Увага!

На сайті містяться лише старі книги, та це не скасовує авторського права. Усі матеріали на нашому сайті розміщено виключно з метою ознайомлення. Після прочитання книги, ви зобов`язуєтеся видалити її зі свого комп`ютера.

Втім, деякі примірники можна придбати у букіністів, які співпрацюють із "Читанкою". Щоб знайти їх, наберіть у пошуку слово "придбати"


назад
Чи нажився на світі орел?

Колись, мандруючи Каракумами, я допитливо приглядався до кожного дерева, до кожної рослини, що звеселяла і піщане одноманіття, і мій спраглий зір, який все-таки пристосований до нашого рослинного різноманіття, до міріадів різних комашок та хробачків, що киш-ма кишать в масній чорноземельній грудомасі. І при зустрічі з кожним незнаним мені деревцем я питав свого товариша-туркмена:
— А як це дерево зветься?
— Карагач,— відповідав той.
— Але ж карагач зовсім інше дерево.
— І це карагач,— відповідав той стримано.— Все — карагач...
І я подумав, для туркмена карагач — це просто дерево. Кожне дерево. Він може знати десятки назв піску, знати його відтінки, його стан, так само, як і ненці, що для снігу мають десятки назв. Для нас же сніг — просто сніг. Хоча колись і наш словник мав для кожного виду снігу своє означення. Цей світ ми обживали довго, пильно, без поспіху, знаючи, що це довічна наша домівка, що в цьому світі, рідному світі, все мусить бути спорідненим. Тому й пойменовували кожну травинку, кожну комашку і кожного хробачка, а пойменовуючи, приручали до себе, приріднювали, проникали в кожну сущу істоту, в кожну зелину, бо відкривали її субстанцію. І були ми тоді багатими, щедрими, милосердними. Бо все мало право «на себе», на своє життя, на свою функцію, на свої габарити, на свій голос. І ми були в усьому, і все було в нас. І знали ми мову звірів, і здогадувались, що дерево має пам'ять, що є своя — вища доцільність у цьому світовому різноманітті, в цій міріадній множинності. Мова наша все це фіксувала, а пам'ять зберігала кожну назву, бо зберігався цілісний світ...
І раптом озирнулися й помітили, що все уніфікується, все зводиться до загальників: «комаха», «сніг», «карагач»...
Ні, ми ще не кажемо «карагач», ще вживаємо і «явір», і «осика», і «дуб», і «верба». Ще можемо пригадати, що є «бересклет», що був «тис», що були... Ось тут при слові «були» ми і згадуємо про наші Червоні книги, точніше про чорні книги, про чорні ями в нашій свідомості, про чорні дірки в ноосфері, в душі, в мові...
Ошитки, паламушки, коминарки, бусоли... Потайний, мудрий і вічний сенс криється у народних назвах комах, птахів, звірів. Пересновані, переплетені з предковічними віруваннями та уявленнями про світобудову, ці наймення повертаються сьогодні з небуття не заради марної цікавості або ностальгії. Пізнаючи Природу і в ній самого себе, у складності взаємних стосунків шкода загубити навіть найтоншу ниточку, що пов'язує людину із величним храмом Життя. Без неї, цієї ниточки, поблякне мереживо пам'яті народної, нашої духовності. Створюючи Червоні книги рідкісних рослин і тварин, ми тим часом нехтуємо народними назвами, звичаями, уявленнями, пов'язаними з вічним світом живої Природи. Книжка оповідань «Літопис білого латаття» закликає нас не забувати цих скарбів людської совісті.
її автор, Андрій Топачевський, в одній з новел згадує про давній козацький звичай, описаний, здається, ще славетним нашим істориком Дмитром Івановичем Яворницьким. Перш ніж вистрілити у степового орла, старосвітський мисливець повинен був тричі голосно спитати, чи нажився той птах на світі. Звичайно, це давало орлу чималу фору у перегонах з кулею або стрілою. Яка шляхетність життєдайного слова, яка краса душевна! А сьогодні сірий обиватель нищить матінку-Природу без будь-якого попередження, ще й використовує для цієї злочинної справи найновіші досягнення науки й техніки — від велетенського бульдозера до потривоженого атомного ядра. Порівняння не на користь сучасника... Чи не час нам замислитись про тяжкі втрати, повернути з небуття давні, тисячоліттями перевірені зв'язки з усіма іншими поселенцями Землі? І слова — теж. Адже спочатку було Слово.
Велике місто, де народився автор, аж ніяк не відокремило його від Природи. Родина ж уче-них-ботаніків, у якій він зростав, спромоглася залишити Андрієві Топачевському найціннішу спадщину — любов і повагу до всіляких, навіть найменших проявів життя. Мабуть, тому канівські пагорби з полиновими пахощами скіфо-слов'янської минувшини для нього рідні, як і сяйво Золотих Воріт над метушнею київських вулиць... Дивна річ! Говорячи про культуру міста, частенько докоряють їй за відрубність від землі. Мовляв, на асфальті нічого не виросте. Але при цьому забувають, що далеко не всякий нинішній аграрій близький до Природи. Та й саме наше сприйняття природного середовища до невпізнанності змінилося за останні кількадесять років.
Своєрідне осмислення ноосферної філософії В. І. Вернадського та М. Г. Холодного відбилося у перших книжках А. О. Топачевського «Симфонії життя» та «Майстерні флори». У «Літописі білого латаття» також відчувається тяжіння до філософського узагальнення стосунків з природним навколишшям; разом з цим тут живуть задуми, вчинки і мова університетського вченого, сільського вчителя, простого селянина — тих, від кого у кінцевому рахунку залежить майбутнє земного життя. Спогади дитинства, тієї щасливої пори, коли особливо чуйно сприймаються голоси Природи, пройняті реаліями наших сучасних відносин з навколишнім світом. Почуття споконвічного зв'язку з Природою, неокупного боргу перед нею не залишає автора від першої до останньої оповіді.
Без вагання рекомендую читачеві оповідання Андрія Топачевського — задумливі і часом сумні, небагатослівні й навіть стислі, але завжди щирі. Кожна розповідь — це своєрідне прилучення до Великої Родової пам'яті, до нашого національного Космосу. І ми співпереживаємо разом з автором, пригадуємо щось своє, далеке, вже втрачене, затоплене стоячими водами, але не змите з ландшафту пам'яті.
У кожного є свій острів дитинства, до якого нас може прибити потужна лірична течія Андрія Топачевського, чия пам'ять зберегла нам і назви придніпровських закутків, і оповіді старих лісників, і запахи старого човна.



Зірка дитинства



Гребля

Річка плине спокійно, але де трапляються кам'яні береги — течія так і струмить. Там, на швидкій воді, ловили ми бобирів, їх ще бичками називають.
Шастають бобирі по кам'янистому дну, чекають, чи не принесе вода якоїсь поживи. А тут ось — хробак! Миттю схопить його бобир та й ковтне разом з гачком. Такий сірий та непримітний, а як потрапить на вудку, розчепірить усі свої колючі плавці ще й пищить. Цікаво було нам ловити їх так, одного за одним, у прозорій воді. Здавалося, не буде тим бобирям кінця.
Серед літа річка міліє, ділиться на рівчаки, що течуть поміж зеленими острівцями. Риба тікає на пониззя або до самого Дніпра, у тиху глибоку воду. Лише бобирі не залишають рідних місць. Зберуться великою ватагою у заглибині, стануть головами до рятівного струменя — тут ми їх і вудимо. Малі бички, але яка смачна з них юшка!
Отоді хтось і вигадав загатити рівчак з бобирями, щоб відділити його від річки. Воду, мовляв, повихлюпуєм, і вся рибка буде наша...
Гей, як сподобалася ця витівка! Натягали каміння, засипали шпарини піском, замастили намулом — і гребля готова! От уже течія пішла собі мимо, а від нашого рівчака залишилася тільки заглибина з бобирями.
Дарма люди, повертаючись із поля, гукали нам, щоб розгатили рівчак, не каламутили річки... Де там! Нумо вихлюпувати воду — хто відром, хто дошкою чи просто долонями. Тільки як не силкувалися, води не меншало. Вона просочувалася з усіх боків. Пробували піймати рибинок рядном, так вони поховалися між камінцями.
Набридло нам, та й попленталися додому — невеселі, ще й грязюкою заляпані.
Уранці, по дорозі до школи, навмисне пішли повз річку: чи ціла гребля? Була вона на місці, але поверхня скаламученого рівчака ніби галушками вкрилася... Це плавали білими черевцями догори мертві бобирі. Вони задихнулися без свіжої води.
Не знаю, хто почав, але вмить розкидали ми нашу споруду, і рівчак промили чисті струмені. Понесла течія бобирів, нерухомих і нікому не потрібних,— навіть чайки не хотіли їх підбирати...
До школи йшли мовчки. Певно, всі думали: чи будемо ще колись ловити бобирів у швидкій прозорій воді?


Ошитки

Пам'яті А. С. Киселя

Весною, коли озеро виходить з берегів, у траві та між вербовим корінням завжди повно ошиток. Це такі хробачки, що сидять у своїх хатках, старанно обшитих трісочками, ряскою або ж піском. Тому й називають їх ошитками.
Коли ошитка виростає, вона перетворюється на ручайника — комаху із зеленкуватими крильцями. Бо сама ошитка — тільки личинка ручайника. І дорости до комахи, яка покине воду й полетить, вдається не кожній ошитці. Силу-силенну їх поїдають риби, для яких немає нічого смачнішого. Тому рибалки і збирають ошиток, щоб наживляти на гачки.
Раніше я ніколи не думав про ошитчине життя, і не жаль було настромлювати цих мізерних кузьок на гачок. Бо який там у них розум?
Якось назбирав я звечора на озері цілу жменю ошиток для ранкової риболовлі. Щоб не пропали, загорнув у вологу хустинку. Прийшов додому, поклав на підвіконня.
Уранці поглянув — немає ошиток! У хустинці лише мокре сміття: трісочки, ряска... Шукаю і бачу: зібралися мої невільники аж біля дверей! От так диво — щоб якісь кузьки знали, де двері...
А було так: вночі хустинка підсохла й ошитки повилазили з неї. Куди тікати? Попадали з підвіконня й помандрували через кімнату, тягнучи за собою власні житла. Декотрі, знесилені, спинялися по дорозі, ховаючись до хаток, де зберігалися останні краплини води...
Цей перехід тривав, певно, цілу ніч.
Як же обрали ошитки правильний шлях? Мабуть, од вікна до дверей був ледь помітний протяг, що й показав ошиткам вихід... А якби двері були відчинені? Невже ошитки вийшли б на сходи та потяглися вулицею на околицю, до самого озера, де вони народилися? Мабуть, і за рік не дійшли б.
Позбирав я ошитки в хустинку, відніс до озера й кинув у воду. Попадали вони на дно. Але за хвилину заворушилися, стали ремонтувати свої хатки, чіпляючи до них нові трісочки. А деякі зіпнулися на ніжки та й пішли собі у підводні хащі, ніби нічого не сталося.
Прийшов я по рибу з порожніми руками.
— Де ж твоя наживка? — питають мене хлопці.
— Випустив,— кажу.— За волелюбність.


Старий човен

Відколи він лежить на березі озера — невідомо. Кажуть, ніби змайстровано човна років тридцять тому. Вже тоді їх не видовбували з грубих верб, як колись. Тож і зробив цього маленького човна старий рибалка з осикових дощок. Ще й досі верхні дошки щільно притулені до нижніх. Між ними було напхано моху, а зовні густо змащено смолою. Та смола майже вся пообсипалася. А зсередини, де поміж дошками набилося багато намулу та піску, мох розрісся, простягшись темно-зеленими смугами від носа до самої корми.
Вздовж вкритих мохом щілин влаштували свої стежки чорні мурашки. Вони приходять з мурашника, що десь на березі. Уважно обмацуючи вусиками мокрі старі дошки, шукають собі поживу.
Часто на зігріті боки човна сідають бабки з прозорими крильцями. А іноді прилітає жовтуватий метелик і, притулившись до теплого дерева, завмирає під сонцем. Коли добре пригріє, навіть жаби замовкають — тихо-тихо стає.
Та всередині човна навіть у такі хвилини йде робота. Якщо добре придивитися, можна угледіти вузенькі дірочки у старих дошках, проточені жуками-деревогри-зами... Такий човен може й розсипатися. Але він тримається вже багато років — мабуть, майстрували його на совість.
Корма завжди у воді, а ніс на березі. Припнутий човен до вербового кілка оржа-вілим ланцюжком. Але ніякого замка чи колодки на ланцюжку немає. Відкручуй ланцюжок, спихай човен з берега, вмощуйся на кормі і пливи собі — хоч направо, хоч наліво. Далеко все одно не запливеш, бо озеро зовсім невелике. Весла немає, та можна гребти дошкою, яка раніше правила за поперечку і була прибита цвяхами, а тепер легко виймалася.
Тільки-но відпливеш од берега, зразу помітиш, що човен протікає. Вода просочується крізь шпарини у передній частині дна, там, де дошки порозсихалися на сонці. Та он у кормі лежить вербовий черпачок з відламаною ручкою. Час од часу вихлюпуючи черпачком воду, все озеро об'їдеш. Нема на цьому далекому заплавному озері іншого човна. Але щоразу, побачивши його, дивуєшся: «Ти ба, ще живий! Хоч і дірявий, а служить!»
Влітку, коли піднімаються трави, човна за ними не видно, і доводиться ретельно його шукати. Бо забуваєш, де саме притулена до берега стара посудина... Якось я вирішив переїхати на той бік озера, щоб набрати ожини. Продерся крізь кущі верболозу — і раптом опинився біля човна.
Мабуть, давно ніхто на ньому не плавав, бо човен міцно вгруз носом у намул, а з-поміж дощок тяглося вгору лапчасте листя череди. Підваживши корму, я насилу зіпхнув його у вкриту жабурником і ряскою воду. Одразу ж з усіх шпарин у човен ринула вода, і я потягнувся по черпачок. І завмер: звідти з пищанням випурхнула пташка. Вона тривожно заметушилася берегом, трясучи довгим хвостиком, наче обурювалася моєю поведінкою. Я впізнав її: це ж трясихвістка, яку ще плисочкою називають. Вона звила у човні гніздо, де вже лежало п'ять біленьких, з чорними цяточками, яєчок.
Що ж, витяг я човна знов на берег і подався навкруг озера пішки. Але встиг побачити, як трясихвістка задріботіла лапками, недовірливо наближаючись до човна. Нарешті, злетівши на корму, замовкла. Мабуть, вмостилася на своє гніздо, яке вона примудрилася влаштувати у черпаку з відламаною ручкою...
Певно, востаннє плавав того літа старий човен.


Кротик

Як упав перший сніжок, всі, в кого були лижі або санчата, подалися на берег ка-1 татися. Хіба втримаєшся — з самої гори аж на діл, та ще й по рівній луці проїдеш! до самої річки... І став крутий берег, мов ковзанка.
Раптом на білій лижні, немов шматок вугілля, з'явилось щось чорне й лискуче.| Але чого б це вугілля ворушилося? Ми, звичайно, туди. Бачимо: дмухаючи і сопучи якесь маленьке звірятко розкопує втоптаний на луці сніг. І ніякої уваги на лижни ків не звертає.
Дмитрик побіг до старшого брата Михайла, а ми тим часом розглядали дивну тваринку:
— Мале, а пазурі які!
— І писок довгий, мов у поросяти.
— А де ж очі? Чи воно їх заплющує?
— Не чув такого, щоб кроти гуляли серед білого дня, та ще й узимку,— Михайло був здивований не менше від нас.— Мабуть, коли санчатами й лижами втоптали сніг, кроту стало задушливо у його норі, і він спішно видобувся на свіже повітр*4 А взагалі, кроти дуже рідко покидають свої підземні споруди, бо їхні маленькі ощ майже не бачать... Щоб добути комах і черв'яків, їм доводиться чимало попрацюй вати. Бачили на луці свіжі купки землі? То все кротяча робота.
Я хотів узяти крота на руки, та він почав так відчайдушно дряпатися своїми твердими, сильними передніми лапами, що довелося тримати це звірятко, загорнувш» у кожуха.
Куди ж його, бідолаху, подіти? Віднесли подалі від утоптаного місця, розгорну-! ли сніг аж до землі. Кротик подмухав трохи, і раптом з дивовижною швидкістю запрацював, мов землерийна машина, передніми лапами. Вмить закопався у землй і зник з очей!
Ніхто від подиву і слова не вимовив. Усміхнулися тільки і розійшлися. Не таке вже й беззахисне звірятко — кротик!


Несподіваний гість

Весна того року видалася холодною, і я вперше побачив, як звірі й птахи шукають людського тепла.
Одного разу, заглушивши трактора, Михайло залишив двигун відкритим і пішов по якісь інструменти. А як знову зазирнув до двигуна — завмер: на нього дивилися круглі, немиготливі очі.
Це був маленький, завбільшки з рукавичку сич. Притулився до теплого металу і спокійно спостерігав за людиною, настовбурчивши руде пір'я.
Простягнуту руку сичик поскубав міцним кривеньким дзьобиком.
Сховавши пташку у рукав своєї ватянки, Михайло приніс її додому.
— Глянь, що до трактора завітало,— сказав Дмитрикові.— Мабуть, хтось вигнав його з теплого гнізда. Бісик та й годі.
Махнув рукавом — сич і випурхнув. Не до вікна полетів, а навпаки — подалі від світла. Майже нечутно облетів темні кутки та й сховався у запічок.
Звичайно, всі ми ходили дивитися на того Бісика, що у запічку оселився. Нашорошений, він сидів у дальньому закутку, уп'явшися в нас жовтуватими очима, що світилися, немов котячі.
Дмитрик поклав на край запічка шматочки сала, м'яса, квасолю, ще й хліба накришив. Хай вибирає! Але сич так нічого й не скуштував.
Надвечір похолоднішало, і Дмитрик заніс до кімнати картонну коробку з ранніми курчатами. Мовляв, з Бісиком веселіше буде.
Сумувати їм не довелося. Уночі курчата зняли такий писк, що Дмитрик схопився — й до них. Курчата сполохано збилися докупи, а Бісик сидів край запічка, тримаючи у кігтиках маленького білого півника. Дмитрик у крик. Той кинув ледь живе курчатко, а сам — у куток...
Уранці Дмитрик сказав про сича крізь сльози:
— Зробимо з нього опудало.
— Краще випустити,— кажу я...
— Що ви, хлопці! Не його провина, що народився хижим птахом,— заспокоює нас Михайло.— Але пустити на мороз не можна, бо пропаде. Віддамо краще Бісика до зоопарку.
І от у неділю поїхали ми гуртом до міста. Яких цікавих звірів і птахів побачили у зоопарку! А за сича нам подякували й пояснили, що він не простий, а горобиний. Цебто ловить горобців, ще й мишей. На курчат напав, бо дуже голодний був.
Тепер горобиного сича доглядають у зоопарку — по-науковому, бо він рідкісний птах.
Іноді ми з Дмитриком навідуємося до нього. Для нас він як був Бісик, так і залишився.


Домівка

Озеро у заплаві нешироке, але довге. Звивисто прорізують луку його круті, вкриті вербовими кущами береги. Зовсім близько плину гь могутні води Дніпра. Зрідка, у велику повінь, сягають вони цієї тихої стариці. І тоді вирує, підмиваючи кручу, стрімка течія, сунуться у каламутну глибину кущі разом із корінням, ще нижче хиляться високі верби та осокори... Та спливає прибутна вода, озеро вбирає струмочки з луки, і вже тільки оголене коріння, химерно темніючи, нагадує про буяння повені. Густі лучні трави аж до літа не поспішають вкрити жовті піщані килимки на урвищах; тут звисають колючі батоги ожини, фіалкові грона квітів гіркого пасльону, круглі листочки будри, нанизані на тоненькі стебельця. Ніби тяглися на зустріч своїм родичам з протилежного берега та й похилилися у знемозі до самої води. Але що несила траві, того досягли дерева: у вузьких місцях вербові гілки поспліталися, утворивши над озером зелені брами й місточки.
Затишно влітку в обіймах озера, коли у розпеченому повітрі шурхають прозорі крильця бабок, а від оксамитових кружалець латаття віє прохолода. Аби не сполохати цей чарівний світ, відкладаю весло. Човен ледь рухається між небом і тихою водою, що віддзеркалює найменшу хмаринку.
Залетів сюди крячок, невдоволено вигукнув «крі-крі» та й майнув собі знову на дніпровий простір. Тісно йому, немає місця для звичної риболовлі. І тільки невеличкий птах-рибалочка вільно почувається між вузькими берегами. Він за рибкою не ганяється, а терпляче чекає на неї, вмостившися на сухому корчі, як завзятий вудкар на зручному дерев'яному сідалі. Рибалочка. Яка влучна народна назва! Здається, ніби й закуняв птах; та раптом зірветься з місця, зависне, тріпочучи крильцями, над водою — й шубовсне углиб. Ніби незримий вудкар закинув довгу волосінь з синім поплавцем.
Рибалочка на диво чепурун. Пір'їнки на хвості, голові й крилах увібрали в себе густу небесну блакить, а груди — жар призахідного сонця. Дивно, як вдається йому, сидячи на видноті, вберегтися від яструба... А під водою — інші вороги. Особливо страшні довготелесі зубаті щуки. Чимало їх тут причаїлося під корчами, чатують на білобоких пліток і смугастих окунів. Та щука ласує не самою рибкою. Ану як ухопить вона рибалочку? З каченятком їй легко впоратися, але може спробувати напасти і на дивного птаха, що унадився пірнати біля самісінької щучої пащі.
Виринає довгодзьобий птах умить — ну точнісінько корковий поплавець. А у дзьобі — нічого. Знову займає свій спостережний пункт на корчі. Але не для того, щоб сушити пір'я, вода вже обтрусилася з нього до краплиночки. Невтомний рибалочка готовий пірнати, поки пощастить. Цілий день борсається він понад водою, розбиває власним тілом відображення хмар. Нарешті вдалося! Поніс якусь мільгу. Та не собі — рибалченятам. Вони чекають у темряві глибокої нори під прямовисною кручею. І світ сонця побачать лише тоді, як поміняють сірі дитячі пір'їнки на голубе вбрання.
На сусідньому корчі сидить ще один рибалочка. Теж пірнатиме? Повертаючи човна, ворушу веслом — і цього досить, щоб налякана пташка полетіла вздовж озера, попереджаючи інших пронизливих свистом... Продовжую гребти, але вже знехотя, бо зник сперед очей зачарований світ.
...Взимку озеро спить. Сніжок замітає піщані килими, шарудить у сухих відмерлих літорослях. Поміж берегами, на південь, стелеться вузький слід від саней, наче вказуючи, куди відлетіли рибалочки. Там завжди літо. У річках повно чудернацьких рибок — тільки лови. Замість латаття ростуть розкішні лотоси, а крокодили — не щуки, на маленьку пташку не звертають уваги. Серед яскравих папуг рибалочка і для крилатого хижака непомітний. Та неспокійно йому на запашній гілці, бо вдома залишилося гніздо. Порожнє, глибоко під засніженою кручею. Але — рідне. Заради гнізда рибалочка повернеться весною на озеро і знову всядеться на сухому корчі.


Острів

— Збирайся, поїдемо,— будить мене батько. На ньому брезентова роба, солом'яний бриль, підкачані до коліна штани. Отже, справді — човном, на Заріччя. Як я чекав цієї нагоди! Удвох веслувати до далекого острова, що серед великої ріки...
Небо почало синіти, та місяць ще не розстанув, а низько над обрієм жевріла велика ранкова зірка.
Ще звечора ми спустили човна на воду, прив'язавши ланцюжком до якогось кілочка. Це не від злодіїв, бо аж по самі Бучаки серед рибалок такого не водилося. А от хвиля й вітер, якщо розгуляються, можуть забрати легенького, видовбаного з цілої верби човника. Шкода його, такого зручного і звичного, хоч і латаного-перелатаного, змайстрованого ще тоді, коли мене не було на світі.
Обіцяючи подорож, запах човна тривожить дитячу душу. Водяними рослинами прив'ялим лататтям і куширом, рибою й черепашками пахне човен. Після того ж
як полагодили його, законопативши й зробивши нову поперечину для щогли,__
пахне ще й смолою та свіжим деревом... Береш довге старе весло, а воно так і тулиться до рук, так і кортить скорше занурити його у зеленкувату глибінь. Та сьогодні це робити не мені: шлях неблизький, а вітер сильний.
Батько не поспішає. Треба нічого не забути, адже вибралися не на один день. У човні на оберемку сіна вже лежать вудлище, підсака, черпак, бляшана коробка з саморобними блешнями на хижих щук, окунів, судаків. Інші способи риболовлі ми не визнаємо.
Уявляючи впійманих рибин, я майже забуваю про інші приготування. А тим часом у човні з'являються шкіряна торба з пробірками, великими й малими пляшечками, а також конусоподібна планктонна сітка, виготовлена аж у Америці з таємничої, майже фантастичної капронової тканини... Це наукове знаряддя тільки починає збурювати мою цікавість, для батька ж воно над усе. Особливо дорогоцінна планктонна сітка — що як загубиться, потоне? Ретельно згорнув її батько, прив'язавши до поперечини човна.
Ось він затримався біля джерела, набирає у баклагу води. Це для мене, сам же п'є з Дніпра (тоді ще можна було). Хлібина, кілька цибулин, жменька солі... все! Батько з веслом умощується на кормі. Відштовхую човна від берега і, ледь зберігаючи хистку рівновагу нашого суденця, досить незграбно всідаюся на встелені сіном вільхові вимостки, ближче до поперечини. Батько сильно загрібає справа, спрямовуючи човна проти вітру й хвилі. Він у доброму гуморі, отже, починає веслувати, ніби не помітивши моєї невправності.
Пливемо попід пологим берегом, де слабша течія. Човен повільно долає зарості пружного, шкірястого, схожого на древні списи зілля. Воно з білими квіточками, що осипаються від найменшого дотику, та їжакуватими кульками плодів. Зелені' списи стрілолисту тріщать, ламаються, нарешті розсуваються, неохоче пропускаючи нас на стрижень. Там вже доводиться боротися з течією.
Човен трохи протікає. Під вимостками помірно хлюпає вода, яку ми не встигли і вилити черпаком. Коли батько налягає на весло, відштовхуючись від піщаного дна, вода збирається на кормі, а раптова зупинка примушує її перетекти до мене. Вимостки підпливають, сіно намокає. Вимахую черпаком, соваючи ним по залатаному, химерно випнутому днищу. Мені трохи шкода виливати до чистої ріки оцю темну, настояну на смолі рідину, що пахне ганчір'ям.
Сонце, свіжий вітер, хвиля... Зліва показалися тополі Чернечої гори і довгі дерев'яні сходи, що ведуть до Могили. Ніби ненароком, батько скидає бриля, і йогв рідке, сиве волосся куйовдить вітер. Зачерпнувши долонею води, змочує обличчя, не зводячи очей з Гори. Я теж мовчки дивлюся туди, відшукую між тремтливіш під вітром тополь Поетову постать, подумки тричі повторюю якесь наївне хлоп'як бажання. Я впевнений, що тепер воно, нарешті, здійсниться. Але на батька не дивлюся, щоб не сполохати своєї заповітної думки... Він же, витерши лице, знову насуває бриля і з подвоєною силою працює веслом, повертаючи човну швидкість.
Плисти на одному веслі важко, особливо супроти течії й вітру. Ледь схибиш, звернеш наліво, і вітер люто шарпне справа, підхопить суденце, кине його назад, притисне до берега. Направо шаснеш — винесе тебе на середину ріки, де ще більша хвиля й течія. Щоб не схибити, крім терпіння й сили тут потрібне мистецтво. І батько добре ним володів, бо веслував змалечку.
Ось вдалині забіліли стіни Успенського собору. Канівські пагорби залишалися позаду, відступаючи від Дніпра. Вітер вже не накидався на нас з колишньою силою, бо тут ріка робила закрут, берег якого був обкладений камінням і поріс високими, густими білими вербами. Під захистом цього срібного лісу ми пропливли ще кілька кілометрів; батько помітно стомився, але ж і Заріччя було вже близенько.
Неширокою й тихою протокою ми дісталися до старого річища, від якого відходив мілкий, вузенький рівчак. Мулисте дно рівчака всіяне перламутровими черепашками; кожна стулена з двох половинок і залишає по собі довгий, прокреслений у намулі слід. Рівчак привів нас до озера, яке звалося Солов'їний Куток.
До цього заповідного закутка ми й подорожували. Весною береги його були невпізнанними; про озеро нагадувало тільки півколо напівзатоплених верб, що пускали у прибулу воду густі й руді, схожі на бороди корені. Влітку ж повінь вгамовувалася, і озеро ставало тихим притулком рибальських човнів, білого латаття й риб'ячої мільги, що незліченними табунцями втікала до Дніпра по вузенькому, обмілілому рівчаку... А над волохатими від висохлого коріння хащами верболозу, повними комариного дзижчання й пищання улоговинами й заплавними травами височів піщаний горбочок, де й стояла мазана глиною і вапном лісникова сторожка.
Вікна цієї хатини завжди були зачинені, щоб не набралося комарів; двері ж, навпаки, цілоденно стояли настіж, аби не заважати ластівкам, які щороку ліпили гніздо у сінях, на сволоку. Тому не завжди щастило здогадатися, чи вдома господар,— особливо, коли його човник лежав на березі. Та цього разу човна на місці не було,— мабуть, лісник подався навколо острова, оглядає свої володіння.
На Заріччі було що оглянути. Вербові й тополеві гаї, поміж ними луки й заплавні озера. Такий і Солов'їний Куток: вода тут завжди прозора, в ній можна угледіти зграї пліток, окунів і навіть зеленкувату щуку, яка застигла у засідці рід навислим вербовим кущем. Чому ж нерухома озерна вода залишається чистою, наче у струмочку? Здається, це німе запитання батько вгадує у моїх очах:
— Бачиш, як тут кущі й дерева захищають озеро. І латаття рятує воду від твані. Шкода, але на Карасевому вже по-іншому... Та краще раз побачити, аніж двічі почути.
І не роздумуючи він рушив до Карасевого, розсуваючи червонуваті лозини шелюги. Я ледь встигав за батьком, пишаючися думкою, що мені довірено нести не будь-що, а дорогоцінну, таємничу планктонну сітку!
Та ось шелюга скінчилася, і перед нами, майже до самого Карасевого озера, заоуяли зарості ожини. Чи є щось смачніше і красивіше від неї? Здавалося, з ожиною не може зрівнятися жодна інша рослина. її довжелезні сизі гони стелються серед квітучих лучних трав; коли ж спинаються вони на кущі верболозу або деревця крушини, ожині доводиться підняти вгору гроно темного, з ніжною блакиттю ягіддя.
Воно легко розсипається між пальцями на малесенькі вологі кульки, підсинюючи пучки терпким соком... Хто бігав на заплавну луку по ожину, добре запам'ятає її міцні, загнуті шпичаки. Але й прекрасної троянди не буває без колючок!
За ожинником, на березі Карасевого, не було верб чи осокорів, лише їхні пеньки. Грунт майже голий, темний від намулу. Саме ж озеро... Ні тобі латаття, ані навіть круглих листочків жабурника. Самий колючий різак по краях, поверхня води геть вкрита побілілою ряскою та смугами якоїсь жовтуватої піняви. Наче шумовиння на борщі!
Поки я дивувався, була розгорнута сітка. На відміну від мене, батько, здавалося, не особливо вражений станом Карасевого озера. Він почав зачерпувати сіткою саме оте шумовиння, загадково мугикнувши собі під носа: «Казав же їм, щоб не чіпали верб». Зцідивши воду, зливав у свої лабораторні посудини саму піну. Але перш ніж сховати у торбину останню пляшечку з товстого старовинного скла, підніс її перед мої очі:
— Сто років працюватимеш, а всіх рослин, що у цій піняві живуть, вивчити не встигнеш! Бо їх тисячі. Це планктон, дрібні водорості, без мікроскопа й не роздивишся... Тут і отруйні синьо-зелені. У цій калюжі вони не страшні, але якщо завоюють річки — знищать усе живе!
Згодом, за кількадесят років, я згадав батькове передбачення. Слово «синьо-зелені» звучало вже загрозливо. Ці дрібнесенькі рослинки захопили-таки Дніпро. А тоді була тільки безневинна піна на воді...
Повернувшись на Солов'їний Куток, що так і вбирав очі кучерявими вербами та сніжно-білими квітками латаття, ми всілися на траві. Чекали, чи не покажеться з-за рогу річки лісників човник. Навіть порівняно з нашим, він був зовсім малесенький, хитливий. Іван Петрович ледь умощувався у ньому разом з чобітьми й усіма своїми лісовими та рибальськими причандалами.
— Ви ж колись перекинетесь, а чоботи на дно потягнуть! — казав я. На це Іван Петрович поважно так відповідав:
— Ну й що. На дні теж земля!
Не встигло сонце сховатися за верхівки дальніх осокорів, а лісник уже повертається. Веслує обережно, бо човен густо закиданий чималими, у дві долоні, красноперами. Не видно навіть ніг у незмінних чоботях — вони вкриті рибинами. Що ж, Іван Петрович був майстром ловити краснопера на коника однією-єдиною вудкою. Незрозуміло тільки, як його човник тримався на воді.
Багато інших див було на Острові. А деякі, можливо, існували лише у лісниковій уяві. У сутінках, при мерехтливому світлі вогнища, за казаном щедро заправленої цибулею юшки, ці дива оживали у нескінченних розмовах. Не дуже балакучий вдень, Іван Петрович знав безліч бувальщин і розповідав їх після вдалої риболовлі, у доброму гуморі... Я дізнався про здичавілого кота, що цілісіньке літо пропадає біля річки, ловить рибку на мілині, ще й частує нею свою приятельку — сороку. Тільки взимку цей кіт приходить до сторожки, щоб вполювати якусь мишу... І про те, як бобри унадилися перегризати товстелезні верби, а лісникові довелося виправдовуватися за них перед якимось начальником. Ще й про навіжених качок, що нібито плавають до тріскучих морозів у останній ополонці, на ніч же закопуються у сніг. Тут їх і знаходить лисиця... А вовки! Суворої зими ціла зграя перейшла по льоду на острів, три ночі тримала в облозі сторожку. Іван Петрович мав кілька набоїв до рушниці, та що сіроманцеві качиний шрот? Якось відсиділися з котом-диваком і кунделем Знайдою... Лісник не вперше розповідав про цей випадок, і щоразу з новими подробицями. Особливо ж пишався тим, що витримав облогу без жодного пострілу.
А от цю історію ми слухали вперше і востаннє. Помішуючи дерев'яною ложкою густе вариво з окунів і щук, Іван Петрович, наче випадково, спитав:
_ А чули ви, ніби й тут, біля Канева, хочуть перегатити річку? Мабуть, знав
таки Вернигора...
І, не чекаючи на відповідь або запитання, почав:
— Дуже давно це було, років двісті тому. Як зруйнувала цариця Січ Запорізьку не стало козакам на Дніпрі місця, і попливли вони своїми «чайками» на Дунай' А старі й немічні, ті розійшлися доживати віку по всій Україні... Тоді і заявився до нас отой Вернигора. Самотній був — ні дітей, ані рідні. До ченців не пішов, а оселився тут, на Канівщині, у печері, яку викопав на крутому березі Росави. І пішов поголос-лікує й втішає Вернигора! Потяглися до нього люди, і багатьом допоміг старий козак, тільки не зіллям зцілющим, а словом. Накаже: забудь про хворобу! І слабий одужає. Скривдженому порадить: вернися додому, зроби отак... І на краще вийде. Багато він умів, далеко бачив. Та й жив, кажуть, довгенько, років до ста.
А як зібрався помирати, обступили його люди й питають: поки ти на цьому світі, скажи, коли знаєш, що буде з нами й батьком Дніпром! Довго Вернигора мовчав, і тільки як утретє спитали, тихо мовив: «Доки тече Дніпро, людям і звірам буде гаразд. А як стане він, ждіть біди». І вже до самого кінця й слова не вимовив.
Зраділи люди, бо не було такої сили, яка могла б Дніпро спинити. Поховали Вернигору на кручі й розійшлися. Могила скоро заросла чередою-зіллям, бо нікому було доглянути. Забулося й місце, де притулився старий запорожець, бо однієї весни Росава вийшла з берегів, обвалила кручу з печерою... Тільки й лишилися в пам'яті останні слова Вернитори. Але люди не дуже ними переймалися: коли ще буде. Мовляв, ні нам, ні онукам тої біди не діждати.
...Вогнище майже згасло. Нічні тіні підкрадалися все ближче. Та з-поза осокорів раптом зажебоніло радіо — Дніпром ішов пароплав.
— От і дочекалися,— закінчив розповідь лісник, підкинувши на жарину хмизу. Вогонь спалахнув, освітивши задумливе обличчя батька, ближні кущі верболозу й нічних метеликів, що кружляли у стовпі світла...
— Тату, а можна, я сам назад гребтиму? Якщо вітер не зміниться, поставимо щоглу.
— Добре. Спи...
Перегнати човна додому, за вітром і течією, вже зовсім легко. Та все одно батькове довір'я втішає. Я вже уявляю себе на кормі, серед хвиль. Треба поставити щоглу з вітрилом. Вітрило як надметься... Нарешті засинаю.
...Прокинувся я вже дорослим.
Давно вгамували будівельники течію Дніпра. Нема більше Заріччя, воно на. дні штучного моря, у минулому часі. Залишилися тільки спогади й біль... Чи пристане ще коли-небудь мій човен до острова дитинства? Мабуть, ніколи. Над Заріччям двадцять метрів зеленої від твані води. Як не шукай, не знайдеш. Навіть якщо процідити величезне водоймище крізь пальці, острова не впіймати.
Так пережив я батькового човна і острів Заріччя.


Поліські оповіді



Високий камінь

З прадавнього часу серед неоглядних лісів стояв гранітний велетень. Чи не ві був у Сарматському морі тим єдиним щитом суходолу, на якому виросли перші дерева і звили свої гнізда птахи? А як відступили хвилі і замість моря зашумів праліс, камінь підносився над верхівками найвищих сосон. Він був такий високий що льодовик, не здолавши його, обточив тільки підніжжя. І тоді прийшла До кам'яного острова одягнута в шкури первісна людина, оселилась у печері на самому вершечку.
Гранітна корона височіла над лісами, приймаючи удари нічних перунових громів рожевіючи у світанкових променях, відлунюючи ревіння турів і зойки оленів. Вказуючи дорогу мисливцям і рибалкам, вона виводила людей до берегів норовистої поліської річки, сповненої плюскотінням білих, червоних і чорних рибин, всіяної черепашками з дорогоцінними перлинами.
Під високою скелею зупинялися човни, видовбані з цілих дубів. З них виходили древлянські воїни. Розклавши на жорстві вогонь, гомоніли про те, як попливуть до Києва, а там ще далі, до самого Царгорода, під проводом князя Олега.
Бачив Камінь й інші збройні та мирні походи, але ніхто не підносив на нього руку. Люди шанували диво-гору, і навіть з сокирою сюди споконвіку ніхто не ходив по кривулясті деревця чорноклена й глоду, що ледь трималися на крутому схилі.
І стояв би велетень над річкою й лісом ще не одну тисячу літ, якби сама людина не винесла йому смертний вирок. Якось, не дуже давно, прийшла вона сюди... з вибухівкою. Заклали під скелю динаміт, і — раз, два, три... десять! Підірвали Високий Камінь разом з верхівкою і печерою. Вибухом перебило гору навпіл, а гранітну корону відкинуло до річки. Там лежить вона й тепер, потріскана, глибоко вгрузнувши у піщане дно.
Відшукуючи місце для гранітної копальні, хтось гадав, ніби досліджувати земні глибини, колупати скелю свердлами — довга і нудна справа. З вибухівкою, мовляв, можна впоратися швидше й дешевше. Підірвати — і все. Так і вчинили. Дарма, що граніт виявився низького гатунку, ні на що не придатний... Що поробиш, сталася помилка. Буває! І горе-каменярі забралися собі геть.
Ім'я людини, що заклала вибухівку, нікому не відоме. Та не забутий прекрасний твір природи. «Кому на Високий Камінь, виходьте!» — каже водій автобуса. Бо село, яке тисячу років тому притулилося до кам'яного велетня, й досі зберігає його ім'я.
Будиночки під шифером, садочки, смужки городів, гніздо лелеки на старій вербі. Дивуються приїжджі, знизують плечима: звідки така дивна назва? Де ж він, отой Високий Камінь?
Над вкороченим на цілу голову кам'яним велетнем спалахують блискавки, гримлять гучні повітряні хвилі від літаків, що минають звуковий бар'єр. Та вже нічого гіршого вдіяти йому не здатні ні стихія, ані людина. Бо страчений більш не пнеться у височінь. Рани, глибокі вирви і розколини гранітного тіла потроху заростають травою. Тепер він, як усі,— чимало таких скель по берегах порожистої річки, під старими соснами.
Життя, як і колись, тягнеться до Каменя. Море кущів і дерев обступає його з усіх боків. Та це не облога кам'яної фортеці. Навпаки, зелений натовп тулиться до її стін, з глибоких шпарин п'є підземну воду, шукає захисту від вітрів. А у понабивану мохом, натоптану віковічною порохнявою щілину пустила коріння яблуня. Мабуть, не одне десятиліття боролася вона з вітрами та посухою, але встояла хоч і не досягла зросту людини. Залишилася низенькою, покрученою, з вузлуватим стовбуром.
У травні, коли річка розливається до самого лісу і водопілля сягає кам'янистої підошви гори, рослини оживають. Тільки-но відцвітуть жовтуваті зірочки гусячої цибульки, осиплеться бузковий ряст, як спалахне біле мереживо калини, і вже крушина простягає з гущавини свої гілки з ніжними хрещатими квіточками. Набирають силу, готові розчервонітися яскравими пелюстками шпичасті пагони шипшини.
Вдень на теплому граніті, ледь вкритому жовтими латочками гіркого очітку, гріються ящірки та вужі, а з усіх птахів лише довгохвоста плисочка іноді забіжить сюди по якусь комаху. Спека і сон... Тільки річка невпинно працює день і ніч, б'є у скелю, поглиблює своє русло. Пройде тисяча, мільйон років — і вода, вітер та сонце створять іншу кам'яну гору з рожевою короною. Камінь все стерпить, а чекати він може цілу вічність. Мільйон літ? Для Природи це лише коротка мить.
Та в людей терпіння не кам'яне й вік не довгий. Ось чому ми знизуємо плечима, не розуміючи, навіщо знищено неповторну красу. І проклинаємо того безіменного, лютого й нерозумного зайду з вибухівкою.



Паламушки

Хто перший прокидається, як тільки зійде сніг? Звичайно, це роботящі, неспокійні мурашки. Вони збираються густим, шурхітливим роєм на даху свого житла, складеного з глиці й дрібних трісочок. Нагрівшися, поспішають на нижні поверхи дивовижного лісового міста, несучи тепло тим, які ще не позбулися зимового сну і кволо ворушаться у колодних льохах. А місце на осонні, біля верхівки мурашника, займають інші.
Оці лісові, щелепаті й кусючі, вважаються на Поліссі справжніми мурашками. А ті, що на луці понад річкою — то ніби не мурашки і не мушки, а так собі, паламушки. Жовті, червоні, чорні, малі й зовсім дрібненькі — паламушки та й годі. Певно, вчений знавець комах не погодився б з подібною назвою, відшукавши для кожної мурашки відповідне латинське ім'я, ще й по батькові. Але місцевих селян влаштовує це просте найменування. Бо ліс, мовляв, це вам не лука, а мурашки — не паламушки.
У лісі мурашки таки справжні господарі. Ні від кого не ховаючись, мандрують деревами, дістаючись найвищих гілочок. Шарудять мільйонами ніг серед опалого листя, збирають будівельний матеріал для своєї височенної, на зріст людини, хати. Крім глиці, безперестанку тягають до неї різний харч: гусінь, метеликів, жуків. Ось чому там, де багато рудих лісових мурашок, листя і глиця на деревах не поточені шкідниками. Лісники дуже поважають своїх помічників і навіть обгороджують найбільші мурашники, щоб їх ніхто навіть випадково не зруйнував.
А от у паламушок життя не таке розкішне. Далекі родичі — руді лісовики — до сосон, дубів і диких яблунь їх не пускають, бо звикли володіти всіма деревами. Лісовий мурашка має ухописті гострі щелепи, він рухливий, сильний і войовничий. Поступитися якійсь дрібноті? Та ніколи!
По городах, на ріллі, у садках паламушкам теж незатишно, бо там їх заорюють і перекопують, ще й поливають різною отрутою... Та й на лущ їх ніхто не захищає. Навпаки — кривдять, кому не ліньки. То корова продушить своєю ратицею тоненьке земляне склепіння гнізда, то куріпка або перепілка розкопає його, щоб поласувати білими мурашиними лялечками. Ще й пустотливі дітлахи розгорнуть купину знічев'я, аби поглянути на комашину метушню. Ні, не легке життя у лучних мурашок. Але і до них посміхається щастя, хоч і недовге.
Коли у травні розквітає лука, на гінких верхівках лабазника, валер'яни, щавлю та інших трав з'являються крихітні сірі або зелені попелищ. ГусТо обліплюють вони пагони, п'ючи життєдайний сік рослин. Ось тут, нарешті, господарюють лучні мурашки. Це вони вивели вайлуватих корівок-попелиць на літню луку. І тільки-но попелиця зронить медяну росу, мурашка-паламушка підхопить і вип'є солодку крапельку.
Уявляєте, попелиці пасуться на зелених гілочках, мурашки ж не нападають на них, а по-справжньому доглядають і доять, наче молочну худобу! Таке господарство їм просто необхідне, щоб прогодувати свою велику сім'ю. Обмацуючи кожну молоду гілочку й листочок чутливими вусиками, шестиногі чабани невтомно розшукують нові пасовиська для ніжних, розпещених попелиць.
Пастуше життя паламушок триває до косовиці, поки трава не впаде разом з попелицями, а чорні лучні мурахи знову зачаяться у своїх землянках... Бува, зачепиш косою верхівку мурашника — і відкриється плутанина підземних нірок та комор з білими вгодованими лялечками. Заметушаться, забігають паламушки та й ну тягати у глибину, подалі від світла, своїх іще нерухомих нащадків. Інші ж, накладаючи ледь помітні грудочки землі, виводять нове склепіння над гніздом. І за кілька днів уже й не здогадатися, що потерпала паламущина споруда.
Тепер пригадали, які вони, паламушки?
А мені згадується повоєнний час, власне дитинство і сусідські хлопці. Батько, в кого він є,— у полі; мати прибіжить тільки корову подоїти та й знову — на буряки. З ранку до вечора діти самісінькі. Вони, недоглянуті батьками, змалечку вчилися доглядати громадську худобу. До школи ходили не щодня, бо ніколи — треба на пашу. Зберуться пастушки на луці, збрешуть один одному якісь небувальщини. Корови ж тим часом пасуться собі. Що далі робити? Запалять знічев'я оберемок хмизу та й нумо джмелів із нірки викурювати, меду шукати... Там того меду — хіба що мала ложка, а бідним джмелям доводиться летіти на інше місце, ще й нову хату будувати. Меншало їх, все рідше гули над конюшиною.
А з паламушками — то вже справжня біда. Підходить, бува, якомусь ледареві черга завертати корів. А він відмовляється, посилає менших. «Ач який, проти громади пішов,— судять його пастушки.— На мурашник його, до паламушок!» Ці ж, особливо червоні, дарма що маленькі, кусаються незгірше від лісових мурашок. І от спустять справедливі судці бідолашному хлопчині штанці, потримають його на купині з паламушками, поки запроситься. Завтра сам побіжить завертати худобу! Ще й слідкуватиме, щоб інші поважали чергу, а при нагоді віддячить тим самим... Такий був у пастушків суворий і, що там казати, дурний звичай.
Давно повиростали ті дітлахи. Напевно, забули вони свої жорстокі ігри. Стали — хто трактористом, агрономом, меліоратором, санітарним лікарем, а хто й районним або ще більшим начальником. Але коли бачу брудну річку поміж висушеними, переораними луками без ніяких трав, то й згадую дитинство. І здається мені, що це саме вони, оті нерозумні діти, труять бідолашну землю хімікатами, колупають пісне поліське поле важкими плугами, краять луки ножами бульдозерів; ще й одне одного мучать, мов кусючими паламушками, різними довідками, телефонними дзвінками, безглуздими вказівками. А над лукою більше не гудуть джмелі...
Колись нікому було доглянути їх у дитинстві. А тепер без догляду залишили вони землю.



Право горихвістки

Влітку на сіннику так добре спиться!
Якось, зазирнувши на горище, щоб накласти туди сіна, я раптом почув незнайомий шепіт, посилений залізною дахівкою: «Спи так, спи так!» Завмер, прислухався. За хвилину неголосно, але досить чутно бляшаний дах знову відлунював: «Так-так, спи так-так». Наче хтось безуспішно заводив старий, іржавий годинник.
Обдивився горище — ніби нікого. Вмостився на сіні й замислився. Ні сорока, ні ворона, ані сова або якась інша пташка, що може завітати сюди, так не озивається. Хто ж це дражниться? Думав, думав та й заснув.
Вранці запитав, що воно таке, у діда Валька, місцевого ветеринара. Хоч і не дуже сподівався на успіх, бо одна справа — коні й корови, інша — таємничі звуки на сіннику. Та, на мій подив, дід миттю збагнув, про кого йдеться:
— То, мабуть, коминарчик на крокві гніздо скрутив. Рано прокидається, тепер не заспиш!
Щоб не пошитися у незнайки, я не став розпитувати далі. Вирішив неодмінно побачити загадкового рипуна на власні очі.
Чекати довелося лише до вечора. «Воно» таки виявилося пташкою! Темна, немов маленький сажотрус, який щойно виліз із комина, вона повторювала свою простеньку пісеньку, сидячи на димарі. Довго крутилася пташка на даху, нервово торочачи: «Спи так-так». Нарешті перелетіла на гілку горіха, і я зміг її роздивитися.
Майже чорна, як зів'ялий горіховий лист, пташка була завбільшки з горобця, але стрункіша, з тоненьким дзьобиком. Позираючи на мене, вона щохвилі смикала своїм довгим хвостиком з рудими бічними перами. І здавалося, ніби на гілці спалахує і гасне жарина. Це ж горихвістка... Так от кого на Поліссі величають коми-нарчиком!
Раптом пташка, наче маленька блискавка, круто впала додолу і, вхопивши якусь комаху, повернулася на старе місце. А звідти, ще трохи посмикавши хвостиком, вправно кинулася просто вгору за чималою мухою. Впіймавши її, злетіла на горище — мабуть, до свого гнізда.
...Йшли дні, і я помітив, що пташок стало двоє. Прокидалися мої коминарчики завжди дуже рано й починали випробовувати свої голоси, коли ще не чутно щебету жодного іншого птаха. Вмостяться на сусідніх гілочках та й порипують собі, ніби прагнуть тривалістю співу надолужити брак хоч би якої мелодії. «Тр-р, пшик, тр-р»,— почне коминарчик. «Так-так»,— підхопить його подруга. Зголоднівши, вони ганялися за комахами по деревах і поміж трав, часто навідуючись на горище крізь широку шпарину між старими, розсохлими брусами.
Влучна назва — коминарчик, або горихвістка. Але й інші птахи виправдовують власні імена. Приміром, гава. Сіробока, з чорними крилами і хвостом, сидить вона на сухій верхівці дерева, ліниво обдивляється навкруги. І як тільки помітить якусь поживу, нишком злітає додолу. Там вона боком-скоком підкрадається, злодійкувато обдивиться навкруги, чи нема кого поблизу, а потім вже клює.
І от бачу: підбирається гава до горища. Скоком-боком, з яблуні на горіх, звідти на дах, а там вже й до гнізда близенько. Що можуть супроти гави двоє маленьких коминарчиків... Зжере злодійка пташенят!
Став я шукати на подвір'ї якоїсь тички, щоб ту гаву прогнати. Знайшовши, підняв очі на дах — і зрадів: тікає сіра розбишачка! А женеться за нею — хто б ви думали? Чорний крук або хоча б зграя горобців? Ні, одна-єдина горихвістка! З обуреним тактаканням завзято нападає з усіх боків, а гава навіть не борониться, тільки незграбно ухиляється від куцого гострого дзьобика та злякано каркає.
Ні на даху, ні на яблуні, ані в повітрі нема гаві порятунку від розлюченої горихвістки. Тільки загнавши ворогиню на стару вербу, смілива пташка, переможно так-такаючи, полетіла додому.
Осоромлена гава залишилася на сухій вербовій гілляці. Невдоволено каркаючи, вона чистила пом'яті пера... Невже злякалася? Адже одним ударом свого довгого сильного дзьоба гава легко могла прогнати і навіть забити маленьку пташку. Чому ж вона цього не зробила? Чому, тікаючи, злодійка майже не захищалася?
Знову закинув я про це дідові Валькові. Той, ховаючи усмішечку у сиві вуса, пояс нив по-своєму:
— Бо гаві треба було просто пообідати. А коминарчик захищав малечу! Коли дитя'у небезпеці, не знаєш, звідки й завзяття береться... Біля своєї хати правда силу побиває. А сильніший знає, що сюди краще не пхатися. Таке право гнізда, перший закон природи!
— Добре, що це право хоч у птахів діє,— кажу.



«Чорторий»

— Завелося у нашому кутку щось таке...— Микола покрутив головою і для переконливості клацнув пальцями: — Копає й копає. Увечері капусту посадиш, а вранці замість рядочка маєш свіжі купи землі. Вже й притоптував, і водою заливав — не помагає, хоч би що. Знову розкопає на другий день. І наче навмисне — як не ранню капусту, то помідори. Що воно за чорторий?
— Певно, сліпак,— припустив я.
Микола глянув зневажливо, ніби дурницю почув.
— Може, по-вашому, й сліпак, а у нас на нього казали — зінське щеня.
— Чому так?
— Що старі люди говорили, те й перекажу. Подейкували, ніби слугує воно тому Зінькові, що панує у підземному світі,— стишив голос Микола.— От і прозвали зін-ським. Без очей, бо ні на що вони там, у темряві. Головою, наче лопатою, землю з нори викидає. А люте, як чорноротий кундель! Має лише два зуби, але гострих, наче долота. Біда тому собаці, який кинеться на нього. Так учепиться в писок, що ну...
Оповідач покрутив носом, ніби на собі відчув лють пекельного «цуценяти». Помовчав для більшого враження й додав:
— Так діди казали, а сам я не бачив. Бо ці тварюки давно вже у нас перевелися. Мені залишалося тільки притакнути, підтвердивши, що сліпака тепер будь-де
не зустрінеш.
— Бачиш, правда! Та й на городах, кажуть, їх не було. А цей малий, наче кріт, і нора вузенька. От і дивно, що ж воно завелося, таке вреднюче...
— Може, кріт і є?
Мабуть, і Миколі це спадало на думку, бо він подивився на мене вже поблажливіше. Але по хвилі роздуму заперечив:
— Кротовини вищі й більші, їх багато на луці, де мокрінь. А наші землі на високості, кріт сюди не полізе.
За розмовою не помітили, як дійшли до Миколиного кутка. Першою тут стоїть хата діда Валька. Господар саме був на городі, походжав з довгим дрючком ломіж грядками.
— Гайвороння лякаєш, козаче? — зачепив його Микола. Рухливого і гострого на слово Валька рідко називали дідом.
— Та от зі сліпушками воював, хай їм біс,— охоче пояснив господар.— А тепер уклав мирну угоду: свій город перекопаю без них. Порозумівся, так би мовити... Цікаві вони звірятка! Дуже люблять порядок. Засиплеш йому нору, а воно як заходиться її лагодити, то так захопиться, що нічого не помічає. Тут би його дрюком, та рука не піднімається, шкода трудягу. То я й прикопав порожні пляшки догори горлом, щоб гули. А ще зробив маленький вітрячок, сяку-таку деренчалку на дрючку. Як вітер задме, то вітрячок закрутиться, задеренчить, ще й пляшки засвистять. А сліпушок, щоб ви знали, цього не любить. Чи повірите — перестає копирсатися на грядках та й переходить собі подалі, аж на вигін. Там і працює, землю перемішує. Я думаю, від цього трава краще ростиме. А на городі — рівнина!
На вигоні, що за Вальковою хатою, й справді було чимало свіжих горбочків розпушеного грунту. Це сліпушки, будуючи свої землянки, потроху переорювали старе пасовище. Ми з Миколою тільки перезирнулися — ну й дива з отими чорториями!
Наступного дня і на Миколиному городі крутилася деренчалка. Не знаю, чи від-ч надило це сліпушків, але граків з воронами — напевне.



Лисяча вдача

Стоїть Гукова хата край села, під самісіньким лісом. Ярок у заростях шипшини й глоду, лука з білими кошичками конюшини і криниця з холодною, прозорою водою теж звуться Туковими. Так повелося здавна — відтоді, як оселився тут дід Іван Гука, вправний тесляр з Волині. Він поставив міцну хату з дубового бруса, сам зупинив піщані схили яру, насадивши сосонок, і криницю викопав сам, а на оцій луці пас пару коней.
Якось непомітно, з роками, піднялося над яром півколо рівних, сильних сосон. Захищають вони садибу від північного вітру. А тут і корівка з телям, і три кабанці, і курей десятків зо три. «Та півень і п'ятеро котів,— не змовчить Гук, коли будете рахувати його живність,— ще й вісім їжаків. Такий сімейний підряд!» А в затишку, на осонні, по стінах спинається — що б ви думали? Виноград! Хай грона його тут, на Поліссі, не дуже важкі, ягоди дрібнуваті, зате смачнющий...
Про їжаків — так це суща правда. Був би не повірив, та сам не раз бачив у сутінковий час, як котилися двором колючі клубочки. Вдень вони відсиджуються під корівником та поміж складеними на зиму дровами, а як смеркне, гуляють собі де заманеться. Особливо полюбляють миску, з якої їдять кошенята, бо там залишається молоко.
Вночі ж, місячною доріжкою, їжачиха від самого яру приводить увесь свій виводок. Отоді й починається забава! Хоч голки в їжаченят ще м'якенькі, собака й уся зграя котів тільки заграють з ними не займаючи. Навряд чи бояться їжачихи, яка загрозливо чуфикає на всі боки, охороняючи дітей. Мабуть, просто вважають колючих звірят своїми, бо хлебчуть молоко з однієї миски. А от самі тутешні їжаки перестали пускати на подвір'я сторонніх! Надмуться, розчепірять голки, сердито чмихають, аж поки проженуть якогось зайду, що потемки проліз під парканом, аби поласувати котячим харчем.
Якось уранці зустрічає Івана сусід:
— Щось крутиться біля твоєї садиби лисичка. Чи не до винограду унадилася? Пильнуй, Іване!
— Цей рік на грона неврожайний, та й до осені ще далеко,— відбувся жартом господар та й пішов собі до трактора. Завше цей Микола щось вигадає!
Увечері, тільки він додому, дружина ну плакати:
— Пропало аж троє курей! Найкращі, пишні, мов ті леви; на ринку таких не побачиш, не те що на птахофермі. Як тільки доглядала їх, як плекала... Добру несучку виростити — це тобі не гайку закрутити! Приїдуть діти, а яєчок нема. Чим пригощатиму?
Іван згадав про лисицю. От тобі й виноград! Тепер курям порятунку не буде. Ще добре, коли руда залишить якусь на розплід. Як же він не здогадався...
— Краще поріж! — спересердя кинув Ользі, знаючи, що вона нізащо цього не зробить. Кошенят потопити, й то рука не піднімається — он, повен двір.
Наступного дня Іван, порядкуючи вдома, зовсім забув про курячу біду. Щось мугикає собі під носа, вистругуючи держака для лопати. Та раптом Галайко, нашорошивши вуха, загарчав, а тоді підвівся й потягнув за собою шворку. «Відв'язати б його, щоб не дурів знічев'я»,— встиг подумати Іван, та тої ж миті стався переполох. Чубарки порснули з курника, розпачливо квокчучи по спробі злетіти на паркан. Лише краєм ока Іван встиг помітити, як шугонуло подвір'ям жовтувате помело, щезнувши під штахетинами.
Жбурнув навздогін держака — та з однаковим успіхом міг би кинути й кашкета. Ці лисиці, ані курки.
Галайко ж захлинався гавкотом. «Знову проґавив. Тепер цить!» — гримнув на нього Іван. Вій забіг до хати. Взяти стару дідову рушницю? Так. І ще жменю набоїв. Ось вони тут, у скриньці. Може, відсиріли? Та перевіряти ніколи. Відв'язавши песика, який винуйато тупцював на місці, Іван попрямував до лісу. Собака, нетерпляче повискуючи, біг попереду.
Зухвалість лисиці вивела Івана з рівноваги. Це щоб серед білого дня... Він вирішив покарати грабіжницю, принаймні віднадити її від садиби. «Ач, сподобалося,— міркував, поспішаючи за собакою, що впевнено тюпав до яру,— отак усе птаство переведе!»
Іван давно вже не полював, а з рушниці востаннє стріляв, та й то у повітря, як у нього народився син. Тож і тепер прихопив цю «іграшку» більше для перестраху.
Собака нишпорив по кущах, щохвилі озираючись на господаря, немов би закликав поквапитись: поки, мовляв, ти наміряєш своїми чобітьми, я двічі збігаю і повернуся... Так вони пройшли з кілометр уздовж крутого яру, зарослого кущами глоду й бузини.
Раптом Галайко тихенько заскавчав і прикипів до місця. «Невже вовки?_
здивувався Іван.— Давненько не зустрічалися!» Він зупинився, перехопив рушницю лівою рукою за цівку і обдивився підлісок: начебто нікого... Та ба, несподіванка чекала саме на дорозі. За кілька кроків попереду, дивлячись людині просто у вічі, стояв дебелий, гривастий лис.
«Скажений»,— майнула думка, і приклад рушниці ліг на праве плече. Та лис не зрушив з місця, лише трохи присів.
Іван ошелешено відвів погляд. Він збагнув, що звір кидає йому виклик. Мабуть, тому і не вистрілив. Та як тільки зробив крок до нього, лис миттю зник, тільки білястий кінчик жовтогарячого хвоста майнув серед кущів.
— Додому! — ледь перевівши подих, гримнув на Галайка. І той похнюплено поплентався, підібгавши хвоста.
Спускаючись до яру, Іван вже здогадувався, що він там побачить. Так і є: під вивернутим негодою корінням старого осокора була досить широка нора. Знайшов її легко, бо Перед самим отвором був твердо втоптаний, вкритий курячим пір'ям точок. Тут, напевно, ще сьогодні лисенята гралися залишками чубарочок. Але сумніву не було: нора вже порожня.
От на що натякав Микола! Руда відчайдушно тягала курей на очах господаря, бо в неї велика сім'я. Може, шестеро або й більше лисенят. А лис... він жертвував собою, даючи можливість лисиці з малими, які були поряд, виграти час, утекти в безпечне місце.
— От тобі й виноград! — вимовив Іван та й подерся крізь шпичасті кущі назад, на дорогу.
Увечері сусіди зійшлися до Гуків — покепкувати з невдалого Іванового полювання. Звичайно, почали згадувати різні лісові бувальщини.
— Чи тямите, навіщо лисиці на хвості біла відзнака? — закинув для початку Микола.— Не здогадуєтесь? Щоб лисенята не заблукали поночі, коли бігтимуть з однієї схованки до іншої. Лисичка ж веде їх. Сама попереду, хвіст свічкою, а малі вервечкою за нею!
— Ну, а лисові ж це навіщо? — недовірливо перепитав хтось.
— Е, видно, що не знаєш лісу. Здобич приманювати! — не розгубився оповідач і, вичекавши, коли згасне сміх, серйозно так пояснив: — У кущі сховається, замре, тільки отим білим кінчиком хвоста і ворушить. Дрібні звірятка з цікавості підходять, пташки підлітають — от і попадаються.
— Вміє хитрувати руда,— вів далі Микола, відомий на весь куток вигадник.
Знаю її вдачу. Раз іду старим лісом, а там на дорозі глибока баюра, що ніколи не просихає. Здалеку бачу: скаче навколо тієї баюри, лисичка. «Що ж ти там знайшла?» _думаю собі та й нишком підходжу. А вона й не чує, бо котить поперед себе
щось кругле і ніби важке. Лапкою торкне — і відскочить. Знову трохи підкотить, відсахнеться, забіжить з іншого боку. Та все ближче до калюжі, що на дні баюри. Захопилася, от і підпустила мене близенько... А як майнула за дерева, підходжу я до баюри і бачу: не важка була лисиччина забавка, але колюча. Хоч вірте, хоч ні — борсався у калюжі їжак!
Помітивши, що розповідь справила деяке враження, Микола спитав: _ От і скажіть, навіщо лисиці їжака купати?
_ А щоб він у воді розгорнувся, бо за голки ж його не схопиш,— одразу здогадався Іван, який досі мовчав. Перед ним все ще горіли жовті очі лиса.
Несподівано легка розгадка трохи розчарувала Миколу. Але він, прагнучи залишитися в очах товариства знавдем лісу, знову заговорив:
_ Що той їжак... Самі тільки голки рятують його від хижого звіра й сови. А от
з борсуком чи впорається лисиця, як ви гадаєте?
Ще не здогадуючись, куди гне Микола, всі як один похитали головами: ні, не перемогти їй такого сильного звіра. Цього визнання Миколі тільки й треба було.
— Мабуть, чули,— таємниче продовжував він,— що нір лисичка сама не риє, а чужі займає. До хом'якової чи там ховрашиної не пролізе, нора їй потрібна широка. Тож доводиться борсука турбувати. Але як зайняти борсукову нору, якщо він сильніший?
Всі змовкли. Балакун примусив-таки слухати одного себе.
— А той борсук житло своє будує на совість, з кількома входами й виходами. Вельми хазяйновитий, а що вже охайний! Ніякого сміття або посліду у хаті своїй не зносить. Цим і користується руда — як не силою, то хитрістю візьме. Що ж вона вчиняє? — запитально оглянув Микола слухачів. Усі чекали якогось незвичайного продовження.
— Що ж? — не витримав один з нас.
Оповідач помовчав, кахикнув для поважності й повідомив:
— Гадаєте, воює з ним? Еге, нема дурних! Просто собі займає якийсь віднірок та й живе, наче у приймах. Але живе, звісно, по-своєму. Тягає туди птахів, розкидає пір'я і кістки. Та й сам дух лисячий — тяжкий, неприємний... Чистунові борсуку дуже скоро стає непереливки. Чим терпіти таку сусідку, краще нове житло збудувати. І перебирається він на інше місце. Отак виживає лисиця борсука з його хати!
— Недарма кажуть: «Спритний, мов лисиця»,— завершував Микола свою байку. Але хитрий і похопливий праці не любить. От і лисичка, щоб ви знали, хоч і хитра, але ледащо. Любить прийти на готове. Така вже в неї вдача!..
Провівши гостей, Іван ще довго стояв на ґанку, вдивляючись у темний, щерба-ии край лісу, над яким роїлися зірки. Перед очима стояв сміливий звір, готовий віддати життя за своїх дітей. Про цього старого лиса він таки змовчав, бо все одно ніхто б не повірив.


Бусоли

Сусіди давно намовляли мене спиляти цю стару вербу. Доводили, що вона тільки шкодить, бо город від сонечка затуляє. Навіть помітили, що саме у вербовому затінку росте нікудишня капуста. Познаходили й цілу купу інших доказів супроти верби; по-їхньому виходило, що не буде мені гаразду, поки височить над садибою висока, покручена верба... Та врешті умовляння скінчилися, бо набридло сусідам: радиш йому, дивакові, а він — своєї.
Мені ж це дерево здається найкращим з усіх, адже воно незвичайне. Коли вербі років під сто, вона вже вся дуплиста і гнила, всередині порожня і трухлява. Ще й верхівка відломиться, і стоятиме тоді верба високим пеньком, з якого навсебіч лізе густе лозиння пагонів... Ця ж, попри все, ще міцна. Витяглася високо та й облисіла, зберігши тільки на самому вершечку зеленого чуба. Наче якась дивовижна щогла, дивиться в небо випрасуваний дощами й вітром, обпалений сонцем стовбур з голими сучками.
Отака вона, одна на все село. Звичайно, в мене й гадки нема позбутися цієї краси.
...Було на початку квітня. Земля звільнилася вже від холодного полону; у вранішніх туманах відчувалося живе дихання. Тихого, теплого вечора порався я у садку, коли сусідка, маленька Оксанка, гукнула:
— Дивіться, он там по полю ходить бусол. Бачили?
Я озирнувся. Серед зораного поля стояв лелека, якого на Поліссі кличуть б у с о л о м. Напевне, збирав своїм гострим дзьобом черв'яків або товстих личинок хрущів, борозників, що їх вивернув плуг... Птах білів на ріллі, аж поки зовсім стемніло.
Приліт Бусола вразив нас обох. Шестирічна Оксанка — та ще ніколи не бачила зблизька довгоногих білих птахів. Я ж пригадав часи, коли вони нікого не дивували, походжаючи цілими шерегами уздовж нашої луки. Чимало було й гнізд на дахах. А тепер, щоб побачити лелеку, треба вибиратися далеченько.
Здогадуєтесь, чому на полюванні лелеки збиралися шерегами? Адже так легше впіймати прудконогого коника. Направо чи наліво стрибне, а там вже чекає на нього лелечий дзьоб. Птахи завжди були ситі, бо наганяли один одному здобич. Цих стрибунів з червоними, рожевими й жовтими крильцями водилося на лузі без ліку! Вони, а весною черв'яки і особливо хрущі, які щойно вилізли з-під землі і не встигли злетіти, були звичайною поживою білих птахів.
Жаб, ящірок і вужів почали бусоли хапати від голоду. Це вже після того, як на висушених меліораторами канавах, отруєних хімікатами луках не стало комах. Тоді ж взялися цибаті й за мишей; голодний лелека годинами міг стояти над ніркою зачаївшися не гірше від кота, аж поки трапиться нагода дзьобнути якусь необережну мишку. Навіть кротів ловили!
Але тільки дорослі лелеки можуть задовольнитися таким бридким харчем. Малі ж вимагають щодня доброї жмені коників, покладених батьками, наче на обрусик, на завбачливо розстелений віхоть сухої трави. Інакше — біда! Голодного року, наївшись жаб, лелеченята безперестанку пили воду, яку приносили у дзьобах батьки, а потім... Чи варто говорити, що потім порожніло бусолове гніздо.
Так мало-помалу перевелися у нашому селі довгоногі, червонодзьобі лелеки-бусоли. Останнє їхнє гніздо ще довго нависало над стріхою старої хатини, де жив одинокий дідуган. Розтріпане і зсунуте набакир, наче шапка якогось старосвітського козака-гультяя, давно покинуте і поросле лободою, воно щороку хилилося, поки розпалося на замшілі прутини. Давно вже ніщо не нагадувало про гарних птахів, наче й не було їх ніколи.
Аж ось хоч один, а прилетів!
Де ж він, сердега, зимував? Які моря і землі облітав? Скількох уникнув небезпек, де перечікував негоду? І як знайшов дорогу додому... Відповісти на всі Оксан-чині запитання було неможливо. Як пояснити їй, що навіть орнітологи — вчені, які вивчають птахів,— не все знають про лелек... Але ми вирішили бути уважними до несподіваного гостя, неодмінно відшукати його.
Та вже наступного дня він сам про себе нагадав. Сталося так: працюючи на городі, я раптом почув дивовижний напівзабутий звук. А підвівши голову, побачив лелеку-одинака. Незручно вмостившись на слизькому, кривому сучку високої старої верби, той знову дрібно заторохтів дзьобом, тепер уже довше й настирливіше. Здавалося, він ждав на когось. Не дочекавшись, бусол знявся, шумно змахнувши крилами.
— Як побачив Бусол вашого заступа, то й злякався. Подумав, це дрючок. Він же не знає, що ви любите птахів,— цокотіла Оксанка. І з таємничим виглядом прошепотіла: — Баба казала, що він, коли розсердиться, може й хату підпалити. Принесе жарину, ще й крилами роздмухає... Або залізного цвяха на комині залишить, щоб вдарила блискавка! Бусоли, вони хитрі. Не лякайте і не сваріть їх, бо буде біда.
— Заспокой бабусю, Оксанко. Знаю, навіщо вона такі байки розповідає: щоб ми з тобою лелеку не займали. Скажи їй, що ми причепимо до верби старе колесо від воза. Тоді легше буде Бусолу гніздо лаштувати... Бачиш, вже наміряється.
Відтоді щодня він прилітав до старої верби, повторював свій заклик. Але відповіді не було. І тільки вранці на четвертий день у лелечому торохтінні щось змінилося. Отоді ми й помітили, що наш Бусол вже не один! Здогадалися, що з ним лелечиха.
Вона легко крокувала поряд, повторюючи рухи Бусола. В усьому подібна до нього хіба що біла шия і червоний дзьоб в неї трохи коротші, і тому в парі з Бусо-лом виглядала меншою. Мабуть, як на лелечий смак, вона була справжньою красунею бо Бусол не залишав її ні на хвилину.
А на старій вербі раптом з'явилася примостка з їжакуватих гілочок. От і колесо не потрібне! Гніздо росло просто на очах. Коли гілки, покладені примосткою між сучком і стовбуром, були вкриті хмизом, лелеки почали носити з поля віхті соломи й пучечки корінців. Напевно, підстеляли, щоб м'якіше було і тепліше... Тепер тут можна й перепочити. Коли Бусол літав по будівельний матеріал, вона залишалася вдома.
Повернення до гнізда і зустріч завжди були святковими. Обидва птахи вигинали довгі шиї так, що голова торкалася спини. Потім вони поволі підносили голови, і саме цієї хвилі лунало радісне вітання. Хоч лелека майже безголосий, але так виразно виграє своїм довгим, міцним дзьобом, що чути його на півсела. «Торохтять,— раділи люди.— Мабуть, лишаться-таки. Що за село без бусолів?»
Одного разу ми побачили, як лелека підлетів зі жмутиком соломи у дзьобі, але не опустився на гніздо. Кружляв навколо старої верби, не наважуючись скласти крила. Він відлітав і повертався, та гніздо чомусь залишалося для нього неприступним. Розгублено походивши по городу, птах кинув свою ношу і полетів геть.
Можете собі уявити, як ця подія засмутила нас. Лелеки покинули гніздо! Спочатку вона, а потім і сам Бусол. Щось їм тут не сподобалося... Оксана особливо роз-пачувала:
— Казала я не клацати дверми, не дзеленчати відрами! Казала не копати під вербою заступом! Казала? Тепер грюкайте, чим хочете, все одно бусоли більше не повернуться.
Я теж було подумав, чи не віднадили ми лелек, хоча й знав, що вони довіряють людям і тому не дуже лякливі. Влаштовуються навіть на електричному стовпі. Ремонтуючи мережу, електрик довго порається біля самого гнізда, а птахам байдуже — трохи політають над його головою та й знову всядуться.
Та все одно ми непокоїлися аж до вечора, поки почули знайоме торохтіння Це радісно віталися бусоли, стоячи поряд над своїм гніздом. Воний не збиралися його покидати.
Так он воно що! Все з'ясувалося: прилітав третій. Він сподівався захопити майже готове гніздо, ще й дуже зручне, бо на високому дереві. Солому ж приносив як дарунок. Хотів довести, що теж уміє лаштувати лелече житло. Гніздо ж здавалося порожнім, бо лелечиха зачаїлася в ньому. Не привітала прибульця торохтінням дзьоба, дарунка не прийняла. Чекала на свого друга! Зрозумівши, що він тут зайвий, невдаха полетів шукати щастя в іншому місці...
Нарешті гніздо збудоване. Ніхто більше не турбує наших лелек. Тільки ворона часом сідає на зелену верхівку верби, нахабно зазираючи до гнізда: чи не перепаде якоїсь поживи? Та лелеки не звертають на неї уваги, так само як і на горобців, що від самого початку оселилися у шпаринах поміж сухими гілочками і хмизом. Не личить, мабуть, величним птахам зважати на всю Оцю дрібноту.
Погожого дня походжали вони зеленою ріллею, добували собі харч. Коли ж насувався дощ, обидва лелеки злітали високо-високо, ширяючи з нерухомо-розчепіреними крилами. От-от ушкварить злива, а вони все ще кружляють на тлі грозового неба... І тільки як зронить хмара перші краплини, повільно опускаються у гніздо. Повернувшися грудьми у бік вітру, щоб дощова злива не змочила довгих пір'їнок, вони стоятимуть поряд, поки не мине негода.
— Усі курчата вже підросли, коли ж виведуться бусленята? — торсала мене Оксанка.
І справді, вже настав червень, а лелеки все частіше залишали гніздо. Цілісінький день блукали вони полями і луками, поверталися ж пізнього вечора, у сутінках. Батьки так не вчиняють... І ми зрозуміли, що лелеченята так і не народилися.
У серпні птахи зібралися у вирій, Оксанка — до першого класу школи. Я ж на цілу зиму переїхав до міста. А на старій вербі залишилося порожнє лелече гніздо. Чи не останнє?
...Нинішня весна була ранньою, бурхливою. Швидко станули сніги. Водопілля промило луки, вкривши їх широким водяним дзеркалом. Та скоро його поверхня розбилася на безліч яскравих скалочок, озерець. У кожній скалочці віддзеркалилося небо, а в ньому — сонце, хмаринки і птахи, що повернулися додому.
Чи виростуть хоча б цього року Бусолові діти? Давно вже не квітнули так рясно наші луки. Хлопці казали, нібито там, серед високих трав, знову з'явилися коники з червоними, рожевими й жовтими крильцями.


Сучасний фінал



Дичка

Під нашим вікном росте груша-кам'янка. Ніхто не садив її, просто стигла насінина потрапила колись у щілину в асфальті під старим парканом. Після весняних дощів самочинно вистромилася грушка поміж бездоглядних міських зел — кропиви лободи, кульбаб. Кілька років пнулася з ними наввипередки, аж поки стала деревцем.
Як починали квітнути сади, батько мене піддражнював:
— Що ж то за груша, коли без квіту? Все одно, що тополя. Може, воно тополя і є?
Я ж, хоч нічого не мав супроти тополь, кожного разу ставав на захист невизнаного плодового дерева, наводячи незаперечні, як на мене, докази його походження. Запевняв, що наступної весни воно неодмінно зацвіте... Це тішило батька. У такий спосіб він перевіряв мою прихильність до природознавства.
Та минали роки, а груша квітнути не поспішала. Прирісши до землі тоненьким стовбуром, вона потроху набирала сили.
Чіпке, їжакувате грушове гілля густо вкрите лискучими тремтливими листочками, що шумно лопотять на своїх довгих черешках під подихами вітру, а після дощу сяють тисячами вимитих люстерок... Лип, каштанів, кленів на вулиці та у дворах чимало, а от груша-дичка одна! У всяку пору на ній роздолля птаству. Під осінь, як шастають ватагами горобці, то й сюди неодмінно насиплються. І хочеться горобцеві клюнути стиглу грушку, та не відшукати. Ущипне жовтого листочка, тицьне дзьобиком суху гілку, поцвігоче невдоволено й забуде — така вже пташина вдача. Всядуться горобчики на груші, чекаючи іншого набутку. Тільки прочиниться кватирка — миттю вони на підвіконня, попереду вайлуватих голубів, по крихти й скоринки... А як упаде сніг, поміж гілками й синички пурхають. Розженуть горобців і просто з рук беруть гостинці! Одного ранку здалося, ніби з'явився на дереві якийсь небачений рум'яний плід. Аж то снігур! Ми — до вікна, та вже хитнулася гілочка, снігур злетів, і засніжена дичка лишилася на самоті.
Якось вертаюся додому й бачу: старий паркан валяють, подвір'я ж знову асфальтують. Першою думкою було врятувати грушу. Підбіг до робітників, та вони вже й самі встигли подбати про дерево, залишивши навколо нього чотирикутничок вільної землі. Отже, визнали! Подякував я цим уважним людям, а самому стало ніяково, що раніше не здогадався допомогти дичці.
Наступної весни, звільнена від темного паркану, кам'янка зацвіла. Відтоді вона щотравня пишається білим квітом, у літню пору — широким зеленим шатром, а взимку вабить зір мереживом засніженого гілля.
Жаль, що батько цього не бачить.



Про що мартин з качками розмовляв

Одного вересневого вечора зайшов до мене сусіда і завів розмову про річку. Мовляв, знає він місце, де щодня сідають водоплавні птахи. І завтра збирається здобути там кількох качок. Чи не піду я з ним? Почав я було відмовлятися, пояснюючи, що качки мені більше подобаються живими і взагалі полювання не кращий спосіб спілкування з природою. Та й рушниці у мене немає... Але пригадалися зелені дніпрові береги, чистий пісок, білі мартини. Та ще й сусіда умовляє... «Добре,— кажу,— піду. За компанію».
Чого не зробиш задля товариства! Вранці, щоб дістатися до місця, ми продерлися крізь хащі прибережних кущів, довго хлюпали чобітьми по воді мілкої затоки. Аж нарешті дійшли до маленького острівця, густо вкритого верболозом. Почали обдивлятися.
Як буває лише у напівлітні-напівосірні дні, річка полив'яно сяяла сонцем. Поряд з острівцем простягнулася довга піщана коса. Качок ми не зауважили, але крячків та мартинів, зойки яких долинали до нас, на косі завжди сила-силенна. Вони то учиняли біля самої води якусь галасливу пташину нараду, то раптом здіймалися вгору і, померехтівши у повітрі, знову сідали на мокрий бережок. Поки складуть крила, трохи посваряться між собою. Потім всі як один влаштуються дзьобами до води, хвостами до берега. Наче шикуються за командою... А якщо підійти до них ближче —. крайній птах, тривожно заквиливши, підхопиться, а за ним і решта зграї злетить, підкоряючись наказу вартового. Організація!
Розумні й сміливі птахи мартини. Гнізда свої влаштовують просто неба, на відкритому всім вітрам низькому піщаному березі. Та хай спробує лисиця наблизитись до пташенят! Мартини піднімуть страшенний гвалт над самісінькою головою хижачки, ще й поскубуть міцними дзьобами. Звичайно, вона у змозі проскочити цю «повітряну завісу», щоб ухопити якесь пташенятко. Але лисичка звикла робити свої справи тишком-нишком. А тут галасу на всю околицю, ще мисливці помітять, тоді й шкуру не врятувати. Відступить руда, нікого не вполювавши.
«Летять»,— штовхає мене сусіда. Обережно визираю між вербових лозин і бачу: чотири качечки, що звуться чирками, кружляють понад затокою, шукають затишного і безпечного місця для відпочинку. Та навколо тільки вода і пісок, немає нічого кращого від зеленого острівця. От-от всядуться перед нами на досяжній відстані... Раптом над головою почувся різкий, зовсім не качиний крик. Склавши крила, просто на нас падав мартин. Птах діяв рішуче, ніби захищав своє гніздо.
Від несподіванки ми розгубилися, адже дзьоб у мартина гострий! Він же, не долетівши якогось метра, з тривожним зойком звився вгору і після миті вільного лету знову кинувся в атаку... Навіщо? Адже ми йому не загрожували. Отже, птах попереджав про небезпеку інших. Невже качок?.. І справді, після появи білого птаха качки більше не наближалися. Як тільки вони, невпевнено зробивши ще одне коло, подалися геть, мартин одразу заспокоївся. Легко ковзнув над нами у хвилях вітру, розтанув на тлі блідого передосіннього неба.
Здивовані витівкою птаха, ми почали міркувати: як це мартин з качками спільну мову знайшов? Може, існує пташина мова сигналів, усім зрозуміла — і лебедям, і воронам, і качкам, і мартинам. Доходячи спільної думки, забули про полювання, але здалеку бачили ще кількох качок. Вони трималися на чималій відстані, бо кожного разу з'являвся над нами мартин з відчайдушними зойками.
Тільки аж надвечір сусіда знову схопився за зброю, як почали було кружляти над затокою двоє дебелих качурів — крижанів. Та й вони зрозуміли тривогу мартина, ще й відповіли йому жалібним кахканням, зникаючи за верховіттям осокорів.
Товариш мій відклав непотрібну рушницю: «Не хочу ніякого полювання, тільки б зрозуміти, що за диво у небі коїться. І як позбудешся цього крикуна? Ганебно для мисливця стріляти у розумного птаха. Час додому». Вже не криючись, він почав збирати свій наплічник. Не вважаючи себе мисливцем, я промовчав і теж підвівся з вербової засідки. Дивлюся, а сонце — над безхмарним обрієм. Мабуть, ранок буде погожий.
Звичайно, ні вранці, ні наступного дня ми на затоку не ходили. Але подія з усіма її дивними подробицями ще довго трималася у пам'яті... Провчили нас птахи не гірше, ніж оту лисицю. Втішала тільки думка, що подібні уроки завжди на користь. От якби усі полювання так закінчувалися!
Сам я на качок, як і раніше, не ходжу та й інших відмовляю. Бо якщо сірий птах із білим порозумілися, невже у нас не знайдеться для тварин чогось розумнішого від пострілу...


Літопис білого латаття

ПЕРШИЙ СПОГАД

До лісу, що на тому березі, через річку веде стара дерев'яна кладка. Сидячи на її розпечених літнім сонцем дошках, відчуваєш відсвіжуючий, бадьористий запах води. Але у самій річці, крім власного відображення, спочатку не помічаєш нічого. І тільки згодом уважному оку відкриються видіння, у порівнянні з якими тьмяніють, ніби притрушені пилюкою, інші дитячі враження. Відтепер ти щоранку навіть без ніякої вудки стрімголов мчатимеш до річки.
На її поверхні широкими тарелями сяє листя латаття. А у прохолодних глибинах течія ворушить довгі пасма інших водяних рослин: ялинкові гілочки куши-рів, списи стрілолисту, смарагдові листочки рдесника. Та це тільки зелене тло, декорація підводного спектаклю! Його учасники не лізуть наввипередки на сцену, а, навпаки, всіляко ховаються, прагнуть бути непоміченими, злитися з рослинами і дном річки, удаючи з себе то листок, а то камінець або стару мушлю... Тільки недосвідчена мільга безтурботно сновигає біля самісінької поверхні води. Відчуває, мабуть, що людина їй нічим не загрожує.
Раптом якась пліточка необережно блимнула своїм сріблястим бочком, і одразу показалася ватага смугастих окунів, і порснула від них дрібнота врозтіч, сіючи паніку й переляк. Навіть відчайдушні пічкурі, що трималися головами проти течії, перестали опиратися воді, і вона віднесла їх подалі від небезпечного місця. Але хто ж викликав загальну втечу? Може, казковий риб'ячий володар, що збирає щоденну данину з підводної країни? Та от плямисто-жовта трісочка, що досі нерухомо стирчала в зеленій хащі, стрілою пронизує утворений власним тілом вир і зникає серед гущавини. Щука! Як же одразу було не здогадатися...
І тільки з часом, згадавши події цього літнього дня, зрозумієш нарешті, що сам був їхньою причиною. Адже жива природа відчуває кожен твій крок.

ДРУГИЙ СПОГАД

Ранкова дрімота високих сосон. Розлогі схили лісової долини збігають туди, де кублиться туман і кожен звук, лунко віддзеркалюючись, переконує там водат Що за простір і глибина! Он яка висока круча над самим річищем — мабуть, могутній потік її створив. Та й сама річка не вузенька: на тому боці ледь видніють у ранковій імлі верхівки гранітних скель. Мабуть, і глибоченько ж під отими нависнями!
Легко уявити широке плесо, де розходяться хвилясті кола від рибин, що полюють на необережних бабок. І мережану смужку очерету. Ще й раннього рибалку на човні, притуленому до вербового куща, і коней, що вагаються увійти до прохолодної ранкової водиці. Якби не туман...
Несподівано з кошлатих жмутів туману, що суне над водою, виринає чиясь постать, упевнено і без перешкод наближаючись до цього берега. Людина долає річку ні човном, ані верхи — просто крокує собі, немов суходолом. Ну й диво! Розгублено протираєш очі... Та ніякої загадки або сновидіння, виявляється, не було.
Ось вже й інший подорожній вчиняє так само: щоб перебрести річку, йому вистачає куцих гумових чобіт. А можна й босоніж, бо води тут якраз по кісточки. Ось розтанув туман. Бачиш потічок, що струмить не у своїх берегах, а точиться поміж латок піску, ледь зволожуючи дно. Ні листочка латаття, ні гілочки кушира,' ані рибинки.

ТРЕТІЙ СПОГАД

На випускному вечорі хтось подарував десятикласниці букет вже давно не бачених білих квітів. Усі здивувалися: звідки латаття? З'ясувалося, що росте воно хоч і неподалік, але не в річці. Хоч як це дивно — серед лісу!
Колись там добували торф. Тепер його місце заповнила вода. І звичайний кар'єр перетворився на казкове лісове озеро. Майже вся його поверхня вкрита оксамитно-зеленим округлим листям і квітами, які можна порівняти хіба що з дорогоцінними порцеляновими вазами. Чи птахи занесли сюди, у соснові хащі, насіння водяної рослини, чи то повінь? А може, якась розумна і добра людина, напустивши до нової водойми карасиків, і латаття тут посадила.
Так чи інакше, але ніхто більше цих квітів не рвав. Коли уважно роздивився озеро, виявилося, що латаття тут аж кілька гектарів - ціла природна плантація...
— Нумо, пересадимо рослини до річки! — гомоніли нетерплячі.
— Ні, краще дочекаємося, поки дозріє насіння,— заперечували розсудливіші й хазяйновиті.— А восени й посіємо. Навіщо тривожити квіти?
— Влаштувати заповідник і нікого сюди не пускати! — рішуче вимагали молодші.
Коли гомін ущух, почувся трохи схвильований голос вчителя біології Олександра Миколайовича:
— Ви знайшли живий скарб. Але не поспішайте братися за лопату! Природа не зносить грубощів. Давайте поміркуємо, як бути з вашим відкриттям.
Заспокоївшись, влаштували раду. Яких тільки не було думок! І кожен по-своєму був правий. Раптове втручання у життя лісового озера може тільки шкоди завдати. Гурти цікавих потопчуть береги. Зірве кожен по квіточці — і нема латаття. Ховати ж відкриття від інших — нечесно й безглуздо. Чекати, поки втрутяться Дорослі — соромно. І тому обрали інший шлях...
Ця річка позначена не на всякій карті. Не помітна вона у трикутнику між великими ріками Дніпром і Прип'яттю. Межиріччя колись називали «мокрим лантухом», бо важко було збагнути, де кінчається один потік і починається інший. Потроху, луками та вільшинами, струмок до струмка, збирали вони свої води, поки не були осушені луки та болота. Течуть річечки і тепер, тільки не впізнати їх, бо літньої пори почали пересихати.
Тому у похід пішли не човнами, а пішки, понад річкою, путівцями й стежками. Дивилися навколишні кринички й джерела, простежили течію раніше не бачених тРУмочків. Познайомилися з людьми, які пам'ятають роки, коли рясно росло Р'чці біле латаття. Все почуте занотовували, побачене — фотографували. Вийшов справжній літопис... Якщо уважно його прочитати, то виявиться, що за останні роки в річці знизився не лише рівень води. Менше стало ніжних водяних рослин — водопериці, стрілолиста, жабурнику. Замість них з'явилися невибагливі кушир та елодея, яку прозвали водяною чумою — за здатність швидко розростатися, займаючи своїми темно-зеленими гілочками всі вільні місця. Виявляється, і під водою бур'яни бувають!
Зникає і біле латаття, яке іноді невірно, хоча й Поетично, називають лілеєю. Старожили засвідчили, що років десять тому воно траплялося подекуди у затоках і старицях. Але у поході ми не зустріли жодного кущика! І зрозуміли: винувате обміління, а ще більше — забруднення води. До того ж деякі люди зривають гарні квіти та й несуть додому, де вони проживуть ледве кілька годин... Як же врятувати латаття?
Та спочатку треба допомогти самій річці... Виявилося, що по її берегах чимало глибоких старих торф'яних кар'єрів. Якщо з'єднати їх з річищем, у травні заглибини наповняться весняною водою, яка влітку потроху стікатиме до річки, зробить її чистішою і повноводнішою. Зберегти ж воду у спекотні дні допоможе... латаття! Так, саме оці білі з жовтими серединками квіти та широке плаваюче листя. Вкриваючи зеленим щитом поверхню озера або річки, рослина може вдвічі зменшити випаровування води. І збереже її чистою, прохолодною. Виходить, не тільки за красу маємо цінувати латаття.
Що ж, для однієї експедиції результат непоганий. А ще раніше ми з Олександром Миколайовичем пройшли походами мало не всі навколишні поля і ліси. Весною шукали дикої цибулі. І знайшли, зайшовши з підвітряного боку: як цвіте, то запах чути метрів за двісті. Вся галявина у глибині лісу була вкрита молодими пагонами рідкісної рослини! Звичайно, сповістили про це вчених-ботаніків, адже ведмежа цибуля, або черемша, занесена до Червоної книги.
От у сон-трави інша примха, любить вона сонячні косогори. На одному з них, біля самісінької дороги, і помітили ми оксамитні дзвіночки на пухнастих стебельцях. Це теж було хоч і маленьке, але відкриття, бо вважалося, ніби у всьому районі сон-трави вже немає, надто нерозсудливо рвали її так звані «любителі» квітів. Але трапилося так, що саме на цьому косогорі будівельники вирішили добувати пісок. І тільки після нашого втручання пісковий кар'єр влаштували за кілометр від того місця, хоч це було й не так зручно. Що ж, настав час не просто використовувати природу, а й повертати їй свої борги!
Минало літо — найцікавіша для природознавця пора.
— Є радісна звістка,— так почав перший урок Олександр Миколайович.— За пропозицією нашої школи, лісове озеро та його береги оголошені гідробіологічним заказником, поки що єдиним у районі. Вітаю вас з науковим успіхом і благородним вчинком!
Ті, що не були у поході, штовхалися ліктями, пошепки питаючи: що це за наука така — гідробіологія?
— Відтепер, — вів далі учитель, — озерце стане пам'яткою природи. Там не будуть більше добувати торф і рубати дерева по берегах. Але відвідувати це місце, милуватися його красою мають право всі. Хто пояснить людям, що тут веде спостереження науковий гурток? І переконає, що латаття — не безкоштовна прикраса а неповторна часточка рідної природи? Заказник шкільний, отже — ваш...
Вервечкою пробираємося по вузенькій кладці серед торф'яного купиння. З обох боків — біло-зелені поля латаття. Обережно ступають за нами новачки; вони вже знають, що гідробіологія — це наука про життя у річках, озерах і морях. Сьогодні їм вперше щастить побачити дивовижні водяні квіти.
Виходимо на маленький сухий острівець, де встановлений спостережний фенологічний пост. Звідси добре видно все озерце. Щодня відвідуючи цей сад природи нотуємо у щоденники: коли лататте прокидається, о котрій годині починає готуватися до сну. І скільки молодих рослин з'явилося цього літа, якого місяця їхнє листячко показалося на поверхні водойми.
Довго цвістиме латаття — аж до перших приморозків...
Під вечір воно стулить свої пелюстки, ніби засинаючи. А вранці знову буде свято сніжно-білої квітки. В її золотавій глибині — свій, особливий світ. Виблискують; краплинки роси, хазяйновито копирсаються у жовтих тичинках жуки. Вони не просто їдять пилок, а запилюють квітку, помагаючи лататтю продовжити свій рід.
Восени дозріє насіння, і вже, напевно, не вітер, не дикі птахи, а люди перенесуть його назад, до річки. Хай там знову розквітне латаття!


За синім птахом

У великому скляному павільйоні зоологічного саду, поміж фікусами й пальмами пурхає бігає та плаває безліч різних дивовижних птахів. Галасливі папуги, поважні широкодзьобі тукани. Метушливі, турботливі ткачики, що безперестанку тягають траву до своїх колективних гнізд. І золотий фазан, вінценосний голуб, птах-носо-ріг... Тупцює на своїх слонових ногах важкий, безкрилий, з лискучим темним оперенням казуар. Зграбно і легко ступають по дну мілкого ставочка рожеві фламінго. Нарешті павичі з розгорнутими розкішними хвостами — сині, але не ті.
Знайомі з дитинства снігурі й синиці — ніби скромні, випадкові гості цього екзотичного фестивалю. І вже зовсім сіренькими здаються зеленушки, шишкарі, жайворонки. Можливо, це тому, що їхнє забарвлення, поведінка, голоси для нас дуже звичні — от і не помічаємо.
Але чому саме ці, непоказні, заволоділи увагою юних птахолюбів, по-науково-му — орнітологів? Чому хлоп'ята так уважно слухають розповідь про крилатих жи-телів наших полів і лісів, а деякі навіть старанно нотують? Літня людина, спираючись на палицю, тримає на долоні вільної руки маленьку пташку, дубоноса. Захоплено розповідає дітям про те, як дубоніс легко трощить своїм міцним дзьобом вишневі кісточки, щоб дістати смачне зернятко. Оповідач повертає птаха так і сяк, перехоплює метким, звичним рухом, не даючи йому перевірити силу дзьоба на своїх пальцях. Ця вправність і ніжність у поводженні з чужим, хоча й маленьким життям, примушує слухачів схвально перезиратися.
Вчитель, професор. Але раптом зникає межа віку й досвіду. Мабуть, це тому, що він серед них — як рівний з рівними. Адже колись прийшов сюди дванадцятилітнім, шукаючи свого синього птаха... Чи не про це його розповідь у колі друзів природи, чи не пізнає він серед них самого себе? Так, була і в нього захопленість світом птахів і звірів, любов до біології. Мабуть, дуже щира, як і в оцих школярів, Але все ж перед ними не такий важкий шлях...
П'ятдесят або й більше років тому за порадою шкільної вчительки він уперше прийшов до маленького, горбатого, вгрузлого у землю дерев'яного будиночка з різьбленим гребенем на даху. Саме у цій хатинці на вулиці Вишгородській і була до війни міська Станція юних натуралістів. А ще тут був дикий гай, справжній ліс. Серед верб і дубів біг струмочок з потішною назвою Курячий Брід. Вечорами нечутно літали сови. Строкатою хмарою зліталися на світло метелики. Чулося багато, тоді ще незнайомих, пташиних голосів. Та головне — була людина, яка любила цих птахів. Його перший науковий авторитет, керівник юнатського гуртка. Незабутні часи! У дитинстві природа сприймається яскравіше, гостріше. Сходиш покрученою стежкою до лісу, вдивляєшся у сутінкові дерева, прислухаєшся до шарудіння таємничих крил. Ластівки це чи, може, кажани?.. А вранці — крапельки роси на кущах, теленькання синиці й тріпотіння сполоханого одуда з рудими пір'їрками на маківці. І незнайома пташка, яка щосили прикидається пораненою, прагнучи відвести людину від єдиного свого скарбу, гнізда з роззявленими дзьобиками пта-шенят. Подалі, у темряву, у хащу.
Тепер тут асфальт, хоча й по ньому можна пройти у глиб дивовижного лісосаду, ставок і старі дерева зі шпаківнями, не поспішаючи, спираючись на палицю. Та й дерев'яного будиночка нема, на його місці стоїть нова триповерхова будівля Станції юних натуралістів, зі скляним куполом зимового саду. А поряд достигають яблука, синіє на дослідних грядках льон-довгунець, і горобці сперечаються навколо незвичайно великих, елітних жоржин, левкоїв, гвоздик і троянд.
Коли мрієш стати біологом, птахи у твоєму житті займають особливе місце. Вони завжди поряд, але крилаті і тому невловимі. Лише їм підвладні усі три стихії — вода, повітря й суходіл. З самого дитинства ваблять вони таємницею лету і особливим почуттям батьківщини, куди завжди повертаються навесні. Хочеться йти за ними все життя.
Якби довелося починати спочатку, він прожив би своє життя так само. Навіть за умови, що все, створене довгими роками праці, знову буде знищене за кілька годин. Як тоді, коли у перекресленому прожекторами небі літали залізні птахи, сіячі руйнування і смерті.
Він спостерігав за ними не у лісі, сповненому пташиного щебетання, а з міських дахів, під виття сирен повітряної тривоги. Тоді, у сорок першому, став лікарем військового шпиталю, напередодні операцій досліджував кров у поранених.
У формі офіцера повернувся до обгорілого, майже неживого міста. Спотворені були всі три стихії — земля, вода і навіть повітря. Височіли в небі дими від пожеж. У дніпровій воді лежали прогони славнозвісних київських мостів, з тривожним квилінням над ними борсалися мартини.
Руїни Хрещатика були страшним докором безглуздій силі руйнування. Лавини битої цегли, що сунулися з дверей і вікон, повислі у переплетінні металевого брухту стелі, нагромадження обвалених стін. Все це гіркі втрати. Але для нього особливо жахливим були порожні, чорні вікна університету.
У будівлі університету окупанти влаштували склад артилерійських снарядів. Відступаючи, вони його підірвали. Під руїнами загинули наукові колекції, книжкові зібрання і створений багаторічною працею музей природи. Здавалося, тут поховані всі його надії і кращі сподівання. Все треба було починати спочатку.
У перші дні блукав по уламках, з-під яких стирчали побиті прилади, обгорілі парти, палітурки. Знайшов пошарпане опудало дятла, і більше нічого.
Від цих руїн, цього каміння починалося відродження. Він мріяв зібрати нові ко лекції птахів і, звичайно, відновити музей. І от разом з іншими зоологами відрядився у ближні й далекі експедиції. Спочатку по Україні, а згодом до Баренцова й Бі лого морів, де побачив крилатих, які царювали в усіх трьох стихіях. Прибережні ка м'янисті урвища зайняті гніздами кайрів та чистиків, а у повітрі — мерехтіння кри, і зойки мартинів. Птахи час від часу сідають на неспокійну хвилю моря, підстрибуючи й гойдаючись на хвилях, наче дитячі паперові човники. Злітають, ледь бризнуві солоною піною... Цей галасливий, животрепетний пташиний «базар» ніби завме у Музеї природи Академії наук України. Ось мартин зупинився у польоті, а он та б'ються кайри з нерухомо роззявленими дзьобами...
Вийшло схоже, чи не так? Але якої праці все це коштувало! Чи траплялос вам лазити прямовисними скелями, ризикуючи зірватися на гостре каміння? Або жити на безлюдному острівці, де тільки море, небо і птахи... І чи опинялися ви сам-один у глибокій печері, де не чутно жодного звуку, крім биття власного серця та шуму крові у скронях?
Дерева доводилося підкоряти» ніби гірські вершини. Якось він знайшов у відомому Знам'янському лісі орлине гніздо. Цар птахів оселився на високому дубі з рівним, гладеньким стовбуром, видертися на який здавалося не під силу. Залишилося тільки залізти на сусідній тонкий дубочок та й, розгойдавши його, вхопитися за гілку дуба-велетня. Так він і вчинив. Коли ж дубочок випростався, сміливець опинився поряд з орлиним гніздом, але дуже високо над землею. Сфотографувати гніздо було справою кількох секунд, та виявилося, що повернутися тим самим шляхом на землю неможливо. Довелося стрибати з дуба на верхівку сусіднього дерева. Залишився живий...
Ну й доля! Трохи потішаючись над собою, згадував давню казку про Синього Птаха, що завжди кличе в дорогу, але не дається в руки.
Нарешті піднявся з руїн університет, відновлені його бібліотеки й колекції-А у Музеї природи створені чудові панорами українського степу, гірські пейзажі Карпат, краєвиди Полісся, Придніпров'я. У кожній з цих захоплюючих картин бачимо цікавих, рідкісних птахів: дрохв, орлів, журавлів, навіть чорного лелеку, що здавна ховається від людини, живучи у непролазних лісових нетрях. Тут, у просторих залах, є каравайки, чайки, чаплі, баклани, ще й дивовижні кулики-ходулоч-ники на неймовірно довгих ногах.
т не шкода було вкорочувати життя диких тварин тільки для того, щоб зробити з них опудала? Шкода, часом навіть до сліз. Але вбивати їх довелося заради науки, щоб краще вивчити цей прекрасний світ. На жаль, головною зброєю натураліста тоді ще була рушниця. А засоби досягнення мети — як у всякого доброго мисливця: спостерігати, вивчати поведінку тварин, чатувати, скрадатися. Це втішало, але щоразу слабше.
Ставало ясно, що кіноапарат і фотокамера повинні не просто доповнити, але повністю замінити рушницю. Ця думка вже не раз приходила після війни, коли довелося відновлювати втрачене. Але усвідомив її не одразу. Почав брати з собою лише по два набої, для найцінніших, конче потрібних експонатів. Та одного разу, коли останнім пострілом поранив і не зміг підібрати рідкісного птаха — зрозумів, що настав час фотомисливства.
Якраз тоді він уперше потрапив до Дунайських плавнів. На власні очі побачив справжнє царство незайманої природи, про яке раніше тільки у книжках читав. Саме тут, згадавши весь свій досвід мисливця і натураліста, почав фіксувати на плівку неповторні миттєвості життя. І особливо — птахів. На суходолі, у воді та повітрі.
Очеретяні зарості плавнів прорізані вузенькими протоками, а між ними безліч заток і островів, піщаних кіс. Тут збігаються маршрути пташиних мандрівок на шляху з далекої Півночі до самої Африки. У плавнях птахи відпочивають після важкої дороги, а іноді навіть зимують замість того, щоб летіти далі, до берегів далекого Нілу.
Широкий дзьоб з чудернацьким лантухом... Та це ж «портрет» пелікана! Ватага цих сніжно-білих птахів сіла на мілині. Незліченні зграї качок і лебедів, білі чаплі у заростях чагарника. Злітають, шикуються у вервечку гуси. А ось дивні птахи з бунчуками білого пір'я на головах та дзьобами, дуже схожими на ложки. Вони, колпиці, можуть жити лише там, де вдосталь дрібної рибки й де ніхто не потривожить гнізда. Навіть необережна поява людини, не кажучи вже про постріл або гуркіт мотора, налякає колпиць, і їхня колонія зникне. Чорноголові мартини ще ніжніші,— побачивши зблизька людей, руйнують власні гнізда!
Тут, у гирлі великої ріки, природні зв'язки особливо яскраві, виразні. Прояви життя тісно пов'язані один з одним. Якщо пропадуть очерети, то ніде буде гніздувати диким птахам і нерестувати багатопудовим рибам-білугам. Переведеться дрібна риба — не прогодуються мартини, чаплі, пелікани... Цю одвічну гармонію не можна порушити. Інакше від живої природи залишаться тільки «жертви науки» — опудала у музеях.
Настав час берегти і відновлювати — не лише колекції, гербарії, а саму природу, живих рослин і тварин. Час влаштовувати заповідники, де не стріляють мисливці, не торохтять мотори човнів, не гуркочуть літаки. Бо якщо не тривожити рідкісних птахів, то з роками їх стане більше. Адже жива природа має одну щасливу рису: вона здатна відновлюватися...
Памір здавна називають дахом світу. І справді, ці гори високі й голі. Але навіть передгір'ями Паміру подорожувати дуже важко. Вузенькі овечі стежини пропадають серед щебенястих осипів, а жорстоке сонце висмоктує з мандрівника останні сили. Рятує лише річкова прохолода... У цьому краї він шукав птаха, якого ще не було у Музеї природи — середньоазіатського дрозда, веселого, співучого, у синьому оперенні.
Почувши шум води, вийшов до швидкого потоку, побрів угору за течією. Ну й диво: стрімкий, прозорий водоспад! Ковзаючись на мокрому камінні, він зайшов за цю прохолодну, кришталеву колону — просто з цікавості, щоб тільки поглянути на світ крізь грайливі, чисті струмені. І тут сталося справжнє диво: несподівано з-під водоспаду пурхнув птах, якого він одразу впізнав, бо давно про нього мріяв. Синій дрізд. Його гніздо було там, попід пінявим серпанком води! Постоявши, поки заспокоїлося серце, вчений пішов далі. До гнізда він навіть не доторкнувся...
У Музеї природи й досі бракує гнізда Синього Птаха.


Крижень з даху

Вони впали так, ніби на воду хтось витрусив лантух квасолі. Це від стрімкого тику до води тисяч пір'їнок. Проїхавши з шумом кілька метрів на розчепірених перетинчастих ніжках, мов на лижах, птахи склали крила і повільно попливли проти несильної течії.
Позаду був тяжкий переліт вздовж морського узбережжя, короткі зупинки на глеюватих лиманах, густо вкритих торішнім пожовклим очеретом та осокою. І довгий нічний шлях понад Дніпром, у якому віддзеркалювалися місяць і зірки... Цією зоряною дорогою їхні предки літали безліч весен, і Дніпро завжди приводив додому, на Північ. Там, на озерах та болотах, влітку вони набиралися сил після виснажливого перельоту і виводили малечу. А восени разом з молоддю відлітали у теплі краї.
Весна видалася рання. Був лише березень, а тополі й верболіз на низькому лівому березі вже потроху оживали. Тільки річка не корилася весні — її вода несла з півночі уламки криги і була зовсім студеною. Пух і змащене жиром пір'я добре захищали качок від холоду, але у річці їм бракувало поживи.
Тому вони одразу подалися на лівобережну заплаву, до мілких калюж, уже прогрітих сонцем. І нумо проціджувати своїми плескатими дзьобами, наче маленькими друшляками, намул. У дзьобах залишалися водяні жуки, личинки бабок, які не встигли ще отямитися від зимового сну, а також торішнє насіння і набряклі бруньки рослин. То — перший харч зголоднілих качок. Звичайно, цієї дрібноти їм замало. Та скоро по-справжньому пригріє сонце, і на озерах стане всього вдосталь.
Молоді качечки, які вивелися минулого року, всі були сіренькі, скромні, схожі між собою, мов шишки з одієї ялинки. Крім тієї, що з білою пір'їнкою на крилі...
Це сталося ще восени, коли птахи відлітали у вирій — на Південь. Під час відпочинку зграя наскочила на озброєну людину. Не помітивши небезпеки, качки підпливли до вкритої очеретом засідки, і мисливець двічі бабахнув з рушниці. Двох було вбито, решту врятували крила. Залишилася на місці й третя; злітаючи, вона відчула сильний удар і, приголомшена, впала у густий верболіз. Перелякана, сиділа вона під кущем тихо, і мисливець не знайшов її. Вітер також не виказав — дув у протилежний бік. Тому не винюхав поранену й вухастий собака, хоч пробіг за два кроки...
Вона плавала на тому нещасливому озері ще кілька днів, поки загоїлася неглибока рана: свинцевий шрот вибив одну пір'їну з окраси крижнів — синього дзеркальця на крилі. Своєї зграї вона вже не знайшла, тому пристала до іншої, де всі слухалися старої, мудрої качки. З нею у таку халепу більше не потрапляла. А на тому місці, куди вдарила дробина, замість синього виросла згодом світла, майже біла пір'їнка.
Тепер вона знову була такою ж, як і всі, хіба що торішній переляк зробив її більш обережною. Це було помітно по дорозі додому. Коли зграя сідала відпочити на лимані або озері, качки безтурботно випливали на чисту воду, шукаючи поживи, адже ще не одну добу махати крилами. Майже всі, крім Білої Пір'їнки та кількох найбільш досвідчених качок і селезнів. Вони плавали попід високими комишами, лише зрідка подаючи голос, щоб не заблукати у заростях:
— Ках! — тихенько подавав голос якийсь крижень.
— Ках, ках — відповідали інші, підтверджуючи, що вони поряд.
Ще у дорозі деякі селезні обрали собі пару, і тепер плавали удвох — куди скромна, сіренька качечка, туди й строкатий селезень. До Білої Пір'їнки все частіше став підпливати один з молодих крижнів. Як на качиний погляд, він був справжній красень: білі пера на боках та на хвості, білий комірець навколо шиї, груди коричневі, а голова мінливо виблискувала то синім, то зеленим... Спочатку, поки давалася взнаки втома далекої дороги, наша знайома не звертала на нього ніякої уваги. Та за кілька днів вони вже плавали разом.
Не встигли качки як слід відпочити й наїстися, а вже сонце сховалося за темні хмари, що зненацька насунули з півночі, і пішов мокрий сніг. Цілісінький день розшукували птахи їжу, але знаходили її все менше й менше. Бо й ті комахи, що встигли відтанути, знову поховалися від холоду, самого ж зілля було замало.
Холоди не минали. За ніч озерця й калюжі навіть замерзали під бережком. А з неба то сіялась мряка, то падала снігова крупа. Біла Пір'їнка знайшла затишне місце під похилим стовбуром старої верби. Сюди не так завівало вітром і майже не залітав сніг. Притулившись до селезня, схиливши голову на його тепле крило, вона годинами майже нерухомо сиділа у цій схованці на віхтику сухої трави.
Днів три чекали вони, поки мине негода. Нарешті одна стара качка випливла на середину озерця і, голосно кахкаючи, злетіла. За нею знялися ще кілька бувалих крижнів. Поки кружляли над лукою, до них приєдналася решта птахів, а з ними й Біла Пір'їнка. Селезні, як завжди, полетіли слідом.
Стара качка повела зграю тільки їй відомим шляхом. Йшла сьома її весна, про що свідчив темний пух на тім'ї і чисте синє забарвлення дзеркальця на крилах. Сім років у качиному житті — це поважний вік, і їй доводилося вже не раз виходити зі скрути, переживати раптове весняне похолодання. Пам'ять підказала, що порятунок — у місті, серед людей.
За кілька годин під ними з'явилися дахи будинків і люди на хідниках, але стара вела птахів ще далі. Туди, де місто перетинає Дніпро, який не раз рятував качок, вказуючи найвірніший шлях додому.
Ось і річка, і мости, що з'єднують її береги. По одному гуркотів поїзд, другим сновигали автомашини і трамваї. І лише на третьому мосту були перехожі. Деякі нікуди не поспішали. Спершись на поручні, вони роздивлялися птаство.
А зібралося його тут... Найбільше — качок. Вони плавали під мостом, виловлюючи з води гостинці. Крихти від сніданків, що знайшлися у шкільних портфелях, зібрані у торбинку кухонні залишки — все це діти й дорослі кидали у річку, щоб допомогти зголоднілим птахам.
Над водою ширяли білі мартини. Вони блискавично підхоплювали їжу ще в повітрі. А хитрі, обережні ворони всілися на мостових арках, чекаючи зручної нагоди. Люди були до них байдужі, бо знали, що ворона сама прогодується. Справді, ці сіробокі, чорноголові птахи не лишалися без поживи. Як тільки мартини починали сваритися між собою за здобич, ворона робила на своїх чорних крилах майстерний віраж, опиняючись поряд. Ті ще ганялися один за одним, а вона вже несла у дзьобі скоринку хліба кудись подалі, щоб спокійно пообідати. Деякі ворони — певно, наймудріші — встигали вхопити навіть те, що впало у річку, самим лише дзьобом, не торкаючись води.
Іноді з шумом проходив пароплав або катер. Та птахи, швидко до цього звикнувши, навіть не злітали, щоб не марнувати сили. Погойдаються на хвилях та й знову візьмуться за своє. Мета в них була проста: перебути холод і голод.
Біла Пір'їнка з селезнем відпливли убік від галасливого гурту. І тої ж миті якийсь хлопчина кинув їм аж півбублика! Той шматок затьмарив двом птахам світ, засліпивши незнайомим запахом печеного тіста. До того ж бублик був твердий, вислизав із дзьоба, і годі було його розламати. Вони мало не покинули цей дарунок... Та згори вже накинулися мартини, які безперервно смикали бублика, не можучи підняти. Почуття суперництва примусило нашу качку затиснути бублик у дзьобі і тягати з собою, доки вода не розмочила його. Лише тоді вони з селезнем потроху проковтнули бублик. І зрозуміли: їжа людей смачніша і поживніша, ніж усе те, що їм Досі щастило здобути.
Нелегко було качкам змагатися з течією та ще й пильнувати, щоб мартин або ворона не вихопили шматок просто з дзьоба. Зате часом перепадала скоринка хліба, варена картоплина чи макаронина. До вечора почуття голоду минуло, частина зграї полетіла до найближчого озера. А Біла Пір'їнка провела ніч під однією з мостових опор, на кам'яній брилі.
Більше тижня годувалася вона під мостом, і за цей час побачила чимало качок, з якими збиралася минулого року у вирій. Деякі з них були навіть товстенькі і ставилися до прибульців досить-таки зневажливо, відбираючи у них корм. Якби Біла Пір'їнка могла міркувати, вона б здогадалася, що саме оці так нікуди й не відлітали, перезимувавши на Дніпрі. Вдень плавали у ополонках, перебиваючись випадковим харчем і тим, що дадуть перехожі, а вночі відпочивали на крижинах. На їхнє щастя, зима була не дуже холодною.
У квітні знову настали теплі сонячні дні. Десь там, на півночі, танули сніги, і вода в річці щодня прибувала. Течія стала такою стрімкою, що проти неї важко було втриматися. Але тепер, коли небезпека минула, це мало бентежило птахів. Та й час було подбати про гнізда... І галасливе збіговисько потроху розлетілося від мосту у різні боки.
Першими зникли ті, що зимували у місті. Добре знайомим шляхом подалися вони на ставки до Голосієва та Виставки: там завжди годують лебедів, а разом з ними і всякого залітного птаха. Люди навіть гніздів'я для них повлаштовували — такі зручні дерев'яні хатки. У місті не пропадеш...
Захвилювалась і зграя старої качки. Спочатку довго вагалися: кружляли понад мостом, сідали, знову злітали. Ніби розмірковували: там, на луці, звичайно, вільніше, але тут надійніше. Та зрештою спогади про озерне привілля, де влітку досхочу їжі і зручних місць для гнізд, перемогли. Стара підняла тих, які їй довіряли, і повела на луки. За ними подалася молодь, що у пташиному світі завжди наслідує старілих. А селезні — ті і собі полетіли слідом за качками... Отже, знову сіли вони на луку. І Біла Пір'їнка зі своїм другом.
Треба сказати, що ватага старої качки тепер була вже не такою, як напередодні холодів. Деякі пари залишилися біля мосту, інші разом з пихатими міськими завсідниками подалися на ставки. Натомість приєдналося кілька нових.
Луку також важко було впізнати. Здавалося б, і кущі, і дерева ті самі. Але вже розквітли верболози, замість пухнастих «котиків» на червонястих гілках з'явилися жовтуваті китички, і у маленьких квіточках копирсалися бджоли. А верби, що раніше були на суходолі, тепер стояли у воді.
На цьому весняному розмаї вдосталь було личинок і жуків. А головне — водяних равликів, які тільки-но відтанули і вилізли погрітися на мілину. Птахи пірнали за равликами, набивали ними шлунки і навіть стравоходи по самісіньке горло. Невдовзі вони набралися сил, і могли вже подбати про продовження качиного роду.
Обравши недалеко, але й не дуже близько від води сухенький горбочок, Біла Пір'їнка заходилася видовбувати своїми перетинчастими лапками ямку. Ніхто ніколи не вчив її, як будувати гніздо. Нею керував природжений материнський інстинкт.
Неглибока вийшла ямка. Але зручна, і майже непомітна поміж травами. Денце ямки качка вистелила власним пухом, який насмикала з грудей і черевця. Це — щоб гніздечко було тепленьким. Та й для маскування — сірий пух навіть зблизька не відрізниш від торішньої трави.
Одного ранку сталася важлива подія: вперше в житті відклала на встелене пухом дно ямки синяве яєчко. І ні ворони, ні лисиці, ні бездомні собаки поки що не помітили її гнізда.
Але далі не пощастило. Весняна повінь того року була дуже бурхлива. Вода прибувала, з усіх боків оточуючи обраний качкою горбочок. Ввечері, повернувшись з годівлі, вона помітила над водою тільки верхівки трави. її гніздечко разом з першим яйцем було затоплено.
Не знаючи, що робити, Біла Пір'їнка трохи покрутилася там, де ще вранці була її домівка. Та й попливла шукати іншого місця. А селезень, як завжди,— за нею. Шкода гнізда, та й берег такий звичний. Але що вдієш проти стихії!
Наступного дня Біла Пір'їнка знову заходилася будувати. Знайшла для цього чудове місце на високому березі, між старим пеньком і високим стовбуром осокора. Не треба було навіть копати, тільки вистелити пухом. Вийшло щось на зразок зимової шапки, перекинутої догори низом.
Заклопотана, вона часом просто не помічала селезня. А коли той надто вже надокучав своєю грайливістю — тікала від нього, ховалася. Нарешті стала навіть відганяти. Навіщо такий друг, який і гнізда не допоможе збудувати! Така вже качина доля, все доводиться робити самій.
Щоранку вона зносила по яєчку. Потім старанно вкривала кладку пухом. Якщо навіть побачиш таке гніздо, воно здається порожнім. Інакше хижі птахи або звірі покрадуть яйця.
їх було вже дванадцять. Біла Пір'їнка відчула: досить. Тепер, щоб пробудити в них життя, потрібне материнське тепло. Але перш ніж надовго всістися на гніздо, віддати глибоко захованим під синіми шкаралупами зародкам тепло свого тіла, вона довго вовтузилася, розгрібала пух, підправляла, зручно вкладала яєчка.
Коли вмощувалася, одне яйце вислизнуло, але качка широким дзьобом підгорнула його під себе. Коли ж друге відкотилося далі, ніж сягав дзьоб, вона залишила його поза увагою. Якщо лежить далеко від гнізда — значить, чуже. Цією вадою качиного інстинкту поспішила скористатися ворона — розклювала і з'їла загублене яйце. Але найбільша втрата була ще попереду...
Берегом ішла людина з вудками. Рибалка поспішав, бо карасі увечері клюють недовго. Не помітивши качку, сіре пір'я якої було точнісінько, наче кора старого осокора, він підійшов до неї впритул. Біла Пір'їнка до останньої миті намагалася не виказати гнізда, і ледь встигла випорснути з-під чобота. Низько полетіла вона над лукою, голосно кахкаючи, щоб відвернути увагу людини на себе. Звичайно, яйця залишилися на видноті — вона не встигла приховати їх у рятівний пух.
Цей рибалка був не з тих, що розорюють гнізда. Він нахилився і довго розглядав качину кладку, милуючись її гарним синюватим кольором. А тим часом за ним самим спостерігали двоє палких, мов жарини, очей!
«Нічого,— вирішив рибалка,— вона повернеться». І пішов собі далі. Але не знав цей вудкар, що жоден людський крок у дикій природі не лишається непоміченим. І часто спричиняє біду, про яку ми й не здогадуємося.
Так сталося й цього разу. Слідом за рибалкою скрадалася лисиця. З власного досвіду вона знала: йдучи слідом за людиною, завжди щось перехопиш. То викажуть себе пташенята, а то й сполоханий заєць стане її здобиччю. Не погребує лисичка навіть мишею, яка вилізе з нірки, щоб обстежити місце сніданку мисливця. А тут — аж одинадцять свіженьких яєчок!
Тільки-но віддалилися кроки, хижачка вискочила з верболозу і за півхвилини розправилася з гніздом. Була не дуже голодна, тому більшу частину яєць просто прогризла й кинула...
Качка справді повернулася, але побачила тільки шкаралупи і розкиданий пух... Треба було тікати подалі від розореного гнізда, щоб самій не стати жертвою хижого звіра. Але навіть простенькій качечці нелегко пережити трагедію втрати потомства. Розпачливо потупцювала вона перевальцем навколо гнізда, і лише відчувши страшний для птаха, різкий лисячий дух, полетіла геть.
Ніщо тепер не тримало коло знайомого берега бідолашну Білу Пір'їнку. Вона почувала себе зовсім самотньою. Шукаючи якоїсь компанії, облетіла майже всю луку. Там, на озерцях, за кожною качкою вже плавало по шість, дев'ять, іноді й більше каченят. Вони намагалися не відставати від дорослих, пливучи за ними ланцюжком, щоб легше було долати опір води. Почувши від матері заклик ховатися від хижого птаха, щосили поспішали під її захист. Від народження вміли плавати, пірнати, їсти, а от рятуватися треба було вчитися.
Самі ж дорослі качки, відчувши небезпеку, вже не зривалися з галасом у повітря, як раніше. Мали дбати тепер не лише про власне життя. Ховалися під залитими водою кущами, тихеньким кахканням подаючи каченятам знак, щоб зібрати їх біля себе. Коли ж загроза минала, вони знову стиха подавали голос, запрошуючи малят пастися — виловлювати молоденькі, смачні листочки ряски. Треба якнайшвидше рости, щоб за два місяці навчитися і літати! Біла Пір'їнка, звичайно, не вміла заздрити. Спокійно спостерігала сімейні клопоти інших. Але інстинкт владно вимагав завести власних каченят.
Зустріла вона й селезнів. Вони поводили себе зовсім по-іншому. Повилазивши на острівець серед озера, зібралися там окремою ватагою. Ці нероби якраз линяли, міняючи своє строкате вбрання. Втрачали його пір'їнка по пір'їнці, і тепер їх важко було відрізнити від сіреньких качок-трудяг. Та самі селезні, мабуть, не помічали разючої зміни у своїй зовнішності. Сидячи холостяцькою зграєю, бундючно чепурилися.
Раптом серед цих полинялих бездомників Біла Пір'їнка помітила свого селезня. Це було неважко, бо він ще не скинув яскравих відзнак. Так, ніби шукала його завжди, і він їй ніколи не набридав, качка попрямувала до друга. Вони трохи поплавали вдвох, і почуття самотності зникло.
Вже був червень, річка ввійшла у свої береги, озера на луках добре прогрілися і там сновигала сила-силенна личинок жуків та бабок, пуголовків — улюблена їжа качок. Нестримно розросталася ряска; поверхня води швидко вкривалась нею, ніби мережаним килимом. Справжнє роздолля для водоплавних птахів! Але ці безлюдні місця тепер здавалися їй небезпечними. І мимохіть згадався міст над рікою, з якого діти кидали скоринки хліба.
Одного дня вона знялася і — дивна річ! — полетіла туди, де на обрії даленіли кілька димарів, телевізійна вежа і дзвіниця. Качка летіла сама, полишивши своє плем'я з його турботами. Летіла до людей.
Ось і знайомий міст. Але на річці під ним вже не було жодного крижня. І ніхто не почастував її хлібом. Перехожі не звертали уваги на самотню качку. Покружлявши над мостом, Біла Пір'їнка не повернулася назад, а, навпаки, спрямувала свій лет ще далі — у бік височенної телевежі. Низько пролітаючи над містом, не боялася вона ні автомашин, ні трамваїв, ані людського натовпу. її недовгий, але переконливий досвід підказував: тут безпечно. Якщо не погодують, то принаймні не зачеплять.
Зліва росли високі старі дерева, цілий гай. Він привабив качку, бо був наче зелений острів серед стін і дахів. Там, поряд із скляними будівлями, де під прозорим дахом росли пальми, зблиснуло дзеркальце води. І вона ризикнула зупинитися. Це був басейн біля великої оранжереї Ботанічного саду. В ньому плавали небачені червоні риби, які зібралися зграйкою і з цікавістю втупилися у качку. І квітли якісь незнайомі рослини. Була тут і звичайна ряска, кушир, жабурник.
Поблизу, на старому дубі, сидів чорний важкий птах, удвічі більший від будь-якої ворони. Цей крук, єдиний у всьому місті, жив у Ботанічному саду років тридцять, а його прадід знайшов тут притулок ще на початку століття. Крук чистив дзьоба об гілку і уважно розглядав качку, яка так несподівано і нахабно плюхнулася у басейн. А цей басейн він слушно вважав частиною своїх спадкових володінь.
— Крунк? — запитала його чорна, як вугілля, подруга з гнізда у дубовому гіллі.
— Крунк! — підтвердив крук, маючи на увазі Білу Пір'їнку.
— Крунк... Крунк! — додав за хвилину він. Мовляв, сиди собі, не хвилюйся. Я пильную. Якщо ця птаха виведе пташенят — буде нам пожива.
Цієї розмови качка не зрозуміла, однак відчула якусь непевність. Сусідство круків їй не сподобалося. Кілька разів пірнувши, вона, не знайшовши нічого кращого, похапцем проковтнула трохи ряски і знову полетіла. Повз оранжереї, що виблискували проти вечірнього сонця, за межі саду. І далі — вздовж проспекту з бульваром та високими тополями. Важко сказати, чим їй сподобалася телевежа, але летіла вона саме в тому напрямку.
Майже нічого не ївши зранку, почала було втрачати сили. Тому, коли побачила став і безліч птахів, які хлюпотілися в ньому, Біла Пір'їнка охоче зупинилася. Став кільцем охопив острівець, мало не суцільно вкритий пташиним пухом. На острівці господарювали лебеді. Легко здогадатися, що це був пташиний куточок зоопарку... Але час вечірньої годівлі вже минув, і вона, не знайшовши нічого їстівного, вирішила втекти й звідси.
Раптом з-за огорожі вилетів шматок бублика і впав просто перед нею у воду. Якби в качки була пам'ять на обличчя, вона б упізнала хлопчика, який годував її навесні. Та це вже понад качині здібності... Проте Біла Пір'їнка не забула, що робити з бубликом.
Вранці вона поснідала вареним зерном разом з іншими птахами, серед яких були червоні качки-огарі і дивні чорні лебеді з підрізаними крилами. З острахом дивилася на здоровезних білих птахів з лантухами попід дзьобами. А пелікани, в свою чергу, презирливо споглядали трапезу зерноїдних, чекаючи своєї улюбленої риби.
Що треба птахові для щастя? Досхочу корму у годівниці і безпечне життя. Наївшись, Біла Пір'їнка почала обстежувати круті й слизькі береги ставу. Мета пошуків була одна: качка-невдаха знову шукала, де б загніздитися... Ні, на незручному березі годі й пробувати. На острівці ж усі дерев'яні хатки зайняті забіякуватими лебедями й гусьми. Для мирної качки там не було місця. Але ж вона мала непідрізані крила!
Цілісінькі дні нишпорила качка біля ставу, ледь встигаючи повернутися на вечерю. Тільки десь на третю добу, вже облітаючи неблизькі околиці, всілася на дах шестиповерхового будинку і, пройшовши по ринві, натрапила на віконце. Напівкругле, незасклене, воно вело у піддашшя. Там вона кілька хвилин звикала до темряви. Але, обстеживши частину, куди сягало денне світло, не знайшла нічого підозрілого. І тоді, не гаючись, почала влаштовувати гніздо. От тільки пуху залишилося малувато. Біла Пір'їнка заходилася скубти те, що встигло відрости... Так сталося це маленьке диво — дика качка оселилася на даху Політехнічного інституту.
Хоча вона і влаштувалася на горищі, але частенько літала на став, щоб відновити сили. Навіть, коли почала насиджувати, іноді відлучалася ненадовго, хіба що на годину, вже знаючи час годівлі у зоопарку.
А вночі горище оживало, звідусіль чулися незнайомі звуки і голоси. Але страху вона не відчувала, боялася лише за майбутніх нащадків, бо вже зігрівала своїм тілом шість яєчок. На більше не спромоглася у своїй останній спробі.
Тільки-но заходило сонце, і у Політехнічному парку спалахували ліхтарі, повз Білу Пір'їнку у віконце нечутно залітала сіра сова. Всівшись на дерев'яний сволок, вона застигала, витріщивши у темряву великі жовті очі. І варто було ворухнутися миші чи з'явитися у полі совиного зору пацюкові— вона так само нечутно падала на гризуна, хапала його довгими пухнастими лапами з гострими кривими кігтями і несла у парк, на верхівку зламаної сосни, де й з'їдала свою здобич Так сова мимоволі охороняла гніздо Білої Пір'їнки.
До нічної мисливиці качка невдовзі звикла, але був у неї на горищі справжній ворог — страшний і підступний, якого побоювалася навіть сова... Прудке чорне звірятко кілька разів пробігало мимо, не наважуючись напасти. Та одного разу голод примусив його забути про закон: птаха на гнізді краще не чіпати, бо у цей час він має особливі права недоторканності. Куди поділася беззахисність качки! Вистромивши шию, вона, мов змія, з погрозливим сичанням кинулася назустріч напасникові. Приголомшена куниця відступила, але, швидко отямившись, побігла по легшу здобич — зледащілих міських голубів.
Отак сиділа на гнізді Біла Пір'їнка більше двадцяти днів і ночей, аж поки почула з-під себе тоненькі голоси. Ще не народжені пташенята озивалися до неї крізь свої шкаралупинки: — Ті, ті, ті?— (Чи можна вийти?)
— Ках, ках, ках... (Чекайте. Треба, щоб усі разом),— застерігала мати. Вони замовкали, а через деякий час заворушилися інші. Тільки тоді вона подала
знак — мовляв, руйнуйте шкаралупи, з'являйтесь на світ. Того вечора, на двадцять шостий день, у гнізді Білої Пір'їнки сиділо п'ятеро каченят. Шосте яйце так і не озвалося...
Над гомінким Брест-Литовським проспектом з горищного вікна визирала дика качка. Посидівши трохи на карнизі, вона стала чепуритися, розправляючи крила і обсмикуючи своє вбрання після вимушеної нерухомості. її побачили знизу. Зібралося кілька цікавих: звідки взялася качка на інститутському даху?
Але ніхто не помітив, як з крила качки випало білувате перо і, кружляючи, опустилося на асфальтовий хідник. Вона стала такою, як мільйони інших сірих крижнів.
Тепер треба було дістатися до рідної водяної стихії. Та качка про це не журилася. Як тільки діти трохи обсохли, вона злетіла вниз. Підкоряючись наказу інстинкту, каченята пошкандибали слідом за нею, і перший впав з даху... Та не забився! Розчепіривши перетинчасті лапки, розпушившися, тріпочучи крильцями, повільно опустився на асфальт. За ним — ще четверо. Звичайно, всі залишилися цілими й здоровими. Мов парашут, кожного з них тримав у повітрі власний пух.
Люди, які бачили це, захоплено плескали в долоні. Вони аплодували відважній качці-матері, яка зібрала своїх нащадків і повела через проспект до зоопарку, на став.
Спинилися машини: дайте дорогу!
І тисячі кінських сил чекали одну качину сім'ю.
назад

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky