знищили їх. Не знайшли тільки живої води. Тому, незважаючи на перемогу над злом, люди були похмурі й невдоволені.
Тим часом трояндовий кущ перемінив свої квіти на червоні плоди, що падали з гнучких гілок у ясний та чистий, як сльоза, струмок, і хвилі несли трояндове насіння по всіх усюдах світу.
Войнічел з Гарнікуцою стояли біля рідного куща і в шелесті його чули слова матері:
—    Не журіться, діти мої! Жива вода — у ваших вчинках, у ваших діях. Моє серце більше не стікає кров'ю, бо ви живете в мирі, бо зникли Холод, Голод і Спрага. Працюйте, діти мої, будуйте прекрасну і сильну фортецю. Укріплюйте її з року в рік. Спільно живіть у цій фортеці, у мирі й достатку!..
Знову заграв ріжок Войнічела. Брат і сестра розповіли людям те, що почули. І люди громадою взялися будувати нову фортецю.
Трояндовий кущ, що виріс із серця матері, опинився в центрі нової фортеці, спорудженої чесною працею. Діти, визволені з рабства любов'ю матері, завжди укріплювали свою фортецю й досі живуть щасливо.


БАТЬКОВА ДОЧКА
Жив-був колись один чоловік. Його дружина померла, й лишився він з маленькою донечкою. Згодом знайшов одну вдову і одружився вдруге. А в тієї вдови була своя дочка. Доки батькова донька була маленькою, то вдома все велося більш-менш добре. А як стала підростати, мачуха та її дочка почали їй заздрити, бо дівчинка була старанною, роботящою та гарною з лиця. Кожен з хлопців, зустрівши її в селі, озирався. А на дочку мачухи ніхто й не дивився, бо була вона незугарна, до того ж ще й шепелява.
І заздрість мачухи та її дочки так виросла, що батькова донька вже й не знала, як їм догодити. Що б вона не робила, усе їм не так, вони скіпалися до неї, сварили та били.
Єдиною відрадою дівчині була корова, яку залишила їй рідна мати.
Помираючи, вона покликала донечку й сказала:
—    Доню моя, настав мій останній час. Я залишаю тобі корівку й прошу тебе: доглядай її, а як буде тобі важко, то розкажи їй. Вона зрозуміє тебе і, чим зможе, допоможе.
Дівчинка-сирітка пасла, доглядала корівку. І коли їй ставало важко на серці плакала та розповідала корові про свої злигодні-поневіряння, а вона лизала її й так сумно дивилася на неї, що здавалося, з їі очей ось-ось бризнуть сльози, як у людини.
Мачуха бачила, що кожного разу, як вона поб'є чи висварить батькову доньку, та йде в хлів до корови. Після того на корову ніби щось находило, вона нікого не підпускала до себе, хвицяла ратицями, билася рогами, мукала й ревла. Доїти її могла лише батькова донька.
Мачуха вирішила, що тут щось неспроста, тут щось криється.
Одного разу мачуха зібралася піти з своєю дочкою в сусіднє село до сестри. На господарстві лишила пасербицю, звеліла все попорати і дала ще великий клубок пряжі, щоб до вечора її всю зсукала. І суворо попередила, мовляв, як не встигне все те переробити, то покалічить її.
Що діяти бідній дівчинці? Хіба можна за один день стільки зробити?
Заплакала вона, пішла до корови й розповіла їй усе.
А корова раптом людською мовою їй і каже:
—    Не побивайся, дівчинко, сучи пряжу, ти встигнеш усе зробити.
Взялася дівчина за роботу, і, поки сонці! сховалося за горами, вона все попорала, бо руки її так спритно працювали, що аж любо було дивитися.
Що ж побачили мачуха та її дочка, коли повернулися ввечері додому? У хаті все прибрано, худоба нагодована й напоєна, вечеря готова, пряжа зсукана і в мотки змотана. Мачуха диву давалася: хто це все міг зробити? Але мовчала, тільки думала про корову.
Наступної неділі мачуха зібралася з своєю дочкою піти на хору — хай її дівчина потанцює, поспіває. Перед тим, як вийти з дому, покликала пасербицю й каже:
—    Ось тобі лантух йшениці. Перебери зерно по зернині, перемий і висуши. Увечері покажеш мені свою роботу.
Дівчина знову заплакала й пішла до корови. Корова й каже їй:
—    Берись до діла, люба моя, ти і з цією роботою впораєшся.
І справді, заходилася дівчина перебирати зерно і так працювала пальцями, що вони аж миготіли. І коли мачуха з своєю дочкою по заході сонця прийшли додому, дівчина встигла й ще дещо зробити — і в хаті, й надворі.
Наейрупної неділі мачуха знову зібралася на хору, вона туди часто ходила, сподіваючись знайти женихів для своєї дочки. Перед тим, як іти, покликала пасербицю й каже:
—    Ось тобі лантух проса, перелічи його й розклади купками по одній тисячі зернинок у кожній. Та гарненько лічи, бо потім перевірю, і коли щось буде не так, то начувайся: коси відріжу й очі повиколюю.
Цього іразу дівчина вже не плакала, а одразу пішла до корови, розповіла їй усе-усе.
—    Лічи, дівчинко, поки вони повернуться, то встигнеш усе зробити.
Коли мачуха прийшла додому й побачила, що все зроблено, як вона веліла, то подумала:  «Все це робота корови, нікому більше таке не під силу. Паскудна худобина!»
Дуже розгнівалася вона на корову й вирішила позбутися її. Другого дня й каже чоловікові:
—    Послухай, чоловіче, навіщо ми тримаємо цю корову, чому не заріжемо її? Вона й не телиться, і молока не дає, даремно тільки корм переводить. Та й скажена якась, до неї ніхто підступитися не може.
А чоловік їй відповідає так:
—    Як я можу зарізати корову, що залишилася від моєї першої дружини? Але ж тільки й пам'яті про неї!  
Але вперта жінка стояла на своєму й домоглася-таки, що чоловік погодився зарізати корову.
Коли дівчина почула, що надумала мачуха, то самі можете уявити, як вона гірко плакала. Пішла дівчина до корови й розповіла їй про біду.
—    Не плач, дівчинко,— відповіла корова,— не пережинай, я корова чарівна й не загину. Краще послухай, що тобі треба буде зробити, коли вони мене заріжуть. Вибереш мої кістки й роги, а вночі, як ніхто не бачитиме, закопаєш їх. Коли тобі буде важко, то приходь туди, де закопані кістки, тільки щоб ніхто не бачив, і розказуй усе там. І ще знай: найбільша моя сила — в правому розі.
Зарізав батько корову.
Дівчинка зробила так, як навчила її корова. А мачуха стала помічати, що коло їхнього двору почали вертітися парубки саме тоді, коли на подвір'я виходила пасербиця. Вона злякалася, що ту можуть засватати раніше, ніж її дочку.
І що ж вона надумала?
Перед тим, як іти з своєю дочкою на хору, мачуха вимастила дівчині коси мокрими висівками й попелом, під очима намазала сажею і звеліла так сидіти на подвір'ї й не вмиватися, доки не повернеться, бо, мовляв, поб'є її до смерті.
Дівчина заплакала, а коли мачуха з дочкою подалися на хору, вона пішла до того місця, де поховала кості та роги корови, і розповіла все.
І почула у відповідь:
—    Не сумуй, дівчинко. Вийми мій правий ріг, хай він дасть тобі гарне вбрання та коштовні прикраси. І попроси, щоб він навчив тебе, як слід у все те одягнутися. А потім іди собі на хору.
Дівчина зробила все так, як навчив її голос.
І знаєте, якою вона вродливою стала в тому одязі? Справжня королівна!
Отож одяглася вона й пішла на хору. А як почала танцювати, то так гарно й легко кружляла в танку, мов метелик. Усі були зачаровані нею, і всі одне одного перепитували:
—    Хто ця дівчина? Звідки вона?
Але її ніхто не знав. А в ті часи, кажуть, королевичі й королівни ходили на хору разом з усіма людьми. І сталося так, що саме того дня, коли на хоруШшла батькова донька, там був і син короля.
Як побачив він дівчину, то й прикипів очима до неї. І так, і сяк до неї підступає, а вона все мовчить та й мовчить. А потім стала невидимою і щезла, ніби крізь землю провалилася.
Прийшла дівчина додому, роздяглася і склала одяг та прикраси в ріг. А сама знову вимастила коси мокрими висівками та попелом, під очима сажею намазала та й сіла у дворі. Там і застала її мачуха, коли прийшла з хори.
Дочка мачухи розповіла дівчині, що ні хорі була королівна, як вона танцювала, як син короля біля неї упадав і як вона потім щезла.
—    Якщо ти її не бачила, то вважай, що нічого не бачила,— додала дочка мачухи навмисне, аби познущатися з дівчини.
А батькова донька відповіла:
—    У мене ж і вдягнути нема чого, щоб на хору піти.
—    Та що там робити такій дурепі, як ти? — напустилася на неї мачуха.— Тобі тільки вдома сидіти, а не про хору думати.
Після цієї хори появилися на вулицях і на всіх дорогах вісники, які оголошували, що королевич наступної неділі влаштовує в батьковому палаці веселі розваги з танцями та запрошує на гулянку всіх вродливих хлопців і дівчат. А королевич усе це влаштовував, сподіваючись, що прийде й та дівчина, яка танцювала на хорі, а потім щезла, мов    туман.
Про те, що має відбутися в королівському палаці, батькова донька довідалася від своєї зведеної сестри, яка, бач, вважала себе красунею й тому гарячково готувалася до гулянки. Коли в неділю мачуха зі своєю дочкою пішли до королівського палацу, дівчина швиденько побігла до схованки й попросила рога, щоб він дав їй одяг, як зоряне небо, коня баского, як змій, і конюха, який би тримав коня, доки вона вийде з королівського палацу, бо їй дуже хочеться потрапити туди.
Дав їй ріг усе, що вона просила, і дівчина поїхала. Королевич зустрів її перед палацом, освідчився в коханні, а вона відповіла, що нікого не любить. Але танцювала дівчина тільки з ним.
Коли зібралася йти, він попросив у неї каблучку. Вона дала.
Наступної неділі королевич знову запросив людей до себе в гості. Дівчина й цього разу прийшла в одязі, на якому сяяли зорі, і зникла так несподівано, що королевич розгубився.
І що ж він придумав? Наступної неділі влаштував ще раз гулянку, бо вирішив зняти з дівчини черевичка з усіма прикрасами. А далі він знав, як діяти.
Надумав і зробив. Дівчина кідька разів потанцювала з ним, зібралася йти, він пішов проводжати, а коли вона сідала на коня, зняв з її ноги один черевичок.
Наступного дня королевич розповів батькові про свої хитрощі і сказав, що хоче йти з каблучкою та черевичком шукати дівчину, яка йому сподобалась. І що не повернеться додому, доки не знайде її.
І подався королевич у мандри.
Ходив він по всій країні, поки не потрапив до села, в якому жила батькова донька. Никав він з хати до хати, все оглядав та скрізь шукав. Зайшов до дядька, побачив його дочку. Вона була невмивана й зажурена, з висівками в голові, бо тепер мачуха тільки так і тримала дівчину. Коли ж приміряли черевичок, то він прийшовся якраз на її ногу.
Отже, це була та сама дівчина, з якою він танцював на хорі і в палаці свого батька. Але мачуха накинулася на неї, вилаяла, а королевичу сказала, що вона бреше.
А дівчина й каже:
— Ваша світлосте, це я. А якщо ви не вірите, то зачекайте, зараз переконаєтесь  на власні очі.
Вийшла вона до схованки, витягла ріг і попросила дати їй зоряний одяг.
Королевич запросив дівчину в карету й забрав з собою до палацу, де було справлено королівське весілля, яке тривало сім днів і сім ночей.
Мачуха ж зі злості луснула, а її дочка лишилася незаміжньою.
Батька свого дівчина забрала до себе в королівський палац, де він жив у щасті й спокої, доки не вмер.


ПЕКАЛЕ В РІДНОМУ СЕЛІ
Жив колись собі на світі жартівник Пекале. Довго байдикував він по білому світу, жартував та глузував з людської дурості. Набридло йому тинятися, вирішив він збудувати собі хату та й жити в рідному селі.
Як подумав — так і зробив. Повернувся додому, назбирав сяк-так грошей, купив телятко й вивів пастися на сільський вигін. Думав так собі: оце купив телятко, телятко стане телицею, телиця — коровою, корова отелиться, продам корову з телям, а на виторгувані гроші куплю вже сім теляток і пастиму на вигоні. Для того ж і вигін, щоб випасати худібку.
Отож паслося-випасалося телятко Пекале на сільському вигоні, росло на очах і невдовзі стало дорідною телицею. На все село такої телиці ні в кого не було.
—    Що воно за чудасія? — дивувалися люди.— Його телиця більша за наших корів. Чим він її годує, що вона росте, як з води?
А теличка була звичайна. Пекале просто не мав часу дивитися за нею, займався своїми клопотами, а вона паслася, де їй заманеться, не обминала й чужих посівів. Дуже часто опинялася то в сусідській пшениці, то в кукурудзі, то ще в якійсь шкоді.
А коли люди скаржилися Пекале на його телицю, то він казав, що вона, мовляв, зовсім не слухає нікого, а йому нема часу за нею дивитися.
А телиця тим часом уже мала стати коровою. І тут селяни задумалися: що ж воно далі буде? Вони вже вві сні бачили кожне з семи телят Пекале. А ті телята невдовзі стануть телицями, потім коровами. Тоді Пекале продасть їх і прижене в село цілу череду телят, які згодом стануть телицями, а далі й коровами...
—    Ой лишенько! — бідкалися селяни.— Він же нас жебраками поробить!
Думали-гадали люди, як їм бути, та й надумали таке: м'ясо своє теличка нагуляла на чужому збіжжі. Отже, м'ясо по справедливості належить їм. Ну, а шкура хай буде Пекале, бо в село теличку він привів у цій шкурі.
Як вирішили, так і зробили: телицю зарізали, м'ясо з'їли, а шкуру кинули в обійстя Пекале.
А Пекале не хотів сваритися з сусідами, тож і мовчить собі, ніби нічого не сталося.
Повісив Пекале шкуру на гілляку, висушив як слід, а потім узяв її та й подався до міста продавати.
Ішов він собі, ішов, аж ніч його застала в дорозі. Вирішив переночувати в одному селі. Зайшов у хату на околиці. А господар цієї хати поїхав у ліс по дрова. Господиня не хотіла спершу пускати Пекале, вигадувала різні причини, але він так просився, що сердешна жінка змушена була таки впустити. Але тут же порадила йому лягати спати, бо він, мовляв, з дороги, стомився, неборака!
І закралася в Пекале підозра, що тут щось негаразд. Прикинувся він, ніби спить, а сам то лівим, то правим оком піддивляється. А жінка, послухавши, як гість хропе, заходилася варити, смажити, пекти всяку всячину — і плачинти, і поросятину, і баранину з тушкованою капустою. Потім виставила на стіл різні напої та наливки. Ну, ніби тут справжнісінький бенкет готується.
Пекале подумав собі, що все те частування жінка готує не для рідного чоловіка. І справді, вона чекала сільського примаря. Бо примар — то перша людина на селі, голова, негоже його абияк приймати.
Та раптом замість примаря несподівано повернувся чоловік: у дорозі поламалася вісь, і йому довелося їхати назад, щоб її замінити. А завтра — знову поїде в ліс по дрова.
Жінка, в якої заночував Пекале, впізнавала чоловіка по кашлю, навіть по свисту батога. І тепер вона апізнала його по скрипу воза ще за версту. Тож і встигла всі страви заховати.
Схопила смажене порося — та за піч його, плачинти поставила на піч, а баранину й тушковану капусту — у піч. Наливку під ліжко прибрала. Коли віз до двору завертав, то в хаті вже все було, як і раніше.
Чоловік став скаржитись, розповідати про свою пригоду, а жінка, як і всі жінки, почала його заспокоювати лагідними словами. Пекале був людиною порядною, виліз із закапелка, вибачився за турботи перед господарем і попросив, щоб йому дали притулок на ніч.   .
Селянин, коли вже трохи оговтався з дороги, сказав:
—    Жінко, я голодний. Дай щось попоїсти.
Звісно, в торбині в господаря були якісь харчі, тільки ж людині вдома не хочеться їсти те, що в дорогу бралося.
—    Ой лишенько моє,— заметушилася жінка,— звідки ж тобі зараз вечерю взяти? Та я ж тебе завтра мала зустрічати...
Пекале знав, що гостинні господарі запросять і його до столу. І йому було радісно на душі. Він же так само голодний.
Як кожен подорожній, Пекале не випускав з рук палиці, а шкуру тримав коло своїх ніг, бо то його єдиний крам і єдиний скарб.
Господар бачить, що гість ні на крок не відходить від шкури, але мовчить, хоч і дивується. Шкура — його, палиця — так само, то хай робить з ними що хоче.
А Пекале насупився й ніби ненароком ткнув палицею в шкуру. Потім ще раз ударив шкуру й крикнув:
—    Ану замовкни, клята!
—    Та чого ти причепився до тієї шкури? — не стерпів господар.
Пекале знизав плечима, вдаючи, що йому ніяково, та потім і каже:
—    Бачите, ця шкура не зовсім звичайна. Вона все знає і розповідає, таке, чого не можна й розказувати.
—    Що ж вона таке каже? — здивувався господар.
—    Та таке,— відповів Пекале, приклавши вухо до шкури,— що аж дивно слухати. Каже, щоб ти заглянув під ліжко, там ніби стоїть наливка.
Заглянув господар під ліжко і дістав звідти наливку.
—    А що вона ще каже?
—    Шукай за піччю, там знайдеш смажену поросятину,— приклавши вухо до шкури, мовив Пекале.
—    Подумати тільки! А що ще каже?
Так вони знайшли баранину, тушковану капусту, плачинти. Дивувався господар з такої чудасії, ще більше дивувалася господиня. Лише Пекале байдуже, він же знає, що то за сила — ота шкура!
—    Це ж вам не просто шкура,— пояснює він,— а шкура-провидець!
Вона й крота з-під землі може витягнути.
—    Добра ця річ — провидець,— вимовив господар.— А чи не міг би ти продати її?
—    Та нізащо в світі,— відповів Пекале.— їй же ціни немає.
Але господареві дуже хотілося щодня їсти смачні страви та знати, що вдома діється. Він торгувався, пропонував повний гаманець із золотими монетами, потім два, три, доки не зійшлися на семи гаманцях. Це були великі гроші навіть для багатших за Пекале людей.
Віддав Пекале шкуру, взяв сім гаманців із золотими монетами та й пішов своєю дорогою.
Господар аж нетямився од радості: тепер він знатиме все, що робиться вдома, та ще й їстиме щодня смачні страви. А Пекале йде дорогою, радіє, бо ніколи таким багатим не був. І вирішив він надалі жити чесно, ніколи й нікого більше не обдурювати.
Воно б, може, так і сталося, коли б не та жінка. Вона, сердешна, місця собі не знаходила. Як подумає, що в хаті провидець залишився, так їй ніби стеля на голову падає.
Випровадила вона свого чоловіка в ліс по дрова, а сама чимдуж подалася вслід за Пекале. Бігла, поки не наздогнала. А наздогнала — і давай розпитувати, що слід зробити, аби провидець не міг розкривати таємниці, щоб та шкура стала звичайною шкурою.
Помудрував-помудрував Пекале, взяв у жінки сім гаманців із золотими монетами й порадив набрати джерельної води, процідити її крізь густе сито, зварити, а окропом ошпарити шкуру. Та й пішов собі далі, ніби нічого не сталося.
Коли прийшов додому, знову вирішив: «Не буду я більше нікого обдурювати, стану порядною людиною, добрим господарем, може, навіть примарем».
І справді, збудував собі Пекале гарну хату — на стовпах, з великим ґанком. Купив землі, пару волів, воза, верхового коня, тільну корову, овець дорідних, тобто все, що в доброго господаря має бути.
Якби ж його односельці не були такими дурними! Побачили вони, як Пекале розбудовується, все бере з гамана, а туди нічого не кладе, та й заздрість їх узяла. Бо вирішили вони, що в Пекале ціла купа грошей, він їх або знайшов, або звідкисьйотримав, а може, й забрав у когось. І захотілося їм довідатись, звідки в нього гроші. Ось один і питає:
—    Скажи, Пекале, звідки в тебе стільки грошей? Усе тринькаєш, а їм ні кінця ні краю.
А Пекале сидить собі на ґанку, люльку смокче та очей не зводить з недавно куішеного парокінного воза.
—    Звідки в мене стільки грошей? Я продав маєток!
—    Який маєток, Пекале? Ніякого маєтку в тебе не було,
—    Як не було? А шкура? То мій маєток. Продав я її, а на вторговані гроші придбав собі оце все.
—    Стільки грошей за шкуру телиці?
Хоч Пекале й зарікався не дурити більше людей, але не стерпів, каже:
—    Ох і дурний же ти, чоловіче! Хіба ти не знаєш, що та телиця була не проста, а породиста?
Похитав головою цікавий чоловік, похитали головами і всі односельці. У багатьох же породисті корови. Але чому це тільки Пекале вдалося продати шкуру так дорого? Хіба вони дурніші за нього?
Не думаючи довго, порізали селяни своїх породистих корів, м'ясо поїли, а шкури повезли до міста на продаж.
Але як вони не старалися, як не переконували людей, що шкури не з простих, а з породистих корів, ніхто не давав за них стільки грошей, скільки їм хотілося. І всі повернулися додому з тим, з чим і прийшли.
Зібралися люди в селі громадою, мудрували-мудрували й вирішили спекатись Пекале за те, що він з них так позбиткувався.
Але щоб позбутись Пекале назавжди, треба його вбити. Та як же його вбити? Знову зібралися вони, думали-гадали й вирішили втопити в Дунаї.
А коли він вилізе і з дна Дунаю? Що тоді робити? Отже, треба все обставити так, щоб він не врятувався.
Знову зібралися односельці, думали-думали й вирішили посадити Пекале в лантух, зав'язати якнайміцніше, лантух прив'язати до млинового жорна, Жорно кругле, покотиться з гори й потягне Пекале на дно.
Отак вирішили, зібралися всім селом від малого до старого, прихопили з собою лантух, мотузку, прикотили й найбільше жорно, яке можна було докотити сюди за три доби, і всією громадою подалися до хати Пекале.
А Пекале, як завжди, сидить собі на ґанку, посмоктує люльку. Коли зирк, аж раптом усе село заполонила двір, ледве вмістилися тут люди. Що йому, сердезі, лишалося робити? Нехай зв'язують! Пошкодував тільки, що повернувся до рідного села. «Мабуть, мені на роду написано,— скорився Пекале долі,— вмерти порядною людиною в рідному селі».
Шкода було помирати саме тепер, коли в нього й своя хата, є що їсти й пити, є воли й коні. Хотілося б йому, звісно, врятуватися, але тільки чесно, бо він же поклав собі більше не обдурювати людей. Але хіба тут врятуєшся, коли односельці — люди хитрі та злі?
Посадили Пекале в лантух, підняли й понесли до Дунаю. Пекале високо попереду, за ним жорно котять, далі сільські багатії йдуть, а ще далі вся громада суне, від малого до великого. Так вони пройшли через усе село й посунули навпрошки через піски до глибокого Дунаю.
—    Браття! Зачекайте! — крикнув якийсь із найрозумніших селян.— Ми забули жердину, щоб зміряти глибину Дунаю.
—    Справді,— хором відповіли односельці.
Пекале в їхніх руках, а як його кидати, коли невідомо, де найглибше?
Тож повернули всі назад, у село, знайшли найдовшу жердину, а після того посунули до Дунаю. Попереду несли жердину, за жердиною — Пекале, тоді котили жорно, далі йщли сільські багачі, за ними — решта селян від малого до великого.
—    Зачекайте, брати! — знову крикнув найрозсудливіший.— Треба прив'язати його до жорна, щоб не втік, доки мЬ мірятимемо Дунай.
Прив'язали Пекале до жорна, а самі всією громадою пішли міряти Дунай.
А тим часом берегом купець гнав аж тисячу волів на продаж. І натрапив на лантух з Пекале. Він, звісно, здивувався, бо кожен здивувався б на його місці.
—    Гей, чоловіче,— сказав він,— чого це ти заліз у лантух?
—    Та я не сам заліз,— відповів Пекале,— мене сюди люди запхали, щоб у Дунай вкинути.
—    А за віщо тебе туди кидати?
—    Люди хочуть поставити мене примарем,— пояснив Пекале,— а я відмовляюсь. У цьому селі не можна бути примарем.
—    Чому б це?
—    Тут багато молодиць, їхні чоловіки цілими тижнями вдома не бувають, а примареві доводиться самому залишатися з жінками. А вони всі молоді й моторні, як мурахи, ніяк з ними не зладиш.
Купець вухам своїм не повірив. Та він би з дорогою душею залишився в такому селі примарем. От він і каже Пекале:
—    Ну й дурень же ти, чоловіче. Розумна людина, не вагаючись, обома руками вхопилась би за це.
—    Розумна людина, звісно, не те, що дурень,— відповів Пекале.— Якщо ти вважаєш, що справишся, то залазь у лантух. Я тебе гарненько зав'яжу. А коли почуєш, що тебе хочуть кинути в Дунай, то кричи, що згоден бути примарем.
—    І мене виберуть?
—    Звичайно, виберуть.
Цього й треба було відважному купцеві. Розв'язав він лантух, випустив з нього Пекале, а сам поліз на його місце. Пекале зав'язав тугенько лантух, а сам зайняв волів — і додому. Зупинився тільки, щоб волів на своє подвір'я загнати.
Коли купець відчув, що лантух з ним піднімають, він заволав:
—    Випустіть мене! Я згоден бути вашим примарем!
Найрозсудливіший чоловік, а він якраз був у цьому селі примарем, обурився:
—    Чи чувано таке нахабство! Зараз він заговорив чужим голосом, аби його не впізнали, ще й, бачте, примарем хоче стати. Він скоро почне запевняти  нас, що він — не Пекале.
—    Та я таки справді не Пекале! — відповів купець.
Люди від таких слів розгнівалися, бо ж своїми руками зав'язували лантух. Вони схопили його, підняли, розгойдали й кинули в Дунай. А коли побачили, як лантух шугонув під воду, полегшено зітхнули: тепер вони житимуть спокійно.
Пекале тим часом сидів собі на ґанку, смоктав люльку й очей не зводив з просторого обійстя, де товпилася ціла тисяча волів.
Побачили це люди, та так і заклякли на місці, мов укопані.
—    Слухай, як ти тут опинився!?
—    Так само, як і ви — прийшов від Дунаю,— відповів Пекале.
—    Та ти ж, чоловіче, мертвий. Ми тебе втопили.
—    Де ж я мертвий? — сміється Пекале.— Вода в Дунаї холодна, від неї стаєш ще бадьоріший, ніж був.
—    А звідки в тебе таке велике та гарне стадо?
—    Звідти, куди ви мене вкинули.
—    А хто тобі його там дав?
—    Хто дав? Сам узяв. Кожен на моєму місці так зробив би. Зайняв, скільки міг зайняти, та й пригнав додому.
Подивувалися люди, познизували плечима та й розійшлися. Але Пекале відтоді вже не чіпали.


ПРИСЛЯ-БОГАТИР І ЗОЛОТІ ЯБЛУКА
Жив колись сильний і могутній цар. Навколо його палацу розкинувся прекрасний сад. Ні в кого не було такого гарного саду! А в тому саду росла яблуня, і яблука на ній були не прості, а золоті. Та покуштувати цих яблук цареві ніколи не вдавалося. Бачив він, як цвіла яблуня, як вистигали на ній яблука, але щоразу, коли вони вже були спілими, їх уночі хтось крав. Вартові не могли впіймати злодія.
Одного разу прийшов до царя його старший син і каже:
—    Тату, вже дозрівають золоті яблука на нашій яблуні. Ми ніколи не куштували їх. Дозволь же мені охороняти ту яблуню, і я піймаю злодія, який краде яблука.
—    Любий мій! — відповів йому батько.— Охороняй яблуню, хоч я не вірю, що в тебе щось вийде з цього... Он скільки воїнів нічого не змогли зробити!
Царевич цілий тиждень вартував біля яблуні. Та одного разу він прибіг до батька і, пригнічений горем, розповів, що опівночі йому дуже захотілося спати, він заснув, як мертвий. Прокинувся, коли сонце вже було високо в небі. І побачив, що яблук — нема...
Дуже засмутився цар, почувши це, але що робитимеш?
Через рік прийшов до царя другий син і так само попросився охороняти яблуню. Син пообіцяв неодмінно впіймати злодія, який завдає їм стільки збитків.
І ось уже другий царевич стояв біля яблуні, але й з ним трапилося те, що із старшим.
Зажурився цар і вирішив зрубати яблуню, та його молодший син Присля попросив:
—    Тату, почекай ще рік, не рубай її. Я не обіцяю впіймати злодія, але коли ще й я спробую свої сили, це нікому не завадити.
І цар погодився.
Настала весна. Яблуня зацвіла ще пишніше, і яблук мало бути на ній більше, ніж будь-коли.
Присля почав дедалі частіше навідуватися в сад. Нарешті яблука почали дозрівати, і хлопець звернувся до батька:
—    Пора й мені вартувати.   
—    Іди,— відповів цар.— Але боюся, що й ти зганьбиш себе, як і твої старші брати.
—    Для мене ганьба не буде такою великою, бо я не обіцяю піймати злодія. Я хочу лише випробувати свої сили.
Коли настав вечір, Присля пішов у сад, узяв з собою два кілки, лук і сагайдак із стрілами. Вибрав собі зручне місце біля яблуні, вбив кілки в землю і сів між ними так, щоб один кілок був перед ним, а другий — за ним. Це для того, що коли сон почне хилити вперед, він удариться об кілок підборіддям, а коли назад — потилицею. Так він і вартував, аж поки однієї ночі не відчув у повітрі п'янкі запахи, від яких починають злипатися повіки: захотілося спати. Але тільки-но він почав засипати, як ударився об кілок і відразу ж проснувся. Так було кілька разів, поки на світанку не почув легкого шарудіння. Присля схопився на ноги, взяв лук і натягнув тятиву. Шарудіння поближчало, хтось підійшов до яблуні і схопив за гілку. Царевич пустив одну стрілу, потім другу, третю. Після третьої почув стогін... І раптом наступила мертва тиша. Коли вже розвиднилося, Присля зірвав кілька яблук, поклав їх на золоту таріль і поніс батькові. Нарешті цар зміг покуштувати золоті яблука. Радості його не було меж.
—    Тепер,— сказав Присля,— треба знайти злодія.
Молодий царевич показав сліди крові з рани злодія і запевнив, що знайде його навіть під землею.
Він домовився з братами вже наступного дня піти по слідах і впіймати злодія.
А брати зненавиділи Прислю за те, що він зумів уберегти яблука. І тепер шукали нагоди погубити свого молодшого брата. Тому вони радо й пішли на пошуки злодія.
Довго йшли брати по кривавому сліду, аж поки не прийшли до прірви, де слід губився.
Але як спуститися вниз? Вони взяли товсту мотузку й прив'язали її до дерева, що росло на краю прірви. Першим спускався старший братґ
—    Тільки коли я смикну,— сказав він,— ви зразу ж тягніть угору!
Старший  брат  спустився трохи,  йому стало  страшно,  і він смикнув мотузку. Його зразу ж витягли.
Потім почав спускатися другий брат. Він опустився трохи нижче, ніж старший, і теж смикнув мотузку. Витягнули наверх і його.
—    Тепер,— сказав Присля,— моя черга. Коли я смикну, то опускайте ще нижче. Якщо ж мотузка буде битися об край прірви, тоді тягніть мене наверх.
І найменший царевич поліз униз. Чим більше смикав він мотузку, тим нижче її попускали.
А брати, порадившись, вирішили:
—    Почекаємо, чи не вчинить наш брат якогось подвигу, а потім уб'ємо його, щоб не ганьбив нас більше.
Спустившись на дно прірви, Присля зрозумів, що потрапив у підземне царство. Він озирнувся довкола і здивувався — все тут не таке, як нагорі: і земля, і квіти, і дерева, і звірі... Він навіть спершу трохи злякався, але тут же сміливо пішов уперед, поки не побачив палац весь із міді.
Навколо — ні душі. Хлопець зайшов до палацу. На порозі його зустріла вродлива дівчина та й каже:
—    Я вже й не думала ще хоч раз побачити людину з нашого світу!
—    Як же ти, братику, потрапив сюди? Тут володіння трьох братів-драконів, вони викрали нас — трьох царських дочок — у батька-матері...
Присля все розповів царівні: і про золоті яблука, і про те, як поранив злодія, і як по сліду прийшов з братами до прірви, і як спустився сюди. Він спитав, що то за дракони і чи дужі вони.
—    Вони сильні, — відповіла царівна,— але ти їх подужаєш. Поки що заховайся, а то біда, коли дракон побачить тебе в своєму палаці. Зараз він має прийти на обід. Підходячи до палацу, він за сім верст кидає булаву, яка влучає в двері, падає на стіл, потім сама чіпляється на цвях...
Не встигла вона й промовити це, як почувся свист, потім — удар у двері, по столу, й булава, відлетівши від столу, сама повисла на цвяхові. Присля схопив булаву й кинув її назад, ще далі, ніж кидав дракон. Пролітаючи повз дракона, вона черкнула його по плечу.
Дракон злякано зупинився, подивився вслід булаві, побіг за нею, схопив на льоту й повернувся додому. Біля воріт він крикнув:
—    Тут пахне людиною з того світу!
Побачивши царевича, який вийшов йому назустріч, дракон спитав:
—    Яким вітром тебе сюди занесло, людино? Кістки свої хочеш залишити тут, чи що?
—    Я прийшов сюди, щоб упіймати злодіїв, які крали в мого батька золоті яблука!
—    Це ми крали їх,— відповів дракон.— Але як ми з тобою будемо битися? Булавами, мечами чи, може, поборемось?
—    Боротися будемо, так справедливіше!
Почали вони боротися. Боролись, боролись, поки дракон не вдавив Прислю по кісточки в землю. Присля вирвався, схопив дракона, загнав у землкйіо коліна  й тут же відрубав йому голову.
Дівчина із слізьми радості на очах подякувала богатиреві й попросила його врятувати і її сестер.
Присля відпочив трохи, потім вирушив до срібного палацу, де жила одна сестра дівчини.
Там його зустріли радо. Сестра теж запропонувала йому сховатися, але він відмовився, і коли прилетіла булава, зірвав її з цвяха й кинув назад на чотирнадцять верст далі, ніж кидав дракон. Булава вдарила дракона по голові, але не вбила.
Прибіг страшенно розлючений дракон додому, кинувся до Прислі, але Присля його вбив, як і першіго дракона.
Дівчина подякувала Прислі за визволення, але ж треба було врятувати ще й наймолодшу сестру.
—    Хоч той дракон і сильніший за своїх братів, але ти і його подущаєш, бо він зараз поранений. То ж ти його поранив, коли він крав золоті яблука...
Пішов Присля до третього дракона.
Побачивши золотий палац, у якому жив наймолодший дракон, Присля завагався. Але потім набрався сміливості й зайшов. Дівчина, як тільки побачила богатиря, почала благати його визволити її.
Не встигла вона договорити, як у кімнату влетіла булава й повисла на цвяхові.. Дівчина сказала, що дракон кидає булаву на двадцять верст. Царевич розмахнувся й кинув булаву ще далі назад і вдарив нею дракона в груди.
Розлючений дракон за мить уже був дома.
—    Хто насмілився зайти в мій палац?
—    Я! — відповів йому Присля.
—    Я суворо покараю тебе! — закричав дракон.
—    Нічого,— відповів Присля,— я й з тобою розквитаюся.
Вирішили вони боротись. Боролися вони, боролись, поки опівдні обидва не перетворилися в вогонь. Якийсь ворон літав над ними і каркав. Помітив його дракон і гукнув:
—    Вороне, вороне, принеси мені возячого жиру, а я тобі дам оцього трупа! — І він показав на Прислю.
—    Вороне, вороне! — гукнув і Присля.— Якщо принесеш мені волячого жиру, я тобі дам три трупи!
—    А ти правду кажеш? — спитав ворон.
—    Мої вуста кажуть тобі правду! — запевнив Присля.
Ворон приніс у пазурах волячого жиру й кинув його в вогонь, що утворився з Прислі.
Вогонь від цього спалахнув ще з більшою силою, і Присля почав перемагати: схопив дракона руками, підняв угору і загнав по коліна в землю. Але дракон вирвався, схопив Прислю, підняв і загнав його по пояс у землю. Присля, зібравши всі свої сили, вирвався і так стиснув дракона, що в того аж кістки затріщали. Потім загнав його в землю по саму шию й відрубав голову.
Дівчата-царівни подякували царевичеві за визволення, а подам розповіли, що в кожного дракона був батіг. Коли дракон бив батогом у кутку, то там з'являлися яблука.
Тоді вони пішли по палацах, у кожному кутку били батогом, і після кожного удару сестри взяли по яблуку: старша — мідне, середня — срібне, а наймолодша — золоте.
Прийшовши до того місця прірви, де він спускався, Присля почав смикати мотузку так, що вона стала битися об край прірви. Брати нагорі витягнули спершу старшу царівну. Дівчина віддала старшому царевичу мідне яблуко — на знак того, що вона має стати його дружиною. Брати опустили мотузку вдруге й витягли середню царівну, яка віддала срібне яблуко середньому царевичу. Потім витязрш наймолодшу царівну. Вона була нареченою Прислі, тому її золоте яблуко залишилося в нього.
Присля вже давно збагнув, що старші брати хочуть убити його. Тож коли мотузка опустилася за ним, він прив'язав до неї камінь і поклав зверху свою смушеву шапку. Потягнувши мотузку догори й побачивши смушеву шапку, брати подумали, що то голова Прислі, і випустили з рук мотузку. Почувся гуркіт, і брати вирішили, що Присля загинув.
Вони разом з царівнами повернулися додому і, вдавано горюючи, сказали батькові, що Присля загинув. Потім обвінчалися із старшими царівнами, а менша не рахотіла виходити заміж ні за кого.
А Присля, переконавшись, що його підозри слушні, почав думати, як йому вибратися з прірви. Раптом він почув жалібний крик. Він озирнувся й побачив величезного змія, що обвив дерево і вже добирався до гнізда з орлятами. Царевич вихопив меча й на   шматки порубав змія|
Орлята подякували Прислі й сказали:
—    Іди-но сюди, чоловіче! Ми сховаємо тебе, бо наша мати може з'їсти тебе на радощах.
Вони висмикнули одну пір'їну й сховали під нею Прислю. Орлиця прилетіла, побачила пошматованого змія й спитала своїх орлят, хто врятував їх.
—    Людина з іншого світу,— відповіли орлята.
—    А де вона? Я хочу віддячити їй! — сказала орлиця.
—    Якщо ми тобі покажемо цю людину, ти обіцяєш не чіпати її?
—    Обіцяю, любі мої.
Тоді вони показали Прислю матері. Вона обняла його й на радощах задушила б, якби орлята не захистили свого рятівника.
—    Чим тобі віддячити за те, що врятував моїх пташенят від загибелі?
—    Перенеси мене в мій світ,— відповів Присля.
—    Важко це зробити, але я в боргу перед тобою. Приготуй мені сто ок м'яса і сто ок хліба.
Присля дістав усе, що просила орлиця, і приніс. Вона сказала:
—    Бери харчі та сідай мені на спину! Як тільки я поверну до тебе голову, даватимеш мені хлібину і шмат м'яса.
Сів Присля на птаху, знялася вона в небо. Щоразу, коли орлиця повертала до нього голову, він давав їй хліб і м'ясо. Коли підлетіли вони до країв прірви, за якими починався світ людей, орлиця повернула до нього голову, але м'яса вже не було. Присля не розгубився. Він мечем одрубав від свого стегна шматок м'яса й дав орлиці.
Коли вгорі вони опустилися на землю, орлиця побачила, що Присля не може ходити. Вона сказала:
—    М'ясо, яке ти дав мені останній раз, я не з'їла, бо відчула, що воно не таке, як було раніше.
Вона приклала те м'ясо до стегна царевича, і хлопець знову став здоровим та дужим.
Орлиця й Присля обнялись на прощання, подякували одне одному і розлучились. Птаха шугнула в прірву, а Присля, переодягнувшись у простий селянський одяг, пішов у царство свого батька.
По дорозі Прислщ довідався від людей, що брати його поодружувалися з царівнами, яких він визволив з неволі, а батько ніби дуже сумує за своїм. загиблим найменшим сином. Третя царівна ходить у всьому чорному, все плаче щ нізащо не хоче виходити ні за кого заміж, хоч до неї сваталося багато царевичів. Найменша царівна ніби сказала, що вийде заміж тільки тоді, коли принесуть їй золоті прядку, веретено й кужіль, і щоб веретено саме крутилося. Таке веретено вона бачила в дракона, і воно їй дуже сподобалось. Розповіли люди Прислі й про те, що цар звелів покликати старшого золотаря і звелів йому:
—    Через три тижні зроби все, що хоче наймолодша царівна. Не зробиш — голова з плечей полетить!
Бідний золотар повернувся додому з низько похиленою головою і з слізьми на очах.
Присля довідався про це й найнявся до золотаря в учні. Побачивши, що його господар весь час плаче й стогне, він сказав йому:
—    Господарю, бачу я, ти дуже сумуєш, що не можеш виконати царського наказу. Залишилося три дні, а ти ще нічого не зробив. Дозволь мені, я зроблю.
Золотар обурився:
—    Як може зробити учень те, що не під силу найкращим майстрам?
—    Коли в мене за три дні нічого не вийде, тоді роби зі мною, що хочеш,— відповів Присля.
Золотар погодився й виділив йому окрему кімнату для роботи. Присля попросив, щоб йому щоночі давали торбину горіхів.
Третього дня учень виніс на тареяі кужіль, прядку й веретено. Золотар так зрадів, що подарував Прислі новий одяг. А цар, побачивши золоті прядку, кужіль і веретено, яке саме крутилося, на радощах звелів видати золотареві два мішки грошей.
Коли царівна побачила знайомі речі, то аж здригнулася: вона здогадалась, що Присля вибрався з прірви...
—    Людина, яка зробила це, може зробити й інші речі, які дарував мені дракон...
Тоді цар покликав золдааря і звелів йому за три тижні виточити із золота квочку з курчатами, а не зробить — позбудеться голови!
Сумний повернувся додому золотар і неохоче розповів про все учневі. Хлопець заспокоїв його, запевнивши, що все буде гаразд.
Побачивши згодом квочку з курчатами, які клювали золоті зернятка, майстер збагнув, що тут відбувається якесь диво. Узяв він квочку з курчатами й відніс до царя.
—    Бачиш,— сказав цар царівні,— твоя воля виконана. Тепер готуйся до весілля.
—    Той, хто вміє робити такі дивні речі,— відповіла дівчина,— повинен мати й драконове золоте яблуко. Звели, хай приведуть того майстра сюди.
—    Як можна приводити перед очі вашої світлості такого простого та обшарпаного хлопця? — сказав золотар.— Не гідний він бачити обличчя вашої світлості!
Але цар звелів привести його, яким би він не був.
Тоді золотар звелів своєму учневі вмитися і зодягнув його в усе нове. Цар повів його до дівчини.
Царівна одразу впізнала Прислю й сказала Цареві:
—    Оце і є той лицар, який врятував нас з неволі драконів!
Цар пильніше придивився до хлопця і теж упізнав у ньому свого сина, хоч той і змінився дуже. Присля розповів про всі свої пригоди: і як вибрався на цей світ, і про все, що було раніше, показав і драконове золоте яблуко.
Цар розгнівався і звелів привести старших синів. А ті, побачивши Прислю, не знали, куди дітись, упали на коліна й заходилися благати пощади. Але цар чекав, що скаже Присля.
—    Я прощаю їх, батьку,— сказав Присля.— Але ми зараз вийдемо всі надвір, і кожен з нас випустить з лука стрілу вгору: грішного з нас покарає доля.
Так і зробили. Вийшли брати надвір, стали перед палацом. Випустили стріли вгору, впали ті стріли старшим братам прямо на голови і повбивали їх, а стріла наймолодшого впала перед ним.
Після цього Присля одружився з наймолодшою царівною і справив пишне весілля. Все царство раділо, що молодий царевич здійсни стільки подвигів і повернувся живий-здоровий.
Після смерті батька сів Присля на трон і мирно царював довгі роки, а може, й сьогодні царює, якщо не вмер.
І я проходив мимо, і гуляв на весіллі, де взяв шматок баранини і ніжку кривого зайця...


ЦАР АЛЕОДОР
Один цар дожив до того, що и сивина голову вкрила, а дітей так і не мав.
Та ось, коли він уже зовсім постарів, доля послала йому сина, та такого вродливого, що й очей від нього не відведеш. Назвав його цар Алео-дором.
Хлопчик ріс, набирався розуму та сили. А цар дедалі більше старів, і настала йому пора йти тією дорогою, з якої нема вороття. Посадив він сина собі на коліна та й каже:
—    Любий мій сину! Бачу, буде з тебе велика людина. Як правити царством, я тобі не кажу, ти й сам кмітливий. Одне лиш прошу тебе: ніколи не йди в ті он далекі гори. Там володіння Півлюдини-верхи-на-кульгавому-півзайці. Хто хоч ненароком ступить на його землю, тому вже не повернутися з добром.
Сказавши це, він тричі важко зітхнув і помер.
Алеодор — дарма, що малий — сівши на престол, почав так правити країною, що не кожен із мудрих дорослих зумів би. Всі були задоволені і навіть пишалися, що жили в один час із ним.
Коли Алеодор бував вільний від своїх царських справ, то часто ходив на полювання. Він добре пам'ятав наказ свого батька — не йти в гори. Але одного разу він випадково забрів туди. Та не встиг ступити й кількох кроків, як перед ним з'явилася потвора.
Алеодорові стало болісно передусім за те, що мимохіть порушив дану батькові обіцянку.
А потвора-страховисько йому й каже:
—    Хто переходить меж| моїх володінь, той стає моїм рабом.
—    Я випадково потрапив у твої володіння,,— відповів Алеодор,— і нічого проти тебе не замишляю.
—    Мені здавалося, що ти не боягуз, а тепер бачу: і ти збираєшся просити пощагди.
—    Ні, цьому не бувати! Я сказав тобі святу правду, але якщо ти воювати зі мною надумав, то вибирай: шаблями будемо рубатися, палицями битися чи війною підемо один на одного.
—    Ні перше, ні друге, ні третє. Якщо ти хочеш усе владнати миром, то приведи до мене дочку Зеленого царя.
Почав Алеодор всіляко відмовлятися, мовляв, на його плечах царські турботи і він не має часу для такого далекого походу. Та й хто його туди проведе? Але потвора-страховисько стоїть, мов пень, на своєму: приведи йому дочку Зеленого царя.
Бачить Алеодор, що сам у всьому винен. Хоч і ненавмисне, але ж зайшов на чужу землю. І щоб спекатися лиха, він погодився на вимогу цього страховиська.
Пішов Алеодор у похід. Іде він, іде та все думу думає, як би краще все зробити? Раптом — зирк: перед ним озеро виграє, а на березі б'ється щука.
Побачив він щуку, підійшов до неї, хотів було забрати. Коли щука йому каже:
—    Не вбивай мене, чоловіче, краще пусти в воду, а я тобі в пригоді стану.
Послухав її Алеодор і випустив у воду. А щука йому каже:
—    Візьми ось цю луску, збережи її, а як тільки згадаєш про мене, я в одну мить припливу до тебе.
Пішов цар далі, коли бачить — перед ним ворон з перебитим крилом. Хотів було вбити ворона, а він йому й каже:
—    Не вбивай мене, хлопче, краще перев'яжи крило, а я тобі в пригоді стану.
Алеодор перев'язав йому крило, а коли зібрався йти, ворон і каже:
—    Тримай оцю пір'їну, витязю, і як тільки згадаєш про мене, я негайно прилечу.
Узяв пір'їну Алеодор і пішов далі. Не ступив він і сотні кроків, як наткнувся на ґедзя.
Хотів було роздушити його, а ґедзь йому каже:
—    Пожалій мене, царю Алеодоре, а я тобі в пригоді стану. Візьми пилок із мого крильця, а як тільки згадаєш Ліро мене, я в одну мить прилечу до тебе.
Почув Алеодор, що до нього звертаються на ймення, відпустив комашку й ціпіов далі.
Довго чи не довго йшов, але таки прийшов до палацу Зеленого царя. Прийшов, став коло брами і жде — може, хтось вийде й спитає, чого йому треба. День стоїть, два стоїть, але ніхто не виходить з палацу. А третього дня Зелений цар покликав своїх слуг і питає:
—    Чому ніхто не вийшов і не спихав, чого людина стоїть перед брамою цілих три дні?
Схаменулися слуги й привели Алеодора до Зеленого царя.
—    Що ти хочеш, юначе? — питає його цар.
—    Мені, великий царю, потрібна твоя дочка,— відповідає Алеодор.
—    Добре,— усміхнувся цар.— А ти знаєш про звичай при моєму дворі? Можеш ховатися, де завгодно, три доби підряд. Якщо моя дочка тричі знайде тебе, тобі відрубають голову й насадять на палю. А не знайде — тоді, хлопче, бери мою дочку. Подумай спершу гарненько, чи варто важити головою.
—    Я згоден.
Скріпили вони свою домовленість грамотою, підписали та ще й печатку поставили і вирішили трк: заховається Алеодор наступного дня. А він, звісно, втратив спокій. Думав, думав, як і де йому краще сховатись. Тут не до жартів — можна без голови залишитись! Ходив-походжав Алеодор, доки не згадав про щуку. Витягнув він луску, подивився на неї. І раптом — зирк! — підпливає до нього щука та й каже:
—    Чого тобі треба, хлопче?
Розповів їй Алеодор про свою біду, а щука йому:
—    Не сумуй, друже, я тобі допоможу.
Махнула щука хвостом, перетворила Алеодора в ляща й заховала його на дні морському.
Прокинулася царівна рано-вранці, взяла підзорну трубу, подивилася на всі боки світу, одначе Алеодора ніде не побачила. Усі, хто приходив її сватати раніше, ховалися то в льохах, то за хатами, то за копицями сіна, а то й на сторожовій вежі. А цей Алеодор заховався так, що царівна аж перелякалася.
Раптом їй спало на думку подивитися на море. Повернула вона підзорну трубу й побачила в морській глибині ляща.   Очевидно, та   труба   була чарівна!
—    Виходь звідти, шахраю,— засміялася царівна.— Чого це ти так стиснувся? З людини на ляща обернувся та ще й на дні морському сховався!
Що він мав робити? Довелося вилазити.
Наступного дня Алеодор згадав про ворона. Той   одразу   ж   з'явився й запитав:
—    Що тобі потрібно, володарю?
—    Сам бачиш, що зі мною сталося. Чи не допоможеш ти мені?
—    Гаразд, спробую.
Ворон ударив Алеодора крилом і перетворив його у вороненя. Вороненя приєдналося до чорно| зграї й загубилося серед інших птахів.
Проснулася вранці царева дочка, взяла підзорну трубу й заходилася знову розшукувати Алеодора. Ніде не знаходила! Ні на землі, ні в річках, ні в морі. Задумалася царівна. Аж раптом десь о полудні спало їй на думку подивитися в небо.
Глянула вона й побачила Алеодора серед зграї вороння. Поманила його пальцем і каже:
—    Лети на землю, чоловіче, бач, в якого маленького птаха обернувся!
Що йому залишалося робити? Опустився на землю.
Третього дня Алеодор подумав про ґедзя, і той в одну мить з'явився перед ним.
Алеодор розповів йому про свій клопіт, і ґедзь сказав:
—    Я зроблю так, що тебе ніхто не знайде.
Ґедзь перетворив Алеодора в личинку й дуже спритно сховав її в косі царівни.
Встала Царівна рано-вранці, взяла підзорну трубу й цілісінький день шукала Алеодора, але даремно. Дивилася вона і на море, і на землю, і на небо — ніде його не знаходила. Коли вже стало вечоріти, вона не витримала й закричала:
—    Та виходь уже! Я відчуваю, що ти десь близько, але не бачу. Ти переміг!
Почув Алеодор слова царівни, спустився з її коси й став перед нею. Зеленому цареві не лишалося нічого іншого, як віддати свою дочку Алеодорові. А як настав час від'їздити їм, то провів їх з великою пошаною у супроводі славного почту аж до кордонів свого царства.
У дорозі Алеодор зупинився з царівною на перепочинок. І тут сказав їй:
—    Я взяв тебе за   дружину не для себе, а для того, хто мене послав.
—    Чому ж ти мені не сказав про це в мене вдома? Я б знала тоді, що мені робити. Та все одно, і тепер ще не пізно.
Рушили вони далі. Коли добралися до потвори-страховиська, Алеодор сказав йому:
—    Я дотримав свого слова, а тепер піду додому.
А коли царівна побачила потвору-страховисько, то затремтіла від огиди — нізащо не хоче тут залишатися.
Страховисько до неї і так і сяк, солодкі слова їй каже, всіляко піддобрюється. А царівна як вигукне:
—    Згинь, дияволе, геть звідси в пекло, не місце тобі на землі.
Потвора-страховисько Щ міг стерпіти такої образи й луснув зі злості. 
Що робити тепер Алеодорові? Забрав він собі страховиськові землі, одружився з дочкою Зеленого царя та й став правити своїм царством.


БОГАТИР ШПЕРЛЕ
Колись давно один цар сина свого назвав Шперле. Коли я Шчув про це, то дуже здивувався, подався до бабусі, чи вона не знає, що то за ймення, а вона послала мене до дідуся. Але й дідусь не міг довго пояснити, доки не здогадався, що то, очевидно, хлопцеві дано таке прізвисько, бо він, мабуть, ледачий. Адже Шперле — це попіл, що лишився од згаслої жарини. Оскільки хлопець цілими днями просиджує коло печі й кочергою попіл ворушить, то іншого імені він і не заслуговує. Після такого пояснення я все зрозумів.
То чи треба тепер розтлумачувати, чому Шперле так любив бовтатись у ставку разом з качками та гусьми?!
Про все це розповідаю для того, щоб ви зрозуміли й інше — за віщо зненавиділи Шперле і цар, і всі його придворні. У кого він такий вдався, ніхто не знав, бо й цар, і цариця люди як люди. Та й обидва його старші брати скидалися на нього як день на ніч: високі й стрункі, мов смереки, і такі дужі, що землю могли навпіл розколоти. А що вже розумні — знали всі таємниці землі, як свої пальці.
Та це тільки початок, казка ж попереду.
Цар, як і решта людей, мав своє поле, він засівав його навесні й восени, а влітку збирав урожай, як і всі люди. Але в людей родив кукіль, осот і вівсюг, а в нього зовсім інше: у пшенищі — золоті Стебла, в колоссі — коштовне каміння, яке аж очі вбирає.
Невдовзі цар став заможним господарем: у хлівах повно худоби, засіки тріщать від зерна, та й гроші про чорний день є. Щасливий він, що там казати!  Але щастя не завжди певне.  Візьме та й перебіжить від мене, скажімо, до тебе або обох нас обійде десятою дорогою.
Одного чудового ранку дуже зажарився цар. Та й як йому не журитися? Хтось уночі витоптав усе царське поле. Звідки він Діявся й куди подівся, ніхто не знає, ніби з-під землі виріс і під землю провалився. А де ж сторожі були? Куди вони дивилися? Та що з них візьмеш, як вони нічого не пам'ятають! Того року в царя все пішло на розлад.
—    Навчіть, люди добрі, що мені робити? — просить цар своїх радників. А кожен з них радить по-своєму. Один каже:
—    Запросіть попа, нехай відправить службу.
—    А на мою думку, великий царе— каже другий,— не сійте наступного разу нічого та й по всьому!
То що ж, виходить, щоб вивести мишей, то треба хату спалити? — відповідає на те цар.
Коли вже кінчали радитись, один мудрий чоловік каже:
—    Як будуть добрі сторожі, то не доведеться й боятися.
—    Гаразд. Але хто встереже гнівне полум'я? Ні я, ні ви, знаю, в полі вартувати не будемо, бо в нас і так справ досить.
Коли це виходить наперед старший царевич і каже, що він стерегтиме поле, що все буде, як треба.
—    Добре, любий мій,— відповідає цар.— Іди й пам'ятай, що цієї ночі минає рівно рік, як було витолочене поле.
І пішов царевич на великий подвиг, з ніг до голови в кольчугу зодягнений, з важким кийком у руці, з луком через плече та з отруйними стрілами при боці.
Прийшов старший царевич до пшеничного лану, вибрав зручну місцину, сховався в кущах, ніби мисливець у засідці, озирнувся довкола, скинув із себе кожуха, поклав його під голову й ліг на землі. Лежить собі із розплющеними очима, лічить зірки в небі, жде. Коли це опівночі раптом чує поряд із собою якийсь тріск.
Йому з переляку аж млосно стало, руки й ноги затерпли, в горлі ніби якийсь клубіак застряв, не може подиху перевести. Схопив царевич стрілу, поклав її на лука, натягнув тятиву. Але в кого стріляти? А на ту пору якраз місяць зійшов, і царевич побачив коло себе маленьке мишенятко. Та як закричить:
—    Стій, я тебе зараз застрелю!
—    Не треба мене стріляти!
—    Е, ні, я тебе вб'ю, бо це ти витолочуєш поле мого батька!
А мишенятко тільки шмиг собі, та тільки його й бачили. І царевич трохи заспокоївся, вирішив, що небезпека вже минула, і знову ліг.
А в ті часи появлялися, де тільки їм заманеться, дванадцять кобил небесних, попереду яких носився чарівний жеребець. І той кінь, і ті кобили багато шкоди завдавали людям, але ніхто з ними нічого не міг вдіяти, бо як тільки вони пускалися в мандрівку, починав віяти лагідний ніжний вітерець. І ніщо не могло так приспати людину, як той вітерець. Вийшло так, що саме тієї ночі, коли царевич стеріг лан, раптом подув ніжний вітерець. А за ним помчали й дванадцять кобил, попереду яких летів чарівний жеребець. Усе сталося так само, як і минулого року. Доки царевич дивився гарні сни, всю пшеницю було витолочено. Прокинувся він уранці, побачив, що на лану жодної стеблинки і жодного колосочка не лишилося, схопився за голову, побіг додому та й розповів про все цареві. І про оте мишенятко, і про іншу капость.
Дуже зажурився цар, єдиною розрадою була надія, що наступного року його другий син не дасть трапитися біді.
Та надія його була марна, бо й другий царевич не встеріг пшениці.
Третього року занепокоїлися в царстві, хвилюються, перебивають, що сторожувати цієї ночі вже нікому, то ж знову лишаться без урожаю, бо внадилася якась нечиста сила.
Того вечора, коли знову йали примчати небесні кобили, прийшов до царя Шперле та й проситься піти повартувати пшеницю.
—    Геть звідси, не призводь до гріха! — закричав цар.
—    Від щирого серця прошу тебе, тату! Якщо завтра вся пшениця до останнього колоска не буде ціла, то можеш не наривати мене своїм сином.
Що тут міг вдіяти цар? Не мав він іншого сторожа...
Прийшов Шперле в вечірніх сутінках на поле і став саме там, де стояли його старші брати.
Минув якийсь час, а коли вже стемніло, чує Шперле тріск. Придивився він і побачив мишенятко. Витягнув царевич з кишені крихти мамалиґи і простягнув їх на долоні:
—    На, маленьке, їж! Іди сюди ближче! Бери!
А мишенятко гадало, що він такий же, як і ті, що були тут торік і позаторік, і хотіло вже тікати.
—    Та йди сюди, не бійся!
Мишенятко спершу насторожено слухало та вусиками ворушило, а згодом скрутило хвостика бубликом, підійшло і привіталося чемненько. Потім узяло з долоні крихітку мамалиґи й від задоволення аж облизалося. Певно, воно іде ніколи й не куштувало таких ласощів. Пригостивши мишенятко мамалиґою,  хитрий Шперле почав розпитувати його:
—    Розкажи мені про дива, які ось тут, на батьковому полі, щороку творяться. Ти знаєш, що це за чудасія така?
—    Знаю.
—    А коли знаєш, то не порадиш, що треба робити?
—    Що мені радити? Справа та не складна, почастуй мене ще, і й тобі скажу!
Шперле не примусив себе двічі просити. Мишеня дало йому добру щк раду| а потім каже:
—    Запам'ятай усе, як слід, я йду спати, а ти пильнуй. Надобраніч!
—    Надобраніч! А якщо все вийде, як слід, то ласкаво прошу заходити в гості, буду завжди радий.
Десь опівночі Шперле почув легенький вітерець. Богатир сховався в колючих кущах і став ждати. Як тільки він починав засипати, то голова хилилася додолу й натикалася на колючки. Шперле одразу розплющував очі й підводив голову. С|рн так і не зміг його здолати. Невдовзі з неба опустився чарівний кінь і дванадцять диких кобил.
Шперле не розгубився, тут же схопив жеребця за вуздечку:
—    Стій, бо вб'ю!
—    Не вбивай мене! Зніми вуздечку, а мене відпусти, я поведу за собою кобил, і твоя пшениця залишиться непошкодженою. А якщо тобі колись потрібна буде моя допомога, то махни вуздечкою, і я одразу примчу до тебе.
Так і зробили. Шперле зняв вуздечку, пішов додому, ліг собі спати на печі та й заснув. Прокинувся аж тоді, коли їсти захотілося.
