Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

Автор Вітезеслав Незвал. Переклад Тетяни Савченко


ЧАСТИНА ПЕРША

На зачарованому майдані

Розділ перший,
В якому Аничка курдуплик прокидається просто неба на міському майдані.


«Ой, буду бита!» - подумала Аничка, ота, котру за малий, геть малий зріст прозивали курдупликом, коли почула безупинне дзеленчання, котре нічого доброго зазвичай не вістило. «Схоже, проспала я, у церкві дзвони вже дзвонять. А може, баран бешкетує, тікає мені з вигону разом із усією отарою. А то ще, може, стодола зайнялася, зараз пожежники приїдуть гасити. Якщо стодола зайнялася, тоді не буду бита. Господар і не згадає, що я заспала. Одягне залізний шолом і сурмитиме: Та-да-да-а! Точно, стодола горить. Ось і засурмили. А тепер знову. Ну, начувайся, баране! І не думайте, вівці, що я вас не дожену. Якщо горить, ніхто мене не чіпатиме. Гаразд, якщо стодола. А якби отак-о загорілися вівці? Ніхто би не зумів загасити! Горіли б, як перини, і смерділо би – жах. А я б їх узяла та й загнала в ставок! Уже б коли і втопилася котра – а що би я вдіяла? Так би господарю й сказала: А що я вдію? Та дарма, однак би мене набив».
Аничка курдуплик прислухалася. «Дзен-нь!» - почулося знову. Не схоже ні на церковні дзвони, ні на овечі калатальця. Більше нагадує велосипедний дзвоник листоноші, але ж гучніше, набагато гучніше! Схоже й на дзвінок, коли бува заходиш у крамницю по дріжджі. Дзеленькне, і кажеш: «Добрий день. Дайте мені на крону дріжджів». Або ще так: «Добрий вечір. Дайте мені на двадцятку пекучих цукерок». «На двадцятку нема», - скаже крамар. Набере на лопатку п’ять м’ятних кульок, висипле їх мені у жменю і запитає: «Як ваші кури, чи несуться?» А я скажу: «Допіру зібрала тридцять яєчок». Тоді скажу: «Дякую», а дзвіночок зробить «Дзеннь!». Побачив би господар, що крамар мене частує цукерками – ото дістала би запотиличника. Сказав би, мовляв, нехай іще хоч раз побачу – заробиш запотиличника! Запотиличника дістати – то боляче, гірше, ніж, наприклад, лозиною по литках. Лозиною – то як вщипнули. Біль скаже: «Дзень!» - і вмить затихне. Зо хвильку хіба попече. А як дістанеш запотиличника – біль скаже «Бум-м!» Аж сльози бризнуть, так боляче. Ох і боляче ж! На те воно й запотиличник, щоб боліти. Ох, як це боляче! Та що вдієш, на те я й Аничка курдуплик, щоб діставати запотиличники. От коням запотиличників не дають. Коней поплескують по шиях.
На слові «коні» в Анички аж серце тьохнуло. Вона перестала слухати дзеленчання, принюхалася – і відчула кінський запах. Ой, леле, як на гріх забула, що спала не в запічку, а на возі! У запічку спати жорстко, та й мух там улітку, як у стайні. Взимку за пічкою принаймні тепло. Нехай і жорстко, зате тепло. А влітку всюди тепло, як у запічку. І на возі теж. На возі завжди є трохи соломи. М’якенько! А ще там є попона, нею накриєшся, - господар і не побачить. Ох, якби дізнався господар, що Аничка спить на возі!.. Сказав би, що порядок має бути, розкричався би. Кричав би: «Прожену світ за очі, попідтинню підеш!» Попідтинню ходити – то ганьба. Дадуть юшки, та й починають про все розпитувати. Люди завжди розпитують одне про одного. Мовчиш, а вони все одно розпитують. Спитають: «Ану скажи, як обізвав столяр мельничиху, га?» Або: «Чи ти по пиво заходила?» Не люблю, коли люди розпитують одне про одного. А то скажуть ще: «А чи в отім дворі тебе не розпитували, що ми тобі їсти давали?» І вже мовчиш, бо якось страшнувато стає. Господар – той хоч не розпитує ні про що. Дасть хліба, скаже: «На, їж». Я втечу, сяду на призьбі й раденька, що ніхто мене не розпитує. О, це господар коней уже запряг. Коли коней ще не запрягли, віз не пахне стайнею. Тільки соломою. А зараз і стайнею пахне, і соломою. Побачить господар, що я спала на возі, - буду бита.
Аничка курдуплик відгорнула попону і визирнула. Господи не видно. «Кепські справи», - подумала Аничка. Заплющила очі. Звідусіль дзвеніло, немов біля кузні. «Ох, лишенько, - подумала Аничка, - спала, нічого не чула, а віз, бач, уже біля кузні. Певно, господар тримає коня за ногу. А мене й не побачив. Ну, в присутності коваля господар не буде лаятися, посоромиться. Раз-два-три!»
Аничка скинула попону й сіла. І як зойкне, як заплеще в долоні! Вигукнула: «Ах! Це ж треба, я на каруселі!» Попервах їй і справді здалося, що вона на каруселі. Все довкола мерехтіло і крутилося. Аж голова обертом пішла! Все рухалося. Аничка протерла очі. Боячись, аби не побачив її господар, зіскочила з возу. Та що це? Земля під ногами була на диво тверда. Аж забилася, як буває, коли зіскочиш у коморі з ослінчика на цегляну підлогу. Та про біль не думалося. Ступає Аничка по чомусь гладенькому, наче церковні сходи, роззирається. Такої дивовижі вона зроду-віку не бачила, навіть на малюнках. Так, ніби стоїш посеред великої, прегарної лісової галявини, а довкола височіють найпрекрасніші церкви. А там - диви-но! - Посеред великої галявини, що виблискує, наче її вимостили церковними плиточками, мчать два невеличкі червоні вагончики.
«Яка краса!» - мимоволі вилетіло в Анички курдуплика. І одразу вклякла, нажахана. Зненацька, мов Пилип з конопель, з’явився неподалік її господар. Похитуючись і дивлячись під ноги, він ішов просто до возу.
«Зараз побачить мене, ох, буду бита!» - подумала Аничка і в два стрибки вже була за величезною колоною, котра здіймалася високо-високо, аж до чорного склепіння, котре нагадувало церковну стелю.
«Я в місті! - блиснуло в Аниччиній голові. - А це майдан». Це налякало Аничку ще дужче. Це ж як лаятиметься господар у місті, при чужих людях, якщо дома при сусідах - і то не соромиться. Їй спало на думку: треба йти до господаря з плачем і перепрошувати, нехай пробачить їй, що проспала, що пропустила дзвони, що спала на возі, а не за пічкою. Та ні, не може Аничка бути в місті. Певно, й досі спить вона, і все їй сниться.
Але ні! І коней Аничка упізнала, й віз, і господаря. Та якби й коні були чужі, господар – все одно її господар, віз – його віз, адже вона на тому возі спала, то виходить, і коні його.
Ось уже поплескав господар коней, ось уже скочив на передок, уже цвьохнув батогом. Ось уже зрушили колеса.
Господар прицмокнув, і віз рушив. Не догнати його тепер Аничці, та якщо й дожене, хіба встигне заскочити на воза, на якому лежить попона, під якою проспала вона дзвони?
Віз поїхав, і Аничка курдуплик зітхнула з полегшенням.
«Хай би хоч як, - подумала вона, - чи то уві сні мені мариться, чи справді я бачу те, що бачу, однаково тут дуже гарно». Та одразу спливли інші думки: «Цікаво, чи є у місті вівці? А гуси? А кози? А за майданом – із якого боку там лука? А ліс? Але ж і вікон там, нагорі! Наче скляні драбини до самого неба. Скільки вікон! Ах, і як люди зі своїми кіньми можуть так високо жити? Як можна так високо жити? А якщо живуть вони так високо і якщо між ними є господарі, це ж тут одного двічі за все життя не стрінеш, навіть якби пішла попідтинню. І що ж я скажу, якщо почнуть розпитувати одне про одного? Може тут і господарів ніяких нема. Напевно, всі тутешні люди такі, як у замку. Носять гарні капелюхи, як у шляхетної пані із замку, коли вона йде до церкви. А може вони взагалі не схожі на звичайних людей? А може вони й говорять іншою мовою, якої я не зрозумію?» Аничка наважилася вийти з-під високої колони, котра впиралася нагорі у склепінчасту стелю, щоб роздивитися всю ту красу. Сплеснула в долоні й подумала: «Видно, на те я й Аничка курдуплик, щоб потрапити в якесь місце, де все зачароване. Вже тут мене ніхто й ніколи не битиме!»
І раптом хтось поклав їй у долоню щось кругле. Аничка розтиснула кулачок, і це щось зробило: «Дзень!».


Розділ другий,


В якому ми познайомимося з Солом’яним Губертом



«Не-гре тор-гро кат-гра ся-гря!» - почулося з-за колони, щойно Аничка курдуплик нахилилася підняти оте, що дзенькнуло, випавши їй з руки.
«Ач, - подумала вона, - а я й не помилилася. Вони тут і справді розмовляють невідомою мені мовою. Але якщо тут говорять мовою, якої я не розумію, то й вони, мабуть, не зрозуміють тої мови, якою я могла порозумітися з господарем чи з вівцями. Господар мене розумів, і вівці теж мене розуміли. Тільки гукну: «Геть мені з конюшини!» - баран ноги на плечі й ну тікати! Він забекає – я його теж розумію. Скажу: «Пасися собі!» - і баран пасеться. З тутешніми людьми, видно, не зможу я порозумітися. То й на краще. Як піду попідтинню, люди почнуть розпитувати одне про одного, а я скажу: «Не розумію». І можна буде мовчати. Коли мовчиш – не страшно. Я й рада помовчати. Ти ба, п’ятак! Це п’ятак дзенькнув. Хтось мені його поклав у жменю. Я долоню розтулила – п’ятак і дзенькнув. А чий це п’ятак? Якщо мій – треба сказати тому, хто його дав, «дякую». Але кому? Аби ж я хоч когось бачила, хто проходив би і міг дати його мені. Нікого ж не було. П’ятак опинився в моїй руці сам собою, точнісінько так, як я сама перенеслася з господи на зачарований майдан. О, вже знаю, як це трапилося! Я, мабуть, задрімала отут, на цім самім місці, де стою, а хтось, мабуть, поклав у мою руку п’ятак і пішов. А позаяк я не сказала «дякую», п’ятак і випав, коли я прокинулася, і дзенькнув». Аничка знову випросталася й трішки посунула п’ятак ногою з одної плиточки на іншу. Їй це сподобалося.
«Не-гре тор-гро кат-гра ся-гря!» - почулося знову, до того ж зовсім поряд, так близько, що Аничка озирнулася.
Позаду неї стояв хлопчик, на голову вищий за неї. Він розтягував собі щоки, як баяніст, коли грає на баяні, метеляв головою, наче коза, коли пасеться, витріщався і кліпав очима, мов кури на осонні.
«Як чудно тутешні люди висловлюються, - подумала Аничка курдуплик, - мабуть, він хоче мене про когось порозпитувати. Та, зрештою, нічого чудного нема. Коли песик радіє, він крутить хвостом. Коли йому весело – висолоплює язика і мружиться. Кошеня, знову ж таки, на знак радості завалюється на спинку і чеберяє лапками у повітрі. А господиня наша, коли їй радіє, візьме руки в боки і крутить головою наліво-направо, а тоді знову наліво-направо».
Поки Аничка курдуплик розмірковувала про те, які бувають у житті дивні речі, вона забула про свою гру з п’ятаком і лишила його поблискувати на одній із тих плиточок, таких гладеньких, ніби їх відполірували. Але тут уже черевик хлопчика торкнувся до п’ятака і пересунув його на сусідню плиточку.
«Шах!» - сказав хлопчик і від душі засміявся.
Аничка зраділа, що хлопчик засміявся. Ах, як це він сказав? Шах? Треба б Аничці запам’ятати слово «шах». Воно конче мусить означати щось веселе, щось дуже-дуже веселе, інакше чого б той хлопчик так сміявся? А люди тутешні, бач, сміються. Це добре, що тутешні люди теж сміються. Аничка також сміятися вміє, отже, вона з ними порозуміється. Цікаво, а чи тутешні люди плачуть? Краще якби не плакали. Якщо не плачуть – це означатиме, що тут ніхто нікого не б’є. Це добре! Тільки б вони не плакали. Може ж вони тут і не б’ються? То добре, що вони сміються.
«Шах!» - повторив хлопчик, посуваючи п’ятака носаком черевика так далеко, аж той опинився близько, зовсім близенько від Аниччиної ноги.
«Ах!» - сказала Аничка і посунула п’ятак на плиточку далі.
Хлопчик покотився зі сміху й почав вигукувати, наче декламував віршика:

Ах! Ах! Ах!
Шах! Шах! Шах!

І вони стали пересувати п’ятака з одної плитки на іншу, і якщо Аничка казала «шах», то хлопець казав «ах», і навпаки.
«Ніколи ще зі мною ніхто так гарно не грався» - подумала Аничка і зраділа собі, що тепер так гарно грається. «Ніхто зі мною так гарно не грався. Господар не дозволяв, щоб я з кимось гарно собі гралася. То гралася собі сама. Підкидала вгору, наприклад, картоплину, і, підкидаючи, примовляла:

Кид! Кид! Кид!
На горищі хід,
То нора нетопира,
Та й похмура ж та нора!
Наче склеп на вид.
Кид! Кид! Кид!

Кид! Кид! Кид!
На горищі хід,
А за ним ряснів лужок,
Де пас муху павучок
Зростом як ведмідь
Кидь! Кидь! Кидь!

Кид! Кид! Кид!
На горищі хід,
Там зловили ми сича.
Щоб очей не вирячав,
Кинули наспід.
Кид! Кид! Кид!

або ще, - пригадала Аничка курдуплик, - плела вінки з польових квітів і вдягала вівцям на голови».
«Шах!» - мовила вона весело, позаяк була рада, що хтось так гарно з нею грається, проте хлопчик не сказав у відповідь ні «ах», ні «шах», а мовив: «Шахімат!», підняв п’ятака і поклав його собі на голову. Але то ще не все! Щойно поклавши п’ятак на голову, він одразу ж ухопив його за краєчок, так, ніби то був крихітний-малесенький капелюх, змахнув рукою, як роблять шляхетні панове із замку, коли вітаються між собою, і глибоко при тому вклонився. Потім знову поклав п’ятака на голову і знову ухопив його за краєчок, так, ніби то був крихітний-малесенький капелюх, змахнув рукою, як роблять шляхетні панове із замку, коли вітаються між собою, і знову глибоко при тому вклонився. Коли ж і втретє, і вчетверте, і вп’яте він поклав п’ятака на голову, ухопив його за краєчок, так, ніби то був крихітний-малесенький капелюх, змахнув рукою, як роблять шляхетні панове із замку, коли вітаються між собою, і глибоко при тому вклонився, Аничка курдуплик подумала, що, мабуть, не просто так хлопчик утретє, вчетверте а чи й уп’яте кладе п’ятака на голову, хапає його за краєчок, так, ніби то був крихітний-малесенький капелюх, змахує рукою, як роблять шляхетні панове із замку, коли вітаються між собою, і глибоко при тому кланяється, і, мабуть, їй слід було би також уклонитися, але трішки-трішечки, як то роблять шляхетні панночки із замку, і коли хлопець ушосте ухопив п’ятак за краєчок, так, ніби то був крихітний-малесенький капелюх, змахнув рукою, як роблять шляхетні панове із замку, коли вітаються між собою, і глибоко при тому вклонився, Аничка курдуплик також уклонилася, але трішки-трішечки, як то роблять шляхетні панночки із замку.
Коли ж Аничка курдуплик вклонилася, але трішки-трішечки, як то роблять шляхетні панночки із замку, то аж уклякла від подиву. Адже їй здалося, ніби через той поклон у неї щось зробилося зі слухом, і тепер вона теж розуміла цю чужу мову, в якій бувають слова «шах» та «шахімат». Бо тепер вона чула мову, якою говорила змалечку, яку зрозуміли і вона сама, і господар, і крамар, і вівці.
Хлопчик сказав:
«Мене звуть Солом’яний Губерт!»


Розділ третій,


в якому ми дізнаємося, що означають слова: «Не-гре тор-гро кат-гра ся-гря»



Солом’яний Губерт – то вже було не так дивно й незрозуміло, як слова «шах» та «шахімат». Ім’я собі та й ім’я, хіба мало імен на світі? Губерт – це Губерт, так само як Аничка – це Аничка. А Солом’яний – це Солом’яний, - як Залізний – це Залізний, Коза – це Коза, Босяк – це Босяк, Кріль – це Кріль, Новак – це Новак, отако воно є. Трапляються ще й не такі прізвища. Аничка знала Білоголовку, який насправді мав чорне волосся, Кравця, який насправді був шевцем, Зизоочку, який насправді дивився рівно, і навіть Бабу, котрий насправді був дідом. Аничка раділа, що в імені Солом’яний Губерт немає нічого дивного, раділа, що раптом почала розуміти мову, в якій є слова «шах» та «шахімат», і раділа, що на Зачарованому майдані люди також мають свої прізвища, як Солом’яний, так само, як мають прізвища Залізний, Коза, Босяк, Кріль або Новак, отако воно є.
Проте Аниччина радість виявилася передчасною. Солом’яний Губерт ухопив п’ятака пучками, підніс Аничці перед очі, тримаючи його, як просяне зернятко чи блоху, і сказав: «Не-гре тор-гро кат-гра ся-гря».
«Знову ці бридкі слова, які я вже чула, - сказала собі Аничка, - все одно ніколи я не зрозумію мови людей із Зачарованого майдану. Які противнющі слова. Якби хоч були вони коротші, як слово «шах»! Довгі, огидні слова. Ніколи я їх не запам’ятаю.»
- Не-гре тор-гро кат-гра ся-гря! – знову сказав Солом’яний Губерт, ніби чогось від Анички чекав, ніби навчав її своїй мові.
- Шах, - вимовила Аничка, аби хоч що-небудь сказати, а радше для того, аби пересвідчитися, що Солом’яний Губерт їй відповість.
- Не-гре тор-гро кат-гра ся-гря! – терпляче повторив хлопчик, тримаючи перед її очима оте «дзень», що випало їй зі жмені.
- Не-гре тор-гро… - повторила про себе Аничка, але далі не могла пригадати та й годі.
«Хіба вклонитися, але трішки-трішечки, як то роблять шляхетні панночки із замку? – подумала Аничка курдуплик. – Минулого разу, коли я вклонилася, у мене тої ж миті щось стало зі слухом. Тої ж миті усе стало зрозумілим. Солом’яний – це як Залізняк, Коза, Нерозважний, Кріль або Новак, отако воно є.»
Аничка курдуплик вклонилася, але трішки-трішечки, як то роблять шляхетні панночки із замку, а коли вона вклонилася, але трішки-трішечки, як то роблять шляхетні панночки із замку, то носом торкнулася п’ятака, що його Солом’яний Губерт тримав, наче просяне зернятко або блоху.
- Не торкатися! Я ж казав: «Не-гре тор-гро кат-гра ся-гря!» - вигукнув Солом’яний Губерт і повторив по складах, - Не-гре – означає не, тор-гро – це тор, кат-гра – це кати, ся-гря – це ся!
- Там помилка, - сказала Аничка, - кат-гра – це кат, а не кати.
Як добре, що вона вклонилася. Тепер їй усе ясно. Просто треба до кожного складу додавати «гра», або «гру», або «грі», - і говоритимеш чужою мовою. Тепер вона все розумітиме. От тільки нема певності, чи зрозуміє Солом’яний Губерт, якщо вона говоритиме до нього своєю мовою, тою мовою, яку розуміє вона, господар, господиня, вівці.
- Яка помилка? - спитав Солом’яний Губерт.
«Ба, що то значить, вклонитися, але трішки-трішечки, як то роблять шляхетні панночки із замку! – подумала Аничка курдуплик. - Відразу починаєш розуміти всіх, і відразу тебе всі починають розуміти.»
- Яка помилка? – перепитала Аничка, - кат-гра – це кат, але ніяк не кати.
- Кати – це кат-гра, – заперечив Солом’яний Губерт.
- Кати – це ка-гра ти-гри, - поправила Аничка.
- Та, зрештою, чи не однаково? Що кати, що один кат.
- Який кат?
- Кат. Отой, що страчує.
- Звідки замість ка-гра ти-гри взявся кат, якщо йшлося про те, щоб не торкатися? – здивувалася Аничка.
- Та це ж і означає: не торкатися, бо кирпата свашка дістане, - пояснив Губерт і запхав п’ятака в кишеню.
- Мене ніхто не сватав, - сказала Аничка.
- В такому разі Вас кирпата свашка не дістане.
Аничці було приємно. Ще ніхто й ніколи не називав її на Ви. «Ви» кажуть господарю, господині або крамареві. От баранові кажуть «ти». «Ви» баранові слід казати хіба тоді, коли йдеться про Барана – так само, як про Залізняка, Козу, Нерозважного, Кроля, Новака, нічого незвичайного.
- Казав же Вам: «Не торкатися!» - а Ви торкнулися, - вів своєї Солом’яний Губерт.
- Так, я доторкнулася до п’ятака.
- Носом.
- Справді, носом.
Аничка хотіла пояснити Солом’яному Губерту, як вийшло, що вона торкнулася п’ятака носом, що вона просто вклонилася, але трішки-трішечки, як то роблять шляхетні панночки із замку, і то лиш для того, аби почати розуміти Солом’яного Губерта. Однак їй спало на думку, що ліпше буде вголос про це не казати. Бо хтозна, – ану ж як скаже вона – і всі чари зникнуть, і вона знову нічого не розумітиме, і все буде так неясно, як слово… «ах»… ні, вже забула. А, як слова «шах» і «шахімат».
- Отже, торкнулися! – наполягав Солом’яний Губерт.
- Так, мушу зізнатися.
- Отож-бо й дістане кирпата свашка.
- Але ж мене ніхто не сватав!
- Якщо Вас ніхто не сватав, то й й не сватав, і можете собі скільки завгодно казати ка-гра-ти-гри замість кат-гра.
- От і добре, що можна казати ка-гра, ти-гри, - сказала Аничка. – Я не хочу бачити кат.
- А побачите.
- Навіть попри те, що мене ніхто не сватав?
- І навіть попри те, що Вас ніхто не сватав. Адже це мене дістане кирпата свашка, отоді й побачите ката.
- Але ж я Вам не казала: «Не торкатися!»
- Воно-то так, але я загубив капелюх.
- Як то – загубили? – здивувалася Аничка курдуплик. - Він же у вашій кишені!
- Цей? – Солом’яний Губерт виловив із кишені п’ятака і щиро розреготався.
- Бачте, не загубили!
- П’ятак – це не капелюх. А я капелюх загубив.
- Який капелюх? Справжній? Чи отакий малесенький?
- А Ви самі вгадайте, який.
- Новий капелюх?
- Вгадали.
- Вас за це битимуть?
- О, ні, мене за це стратять.
«Який жах», - подумала Аничка курдуплик. Вже шкодувала вона, що не побігла просити у господаря, аби пробачив їй, що спала на возі, а не в запічку, що проспала і не почула дзвонів. Господар би її побив, але страчувати б не став. У них зроду-віку нікого не страчували. І ката у них нема. А тут, на Зачарованому майдані є кат, і тут страчують. Як це, мабуть, погано, – бути страченим.
- А де Вас страчуватимуть? - несміливо озвалася Аничка.
- Тут, - Солом’яний Губерт показав на велику плитку, позначену хрестиком, - Тут. Якраз на тому ж місці, де було страчено двадцять сім чеських шляхтичів .
- Вони теж загубили капелюхи?
- Певно ж!
Солом’яний Губерт став на одну ніжку і спробував перескочити з однієї плитки, позначеної хрестиком на іншу плитку, позначену хрестиком. Стрибаючи, він розмахував руками й викрикував:
- Був собі Губерт Солом’яний, і не є вже той Губерт Солом’яним, і не бути вже Губертові Солом’яним!
- Як таке може бути – був Губерт Солом’яним, і раптом перестав бути Солом’яним? – здивувалася Аничка курдуплик.
Тут їй спала на думку Анежка, котра спочатку звалася Босякова, а потім вийшла заміж і стала Кріль. Невже Солом’яний Губерт вийшов заміж? Вийти заміж – то значить убратися в білу сукню, на голову вдягти віночок і йти до церкви з нареченим.
- Звісно, я був Солом’яним Губертом, - сказав Губерт, стрибаючи на одній нозі з одної плиточки, позначеної хрестиком, на іншу плиточку, позначену хрестиком, аж поки не дострибав до Анички.
- Придивіться, чи є у мене щось солом’яне? – запитав він, - Може у мене солом’яні руки, чи солом’яний ніс, чи солом’яний язик, чи солом’яні очі, чи солом’яне волосся?
- Ні, немає нічого солом’яного.
- Ось тому я більше й не солом’яний!
- Але якщо Ваш батько звався так, то й Ви Солом’яний!
- Мій батько ніякий не Солом’яний, нікому б не радив так думати!
- Хіба він так не звався?
- Ніколи!
- Чому ж Ви назвали себе Солом’яним?
- Бо дещо солом’яне я таки мав! – і Солом’яний Губерт ізнову пострибав з одної плитки, позначеної хрестиком на іншу плитку, позначену хрестиком, наспівуючи:

Мав я дещо із соломи,
Натягав на вуха
Мав я дещо із соломи –
Чи не капелюха?
Так чи ні, а все одно:
Капелюх пішов на дно,
І поки капелюх на дні,
Нема соломи на мені.

- То Ви загубили солом’яний капелюх?
- Так, вгадали.
- А як то сталося, що Ви загубили його?
- Сталося це… дуже навіть просто.
- Так, але як – дуже просто?
- Хочете знати?
- Хочу знати!
- Скажу, але з однією умовою.
- Якою?
- Якщо Ви згодні зі мною пробігти естафету.
- А як це – пробігти естафету?
- А цього я Вам не скажу. Спершу пообіцяйте, що пробіжите зі мною естафету, а потім Ви самі побачите, що це таке.
- Тоді я пробіжу з Вами естафету, - сказала Аничка, хоча й дуже її непокоїло те, що вона не знає, як пробігають естафету. А раптом це так само погано, як загубити солом’яного капелюха, і її за це стратять? Але надто вже їй кортіло дізнатися, як Солом’яний Губерт загубив свого капелюха. Тож Аничка пообіцяла пробігти з ним естафету.
- Тепер я скажу Вам, як сталося, що я загубив солом’яний капелюх, - сказав Солом’яний Губерт і припинив стрибати на одній ніжці з одної плитки, позначеної хрестиком на іншу плитку, позначену хрестиком. Всівся під колоною, що здіймалася високо, аж до склепінчастої стелі, і почав свою розповідь.


Розділ четвертий,


в якому Солом’яний Губерт розповідає, як сталося, що він загубив солом’яний капелюх.



Якось, коли мені страшенно заболіла голова, у мене з’явився солом’яний капелюх. І ось як це вийшло. Я побачив десять солом’яних капелюхів. Вони не були ні на чиїй голові, а просто собі висіли, хтось повісив – вони й висіли у великому, такому дуже великому вікні. Всі вони були однаковісінькі, і було їх десять. Я порахував спочатку зліва направо. Вийшло десять. Потім порахував справа наліво. Знову вийшло десять. Десять їх і було, чи з одного боку рахуй, чи з іншого. І всі солом’яні. Були вони однаковісінькі, але перший був маленький, другий був більший, третій ще більший, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий були ще і ще більші, а десятий був найбільший з-поміж усіх.

У того, хто носить солом’яний капелюх,
Ніколи не болить голова!

прочитав я на білому плакаті. А я носив картуз. І у мене відразу ж заболіла голова. Тоді ми пішли гратися. І я про все це забув. Але коли ігри скінчилися, я відразу згадав про десять солом’яних капелюхів. І голова знову заболіла. Тоді я сказав удома, що мені болить голова. І стала вона мені боліти щодня. І щоразу я казав про це вдома. І зрештою мені дістався солом’яний капелюх, і після того голова вже ніколи не боліла.
Відтоді ми завжди грали у Десять голів. Я був солом’яною головою. Хтось гукає: «Солом’яна голово, ходи вниз!» Я скидаю солом’яний капелюх і кладу його на землю. А коли хтось гукає: «Солом’яна голова, ходи вгору!», - і я натягаю капелюх по самісінькі вуха, так, що навіть голови не видно. А вдома я грався в солом’яну голову сам із собою. Кімнатами ходив привид Солом’яний Губерт. А насправді то був я! Натягну капелюх по самісінькі вуха, так, що голови не видно. Або накрию голову хустинкою, а солом’яну голову несу в руці. В хаті лицар без голови! А насправді це теж я.
І всіх я викликав на двобій. Бува, вмиваюся, мило висковзне з рук, - я його на двобій викликаю. І пронизую його!
На вішаку висить чорний костюм. Але я знаю: то насправді могильник. Викликав я його на двобій і закував йому руки у ланцюги. А ще викликав, було, на двобій лампу: увімкнув її – і загасив.
Зрештою мені вже не стало кого і на двобій викликати. Кого не викличу, всі в лемент: «не торкатися!» Чому завжди «не торкатися»? Я записав у зошит: «не торкатися!» Потім написав навпаки. Отак: «Я си так ро тен».
Тен – це струни дзвенять, коли всі виходять на недільну прогулянку. Це звук, коли смикаєш за струну, або коли рветься якась мотузка: «Тен-н!». Я спитав у старших, що означають слова «си» і «ро». Вони кажуть, що «си» - це я, мабуть, неправильно почув, може насправді то було слово «сич»? Тоді я знову запитав, що таке «си». А вони кажуть, що си – це старовинне «собі», ніби скорочене. Тоді я подумав, що «ро» – це, напевно, теж таке скорочене слово. А що воно може означати? Найпевніше «ро» означає «робити». Тоді «Я си так ро тен» означатиме: «Я собі так роблю: тен».
Інша справа, якщо «си» означає все-таки не «собі», а «сич», бо якщо я роблю «тен» не собі, а сичу, сич, певно ж, викличе мене за це на двобій. І очевидно, що двобій має відбутися десятого числа, адже відомо, що «тен» англійською означає десять.
І з того часу, де б я не ходив, усе позирав, чи не летить сич викликати мене на двобій. Якось увечері бачу – їде автомобіль і як блисне мені фарами просто в очі! Ну ось і сич – сказав я собі. Але так пізно мене надвір не пускають, та й десяте число ще не настало. То я лишився сидіти біля вікна, а воно звідти як захурчить: «Хуррр!» Сич злетів! Я ледь не злякався.
І от вранці десятого числа я озброївся. Зробив собі рушницю - з парасольки. І коли сич узявся літати довкола вікон, я схопив парасольку і стрельнув. Сич ухнув – і полетів собі геть. Ну хіба це двобій?
Надвечір пішов я прогулятися на Кампу . Там можна до води спуститися. Сів я на сходинку біля води, і став чекати на сича. Сича все не було, то я став собі знічев’я гратися в солом’яну голову. Та в той самий момент, коли треба було кричати: «Солом’яна голово, ходи вгору!», хтось мене раптом як шпигоне списом! Я відразу ж гукнув: «Солом’яна голово, ходи вниз!» і подивився на лікоть. Там був прищ і свербіло. Ну от і викликав мене сич на двобій! Я причаївся, а сам тримаю капелюх поперед себе. Тут біля вуха щось як свисне: «Зззіііііііі!» Куля просвистіла. Коли біля вуха знову просвистіло, я - рраз капелюхом! І зловив кулю. Про всяк випадок я знову зробив «Солом’яна голово, ходи вниз!» І тут раптом бачу – хмара летить! Сич супроти мене хмару наслав. Хмару комарів. Я миттю викликав її всю на двобій! На моєму капелюсі була мотузка. Я її до того й не помічав. Я хапаю капелюх за мотузку, розкручую, мов аркан, і намагаюся ним ту хмару комарів зловити. А хмара – врізнобіч. І тут мене вдруге поранено ворожим списом. Я хотів знову ловити хмару, аж бачу – летить щось велике! То був сам сич, він перетворився на нічного метелика. Я вмить викликав його на двобій! Розкрутив капелюх… але несподівано пролунало: «тен!..» І у мене в руках лишилася сама мотузка. А капелюх полетів високою дугою. І хмара комарів за ним. Підхопили його, якусь хвилину несли, а як перестали – капелюх упав у воду.
Люди поверталися з недільної прогулянки. Музика дзвеніла: тен, тен. «Я си так ро: тен». Це було жахливо. Я повернувся додому, нап’яв свій картуз. І мені одразу ж заболіла голова. Я узяв зошит і написав: «Я си так ро тен». А потім прочитав напис навпаки, отак: «Не торкатися». Дома це вимовлялося інакше. Казали: «Не-тор-кáтися!» І при тому погрожували пальцем. Тоді я написав: «Не-тор-КАТися!» Потім написав тільки: «КАТ». І тут я нарешті зрозумів: мене буде страчено.
Я знову і знову повторював про себе:

Зробив я: «тен!», було десяте
А завтра – йти меніна страту.

Десяте було вчора. Сьогодні – день страти. Тому вранці я знову сказав собі:

Зробив я: «тен!», було десяте,
А нині йти мені на страту.

І щоб покінчити з цим швидше, поки вдома не дізналися, що я вже не маю солом’яного капелюха, я відразу пішов на Старомеську площу. Бо куди ж, більше ніде не страчують. Був собі Солом’яний Губерт, і нема Солом’яного Губерта, і не бути вже Солом’яному Губертові.


Розділ п’ятий,


в якому Аничка курдуплик розмовляє із Солом’яним Губертом про те, як бути.



А тепер гайда, пробіжимо естафету, - сказав Солом’яний Губерт, коли закінчив свою розповідь.
- Тільки я хочу Вас про щось запитати, - попросила Аничка курдуплик.
- А мене тут нема, - сказав Губерт і сховався за колону, яка здіймалася високо, аж під чорне склепіння.
- А де Ви?
- В очікуванні страти.
- Якщо кат ходитиме коло нас, Ви мені тільки скажіть!
- Він не ходитиме коло нас.
- Як це?
- Він ітиме повз нас.
- Як це – повз нас?
- Пройде поряд і вхопить мене за руку.
- А якби він ходив коло нас – що тоді?
- Тоді йому довелося б іти і йти коло за колом.
- Так? – спитала Аничка курдуплик і почала ходити коло за колом довкола колони, під якою стояв Солом’яний Губерт.
- Зловіть-но мене! – сказав Губерт. - От бачите, Вам доводиться без кінця ходити колами.
Аничка ходила колами. Губерт щоразу зникав за колоною, а коли Аничка курдуплик простягла руку, щоб його ухопити, вискочив на стежку і засміявся.
- Ну що, ходити Вам тепер колами без кінця! – гукав він і сміявся.
- Я Вас так ніколи не спіймаю.
- А Ви пройдіть тепер повз мене.
Аничка курдуплик припинила виписувати свої безнадійні кола, кількома швидкими кроками наблизилася до Солом’яного Губерта і доторкнулася до нього.
- Я Вас упіймала, - сказала вона і усміхнулася.
- Так мене спіймає і кат, якщо проходитиме повз нас.
- А якби він ходив коло нас, то вже би не зміг Вас упіймати.
- Не зміг би.
То хай він краще пройде коло нас, а не повз нас.
Якби він проходив коло нас – ото би я з нього посміявся! – сказав Солом’яний Губерт.
- А що як він все-таки пройде повз?
- Тоді я ходитиму колом.
- А якщо він теж почне ходити колом?
- Тоді я піду повз.
- І Вас не стратять?
- Думаю, ні.
Раптом Солом’яний Губерт приснув зі сміху і мовив:
- Між іншим, він уже коло нас пройшов.
- Хто? – вигукнула Аничка.
- Кат!
- Де?
- Іде. Коло повз.
- Так не буває! – заперечила Аничка, - кожен, хто йде, може йти або коло нас, або повз нас. Не можна ж одночасно йти і коло, і повз!
- А проте, він іде саме так.
Солом’яний Губерт нахилився до Анички і вказав пальцем на велосипедиста, що поволі-поволеньки об’їжджав колом площу, ніби щось шукаючи. Але, видно, нічого не знайшов, то розвернувся і поїхав собі.
- Бачили?
- Але ж він не йшов, а катався на велосипеді!
- Кати тільки так і ходять - катаються! Ногами він що робив?
- Ворушив.
- Ворушити ногами – це й означає йти. Чи Ви гадаєте інакше?
- Означає, - мусила визнати Аничка.
- І хіба він пройшов не коло?
- Коло, - погодилася Аничка, - зробив одне коло і поїхав.
- Отже, коло. А як саме він це робив, хіба не повільно?
- Повільно.
- Цілком вірно, але наскільки повільно?
- Ну, дуже повільно, - пригадала Аничка, - не їхав, а просто повз.
- От бачите, Ви самі визнали, що катаючись, кат повз коло.
- Справді. Виходить, що так.
- Якби він ішов повз мене - напевно б упіймав, але не впіймав, бо йшов також і коло мене! Отже, мене не стратять!
- Я дуже рада, - щиро сказала Аничка курдуплик.
- То Ви пробіжите зі мною естафету?
- Так, пробіжу. А як це роблять?
- Я дам Вам п’ятак. Ви візьмете його в руку і побіжите на той бік, під аркаду.
- Під аркаду? А що то таке?
- Он той довгий коридор.
- Бачу, - сказала Аничка.
- Покладете п’ятак на якусь із плиточок, але так, щоб я не бачив, на яку саме. А потім прибіжу я і шукатиму його. А коли знайду, тоді вже я візьму його в руку і побіжу, і покладу на якусь із плиточок, але так, щоб Ви не бачили, на яку саме. А потім прибіжите Ви і шукатимете. А коли знайдете, побіжите Ви, а потім я, а потім Ви, а потім я.
- Чудово, я зрозуміла! Хто побіжить перший?
- Ви біжіть перша.
- Тільки не підглядайте.
- Я вже нічого не бачу.
Солом’яний Губерт затулив очі, і Аничка курдуплик побігла.


Розділ шостий,


в якому Аничка курдуплик біжить естафету, але не добігає, бо бачить кирпату свашку



Як хороше Аничці курдуплику біглося! Не траплялося їй на шляху жодного камінчика, жодного кущика кропиви! Ба навіть реп’яхів не було, отих, що так люблять чіплятися до ніг, а ти витягай потім колючки з пальців. Ох, як же хороше Аничці курдуплику біглося! Зроду-віку ще так ловко не біглося.
Земля була тепла і гладенька. Як хороше бігти, коли земля така тепла і гладенька! Ох і ловко ж бігти! Шкода, що Аниччин біг по цій теплій і гладенькій землі не міг тривати довго-предовго. Так мало пробігла. Отакенький шматочок. Всього-на-всього такенький шматочок.
Річ у тім, що біля великого коридору під красивим чорним склепінням, куди Аничка мала прибігти і покласти п’ятак, але так, щоб Солом’яний Губерт не бачив, куди саме, стояло ціле юрмисько людей. Стільки народу, бува, збирається, коли щось трапилося, і всі збігаються подивитися. І через усіх отих людей, що юрмилися, так, ніби щось трапилося, і вони збіглися подивитися, Аничка курдуплик не могла бігти далі. Але на що ж вони дивилися? Справді, на що ж вони так дивилися?
Всі ці люди, котрі стояли тут, наче збіглися на щось подивитися, дивилися вгору, мовби їх небо цікавило. Що ж там, у небі, було такого, що всі ці люди стояли і дивилися вгору, мовби їх цікавило небо? А в небі нічого не було. Небо було в небі. Просто собі небо, та й того було видно всього лиш невеликий клаптик, Аничка курдуплик цілком могла би його роздивлятися крізь складені рамкою пальці. Нічогісінько не було в небі крім самого неба, та й то, маленького-малесенького клаптика.
То чому ж ті люди дивилися вгору, якщо там зовсім нічого не було, ну нічогісінько крім маленького-малесенького клаптика неба? Але людей, що юрмилися там, не саме небо цікавило, їх цікавило щось вгорі, але не небо.
Дивилися вони на щось прекрасне. Воно, оте, на що дивилися люди, було неймовірно прекрасне і містилося високо вгорі. Було воно прекрасне, було воно високо, але не небо, хоча й прекрасне, як небо. Ба, навіть прекрасніше, набагато прекрасніше! Було воно вгорі, майже так високо, як небо, і нагадувало картинку, причеплену на високій прекрасній вежі. Воно нагадувало прегарний круглий образок, причеплений на високій вежі, а над ним, ще вище, набагато вище, висіло щось подібне до золотої клітки, хоча насправді воно ні на чому не трималося, але все-таки висіло.
І коли всі оті люди, що тут стояли, подивилися нагору, Аничка курдуплик також подивилася нагору, адже воно було таке прекрасне і було так високо! І щойно Аничка курдуплик разом з усіма людьми, що юрмилися тут, подивилася угору на те прекрасне щось, котре було високо і ніби висіло, хоча насправді ні на чому не трималося, але все-таки висіло, там, нагорі, зробилося: «Дзень! Дзень! Дзень!», і дзвін був такий прекрасний: «Дзень! Дзень! Дзень!», і дзвонило це «Дзень! Дзень! Дзень!» дванадцять разів.
А коли це «Дзень! Дзень! Дзень!» продзвонило дванадцять разів, прочинилася ота клітка, ота золота клітка, що висіла високо вгорі, хоча насправді ні на чому й не трималася, але таки висіла, а в тій клітці з’явилося щось настільки прекрасне, що Аничці курдуплику навіть із голови випало, що їй ще треба покласти п’ятак, але так, щоб Солом’яний Губерт не бачив, куди саме. Чи все-таки треба так, щоб бачив?..
У клітці з’явилася лялька, та така велика, як святі у церкві. Вона хвильку постояла, а коли люди досхочу на неї надивилися, пішла геть. Та ледве вона пішла, як у прекрасних дверцятах постала інша лялька, та така велика, як святі у церкві, хвильку постояла, а коли і на неї люди досхочу надивилися, пішла геть. Та ледве вона пішла, як з’явилася третя лялька, четверта, п’ята, шоста, але кожна стояла хіба зо хвильку, а потім ішла геть, і відразу з’являлися наступні: сьома, восьма, дев’ята, і всі решта, аж до дванадцятої ляльки, великої, як святі у церкві, яка теж хвильку постояла і пішла геть.
Але щойно вона, хвильку постоявши, пішла геть, у прекрасному віконечку тої клітки, що висіла, ні на чому не тримаючись і все-таки висіла високо, так високо на тій прекрасній вежі, дещо з’явилося і було воно страх яке моторошне, і водночас прекрасне, нехай і моторошне. З’ява була жахлива, і водночас прекрасна, адже була то смерть, ніби щойно постала з могили, і та смерть закалатала у дзвіночок, а потім глибоко вклонилася, і це було моторошно, але водночас і прекрасно. І знову, і знову дзвонила, і щоразу по тому кланялася.
А коли вона досхочу надзвонилася, коли досхочу накланялася, дверцята зачинилися, наче їх вітром захряснуло, і смерть, що калатала у дзвіночок і кланялася, зникла за ними, а нагорі, над золотою кліткою, проспівав півень.
Хоча дверцята захряснулися, смерть зникла, а півень прокукурікав, усі ті люди, що юрмилися тут, продовжували дивитися вгору, ніби сподівалися, що дверцята знову відчиняться, а позаяк усі вони продовжували дивитися вгору, ніби сподівалися, що дверцята знову відчиняться, Аничка курдуплик також продовжувала дивитися нагору, на ту прекрасну золоту клітку, що висіла вгорі, ні на чому не трималася, а все-таки висіла.
По певнім часі усі ті люди, що стояли юрбою, почали перешіптуватися й хихотіти, але прекрасні дверцята великої золотої клітки так і не відчинилися, тож вони потроху стали розходитися у своїх справах: той туди, а цей сюди. Дорогою вони спинялися, щоб іще раз поглянути нагору, і вже аж тепер ішли зовсім: той туди, а цей сюди, а третій ще кудись, хтось осібно, хтось гуртом.
Але видовище було таке прекрасне, що Аничка курдуплик все-таки ще раз поглянула нагору. А потім униз. А потім знову нагору. І знову униз. І ще кілька разів зиркнула нагору.
Щойно тепер вона пригадала, що має пробігти ще трішки під високе чорне склепіння і покласти на одну плиточку п’ятак, але так, щоб Солом’яний Губерт не бачив, куди саме. Чи все-таки треба так, аби бачив?..
І вона побігла, але пробігла трішки, геть трішечки, а опинившись під високим чорним склепінням, поклала п’ятак на одну плиточку і озирнулася в бік високої колони: бачив Солом’яний Губерт, де вона поклала п’ятак, чи не бачив?
Але, скільки вона не роззиралася, Солом’яного Губерта ніде не було видно, і вона не могла пізнати, бачив він, де покладено п’ятак, чи не бачив.
Аничка озирнулася в інший бік, туди, де простягся довгий коридор під чорним склепінням, і побачила велике, дуже велике вікно, за яким розгорталося таке дивовижне видовище, що Аничка курдуплик забула і про п’ятак, і про Солом’яного Губерта, і тільки очима прикипіла до того дивовижного видовища за великим, дуже великим вікном. Що ж то було? Що ж то все-таки було?


Розділ сьомий,


в якому Аничка курдуплик бачить за великим, дуже великим вікном дивовижне видовище



То було щось таке скляне, схоже на дзеркало, за яким щось діється. Ніби дзеркало, а ніби й не дзеркало, хоча й скляне. Було воно наче засклена рама, така велика, просто неосяжна рама, за якою була місцина, де запросто би розмістилася кімната, і кухня, і стодола, і ще одна кімната. У тій місцині за великою, дуже великою заскленою рамою, було багато скляних круглих штукенцій на одній ніжці, - чисто тобі велетенські гриби. А коло тих велетенських скляних грибів сиділо багатенько чорних паничів, зодягнених у чорні костюми, так, ніби всі вони збиралися на похорон, і багатенько білих панянок, убраних у білі сукні, так, ніби вони збиралися на весілля. Паничі були в чорному, а панянки були в білому і мали червоні, блакитні й золоті крислаті капелюхи, такі широкі, що годі було навіть в очі їм зазирнути. Втім, зазирнути в очі паничам у чорному також було неможливо, бо перед собою вони тримали великі аркуші, схожі на ноти, ніби співали за упокій душі, ну точнісінько так, як співають за упокій. Але що вони співали? Що ж таке вони співали?
Цілком можливо, співали вони таке:

Піднесися, душе, з глини
Мов стебельце з горошини,
Як зав’яжуться плоди,
Стерегти їх буде дід,
Йому кат – рідний брат.
Хай нам буде з ними лад!
Амінь.

Хоча, можливо, вони співали зовсім інше:

Чорна стіно у житах,
Покажи-но вірний шлях,
Щоб спокійно вийти з жита,
Лісом-степом не блудити,
Де блукаючі вогні
Блимають в трясовині.

Втім, цілком може бути, що співали вони й таке:

Темна і тісна могило,
Чи на тому світі мило?
Чи багато восени
Там у лісі дичини?
Чи збирають в ріках раків?
Чи полюють в небі птахів?
Чи по смерті у могилі
Тільки по картоплі цілять?

В кожному разі, співали вони щось дуже сумне, і при тому постійно надпивали, так, небагато, зовсім трішечки, з маленьких білих наперсточків, таких маленьких, наче іграшкових. А надпивши, посмикували себе за вуса і підносили до лиця красиві строкаті хустинки і плакали.
А білі панянки у білих сукнях і червоних, блакитних та золотих крислатих капелюхах, таких широких, що годі було навіть в очі їм зазирнути, мали великі, просто величезні вуста, такі, наче вони тримали в роті троянди. І коли вони шепотіли, схоже було, ніби троянди колишуться під вітром. Вони шепотіли і слухали, що співають ті чорні паничі у чорних шатах, а співали вони:

Трояндо мила, вже сутеніє,
Неждана спадає ніч,
І ти зів’янеш, помреш, змарнієш
Іще до різдвяних свіч.

Замети білі тебе сховають,
І вже не буде тепла.
Трояндо мила, чи хтось чекає,
Щоб знову ти ожила?

Панянки слухали і мовчали, потім одна підвелася і кілька разів покрутилася, мов у якомусь танці, пішла кудись, повернулася, ще раз покрутилася, мов у якомусь танці, а тоді знову сіла. Потім підвелася інша, кілька разів покрутилася, мов у якомусь танці, пішла кудись, повернулася, ще раз покрутилася, мов у якомусь танці, а тоді знову сіла. Далі підвелася третя, кілька разів покрутилася, мов у якомусь танці, пішла кудись, але ця не повернулася, не покрутилася вдруге, мов у якомусь танці і не сіла. Четверта і п’ята зробили так само, тільки вони теж не поверталися, не крутилися вдруге, мов у якомусь танці, і не сідали.
А ще там походжали троє чорних паничів у чорному вбранні, великий, менший і найменший, взагалі невеличкий. І ці паничі не сідали, а просто весь час ходили і вклонялися, і носили великі білі вежі, і безперестанку вклонялися. Вклоняючись, вони запалювали сірники і світили білим панянкам у білих сукнях і крислатих капелюхах в очі, і тоді на якусь мить очі тих панянок можна було побачити. А очі в них були великі, ніби котячі, ба навіть більші! І троє чорних паничів у чорних шатах, котрі там походжали, великий, менший і найменший, взагалі невеличкий, ті, котрі постійно вклонялися, носили на руках білі вежі, запалювали сірники і світили тим білим дамам у білих сукнях і крислатих капелюхах в очі, - вони не співали, а промовляли якісь слова. Що ж то за слова вони промовляли?
Промовляли вони, напевно, щось таке:

У хатині за ворітьми
Була діжа непроста,
Всі собаки збіглись притьмом
Подивитись, чи пуста?

А у діжі красна панна,
Несподіванка яка! -
Хай не дуже пишно вбрана,
Та вродлива і струнка

Панну заклинач потворний
В підземелля віднесе
З ним прилине дятел чорний,
І вода сховає все.

Але, можливо, вони промовляли зовсім інше:

В церкві біля вівтаря
Ґноторіз поміж мирян
Порядкує над свічками:
Зріже ґніт - і буркне "Амен,
Амен, амен, хе-хе-хе" -
Він замислив щось лихе!

Втім, цілком може бути, що співали вони й таке:

Стиглий виноград чорніє,
Заміж не іде Марія,
Все пряде собі, пряде
Й шепче: А, бе, ве, ге, де,
Із заміжжям – буде видно.
Та Марія – сама відьма.

Що ж то було – та велика, просто величезна рама, за якою була печера, і багато скляних круглих штукенцій на одній ніжці – чисто тобі велетенські гриби, і ті чорні паничі в чорних костюмах, і ті білі панянки в білих сукнях і крислатих капелюхах, і ті троє чорних паничів у чорному вбранні, великий, менший і найменший, взагалі невеличкий? Що то насправді було, таке, ніби дзеркало, а ніби й не дзеркало, але все-таки ніби дзеркало, за яким щось діється?
Раптом, мов Пилип з конопель, біля Анички курдуплика виник Солом’яний Губерт. Аничка поцікавилася в нього, що ж то є, таке, ніби дзеркало, а ніби й не дзеркало, але все-таки ніби дзеркало, за яким щось діється?
І Солом’яний Губерт пояснив Аничці курдуплику, що воно за дзеркало, яке ніби й не дзеркало, але все-таки ніби дзеркало, за яким щось діється. Він сказав:
- Клуб.


Розділ восьмий,


в якому Аничка курдуплик з Солом’яним Губертом не можуть знайти спільної мови



- Клуня? - здивувалася Аничка курдуплик.
- Клуб!
- Зроду не бачила такої клуні.
- Годі вже говорити про ту вашу клуню!
- А про що ж я маю говорити? Ви ж самі сказали, що там клуня.
- Клуб! Там кафетерій, казино…
- У нас кажуть: кузня.
- Казино, - вів своєї Солом’яний Губерт.
- Добре, я казатиму казино. Тільки де ж у цій казині коні?
- Коні? – здивувався Солом’яний Губерт.
- Ну це ж кузня?
- Яка кузня?
- Ой, казино. Добре, говоритиму казино.
- То з якого дива тут мають бути коні?
- У нашій кузні-казині завжди є коні.
- Вони, чого доброго, у вас і в кафетерії сидять?
- Що Ви! Вони або стоять, або лежать.
- І що вони там роблять? Замовляють собі каву з молоком або морозиво?
- А що то таке – морозиво?
- Ну, морозиво. Штука така замерзла.
- Наприклад, ніс?
- Та ні! Цю замерзлу штуку їдять.
- То може сніг? Коні справді часом їдять сніг.
- Морозиво замерзле і солодке!
- Тоді не сніг.
- То вони замовляють морозиво?
- Не знаю. Втім, як би вони могли щось собі замовляти?
- Ну як, щоб поїсти!
- Так вони овес їдять.
- З тарілки чи з горнятка?
- З торбинки!
- Ого! Я собі теж так замовлю.
- Вівса?
- Кави з молоком у торбинку.
- У торбинці кава може бути тільки в зернятках. І без молока.
- Без молока я не п’ю. А коні не розіб’ють дзеркало?
- Яке дзеркало?
- У вбиральні.
- Невже у кузні…
- Це клуб!
- …у клубі є вбиральня?
- Ще й яка!
- У нашій нема, зате там є горно.
- Горня? Одне?
- Не горня, а горно, там, де вогонь!
- Вогонь у кухні на плиті?
- Не в кухні, а в кузні! Там немає плити.
- То там п’ють каву чи не п’ють?
- Звісно, коваль п’є каву.
- А відвідувачі?
- Якщо хтось коваля відвідає, то, звісно, може випити кави разом з ним.
- А що то ще за коваль такий?
- Коваль? Ну, про коваля я все знаю!
- Тоді розкажіть мені про коваля.
- Добре, розкажу Вам про коваля.
І Аничка курдуплик розповіла Солом’яному Губертові, хто то такий – коваль.


Розділ дев’ятий,


в якому Аничка курдуплик розповідає Солом’яному Губертові, хто такий коваль



Коваль – то великий чорний чоловік, що встає зі сходом сонця і відразу з’їдає велику миску юшки, до якої ще й скибку хліба накришить. Решта людей всі слабосилі, а коваль – дужий. Ухопить віз, підважить його вгору, і завдасть собі на спину. І зніме колесо.
Ще й на світ не зоріло, ледь розвиднюється. А коваль уже стає до великої чорної печери, схожої на будку від карети, сипоне туди жменю вугілля і заходиться міхом полум’я роздмухувати. Та ще й люльку курить. Димить і міх качає. Звідусіль нагнітається повітря, роздмухує жарини. Тільки жарин поки що не видно, вони наче зорі у хмарну погоду, наче квіти під рядниною.
І раптом у печері як спалахне вогонь! Коваль гляне скоса на свою люльку, а тим часом з великої чорної діри, куди він нагнітав повітря, спалахує високе полум’я. І тут уже в кузні настає ранок.
Потім коваль вдягне чорний шкіряний фартух, ухопить кліщами залізо, занурить його в саме полум’я і продовжує роздмухувати міхом жар. Ось йому просто під ногами щур прошмигнув. А коваль і не гляне. Коваль на залізо дивиться, як воно червонішає і червонішає, і вже стає само наче вогонь. І вже годі розпізнати, де там вогонь, а де залізо.
Тоді коваль уже дасть спокій міхові і витягає з вогню кліщі, а з ними й кусень розпеченого заліза, а воно чисто тобі пелюстками на землю опадає. Щур за діжкою причаївся, очі в щура червоні. А коваль те розпечене залізо у діжку з водою занурить, залізо засичить, і щур утече. І кицька втече. І птахи розлетяться.
Тоді покладе коваль залізо на ковадло і гупає молотом. Іскри розлітаються, великі, як м’ячики! А дрібні іскри – ті сиплються на стіну. Коваль гупає і мовчить. А часом бува наспівує, тільки нічого не чути. Співає він так:

Втратив розум бідолаха
Як вели його на плаху.

Ведіть мене на ту гору,
Де овець я тридцять зморив.

Ведіть мене на узгір’я
Хай шматує дике звір’я.

Ведмеді, вовки, сороки,
Не завдам я вам мороки.

Я повисну на гілляці,
Наче лицар на коняці.

Наче лицар верхи скаче.
Ніхто з жалю не заплаче.

Кури сокочуть, бігають по городу. Коваль гупає і наспівує. Тут віз приїздить. Хтось заходить до кузні. А коваль і не чує. Гупає собі та й наспівує. Потім іде до великої печери і знов береться за міх. А в кузню хтось зайшов, тільки коваль його не бачить. В нього перед очима самі іскри, та ще й дим. Гість вітається. Потім ще раз вітається. За другим разом коваль, нарешті, очує. Та вже й побачить. Лишить міх і йде на подвір’я. Там стоїть віз, а на возі плуг. Коваль візьме плуг, завдасть собі на плечі і понесе. А потім іще й коней підкує.
Повернувшись, знову лишається сам. Роздмухує жар і курить люльку. Кицька повернулася, та й знов утекла. Коваль співає і жар роздмухує. Співає він таке:

Чорна скеля, а на ній
гарні квіти запашні.

А я квітів не люблю,
Я їх коням постелю.

Квітів не стели нікому,
Коні не прийшли додому.

Поскидали хомути,
Скуштувавши блекоти.

Нині їх шукай не в полі,
А в розбійницькій стодолі.

Їх розбійники взяли,
Бо з пістолями були.

Наставляли їх до скроні,
Забирали твої коні.

Квітам на горі цвісти –
Було коні стерегти.

Зненацька вихопиться з віконця вогонь. І тоді настає полудень. Коваль відкладе своє залізо і бавить двох малюків. Хоч він і чорний, та діти не бояться. Він гойдає дітей і наспівує:

В королівському палаці,
Муха мешкала на таці,

Їла, не наїлася,
Пила - утопилася.

Вклавши на мішок дірявий,
Везуть муху на відправу.

Закопали в ямочку,
Написали в рамочку:

В королівському палаці,
Муха мешкала на таці…

Коваль дітей люляє і далі наспівує. Потім поїсть юшки. І далі співає. А в кінці співає так:

В землю поховали,
Гірко заридали.

І все.
І тут як загуркоче! А це коваль знову у кузні працює. Діти дивляться, як він роздмухує міхом жар у горні, а як побачать, що звідти вихоплюється полум’я, так одразу і втечуть.
Взимку, коли сніг, коваль набирає в діжку снігу. І в цей сніг потім занурює розпечене залізо. Воно тоді як засичить! Але ніхто не втікає. Надворі мороз. Коваль двері причинить і гріє руки в чорній печері. Коваль сам чорний, як обсмалений, а пічна труба ще чорніша.
Надвечір коваль повертається з корчми і співає:

Ой що ж то за палець,
Муляє у чобітку.
Ой що ж то за танець,
Із похмурим за руку

Ойлярела-ола,
А ти похмурий не ходи,
Бо таким понурам
В ноги муляє завжди.

А потім лягає спати і спить. Спить коваль аж до рана. Отакий він, коваль.


Розділ десятий,


в якому Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт несподівано опиняються «там», водночас залишаючись «тут»



Розповідаючи Солом’яному Губертові про коваля, Аничка курдуплик все йшла і йшла з ним через той довгий коридор під високим чорним склепінням, аж поки коридор не скінчився, і склепіння також не скінчилося. А коли коридор скінчився і склепіння також скінчилося, вони прийшли до великого будинку, вищого за всі довколишні будинки, просто нескінченно високого.
Той будинок був весь повністю зі скла, а всередині – чого там тільки не було! Спереду, відразу за тим великим нескінченим склом, стояли панночки, але якісь несправжні, наче ляльки. Вони стояли купкою, дивилися поперед себе і не кліпали. Це було дуже дивно, бо як то можна – стояти, дивитися і жодного разу не кліпнути, - проте саме так воно і було. Руки у них були підняті то так, то сяк, і вони зовсім не ворушилися, тільки стояли, дивилися поперед себе і не кліпали.
Солом’яний Губерт кілька разів тріпнув рукою, наче хотів прогнати муху на тому великому безкрайньому склі. Аничці стало цікаво, кліпнуть панночки чи ні. Але панночки не кліпали, вони й далі стояли непорушно, здіймаючи, то так, то сяк, руки.
Одна з них, також із піднятими руками, піднімала їх якось не так, як інші, а по-особливому, наче кивала пальчиком і кудись кликала, а саме, за велике скло без кінця-краю, до тих панночок, що стояли і не кліпали.
Та панночка, котра мала підняті руки, але не так, як у інших, а по-особливому, наче кивала пальчиком і кликала невідомо куди, мала розтулені губи, так, ніби щось промовляла. Може, вона промовляла таке?

Ходіть, дітки, до повітки,
Тільки двері зачиніть,
Ту, що ломить прути-віти,-
Полудницю не впустіть.

Прутик жовтий, прутик чорний -
Всі нівроку замашні.
Будуть то різки проворні
Для бешкетних пустунів.

Але, можливо, вона промовляла зовсім інше:

Ходіть, діти, до тартаку,
Там ночує кожум’яка,
Хто з вас мазанця не їв,-
Тих у вузлики скрутив.

Проте, могла вона промовляти й таке:

Ходіть, діточки, за мною,
Один, другий, вервечкою,
Ми підемо до млина,
Наповниться пелена
Всяким зіллям, травою,
Ходіть, діти, за мною.
І ромашок, і ірисів
Нарвемо ми на узліссі,
Гратись підемо туди,
Змій живе там золотий,
Якщо матиме охоту,
Він відчинить нам ворота
У замкові покої,
Ходіть, діти, за мною.

Аничка курдуплик охоче пішла би за тою панною, котра мала підняті руки, але не так, як у решти, а по-особливому, наче кивала пальчиком і кликала невідомо куди, - та й Солом’яний Губерт охоче пішов би невідомо куди, але ж у тому скляному вікні без кінця-краю не було жоднісіньких скляних дверей, які можна було б відчинити. То кудою ж могла зайти Аничка курдуплик, і кудою ж міг зайти Солом’яний Губерт, якщо таких скляних дверей, які можна було б відчинити, ніде не було?
Ах, як там було гарно, за тим скляним вікном без кінця-краю! Чого там тільки не було! Були там ліжка, та такі розкішні, неймовірної краси. І стільці там були, і столи теж, словом – усе. Ще був там кінь, і барабан, і поїзд, авжеж, там було все. І навіть більше, були там чоловіки, були жінки, були діти, були дерева, та чого там тільки не було! Все-усе там було.
Аничка курдуплик з одного боку раділа, що там є насправді все-усе, а з іншого - шкодувала, що немає в тому величезному скляному вікні без кінця-краю хоч однісіньких дверей. І поки вони з Солом’яним Губертом шкодували, що в тому скляному нескінченому вікні нема жодних скляних дверей, Аничка раптом помітила, що там далеко, аж ген позаду отих панночок із піднятими руками, за ліжками, розкішними, неймовірної краси, за стільцями, аж десь наприкінці того світу, де було все-усе, стоїть вона сама і Солом’яний Губерт поряд із нею, десь там стоять вони удвох і дивляться на себе, як вони стоять тут, перед тим скляним вікном без кінця-краю.
Щира правда, вони були десь там деінде, аж ген наприкінці того світу, де є все-усе, і водночас залишалися тут, перед тим склом без кінця-краю, де не було жодних дверей.
Були «тут» і були «деінде». Водночас були і «тут» і «деінде». Неймовірно, але так-таки насправді воно й було


...А далі буде, коли я знайду видавця.





27 чеських шляхтичів – у часи правління імператора Фердинанда ІІ було придушене повстання чеського дворянства проти австрійських католиків. 27 чеських шляхтичів були страчені на Старомеській площі у Празі.
Кампа – острівець на річці Влтаві у Празі
Мазанець – традиційна великодня страва у чехів, солодка булка з мигдалем і родзинками.

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky