САМ СЕРЕД СНІГІВ
Повість
Є ТАКИЙ ОСТРІВ
Далекі морські подорожі, незвідані острови завжди манили до себе людей. Може, і дехто з вас, коли виросте, стане моряком. Комусь навіть доведеться пливти вздовж північних берегів нашої неосяжної країни. І от коли долатимете неспокійні води Карського моря, то неодмінно почуєте по радіо голос вахтового штурмана:
— Наше судно наближається до острова Білий. Місцевість острова — безліса тундра. Тут водяться стада диких оленів, білі ведмеді. Острів безлюдний.
Звісно, вам хочеться глянути на незнайому землю. Хутко зійдете на палубу. Якщо це буде влітку, то помітите багато зелені. Це — мох-ягель і травичка. Місцями острів квітує синіми, білими, червоними, жовтими барвами. Лише у видолинках — залишки талого снігу.
Взимку у ці краї можна дістатися лише на криголамі. Острів тоді стає сніговою пустелею. Не дивно, що нарекли його Білим.
В будь-яку пору року в північних морях пронизливі вітри, а взимку особливо. На відкритій палубі, певна річ, незатишно, але ви не поспішайте спускатися в теплу каюту. Уважно придивляйтесь у прибережжя острова. Ви неодмінно угледите невеличку хатинку, зроблену з дерева, що почорніло від часу. В ній жив відомий на Півночі мисливець Петро Олександрович Мірошников. Це він відважився вести на суворому острові промисел полярних песців. З мисливцем ділили знегоди вісім волохатих собак.
Петро Олександрович торував там важкі дороги майже дев'ять місяців. Багато пригод випало на його долю...

НА  НЕЗНАЙОМІЙ ЗЕМЛІ
А почалося все так...
Собаки зграєю тупцювали на березі, тулились один до одного. Вони ще не встигли призвичаїтися до незнайомої землі, мружились на посріблені сонячними променями хвилі, глипали невдоволено на вертоліт, що стояв неподалік з похнюпленими крилами.
Волохані ладні були кинутись на пілота, але їх стримувала присутність господаря. Петро Олександрович залишив біля них свої речі, а сам, усміхаючись, розмовляв з пілотом.
Невдовзі собаки заскімлили. Певно, зголодніли. Великий білий пес мовчки наблизився до чоловіків. Він притиснувся до Мірошникова і винувато зиркав на нього, повискуючи.
—    Ну, що ж, час прощатися,— сказав пілот і, потиснувши мисливцю руку, попрямував до вертольота. Через кілька метрів зупинився. Оглянувся і замислено подивився на мисливця. Людина вирішила залишитись на безлюдному острові посеред холодного північного моря. Можливо передумає. Варто почекати. Пілот не поспішав.
Мисливець зрозумів це і весело промовив:
—    Вірний, взяти його!..
Білий пес лиш невдоволено загарчав. Він не любив жартів. Петро Олександрович і пілот розсміялися.
—    Щасливої зимівлі на острові!
—    Спасибі!
Вертоліт почав набирати висоту. Круглясті хвильки на морі меншали і меншали. Невдовзі і постать мисливця стала малесенькою цяткою.

ВІДПЛИВИ СТАЮТЬ У ПРИГОДІ
Наступного дня погода видалася привітною. Вибілені хмаринки низько пропливали над островом. Вода заспокійливо плюскотіла біля берегів.
Собаки призвичаювалися до незнайомої місцини, доганяли один одного і борюкалися так завзято, що іноді опинялися в морі. З гарчанням вибиралися звідти, струшуючи з себе воду.
Петро Олександрович подався на човні в море. Виставив неподалік рибальські сіті й повернувся на берег. Турбот у мисливця віднині вдосталь. Треба опорядкувати хатину, порозкладати свої речі. Приготував їжу собі і псам, нагодував їх та й взявся до дресирування. Собаки ще молоді, тому мисливець вчив їх ходити в упряжці, виконувати різні команди. Примушував приносити палицю з води. Спочатку неохоче, а потім уже стрімголов стрибали собаки в холодні хвилі. Варто комусь схопити в зуби палицю, як одразу всі поверталися на берег. Лиш коли бризне хвиля в пащі, гарчать сердито. Морська вода їм не до вподоби.
Надвечір мисливець стрибнув у човен і оглянув прибережну воду. А поплавців ніде не видно! Море ж не бушувало. Хіба що підводна течія віднесла сіті... Оце так халепа!.. Придивлявся до болю в очах. Та море лише відбивало вогненні фарби призахідного неба. Однак не час милуватися красою.
В розпачі мисливець повернувся на сушу. Що за дивина?.. На березі неподалік лежали сіті. Мерщій подався до них. А в плетиві тріпотить свіжа риба.
Мірошников тільки тепер збагнув, що вранці тут відбувається приплив, а ввечері вода відступає від берега. От тому й сіті з рибою опинилися на березі. Тепер їх легше зібрати, ніж витягувати у човен з моря.
Отак морські відпливи і надалі стали в пригоді мисливцю.

ПРО ГРИБИ, ЯКІ ВИЩІ ДЕРЕВ
Мірошников їхав по острову на мотонарах. Вони схожі на гусеничний тракторець, завбільшки як мотоцикл з коляскою. Час від часу робив зупинку і заривав рибу в землю. До початку полювання вона притухне і буде чудовою принадою для полярних песців — білих пухнастих звірків, які за п'ять кілометрів рибу винюхують.
По тундрі влітку не можна поспішати: треба остерігатися, щоб не потрапити в твань. Серед кучерявого ягелю Петро Олександрович помітив коричневі кружальця. Невже гриби?.. Здивований
мисливець натис на гальма. Обережно почав розгрібати ягель. Таки не помилився! Ось великі полярні підберезники, а он витикаються маленькі. Бач як засмагли! Адже влітку сонце в цих краях світить цілодобово.
«Якщо є підберезники, то повинні бути й берези»,— подумав Петро Олександрович... Шукав недовго. Притиснувшись до землі, поряд росла берізка, схожа на невеличку молоденьку гілочку. Тільки білизна в неї потьмяніла, ніби хто сірим порошком її обсипав.
Мисливець спробував зігнути берізку, та не вдалось. Була вона вже стара і дуже міцна. Дарма, що на острові гриби вище неї виросли.
Скільки про красу беріз складено пісень. А вона, виявляється, ще й надзвичайно стійка. Не боїться найлютіших морозів, дужих вітровіїв.
Мірошников почав збирати гриби. Вирішив насмажити їх на вечерю. Чим вище вибирався на пагорб, тим більше було здобичі. А ось на верхівці жодного гриба, на диво, не зміг знайти. Ретельно розгортав блідо-зелене плетиво ягелю. А там лише корінці від грибів. Ніби хтось ножем їх позрізував.
Спочатку мисливець нічого не зміг збагнути. Що за грибник побував тут?.. А коли побачив на землі сліди копитець, засміявся. Це ж маленьке оленятко ласувало грибами. І яке ж воно хитреньке... Відразу подалося на височину. Там сніг зійшов раніше, тому грибів уже вдосталь. І більші вони, і вишукувати не треба серед моху...

ВИРНІЙ СТАЄ ВОЖАКОМ
Мисливець занепокоївся. Подув різкий вітер, а він може віднести з-під берега плавник. Так називають стовбури дерев, що потрапили сюди   із   сибірських   річок   Обі   і   Єнісею   під   час   сплаву   лісу.
Треба негайно заготовляти на зиму дрова. Мисливець на човні добрався до стовбурів, що погойдувалися на хвилях, обхопив мотузкою один з них. На березі кінчик мотузки прив'язав до запряжки і дав гучну команду:
—    Взяти!..
Собаки спочатку знехотя потягли деревину. Петро Олександрович окриком підігнав їх, ще й сам допомагав.
Коли стовбур уткнувся в землю, собаки зупинились. Гадали, що виконали завдання господаря. А той не вгаває:
—    Взяти!..
... Невдовзі десятки стовбурів опинились на березі. По закінченню роботи розпріг втомлених собак. Раптом крайній стовбур з ще не відв'язаною мотузкою покотився у воду. Вірний почув шурхіт, відразу наздогнав мотузку, схопив її в зуби й чимдуж почав упиратися в землю. Проте сил було замало. Дерево, хоч і повільніше, продовжувало скочуватись. Плюхнулось об воду й погойдувалося біля берега. Далі Вірний не пускав. Заціпивши мотузку, сердито гарчав.
Нагодився мисливець. Він розкуйовдив білу шерсть пса і зворушено мовив:
—    Молодець, Вірний! Хороший вожак буде з тебе...
З того дня Петро Олександрович завжди тримав Вірного поряд. Навіть ночували в одній кімнаті. Вожаку потрібне додаткове тренування. Свого господаря мусить розуміти з півслова.

В ШТОРМ
По обіді мисливець вирішив перепочити, але невдовзі прокинувся від натужного свисту вітру. Глянув у вікно. Кошлаті хмари запеленали небо. Сонце виглядало зрідка і здавалося бляклою плямою. Море закипало, гуркотіло, хвилі валами проносились уздовж берега.
При згадці про сіті Петру Олександровичу стало не по собі. Хутко почав одягатись. Вірний насторожено дивився на господаря.
За хвилинку Петро Олександрович уже налягав на весла. Поплавці то виринали, то зникали серед хвиль. Вправними рухами мисливець почав вибирати сіті у човен. Білі гребені хвиль перевалювались через борт, під ногами хлюпотіла вода. Довелось працювати ще швидше.
Поволі човен розвернувся бортом до набігаючої хвилі. Різкий удар — і мисливець вмить опинився в жорстоких обіймах холодного моря. Намоклий одяг сковував рухи. Збагнув, що до берега не дістанеться. Схопився за днище перевернутого човна, котрий тримався на плаву. Поштовхи хвиль віддаляли берег.
Мисливець гучно свиснув. Вірний почув: господар кличе до себе. Миттю вискочив у сіни. На ходу двічі гавкнув. Це означало: за мною!
Вісім різномастих собак мчали до моря.
—    До мене!— підхльоснув їх окликом мисливець.
Собаки стрімголов кинулись у воду. Хвилі їх порозкидали, але вони вперто тримали один напрямок: до господаря. Іноді собаки зникали під штормовими валами, але з сердитим гарчанням виринали. І ось вони вже поряд.
—    Взяти!— мисливець показав рукою на сіті.
Команду враз виконали. Собаки вп'ялися зубами у плетиво і — щосили до берега.
Петро Олександрович схопився рукою за сіті, другою — не випускав човна. Намагався врятувати його. Але повітря з-під човна поступово виходило і він все важчав і важчав. Потім хитнувся та й пішов на дно.
Все тіло мисливця закоцюбло. Тільки ногами працював, щоб не опинитися під водою. А берег, здавалося, наближався дуже повільно.
Нарешті нога торкнулася землі, проте сум'яття не лишало мисливця.   Не   міг   розтулити   пальці,   щоб   відпустити   плетиво.
А собаки і  на  березі продовжували  заповзято тягнути  сіті.

ВСЯКА НАУКА ЗГОДИТЬСЯ
На зміну радості порятунку до мисливця поступово приходив розпач. Без риби на полюванні нічого не вдієш. А як же її тепер багато наловиш? Човна позбувся... Поблизу берега годі його і шукати, шторм відніс хтозна-куди. Безвихідь та й годі...
Невеселі роздуми змінилися спогадами. Пригадалася рідна Україна, село над річкою, дідусь-тесля із завитками стружок на чуприні і вусах. Забачить Петруся на подвір'ї і кличе до себе:
—    Ходи-но сюди. Поміч твоя потрібна.
Петрусь залюбки біг до дідуся. Подасть або ж підтримає дошку. Потім дідусь. дозволяв попрацювати ножівкою і струганком. Бачить, що хлопчик тямовитий, тож налагодив для нього маленьку сокирку. Намагався старий навчити онука улюбленій справі. І не марно... А як зробив Петрусь із поліна човна, ото був щасливий день. Скільки дітвори зійшлося, коли опускали його у річку. Човник плив за течією, а Петрусь біг і біг берегом з усіма...
Раптом несподівана думка осяяла мисливця. А що як спробувати зробити справжнього човна? Дерево, ножівка, сокира є, що іще треба?.. Малим на це спромігся, то і тепер, певно, зуміє.
Дві доби не складав рук Петро Олександрович. Дяка, що ночі сонячні. З двох однакових кусків дерева видовбував половини човна. Потім міцно скріпив їх цвяхами. А щоб вода не протікала, прожирував і проконопатив мохом.
Із хвилюванням мисливець стягнув саморобний човен в Карське море. Не тоне!.. Похитується на хвилях. Радів Мірошников не менше, ніж у дитинстві. Дивувався з витвору своїх рук.
Он як воно трапляється в житті: всяка наука колись та згодиться.

СМАЧНА КРИЖИНА
В один із серпневих ранків на острів Білий навідалась зима. Пухнасті сніжинки опускались на землю. Травичка засльозилась, прозорі краплі талої води збігали по ній.
З півночі несподівано дмухнув холодний вітер. Він приніс з собою перший приморозок: земля затужавіла, посіріла.
Сніговицю вітровій поніс у інші широти, небо очистилось, і на ньому з'явилось сонце. Але воно зовсім не гріло, розповзлось по крайнебу  жовтою   продовгуватою   плямою.   Тіні   від   неї   ніякої.
А мороз міцнішав...
Верхівка снігового покривала взялася цупкою шкоринкою, дикі олені з хрускотом пробивали її копитцями, добираючись до ягелю. Вони зовсім не зважали на появу людини в тутешніх місцях. Лиш здригалися, зачувши собачий гавкіт, і пильно, з важким сопінням роздивлялися собак, насторожено переглядалися між собою і вгамовувалися. Відчували, що це не вовки. В північних краях ці хижаки іноді трапляються.
Ось уже замерехтіли на морі срібні проблиски. Це були перші крижинки. Чайки сміливо опускалися на них і завзято довбали лід... Іноді крижинки перевертались, і птахи враз опинялись у воді. Налякано кричали, били крилами піняве море і злітали високо-високо.
Мірошников побачив біля берега льодовий припай і дуже зрадів. Приніс відро і став кидати в нього лід. Хоч яке море солоне, а змерзаються на нім лише прісні краплини. Тому і накидаються на крижини чайки.
Пригостив Петро Олександрович і своїх четвероногих друзів, які охоче лизали лід. Собі закип'ятив з нього чаю. Звісно, це ж не талий сніг, який щоденно мисливець вишукував у затінених місцях.
Дуже смачна морська крижина!..

КОЛИ СНІГ ЗІГРІВАЄ
Настала довга полярна ніч...
Буревій зірвався зненацька. Все навкруги охопила снігова круговерть. Трапилось це серед дня, але взимку на Півночі настає полярна ніч: і вдень, і вночі темінь. Не те що зорі, собак перед собою мисливець не бачив. Сніжинки сліпили очі, зашпори крізь хутряний одяг діймали тіло.
Шукати порятунок вирішив у хатинці. Туди й повернув. Але рухатися ставало дедалі важче. Собаки провалювались у снігові перемети, важко дихали. Невдовзі зовсім притомилися і вже не слухалися команд. Петро Олександрович влаштував перепочинок.
Розмістилися під дашком кучугури. Собаки щільно пригорнулися до господаря, захищаючи його від дошкульного вітру. Сніг м'якою ковдрою обволікав з усіх боків. Він не давав можливості рухатись, проте холод поступався. Собаки протяжно позіхали, тіла їхні перестали тремтіти від холоду. А вітер продовжував стугоніти. Мисливець вирішив зачекати, доки випогодиться. Хай собаки відійдуть від втоми і добре зігріються в снігу. А його намітало все більше і більше.
Незабаром вітер уже доносився ніби звідкись здалеку. Тепла снігова ковдра накрила мисливця і його собак.
...Петро Олександрович прокинувся від налеглого тягаря. Спробував відгорнути сніг, та не вдалось. Лиш очі запорошив. Добре постаралась хурделиця.
—    Встати! — скомандував собакам мисливець.
Силкувався і сам піднятись, проте не здужав. І тільки коли собаки розпушили сніг, вигрібся наверх.
Благодатна пора! Синьо іскрився сніг, місяць могутнім прожектором освітлював вкритий застругами острів, манив у дорогу. Мисливець довго дивився на зорі, по них прокладав дальній маршрут. Собаки горнулися до ніг господаря, чекали нової команди.

«ДИВОВИЖНЕ ДЕРЕВО»
Собача запряжка мчала по тундрі. Вірний стрімко біг попереду. В нічних сутінках його біле волохате тіло зливається із снігом. На небі спалахнуло полярне сяйво. Вмить згасли зорі, розширився виднокруг.
Сяйво летіло хмаринкою, раптово міняло свої розміри. Воно то блідло, то ніби проймалося полум'ям, то вигравало всіма кольорами райдуги, і тоді сніг теж різнобарвно сяяв, іскрився блискітками.
Мисливець сіпнув повід — запряжка зупинилася. Десь тут мають стриміти в заметах патички, якими помічав місця, де поставлені капкани. Ага, онде один стирчить.
Мірошников наблизився до замету і від здивування став протирати очі, побачивши розлогу гіллячку. Невже якесь дивовижне дерево прижилося на острові?!
Але тільки мисливець наблизився до чудернацької гіллячки, як під ногами щось заворушилося. Петро Олександрович відсахнувся і став ніби заворожений. Замет враз забугрився, сніг почав розсовуватись і оголив поцятковану сірими плямами спину дикого оленя.
Олень струснув з себе залишки снігу, гордовито глянув на людину. З нею він, певно, ще не стрічався. Повагом пройшовся повз збентеженого мисливця та й подався щодуху. З-під копит сніг аж бризкав. Оговтавшись, мисливець усміхнувся. Виявляється, олень в негоду знайшов у снігу затишок. От які кмітливі ці дикі тварини! Добре призвичаїлися на острові. їх там величезні стада. Інколи в пошуках корму вони добиваються по крижині аж на півострів Ямал. Але неодмінно повертаються на Білий.

ВІТЕР-ПОМІЧНИК
Якось Петро Олександрович лишив собак відпочивати, а сам вирушив у мандрівку по острову на лижах. Злегка повискував сніг під лижами. Сліду від них майже не лишалося. Пругкий вітерець охолоджував розпашіле обличчя, підсобляв у їзді. Звіддаля лились проблиски полярного сяйва. Ніби нічна електрозварка десь працювала.
Мисливець оглядав капкани, вішав за спину здобич і рушав далі. Іноді зупинявсь, уважно розглядав зорі. Треба завжди знати своє місцезнаходження на острові, щоб в негоду найближчим шляхом добратися до хатинки.
Поступово навкруг темніло. Зорі, що де-не-де миготіли серед хмар, гасли. Місяць ніби вуаль оповила. Мірошников зупинився і занепокоєно зиркав на небо. Чи випогодиться?.. Зненацька по обличчю боляче вдарили крупинки снігу. На біду, ще й хурделиця розпочинається...
Вирішив швидше повертатися.
Зворотний шлях проліг проти вітру і сніговиці. Нелегко їхати з вантажем, та ще поспішати доводиться. Все навкруг оповилось мороком. Лишився один орієнтир. Це — вітер. Отже, треба прямувати тільки так, щоб він дув у лице. Адже вітер не   відразу   міняє   напрямок.
Мисливець тепер благав долю, щоб не припинився вітер. По ньому він тримав курс до свого житла. І коли вітряні пориви збільшилися, чоловік навіть зрадів. Дарма, що вони рух сповільнювали і сильніш дошкуляли тілу. Геть виснажений, весь у снігу закінчив цю мандрівку Петро Олександрович. Ледве роздягнувсь і відразу впав на ліжко. Перед сном лиш подумав, що іноді і вітер   приносить   порятунок...

ЧАЙКИ ВІЩУЮТЬ ВЕСНУ
Вдень на острові Білому вже світило сонце. Сніг став податливий, покрився тонкою сріблистою плівкою. Верхівки пагорбів місцями оголилися і жовтіли пожухлою травою. Пара маленькими цівочками струменіла над ними.
Петро Олександрович востаннє подорожував по острову. Звозив звідусіль капкани. Мисливський сезон закінчився. Завтра сюди прилетить вертоліт і — додому. Приємно буде доповідати керівникам звіро-оленярського радгоспу «Ямальський»: виконано декілька річних планів.
Собаки натужно тягли нарти, на ходу лизали снігову скоринку.
Повсюди чути переклик морських чайок. Ширяють над островом, щось вишукують. В останні дні їх тут налетіло сила-силенна. Раніше ніколи не бачив стільки.
Та тільки запряжка наблизилась до пагорба, як зграя чайок сполохано злетіла і накинулась на собак. Сердито кигикали і ладні були заклювати волоханів.
«Що це з птицями трапилось?» — Петро Олександрович здивовано стенув плечима. Але коли помітив у деяких дзьобах стеблинки, то відразу збагнув: чайки почали гніздитись. А тому і позлітались сюди з Карського моря. Ні, не треба ставати їм на заваді. Саме час залишити острів.
Мисливець намагався об'їжджати місця гніздування. Востаннє обдивлявся знайомі краєвиди. Жаль було прощатися з ними. Полюбив цю сувору землю Мірошников, і стала вона йому рідною.
А чайки ширяли і ширяли навкруги. В їхніх криках вже не чути тужливих нот, а лише радість. Чайки віщували весну.

СЛІДАМИ УССУРІЙСЬКОГО ТИГРА
Оповідання
Лісникова хатина стояла самотньо в тайзі. Але тиші в цій глухій місцині ніколи не бувало: неподалік бігла шумлива гірська річечка. Весь шлях, який вона долала від засніженої верхівки гори до знаменитої в Приморському краї річки Уссурі, був встелений малими і великими кам'яними брилами.
Вода бігла так швидко і так билась об каміння, що повсюди над кам'яними виступами виднілися білопінні куполи бризок. За сонячної погоди, якщо піти понад річкою, безліч малих різнокольорових веселочок можна побачити серед бризок.
Вода прохолодна, і за кілька хвилин купання все тіло наливалося свіжістю й силою. Я розтерся рушником, одягнувся, а потім сів на березі і довго не міг відірвати очей від стрімкої гірської річки, від хитавиці дерев в уссурійській тайзі. Кедри, дуби, модрина, вільха стояли муром уздовж обох берегів. Верховіття переплелися. Здавалося, річка тече в зеленому тунелі.
До мене підбігла Оленка, онучка лісникова, і потягла за руку: кликала снідати. Дорогою вона розповідала мені про тайгу, про звірів і птахів, а найбільше про квіти. Дівчинка була допитлива і. за кілька місяців гостювання в діда встигла багато цікавого довідатись.
—    З нею нема коли нудьгувати. Нащебече тобі чого хоч,— усміхався лісник Степан Петрович, коли всі ми сіли до столу снідати.
Після сніданку я частенько брав рушницю і понад річкою йшов у тайгу. Вода в річці дуже прозора, аж до самого дна все видно, і неважко було знайти місце, щоб порибалити.
Одного разу я повернувся до лісникової хати дуже рано, зразу по обіді.
Сонце припікало, і лише в затінку можна було сховатися від спеки. Глянув уперед і враз завмер. Зеленою галявиною до берега річечки йшов тигр. Ішов ліниво, вигинаючи спину. Коло берега схилився і спрагло став пити воду.
І тут на протилежний берег вибігла Оленка. Тигр підвів голову і, мружачи очі проти сонця, подивився на дівчинку. Потім фиркнув і став лапою лупцювати по воді. Оленка аж присіла від хвилювання і знову почала плескати в долоні. А тигр, не звертаючи на неї уваги, бурунив лапою воду. Бризки падали йому на голову і на шию.
—    Купоньки-купці,— весело примовляла Оленка.
Тигр знову підвів голову, потім повернувся в мій бік, на шурхіт, прислухався. Я весь цей час, потерпаючи за життя дівчинки, тримав рушницю напоготові.
Але тигр ще мить постояв і неохоче покинув річечку — пішов поволі у хащі.
Я підбіг до Оленки. Побачивши мене, вона одразу запротестувала:
—    Нащо ви тигра прогнали, він так гарно купався...
Я схопив її за руку і силоміць потяг за собою. Заспокоївся лише біля лісникової хати.
Степан Петрович вийшов нам назустріч і, коли почув про тигра, тільки руками розвів.
—    Щоправда, тигри в таку спеку нікого не чіпають,— промовив він.— Та й взагалі ці звірі на людину не кидаються. І як це він аж до житла зайшов?
—    Тепер тигр ніколи не прийде,— гнівалася на мене Оленка.— Ви ж його налякали рушницею.
Потім щоразу, коли я повертався з тайги й минав місце, де тигр пив воду, мені все ввижалося, ніб$і там стоїть смугастий звір.

ДІТИ  З  ОКЕАНСЬКОГО  БЕРЕГА
Оповідання
Із нашим штурманом Артемчуком сталося лихо. Він зірвався з крутого схилу сопки, упав, поранив і вивихнув ногу.
Години чотири тому ми вийшли із порту в ліс по дикий виноград і кедрові горіхи. Тайгою через сопки нам тепер годі було й думати повернутися до свого судна.
В обох була таємна сподіванка: може, десь тут є селище. Хтозна...
—    А-го-го-го-о-ов! — загукав я щосили.— Люди, відгукніться!
Тільки тайга луною озвалася на мої слова, і знову все довкола затихло.
—    Зачекай, я зараз,— метнувся я на вершину сопки. Та й звідси було видно лише ліс і ліс.
—    А-го-го-о-ов!— гукнув я знову.
«О-о-ов...»—відлунювало вдалині.
Назад я повернувся пригнічений. Штурман невесело всміхнувся.
—    Ну, не журись,— втішав він мене.— Відпочинемо трохи, переболить, і на трьох ногах вийдемо звідси.
Я намірився сісти поруч, коли це щось затріщало поблизу. Я нашорошився. Неспокій опанував мене. «Ще бракувало нам тут зустрічі  з  ведмедем  або  тигром»,— майнула  тривожна  думка.
У тайзі ж ці звірі не дивина. А тріск усе наближався.
Коли враз гілля заворушилося, і тут із лісової хащі виринула чубата голівка смаглявого років дев'яти хлопчини. Ну й чуб — аж до брів.
—    Ц-с-с-с...— поважно приклав він палець до вуст.— Людина спить!— і, загадково поманивши до себе рукою, зник.
Ніби рятівний круг, була для нас ця несподівана поява хлопця. Я обережно повів Артемчука в гущавину. А хлопець так гайнув, що лише тремтливі гілочки були нам за дороговказ.
Коли ж ми нарешті вийшли на галявину, хлопець по-дорослому запросив нас сісти і швидко взявся підкидати хмиз у пригасле вогнище, посеред якого стояло відро з водою. Аж тепер я почув сильний шум. Ніби вітер ганяв у верховітті дерев. Але ж погода була напрочуд тиха. Дубки, модрини, клени довкола стиха погойдувалися.
Осторонь я побачив чималий рівчак, звівся й пішов до нього.
Тепер усе збагнув: там, серед каміння, вирувала вода. Вона мчала так шалено, аж каміння дрижало та гуркотіло. Наче від кипіння, все клекотіло. Біла піна та бризки злітали високо вгору.
Я озирнувся навкруги: де ж та людина, якої малий попросив не будити? Швидко глянувши на мене, хлопчина відхилив кущ калини, і тут я побачив на брезенті маленьку, ще меншу за нього, дівчинку. Вона спала.
— Це Люська,— пояснив хлопчина і розважливо додав: — їй ще тільки шість років, її батьки з моїми шукають корисні копалини в тайзі.
—    А тебе ж як звати?— питаю.
—    Леонід Леонідович.
—    Он як,— весело здивувався я.
—    Усі мене так називають,— пояснив малий.— І мама, і тато, і їхні товариші — геологи...— І, помовчавши, додав: — Маму мою звати Леоніда Василівна, тата Леонід Петрович. А мене-от Леонідом Леонідовичем. Щоб ніхто не плутав із батьками.
—    От що, Леоніде Леонідовичу,— кажу йому,— у мого товариша вивихнута нога. І поранена. Чи нема тут у вас десь фельдшера?
—    На геологорозвідувальній станції,— сказав хлопець,— а тут фельдшера немає. А ми тут недалеко живемо,— і він махнув рукою вбік.
Там за деревами ледь виднілися дахи трьох будинків.
—    А як же нам дістатися до геологорозвідувальної станції? — питаю.
—    А в мене є розкладний брезентовий човен. Он Люська на ньому спить. Невеликий. На одну людину. Та ми якось і вдвох із вашим товаришем помістимось,— запевнив малий.
Я вражено дивився на хлоп'я: ну й ну! Як же це, цікаво, збирався він пливти човном цією зміленою річкою, де й води нема, а саме каміння?
Хлопчина помітив моє здивування.
—    Скоро в океані почнеться приплив,— озвався він швидко.— Вода в річці почне підійматися. І не така швидка стане, побачите.
І вже весело хлопчик позирнув на мене:
—    Веслом тоді зовсім не горнеш, а тільки упираєшся собі ним у дно та тримаєш човна по руслу. Я вже не раз випливав цією річкою аж до Тихого океану. А на березі потім собі висушу човна і тайгою принесу додому. Там є стежка. Люська мене часто просила взяти з собою, та я їй сказав: навчися спершу плавати. А нехай човен перекинеться, то мала й на мілині може з переляку захлину тися. Он там,— хлопець глянув у бік невеличкого світлого озер ця,— екзамен із плавання складала. Навчив я таки її триматися на воді. Сьогодні вже збирався повезти до Тихого океану. Та нічого, тепер іншим разом повезу.
Вогнище вже пригасло, і хлопчина заходився підкидати хмиз.
—    Пити хочу,— стиха озвався штурман, і я мерщій схопився на ноги. Та хлопець випередив мене — метнувся до річки і приніс баночку води.
—    А її можна пити?— засумнівався я.
—    Авжеж,— нахмурився хлопчик.— Це ж гірська вода. Вона і холодна, і смачна. Ми й варимо все з нею. Ця річка тече — бачите?— з отієї гори. Онде та гора видніється. Там і влітку лежить сніг. Тане, тане і ніяк не може до зими розтанути. А взимку гора знову запасається снігом на цілий рік.
Штурман подякував хлопчині за воду, спрагло напився, а решту вихлюпнув на груди.
—    Болить нога?— схилився до нього хлопець.
Штурман мовчав.
—    Може, ліків принести?
І, не чекаючи на відповідь, майнув у ліс.
Ми думали, що хлопець удома візьме йод чи щось там інше, а він, виявляється, побіг у тайгові хащі.
Довго чекати його не довелося. Повернувсь із дрібним якимось листячком у жмені й тут же пояснив:
—    Це астрагал. У нас у тайзі росте така рослина. З його кореня роблять ліки, а листочки кладуть до ран.
Я взявся перев'язувати товаришеві ногу, а Леонід Леонідович порався біля вогнища.
—    Гляньте,— радо підхопився хлопчик,— вже вода починає підійматись. От і попливемо,— і хлопчина підбадьорливо моргнув оком штурманові.
Я вирішив пересвідчитися.
Справді, гострозубих камінців уже не видно було з води. Гомінкий потік угамувався.
Побачивши, що Люська прокинулася, хлопчик звелів їй:
—    Дивись за вогнищем. Вода скоро закипить. А я йду по рибу на юшку.
Я гадав, що коли вже хлопець надумав варити юшку, то риба б уже мала бути десь тут. Ба ні! Він аж тепер витяг із кишені волосінь і почав її розмотувати.
А що вже спостерігати, як хлопчина ловить рибу,— то це була велика втіха. Вода вражала своєю незвичайною прозорістю, і дуже добре було видно, як хлопчик просто підносив гачок із принадою рибі-гольяні. Рибина, обнюхавши дар, хапала його і вмить опинялася на гачку.
Я ходив слідом за хлопцем уздовж берега, і ми стиха вели таку розмову:
—    Ви хто такі будете?— спитав хлопчик.
—    Рибалки.
—    З бухти Голубої?
—    Так.
—    З якого траулера?
—    А ти хіба знаєш назви траулерів?
—    Я в бухті Голубій вчуся в школі-інтернаті. Там вчаться діти з усього океанського берега,— пояснив він.
—    Ми з плавбази,— кажу я.
—    З «Дунаю»?
—    З «Дунаю»,— кажу.
—    Знаю таку. Одна вона в Голубій бухті. Ваш капітан сказав. Ми всім класом були у вас на екскурсії.
Хлопчик якийсь час помовчав, а потім вимовив одним подихом:
—    А ми з Люською — геологи.
Ці слова були сказані без хизування. Навпаки, хлопчик силкувався приховати, як побоюється він насміхання.
—    Скучаєш за татом і мамою?
—    Ні...
—    А це чому?— здивувався я.
Хлопець звірився:
—    Вони тепер щовечора приходять додому. А як, буває, лишаються на кілька днів, тоді скучаю. Тільки про це ніхто не знає, навіть Люська. А то ще насміхатися буде, малишня-комашня.
—    Вода кипить,— з'явилася на березі Люська.
Аж тепер я звернув увагу на прозору торбину з водою. Там було повно риби.
Юшка вийшла смачна. Штурман сказав це дітям. Вони весело всміхалися.
Хлопчина сказав дуже просто:
—    Ми щодня для всіх варимо. Поприходять геологи з роботи, поки вмиються в річці, а ми з Люською вже й юшки встигли наварити.
Тим часом потік вже зовсім поглинув каміння. Вже човен і поплив би.
Хлопець раз у раз поглядав на воду, але мовчав.
—    Будемо збиратися,— сказав він нарешті. І пояснив:— Мож на б і трошки раніше було вирушати, але ж течія ще сильна йшла. Хворого ж везтиму.
Я допоміг хлопцеві скласти човна, і ми з ним обережно допомогли штурманові сісти. Тепер гайда. Хлопчина стояв попереду і вправно веслував за течією. Човен незабаром зник з очей. А ми з Люською пішли стежкою понад річкою.
Нарешті я побачив перед собою незнайоме поселення і на березі хлопчину,— човна свого на той час він встиг уже розкласти і сушив тут же.
Хлопчик відразу ж пояснив:
—    Ваш товариш уже в медпункті. Його підвезли, попросив шофера з радгоспу...
І несподівано всміхнувся:
—    Бідкається ваш товариш. Завтра, каже, в море виходити... А фельдшер жартує: чого ж ви тоді сюди прийшли, якщо можете бігти в порт, то біжіть і зараз!
—    Спасибі тобі, Леоніде Леонідовичу! До зустрічі, хлопче, через півроку в бухті Голубій. Приходь зустрічати з рейсу.
Тоді ми й розлучилися.
Я пішов до медпункту, а хлопчина згорнув брезентового човна і почимчикував з Люською додому.
Штурмана до вечора лікували в медпункті, а вже смерком ми повернулися на попутній машині в бухту Голубу.
А другого дня почався в нас промисловий рейс. «Дунай» відчалив і йшов попід скелястими берегами. Рибалки стояли на палубі і роздивлялися вже знайомі нам краєвиди. Рвучкий вітер з океану стругав верхівки хвиль. Прощай, рідна радянська земле! Не скоро ми тебе побачимо.
Попереду на зеленавій сопці замаячіли дві сірі плямки. Капітан пройшовся біноклем по берегу і весело промовив:
—    Он якісь діти прощаються з нами!
Здогад зразу полонив мене. Я попросив у капітана бінокль.
—    Та це ж знаєте хто?— вигукнув я.— Це ж наш Леонід Леонідович   із Люською.
—    Та який там іще Леонід Леонідович,— усміхнувся капітан.— Хлопчина якийсь із дівчинкою.
—    Так, так, товаришу капітан,— кажу я.— А називають цього хлопчину на березі Леонід Леонідович.
І розповів про наші із штурманом Артемчуком учорашні пригоди.
—    Славні ростуть діти на березі океану,— задумливо промовив капітан.— А як же вони тепер доберуться додому? Проти течії із веслом не попливеш.
—    Пішки,— пояснив я.
—    Довгенько ж доведеться їм іти,— спохмурнів капітан, а потім голосно дав команду:— Стоп машина?
—    Єсть стоп машина!— почулося із штурманської рубки.
За хвилину судно стишувало хід, перемагаючи піняві хвилі.
І ось уже спущено на воду моторну шлюпку, щоб відвезти дітей річкою додому.
Наш Леонід Леонідович із Люською, певно, здогадалися, що це по них пливе шлюпка, і побігли назустріч із сопки. Рибалка забрав дітей з їхнім човном до себе. Весело завурчав двигун, і шлюпка пішла проти течії. Люська сиділа скраю і міцно трималася обома руками за борт, а хлопець стояв посередині і махав веслом на прощання.
Штурман Артемчук, накульгуючи, зайшов до рубки і натис кнопку гудка. Далеко над морем полетіло басовите гудіння. Нам так хотілося, щоб, почувши його, на шлюпці здогадалися про наше прощальне побажання:
—    Щастя у житті вам, Люсько і Леоніде Леонідовичу!