А все царство раділо  радістю царя.
Минуло небагато часу. І ось до царського саду занадилася птиця, сяє золотим пір'ям та все виспівує. Що б то мало означати, ніхто, окрім Шперле, не знав. Колат він почув і побачив її, то одягнувся якомога краще, дістав із скрині вуздечку, махнув нею, й до нього одразу ж з'явився кінь. Шперле сів на коня, й золотопера птиця опинилася у нього в руках. А то виявилася не птиця, а така вродлива дівчина, що рівної їй в усьому світі не знайти, хоч як би там шукали.
Дуже сподобалася вона Шперле, та й він їй припав до серця.
Царевичеві байдуже, звідки та дівчина прилетіла, скільки їй років і чи має вона якесь віно (придане, тобто), йоіо тільки одне цікавило:
—    Ти вийдеш за мене заміж?
—    Вийду!
Вони заручилися, а потім справили чудове весілля. За весільним стійлом на одному кінці сидів цар, на другому я, молоді сиділи посередині, а проти цих — оте мишенятко з нашої казки.
І все було саме так, як оце я кажу, бо коли б я того не бачив і не чув, то як би міг вам розповісти?
Тепер я з дня на день жду до себе в щсті Шперле з калачами, як то годиться за нашим звичаєм. Коли він прийде, то я й вас покличу, щоб і ви його побачили, а потім розповім усе, що нового довідаюся про царевого сина, богатиря Шперле, який і сам незабаром стане царем.


ЦАРИЦЯ ФЕЙ
Було це давно і тільки один раз, і якби його не сталося, то ми б і не знали.
Жив колись великий і могутній цар, у якого були три сини. Коли вони повиростали, цар почав думати про те, як би їх поодружувати, бо лише тоді, мовляв, стануть вони щасливими.
Не відомо, який сон приснився цареві однієї ночі, але рано-вранці він покликав до себе дітей, виліз із ними на вежу, що посеред саду стояла, звелів узяти кожному з них лук і стрілу та й сказав:
—    Пускайте, сини мої, стріли із луків. Де впадуть стріли, там і шукайте своє щастя.
Дітщ слухняно скорилися волі батька, бо, мабуть, вірили, що він не випадково так каже. Стрельнув старший син, стріла його влучила в палац сусіднього царя. Стріла середульшого сина — в будинок багатого пана, а та, яку випустив наймолодший син, полетіла простісінько в небо. Вони ледве в'язів собі не поскручували, стежили та стежили за нею, а вона все летить і летить, все вгору та вгору, доки зовсім не зникла десь у високості. Але потім упала в дрімучий ліс і вгородилася в величезне розлоге дерево.
Старший син поїхав до сусіднього царя, забрав свою наречену та й повернувся з нею до свого батька.
Середульший син. так само подався в дорогу і невдовзі повернувся до батьківського палацу з молодою вродливою нареченою.
Потім помандрував і наймолодший син. Обійшов він усенький світ, доки дістався до того дрімучого лісу, в який його стріла впала. Довго довелося йому блукати між деревами, продиратися крізь гущавину, доки нарешті натрапив на те величезне дерево, у могутньому стовбурі якого стриміла його стріла. Те дерево було велетенське й крислате, росло воно в тому лісі хтозна-відколи. Царевич ухопився за стовбур, вчепився за гілку й почав дертися вгору. Так він з однієї гілки перелазив на іншу, іноді на руках підтягувався, іноді ногами чіплявся, доки не виліз до вершини, а там простягнув руку й схопив стрілу. Коли спускався вниз, то все журився та сумував, під випала йому така нещасна доля. Адже яке щастя можна знайти собі на дереві?
А тут ще одна халепа на його голову: мало того, що стільки проходив задарма, бо так і не знайшов собі нареченої, так ще й сова оката всілася йому на спину, як тільки він відійшов од дерева. Став хлопець відганяти її од себе, але все марно — ніяк не спекається причепи. Пристала вона до нього, наче смола, і сидить, хоч би що.
Він і так, він і сяк, він туди, він сюди, все думає скинути її з себе, але так і не зумів. Поміркував, поміркував і вирішив повертатися з нею додому. Та коли хлопець оглянувся, то бачить, що вслід за ним ідуть ще аж шість сов. Отак і мусив бідолашний царевич іти з цілою зграєю. І те добре, що повертався затемна, бо люди засміяли б.
Як тільки він зайшов до своєї кімнати, всі шість сов посідали, де їм заманулося, а сьома, що від самого початку була на спині, всілася на ліжку.
Що тут робити? Постояв він, постояв, подумав, подумав, та й вирішив залишити все, як є: що вже буде, те й буде. Добре, що хоч спекався своєї ноші!
До того ж царевич дуже втомився, бо стільки ж довелося пройти, стільки зазнати лиха й надивитись у дорозі! Не встиг він головою торкнутися подушки, як одразу ж заснув мертвим сном.
Прокидається він наступного дня вранці і бачить: поряд з ним на ліжку сидить фея-красуня, а в ногах у неї шість служанок та таких гарних, що очей не відведеш, а в кутку складено сім совиних шкур.
Дивувався цар-батько, дивувалася цариця-мати, бо такої красуні їм ніколи не доводилося бачити.
Настав день весілля старшого брата. Найменший царевич і собі пішов на весільний бенкет, але сам, не міг же він узяти з собою свою фею, хоч вона й була його нареченою. Та коли почали танцювати, вона де не візьмись — опинилася біля нього! Ледь побачив її хлопець, забилося в нього серце на радощах. Адже не знайти такої щрасуні не тільки в їхньому царстві, але і в усіх сусідніх. Не даремно ж усі гості очей з неї не зводять. А запрошені на весілля сини інших царів крутилися біля служанок його феї та навперебій до танців їх запрошували. Так і розважались вони до самісінького вечора. Потім фея сіла поряд із наймолодшим сином царевим за стіл, і до півночі вони бенкетували та веселились. А опівночі радійшлися всі по своїх кімнатах. Повернувся до своєї спальні й наймолодший царевич. А за ним і фея. Відпочивали вони до самого ранку. Коли ж вранці прокинулися, то царевич знову побачив совині шкури в кутку. Він аж затремтів, бо згадав, скільки вдму довелося натерпітись та набідуватися через тих сов.
Коли справляли весілля середульшого царевича, їо наймолодший знову прийшов сам, але фея не примусила себе довго чекати, вона ніби з-під землі з'явилася. Його серце знову сповнилося радістю й гордістю. Та й як йому   було не радіти, не  пишатись коли бачив як запрошені сини інших царів та боярів очей із феї не зводять. Але що їм з того! Як кажуть, не дісталися ягідки, то їстимеш і листочки. Нічого іншого не випадало гостям, як брати служанок феї та й витанцьовувати з ними.
Увечері знову всілися за столи.
А найменший царевич, ніби його лихий підкусив, устав з-за столу, пішов до своєї спальні, зібрав совині шкури та й кинув їх у вогонь. Потім повернувся і всівся до столу.
Раптом серед гостей зчинився переполох. І сталося це через те, що одна чз служанок раптом вигукнула:
—    Лихо нам, господине!
Друга додала:
—    Здається, горілим пахне. Ми пропали!
А фея їм у відповідь:
—    Та замовкніть ви, не годиться на бенкеті всілякі нісенітниці плести!
Але невдовзі і третя каже:
—    Немає нам порятунку, господине, нас зрадили, ми пропали! Тепер уже й фея носом повела. Ніби й вона смалене почула. Раптом вони всі стрепенулись і стали голубками.
Тоді фея й каже наймолодшому царевичу:
—    Бачу, що ти невдячний. Але зустрілися ми з тобою лагідно, то й розлучимось по-доброму. І тепер, доки ти не зробиш того, чого ще ніхто в світі не робив, то більше мене не побачиш.
Знялася вона в небо та й зникла десь удалині. А за нею і решта голубок.
Даремно припрошували гості наймолодшого царевича до столу, марно умовляли #ого батьки й рідні брати не журитися: він тільки дивився услід голубкам, а до стдяу так і не підійшов.
Наступного дня він ще до схід сонця подався шукати свою наречену. Знав тепер, що без неї жити не зможе. Попрощався з матір'ю, попрощався з батьком, попрощався з братами та й пішов у світ білий мандрувати.
Забирався він на гори, опускався в долини, ходив по хребтах, продирався крізь нетрі лісів дрімучих, у яких ще нога людська не ступала, проходив по трясовинах та болотах, одначе на слід голубок так і не натрапив. Голову собі сушив, усіх стрічних розпитував та перепитував, але ніхто нічого не міг йому порадити. Серце хлопця обливалося кров'ю, душа наповнювалася смутком, але любов вела хороброго лицаря все вперед і вперед. Часом його охоплював відчай, він уже думав накласти на себе руки, кинутися сторч головою зі скелі, розбитися об стрімкі бескиддя. Та серце підказувало: колись настане край цим поневірянням. Тож і йшов хлопець далі, твердо вірив, що той, хто вперто шукає, подолає всі перешкоди і неодмінно досягне своєї мети.
Одного разу, вибившись із сил, приліг він відпочити в тінявому вибалку. Спав він чи не спав, але раптом прокинувся від страшкого галасу. І що ж він побачив? Три чорти сваряться між собою так, що аж піна з ротів летить, а все ніяк не порозуміються. Не довго думаючи, підійшов хлопець до них та й каже:
—    Сварка без бійки — все одно, що весілля без музики.
—    Твої слова тут ні до чого,— відповіли в один голос чорти.— Ми не сваримося, а просто лаємось!
—    За що ж ви лаєтесь? Бо такий галас зчинили, що й мертвого на ноги поставите!
—    Бачиш, нам у спадщину від батька залишилася пара постолів, одна нечула і один батіг, а ми їх ніяк поділити не можемо.
—    А навіщо вам ділити такий дріб'язок?
—    Е-е, ти не знаєш нічого. Той, хто взувається в постоли, зможе пройти по морю й ніг не замочити. Хто кечулу одягне, того й сам чорт не побачить, навіть коли торкнеться до нього. А батогом треба тільки цьвохнути перед ворогом, і той одразу в камінь перетвориться.
—    О, тоді вам є за що лаятись. Однак це майно одне без одного нічого не варте. Якщо ви мене послухаєте, то я вас по-людському розсуджу.
—    Послухаємо, послухаємо,— в один голос відповідають чорти.— Ти тільки спершу розкажи нам, що до чого, а ми вже потім самі побачимо, що і як робити.
—    Бачите он ті три гори? Так ось: як тільки $ггЩжяу рукою, ви щодуху мчіть до них. Хто перший добіжить, тому все і дістанеться.
—    Добра твоя порада. Так ми й зробимо. Спасибі тобі, чоловіче, що так справедливо нас розсудив.
І помчали чорти з усіх ніг кожен до своєї гори.
Доки вони бігли, царевич озув постоли, натягнув на голову кечулу і взяв у руки батога. Чорти тим часом вибігли кожен на свою йору і ждуть його присуду. А царів син як цьвохне батогом перед кожним чортом, то вони одразу й закам'яніли. А він знову вирушив у мандри.
Не ступив він і десяти кроків, як побачив у небі над собою сім голубок. Провів хлопець їх поглядом, помітив, де вони сіли, а тоді, ясна річ, і сам туди подався, бо заради цього так довго й подорожував.
Ішов царевич по морях, по великих і малих річках, ніби по суходолу, минав різні країни й пустелі, доки не наткнувся на височезну гору, яка впиралася в самісіньке небо. Якраз тут голубки й сіли. І заходився він на ту гору дертися. Переповзав від ущелини до ущелІіни, перелазив зі скелі на скелю, з одного бескиду на інший, ходив по хребтах, над прірвами, доки нарешті; дістався до якоїсь печери. Зайшов він туди і застиг від подиву: стоїть перед ним палац та такий дивовижний, що рівного йому і в цілому свій: не знайдеш. Там жила його наречена — цариця фей. Зазирнув він у сад і побачив свою фею — походжає по доріжках, а за нею шість її служанок. Тут же біг гарненький хлопчик, усе квітами і бавиться і просить фею метеликів йому показати. То, певно, їхній синок.
Зрадів царевич, мало не кинувся до хлопчика. Але стримався, побоявйй налякати дитятко: його самого ж ніхто не бачить, бо на голові — чарівна кечула.
Стало смеркати, а він усе сидить та думає-гадає, як йому з'явитися перед очі феї. Нарешті почув, що кличуть вечеряти, та й наважився. Зайшов до палацу і сів між феями та хлопчиком. Подали на стіл різні страви. Ось він і припав до них, мов голодний вовк: давно вже нічого подібного не їв. А фея тільки дивується: куди це їжа зникає? Звеліла вона ще різних страв подати. Але й вони одразу ж зникли.
А наш витязь тим часом на мить підняв кечулу. Хлопчик побачив його та як закричить:
—    Ось, мамо, мій тато!
—    Твій тато, синку, не прийде до вас, доки не звершить диво-подвигу,— відповідає фея.
Витязь насунув кечулу на очі і знову взявся їсти. А коли на столі нічого не лишилося, фея ще дужче здивувалася і звеліла ще раз подати страви.
А царевич наш на радощах, що син упізнав його, ще раз показався йому.
Хлопчик знову править своєї, а мати не вірить, що її витязь звершив диво-подвиг і знайшов її. Вона ж добре знала, що в ці краї навіть жар-птиця не Залітає. Хлопчик замовк, бо що ж йому лишалося робити, коли батько знову кечулу на очі насунув.
Їв царів син і їв, доки всього, що було на столі, не поїв. Тепер на столі й крихітки не лишилося. А хлопчик знову як закричить:
—    Мамо! Слово честі, це мій тато!
—    Та де ж він? Чи не мариться тобі?
—    Нічого мені не мариться. Тут він, ось коло мене сидить, ось по глянь, мене за руку бере!
Злякалася фей. Тут витязь і відкрився, зняв з голови кечулу та й каже:
—    Ось і я. Даремно ти нашому синові не повірила. Я не знав, що робити, коли оті совині шкури побачив. Думаю, добре зроблю, коли спалю їх і вас од них звільню.
— Мабуть, нам судилося зазнати випробувань,— відповіла фея.— Але годі згадувати минуле. Скажи краще, як тобі вдалося добратися сюди?
Царевич розповів про свої злигодні, потім обняв фею, поцілував сина та й залишився у палаці. Одначе минуло небагато часу, і став він умовляти фею повернутися назад до людей. Послухалась фея, повернулися вони всі разом до царя, до батька хороброго лицаря, і там весілля справили, та таке, що слава про нього весь світ облетіла.
Коли постарів цар, то всі бояри, весь народ обрав наймолодшого сина своїм царем, бо він був хоробрий, мудрий та справедливий. Витязь довго жив та правив царством разом із дружиною. І в їхньому царстві процвітало щастя — через те люди про них і пам'ятають.
Я ж на коні прискакав, щоб про все вам розповісти.


ХОРТОВІ ЧОБІТКИ
Якось восени зайчик подався на ярмарок. Звідки в зайця взялися дві золоті монети, важко сказати, тільки ж він давно вже збирався придбати собі білого капелюха з пір'їною та новий зелений одяг... Та про це він зараз і мріяти не міг, бо лапки в нього зовсім босі.
А вже настала осінь, лили студені дощі, і за ноги хапав холод. Тому заєць натягнув свого старенького капелюха на самісінькі очі, якомога тісніше закутався в свою одежину й швиденько подався на ярмарок купляти взуття.
Ішов він собі й ішов, позираючи то праворуч, то ліворуч та нашорошуючи вуха при кожному шереху. А надвечір заєць зустрівся з мисливським собакою — хортом.
Був цей хорт міцний і високий, одягнений у теплу шубу, а на лапах — новісінькі чобітки. Привітався заєць з хортом, і пішли вони далі разом лісовою пущею.
Ідуть вони й ідуть, а заєць очей своїх не зводить з хортових чобіток: такі вже вони гарні, до того ж заячим лапкам ставало дедалі холодніше й холодніше.
—    Скажи, будь ласка, скільки ти заплатив за чобітки? — боязко спитав заєць.
—    Дві золоті монети,— чванькувато відповів собака.
—    Оце і я йду на ярмарок, хочу купити собі чобітки.
—    Я теж туди. Чобіт там — хоч греблю гати. Аби тільки гроші були.
—    Та в мене є дві золоті монетки,— прошепотів зайчик.
Хорт нічого на те не сказав, а став лише вуса закручувати з таким виглядом, ніби йому геть байдуже, чи є в зайчика гроші.
Ішли вони, йшли, доки не стемніло так, що й дороги вже не видно. А тут ще линув крижаний дощ, і такий холодний, що в бідолашного зайчика зуб на зуб не попадає.
—    Слухай-но, голубе,— каже собака.— Бачу я, що ти босий. А воно ж ніч і холодно. І в тебе гроші при собі. Так само і в мене. Хто знає, що нас жде в дорозі, а в лісі ж, мабуть, повно розбійників.
Заєць щільніше закутався в свою одежину, щоб краще відчувати гроші, які тримав у кишені.
—    Що ж нам робити? — спитав зайчик.
—    А для чого корчма? Щоб можна було перебути ввгоду. Тут ось поруч є ведмежа корчма. Зайдемо до діда Мартина, виспимося як слід, а завтра вранці підемо далі. А тим часом, може й дощ перейде.
Погодився зайчик, і вони почимчикували до корчми. Дід Мартин зустрів їх привітно.
—    Ох і погода! — промимрив старий ведмідь, струшуючи зі своєї люльки попіл.— Добрий господар і собаки не вижене на вулицю в таку погоду... А ти ще й роззутий... Ходи-но ось до вогню, погрій лапи.
Підійшов заєць до печі, а сам весь тремтить.
А хорт шепотить до нього:
—    Попроси чого-небудь поїсти.
—    Попроси, друже, сам. Я не голодний. До того ж, у мене нема дрібних грошей. А якщо розміняю золоту монету, то вважай, що на всю зиму лишуся босий.
—    Ох же й дивак ти, друже! Та хто тебе примушує міняти золоту монету? У мене вистачить грошей заплатити за двох! — І, повернувшись до дща Мартина, хорт сказав: — Подавай нам, голубе, все, що є, бо ми так зголодніли, аж в очах темно.
Дід Мартин, як справжній корчмар, одягнув фартух і заходився подавати страви. Хорт жадібно ковтав шматок за шматком. А соромливий зайчик покуштував лише плачинти з капустою. Він, може, й зовсім нічого б не їв, якби хорт не напосідався.
—    Їж, друже, це для тебе!
Хорт так жадібно хапав страви, що можна було подумати, ніби він цілий місяць нічого не їв. Доки дід Мартин викурив люльку, всі страви були з'їдені.
Здивувався старий ведмідь та й каже хортові:
—    Оце-то так! Не доводилося мені бачити подорожнього, голоднішого за тебе. Та хай, аби тільки було тобі на здоров'я! А тепер ось що: дружба дружбою, а за вечерю треба платити. З'їли ви якраз на дві золоті монети.
Заходився   хорт   нишпорити по   кишенях.   Шукав   він у шубі,   шукав у штанях — нема грошей та й годі. Ось він, сміючись, і каже зайчикові:
—    Плати, голубе!
—    Як це — плати? Хіба ми так домовлялись?
—    Плати! Я гаманець удома забув! Віддам тобі: на ярмарку. Візьму в борг у знайомого торгівця.
—    Не буду платити... Бо залишуся на  зиму босий.
Хорт аж захлинався зо сміху.
Ведмідь спалахнув гнівом та як зареве:
—    Е, ні, не на такого натрапили! Зараз же платіть, а то погано буде!
—    Це він затягнув мене до корчми й запросив до столу,— сказав хорт і зайшовся сміхом,— нехай він і платить!
—    Все це неправда, дідусю Мартине! Зима на носі, якщо я заплачу, то залишуся без взуття!
—    То я що, маю зігрівати усіх голодранців на світі? Тепер я зрозумів, хто ви такі! Змовилися, щоб мене круг пальця обвести! — І ведмідь схопив палицю, яку спеціально тримав за дверима для таких гостей.
А хорт знов показує на зайця.
Заєць затремтів від страху. Хочеш не хочеш, а змушений був витягати з кишені хустку, в яку загорнув свої дві золоті монети, і віддав їх ведмедеві.
А хорт лише пирснув сміхом та ц улігся собі спати. Невдовзі й захропів.
Ведмідь теж пішов спати.
Тільки зайчикові було не до сну. За вікнйм люто завивав вітер, а в шибки барабанив дощ.
І заплакав тихенько зайчик. Як це він дався хортові так обдурити себе? Як подумає, що незабаром прийде зима, завиють хуртовини, з'являться снігові замети, стане ще холодніше, а він ходитиме босий, то ніякий сон не бере.
Все думав та гадав зайчик, як йому бути? І надумав він розбудити собаку й зажадати від нього розрахунку.
Зайшов зайчик до кімнати, де спав хорт, і перше, що він побачив, були чобітки, які стояли коло грубки. Заєць, не роздумуючи, взувся в них, тихцем вийшов із корчми й подався в ліс.
Вранці хорт проснувся і хотів було взутися. Кшувся і сюди, і туди, а чобіт ніде нема. Ведмідь тільки плечима стенув. Хорт же не затримувався більше в корчмі, а чимдуж подався наздоганяти свої чобітки. На мокрій землі добре було видко сліди від чобіток. Ото й побіг гончий собака по тих слідах. Спершу йому важко було бігти, бо занадто ж товстий був, але помалу від біганини став худнути.
Упіймав хорт того зайчика чи ні, не можу сказати, але добре знаю, що й зараз, як тільки побачить десь зайця, то й кидається за ним услід!


ФЕТ ФРУМОС ІЗ ЗОЛОТИМ ВОЛОССЯМ
Було це тоді, коли про таке ніхто й гадки не мав. Тоді одну ногу блохи підковували дев'яносто дев'ятьма оками заліза, а п'ятка її лишалася голою, блоха стрибала до небес і їй зовсім не було важко...
Жив собі колись самітник-пустельник. Сусідами його були тільки лісові звірі. І був він такий добрий, що навіть найхижіші з них корилися йому. Пішов якось він до річки, що протікала недалеко від його хатини. Бачить — на хвилях пливе маленька, забита і з усіх боків просмолена труна, а в ній плаче дитина... Пустельник зайшов у воду й довгою жердиною витягнув труну на берег.
Що ж він побачив, відкривши її? Там лежав двомісячний хлопчик. Як тільки пустельник узяв його на руки, він перестав плакати.
Пустельник радий би залишити хлопчика в себе й виростити його, але згадав, що йому нічим годувати немовля, і гірко заплакав...
І раптом сталося диво: в кутку його хатини виросла виноградна лоза, та така велика — аж до самої стелі!
Старий глянув і побачив грона винограду: деякі з них були стиглими, інші дозрівали, а решта — ще зовсім зелені. Він узяв кілька стиглих виноградин і підніс їх до ротика дитини. Немовлятко з'їло.
Так Пустельник і вигодував дитину.
Коли хлопчик трохи підріс, названий батько навчив його читати, збирати коріння на харчі та полювати.
Якось він покликдв хлопчика до себе й каже:
—    Сину мій, я відчуваю, що з кожним днем сили покидають мене. Старий уже став, днів через три, може, й помру... Коли я засну вічним сном і тіло моє стане холодним, сюди прийде лев. Не лякайся його, синку. Він вириє могилу, а ти поховаєш мене. Скарбу в мене, крім однієї вуздечки, немає... Коли ти залишишся сам, полізь на горище, візьми ту вуздечку й махни нею — до тебе прибіжить кінь, він навчить тебе, як жити далі...
Все сталося так, як говорив пустельник. Третього дня він востаннє попрощавсь з названим сином, ліг і заснув вічним сном. Одразу ж з'явився старий-престарий лев і почав рити яму. В ній хлопчик і поховав небіжчика. Гірко він плакав біля могили три дні й три ночі. Третього дня голод нагадав йому про себе. Підвівся він і з болем у серці пішов до виноградної лози, та вона всохла вже. Пригадав тоді, бідолаха, батькові слова, поліз на горище, знайшов там вуздечку й махнув нею... І ось перед ним з'явився крилатий кінь.
—    Що накажеш, володарю?
Розповів йому хлопчик про своє горе.
—    Тепер я зовсім самотній... Бажька мого, який піклувався про мене, вже нема... Будь зі мною, коню, ми підемо далеко-далеко звідси і збудує мо собі нову хатину, бо тут, біля могили, мені весь час хочеться плакати...
Кінь відповів:
—    Ні, володарю, ми підемо жити до таких людей, як ти.
—    Хіба ще є такі люди, як я і мій батько? — здивувався хлопчик.— Чому ж вони не йдуть до нас?
—    Не йдуть,— відповів кінь,— бо вони навіть не знають про нас. Ми підемо до них...
—    То ходімо! — радо вигукнув хлопчик.
Коли кінь сказав, що хлопчикові треба одягнутися, бо всі люди одягаються, хлопчик знову здивувався. Тоді кінь звелів йому засунути руку в своє ліве вухо. Хлопчик так і зробив, витяг звідти одяг, але не знав, що з ним робити. Та кінь усьому навчив. Хлопчик, уже вдягнений, сів на коня й  вирушив у дорогу.
Коли вони в'їхали до міста, хлопчик побачив там багато людей. Міський шум трохи налякав його.
Через кілька днів, уже звикнувши до міста й до людей, хлопчцк поїхав далі. Незабаром вони прибули в країну фей. Там жило три феї, і він, за порадою коня, найнявся до них слугою.
—    В одній кімнаті, де живуть феї, є ванна,— сказав йому якось кінь.— У тій ванні певного дня замість води тече золото. Хто викупається в ньому, в того волосся стане золотим, а сам він буде красенем.
Кінь сказав також, що в одній з віталень феї тримають три пакунки з одягом і той одяг вони дуже оберігають.
Хлопчик усе запам'ятав, адже він завжди слухав  порад свого коня.
Через кілька днів сестри поїхали в гості до інших фей і звеліли слузі, щоб він, коли почує шум у ванні, негайно тричі вдарив палицею по даху. Це був знак, щоб вони поверталися (у ванні тоді мала текти золота вода).
Коли хлопчик почув, що у ванні шумить, він одразу ж покликав коня.
Кінь порадив йому скупатися в золотій воді. Так він і зробив. Потім вийшов з ванни, захопив пакунки з одягом, сів на коня й полетів швидше вітру. Але як тільки він виїхав за ворота, дім, сад і все обійстя так затремтіли й захиталися, що феї почули й чимдуж помчали додому. Вони побачили, що слуга зник, а разом з ним — і одяг. Феї кинулися навздогін. Коли вони були вже поруч, кінь перестрибнув через кордон їхнього царства й зупинився. Феї теж зупинилися і з досади, що не впіймали слуги, гукнули:    
—    Як же ти обдурив нас! Покажи нам хоч своє волосся! — Хлопчик розпустив по спині своє волосся, і феї захоплено сказали: — Такого гарного волосся ми ще ніколи не бачили! Фет-Фрумос! Гаразд, але поверни нам пакунки з одягом!
Та хлопчик не повернув пакунків, залишив їх собі як плату за службу.
Хлопчик заховав своє золоте волосся під ковпак з волового пузиря, приїхав у місто й найнявся на роботу до царського садівника. Хлопчик мав копати землю, носити воду, поливати квіти. Садівник навчив його, як доглядати за деревами, прополювати грядки від бур'янів.
У царя того було три дочки. Але цар за клопотами забув повидавати їх заміж. Одного разу найстарша дочка сказала сестрам, щоб кожна з них подала до царського столу по кавуну, вибравши його на свій смак. Коли цар сів обідати, дочки поставили перед ним три кавуни.
Цар здивувався й покликав своїх радників — хай вони розгадають поведінку дочок. Зібралися радники, думали-гадали, а потім розрізали кавуни. Розрізавши, побачили, що один з них уже переспів, другий — якраз упору, а третій тільки починає червоніти. Радники сказали:
—    Найсвітліший царю, живи багато років: ці кавуни означають вік твоїх дочок. Вже пора їх видавати заміж.
Тоді цар вирішив знайти їм наречених. Він звелів оголосити про своє рішення по всьому царству. І вже наступного дня почали приходити свати від сусідніх царів.
Старша царівна швидко вибрала собі жениха, і зразу ж справили весілля. Після весілля цар разом зі своїми гостями пішов проводжати молоде подружжя до кордону царства.
Наймолодша царівна залишилася вдома.
Фет-Фрумос, слуга царського садівника, побачивши, що і його господар пішов разом з усіма до кордону, вбрався в одяг «Польові квіти», взятий у фей, розпустив по спині своє чарівне волосся, сів на коня й почав гарцювати по всьому царському саду. А з вікна палацу на нього уважно дивилася царівна.
Згодом і середня царівна вийшла заміж. Весілля гуляли так само довго, як і в старшої. А по весіллі знову проводжали всіх аж до кордону. Цього разу наймолодша царівна знову залишилася сама вдома, вдавши, що захворіла. Слуга садівника теж захотів повеселитисьряк і всі царські слуги. Та веселитися він міг тільки зі своїм конем. Покликав він його, одягнув «Зоряне небо», розпустив свої золоті кучері й почав гарцювали в саду.
А то якось поїхав цар на полювання і взяв з собою усіх бояр та придворних. Наймолодша царівна знову залишилася вдома.
Фет-Фрумос узяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і двома зірками на плечах, сів на коня й почав гарцювати в саду.
Наймолодша царівна ставала сумнішою з дня на день. Вирішив цар і її видати заміж. Та вона й слухати не хотіла ні про яких женихів-царевичів. Тоді цар покликав радників і запитав, як йому бути.
Вони порадили йому побудувати вежу з брамою внизу. Хай через цю браму пройдуть усі царські та боярські сини. А царівна хай кине золоте яблучко в того, хто їй найбільше сподобається.
Так і зробили. По всьому світу огблосили царське рішення. І от через браму вежі пройшли вже всі царевичі та всі боярські сини, але дівчина так ні в кого й не кинула золотого яблучка. Дехто вже думав, що царівна взагалі не хоче виходити заміж, але один старий боярин порадив, щоб через браму пропустили й простих людей.
Тепер через ворота пройшли і садівник, і головний кухар, і стражники, і слуги, і кучери, і наймити. Та все даремно: дівчина нікого не вибрала. Стали питати, чи всі вже пройшли. Відповіли, що не пройшов тільки слуга садівника.
—    Хай і він пройде! — звелів цар.
Покликали слугу садівника і примусили пройти через ворота. Він пройшов, і дівчина кинула в нього яблучко. Слуга скрикнув і побіг, тримаючись руками за голову.
Побачивши там, цар не повірив:
—    Не може цього бути! Тут якась помилка!
Не міг же цар отак просто видати дочку за якогось слугу! І цар звелів ще раз пройти всім через браму, а дочці вдруге кинути яблуко. Трапилося все так, як і раніше: слуга втік, тримаючись руками за голову. Засмучений цар утретє звелів усім пройти через браму. Побачивши, що й цього разу дочка вибрала слугу, він змушений був видати її за Фет-Фрумоса.
Весілля це святкували тихо й таємно: цар дуже не любив молоде подружжя. Він тільки дозволив їм жити при дворі. Слуга садівника став водоносом. Усі царські слуги насміхалися з молодого подружжя і засипали їхню хатину сміттям. Одначе всередині хатина була дуже гарна, чепурна, стояли там такі рідкісні речі, що їй могли б позаздрити й царські хороми. Все це чудове багатство подарував молодята» крилатий кінь.
Царевичі, що сваталися до наймолодшої царівни, образилися на неї й вирішили піти війною проти її батька. Дуже засмутився цар, коли довідався про нашр своїх сусідів. Але що поробиш? І він почав готуватися до війни.
Два старші зяті царя зібрали військо і прийшли йому на допомогу. Фет-Фрумос послав дружину просити царя, щоб і йому дозволили йти на війну. Але цар вигнав її:
—    Геть з-перед моїх очей! Через тебе ж війна почалася!
Але після багатьох благань цар, нарешті, дозволив Фет-Фрумосові підвозити воду воїнам. Зібрався Фет-Фрумос у похід: одягнувся у лахміття і поїхав на шкапині. Незабаром він зі своєю шкапиною загруз у болоті. Саме тоді, коли він намагався витягнути свою конячину з багнюки, нагодився цар з військом. Посміялися вони з нього та й поїхали далі. Коли ж військо сховалося за обрієм, його шкапина перетворилася на крилатого коня. Сам хлопець замінив своє дрантя на «Польові квіти», сів на коня й помчав на поле битви. Ще здалеку Фет-Фрумос побачив, що ворожі війська набагато численніші й сильніші. Із вершини пагорба він налетів, мов вихор, на них і закрутився між ворогами, рубаючи мечем праворуч і ліворуч. Вороги так злякалися несподіваного нападу Фет-Фрумоса, блиску його одягу й крилатого коня, що втекли з поля бою. Побачив таке диво цар і зрадів. Вертаючись із перемогою додому, царське військо побачило, що водовоз і досі не може витягти шкапину з болота. Цар тепер був у доброму настрої і звелів:
—    Ану, допоможіть бідакові та його шкапині!
Не встигли цар та його військо відпочити після битви, як прилетіла звістка, що вороги знову йдуть, тільки вже з більшими силами. Не було чого робити, довелося виступати назустріч ворогові. Наймолодший зять і цього разу просився йти разом з усіма. Його висміяли, але врешті-решт дозволили. Посміялися з нього Ще раз тоді, коли, проїжджаючи мимо, знову побачили його з шкапиною в болоті. А він, як тільки військо з царем сховалося за горою, перетворився в Фет-Фрумоса і на своєму крилатому коні, в одязі «Зоряне небо» примчався на поле бо
Засурмили труби, загриміли барабани, війська ринули одні проти одних. А Фет-Фрумос, побачивши, що вороги сильніші й численніші, кинувся на них з пагорба й примусив їх тікати.
Цар у дуже доброму настрої повертався разом з військом назад і, проїжджаючи мимо водовоза, який все ще смакувався витягти шкапину з болота, звелів допомогти йому.
Але цар до глибини душі був засмучений, коли довідався, що вороги втретє, ще з більшими силами підійшли до кордонів його царства. Було їх більше, ніж листя на деревах, більше, ніж трави в полі. Цар почав гірко плакати і плакав доти, доки в його старечих очах не висохли всі сльози. Але робити нічого, мусив збиратися та йти в похід...
Водовоз також запріг свою шкапину. І після того, як царське військо проїхало мимо болота, де він знову вовтузився зі своєю шкапиною, перетворився в Фет-Фрумоса, скинув лахміття, взяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і зірками на плечах. Він розпустив свої золоті кучері, сів на крилатого коня й за одну мить злетів на пагорб, щоб подивитися на битву.
Вороги обступили царське військо з трьох боків. Надвечір, побачивши, що вороги перемагають, Фет-Фрумос блискавкою кинувся на них, почав рубати на всі боки. Вороги від несподіванки розгубилися і, не знаючи, що робити, розсипалися по полю. Вони тікали, мов курчата від шуліки, куди очі світять, ламаючи собі шиї. Але Фет-Фрумос не давав перепочинку їм, усе гнав і гнав з мечем у руїнах.
Цар, помітивши, що Фет-Фрумос поранений у руку, дав йому свою хустину перев'язати рану...
По дорозі додому цар та його військо знову зустріли водовоза зі шкапиною  в болоті і знову допомогли йому.
Прибули вони додому щасливо. Та незабаром цар захворів і геть осліп. До палацу запросили найславетніших лікарів, ворожбитів та знахарів, але ніхто з них не міг допомогти.
Одного разу, прокинувшись уранці, цар розповів сон. Приснилося йому, ніби якийсь дід сказав, що він стане зрячим. Для цього треба напитися молока рудої дикої кози й помити ним очі...
Цареві зяті — чолрвіки старших царівен — одразу ж і вирушили по козяче молоко. Коли разом з ними захотів поїхати і чоловік третьої, наймолодшої царівни, вони рішуче відмовили йому.
Тоді Фет-Фрумос покликав свого коня й поїхав по болотах, де жили руді кози. Він ловив їх і доїв. На зворотному шляху Фет-Фрумос переодягнувся в звичайного чабана, дістав десь глечик овечого молока і вийшов назустріч старшим зятям царя. Ті запитали:
—    Що у тебе в глечику?
—    Молоко,— відповів чабан, удавши, ніби не знає цих людей. — Я несу його цареві, йому снилось, що він стане зрячим, як тільки помиє ним очі.
Почувши це, старші зяті спробували купити в чабана молоко, але чабан ні за які гроші не хотів продавати його. Коли вони хочуть мати молоко від рудої кози, то іін може дати їм, але тільки тоді, коли Вони погодяться називатися його рабами й дозволять, щоб він поставив на їхніх спинах своє тавро. Чабан додав, що піде звідси й ніколи з ними тут не зустрінеться.
Обидва зяті, порадившись, вирішили, що їм, царевичам і чоловікам царівен, від цього нічого не станеться. І вони дозволили чабанові поставити на своїх спинах тавро; потім забрали овече молоко й повернулися додому. По дорозі вони казали:
—    Коли він хоч словом обмовиться про це, то ми скажемо; що він божевільний! І повірять нам, а не йому.
Отже, повернулися вони до царя й віддали молоко. Цар промивав ним очі, пив його, але ніщо не допомагало.
Незабаром до царя прийшла його молодша дочка й сказала:
—    Тату, промий свої очі оцим молоком. Його приніс мій чоловік...
Цар відповів:
—    Як може зарадити той злидень, коли навіть мої старші зяті, що стільки допомагали мені в війнах, нічого не могли зробити? Хіба я не заборонив вам підходити до мене? Як*ги посміла порушити мій наказ?
—    Можеш карати мене, тату, тільки благаю тебе, промий очі молоком, яке дістав твій покірний слуга...
Наймолодша дочка так просила, що цар нарешті погодився. Взяв у неї молоко, промив ним очі один раз, другий, а на третій день став бачити.
Видужавши, цар влаштував бенкет і запросив на нього усіх бояр та радників. З такої нагоди мусив дозволити прийти й Фет-Фрумосові. Коли веселощі були в розпалі, Фет-Фрумос підвівся і, вибачившись, сказав:
—    Найсвітліший царю! Хіба дозволено рабам сидіти разом із своїми володарями за одним столом?
—    Ні, не дозволено! — відповів цар.
—    Якщо це так, то звели двом своїм гостям, один сидить праворуч, а другий ліворуч від твоєї світлості, вийти з-за столу. Вони — мої раби. Якщо не віриш, подивися: на їхніх спинах моє тавро.
Почувши це, царські зяті знітилися. Але діватися нікуди: вони підвелись і понуро стали біля столу.
Перед закінченням бенкету Фет-Фрумос вийняв хустину, яку дав йому цар на полі бою. І
—    Звідки ця хустина в тебе? — здивувався цар.— Адже я дав її божому ангелові, який допоміг мені перемогти ворога!
—    Ні, найсвітліший царю, ти дав її мені!
—    То це ти допоміг нам?
—    Я, найсвітліший царю.
—    Не вірю! — сказав цар.— І не повірю, доки не покажешся таким, яким був тоді, на полі бою!
Фет-Фрумос вийшов з-за столу, пішов у свою хатину, переодягнувся, розпустив по спині золоте волосся. Всі захоплено підвелися, коли він зайшов у царські хороми. Фет-Фрумос так сяяв, що легше було дивитися на сонце, аніж на нього.
Тепер цар похвалив свою наймолодшу доньку за те, що вибрала собі такого гарного чоловіка. Старий цар зрікся престолу, передав його Фет-Фрумосові, який і став правити царством.
Сівши на престол, Фет-Фрумос звільнив од рабства чоловіків старших царевих дочок і влаштував пишний бенкет. І я там був, носив до печі дрова на кілку, воду — ситом, а жарти — відром. За це я мав:
Мав чотири торби. 
І наперсток чорби, а батіг тому по плечах, хто базікає весь вечір.


ІЛЯНА СІМЗЯНА
Було це тоді, коли росли на тополі груші, а на вербі цвіли фіалки, коли ведмеді хвостами билися, а вовки з ягнятами цілувалися...
Хто не вірить мені, той і не бреше!
Жив собі колись великий і могутній цар, він переміг і підкорив собі всі навколишні царства. Всі переможені царі повинні були посилати до нього по одному синові, а ті мусили служити йому по десять років.
Тільки на самому краю його володінь і залишився один цар, який ніколи й нікому не корився. І тільки тоді, як постарів, йому нічого не лишалося, мусив підкоритися найсильнішому і наймогутнішому цареві. А підкорився — то посилай йому свого сина. Та де ж узяти сина, як у нього тільки три дочки?! І зажурився старий батько. Побачивши його журу, дочки хотіли якось розрадити його. От старша дочка й питає, чого він такий сумний.
— Біда в мене велика,— відповідає цар.— Поки я був молодий, то ніхто з ворогів моїх не смів і думати, щоб напасти на моє царство. Тепер рука моя ослабла, вона не може тримати меча так, щоб ворог тремтів; мій скакун теж постарів і перетворився в жалюгідну шкапину. І я вимушений був підкоритися наймогутнішому на землі цареві... У царя ж такий порядок: кожен, хто йому підкоряється, повинен посилати до нього свого сина на десять літ. А я маю тільки вас...
—    Я піду, тату,— мовила старша дочка.
—    Боюся, що ти повернешся без слави...
—    В одному можеш бути певний, тату,— я тебе не зганьблю!
—    Якщо так, то готуйся в дорогу.
Дівчина сама собі вибрала найкращого коня в царських конюшнях, взяла найдобротніший та найкрасивіший одяг, запаслася харчами на цілий рік.
Батько навчив доньку всього того, що мусить знати молодий витязь, котрий їде на таку високу службу. Потім побажав:
—    Щасти тобі, доню моя, і пам'ятай мої поради.
Дівчина блискавкою вилетіла з двору на своєму коні й за мить зникла за виднокраєм.
Батько потай обігнав її, спорудив мідний міст на межі царства, сам перетворився у вовка і сховався під тим мостом. Коли дочка під'їхала до мосту, він вискочив з-під нього і, вишкіривши зуби та хижо блискаючи очима, кинувся на неї... У дівчини від переляку застигла кров у жилах, вона одразу повернула коня й помчала додому. Батько, який опинився вдома раніше, вийшов їй назустріч і спитав:
—    Хіба я не казав тобі, що не всяка комаха носить мед?
—    Казав, тату. Проте я не знала, що, йдучи на службу до царя, мені доведеться боротися з хижими звірами...
—    Коли так, то залишайся вдома біля свого веретена та віників! Хай мене бог боронить, щоб я помер у ганьбі!
Невдовзі середня дочка стала так само проситися на службу до царя. Після довгих умовлянь та обіцянок батько погодився. Але й її спіткало на кордоні  те саме, що й старшу сестру.
Минуло ще небагато часу, і наймолодша дочка почала проситися в батька:
—    Дозволь, тату, і мені спробувати своє щастя...
—    Твої старші сестри осоромилися. І я дивуюся, як ти осмілюєшся навіть говорити про це, коли ти не навчилася ще й мамалиґи їсти!
Проте як батько не опирався, що він тільки не робив, врешті-решт прохання дочки зворушили його серце. Він сказав:
—    Що ж, їдь... Буде мені з чого посміятися...
Найменша дочка відразу ж подумала, кого б узяти собі в радники. Вона згадала про славні батькові походи і про його бойового коня. Лежав він тепер у конюшні на худих ребрах, весь у струпах. Побачила його дівчина, жаль стиснув її серце. А кінь раптом і каже людським голосом:
—    Видро, щиро ти любиш батька, дівчино. Багато славних подвигів здійснили ми з твоїм батьком замолоду. Але відтоді, як він постарів, на мені вже ніхто не їздить. А нікчемним таким я став тому, що мене ніхто не доглядає й не годує як слід.
—    А як тебе треба доглядати? — спитала дівчина.
—    Мити щодня вдосвіта джерельною водою, годувати вівсом, звареним на солодкому молоці, давати щодня коритечко жарин...
І наймолодша царівна почала робити все так, як хотів кінь. Десятого   дня кінь   стрепенувся і став   таким   гарним та   бистрим, як сарна. Весело глянувши на дівчину, він сказав:
—    Дякую тобі, володарко, за те, що ти зробила мене таким, яким я мріяв бути. А тепер розповідай про свої справи.
—    Мені треба йти на службу до наймогутнішого царя. Скажи, кого з бояр можна взяти в радники?
—    Якщо візьмеш мене,— відповів кінь,— то більше нікого не треба. Я служитиму тобі, як служив твоєму батькові. Тільки щобь ти слухала мене.    
—    І коли ми зможемо вирушити?
—    Навіть зараз, коли хочеш! — сказав кінь.
Дівчина відразу ж і зібралася. Вона взяла простенький одяг, трохи харчів та грошей і сказала батькові:
—    Залишайся здоровий, тату, бо я вже їду...
—    Щасливої дороги, доню моя,— відповів цар.— Тільки не забувай моїх порад!
Пообіцявши, що не забуде, дівчина поїхала.
Батько і їй вийшов назустріч, спорудив мідний місток і став ждати.
По дорозі кінь розповів дівчині, до яких хитрощів вдається батько, аби випробувати її мужність.
Коли царівна під'їхала до мосду, на неї напав такий страшний вовк, що жах скував її душу. Але дівчина тут же оговталася, вихопила меча, пришпорила коня й налетіла на вовка. Ледве вяк той, а то було б йому непереливки.
Дівчина переїхала через мідний міст, як справжній витязь. Батько здивувався її хоробрості, але знову випередив дочку, збудував срібний міст і став ждати...
Тільки-но під'їхала дівчина до срібного мосту, як назустріч метнувся лев з роззявленою пащею, готовий проковтнути її разом з конем. Ікла в нього — як слонові бивні, кігті — немов серпи, а ревів лев так люто, що гойдалися дерева в лісі. Але царівна, підбадьорена конем, кинулася на нього з мечем, і, коли б лев не сховався під мостом, вона б його розсікла навпіл. Так вона переїхала через срібний міст.
Поки вона їхала, батько випередив її, спорудив золотий міст, а сам заховався під ним.
Коли дівчина виїхала на міст, назустріч їй вискочив дракон. Він весь час крутив хвостом і звивався, з усіх його пащек вилітало вогненне полум'я, а язики виблискували, неначе багряні стріли. Побачивши страхітливу потвору, дівчина перелякалася, серце її завмерло. Кінь відчув, що його володарка розгубилася, підбадьорив її, і вона, тримаючи в лівій руці повід, а в правій меча, сміливо напала на дракона.
Майже годину тривала боротьба. Царівна відважно нападалаліа дракона, а той уміло захищався. Нарешті дівчині вдалося поранити його, і він, тричі перевернувшись, став людиною.
Царівна очам своїм не повірила, коли побачила перед собою рідного батька. А він обняв її, поцілував у чоло й сказав:
—    Бачу, доню моя, що ти смілива! Ти добре зробила, взявши собі цього коня. Без нього ти б повернулася додому, як і твої сестри. Я вірю в тебе. Тільки не забувай моїх порад та слухай коня. Щасти тобі!
—    До побачення, тату,— відповіла дівчина, поцілувавши на прощання батькові руку.
Довго чи недовго їхала вона, але побачила на шляху пасмо золотого волосся. Дівчина зупинила коня і спитала, брати його чи ні. Кінь відповів:
—    Візьмеш — будеш каятись, не візьмеш — так само каятимешся. То краще візьми.
Дівчина взяла пасмо, заховала, і поїхали воави далі.
Минали байраки, гори, долини... Нарешті прибули до наймогутнішого, найсильнішого царя.
Цар невимовно зрадів, побачивши перед собою такого витязя. Йому дуже сподобались мудрі відповіді богатиря на всі запитання, було приємно чути з вуст царевича й слова покори. Цар одразу полюбив юнака й залишив при собі.
А сини інших царів, які служили тут при дворі, одразу не злюбили царівну за те, що вона була у великій пошані в царя.
Одного разу прийшли вони до царя й сказали, що прибулий юнак хвалився, ніби знає, де знайти Іляну Сімзяну — Золоту косу, яка примушує зеленіти поля і розцвітати квіти. Розповіли вони також, що в нього є пасмо її волоссіі.
Цар одразу покликав юнака й промовив:
—    Ти знаєш, де знайти Іляну Сімзяну, а мені нічого не сказав, хоч ти в мене в найбільшій пошані.
Зажадав цар побачити пасмо золотого волосся, а потім додав:
—    Ти мусиш привезти сюди володарку цього волосся. А не привезеш— голова з плечей!
Пішла бідолашна дівчина до коня і все йому розповіла.
—    Не журися, володарко,— відказав кінь.— Я саме дізнався, що ми нулої ночі Іляну Сімзяну вщграв дракон і завіз у Країну морських боліт. Але вона заявила, що не полюбити його, поки він не прижене їй табун коней. Поки дракон сушить собі голову, як виконати її забаганку, піди до царя й попроси в нього двадцять кораблів з найкращим крамом. Царівна була не з тих людей, яким треба казати двічі. Вона одразу ж пішла до царя.
—    Я прийшла до тебе, твоя світлість,— мовила царівна,— щоб сказати: наказ твій я виконаю, якщо ти даси мені двадцять кораблів, навантажених найкращим крамом.
—    Добре, хай буде по-твоєму,— виповів цар.
Коли кораблі були вже готові пливти царівна разом з кошем сіла на найкращий, передній корабель, і вони вирушили у морську подорож. Невдовзі караван кораблів прибув до Країни морських боліт.
Тут зупинилися. Царівна взяла шиті золотом та прикрашені коштовним камінням черевички і зійшла з конем на берег. Там вони прогулювались, поки не побачили прегарні палаци. Ідучи туди, зустріли по дорозі драконових рабинь, які охороняли Іляну Сімзяну. Рабині побачили черевички і не могли відвести од них очей. Царівна сказала, що вона купець і що заблудилася в морі.
Рабині пішли в палац і розповіли Іляні Сімзяні, хто прибув. Але Іляна Сімзяна вже й сама побачила з вікна купця і подумала, що випадає гарна нагода звільнитися від дракона, який саме пішов десь шукати коней.
Вона сама вийшла назустріч купцеві. Купець сказав, що в нього на кораблях є чудові товари, і запропонував їй подивитися їх.
Іляна Сімзяна піднялася на корабель. А вибираючи товари, вдала, ніби й не помітила, як корабель відплив од берега...
Дув попутіний вітер, і всі кораблі швидко мчали. Тільки у відкритому морі Іляна Сімзяна вдавано почала лаяти купця за обман.
Кораблі, щасливо припливли до берега. В цей час драконова мати довідалася, що Іляну Сімзяну викрав купець. Розлючено кинулася вона в погоню. З рота в неї вилітало полум'я, немов з велетенської печі. Царівна відчувала, як до неї дістають язики драконового полумія, і спитала коня, як бути. Кінь відповів:
— Візьми в моєму правому вусі брусок і кинь його назад.
Царівна так і зробила. За ними одразу виросла до самого неба кам'яна гора.
Дракониха перелізла через гору і знову погналася за ними. Іляна Сім-зяна побачила, що дракониха ось-ось наздожене їх, і сказала про це купцеві. Той шепнув щось коневі, вийняв у нього з вуха щітку й кинув її позад себе. Вмить за ними виріс такий густий ліс, що через нього не міг би пролізти й найдрібніший звір.
Дракониха гризла дерева, перестрибувала з гілки на гілку, з верхів'я одного дерева на інше, поки таки не вибралася з лісу, і знову погналася за втікачами. Коли ті побачили, що вона вже наздоганяє їх, кінь порадив, щоб царівна зняла з пальця Іляни Сімзяни перстень і кинула його. Як тільки вони зробили це, за ними виросла крем'яна стіна.
Дракониха не могла ні перелетіли через ту стіну, ні перегризти її. Тоді вона знайшла в стіні дірочку від персня і так почала дути в неї, що полум'я летіло на віддаль, яку не проїдеш і за три години. Цим полум'ям вона хотіла спопелити втікачів. Але вони сховались під стіною, і полум'я не діставало їх.
Дракониха відзачила, що всі її старання марні, й луснула з досади. Втікачі зачекали, поки дракониха остаточно сконає, потім купець заклав палець у дірку в стіні, і стіна зникла, немов її й не було. Тільки золотий перстень лишився на пальці.
Незабаром вони прибули до царського двору. Цар закохався в Іляну Сімзяну з першого погляду. Та на душі в Іляни було невесело, бо її серце належало юнакові, який визволив її з лабет дракона.
Коли цар почав примушувати Іляну Сімзяру стати його дружиною, вона сказала:
—    Я не можу вийти за тебе заміж, поки ти не приведеш сюди табун кобил із жеребцями...
Цар покликав юнака і звелів:
—    Іди зараз же і прижени табун кобил із жеребцями. Не приженеш — не побачиш більше світу білого!
Вклонилася царівна і вийшла. Пішла до коня й розповіла про царський наказ. Кінь сказав:
—    Дістань дев'ять буйволячих шкур, просмоли їх та обтягни мене ними. Не бійся, ми переможемо й цього разу.
Царівна зробила все, як велів кінь, і вони поїхали. Довго чи недовго їхали, але прибули, нарешті, туди, де паслися кобили. Тут вони побачиш дракона, який теж хотів піймати кобил для Іляни Сімзяни. Царівна розповіла драконові, що Іляну Сімзяну викрав якийсь купець, а мати його, дракониха, померла з досади, бо не змогла догнати злодія.
Почувши це, дракон теж розгнівався, що в його очах потемніло. Догадавшись, що перед ним людина, яка викрала Іляну, дракон заревів і кинувся на царівну. Але вона не розгубилася. Кінь захищав її від ударів. Коли дракон замахувався мечем, кінь підстрибував так високо, що меч не досягав їх, коли ж царівна піднімала меча, кінь пролітав над головою дракона, і вона влучала прямо в ворега. Вони так довго і люто билися, що, здавалося, земля провалиться під ними. Та раптом царівна приловчилася і відрубала драконові голову. Потім, кинувши його на розтерзання воронам та крукам, пішла до табуна.
Тут кінь сказав царівні, щоб вона вилізла на високе дерево і звідти дивилася, як битиметься він. Вона так і зробила, а кінь тричі заіржав, і всі кобили збіглися до нього. Та раптом з'явився жеребець і кинувся на коня царівни. Між ними зав'язалася така бійка, що страшно було дивитися. Жеребець налітав на коня й гриз його. Коневі, однак, не було боляче, бо він же в буйволячих шкурах. А коли сам налітав на жеребця, то кусав його до кісток. Так билися вони, поки жеребець, увесь покусаний і закривавлений, ледве тримався на ногах.
Дівчина злізла з дерева, сіла на свого коня й погнала табун кобил, а жеребець ледве-ледве шкутильгав за ними.
Біля царського двору назустріч їм вийшла Іляна Сімзяна й почала називати кобил по іменах, Почувши її голос, жеребець стрепещувся і знову став таким, яким був раніше: зникли всі його рани.
Іляна Сімзяна сказала цареві, щоб хтось подоїв кобил. Але хто міг підійти до них? Навіть стояти поряд з ними було страшно!
Цар звелів царівні подоїти кобил. Дівчина знову пішла до свого коня за порадою.
—    Не сумуй, володарко,— відказав кінь.— Піди на зелений горб за царським палацом, знайди там великий камінь, витягни з-під нього чарівну паличку і тричі вдар нею сиву кобилу по спині.
Царівна так і зробила. І раптом линула така злива, що вода вмить піднялася коням по коліна, потім ударив міцний мороз, вода замерзла, і кобили не могли зрушити з місця. Царівна в ту ж мить пішла доїти їх.
Але Іляні Сімзяні забаглося, щоб цар виконав ще одну її   примху.
—    Коли ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною,— сказала вона,— то дістань мені кришталеву вазу з палацу, який стоїть у чарівному лім за алмазною річкою.
Цар знову звелів царівяі виконувати забаганку Іляни Сімзяни. Дівчина пішла до коня, і той сказав їй:
—    Це останній, але найважчий наказ царя. Та ти не сумуй, володарко, бо тепер цареві буде кінець!
Вони вирушили в путь дорогу. Ідуть, а кінь розповідає:
—    Кришталева ваза стоїть на алмазному столі в маленькому палаці, а охороняють його лісові феї. Вояж не сплять ні вдень, ні вночі. Іноді до них приходить старий чаклун, щоб навчати їх чарам. Тоді на варті залишається одна фея. Якби нам потрапити туди саме в такий час, то було б дуже добре. Бо хто його знає, скільки доведеться чекати...
Розмовляючи, вони не помітили, як перейшли алмазну річку. Ось вони вже й біля палацу. На їхнє щастя, туди прийшов і чаклун... А в дворі лишилась одна фея. Втомлена і знесилена, вона лягла на порозі й міцно заснула...
Царівна пройшла навшпиньки попід стіною до дверей, нечутно переступила через фею, схопила на алмазному столі вазу, так само тихенько вийшла з палацу, йла на коня, й вони помчали як вітер.
А фея прокинулась, побачила, що нема вази, й голосно заплакала. Одразу збіглися всі лісові феї й теж заридали.
—    Хай злодій перетвориться в жінку, якщо він чоловік, і в чоловіка — якщо це жінка!
Прокляття чаклуна відразу збулося: царівна перетворилася в красеня-хлопця...
Цар, побачивши, що йош слуга став ще вродливішим, не повірив своїм очам. А хлопець сказав:
—    Найсвітліший царю, я з честю виконував усі твої накази. Тепер, думаю, я все зробив, що міг. Будь щасливим і царюй до кінця своїх днів.
—    Я задоволений твоєю службою,— відповів цар.— Після моєї смерті — це я кажу при всіх придворних — ти сядеш на мій трон, бо нема в мене сина, а якщо й буде, то ти станеш його правою руїшю.
Іляна Сімзяна, побачивши, що й це її бажання виконано, вирішила помститися цареві. Адже вона хотіла, щоб цар сам дістав їй кришталеву вазу.
І вона звеліла підготувати молочну ванну. Потім накивала привести-жеребця, щоб той своїм диханням охолодив повітря. Жеребець однією ніздрею дув свіже повітря на Іляну Сімзяну, а другою гаряче — на царя. І так дув, що цар обпікся і вмер.
Тоді Іляна Сімзяна звернулася до хлопця:
—    Ти привіз мене сюди, пригнав мій табун кобил, убив дракона, який викрав мене, дістав кришталеву вазу... Будь же моїм чоловіком!
—    Я буду твоїм чоловіком, якщо ти мене вибрала,— відповів хлопець.
Три тижні гуляли весілля, і всі були раді, що доля послала їм сміливого царя, який здійснив стільки подвигів.
А царював він справедливо, захищав бідняків і нікого не кривдив. І, може, живе ще й досі зі своєю дружиною, якщо не помер...
І я був на їхньому весіллі та зітхав, стоячи надворі, бо ніхто й не подумав запросити мене за стіл: адже для непрошеного гостя немає стільця.


СІЛЬ У СТРАВІ
Було це тоді, коли цього і в згадці не було, коли росли на тополі груірі, а на вербі цвіли фіалки, коли ведмеді хвостами билися, а вовки з ягнятами цілувалися... Найбільший же брехун той, хто не повірить мені...
Жив собі цар, а в того царя було три дочки. Залишившись удівцем, він усю свою любов віддавав дочкам. А доньки й собі робили все, щоб батько забув печаль, яка охопила його після смерті матері.
Якось цар питає старшу дочку:
—    Доню моя, ти мене любиш?
—    Як же не любити тебе, тату? Люблю — як мед!
Вона сказала так, бо подумала: що може бути на світі солодше за мед?
—    Живи, доню моя,— радо вимовив цар,— живи мені на радість!
Потім він питає середню дочку:
—    А ти любиш мене, доню моя?
—    Люблю, як цукор, тату!
—    Хай буде тобі щастя, доню моя! Живи мені на радість!
Бачите, ці підлесні дівчата вміли виказати на словах любов до свого батька більшу, ніж вона була насправді. Та й сам цар вважав, що солодшої любові за мед та цукор не буває.
Потім, глянувши на молодшу дочку, що стояла осторонь та соромливо мовчала, він запитав і в неї:
—    А ти, доню моя, любиш мене?
—    Як сіль у страві, тату! — люб'язно відповіла вона, щиро усміхаючись батькові.
Почувши це, сестри зайшлися сміхом, а батько спохмурнів, розгнівався й сказав:
—    Чому ти не сказала, яка солодка твоя любов до батька? Хіба для цього я з сил вибивався, щоб виростити вас, вивчити, щоб ви були найкращими в усьому світі? Геть звідси разом зі своєю сіллю!..
Побачивши, що розгнівила батька, наймолодша царівна ладна була вмерти. Та набравшись мужності, вона сказала:
Пробач мені, тату: я не хотіла образити тебе... Я думала, що любов моя до тебе, коіш не вища за любов моїх сестер, то принаймні не гірша від меду й цукру.
—    Ти ще смієш перечити? — обірвав її батько.— Геть від мене, безсоромна, щоб я й імені твого не чув більше!
Дівчина зайшлася сльозами й вирішила піти, куди очі світять. Вона одяглася, як простолюдинка, і помандрувала від села до села, поки не прийшла до двору якогось царя.
Біля воріт палацу побачила її ключниця й спитала, що їй треба. Дівчина сказала, що вона бідтг сирота і;що хотіла б найнятися на роботу. А в ключниці якраз саме звільнилася помічниця. Тож ключниця спитала, яку дівчина хоче плату. Але та відповіла, що вона служитиме деякий час без плати, а коли її роботою будуть задоволені, то хай дадуть, скільки вважатимуть за потрібне.
Дівчина була роботящою, слухняною й розумною. Вміла чисто прибирати в кімнатах, уміла місити тісто, варити варення, готувати різні страви, які можуть бути окрасою царського столу. І ніхто не скаржився на неї, ніхто не ображався.
Чутки про чесність, порядність і слухняність дівчини незабаром дійшли до самої цариці, й вона захотіла побачити її.
Дівчина сподобалась цариці, і та взяда її до себе в покоївки.
Куди тільки йшла цариця, туди брала й дівчину з собою. Що й казати, полюбила її, як власну дитину!
Цар почав дивуватися, що цариця так прив'язалася до цієї бідної сироти. А в царя був єдиний син. Батько й мати дивилися на нього, як на сонце.
Цар, ідучи на війну, взяв з собою й сина, щоб призвичаїти його до військових походів. А сина звідти привезли додому пораненого.
Як мати побивалася біля цього, як жаліла його! Вона не знала ні дня, ні ночі, весь час була біля його ліжка... А коли не могла більше триматися на ногах, то тільки покоївці довіряла доглядати за ним.
Мудрі й добрі слова дівчини, її мила й щира ласка викликали в серці хворого почуття, яких раніше в нього не було. І царевич полюбив її більше за рідну сестру.
Одного разу, коли царевич відчув себе краще, він заговорив з матір'ю:
—    Знаєш, мамо, мені пора женитися...
—    Добре, синку, добре. Ми з батьком підшукаємо для тебе пристойну царівну.
—    Я її вже знайшов, мамо!
—    А хто ж вона? Я її знаю?
—    Не сердься, мамо, коли я тобі скажу. Люблю я, мамо, твою покоївку, як свою душу. Скількох я царівен бачив, але жодна з них не сподобалась мені так, як вона.
Знаючи, що дівчина, яку вибрав її син,— порядна, слухняна й розумна, мати погодилась.
Тепер треба було ще переконати царя, щоб він теж погодився з вибором сина.
Зробити це було не дуже важко, бо мати й син так вихваляли дівчину, як тільки могли.
Отже, цар і цариця заручили сина з покоївкою.
Коли стали готуватися до весілля, наречена почала благати запросити й такого-то царя, але вона не сказала, що він її батько.
З'їхалися гості з усіх усюд, почалося весілля.
Увечері було накрито царський стіл усякими стравами, напоями, пирогами та різними ласощами.
Наречена розпоряджалася кухарями, які готували страви. Але сама готувала окремо такі ж страви лише для одного гостя. Потім звеліла слузі, щоб він, коли подаватиме на стіл, поставив їх перед царем, якого запросили за її бажанням.
Вірний слуга зробив так, як було звелено.
Сівши до столу, гості почали їсти й веселитися так, що ні в казці сказати, ні пером описати.
Запрошений цар, тобто батько нареченої, як тільки побачив наречену, то вже не зводив з неї погляду. Він і вірив, і не вірив своїм очам...
Дивлячись, як гості смачно уминають їжу, цареві теж захотілося їсти й веселитися, але він раз-другий попробував страву і відставив її вбік.
Дивувався цар: як це всі гості так їдять страви, коли для нього вони зовсім несмачні...
Зрештою, набравшись сміливості, запитав про це сусіда за столом. Той відповів, що таких смачних страв не їв, відколи й знає себе. Покуштував і цар страву з тарілки сусіда, а вона справді смачна. Голодний цар хотів їсти. Але хіба ж їстимеш те, що в нього?
Згоряючи від сорому, цар час від часу, щоб з нього не сміялися гості, все ж таки куштував ті страви, які йому подавали. Нарешті він не витримав, підвівся і сказав:    
—    Для чого, царю, ти покликав мене на весілля свого сина? Щоб поглузувати з мене?
—    Що ти, що ти, твоя світлість, як тобі могло таке на думку спасти? Адже частую тебе не гірше від інших...
—    Ні, пробач мені, царю, страви у вйіх гостей смачні, а моїх не можна їсти!
—    А ви знаєте, як усе було?
Наречена приготувала страви, для батька без солі, тільки з медом і цукром, навіть у сільницю, яка стояла перед ним, насипала цукру. Даремно бідний цар думав, що там сіль, брав її ножем і посипав страви...
Тоді з-за столу підвелася наречена і сказала цареві-свекру:
—    Це я приготувала страви для царя, який колись розгнівався на мене: він мій батько. Нас у нього було три дочки. Батько спитав якось нас, як ми його любимо. Старша сестра сказала, що любить, як мед, а друга — як цукор. Я відповіла, що люблю його, як сіль у страві. Батько розгнівався й вигнав мене з дому.; Доля не дала мені загинути. Тепер я хотіла переконати батька, що без меду й цукру людина може прожити, а без солі — ні. Тому й приготувала страву без солі.
Усі гості в один голос визнали, що дівчину несправедливо вигнали з батьківського дому.
Тоді батько дівчини признався, що він не зумів оцінити розум своєї дочки, і попросив пробачення.
Дівчина й собі поцілувала батькову руку та попросила пробачення, якщо вона своїм вчинком образила його.
Потім вони стали так веселитися та розважатись, що слава про це весілля пішла по всьому світу. Я вже й не пам'ятаю, веселився чи не веселився батько царівни, але свекор і веселився, і пишався невісткою: і хорошого роду, і мудра, і працьовита.
Я на коні прискакав і цю казку розказав.
Я на ложці прискакав, щоб сказати: хай живе той, хш слухав мене!
Я скакав на веретені, щоб сказати: хай живе й той, хто розповів це все!


ТОДОРІКЕ
Жив собі в селі, що загубилося в гірських літах, бідний чоловік з трьома синами. Щоб виростити їх, він наймитував усе життя.
Два старших сини, як тільки виросли, почали торгувати. Їздили вони по всьому світу, скрізь обдурювали людей, а самі складали гріш до гроша та наживалися. Батькові вони не допомагали, залишили його, старого й немічного, разом з найменшим сином — малим Тодоріке. «Хай, мовляв, помирають з голоду!»
Але Тодоріке, дарма, що малий, був слухняним і працьовитим хлопцем. Зовсім мало сили в Тодоріке, але він день при дні працював то в одного, то в іншого господаря, аби тільки заробити щось на хліб собі та своєму старому бІтькові.
Коли хлопчик трохи підріс, старий чабан, якому він допомагав пасти отару, почав учити його грамоти. Невдовзі Тодоріке знав уже більше за свого вчителя.
Тодоріке спало на думку, що варто було б війти на заробітки до царського міста, найнятися там до якогось боярина, на зароблені гроші купити батькові взуття, собі справити новий одяг і поправити господарство.
Зі сльозами на очах вислухав його старий батько, а потім каже:
—    Що ж, сину мій, коли ти так бажаєш, то йди. Але до царського міста не близький світ. Попроси братів, вони їдуть туди, хай візьмуть тебе з собою. Для них це дрібничка. Вони ж твої брати!
Тодоріке пішов до старшого брата, той саме розкладав сир. Розповів йому про свій намір, а брат глипнув на нього і відповів:
—    Гаразд, поїдеш з нами, але харчі бери свої, бо в нас для тебе нема!
Рано-вранці наступного дня Тодоріке попрощався з батьком, перекинув через плече торбину з мамалиґою й цибулею та шзалишив рідну оселю.
Довго їхали брата лісом, то виїжджаючи на гору, то спускаючись у діл, доки не зійшло сонце.
Старший брат вирішив зупинитися і, поки відпочинуть коні, поснідати. Сказано — зроблено. Звернули вони з дороги й зупинилися під деревом. Брати розклали багатий сніданок, а Тодоріке, щоб не заважати їм, оді-йшов убік і став їсти мамалиґу з цибулею.
Брати не стільки їдять, скільки перешіптуються між собою:
—    Навіщо ми його взяли? Він нам тільки зашкодить...
—    Треба одіслати його додому...
—    Хай він краще в лісі заблудить, адже цей ліс, кажуть, заворожений...
Поснідавши, брати поїхали далі. Надвечір, перед заходом сонця, старший брат каже Тодоріке:
—    Знаєш, ми піднімемося на оцю гору, потім спустимося з неї. Там і буде царське місто. Це дорога довга. А в тебе ноги молоді, іди цією стежкою навпростець, а при вході в місто зачекай нас у заїжджому дворі.
Тодоріке повірив братові і весело попростував стежкою. Ішов він, ішов, раптом стежка обірвалася і перед ним вигулькнула прірва, та така глибока, що аж моторошно. Хлопець вирішив, що збився з дороги, і хотів вернутися назад, але не знайшов стежки, якою щойно прийшов. Дерева ніби пересунулися й заховали її.
Сонце зайшло. В лісі стемніло. Тодоріке хотілося їсти й пити. І тут під величезним буком він помітив мурашник. Працьовиті мурашки заготували собі, мабуть, на зиму досить харчів, і хлопець вирішив знайти тут щось їстівне.
Він узяв прутикіа, але не встиг ткнути ним у мурашник, як звідти пролунав тоненький голосок:
—    Тодоріке, не знищуй нашої багатоденної праці. Я знаю, ти голодний, але потерпи, а ми тобі в пригоді танемо. Я — цариця мурашок, і як тільки ти мене покличешся відразу прийду.
Тодоріке викинув прутика й позрз на дерево подивитися, чи не світиться де вогник.
На дереві він почув, як гудуть бджоли в дуплі. Хлопець зрадів і почав шукати гілочку, щоб дістати нею меду. Та раптом почув:
—    Тодоріке, не руйнуй нашої праці. Нам так важко було збирати мед на зиму. Якщо ти забереш його, наша родина вимре з голоду. Потерпи трохи, а ми тобі можемо в пригоді стати — цариця бджіл, і як тільки ти покличеш мене, я відразу прилечу.
Тодоріке міцніше затягнув пояс, подивився навкруги і, не побачивши ніде вогника, вмостився на гілляці й заснув.
Наступного ранку, як тільки виглянуло сонце, Тодоріке зліз з дерева. Над ним весело гули бджоли, а внизу метушилися мурашки.
Тодоріке хотів було відійти подалі від прірви. Але не встиг і кроку ступити, як почув жалібне цвірінькання:  це випало з гніздечка неоперене пташеня. Хлопець обережно взяв його, виліз на дерево й поклав у гніздо.
Пташка-мати, побачивши своє пташенятко в гнізді, промовила:
—    Тодоріке, ти — чудова людина! Коли тобі буде сутужно, ти тільки поклич мене, і я прилечу. А тепер, щоб вибратися з пралісу, оцією стежкою спуікайся на дно прірви, потім по течії струмка дійдеш до царського міста.
Хлопець вислухав усе і спустився на дно прірви. Напився там прозорої води з гірського струмка і з новими силами пішов далі, поки не дійшов до царських полів, де люди жали пшеницю. Тодоріке одразу найнявся на роботу.
Коли зайшло сонце, Тодоріке, втомлений і голодний, одержав плату за роботу. Але одержав не стільки, скільки заробив, хоч працював він завзято і зробив більше за всіх. Прикажчик сказав, що такому хлопцеві не можна платити більше, ніж дорослим, і видав Тодоріке лише половину платні. Хлопець був і цьому радий.
Другого дня рано-вранці Тодоріке знову пішов жати пшеницю. Прикажчик охоче прийняв його на роботу, бо знав, що працює хлопець добре, а платити йому треба тільки половину. Та цього разу йому не вдалося обдурити малого. Той працював за трьох, а перед тим, як іти за платнею, він підрахував заробіток та ще додав до нього половину вчорашньої неодержаної плати. Прикажчик здивувався, що хлопець уміє рахувати, і запросив його собі в помічники до царського двору. Тодоріке погодився, сподіваючись, що в палаці краще платитимуть і він зможе швидше повернутися додому.
Правда, згодом Тодоріке переконався, що при дворі зібралася зграя шахраїв, навіть сам цар надзвичайно пожадливий, злостивий і несправедливий.
Якось увечері серед купців, що прийшли до царського двору, Тодоріке впізнав своїх старших братів. Побачили й вони його. Побачили — і злякалися, що він їм стане на перешкоді.
Прикажчик саме одержав наказ царя за два дні обмолотити пшеницю й тепер сушив собі голову, як це зробити, бо пшениці багато, а людей мало.
Один із братів Тодоріке підійшов до прикажчика й шепнув йому, ніби Тодоріке хвалився, що може за одну ніч змолотити пшеницю й засипати її в комори. Почувши це, прикажчик одразу подався до царя. Цар дуже здивувався і захотів побачити людину, яка сама може за одну ніч зробити те, що не під силу десяткам людей за багато днів. Адже пшениці двадцять чотири скирти, і кожна вища й ширша за царський палац!
Цар, побачивши Тодоріке, не повірив, що цей хлопчина обмолотить пшеницю, але подивився йому в вічі й крикнув:
—    Якщо ти до завтра не обмолотиш пшениці, то позбудешся голови!
Тодоріке знав, що жарти з царем погані, і пішов у свою комірчину,
понуривши голову. Раптом він згадав дрімучий ліс. Але не встиг до ладу й подумати про мурашок, як щось легенько торкнулося його руки. То була цариця мурашок. Вона спитала:
—    Скажи, друже, яке горе в тебе? Чим тобі допомогти?
Тодоріке розповів їй усе, як було, а цариця мурашок сказала:
—    Не впадай у відчай. Ми тобі допоможемо.
Тодоріке пішов у царський двір. Там стояли велетенські, мов мур, скирти. Хлопець показав цариці мурашок ці скирти, й комори, куди треба було зсипати зерно. Цариця тричі стрепенула крильцями —і вмить увесь двір наповнився мурашками. їх було так багато, що й кроку не ступиш. Мурашки миттю вишикувалися й пішли: то до скирт, то до комор, то до скирт, то до комор. Кожна мурашка несла по одній зернині. Не минуло й години, а на подвір'ї не лишилося ні колоска, ні зернини: вся пшениця була вимочена й перенесена в комору.
Коли засіки виповнилися зерном аж до стелі, мурашки раптом зникли, ніби їх тут ніколи й не було.
Замкнувши комори, Тодоріке пішов спійи. Тієї ночі ніхто не спав солодше за нього.
Наступного дня всі придворні здивовано зазирали в комори, наповнені зерном. Прикажчик, щоб піддобритися до хлопця, якого вже став трохи побоюватись, дав йому гаманець з грішми, а сам чимдуж подався до царя.
Здавалося б, усе було гаразд, якби братів Тодоріке не точила заздрість, що менший брат має гроші.
Зібралися вони, порадились, а ввечері потай пішли до царя й наговорили йому, ніби Тодоріке хвалився, що може спорудити палац, кращий за царський, до того ж увесь із воску!
Цар наказав привейи до нього хлопця. Коли Тодоріке прийшов, він звелів:
—    Збудуй мені палац із воску, але щоб він був кращий за мій! Не зробиш — не бачити тобі сходу сонця!
Почувши це, Тодоріке ледь не впав. Але він знав: цар не любить жартувати. І пщюв понуро до своєї комірчини.
Міркуючи, як вийти з цього важкого становища, згадав хлопець про бджолине дупло в пралісі і про царицю бджіл. Згадав — і одразу ж почув ледве вловиме дзижчання за вікном, а потім і голос:
—    Тодоріке, відчини вікно... Навіщо ти мене кликав?
Зрадів Тодоріке, квапливо відчинив вікно, бджола сіла на підвіконня, уважно вислухала розповідь Тощріке, а потім сказала:
—    Не сумуй, хлопче. До ранку все буде зроблено!
Цариця бджіл прогула тричі — і весь царський двір наповнився працьовитими бджолами. Одні носили віск, інші зліплювали його, треті рівняли стіни, а четверті різьбили всілякі прикраси, які радували око, п'яті махали крильцями, щоб швидше   висихали стіни та ліпні прикраси на них. До ранку обіч із царським палацом виріс швий незрівнянно кращий: весь із воску, а його прегарні стіни сяяли золотими візерунками.
Цар невимовно зрадів, побачивши новий палац, і звелів одразу ж переселитися туди. Потім покликав Тодоріке й каже:
—    Хлопче, я бачу, ти розумний і можеш виконати будь-яку мою вимогу. Від сьогоднішнього дня ти будеш у мене стражником! — І дав йому два гаманці з золотими монетами.
Брати, побачивши, що Тодоріке в пошані у царя, а на них, на братів, ніхто й дивитися не хоче, розізлилися ще дужче і вирішили будь-що погубити хлопця. Порадившись, вони знову пішли до царя й сказали, що Тодоріке нахвалявся, ніби може впіймати і зв'язати найзаклятішого царевого ворога — дракона!
Цар одразу ж звелів покликати Тодоріке, а коли той прийшов, він і каже:
—    Завтра ж іди й приведи сюди зв'язаного дракона! Не приведеш — знайду тебе навіть під землею!
Цього разу Тодоріке не сумував. Він спокійно вийшов, уійів торбину через плече, сокиру за пояс та й пішов у путь-дорогу.
Ідучи, Тодоріке весь час думав, як виконати царський наказ. Про дракона він чув, ніби той досягає однією щелепою до неба, а другою до землі, з його ніздрів і рота вилітає вогонь, що в нього величезний хвіст... Правда, ніхто дракона не бачив, але всі добре знали, що він страшенно ненавидить царя.
Ішов Тодоріке, ішов і на світанку  прийшов до кордонів   драконового царства.  Зупинився в чагарнику,  сів біля струмка відпочити.  І згадав про ту птицю в лісі, пташеня якої він колись урятував...
Одразу ж біля нього з'явилася пташка й запитала, що він хоче.
Хлопець розповів їй усе й попросив поради. Подумавши, птиця спитала хлопця, чи знає він дракона.
—    Ні,— відповів Тодоріке,— я його ніколи не бачив. Але чув, ніби він може міняти свій вигляд...
—    Це справді так. Ніхто ніколи не бачив його в тому самому вигляді. Одне тільки в нього ніколи не міняється: він завжди злий. І надзвичайно сильний. Він легко може розбити скелю, а однією рукою — побороти ціле військо!
—    Якщо він такий сильний, то як же мені його зв'язати й привести до царя?
—    Його можна взяти тільки хитрощами. Бери оцю пір'їну, поклади її за вухо,— звеліла птиця,— і перетворися в старого діда. Отак... Тепер усе гаразд, не бійся зустрічі з драконом!
Навчивши Тодоріке, як і що треба робити, птиця зникла.
Незабаром з-за кущів вийшов мисливець з натягнутим луком у руках. Був він високий і товстий, з розкуйовдженим чубом і нечфсаною бородою. З-під густих кущуватих брів пронизливо дивилися злі очі. Це був дракон. Побачивши Тодоріке, який щось тесав, він зупинився й спитав:
—    Гей, діду, що ти тут робиш?
—    Діжку.
—    Діжку? Навіщо?
—    Щоб посадити в неї сусіднього царя.
Дракон насторожився:
—    Царя хочеш спіймати? Навіщо?
—    У мене з ним давні рахунки. Ворожка сказала, що піймати його можна тільки діжкою,— відповів Тодоріке.
Дракон стрепенувся, насупився. Задумливо дивився якийсь час на Тодоріке, а потім каже:
—    Не подобається мені, діду, як ти працюєш. Стара, безсила ти людина. Давай я тобі допоможу... Тільки щоб піймав царя...
Тодоріке тільки цього й треба.
—    Почекай мене тут, а я скоро повернуся.
Дракон пішов, а невдовзі приніс велику діжку на спині.
—    Дивись, діду, якого прекрасного будиночка зробив я для царя! Ану глянь, добрячий?
Тодоріке подивився, чи товсті стінки в діжці, перевірив обручі. Обручі були міцні, дно теж надійне.
Діжка справді добротна. Оглянувши її, Тодоріке сказав:
—    Так, добряча діжка! Але треба було б перевірити, чи міцно вона збита. Шкода буде, коли цар втече від нас...
—    Давай, діду, я полізу туди, а ти закрий кришку. Зараз я подивлюся, чи немає де щілини та чи міцні дошки.
Сказано — зроблено. Дракон поліз у діжку, а Тодоріке закрив його й питає:
—    Видно світло?
—    Видно,— відповідає дракон,— через кришку.
Тодоріке міцніше притиснув кришку, знову питає:
—    А тепер?
—    Нічого не видно. Як у льоху.
—    Добре. Тепер надмися, щоб знати, чи витримає діжка.
І дракон надувся так, що затріщали дошки та лопнув один обруч. Тодоріке швиденько склепав його, набив на діжку і знову   до дракона:
—    А тепер надмися!..
—    Більше не можу. Діжка міцна... Чудова!
Коли міцна й чудова, драконе, то залишайся а ній. Я саме за тобою сюди й прийшов.
З діжки почулося таке ревисько, що аж дерева навкруги захиталися. А Тодоріке вийняв з-за вуха пір'їну, знову став молодим, перекинув діжку й покотив її.
Другого дня він уже був з нею біля царського двору. Цар, побачивши Тодоріке, суворо спитав, чому він не привів дракона.
—    А я його прикотив!
Почувши це, цар зблід і сховався. Потім боязко подивився спершу одним оком, потім обома, витягнув обережно голову й спитав:
—    Д-д-де він?
—    А ось, у діжці!
—    Що? Як! А чому ти відразу не сказав?! Я тобі, хлопче, добре віддячу за це...
—    Царю, я служив тобі чесно. Тепер заплати мені, що належить, та й піду я в своє село, до батька. Він уже старий, а я не хочу більше служити глитаям! — Він повернувся до царя спиною й пішов до своєї комірчини за пожитками.
Цар ледь не луснув від такої неповаги, але, глянувши на діжку, подумав, що хлопець може й з ним зробити, що захоче, і стримав гнів.
«Чому могло статися, щоб якийсь сільський хлопчисько отак поводився з царем? Хто його сюди привів?»
І згадав цар про братів, які сказали йому, що Тодоріке може спіймати дракона.
—    Прикажчика сюди! Та швидше! — крикнув цар.
Прибіг захеканий прикажчик.
—    Схопи купців, що вчора були в мене! Візьми в дворі діжку!.. Та дивись, усередині в ній дракон... Щоб не втік!.. Привези гарбу соломи... Ні, привези п'ять, десять гарб!.. Поставиш тих двох на діжку й підпалиш. Та швидше повертайся, бо я й тебе спалю.
Переляканий прикажчик побіг виконувати царський наказ.
Незабаром у дворі перед вікном царя наклали соломи аж до даху. На верх викотили діжку з драконом, а на неї поставили зв'язаних братів.
Чорний від гніву, цар сам кинув у суху солому палаючий смолоскип. Миттю спалахнуло величезне полум'я.
Тодоріке з торбиною за плечима підійшов до царського палацу, коли солома горіла вже майже вся. Глянувши вгору, хлопець побачив, як його брати з жахом дивляться на полум'я, яке вже ось-ось мало охопити їх. Не роздумуючи, Тодоріке сміливо кинувся туди, де ще не було вогню.
В одну мить він вискочив на самісінький верх, розв'язав братам руки і звелів чимдуж тікати на узлісся й почекати там поки він прийде. Потім схопив жмут палаючої соломи, підбіг з ним до царського вікна й кинув перед остовпілим царем, а сам зник.
Вогонь розгорявся неймовірно швидко. Від спеки розтопився віск і струмком потік до багаття. Вогонь запалахкотів ще дужче.
Прикажчик, що стояв за спиною царя, хотів тікати, але віск наглухо заліпив двері. Тоді він кинувся до вікна, але цар саме теж збирався вистрибнути через нього. Між прикажчиком і царем зав'язалася бійка.
А палац тим часом все осідав та осідав, ніби вгрузав у землю. Дах спершу прогнувся, похиливсь, а потім обвалився, придушивши і царя, і прикажчика.
На узліссі Тодоріке наздогнав своїх братів. Вони почали каятись:
—    Тодоріке, ми винні перед тобою... А ти нам врятував життя... Якщо простиш нам, то ходімо додому, будемо разом дбати про нашого старого батька...
—    Добре, брати! Тільки підемо оцією стежкою. Вона виведе нас навпростець.
Збивши свою смушеву шапку набік, Тодоріке весело попростував із своїми братами, щоб швидше вийти з лісу, а ми — щоб швидше почати нову казку.


ДІДОВА ДОЧКА Й БАБИНА ДОЧКА
Жили колись собі дід та баба. У діда була дочка, і в баби була дочка. Бабина дочка потворна й ледача, пихата і зла. Вилежувалася вона день при дні, а всю роботу переклала на дідову доньку. Зате дідова дочка була з себе вродлива, до роботи беручка й серцем лагідна. Але від злої сестри та від мачухи дівчині життя не було. І хоч вона працювала від раннього ранку до пізньої ночі, не розгинаю^ чись, баба все одно наговорювала дідові на неї: вона, мовляв, неслухняна, Ледача та безсоромна. А все це баба казала для того, щоб дід вигнав свою дочку десь на чужину в найми, бо вона, мовляв, псує і її донечку.
А дід, бувало, розвісить вуха та й вірить кожйому бабиному слову. Одного разу, наслухавшись бабиних балачок, дід розсердився, покликав до себе доньку та й каже:
—    Дитино моя, погано ти чиниш, нікого не слухаєш, перечиш старшим, отож не можна тобі далі в настягати. Щоб не було через тебе більше чвар, іди собі на всі чотири сторони. Я ж тобі тільки раджу: куди б ти не пішла, скрізь будь слухняною, та покірною, та роботящою.
Стислося серце в бідолашної дівчини, поцілувала вона батькові руку й пішла, куди очі бачать, а сама плаче, гіркими слізьми вмивається.
Довго чи не довго йшла вона, коли виходить їй назустріч собака худющий-прехудющий, ребрами світить. Побачив він дівчину та й каже:
—    Пожалій мене, дівчино красна, доглянь, трудівнице щира, може, я тобі колись у пригоді стану!
Пожаліла дівчина собаку, ласкаво погладила його, викупала гарненько й пішла далі, радіючи в душі, що добре діло зробила.
Небагато вона пройшла, як побачила гіллясту грушу, всю в цвіту, але вкриту силою-силенною гусені. Груша й каже дівчині:
—    Пожалій мене, дівчино красна, доглянь, трудівнице щира, оббери з мене гусінь, колись і я тобі в пригоді стану!
Дівчина обламала сухе гілля, обібрала гусінь і пішла далі. Іде вона, йде, коли бачить занедбану, замулену криницю. Криниця й каже:
—    Пожалій мене, дівчино красна, доглянь, трудівнице щира, колись я тобі в пригоді стану!
Дівчина вичистила криницю й пішла. Невдовзі вона побачила піч, на якій глина потріскалася, та й уся ледве купи тримається. Піч і каже їй:
—    Дівчино красна, трудівнице завзята, доглянь мене, може, і я тобі колись у пригоді стану!
Дівчина обмазала піч, і стала піч така гарна, що любо флянути.
Дівчина йшла не лише вдень, а й уночі. Одного чудового ранку, продершись крізь лісові хащі, вона вийшла на мальовничу галявину, де під плакучою вербою стояла хатинка. Звідти вийшла бабуся й лагідно спитала:
—    Хто ти така, дитино, і що шукаєш у цих краях?
—    Я бідна дівчина, бабусю, сирота. Хочу найнятися десь на роботу, але нікого тут не знаю, тц ще й заблудила.
—    Бідолашна дівчина! — каже бабуся.— Я свята Неділя. Послужи мені сьогодні один день, а як добре впораєшся з роботою, то підеш від мене не з порожніми руками.
—    Добре, бабусю, але я не знащ що треба робити.
—    Покупаєш і нагодуєш моїх дітей, вони зараз ще сплять, потім звариш мені обід. І щоб він був ні холодний, ні гарячий, а такий, як треба.
Дівчина одразу взялася до роботи. Перш за все приготувала лііепло. Потім вийшла й гукнула:
—    Дітки, дітки, ідіть купатися!
І що ж тут сталося? Увесь двір і ліс заповнило безліч різних гадів та великих і малих звірів. Дівчина одначе не злякалася і стала їх одного по одному, ніби справді малих діток, мити та вимивати. Потім заходилася обід варити. А коли повернулася свята Неділя й побачила, що її дітки чисто викупані, добре нагодовані, то дуже зраділа. Тоді почала сама обідати, а дівчині звеліла піти на горище й вибрати там на свій смак скриньку, але не відкривати її, поки не повернеться додому, до свого тата. Дівчина полізла на горище й побачила там багатохкриньок: одні нові та гарні, інші старі та гірші. Вона не була жадібною, вибрала собі найстарішу та найгіршу скриньку. Побачивши, яку скриньку вона вибрала, свята Неділя спохмурніла, проте нічого не сказала і дівчину в дорогу благословила. Взяла дівчина скриньку й пішла до батьківської хати тією ж дорогою, якою прийшла сюди. Іде й бачить обмазану її руками піч, а в ній — повно рум'яних пирогів. Поїла дівчина пирогів, захопила з собою в дорогу.
Згодом побачила криницю, яку вичищала своїми руками, там тепер повно вщерть чистої та холодної води, а на цямрині срібні кухлики стоять. Напилася дівчина, взяла кухлики, пішла далі й прийшла до груші, яку порятувала своїми руками від гусені. На ній зараз груш — аж гілля гнеться, і всі жовті, спілі та солодкі, як мед. Поласувала дівчина грушами, ще й у дорогу з собою прихопила.
Довго чи не довго йшла дівчина, коли назустріч їй собака — веселий, гладкий, а на шиї намисто із золотих монет. Собака подарував дівчині намисто за те, що вона вилікувала його.
Так і прийшла дівчина додому. Як побачив її дід, то на радощах аж заплакав. Дістала донечка срібні кухлики, золоте намисто із шиї зняла й подала батькові. Потім відчинила скриньку — а звідти вискочили табуни коней, за ними вийшли череди худоби, потім отари овець.
Побачив дід таке багатство й аж помолодів. А баба розхвилювалася, що од злості ледь не луснула. Пещена бабина дочка закопилила губу й каже.
—    Не сумуй, мамо, я ось піду й принесу ще більше добра.
Після цих слів вона, злюща-презлюща, пішла з дому. По дорозі зустріла і шолудивого собаку, і об'їдену гусінню грушу, і занедбану криницю, і немазану піч. Усі вони просили допомоги, а вона презирливо відказувала:
—    З якої це ради стану я свої руки бруднити?
Отак, ні до чого не приклавши рук по дорозі, добилася дівка до святої Неділі, а та в ній нічого, окрім дурощів, люті та брутальності, не побачила. Обіду смачного приготувати не зуміла, дітей не покупала, а ошпарила всіх окропом. Отож, коли свята Неділя повернулася й побачила, що в неї робиться, то тільки за голову схопилася, але через свою велику доброту й милосердя нічого ледащиці не сказала, а послала на горище — хай вибере собі на свій смак скриньку.
Дівка була вельми ласою на все гарне й любила брати все краще. Сходила вона найкращу скриньку, злізла з горища й помчала додому, навіть святою Неділею не попрощалася. Біжить, поспішає, боїться, щоб свята Неділя не передумала та скриньки назад не забрала.
Дійшла дівка до печі, а в ній пухкі пироги рум'яняться. Тільки вона потяглася до них, так і впеклася! Довелося, облизавши губи, йти далі. Дійшла до криниці, а на цямрині два срібні кухлики стоять. Тільки зібралася води холодної зачерпнути, а вони й затонули на дно, та й вода у криниці враз висохла! Дійшла до груші, а на ній плодів — хоч греблю гати. Та коли дівка простягла до них руки, груша вмить підросла, гіллям майже в небо вперлася. Зустріла дівка й собаку в намисті із золотих монет. Потяглася вона за намистом, а собака її хап! за руку...
Допленталася нарешті дівка до своєї матінки, але й тут їй не пощастило, бо коли відкрили скриньку, то з неї хмарою посунули різні змії.
А дід видав свою доньку заміж за доброго чоловіка. Все було б добре, тільки дід полисів, згорбився, і все через те, що баба колись цілісінькими днями гладила його по голові та по спині топталася.


ГАМАНЕЦЬ З ДВОМА ГРІШМИ
Були собі дід та баба. Баба мала одну курку, а дід одного півня. Бабина курка неслася двічі на день, і в баби було повно яєць, а дідові вона не давала жодного. Набридло це дідові, він їй і каже:
—    Дай мені, бабо, хоч покуштувати яєчко.
—    Отакої! — відповіла баба, а була вона, треба сказати, страх яка скупа.— Якщо тобі забаглося яєць, набий свого півня, щоб він нісся. Я свою курку набила, вона й почала нестися.
Дід повірив бабі, піймав півня і став його бити, приказуючи:
—    Або ти будеш, нестися, або геть з мого двору, щоб і харчів не переводив.
Півень вирвався з дідових рук і втік світ за очі. Ходив він, мов неприкаяний, доки не знайшов на дорозі гаманець з двома грошами. Як знайшов, схопив його в дзьоб і вертається до дідової хати. Коли назустріч йому карета з паном. Глянув пан на півня, побачив у його дзьобі гаманець і каже кучерові:
—    Злізь і подивися, що у півня в дзьобі!
Кучер зліз із козлів, підкрався до півня, піймав його, забрав із дзьоба гаманець і віддав панові. Пан узяв гаманець, заховав у кишеню й поїхали вони далі, а півень розгнівався, кинувся за каретою й заходився кричати:
—    Чи ти пан, чи купець. Віддай з грошами гаманець! Кукуріку!
Пан дуже здивувався, а коли вони їхали повз криницю, звелів кучерові:
—    Вкинь цього клятого півня в криницю!
Кучер знову піймав півня й кинув у криницю. Бачить півень, що потрапив у велику халепу, та й думає: що робити? Заходився він пити воду, і пив її, доки не випив усієї криниці. Потім вилетів з криниці, знову наздогнав карету й заходився кричати:
—    Чи ти пан, чи купець. Віддай з грошами гаманець! Кукуріку!
Пан ще більше розлютився й каже:
—    От чортів півень! Ну, зачекай же, я тобі покажу, нещасний забіяко!
Коли приїхали додому, пан звелів куховарці спіймати півня, кинути в натоплену піч і закрити кам'яною заслінкою. Як пан сказав, так куховарка й зробила. А півень у печі заходився поливати себе водою. І поливав, доки не вилив на жар усю воду, яку випив у криниці, й не пйгасив вогню. Та ще й на зло старій відьмі залив долівку в хаті. Потім відштовхнув заслінку, живий-здоровий виліз із печі, підбіг до пайового вікна й давай дзьобати в шибку та кричати:
—    Чи ти пан, чи купець. Віддай з грошами гаманець! Кукуріку!
—    Це не півень, а якась напасть на мою голову! — закричав пан.— Гей, кучере! Спіймай його й кинь у череду, може, худоба його затопче й порятує нас від цієї халепи.
Спіймав кучер півня, кинув у череду. І треба було бачити, з якою радістю півень ковтав бугаїв, волів, корів і телят! Ковтав, доки не проковтнув усю череду. Потім підійшов під панське вікно, розкинув крила до сонця, аж смеркло на панському подвір'ї, і знову за своє:
—    Чи ти пан, чи купець, Віддай з грошами гаманець! Кукуріку!
Побачив пан таку дивину, розгубився, вже не знає, що й робити, як проклятого півня спекатися. Думав він, думав і придумав таке: «Укину я півня в льох з грішми; він почне ковтати їх, удавиться, ось я й позбудуся його!»
Сказано — зроблено. Схопив пан півня за крило, кинув у льох з грішми. А грошей у пана було стільки, що він їм і ліку не знав. Півенк заходився жадібно ковтати монети і ковтав, доки всі скрині не спорожнив. А потім тільки йому відомо, як він виліз звідти, став під пановим вікном і почав:
—    Чи ти пан, чи купець. Віддай з грошами гаманець! Кукуріку!
Пан нарешті зметикував, що з півнем йому ніяк не впоратися, і віддав йому гаманець. Той зрадів, узяв його й пішов до дідової хати. Побачиш птиця на панському дворі такого вдатного півня, і вся до єдиної пішла за ним слідом. Глянеш збоку — весілля та й годі! Засмутився пан, побачивши, як його птиця двір покидає, але полегшено зітхнув та й каже:
—    Пропади вони всі пропадом! Добре, що хоч того півня спекався!
А півень ішов-виступав, ведучи панську птицю, доки до дідової хати не добрався. А коло воріт затягнув своєї пісні: «Кукуріку! Кукуріку!»
Дід, зачувши півня, вибіг надвір, глянув за ворота і власним очам не повірив. Півень був як гора! Слон поряд із ним видався б блохою. А за півнем — сила-силенна птиці, та все гарнці, чубатої, гребенястої. Дід розчинив ворота навстіж, а півень і каже:
—    Стели мені, господарю, рядно посеред двору!
Крутнувся дід, постелив рядно. Махнув півень крильми, і в дідовому подвір'ї та на леваді стало тісно від худоби, а на ряднині виросла ціла гора грошей. Побачив дід таке багатство, геть розгубився, все свого півня цілує та гладить.
А баба тільки очі заздрісно витріщила на дідове щастя й мало не лусне зі злості.
—    Дай, діду,— каже вона,— і мені трохи золотих монет.
—    А що ти мені порадила, коли я просив у тебе яєчок? — відказує дід.— Тепер і ти набий свою курку, нехай вона принесе тобі золотих монет. Бо я набив півня, ось він і приніс мені стільки добра.
Спіймала баба свою курку за хвоста і давай її бити, аж шкода було дивитись. Вирвалася курочка з бабиних рук і подалася на шлях. Ішла вона, йшла, доки не знайшла намистинку. Знайшла й проковтнула. Повернулася вона додому до баби і ще коло воріт почала: «Куд-кудах!» Баба зраділа, вибігла курку зустрічати. А курка перестрибнула через ворота, шмигнула повз бабу й сіла на гніздо. Посиділа з годину, потім як схопиться та як закудкудакає. Баба, звісно, хутчіше туди — подивитися, що чубаточка знесла! А курка знесла намистину. Як заходилася баба бита свою курку, то била її доти, доки не забила на смерть! Так і залишилася скупа
баба без нічого.
А дід розбагатів, величезну хату собі збудував, сад розвів і зажив відтоді заможно й розкішно. Змилостивився він над бабою, взяв її птахівницею. І куди б дід не йшов, то скрізь при ньому півень — у золотому намисті і в золотих чобітках з острогами.


ВЕЛЕТЕНЬ
Чабан зібрався поїхати в місто до свого господаря. Витягнув він за вуха осла з хліва й заходився споряджатися в дорогу.
Спершу накрив осла попоною, на попону припасував дерев'яне сідло, а на сідло кинув свитину. Потім підтягнув попругу — тепер можна й поклажу вантажити.
Передусім чабан узяв чотири сулії молока й повісив їх на осла — по дві з кожного боку. Після цього приніс вісім кругів бринзи й теж нав'ючив на осла — чотири з одного боку йтчотиріг з другого. Ну, думає, досить. Але не так сталося, як гадалося: напередодні сюди прибули два панські синки. їх теж треба відвезти! Нічого не вдієш, чабан узяв два килимки й заслав ними сідло поверх свитки. Посадив на них панських дітей — і не як-небудь, а спиною до спини, щоб часом у дорозі не затіяли бійки та очей одне одному не повидряпували.
Стоїть чабан і лише піт з обличчя витирає. Раптом, де не візьмись,— блоха: стрибнула чабанові на рукав, з рукава — на осла, роззирнулася увсебіч — туди-сюди — й залізла в якусь складку м'якої попони. «Посиджу,— думає,— в затінку. День сьогодні он який спекотний видався».
Узяв чабан ціпок, свиснув, гукнув та й погнав осла до міста. Сонце пече, чабан все йде та йде, осла підганяє. Піт градом тече з чабана, в осла під тягарем ноги підгинаються, а блосі — байдуже! Спить на ослячій спині та гойдається у м'якій підставці, ніби в колисці!
Тільки надвечір дотюпали вони до міста й заїхали на подвір'я. Блоха проснулася. Вискочила з-під попони, озирнулася довкола, а коли побачила, яка гора височить в осла на спині, стала кричати та вихвалятися:
—    Погляньте, люди добрі, який вантаж я несла на собі! Ось який я велетень! Ніхто своєю силою не може порівнятися зі мною!
Сказала це блоха і стрибнула чабанові на рукав.
Чабан носить до хати вантаж, а блоха сидить на рукаві, та регоче:
—    І цей тягар для мене ніщо!
Зняв чабан усю поклажу з осла й почав відпускати попругу, щоб зняти дерев'яне  сідло.
—    Ти бачиш! Я на собі он який тягар несла й не писнула, а за цим телепнем-ослом чабан дивиться, як за лялечкою. Та й осел добрий: стоїть собі, голову похнюпив, ноги попідгинав, ледь на бік не впаде. Я ось менша, ніж одне його вухо, і то не бідкаюсь. Дай-но я його провчу, ледацюгу!
Не роздумуючи довго, стрибнула блоха ослові прямо на морду і кусонула щосили.
Стрепенувся осел, хвицнув ногами, аж сулії з молоком поперекидав. Розгнівався чабан та як шмагоне осла — саме по тому місці, де сиділа блоха. І від тієї блохи-велетня нічого не лишилося.
Так їй і треба: не працювала, то й не вихваляйся!
 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky