Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"

назад

Перед вами збірка латиських народних казок. Ви,-звичайно, здогадуєтеся, що казки, зібрані в ній, — лише краплина з багатющої спадщини, створеної латишами протягом усієї своєї історії.
З незапам'ятних часів життя і праця кожного народу проходили в супроводі усної творчості, тож велике значення мала вона і в житті латишів. Казка служила засобом відображення життєвого й трудового досвіду, була виразником надій і сподівань людей на краще майбутнє...
Збирати й вивчати усну народну творчість в Латвії почали десь у другій половині XIX століття. Серед перших збирачів і популяризаторів латиського фольклору можна назвати імена народного вчителя й поета Фріціса Брівземнієка, народного вчителя й великого цінителя народної пісні Ансіса Лер-хіс-Пушкайтіса, відомого фольклориста і літературознавця Петеріса Шміта.
В наші дні збиранням і вивченням усної народної творчості займається сектор фольклору Інституту мови й літератури ім. А. Упіта Академії наук Латвійської РСР, архівні фонди якого нараховують близько 120 тисяч творів оповідного фольклору, з них до 90 тисяч казок.
Казки в фольклористиці прийнято ділити на три основні групи: казки про тварин, до якої приєднують також казки
про диких і свійських птахів, про рослини і явища природи, чарівні казки і соціально-побутові казки. Кожна з цих трьох груп має свої характерні риси і особливості.
Так, у казках про тварин героями виступають лисиці, ведмеді, зайці і т. д., за образами і поведінкою яких ми виразно бачимо поведінку та характери людей. У казках про тварин безіменні автори засуджують жорстокість, гноблення, висміюють дурість, лінощі, шахрайство та інші негативні явища повсякденного побуту й суспільного життя. Всі вони здебільшого закінчуються перемогою слабшого над сильним, скривдженого над кривдником.
Дивовижні перетворення є головним елементом змісту чарівних, пригодницьких казок. Події в них відбуваються в казкових країнах, а герої цих казок вступають у двобій з різними страховищами, злими силами і завжди перемагають їх.
В соціально-побутових казках чи не найбільше у порівнянні з іншими групами висловлено вороже ставлення народу до поміщиків, різних багатіїв та попів, позитивними героями виступають бідні селяни, батраки, пастухи...
Укладаючи збірку, ми мали намір ознайомити юних читачів України з найкращими, найвідомішими зразками казок латиського народу.
Кость Оверченко



СОНЦЕ, МОРОЗ ТА ВІТЕР
Було це давно-давно. Йшли якось сонце, мороз та вітер і розмовляли між собою.
— Я сильніше за вас обох, — сказало сонце.
— Ні, я сильніший! — промовив мороз.
Усі троє добре розуміли, що сильному й дужому легше на світі жити: куди б не пішов, повсюди його бояться. Але як дізнатися, хто з-поміж них найсильніший?
Ішли вони отак, ішли й зустріли чоловіка. Побачив їх той, скинув шапку, вклонився й пішов собі далі. Раптом чує: гукають його подорожні. Повернувся до них чоловік, а вони й запитують:
— Скажи нам, чоловіче, по правді, кому з нас ти оце щойно вклонився? Не всім же трьом? Дуже ми хочемо знати.
Задумався чоловік, не знає, що йому відповісти. Сказати, що вклонився всім трьом, але чи сподобається їм така від-
повідь? Сказати — комусь одному, та як угадати, котрому краще? Розгнівається сонце — може спалити, розгнівається мороз — заморозить, а вітер — землю висушить. Кого ж із них звеличити? Думав-думав і вирішив: скаже, мабуть, що вклонився вітрові. Хоч як гаряче пече сонце, а подме вітерець — одразу прохолодою повіє. Хоч як лютує мороз, а подме південний вітер —одразу потеплішає. Отож чоловік і каже:
— Вітрові я вклонився.
Не сподобалась така відповідь сонцю, погрожує воно чоловікові:
— Начувайся тепер, ти мене ще не раз згадаєш! Не забуду я, що ти вклонився не мені, а вітрові.
Вітер заспокоїв чоловіка:
— Не бійся ні сонця, ні морозу! Як тільки почнуть вони тобі дошкуляти, гукай мене!
Улітку сонце вирішило помститися чоловікові — замучити його спекою. Спрямувало воно на нього своє проміння і ну палити все підряд. Чоловікові стало так жарко, що місця собі знайти не може: нічим дихати ні в хаті, ні надворі.
Один порятунок — у воду залізти, та чи довго у воді висидиш?
Згадав тут чоловік про вітер та й каже:
— Хоча б вітерець подув, може, полегшало б.
І тої ж миті повіяв з півночі вітер, приніс прохолоду. Чоловік знову взявся до роботи.
Отож довелося сонцю погодитися, що вітер таки сильніший за нього.
Узимку спробував мороз поквитатися з чоловіком. Так холодно стало, що навіть у хаті треба було кожуха вдягати. Знову згадав чоловік про вітер і каже:
— Хоч би вітер подув, хмари нагнав, то й мороз спав би. Зірвався тут вітер, повіяв з півдня, закружляли сніжинки,
мороз і поменшав.
Вийшов тоді чоловік з хати й вирушив у ліс по дрова.
Зрозумів і мороз, що вітер сильніший за нього і що не під силу йому тягатися з вітром.
Зустрівшись із сонцем, вітер і каже:
— Сильний не той, хто своєю силою вихваляється, а хто своє діло як слід робить.



ДВА ВІТРИ
Зустрілися якось у полі два брати-вітри морозяні — північний і східний. Все, що вміли, вони вже поробили: кучугури довкола дворищ понамітали, дороги позадували, кригу на річках снігом завіяли. Зустрілися й ну танцювати та висвистувати: ніяк не придумають, що б його ще зробити.
— Гайда в ліс, може, там знайдемо яку розвагу,— каже північний вітер, і брати, переганяючи один одного, помчали до лісу. Де вони пробігали, гілля на деревах гнулося, а сосни, осики та берези аж тріщали.
— Чуєш, — озвався східний вітер,— хтось іде лісом. Дзві-ночки-брязкальця дзвенять. Де дзвіночок, то пан їде, а де брязкальце — селянин.
— Біжімо їм навстріч та поморозимо їх добряче, — запропонував північний вітер. —Ти до кого за комір полізеш? Може, до пана?
— Не знаю, чи зумію я допекти панові, — відповів східний вітер.— Шуба в нього, мабуть, шапка соболина, чоботи теплі.
— Тоді я піду зустріну пана, а ти селянина наздоганяй,— каже північний вітер.
— Гаразд! — відповів йому східний брат.
Засвистіли брати, збили сніговий пил і помчали кожен у свій бік.
Надвечір, коли сонце сховалося за обрій, зустрілися вітри знову.
— Як справи, братику? — запитує східний вітер.—Мабуть, здорово довелося попотіти? Адже в пана шуба ведмежа?
— Ох, братику, молодий ти ще, зелений, нічого не тямиш! Заліз я до пана за ведмежий комір та під хутро соболине і ну його морозити. Чим щільніше пан у свою шубу закутується, тим ближче я до нього притискаюсь, насилу живим відпустив його,— хвалиться північний вітер.
— А мені, братику, з селянином не поталанило, сам ледве втік од нього живим. Бачу, їде селянин-хуторянин, кожушок на ньому благенький, весь у латках та дірках. Ну, думаю, зараз ти в мене попомерзнеш. Я заліз крізь дірку під кожуха і давай на нього холодом віяти. Але дядько був кмітливий: став руками ляскати та ногами притупувати. А як і це не допомогло, тоді зупинив коня, відшукав десь
у санях сокиру, підбіг до товстелезної сосни і давай її рубати. Покотилася луна лісом, та тріски полетіли навсібіч. Жарко зробилося селянинові, пара з нього пішла, то він і кожуха кинув на сніг. Хотів я кожуха пошарпати, снігом засипати — хоч цим дошкулити, але й тут не пощастило. Наклав селянин у сани дров, підняв свого кожуха і давай вибивати сніг, що я намів, об дерево. Я вже боявся, що й кісточок своїх не позбираю. Не знаю, як і вискочив з того кожуха. Ще й досі боки болять, —скаржиться східний вітер.



РІЧКА І СТРУМОК
Пройшла велика злива, і річка виступила із своїх берегів. Розлилася широко навколо й гордо крикнула струмкові, що біг поблизу:
— Ти такий маленький, такий непомітний, тебе й не видно! Ось я — то зовсім інша річ!
— Не задирай носа, що ти велика й повновода,— відповідає струмок.— Коли б не було таких струмочків, як я, не було б ні тебе, ні інших великих річок.



ЯЧМІНЬ І ПШЕНИЦЯ
Якось ячмінь каже пшениці:
— Ходімо, пшенице, золото шукати! А пшениця відповідає:
— Дурний ти, ячменю. Навіщо нам по те золото йти, якщо ми самі золото?



СОЛОМИНКА, ЖАРИНКА, БІБ І ГОРОШИНА
Жила колись люта жінка, нікому спокійно жити не давала, з усіма сварилася, всіх лаяла. Терпіли соломинка, жаринка, біб і горошина, терпіли та й надумали утекти з дому.
Підійшли вони до річки, а як дістатися на той берег? Тут соломинка, що була наймудрішою серед них, і каже: — Я ляжу поперек річки, а ви по мені й перейдете. Усі згодилися на те.
Лягла соломинка впоперек річки, і жаринка першою ступила на неї. Дійшла жаринка до середини річки, а соломинка й перегоріла... Понесла їх течія.
Побачили це біб із горошиною й ну сміятися. Так сміялися, так сміялися, що аж боки тріснули. На щастя, поблизу йшла пастушка й зашила їм ті тріщини, але, на жаль, чорною ниткою. Отож і понині у боба й гороху темніють смужечки.



ДРІМЛЮГА І СОЛОВЕЙКО
Якось побились об заклад соловейко з дрімлюгою: у кого з них голос кращий. Дрімлюга запевняє соловейка:
— У мене голос дзвінкіший, ніж у тебе.
— Ні, в мене,— відповідає соловейко.
Так сперечалися вони з раннього ранку до пізнього вечора. І тут соловейко надумався таке.
— Годі нам дарма сперечатися, хто з нас краще співає,— сказав він дрімлюзі. —Зробімо так: хто вдосвіта прокинеться раніше й заспіває, у того, виходить, голос дзвінкіший, і співає той краще.
Погодилася дрімлюга. Вмостилася вона на ніч, а соловейко й не думає спати. Співає та витьохкує аж до півночі. Опівночі замовк на якусь годину, а тоді знову заспівав, їдуть у поле селяни орати, а соловейко їх піснею зустрічає, пастухи череду на пашу погнали, а соловейко їх піснею вітає.
Прокинулася дрімлюга, побачила, що проспала, сердито стріпонула крилами і тільки мовила: «Таррр!»



СОРОКА
Видоїла жінка корову та чогось у хату заквапилась, дійницю посеред подвір'я залишила. Прилетіла сорока й ну молоко пити. Виглянула жінка з хати, побачила сороку, підкралася нечутно й хап її за хвоста. Сорока вирвалась, а хвіст так і залишився в руках у жінки.
— Хазяйко, хазяйко, віддай мені хвоста! — благає сорока.
А жінка не віддає.
— Поверни,— каже,—те молоко, що випила, тоді й хвоста віддам.
Пішла сорока до корови молока просити, а корова не дає.
— Принеси,—каже,— мені трави, тоді й молоко буде. Полетіла сорока на луки трави просити, а луки не дають:
— Дай,— кажуть,— нам води, тоді й трава наросте. Полетіла сорока до водовоза води прохати, а водовоз не
дає:
— Принеси,— каже,—мені яєчко, тоді й воду матимеш.
Полетіла сорока до курочки яєчко просити. Пожаліла курочка сороку й дала їй яєчко.
Взяла сорока яєчко й віддала водовозу, а водовоз їй води дав. Понесла сорока воду лукам, а луки дали сороці трави. Віддала сорока корові траву, а корова сороці — молоко. Повернула сорока молоко хазяйці, а хазяйка їй — хвоста. Приладнала сорока собі хвоста й полетіла в ліс до своїх батьків.



ЯК ПТАХИ ЗВІРІВ ПЕРЕМОГЛИ
Одного разу ведмідь і вовк проходили поблизу дерева, на якому синичка гніздо змостила. Штовхнув вовк ведмедя у бік і показує на синиччине гніздечко:
— Поглянь, он де синиччині хороми.
— Та які ж то хороми, —сміється ведмідь,—звичайнісінька халабуда.
Дуже образилась на ведмедя синиця й заявила, що не подарує цього і не минути тепер війни між лісовими звірами та істотами, котрі літають. Ведмідь з вовком погодилися: були впевнені, що вони переможуть. Обійшов ведмідь усіх звірів, звелів, щоб на завтра готувались до бою.
Обрали звірі лиса за найголовнішого і домовилися: якщо лис лизне сам собі спину, значить, треба всім утікати, хто куди зможе.
А сова підслухала те все й слово в слово переказала птахам.
Уранці, тільки-но розпочався бій, шершень сів лисові на спину й ужалив його. Заскавучав лис від болю й лизнув собі спину. Побачили звірі, що лис сам собі спину лиже, і кинулися чимдуж тікати хто куди,— гадали, що то знак про небезпеку.
Так птахи перемогли звірів, ще й примусили ведмедя у синиці пробачення просити у присутності всіх лісових мешканців.



ЯК ЗАЄЦЬ ОДРУЖУВАТИСЬ ХОДИВ
Одного разу зайцю спало на думку, що якби в нього була дружина, йому значно краще жилося б. А тут ще сподобалася йому дочка одного селянина. Попрохав заєць ведмедя висватати йому наречену. Але дівчина так відповіла сватові:
— Ні, за зайця я не піду заміж.
— Чого не підеш? — поцікавився ведмідь.
— Хвіст у нього дуже куций,— відповіла дівчина. Прокотилися серед звірів чутки: так, мовляв, і так, не
схотіла селянинова дочка заміж виходити за зайця, бо в нього хвіст куций. Дійшли ті чутки до вовка. Задумався вовк: «Якщо селянинова дочка не йде за зайця тому, що
хвіст у нього куций, то за мене піде неодмінно — у мене хвіст он який довгий».
Попрохав вовк ведмедя бути й від нього сватом. Каже ведмідь дівчині:
— Твоя правда, не підходить тобі заєць, дуже куций у нього хвіст. Я тобі іншого жениха приведу.
— Хто ж він такий? — запитує дівчина.
— Вовк. Він у нас пан на всю губу, і хвіст у нього довгий. Підеш за нього?
— О, яке щастя! З радістю вийду заміж за такого пана. Ведмідь передав вовкові, що дівчина згодна йти за нього,
вовк зрадів і пообіцяв улаштувати бучне весілля. А справити його вирішили на хуторі в селянина, щоб усі бачили, яка у вовка вродлива наречена.
В день весілля вовк пішов і зайця кликати.
— Дуже прошу тебе, приходь до мене на весілля, — повторив він кілька разів.
— Ні, не можу, — відповів заєць,—я вчора капусти та моркви наївся і сьогодні нездужаю.
— Без тебе нам ніяк не обійтися, — засмутився вовк,— де я ще такого танцюриста знайду, як ти?
— Я б охоче пішов, та недобре мені,— відповідає заєць,— не дійду я так далеко.
Тоді вовк і каже:
— Гаразд, я надягну сідло й вуздечку, ти сядеш на мене верхи ? й поїдемо. А якщо я побіжу занадто швидко, ти придержи.
Погодився заєць, поїхали вони. На півдорозі вовк і каже:
— Досить, злазь, тепер уже й дійти можна!
— Е ні, не дійти мені, — відповідає заєць,— вези ще. Неподалік од хутора вовк знову каже:
— Годі вже — більше я не повезу! Побачать люди — сміху не оберуся.
— Що ж, — відповідає заєць,— не повезеш добром, примушу силою.
Стьобнув заєць вовка батогом, і тому, хоч і не хотілося, довелося бігти далі.
Зупинився заєць біля воріт нареченої, кинув повід наймитові та й каже:
— Прив'яжи мого коня міцніше, щоб не втік. Заходить заєць до хати й каже:
— Не схотіла за мене йти, бо в мене хвіст куций. А твій вовк у мене за коня, я на ньому верхи сюди приїхав.
— Верхи на вовкові? — здивувалася наречена.
— Не віриш — піди в стайню подивися,— каже заєць. Побігла дівчина в стайню, бачить: справді осідланий
вовк стоїть прив'язаний. Повернулася вона до хати й вийшла заміж за зайця. А вовк од сорому втік подалі в ліс,



ЇЖАК І ЗАЄЦЬ
Домовились якось два брати-їжаки зайця обдурити.
Там, де їжаки жили, на узліссі був глибокий рівчак. Тож старший їжак став на одному кінці рівчака, а менший — на другому кінці, і тоді старший їжак і каже зайцеві:
— Послухай, зайче! Ти, кажуть, бігаєш прудко, а я знаю, що пережену тебе.
— Та куди тобі? — засміявся заєць.— Хоч вуса обірви мені, все одно не повірю!
— А що там вірити чи не вірити, давай об заклад поб'ємося! Переженеш мене, вирвеш із мого кожуха десять найкращих голок, а коли я пережену, вирву з твоїх вусів десять волосинок. Ну, як — згода?
— Гаразд,— каже заєць,— от тільки шкода мені твого кожуха.
— А мені твоїх вусів. А тепер так домовимось — ти, заєць, вищий, то біжи краєм рівчака, а я побіжу по дну.
Помчав заєць, як вітер, навіть не озирнувся, біжить за ним їжак чи ні. Прибігає на другий кінець рівчака, а їжак уже там.
— Ти чого так довго біг? — питає. — Я вже замерз, на тебе чекаючи.
— Щось мені цього разу не поталанило, їжаче, побіжімо ще раз.
— Що ж, хай буде по-твоєму, — погоджується їжак,^ можна ще раз побігти.
Помчав заєць ще прудкіше, ніж сюди біг. Упрів увесь, а прибіг — їжак уже там на нього чекає.
— Ти що, заморозити мене хочеш? — посміхається він.^ Ану підставляй свої вуса.
— Зачекай, їжаче, побіжімо ще раз наввипередки, а там що буде, те й буде!
Погодився їжак. Помчав заєць, як вихор, а може, ще й швидше. Прибіг, а на другому кінці рівчака їжак уже чекає на нього.
— Досить! — каже.— Підставляй вуса, більше я з тобою не побіжу наввипередки.
Нічого не вдієш, довелося зайцеві підставляти свої вуса. Вирвав їжак із заячих вусів десять волосинок, п'ять у губу братові увіткнув, а п'ять — собі. Відтоді у їжаків на губі волосинки стирчать.
ЇЖАК
Знайшов якось їжак гріш. А тут саме пан поблизу їхав. Наздогнав його їжак, глянув на пана та й каже:
— А в пана того немає, що в мене є.
— Що ж у тебе таке є, чого немає в мене? — запитуй пан.
Показує їжак гріш. Розгнівався пан і відібрав у їжака той гріш.
— Ага, — каже їжак,— виходить, і справді в тебе не було гроша, якщо мого відібрав.
Ще більше розсердився пан і шпурнув гріш на землю.
— Ага,— промовив їжак,— злякався мене, то й кинув! Бачить пан: не перебалакати йому їжака, сів у карету і,
розлючений, поїхав додому.



ЛЮДИНА І ВОВК
Зустрів якось вовк лисицю й питає, чи не бачила вона людину. Поцікавилася лисиця, навіщо вовкові людина, що він робитиме з нею. Вовк відповів, що хоче з людиною позмагатися, помірятися силою.
— Не така людина й сильна, щоб її не можна було перемогти,— посміхнувся вовк.
— Е ні, — заперечила лисиця,—ти помиляєшся. Людину нелегко перемогти, і я не вірю, що ти сильніший за неї. А втім, можеш спробувати.
Стали вони на обочині дороги й чекають. Незабаром підійшов до них дід. Побачив його вовк та й питає:
— Скажи, це людина?
— Ні, — відповідає лисиця,— цей старий був колись людиною.
Згодом на дорозі з'явилася дитина, і вовк знову питає:
— Скажи, це людина?
— Ні,— пояснює лисиця,— цей хлопчик ще буде колись людиною.
Та ось на дорозі з'явився мисливець, і лисиця заквапила вовка:
— Ну, не гай часу марно: он іде людина.
Зрадів вовк, що зустрів нарешті людину, вишкірив ікла, загарчав і кинувся на мисливця.
Вистрілив мисливець у вовка раз — не злякався сірий розбійник, вистрілив удруге — вовк не боїться, і лише коли вихопив мисливець ножа та як блиснув ним, не витримав вовк і втік.
Наздогнала його лисиця в чагарнику та й питає, чи живий ще. А вовк і розповідає:
— Не сподівався я, що людина виявиться сильнішою за мене. Взяла вона спочатку кілка та як викреше з нього вогонь просто мені в очі! Страшно зробилося, проте я витримав, І вдруге витримав. А як вирвала людина у себе ребро та як полоснула ним, отут я і втік, не стало в мене духу. На щастя, людина сьогодні у доброму настрої й не схотіла мірятися перша зі мною силою. Бо тоді хтозна, чи розмовляли б ми зараз з тобою.
Пішов вовк у своє лігво й більше ніколи не наважувався мірятися силою з людиною.



МИСЛИВЦІ І ВЕДМІДЬ
Два мисливці, Андріс і Єкаб, почули, що в лісі з'явився великий ведмідь. Того ж дня пішли вони до корчми, заставили шкуру того ведмедя й пропили її. А тоді пішли в ліс полювати на звіра. Ішли вони лісом, ішли і раптом стріли ведмедя. Перелякались мисливці не на жарт. Андріс з остраху на дерево виліз, а Єкаб упав на землю наче мертвий.
Підійшов ведмідь до Єкаба, обнюхав його та й пішов собі. Коли страх минув, зліз Андріс із дерева й питає: — Послухай, Єкабе, а що тобі ведмідь на вухо шепотів?
— А він сказав мені, що не годиться мисливцеві шкуру з невбитого ведмедя продавати.



ЯК ДІД НА ХЛІБ ЗАРОБЛЯВ
Жив колись давно старий дід, який заробляв собі на хліб тим, що корита майстрував. Та одного разу він довго не мав роботи і не було йому на що купити хліба. На щастя,
хуторянин, який жив неподалік, попрохав старого видовбати йому корито, а заплатити пообіцяв хлібом.
Погодилися на тому. Видовбав старий корито й поніс його хуторянинові. А спека стоїть нестерпна. Корито вийшло важке, сили у старого забракло, стомився він і ліг під крислатим дубом відпочити. А щоб мухи не кусали, накрився тим коритом.
Раптом прискакав звідкись заєць, став і дивується: який гарний столик десь узявся, шкода тільки, що на ньому нічого нема.
Потім лисиця підійшла, сіла на корито, поряд із зайцем,
і також дивується: до чого ж столик гарний, шкода тільки, що немає нічого на ньому.
Згодом вовк прибіг — і теж дивується: такий столик гарний, шкода тільки, що немає на ньому нічого.
Нарешті ведмідь присунув і теж дивується: ой, який гарний столик, шкода тільки — нема нічого на ньому.
Посиділи вони отак, подивувались, а тоді й надумались: якщо стіл є, треба і їжу роздобути. Розійшлися друзі навсібіч по їжу.
Через деякий час повернулися звірі з поживою. Ведмідь приніс вулика, вовк роздобув баранця, лисиця десь гусака дістала, а заєць — качан капусти.
Почали звірі бенкетувати. Раптом старий під коритом поворухнувся. Здивувався ведмідь:
— Хто це стола хитає?
Ніхто не відповів на те, всі стали їсти далі. Але старий знову поворухнувся. Тут занепокоївся вовк:
— Справді, хтось стола хитає!
Знову ніхто не відповів, і знову звірі взялися до їжі. Але тут утретє старий поворухнувся. Злякалася лисиця:
— Боюсь я, хтось стола хитає.
Боязко зробилося звірам, проте більше ніхто нічого не сказав, і всі знову взялися за їжу.
Та ось старий перевернувся на другий бік, заєць не витримав і кинувся навтіки. А за зайцем побігли й інші звірі.
Так старому дістався вулик з медом, м'ясо, капуста, та за корито хуторянин хлібом заплатив. Надовго діду тих харчів вистачило. Хіба багато старому треба?



ПРИГОДИ З ГОЛОДНИМ ВОВКОМ
Якось вовкові дуже захотілося їсти. Побачив він на вигоні барана й закричав до нього:
— Гей, рогатий, я тебе з'їм!
— А хто ти такий, що з'їсти мене хочеш? — питає баран.
— Я — вовк!
— Який же ти вовк? Ти звичайний собака!
— Ні, я — вовк! — не здається сіроманець.
— Ну, коли ти й справді вовк, то стань там унизу й ширше пащу роззяв. А я тим часом з гори розбіжусь і прямісінько тобі в пащу ускочу.
Послухався вовк барана, став унизу, роззявив пащу якнайширше й чекає. А баран розігнався з гори та як улупить вовка рогами в лоба. Вовк і перекинувся, а баран додому втік.
— Ну й дурень же я,— очухавшись, промовив вовк.— Хіба коли буває, щоб печеня сама в рота стрибала?
І пішов голодний вовк далі. Дивиться: на луках кінь пасеться.
— Гей, коню, я тебе з'їм!
— А хто ти такий, що з'їсти мене хочеш?
— Я — вовк!
— Який же ти вовк? — дивується кінь.— Ти звичайний собака.
— Ні, я вовк, вовк!
— Ну, якщо ти й справді вовк,— каже кінь,— тоді інша річ, їж собі. Шкода тільки, що худенький я. Ти краще з хвоста починай. Поки їстимеш з хвоста, я скубтиму травичку, щоб хоч трохи підгодуватись.
Послухався вовк коня, обійшов його і тільки зібрався за хвоста взятись, кінь його як хвицнув,— вовк знову перекинувся, а кінь поскакав додому.
Отямився вовк і думає: «Ну й дурень же я! Де ж це бачено, щоб коня починати з хвоста їсти?»
Іде вовк далі, бачить: свиня на сонці гріється.
— Гей, свинко, я тебе з'їм!
— А ти хто такий, що з'їсти мене хочеш?
— Я — вовк!
— Який ти в біса вовк? — рохкає свиня. — Ти ж звичайний собака.
— Ні, — кричить вовк, — я вовк, вовк!
— Ну, коли ти й справді вовк,— каже свиня,— сідай на мене верхи, спершу я тебе покатаю, а тоді ти мене з'їси.
Сів вовк на свиню верхи, і свиня подріботіла мерщій у село додому. Аж тут вискочили назустріч їм собаки, напали на вовка, і він не озираючись утік назад у ліс.



ЯК ЗВІРІ КРИНИЦЮ КОПАЛИ
Надумались якось звірі криницю викопати. Всі копали, тільки один заєць не копав. Коли криниця була готова, всі звірі з неї воду брали, а зайцеві заборонили й близько під-
ходити. Отож скрадався заєць по воду ночами, брав потай. Тоді звірі виліпили людину з живиці й поставили її поблизу. Побачив заєць людину з живиці й каже:
— Геть з дороги!
А людина — ні з місця. Штурхнув її заєць лапою, а лапа й прилипла. Штурхнув другою лапою — і друга прилипла.
Думає заєць: «Ну постривай, зараз я тебе провчу!» — вдарив людину передньою лапою. Та от лихо — і лапа прилипла.
Знайшли звірі зайця ранком і стали думати, як його покарати. Порішили кинути в річку, а заєць як зарегоче:
— От і добре, от і добре!
Замислилися звірі: якщо.заєць так радіє, не можна його в річку кидати, і кинули зайця... в чагарник. А йому цього й треба було.



ЗАЄЦЬ І МОРОЗ
Каже якось мороз зайцеві:
— Я тебе в одну мить можу на бурульку перетворити.
— От і не зможеш! — відповідає заєць.
— А я кажу, що зможу!
— А я кажу — не зможеш!
Довго так вони сперечалися, замалим не посварились.
— Давай,— сказав нарешті зайцеві мороз,— поб'ємось об заклад, що я тебе заморожу.
— Давай,— каже заєць, — усе одно не заморозиш. Почав мороз зайця морозити. А заєць качається по снігу
й кричить:
— Панові тепло, панові жарко!
«А щоб тебе морока взяла! До чого ж дужий зайчисько!» — думає мороз і ще дужче лютує. Такого холоду напустив, що в зайця очі на лоба полізли. Але не здається заєць, кричить:
— Панові тепло, панові жарко!
Стомився мороз, а заєць усе по снігу качається й не думає замерзати.
— Хіба тебе заморозиш? — сказав мороз і відступив од зайця.
З того часу заєць узимку не мерзне, тільки очі в нього так і лишилися витріщеними.



МИША ХАТНЯ І МИША ПОЛЬОВА
Погожої літньої днини вилізла хатня миша з нірки й побігла в Сілдруву до своєї родички — миші-полівки.
— Здрастуй, голубонько! Чи впізнаєш іще свою родичку? Чи не забула ще?
— Здрастуй! Здрастуй, любонько! Та хіба можна рідну сестрицю не впізнати? Яка я рада, що ти прийшла до мене в гості! А дорогу легко знайшла? Не блукала?
— А чого блукати? Скажи мені краще, сестрице, що це за купа коло твоєї нори вся щетиною поросла?
— Та це ж зерно проросло, моє єдине багатство, — сумно відповіла полівка.
Хатня миша тільки лапками сплеснула:
— Ой, лишенько! Та я б від такої їжі з голоду померла. У мене, сестричко, зовсім інший харч: на сніданок — м'ясо, на обід — сало, на вечерю — вершки. Й усе це в комірчині можна дістати, треба тільки з нірки вилізти. Ні, не зрівняти мого життя з твоїм! Приходь до мене, будемо вдвох жити.
— Гаразд, сестричко! Прийду неодмінно!
І ось уночі вилізла полівка із своєї нори й вирушила до сестри в гості. Відпочивши після дороги, сестри вирішили попоїсти. Вилізли вони з нірки, і хатня миша питає в цвіркуна, котрий жив у запічку:
— Слухай, цвіркуне! Кіт дома чи немає? Цвіркуне, кіт дома чи немає?
— Нема кота, в Ригу поїхав мишачі шкурки продавати,— відповів цвіркун.
— Виходить, можна йти,— зраділа хатня миша.— Ти, сестрице, тут біля нірки посидь, я сюди їжу носитиму, а ти її глибше ховай.
Тільки-но хатня миша вилізла, кіт — стриб! — і прямо до неї. Добре, що встигла миша в нору шмигнути, бо не минула б лиха.
— Нічого, — заспокоює хатня миша свою сестру-полів-ку, — не пощастило тут, пощастить у коморі, там господар сало ховає. Ходімо туди через велику нору.
Пішли вони в комору, але й там невдача: господар двері залишив відчиненими, а цуценя так і кинулося на непроханих гостей. Побачила все це полівка й негайно додому зібралася.
— Краще проросле зерно гризти, — сказала вона на прощання,— ніж по-панськи їсти, та за свою шкуру тремтіти. Я собі зерно сама збираю, а ти лише дивишся, як чужим добром поживитися. Прощавай!



ВОВК І КІТ
Гнались якось мисливці з собаками за вовком — от-от наздоженуть. Рятуючись од смерті, заскочив вовчисько на чиєсь подвір'я, побачив кота й ну благати його:
— Котику, голубчику, порятуй мене, допоможи сховатися від мисливців. Женуться за мною.
— Біжи до сусіда Криша,— каже кіт.— Він добрий, кожному ладен допомогти.
— Не можна мені до нього бігти,— відповідає вовк,— якось по весні я в нього барана зарізав.
— Ну, тоді Юріса попроси.
— Не допоможе мені Юріс. Я в нього козу з'їв, він мені цього ніяк забути не може.
— Що ж,— каже кіт, — піди Клавса попроси.
— Що ти! Я йому й на очі боюсь попадати — в нього я не одне ягня вкрав.
— То, може, Яніс тебе порятує?
— Е ні! Нема чого й сподіватися! Я в Яніса теля задушив.
—- Добре ж ти всім насолив, — сказав кіт вовку.— Не буде тобі тут порятунку. Недарма кажуть: що посіяв, те й пожнеш.



ЯК ЛИСИЦЯ ЗВІРІВ ОБДУРИЛА
Було це давно-давно. Занадилася лисиця до одного селя-нина-хуторянина в двір і перетягала з курника багато курей. Увірвався терпець селянинові, і вирішив він ту лисицю живцем спіймати. Узяв дядько заступа й пішов у ліс. Викопав там глибоку яму, прикрив її гіллям, притрусив зверху соломою, щоб не видно було, і підвісив над тим усім курку. Сам повернувся додому. Надвечір пробігала там лисиця, дивиться — курка висить. Підійшла вона до ями й говорить сама до себе:
— Викопав дядько яму, ще й курку підвісив, думає, поласувати захочу і він спіймає мене. Та хіба я така дурна, щоб ту курку чіпати?
Каже лисиця все це, а в самої слина з рота тече, бо вже два дні нічого не їла.
І стала лисиця думати, як їй і курку добути, і в яму не впасти. Думала вона, думала й нарешті вирішила так зробити: розженеться добре, стрибне й на льоту схопить курку за голову.
Як вирішила, так і вчинила. Одійшла від ями, разігнала-ся, стрибнула, схопила, як і думала, курку за голову, та й... повисла над ямою: адже курка була міцно прив'язана. Висить лисиця й ніяк не придумає, що їй робити далі, як бути, щоб і курки не випустити і самій через яму перемахнути. Інший на її місці розгойдався б і, відпустивши курку, стрибнув на другий бік ями. Та лисиці шкода курятину втрачати, і вирішила вона відкусити курці голову, а тоді вже стрибати разом з тулубом. Відкусила лисиця курці голову і в ту ж мить шурхнула на дно ями.
Піймалася шахрайка в пастку! Доведеться відповідати їй за все, що накоїла. Та лисиці й цього разу поталанило. На її щастя, хуторянин не прийшов одразу перевірити яму. І лисиця, тільки-но почало світати, голосно заспівала в ямі.
А поблизу в той час біг собака. Підійшов він до ями й питає:
— Чого це ти залізла в яму й співаєш?
— А чого б мені не співати, — відповідає лисиця,— коли кури до мене в яму самі падають. їм курятину скільки душа бажає; коли не хочеться, то наказую, щоб не падали більше, і кури висять угорі, поки мені знову закортить.
— Голубонько, — благає собака,— а чи не дозволиш і мені в яму стрибнути?
Погодилася лисиця, і собака, радий-радісінький, плигнув у яму. Посидів трохи у ямі, а тоді й питає:
— Коли ж почнуть кури в яму падати?
— Бач, чого захотів! — відповідає лисиця.— Треба спочатку заспівати.
І вони удвох стали так виводити, що аж вовк у своєму лігві почув. Прибіг він до ями й питає:
— Чого це вам так весело, що залізли в яму й співаєте?
— А чого б нам не співати,— відповідає лисиця,— якщо ось-ось із неба кури падатимуть, наїмося донесхочу.
Задумався вовк: «Добре, коли кури з неба самі падають і їх шукати не треба», — і теж став прохати, щоб і йому дозволили в яму плигнути. Дозволила лисиця, і вовк плигнув у яму. Посидів деякий час вовк у ямі, а тоді й питає:
— Чого ж це кури з неба не падають?
— Треба заспівати спочатку,— відповідає лисиця.
Як заспівали вже утрьох, — листя на деревах зашелестіло. Почув їхній спів ведмідь, прибіг і питає:
— Чого це ви так розспівалися?
— А чого б нам і не співати,— відповідає лисиця,— коли ось-ось кури з неба падатимуть, наїмося донесхочу.
Подумав ведмідь: «Непогано було б готовенької курятини поїсти», — і став прохати, щоб і його в яму пустили.
— Будь ласка, — лагідно запросила лисиця, і ведмідь стрибнув у яму.
Посидів трохи ведмідь, як і інші звірі до нього, а тоді й питає:
— Чи довго ще нам чекати? Коли ж кури з неба падатимуть?
— Недовго,— відповідає лисиця,— Тільки спочатку треба всім заспівати.
Як заспівали, як заревли всі разом, — аж дерева захиталися.
Співають вони так, співають — і день минув, і другий, і третій,— а кури все не падають і не падають. Почали звірі лисицю лаяти, а вона їм і каже:
— Кури, мабуть, того перестали падати, що нас у ямі дуже багато зібралося. Як я сама сиділа, вони падали, коли я хотіла.
Поки звірі в ямі виспівували, то так зголодніли, що ладні були один одного з'їсти. Бачить лисиця, що треба щось придумати, бо не подарують їй цього ведмідь, вовк та собака. Трохи поміркувавши, лисиця запропонувала:
— Всі ми голодні, всі ми хочемо їсти, а кури не падають. Давайте кричати. У кого виявиться голос найгрубіший, того першого й з'їмо.
Погодилися звірі, почали кричати. Виявилося, що найгрубіший голос у ведмедя. Накинулися на нього вовк, собака та лисиця — і не стало ведмедя.
Минуло кілька днів, і знову звірі захотіли їсти.
— З'їмо того,— радить лисиця,— хто першим до мене в яму стрибнув.
Першим до лисиці в яму стрибнув собака, і вовк з лисицею взялися за нього. Та лисиця, як усі знають, хитрий звір, отож вона не все з'їла, а дещо сховала під собою.
Минуло ще кілька днів, і голод знову нагадав про себе. Дістала лисиця те, що заховала, і давай гризти. Побачив вовк, що лисиця щось їсть, і питає:
— Ти що їси? Дай і мені!
— Та ось ноги свої гризу,— відповідає лисиця. Повірив їй вовк... А лисиця все щось витягує і їсть потроху. Прохає вовк:
— Дай і мені!
— А в тебе хіба своїх кишок немає? — відповідає лисиця.
Розпоров собі вовк черево і в ту ж мить задубів. З'їла лисиця вовка й знову заспівала. Поблизу ями паслася коза. Почула вона, що лисиця співає, і запитала:
— Ти чого це розспівалась?
— Як же мені не співати, — відповідає лисиця,— коли я живу тут краще, ніж у раю.
— Візьми й мене до себе,— прохає коза.
— Стрибай,— каже лисиця. І коза стрибнула в яму. Посиділа лисиця трохи і каже козі:
— Стань на задні ноги, а я вилізу тобі на роги й подивлюся, що на світі діється.
Стала коза на задні ноги, лисиця вилізла їй на роги і вискочила з ями.
— Посидь тепер ти у цім раю, — сказала козі на прощання,— а мені він уже набрид.
Сидить коза в ямі й жалібно мекає. Та, на щастя, згадав той селянин-хуторянин про свою пастку й пішов подивитися, чи не попалася туди лисиця. Глянув у яму, а там одна його коза, він і витягнув її.



ЛИСИЦЯ, ШПАК І ВОРОНА
Якось по весні звив собі шпак гніздо на молодій березі й висидів шпаченят. Минав час, і шпаченята підростали. Якось поблизу берези бігла лисиця. Поглянула вона вгору, побачила на березі гніздо, а в ньому шпаченят і подумала: «Ласий шматочок. Непогано було б покуштувати молоденьких шпаченят. Тільки як їх дістати?» І вирішила лисиця обдурити шпака. Привіталася вона до нього та й каже:
— Всі вже давно посіяли, а в мене ще й сохи немає, доведеться зрубати оцю березу й зробити з неї соху,
— Лисичко-сестричко, не рубай берези, —благає шпак.— У мене ще дітки маленькі, де ж я їх подіну?
— А мені яке діло? — каже лисиця.— Віддай мені одне шпаченя, тоді не рубатиму.
Зажурився старий шпак: що робити? Мабуть, доведеться лисиці шпаченя віддати, але котре? Який палець не вколи — всім боляче. Аж ось, не знати звідки, взялася ворона.
— Не бійся, шпаченьку,— заспокоїла вона. — Не зрубає лисиця берези: сокири в неї немає. Хіба не бачиш?
— А от і є в мене сокира,— каже лисиця.— Ось моя сокира,— і ну своїм пухнастим хвостом розмахувати.
Бачить шпак, що нічого лисиця не зробить такою сокирою, й каже:
— Рубай!
Та хіба дерево хвостом зрубаєш!
Розгнівалася лисиця на балакучу ворону й присяглася відплатити їй. Але як це зробити? Подумала, подумала лисиця, вибігла на пагорок і розпласталася на землі. А ворона пролітала над тим пагорком і побачила, що лисиця мертва
лежить. Сіла вона біля лисиці й тільки збиралася дзьобнути, як лисиця — хап! — і схопила ворону.
— Спіймалася, пораднице! — каже лисиця. — Зараз я з тобою поквитаюся.
— Твоя воля, тільки не роби зі мною того, що з моїм дядьком твій батько зробив,— благає ворона.
— А що ж він з твоїм дядьком зробив? — поцікавилася лисиця.
— Та його в маточину колеса запхнули й з гори спустили.
Вирішила лисиця і зі своєю полонянкою зробити те, що з дядьком ворони батько зробив. Роздобула вона колесо, запхнула в маточину ворону й пустила з гори. А що ж ворона? Тільки цього й чекала. її лисиця з одного боку в маточину запхнула, а вона з другого боку вилізла. Зрозуміла тоді лисиця, що ворона її обдурила.



КІНЬ І ВЕДМІДЬ
У одного селянина-хуторянина був старий кінь. Підкував його хазяїн на всі чотири підкови, одвів у ліс і відпустив. Ходить кінь по лісу, пасеться.
Ходив він отак, ходив, аж якось зустрів ведмедя. Каже ведмідь коневі:
— Я тебе з'їм!
— Та як же ти мене з'їси, коли я старий-престарий?
— Нічого,— відповідає ведмідь,— у мене зуби гострі...
— Ну якщо так,— промовив кінь,— тоді спершу випробуємо один одного. Ходімо до валуна, і хто з того каменя викреше вогонь, той і з'їсть другого.
Погодився ведмідь, і вони попростували до валуна. Коли прийшли, кінь і каже ведмедеві:
— Креши іскри!
Почав ведмідь пазурами по каменю дряпати — хоч як старався, а іскри не летять. Не може він викресати вогню.
— А тепер я спробую,— каже кінь.
Підняв він ногу та як ударить підковою, іскри так і посипалися на всі боки.
Побачив ведмідь, що кінь викресав вогонь, і кинувся тікати. А кінь гукає йому навздогін:
— Стій! Я ж тебе з'їм!
Утік ведмідь за гору, а там вовк.
— Ти від кого це так утікаєш? — питає вовк. А ведмідь пояснює:
— Звір у лісі об'явився: замалим не з'їв мене, ледве я втік оце від нього.
— Та який же він із себе, той звір? — дивується вовк.
— Хвіст у нього довгий, а на шиї грива росте,— розповідає ведмідь.
— Ну й дурень же ти,— сміється вовк. — Та це ж звичайнісінький кінь, а коней я сам їм. Веди мене до нього.
Пройшли вони трохи, ведмідь і каже:
— Онде він ходить!
— Де? Не бачу я,— каже вовк.
Схопив ведмідь вовка, підняв над собою і питає:
— А тепер бачиш?
— І тепер не бачу,— відповідає вовк.
Стиснув ведмідь вовка міцніше, підняв ще вище й знову питає:
— А тепер бачиш?
Вовк не те, що відповісти, дихнути не може. А ведмідь іще міцніше його тисне, ще вище піднімає і все допитується:
— Ну, а тепер бачиш?
Не відповідає йому вовк — од ведмежих обіймів він уже й богу душу віддав. Розгнівався ведмідь:
— Ну й телепень! Хвалився, що сам коней їсть, а побачив одного й зі страху слова сказати не може.
Кинув ведмідь вовка на землю і втік. А кінь після цього вже без остраху ходив по лісу.



ЯК ВОВК СОБІ КОЖУХА ДОБУВАВ
Ішов якось вовк лісом, дивиться: дятел кору довбає. Похитав вовк головою і каже:
— Ех ти, дятле, кору довбаєш, а меду не куштував. А дятел відповідає:
— Ех ти, вовче, сивий сіромахо, овець та баранців ріжеш, а доброго кожуха ще й досі не маєш.
Заплакав вовк від образи й пішов собі. Аж ось назустріч лисиця біжить.
— Ти чого це, кумоньку, плачеш? — запитує лисиця.
— Та як же мені не плакати? Дятел каже, що я баранців та овець ріжу, а кожуха доброго ще й досі не маю.
— Онде на луках,— каже лисиця, — жеребець прив'язаний. Витягни з землі кілок, мотузок обмотай круг себе і тягни жеребця в ліс. Ось тобі й кожух буде.
Послухався вовк лисиччиної поради. Пішов на луки, витяг кілок, намотав круг себе мотузок. Злякався кінь, став дибки, а тоді як помчав напрямки по купинах та корчах і вовка за собою потяг. А лисиця слідом біжить і кричить:
— Вовче, кумоньку, хоч за ворота хватайся! Вовче, кумоньку, хоч за ворота хватайся!
Прибіг кінь на подвір'я, збіглись тут жінки та чоловіки — і на вовка. І пошив собі хазяїн кожуха з вовчої шкури.



БІДНИЙ БРАТ І БАГАТИЙ БРАТ
Жили по сусідству два брати. Один був багатий, а другий бідний. Якось багатий брат улаштував у себе вдома бенкет і скликав усіх рідних та знайомих. Одного тільки бідного брата не запросив. Але бідний брат сам прийшов,
хоч його й не кликали: прийшов хліба попросити. Дали йому багаті родичі скоринок та недоїдків зі столу.
Заплакав бідний брат і повернувся додому, до своєї сім'ї. Через деякий час довелося бідному братові продати свою єдину овечку. Вертався він пізно ввечері додому лісом і заспівав з журби. Співає і чує: хтось йому підтягує.
— Хто це тут співає? — запитує. І чує у відповідь:
— Це я — лихо твоє, те, що на спині в тебе сидить. Став бідний брат лихо прохати, щоб воно допомогло
йому, а лихо відповідає:
— Що ж, ходімо, грошей добудемо.
— Куди? — питає бідний брат.
— Йди за мною, я тебе доведу.
Йшли вони, йшли й прийшли до великого каменя. Лихо й каже:
— Ось підніми оцей камінь, під ним гроші лежать. Силкувався бідний брат, силкувався, нарешті підняв.
— Стрибай у яму,— наказує лихо, — і викидай гроші нагору!
Відмовився бідний брат стрибати.
— Стрибай краще вже ти! — каже.
Стрибнуло лихо і ну скрині з грішми нагору виставляти. Побачив бідний брат, що грошей доволі, привалив своє лихо каменем, а сам побіг мерщій по дружину, щоб удвох з нею забрати гроші й перенести додому.
Бідний брат розбагатів. Купив собі садибу, влаштував бенкет і скликав усіх своїх знайомих. Брата теж запросив. Зібралися гості й цілий тиждень бенкетували. Потім усі гості роз'їхалися, залишився тільки багатий брат. Розповів йому бідний брат, як він розбагатів, і показав три скрині, набиті золотими грішми.
Позаздрив багатий брат. Пішов і він на те місце в лісі — просити лихо, щоб воно і йому допомогло. Підійшов багатий брат до каменя, ще й пальцем не встиг до нього доторкнутися, як той відсунувся вбік. Вискочило лихо багатому братові на спину й каже:
— А тепер я вже цілий вік на твоїй спині сидітиму.
З того часу все господарство у багатого брата стало занепадати. Спершу продав худобу, згодом хату, довелося йому врешті йти до бідного брата хліба прохати. Але бідняк відплатив йому за зло добром — дав хліба вдосталь.



ЛАЙМА* І ДВІ МАТЕРІ
Одна мати гребла сіно на луках. Своє немовля жінка загорнула в хустину й поклала на пагорку серед болота під молоденькою вільхою. Поцілувала дитинча й мерщій заходилася коло сіна. Працювала не розгинаючись, поспішала швидше закінчити роботу.
Коли пішов дощ, сіно було вже складене в копиці. І лише тоді згадала мати про своє немовлятко. Страх пойняв матір — а чи не трапилося чого з дитиною? Вона щодуху кинулася туди, де на невеличкому пагорку росла вільха, під якою залишила дитину. Підбігає мати до дитини, дивиться: її немовля в підвішеній на вільховій гілці хустині, посміхається. А поряд стоїть жінка у світлому вбранні й похитує деревце, щоб дитина не плакала. То була сама Лайма. Подякувала їй мати, а Лайма подарувала дитині на щастя невеличку скринечку з коштовними прикрасами й зникла. З того часу ні дитина, ні мати не знали горя.
На тому ж хуторі жила ще одна мати. Дізнавшись про зустріч сусідки з Лаймою, вона навмисне залишила своє дитя серед болота. Проте нічого з того не вийшло. Лайма не наділяє щастям того, хто залишає дітей навмисно.



КОРЧУВАЛЬНИК І ЛАЙМА
Жили колись пан і економ. Задумав якось пан пеньки у лісі корчувати й наказав економові підшукати для цієї роботи корчувальників. А поблизу панської економії стояла садиба одного бідного селянина, який мав лише невеличку халупу та клаптик землі. Посіяв той селянин по весні жито на своєму клаптику, але не вродило воно, і вирішив він найнятися до пана пеньки корчувати. А треба сказати, що це дуже важка робота — пеньки корчувати. Довго він морочився якось біля одного пенька й застогнав од напруги:
— Ох і важко!
І в ту ж мить підійшла до нього незнайома жінка й промовила:
— Віднині в тебе все піде на лад — я допоможу тобі!
___________
* Лайма в латиській міфології богиня щастя, захисниця сиріт і жінок, зумовлювала людську долю.
________

І справді, тепер селянин кожний пеньок висмикував із землі, наче гнилий гриб.
Економ — він саме йшов лісом — бачив, як селянин розмовляв із жінкою, і запитав згодом корчувальника:
— Що то за жінка розмовляла з тобою?
— О, то була така жінка, котра слово чарівне знає. Тільки промовила його, як одразу працювати стало набагато легше. Пеньки ніби гриби із землі вириваються.
Почув усе це економ — і чимшвидше до пана в маєток. Розповів йому про все, що бачив та чув, стільки, що й у голові не вмістити.
Пан спочатку не повірив, але економ навіть перехрестився:
— їй-право, не проста це жінка, вона словом заповітним володіє. Побачили б ви, як після розмови з нею селянин став пеньки корчувати. Тягне їх один за одним із землі, наче маслюки збирає. Хоч би що там було, а треба нам ту жінку в маєток залучити. Погано тільки, що вона корчувальника не залишить. Та щоб його спекатись, я таке придумав: пошлімо корчувальника на небо, нехай місяцеві звістку віднесе,— і повернеться через три дні. А якщо вже він туди потрапить, то назад більше не прийде.
Сподобалася така розмова панові. Звелів він корчувальникові негайно збиратись у дорогу, віднести місяцю звістку. Гірко заплакав корчувальник. І знову в ту ж мить перед ним з'явилася Лайма.
— Чого це ти плачеш? Розповів їй про все корчувальник.
— Не журися! — сказала жінка.— Ось я закину цей клубок на місяць, а клубок і розмотається. Ти йди по ниточці — дійдеш прямо до місяця і назад повернешся.
Послухався корчувальник Лайми, вирушив у дорогу, а через три дні назад повернувсь. Дивується пан, економ власним очам не вірить.
А на другий день в економа вже інше на думці.
— Пошлімо його тепер до сонця. Туди дуже далека дорога.
Гаразд, послали корчувальника до сонця. А Лайма другий клубок закинула, і корчувальник через три дні повернувся назад, наче й не ходив нікуди.
Дивується економ, дивується пан, руками розводять. А назавтра економ знову за своє:
— Накажімо йому піти ще в пекло, звідти він уже напевно не повернеться.
Посилають. А Лайма новий клубок дістає. Кинула вона його, покотивсь той клубок, і котився він, котився, аж поки до самісінького дна пекла не дістався. Пішов корчувальник по ниточці й через деякий час зупинився перед ворітьми. Перед тим як зайти, оглянувся назад і бачить: за ним економ поспішає. Цього разу він пішов слідом за корчувальником, щоб переконатися, чи справді той до пекла дійде. Але ниточки економ не помітив, її міг бачити лише корчувальник.
Корчувальник вдав, що не бачить економа, відчинив ворота й сміливо попрямував у самісіньке пекло. І що ви думаєте? Першим, кого зустрів корчувальник, був його колишній пан, теперішнього пана батько, який давно помер. Чорт наказав йому перекочувати важкі діжки. Та корчувальник навіть не поздоровався зі своїм старим паном, яке йому діло до нього — хай собі возиться з діжками, — а сам
попрямував далі. Виконавши все, що йому було велено (на це пішло небагато часу), корчувальник пішов до виходу із пекла. Чорт провів його. Прочинивши ворота, корчувальник ненароком озирнувся назад. Старий пан усе ще перекочував діжки. Чути було, як він важко дихає од напруги. Тут і економ побачив пана та й задумався: чи не допомогти своєму колишньому благодійникові. Поміркував трохи, засукав рукави й схопився за діжку. Хоч як напружувався, а діжка ні з місця. Побачив чорт, узяв батога та як закричить:
— Два такі здоровенні дядьки не можуть підняти маленької діжечки! — Та як замахнеться батогом, як оперіщить ним — спершу економа, а тоді й старого пана.
Не став більше корчувальник дивитись, пішов додому.
Через два чи три дні повернувся додому й економ. Ледь-ледь живий приплентався. Показав панові свої боки, де ще синіли пасмуги від батога, розповів про всі страхіття, яких набачився в пеклі, про пайового батька та про те, як його там працювати примушують.
Дізнавшись про все це, пан дуже розгнівався.
— Начувайся ж, корчувальнику, — процідив він крізь зуби. — Ось накажу вирити довгу темну нору на два виходи, а посередині повен казан з окропом поставлю. Зажену тебе в нору, й зваришся живцем.
А Лайма заздалегідь попередила корчувальника й розповіла йому, що та як робити.
— Йди сміливо крізь нору,—- сказала вона на закінчення,— нічого тобі лихого не буде.
Настав день, коли корчувальникові передали панський наказ пройти крізь нору. Поліз він. Через деякий час у норі почулося хлюпання води. Пан з економом зловтішно посміхнулися. Та що це? Перегодом із нори вилазить корчувальник — живий, здоровий та ще й одяг на ньому весь золотом сяє. Побачили це пан та економ і мерщій у нору, в казан пірнути, щоб і собі золота набрати. Пірнути вони пірнули, тільки от назад уже з казана не випірнули.



ТРИ ДИВО-МАЙСТРИ
Жив колись давно-давно один чоловік. Було в нього три сини, і всіх їх він дуже любив. А був той чоловік уже геть старий, небагато йому лишалося жити. І, знаючи це, він якось сказав своїм синам:
— Любі мої діти! Усі ви мені дорогі, а я все не можу вирішити, котрому з вас своє майно віддати в спадщину, бо жити мені лишилося зовсім мало. Отож, щоб ніхто з вас не був скривджений, зробімо так: ідіть-но ви вчитися ремесла. Кожен хай вибере ремесло, яке йому найбільше до вподоби. А через три роки повернетесь додому й покажете, хто чого навчився. Чиє ремесло виявиться кращим, тому я й залишу в спадщину все, що маю.
Погодилися сини з батьком, не перечили йому. Зібралися вони, попрощалися з батьком та й рушили в далеку путь.
До перехрестя доріг брати йшли разом, а тоді розійшлися, домовившись, що через три роки повертатимуться додому і на цьому місці неодмінно зустрінуться.
Три роки прожили брати на чужині, і кожен вивчав те ремесло, яке здавалося найкращим. А одного дня брати зійшлися на домовленому місці. Повернулися разом у батьківську хату, розповів кожен старому батькові про те, як
жив усі ці роки та якого ремесла навчився. Старший син навчався у кузні і став вправним ковалем, середній вивчився на перукаря, і лише найменший не міг сказати, як називається його ремесло. Батько спочатку подумав, що він і не вчився ніде. Тоді домовилися, що на другий день кожен з них покаже батькові те, що вміє, чого навчився. А батько хай вирішує, чиє ремесло найкраще.
Вранці вийшли всі четверо на подвір'я й сіли під хатою. Сини свої інструменти прихопили: старший все, що ковалеві потрібно, середній — що для перукарства, а в найменшого в руках батько побачив лише гарну паличку. День випав погожий — кращого не треба. Сидять вони, про те про се гомонять. Мимо проїжджав багатий пан; карета — очей не відведеш, така гарна, четверо коней в неї запряжені. Старший син і каже:
— Зараз я покажу вам, тату, чого навчився. Ви самі зможете побачити й оцінити мою вправність!
Узяв свої інструменти, підбіг до четверні, схопив одного коня за ногу, на ходу відірвав стару підкову й прикував нову, а коні мчали собі галопом. Побачив це батько й каже:
— Добре ти, сину, вибрав собі ремесло, потрібне воно людям. Видно, спадщина тобі дістанеться.
Раптом бачить: полем заєць скаче. Тут середній син і каже:
— Ну, тату, тепер моя черга показувати своє вміння.
Схопив свої інструменти й погнався за зайцем. Наздогнав зайця, намилив йому морду й поголив так, що ні разу не порізав. А заєць мчав щодуху далі.
— Твоє ремесло, сину, — сказав батько, — мабуть, ще краще, ніж у старшого брата. Видно, тобі доведеться спадщину залишити.
Тут підійшов до батька найменший син і прохає:
— Дозволь, тату, й мені показати, чого я навчився за ці три роки.
— Що ж, показуй! — промовив батько, хоч і невтямки йому було, що зможе син показати, чим здивувати. Адже нічого, крім палички, він при собі не мав.
Взяв найменший син свою паличку, вийшов на середину двору й став нею над головою крутити. І що ви думаєте? Тільки крутнув паличкою, як у ту ж мить пішов дощ, і далі, чим швидше крутив, тим сильніший ішов дощ. А перестав син крутити, сховав паличку — дощ ущух. Усе довкола
промокло, а в найменшого сина — навіть одяг сухий. Побачив це батько, обійняв найменшого сина й сказав:
— Кращого за твоє ремесло не може бути! Залишаю тобі спадщину!
Незабаром батько помер, а брати так і залишилися жити в батьковій хаті, і жили вони в мирі та злагоді.
Одного літа стояла страшна спека, почалася засуха, все погоріло на пні. Люди бідкалися: як жити без хліба. А брати не сумували, дощів у них завжди вистачало. Як тільки земля почне висихати — обійде найменший брат ниви, покрутить чарівною паличкою над головою і, будь ласка: пий, земле, водицю скільки хочеш. Восени, коли в усіх селян у засіках було пусто, в братів нікуди було зерно зсипати. Всі дивувалися: звідки в братів такий урожай, таж довкола все вигоріло!
Дійшли чутки про найменшого брата до короля. Приїхав до нього король зерна купувати. А той брат усім продавав, кому тільки треба було: дуже багатий врожай вони зібрали.
— Як це ти зміг такий урожай зібрати,— дивується король,— адже дощів зовсім не було.
Отут найменший брат і розповів королю про все: як вони вирушили ремесла вивчати, які ремесла вивчили його брати старші і якого він сам навчився...



ЗОЛОТА СОКИРА
Жили колись на світі два брати: старший — багатий, а менший — бідний. Багатий брат не знав, як згаяти час: йому нічого не треба було робити, жив у достатку та розкоші. А бідний брат цілий день спину не розгинав: рубав у лісі дрова, щоб заробити на хліб собі та своїй сім'ї. Єдиним багатством у бідного брата була сокира.
Якось рубав він верби на березі річки, й несподівано сокира вислизнула з його рук і впала у воду. Бідолаха не знав, що робити, не міг він повернутися додому без хліба й слухати плач голодних дітей. Сів бідний брат на березі й сам заплакав з горя. Довго він плакав, аж раптом чує, що хтось його заспокоює.
— Не плач, я допоможу тобі. Скажи лишень, що трапилося?
Розповів бідний брат про своє нещастя й знову заплакав.
А втішав його, як виявилося, маленький сивий дідусь з довгою білою бородою, з палицею в руці. Дідусь пообіцяв дістати сокиру з дна річки, і бідний брат заспокоївся.
Підійшов дідусь до самої води, закотив рукава, занурив у воду руку й витяг срібну сокиру.
— Твоя сокира? —- питає.
— Ні,— відповідає бідняк,— не моя. Витяг він золоту сокиру й знову питає:
— Твоя сокира?
— Ні, й це не моя,— відповідає бідняк.
За третім разом дідусь витяг його сокиру. Взяв бідний брат свою сокиру, подякував дідусеві й тільки-но хотів знову братися до роботи, як той і каже:
— Послухай мене, чоловіче добрий, якщо ти на хліб заробляєш тільки простою сокирою, то ці дві принесуть тобі багато грошей.
І віддав біднякові і срібну, й золоту сокири.
Повернувся бідняк додому — його домашні сидять за столом, а на столі чого тільки немає! Дружина й розповідає:
— Приходив якийсь дідусь, маленький такий, і дав нам багато грошей, і всі золоті.
З того часу менший брат не знав горя, через рік став таким же багатим, як і старший брат, збудував собі новий гарний будинок.
Коли будинок закінчили і менший брат перейшов туди жити, до нього в гості завітав багатий брат. Дивиться він і дивується:
— Коли і як ти зміг розбагатіти?
Розповів старшому братові менший про все, що трапилося з ним на березі річки. Багатий брат, навіть не дослухавши до кінця, чимдуж побіг додому, а з дому відразу ж — на річку.
Прийшов він на берег, цюкнув сокирою раз чи два та й пожбурив її у воду. Тоді сів на березі й заплакав, та так гірко, що аж ліс застогнав. І ось підходить до нього сивий дідусь і питає:
— Що трапилося?
Розповів йому багатий брат про те, як він свою сокиру ненароком у воду впустив. Дістав дідусь з води срібну сокиру, а багатий брат як закричить:
— Давай сюди, діду, це моя сокира!
Нічого не сказав дідусь у відповідь, промовчав, а сокиру віддав.
Те ж саме було, коли старий дістав золоту, а тоді й залізну сокири. Багатий брат навіть спасибі не сказав, схопив сокири і підтюпцем подався додому, несила була чекати: кортіло взнати, скільки ж грошей дідусь йому приніс.
Ішов багатий брат, ішов, а лісу — ні кінця, ні краю не видно. Скоро й зовсім стемніло, і багатий брат зрозумів, що заблукав. Вирішив він перечекати до ранку.
«Все одно, — подумав він,— у темряві дороги не відшукаєш»,— і влаштувався на ніч. А вночі приснився багатому братові сон, наче підійшов до нього знайомий дідусь і каже: «Ти багато хотів, та мало одержав. Учися ж тепер, як у злиднях жити». Сказав і зник.
Ранком прокинувся багатий брат і ніяк не збагне, де ж він. Ходив-ходив він знову цілий день між деревами, а вийти з лісу так і не зміг.
Коли смеркло, ліг він голодний на купину й заснув. Не один день проблукав багатий брат, поки знайшов його менший брат.
— Скажи, скільки золота приніс мені додому дідусь? — передусім запитав він брата.
— Чимало,— відповів менший брат і вивів старшого з лісу. Лише коли вийшли вони з лісу, зрозумів багатий брат, що весь час блукав поблизу своєї садиби. Зійшли вони на пагорок, поглянув багатий брат у бік своєї садиби, а на тому місці, де стояв його дім,— саме згарище. Всю його сім'ю менший брат забрав до себе жити, і старшому братові дуже було соромно, що поки він був багатий, то жодного разу не допоміг своєму братові, котрий тепер його годує.



СПРІДІТІС*
Знайшовся у діда з бабою син. Та такий маленький, усього три вершки на зріст. Назвали вони його Спрідітіс. Минав час, хлопчик ріс, але лишався таким самим маленьким, як і був. Зате хоробрий був Спрідітіс — пошукати
______________
* Спрідітіс — герой латиських народних казок на зразок українського хлопчика-мізинчика.
______________
такого. Нікого й нічого він не боявся, все йому було ніпочому.
Надумався якось Спрідітіс на світ подивитися, давай діда та бабу прохати, щоб відпустили його з дому на білий світ подивитися. Спочатку дід з бабою і слухати не хотіли: куди, мовляв, такий малий підеш? Та хлопчик виблагав — одпустили.
І вирушив Спрідітіс у путь. Ішов він, ішов і прийшов у густий ліс. Стомився за день у дорозі хлопець, і захотілося йому спати. Ліг Спрідітіс на землю й одразу заснув міцним сном.
А саме в той час у лісі було полювання. Король тієї країни переслідував зайця і замалим не роздавив Спрідітіса. Розгнівався король і ну гримати на хлопця:
— Ти чого це на дорозі розлігся! Мало тобі місця в лісі? Геть звідси, поки тебе собаки не розірвали!
А Спрідітіс і вухом не веде — спить собі далі та сопе потихеньку. Скликав король єгерів і наказав їм усім разом вистрілити. Але Спрідітіс тільки мізинцем поворухнув і спить собі далі. Звелів король вистрілити ще раз. Спрідітіс поворушив рукою, а вставати й не думав. Наказав тоді король вистрілити втретє.
Підскочив тут Спрідітіс та як закричить на короля:
— Як ти осмілився мене будити? Ось як стукну, то всі ви й перекотитесь!
Такого хороброго малюка король ще ніколи не зустрічав. Довго сміявся король, а тоді й запитує:
— А ти й сарані кулаком грозився б?
— Чого про сарану дарма язиком плескати,— відповідає Спрідітіс, — поговорімо краще про ведмедів. А як не віриш, давай-но сюди ведмедя!
— Ну, якщо ти ведмедя спіймаєш,— каже король, —я віддам за тебе свою дочку заміж, а не спіймаєш — відшмагаю.
Погодився Спрідітіс.
На другий день показав король Спрідітісу ведмедя, що спав у своїй барлозі. Набрав Спрідітіс повні кишені камінців і пішов ведмедя ловити. А ведмежа барлога була недалеко від невеликої повітки. Шпурнув Спрідітіс камінець у ведмедя — той прокинувся. Шпурнув Спрідітіс ще один камінець — ведмідь заревів. А після третього камінця ведмідь вискочив з барлоги й посунув на Спрідітіса. Хлопець тікати, вскочив у повітку й упав біля самісінького порога.
Погнався ведмідь за хлопцем, улетів у двері й перескочив через малого, навіть не помітивши його. А Спрідітіс схопився, мерщій з повітки й защепнув двері на колодку. Так і спіймав ведмедя.
Покликав Спрідітіс короля, той аж рота роззявив, так здивувався.
— Як же тобі вдалося ведмедя спіймати? — питає король. А Спрідітіс вихваляється:
— Ото дивина — ведмедя спіймати! Схопив за вуха й затяг у повітку. Ти краще, як не боїшся, спробуй випустити його з повітки!
Нічого не сказав на те король, йому треба виконувати свою обіцянку — віддавати дочку заміж за Спрідітіса, але не хочеться цього робити, ой не хочеться! І король наказує:
— Піди-но ти ще в ліс і вбий дванадцять розбійників, які там живуть. Отоді й віддам за тебе свою дочку.
Погодився Спрідітіс. Набрав, як і на ведмедя йдучи, камінців у кишені і попрямував до лісу. Прийшов у ліс і виліз на високе дерево. А вночі під цим деревом збиралися розбійники. Прийшли вони і цієї ночі, розпалили вогнище й стали вечерю варити. Коли полум'я розгорілось, отаман
загадав одному розбійникові, щоб у нього в голові пошукав. Шукає розбійник, а Спрідітіс зверху прицілився та й кинув камінець — прямо отаманові в голову влучив. Нагримав отаман на розбійника, а Спрідітіс через деякий час знову камінець кинув. Розсердився отаман та як закричить:
— Ще раз удариш — бережися!
Кинув Спрідітіс третій камінець на голову отамана. Не витримав отаман, схопив ломаку й ну періщити того розбійника, що в нього в голові шукав. Закричав і розбійник, скликаючи товаришів на допомогу. Збіглися розбійники, і пішла тут бійка не на життя, а на смерть. А наприкінці всі так перетомилися, що попадали на землю й поснули мов убиті. Зліз Спрідітіс з дерева, взяв у одного розбійника шаблю й порубав усіх, а тоді пішов у королівський палац і доповів про все королю. Король знову дивується: як це Спрідітіс усіх розбійників переміг.
А Спрідітіс вихваляється:
— Дав одному — він і впав, дав другому — і той на землю. Так усіх і переміг.
Та король усе одно не хоче віддавати за Спрідітіса свою дочку.
— Вижени всіх ворогів з мого королівства,— каже він,— тоді я й віддам за тебе дочку.
Погодився Спрідітіс і на цей раз, попрохав лише дати йому білого коня й білий одяг. Дав король Спрідітісові білого коня й білий одяг. Вивели Спрідітіса на гору й показали вороже військо. Скочив Спрідітіс на коня, розмахнувся шаблею, поскакав на ворога, а сам кричить:
— Жаба! Жаба! Жаба!
Дивляться ворожі вояки: скаче щось мале, все біле. Злякалися вони й давай тікати. Так прогнав Спрідітіс вороже військо, і довелося королю, зрештою, віддати за нього заміж свою дочку.



ПРИНЦЕСА ЗІ СКЛЯНОЇ ГОРИ
Колись дуже давно жив на світі один дід і було в нього три сини — два старші розумні, а найменшого люди називали дурнем. Якось дід занедужав: старий уже був, немічний. Відчуваючи, що скоро, мабуть, помирати йому, дід скликав усіх трьох синів та й каже їм:
— Коли я помру і мене поховають, ви перші три ночі повинні по черзі приходити сторожити мою могилу. Хочу для вас, сини мої, напослідок добре діло зробити.
Сини пообіцяли батькові виконати його останню волю. Після цієї розмови старий прохворів ще кілька днів і помер. Поховали його сини, як належить, справили поминки. І ось настала перша ніч після похорон.
— Хто піде сьогодні батькову могилу сторожити? — запитує дурень своїх старших братів.
— Ти дурень, тобі і йти, — відповів найстарший брат,— а я краще спати ляжу.
Бачить дурень, що найстарший справді не збирається йти батькову могилу сторожити, тож пішов сам на кладовище, сів біля могили й чекає, що далі буде.
Чекав він, чекав, і раптом десь опівночі батько встав із могили й запитує:
— Чого це ти, найменший, сьогодні прийшов мою могилу сторожити? Я ж наказав, що першої ночі повинен прийти найстарший син, другої ночі — середній і лише третьої ночі випадає твоя черга сторожити.
— Я казав найстаршому братові,— відповідає дурень,—
щоб він ішов твою могилу сторожити, але брат не схотів, ото я й прийшов.
— Добре, синку, що ти не забув своєї обіцянки й прийшов до мене. За це візьми оцей срібний свисток. Це не простий свисток, синку. Як тільки свиснеш ти у нього, у ту ж мить з'явиться срібний кінь із срібним вбранням. А свиснеш із другого кінця —кінь і вбрання зникнуть. А зараз іди, синку, додому,— сказав батько і щез, наче його й не було.
Повертаючись додому, свиснув дурень у срібний свисток. І справді — тої ж миті з'явився перед ним срібний кінь із срібним вбранням. А подув у другий кінець свистка — все зникло.
Прийшов найменший брат додому й ліг спати, а вранці про'батьків подарунок братам і словом не обмовився; брати його теж ні про що не розпитували.
Знову настав вечір.
— Твоя черга йти батькову могилу сторожити, — нагадав дурень середньому братові. Проте й той став умовляти дурня піти за нього.
Нічого не вдієш, довелося йти. Прийшов дурень і вдруге сторожити батькову могилу.
Чекав він, чекав, і знову десь опівночі батько встав з могили й запитує:
— Ти чого це вдруге прийшов мою могилу сторожити? А де ж середній брат?
— Я казав йому, тату,— відповідає дурень, — щоб він ішов твою могилу сторожити, та де там — мене послав.
— Що ж, синку, спасибі, що не забуваєш мене, і за це прийми від мене за свою вірність оцей золотий свисток. Як свиснеш у нього, зараз же з'явиться золотий кінь із золотим вбранням. А подмеш у свисток з другого кінця, вони зникнуть. А зараз іди, синку, додому, доволі ти мою могилу сторожив,— сказав батько й щез.
Дорогою додому свиснув дурень у золотий свисток, і справді в ту ж мить з'явився золотий кінь із золотим вбранням. А подув у свисток з другого кінця —золотий кінь зник.
Удосвіта повернувся найменший син додому і ліг спати. Як і першого разу, братам про батьків подарунок він нічого не сказав.
А як смеркло, зібрався найменший син знову на кладовище: була його черга йти батькову могилу сторожити.
Правда, спершу хотів було котрогось із старших братів замість себе послати, але вони й слухати не хотіли: мовляв, твоя черга, ти і йди! Прийшов утретє найменший син на батькову могилу, сів і чекає. Опівночі встав батько з могили й каже:
— Видно, старші мої сини забули свою обіцянку, що знову ти прийшов на мою могилу!
— Мені брати сказали,— відповідає дурень, — що сьогодні моя черга сторожити твою могилу, то я й прийшов.
— Гаразд, синку, спасибі тобі, що ти один не забуваєш,
А на знак моєї любові до тебе візьми оцей алмазний свисток. Як свиснеш у нього, з'явиться одразу алмазний кінь і принесе тобі алмазне вбрання. А подмеш у свисток з другого кінця, все зникне. Більше, синку, не треба приходити мою могилу сторожити, живи вдома і знай — щастя не обійде тебе своєю ласкою.
Попрощався найменший син з батьком і пішов додому. А своїм братам про батьків подарунок знову нічого не сказав.
Минав час. Якось прокотилася чутка: король тієї країни, де вони жили, одвіз свою єдину доньку на скляну гору й сказав:
— Я віддам принцесу за того заміж, хто зможе верхи на коні вискочити на скляну гору й зняти з її руки перстень. На додачу сміливець одержить ще й усе моє королівство у посаг за донькою.
З'їхалося до королівського палацу сила-силенна принців та королів, і всі пробують на скляну гору вискочити, але коні в усіх наниз зісковзують.
Якось і старші брати вирішили спробувати й собі на скляну гору вискочити. Може, кому й поталанить? А дурень і собі просить братів, щоб і йому дали коня — хай і
він випробує своє щастя. А що як йому пощастить на скляну гору вискочити і перстень у принцеси з пальця зняти? Посміялися розумні брати з дурня:
— Коли вже ми, розумні, не знаємо, чи на ту скляну гору піднімемося, то тобі, дурневі, й поготів туди не вилізти.
Так і не дали брати дурневі коня, а самі стали своїх коней готувати в дорогу. Дурень не перечив, залишився вдома й порався по господарству.
А надвечір, коли старші брати вирушили в дорогу, найменший свиснув у свій срібний свисток, і в ту ж мить з'явився перед- ним срібний кінь із срібним вбранням. Не
гаючись, дурень переодягся, скочив на коня й помчав прямісінько до скляної гори. Дивляться люди на незвичайного вершника й тільки очима кліпають, бо такого дива ще ніхто не бачив. Та найменший брат на людей і уваги не звертає, скаче прямо на скляну гору. Але не подолав він і половини гори, як притупилися в коня підкови і кінь із вершником зісковзнув униз. Бачить дурень — не вибратись йому на скляну гору, повернув коня й помчав назад. Дорогою додому наздогнав своїх братів, огрів їх батогом по спинах і помчав далі. Вдома дурень скинув срібне вбрання, подув у другий кінець свистка,— кінь разом з вбранням зникли,— сам на піч і чекає, коли брати повернуться.
А як брати під'їхали, зліз дурень з печі й запитує:
— То що ви там робили біля скляної гори? Може, й вискочити не змогли на неї? І хто це такий у срібному вбранні, минаючи, уперіщив вас батогом?
— Хіба ти все це бачив? — запитують брати.
— А я видерся на найвищу ялину й усе бачив,— відповідає дурень.
Нічого не відповіли на те брати, нагодували коней, а тоді взяли пилку й спиляли високу ялину під корінь.
На другий день, ледве розвиднілося, старші брати знову осідлали коней і поїхали знову шукати щастя. Як тільки вони виїхали з двору, найменший зліз із печі, вийшов з хати і свиснув у золотий свисток. Тої ж миті з'явився перед ним золотий кінь із золотим вбранням. Переодягся дурень у все золоте, скочив на золотого коня й помчав до скляної гори.
Люди ще здалека зачаровано дивилися на незвичайного вершника.
— Якщо вже й цей,— гомоніли між собою,— не вискочить на скляну гору, то нікому тієї принцеси не бачити.
А дурень, як мчав, так не зупиняючись і поскакав далі. Більше як половину гори подолав, і знову притупилися підкови в коня, і він зісковзнув униз. Зрозумів дурень, що й на цей раз не вибратися йому на гору, повернув коня й поскакав геть. А коли дорогою додому обганяв братів, добряче огрів обох батогом по спинах і помчав далі. Вдома переодягся, склав золоте вбрання коневі на спину і свиснув у другий кінець свистка — золотий кінь разом із золотим вбранням зникли.
Повернулися старші брати додому, а найменший сміється:
— Щось не таланить вам, браття: знову перепало вам по спинах, уже від вершника в золотому вбранні. Мені з покрівлі все видно було!
Розгнівалися брати й підпалили хату. Оком не змигнули, як хата геть-чисто згоріла.
Переночували брати в стіжку сіна, а вранці, коли почало світати, востаннє поїхали спробувати щастя — може, хоч за третім разом поталанить їм вискочити на скляну гору. Як тільки розумні брати виїхали за ворота, дурень взяв свій алмазний свисток, став посеред двору й свиснув. І в ту ж мить перед ним з'явився алмазний кінь з алмазним вбранням. Переодягся дурень, скочив на коня й помчав до скляної гори, тільки курява знялася. Він був ще далеко від гори, а в його напрямку ніхто й дивитись не міг: так сліпив очі блиск алмазного вбрання та коня. Примчав дурень до скляної гори і поскакав далі на гору — тільки дрібні скалки навсібіч бризками розлітаються. Гострі були алмазні підкови, і ось уже дурень на вершині скляної гори. Зняв з руки принцеси перстень, і вона призначила день, коли справлять своє весілля. Повернув дурень коня, взяв принцесу на руки й відвіз у палац до самого короля. А тоді помчав додому. Минаючи братів, оперіщив їх по спині алмазним батогом і полетів далі, наче той вихор.
Повернулися брати додому, а дурень зустрічає їх біля воріт і знову насміхається:
— Бачив я з повітки, як алмазний вершник полоскотав вас обох алмазним батіжком.
Брати од злості й повітку спалили.
А в королівському палаці готувалися до весілля. На третій день найменший брат прокинувся удосвіта, вмився, взяв алмазний свисток і свиснув посеред двору. Миттю постав перед ним алмазний кінь. Переодягся дурень в алмазне вбрання, скочив у сідло й помчав у королівський палац до принцеси.
Тільки-но дізналися розумні брати, що їхній дурень на принцесі одружився, одразу ж побігли прохати в нього пробачення за всі кривди й образи, які вони йому заподіяли. Пробачив їм найменший брат і подарував одному братові срібний, а другому золотий свисток, собі ж залишив алмазний. Поїхали старші брати в світ своє щастя шукати, а найменший залишився королівством правити. І довго-довго жив він з принцесою в щасті та злагоді.



ПТАХ БУЛБУЛІС
Був собі колись давно-давно король, і мав він трьох синів. От дізналися сини, що в іншого короля, котрий жив у своєму королівстві за тридев'ять земель од них, є птах, який може робити все, що йому накажуть. Живе той птах у королівському саду, в золотій клітці; клітка висить на старій липі з трьома розлогими гілками. Коли заходить сонце й наступають сутінки, птах залітає в золоту клітку й до ранку відпочиває. Але це ще не все. Дізналися сини, що на кігті лівої ноги птах носить невеличке колечко. І хто зніме те колечко з ноги, той і стане власником птаха. Багато хто намагався те колечко зняти, але всі намагання закінчувалися невдачею.
Надумалися королівські сини й собі спробувати оволодіти тим колечком. Першим став збиратися в далеку дорогу найстарший брат. Нарешті осідлав він коня, осідлали своїх коней і молодші брати, щоб провести брата в далеку дорогу. Коли під'їхали до мосту, старший брат зіскочив з коня, мечем зробив на колодці три зарубки й наказав молодшим братам щоденно приїздити сюди на ті зарубки дивитися. Якщо зарубки не мінятимуться, то значить, з ним усе гаразд; якщо вони раптом почервоніють, тоді брати повинні негайно поспішати йому на допомогу.
На дев'ятий день старший брат досяг тридев'ятого королівства і незабаром уже був у королівському палаці перед самим королем.
— Я приїхав сюди по птаха! — заявив він королю.
— О сину,— сумно відповів король, не зводячи з нього очей.— Навіщо він тобі? Що ти з ним робитимеш? Хіба ти не знаєш, що це справжній птах Булбуліс? Уже багато було бажаючих зняти з його ноги колечко, багато ще намагатимуться зробити це — тільки дарма!
Проте старший брат не відступав:
— Хоч би що там було,— відповів він,— а я піду!
Коли сонце сховалося за обрієм і сутінки огорнули все довкола, найстарший брат зайшов до саду й став шукати стару липу з трьома розлогими гілками. Пошукав у одному місці — нема, пошукав у другому — теж нема; врешті, продершись крізь густий березняк, побачив те, що шукав,-кремезну стару липу з розлогими гілками. На одній гілці висіла клітка. Липа росла посеред галявини, вкритої
високою густою травою. Довкола панувала тиша. Птах ще не повернувся додому. Найстарший брат заховався у високій траві й затаївся, очікуючи. Але через деякий час сад ожив, наче в нім ураз заспівав тисячоголосий хор птахів. У ту ж мить з'явився птах Булбуліс. Він опустився на клітку й, уважно озираючись навколо, жалібно пропищав:
— Усі вже сплять, невже поблизу немає жодної живої душі, котра сказала б: «Птаху Булбуліс, пора вже й тобі спати»?
Найстарший брат подумав: «Якщо тільки цього бракує, то невеликий клопіт»,— і промовив:
— Птаху Булбуліс, пора вже й тобі спати!
У ту ж мить птах Булбуліс розмахнувся і вдарив його крильми. Найстарший брат обернувся березою.
Коли наступного дня обидва брати прийшли до мосту подивитися, то побачили, що на зарубках виступила кров. Середній брат негайно зібрався в дорогу за тридев'ять земель визволяти брата з біди. Від короля він дізнався, що найстарший брат пішов по птаха Булбуліса й не повернувся назад. Середній обійшов весь сад, оглянув усе довкола, але ніде не побачив ні брата, ні старої липи з трьома розлогими гілками. Врешті, продершись крізь молодий березняк, він побачив на зеленій галявині липу. Але старшого брата й тут не було. Середній брат заховався у високій траві поблизу липи й затаївся, очікуючи. Навколо панувала мертва тиша. Та ось, тільки-но сіло сонце, сад ожив, наче в нім заспівав тисячоголосий пташиний хор. У ту ж мить прилетів і птах Булбуліс. Він опустився на золоту клітку, озирнувсь довкола і так жалібно пропищав:
— Усі вже сплять, невже поблизу немає жодної живої душі, котра сказала б: «Птаху Булбуліс, пора вже й тобі спати!»
Нічого не відповів середній брат, промовчав. Та через деякий час птах Булбуліс знову жалібно-жалібно пропищав:
— Усі можуть спати, один я тільки не можу. Невже тут справді немає жодної живої душі, котра пожаліла б мене й сказала заповітні слова: «Птаху Булбуліс, іди вже спати!».
Пожалів середній брат птаха, не витримало його серце, і він промовив:
— Птаху Булбуліс, іди вже спати!
У ту ж мить птах Булбуліс розправив крила й ударив ними середнього брата. І що ж? Середній брат обернувся березою.
Прийшов на світанку найменший брат до мосту й бачить, що в зарубці кров. Він одразу вирушив у дорогу й помчав за тридев'ять земель визволяти своїх братів з біди. Король розповів йому, що обидва його брати пішли в сад до птаха Булбуліса й не повернулися назад.
У саду найменший брат роздивився довкола, але ні своїх старших братів, ні старої липи з трьома розлогими гілками, на одній із яких мала бути золота клітка, ніде не побачив, Нарешті, продершись крізь густий молодий березняк, він знайшов на зеленій галявині липу. Братів ніде не було, тільки трава навколо липи пом'ята. Юнак теж заховавсь у густій траві поблизу липи й затаївся, очікуючи. Довкола панувала мертва тиша. Але тільки-но сонце сіло за обрій, весь сад ожив, наче в ньому заспівав тисячоголосий хор птахів. За якусь мить з'явився і сам птах Булбуліс. Він опустився на золоту клітку, озирнувся довкола й жалібно пропищав:
— Усі давно вже сплять. Невже поблизу немає жодної живої душі, котра сказала б: «Птаху Булбуліс, пора вже й тобі спати!»
Найменший брат нічого не відповів. Через деякий час птах Булбуліс знову жалібно-жалібно пропищав:
— Усі можуть спати, один тільки я не можу. Невже справді немає жодної живої душі, котра пожаліла б мене й сказала б заповітні слова: «Птаху Булбуліс, іди вже спати!»
Найменший брат знову нічого не відповів. Через деякий час птах Булбуліс уже заплакав:
— Усі сплять, один тільки я не можу спати. Невже й справді тут немає жодної живої душі, котра промовила б заповітні слова: «Птаху Булбуліс, іди вже спати!»
Найменший брат не мав більше сили слухати жалібний плач птаха й хотів проказати оті слова, та в ту мить птахові Булбулісу набридло скиглити, і він залетів у золоту клітку.
Тільки-но птах опинився в клітці, найменший брат збагнув, що говорити нічого й не треба було.
У клітці птах Булбуліс ще раз пильно роздивився навсібіч і, переконавшись, що йому ніщо не загрожує, сховав голову під крило й умить заснув.
Найменший брат обережно підвівся з трави, нечутно підійшов до липи і, простягнувши руку крізь дверцята золотої клітки, зняв з птаха колечко й зачинив клітку. Птах Булбуліс одразу ж прокинувся, замахав крилами, забив дзьобом, намагаючись відчинити дверцята, але нічого не досяг. Коли почало світати, він вгамувався, опустив голову й сказав:
— Ти зумів заволодіти моїм колечком, і я належу тобі.
— Спершу скажи мені, де поділися мої брати,— перебив його найменший брат.
— Обидві берези, що поряд з тобою, і є твої брати!
— А скажи мені, птаху Булбуліс, усі інші берези — теж люди?
— Так, усі інші берези — теж люди, — відповів птах Булбуліс.
— А як їх оживити?
— Піди в березняк — там десь має бути купа піску. Візьми з тієї купи по три пригорщі піску й посип його довкола кожної берези, тоді берези знову стануть людьми.
Найменший брат так і зробив: у березняку відшукав купу піску і найпершими оживив своїх старших братів, а
тоді всі втрьох стали оживляти інші дерева. Люди, оживши, також допомагали носити пісок. І ось уже в березняку не залишилося жодної берези. Велетенський натовп людей обступив найменшого брата. Від щастя люди не знали, що робити, як висловити йому свою вдячність. А найменший брат і собі хотів, щоб оживлені ним люди ще дужче раділи, були ще щасливіші. Він запитав птаха Булбуліса, чи може він так співати, як співав учора ввечері, і птах Булбуліс заспівав.
Це був надзвичайний спів!
Три дні веселилися люди, а тоді стали розходитися хто куди. Пішли додому й брати. Дорога лежала понад морем. Було дуже жарко, і брати сіли перепочити. Від усього, що йому випало зазнати, найменший брат дуже зморився і незабаром заснув. Старші брати одразу домовилися між собою забрати птаха Булбуліса, а найменшого брата-рятів-ника кинути в море. Як надумалися, так і вчинили. Та хоч птаха Булбуліса вони прибрали до рук, проте колечко залишилось у найменшого брата: поспішаючи, старші брати чи забули про нього, чи просто не помітили його.
Отож повернулися старші брати додому й хваляться батькові, як вони птаха Булбуліса дістали, як старалися при цьому, а про найменшого брата сказали, що й не знають, де він. Вони сподівалися з допомогою птаха Булбуліса багато чого досягти, але птах не виконував жодного їхнього наказу, бо колечко ж, як відомо, залишилося в найменшого брата.
Так і жили собі два старші брати і старий батько. Батько часто згадував свого найменшого сина, котрого дуже любив, і гірко плакав за ним.
Але найменший син не потонув у морі. Його врятувала й віднесла у свій чарівний палац морська царівна. Дівчині припав до серця вродливий юнак, і вона вийшла за нього заміж. Справивши гучне весілля, молодята зажили в мирі та злагоді.
Та одного вечора русалка розповіла найменшому братові, що чула від людей, як побивається за ним старий батько. Синові стало шкода старого батька, і він вирішив залишити на кілька днів бурштиновий палац морської царівни й провідати батька. Протер він колечко птаха Булбуліса, і воно обернулося золотим містком од бурштинового палацу до батькового дому.
Батько, побачивши сина живого й здорового, від щастя не знав, що й робити. А птах Булбуліс заспівав, а тоді розповів королю про старших синів та їхній негідний вчинок. Упали обидва навколішки перед старим батьком та найменшим братом, благаючи, щоб простили їх. Добре серце мав найменший брат і змилувався над старшими, ще й батька вмовив простити синів.
Три дні гостював найменший брат у батьковому палаці, а на четвертий день, як тільки зійшло сонце, взяв золоту клітку з птахом Булбулісом і повернувсь додому в бурштиновий палац. Коли відчинилися ворота до бурштинового палацу, золотий місток зник: знову обернувся золотим колечком.



МІЗИНЧИК
Жили колись на світі дід та баба, і не мали вони дітей. Одного разу сікла баба свиням буряки, а дід на луках сіно косив. Замахнулась баба сікачем і ненароком відрубала на нозі палець. Загорнула його в ганчірку й поклала за корито. Настав час дідові сніданок нести, а нога болить, ступити не можна.
— Був би оце у мене онук,— зітхнула баба, — хоча б з мізинчик, він би й одніс.
І в ту ж мить із-за корита вискочив хлопчик, підбіг до неї й каже:
— Давайте, бабусю, я віднесу!
Дала йому баба сніданок, і хлопчик Мізинчик поніс його дідові. А дід радий-радісінький: от і в нього з бабою онук є.
— Давайте, діду, косу, я допоможу сіно косити.
Дід снідає, а онук косить. Та ще як! їде мимо пан, бачить: такий малий, а косить наче справжній косар.
— Продай мені його, — прохає пан діда.
— Продавайте, — посміхнувся Мізинчик.
— Насип повну шапку грошей, тоді й бери,— каже дід. Насипав пан дідові повну шапку грошей, узяв хлопчика
Мізинчика, поклав у коробочку з-під сірників і поїхав далі. Під'їхали вони до лісу. Хлопчик Мізинчик прохає пана випустити його. Випустив пан, а хлопчик Мізинчик шусть у траву й зник. Шукав-шукав пан навкруги — не знайшов. А хлопчик Мізинчик під гриб заліз і сидить.
Проходила мимо корова й проковтнула той гриб, а з ним і хлопчика Мізинчика.
Зібралася хазяйка ввечері корову доїти, а Мізинчик гукає:
— Дій, дій, але й для мене залиш!
Злякалася хазяйка, озирнулася навсібіч — ніде нікого не видно.
Зарізала хазяйка корову, стала шукати, що таке говорило, але нічого не знайшла. А хлопчик Мізинчик ув окіст заховався.
Зайшов жебрак милостиню прохати, і хазяйка й віддала жебракові той окіст. Несе його жебрак, а з окосту голосок:
— Неси, неси, тільки мене не застуди.
Злякався жебрак: звідки такий голос? Перетрусив усю торбу — нема нікого. А тільки закине торбу за спину, як знову хтось говорить. Залишив жебрак окіст на узліссі й пішов.
Пробігав мимо вовк, з'їв той окіст і подався далі — отару шукати.
Тільки став до овець скрадатись, раптом хтось як закричить:
— Пастухи, пастухи, вовк до овець крадеться. Здивувався вовк — хто це кричить, і втік. Вирішив уночі
ягня вкрасти.
Поліз вовк у кошару, а хлопчик Мізинчик у вовка в череві знову як закричить:
— Хазяїне, хазяїне, вовк у кошарі!
Вискочив хазяїн, а вовк —навтікача. Прибіг у ліс і питає:
— Гей, хто там у мене в череві? Вилазь! Хлопчик Мізинчик відповідає:
— Віднеси мене до діда на луки. Приніс його вовк на луки.
— Неси до діда на подвір'я, тоді й вилізу! Приніс його вовк на подвір'я.
— Занеси в хату на скриню! Тільки вовк переступив поріг, хлопчик Мізинчик вискочив із вовчого черева та як закричить:
— Діду, вовк у хаті! Схопив дід сокиру і вбив вовка, а шкуру продав. Завели
ся в діда гроші, та й онук знайшовся. Так і жили вони втрьох щасливо.



ЇЖАКОВА ШУБКА
Колись давно-давно жили собі дід та баба, і не було в них дітей. Сидять вони якось за столом і журяться:
— Послав би нам бог онучатко, хоча б таке, як їжачок на зріст.
Тільки вони це промовили, як вилазить з-під печі маленький їжачок і каже:
— Я буду ваш онук!
Узяли дід з бабою їжака собі в онуки і виростили його. Коли їжачок підріс, баба й каже:
— Був би наш онук більший, було б кому тепер свиней пасти. А такого малого свині ще й затопчуть.
— Не сумуйте, бабусю! Я з цією роботою справлюся.
— А чи не страшно тобі буде, онучку?
— Чого? Свиней? Та якби мені страшно було, я від сорому крізь землю провалився б! Де вони, ті ваші свині, пожену їх пасти.
Як сказав їжак, так і зробив. Погнав свиней у ліс і пас їх там аж три роки, навіть додому не приганяв. За три роки стільки свиней наплодилося, що й не злічити. Проте їжак добре справлявся з ними.
Одного разу в тому лісі, де їжак пас свиней, полював сам король та й заблукав. Шукаючи дороги з лісу, король набрів на їжакових свиней. Дивується король: свині пасуться, а пастуха ніде не видно: їжак у заростях багна сидів.
— А чи є пастух біля цих свиней? — гукає король.
— Ось він! — відповідає їжак.
— Та де ж ти? — крутить головою король.
— Ось тут, у багні!
— Іди сюди, поговоримо!
— А чого б і не піти,— відповів їжак і виліз з гущавини.
— Та як же ти, такий малий, стільки свиней пасеш?
— А як ти, такий великий, і заблукав у лісі?
— Виведи мене з цього лісу, — попрохав король.
— А чого ж, можна й вивести! Віддай лише за мене свою найменшу дочку — враз виведу!
— Бач, чого захотів! Щоб я тобі, жабеняті такому, та свою дочку-красуню віддав?
— Ні, то й ні! — каже їжак.— Шукай тоді дорогу сам! Поскакав король. Проблукав цілий день, а надвечір знову
гукає їжака:
— Пастушку, де ти? Чуєш, виведи мене з лісу, бо я сам ніяк з лісу не виберуся!
— А чого ж, можна й вивести! Віддай тільки за мене свою найменшу дочку — враз виведу!
— Не можу я цього зробити!
— Ні, то й ні! — відповідає їжак.— Тоді шукай дорогу сам! А мені треба свиней пасти.
Поїздив король іще кілька годин і знову повернувся назад.
— Ну, то як, покажеш мені дорогу?
— А чого ж, можна й показати! — каже їжак.— Віддай тільки за мене свою найменшу дочку — враз покажу!
— Ну, що мені з тобою робити? — зітхнув король. Бери на здоров'я!
— Отже, обіцяєш віддати за мене свою дочку?
— Обіцяю!
— Гаразд! їдь за мною по оцій стежці, але поспішай, бо мої свині ще розбредуться.
Показав їжак королю дорогу, домовилися вони про день весілля й розійшлися — король поїхав до себе в королівський палац, а їжак до свиней повернувся. За три дні до
весілля пригнав їжак свиней на дідове подвір'я, дід тільки руками розводить: і в сажу, і в загороді, і в усіх закутках повно-повнісінько свиней, куди не повернись — скрізь рохкають.
На третій день одягнув їжак святкове вбрання, поверх нього накинув свою колючу шубку, запріг у берестяну карету двох чорних півнів та й покотив щодуху до своєї нареченої. Король зустрів його неабияк: наказав своїм воякам закидати камінням карету, а півнів перебити. Та півні
як побачать, що камінець летить, — стриб-стриб угору, і камінець пролітає низом. І так було, аж поки до палацу під'їхали. Тут півні заспівали:
— Ку-ку-рі-ку! Королівський зять прибув! Ку-ку-рі-ку! Королівський зять прибув!
Вийшла назустріч наречена, поклала їжака в шовковий фартух і понесла в палац. Старші сестри потішаються з неї, а найменша у відповідь:
— Смійтеся! Смійтеся! Який мені судився, такого й любитиму!
Ранком наречена знову поклала їжака у свій фартух і понесла до церкви — вінчатись. Наділи їжакові на лапку
обручку, а після вінчання поклала молода дружина свого чоловіка у фартух, щоб у палац віднести. Сміються люди з кумедної пари, а молода дружина їм відповідає:
— Смійтеся, смійтеся, хто мені судився, з тим і житиму. Увечері, перед тим, як іти спати, скинув їжачок свою
шубку й поклав біля ніг. Побачила це дружина й думає: «І навіщо вона йому така колюча? Ось засне чоловік мій — візьму й спалю шубку!»
Так вона і вчинила, як надумала. А далі що? Тільки шубка згоріла, чоловік занедужав. Плаче дружина, побивається. А їжак, перемагаючи біль, заспокоює дружину:
— Знаю, знаю, люба моя, не бажала ти мені лиха, та перш ніж щось робити, треба було б зі мною порадитись. Якби ти мою шубку не спалила щойно, через два тижні я її без болю позбувся б. А тепер треба чекати, і, коли я видужаю, ти надзвичайно здивуєшся, а сльози радістю зміняться.
Важко було їжакові, але він мужньо терпів і витерпів. Особливо останнього дня хвороба його діймала. Зате тільки-но сонечко зійшло, скочив їжак з ліжка, тричі носа витер і тієї ж миті обернувся вродливим принцем. Король-тесть на радощах віддав йому всю владу. А новий король узяв до себе своїх діда з бабою, і зажили всі щасливо.



ТРИ БАЖАННЯ
Колись по сусідству один біля одного жили два брати: старший був багатий, а менший —бідний. Багатий брат мав великий цегляний будинок, а в бідного була невеличка старенька хатина.
Йшов якось увечері дорогою сивий дідок. Вирішив він зайти до багатого брата попроситись переночувати: такий багатій, напевне, не відмовить жебракові.
Звернув дідок з дороги, зайшов на подвір'я багатого брата, постукав у вікно. Вийшов сам хазяїн і сердито запитує:
— Чого тобі?
— Пусти переночувати,— прохає дідок. А багатий брат як закричить сердито:
— Геть звідси, поки не пізно! Якщо я почну кожного жебрака на ніч пускати, то незабаром сам з торбою по світу піду!
Підійшов старий до біднякової хатини й постукав. Відчинила йому хазяйка, привіталася чемно, запросила до столу, а сама пішла козу доїти.
Після вечері відкликала хазяйка чоловіка вбік і каже:
— Чоловіченьку, ляжемо ми спати на долівці, а ліжко віддамо гостеві.
Чоловік погодився, і так вони й зробили. Удосвіта, як тільки зійшло сонце, гість уже був на ногах. Поснідали.
Дідок подякував гостинним хазяям і на прощання сказав:
— Назовіть мені три бажання, і вони збудуться. Побажав бідний брат міцного здоров'я собі з дружиною,
хліба вволю, та ще, коли можна, нову хату замість старої.
Ранком дружина багатого брата виглянула у вікно й бачить: у бідного брата стоїть нова хата. Розштовхала вона чоловіка й каже:
— Ніхто інший не міг цього зробити, тільки вчорашній жебрак. Ось поспитай у брата.
Бідний брат і розповів, як усе було.
Осідлав тоді багатий брат коня й поїхав жебрака доганяти.
Наздогнав він жебрака за лісом і прохає:
— Дозволь і мені три бажання висловити!
— Повертайся додому,— відповів дідок,— і що ти побажаєш, усе збудеться!
Поїхав багатий брат додому. Іде і все думає, що б йому таке побажати. І треба ж було, щоб саме в цей час кінь став як укопаний і ні з місця. Розізлився багатий брат і спересердя як крикне:
— А щоб ти здох, стара шкапо!
Кінь упав і в ту ж мить задубів. Отак збулося перше побажання.
Щоб не втратити й сідло, взяв багатий брат його на плечі й несе додому. Важке те сідло, незручно його нести, а дружині, мабуть, думає він, байдуже. І так прикро зробилося багатому братові, що він і сам не знає як — взяв та й сказав:
— Краще б сідло вдома лежало і жінка на ньому сиділа б!
Не стало сідла.
Повернувся багатий брат додому, а жінка сидить на сідлі і лає його:
— Ой леле, що ж ти накоїв?!
Вже й не знає багатий брат, що далі робити. Залишилося в нього тільки одне бажання. Як він побажає собі багатства, то жінці доведеться цілий вік на сідлі сидіти.
— Дурень ти, дурень,— кричить жінка.— Навіщо мені твоє багатство, якщо я ним користуватися не зможу й цілий вік на сідлі сидітиму?
Нічого не вдієш — побажав чоловік, щоб дружина з сідла встала.
Отак багатий брат коня втратив та зморився, поки додому пішки дійшов, а на додачу ще й з дружиною посварився.
А бідний брат зажив, як ще ніколи не жив — у новій хаті, не знаючи ні хвороби, ні злиднів.



ХИТРИЙ ДЯДЬКО
Йшов якось дядько по дорозі, стомився й сів на камінь відпочити. Підскочив до нього чорт та як гаркне:
— Не смій на моєму стільці сидіти! Але дядько не злякався.
— Ти чого це репетуєш? — питає.— Та я тебе зараз на порох зітру.
Злякався чорт, знітився.
— А яка тобі користь від цього буде? — питає.
— А та користь, що я зможу спокійно посидіти й відпочити.
— А куди ж ти йдеш?
— До одного свого знайомого ходив, думав грошей трохи в борг узяти, та вдома не застав.
— Як не скривдиш мене, я можу тобі грошей позичити.
— Гаразд, позичай!
— Але з умовою: восени, коли опаде листя з дерев, ти мені борг сюди принесеш.
— Що ж, хай буде, як ти кажеш! По руках! Приволік чорт дядькові цілий лантух грошей.
Узяв дядько ті гроші й пішов собі додому. Швидко минали дні, а там і осінь настала. Та дядько й не збирається віддавати борг.
Чекає чорт, чекає, а боржник усе не приходить.
Лише взимку трапилося тому дядькові тією ж дорогою
проїжджати. Під'їхав він до знайомого каменя, а чорт уже тут, як уродився, й каже:
— Час борг повертати. Строк уже давно минув!
— Не настав ще строк,— відповідає дядько.— Ось як настане, тоді я й поверну борг!
— Як це не настав? — каже чорт.— Дерева, поглянь, голі вже, листя давно опало.
— Але ж не на всіх! — відповідає дядько.— Ти на ялини та на сосни подивися — вони ще зелені стоять!
Так чорт і по цей день чекає, коли з ялин та сосон хвоя осиплеться і він врешті свої гроші одержить.



ВДЯЧНІ ТВАРИНИ
Жив на світі багатий селянин, на ім'я Петеріс, і був у нього батрак, теж Петеріс на ім'я. Щоб їх не плутали, люди називали хазяїна Великий Петеріс, а батрака — Малий Петеріс. Років десять вірно прослужив батрак у хазяїна, але за свою роботу не одержав від нього ані гроша.
Образився Малий Петеріс на хазяїна за це й подав у суд. Повітовий суд не зміг їх розсудити, тому справа перейшла в губернський суд, потім — ще вище, поки не дійшла до короля. І от король призначив день, коли й хазяїн, і батрак повинні були стати перед його судом.
Як тільки почало розвиднятися, обидва Петеріси вирушили до столиці. Пройшли вони трохи, аж бачить Малий Петеріс: повзе по дорозі мурашка; він уже й ногу заніс над мурашкою, та вона стала благати:
— Пожалій мене, не наступай. Я віддячу тобі за це. Пожалів Малий Петеріс мурашку й пішов далі. Пройшли
вони ще кілька верст, аж бачать — бджола у воду впала, от-от захлинеться, прохає подорожніх допомогти їй вибратися з води.
Хазяїн і не глянув на неї, а батрак підійшов і витяг бджолу з води. Подякувала бджола Малому Петерісові од усього серця й пообіцяла і йому допомогти в біді. Опівдні сіли подорожні перепочити. Великий Петеріс дістав їжу з торби й став наминати. Малий Петеріс теж зголоднів, але їсти в нього не було чого. Раптом побачив Малий Петеріс голуба на дереві. Замахнувся палицею — буде чим угамувати голод,— та голуб так жалібно став прохати, що Малий Пете-
ріс пожалів його. Великий Петеріс наївся собі, пішли вони далі і, нарешті, дісталися до короля.
Король відразу запросив їх до себе й наказав розповісти про свої скарги. Бачить хазяїн, що батрак виграє справу, і наговорив на Малого Петеріса, немов той вихвалявся, що може відразу весь хліб у королівській стодолі обмолотити.
Повірив король Великому Петерісові, наказав відвести батрака в стодолу, де було хліба повно, і двері замкнути: нехай молотить. Зажурився Малий Петеріс, не знає, що й робити. Раптом підповзає до нього та сама мурашка, котру він пожалів, і питає, чого він такий сумний.
— Ні з чого мені веселим бути,— відповідає Малий Петеріс— Король наказав мені обмолотити весь цей хліб. А як не виконаю його наказу, лихо мені буде.
— Не сумуй,— каже мурашка, — я тобі допоможу. Лягай спокійно спати і ні про що не думай.
Послухався мурашку Малий Петеріс і ліг спати. Поки він спав, у стодолу збіглася сила-силенна мурашок. Вибрали вони з колосків усе зерно і зсипали у засіки, а солому й полову віднесли в клуню. Прокинувся Малий Петеріс, дивиться — все вже зроблено.
Король дуже здивувався, дізнавшись про це. Але Великий Петеріс знову наговорив на батрака, наче той вихвалявся збудувати через річку восковий місток, та ще такий, що по ньому королівський візок проїде. Повірив король хазяїнові і наказав Малому Петерісові до полудня збудувати такий місток, а не збудує — лихо йому буде!
Прийшов Малий Петеріс на берег річки й зажурився: не знає, з чого почати, що робити. Аж ось прилетіла до нього бджола, та, котру він з води витяг, і питає, чого він такий сумний.
— Ні з чого мені веселим бути,— відповідає Малий Петеріс,— наказав мені король суворо-пресуворо до полудня через річку восковий місток збудувати, а не збудую — лиха не минути.
— Не сумуй,— каже Петерісові бджола. — Я тобі допоможу. Лягай собі і спи спокійно, ні про що не думай.
Послухав її Малий Петеріс і ліг, але сон його ніяк не бере — вже другий день він і крихти в роті не мав. Раптом підлітає до нього голуб і питає, чого він такий сумний?
— Я дуже голодний,— відповідає Петеріс.
— Зажди трохи, — сказав голуб і кудись полетів.
Незабаром він повернувся і приніс Малому Петерісові багато їжі і питва.
Наївся, напився Малий Петеріс* повеселішав. Потім ліг і міцно заснув. А коли прокинувся, восковий місток через річку був готовий.
Аж ось і король прийшов, на чудовий місток ніяк не надивиться, не натішиться. Похвалив він Малого Петеріса і наказав видати йому щедру винагороду. Великому Петерісові наказав разрахуватися з батраком за всі роки, ще й звелів слугам відлупцювати кривдника.



ЯК БІДНЯК ДУМУ ДУМАВ
Трапилася ця подія ще в ті часи, коли в чорта незліченні скарби були. Жив тоді на світі один бідняк. І так його, бідолаху, злидні скрутили, що нічим було сім'ю годувати. Бачить бідняк: кепські його справи, і вирішив піти до чорта грошей у борг попрохати. Боязко було біднякові йти до чорта, але, зрештою, наважився, пішов. Пообіцяв йому чорт грошей, але з умовою: хай бідняк за це постоїть у лісі під одним деревом три дні й три ночі. Став бідняк увечері під
деревом, постояв трохи й задрімав. Десь опівночі з'явився чорт.
— Гей, чоловіче, ти спиш?
— Ні, пане, — прокинувся бідняк, — не сплю, думу думаю.
Цікаво стало чортові.
— Що ж це за дума така? — запитує.
— А ось яка: кривих дерев на світі значно більше, ніж прямих.
Пішов чорт перевірити. Всі дерева в лісі переглянув, бачить: правду сказав бідняк.
Наступної ночі бідняк знову задрімав, а чорт знову тут, мов уродився, запитує:
— Гей, чоловіче, ти спиш?
— Ні, пане,— відповідає бідняк,— думу думаю.
— Що ж це за дума така? — цікавиться чорт.
— А ось яка: на світі води більше, ніж суходолу. Оббігав чорт увесь світ з краю в край, усі моря, річки й
озера переміряв — справді, води значно більше, ніж суходолу.
На третю ніч — те ж, що й у перші дві. Опівночі з'явився чорт і питає:
— Гей, чоловіче, а скажи-но мені, яку ти думу зараз думаєш?
— А ось яку: гір на світі більше, ніж рівнин, — відповідає бідняк.
Що ж, довелося чортові знову йти й переміряти всі гори та рівнини. Переміряв чорт, повернувся в ліс і каже:
— Правда твоя, чоловіче. Одержуй, що заробив.
Дав чорт біднякові купу грошей. А щоб їх переміряти, решето потрібне було, тільки ж у бідняка і того немає. Позичив бідняк решето в сусіда. А коли відносив його назад, то не помітив, що на дні золотий гріш залишився. Здивувався сусід: звідки в бідняка золото? Давай питати. Бідняк не крився від сусіда, розповів по правді, як ходив до чорта грошей позичати і як той дав йому грошей, лише про те, як він задрімав під деревом, та про свою хитрість промовчав. Той сусід був не тільки багатий, а ще й дуже скупий. Вирішив і собі піти до чорта грошей випрохати. Чорт і йому, як і біднякові, пообіцяв дати грошей, але теж поставив умову: хай постоїть під деревом три дні й три ночі.
Став багатій під дерево, але, як тільки чорт пішов, одразу й заснув, і коли опівночі з'явився чорт, той хропів на весь ліс.
— Гей, чоловіче, — запитує чорт,— ти спиш?
— Задрімав трохи, — зізнався багатій.
Оцього чорту й треба було: ту ж мить він потяг скнару в пекло.



ПАСТУШОК І ВЕСЕЛКА
Якось улітку пас хлопчина овець на луках. Стояла нестерпна спека. А поблизу було озеро. Пригнав пастушок отару до озера, збив овець, а сам у воду заліз. І трапилося так, що в той самий час опустилася в озеро веселка води напитись і затягла пастушка на небо.
На небі, побачив хлопець, теж зеленіли розлогі луки, а віддалік стояла хата. Підійшов пастушок до хати, прочинив двері, бачить: у хаті старий дід сидить.
— Натопи для мене лазеньку, — попрохав старий пастушка.
Пастушок охоче допоміг старому. Подякував йому старий, подарував золоте яєчко й сказав:
— Як тільки потреш оце яєчко; з'явиться карлик і виконає все, що ти загадаєш йому.
Пастушкові ту ж мить захотілося перевірити, чи правда це. Потер він яєчко — де не взявся карлик і питає:
— Що хочеш?
— Хочу на землю спуститися,— відповідає пастушок. Схопив карлик хлопця, не встиг той і оком кліпнути, як
опинився в панській економії. Побачив його пан і питає:
— Де це ти був?
— На небі! — відповідає пастушок.
— А моїх синів там не зустрічав? Як вони поживають?
— Зустрічати — зустрічав, — каже пастушок, — але живуть вони несолодко: грошей у них немає.
— То, може, ти віднесеш їм трохи грошей? —питає пані.
— А чого ж, можна й віднести! Давайте гроші, я миттю збігаю.
Запріг пан у карету троє коней, наказав принести три мішки грошей і покликав пастушка: їдь, мовляв. Хотів ще й візника дати, та хлопець заперечив.
— Незнайомих на небо не пускають,— пояснив він панові.— Так що доведеться мені їхати самому.
Поїхав пастушок та й не повернувся назад. Зажив собі, горя не знаючи. Грошей вистачало, а коли ще що треба було — карлик діставав.
Надійшов час хлопцеві дружину собі шукати. В короля того краю була дочка-красуня, але він сказав, що віддасть принцесу тільки за того, хто зніме з її пальця перстень. Багато юнаків старалися це зробити, але ні в кого не виходило. Задумав і пастушок щастя випробувати й пішов разом з карликом у королівський палац. Поки пастушок та принцеса, що сиділа в кріслі, звісивши руку вниз, розмовляли, карлик нечутно зняв з її пальця перстень.
Хочеш не хочеш, довелося принцесі виходити заміж за пастушка.



КІНЬ, ЩО ЛІТАТИ ВМІВ
Працював один юнак у коваля підмайстром: тільки те й робив, що кував якісь залізяки та гвинтики нарізав. Назбиралося в юнака цього добра цілий мішок. Став юнак потроху складати й згвинчувати свої залізячки, і вийшов у нього кінь — та не простий, а такий, що на ньому можна було літати. Два особливі гвинтики були в коня: покрутиш один — кінь злітає вище й вище, а покрутиш другий — спускається вниз.
Став юнак свого коня людям показувати, і люди за це йому кидали гроші.
Прийшов якось юнак до короля і показав йому свого коня. Побачив того коня й молодий принц і став прохати юнака, щоб дозволив йому на чарівному коні покататися. Посадив юнак принца на коня, показав йому всі гвинтики, пояснив, який коли треба крутити, і принц піднявся високо-високо. Довго літав принц і вже хотів повертатись додому, але ніяк не вмів униз спуститися: забув, який гвинтик слід покрутити, щоб на землю повернутись. А кінь залетів уже далеко-далеко. Нарешті натрапив принц на потрібний гвинтик, покрутив його і спустився на землю. Але це була чужа країна. Розібрав принц свого коня, склав гвинтики в мішок і залишився в тій країні жити.
А спустився принц у тому місці, де жив король цієї країни. І була в того короля дочка, але тримав її король
у високій вежі, щоб ніхто не міг до неї дістатися. Здивувався принц, коли побачив ту вежу — що за дивна споруда — і став людей розпитувати. Люди розповіли йому всю правду: в ту вежу король ув'язнив свою рідну дочку, молоду принцесу. Вирішив принц будь-що до принцеси дістатись.
Діждався він вечора і, коли в місті всі поснули, склав свого коня, сів на нього й злетів до принцеси. Принцеса виявилась надзвичайною красунею, і вони покохали одне одного. Став принц бувати у вежі. Помітила королівська варта, що в принцеси хтось буває, й доповіла королю. Наказав король влаштувати велику пастку й поставити її біля вікна: як тільки гість у вікно полізе, то неодмінно в пастку потрапить. Спочатку принц був обережний, та одної ночі, коли вилазив через вікно з вежі, зачепився полою каптана за пастку, та так, що ніяк не міг вирватися. Взяв принц ножа й відрізав ту полу.
Дивиться вранці король, а в пастці пола від каптана. Він розіслав одразу всіх своїх вояків по всьому місту з наказом відшукати чоловіка, від чийого каптана пола в пастці залишилася. Шукали вояки, шукали і, нарешті, знайшли. Схопили вони принца й кинули до в'язниці. Туди ж наказав король перевести й принцесу — за те, що не слухалася батька.
Призначив король день, коли принца й принцесу мали стратити.
Привели молодят до шибениці, зачитали королівський наказ, а тоді й питають принца, яке в нього останнє бажання. Відповів принц, що хотів би одного: гвинтики перед смертю покрутити. Дозволив йому король. Склав принц коня, згвинтив, сів на нього, поперед себе посадив принцесу, і ту ж мить вони знялися в повітря. Король не встиг і руки розвести, як їх уже й слід прохолов.
Справили принц з принцесою гучне весілля і ще й нині живуть-поживають та добра наживають.



КМІТЛИВИЙ СЕЛЯНИН
Колись, дуже давно, жив один розумний король. Пішов якось він у неділю прогулятися. Бачить — у полі селянин працює. Підійшов до нього король і питає:
— Ти чого це працюєш у неділю, чи тобі буднів не вистачає?
— Не працював би я, ваша величність, якби не було в мене отих тридцяти двох!
Замислився король: «Що воно таке — оті тридцять два?» Довго думав, але так нічого й не придумав. Вирішив запитати у селянина.
— Скажи мені,— промовив король, — що воно таке — тридцять два?
— Та якби не було у мене в роті тридцяти двох зубів, хіба працював би я у неділю? — відповів селянин.
Наказав король селянинові:
— Гляди ж, нікому про це не розказуй, поки мене сто разів не побачиш.
Селянин пообіцяв мовчати.
Повернувся король додому, скликав усіх своїх офіцерів, усіх вельмож та й каже:
— Даю вам три дні на те, щоб ви могли подумати і відповісти на таке запитання. Що таке тридцять два, що заради цього люди працюють і в неділю? Хто правильно відповість, того підвищу в званні й дам грошей у нагороду.
Розійшлися королівські вояки і вся королівська знать
кожен у свій бік, думають, що ж воно таке за тридцять два, і ніяк не можуть придумати. А один офіцер — він був наймолодший — вирішив піти до старих людей: поговорити з ними, порадиться, вони у таких справах більше від молодих тямлять.
Пішов він. І скоро чи не скоро зустрів того селянина, що з королем розмовляв. Поздоровався й запитує:
— Чи не знаєш ти, що то за тридцять два, що заради цього і в неділю люди працюють?
— Знати я знаю, але сказати не маю права, поки сто разів короля не побачу.
— Скажи мені, за це я тобі дев'яносто дев'ять талярів дам.
«Добрі гроші»,— подумав селянин і розповів, що тридцять два — це зуби в роті.
Зрадів молодий вельможа і, як обіцяв, відрахував селянинові дев'яносто дев'ять талярів та й пішов додому.
Минуло три дні.
Зійшлася знову вся королівська знать — вельможі й офіцери, а король і питає, хто яку відповідь придумав. Стали
говорити всі по черзі, але ніхто з них так і не відгадав. Та ось молодий офіцер говорить:
— Я, ваша величність, знаю!
— То кажи!
— Зуби в роті.
— Це тобі старий селянин сказав! — вигукнув король і одразу пішов до того селянина й запитав:
— Яке ти мав право говорити? Хіба ти бачив мене після нашої зустрічі сто разів?
Дістав селянин дев'яносто дев'ять золотих талярів, розклав їх на столі й каже:
— Дев'яносто дев'ять разів я бачив тебе на талярах, а сотий наочно.
Що міг король відповісти на це? Дістав мовчки гаманця і дав кмітливому селянинові ще грошей. Повернувся король до палацу, підвищив молодого офіцера в званні й мовив:
— Видно, селянин розумніший, ніж я!



ЯК ПАНА ПРОВЧИЛИ
Жив у одному маєтку дуже злий і жорстокий пан. Він так своїх людей мучив роботою, так допікав їм, так знущався над ними, що несила було терпіти. Якось на свято наказав пан своїм кріпакам хліб молотити. Нічого не вдієш — довелося молотити.
А староста сидить у стодолі й, граючись нагаєм, посміхається:
— А пан правду казав — на свято робота йде не гірше» ніж у будень. — Тут, де він тільки взявся, підійшов сивий дідусь і став поряд із старостою, перепочити захотів. Старості це не сподобалося, почав проганяти старого: хай іде працювати, нічого тут стояти, але той і вухом не веде.
Такого ще тут не було. Вперше не послухалися старости. Розгнівався він і побіг до пана скаржитись. Прийшов пан.
— Ану мерщій до роботи, ледащо! Але дідусь не йде.
Аж позеленів пан од люті. Очам своїм віри не йме.
— Ану, старосто, тягни сюди різки, я покажу йому, як від роботи ухилятися!
— Не різки неси,— мовив спокійно дідусь,— принеси краще недоуздок.
Приніс староста і різки, і недоуздок. Схопив пан різки й замахнувся, а дідусь узяв недоуздок, накинув на пана й крикнув, наче на коня:
— Тпрррр! Тпрррру!
І в ту ж мить пан обернувся у білого коня. Скочив дідусь на нього, огрів різками й помчав, наче вітер. Довго їхав старий, зрештою, дістався до одного селянина, котрий тому ж панові належав. Тим часом зовсім смеркло. Прив'язав дідусь коня до конов'язі й пішов до хати на ніч проситися. Хазяїн пустив старого переночувати і почав бідкатися:
— Геть зубожіли через того пана. Щодня з ранку й дотемна на панщині й на панщині, вгору ніколи глянути. І жита свого не встиг скосити — так і проросло на ниві, і сіна для худоби не було коли настаратися, вся худоба з голоду виздихала. Ось і зараз — чим тебе пригостити і твого коня нагодувати?
— Та дарма! Не турбуйся! — відповів старий.— Постав мого коня в повітку й кинь оберемок соломи, якщо сіна немає.
Взяв селянин ліхтар, запалив скалку.
— Невже в тебе й свічки немає? Як же скалка в ліхтарі горітиме?
— А де ж її взяти, — скаржився хазяїн, — у кого овець нема, у того й лою нема, з чого ж я свічки литиму?
— Як нема, ану поглянь на полицю — скільки їх там! Подивився хазяїн — диво та й годі! Ціла гірка свічок
лежить на полиці. Запалив він ліхтар і, все ще дивуючись, пішов ставити коня в повітку.
Зайшов у повітку, а там усе горище сіном забите, заглянув у кошару — овець повно, зазирнув у комору — всі засіки хлібом засипані. Побачив усе це селянин і остовпів. А ді-дусь вийшов слідом і каже:
— Чого дивуєшся, ходімо в хату, вже час і спати лягати! А на другий день, як тільки почало розвиднятися, віддав
дідусь свого коня хазяїнові і сказав:
— Бери собі мого коня, користуйся ним цілий рік, не шкодуй, цілину розорюй, поля обробляй. Рівно через рік я прийду по нього.
Так усе й було: кінь працював за трьох, і селянин зорав ним усі перелоги.
Через рік прийшов дідусь по коня, скочив на нього й поскакав прямісінько в маєток, а там у панському саду відпустив його. Назабаром староста побачив коня й наказав відвести на стайню.
Удосвіта вбіг у передпокої пані захеканий конюх:
— Диво, пані: кінь, котрого вчора староста привів у стайню, за ніч у колишнього нашого пана обернувся.
Побігла пані подивитись — ой леле, справжній пан, тільки так схуд, так охляв, що й упізнати важко. Пані на радощах кинулася обіймати чоловіка, а пан ледве язиком ворушить.
— Погодуй мене скоріше, — каже, — цілий рік я саме сіно їв.



ЛІТАЮЧИЙ КОЖУХ
Жили колись батько з сином. Настав час іти синові в солдати. Пішов син у солдати, і, як відслужив двадцять п'ять років, його відпустили. Повертаючись додому, зайшов солдат до короля й попросив у нього за довгу службу хоч трохи грошей. Дав король солдатові двадцять п'ять копійок — по копійці за кожний рік служби, і солдат рушив далі.
Ішов він, ішов і натрапив на крамницю. Купив там солдат старий, латка на латці каптан і два фунти дьогтю. Тим дьогтем солдат вимазав каптан, а тоді купив ще й пір'я і обліпив каптан пір'ям. Одягнув солдат свій каптан і зробився схожим на птаха. В тому каптані солдат рушив далі.
Ішов солдат, ішов, стомився і вирішив перепочити в садку багатого пана, а тоді виліз на яблуню, вмостився на зламаній гілці й задрімав. А саме в цей час поблизу тієї яблуні проходив панський сторож. Побачив сторож на дереві непроханого гостя, підвів рушницю й прицілився.
— Не стріляй у мене,— прокинувся солдат.— Я здалеку, дуже довго летів, зморився і сів перепочити.
Зглянувся сторож, не вистрілив, але загадав злізти з дерева. Зліз солдат з яблуні, і вони розговорилися зі сторожем.
Солдат, звісна річ, став розповідати про свого кожуха, про те, що він надзвичайно коштовний.
— Ціни йому немає! — кілька разів повторив він. — Та на ньому літати можна, куди лише душа забажає.
Сторож розповів про дивовижного кожуха панові. Пан у ту ж мить покликав солдата до себе, звелів нагодувати й став прохати солдата, щоб продав йому свого кожуха.
— А чого б і не продати? — відповів солдат.— Давай десять тисяч — кожух твій.
Подумав пан, поміркував, як годиться, й заплатив солдатові десять тисяч. І коли вже гроші були у кишені в солдата, запитав:
— А як же літати на цьому кожусі?
— Дуже просто, — відповів солдат, — треба вилізти на щось високе — на дерево, покрівлю будинку чи й на дзвіницю, замахати ногами й руками і лети, куди серце бажає.
Віддав солдат панові кожуха, побажав щасливого польоту й чимдуж подався геть із маєтку.
А пан одразу ж вирішив випробувати кожуха. Виліз на покрівлю свого двоповерхового будинку, зняв шапку і, перед тим як летіти, помахав нею всім. Потім радісно крикнув «ура», підскочив і... гуп на землю, та так, що більше й не встав. Пані й діти, що прийшли подивитися, як пан полетить, голосно заплакали, проте мертвому слізьми не допоможеш.
На другий день з'їхалися родичі та сусіди пана ховати, а пані з лакеєм помчали за солдатом у погоню. їхали вони, їхали й наздогнали якогось подорожнього. Питають його:
— Чи не зустрічав ти, бува, солдата?
— Зустрічав, — відповідає подорожній.— Він і досі, мабуть, за тим он пагорбом відпочиває. Йдіть оцією стежкою, а я коней ваших повартую, бо кіньми туди не проїдете.
Так вони й зробили.
А коли пані зі своїм лакеєм зайшла на пагорб, солдат сів на воза (а це був він) і погнав коней щодуху.



УСІ ПАНИ - ДУРНІ
Якось один селянин пішов у ліс нарубати дров. А тим лісом пан їхав. Порівнявся він із селянином і питає:
— Скажи мені, скільки поміж селян дурнів?
— Рівно половина,— відповів йому селянин. —А от пани всі до одного дурні.
Розгнівався пан і поїхав, але дорогою так розлютився,
що наказав кучерові повернути коней назад. Вирішив пан убити селянина за такі слова.
Але селянин той виявився кмітливим. Побачивши, що пан повертається, він так зрубав березу, що вона впала через дорогу, а верховіттям уперлася в інше дерево. Сам підліз під стовбур, підставив плече і тримає.
Аж ось і пан під'їхав. Не впізнавши селянина, він запитав:
— Чи ти не бачив поблизу дроворуба?
— Ні, не бачив,— відповідає селянин.
— А чи не зміг би ти пошукати його? — каже пан. — Може, він біля болота сховався?
— А чого ж, можна й пошукати, тільки з умовою: поки я шукатиму, тобі доведеться, пане, цю березу потримати.
Погодився пан, а селянин непомітно зрушив березу з місця, вона вже не спиралася на дерево, почекав, поки пан підставив під стовбур своє плече і, посміхаючись, пішов собі геть. Тримає пан на своїх плечах здоровенне дерево — аж кістки тріщать.
Трохи згодом прибіг селянин і каже:
— Дай мені, пане, своїх коней, бо не наздожену його. Далеко вже встиг одійти.
— Бери одного коня, тільки скоріше повертайся. — Не хотілося панові обох коней давати.
— Та як же ми з ним удвох на одному коні назад приїдемо? — здивувався селянин.— Ні, з одним конем нічого не вийде.
Віддав пан і другого коня, й селянин поїхав собі додому.
Довго чекав пан селянина, але так і не дочекався. Наказав кучерові підмінити його, трохи потримати березу. Але кучер хитрий був.
— Не можу,— відповідає, — у мене живіт болить.
А в кучера й справді живіт од сміху болів: так він з дурного пана сміявся.
Розсердився пан і, не дочекавшись селянина, кинув березу, впрігся сам у воза, й потягся додому.
А вдома кучер сказав панові:
— А що селянин казав? Усі пани — дурні!



ЯК СЕЛЯНИН БАРОНА ПРОВЧИВ
Жив колись на світі злий-презлий барон. Поїхав якось він у Єлгаву й зустрів селянина, що віз на продаж семеро гусаків. Наказав барон кучерові зупинити коней і питає:
— Ти що везеш?
— Семеро гусаків везу, пане бароне.
— Скільки хочеш за них? — знову питає барон.
— По таляру за кожного,— відповідає селянин. Вихопив барон у кучера з рук батіг і відшмагав селянина,
примовляючи:
— Ось тобі сім талярів!
Потім наказав одібрати у селянина гусей і поїхав, не заплативши ані гроша.
Через деякий час надумав барон будувати стодолу й став напитувати доброго тесляра. Дізнався про це селянин, прийшов у маєток, наче він тесляр, і каже баронові:
— Ходімо, покажу тобі, де найкраще стодолу ставити. Добре місце, вітром продуває.
Пішли вони місце під стодолу розмічати і лакея з собою взяли, щоб кілочки ніс. Пройшли трохи, аж селянин раптом згадав:
— Ото нещастя, аршин, мов на гріх, на лаві забув.
— Нехай лакей збігає по нього, — наказав барон.
А в селянина під полою батіг був. Тільки-но лакей пішов, як селянин повалив барона на землю, й ну його батогом шмагати, примовляючи:
— Віддай мені сім талярів! Віддай мені сім талярів! Відшмагав добре барона і втік. Тим часом повернувся лакей з аршином; дивиться — барон на землі лежить.
— Іди коней приведи,— наказує лакеєві, — захворів я. Через деякий час переодягся селянин мандрівним лікарем, прийшов до барона й каже:
— Прочув я стороною, наче пан барон занедужав, і вирішив зайти.— Намацав лікар пульс у хворого й додав: — А пан барон, мабуть, з переляку занедужав.
— Справді так,— кивнув головою барон.
— Добре було б у гарячій лазні жилу розрізати та дурну кров спустити.
Наказав барон лазню затопити, і пішли вони туди вдвох з лікарем. Та от нещастя — забув лікар ріжок у палаці. Наказав барон лакеєві піти принести ріжок. Поки лакей по ріжок ходив, селянин відшмагав барона на лаві за сім талярів та й утік.
Одної чудової днини, коли барон майже видужав, стояв у халаті біля розчиненого вікна, він побачив, що повз маєток проїжджає вершник. Упізнав у ньому барон того селянина, котрий його двічі відшмагав, і закричав, щоб ловили злодія. Всі, хто був у приміщенні — наймити, лакеї і навіть сама баронеса,— схопили хто кочергу, хто вила й побігли ловити селянина. А селянин сховався під тином, тоді через кухню пройшов до барона в кімнату, задер на ньому халат і ну ще шмагати барона та примовляти:
— Віддай мені сім талярів! Віддай мені сім талярів!
Так через сім талярів скупого барона тричі відшмагали батогом.
ПШИК
їхав якось пан, і поламалась у нього карета. Добре, що недалеко кузня була і в ній коваль працював. Звелів пан полагодити карету. Коваль полагодив і зажадав за роботу цілого карбованця. Жаль панові віддавати такі гроші, та нічого не вдієш — довелося діставати гаманця з кишені.
Той клятий карбованець цілу дорогу не давав панові спокою.
«За таку дрібницю,— аж кипів пан,— цілого карбованця взяв! А скільки тієї роботи? Виходить, коваль може більше заробити, ніж я, пан, котрий у кареті роз'їжджає! А що як спробувати самому ковалювати? Добре обміркую все і зможу не гірше від коваля коней кувати та грішми кишені напихати.— Од такої думки пан одразу повеселішав.— Треба тільки непомітно придивитись, як він працює, повчитись, а тоді на Юр'їв день вижену коваля з маєтку й ковалюватиму сам».
Після цього пан став частенько заходити до коваля на кузню. То розпитує коваля, то сам щось розповідає, а тим часом усе придивляється, що та як робить коваль. Через деякий час пан вирішив, що він уже навчився ковалювати, і прогнав коваля.
— Іди, — сказав він,— на всі чотири сторони. Я сам зі своїм кучером ковалюватиму. Я кувати буду, а кучер — міх роздмухувати.
Пішов коваль. На другий день приїхав із сусідньої волості селянин-хуторянин з великим шматком заліза й попрохав викувати леміш до плуга. Пан, наче все життя тільки те й робив, що ковалював, узяв залізо, поклав у горно, присипав вугіллям і каже:
— Ану, кучере, дми!
Кучер і задув, бідолаха, з усієї сили, поки залізо аж до білого розпеклося. Кинув тоді пан залізо на ковадло й наказав селянинові:
— Бери молот і бий!
Підхопив селянин найбільший молот і ну бити ним — аж іскри летять навсібіч. Б'є селянин, б'є — вже залізо геть розплющилось, а ковалеві те байдуже, знай погукує:
— Бий, поки не охололо!
Нарешті залізо почорніло. Нічого не вдієш — знову поклали його в горно, присипали великою купою вугілля. Знову наказує пан кучерові:
— Ану, кучере, дми!
Кучер, бідолаха, дув, поки залізо знову побіліло, і тоді стали його знову кувати. Селянин, правда, завагався:
— Так можна все залізо перепалити,— промовив він, —а лемеша і не побачити.
— Чого це не побачимо? — розсердився пан.— Буде леміш. Ти тільки краще бий. Е, та хіба так? Кучере, а йди-но
сюди! Може, в тебе краще вийде, ніж у цього телепня! Бери молот!
Узяв кучер молот, бив ним, бив, проте лемеша так і не видно.
— Погане в тебе залізо, — каже пан. — Не виходить з нього леміш, краще я тобі сокиру викую!
— Що ж, роби сокиру, вона в господарстві теж потрібна. Знову поклали залізо в горно, розпекли. Стали кувати.
Кують його скільки сили є. Та ось побачив пан: зовсім мало заліза лишилося,
— Послухай-но, хазяїне, сокира, бачу, теж не виходить, мабуть, залізо не те. Може, викую тобі краще ножа?
— Що ж, роби ножа, він у господарстві теж пригодиться. Знову розпекли вони залізо і кують, кують скільки сили
є. Побачив пан: заліза маленький шматочок залишився.
— Послухай, хазяїне, ніж теж не виходить, викую я тобі шило.
— Що ж, роби шило, воно теж у господарстві потрібне. Знову розпекли залізо і стали кувати. Кують його, кують
скільки сили є. Бачить пан, що заліза майже нема, зовсім крихітний шматочок залишився.
— Послухай-но, хазяїне, шило теж не виходить, викую я тобі пшик.
Сказав це пан, узяв той шматочок заліза, що залишився, розпік його до білого жару й кинув у воду, воно й зашипіло: п-ш-ш-ш-ш-ик!
Проте запросив пан за пшик платню, наче за справжню роботу,— цілий карбованець.
— Грошей у мене немає, — відповів селянин, — зате є пшениця вдома. Приїздіть, пане коваль, усе сповна віддам, у боргу не залишуся, все, що заробили, одержите.
Поїхав селянин додому. Не встиг той ще й додому дістатись, як пан звелів кучерові запрягати коней, і вони вирушили слідом за селянином, щоб скоріше платню одержати. Цілу дорогу пан повчав кучера:
— У комору по пшеницю я сам піду, бо краще знаю, скільки мені за роботу належить, а ти залишайся в дворі й уважно слухай. Коли хазяїн скаже: «Досить», ти гукай: «Насипай і мою пайку! Хіба мені легко було міх роздмухувати?»
Приїхали вони. Хазяїн одразу ж повів нового коваля в комору. А там за дверима два кремезні хлопці стояли. Схо-
пили вони пана, поклали на долівку, а хазяїн ну його батогом стьобати. Не хотів пан, щоб кучер знав, що його шмагають, тому мовчки терпів, зуби зціпивши. Добре відшмагав хазяїн пана і каже хлопцям:
— Досить!
А кучер почув і гукає з двору:
— Всип панові і мою пайку. Хіба мені легко було міх роздмухувати та бити!
— Ну, коли так,— засміявся селянин,— хіба мені шкода, всиплю й твою пайку!
Схопили хлопці пана вдруге, а хазяїн відміряв і кучерову пайку горе-ковалю.
Повертаючись додому, пан лаяв кучера.
— І навіщо ти, дурню, гукав, щоб іще всипав?
— Ой пане, а ви ж самі так наказали.
— Та хай уже, — гірко посміхнувся пан.— А тільки, як приїдемо додому, негайно ж спали кляту кузню! Більше я не буду ковалювати.



ЯК ПАРУБОК У ПЕКЛІ ПЕЧІ ТОПИВ
Було це колись дуже давно. Жив тоді на світі один сміливий парубок. Ішов він якось лісом і збився з дороги. Несподівано підійшов до нього чорт і каже:
— А чи не згодишся ти, бува, піти до мене батракувати?
— А чого б і не піти? — відповів парубок. Порозумілися вони. Привів чорт парубка в пекло й показав три казани, накриті кришками.
— Під оцими казанами, —сказав чорт, —треба щодня розпалювати вогонь. Але з умовою —більше двох полін класти не можна.
Першого ж дня, коли чорт блукав невідомо де, парубок вирішив подивилися, що ж у тих казанах вариться. Підійшов до першого казана, підняв кришку, заглянув — ой леле! — його небіжчик-пан вариться, аж скарлючився од жари.
Парубок усміхнувся:
— Ну, пане добродію, для тебе й трьох полін не шкода! — І підкинув, крім двох, ще й третє поліно у вогонь.
Повернувся надвечір чорт, аж очі витріщив:
— Навіщо третє поліно поклав?
— А там одна моя знайома комашка була, негаразд було б не пригостити її.
Наступного дня розпалював парубок вогонь під другим казаном і подумав: «Цікаво, а хто ж у другому казані сидить?» Підняв він кришку — аж там його економ-небіжчик. «Оце так зустріч!» — зрадів парубок і поклав одразу чотири поліна.
Увечері чорт аж кипів од злості:
— Ти чого так дрова не бережеш?
— Та,— каже парубок,— дуже мені захотілося свого колишнього економа почастувати, щоб не гірше, ніж він мене частував.
Розводив парубок вогонь на третій день, і знову захотілося йому в казан заглянути. Підняв кришку і побачив там свого старосту. Підкинув тоді парубок цілих шість полін та ще й вогонь роздув, щоб краще горіли.
Повернувся чорт і каже:
— Слухай-но, любий, такої умови не було між нами. Лізь тепер сам до старости.
— Гаразд,— відповів парубок,— зараз полізу, тільки ти кришку підніми, бо мені не з руки.
Підняв чорт кришку, а парубок примудрився, схопив чорта за п'яти і шпурнув у казан до старости.
— Ну, тепер у казані аж два чорти, нехай собі варяться разом! — засміявся парубок і пішов із пекла додому.



ПАН СКНАРА
Жив колись багатий-пребагатий пан. І чого тільки в нього не було! Але той пан був ще й великий скнара. Через свою скнарість пан боявся одружитись — а що як дружина багато їстиме? Одружитися з такою, щоб нічого не їла,— так де ти таку знайдеш?
А в тій волості в одного небагатого хуторянина була дуже вродлива дочка. І щоранку, протираючи вікна, вона роззявляла рота,— видно, така звичка в неї була.
Трапилося якось панові мимо проїжджати, коли дівчина саме вікна протирала. Він і запитав її:
— Ти чого це рота роззявила?
— А в мене батько жебрак; так бідно живемо, що я повітря ковтаю, тим і сита,— відповіла вона.
— Ой-ой! — вигукнув пан.— Та ж це те, що мені треба! Якщо ти повітрям харчуєшся, то будеш мені доброю дружиною.
— Гаразд,— погодилася дівчина.
І рівно через тиждень вони поїхали у неділю вінчатись. Повернулися з церкви, а на обід їм подали двох смажених гусаків. І що ж? Накинулася молода дружина на гусаків та й ум'яла обох, чоловікові й кісточки не залишила. Отака напасть!
Побачив пан, якого їдока у свою хату привів, і занедужав з горя. Довелося по лікаря посилати. Приїхав лікар і запитує:
— На що скаржитесь?
А хворий од горя не може й слова сказати, тільки белькоче ледь чутно: «з'ї-з'ї-ла д-д-два».
Лікар нічого не розуміє, запитує дружину:
— Та що з ним, про що це він?
— А це він хоче сказати, — відповідає дружина, — що помирає і відказує мені в спадщину два свої маєтки і будинки.
Як почув таке пан, ще дужче розлютився й справді помер від злості.



ДОБРІ ЛІКИ
Жив колись давно-давно пан. Він був дуже багатий, нічогісінько не робив і так роз'ївся, що від жиру, здавалося, ось-ось трісне. І хоча був той пан неабиякий скнара, проте й він, зрештою, не витримав і оголосив, що дасть у нагороду три четверті* золота тому, хто зможе його вилікувати.
Гаразд. Минали дні, а лікарі не з'являлися. Та ось одного чудового ранку прийшов до пана бідняк по імені Яніс і каже:
— Я вилікую тебе, пане, а за це ти дай мені три четверті золота і свою дочку в дружини.
Спочатку пан нізащо не погоджувався — усе торгувався, щоб лікували його за меншу нагороду, але Яніс твердо стояв на своєму. Що ж, як не виходить інакше, змушений був пан пообіцяти біднякові Янісу заплатити три четверті
___________________
*Четверть — міра сипучих тіл.
___________________
золота й віддати свою дочку в дружини, коли той вилікує його.
— Приїзди надвечір до мене додому, — сказав Яніс, — там я тебе й почну лікувати.
Гаразд. Після полудня, навіть не дочекавшись вечора, череватий пан був уже в Яніса. Яніс зустрів пана гостинно, запросив до столу й став пригощати усім, що тільки мав. Почастував Яніс пана й саморобним пивом, у яке непомітно підсипав сонного зілля. Випив пан кухоль пива, закусив телятиною, трохи посидів коло столу, і його потягло на сон. Поклав Яніс пана на свій ослін, і пан заснув. А Яніс у ту ж мить зняв із нього все панське, стяг нові чоботи, взув свої личаки й начепив на пана стару одежину. Тут слід сказати, що Янісів батько був смолярем і вуглярем. Узяв Яніс пана, відніс у смолярню і поклав там —хай спить собі.
Удосвіта, тільки-но почало сіріти, переодягся Яніс статечним панком і давай будити гладкого пана:
— Ану, ледацюго, вставай, годі спати, час уже й до роботи братися, бо й скибки хліба не заробиш!
Витріщив пан очі, слова не вимовить, а Яніс підняв батога та як уперіщить ним пана. Пан одразу зіскочив на ноги. Загадав Яніс панові смолярню топити. Спочатку пан не міг уторопати, що це все означає: він у старій латаній-перела-таній свиті, в личаках, та ще до всього цього має смолярню топити. Але, діставши кілька разів доброго штурхана, подумав, що це він учора помер, попав у пекло і тепер над ним чорти правлять.
Так і пішло. День минав за днем, а пан бачив лише статечного панка, котрого сприймав за чорта.
їв пан тепер тільки черствий хліб, запиваючи водою...
Так непомітно минув рік. Від пайового черева залишилась одна згадка. І такий він стрункий та спритний зробився, що й не впізнати.
Одного вечора Яніс знову підсипав панові сонного зілля, і пан заснув так міцно, що й не чув, як Яніс зняв з нього старе лахміття, вдяг знову в панський одяг і відніс у свою хижку. Там було все так само, як і тоді, коли пан уперше приїхав до Яніса на лікування.
Ранком, не встиг пан ще й прочуматись од сну, як Яніс заходився його будити:
— Вставай, пане, годі спати! Витріщив пан очі, дивується:
— Скільки ж я спав?
— Ой, довго, — відповів Яніс— Поки ти спав, я встиг у ліс піти, віників нарізати.
Довго пан не хотів тому вірити, але, уважно оглянувши комірку, побачив, що нічого в ній не змінилося, і повірив.
— Вставай, пане, — каже Яніс,— снідати час!
Устав пан і сам себе не впізнає. Все дивується та радіє, що так добре Яніс вилікував його.
Після сніданку пан повернувся додому, в свій маєток,
Яніс одержав зароблене золото й одружився на пановій дочці.
Пізніше, правда, Яніс розповів панові, як він лікував його. Пан прожив довго, до глибокої старості, і до самої смерті пам'ятав, як важко працювати і хліб заробляти.



ВЕЛИКИЙ ВОРОЖБІЙ
Колись давно-давно жив на світі один чоловік та такий старий, що більше не міг собі на хліб заробити. От
і розпустив він чутку, наче має талан знахаря і вміє ворожити.
Трапилося так, що в пана, який жив неподалік від нього, саме у той час пропав коштовний перстень, і пан шукав людину, котра змогла б дізнатись, де подівся той перстень.
Почув пан, що майже поряд з ним живе великий ворож-бій, і послав по нього лакеїв з наказом негайно привести до нього того ворожбія. Ось привели лакеї старого до пана, а ворожбій і каже:
— Так просто загублений перстень не розшукаєш. Дай мені три дні, добре нагодуй мене, та й грошей не пошкодуй, і я розгадаю, де подівся перстень.
Погодився пан і наказав годувати ворожбія донесхочу. Повечеряв ворожбій і каже лакеям:
— Один уже позаду, а два ще попереду.
Ворожбій мав на думці один день строку, а лакеї злякано переглянулись: чи ворожбій, бува, не відгадав, хто з них злодій?
І на другий день ворожбія нагодували донесхочу, а він сказав:
— Ось уже й два позаду, а попереду тільки один. Ворожбій говорив про два щасливих для нього дні, а лакеї
ще дужче налякалися: гадали, що ворожбій уже й другого злодія відгадав.
На третій день ворожбія пригощали ще краще, ніж у два попередні: нагодували донесхочу. Ну він і промовив, начебто про себе, але так, щоб лакеї почули:
— Тепер уже всі три позаду, і я знаю, що зроблю.
А надумався він уночі тікати. Лакеї геть перелякалися, зібрались утрьох, домовляються.
— Ворожбій, напевне, знає, що ми втрьох цей перстень украли. Ходімо краще самі до нього, розкажемо чесно й грошей дамо, щоб панові не казав.
Пішли лакеї до ворожбія, розповіли йому про все й стали благати, щоб не видавав їх панові. Ворожбій відповідає:
— Я вже давно знаю, що перстень у вас, тільки не хотів про це панові казати. Якщо ви мені дасте добру винагороду, хай буде по-вашому: не взнає пан правди. Принесіть мені перстень, я сховаю його, де треба.
Лакеї принесли перстень, ворожбій засунув його в хлібну м'якушку й віддав той шматок хліба індикові.
Ранком покликав пан ворожбія до себе й питає:
— Чи можеш ти вже сказати, де мій перстень, —три дні ж минуло?
— Твій перстень,— відповів ворожбій,— індик проковтнув. Я покажу його!
Зарізали індика і з його вола справді витягли панів перстень. Дуже зрадів пан. І, хоч дав ворожбію багато грошей, ніяк не хотів вірити, що старий насправді ворожбій. Піймав пан цвіркуна, посадив його в кухоль, кухоль перевернув догори дном, поманив старого пальцем до себе й питає:
— Ану вгадай, що я сховав у цьому кухлі?
А ворожбій мав прізвисько «цвіркун». Злякався він і вигукнув:
— Що ж, цвіркун-бідолаха, спіймався! Здивувався пан:
— А ти й справді великий ворожбій! — І дав йому ще грошей.
Після цього слава про великого ворожбія покотилася далеко по світу. Коли старому щастило щось відгадати, люди навперебій хвалили його. А коли ні — про те люди мовчали.



РЯБА СВИНЯ
Давно-давно жив багатий пан. І була в того пана ряба свиня, котра паслася на вигоні. Якось побачив пан, що один жебрак упав перед свинею навколішки та й кланяється їй.
— Ти навіщо моїй свині вклоняєшся? — запитує пан. Жебрак відповідає:
— Запрошую її до себе в гості. У мене сьогодні велике свято.
— То бери її з собою,— каже пан. Повів жебрак свиню до себе.
Минув день, другий і третій, пан уже чекає, коли жебрак приведе свиню назад, а той і не збирається приводити. Тоді пан сам поїхав по свиню.
Приїхав він до жебрака й вимагає:
— Повертай свиню!
— І радий би повернути, — відповідає жебрак, —так вона у сусіда. В нього свято якраз.
Пішов жебрак по свиню, але скоро повернувся й прохає:
— Дай, пане добродію, мені свого коня — сусід мій багатий, соромно мені пішки до нього йти.
Дав йому пан коня. Від'їхав жебрак трохи й подумав, чи не попросити у пана заодно й одежу панську? Як задумав, так і повернув коня назад. Під'їхав до пана, прохає — пан і одяг йому дав.
Так жебрак, наче той пан, і поїхав собі, куди хотів, а пан у жебраковому лахмітті залишився чекати, коли той повернеться. А жебрака нема й нема.
Прождав пан до вечора, промерз до кісток і, як смеркло, пішов додому. Побачила пані в маєтку голодранця, подумала, що то жебрак, і звеліла надавати йому штурханів, щоб не ліз до пана в господу.
Лакеї, котрі пану боки м'яли, відразу впізнали його, але і взнаки не подали — так хотілося їм з паном поквитатись. І лише, коли сама пані впізнала свого чоловіка й закричала, його відпустили.
Збагнув пан, що жебрак обдурив його, та було вже пізно...



ПАН І СВИНОПАС
Гуляв якось пан і побачив свинопаса. Підійшов до нього.
— А чи не скажеш мені, хлопче, —запитує пан, —що твій батько робить?
— Мій батько з двох доріг одну робить.
— З двох одну? Та хіба це можливо?
— Ну й дурний же ти, пане,— відповів пастух,— не знаєш, як з двох доріг одну роблять! Землю він оре!
— То, виходить, землю оре! А що твоя мати робить?
— Моя мати з'їдений хліб віддає.
— З'їдений хліб? Та цього не може бути!
— Ну й дурний же ти, пане! І цього не знаєш? Та це ж вона борг віддає.
— То, виходить, твоя мати борг віддає. А що ж робить твоя заміжня сестра?
— Сестра торік раділа, а нині журиться.
— Нині журиться? Чого б це?
— Ну й дурний же ти, пане! І цього не знаєш? Торік у сестри двійнята народились — то й радість, а нині хліба немає — от вона й журиться.
— Он воно що! Що ж, кмітливий ти, хлопче, і на язик гострий. Але за те, що мене дурнем обзивав, доведеться тобі йти зі мною в маєток — відшмагають тебе конюхи.
Нічого не вдієш, іде хлопець, насвистує. Прийшли вони в маєток, а пан ще більше розлютився:
— Та як ти наважився, негіднику, йти зі мною поряд і під самісіньким моїм носом свистіти? — І наказав слугам нацькувати на хлопця собак.
Відв'язали собак, а хлопець той завжди носив за пазухою зайча, і як тільки собаки кинулися на нього, він і випустив зайча.
Що тут скоїлося! Собаки кинулися за зайчам, наче очманілі! А хлопець стоїть і сміється.
Геть розлютився пан. Наказав посадити зарозумілого хлопця в льох, а лакея послав по різки.
Штовхнув лакей хлопця в льох, а сам побіг нарізати лози.
А хлопець тим часом витяг із великої бочки з вином
затичку — вино так і потекло. Повернувся лакей, бачить, що тут діється, затулив долонею дірку й кричить:
— Давай мерщій затичку! Давай мерщій затичку!
А хлопець тим часом поклав на плече окіст, прикрив його зверху свиткою, щоб не видно було,— й ходу.
Побачив пан у вікно, як хлопець зігнувся, і зареготав на все горло:
— Видно, добряче його лакей відшмагав, що й спини розігнути не може.



ЯК ДИЯКОН КРАСТИ ХОДИВ
Жив колись на світі піп, а в нього була кобила на про-звисько Ізабелла. Якось уночі послав піп диякона вкрасти барана в багатого хуторянина. «Нічого не вдієш, — подумав диякон, — якщо панотець наказує, треба йти». І подався
диякон шукати барана. Але поки він вибирав та ловив барана в кошарі, хтось украв попову Ізабеллу. Довелося дияконові барана додому на собі нести. А було це з суботи на неділю.
Вранці побачив піп диякона в церкві, і закортіло йому скоріше дізнатися, дістав той барана чи ні. Та як запитати про це під час богослужіння? Думав піп, думав і, врешті, придумав: затягнув з амвона співучим голосом:
— Ба-ра-на ді-с-тав? А диякон відповідає:
— Барана дістав, Ізабеллу програ-а-ав! Піп тягне:
— Ізабеллу програв, великі гроші мені заплати-иии-ш! А диякон відповідає:
— Великі гроші вимагатимеш, усій парафії розпо-о-о-вім! Замовк піп: а що як диякон і справді розповість усім парафіянам? Сорому не оберешся.



ДОБРІ БРАТИ
Жили в селі два брати. У молодшого брата було семеро дітей, а старший брат був неодружений. Жили брати в злагоді, землю обробляли спільно. Скосили вони якось жито і, як завжди, снопи розділили порівну.
Настала ніч. Ліг старший брат і замислився: «А чи справедливо ми снопи поділили? У брата велика сім'я, дітям чимало хліба треба. Мабуть, піду я на поле й перенесу частину своїх снопів у братову копу».
Пішов старший брат на ниву й переніс частину своїх снопів у братову копу.
А молодший брат теж не спав. І йому не давала спати думка про те, чи правильно вони розділили врожай. Думав він, думав, а тоді й каже дружині:
— Піду я, мабуть, на поле та перенесу частину снопів у братову копу. Брат уже старий, живе самотою, помічників у нього немає.
Так він і вчинив. Пішов на поле й частину снопів зі своєї копи переніс у братову.
На другий день бачать брати: у кожного копа така, як і була, анітрохи не поменшала, в обох снопів порівну. Дивуються брати, але і той і другий мовчать. Так кілька ночей
підряд переносили брати снопи. Врешті вирішили вони постерегти свої копи та й зустрілися поблизу них.
Відтоді брати ще дужче полюбили один одного. І весь свій вік прожили щасливо, завжди допомагали один одному й ніколи не знали ні злиднів, ні горя.



КАЗКА БЕЗ КІНЦЯ
В сиву давнину жив-був король, який дуже любив слухати казки. Він збирав при своєму дворі людей, котрі знали багато казок і вміли їх розповідати. Одного разу той король оголосив по всьому королівству: нехай прийдуть до нього люди, що зможуть розповісти таку казку, яка не мала б кінця. Тому, хто зможе розповісти таку казку, король обіцяв віддати своє королівство і дочку-красуню в дружини. А якщо казка матиме кінець, то оповідача стратять. Багато вельмож приходило, проте жодному з них не щастило розповісти казку без кінця. Усі казки колись та мали кінець — одна через півроку, друга через рік, третя — через два.
Та якось прийшов до короля пастушок Ансітіс і став прохати лакеїв, щоб вони провели його до короля. Лакеї не пускали його, але про це дізнався король і наказав привести пастушка в палац. Увійшов Ансітіс, а король його попереджає:
— Якщо твоя казка матиме кінець, тобі не минути лиха! Хлопчина не злякався.
— А я не боюся! — відповів він королю і почав розповідати:
— Жив колись дуже багатий і могутній король. Слава про нього линула далеко-далеко, аж до найдальших заморських земель. Багатство короля усе зростало й збільшувалось. Одного разу король наказав збудувати величезну комору й зсипати туди золотисту пшеницю. Все було б добре. Але покрівельники залишили маленьку дірочку, крізь яку могла пролізти одна-єдина сарана. Сарана з висоти помітила цю маленьку дірочку, й ось що вийшло: пролізла одна сарана й одну зернину взяла...
Минуло два роки, а Ансітіс усе розповідає: пролізла одна сарана й взяла одну зернину, другу зернину взяла, третю зернину взяла... На третьому році король спересердя вигукнув:
— Невже та сарана ще й досі не наїлася? Розгніваному королю Ансітіс відповів:
— Ясновельможний королю, сарани видимо-невидимо, навіть сонечко ясне вона закриває, хіба що інколи якийсь промінець проб'ється й землю ласкаво обігріє. І вся ця сарана надзвичайно голодна. А за першою хмарою сарани сунуть нові хмари.
Врешті король не витримав і каже:
— Ансітісе, твоя казка справді не має кінця. Ти найвдаліший і найвправніший казкар. Бери моє королівство і мою дочку в дружини. Та, якщо задумаєш сам будувати комору для зерна, прослідкуй, щоб покрівельники не залишили, бува, в покрівлі дірочки для сарани.



ЯК ПАН ЛОШАКА ВИСИДЖУВАВ
Жив колись пан, котрий над усе в світі любив коней. Повсякчас у нього одне було на думці — придбати таких коней, яких іще ні в кого немає. Тільки почує пан про
кінський ярмарок, усе кине — хоча б сама пані при смерті була — і гайда туди чимскоріше.
Одного разу поїхав пан на ярмарок і зустрів селянина, що віз огірки.
— Ти що везеш? — запитав його пан.
А селянин той був неабиякий пройдисвіт і про панову любов до коней теж знав. От він і відповідає:
— Везу я такі яйця, з котрих можна лошаків висидіти, та ще й таких, що ніхто не бачив.
— Ану покажи,— попрохав пан.
Селянин показав. Одібрав пан із тих «яєць» найбільше й запитує:
— Скільки ж коштує таке яйце? А селянин відповідає:
— Триста карбованців!
Дістав пан гаманець і відрахував триста карбованців. Перед тим як рушити далі, селянин сказав:
— Яйце треба покласти в горщик, самому сісти на нього й сидіти, аж поки не вилупиться лошак. А коли хто питатиме чи розмовлятиме, відповідай тільки одне: «тпру».
Подякував пан за пораду, і вони роз'їхалися — кожен своєю дорогою.
Повернувшись додому, пан умить роздобув горщик, поклав туди «яйце», сів на нього й висиджує лошака.- Коли пані запитала в нього, чого він так довго сидить на горщику, пан, як і радив селянин, тільки процідив незадоволено «тпру»!
Дивна відповідь, звісно, сильно розгнівала пані, але вона знала свого чоловіка й дала йому спокій — нехай сидить собі. Загадала слугам носити панові їсти-пити та й годі.
Висиджував пан лошака, висиджував, тижнів три, а може, й чотири просидів на горщику, а лошака все нема й нема. Врешті панові набридло сидіти. Розсердився він, схопив горщик з огірком, побіг у ліс і спересердя жбурнув його у купу хмизу. Несподівано звідти вискочив заєць і поскакав у ліс. А пан навздогін йому:
— Кось-кось; прусеньки, кось-кось!
А заєць злякався не на жарт —тільки його й бачили, зник у гущавині. Засумував пан, зажурився й поплентався додому. А як вийшов із лісу на дорогу, зустрівся йому той самий селянин, у котрого він огірок-яйце за триста карбованців купив. Розповів пан селянинові, що майже висидів
лошака, якого ні в кого немає, та, наче дурень той, сам же його й викинув. А селянин-пройдисвіт послухав, послухав і сказав:
— А так з кожним дурнем буває, котрий навіть лошака висидіти не вміє.
Повернувся пан додому і розповів про своє нещастя дружині. Вона, як побачила, що за дурень чоловік у неї, то й жити з ним більше не захотіла.

назад

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky