Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

КАЗКОВИЙ СВІТ ТВОРІВ АНИ МАРІЇ МАТУТЕ
Любий дружe! Коли ти почнеш читати цю книжку, тобі відкриється чудовий казковий світ творів сучасної іспанської письменниці Ани Марії Матуте.
Народилася Ана Марія Матуте 1926 року в іспанському місті Барселоні, столиці Каталонії, що є однією з великих історичних областей Іспанії. Вона друга дитина в родині, у щкій, крім неї, було ще четверо дітей. Дівчинка росла дуже тендітною і кволою, тому її змалку часто привозили в село до баби й діда. Час, що його провела в селі маленька Ана Марія, назавжди закарбувався в її душі, а досвід сільського життя, спілкування з селянськими дітьми вилилися згодом на сторінки книжок письменниці, яка почала писати художні твори в п'ятнадцять років.
Ані Марії мицав десятий, коли в Іспанії почалася громадянська війна, яка тривала три роки і закінчилась поразкою республіканців та встановленням диктатури генерала Франко. Війна не проминула для неї безслідно, посіявши в її душі, а потім і в творчості смуток та біль за долю дітей, які найбільше за всіх потерпали від розрухи та бомбардувань, що їх зазнали іспанці.
Такі події описала письменниця у казці-притчі «Карнаваліто». Хлопчик Вонго, сирота, працював помічником коваля, котрий стам йому за батька. Під час бомбардування він втратив свій притулок, названого батька і опинився сам на сам із страшною дійсністю. Та оптимізм поряд із смутком органічно притаманний творчості Ани Марії Матуте. Разом із лялькою Арлекіном, який називав себе Карнаваліто, кількома осиротілими дітьми, собачкою Навуходоносором та конячкою Жеребчиком діти подорожують дорогами Іспанії, шукаючи країну Миру.
Пошуки вигаданої країни, країни злагоди, миру та дружби, можна спостерігаии і в казці «Зелений коник», герой якого хлопчик Юнго понад усе цінує дружбу. Юнго був сиротою, до того ж він загубив свій голос, хтось його вкрав на третій дені від народщення. Через те, що Юнго не розмовляв, він став відлюдкуватим та самотнім і почав мріяти про вигадану країну, якій дав назву Красива Країна.
Одноного разу Юнго врятував зеленого коника, якого хотіли втопити в калюжі жорстокі сини фермера Щшоласа. Юнго з коником вирушають на пошуки Ютового голосу, вони багато мандрують, та не можуть знайти флос. Нарешті, коник зізнається, що він і є голос Юнго, який може вбити свого друга і таким чином поверне свій голос. Та Юнго не хоче вбивати свого друга, так само як це не міг зробити Нільс із відомої казки «Чудова подорож Нільса з дикими гусьми».
Дружба — дорогоцінний дар героїв казок Ани Марії Матуте, дружба допомагає героям  "Країни Класної Дошки» Мончо, Пелюсі, Фельпі  та Караколю врятувати принцесу. Дружбою намагається жеребчик із казки «Божевільне Лоша» допомогти жити жорстокому хлопчику Вуглярчику, який занадто пізно зрозумів, що таке справжній друг.
Дружба — основна думка повісті Ани Марії Матуте «Пауліна, світ і зорі», яка стоїть трохи осторонь від казкових оповідань, оскільки дія повісті відбувається у зовсім реальному, а не казковому світі.
Дівчинка Пауліна залишилася сиротою, і опікувалася нею татова кузина Сусанна, з якою Пауліна не могла знайти спільної мови і через те часто почувала себе дуже самотньою у тому світі, який її оточував. Пауліна неабияк зраділа, коли після хвороби тітка Сусанна вирішила відвезти її на поправку до бабусі та дідуся у село. Там вона зустріла сліпого хлопчика Ніна і зрозуміла, що її нещастя — адже вона сирота — менше, ніж нещастя Ніна, хоч він і мав батьків. Батьки Ніна були бідні і жили у старій холодній халупі, тому Ніна на зиму забирали до себе дідусь та бабуся Пауліни. Перша думка Пауліни, коли вона дізналася про це, була: «Я не хочу, аби були бідні й багаті». Співчуття до сліпого хлопчика настільки овщоділи Пауліною, що вона навіть навчила його читати, винайшовши свою власну систему читання для сліпих. Дружба із сліпим хлопчиком багато цого навчила Пауліну і перш за все навчила її думати про тих людей, які жили поруч з нею.
Отже, любий друже, герої казок-притч та повістей Ани Марії Матуте, іспанські діти багато в чому нагадують українських дітей. Вони так само, як наші діти, цінують дружбу, мріють про щастя, допомагають одне одному.
Ана Марія Матуте у 1967 р. відвідала нашу країну, побувала в Києві. її захопила творчість великого українського поета Т. Г. Шевченка, і вона стала першою перекладачкою його поезій в Іспанії. У трьох номерах іспанського журналу «Дестінос» (Долі) було надруковано біографію поета, ілюстрації Шевченка до його творів і поезії, перекладені письменницею. Вплив творчості Т. Г. Шевченка на Ану Марію Матуте був такий великий, що вона поставила епіграфом до останньої книги «Пастка» своєї трилогії «Гендлярі» слова Шевченка із поеми «І мертвим, і живим...»:
«Кайданами міняються,
Правдою торгують.
...орють лихо... а що вродить?»
Крім творів, які увійшли до цієї збірки, Ана Марія Матуте написала ще багато книжок для дітей. Це «Бурлака Уліс»—  книга, що одержала Національну премію Іспанії з дитячі літератури, збірки сповідань «Історії з Артаміли», «Деякі хлопці», «Книга забав для дітей» та інші.
Бажаю тобі, любий друже, потоваришувати з твоїми іспанськими однолітками, героями творів Ани Марії Матуте, та полюбити їх.
МАРГАРИТА ЖЕРДИНІВСЬКА
 

КРАЇНА КЛАСНОЇ ДОШКИ
Казка-притча
У країні Кора-Кора готувалися до великого свята. Якихось вісім днів лишалося до дня народження Короля, і Королівський Тесля був дуже заклопотаний, достругуючи дерев'яних конячок для каруселі, що її встановлювали щороку в ці дні у парку біля палацу. І хоч Королю мало виповнитися тільки чотири роки, всі жителі країни Кора-Кора були щасливі.
Кожного ранку Королівський Тесля витягував у садок біля свого будинку щойно пофарбованих конячок підсушити їх на осонні. Крізь огорожу відразу просовувалися голови цікавих. Найщасливіщими були Теслині діти, хлопчик ї дівчинка на ім'я Мончо і Фельпа, котрі вже допомагали батькові в роботі. З нетерпінням очікували вони дня народження Короля, бо саме тоді розчинялася брама Королівського саду для всіх дітей міста, і вони могли залазити на карусель, їсти рожеве морозиво, грати в м'яча й плавати у ставку на золотому човні. А ще побачили б Короля та його сестру Принцесу, яка в свої шість років була справжнісінькою, принцесою, що її годі й уявити.
З не меншим нетерпінням, ніж Теслині діти, очікували свята й їхні сусіди, Пелюса і Караколь. Ці дівчинка й хлопчик були дітьми Королівського Вчителя, який щоранку йшов до палацу, щоб навчити Короля абетки, а Принцесу — математики. Пелюса і Караколь увесь час зазирали крізь огорожу, спостерігаючи за роботою Теслі та його дітей. Конячки з'являлися вологі від фарби й яскраво виблискували на сонці. Усе йшло добре до одного ранку, якраз напередодні свята, коли Пелюса просунула голову крізь огорожу й сумно-сумно покликала своїх друзів:
—    У мого батька неприємності,— сказала вона їм.— Сьогодні вранці під час уроку Принцеса зникла, і ніхто не знає, де вона. А що батько не зміг пояснити, як усе це сталося, бо й сам того не відає, то його — доки Принцеса не з'явиться — звинувачують у викраденні. Який жах.
—    Не може бути! —схвильовано вигукнув Мончо.
—    Невже це правда? — забідкалася Фельпа.
—    Ще й яка правда,— гірко зітхнула Пелюса.— Дуже дивний випадок. Я певна, що тут не обійшлося без чаклуна чи відьми. Мій батько викликав Принцесу до дошки виконати вельми складне додавання. Сам тим часом задивився в книжку, а коли повернув голову, то побачив, що Принцеса зникла. Нерозв'язане додавання так і лишилося на дошці, а Принцеси не стало. Запевняю вас: усі двері й вікна були зачинені. Отак мій бідолашний батько вскочив у халепу. Страшно й уявити, що може статись, як Принцеса не з'явиться. Усі в палаці ходять аж чорні.
—    Якщо вона не з'явиться найближчим часом, то не буде ні дня народження, ні свята,— пошкодувала Фельпа.
Мончо був найрозсудливіший:
—    А Королівського Вчителя затримали?
—    Його замкнули в більярдній,— відповіла Пелюса.— І всі стверджують, що саме він винен, бо Принцеса зникла, коли батько збирався навчити її множити на дев'ять.
—    Яке лихо,— зітхнув Мончо. І всі троє у глибокій задумі втупилися в землю.
Караколь нічого не промовив, бо ще не вмів розмовляти, однак слухав дуже уважно.
—    Але цього не можна так лишити,— озвався, зрештою, Мончо.—
Знаєте що? Ми самі будемо шукати і знайдемо Принцесу.
Засунувши руки в кишені, Мончо Пішов поблукати садом. Листя на деревах тихо позирало на нього, сонечка зупинялись, щоб його роздивитись, а квіти шепотіли, бо про все знали і дуже турбувались. Усі в країні Кора-Кора щиро любили Принцесу і пишалися тим, що вона була найпринцеснішою з усіх принцес. Ото було б жахливо, якби вона зникла назавжди! Але вони покладалися на Мончо, адже він був дуже розумний і наполегливий хлопчик.
Тричі обійшовши сад, Мончо повернувся до огорожі, де на нього чекали друзі.
—    Чи готові ви піти за мною? — урочисто запитав він.
—    Так, так,— відповіла Пелюса.
—    Добре,— погодилася Фельпа.
Караколь не сказав нічого, але так подивився на кожного, наче промовив: «Я теж піду, якщо візьмете».
—    До палацу! — вигукнув Мончо.— Треба обстежити те місце, де зникла Принцеса.
—    Але щоб це зробити, треба дочекатися ночі,— мовила Пелюса.
—    Звичайно,— погодився Мончо.— Сьогодні вночі, коли зозулька на годиннику прокує дванадцяту, зберемося тут.
Діставши з кишені шматок крейди, він намалював на землі хрест.
Тієї ночі зійшов круглий місяць. Він зазирав у вікно і тішив око. Мончо зіскочив із ліжка й розчесав щіткою волосся. Тоді одягнув штани і светр, узувся. Насилу розбудив Фельпу, яка, здавалося, про все забула, а потім ще довго чекав її — чепуруха чртири рази перев'язувала бантик, доки він їй сподобався.
Кінець кінцем вони зійшли сходами, дуже обережно, щоб не розбудити Королівського Тєїслю та його дружину — своїх батьків.
Біля огорожі на них уже чекали Пелюса і Караколь, розпашілі від нетерпіння.
—    Я подумала, що ви вже не прийдете,— дорікнула Пелюса.
—    Скажеш таке,— обурився Мончо.— Ходімо лишень швидше.
Підійшовши до заґратованої брами Королівського саду, вони замислились. Як її відчинити? Брама була височенна, замкнена з того боку. Тоді Караколь усміхнувся, засунув у рот соску, що додало йому мужності, й проліз між залізними ґратами; відсунув засув, і вони ввійшли.
—    Початок добрий! — вигукнули всі разом.
Знайшовши стежку між трояндових кущів, діти наблизилися до стіни палацу, куди виходило вікно класу. Задерши голови, побачили, що воно темне.
Раптом почувся шерех у листі, й вони озирнулись.
—    Обережно,— попередив Мончо.— Подивіться-но, там хтось ховається.
Пелюса і Фельпа, взявшись за руки, подивилися. Справді, за стокротками ховався хтось у каптурі й стежив за ними.
—    Що будемо робити? — спитала Пелюса.
—    Гм,— розмірковував Мончо,— на зріст невеликий. Певно, шпигун абощо. Якщо цей каптур не стане до нас чіплятися, краще не звертати на нього уваги.
Так і зробили. Каптур тільки стежив за ними та й годі. Найліпше було вдавати, що вони його не бачать. До того ж він був маленький, менший за Фельпу.
—    Найважче дістатися до вікна,— сказав Мончо.— Щось треба придумати. Я прихопив із собою лупу, але видертися на вікно вона не допоможе.
Тут вони почули далекий-предалекий голосок, що кликав їх: «Мончо, Пелюсо, Фельпо, Караколю!» Хто б це міг бути? Голосок долинав із далекої далечини, з неба. Вони подивилися вгору. Над головами в них висіла зелена мерехтлива зірочка.
—    О,— вигукнула Пелюса,— це зірка Маріаніта, котра допомагає хоробрим дітям уночі, коли місяць уповні.
—    Зірко Маріаніто! — радісно вигукнув Мончо.— Ти повинна допомогти нам. Ми хоробрі дітлахи і хочемо врятувати Принцесу. Як нам дістатися до класу?
Зірка Маріаніта двічі мигнула і промовила:
—    Я пошлю вам сріблястий промінець. Зав'яжіть на ньому міцні вузли й закиньте промінець у вікно. А тоді піднімайтесь по ньому. Та знайте: лихо тому, хто злякається. Якщо хтось із вас боягуз, срібна нитка лусне, і всі ви полетите на землю.
—    Дякуємо, зірко Маріаніто. Ми дрке хоробрі діти — нитка не порветься.
Мончо й Пелюса послали зірці цілунок рукою, і невдовзі зірка Маріаніта кинула їм сріблястий промінець, що розкрутився на сім відрізків.
Коли нарешті все було добре зв'язано, Фельпа раптом розплакалась. Усі озирнулися на неї, і вона спалахнула.
—    Я не хоробра дівчинка,— сказала вона.— Я боюсь, хочу їсти і спати. Нитка порветься, якщо я полізу.
—    Чекайте. Не кваптеся,— почувся голосок, цього разу ізнизу.
Діти нахилилися і при місячному світлі побачили красиве сонечко із зеленою парасолькою.
—    Ти хто? — спитав Мончо.
—    Я Сонечко-з-парасолькою,— відповіла комаха.— Мені доручено охороняти Королеву Троянд у дощові дні. Хоробрішого за мене нема нікого. Я захищаю Королеву Троянд і від Лихого Хробака та Скарабея, відганяю їх парасолькою. Не журися, Фельпо. Я сяду тобі на плече, і ти станеш хоробрішою за всіх.
—    От спасибі,— зраділа Фельпа.— Якщо ти сядеш мені на плече, то я певна, що не боятимуся анітрішечки.
Каптур висунув голову із стокроток, щоб побачити, як вони лізуть срібною ниткою.
—    Не звертайте уваги на цього нишпорку,— промовив Мончо.
Діти почали видиратися до вікна. Каптур ухопився за кінець нитки й поліз за ними.
«Яке нахабство,— подумав Мончо.— Однак він, безперечно, відчайдушний сміливець, бо інакше нитка порвалася б».
Але нитка не луснула. Діти щасливо дісталися до вікна і стрибнули в клас.
—    Мончо! — покликала зірка Маріаніта.— Змотай гарненько нитку, щоб вона не загубилася.
—    Гаразд,— відказав Мончо,— але це справа дівчат. А я тим часом обстежу тут усе з лупою.
Каптур сховався за одним із стільців, виднілася тільки червоненька китичка. Пелюса з Фельпою узялися згортати срібну нитку, а Сонечко вказало парасолькою на класну дошку:
—    От саме звідси зникла Принцеса. Я бачила, бо саме зазирнуло у вікно.
—    І як усе це сталося? — поцікавився Мончо.
—    Навіть не знаю,— відповіло Сонечко-з-парасолькою.— Я дивилося на неї, аж раптом здалося, ніби вона кудись занурюється. А тоді— геть щезла.
Караколь заліз під стіл і знайшов там зошит. Він узяв його і відніс Мончо.
—    Зошит списаний цифрами,— сказав Мончо, розглядаючи зошит у лупу.— Нічого незвичайного.
Тут усі почули тоненькі голосочки з книжкової шафи. Діти і Сонечко підбігли туди.
—    А,— вигукнуло Сонечко-з-парасолькою, шанобливо скидаючи капелюха,— це Королева книжка, послухаймо, що вона каже.
—    Це все вони винні,— роздратовано торохтіли голосочки.
Мончо трепетно взяв Королеву книжку, на обкладинці якої було написано: «Королівський буквар». Тільки-но він розгорнув книжку, як на стіл вистрибнули літери. Вони так верещали, що годі було щось розібрати.
—    По черзі, по черзі,— закликав їх Мончо.— Хай каже літера А, вона перша. А решта помовчте.
Літера А поважно виступила вперед. У неї був дзвінкий голос.
—    Вислухайте нас,— почала вона.— Ми все знаємо. Бачите оцих злочинців?
Вона показала на цифри в зошиті, котрі спалахнули від люті.
—    Це все вони винні.
—    Так, так, так,— заверещала решта літер.
Голосні перекрикували всіх, а надто літера Е, що торохтіла, як тріскачка. О здавалася дурненькою, а І вищала, мов паровоз. У була вкрай перелякана, Е ж навсібіч розбризкувала презирство. С наказувала всім замовкнути, та на неї не звертали уваги, а бідолашна Т заїкалась.
—    Тихо! — щосили вигукнув Мончо, затуливши вуха.— Хай знову говорить літера А.
А зробила ще кілька маленьких кроків і прохрипіла:
—    Я розповім усе, як було. Ці негідні цифри вкрали Принцесу. Королівський Учитель ні в чому не винен. Він написав на дошці дуже складне додавання. її Величність Принцеса підійшла, щоб розв'язати його, та, попри всю повагу до неї, не змогла цього зробити, бо геть не любить цифр. її Королівській Величності Принцесі виповнилося сьогодні шість років, а в саду було повнісінько стокроток, що кликали її, братків, сонечок, цвіркунів і нагрітого піску. її Королівська Величність з острахом визирнула з краєчка написаної суми, бо вона була довжелезна і глибока, наче криниця. І, зрештою, сталося те, що мало статися: її Королівська Величність зірвалася всередину.
—    Всередину? — перепитав Мончо, чухаючи чуприну морквяного кольору.— Я не розумію.
—    Це дуже просто,— пояснила літера А.— Вона впала всередину суми, й цифри віднесли її в Країну Класної Дошки, і хтозна — можливо, в жахливе місто Таблиці Множення. В тій країні нема ні стокроток, ні зірок, ні піску, ні дерев'яних конячок...
Тут розлючені цифри вистрибнули із зошита і, стиснувши кулаки, посунули на літеру А.
—    Знаємо ми ваше місто Абетку! — вискнула дев'ятка, що видавалася найголоватішою.— Місто злидарів і поетів, які не знають, скільки буде два плюс два.
—    Геть, ница матеріалістко,— відрубала літера А, розводячи руки.— Нам відомі всі слова, красиві й потворні, ми знаємо всі міста, гарні й погані, фальшиві й справжні.
—    А ще й усі брехливі вигадки,— проверещала сімка, довжелезний ніс якої став фіолетовим від люті.
—    Так,— погодилась А,— але часом вони бувають чарівними.
—    Тихо! — крикнув Мончо.— Суперечка марна. Усі ви маєте вади й достоїнства. Але чого варті одні без одних. Соромно дивитись, як ви сперечаєтесь, замість того, щоб бути вірними друзями.
—    Ми не винні, що Принцеса зірвалася в криницю написаної суми,— засмучено відповіла дев'ятка.— Щиро кажучи, ми зробили це без лихих намірів. Вона сама зірвалася. Хіба ми винні? І вже напевно, що в наших красивих містах із прямими вулицями не знатимуть, що робити з Принцесою. Нам із нею важко порозумітись. От погляньте, якими викривленими вона нас написала, та ще й із помилками. Ми, як ніхто, прагнемо повернути її назад. Адже там, попри всю повагу до неї, вона тільки порушить своїми помилками та помарками вуличний рух.
—    Гаразд,— промовила літера А.— В такому разі поверніть її нам.
—    Цього ми не можемо зробити. Вона сама має скоро повернутись.
—    Але як? — спитали разом Мончо, Пелюса і Фельпа,
Караколь лише пильно подивився на них.
—    Як тільки розв'яже додавання, що його дав їй Королівський Учитель.
—    А як не зуміє? — вигукнуло Сонечко-з-парасолькою.— Бідоласі може знадобиться багато років для цього, а тим часом день народження Його Величності Короля вже на носі. Яке лихо, яке лихо!
—    Не журіться,— сказав Мончо.— Ми підемо на допомогу Принцесі. Чого ми варті, якщо всі разом не зможемо швидко виконати додавання і визволити її.
—    Тільки як ми до неї дістанемось? — поцікавилась Пелюса.— Я додаю дуже добре.
—    Я теж,— підхопив МЬнчо.
Фельпа промовчала, бо всім серцем розуміла Принцесу.
—    Запитаємо в зірки Маріаніти,-— запропонувало Соиечко-з-парасолькою.— Вона не кидає хоробрих дітей ночами, коли місяць уповні. А цієї ночі місяць — наче справжній апельсин.
Усі підбігли до вікна і, склавши долоні рупором, прокричали:
—    Зірко Маріаніто!
Зірка Маріаніта відразу зазирнула у вікно. Яка вона була гарна! Зеленіша за воду, листя, море і м'ятну карамельку. Ще й виблискувала, наче була з полум'я.
—    Що ви бажаєте? — пролунав її далекий, голос.
—    Допоможи нам пройти в Країну Класної Дошки, бо Принцеса перебуває в місті Таблиці Множення.
Зірка Маріаніта тричі блимнула і сказала:
—    Я дам вам золотого пилку із моїх крил, і ви полетите до Країни Класної Дошки, міцно взявшись за руки.
—    Дякуємо, дякуємо! — радісно закричали всі, навіть цифри.
Діти простигли руки, і відразу їм на долоні насипалися купки золотого пилку.
Вони натерли ним спини й узялися за руки.
—    Прощавайте,— мовило Сонечко-з-парасолькою.— Я чекатиму на вас тут.
Каптур вийшов із-за стільця, взяв трохи пилку, що просипався на підлогу, натер ним спину й приготувався летіти слідом.
«От причепа»,— подумав Мончо. Але усі вдали, ніби його не помічають.
—    Раз, два, три! — вигукнуло Сонечко-з-парасолькою. І четверо дітлахів, а за ними й нишпорка Каптур, пірнули в темряву Країни Класної Дошки.
—    Прощавайте, сміливці, хай щастить вам! — крикнуло навздогін Сонечко-з-парасолькою.
Країна Класної Дошки виявилась величезним темним квадратом. Якийсь час Мончо, Пелюса, Фельпа і Караколь, переслідувані на відстані Каптуром, летіли, аж поки перед ними зблиснули білі літери. Наблизившись, вони побачили, що літери написано крейдою. То були три дороговкази. На першому значилося: «До міста Абетки». На другому: «До міста Таблиці Множення». А на третьому, найменшому: «До міста Ляльок»,
—    Оця дорога наша,— промовив Мончо, показуючи на дороговказ до міста Таблиці Множення.
Фельпа сумно подивилася на дорогу, що вела до міста Ляльок. Але обов'язок є обов'язок. І той дороговказ залишився позаду.
Невдовзі вони помітили попереду бліде світло і стали чхати від крейдяного пороху. Потім почули якесь монотонне ґелґотання, аж поки збагнули, що то дзвінкі голосочки виспівували Таблицю Множення. Фельпа непомітно4 затулила вуха.
Кінець кінцем вони вийшли на світло. Місто Таблиці Множення було на диво практичне. Вулиці рівненькі, будинки високі, зведені з міцних і логічних цифр, зусібіч долинало цокання калькуляторів. Вулицями ходили розсудливі дев'ятки, пихато задерши великі голови, сімки з бундючними носами, круглі й самовпевнені нулі з виглядом фінансистів. П'ятірки й вісімки відігравали роль транспорту, а четвірки часто пропонували себе замість сходів і крісел, оскільки всі там були дуже практичні й неманірні — не цуралися будь-якої роботи. Вдалині прогуркотів довжелезний поїзд мільйонів, з такою кількістю нулів, що від погляду на нього аж трохи паморочилося в голові.
—    Яке гарне місто! — вигукнув Мончо.
—    Мені б сподобалося більше, якби всі тут не були такими серйозними,— зауважила Пелюса.— Здається, всі навколо дуже стурбовані.
Фельпа вирішила краще не висловлювати своєї думки.
—    Ой, погляньте! — вигукнула Пелюса.— Театр.
Усі повернулися в той бік.
Мончо підійшов до каси, де вісімка з двома круглими головами продавала квитки.
—    Скажіть, прошу, а що тут показують? — поцікавився Мончо.
—    Незрівнянну Трупу Десяток,— відповіла вісімка, розглядаючи хлопця з голови до ніг.— Незвичайна вистава.  Будуть показувати множення і ділення маленьких чисел. Мончо обернувся до своїх друзів.
—    На розваги в нас нема часу,— сказав він.— Ходімо шукати Принцесу.
Цієї миті знявся страшний галас, роздратовані голоси й скрегіт від різкого зіткнення п'ятірок, шісток і вісімок посеред вулиці.
—    Принцеса має бути десь поряд! — радісно вигукнула Пелюса.
Вони кинулися бігти й справді в кінці вулиці побачили бідолашну Принцесу, яка, стискаючи грудочки крейди в руці, намагалась вибратися ізсередини суми. її жахливі помилки викликали зіткнення п'яті-рок-таксі, шісток-фургончиків і вісімок-велосипедів. Вони наїздили на розсудливі дев'ятки, знецінювали багатіїв-нулів, перекидаючи їх ліворуч від дурних одиниць, похитнувши, таким чином, економіку міста. Найбільше галасували нулі, що аж почервоніли від обурення. І тільки одиниці мали безтурботний вигляд, покручуючи з посмішкою вуса.
Час від часу з очей Принцеси скочувалася сльозинка, змиваючи помилки.
—    Принцесо! — крикнув Мончо, зазираючи в криницю суми,-— Тримайтесь, Принцесо, ми прийшли вас визволити.  
Принцеса звела очі й сумно подивилась на нього.
—    ...Ще п'ять, тридцять п'ять, три пам'ятаємо...— промовила вона.
—    Дуже добре,— похвалив Мончо.— А тепер ми спускаємося, щоб вам допомогти.
І він дуже спритно почав злазити. З легкістю опирався ногами на сімки й четвірки, а на трійках небезпечно ковзав. Слідом за ним полізла Пелюса, а Фельпа і Караколь залишилися нагорі, підбадьорюючи їх, бо, правду кажучи, мало чим могли зарадити.
—    Почнемо з початку,— оголосив Мончо, щойно вони досягли дна.— Пелюсо, допомагай.
—    Ви теж упали? — звернулася до них Принцеса своїм сумним голосочком.— Це жахливо. Ми ніколи не зможемо вибратися звідси. А завтра ж бо очікуваний день народження Короля.
—    Не хвилюйтесь,— заспокоїла її Пелюса.— Ми не впали, ми прийшли вас урятувати. Ми дуже добре додаємо.
Мончо з Пелюсою спокійно взялися за додавання. Сума справді була дуже складною. За якийсь час вони аж змокріли, однак Принцеса витягла свій носовичок і витерла їм піт з чола. Це їх підбадьорило.
Нарешті, коли кожне з них списало по дві грудочки крейди, вони скінчили, простягли Принцесі руки й допомогли їй піднятися нагору.
—    Ой, як мені вам віддячити?! — вигукнула Принцеса.— Ви були такі добрі до мене.
І вона поцілувала їх по черзі. Цієї миті з-за автомобіля п'ятірок з'явився загадковий Каптур.
—    А тобі чого тут треба? — гаркнув Мончо.— Забирайся геть, настиро.
Але тут сталося дивовижне. Нишпорка зняв каптур і на загальне здивування виявився ніким іншим, як Його Величністю Королем.
—    Я сховався під каптуром, щоб ви мене не впізнали,— пояснив він.— Але я також хотів урятувати свою сестрицю.
Мончо став червоним, як його чуприна, а Пелюса, Фельпа і Караколь шанобливо вклонились.
—    Я не знав,— пробелькотів Мончо,— вибачте, якщо я сказав...
—    Пусте,— відмахнувся Король.— Мерщій усі до палацу святкувати день народження. Цього року ви будете почесними гостями.
Всі цифри оточили їх, нічого не розуміючи.
—    Ваша Світлість,— підступила місцева дев'ятка,— перепрошуємо, але ви заважаєте рухові.
І всі знову пішли в кінець вулиці. Взявшись за руки, вони перетнули темряву Класної Дошки.
—    Вони вже тут, вони вже тут! — радісно загукали Сонечко-з-парасолькою, цифри із зошита й літери з Букваря.
Тим часом у віконце зазирнуло кругле й червоненьке сонечко.
—    Ходімо заберемо з більярдної Королівського Вчителя,— скомандував Король.— А тоді відсвяткуємо мій день народження.
Так вони і зробили — Королівський Учитель вийшов дуже задоволений, доїдаючи яблуко.
А ввечері всі діти міста зібралися в палаці. Висока брама розчинилася, і Королівський Тесля встановив велику карусель із чудовими дерев'яними конячками.
До самої ночі Король, Принцеса, Мончо, Пелюса, Фельпа і Караколь гралися й вечеряли разом, плавали у ставку на золотому човні й каталися на каруселі. Зірка Маріаніта, блимаючи, спостерігала за ними, а Сонечко-з-парасолькою брало участь у всіх іграх, сидячи на плечі у Фельпи. .
Коли ж зозулька прокувала дванадцять разів, Старший Камергер оголосив, що настав час лягати спати, бо у Його Величності заплющуються очі. Він лагідно попрощався з усіма і, взявши Принцесу за руку, а Короля в обійми, шанобливо припровадив їх до ліжка.


ЗЕЛЕНИЙ КОНИК
Казка-притча
Був собі хлопчик Юнго. Жив він у величезному маєтку біля лісу. Там було багато хлопчиків і дівчаток різного віку — одні діти власників-фермерів, інші — слуг.
Юнго був сиротою, якого всиновила господарка маєтку.  Вона  взяла  його  до  себе зовсім малим, бо хлопцеві батьки потонули в річці під час повені.
Голова в господарки маєтку була так заморочена справами, що та навіть не могла пригадати, ні якого року, ні в який день народився Юнго.
На перший погляд Юнго нічим не відрізнявся од решти, дітей, одначе ті дуже швидко перестали з ним гратися, а дорослі не зверталися до нього і ні про що не просили. А все тому, що Юнго не розмовляв. Раніше, буваючи на базарі, господарка маєтку розповідала селянкам:
—    Цей хлопчик втратив голос. Хтось його у нього вкрав на третій день після народження. Десь той голосе, але звідки знати — де саме.
Хоч Юнго і втратив голос, проте все чудово чув І розумів. Він не був німий, як той хлопчина, що водив селами старця, випрошуючи милостиню. Юнго знав, що хтось просто вкрав у нього голос, і той хтось десь є І, можливо, чекає на нього. Він часто мріяв про це.
Спершу Юнго був досить веселим хлопчиком, але його весь час кидали самого, й кінець кінцем він став неуважним і трохи відлюдьку-ватим. Часом господарка заклопотано пробігала повз нього і бачила, як він сидить у кутку чи стоїть, притулившись до освітленої сонцем стіни, замислений, тримаючи руки в кишенях. Вона йому казала:
—    Що ти тут робиш один? Краще йди пограйся, хлопчику, адже незабаром муситимеш працювати.
Юнго йшов геть і намагався сховатись у надійному місці. На городі, за огорожею, а то й у лісі, де ніхто б не казав йому дурних і образливих слів.
Літа минали, і Юнго був уже в тому віці, коли інші діти в маєтку кидали ігри й починали допомагати по господарству. Але Юнго знову уникали, ніхто не просив хлопця допомогти, а коли він підходив, намагалися його відразу прогнати. Йому казали:
— Ходи-но звідси, хлопче, а то ще ненароком заб'ємо.
На нього кричали, бо вважали за дурня, що був ні на що не здатний, адже він не вмів розмовляти. Його і до школи не посилали, бо втрата голосу здавалася тяжкою вадою, і ніхто й уявити не міг, що Юнго розуміє і знає більше за всіх своїх однолітків. Тим часом Юнго завжди був сам-один, відірваний од решти дітей, наче жив під скляним ковпаком. Коли діти поверталися зі школи й лягали спати, він босий сходив навшпиньки з горища, де мешкав, і розглядав їхні книжки. Понад усе його увагу привертав атлас: він роздивлявся карти, обводив пальцем забарвлені в яскраві кольори країни та сині моря, яких ніколи не бачив. Поки Бепр, найстарший із дітей, спав, Юнго взяв його кольорові олівці, видер із зошита аркуш і намалював дуже красивий острів у морі, над яким кружляли птахи. «Можливо,— подумав він,— саме тут ховається мій голос».
Відтоді Юнго почав мріяти про свою вигадану країну, яку назвав Красивою Країною. Він прокидався раненько, визирав із горищного віконця й слухав пташиний щебіт та вуркотіння річки, дивився, як сходить над лісом розпечена куля сонця. Хлопчик знав назви всіх квітів, тварин і дерев. Не ті, загальні назви, а вигадані ним самим — для Красивої Країни.
Одного дня на узліссі, біля дуба, він змайстрував собі з глини та гілок ятку, схожу на мисливський курінь чи чабанську колибу. Там він зберігав свої скарби: коробочку із золотими метеликами та карту Красивої Країни.
Якось господарка маєтку побачила, як він слухав інших дітей, котрі по складах читали уголос свої книжки, і як жадібно зазирав їм через плече, коли вони писали в зошитах домашнє завдання. Відчувшич докори сумління, вона підвела хлопця до кухонного столу і, взявши в найменшого з дітлахів абетку, навчила його літер. Вона вказувала на них довгим темним пальцем і чітко вимовляла. Так вона навчила його читати. Але Юнго не міг читати вголос по складах, господарка вирішила, що він її не розуміє і відчула втому. Проте хлопець усе затямив і гілочкою на глині став записувати слова.
Одного дня Юнго сидів біля стіни, де жили ящірки. Був лише початок весни, тому він обирав нагріту сонцем стіну.  Віяв прохолодний вітрець, на глинистій землі стояли калюжі, на дні яких виблискували зелені гілочки, наче малюсінькі затонулі кораблі. Юнго любив дивитися в калюжі й, примруживши очі, ковзати поглядом по дну. Сонячне світло оберталося там на таємниче смарагдове світіння, і Юнго здавалося, ніби він сам занурюється в глиб калюжі, дно якої, можливо, нічим не відрізнялося від морського дна, що його він ніколи не бачив.
Отак він удивлявся в калюжу, коли побачив, що до неї підходять двоє синів сусідського фермера Ніколаса, яйий жорстоко поводився з тваринами. Хлопці реготали, висвічуючи на сонці голими довгими ногами. Менший із них вигукнув:
—    Давай-но втопимо його в калюжі!
Юнго було відомо, що ці хлопці звично катують жаб і кажанів. Усі діти їх боялися і не наважувалися й слова сказати, хоч і дуже співчували беззахисним тваринам, над якими ті знущалися.
Обидва хлопці схилилися над калюжею. В руках у них була порожня бляшанка, в яку вони посадили бідолашного зеленого коника. Вони прив'язали його ниткою за лапку і з реготом спостерігали, як комаха марно стрибає, силкуючись утекти. З кожним стрибком вони смикали за нитку, і тендітна, зелена, як стеблинка, лапка коника могла от-от зламатися.
Юнго підійшов до хлопців. Він простяг обидві руки, благаючи їх забратись геть і дати конику спокій. З усіх дітей у маєтку Юнго най-щиріше любив тварин, квіти й навіть вітер, коли той дмухав у закіптю-жений димар.
—    Іди-но звідси, телепню! — крикнув старший із хлопців, відштовхуючи Юнго.
Вони смикнули за нитку, щоб занурити бідолашну комаху в калюжу і втопити її. І тут Юнго помітив погляд коника. Дивовижний погляд. Двоє крихітних очейят уп'ялися в нього, мов дві тоненькі й довгі золоті голки. Жодна тварина ніколи на нього так не дивилася. І тут сталося дивовижне. Він почув голос, що промовив:
—    Юнго, врятуй мене!
Юнго розумів мову квітів, птахів і вітру, нечутну мову, таку, як і його власна. Але той маленький зелений коник, схожий на одну з блискучих гілок на дні калюжі, дивився йому в очі так, як ніхто раніше не дивився, і звертався до нього людським голосом. Почувши це крихітне і незначуще земне створіння, Юнго раптом збагнув, що всі чоловіки, жінки й діти розмовляли з ним завжди нетерпляче, з бажанням швидше відчепитися, або співчутливо. Досі ніхто в нього ні про що не просив. Він відчув страшне обурення, побачивши, що збираються зробити сини фермера Ніколаса, і кинувся на них. Стиснувши кулаки, щосили опустив їх на дві схилені голови. Обидві голови буцнулися, як два порожні кокосові горіхи.
—    Ой, ой, ой! — закричали хлопці.
Вони були ошелешені й тільки лупали один на одного, потираючи забиті місця. А що обидва були страшні боягузи, як і всі злі люди, то кинулися навтьоки, погрожуючи Юнго кулаками:
—    Начувайся! Ми про все розповімо батькові, й він полічить тобі ребра ціпком!
Та Юнго й вухом не повів на ті погрози — стояв собі й спостерігав, як два шибайголови тікають із криками. А тоді схилився над калюжею. Сонце вигравало у воді, що відсвічувала красивим зеленим кольором. Дуже обережно Юнго відв'язав нитку від лапки коника. Серце в нього тьохкало, і він подумав: «Можливо, мені тільки здалося, що я почув його голос».
Коник так само дивився на нього своїми гострими оченятами золотистого кольору. І Юнго знову почув той голос, що так його збентежив. Коник ясно промовив:
—    Дякую тобі. Чи не візьмеш ти мене обережно й не підсадиш на той камінець?
Юнго роззявив рота. Він геть отетерів. А коник наполягав:
—    Підсади, будь ласка. Я знаю, що ти не маєш голосу, Юнго. Юнго ніжно взяв пальцями комаху і посадив туди, куди вона просила. Камінець був теплий, нагрітий сонцем, і коник напівзаплющив очі. А тоді сказав:
—    Ти добрий. Колись за це дістанеш винагороду. Чи можу я щось для тебе зробити?
Юнго похитав головою. І відчув пекучий смуток.
—    Подумай,— наполягав коник.— Певно ж, маєш якесь бажання?
Юнго взяв гілочку і написав на глині: «Де мій голос?»
Віти на деревах захитались, щось шепочучи, птахи з вереском полетіли до лісу, а пробуджений вітрець задмухав на калюжу, стираючи відображення. Коник широко розплющив очі й сказав:   
—    Ей, Юнго!    
А Юнго написав далі: «Я хочу знайти свій голос». Коник відкашлявся і відказав з удаваною веселістю:
—    Ти чудово пишеш. Хто тебе навчив?
Юнго зрозумів, що коник не міг виконати його прохання. Чи просто не хотів. Він розпачливо стенув плечима і пожбурив гілку.
—    Не журись,— озвався коник.— Ти втратив голос, але маєш слух — кращий, ніж у будь-якого іншого хлопця. У тебе такий тонкий слух, як у річкових очеретів, дерев, лісових звірів... Хіба ти не помічаєш цього? Інші хлопці не чують мене, а ти почув.
Але ці слова, схоже, не могли втішити Юнго, який замислено присів біля стіни. Накульгуючи, коник підійшов до нього і зітхнув:
—    Зрештою, можемо спробувати.
Юнго підвів голову. А коник провадив далі:
—    Можемо разом вирушити на пошуки твого голосу. Я спробую тебе провести.
Юнго відчув величезну радість. Він дуже обережно взяв коника в руки й посадив собі на плече. Тепер комаха була ближче до його вуха і їй легше стало розмовляти.
—    Зараз же можемо й вирушити,— мовив коник.— Тобі треба з кимось попрощатися?
Юнго на мить замислився. Лише господарка маєтку була до нього добра. Він пішов на кухню, але її там не було. Тоді на стіл, за яким вона навчила його читати, він виклав із кишені свої скарби: золотих метеликів і латунного годинника, що його кілька років тому господарка принесла йому з ярмарку.
Надворі панувала весна, і було приємно ходити босоніж по траві чи прогрітій землі, але Юнго знав, що невдовзі прийдуть холодні, а за ними спекотні дні, земля вкриється снігом або розпечеться сонцем. Тому він виліз на горище і зняв із цвяха свої шкіряні черевички, добре змащені жиром. Він прив'язав їх собі до пояса й глянув на коника.
—    Готово,— кивнула комаха. І вони вийшли.
Юнго не знав, що коли вони перестрибнули через огорожу, всі ящірки повилазили зі своїх схованок, підбігли до краю дороги й дивилися йому вслід маленькими золотавими оченятами, що виблискували на сонці. Над частоколом кружляли білі й чорні метелики, на деревах із дупел повилазили білочки, й усі казали:
—    Він пішов!
Вітрець залетів у тростинові зарості, й тростинки, гойдаючись, шепотіли одна одній:
—    Він пішов!
Мудра річка, яку ніщо не могло здивувати, говорила камінню, гілкам, що нависали над нею з берегів, золотій форелі:
—    Здається неймовірним, але Юнго пішов звідси! Здається неймовірним, але так сталося!
А Юнго гадав, що нікого не залишає в маєтку і що ніхто не помітить його відсутності.
Він весело йшов дорогою понад лісом. Сонце яскраво світило, і Юнго підстрибував, засунувши руки в кишені, а черевики, підвішені за шнурки, м'яко вдаряли його ззаду. І щось незвичне, небуденне було в повітрі, у траві.

ІІ
Так вони мандрували півдня, коли наблизилися до пагорба, з вершини якого внизу виднілося Селище. Сонце було в зеніті й дуже припікало. Юнго спітнів і відчув, як сорочка прилипла до тіла.
—    Пуебло-Гранде,— повідомив коник.
З вершини пагорба селище видавалося - іграшковим, із рожевими й синіми дахами, білою дзвіницею.і гніздом чорногуза.
Вони спустилися маленькою стежкою, й коли підійшли до мосту, побачили базар. Юнго зрадів безлічі тварин. Коні, воли, барани... Красиві білі півні сиділи на частоколі, гордо піднявши свої гребні. Єврей-гончар там-таки ж виготовляв різні глеки й привертав до себе загальну увагу. Збуджені птахи літали з одного кінця в другий, обговорюючи крам.
Кілька птахів, приятелі жеребчика, шугали сюди-туди, приносячи новини.
—    Ціна на тебе вже підскочила! — повідомляли вони.— Але ще торгуються.
Юнго з коником зупинилися біля жеребчика. Трохи більший за лоша, той дивився переляканими великими золотавими очима. Один із птахів, пролітаючи, кинув:
—    Не хвилюйся, гадаю, що тебе не заберуть! Твої просять дуже високу ціну.
Юнго зацікавлено спостерігав за метушнею птахів, бо чудово розумів їхню мову. Він жалів жеребчика, котрий був украй нажаханий, і переживав за нього. Прилетів інший птах і сказав:
—    Тепер ти в небезпеці, бідолашний буланий жеребчику!
Коник прошепотів на вухо Юнго:
—    Бачиш, який сумний цей жеребчик. Його розлучили з братами й сестрами. Він жив у табуні у верхній частині лісу. А тепер його продадуть цьому скотареві, що примусить скакати степом, де не ростуть дерева, і буде повсякчас приострожувати. Тому він так і сумує, бо покидає ліс, ручаї та вітер. Його, жеребчика, загнуздають, надінуть на нього шкіряне сідло, і він ніколи більше не побачить зелених верховіть, синіх папоротей і червоних суничних дерев, які так любив. Подивись на чоловіка, котрий хоче придбати жеребчика: отой, у високих чоботях з острогами і з батогом у руці.
Юнго повернувся туди, куди показував коник. Справді, той чоловік був неприємний. На волохатому пальці він носив величезний перстень із діамантом, що виблискував, наче недобре око. З правого плеча в нього звисала барвиста накидка, і він сам нагадав Юнго фермера Ніколаса, котрий жив неподалік від їхнього маєтку й дуже погано ставився до тварин. (Собаки боялися фермера Ніколаса не менше, ніж його двох синів. І лише свині спокійно підходили до них, риючи землю навколо, бо отримували харч і не підозрювали, що з них зроблять окости й повісять коптитися в чорний димар). Той чоловік був кучерявий, а коли сміявся, світив золотими зубами.
Торгівець, власник жеребчика, вимахував руками й вигинався, наче тростина під вітром. Коник прошепотів:
—    Прислухайся, що він говорить!
Юнго побачив, як із рота торгівця вилетіли мильні бульбашки й піднялися до хмар. Птахи розлючено дзьобали їх. І бульбашки відразу ставали красивішими, сяйливішими й округлішими.
—    Бачиш, які марні його слова,— зауважив коник.
Аж ось із великого золотозубого рота скотаря на очах у Юнго почали падати чорні, як вуглини, камінці. Вони не злітали у повітря, як слова торгівця, а важко гупали на землю. Коник провадив далі:
—    Бачиш, які фальшиві й облудні ці слова!
Розмова тривала довго, і ще багато мильних бульбашок злетіло в повітря і чимало чорних вуглин гупнуло додолу. Все це мало такий неприємний вигляд, що Юнго дуже засмутився.
—    Ти не втратив бажання знайти свій голос? — з надією спитав коник.— Адже бачиш, що людські слова нічого не варті!
Однак Юнго ствердно кивнув головою, і коник прочитав його думки: «Так, я хочу знайти свій голос, хоч би що там не було».
Жеребчик тремтів. Це було помітно по його бархатистих тонких ногах. А в очах у нього стояв сум.
І тоді коник стрибнув із плеча Юнго на шию тварині і сказав:
—    Не тремти так, бідненький жеребчику. Ти дуже красивий, і тільки-но тебе побачать діти скотаря, відразу полюблять. У цього чоловіка п'ятеро синів, високих і струнких, як тростини, і всі вони мріють про такого жеребчика. Старшому з них за місяць виповниться п'ятнадцять, і батько подарує тебе йому. Хлопець гладитиме тебе по спині, почистить щіткою і розчеше твою гриву. Він нікому не дозволятиме сідати на тебе верхи, завдавати тобі шкоди й скрізь братиме тебе з собою. Він гарний хлопчик, в острогах не їздить і помчить із тобою в гори, в ліси, де ти знову побачиш старі дерева, тінь від папороті, виток річки, а також своїх братів І сестер.
Юнго слухав дуже уважно, голос коника всотувався його вухами й падав на серце, наче благодатний дощик. От і в жеребчика тоненькі ноги перестали тремтіти, а очі весело зблиснули.
Юнго подумав: «Ось голос, який може зробити багато добра». І ще більше запрагнув повернути свій голос.
Цієї миті птахи змовкли і, збившись у зграю, обсіли дерево. Торгівець і скотар дійшли згоди й ударили по руках, наче дзенькнули двома заступами.
Коник повернувся на плече Юнго. Скотар накинув мотузку на шию маленького буланого жеребчика і забрав його. Птахи злетіли з дерева й закружляли над Юнго й коником. Вони розлючено верещали:
—    Старий і дурний конику! Навіщо ти обдурив жеребчика?
—    А чи ви краще зробили, безмозкі й нерозважливі птахи? — відрубав коник.— Ви примусили його тремтіти від жаху, а я сповнив його надією.
Присоромлені птахи полетіли. Лише одна, найщиріша, сказала:
—    Справді, часом дуже потрібен такий голос, як у тебе, маленький конику. Зрештою, якщо подумати, то в твоїх словах і не було брехні!
Вони пішли далі базаром, і скрізь Юнго бачив мильні бульбашки й чорні камінці, що вилітали з вуст продавців і покупців. Лише в одного худенького хлопця, коли він вихваляв свій товар, з'являлася з рота дивна й запашна квітка, схожа на жимолость.
—    Давай-но підійдемо до цього хлопця,— запропонував коник.— Послухай, що він каже. Гадаю, ти можеш зробити гарну покупку.
У хлопця була довга чуприна золотистого кольору і такі порвані черевики, що можна було полічити всі пальці на ногах. Він вигукував:
—    Продаю дуже цінну гітару! Вона знає всі пісні світу, і той, хто на ній гратиме, може зробити щасливим кожного.
Поруч із ним стояв старий юда зі своїм посудом, який штовхав хлопця ліктем, аби той замовк і не заглушав його похмурого хрипкого голосу, що закликав:
—    Купуйте мій посуд, міцний, як залізо! Вода, що зберігатиметься в глеках, стане п'янкішою і смачнішою за вино!
Але слова старого, як це ясно бачив Юнго, нагадували дерев'яні стружки, що виходять з-під рубанка Столярів. Скручені й золотаві, однак дуже крихкі.
—    Стули писок, опудало! — люто сичав гончар, намагаючись вихопити в хлопця гітару.— Куди ти лізеш зі своїм безглуздим ящиком? Кому він потрібен?
Хлопець був спритніший за білку й ухилявся від стусанів. А квіти, що вилітали в нього з вуст, сплелися в красивий вінок, який сповив сумом серце Юнго. «Ох,— подумав він,— це ж ті квіти, що в'юнилися стінами в маєтку до самого горища!» І він засумував за пахощами жимолості й за сюрчанням коників.
—    Купи цю гітару,— порадив коник.
Юнго здивовано зиркнув на нього, бо не мав грошей. Та коник йому пояснив:
—    Ти можеш виміняти її на свої черевики. Адже він продає гітару, щоб придбати собі черевики. Хіба ти не бачиш його ніг?
Юнго підійшов до хлопця і простяг йому черевики. Той узяв їх і почав розглядати. Це були нові черевики, вони ще рипіли й, до того ж, були змащені жиром. Хлопець із гітарою, засунувши в черевики руки, підкинув їх угору з веселим сміхом, а тоді сказав:
—    Згода! Можеш забирати мою гітару, хай вона подарує тобі стільки ж радості, як і мені.
Та коли Юнго взяв гітару, очі хлопця сповнилися сльозами, й він одвернувся, щоб не помітили, як він плаче. Старий розреготався:
—    Плач, плач, заплішений дурню! Віділлються тобі сльозами твої дурниці!
Ці слова виповзали у нього з рота, наче волохаті гусениці, котрі, вишикувавшись рядком, кусали себе за хвіст,— такі самі, як і ті, що з'являлися напровесні й повзали під деревами. Натомість хлипання хлопчика нагадувало дощ на сонці. А з гітари, як відлуння, виходило безгучне сяйво.
Коник перестрибнув на хлопця і, підсунувшись до вуха, сказав:
—    Облиш плакати, друже... Тобі не потрібна твоя гітара, поете.
Хлопець витер сльози й пішов собі. А коник повернувся на плече
Юнго, і вони удвох перейшли на другий берег річки.
Зрештою, вони надибали невелику площу, на якій росли дерева й стояли кам'яні лави. Юнго сів, підставивши сонцю свої босі ноги, й торкнувся гітарних струн. Справді, той хлопець не збрехав — відразу ж прибігли чотири схудлі голодні собаки, прилетіли птахи й пришкандибала незграбна й залякана жаба. А все тому, що до, калюжі, де вони мешкали серед бур'яну, долинули звуки гітари. Всі тварини наставили голови на Юнго і дивилися на нього закохано і вдячно. Навіть дерева заворушили гілками, а найстарше з них мовило:
—    Ніхто й ніколи не тішив нас такими словами.
Зачувши це, Юнго здивовано глипнув на коника. І той прочитав у його очах: «Можливо, вони вирішили, що почули мій голос?»
Цієї миті розчахнулося одне з вікон на площі, й огрядна довгоноса жінка вихлюпнула цілий глек брудної води — Юнго ледве встиг відскочити, щоб його не заляпало. Птахи полетіли, собаки, завиваючи, зникли за рогом. Лише бідолашна жаба, незграбна й повільна, вклякла на місці, бо не могла втекти.
—    Геть звідси, ледацюго, лоботрясе! — заверещала жінка.— Забирайся з цими потворними звуками бридкої гітари!
Небо потемнішало, бо чорний і важкий, як ворон, птах пронісся над ними.
—    Ти придбав голос гітари, Юнго,— зауважив коник.— Невже тобі не достатньо? Може, повернемось до садиби?
Проте Юнго похитав головою. І коник зрозумів його: «Ні, я хочу знайти свій голос».
Юнго помітив боязку жабу, котра зиркала на нього сумно й перелякано. Зустрівшись із ним очима, вона вирішила було втекти. Але коник мовив:   
—    Не тікай, бідолашна жабо. Я знаю, що хлопчаки мордують тебе, переслідують із каменюками та палицями. Знаю, що вони тебе ненавидять і вважають лихою. Але цей хлопець не знущається з тварин і розуміє, що ти — добре й розумне створіння. Іди собі спокійно, бо на цьому світі трапляються й добрі діти.
Дві вдячні сльозини скотилися з очей жаби. Вона неквапом повернулася до своєї калюжі серед заростів.

ІІІ
Коник і Юнго помандрували далі. Вони минали села й містечка. І скрізь Юнго грав на гітарі — одні давали йому за це хліб, другі — тарілку супу, треті — дрібняки. А дехто, як та жінка з голосом ворона, проганяв його геть, лаявся і бив мітлою.
В усіх тих селах і містечках Юнго бачив слова чоловіків і жінок, які були переважно мильними бульбашками й камінцями, а то навіть гірше: чорними липкими плямами, що виповзали з вуст і викликали огиду. Часом який-небудь маленький хлопчик, служниця або самотній селянин мугикали собі під ніс пісеньку, і тоді їхній голос нагадував осяяне сонцем джерельце. А голоси жінок, що збиралися на площі, навпаки, нагадували чорних чортенят, котрі видиралися на дахи та залазили у вікна. А одного разу їм стрілася жінка, яка тримала на руках немовля й розмовляла з лісником. її голос нагадував пшеничне зерно, що сиплеться з розпореного мішка золотим струменем.
Але більшість голосів були схожі на шкаралущі лісових горіхів, сухі стеблини або кругляки, що котилися схилом у річку.
І коник повсякчас перепитував:
—    То ти ще хочеш знайти свій голос, Юнго?
І Юнго вперто кивав головою.
Весна була вже уповні, на луках вигравали барвами квіти, звідусіль чулося дзижчання комах. Із гір сходило літо, і Юнго часто ховався в холодок під деревами. Там він витягав із кишені аркушик зошита, на якому колись намалював карту Красивої Країни- Над малюнком кружляли зелені метелики та сонечка з червоними крильцями в чорні цятки. І, ніжно погойдуючись, наповзали на карту тіні гілок.
—    Я знаю, що ти цього дуже прагнеш,— казав тоді коник.— Знаю, що дуже прагнеш,— зітхав він. А Юнго не міг збагнути, чому це його так засмучує.
Якось увечері Юнго сидів край дороги й, тримаючи гітару, намагався передати музикою свої почуття. Коник заплющив очі й мовив:
—    Наскілький цей голос кращий за будь-яке слово!
Тут вони почули рипіння коліс і побачили, що, дорогою їхав до них шарабан мандрівних циркачів. Шарабан заїхав на луку, і з нього повилазили люди, влаштовуючись на ночівлю.
Власник шарабана був високий на зріст і огрядний чоловік, із рудою бородою й мідною сергою у вусі. Він нарізав хліб довгим ножем, але, зачувши музику, попрямував до дерева, під яким сидів Юнго, граючи на гітарі.
—    Яка чудова мелодія! — вигукнув він. І, сівши поруч, заплющив очі й жував, хліб, відчуваючи на обличчі лагідні тіні гілок. Невдовзі з шарабана вийшли дві жінки, одна з немовлям на руках, і також сіли поруч. За ними прибіг хлопчик із великими чорними очима, трохи старший за Юнго, тоді — дівчинка, дві собаки і мавпа. Всі вони сіли навколо Юнго, і як тільки він переставав грати, вигукували:
—    Ще, хлопчику, ще трохи, будь ласка!
їхні голоси було чудово видно — вони нагадували кульбаби, що їх вітер носив по всіх усюдах, наче лапатий легкий сніг.
Та ось сонце закотилося за гори, і Юнго втомився від безперервної гри.
Чоловік із мідною сергою сказав:
—    Хлопчику, ти не хочеш піти з нами?
Юнго ствердно кивнув, вони взяли його за руку й повели з собою. Жінки розіслали на землі барвисті ковдри й наготували вечерю. Вони розвели велике вогнище, що освітило їхні обличчя й подарувало очам блиск, і всілися навколо нього. Собаки винюхували все довкола — то тут, то там між травою виблискували порожні пляшки та сухозлотки з-під шоколаду.  Сюди в святкові дні приїздило відпочити чимало людей. А на небі висіялося стільки зірок, що годі було їх полічити, хоч би навіть провести безсонну ніч, лежачи горілиць у траві.
Після вечері всі знову почали прохати Юнго пограти на гітарі. Слухаючи його, кожен думав про своє. Чоловік заплакав, молода мати замислилась, дві жінки замовкли, хлопець і дівчина поцілувались. А коник прошепотів до Юнго:
—    Хіба не бачиш, що словами цього ніколи не досягнеш?
Але Юнго заперечливо похитав головою і роздратовано вдарив по струнах, наче кинув: «Годі!»
Саме так це зрозуміли й циркачі. Вони підвелися, зібрали ковдри й посуд і посунули спати. Чоловік звернувся до чорноокого хлопця:
—    Цей німий хлопчина з гітарою може лягти на твій матрац.
—    Якщо ти гратимеш завжди таку музику,— сказав чорноокий хлопець,— то залишишся з нами. Тоді вважай, що тобі поталанило — наші жінки куховарять, як ніхто!
Ось так Юнго і лишився, сповнений надії на те, що, може, цією дорогою дійде до Красивої Країни і знайде свій голос.
Він спав на матраці чорноокого хлопця і почув те, чого не міг приховати сон, адже хлопець розмовляв уві сні вголос. Юнго охопив жах, бо хлопець виявився крадієм, брехуном і скнарою. Слова, вимовлені ним спросоння, оберталися в птахів із порожнім поглядом, у кажанів, що незграбно літали, б'ючись у стінки шарабана. Юнго не спав. Лежачи на матраці, він розглядав крізь віконце клаптик неба, всіяного зорями, й слухав коників.
Так настав ранок.    
У селищі заспівали пісні, жінки запоралися на кухні, а циркач закричав, щоб йому принесли чоботи й вина. Невдовзі над лукою здійнявся дим, Юнго вийшов із шарабана з гітарою під пахвою і з коником на плечі.
Жінки сперечалися, а в казанках, здавалося, теж розлючено закипала вода. Собаки з переляканими очима никали сюди-туди. Юнго почав був перебирати струни гітари, проте жінки сказали:
—    Іди геть звідси, іди геть, божевільний! Нам сьогодні не до музики!
Він попрямував до річки, де дівчина розчісувала коси, смолисто-чорні, аж синюваті. Обличчя в неї було похмуре, губи міцно стиснуті. Юнго почав перебирати струни, але дівчина просичала:
—    Іди звідси, хлопчиську, зі своїми витребеньками! Іди геть, у мене й так тяжко на душі!
Чоловік репетував і ганявся з ціпком за чорнооким хлопцем, а мавпа зневажливо спостерігала за всім, сидячи вгорі на драбині.
Немовля заходилося на руках у матері, й повітря було просякнуте цими голосами, що, наче блискавки й привдушені громові розкати, котилися до лісу.
Чоловік відлупцював хлопця, який сховався за деревами, щоб дати волю сльозам. Переляканий Юнго побіг за ним і сів поруч. Хлопець затулив обличчя руками й, схлипуючи, жалівся:
—    Ой лихо, який я нещасний! Ночами я тремчу від страху, а вдень киплю від люті!
І тоді коник промовив:
—    Юнго, сьогодні твоя гітара не допоможе. Піднеси мене до кожного з цих людей, щоб я міг пошепотіти їм у ліве вухо.
Юнго так і зробив. Він підійшов до чоловіка, котрий сидів на кам'яній брилі, похмуро розглядаючи свій ніж. Коник шуснув йому, у вухо й лагідно мовив:
—    Сьогодні чудовий день. Літо, холоду нема чого боятися. Жінки смачно готують, син у тебе вродливий хлопець. Навіщо отруювати собі життя? У селищі дамо гарну вистдву і матимеш великі гроші. Жінки, напевно, засмажать того зайця, що його ти вчора увечері вполював. Нащо ж сердитися й лякатися лиха, якого ще нема?
Саме так зрозумів коникові слова чоловік, бо підвівся і пойрямував до річки вмитися й причесатися. Тоді наблизився до жінок і ввічливо поцікавився:
—    Сніданок готовий?    
Голос його обернувся на веселого паперового змія жовтого кольору, який злетів над пагорбами.
А коник підійшов до жінок і, стрибаючи від однієї до другої, казав:
—    Навіщо лаятись і зводити себе? У вас достатньо дров, такі красиві серги у вухах. І чоловік цей гарний — ділиться з вами грішми, приносить дичину. Це він правує шарабаном, коли всі ви спите, а взимку віддає вам свою ковдру. А зараз же літо — сонце сяє!
І от у жінок потеплішали очі, одна простягла чоловікові миску з супом, друга — вино, третя — хліб. А молода мати сказала:
—    Сьогодні буде гарний день!
її голос полинув у небо, наче ластівка.
Дівчина поверталася з річки, розглядаючи себе в осколок люстерка. Поклавши руку на стегно, вона замислилась, а коник тим часом стрибнув їх у вухо і промовив:
—    Не сердься на хлопця за його погані сни. Краще подумай, що він вродливий, ти молода і він тебе кохає. Хіба зараз час сваритися, коли так сяє сонечко й починається літо?
Дівчина всміхнулась і рушила туди, де хлипав хлопець. Але він сидів до неї спиною, і вона завагалась.
Коник стрибнув у вухо чорноокому хлопцеві й зашепотів:
—    Це ж бо негоже, що ти ремствуєш і боїшся, адже знаєш: батько тебе любить і тільки про тебе й думає. А ще гірше, що ти зазіхаєш на чуже добро, хоч і маєш пару чобіт, а батько пообіцяв тобі новий батіг, а згодом — і коня. Ти ж бо ні в кого ще нічого не поцупив? Чого ж так тремтиш? Поводься як слід, і страх твій розвіється. Якщо не збивати мешся на манівці, сни твої будуть добрими.
Дівчина покликала хлопця, і він повернув голову. Обоє подали одне одному руки. А вимовлене ім'я хлопця було схоже на тростину, що гойдається на повітрі.

IV
Циркачі з шарабана зібрали ковдри й посуд і вирушили до Пуебло-Рохо, де, як вони знали, відкрився ярмарок.
—    Нам теж треба поїхати туди,— сказав коник.— Я певен, що наша дорога пролягає самісіньким центром ярмарку.
Вони їхали шарабаном цілу ніч, а на десяту ранку почули вибухи петард, вигуки і ярмаркову музику. Хазяїн шарабана почав віддавати накази. Мавпочку нарядили в зелений із золотом костюм, жінки наділи намиста й серги і причепурилися. Чорноокий хлопець чистив свої чоботи, а собаки тим часом вистрибували й лащились. Юнго заприятелював із цими трьома собаками й тепер тішився, спостерігаючи за ними. Чоловік сказав йому:
—    Приготуй гітару, Німий. Ти теж мусиш працювати, щоб заробити собі на харч.
Ці слова засмутили Юнго. Його називали Німим, бо не знали справжнього імені, а він не міг його назвати.
Витягли обручі, барабани, одягли на собак бриджі й брилі. Почав збиратися натовп, і найстарша з жінок, тримаючи залізну клітку з чорним птахом, роздавала папірці з передбаченням майбутнього і замислено розглядала долоні селян.
Юнго почав грати на гітарі. Коник прошепотів йому на вухо:
—    Спробуй-но непомітно втекти, друже. Іди до лялькового театру.
Отож, коли мавпа стала обходити селян по колу з тарілкою, Юнго непомітно загубився серед ярмаркових наметів. Музика його гітари змішалася з іншими мелодіями, а він вийшов до жовтого намету, крізь вхід до якого було видно сцену. Над нею рожевими, зеленими й чорними буквами було написано: «Ляльковий театр».
Лави в театрі стояли порожні, завіса з червоного оксамиту була спущена. Повіяв вітер, і якийсь папірець носило туди-сюди, наче зірваний листок.
—    Сідай тут і чекай,— наказав коник.
Юнго сів на лаву й поклав гітару на коліна. В сусідньому наметі якась дівчинка в червоному ходила по линві, натягнутій дуже високо, її довге біляве волосся розвівалося під вітром. Усі задирали голови, щоб спостерігати за дівчиною, і Юнго також довгенько стежив за нею.
Коли дівчинка зійшла вниз, музика змовкла і селяни розійшлися. Тут Юнго помітив, що небо посинішало, а з країв стало срібним, і одна зірка повільно покотилася до пагорбів.
—    Настала ніч,— зауважив коник.
Було тихо. Учасники ярмарку — чаклуни, акробати, стрільці по мішенях, карусельники — або вечеряли, або ж влягалися спати. У темряві вимальовувалися лише намети, рундуки й фургони. Біля їхнього входу горіли світильники, й золотаві метелики кружляли навколо маленьких язичків полум'я.
Юнго закортіло послухати свою гітару, і він став перебирати струни.
Тут завіса повільно піднялася, і з'явилося двійко ляльок з очима із синього скла. Юнго дуже зрадів, побачивши їх, і награвав і далі. Ляльки пустилися в танок. Вони казали:
—    Чуєш, Кристобаліто, яка музика?
—    О, як би мені хотілося завжди слухати таку музику, Курріто!
Вони радісно вимахували руками, схилялися до Юнго й приставляли долоні до вуха, щоб краще чути. Юнго був дуже здивований і, відчувши увагу ляльок, грав ще з більшим задоволенням.
—    Хто навчив тебе таких чарівних звуків, хлопчику? — запитали ляльки.
Юнго облишив грати, і ляльки, наче зів'ялі квіти, попадали на краєчок сцени. їхні ручки безсило звисали додолу. Юнго стало сумно.
У кутку сцени з'явилася голова лялькаря. Старий, у синіх окулярах, він покликав Юнго:
—    Ти хто, хлопчику? Дуже давно ніхто не приходив дивитися на моїх ляльок. Розумієш? Люди віддають перевагу стрільбі по мішенях, каруселям та папірцям із передбаченням майбутнього. Кажуть, бу цімто мої ляльки надто сумні. А вся річ у тому, що в мене на серці сумно, і я не можу примусити їх говорити веселі слова.
Юнго дуже здивувався, а що не міг розмовляти, то знову заграв на гітарі. Цього разу мелодія була ніжною і тонкою, наче голос вітру в тростинових заростях. Старий сперся ліктями на сцену, його сині лйіїуляри блищали, як два маленькі місяці.
—    Мені невимовно сумно,— провадив він далі,— бо в мене було троє синів, троє гарних хлопців, таких, як ти, і всі троє обрали іншу професію. Вони виросли й поїхали якнайдалі від мене. Старший став фермером, середульший — мисливцем, а наймолодший — моряком. Я розгубив дітей, а тепер дуже самотній.
Старий поглянув униз і побачив Юнго, котрий сидів на лаві, маленький, з гітарою кольору червоного дерева, з якої лилася чарівна музика. Тоді старий сказав:
—    Чи не хочеш ти залишитися зі мною? Твоя музика вдихає життя в мою душу.
Він узяв ляльок Крістобаліту і Курріто — одну в ліву руку, другу в праву. Коник стрибнув на плече лялькареві й зашепотів йому у вухо:
—    Нема чого так засмучуватись. Ти ж бо насправді це самотній, адже Кристобаліта і Курріто ніколи тебе*не покинуть. А якщо забажаєш, вони розповідатимуть тобі вночі про життя твоїх синів, і ти знову наче будеш із ними.
Старий посміхнувся і відповів:
—    Ходи-но сюди, хлопче. Я пригощу тебе вечерею, а мої ляльки розкажуть, які поважні в мене сини.
Юнго послухався, узяв гітару і зайшов до намету.
Старий аж світився від збудження. Всередині намету в нього була кухня, зовсім маленька, тарілки, стіл, стільці. На одній із полиць Юнго побачив фотокартку синів старого, коли ті ще були хлопчиками. На них були костюми клоунів. Старий приготував вечерю, і вони з великою охотою взялися до неї. Поки їли, коник усівся біля лівого вуха старого і став нашіптувати:
—    У твого старшого сина величезна ферма з двадцятьма волами. У нього красиві коні, -чорні, білі, булані, а на ярмарки він узуває високі шкіряні чоботи. Всі ним милуються, всі його люблять, а він каже: «Колись прийде сюди ярмарок, і я всіх вас покличу подивитися виста ву в театрі мого батька, де я спізнав щастя в дитинстві».
Твій середульший син — великий мисливець, він живе в лісі, що так подобався йому змалку. Він упольовує диких звірів і носить до селищ їхні шкури. Люди вітають його, дають вино, фрукти, запрошують випити й потанцювати. І де б він не з'являвся, йому завжди раді, вдячні за добру справу й завжди зустрічають його з музикою. Твого сина скрізь люблять, бо він стрункий, сміливий, і для всіх справжня втіха бачити його з рушницею за плечем і патронташем на поясі. Він задоволений життям, але часто визирає на дорогу, чи не їде ярмарок, і з-поміж усіх фургонів виглядає той, пофарбований у синьо-жовтий колір, де він спізнав щастя в дитинстві. І завжди, стрічаючи ярмарковий люд і лялькарів, запитує у них: «Чи ви не знаєте мого батька, чи не стрічали Курріто і Кристобаліту?» Він сподівається колись приїхати і влаштувати бенкет біля вогнища, а для цього вполює зайців і куріпок, бо пам'ятає, що його батько чудово куховарить.
А твій найменший син — досвідчений моряк, що знає всі моря й острови. Він часто плйває до тих далеких берегів, що про них ти розповідав йому змалку, а він слухав, широко розкривши очі. Тепер він проминає ті острови, про які ти йому казав, сам бачить великі квіти сальви, високі дерева і дивовижних птахів. У нього є білий учений папуга, котрий повторює твоє ім'я і жарти Курріто та Кристобаліти. Під час плавання твій син, лежачи на палубі, обіцяє своєму пернатому Пасажирові: «Невдовзі ми повернемось на землю, і я повезу тебе до лялькового теітру, аби сказати Курріто і Кристобаліті, що все, про що розовідав нам батько зимовими вечорами, коли дув вітер, несучи сніг і холод, було правдою. Ми вірили словам свого батька та оповідкам Курріто й Кристобаліти й знали, що настане день і ми прибудемо до Красивої Країни».
Коли старий почув це, з-під його синіх окулярів викотилися дві блискучі й круглі сльозини, а Юнго тим часом подумав: «Якщо це правда, то я також певний, що колись-таки знайду Красиву Країну».
Старий змахнув сльози, викликані сумом чи, навпаки, приємною схвильованістю, і сказав:
—    А хочеш, я і мої ляльки розкажемо, що роблять зараз мої сини?
Юнго кивнув. Старий узяв Курріто і Кристобаліту, й вони утрьох повторили розповідь коника. Але докладніше. Коли старий скінчив, то відчув таку радість і піднесення, яких не відчував уже багато років. Відводі, як його сини були маленькими й усі троє пізнавали життя з допомогою лялькового театрика.
—    Ми вже цілий міх наговорили,— зауважив старий, глянувши на годинника.— Давай-но приберемо посуд і ляжемо спати. А завтра я докажу.
Юнго допоміг йому помити тарілки, й вони лягли спати. Коли все затяглося темрявою, коник прошепотів хлопцеві на вухо:
—    Чи не хочеш ти залишитися тут назавжди? Завваж: цей чоловік має три голоси: свій, Курріто і Кристобаліти. Подумай, чи потрібен тобі буде тут твій голос?
Одначе Южго затявся і відновився так рішуче, що коник замовк. Згорнувшись біля хлопцевого вуха, він заснув. А поруч, у коробці, лежали дві ляльки й лупали в темряву очима із синього скла.

V
Рано-вранці їх розбудив ярмарковий гамір. Старий прокинувся дуже задоволений і сказав:
—    Хлопче, допоможи мені оформити сцену.
Кристобаліта і Курріто, які давно не бачили господаря таким веселим, шепотілися між собою: «Ми не бачили його таким натхненним відтоді, як тут жили його сини. Скільки добра зробив нам твій голос, хлопчику!»
Юнго дуже здивувався і подумав: «Про який голос вони кажуть, якщо в мене поки що його немає? Можливо, про музику гітари?»
Так чи так, а старий забув про смуток і влаштував чудову виставу, на яку зібрався великий натовц, а лялькар заробив добрі гроші. Старий виступав із Курріто і Кристобалітою, Юнго акомпанував на гітарі, а коник сидів біля вуха старого й говорив йому такі кумедні речі, що той примушував ляльок їх повторювати, а глядачі реготали й задоволено плескали в долоні.
Отак Юнго і став мандрувати з ляльковим театром із селища в селище. Старий так прихилився серцем до нього, що віддавав кращі наїдки, апельсини, виноград, примовляючи:
—    Не знаю, що б я без тебе робив, Німий.
А втім, якщо зважити, Юнго мав зовсім небагато обов'язків. Він подавав мотузки, мив тарілки та грав на гітарі. Зате ночами його коник сідав біля вуха старого й розповідав йому про звершення синів і про його власні діяння в молодості. Або про те — у що старий беззаперечно вірив,— як вони зберуться вшістьох: троє його синів, він і ляльки. Цей чоловік, що найбільше дивувало Юнго, забув про смуток і вже не вважав, що втратив своїх синів. Навпаки, сподівався знову їх обійняти. Щодня він повторював: «Можливо, вже сьогодні ми зустрінемо одного з них...» І серце його сповнювалося надією.
Так минуло літо, настала осінь. Поля, котрими вони мандрували стали золотаво-червоними і милували око. Птахи відлітали у вирій і гукали:
—    Юнго! Чи знайшов ти Красиву Країну і свій голос?
Юнго засмучувався і заперечливо хитав головою.
Одного разу, коли вони зупинилися біля приморського селища, Юнго охопила зажура. Він пішов зі своїм коником на берег і сів на пісок. Зблиснули перші зорі, і Юнго став перебирати струни гітари. Коли він скінчив грати, коник не зміг більше стримуватись і заплакав. Юнго здивовано витріщився на нього, і коник побачив, що він геть нічого не розуміє. Тоді він сказав:
—    Я плачу, Юнго, бо більше не в змозі терпіти. Ти справді хочеш повернути свій втрачений голос?
Юнго кивнув.
—    Гаразд,— мовив коник. — Поклади мене на землю і розчави ногою. Я— твій голос.
Юнго був так приголомшений, що не міг у це повірити. Але коник пояснив:
—    Коли ти народився, мені доручили вкрасти твій голос. Я мав блукати світом і нашіптувати у вуха неборакам хоч краплю надії. Ти ж бо бачив, як я це робив із буланим жеребчиком, з хлопцем із гітарою, з голодними собаками, жабою, циркачами, лялькарем... і навіть з тобою. У такий спосіб я був сіячем добра на землі. Я гадав, ти це збагнеш, адже я так само не відаю, де Красива Країна, хоча знаю, що колись туди потраплю... Але ти дуже впертий хлопчисько, Юнго. І в мене не лишається іншої ради, ніж померти. Якщо ти мене вб'єш, твій голос повернеться до тебе. Тільки про одне благаю: намагайся нести ним таке саме добро, як це робив я.
Юнго замислився. Бажання повернути свій голос боролося зі страхом втратити друга, зеленого коника. Нарешті він сумно глянув на коника, похитав головою і махнув рукою, щоб той ішов геть — Юнго не мав духу його вбити. Він витяг із кишені карту Красивої Країни і зажурено подивився на неї.
І цієї миті сталося непередбачене. Карта Красивої Країни, так гарно намальована Юнго, вирвалася з рук хлопця й полетіла, гнана вітром. Юнго метнувся за нею, простягти руки.
—    Біжи. Біжи. Дожени її,— гукнув коник. Не дай їй зникнути, Юнго. Схопи міцніше і не випускай.
Юнго наздогнав карту аж біля води. Але папір світився, наче зірка, і коли Юнго взяв карту в руки, вона обернулася у дивовижного чарівного птаха. Юнго відчув, як ноги в нього відірвалися од землі і як його понесло вітром, мов небесний корабель чи золотаву чарівну комету, що втратила зв'язок із землею.
Коник побачив, як Юнго здіймається дедалі вище, аж до неба, і щосили гукнув йому: «Прощавай!» — хоч і знав, що Юнго вже ніколи його не почує.
І все ж коник не засмутився: він знав, що Юнго вирушив до Красивої Країни, де були його мати й батько і де йому не потрібен був ніякий голос, бо всі слова було вже сказано.


УЧЕНЬ
Казка-притча
Було колись селище, де жили звичайні люди — кожен своєю працею. Але країною прокотилася війна й посуха, тому для селища настали лихі часи.
Саме тоді з'явився там старий із двома  віслюками,   навантаженими   різним крамом та продуктами. Він почав давати в борг гроші, інструменти і навіть харч.
Отак усі ремісники й жителі селища невдовзі опинилися у нього в руках.
Минули роки. Старий відкрив обмінну крамницю, до якої всі жителі, хотіли вони того чи ні, мусили звертатися, аби не вмерти, й борги їхні нагадували нескінченний ланцюг, який їх скорботно зв'язував. У такий спосіб старий розорив кілька родин, з кожним днем збагачуючись і забираючи владу над селищем.
Крамниця була велика і темна, а старий мав черстве серце егоїста; щоночі він витягав і перелічував свої гроші, які ховав у відтулині під цеглиною. Звали його Єзекиїл, і жив він сам-один на горищі своєї крамниці.
Якось зимової ночі у двері постукали, й старий побачив босоногого і брудного хлопчину, котрий пильно дивився на нього сяйливими чорними очима.
—    Чи не покажете ви мені крамаря Єзекиїла? — спитав він.— Я прийшов здалеку і приніс йому дуже важливого листа.
—    Я Єзекиїл,— відказав крамар.— Тільки не треба мене дурити — в мене нема ні друзів, ні родичів, і ніхто не міг послати до мене такого хлопця, як ти, з листом.
Він хотів був хряснути дверима перед носом у хлопчини, але той, в'юнкий, як вугор, шмигнув у щілину, грубо відштовхнувши його і регочучи.
—    Бісів сину! — вигукнув крамар і схопився за ціпок.— Тепер начувайся.
Та цієї миті хлопчина видобув із-за пазухи брудного й пом'ятого, конверта і, вклонившись, простяг його старому.
Той розірвав конверт і прочитав: «Любий давній друже, не знаю, чи ти мене пам'ятаєш, адже ми цілу вічність не бачились. Я той, до кого ти виявив безмежну щедрість, нічого не діставши взамін. Тому прохаю тебе надати притулок цьому хлопчині. Навчи його свого ремесла, і хай він стане тобі за сина. Я певен, що згодом ти будеш мені завдячувати, оскільки я віддаю тобі найдорожче, що лишилося в мене в цьому світі».
Підпис був нерозбірливий, наче лист потрапив під дощ і чорнило розпливлося.
—    Що за дурний жарт,— розгнівався старий.— Ану, геть звідси, неробо. Мій дім не для безсоромних шахраїв. Що ж до твого господаря, батька чи хто там він тобі, то не пригадую, аби я колись поділився з кимось своїм обідом. Отож іди геть, поки я не розлютився і не поламав свого ціпка об твою голову.
Одначе хлопчина швидко сховався за полицями і спокійнісінько відповів:
—    Ви робите дурницю, сеньйоре, що не залишаєте мене у себе. Ви вже дуже старий і потребуєте допомоги. Я ж, зі свого боку, не збираюся нічого у вас просити, тільки аби ви дозволили мені спати під сходами й відпускали на годину після закриття крамниці, щоб я підмітав у сусідніх будинках, заробляючи на прожиток. Більше мені нічого не треба для щастя, а от ви з моєю допомогою зможете заробити багато Грошей.
Старий уважно роздивився хлопчину. Він побачив, що той хоч і брудний і обшарпаний, однак жвавий і спритний, а очі виблискують, мов намистинки.
—    Справді,— погодився крамар. А коли збагнув, який дріб'язок просить малий за роботу, що нею він збирався його завантажити, відчув, як прокинулася в нього скнарість, і криво осміхнувся:
—    Так, я старію і маю потребу в помічникові. Але хто запевнить, що тобі можна вірити?
—    У мене нічого нема,— відповів хлопчина.— Я не боюсь нічого втратити, не прагну нічого здобути, я не честолюбний. Можете мене випробувати.
Старий узяв довгу мітлу й кинув йому. Хлопчина спіймав її на льоту і, підстрибнувши, двічі перевернувся.
—    Ти якийсь дивний,— сказав старий.— Але, зрештою, спробуємо. Для початку підмети в крамниці. Однак якщо не впораєшся за півгодини, то я тебе вишпурю на вулицю.
Хлопець підхопив мітлу і зник між полицями.
Наступного дня старий устав на світанку, щоб вистежити хлопця.
Те, що він побачив, перехопило йому дух: учень сидів посеред крамниці, оточений відрізами, тканин, посудом, інструментами, і грався жменькою золотих монет...
—    Ах ти, крутію, зловмиснику,— крикнув старий згори зі сходів.— Як ти знайшов моє золото?
Стиснувши кулаки, він, мов блискавка, кинувся на хлопця. Але той відступив за полиці й відповів:
—    Мені не потрібне твоє золото, господарю. Бери, я його вимів з-під полиць, воно твоє.
—    Як це з-під полиць? Не пробуй мене обдурити. Я провчу тебе, як брехати. Ти, хотів його вкрасти...
—    Запевняю, що ні, господарю,— сказав учень.— Сходи по своє золото і побачиш, що я кажу правду.
Старий так і зробив. Своє золото він знайшов під цеглиною цілісіньке. Роззявивши рота, він зібрав те, що його учень, як він запевняв, вимів із-під полиць, навіть не шукаючи цьому пояснення.
Цілісінький день старий стежив за хлопчиною, але в поведінці того не було нічого підозрілого, крім хіба що хода: здавалося, він постійно підстрибував, а його тонкий сміх нагадував висвистування вітру між стулками дверей.
Чимало засмучених людей завітало того дня до крамниці. Вони приходили просити милості в старого Єзекиїла, бо були неспроможні йому заплатити. Одначе він нікого не жалів. За відшкодування боргу забирав у жителів селища крамнички, землю, худобу, меблі. Лихвар потирав руки і прицмокував. Люди йшли у розпачі, а він, здавалося, не мав і крихти співчуття до них. Усе це учень нишком помічав.
В обідню годину старий відімкнув шафу, де зберігав продукти, й приготував собі смачну їжу. Наскільки для себе він був щедрий і ненажерливий, настільки скупий для інших.
Він усе чекав, що учень от-от попросить у нього бодай скоринку хліба, аби відрізати:
—    Ані крихти! Наша угода лише на нічліг під сходами. Якщо не подобається, можеш іти геть, я тебе не кликав.    
Проте учень не піднявся до нього і нічого не попросив. Ошелешений, старий став складати скатертину і збирати тарілки. Цієї миті він почув кроки учня, котрий зайшов до помешкання і звільнив його від роботи — сам зібрав посуд, помив і обережно сховав. Тоді вклонився й запитав:
—    Що ще накажете, господарю?
—    Обслужи клієнтів,— відповів Єзекйїл.— І спробуй-но зробити щось не так!
Усі жителі селища приходили до крамниці, адже вона там була єдиною. Старий Єзекиїл розорив дрібних крамарів, і селяни змушені були звертатися тепер тільки до нього, щоб придбати інструменти для роботи, одяг і таке інше. Вони купували в борг і платили втричі або й у чотири рази більше. Зрозуміло, що жителі того селища почувалися геть нещасними.
Так минув перший день, і коли настав час зачиняти крамницю, учень спитав:
—    Господарю, чи можу я піти запропонувати свої послуги сусідам?
—    Іди,— дозволив старий, заспокоєний зразковою поведінкою хлопця. Але, за звичкою, попередив:
—    Повертайся рівно о дванадцятій, якщо не хочеш, щоб я вигнав тебе на вулицю.
Старий радів, що учень іде, бо настав час полічити дублони й скласти рахунки, і він хотів залишитися сам-один.
Учень узяв мітлу, закинув за плече і вийшов. На вулиці не було нікого. Лише вдалині виблискував вогник. Учень ішов, насвистуючи веселу пісеньку, таку дивну, що люди відчиняли вікна. Майже ніхто вже не свистів на вулиці, бо всі обмірковували свої турботи.
Коли учень проходив повз різницьку, у нього над головою розчинилося вікно. Це був старший син різника, золоточубий хлопчик, який поцікавився:
—    Ти хто такий?
—    Я учень крамаря. Єзекиїла. Запитай у свого батька, чи не хоче він, щоб я підмів у різницькій за чисту дрібничку.
—    Яку?
—    Ну, за невеличкий шматок м'яса та й годі.
Хлопець зник, а тоді повернувся дуже радісний, бо йому подобалося слухати веселу пісеньку, що її насвистував учень.
—    Проходь,— запросив він.— Батько сказав, що згоден, бо хоч і не має нічого зайвого, однак не може тебе не пожаліти, знаючи, хто твій господар.
Учень зайшов до різницької. Вона була порожня й темна, і він узявся підмітати. Працюючи, він пританцьовував, і це так сподобалося синові різника, що той покликав своїх молодших братів, і всі вони, в нічних сорочках, усілися на східцях, спостерігаючи.
Аж тут вони помітили, що сміття, яке підмітав учень, дивовижно виблискувало між прутиками мітли. А він усе підмітав, доки на підлозі не утворилася купка, тоді сказав:
—    Покличте вашого батька, я щось знайшов.
Діти побігли. Різник саме звіряв за обіднім столом свої рахунки, тому прийшов дуже неохоче:
—    Якого біса ти турбуєш людей! Досить і того, що я дав тобі роботу із співчуття, бо розумію: якщо ти служиш у старого крамаря, то, мабуть, голодуєш, як руда миша.
—    О, сеньйоре, не сердьтеся на мене,— відповів, уклоняючись, учень.— Я тільки хотів показати, що знайшов у вашій різницькій.
Він махнув рукою на те, що так виблискувало. Різник нахилився ближче і радісно загукав:
—    Золото! Золото! Ходіть-но всі сюди, ми знайшли золото!
Прийшла дружина з розпущеними косами, а діти стрибали й обіймалися. Сльози радості котилися у всіх з очей, коли вони казали:
—    Візьми собі половину, адже це ти знайшов.
—    Ні,— відповів хлопець.— Я хочу лише маленький шматочок м'яса.
Дружина різника швидко надягла фартух і приготувала йому таку смачну їжу, що діти почали втягувати носом повітря, запитуючи:
—    Хіба сьогодні Різдво, матусю?
Господарі посадили учня за стіл, прислужували йому і задоволено спостерігали, як він їсть. Кінець кінцем хлопець підвівся, шанобливо попрощався з усіма і, поклавши знову мітлу на плече, пішов геть.
Насвистуючи, він попрямував до будинку пекаря. Почувши свист, пекариха відчинила вікно і запитала:
—    Куди це ти, хлопче, йдеш із цією мітлою? Перестань свистіти, бо в мого чоловіку голова паморочиться від турбот, і твій свист його дратує.
—    Дозвольте підмести у вашій пекарні,— попрохав хлопець.— За роботу мені вистачить і скоринки хліба. Я учень старого Єзекиїла.
—    Йой! — вигукнула жінка, сплеснувши руками, і на очах у неї зблиснули сльози.— Проходь, проходь, хлопчику, якщо ти так мало просиш за роботу. Тільки ходи навшпиньки, щоб не турбувати чоловіка.
Пекар сидів у кутку, тужливо обхопивши голову руками. Він знав, що коли на ранок не заплатить крамареві, то доведеться віддати йому свою пекарню. Учень узявся підмітати, а коли скінчив, то знову під мітлою виявилася купка золота.
—    Дивіться, що я знайшов, сеньйоре пекарю!
Від побаченого чоловік та жінка втратили дар мови. Нарешті, сплеснувши руками, жінка скрикнула:
—    Золото! Золото! Як ти знайшов його, хлопчику? Де воно було?
—    Під полицями,— відповів учень.
—    Тобі належить половина,— нетямлячись від радощів, мовив пекар.— Ти врятував нас!
—    Ні, ні, я хочу лише скоринку хліба, як ми й домовлялись,— відказав хлопець, лукаво підморгуючи.
Йому дали таку величезну хлібину, що він насилу міг її втримати, довелося прив'язати до спини. Коли він пішов, пекар із дружиною стояли, обіймаючи одне одного, і все вихваляли хлопця, обіцяли любити як сина, котрого їм не послав Господь.
Від пекаря учень попростував до будинку продавця фруктів, до теслі, коваля, кравця, шевця і гончаря. Всі вони потрапили в пастку до старого Єзекиїла і гризлися боргами, яких не могли погасити., їхнє життя було в руках у злодія. Всім їм учень узявся підмести крамнички, попросивши мізерну плату: апельсин, жменьку тирси, три цвяхи, жилетку, шнурки для черевиків, глиняну миску... Коли він кінчав роботу і вручав господарям знайдене золото, ті давали вдвічі більше, ніж він просив. Тож коли хлопець опівночі повернувся до крамниці, він аж згинався під вагою подарунків, та ще й був одягнутий і взутий у все нове — чистий, свіжий і гарно зачесаний, наче щойно зрізана гвоздика. Старий вирячився, побачивши у нього в руках табурет з оливкового дерева, кошик з апельсинами, глечик з олією, свічки...
—    Що ти там приніс? — запитав він.
—    Плату за роботу.
Старого вразило те, що учень не попросив плату грошима, однак він стримався, нічого не сказавши.
Так вони й полягали — старий у ліжко з набивним матрацом, а учень — долі під сходами, поклавши в голови мішечок з тирсою.

II
Наступного дня старого Єзекиїла чекала найбільша і найприємніша несподіванка в його житті: крамниця обернулася на справжній прохідний двір. Найпершим рано-вранці прийшов різник.
—    Добридень, пане Єзекиїле,— привітався він.— Я прийшов віддати вам борг.
І з цими сливами виклав усе, що завинив лихвареві. Старий зачудовано слухав дзвін золотих монет, які падали на прилавок. Коли різник скінчив відраховувати, старий розгублено заморгав:
—    Але, як це? Ти що, спадщину отримав?
Різник повернувся до нього спиною і гордовито вийшов із крамниці. Старий провів його до дверей і, вклонившись, промовив:
—    Ви ж бо знаєте, сеньйоре різнику, що завжди, як потрібна буде моя допомога...
—    Хай мене Бог береже від такої допомоги! — урвав його різник.— Ти ніколи більше не побачиш мене, старий негіднику. Можеш бути певен.
Учень розсміявся, а старий пригрозив йому кулаком.
—    Підмітай, ледащо! — крикнув він.
Учень почав підмітати, а невдовзі покликав господаря:
—    Погляньте, що я знайшов, Господарю.
У старого тьохнуло серце, і він, наче прудконога лань, перестрибнув через прилавок, забувши про свій ревматизм. Як і сподівався, під полицями лежала купа золотих монет.
—    Звідкіля вони тут узялися? — радісно гикнув він.
—    Звідтіля! — показав учень на підлогу.
Старий кинувся до золота, напхав собі кишені й побіг сходами нагору. Від збентеження він аж сопів. Невдовзі завітав пекар.
—    Я прийшов віддати борг.
Так само, як і різник, він кинув на прилавок золото і, перш ніж ошелешений Єзекиїл отямився, додав:
—    Тут усе, що я завинив. Більше ноги моєї в тебе не буде, підлий скнаро!
Ледь устиг старий піднятися сходами, щоб сховати золото, як знову задзеленчав дзвіночок на дверях.
Прийшов тесля. За ним — кравець, коваль, продавець фруктів, швець, гончар... Одне слово, всі сусіди-боржники. Старому довелося тільки бігати туди й назад сходами, він дванадцять разів губив капці й тремтів, як осиковий листок.
Коли день скінчився, старий лихвар від хвилювання аж занедужав.
—    Приготуй мені чашку липового настою, я хочу лягти,— наказав він учневі.
Хлопець усе зробив і вкутав господаря в ліжку.
—    Підеш підмітати до сусідів? — поцікавився той.
—    Ні. Вчора я добре заробив,— відповів учень і вклався під сходами.
Тієї ночі старий майже не спав. Йому все марилися дублони, дублони, аж серце вистрибувало з грудей —кілька разів він сідав на ліжку і кликав учня, щоб той приніс йому води.
Одначе наступний день виявився ще дивовижнішим. Після того як учень підмів і вручив старому нову купку золота, ніхто до вечора так і не з'явився в крамниці. Ні завтра, ні післязавтра. Скнара був дуже здивований.
Невдовзі у нього скінчилися продукти, і тоді, поклавши в гаманець трохи грошенят та взявши кошик, він вирушив у селище. Тепер йому нічого не приносили, бо ніхто нічого не був винен.
Перш за все старий пішов до різника. Та щойно його побачили діти, як почали кричати:
—    Зла людина, сюди йде зла людина!
Дружина різника вискочила з мітлою і бігла вздовж вулиці за старим, викрикуючи:
—    За все золото на світі ти не одержиш і унції м'яса з нашої крамнищі! Геть, геть звідси, хай тобі продають інші, проклятий лихварю!
Украй невдоволений, не розуміючи, чому за золото його не шанують, старий попрямував до будинку пекаря. Але той, помітивши його, замкнув двері пекарні, а дружина пекаря, визирнувши у вікно, щосили закричала:
—    Геть звідси, негіднику, геть! За все золото на світі ми не дамо
тобі й грама нашого хліба!
Старий пішов до фруктової крамниці, й там првторилося те ж саме. І у вугляра, молочника, продавця яєць... Усі грюкали дверима в нього перед носом і кричали:
—    За все золото на світі ми нічого тобі не продамо, негіднику!
Старий повернувся, додому такий ошелешений, що не міг збагнути,
чи це йому сниться, чи відбувається з ним насправді.
Він помирав з голоду, аж тут побачив, як учень під сходами нарізав собі'скибки хліба і смачно уминав їх.
—    Віддай мені хліб! — наказав він, погрожуючи ціпком.
Хлопець віддав, і старий жадібно почав його жувати.
Відтоді життя старого крамаря різко змінилося. Одногодая жителі селища зібралися на площі, переповідаючи один одному, як їм пощастило. Вони присяглися, що жоден із них не завітає більшу до крамниці старого Єзекиїла. Тепер у них справи завдяки учневі знову пішли вгору.  
Як і раніше, всі почали чесно торгувати між собою. В селище повернулася радість.
Прийшла весна, діти бігали гратися на річку, весело щебечучи. Вони пробігали повз вікна старого скнари, який заслаб від люті. Він давно б сконав із голоду, якби учень не ділився з ним харчем, який йому турботливо приносили жителі селища.
Щодня по хлопця забігали діти й кликали:
—    Ходімо з нами гратися на річку!
Там, біля золотистої води, вони частували його хлібом, фруктами, сиром, пирогами. Учень непомітно ховав половину в кишені, бо діти казали:
—    З'їж це тут, із нами, а то злий старий відбере в тебе все.
А старий занедужав — не так від голоду, як від люті й болю. Щодня учень приносив йому пригорщу золотих монет, і, зрештою, їх зібралося стільки, що старий уже й не лічив.
Якось він не зміг більше підвестися з ліжка й покликав учня:
—    Приготуй мені чашку липового настою.
Учень швидко виконав прохання — липа в полі, вода поряд. Був сонячний день, і коли учень зайшов до кімнати старого й побачив, як той змарнів і посмутнішав, не стримався й спитав:
—    Ти ще не зрозумів уроку, господарю?
Тут прилетіли ластівки й почали класти на віконну лутку пшеничні зерна, які старий брав тремтячими руками й кидав у рот. Сльози покотилися в нього з очей, і він мовив:
—    Так, я все зрозумів, мій добрий учню. Гроші потрібні, бо так уже влаштований цей світ. Але самі по собі вони нічого не варті, цінне те, що на них купуєш.
Старий так довго плакав, що в нього з очей спала полуда егоїзму, яка його засліплювала. Він пригорнув учня і сказав:
—    Ти єдиний, хто пожалів мене. Я був злодієм і справедливо заслужив покару. Хто ти? Хто тебе до мене прислав?
—    Я — єдиний добрий вчинок у твоєму житті,— відповів учень.— Пригадаєш, як одного разу ти проходив повз смітник і побачив дітлахів, що збиралися спалити, стару ляльку? То була дерев'яна лялька, з побитою міллю перукою, без ноги й очей. І ти сказав: «Не спалюйте цієї ляльки, я її у вас куплю». Ти дав їм кілька монет і забрав ляльку. А потім змайстрував їй ногу, вставив очі й повісив ляльку на стіну.
Тут старий його впізнав. Руда чуприна, дивні чорні оченята, що були нічим іншим як чорними агатовими ґудзиками.
—    Ти і є та лялька! — вигукнув він.
Цієї миті раптом закричали й спурхнули з віконної лутки ластівки.
Сонце заступила хмара, і старий заплющив очі. А коли розплющив їх, то побачив, що тримає в руках брудну ляльку, яка витріщається на нього своїми очима-гудзиками. Приголомшений, він не міг повірити в те, що сталося.
Тут почулися кроки на сходах — то прийшли діти ремісників. Один із них приніс старому хліба, другий — масла, третій — молока...
—    Мій батько дізнався про вашу хворобу і простив вам,— заговорили вони в один голос.
Діти нагодували старого, сіли поруч і стали його доглядати. Щодня вони приносили йому квіти й розповідали казки. А старий повсякчас Тримав у руках ляльку і почувався таким щасливим, що вирішив почати нове життя.
Так сталося. Коли прийшло літо, старий підвівся. Діти стерегли його крамницю і все чекали, коли він зможе піти на луку. Люди простили крамареві.
Але найменший із дітлахів якось вихопив у старого з рук ляльку і дременув. Старий відчув страшний біль у серці й кинувся за хлопцем. Та побачивши, як той радів ляльці, облишив його. Хлопчик побіг до річки, а коли настала ніч, старий поцікавився:
—    А де ж лялька?
—    Я її загубив, — відказав малий.
Старого охопила страшенна, хоч і приємна, втома. Він заплющив очі й промовив:
—    Мені більше не потрібна крамниця, я дарую її вам усім.
Відтоді жителі селища сперечалися за право надавати старому притулок у своєму домі. Він пороздавав усі гроші, не лишивши собі й сантима. Всі називали його дідусем, він гостював по одному дню в кожного зі своїх сусідів, де за ним доглядали і вручали подарунки.
Діти дуже любили його і брали з собою на луку. А взимку сідали навколо нього біля гарячої грубки. Він почувався дуже щасливим, але ніяк не міг забути тої дерев'яно пяльки і часом зітхав, думаючи про неї.
Так минули зима, весна, літо... Якось восени старий пішов до річки й сів на береза. Він дивився на воду, в якій вигравало сонце. Виблискування червоного й золотавого листя засліпило Старого. І раптом він побачив свого учня, котрий простягав йому руку.
—    О, ти тут, мій Добрий Вчинку! — радісно вигукнув він. І дав себе повести осяйною дорогою, з якої ніколи більше не захотів вертатися.

БОЖЕВІЛЬНЕ ЛОША
Казка-притча
Високо в горах, біля лісу, жили табуном дикі коні. Вожака звали Яр. Це був розумний і дужий кінь, з білою гривою й вогнистими чорними очима. Він мав у табуні багато синів, яких дуже шанували всі коні. Ще б пак — одного дня котрийсь із них мав очолити табун замість батька.
Найменший із Ярових синів народився в ніч, коли зійшов круглий жовтий місяць. Його матір'ю була молода кобила Зіра. Щойно зійшло сонце, і Зіра змогла як слід роздивитися свого первістка; вона так ним запишалася, що, не гаючи й хвилини, поквапилась привести його на очі Ярові і всьому табунові.
Одначе Яр, на противагу Зірі, не був гордий і задоволений синочком. Він прискіпливо роздивлявся його своїми лякливими очима й, зрештою, мовив:
—    Він у тебе божевільний, Зіро. Ти зазнаєш із ним чимало лиха.
Сказавши це, Яр труснув довгою білою гривою і, повернувшись, попростував геть у супроводі Зара, свого бундючного старшого сина.
Коли інші кобили, які щиро заздрили Зірі за її молодіть та вроду, а над усе — за рідкісну золотаву шкіру, почули й побачили таке, то й собі повідверталися від неї, пирснувши:
—    Божевільне Лоша! Яка ганьба!
І жоден із коней не виказав такої пощани до первістка Зіри, як до решти Ярових синів.
Зіра відчула страшну прикрість, але водночас і палку любов до, синочка; наблизившись до нього, вона торкнулася губами його шиї та вух і, обдаючи диханням, мовила:
—    Якщо божевілля відбивається в твоїх очах, то я люблю це божевілля.
Відтоді Зіриного первістка називали не інакше як Божевільне Лоша. Він був красунчиком, але в його очах відсвічував місяць, і решта жеребчиків глузували з нього й не гралися з ним. Часто вони пускалися переслідувати його, охопленого жахом, адже він був у табуні найменший і ще похитувався на своїх нетвердих, але довгих ніжках. Усі вони, а передусім Ярові сини, вигукували:
—    У нього місяць світиться в очах! Яке божевілля, яка ганьба!
Вони навчилися цього від матерів.
Отак і звик Божевільне Лоша блукати сам-один.
Тим часом настали холоди, вітер зривав із дерев листя — жовте, рожеве, червоне. А що Божевільне Лоша ніколи раніше не бачив, як летить листя, то, сповнений цікавості, пустився за ним навздогін, наче то були метелики чи якісь невідомі пташки. Так він вибіг на протилежний бік лісу і побачив внизу, в долині, людські будинки. Божевільне Лоша дуже здивувався й того ж таки вечора спитав у матері:
—    А хто живе там, де кінчається ліс? Я бачив щось дивне.
Зіра спохмурніла й відповіла:
—    Синку мій, ти зайшов надто далеко. Там, унизу, живуть люди, яких ти мусиш уникати.
—    Чому?
—    Бо щовесни вони полюють на нас із мотузками, зашморгують нам петлі на шиї, тягнуть до своїх селищ і таврують спини розпеченим залізом. Завжди тікай від людей, бо ніколи невідомо, що в них на думці.
Божевільне Лоша дуже зацікавили люди, але він нікому нічого не сказав про це, навіть матері.
Щодня приходив туди, звідки було видно яскраво-червоні та сині дахи селища, огороджені поля, золоту маківку церкви і чувся дивовижний, як для незвичного вуха лошати, дзвін. Мало-помалу він підступав дедалі ближче до селища.
Ховаючись за останніми буками, Божевільне Лоша довго спостерігав за чабаном з отарою овець, а одного разу побачив хлопця, котрий ішов і насвистував пісеньку.
Йому так сподобався той хлопець, що він не стримався і розповів про нього Зірі. Мати сумно відказала:
—    Ти можеш за ними спостерігати, якщо вони тобі так до вподоби. Але ці хлопці виростають і стають чоловіками, часом гіршими за хижих вовків. Божевільне Лоша, синочку, не ходи більше на той крутосхил. Ти ще такий чистий, як джерельце, і нічого не знаєш.
Однак Божевільне Лоша знову не послухався матері й повернувся туди, де жили дорослі люди та їхні діти.
Час минав, маленькі жеребчики підростали, але ніхто не любив і не слухав Божевільного Лошати, крім Зіри. Він став самітником, розмовляв лише з деревами, вітром, квіточками, пташками та вересом. Струмок тікав, наляканий його великими золотавими очима, тростини на березі, забачивши його, тремтіли. Нахиляючись одна до одної, вони шепотілись:
—    Бідолаха, Божевільне Лоша.
Якось біля лісу стали табором вуглярі. Смагляві, з чорними блискучими очима, що нажахали Божевільне Лоша. Сховавшись у заростях глоду, він стежив, як вуглярі пили вино і розкладали великі вогнища, на яких підсмажували дичину. Під мерехтіння полум'я вони переповідали різні історії, що викликали в Божевільного Лошати то страх, то сум, а то й незбагненну радість. Відчуваючи, як у нього холоне серце, він пустився навтьоки, а вуглярі, зачувши цокіт копит, загомоніли:    
—    Чуєте? За нами хтось стежить. Чи не сатана часом?
Божевільне Лоша ніколи не чув про сатану, тому вирішив, що йдеться про нього.
Одного дня Божевільне Лоша побачив Вуглярчика. Той був зовсім малий, не мав ні батька, ні матері. Ніхто його не любив, а всі тільки били, шпетили, віддячували за роботу черствою скоринкою і грубістю. Вуглярчикові лишали найдальше від вогнища місце, найважчу роботу і найгірший харч. Лише наївшись досита, вони дозволяли йому вимочити скоринкою соус, хоча впольовували зайців, куріпок, перепілок, а якось навіть кабанчика.
Для нього не було місця і в куренях, де вони спали. Єдине, що він мав у цьому світі, то це стару накидку, яку весь час носив на-плечах. Він загортався у неї вночі й лягав біля приску; там його і заставали на світанку перші дрозди й останні світлячки. У Вуглярчика була кучерява чуприна й люті очі вуглярів, але величезна родимка біля правої повіки просто зачарувала Божевільне Лоша.
«Родимка Вуглярчика— це сестра вечірньої зорі»,— сказав він подумки. Він дуже любив цю велику і сяйливу зірку, що першою з'являлася на вечірньому прузі.
Отак і пройнявся Божевільне Лоша приязню й співчуттям до бідолашного Вуглярчика, якому вирішив стати другом.
Якось Вуглярчик піднявся до верхів'я річки. Він далеко відійшов од табору і був такий веселий, що почав насвистувати. Та пісня нагадала Божевільному Лошаті хлопчину, якого він колись бачив у селищі; він так зрадів, зачувши її, що вийшов зі своєї схованки й забасував перед Вуглярчиком.
Хлопець аж рота роззявив від здивування. Тоді Божевільне Лоша наблизився до нього, покрутив шиєю, показавши свою довгу гриву, і торкнувся губами хлопчачих рамен, наче примовляючи:
—    Повір, хлопче, я твій друг.
Раптом Вуглярчик обхопив рухами жереіічикову шию, і Божевільне ЛЬша, відчувши ці маленькі хижі руки, які ніби обпекли його, перелякано заіржав і пустився навтьоки. Він був так нажаханий, що дві доби блукав далеко в горах, не підходячи до табуна та матері. Його , переслідував спогад про ті пазуристі, мов лапи хижака, руки. Пригадалися слова Зіри, і він затремтів, як осиковий листок.
На третій день яскраво світило сонце, хоч був уже кінець жовтня, і Божевільне Лоша пішов до табору вуглярів, мріючи зустріти Вуглярчика й сказати йому: «Я твій друг».
Поки він розглядав клуби диму над табором і кучугури землі там, де випалювали вугілля, із чагарника вийшов Вуглярчик, наче чекав на нього. Його чорні очі так люто світилися, що паралізували Божевільне Лоша. А Вуглярчик став перед ним, нахилившись уперед, розставив ноги й по-хижацькому розчепірив руки. Божевільне Лоша обсипало морбзом, коли він побачив, як ті руки виграють на сонці —на них падали відблиски червоного осіннього листя, й від того вони здавалися заплямленими кров'ю.
Вуглярчик почав спокійно і ніжно висвистувати. Його трелі, наче маленькі свистячі змійки, і|аповзали у вуха Божевільного Лошати. Вуглярчик підступив до нього і раптом скочив верхи, уп'явся нігтями в шию, а п'ятами тусонув під боки. Цього разу Божевільне Лоша відчув жорстокий біль. Та найболючіше було на серці, й він подумав: «Я залюбки покатаю тебе, Вуглярчику, тільки не стався до мене кепсько, я твій друг».
Але хлопець дряпав його, приострожував, наче колов чотирма списйми.
Мало-помалу, відчувши слухняність Божевільного Лошати, Вуглярчик послабив свій тиск. Він спрямував жеребчика між кущів вересу на гірську стежку і спинив його під скелею біля джерела. Над водою рясно рйсли хрінййця, червоні суничні деревця та вогненні мальви — всі вони зачудовано спостерігали. Скелі також були здивовані, а вітрець, злетівши до них, зітхнув:
—    Бідолашне, Божевільне Лоша.
Вода джерелилася з-під споду скель, заливаючи землю сльозами. І верес, укритий росою, теж ніби ридав. Але Божевільне Лоша нічого того не помічав, промовляючи подумки: «Вуглярчик — мій друг».
Утомившись скакати верхи, хлопець кинувся в траву, а Божевільне Лоша роздивлявся його своїми круглими медвяними очима.
Аж раптом він почув удари сокири й, скинувши голову, вдихнув чоловічий дух. Його охопив жах, і, не в змозі себе опанувати, він утік в гори.
Одначе спогад про того, кого він вважав своїм другом, знову штовхнув Божевільне Лоша на пошуки. Та він ніде не міг зустріти Вуглярчика і засмучено блукав між деревами. І от коли він уже майже не чекав, хлопець раптом стрибнув йому на спину, підступно й хижо, наче вовк. Цього разу Вуглярчик мав мотузок, про який казала колись Зіра, і накинув його на шию жеребчикові. Божевільне Лоша смикнувся було втекти, але на кінці мотузка був зашморг, що здушив йому горло.
Божевільне Лоша вкляк на місці, а Вуглярчик грубо розреготався, і той регіт болюче обпік жеребчика.
«Навіщо ти так поводишся зі мною, Вуглярчику? — спитав по-думки жеребчик.— Хіба не розумієш, що я твій друг?»
З очей у нього покотилися сльози, закапали в джерело, заблищали на зелених заростях хрінниці, й маленькі паростки загомоніли між собою:
—    Божевільне Лоша!
Вуглярчик спрямував жеребчика в гори, під крони буків. І той слухняно трюхав, сповнений смутку.
«Колись йому! відкриються очі,— розмірковував Божевільне Лоша,— тоді він поставиться до мене, як до друга».
Але серце хлопця згрубіло від постійного биття та образ, йому були незнайомі добрі почуття, він не розумів значення слів «любов» чи «друг».
Вуглярчик привів Божевільне Лоша до своєї схованки в печерах. Ніхто, крім нього, не знав того місця, і поки він ламав кущі чисту й вересу, то аж скреготав зубами од чорних думок. Хлопець прагнув лише одного — помститися за всі вчинені йому кривди.
Відтоді він не знімав мотузка з шиї Божевільного Лошати. Тримав його припнутим у печері й лише на світанку або місячної ночі виводив попастися. Сидячи верхи, Вуглярчик приострожував жеребчика п'ятами й так знущався, як це спізнав на власній шкурі.
Божевільне Лоша слухався його, але думка про втрачену волю краяла серце. Ночами він згадував свою матір, лісових друзів: коників, світлячків, чорних дроздів і кущики вересу.
Так чи так, але він якнайприязніше дивився на Вуглярчика і прагнув переконати його, що не бажає нічого, крім дружби й доброго ставлення.
Минув час. Настала весна, лука вкрилася блакитними, жовтими й білими квітками.
Шипшина розкрила свої рожеві пелюстки, сповнивши повітря пахощами. Всі гірські вершини залив цей аромат, а з далеких мандрів повернулися ластівки, зелені й чорні метелики, чорні дрозди. Вони принесли новини:
—    Божевільне Лоша, твоя мати просить тебе покинути Вуглярчика й зійти в долину. Вона щоночі ішаче й чекає тебе під старим камінним дубом. Вона благає: «Перекажіть моєму бідолашному Божевільному Лошаті, що той хлопець злий і ніколи не оцінить його доброти».
Божевільному Лошаті не складно було втекти, бо дуже легко він міг ошукати недосвідченого Вуглярчика. Одначе його утримувало біля хлопця щось більше, ніж простий мотузок, отож він відповів:
—    Ні, я потрібен горопашному Вуглярчикові. Я єдине, що він має в цьому світі. Колись він зрозуміє мої почуття, і ми станемо друзями.
—    Божевільне Лоша! — кричали йому засмучені ластівки й метелики. Чорні дрозди сердито сшвали, а світлячки проливали сяйливі сльози.
Наступного дня прилетіли синюваті граки й загукали:
—    Вже зацвіла ожина, Божевільне Лоша, і Зіра послала нас переказати, щоб ти покинув Вуглярчика! Хіба не бачиш, як він стає лиховісним чоловіком? Він вийшов із хлопчачого віку, а з дитинства пам'ятає лише стусани та приниження.
—    Ні, ні,— відповідав Божевільне Лоша.— Єдине, що є у Вуглярчика на цьому світі, це я.
Сповнений смутку, він прагнув, щоб Вуглярчик зрозумів його почуття, і ця надія додавала йому сил.
Як і попереджала Зіра,ж одного ясного весняного дня чоловіки з мотузками та залізними таврами піднялися в гори, шукаючи дикий табун. У хмарі пилу, роззолоченого променями ранкового сонця, вони переслідували коней. Вуглярчик почув їхні голови й, скочивши верхи на Божевільне Лоша, спрямував його у схованку, звідки можна було все бачити.
Унизу, в долині, було видно, як, огорнуті хмарою пилу, розпачливо іржучи, марно намагалися втекти Яр із синами, кобили, жеребці й лошички. Люди накидали їм на шиї аркани й тягли до вогнищ. Божевільне Лоша відчув жах перед людьми, коли почув іржання Яра та його братів.
Із завмиранням серця він дивився вниз, бо любив свою матір і не хотів побачити, як її полонять. Усіх коней люди підтягли до вогнища, примусили їх пдігнути носи и, розпікши до жару тавра, поставити на спині їм відмітини. Потім коней потягли в долину, і тільки дим та смуток лишилися в повітрі.
Божевільне Лоша не зміг більше стримувались і пустився вскач, хоч як Вуглярчик намагався йому завадити.
Коли Божевільне Лоша підбіг до вогнищ, він скинув голову й довго іржав, кличучи матір. Одначе вона не з'явилась, лише ворони пролетіли неквапом над ще гарячими жаринками в клубах чорного диму і прокричали:
—    Твоя мати пішла зі світу з останнім снігом, Божевільне Лоша! Вона так побивалася за тобою, що не змогла більше жити. Тепер вона разом із корінням дубів та буків угамовує спраагу з глибинного джерела. Ти більше її ніколи не побачиш, неборако Божевільне Лоша, через своє безглузде бажання служити Вуглярчику!
Божевільне Лоша відчув гострий біЛь у серці й заплакав. Він не зважав на лють Вуглярчика, який його батожив, а тоді схопив одне із забутих чоловіками тавр, розпік його на вогні й приставив до спини жеребчика. Відмітина, що її він зробив у формі двох увігнаних у плоть кігтів, нагадувала початкову літеру його імені — «В»,— котре всі мусили запам'ятати. Вуглярчик підняв кулак і вигукнув:
—    Я помщуся землі й небу, людям і всьому живому на цьому світі!
Проминуло ще дві весни, й одного разу Вуглярчик здійснив свою помсту, про яку казав. Поки вуглярі спали в таборі, він прокрався до куреня ватага і вбив його. Тоді поцупив рушницю, кинджал, гроші, накидку, хутра і, скочивши на Божевільне Лоша, втік до далекої печери, що про неї тільки він знав.
Відтоді Вуглярчик верхи на Божевільному Лошаті наводив жах на всю місцевість. Він став найжорстокішим розбійником тих країв. Навіть вовки тікали, зачувши докіт копит Божевільного Лошати, на якому скакав Вуглярчик. Діти тремтіли вночі від страху, що в селище може прийіи жахливий розбійник Вуйіярчик. Не було людини, котра б не здригнулася, почувши його ім'я. Бандит Вуглярчик грабував селища і хутори, ферми й садиби. Подорожні уникали ходити поблизу гір, де Шн ховався, і всі розповідали про його жорстокість. А він тим часодеідрибрав до рук чимало коштовностей, на які підкупив інших хлопців, нещасних і принижених, зіпсованих і дурних. З них він збив зграю розбійників і став ще страхітливішим і ненависнішим. Божевільне Лоша був його конем, без якого Вуглярчик нічого б не здійснив.
Проте Божевільне Лоша лишався таким, як про нього казала Зіра; «Ти чистий, мов джерельце». Він думав: «Настане день, і Вуглярчик збагне, що є добро. Зрозуміє, що є зло. Тож хіба я можу кинути його зараз, коли всі його ненавидять, а я для нього — єдина надія?»
Вуглярчик став уже дорослим чоловіком, і родимка біля повіки розрослася майже на все чоло, викликаючи жах. Лише Божевільне Лоша вбачав у цій родимці давню вечірню зорю і казав подумки: «Він не може бути лихим, якщо має таку крайиву родимку на обличчі».
Кінець кінцем настав день, коли люди так розлютилися на розбійника Вуглярчика, що вирішили померти або знищити його.
Хоробрі юнаки озброїлися чим могли: рушницями, арканами, вилами, садовими ножами. Вони зібрались як на полювання і сказали:
—    Хіба б ми, такі спритні, не пішли гуртом на вовка? А розбійник Вуглярчик гірший за будь-якого вовка. Отож ходімо на нього і покладемо край з|ого злочинствам.
Вони придумали по-лисячому хитрий длан. І на світанку безстрашно вирушили. А коли люди перестають боятися смерті, то обертаються на велетів.
Хоробрі юнаки переслідували розбійників і всіх, одного за одним, знищили. Лишився останній, оточений зусібіч, як хижак, Вуглярчик верхи на Божевільному Лошаті.
Був зимовий день, гірські вершини вкривав сніг. Сіре небо випромінювало світло, а між темних стовбурів дерев пахло смертю. Тікати було нікуди, і, бачачи свій кінець, Вуглярчик уперше відчув страх. Його оточували люди, сніг, крики, крізь туман висвічувалися смолоскипи. Вуглярчик згадав своє дитинство, свої страждання і заплакав, затуливши обличчя руками. Але цієї миті Божевільне Лоша, який його любив, різко скинув вершнийа на сніг і зимові папороті й помчав чвалом до високих дубів примовляючи подумки: «Вони вирішать, що на мені сидить Вуглярчик».
Так і сталося — в тумані нічого не було видно, і люди подумали, що на коні тікає Вуглярчик. Всі вони з криками кинулися навздогін.
Коли Божевільне Лоша досяг вершини гори, його силует виразно вималювався на тлі блідого неба. Переслідувачі вистрілили в нього й поцілили. Тим часом Вуглярчику відкрився шлях до втечі— за спинами в юнаків він накивав п'ятами й урятувався.
Божевільне Лоша нерухомо застигло на вершиш гори, впавши на всі чотири. Невдовзі його оточили гнівні юнаки, які, роздивившись, вигукнули:
—    Та це тільки його кінь — Божевільне Лоша!
Вони добили його, бо не любили повільної агонії тварин.
Божевільну Лоша заплющив очі, й повітря сповнилося пахощами яскравих квіток шипшини — красивої лісової ружі.
«Як це так, що повернулася весна?..» — подумав він.
Висока гора навпроти завжди була огорнута туманом. Але раптом туман сповз, наче срібна завіса, і перед очима приголомшеного коня постала золотава вершина. Далеко внизу, в долині, було видно його гордовитих ь братів — стриножених, уярмлених, принижених. А на протилежному боці, в урвищі, біліло кістками кінське кладовище.
«Від усього цього я вже порятований!..»
Він гадав, що не зможе рухатись, але відчув себе легшим за хмаринку. Аж тут побачив Пастуха, такого вродливого, як ніхто. І почув його голос:
—    Візьми цю квітку, Божевільне Лоша. Це слово, яке я почув із уст Вуглярчика, коли він тікав.
Божевільне Лоша взяв квітку зубами й зрозумів те слово; воно означало: «Друг». А сам Вуглярчик тікав далеко внизу, наче чорний хробачок, що повз по землі. Він біг і говорив:
—    Виходить, я мав друга — лихо мені! Він був моїм другом, а я про те не знав.
Тут мовив Пастух:
—    Ходімо зі мною, Божевільне Лоша.
І він повів його на гірську вершину навпроти, де ніколи не жухла трава.


КАРНАВАЛІТО
Казка-притча
Жив собі хлопчик Бонго. Він працював помічником коваля і прокидався засвї-та, коли на темному небі ще мерехтіли зорі. Бонго мерщій збирався в кузню, щоб роздмухати горно, і вже не присідав до сніданку. Коваль був рудий, горбатий, рябий чоловік, обличчя якого перетинав рубець. Бонго все допитувався:
—    Скажіть-но, майстре, звідкіля у вас цей рубець?
—    То — робота піратів,— відповідав коваль. І поки Бонго, обливаючись потом, роздмухував повітряні міхи, він стукав по ковадлу і переповідав свої морські пригоди біля берегів Китаю.
Бонго подобалось слухати ті оповідки, хоча сільські хлопчаки, які підслуховували, сховавшись за дверима, дражнились:
—    Брехня, бреше! Брехун бреше — дурень слухає!
Коваль спалахував гнівом, кидався до дверей, тримаючи в руках розпечену залізяку. Діти розліталися хто куди, мов зграя сполоханих горобців, і вже звіддалеки на коваля летіло каміння й не вщухав регіт. А проте коваль добігав лише до тину, звідки кидав, погрожуючи кулаком:
—    Жалюгідні, нещасні створіння!
На його обличчі відбивався такий жаль, що Бонго якось не втримався й запитав:
—    Чому ви називаєте їх нещасними? Адже в них є батьки, дім, вони ходять до школи!..
Коваль підібрав Бонго, коли той був ще зовсім малим, тепер хлопець жив на горищі в кузні й працював із ранку до вечора, щоб заробити собі на хліб.
—    Ти далеко багатший за них, Бонго,— відказав коваль. І вперше додав: — Ходім їсти, синку.
Хлопця ніхто ніколи так не називав, і він відчув себе незмірно щасливим. Бонго жилося нелегко, одначе коваль ніколи не бив і не ображав його. Вони завжди ділили разом свою скромну трапезу, як справжні батько та син.
Бонго дуже любив слухати розповідь коваля про те, як він знайшов хлопця:
—    Якось повз наше село проїздив фургон із мандрівними лицедіями. Зелену луку всіяло червоне листя, бо кілька днів дощило і вже почалася осінь. Раптом я побачив якийсь клунок, залишений на дорозі, і вирішив, що то, можливо, одяг, їжа або якісь інші дрібниці, котрі тягають за собою мандрівні актори. Отож поквапився його розгорнути, а розгорнувши, відчув розчарування: там лежав маленький хлопчик у костюмі Арлекіна.
—    То був я? — запитував, осміхаючись, Бонго.
—    Так, ти. Я схопив тебе на руки, побіг навздогін за лицедіями і загукав: «Агов! Артисти! Ви щось загубили!» Фургон зупинився, з віконець повитикалися смагляві обличчя: «Що там? Золото? Срібло? Діаманти? Може, хліб і яблука?»
—    Ні, набагато дорожче.
У цьому місці коваль зупинявся, знаючи, що Бонго спалахне від захвату і перепитає:
—    Невже ви так сказали, майстре?
—    Саме так. Тоді показав їм хлопчика. То був ти. Але вони похитали головами і насупилися. «Хіба ця білява дитина може бути нашою? Ковалю, отямся! У нас волосся чорне, мов вороняче крило, тернові очі, а шкіра смаглява. Це дитя більше тобі пасує!» Затуливши віконця, вони вйокнули на коней і помчали геть,— хіба втримаєш? Я приніс тебе додому і залишив у себе. Вночі відітнув собі ножицями пасмо волосся і підніс до твоєї голівки. «У нього не таке золотаве волосся,— сказав я сам до себе,— але схоже скоріше на моє, ніж на волосся тих волоцюг».
—    А куди подівся костюм Арлекіна?
—    Не знаю... Він-бо справді був дивовижний — вигравав усіма барвами осені, наче зроблений із листя — зеленого, жовтого і червоного. Непомітно листочки відпадали, аж поки костюм геть щез.
—    А куди ж поділися листочки, майстре?
—    Думаю, що полетіли за вітром.
У ту ж мить почулися насмішкуваті вигуки дітей:
—    Брехня, брехня! Базіка бреше — дурень слухає!
Часто, коли Бонго приходив у село з кошиком, щоб скупитися, селяни гомоніли:
—    От лихий коваль! Це правда, що він тебе лупцює?
—    Ні, неправда! — відказував хлопець.
—    Лихий коваль. Це правда, що він тебе мордує?
—    Ні, неправда! — заперечував зі сльозами на очах Бонго.
З дитинства він бачив, що селяни недолюблювали коваля, і не міг збагнути чому, адже з ковалем йому велося добре.
Так чи так, селяни були змушені ходити до кузні, адже вона була єдиною на всю околицю. До того ж коваль був чудовим майстром.
Якось Бонго запитав:
—    Майстре, чому селяни так нас не люблять?
—    Справа в тім, Бонго, що ми — зайди. Невідомо, звідки ми прийшли. А селянам треба спершу обмацати річ, щоб повірити в неї.
—    Звідки ж ви родом, майстре?
Вперше коваль не вдався до чергової чарівної історії. Тільки ще зосередженіше заходився стукати по ковадлу, а Бонго не наважився перепитати.
Якось у листопаді селище огорнув густий і непроглядний туман. Люди виходили на ґанки з ліхтарями й перегукувались. На пагорбі перелякано іржали білі й вороні коні, мукали корови. Кури були якісь розгублені, а гордовиті півні, повсідавшись на тинах, сердилися, що ніхто не бачить ні їхніх багатобарвних хвостів, ні блиску золотавих очей.
Раптом пролунав вибух. Другий, третій... Через селище пробігли солдати, вигукуючи:
—    Тікайте, тікайте! Війна!
Сільські дядьки й тітки, репетуючи, заходилися складати свої манатки — матраци, посуд,— усе вантажили на вози, навіть свійських тварин. А зверху всідалися господарі з дітьми. В останню мить дехто ще втягував на воза собаку.
Туман густішав. Червоні вибухи, наче маленькі сонця, спалахували там і тут, і чорний дим огортав усе навколо. День став схожим на ніч, і все навкруг мало лише два кольори — чорний та білий.
Як завжди, Бонго сидів у кузні і роздмухував міхи. Туман застилав вікна і просотувався всередину. Бонго охопила тривога, що він не бачить коваля. Тільки в тумані чулися удари молота: гуп-гуп-гуп!
—    Майстре! — покликав він.
Коваль не відповідав, тільки так само застукав: гуп-гуп-гуп!
Бонго став хапати дрижаки й ледь стримувався, щоб не розплакатися. Знадвору почулись вигуки солдатів:
—    Тікайте! Війна!
Бонго визирнув з-поза дверей і побачив вогняні спалахи то з одного, то з другого боку, солдатів, коней, селян, вози — все кудись котилося, невиразне в тумані. На пагорбі пролунав вибух, викинувши стовп вогню. І от уже промчав чвалом останній кінь і прорипів останній віз.
Бонго покликав:
—    Майстре! Майстре!
Тої ж миті страшний вибух освітив усе довкіл, і кузня впала. Бонго був біля дверей і лишився неушкодженим, побачивши крізь клуби туману, як валяться стіни будинку. Він поліз на руйновище, розгрібаючи каміння, однак знайшов лише погасле горно, повне попелу,— і жодних слідів коваля.
Тремтячи від страху, Бонго присів на якийсь камінь. Невдовзі канонада пересунулась далі, й селище огорнула тиша. Туман також розвіявся, і Бонго побачив бліде сонце, наче світанкове.
Хлопець попростував сільськими вуличками. Будинки стояли замкнені й спорожнілі, деякі були напівзруйновані. Лише самотній білий півень із безглуздо настовбурченим гребінцем і палаючими очима походжав по майдану.
Бонго повернувся в кузню. Посеред попелища стояли міхи та ковадло, а із зруйнованої печі тягнувся вгору дим. Бонго сів на обпалену долівку, вкриту попелом та щебенем, і заплакав, бо ще ніколи не почувався таким самотнім. Він проквилив: «Усіх дітей забрали батьки, посадивши на вози! А мене? Ніхто не подбав про мене, єдина людина, яка мене любила,— зникла».
—    Не плач, Бонго! — почувся голос.
Звівши голову, Бонго побачив Арлекіна, який сидів на рештках печі. На ньому був барвистий костюм, що вигравав червоним, зеленим, жовтим, блакитним кольорами... Здавалося, той костюм ізшито зі стрічок, клаптиків тканини чи листочків — і не розрізниш. На тлі похмурого руйновища той костюм дуже вирізнявся.
—    Ти хто? — перелякано спитав Бонго.— Ти звідки?
—    Не бійся,— відповів Арлекін.— Дай мені руку.
Бонго, досі ще тремтячи, простяг руку — йому потрібен був справжній друг.
Арлекін підвівся і, тримаючи Бонго за руку, повів за собою. Проминувши руїни, вони невдовзі вийшли в поле.
Сонце знову сяяло, наче й не було війни, навколо вигравали барви осені. Стояв листопад — найкрасивіша пора в полі.
—    Як тебе звати? — насмілився запитати Бонго.
—    Карнаваліто,— відповів Арлекін.
Коли вони піднялися на пагорб, то побачили, що туман посунув далі. Сонце знову позолотішало, і все навкруг було дуже гарне. Бонго витер сльози й поцікавився:
—    Звідки ти тут узявся, Карнаваліто?
Замість відповіді Карнаваліто дістав із кишені губну гармошку і став награвати таку чарівну мелодію, що навіть птахи злетілися послухати. Тут були чорні дрозди з очима, як діаманти, солов'ї та скромні сірі пташки, що не відлітають на зиму. Всі вони захоплено слухали, й навіть Бонго забув про свій страх, самотність і смуток.
Так, не зупиняючись, вони помандрували полями. То тут, то там натикалися на спалені села, гнаних війною коней з розкуйовдженими гривами, загублених овечок, що розпачливо мекали, біженців на возах.
Бонго не раз зупинявся посеред дороги і просився поїхати з біженцями, але ті лише підганяли коней, наче були глухі.
—    Не журись, Бонго,— заспокоював його Карнаваліто.— Нащо тобі їхати з ними? Хіба ти не розумієш, хто ти?
Він підвів його за руку до річки і в зеленій, гладенькій, наче люстро, затоці показав віддзеркалення його обличчя. Сонце опинилося в них за спинами, й дві постаті відбилися у воді в золотих ореолах.
—    Поглянь-но, які мужні в тебе очі,— сказав Карнаваліто.
—    Я не бачу своїх очей,— зауважив Бонго.— Сонце світить іззаду, і я розрізняю лише тьмяний контур свого обличчя.
—    А от я,— так, бачу твої очі! Це очі хлопця, з яким не може статися лиха.
Бонго повірив його словам і промовив:
—    Ай справді! Я нічого не боюсь.
—    Ходи за мною, я приведу тебе туди, де панує мир,— сказав Карнаваліто.
На березі річки вони знайшли покинутий кимось човен і скористалися ним. Кожен сів на весла, і так вони перетнули річку.
Але на другому березі ще не було миру. Такі ж самі спалені будинки, сплюндровані поля, над якими кружляли чорні круки.
—    Я вмираю від голоду,— поскаржився Бонго.
Дорогою біг чоловік із кошиком фруктів. Бонго кинувся за ним і став смикати за піджак, благаючи:
—    Прошу вас, добродію, дайте мені хоч яблучко! Але той чоловік, з очима як буравчики, відповів:
—    А ти мені що даси? Міняю яблуко на золото.
—    У мене немає золота. Я хочу їсти,— мало не ридаючи, пробель котів Бонго.
Чоловік відштовхнув його і побіг далі узбочиною. Карнаваліто поклав руку на плече Бонго і сказав:
—    Ти не голодний, Бонго.
Він дістав із кишені гармошку, і від музики, яку заграв цього разу, сполохані круки полетіли геть, а Бонго забув про голод.
Невдовзі вони надибали парості ожини, всіяні чорними, блискучими ягодами. Карнаваліто і Бонго назбирали ягід і стали ділити.
—    Ця тобі, ця мені.
Так усі й з'їли. Але Бонго не помітив, що Карнаваліто тільки вдавав, ніби їсть свої ягоди, залишаючи їх усі для хлопця.
Вони підійшли до селища, що дотлівало. Довкола валялися уламки цегли, обпалене каміння й черепиця. Скрізь панував смуток. Вціліло лише одне дерево, вкрите золотим листям, наче золотом.
—    Хіба не дурноголовий той чоловік? — зауважив Карнаваліто.— Тут таке багатство, а він не знає!
Карнаваліто потрусив дерево, і на них сипнув такий осяйний дощ, що геть змив увесь смуток. Бонго радісно сміявся, потім втомився і присів на камінь. Раптом він помітив, як із-за тину визирнуло чиєсь перелякане обличчя. Бонго знову затремтів і хотів був накивати п'ятами. Але Карнаваліто схопив його за штани й утримав:
—    Куди це ти, Бонго? Чого злякався? Збагни, де ми з тобою, там немає страху.
Карнаваліто знову видобув свою гармошку і став грати мелодію, що була наче привітання сонцю в полі, яке зійшло, освітивши руйновище, птахів, зелених метеликів і цикад.
І знову з-поза поламаного тину визирнуло обличчя. То був худющий хлопчина з великими блакитними очима. Весь закіптюжений, босий, він підступив до них ближче і зачаровано слухав гру Карнаваліто, а коли той скінчив, поцікавився:
—    Куди ви йдете?
—    Ходімо з нами,— запросив Карнаваліто.— Візьми за руку Бонго, ми йдемо в Країну Миру.
—    Стривайте,— зупинив їх блакитноокий хлопець,— тут ховаються ще двоє, перелякані більше, ніж я. Ми не можемо їх кинути.
Він підвів Бонго і Карнаваліто до руйновища і, приклавшись губами до отвору в стінці, гукнув:
—    Вилазьте, не бійтеся!
Почувши шурхіт — так шарудить вітрець у шпаринах,— і з-поміж каміння з'явився інший, ще менший хлопчик, що натягнув штани до самого підборіддя, та однаково вони теліпалися на ньому. Окрім штанів, на ньому не було нічого, а сам він був ще худіший і брудніший, ніж перший хлопчина. На руках він тримав чорного песика з лагідними оченятами, схожими на виноградини. Песик тремтів, мов осиковий листочок.
—    Чого ви тремтите, дурненькі? — здивувався блакитноокий.— Ці двоє вимели страх, наче попіл!
Хлопці назвали свої імена: першого звали Куко, другого — Кускурін, а собачку — Навуходоносор.
—    А тепер,— оголосив Карнаваліто,— ходімо зберемо скарби, щоб принести їх до Країни Миру.
Він підібрав золоті листочки й розподілив їх між дітьми. Тоді повів друзів у засіяне поле, де лежали покинуті й заіржавілі плуг і мотики. Зерно було розкидане недбано, земля там і тут узялася тріщинами. Карнаваліто підібрав кілька зерняток і дав дітям.
—    Бережіть їх,— сказав він.— Це великий скарб.
Діти все зрозуміли й обережно поклали зернятка в кишені, де вже лежало золоте листя.
Навуходоносор заскиглив, бо насправді був найбільшим серед ниа боягузом. Карнаваліто видобув гармошку, заграв, і лише тоді Навуходоносор весело побіг на чолі гурту.
Так вони проминули поля й покинуті села, зруйновані, чорні від диму. І скрізь Карнаваліто знаходив щось цікаве: то зламані пшеничні колоски, то маки, то замерзлу й сумну троянду серед паростів ожини, то коника, що зажурено цвіркотів серед руйновищ...
—    Сховайте,— казав Карнаваліто,— бо ні люди, ні холод не змогли цього знищити.
Діти слухались Карнаваліто, а він, коли в їхні сердечка закрадалися страх і втома, грав на гармошці, й діти відразу ж про все забували й посміхались.
По дорозі до них приєдналася ще дівчинка з довгим, рівним волоссям рудого кольору, яка тримала в руках свою ляльку. Дівчинку звали Тіна, а ляльку — Тініна. Так само, як Бонго, Куко, Кускуріна з Навуходоносором, жорстокі й безсердечні люди покинули її в селі.
А ще до мандрівників приєдналися безліч собачок, пташок, метеликів, цикад, світлячків і сонечок, які, побачивши й почувши дітей, зрозуміли, що з ними повернеться весна.
В одному селі діти помітили в стайні покинутого жеребчика, який сумно іржав, бо його не відв'язали й він не міг утекти. Карнаваліто, діти й собаки повідкидали каміння й уламки дощок і випустили жеребчика, який вдячно потерся об кожного шиєю. А тоді став так радісно вистрибувати, що всіх дуже розсмішив.
—    Ходімо з нами, жеребчику,— покликав Карнаваліто.— Ми несемо великі скарби в Країну Миру.
Ось так, виспівуючи, пританцьовуючи, смакуючи ожиною і збираючи різні диковини на полях і в покинутих селищах, вони підійшли до міської брами.
Ставши на пагорбі, мандрівники оглянули місто. Карнаваліто сказав:
—    Це сумне й сповнене жаху місто. Ходімо пошукаємо, хто хоче вирушити з нами в дорогу.
Друзі зайшли в місто. І принесли з собою стільки радості, що за ними темними й похмурими вулицями наче тягнувся золотавий промінь, схожий на вогняний хвіст зірок, що падають.
Місто було сіре й похмуре. Порожні вітрини, зачинені двері й вікна. І скрізь оголошення: «Нема», «Скінчилося», «Зачинено». Сям-там траплялися покинуті екіпажі, а на вуличному розі час від часу чувся шум міського джерела. Нікому було закрутити воду, що била з-під землі.
Мандрівники мали такий веселий і задоволений вигляд, що назустріч їм відчинялися двері й вікна, з яких визирали похмурі й насуплені люди, бліді від страху, люті чи себелюбства.
—    Куди ви простуєте, божевільні! — гукали вони.— Чому співаєте й радієте, коли навколо печаль і жах?
Діти відповідали:
—    Неправда, нема ні печалі, ні жаху. Не бажаєте піти з нами? Ми йдемо зі скарбами до чудового краю.
—    Із скарбами? Якими? — відразу спалахували очі в городян. І вони підступили до дітей, ховаючи за спинами ножі та палиці.
А діти показували свої скарби: колосочки, зерна, соняшники, маки, шипшину, плуг, іржаві мотики, річкову рінь, пташок, метеликів, а також маленького цвіркунчика, що встиг вивчити всі пісеньки Карнаваліто.
Люди кривились і кидали:
—    Брехун бреше — дурні слухають!
Бонго тоді згадувалися вигуки сільських хлопчаків, коли коваль розповідав про свої морські пригоди й про те, як знайшов хлопця на дорозі.
Зустрілися їм також безпритульні хлопчина й дівчинка. Вони блукали під сонцем у лахмітті серед брухту, битої цегли й хмизу. В руках тримали миски, сподіваючись, що хто-небудь їм щось подасть.
—    Підете з нами? — запитав Карнаваліто. Він сів на зруйнований мур і витяг гармошку. Сонце освітило його, і тоді вбрання на ньому так засяяло, що хлопці, дівчинка й заблукалі собаки зачаровано повитріщались. А коли Карнаваліто скінчив грати, всі пішли слідом за ним. І навіть двоє безпритульних забули свої миски на осонні.
Дехто з чоловіків і жінок загукав:
—    Брехня! Брехня! Брехня!
Вони хотіли були побігти за ними з дрючками. Та тут Карнаваліто заграв, і золотавий серпанок, що завжди клубочився навколо його гармошки, опустився за останнім хлопчиком. Чоловіки й розлючені жінки розтанули, і їхні голоси підхопив вітер, там, позаду.
Отак дитяча компанія вийшла на другий кінець міста, де виднілися руїни будинку, що був, судячи з усього, великим і багатим. Колись там ріс також величезний парк, де лишились повалені дерева.
Учепившись за ґратки паркової огорожі, діти роздивлялися садибу. Навуходоносор навіть просунув свою чорну голову між ґрати, що відразу й собі зробили решта собачок, цвіркунчик, пташки й метелики.
На камінній лавці діти побачили чоловіка й жінку. Чоловік, спершись ліктями на коліна, затиснув голову кулаками. Жінка затулила обличчя долонями.
—    Що сталося? — гукнув Бонго.— Що з вами?
Чоловік підвів голову і дуже здивувався, побачивши дітей. Жінка прибрала руки від обличчя, що було мокре від сліз.
—    Ми все втратили,— зітхнув чоловік.— Ми найнещасніші в світі.
—    Що ви втратили? — спитав Бонго. І всі, навіть чорні дрозди, що звично скрізь голосно торохкотять, уважно прислухались.
—    Ми втратили будинок, гроші й землю,— відказав чоловік.
—    Землю? Отакої! — озвався Карнаваліто, вигулькнувши з-за дерева.— Землю не можна втратити.
Чоловік і жінка отетеріли, побачивши його. Жінка несміливо перепитала:
—    Ти так гадаєш?
—    Я впевнений у цьому,— відповів Карнаваліто. І, діставши гармошку, заграв. Хоч як це дивовижно, але жінка зрозуміла слова тієї мелодії і стала переказувати їх шепотом чоловікові.
—    Там співається: «Ходімте з нами до чудового краю, де незліченні скарби».
—    А мої скарби мені повернуться? — суворо спитав чоловік.
—    Безперечно,— запевнив Карнаваліто.— Б'юсь об заклад!
Якусь мить чоловік вагався, а тоді знову підпер голову кулаками.
Тут жінка сказала:
—    Ходімо! Що нам втрачати? Схоже, вони кажуть правду, бо вигляд у них щасливий.
Чоловік і жінка стали радитись між собою. І хоч діти й собаки все чули, однак нічого не зрозуміли. Нарешті дорослі підвелись і підступили до огорожі.
—    Скажіть, а ви що втратили? — спитав чоловік у дітей.
Ті перезиралися, не знаючи, що відповісти, бо ніколи нічого не мали.
—    Ми,— відповів Бонго,— йдемо до Країни Миру з нашими скарбами.
Це, схоже, задовольнило чоловіка, який поцікавився:
—    А зі мною і моєю дружиною ви поділитесь?
—    Так, вистачить на всіх,— відповів Карнаваліто. Він знову заграв, і діти рушили далі.
Подружжя ще хвильку вагалось. Та ось жінка пішла першою, а чоловік — за нею. І хоч вони трималися позаду, сповнені недовіри, однак ішли за рештою туди, куди їх вів Карнаваліто.
Проминувши місто, вони знову вийшли в поле. Земля була зранена, сплюндрована війною. Подекуди траплялися обгорілі вантажівки, валялася зброя, кинута солдатами, що тікали.
В одного з хлопчиків очі раптом холодно зблиснули, й він кинувся був підібрати гвинтівку чи кинджал. Та щойно простяг руки, як Карнаваліто знову заграв. Хлопець підвів голову і зрозумів музику, що промовляла: «Навіщо це тобі?»
Хлопець облишив зброю, приєднався до гурту і забув про ті залізяки й вогонь.
Дощового вечора мандрівники підійшли до великого рівчака. З одного боку земля була спалена, з обрубаним корінням, з обдертими деревами, що простягали до неба гілки, наче руки. З другого боку її огортав золотий серпанок.
—    Ну, от ми й прийшли,— сказав Карнаваліто.— На тому боці — чудовий край, багатий і мирний. Переходитимемо по черзі, так, як зустрічались. Першим підеш ти, Бонго, за тобою Куко, за ним Кускурін, Навуходоносор, далі Тіна й Тініна, жеребчик і цвіркунчик...
Так він усіх перелічив. Приголомшені, вони не наважувались переступити через рівчак. Раптом з'явилися круки з лютими очима, що наче сипали вогнем. Вони каркали:
—    Брехня! Брехня! Брехня! Все брехня! Ми летимо високо і все бачимо — в тому краї нема ніяких скарбів. Брехня! Брехня! Брехня!
Так само дощило, і всі хапали дрижаки. Здавалося, що радість зникла і лишилося тільки бажання плакати.
Чоловік і жінка, сповнені сумнівів, відійшли назад до спаленого дерева. На землі утворилися великі калюжі, наче брудні дзеркала, в яких відбивалися круки, що повторювали як луна:
—    Брехня! Брехня! Брехня! Брехун бреше — дурні слухають!
Почувши це, Бонго згадав, що так само гукали сільські хлопчаки, коли коваль переповідав свої історії. Він відчув обурення і гукнув:
—    За мною, хлопці, бо ця брехня була моїм єдиним скарбом на обпаленій землі!
Він узяв за руку Куко, Куко — Кускуріна, Кускурін — Навуходоносора, який простяг йому свою лапку, Навуходоносор — другою лапкою — Тіну, Тіна — Тініну, пасок Тініни обкрутився за вуздечку жеребчика, за хвіст жеребчика учепився хлопчик, якого зустріли в місті, за нього схопилася дівчинка... І поки діти й собачки ще утворювали живий ланцюжок на обпаленій землі, Бонго вже досяг дна великого рівчака.
Він обливався потом, дряпався рученятами, нігтями, чіпляючись за землю, поки виповз на другий бік рівчака. І всі йшли слідом.
Коли остання дитина обернулася і простягла руку чоловікові з жінкою, круки знову заверещали:
—    Брехня! Брехня! Брехня!
Чоловік затремтів, а жінка знову затулила обличчя руками.
Круки закружляли над ними, повільно, зловісно, роблячи великі кола. Побачивши їх, чоловік здолав страх, схопив за руку дитину, а другу руку простяг дружині. І вона також пішла слідом.
Бонго вже досяг протилежного боку. Видершись, він опинився в золотому серпанку. Тоді допоміг вилізти іншим; витяг Куко, Куко — Кускуріна, Кускурін — Навуходоносора... аж доки вилізли чоловік і жінка. Всіх огортав серпанок, за винятком чоловіка й жінки, які ще відчували страх і недовіру.
—    А Карнаваліто? — вигукнув розгублено Бонго.— Де ви загубили бідного Карнаваліто?
Всі почали схлипувати, і їхні сльози змішувалися з дощем. Бонго спитав у Куко:
—    Кого ти тримав за руку, Куко?
Куко обернувся до Кускуріна:
—    Кускуріне, кого ти тримав за руку?
Кускурін озирнувся до Навуходоносора:
—    Навуходоносоре, кому ти допомагав?
Навуходоносор наставив свої сповнені сліз оченята-виноградинки на Тіну й сумно загавкав; Тіна глипнула на Тініну й спитала зі сльозами:
—    Тініно, кому ти дала ручку?
Тініна повернула своє дерев'яне личко, мокре від дощу, до жеребчика. Жеребчик журливо заіржав і подивився на першого хлопчика, якого зустріли в місті.
І всі діти, яких стріли в місті, всі собачки, пташки, метелики, світлячки, цикади й цвіркун запитували одне в одного:
—    Кого ти тримав за руку? Кому ти допомагав?
Нарешті дійшла черга до чоловіка. А той запитав у дружини:
—    Жінко, а кому ти дала руку?
Жінка підняла ліву руку і на загальний подив показала гармошку Карнаваліто. Але самого Карнаваліто не було.
Жінка злякалась і випустила гармошку. Всі обступили її, і раптом гармошка сама заграла. Слова пісні були зрозумілі всім:
—    Послухайте, що я вам розповім. Це історія про горбуна, який жив у одному сирітському притулку. Він мріяв вийти звідти, мріяв мати батьків, тому вигадував різні історії. А решта хлопців казали йому: «Брехня! Брехня!» Однак вітрець і пташки нашіптували: «Твої вигадки — не чорні, а барвисті, нікому не шкодять. Швидше, твої вигадки — наче надія».
Минув час, маленький горбун вивчився на коваля. Залишивши притулок, він пішов по світу. А що був потворний і горбатий і ніхто не знав, ні звідки він прийшов, ні де народився, то його ніде й не любили люди із жорстокими серцями, дріб'язковими думками і чорними мріями.
А горбунець, у пошуках любові, вигадував чарівні історії, яким дехто вірив і сповнювався надією, а дехто з них глузував.
Якось коваль узяв із сирітського притулку хлопчика, якого назвав Бонго. Коли Бонго питав у нього: «Звідки цей рубець», то коваль замість розповісти, що це зробила людська жорстокість, вигадував різні чарівні оповідки. Настав день, і людська жорстокість убила коваля. Коли він постав перед брамою Раю, його спитали: «Що ти кладеш на терези?» — «Жменьку вигадок»,— відказав коваль. Йому заперечили: «Цього замало». Але потім зглянулись на його страждання і вирішили: «Зачекай, ми відправимо твої вигадки на Землю й побачимо, яка від них користь». Ці вигадки вирядили в барвистий костюм, назвали Карнаваліто і відправили до людей.
Усі були вражені. Гармошка змовкла, та ніхто не наважувався її підняти. Дощ ущух, а золотистий серпанок розсіявся. І вони побачили ту землю.
Рожевувату й широку. Там росли дерева, трава і стояла вибілена хата.
—    Яка розкіш! — вигукнули чорні дрозди.
Вони загубилися в кронах дерев і так загаласували, ніби світ щойно з'явився.
—    Яка розкіш! — вигукнули метелики. Вони загубилися в траві.
Наче світ щойно з'явився.
Діти й собаки розійшлися якнайширше і кинули в землю зерна, підібрані в обпаленім краю. А тоді прикрасили землю золотим листям, маками й шипшиною. І там зникли цвіркун, цикади і світлячки. Все сповнилося гамору, запаху ріллі. Так наче світ щойно з'явився. І лише Бонго стояв нерухомо, спершись на плуга, дивився на гармошку, не наважуючись її підняти.
Чоловік запитав:
—    А де ж скарби?
Дружина показала на будинок і на дітей:
—    Та це ж будинок і наші діти. Яких інших скарбів ти жадаєш?
У нас ніколи не було такого багатства!
Узявшись за руки, вони зайшли до будинку.
Жеребчик упрягся в плуг, а лялечка Тініна лягла спати в холодок.
Після дощу все навкруг виблискувало, освітлене сонцем. Бонго орав землю, за ним слідом біг Навуходоносор. Звівши голову, Бонго побачив у небі широку барвисту стрічку, що нагадувала міст. А тим мостом біг нагору Карнаваліто, несучи торбину чарівних вигадок: червону, блакитну, жовту, зелену, оранжеву, білу. І зрозумів Бонго, що добро переважило на терезах його друга коваля.
 

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky