«Пауліна, світ і зорі» — зворушлива, поетична повість про дружбу дівчинки Пауліни із сліпим хлопчиком Ніном. В повісті порушуються проблеми соціальної рівності між людьми, любові до рідної землі.

ДОБРІ ЛЮДИ З НЕДОБРОГО СВІТУ
Важко — та й навряд чи потрібно — переповідати зміст повісті Анл Марії Матуте «Пауліна, світ і зорі». Ви її прочитаєте. Книжка ця стоїть у довгім ряду повістей та оповідань про дитинство, кращі з яких ви, певно, вже знаєте: Івана Франка, Льва Толстого, Максима Горького, Архипа Тесленка... І, гортаючи сторінки оповіді про дитинство, що минуло за Піренеями, в Іспанії, в далекій і незнайомій, здавалося б, стороні, приходиш до людей, зрозумілих та близьких тобі, в дитинство, так подібне до багатьох, про які ти вже чув і читав. Все, про що пише Ана Марія Матуте, могло трапитися на початку століття в сотпях українських сіл, хіба що імена героїв нагадують нам про ті тисячі кілометрів, що пролягли між іспанським селом дівчинки Пауліни — героїні повісті — та дореволюційною Україною.
Діти, які живуть у повісті Матуте, навдивовижу серйозні — як всі діти на світі, що мало бачили радості, чиї душі почавлено тягарем клопотів дорослих людей. І тому ніхто з героїв повісті про Пауліну не потребує знижок на вік — всіх ми судимо тією ж мірою, що й дорослих, і, слід
сказати, дорослі не завжди виглядають найліпше. Російський письменник Максим Горький, автор класичних творів про гіркий початок життя, писав колись: «Діти — це завтрашні судді наші, це критики наших поглядів, діянь...» Саме такими є маленькі герої повісті «Пауліна, світ і зорі» — безпомилкові й чесні. Дорослі дивляться на них, наче в дзеркальця свого сумління.
В повісті є чудова сцена, коли бабуся дарує дітям іграшки, які десятиліттями зберігалися в шафі. Іграшки були спогадом, тим більше болючим, що діти, для яких вони купувалися, подорослішали вже й постаріли. І от нові діти беруть ляльки, коиики, книжки, граються й говорять ті самісінькі слова, що колись їхні батьки. Бабуся роздає іграшки і чекає, радісно вгадуючи, чи визріє в душах нової малечі більше добра, ніж визріло колись у власних її дітей.
В повісті про Пауліну чимало сцен написано з такою ж глибиною, як згадана. Тільки я обіцяв вам не переповідати повість. Ліпше вже прочитайте її самі. Тим більше, я вірю: вам доведеться ще не раз і не два зустрічати ім'я іспанської письменниці Матуте на обкладинках улюблених книг — вже десятки разів, багатьма мовами світу твори її приходили до юних І старших любителів красного письменства на цілім світі.
Матуте опублікувала вже чимало довершених книг: зрілість — людська й мистецька — рано завітали до неї.
Страшна громадянська війна, трагічна, жорстока битва, запалена фашизмом у тридцяті роки на іспанській землі, вогненно перекотилась через дитинство Матуте; страждання рідного народу рано загартували її. Письменник, справжній письменник, завжди зріє в пошуках правди і гартується в боротьбі за неї. Так було і з Аною Марією Матуте. В боротьбі за справедливість для народу, за те, щоб панування лихварів обірвалося якомога швидше, вона користується зброєю слова, силою свого таланту.
Свій визначний твір, нещодавно завершену трилогію, письменниця так і назвала «Лихварі». Образ світу, побудованого на злі та несправедливості, переслідує Матуте, і вона прагне знайти шлях до його подолання. Все продається і все купується в світі зиску: людські почуття, сила, чесність. Навколо панують лихварі, впевнені у власній безкарності. Матуте переконливо розповідає про них і шукає шляхів, якими б можна було вийти з чорного, недоброго світу грошей. Як до паростків світла, пророслих у нічну безнадію, вона повертається до дітей, зустрічається з молоддю, ппше про юних, але раптом, як в романі «Ранні спомини», й там виникає образ п'ятнадцятирічного лицеміра, нещирого, не по-дитячому скам'янілого в єзуїтстві своєму — Борхи. Майбутнього лихваря...
Та все ж таки — Пауліна! Все ж таки—бійці-республіканці, що про них Мату те розповідає, як про дорослих Паулін та Нінів — з тією ж гіркою любов'ю та вірою.
Останнім часом Матуте багато їздила світом, шукаючи паростків нового: відвідувала осередки молодих борців проти буржуазного світу в США та Франції. Приїздила до нашої країни. Письменниця постійно керується своєю симпатією до людей праці, бувши одним з найталановитіших представників буржуазної інтелігенції, вона об'єктивно — на боці борців за соціалістичний світ.
Іспанію, батьківщину Ани Марії Матуте, край древньої культури та високого волелюбства,— роз'єднано. Роз'єднано було Іспанію в роки дитинства письменниці, коли народ кривавився, безнадійно воюючи за Республіку. Роз'єднано Іспанію нині — в роки вмирання франкізму, соціально й національно роз'єднано, і Матуте чує в собі весь біль згорьованої батьківщини.
Матуте приводить народові своєму порадників здалеку — вона переклала на рідну мову Шевченків «Кобзар» і закохалася у вічну поезію українського генія. Письменниця приїздила в нашу республіку і щоразу говорила щирі слова захоплення українською древньою та новою культурою.
Матуте прагне знати більше — читає, перекладає, адже, коли подумати, вона входить у творчу свою зрілість, а так багато ще належить їй зробити!
Пауліна в повісті, що ви її оце розгорнули, думає: «Я не хочу, аби так було. Я не хочу, аби були бідні й багаті».
Ана Марія Матуте теж так мислить. І в неї попереду багато ще літ на пошуки шляхів до подолання неправди та багато не написаних іще книг про людей, що виходять на ті шляхи. А в Пауліви, з якою ви познайомитесь, часу в житті ще більше — вона ж бо зовсім мала, і так хочеться, щоб жилося їй веселіше та краще, аніж батькам її чи родичам бідолахи Ніна.
Кожна добра людина повинна бути щаслива. Жодна чеспа людина не мусять жити в царстві облуди. Матуте зміцнює пас у вірі в добро, що непереможне у людських душах, і ми зичимо доброї радості її маленьким героям.
Віталій  Коротич


І. ДОРОГА В ГОРИ
Коли мені сповнилося десять літ, поїхала я в гори до дідуся й бабусі. Це вперше пустилася я в таку довгу, майже триденну дорогу. їхали ми одним поїздом, потім другим, а на світанку підкріпилися кавою з молоком у холоднючому барі біля станції й сіли в синій автобус, що йшов у гори. Я ще не їздила так далеко. Іноді мене змагала втома, та загалом я раділа, бо подобаються мені поїздп і, хочете — вірте, хочете — ні, люблю проїжджати тунелями. Люблю й спати в поїзді, прокидатися серед ночі, прислухатися до перестуку коліс, погойдуватися й думати: «Мчу я полем, а може, й лісом, мчу повз скелясте провалля, надворі, мабуть, холодна й страшна ніч, хтось, може, мерзне в полі! А я собі похропую». Страх оповивав мене, тільки-но відхилявся ріжок шкіряної фіранки на вікні. Проте, закутана й сонна, мчала я і мчала. Прохолодним лоскотом по спині оддавався мені той страх.
Отак біля п'ятої ранку сіли ми в автобус, і місто лишилося позаду.
Ви ніколи не бачили міста о п'ятій ранку? Це щось фантастичне. Принаймні взимку, коли я бачила його. Крамниці позамикані, в парку ні душі, самі дерева чорніли. Чоп, чоп — одлуиювали кроки, і в повітрі щось
химерно шелестіло, наче дощ. То горілії ліхтарі. Це було старе місто на півночі Іспанії, і ліхтарі в ньому водилися ще газові. Тож, коли йдеш, бувало, попід ними, вони неодмінно посвистують. Мені це дуже подобалося.
Зовні автобус був чепурніший, як Із середини. Мабуть, нещодавно його пофарбували. Сидіння в ньому трималися на чесному слові, коричнева церата на них полущилася і взялася брудом. Людей набралося обмаль, то й сіли ми поближче до кабіни. Я любила сидіти біля водія й піддивлятися, як він там орудує.
Тільки-но зрушили ми з місця, як у віконцях задеренчали шибки. Я подумки усміхнулася, що автобус змерз і з холоду цокотить зубами, бо мене теж брали дрижаки. Руки сховала я в кишені. А ноги мені геть задубіли, їх пронизувало до кості й шпигало зашпорами.
—    Не ставай коліньми на сидіння,—сказала Сусана.
Стривайте, я ж і словом не обмовилася про Сусану. Моя подорож цілком вдалася б, якби не Сусана,
Сусану всі називали красунею. Була вона охайна, моторна, працьовита, висока й кремезна. Начебто всім взяла. Та, як на мене, була вона, мов дошка. Мов дошка та й квит. Коли я щось просила, вона й вухом не вела. Що мепі подобалося, од того вона вернула носа. У всьому бачила Сусана тільки лихе. Я ж кажу, мов дошка...
—    Сусано, мені так гарпо, ногам тепло й видно шлях,— сонно буркнула я.
—    Сядь як годиться,— мовила вона. Голос у неї дошкульно скрипів. Чули ви, як труть терпугом по залізяці? Ото такий у неї голос.
Я змалечку лишилася сиротою, тата й маму не пам'ятала — отож і здавалося мені, що завжди я жила з татолою кузиною Сусаною, вона ж бо єдина моя родичка в місті. Певне, я ще немовлям побувала в горах у дідуся й бабусі. Але відтоді я тільки й запам'ятала, що здаля бовваніла хатина. Згодом перевезли мене до міста, бо ж дітям слід навчатися, а в горах колежів немає й близько. Дідусь з бабусею вже старенькі й опікувалася мною Сусана. Помалу мені і йшлося, доки я занедужала десь з рік тому. Потому підрізали мені коси, і я поволі одужувала, навіть виходила гуляти. Всі в один голос казали, буцім в горах почуватимуся я куди здоровіше. Найбільше мене втішало, що Сусана лишить мене в дідуся й бабусі, а сама повернеться до міста. Дідуся я вже бачила, він навідував мене в колежі. Приїжджав він усього двічі, та пам'ятала я його добре. Високий, в чорній одежі, а руки — мов ціпи. Його обручка правила б мені за браслет. Вдався він мовчазний, та біля нього було мені гарно. Дідусь водив мене попоїсти, й гуляли ми з ним по парку. В кіно не ходили, бо, як він казав, кіно йому ні до чого. Бабусі не бачила я зовсім, тільки й того, що на фотографії, як татка її мамусю, і ністілечкп не уявляла її.
Задерши голову, прикипіла я до віконця й милувалася на місяць. Виросла я невеличка, як на мої десять літ. Нині мені тринадцять, вже й не впізнати. Недаремне ж возили мене в гори.
На той час, коли вирушила я в подорож, підрізані коси вже мені відростали, хоч лишалися коротенькі й цупкі. Любила торкатися я до них рукою, бо, гладенькі, вони лоскотали мені долоню. В люстерку я сама себе не впізнавала. Мене брали б за хлопця, якби познімати оті сережки, такі собі крихітні золоті обідки. Почепили мені їх ще в день мого народження — так казала Сусана. Сережки — зайвина. Я вичитала в одній книзі, що дикуни проколювали собі ніздрі й вуха, аби чіпляти сякі-такі брязкальця. А дівчаткам вони до чого? Коси мої золотилися, мов лісовий горіх, й жовтаві сережки анітрохи не пасували.
Тож милувалася я на місяць. Який він був чарівний! Коли місяць плив понад горами, він скидався на величезний м'яч, що відскакує від одного верхогір'я до іншого. Насправді рухалися ми, і то мені тільки ввижалось, що місяць підплигував услід за нами. Чимдалі гори тісніше обступали шлях. Спершу ми їхали рівниною, яка взялася памороззю. Дерева обабіч шляху простягали голі чорні віти, ніби волали, щоб не тривожили їхнього супокою. По дорозі вигулькували села. Села, як і міста з газовими ліхтарями, були самотні й німі. Будиночки, складені з каміння й збиті з дерева, підсинювалися світанковими променями. Малесенькі віконця щільно позакривані. Я подумала, що намалюю їх кольоровими олівцями по приїзді в дідусеву й бабусину оселю. Села, що минав автобус, власне, й не схожі на села. Хіба це село — одна вузенька вуличка? Справжні, гарні села, що малюють їх у книжках і на картинках, бачили ми далеко в полі та ген-ген під горами. Здаля видавалися вони дрібочками, кортіло висипати їх на долоню й зблизька роздивлятися кожну хат ку. І пальчиком шастати у віконцях і дверях. (Мізинчиком найкраще обмацувати столики, стільчики й нишпорити кухонькою. Ото було б! І полякалися б сонні господарі на крихітних ліжечках!)
Поки мріялось мені, Сусана вийняла з сумочки плитку шоколаду й трохи печива.
—    На,—сказала вона.— Хрумай і не крутися. Не товчись по ногах, панчохи порвеш!
Їсти не хотілося, та я відкусила шоколаду, аби Сусана дала мені спокій.
Потому неохоче схилилася Сусані на плече. Добре пригадую, як пахтіло її волохате пальто. І яке ж тверде у неї плече! Трохи згодом мепе пгойдало, і я задрімала. Коли прокинулася, надворі вже розвиднілося.

II. У ДІДУСЕВІЙ ГОСПОДІ
Вже ніколи, ніколи, якби навіть прожила багато літ і стала б старіша за всіх, я не забувала б гірської господи. А коли одного разу й забула, то тому, що вивезли мене звідти такою маленькою, що я ледве пригадувала лужок, і горіхові дерева, й сіру хмарку, яка, мов химерний човник, пливла високо в небі.
Два дні падав сніг, узбіччя шляху біліли заметами, а подекуди темніли грязюкою. В ровах позашерхав сірий, блискучий лід. Колись, бувало, тільки-но Сусана одверталася, гупала я по льоду закаблуком, і тріскався він, мов кришталь. Як гарно! З автобуса ми вийшли саме навпроти дідусевої й бабусиної господи.
Але господи тої на уздоріжжі я не побачила. Мрілася вона по той бік річки за лукою під самими горами. Ніби поміж фортецями — двома здоровенними скелями, отам над проваллям. Хатина така самісінька, яку не раз малювала я в зошиті. Певна я — всі ви, десятирічні хлопчики й дівчатка, малюєте отакі хатки. Та, зрештою, хата як хата, а не замок. А в замках тепер і не живуть.
До річки спускалися вузенькою стежкою. Через річку — дерев'яна кладка. Я залюбки бігла стежиною, а Сусана бурчала   собі    під   ніс, бо, бачте, ніхто нас не стрів і довелося самим тягти дві валізи й сумку. Щоправда, я несла тільки сумку, а Сусана пихтіла з двома валізами.
—    Обережно, обережно,— задихано казала вона,— обережно, бо впадеш...
Справді, я часто підковзувалася й гарно біглося мені вниз. Стежка кривуляла, бо спуск так і випручувався з-під ніг. Коли ми переходили кладку, за водою нічого не було чути. Я приплющила очі. Вода хлюпотіла, бризкала. Така каламутна, аж бордова вода зроду не потрапляла мені на очі. Звичайно ж змалечку не бачила я річки зблизька. Хіба що на малюнках у підручнику з географії чи в кіно. Так, так, лише там.
Сонце світило кволо, ніби-змерзло, ховаючись у хмарах, точнісінько як на зорі я дрімала в простирадлах, коли будив мене дзвінок у колежі, а мені ліньки було вставати. Та ось по той бік річки в кінці кам'яних сходинок вигулькнув якийсь дядько у чорному береті й куртці.
—    Лоренсо! — гукнула Сусана.— Лоренсо!
Лоренсо як і не чув. Був він статечний, неквапливий. Сусана ж кинула додолу валізи й заходилася потирати руки. Лоренсо прогупотів кладкою, підійшов до нас, зняв берета й сказав:
—    З приїздом вас.
Обидві валізи опинилися в нього, і він рушив. Сусана взяла мене за руку, і ми поплелися слідом.
На лужку було мокро й грязько. Віддалік білів сніг. Горіхові дерева попростягали вгору блискучі голі віти. Спереду бовваніла висока хатина з терасою. Стіни сірі, ну чисто халва. Хатина квадратна, вікна теж квадратні, балкон продовгуватий, червоний дах, на ньому димар, а з димаря дим в'юниться. Справжнісінький малюнок в моєму зошиті. Щоправда, вікна темно-сині, наче зсередини наклеєно шматини блискучого паперу, яким іноді загортають різдвяні подарунки. А скільки дерез навколо хатини! Скільки дерев! Хоч листя з них давно позлітало, та все ж вони одразу впали мені в вічі, і зробилося мені якось гарно на душі. Над горами нависло небо, а по ньому пливли сірі хмари (та небо не навівало смутку, бо вигравало воно весело, мов алюміній). Приємно пахтіла зволожена земля. Тоді захотілося мені їсти, аж засмоктало під грудьми — встала ж бо ні світ ні зоря. Дивилася, як над димарем звивався білий, мов хмара, дим, і здавалося мені — він пахтить кавою та хлібом з маслом.
Звісно, це мені тільки ввижалося, бо ж дим пахне самим димом і більше нічим.
Ми підіймалися крутою стежкою вздовж саду. Кидаючи оком на дерева, Лоренсо промовив:
—    Сливи, груші, яблука. Ось побачиш, коли зав'яжуться плоди!
—    З неї й ока не зводь,— мовила Сусана.— За нею дивись та й дивись.
Лоренсо глянув на Сусану й нічого не одказав, а мені одразу перехотілося їсти.
Тераса, вимощена вологими камінцями, блищала памороззю. Знадвору на поруччя тягліїся голі віти. Здавалося мені, що дерева з'явилися тут, бо їм цікаво глянути на мене. Я вичитала з книжок, ніби дерева живуть своїм життям, та хоча б і не вичитала, все одно помітила б сама. Сусана тому-то й казала, ніби я брехуха, та ще й змусила була мене написати шістдесят разів: "Більше я не брехатиму". Та я певна, що й так ніколи не брехала. Чи майже ніколи.
Посеред тераси стояв химерний стіл, схожий па здоровецький кам'яний гриб з плескатою головою. Я підбігла й ляснула об нього рукамп в вовняних рукавичках. На столі було мокро, і я замочила рукавички.
—    Не руш! — гримнула Сусана.— Не  викидай коників!
—    Облиште її, сеньйорито Сусано,—сказав Лоренсо.— Цей стіл хто не побачить, то з подиву й рота роззявляє.
Він обернувся до мене й сказав:
—    Стіл непростий... Знаєш, що з ним роблять?
—    Ні,— відповіла я й мимохіть усміхнулася.
—    Це жорно,— сказав він.— Бачиш? Посередині дірка. Жорно лежить на кам'яній опорі. Влітку ти снідатимеш за ним, як за столом. Тут свіже повітря. Ти одразу погарнішаєш! Тоді перезнайомишся з сільськими дітьми...
—    А де село? — запитала я.
Лоренсо повів борідкою в бік шляху, що губився в горах.
—    Там,— сказав він.— За кілометр з гаком.
—    Тобі нічого швендяти в село,— сказала Сусана.— Ходитимеш тільки на месу, в неділю і в свята.
Я трохи посмутніла, та одразу ж і забайдужилась. Ми ввійшли в господу. Лоренсо долі поставив валізи.
Як цікаво! В одну мить я пригадала собі цю господу. Обернулася до Сусани й вигукнула:
—    Я добре пам'ятаю, Сусано! Я добре пам'ятаю!.. Погляпь: склепіння біля стіни, дерев'яна лава, ліхтарик, здоровенні двері...
—    Не вигадуй,— сказала Сусана.— Коли тебе привозили сюди, тобі не було й чотирьох років. Не забріхуйся...
—    Я не брешу, запевняю тебе. Я добре пригадую. Й оті сходи...
—    Ходімо,— звеліла Сусана. І ледь усміхнулася. Аби вона знала, як усмішка личила їй, вона б усміхалася куди частіше! її ніби підмінили. Колись я чула була, як дідусь докоряв їй, що вона така похмура.
—    Сеньйор чекає на вас у горішній світлиці,— сказав Лоренсо.— А сеньйора ще не встала.
Тої ж миті високий вузький годинник озвався мелодійною музикою. Пробило дев'ять разів.
—    Дев'ять! — зраділа я.
—    Ми й самі чуємо,— буркнула Сусана.
Сходами вона піднімалася поперед мене, і я роздивилася її пожмакане пальто. Було воно незграбне й волохате. Ті пальта, що вона купувала, і її, і моє, були негодящі. Жодна дівчинка з колежу не їхала додому в такому пальті, як я. Я не могла б сказати, які саме пальта в інших дівчаток, але знала напевне — зодягнені вони до ладу. Мені ж не пасували ні підстрижені коси, ні коричневе пальто. Просто жах! Мене завжди запевняли, що я негарна. І дівчатка, і навіть вчителька в колежі якось сказала про це. Ми щороку влаштовували різдвяну виставу. Дівчатка, всі до одної, хотіли грати янголят. Мені, звісно, теж хотілося. Та янголятком мене ніколи не призначали. Тоді я й почула, як одна вчителька казала: «Оця бідолашна, яка вона...» Я не дочула, яка ж я, але, певно, малося на гадці щось погане. Шила в мішку не втаїш. Байдуже, коли дражнилися дівчата, але коли заговорила отак вчителька, я впала в розпач. В горлі мені стислося, а на віях забриніли сльози. Потім це минуло і майже не торкало мене. Та відтоді не люблю я бувати на людях. Мені до серця ховатися десь під сходами або забавлятися в затишному кутку. Я еама собі придумувала ігри й самотиною читала книжки. Отоді мені любо, дуже любо. Ганяти ж у дворі чи бавитися м'ячем швидко докучало.
Дідусь сидів у світлиці. Я одразу впізнала його і кинулася в обійми. Мені подобалося стрічати давніх знайомців. Дідусь сидів за столом біля балкона. Під столом же прилаштована золотава жарівничка, над якою дідусь грів ноги. Жарівничка чудова! Тут і коминок, але поліна складено стосом, і коминок стояв навіть не розпалений. У просторій світлиці чого тільки не було. Тут і фотографії, і картини, і столики, і крісла, І лампи, і стільці. Дерев'яна підлога порипувала під ногами. Підлогу натерто воском, блискуча і ковзка, вона приємно пахла. Ранком мені надзвичайно сподобався запах деревини і газети.
Обіймаючії дідуся, я пожмакала йому газету.
—    Навіжена! — скричала Сусана. — Ця дівчина просто навіжена.
Та дідусь не розсердився. Він поцілував мене й запитав, як нам їхалося.
—    Паскудно,— сказала Сусана. Оце «паскудно» говорила вона завпеди, коли їй щось не подобалося. (Коли ми виходили з кіно і хтось запитував її про фільм, вона проказувала: «Паскудно»). Я не знала, що хотіла вона сказати отим словом, та значило воно щось лихе.
—    Хе-хе,— промовив дідусь.—Коли я був молодший, мене і хлібом не годуй, а дай поїздити...
—    І мене,— вихопилась я.— Мені сподобалося.
—    Тебе ніхто не питає! — гримнула Сусана.
Тут утрутився дідусь.
—    Гаразд, ідіть помийтеся і спочиньте,—сказав він,—Марія проведе нас.
Ми й не помітили, як до світлиці ввійшла Марія. Вона вища за Сусану, але й старша за неї. Носила вона білу, цупку фартушину. Марія взяла мене за руку, і я відчула її шерехату, майже чоловічу долоню. Одразу ж звела я на неї очі, й вона усміхнулася. Потім Марія приготувала ванну, постелила ліжко, а балконні фіранки не розсувала. Коли я вийшла з ванни, знову ж таки Марія допомогла мені вилізти на високе ліжко.
— Спи,— сказала вона хрипко й ласкаво.— Спи.
Марія, не кваплячись, прибрала мою одіж. Коли вона відчиняла шафу, дверцята озвалися: крууууііі! Крізь фіранки сочилося рожеве світло, і я незабаром звикла до сутінок у кімнаті. Я водила по стелі примруженими очима, бо ж сказано було спати. Нараз я догадалася, що Сусана лягла в іншій кімнаті, і хоч не завжди вона поводилася добре (всі, бачте, казали, буцім Сусана ласкава зі мною), проте я зраділа, що кімната ця належатиме тільки мені. А Сусана все одно завтра вернеться до міста.


III. ІНШІ ДІТИ
Через два дні після Сусаниного від'їзду знову пішов сніг. Оце так диво — сніг. Коли я жила в місті, сніг вважай ніколи й не падав, а зривався вряди-годи. Я зроду не бачила, як кружляють сніжинки. Коли наступного дня засніжилося, я підвелася, припала до шибки, і Сусана вказала мені на білі дахи, а далі і на мереживо дерев, що його наче хто присипав мукою. Падали сніжинки, а цієї краси я ніколи ще не бачила до того дня в горах. Мене так вабили сніжинки, що я не могла одірватися од шибки.
Лоренсо затопив коминок, а бабуся сиділа за столиком з жарівничкою.
—    Ще не натоплено,— сказала бабуся. Вона щось плела з поганенької коричневої вовни.
Бабуся і трошечки не була схожа на дідуся. Маленька на зріст, голова вся усіяна сивиною, коси зібрані в чепурненький пучечок, а поговорити любила — хлібом не годуй. Бабусині ручки здавалися такими ж крихітними, як і мої. Бабуся була ласкава, часто цьомала мене: вранці, ввечері, а бувало і вдень. Дідусь цілував лише тоді, коли вирушав з дому чи звідкись повертався. Бабуся гладила мене по голові й усміхалася на мої кумедні коси.
Вона знала багато пригод, силу-сил енну. Мені це дуже подобалось. Я тулилася біля неї і за тиждень наслуховувалася принаймні тисячу казок. Може, й не тисячу, але доволі.
Бабусині казки не схожі на ті, що читала я в книжках. Вони пахлп хлібом і горіхами.  (Я кажу так, бо розповідалися вони в полудень, поки я наминала хліб і підсмажені горіхи). Одного разу бабуся глянула на мене і спитала:
—    Ну, білочко, на кого ти будеш схожа, коли виростеш?
Я розуміла, що була негарна, а всі ж знали, що тато мій і мама (вони загинули під час корабельної катастрофи) були вродлпві. Та коли бабуся назвала мене «білочкою», я не відчула ніякого болю, а тільки приємне тепло.
—    Бабусю,— сказала я.— Мені хочеться лишитися тут назавжди.
—    Ти ще не бачила, як усе навколо зазеленіє, зацвіте,— одказала вона.— Ось прийде весна! Знаєш кам'яний паркан навколо городу? Поміж камінцями ростуть фіалки й кущі козолисту. Аби ти знала, як вони пахнуть! Отоді погуляєш в лузі. Гасатимеш, де тобі заманеться.
Але про те, що я лишуся назавжди, вона нічого не сказала.
Я не відходила од балкона, а сніг падав і падав. Луг весь чисто побілів і блискотів, ніби кришталь. Навіть ще гарніше! Ліворуч височіли голубі, лілові й сині гори. От змалювати б їх моїми кольоровими олівцями!
Коли Сусана вважала, що я ні на що путнє не здатна, то дідусь і бабуся залюбки переглядали мій зошит з малюнками.
—    Ближчим часом треба буде з міста привезти акварельні фарби, — сказав дідусь. Як я зраділа! Я втаїла, що фарбами досі не малювала, хай дідусь тільки-но привезе їх. Я б дала їм раду, і все було б добре.
—    Бабусю, мені  хочеться,  щоб сніг падав безнастанно,— мовила   я
—    Ото вигадала! — усміхнулася бабуся.— Добре вигадала! Сніг ну брид би тобі! Весною в селі куди краще.
Раптом бабуся відклала дротики і вовняне плетиво й замислилася, яь я в колежі, коли міркувала про своє.
—    Ходи зо мною,— сумовито мовила вона.— Ходи, я покажу тобі
забавку.
Взяла вона мене за руку, й ми поволеньки піднялися сходами нагору Сходи мені подобалися, бо вони весело порипували під ногами.
Байдуже, що бабуся вдалася невеличка на зріст і ходила неквапом однак здоров'ям була вона нівроку. Так усі казали. Дісталися ми на горішній поверх. Коли бабуся ступала, в'язка ключів побрязкувала в неї в руці. Вона відшукала потрібний ключ і відімкнула кімнату. В сутінках пахло так само, як пахне стара книга, що її здавна не розгортали. Бабуся підійшла до вікна, розсунула фіранки й одчинила стулки, такі само товсті, як і всі віконт рами в господі. Меблі у тій кімнаті були вдягнені в чохли, а шафа вмурована в стіну. Бабуся одчинила шафу, і я побачила в ній чимало пакунків. Од нафталіну аж в носі закрутило.
Всі пакунки напіврозгорнені, й було видно, що в них лежало. Спершу я нічого не добрала, та потім роздивилася — в шафі складено хтозна-скільки іграшок. Я кинулась була до них, та бабуся остерегла:
—    Помаленьку, доню, помаленьку... Не поламай. Цими іграшками бавився твій татко, твої дядьки й тітки, коли ще були маленькі... Бачиш? Оцей коник — татків. Дідусь купив коника, коли таткові сповнилося сім рочків... А оця лялька з жовтавим волоссячком, що трохи поточила шашіль,— тітки Марії-Терези... й оця пічечка теж... Обережно, обережнень-ко! Бачиш? Каструльки, сковорідки, горщечки... дивись, аби не впало що на підлогу... А ось кастет дядька Мігеля, що помер маленьким...
Бабуся розказувала й розказувала, а я тим часом перебирала іграшки. Якими таємничими здавалися вони! Я бентежилася, коли обережно торкалася до котроїсь, аби не поламати, розгортала й обтирала нафталін.
Бабуся пашіла на виду, мов яблуко, що Марія клала дозрівати на коминок. Без причини у бабусі ніколи не дрижали руки, та тої миті руки їй затремтіли, і ледве не розбилася маленька порцелянова лялечка, яку вона розгортала.
—    Це Міньйон,— сказала вона.— Моя лялька. Привезли її з Парижа, коли мені минуло вісім літ.
Нараз бабуся змовкла, і з очей їй покотилися дві сльози.
—    Чому ти плачеш, бабусю? — спитала я й нічогісінько не розуміла, чому б їй плакати од таких гарненьких іграшок, та ще й од снігу, що надав за вікном.
—    Нічого,— зітхнула бабуся і втерла сльози.
—    Розкажи мені, розкажи,— попросила я. І злякалася, ніби вчинила щось лихе. Казала ж Сусана, ніби завжди я все псую! Мабуть, мала вона рацію, бо й справді совала я носа не в своє діло.
—    Я вже хтозна-коли й дивилася на іграшки,—сказала бабуся.—Хтозна-коли...
Я міцно обняла бабусю, і вона втерла сльози.
—    В мене було доволі дітей,— сказала вона. Здавалося, вона говорить сама до себе.— Аж восьмеро. І як вони розпорошилися одне за одним? Встаєш, бувало, ранком, шукаєш своїх дітей, а їх і жодного не лишилося. Жодного! От і доводиться берегти іграшки, і поламані і цілі, що діти давно й позабували. Аби ти знала, білочко, як боляче мені дивитися на них і згадувати: ця іграшка Мігеля, оця — Рікардо, Пабло, Марії-Терези... Господи, де зараз Рікардо, Марія-Тереза, Пабло та й інші?.. Як тужу я за ними!
Мене дуже засмутили бабусині слова, хоча я й не все розуміла. Я не раз чувала наші родинні бувальщини, бабуся показувала мені в альбомі фотографії татка, дядьків і тіток. Окрім дядька Мігеля, що помер маленьким од дифтерії, й мого татка, що загинув уже дорослим, всі були живі-здорові, завелися сім'ями й жили хто в Америці, а хто в Німеччині. В цю мить бабуся скидалася на маленьку дівчинку-школярку, саме на дівчинку, що невідомо де загубила якийсь подарунок.
—    Бався собі,— сказала вона. І знову лагідно усміхнулася.— Коли набавишся досхочу, спускайся до мене в світлицю, й ми наново позамотуємо іграшки. Грайся обережненько, нічого не зламай.
Вона пішла, а я лишилася сама. Але ігри мої не клеїлися, я вже виростала з того віку, та й іграшки завдавали мені болю. Татів коник був із справжньої шкіри, а грива й хвіст з червоного волосу. Коник відгонив нафталіном, йому бракувало одного ока.
—    Привіт, одноокенький,— мовила я до пього. Справне його око було кругле, золотаве, чарівне. Я попестила його по шиї, але раптом мені здалося, що багато-багато дітей піддивляються за мною, але я не відала — звідки. Підійшла до вікна і глянула крізь шибку. Вікно виходило в двір, на байрак і на гори. Йшов сніг, і виднів шматочок рожевого неба. Я дивилася на ту красу, хоч було мені трохи й сумно, і завважила гнітючу тишу в кімнаті, в іграшках, і в отих горах. Коли я подивилася на гори, то помітила, що крутою стежинкою спускався кінь, а верхи на коні сиділа якась жінка з хлопчиком. За конем од копит, вимазаних грязюкою, лишалися темні сліди. Аби краще бачити, я вилізла ногами на стільчик. Жінка з хлопчиком позакутувались у великі чорні хустки, а з-під хустки виглядали хлопчикові ноги у великих чоботях. Мені подумалося, що подорожні не зупиняться, але ні, то тільки здалося. Вони під'їхали, спинили коня, і жінка злізла додолу, потім зсадила хлопчика, тендітного, майже як і я. Далі жінка зняла сакви і припнула коня до дерева. Я побачила, як пішли вони до кухонних дверей. Вони приїхали до нас! Раптом мене охопила невимовна цікавість. Спущуся тихенько сходами і ввійду до кухні подивитися на гостей!


IV. ПРИЇХАВ НІН
Я помаленьку зійшла сходами. Поруччя на сходах блищали, бо ж Марія щоранку натирала їх воском. Я б не була такою повільною, якби не здогадувалася, що бабуся і Сусана сердяться, коли я з'їжджаю з поручнів, мов з гори. Бо, як на лихо, на самому низу я майже завжди падала.
Відтоді, як приїхала я в господу, на кухню заглядала всього двічі. Та й то на якусь мить, бо бабусі не подобалося, що я спускаюся з горішнього поверху. Сама не доберу, чому їй кухня ие до смаку, адже там так гарно. Поралась на кухні Марта, Лоренсова жінка, вона була за куховарку. Перейшло їй за п'ятдесят, на зріст вона низенька, опасиста, косп в неї чорні, пругкі, замотані в здоровенний вузол на потилиці. Двічі, коли з'являлася я на кухні, Марта пригощала мене печивом з бляшанки, що стояла в шафі. Печиво було пресмачне, так і тануло в роті й хрумтіло на зубах. Ка кухні витали смаковиті пахощі, а вогонь кидав навсебіч золотаві й червонясті відблиски, на полиці вигравали сковорідки, каструлі, шумівки й горщики. А скільки стояло глечиків! Марта розповідала, що колись у господі росло багато дітей. І жодне з них не скаржилося на апетит. «А нині не береться до діла майже ні один з оцих горщиків»,— промовила вона. В її голосі чувся смуток, як і в бабусі, коли вона показувала мені іграшки. Поки я спускалася сходами, пильнуючи, аби вони не рипіли, пригадувала Мартині розповіді. І знову мені здалося, що кілька невидимих дітей дріботять сходами укупі зі мною.
Я поволеньки ступала й бачила, що двері в кухню прочинені, виблискує там полум'я і чути голоси Марти та ще якихось двох жінок. Я штовхнула двері і ввійшла.
Вся кухня вигравала, вигравала тепло, весело. Кухня була з каміння й заліза, не те що міська, у якій полум'я майже не видно. Тут же під здоровецьким ковпаком розкошував крислатий вогонь. Біля вогню стіна почорніла од кіптяви, а на ланцюгу виснув здоровецький казан. Марта патиком розгрібала попіл і обережненько обгортала ним горщики, що закипали з того боку, де палахкотіло полум'я. Навколо здорового глечика тулилися трійко маленьких, наче курчата біля квочки. Обабіч вогнища стояли дві довгі дерев'яні лави із бильцями. На одній лаві сидів хлопчик.
Хустка і чоботи були зняті й сушилися в кутку. Мабуть, був він мого віку абощо, русяве волосся в нього гладеньке, воно вигравало у блискітках вогню, наче зволожене. Він не діставав ногами долівки, на ногах у нього були шкарпетки з рожевої вовни. Здавалося, він пильно над чимось замислився, бо навіть оком на мене не повів.
А Марта і та чужа жінка, що доводилася, певне, матір'ю цьому хлопчині, мовчки глянули на мене.
—    Гей, Марто! — мовила я.— Можна   трошечки  побути   з   тобою?
Марта усміхнулася. Мені подобалося, як вона всміхається, закидаючи голову назад й показуючи всі зуби. її сміх був схожий на булькотіння горщика на вогні. Та й вся вона була наче круглий горщик.
—    Підходь до вогню,— мовила вона,— погрійся.
Взяла мене попід руки й посадила біля хлопчика.
—    Це Хуанін,— пояснила Марта.— А називають його просто Ніном. Ти його ще ніколи не бачила, правда ж?
—    Ні,— одмовила я.— Лише сьогодні у вікно... Того я й прийшла на кухню!
Марта й ота друга жінка усміхнулися. Нін повернувся у мій бік лицем, але не дивився на мене. Або й прикидався, мовбп не бачить мене. Жінки знову взялися до розмови. Я не розуміла гаразд, та здалося, ніби вони чимось зажурилися. Особливо та, що, певне, доводилася Нінові матір'ю. Бона теж була худа, смаглява, сиділа на краєчку стільця склавши руки. Вряди-годи кивала головою й тяжко зітхала.
—    Це дівчинка? — почула я, як Нін тихенько запитав Марту. І Марта ствердно кивнула головою.
Я обернулася до Ніна й сказала:
—    Звуть мене Пауліна.
Це ім'я мені не дуже подобалося. Мені б хотілося, щоб назвали мене Ізабелою, Розалією або Естер, бо ці імена милозвучніші. Мене ж назвали Пауліною, бо тато мій звався Пабло.
Нін злегка усміхнувся й нічого не сказав. А я знову запитала:
—    Скільки тобі років?
—    Десять,— одказав він.
—    Мені теж,— зраділа я.— Минуло того місяця.
—    А мені сповнилося в травні. П'ятого травня.
В цю мить знадвору ввійшов Лоренсо з оберемком дров і кинув їх на підлогу.
Плечі, лице й берет йому змокли од талого снігу.
—    Ох, і дорога від дровітні!— сказав він.— Якщо так сипатиме сніг — закидає нас із головою...
Потім глянув на жінку та хлопчика й мовив:
—    От і знову приїхали... Дуже радий вас бачити, дуже!..
Він підійшов до Ніна, який любо прислухався до нього, усміхався і простягав руку над моєю головою.
—    Здоров, хлопче, здоров!—сказав Лоренсо і посіпав його за волосся. 1 мене він погладив по голові.
—    Тепер маєш товариша,— сказав,— буде з ким гратися... Занудна господа для цього створіння!
—    Так,— підтакнула Марта.— Що ми вдіємо? А все-таки тут їй буде ліпше, ніж там, де вона жила.
Всі засміялися, Марія, яка досі мовчки шила, підвела голову й запитала мене:
—    Ти залюбки гратимешся з Нілом?
Я кивнула головою, а Марія поманила мене пальцем. Я підвелася й підійшла до неї. Марія поправила мені комірець на сукенці. Проте я завважила, що поправляла вона одяг якось мимохідь, а тим часом тихесенько шепотіла:
—    Пауліно, люба, я хочу тобі щось сказати: цей хлопчик — син Рі-кардо і Крістіни, орендарів твого дідуся. Будь обережна з ним і чемненька, бо цей хлопчик не бачить.
—    Не бачить?— здивовано спитала я. Пойняв мене біль і якесь розчарування.
—    Він сліпий,— сказала мені Марія на саме вухо. І потім, аби всі чули, голосно промовила:
Коли випадає багато снігу, в Ніповій халупці дуже холодно. Ми привезли його сюди, щоб, бува, не захворів, як це траплялося в минулі роки. Твої дідусь та бабуся дуже люблять Ніна, і він аж до весни лишається тут в господі. Ви можете бавитися, як вам заманеться, але не зчиняйте галасу й не піднімайтеся в світлицю.
—    Чудово,— сказала я.— Чудово, мені й самій хочеться бути тут! Тут я маю з ким говорити й гратися...
Але мені стало якось ніяково, і я подумала: як же то бавитись із сліпим хлопчиком?..
Марта пригостила нас кренделями, а Крістіна підвелася,
—    Гаразд, сину, бувай до весни,—сказала вона.— Я мушу повертатися, незабаром ніч.
Мені вона видалася вкрай зажуреною, проте з очей у неї не капнуло і сльози. Вона підійшла до Ніна, і хлопчик обійняв її за шию. Крістіна поцілувала сина кілька разів і розняла його руки.
—    На все добре,— сказав Лоренсо,— Місяці біжать, мов навіжені жеребчики.
Крістіна поцілувала й мене. Коли я зблизька глянула їй в лице, то здалося мені, що на ньому чимало зморщок, хоч вона значно молодша за Марту. Бона накинула на голову хустку і вийшла надвір разом з Лоренсо. Нін укляк, похнюпив голову, і я підступила до нього, бо Марія штовхнула мене в спину.
Тоді Марта витягла з короба кілька картоплин й поклала їх у попіл.
—    Нумо пекти картоплю. Коли спечеться, од неї й за вуха не відтягнеш,— сказала вона.— Дуже смачно!..
Картоплини сіріли од попелу й чорніли од вогню. Марта виймала їх, дмухала на них крізь пальці, і всі ми сміялися, навіть Нін, який не бачив, що вона витівала. Марта обчищала бульбу наполовину. Од неї здіймалася легенька пара й чарівні пахощі. Марта посипала її сіллю, й ми залюбки наминали. Якби побачила нас Сусана! Крізь вікно тьмяно горіли десь високо дві зорі. Марта сказала:
—    Вже скоро, ніхто й незчується, як прийде весна!
—    Ви завжди говорите про весну,— зауважила я.— А мені подобається зима, і вогонь, і сніг... і кухня, і картопля, печена на жариві...
—    Я дужче люблю літо й весну,—повагом мовив Ніл. Я бачила, що в нього сяяли очі.— Весною я повернуся додому.
—    Тобі не подобається жити з нами?— запитала я з болем в голосі.
—    Чому ж, подобається,— одмовив він, похнюпив голову й додав тихше: — Але мені краще жити вдома.
Марта вийняла чималий блискучий ніж і заходилася кришити яблука на компот.


V. ЦІНОВА ІСТОРІЯ
Коли ввечері Марія одвела мене спати, я весь час думала про бідолашного Ніна, що й трошечки не бачить чарівних гір. Мені до краю ставало шкода його, а на груди ніби наліг ва-жучий камінь.
Коли Марія готувала мені ванну, я попросила:
—    Розкажи мені про Ніна, Маріє.
—    Що ж тобі розказати, Пауліно?—запитала вона.— Ти ж бачила його, сердешного. Отак він, бідолаха, і народився зовсім сліпий. Нічого пе поробиш.
—    Ах, Маріє, як мені його шкода! Марія погладила мене по голові.
Коли коси в тебе відростуть, я тобі гарно їх заплету,— сказала вона. Проте я завважила, що побивалася вона зовсім не про коси, а хотілося їй розвіяти мій жаль.
—    Маріє,— мовила я.— Я хочу гарно подружити з Ніном. Він довго житиме з нами? Щороку приїздить сюди? Розкажи, розкажи...
—    Гаразд,— одказала Марія.— Скоренько купайся, а коли ляжеш у ліжко, гукни мене.
Я враз помилася. Мені подобалася гаряча вода, бо вона розганяла кров по всьому тілу. Я залюбки намилювала голову, а потім вичавлювала з волосся хтозна-стільки біленької м'якої піни. Тоді Марія лила на мене воду, я розплющувала очі, задоволено стріпувалася і мені хотілося реготати. Згодом, коли Марія обгортала мене рушником і витирала, мені смішно було дивитися в дзеркало, бо моя мокра голова скидалася на квачик. Чому я така невродлива? Напевне, всім здавалася я негарною. Потім я подумала: "Хоч Нін не побачить мене і подумає — я гарна". Але й це не радувало мене, бо що довше я міркувала, то страшнішою ставала Нінова сліпота.
Наділа я нічну сорочку, фланелеву, довжелезну, щоб не змерзнути, й гукнула Марію.
—    Запхай руки під ковдру,—звеліла вона.— Про що ти хочеш довідатися?
Марія погасила світло й лишила горіти лише лампочку на нічному столику. Потім взяла стілець і присіла біля мене.
—    Маріє, чому Нін приїздить до нас? Він щороку приїздить?
—    Так, щороку... відтоді, як виріс з пелюшок. Бо коли твоя бабуся довідалася, що він сліпий, вона перейнялася його горем, а коли побачила Крістіну з хлопчиком за спиною — бо тут жінки, що працюють в полі, як вона, дітей носять прив'язаними за спиною, закутаними в хустку,— підійшла до неї й запитала, як підростає її хлопчик. Крістіна була дуже сумна, бо сільський лікар сказав, що хлопчик сліпий од народження. Отак настала зима, і Крістінин синок — йому саме підходило до двох рочків — тяжко занедужав. А що жили вони далеченько — в халупці на гірському схилі, біля дідусевого лісу — то Нінів батько, Рікардо, сів на коня й подався шукати лікаря. Ненароком побачив його дідусь і гукнув. Рікардо сказав: «Дитина тяжко занедужала, задихається, схоже, що помре». Дідусеві і бабусі пригадався сеньйорито Мігель, що колись номер немовлям. І звеліли вони негайно шукати лікаря. Сеньйор же, твій дідусь, поїхав з ними. Й побачив тоді, що Крістінина халупка стара, по ній патьоки й щілини, крізь які потріскує мороз. Він пожалів їх і сказав: «Замотайте хлоп'я і привезіть в господу, бо тут воно задубіє». І по тому, як ввели йому сироватку крові, гарненько закутали й разом з матір'ю привезли сюди. Хлоп'я видужало, бо в наш час багато ліків проти хвороби, що зветься дифтерія. Раніше називали цю хворобу круп і не вміли лікувати її.
Марія замислилася, і я мусила нагадати їй:
—    Будь ласка, Маріє, розказуй далі...
—    Тоді сеньйори привернулися серцем до Ніна. Здоров'ям він кволенький — тож і привозять його сюди щозими, бо халупка не для нього.
—    Але йому боляче розлучатися з матір'ю,— пристрасно мовила я.— Я це відчула.
—    А що ж поробиш,— мовила Марія.— Вони бідняки і нічого не можуть вдіятн.
Маріїні слова прикро вразили мене. Я не вміла пояснити цього, але вони кольнули мене дужче, аніж Хуанінова сліпота. І раптом я подумала: «Я не хочу, аби так було. Я не хочу, аби були бідні й багаті».
—    Чи може дідусь полагодити Нінову халупку?— запитала я.— Адже Крістіна з чоловіком — дідусеві орендарі.
—    Хіба я знаю, доцю,— одмовила Марія.— Мабуть, не можна. Халупка занадто стара! Нінові діди і навіть прадіди народилися в ній... Вона нічогенька, не бери собі до серця. Колись весною ми підемо туди на цілий день.
Я напевне відчула біль і тривогу од Маріїної розповіді, бо рантом вона поклала мені руку на чоло й сказала:
—    Не побивайся більше, дівчинко. Тільки ти добре розумієш, який він нещасний без друзів. Поводься з ним гарно і не переймайся отими недитячими турботами.
Вона підвелася і загасила світло. Потому поцілувала мене в чоло і тихесенько вийшла з кімнати. Мені подумалося, що її великі пошерхлі руки — найласкавіші в світі; мені подобалося, що вони пахнуть і милом, і дровами, і підсмаженим хлібом.


VI. ПАУЛІНИН ВИНАХІД
Була вже середина грудня. Надходило різдво, водо тішило меде над усі свята. В колежі я завжди нетерпляче чекала на нього, і, дарма що Сусана загалом була черства, ми з нею святкували ці дні дуже весело. Вона доводилася тоді трохи лагідніше й помагала мені змудрувати вертед. Мабуть, тому-то й лодобалася мені зима.
Отже, надходило різдво. Минуло вже біля двох тижнів, відколи Нін приїхав, і за ці дні ми подружили так міцно, як тільки можна уявити.
Спочатку я думала, що гратися із сліпим хлопчиком дуже важко, та згодом зраділа, бо з ним можна цікаво бавитися, хоч мене засмучувало, що йому нічим не поможеш, хіба що поспівчуваєш. Тож я маю почуватися вкрай щасливою — адже добре бачу на два ока. І що за біда бути негарною й маленькою в порівнянні з Ніновим лихом!
Іноді Марта співала одну з тих гарненьких пісеньок, що їх знала чимало:

Ой за ворітьми дитя малее,
Та й красне-ясне, ясніше сонця,
Ой візьміть теє дитя до хати,
Візьміть до хати, хоч перегрійте,
Хоч перегрійте, перетримайте,
Бо в нас немає на милостиву.

Тоді я поглядала на Ніна, й мені сльози наверталися на очі, бо хоча Марта казала, що той хлопчик — Ісус, я все одно думала про Ніна, що врешті-решт він такий же, як Ісус. І він «ясніший сонця», як мовилося в пісеньці. Нін був вродливий з лиця і подобався мені. До того ж, був він дуже лагідний, і це також припало мені до душі.
Спочатку в іграх з Нілом я почувалась трохи незручно. Тобто іноді забувала, що Нін сліпий, і казала чи робила щось недоречне. Одразу ж похоплювалася й лютилася сама на себе, та ще й завважувала, що рожевіла на виду, пашіла мені шия, горіли вуха і щоки. Трохи згодом ми прл-звичаїлися бавитися куди цікавіше, і я вперше відчула, що де живу марно, що можу якось помагати людям і ставати комусь у пригоді. Всупереч тому, що Сусана завжди про мене говордла, дібн я тільки й умію морочити людям голову.
Нам не дозволяли видиратися в горішню світлицю чи шастати в покоях на першому поверсі. І це мене дивувало. Та коли я допитувалася в Марії, вона одказувала:
—    Удвох ви зчиняєте галас, а сеньйора слабує здоров'ям...
То неправда, бо бавилися ми без галасу. А мені того й треба, щоб не забороняли спускатися на кухню, в наймиліший куточок господи. Яка гарна, яка гарна кухня! Марта розповідала нам всяку всячину і співала співанок, Марія шила, сидячи на стільчику біля вогню, і пекли ми картоплю, і помагали Марті лущити горіхи на торт. Як любо це, як любо! Ще й нині, коли вже сповнилося мені тринадцять літ і стільки думок роїться в голові, я сумую за тими зимовими днями на кухні.
Кращою грою, що її придумали ми з Ніном, була гра в хижку. Між одною з лав і стіною лишалася чудова вільна місцина. Марта дала нам шматок старої ковдри, й ми напнули дашок, прицвяхувавши один кінець до стіни. Всередині поставили дві лавочки і крихітну лампочку. Оце й хижка. Ми з Ніном сідали одне перед одним.
Спочатку я йому щось розказувала, а потім — він мені. Я торочила про колеж, про Сусану, про місто. А він — про свою халупку на гірському схилі, про коня, про город. Хоч Нін і сліпий, а все одно стільки він знав! Куди більше за будь-якого зрячого хлопчика. Бо, як казала Марія, Нін мав значно вразливіше відчуття й тонший слух, ніж будь-хто з нас. І справді, хоч би коли я з'являлась на кухні, він повертав до мене лице й озивався.
Іноді я заходила навшпиньках, аби застукати його зненацька. Та він тої ж миті підводив голову й простягав до мене руку.
Бувало, на диво, цікаво, коли Марта урочисто всідалася на стільчику і казала:
—    Ну так слухайте!
Ми зривалися зі своїх місць і вмощувалися біля неї, іноді навіть запинали коліна її хвартушиною. Марта співала й розказувала дуже цікаві казки.
Пригадується одна, що надто подобалась Нінові. Це казка про плем'я, що бігало за сонцем. Марта розповідала її кілька разів, бо їй любо було чути, як сміється Нін.
Отак Марта й розказувала:
—    Жило колись на світі дурне плем'я з дурними чоловіками й дурними жінками. Щоранку, тільки-но вони прокидалися зі сну, до сьомого поту працювали в полі. Коли ж бралося на ніч, вони безпорадно казали:
«Сонце щезає, сонце втікає за гори!»
І якось зібрали вони свої пожитки, повантажили на візки і подалися битим шляхом й, біжачи за сонцем, гукали: «Сонце втікає од пас, сонце втікає од нас!» Всю ніч бігли вони стежками і битими шляхами, мов на-віжені. Нарешті, коли почало світати, вони піднеслися душею і їх пойняла радість. «Наздогнали, наздогнали!» — верещали вони, поганяли коней, і їхні візки знімали пилюку по шляху. І коли кругле сонце вигравало в зеніті, вони звалилися з ніг і захропли — до самісінької півночі. Тоді повставали і взялися до роботи — аж до вечора. І знову побігли за стомленим сонцем: ану, ану!..
—    Отака халепа трапляється з багатьма людьми,— казала Марта, поводячи в повітрі великим ножем.— Женуться за тим, що лежить під носом...
Я не здогадувалася, що Марта мала на увазі, та згодом все зрозуміла.
Марті дуже подобалося зненацька перескакувати в розмові з одного на друге й рантом приспівувати:

Полював дон Педро,
По хащах бродив.
Три ліги пройшов він,
Рушницю згубив.
Здибав він чабана
З ножем у руці...

Була й інша, гарніша пісня, яку ми слухали з превеликим задоволенням. Бо ж Марта співала гарно і вміло підбирала різні голоси. Коли Марта розповідала, Нін задирав голову й аніруш слухав її. Видавалось, ніби він марив.
Одного дня я подумала, що нам можна гратися в шашки. В дідуся валялася гарненька шахова дошка із слонової кістки й чорного дерева, але до неї я не сміла й торкнутися. Крім того, Иінові вона була ні до чого.
Тоді я взяла мої олівці й намалювала на картоні шашки. Пообрізала я всі шашки і чорні тричі попроколювала шпилькою посередині. Дідусь звернув увагу, з чим це я морочуся (бо робила я своє діло по вечері, коли Нін уже спав, а я лишалася ще трохи з дідусем і бабусею біля столу з жарівничкою).
—    Що це?— запитав дідусь.
—    Це гра в шашки для нас з Ніном,— відповіла я.— Щоб Нін розбирав, де чорні, я попроколювала їх. Чорні квадрати на шаховій дошці теж позначу хрестиком.
Дідусь замислився. Бабуся теж покинула плести й поглянула на картонні фішки.
—    Ти знаєш, що існує абетка для сліпих? — запитав дідусь.— Називається вона система Брайля. І твої шашки чимось нагадують цю систему.
—    А я й не знала,— відповіла я. А саму враз заполонила гордість.
Дідусь попестив мене по підборіддю й мовив:
—    Мені дуже подобається, що ти сама додумалася.
Бабуся нічого не сказала, і він знову взявся за газету.
Наступного дня спустилася я на кухню, коли Нін ще снідав. Мені кортіло пояснити йому гру. Нін сидів на лаві біля вогню, в руках тримав кухоль з гарячим молоком і покришеними шматочками хліба, Він снідав із апетитом.
—    Шиє,—мовила я до нього.— Я хочу навчити тебе дуже цікавої гри. Швидше снідай, і підемо в хижку.
Нін поспішав, і я побачила, як він гойдав ногами, що звисали з лави. А це значило — він украй задоволений.
Коли ми всілися в хижці, я поклала між нами шахову дошку і подала йому позначені фішки. Я взяла його за руку й провела кінчиком його пальця по фішці.
—    Проколені — це твої, Ніне,— сказала я.— Решта — мої. Твої чорні, а мої білі. Зрозумів? На дошці теж чорні й білі клітинки... Відчуваєш? Не квапся.
Нін був вражений. Я завважила, що в нього тремтять руки. Але тремтять ледь помітно, і тільки я, яка вже добре знала його, могла помітити це.
Нін дуже побоювався, аби не вчинити чогось лихого, і коли щось не виходило в нього добре, він прикидався, що йому не подобається або що він уже стомився. Тому я бачила, як цікаво було йому навчитися нової гри, а також і страшнувато осоромитися перед! мною. Мені боляче було дивитися, як тремтять його руки, в мене аж бриніли сльози, але коли я згадувала, що він може це помітити, одразу ж кусала собі губи і бралася иояснювати йому гру, щоб він краще зрозумів. Спершу він слухав мене, похнюпившись, і це значило — він ще не гаразд розуміє. Потому підводив голову і казав:
—    Починай, Пауліно, може, за тобою повторю.
І я вірила, що він повторить! Але ж який розумний Нін, який розумний! Він почав навіть обігрувати мене. І яка я була рада!
Марта просунула голову в нашу хижку. Вона нахилилася, і лице її налилося кров'ю.
—    Що це у вас за гра?— запитала вона здушеним голосом.
Я нічого не могла відповісти і так міцно обняла її за шию, аж вона, сердешна, закашлялася.
Тоді вилізла я з хижки, звелася на ноги й шепнула їй на вухо:
—    Він уміє вже грати в шашки, Марто. Нін уже вміє грати в шашки!
Я така рада!
Вона перехрестилася щонайменше з десять разів, як тоді, коли Марія розповідала якусь сільську плітку. Тоді я пояснила їй, що попроколювала фішки й шахову дошку, і Марта поторкала їх товстим червонястим пальцем, усіяним рубцями.
—    Боже, боже,— вигукнула вона, стиснувши пальцями підборіддя.— Оця стрижена голівка не половою напхана! Хай бог тебе благословить, сердего. Хай бог тебе благословить!
І хоч називали мене «сердего», я знала — це найгарніше назвисько, яке будь-коли перепадало мені. І мені воно подобалося.


VII. НІН УЧИТЬСЯ ЧИТАТИ
В шашки гралися ми запально, Нін од них і не відходив. Він страх як тішився! І тоді здавалося, ніби йому повернувся зір, і якби хтось чужий постежив за нами, то не повірив би в його лихо, і на гадку б йому не спало, що Нін сліпий.
І враз мені сяйнула чудова ідея. Нін не вмів читати, бо ж не ходив до сільської школи. Він лише розповідав, мати ж бо навчала його по пальцях і по пам'яті. В сільській школі сліпих навчати не вміли. Та й Нін був єдиний сліпець у тутешніх краях. Отож взяла я картон і намалювала на ньому всі літери від «А» до «Z». Я не знала, чи отака система Брайля, про яку казав дідусь, але, в усякому разі, до цього я сам» додумалась.
Спочатку Нін трішки спантеличився.
—    Не зумію,— мовив він.— Всі кажуть, що я ніколи не навчуся читати.
—    Не вигадуй, Ніне! Хіба ти не добре відрізняєш позначені фішки? Так само впораєшся і з літерами! Це ж так легко!
Нарешті я переконала його. Ми сиділи одне біля одного, на колінах у нього картонка. Я взяла його праву руку і пальцем водила по літерах.
—    Оця літера із гострячком, це «А». Оця літера з двома черевцями, це «В». Оця літера, мов шматочок кренделя — «С»...
Нін легенько усміхався на те, що я казала йому. А що він був розумний, то одразу ж утямив — діло це куди простіше, аніж здавалося спочатку. Понамальовувала я йому великі літери, бо інакше насправді було б йому важче.
Отак минали дні. Нін навчався досить добре. Потім я вкладала йому в пальці олівця, і він виводив літери в моєму зошиті. Спочатку виходили вони незграбні, та я промовчувала, щоб він не зневірився. Першу літеру «А» він накреслив ніби гору, і про «В» нічого певного не скажеш, вона скидалася на гірську криву-лрекриву дорогу. Але згодом... який він розумний! Я переконалася — він куди здібніший за мене (хоч у колежі мене не вважала відстаючою і вчителі казали, що якби я пе була лінива, то й гори б покотила, адже мала лій у голові).
Але я не порівнюю себе з Ніном. Бо треба зважати, що він не бачить, що вперше взяв до рук олівця і спочатку не вмів навіть тримати його в пальцях! Марія сіла біля нас помилуватися з нашої роботи і промовила:
—    Але ж, дівчинко, кому ж таланить мати таку вчительку, як ти! Бачиш, перейшло мені за п'ятдесят літ, дав мені бог пару зрячих очей, а я не вмію ні читати, ні писати.
—    Чому ти не навчилася ні читати, ні писати?
—    Ох, лебідочко, ми — бідняки, й коли годиться ходити до школи, ми беремося до праці. Таке, лялечко, життя.
І, зітхаючи, вона подалася до своїх горщиків. Мені було боляче слухати її. В голові мені роїлися думки, хоч я ще не знала, як їх висловити.
Тим часом важливо було те, що Нін успішно заучував літери, а згодом я навчила його по складах вимовляти слова і нарешті вільно читати й писати. Тільки-но здумувала я про нього, одразу озивалося мені серце: лум-пум-пум, перші ночі я навіть не могла заснути, одно думала. Адже Ніна можна навчити читати!
Вже настав різдвяний тиждень, коли Нін подужав всю абетку. Перші літери давалися йому важкувато, а останні віл лускав, мов горішки. І вимальовував їх у зошиті, хоча й не зовсім правильно. Щоб полегшити навчання, для кожної літери я давала йому якийсь кольоровий олівець. І намагалася пояснити:
—    «А» фарбуємо червоним олівцем. Розумієш? Червоне — це колір, що горить, як вогонь. «В» фарбуємо еннім олівцем. Синє небо і твої очі. Синім здається водяний шум, ріка теж синя. «С» — зеленим... зелена трава й дерева. Це схоже на...
Нін різко підвів голову й сказав:
—    Я вже знаю. Я знаю, який зелений колір.
—    Який же, хлопчику?— запитала Марта і навіть в піднятій руці спішила шумівку, на якій вигравали водяні краплі і скапували додолу. Марія теж підвела голову й собі урвала шитво.
Нін повторив:
—    Так, я знаю, який зелений колір. Мені мама казала.
Коли він промовив «мама», у горлі застряг мені клубок, наче птах, тцо хотів вилетіти на волю.
—    Мама розповідала,— казав Нін трошечки нетерпляче, може, побоювався, що ми не віримо йому.
—    Що розповідала?— спитала я.
—    Тої весни мама пояснила мені, коли поверталися ми додому. Тато приніс мене до коня, підсадив, і коли ми під'їжджали до халупки, тато гукнув до мами. Я здогадувався, що ми вже близько, бо чув, як видзвонювали гілки на деревах, коли ми простували лісом. Та й почувся запах диму... І мама. Я прислухався до землі і завважував, як щохвилі наближаюся до мами, до землі я прислухався всю дорогу. Крізь татів голос, крізь кінський тупіт, крізь весняне шумовиння прислухався я до землі, і відчував, як виходила мама мені назустріч... Й тоді батько взяв мене і зсадив на землю. Я знав — мама стоїть на дорозі й дивиться на мене. Знав напевне і виструнчувався скільки міг, аби вона побачила, як я підріс в господі сеньйорів. Аби побачила, що варто було терпіти розлуку. І тоді мама підійшла до мене, і обійняла за шию, і притиснула до себе, й сказала: «Ніне, Ніне, все зелене, мій синочку, все таке зелене...» І я захлинався пахощами трави, дерев, вітерцем і відчував ті пахощі навіть підошвами. Бо ж весною тато знімав з мене чобітки, щоб ціліші були на зиму...
Ніхто не зронив і слова.


VIII. ЯКБИ ШВИДШЕ ВЕСНА!
Ми й незчулися, як прийшло різдво. Лишилося до нього всього два дні. Я вже могла вразити приємною несподіванкою Нінових батьків: Нін знав усю абетку і вмів писати.
Марта й Марія, навіть Лореясо, частенько поглядали на нас і дивувалися, як це можливо, щоб Нін так швидко навчився грамоти, він же геть сліпий. Але всі берегли таємницю. Особливо сердешній неписьменній Марті Нінові успіхи здавалися незбагненним дивом.
Ота Нінова розповідь про те, як він повертався весною додому, запала мені глибоко в душу. Бо я збагнула — йому до жаги хотілося жити разом зі своїми батьками. Й хоча халупка їхня дихала холодом, проте весною він прагнув додому і марив тою халупкою.
Тоді я подумала, як це багато значить — мати батьків. Я, звичайно, мала дідуся й бабусю, і вони дуже любили мене, але я так рідко бачила їх! (А Сусану не варто навіть брати до уваги).
Отож, як вже я сказала, було двадцять третє грудня, і в господі пеклася й варилася всяка всячина до різдва. Бабуся двічі сходила на кухню поговорити з Мартою, а всі жінки в господі готувалися до свята. Бо в гірській господі святвечір справлявся на широку ногу. Всі дідові орендарі цієї  ночі приходять на  вечерю,  і Нілові батьки,   звичайно,  теж.
Тому Нін бентежився й раз за разом казав мені:
—    Пауліно, я ладен сперечатися, що підріс відтоді, як приїхав сюди.
—    Мабуть, що так,— відповідала я. Та насправді мені здавалося, що на зріст лишався він однаковим.
—    Якби ти мене поміряла...— попросив Нін.— Ми б порівняли з минулим роком ще до маминого приїзду.
—    Зміряти тебе?..— перепитала я.— А як?
—    Ходімо потайки надвір, на город,—сказав Нін,—там є карб, що мама позначила торік.
Я глянула у вікно: надворі тріщав мороз. Дерева химерно вигравали, наче спадав на них кришталевий пісок, а віконна лутка взялася памороззю.
—    Дуже холодно! —сказала я.— І якщо Марія побачить нас на морозі, вона розсердиться...
—    Не побачить,— одказав Нін.— А ми і вдягнемося тепленько...
Ніна пойняло таке сильне бажання, що я тихцем побігла по пальто, а він подався по куртку.
Ніхто не помітив, як ми тихесенько відчинили хвіртку на город. Ну й холодно, ну й вітер! Ми заплющили очі.
—    Йди-но сюди! — вигукнув Нін, бо вітер лютував несамовито і я майже не чула його слів.
Город був чарівний. Ото ще, Лоренсо казав, що поле взимку непривабливе, та як на мене воно було чарівне. Укрита інеєм земля сяяла, й крізь хмари просвічували косі сонячні промінчики. Ген далі виднілися борозни, чорні й тверді, моїв камінь. І чорні стовбури фруктових дерев, і їхні голі крони, ніби всіяні дрібнесенькими миготливими зірочками.
Нін подав мені руку й кинувся бігти стежиною, що положисто збігала схилом. Праворуч дзюркотів струмок, він ледве не вихоплювався із берегів, пінився і ніс мерзле цурупалля та дрібненькі стовбурці. Небо майже ясніло. Хоч сонце й сховалося за хмарою, але по золотавому блиску, що сіявся на наші голови, я здогадувалася, де воно притаїлося.
Найтонше гілля дерев ніби обгорнула павутина.
—    Отут,— сказав Нін і зупинився перед одним стовбуром.
Як упевнено знаходив Нін дорогу через весь город, як орієнтувався серед дерев! Мені спало на думку, що він, маючи такі загострені відчуття, доволі чого міг би звершити у своєму житті. Звершив би за багатьох зрячих, тупих і примітивних, ні на що не здатних! І я захоплювалася своїм задумом, бо вважала — Нін теж має право на щастя, і всі ми, хто як зможе, мусимо пособляти йому.
—    Бачиш оцей стовбур?— запитав Нін, легенько обмацуючи його рукою.— Торік мама зміряла мене і зробила карб.
Нарешті знайшов. Він взяв мою руку й притулив її до стовбура, де вирізаний карб.
—    Отут, — сказав він.— Отут...
Нін раптом розжеврівся на виду. Я здогадалася, що він згадав матір і шалено зрадів або ж ладен був заплакати.
—    Ніне, — озвалася я.— Твої батько з матір'ю приїдуть завтра ввечері!
—    Так, — мовив він. —- І дядько, й тітка, і двоюрідні... Святвечір — чарівний. А ми їм — ще й несподіванку! Апу ж, подивися, Пауліно, наскільки я підріс.
Він підійшов до стовбура і прикипів до нього спиною і підборами. Світло золотом вигравало у його волоссі.
Я поклала долоню йому на голову, витягуючись навшпиньках. О, він підріс принаймні на два сантиметри!
—    Ти добре підріс,— впевнила я його.— Добре.
І по тому, як стискувалися Нінові губенята, я збагнула — серце його пойняла втіха.
Тоді він витяг кишенькового ножичка і подав мені.
—    Закарбуй,— попросив.
З карбом впоралася я швиденько, хоч видовбувати було важко. Нін провів по ньому пальцями.
—    Треба глибше,— попросив він.— Бо заросте.— І, взявши ножичка, видлубав на дереві довший і глибший карб.
—    А тепер тебе поміряємо,— сказав він.
Я так само притислася до стовбура, і Нін позначив мій зріст другим карбом. Я здивовано відзначила, що він трохи вищий за мене.
Тут я вгледіла: до нас стежкою прямував Лоренсо й подавав знаки, ніби казав, що тільки божевільні можуть стовбичити на такому вітрі й холоді.
—    Що за безумство виходити на такий мороз,— сказав Лоренсо, підійшовшії до нас.— Якби сеньйора довідалася, вона б вам!..
—    Не довідається,— мовила я. Бо знала — Лоренсо добряга, він не викаже нас. (Не те що Сусана!)
—    Що ви тут виробляєте? — запитав Лоренсо.
—    Ми міряємося біля дерева, які ми на зріст.
І я розповіла, настільки Нін підріс з того року, й показала йому карби — свіжий і вогкий — один і другий, торішній, тьмяний.
Лоренсо замислився. Він вийняв з кишені замацаного цигарника й почав мудрувати самокрутку. Папір тремтів у його опецькуватих, майже без нігтів пальцях, усіяних саднами й темними плямами.
—    Поможіть мені запалити цигарку! — попросив він.— Бо на вітрі і тютюну не насиплеш.
Лоренсо нахилився, і ми курінчиком розхилили свої пальта, щоб створити затишок. Лорепсо скрутив цигарку, запалив її і сплюнув.
—    От діла...— сказав він.— Он які діла бувають в житті. Парубки до біса схожі між собою.  Всі одним миром мазані.
—    Хто? — запитав Нін.
—    Оті,— повторив Лоренсо.— Що росли тут раніше.
Мені здалося, що він зажурився ча принаймні посмутніли його очі, як у тих людей, що згадують минувшину, навіть веселу. Коли дідусь і бабуся гомонять між собою після вечері, а я малюю в зошиті чи міркую про своє — частенько помічаю в їхніх очах такий смуток. І Марта, і Марія теж, буває, говорять про оті, як вони називають, «золоті літа».
—    Дітвора, мов дим, у цій господі... Хай йому біс, а ґвалт який стояв тоді!.. Коли Марія пекла і смажила на свят-вечір, то здавалося, що вечері тій і краю не буде: і псалми, і регіт, і суперечки. Ото був час. Життя минає, дітки, наче омана. Плином пливе! Бачите оте дерево?
Лоренсо показав край городу на тополю, високу, мов щогла. Я завжди придивлялася до тієї стрункої, самотньої тополі...
—    Отам вони обмірялися,—.сказав Лоренсо.— Я шикував їх і по черзі ножем вирізав карби. Перший сеньйорито Рікардо, гарний, стрункий, мов веретено. Потім сеньйорита Марія-Тереза, далі сеньйорито Пабло, смаглявий і в'юнкий. Я й нині бачу, як влітку він видирався по паркану!..
—    Це мій тато,— сказала я і відчула, що в горлі застряг клубок. Чому в господі завжди пригадують тих дітей, які розпорошилися по світу, і тих, яких вже немає на світі? Чому зараз здається, що ті діти піддивляються звідкись за нами?
—    І бідолашний Мігсль...— вів далі Лоренсо.— Ах, шкода сеньйорито Мігеля! Там його остання рисочка, ніби жалоба.
—    Ходімо туди, Лоренсо,— сказав Нін.— Я хочу помацати рукою ту рисочку.
Лоренсо взяв нас за руки, й ми рушили. Вітер видмухував червоні іскорки з його цигарки, вона зрештою погасла, але він того навіть не помітив.
Навколо тополі було грязько, і ми з Ніном добре вимазали чобітки, але помовкували собі.
Лоренсо підвів нас до тополі, і на стовбурі ми побачили численні рубці, ніби дрібнесеньку драбинку. Якби ми не знали, то й не здогадалися б, іцо вирізані вони ножем. Останню, найменшу рисочку ми ледве помітили. І Лоренсо промовив:
—    Оце сеньйорито Мігель.
Нін схилився і торкнувся до рисочки пальцями. І, о диво, в ту мить здалося — перед нами стоїть Мігель і дивиться на нас. А що Мігель був єдиний хлопчик, котрий не виріс, як інші діти, він тепер ніби вибіг з господи погуляти.
—    І він нездужав на круп,— сумно промовив Нін.
—    Ти кажеш, у господі стояв ґвалт?—запитала я.— Але ж дідусь з бабусею ніколи не любили шуму. Як вони змінилися!
—    Все міняється,—сказав Лоренсо.— Все. Таке життя. Ви теж змінитеся.
Я дуже засмутилася. І трохи навіть розсердилася. Я не буду мінятися! Я не хочу мінятися! Принаймні у дечому. (І то, як мені здавалось, багато в чому).
—    Біжіть у господу,-— звелів нарешті Лоренсо, беручи нас за руки.— Коли Марта довідається, що я держу вас па вітрі й морозі, вона мені всипле чортів!
Бігцем ми кинулися до господи і, коли входили до кухні, побачили Марту, червону, мов помідор, біля крислатого вогню, од якого вигравала вся кухня. А як пахло гарячим компотом, корицею, смажениною, яблуками і тортом на підсмаженому цукрі! Як раптом запахло різ двом!
МартІ ніколи було і вгору глянути, й, не обертаючись до нас, вона впівголоса підспівувала:

Свят-вечір надійде,
Побуде та й зійде.
Та й ми побудемо
Й собі одійдемо.

«Ні, ні,—подумала я, нишком витираючи чобітки оксамиткою.— Ми залишили наші позначки на дереві. І всі, що колись завітають до цієї господи, побачать позначки і згадають нас, ніби ми зосталися тут назавжди».


IX. МЕТУШНЯ
На різдво видався гожий світанок. Народжувався знаменний день, бо сьогодні збиралася я виказати дідусеві мої турботи. І хоча всі торочили, що дідусь мій дуже добрий, я знала — дорослі не завжди казали правду, може, щоб не завдавати мені прикрості. Але мені конче треба було поговорити з дідусем, я мусила викласти йому все, не боячись і не вагаючись, бо з досвіду в колежі добре знала, що до розмови з дорослими треба як .слід підготуватися, хай побачать, що перед ними не дитинка, вони ж бо люблять ставитися до нас, мов до маленьких. І я переставала бути маленькою, бо хоч сповнилося мені всього десять літ, майже весь час лишалася я самотня і багато міркувала собі. Так, справді — півжиття мого минуло за міркуванням. І це завжди давалося мені взнаки.
Отже, як я казала, світанок видався чарівний. Я кажу світанок, бо побачила, як світало. Мене брала нетерплячка — адже день тільки-но народжувався, хоч досі з-за обрію навіть не вигулькнуло сонце, а від мене втік сон, і в голову лізли всякі думки.
Закутана, лежала я в ліжку й вдивлялася в темряву. Крізь фіранки у вікно ледве просотувалося світло. Але то не було ще денне світло, а всього-на-всього колір нічного неба. Я почула, як внизу у сінях годинник озвався мелодією. Я вже вивчила її, вона отака:

Повернули чабани
До Естремадури,
Зоставили наші гори
Сумні та похмурі.
Поїхали чабани
Вороними кіньми.
Ой чотири дівчиноньки
Умилися слізьми.

Слів до цієї мелодії навчила мене Марта. На такому ділі вона кожно го заломить. Мабуть, знала вона всі на світі казки й пісеньки. Яке щастя, що в нас є Марта! Та й поталанило нам жити в горах.
Мелодія в годиннику відзвучала і потім: тан, тан, таті — сім ударів. Фіранка помалу зарожевіла, і я вже розрізняла на ній троянди та інші квіти. Тремтячи з холоду, я підвелася з постелі й підійшла до шибки подивитися, як народжується день. Оце так чари! І подумати тільки — люди перед затемненням сонця видираються на дахи із закопченими скельцями, щодня маючи таке диво, як схід сонця! Так, справді, люди дозво ляли водити себе за носа. Мені пригадується, як одного разу в колежі дали нам такі скельця, і всі почали дивитися та й дивитися вгору, але ніякого затемнення я не побачила, тільки й того, що замазюкала собі, мов вугляр, лице...
Зараз же різдвяний світанок червопо вигравав за горою і застеляв усе
небо й освітив раптом всі дерева, і здавалося, ніби висять зорі на гіллі, потім все небо взялося рожевою, золотою, а згодом ніжно-фіолетовою І прозорою, ніби серпанок, барвою! Одне слово, світанок видався пречудовий. На якусь мить я приплющила ніс до шибки, і, коли отямилася, надворі вже літали якісь птахи, що ніби холонули над снігом. І тоді я помітила — я вся тремчу з холоду, і ноги мені задубіли. Повернулася в ліжко і непорушно втупилася в стелю, думаючи про свої клопоти.
О дев'ятій, тільки-но почула я знизу удари годинника, ввійшла Марія. Вона сподівалася, що я досі сплю, та побачила мене з розплющеними очима.
—    Прокинулася? — запитала вона.— Чудозо. Такий день, як сьогодні, не годиться проспати.
Ще б пак! Хто-хто, а я це добре розумію. Я поцілувала її і бадьоро зіскочила з ліжка. Вода була холоднюща-холоднюща, але подобалася мені, бо я остаточно прокидалася.
Марія опустилася навколішки помогти мені взути чобітки. Я придивилася на неї й помітила, що волосся в неї майже сиве і дуже пасує до її смаглявого обличчя. Очі в неї голубі. Тоді я відчула, що сильно люблю її. І мовила:
—    Дивно, що ти незаміжня, Маріс. Адже ти красуня.
—    Я — красуня? — здивувалася вона. І засміялася.— Таке скажеш! Мені ніхто не говорив, що я красуня. Та хіба це важливо, Пауліно? Важливо, щоб серце було добре.
—    В тебе й серце добре,— затялася я.— В тебе чарівне серце. Тому-то я й кажу: дивно, що ти незаміжня. Хіба в селі не трапилося жодного парубка, з яким ти хотіла б одружитися?
Марія хитнула головою й легенько усміхнулася.
—    Не знаю,— сказала вона.— Не думала про те. Коли я прийшла до цієї господи, мені ледве сповнилося шістнадцять. Завжди клопоталася я з дітьми, і всі вони мене любили. І я їх любила і не помічала, як спливав час. Мені здається — все життя моє проминуло за купанням дітей, за прасуванням одежі, за лаштуванням сніданку, за церуванпям шкарпеток. Зачісувала я дітей, розповідала казки, готувала па полудепь. Так, справді... І от бачиш:: розлетілися вони одпе за одним, а я і незчулася, як старість прийшла. І я вже не матиму жодної свосї дитинки. Але я не журюся. Ні. Я певна, де б вони не були, обов'язково згадають Марію добрим словом.
—    Звичайно, згадають! — мовила я.— І все одно кажу, що ти красуня.
Вона знову засміялася й подалася готувати мені сніданок. Одягнувшись, пішла я в світлицю, де на столі вже стояла моя кава та грінки.
Я добре зголодніла, й гаряча кава з молоком смакувала мені надзвичайно. Я залюбки вминала сніданок і позирала у вікно на засніжені й холодні гори. «Бррр!» — подумала я.
Поснідавши, спустилася я в кухню, а там уже сидів Нін. Він одягся у те вбрання, яке Марта і Марія, та й він теж, називали «переміною» — мати лишила його з іншими речами в кошику. Нін був охайно зачесаний, водяпі крапельки й досі скапували йому по чолу, руки й лице порожевілії після вмивання. Нін умивався в дерев'яній діжечці на кухні ^ терся мочалкою, якою, казала Марта, можна і шкіру позчісувати. Надів він синій костюм у сіру смужечку, костюм чоловічий, який мати його підігнала під нього. Марта чистила йому чобітки і стиха підиуги-кувала.
—    Ну й рання! — вигукнула Марта.— Як ти помітила, гцо вже світає?
—    Будь ласка, швидше,— попросила я.— Ми з Ніном повинні злаштувати вертел.
—    О, вертеп! — вигукнула Марта.— А. звідки візьмуться фігурки? Хіба ж лишився десь хоч уламочок! З тих добрих часів у цій господі ніхто й не майстрував вертепа. Сеньйора дістає, було, з комода мережане вбраннячко для немовляти і ставить перед ним свічку на цілу ніч.
—    Ми зробимо ясла,— мовила я.— Марто, знайди нам фігурки!
—    Не знаю,— сказала вона задумливо.—Можливо, десь запхані. Може, Марія пригадає.
Марія відповіла, що не пам'ятає.
—    Мені хотілося б зробити ясла,—сказала я.—Коли бабуся встане, ми б здивували її.
Марта усміхнулася й сказала:
—    Тим часом не вимазуйтесь і не зчиняйте гамору...
Які всі вони диваки з оцим гамором! І в той же час вони хваляться колишніми гамірними часами, коли в господі жила дітвора.
—    Ніякого гамору,— сказала я.— Ми тихенько, аби зробити несподіванку!
—    Куди ви прилаштуєте вертеп? — запитала Марія.— Бо в світлиці ше можна.
—    Там, де побачили б діти, що прийдуть до нас,— сказала я.— Де Еобачшш б Нінові батьки й двоюрідні брати.
Марта споважніла й мовила:
—    Скажемо, нехай Лоренсо у шафі пошукає фігурки.
Трохи згодом ввійшов, потираючи руки, Лоренсо. Коли Марта заговорила з ним про фігурки для вертепу, він одказав, що пригадує, де захована скринька.
—    Я не знаю, чи хоч одна фігурка вціліла,— сказав він.
Марта дочистила Нінові чобітки, і він узувся. Коли він походжав, чобітки порипували,  й  прислухаючись  до  того   кру-кру,   я   здогадувалася, куди він пішов, чи туди, чи сюди, а чи притаївся під стіною, Поводився він якось неуважно. Я розуміла, що сумував він за матір'ю, за батьком, за двоюрідними братами. Вони ніколи не запізнюються, вже вирушили одні з села битим шляхом, а інші з лісу крутим путівцем!
—    Сьогодні ви робите добре діло,— сказала Марта.— Не часто таке буває. А в мене клопоту аж-аж!
Вона вискочила з кухні, ніби її вітром здуло. Не гаючи часу, ми вийшли надвір.
—    Не холодно,— сказала я, відчиняючи городню хвіртку.— І сонце виблискує.
—    Якщо ми йтимемо обережно, то не забруднимо чобіток,— сказав Нін.
Нінові подобалося поле, і йому аністілечки не дошкуляв мороз!
—    Ходімо вже до господи,— казала я йому.— Поки Лоренсо шукатиме фігурки, я з отого пагорка виглядатиму на путівець і на битий шлях.
—    Гаразд,— згодився він.— І пильно дивитимешся, бо я напевне знаю, коли вони прибувають.
Я вже знала, хто це «вони», і не розпитувала.
—    Але ще рано,— сказав Нін.— Ще не більше десяти, а вони до першої години не з'являться.
В ту мить Лоренсо гукнув нас. Ми побігли до нього, і він оддав нам стару, подряпану дерев'яну скриньку. Ми посідали на дерев'яній лавочці біля городньої хвіртки. Сонце трішки пригрівало, але тріщав мороз. Нам такі обдавало холодом чоло. Я відкрила скриньку і в стружках угледіла фігурки. Так, вони добряче обшмульгані, але нам згодяться і такі. Чому ж не згодяться, коли немає Інших! Я подавала їх Нінові. він обчищав їх од сміття, а я тим часом пояснювала:
—    Оце чабан тримає вівцю за шию, оце праля, рибалка, це ще один
чабан, а ось тітка з кошиком...
Знайшлися в скриньці і качки, і кури, і ягнята, і собаки, такі гарненькі песики з тугенькими хвостиками, і кролики, і дерев'яні ослики. Якійсь фігурці бракувало голови, і ми самі мусили приробити її, бо що ж то за фігурка без голови. Нарешті на самому дні загорнені в жовтавий шовковий папір святий Йосиф, діва Марія і немовлятко Ісус.
—    Фігурки хоч куди,— сказала я Цінові.— Ти відчуваєш?
—    Так, відчуваю,— відповів він, обмацуючи їх,— Я добре відчуваю, що вони чудові. Одного разу мій дядько Еладіо приніс з базару свято сімейство, виліплене з глини, але його не можна порівняти з оцими фігурками.
Лоренсо ніс із саду якогось вузлика.
—    Малечо! — гукнув він.— Ану зирніть, що це таке.
Я підбігла до нього й у вузлику побачила мох.
—    Превелике тобі спасибі, Лоренсо! — задоволено мовила я.— Моху нам треба.
І раптом сяйнула мені думка,
—    Ніне,— сказала я.—В господі ніде робити вертеп, то зробимо його надворі.
—    Тут? — спитав він.— Чи де?
—    Ми знайдемо затишне місце,— сказала я. - 3 камінням, з мохом і справжнім снігом. Кращого вертепу годі й уявити.
Вдвох ми пустилися на пошуки, Нін мотався спритно, віл знав тут кожен горбик, мов свою долоню. Нарешті в городньому закутку біля муру ми здибали мовби печерку і устелили її гілочками та камінчиками. Гі-дочки ми виловлювали у струмку. А вода була така холоднюща!
—    Ніне, пальці робляться, мов крижинки.
—    І зашпори заходять! Коли прийде весна, провідаєш мою халупку і побачиш струмок, що тече в горах. Тоді ти залюбки похлюпочешся у воді! Я роззуюся і блукатиму босоніж. Тато ловить пестрюгу, чуєш? Здоровенну пестрюгу. Тобі вона смакує?
—    Не знаю.., не знаю, чи я куштувала.
—    А мені смакує,— промовив Нін по хвилі.— Але не дуже часто доводиться її куштувати. Свій улов тато звичайно продає.
—    Кому?
Нін здвигнув плечима.
—    Хіба я знаю?.. Лікареві, дону ЕлеутерІо... І твоїй бабуні, пестрюгу вона полюбляє... А найперша рибка належить мені! Тільки-но я повертаюсь додому, наче в меду купаюся. І тато завжди каже: «Перші пестрюги — тобі».
—    А які вони на смак?
—    Чудові,— мовив Нін.— І за вуха не відтягнеш.
Тим часом ми лаштували печерку, і треба було бачити, як обережно і спритно обмацував він тут купку снігу, там крем'ях, тут мох, а там уст-ромлену в глей гілочку, ніби голе деревце. От цікаво виходило! Руки нам порожевіли, нігті посиніли. Сонце підбивалося вище, і сніг вигравав у промінні.    .
—    А що, коли сніг завалить все на світі? — мовив Нін.
—    Не завалить,— сказала я, й сама, мабуть, не розуміючи своєї певності.
Нарешті порозставляли ми фігурки. Які вони були гарні в барвистому вбранні проти білого-пребілого снігу! До печерки протоптали ми стежечки і змайстрували навіть сходинки. Скільки було втіхи!
Я помітила, що до нас прямує Лоренсо, і ми радісно принишкли. Він був або трохи стомлений, або ж чимось засмучений.
—    Пауліно,— мовив він до мене.— Ходи, у світлиці на тебе чекають.
—    Хто на мене чекає? — здивувалася я.
—    Маємо гостя! — мовив він поважно, так, як і подобало йому говорити.
Потім підлагодив нам вертеп і схвально похитав головою.
—    Гарний,— сказав він. — Душе гарний.
Я звелася на ноги, витрусила од снігу пальтечко і попленталася до господи.
—    Я зараз же повернуся, Ніне,— пообіцяла я. — Постривай хвильку, зараз я прийду.
Я ввійшла, піднялася до світлиці — і спинилася біля одвірка наче .зконана. Пойняла мене прикрість, бо разом з дідусем і бабусею очікував мене не хто інший, як Сусана.


X. ПОВЕРНУЛАСЯ СУСАНА
—    Чому ти спинилася? — запитав дідусь.— Йди-но сюди, поглянь, хто приїхав. Тітка Сусана разом з нами святкуватиме різдво. Підійди ближче! Поцілуй тітку Сусану!
О диво, я не знаю чому, але мені здалося, що й дідусів голос звучав трохи мляво.
—    Йди-но сюди, чого ти злякалася?
Бабуся усміхнулася й нахилилася, щоб я поцілувала її.
—    Щасливого різдва, дідуню, бабунечко...— сказала я й обійняла їх обох. І, зрозуміло, повернулася й до Су сани. Та вона навіть не схилилася поцілувати мене. Була, як завжди, виструнчена, мов тополя, хоч знала, що я невеличка на зріст, а вона вигналась висока, наче тичка.
—    Щасливого різдва, тітко Сусано,— сказала я. Голос мій звучав дивно, бо звичайно я не взивала її тіткою, а просто Сусаною, взивала сухо, і це їй чомусь подобалося.
—    Щасливого, Пауло,— одказала вона. Як дивно було чути оте Пау-ла! Кликали мене Паулою або чужі люди, або коли хто із своїх сердився на мене, або в колежі. Ніби важко їй кликати Пауліною мене, бідолаш-неньку!
—    Але що з оцим створінням! — зразу озвалася вона.— Боже мій, з неї хлющить вода! Вона задубіла... погляньте, губи лілові, руки посиніли... Де, де ти лазила?
І ну зойкати та кривитися, бо я, бачте, забрьохалася у снігу, в глині й воді. Звичайно ж, ми з Ніном товклися в городі над вертепом! Дідусь і бабуся ніколи не звертали на це уваги, та й, перш ніж підійматися до них, я встигала посушитися на кухні. А Сусана тільки й знала, що зчиняла бучу! Вона затьмарювала мені свято, і я раптом захотіла, щоб автобус застряг у горах серед снігу. Лоренсо розповідав, що два роки тому трапилася отака біда й довелося розшукувати пропащих людей і витягати їх линвами. Я не бажала Сусані нічого лихого, лиш нехай би добряче перелякалася, це б не зашкодило їй, вона була нівроку міц-пенька жіночка. І до нас вона приїхала б уже після свят-вечора...
—    Це жахливо,— сказала Сусана, вмощуючись у крісло біля вогню, а всі ми знали, що то дідусеве крісло і що дідусеві пе подобалося, коли хтось сідав у нього.— Дівчина знову занедужає. От же горе на нашу голову! Якби я не приїхала, вона завдала б вам тисячу і одну прикрість, бо в неї немає жодного доброго заміру...
Саме днями в голові в мене таки роїлися добрі заміри! Мені соромно було слухати Сусану. Як я стримувала себе, щоб не відповісти їй чимось дошкульним! Бо поки не було Сусани, поводилася я зовсім спокійно. Коли ж приїхала вона зі своїм пронизливим вищанням і своїми примхами, мені враз зіпсувався настрій.  Таке життя, як каже  Лореисо.
Я намагалася пояснити, що ми робимо на городі, хоча мені боляче було виказувати, адже для дідуся й бабусі готувалася несподіванка. Але вони навіть не звернули на мене уваги! Вони перезиралися, їх вражав цей галас і трохи ніби бентежив.
—    Гаразд,— мовив дідусь.— Це вперше... Вона більше такого не робитиме...
—    Де   вперше,   там   і   вдвадцяте - вигукнула     Сусана.— Які    ви наївні, хіба ви не знаєте її… Вона в'язи собі скрутить!
Мені   звеліли   піднятися в свою кімнату і до обіднього столу з'явитися прибраною, зачесаною і чистенькою. І коли я вийшла із світлиці, в мене стислося горло, бо не знати чому наказ той звучав покарою. Дідусь і бабуся ніколи не карали мене. Навіщо мене карати, коли я й так слухняна? До того я вже не маленька. Марія стояла на сходах і взяла мої руки своїми шерехатими й чистенькими долонями.
—    Пауліно,— сказала вона.— Ходімо я перевдягну тебе, потім тихенько спустишся вниз, і ми тебе сховаємо на кухні, от вони тебе й не побачать.
В мені раптом ворухнулося дивне почуття. Щось таке, чого не почувала ні до кого: я обернулася до Марії, заглянула їй в; очі й подумала, що Нін, розповідаючи про свою матір, напевне, відчував те ж саме глибоко в грудях, де, кажуть, б'ється серце.
Вона зняла з мене мокрий одяг, і ми тихенько спустилися на кухню.. Коли ми проминали світлицю, я дочула Сусанин голос, вона безперестанку молола отим шматком м'яса без кості — так Лоренсо називав язика.. Як пронизливо вона кричить, як це несхоже на хрипкий тихенький Маріїн голос, що нагадує про горіхи і підсмажений хліб, той голос, що кличем на підвечірок, а надворі падає сніг!
Коли ввійшла я до кухні, Лоренсо вже, певне, розповів, хто до них приїхав, бо Марта й Лоренсо і навіть Нін одразу змовкли. Я збагнула — вони говорили про мене. «Може, вони вірять Сусаниним обмовам? Може,, й вони думають, що я лиха дівчинка?» — подумалося мені. І ледве зринула ця думка, як мені зробилося боляче. Адже вони досі казали,, що на. плечах у мене розумненька голівка!
—    Приїхала сеньйорита Сусана? — запитав Нін.— Так?
Я мовчала, бо якби щось і мовила, мені б перещипнуло голос Нін узяв мене за руку.
—    Хоч би що там було,—сказав він,—а сьогодні свят-вечір. І ніхто не в змозі затьмарити його! Та й коли дізнаються вони про несподіванку...
—    Яку несподіванку? — запитала я. Бо вертеп уже не здавався ні несподіванкою, ні чим іншим. І що за звичка пускати все за вітром!
—    А літери? — сказав Нін.— Хіба ти забула?
Він підбадьорював мене, але мені здалося, що й літери нікого не порадують. «Врешті,— подумала я,— не таке вже й диво ті літери». А яким незвичайним ділом видавалися вони мені кілька годин тому! Лоренсо мав рацію, кажучи, що час змінює людей. Я змінювалася безперестану і ставала ніби старшою.
—    Так, Ніне,— відповіла я.—Несподіванка твоїм батькам.
—    І двоюрідному братові Валентину! — сказав Нін.— Тому Валентинові, який весь час кирпу гне, бо він, мовляв, у школі перший учень...
—    Все одно буде чорноробом,— мовила Марта.— Через кілька років поганятиме мулів, як і його батько. Дадуть їм латку землі, і вони знемагатимуть, заробляючи на шматок хліба. Ось що його очікує... Чи згодиться йому шкільна наука, хлопче, хоч він і ходить у перших учнях, все одно незабаром забуде все, чого навчився. Боже, яке життя!
Хіба я не казала, що то правда? Який розпач, який страшний розпач! Байдуже, що Нін правильно вміє писати від А до Z. І що останніми днями вже напам'ять вимовляв цілі склади. Я мусила стиснути зуби — так було мені боляче. Я підійшла до вогню і сіла на лаві.
—    Вони приїдуть десь о другій,— сказав раптом Лоренсо.
Нін сплигнув з лави.
—    Де поділися картонки, Пауліно? — запитав він. Він нервувався.— .Ходімо знайдемо картонки, не може бути, щоб їх кудись закинули... Вже скоро приїдуть!
—    Літери он там, у хижці, — сказала я йому.— Не хвилюйся, Ніне, нікуди вони не дінуться.
В кухні стояло чимало каструль, що приємно пахли, і Марта дбайливо ходила біля них, прибирала їх з вогню, потроху підмішувала, підтрушувала, закутувала й розкутувала. В неї розв'язався вузол і на спину спадала коса. Чорне волосся вигравало на світлі. Яке воно цупке! — казала іноді Марта. Так, волосся в неї цупке, мов дріт.
—    Літери, літери...—приказувала вона.—Для когось це добра штука! Але тут...
І поводила плечима, ніби тут вони ні до чого. Ах, ні, ні, цього не може бути! І тоді я відчула, що шаленію і що до мене знову приходить відвага, як тоді на світанку, і я подумала — конче поговорю з дідусем.
—    А Валентин вільно читає, хоч йому всього вісім років,— засмучено промовив Нін.— Навчився читати шестилітпім! Й Бібіана читає буквар... Тільки Матео ще нічого не навчився, бо йому лише чотири роки. Але дядько каже, що всі діти з нашого роду здібні до навчання, бо мій тато й дядько, коли ще були дітьми...
—    Балачки, балачки, парубче! — сказала Марта. Голос цього разу в .еї знову був лагідний, але трохи смутний.— Давні балачки. Твій батько і твій дядько тягнуться до землі. Оце й усе, що їм лишається. Кожному своє. Краще б не знати цих клопотів. Тобі ж, хлопчику, судилися інші дороги.
—    Гарні дороги,— озвалася я й собі. Озвалася таким голосом, що всі оглянулися на мене. І я додала:
—    Найгарніші дороги. Кращих не буває.
Всі засміялися. Але смішки не збентежили мене, я не образилася й не підупала духом. Навпаки, я звеселіла.


XI. НІНОВІ  ДВОЮРІДНІ
Спочатку приїхали дядько з тіткою та з двоюрідними Валентином, Бібіаною і Матео. Приїхали вони верхи на Фелісоні, мулиці темно-гнідої масті, яку вони страх як любили, бо, крім неї, нічого не було в них на хазяйстві. Нін розповідав: одного разу, коли вони абияк попорали її, Валентин плакав усю ніч, а батьки подумали, що він накрав зелених груш, наївся їх і занедужав. Отож, кажу, прибули двоюрідні. Їхали вони битим шляхом з села і спритній Фелісоні поскладали на спину торбинки в кольорову смужечку з китичками. Ото свято! Верхи на Фелісоні їхала тітка Розалія, закутана в чорну хустку. На руках вона тримала Матео. За нею примостилися Бібіана й Валентин, обоє загорнуті в довгу хустку й міцно прив'язані налигачем, щоб, бува, не впали додолу. Дядько Еладіо йшов пішки і лозиною поганяв Фелісону. Наближалися вони битим шляхом. Здаля на тлі снігу вони скидалися на вертепні фігурки.
Перша побачила їх Марта.
—    Оно свята родина втікає в Єгипет! — гукнула вона. І справді, здалека так воно й здавалося.
Нін невимовно зрадів, навіть підплигнув з нетерплячки. І в той же час напіввеселим, напівсумним голосом казав ніби сам до себе:
—    Шкода, що всього один день! Шкода, що один день! Він швидко спливе!
Нарешті Фелісона та її господарі завернули за тополиний гай, бо дорога через річку замерзла й мулиця могла посковзнутися. Невдовзі вони показалися з другого боку. Лиця їм порожевіли з холоду, однак усі як одне усміхалися. З-під хустки вистромлювалися ноги Бібіани й Валентина, дітвора нідстукувала каблучками мулицю по клубах й весело-гукала:
—    Гайда, Фелісоно! Гайда, майська рожо, Фелісоно!
Фелісона мотала вухами, і з ніздрів їй валом валила пара.
Нін кинувся до них. Аби хтось чужий глянув на нього, ніколи б не подумав, що він сліпий, адже він так упевнено перебирав ногами, хоч ніхто йому й не підказував. Я-то знала, який він прудкий!
—    Валентине,  Бібіано!.. Я тут,  Валентине!—гукав  він.
Опецькуватий дядько Еладіо радісно усміхався. Тітка Розалія безугавно торохтіла, та так швидко, що її навіть не розуміли. Погукувала вона до кожного, хто потрапляв на очі: до Марти, що виглянула надвір, витираючи руки об фартушину та укладаючи косу вузлом; до Марії, що закуталася в куртку, бо була мерзлякувата; до Лоренсо, що стояв на порозі й дивився на всіх, як завжди, незворушно й усміхнено.
—    Щасливого вам різдва!
—    Щасливого! — одказували всі. І я так одказувала, хоч до пуття й не знала, що так треба, проте не раз чула, як віталися люди.
Дядько Еладіо поодв'язував дітей; Валентин і Бібіана поплигали додолу і взялися тупотіти ногами по землі, аби зігрітися, приказуючи, що ноги їм задубіли.
—    Заходьте, добрі люди, я такий вогонь розвела, піби хату надумала спалити! — вдоволено гукала Марта. І припрошувала гостей у кухню.
Всі були такі раді й гомоніли водночас, що майже ніхто не помічав мене і навіть не дивився в мій бік, і Нін теж. Як вони тішаться! Марта, Лоренсо, Марія, Розалія, ЕладІо... Гуртом вони схожі на одну родину! Вони поводилися, ніби рідні брати й сестри, або ніби зналися хтозна й відколи. І вони справді схояїі на братів та сестер. А в той жо час кревні родичі (як от Сусана і я) часом скидаються на чужих... Химерна думка сяйнула мені: «Бони люблять одне одного, бо вбогі». Думка та завдавала мені болю й солодко лоскотала водночас.
Навколо вогню поставили лави, щоб усім було де грітися, а дітям попідсовували ослінчики. Тітка Розалія міцно поцілувала Ніна, пригасла його голову собі до грудей, примовляючи:
—    Гарненький, гарненький, молодчага!
Потім посадила на коліна Матео, і всі подивилися на малюка, хоч зі сну він був не в гуморі. Матео був величенький, як на свій вік, та здавався пестунчиком. Марта одразу так його і назвала.
Валентин і Бібіана заговорили з Ніном, і в мені прокинулися начебто ревнощі на думку, що в Ніна завелися вже й інші приятелі, а я засталася осторонь і була ніби відгороджена від них. Валентин вигнався вищий за всіх нас. А йому минуло всього дев'ять літ! Показував же він принаймні на дванадцять! Не знаю, що зі мною сталося, коли я побачила, як він пишається, стрункий, золотисто-смаглявий, з блискучим чорним волоссям, з величезними очима. Вродливий, що й казати! Бібіана теж добре витяглася вгору, хоча казали, що їй лише сім років. Перша глянула на мене Бібіана й усміхнулася, правда, трохи боязко. Мала вона дві гарні кіски, теж чориющі, вони спадали на спину. І раптом згадала я своє цупке й коротеньке волоссячко й мені стало соромно, що вони вважають мене негарною й химерною... Аж тут Нін гукнув мене.
Я підійшла до нього, а серце мені затьохкало в грудях.
—    Це Пауліна,— сказав Нін. Він так гордо промовив моє ім'я, що я враз звеселіла.
Валентин і Бібіана мовчки дивилися на мене. Почувалися вони трохи збентежено, а мені теж нічого путнього не спадало на думку. Тітка Розалія обернулася до мене й двічі міцно цмокнула в щоку, цмокнула голосно, як цілують — я вже збагнула — жінки з гір.
—    Це донька сеньйорито Пабліто, якого бог забрав на той світ! — сказала вона.— Яка вона гарненька!
Тут Марія і Марта взялися вихваляти мене на всі лади, аж я зашарілася і очі втупила в цідлогу. Такого ще ніколи про мене не казали. А Розалія підкивувала головою і пестила мене рукою по виду. Що вона подумала про мої стрижені коси! Звичайно ж, мабуть, подумала, що в місті так усі ходять. І це мене заспокоїло.
—    Вона красуня, але серце її ще гарніше   за   лице,— сказала   Марта.
—    В цілому світі не знайдеш добрішого серця,— сказала Марія,— Коли  не   вірите,   запитайте   в  Ніна.
—    Що скажеш, Ніне? — спитав дядько Еладіо.
Нін мовчав, але осміхався красномовніше за всі слова.
Поки тітка Розалія струшувала і згортала хустку, Марта подала гостям кави й печива. Нін знову занервував, і тільки те й робив, що тупцявся од вогню до дверей, од дверей до вогню.
—    Ой, пташко, не пурхай! — сказала тітка Розалія.— Вони при їдуть свого часу, потерпи трохи!
І вона глянула на нього ніжно, як матір.
Незабаром у нас з Бібіаною і Валентином зав'язалася дружба. Вони трохи дивпі діти, і я не все розуміла, що вони казали. Вживали вони невідомі мені слова і говорили про такі речі, що я й гадки про них не мала. Але потроху ми розумілися.
—    Ми підготували несподіванку,— сказала я.— Хочете побачити вертеп?
—    Справді? — вигукнула Бібіана і сплеснула руками.— Так ви зробили вертеп? Такий, як у церкві?
—    Так,— сказав Нін.— Але куди кращий. Вдягніться тепліше, й підемо на город!
Дорослі так заклопоталися, що не встигли нам нічого сказати, коли ми вийшли. Матео влігся був на лаві, та коли побачив, що ми рушаємо, кинувся нам услід і вчепився в сестрину руку. Хлопець він опецькуватий, на голові в нього кучерики такого кольору, як підсмажений цукор. Як би хотілося мені мати отакого братика, розчісувати його, розповідати казки й годувати! Та в мене вже не буде ні братика, ні сестрички, бо батьки мої на тому світі. Але коли до пуття помізкувати, то ця дітвора — майже мені рідня!
Коли ми опинилися на городі, Нін підійшов просто до вертепу. Валентин і Бібіана зачаровано застигли, а Матео хотів уже братися за фігурки, та ми йому не дали.
—    А де ж немовля? — запитала Бібіана.— Колиска порожня!
—    Немовля з'явиться на світ рівно в північ,— сказав Нін, як ми й домовились.—Отоді прийдемо сюди з ліхтарем і співатимемо різдвяних пісень!
—    Я знаю дуже гарні пісеньки,— похвалився Валентин (таки справді любив кирпу гнути).— Мене мама навчила, коли я ще був маленький.
—    І я! — мовила Бібіана.
—    І я,— додав і собі Матео. І всі ми засміялися.
Тоді з горішнього вікна почувся голосний стукіт у шибку. Ми підвели голови і крізь скло пізнали обличчя дідуся та Сусани, вони подавали нам знак не стовбичити на морозі й бігти до хати. А як же інакше! Всі всміхалися, окрім Сусани.
—    Ходімо,— промовила я покірливо.— Коли ми не послухаємося, на мене розгніваються.
І хоча стукіт у шибку трохи приголомшив дітей, вони нічого не сказали, й ми поплелися до господи. А їм же кортіло довше погуляти надворі і надивитися на вертеп. І тут немає нічого дивного, бо вертеп ми злагодили чудовий. Недаремно морочилися! Ми трохи не задубіли на холоді! «Коли вони побачать вертеп,— подумала я про дідуся й бабусю,— то й вони, ясна річ, здивуються». Я навіть побилася б об заклад, що і з Сусани щезне похмурість! Однак, може, занадто — ждати цього від неї.


XII. БРАТИК
Що за диво! Вже було по обіді, а Пікові батьки й досі не приїхали. Він, бідолаха, сидів, мов па голках. І навіть дорослі хвилювалися, хоч і прикидалися байдужими, а мепІ здавалося, що вони перезираються І трохи дивно жестикулюють.
Нін не відходив од дверей, прочинив їх і підводив голову, ніби вдивлявся в лісову стежку, яку знав до останньої звивини. Він уже нічого навіть не питав.
Найгірше було те, що Нінове серце не могло більше витримати. Я добре знала, що це таке!
Приспіла пора обідати. Я мусила підніматися до дідуся, бабусі н Сусани. Марія не могла сказати нічого гіршого:
—    Піднімайся,   Пауліно,   час   обідати.
І  треба ж розлучати мене  з дітьми! І залишити Ніна з його тривогою! Я сама не хотіла ні про що думати, але огортав мене страх, і я мимохіть прислухалася до лихого голосочка, що нашіптував мені: «А раптом з ними щось сталося? А раптом кінь посковзнувся? Дороги ж такі слизькі!..» Подумала я навіть про вовків, мені не йшла з голови пригода, що про неї розповідав Лоренсо майже тиждень тому. Бо взимку вовки голодні, вони спускаються з гір і навіть забігають у села. Ой, ні, це неможливо різдвяної ночі! Ні, неможливо!
Серце стискалося мені в грудях, коли я входпла до їдальні. Бабуся гарно прикрасила стіл гілочками гостролисту. Одразу ж усі помітили, що зі мною щось коїться, бо я ледве підсьорбувала юшку (надзвичайно смачну — її вміла варити тільки Марта).
—    Що з тобою, Пауліно? — запитав дідусь.— Чому ти не обідаєш?
Мені здавалося, що вони не зрозуміють мене, бо завжди мені доводилося багато пояснювати і під кінець однаково все заплутувалося. (Коли я пишу, в мене виходить краще, а от розповідаю я плутано. А крім того, мені було лише десять років).
—    Не зважайте на неї,— мовила Сусана.— Вона такий відлюдько. І звичайно — в отому товаристві, що я бачила, вона не навчиться добрих манер! Невже тут немає нікого іншого, з ким можна було б дружити! Я чула, що гірничий інженер має двох чи трьох дочок її віку...
—    Так,— сказала бабуся.— Але взимку вони не живуть тут. Це ми живемо тут завжди, мов пустельники... Одначе й ці дітки гарні! Вони по-своєму добре виховані!
—    По-своєму,— прорікла Сусана і скорчила кролячу посмішку.— Добре буде в неї виховання!
Тоді озвався дідусь, ще й так суворо, як ніколи:
—    Принаймні вони не розбещені. У цих дітей чисті, незіпсовані почуття. Нічого лихого дівчинка не перейме од них.
Сусана прикусила губи.
—    Гаразд, я нічого про них не кажу,— додала вона тремтячим голосом.— Але тільки-но доходить до виховання...
Дідусь перебив її й провадив своєї:
—    Що з тобою, Пауліяо?
Тоді я відчула, що дідусь уважно вислухає мене. І я поклала руку йому в долоню, здоровенну, як оцупок.
—    Нінові батьки ще не приїхали. Нін хвилюється, і я теж, бо стежки зараз слизькі...
І я замовкла: на саму лиш цю думку щось застрягло мені в горлі — і я не мала сил ворухнути язиком.
Дідусь замислився, і бабуся поклала ложку. Сусава, здається, спитала, хто такий Нін, але ніхто не відповів їй, бо моє повідомлення було важливіше, і я побачила, що й вони збентежилися. Тоді Ма,рія, яка слугувала за столом, нахилилася до бабусі й щось шепнула їй.
—    Отакої!— вигукнула бабуся і сплеснула долонями.
Але по ній я бачила — на якесь лихо не скидалося. А це вже півбіди.
—    Що трапилося, бабунечко?— наважилась я спитати, хоча добре знала — Сусану вкрай обурюють мої запитання.
—    Не журися, люба,—сказала Марія.— Обідай, немає нічого поганого.
Я трохи заспокоїлася.
Ми пообідали, і я навіть не встигла податися до кухні, як з'явилася Марія і сказала, що до господи прибув чабан Мільяп, він приніс звістку з гірської халупки.
Дідусь звелів, аби чабан піднявся нагору поговорити з ним. І поки у світлиці дідусь розмовляв з чабаном, я обняла Марію за шию і спитала:
—    Прошу тебе, скажи, скажи правду, хоч би й лиху!
—    Нічого лихого,— відповіла Марія,— господь з тобою!
Але з очей у неї капнули сльози. ї тоді вона схилклаея і, поправляю-чи мені комірець, сказала, що Нінові батьки не приїхали на цей святвечір, бо сьогодні бог захотів послати їм дитинку.
—    Дитинку?—здивувалася я. Це видалося мені майже неймовірним.
—    Так, Нінові братика або сестричку,— кивнула Марія.— Бачиш, ніякої печалі, навпаки — радість. І хоч вони не очікували дитини так швидко, напевне, вона з'явиться саме під різдво. Кращого дня і не вигадаєш.
Я була вражена до краю. У Ніна буде братик або сестричка! Оце так, у Ніна буде братик або сестричка!
—    А він уже знає?
—    Ні, ще не знає. Мабуть, сеньйор йому зараз скаже.
І Марія подалася. Трохи згодом вона повела Ніна у світлицю. Я й досі не тямилася а дива. Справді, виходило зовсім не так, як ми сподівалися. Ми хотіли їх зчудувати, а вони самі піднесли отаку несподіванку. Марія вела за руку блідого Ніна. Як мені було шкода його! Як кортіло кинутися йому назустріч, обійняти й мовити: «Не бійся, Ніне, нічого лихого немає, навпаки, всі кажуть, що сталася велика радість!» Але внутрішній голос підказував: «Все одно жаль візьме Ніна, бо він же очікував цього дня...» Та і я не дуже втішалася, це було велике, величезне розчарування.
Марія постукала до світлиці, де дідусь гомонів з чабаном, і Нін ввійшов туди. Перш зачинилися двері, я встигла підгледіти, як Нін боязко підійшов до дідуся.
Я сіла почекати на нього, бо скільки б він не затримався в дідуся, я б нічим не могла розважитися. Нарешті розчинилися двері і вийшов дідусь з Ніном. Услід їм ішов чабан Мільян, він дивився на нас жовтими, ніби у мисливської собаки, очима.
— Пауліно,— мовив до мене дідусь.— Іди собі вниз бавитися з Ніном, розважайтеся скільки хочете, бо ж сьогодні великий день.
Досі дідусь ні разу не казав, щоби я спускалася вниз бавитися з Ніном. Я пройнялася до дідуся сердечною вдячністю. А Нін був такий само блідий і стискував губенята. Казала ж я, що ота велика радість не втішить його?
Я подала йому руку, і ми тихенько — я не могла порушувати мовчанки, адже я його так добре знала — спустилися сходами.


XIII. ПАУЛІНИНІ ПОДАРУНКИ
Проте внизу, на кухні, нас зустріли радісні вигуки. Воно й не дивно — сьогодні ж бо свято, от тільки Нін аж до весни не стрінеться з батьком і матір'ю!
—    Ну, хлопче, оце так подарунок! Оце так подарунок принесло тобі різдво!
—    Яка новина, Ніне, яка новина!
Всі обіймали й цілували його. А  Валентин і  Бібіана навіть ротики роззявили й трошечки заздрили. Недарма Валентин промовив:
—    Але ж і Матео народився, вважайте, святої ночі... майже за місяць до неї! Правда ж, мамо, він в той час народився?
Та Нін ні пари з вуст. Він не міг говорити, я це добре бачила. Чабан Мільян, що слідом за нами спустився до кухні, сказав:
—    Будь відважний, хлопче. Ти ж чув, що звелів сеньйор: поводь себе добре, мов справжній лицар. Мов лицар, розумієш?
—    Годі,— співучим голосом мовила Марта, вона не любила, щоб хтось докучав Нінові настановами та порадами.— Він завжди поводив себе лицарем, цей Нін. Він мужніший за тих, у кого борода виросла й у кого копа літ за плечима.
На цьому розмова про Ніна скінчилася. Жінки заходились помагати на кухні, а чоловіки, зібравшись у гурт, диміли цигарками й гомоніли иро землю й воду (землю й воду дуже любили).
Надходив вечір, а небо ще світилося. Я відчувала, наче всередині мене щось стискує, але було ясно — воно додавало радості і бадьорило душу. Тоді пригадала я те, що крутилося мені в голові минулими днями і оце сплило на думку. Я подумала: саме зараз настав час цриголомшити всіх несподіванкою.
—    Постривайте хвилинку,—попросила я дітей.—Я зараз же вернуся.
На сходах я трохи завагалася, чи вийде в мене добре.
У світлиці біля коминка сиділи дідусь, бабуся та Сусана й гомоніли собі. На столику стояли кухлики з кавою.
—    Бабусю,— мовила я, силкуючись говорити дзвінко.—Бабусю, я хочу в тебе щось попрохати.
—    Що, дівчинко?—запитала бабуся. Вона усміхалася — і я впевнилася в успіху. Тим паче, в такий день! Під'їдав, правда, мене й сумнів, що діло може зірватися. (Ясна річ, через Сусану).
—    Це дрібна справа,— мовила я. щоб підготувати її.
—    Ну, то що ж?
Всі троє дивилися на мене й вичікували, і хоча серце моє застукало в грудях, я сміливо заторохтіла:
—    Знаєш, бабусю... оті іграшки, пригадуєш? Оті, нагорі в шафі...
ти ж казала, що в цій господі вже немає дітей, що діти ті розлетілися...
Раптом я спіткнулася на півслові. Я заплуталася і побачила, що не вийде так, як я хотіла. Я ж продумала кожне слово! І все на світі переплутала.
Бабуся раптом споважніла, а дідусь дуже пильно подивився на мене. Сусана розтулила рота — і зо страху до мене знову повернувся голос:
—    Бабусю, зараз тут є діти! Внизу сидять Валентин, Бібіана, Матео... І Нін. У них немає іграшок... то я й подумала: завжди десь та й є діти. І коли їм охота, то нехай вони пограються... Бо ж діти народжуються щороку, в кожному селі, по всьому світу!
Ой, як погано виходило в мене, як погано! Яка плутанина з отими дітьми, що народжуються, а мені самій так усе ясно!
—    Не розумію,—сказала бабуся.— Не знаю, про що ти кажеш.
Я прикусила губу. Як би ліпше пояснити!
—    Бабусю,—докінчила я нарешті.— Коли ти роздаруєш іграшки і побачиш, як бавляться ними чужі діти, то не журитимешся більше про своїх дітей, що розвіялися по світу...
Я знову вмовкла. Коли зараз вони не зрозуміли мене, то і надалі не зрозуміють. Я навіть заніміла. Та коли моє прохання не здавалося лихим, чому  я  так  боялася  і так   тривожилася?   Я   не  могла   того  збагнути.
Бабуся сиділа статечно і дивилася на полум'я в коминку. Мені видалося, що в неї злегка тремтять губи. Невже вона розсердилася! Але чим я могла її розсердити? Я ж певна — бабуся в мене добра. А чому ж тоді так важко зрозуміти мене? І раптом мені згадалася легенда про плем'я, що гналося за сонцем, і як Марта казала, буцімто чимало людей шукають вчорашнього дня. І мені здалося — я це зрозуміла.
—    Не гнівайся на мене,— попросила я. І в голосі моїм забриніли сльози.— Не гнівайся, сьогодні ж свят-вечір.
—    Я не гніваюся,— сказала бабуся. І глянула на мене.— Нема за що гніватися... Але ж ти знаєш — то пам'ятки. І я не можу віддавати дітям свої пам'ятки.
—    То не пам'ятки, - враз осмілівши, сказала я. З бабусиного голосу я відчула, що бабуся не гнівається, а проймається якоюсь незрозумілою мені гризотою.— То не пам'ятки, бабусю... лише іграшки... а іграшками бавляться... Пам'ятки — це фотографії. Та й до того спомини носимо ми в серці, і хоч ти не матимеш іграшок, все одно ти все пам'ятаєш...
Нарешті (як це вона досі мовчала!) прозвучав Сусанин голос:
—    Це вже занадто! Занадто! Іди собі й не заважай нам дурницями... Вона збентежено повернулася до дідуся:
—    Що ти подумаєш про мене, дядю! Подумаєш... моє виховання. Але будь певен, дядю: оці думки народжуються самі по собі: це важка дитина та й годі, я вам казала...
Дідусь, що досі не промовив і слова, тепер звів руку, аби Сусана вмовкла. Сусана мусила підкоритися і, на щастя, стулила рота.
—    Облиш, облиш,— сказав дідусь.— Не нападайся. Тут немає нічого лихого.
Бабуся теж, здавалося, полагіднішала.
—    Ні,— сказала вона спокійно.— Тут немає нічого поганого. Нічого поганого.
Усі вмовкли. Я не знаю, скільки часу минуло, але мені здавалося, що ми мовчали дуже, дуже довго. Нарешті дідусь сказав:
—    Я гадаю — бабусі це прохання подобається.
Бабусині очі заблисли слізьми, але вона зразу осміхнулася і мені видалося — їй уже не боліло. Вона змахнула рукою й підвелася:
—    Ходімо, білочко,— сказала вона мені.— Ходімо нагору.
І коли ми підвелися, дідусь торкнув мене за руку й мовив:
—    Молодець, Пауліно. Ти в мене молодець.
Бабуся поволеньки піднімалася сходами, а я спитала:
—    Можна, я гукну, щоб і діти піднялися?
І бабуся одказала:
—    Чому ж ні?
Я миттю збігла вниз. Як зрадіє Нін! Я не знаю, що б я віддала, аби його розважити.
Валентин, Бібіана і навіть Матео зацікавлено очікували мене,
—    Ходімте зі мною! Ходімте нагору!— гукнула я.
Піднімалися вони поволі, позиркуючи круглими розплющеними очима. Нін ішов останнім, доторкуючись рукою до стіни. Так, в ту мить він мав вигляд сліпого! Він був схожий на сліпого! Відтоді як познайомилась я з ним, ще не бачила його таким.


XIV. ДИТЯЧІ МРІЇ
В покої бабуся засвітила всі лампочки. Крутилася там і Марія, знімала з меблів чохли. Ми побачили, які то вишукані, прикрашені червоними й синіми гобеленами меблі з ясної деревини. Марія зиркнула на мене, і очі в неї сяяли, ніби в дівчини.
Валентин, Бібіана й Матео (малий вчепився в сестрину руку й тупотів за нею слід у слід) боязко спинилися на порозі. Нін стояв біля мене, і на лиці йому не помітно було нічого, крім отого тяжкого болю, що носив він у собі. Та поводився він як лицар, і жодна сльоза це зблиснула йому на віях, він навіть силкувався усміхатися. Він таки лицар, правду каже Марта! Щоб здогадатися про його мислі, треба знати його так добре, як я.
Бабуся відчинила шафу — запахло нафталіном. В ту мить бабуся увижалася королевою. Вона обернулася до нас І промовила:
—    Бавтеся тут, дітки! Бавтеся! В цій шафі повно різдвяних подарунків!
Але Валентин і Бібіана і тим паче Матео, здавалося, не збагнули бабусиних слів. Тоді Марія, що вміла з ними говорити, втрутилася:
—    Ну, дурненькі, хіба ви не чули, що сказала сеньйора! Чого вклякли? В шафі лежать для вас іграшки!
Валентин зашарівся, мов мак, і втупився у підлогу. Бібіана виявилася сміливішою і спитала:
—    Для нас?
—    Так, так, для вас,— підтакнула я.— Ці іграшки для всіх, бо сьогодні ж свят-вєчір.
—    А завтра різдво, — усміхнено додала Марія. — Нумо, дітки! Чого стоїте?
Я простягла Бібіалі одну руку, Низові — другу і потягла їх на середину кімнати. Матео теж ворухнувся, тримаючись за сестриччину сукенку. І Валентин, дивлячись на нас, зрушив з місця.
В присутності бабусі й Марії почали вони розгортати іграшки і розкладати їх на підлозі й на меблях. Біоіана й Валентин і досі дивилися так, наче не розуміли, що сталося. А Матео одразу ж оговтався й заходився стрибати навколо коника, що належав колись моєму татові. Він обхопив його за шию й, ніби пташеня, озивався тоненькими радісними погуками. Я побачила, що Бібіану геть приголомшила здоровенна лялька і поквапилась сказати:
—    Це тобі, Бібіано... і кухня... і колиска, і скринька...
Валентин не знав, на що дивитися, до чого торкнутися, вій був збентежений. Ніколи я не сподівалася, що це справить на них таке враження. Бібіана була в захопленні. Взяла вона ляльку, попестила її жовте волоссячко, ледве торкаючись пальцями.
—    Валентине, я певна, що тобі оце сподобається,— сказала я. І подала йому чималий пакунок книг, який і самій мені дуже подобався, але я розуміла — йому він потрібніший, адже Валентин ще ніколи не мав жодної книги.
Я не помилилася. Валентин взяв книги з неймовірною радістю. Він переглядав їх, гортав, перекладав. Були вони гарненькі, з кольоровими малюнками, в шкіряних оправах. Вони чудово збереглися; це твори Жюля Верна, а також подорожі Гулівера, Том Сойєр, подорожі Марко Поло... І сила інших дуже цікавих книг, яких я вже й не пам'ятаю. (Признаюся, мені кортіло лишити деякі книги собі, і віддавати їх коштувало неабияких зусиль). Але я зразу втішилась — адже мала інші, такі само гарні книги.
—    Мені?.. Справді мені?— спитав Валентин. Очі йому променіли.
—    Так, так, тобі,— одказала я.
—    Всі... справді всі?— не вірив він. І геть розгубився, бідолаха, і не знав, з якої почати. Він усівся на підлозі, книги поскладав біля себе і розгортав їх одну за одною. Лице йому почервоніло, ніби з морозу або ж од вогню.
Бібіана з Матео не вгавали — хлопчик ні на мить не одходив од сестрички — вона йому одно щось торочила. Тоді я підійшла до Ніна, взяла його за руку й сказала:
—    Вибирай собі, що хочеш. Що тобі подобається.
І хоча я перераховувала, що лежало перед ним, він не зронив і слова й зостався незворушний. Тільки промовив:
—    Ні, Пауліно, мені не треба. Я нічого не хочу. Хай лишається Валентинові й Бібіані.
Який він дивак! І водночас я розуміла — Нін каже правду, бо нічим він не переймався, йому аби швидше настала весна.
Бабуся з Марією поскладали залишки: голубів, лялькову хатку, рушницю, кастет, якісь книги і ще багато чого. Валентин і Бібіана осміліли, голосно сміялися, торохтіли й вихвалялися одне перед одним іграшками.
Матео тупцявся то сюди, то туди. Нарешті й Нін узяв пару книг, які я пробувала була читати вголос на кухні «аби збавити час».
Мені здалося — бабусі любо було дивитися на дитячі забавки. Перегодом вона тихенько вийшла з кімнати. Я подивилася на'неї і відчула, що люблю її дужче, ніж будь-коли. Я пишалася, що маю таку бабусю.
За різними турботами ми не зглянулися, як промайнув вечір.


XV. ВСЕ ЗЕМЛЯ ЗАБИРАЄ
Десь о шостій вечора приїхали останні орендарі. Кухня була повним-повнісінька. Коли Марія принесла нам полуднувати шоколад і печиво, з кухні долинав багатоголосий гелгіт.
—    Вже всі гості зібралися,—сказала Марта, ставлячи тацю на стіл.— Чуєте, як регочуть і гомонять?
Всі, крім нас з Ніном, побігли до сходів.
—    Коли ж я почую про свою маму?— запитав Нін.
—    Скоро, любий,— одказала Марта.— Туди подався Мільян. Не турбуйся, їж і забавляйся, Ніне. Ніякого лиха не трапилося в твоїй халупці. Бач, ми — десять братів і сестер. А дітей ще стільки в господі, голубе.
—    Правда ж, сьогодні — найгарніший день! — сказала я йому.— Бо ж з тобою Валентин, Бібіана і Матео... І мені б хотілося мати братиків і сестричок!
—    Ти вже їх маєш,—одмовив Нін.— Мене й те дитя, що народжується.
Ввійшов Валентин і втішено промовив:
—    Внизу вже всі! Лоренсо, тато, Ніколасон, Хуанхо, Інес, Еладіо... І всі, всі!
—    І жінки!—сказала Бібіана.— Ми слухали жінок!
—    Не часто вони збираються разом,— мовила Марія, що сиділа склавши руки.— Тому-то вони й щасливі. Це дивина для них зібратися отак, погомоніти... Завжди вони працюють, завжди зігнуті у них спини!
—    Як мої тато й мама,— сказав Нін.— І мама муситиме іти в поле, а того, що народжується, прив'язуватиме за спиною. Як тоді, коли я народився... Мені прикро. Дуже прикро, що мамі знову доведеться перемучитися з дитинкою, як і тоді... Вона розказувала мені: «Коли ми ходили на тік, я клала тебе в тінь, біля вина і харчів: там я гарненько тебе замотувала, розкривала над тобою парасольку, аби не дошкуляла жарота й не докучали мухи. А коли приходили ми попоїсти, я брала тебе на руки й ти метляв у повітрі ніжками...» Мама розказувала це якось осіннім вечарам. На той час похолодало, й ми сиділи на порозі халупки... А зараз роботи ще й побільшало!
Підійшов Валентин і сказав:
—    Це так. І моїй мамі доводиться лишати Матео під замком, коли вона йде працювати в йоле... Добре, що вчителька дозволяє Бібіані до полудня навідуватися додому!
—    Це так,— сказала Марта.— Все земля забирає.
Для мене це прозвучало печально і значуще: «Все земля забирає». І хоча в ту мить я не збагнула цього, у свідомості закарбувалося: «Все земля забирає». І Бібіана, й Валентин, і той же Нін — хоч були вони всьо-то-на-всього дітьми — одразу замислилися, бо до пуття розуміли, що хотіла Марта сказати. Як різнилися гірські діти од знайомих мені міських! Дівчаток з колежу та й інших моїх товаришок не обходили оці турботи, і жодна з них не вичікувала канікул, щоб побачитися з татом і мамою, як Нін. «Мені подобаються гори,— подумала я.— Так, я теж відчула в собі, що я з гір».
Попоївши, орендарі піднялися привітати дідуся й бабусю із свят-ве-чором. Ледве переступаючи важкими чобітьми, ввійшли вони до світлиці й споважніли. їхні складені на грудях нерухомі руки скидалися на темні дерев'яні оцупки. Вони бажали всім щастя. Очі в усіх були особливі, ніби дивилися вони кудись далеко, поверх гір. Дідусь і бабуся і навіть Сусана (вона, правда, мовчала, бо не знала, що їй казати) подякували гостям. Марія принесла келихи й печиво. Пили всі потрошку, вустами ледве торкалися до кришталю і зхрумували по одному чи по два печива. (І в той же час як їм подобалося випивати на кухні!) Але я збагнула — робили вони це для годиться, як казала Марта.
Стіл на кухні спорудили здоровенний. Марта з Марією поставили докупи три столи й скриню і застелили скатертинами з грубого полотна. Який гуркіт долинав знизу! О, як мені хотілося вечеряти з ними, а не нагорі, та ще й без дітей!
—    Так мусить бути,— пояснила мені Марія, коли я тихенько сказала їй про це.— Ти не клопочися і вечеряй нагорі. Сеньйор з сеньйорою щороку опускаються на кухню і благословляють нашу вечерю! Не затівай гармидеру, Пауліно. Як є, так воно й буде.
А наскільки цікавіше мені було б забавлятися з Ніном, Валентином, Бібіаною і навіть Матео! Не те, щоб мені не подобалося вечеряти з дідусем і бабусею, та все ж... Яке складне життя!
Наш стіл теж був чудовий. Він був уквітчаний гілочками гостролисту й омели і на ньому сліпучо вигравали келихи. Бабуся запалила свічки на комоді. Сусана доводилася досить пристойно й майже нічого прискіпливого не сказала. Відтоді, як утихомирилося з іграшками, здавалася вона якоюсь дивною, ніби ошелешеною. І на мене іноді поглядала скоса.
Коли ми вечеряли, я спитала в дідуся й бабусі, чи не хочуть вони подивитися  на   вертеп,  який  спорудили ми з Ніном.
—    Де ви його зробили? — запитали вони. І коли я розказала їм, вони здивувалися.
—    Це добра думка,— сказала бабуся.— Та дивитися на вертеп годиться перед службою божою, хоча ревматизм і дається мені взнаки.
Я завважила, що Сусані не хотілося йти, і промовила:
—    То нічого, що ти не йдеш, Сусано. Не турбуйся. Не виходь на мороз.
—    Піду! — сказала вона тоді. (Справді, вона завжди була однакова) .
—    Мені хотілося зробити вам неабияку несподіванку, — мовила я.— Ми очікували на цей день, аби вразити... вас і Нінових батьків. А вони не приїхали!..
—    Що ж ви придумали? — запитала бабуся. А дідусь усміхнувся.
—    Зараз   побачите,— одказала я.
Я подалася шукати Ніна. Внизу вже довечеряли, і в кухні лунав регіт. Всі були веселі, орендарі пили нахильці з бурдюків вино, і вогонь осявав кухню. Нін сидів мовчки за столом біля Лоренсо. Я ніколи ще не бачила його таким самотнім, дарма що його оточували гості. Я підійшла до Ніна і взяла за руку.
—    Ніне,— сказала я,— піднімімося зо мною... ходімо по хошит і олівці. От усі здивуються зараз...
Нін злегка усміхнувся й підвівся з лави. Ми подалися до хижки.
—    Не побивайся, не думай про них,— мовила я.— Це навіть ліпше, бо коли ти приїдеш додому, ще дужче їх здивуєш.
—    Чому?— запитав він.
—    Бо ти вільно писатимеш і читатимеш!
—    Ти впевнена?
—    Безумовно,— сказала я.— Ніне, ти не знаєш, який ти здібний!
Він промовчав. Та я завважила — він не позбувся того жалю, що носив у собі, ніби камінь.
Ми ввійшли до світлиці. Бабуся й дідусь очікували нас, як здалося мені, з великою цікавістю.
—    Що ж то за несподіванка?— запитали вони.
Нін трохи збентежився. Я простягла йому зошит і олівці. Говорити нічого не треба було. Нін почав писати і намалював усі літери, які я веліла.
Успіх був величезний. Навіть Сусана вийняла з футляра окуляри (все тримала вона в футлярах: і окуляри, і пудреницю, і запальничку, і помаду) й дивилась як солопій — так казала Марта. (Я ладна побитись об заклад, що саме для неї це був найбільший сюрприз).
Дідусь і бабуся так і ахнули. Бони диктували літери, а Нін — черк, черк — вмить писав їх. Я пишалася ним. Досі Нін ніколи не почувався таким певним, як того вечора!
—    Як же ти навчився?— запитав дідусь. Я пояснила йому й показала картонки.
—    Пам'ятаєш, ти казав про систему Брайля?— призналася я.— Мабуть, у нас щось подібне.
Дідусь довго роздивлявся картонки з моєю розмальованою абеткою. А я вже знала; коли в нього світяться очі — значить, він задоволений. Бабуся поцілувала мене й обняла Ніна. І сказала, що дуже втішена з нас: з мене, яка до такого додумалася, і з Ніна, що він такий розумний.
Тут піднялася до нас Марія. Вона принесла нарешті новину: Мільян повернувся від Нінових батьків. В Ніновій халупці народився хлопчик.
Почувши це, Нін уже не міг володіти собою і заплакав. Він затулив лице долонями, і ми бачили, як здригаються його плечі. Бабуся міцно-обняла його.
—    Не плач, Ніне,— мовила вона.— Не треба плакати.
Та ніхто не збагнув, що плакав він не з примхи, ніхто не втямив, що плакав він тому, що не приїхали батьки і аж до весни він не стрінеться з ними! Як усі вони могли бути такими сліпими і не бачити щирого Ніно-вого лиха?
Помалу Нін заспокоївся і втер рукавом сльози.
—    Вже підходить час,— сказав дідусь, поглядаючи на годинника, що носив у жилетці на золотому ланцюжку.— Ну, рушаймо на службу! Тепло одягайтеся.
А Марії звелів:
—    Хай Лоренсо запрягає коней.
На майданчику напоготові стояло два критих вози.
—    А на вертеп ми не підемо дивитися?— спитала я.
—    О!—вигукнув дідусь.— Перш ніж рушити на шлях, з ліхтарями сходимо на город. Це буде чудово!
Як шкода, що Нін нічого не бачить! Зате я голосно вигукувала:
—    Як гарно, Ніне, освітлюють все ліхтарі! Наче золотом обсипають Вертеп усім дуже -сподобався. Добре, що не падав сніг, і вертеп стояв незрушений. У твердому снігу видно добре витоптані стежинки й сходинки.
Марія поклала на соломку немовля, і Матео та Бібіана здивувалися вкрай.
—    Бачиш, воно справді з'явилося!— мовила Бібіана своєму маленькому братикові, який, як завжди, вчепився в неї.— Подивися, воно справді з'явилося!
Всі співали різдвіяних пісень, хто яких знав. Найкраще співала Розалія, та найгарніші пісеньки знала Марта. Одна мені й досі пригадується: про сонце, зорі й місяць. І хоча насправді небо чорніло, коли Марія приказувала «сонце, зорі й місяць»,— здавалося, на всі боки виграють яскравим світлом і зорі, і місяць, і сонце.
Потім посідали ми у візки, і колеса покотилися й покотилися по твердому снігу сільським путівцем. У візку, де їхали Марта з Розалїєю, всю дорогу лунали пісні. Я сиділа біля Ніна й прислухалася до співів, і до дзенькоту кінських копит, і до вітру, що шугав у голих деревах біля дороги. І мені подумалося:   «А справді — чудово жити  завжди  в горах!»


XVI. РІЗДВО
Різдвяний світанок видався сірий, а десь об одинадцятій ранку знову повалив сніг.
О десятій Бібіана, Валентин, Матео та їхні батьки виїхали на свій хутір. Фелісону навантажили іграшками. Я дивилась на них з балкона.
Коли пішов сніг, я подумала, що і наше різдво сховалося під ним. Але я вирішила, що не варто жалкувати за ним і що, може, під снігом воно ще й гарніше.
Коли я з'явилася на кухні, Марта розпалювала вогонь, а Нін, як завжди, сидів на лаві.
—    Ось він сидить, мов пташеня!—сказала Марта. Показала на Ніна й додала:
—    Ану, дітки, позабавляйтеся. Пін. здається, присмутпів!
—    Здрастуй, Ніне!— мовила я.
—    Доброго ранку, Пауліно,— одказав Нін,—Я знаю, що надворі сніг!
—    Так, знову насипало ділі замети.
—    Але ж у халупці похолодає!
—    Ну от іще,— вигукнула Марта.— Не гніви мене... Хіба ти не можеш думати про щось інше? Чи ж там світ кінчається? Я тебе запевняю— нони добре закутаються. Вони не перші живуть у тій халупці! В ній народився твій дід і виріс високий, мов тополя, і сильний, мов за-пряга мулів. Хто б подумав, що в нього онук такий плохий, мов дівчинка! Вій не дозволив би скиглити лише через те, що в хаті холодно!
Нін спалахнув рум'янцем.
—    Не кажи так, Марто! —- промовив він.—Не кажи!.. Я тут ні при чому, я за них турбуюся. Я б усе віддав, аби лиш опинитися зараз там, у снігу й холоді! Хіба я сиджу тут із власної волі? Ти ж добре знаєш, чому мені сумно.
Але Марта, яка частенько була сувора, провадила своєї:
—    Помовч, парубче! Не велику послугу робиш ти комусь своїми скаргами і рюмсанням! Ти ж все одно не зарадиш лихові, сидячи в кутку! А вони люди звичні. Там жили твої діди і діди твоїх дідів. І ніхто з них не виріс хирлявим, всіх їх земля носила чимало літ.
—    А як маля? —запитав Нін таким болючим голосом, що мені стис-лося серце.— Здорове? Може, здоровіше за мене? Скажи, чому ж тоді я мушу приймати надмірну увагу, чому лише я мушу бути інакшим? Це мені не подобається, Марто, не подобається, що зі мною обходяться по-іншому!
В цій розмові він уже не скидався на хлопчика. І я збагнула: Нін, як і я, усвідомлював, що дитинство наше минає. Так, у горах виростаєш швидше. Саме тоді я зрозуміла це.
Марта збавила голосу. Підійшла до Ніна і обійняла його.
—    Не журися, хлопче,— сказала вона,— Життя твоє попереду, ще нажуришся!
Вона повернулася до мене і додала:
—    Що поробляє сеньйора вчителька? Чим би розважити оцього невгамовного?
Та, на жаль, розважити його неможливо. Бо ніщо не затамує його болю. Я тихенько присіла біля Ніна.
За мить мені подумалося, що ліпше, коли справи йдуть своїм пливом. Чого досягла Марта тим, що Нін замовк? Все одно він лишився зі своїми думками. Чи не краще дати йому вільно говорити про все, що ятрить серце?
—    Розкажи мені, Ніне, про що ти думаєш? — попросила я.— Не бійся, я зрозумію тебе.
Нін легенько звів плечима.
—    Ти ж сама знаєш, Пауліно,— відповів він.— Ти добре знаєш, не люблю я, що зі мною обходяться, мов з маленьким. Зі мною обходяться гірше, як з Матео!
—    Чому? — запитала я.
Говорили ми пошепки, аби Марта не почула нас. В кухні потріскував вогонь, кипіло в казанках.
—    А тому,— промовив Ній.— Тому, що у всіх є обов'язки... І про всіх кажуть: «Наступного року оцей стане батькові в поміч, а оця пізніше...» Так, я все чую, що кажуть дядько Еладіо й тітка Розалія. І навіть мій тато минулого літа казав дядькові Еладіо про Валентина, що його вже. час брати в поле. А про мене? Про мене ні. Про мене ніхто й не думає, їх тільки турбує, щоб запроторити мене подалі і добре закутати. Аби лиш ріс, мов бур'ян!
Який розпач чувся в його голосі! Мені боляче було слухати.
—    Я навіть літерами не володію так, як Валентин,— мовив він.— Якби не ти, я і «А» не знав би. Й хоча всі говорять про Валентина: «Шкода таку голову занапащувати в землі»,— я певен — він піде далеко. А я! Я ні до чого не прислужуся! Навіть мамі не помагатиму, як дівчинка, скажімо, Вібіана!
—    Не кажи так, Ніне, не завдавай мені болю! Незабаром ти навчишся і читати, й писати.
Нін мовчав. Але я напевне побачила — він одмовчувався, щоби не ранити мене.
—    Ти хотів би опинитися зараз удома? — запитала я.
—    Так,—відповів він. Промовляв натужно, аж ніби з люттю.— Так, хотів би І зараз, і завжди!
Мені серце краялось від тих слів. Але що там мої болі! Дріб'язок у порівнянні з його мукою...
—    Розкажи мені про свою домівку,— попросила я.— Розкажи...
—    Хоч лишають мене вдома самого,— сказав Ній.— Не біда, що лишають мене самого у сівбу або в жнива! Я визираю з дверей і прислухаюсь. Ділянка наша близенько. Чую, як тато поганяє коня. Чую маму. Вона іноді гукає до мене: «Ніне!» Вона гукає лише тому, що я чую її. Здаля долітає її голос, і я знаю, на якій вона відстані од мене. А іноді працюють вони далі, і я нічого не дочуваю. Та все ж таки я вдома!
—    Я добре розумію тебе, Ніне. Якби ти міг завжди жити з ними!
—    Чи принаймні в чомусь допомагати їм. Аби хоч без мене їм легше жилося... Але ж ні! Мені дуже прикро! Раніше я був маленький і не розумів усього. Жаль було розлучатися, тільки й того. А зараз... Я скажу тобі тцось, чого ніхто не знає, бо я нікому не признавався.
Підійшла Марта.
—    Про що ви тут шепочетесь? — запитала вона.— Іще якісь несподіванки чи, може, кудись чкурнути надумали?
Хоч Марта жінка добра і Нін дуже любив її — ми не могли розповісти їй наших таємниць, бо вона їх не збагнула б, та й казала ж вона Швові, аби не морочив голови.
—    Нічого, Марто,— сказала я.— Міркуємо, як летить час.
Вона усміхнулася і, як завжди, закинула назад голову.
—    Час! — вигутшула вона.— Ми й не чуємо, як він біжить. Не встигнете й огледітися, як станете дорослими. Здається, вчора ми шукали край городу суничок! Я навіть відчуваю їхні пахощі. А мені не було тоді і п'ятнадцяти! І вас наздожене час, малята. Вже зараз наздоганяє! Так, як оце кажу: живемо наче вві сні, і час летить, мов колесо крутиться! І рантом одного дня запитуєш себе: як він минає? Як минув, коли ніби вчора збирала сунички, лише вчора, і ледве була дівчам, а тепер уже коси посивіли?
—    Неправда, Марто,— заперечила я, бо мені здалося, що, незважаючи на усмішку, вона присмутніла.— В тебе немає жодної сивинки!
—    Це тільки так кажуть,— сказала вона. І мені здалося, що моє заперечення пішло на користь, бо вона гордо пішла по ключі од льоху.
—    Розкажи ж мені, Ніле,— попросила я щиро.— Розкажи, що трапилося, яка в тебе таємниця.
—    Підслухав я того літа,— відказав він.— Мені дуже боляче, їїау-ліної
—    Кого ж ти підслухав?
—    Було це на току в тітки Розалії. Саме видався жаркий-прежаркий день. Вони приходили помагати нам, як і ми їм допомагаємо. (Всі орендарі у жнива помагають один одному, бо треба чимало рук). Отже, кажу тобі, видався жаркий день. Навколо току росли каштани, і в їхньому затінку складали вино й кошики з харчами. А я, як завжди, вилежувався на траві біля харчів. І прислухався, як вони возять хліб. Дядько, тітка, Валентин і Бібіана. Всі вони говорили, реготали й вигукували, павіть сперечалися, бо робота без дрібних суперечок, звісно, не обходиться. І мені пригадується мить, коли було тихо й коні спускалпся стежиною, і я слухав, як вони даленіють, видзвонюючи підковами по камінцях. Дослухався я до цикад, що, здавалося, сягали й сонця. Тоді тітка Розалія підійшла до моєї мами. Спершу я не дуже дослухався, що там вони балакають, я думав, що то звичайні жіночі розмови. Але нараз почув голос тітки Розалії (ти ж знаєш, на слух я не хибую): «Завжди отак він і житиме лежнем? Охо-хо, йому вже одинадцятий! Світ зав'яже вам цей бідолаха!» Весь я напружився, ліби струна, і в грудях мені щось обірвалося. «Не роз'ятрюй мені рани,— почув я мамин голос.— І так скорботи по горло». — «Але до чогось треба привчати хлопця,— знову озвалася тітка Розалія.— Все життя він не продрімає в холодочку. Ні йому, ні вам! Що з ним буде, коли вбіжить час? Ми не встигаємо зглянутися, як виростають діти, а взавтра вже їх і немає. І людині без заняття, без заробітку додаєш лиха, яке послав йому господь!» Тоді мати заплакала, я здогадався, що вона плакала, одказуючи тітці Розалії: «Нічим зарадити, нічим зарадити». Але тітка знову промовила: «Не хочу бути жорстокою, сестро (ти мені мов сестра, хоч ми й не кревна рідня). Але я маю право попередити: добре подумай, що він робитиме! Щось же та здатен робити, мені здається... дайте йому якесь заняття в цьому житті, і він допомагатиме вам. Подивися на Валентина! Подивися, як він порається на току! А Бібіа-на?..» Я певен, вона не хотіла завдати болю моїй мамі, але вона з неабиякою гордістю говорила про своїх дітей і не помічала того болю, яким проймалася моя мама. І треба ж таке, щоб я їх підслухав. Голоси ті долинали до каштанів, долинали й до мене, бо лежав я на горбку. Вони і в гадці не мали, що я чую їхню розмову, а тим болючіше чути нам якесь слово, чим пильніше ми прислухаємося до нього!..
Нін сидів, похнюпивши голову. Руки його лежали на колінах, смагляві й худі, але гарні, ніби блискуча, полірована ручка дерев'яного цілка. Це не широкі, плескаті й шерехаті Валентинові руки. В грудях мені закололо.
—    Не побивайся,— мовила я, хоч і розуміла —не втішу Ніна.— Ніне, ти — велика радість для твоєї мами. Я знаю це напевне, та до того й Марта каже, що вона не має дітей і що дуже заздрить твоїй матері, бо дитя — це завжди щастя! Воза так і каже, я сама чула, коли хочеш, присягнуся.
Нін усміхнувся й хитнув головою.
—    Не треба,— одказав він.— Але тітка Розалія сказала ще й таке: «Породила ти сина — не ластівку. Ти це розумієш? Тебе зведе зі світу робота й гризоти, якщо ти вчасно не потурбуєшся за нього». Тут вернувся Валентин і мій тато, жінки помовкли і взялися до роботи. Але я вже не міг позбутися тих слів і відтоді вони часто одлунюють у мені. І коли прийшла зима і мене знову припровадили сюди, вони не знали, чому я просився (а просився всю дорогу), щоб не везли мене, щоб залишили вдома. Бо там я принаймні в чомусь прислужився б мамі. Я вмію носити дрова з хліва, порати коня, прибирати в халупці! Я знаю там кожну шпаринку на стіні, як праву руку!
—    Я певна, що це так,— сказала я.— Ти такий розумний! Я ще не бачила таких розумних!
—    Ну, не перебільшуй,— мовив Нін. І навіть узявся рум'янцем,— Ти кажеш це, бо і в твоєму голосі я багато чого чую.
—    Що? — запитала я.
—    Що ти, хоч і не кревна мені, але дуже близька.
І я відчула — мені перехопило горло. Я взяла його за руку:
—    Так, це правда, Ніне. Хоч ми з тобою й не кревна рідня, але ти мені дуже дорогий!


XVII. ЛОШАТКО
Про все це говорили ми з Біном на різдво зранку. А по обіді, коли я знову з'явилась на кухні, Марта стурбовано сказала:
—    Нін почувається не гаразд, Пауліно. Він, мабуть, занедужав,
—    Занедужав, Марто? Хіба? Що йому болить?
В цю мить ввійшла Марія й мовила:
—    Мабуть, гарячка. У нього пашить голова й холонуть руки. Треба сказати сеньйорові. Яка для них відповідальність! Я завжди казала, що дитина ця зроду квола.
Одразу сповістили ми дідуся, а вій послав Лоренсо в село по лікаря. Приїхав лікар конем аж під вечір. Все укрилося снігом, але зараз сніг не здавався мені таким чарівним, а тільки наганяв суму, надто коли я згадувала Ніна та його халупку.
Лікар сказав, що в Ніна таки гарячка, але серйозної загрози він не бачить.
—    Можливо, це якийсь грип,— сказав він.— Але поки що не слід лякатися. Хлопчик дуже знервований. Дається йому взнаки всякий шум.
—    Так, так,— сказала Марія.— Він марить вголос, і я навіть чула іноді, як він вигукує вві сні.
—    Хай спить,— сказав лікар.— Хай спочиває, нічим не турбуйте його.
Він порекомендував ще щось, але того вже я не зрозуміла, і послав Лоренсо по ліки.
—    Можна подивитися на Ніна? — попросила я.
—    Краще не треба,— сказала Марта.— Ти ж чула, що сказав лікар хай спочиває. А йому закортить поговорити, і він рознервується! Хай краще засне.
Я спохмурніла. Так звикла я до Ніна, до наших ігор і до наших розмов! Здавалося, неможливо прожити один день і не побачити його.
Весь вечір не йшли мені з думки Нілові признання. Що я могла вдіяти? Звичайно, дуже мало. Чим могла йому допомогти? Невже нема ніякої ради? Внутрішній голос підказував: якийсь вихід та є. І я знову сушила й сушила собі голову, як казала Марта.
Наступного дня я прокинулася дуже рано; кілька хвилин по восьмій пішла снідати. Мене очікували важливі новини. Вночі народилося лошатко, і десь за годину Сусана мала виїхати до міста. Про це дізналася я од дідуся, і по вогниках, що вигравали йому в очах, я збагнула — він проймається обома звістками.
Сусана метушилася і наказувала, щоб її валізи несли до шляху на зупинку автобуса. Вона вдяглася в коричневе волохате пальто і дуже пахтіла лавандовим одеколоном (одеколон цей їй подобався).
Коли ми снідали, вона сказала мені:
—    Май на увазі — незабаром і ти вирушиш у дорогу.
—    Так швидко?
Я так зойкнула, що навіть дідусь осміхнувся.
—    Ні, голубонько,— промовила бабуся і погладила мене по голові, як гладила кицьку Мелітону.— Ти ще довго пробудеш у горах.
—    Як довго? — запитала я з надією, що почую: «Аж поки виростеш». Та бабуся відказала:
—    Певне, поки почнеш заплітати коси.
—    Оце я розумію! Бо ж треба вам сказати, що волосся в мене було дуже гарне, а росло поволі.
Сусана підвелася, поцілувала мене в праву щоку і сказала:
—    Шануйся, Пауліно! Намагайся позбутися своїх вад, які б дрібні вони не були. Май на увазі — незабаром ти виростеш з дитячого віку, не роби більше помилок.
—    Яких помилок? — спитала я, правда, трохи знехотя.
—    Наприклад, у виборі друзів,— сказала вона. І скоса подивилася на дідуся й бабусю. Вона хотіла показати,' що кидає камінець і в їхній город, проте дідусь спокійнісінько покурював, поглядаючи на вогонь, а бабуся знову взялася до роботи. Я могла б присягтися: вони не здогадалися, що це і їх стосується.
—    І не лінуйся заглядати до підручників,— вела далі Сусана.—Мабуть, ти ще нічого й не повторювала... Коли повернешся у школу, не забудь хоч того, що вже знала!
Отут вона мала рацію.
—    Ти ввійшла в роль вчительки і забула, що сама ще учениця,— додала вона.— Намагайся вивітрювати туман з голови! Тобі ще багато треба вчитися!
—    Годі, Сусано,— мовив дідусь.— Не докоряй дівчинку добрим ділом!
—    Дядю, мені здається, ви занадто пестуєте її,— спалахнула вона нарешті, ніби тільки цього очікувала. Тільки щоб ці місяці лікування не зашкодили їй дужче, аніж уся хвороба!
А що вона любила завершувати розмови повчаннями та віщуваннями, їй ніхто не відповів.
Потім Сусана поцілувала мене ще, цього разу ніжніше {певне, вона все ж любила мене, хоч їй подобалося виказувати прикрості й нічого більше). Мені здалося, що нарешті я її збагнула! Звісна річ, вона не дуже кепсько поводилася тими днями. Або я менше помічала її і пройнялася важливішими турботами? Так, справді, я підросла, і час летів, як казали, наслідуючи Марту, всі — од бабусі до Лоренсо.
Тільки-но з балкона ми побачили, як автобус покотив засніженою дорогою, я одразу попросила в дідуся дозволу подивитися на лошатко. Але яким порожнім здався мені, день, бо я не бачила, ба навіть не заговорила з Ніном!
Я спитала в Марії:
—    Нінові покращало?
—    Ні,— одказала вона, хитнувши головою,— не покращало й не погіршало... ой-ой-ой, не відаю, як він там почуває себе, але дай боже, щоб лікар не помилився! В нього щось отут,— і вона показала на груди,— болить. Щось із серцем у нього.
Я ні словом не озвалася, але добре зрозуміла, що хотіла сказати Мар-та і в чому лікар не повипеи помилитися.
Отже, попросила я в дідуся дозволу подивитися мале лошатко. Стайня примостилася туди далі за господою.
—    Гаразд,— мовив дідусь,— але одягнися, надворі дуже холодно.
Я натягла светра, наділа пальто з каптуриком, бо було видно, що надворі клятий холод. Лоренсо, наприклад, одхукувався, повернувшись із дровітні, а ніс йому почервонів, мов бурячина.
—    Лоренсо, поведи мене, будь ласка, в стайню подивитися на лошатко!
—    Зараз, о цій порі? — здивовано спитав він, проте осміхнувся. Насправді моє прохання йому сподобалося.
Він подав мені руку, і ми вийшли з хати. Сонце сховалося десь у хмарах, і нас огорнуло дивовижне сліпуче сяєво, що вигравало над снігами. Йти стежкою було слизько, сніг затвердів. Добре, що я трималася за руку Лоренсо, бо інакше неодмінно поточилася б.
—    Мабуть, сьогодні знову пуститься сніг,— сказав він.
—    А по чому ти бачиш, Лоренсо? — спитала я. Бо я вже примітила, що коли б він не обмовлявся про погоду, майже завжди вгадував.
—    Хе-хе, до цього й ти призвичаїшся, коли зостанешся з нами,— ласкаво сказав він, стискаючи мені руку.
—    От якби насправді! — вигукнула я.— Якби моя воля, я лишилася б тут назавжди!
—    Тобі тут подобається? — запитав він.— І здавалося, проймався він гордістю.—- А я так кажу: якби забрали в мене гори, я вмер би. Але ж бачиш, декому тут нудно.
—    Кому це?
—    Питаєш кому?.. Ох люба, багатьом, дуже багатьом. Твоїм дядькам і тіткам, приміром. Ніхто з них не хоче тут жити. Вони ніколи не приїздять сюди. Ніколи. Ніхто не згадує оцю господу, ні стареньких.
Якби Сусана почула, що дідуся й бабусю називають «старенькими», а не «сеньйорами», вона вжахнулася б. Але я добре розуміла — тим словом Лоренсо виказував до них свого ніжність.
—    А   я,— мовила я й собі,— по   змозі   завжди   житиму в горах. Бо знаєш що,  Лоренсо?  Я чула,   що   я   тутешня. жуть,   це   відчувається,   і   я справді    відчула,    насправді відчула.
Лоренсо сподобалися мої слова.
—    Так, дівчинко,— мовив він,— те саме кажу і я.
Здавалося неймовірним, що Сусана (а може, й ще хтось), ніколи не зрозуміла б мене, а Лоренсо, який майже не вмів ні -читати, ні писати, чудово все збагнув. Звичайно, він умів ще й вичитувати на небі знамення про мороз, дощ, погоду і спіг! Я майже ладна сказати, що він був розумніший од усіх.
Простували ми до стайні, яку обкутало білим саваном. Повіяло запахом дерев'яних колод, що страх як подобався мені.
В теплій стайні стояв приємний дух кінських І коров'ячих випарів. Лошатко народилося рожевеньке, очки в нього кругденькі, блискучі й ніжні. Воно незграбно й кумедно, а заразом якось вишукано тупцювало на своїх довгеньких і тоненьких ніжках.
—    Як воно називатиметься? —спитала в Лоренсо, що роздивлявся лошатко так само захоплено, як і я.
—    Я ще пе думав про це,— одказав він.— Ім'я підшукаємо.
Отак ми гомоніли собі, коли крізь вікно стайні помітили, що в повітрі знову закружляли сніжинки.
—    Я ж тобі сказав,— мовив Лоренсо.— Поглянь, вже повернулася сеньйора в білій мантії.
Лоренсо вважав за ліпше перечекати в стайні, поки ущухне негода. Нам було холодно, і він розпалив малесенький вогонь, і ми посідали на дерев'яній лаві без однієї ніжки, а замість ніжки підклали камінь.
—    Мені пригадуються часи, коли я чабанував,— сказав Лоренсо.
Він розповів, що довгий час працював у мого дідуся за чабана. З дванадцяти літ цілими днями пропадав у горах з отарою і майже нікого не бачив. Спав у хижках або в печерах і в село спускався двічі на місяць. Його споряджали хлібом і харчами, і він повертався в гори. Отак дожив до п'ятнадцяти літ, поки дідусь взяв його в господу. Отоді він і побачив Марту, що була йому ровесниця і на городі саме збирала полуниці. Я вже чула це від Марти, і мені було на диво приємно почути ще й еід Лоренсо.
Ми не зглянулися, як минув ранок. Вже приспіла обідня пора, сніг перестав, спадали лише гарненькі й ніжні, мовби голубиний пух, сніжинки, і ми пішли до господи. Вступили ми в кухню, і я почула запахи обіду: смаженини, свіжого хліба, кави. Як мені хотілося: їсти! І як раділа я обідній годині взимку біля вогню, коли надворі холодно ж повно снігу!
Того дня засмучувала мене лише Нінова хвороба (хоча всі казали, ніби недуга не страшна, однак я дуже переймалася нею). Дідусь запитав, чи сподобалося мені лошатко.
—    Воно таке гарненьке, дідусю! Таке гарненьке!
—    Справді сподобалося?
—    Дуже, надзвичайно.
—    Отже, воно — твоє,— сказав дідусь.
Я сторопіла. Невже це можливо? Чи ймовірно, щоб належав мені отой чарівний коник, отой дріботун? Він позиркував на мене, ніби хлопчик-пустун своїми бурштиновими очима...
Мабуть, я так міцно обняла дідуся, аж йому забило дух. Він сміявся і одборонявся од мене, бо я ж казала — він не визнавав ні цмокання, ні інших пестощів. Ввійшла бабуся і запитала, чого це я радію.
—    Бабусю, мені подаровано лошатко! —гукнула я.— Мені подаровано лошатко, що тільки-но знайшлося!
Бабуся здивувалася, проте було видно — і вона щаслива з дідусевого подарунка.
—    Можеш дишатися! — сказала вона.— Дідусь нікому не має звички дарувати коней. Він любить коней дужче, ніж багатьох добродіїв.
Дідусь запалив люльку і сказав:
—    Я зробив тобі подарунок, бо певен, що ти заслуговуєш на нього. Коня не можна нікому дарувати. Я гордий системою Брайля... чи пак твоєю!..
Тоді бабуся підійшла до мене і торкнула пальцем за підборіддя.
—    Дідусь каже правду,— мовила вона. І додала таке, що збентежило мене: — І я задоволена тобою. А знаєш — чому? Бо ти попросила, аби я подарувала оті іграшки Валентинові, Бібіані й Матео. Так, так, білочко.
Я дуже втішена, що так вчинила. Зараз я входжу до дитячої кімнати, відчиняю шафу і відчуваю повний спокій. Повний спокій і ніяких гризот. Присягаюся тобі. Мені любо говорити з тобою так, Пауліно, бо ти вже не дитина.
Це вперше дідусь і бабуся говорили зі мною, мов з дорослою. І я дуже хвилювалася. Я уткнулася лицем у бабусине плече, а серце моє калатало в грудях. Скільки гарних подій сталося того дня! Тої миті ми й не уявляли собі тих перемін, що очікували нас!


XVIII. ВТЕЧА
Обід минув спокійно, без пригод, втрьох чого ми тільки не перебалакали. І, дивна річ, того дня я відчула, що дідусь і бабуся дуже дорогі мені, такі дорогі, як ніколи досі, хоча вони й раніше ставилися до мене ніжно й лагідно. На свят-вечір я не сказала всього, що тягарем лежало на серці, тепер же відчула — мені легко буде поділитися всіма моїми печалями.
Дідусь з бабусею пили вже каву біля коминка, а я бавилася з кицькою Мелітоною (що саме дрімала і була не в настрої), коли ми почули: хтось прудко піднімається сходами. Дідусь підвів од газети очі і допитливо подивився на двері. І бабуся прислухалася, ба навіть Мелітона розплющила одне з двох видовнїєних зелених очей, перетятих чорною смужкою. Ввійшла Марія. Але вона була сама не своя — збентежена, знервована; де й поділася її повсякчасна лагідність. Щось її схвилювало, вона часто дихала, стискуючи на грудях руки.
—    Ох, сеньйоре, ох, сеньйоро! Ой, сеньйори, яке лихо, яке лихо!
Вона   впала  па   стілець  і,   затуливши лице фартушиною, заплакала. Плечі її рвучко здригалися, але ридання не було чути. Так само плакав Нін, коли йому сказали, що народився його братик. Марія плакала так — мені доводилося бачити — як плачуть люди з гір. Не видавала ні звуку, лице затулила, ніби соромилася, а плечі здригалися, ніби вона змерзла.
—    Що скоїлося, що скоїлося? — злякано запитали дідусь і бабуся.
Обоє вони підвелися, І бабуся погладила Марію по плечах. А я так злякалася, що не годна була навіть підвестися з підлоги, де сиділа біля Мелітони. В колінах несподівано заболіло, а ноги скувала слабість. Я дивилася й дивилася на згорьовану Марію, на дідуся й бабусю, які намагалися збагнути, що сталося, і в голові мені билася жахлива думка: «Нін, Нін! З ним щось трапилося».
І аж потім помалу розчинилися двері і до світлиці всунулося стривожене Мартине лице. Вона була бліда, очі широко розплющені, а вуста мов крейда.
—    Боже мій, боже мій! — зойкнула вона.— Боже праведний, пташок полетів!
Дідусь повернувся до неї, струсонув за плече і майже гнівно вигукнув :
—    Що з цією жінкою!.. Годі вже голосити! Що скоїлося? Кажіть, що скоїлося?
Стиснувши руки, Марта намагалася розповісти:
—    Хлопчик... хлопчик... щез! І слід пропав... Ох, сеньйори, яке лихо!
—    Як щез? — запитав дідусь.
Я відчула, що вся холону поволі і жахно: долоні, руки, шия...
—    Отак... щез... Марія понесла йому обід, а його немає. Немає, сеньйоре. Його ліжечко порожнє, а вікио розчинене! Ох, сеньйоре, сеньйоре!
Дідусь спохмурнів. Він дивився в підлогу і рукою проводив собі по голові.
—    Але ж побачимо...— промовив він нарешті.
І тоді Марія й Марта, перебиваючи одна одну, взялися розповідати. Отже, Нін щез. Дивно було чути це — ніби якусь легенду, ніби притчу, що її Марта стільки разів виспівувала нам біля щедрого вогню. Нін щез! Він спав у відведеному для нього маленькому покої, біля комірчини з дровами. Вікно в тому покої виходило на дах, до якого підставляли драбину. Тією драбиною і міг спуститися Нін на землю. Ми частенько, бавлячись, видиралися нею. Нін чудово пам'ятав розташування всіх предметів; напевне, він утік драбиною. Ану ж як він упав! Щоправда, вікно не дуже високо і дорослий легко міг би сплигнути з даху на землю. Але Нін був кволий і не дуже високий зростом. В покої не знайшли його одежі. Плетений кошик був порожній. Не знайшли І чобітків, що висіли звичайно на стіні — це Лоренсо підвішував їх мотузком на цвяшок. Найгірше було те, що випав свіжий м'якенький сніг і прикидав Нілові сліди. Отже, Нін утік до снігонаду. А він же взагалі тендітний, та ще й нездужав на гарячку!
Всі збентежилися. А я... Ні, немає таких слів, щоб висловити мої тривоги! Жодна сльоза не скапнула мені з очей. Я так любила Ніна, так любила! До тої миті я ще не розуміла, як я йому потрібна! Добре, що я навчила його читати. Та це дріб'язок порівняно з тим, чого Нін навчив мене: якщо ти невродлива і неоковирна — в тому немає великої біди! Біда, коли нещасні хлопчики й дівчатка змалечку нарівні з дорослими запрягаються в роботу і безпросвітні турботи. Нін казав, що життя несправедливе і жорстоке і що багато порядних людей не роблять того добра, яке могли б робити. Адже не чинити зла — це ще не все, людина мусить безперестанку творити добро. Це пояснив мені Нін, тому-то я так його й любила. Хоч і не мала братів «по крові», як казала тітка Розалія, дроте я мала їх «по серцю», вони були мені як рідні або й ще рідніші.
Отак я міркувала собі й міркувала, тиняючись, мов сновида, поміж всіма, що піднімалися сходами, опускалися й стурбовано гомоніли. Всі вони викладали свої здогади, куди Нін заблукав, якщо до річки — не дай боже — він утопиться, бо річка вийшла з берегів і розвирувалася! — якщо в гори, то впаде непритомний у гарячці...
—    Нін подався додому! Я певна — він подався додому! — мовила я. І помітила нарешті: з очей у мене ллються сльози, а в грудях щось розтає, ніби сніг на сонці.— Я певна — він не знепритомнів, він просто хотів дістатися додому, бо не витримав більше розлуки зі своїми!
Дідусь пильно глянув на мепе. А я плакала й плакала, я давно вже це лила стільки сліз. Хіба що кілька років тому, вже майже забулося, я дуже, дуже плакала і хтось — не знаю хто саме — взяв мене на руки, і лицем я уткнулася в чиїсь плечі.
—    Ходи зі мною, Пауліно,— мовив дідусь. Мовив до мене ласкаво і взяв за руку.— Ходи зі мною і розкажи все, що знаєш про Ніна.
Марта затулила лице фартушиною, а Марія зітхала, опустивши очі. Лоренсо вперся поглядом в стіну І стиснув щелепи.
Бабуся сиділа на канапі, затулившися долонями. І все було таке сумовите й безпадіжне, що, здавалося, навіть голі дерева ген біля річки собі гуртом тужили.
Ми з дідусем ввійшли до світлиці. Дідусь мовчки простяг мені носовичка. А я плакала і ридала. Бо ще не вміла плакати так, як люди з гір. Але сама собі я присягла, що навчуся, бо не гаразд виставлятися напоказ зі своїми рюмсами, коли йдеться про важливіше, приміром, як знайти Ніна.
—    Заспокойся,— лагідно мовив дідусь.— Доню, заспокойся.
Це вперше він назвав мене донею. Я подивилася на нього й побачила, що дідусь мій добрий, що я змогла б знайти в ньому все, чого шукала останнім часом. Я обхопила руками його долоню, здоровенну, з обручкою па пальці,— та обручка правила б мені за браслет,— і промовила:
—    Дідусю, я певна: Нін подався додому.
—    А звідки ти знаєш? Може, він казав тобі по секрету?
—    Ні,— відповіла я.— Він розповідав мені інші секрети. Інші таємниці, що тісно пов'язані з цією втечею. Так, дідусю, я певна: якби ми подалися лісовим путівцем до їхньої халупки, то неодмінно наздогнали б його.
—    Коли це так,— мовив дідусь,— то ми наздоженемо його! Тільки б не запізнитися!
Він звівся на ноги і гукнув до Лоренсо:
—    Лоренсо, сідлай коня!
Лоренсо обернув до нас своє бліде, мов глина, лице.
—    Якого, сеньйоре? — запитав він.— Буланого?
—    Мого,— мовив дідусь. Й додав: — І твого.
Всі підвели голови і подивилися на нього. Бо ще з давнього-предавнього часу дідусь не сідав верхи на коня.


XIX. ДІДУСІВ ГОЛОС
Пригадую, що було близько третьої пополудні і що раптом визирнуло сонце, хоч бліденьке і далеке. У дворі я бачила, як сідлали коней, одного чорного з білою цятою на лобі, а другого червонястого.
—    Я поїду до халупки,— мовив дідусь.— А ти, Лоренсо, путівцем круг лісу. Чи там, а чи там, він мусив пробиратися, адже од господи можна йти лігше цими двома дорогами.
Вони спустилися на луг і до річки, але повернулись ні з чим — на Нінів слід не натрапили. Марта, бабуся й Марія так сполошилися, що геть оніміли. Я ж дивилася на все, ніби у сні, і жадала прокинутися, позбутися кошмару. Мені нетерпеливилось, і я думала, які жахливі миті доведеться вичікувати жінкам у господі, поки вони повернуться. Насамкінець я не стрималася і обняла дідуся.
—    Прошу тебе,— мовила я.— Прошу тебе, візьми мене з собою.
—    Не можна,— одказав він,— Ми не повинні обтяжувати коня, бо на нього посадовимо ще й Ніна, коли знайдемо.
—    Будь ласка, візьми мене, дідусю! Я піду пішки, присягаюся тобі. присягаюся, що йтиму пішки й не стомлюся...
Але прохання не помогло. Згодом я збагнула — так було доцільніше, бо я тільки заважала б у їхньому доході. Але наперед я не могла зважити всього, і мені кортіло знову заридати й майнути путівцем, аби не спізнитися, аби знайти Ніна живим і здоровим.
Марія вирахувала, що Нін міг утекти трохи пізніше по тому, як вона принесла йому сніданок. Вона розказувала, що вони трохи й поговорили.
«Ну, як, Ніне, спалося тобі цієї ночі? »
«Добре,— одказав він.— Я почуваюся багато краще».
«Подивимося, чи взавтра встанеш із ліжка».
Він з'їв сніданок, а потім попросив:
«Маріє, залиш мене одного, я хочу спати».
«Оце мені подобається. Лікар так і звелів, аби ти щонайдовше спочивав і спав».
Марія нічого не запідозрила, хоч до тої миті Нін був нервовий і тривожний, одно просився одягатися і йти на кухню. Вона вийшла і тихцем причинила двері, щоб до Ніна не доносився гомін з кухні. Пізніше, не чуючи пі його голосу, ані погуків, вони подумали — він спить. Отак і не заглядали до покою, поки Марія не понесла йому обід і не побачила розчинене вікно, а на підлозі біля вікна насипало приталого снігу. І порожнє ліжко.
—    Так, ніби спорожніла клітка,— розказувала Марта (вона щоразу любила прикладати порівняння зі своїх оповідок і пісеньок).— Так, паче пташок вилетів...
Дідусь покрив кількома попонами свого коня, а ще кількома — коня Лореисо. Перш ніж вирушити, віп попестив мене по голові і промовив:
—    Не хвилюйся, Пауліно, обіцяю, що привезу хлопчика живим і здоровим.
Вони вирушили засніженим путівцем, один праворуч, другий ліворуч. Як боляче і як тоскно було дивитися на них, коли вони щезали за доворотом!
—    Ходімо нагору,— звеліла бабуся. І обернулася до Марти і Марії: — Заходьте, заходьте. Посидимо гуртом, почекаємо.
Ми піднялися у світлицю, і Марія розклала вогонь у коминку. Потім ми посідали і дивилися на дрівця. Кожна з нас тихцем жадала щонай-щиріше, як тільки вміла, щоб Нін був здоровий. Раз за разом ми мовчки зиркали на балкон. Я була певна — всі думали одне й те ж: «Чи його вже знайшли? Чи знайшли?»
Зараз я вже не пригадую, чи довго ми отак просиділи. Знаю лише, що до світлиці заповзли сутінки і що вогонь майже згас. Лишилися тільки напівзгорілі полінця, ніби червоні, блискучі камінці в приску. Вони кидали нам на лиця жовтогарячий відблиск. Марія підвелася й пішла по лампу. Принесла й.тихенько поставила на стіл. Ми пильно дивилися на лампу. Лампа була з зеленим порцеляновим абажуром; коли спалахував гніт, абажур той скидався на здоровенну м'ятну карамельку.
—    Ох, боже мій, вони дуже баряться...— мовила нарешті бабуся.
Вона сказала вголос те, чим усі ми переймалися подумки. Ясна річ, узимку сутеніє рано, одначе вже підходила шоста, а ми не мали ніякої звістки.
—    Засніженим путівцем доводиться просуватися поволі,— боязко пояснила Марта. Ми боялися вже не тільки за Ніна, а й за дідуся та Лоренсо. Дороги в горах вузькі, круті, та ще й слизький сніг додає небезпеки. Дідусь здавна не їздив цією околицею, та й Лоренсо вже зістарівся, хоч і не полюбляв, коли йому про це нагадували.
Марія спитала в бабусі, чи не хоче вона підвечеряти, та бабуся відмовилася, бо, мовліяв, їй і шматок до рота не йде у цій тривозі. В світлі лампи було видно — лиця у нас бліді.
Нарешті, коли ми менш за все сподівалися, внизу прочинилися двері.
—    Боже милосердний! — вигукнула Марта і побігла сходами вниз. Ми почули, що гукав Лоренсо, і вибігли на сходи.
Лоренсо стояв унизу, червоний від морозу. На плечах попони, а берет мало не затуляв йому очі.
Тількично побачив він Марту, запитав:
—    Які тут новини? Що відомо?
У мене обірвалося серце. Отак і здавалось: серце впало в чорну прірву.
—    Ніяких новин! Ніяких! — сказала Марта, схлипуючи.— Коли не порадував ти, нещасний... нас якоюсь новиною... Ох, боже, боже, яке лихо!
—    Отже, вони так і не з'явилися! Я об'їхав весь путівець круг лісу І не натрапив на хлоп'я! Може, сеньйор уже знайшов його!
Бабуся сперлася на Маріїну руку.
—    Боже мій! — бідкалася вона.— Боже мій!
—    Я знову поїду! — мовив Лоренсо.— Подамся їм назустріч...
Марія спустилася І налила йому склянку вина. Лоренсо вихилив одним духом.
—    Не журіться,— заспокоїв він.— Чуєте, не журіться, вони з'являться...
Він знову вийшов, і ми побачили, як він сів верхи на коня. У коня виблискували крижі, червонясті, зволожені. Марта запалила ліхтар і подала йому.
Він од'їхав од господи хіба що кілька метрів, як почувся дідусів голос.
—    Вони вже тут! — вигукнув Лоренсо.— Вони вже тут. Я чую голос сеньйора!
І погнав коня вгору, до голих, чорних дерев, у зимову ніч.


XX. ОБІЦЯНКА
Вони несли Ніна, закутаного з подолу, незрушного і блідого, з заплющеними очима. Марія заплакала, тільки-но побачила його, і бабуся, а я ні: я не плакала, бо внутрішній голос дідказував мені — Нін живий, Нін врятований. Не знаю, звідки взялася у мене така певність. Побачивши, як його поклали на ліжко (його принесли в один з горішніх покоїв, що були завжди зачинені), і глянувшії на його бліде личко, на гладеньке й ніжне волосся,— воно спадало на подушку, ніби золоте руно,— побачивши його (мені пригадався приспів у Мартиній пісеньці «Ой за ворітьми дитя малеє, та й красне-ясне, ясніше сонця, ой візьміть теє дитя до хати, візьміть до хати, хоч перегрійте...»), я зразу собі сказала: Нін живий.
—    Хай зараз же покличуть лікаря,— звелів дідусь.— Розпаліть в кімнаті добрий вогонь.
Це були перші слова, що він промовив. Він видавався суворим, блідим і водночас якимось дивним, я його не пізнавала. Він зробився геть іншою і ніби далекою од мене людиною, він не схожий був на мого дідуся.
А яка дивина, що одімкнули той покій. Бо я добре знала — він не відчинявся ніколи. То покій мого тата, звідти він вийшов і вже більше ніколи туди не повернувся. Навіть мене не пускали до того покою. Звичайно, може, не пускали ще й тому, що поруч бабусина спальня. Але все одно це дивина. В покої було холодно і затхло, стіни обклеєні шпалерами з листочками і квіточками такого кольору, як меблі та фіранки; і було якось химерно, ніби повернувся в нього давній час, загублений або швидше замкнений, що не мав сили вирватися на волю.
—    Ну, як Нін? — запитала нарешті бабуся.— Як він, сердешний, почувається?
Слово за словом ми довідалися про все. Нін утік додому горішнім путівцем. Під рукою ніс вузлик з одежею. Він нездужав на гарячку, може, й марив,— казали вони,— але його вів інстинкт сліпця. Знав дорогу, бо багато разів проїжджав нею. Коли конем, а коли й пішки з батьками. Він хотів повернутися туди, в халупку. Його вело нестримне бажання, може б, він І дійшов, аби не снігопад. Нін загибав, майже замерз на снігу, знепритомнів. Дідусь натрапив на нього, задубілого, обіч путівця.
Мені чомусь згадався наш різдвяний вертеп, завалений снігом. І я відчула солодку й незвичайну тугу. Марта потягла мене за руку з кімнати і звела сходами вниз. Вона витирала очі краєчком фартушини.
—    Нічого не трапиться, правда ж, Марто? Правда ж, нічого не трапиться?
Але вона не відповіла мені й міцніше стиснула мою руку в своїй — мозолястій і замашній.
Лоренсо поїхав до лікаря. Повернулися дуже пізно. Вони довгенько затрималися нагорі, в Ціновому покої. Потім ми чули, як вони спускалися сходами, а ми з Мартою вийшли послухати. Лоренсо хитнув до нас головою.
—    Ідіть, ідіть собі,
Я зразу ж зрозуміла, що він не хоче казати при мені. Марта прикурила губи, абп не побачили, що вона плаче. Я відчула — серце меиі холоне й висихає. Я злякалася, страх як злякалася.
Ні, не може статися те, чого я так боюся!
Мене охопив такий відчай, що я висмикнула долоню з Мартиної рукп і кинулася бігцем. Я навіть не могла плакати, бо очі мої ніби взялися кришталем чи скам'яніли. «Ні, ні, ні, ні»,— шепотіла я. Я рвучко ступала сходами і майже не помічала, що піднімаюся до Нінового покою. Наче хтось мене штовхав туди.
Я ввійшла. В коминку горів жвавий вогонь, як і звелів дідусь. Біля ліжка в головах у Ніна сиділа бабуся й поглядала на нього. Дідусь стояв тут же. Полум'я освітлювало їх обох. Гостро пахло розмариновою настойкою.
—    Пауліно,— озшався дідусь.— Пауліно, ходи до мене.
Я була така вдячна, коли його велика міцна долоня обхопила мою руку, мов пташку.
Я відчула, що він тремтів.
—     Пауліно,— знову заговорив дідусь.— Послухай мене...
Проте він не доказав. Стояв незруглний, дивився на Ніна, на його заплющені очі, на його ясне волосся, що виблискувало у полум'яних відблисках.
Потім дідусь вивів мене з покою. І, дивна річ, виходила я покірно, ніби не мала вже ні снаги, ні охоти до чогось, і в голові мені крутилася єдина думка, така недоречна в ту мить — але думка та, невідь чому мене втішала: «Якщо Нін видужає... якщо він видужає, присягаюсь — я подарую йому лошатко. Присягаюся — подарую».


XXI. ЗЕМЛЯ ВСЕ ДАЄ
Ми з дідусем пішли до світлиці, і він сів у крісло напроти мене. В коминку полум'я пригасло, червонястий присок ледве освітлював помешкання. Я стояла перед дідусем і дивилася йому в лице, холонучи з ніг до голови. Він торкнув мене за плечі і пильно подивився в очі. В нього були ясні голубі очі, повні глибокого світла.
—    Пауліно,— сказав дідусь.— Послухай   мене, Пауліно.
Я хитнула головою, і дідусь стиснув мої руки в своїх долонях.
—    Не бійся,— сказав він.— Нін почувається добре...
Тоді я заплакала. Плакала тихо, не схлипувала, я ще ніколи так не плакала. По щоках котилися гарячі повільні сльози. І я майже вдячно відчувала їх.
Дідусь терпеливо очікував, поки я вгамуюся. Трохи заспокоївшись, я присіла на низенький стільчик навпроти нього.
—    Ти повинна бути мужньою,— сказав він.—Я сподіваюся, що Ніно-ві обійдеться гаразд, а як не обійдеться, то ти повинна бути мужньою.
—    Так, буду,— одказала я. Але навіть не припускала думки, що з ним щось трапиться, що не виявиться потрібних ліків.
—    Лікар каже: може, в нього запалення легенів,— сказав дідусь.— Будемо рятувати, скільки наших сил.
Я хитнула головою, бо була певна: вони так і зроблять.
—    А зараз,— сказав дідусь,— я хочу, щоб ти сказала, чому Нін утік з господи. Треба, щоб ти сказала, бо це надто важливо.
Я вдячно подивилася на дідуся. Як я любила бесідувати з ним! І не просто розмовляти, а відкривати йому душу.
—    Нін дуже нещаешгй,— промовила я.— Ніхто навіть не відає, який він нещасний.
—    Чому? — запитав дідусь.— Бо сліпий?
І це правда... Але куди нещасніший тому, що його батькам немає од нього ніякої помочі. Дідусю, тут діти трудяться змалку! Всі помагають своїм батькам, бо в батьків тяжке життя...
Я знову замовкла, бо збагнула, що бовкнула невгаразд — адже люди, про яких я говорила, були дідусеві орендарі. Але дідусь дужче стиснув мою руку і лагідно попросив:
—    Кажи далі.
І я розповіла про Нінову таємницю — як він підслухав, що говорила тітка Розалія. Найпечальпіше для нього — не жити в халупці разом з батьками. Все життя минає їм, як казала Марта, «лицем до землі, що все забирає...»
—    Дідусю,—промовила я.—Це так сумно: «Земля все забирає». Вони люблять землю, але вочевидь земля завдає їм чимало прикрощів! Завжди вони лицем до неї, вони й старіють, обробляючи її.
—    Правду каже Марта,— поволі озвався він. І голос його стишився до шепоту і навіть до хрипоти, як у Мирти. Земля все забирав.
—    Ти любиш землю? — спитала я.
—    Так. Я дуже її люблю. З самого дитинства.
—    Значить, ти щасливий,— сказала я, і серце мені раптом закалатало.— Дуже щасливий...
—    Так,— мовив дідусь. — Я щасливий.
І додав:
—    Завжди я дивився на землю і любив її. Коли я був маленький, мій тато водив мене полем. І садовив попереду себе на коня, і ми їздили гірським путівцем. Вія показував мені вниз і казав: «Дивися на землю». Я пишався нею. Бо земля все дає.
—    Правда. Всі так кажуть... Коли її обробляти, то земля віддячує.
—    Але час минає,— мовив дідусь, начебто сам до себе.— Час минає, 1 люди міняються. Мої діти не люблять землі. Іноді я, старий, видираюся на отой гірський путівець, куди ще хлопчиком завозив мене мій тато, і знову дивлюся вниз, і мені робиться самотньо. Самотній я на землі.
Раптом він підвів голову і подивився на мене.
—    Ти розумієш, Пауліно, про що я говорю,— запитав він.
—    Так,— мовила я,— я добре розумію тебе, дідусю.
—    Земля мусить належати тому, хто її любить,—сказав дідусь.— Тому, хто страждає і працює на ній. І ти так гадаєш?
Я згідливо хитнула головою. Мені майже одібрало мову.
—    Ти думаєш так, як і я,— промовив він і поклав мені руку на плече.— Це просто дивовижно. Ти така, Пауліно, як і я. Нарешті я віднайшов тебе через стільки років.
Останні його слова здалися мені чудними. Та одначе я відчула серцем: він каже правду.
—    Гаразд,— мовив дідусь,— А коли ти виростеш,— не дорікнеш мені, що я повернув їм землю?
—    Їм? — перепитала я. І його слова видалися такими вагомими і такими чудовими, що я майже злякалася.
—    Так,— кивнув дідусь.— Тим, хто обробляє землю і кому їхні діти змушені змалку помагати.
—    Ніколи я тобі не дорікну,— одказала я. І щоб дужче переконати його, додала: — А як і змінюсь я, дідусю,— Лоренсо каже, що з літами люди міняються... коли справді вони міняються, зроби це швидше, аби пе було пізно. А як і пожалкую я, коли виросту,— буде мені добра наука. Так, дідусю, бо я хочу бути завжди такою, як зараз!
І хоча ніхто з нас не виїжджав з дому, ні він, ні я, дідусь поцілував мене в чоло.


XXII. ЛИЦЕМ ДО МАЙБУТТЯ
Того для Нінові погіршало, і наступного теж. Мешканці господи переступали тихенько й поволі. Я майже весь час сиділа у світлиці поруч з Ніновим покоєм. Кілька разів дозволяли мені входити туди й дивитися на Ніна од дверей. Його мучила задуха, він дуже важко дихав. Нікого не впізнавав.
Дідусь послав по його батьків. Приїхали вони обоє верхи на коні з дитиною на руках. Коли я визирнула зі світлиці, то побачила, як мати піднімалася сходами, а чоловік підтримував її за плече. Я не бачила їх у лице, а тільки чула важке дихашгя. Перш як увійти до покою, мати віддала дитину Марії. Я підійшла й подивилася. Малюк, закутаний в ковдри, визирав малесеньким рожевим личком. Крихітні рожеві ручки він пхав до рота. Він розплющив голубі величенькі очі і позирав, ніби кролик.
—    Бідолашне ластів'ятко,— приказувала Марія. І вперше, відколи щез Нін, я помітила, що вона усміхнулася. Як вона вміла доглядати дітей! Нінова мати не одходила од синового ліжка, а Марія носила малого, сповивала його і колихала. Мені подумалося — скількох дітей вибавила вона отак, одне по одному за своє життя. І всі покидали її, як і землю, і залишали самі лиш карби на тополі. Але я не буду такою. Ні, я не буду. Цього я певна.
Нінів батько високий, худорлявий, чимось схожий на Валентина. Він був поважний і мовчазний, мовчки обідав на кухні, і я підгледіла, як він тримав у руках Нінові чобітки і обдивлявся їх. Наступного дня дідусь покликав його до себе. Я теж сиділа у світлиці, і дідусь не попросив мене вийти. Навпаки, звелів:
—    Причини двері, Пауліно, і оідай до вогню.
Я присіла біля коминка і слухала, як дідусь казав Рікардо — так звали Нінового батька — що думає поділити землю між орендарями.
—    Я старий,— додав дідусь.— А мої діти не люблять цієї землі.
Потім він обернувся до мене:
—    Мені може перечити тільки онука. Але вона згодна зі мною. Це моя єдина онука!
Він усміхався, дивлячись на мене, і я усміхалася. І я збагнула — то перша усмішка за ці два дні.
—    Ми повинні оглянути вашу халупку,— сказав дідусь.— Гадаю, треба як слід полагодити її. Я не бачив халупку вже багато літ.
Рікардо був такий вражений, що тільки мовчки кліпав очима. А в руках жмакав берета.
—    Підождемо до відлиги з тою роботою,— додав дідусь.— А поки що живіть у господі. Господа простора, всім місця стане. Адже Нінові тяжко розлучатися з вами. Тому-то він і втікав до вас.
Рікардо глянув на дідуся і хрипко запитав:
—    Справді, сеньйоре?
—    Атож,— відмовив дідусь, запалюючи люльку і не дивлячись на нього.
—    Він справді хотів утекти до нас?
—    Так каже Пауліна,— відповів дідусь.— Вона це напевне знає!
Тоді і я заговорила:
—    Він завжди турбувався про своїх батьків. Завжди. І дуже побивався на свят-вечір. Він чекав на вас цілий день!
Я не сказала, що Нін вивчив літери, бо сподівалася, що він одужає і сам обрадує батька й матір.
—    І ми оброблятимемо власну землю? — спитав згодом Рікардо, рожевіючи.
—    Так,— поволі відповів дідусь.—Тільки-но Нін зіпнеться на ноги, оформимо документи. Та ділянка, яку ти обробляєш, стане твоя. А всі інші заволодіють тою землею, яку вони обробляють. А дідові й бабі,— додав він голосом, що здавався мені сумним,— вистачить решти! Ви молоді, і у вас народжуються діти. Такі діти, що кидаються шукати вас навіть по засніжених путівцях. Коли Нін одужає, ми підшукаємо йому підходящого вчителя, аби навчав його. Є чудові системи для навчання сліпих.
Дідусь подивився на мене, і мені здалося: він усміхається очима. Безумовно, він мав на гадці мою систему. Я слухала, і мене пойняла ніжна солодка радість з болем водночас.
—    Так, дідусю?—спитала я, не в силах стриматися.—Справді? Це було б найкраще в світі! Нін дуже страждає від сліпоти, бо думає, начебто ні на що не здатний! Отже, він мусить упевнитись, що колись та й црислужиться своїм батькам...
—    Авжеж,— кивнув дідусь.— Він дуже розумний. Дуже. Коли захоче, багато чого досягне в житті.
Рікардо дивився то на дідуся, то на мене й ніби нічого не розумів. Нарешті він промовив:
—    Спасибі. Од всього серця кажу вам, сеньйоре, велике спасибі.
Сплило ще кілька днів, Нін помалу одужував. Якось я з'явилася в дверях, і він озвався:
—    Пауліно! Пауліно! Ти бачила, до мене приїхала мама! Мама приїхала! Моя мама!
Я підбігла до нього і взяла за руку. Його мати дивилася на нас похмурим і воднораз променистим поглядом — такий погляд буває лише в жінок з гір.
—    Пауліно,— мовила вона. — Пауліно, скільки ти зробила для мого синочка!
Ці слова були найкрасномовніші, які вона могла сказати. І я впевнилася нарешті — Нін видужає. Мене огорнула така сильна, така велика радість, що я стояла заніміла. І несподівано для самої себе я завважила, що лице мені палає і шия палає, і я промовила:
— Ніне,  я  дарую   тобі  лошатко!   Присягаюсь — я  дарую   його   тобі!

Чи треба розповідати, що непомітно, одного дивовижного райку, коли народжувався інший світанок з іншим світлом, з іншими пахощами, прийшла нарешті весна? Відтоді минуло три роки. Я приїхала на літні канікули. Надворі виграє сонце, і час од часу я спускаюся на луг, і ми разом з Ніном сідаємо на березі річки. Минуло три роки, та мені досі згадується та весна.
Поля укриті зеленню, свіжою зеленню, такою темно-зеленою, що вона видається синьою, як море. На гірському схилі розквітли стокротки, колючі кущі, обсипані білим терновим цвітом. У солом'яній стрісі стрижі зчиняли ґвалт. Нін — височенький Нін у синьому чоловічому костюмі — сідав верхи на коня і їздив до гірської своєї оселі. Довше як два тижні кілька робітників лагодили ту халупку, щоб узимку було в ній тепло. Антоніо, маленький братик, скрикував, коли Марія нідгойдувала його вгору, а тоді ніби кидала на землю. В Антоніо чорні кучері, круглі, як у пташеняти, очі.
Я теж їздила туди. І я побачила Нінове житло.
Відтоді, кажу я, минуло три роки. Але я нетерпеливо чекаю на кожне літо, щоб знову побачити халупку на гірському схилі.
Нінова мати частує нас солодкими пиріжками, сливами й диким медом. Сідаємо ми з ним на лаву біля дверей і розмовляємо. Про поле, про наші книжки і про той час, коли (як казала Марта «в один змиг ока») ми станемо дорослими. Щороку ми міряємо свій зріст біля тополі. Ми вже добряче підросли!
Це не помилка, коли я пишу, що ми розмовляємо про «наші книжки». Бо восени Нін і собі рушає до міста. Він учиться в спеціальному колежі для сліпих, він там один з найздібніших учнів. Який він розумний! Нін завзятий у навчанні, бо хоче стати вченою людиною. Дідусь, і я, і всі, хто його знає, певні — саме так і буде. Зараз я і в голові не держу, що Нін ні до чого непридатний, бо він ще й як помагатиме своїм батькам. Йому пе хочеться жити нарізно, але він збагнув, що його відсутність розв'язує їм руки, і це втішає його.
Цієї миті світить сонце, біля вікна дзижчить бджола. Надворі спека, і звідти, з-за тополь, доноситься глум ріки. Літо тільки-но починається, і попереду в мене довгі канікули. Лошатко, як і обіцяла, я подарувала Нінові. Але признаюся — і досі в душі трошечки вважаю його своїм.
З лугу долинає Нінів голос. А ген біля ріки чується Мартин регіт. Марта  ніколи  не  стомлюється  оповідати.   Марія  й   зараз   називає  мене «Пауліною» і «ластів'ятком», і я певна,— коли мені сповниться й двадцять літ, вона все одно так називатиме мене. Сьогодні чарівний день. Луг залитий сонцем і напоєний пахощами свіжого сіна. Я люблю землюг і це дуже добре, дуже добре, що я ніколи не змінюся, хоча й сплине час. Бо я дівчинка з гір.
Нині, коли ще пахтить весна, і згодом, восени, земля відчувається найгостріше. Чого тільки не бачу я на землі: зелень, і химерні рожеві листочки, і жовті та червоні квадратики, і темно-сині, таємничі цятки, що викликають задуму. Я дивлюся й дивлюся на землю, і знов дивлюся, І думаю, що, мабуть, я краще розумію людей, які оточують мене. Коли виїжджаю звідси, я всотую очима землю і кажу собі, що важко, вважай неможливо жити без неї. Я люблю, коли йде дощ і коли застигають блискучі калюжі, ніби уламки якихось свічад, і враз, ніби звук, птахи опускаються на них попити води; а тоді земля висихає під сонцем і високо клубочаться хмари. Я бачила, як працюють Нінові батьки, його дядько, тітка, його двоюрідні, усі селяни. Мені любо дивитися, як плугом орють землю, і слухати, як щебечуть стрижі й ластівки, охочі клювати зерно. Сонце в небі робиться круглим, червоним, і селяни знають, чи похолодає», чи припече, чи замерзне, а чи випаде сніг. Вони завжди турбуються небом, бо земля залежить од нього.