ДІДУСЬ КАМ'ЯНА ГОЛОВА
Колись давно біля підніжжя гір жили два брати. Старший брат одружився і почав ділити господарство з молодшим. Забрав усе собі, а молодшому дісталася лише мотика та солом'яний дощовик.
Щоранку ходив молодший брат з мотикою в гори розкопувати цілину. Прийшовши на місце, він клав свій дощовик на скелю, яка нагадувала дідову голову, і промовляв:
—    Дідусю Кам'яна Голова, нехай мій дощовик тут полежить.
А скеля й справді була дуже схожа на дідову голову, якось одного дня вона заговорила до парубка:
—    Хлопче, ти копаєш цілину і дуже стомлюєшся. Зший з  полотна   мішок  у  три  аршини   і  три  вершки  завдовжки принеси його з собою, то я дам тобі трохи срібла. Увечері молодший брат засвітив каганець і почав з різного ганчір'я шити мішок.
Наступного дня дідусь Кам'яна Голова накидав йому з рота повний мішок срібла. Молодший брат тримає мішок та тільки говорить:
—    Годі, та годі, вже багато!
—    Ти гарно попрацював, копаючи землю, і заслужив це срібло,— відповів йому дідусь Кам'яна Голова.
Радісний повернувся молодший брат додому з мішком срібла на плечах.
Довідався про це старший брат, взяв у меншого мотику й дощовик і подався в гори.
Щоб примусити дідуся Кам'яну Голову говорити, він навалив йому на спину купу каміння. Не витримав дідусь Кам'яна Голова такого тягаря та й каже:
—    Принось і ти завтра полотняний мішок в три аршини і три вершки завдовжки, я дам тобі срібла.
Почув старший брат ці слова та бігом додому. А дідусь йому навздогін:
—    Ти тільки про срібло думаєш, а каміння з моєї спини не поскидав, хочеш, щоб мене задавило!
Тільки тоді брат повернувся і поскидав каміння з дідової спини.
Прийшов наступного дня старший брат з мішком у три сажні і три аршини завдовжки. Почав дідусь Кам'яна Голова плювати йому срібло в мішок, мішок наповнився,   а   брат   знай   кричить:
—    Мало, ще мало!
Надумався старший брат вигребти все срібло у дідуся Кам'яної Голови з горла і засунув йому в рот руку. Розгнівався дідусь Кам'яна Голова і затис його руку в роті.
Раптом пішов сильний дощ, вода понесла срібло і засипала землею, а старший брат кричить та стрибає на місці, а витягти руку ніяк не може.
Почула про це нещастя дружина старшого брата, прибігла його рятувати, але дідусь Кам'яна Голова  не випустив  руки  з рота.
Так минуло три роки. Нарешті вирішила дружина відрубати чоловікові руку. Заплакав гірко старший брат, а дідусь Кам'яна Голова посміхнувся, розтулив рота й випустив руку.


ТРИ БРАТИ
В тих місцях, де нога людська не ступала, жило троє братів. Старшого звали Шунь Фин-ер — «Велике вухо». Десь там за тисячу верст вітер шелесне травою, а він уже чує. Другого звали Цянь Лі-янь — «Тисячоверстий зір». Він міг бачити, що діється за тисячу верст навкруги. Найменшого звали Чан Цзяо-чань — «Довгоногий». Одним кроком він міг переступити через високу гору чи перейти ріку. Жили собі брати тихо та мирно, і їх ніхто не чіпав.
Побачив злий дух з неба, що брати так гарно живуть, завидки  його  взяли,  і почав він гадати, як би згубити їх.
Придумав злий дух наслати на братів повідь, щоб потопити їх. Шунь Фин-ер зразу прочув про це і каже братам:
—    Буде повідь! Треба якось рятуватись, та куди втекти?
—    Там за хмарами я бачу високу гору. Брате Чан Цзяо-чань, перенеси нас туди! — сказав Цянь Лі-янь.
Один брат схопився за праве плече найменшого брата, другий — за ліве; Чан Цзяо-чань зробив десять кроків у тому напрямі, куди показав середній брат, і вони опинилися далеко за хмарами, на вершині високої гори.
Наче лютий звір, накинулася повідь на землю, під водою зникли гірські перевали, високі вершини, а вода все прибуває тв прибуває. Ось води по коліна Довгоногому, по живіт, по груди, але далі підніматись вона не могла, бо затопила б палац злого духа, що височів серед хмар. Здався злий дух і наказав воді відступити в море.
Але не заспокоївся на цьому злий дух. Коли знявся великий вітер, він пустив на братів вогонь, щоб спалити їх. В ту ж мить Цянь Лі-янь помітив небезпеку і говорить братам:
—    Брати! Пожежа йде, треба якось рятуватись. Та куди тікати?
—    Сьогодні вітер дутиме на  південний схід. Давайте, братове, тікати на північний захід, от і втечемо від пожежі,— каже Шунь
Фин-ер — Велике вухо.
Узяв братів Чан Цзяо-чань і поніс, куди старший брат показував. Прийшли вони на північно-західне плоскогір'я. Від вогню розжарилося півнеба, а вітер дедалі дужчає, а вогонь розгоряється, вибухає каміння, палає земля, аж до самого моря. Брати бачать, як пожежа пішла на південний схід, та радіють, що врятувалися, і ще рідніші стали один одному.
Не вгамувався злий дух. Все міркує, як би йому братів згубити. Покликав він свою дочку, наказав їй стати сизою голубкою і летіти туди, де живуть брати.
Прилетіла голубка в лісок, де найстарший брат рубав дрова, витягла шию і ну воркувати, аж поки той кинув роботу і прислухався.
—    Брате Шунь Фин-ер, ти такий хороший чоловік, такий талановитий, якби не твої вуха, то твої брати або у воді б потопились, або у  вогні  б  згоріли,— почала  вона.
—    Воркуєш ти, голубко, гарно, а от слова твої слухати неприємно,— відповів старший брат і знову взявся до роботи. Нарубавши дров, він ліг під деревом і заснув.
Голубка нещиро зітхнула і полетіла до колодязя, ,з якого Цянь Лі-янь брав воду. Вона сіла поблизу і почала воркувати, аж поки середній брат присів і став слухати.
—    Брате     Цянь     Лі-янь,     ти такий хороший чоловік, такий талановитий, якби не твої очі, то брати твої давно б у воді потопились або у вогні згоріли,— почала вона.
—    Талановитий чи не талановитий, голубко, а ми все ж таки брати.
—    Брате Цянь Лі-янь, в тебе таке добре серце, ти такий дбайливий, та ба, брати твої... ох! — тут голубка тяжко зітхнула,— не цінують вони тебе!
—    А що ж вони про мене кажуть?
—    Та кожний з них говорить, що якби не він, то тебе б давно акула з'їла або на вогні б ти спікся.
—    Ех, брати, брати! Які ви безсовісні! Ну, нічого, поживемо — побачимо.
Він знову взявся до роботи, а коли набрав води, ліг біля колодязя і заснув.
Зітхнула голубка нещиро і полетіла до Чан Цзяо-чаня, що саме сидів на березі і мив ноги. Сіла вона на гілку і почала воркувати.
—    Голубко, ти так гарно воркуєш!— сказав він їй.
—    Дорогий брате Чан Цзяо-чань! Які чудові в тебе ноги!
—    Що тут чудового? Краще поворкуй ще, люба пташко.
Поворкувала голубка ще трохи, потім схилила голівку і сором'язливо промовила:
—    Це для тебе, для твоїх братів не співала б...
—    Чому, люба пташко?
—    Вони такі невдячні, а в тебе, брате, серце ніжне, душа привітна, вдача хороша і ти... ти такий вродливий.
—    Не говори на людей такого,  моя пташко!
—    Брате Чан Цзяо-чань, вони кажуть, що без них давно б тебе акула з'їла або у вогні б ти спікся і що тебе треба прогнати. Тільки не кажи, що я тобі про це розповіла, мій брате Чан Цзяо-чань.
—    Та без мене їх би самих акула з'їла або вони на вогні б попеклись! — сердито закричав найменший брат і, не домивши ніг, побіг шукати середнього брата.
Не встигли вони перекинутися десятком слів, як розпочалася сварка. Почув старший брат крик і прибіг їх мирити.
—    Досить обманювати нас! — закричали брати, побачивши Шунь Фин-ера, і почали вимагати розподілу майна.
Старший брат умовляв то одного, то другого, потім сів і заплакав.
Чан Цзяо-чань забрав свою частину майна і за хвилину вже був за дві тисячі верст. Цянь Лі-янь також зайшов далеченько. Вони думали, що чим далі будуть один від одного, тим краще житиметься їм.
Коли злий дух знову наслав повідь, Шунь Фин-ер швидко почув про це, та братів не було біля нього. Цянь Лі-янь хоч і бачив за далекими хмарами високу гору, але не знав, що іде повідь, та й молодшого брата не було поряд. А Чан Цзяо-чань без братів ні про повідь не знав, ні гори не бачив.
Так злий дух переміг братів.


ТРИ ДЕРЕВА
Було це давно-давно, дуже давно. Жили собі чоловік та жінка, було у них дві дочки та син.
Батько з сином плели бамбукові кошики, а мати з дочками ткали полотно та вишивали. Усі вони були дуже роботящі, працювали вдень і вночі. Ламп тоді ще не було, і люди вечорами палили хмиз та солому, щоб посвітити собі.
Відомо, яке світло від хмизу й соломи. От і доводилось їм працювати в напівтемряві, коли вогонь то моргне, то згасне.
йшли роки, і від безнастанної роботи в сутінках почали вони хворіти на очі, а мати так зовсім стала сліпа. Почала вона нудьгувати, захворіла ще дужче та скоро й померла.
Поховали чоловік і діти матір і знову сидять всією родиною біля вогню, втирають сльози, що котяться з їхніх почервонілих припухлих очей, та сумно зітхають.
—    От якби місяць світив так ясно, як сонце, і сходив щоночі,— промовила старша сестра,— тоді б люди не псували очей і не сліпли!
—    А як же це зробити, щоб місяць світив так ясно, як сонце, і сходив щоночі? — запитала молодша сестра.
Батько трохи подумав та й каже:
—    Подейкують люди, що десь далеко є гора Денюньшань. На цій горі живе дідусь-садівник, старий-старий. Борода у нього сива-сива та довга-довга, аж до землі, вуса сиві, навіть брови і ті сиві. Коли місяць проходить над горою, дідусь вилазить на нього і там прогулюється. От коли б дідусь попросив місяця світити так ясно, як сонце, і щоночі сходити, то люди б тоді, працюючи ночами, не псували очей.
—    А ходімо до дідуся та й попросимо його, хай поговорить з місяцем,— промовили дочки разом.
—    Це нелегка справа! — відповів батько.— Кажуть, що шлях до тієї гори далекий і тяжкий. Гора вся вкрита снігом, а заввишки вона в кілька верст.
—    Та задля того, щоб люди могли і вечорами працювати, щоб вони очей не псували, не побоїмося ми ні труднощів, ні горя! — вигукнули дочки в один голос.
Другого дня ще й не світало, коли старша сестра вирушила в дорогу.
От іде вона, йде, перебирається через ріки широкії, переходить через гори високії, продирається крізь ліси густії. Від довгої ходи у неї зовсім ноги підбилися. Тоді вона поповзла на колінах. А коли коліна вкрилися ранами та подряпинами, розірвала свій одяг, позамотувала ним ноги і далі поповзла.
Дев'ять місяців добиралася старша сестра до гори і нарешті таки вилізла на засніжену Денюньшань.
А на вершині сидить на камені дідусь із сивою бородою, сивими вусами, і навіть брови у нього сиві. Сидить і великим гребінцем розчісує свою довгу сиву бороду, а біля нього стоїть бамбуковий кошик. Підповзла дівчина до дідуся і говорить:
—    Прошу тебе, дідусю, скажи місяцю, щоб він світив так ясно, як сонце, і сходив щоночі.
А дідусь, зайнятий своєю бородою, ні слова не відповів.
—    Дідусю, люди тебе просять! — благала дівчина.— Люди палять хмиз та солому і працюють ночами, а від цього хворіють на очі й сліпнуть.
Дідусь поволі звів голову, бачить: стоїть перед ним на колінах змучена дівчина, ноги у неї в ранах, і звестися на них не може.
—    Почекай, дитинко! — відповів він   співчутливо.
Коли місяць порівнявся з вершиною гори, дідусь кинув гребінець, обмотав бороду круг шиї і поліз на самий вершечок гори, потім стрибнув і опинився на місяці.
Сидить дівчина на горі, закинула голову і дивиться на все   це.
Трохи згодом дідусь опустився вниз і, похитавши сивою головою, каже:
—    Не можна, говорить місяць. Не може він світити, як сонце. І не може щоночі сходити, бо треба йому в морі купатися, а то, як забрудниться його обличчя, тоді зовсім темне стане.
Похнюпилася дівчина. Подумала вона, що багато людей, хто вночі працює, знову хворітимуть на очі і будуть сліпнути. Заплакала вона так гірко, так невтішно.
Бачить дідусь, закапали сльози у дівчини з очей на сніг, і від тих сліз почав сніг танути. Розчулився дідусь та й каже:
—    Дитинко, місяць на небі нічого зробити не може, треба нам самим щось тут, на землі, придумати!
—    Що ж ми придумаємо, дідусю? — спитала вона, все ще плачучи.
—    Якби хто з людей погодився стати олійним деревом, то можна було б добувати з того дерева олію, заливати її в світильники. Працювали б люди вечорами при світильниках і не сліпли б.
—    Коли це треба для людей, то я згодна! — сказала дівчина, гордо підвівши голову.
Побачив дідусь, що вона від щирого серця говорить, і тючав розчісувати свою сиву бороду. З бороди викотився маслянистий плід завбільшки з куряче яйце. Взяв дідусь плід і, передаючи його дівчині, сказав:
—    Проковтни, дитино, і станеш ти олійним деревом.
Анітрохи не вагаючись, старша сестра взяла плід і проковтнула. В ту ж мить вона перетворилась на крислате, густолисте дерево, на дереві враз зацвіли чудові квіти, а з квітів утворилися плоди, кожен завбільшки з куряче яйце. А всередині плодів повно олії!
—    Дитино,— сказав    дідусь, — будеш ти зватися тунговим деревом!
Дмухнув легенький вітерець, весело зашепотіло листя на тому дереві.
Дев'ять місяців чекав батько з дітьми старшої доньки, а її все не було.
Почали вони сумувати.
—    Піду я на гору Денюньшань! — сказала менша дочка. — Попрошу я сивобородого дідуся сходити до місяця та й сестрицю заразом відшукаю.
Другого дня ще не світало, коли менша сестра вирушила в дорогу.
От іде вона, йде, перебирається через ріки широкії, переходить через гори високії, продирається крізь ліси густії. Від довгої ходи у неї зовсім підбилися ноги. Тоді поповзла вона на колінах. А коли коліна вкрилися ранами та подряпинами, розірвала свій одяг, позамотувала ним ноги і поповзла далі.
Дев'ять місяців добивалась менша сестра до гори і нарешті таки зійшла на засніжену Денюнь-шань.
Бачить: на вершині на камені сидить дідусь і великим гребінцем розчісує свою довгу бороду, а біля нього стоїть бамбуковий кошик. Підповзла дівчина до дідуся і говорить:
—    Прошу тебе, дідусю, скажи місяцю, щоб він світив так ясно, як сонце, і сходив щоночі.
Бачить дідусь: стоїть перед ним зморена дівчина, ноги в неї зранені,   і   звестись   на   них   не   може.
—    Приходила вже до мене одна дівчина,— відповів співчутливо дідусь.— Говорив я місяцю про це, та не може він світити, як сонце, і щоночі сходити, бо треба йому в морі купатися.
—    Що   ж   тоді   робити? — спитала   засмучена   дівчина.
—    Треба поробити світильники і світити тунговою олією,— відповів дідусь, вказуючи на тунгове дерево.— Дівчина, що раніш приходила, стала тепер тунговим деревом.
Підповзла менша сестра до дерева, поторкала стовбур і говорить:
—    Здрастуй, сестро! Ти стала тунговим деревом, щоб давати людям олію для світла.— Потім обернулась до дідуся і почала прохати: — Дідусю, я теж хочу стати олійним деревом!
Бачить дідусь, що вона від щирого серця говорить, і почав чесати свою сиву бороду. Викотився з бороди маслянистий плід завбільшки з голубине яйце. Взяв дідусь плід і, передаючи його дівчині, сказав:
—    Добра дівчино, проковтни цей плід, і він допоможе збутися твоєму бажанню.
Анітрохи не вагаючись, менша сестра взяла плід і проковтнула. І в ту ж мить вона перетворилась на невисоке зеленолисте дерево. На дереві враз зацвіли чудові квіти, а з квітів утворилися круглі червоні плоди. А всередині плодів повно олії.
—    Дитино,— сказав дідусь,— зватимешся ти чайним деревом.
Дмухнув легенький вітерець, весело зашепотіло листя на дереві.
Дев'ять місяців чекали батько з сином сестер, та не повернулися ні старша, ні менша.
—    Залишайтеся, тату, вдома, а я піду попрошу сивобородого дідуся сходити до місяця та, може, й сестер відшукаю,— сказав хлопець.
Другого дня ще й не світало, коли брат вирушив у дорогу. Так само, як і його сестри, дев'ять місяців ішов брат і нарешті зійшов на засніжену Денюньшань. Бачить він, сидить на камені дідусь і розчісує свою сиву бороду.
Почав брат просити дідуся сходити до місяця і сказати йому, щоб той світив так ясно, як сонце, і сходив щоночі.
Відповідає дідусь хлопцеві, що місяць не може світити, як сонце, і щодня сходити. Потім він розповів, що до нього вже приходили дві дівчини і тепер вони стали олійними деревами,  з  яких  люди  можуть  добувати  олію  і  світити   нею.
—    Я теж хочу стати олійним деревом,— сказав хлопець.
—    Як же ти станеш, коли у мене вже маслянистих плодів немає?
Підповз хлопець ближче до дідуся, притиснувся до його ніг і почав благати:
—    Будуть мої сестри людям служити, а як я можу осторонь лишитись?
Не встояв дідусь перед таким проханням, почав чесати свою бороду і вичесав маслянисту кульку. Віддав він цю кульку хлопцеві і говорить:
—    Добрий хлопчику, з'їж цю кульку, і вона допоможе збутися твоєму бажанню.
З'їв брат кульку і тут-таки перетворився на велике дерево з товстим стовбуром і листям, як голки, а на стовбурі живиця повиступала.
—    Хлопче,— каже дідусь, — зватимешся ти сосною.
Дмухнув вітерець, і весело зашуміла сосна.
Дев'ять місяців чекав батько, та немає ні сина, ні дочок.
—    Піду і я,— сказав він собі. — Попрошу діда, щоб місяць ясніше світив, а може, й дітей відшукаю.
Так, як його дітям, дев'ять місяців довелося йти батькові по бездоріжжю, поки нарешті зійшов він на гору Денюньшань. Бачить він, сидить на камені дідусь і розчісує свою сиву бороду.
Почав батько просити дідуся сходити до місяця і сказати йому, щоб ясніше світив і щоночі сходив.
Сказав йому дідусь, що цього не можна зробити, а потім розповів, що до нього вже приходило троє дітей і всі вони стали олійними     деревами, з яких люди можуть добувати олію і світити нею.
—    Я теж хочу стати олійним деревом,— почав благати батько.
—    Ні, не можна! — відказав дідусь.— Немає у мене більше ні маслянистих плодів, ні кульок... Але ти прийшов вчасно. Візьми оці плоди з собою і порозсівай їх по землі. А потім навчи людей, як з них олію та живицю добувати і ввечері світильники світити,—3 цими словами він віддав батькові бамбуковий кошик, що стояв біля нього.
Подув легенький вітерець, захитали дерева своїми вітами, весело зашелестіло листя, і з кожного дерева посипалися в кошик плоди та насіння.
Взяв батько той кошик на плечі й пішов додому, сіючи плоди та насіння по горах і хребтах.
Минуло небагато часу, і всі гори, всі хребти вкрилися густими лісами. На тунгових та чайних деревах в цих лісах росли олійні плоди, а стовбури сосон наповнювались живицею.
Кожна родина мала тепер олію, увечері люди наливали її у світильники і радо працювали при світлі. Тепер уже ніхто  не  хворів  на  очі,  ніхто  не сліпнув од нічної  роботи.


ЧАРІВНИЙ ПЕНЗЛИК
Колись давно-давно жив бідний хлопець Ма Лян. Ще змалку мріяв він про те, щоб навчитися малювати. Та от біда: не було за що купити пензлик. Якось ішов Ма Лян повз школу і побачив, що вчитель малює картину. Не витримав хлопець, зайшов у школу, щоб попросити у вчителя пензлик на деякий час.
Вчитель здивовано вирячив на нього очі та як закричить:
—    Обідранець! Малювати захотів? Геть звідси! — і вигнав Ма Ляна із школи.
«Хіба як бідний, то й малювати не можна?» — думав хлопець і все ж таки вирішив будь-що навчитися. Бувало, збирає він хмиз у горах, візьме гілку і почне на піску пташок малювати. А то піде на річку, вмочить палець у воду і просто на камені риб малює.
Вже добре навчився Ма Лян малювати, та пензлика у нього все ще не було. А як йому хотілося мати пензлик! І от приснилося хлопцю, що якийсь сивобородий дідусь подарував йому пензлик.
—    Це чарівний пензлик, ним треба вміло користуватися,— сказав дідусь.
З радощів хлопець аж прокинувся. Що за дивина?! В руці він міцно тримав пензлика.
Схопився Ма Лян і тут-таки спробував намалювати пташку. Тільки-но він скінчив малювати, як пташка змахнула крильми і полетіла.
Відтоді Ма Лян цілими днями сидів і малював своїм чарівним пензликом для бідних селян: у кого плуга нема — тому плуг намалює,  кому мотика  потрібна — тому  мотику.
Дійшла про це чутка до поміщика. Наказав він своїм слугам схопити хлопця і привести до маєтку, щоб Ма Лян малював тільки для нього.
Почувши таку зухвалу вимогу, Ма Лян зовсім відмовився малювати, хоч на нього й кричали, і погрожували. Розсердився поміщик і наказав тоді замкнути хлопця в стайню, щоб він там намерзся і зголоднів.
Було дуже холодно, а жорстокий поміщик не випускав хлопця із стайні три доби, думаючи, що за цей час той помре з голоду або
замерзне. Але коли поміщик прийшов подивитися, то побачив: сидить Ма Лян біля грубки і їсть коржики.
Загукав розлючений поміщик на своїх слуг, щоб вони вбили хлопця і забрали чарівного пензлика. Відчинили слуги двері стайні, а там немає нікого, лише драбина стоїть біля стіни. Зрозуміли вони, що Ма Лян намалював драбину і втік по ній.
Вибравшися з поміщицького двору, Ма Лян намалював баского білогривого коня, сів на нього і поїхав геть.
Раптом чує хлопець тупіт позаду — це поміщик із слугами женеться за ним.
Хутко намалював Ма Лян сво-їм пензликом лук та стрілу. Коли погоня наблизилась — просвистіла стріла, і поміщик звалився на землю. А Ма Лян тим часом пришпорив коня і втік.
Довелося хлопцю покинути рідне село і поселитися в містечку. Жив він тим, що продавав свої картини. А щоб його не викрили, він не домальовував картин до кінця, і вони не оживали.
Якось намалював Ма Лян журавля.   Випадково  краплина  туші впала туди, де повинне бути око. Журавель зраз змахнув крильми і полетів.
Все містечко загомоніло про цю подію. Дійшли, нарешті, розмови і до імператорського двору. Звелів імператор своїм вельможам розшукати хлопця і привести до нього.
Ма Лян знав, що імператор — ворог бідних людей, і всією душею ненавидів його. Тому, коли імператор звелів намалювати дракона, хлопець намалював жабу, а замість фенікса намалював курку без пір'я.
Бридка жаба і гола курка почали стрибати по залах палацу та всюди паскудити. Імператор розгнівався і наказав воїнам відібрати у Ма Ляна пензлик, а його самого посадити у в'язницю.
Зрадів імператор, заволодівши чарівним пензликом, і взявся сам малювати. Спочатку він намалював купу золота. Але цього йому здалося замало, він намалював ще одну, потім  ще  і  ще...  та   раптом  усе золото     стало  камінням.
Зазнавши невдачі, імператор намалював золоту цеглину. Цеглина здалася йому маленькою, поряд він намалював ще одну. Потім ще... Раптом увесь ланцюг золотих цеглин перетворився на величезного удава. Роззявив удав свій червоний рот   і   кинувся,  на   імператора,   але  варта   захистила   його.
Довелося імператорові випустити Ма Ляна і пообіцяти йому велику нагороду, якщо він малюватиме тільки для нього.   Після  того  як  пензлик  повернули,  Ма  Лян  згодився.
«Нехай малює гори... Ні, в горах звірі водяться. Хай краще море намалює»,— думав імператор.
Ма Лян провів кілька разів пензликом, і перед очима імператора заграло синє море, а у воді побачив він рибок.
Задоволений був імператор і зажадав ще й корабля. За мить на хвилях загойдався дерев'яний корабель. Імператор, його дружина, принци і вся челядь сіли на корабель.
Корабель відплив від берега. Але імператорові здалося, що пливе корабель дуже поволі, і він став вимагати, щоб художник намалював вітер. Ма Лян замахав пензликом, знялися хвилі, корабель захитався.
Злякався імператор та як закричить:
—    Досить вітру! Досить! — А хлопець знай махає та махає пензликом. Вітер дедалі дужчає, хвилі ростуть. Нарешті море заревло і перекинуло корабель. Імператор і всі його вельможі потопилися.