Для дошкільного віку

Дружба починається з усмішки

Збірочка віршів та оповідань.

Файл повністю скачався, але не відкривається? Може Ви не встановили програму WinDjView? Скачайте її тут. Про інші програми для читання читайте у відповідному розділі сайту.
1982 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 48.


Фрагменти:

До цієї книжки увійшли вірші та оповідання про щасливе життя дітей, про малят, які в добрі та радості зростають на рідній землі, вчаться любити свій край, дружити й веселитися.

Максим Рильський
РІЧКА

Хлюпоче синя річка —
Ой річка, ой ріка!
Юрба нас невеличка,
Зате ж бо гомінка!
І співи тут, і крики,
І радість тут, і сміх,
А вколо, як музики,—
Гурти пташок дзвінких.
І кожна ж то співає,
І кожна поклика:
«Ой небо, ой безкрає,
Ой річка, ой ріка!»

Он рибки затремтіли,
Пливуть із глибини.
Коли б співать уміли,
Співали б і вони.
А так за них співає
Компанія лунка:
— Ой небо, ой безкрає.
Ой річка, ой ріка!
В дитячому садку ми
Пригадуєм той день,
І знов дзвенять нам шуми
Веселих тих пісень.

Хай осінь, хай тумани,
А пісня та дзвінка
Ніяк не перестане:
«Ой річка, ой ріка!»

Олександр Пархоменко
СОНЦІ

Зайчик сонячний іскриться
На лататті у ріці,
На піску, і на травиці,
І у тебе на лиці.

Скачуть промені ласкаві
Геть в усі земні кутки,
Чорні, білі і русяві
Дітям гладять голівки.

Любо сонцю, коли люди
Дружні, мов одна сім'я.
Коли чується усюди
Пісня сонячна твоя:

«Хай завжди буде сонце,
Хай завжди буде небо,
Хай завжди буде мама.
Хай завжди буду я!»

Вадим Скомаровський
РАЙНА

Райна — дівчинка звичайна.
Це ім'я у неї — Райна.
І, либонь, не кожен зна,
Що з Болгарії вона.

Ми блукали над рікою,
Понад кручею стрімкою,
Ще й пливли по бистрині
На просмоленім човні.

А надвечір, як стомились,
Під черешнею вмостились
І до самої пітьми
«Кобзаря» читали ми.

Райна з віршами знайома,
Бо «Кобзар» є в неї вдома,
І вона рядки чудові
На болгарській знає мові.
Ми довгенько розмовляли,
І співали, й жартували,
І тоді подумав я:
Ми — немов одна сім'я.

Наталя Забіла
УЛЮБЛЕНА ЛЯЛЬКА

Серед  звичайних,   невеликих   ляльок — одна   була   моя найулюбленіша.
Звали її Тася,— як і мене.
Вона була в нас дуже давно й багато вже лиха зазнала в своєму житті: ступні на обох ногах в неї були відбиті, голова проламана — посеред лоба дірка. Доводилося голову хусточкою запинати, щоб не видно було. А все ж таки я люблю її найдужче.
От настала весна, й ми зібралися їхати на дачу.
Мама укладала в чемодани все, що треба взяти с собою,— одежу, білизну, посуд.
Ну, та й іграшки також.
Одягла я свою Тасю як слід: гарне плаття, пальто, панчішки й черевички на обламані ніжки, капелюшок на пробиту голівку... І понесла до мами, щоб теж покласти в чемодан.
— Ні,— сказала мама,— навіщо брати з собою старий мотлох? Цю ляльку ми не візьмемо.
Я похнюпилася, сіла в куток і стала думати.
Бідна моя Тася! Як же вона залишиться сама в місті, в спустілій квартирі?.. Я гулятиму собі в садку, збиратиму ягоди й гриби в лісі, гратимусь на піщаному березі озера, а вона тут буде сумувати й плакати невидимими нікому сльозами... І докоряти мені за те, що я її покинула... Ні, це неможливо! Треба щось зробити...
І от вранці, коли нас повдягали й звеліли виходити з дому, щоб їхати на вокзал, я нишком прослизнула в дитячу кімнату.
Тася зовсім напоготові, зодягнена по-дорожньому, сиділа в куточку. Я швидко схопила її й сунула собі під пальто.
Ніхто не побачив...
Коло під'їзду вже стояли візники.
— Сідай скоріше, Тасю, чого ти забарилася? — каже мама.
Я   обережно,— щоб  лялька   не   випала  з-під  пальта,— влізла в бричку. От і вокзал.
— Беріться за руки, діти, беріться за руки! — клопоталася мама. Вона боялася, щоб ми не розгубилися у вокзальній юрбі.
Я миттю примостилася так, щоб стати скраю: в мене ж одна рука була зайнята — тримала ляльку крізь пальто...
Зараз подадуть поїзд...
Тут я повинна розповісти, яка я була боягузка: я страшенно боялася паровозів. Коли підходив паровоз, пихкав, сичав і гудів, я з жахом заплющувала очі і ховалася за чиюсь спину. Аля потім сміялася з мене й казала:
— А ти й не бачила, не бачила! На паровозі сидів вер
хи машиніст і підганяв батіжком!
І я вірила, що це й справді так було.

...Та от нарешті поїзд спинився, грюкнули вагони, й ми стали залазити. Всі почали розміщуватися на лавках, скидати пальта, прощатися з батьком, який, провівши нас, мав іти на роботу. А я забилася в куток і боялася зняти пальто: що. як побачать мою Тасю й батько забере її назад, у порожню квартиру?..
І тільки тоді, коли поїзд рушив, батько залишився на пероні й всі стали махати йому руками й гукати «до побачення!», я гордо витягла з-під пальта свою любу ляльку!..
Мама не розсердилася. Вона тільки здивувалася, засміялася й сказала:
— Ну що ж, це непогано, що ти так любиш своїх давніх друзів!
Отака була подія з моєю улюбленою лялькою.

Тамара Коломієць
ГРАЄ СУРМА У ДВОРІ

Грає сурма у дворі —
Відчиняйте двері!
Це веселі школярі,
Друзі-піонери.
В дитсадок вони ідуть,
Щось цікаве нам несуть
Може, знову літака
Будем запускати?
Чи живого їжака
з блюдця годувати?

—  Ні! — сказали школярі.—
Ми сьогодні — лікарі!
Ми прийшли до вас, малята.
Ваших друзів лікувати —
Тих ляльок і ведмежат,
Що поламані лежать.
Лікувати ми умієм —
І підклеїм, і зашиєм...

Не пручалися ляльки,
Лікувались залюбки.
Вийшли із лікарні —
Стали гарні-гарні!
Грає сурма у дворі —
Йдуть додому школярі,
Їм сідати за книжки,
Їм пора учиться!
А у нас такі ляльки —
Любо подивиться!

Марія Пригара
НОВАЧОК

У садок з'явився новачок,
Він прийшов у групу — і мовчок!
Оченята в нього повні сліз.
Він стоїть, в куток уткнувши ніс.
Ми хотіли втішити його.
Ми йому сказали: — Ти чого?
Нащо так стояти у кутку?
Краще з нами сядь на килимку!
Ми збудуєм дім такий, як наш,
Для машин поставимо гараж.
Та не хоче й глянути Тарас.
Він стоїть і сердиться на нас.
Ми такі — сказали і взялись!
Вже у нас і стіни підвелись.
П'ять шоферів їдуть і гудуть,
На машинах цеглу нам везуть.
Буде дім за декілька хвилин,
Потім ще збудуємо один!
Скільки можна сердитись на всіх?
Хлипнув ще Тарасик і затих.
Кулачком мерщій обтер сльозу.
— Можна, я вам цегли привезу?

Дмитро Павличко
ДЕ НАЙКРАЩІ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?
Сонце посміхнулося здаля:

Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!

Виростай, дитино, й пам'ятай:
Батьківщина — то найкращий край!

Олександр Пархоменко
ЖИВИЙ ВІНОК

Стали діти у танок,
Мов звили живий вінок.
Весь вінок танцює,
Первомай святкує.

— Нумо, діти всіх країн,
Станьте з нами як один
В наш танок-таночок,
Квітами... в віночок!..

Нумо пісню заведім,
Голосочки срібні!..
Дружба нам потрібна всім,
Сварки не потрібні!..

Все гучнішає танок,
Голоснішає вінок.
В ньому квіти звиті
Щонайкращі в світі.

Платон Воронько
НА КОРАБЛИКУ

Всеумійко майстер Павлик
Змайстрував швидкий кораблик,
Збіг до річки він, до броду,
Та й пустив його на воду.
У кораблику спочатку
Любо плавало качатко,
Потім жабка в нього сіла,
Синя бабка прилетіла,
І метелик, склавши крила,
Притулився до вітрила.
Так пливуть вони, малі,
До зеленої землі.
І за руки золоті
Хвалять Павлика в путі.

Лідія Компанієць
ПІРАТ

Пірат—це вівчарка,
Розумна й   завзята...
Три роки
Ростив і глядів я Пірата.

Ростив не для себе —
Ростив для держави:
Сьогодні Пірат
Від'їздить до застави...

...В далеку дорогу,
У путь невідому
Пірата свого
Виряджав я із дому.

Майна у собаки
Було небагато:
Медалі,
Намордник—
Всі речі Пірата...

Весь час на вокзалі
Скавчав він в тривозі:
Лякали собаку
Гудки тепловозів.

Були в нього очі
Такі сумовиті,
Немов промовляли:
«Де ж дружба на світі?
Куди ти мене віддаєш?
Це ж — нечесно!»

Пірате,
Тварино моя безсловесна!
Чекає тебе
Прикордонна застава!
Життя твоє буде
Цікаве-цікаве:

Ти будеш з бійцями
В дозорі стояти.
Ти зловиш колись
Диверсанта, Пірате!

Прощаймося ж, друже!..
На довгу розлуку
Давай мені лапу,
А я тобі — руку!..

...Поїхав Пірат
Із бійцем у вагоні...
Я довго стояв
В самоті на пероні.
А потім в мовчанні
Вернувся до хати...
Зустрів мене вдома
Мій котик вусатий;
Мій щиглик у клітці
Піснями залився...

Присів я до столу,
Присів — зажурився:

Я бачу і досі
Піратові очі.
З котом я не граю
І птаха не хочу:
Нема мені втіхи
Ні за тим, ані з другим...

Я знаю тепер,
Як прощатися з другом!

Оксана Сенатович
В ШКОЛУ ЇДУТЬ БУКВАРІ

Поїзд осені гуде,
серпень поїзда веде,
через гори, через доли
букварі везе до школи.
І на станції на кожній,
на зупинці придорожній
скрізь вітають залюбки
букварів трудівники.

На зупинці ХЛІБ і СІЛЬ
повно люду звідусіль.
Сівачі та комбайнери,
трактористи і шофери
тиснуть руки букварям:
— Хай щастить у школі вам!

Хліб і сіль возити з вами

будем раді повсякчас,—

золотими буханцями

пригощатимемо вас!

На зупинці ЧЕПУРНЕНЬКІЙ,
на великій, не маленькій,
букварі перед кравцями
стали рівними рядами.
І кравці гостей вітають,
в школу форми підбирають:
сині блузочки, штанці
ще й біленькі комірці.

На зупинці ЧОБІТОК
знову серпень дав гудок.
Гомінка шевців громада
букварі вітати рада!
Майстер фабрики чудову
виголошує промову:
— Ось гора взуття стоїть,
на здоров'ячко зносіть!..

на здоров'ячко зносіть!..

...Від зорі і до зорі
в школу їдуть букварі.
Поїзд осені гудками
сповіща — не за горами
ждана станція кінцева —

ПЕРШО-ПЕРШОВЕРЕСНЕВА.
де у класах гомінких
ждуть школярики на них.

Богдан Чалий
МАКСИМКОВІ ЛИСТИ

Підростає син Максим,
Повний сонця, ласки.
Мчить дитинство
поряд з ним
На вітрилах казки

Він гасає по степах,
По лісах, долинах.
Чуб кострищами пропах,
Попіл на колінах.

Він до школи навпрошки
Чимчикує вранці.
Стиглі яблука й книжки
Торохтять у ранці.

Скоро хлопцю вісім літ!
До такої дати
Іменинникові слід
Подарунка дати.

— Що б, Максиме, ти хотів?
Є ж якась потреба?
— Дай конвертів. Сто листів
Написати треба!

— Зустрічав я диваків...
Хто ж ті адресати?
— Дітям всіх материків
Хочу написати.

Сто конвертів,— каже син,
Понесуть листи ці.
Сто листів у сто країн
Полетять, мов птиці!

У Сахару і в Малі,
На Цейлон і в Пловдив,
Де живуть братки малі,
Діти всіх народів.

І охоче сто хлоп'ят
Запакують в ящик,
І пришлють нам сто хлоп'ят
Саджанців найкращих.

Манго й бук, непальський граб,
І бамбук зелений,
І могутній баобаб,
І канадські клени.
Посаджу я сто дерев,
Щоб весною й літом
Заспівали сто дерев
Листям розмаїтим.

З баобабом у рядку,
Мов під парасольку,
Українську, гомінку
Посаджу топольку.
І вона, струнке дівча,
Аж засяє в квітні...
За проспектом Ілліча
Буде парк всесвітній!

Всеволод Нестайко
КІТ І ЗАЄЦЬ
Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження. їхні батьки — Друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у колясках. Потім одночасно ступили перші кроки у Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами. Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом. До того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойки в перший клас. Отож курс першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.
Ліна Митрофанівна, звичайно, посадила їх за одну парту.
До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Жили вони в одному будинку.
Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшися за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:
– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!
Спасокукоцький і Кукуевицький захихикали.
Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.
– Молодець! — схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.
І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:
– Ото ще — й пожартувати не можна...
Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і вдатливий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.
Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити,— нічого не виходить. Котька прицілиться — бац! — і м'яч уже на землі.
Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку — не можуть-дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить — і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був вів хлопчина.
А от Зойка — абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить.
Ще й сама з себе кепкує:
– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..
І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:
– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.
І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю.
Всі сміються.
І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.
Або чергує вона по класу, треба квіти полити.
– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася,— каже Зойка.
Не встигла сказати — уже й справді мокра з ніг до голови.
– Ну, Заєць! — сміються всі. І найбільше сама Зойка.
А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв з Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.
Та Зойка й сама підштовхувала його.
– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!
Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше...
Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:
– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?
Котька почервонів:
– Нічого я не приліпився... Просто...
– Ну тебе! — вигукнув Ігор Дмитруха.— Подумаєш — «друзі дитинства»! Так що--до пенсії ходити, за ручки взявшись? Ти ж хлопець! А вона... сама ж на себе каже — «розтелепа»!..
– Та ну...— ще дужче почервонів Котька.
– Все! Ходімо тебе переселяти! — Ігор Дмитруха рішуче попрямував   до їхньої парти.— Заєць! Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і... і взагалі...
Зойка на мить застигла, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:
— Ага... так-так... авжеж... звичайно...
Котька стояв, утупившись у підлогу.
І тільки як сів поруч з Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.
Зойка усміхнулась і кивнула йому з їхньої парти — все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно. Та повертатися вже було пізно...
Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.
Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився — хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки
біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє... Зойка була вже в класі. Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи. Зойка усміхнулась і кивнула йому...
Минуло кілька днів...
– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі!— сказав якось Ігор Дмитруха.
– Ух ти! — перезирнулися Спасокукоцький і Кукуєвицький.
— Бемц!—сказав Валера Галушкинський.
Експедиція в джунглі — то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадуба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні і так химерно перепліталися між собою — наче у справжніх джунглях.
Яка спокуса, особливо для хлопців, залізти у ті «джунглі»! Але прибиральниця Олімпіада Самсонівна категорично забороняла і близько підходити туди. А з нею жарти погані. Навіть вусатого десятикласника може взяти за вухо й одвести до директора.
Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки — для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.
Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла, Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, біля кабінету біології були «джунглі». Одразу біля сходів хлопці лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли. Двері класів були розчинені. Ніде нікого. Звернули по коридору за ріг.
Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим — Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Ігор приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» — і вужем вислизнув з «джунглів»...
Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.
«Звалив вазон!» — майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.
— Ігоре! — гукнув на бігу Котька.— Стривай! Стій! Ігоре! Я... я вазон звалив. Вернімося, Ігоре!
— Ану тебе! — відмахнувся Дмитруха, не обертаючись.
Котька  спинився.  Важко дихаючи,  прислухався.  Тихо.
Ніхто не женеться. Дмитрусі, мабуть, причулося. Набравши духу, Котька навшпиньках пішов коридором назад. Підійшов до рогу, обережно визирнув з-за стіни і...
Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон. Наче хто  здушив   Котьку  за горло — перехопило   подих.  Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.
Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.
Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися.
І тут, мов з-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсонівна.
— А це що таке?! Ах ти ж...
Зойка розгублено усміхнулася:
— Ой!.. Не гнівайтесь... це я... випадково... я ж така розтелепа... це ж... це ж усі знають...
Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу...
...Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І,прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту  в лівому ряду парту.
Ігор Дмитруха не сказав ні слова.

Дмитро Білоус
ТУРБОТЛИВІ ДРУЗІ

Як тільки прокинеться
Петрик у хаті —
радіють під вікнами
друзі пернаті.
Підніметься з ліжка,
відкриє фіранку,
а голуб воркує:
— Доб-р-ого р-р-анку!

Горобчики ж можуть
завдати і кривди,
бо все про уроки:
— Чи вчив ти?
— Чи вчив ти?
Та ще й прискіпучі —
зачівкають хором:
— Чи вчив ти, чи вчив ти,
що задано вчора???
А десь захопився
гулянням чи грою —
від друзів пернатих
немає спокою.
Найбільше ж діймають
тріскучі сороки:
— А ско-ро уро-ки!
А скоро уро-ки!..

Володимир Кухалашвілі
В СОНЦЯ ДРУЗІВ БАГАТО

Дружить лис
З великим лісом,
Лебідь дружить
З плесом чистим.
Чайки дружать
Із морями,
Весни —
З першими квітками.
Вітер —
З подихом осіннім,
Літо —
З сонячним промінням.
А із сонцем
Кожен дружить,
Бо його
Всі люблять дуже:
І дорослі, і малята.
В сонця друзів
Скрізь багато!

Ярослав Стельмах
НАХАБА

Скінчились уроки, а вчителька наша й каже:
– Сашко Лісовий захворів. Хто піде його провідати?
– Я! Я! Я! — посхоплювались усі.
– Якщо ви і в нього так галасуватимете,— говорить учителька,—то краще нікому не йти.
Тут ми запевнили її, що галасувати не будемо, а вчителька відповіла, що ми молодці, та все одно сьогодні хай піде кілька чоловік, а завтра ще кілька   і післязавтра.
— І пам'ятайте,— закінчила вона,— хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав із ліжка, розважте його як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.
Приходимо ми. Лежить Сашко, горло замотане, книжку читає.
— От добре,— зраділа його мама.— Там, на кухні, суп доварюється. А у мене обідня перерва кінчається. Ви через десять хвилин з плити суп зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.
— Ну, як тобі,— ми в Сашка питаємо,— нудно, мабуть, лежати?
— Та ні,— одказує.— Зовсім не нудно. Я от книжку читаю, цікава!
Але ми зрозуміли, що це він так говорить із ввічливості. Спробуй-но сам-один лежати весь день.
— Нічого,— підбадьорюємо,— ми тебе зараз розважимо.
— От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.
— Чого це я буду співати з дурного дива?! — Наталка нам.— Може, йому й не хочеться зовсім мене слухати!
— Як це не хочеться? Ех ти, а ще друг! Він же один тут... Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.
Стали ми посеред кімнати, відкашлялись і завели пісню. Співали, аж захрипли.
— Що,— питаємо Сашка,— повеселішало тобі трохи?
— Авжеж, повеселішало,— Наталка за нього з посмішкою відповідає.— Так фальшивити, то вже краще зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?
Сашко промовчав, але ж ми зрозуміли, що це він так промовчав,   аби   не  завдавати   нам   клопоту.   Але  про  які клопоти може йти мова, коли друг хворий!
— Давай,— Митько каже,— ми йому наш сюрприз покажемо.
— Давай!
І стали ми тут матроський танок виконувати, який на шкільний вечір готували. Підспівуємо собі, і в долоні у такт плескаємо, і підборами по паркету — бух-бух! Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілися обидва, вхека-лися, але не зупиняємось — для хворого ж товариша!
Чуємо —дзвоник. Наталка побігла відчиняти двері. Вривається у кімнату дядько якийсь у халаті.
— Це шо за неподобство таке! — кричить.— Я поверхом нижче живу. В мене робота термінова, додому її взяв, щоб не заважав ніхто, а ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись не даєте!
Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша. А він:
— Нічого собі хворий! Таке витримати — здоров'я слоняче треба мати. Припиняйте це гупання. Ви хто, діти чи коні? Книжку йому краще почитайте!
Ми сказали, що ми діти і що книжку він і сам прочитає.
— Ну, то придумайте щось інше,— дядько говорить.— Он ви на хлопця подивіться, йому вже скоро погано стане од ваших розваг.
І пішов.
Сашко якось звіркувато затиснувся під стіну, і ми зрозуміли— йому цей дядько теж не сподобався.
— О! — скрикнув я радісно. — Так у тебе ж магнітофон є?! Чого ж ти мовчав? — і натис на вмикач.
— Зробити голосніше? — гукнув Митько.— Воно, коли голосно, то веселіш.
Тут Наталка стала до чогось принюхуватись — і з кімнати. Вбігає за мить.
— Ой,— кричить,— суп весь википів!
Подалися  ми  на  кухню.  Бачимо — в каструльці  щось темне   на  самому дні  залишилось  і  пахне  зовсім   не так, як суп.
— Ех ви,— Наталка зітхає.— Через вас зовсім забула, що мама просила. Чим же тепер хворого годувати?
Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукор, а чай шукали-шукали — ніде нема.
— Яка різниця,— Митько каже,— із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки, й так вип'є.
Скип'ятили ми воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Саижові: «Пий!». Сьорбнув він трохи.
— Не хочу. Голова болить.
— Це в нього од голоду,— здогадався я.— Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти яку любиш, смажену чи варену? А щоб ти не нудьгував, доки картопля варитиметься чи смажитиметься, увімкнемо магнітофон.
— Не треба,— він нам якось дивно відповідає,— ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.
— Здається, час нам уже додому,— Наталка на двері поглядає.
— Додому? — сердито блимнув на неї Митько.— І полишити хворого товариша?
— Може, тобі ще заспівати? — Сашка допитуємось.
І співати не треба!
— Може, затанцювати ще   разочок? Нам неважко.
Тут Сашко як затруситься.
— Не треба,— кричить,— мені ваших танців і нічого не треба! Дайте мені спокій! Лежала людина і горя не знала. У мене через вас температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць хворітиму.
Тут ми врешті зрозуміли, чого він хоче, і почали одягатися.
— Ну, бачили ви таке?— мовив Митько вже надворі.— Друзі, не шкодуючи ні сил, ні часу, прийшли до нього, щоб розважити, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє... Оце так так! Нахаба, та й годі...

Анатолій Костецький
ПРО ДРУГА

Твій друг тобі віддасть усе:
і свій квиток на карусель,
і цвях, і ґудзик, і літак,
та не за щось — а просто так.

І збільшувальне скельце,
найкраще у дворі,
твій друг зі ширим серцем
тобі віддасть — бери!

І ти нічого не жалій —
ніколи і нітрохи!
І навіть м'яч футбольний свій
віддай, як друг попросить.

І посміхнеться друг тобі
аж схочеться співати.
І ти подумаєш тоді:
«Як гарно — дарувати!..»

Борис Комар
ЗАГУБЛЕНІ РУКАВИЧКИ

Товаришів у мене багато — у школі, в нашому й сусідніх дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем. Ми і живемо в одному будинку, в одному парадному, на одному поверсі, і навчаємось в одному класі, і сидимо за одною партою. Всі кажуть, ніби ми й схожі між собою — як брати. І справді: обидва біляві, кирпаті, довгошиї, в обох сірі в крапинку очі, веснянки на носах і їдоках.
Проте в чомусь і не схожі. Ігор, наприклад, носить черевики тридцять шостого розміру, а я тільки тридцять четвертого, в нього зріст метр і двадцять дев'ять сантиметрів, у мене — на три сантиметри менше. Зате я вмію, як захочу, ворушити вухами, у нього ж, скільки не пробував,— не виходить.
Яка в нас дружба — судіть з такої пригоди.
Коли похолодало і випав сніг, Ігореві, щоб не мерзли руки, купили зелені вовняні рукавички. М'якенькі і теплі-теплі. Я теж захотів такі самі. Мама купила й мені.
Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками. Як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули, а в нас обох немає по рукавичці. В мене — лівої, в Ігоря — правої.
Наступної перерви майже всім класом шукали. Перерили в шкільному дворі геть увесь сніг і не знайшли.
— Ну, де вона пропала? — сумував Ігор.— Тепер дома будуть лаяти...
— І мене лаятимуть...— журився я.
Після того вже й учителів мало слухали на уроках. Все думали про загублені рукавички і про те, як пояснити вдома, де вони поділися.
Мені ще нічого. Мама, звісно, погнівається, обізве га-вою-роззявою, потім пересердиться і знову купить нові рукавички. Ще й тато може заступитися. Скаже: «3. ким такого не буває?..» Бо він минулої зими також загубив десь навіть не одну, а дві свої шкіряні рукавиці. А ось Ігореві більше перепаде. В нього і мати сердитіша, і заступитися, мабуть, нікому—його ж батько, певно, ніколи не губив рукавиць. Жаль, дуже жаль Ігоря...
«А що, як віддати йому свою рукавичку? — раптом подумав я.— В нього ж — права, в мене — ліва. Якраз і буде пара!..»
Авжеж, так і зроблю — віддам свою. Тоді дома не взнають, що він загубив, і не лаятимуть.
Але ж ігор може ще й не взяти. Знаю його. Скаже: «Чого цс ти мені свою віддаєш? Бери краще мою».
Звичайно, він трохи матиме рацію. Коли я його виручу, Ігореві буде зовсім добре. А мені? Мені — гірше. То хоч одну рукавичку принесу й покажу мамі, менше, може, гніватиметься. А як жодної  не  матиму,  сердитиметься дужче, це ж ясно. Ні, якщо вже віддавати Ігореві свою рукавичку, то треба, щоб і він про це не знав!..
Так і зробив. Наприкінці останнього уроку засунув тихцем рукавичку в Ігорів ранець, глибоко, на саме дно.
Ото здивується, як знайде!—тішився я. Прийде з школи додому, повитягає з ранця книжки, зошити, пенал, тоді-зирк! — аж у ньому й друга рукавичка спокійненько лежить. «І як вона там опинилася?.. Мабуть, хтось із хлопців або дівчат навмисне засунув, щоб покепкувати з мене»,— подумає і радий-радий буде, що так щасливо все закінчиться. Однак вийшло непередбачене, довелося самому дивуватися.
Коли я вдома викладав на стіл із свого ранця книжки та зошити, то разом з ними витяг і зелену вовняну рукавичку. Спершу подумав, що ми з Ігорем переплутали ранці. Такс вже не раз було, бо вони однакові. Щоб цілком переконатися в тому, подивився на зошити. Ні, зошити мої. Значить, не переплутали. А як же тоді в мій ранець потрапила ця рукавичка? Адже я добре пам'ятаю, що засовував її не в свій, а в Ігорів.
Стривай, стривай, рукавичка ж із правої руки! Тепер все зрозуміло. Виявляється, Ігор теж хотів мене виручити І засунув у мій ранець свою рукавичку. От сміхота, от комедія!..
Хапаю рукавичку і мерщій до Ігоря. Тільки відчинив свої двері, відчиняються навпроти і його. Я тримаю в руці зелену вовняну рукавичку і він держить таку ж...

Анатолій Качан
КРИХТА ХЛІБА

З лісосмуг, де свищуть сніговиці,
Де не стало корму і тепла,
Перебрались лагідні синиці
У садки до нашого села.

В завірюху, ожеледь, морози
Стукають синиці у вікно,
З горобцями ділять на дорозі
Крихту хліба мерзлу і зерно.

Пригощав пташок я з годівниці
І почав нарешті відчувать,
Що для когось крихта — це дрібниця,
А для пташки — жить чи замерзать.

Борис Олійник
Наче арки святкові,—
Дуги райдуг ясні.
По траві по шовковій
Мчить хлоп'як босоніж.

У куценьких штанчатах,
З батіжком у руці,
Він біжить —аж на п'ятах
Виграють промінці.

Дід сказав йому вчора,
Що веселка красу
Із далекого моря
П'є, як сонце росу.

Хоче він в тому морі
На човні поплисти
І веселку прозору
У село принести.

 


Дата внесення : 02.04.2014     Переглядів: 1857     Популярність: 100%    
Належить до розділів:
Українські
Оповідання
Про дітей
Віршовані твори
Класичні вірші
Віршики для малят



Новий коментар

Ім`я відправника
E-mail відправника
Надрукуйте код :

Читанка © 2009
Дизайн Fish,
програмування Dobrovolsky