Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

назад

Вступне слово
За кожною казкою стоїть її творець — народ з його радощами й болями, клопотами й сподіваннями.
Народ у казках втілює свій погляд на світ, на стосунки між людьми, своє розуміння добра і зла. У них він оцінює різні вчинки людей, мріє про щасливе життя, прагне заглянути в майбутнє, дає волю своїй уяві й фантазії. І кожен народ це робить по-своєму, відповідно до своїх конкретних життєвих умов і свого історичного досвіду.
Югославія, казки народів якої ви тримаєте в руках, лежить від нас на південний захід гам, де Балканський півострів. Спочатку обабіч Дунаю, скільки оком кинути, зеленіють широкі долини, засіяні пшеницею й кукурудзою. Далі синіють невисокі, вкриті лісами іі порізані проваллями Динарські гори. А за ними ніжно голубіє поцятковане розсипом острівців Адріатичне море, що його південні слов'яни поетично називають Ядраном.
І то тут, то там біліють села, затоплені сливовими садками, височіють світлі міста, окутані зеленню парків. А в селах і містах привітні й гостинні, негорді, але волелюбні люди серби, хорвати, словенці, чорногорці, боснійці, македонці. Живуть вони в шести республіках: Сербії, Хорватії, Словенії, Боснії й Герцеговині (це одна республіка), Македонії та Чорногорії— і розмовляють трьома слов'янськими мовами: сербськохорватською, словенською і македонською. Хоч і різні це народи, але вони близькі між собою і походженням, і звичаями, і історією, яка сповнена тривалої важкої боротьби проти різних поневолювачів.
Ще в сиву давнину південних слов'ян хотіли підкорити собі наймогутніші на той час Візантійська та Римська імперії. Пізніше їм не давали спокою Франкська держава та Угорське королівство. Гнобили їх німецькі феодали. Але найбільше лиха південним слов'янам завдали турецькі завойовники, які близько п'ятисот років гнітили їх — забирали не тільки худобу та збіжжя, а й звичаї та мову і навіть дітей.
Від тих далеких часів ще й дотепер залишилися величні палаци давньоримських імператорів у Примор'ї, грізні замки німецьких феодалів на горах Словенії, турецькі фортеці по сербських містах, мусульманські мінарети в містечках Боснії, Герцеговіни й Македонії, австрійські кам'яниці в Хорватії і Боснії. А в казках і легендах — царі, королі, султани, графи, аги, сталеві голови й жахливі змії. І відважні царевичі, що рубали голови тим зміям. І Королевич Марко, який сам один сотню турків долав...
І вже зовсім недавно, якихось сорок років тому, народам Югославії довелося вести боротьбу проти фашистських загарбників, які не щадили ні малого, ні старого. Нерівною була ця боротьба, але, діставши допомогу від Радянської Армії, югослави здобули нарешті омріяну свободу й утворили свою незалежну народну державу — Соціалістичну Федеративну Республіку Югославію.
Дружні стосунки між нашими народами сягають у глибину віків. Коли південні слов'яни, поневолені чужоземними загарбниками, не мали змоги розвивати в себе ні наук, ні шкільництва, до них від нас приїжджали і вчителі і вчені. Так, видатний український письменник XVIII століття Михайло Козачинський не тільки вчителював у Сербії, а й став автором першої сербської драми. Багато південнослов'янських юнаків здобували освіту в Києві, пізніше в Москві, Петербурзі. Добровольці з України й Росії пл\ч-о-пл\ч з сербськими повстанцями билися проти турецьких поневолювачів.
І навпаки. Коли на Україну зазіхали султанська Туреччина і шляхетська Польща, то її волю боронили в лавах запорізького козацтва й вихідці з-поміж південних слов'ян. У буремні роки громадянської війни серед тих, хто захищав завоювання Великого Жовтня в нашій країні, були й південнослов'янські бійці. Досить згадати хоча б легендарного Олеко Дундича, який загинув, виганяючи білополяків з української землі.
Єднає наші народи й література. У Югославії знають твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Олександра Довженка, Олеся Гончара. Михайла Стельмаха, Дмитра Павличка, Бориса Олійника та інших українських письменників. Українською ж мовою звучать у чудових перекладах Михайла Старицького, Івана Франка, Максима Рильського перлини світової літератури — сербськохорватські народні пісні, перекладено в нас багато творів таких визначних письмен-
ників народів Югославії, як Франце Прешерн, Петар Негопі, Август Шеноа, Стеван Сремац, Іван Цанкар, Бранислав Нушич, Іво Андрич, Мирослав Крлежа, Іван Горан Кова-чич, Десанка Максимович, Блаже Конеський та інші. Не раз видавалися українською мовою й казки південних слов'ян.
У цій збірці переказані найхарактерніші казки народів Югославії. Вони вражають нас своєю високою поетичністю, багатством зображуваних ситуацій, життєвою правдою.
У своїх казках сеоби і хорвати, чорногорці і боснійці, македонці і словенці, як, зрештою, й інші народи, звеличують людей простих, але розумних і працьовитих, волелюбних і справедливих, хоробрих і добрих і таврують злих, підступних, хвальковитих,
лінивих, боягузливих.
У них засуджується соціальна нерівність. Казка стверджує, що вбога селянська дівчина може бути розумнішою за самого царя («Мудра дівчина і цар»). Хлопець-бідняк цілком сприймається як перевдягнутий королевич («Три горошини»). Звичайний пастух не менш гідний королівни, ніж будь-який принц («Словесний двобій»).
Народ у казках цінить людину не за її становищем, а за тим, яка вона в житті,' як ставиться до інших людей, до навколишнього світу. Простий солдат стає королем тому, що він свого часу врятував викинуту на берег рибину, підбитого птаха, затінену квітку («Як солдат королівство здобув»). Вигнаний з дому царевич не загинув, бо мав добре серце («Чарівна сопілка»). Взагалі, доброта — це найбільша цінність, наймогутні-ша сила. Щоб у цьому переконатися, варто послухати «Дев'ятьох братів-сіроманців», чи «Скам'янілих королівен», чи «Пастушка».
Казки вчать нас бути чесними, правдивими («Брехні вистачає на три дні», «Руда борода»), вірними («Мала віла», «Бабина дівчина золота Золотинка»), дружними, згуртованими («Яйце-ватажок»), несхитними в боротьбі зі злом («Сталева Голова»), наполегливими в досягненні мети («Пастух і чарівникова дочка») і водночас скромними («І на силу знайдеться сила»).
А скільки дотепних висловів ви знайдете в цих казках, скільки влучних слів запам'ятаєте з них! Бо ж казки читають чи слухають ще й для того, щоб милуватися красою живої мови, осягати її безмежні можливості, вбирати її виражальне багатство.
Можливо, деякі з казок народів Югославії здадуться вам наче знайомими, такими, як українські чи інші. Справді, в різних народів є чимало подібних казок. Наприклад, боснійська народна казка «Яйце-ватажок» нагадує змістом і словацьку казку «Як яйце мандрувало», і німецьку «Бременські музиканти», і трохи українську «Цап та баран». Але порівняйте їх, і ви побачите, що це все-таки зовсім різні казки. Або візьміть хорватську казку «Дівчина-жаба». У багатьох народів повторюється цей мотив перетворення жаби в красуню. Але тільки в хорватській дівчина підносить королеві як подарунок пшеничний колосок — символ достатку, здобутого працею.
Кожен народ, навіть якщо він розповідає про те саме, розповідає по-своєму. І пізнавати цю своєрідність, засвоювати її — означає самозбагачуватися, розширювати свої духовні обрії. Сподіваємося, що цьому великою мірою прислужаться й пропоновані казки народів Югославії.

Іван Ющук, кандидат філологічних наук.



Яйце - ватажок
(Боснійська народна казка)

Була собі баба і мала курку, І курка знесла їй десятеро яєць. Аж тут жандарми до села приїхали іі одразу до бабиної хати. Заходять і вже з порога:
— Став, бабо, обід на стіл.
Баба відмагається, що й сама не обідала, бо нема чого. А вони:
— Смаж яєчню.
Дістала баба хоч-не-хоч кошик із яйцями, побила яйця на сковороду. А одне під вишневий листок закотилося, баба його й не помітила.
Лежить яйце та й думає: «Як сумно самому! І страшно. Треба тікати звідси, поки не пізно».
Як надумало, так і зробило: втекло яйце від баби до лісу. Котиться стежкою, котиться, аж бачить: півень у червоних чоботях дибає. Зраділо яйце і швидше до нього. Помітив його півень та й питає: — Куди це ти, любе яєчко, вибралося на ніч?
А яйце йому відповідає:
— І не питай, любий півнику! Лихо мене гонить у світ. Хто б не прийшов, хто б не приїхав до баби, тільки й розмови, чим би з дороги підкріпитися. І зараз же яєчню смажать. Було нас десятеро, то дев'ятеро баба побила, тільки я одне й зосталося. «Ну,— думаю,— рятуватися треба, доки ще ціле». Вискочило з кошика і гайда до лісу.
Каже йому півень:
І в нас те саме. Хто б не завітав у гості до баби, то баба й станіт» перед ним локшину з півнятиною. Було нас п'ятнадцятеро товаришів, чотирнадцятеро голови склали, тільки я один живий залишився. «Ну,— думаю,—рятуватися треба, доки ще голова на плечах». Вискочив з курника і гайда до лісу.
Подружилися яйце з півнем і далі помандрували вдвох. Ідуть, аж бачать: на камені, нагрітому сонцем, кіт сидить. І кіт помітив їх та й питає:
— А куди це ви, любе яєчко і любий півнику, вибралися на ніч? Відповідає яйце:
— І не питай, любий котику! Лихо нас гонить у світ. А кіт усе допитується:
— То яке ж вам лихо прилучилося?
— Ох, котику любий, біда та й годі. Люди злі наших товаришів перебили, ми тільки двоє живі залишилися. І нам би те саме було, та ми втекли до лісу, життя своє рятуючи. А чого ж це ти покинув господаря? Хіба неправду ото кажуть: живеться добре, наче котові?
— Ой, де там, де там! — забідкався кіт.— Яке там добро! Яких тільки образ не довелося мені зазнати! Ото м'яса в господі не стане, одразу на мене: це кіт його з'їв. Зловлять мене і так відшмагають, що й жити не хочеться. Вийде пшениця — і тут я винен: мовляв, миші пшеницю в коморі трублять, а котові й байдуже. І знову мені перепадає. А ще, бува, дитина подряпається десь — і хто б, ви думали, винен? Таж той самий кіт: мовляв, це він видирав м'ясо в бідолашного дитяти і так подер його. І за лозину та й за мною. Сил уже нема такі збиткування далі зносити. От я і втік до лісу. Прийміть мене, будьте ласкаві, до своєї ватаги.
Подружилися яйце та півень з котом і далі помандрували втрьох. Ідуть лісом, аж бачать: на галявині осел пасеться. Стали підходити ближче, і осел їх помітив. На радощах як не зареве, аж у вухах їм залящало, й запитує їх:
— Куди це ви, любе яєчко, півнику любий і котуню. вибралися на ніч? Відповідає йому яйце:
— Лихо нас гонить, любий ослику! Стільки ми кривд зазнали від злих людей, що далі несила терпіти. І вирішили втекти до лісу, щоб хоч трохи вільно пожити.
— Та й я намордувався досить,—зітхнув осел.— Подумайте тільки. Треба горшки на базар везти — на осла вантажать. Дрова з лісу — на ослі возять. Глину для горшків — теж на ослі. Воду — на ослі; сіль — на ослі; гній у йоле — осла запрягають. Остогидло мені таке життя — ото й подався я до лісу. Любе яєчко, і ти, півнику, і ти, котуню, прийміть мене, не відмовте, до своєї ватаги! Дозвольте — я піду разом з вами!
— Іди,— відповіло яйце.— А чого б і ні.
Пішов осел разом з ними. Йдуть вони лісом, аж бачать: баран листя з осики обскубує. І баран помітив їх та й питає:
— Куди це ви, любе товариство, вибралися на ніч?
— Лихо нас гонить, любий баранцю,— відповідає йому яйце.
— Яке лихо?
— І не питай. Нас і б'ють, і ріжуть, і лають, і до роботи запрягають— просто життя нема. А ти, любий баранцю, чого ото лісом блукаєш?
— Ох, і не питай, біле яєчко! Господар мій — гірше ката. Усіх баранів, товаришів моїх, порізав, ще й кожухи з них поздирав, тільки я один і залишився. Але й мені він муку вигадав: почепив на шию великий дзвін і в овечій отарі старшим поставив —за всіх відповідати. Залізе яка-небудь вівця у спаш — мені боки латають, відіб'ється від отари — знову я відповідай. Життя немає, тож я й надумав сховатися в лісі. Любе товариство, прийміть мене до себе, будьте ласкаві!
— А чому б і ні. Приставай до нашої компанії! — погодилося яйце. Пішли далі всі разом — яйце, півень, кіт, осел і баран. Брели отак і
вийшли на лужок, дивляться: вовк лежить, простягнувшись у траві. І вовк їх побачив та й питає:
— Куди це ви, товариство любе, вибралися на ніч? Відповідає яйце:
— Ох, сірий вовче, не від добра тікаємо — лихо нас гонить світ за очі.
— А що ж це за лихо, біле яєчко?
— Страшне лихо! Люди нам усякі прикрощі роблять, знущаються з нас, що краще вже в лісі жити.
Каже їм вовк:
— Ох, і я знаю, почому ківш лиха. Чи лошатко, чи ягнятко, чи ще яка живність пропаде у людей, зараз на вовка помовка: це, мовляв, сірого справа. А як побачать мене де, то такий крик, гам, ґвалт здіймають, що хоч вуха затуляй. Не піду я більше в село, отут, у лісі, і вік свій звікую. Візьміть мене із собою.
Пішли далі разом. Дісталися до струмка і сіли відпочити. Хто воду п'є, хто вмивається, хто на себе дивиться у водяне дзеркало. А вовк і каже:
— Щось я ніби голодний уже. Кого б це його з'їсти?
— Я не годжуся, вовче, для тебе,— першим обізвалося яйце.— Надто я вже маленьке — ніякого поживку тобі.
— А на мені багато пір'я,— застеріг півень.— Общипаєш його — і нічого не залишиться.
— А в мене кігті гострі,—промовив кіт.— Подряпаю тебе всередині.
— А я хоч великий і кігтів не маю,— обізвався поважно осел,— та який наїдок з мене, коли те м'ясо на мені, наче лико, тверде!
— Зате я і великий, і гладкий, і м'ясо на мені смачне,— замекав баран.— Мною досхочу наїсися. А щоб не завдавати собі труду багато, то ти стань отут, над струмком, а я з пагорба розженуся і сам тобі вскочу в рот.
Вовк став над струмком і розкрив пащу. А баран вийшов на пагорб, розігнався добре та як лусне вовка рогами в лоб — той і дихати перестав.
— Так йому й треба, ненажері отакому! — вигукнуло яйце.— Тільки залишати його тут не слід, щоб води не споганив. А от хто його забере звідси?
— Я не можу,— сказав півень.
— І я не можу,—зніяковів кіт.
— Я заберу,— промовив осел. — Мені не першина вантажі носити. Завдайте-но вовка мені на спину.
Гуртом завдали мертвого вовка ослові на спину і подалися далі. Ідуть, аж бачать: між деревами будинок стоїть. Подумали: отут і заночувати можна. А навколо будинку — паркан високий. Яйце — воно маленьке — між штахетами прокотилося. Півень — він легкий — на крилах через паркан перелетів. Кіт видряпався нагору, а потім зіскочив на землю. Баран як розігнався, то й перестрибнув через огорожу. Тільки бідолашний осел з вовком на спині ніяк на той бік перебратися не може. Нарешті розігнався і таки перескочив, тільки вовк із спини під паркан упав. От зайшли яйце, півень, кіт, баран і осел до хати, а в хаті — повнісінько вовків! Сидять за столом — вечеряють. Поналивали чарки, піднесли їх за отаманове здоров'я, а яйце й обзивається:
— Щоб і ви всі були здорові, як той, що під парканом лежить!
— А хто там під парканом лежить? — питають вовки.— Ходімо побачимо.
Пішли, приглядаються: аж під парканом вовк неживий лежить! Перелякалися вовки та й у ноги і в ліс — тільки зашуміло за ними. Ускочили в якісь хащі й причаїлися — анічичирк! Тремтять. Але один вовк не витримав та й каже:
— Ну й страхополохи ж ми! Самі накивали п'ятами, а яєчну ватагу в хаті залишили! Вернімось подивімося, що вони там роблять!
А вовки ніяк не погоджуються — такі були налякані.
— Чого ви боїтеся? Цього дріб'язку, що вкотився до хати, злякалися? Подумаєш, знайшли звірів страшних!
— То що, по-твоєму, нам робити?
— Повертаймося назад. Ви мене коло паркана почекаєте, а я піду в хату: не боюся я тої ватаги яєчної! Що проти мене біле яйце, чи м'якенький мурликало, чи цибатий кукурікало, чи товстий лобань, чи худий вухань! Я — вовк, я сильніший за всіх. Як роззявлю пащу, то всю їхню ватагу вмить проковтну.
Повернулися вовки назад, самі коло паркана зосталися, а хоробрий вовк посунув просто до дверей. Яєчна ватага як побачила його, то й перелякалася:
— Куди нам дітися, що робити? Зараз вовки розправляться з нами, поїдять усіх.
А яйце-ватажок і каже:
— Я зариюся в попіл, півень хай на жердку вискочить, кіт під лавкою ляже, осел за дверима стане, а баран у кутку сховається. Як тільки вовк поткнеться до хати, я почну пихкати в попелі, а коли він до мене підступить, я сипону йому приску в очі. Вовк злякається, кинеться під лавку — а там кіт дряпне його пазурами, баран із кутка буцне рогами, осел за дверима затупотить ногами, а півень на жердці хай кукурікає: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику».
Аж і вовк на поріг. Зайшов до хати — нема нікого. Тільки в попелі щось пихкає, він туди, а звідти яйце як сипоне приском, аж зірки застрибали вовчиськові в очах. Вовк під лавку, щоб умитися, а там кіт як запустить йому пазурі в писок, вовк утікати. А тут баран вискочив з кутка і ще більше йому духу піддав, затупотів копитами осел за дверима, закукурікав півень на жердці.
Перелякався вовк — ледь живий добіг до своїх. Посірів страшенно. Обступили його вовки та й допитуються, що там і як там. А він тільки зубами клацає — зі страху, ясна річ:
— Ой, не піду я туди більше. Там такий жах: круглий білкун вогнем дихає, пухнастий м'якун з ножами бігає, гладкий дріботун рогачами тикає, сухоребрий ревун дрючками смикає, а цибатий крикун під стелею кукурікає: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику!»
Передихнув вовк, заспокоївся трохи і повів далі свою невеселу розповідь:
— Отож заходжу я до хати та й до вогню, щоб собі присвітити, а круглий білкун і обсипав мене жаром; я під лавку, щоб води набрати, а там пухнастий м'якун на мене з ножами; я в куток, щоб схопити кілок, а звідти гладкий дріботун з рогачами; я дверима був би його стримав, та тут сухоребрий ревун на мене з дрючками — але найстрашніше те, що цибатий крикун весь час горлав: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику!» Ну, хай би вже мене вогнем обсмалили, ножами посікли, рогачами зрешетили, дрючками потовкли, а то ще й повісити на осиці хотіли. Як би я тоді до вас повернувся?
Вовки як почули таку розповідь свого товариша, то вже й не стали чекати, коли яєчна ватага кинеться за ними — самі дременули глибше до лісу. А яйце-ватажок зі своєю ватагою залишилося жити у вовчій хаті. І, мабуть, ще й досі вони там живуть та радіють з перемоги над вовками.



Мишка Побіганка
(Словенська народна казка)

Мишка Побіганка підмітала хату і здибала в смітті гріш. За нього купила собі горнятко. Увечері залізла в нього й лягла спати. А надворі було дуже холодно, заморозок упав на землю. І раптом серед ночі Мишка Побіганка збудилася: хтось настирливо стукав у двері її хатинки.
— Хто там? — запитала Мишка Побіганка.
— Це я, лисиця,—почувся знадвору тонкий жалібний голосок.— Ох, Мишко Побігайко, уклінно прошу тебе, впусти мене до своєї хатинки, бо тут розгулялась буря й притискає мороз. Замерзну, якщо не візьмеш мене до себе!
Але Мишка Побіганка не поспішала відчиняти дверей.
— А що ти вмієш робити? — запитала вона.
— Я кравчиня,—відповіла лисиця.
Мишка Побіганка впустила лисицю до горнятка, і вони лягли спати. Ще не встигли на другий бік перевернутися, як знову хтось загримкотів У двері.
— Хто там? — запитала Мишка Побіганка.
— Ох, Мишко Побігайко, це я, вовк, умілий різник. Благаю, впусти мене, бо надворі зірвався крижаний вітер, паморозь випала. Задубію тут.
— Якщо ти вмієш бодай щось робити, то заходь до нас,— промовила Мишка Побіганка, відчинила двері й впустила вовка до себе в горнятко.
Тільки заснули, аж тут знову хтось гупає в двері:
— Мишко Побігайко, будь ласкава, відчини мені. Надворі страшна холоднеча, пронизливий вітер з ніг збиває. Зглянься наді мною, ведмедем, бо пропаду я тут.
— А що ж ти вмієш робити? — запитала його Мишка Побіганка.
— Я пасічник,— відповідає ведмідь.
— Тоді заходь.— І Мишка Побіганка навстіж відчинила перед ним двері.
Щойно вмостилися спати, коли знову хтось затарабанив у двері. «Сьогодні всю ніч не буде спокою»,— подумала собі Мишка Побіганка. А знадвору вже чулось благання:
— Мишко Побіганко, ласкаво прошу, впусти мене до своєї хатки, бо вуха відмерзають у мене.
— Хто ж ти і що вмієш робити? — запитала господиня.
— Я заєць. Чоботи вмію шити, швець я,— відповів довговухий.
І зайцеві теж знайшлося тепле місце в горнятку. Зайшов він до хати і, щасливий, задрімав у кутку. А Мишка Побіганка шмигнула під ковдру. Тільки-тільки склепила очі, щоб додивитися перерваний сон, як знову загрюкали в двері. Розсердилася Мишка Побіганка: і поспати спокійно не дадуть! Тим часом надворі хтось мало не плакав — просився:
— Мишко Побіганко, змилосердься наді мною, впусти мене до хати, бо тут стужа нестерпна, сивий мороз. Ноги заклякли в мене.
Виявилося, що то був дикий козел-сарнюк. Він умів дрова рубати, був, отже, дроворубом. Мишка Побіганка впустила його до хатини. І нарешті всі заснули солодким сном.
Наступного ранку Мишка Побіганка дала кожному роботу. Той чоботи шив, той дрова колов, той м'яса розстарався, а пасічник-ведмідь аж три вулики з медом приніс. Наварили вечері, повечеряли добре, медом закусили, а який мед лишився, то в горщик його вилили та поставили на кухні, й самі полягали спати.
Тільки задрімали, аж лисиця раптом заойкала:
— Ой, живіт у мене болить.
Мишка Побіганка почула таке та й каже:
— Піди на кухню, завари собі чаю з ромашки.
Лисиця встала й пішла на кухню. Побула там якийсь час і вернулася назад.
Тільки-но всі почали засинати, лисиця знову застогнала і доти охкала, доки Мишка Побіганка не сказала їй піти на кухню й заварити собі чаю з ромашки. Лисиця тричі так ходила на кухню запарювати чай.
Але насправді живіт у неї не болів і вона не заварювала чаю. Річ у тім, що лисиця бачила, де Мишка Побіганка ставила мед, який залишився од вечері, то вона його тихцем і з'їла, ще й горщик вилизала. Та й заснула солодким сном.
Вранці Мишка Побіганка знову дала всім роботу, а лисиці сказала:
— Кравчине, ти вночі була хвора і не могла спати, то ще полеж собі, виспися добре.
Тим часом на кухні зчинилася сварка.
— Це ти вилизав мед!
— Не я, а ти!
Довго так сварилися. Нарешті Мишка Побіганка сказала:
— Злодій не міг бути чужий; ніхто інший не знав про мед, та й ніхто не міг зайти до хати, бо двері були замкнуті.
Щоб вивести злодія на чисту воду і зняти підозру з усіх, вовк запропонував таке:
— Ляжмо всі горілиць, розкриймо роти і так лежімо на сонці. Хто з'їв мед. у того, коли сонце пригріє, почне він капати з рота.
Усі полягали біля горнятка на траві та й поснули. Тільки лисиця не спала, бо була винна. Мед, справді, почав капати в неї з рота на землю. Вона швиденько втерлася, а натомість вимазала медом зайця, який спав коло неї. І після цього спокійнісінько собі заснула.
Збудив її галас. Це пробудилися звірі й побачили, що в зайця мед витікає з рота. От і накинулися вони гуртом на нього, хтось навіть ударив його. А заєць тоді — тікати. Усі помчали за ним. У горнятку залишилася тільки Мишка Побіганка.
Так з того часу заєць, аби лиш побачив де-небудь лисицю, чи вовка, чи ведмедя, то й тікає від них.



Лисиця, півень і одуд
(Македонська народна казка)

Якось лисиця, зголоднівши, пішла на полювання. Ходила по горах, але нічого не впіймала. Тоді спустилася вниз до села. Почула кукурікання півня і почала підкрадатися до курей. Але півень ще здалеку помітив її й гукнув курям, щоб вони скоріше тікали додому, а сам вискочив на дерево, аби знати, куди кума лисиця піде.
А кума лисиця побачила, що ні силою, ні спритністю нічого не вполює, вдалася до хитрощів. Підійшла ближче до дерева, на якому сидів півень, закотила побожно очі під лоба й стала ніби пастися. Скубе траву й примовляє: «Ох, який же смачний сніданок!»
А півень дивився згори на лисицю й не міг надивуватися, що це з нею сталося. Далі не витерпів і запитав:
— Кумо лисице, що це ви робите? Якась ви не така, як завжди. Вас не впізнати.
— Так, брате півнику, ти правду кажеш: я не така, як була раніше. Тепер я зовсім змінилася. Ось уже чотирнадцять днів я м'яса й не пробувала, все травою харчуюся. Вирішила я по правді жити, нікому не чинити ніякої кривди. А це ось іду на прощу старі свої гріхи замолювати. Та ще подумала все-таки завернути до вас, попрощатися з курками і з тобою, любий брате півнику. Коли щось не так було між нами, то пробач і не май за це зла на мене. А може, й ти, півнику-брате, підеш зі мною? Бо за ким гріхи не водяться? А скільки їжі всякої по дорозі: один ячмінь візьми — кожна зернина мов кизилова ягідка. І не голодуватимеш, і святим станеш.
Від тих солодких лисячих слів дурний півнисько зовсім крила розвісив. Повірив кумі лисиці та й стрибнув униз.
— А може б, ти, брате півнику, і кого з курок покликав з собою,— не вгавала кума лисиця.— Бо чого б і їм своїх гріхів не спокутувати та не стати святими. Гукни-но, брате, їх. А за харчі нехай не турбуються: усім знайдеться що їсти і пити. Скільки душа їхня забажає.
Повірив півень лисиці і почав скликати курей. А кури — яка виставить дзьоба з двора і побачить лисицю, то так і назад тікає. Злякалася лисиця, що й півень ще, чого доброго, передумає з нею йти, та й каже:
— Ат, ще з курми клопоту не мали. Ходімо самі, а вони хай сидять собі у своєму курнику. Від сідала до порога — ото й уся їхня дорога.
І мерщій підхопила півня під крило та й повела його на прощу. Проходили вони якраз біля сільського кладовища, а там одуд на дереві сидів. Побачив він лисицю з півнем під пахвою та й каже їй:
— Добрий день, кумо лисице! Здобич несеш? Гарного півня спіймала, добрий обід діткам твоїм буде.
А лисиця на те:
— Ай-ай-ай, брате одуде. 1 як твій язик повертається таке казати? Я й на гадці чогось поганого не мала. Хіба ти не бачиш, що я на прощу йду. І півень зі мною. Уже чотирнадцять днів я й на зуб ніякого м'яса не брала, усе травою живу. Ось глянь: як пасуся. І ти, брате одуде, ходи з нами, гріхи свої замолиш і святим станеш.
Півень підтвердив, що все це правда і що він теж іде на прощу. І одуд вирішив приєднатися до них. Але, не зовсім довіряючи лисиці, трохи відстав од них і йшов позаду.
Ішли вони так, ішли та й підійшли до лисициної хати. От лисиця й каже:
— Завернімо до мене, пообідаємо на дорогу, відпочинемо трохи і рушимо далі, як надумали.
Послухали півень та одуд лисицю, пішли до неї до хати. А лисиця клац двері на замок, схопила півня, зарізала й з'їла. І до одуда. Зрозумів одуд, що лисиця тільки вдавала, ніби йде на прощу й не їсть м'яса, та й став проситися, щоб вона його відпустила:
— Кумо лисице, скільки того наїдку з мене: пір'я та кістки. От я тобі приведу квочку з дванадцятьма курчатами — справжній бенкет буде. А яке куряче м'ясо, особливо курчаче, солодке та смачне — не те, що моє чи навіть півняче!
Як почула таке лисиця, то й відпустила одуда. Випурхнув одуд на волю й подумав собі: «Ух, негідниця! Отак чесних птахів дурити: м'яса не їм, на прощу йду! Я покажу тобі прощу. Заплатиш ти мені за свою брехню, розбійнице!»
Полетів одуд на кладовище, сів на дерево й почав думати, як провчити підступну лисицю. Коли глянув униз: під деревом шолудивий пес лежить. Розбудив він пса і питає його:
— Чи не хотів би ти, брате, зловити лисицю? Я покажу тобі до неї дорогу.
— Чом би не хотів,— відповідає пес,— та не можу: хворий я. Не те що бігати — ходити не маю сили. З голоду мушу вмирати. То куди вже мені за лисицею гнатися!
Полетів одуд далі. Коли дивиться: чоловік везе олію в глеках. Сів одуд на глек і почав тріпотіти крилами, ніби піднятися не має сили. «Ото буде гарна забавка дітям»,— подумав собі чоловік і сягнув рукою по пташку. А одуд перестрибнув на інший глек. Чоловік знову шарпнувся — сюди, туди, а пташка все йому з-під рук випурхує. Розсердився нарешті чоловік, обернув пужално товщим кінцем та як розмахнеться — хотів прибити капосну пташку. Але одуд не дурний чекати, щоб його вдарили,— він зірвався з глека, а чоловік лусь по глекові пужалном — глек надвоє так і розколовся, потекла олія на землю.
Тоді повернувся одуд до пса і сказав йому, щоб він скоріше вимазався олією —то полегшає йому і він зможе бігати. Пес так і зробив: вимастився олією — і йому полегшало, але він ще не мав сили бігти, бо зовсім охляв з голоду.
Треба було спочатку нагодувати його. І одуд став розглядатися, де б дістати їжу. Аж побачив жінку, яка несла пирога в кошику на голові, а перед нею біг хлопчина років чотирьох. Одуд сказав псові, щоб він ішов назирці за жінкою і мерщій хапав пирога, коли вона поставить кошик на землю. А сам він упав перед хлопчиною, ніби ще не вмів літати. Хлопчик тільки нагнувся, щоб схопити пташку, одуд перелетів трохи далі. Хлопчина підбіг, але пташка ніяк не давалася йому в руки. І він заплакав:
— Мамо, я хочу одудика! Злови мені одудика! Мамо, злови!
Жінка спочатку не звертала уваги на хлопчикове скімлення, але потім таки поставила кошик з пирогом на землю й кинулася за пташкою. А одуд, волочачи крильця, перелітав усе далі й далі, доки пес не з'їв усього пирога.
Тоді одуд повів пса до лисициної хати. Постукав у двері й каже:
— Кумо лисице, я тобі привів квочку з дванадцятьма курчатами. Вискочила лисиця зі своєї хати, щоб поласувати молодою курятиною,
а тут пес хап її й роздер. Одуд узяв собі лисячий хвіст і пошив з нього шапочку на голову. І до сьогодні одуди носять на голові лисячий хвостик.



За зраду розплачуються
(Боснійська народна казка)

БорсУК і лисиця домовилися разом ходити на полювання та допомагати одне одному в біді. Лисиця запитала в борсука:
— Скільки ти знаєш хитрощів, борсуче? Борсук відповів:
— Я знаю троє хитрощів. А ти скільки, лисице?
— А я — сімдесят сім,—гордо сказала лисиця.
Отак домовившись, пішли вони вдвох шукати поживи. Ішли і натрапили на шматок м'яса, прив'язаний до пастки,— зрозуміла річ, для принади. Подивилися вони на нього з одного, з другого боку. І смачно ж так пахне, і в пастку потрапити не хочеться. Та голод зробив своє: почали вони обережно підступатися до ласого шматка. То лисиця скубне, то борсук. Але як не остерігалися, лисиця таки попалась у залізні зуби.
— Борсученьку, братику,— стала благати вона,— рятуй мене! Борсук задумався на хвилинку та й каже:
— Знаєш, лисичко, як зроби. Коли прийде ловець, ти ні лапою не поворуши, ні хвостом не махни, ні оком не кліпни. Ловець подумає, що ти мертва, покладе рушницю на землю й розімкне пастку, а ти тоді й утікай щодуху.
Лисиця так і зробила. Вранці ловець пішов оглядати розставлені пастки. Ще здалеку лисиця помітила його і вдала, ніби мертва. Ловець підійшов до неї, поторсав — не ворушиться. Тоді безпечно поклав він рушницю на землю, розімкнув пастку, кинув лисицю назад себе й заходився знову прив'язувати м'ясо для принади. А лисиця тим часом як не схопиться і в ноги —ловець тільки руками об поли вдарився. Жаль було йому, що таку здобич випустив.
Знову зустрілися лисиця з борсуком. Лисиця й каже йому сміючись:
— Ой, як же ловко ми одурили його!
— Таж так! — відповів борсук.
Пішли вони далі. Ішли і знову натрапили на шматок м'яса, прив'язаний до пастки. Тепер ще більше остерігалися, але все-таки й цього разу попалась лисиця в пастку.
— Лишенько мені,— забідкалася вона.— Доведеться з білим світом попрощатися, зі своєю шубою розлучитися.
Але борсук подумав хвилинку та й каже:
— Не побивайся, лисичко. Ти знаєш сімдесят сім хитрощів, і я ще двоє знаю. Щось придумаємо.
— Борсученьку, братику,— стала благати лисиця,— кажи скоріше, як мені врятуватися.
— Знаєш що, лисичко, — каже їй борсук, — як прийде ловець, ти лащся йому коло ніг, підстрибуй та скавучи весело — він і подумає, що ти приручена, то й не вбиватиме тебе. А коли він розімкне пастку, ти тоді й утікай.
Уранці ловець пішов оглядати пастки і ще здалеку побачив, що в одну з них спіймалась лисиця. Підходить ближче, а та лисиця хвостом крутить, очима водить за ним та радісно скавучить. Підійшов ловець до неї, а вона треться йому коло ніг. «Приручена»,— подумав чоловік, погладив лисицю по хребті, розімкнув обережно пастку й випустив хитрунку. А лисиця й далі лащиться коло нього і все ніби радіє, доки ловець почав знову наставляти пастку. Тоді вона як дремене — той тільки й бачив її.
Знову зустрілися лисиця з борсуком та й пішли разом на полювання. Ішли і натрапили, як і перше, на м'ясо, прив'язане до пастки. Почали обережно поратися коло нього, аж тепер уже борсук не встерігся — попавсь, бідолашний, у залізні зуби.
— Що мені робити, лисичко? — питає борсук.
— А що собі знаєш, те й роби,—відповіла лисиця.
— Як же так? — здивувався борсук.— Адже ми поклялися допомагати одне одному в біді.
— Ну то й що? Не я ж попалася. Треба було пильнуватись, а то ловив гав — от тепер і викручуйся.
— Таж ти сімдесят сім хитрощів знаєш...— почав борсук.
— Якщо знаю, то для себе,— перебила його лисиця.— Ну, прощай, бо мені ніколи тут розбалакувати, треба йти.
— Гаразд, іди,— каже їй борсук.— Тільки наостанок хочу тебе про одне попросити: підійди ближче до мене, обнімемося на прощання.
Послухала його лисиця, підійшла ближче, а він хап її за шию й не пускає.
— Та що ти, борсуче? — злякалася лисиця.— Пусти мене.
— Е, ні, лисичко,— відповідає борсук.— Тепер уже вдвох будемо чекати ловця.
Уранці прийшов ловець і бачить: борсук тримає лисицю. Він і каже:
— Тримай, борсуче-соколе, тримай її міцно! Даю тобі слово ловецьке: випущу тебе на волю.
Сказав те ловець, убив лисицю, а борсука випустив.



Заєць і ведмідь
(Словенська народна казка)

Коли стало сутужно з пашницею, селянин викорчував трохи лісу, дерева продав, хмиз і пеньки спалив і на згарищі посіяв овес.
Овес удався гарний, рясний, і до нього занадилися ведмідь і заєць. Одного вечора вони й зустрілися у вівсі. Ведмідь, обурений, що, крім нього, ще хтось сміє ласувати смачною пашею, заревів над вухастим малюком:
— Ану, забирайся геть звідси, поки цілий. Овес —мій! Заєць повів вухами та й спокійнісінько відказав на це:
— Звичайно, твій, але з'їм його я, бо він мені дуже смакує! Ведмедеві аж дух забило від такої непоштивої відповіді. Він шукав і
ніяк не міг знайти потрібного слова, щоб присадити малого зазнайка. А заєць тим часом провадив далі:
— Ти гадаєш, вуйку, якщо більший за мене, то сам усе й з'їси? Та я ж тобі, ти знаєш, що зроблю!.. Але краще миром владнаймо справу: хто з каменя вичавить воду, того й овес буде!
Ведмідь стис каменя — тільки порох посипався, ударив лапою — тільки іскри бризнули, а вода не потекла. Заєць лише злегка стукнув по камені,—а той камінь до того в калюжі лежав,— і тицьнув здивованому ведмедеві під ніс:
— Бачиш, вуйку, який ти слабак! Я тільки торкнувся каменя — і він став мокрий. А якби ударив! Тож краще зі мною не заводься, бо як кину тебе, то аж за он тим лісом упадеш.
— Ого-го! Таке мале, а таку силу має!—буркнув стривожений ведмідь.—Треба, доки не пізно, скоріше тікати.
Ведмідь промовив це тихо, сам до себе, та заєць почув, бо ж недаремно вуха в нього довгі, і каже ведмедеві:
— Але я тебе не жену. Ти ж утомився. То ходімо на горбочок, сядемо під плотом, трохи відпочинемо.
Ведмідь хоч-не-хоч потягся на пагорб. Посідали вдвох під тином, заєць одразу й заснув, але очі мав розплющені, бо ж зайці, коли сплять, не заплющують очей. А ведмідь усе зиркає на зайця — чекає, коли той засне, щоб непомітно чкурнути від нього. Та в зайця очі весь час вибалушені. Чекав ведмідь, чекав та й не витримав: як схопиться, як дремене, тільки п'яти заблимали, а шерсть на ньому від страху дуба стала.
Аж вовк зупинив його:
— Гей, брате, куди так поспішаєш? Горить там, чи що? Мусив ведмідь признатися, хоч і соромно було:
— Там таке мале сидить, а таку силу має, що й мене подужає.
— Ходімо вдвох проти нього,— запропонував вовк.— Може, двох нас не переважить.
Пішли вовк та ведмідь до косогору дивитися на силача зайця. Підійшли поза тином, щоб легше рятуватися було. Ведмідь зіп'явся на задні лапи й побачив зайця, а вовкові нічого не видно, бо він так ставати, як ведмідь, не вміє.
— Я тобі допоможу,— сказав ведмідь, схопив вовка й підніс високо над собою. — Ну, бачиш його? Під плотом сидить. Чого мовчиш? Кажи...
Але вовк не відповів уже ні зараз, ні пізніше. Коли ведмідь піднімав його над плотом, то так стиснув, що й дух з нього вийшов. Подивився бурмило на мертвого товариша й жахнувся:
— Від одного тільки погляду помер! То я ще міцний, коли стільки з зайцем був разом — і живий залишився. А втім, не варт життям ризикувати.
І ведмідь утік із наших країв. Нема й вовків у нас: останнього задавив ведмідь, коли хотів йому показати зайця. Зате зайців повно: й у вівсах пасуться, й на пагорбах сплять.



Півень і курка
(Хорватська народна казка)

Жили собі дід і баба — та й посварилися і майно своє поділили між собою. А мали вони тільки півня та курку. Баба взяла собі курку, а дідові півня залишила.
Одного разу дід захворів. І пішов до баби просити, щоб вона йому одне яєчко дала, бо він дуже голодний. А баба й каже йому:
— Ти ж маєш півня, хай він тобі знесе яйце або заріж його. Стислося дідові серце. Повернувся він до своєї хати і каже півневі:
— Ну от, ти їси та п'єш —а що ми маємо з того? Іди краще між люди, може, десь служити наймешся.
Пішов півень світом та все журиться: де його ту службу знайти? Аж зустрічає вовка. І питає його:
— Куди ви, дядьку вовче, йдете?
— Та йду їсти шукати. Півень і каже йому:
— То ходімо разом, веселіше буде.
Ідуть вони удвох, ідуть, вовк уже ледве ноги волочить —так утомився. І питає його півень:
— Дядьку вовче, то ви вже пристали і йти не можете?
— Так,— відповідає вовк,— пристав.
— Тоді залазьте в мене.
Вовк шусть — і вже в півневі сидить. Пішов півень далі, аж тут лисицю здибав.
— Куди ви зібралися, тітко? — питає він її.
— Та йду їсти шукати.
— То ходімо разом, веселіше буде.
Ідуть вони світом, ідуть, лисиця аж шкутильгати стала — так підбилася від довгої дороги. І питає її півень:
— То що, не можете йти — натрудили ноги? Тоді залазьте в мене, понесу вас.
Лисиця скік — та й уже в півневі. Пішов півень далі. Аж бачить: вода тече. От він і питає її:
— Водо, куди пливеш?
— Та пливу світ за очі.
— Ходімо разом, веселіше буде.
Іде півень, іде, а вже вода поруч нього ледь дзюркотить — так зморилася. І півень її питає:
— Не можеш, водо, пливти — сили тебе зраджують?
— Так,— відповідає вода,— втомилася.
— Тоді запливай у мене, понесу тебе.
Вода плюсь — та й уже в півневі хлюпає. А півень далі світом іде та й бачить: рій бджолиний летить. От він і питає його:
— Куди це путь держиш, рою?
— Та нове дупло шукаю.
— То ходімо разом, веселіше буде.
І шли вони так, ішли, аж і бджолиний рій уже з сил вибився. То півень і каже йому:
— Залітай у мене, і тебе понесу.
Залетіли бджоли в півня. А півень далі пішов і дістався до якогось замку. Там росло високе дерево. А вже темно зробилося. От півень і вискочив на те дерево, вмостився на гілці й заснув. Так і переспав усю ніч.
А як тільки світати почало, заспівав на все горло:
— Кукуріку, пан під коритом!
Прокинувся пан у замку, зірвався з ліжка: як це про нього, про пана такого, хтось там сміє отаке співати? Прислухався пан, аж півень знову своєї:
— Кукуріку, пан під коритом!
Розсердився дуже пан, гукнув свого слугу, а той наказав наймитам того співака зловити й між коней кинути — хай затопчуть. Ринули наймити, схопили півня, кинули його між коней і стайню замкнули. А півень і каже:
— Дядьку вовче, вилазьте та коней приборкайте, щоб мене не затоптали.
Вийшов вовк, розправився з кіньми, викопав діру під стіною, і півень та вовк утекли надвір.
А вранці, ще сонце не сходило, півень уже знову співає на дереві:
— Кукуріку, пан під коритом!
Пан схопився з ліжка, гукнув свого слугу і наказав, щоб наймити негайно пішли подивилися, що там роблять коні, чого те створіння знову на волі горлає. Метнулися наймити до стайні, відчинили двері: аж там усі коні неживі лежать. Сказали про це панові, пан ще дужче розсердився й закричав:
— Зловіть його і киньте між гусаків — хай заклюють!
Побігли наймити, схопили того півня й кинули між гусаків. А півень каже:
— Тітко лисице, вийдіть та злючих гусаків приборкайте.
Вийшла лисиця, розправилася з гусаками, підкопала під стіною діру, і півень та лисиця втекли з хліва. Вранці півень знову співає:
— Кукуріку, пан під коритом!
Пан дуже розлютився й наказав, щоб наймити подивилися, що там гуси роблять. Подивилися наймити і розповіли йому все. Розкричався пан та звелів добре піч напалити і в неї того непоштивого співця кинути — хай там спечеться. Погналися наймити за півнем, упіймали його та й жбурнули в піч. А він і каже:
— Водо, вийди та піч погаси.
Вода вийшла, розлилася по черені й погасила піч. Другого ранку прийшли наймити подивитися, чи півень уже спечений, аж він собі надворі співає:
— Кукуріку, пан під коритом!
Розлютився пан, розсердився, сам побіг за тим пересмішником, а коли схопив його, то не мав куди та під сорочку засунув. А півень і каже:
— Бджоли, виходьте, пана жигайте.
Загудів, заворушився бджолиний рій та й ну пана жигати, та й ну жигати. А пан у крик, проситися почав. Півень тоді й каже до пана:
— А що даси, щоб тебе бджоли не жалили? Пан відповідає йому:
— Стільки дукатів, скільки піднімеш.
Півень відпустив бджіл, а пан дав йому стільки дукатів, що він ледве підняв: понапихав їх під крила, навіть поковтав чимало. І поспішив із тими грішми додому. Прийшов до дідової хати та й ще здалеку закукурікав:
— Кукуріку, розстеляй, діду, плахту велику! Дід зрадів незмірно, заметушився, гукає:
— Мій півник прийшов, подарунки приніс!
Розстелив дід плахту, півень висипав на неї дукати — не вмістилися всі. Ще одну і ще одну дід розстелив — аж три плахти дукатів насипав йому півень. Веселий дід, півня добре годує і сам має що їсти.
Почула баба, що в діда стільки грошей завелося, прийшла до нього та й просить:
— Дай мені, діду, кілька дукатів.
— Не дам,— каже дід,— ти ж мені навіть одного яєчка не дала, коли я тебе просив.
Повернулася баба додому та й каже своїй курці:
— Іди у світ, десь наймися служити, грошей мені принесеш. Вийшла курка з двору, дійшла до гною й почала гребтися. Знайшла
щербатий гріш, гарненько сховала його та й сокоче: «Ко-ко-ко!» Ще погреблася — іржавого цвяха знайшла і його сховала й побігла додому. Прибігла до бабиної хати й гукає:
— Кудкудак, розв'язуй, бабо, клумак, розстеляй на подвір'ї не три плахти — чотири! Ко-ко-ко, розстеляй широко!
Баба рада, розстеляє плахти, ще й натягує їх, щоб ширші були. Курка над одною потрусилася — щербатий гріш витрусила, над другою — іржавий цвях випав, над третьою та четвертою плахтою трусилася, трусилася — нічого не витрусила. Тоді баба питає її:
— 1 це все?
— Більше нема,—відповідає курка.
— Тю-тю,— їй баба на це,— то не було чого й з дому іти.
Отак півень дідові багатство приніс, а курка бабі щодня одне яєчко зносить.



Милош і Дивоня
(Сербська народна казка)

Жив собі чоловік та мав сина Милоша, вола Дпвоню й дружину. Але дружина та не була Милошеві рідною матір'ю і так ненавиділа свого пасинка, що дивитися на нього не могла, часто й їсти йому не давала. А Милош доглядав Дивоню: чистив, годував його, виганяв пасти.
Одного разу хлопець шкребе вола й плаче — сльози, мов горошини, котяться в нього по щоках. Дивоня подивився-подивився на нього й питає, що з ним трапилося, яке лихо його спіткало. А Милош і каже:
— Ось уже два дні, як мачуха нічого їсти мені не дає. Хоч би крихту яку! Я так зголоднів, що, здається, помру.
Дивоня на це йому й каже:
— Не впадай у відчай, хлопче, усе буде гаразд! Тільки про те, що я тобі розповім, нікому ні слова. Відкрути правий ріг у мене, дістань із нього скатерку й розстели — на ній з'явиться все, чого забажаєш. А коли наїсися досхочу, згорни скатерку, заховай, назад, у ріг і ріг закрути на місце. Так можеш робити щоразу, коли будеш голодний Милош відразу й скористався Дивониною добротою: відкрутив правого рога, розстелив скатерку, наївся добре й поставив усе назад на місце. Так він годувався вісім днів. Мачуха почала дивуватися: з чого живе хлопець? Адже вона йому нічого їсти не дає. Чи, може, сусіди приносять? І почала стежити за Милошем: куди хлопець — вона за ним. Й одного разу таки підгледіла, як Милош відкручував правий ріг у Дивоні й брав із нього скатерку. Розстелив її — а на ній повно їсти й пити, аж очі розбігаються. Наївся він та й назад закрутив рога.
Забажалося мачусі й самій попробувати тих наїдків та напоїв з волового рога. А вони, мабуть, дуже добрі, бо ж он як пасинок розквітнув! Як тільки Милош кудись відійшов, мачуха мерщій до вола та за ріг — крутнути хотіла. А Дивоня як махне головою — мачуха так і покотилася додолу. Розсердилася вона страшенно та до чоловіка: заріж того вола поганого та й заріж. Чоловік не хотів спочатку цього робити, але мачуха так уже напосілася, що він хоч-не-хоч мусив її послухати. Підкликав батько Милоша й каже йому:
— Завтра візьмеш мотузок, налигаєш Дивоню й відведеш до лісу— там заріжемо його.
Милош, як почув таке, аж заціпенів. Потім побіг, обливаючись сльозами, до Дивоні. Віл побачив його заплаканого та й питає:
— Що тобі знову, Милоше, чого ти плачеш?
Милош розповів усе Дивоні. Коли той почув, що мачуха з батьком надумали, то й каже Милошеві:
— Не переймайся тим, тільки завтра, як батько звелів, налигай мене і сам на мене верхи сядь та міцно вчепися за роги, а там уже мій клопіт.
Наступного дня вранці батько будить Милоша:
— Вставай, сину, підемо Дивоню різати.
Милош схопився швиденько з ліжка, налигав Дивоню, вивів з хліва, сів на нього верхи, схопився міцно за роги. А Дивоня як не дремене полем, як не побіжить — тільки курява стовпом піднялася. Побачив батько таке та й за ними і все гукає:
— Милоше, вернися назад, вернися назад!
Але де там — не повертається Милош з Дивонею. Захекався батько, відстав посеред поля, а хлопець з волом зник у лісі. Прийшов батько додому, мало не плаче.
— То ти винна в усьому,—він до дружини.—Через тебе я не маю ні сина, ні вола!
поганого та й заріж. Чоловік не хотів спочатку цього робити, але мачуха так уже напосілася, що він хоч-не-хоч мусив її послухати. Підкликав батько Милоша й каже йому:
— Завтра візьмеш мотузок, налигаєш Дивоню й відведеш до лісу— там заріжемо його.
Милош, як почув таке, аж заціпенів. Потім побіг, обливаючись сльозами, до Дивоні. Віл побачив його заплаканого та й питає:
— Що тобі знову, Милоше, чого ти плачеш?
Милош розповів усе Дивоні. Коли той почув, що мачуха з батьком надумали, то й каже Милошеві:
— Не переймайся тим, тільки завтра, як батько звелів, налигай мене і сам на мене верхи сядь та міцно вчепися за роги, а там уже мій клопіт.
Наступного дня вранці батько будить Милоша:
— Вставай, сину, підемо Дивоню різати.
Милош схопився швиденько з ліжка, налигав Дивоню, вивів з хліва, сів на нього верхи, схопився міцно за роги. А Дивоня як не дремене полем, як не побіжить — тільки курява стовпом піднялася. Побачив батько таке та й за ними і все гукає:
— Милоше, вернися назад, вернися назад!
Але де там — не повертається Милош з Дивонею. Захекався батько, відстав посеред поля, а хлопець з волом зник у лісі. Прийшов батько додому, мало не плаче.
— То ти винна в усьому,—він до дружини.—Через тебе я не маю ні сина, ні вола!
А Милош і Дивоня мчали лісом, доки не дісталися до якоїсь печери. Тут і оселилися. Милош харчувався з Дивононого рога, а Дивоня ходив пастися. І так вони прожили довгий час. Аж якось Дивоня кажеМилошеві:
— Ти залишайся вдома, а я піду далі — пошукаю кращої паші, бо тут я вже всю траву вискубав.
Пішов Дивоня, а Милош зостався сам. Коли це перед вечором прибігає до печери молодий козеріг та до Милоша з криком:
— Чуєш, пильнуй свого Дивоню, бо як зловлю його, то й не побачиш більше свого вола. Він мені сьогодні он скільки паші витолочив!
Милошеві од цих слів серце тривожно забилося. А козеріг не вгавав:
— Скажи своєму Дивоні, хай завтра на Коштовний Камінь прийде: поміряємося силами. Хочу провчити його.
Увечері Дивоня повернувся додому, дивиться: Милош заплаканий.
— Чого ти? — питає.—Що тобі сталося? А Милош йому відповідає:
— Недавно ото прибігав молодий козеріг та сказав, щоб ти на Коштовний Камінь прийшов: мірятися силою будете.
Дивоня на те й каже Милошеві:
— Не бійся нічого. Тільки завтра йди назирці за мною до Коштовного Каменя і добре дивися, хто впаде з тої скелі. Якщо я, то ти скоріше відкрути в мене правий ріг і втікай, та не оглядайся.
Наступного дня вранці пішов Милош з Дивонею до Коштовного Каменя. А там уже на скелі козеріг стоїть, на Дивоню чекає. Видряпався Дивоня до нього, й вони почали битися. Билися до самого полудня, аж раптом козеріг посковзнувся на камені й полетів зі скелі додолу та й розсипався, гримнувшись об землю.
Щасливі та раді, Милош і Дивоня повернулися до своєї печери і далі жили тут, не знаючи горя. Милош годувався з волового рога, а Дивоня розкошував на просторому пасовищі.
Але одного разу, коли Дивоня подався шукати кращої трави, знову прийшов до печери козеріг, тепер уже старший, з невеликим уламком скелі на голові між крутими рогами. І почав кричати на Милоша:
— Чуєш, Милоше! Де твій Дивоня? Він мені сьогодні он скільки паші витолочив! Скажи йому, хай завтра прийде на Коштовний Камінь битися: якщо він мене переможе, то вся моя паша буде його, а якщо я його поб'ю, то він уже не робитиме більше шкоди.
Козеріг пішов, а Милош зостався і плаче. Коли це приходить Дивоня та й питає:
— Що з тобою? Чого це сльози в тебе течуть по щоках?
Розповів йому Милош усе. А Дивоня заспокоїв хлопця та сказав тільки:
— Може, я впаду зі скелі, то ти відкрути в мене правого рога й утікай, та не оглядайся.
Вранці наступного дня Милош і Дивоня пішли до Коштовного Каменя. Аж там уже козеріг на скелі стоїть, на Дивоню чекає. І почали вони битися — билися з раннього ранку до пізнього вечора. І тільки вже під ніч Дивоня якось обманув козерога та скинув зі скелі. Той упав на землю й розбився.
Щасливі та раді, повернулися Милош і Дивоня до своєї печери. Жили собі тут і нічим не журилися: Дивоня ходив пастися, а Милош годувався з волового рога.
Та одного разу, коли Дивоня подався далеко шукати кращої паші, а Милош зостався сам у печері, до нього прийшов козеріг — білий як молоко, і з великим шматком скелі на голові між рогами. Та й почав гукати, аж земля здригалася:
— Чуєш, Милоше! Де твій Дивоня? Він мені сьогодні он скільки паші витолочив! Скажи йому, хай завтра прийде на Коштовний Камінь битися: якщо переможе, то вся паша буде його. Але мені здається, що він не топтатиме більше рясту!
Засумував Милош, розплакався. Ледве дочекався, поки Дивоня додому прийшов. А коли той повернувся, він його обійняв за шию іі розповів про те, як приходив здоровенний, старезний, аж білий, козеріг і що казав.
І Дивоня теж засмутився. Він тільки сказав:
— Якщо козеріг не скине мене, то буде добре. Але ти все одно йди зі мною: коли я впаду зі скелі, ти відкрути мого рога й мерщій утікай, та не оглядайся, бо він дуже лютий — може вбити тебе. А як утечеш, піди додому, подивися, що батько й мачуха роблять.
Наступного дня вранці обняв Милош Дивоню — попрощався з ним, і рушили вони до Коштовного Каменя. Приходять туди, а там уже козеріг на Дивоню чекає. Почав Дивоня з козерогом битися, та так люто вони билися, що аж іскри з рогів викрешували. Билися вони з раннього ранку до темного вечора, від темного вечора до раннього ранку — і так цілих три дні без угаву.
На четвертий день сили почали зраджувати Дивоню. Він послизнувся на камені, упав зі скелі й забився. Милош мерщій відкрутив його правого рога — й утікати. А козеріг за ним. Та Милош ні разу не оглянувся, і козеріг не наздогнав його.
Милош, засмучений смертю Дивоні, вирішив повернутися додому. Але не застав навіть хати — де вона стояла, там дві тополі високі виросли. Не було вже й ні батька, ні мачухи.
От він побудував собі нову хату під тополями, одружився з гарною дівчиною та харчується з волового рога, згадуючи Дивоню.



Дівчина-жа6а
(Хорватська народна казка)

Жили собі чоловік та жінка, і не було в них дітей. Уже й старість підходить, а вони все самі. «Хоч би жабеня яке побудь — і то веселіше б жилося»,— не раз було сумно зітхає жінка. І от якось повертаються вони додому — а в них у хаті... Хто б ви думали? Жабеня на лаві сидить. І то добре, бо краще з жабеням віку доживати, ніж самотнім нудитися.
Скоро чи поволі, а час минав, і з жабеняти виросла жабка. І така вже спритна та жвава вдалася, що іі хвилини в хаті не всидить, усе по дворі вистрибує.
Старий чоловік цілими днями у винограднику порався, а жінка йому обідати носила. Але якось вона почала скаржитися, що ноги вже зовсім не ті, ослабли, мовляв, не знає, як і обід чоловікові занесе. Тут прибігла саме жаба знадвору, а їй було вже чотирнадцять років, та й каже:
— Мамо, ви вже старі, нездужати стали, то давайте я занесу татові обід, а ви тим часом відпочиньте собі.
— Люба моя донечко-жабо,— відказує їй мати,— як же ти понесеш обід, коли ти навіть рук не маєш, щоб горщика тримати?
— А ви поставте мені його на спину й прив'яжіть — якось уже донесу, не журіться.
— Що ж, донечко, спробуй, якщо зможеш.
Мати поставила горщик з обідом їй на спину, прив'язала до лапок і провела з хати. Понесла жаба обід, до хвіртки дійшла поволі, а далі ніяк — відчинити хвіртки не може, і сяк, і так — не дістає до клямки. Тоді почала вона батька гукати. Почув батько, відчинив хвіртку, узяв горщик і сів обідати. А жаба просить, щоб підсадив він її на черешню. Батько висадив її, і тут вона почала співати. Виспівує, аж повітря довкола бринить, та так гарно, ніби то віла 1 повабна співає.
А в цих краях саме королевич дичину полював і почув той дивний спів. Коли пісня скінчилася, він підійшов до старого й запитав, хто це співав так чудово. Старий батько відповів, що він нікого не бачив і нікого не чув. Чув, як ворони, пролітаючи в небі, каркали, а більше нічого.
— Дуже прошу вас,— не переставав питатися королевич,— будь ласка, скажіть мені, хто це співав: якщо хлопець — моїм побратимом буде, якщо дівчина — за дружину візьму.
Але старий одно відмагається, мовляв, не знає. Соромно йому, бачте, що дочка в нього жаба.
Поїхав той королевич, так нічого й не дізнавшись.
Другого дня жаба так само принесла старому батькові обід, він її висадив на черешню, і вона знову почала співати. Приїхав і королевич на полювання — уже навмисне, аби тільки ще раз почути той спів і побачити, хто ж то співає. А жаба виспівувала мило-любо на черешні, аж луна йшла довкола.
Коли спів її стих, королевич знов підійшов до старого й став допитуватися, хто ж то співав. Але старий і цього разу не сказав йому правди.
— А хто ж вам обід приносив? — запитав його королевич.
— Я сам,—відповів старий.— Пішов додому, але такий утомлений був, що й їсти не схотілося, й ото сюди приніс та тут собі й пообідав.
— Той снів мені серце з грудей виймає,— мовив королевич.— А ви ж, напевне, знаєте, хто це так співає; скажіть мені: якщо хлопець — моїм побратимом буде, якщо дівчина — за дружину візьму.
Старий завагався: сказати чи ні?
— Сказав би я вам, та соромно мені, і вам незручно буде.
— Та кажіть, не бійтеся.
І старий батько розповів, що то співає жаба і що вона — його дочка.
— Скажіть їй, хай зійде на землю,—попросив королевич.
Жаба спустилася на землю і заспівала ще раз. Від щастя в молодого королевича затріпотіло серце в грудях, і він їй каже:
— Будь моєю нареченою. Завтра до палацу мають прийти наречені моїх двох старших братів, і чия наречена принесе найкращу квітку, тому з нас батько обіцяв своє королівство. Приходь і ти як моя наречена й принеси квітку, яку сама обереш.
— Добре, прийду,— відповіла йому жаба,— тільки пришли мені білого півня, я приїду на ньому.
Королевич повернувся додому й прислав їй білого півня. А вона попросила в сонця сонячні шати.
Тільки одягла вона ті шати, як зробилася найкращою в світі красунею. Підійшла до білого півня — а півень став білим конем. Узяла дівчина в руку пшеничний колосок, сіла на коня й поїхала до королівського палацу.
А там уже зібралися всі сини короля зі своїми нареченими.
Підходить король до нареченої найстаршого сина й питає, яку квітку вона принесла. А та показує йому троянду. Підійшов король до нареченої середнього сина й питає, яку квітку вона принесла. Та простягла йому гвоздику. Обернувся король до нареченої наймолодшого сина, побачив у неї в руці пшеничний колосок та й каже:
— Ти принесла найкращу й найкориснішу квітку: видно, розумієш, що без пшениці жити не можна. Гарною, отже, господинею будеш. Бо чого варті горді троянди та пишні гвоздики, коли хліба нема? Виходь заміж за свого нареченого, мого наймолодшого сина, і я передам йому королівство.
Дівчина так і зробила і стала королевою — такої гарної королеви ще світ не бачив.



Пастух і чарівникова дочка
(Словенська народна казка)

Ж ила вбога вдова і мала одного сина. Він був дужий і хоробрий, як ніхто з його ровесників. І служив пастухом. От він якось погнав худобу до озера на водопій. А там у срібній воді купалися три вродливі дівчини. На березі лежали їхні сукні, що вони поскидали, коли йшли купатися. І тут йому спала в голову бешкетна думка — забрати одну сукню. Він так і зробив: підкрався нишком до дівчачого одягу, схопив одну — і з нею додому.
Дівчата побачили його, скрикнули й кинулися на берег. Стали одягатися, але в одної дівчини не було вбрання, його забрав хлопець. Вона побігла за ним і все просила:
— Віддай мені мою сукню! Верни мені! Хлопець став на хвилину, усміхнувся й сказав:
— Віддам тобі, якщо вийдеш за мене заміж. А дівчина йому відповіла:
— Я б рада вийти за тебе заміж, та мій батько чарівник, і я не смію з тобою одружуватися.
— Тоді я не віддам тобі сукні,—відказав їй хлопець.
Красуня просила й просила, щоб пастух повернув їй, а він тільки всміхався. Уже коло села дівчина ще раз почала просити його:
— Віддай мені сукню. А якщо хочеш мати мене за дружину, то прийди в Тридев'ятий край на Скляну гору до мого батька й проси, щоб віддав мене за тебе.
— Гаразд, прийду,— сказав хлопець і повернув дівчині сукню. Вона одягнулася і в ту мить зникла, мов розтанула в тумані. Пастух прийшов додому, розповів про все матері. Мати дала йому
грошей на дорогу, і він подався шукати Скляну гору в Тридев'ятому краї.
Довго йшов, аж натрапив на самотню хатину, у якій жив старезний дід. Зайшов хлопець до нього, привітався й питає:
— А чи не знаєте ви, дідусю, про Скляну гору в Тридев'ятому краї, на якій живе моя наречена?
Дід відповів:
— Не чув я про таку гору. Але постривай, може, мої звірі щось знають про неї.
Вийшов дід надвір, скликав усіх звірів, спитався їх про Скляну гору в Тридев'ятім краї, але всі відповіли, що не знають нічого про таку гору. Тоді він обернувся до пастуха й каже:
— Іди до мого старшого брата. Може, він щось тобі допоможе. Тільки ще здалеку гукни йому, що несеш вітання від молодшого брата. Інакше він тебе спопелить, не встигнеш і до хати його підступитися.
Подякував хлопець дідові за пораду й пішов далі. Довго так ішов, коли нарешті натрапив на хатину старшого брата. Ще здалеку загукав:
— Я вам несу вітання від вашого молодшого брата! Почув другий дід, що він гукав, вийшов на поріг і каже:
— Якщо ти йдеш з вітанням, то заходь до мене, поговоримо. Хлопець зайшов до нього, привітався й питає:
— А чи не знаєте ви, дідусю, про Скляну гору в Тридев'ятому краї, на якій живе моя наречена?
Дід подумав, далі похитав головою й каже:
— Не доводилося мені чути про таку гору. Але постривай, може, мої птахи щось знають про неї.
Вийшов дід із хати, скликав усіх птахів, спитався їх про Скляну гору в Тридев'ятому краї, але всі в один голос відповіли, що не знають, не бачили такої гори. Тоді обернувся він до хлопця й каже:
— Іди до мого найстаршого брата. Може, йому щось відомо про цю гору. Але ще здалеку гукни йому, що несеш вітання від його двох молодших братів. Інакше він спопелить тебе.
Подякував хлопець дідові за пораду й пішов далі. Довго йшов, доки нарешті натрапив на хатину найстаршого брата. Ще здалеку загукав:
— Я вам несу вітання від ваших молодших братів! Почув його третій дід, запросив до себе:
— Коли йдеш з вітаннями, то заходь до хати, порозмовляємо. Хлопець зайшов, привітався й почав питати:
— А чи не знаєте ви, дідусю, про Скляну гору в Тридев'ятому краї, на якій моя наречена живе?
— Ніколи не чув я про таку гору,— відповів третій дід.—Ллє постривай, може, мої вітри щось знають про неї.
Вийшов дід надвір, скликав усіх вітрів, запитався, чи не бачили вони Скляної гори в Тридев'ятому краї. Тут обізвався вітер Сіверець:
— Аякже,— каже,— бачив я Скляну гору. Щоб вийти на неї, треба мати три пари залізних чобіт, така погана туди дорога. А ті чоботи може скувати лише коваль, який живе під Скляною горою.
Пастух почав просити його:
— Покажи мені дорогу на Скляну гору.
— Ходи зі мною,— сказав Сіверець.
Хлопець слухався вітра і йшов туди, куди він його гнав. Невдовзі вони дісталися до кузні під Скляною горою. Коваль розпалив вогонь у горні, розпік залізо й скував чоботи для пастуха. А коли давав їх хлопцеві, то порадив:
— Май більше в голові, ніж у ногах. Бо не виберешся на гору.
Але пастух пустив його слова повз вуха — квапився до нареченої. Узув чоботи і швидше подався на гору. Ледве до половини гори вийшов, а підошви в чоботях у тому поспіху так зчовгав, що й стояти на ногах не міг.
І раптом ф'ю-у-у — з'їхав з гори назад під ту саму кузню.
Коваль скував йому другі, ще міцніші чоботи. А коли давав їх хлопцеві, то знову нагадав:
— Май більше в голові, ніж у ногах. Бо не виберешся на гору.
Але пастух пустив його пораду повз вуха — поспішав до нареченої. Уже майже біля самого вершечка гори був, коли підошви в чоботях стали такі слизькі, що він не міг ніяк на ногах втриматися. І раптом ф'ю-у-у — знову з'їхав з гори назад під ту саму кузню.
Коваль скував йому третю пару чобіт. А коли давав їх хлопцеві, то застеріг його:
— Тільки май більше в голові, ніж у ногах. Бо не виберешся на гору. Цього разу хлопець прислухався до ковалевих слів. Тепер, коли виходив на гору, то не просто мчав, а думав, куди і як ступити, щоб менше зчовгати чоботи. Трохи довше йшов, але щасливо дістався на самий вершечок гори.
Тут ріс чудовий сад, а' посеред нього стояла чарівникова хата. Хлопець зайщов до хати, привітався і став просити в чарівника його дочку. Чарівник розсміявся хлопцеві в очі й каже:
— Віддам її за тебе, якщо ти виконаєш троє моїх бажань. Л як же ні, то я тебе оберну на вовка, і ти все своє життя бродитимеш по лісах та іащах.
Хлопець погодився. Батько відразу ж замкнув його до комори. Увечері пастухова наречена принесла йому їсти й навчила його, що він має робити.
— Завтра.—сказала вона,— мій батько загадає, щоб ти впізнав, котра я. А він мене і моїх двох сестер прибере однаковісінько. І все в нас буде однакове. То щоб ти знав і приглядався добре: я випущу із правої руки муху. По цьому й упізнаєш мене.
Пастух добре запам'ятав це. І коли вранці чарівник загадав йому впізнати серед трьох сестер свою наречену, то він тільки пильнував, котра випустить муху з правої руки. Коли він помітив це, то спокійно показав на свою дівчину й сказав:
— Це моя наречена!
— Ти вгадав,—відповів чарівник.— А назавтра я завдам тобі інше завдання. До полудня ти повинен вирубати он той ліс, що вище моєї хати, порізати його на поліна й поколоти на дрова, щоб ними випалили в печі іі спекли хліба, який я буду їсти в обід.
Пастух тяжко задумався над цим завданням, але нічого придумати не міг. Тож сів, схрестивши руки, і просидів так до самого ранку, коли його наречена принесла сніданок. Побачила вона його, похнюпленого, невеселого, іі питає:
— Ти що, й досі за роботу не брався? А він їй відповідає:
— А навіщо братися, коли й так знаю, що не здужаю її зробити. Вона засміялася дзвінко й тричі крутнулася на п'ятах. Коли вперше
крутнулася, весь ліс лежав порубаний, коли вдруге —дрова були вдома, втретє —хліб був спечений і рум'янів на чарівниковому столі.
В обід чарівник дуже здивувався, коли побачив, що все зроблено так. як він загадав. На третій день він дав хлопцеві нове завдання:
— Завтра до полудня ти маєш крізь зарості, що по той бік моєї хати, прорубати просіку аж до самого моря й вимостити рівну дорогу, щоб я після обіду міг прогулятися нею до води.
Пастухові аж мороз пішов поза плечима від такого завдання. Думав він, думав і так нічого й не придумав. Тож сів, схрестивши руки, і просидів так до другого дня. Як його наречена принесла підобідок, то побачила, що він мало не плаче — такий безпорадний. Скоріше потішила його й крутнулася тричі на п'ятах. Коли вперше крутнулася, просіка була прорубана, коли вдруге — дорога вимостилася, утретє — на дорозі стояла золота бричка, що нею чарівник мав прогулятися до моря. Прийшов хлопець до чарівника і сказав:
— Усе зроблено.
Чарівник ще більше здивувався. Не хотілося йому віддавати дочку з дому, але мусив дотримати слова, тому відповів:
— Ти виконав усе, що я загадував тобі, тож бери мою дочку до себе додому.
Хлопець і дівчина хутчій зібралися й подалися з чарівникової хати.
Коли це прийшла додому чарівникова жінка. Дивиться: однієї дочки нема. Питає чоловіка, а він їй каже, що так і так, мовляв, хлопець забрав. Розсердилася чарівникова жінка, розкричалася:
— Ох, який же ти дурний. Жодного завдання він сам не виконав. Це все наша дочка робила, бо хотіла за нього заміж. Ото мчи за ними й заверни тих поганців назад!
Чарівник хоч-не-хоч погнався за молодятами. А вони вже далеко відійшли. Раптом дівчина відчула погоню за собою. Вчинила чари: себе перетворила на широку річку, пастуха — на човен, який плив по тій річці. Прибіг чарівник до річки: ніде не видно втікачів — тільки річка блищить, а по ній човен пливе. Повернувся він ні з чим додому.
А вдома чарівниця накрила його мокрим рядном:
— То де ж вони?
— Я не знайшов їх,— відповів чарівник.— Бачив тільки річку та човен на ній.
— Ох, і який ти дурний! То це ж вони були. Мчи мені негайно знову за ними й приведи їх перед мої очі — я їм покажу!
Знову помчав чарівник за молодятами. А дівчина, коли відчула погоню за собою, вчинила чари: себе перетворила на корову, а хлопця — на маленького пастушка, що пас цю корову на зеленій траві.
Чарівник не впізнав їх і прийшов знову без них додому. А вдома чарівниця його зустрічає на порозі:
— То де ж вони?
Розповів чарівник, що бачив тільки малого пастушка, який пас корову на зеленій траві. А вона:
— Ох, і дурний же ти! Це були вони. Бачу, що я сама мушу за ними бігти.
Та й кинулася навздогін за молодятами. Відчула дівчина, що цього разу за ними женеться сама чарівниця, і вчинила чари, щоб вони швидше в пастуховій хаті були.
Дівчина і хлопець тут повінчалися і справили бучне весілля, на яке й мене запросили. Я там був, із наперстка їв, з решета пив, а лопатою дали мені по спині, що видно ще й нині.



Бабина дівчина золота Золотинка
(Македонська народна казка)

Був цар і мав сина, якого треба було женити. Щоб він міг вибрати собі наречену, цар звелів збудувати недалеко від палацу басейн, наповнити його шербетом — прохолодним запашним узваром із персиків, родзинок та груш — і оголосити, хай жінки та дівчата приходять і беруть його.
Не треба було двічі гукати їх. І молоді, і старі скоріше прихопили коновки, дзбани та глечики й поспішили до басейну. А неподалік сидів царевич і приглядався до дівчат, але жодна йому не припала до серця. Він аж занудьгував.
Коли це бачить: одна стара жінка набрала шербету в коновку, потім ще принесла глечик та чашку, а далі стала черпати шербет у яєчні шкаралупки і ставити їх на землі. Царевича розсмішила така жінчина пожадливість, і він жбурнув у шкаралупки золоте яблуко, яке мав подарувати обраній дівчині, та й розбив одну.
Жінка як побачила, що царевич розбив їй шкаралупу, то й закляла:
— А бодай твоя наречена в яблуку сиділа, як ти мав кидати ним у мої шкаралупки!
Побачив це й батько й нагримав на сина, що той так нерозважно поводиться із золотим яблуком, яке мав дати своїй судженій. І ще сказав йому:
— Тепер сам собі шукай наречену.
«А чому б і ні?» — подумав царевич і подався світом. Але скільки не ходив по своєму й по чужих краях, так і не знайшов дівчини собі до серця.
А батько й питає його, коли він повернувся додому:
— То, може, в Сонця сестру посватати?
«А й справді!» — подумав царевич. Узув залізні чоботи, взяв у вузлик хліба й солі і подався до Сонця. Що ближче підходив, то було жаркіше — пересихав хліб, топилася сіль. І він залишив вузлика з хлібом та сіллю під деревом біля криниці, а сам пішов далі. Уже надвечір постукав у двері до Сонця.
Вдома була тільки Сонцева мати. І вона дуже здивувалася, як він дістався сюди. Царевич сказав, що йому дуже потрібно бачити Сонце.
— Ой, хлопче,—відповіла Сонцева мати,—син мій може спалити тебе, коли він голодний і спраглий. То краще я сховаю тебе, доки він не повечеряє.
Вона перетворила царевича на шпильку й заткнула її собі ззаду у волосся.
Невдовзі стемніло, і Сонце прийшло додому. Мати скоріше поставила перед ним вечерю: кадіб запареної кип'яченим молоком булки і кадіб джерельної води. З'їло Сонце молочну тетерю, запило водою й сіло відпочивати. Та щось йому здалося непевним.
— Чи не людиною пахне в нашій хаті? — запитало воно.
— Ти вгадав, сину,— відповіла мати.— Але пообіцяй, що нічого поганого чоловікові не зробиш, то я покажу тобі його.
Сонце пообіцяло. Мати витягла шпильку з волосся, дмухнула на неї, і перед ним став царевич. Він привітався до Сонця й розповів, чого прийшов. Сказав і про те, як він уже шукав собі наречену й не міг ніяк знайти.
Коли Сонце вислухало його, то мовило:
— Я не проти, щоб ти, царевичу, був моїм зятем. Тож піди в мій сад, зірви золоте яблуко із золотоверхої яблуні, вдома розріжеш його, і з нього вийде пречудова дівчина, якраз така, яку ти шукаєш. Вона попросить у тебе хліба й солі, і коли ти даси їй, вона залишиться навік твоєю вірною дружиною, а мені сестрою буде.
Як почув це хлопець, мерщій пішов у сад, зірвав троє золотих яблук, поклав за пазуху й подався додому. Але не витерпів по дорозі. Щойно відійшов трохи від Сонцевого саду, скоріше присів край стежки, витяг ножа з кишені, дістав одне яблуко з-за пазухи й розрізав його. І, справді, з нього вийшла вродлива дівчина й попросила в нього хліба й солі. Але він не дав, бо залишив під деревом біля криниці, і вона розтала, наче туман.
Пішов хлопець далі, а йому все перед очима та Сонцева сестра, яку щойно бачив. Ще до криниці не дійшов, але не витерпів: присів край путівця, добув друге яблуко з-за пазухи іі розрізав. З нього вийшла ще краща дівчина, ніж перша. І попросила хліба й солі, але він не дав, і вона розвіялася, наче імла.
Ледве царевич дістався до криниці, притьмом сів під деревом, вийняв з-за пазухи третє яблуко — так йому хотілося бачити Сонцеву сестру — і розрізав його. З нього вийшла гарна-прегарна, чудова-пречудова дівчина, краща навіть, ніж ті попередні, й попросила в нього хліба й солі. Він хутко розв'язав вузлика й дав їй. Тільки-но вона вкусила кілька разів хліба з сіллю, відразу простягла до нього руки й пообіцяла, що буде йому вірною дружиною, скільки й віку її.
— Ти така гарна,—сказав царевич,—що негоже, щоб ступала по землі ногами. Я зараз побіжу додому й приїду по тебе каретою, а ти почекай на дереві.
І він підсадив її на гілку, а сам швидше подався додому.
Тим часом неподалік проходила чорна злюка й завернула до криниці води напитися. Нахилилась над криницею — і побачила в ній Сонцеву сестру. Підвела голову, дивиться: справді, на гілці сидить гарна-прегарна дівчина. Вона зсадила її на землю, розпитала про все, а та їй розповіла про себе й царевича. Тоді чорна злюка стягла з неї сукню, сама одягнулася, як Сонцева сестра, а її пхнула в криницю, вилізла на дерево й стала чекати.
Скоро й царевич приїхав каретою забирати свою наречену. Підвів очі: що таке? Невже це на дереві Сонцева сестра?
— Дівчино,— питає він,— чого ти так на лиці почорніла за якусь часинку?
— Це Сонце мене поцілувало, мій господарю,— відповіла йому злюка.— Хоч воно й брат мені, та досі мене не бачило, бо я сиділа в яблуку.
Наче й до ладу дівчина каже, але царевич вірить їй і не вірить. Проте посадив у карету й повіз додому. А що мав робити?
— Ще сьогодні повінчаймося й весілля справимо,— стала злюка квапити царевича, як тільки вони приїхали додому.
Та царевичеві чогось не хотілося з нею одружуватись, і він сказав їй, що до весілля ще треба підготуватися, а це забере чимало часу: місяць, а може, й більше. Вона ж тим часом хай поживе собі в палаці, в сусідній кімнаті.
А Сонцева сестра як упала в криницю, то одразу й перекинулася золотоперою рибкою. Хто приходив до криниці воду брати, тоіі бачив її, і дивувався, і розповідав іншим. Невдовзі про те диво почув царевич і собі прийшов подивитися на золотоперу рибку. І надивитися не міг. А щоб завжди бачити її, зловив, приніс до палацу й пустив у басейн.
Як тільки злюка почула про неї, відразу здогадалась, що це рибкою зробилася та дівчина, яку вона штовхнула в криницю. Злюка мерщій виловила її, підсмажила й дала царевичеві з'їсти, а луску, кісточки й усе, що залишилося від неї, спалила.
Лишень одна тоненька кісточка застрягла царевичеві в зубах. Він дістав її й викинув за вікно. І там, де вона впала, через ніч виросла яблуня золотоверха, точнісінько така, як у Сонцевому саду, і віттям потяглася до царевичевого вікна.
«Ах ти, поганко,— заскрипіла зубами злюка, бо вона відразу здогадалася, хто це.— То ти шмагаєш мене гіллям по обличчю, а царевича гладиш! Стривай же, я тобі покажу!»
Рано-вранці вона найняла одного чоловіка, щоб він викорчував цю яблуню з корінням і порубав її на дрова. Він так і зробив. А злюка зібрала геть усі галузки, тріски й листочки і вкинула в піч та й спалила, а піч замурувала. Та ба! Одного прутика, коли той чоловік рубав яблуню, узяв бабин хлопчик собі за коня, осідлав його і гайнув додому.
Коли награвся, то кинув удома під лавою і ліг спати. Заснула й баба. А з того прутика вночі зробилася дівчина, гарна-прегарна, й сховалася в запічку. Вранці хлопець пішов до школи, баба на роботу, а дівчина вилізла з запічка, прибрала в хаті, помила посуд і знову сховалася.
Увечері повернулася баба додому — очам своїм не повірила: прибрано, чисто. На другий день те саме. Третього дня баба вирішила не йти на роботу, а підстерегти, хто ж це їй такий порядок у хаті наводить. Вдала, ніби вийшла надвір і замкнула двері, а сама сховалася в хаті.
Коли це виходить із запічка Сонцева сестра й починає поратися. Баба хвать її за руку, а далі почала розпитувати, хто вона й чого тут. Дівчина відповіла, що в неї нема батька-матері, що вона не має де жити й хоче допомагати бабі. Баба зраділа, що матиме таку помічницю, й прийняла її за дочку.
Баба відразу похвалилася сусідам своєю дочкою. Ті, як побачили її, то не могли надивитися на її красу. А що вона була ще й працьовитою, то й назвали її золотою Золотинкою.
Почув про незвичайну красу бабиної дочки й царевич. І так йому захотілося побачити її, що не витерпів: якось півдня простояв на вулиці, доки діждався, коли вона визирне з хати. «Яка ж вона подібна до Сонцевої сестри! — подумав царевич.— А може, то вона і є?»
Довго він сушив собі голову, як зробити так, щоб переконатися, вона це чи не вона. Нарешті розповів усе батькові, а той порадив йому звернутися до однієї хитрої жінки, яка все може вивідати.
Та жінка влаштувала гулянку й покликала всіх сусідських дівчат на неї. Запросила й бабину золоту Золотинку. Вона спочатку відмовлялася, не хотіла йти. Аж баба втрутилася:
— Таж іди, трохи повеселися з дівчатами. Не все ж поратися в хаті. Пішла Золотинка до тої жінки. А хитра жінка то такі, то сякі ігри
загадує, нарешті таку гру придумала, що на кого випаде, той повинен усе про себе розповісти.
Випало на одну дівчину, на другу — і кожна про себе розповідає. Випало й на бабину Золотинку. Вона знітилася й каже:
— Ви мені не повірите, що я вам розповім. Хитра жінка її підбадьорила:
— Розповідай, дочко, не бійся. Якщо повіримо, то повіримо, а якщо ні, то ти нічого від цього не втратиш.
А в сусідній кімнаті сидів царевич і все слухав. Коли Золотинка мала розповідати, то він аж подих затримав, аби чого-небудь не пропустити.
— Я росла в Сонцевому саду на Золотоверхій яблуні,— почала Золотинка.— Прийшов царевич до мого брата Сонця й зірвав яблуко, у якому я сиділа. Потім я плавала в криниці золотоперою рибкою, росла під царевичевим вікном золотоверхою яблунею, а тепер я — бабина дівчина золота Золотинка.
Коли почув хлопець Золотинчину розповідь, то з радощів стямитися не міг. Ускочив до кімнати, узяв дівчину за руку й повів її до себе додому. Чорну злюку царевич прогнав, а з Золотинкою вони повінчалися й одразу ж весілля справили — добре, що все було приготоване.



Скаменілі королівни
(Словенська народна казка)

Жив десь король, який мав три дочки. Коли вони виросли, батько надумав видати їх заміж. Але не хотів накидати їм своєї волі, а, навпаки, зробив так, щоб вони кожна сама вибрала собі друга для життя, як підкаже їй власне серце й розум. Для цього він влаштував велике гуляння, на яке запросив юнаків з усього королівства.
На гуляння прийшло й приїхало кілька тисяч молодців, і кожен сподівався, що якась із королевих дочок його обере собі за судженого. Але королівни були ще молоді, і їм не спішилося заміж, тому вони відмовляли кожному юнакові, який підходив до них, і не танцювали, а тільки сиділи й слухали музик, які грали веселих пісень.
Між юнаками, що того дня зібралися в королівському замку, був і чарівник з-під Лихої гори. Він теж мав надію, що стане королівським зятем. Але королівни, як і всім, відмовили йому. Це його дуже образило, і він вирішив помститися. Дістав з-під поли сюртука чарівну паличку, і кого тільки торкався нею, той одразу кам'янів. У королівському замку раптом запала тиша, як на кладовищі. А задоволений чарівник гордо вийшов через замкову браму.
Але не всіх, хто був у замку, торкнулася чарівникова паличка. Від неї врятувався старий король, що саме тоді пішов був до льоху по вино, королівський радник, який у цей час порався коло ілюмінації, і корівниця, що доїла корів. Вони троє зібралися разом і стали радити раду, що їм робити. І вирішили: тому, хто оживить скам'янілих людей, віддати половину королівства і за дружину ту з королівен, яка йому найбільше сподобається.
Уже наступного дня всі хлопці в королівстві були на ногах. Кожен вважав, що саме він визволить королівен з кам'яного полону. І йшли, і їхали до королівського замку, дивилися на скам'янілих людей, але не могли нічого зробити, щоб їх урятувати, й, засмучені, поверталися назад додому.
Звістка про скам'янілих королівен та їхніх женихів долетіла до найдальших куточків великого королівства. Одного дня цю новину почув убогий тесля, який жив за дев'ятьма горами. Коли він розповів її своїм трьом синам, вони так і загорілися бажанням іти рятувати королевих дочок.
— Нікуди ви не ходіть,— відраджував їх батько..— Уже тисячі були таких, як ви, та не оживили королівен, то куди вам братися? Ви ж тільки й умієте, що рубати ліс і тесати дерево.
Але сини були зовсім іншої думки. Вони так довго вмовляли батька, що той нарешті дозволив їм іти шукати свого щастя. Мандрували вони цілий день, а коли потомилися й зголодніли, сіли над чистим потічком і почали їсти. Тільки вкусили по кілька разів, аж тут стара бабуся до них підійшла й стала просити:
— Хлопці, дайте мені шматочок хліба. Уже два дні як не мала -я ані ріски в роті, ледве на ногах стою.
Два старші брати вдали, ніби не бачать старої, й далі спокійно собі їли, а наймолодший швиденько схопився й віддав бабусі свій кусень хліба.
— Ти добра людина, хлопче, дякую тобі! — сказала бабуся й почала жувати хліб.—А далеко ви мандруєте?
— До королівського замку намірилися. Хотіли б звільнити скам'янілих королівен.
— Важка дорога чекає вас, хлопці. Доведеться вам випити ківш лиха,— сказала бабуся.—Але за те, що ви нагодували мене, я хочу вам допомогти. Королівен та їхніх женихів перетворив на кам'яні стовпи чарівник з-під Лихої гори. Звільнити їх від цього може тільки сам чарівник, але він виїхав з королівства...
Бабуся на якусь мить задумалася.
— То що, нема ніякої надії, щоб королівни знов ожили? — запитав наймолодший брат.
— Чом ні? Надія є,— розповідала далі бабуся.— Королівен може звільнити людина з добрим серцем, яка ради щастя інших людей нічого не пошкодує. У Тридев'ятому краї живе велетень, а в його саду ростуть яблуні, які родять що третього літа. Якщо вичавити соку з тих яблук і ним покропити мертву чи скам'янілу людину, вона оживе. Оце я вам розповіла все, що знала.
Бабуся ще раз подякувала наймолодшому братові за хліб і пішла собі. А брати довго сиділи мовчки та думали.
— То що будемо робити? — нарешті обізвався найстарший брат.
— Ходімо до велетня, будемо просити його, щоб дав нам яблук,— запропонував наймолодший.
Вони рушили далі в дорогу. Тридцять днів і тридцять ночей ішли брати, поки дісталися до Тридев'ятого краю. Постукали в двері велет-невої хати і, коли той вийшов, попросили, щоб він дав їм яблук із свого саду.
— Добре, дам,— сказав велетень.— Але за них маєте мені відробити. Яблуні саме в цвіту, через три роки достигнуть яблука. Якщо до того часу ви попрацюєте в мене, то візьмете собі яблук, скільки забажаєте.
Брати переглянулися.
— Я залишаюся,— сказав наймолодший брат.
Старші два ще довго вагалися. Вони ніяк не могли взяти собі до голови, що доведеться довгих три роки служити за якусь торбу яблук. Але коли згадали, що за ці яблука дістануть королевих дочок собі за дружин, то погодилися.
— Ви нічого іншого не будете робити, тільки носити мені питну воду,— сказав їм велетень.— Щодня треба наповнити водою троє відер.
Брати коли побачили ці відра, то вжахнулися: відра були куди більші за них самих. А воду потрібно було носити здалеку, з-під гори. Велетень дав кожному кварту — наповнювати відра.
— Робота є робота,— здвигнув плечима наймолодший брат і пішов по воду.
Брати неохоче подалися за ним.
Цілий день вони мусили носити воду, щоб наповнити відра, а ввечері були такі потомлені, що й їсти їм уже не хотілося. Полягали під деревом і заснули, як убиті. Наступного дня знову те саме, і так день у день. Але велетень був задоволений ними і не скупився на харчі. Тим часом наймолодшому братові велося дедалі гірше. Старші брати, що ситішими ставали, то менше мали охоти працювати. І не раз траплялося, що він носив воду сам, а брати або спали, або теревенили собі.
Довго тяглися три роки служби, але й вони скінчилися. За цей час достигли яблука, і брати вже готувалися в дорогу. Коли настав час їм відходити, велетень дотримав слова і дав братам стільки яблук, скільки вони могли в торби набрати.
Раді та щасливі, подалися брати до свого краю. А там — і до королівського замку, до скам'янілих королівен.
Дорогою, вже недалеко від королівської столиці. їх захопила гроза. Блискавки навпіл розтинали небо, раз за разом тарахкав грім і лило як із ринви. Довелося братам шукати сховку від дощу. На щастя, неподалік од дороги стояла низенька вбога хатина. Вони — туди. Двері їм відчинила бабуся з червоними, заплаканими очима.
— Заходьте,— запросила вона їх,— хоча в цій хаті смуток. Щойно номер мій єдиний син.
Наймолодшому братові стало жаль бабусі, і він дістав із торби одне яблуко, вичавив з нього кілька крапель соку й покропив ними її неживого сина. Той розплющив очі, усміхнувся до матері й підвівся. Мати його зраділа неймовірно. Не знала, де й посадовити братів, чим пригостити їх, як їм дякувати, а особливо наймолодшому. І вже їх нікуди не пустила — вмовила-таки залишитися в неї на ніч.
Полягали брати за піччю і невдовзі поснули. Аж серед ночі найстарший брат прокинувся: якась недобра думка мучила його. «Усе той наймолодший і наймолодший! Це коли ми й одружимося з королівнами, то й тоді він буде такий добрий для всіх, що й усе королівство розтринькає. Ні, цьому не бувати!»
Найстарший брат розбудив середнього, пошепталися вони вдвох, тоді забрали в наймолодшого торбу з яблуками й рушили в дорогу, а його залишили самого.
Прокинувся вранці наймолодший брат, дивиться: нема ні братів, ні його торби з яблуками. Одягнувся, в кишені намацав лише одне яблуко— те, яким учора оживив бабиного сина. Аж не вірилося йому, що брати могли таке зробити. Попрощався з бабусею та її сином і, сумний, пішов до королівського замку.
Столиця була вся в прапорах, але якось дивно були розвішані вони: барвисті висіли впереміш із чорними.
— Що означають ці прапори? — запитав наймолодший брат чоловіка, що перший трапився йому на вулиці.
— А хіба ти не знаєш? — здивувався той.— Сьогодні раненько прийшли в наше місто два лікарі. Вони принесли якісь нетутешні ліки й ними оживили скам'янілих людей, крім наймолодшої королівни. Коли підійшли до неї, то в них уже не вистачило ліків. Через те між барвистими висять і чорні прапори.
Наймолодший брат швидше подався до королівського замку. Тут він одразу попросив, щоб його відвели до скам'янілої королівни. Такої гарної дівчини він, відколи живе, ще не бачив. Хлопець тільки ніяк не міг збагнути, як це його брати, рятуючи інших, аж наостанку підійшли до неї.
Вичавив він з яблука, яке лишилося в нього в кишені, кілька крапель на чоло королівни, на очі, на губи, на обличчя. Королівна ніби прокинулася, всміхнулася щасливо, обняла його й мовила:
— Дякую тобі, мій милий, що ти звільнив мене з кам'яного полону! У замку запанувала несказанна радість. Гримнули на мурах гармати,
сповіщаючи люд, що ожила й наймолодша королева дочка. Притьмом поздіймали чорні прапори, й було оголошено державне свято.
Король підвівся зі свого престолу й на очах у всіх поцілував наймолодшого брата. Старші брати знітилися, принишкли — боялися, що наймолодший тепер почне мстити їм. Але той уже не мав на них .зла. Простягнув братам руки й сказав:
— Забудьмо, що було. Будьмо добрими братами, живімо в злагоді, як колись.
Через кілька днів у замку гуляли весілля. Брати одружилися з королевими дочками. Найкращою парою були наймолодша королівна і наймолодший теслин син, якого король призначив своїм спадкоємцем. Весілля грали три дні. Усі пили, їли й танцювали, скільки душа бажала. Танцював навіть старий король, хоча радник йому казав, що в його літах таке вже не личить робити.



Мала віла
(Боснійська народна казка)

Жили король з королевою і мали си-на-одинака. Коли він виріс, батьки надумали відзначити його повноліття. Наскликали гостей знаменитих з усього королівства, за столи посадили. А па столи наставили наїдків усяких та напоїв солодких — на тарелях золотих та в кришталевих чашах. Ще й свічки засвітили в палатах — так і заблищало, замерехтіло, засяяло все навкруги.
Цілий день веселилися гості, співаючи пісень та розповідаючи цікаві бувальщини. А коли звечоріло, дівчата-красуні завели танці в садку. Поставали в коло й кружляють та все на королевича дивляться, очей відірвати від нього не можуть: такий він гарний був. А королевич і дивиться на них, і не дивиться — ніби когось поглядом шукає і не знаходить.
Опівночі гості розійшлися, але королевич не пішов спати — не хотілося. Та й ніч була місячна, ясна — так і манила до себе. І він побрів у гайок, де росли старезні липи. Місячне сяйво дивно лилося крізь гілля дерев, розносилися пахощі липового цвіту.
Замріяний, королевич брів і брів усе далі й незчувся, як вийшов на широку галявину посеред гайка. Глянув перед себе — й завмер: неподалік, на залитій місячним сяйвом місцині, стояла маленька віла в розкішних, золотом шитих шовкових шатах. Довге волосся їй спадало на плечі, а на голові блищала золота корона, розцвічена діамантами. Сама ж віла була маленька-маленька. Мов лялечка!
Королевич дивився на неї зачаровано й мовчав. Але віла сама обізвалася, і її голос забринів, наче срібний дзвіночок:
Мій чудовий королевичу, я теж була запрошена до тебе на свято, але не посміла прийти через те, що така маленька. Тому зараз вітаю тебе, під отим місячним сяйвом, яке для мене — мов сонячне світло.
Маленька віла дуже припала королевичеві до серця. І він анітрохи не злякався того, що вона з'явилася перед ним серед ночі. Навпаки, йому захотілося, щоб вона завжди була біля нього. І королевич підійшов до неї й узяв її за руку. Але віла раптом вирвалась і зникла. У нього в руці залишилася тільки її рукавичка, така крихітна, що він ледве натягнув на свій мізинець. З незрозумілим неспокоєм у серці повернувся королевич до палацу, але про те, кого бачив, не сказав нікому й слова.
Наступної ночі він знову пішов у гайок. Ходив по осяяних місячним світлом доріжках — усе шукав учорашню маленьку вілу. Але її ніде не було. Засмучений тим, він дістав з-за пазухи її крихітну рукавичку й поцілував. І тої миті перед королевичем з'явилася віла. Коли він побачив її, то дуже-дуже зрадів. Серце в його грудях так і затріпотіло від великого щастя.
Довго бродили вони між старезними липами, й зупинялися, й дивилися одне на одного,— а ніч була така місячна,— і все розмовляли, наговоритися не могли. І диво дивне! Доки вони отак щебетали удвох, віла підросла. А коли настала пора розставатися, вона була вдвічі більша, ніж минулої ночі. Рукавичка вже не налазила їй на руку, і віла залишила її королевичеві на згадку.
— Візьми її собі,— сказала віла й тієї ж миті зникла.
Від того часу вони щовечора зустрічалися в гайку під липами. Доки сонце на небі світило, королевич собі місця не знаходив, никав сюди-туди, не знаючи, за що взятися, що робити. І все чекав, коли вже місяць на небо викотиться. Тільки й думки було в нього: «Чи прийде сьогодні віла в гайок?» Королевич дедалі більше любив її, а вона все росла й росла.
На дев'яту ніч, коли місяць став уповні, віла була вже така заввишки, як і королевич. Вона зустріла його радісно й сказала:
— Доки світитиме місяць, я буду приходити до тебе.
— А як минуться місячні ночі, тоді я вже тебе не побачу? — злякався королевич. — О ні, моя люба! Без тебе я жити не зможу. Ми повинні завжди бути разом. Прошу тебе: стань моєю королевою!
— Королевичу мій любий,— промовила віла,—я згодна бути твоєю, але ти повинен усе життя любити тільки мене одну і більше нікого.
— Усе життя тебе любитиму,— присягнув королевич, ні хвилини не роздумуючи,— на інших і не гляну ніколи.
— Добре! Але запам'ятай: доти буду твоєю, доки любитимеш мене. Через три дні й весілля справили. Багато гостей було, чимало пісень
переспівали, і всі дивувалися з вілиної краси. Королевич був гарний, а віла ще краща.
Сім років прожили вони щасливо і в злагоді. А на восьмий рік помер старий король. Сила народу прийшла на похорон, найвродливіші жінки з усього королівства проливали сльози над його труною. Тільки одна не плакала - красуня з чорними очима й рудим волоссям, а все поглядала
на молодого королевича. Він це бачив, і йому було приємно, що вона
дивиться на нього.
Коли йшли на кладовище, королевич тричі кинув оком на рудоволосу красуню. І раптом його дружина, яку він вів під руку, аж наступила собі на поділ сукні й мало не впала.
— Ой, глянь! — вигукнула вона.— Моє вбрання стало мені чомусь довге.
Насправді ж то вона зробилася меншою, але королевич не помітив цього.
Коли після похорону поверталися до палацу, рудоволоса красуня пішла поруч з королевичем, і він час від часу крадькома позирав на неї, а про дружину й забув. Так і не помітив, що вона дедалі меншає й меншає. А як увійшли в липовий гайок, дружина зникла зовсім, мов її й не було біля нього.
Та королевичеві байдуже. Нема, то й нема. І він скоріше одружився з рудою чорноокою красунею. Але й трьох днів не прожив із нею щасливо. Найперше вона зажадала, аби він купив їй ліжко з діамантів, а потім і се, і те, і таке, що й на світі його ніде не знайдеш. Що далі, то більше. А якщо він якоїсь її забаганки не виконував, тоді починався плач, нарікання, сварка, хоч із хати тікай. Терпів-терпів королевич примхи рудої красуні, та й не витерпів — прогнав її.
От тоді він зрозумів, як погано повівся з малою вілою. Та вже пізно було. Скільки не зітхав, скільки не тужив, і кожної місячної ночі ходив у липовий гайок, сподіваючись там знайти свою добру малу вілу, але вона більше не повернулася до нього.



Три горошини
(Словенська народна казка)

Жив собі чоловік, та такий бідний, що не мав навіть хліба — синові нічого було дати їсти. От якось він і каже синові:
— Іди, синку, шукати щастя в світі. Може, де й знайдеш. Тільки запам'ятай мою пораду: яка річ перша трапиться тобі на дорозі — підійми й заховай.
Попрощалися вони. Батько залишився вдома, а син, закинувши торбу за плечі, подався курним шляхом у далекий світ.
Відійшов хлопець уже чималенько від дому і побачив на дорозі горошину. Згадав батькові слова, підняв її й поклав у торбу. Пішов далі. Через якийсь час на дорозі помітив ще одну горошину. Узяв її і вкинув у торбу. А під вечір знайшов третю і теж забрав.
Пізно ввечері він дістався до великого замку й попросився переночувати.
Жив собі чоловік, та такий бідний, що не мав навіть хліба — синові нічого було дати їсти. От якось він і каже синові:
— Іди, синку, шукати щастя в світі. Може, де й знайдеш. Тільки запам'ятай мою пораду: яка річ перша трапиться тобі на дорозі — підійми й заховай.
Попрощалися вони. Батько залишився вдома, а син, закинувши торбу за плечі, подався курним шляхом у далекий світ.
Відійшов хлопець уже чималенько від дому і побачив на дорозі горошину. Згадав батькові слова, підняв її й поклав у торбу. Пішов далі. Через якийсь час на дорозі помітив ще одну горошину. Узяв її і вкинув у торбу. А під вечір знайшов третю і теж забрав.
Пізно ввечері він дістався до великого замку й попросився переночувати.
— Гаразд, дамо тобі постіль на одну ніч,— сказала господиня замку, оглядаючи поставного парубка. Хлопець їй сподобався, а ще більше припав до серця її дочці, що стояла біля матері.
— Оцей чужинець, якого ми сьогодні пустили в наш дім, мабуть, не бідняк,— розповідала господиня замку своєму чоловікові при вечері.— Це, здається мені, якийсь перевдягнутий вельможа — прийшов, щоб вивідати, хто ми й що ми. Думаю, він має на оці нашу дочку. Не завадило б перевірити його.
І господиня наказала своєму слузі, щоб він постелив прибульцеві тверду постіль і потай спостерігав, як той буде спати.
— Якщо бідняк, то міцно спатиме й на твердій постелі, а якщо шляхетного роду, то всю ніч перевертатиметься,— пояснила вона своєму чоловікові.
Хлопцеві постелили твердо, як і було наказано. Він роздягся й ліг спати, а торбу поклав під голову: боявся, щоб хто, бува, не вкрав його єдиного багатства. Торба ж була погано зав'язана, і три горошини висипалися з неї на ліжко. Хлопець їх став збирати. Що покладе в торбу, а вони назад викочуються. Так і проморочився з ними цілу ніч — очей навіть не склепив.
— Ну, як він спав? — запитала вранці господиня свого слугу, який усю ніч просидів під хлопцевим ліжком.
— Погано: усе перевертався та вовтузився. Я навіть потерпав, що на мене ще провалиться.
«Еге!—зраділа господиня.— А що я казала!» І побігла скоріше розповісти цю новину чоловікові й дочці.. Усі троє домовилися затримати чужинця в замку ще на один день. А щоб упевнитися-таки. що це перевдягнутий вельможа, на цю ніч вирішили покласти його на м'якій, розкішній постелі.
Усі з хлопцем були люб'язні, запобігливі, і він з охотою залишився ще на одну ніч.
Після ситної вечері його відвели до найкращої, багато й зі смаком прибраної кімнати.
«Ого, який достаток! — подумав собі хлопець. — Видно, люди тут не бідні та й до мене прихильні. То чого я маю класти торбу під голову,- а потім усю ніч ловити горошини? Краще висплюся добре». Повісив він торбу на цвях, а сам роздягся, ліг у м'яку постіль і проспав солодким сном аж до самого ранку.
— Ну, що було вночі? — запитала наступного дня господиня свого слугу, який знову цілу ніч вартував під ліжком у хлопця.
— Спав як убитий,— доповів слуга.
«Я так і знала, що він не простий собі хлопець,— втішалася подум-ки господиня.— Щонайменше князь, якщо не королевич». І подалася скоріше розповісти про все чоловікові та дочці.
Після сніданку, коли мандрівник прийшов до графа, щоб подякувати йому за гостину, граф його запитав:
— Куди тепер маєш намір податися, дорогий приятелю?
— Куди дорога поведе та ноги понесуть,— відповів хлопець.
— Якщо так, то ми нікуди тебе й не пустимо. Ось у мене є дочка твоїх років. Ти бачив її, і, сподіваюся, вона тобі сподобалася. Якщо ти згоден, то хоч і сьогодні одружуйся з нею та живіть щасливо вкупочці.
Убогий хлопець аж остовпів од цих слів. З такою багатою побратися? Але дівчина була гарна, подобалася йому. І він погодився.
Цього ж дня вони й повінчалися. Весілля гуляли сорок днів і сорок ночей. За цей час у замку не було жодного сумного обличчя. Веселилися всі, веселився й молодий, не думаючи, що буде потім.
А як минуло сорок днів, господиня покликала зятя до себе та й каже:
— Ну, синку, весілля скінчилося, тепер ви можете їхати й до тебе, покажеш дружині свій замок. Я вже й сказала, щоб на завтра приготували карету.
«Свій замок?» — мало не скрикнув сіромаха. Уже й хотів було признатися, що в його батька нема ніякого замку, а є лише кривобока хатина, та вчасно вкусився за язик. Що мав робити? Хоч-не-хоч, а тепер уже мусив кудись їхати. Похнюпився хлопець, понурив голову.
— Бачу по твоєму обличчю, що тобі важко розлучатися з нами! — співчутливо промовила господиня.— Але не сумуй, дорогий мій зятю! Ми будемо часто бачитися: то ми до вас у гості приїжджатимемо, то ви до нас.
Другого дня у простору карету поклали три мішки вівса для коней, мішок грошей. Сіли молодята й двоє слуг і рушили до чоловікового... замку.
Сумна була молода, а молодий — ще сумніший. Слуги думали, що це вони так журяться через те, що розлучаються з батьками. Але молодий був невеселий, бо йому не давала спокою думка: що буде, коли вони під'їдуть до батькової перехнябленої халупи? А дивлячись на нього, нерозважного, ще дужче печалилась і його дружина.
Надвечір карета з подорожніми в'їхала в дрімучий ліс. Молода дружина запитала свого невеселого чоловіка, чи ще далеко до його замку.
— Ой далеко, дуже далеко! — відповів він.— Ще встигнеш добре виспатися, поки доїдемо.
Вона задрімала. А чоловік її тим часом вискочив з карети. «Краще вмерти, ніж потім, коли відкриється правда, слухати жінчині нарікання»,— подумав він. І рушив у глиб лісу. Ледве ступив кілька кроків, аж тут, де не взявся, дід сивоголовий йому назустріч.
— Куди ти, синку, в таку безпросвітну ніч намірився? — запитав він. Життя мені немиле, діду,— відказав бідняк. І розповів про своє горе.— А тепер іду шукати смерті.
— Даремно, синку, поспішаєш розквитатися з життям,— на те йому дід.— Повертайся назад до своєї дружини і їдь ще трохи далі. Невдовзі побачите замок. У ньому живе страшний змій. Але його зараз там нема — на рік подався кудись. От ви оселюйтеся в його замку й поки що живіть. Тільки пам'ятай: коли змій через рік повертатиметься, то весь замок буде дрижати. Тоді вже можна й умерти, але краще тікайте.
Молодий чоловік щиро подякував дідові за добру пораду й повернувся до карети, яка ще недалеко від'їхала. Дружина прокинулася й наказала слугам чекати його.
— Мені здалося, що ми збилися,— виправдовувався чоловік,— і я ходив шукати дороги. Але ми їдемо як слід і скоро будемо в мене вдома.
Незабаром вони під'їхали до великого, яскраво освітленого замку. Перед брамою стояв цілий натовп гарно вдягнених слуг, які зустріли їх низькими уклонами та добрими побажаннями.
— О, твій замок набагато кращий від нашого! — вигукнула молода дружина, задоволена, що послухала свою пронозливу матір і вийшла заміж за нібито вбогого чужинця.
Минув тиждень, минув місяць, другий. Щасливо й безтурботно жилося їм у змієвому замку. Але ось минув і рік. І одного дня весь замок задвигтів, затрусився — мало не розсиплеться. Тоді й згадав бідняк слова сивоголового діда. Хотів був тікати, та дружини ніяк не міг знайти. Він туди, сюди: в одну кімнату, в другу, з льоху в комору, з комори на горище, потім знову у льох — ніде нема дружини.
У льоху побачив якусь старезну бридку бабу, яка неприязно дивилася на нього. Але1 йому було байдуже до її погляду — він хвилювався за свою дружину. Тому бідняк повернувся до потворної баби й запитав її ввічливо:
— Матусю, ви часом не знаєте, де моя дружина? Скрізь її шукав — ніде нема. А тут уже повертається змій, він уб'є нас, якщо не втечемо.
Бабі сподобалася його ввічливість,— бо змій, той кричить завжди, гримає, обзиває всіляко,— і каже вона чоловікові:
— Нічого не бійся, синку! Тільки скажи кухарці, хай вона сім разів змеле в млині сім разів посіяне жито, з тої муки сім разів замісить тісто, сім разів спече хлібину і ту хлібину покладе перед брамою. А про все інше ти вже не турбуйся.
«Двічі щастя не зраджувало мене, може, й цього разу не зрадить»,— подумав сіромаха і, заспокоєний, пішов до кухарки та й наказав їй зробити все так, як радила бридка баба.
Щойно иереповів те, як замок знову заходив ходором, затіпався, аж тиньк почав сипатись із стелі.
«Сто разів розвалиться замок, перш ніж спечеться той хліб,— подумав собі чоловік.— Але що вже буде, те й буде. Чи пан, чи пропав — двічі не вмирати».
Тим часом кухарка спекла хлібину й поклала перед брамою, як їй було велено. І саме вчасно. Бо до замку вже сунув велетенський змій, який мав сім голів, а в кожній голові по сім язиків. Справді, страховисько!
— Тхне людьми в моєму замку! — ще здалеку заревів той змій. Із розкритих пащ у нього шугали довжелезні язики полум'я. А коли
він підійшов до брами, то зарепетував:
— Гей, брамо! Залізна брамо мого замку! Чому не відчиняєшся? Не впізнала свого господаря, чи що?
І тут обізвалася сім разів спечена хлібина:
— Даремний твій крик! Якщо хочеш, щоб я вступилася тобі з дороги, то дай себе сім разів посіяти, сім разів зжати, сім разів змолоти, сім разів замісити і сім разів спекти — отоді приходь. Інакше я не зрушу з місця.
Розсердився змій, що брама не слухається його. Розігнався й з усієї сили трах у браму — аж весь замок тричі обернувся навколо себе. Розігнався вдруге і ще сильніше гупнув — тепер замок обернувся аж шість разів. Утретє розігнався і вже з такою силою гахнув у браму, що й сам розсипався на дрібні друзки.
Так і залишився бідняк у змієвому замку разом зі своєю красунею дружиною. Ще, може, й зараз вони там живуть, якщо не повмирали.



Як солдат королівство здобув
(Хорватська народна казка)

Якось повертався солдат із війська додому. Іде собі дорогою, коли бачить: б'ється на березі велика рибина, ніяк у воду не зсунеться. Узяв солдат ту рибину і вкинув у море. Подякувала вона йому та й каже:
— Щасливої дороги, чоловіче! Я ще в пригоді тобі стану. Подумав солдат: «А чим ти можеш мені прислужитися?» — й пішов
собі далі. Іде, коли бачить: птах підранений, ніяк не злетить. Підняв він його й заніс до корчми. Там попросив ї)ливи, позмащував рани птахові й на волю випустив. Подякував птах солдатові та й каже:
— Щасливої дороги, чоловіче! Я ще в пригоді тобі стану. Подумав солдат: «А чим ти можеш мені прислужитися?» — й подався
далі. Отак вийшов на луг, аж бачить: розмарин між кропивою, бідний, ледь зеленіє. Викопав він його гарненько, заніс у місто й посадив у саду коло персика. Розмарин теж подякував солдатові, та й каже:
— Щасливої дороги, чоловіче! Я ще в пригоді тобі стану.
Подумав солдат: «А чим ти можеш мені прислужитися?» — й помандрував далі. Дістався він до якогось міста. А в тому місті молода королева оголосила: мовляв, хто зуміє так заховатися, що вона його нізащо не знайде, тому віддасть руку свою і все своє королівство! Прийшов до неї солдат і сказав, що він так заховається.
— Тільки знай,— застерегла його королева,— якщо ти до трьох разів не сховаєшся так, щоб я не знайшла, то звелю тебе на смерть скарати.
Пішов солдат до моря й ходив там цілий день. А коли мав настати визначений час, припливла та рибина, яку він од смерті врятував, і широко роззявила пащу:
— Стрибай мені в рот, я тебе під водою сховаю.
Але королева, тільки чари свої вдіяла, в люстерко глянула,— відразу побачила його.
«Піду-но я до птаха,— подумав солдат,— може, він щось зарадить».
Птах, підняв його високо в небо між інших птахів. Але королева чари вдіяла, в люстерко подивилася — і там знайшла його.
Тоді згадав солдат про розмарин: адже й той обіцяв, що «йому в пригоді стане*. Пішов він до розмарину, а розмарин і каже:
— Зірви з мене гілочку пишну й занеси до королеви в палац, а сам зробися дрібненьким листочком на цій гілочці. Королева приколе розмарин собі до волосся за вухом і нізащо тебе не знайде.
Так і зробив солдат. Королева шукала його, шукала і ніяк не могла знайти. Аж коли настав умовлений час, тоді з волосся королеви на долівку впав листочок розмарину — і перед нею з'явився хлопець гарний-ире-гарний. Отак солдат здобув руку й серце королеви і все її королівство та й сам, певна річ, став королем.



Сім. зірок Волосожару
(Сербська народна казка)

В якомусь краї було два великі царства, одним правив цар Петар, іншим — цар Татарин, злий, недобрий.
У царя Петара була дочка красуня — іншої такої в цілім світі не знайти. Дізнався цар Татарин про неї й послав гінця до царя Петара: віддай, мовляв, за мене дочку свою, бо якщо не віддаси, то піду на тебе війною й силою захоплю її, а тебе в неволю пожену.
Вислухав цар гінця й відповідає:
— Передай цареві Татарину, що моя дочка померла, хай він собі іншу дружину шукає, воювати йому зі мною нема чого.
Як тільки гонець пішов, цар Петар звелів збудувати неприступну башту без вікон і дверей, щоб у ній двоє могло поміститися і запас харчів на три роки. Коли спорудили башту, цар із своєю дочкою зайшов до неї й замурувався. На престол цар Петар посадив вірного слугу, щоб той правив країною три роки, а коли мине три роки, хай розбере башту і випустить його та царівну на волю. А якщо питатимуть, де він, то хай відповідає, що цар Петар подався до Сонця запитати його, чому взимку дні коротші й холодніші і його підданці не можуть працювати так само, як влітку, а сидять удома склавши руки.
Невдовзі в країну ввійшов цар Татарин. Він розшукував царя Петара і його дочку. Йому сказали, що царева дочка померла, а цар Петар подався до Сонця про щось там розпитати і його нема в царстві. Не повірив цар Татарин, обдивився весь палац, але не знайшов нікого і ні. з чим повернув додому.
Минуло три роки. Башту, як цар Петар і наказував, розібрали. Але звідти вийшов тільки сам батько, дочки не було. Цар Петар і не помітив, як і коли вона щезла.
А саме цього дня мали скарати одного раба за якусь дрібницю. Люд валив до в'язниці подивитися на страту. Раб, який чекав смерті, раптом гукнув до натовпу:
— Якби цар Петар знав те, чого він не відає, він би відпустив мене, а я б знайшов йому дочку і привів додому!
Його слова за кілька хвилин облетіли все місто й донеслися до вух царя. І той звелів негайно привести засудженого до нього. На щастя, раб ще був живий, і його миттю доставили перед цареві очі. Цар запитав його:
— Ти й справді можеш розшукати мою дочку?
— Можу,—відповів раб,— тільки звільни мене від оцього заліза. Наказав цар Петар зняти кайдани з нього, дав йому грошей на дорогу
й послав шукати царівну.
Довго тинявся раб білим світом, розпитував усіх і кожного про цареву дочку, але ніхто нічого не знав. Обійшов він дев'ять земель і зайшов у десяту. Тут побачив хату й у ній бабусю.
— Боже поможи, матусю,—гукнув раб, підійшов до неї й поцілував У руку.
— Дай боже тобі здоров'я, сину! Що доброго скажеш?
— Шукаю дочку царя Петара.—відповів раб і виклав усе підряд: як зникла царівна з башти, як його самого осудили і він пообіцяв знайти цареву дочку, якщо цар помилує його, і як він пройшов уже дев'ять земель, а про царівну ні слуху ні духу.
Каже йому бабуся:
— Твоє щастя, що ти мене матусею назвав і поцілував у руку. Тепер ти став моїм сином. Інші п'ятеро моїх синів — вогняні змії. Якщо вони кого-небудь чужого застануть вдома, вмить розправляться з ним. Але ти тепер не чужий.
Посадила бабуся раба поруч себе й стала розповідати:
— У першого мого сина гострий нюх: хай дев'ять років мине —він позапаху слід розшукає. Другий же мій син такий промітний, що з-під орлиці яйця забере — і та не помітить. Третій син уміє швидко будувати: не встигнеш кліпнути оком — будинок уже стоїть. Четвертий син — добрий стрілець, хоч у зірку в небі влучить. А п'ятий спритно ловить: навіть блискавку з неба руками впіймає. Якщо мої сини не розшукають царівну, то ніхто її тобі не розшукає.
Тільки бабуся закінчила розповідати, за дверима зашуміло, загуркотіло— п'ятеро бабусиних синів-зміїв повернулися. Бабуся мерщій запхнула раба під корито, щоб сини, чого доброго, з поспіху не розірвали його. Змії втовпились у хату, гукають:
— Добрий вечір, матусю! А мати у відповідь їм:
— Доброго здоров'я вам, діти! Як вам велося?
— Добре, матусю,—промовив один.
— Щось у хаті людським духом пахне,— принюхався другий.— У нас хтось чужий?
— Ти вгадав, сину,— відповіла мати.— Тут побратим ваш. Він, щойно до хати зайшов, назвав мене матусею і руку поцілував мені — я йому за матір стала.
— А що потрібно нашому побратимові? — запитав син.
— Він розшукує цареву дочку,—мовила мати й розповіла все, що знала, а потім додала: — Завтра, діти мої, ви теж підете шукати царівну. А зараз я покажу вам побратима вашого — будьте з ним, як і між собою.
Випустила бабуся названого сина з-під корита. Він привітався зі своїми побратимами й поцілувався з кожним. А доки цілувався, то мало не кухоль крові втратив. Що не кажіть — а з зміями! Потім усі повечеряли й спати лягли. Зміїна мати і її сини швидко заснули, а бідолаха раб від болю цілу ніч у ліжку перевертався.
Рано-вранці, щойно на світ благословилося, встали брати-змії і разом з рабом подалися в країну, де правив цар Петар. Змій із гострим нюхом одразу натрапив на слід царівни. Здогадалися брати, що, поки батько спав, семиголовий змій її викрав. Тоді той, що міг яйця з-під орлиці викрасти, пробрався нишком до палацу семиголового змія. А змій саме спав, поклавши голову на коліна царівні. Прибулепь узяв легенько дівчину на руки так, що й змій не почув, і вилетів з нею.
Але семиголовий змій скоро прокинувся й одразу збагнув, хто це забрав дівчину в нього, й подався за ними в погоню. Змій-будівник побачив, що семиголовий змій наздоганяє брата, поставив, як оком змигнути, башту. І всі сховалися в ній.
Примчав семиголовий змій, лютий-прелютий. Три голови повернув наліво, три — направо, а сьому, середню, вгору підняв і дихнув полум'ям: сонце померкло, темінь згусла, мовби настала ніч, і башта розсипалася в порох. Змій схопив дівчину і з нею шугнув понад хмари. Та четвертий із братів-зміїв, той, що влучно стріляв, натягнув тятиву на луці, пустив стрілу і вцілив у самісіньке серце семиголового змія. Той випустив дівчину з кігтів і сам почав падати вслід за нею. П'ятий брат простяг руки й коло самої трави обережно підхопив дівчину й поставив на ноги.
А інші брати-змії підбігли до семиголового страховиська, і не встиг він до землі доторкнутися, як вони вже повідрубували йому всі голови.
Так п'ятеро братів-зміїв звільнили царівну з полону. І відразу ж засперечалися, чия вона має бути.
В їхню суперечку втрутився засуджений до страти раб, який подався на пошуки царівни. Він сказав:
— Побратими, дівчина — моя! Я повинен її відвести до батька, щоб він помилував мене. Якби не я, то ви б і не знайшли її, бо нічого б не знали про неї.
Перший змій заперечив:
— Вона — моя! Якби я не натрапив на її слід, ніхто б не знайшов її. І ти, рабе, марно б шукав царівну.
Озвався другий змій:
— Ця дівчина — моя! Якби я не викрав її в семиголового змія, ви б ніколи не звільнили її. І раб даремно ходив би по світу, і ти, любий брате, марно б натрапив на її слід.
Промовив третій змій:
— Дівчина ця — моя! Якби я миттю не збудував башту й не сховав усіх вас разом з царівною, то семиголовий змій догнав би брата й забрав би дівчину, а тоді ні до чого було б те, що раб шукав її, даремно б мій перший брат натрапив на її слід, марно б другий викрадав її в семиголового змія.
Четвертий змій відповів:
— Вона — моя! Якби я не вцілив у семиголового змія, він би втік із царівною, і ви б не наздогнали його. Тоді б рабові не варто було вирушати на її пошуки, ні до чого було б першому моєму братові винюхувати її слід, даремно б другий викрадав її в семиголового змія, марно б третій будував башту.
Відказав п'ятий змій:
— Ця дівчина — моя! Якби я не підхопив її, коли вона падала на землю, то вона розбилася б на смерть, і ви все одно не мали б її. Раб дурно ходив би по світу, не варто було б першому братові шукати її сліду, ні до чого було б другому викрадати її в семиголового змія, даремно б третій споруджував башту, марно б четвертий влучав у семиголового змія.
Так сперечалися брати, доки не зустріли матір Вітрів і не попросили її розсудити їх. Вислухала мати Вітрів усіх шістьох і запитала:
— Скажіть-но мені, а ви ходили до матері ясного Місяця?
Брати призналися, що до матері ясного Місяця не ходили. Тоді вона їм порадила:
— Підіть до матері ясного Місяця, вона краще розсудить вас, адже її син знає мало не весь білий світ.
Пішли брати разом з царівною до Місяцевої матері. Навіть не привіталися, а вже гукають з порога:
— Прислала нас мати Вітрів, щоб ти розсудила нас! — І розповіли, як вони врятували дівчину і чому кожен вважає її своєю.
Запитала їх Місяцева мати:
— А в матері ясного Сонця ви були?
Брати відказали, що в матері ясного Сонця вони ще не були. Тоді Місяцева мати їм і каже:
— Підіть, діти мої, до матері ясного Сонця, вона краще розсудить вас, адже її син знає весь білий світ.
Подалися брати до Сонцевої матері. Не привіталися, а вже гукають з порога:
— Прислала нас до тебе Місяцева мати, щоб ти розсудила, кому із нас має бути царівна.— І розповіли, як вони врятували дівчину і чому кожен вважає її своєю.
Запитала їх Сонцева мати:
— А у вас, діти, своя мати є?
Брати відповіли, що є. Тоді Сонцева мати вирядила їх додому й таке сказала:
— Рідна мати — найсправедливіший суддя для своїх дітей. От і ваша мати вас найкраще розсудить.
Повернулися брати додому й розповіли своїй матері все, як було і до кого за порадою ходили. Мати їм і каже:
— Ось послухайте, діти мої, що я вам скажу. Щоб не було між вами розбрату, то царівна хай вам усім сестрою буде. Ви мені сини, а вона дочкою мені стане.
І брати погодилися з материним рішенням.
Так усі шість братів і їхня сестра в добрій злагоді й стоять на небі. Це сім зірок у сузір'ї Волосожару. Кожен рік вони відвідують матір Вітрів, Місяцеву матір та Сонцеву матір і дякують за те, що вони їм на добре порадили. Тому їх від початку травня й до кінця червня не видно на небі.



Сталева Голова
(Чорногорська народна казка)

Був собі цар і мав три сини й три дочки. Коли він постарів і відчув, що настала пора помирати, то прикликав своїх трьох синів і трьох дочок і сказав синам:
Віддасте своїх сестер заміж за першого, хто посватається до них. Якщо не послухаєте мене, станеться вам велика біда. І номер.
Минув якийсь час після його смерті, коли це однієї ночі перед брамою царського палацу зчинився шум, гам, посипалися іскри. І хтось постукав у браму — аж подвір'я задвигтіло. У палаці причаїлися, затремтіли від страху.
— Гей, царевичі, відчиніть! — рикнув невідомий з-за брами.
— Не відчиняйте! — прошепотів найстарший царевич.
— Не відчиняйте,—обізвався й середній брат.
— А я відчиню,— промовив наймолодший, встав і відчинив браму. Коли брама розчахнулася, на подвір'я вкотилося щось таке, чого ніхто не міг роздивитися — тільки вогонь палахкотів,—і воно загримкотало:
Я прийшов просити вашу сестру найстаршу, щоб зараз же її й забрати, бо чекати не можу і вдруге не прийду. Тож скажіть мені негайно': віддасте її чи ні?
Я не віддам сестри,—відповів найстарший царевич.—Не знаю, хто ти і звідки. Ти прийшов серед ночі, ще іі хочеш притьмом її забрати — як я можу віддати сестру? Де ж я її шукатиму, коли схочу провідати?
Не дозволю, щоб серед ночі сестру забирали! — промовив середнії!
брат.
Якщо ви не хочете, то я віддам,— перебив їхню мову наймолодший царевич.—Хіба ви забули, що батько, вмираючи, наказував нам! — І він узяв сестру за руку, вивів надвір і віддав, примовляючи:—Нехай тебе шанує і буде щаслива з тобою!
Сестра тільки ступила на подвір'я, нараз блиснуло, заторохтіло, палац похитнувся, усі від ляку попадали на землю — і не стало ні сестри, ні невідомого. Вранці брати стали шукати, куди вони ділися — нічого не знайшли, ані найменшого слідочка.
Наступної ночі знову перед брамою зчинився ґвалт, свист, зашугали язики вогню. Хтось загупав у браму і зикнув:
— Гей, царевичі, відчиніть!
Брати перелякалися, кинулися відчиняти браму. Щось страшне, незбагненне всунулося на подвір'я й загримкотало:
— Я прийшов просити вашу середню сестру, щоб ви її віддали за мене.
— Я не віддам! — вигукнув найстарший царевич.
— Не віддам хтозна за кого нашої сестри! — спалахнув середній брат.
— А я віддам,— промовив наймолодший.— Хіба ви забули, що батько нам казав? — Він узяв сестру за руку, вивів на подвір'я й віддав, примовляючи: — Нехай шанує тебе і буде щаслива з тобою.
Раптом спалахнуло, загуло, палац стрепенувся, усі від ляку попадали на землю — і не стало ні сестри, ні тої сили. Вранці брати скільки не шукали, нічого не могли помітити — ані найменшого слідочка не лишилося від них.
Третьої ночі знову перед брамою царського палацу зчинився гул, рев, затанцювало полум'я. Хтось забухкав у браму і зіпонув:
— Гей, царевичі, відчиніть!
Схопилися брати, відчинили браму. На подвір'я ввалилася якась вогненна сила й загримкотала:
— Я прийшов просити вашу наймолодшу сестру!
— Не віддамо її,—в один голос відповіли найстарший і середній брати.—Бодай про одну сестру ми повинні знати, куди віддаємо й за кого, щоб хоч могли її час од часу провідати.
Але тут обізвався наймолодший брат:
— Я віддам, якщо ви не хочете. Хіба ви вже забули, що батько нам заповів перед смертю? Це ж було не так давно.
І він узяв сестру за руку, вивів на подвір'я іі віддав, примовляючи:
— На, бери мою сестру. Нехай вона буде з тобою щаслива й радісна!
Раптом заблискало, загуркотіло, палац здригнувся, усі від ляку попадали на землю — і не стало ні царівни, ні вогненної сили. Вранці брати кинулися шукати якихось слідів, щоб довідатися, куди ж поділася їхня сестра — але нічого не знайшли.
Зажурилися брати, що з їхніми сестрами й де вони. Час минав, а від сестер ніякої звісточки не було, й вони не знали, за кого віддали їх заміж.
Аж якось царевичі кажуть один одному:
— Ходімо шукати наших сестер.
Не довго й збиралися, взяли, що треба, й подалися в дорогу. Мандруючи іі питаючи, чи хто не бачив їхніх сестер, зайшли в гори й пройшли горами цілий день. Надвечір побачили озеро, завернули до нього, тут
Коли вже мали лягати спати, найстарший брат і каже: — Ви спіть, а я повартую.
Два молодші брати поснули, а він сів коло них і дивиться довкола. Коли це серед ночі озеро завирувало. Царевич приглядається: з нього змій виповзає. Він розмахнувся шаблею і відтяв йому голову. А брати собі спали — він їм нічого і не сказав.
Другого дня надвечір брати-царевичі знову дісталися до якогось озера. Тут і заночували. Два брати поснули, а середній залишився на чатах. Аж серед ночі озеро зануртувало: виповз двоголовий змій. Царевич убив його, а братам нічого не сказав.
Третього дня, ще сонце було височенько на небі, брати побачили озеро. Тут вирішили й зупинитися на ніч. Розклали вогнище, повечеряли, наймолодший брат залишився вартувати, а ті поснули. Коли це серед ночі озеро рантом збурилося, заклекотіло, знялася висока хвиля— аж півба-гаття залила. На берег виповз триголовий змій.
Царевич розмахнувся шаблею раз, вдруге, втретє — усі три змієві голови покотилися на землю. Але, доки він бився зі змієм, багаття зовсім погасло. А чим розпалити його — царевич не мав і братів не хотів будити. Тому подався десь шукати вогню. І так забрів у печеру, у якій біля вогнища сиділо дев'ять велетнів-дивів.
Але тут обізвався наймолодший брат:
— Я віддам, якщо ви не хочете. Хіба ви вже забули, що батько нам заповів перед смертю? Це ж було не так давно.
І він узяв сестру за руку, вивів на подвір'я іі віддав, примовляючи:
— На, бери мою сестру. Нехай вона буде з тобою щаслива й радісна!
Раптом заблискало, загуркотіло, палац здригнувся, усі від ляку попадали на землю — і не стало ні царівни, ні вогненної сили. Вранці брати кинулися шукати якихось слідів, щоб довідатися, куди ж поділася їхня сестра — але нічого не знайшли.
Зажурилися брати, що з їхніми сестрами й де вони. Час минав, а від сестер ніякої звісточки не було, й вони не знали, за кого віддали їх заміж.
Аж якось царевичі кажуть один одному:
— Ходімо шукати наших сестер.
Не довго й збиралися, взяли, що треба, й подалися в дорогу. Мандруючи іі питаючи, чи хто не бачив їхніх сестер, зайшли в гори й пройшли горами цілий день. Надвечір побачили озеро, завернули до нього, тут
Коли вже мали лягати спати, найстарший брат і каже: — Ви спіть, а я повартую.
Два молодші брати поснули, а він сів коло них і дивиться довкола. Коли це серед ночі озеро завирувало. Царевич приглядається: з нього змій виповзає. Він розмахнувся шаблею і відтяв йому голову. А брати собі спали — він їм нічого і не сказав.
Другого дня надвечір брати-царевичі знову дісталися до якогось озера. Тут і заночували. Два брати поснули, а середній залишився на чатах. Аж серед ночі озеро зануртувало: виповз двоголовий змій. Царевич убив його, а братам нічого не сказав.
Третього дня, ще сонце було височенько на небі, брати побачили озеро. Тут вирішили й зупинитися на ніч. Розклали вогнище, повечеряли, наймолодший брат залишився вартувати, а ті поснули. Коли це серед ночі озеро рантом збурилося, заклекотіло, знялася висока хвиля— аж півба-гаття залила. На берег виповз триголовий змій.
Царевич розмахнувся шаблею раз, вдруге, втретє — усі три змієві голови покотилися на землю. Але, доки він бився зі змієм, багаття зовсім погасло. А чим розпалити його — царевич не мав і братів не хотів будити. Тому подався десь шукати вогню. І так забрів у печеру, у якій біля вогнища сиділо дев'ять велетнів-дивів.
Коли царевич побачив таке, хотів було тікати, але диви вже помітили його. І він тоді гукнув бадьорим голосом:
— Добрий вечір, товариство! Я давно шукаю вас. Вони його добре зустріли й кажуть:
— Хай щастить тобі, якщо ти наш друг.
— Я ваш довіку,— відповів царевич.
— Коли так, то підеш з нами полювати на людей,—кажуть велетні-диви.— Тут недалеко є одне місто, то ми там уже більше року добуваємо собі харч.
Пішли всі дев'ять дивів і царевич десятий. Коли вже були близько від міста, висмикнули диви дві високі ялини з корінням і потягли їх до міського муру. Там приставили одну до стіни й наказали царевичеві:
— Лізь на мур. Ми тобі подамо другу ялину, а ти її на той бік перекинь, щоб ми по ній могли спуститися в місто.
Виліз Царевич на міську стіну й гукає до велетнів:
— Я не знаю, як вам ставити ялину. Хай хтось покаже!
Один із дивів виліз нагору, схопив ялину за вершечок, перекинув через мур та й почав по ній спускатися в місто. Тоді царевич вихопив шаблю, розмахнувся і зітнув йому голову.
Гей, там, унизу,— гукнув царевич,—вилазьте по одному сюди.
Велетиі-диви, не знаючи, що сталося з їхнім товаришем, полізли один за одним на стіну. Але тільки-но якийсь див починав спускатися в місто, царевич шаблею чах — і той котився додолу. Так він перебив усіх дев'ять велетнів-дивів, а тоді сам подався в місто.
Ходить вулицями — хоч би тобі одна жива душа трапилася! «Це ті диви так сплюндрували місто»,— подумав він.
Довго ходив сюди-туди, коли це побачив дуже високу башту, в одному віконці світло горіло. Заходить туди, дивиться: кімната золотом, шовками та оксамитом прибрана, і нікого в ній нема, тільки на ліжку дівчина спить, та така гарна, що й очей відірвати від неї не може. Аж тут побачив: по стіні велика гадюка повзе й прямісінько до дівчини. Підскочив царевич, ударив ножем гадюку межи очі їі пришпилив її до стіни.
— Нехай,— каже,— ніхто без мене цього ножа не добуде.
І швидше назад, бо згадав про своїх старших братів, які спали на березі озера.
А цар, який жив у цьому місті, мав звичку щоранку виходити на прогулянку і все дивився з болем, як велетні-диви пустошать край, та нічого не міг вдіяти. І цього ранку він вийшов у місто. Порожньо було на вулицях, мало людей залишилося. Аж глянув цар на міську стіну-там висока ялина, з корінням вирвана, стоїть під муром, а коло неї усі дев'ять велетнів-людоїдів лежать без голів. Цар зрадів неймовірно, що його край збувся такої напасті.
Коли це прибігли царські слуги й сказали цареві, що вночі гадюка мало не вжалила його дочку. Цар мерщій до башти. Забігає і бачить: якраз над доччиним узголів'ям висить гадюка, ножем пришпилена до стіни. Схопився за того ножа, хотів вирвати його — та де там, не зміг. Тоді він розіслав указ у всі кінці свого царства, у якому проголошувалося: «Хто порубав дивів і вбив гадюку, хай з'явиться до мене. Я дам йому великі подарунки й свою дочку за дружину».
Тим часом три царевичі, шукаючи своїх сестер, зайшли на ніч до однієї корчми. Після вечері до них підсів корчмар і почав хвалитися своїми подвигами, а потім запитав їх:
— А ви щось таке вчинили?
Перший розповів найстарший брат, як він убив одноголового змія, а середній — як розправився з двоголовим страховиськом. Наймолодший брат мовчав. І корчмар став його питати:
— Твої брати, бачу, не з полохливого десятка, а ти — чим ти проявив себе?
Тоді наймолодший брат розповів про все: і про поєдинок з триголовим змієм, і про зустріч з дивами в печері, і про те, як він їм постинав голови, і про врятування царівни. Хто був у корчмі, усі слухали, аж роти пороззявляли.
А корчмар, як почув це, стрімголов кинувся до царя з тою новиною. Цар корчмареві за приємну звістку дав чималі гроші, а своїм слугам наказав, щоб вони негайно привели до нього трьох царевичів.
Коли три брати прийшли перед царя, той і питає наймолодшого:
— Це правда, що ти вчинив таке диво: велетнів-людоїдів порубав і врятував од смерті мою дочку?
— Правда, світлий царю.
— А чим ти доведеш, що це ти зробив? — запитав його цар. Наймолодший царевич попросив, щоб його завели до кімнати царівни.
Тут він легко витяг свого ножа із стіни. Тоді цар віддав за нього свою дочку і поставив його першим після себе у своєму царстві. А старшим братам цар сказав:
— Якщо хочете, то й вас оженю та гарні палаци вам збудую.
— Ми вже одружені,— відповіли старші брати.
Цар довго не затримував їх, дав їм на дорогу дві торби грошей, і вони подалися до себе додому.
Зостався наймолодший царевич сам зі своєю дружиною, царевою дочкою. Але думка про сестер не покидала його. Тільки жаль було йому залишати молоду дружину, та й цар не дозволив би цього зробити. Так він жив у тому місті й нудьгував за сестрами.
Одного разу цар зібрався на полювання, а йому каже:
— Залишайся ти в палаці, і ось тобі дев'ять ключів від моїх комор. Заглянь у першу, другу, третю, четверту комори, там ти побачиш багато золота й срібла та всяких інших коштовностей. Зрештою, можеш заходити до всіх восьми комор. Тільки дев'ятої не відчиняй, щоб не було біди.
Цар пішов, а зять залишився вдома. І відразу почав відчиняти комори. Оглянув усі вісім і побачив там багато всяких коштовностей і зброї. А коли підійшов до дев'ятої, то подумав собі: «Чимало я різних див надивився, то чому б мені й сюди не заглянути?» І теж відчинив.
Зиркнув: а там посеред комори чоловік стоїть закутий — і так міцно, що й не поворухнеться. А перед ним вода з золотого джерела б'є і в золотий жолобок стікає. Та ще стоїть чашка, оздоблена коштовним камінням. Напився б води — так не дотягнеться до неї.
Царевич побачив це — і аж відсахнувся. Але в'язень почав просити:
— Чоловіче добрий, життям твоїм заклинаю тебе, подай мені чашку води. Я за це тобі віддячу: ще одне життя подарую.
Подумав царевич: «Це ж чудово — мати два життя!» Набрав у чашку води й дав чоловікові, а коли той напився, він запитав його:
— Як тебе звати? В'язень відповів:
— Я Сталева Голова.
Царевич рушив був до дверей, та Сталева Голова знову став благати:
— Дай мені ще одну чашку води, і я тобі подарую за це ще одне життя.
Подумав царевич: «Два життя маю, а це вже буде третє — що може бути прекрасніше в світі?» Набрав води і дав йому. Коли той напився, царевич вийшов і почав замикати двері. Аж тут в'язень знову заговорив:
— Чоловіче добрий, повернися до мене. Коли ти вже два добрих діла вчинив, то вчини й третє, за це подарую тобі третє життя. Набери в чашку води і вилий мені на голову.
Як царевич почув це, повернувся назад, узяв чашку, набрав води і вилив йому на голову. Тільки вилив — поспадали кайдани з нього, Сталева Голова розправив крила, шмигнув з комори, схопив царівну, дружину свого визволителя, й зник.
От тобі й на! Наробив царевич так наробив. Тут і цар повернувся з ловів. Хоч-не-хоч зять розповів йому все, як було. Цар засмутився дуже, став дорікати:
— Навіщо ж ти відчиняв ту дев'яту комору? Я ж тобі казав...
Та що замикати стайню, коли коней вкрали? Що говорити, коли найгірше вже сталося?
І цар замовк, а царевич похилив голову й каже:
— Не гнівайся на мене, царю. Я знайду Сталеву Голову й поверну свою дружину.
— Ти ще не знаєш, хто такий Сталева Голова,— на те йому цар.— Скільки війська і грошей я змарнував, доки зловив його! Залишайся зі мною, будь мені за сина. Ми знайдемо тобі другу дівчину, одружишся...
— Ні, я мушу повернути свою дружину й розквитатися зі Сталевою Головою,— не відстуиався царевич.
Він осідлав коня, узяв грошей і подався у світ шукати Сталеву Голову. Довго мандрував і приїхав до якогось містечка. їде вулицею, роздивляється, коли це якась дівчина з балкона йому гукає:
— Гей, царевичу, злізь з коня й зайди на подвір'я!
Коли царевич увійшов на подвір'я, до нього підбігла та дівчина, що гукала з балкона, і він упізнав у ній свою найстаршу сестру. Обнялися, поцілувалися. А далі сестра й каже:
— Ходімо, брате, до мене.
Зайшли до неї, і тут брат почав розпитувати, хто її чоловік і де він.
— Мій чоловік,— відповіла сестра,— цар над вогняними зміями й сам вогняний змій. Його зараз нема вдома, але скоро прилетить. Я тебе заховаю добре, бо він казав, що порубав би своїх шуряків, якби десь побачив. Спочатку я випитаю в нього, чи він тобі не заподіє нічого лихого; якщо ні — то розповім про тебе.
Сховала сестра свого брата і його коня, приготувала вечерю чоловікові та й чекає. Аж раптом усе подвір'я заблищало, засвітилося — вогняний змій, її чоловік, додому прилетів. 1 відразу до своєї дружини:
— Тут людським духом пахне. Скажи: хто є в нашому домі?
— Та що ти! Нікого немає,— дружина йому на те й притьмом запитала:— Ну, скажи, а якби справді хто з моїх братів приїхав, то що б ти з ними зробив?
— Найстаршому й середньому погано було б,—відповів зміїний цар.— А наймолодшому нічого б я не заподіяв.
— Ну, то знай,— дружина тоді каже,— до мене в гості приїхав мій наймолодший брат.
Коли цар почув про це, то сказав, щоб вона швидше привела свого брата до нього. Він зустрів шуряка з розпростертими руками, посадив за столом коло себе. Слово по слову, розговорилися обидва, царевич і розповів йому про своє лихо та про те, що він хоче розквитатися із Сталевою Головою.
Та що ти задумав! — аж сплеснув руками зміїний цар.— Позавчора Сталева Голова пролітав тут із твоєю дружиною, то я виставив проти нього сім тисяч вогняних зміїв—і він їх усіх побив. Л ти хочеш сам побороти його? Та облиш. Я тобі дам грошей, скільки хочеш, і вертайся додому.
Але царевич стояв на своєму: він мусить знайти дружину. Коли зміїний цар побачив, що не відрадить його, то висмикнув перо в себе з крила, дав йому й мовив:
Добре слухай, що я тобі скажу. Як знайдеш Сталеву Голову і буде тобі дуже сутужно, то запали це перо і тоді я примчу з усією своєю потугою тобі на підмогу.
Царевич узяв перо й поїхав.
Отак мандруючи світом, він знову потрапив до якогось містечка. їде вулицею, коли це якась дівчина гукає йому, щоб він спішився й зайшов на їхнє подвір'я. Царевич послухався її. Аж там його середня сестра зустріла. Зраділи дуже обоє, обнялися, розцілувалися. Сестра розпорядилася коня поставити в стайню, брата повела в покої. Питають одне одно го, що та як.
Розповів їй брат про своє життя, а далі її запитує:
— Хто твій чоловік, сестро?
— Цар соколиний.
— А де він?
Тепер нема його вдома. Увечері прилетить. Але він чогось недолюблює вас, моїх братів, то краще я сховаю тобі1.
Сховала вона брата. А невдовзі і цар соколиний прилетів — од сили його весь палац сколихнувся. Дружина поставила перед ним вечерю, але він насамперед запитав її:
Хто в нашому домі? Тут людським духом пахне.
Та нікого немає,— відповіла йому дружина, а потім, через якийсь час, запитала його: — Чи ти моїм братам заподіяв би щось погане, якби хто з них прийшов сюди?
— Найстаршому й середньому непереливки було б,—відказав соколиний цар,— а наймолодшому не зробив би нічого.
Тоді дружина призналася йому, що до неї в гості приїхав наймолодший брат. Соколиний цар звелів швидше покликати свого шуряка. Він зустрів його радо, запросив до себе за стіл. Після вечері цар став розпитувати шуряка, що привело його в їхні краї. А той розповів про своє лихо і про Сталеву Голову.
— Ти що, шуряче!—аж жахнувся соколиний цар.— Того дня, коли він у тебе вкрав дружину, я перестрів його з п'ятьма тисячами соколів - і він їх усіх побив, ми не змогли подужати його. То хіба ти сам щось йому зробиш? Раджу тобі: вертайся додому. Ось бори собі скарби, які хочеш, і їдь назад.
Ллє царевич твердо вирішив таки знайти Сталеву Голову.
— Дякую тобі за все,— сказав він соколиному цареві,— та назад я не повернуся.
А сам собі подумав: «Чого б це мені боятися, коли маю в запасі ще три життя?»
Побачив соколиний цар, що не відмовить його, висмикнув одне перо в себе з крила, дав йому й каже:
Візьми оце перо. Коли зітнешся із Сталевою Головою і потрапиш у безвихідь, запали його. Тоді я з усією своєю силою прийду тобі на допомогу.
Царевич узяв перо й поїхав шукати Сталеву Голову. Довго мандрував, аж звернув у одне містечко. Тут знову якась дівчина гукнула йому з балкона, щоб зайшов на їхнє подвір'я. Він так і зробив. Дивиться: аж то перед ним його сестра наймолодша. Зраділи обоє, впали одне одному в обійми, розцілувалися. Запросила сестра свого наймолодшого брата в покої. Зайшли вони, посідали. Брат питає її:
— За кого ти, сестро, заміж вийшла? Хто він, твій чоловік?
— Мій чоловік — цар орлиний,— відповіла сестра.— Зараз його нема вдома, але боюся, щоб чого тобі поганого не заподіяв, коли повернеться. Краще сховайся.
Увечері прилетів орлиний цар і відразу до своєї дружини:
— Хто це з людей прийшов до нас, відповідай мені! Вона стенула плечима:
— Нікого нема.
Сіли вечеряти, дружина й каже йому:
— Як би ти прийняв моїх братів, коли б хтось із них навідався до нас?
— Я б найстаршого й середнього не помилував,— відповів цар,— а наймолодшому навіть допоміг би в скруті.
Тоді дружина призналася, що до неї в гості приїхав її наймолодший брат. Орлиний цар, тільки почув це, скоріше запросив його до себе. Привіталися вони, сіли вечеряти. За вечерею розговорилися, і царевич розповів йому, куди оце їде.
— Із Сталевою Головою хочеш битися? — здивувався орлиний цар.— Даремна справа. Краще залишайся в мене — живий будеш і ні в чому біди не знатимеш.
Але царевич не послухався його. Наступного дня, ще тільки розвиднилося, знову зібрався в дорогу. Коли орлиний цар побачив, що його не затримає, вирвав одне перо із свого крила, дав йому й каже:
— Якщо буде притуга, викреши вогонь і запали його. Я тоді примчу зі своїми орлами тобі на поміч.
Царевич узяв перо й поїхав далі шукати Сталеву Голову.
Довго ще він мандрував світом, не в одне містечко заїжджав і нарешті в якійсь печері знайшов свою дружину. Вона, побачивши його, зраділа дуже, а ще більше здивувалася, як він сюди потрапив. Чоловік розповів їй усе та й каже:
— Тікаймо звідси!
Дружина його зітхнула сумно й відповіла:
— Куди тікати? Сталева Голова все одно наздожене нас і тебе погубить, а мене забере назад. Тікай сам.
Але царевич не боявся смерті, бо ж у нього було три життя в запасі. І він таки намовив дружину тікати разом.
Тільки вони від'їхали трохи, аж тут Сталева Голова гукає:
— Гей, царевичу, стій!
Та й забрав дружину від нього, а йому сказав:
— Цього разу тебе прощаю, адже я обіцяв тобі подарувати три життя. Тільки щоб ти мені більше в мою печеру не потикався.
Але погроза не злякала царевича. Він перечекав, коли Сталева Голова пішов кудись, і знову до дружини:
— Тікаймо!
Шкода їй чоловіка, але й залишатися тут не хочеться. Та недалеко вони втекли — наздогнав їх Сталева Голова, витяг стрілу й гукає:
— Царевичу, як тобі краще: чи щоб я тебе стрілою застрілив, чи щоб мечем порубав?
Побачив царевич, що не здолати йому Сталевої Голови, та й каже:
— Ти ж подарував мені ще два життя. А Сталева Голова відповідає:
— Твоя правда. Тільки щоб ти мені більше не навертався сюди!
Сказавши це, він забрав дружину, а царевич залишився сам. Але наміру свого не зрікся. Наступного дня він знову підкрався до печери. Ледве вмовив дружину тікати. Та Сталева Голова наздогнав їх і закричав:
— Царевичу, тут тобі й кінець!
Царевич нагадав йому, що має ще одне подароване ним життя.
— Твоє щастя,—відповів Сталева Голова.— Але запам'ятай, що це востаннє я милую тебе.
Царевич побачив, що нічого не вдіє супроти такої сили, та й рушив уже додому. Але раптом згадав ті пера, що їх дали зяті. Не роздумував довго, скоріше вернувся назад. Припильнував, коли Сталева Голова кудись пішов, і в печеру, до своєї дружини.
Злякалася дружина, коли побачила його:
— Чи тобі життя обридло, що ти знову прийшов за мною?
Царевич розповів їй про те, що зяті йому допоможуть, якщо буде потреба. І дружина погодилася ще раз тікати з ним. Але Сталева Голова одразу помітив їх і ще здалеку гукнув:
— Стій, царевичу, все одно не втечеш!
Тоді царевич мерщій дістав кресало і кремінь, вибив вогонь і запалив подаровані зятями пера. Та вони ще не встигли згоріти, як Сталева Голова наздогнав царевича й розрубав навпіл.
І тієї ж миті з'явилися зміїний цар зі своїми вогняними зміями, соколиний цар зі своїми соколами, орлиний цар зі своїми орлами. Зчепилися вони зі Сталевою Головою, тільки іскри від шабель бризкають та кров із ран цебенить. Але Сталева Голова схопив царівну й утік.
Царі ж зібралися коло мертвого шуряка, щоб оживити його. Запитали в трьох бистрокрилих зміїв, хто з них найшвидше принесе живої води.
— Я можу за півгодини,— каже один.
— Я можу за чверть години,— каже другий.
— А я — за дев'ять хвилин,— відповів третій.
— То мчи скоріше! — в один голос гукнули йому три царі.
Він розправив свої вогненні крила і, справді, за дев'ять хвилин приніс живу воду. Царі покропили нею шурякові рани, стулили докупи обидві половини, й вони зрослися. Царевич ожив і схопився на ноги.
— А тепер їдь додому і більше зі Сталевою Головою не змагайся, бо тоді лиха тобі не минути.
Але царевич сказав, що все одно спробує ще раз визволити свою дружину. Царі і сяк і так умовляли його відступитися від свого наміру, та царевич був непохитний. Тоді вони кажуть:
— Коли так, то спершу хай твоя дружина вивідає в Сталевої Голови, де його сила. І ми вже якось допоможемо тобі.
Царевич потай прийшов до своєї дружини й розповів їй про те, що радили зяті. А коли Сталева Голова повернувся додому, вона й почала випитувати в нього:
— Скажи мені, в чому твоя сила?
— Моя сила — в оцій шаблі,— відповів їй Сталева Голова. Жінка стала пестити шаблю.
— Та ні,— розсміявся Сталева Голова,— не в шаблі моя сила, а в оцій стрілі.
Тоді жінка почала стрілу гладити.
Сталевій Голові закралася підозра, чи це вона робить не з чиєїсь намови. Бо ж досі й дивитися на нього не хотіла, а це, бач, як його силу шанує. Він і каже їй:
— Хтось тебе добре під'юджує, щоб ти мене питала про мою силу. Часом не чоловік твій?
— Як може чоловік,— вона на те,— коли ти навпіл розрубав його. Повірив їй Сталева Голова і таки признався.
— Моя сила,— каже,— не тут. Далеко звідси стоїть висока гора, а на тій горі живе лисиця, а в ній сидить птах. От у ньому й моя сила.
Наступного дня, коли Сталева Голова пішов кудись із дому, царевич знову прийшов до своєї дружини. Вона й розповіла йому все, а він тоді — трьом царям. Царі ж, ледве почули цю звістку, підняли всю свою силу й чимдуж до тої гори.
Коли примчали туди, випустили орлів на лисицю. А вона побігла до озера й перетворилася на шестикрилу дику качку. Соколи відігнали її від озера. Тоді вона шугнула в хмари. А там за нею погналися вогняні змії. Вона впала на землю й знову стала лисицею. Тут орли й схопили її.
З лисиці випурхнув птах. Та соколи завернули того птаха до вогняних зміїв, і ті спалили його. Як тільки птах згорів, Сталевої Голови не стало.
Царевич забрав свою дружину, й вони, щасливі, подалися удвох додому. А по дорозі побували в гостях у зміїною, соколиного та орлиного царів. Може, ще й тепер вони їздять одні до одних у гості, якщо не повмирали.



Дев'ять братів-сіроманців
(Хорватська народна казка)

Було в матері дев'ять синів і десята дочка, а чоловіка не було — на війні загинув. У хаті вдова часто навіть хліба не мала. Усе, що заробить, було, на селі, віддасть дітям, і вони з'їдять. Траплялося навіть, що доки вона нагодує мале в колисці, то й їй уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті матір розібрала досада, і вона каже спересердя:
— Ох діти, чого ви, мов ті вовки, завжди такі голодні, що й не нагодуєш вас. Бодай ви вже вовками стали та в лісі жили.
Не встигла вона ці слова вимовити, як усі її сини раптом втратили людську подобу — у них повиростали вовчі пащі, шпичасті вуха, довгі хвости — і вони майнули до лісу.
Коли їхня сестра, що тоді в колисці лежала, виросла іі пішла в село, то люди й почали їй казати:
У твоєї матері було дев'ять синів, але вона закляла їх, і всі вони поробились вовками та побігли до лісу, тільки ти залишилася.
Прийшла дочка додому та й питає матір:
— Це правда, мамо, що люди кажуть?
— Правда, доню рідненька. Було в мене дев'ять синів, а я в хаті нічого не мала, у людей заробляла, їм приносила, і вони все, що принесу, миттю з'їдали, я й закляла одного разу, і вони стали вовками та й подалися до лісу.
Каже тоді дочка до матері:
— Люба матусю, дайте мені барильце води та спечіть паляницю на дорогу — піду шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.
А мати їй:
— Не йди від мене, дитино моя; дев'ятеро синів я вже втратила, ще й ти мене покинути хочеш. Що я сама, безталанна, робитиму?
Але дівчина, якій було вже років п'ятнадцять, не далася відмовити, а пішла все-таки шукати своїх братів. Довго йшла вона спочатку полем, а потім лісом і надибала в лісі хатку, у якій жила самотня бабуся.
Бабусю люба,— попросилася дівчина,— прийміть мене на ніч, боюся, щоб звірі в лісі не з'їли.
А бабуся каже:
З дорогою душею прийняла б тебе, онученько люба, та не смію: до мене щовечора приходять на ночівлю дев'ять вовків-сіроманців, вони тебе можуть з'їсти. Але все-таки, онученько люба, розкажи мені, яке лихо загнало тебе в оці нетрі. І дівчина їй усе розповіла:
Шукаю, бабусю, своїх братів. Моя мати, удовиця вбога, нічого не мала, було в неї тільки дев'ятеро синів і я, десята дочка. Матері тяжко було прогодувати нас. І якось закляла своїх дев'ять синів: «Бодай ви вовками стали». Вони й перекинулись у вовків та побігли до лісу й не повернулися. Я ото шукаю їх та й сюди забрела: може, пощастить мені врятувати моїх братів, і вони знову людьми стануть. Коли бабуся вислухала все, то й каже дівчині:
— Гаразд, онученько люба, залишайся на ніч у мене, але лізь на горище спати, там тебе вовки не з'їдять.
Увечері, як смерклося, прибігли дев'ять вовків-сіроманців до бабусі та й кажуть:
— Добрий вечір, матінко.
— Добрий вечір,— відповідає бабуся.
Вовки досі ніколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тільки входить до хати, так і шкуру вовчу знімає з себе. І такі гарні парубки поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:
— Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, я ні разу вас не питала, звідки ви, хто у вас є і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився,— хитрує бабуся,— що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев'ятеро синів, і десяту дочку. Цій дочці зараз років п'ятнадцять, і вона ото подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестру побачити?
— Хотіли б, аякже,— в один голос загукали брати.— Як сонечко ясне, так хотіли б побачити свою сестру.
Тут бабуся швиденько полізла на горище й привела до них ту дівчину, що заночувала в неї. Як побачили брати свою рідну сестричку, то так зраділи, що аж заплакали, і обнімали її, й цілували. А вона все допитувалася, що треба зробити, щоб вони не були більше вовками. Вони її відраджують:
— Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга.
Але вона й слухати того не хоче.
— Я б,— каже,— довіку терпіла найлютішу муку, аби тільки ви знову людьми стали.
Тоді брати й розповіли їй:
— То, сестро, треба цілих дев'ять років мовчати, ні словом ні до кого не обізватися. Ще сьогодні востаннє до нас промовиш і після того, хоч би там що сталося, ні слова не скажеш.
Сестра погодилась. Розпрощалася з братами й пішла додому. Приходить, а мати питає її:
— То що, знайшла братів?
Дівчина тільки головою кивнула, але не сказала ні слова.
— Де знайшла, у лісі?
Знову тільки головою кивнула й мовчить.
Здогадалася мати (бо в матері серце чутливе), що дочка зареклася говорити, мабуть, для того, аби врятувати братів. І мати заробила трохи грошей та купила корову. Дівчина ото й пасла щодня ту корову сама під лісом. І росла. Та такою красунею виросла, що хто не проходив, хто ,не проїжджав, той задивлявся на її вроду. Раз якось царевич полював дичину в цьому лісі й побачив її та так і завмер на місці, очей відірвати не міг від неї.
— Дівчино,— ледве вимовив він,— чи ти підеш за мене заміж? Я царевич.
Вона тільки головою кивнула й ні слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але він все одно одружився з нею, бо така вона йому мила та люба була, що жити без неї не міг. Привів її до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не хоче, не злюбила її, що вона мовчить.
— Любий сину,— все торочить царевичу мати,— чи тобі царівен, чи тобі королівен бракувало, чи нема серед них красунь? Ні, треба було німу привести, такого сорому нам наробити.
Але не слухає її царевич, любить свою дружину та заступається за неї. Г ось настав час іти йому до війська. Осідлав він коня і поїхав. Залишилась дружина сама із свекрухою. І народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дитину й надвір за ворота викинула, а натомість щеня поклала. Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу. Коли син приїхав у відпустку додому, мати відразу йому й каже:
— А бачиш, мало того, що сама німа, а то ще й дитина в неї не як у людей. Скажи своїм міністрам, хай засудять її до страти. Навіщо вона тобі така здалася?
Але царевич не послухав її. Та недовго він був удома, треба було йому їхати назад до війська. І коли в дружини народилося друге дитятко, свекруха так само викинула його надвір за ворота, а натомість підклала щеня. Коли син через рік завітав додому, мати знову до нього:
— І навіщо вона тобі така здалася? Ти тільки натякни своїм міністрам, вони її миттю на шибеницю пошлють.
Але царевич не послухав її. Проте не довго він залишався вдома, бо треба було йому ще служити у війську. І знову сталось те саме: коли народилася третя дитина, свекруха викинула її надвір за ворота, а натомість підклала щеня.
Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.
Відслужив царевич у війську й повернувся вже назовсім додому. Хотів дітям про свою службу у війську розповісти, а дітей нема. Тут ще й мати-цариця всіляко свою невістку гудить. І відвести душу в розмові з дружиною не може — мовчить дружина. Охопив царевича сум, і він махнув на все рукою: мовляв, робіть собі що хочете. Тоді мати-цариця хутчіше міністрів скликала, а ті, недовго радячись, порішили стратити царевичеву дружину.
І повели її на шибеницю. У неї сльози котяться по щоках, а вона ані слова не мовить, усе про своїх братів-сіроманців думає. І царевич гірко плаче, та нічого вдіяти не може, бо так міністри постановили.
Уже близько до шибениці підходять, аж бачать: удалині хмарка куряви знялася й дедалі більшає — то мчить вершник на білому коні. За ним другий, третій... Дев'ять вершників мчить. Уже й чути, як перший гукає здалеку:
— Постривайте, не вішайте!
Ті поставали, чекають. А вершники мчать, усе ближче й ближче. У перших трьох малі діти на руках. Нарешті перший домчав і вигукує:
Сестро, ось твоя дитина! Тепер говори! Дев'ять років минуло сьогодні. Говори, не бійся! І віддав їй дитину. Але вона мовчить. Під'їхав другий, гукає:
— Говори, сестро,— і простягає їй другу дитину,— сьогодні дев'ять років минуло, ти нас врятувала, говори!
Третій гукає:
— Сестро, говори! — і віддає їй третю дитину.
Але вона ані слова, усе боїться, щоб чогось поганого з братами не сталося. А брати один за одним під'їжджають і просять її. щоб вона все розповіла царевичеві. Примчав і дев'ятий брат, гукнув до неї:
Говори, сестро! Сьогодні день нашої волі, минуло рівно дев'ять років. Ми всі врятовані. Розказуй усе, як було!
Тільки тоді пригорнула вона дітей до себе й обізвалася.
— Чоловіче мііі любий,— каже вона до царевича,— це мої сини, яких свекруха надвір повикидала, а вовки, брати мої, до лісу їх забрали, вигодували там і сьогодні ось привезли мені.
Царевич, почувши таке, зрадів незмірно, підбіг до своєї дружини, обняв її, цілує, синів маленьких на руки взяв, з братами її привітався. А ма-тері-цариці звелів передати, що більше не хоче разом з нею жити.
Збудував царевич собі новий палац та, може, й досі живе там зі своєю дружиною вродливою й трьома чудовими синами. А дев'ять братів попрощалися з ними, подякували сестрі за порятунок і поїхали до своєї матері, удовиці вбогої, щоб їй була поміч на старість.



Чарівна сопілка
(Герцеговінська народна казка)

В одного царя померла дружина, й залишився він сам з маленьким синочком, який, як і всяке дитя, часто плакав. Якось цар зібрався до лісу на полювання, а синочок обхопив його за шию рученятами і, аж заходиться, плаче—не пускає від себе. Жаль великий огорнув тоді цареве серце, й він вирішив заради сина одружитися вдруге, щоб було кому доглядати малого.
Сяк-так заспокоїв дитину й подався на полювання. Іде лісом, аж під горою біля джерела бачить: гарна струнка жінка набирає воду в дванадцять тиков. Цар здивувався з того й запитав, що це вона робить. А жінка відповіла:
— Заробляю собі на харчі. За кожну тикву води мені окрушину хліба дають. За день маю дванадцять окрушин.
Цар запитав, чи ж вистачає їй цього хліба. А вона каже:
— Ще й залишалося б, але в мене є мала донечка, то спершу її погодую, а потім сама їм. І ми не голодні.
Цар ще більше здивувався. А що та жінка була молода й вродлива, то подумав собі: «Вона й господинею доброю буде, і сина догляне як слід».
Та й сказав їй, що він цар цієї землі, і запитав, чи вона не пішла б за нього заміж. Жінка відразу погодилася. Цар привів її до себе додому й одружився з нею. Так ця жінка стала царицею.
її дочка була менша за царевого сина. Але діти подружилися між собою і мило та в злагоді гралися вдвох щодня. Цар усе, що тільки діставав десь доброго, приносив додому й віддавав дітям, а вони любо ділилися батьковими дарунками. Цар із того радів, раділи й діти.
Але цариця не раділа. її що далі, то більше заздрість почала розбирати. «Як це так,— думала вона,— чому моя донечка мусить ділитися всім із чужою дитиною?» І вона замислила позбутися царевого сина. Що надумала, за те й узялася.
Щоранку цариця розповідала цареві, який-то страшний сон уночі вона бачила: ніби його син уже великий і скинув царя з трону та поробив їх наймитами. Цар слухав її, слухав, спочатку байдуже, а потім уже з тривогою і нарешті так перейнявся тими розповідями, що постановив прогнати сина з дому. І зробив так.
Царевич, а він уже виріс чималим парубійком, убрався в простий одяг, узяв торбину через плече та й подався світ за очі. Боляче було йому, що батько так повівся з ним. Іде він та йде, пройшов повз печеру, у якій жив пустельник, чоловік старезний, аж білий. А була саме північ. І раптом чує: хтось важко стогне в печері. Його охопив страх, але він усе-таки повернувся. «Хто б то не був,— подумав царевич,— але не з доброго дива лементує, а з горя та болю великого».
Зазирнув у печеру, а там стогне хворий дід, пити хоче. Побіг царевич до потічка, набрав у пригорщі води й пішов нагору до печери. Падав, коліна позбивав об каміння, але таки приніс дрібку води. Зволожив старий губи та й каже:
— Сину, я не тому стогну, що хворий та пити хочу, а тому, що багато зла є на світі. А зараз радію, бо побачив, що є ще люди, які не проходять байдуже повз чужу біду навіть у цій пущі. За те проси, що хочеш, і я тобі дам, якщо маю і зможу.
Царевич промовив:
— Нічого не прошу, тільки порадьте, якщо знаєте, як утишити жаль. А дід простяг йому сопілку та й каже:
— Нічого легшого немає! Оця сопілка завжди розвеселить тебе, а коли твоє серце затанцює в грудях, то й усе живе танцюватиме круг тебе, доки ти гратимеш на сопілці.
Подякував царевич за подарунок, сховав сопілку в торбу та й пішов далі. Ледве дочекався, коли буде сам, щоб заграти. Коли відійшов далеченько від печери, хутчій дістав сопілку й дмухнув у неї. А серце в грудях так і теленькнуло. Коли дивиться: і білочка неподалік на дереві підстрибує, пухнастим хвостом вимахує — і все в такт його музиці. Радісно стало на серці в царевича.
Чимало світу він зміряв ногами, доки нарешті найнявся до одного багатого чоловіка овець пасти. Не раз жаль ятрив його серце, та він, коли близько були вівці, остерігався грати, бо тоді вони переставали пастися й пускалися в танець. Ото тільки як до лісу ніде чи десь у верболозах заховається, то й розважає тугу.
Одного разу ввечері, коли гнав овець із пасовиська додому, він ще здалеку почув якесь голосіння. А як зайшов до хати, то побачив, що його господар без очей. Виявилося, минулої ночі він ненароком натрапив на місце, де віли коло вели, то їхня цариця й забрала в нього очі. Тому всі й голосили в домі.
Господар був добрий чоловік. І царевичеві стало жаль його. От він і вирішив повернути йому очі. Узяв торбу, поклав у неї хліба, солі, цибулину й чарівну сопілку та, не кажучи нікому ні слова, подався до лісу тою самою стежкою, якою вночі йшов господар.
Вийшов царевич на галявину й бачить: посередині лежить цариця, а круг неї дванадцять віл — коси їй заплітають і розплітають. А волосся проти місячного світла так і сяє, мов щире золото. Підстунився він ближче. Віли раптом перестали чесати цариці коси, і цариця, що досі ніби спала, розплющила очі. Відчули, що є хтось чужий. А царевич скоріше схопив сопілку і ну грати: спочатку поволі, а далі все швидше і швидше.
Відлягло йому від серця. А віли зирк-зирк одна на одну, захихотіли і в коло. Закрутилися, завертілися, наче шалені. Кружляють у танці, ледь не падають, а царевич знай грає. Нарешті цариця їхня не витримала, давай проситися:
— Ой, сили не маю більше! — й хотіла з кола вийти, але де там! І ні стати, ні впасти не може.
Побачили віли, що непереливки, почали його благати:
— Хто б ти не був, перестань, не грай, бо вже нам несила! А він їм:
— Кажіть, де очі мого господаря!
Клянуться віли, клянеться цариця на чім світ стоїть, Що не вони це вчинили, але він їм віри не йме і далі грає. Нарешті цариця, вкрай знесилена, призналася й сказала:
— Іди он до тої ялини, над якою місяць найяскравіше сяє, здійми з неї торбу золоту, дістань з торби срібну скриньку, у тій скриньці побачиш перемиту бавовну, а в бавовні знайдеш очі господареві.
Царевич пішов до ялини, проте не спускав погляду з віл: як тільки вони хотіли кинутись на нього, він дмухав у сопілку, і віли починали кружляти. Здійняв царевич з освітленої місяцем ялини торбу золоту із срібною скринькою і, не перестаючи грати, веселий, мерщій подався додому. Господар дуже зрадів, коли знову став бачити. Хотів дати своєму слузі золота й добра усякого доволі. Та юнак йому каже:
— Мені це не потрібне. Дайте краще коня доброго та зброю гартовану: я світом поїду — добро людям робитиму.
Дав господар усе, що просив царевич. Осідлав той коня доброго, узяв зброю гартовану та й поїхав світом. І скоро полинула слава про нього: там лиходія покарав, тут бідному нособив. Почали його кликати на допомогу. А одного разу й від царевичевого батька прийшло прохання:
— Ми чули, незнаний лицарю, про тебе й благородні вчинки твої.
Тож уклінно тебе просимо: допоможи нам. Прилетів у нашу країну вогненний змій і вимагає, щоб ми віддали йому дочку нашу, а з нею і всеньке царство. Кого ми не посилали проти нього, він усіх побивав. Прожени поганого змія, і ми щедро віддячимо тобі.
Коли царевич почув про це, то задумався, що ж за дочка могла бути в його батька. І вирішив, що це не яка інша, а тільки та, яку привела до них мачуха і з якою він так любо проводив час. Отак розмірковуючи, царевич прибув нарешті в країну, де царював його батько. Під'їхав до палацу, дивиться: усе таке, як було, ніщо не змінилося, тільки батько постарів і мачуха старішою стала, а з її дочки виросла така гарна дівчина, що очей одірвати від неї не можна.
Аж раптом з палацу виходить вогненний змій, страшнючий, бридкий, продимлений димом. Побачив він царевича й закричав, аж шибки в палаці задеренчали:
— А-а, це ти, а я тебе давно тут чекаю!
Та й сипонув стрілами. Але кінь під царевичем упав на коліна, й стріли прошурхотіли над головою. Тоді царевич розмахнувся списом — забриніло сталеве жало, хряснув держак і розлетівся надвоє, а змієві нічого. Що не робить царевич, ніщо не бере змія, тільки зброя, мов та солома, на дрізки ломиться. А змій регоче та до нього суне. Тоді царевич вихопив з торби сопілку і ну грати. Усе живе довкола затанцювало, заскиглив жалібно змій, затрясся якось дрібно-дрібно й почав меншати, доки не зробився такий, як міхур, та все від землі відскакує. Підбіг тут царевич до нього, наступив лівою ногою, міхур тріснув — і не стало змія.
Коли це побачили всі, зраділи неймовірно, а цар підійшов до юнака, обняв його й став розпитувати, хто він і звідки. Хлопець розповів усе по правді. Розсердився тоді цар на мачуху, що вона так обмовила перед ним його сина, хотів був навіть скарати її, та добрий царевич не дав. Тоді цар вирядив її назад до лісу: хай там набирає воду в тикви й тим заробляє собі на хліб.
Царевич одружився з дівчиною, що її врятував од вогненного змія, й залишився жити разом із батьком. А коли батько постарів дуже, то й передав усю владу своєму синові. Так вони, мабуть, і досі живуть.



Король і три його сини
(Словенська народна казка)

Жив собі король і дуже постарів. От якось він прикликав до себе своїх трьох синів та й каже:
— Сини мої! Дожив я до похилого віку, недовго залишилося мені топтати ряст. Тож пора мені й на спочинок. Вас троє, і люблю я вас усіх однаково, а престол передати можу лише одному. Важко мені судити, хто з вас найвартніший сидіти на ньому. Тому йдіть по широкому світу й спробуйте свого щастя: хто принесе мені найцінніший подарунок, той і буде моїм спадкоємцем.
Розійшлися сини. Кожний сподівався, що знайде найцінніший подарунок і стане батьковим спадкоємцем та королем великої держави.
Найстарший син довго не роздумував. Знав, що батькові дуже подобаються коштовні камені. Пішов до ювеліра, купив найдорожчий камінь і приніс йому. Батько з радістю взяв той коштовний подарунок і сховав його.
Другий син міркував так: «Батькова корона вже застаріла. Якщо я сяду на королівський престол, вона не дуже яскраво сяятиме на моїй голові. Піду до золотаря й замовлю нову, кращу корону. І батькові догоджу, й мені буде».
Як надумав, так і зробив. Золотар викував йому корону з чистого золота. Найдобірніші й найкоштовніші камені блищали в ній.
Король цей подарунок теж узяв з радістю й поклав його разом з іншими своїми скарбами.
Тільки наймолодший син ніяк не міг знайти подарунка, який був би гідний короля, його батька. Ходив по світу, ходив — приглянеться до чого, а воно йому здається незначним, дріб'язковим. «І те, і се є в мого батька, ні в чому він потреби не має,— думав наймолодший син.— Та й старій людині навіщо ті речі? Бачу, не знайду я нічого, що б потішило серце мого доброго батька. Мушу повертатися додому з порожніми руками, а престол хай дістається котромусь із моїх братів. Мені, крім батькової любові, нічого не треба».
Повернувся наймолодший син додому, прийшов до батька, а батько й питає:
— То який подарунок мені приніс ти, любий мій сину? Наймолодший син відповів несміливо:
— Батьку мій! По широкому й багатому світу шукав я дарунок, гідний вашої любові до мене. Але надаремне! У цілому світі нема такого дарунка. Натомість приношу вам своє серце, яке вас щиро любить. Королівство доручіть одному з моїх братів, а мені дозвольте служити вам, доки ви будете з нами.
Коли король почув ці слова, то, розчулений, обняв свого наймолодшого сина й сказав:
— Мій любий сину! Саме ти будеш моїм спадкоємцем, бо твоя синівська любов — найцінніший подарунок для мене. Я побачив, що ти любиш своїх братів, любиш і підданих. Тому в твої руки передаю королівство.



Брехні вистачає на три дні
(Сербська народна казка)

В одного царя було три сини. А сам цар був такий старий та немічний, що вже й не чув і не бачив добре. Але якось йому приснилося, що десь у світі є місто, а в тому місті криниця, а в криниці вода, не звичайна — цілюща: хто в ній скупається, той одразу помолодіє і буде знову бачити й чути, як перше. І він, щойно прокинувся вранці, зараз же покликав до себе синів, розповів їм про свій сон і сказав:
— Діти мої, не пошкодуйте ні праці, ні коштів — знайдіть ту криницю. Заради молодості й здоров'я мені й царства не жаль. Хто дістане мені ту цілющу воду, тому я віддам свій престол.
Найстарший син підступився до батька та й каже:
— Дайте мені, тату, корабель, та грошей доволі, та кілька слуг, подамся у світ — може, десь-таки знайду я цілющу воду.
Дав йому батько все, що треба, і поблагословив у дорогу. Поплив найстарший син морем цілющої води шукати. Отак плив та й плив і заплив до чужої країни. Як тільки він причалив до берега, тамтешній цар зразу послав своїх посланців, щоб вони покликали власника корабля до нього в палац.
Коли царевич прийшов до нього, цар почав розпитувати його, хто він, звідки пливе, куди простує. Але царевич відповідав бундючно: він, мовляв, царський син і ніхто не має права його про таке питати. Це страшенно розлютило царя, і він звелів царевича та його людей забити в кайдани й кинути до в'язниці, а корабель та гроші забрати до царської казни. Цареві слуги так і зробили.
Марно старий батько чекав бодай звістки від найстаршого сина. Ось уже й рік минув, а від нього ні слуху, ні духу, мов у воду канув. Тоді середній син підступився до батька та й каже:
— Нема мого брата з мандрів, не повертається додому. Тож дайте, тату, й мені корабель, та грошей доволі, та кілька слуг, подамся я шукати криницю з цілющою водою.
Дав йому батько все, що треба, і поблагословив у дорогу. Поплив середній син морем. Довго так плив і нарешті дістався до тої країни, де його старший брат був ув'язнений. Тільки він причалив до берега, тамтешній цар одразу послав своїх посланців, щоб вони покликали господаря корабля до нього в палац.
Коли царевич прийшов, цар почав так само розпитувати його, хто він, звідки пливе, куди простує. Але царевич, як і його старший брат, відповідав погордливо: він, мовляв, царський син і ніхто не має права його про таке питати. Це дуже розгнівило царя, й він звелів царевича та його людей забити в кайдани й кинути до в'язниці, а все добро забрати до царської казни. Цареві слуги так і зробили.
Знову минув рік. І від середнього сина ні слуху, ні духу, не відомо, чи живий він, чи загинув. Тоді підступився до батька найменший син та й каже:
— І один мій брат поїхав, і другий — та жоден не повернувся. Що будемо робити? Дайте й мені, тату, корабель, та грошей і коня, та кілька слуг, подамся у світ. Може, мені пощастить знайти цілющу воду та братів моїх розшукати.
Дав йому батько все, як і першим двом, і благословив у дорогу. І найменший син вирушив морем шукати цілющої води своєму старому батькові. Не день, не два він отак плив та й доплив до країни, де його обидва старші брати у в'язниці світом нудили. Тільки царевич причалив до берега, тамтешній цар одразу послав своїх посланців, щоб вони покликали його в палац.
Коли він прийшов до царя, той почав так само, як і старших братів, розпитувати його, хто він, звідки пливе, куди простує. А царевич спокійно й чемно пояснив, що батько в нього старий та немічний, не чує й не бачить добре. І йому, тобто батькові, приснився сон, що десь у світі є місто, а в ньому колодязь з водою, не простою — цілющою: скупаєшся в ній — відразу помолодієш та знову будеш добре бачити й чути. Розповів цареві й про те, що два його старші брати ще раніше попливли морем цілющої води шукати, але й досі не повернулися. Тепер він вирушив у дорогу: може, йому поталанить десь ту воду знайти. Цар вислухав його уважно та й каже:
— Не буду затримувати тебе, їдь, куди надумав, щасливої тобі дороги. Л коли назад повертатимешся, то не обмини моєї домівки. Я вже теж у літах — то хотів би, якщо знайдеш цілющу воду, скупатися в ній; може, помолодію.
Провів він царевича до корабля, і той поплив далі. Довго так плив і нарешті приплив до якоїсь високої гори. Тут він зійшов на берег, сів на коня та й поїхав сушею. Отак їдучи, побачив: під горою, спершись на костур, стоїть старий чоловік і дивиться на море. Привітався царевич до нього й запитав, чи він часом не знає, де те місто, у якому є цілюща вода.
— Ні, не знаю,— відповів дідусь.— Ллє ти піднімися на оцю гору, там живе мисливець, ще старіший за мене. Він пташину мову знає, то, може, щось і чув про те місто.
Поїхав царевич крутою стежкою понад проваллями на високу гору. Виїхав на вершину, а там сивий, як голуб, мисливець на камені сидить, у небо дивиться. Привітався царевич до нього та й каже:
— Я чув, що ви пташину мову знаєте, можете з птахами розмовляти. А вони ж звідусіль новини приносять. То, може, ви чули щось про місто з цілющою водою?
Мисливець відповів, що про таке місто не чув нічого. А втім, треба ще в птахів поспитати: вони по всіх усюдах літають, для них ні кордонів, ні перепон нема, то, може, десь таке диво й бачили.
Скликав мисливець усе птаство й запитав, чи хто-небудь не бачив міста, у якому є цілюща вода.
— Ні, не бачили,— в один голос відповіли птахи.
Засмутився царевич, похилив у зажурі голову. Аж тут маленька пташка обізвалася:
— Може, престарий орел щось про те місто знає. Його тут нема. Він уже не може літати, через те й залишився в лісі.
Зрадів царевич, подалися вони вдвох із мисливцем до престарого орла. Той сидів у лісі, важко опустивши крила. Мисливець запитав його, чи він часом не бачив десь міста, у якому є цілюща вода.
Орел на те відповів:
— Лише один раз, відколи я живу, мені доводилося пролітати над ним. А щоб дістатися до цілющої води, треба взяти з собою дванадцять печених баранів, два віники й один мотузок.
І орел розповів, що вхід до цього міста охороняють дванадцять страшних левів. Стоять вони в брамі на мосту, і як тільки хтось поткнеться на міст, ці леви накидаються на нього й умить роздирають. Щоб вони пропустили в місто, треба кожному дати печеного барана. А в місті дві служниці з вулиць сміття руками згрібають — вони так і пориваються чорними пазурищами видерти людині очі. Щоб власкавити їх, треба їм дати віники. Трохи далі служниця косою витягає воду з криниці — поливає місто, їй треба дати мотузок, то й не буде чіплятися. Але й це ще не все: воду брати потрібно якраз ув обідню пору, коли цариця спить найміцні-шим сном і нічого не чує, бо інакше лиха не минути. А. як зачерпнув з криниці води цілющої — тікай мерщій і не оглядайся!
Коли царевич почув це, узяв орла на сідло до себе й помчав чимдуж на корабель. І поплив далі морем. Чимало днів отак плив і все орла годував, щоб він сили набрався. Аж раптом перед ними знову гора якась виросла.
Орел тоді й каже:
— Я полечу подивлюся, що воно й як.
Піднявся орел під самісінькі хмари, покружляв над містом, роздивився добре й вернувся назад на корабель.
Вирушати завтра.— порадив він,— треба рано-раненько, щоб до обіду вже бути біля міської брами.
Наступного дня, щойно взялося на світ, вони встали, хутенько зібралися й рушили в дорогу, а до обіду були вже під містом. Тут царевич роздав слугам усе, що треба, і повів їх до міської брами. Тільки ступили вони на міст, а їм назустріч — дванадцять страшенних левів з роззявленими пащами. Але слуги скоріше кинули кожному печеного барана, і леви, допавшись до їжі, уже не звертали уваги на подорожніх.
У місті дві служниці згрібали сміття руками. Як побачили чужинців, то так і кинулися їм до очей. Та слуги скоріше дали кожній по вінику, й вони заспокоїлися.
Пішов царевич зі слугами далі й побачив колодязь. А з нього служниця витягала косою воду. Тільки помітила їх, так і приснула люттю. Але вони їй кинули мотузок, і вона дала їм спокій. Тоді слуги, не гаючись, набрали цілющої води з криниці й понесли на корабель. А царевич тим часом до палацу подався, щоб на царицю глянути. Зайшов туди й бачить: спить вона міцним, непробудним сном. Царевич підкрався навшпиньках до неї, поцілував п, зняв з правої руки перстень — та и швидше назад. Сіли на корабель він та його слуги й попливли додому.
Коли вони були вже далеко, цариця пробудилася, оглянулась і все зрозуміла. Вискочила зі своєї кімнати та й до служниці, яка воду набирала:
— Ти сяка й така, стільки років вірно служила мені, і тепер зрадила!
Служниця на те відповіла їй:
— Я стільки років служу тобі, і ти ніколи не дала мені мотузка воду витягати, а він, тільки прийшов, одразу дав.
Тоді цариця кинулася до тих служниць, які сміття згрібали, та й ну кричати на них:
— Ви сякі й такі, стільки років вірно служили мені, а тепер зрадили!
Служниці стали оправдовуватися:
— Ми стільки років тобі вірно служимо, і ти нам ніколи не дала віника, а він, тільки прийшов, одразу дав.
Нарешті цариця побігла до левів і теж почала дорікати їм:
— Ви сякі й такі! Що ви наробили? Стільки років вірно служили мені, а тепер зрадили!
А леви їй відповіли:
— Ми стільки років тобі служимо, і ти нас ніколи як слід не нагодувала, а він, тільки прийшов, дав кожному печеного барана.
Цариця не мала чого сказати на це, бо все-таки сама була винна.
А царевич після довгих мандрів знову приплив до країни, де були ув'язнені його брати,— не забув, про що його просив тамтешній цар. А цар, коли почув, що царевич приїхав, вийшов йому назустріч, привітав його й запитався насамперед:
— Ну як? Знайшов те, що шукав?
— Аякже,— відповів царевич.— Знайшов і везу.
— То давай,—каже радісно цар,—спробуємо, чи справді та вода чародійна.
Викупався він — і став молодий та здоровий, ніби йому було всього-на-всього двадцять років. Розвеселився цар та й каже:
— Ти мені зробив приємність, то й я тобі зроблю. Твої обидва брати, щоб ти знав, у мене, живі й здорові. Вони не вміли так чемно, як ти, поводитися, неґречно говорили зі мною, то я й затримав їх, а тепер віддаю тобі.
І вивів до нього обох. Царевич зрадів незмірно, що знову побачив своїх братів, живих та здорових. А цар повернув їм обидва кораблі і всі гроші, що забрав, відпустив їхніх слуг, ще й дав на дорогу всього, що треба. І брати, щасливі та раді, поїхали додому — кожний на своєму кораблі.
Але старшим братам стало заздрісно, що не вони везуть батькові цілющу воду. І, змовившись, вони підкупили слуг, що були па кораблі найменшого брата. Ті перелили цілющу воду в їхні бочки, а натомість набрали звичайної води з моря.
Коли приїхали додому, батько не знати як зрадів, що сини повернулися. Ледве діждався їх:
— Живі та здорові, дітки мої? То пощастило вам знайти цілющу воду?
Старші сини вихопилися наперед:
— Пощастило, знайшли. Тільки нехай наш менший брат спершу дасть свою воду, а потім уже ми свою.
Слуги швиденько принесли воду, що її привіз наймолодший брат. Батько скупався в ній — і нічого: який був немічний, такий і залишився. Тоді він каже до старших:
— Дайте-но й свою воду, побачу, яка вона.
Старші брати мерщій принесли свою воду, батько скупався в ній — і помолодів та знову став добре бачити й чути. Він тоді й каже найменшому синові:
— Ти нічого не знайшов, а привіз мені звичайної води з моря — ще й одурити мене хотів. Коли ж ти такий, то йди собі, забирайся від мене куди собі хочеш.
Пішов царевич з дому і найнявся до одного селянина пасти овець.
Тим часом цариця, у якої царевич набрав цілющої води та персня з правої руки зняв, надумала розшукати того сміливця. От вона налаштувала корабель, сіла на нього й попливла морем. Довго вона пливла й нарешті допливла до того міста, звідки був той царевич. Тут вона причалила до берега, розіпнула намет у полі та й написала цареві листа:
— Пришли до мене того чоловіка, який набрав цілющої води з моєї криниці.
Цар послав найстаршого сина. Той приїхав до царициного намету, цариця привітала його та й питає:
— Ти набрав цілющої води з моєї криниці?
— Так, я,— відповідає він.
Тоді цариця стала допитуватися:
— А ще що взяв?
— Більше нічого.
— Таки нічого?
— Ні, нічого не взяв.
Розгнівалася цариця, доторкнулася долонею до його щоки — аж два зуби йому випали — та й каже:
— Іди передай своєму батькові, нехай пришле до мене того чоловіка, що набрав цілющої води з моєї криниці.
Коли той вернувся додому й розповів усе, як було, батько скоріше послав середнього сина. Приїхав середній син до царициного намету, цариця привітала його та й питає:
— Ти набрав цілющої води з моєї криниці?
— Так, я,— відповів царевич. Тоді цариця запитала:
— А ще що взяв?
— Більше нічого.
Вона так само доторкнулася долонею до його щоки — аж два зуби йому випали — та й каже:
— Забирайся з-перед моїх очей! Та скажи своєму батькові, нехай пришле до мене того чоловіка, який набрав цілющої води з моєї криниці. Якщо ж не пришле, то зруйную ваше місто.
Тоді цар звелів розшукати наймолодшого сина. Довго гінці шукали його і нарешті знайшли в одному селі, де він пас овець. Царевич спочатку не хотів іти з ними, казав, що це не він, але коли гінці пригрозили, що все одно заберуть його з собою, то погодився. Зібрався швиденько й пішов до батька. А батько обняв його, обтер сльозу та й каже:
— Сину, рятуй нас, бо царство гине. Уклонився наймолодший син батькові й відповів:
— Та хіба я що? Давайте коня, то поїду до тої цариці, гадаю, все гаразд обійдеться.
*
Поїхав наймолодший син до цариці. Тільки-но увійшов до намету, цариця й питає його:
— Ти набрав цілющої води з моєї криниці?
— Так, я,— відповів він.
— А ще що взяв?
Дістав він персня й показав їй.
— Так, це ти,— підтвердила цариця, обняла його й поцілувала. Відразу вони поїхали удвох до батька і попросили, щоб він благословив їх. Батько благословив їх, справив їм гарне весілля і ще за свого життя віддав царство наймолодшому синові, бо переконався, що це саме він дістав йому цілющої води. А старших синів прогнав за те, що вони до брехні вдалися, аби царство собі забрати. Правду ото люди кажуть: на брехні далеко не заїдеш.




Пастушок
(Словенська народна казка)

Одного літнього дня в Істрії біля моря малий хлопець пас корів та кілька овець і кіз.
Було вже після полудня, і немилосердно пекло сонце. Раптом хлопчина помітив три гарні дівчини, що спали на м'якій траві. Це були ча-рівниці-віли, красуні, яких рідко коли й побачиш, і одна на одну подібні, що й не розрізнив би. Вони лежали тихенько й начебто спали солодким сном. А пастушок і гадки не мав, хто вони такі. Думав, що то звичайні собі дівчата — ходили по сонцю, втомилися, прилягли відпочити й заснули.
«Але ж сонце їх обпалить,— подумав хлопець.— Шкода їх, у них такі гарні личка! Треба зробити їм затінок».
Недовго думаючи, пастушок виліз на липу, що росла неподалік, наламав крислатого гілля й повтикав його коло дівчат.
Скоро віли прокинулися, посідали. І почали дивуватися та питати одна одну, хто це такий добрий, що подбав про них. Насправді ж вони самі все знали, бо віли ніколи не сплять, вони тільки вдають, ніби їх зморює сон. А запитували, бо хотіли побачити, чи хлопчина буде хвалитися своїм добрим вчинком, чи ні.
Пастушок мовчав. Навіть навпаки, хотів відійти від них далі, бо їхнє волосся сліпило його: воно блищало, наче щире золото. Та віли стояли вже біля нього — від них не втечеш. І почали запитувати його, який подарунок він хоче за те, що захистив їх од палючого сонця. Але хлопець не смів нічого просити. «Подумаєш, що я таке зробив, щоб нагороду правити за те?»
Віли хотіли подарувати йому чарівний гаманець, у якому ніколи не переводяться золоті дукати. Та хлопець відмовився: навіщо йому золото, коли він має що їсти, у що вдягнутися? А гратися жовтими кружальцями? Та вже краще гасати з телятами й козами — це принаймні живі істоти.
Віли збагнули, що він любить мати справу з худобою, і сказали йому:
— Коли ввечері гнатимеш свою черідку додому, то за собою від моря почуєш дзеленькання всяких дзвіночків, але не озирайся аж до самого села.— Це сказали й зникли.
Тільки тепер хлопчина здогадався, що то були не звичайні собі дівчата, а прудкі чарівниці-віли.
Тим часом сонце все нижче хилилося до моря. Надходив вечір. І пастушок зібрав свою черідку та й погнав додому. Що ближче він підходив до села, то все більше лунало теленькання й дзенькання за його спиною. А хлопчина й забув, що йому віли казали. Коли вже був на півдорозі додому, то й оглянувся, цікавий знати, хто ж це жене за ним стільки худоби. І побачив, як із моря вслід за його черідкою виходять вівці, корови, кози. Але щойно він обернувся, худоба перестала виходити з води.
Додому він пригнав тільки цю череду, яка була вже на суші. А якби хлопчина пам'ятав, що віли йому наказували, то мав би незмірно багато худоби. Але й цього йому було досить. Худобою, яку подарували віли, він ще й поділився зі своїми бідними сусідами — і вони були йому вдячні.



Мудра дівчина і цар
(Чорногорська народна казка)

Жив убогий чоловік у кривобокій халупі. І не мав нікого, тільки дочку. А дочка була розумна і вміла мудро говорити.
Якось пішов той чоловік до царя просити, щоб дав дерева хату полагодити, аби вона зовсім не впала, і так складно промовляв до царя, що той аж запитав:
— Хто тебе навчив так гарно говорити?
— Дочка моя. Вона в мене розумна,— відповів чоловік.
— А її хто навчив? — питає далі цар.
— Та ніхто,— відповідає чоловік.— Сама так вміє.
«Ого,— думає собі цар,— убога, а така розумна. Стривай-но, я ж тебе перемудрю». І вголос промовив:
— Ось тобі півкопи яєць. Занеси їх своїй дочці і скажи, хай вона підсипле їх під квочку й вигодує мені з них тридцять курчат. За це я
щедро заплачу, якщо не виконаєш мого наказу - візьму тебе в диби.
Бідолаха пішов, засмучений, до своєї халупи й розповів про все дочці.
Вона спочатку перевірила яйця — вони були варені. А де ж видано, щоб з варених яєць могли вилупитися курчата? Але дочка сказала батькові:
— Не журіться, тату, лягайте спати.
Ліг батько спати, а дочка насипала в казан гороху, налила води й поставила його на вогонь варити. Вранці розбудила батька, дала торбу з вареним горохом і сказала:
— Запрягайте, тату, волів у рало і йдіть орати край шляху, яким цар проїжджає. Коли побачите царя, візьміть горох, сійте його і, сіючи, примовляйте: «Торох, торох, родися, варений горох». Цар запитає: «Як може родити варений горох?» А ви скажіть йому: «Так само, як із варених яєць можуть вилупитися курчата».
Вислухав бідняк свою дочку, запріг волів і пішов орати край царевого шляху. Аж і сам цар їде. А чоловік узяв торбу з вареним горохом і став сіяти, примовляючи:
— Торох, торох, родися, варений горох!
Почув це цар, здивувався й наказав кучерові зупинити бричку.
— Чоловіче, що ти верзеш: як же може родити варений горох? — запитав він.
— Так само, світлий царю, як і з варених яєць можуть вилупитися курчата,— відповів бідняк.
Цар одразу збагнув, що це дочка його так навчила. І наказав схопити бідняка й привести до себе. Коли слуги привели того чоловіка, цар дав йому повісмо льону й сказав:
— Бери оце й зроби з нього канати, вітрила й усю іншу снасть, потрібну для корабля. А якщо не зробиш — покладеш голову на плаху!
Бідолаха взяв повісмо льону й, плачучи, пішов додому, а вдома розповів про все дочці. Дочка сказала йому, щоб він ішов спати й нічим не журився: вона сама про все подбає. А вранці дала йому цурпалок дерева й каже:
— Занесіть, тату, цей шматочок цареві, хай він з нього зробить пряслицю, веретено, мотовило, кросна і все, що треба для того, щоб зіткати вітрила й насукати канатів для корабля.
Батько так і зробив. Цар, побачивши, що дівчина мудріша від нього, розсердився страшенно, але не показав цього, а тільки простягнув біднякові чашку й сказав:
— Занеси своїй дочці, хай вона цією чашкою вичерпає море, щоб на його місці можна було орати. Інакше вам обом не минути смерті.
Ішов бідняк додому і світа білого за слізьми не бачив. Але коли розповів про все дочці, вона сказала йому не журитися й лягати спати. Вранці дочка дала батькові жмут клоччя й мовила:
— Занесіть це клоччя цареві, хай він позатикає ним струмки, рівчаки і ріки, які впадають у море, щоб я могла його вичерпати чашкою.
Чоловік пішов і переказав усе цареві. Цар побачив, що дівчина куди розумніша, ніж він навіть гадав, і звелів привести її до себе. Коли вона прийшла і вклонилася йому, він запитав:
— Скажи, дівчино, що найдалі чути?
— Світлий царю,— відповіла дівчина,— найдалі чути грім і брехню. Цар взявся за бороду, обернувся до своїх придворних і запитав:
— Скажіть, скільки варта моя борода? Той каже одне, той інше.
Тоді цар до дівчини:
— А ти що скажеш? Дівчина відповіла:
— Царева борода варта стільки, скільки три літніх дощі.
— Дівчина найкраще сказала,— промовив цар і запитав її, чи не погодилася б вона вийти за нього заміж, бо він вирішив одружитися з нею.
Дівчина вклонилася йому й відповіла:
— Це, світлий царю, велика честь для мене. Але якщо ти так хочеш, то й я не відмовляюся. Тільки прошу тебе, напиши мені своєю рукою на папері таке: якщо ти коли-небудь розсердишся на мене й захочеш прогнати, то я маю право взяти з твого дому те, що мені наймилі-ше.
Цар погодився й написав.
От вони й одружилися. Цар часто, якщо треба було, питав ради в своєї дружини, і вона йому добре радила.
Але минув якийсь час, і цар розсердився на неї.
— Не хочу я більше, щоб ти була моєю дружиною,— сказав він.— Іди з мого палацу куди собі хочеш.
Цариця нічого не відповіла, тільки попросила дозволу переночувати ще одну ніч та приготувати йому вечерю.
Цар дозволив. А цариця, готуючи вечерю, підмішала якогось запашного зілля і поставила перед ним на стіл. Цар із'їв усе і заснув таким міцним сном, що не чув навіть, як слуги перенесли його на віз, а цариця завезла до батькової кривобокої халупи.
Вранці прокинувся цар, розплющив очі й питає:
— Де я?
— Ти в хаті мого батька,— відповіла йому дружина. Цар як розкричиться:
— Яке ти мала право мене сюди везти? Я ж тобі сказав, що ти мені більше не дружина і можеш іти від мене куди собі хочеш.
— Я й пішла куди хотіла,—відповіла вона,— і взяла з собою те, що мені наймиліше.— І показала йому папір, якого він їй написав, коли одружувався з нею.
Цар поцілував дружину й повернувся разом з нею назад у палац, а її батькові поставив нову хату.



Словесний двобій
(Хорватська народна казка)

В одного короля була дочка, яка славилася не тільки красою, а й своїм гострим язиком. Коли вона виросла, король оголосив по всій країні, що за того, хто її переговорить, віддасть свою дочку заміж, ще й половину королівства йому вділить.
Почув це один парубок, вівчар, який теж за словом у кишеню не лазив, і подумав собі: «А чого б і мені з королівською дочкою не позмагатися? Хіба я що?» Сказав — і зробив. Притьма розпродав овець, купив коня вороного, зброю крицеву іі одяг багатий. Убрався, причепурився, гроші, які залишилися, поклав до кишені, щоб були про всяк випадок, скочив на вороного та іі гайнув до королівського палацу. А коли приїхав туди, пришпорив добре коня й за чверть години п'ятнадцять разів навколо королівського саду обкружляв.
А з саду водила за ним очима дівчина-красуня й усе дивувалася з коня бистрого та хлопця сміливого. Коли він зупинився, щоб на сад подивитися, і дівчина побачила, що хлопець він нівроку, мов намальований, то їй забажалося з ним перемовитися словом. От вона й каже:
— Гей, хлопче, що конем гасаєш, чи гарний наш сад? Мабуть, такого ще, скільки живеш, не бачив?
— Дівчино-красуне,— відповідає їй хлопець,— хіба ваш сад — така дивовижа? От у мого батька був сад —так сад: перли родив.
— Може, ваш сад був і кращий, але не такий великий,— заперечила дівчина.
— Ще й який великий! — хлопець їй у відповідь.— Хіба то великий сад, якщо я за чверть години п'ятнадцять разів його об'їхав? У мого батька, щоб об'їхати сад, треба було доброму хлопцеві три роки верхи мчати.
— Може, й великий він, та в ньому капуста така не родить,— промовила дівчина, киваючи на свій город.
— Мій батько,— відказує їй хлопець,— не мав звички так багато капусти садити; він посадив три капустини — дві всохло, одна прийнялася та виросла такенна, що дванадцять робітників три роки рубали, поки повалили її, а качан у неї був такий широкий, що три ковалі на ньому кували, і від одного до другого звук не долинав.
— Ого, яка здоровенна капуста! То-то ви тішилися тим урожаєм,— дівчина йому.
— Не багато було втіхи,— каже їй хлопець.— Ми її пошаткували в діжки, а вона через місяць уся й зігнила.
— Ой лишенько! Таких збитків зазнати!
— Та не бідкайся, дівчино, ніяких збитків ми не зазнали. Навпаки, лише користь нам була, бо ми тою капустою землю гаразд угноїли.
То добре вам вийшло, земля стала родючішою, більший урожай зібрали,— каже дівчина.
— Де там стала родючішою,— не погодився хлопець,— ми помилилися, і гній увесь на сусідську землю покидали.
Це погано! Велика втрата для вас і ніякого прибутку,— поспівчувала дівчина.
До втрати, на щастя, не дійшло,— хлопець їй на те.— Ми з батьком швидко зметикували: схопили сусідську землю — він за один кінець, я за другий — і весь гній із неї на свою струсили. Земля наша від того стала плодючою, і ми посіяли на ній пшеницю.
Добре тому, хто такий розумний,— мовила дівчина.— Багато пшениці матимете, білий хліб будете їсти.
Ні пшениці, ні білого хліба нема! — зітхнув хлопець.— Посіяли пшеницю, а вродився ліс.
— Який жаль! Скільки збіжжя марно пропало!
— Але все повернулося на добре,— не вмовкає хлопець.— Дерева повиганялися високі та стрункі — й іншим можемо дати, й самі не просимо.
— То ви щасливі: ні в чому нестатку не знаєте, ще й з іншими можете поділитися,— каже дівчина.
— Чом би не так! — відповідав хлопець.— Усі дерева поросли дуплясті, а який то пожиток з дуплястого дерева!
Не щастить вам, хлопче! — співчував дівчина.— Стільки праці — й усе надаремно!
А чого ж не щастить! — відказує хлопець.— Побачиш: ніякої шкоди нам не було, а, навпаки, були самі прибутки. У кожному дуплі по дев'ять бджолиних роїв гуділо — доброго взятку ми сподівалися.
— Отже, багато меду ви мали, мабуть, і на базар возили.
— Аякже, возили! — не здавався хлопець.— Ведмідь занадився до нього й увесь забрав до рісочки.
Ой бідолашні ж ви: невдача за невдачею, прикрість за прикрістю, -каже дівчина.
— Лихо не без добра, шкода не без користі,— відповідає хлопець.-Ведмідь-то мед виїв, але нам ціле кружало вощини залишилося, а в кружалі був схований лист.
— І що в тому листі було написано? — не втрималася королівна. У тому листі було написано, що твій батько був слугою мого
батька —й до того ж найвірнішим,—відповів хлопець.
Дівчина аж заніміла від цих слів: не знала, що й сказати. Розсердилася вона на хлопця й побігла до батька скаржитися.
— Любий тату, чи ти бачив таке? — обурювалася дівчина.— Приїхав хлопчисько на вороному коні, розбалакався зі мною та й переговорив мене.— І вона переповіла все, що хлопець їй казав і що вона йому казала, а нарешті мовила: — Оті його слова: «Твій батько був слугою мого батька і до того ж найвірнішим»,— так шпигонули мене, що я вже й змагатися з ним не схотіла. Та й спробуйте переговоріть такого, коли він меле язиком, як теля хвостом, і сипле брехнями, наче горохом з мішка.
— Поклич-но до мене розумника, нехай і я його послухаю,— зацікавився король.
Коли хлопець став перед королем і вклонився йому, король і каже:
— Відповідай тільки правду, коли я тебе питатиму!
— Найясніший королю,— відказує хлопець,— питай, відповідатиму тільки правду.
— А скажи-но мені, чи ти коли-небудь бачив отакого рога? — запитав король, показуючи на великий воловий ріг, що, немов якась дивовижа, висів у його кімнаті на стіні.
— Хіба це ріг, королю? От мій батько, як торгував худобою, купив був такого вола, що в одному розі три бондарі обручі на діжки набивали, й один одного не чув —стільки простору було; над одним рогом сонце сходило, над другим — заходило,— відповів хлопець.
— Чудово, молодця! — вигукнув король.—Ти переміг, і я віддаю тобі свою дочку та половину королівства. Ти переговорив і мою дочку, і мене — мабуть, ніхто в світі не перевершить тебе в розмові.
І король зробив так. як сказав: молодий вівчар став королівським зятем, ще й дістав половину королівства. Т весілля вони відгуляли славне: слави було по коліна, а хліба ні крихти. От тільки чи все, що розповідав той молодий вівчар королівні, було правда, того я достеменно не знаю, бо тих див не бачив. Але якщо він і брехав, то, гадаю, не для того, щоб когось одурити.



Готували рожен на зайця
(Сербська народна казка)

Якось селяни поверталися з лісу додому, аж рантом один з них закричав:
— Дивіться, дивіться! Он заєць побіг, який здоровенний! Не менше пуда заважить! Якби ж хто з-поміж нас довгоногий та наздогнав його, ото б мали сьогодні розкішну вечерю!
— А що його доганяти! — вигукнув найстарший серед них.— От одна половина нас побіжить зайця ловити, а друга нехай тим часом пошукає замашного ясенового кілка на рожен, шоб, коли ми повернемося з зайцем, уже все було готове.
— Добре сказано!—обізвався інший.— Золоті твої слова! Проте й мене ще послухайте, браття: не треба нам нести зайця в село, а спечімо його тут, у лісі, та й з'їжмо гуртом. Бо як занесемо додому, то нам за домашніми лежнями нічого й не дістанеться, дарма що ми стільки наморочилися з ним. Але вдома про це ніхто анічичирк. Чули?
— Мудра річ! — підтримав його третій.—Тільки пильнуймо, аби той заєць нам у кущі не шмигнув...
— Не втече від нас, ще не таких наздоганяли.
Отак порадившись і все зміркувавши, половина селян погналася за зайцем, а друга половина побрела лісом шукати рожна. Та заєць не чекав, доки його зловлять, а так дременув, що тільки закуріло за ним. Ті, іцо побігли його ловити, сюди-туди, а його й слід прохолов. Коли це дивляться: дим удалині в'ється. Вони на дим. Л там уже й ті, що рожна шукали,— з ясеновим кілком стоять.
— А, то це ви без нас зайця з'їли! — загукали ті, що з рожном були.
— Ні, це ви його впорали,— відповідають ті, які побігли за зайцем.— Он ще й вогонь дотліває!
Слово по слову, та й побилися. Ідуть додому — охкають, стогнуть, за розбиті носи тримаються, подорожник до синців прикладають. Прийшли в село, усі дивуються:
— Хто це вас так?
— Ат, не питайте,— відповідають селяни.— Це заєць лукавий у всьому винен та рожен ясеновий!



Хлопець і чортячий цар
(Хорватська народна казка)

Був мисливець, та такий убогий, що навіть рушниці путящої не мав. Тож ніхто й не хотів з ним іти на полювання, він, бідолашний, завжди ходив сам. Одного разу подався він до лісу на лови — а може, щось уполює-таки! — і справді, натрапив на оленя. Кинувся до нього, а олень — утікати. Чоловік за ним. Три дні біг за оленем і нарешті третього дня наздогнав його. Але заблудився, не знав тепер, як вийти з дрімучого лісу. Звідки він біг: чи з того, чи з сього боку?
— Ох, якби хто показав мені дорогу додому, то й оленя віддав би йому,— чи то промовив, чи тільки подумав мисливець.
І раптом постав перед ним чоловік, мов із землі виріс, та й каже:
— Я виведу тебе з лісу. Але за це віддаси мені той прибуток, що маєш сьогодні в хаті?
А мисливець убогий відповідає:
— Та який там прибуток— я бідний, не маю нічого в хаті. Бери краще ось цього оленя, що я вполював.
— Не хочу оленя, віддай мені свій сьогоднішній прибуток.
— Гаразд,— погодився мисливець,— прибуток то прибуток, забереш його собі, якщо так хочеш.
І той вивів його з лісу. Повернувся чоловік додому: аж там син народився в нього. Отже, він пообіцяв тому незнайомцеві віддати сина. Бідна його голівонька! Плаче нишком чоловік, але нікому нічого не каже.
Жінка його питав:
— Що з тобою, чоловіче?
— Ой і не питай, жінко, нема чого казати.
Рік минув, другий, шість років збігло, а чоловік усе наче сам не свій. Нарешті не витерпіла жінка, напосілася на нього:
— Скажи та скажи!
Розповів він їй, що сталося між ним і чортячим царем (бо той чоловік, що вивів його з лісу, був не хто інший, як чортячий цар). І тепер уже обоє засумували, затужили, заплакали та сохли, мов одламана гілка. Сусіди, знайомі дивуються:
— Інші, коли в них народиться син, радіють, а ці ходять, мов у воду опущені. Що за люди, що з ними?
Уже й хлопець, той син їхній, почав питати:
— Чого це ви, мамо й тату, такі зажурені, невеселі?
— Ой сину, не питай нас, навіщо тобі це знати!
Але одного разу хлопець так причепився до них, відгалу їм не дає, тільки знай одне торочить (а було йому вже дев'ятнадцять років):
— Скажіть та й скажіть.
Що робити? Батьки й розповіли йому все. А він і каже:
— Не бійтеся нічого, піду я до того чортячого царя й запитаю, навіщо я потрібен йому.
Батьки вжахнулися, почувши ці синові слова, і ну його відмовляти:
— Не йди, сину, бо не вернешся.
— Ні, я піду,— відповідає хлопець,— а ви не бійтеся, усе гаразд буде. І він пішов, довго мандрував лісом та блукав, аж надибав хатку. А на
тій хатці гайворон сидить, каркав, ніби сказати щось хоче. Став хлопець, прислухався, чує немовби:
— Кар, кар, до хатки заглянь!
Відхиляє він двері, зазирає в хатину, а там баба на долівці побита лежить.
Хлопець допоміг їй підвестися, дав бабі води, вивів надвір.
— Ой дякую тобі, синку, за твою доброту! А куди ж ти мандруєш? Хлопець розповів їй що і як.
— Вернися, дитино,— каже йому баба,— не йди, бо той чортячий цар зробить з тобою те саме, що й зі мною зробив. Бачиш: мене побив, а сина закляв у гайворона. Послухайся мене, дитино.
— Та я нічого не боюсь, бабусю,— відказує їй хлопець.— Тільки от не знаю, де той чортячий цар живе!
— Ти цим не журися,— баба йому відповідає.— Мій син гайворон доведе тебе до срібної річки, у якій цареві дочки купаються, вони тобі й покажуть, де чортячого царя палаци. Тільки затям собі: там є печера, ти в ній сховайся, але пильнуй — не засни, бо біда буде, якщо тебе застануть сонним. Треба, щоб ти перший помітив їх. І тоді сховай одяг найменшої царевої дочки, доки вона купатиметься. Запам'ятав, хлопче?
Подався хлопець за гайвороном: гайворон у небі летить, а хлопець по землі йде. Дійшов до срібної річки, побачив печеру, сховався в ній і не спить — усе дивиться, пильнує. Раптом бачить: три пави до річки прийшли. Роздяглися — аж то три чудові дівчини — цареві дочки. Пішли вони купатися в срібну річку. Тричі перепливали на той бік, тричі — назад. Коли втретє перепливли річку назад, то одна за одною стали вбиратися. Спочатку найстарша вдяглася, потім середня, нарешті найменша кинулася до одягу. А його нема — хлопець сховав. І дівчина гірко заплакала:
— Ой лелечко, що я робитиму, бідна! Тут мене день застане, срібна річка поглине, навіки зостанусь у ній!
Хлопець почув її бідкання, вийшов з печери та й каже:
— Я віддам тобі одяг, а ти проведеш мене до чортячого царя?
— Проведу, аякже, я ж його дочка. Прямісіньку дорогу до царських палаців покажу.
Хлопець віддав їй одяг, вона вдяглася та й каже:
— Висмикни з мого павиного хвоста одно пірце, воно тобі у великій пригоді стане. Коли тобі важко буде, ти тільки дмухни на пірце, і я негайно пришлю допомогу.
Хлопець так і зробив: коли дівчина вдягнулася, то знов стала павою, і він висмикнув з хвоста одно пірце та сховав собі до кишені.
Дівчина провела його до палаців чортячого царя. А там подвір'я рогами обсаджене, оливом залите. Вступив хлопець до палацу, а цар одразу:
— Чого прийшов?
— А навіщо ти дев'ятнадцять ще років тому вимагав мене в мого батька? От я й прийшов у тебе спитати.
Тоді цар і каже йому:
— Гаразд, якщо ти прийшов до мене, то виори оце олив'яне подвір'я, засій просом, збери його і ще до вечора потовій та принеси мені корж, спечений з того пшона, щоб я повечеряв ним. Інакше голови позбудешся.
— Добре,— каже хлопець.
Добре то добре, але як його зорати те олив'яне подвір'я? І де це видано, щоб за один день посіяти й зібрати просо та ще й спекти з нього корж? Зажурився хлопець. Але згадав про пірце в кишені. Скоріше дістав його, дмухнув, одразу перед ним з'явилася найстарша сестра (це наймолодша послала її)!
— Що треба, хлопче? — питає вона.— Що маєш зробити? Хлопець каже:
— Цар, твій батько, загадав, аби я виорав олив'яне подвір'я, засіяв його просом і на вечерю йому приніс коржа, спеченого з того врожаю.
— Гаразд,— каже вона,— йди відпочивай і нічим не журися, а коли настане вечір, понесеш йому той пшоняний корж.
Тільки смерклося, хлопець і приніс цареві коржа з проса, що виросло на олив'яному подвір'ї. Чортячий цар узяв коржа, повечеряв, але нічого не міг вдіяти хлопцеві, бо ж той виконав його завдання.
Наступного дня, тільки зоря зайнялася, цар знову загадує хлопцеві:
— Он бачиш болото? То щоб до вечора спустив мені воду з нього та висушив. Бо як ні, то голови позбудешся.
— Добре,— каже хлопець, а сам засмутився: хто його висушить, оте баговиння, оті мочарі? Але згадав про пірце, дмухнув на нього. Одразу середня сестра примчала (це найменша послала її) й питає:
— Що треба, хлопче?
— Та ось батько твій загадав,— відповідає хлопець,— щоб я спустив воду з болота й висушив його та приніс йому увечері жменю куряви з нього. Бо як ні, то, каже, голову мені зніме з пліч.
— Гаразд,— заспокоїла його середня сестра,— не бійся нічого, усе буде добре. Ти тільки повідпинай з ланцюгів он тих людей і скажи їм: «Черпайте воду, доки порох над болотом не закурить».
Повідпинав хлопець людей з ланцюгів та гукнув до них:
— Вичерпуйте воду з отого болота, доки воно пилом не стане! Звільнені люди кинулися до роботи. А ввечері хлопець згріб жменю
пороху там, де ще вранці багнюка чвакала, й заніс чортячому цареві. Подивився цар — нічого хлопцеві зробити не може: адже той виконав його завдання.
Наступного дня чортячий цар загадує хлопцеві третє завдання.
— А тепер,— каже він,— мусиш впіймати Хвостату Золоту Зірку. Якщо не принесеш її мені, щоб я нею свого коня підкував, голови позбудешся.
Що має робити хлопець? Похилив голову на груди, але згадав про пірце, дмухнув на нього. Перед ним раптом постала наймолодша царева дочка.
— Чого тобі, хлопче, треба? — питає вона.— Що батько тобі загадав зробити?
— Сказав, щоб я приніс йому Хвостату Золоту Зірку — він хоче нею коня підкувати. А як не принесу, то мені більше білого світу не бачити.
— Гаразд, не переймайся тим. Хвостата Золота Зірка приходить до срібної річки пити воду, туди, де ми купалися і ти сховав мій одяг. Я дам тобі дванадцять челядників — вони миттю впіймають її, як тільки вона до водопою прийде.
— Добре,— мовив хлопець.
Щойно сонце зайшло, найменша царева дочка дала йому дванадцять челядників, і вони пішли на срібну річку. Прилетіла Хвостата Золота Зірка пити воду, тільки зігнулася до річки, як на неї дванадцять челядників накинулися, крила їй пом'яли, схопили її та й віддали хлопцеві в руки.
Коли хлопець мав уже нести Хвостату Золоту Зірку цареві, дівчина попередила його:
— Тільки не давай йому в руки, а кинь у казан, у якому вода кипить,— у Зірки знову виростуть крила, і вона втече. Батько запитає тебе, що тобі дати за те, що ти виконав усі його завдання. Ти нічого не проси, тільки мене, наймолодшу дочку його, та летючу бричку, яка за годину занесе мене й тебе до твоїх батька й матері.
Хлопець так і зробив. Зірку приніс, але кинув її в казан. Чортячий цар хотів був схопити Зірку, вже й руку простяг, та в неї раптом виросли крила й вона шугнула вгору.
І тоді хлопець за те, що виконав усі три завдання, став вимагати плату в царя.
— Дай мені,— каже,— летючу бричку та наймолодшу дочку свою. Я це заробив. Більше мені нічого не треба.
І чортячий цар мусив дати все, що сказав хлопець. Узяв тоді хлопець наймолодшу цареву дочку, сів з нею в бричку, і за годину вони були в нього вдома. Батько й мати його дуже зраділи, бо думали, що син уже не повернеться до них ніколи й вони так і залишаться довіку самі. Тепер живуть щасливі батько з матір'ю та син з дружиною.



Хитрий Петар і турецький ага
(Македонська народна казка)

Якось дійшло до Хитрого Петара, що один турецький ага з Прилепа назвав його безштаньком. І от він вирішив провчити того пана.
Прийшов Хитрий Петар з Маріова до Прилепа, подався до будинку аги й почав вигукувати:
— Гей, я з того світу повертаюся, гей! Виглянула жінка аги з вікна й перепитала його:
— Звідки ти йдеш?
— Таж з того світу,— відповів їй Хитрий Петар.
— А ти нашого Ахмеда часом не знаєш? — запитала жінка; в аги недавно помер син Ахмед.
— Чом ні, знаю! Бідолаха, так там важко працює, так важко, а грошей мало дають, і поїсти не має за що.
— А ти ще бачитимешся з ним?
— Аякже, бачитимусь. Завтра назад повертаюся.
Жінка схопила гаманець з грішми й дала Хитрому Петарові,
— На ці гроші,— сказала вона,— передай їх нашому Ахмедові разом із вітанням від його матері й батька.
Хитрий Петар узяв гроші й пішов.
Аж тут повернувся ага додому. Жінка йому й хвалиться, що з того світу приходив Хитрий Петар і вона через нього передала їхньому бідному Ахмедові гроші.
— Та що ти, жінко! — вигукнув ага. — Коли це бувало, щоб хтось із того світу повертався! Швидше давай мені шаблю та виводь коня із стайні, я його наздожену та відберу гроші назад.
Хитрий Петар дійшов до водяного млина, коли оглянувся й побачив, що за ним женеться ага. Він до мірошника:
— Бачиш, он агу лихо несе. Кажуть, що ти йому чимось не догодив, то хоче відлупцювати тебе.
Бідолашний мірошник затремтів і питає:
— Скажи, що мені робити, де сховатися.
— Лізь,— каже йому Хитрий Петар,— на тополю. А я залишуся тут і скажу йому, що тебе немає.
Мірошник швиденько подряпався на тополю й причаївся там. А Хитрий Петар запорошився борошном і порядкує в млині, наче мірошник. Під'їхав ага й питає Хитрого Петара:
— Чуєш, мірошнику, ти не бачив, куди дівся Хитрий Петар?
— Та як ні, бачив. Він он там,— і показав на тополю, де на вершечку зіщулився бідний мірошник.
— Попався! — вигукнув задоволено ага.— Тепер ти не втечеш від мене. Зліз з коня, скинув чоботи, шапку, відчепив шаблю і вже хотів був
лізти на тополю. Та Хитрий Петар стримав його.
— Вельможний пане,— каже він.— Шкода такого гарного каптана. Краще скиньте, щоб не порвати.
Ага послухався Хитрого Петара, скинув каптана й подерся на тополю. Доки він доліз до половини. Хитрий Петар одяг його каптана, взув чоботи, насадив шапку, причепив до бока шаблю, сів на коня і тоді гукнув:
— Я Хитрий Петар, а той, що на тополі,— то мірошник. Ага вже й сам побачив, що Хитрий Петар одурив його. Коли ага прийшов додому, жінка й питає:
— Ну що, забрав у нього гаманець із грішми?
— Та ні,— відповідає ага.— Мені стало жаль нашого Ахмеда, і я через Хитрого Петара передав йому ще й коня, і шаблю, і шапку, і чоботи, й каптана. Хай він має на тому світі, а я ще собі тут справлю.
Так помстився Хитрий Петар гоноровитому азі.



Мені один, а тобі решта
(Герцеговінська народна казка)

Якось султан прогулювався Стамбулом. Коли бачить: учні вибігли зі школи. «Треба,— подумав він,— поговорити з котримось із них, щоб діти знали, що султан цікавиться ними». Підкликав він одного хлопчину до себе і став розпитувати його, як він вчиться, які науки вивчає. А коли хлопець відповів на всі султанові запитання, той дістав з кишені золотий дукат і простягнув йому. Але хлопець відмовився його брати.
— Чому ти відмовляєшся від мого подарунка? — запитав здивований султан.
— Бо мама ще подумає, що я його десь украв!
— А ти візьми дукат і скажи матері, що його тобі подарував султан.
Та хлопчина відповів йому:
— Ні, не візьму, мати скаже: «Якби султан хотів щось подарувати, він би дав тобі більше!»
Султан засміявся, набрав повну жменю дукатів і дав хлопцеві та сказав прийти до палацу, бо хоче дати йому ще багатший подарунок.
У призначений час прийшов хлопчина до султанового палацу. Аж там вартовий не пропускає його. Як не просив його хлопець — той і слухати не хоче. Нарешті вартовий каже:
— Ну, гаразд, пропущу. Але ти поділишся зі мною подарунками, які султан тобі дасть.
— Згода,— відповів хлопець.— Мені один, а тобі решта.
Коли вартовий почув таке, то ще й провів його до султанових покоїв.
Прийшов хлопець до султана, а той його й питає, що подарувати йому. Хлопчина попросив сто ударів палицею по п'ятах. Султан здивувався з такого прохання й спробував відмовити його, адже не для того він його прикликав до себе, але хлопець затявся на своєму: тільки сто ударів — і все. Нічого не вдієш. Султан звелів слугам принести палиці. Тоді хлопець і каже йому:
— Світлий султане! Звели мене вдарити один раз, а останні дев'яносто дев'ять ударів віддай вартовому, який стоїть на брамі перед палацом. Бо я йому, щоб він пропустив мене до тебе, пообіцяв, що собі візьму лише один твій подарунок, а решту йому віддам. Свого слова я повинен дотримати.
Султан вислухав хлопчину, вартового наказав покарати й звільнити зі служби, а хлопця взяв до себе, вивчив і зробив його своїм першим міністром.



І на силу знайдеться сила
(Сербська народна казка)

В одному селі жив собі парубок та був такий сильний, що ото як вранці кине свою важку, залізом ковану палицю вгору, то вона аж увечері на землю впаде. А що не знав ніякого ремесла, то худобу пас. І перед усіма вихвалявся, що ііого, мовляв, ніхто не подужає і він нікого не боїться.
Аж якось, отак загордившись, він запитав у матері:
— Скажи мені, люба матусю: хіба є ще хтось па білому світі сильніший за мене? Ти ж бачиш, як я легко шпурляю вгору важку, залізом ковану палицю. Можу й дерева з корінням виривати...
А мати всміхнулася та й каже йому:
— Е, мій синку, ніколи не хвалися силою, бо в світі знайдуться люди, що й тебе за пояс заткнуть.
Не може бути! — розсердився син. І вирішив податися світом, щоб перевірити, чи справді-таки хтось зможе побороти його.В одному селі жив собі парубок та був такий сильний, що ото як вранці кине свою важку, залізом ковану палицю вгору, то вона аж увечері на землю впаде. А що не знав ніякого ремесла, то худобу пас. І перед усіма вихвалявся, що ііого, мовляв, ніхто не подужає і він нікого не боїться.
Аж якось, отак загордившись, він запитав у матері:
— Скажи мені, люба матусю: хіба є ще хтось па білому світі сильніший за мене? Ти ж бачиш, як я легко шпурляю вгору важку, залізом ковану палицю. Можу й дерева з корінням виривати...
А мати всміхнулася та й каже йому:
— Е, мій синку, ніколи не хвалися силою, бо в світі знайдуться люди, що й тебе за пояс заткнуть.
Не може бути! — розсердився син. І вирішив податися світом, щоб перевірити, чи справді-таки хтось зможе побороти його.
Довго йшов і дійшов до річки, широкої та повноводної. Ступив у воду — глибоко, убрід не перейде. Коли бачить: на тому боці якісь люди мету шаться, зерно перелопачують. Він і гукнув до них, щоб вони показали, де тут міст чи якась інша переправа.
Один чоловік з лопатою в руці підійшов до берега довідатися, що він хоче.
— Перейти через річку мені треба,— відповів наш силач.
Коли той чоловік почув таке, то простяг йому лопату, яка аж до другого берега сягнула, та й каже:
— Сідай, перенесу!
Сів той силач на лопату, й чоловік переніс його на свій берег. Коли парубок підійшов до гурту людей, що перевіювали збіжжя на току, то побачив, що старий чоловік затис пальцем одну ніздрю й дме, а четверо молодих підкидають лопатами зерно. Здивувався силач та й питає їх, чому старий на обидві ніздрі не дме. Л йому відповіли, що якби старші подув на обидві ніздрі, то вітер поніс би не тільки зерно разом з половою, а й їх усіх.
Побачив силач, що потрапив поміж силачів, і захотів помірятися з ними силою. Та й розповів їм, чого він ото в світ подався. А один старий сліпий чоловік як почув таке, то й каже йому:
— А дай-но, хлопче, руку, попробую, який ти дужий.
Та люди, що працювали на току, порадили йому замість руки подати старому залізний держак лопати. Парубок так і зробив. Старий як натиснув пальцем на залізо, то аж ямку в ньому видавив.
— Еге,— каже старий,— нівроку, є сила в тебе. Так ось тут щойно один розбійник забрав у старого, який віє зерно, дочку, а в цих людей сестру. Зроби добре діло — відбери її назад.
Зрадів парубок, що нарешті трапилася нагода показати, на що він здатний, і швидше кинувся навздогінці за розбійником. Догнав його аж коло потоку: дівчина сиділа край води, а розбійник, поклавши голову їй на коліна, спав. Прибіг силач і відразу розбійника кулаком у бік: віддавай, мовляв, дівчину. Прокинувся розбійник, думав спочатку, що то дівчина ненавмисне пальцем торкнула його, аж дивиться: це якась проява до нього сікається. Як схопиться він та за сміливцем, а той утікати.
Коли ж назустріч йому чоловік іде: дванадцять повних возів причепив до пояса і тягне їх, ще й на дуду грає. Побачив силач того здоровила й до нього: мовляв, заховайте мене, бо он розбійник женеться за мною. А здоровило був чоловік добрий, узяв нашого силача в жменю й запхнув за пояс. І далі потяг повні вози дорогою, ще й на дуду грає.
Аж тут і розбійник прибіг, заступив здоровилові дорогу й до нього: мовляв, де той чоловік, який щойно тікав.
— Та який чоловік? Я нікого не бачив.
— Е, ні, бачив.
Слово за слово та й завелися. Розбійник став погрожувати здоровилові: не таких, мовляв, ще бачив. Тоді здоровило щиглем стукнув розбійника, і той покотився по землі — не стало й видно його.
Здоровило далі потяг вози, а про силача, якого за пояс заткнув, і байдуже йому. Увечері здоровило притомився й хотів сісти, аж тут силач:
— Ой, чоловіче, обережно, не роздави мене.
Здоровило дістав нашого силача з-за пояса і поставив на землю. Парубок сяк-так подякував своєму рятівникові і скоріше, засоромлений, подався додому. З того часу він уже ніколи більше не хвалився своєю силою.



Хоробрий кравчик
(Македонська народна казка)

Якось один кравчик їв груші. Які добрі, у рот клав, а гнилі відкидав на купку. До них назліталося повно мух. Кравчик ударив по гнилих грушах,— мухи так і попадали. І от він здумав порахувати вбитих мух. Порахував: їх виявилося сорок.
«Ого,— подумав собі кравчик,— за одним махом сорок душ я убив. Отже, я дуже великий силач. А якщо я такий силач, то чого мені тут сидіти? Піду світом, пошукаю, чи є хто сильніший від мене!»
Вирубав кравчик жердину, прив'язав до неї прапорець, а на ньому, щоб усі знали, хто він такий, написав: «За одним махом сорок душ по-бивахом»,— і подався шукати сильнішого від себе. Іде і питається, чи хто не знає, чи не чув яких-небудь силачів десь поблизу. От люди йому й сказали, що в темному лісі живе два брати-молодці. Султан побудував їм хату, посилає харчі, а вони охороняють йому державу.
Кравчик вирішив розшукати братів-молодців і переконатися, що вони за силачі. Отож він повернув у темний ліс і довго так йшов, доки надибав криницю. Коло неї ріс гіллястий дуб, а на криничних цямринах було написано: «Хто сяде під дуба, намнемо тому чуба». І внизу підпис: «Брати-молодці». Але кравчик анітрохи не злякався. Він напився води з криниці, устромив свій прапорець у землю й ліг собі під дубом спати.
Не минуло багато часу, аж їдуть два брати-молодці — коні під ними в землю вгрузають. Глянули: під їхнім дубом спить-таки хтось, а йому в головах прапорець стоїть устромлений. Ближче під'їхали, читають: «За одним махом сорок душ побивахом». Спочатку брати-молодці було хотіли завдати чосу тому сміливцеві, а то вже й охололи: де ж бо — сорок за одним разом! Підступилися обережно до кравчика, шанобливо розбудили його й запросили до себе в гості.
Кравчик пішов до них. Пригостили брати його добре, а потім на прогулянку вийшли. Брати-молодці узяли з собою здоровенну залізну булаву й надворі стали кидатися нею: один підкине її вгору — другий ловить, а потім навпаки. Отак якусь часинку погралися, а тоді й кажуть кравчикові:
— Покидайся й ти.
Кравчик узяв булаву в обидві руки — і ледве втримався на ногах: така вона була важкезна.
— Ех,— каже,— таку гарну річ шкода запропастити. Бо як підкину я цю соломинку вгору, то вона вже й не повернеться на землю — так і зависне в небі.
— Е, то тоді не треба,— кажуть брати. І забрали в нього булаву назад. А в одному лісі був здоровенний ведмідь, усій околиці збитки чинив:
то овець подушить, то корові бока обдере, а то й на людей почав кидатися. І саме султан переказав двом братам, щоб вони приборкали нарешті того страшного звіра.
Два брати-молодці узяли з собою кравчика, і пішли вони втрьох. Довго йшли, поки дісталися до лісу, де жив той ведмідь. А він уже багатьох мисливців, що хотіли його вполювати, на смерть задер. Тому брати-молодці і кравчик повилізали на дерева, щоб звідти безпечніше було стріляти по ведмедеві.
А ведмідь, як тільки нанюшив людей у лісі, відразу так і кинувся до них. І спершу підбіг саме під те дерево, на якому сидів кравчик. У того ноги й руки так і затрусилися, і він не втримався й упав просто ведмедеві на спину. Ведмідь застрибав, закрутився на місці, щоб скинути кравчика з себе, але де там: той зі страху так учепився йому в шкуру, що, здавалося, ніяка сила його не відірве.
Брати-молодці тим часом прицілилися добре, вистрілили влучно й убили ведмедя. А кравчик, як оговтався трохи, то й почав дорікати братам:
— Ах, що ж ви наробили! Я ж хотів живим привести ведмедя султанові. Я вже так міцно тримав його, а ви вбили, всю справу зіпсували.
Здивувалися брати-молодці, який то силач трапився їм, і про все розповіли султанові. Султан зрадів, що має такого дужого вояка, дав йому повно дарунків і сказав, щоб відтепер вони втрьох жили разом і захищали його державу.
Не минуло багато часу, як на країну напав чужий цар з великим військом. Султан негайно покликав своїх трьох силачів-молодців, щоб ішли битися з тим царем.
Силачі-молодці осідлали добрих коней,— а кравчик ще й наказав закувати собі ноги під животом у коня, поклявшись, що він доти не зійде на землю, доки всіх ворогів не винищить,— і вони рушили супроти чужого війська. Коли ж під'їхали ближче і кравчик побачив, що то за сила висипала на бойове поле, то зовсім перелякався. І подумав про себе: «Все одно погибати, то вже краще сам собі заподію смерть, аніж мають мене вороги посікти на капусту».
Нагледів кравчик неподалік товстелезне дерево, повернув коня до нього, під'їхав упритул та й обхопив його міцно. А тоді як пришпорить коня: нехай, мовляв, кінь надвоє розірве його. Але дерево було сухе й підгниле, тож і зламалося, а кінь злякався і поніс кравчика з деревиною в руках просто на ворожі лави. Побачило чуже військо, що на них вихором мчить дивний воїн із страшенною довбнею, та й, перелякане, кинулося врозтіч. Тут уже, рятуючи життя, і свої своїх не щадили: з ніг збивали, розтоптували, списами кололи, аби швидше втекти від того страховища. Братам-молодцям уже й робити було нічого. Кравчик сам справився з ворожим військом.
Коли ж брати-молодці та кравчик прибули до султана й розповіли, як ворогів прогнали, султан зрадів неймовірно і дав їм багаті дарунки, а найкращі й найдорожчі вручив найхоробрішому й найсильнішому з-поміж них — кравчикові. Тоді повернулися брати-молодці до своєї хати в темному лісі, а з ними й кравчик, і стали жити в спокої й достатках. І, може, й досі там живуть, якщо не повмирали.



Руда борода
( Герцеговінська народна казка)

Жив у Герцеговіні один бувалий старий чоловік. Як прийшла пора йому помирати, він підкликав сина до себе та й каже:
— Я переселяюся до наших предків, покидаю цю землю. Не надивився я на неї, хоч багато по ній ходив. Тож ти, сину, доки молодий та сила в тебе є, постарайся побачити якомога більше. Я тут приберіг сто жовтих дукатів — пригодяться тобі в дорозі. Тільки коли мандруватимеш, остерігайся людей лисячої масті...—Сказав це батько й помер.
Син поховав батька, узяв сто дукатів і вирушив аж до Царгорода. Першого дня він дійшов до Мостара й тут у заїзді спинився на ніч. Щоб йому не вкрали грошей — а люди всякі по світу вештаються,— він попросив господаря заїзду потримати їх у себе, доки він спатиме. Господар узяв гроші й відвів мандрівника до кімнати. Юнак ліг і заснув, утомлений дорогою. А вранці встав, умився, одягся, випив каву та й каже:
— Я дуже вдячний вам, що ви зберігали мої гроші, бо, знаєте, всякі люди є. Тепер я вже йду, то віддайте їх, буду вже сам пильнувати.
— Які грощі, що ти, хлопче, мелеш — на те йому господарр.
— Та як же?.. Я ж вам ввечері давав дукати на сховок...
Юнак спочатку подумав, що господар жартує, але раптом помітив: таж у нього руда борода, він лисячої масті! І пригадав батькову пораду. Тоді він почав голосно вимагати своїх грошей, та господар покликав слуг, і ті викинули мандрівника надвір.
Став бідний юнак перед заїздом, обкрадений, побитий, і не знає, що діяти. Узяв його жаль, і він заплакав. Тут саме проходив якийсь старий і порадив йому поскаржитися судді на нечесного господаря заїзду.
— Наш суддя добрий, він примусить його повернути гроші. Пішов мандрівник до судді, вклонився йому низько та й каже:
— Праведний судде! Господар заїзду ошукав мене. Я дав йому вчора ввечері гроші на сховок, а він тепер не хоче повернути їх, каже, що не брав у мене ніяких грошей.
Приведи два свідки, які підтвердять, що ти давав господареві заїзду гроші, тоді я присуджу, щоб він повернув їх. Так закон велить,— сказав йому суддя.
— Але ж ніхто не бачив, як я...— почав юнак та й затну вся: він глянув на суддю — аж у того руда борода. Зітхнув важко і вийшов.
Побрів мандрівник геть із міста й ліг коло брами: нічого, бідному, не лишилося — хіба що померти. Лежить і журиться. Але нараз відчув, що хтось біля нього стоїть. Підвів голову і впізнав того старого чоловіка, який радив йому звернутися до судді.
— То як, хлопче, ходив до судді? — запитав його старий.
— Ходив, але даремно. Нічим він мені не допоміг,— відповів невесело мандрівник.— Мені тепер хоч із мосту у воду.
— Ще не все втрачено,—потішив його старий чоловік.— На околиці міста живе один справедливий мудрець, піди-но до нього: якщо й він тобі нічим не допоможе, тоді вже й справді ради немає.
Ніби крила виросли в юнака — так зрадів—і скоріше побіг до того чоловіка. Щойно переступив поріг—йому так і похололо всередині: і в цього була руда борода! Хотів уже назад вернутися.
Зачекай, хлопче, куди тікаєш з моєї хати? Тут не один знайшов ліки на свій біль,— затримав його мудрець.
Нещасний мандрівник пробелькотів:
— Пробачте мені, добрий чоловіче, але ви мені не допоможете: у вас... у вас руда борода. А мій покійний тато, вмираючи, казав мені, щоб я остерігався людей лисячої масті.
— А все-таки розкажи, що в тебе за лихо.
Юнак розповів, як господар заїзду обікрав його і як суддя нічого не міг порадити. Старий ляснув у долоні, і перед ним з'явився слуга.
— Піди-но поклич господаря заїзду,—звелів мудрець.
Помчав слуга, а через якийсь час прийшов господар заїзду. Вступив до хати, глянув на старого, подивився на мандрівника і каже:
— Сподіваюся, не заради оцього брехуна ти кликав мене?
— Ти вгадав,— відповів мудрець.— Саме заради цього хлопця. Він каже, що ти взяв у нього сто дукатів і не повернув. Якщо це так, то віддай, бо ж знаєш: ще нікому не вдалося мене обдурити.
— Клянуся бородою, не брав я грошей у нього.
— Гаразд,— промовив мудрець.— А як звати твою дружину?
— Белила.
— Отже, сідай і пиши їй, що я тобі скажу.
Господар заїзду глянув здивовано на мудреця, але таки сів, узяв перо й почав писати: «Моїй вірній дружині Белилі. З чоловіком, який принесе цього листа, передай ті дукати, що їх учора ввечері залишив мені мандрівник».
— Але ж, святий чоловіче,— пробелькотів господар заїзду,— як я можу таке писати, коли це неправда?
— Ти пиши, а якщо цей молодик виявиться брехуном, то твоя Белила тільки посміється у вічі моєму слузі, і він ні з чим повернеться назад.
Господар заїзду скривився, але — куди вже дінешся? — пише далі, як йому диктує мудрець. Коли закінчив, віддав листа мудрецеві, той — слузі, а слуга з листом негайно подався до заїзду. Не минуло багато часу, як повернувся він з гаманцем, набитим дукатами.
Мудрець віддав хлопцеві гроші й сказав:
— Ну от і все гаразд! Щасливої тобі дороги!
Юнак не знав, як дякувати мудрецеві за його справедливий суд. Коли він уже повернувся до дверей, щоб іти, старий зупинив його:
— Ну, переконався, що батько твій правду казав, коли радив остерігатися людей лисячої масті?
Мандрівник зупинився біля порога, примружив ліве око та й каже:
— Я вже зрозумів, що не колір бороди батько мав на увазі, а вдачу людини. Спасибі вам, добрий і наймудріший чоловіче.
Сказав це й подався далі в дорогу.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky